Мати і не мати [Эрнест Миллер Хемингуэй] (epub) читать постранично, страница - 62

Жінка й далі голосила: — Альберте! Альберте! О Боже, де мій Альберт? 

Ззаду до юрби долучилися ще двійко молодих кубинців, які не могли проштовхатися крізь натовп, тож вони відбігли, а тоді з розгону врізалися в людей, які стояли на пристані. Задні ряди в результаті навалилися на передні, місіс Трейсі зі своїми товаришками похитнулася й почала втрачати рівновагу, і хоч її сусідкам пощастило якимось чудом утриматися на пірсі, сама місіс Трейсі, не перестаючи голосити, шубовснула в зелену воду, плюскіт і булькання якої заглушили її вереск. 

Двійко берегових охоронців стрибнули в ясно-зелену воду, де борсалася під світлом прожекторів місіс Трейсі. Шериф перехилився з корми і простягнув їй багор, а тоді витяг її, підтримувану знизу охоронцями, за руки на корму моторки. У натовпі ніхто навіть не поворухнувся, щоб допомогти їй, тож вона, вся мокра, як хлющ, люто зиркнула на них, стоячи на кормі, а тоді стиснула кулаки і крикнула їм: «Байштюки! Шуки!». Після чого заволала, дивлячись у кокпіт: 

— Альберт. Де Альберт? 

— Його немає на борті, місіс Трейсі, — сказав шериф, накидаючи їй на плечі ковдру. — Спробуйте заспокоїтися, місіс Трейсі. Візьміть себе в руки. 

— Мої жуби, — сказала трагічним тоном місіс Трейсі. — Я жагубила мій потеж. 

— Завтра його виловимо, — сказав їй шкіпер катера берегової охорони. — Обов’язково знайдемо. 

Берегові охоронці видряпалися на корму і стояли там, стікаючи водою. — Ходімо. Швидше, — сказав один із них. — Мені вже холодно. 

— Усе гаразд, місіс Трейсі? — спитав шериф, загортаючи її в ковдру. 

— Гаажд? — сказала місіс Трейсі. — Гаажд? — а тоді стисла кулаки, відкинула назад голову і заголосила так, як ніколи досі. Вона вже не годна була вгамувати свою журбу. 

Юрба мовчки й шанобливо вислуховувала її голосіння. Місіс Трейсі просто створювала звукове тло, необхідне для споглядання мертвих бандитів, яких шериф і один із його заступників якраз накривали ковдрами берегових охоронців, ховаючи у такий спосіб із виду видовище, рівного якому в містечку не бачили відколи декілька років тому тут, на Каунті-роуд, лінчували Ісленьо, щоб потім підвісити його на телеграфному стовпі, освітленому фарами автомобілів, які поз’їжджалися сюди з усіх усюд. 

Юрба була розчарована, що трупи накрили, але ж вони, зрештою, були єдині з усього містечка, які взагалі їх побачили. І вони бачили, як шубовснула у воду місіс Трейсі, а ще раніше, перш ніж сюди прийшли, бачили, як заносили на ношах у морський госпіталь Гаррі Морґана. Коли шериф звелів їм забиратися геть зі стоянки яхт, вони розходилися задоволені та щасливі. Адже їм неабияк пощастило. 

Тим часом у морському госпіталі дружина Гаррі Морґана, Марія, і троє її дочок, чекали на лавці у приймальній. Дівчата плакали, а Марія стискала в зубах носову хустинку. Вже від самого полудня їй бракувало сліз. 

— Татка поранили в животик, — сказала одна з дівчаток сестричці. 

— Який жах, — відповіла сестричка. 

— Тихіше, — попросила старша сестра. — Я молюся за нього. Не заважайте мені. 

Марія сиділа мовчки і тільки кусала хусточку і нижню губу. 

За якийсь час вийшов лікар. Вона подивилася на нього, а він похитав головою. 

— Я можу зайти? — спитала вона. 

— Ще ні, — сказав він. 

Вона підійшла до нього.  

— Він не виживе? — запитала вона. 

— Боюся, що ні, місіс Морґан. 

— Я можу зайти й побачити його? 

— Ще ні. Він у операційній. 

— О Господи, — сказала Марія. — О Господи. Я відвезу дівчат додому. А тоді повернуся. 

До горла їй раптом підкотився важкий клубок, і вона не годна була ковтнути. 

— Пішли, дівчата, — сказала вона. Троє доньок рушили вслід за нею до старенького авто, де вона сіла на місце водія й завела мотор. 

— Як татко? — спитала одна з дівчат. 

Марія не відповіла. 

— Мамо, як там татко? 

— Не говоріть нічого, — сказала Марія. — Нічого не говоріть. 

— Але ж... 

— Помовч, золотце, — сказала Марія. — Просто помовч і помолися за нього. — Дівчата знову заплакали. 

— Чорт забирай, — сказала Марія. — Чого ви плачете, не треба. Я ж просила помолитися. 

— Ми будемо, — сказала одна з дівчат. — У лікарні я й не переставала. 

Коли вони звернули на витертий шинами білий вапняк Рокі-роуд, фари машини освітили постать чоловіка, який ішов, хитаючись, попереду. 

«Ще один нещасний пияцюра, — подумала Марія. — Нещасний, Богом проклятий пияк». 

Вони проминули того чоловіка, який мав закривавлене обличчя і далі невпевнено шкандибав вуличкою, коли повз нього проїхало авто, освітивши фарами. Це був Річард Ґордон, який добирався