Мати і не мати [Эрнест Миллер Хемингуэй] (epub) читать постранично, страница - 64

Я йшла по Прадо до кав’ярні, де на мене чекав Гаррі, і хвилювалася, як ніколи, таке кумедне відчуття, немовби ось-ось зомлію, а він підвівся, побачивши мене, і не зводив з мене очей, а тоді сказав таким хрипким і кумедним голосом: 

— Боже мій, Маріє, ти просто чудо. 

А я сказала: 

— Подобаюся тобі блондинкою? 

— Нічого не кажи, — сказав він. — Скоріше в готель. 

І я сказала: 

— Гаразд. Побігли. — Мені було тоді двадцять шість. 

Таким він завжди був зі мною, а я з ним. Він казав, що ніколи не мав такої, як я, а я знаю, що в цілому світі більше не було таких чоловіків. Я це занадто добре знаю, чорт забирай, але він помер. 

Тепер я мушу розпочати нове життя. Знаю, що мушу. Але коли в тебе був такий чоловік, і якийсь вошивий кубинець його вбиває, тобі нелегко його розпочати, бо у твоєму нутрі все омертвіло. Не знаю, що мені робити. Коли він робив ходку, було інакше. Тоді він завжди повертався, а тепер я мушу жити без нього. А я тепер товста, потворна, стара, і він уже ніколи мені не скаже, що це неправда. То що мені, наймати якогось чоловіка для цього діла? Але ж я цього не захочу. Такі ото справи. Такі справи. 

І він так до біса добре ставився до мене, і був такий надійний, і завжди вмів заробити зайву копійчину, тож я ніколи не турбувалася про гроші, лише про нього, а тепер це все пішло коту під хвіст. 

Той, кого вбили, цим не переймається. Краще б мене саму вбили. Лікар сказав, що Гаррі просто втомився. Він так і не прокинувся. Добре, що смерть була легкою, бо Господи Ісусе, уявити тільки, чого він натерпівся на тому човні. Цікаво, чи думав він про мене і взагалі про що він думав. Мабуть, тоді взагалі ні про кого не думаєш. Мабуть, йому страшенно боліло. Та врешті-решт він просто втомився. Хотіла б краще я померти, Бога ради. Але що тепер скажеш. Нічого вже не змінити. 

Я не могла піти на похорон. Але ніхто цього не розуміє. Ніхто не розуміє, що з тобою діється. Бо ж добрі чоловіки така рідкість. Просто ні в кого таких немає. Ніхто не знає, що з тобою діється, бо вони взагалі не знають, що це таке. А я знаю. Занадто добре знаю. І якщо мені відміряні ще двадцять років життя, як мені їх прожити? Ніхто мені цього не скаже, тож тільки й лишається, що животіти день за днем і чимось зайнятися, не відкладаючи. Ось що я мушу робити. Але Господи Ісусе, як же мені перетривати ночі, ось що я хотіла б знати. 

Як перетривати ночі, коли не приходить сон? З часом, мабуть, довідаєшся, так само, як довідалася, що означає втратити чоловіка. З часом, мабуть, довідаєшся. У цьому триклятому житті з часом про все довідаєшся. Про все. Мабуть, я вже потрохи довідуюся. Просто всередині все вмирає, і тоді стає легше. Просто стаєш живим небіжчиком, як і більшість людей більшість часу. Мабуть, так воно і є. Мабуть, інакше й не буває. То я ще й непогано почала. Почала непогано, якщо інакше не буває. Якщо це все, що маєш зробити. Мабуть, що так. Мабуть, це єдиний вихід. Гаразд. То я ще й добре почала. Усіх я випередила. 

Надворі був погожий, прохолодний, зимовий субтропічний день, і пальмові гілки погойдувалися під лагідним північним вітерцем. Повз будинок проїхали на велосипедах якісь зимові туристи. Вони реготали. На просторому подвір’ї будинку, по той бік вулиці, пронизливо верескнув павич. 

З вікна було видно море — у зимовому світлі воно виглядало пружним, оновленим і синім. 

До гавані заходила велика біла яхта, а на виднокраї, за сім миль від берега, виднівся на тлі синього моря маленький і чіткий силует танкера, який ішов західним курсом проти течії, тримаючись ближче до рифів, щоб заощадити пальне.