Мати і не мати [Эрнест Миллер Хемингуэй] (epub) читать постранично, страница - 7

Могли б повернутися з нами й заощадити на вартості квитка. 

— Ні, — сказав він. — Я краще заощаджу час. 

— Гаразд, — сказав я. — Може, щось вип’ємо? 

— Добре, — сказав Джонсон. — То що, ніхто не ображений? 

— Ні, сер, — сказав йому я. 

Ми вмостилися втрьох на кормі й випили віскі з содовою. 

Наступного дня я порався з човном, міняв оливу і таке інше. Опівдні пішов до міста, перекусив у китайській кнайпі, де можна було непогано пообідати за сорок центів, а потім купив деякі дрібнички для дружини й наших трьох дівчат. Знаєте, там, парфуми, пару віял і три високі гребінці. Після цього ще заскочив до «Донована» на пиво, потеревенив трохи зі старим господарем і пішов назад до причалів «Сан-Франциско», заскочивши дорогою ще в три або чотири пивні. У барі «Кунард» я двічі пригостив Френкі і повернувся на човен у пречудовому настрої. Повернувся на човен, маючи в кишені лише сорок центів. Френкі прийшов зі мною, ми сіли собі на човні, чекаючи Джонсона, попиваючи холодне пиво, яке було в ящику з льодом. 

Едді не з’явився ні вночі, ні вдень, але я знав, що він приповзе рано чи пізно, коли перестануть давати в борг. Донован казав мені, що він приходив учора разом із Джонсоном, і що Едді пригощав того в кредит. Ми чекали, і я вже почав турбуватися, чому так довго немає Джонсона. Я просив хлопців на причалі переказати йому, щоб чекав мене на човні, але вони сказали, що він так і не приходив. Тож я подумав, що він, мабуть, учора засидівся допізна і нині спав до обіду. Банки були відчинені до третьої тридцять. Ми бачили, як злетів літак, і вже десь о п’ятій тридцять мій гарний настрій пропав і я почав по-справжньому непокоїтися. 

О шостій я вислав Френкі до готелю перевірити, чи Джонсон там. Я все ще сподівався, що він просто запізнюється або взагалі вилежується в готелі, не в змозі встати з ліжка. Я все чекав і чекав, а надворі вже сутеніло. Я вже був насправді стурбований, бо він заборгував мені вісімсот двадцять п’ять доларів. 

Френкі не повертався десь понад півгодини. Тоді я побачив, як він швидко шкандибає, хитаючи головою. 

— Він сіcти на літак, — сказав Френкі. 

Ну й от. Маєш. Консульство зачинене. У мене в кишені сорок центів, а літак уже, мабуть, приземлився в Маямі. Я й телеграму не мав як вислати. Нічого собі, містере Джонсон. Але я сам винен. Треба було головою думати. 

— Що ж, тоді, — сказав я Френкі, — вип’ємо ще холодненького. За рахунок містера Джонсона. — Залишилося ще три пляшки «Тропікала». 

Френк також був засмученим. Не знаю чому, але так воно виглядало. Він поплескував мене по спині й хитав головою. 

Отак воно було. Я все втратив. П’ятсот тридцять доларів фрахту і снасті, які й за триста п’ятдесят не купиш. Як з цього потішатимуться ті всі дармоїди, які тиняються тут на причалі, думав я. А особливо та публіка з Кі-Весту, так звані «конки»1. А вчора я ще й відмовився від трьох тисяч доларів за перевезення туди трьох нелегалів. Будь-куди, аби тільки виїхати звідси. 

Ну і що мені робити тепер? Товаром завантажитися не можу, бо потрібні гроші, щоб купити спиртне, та й заробіток з цього тепер нікудишній. У місті море алкоголю, його ніхто вже й не бере. Але ж не поїду я, чорт забирай, додому голий-босий, щоб подихати ціле літо з голоду. До того ж, я маю ще й родину. Дозвіл на виїзд я проплатив, ще коли ми прибули сюди. Зазвичай все сплачуєш агентові наперед, і він оформляє всі необхідні дозволи — на в’їзд і на виїзд. Чорт, я ж навіть не маю грошей на пальне. Гарненька ситуація, нічого не скажеш. Оце так містер Джонсон. 

— Мушу щось перевезти, Френкі, — сказав я. — Мені потрібні гроші. 

— Розвідаю, — сказав Френкі. Він тут зазвичай крутиться в порту, не має постійної роботи, глухий, як тетеря, і щовечора п’яний, як чіп. Але вірнішого хлопця не знайти, та ще й з таким добрим серцем. Я його знаю, відколи почав сюди вчащати. Він безліч разів допомагав мені з товаром. А потім, коли я кинув це все і почав здавати човен туристам, які хотіли порибалити на Кубі, постійно його бачив на причалі та в кафе. Він скидається на дурника, зазвичай не говорить, а тільки шкіриться, але це тому, що він глухий. 

— Везти будь-що? — спитав Френкі. 

— Звичайно, — сказав я. — Не маю зараз вибору. 

— Будь-що? 

— Звісно. 

— Розвідаю, — сказав Френкі. — Ви де бути? 

— Буду в «Перлині», — відповів йому я. — Мушу щось перекусити. 

У тій «Перлині» можна непогано підкріпитися за двадцять п’ять центів. Усі страви там коштують десять центів, а суп — узагалі п’ять. Ми попрямували туди разом із Френкі, тільки я зайшов усередину, а він пошкандибав далі. Але спочатку потиснув

--">