Соляріс [Станіслав Лем] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

часу на роздуми, що б це могло означати, в мене не було, бо велетенське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намагаючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій, брудно-ліловими та чорнуватими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир станції. Тієї ж миті від верху капсули щось з тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло… В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.

Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер я це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з рядами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пряму ще густішої чорноти. Водночас я помітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися, зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж я встиг подати сигнал, короткий удар повернув капсулу в вертикальне положення; в оглядовій щілині ртутним блиском спалахнув розхвильований аж до самісінького обрію, затягнутого імлою, Океан; стропи й куполи парашута миттю відділилися й, гнані вітром, понеслися над хвилями, а капсула якось особливо, м’яко й плавно загойдалась, як це завжди буває в штучному гравітаційному полі, а тоді ковзнула вниз. Останнє, що я встиг помітити, були ґратчасті злітні катапульти й двоє величезних, заввишки, мабуть, з кількаповерхову будівлю дзеркал ажурних радіотелескопів. Щось зупинило капсулу з пронизливим скреготом сталі, яка пружинисто вдарилася у сталь, щось піді мною відчинилося, і металева оболонка, в якій я летів стоячи, протягло зітхнувши й засичавши, закінчила свою стовісімдесятикілометрову подорож.

— Станція Соляріс. Нуль-нуль. Посадку закінчено. Кінець,— почув я мертвий голос контрольного пристрою.

Відчуваючи невиразний тиск на груди й неприємний тягар усередині, що геть розпирав мене, я обома руками потяг на себе важелі, які знаходилися на рівні моїх плечей, і розімкнув контакти. Засвітився зелений напис «ЗЕМЛЯ», стінки капсули розійшлися, пневматичне ложе легенько підштовхнуло мене в спину, і я, щоб не впасти, ступив крок уперед.

З тихим шипінням, схожим на сумне зітхання, повітря вийшло з мого скафандра. Я був вільний.

Я стояв під високою, наче склепіння храму, сріблястою лійкою. По стінах тяглися сплетіння різнобарвних труб, зникаючи в круглих люках. Я обернувся. Вентиляційні шахти гули, втягуючи рештки отруйної атмосфери, яка ввірвалася сюди під час посадки капсули. Порожня, мов тріснутий кокон, сигара капсули стояла на дні чаші сталевого підвищення. Її зовнішня обшивка обгоріла й стала брудно-коричневою. Я зробив кілька кроків по похилій площині. Далі на метал було наварено шар шерехатого пластику. В тих місцях, де звичайно котилися візки підйомників ракет, пластик протерся аж до самісінької сталі.

Зненацька компресори вентиляторів змовкли й довкола запала глибока тиша. Я трохи безпорадно озирнувся, чекаючи, коли хтось з’явиться, проте нікого не було. Тільки неонова стрілка вказувала на безшумний ескалатор. Я став на нього. Склепіння залу гарною параболою спадало вниз, переходячи в тунель коридора. В його нішах громадилися балони для стиснених газів, контейнери, кільцеві парашути, ящики. Все це було звалено в купу, абияк. Це мене теж здивувало. Ескалатор закінчився біля округлого розширення коридора. Тут панував іще більший безлад. З-під звалища бляшанок витікала масляниста калюжа. В повітрі стояв неприємний різкий залах. Навсібіч, чітко відбиваючись у цій липкій рідині, тяглися сліди черевиків. Між бляшанками виднілися сувої білої стрічки, клапті паперу й сміття,— мабуть, усе це було виметено з кабін. І знов спалахнув зелений покажчик, спрямовуючи мене до середніх дверей. За ними вів такий вузький коридор, що в ньому ледве змогло б розминутися двоє людей. Світло проникало крізь націлені в небо верхні ілюмінатори з лінзоподібним склом. Ще одні двері, розмальовані біло-зеленими шаховими квадратиками, були прочинені. Я ввійшов досередини. Це була напівкругла кабіна з одним великим панорамним ілюмінатором, у якому палало повите легким серпанком небо. Внизу безшумно перекочувалися чорнуваті гребені хвиль. У стінах виднілося безліч шафок з інструментами, книжками, немитими склянками, запиленими термосами. На брудній підлозі стояло п’ять чи шість механічних, рухливих столиків, а між ними — кілька надувних крісел, що втратили будь-яку форму, бо з них вийшло повітря. Тільки одне, з відкидною