Мати і не мати [Эрнест Миллер Хемингуэй] (epub) читать постранично, страница - 5

гачок і загубили її, навіть не розбудивши Едді. Лишень тепер він приплентався до нас на корму. 

— Що сталося? — запитав Едді. 

Колись він був добрим човнярем, аж поки не спився, а тепер від нього мало толку. Я дивився, як він стояв тут, довготелесий, із запалими щоками, відвислою щелепою, якоюсь білою гидотою в кутиках очей і вигорілим волоссям. Я знав, що він прокинувся, бо його мучить жага й бажання похмелитися. 

— Хильни-но плящинку пива, — сказав йому я. 

Він узяв із ящика пляшку і вижлуктав її. 

— Що ж, містере Джонсон, — сказав він, — мабуть, я ще трохи подрімаю. Дуже вам дякую за пиво, сер.  

Ото вже той Едді. На рибу йому просто начхати. 

Десь у полудень ми підчепили ще одного марліна, але й він зірвався. Вирвав гачок з такою силою, що той летів ще метрів десять у повітрі. 

— А що я цього разу зробив не так? — спитав Джонсон. 

— Нічого, — сказав я. — Він просто видер гачок. 

— Містере Джонсон, — сказав Едді, який продер очі, щоб вихиляти ще одну плящинку пива, — містере Джонсон, вам просто не щастить. Можливо, пощастить з жінками. Містере Джонсон, може, підемо десь гульнемо вночі? — А тоді він знову вклався спати. 

О четвертій пополудні, коли ми вже верталися попід берегом проти течії, де вода вирувала, мов у млиновому жолобі, а сонце пекло нам у спини, на Джонсонову наживку клюнув такий величезний чорний марлін, яких я зроду не бачив. Ми закинули плетеного з пір’я кальмара і впіймали чотирьох маленьких тунців, а негр наживив одного з них на гачок. Наживка вийшла трохи заважка, але добряче плюскотіла на воді. 

Джонсон відстебнув кріплення пояса й поклав спінінг на коліна, бо втомився постійно тримати його в руках. Його долоні затерпли, тримаючи котушку, бо велика наживка постійно натягує волосінь, тому, коли я відвернувся, він затягнув гальмо. Я й не знав, що він його заґвинтив. Мені не подобалося, як він тримає вудилище, але й набридло постійно йому дорікати. До того ж, коли гальмо відпущене, волосінь легко розкручується, тому жодної небезпеки немає. Хоч так рибу ніхто не ловить. 

Я був за штурвалом і вів човен краєм течії навпроти старого цементного заводу, де попід берегом є глибока вирва, яка творить коловорот, у якому завжди повно дрібноти для наживки. Тут я побачив цілий фонтан бризок, наче від вибуху глибинної бомби, а тоді спис, око, роззявлену пащеку й величезну темно-фіолетову голову чорного марліна. Спинний плавець був височенний, мов щогла вітрильника, а здоровенним хвостом марлін розітнув, як косою, воду, накинувшись на нашого тунця. Його скошений догори списоподібний ніс був завтовшки з бейсбольну биту, а схопивши наживу, він немовби розчахнув навпіл океан. Марлін був чорно-пурпуровий, а очі мав завбільшки з супницю. Був велетенський. Можу закластися, що важив десь із тисячу фунтів. 

Я крикнув Джонсону, щоб він попускав волосінь, але в цю мить побачив, як його висмикнуло зі стільця вгору, наче стрілою підйомного крана, якусь секунду він ще тримався за вудилище, а тоді воно зігнулося дугою, держак лупнув Джонсона в живіт, і всі наші снасті полетіли за борт. 

Він так міцно затягнув гальмо, що, коли риба шарпнула, вона зісмикнула Джонсона зі стільця, і він не зміг втримати спінінг. Адже він засунув держак собі під ногу, а вудилище поклав на коліно. Якби він не відстебнув кріплення пояса, то й сам полетів би за борт. 

Я вирубив мотор і пішов на корму. Він сидів там, тримаючись за живіт, де його вдарив держак. 

— Мабуть, вже досить на сьогодні, — сказав я. 

— Що це було? — запитав він. 

— Чорний марлін, — сказав я. 

— І як це сталося? 

— Самі прикиньте, — сказав я. — Котушка, до речі, обійшлася мені у двісті п’ятдесят доларів. Зараз вона коштує ще дорожче. Ціна вудилища — сорок п’ять. Ну, і ще майже 600 метрів волосіні-тридцятишістки. 

Едді поплескав його по спині. 

— Містере Джонсон, — каже він, — вам просто не щастить. Я ще такого в житті не бачив. 

— Заткайся, п’яничко, — сказав йому я. 

— Чесно, містере Джонсон, — сказав Едді, — це просто рідкісний випадок, я зроду такого не бачив. 

— Що б сталося, якби він мене потягнув за собою? — запитав Джонсон. 

— Ну, ви ж хотіли зробити все сам, — відповів я. Був просто лютий. 

— Вони завеликі, — сказав Джонсон. — З такими добряче намучишся. 

— Послухайте, — сказав я. — Така рибина вас просто вбила б. 

— Але ж їх якось ловлять. 

— Ті, хто вміють ловити рибу. Але й їм це дається нелегко. 

— Я бачив фото дівчини, яка впіймала таке. 

— Звісно, — сказав я. — Але з човна, який не рухався. Марлін заковтнув наживку, йому вирвали гачком шлунок, він виплив на поверхню і здох.

--">