Очередной безграмотный технологически автор, у которого капитан милиции в XI веке ухитряется воспроизвести револьвер, казнозарядное ружье, патрон, и даже нарезную артиллерию...
Трусливая Европа, которая воевать не умеет etc etc...
Вобщем, стандартный набор российского патриота :)
Интересно другое... Всегда читерство основано на использовании технологий, в свое время разработанных именно этой самой жуткой Европой. Это не смущает? :)
До прочтения данного произведения я относился скептически к подобным жанрам, особенно 18+. Но я был действительно приятно удивлён и две недели не мог оторваться от чтения. Наконец дочитав, решил написать отзыв. Чем больше думаю об этом, тем труднее выбрать точную оценку. Книга мне безумно понравилась, и я без угрызения совести могу сказать, что обязательно её перечитаю в будущем. Однако некоторые моменты испортили общее
подробнее ...
впечатление.
Первые две книги, даже третья, развивались хорошо и не спеша, держа интригу. Но потом что-то случилось: автор как будто пытался закончить как можно скорее, игнорируя многие моменты, что привело к множеству вопросов и недопониманий. Как Аксель выжил? Почему отступил Хондар и что с ним теперь? Как обстоят дела в Империи после победы, ведь один из главных членов Тайной Стражи оказался предателем? Что мешало Сикху сразу избавиться от Акселя, как только тот лишился части души? Что двигало Августом, что такого произошло между им и владыкой Грехов? Второстепенных вопросов у меня ещё больше. Несмотря на крутой сюжет и мир, многое написано словно на скорую руку и слишком скомкано.
Например, в Эльфийском лесу явно были недовольны браком, и однажды даже было покушение на ГГ. Почему попытки не продолжались, ведь Аксель действительно приносил много проблем эльфам, особенно после смерти их бога? Или встреча в нижнем мире с богом демонов, который сказал, что их встреча не последняя. Но в конце Аксель становится смертным и лишается своей силы, и они уже точно не встретятся. Почему были выкинуты Лилиш и Шальда? Если первую убили, то вторая жила в поместье и была действительно полезной, но что с ней по итогу случилось, не ясно.
Короче говоря, слишком много недосказанностей. Многие интересные арки начались, но такое чувство, что автору становилось лень их продолжать до логического конца. Самый яркий пример — бизнес Акселя в лице корабельной верфи. Он встретился в темнице с отцом одного из своих гвардейцев, поговорили о контракте, и на этом всё закончилось. А дальше что?
Теперь к другим вещам, которые подпортили впечатление. Эмоции всех девушек, боевые заклинания, эротика — почему всё это одинаковое? Каждая девушка "прикусывает губу", "мурлыкает". Эти слова повторяются слишком часто. Заклинания тоже разочаровали, они не менялись и застыли на уровне первого года обучения в академии. Аксель ничего не умеет, кроме воздушных стен и чёрных сфер. А про бедняжку Тирру вообще молчу: всё, что она могла — это создавать огненные шары. Где разнообразие? С эротикой всё точно так же. Местами она была в тему и действительно добавляла шарма, но иногда хотелось пропустить эти сцены, потому что они вставлялись в неподходящие моменты и были абсолютно одинаковыми.
Почему Акселя почти всегда окружают только девушки? И большая часть его гвардии — тоже девушки. Спасибо, что хоть Корал был, но его арка тоже не до конца раскрыта. Можно было бы много чего увлекательного с ним сделать, ведь он получился интересным персонажем.
Я мог бы написать ещё много чего, но боюсь, что отзыв выйдет слишком длинным. Единственное, что хочется добавить в конце, это про суккубу Тирру. В начале она была просто прелесть, умная, сильная, ценная единица в отряде. Но под конец она стала беспомощной обузой и вызывала раздражение, ведя себя как ребёнок. В начале за ней такого не наблюдалось, что обидно, ведь как персонаж она мне больше всех нравилась.
В общем, автору есть куда расти и стремиться. Потенциал хороший, и надеюсь, что когда-то будет продолжение этой увлекательной истории, которое расставит все точки над "и".
вирятую вас із цієї дилеми, але тільки з однією умовою. Коли ми з приятелем з'їмо по вашому тістечку — хоча ні я, ні він такої охоти не почуваємо, — то й ви на віддяку повечеряєте з нами.
Молодик видимо замислився.
— У мене їх онде ще кілька десятків, — сказав він нарешті, — а тому я муситиму обійти ще кілька барів, поки довершу свою головну справу. А це забере чимало часу; і якщо ви голодні…
Князь урвав його чемним жестом.
— Ми з приятелем підемо з вами, — сказав він, — бо нас уже глибоко зацікавив ваш вельми своєрідний і привабливий спосіб збавляти вечори. А тепер, коли умови замирення встановлено, дозвольте мені підписати угоду за нас обох.
І князь у щонайвишуканішій манері спожив тістечко.
— Чудове, — сказав він.
— Ви, я бачу, знавець, — відказав молодик.
Полковник Ґеральдін теж віддав належне тістечкові; а що тепер уже всі в барі прийняли частування або відхилили його, то молодик із тістечками подався до іншого такого закладу. Обидва чоловіки з тарелями, що, здавалося, вже звикали до своєї безглуздої роботи, рушили слідом за ним; а князь і полковник Ґеральдін, узявшись під руки й усміхаючись один до одного, замикали собою ту процесію. В такому порядку їхній гурток навідав іще два бари, де все повторилось достоту як у першому — одні відхиляли, інші приймали це бродяче частування, і молодик сам з'їдав кожне не прийняте тістечко. Вийшовши з третього бару, молодик порахував свій запас. Лишалося всього дев'ять тістечок — троє на одному тарелі й шість на другому.
— Панове, — сказав він, звертаючись до двох своїх нових супутників, — я не хочу відтягувати далі вашу вечерю. Я певен, що ви зголодніли. І почуваю за собою певний обов'язок перед вами. А в цей великий для мене день, коли я завершую свій повний дурощів життєвий шлях найразючішою і найбезглуздішою з моїх витівок, я не хочу повестись як нечема перед тими, хто так підтримав мене. Панове, вам більше не доведеться чекати. Хоча моє здоров'я підірване давнішими надмірностями, я з ризиком для життя усуваю це непевне становище.
З цими словами він увіпхав решту дев'ять тістечок по одному в рот і, не жуючи, проковтнув. А потім обернувся до своїх двох помічників і простяг їм по соверенові[2].
— Щиро дякую вам за таку незвичайну терплячість, — сказав він і відпустив їх, уклонившись кожному. Якусь хвильку постояв, дивлячись на гаманець, із якого щойно витяг гроші для своїх помічників, тоді засміявся, пожбурив його насеред вулиці й оголосив, що готовий іти вечеряти.
У невеликому французькому ресторанчику в Сохо[3], що віднедавна тішився перебільшеною славою, яка, щоправда, вже почала відходити в минуле, в окремому кабінеті аж на третьому поверсі всі троє вельми вишукано повечеряли й випили три чи чотири пляшки шампанського, розмовляючи про се, про те. Молодик був балакучий і веселий, але сміявся ледь гучніше, ніж годилось би добре вихованій людині; руки в нього трусились, а голос якось несподівано й дивно ламався, ніби він не зовсім володів собою. Коли офіціант прибрав десерт і всі троє закурили сигари, князь звернувся до нього з такими словами:
— Я певен, що ви пробачите мені мою цікавість. Хоча ми стрілися зовсім недавно, ви мені дуже сподобались, а ще дужче спантеличили мене. І хоч мені б не хотілося видатись нескромним, я мушу сказати, що і я, і мій приятель — люди, яким цілком можливо довірити таємницю. У нас вистачає і власних таємниць, які ми весь час розкриваємо не перед тими, що слід. І коли, як я гадаю, ваша історія нерозумна, то й тоді не слід соромитись нас, бо ми й самі обидва — найнерозумніші люди на всю Англію. Мене звуть Ґодол, Теофілес Ґодол, а мій приятель — майор Алфред Гамерсміт, чи принаймні під таким ім'ям він воліє виступати. Все наше життя ми тільки те й робимо, що шукаємо щонайхимерніших пригод, і нема такої химерії, яка б нам не була до душі.
— Ви мені подобаєтесь, містере Ґодол, — відказав молодик, — ви в мене викликаєте інстинктивну довіру, та й проти вашого приятеля майора я не маю нічого; по-моєму, він переряджений аристократ. І зовсім не військовик, щодо цього я певен.
Полковник аж усміхнувся, почувши такий комплімент досконалості його перевтілення, а молодик провадив уже багато жвавіше:
— Є багато причин, з яких мені б не слід оповідати вам свою історію. Може, саме через це я таки хочу розповісти її. В кожному разі, ви, здається, так уже наготувалися вислухати розповідь про мої дурощі, що мені не стане відваги розчарувати вас. Ім'я свого, на відміну від вас, я не розкрию. Скільки мені років, тут не має значення. Я прямий спадкоємець своїх предків, і успадкував я від них дуже пристойне помешкання, де живу і досі, та капітал, що давав мені триста фунтів річно. А ще, здається, я успадкував від них легковажну натуру, не опиратись якій завжди було найбільшою втіхою в моєму житті. Я дістав добру освіту. Я вмію грати на скрипці так, що мені небагато бракує, аби заробляти на прожиток у
Последние комментарии
2 часов 8 минут назад
4 часов 56 минут назад
1 день 15 часов назад
2 дней 11 минут назад
2 дней 5 часов назад
2 дней 7 часов назад