Самостійна дірка [Остап Вишня] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (19) »
«Великомученик Остап Вишня»
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні газети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал. «Ну, — думає Остап, — пропав!» Подивився той чорний на нього та й питає: — Звуть тебе як? — Остап, — каже. — Українець? — Українець, — каже. Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати: — Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти. — Признаюсь, — говорить Остап. — Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко. — Говорив, — каже. — Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»? — Шевченко, — говорить Остап. — А «Садок вишневий коло хати»? — Шевченко, — говорить. — А «Евгений Онегин»? — Шевченко, — говорить. — А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори! — Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається. — А Лев Толстой? А Достоєвський? — Що ж, — говорить Остап, — Лев Толстой. Списав «Войну и мир» у нашого Руданського. А Достоєвський, — подумаєш, — письменник! Зробив «Преступление», а «Наказание» сам суд придумав. — А взагалі, — питає, — Росію визнаєш? — В етнографічних, — каже, — межах. — В яких? — Од улиці Горького до Покровки. А Маросейка — то вже Україна. — І історії не визнаєш? — Яка ж, — каже, — історія, коли Катерина Велика — то ж переодягнений кошовий війська Запорозького низового Іван Бровко. — А кого ж ти, — кричить, — визнаєш? — Визнаю, — говорить, — «самостійну» Україну. Щоб гетьман, — говорить, — був у широких штанях і в полуботківській сорочці. І щоб усі міністри були тільки на «ра»: Петлюра, Бандера, Німчура. Двох тільки міністрів, — каже, — можу допустити, щоб на «ик»: Мельник та Індик. — Розстрілять! — кричить. — Розстрілять, як такого вже націоналіста, що й Петлюру перепетлюрив, і Бандеру перебандерив. Ну, й розстріляли. Такого письменника закатували! Як він писав! Бож-ж-же наш, як він писав! Хіба він, думаєте, так писав, як інші пишуть? Ви думаєте, що він писав звичайним пером та чорнилом і на звичайному папері? Та де ви бачили?! Він бере, було, шпичку для галушок, у чорну сметану встромить і на тонісіньких-тонісіньких пшеничних коржах і пише. Пише, варяницею промокає й увесь час приспівує: «Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам». А як не дуже смішно вже виходить, тоді як крикне на жінку: «Жінко! Лоскочи мене, щоб чудніше виходило». І такого письменника розстріляли. Попервах дуже йому було скучно. Поки живий був, забіжить, було, чи до Рильського, чи до Сосюри, — спорожнять одну-другу поему, асонансом закусюючи. Чи вони до нього заскочать, — жінка, дивись, сяку-таку гумореску на салі чи на маслі підсмажить, — життя йшло. А розстріляний — куди підеш? Одна дорога — на небо. А там уже куди визначать: у рай чи в пекло. Перших сорок день і душа поблизу моталась. А як уже вона зібралася у «вишину горнюю», — учепився й він за нею. У небесному відділі кадрів заповнив анкету. Зав подивився: — Великомученик? — Дуже, — каже, — великомученик. — За Україну? — За неї, — каже, — за неньку. — В рай! Перед раєм, як водиться, санобробка. Ну, постригли, поголили. — Не голіть, — просить Остап, — вуса запорозького, бо потім, — каже, — тяжко буде національність визначити, позаяк… (згадав-таки, дякувати богові!), позаяк, — каже, — оселедець сам виліз… — Так у який вас, — питає його заврозпред, — рай? Спільний? Чи, може, хочете в окремий? — А хіба у вас, — питає, — тепер не один рай? — Ні. Раніше був один, спільний для всіх, а тепер різні раї пішли. — Слава тобі господи! — каже Остап. — Нарешті! А я, — каже, — боявся, що деведеться в однім раю з
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (19) »
Последние комментарии
4 часов 20 минут назад
4 часов 57 минут назад
1 день 18 часов назад
1 день 20 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 11 часов назад