Блискавка [Роман Квант] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Роман Квант Блискавка
Людина боїться вмирати, але ще більше вона боїться жити.Сільвія Браун
Єдиний шлях відкрити границі можливого – піти за границі, в неможливе.Артур Чарльз Кларк
Перебирати речі людей і несподівано дізнаватися про їх дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, незначні перемоги – достеменно незвичайне життя. Це вже не дар, а прокляття.Стівен Кінг «Мертва зона»
ЧАСТИНА ПЕРША ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ
Розділ I Забави студентів
1
Софія не мала жодної гадки, що в цей день, 16-того квітня 2009-го року щось повинно статися. Статися таке, що кардинально змінить її майбутнє та повністю перекреслить усе минуле, наче його ніколи не було. А навіть, якби вона і знала, що станеться у той роковий день, що далі буде відбуватися з нею, то все одно не змогла б щось змінити. Власне, попередній день, себто 15-те квітня, був відносно теплим та сонячним. Небо було чисте та безхмарне. Вітер лише трохи шелестів зеленим листям, а сонце – розпечений помаранчевий диск, розсипало свої теплі промінчики по землі. Одним словом, все йшло на прекрасну погоду і ніщо не подавало погані знаки. Поки що. Софія, вісімнадцятирічна дівчина високого зросту, щойно вийшла з дому на вулицю. Власне, це був звичайний робочий день, а дівчина поспішала в університет на пари. В цей теплий, майже як влітку, весняний день вона була одягнена в міні-спідницю червоного кольору і світлу блузку, що звабливо підкреслювало її не перевершену та сексуальну фігуру. Під час ходьби, її довге, розпущене волосся розвіювалося на вітру в різні боки. Погляд очей ні на чому конкретно не зосереджувався, а лише фіксував усе, що відбувається навколо неї в полі зору. Правда, Софія була в своїх думках, але її підсвідомість не дрімала, а працювала на повну потужність. Який чарівний та досконалий дар життя – молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість – це райський відрізок часу, адже для неї немає поразки, зневіри чи байдужості. Молодість – це найпоетичніша казка, де найфантастичніші події та акти героїзму відбуваються з найреальнішою, найнаївнішою легкістю! Особливо, молодість солодка штука для тих, хто розумно та ефективно нею користується, використовуючи, відведений долею час із максимальною користю. Софія це дуже добре розуміла.2
Коли Софії було сім років, сталася одна трагічна і дивна подія. Подія, яка залишила свій слід у майбутньому на подальше життя дівчини. Подія, яка була неминучою, власне, як і більшість моментів в житті людини. В той час, родина Даниленків жила у звичайному десятиповерховому будинку, на останньому поверху. У батьків Софії фінансовий стан потроху збільшувався і все йшло тільки на краще. Але… дещо сталося. Одного дощового, холодного дня (цей день запам’ятався Софії на все подальше життя) в дах будинку влучила блискавка і добряче потрощила майно в їхній квартирі. Дах повністю зруйнувало, і з квартири було видно темно-сіре небо. Батьки були стривожені та налякані, а маленька дівчинка років семи лежала у ліжку. Прокинувшись від удару блискавки, вона довго-довго плакала. Потім Василь сказав, що блискавка час від часу наносить збитки людям і, на щастя, їм повезло, бо усі залишилися живі, а потрощене майно – ніщо у порівняння з людським життям. Власне, такі випадки трапляються у людей. Але Софії це вже тоді здалося чимось аномальним. Ще у дитинстві вона відчула, що цей удар блискавки по їхньому затишному житлу, був попередженням про прихід чогось такого містичного, ірраціонального. Це відчувалося буквально у капризах природи, величезній зливі із холодним, як крига вітром. А гримання грози і прихід темних, грізних хмар ніби це тільки підтверджувало. В цьому Софія, на жаль, була стовідсотково права. Але зрозуміла це трохи пізно, коли доля зробила свій черговий хід.
3
Життя Софії за останні одинадцять років значно змінилися. Взагалі, одинадцять років – досить великий відрізок часу, за який людина дорослішає, набирається досвіду, мудрішає. Так от, для дівчини цей час пролетів як мить, як одна секунда, карколомно і безповоротно. Проте, аналізуючи цей період часу, Софія зробила для себе певні висновки. Завше, не дуже хороші та приємні висновки, а сумні, невеселі, песимістичні та банальні за змістом. По-перше, Софія закінчила школу (правда, не дуже успішно) і після цього не була в захваті. Вона думала, що після школи почнеться більш доросле та цікаве життя. Проте, нічого особливого чи незвичного в своєму житті по навчанню в університеті дівчина не помічала. Може і були певні зміни, але вона не хотіла їх приймати чи не була до них готова. По-друге, вона не думала, що спеціальність психологія, яку вона обрала, виявиться такою нудною і не цікавою. Софія лише закінчувала перший курс, а усі заняття були для неї байдужі і не потрібні. Але потроху вона до цього звикла, так само як і до перших місячних, які, до речі, в неї почалися в чотирнадцять років, тобто якихось чотири роки назад. По-третє, дівчину турбувало її особисте життя, а правильніше буде сказати його відсутність. До цього часу любовні стосунки чомусь не склалися. Так, звісно, були випадки, коли вона зустрічалася з хлопцями, але до серйозних стосунків ніяк не доходило. Один юнак взагалі від неї добивався лише сексу і навіть відверто про це сказав на одному побаченні, яке виявилося першим і останнім. Софію роздратувала така прагматичність, відвертість і такий цинізм, тому вона без зайвих слів розвернулася і попленталась додому, ледь не плачучи по дорозі. Це сталося декілька місяців тому і дівчина ще не могла так просто і легко взяти, і викреслити цей епізод з власного життя, видалити його, позбутися, викинути із голови і жити далі. Останнє вона робила, але якось повільно, без ентузіазму з певними депресіями, які час від часу її переслідували. Проте, на відміну від більшості своїх однолітків, які від депресій шукали психостимулятори: вживали спиртне, палили, намагаючись поринути у нірвану, створити власний світ ілюзій, Софія вела більш-менш здоровий спосіб життя, а чарчину вина вона могла собі дозволити хіба що на свята, в дуже рідких випадках. В інший час вона про зеленого змія навіть і не згадувала. Власне, в цей день настрій у дівчини був чудовий. Сьогодні після усіх пар вони с подружками збиралися погуляти в нічному клубі та потанцювати на дискотеці під звуки сучасної клубної музики. Настя і Ольга – найкращі її подруги, з якими Софія спілкується, перетирає різні теми, на кшталт, про хлопців чи про нові «шмотки». Одним словом, звичайні жіночі балачки, плітки. «Бабський базар», як у них в групі кажуть про це деякі пацани. Софія їхала у маршрутці, дивлячись у вікно і поринувши у різні спогади, пригадуючи епізоди з власного життя. Вона була мрійницею, фантазеркою і любила занурюватися глибоко-глибоко в свої думки, спогади, плани на майбутнє та почуття. Зокрема, вона згадувала своє дитинство, проведене у рідному місті. Кожного дня, вона бачила широку, синю спину Дніпра: зранку, коли сонце повільно піднімалося вгору та увечері, коли нічні вогні міста дзеркально відображувалися у темній воді. Вона любила гуляти парком на монастирському острові, купатися в річці та дивитися на пам’ятник Тараса Шевченка, який підпирав блакитне українське небо, вкрите хмаринками. Власне, такі спогади ні до чого не спонукали дівчину, а попри те, вона від них ніколи не відмовлялася, і, коли був слушний момент, з радістю віддавала їм частину вільного часу.
4
Інститут, в якому навчається Софія, був приватним, себто, навчання коштувало чималих грошей. Але він був доволі престижний та популярний серед молоді. Хоча, він не міг рівнятися до рівня ДНУ, але знання, які там давали викладачі (якщо їх добре засвоювати, а не байдики бити від нудьги), були професійні, різнобічні та навіть практичні до життя. Сама будівля призначена для занять складалися з кількох корпусів п’яти- та семиповерхових, біля яких паркувалися машини викладачів та студентів. Останні, як правило, приїжджали на лекції на більш дорогих та престижних іномарках (на кшталт, «Лексус», «Ауді», «Субаро», «Форд», «Мерседес» та всілякі позашляховики) на відміну від перших, себто викладачів. Інші студенти та викладачі, що не мали грошей на авто, їздили на заняття у міських транспортах, товклися у величезному натовпі, штовхалися, наступали один одному на ноги та невдоволено сперечалися із-за черги. Одним словом, їхали в дуже не зручних умовах, коли бажаючих людей забивалося в транспорт так, що і яблуку ніде було впасти. Софія вже звикла стояти в величезних чергах на маршрутку, від чого часто запізнювалася на пари. Звичайно, можна було вийти раніше з дому, скажімо, хвилин на двадцять, але дівчина не хотіла так поспішати. Непунктуальність у людини погана звичка, як наркотик, і вона дуже швидко звикла запізнюватися. Софія вийшла з мікроавтобусу і пішла до будівлі інституту, не поспішаючи. Поруч припарковані колоною стояло безліч різноманітних за марками і відтінками кольорів авто, що не терпляче, зворушено і сумлінно чекали на власних господарів. Серед цих машин, одиноко, збідніло і сиротливо стояв невеличкий мотоцикл, що відразу впадав в очі. – Які люди! Софія! – пролунало ззаду дуже голосно. Дівчина спочатку здригнулася від несподіванки, а потім повільно обернулася на джерело вигуку. Зовсім поруч стояв джип «Черокі» з відкритими дверцятами з боку водія. А поруч стояв хлопець, тримаючись однією рукою за ці дверцята, наче він не був упевнений у твердості своїх ніг або боявся, що сила гравітації його цілком одужає. Юнака, що на неї з усмішкою дивився, звали Денисом і він був її на рік старший, хоча Софія навчалася з ним в одній групі. Власне, Софія з ним кілька разів зустрічалась, але він був прямим і хотів від неї лише одного: переспати. Дівчина потім натякнула, що не хоче більше з ним зустрічатися, але він не відставав від неї і завжди чіплявся, намагаючись зайвий раз привернути до себе увагу. Іноді, в Дениса це виходило, але як правило, це не давало жодного результату, якого він так прагнув. – Гей! – гукнув хлопець. – Ти шо, глуха? Я до тебе привітався. Денис був середнього зросту, міцної статури, одягнений у джинсову куртку темно-синього кольору та чорну футболку. Волосся коротко підстрижене каштанового кольору трохи блищало на сонці. Підборіддя не голене, ще досить рідке, на кшталт еспаньйолки. – Ну, привіт, – мовила вона трохи сухо на його привітання без жодного бажання продовжувати розмову. Але, очевидно в Дениса були інші наміри. Він дивився на неї екзальтаційно, захоплено, збуджено із засліпленою пристрастю свідомістю та відсутністю здорового глузду на той момент. В цьому погляді красномовно і переконливо читався лише звірячий інстинкт парування і нічого більше. Про романтику і справжнє кохання взагалі не йшла мова. Денис бачив у дівчатах лише сексуальний об’єкт, можливість плотських втіх та особистого задоволення. Егоїзм та самовпевненість повністю зайняли все його єство, кожну живу клітину. – Хочеш, я тебе після занять підкину додому або ми кудись поїдемо погуляти, га? – Ні, – відповіла Софія, уникаючи його погляду. – У мене інші плани на цей вечір. Вона хотіла зайти в корпус, але Денис хутко перекрив вхід в корпус інституту своїм тілом. Його погляд був рішучим та дуже нахабним. – Які ще плани? У нас з тобою можуть бути тільки спільні плани на цей вечір. Давай… – Відчепись. У нас з тобою не може бути ніяких планів. Взагалі, я план не курю. Ти звернуся не за адресою, – зауважила дівчина трохи різко, щоб завершити розмову. Хлопець голосно розреготався. Схоже, жарт припав йому до смаку. – Зате, я курю план, – сказав він. – До того ж, я пропоную весело провести час на діскатєкі. – Мене це не цікавить. Софія рішуче зробила крок в бік. – Пропусти. – Проходь, хто ж тобі заважає. Він відійшов в сторону, запалив цигарку і дивився, як Софія зайшла в приміщення, злившись з натовпом веселих, безтурботних та дуже гомінливих студентів.5
Лекція з інформатики (власне, остання пара на той день) у них проходила в комп’ютерній лабораторії, що була обладнала сучасними комп’ютерами, які були підключені до безлімітного Інтернету. Правда, деякі комп’ютери (що не встигли замінити на нові) були старенькі, пошарпані, погано працювали і постійно зависали. Для тих, хто любив побродити по світовій павутині, поспілкуватися на чатах чи форумах, подивитися прикольні картинки, це було справжнім апокаліпсисом. Софія сіла за вільний комп’ютер, збираючись перевірити електронну пошту. Їй мав надійти один лист з сайту знайомств, де вона недавно зареєструвалася. Вона дуже чекала листа від одного хлопця. Правда, перевіривши пошту, дівчина наткнулася там хіба що на спам, що постійно розсилали з інших сайтів. Денис з Льохою теж сіли за комп’ютер, що більш-менш нормально працював і відразу ж загрузили кілька порно-сайтів, розглядаючи голих дівчат з цицьками. Декілька фотографій відповідної тематики, привернули увагу хлопців і вони почали їм віддавати частину свого вільного часу. – Оце краля! – показав Льоха другу і вони почали уважно її розглядати, як ентомолог розглядає рідкісний вид комахи, що занесений в Червону Книгу. Віка, високого зросту худюща студентка, що навчалася в їхній групі, пройшла повз них, але в останню мить зупинилася. – Шо це ви розглядаєте? Як вам не соромно! – сказала вона. – А шо тут такого. Шо єстєствєнно, то нє бєзабразна, – підкреслив Денис. – Шо, дома не надивився порнушки? Зараз прийде прєпад на лєнту. – Хто б це казав. Віка, ти ж сама казала, шо в тебе вдома на вінтє тіпа двацать гіг порнухи харошєго качєства. Ти ж обкурилася шмалі минулого понеділка і нам все розповіла. І про порнуху, і про свій лесбійський досвід. Шо, Вікуся-лапуся, язик проковтнула? Віка, що дійсно це розповіла, почервоніла від злості. Такого вона ніяк не очікувала. Потім, вона буде себе катувати тим, що курила багато «травки», але в той момент, це не мало ніякого значення. – Шо ти верзеш, порноманіяк? – Ось тут все написано, – Льоха показав сторінку веб-сайту. – Це одна із причин, яку дівчата не роблять принципіально: «Ми не признаємося, що можемо годинами розглядувати картинки з голими мужиками. Тому, що нас в чоловіках цікавить душа. Не знали? Ми ж, дівчата, насправді не такі примітивні організми, як деякі…» – Душа? – глузливо перепитав Денис. – Яка в біса душа? Ви ж такі помішані на сексі, як і ми. Німфоманки. Збоченки. – А ти, Денис, самець, – сказала Віка. – Ти не знаєш нашу психологію. Для нас, дійсно, важлива душа. Знаєш, як кажуть: «Пацани користуються коханням, щоб досягти сексу, а дівчата користуються сексом, щоб досягти кохання». Правда, для тебе секс – це і є кохання. – Канєшна. А ти шо думала? Віка не встигла відповісти, бо в аудиторію зайшов викладач. – Здається, пора линяти звідси, – сказав Льоха і звернув всі вікна з еротикою. Хлопці непомітно пересіли на інше місце. А це місце залишилося порожнім, поки на нього не сів Антон, що завжди мав вигляд, як не від цього світу, на кшталт «Ти, що, з іншої планети»? Він був низького зросту, повний, з довгим масним волоссям, що налазило йому на очі і носив сорочку синього кольору, що пахла потом. Не помітивши згорнуті вікна, він знайшов потрібний файл і відкрив лабораторну роботу, що збирався здавати Ларисі Анатоліївні. Інформатику в їхній групі вела жінка середнього віку з темним кучерявим волоссям, одягнена в світлий костюм. Практичне заняття з інформатики почалося з того, що викладач відмітив усіх відсутніх, яких виявилося чимала кількість. – Нагадую усім, що у вас залишилося мало часу, щоб здати лабораторні роботи мені. Вже п’яту роботу треба здавати, а деякі ще навіть першу не зробили. Не забувайте, що екзамен не за горами. – А це ще не скоро, – зауважила Оля. – Це зараз вам так здається. В екзаменаційні білети ввійде весь конспект за цілий рік. Хто здасть усі лабораторні вчасно, той отримає на одне питання менше в білеті. – Ларисо Анатоліївно? – Що? – Можна вам першу лабу здати. – Першу? Ну, давай, хоча б першу… Вона підійшла до нього і сіла на вільний стілець. – Ну, показуй, що ти там зробив. – Ось робота… – показав Антон і раптом сам закляк, побачивши внизу згорнуті вікна з еротикою. – Стривай… А це що? Лариса побачила згорнуті вікна Інтернету. Вона повідкривала їх. Перед Антоном (який не мав до цього ніякого відношення) відкрилися порно-сайти: «Гарячіє дєвушкі!», «Море порнухи! Фото, відео!», «1000 халявних дєвок! Порно галерея!» і останній – «Секс-шоп: анальні та вагінальні фалоімітатори, вібратори, презервативи, змазки, еротичні фільми, гумові надувні жінки…» Хлопець, відверто кажучи, був в шоковому стані, не в змозі зрозуміти, звідки це взялося. – То це ти хотів мені роботу здати, га? – спитала викладачка інформатики. Всі повернули до нього голови і побачили голі дупи і цяцьки дівчат на весь екран. – Е-е-е… ну-у-у-у… я-я-я… не знаю… Це не… не моє… Я… е-е… Льоха з Денисом зареготали першими, а потім їх підтримала Віка, відволікшись від сайту гламурних анекдотів. – Не твоє? А хто це дивиться порнографію? Чим ти займаєшся тут? – Ананізмом, – сказала Віка і її голос заглушив голосний вибух сміху, який тривав кілька хвилин без зупинок. – Це не я… Чесно. Я прийшов…е-е-е… хтось до мене це дивився. – Шо ти гониш, – втрутився Денис. – Я бачив, як ти дивився порно. Антон почервонів і опустив очі, не в змозі відстояти власну позицію і домогтися справедливості. – Так, Антон, ти вільний. Твоя лабораторна закінчилася. – Як це? – спитав він. – Отак. Прийдеш мені здавати окремо всі роботи. Це ж треба мати нахабність дивитися це в університеті! За таке можуть вигнати. Софія хотіла наголосити, що це не Антон відкрив ці сайти, але студенти і надалі реготали, а більше всього реготали ті, хто знав, в чому весь прикол. Вона, будучи свідком того, як Антона підставили, сама сміялася, бо не могла себе стримати. – Чого смієтеся? Цирк закінчився. – Сексуального маніяка викрили, – додала подружка Софії Оля. – А ти Олю, краще покажи готову роботу, – зауважила викладачка. Антон вже збирався вийти, коли раптом зупинився і обернувся до викладача. – Вибачте, а можна мені посидіти в Інтернеті? – Щоб ти знову дивився порнографію? Ні, сьогодні ти вільний. – Але ж це не я… е-е… я… Він не встиг договорити, бо в нього задзвонив мобільний: «Дєвушка с красівой попкой, возьмі трубку!», – сказав голос, коли дзвонив стільниковий (Денис спеціально поставив такий дзвінок, коли Антон залишив телефон на парті і виходив в туалет, а зараз набрав його номер, адже в сучасному житті доступні будь-які сигнали, рінгтони чи приколи на мобільний, які тільки могла вигадати людська уява). Після цього реакцію студентів не важко було передбачити. Але такий шалений сміх, що душив публіку, такий гомеричний і нестриманий сміх, лунав дуже голосно, і був таким заразним, що Лариса Петрівна, включаючи з усіма студентами, сама сміялася, схватившись руками за живіт, забувши де знаходиться. Принижений і розгублений Антон швидко, кулею вилетів з аудиторії. Шалений сміх переслідував його довго, дзвоном віддаючись у вухах.Розділ II Між життям і смертю
1
Сеанс в кінотеатрі пройшов швидко, але незабутньо. Софія, Ольга і Настя із величезним задоволенням, надмірною цікавістю спостерігали, що відбувається на екрані, зовсім забувши про реальний час. Дівчата вийшли з приміщення кінотеатру, опинившись на вулиці. Софія відчула, що після фільму відразу звичний світ здається дещо дивним, не реальним, химерним і в цьому є щось наркотичне та таке жадаюче, як ковток свіжої прохолодної води. Вітер з граціозністю та легкістю, на яку тільки був спроможній, зазирав їм в обличчя своїм холодним подихом, а сонечко помалу-потроху, поважно і гордо, як півень серед курей, опускалося за горизонт. Дорога була вкрай забита колоною машин, які із-за цього їхали дуже повільно, зупиняючись через кожний метр. Трійко дуже вродливих і надзвичайно привабливих молодих дівчат, йшли тротуаром не поспішаючи, насолоджуючись прогулянкою і таким чудовим теплим вечором. Кожна з них тримала в одній руці морозиво, що швидко тануло. «Чероки» Дениса під’їхало ззаду зовсім несподівано, що аж налякало дівчат. Денис посигналив їм і відкрив дверцята. Окрім Дена, в авто сиділи Льоха, Слава і Дрон. Всі хлопці курили косяк, що переходив по колу з одних рук в інші і пускали отруйний дим під гучну музику в салоні, щось у стилі «хард-рок». – О, чувіхи, сідайте до нас! Ми тіпа на діскарь їдемо. Будемо бухати водяру і курити план. Приєднуйтеся до нас. Аторвемься, атвєчаю! Його товариші почали їм свистіти в слід, проте дівчата не реагували. – Ви шо, тормозітє, тьолки?! В натурі, нє парьтєсь! Денис викрикнув ще кілька фраз, але на них не було відповідної реакції, тої, на яку так всі хлопці очікували. – Та ну вас на фіг, лесбіянки. Ми зараз поїдемо по дорозі баб підцепимо і розважимося на повну катушку! – А ви тута і далі втикайте, шлюшки, – додав Дрон. – Астарожна! Ше провтикаїте і не будєтє большє дєвками-целками. Ха-ха-ха! Усі четверо зареготали на всю горлянку, надриваючи свої нутрощі. Дверцята зачинилися, джип заревів і поїхав вперед, набираючи швидкість і залишивши дівчат далеко позаду в епіцентрі піднятої пилюки. – Придурки, – прокоментувала Оля. – Взагалі у них немає клепок. Хлопцям дев’ятнадцять років. – Ага, а понтуються, як шмаркачі тринадцять років, – підтримала її Софія, не вагаючись. – До речі, тут я анекдот згадала. Як раз підходить до Дениса з його недалеким інтелектуальним розвитком. «Два студента заходять в аудиторію здавати іноземну мову. Викладач каже: «Sit dоwn!» Один питає в іншого: «Слухай, а шо він сказав»? «Він сказав: «Сідай, дебіл». Дівчата зареготали, розуміючи, що зміст анекдоту, як ніколи відображає квінтесенцію життя Дениса.2
Гучна музика майже відразу їх ледь не заглушила, коли вони зайшли всередину приміщення, де танцювало безліч тинейджерів і молодь трохи старше. Більшість із них по кілька разів заказували собі випити спиртне: пропустити чарчину-другу чогось міцного для хоробрості і впевненості у власних можливостях. Софія чомусь відразу запримітила в кутку молодого хлопця, що сидів за столиком і цмулив, судячи з посоловівших очей, вже далеко не перший кухоль пива. Він був одягнений у синій джемпер і сині джинси. Волосся трохи масне, темного кольору, обличчя худе, а очі вперто стріляють в різні боки, щось таке надзвичайне шукаючи. Цигарка в руках повільно тліє і юнак час від часу повільно робить чергову затяжку. Ну з таким хлопцем я б точно не хотіла зустрічатися, навіть якщо в нього в кишені ціла купа грошей, – міркувала Софія. – Адже від нього тхне тютюновим димом, як від чоботаря. Через кілька хвилин, розчинившись у танцювальній музиці, серед натовпу, дівчина вже про того хлопця і не думала, який навіть її не помітив. Софія почала «запалювати» під енергійну, гучну музику, що оточувала її навколо, пробираючись в кожну клітину її тіла, не пропускаючи жодної молекули і навіть жодного атому. Знаходячись в певному трансі, Софія просто рухалась в такт музики, повністю поринувши в цей віртуальний світ, який так до себе притягував, як наркотик. Ольгу і Настю запрошували на повільний танець декілька разів, а Софію запрошували лише один раз. Якийсь юнак патлатий, в окулярах танцював у повільному темпі, обережно обіймаючи дівчину за талію, ніби він так боявся свою партнерку. Власне, Софію це почало хвилювати не на жарт. Вона дуже рідко ходила на дискотеки і зараз вирішила, що для танців досить. Оскільки, поруч немає кавалера, який буде її проводжати, то їй доведеться добиратися додому самій в таку пізню годину. Ця перспектива Софії аж ніяк не посміхалася, але іншого виходу, мабуть, не було. – Я мабуть піду вже, – сказала Софія не дуже впевнено, коли музика не так голосно звучала і поруч її добре чули. – Та куди ти так рано зібралася? – здивувалася Ольга. – Давай ще потанцюємо… Глянь, які кльові пацани прийшли на дискотеку! Можна з ними познайомитися. – Я ніколи не беру ініціативу на себе в цих питаннях. Хлопці мають самі підходити до нас і знайомитися. Настя криво посміхнулася. За це й вечір вона трохи випила зайвого і сміх в неї вийшов п’яний, дуже голосний, як для вихованої дівчини. – Більшість пацанів такі боягузи, що не те, що познайомитися, але навіть підійти не наважуються. Тому, іноді треба брати контроль над ситуацією у власні руки, – мовила вона. – Софі, ти б краще з нами залишилася. – Дійсно. Побудь ще трохи, – додала Оля.3
Раптом до них підійшов якийсь хлопець, від якого сильно несло перегаром. – Дєвушкі, а можна с вамі познакомітся? – спитав він, трохи хитаючись і з деякими зусиллями зберігаючи рівновагу. Його погляд ніяк не міг сфокусуватися на чомусь конкретному. Було зрозумілим, що юнак перебував у стані зміненої свідомості і ця змінена свідомість була скоріш за всього від великої дози алкоголю чи наркотиків. Але аж ніяк не від трансцендентальної медитації. – Шо з усіма трьома будеш знайомитися? – спитала Оля. – Нє, ну а шо тута такого! Я увідєл сімпатічних дєвушек і рєшил познакомітся. Мєня зовут Гриша. Дівчата по черзі назвали свої імена. – А чого ти прийшов на дискотеку один? – спитала Софія, яка не зацікавилася ним, але спитала так для підтримання світської розмови. – Адін? Нє, всьо кльово! Ми з пацанами зробили бульбік і курили травку. Просто вони втикають обкурені в небо. Ну ти поняла? – Бульбік? – не зрозуміла Настя. – Ну, бульбулятор. Ми використовували мокрий бульбік. Ну мокрий краше тим, шо більше поглащаєш дима в легені. Там просто береш і наповнюєш пляшку водою, але не дуже багато. Канєшна, от етого більше кашляєш ат єдкого дима, но зато це простіший варіант підготувати бульбік для куріння… І ефект лучше. Більше вставляєт. Пацани атдают прєдпочтєніє мокрому бульбіку, чєм сухому. Атвєчаю. – А шо ти курив? Анашу? – Ну… ми тіпа шмалі обкурилися. Атвєчаю, оно так вставляє, но я не совєтую вам курити шмаль. Асобєнно с абсентом. Вирубає повністю свідомість. Але ці відчуття не передати. Реально шмаль вставляєт. Патом тіпа чумной ходиш пол дня. Но зато єсть шо вспомнить. Зашибісь! – Так ти багато куриш травки? – спитала Софія. – Нє, я трошки попробував. Шоб так курити, як нарік, то нє. Нашо мені втикати в наркодиспансері. Атходняк патом нєсколько мєсяцєв. Тільки так, для прикола. Одного чувака убіло, він досі валяється в парку обкурений. – Прікольно. Наступила хвилина мовчанки. – Можна тєбя пригласити на танець? – нарешті спитав Гриша Настю, яка, схоже, припала йому до смаку. Вона на нього подивилася спокійним, трохи співчутливим поглядом. – Дякую, але я не хочу танцювати. – Тоді послухайте анекдот. Ми з пацанами лахали від нього мінут тридцять. Ну, заходить студент в парашу і питає в іншого: «Ну шо, здав екзамен»? «Нє, – каже той. – Прєпад сраний не поставив оцінку». І тут роздається голос із сусідньої кабінки: «І не поставлю»! Анекдот був смішним і Софія в компанії дівчат посміялася. Обкурений Гриша реготав голосніше всіх, що деякі тінейджери почали звертати на нього увагу. – А ось ше один послухайте… Розмова двох друзів. «Я одружився, жінка працює в ДАІ». «Поздоровляю»! «Так, але в першу шлюбну ніч вона мене два рази оштрафувала». «За що»? «За перевищення швидкості і зупинку в забороненому місці». Ще один вибух сміху. На цей раз більш голосніше. – А скільки тобі років? – спитала Оля. – Мнє? – спитав Гриша, наче не знав про кого йде мова. – Двацать лєт. Я учілся в унівєрі, але мене звідти виперли. Я тіпа півтора року вчився. Але в унівєрі рєдко появлялся. Ну, в аблом було ходити на пари і втикати на прєпадов. Занудно! А платити прєпадам не хотілося. Лаве шкода. – Ти певно в армії служив? При цих словах Гриша голосно зареготав. – Нє, яка нафіг армія! Я шо баклан, служити в армії. Хадіть втикати команди дурацкіє. На-лє-во! Нап-ра-во! Кру-го-о-о-м! Шагом марш! Або: вийті із строя! Патом тєбя деди так виведут із строя, шо капєць буде. Паламают кости, пакалєчат... Нахрєн оно надо… У мєня бєлий білєт. Всьо схвачєно… Ноу проблем, як кажуть. – Красавєц! А в універі гуляв певно до фіга? Він широко посміхнувся. – Канєшна. Шо за студент, який ходе на всі лєнти і втикаєт як ботан. Ми так бухаємо в абщагє, атвєчаю. І нам не до лєнт, коли бачиш много бухла, курєва, афігєнних тьолок і карти. Там дєвки курять гашиш і голі бігають по коридорах. У нас на Новий Год, коли празнувалі, грали в карти на раздіваніє. Пацани і баби грали. Ми ж бухали вино, водяру. А після стало нудно втикати на бухі морди і розповідати ті ж самі анекдоти… От і вирішили зіграти в покер на роздягання. Так от, одна тьола програла і їй сказали голій пробігти по всьому коридору. Вона була оббухана і обкурена, і їй вже всьо було пофіг. Зняла весь одяг… Ми це записували на відео з мобільних. – Ну і як? – питає Софія. – Нормальок. Цицьки у неї афігєнні! Пробігла. Повезло, шо ніхто не йшов тоді. Але ми зробили прікол… Закрили двері. Уявляєте? Дєвка гола стучить в двері і кричить відкрити, бо хтось її побачить. Канєшна, ми открилі. Але це була тєма! Таке нада побачити… Вона гола, червона від злості забігла до нас і почала одягатися. Ми лахали ше до ранку. Це все записано на мобільник. Ми досі передивляємося і лахаємо. Оце гоніво! А там ще були пріколи… Ми бухали водяру на Новий Год. Ну ето тіпа другой Новий Год, а закуска закінчилася.. Шо робити? Ну ми тіпа довго не парилися. Карочє, парішалі вапрос… Ми закусували водяру тіпа звичайним снігом. Ну, на вулиці бухаємо, холодно, але дуже весело. Компанія у нас велика. Ну ми і бац стали використовувати сніг як закусон. Прікольно… Це теж була тєма! Ой… шось мені не добре. Я піду. Ше побачимося… Похитуючись, він пішов в сторону туалету і цей шлях був для нього дуже важким. Він наткнувся на стілець, збивши його і ще два рази ледве не впав на підлогу, поки не дійшов до мети, себто до туалету. Перед тим, як відкрити двері, Гриша обернувся. – Параша! – вигукнув він голосно. – Пабєда будєт нашєй! – Слишь, парашник, заткнись! – сказав йому один гопнік, що сидів за столиком з дівчиною, одягнений в чорну шкіряну куртку. – Fuck you! – показав середній палець Гриша без усяких комплексів та вагань, не задумуючись про можливі наслідки. – Ах ти ж чмо накурєнноє! Щас я тєбє дам па башке! – він хотів скочити з стільця і набити морду обкуреному юнаку, але його пасія, його кохана дівчина попросила не гарячкувати. Очевидно, її слова мали велику вагу для гопніка коротко стриженого, оскільки він трохи заспокоївся. – Сучара! – прошепотів невдоволено леґінь. А Гриша, хитнувшись, ще кілька разів, нарешті потрапив в туалет. Звісно, після цього дівчата почали його обговорювати, сміючись над його обкуреним станом і можливим конфліктом, який міг раптово перерости в криваву бійку, звісно, не на користь Гриші. – Оце клоун, – помітила Настя. – Прийшов знайомитися і розповідає анекдоти. – А пацан нічого. Прікольний, – сказала Ольга. – Так, тільки обкурений в дупу… Тому й базікає багато. Вибачте, дівчата, але я дуже втомилася і теж мабуть піду. І ці критичні дні… Власне, про менструацію вона збрехала, бо цикл завершився кілька днів тому, але це був вагомий аргумент для нібито поганого самопочуття. Крім того, вона відчула себе зайвою на цій дискотеці. Взагалі, Софія не любила дискотеки і зараз шкодувала, що пішла сюди. Все одно ще не разу, коли вона бувала на подібних тусовках, її ніхто не проводжав додому. Хоча, вона повеселилася від душі. Цей пацан її вдосталь розсмішив. – Ну, гаразд, до зустрічі. – Бувайте, дівчата.4
Софія повернулася додому о пів на десяту, коли її батько сидів перед телевізором і дивився футбол. Перед Василем на столі стояла спорожніла пляшка «Оболонь». – Софі, чого ти так пізно? – спитав він, кинувши на доньку стурбований батьківський погляд. – Я була на дискотеці, тату, – відповіла вона, знімаючи з себе джинсову куртку. – Могла мене попередити, щоб я зайвий раз не хвилювався. Василь перегорнув сторінку газети, що лежала в нього на колінах. – Який хлопець тебе цього разу проводжав? – Ніякий. Я сама доїхала. Він ледве не розбив пляшку від хвилювання. – Сама? Як сама? А якби якісь покидьки причепилися до моєї доньки?! Навіть страшно подумати! Зараз стільки маніяків ходять в ночі! Я міг би за тобою заїхати сьогодні. – Тату, ти знущаєшся? Я не хочу, щоб потім з мене сміялися всі в групі, що мене батько відвозить додому, як маленьку… – Перестань. Ніхто не буде сміятися. Треба робити так, як вважаєш за потрібне, не зволікаючи на думки інших людей. Це була крилата фраза Василя, яку він дуже часто використовував останнім часом до теми і без теми. – Ти будеш вечеряти? – Ні, – відповіла Софія. – Вже пізно. Я не хочу їсти. Я піду спати, бо дуже втомилася. – Гаразд. На добраніч. Софія пішла в свою кімнату і не роздягаючись, впала на диван. Вона дуже любила свого батька, але як їй в цьому житті бракувало матері! Як вона сумувала, коли мати три роки тому раптово померла від серцевого нападу. Скільки днів після цього дівчина плакала, сумувала і думала, що після цього їй немає сенсу більше жити на цій землі! З часом будь-які рани загоюються і навіть до втрати близької людини потроху можна звикнути. Софія останнім часом дуже часто згадувала матір, її обличчя, посмішку, її спокійний, урівноважений характер і навіть коли вона гнівалася та кричала на доньку – дівчина це згадувала із сумом і щемом у серці. Вона згадувала теплі, лагідні материнські слова, поради, що лунали з її вуст і допомагали Софії жити далі з надією на краще. Мати для неї була найріднішою людиною на весь світ і дівчина досі не могла змиритися з її втратою. Але час потроху все загоював і змінював. Трохи оговтавшись від спогадів, Софія встала з дивану і пішла в душ. Вона стояла під водою, миючись з милом і все згадуючи власну маму, яку вже, на жаль, неможливо повернути. Вийшовши з ванної, дівчина відразу ж пішла спати. Вона лягла в розстелене ліжко і вимкнула нічну лампу. Темрява з радістю прийняла її всі страхи, сумніви, спогади та надії, які сиділи в її підсвідомості, іноді даючи про себе знати.5
Отже, настало шістнадцяте квітня, коли одна подія повинна була кардинально змінити життя Софії назавжди. Софія прокинулася десь о дев’ятій ранку і пішла вмиватися. День був прохолодним, а хмари темно-сірі, загрозливо надвисали над землею, наче попереджували про дуже скорий прихід дощу. – Привіт. Як ти спала сьогодні? – спитав Василь, зайшовши до кухні. – Непогано. Хоч виспалася нормально. – Ясно. А я чомусь довго не міг заснути. І зараз самопочуття погане. Але на роботу все одно доведеться йти. Від цього нікуди не дінешся. Василь підійшов до вікна і подивився на попелястого кольору хмари, що поступово наближалися, закриваючи яскраве сонце. Він задумливо почухав ще не голене підборіддя. – Сьогодні синоптики передавали дощову та холодну погоду. Коли будеш йти на заняття, візьми з собою парасольку, щоб не намокнути. – Добре. А ти вже на роботу їдеш? – Так, буду зараз збиратися. Сьогодні в мене важкий день. – Успіхів тобі, тату, – щиро побажала Софія. – Дякую. І тобі теж успіхів у навчанні. Диви, як час швидко летить. Ще півтора місяці і в тебе почнеться сесія. Дівчина на це безтурботно махнула рукою, як на якусь дрібницю. – А-а, ще часу вдосталь. На першому курсі немає важких предметів… – Ну дивись. Добре, Софі, я вже побіг, щоб не спізнитися на роботу. Тоді вже побачимося ввечері. Бувай. – До вечора. Василь зачинив за собою вхідні двері. Софія повільно снідала, дивлячись у вікно. Судячи з темних хмар, що грізно та загрозливо надвисали над містом, дощ ось-ось мав початися. Це аж ніяк не додавало дівчині оптимізму, аж навпаки забирало його. В такі похмурі дні на неї час від часу накочувалася прибережна хвиля депресії, стресу і незадоволеності власним життям. Такі тривожні передчуття призводили до меланхолічного стану, а він, в свою чергу – до вічного байдикобиття, ліні і небажання напружуватися, щоб щось робити. Напевне це депресія від того, що я ще не знайшла справжнє кохання. Адже без цього людина не може нормально жити. Від цих сумних думок, у Софії взагалі відпало бажання їхати в інститут на заняття. Краще було б дома відпочити і спробувати змінити спосіб життя. Проте, сценарій її життя вже був написаний наперед не її рукою, всі ролі визначені і розподілені, а допущення будь-якої помилки в цьому сценарію категорично заборонено. Отже, Софії все-таки судилося поїхати на нудні пари. Хоча, вона і не дуже хотіла цього.6
Після десятої ранку, Софія вже виходила з дому з сумочкою на плечі, тримаючи в руці парасольку, яка терпляче чекала своєї місії. Вітер шумів у вухах, а в небі трохи гриміло, хоча дощ ніяк не хотів починатися. Дівчина не квапливо йшла до маршрутки, сподіваючись, що дощ ще не почнеться. В голові знову виринув той епізод, одинадцятирічної давності, коли блискавка вдарила в дім і розтрощила його. Дівчина не могла сама собі пояснити тривогу, що щільно оточувала її, як солдати полоненого. Проте, позбутися цієї тривоги і поганого передчуття, Софія ніяк не могла. Дощ вже почався, коли дівчина зайшла в мікроавтобус. Майже відразу важкі краплі почали падати на землю і битися об скло машин, стікаючи вниз. Люди, які були без парасольок, швидко тікали від зливи, промокаючи до нитки і шукаючи надійне укриття. Дівчина дивилася крізь залите дощем скло на вулицю і замерзлих та мокрих людей, які не здогадалися взяти парасольку. Маршрутка рушила з місця і плавно поїхала вперед по дорозі. Десь у небі блимнула блискавка і через кілька секунд на все небо прогримів грім, нагадуючи вибух петарди над вухом. Софія задумливо дивилася крізь скло мікроавтобуса, повністю поринувши у світ безмежних і загадкових, як Всесвіт мрій. Дорога, по якій їхав мікроавтобус, була дуже мокра і слизька, тому колона машин просувалася вперед дуже повільно, створюючи величезні затори. Дівчина задумливо спостерігала за людьми, що поспішали у власних справах, не зволікаючи на таку паскудну погоду. Лише через годину Софія змогла вийти на потрібній зупинці, розуміючи, що на цю пару вже давно запізнюється. Вона розкрила парасольку, щоб не намокнути і обережно пішла по дорозі, обходячи калюжі, що швидко збільшувалися та розповсюджувалися. Вітер несподівано змінив напрямок і тепер важкі і холодні, як лід краплі дощу падали косо на дівчину. Навіть парасолька серед такого вітру із страшної зливи була безсила, але Софія все одно її впевнено тримала над головою у руці, наче вона брала участь у змаганні, коли треба бігти з естафетою і передавати її іншому учаснику. Йо-пе-ре-се-те! – подумала Софія, коли поруч проїхало авто, обляпавши брудом її нові джинси. – От паскудство! Тепер я ще й брудна, як свиня прийду в інститут. Мокра і брудна. Оце сміху буде! В небі знову загриміло і дівчина прискорила ходьбу, щоб якомога швидше опинитися в теплому приміщенні учбового закладу. Проте, на жаль, цього не судилося статися, принаймні саме в той час і в тому місці. Все відбулося дуже несподівано без жодних попереджень, нагадуючи атмосферу жахів Стівена Кінга. Доля давала (надію на краще життя) знаки, як буде йти життя далі, але вона цими знаками не скористалася. Після грому усе навколо освітилося яскравим білим сяйвом. Софія підняла голову вверх та помітила велику кулясту блискавку (це вона визначила лише згодом), близько метра у діаметрі. Колір цієї блискавки був жовтогарячий, як розпечене сонце у небі. Блискавка трохи надвисала над людьми, а потім зовсім несподівано в одну-єдину мить, (потрощила дах будинку, де вони Софійка з батьками спали і, Господи, там щось горить!) менш ніж за секунду влучила в нещасну дівчину і та відразу (покинула цей світ назавжди) впала додолу, вронивши сумку і парасольку, що впали у брудну калюжу. Краплі води порозліталися в різні сторони, як уламки гранати. На той момент (О ЧОРТ БОЛИТЬ БОЛИТЬ БОЛИТЬ ЯК ЖЕ БОЛИТЬ В МЕНЕ Я ПОМРУ НІ БІЛЬ НЕСТЕРПНИЙ) час не мав абсолютно (БОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬБОЛИТЬ!!!) ніякого значення. Господи! Це кінець! Я помираю! Здається це останнє, що вона встигла подумати, перш ніж її свідомість почала (бачити смерть!) гаснути, як свічка під час вітру. Люди, що проходили поруч і це бачили на власні очі, були дуже налякані. Вони несподівано зупинялися і дивилися на не живе тіло, що лежало під зливою на брудному асфальті. Забувши про зливу, про власні справи і взагалі про (СМЕРТЬ) все на світі, люди мовчки стояли, не в змозі рушити з місця і щось зробити, наприклад, допомогти дівчині, якщо ще є шанс її урятувати. Про те, щоб покликати когось на допомогу чи викликати «швидку», не йшлося навіть мови, адже більшість випадкових перехожих ще більше себе гіпнотизували цим жахливим видовищем, дивлячись на нещасну Софію. І чим більше з’являлося людей, тим сильніше виникав транс серед натовпу, додаючи до себе інших випадкових перехожих. Правда, один хлопець, що бачив жахливу картину на власні очі, подзвонив по мобільному «03», сподіваючись, що вони швидко приїдуть і встигнуть її врятувати. Він відійшов трохи далі від основного місця трагедії, епіцентру, сховавшись від дощу під навісом тролейбусної зупинки. Здається, дощ почав потроху вщухати, хоча небо ще було вкрите темно-сірими хмарами (що потроху дощ відносив на захід), які здавалося, всім своїм видом показують, що дуже шкодують за такий трагічний (навмисний і цілеспрямований) випадок. А дівчина і надалі лежала на асфальті, мокнучи під дощем. Здавалося, що допомога їй вже не потрібна.7
Відразу після влучення блискавки, Софія відчула неймовірний гострий біль, але кричати чомусь не змогла. У неї наче хтось відібрав дар мови, яким вона тепер (ЙОЙ ЯК БОЛИТЬ ЦЕ НЕ МОЖЛИВО БОЛИТЬ В МЕНЕ Я НЕ МОЖУ ТЕРПІТИ ПАСКУДСТВО БОЛИ-И-И-ИТЬ!!!) не могла користуватися. Біль розповсюджувалася по всьому тілу, але найбільша його концентрація була у зоні ураження – в грудях. Софія думала, що не зможе витерпіти (шум у вухах) цю біль, яка з кожною секундою (А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!!) (Софія не могла кричати) ставала все нестерпніше і здавалося (Господи, що так сильно шумить у вухах?) цьому не буде кінця. Окрім цього виник не зрозумілий шум, який нагадував порив вітру, коли їдеш на величезній швидкості в авто, з відкритим вікном, і вітер задуває в обличчя. Джерело цього шуму було не відоме, але він ставав дедалі голосніше. Наростанняшуму все тривало і тривало, здавалося, що це буде аж до безконечності і від цього можна просто збожеволіти. Раптом все стихло. Пауза. Наче весь світ зупинився від того, що хтось натиснув клавішу «STOP». Але потім, наче хтось знову натиснув тільки цього разу «PLAY», світ почав рухатися дуже повільно, поступово набираючи швидкість свого звичного темпу існування. Біль і шум у вухах минули так же несподівано, як і почалися. Софія відчула значне полегшення, неймовірне тепло, що розповсюджувалося по всьому тілу, пронизуючи все її єство. Це тепло було надзвичайно приємним, збуджуючим і справжньою насолодою, чимось нагадуючи дівчині оргазм. Отак, мабуть, і помирають люди. Яке це блаженство! Який кайф! Виходить, смерть не така страшна, як всім здавалося. Але наступної миті, вона вже забула про всі думки, бо відбулося ще одне фантастичне, аномальне явище. Софія відчула, що земля, на якій вона лежить, починає під нею крутитися і це її (збуджувало, як наркотик) трохи лякало, але водночас і інтригувало, адже таке побачиш далеко не кожен день. Все перед нею крутилося повільно, але поступово прискорюючи темп. Це було схоже на стан зміненої свідомості за допомогою психотропних речовин. Софія зрозуміла, що це не земля рухається, а вона сама рухається відносно землі. Це не можливо! Але дівчина, відчувала, як повільно піднімається з асфальту (не в сенсі піднімається на ноги, а саме піднімається над асфальтом паралельно), як легка пір’їнка, яку підхопив вітер і несе в невідомому напрямку. Софія піднялася над землею без найменших зусиль. Вона могла побачити людей, що стояли поруч і навіть (галюцинації! Цього насправді не існує!) своє власне тіло, що вже було не живим і лежало, промокаючи під зливою. Це було дуже надзвичайне, утопічне відчуття, нагадуючи чергове сновидіння. Відчуття невагомості. Проте, від цього факту Софія ніякої тривоги не відчувала, а навпаки – лише радість, спокій, певне блаженство, ейфорію і (найголовніше!) відчуття безмежної свободи, що перед нею відкривалася, як перед мандрівником-мореплавцем відкриваються величезні простори океану. Неймовірно! Софія не могла повірити власним очам, як вона бачить себе збоку і всіх оточуючих людей! Вона легко, граціозно і без зусиль просто літала над землею, спостерігаючи, як «швидка допомога» зупинилася на дорозі і з неї хутко вискочило кілька стривожених людей в білих халатах, які підбігли до неї, почали робити різні маніпуляції, намагаючись дівчину повернути до життя, якщо це ще було можливо зробити. – Принеси ноші, – крикнув лікар своєму асистенту. – Воруши дупою! Той не забарився виконувати наказ. Вже через хвилину тіло Софії обережно поклали в «швидку» і повезли до лікарні. Дівчина, висіла в повітрі, як легкий сіруватий туман за кілька метрів від землі, спостерігаючи зверху за цією картиною і залишалася цим вкрай не задоволеною. Куди вони мене везуть? Навіщо? Мені і тут зверху дуже добре і я не хочу повертатися до земного життя. Тут так легко і прекрасно! Така свобода і нове життя! Чудово! Тепер вже я не захочу повертатися назад. До біса весь земний, смердючий, паскудний і жорсткий світ. Тепер в мене є новий світ. Світ безсмертя та всемогутності. Софія усвідомила, що ніхто її не помічає взагалі і вона може за будь-яким із цих людей спостерігати, літаючи над землею і відчуваючи екстаз, як від прийнятої дози кокаїну. Дівчина вирішила дізнатися, куди везуть її фізичне тіло. Варто було їй лише про це подумати, як астральне тіло Софії вже опинилося над «швидкою» і вона побачила, що лікарі схилилися над нею і робили якісь маніпуляції. Вираз обличчя у кожного з них був дуже знервований, напружений. Один лікар почухав потилицю і безнадійно глянув на своїх колег. – Боюся, що ми її вже втратили. Проте, Софія так не вважала, опинившись в іншому вимірі і повертатися назад у власне тіло теж не хотіла. Раптом усе сприйняття на той час, почало швидко змінюватися. Реальний світ (чи принаймні світ, який Софія вважала реальним), почав тьмяніти, крутитися навколо неї, створюючи повсюди такий собі вирій, торнадо, де дівчина знаходилася в самому епіцентрі. Все рухалося настільки швидко, що зір вже не міг сприймати світ як одну картинку, а все, що її оточувало, почало розсипатися на уламки, наче, відкриваючи Софії, іншу реальність, альтернативний вимір. А далі перед її очима раптом усе дуже різко потемніло, наче зник увесь оточуючий світ, і її понесло в якийсь не відомий темний тунель. Софія спочатку злякалася, коли пітьма поглинула її, не побачивши нічого в кінці цього тунелю, окрім (смерті) яскравого світла. Воно виникло несподівано, як і всі відчуття у цьому незвичному стані зміненої свідомості, у стані між життям та смертю. Побачивши це світло, вона заспокоїлася і відчула, що це і є НОВЕ ЖИТТЯ. Світло було дуже яскравим, але воно не різало очі і не відкидало ніякої тіні (такого не буває!), як це повинно бути насправді. Світло було просто СВІТЛОМ і іншого слова годі було підібрати. Від нього йшло незвичне тепло та любов. І це не піддавалося жодній інтерпретації. Софія, опинившись поруч зі Світлом, не відчувала страху, болю, розпачу, ненависті, або ще якогось негативного почуття. Вона просто хотіла доторкнутися до цього Світла, ввійти з ним в контакт, розчинитися в ньому, пізнати його незбагнену таємницю – таємницю, що ховає в собі увесь Всесвіт, який безпосередньо на неї впливає. Дівчина навіть хотіла простягнути руку до цього Світла, але їй це ніяк не вдавалося, не зважаючи на величезні зусилля. Просто не відома сила (Світло) штовхала її назад. Софія не в змозі була наблизитися до Світла ближче ніж на десять метрів, хоча їй це страшенно хотілося. [Софія, чи готова ти померти?] Що? Вона збагнула, що ніхто до неї не говорить, а проте, почула голос Світла. Почула і зрозуміла, що передача інформації відбувалася через телепатичний зв'язок. Що відповісти? Ні, напевно не готова. [Ні, напевно не готова.] В цю ж мить, Софія збагнула і зрозуміла для себе одну дуже важливу річ: в цьому світі немає ніяких таємниць, немає можливості людині щось приховати від (Бога) цього Світла, Всесвітнього розуму, що з нею телепатично спілкується і знає про неї абсолютно все ще до її моменту народження. І, звісно, ніякої брехні чи виправдань для Нього не існує. Світло бачить усе існування дівчини наскрізь, як на долоні з найменшими дрібницями. [Що значне ти зробила в своєму житті? Що ти можеш мені показати?] Дівчина спочатку розгубилася, але спроба мовчати і щось придумати не виходила. А дати якусь конкретну відповідь, вона просто не могла. Несподівано перед нею виникла картина – ціле відео її життя, починаючи з самого народження і так до останнього дня, до самої смерті. Софія побачила свої дитячі роки – багато значних та не значних гріхів, побачила вже себе трохи старшою (як перший раз закурила за школою, прогулюючи уроки у компанії безшабашних хлопців та дівчат), як пізно прийшла додому і мати від цього захворіла… Ціле життя дівчини прокручувалося з блискавичною швидкістю, цілі епізоди, шматки життя мерехтіли в неї перед очима і вона відчувала та розуміла, скільки багато часу було витрачено марно. Абсолютно все життя пролетіло в неї перед очима і раптом так же несподівано як з’явився, цей фільм життя зник, не залишивши і сліду після себе. І лише тоді вона все усвідомила і в неї вихопилися знайомі слова Миколи Островського: [Господи, мені соромно за безцільно прожиті роки! Що мені робити?] [Повертайся назад! Ти повинна виконати свою місію на землі. Давай повертайся, ще не прийшов твій час. Є речі, які ти повинна збагнути, перш ніж знову повернутися сюди. Обери правильну стежку життя і пройди її повністю. Запам’ятай, завжди є альтернатива вибору. Просто це не відразу можна збагнути.] [Я не хочу повертатися назад! Можна залишитися тут?] Софія просто не хотіла навіть думати про своє повернення у фізичне тіло. Ця думка її страшенно лякала. [Ні! Ти повернешся назад. Те, що ти зараз отримала, повинно принести користь не тільки тобі, а й іншим людям. Зрозумій: смерть – це не кінець, а продовження. Є рівні існування ДО життя людини і є рівні ПІСЛЯ життя. Життя – це транзитна зона, перехід між різними етапами існування. Що було до твого народження і буде після смерті, ти дізнаєшся пізніше, коли будеш готова.] А коли я буду готова? Проте відповідь не пролунала. Знаходячись біля цього Світла, Софія зовсім не хотіла повертатися назад у власне тіло, до жорсткого і несправедливого світу, де все повторюється кожного дня знову і знову: ті ж проблеми і не вдачі, успіхи, не впевненість та безліч інших емоцій, подій у людському житті. Вона хотіла ще багато чого спитати у Світла, дізнатися про свій світ, але вже не мала такої можливості. Не зважаючи, на відмову повертатися назад, (що ж там знаходиться за межею життя? Як існують ті люди, що померли і не повернулися до життя?) (Я НЕ ХОЧУ ПОВЕРТАТИСЯ НАЗАД! НЕ ХОЧУ!!!) невідома сила штовхала її назад і дівчина вилетіла з тунелю, втративши свідомість і сприйняття світу. На останок, Софія встигла подумати, що це сон і вона проснеться, дуже скоро просто забувши про нього.Розділ III Нова інтерпретація життя
1
Василь ледве інфаркт не отримав (а в його віці це часто буває), коли довідався, що сталося з донькою. Йому подзвонили з лікарні і повідомили, що Софія Даниленко померла, ще в «швидкій», коли її везли в операційну. Василь спитав, чи не може тут вийти якась помилка. Так просто, майже без надії жалісно спитав. Проте, відповідь була жорстка, правдива та однозначна: ні, вона померла і помилки тут, на жаль, не може бути. Звичайно, їм, лікарям, дуже шкода з цього приводу, але вони зробили все, що було в межах їх можливостей. Василь тяжко зітхнув і пообіцяв скоро приїхати в лікарню. Він поклав слухавку і чи не вперше в житті заплакав. Останній раз він плакав після смерті своєї дружини Світлани. – Не може цього бути, – прошепотів він, витираючи сльози сухою, тремтячою долонею. – Ці лікарі все-таки помилилися. Софія зараз в інституті, а вони просто щось наплутали… Та чи вірив він сам в ці слова? Щоб хоч якось себе заспокоїти, Василь набрав по стільниковому номер доньки і натиснув клавішу виклику, але телефон просто не відповідав. Він зробив ще одну спробу додзвонитися, хоча вона була такою ж безуспішною, як і попередня. Від безпорадності батько Софії схватився руками за голову і заплющив очі. Василь просидів так не більше п’яти хвилин, але цей відрізок часу йому здавався безкінечністю. Треба їхати в лікарню прямо зараз, а не терзати себе сумнівами. Я поїду і переконаюся, що там в операційній не моя Софійка, а якась інша нещасна дівчинка. З цими думками, він накинув на себе довгий сірий плащ і не потурбувавшись взяти з собою парасольку, стрімголов вискочив на вулицю, що з радістю його прийняла, зустрівши прохолодним і озоновим повітрям, яке він вбирав у свої легені, як токсикоман вбирає пари клею «Момент». А Василь, йдучи вулицею, думав лише про власну доньку і сподівався, що лікарі все-таки зуміли її повернули до життя. Так, він сподівався в це і вірив, хоча, з кожним кроком його віра піддавалася певним сумнівам, що поступово руйнували цю віру, як хвилі моря руйнують піщаний замок.2
Василь дістався до лікарні на «Шкоді», припаркувавши її серед інших авто, здебільшого лікарів, а ніж пацієнтів, бо перші жили не на офіційні зарплати, які були досить мізерними, а на хабарі, що отримували від багатих клієнтів, в обмін на виліковування тої чи іншої хвороби. Поставивши машину на сигналізацію, він квапливо зайшов усередину теплого, але далеко не затишного приміщення. Повсюди існувала якась руйнівна, хвороблива енергетика, що безпосередньо впливала на Василя. Він підійшов до реєстратури, де сиділа похилого віку жінка і щось записувала у товстий та пошарпаний журнал не відомого покоління. – Перепрошую, – почав Василь діловим тоном. – Я домовився про зустріч з лікарем Василюком. Жінка уважно на нього подивилася крізь величезні окуляри. – Як вас представити? – Даниленко Василь. – Григорій Петрович повідомляв мені про вас. Гаразд, лікар вас чекає в 37-ому кабінеті. Це на третьому поверсі. – Дякую вам. Василь відійшов від віконця реєстратури, відчуваючи страшне бажання запалити. Це займе не більше трьох хвилин, зате він зможе трохи розслабитися та заспокоїти напружені нерви. Він вийшов з будівлі на двір і запалив цигарку «Мальборо». Василь повільно втягував нікотинову отруту і випускав їдкий дим, що миттєво розчинювався в повітрі. Трохи не дійшовши до фільтру, він викинув недопалок у смітник і відразу ж зайшов до приміщення. Піднявшись на третій поверх, Василь підійшов до названого 37-го кабінету і тричі постукав у двері. – Відчинено. Він без церемоній, швидко зайшов у маленький за форматом, але досить комфортний кабінет, в якому лікар стояв навпроти відчиненої шухляди і гортав якісь документи. Він був середнього зросту та середньої статури, себто звичайний стандартний чоловік, що нічим особливим не відрізнявся від інших. У білому халаті, накиненому поверх чорного джемпера, з охайним темним волоссям каштанового кольору і з своїм не вимушеним впевненим та діловим поглядом, лікар-таки справляв неабияке враження і мав велику довіру серед клієнтів чи то пак пацієнтів цієї лікарні. – Григорію Петровичу? Я батько Софії, Василь Михайлович. Лікар відразу глянув на нього коротким, трохи не впевненим поглядом і сховав усі папірці назад до шухляди. – А-а, то це ви… – Так, я, – мовив Василь. – Мені важко зараз говорити, але ви сказали, що… що… моя донька… е-е-е… померла… Ще одна пауза, але цього разу вона тривала значно довше, ніж попередня, бо мала значно більший ефект. – Господи, ну кажіть все! – не витримав він цієї гри в мовчанку. – Гаразд. Я вас хочу заспокоїти, ми повернули вашу доньку до життя. Хоча, вона, дійсно, була близько від смерті. Василь полегшено зітхнув, хоча в голові у нього сиділо ще безліч запитань, які ні як не давали йому заспокоїтися. Але той факт, що вона жива, вже заспокоював його. – Слава Богу, Софійка жива! Моя донька жива! Лікарю, але як це сталося?! По телефону ви нічого не сказали! – Тоді була критична ситуація і я не зміг нічого пояснити. Ви ж розумієте… Так от, мені повідомили люди, які бачили, як в Софію влучила блискавка і вона втратила свідомість. «Швидка» приїхала хвилин через шість-сім. Це дуже оперативно… Подробиць цього я не знаю. Це бачив якийсь хлопець, що нам подзвонив і чекав поки ми приїдемо. Він залишив свій номер телефону і обіцяв приїхати… Що з вами? Останні слова ледь чутно долетіли до Василя, ніби він існував не тут, а десь далеко-далеко в іншому вимірі, в іншій галактиці. Він ледве стояв на ногах, не в змозі протистояти черговій хвилі шоку. Спогади одинадцятилітньої давності повернулися до нього. – Блискавка? – тремтячими і пересохлими губами ледь чутно спитав він. – Ви сказали, що в Софію влучила блискавка? – Так, – сказав лікар і кивнув головою, щоб остаточно запевнити свого візаві. Та попри те, здавалося, що Василь ніяк не міг в таке повірити, дивлячись відсутнім поглядом вперед себе. І лікар вважав за потрібне, якось його заспокоїти та переконати у сказаних словах. – Але… але це не можливо… Тобто, я хочу сказати… Лікар серйозно на нього подивився. – Заспокойтеся, пане Василю. Випийте води. Ось, – лікар налив із чайника в склянку воду і простягнув йому. Батько Софії зумів зупинити тремтіння в руках і обережно взявши склянку в руки, почав пити великими ковтками, ледве теплу, але свіжу та приємну для пересохлого горла воду. Осушивши склянку, він поставив її на стіл. – Розумієте, блискавка вже одного разу завдала нам збитки, потрощивши добру частину будинку. Софії тоді було років сім і вона все бачила на власні очі. Таке діти на довго запам’ятовують. І тепер цей трагічний випадок… Знову, фігурує блискавка. Прямо містика якась виходить… – В житті бувають різні збіги обставин і різні несподіванки. Іноді нам здається, що життя грається з нами, як кіт з мишкою, знущаючись над людьми. Іноді, життя приносить нам щедрі подарунки, але інколи, життя може забрати у нас все, що ми маємо. Життя – річ ірраціональна по суті, – філософськи підкреслив лікар. – Можливо, але зараз мене не це турбує. Я можу побачити доньку? – Зараз вона спить, не варто її турбувати. Ви лише можете тихенько глянути на неї одним оком і все. – Гаразд. Проведіть мене, будь ласка, до Софії. Василь йшов поруч з лікарем, підтримуючи розмову, яка його, власне, і цікавила. – Ви сказали, що Софійку врятував якийсь хлопець? – поцікавився він. – Так. Дівчину врятував худий хлопчина, можливо студент. Інтелігентного вигляду, правда, трішки дивакуватий. Здається… його Мирославом звуть. Він цікавився куди везли Софію і пообіцяв обов’язково приїхати, щоб переконатися, що вона жива. Василь уважно слухав інформацію і намагався її повністю усвідомити, хоча в такий хвилюючий момент це було зробити дуже важко. – Було б непогано побачитися з тим хлопцем і детально його розпитати про цей нещасливий випадок із моєю донькою. – У вас буде така нагода. Лікар зупинився біля 71-ої палати і подивився на співбесідника, який все ще продовжував хвилюватися. – Ось ми і прийшли. Ви тільки обережно гляньте, щоб не розбудити дівчину. Вона стільки пережила, що їй треба дуже багато спати після такого потрясіння. – Добре. Я постараюся її не будити. Василь повільно і тихо відчинив двері, відчуваючи деяку тривогу і незрозумілий фактор страху.3
Після клінічної смерті Софія деякий час була без свідомості. Потім, вона прийшла до тями, а вже через кілька хвилин провалилася в глибокий сон. Дівчина міцно спала і їй снилися різноманітні епізоди з її власного життя, далеко не в хронологічному та послідовному порядку, а хаотично, без закономірностей, хоча і з певним прихованим езотеричним змістом. Що зі мною відбувається? – подумала Софія, як тільки прокинулася і збагнула, що в неї страшні опіки. – Де я знаходжусь? Невже це мені приснився жахливий сон і я ще досі сплю? Але жоден сон не буває настільки реальним, як зараз… Опіки на тілі дійсно були дуже страшними та неприємними. Деякі з них пекуче боліли і доставляли дівчині безліч незручностей. Деякий час Софія не могла нічого усвідомити і навіть не пригадувала, хто вона така і що з нею трапилося останнім часом. Пам'ять була заблокована після такої трагедії, потрясіння, і вона ніяк не могла пригадати щось із своїх недавніх спогадів. Спочатку в голові була абсолютна пустота, безодня, як під час глибокого трансу, але з кожною хвилиною раціональне мислення і свідомість дівчини почала видавати їй ретроспективні фрагменти її власного життя. Не зважаючи на деяку дезорієнтацію, Софія почала усвідомлювати деякі речі і свій теперішній стан. Дівчина почала розуміти, де вона, і що з нею трапилося. А коли все усвідомила (клінічна смерть) і згадала, то відчула, що від цих спогадів їй робиться лише гірше. Завше, було психологічне погіршення стану, ніж фізичне. Вона пробула без свідомості невідомо скільки і від цього ставало дуже млосно, не затишно і навіть страшно. Як там почуває себе її тато? Що він думає і чи знає, що з нею трапилося? В той момент ці хвилюючі питання були квінтесенцією її існування. Наступним запитанням Софії було усвідомлення того, чи насправді вона померла (опіки, Господи, які страшні опіки вона отримала!) та повернулася після цього до життя, або це взагалі їй просто примарилося. Раціональне мислення йшло по логічній структурній схемі деталізації ретроспективних моментів і давало обґрунтований висновок, що це утопія. Блискавка її вдарила, це – факт, проте все інше може здатися химерою, що намалювала її хвороблива уява. Все інше може (і найголовніше) повинно бути утопією. Вигадкою під враженням останніх подій, які дівчина нещодавно пережила. Правда, Софія почала в цьому сильно сумніватися. По-перше, картина, побачена нею, була настільки реальною і шокуючою, чимось нагадуючи трансцендентальну медитацію, про яку дівчині було лише відомо з книжок. По-друге, саме Світло – яскраве, неосяжне, всемогутнє, таке цікаве і таємниче, телепатично з Софією спілкувалося на не вербальному рівні, і це аж ніяк не можна було заперечити, списати на хвору уяву чи то пак якісь психотропні речовини, що викликають галюциногенні видіння. Крім того, про останнє не може йти навіть мова, адже дівчина ніякі наркотичні препарати не вживала. І врешті решт, по-третє, і саме головне, Софія відчула значні зміни в своєму організмі і певні відчуття, що не давали їй зосередитися. Та вона навіть гадки не мала, що саме змінилося в її житті і які наслідки це може призвести (чи вже призвело?). Але певні зміни у дівчини були і вони відчувалися. Софія наче заново народилася і відчувала величезний не вичерпний запас життєвої енергії і сили, яку вона раніше не відчувала. Дівчина запевнювала себе, що це їй так здається після такого потрясіння, такого апокаліпсису для неї і що немає потреби так цим перейматися. Проте, десь в глибині мозку чи то пак в підсвідомості вона точно і абсолютно ясно все знала, і розуміла. Хоча, більшість питань для неї лишалися відкритими. В її юному віці було дуже важко сприймати адекватно усе, що з нею відбувалося останнім часом. Особливо, коли це відбулося так несподівано і загадково… Софія подумала, що було б непогано ще поспати хоча б кілька годин і відновити втрачені сили. Потім буде нагода подумати над дивними відчуттями і зовсім іншим сприйняттям цього світу. Втома була дуже значна і до того ж в голові в неї гуділо. Вона заплющила очі і намагалася повністю розслабитися, ввійти в певний транс, заспокоїтися, відпустити думки і дозволити їм полетіти ген далеко за межі людського уявлення. Із заплющеними очима дівчина відгородилася від зовнішнього світу на деякий час, намагаючись все-таки потрапити в обійми Морфея. Вже трохи засипаючи, виходячи з реальності, відкриваючи вхід у світ сновидінь, Софія ледве почула, як хтось почав дуже обережно відчиняти двері. Дівчина відкрила одне око і побачила (Дениса, який насміхався над її безпорадністю) свого батька, що стурбовано дивився на неї сумним та печальним поглядом. В одній руці він тримав темного пом’ятого капелюха і нервово стискав його пальцями. За його спиною стояв лікар і теж уважно дивився на свою пацієнтку.4
– Вона зараз спить. Тому краще її не турбувати, – шепотом мовив він. Софія це почула і відразу ж відкрила очі, і побачила лікаря та поруч з ним свого батька. Останнього вона чекала з самого початку, як тільки прийшла до тями. – Доброго дня, – поздоровався Василюк. – Як себе почуваєте? Дівчина протерла очі від залишків сну і за кілька секунд повністю повернулася до реального світу. І цей реальний світ нагадував їй якусь віртуальну гру дійсності. – Доброго дня. Стан у мене непоганий, але я дуже втомлена. О, тату, привіт! – пафосно, підхвачена величезною хвилею емоцій вигукнула Софія, яка дуже скучила за батьком. Лікар зрозумів, що зараз він зайвий у цей момент. – Ну, добре, не буду заважати… Він зачинив за собою двері, залишивши батька і доньку на одинці, яким є про що поговорити між собою. Василь відразу ж підійшов до ліжка і міцно обійняв Софію, приголубивши до себе, відчуваючи полегшення, що його донька залишилася живою. – Дитино моя, – прошепотів він, ледве стримуючи сльози, – як я за тебе переживав. Ти навіть собі цього уявити не можеш! Лікарі сказали, що ти… ти по… померла. Я навіть не знав, що і думати… Боже! – Тату, я жива, слава Богу. Але через що мені довелося пройти! Софія сказала ці слова дуже емоційно, не знаючи, чи треба ще щось казати. Батько на неї стурбовано дивився, намагаючись тримати себе в руках і повірити, що донька дійсно ціла-цілісінька знаходиться перед ним. Він на неї довго дивився, усвідомлюючи, що все жахливе (попереду чекає) позаду і тепер є надія на краще. А тоді просто і лаконічно спитав: – Як це сталося, доню? Дівчина тяжко зітхнула, не знаючи, що й сказати у відповідь, хоча в очах батька горіло це бажання дізнатися, як все було. – Батьку, я… я хотіла… е-е… Ось і вся коротка вичерпна, і зрозуміла відповідь, якщо вона взагалі коли-небудь буде в такій формі. Софія просто ще не зовсім прийшла в себе, після усього пережитого і побаченого нею, і зараз вона просто не могла усі думки, слова зібрати до купи, склеїти їх та придати їм нормальної людської форми у вигляді логічної розповіді. – Е-е-е… мені важко зараз про це говорити… – Так, я розумію, – задумливо мовив Василь, дивлячись у вікно. – Ти пережила таке… що не готова, мабуть, розповісти. Так? – Напевно… (цигарка) Зараз дівчину турбувало зовсім інше. Що саме, вона не могла відразу збагнути, але це відчуття, здається, було їй знайоме. Раптом Софії спала думка про паління і вона подивилася на батька. – Ти сьогодні палив цигарки? – поцікавилась Софія, не відводячи від нього погляд. [Чорт, невже так від мене тхне перегаром?] Це питання поставило Василя в глухий кут і він не знав, як з нього вийти. Його було захоплено зненацька, зовсім не очікувано, тим паче це спитала його власна донька. – Ні… З чого ти взяла? – Я просто знаю це і все, – відповіла Софія, відчуваючи якесь неадекватне сприйняття оточуючого світу. Правда, через кілька секунд це дивне відчуття минуло. – Е-е… звідки ти знаєш? Я всього одну сигарету викурив. Як ти здогадалася? – здивовано спитав Василь. – Невже одяг настільки пахне тютюном? – Випадково здогадалася, – збрехала дівчина, зрозумівши, що ні про що подібне навіть не думала, а тому інформацію про це отримала якимось іншим поки що не зрозумілим для неї шляхом. Але як тоді вона дізналася про цигарки, якщо її тато кинув палити кілька років тому? На це питання не було однозначної (а в даному випадку жодної обґрунтованої) відповіді. – Ти ж кинув палити? Тату, ти знову цим псуєш своє здоров’я? – О-о-о-о… е-е-е-е.. ну-у-у-у-у... ти ж розумієш, я за тебе хвилювався і щоб заспокоїти нерви вирішив трішки подиміти. До того ж, за мене не хвилюйся. В тебе ще стан не на стільки задовільний, щоб лізти в мої справи. Тобі зараз треба менше думати і більше відпочивати, набиратися сил. А від однієї цигарки нічого не станеться. – Добре, – погодилася Софія, зрозумівши, що те дивне відчуття не дає їй спокою. – Ой, щось в мене голова болить! – Ти не хвилюйся. Припини про мене думати, що я роблю, а що ні. Тобі головне вилікуватися від опіків і відновити психологічну стійкість. Забудь про всі тривоги і намагайся за усі дні в лікарні відновлювати власні сили. Домовилися? – Авжеж. Василь не відводив від неї погляду. – Я буду приходити до тебе щодня і цікавитися твоїм здоров’ям. До речі, я приніс тобі фрукти. Він витяг поліетиленовий пакет з апельсинами, яблуками, ківі, печивом і шоколадними цукерками, і поклав цей пакет на тумбочку. – Ось, я тобі їх тут залишаю, а ти їж коли захочеш. Зрозуміла? – Так. – Що ж, тобі треба відпочивати. Я вже піду. Василь обійняв доньку. – Давай, реабілітуйся. Щасти тобі. – Дякую. Я люблю тебе, тату. – Я теж тебе люблю, Софія. Він кинув на неї останній погляд перед тим, як вийти. Софія зітхнула і повернувшись на бік, заплющила очі. Вже через хвилину дівчина спокійно спала, забувши про усі тривоги та проблеми, що існували навколо неї.5
Близько шостої вечора Софія прокинулася, відчувши себе більш упевнено із новими силами і ентузіазмом. Проте, її турбував стан, коли вона (прочитала думки батька) знала про батька таке, що він їй не казав. І не збирався казати взагалі. Отже, вона відчула цей телепатичний зв'язок точно так же, як із Світлом, коли Софія була на тонесенькій і небезпечній межі між життям і смертю, між тим існуванням, яке їй так відомо і тим, що можливо чекає попереду. Цей невербальний зв'язок, навіював якоюсь тантричною атмосферою. Атмосферою алогізму та ірреальності. Проте, в цьому була невеличка крапелька дійсності… – Я можу читати думки, – вражено прошепотіла дівчина. Як не дивно, чомусь вона до цього факту відносилася досить помірно і толерантно. Ніякою химерою дівчині це вже не здавалося. Навпаки – це чудово знати про людей майже все, усі потаємні, сокровенні та інтимні бажання, приховані думки, що далеко не кожен наважується промовляти в голос. Таке заняття дізнаватися про людей те, що вони самі бояться навіть думати, бояться зізнаватися собі у божевільних фантазіях, може виявитися для дівчини дуже цікавим та прикольним. Це дасть змогу відкривати закуточки душі людини і бачити, які саме скелети у шафі знаходяться. Адже, кожен щось ховає надійно у глибинах підсвідомості від інших людей та від самого себе. Софія розглядала явище телепатії, як чудо, як унікальний і феноменальний дар для неї, яким вона може і найголовніше мусить правильно скористатися з максимальною користю. Отже, тепер в неї все в житті буде значно простіше.БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ, ПОВЕРНУВШИСЬ З ТОГО СВІТУ, ВІІДКРИВАЮТЬ В СОБІ ПАРАПСИХОЛОГІЧНІ ЗДІБНОСТІ.
Дівчина не пам’ятала, звідки вона це чула чи читала, але точно знала, що ці рядки тепер як ніколи мають до неї безпосереднє значення. Адже вона побувала на тому світі, зазирнула туди, звідки практично немає вороття, побачила таке, що більшості навіть не снилося і не бачилося ні під яким наркотичним, токсичним чи алкогольним сп’янінням, а також змогла після цього спокійно повернутися у фізичне тіло і почати абсолютно нове життя, яке вона вже не збирається витрачати даремно на різні безглузді вчинки і дії. Цікаво, чи є в Софії окрім телепатії ще якісь екстрасенсорні можливості? Вона цього не знала, але хотіла якомога швидше про це дізнатися. – Я можу читати чужі думки, – знову так само тихо мовила Софія сама до себе. – Це неймовірний феномен! Софія екзальтаційно, трохи пафосно, посміхнулася, відчувши себе над небесами королевою з величезними надприродними можливостями. Вона була дуже вражена і радісна, як мала дитина під шквалом позитивних емоцій, що нею управляли. Досить довгий час дівчина просто дивилася у вікно і все думала, яким чином і для чого їй може знадобитися новий, досі не відомий феномен у подальшому житті. Ну, для початку, телепатія допоможе їй у спілкуванні з людьми, розгадуючи їх усі наміри і задуми заздалегідь, щоб уникати неприємних ситуацій, а також точно знати, яким саме хлопцям вона подобається і хто з юнаків думає не лише про інтим з нею, а ще хоча б про романтичні стосунки, про справжнє кохання. Тепер усілякі НЛП, психологічні прийоми, штучки і таке інше не потрібне їй при контакті з соціумом взагалі чи окремо з певним індивідуумом. Усі прихильники девіантної поведінки – збоченці, покидьки, відморозки, імбецили і дегенерати будуть їй відомі через телепатичний зв'язок і Софія зможе легко їх уникати. Дівчина в той момент особливо не задумувалася з екзистенціальної позиції, для чого їй дали такий дар і як вона ним має розпоряджатися. Власне, тоді вона була цим занадто засліплена, вражена самою телепатією, що про її суть і особливе значення не задумувалася, не намагалася шукати глибоких філософських роздумів стосовно незрозумілих речей та несподіваних питань, які нещодавно виникли. Софія просто цим захоплювалася і вже хотіла скоріше експериментувати, читаючи чужі думки різних людей на певній відстані. Перед нею ніби відкрився інший простір, новий вимір, який йшов далеко за межі людського тривіального світосприйняття, інтерпретації метафізичних явищ. Софія аж ніяк не намагалася докопатися до причини, яка спонукала виникнення цього дару. Її більше цікавив сам наслідок – виникнення телепатичних здібностей, що можуть значно розширити її межу свободи та існування. Це відкриття принесло як безліч позитивних моментів, так і повний букет негативних ситуацій.
6
Десь під вечір, коли сонце поступово заходило за лінію горизонту, розкинувши по небу яскраве помаранчеве сяйво, до неї в палату заглянув лікар. – Софія, як ви себе почуваєте? – поцікавився він. Його акцент ставити запитання був дуже схожий на людей із Закарпаття із запитанням, на кшталт: «Як ся маєте, пані?» – Дякую, вже трохи краще. Хоча, я ще відчуваю слабкість… Лікар із розумінням справи кивнув головою. – Це нормально. Скоро втома і слабкість пройде. Головне, щоб усі опіки добре загоювалися. Поки ніяких ускладнень немає. – А від опіків можуть бути ускладнення чи вони будуть довго загоюватися? – трохи схвильовано спитала Софія. – Ну… все може бути… Але треба завжди сподіватися на краще. Як фахівець, можу вас запевнити, що ризик зараз дуже мінімальний і вам треба думати лише про щось хороше. Усі тривоги та хвилювання будуть вам тільки шкодити. Заважати одужанню, розумієте? – Звісно. Ви маєте рацію. – До речі, до вас прийшов ваш рятівник. Питає про ваше здоров’я? – Хто? – не зрозуміла Софія. – Хлопець, що врятував вам життя. Василюк лукаво підморгнув оком. – Звичайно, хай заходить. Я хочу подивитися на того, хто урятував мене від смерті. Сказавши ці слова, дівчина зрозуміла, що знає тепер на багато більше про життя і смерть, і вона дивилася зараз на світ зовсім іншими очима. Відтепер Софія не боялася смерті, адже перетнувши фінішну пряму, людина починає новий старт, тільки в іншому вимірі, який для більшості й досі залишається нерозгаданою таємницею.7
Двері відкрилися і в палату повільно, не квапно зайшов худий, високого зросту хлопець із розкуйовдженим темним волоссям. Очі карого кольору були дещо розгублені, хоча він був одягнений, як кажуть з голочки: охайні джинси синього кольору і світла кольору сметани футболка. Юнак підійшов до неї ближче і якось не впевнено дивився на Софію, наче хотів сказати щось важливе, але соромився цього зробити. – Е-е… привіт, – промовив він невпевнено. – Привіт. Пауза. Софія уважно його розглядала, намагаючись порівняти його з ідеальним хлопцем, що завжди їй малювала уява. Але, схоже, цього разу її уява відмовлялася працювати. – То це ти врятував мені життя? – Ну… е-е-е… я… – він розгубився і навіть почервонів. – Ну, можна і так сказати. Я – Мирослав. – Софія. – Дуже приємно. – Мені теж дуже приємно. Послухай… – Софія теж почувала себе не в своїй тарілці. – У мене навіть немає слів… Я не знаю як тобі віддячити. – Не треба. Вона уважно на нього подивилася. [Було б класно з нею сходити на побачення. Можливо вона мене віддячить, хоча б дозволивши себе поцілувати…] – Не соромся. Я перед тобою в такому боргу… Кажи, чим я можу тобі віддячити? Такому порятунку немає ціни… Мирослав махнув на це рукою. – Давай про це пізніше, добре? Власне, я прийшов провідати і дізнатися як твоє здоров’я. – Здоров’я більш-менш стабільне. Тільки голова трохи болить. Він задумався. – То може я не вчасно прийшов? [Тільки, щоб Софія мене не просила піти звідси. Вона така гарна дівчина! Мені приємно з нею спілкуватися] Припини читати чужі думки, – говорив їй внутрішній голос. – Це не чесно по відношенню до Мирослава. Ти не маєш права так робити. Це все одно, що читати чужі листи або смс на телефоні. – Ні, що ти. Побудь ще тут. Мені все одно самій нудно. А так веселіше буде вдвох. – Ну, добре… Під час бесіди, дівчина виявила, що Мирослав одного з нею віку і що він вчиться на філологічному факультету, але страшенно цікавиться філософією та езотерикою. – До речі, я приніс тобі трохи фруктів. Хлопець дістав з пакету трохи яблук, апельсин і кілька фруктових йогуртів. – Ось, тримай, – він протягнув пакет Софії. – Вітаміни тобі зараз необхідні, щоб відновлювати втрачені сили. – Дякую тобі. Хлопець випадково впустив книгу з пакету, що впала на килим. Софія з неприхованим інтересом трохи піднялася з ліжка, щоб побачити, що він читає. Це виявився роман Карлоса Кастанеди «Особлива реальність». Мирослав, помітивши її погляд, поклав книжку назад у поліетиленовий пакет. – Ти любиш читати про змінену свідомість? – Я читаю все, що може мати для мене якусь цінність і користь. Як виявилося, в світі дуже багато таких книжок. Це і книжки з розвитку особистості, і про пошук сенсу життя. І книжки по езотериці, паранормальним явищам та філософії. – Мирославе, а як ти врятував мені життя? – спитала Софія, відчувши потребу детально про це дізнатися. Безсумнівно, це питання дуже хвилювало дівчину і їй було цікаво все, що пов’язано із життям та смертю. – Насправді все дуже просто. Я став свідком того, як в тебе влучила куляста блискавка і ти впала додолу. Це сталося так несподівано. І мені було дуже страшно! Уяви, як я все це сприйняв… Здавалося, ніби це жахливий сон або фільм, який я дивлюся. Ніяк не хотілося вірити в побачене… Люди були якимись дивними… Я б сказав, злими, черствими. Без серця. Вони проходили мимо і тупо дивилися, як ти лежиш в калюжі. Але ніхто не поворухнувся і не захотів допомогти. – Ніхто не хотів допомогти мені? – сильно здивувалася Софія. Така байдужість людей до чужої трагедії сильно вразило дівчину і залишило свій слід в підсвідомості. – Майже ніхто. Один чоловік крикнув, щоб покликали лікаря і все. Хтось намагався додзвонитися на «03». Але більшість люду тупо, наче загіпнотизовані, дивилися на тебе і нічого не робили. Вони були розгублені і не від світу цього, наче впали в колективний транс. Мені якось вдалося взяти себе в руки і міркувати більш ефективно. Хоча, сила натовпу діяла і на мене. Дякувати Богу, мені вдалося її подолати. Відразу ж, я кинувся дзвонити, щоб викликати «швидку». Вони приїхали хвилин через десять. Я цей час стояв недалеко від тебе, не наважуючись підійти ближче, ніж на кілька метрів. Наче боявся, що пересвідчусь, як ти померла. Коли лікарі приїхали, я назвав свої дані, і спитав, куди тебе везуть, щоб я міг потім тебе знайти. Ну, ось, власне, і все. Потім, я повернувся додому займатися своїми справами, хоча ти весь цей час не виходила у мене з голови. Я все думав, як ти виживеш далі, чи, не дай Боже, помреш. Я навіть спати не міг вночі… Така реальна історія дуже вразила мене і довго не міг заспокоїтися та заснути… Наступила трохи не значна пауза, яка створювала дещо інтимну атмосферу. Софія навіть не знала, як треба реагувати і що казати в подібних випадках. Вона просто мовчала і час від часу кидала короткі погляди на свого рятівника, що подарував їй НОВЕ ЖИТТЯ і дав їй можливість вдруге прийти в цей світ. Вдруге почати життя з нуля. – Мирославе, я навіть не знаю, як тобі віддячити за все… Ти зробив таке, що робить далеко не кожен. Ти просто зробив… ти… Я все життя буду перед тобою в неоплаченому боргу. Я… Софія замовкла, бо розгубилася і не знала, що далі сказати. Потік позитивних емоцій повністю її поглинув і дівчина ніби розчинилася в ньому, як цукор розчиняється в гарячій каві. Усі слова просто були зайвими на той час і вона просто мовчки дивилася на свого рятівника, із ніжністю, вдячністю та теплою любов’ю, що були написані на її ніжному, ще зовсім юному дівочому обличчі. Мовчання казало за себе набагато більше ніж банальні за змістом слова. – Не треба стільки слів, бо я від сорому не знаю де себе діти… Дівчина щиро посміхнулася у відповідь. Їй подобалося розмовляти з таким приємним і привабливим хлопцем. – Хоча, я знаю, як ти можеш мені віддячити, – сказав Мирослав. Софія підняла на нього очі. – Як? – Мені цікаво, які були в тебе відчуття, коли е-е… коли… ну, ти ледве не померла… Шо ти там бачила? Не знаю, може мені не слід цього просити, але я дуже хочу дізнатися. Розумієш, я цікавлюся такими речами… Не знаю, як ти до цього віднесешся… Софію це трохи здивувало, але не настільки, щоб відмовлятися від цього прохання. – Ну… я, мабуть, зможу це якось тобі передати, розповісти, якщо тебе це так цікавить… Але це буде іншим разом, бо я зараз страшенно втомилася. – Гаразд, – погодився хлопець. – Я все розумію, тому не буду тобі набридати. Тоді я піду. Раптом він завагався, зупинившись і невпевнено подивився на Софію. – Щось не так? – поцікавилась вона. – Ні, я просто… А коли можна прийти? – Іншим разом. Приходь завтра після обіду, коли я добре висплюся. – Добре. Бувай. – До завтра. Мирослав кинув останній погляд на дівчину і вийшов з палати. Софія спробувала в останній момент, коли закривалися двері, вхопити його думки, але не змогла. Мабуть, величезна втома давала про себе знати. Вона вирішила, що найкращим варіантом зараз буде добре виспатися. Хоча, хлопець ніяк не виходив в неї з голови. Їй все здавалося, що це не випадково вони зустрілися за таких екстремальних обставин. Можливо, в цьому щось є романтичне. Дівчина вирішила при нагоді про це подумати більш детально. Повернувшись в інший бік, Софія заснула буквально через кілька хвилин.Розділ IV Полеміка про аномалії
1
Наступного дня, Софія добряче поснідала і відчула себе значно краще, ніж було вчора. А після всієї трапези, думками повернулася до знайомства з Мирославом і першим враженням від нього. Дівчина відчувала, що (закохалася в юнака) в компанії цього хлопця вона може дуже весело проводити час. Вона досі була вражена тим фактом, що він врятував їй життя. Таке трапляється далеко не кожний день, і не у всіх людей, а у кого вже трапляється – то раз в житті. Оцей раз в житті у Софії вже трапився. Дівчина хотіла знову поговорити з Мирославом. Скільки всього цікавого він знає, раз так багато читає книжок. Про те, що Мирослав їй подобається, вона не задумувалася, хоча в глибині підсвідомості дуже добре про це знала. Лікар Василюк заходив до неї відразу ж після сніданку і цікавився самопочуттям дівчини. Софія сказала, що почуває себе значно краще, але в неї болить грудна клітка від удару блискавки. Доктор запевнив, що біль буде ще певний час давати про себе знати і з часом пройде. А опіки від цієї травми не такі значні і через певний час загояться. – Головне, вам якомога більше відпочивати і менше хвилюватися, – зазначив він. – Добре. Мене тільки опіки турбують. А якщо вони залишаться на тілі? – Я ж вам казав не перейматися цим. Все буде добре. Якщо треба, ви завжди можете мене викликати. Лікар перед тим, як відкрити двері, несподівано зупинився і глянув на Софію, що напружено про щось думала. – Що сталося? Вам погано? Він стурбовано дивився на свою пацієнтку, намагаючись зрозуміти причину її такого різкого перепаду настрою. – Ні, все нормально. Вона не сказала, що експериментує з своїм феноменальним даром – читати чужі думки, а саме: пробує його контролювати. І поки що це в неї виходить не дуже вдало. – З вами все гаразд? – Так, все гаразд… – Я можу вам чимось допомогти, Софія? Василюк сумнівався, що з дівчиною все добре. – Ні... я просто задумалась. Хотів би я знати, про що ти таке задумалася, що аж нормальний вираз обличчяпропав? – Дивіться. Лікар вийшов з палати, а Софія в останню мить спробувала прочитати думки, вхопити їх та винести на світло. [… завтра день народження. А що мені їй таке подарувати? Може новий мобільний?..] Далі телепатичний зв'язок перервався і Софія більше не читала думок лікаря. Але вона встигла збагнути, його роздуми, коли Василюк вже виходив за двері, себто вона його вже не бачила, правда, не вербальний зв'язок відбувся. Отже, її телепатична сила потроху зростає. Дівчина вирішила і надалі експериментувати із своїм феноменом, збільшуючи свої паранормальні можливості до фантастичних масштабів. Єдине, що її турбувало в той момент, так це дилема: розповідати про свої здібності батькові чи ні? На перший погляд, це питання не складне, але все усвідомлення цієї дилеми робить проблему вибору значно важче. Крім того, стоїть ще один схожий вибір: чи слід це розповідати Мирославові? Відповідь на останнє питання була майже однозначною: так, розповідати. Хлопець казав, що дуже цікавиться подібними речами, на кшталт, парапсихології та містики. До того ж, Софія не бачила жодної причини, щоб не розповідати Мирославу. Вона знову пригадала обличчя хлопця і відчула, що хоче знову його побачити та поговорити. У них обов’язково знайдеться багато спільних інтересів, поглядів на життя. Час в лікарні пливе дуже повільно і здається, наче зупиняється і навіює страшенну, прямо-таки смертельну нудоту, особливо, коли немає чого робити. Софія дістала з сумки роман Пауло Коельо «Щоденник мага» і почала його читати, поринувши в чудовий і фантастичний світ, геть забувши про усе навколо. Забувши про телепатичні здібності, про Мирослава і про все інше, що її оточувало, і безпосередньо тим чи іншим способом впливало.2
Василь заглянув в палату, відчинивши двері, коли донька захоплено читала книжку. Побачивши батька, Софія дуже зраділа, його візиту. – Привіт, доню, – привітався він, сівши на вільний стілець і взявши її за руку. – Привіт. Нарешті ти прийшов, – мовила дівчина. – Мені тут нудно самій бути. Трохи сумно… – Як ти себе почуваєш? – Трохи краще, ніж вчора було. Василь кивнув. – Так, звичайно. Ти потроху поправляєшся і скоро взагалі будеш здоровою. Лікар сказав, що через тиждень тебе, мабуть, вже будуть виписувати. – Це було б чудово. Софія на хвилину про щось задумалася, наче про все забула. Якесь не зрозуміле на перший погляд питання хвилювало її із середини душі. Це питання, наче збиралося виринати на поверхню, але щось заважало йому це зробити. – Щось не так? – обережно спитав батько. Ніякої реакції від неї у відповідь не було. По рисам обличчя було видно, що Софія думками десь далеко звідси, від цієї реальності. – Агоу! Софія, ти чуєш мене? Марно. Вона дивиться відсутнім поглядом крізь батька, наче він зроблений із скла. – Софія, донечка, тобі погано? – Василь вже почав трясти її за плече, щоб повернути до реальності. Дівчина дуже швидко повернулася до дійсності і здивовано подивилася на батька, наче його тут не повинно бути, а він з паралельного світу несподівано матеріалізувався перед нею. – Що трапилося? – здивовано спитала Софія. – Це я тебе маю спитати, – зауважив Василь. – Що з тобою, дитино? Тобі було погано? В тебе був такий вигляд, ніби ти щось побачила жахливе. Софія мовчки заперечливо закивала головою, але не досить впевнено це зробила. Звісно, батько не міг цього не помітити. – Софія, що все-таки трапилося? – Нічого. Все нормально. Просто я ще досі не відійшла від того шоку… коли, я ледве не померла… – дівчина замовкла, зробивши коротку паузу. – Тату, я таке бачила і таке неймовірне пережила, що про це дуже важко говорити. Одним словом, я… Дівчина не змогла це в собі тримати і розповіла про трансцендентальне сприйняття світу, коли вона знаходилася на межі між життям і смертю; коли вона відкрила в собі неймовірний і неочікуваний дар телепатії. Софія розповіла це в деталях, намагаючись все зрозуміло пояснити батькові, щоб не залишилося не зрозумілих питань. Здається, таких не зрозумілих питань у нього не залишилося, але до розповіді він віднісся якось з певною недовірою. Дівчина знала, що її батько відносився досить скептично і не довірливо до езотерики, парапсихології та інших подібних речей. Він дотримувався концепції матеріалізму і раціоналізму, сприймаючи світ саме таким, яким його бачать більшість людей. – Ти розповідаєш мені такі речі, в що важко повірити, – нарешті мовив Василь. – Не знаю навіть, що і казати… – Зі мною це відбулося і я дуже чітко все бачила і відчувала. Все відбувалося дуже швидко і нічого від мене не залежало… Ти мені не віриш? Василь похмуро подивився в інший бік. – Не знаю… В таким смертельних випадках, я маю тобі повірити. Просто я скептично ставлюсь до всіх паранормальних явищ. – Отже, ти мені не віриш? Пауза. – Я цього не казав. Просто… тобі я вірю за таких обставин, а взагалі – ні. До паранормальних явищ я відношуся скептично. Софія уважно на нього подивилася. – Ти зараз подумав наступне: як важко повірити в те, що я не можу побачити чи сам збагнути. Від несподіванки Василь ледве не втратив дар мови. Він ніяк не очікував, що його думки озвучать в голос. – Не може цього бути… Ти просто сказала те, що я подумав. Це… це просто якась фантастика! Ти вгадала просто. – Це не фантастика, а телепатія, тату. Телепатія! – Ні, ти просто вгадала. Я не вірю в це… – Ти зараз думав, наскільки це може існувати реально. Телепатія існує. – Господи! Це… це неймовірно. Ти просто це продемонструвала… так не очікувано. Одне діло говорити про феномен, а інше – це побачити його на власні очі. Я досі вражений. Він здивовано дивився на свою доньку, потроху усвідомлюючи реальність всього існуючого. – Так, я сама цим вражена. Але з іншого боку, це ж чудово. Тепер я зможу знати наміри людей заздалегідь. – Для мене головне, аби ти жила нормальним життям. А телепатія просто може тобі допомогти в цьому житті. Не знаю, я з подібним ніколи не зіткався. Думаю, ти знайдеш призначення своїм здібностям. – Сподіваюся на це. Коли випишусь з лікарні, більш детально над цим подумаю. – В тебе є і зараз така можливість. Зараз багато вільного часу і ти можеш над цим подумати. В тебе може початися нове життя, якщо ти сама цього захочеш. Якщо хочеш, ми можемо про це поговорити. Адже телепатія – це Божий дар тобі і треба ним правильно скористатися. Тепер я вже не відношусь так скептично до метафізики. Ти права, не всі речі можна усвідомити і побачити, але це не значить, що їх немає. Просто, я ніколи не думав про такі речі з наукової точки зору. Завжди вірив тільки в те, що можна побачити чи до чого доторкнутися. А коли побачив це так наглядно, то повірив… Бувають же такі чудеса в нашому житті. Психіатр і пацієнт знаходяться в кабінеті. Хворий прийшов скаржитися на деякі проблеми. Пацієнт: «Мене турбує така проблема…» Психіатр: «Ви хочете про це поговорити»? Так от, Софія не хотіла про це говорити. Принаймні зараз. – Дякую, але я зараз не готова говорити про такі серйозні речі. Василь бачив, що донька не налаштована на серйозну розмову, тому вирішив її не діставати цим. Врешті решт, переживши таке потрясіння і клінічну смерть, Софія має право відпочити деякий час, а розмірковувати над життям-буттям буде ще час.3
В обідній час, медсестра принесла Софії поїсти і поцікавилася самопочуттям, а потім зробила кілька необхідних медичних процедур. Після цього, дівчина знову лягла в ліжко і думала над словами батька. Але майже відразу втома потурбувалася дати про себе знати і вона за кілька хвилин заснула. Цього разу сон був спокійний, без сновидінь, її ніхто не турбував і вона сама прокинулася через дві години. Софія відразу відчула значне полегшення і неабиякий приплив життєвих сил. Від недавньої втоми і сліду не залишилося. Вона просто прокинулася в доброму настрою, але це тривало не довго. Її почали турбувати різноманітні думки про телепатію. «Це – Божий дар», – пригадала вона слова батька, які мали дуже важливе значення, хоча вона якось над цим не задумувалася. Може зараз варто над цим подумати? Подумати, коли є така можливість? Цей дар, що виник після пережитої клінічної смерті, може принести багато користі і водночас багато проблем. Софія не знала, як правильно віднестися до телепатії і чи варто взагалі нею користуватися, не кажучи про те, щоб комусь розповідати. Може їй не потрібні надприродні здібності? Вона пригадала Мирослава і відчула, що не проти ще раз з ним побачитися. Поговорити з ним і поділитися своїм секретом, якщо він захоче її слухати і саме головне, повірить їй. Софія повільно встала з ліжка. Лікарі їй не дозволяли ходити по палаті, а тим паче виходити в коридор. Але, останнє вона точно не збиралася робити. Дівчина підійшла до вікна і подивилася на вулицю, де життя било ключем. Погода була тепла і сонячна, а люди йшли по власним справам, легко одягнені. Принаймні, у них є свою мета. Вони живуть справжнім життям, а я знаходжуся тут у лікарні. Сумно! Може, Мирослав до мене сьогодні загляне? Тоді буде не так нудно тут сидіти. Як не дивно, за збігом обставин чи за певною закономірністю, двері палати обережно відкрилися і (невідома сила) Мирослав повільно зайшов. Виглядав він як завжди чисто і охайно. Від вчорашньої розгубленості і невпевненості у собі не залишилося і сліду. Зараз перед Софією стояв жвавий, упевнений хлопець, який знав, що саме хоче отримати від цього життя і саме головне, вже отримує. Спокійним і рішучим кроком він наблизився до дівчини, що при його несподіваній появі легко йому посміхнулася. Це була не вимушена, щира посмішка, що йшла із глибини самого серця. Посмішка, що давала приємну, таку жадаючу надію на майбутнє, на продовження їх знайомства в більш інтимній, особистій атмосфері, якщо на це буде бажання їх обох. – Привіт, – першим порушив мовчанку Мирослав. – О, привіт! – радісно, дзвінко відповіла вона. – Я так рада, що ти прийшов! Самій мені тут нудно. – Я не міг не прийти, залишивши наше знайомство на першому етапі. Чомусь слова «наше знайомство» Софії дуже сподобалися і припали до серця. Ці слова звучали якось величаво, пафосно, осідаючи в глибині її свідомості приємними спогадами, сповненими теплом та пристрастю. – Бачу, ти стала більше посміхатися, а це значить, що ти значно краще себе почуваєш. – Так воно і є, – погодилася дівчина. – Лікар обіцяв мене через тиждень виписати, якщо не буде ускладнень. – Ніяких ускладнень не буде, – впевнено заперечив Мирослав. – Ти дівчина молода е-е… дуже приваблива і… е-е-е… ніякі болячки до тебе не повинні чіплятися… Дівчина трохи зніяковіла від таких слів, хоча, це, звісно, їй було дуже приємно почути від Мирослава. – Дякую, за комплімент, – відповіла Софія. – Чим більше ти кажеш компліментів, тим більше я почуваю себе не зручно. Він також посміхнувся у відповідь, хоча і сам ніяковів, адже спілкуватися з дівчатами, особливо, з дівчатами, які йому страшенно подобаються, що від цього аж зносить «дах», він якось не звик. Його невинний, як у немовля погляд красномовно про це свідчив. – Виходить пряма залежність: чим більше, тим краще. Це ж чудово, коли я кажу про тебе правдиві речі. Якщо хочеш, я буду робити це частіше. Вони обоє розсміялися і (банан) напружена, трохи незвична для них обох атмосфера зникла сама по собі. Розтанула, як снігова крига під час весняної повені. – Слухай, а в мене є багато фруктів. Тато мені приносив сьогодні. Я все одно все не зможу з’їсти. Допоможеш? – Ну, не знаю… Фрукти тобі ж принесли... – Облиш. Давай бери фрукти, не соромся. Я знаю, що ти дуже хочеш зараз з’їсти банан. Мирослав здивовано подивився на неї. – Звідки ти знаєш? Я ж тобі нічого не казав про банани. – Я прочитала твої думки. Юнак сприйняв це як жарт. – Мабуть, просто вгадала. Софія лукаво на нього подивилася. – Ти не віриш, що в мене є телепатичні здібності? – Та ну… Не вірю, – засумнівався хлопець. – Ти хочеш мене розіграти? Яка телепатія? – Звичайна. Добре, загадай будь-яке число, а я його відгадаю, – запропонувала дівчина. – Досить мене розігрувати. – Ти загадав число? – Ну, гаразд, зараз загадаю. Софія не зводила з нього погляду. Майже відразу досить легко вона отримала доступ до його самих глибоких, потаємних думок. [Шістдесят вісім тисяч чотириста п'ятнадцять. Вона мене дурить. Хай спробує хоча б одну цифру відгадати!] – Ну, відгадуй, – весело мовив він, будучи впевненим, що вона цього не зробить. Софія кинула на нього насмішливий погляд, а тоді випалила, як з кулемета: – Шістдесят вісім тисяч чотириста п'ятнадцять. Вона мене дурить. Хай спробує хоча б одну цифру відгадати. Ефект від сказаних слів був непередбаченим і його важко було передати словами. Мирослав швидко зіскочив зі стільця, наче він загорівся яскраво-помаранчевим полум’ям і здивовано дивився на дівчину, досить довгий час не відводячи від неї заворожених, здивованих очей, що блищали від жовтогарячого світла люмінесцентних ламп. Потроху він почав заспокоюватися і намагатися повірити не в те, що йому здається, а що насправді існує і що він може усвідомити. А Софія з тріумфальним поглядом на нього дивилася, як дивиться фокусник на дітей, після показу чергового трюку. – Ну, що, тобі потрібні ще якісь докази, чи ти мені вже віриш? – трохи глузливо поцікавилася дівчина, очікуючи від нього такої дикої розгубленості. Він, все ще зачарований демонстрацією телепатичних здібностей Софії, перебував у легкому шоку, тому мовчки кивнув. Через хвилину, раціональне мислення знову до нього повернулося. – Все, вірю тобі! Хай йому грець. Чорт, ти в мене на очах продемонструвала екстрасенсорні можливості! Я просто вражений цим на повал! Здаюся. Не знаю навіть, що і сказати… – Мирослав на хвилину задумався. – Виходить, що ти пережила раз клінічну смерть? Повернувшись з того світу, відкрила в собі паранормальні здібності? Софія кивнула, затягнувши паузу, навмисно із невимушеною флегматичністю, спостерігаючи за його нетерплячістю і бажанням отримати все й одразу (як в рекламі про стартовий пакет «Джинс»). – Ну? Чого мовчиш? – Звичайно, – мовила вона, як ні в чому не бувало. – Я не давно усвідомила, що можу читати чужі думки абсолютно усіх людей, що знаходяться в полі мого зору. – Стривай, ти хочеш сказати, що людей, яких ти не бачиш, відповідно, і думки їх не можеш читати, так? – Саме так. Я намагалася прочитати думки лікаря, що опинився за дверима, але в мене нічого не вийшло. Ніби зв'язок був близько, але я не зуміла його відчути. Візуальний контакт в мене не виходить. – Як цікаво, – задумливо мовив він. – Перед тобою тепер відкриваються нові горизонти, ти сприймаєш цей світ зовсім іншими очима. – Що ти маєш на увазі? – спитала вона. – Сприймати світ іншими очима – це досить абстрактне поняття. – Я маю на увазі, що повернувшись з того світу, відкривши в собі такий феномен, як телепатія, ти будеш сприймати і розуміти світ по-іншому. Не таким, яким він тобі здавався раніше крізь рожеві окуляри, а таким, яким він існує насправді. Тепер в твоєму житті багато чого може змінитися. Наприклад, відношення до життя і смерті. Після життя існує життя, тільки більш досконале і майже не зрозуміле для нас в цьому світі. Ти мабуть бачила і зрозуміла таке, про що інші ніколи не підозрювали. Для тебе може відкрився новий вимір. Софія серйозно задумалася над змістом сказаних слів, наче в них був прихований певний засекречений контекст, наче вони несли в собі найважливіше повідомлення Всесвіту, таємницю всього існуючого. – Ти знаєш, – повільно почала Софія, – в твоїх словах-таки є раціональне зерно істини. Я була за межею життя і бачила таке, що деяким навіть не снилося. Але там, відчуття були зовсім інші, ніби… ніби я існувала взагалі в іншому вимірі, час взагалі не існував, або я його не помічала… Ой, це важко передати словами. Просто… просто ніби часово-просторовий континуум був інший… Треба тільки самому через це пройти, щоб зрозуміти, як там чудово і як не хочеться повертатися назад до буденного життя. Ці відчуття, які я пережила неможливо передати словами та порівняти з наркотичними чи іншими відчуттями. Це було набагато краще і цікавіше. Це таке відчуття, коли людина відчуває своє «Я» у поєднанні з усім Всесвітом. Ніби Я і є Бог. І здається, я зрозуміла, хто такий Бог. Бог – це увесь Всесвіт, це кожен атом. Бог є у нас з тобою і ми також частина усього сущого, божественного. – Дуже вражає… – захоплено мовив юнак через кілька хвилин, коли зумів переварити нову інформацію. – Я можу тільки судити про це з розповідей людей, що також пережили клінічну смерть і змогли повернутися до життя. Вони описували свої відчуття, бачення того, що з ними відбувалося в момент смерті, коли душа виходила з тіла і легко літала в повітрі, наче пір’їнка. Астральне тіло, що виходило з фізичного, з’єднано срібною ниткою, а в момент смерті, цей зв’язок, тобто срібна нитка розривається. Це і означає перехід в іншу реальність. Те, що ти змогла повернутися до життя, означає, що під час трансцендентної подорожі астральне тіло було з’єднане з фізичним цією срібною ниткою. Тобто, цей зв'язок не розірвався. – А перехід через тунель, який веде до потойбічного життя… Я там все бачила… Світло… все… І тільки не відома сила повернула мене назад. Я пручалася! Я не хотіла повертатися до того життя, що мені так відомо! Я хотіла потрапити в іншим вимір, дізнатися детально усе сприйняття того світу і всі аспекти його існування. Мирослав не відводив від неї очей, зачаровано, ніби під гіпнозом, слухав усю її розповідь. Мабуть, такого уважного, такого флегматичного слухача, Софія в своєму житті ще ніколи не зустрічала. Він слухав кожне її слово, спостерігав за кожним її рухом, жестом, інтонацією, рисами обличчя, які змінювалися під час цієї ірраціональної розповіді, наче намагався сам зануритися повністю в ці відчуття, коли вона знаходилася у транзитній зоні між життям і (вічним існування в Абсолюті) смертю. Його інтерес до цього навіть був занадто ненормальним, у гіпертрофічній формі, що Софію навіть дещо лякало. Але, й водночас це вабило її до нього, причаровувало та затьмарювало здоровий глузд. – Тобто, ти хочеш сказати, що в тебе було аутоскопічне та трансцендентальне сприйняття під час виходу з тіла і переходу до тунелю, що з’єднує два різних світа? – вражено зацікавився хлопець. – Так. Я досі з труднощами цьому вірю, але зір і всі інші органи відчуття не могли мене обманути. Це було схоже на практику виходу з власного тіла. Я про таке в книжках читала. Раптом Софія піймала себе на тому, що вони зараз знаходяться в лікарні, в цій палаті і саме тут існує певна специфічна атмосфера – атмосфера, якась містична, езотерична і паранормальна, що виникла вже від самого лише диспуту про такі метафізичні поняття як життя і смерть, і що між ними існує. А Мирослав із своїм ексцентричним характером, тільки посилював дії атмосфери в цьому приміщенні на підсвідомість дівчини, що перебувала в легкому трансі чи то пак в певному екстазі, повільно, поступово, як сходить раннє сонечко на світанку, втрачаючи міцний зв'язок з тутешньою реальністю.4
– У нас виходить дуже цікава полеміка, – порушив тишу Мирослав, коли дівчина була в своїх мріях. – Я вперше розмовляю з людиною, яка відкрила в собі екстрасенсорні здібності. До речі, за статистикою, більшість людей, побувавши в клінічній смерті і повернувшись до життя, відкривають в собі парапсихологічні здібності, що потім їм стають у нагоді. Але тут, з іншого боку медалі, може виникнути певний ризик. Софія здивовано на нього підняла очі, наче збиралася почути найважливішу істину в цьому житті, що переверне з ніг до голови все її світобачення. – Який ще ризик? Я тебе не розумію. – Ризик існує в тому, що величезна сила, дар, може деякими людьми не правильно використовуватися. Обдарована людина, може вважати себе пророком, месією, другим пришестям на цю планету із певною місією, на кшталт, позбавлення світу усіх поганих людей. Такі люди, зловживають даром в недобрих намірах, думаючи, що роблять добру послугу по очищенню землі від всякого зла, але від цього становиться ще гірше. Адже, тоді порушується баланс добра і зла в цьому світі, що може призвести до глобальних катастроф. Тоді відбувається вибух величезної кількості енергії, що виникла в результаті змінення рівноваги добра та зла. Ця енергія може багато чого зруйнувати на своєму шляху. Таким прикладом, можуть бути так звані аномальні зони, наприклад, Бермудський трикутник. Ось, що я мав на увазі. Те, що людина не розуміє, не дає їй право нехтувати цим і зловживати. Це дуже вразило Софію до глибини душі. Здавалося, це лише погіршить її настрій і оселить в підсвідомості страх. Але дівчина добре розуміла, що він має рацію і до таких речей треба серйозно відноситься. Не всі речі, які даються людині в цьому світі, треба комусь віддавати. Є речі, якими людина повинна користуватися все свідоме життя, поки не почнеться НАСТУПНИЙ ЕТАП ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ. – Вибач, мені не слід було про це говорити. Ти і сама розумієш, що не можна ні чим зловживати, тим паче тим, що ти не зовсім розумієш. – Так. Ми просто настільки заглибилися в абстракцію… – Тобі набридли ці балачки? Тоді я більше не буду цим тебе діставати. – Ні, все дуже цікаво. Але звідки ти все знаєш? – Читаю різні книжки, черпаю інформацію з різноманітних джерел, з Інтернету. Мене завжди цікавив сам пошук сенсу життя і я готовий все життя цьому присвятити. До речі, ти казала щось про експерименти з телепатією? При цих словах Софія загорілася перспективою провести один дуже цікавий експеримент, оповитий невідомим царством аномалій. – Так, я експериментую читати думки на різних відстанях. Власне, я тільки почала це робити, тому про результати говорити ще за рано. – Я думаю, що твої телепатичні здібності поступово будуть збільшуватися. І крім того, ти не думала, що окрім телепатії в тебе може бути ще якийсь феномен? Наприклад, психокінез, яснобачення, матеріалізація предметів, телепортація, левітація, регенерація чи зцілення хворих людей на відстані? Насправді феноменальних можливостей людства дуже багато. – Не знаю, це навряд чи. Мені б цим треба розібратися, – відповіла Софія. – І взагалі, я така, щоб на сьогодні вже завершувати полеміку про аномалії. Хлопець поставився до цього з належним розумінням. – Добре, я не заперечую. Можна буде ще поговорити про це іншим разом. Масштаби цієї розмови безграничні. – Так, про метафізику і парапсихологію можна говорити так довго, що й всього життя на це не вистачить. А знаєш, що? – раптом загорілася новою ідею Софія. – А давай на останок проведемо експеримент. Ти вийдеш з палати, закривши двері, а я в цей момент спробую прочитати твої думки. Ти згоден? – Звісно, якщо ти просиш. Тоді я вийду? Він запитливо, з неприхованим інтересом подивився дівчині в темні, як глибини самої безодні очі, що ховали в собі багато чудернацьких, загадкових моментів. – Зачекай. В мене до тебе буде ще одне прохання. Ти тільки подумай, як вийдеш з палати щось конкретне в дві-три фрази, а не різноманітне… Ну, ти розумієш мене? – Розумію. Тоді прокачай чакри і очисти їх для сприймання інформації з Всесвіту за допомогою торсіонних полів. Особливо відкрий Сахасрару, сьому чакру. Після цих слів, Мирослав вийшов за двері і обережно їх за собою закрив, залишивши дівчину на одинці із своїм несподіваним, як грім серед ясного неба, але вже бажаним даром. Давай, зосередься. Ти зможеш це зробити. Просто розслабся і в тебе все вийде. Софія зосередившись, сконцентрувала увагу на ментальному образі хлопця, що стояв за дверима і спробувала прочитати думки, що тільки-но виникли в його голові. Спочатку була мертва тиша, штиль і нічого не вдавалося, а потім вона відчула… Є КОНТАКТ! [… дова дівчина, яка…] Чорт, я втратила з ним контакт! Давай, ще одна спроба. Ну!!! [… вже заходити.] Мирослав відчинив двері і (чому я не зуміла вловити його думки? Телепатичний зв'язок в мене не дуже добре вийшов) зайшов в палату, уважно подивившись на Софію, що виглядала дещо розгубленою, нахмуреною, як темно-сірі хмари на небесах під час дощу. – Ну, як? – лаконічно спитав він. Дівчина невпевнено на нього подивилася. – Ніяк, – відповіла Софія. – Я не змогла вловити, про що ти думав. Тільки кілька слів і все. – Що саме? Задумалася. – Е-е… чудова дівчина, яка… далі не зрозуміло. І ще… вже заходити… – Нічого страшного, ти ж тільки почала експериментувати. Не треба так розстроюватися. Для початку це дуже чудовий результат. Раніше ти казала, що взагалі можеш читати думки людини, коли відбувається тільки візуальний контакт. У деяких екстрасенсів відбувається контакт лише акустичний, візуальний чи кінестетичний. А ти зараз мене не бачила і кілька слів зуміла спіймати. Молодець! Софія опустила очі. – Дякую. Я стараюся, як можу. Просто від цього я сильно втомлююсь. Мабуть, це забирає багато енергії. – Тоді на сьогодні точно досить. Слухай, я хочу в тебе спитати ще одну річ. Ти читаєш думки людини, коли тільки захочеш чи телепатичний зв'язок відбувається постійно? Тобто, тобі підконтрольний цей процес? – Ні, я читаю думки, коли тільки захочу, – не задумуючись відповіла вона. – Але тоді в мене виникають дивні відчуття… – Дивні відчуття? Що ти маєш на увазі? – Ну… коли я відчуваю телепатичний зв'язок з людиною, то ніби впадаю в транс і… не знаю якби сказати… Одним словом, я знаходжусь в такому трансі, відчуваю полегшення. Світ здається трошки інакшим… це дуже важко пояснити. Зате я можу легко чути чужі думки, знаходячись в такому стані… – Отже, ти знаходишся в стані зміненої свідомості? І саме тоді в тебе виникає екстрасенсорне сприйняття інформації з космосу? – Так. Таке відчуття, ніби в мене розширені границі свідомості для кращого, більш панорамного, об’ємного сприйняття світу. Не знаю… це все відбувається не свідомо… І ще наступає така тиша на кілька секунд… – Все це дуже цікаво, – погодився Мирослав. – Але мені вже час йти. До того ж, мені треба ще хоча б іноді ходити на пари в універ, – він посміхнувся. – Я розумію, – дівчина не зводила з нього погляду. – Якщо справи, то йди. Ти завтра прийдеш? [А ти хочеш мене ще побачити? Щодо мене, то я готовий двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень на тебе дивитися.] – Звичайно. Можеш не сумніватися. Тоді до завтра. – До завтра, – автоматично повторила вона. Мирослав останній раз махнув рукою на прощання і вийшов в коридор.5
А Мирослав цікавий хлопець, – думала вона, залишившись на одинці. – Я з нетерпінням чекаю, коли він знову прийде. Чорт, та я втюрилася в нього з першого погляду, як школярка. А він схоже теж на мене запав. Цікаво, чи вийде у нас щось з цього? Це питання молоду вісімнадцятирічну дівчину турбувало в той момент понад усе, ніби весь Всесвіт перед нею зменшився до розмірів Мирослава, що почав займати усі її думки. Вона трохи подумала над цим і вирішила серйозно експериментувати, як тільки виявиться слушна нагода. А така нагода на неї чекала в недалекому майбутньому.Розділ V Ревнощі Дениса
1
Час, проведений Софією в лікарні, спливав дуже швидко, особливо, коли дівчина бачилася з Мирославом. З кожною зустріччю, вона тільки все більше і більше переконувалася, що хлопець їй дуже подобається і вона (кохає його) хоче нормально по-людськи сходити з ним на побачення для початку, коли вже її випишуть з цієї лікарні. За останні десять днів, поки Софія була в лікарні, вони з Мирославом багато спілкувалися на різні теми і, звісно, робили експерименти з телепатичними здібностями дівчини. Вона вже могла майже всі думки хлопця прочитати, коли той був поза зоною її зору. Це надихало Софію жити з величезним запасом оптимізму, що в свою чергу, допомагало їй якомога швидше вилікуватися і нарешті (так це відбулося!) виписатися її з цієї набридливої до цього часу лікарні. Правда, бували моменти, коли Мирослав почував себе не в своїй тарілці, що дівчина може читати будь-які його думки, навіть самі сокровенні та інтимні, що, звичайно, його дуже сильно пригнічувало. Тому він намагався не думати нічого такого, про що потім міг би шкодувати. Правда, контролювати думки йому не завжди вдавалося. Адже думки дуже часто виникають зовсім несподівано і досить різні. Навіть божевільні думки іноді з’являються в голові. Василь також кожного дня приходив провідати власну доньку і вже знав, що Мирослав, який врятував їй життя, подобається дівчині. Він запропонував Софії якось запросити його в гості, щоб з ним познайомитися. Дівчина не мала заперечень з цього приводу. Для неї також була важлива думка батька, як він віднесеться до її бойфренду. Софія сподівалася, що Мирослав справить хороше враження на нього.2
В університет на пари Софія не ходила ще тиждень, після того, як її виписали з лікарні. Це була ініціатива батька і дівчина особливо не заперечувала, а навіть була рада, що ще сім днів не буде ходити на нудні лекції, довбати ці конспекти, які ніякої користі в подальшому житті мати не будуть, а лише відбирають дорогоцінний час. Принаймні, Софія дотримувалася такої точки зору. А в перший день, як йти на заняття з самого ранку, дівчина трохи засумувала. За цей час вона ближче познайомилася з Мирославом, вони сходили на кілька побачень. І тепер йти на пари, щоб до неї знову чіплявся Денис з своїми дитячими пропозиціями, Софія аж ніяк не хотіла. Правда, від цього нікуди не дінешся. Зате, після обіду, ближче до вечора, до неї в гості обіцяв приїхати Мирослав, щоб познайомитися з її батьком. Це додавало настрій дівчині і відганяло усілякі меланхолічні відчуття. «Життя – прекрасна річ, яку треба повністю пізнати в усіх аспектах її існування», – пригадала Софія фразу, сказану одним її знайомим, коли не поспішаючи заходила до будівлі університету з щемом на душі. Зараз усі одногрупники почнуть її розпитувати де вона була, чи випадково не хворіла на щось серйозне, а Софії доведеться брехати: так, хворіла щось, на кшталт, грипу або ще якусь болячку, що на довго розтягує процес лікування. На першу пару з іноземної мови, дівчина запізнилася, хоча її це майже не турбувало. Вибачившись за запізнення, Софія сіла за задню парту до Ольги і Насті, які радісно її зустріли і після привітання, почали просто засипати питаннями. – Ти де так довго була? Хворіла? – Так, хворіла… – А що за хвороба? – Грип… – збрехала вона, придумавши першу назву хвороби, яка прийшла їй в голову. Софія як могла відповіла на багато запитань подружок, щоб вгамувати їхню цікавість. Далі вони не розмовляли, бо почалася, власне, контрольна робота і всі почали переводити текст з англійської мови на українську. Контрольна виявилася неприємною несподіванкою, як геморої в дупі. Адже в їхній групі англійську ніхто нормально не знав. Крім того, викладач нікого не попередив про цю контрольну, щоб перевірити справжній рівень знань. – Блін, – прошепотів невдоволено Денис. – Апять нада втикати в цю муру! Та нафіг мені це нужно! Він просто забив на контрольну і грався мобільним телефоном. Інші, хто як зміг написав, чи то пак списав у відмінників, які завжди готові до будь-якої пари. Софія, звичайно, за допомогою телепатії написала контрольну на відмінно. Нарешті ця контрольна закінчилася і всі полегшено зітхнули. Софія здала роботу і вийшла в коридор. Вона швидко піднялася на третій поверх і випадково наштовхнулася на Дениса, що розмовляв по стільниковому. При її появі, очі хлопця шалено заблищали від збудження і він не зводив з неї погляду, забувши на деякий час про абонента. – Я тобі пізніше передзвоню. Тут у мене деякі справи виникли, – збрехав він і поклав мобільний телефон до кишені. Дівчина хотіла піти далі, але Денис перекрив їй шлях. – О, як ти вчасно прийшла! – низьким басом сказав він. – Нам треба побазарити. – Про що? Такий нахабний, самовпевнений тон Софії не подобався. – Я бачу, ти знову мене уникаєш? Чого падаєш на мороз?! Ти ж нормальная чувіха, не тормозі. – А я люблю гальмувати, – відрубала вона, збираючись йти далі по своїм справам. – Стой… Я чув, в тебе з’явився новий парєнь. Ботан галімий! Я єго урою! Чого ти з ним втикаєш? Дуже швидко зявляються чутки, – подумала Софія. – Це мої особисті справи. – Нє, я не хочу щоб якийсь ботан-підар з тобою зустрічався, – твердо і переконливо мовив він. – Денис, це тебе не стосується. Хлопець ледве тримав себе в руках. – Та я порву цього шмаркача! Так і передай цьому казлу! Я морду йому натовчу, щоб більше до тебе не ліз. – Атвалі, – відповіла на це Софія. – З тобою я все одно не буду зустрічатися. Закалібав! – Е-е, ні, так не піде! – Денис схватив дівчину за руку і міцно стис її, щоб вона не вирвалася. – Відпусти мене! – Ти мене дослухаєш, а потім можеш йти під три чорти. – Не смій зі мною так розмовляти! Денис криво і злобно посміхнувся. – Я розмовляю з тобою так, як хочу. Поняла, шлюха?! Ці слова Софію дуже образили і глибоко засіли в душу, навіть якщо це була стопудова брехня. Раптом дівчина захотіла, щоб він забрався геть з її поля зору. Вона кинула на нього переповнений люті та ненависті погляд. – Пішов на х…! – твердо і дуже впевнено випалила Софія на одному диханні. Причому це пролунало дуже голосно і привернуло зайву увагу. Денис спочатку відкрив рот від подиву, кліпаючи очима, а потім не сіло не впало, мовчки розвернувся і пішов по коридору, не зупиняючись і не озираючись назад. Від Софії він ніяк не очікував, щоб вона його так послала. Ще й як послала – на очах у всіх студентів, які з радістю потім будуть згадувати публічне приниження Дениса, за пляшкою пива десь у парку або у затишному ресторані за чарчиною горілки. Софія сама здивувалася такій різкій переміні в емоційному стані, але в той момент вона нічого дивного чи аномального не помітила. Дивно, що Денис так легко відчепився від мене, – думала дівчина. – Це зовсім на нього не схоже. А щоб я колись когось посилала так прямим матом – це теж нонсенс. У будь-якому разі, це не псувало Софії настрій, а навпаки покращувало.3
Пролунав дзвоник і почалися заняття, до яких дівчина, звісно, була не готова. Більшість її одногрупників безтурботно базікали на перерві, не переймаючись тим, що не готові до семінару. Вона теж цим не переймалася, але дещо все-таки її турбувало. Поведінка Дениса була не зрозумілою, що він так просто пішов, як тільки його послали подалі. Це аж ніяк не відповідало його стилю життя і характеру, щоб його посилало якесь дівчисько! Сопливе наївне дівчисько! Можливо, я якимось чином на нього впливаю. Гіпнозом? Адже у людей, які наділені даром від природи або набули цей дар після величезного потрясіння (наприклад, клінічна смерть), як правило парапсихологічні здібності можуть бути різноманітними. А, отже, в мене може бути ще щось окрім телепатії. Тільки, хочеться про це відразу дізнатися, а не залишатися із сумнівами. Ці слова мали в собі глибокий зміст і Софія серйозно над цим задумалася. Вона зовсім забула, що почався семінар, повністю занурившись в свої думки. – … Даниленко Софія відповість на це питання, – сказав викладач. – Що? – не зрозуміла вона. – Ви готові до семінару? Софія зуміла зосередитися і прочитати думки відмінника, щоб дати нормальну і вичерпну відповідь на це питання. Це врешті решт, допомогло їй викрутитися і отримати хорошу оцінку. Після цього вона зрозуміла, які горизонти перед нею відкриваються. Тепер можна всі відповіді на екзаменах отримати за допомогою телепатії. Отже, турбуватися про хороші оцінки їй тепер не доведеться.4
На семінарське заняття Денис не з’явився і взагалі в цей день він більше не був на парах. Його турбувало більш важливе питання. Таке як, Софія та її кавалер, який вже почав Дениса виводити із себе. Він із превеликим задоволенням хотів набити морду цьому пацану і збирався це робити найближчим часом. В годину дня у нього була назначена зустріч з одним юнаком, що обіцяв йому допомогти. А зараз він стояв на вулиці і палив цигарку. Вітер розвіював отруєний дим у повітрі. Денис був упевнений, що все пройде добре без проблем, майже на сто відсотків. На годиннику показувало рівно годину, коли до нього підійшов високого зросту патлатий юнак в окулярах, що був одягнений в джинсову куртку. – Здарова, Льоха, – Денис потис йому руку. – Ну… прівєд. Я тіпа прийшов. Шо за базар? – Давай відійдемо в тіньок подалі від людей і побазаримо. – Харе. Пацани відійшли від дороги в парк і сіли на лавочку, біля якої валялося безліч недопалків і пляшок з під пива. Льоха запалив «Парламент» і почав через ніздрі пускати дим з типовим відмороженим обличчям, як у всіх гопніків, імбецилів і розумово відсталих покидьків. – Карочє, чувак, тут такий базар, – почав Денис. – Я хочу одну тьолку, а вона зустрічається з одним підаром. Треба прослідкувати, куди вона поїде. Якщо до нього, то запам’ятай його фейс. Карочє, паси його бабу і якщо побачиш того лоха, то повідом мене. За це я тобі плачу десять зелених. – Атлічна. Коли мені треба її пасти? – Відразу, як закінчиться ця пара. Вона піде додому або на побачення з цим лузером. Ось тобі фото баби, – Денис показав фото з мобільного телефону. – Запам’ятав тьолу? – Так. Гарна краля, я б не відмовився трахнути… – Ти в прольоті. Вона буде моя. Робота без напрягу. Ось тобі п’ять баксів. Зроби всьо кльово і іншу пайку отримаєш після всього завдання. Врубився? – Канєшна. Ден, всьо буде ніштяк, атвєчаю. Я повалив втикати на бабу. – Давай. Тільки, не провтикай. Денис дивився в слід патлатому юнакові, сподіваючись, що той його не підведе і все зробить правильно. А потім я того казла попереджу раз. Лише один раз. Якщо він буде продовжувати зустрічатися з Софією, то я йому конкретно наб’ю фейс. А дєвка буде моя стопудово. Я за нею до кінця буду боротися, щоб вона сама мені давала… Денис продовжував так мріяти, палячи одну цигарку за іншою, поки не помітив, що пачка вже пуста. Він кинув її в смітник. Вставши з лавочки, Денис пішов по алеї вперед.5
Четверта пара в той день була останньою і Софія відразу вийшла з приміщення на вулицю. Їй треба було пройти один квартал, де Мирослав терпляче чекав на неї. Буквально одна мить і дівчина знову зможе його побачити, поговорити і просто весело провести час. А потім запросити до себе додому на вечерю, щоб познайомити його з батьком. Софія повільно йшла парком, замріяна із типовим романтичним закоханим обличчям, яке буває у кожної дівчини, що закохалася у юнака. Обличчям сповненим величавою, солодкою як мед любов’ю, що випромінювала навколо себе позитивну ауру сріблястого кольору. Тому, вона навіть не помітила патлатого Льоху, що помітивши об’єкт спостереження, відразу пішов за нею, відпрацьовуючи зароблені гроші. Погода була прекрасною, сонячною і дуже теплою, що тільки покращувало і до того чудовий настрій Софії. Вона йшла по алеї, з боку якої росли дерева, з легкою посмішкою на вустах. Люди, здебільшого, молоді хлопці озиралися їй у слід і кидали на дівчину захоплені, плотські погляди. Софія перейшла дорогу на перехресті і помітила в тіні крон дерев Мирослава, що задумливо дивився в інший бік. Випадково, він повернувся в її сторону і їх погляди зустрілися. Вони посміхнулися один одному, наче зберігали між собою таємницю всього життя і могли спілкуватися без слів на невербальному рівні, що існує лише для двох закоханих. Мирослав обійняв дівчину за плечі і поцілував в губи. – Ти сьогодні гарна, як ніколи, – зробив хлопець їй комплімент, трохи сам ніяковіючи від цього. Софія посміхнулася. – Судячи з твого обличчя, ти кажеш правду. Дякую. – При нагоді я буду казати компліменти частіше. Льоха стояв від них за десять метрів біля високої тополі і набирав номер Дениса, щоб повідомити йому про цю зустріч. – Алло, Ден? Тут така тєма. – Ну? Шо там за базар? – Ржунємагу називається. Твоя дєвка зустрілася з цим дебілом. Вони як голубки йдуть поруч, тримаючись за ручки. Рамантікі, блін. – Тихо. Я цьому рамантіку кастрацію зроблю. Харе, паси їх далі. Скажеш мені, куди вони тіпа поїдуть. Я потім під’їду до тебе. Але будь обережним, шоб вони тебе не засіклі. Понял? – В натурє. – Тоді дзвони на трубу, якщо треба. Льоха поклав стільниковий в кишеню куртки і повільно пішов слідом за ними. Звісно, вони ні про що не здогадувалися, мило розмовляючи між собою на різні теми і нічого не помічаючи навкруги.6
– Тебе щось турбує? – спитала Софія. Вони їхали в маршрутці до неї додому. Льоха зумів сісти в ту же маршрутку позаду і вони навіть уваги на нього не звернули. Він намагався прислухатися до того, що вони говорили між собою. Все одно треба згаяти час, поки вони будуть їхати. – Еге ж… – Мій тато? Мирослав кивнув. Саме це і турбувало його останні п’ять хвилин. – Навіщо ти питаєш, якщо і так все можеш знати, про що я думаю? – Зараз я не читала твої думки, – заперечила дівчина. – Чесне слово. Просто здогадалась… – Я думаю, як твій батько до мене віднесеться… – сказав Мирослав, дивлячись у вікно. Останні слова Софія не почула, бо раптом відчула, що з нею починає відбуватися, щось надзвичайно дивне, містичне і схоже не третє око або навіть на стан зміненої свідомості. В одну мить, вона чітко і ясно побачила надрукований текст, який просто так очима не можливо побачити. Цей текст був у журналі, що лежав в темному пакеті і, відповідно, дівчина не змогла б так просто його прочитати. Але Софія його чітко побачила і прочитала без найменших зусиль: СТЕПАН САВЧУК ПОДАВ ПОЗИВ ДО СУДУ З ПРИВОДУ ПОРУШЕННЯ ЙОГО АВТОРСЬКИХ ПРАВПропав контакт! Не може бути! Невже я бачила ці рядки на власні очі, хоча реально це очима не можливо побачити? Оце так феномен! Тобі це просто здалося. Всі ці строчки були плодом твоєї хворобливої уяви. Ти сама це видумала. Ні, я це бачила на власні очі! Я бачу речі, як ясновидець. Цей феномен відкриває переді мною нові можливості! Які саме? Дівчина хотіла про це дізнатися. – Що з тобою таке? – стурбовано спитав Мирослав. Немає відповіді. ЇЇ і не буде. СОФІЯ НІБИ ОПИНИЛАСЬ В ІНШОМУ ВИМІРІ! Тоді, яка може бути відповідь? Це зовсім інше сприйняття світу, до якого не так легко звикнути. – Софія, ти ледве не зомліла? – Га? – вона на нього подивилася відсутнім поглядом, ще перебуваючи під враженням дару ясновидіння. – Де ти була зараз? Тебе ледве не вирубало з цього світу? – Вирубало? Я просто побачила таке… Деякі пасажири почали на них дивитися, але загалом вони не привернули уваги, завдяки голосній музиці, що лунала в салоні мікроавтобуса. Мирослав і досі з деяким страхом дивився на дівчину, щонедавно лише фізично була присутня в цьому світі, а реально вона була в іншому вимірі, який здавався їй фантастичним і не збагненим. І цей новий більш досконалий рівень відкривав перед нею нові горизонти і перспективи для кращого існування. Альтернативного існування. – Що ти бачила? – спитав Мирослав, намагаючись зрозуміти, що вивело її з рівноваги. – Куди ти випала з реальності? В інший вимір! – Ця стаття в журналі… Про цього Савчука… – Про що ти говориш? Я тебе не розумію. Софія намагалася заспокоїтися, щоб можна було все пояснити хлопцеві. Але як можна комусь пояснювати те, що сама не розумієш? – Ти читав статтю про Савчука, що подав у суд? – Який ще Савчук? – Стаття про нього знаходиться в тебе. В журналі, а журнал у пакеті. Мирослав здивовано і недовірливо на неї подивився. – Що це за жарт? – Це не жарт. Дістань журнал і все сам побачиш. Він якось невпевнено подивився на Софію і витяг з поліетиленового пакету цей журнал. Трохи погортавши сторінки, хлопець знайшов потрібну статтю і швидко пробіг очима надрукований друкарськими фарбами текст. – А ти вже читала це? – невпевнено спитав Мирослав, відчуваючи, що атмосфера зараз наелектризована паранормальними явищами. – Ні, – відповіла чесно Софія, витримавши тріумфальну паузу. – Ще не читала. Ти можеш не повірити, але в мене ніби з’явилося третє око і я просто побачила весь журнал наскрізь, як розгорнутий. Цю статтю про судовий позив я побачила краще всього. Ти розумієш мене? На обличчі юнака було безліч емоцій: здивування, недовіра, невпевненість і якась не прихована радість. Він намагався опанувати цілий потік власних емоцій і дивитися на все реально. Але мозок не міг так швидко сприймати усі дивні і надзвичайні речі, про які раніше він лише читав в книжках чи бачив по телевізору. – Не зовсім… Ти хочеш сказати, що побачила цей журнал, ніби в іншому вимірі, який не досяжний для людської свідомості? – Саме так. Я не знаю як це пояснити, але… але це було так неймовірно! Так прекрасно таке відчувати! Мирослав і надалі зачаровано на неї дивився, наче перед ним було восьме чудо осяяне світлом Всесвіту. Усі риси його обличчя були налаштовані на хвилю аномалій, всього такого невідомого, затемненого і переповнено лише самим протиріччям та алогізмом. – Добре, прочитай щось з мого конспекту з економічної теорії, – попросив він. Софія зосередилася, розслабившись і настроїлася відчувати, і бачите те, що нормальна людина за таких умов не може. Все відбулося дуже швидко, як і минулого разу: дівчина відчула, ніби виник перед нею інший світ і перед очима чітко з’явилися криві строчки списаного конспекту синьою пастою від руки: – Мікроекономіка – це наука, що вивчає взаємодію окремих економічних суб’єктів та досліджує механізм функціонування конкретних ринків. Мікро… – Мабуть досить, – вражено прошепотів Мирослав. – Я і так тобі вірю. Це просто неймовірно! Навіть словами важко передати… Це по суті ясновидіння, коли ти можеш бачити ті речі, які нормальні люди не бачать. Завдяки чакрів ти таким чином черпаєш усю інформацію із Всесвіту. Це ще називають «третім оком». – Так, – погодилася Софія, дивлячись у вікно. – Це дуже цікава інформація, але нам треба виходити на наступній зупинці.
7
Дискусія завершилася на цікавій ноті і якби у них було багато вільного часу, то вони б цілими днями на проліт розмовляли про одвічні філософські теми, розгадуючи найбільші в житті таємниці, для чого не вистачає людського життя. Вже через п’ять хвилин, Софія дзвонила в двері своєї квартири. – Добрий день, – привітався Мирослав, коли Василь відкрив двері. – Привіт. Проходьте. Вони зайшли у вітальню, в якій був ввімкнений телевізор, показуючи балачки якось модельєра про останні піки моди. Хлопець невпевнено озирнувся, дивлячись на всі боки, але нічого конкретного не помічаючи із-за деякої внутрішньої невпевненості. – Сідай. Почувай себе як вдома. Софія вирішила познайомити їх між собою, поки була слушна нагода. – Тату, знайомся, це – Мирослав. Мирослав, а це – мій батько Василь Петрович. – Дуже приємно. Вони потисли один одному руки і юнакові здалося, що він справив непогане враження на батька Софії. – Софія багато казала про вас хороших речей, – додав він, не знаючи чи варто це було говорити. – Ясно. Ви давно зустрічаєтесь? – спитав він. – Кілька тижнів, – відповіла дівчина. – Це добре. Мирославе, може пивка за зустріч, га? У мене в холоднику є чудове пиво «Карлсберг». – Пивка? Дякую, не відмовлюсь. Василь відкрив холодник і витяг дві пляшки світлого пива. – От і чудово. Поп’ємо пивця. Доню, ти як, будеш з нами? – Ні, я візьму апельсиновий сік. – Гаразд. Він дістав два кухля, і відкривши пляшки, наповнив їх прохолодним і пінистим пивом. Один кухоль він передав хлопцеві, а інший взяв собі, зробивши невеличкий ковток. – Тату, я тобі мабуть розповідала, що Мирослав врятував мені життя? – поцікавилася Софія. – Правда? – Ну, було таке, – погодився він, зробивши кілька ковтків. – Я просто зробив те, що повинен зробити будь-хто на моєму місці. – Я навіть не знаю, як тобі дякувати. Стосунки з вашою дочкою і є для мене найбільша подяка. Софія встала із-за столу. – Я на хвилинку… Вона вийшла з кухні, а Василь зробив ще кілька ковтків, наче щось обдумуючи. – Які у вас з Софією стосунки? – прямо спитав він, глянувши візаві у вічі. – Стосунки? – Мирослав перепитав для того, щоб трохи подумати перш ніж казати і зробив ковток пива. – Ну… в нас нічого серйозного поки що немає. Але ваша донька мені подобається і я хочу і на далі з нею зустрічатися. – Я нічого не маю проти ваших стосунків і навіть радий цьому. Але хочу попросити тебе бути обачливим і не давати надій Софійці, і обіцянок, яких не зможеш сам виконати. Сказані слова не звучали загрозливо, вони скоріш були як попередження, якщо він надумає морочити голову доньці Василя. Правда, у Мирослава навіть в думках не було нічого подібного. – Я все розумію. Обіцяю, що ніяких дурниць з мого боку не буде, – запевнив його юнак. – Я в цьому не сумніваюся, адже ми тепер твої боржники. Ти врятував життя моїй доньки і тепер можеш звернутися до мене з будь-яким проханням, а я, в свою чергу, постараюся його виконати. Через хвилину, Софія повернулася до столу. – Тату, Мирослав знає вже про мою телепатію. Я йому все розповіла. – Розповіла? – трохи здивувався Василь. – Так. І я до цього відношусь досить толерантно, – відповів Мирослав. Батько доброзичливо посміхнувся. Раз донька вважала за потрібне розповісти, то хай буде так. Врешті решт, то її право розповідати чи ні. – А ти не боїшся, що вона може читати усі твої думки? – А тут вже нічого не поробиш. Крім того, до всього можна звикнути. А з телепатичними здібностями, Софія мене краще розуміє, краще відчуває мій внутрішній світ. – Єдине прохання нікому не розповідати про феноменальні здібності моєї доньки, а то знайдуться люди, які захочуть цим скористатися для власних цілей. Говорячи ці слова, Василь і гадки не мав, що таке станеться у найближчому майбутньому, і що людина, яка готова скористатися чужим феноменом, готова піти на все ради цього. Абсолютно на все. Навіть на вбивство.8
А в цей час, Льоха набирав номер Дениса, щоб розповісти останні новини, свідком яких він безпосередньо був. – Ден? Це знову я. Карочє, тут таке гонєво, – сказав у слухавку Льоха. – Ти де зараз? – В дорозі. Скоро приїду. Шо там за фігня? – Карочє, тут така тєма нарісовалася. Чувак, твоя баба тіпа шаман… чи як так… екстрасекс… екстра… Тьфу, піпєць! Не виговорю це слово… – Чьо? Шо за базар?! – Ну, вона показувала пацану здібності тіпа читати думки і напис в журналі, шо лежав у пакеті. – Ти шо, обкурився чи набухався, а? – Та нє, я не бухав. Тока с утра пахмелілся. Ну нємного водяри с бодуна бахнул. Ето святоє… Кажу, тут таке гонєво. Тьолка, як маг бачила текст через пакет… Я афігєл від такого ульоту і навіть провтикав! – Шо за байду ти гониш?! Ти атвєчаєш за свій базар? – Атвєчаю, в натурі! Підаром буду, якщо гоню. Я всьо бачив на власні очі. І чув… Оце тєма, так тєма. – Шо ти чув? – не вірив Денис. – Як вона демонструвала йому ці фокуси, а потім вони бакланили про якусь муру, тіпа Всесвіт і якусь фігню… філософію… Хрєн його поймеш, цих інтелектуалів занудних! – От ботан цей поц. Я йому ще покажу як лізти до моєї баби! Умнік, начитався книжок всяких. Вмєсто того, щоб бухати і трахатися як всі реальні пацани, сидів і дома дрочив над книжками. – А на шо тобі така умна дєвка? Тьолка-балаболка. Ти ж з нею провтикаєш? Денис від злості ледь не загарчав, як собака. – Не твоє свиняче діло. Паси їх далі, а я під’їду скоро. – Ладно. Льоха полегшено зітхнув. Ще трошки і він закінчить це чергування, і зможе на отримані гроші попити пивка і відпочити по-людськи. Він пообіцяв собі більше ніколи не погоджуватися на такі паскудні справи, які забирають багато часу. Крім того, стояти на одному місці і чекати, поки вони вийдуть з дому почало йому набридати. Ба ні – це його дратувало до кісток.9
Час промайнув зі швидкістю світла, коли вже почало темніти. Мирослав наголосив, що в нього ще є справи, тому він поспішає додому. – Дякую за гостинність. До побачення. – До зустрічі, – Василь потис йому руку. Софія проводила його до дверей, що виходили в під’їзд. При цьому, дівчина трохи хвилювалася, адже хлопець від неї йшов, а вона була не проти ще з ним поспілкуватися. – Дякую, що зайшов. Ми сьогодні з тобою весело провели час. – Звісно. Це було чудово. Тоді до завтра – Бувай. Він цьомкнув Софію в губи і махнувши на останок рукою, пішов вниз по сходинках, що вели на вулицю. Настрій у нього був чудовий, а думки зосереджені лише на Софії, в яку він до безумства закохався і нічого не може з цим робити. Зовсім замріявшись, Мирослав вийшов з під’їзду, не помітивши Дениса, що стояв біля свого джипу, не терпляче дивлячись у різні боки. Маже відразу він запримітив хлопця і всі його, сумніви, страхи та ревнощі, що поїдали його із середини, вийшли на зовні. – Слиш, лузєр, єсть базар! – почав він. – Що? – Мирослав оговтався від своїх мрій і подивився на того, хто до нього неприязно звертався. – Ти звідки тут нарісовался, ботан? – Не зрозумів. Денис підійшов до нього ближче. – Не зрозумів?! Так я тобі поясню, падло! Якого хрєна ти втикаєш з цією бабою?! – Ти про що? – щиро здивувався хлопець. – Не відморожуйся, падло! Я базарю про Софію. Нічєго тьола, да? В натурє, ти атстой! Дєвка тока моя, понял?! Я її буду трахати, а не ти, ясно?! Мирослав спокійно глянув йому в обличчя. – В тебе нічого не вийде. – Слухай, пацан, щось в тебе язик занадто гострий! – Денис стис кулаки. – За таке можна і в рило отримати. Ти, гніда, будеш мені тут базарити! Я один раз кажу. Ця тьолка буде моя і щоб твоєї смердючої дупи і близько тут не було. Шариш, мудак? – Ні, бо ми з Софією зустрічаємося. – Вже ні. Тепер ти в прольоті, ботанік хрєнов! Таких гоміків і задротів як ти, я опущу мордою в лайно! Було видно, що Денис не збирався жартувати. – Можеш казати собі, що хочеш, але ми з Софією і надалі будемо зустрічатися. – Слушай, ти умнік чіканутий! Філософ хрєнов, чеши атсюдава, пока я тебе не растєр в порох! Базарю в натурі, ти тут кров’ю будеш ссати! Я тєбя поламаю, сука! Вали атсюда, гідроцефал-нєдоносок! Мирослав зумів не зважати на всі образи, а просто спокійно розвернувся і пішов в свою сторону. – Вот-вот, катися нафіг! – гукнув в слід Денис, перед тим, як сісти в свій джип. Мирослав повільно йшов додому, будучи впевненим, що ця незначна сутичка з Денисом може з часом перерости в серйозний конфлікт.ЧАСТИНА ДРУГА ВИДІННЯ
Розділ VI Софія і Мирослав
1
Ще один тиждень для Софії промайнув майже не помітно. За цей час вони з Мирославом зустрічалися кілька разів, гуляли і проводили експерименти з телепатією і ясновидінням Софії. Власне, останнє у дівчини виходило не відразу і вона не могла передбачати майбутнє, а тільки могла бачити деякі речі, що відбуваються поза зором. Правда, вона ще могла бачити будь-які предмети за стіною, читати книжку, що закрита, але для цього доводилося прикладати деякі зусилля. На відміну від телепатії, яка в Софії виходила дуже легко, ясновидіння в неї іноді було туманним і не чітким, а дуже яскраві образи були рідким явищем. Але Софія цим особливо не переймалася, адже вона знайшла справжнє кохання і Мирослав відповідав більшості параметрам її ідеального хлопця, що раніше малювала уява.2
Денис собі місця не знаходив, коли дізнався про екстрасенсорні здібності Софії. Він не був особливо досвідченим в цих питаннях, але така містика не могла не зацікавити його. Крім того, він закохався в Софію і не міг допустити, щоб хтось інший з нею зустрічався. Він задумав будь-якою ціною поговорити з нею про ці надприродні здібності і потім вирішити, що робити далі. Зокрема, це можна буде якимось чином використовувати в своїх корисних цілях. Того дня, Денис чи не вперше був присутнім на всіх парах. Звісно, не за бажанням досконало гризти граніт науки, а за бажанням поговорити із Софією. Правда, як правильно почати розмову і щоб дівчина погодилася йому допомогти, він не знав. Але здаватися легко не збирався. Зокрема він пригадав недавній діалог з батьком. – Телепатія? – спитав Павло, коли Денис йому випадково розповів про паранормальні можливості Софії (алкоголь розв’язав йому язика). – Це дуже добре. Мені це може знадобитися. Пам’ятаєш розмову про те, що в мене виникли деякі фінансові труднощі? Проблеми в Павла по бізнесу, почалися два місяці тому. Річ в тім, що Павло Волков займався кримінальною діяльністю, шантажами і погрозами привласнював собі чужі підприємства, контрольні пакети акцій. У нього була банда головорізів, що знищувала усіх, хто стояв на шляху у Волкова. А крім того, Павло мав непогані зв’язки в міліції, зокрема серед генеральських чинів, тому до нього ніхто не міг підступитися. Взагалі Волков був страшною людиною і навіть Денис далеко не все знав про кримінальну історію батька. Його цікавили гроші від тата на витребеньки та розваги і тому він не цікавився яким бізнесом батько заробляє мільйони і яким чином виконує свою «брудну» роботу. Правда, останнім часом, хтось із ближнього оточення Павла отримав доступ до величезної суми на банківському рахунку. А саме мільйон доларів. І відразу цей аферист перерахував суму на свій рахунок. Волков не маг гадки хто це зробив. Але ця людина, окрім того, що вкрала мільйон, ще й продавала за велику ціну небезпечну інформацію, компромат на Павла, що може значно зашкодити йому і звести нанівець усе подальше життя. А він страшенно не любив програвати і здаватися. – Так, здається ти щось про це казав. – Цей феномен може вирахувати зрадника, який зливає усю інформацію моїм конкурентам. В мене страдає репутація і я втрачаю гроші. Величезні гроші. Тому, ти постарайся мені допомогти. Приведи дівку до мене. Це дуже просто. – А ти не можеш так вирахувати зрадника? – спитав Денис. Павло кинув на нього невдоволений погляд, після якого син вирішив більше його ні про що не питати. – НІ! – вигукнув він. – Мої люди самі не зможуть нічого з’ясувати. Ти просто приведи Софію сюди і пообіцяй купу бабла заплатити за роботу. Це єдине розумне рішення. Постарайся виконати все, як належить, добре? Павло витратив ще хвилин десять, щоб переконати сина у своїх намірах скористатися здібностями Софії. А Денис, погодившись, отримав для цього певні стимули. Перший і найголовніший – це кохання хлопця до Софії. В цій справі у нього буде більше шансів зблизитися з дівчиною і можливо вона відмовиться від Мирослава. Треба неодмінно скористатися такою нагодою. І другий стимул – гроші, які пообіцяв дати йому батько за таку допомогу. Причому грошей Денису пообіцяли зовсім не мало, а навіть досить непогану суму, від якої він, звичайно, ні в якому разі відмовлятися не збирається. А потім, він зможе розважитися на ці гроші з цією ж Софією. Схоже доля цього разу мені посміхнеться, – міркував Денис, коли була перерва між парами і він палив цигарку на дворі. – Тільки б мені вдалося її вмовити допомогти батькові, тоді вся справа у шляпі.3
Нарешті остання лекція в цей день закінчилася і Денис вибрав нагоду, коли Софія сама виходила з корпусу без подружок, які могли тільки все зіпсувати. Майже не вагаючись, він підійшов до дівчини, намагаючись зберігати впевненість. – Е-е… – почав він не зграбно. – Софія, з тобою можна поговорити? [Чорт, шо це я втикаю, як лох! Завжди був з понтами, тіпа, крутий і обезбашений, а зараз…] Софія відразу зрозуміла, що Денис не буде приставати зі своїми дурницями, як раніше, але тема розмови може виявитися не дуже приємною для неї. Але дуже важливою. – Ну, чого ти хочеш? Денис переступив з ноги на ногу. – Чого ти така непривітна? Я ж не пристаю до тебе, а лише хочу побазарити… ну… тіпа поговорити. Дівчина уважно на нього дивилася. – Про що? – Ти могла і не питати. Ти ж і так все знаєш. Я хочу поговорити про цю твою… ну про цю… Чорт, як воно зветься?! – Телепатія, – неохоче підказала Софія. – Саме так. Я хочу поговорити про телепатію. Це дівчині зовсім не сподобалося і вона воліла б про це не розмовляти, але щось в середині, все-таки тримало її на місці. – Я не знаю, як ти про це дізнався, але… – вона замовкла на деякий час. – Ти послав Льоху за мною слідкувати і він почув нашу з Мирославом розмову. Це було дуже підло поступати так з твого боку! Та, здається, хлопця останні слова зовсім не цікавили, він був вражений зовсім іншим. Самим фактом існування феномену – телепатії. – Неймовірно! Ти просто зараз на очах прочитала мої думки! – вражено вигукнув Денис дуже голосно, забувши про студентів, що стояли не далеко і не могли не почути ці слова з вуст юнака. Дійсно, деякі студенти звернули на них увагу, трохи здивовано, а здебільшого з глузливою посмішкою на них дивилися. Софія почувала себе трохи незручно і до того ж боялася, що хтось цим словам дійсно може повірити. Адже, якщо цим словам повірять, то чутка про екстрасенсорні здібності Софії Даниленко швидко розлетиться на весь університет. – Т-с-с-с-с! – зашипіла вона. – Чого ти ореш, як різаний? Я не збираюся більше з тобою балакати. Ти втручаєшся в моє особисте життя, посилаєш всяких лохів слідкувати за мною. Це не твоє діло! – Та я тільки хочу… Неймовірними зусиллями Денис зумів вгамувати злість по відношенню до Мирослава і заспокоїтися. Тільки у флегматичному стані в нього є шанси вмовити дівчину допомогти його батькові, а інакше все провалиться. Але як він може заспокоїтися, коли в середині сидить такий гнів? – Послухай, – нарешті мовив хлопець, коли зумів більш-менш тримати себе в руках. – Давай відійдемо подалі від натовпу, щоб ніхто нам не заважав і поговоримо. – Ні, – рішуче відповіла Софія. – Я не хочу про це з тобою говорити. І взагалі, я не хочу розмовляти з підлою і корисливою людиною, яка завжди шукає будь-якої вигоди з кожної розмови чи вчинку. В даному випадку тобі потрібні гроші від батька і стосунки зі мною. Я вже казала, що кохаю іншого, тому до мене не чіпляйся більше. – Але ж батько просив допомогти заради бізнесу. У нього виникли певні проблеми. Якщо ти не допоможеш, він може повністю розоритися. Софія не відчувала жодного бажання допомагати Денису. Тим паче, коли він поводить себе як егоїст, думаючи лише про власні інтереси. – Я не зобов’язана йому допомагати, навіть якщо за це обіцяють добре заплатити. Хай твій батько сам вирішує власні проблеми. Я екстрасенс, але це не означає, що я повинна усім допомагати. Я буду використовувати свої здібності там, де це дійсно необхідно нормальним людям. Тому, я пас. Крім того, я ще не практикувала такі речі, а в кримінальному бізнесі дуже небезпечно когось викроїти і сподіватися, що нічого зі мною не станеться. І ще одне, – дівчина уважно подивилася на Дениса. – Не приставай до мого хлопця, інакше в тебе будуть проблеми.4
Навіть не попрощавшись, Софія впевнено пішла вперед, не зупиняючись і не обертаючись назад. Ради інтересу, вона вирішила дізнатися, що зараз твориться в голові у Дениса. [От хрін собачий! Ця баба мене опустила, причому деякі студенти це бачили. Який паскудний видався день! Все пішло шкереберть! Ну нічого, я це так не залишу. Цей козел, ще пошкодує, що чіпляється до Софії. Тепер вже я точно розмажу його по стіні, як набридлу муху. І ніхто не стане мені на перешкоді. Я все одно свого доб’юся.] Йдучи по проспекту вниз, Софія не була впевнена, чи правильно вона все зробила? Може не треба було так різко розмовляти з ним? Але Денис іншого і не заслуговує. Завдяки телепатії, дівчина дізналася про нього таке погане, що дійсно чимось допомогти не хочеться, навіть, якщо його батько дійсно втрачає гроші із-за всяких пертурбацій. Як кажуть розумні люди: яблуко від яблуні далеко не впаде, а, отже, яблуня, в даному випадку батько Дениса, може бути таким же, якщо не гірший із своїм кримінальним та кривавим бізнесом. Правда, іноді буває виняток із правила, але Софія була упевнена, що не цього разу. На жаль, вона і не здогадувалася, що це лише початок і випробовування на її голову тільки почалися.5
Окрім того, Софію в одну мить накрила величезна хвиля дежа вю і вона детально стала пригадувати ретроспективні моменти власного життя. Вона пригадала, як пережила клінічну смерть і усі відчуття на той час, як дівчина бачила Світло і телепатичний зв'язок з ним, а також позитивні відчуття і величезну енергію любові, що ніколи не вичерпується із цілого Всесвіту. А потім, після пережитої клінічної смерті, вона отримала феноменальний дар – яснобачення, що Софія активно стала використовувати на власний розсуд. Причому вона не була впевнена, як правильно треба було використовувати цей феномен. І тепер у неї виникало питання: чи має право Софія так от зневажливо ставитися до людей, які просять допомогу, а вона не хоче використовувати свій дар? Крім того, цей феномен дають не просто так, це не сувенір і не ювелірна прикраса, щоб її можна було просто одягнути на себе чи кудись поставити на видне місце, знати де вона лежить і лише час від часу дивитися. Отже, Софія не має право так відмовлятися допомагати власним даром, який їй надали і так же легко можуть забрати. Їй необхідно виконати значну місію на цьому світі. Саме для цього її повернули до життя, після чого вона набагато більше збагнула сенс життя за усіх філософів світу разом узятих. Можливо, Софія одна із таких видатних людей, як Нострадамус, Будда, Ванга чи Саї Баба. І відмовлятися від того, чого вона просто не розуміє просто безглуздо. Ти ж не думаєш, що в тебе значна місія на цій планеті урятувати весь світ від війн та жорстокості? Чи може ти все-таки месія і повинна направити людство на істинний шлях? Ні, це безглуздо. Інакше мене з такими думками відправлять у дурдім. Здається, я заплуталася зовсім. Все-таки, Денис противний хлопець і мені не хочеться допомагати його батькові, навіть заради великих грошей. Хоча, останні мені б навіть зовсім не виявилися зайвими. Проблема вибору. Завжди існує проблема вибору, від якого залежить подальше життя і інколи, це кардинально може поміняти сутність самої людини та її існування. Треба порадитися з татом з цього приводу і подивитися, що він скаже, а можливо, ще й послухати точку зору людини, (коханого і любого) яка їй зовсім не байдужа – Мирослав. А взагалі у Софії вже є рішення і навряд чи воно зміниться: відмовитися допомагати батьку Дениса. Адже, крім того, ще буде не одна можливість використати свої екстрасенсорні здібності за призначенням для людей, які до неї будуть ставитися доброзичливо. У дівчини в кишені задзвонив мобільний. Софія дістала його і побачила номер Насті, її подружки. Тільки її зараз бракувало із різноманітними світськими плітками, що не несуть в собі ніякої інформаційної користі, а лише відбирають дорогоцінний час. Тому, Софія без усяких вагань просто відбила цей дзвінок і вимкнула взагалі свій мобільний, щоб не заважали дзвінками. Бувають в житті моменти, коли дівчині хочеться побути на одинці зі своїми думками, щоб ніхто не заважав і не відволікав її. А для неї такі рідкі моменти, як зараз дуже важливі.6
Софія повернулася додому, коли почалася величезна злива. Вона тільки ввімкнула світло в квартирі і перевила подих. – Батьку, ти вдома? Але у відповідь їй звучала лише тиша. Софія вирішила терпляче дочекатися його, щоб можна було трохи поговорити і порадитися в деяких питаннях, пов’язаних з її феноменом. А поки що, їй в голову прийшла блискавична ідея, яку дівчина вирішила реалізувати на практиці. Вона ввімкнула комп’ютер і під єдналася до всесвітньої мережі павутиння Інтернет. Завше, Софію цікавила будь-яка інформація про телепатію і яснобачення. Одним словом, все що безпосередньо пов’язане з парапсихологічними явищами. Через відому пошукову систему Google вона ввела ключове слово «телепатія» і їй викинуло кілька тисяч сайтів і веб-сторінок. Софія зупинила свій вибір на одному із сайтів, присвяченому езотериці та аномаліям. Про телепатію там було написано небагато, але інформація зацікавила її, а дещо з написаного навіть налякало її свідомість, що не була ще пристосована до таких несподіванок. «Телепатія як дар, але водночас несе в собі певний ризик. Зокрема, телепатичними здібностями можуть зловживати. Також існує ймовірність, що людина з паранормальними можливостями не знає як і де їх використовувати і, власне, даремно проживає життя. Іноді, навіть існує схильність до випадків суїциду. Адже більшість нормальних людей, відносяться з недовірою до екстрасенсів, гноблять та зневажають їх, що знову ж таки не рідко призводить до того ж суїциду. Тому, той чи інший феномен, не завжди чудо для людини і радість. Навпаки, частіше феноменальний дар – це прокляття, з яким людина повинна йти все своє життя, тяжко страждаючи. Спокій вже приходить, коли душа переходить в інший вимір…» Софії зовсім не сподобалося те, що вона прочитала і це навіть викликало в її душі тривогу, що могла перерости в паніку. Такі неприємні і чимось страшні рядки, аж ніяк не додавали оптимізму дівчини, а навпаки приводили до меланхолічного стану та розладу психіки. Софія ще знайшла один форум на цьому сайті і просто з цікавості зайшла на нього. Форум був поділений на різні тематики і знайти те, що дівчину так цікавило було зовсім не важко. Власне, одна тема була як для неї написана. ТЕЛЕПАТІЯ! Є кілька питань! Оця тема точно може бути корисною та цікавою. Софія відкрила нову сторінку, де обговорювали дану тему і почала уважно читати усі повідомлення. Більш всього її зацікавило питання автора цієї теми: «Я маю телепатичні здібності. Мені вже набридло їх використовувати… Деякі друзі зі мною не розмовляють, бо знають, що я можу прочитати будь-які думки. Знайомі люди теж стали мене сторонитися. Підкажіть, будь ласка, як мені бути»? Ситуація дуже схожа на мою. А от поради досить різні. Наприклад, грати в покер на гроші або в казино чи ще щось таке, щоб можна було заробити солідні гроші. Або знайти інших друзів і просто ніколи не розповідати про телепатичні здібності та забути про них назавжди. Правда, поради легко писати людям, які до аномальних явищ ніякого відношення не мають. А от як почувають себе ті, котрі несуть на собі цей тягар екстрасенсорних здібностей? Про це відвідувачі форуму не задумувалися. Більшість з них так гає час, даючи всілякі поради, до чого вони не мають ніякого відношення. Друга порада гірша за першу, бо Софія, мабуть, ніколи не зможе забути і позбутися того (прокляття) дару, який їй вже скоро став здаватися ненависним явищем. В якусь хвилину, дівчина навіть схильна була прийнята перший варіант, себто заробляти гроші за допомогою телепатії. До речі, більшість екстрасенсів поступають таким же чином. Наприклад, цілителі лікують за гроші, пророки передбачають майбутнє і розповідають про таємниці минулого, знаходять пропалі речі та людей. А чому б тоді і їй таким способом не заробляти гроші? Софія подумала, що в них в сім’ї далеко не такий фінансовий стан, як хотілося і вона може його покращити без особливих зусиль. Про це між іншим, також можна порадитися з батьком. Навряд чи він буде проти.7
Василь повернувся з роботи на годину пізніше, ніж звичайно, дуже втомлений і заклопотаний буденністю важкого дня. Він зняв з себе сірий плащ і повісив його на гачок. Барсетку він відразу поклав на столик, а сам важко плюхнувся в одне із крісел, щоб трошки перевести дух. – Привіт. Ти сьогодні щось пізніше прийшов ніж звичайно, – зауважила Софія. Василь, сильно втомлений важко зітхнув і заплющив очі на кілька хвилин, щоб прийти до тями. – Та от, справи були на роботі… – він кинув короткий погляд на доньку і трохи подумавши, додав. – У нас там казна-що твориться. Приїхали аудитори з перевіркою. Почали перевіряти усі бух документи. Знайшли помилки в господарських операціях на значну суму… Мене теж почали питати… – Мабуть не легко тобі було. – Еге ж! А начальник і на мене ще насів. Усіх там построїли і почали допитувати. Завтра ще продовження може бути… Ух, ну і день видався! Доню, постав кавоварку на плиту, будемо пити каву з печивом. Я сьогодні купив чудове печиво. Київське, до речі. – Добре. Софія пішла на кухню, щоб заварити каву, а її думки почали крутитися знову навколо Мирослава, з яким їй дуже хотілося побачитися. Вона уявила, як хлопець її обіймає, пестить, голубить до себе і вони знову йдуть вздовж набережної, дихають свіжим повітрям, дивляться в нічне зоряне небо та весело розмовляють. Тільки дівчина про нього подумала, як у неї задзвонив телефон. Зменшивши газ в комфортці, щоб кава не закипіла швидше, Софія відповіла на дзвінок Мирослава. – Привіт! Я так рада тебе чути. – Привіт, сонечко! Я теж дуже радий. Слухай, в мене є цікава пропозиція. – Яка? – Ми можемо сходити погуляти в такий теплий вечір. Як ти думаєш? – Ти знаєш, я не проти, але вже темніти почало. Абонент кілька секунд мовчав. – Не хвилюйся, гусари темряви не бояться. Темрява – друг молоді. Дівчина задумалася буквально на кілька секунд, хоча вона і так знала, що піде з ним гуляти. – Гаразд, ми можемо зустрітися десь не далеко від мого будинку, бо мені їхати кудись далеко не хочеться. Добре? – Як скажеш, Софі. Слово дами для джентльмена закон. Софія розсміялася. – Я це візьму до уваги в майбутньому. Ну добре, давай зустрінемося через пів години біля мого під’їзду. Влаштовує? – Авжеж. До зустрічі. Софія, зачарована майбутнім романтичним (можливо і еротичним) побаченням, поклала стільниковий на стіл. Приємні передчуття і майбутні поцілунки тільки збуджували дівчину і кидали навіть в жар. – Хто дзвонив, доню? – пролунав голос Василя з кімнати. – Мирослав. Хоче зі мною погуляти. Василь зайшов на кухню, тримаючи в руці пачку печива. Він розкрив пачку і печиво поклав на тарілку біля філіжанок з кавою. – Це добре, – мовив він. – Мирослав хороший хлопець. Думаю, що тобі повезло з ним. – Аякже. Він дуже розумний і спокійний хлопець. Я хочу і надалі продовжувати з ним стосунки. Вони обоє випили каву з печивом, трохи поговоривши, аж поки Софія не наголосила, що має йти на побачення. Василь побажав удачі доньці перед виходом.8
На вулиці вже почало трошки темніти, коли Софія виходила з під’їзду. Яскраво-помаранчевий диск сонця плавно, поступово заходив за тонку лінію горизонту, розсипаючи по темно-сірому небу плями рожевого марева, схожого на розкриту вранці весняну квітку. На лавочці, що стояла поруч з під’їздом, невимушено сидів Мирослав, мов би збудований скульптором пам’ятник. На асфальті відображалася його тінь, видовжена в кілька разів, наче чорно-біла замальовка художника. Він мовчки дивився на дівчину, не в змозі відвести погляд від такого милого, чарівного створіння природи, забувши про геть усе на світі. – Ти чудово виглядаєш, – сказала Софія, щоб трохи менше ніяковіти від мовчання. – Дякую. Ти теж супер, але я хотів першим сказати тобі комплімент. Софія приємно посміхнулася широкою посмішкою, показав йому білосніжні зуби. – Один-нуль на мою користь, – повідомила вона. – Нічого, ти ще можеш зрівняти рахунок. – Неодмінно це зроблю. Слухай, в мене є чудовий варіант, як провести цей вечір. Спочатку ми зайдемо в кафе і щось собі замовимо. Трохи посидимо, а як набридне, то підемо прогулятися по набережній чи по парку. Вечір зараз теплий… Така перспектива обіцяла багато приємних моментів і Софія не могла відмовитися. – Чудово. Я згодна. – Тоді ходімо. Мирослав ніжно взяв її за руку і вони пішли повільно вздовж алеї аж до кафе, що знаходилося за два квартали звідси. Поки вони йшли вечірніми вогнями міста, то майже ні про що не розмовляли, зате, опинившись у затишному і досить приємному кафе (невелике освітлення і легка музика навіювали лише позитивний настрій та приємні думки), Софія відчула потребу побалакати з своїм хлопцем про те, що її останнім часом турбувало та не давало можливості нормально жити. Спочатку вони замовили по великій порції морозива в шоколаді і філіжанку чорної кави. Увесь настрій кафе, вся атмосфера була досить приємною, легкою та ненав’язливою. Одним словом такою, що давала можливість двом людям поговорити між собою на хвилюючі теми…9
– Як твої експерименти з телепатією? – поцікавився Мирослав, повністю розслабившись в цьому спокійному місці, де його свідомість входила в транс. – Я вже перестала експериментувати. Він підняв на неї очі. – Чому? – Мені це вже набридло. І взагалі, ця телепатія і яснобачення, яке виникає не часто, ставлять мене в глухий кут. Я ніби ходжу по заплутаному лабіринті і не знаю, де знайти вихід. А виходу все немає, лише одні безкінечні повороти… – Наше життя і є лабіринт, який треба повністю пройти. Не завжди вдається знайти правильний вихід. Але вихід з цього лабіринту є. Просто треба його знайти. І скористатися цим виходом. Іноді доводиться довго плутати хибними шляхами і натикатися на глухі кути. Софія з цим погодилася і розповіла про діалог з Денисом, а також про депресивний стан від екстрасенсорних здібностей, які вона не знає де їх можна правильно використати. Хлопець вислухав її дуже уважно із властивою йому толерантністю. Дівчині дуже подобалося, що він вмів слухати уважно і все розуміти, що вміла далеко не кожна людина, з якою Софія спілкувалася. – Так ти думаєш, що Денис бреше тобі і хоче втягнути в якусь аферу? – спитав він. Дівчина заперечливо захитала головою. – Та, ні. Як раз він каже правду, але мені не хочеться допомагати таким людям. Людям, які займаються не чесним бізнесом, шантажують і погрожують я допомагати не хочу. І не буду. Софія трохи знервувалася, коли казала ці слова, адже вона ніби заново переживала той неприємний діалог з Денисом, до найменших, найдрібніших неприємних деталей, що нагадували ефект дежа вю. І від такого дивного, неприємного стану, оповитого неприємними спогадами, відчуттями, дівчина почувала себе трохи відсторонено від цього світу. Ніби, Софія була не безпосереднім учасником, а лише безмовним спостерігачем. – Я тебе розумію. Ти чиниш правильно і не треба в цьому сумніватися. Тому, не переймайся цим. Я впевнений, що ти знайдеш вихід з цього лабіринту. Просто тобі не треба переживати із-за цього. Окрім Дениса ніхто не знає про твій дар. Я не думаю, що він буде всім про це патякати. – Льоха ще знає, – додала дівчина. – Заспокойся. Ніхто більше не дізнається, якщо ти тільки сама цього не захочеш. Все залежить від тебе. – Мабуть мені треба заглибитися у вивчення езотерики і психофізики. Може це дасть мені відповіді на мої питання. – Всі відповіді на наші питання знаходяться в нас тут, – Мирослав показав пальцем на макітру. – Права півкуля мозку, що відповідає за творчі здібності людини, тримає безпосередній контакт з підсвідомістю, якій доступна уся інформація з космосу. Людина свідомо прийшла в цей світ, щоб отримати відповіді на всі питання, що її хвилюють. Але, як правило, вона не вміє користуватися тим, що її оточує. Всі знання Всесвіту знаходяться в нас з тобою, тільки ми не хочемо їх діставати. А точніше, не знаємо як це зробити, бо ми користуємося лише можливостями лівої півкулі, тобто логікою і раціональним мисленням. А нам потрібні відчуття, інтуїція, щоб краще розуміти цей світ. – А як цим скористатися? – автоматично спитала Софія, зачарована черговим його тлумаченням філософських речей. – Розширювати межі свідомості… Не знаю, це дуже абстрактні поняття і їх пояснювати дуже складно. До того ж, іноді питання важливіші за самі відповіді. – Та воно і не треба так заглиблюватися. Чим більше ти вивчаєш, тим більше розумієш, що нічого в цьому світі ти не знаєш. Це прямо як Сократ казав: «Я знаю, що нічого не знаю», – сказала Софія. – До речі… я бачу, що ти хочеш мені щось повідомити. Так? Мирослав потиснув плечима. – Від тебе дійсно нічого не можна приховати. Це мене лякає і водночас інтригує, – зауважив хлопець. – Є одна річ, яка повинна тебе зацікавити. Сьогодні я лазив в Інтернеті і випадково наткнувся на сайт аномалії і загадок нашого Всесвіту. Там була одна стаття присвячена дивним збігом обставин. Пригадую один приклад, схожий на твій. В одного пана Олексія влучила блискавка в дитинстві. Він чудом вижив, але став якимось дивним трохи відлюдькуватим. Як зараз кажуть, не від світу цього. Так сталося, що років через двадцять він потрапив в автокатастрофу і лікарі винесли вирок, що він до кінця своїх днів буде інвалідом і не зможе ходити на ногах, як всі. Пан Олексій був дуже засмучений і десь з місяць перебував у депресії без бажання взагалі жити. Аж поки в нього знову не вдарила блискавка. На превелике диво, після цього він не тільки залишився знову живим, а ще й став нормально ходити. Від його немічного інваліда не залишилося і сліду. А саме загадкове і дивне сталося через багато років. Коли втретє в нього влучила блискавка (на той час він вже був літнім чоловіком), Олексій миттєво помер. Але і на цьому не закінчилася історія. Через кілька десятків років, блискавка влучила в хрест, що поставили покійному пану Олексію. Ось які загадкові і не зрозумілі дії природи. Досить довгий час, Софія вражено мовчала, обдумуючи і переварюючи отриману інформацію, що наводила її на різні думки. Завше, не дуже приємні думки. Адже такий наглядний приклад навіював жах і не давав спокою. Такі дивні і незрозумілі збіги обставин з блискавкою, дуже лякали Софію і дівчина навіть відчула фобію в кафе, що блискавка влучить в неї. Прямо зараз. Це просто збіг обставин і не варто на це зволікати. Який збіг обставин? Усе в цьому світі існує закономірно, – заперечив її внутрішній голос. – Історія з блискавкою – це знаки з космосу, щоб ти збагнула, що на тебе чекає. Софія не хотіла з цим погоджуватися, але боялася, що в цьому може бути принаймні частина правди. Неймовірними зусиллями вона зуміла заспокоїтися, згадавши де і з ким вона знаходиться. – Ну і історію ти мені розповів. Мені аж моторошно від цього стало, – поділилася своїми емоціями дівчина. – На жаль такі випадковості або скоріше закономірності, пов’язані в даному випадку з блискавкою існують, але вони відбуваються дуже рідко. Були ще приклади аналогічні твоєму: після удару блискавки, люди переживши клінічну смерть і повернувшись до життя, відкривали в собі паранормальні здібності. Отже, твій випадок не поодинокий і можна багато таких ситуацій навести як приклад. – Все дуже цікаво, навіть страшнувато дещо. Оці випадки, як правило тільки додають мені страху і невпевненості. Мирослав взяв її руку в свою і ніжно погладив. Імпульс збудження проскочив по тілу Софії. – Не варто цим перейматися. Я завжди поруч і можу тобі чимось допомогти. – Я тобі дуже вдячна за те, що ти вчасно з’явився в моєму житті, – Софія із ніжністю та любов’ю дивилася йому в очі, розуміючи, що сильно кохає його. – Без тебе я б не зуміла з усім цим справитися. Ти стільки багато всього знаєш, наче прожив одночасно кілька життів. Мирослав посміхнувся. – А насправді людина проживає багато життів. Про реінкарнацію чула? – Переселення душі в нове тіло? – Так. Людина просто не пам’ятає свої минулі життя, але за допомогою спеціальних методик про це можна дізнатися. Наприклад, за допомогою гіпнозу чи практики йоги. Тоді виникає цікава подорож по своїм минулим життям! – Мабуть, ти правий.10
– До речі, ти колись казав, що спробуєш пояснити паранормальні явища. Як вони виникають? – Ти хочеш почути від мене відповіді? Це така тема, де залишається багато темних плям. – А що в ній можна зрозуміти? Усвідомити? Хлопець демонстративно розвів руки в сторону. – Усвідомите не свідоме. Іншими словами, ми хочемо пояснити паранормальні явища, яким не завжди є раціональне пояснення. Вони, ці явища просто відбуваються і все. Хоча, вчені квантової фізики це пояснюють за допомогою теорії вакууму та торсіонних полів, що взаємодіють з будь-якими предметами в цьому світі. – Я це не дуже добре розумію, – зізналася дівчина. – Нічого страшного. Я спробую пояснити це на простих речах. Власне, квантова фізика нам дає відповіді на більшість питань окультизму. Дивись, нас оточує безконечний простір Всесвіту, який так чи інакше безпосередньо на нас впливає, а ми, в свою чергу, впливаємо на Всесвіт. Усі події в цьому світі мають певну причину і наслідок, що пов’язані між собою. Усі випадковості, що нам здаються – це насправді закономірність нашого світу. Будь-яка причина спонукає наслідок, а цей наслідок, в свою чергу являється причиною наступного наслідку і так існує безконечний ланцюг причинно-наслідкових зв’язків. Все, що колись відбувалось в цьому світі, відбувається зараз і буде відбуватися в майбутньому, зберігається у всьому Всесвіті, у кожній його частині, навіть у самих нас з тобою. – Стоп. Не так швидко, добре? Ти хочеш сказати, що всі події минулого, теперішнього і майбутнього зберігаються у кожного з нас? – вражено спитала Софія, зачарована його абстрактним поясненням. – Звичайно. Але все не так просто, як здається на перший погляд. Софія, уяви собі величезний об’єм інформації, що зберігається у Всесвіті. Це колосальний, гігантський об’єм інформації, який навіть важко собі уявити. Людина просто фізично не зможе в собі зберігати стільки інформації – мільярди терабайт в мільярдній ступені, чи навіть ще раз в мільярдній степені аж до безконечності. І тому, ця інформація надійно захищена від свідомості людини, зберігаючись безпосередньо у підсвідомості. Якби хоча б мільйонну частину цієї інформації ми усвідомлювали,то наш мозок просто лопнув би від такої енної кількості терабайтів. Ми б просто перестали існувати, перетворившись в Ніщо. Тому, підсвідомість навмисне заблокувала доступ до цієї інформації. – Як цікаво! Виходить, деякі люди можуть черпати інформацію із космосу і дізнаватися таке, про що інші навіть не мріяли. – Так, – погодився Мирослав. – Екстрасенси входять в транс за допомогою медитацій, щоб зв’язатися із свої вищим «Я», яке має безпосередній зв'язок з невичерпними ресурсами Всесвіту. Відкриваючи чакри, вони отримують доступ до будь-якої інформації, яка тільки може існувати. Чакри, по суті є інформаційними каналами зв’язку із Всесвітом. В них концентрується вся енергія. Екстрасенси прочищають їх і отримують інформацію. Це схоже, на телевізійні канали. Якщо з телевізором або каналами зв’язку щось не гаразд, то ти дивишся телевізор з шипінням, дефектами, іноді нічого не видно. Таке порівняння пояснює, що люди із неналагодженими енергетичними центрами, тобто чакрами не можуть підключатися до інформації з Банку Всесвіту і користуватися цієї інформацією на користь іншим. У них забиті чакри (якщо можна так сказати) злістю, заздрістю, ненавистю і різними неприємними ретроспективними спогадами, що не дають можливість людини звільнити розум та відключити свідомість, щоб ввійти в глибокий транс. Спогади минулого часто залишають людину на тому ж рівні, закриваючи шляхи на більш високі рівні розвитку. Якщо взяти за приклад метафору, то людина використовує Всесвітній Інтернет для отримання важливої інформації, точно так же, як ми користуємося звичайним Інтернетом. Софія на деякий час задумалася, від такої величезної кількості цікавих фактів, що їй розповідав Мирослав. – Гаразд, ти кажеш, що екстрасенси можуть мати доступ до будь-якої інформації? А яким чином окрім медитації, в яких я не розбираюся, можна досягти цього? – Нічого складного тут немає. Людина повинна розширювати границі своєї свідомості. Окрім медитацій, деякі досягають цього за допомогою психотропних речовин, але вони занадто небезпечні і людина не завжди може вийти з них, повернувшись до буденного життя. Всі психотропні речовини: наркотики, алкоголь або ще щось розширяють межі свідомості. Я з цим не буду сперечатися. Але показуючи людині, на що вона здатна, ці речовини повільно її вбивають. Крім того, з часом інтелект людини швидко зменшується і людина, як особистість просто деградує на очах. Тому така практика, пізнання світу в усіх напрямках призводить, як правило, до трагедії. На сході йоги практикують стани зміненої свідомості, зливаючись із природою. Вони використовують свої можливості набагато більше, ніж ми. Гіпноз і медитації – це деякі варіанти безпечного змінення своєї свідомості і пізнання світу з інших сторін. Тобто, треба не дивитися, а бачити цей світ, не спробувати щось зрозуміти чи інтерпретувати, а просто розуміти. Про це також писав Карлос Кастанеда. Сновидіння – це також один із каналів зв’язку із Всесвітом. Ми не завжди розуміємо, що означають певні символи чи знаки від сновидінь. А ці знаки пояснюють, що саме нас чекає в майбутньому. Особливо це стосується усвідомлених сновидінь, а також так званих замовлених снів, коли людина замовляє те, що хоче побачити або отримати відповідь на якесь питання чи вирішення проблеми. Або побачити щось у майбутньому чи навпаки пригадати минуле. Правда, я цим практикую дуже мало і сам не досягнув успіхів поки що. – Але моя телепатія і зараз це яснобачення дозволяють без усяких медитацій, усвідомлених сновидінь і розширення свідомості дізнаватися про таке, що іншим і не снилося, – зауважила дівчина. – Звичайно, такі феноменальні речі бувають у деяких людей. Просто ти пережила клінічну смерть. Завдяки цьому, двері у підсвідомість в тебе трохи відкрилися і ти отримуєш усю несвідому інформацію майже безконтрольно. – Так, це мені значно допомогло. Я тепер краще розумію життя і смерть, але не можу розгадати усі людські таємниці. – Для цього не вистачить одного життя... На всі питання людина колись знайде відповіді. Але іноді, сам процес важливіше, ніж потім досягнутий результат. Адже таємницям Всесвіту немає меж. Процес вдосконалення та пізнання світу – найважливіший процес еволюції людства. Тому, сам процес пошуку може виявитися значно важливішим, ніж результат, тобто відповіді, які ми отримаємо. Бо досягнувши результату, ми маємо розвиватися далі, шукати нові шляхи, відкривати нові горизонти, виміри та можливості людського існування, які по суті безграничні. – Цікаво… Виходить, що питання можуть бути важливішими за відповіді. Наприклад, «Хто ми такі? Звідки прийшли? Куди йдемо? Для чого нам дали життя і як ним правильно скористатися»? – Так, ці думки повинні людину до чогось спонукати. Завжди існує альтернатива вибору. Яке життя ми оберемо? Чого ми хочемо досягти? Це все безпосередньо залежить від нас самих. Насправді у Всесвіті існує мільйони варіантів розвитку нашого життя. Питання лише в тому, який варіант оберемо ми. Який сценарій життя підійде для нас? – Так, вражає інформація. А думки… Ти ще казав, що всі думки матеріальні. Я хочу в цьому більше розібратися. – Ми якраз до цього і підійшли. Матеріалізація думок дає можливість саме вибрати один із безлічі сценаріїв твого життя. Весь світ, що нас оточує, існує завдяки нашим думкам поганим чи хорошим. Ми всі створюємо світ своєю уявою. Отже, поганий цей світ буде для нас чи хороший – це залежить тільки від нас самих. А більшість людей скаржаться, мовляв жорсткий світ. Але це вже їхні проблеми. Людина сама може змінити не тільки відношення до цього світу, але й сам світ, в рамках, якого вона існує, не впливаючи на світи інших людей. – Тобто? – Тобто, ми створюємо самі свою реальність, як художник створює картину. Спочатку ця реальність існує лише в нашій уяві, але з часом, якщо цього дуже захотіти, матеріалізується. Таким чином, все що нас оточує виникає не випадково, а закономірно. Все, що може створити людська уява, може отримати безпосередньо сама людина. Тобто, весь світ, що нас оточує, створений завдяки нашим спільним думкам і уявленням. Колективна уява, звісно, діє швидше, ніж індивідуальна. Але є винятки, коли окремі особистості, мали сильнішу уяву, ніж у загіпнотизованого натовпу. – Отже, все що ми бачимо не існує насправді? – зацікавлено спитала Софія. – І так, і ні. Реальність така, що ми можемо доторкнутися до будь-якого матеріального предмету, відчути його, взяти в руки. Але, насправді – це ілюзія, витвір мистецтва нашої уяви, яка безмежна. Реальність – це утопія. – Але ж будь-який предмет матеріальний, наприклад, як ми з тобою. Як же це може бути ілюзією? – Насправді, це не так. Фізики довели, що матерії не існує, є лише нематеріальна енергія, яку ми підсвідомо відчуваємо. Між молекулами будь-якої речовини чи предмету існує вакуум. Фізичний вакуум оточує нас повсюди і саме таким чином був створений цей світ. Теорія фізичного вакууму і торсіонних полів пояснює усі метафізичні явища в нашому світі, інші виміри і фантастичні подорожі в часу та просторі – телепортацію. А також багато інших аномальних подій в нашому світі. – Стоп. Але ж я не вибирала таку реальність? Я не хотіла таке життя. Як це можна пояснити. Я щось нічого не розумію. – Відмовитися від будь-якого вибору – це теж, до речі вибір. Просто цей вибір за тебе зробив хтось інший. Щоб змінити цю реальність, треба змінити бачення світу і спосіб мислення людини. Всі наші уявлення про цей світ доволі суб’єктивні, нав’язані суспільством і це відображається в нашій підсвідомості. Тому, більшість процесів для нас не під силу на перший погляд. Входити в транс і користуватися знаннями підсвідомості вміє далеко не кожен. От ти наділена даром читати думки і час від часу бачити деякі речі, які відбулися вже чи відбудуться дуже скоро. Це і є перевага, що ти не свідомо черпаєш інформацію з космосу. – А якщо я не хочу використовувати свій дар надалі? Що тоді? – Річ в тім, що ти свідомо прийшла в цей світ, щоб прожити життя, використовуючи феноменальні здібності. Софія не могла повірити власним вухам. – Я щось нічого не зрозуміла. – Все дуже просто. Кожен із нас свідомо приходить в це життя з певними намірами, які при народженні забуває. Ти ж знаєш, що смерті насправді не існує. – Так, я зрозуміла, що смерть для нас така, яку ми хочемо бачити. Все відносно. – Ось про це я і веду мову. Після життя відбувається реінкарнація. Переходячи в наступне життя, людина ставить собі певну місію, яку повинна виконати в новому житті. Якщо вона не виконує цю місію, то відповідно повинна це зробити в наступному житті. В кожної людини лише одне призначення в цьому житті, лише одна місія. Але далеко не кожен може знайти своє призначення і йти своєю стежкою, а не чужою. – А яке призначення в тебе? – спитала Софія. – Вивчати більш глибше езотерику і метафізику для того, щоб краще розуміти цей світ. Можливо, мені колись знадобиться ці знання, щоб ними ділитися з іншими людьми. От, наприклад, як з тобою я ділюся тим, що сам вже знаю чи хоча б намагаюся зрозуміти. Але є речі, які не піддаються жодній інтерпретації, вони просто існують і все. Треба прийняти їх, як належне. Не знаю, все це досить складно пояснювати. Я і сам більшість речей в цьому світі не розумію.11
Софія, трохи оговтавшись від цієї незвичної та таємничої атмосфери і щось пригадавши, подивилася на годинник. – Ого! Вже половина одинадцятої, – зауважила вона. – Пізно дуже. Давай вже завершувати трапезу. – Гаразд, – погодився Мирослав. – Офіціант, рахунок будь ласка. Вони розплатилися в кафе і вийшли в теплу, майже безвітряну зоряну ніч, що з радістю прийняла до себе нових прибульців, огортаючи їх безмежним покривалом пітьми. Блідий, як покійник місяць, зверху на них зневажливо дивився, наче насміхаючись, що має над ними перевагу – значно довше існування. Вони йшли повільно, обіймаючи один одного – двоє закоханих, для яких лише існував їх власний світ, який створений взаємним теплом та любов’ю, що палала у них в душі, як багаття серед лісу. І йшли вони мовчки, не обмовившись жодним словом, адже мова кохання – це мова почуттів та емоцій, легких доторків та палких поглядів, неймовірних фантазій та не контролюючих сором’язливих вчинків, теплих обіймів та пристрасних поцілунків. – Софія? – Що? Вони йшли темним безлюдним парком і єдине світло, що падало зверху на них і розсипалося по дорозі світило з ліхтарика на стовпу. Вони міцно трималися за руки, притиснувшись один до одного, коли зупинилися в темряві. – Прочитай мої думки. [Я хочу тебе, Софія. Дуже хочу… Прямо зараз в цьому місці.] – Ти шо, здурів? – спитала Софія, якій, звісно, це було дуже приємно. – Нє… мені байдуже де це робити. Але я тебе кохаю. І якщо ти мене кохаєш, то… – Миросю… я… я… я… теж… Несвідомо, вона обійняла хлопця і вони пристрасно почали цілуватися, а їх язики сплелися між собою наче дві гадюки. Мирослав почав пестити рукою її м’які, ніжні як персик груди і набухлі, як бруньки на деревах соски під блузкою. Софія швидко збуджувалася, а він потроху знімав з неї одяг. – Шо ти робиш? – важко дихаючи від збудження спитала дівчина, яка соромилася, але водночас не хотіла, щоб він спинявся. – Нічого такого, шоб тобі не сподобалося. В шаленому, пристрасному пориві запаленого кохання, що горіло в їх серцях, вони звільнилися від всього зайвого і непотрібного, залишившись в тому, в чому народжуються люди, не створюючи собі зайвих умовностей та обмежень, яких в сучасному світі аж занадто багато. В темному парку, коли світло падало на випуклі, привабливі груди Софії і її вигнуті стегна, Мирослава магнітом тягнуло, вабило до стегон, її внутрішньої частини, теплої та пульсуючої. Вабило якоюсь магічною силою, протистояти якій він був не в змозі. Розум повністю відключився, давши місце його чоловічому его, його силі Янь, яка прагнула з’єднатися, злитися з жіночим Інь. Мирослав сором’язливо, але водночас пристрасно і збуджено цілував шию, груди Софії, м’яв їх руками, цілував її плоский і гладкий живіт, пупок, закручене лобкове волосся і саму вологу щілину, отвір піхви, що так притягував його своєю таємничістю. Така таємнича гра плотських, сексуальних втіх ще більше їх затягувала, відгороджуючи від зовнішнього світу. Він увійшов, увірвався, наче ураган у Софію повільно і обережно але дівчина зойкнула, завше від насолоди, ніж від болю. Лоно було гаряче та мокре, імпульси збудження йшли по всьому тілу, по кожній його кліточці. Здавалося, що кожна клітинка тіла дівчини жила своїм окремим життям і окремо отримувала насолоду, але і водночас всі клітини разом отримували спазми, енергетичні імпульси солодкого задоволення, яке не мало жодних меж та границь. Здавалося, час зупинився взагалі і для них нічого більше не мало значення окрім плотських, сексуальних втіх, бажання піднятися на вершину кохання і залишитися там назавжди. Бажання досконало освоїти всі правила, тонкощі та нюанси еротичної гри, солодкого як діжка меду і швидкого, як кінь кохання. В сутінках, коли тінь падала на їхні голі юні тіла, вони забули про все на світі, піддавшись нестриманому бажанню тинейджерів, створивши Всесвіт – власний Всесвіт, що існував лише для них двох. Для двох закоханих і засліплених любов’ю, яких наскрізь проткнула стріла Амура. Для двох, що рухалися в пристрасному темпі, темпі з космічною, шаленою швидкістю. В момент істини, в момент досягнення піку екзальтації, апофеозу найвищої вершини від мистецтва кохання, коли вони опинилися над хмарами, хвиля насолоди, хвиля оргазму одночасно огорнула їх, як огортає ніч своїм простирадлом все місто, і вони блаженно, в екстазі, шаленому пориві від такого коїтусу, від свого першого статевого досвіду в цьому житті, від такого сумісного злиття душ та тіл, закричали, звільнивши свій розум, та дозволивши всім своїм емоціям вийти на волю. Втомлена, але страшенно задоволена Софія впала на траву поруч з ним. – О-о-о-о-о… Дякую! – прошепотіла вона. – Це тобі дякую за все, – пауза. – Я ніколи не думав, що після метафізики мене потягне на секс. Дівчина засміялася. – Ти такий смішний! Метафізика і секс – дві нероз’єднані речі? – Чого ти смієшся… Насправді між ними є зв’язок. Але я зараз не налаштований на розмови. Абстрактні речі на сьогодні вичерпали себе. – А секс? – Секс? – перепитав Мирослав, зробивши серйозне обличчя, наче він думав зараз над сенсом життя. – Думаю, є ще порох в порохівницях. Але спочатку треба відновити сили. Вони ще раз передалися любощам, не обмежуючи себе нічим. Тому, додому Софія повернулася пізно, але аж ніяк не шкодуючи за проведений час. Дівчина часто згадувала цей вечір, особливо в часи смутку.Розділ VII Екзистенційна криза
1
Батько Дениса Павло, середнього зросту, але дуже повний за комплекцією, сидів в м’якому кріслі і палив цигарку, від якої розповсюджувався дим сіруватим пасмом по всій кімнаті. Він був одягнений в чорні штани і сорочку темно-синього кольору з квітастим візерунком. Обличчя було запливши від жиру, очі блакитного кольору видавали в ньому жорсткого і майже безкомпромісного чоловіка, що нищив усіх своїх конкурентів не вагаючись. Іноді, нищив лише одним владним поглядом. На правій руці в нього був золотий браслет, що показував його любов до розкоші та заможного життя. Зараз він перебував в дуже поганому настрою, нервово стукаючи пальцями по столу. Очі постійно бігали в різні боки і ніяк не хотіли зосереджуватися на чомусь конкретному. Сам Денис сидів в цій же кімнаті, розкинувшись ліниво на дивані і закинувши ногу за ногу, мовчки дивився у вікно, час від часу кидаючи погляд на батька. Здавалося, що така мертва тиша так і буде постійно існувати в домі і ніхто наче не наважувався її порушити. Кожен був заглиблений у свої думки: Денис думав про Софію і мріяв з нею погуляти, а його батько переживав із-за кримінального і кривавого бізнесу, що почав давати тріщини останнім часом. Звикши привласнювати собі мільйони, Волков був не задоволений тим, що хтось його компрометує і краде гроші. При цьому вирахувати негідника ніяк не вдавалося, тому остання надія залишалася на екстрасенсорні можливості Софії. Принаймні він так вважав. – Я тобі даю ще одну можливість виправити ситуацію, – нарешті мовив Павло, випускаючи тютюновий дим в простори кімнати. Це було так несподівано серед такої гнітючої, всепоглинаючої тиші, що Денис здивовано глянув на тата, наче побачив привида перед собою, зовсім забувши, що він в кімнаті зараз не один. – Яка ще ситуація? – здивовано спитав хлопець, не відразу зрозумівши в чому суть питання. – Ти і сам добре знаєш. Я кажу тобі про екстрасенса. Ну… про ту дівку… Як там її звати? – Софія, – нагадав Денис. – Ось, щоб Софія мені допомогла знайти зрадника, що зливає усю інформацію моїм конкурентам. Ця гніда ще й підставити мене хоче! Ти казав про її тіпа телепатію, от нехай допоможе. Умов, її зустрітися зі мною, а я в свою чергу, їй добре заплачу. Косарів двадцять чи більше, як буде треба. Вчора ти не впорався з цим завданням. Так доведи тоді сьогодні, що це була випадкова помилка. Ти мене зрозумів? – Зрозумів. От причепився старий. Чого це він напрягає мене? – От і добре. Я буду чекати на тебе з хорошими новинами. – А якщо я не зможу її вмовити тобі допомогти? – невпевнено спитав він. При цих словах батько лише сильніше стиснув кулаки і невдоволено подивився на сина. – Шо значить не зможеш?! На тачці крутій, яку я тобі подарив ти можеш їздити. Круту мобілку і КПК ти можеш носити з собою і понтуватися при цьому, га?! Бабло на витребеньки, на п’янки, гулянки ти можеш в мене просити?! Я тобі відстьогую нєхіло. Так шо дєлай дєло, ясно?! – Річ втім, що Софія погано до мене відноситься. У неї єсть парєнь ботан і її вмовити буде дуже важко. Один раз я вже пробував… – Досить! – гримнув по столу кулаком Павло. – Ти ведеш себе як баба! Візьми себе в руки і виконай моє прохання. Ти розумієш, що моє лаве нафіг може прогоріти! А я все можу втратити і за якогось підара, що працює на моїх конкурентів! Ти це розумієш?! Тому, якщо хочеш і надалі мати круті, і дорогі речі, то все зроби як слід. Я звик знаходитися на висоті і не хочу падати із-за якогось лоха. – Я постараюсь. – Та постарайся вже. А тепер зроби мені віскі. Денис був трохи напружений цією розмовою і вирішив також розслабитися за допомогою алкоголю. Він кинув кубики льоду в дві склянки і налив туди нерозбавлене подвійне віскі. Одну склянку він простягнув батькові, а з іншої сам почав пити повільно, маленькими ковтками. Павло же в одну мить випив віскі і поставив склянку на стіл. Що це найшло сьогодні на старого? Раніше він так мене не напрягав і не грузив всякою фігнею! Або в нього дійсно серйозні проблеми в бізнесі, або його якась муха вкусила сьогодні. Але, однозначно, мені це не подобається. Сподіваюся, батько більше не буде мене так грузити. З такими невеселими, трохи песимістичними думками, Денис допив віскі і відчувши приємне тепло в середині, він пішов в свою кімнату трохи відпочити і заодно подумати над тим, як домовитися з Софією про платну практику екстрасенса. Тато зайшов трохи згодом і зауважив, що якщо Денис не виконає його завдання сьогодні, то він повинен буде взяти справу у власні руки. Тоді дії Павла будуть активними і в де чому жорсткі, що може раз і назавжди лишити надію Дениса зустрічатися із Софією. – Але ж це несправедливо… – А мені насрати! – сказав Павло. – Якщо ти не впораєшся сам, то мені доведеться використовувати кримінальні методи. Ти просто не все розумієш. В мене під загрозою велике бабло! Дуже велике бабло! Я повинен будь-яким чином його зберегти і знайти крису, яка мене хоче обідрати. Я просто знищу такого негідника! А в тебе ще є шанс діяти. Сказавши ці слова, Павло спокійно вийшов з кімнати, залишивши Дениса з неприємними думками. Він сидів в кріслі і злився на старого, який його останнім часом дістав. Як вирішити це питання самостійно, Денис не знав. Але він був впевнений лише в одному, що тато від своїх слів не відступить ніколи. Якщо він сказав щось, то так воно і буде. Павло Волков ще ніколи не дозволяв обводити себе навколо пальця.2
Ранок для Софії почався зовсім погано. Вона не виспалася і перебувала в негативному настрою та з неприємними відчуттями, що станеться щось жахливе. Що саме, Софія і гадки не мала, але в тому, що це станеться, дівчина була упевнена і, на жаль, не помилилась. Цей травневий ранок видався майже по-літньому теплий і сонячний, тобто причин для поганого настрою не повинно бути. Але у Софії вони були. Дівчина встала з ліжка без найменшого бажання йти на заняття до університету, тим паче робити зусилля і писати контрольну на парі. Кращим варіантом для неї було залишитися вдома і бити байдики, нічого не роблячи. Одним словом, дозволити ліні заволодіти собою на весь день. – Ти не забула про пари? – поцікавився Василь після сніданку у доньки. Софія повільно видихнула повітря аж ніяк не радіючи від того, що тато згадав про навчання. – Ні, просто сьогодні мені треба пізніше йти, – збрехала вона батькові, що робила дуже рідко в житті і опустила очі вниз. На щастя, Василь не звернув на це ніякої уваги, думаючи про чергові проблеми на роботі. – Добре. Я тоді поїхав на роботу. Успіхів у навчанні. Побачимося ввечері. – Так, до вечора, – відповіла донька, яка дуже зраділа, що залишається вдома сама і ніхто не буде їй нагадувати про навчання і діставати нудними питаннями. Принаймні в цей день. Полінуватися Софія любила частенько, а зараз був такий прекрасний шанс це зробити. Як тільки батько пішов на роботу, Софія відчула значне полегшення і можливість подумати над деякими питаннями, що потребують усамітнення. Наприклад, була проблема значно більше за навчання, яка виникла одночасно з телефонним дзвінком зовсім несподівано і не очікувано, як шквал вітру нагнав на морі величезні хвилі. Власне, так більшість проблем і приходять несподівано, коли ти зовсім на них не чекаєш. Софія як раз сиділа за комп’ютером, поринувши у віртуальний простір Інтернету, у всесвітню мережу павутиння, все шукаючи нову та цікаву інформацію про парапсихологію і все що з нею безпосередньо пов’язано. Поки що нічого цікавого знайти їй не вдалося, але Софія вирішила ще трішки пошукати, коли пролунав телефонний дзвінок. Цього їй тільки бракувало. Йти до телефону і з кимсь розмовляти вона не хотіла. Але підійшла до телефону і повільно зняла слухавку, сподіваючись, що це дзвонить Мирослав. – Алло? – Софія? Це Олена дзвонить. Привіт. Чорт, все-таки, це не Мирослав. Не треба було мені піднімати слухавку. – Ну, привіт… Ти теж вирішила прогуляти сьогодні пари? – поцікавилася вона. – Ні, просто зараз перерва. А чого це ти гуляєш? – Я забила на пари. – Мабуть так і краще сьогодні, – мовила подруга. – Слухай, Софі, тут таке про тебе говорять. Просто… Пауза. – Що «просто»? – Там говорять про твою телепатію. Вже весь курс про це знає і… Я в шоку просто! Ти від нас весь час це приховувала! Подальші слова Софія просто не чула, геть розгубившись і налякавшись такого повороту подій. В ту мить, її тонкий душевний стан із явними ознаками екзистенціалізму передати словами дуже важко. Можна лише сказати, що дівчина була явно на межі істерики і в будь-яку мить могла її перетнути. Мозок відмовлявся працювати і в голові не було ніяких думок з цього приводу, що робити далі. Була лише абсолютна пустота і паніка, що хижо і жорстоко контролювала свідомість Софії та її здоровий глузд. До речі, мозок сприймав усе як таке, що вже сталося і з цим треба просто змиритися і жити далі. – Альо?! Софія, ти куди пропала? Га, ти чуєш мене чи ні?! АЛЬО?! – майже верещала в слухавку Олена, не чуючи ніякої реакції. Софії було важко зібратися з думками і щось нормальне сказати у відповідь. – Не кричи так. Я тебе чую, – нарешті озвалася вона, зумівши взяти себе в руки і перестати панікувати, хоча це було дуже важко, адже це був для неї справжній апокаліптичний удар по свідомості. – Так чого ти мовчиш? Знову пауза, але значно коротша за попередню. Невже Денис розповів їй про мою телепатію? – Думаю… Олю, хто тобі повідомив про нібито мою телепатію? – спробувала сфальшувати і викрутитися з цієї ситуації дівчина. Але зіграти цю роль в неї так і не вдалося, мабуть погана акторка. У всякому разі, Оля їй не повірила а ні на йоту. – Ти хотіла сказати про справжню телепатію, – виправила її подруга. – Навіщо обманювати мене? Про це вже знає весь факультет. Викручуватися і відморожуватися немає сенсу. – Хто тобі все-таки це розповів? – не могла заспокоїтися Софія, яка воліла будь-яким способом дізнатися усю правду. Хто це (паскудний Денис) і навіщо він це зробив? – Не знаю… Це Софії набридло і вона зосередилася на думках одногрупниці. […не буду більше про це думати глюк кореш Дена Льоха…] – Олю, ти сама мені брешеш! Це зробив Льоха. Якого хріна?! Чому ви всі йому повірили? Він же занудний очкарик чудакуватий! Гомік вонючий! А ти йому повірила?! Софія вже перейшла на крик, не контролюючи свої емоції, які величезним натиском виходили з неї, із самої глибини душі, з її єства. – Не кричи так. На жаль, Ден підтвердив його слова з одним чуваком. А Льоха ще й в Інтернеті на форумі розмістив твоє фото і написав про телепатію і пророцтво. Я бачила це на власні очі. Там вже постійні учасники певне обговорюють твою персону! – Паскуди!!! ЦЕ ВЖЕ ВЗАГАЛІ НІ В ЯКІ ВОРОТА НЕ ЛІЗЕ!!! ЯК… – її голос зірвався і тремтів від гніву і образи… – ЯК Я ТЕПЕР БУДУ ХОДИТИ НА ЗАНЯТТЯ ЗНАЮЧИ, ЩО ВСІ МЕНЕ ОБГОВОРЮЮТЬ, А З ТЕЛЕПАТІЇ НАСМІХАЮТЬСЯ! НА МЕНЕ ТЕПЕР БУДУТЬ ВСІ ПОКАЗУВАТИ ПАЛЬЦЕМ І ВСІ КОМУ НЕ ЛІНЬ БУДУТЬ ПРИКАЛУВАТИСЯ. ПРОСИТИ ПРОЧИТАТИ ДУМКИ, АБО ПЕРЕДБАЧИТИ МАЙБУТНЄ! ЯКИЙ ЖАХ!!! – Я не знаю, що сказати тобі… – Не знаєш?! Тоді, передай привіт Дену, Льохі і всій їхній банді. Скажи, що я дуже рада цій ситуації. Щоб вони здохли, козли смердючі! Так і скажи! Хрін я буду розмовляти з Денисом. І взагалі, котіться ви всі до бісової матері! Знати нікого не хочу! Суки! – Але ж я… – Пішла в жопу, стерво! – Софія відбила розмову і впавши на диван розридалася, відчуваючи себе самою нещасною людиною на цій планеті.3
Софія так пролежала на дивані хвилин сорок, поки не висохли сльози і чергова атака істерики її не покинула. Вся косметика на обличчі, звісно, потекла і вона її розмазала руками, коли витирала потік сліз, з якими витекло усе горе. Після того, дівчина пішла до вмивальника і помила обличчя холодною водою, щоб прийти до тями. Наступним її кроком став сам процес свідомого прийняття того, що вже відбулося, власне, як факт. Проте, від цього, екзистенціальна криза десь в глибині підсвідомості лише зміцніла і терпляче чекала свого виходу на сцену. Як бути далі і наскільки тяжкими будуть наслідки? Це питання Софію турбувало понад усе на світі, а попри те, однозначної відповіді не було. Поки що. З усім цим змиритися дівчина ніяк не хотіла чи то пак не могла. Після дзвінка пройшла майже година, а вона все ще перебувала в шоковому стані. Надія, що це якась прикра помилка або навіть поганий сон, ніяк не залишала її. Адже надія – це квінтесенція людського існування. Але ілюзії дуже швидко проходять, а глибокий депресивний стан у Софії залишався і надалі. Вона не відчувала а ні найменшого бажання боротися за місце під сонцем в цьому житті. Навіщо боротися далі, якщо життя для мене втратило усяке значення? Навіщо мені дар телепатії, якщо я тепер буду проклинати його? Невже із-за цього на мою долю випадає стільки страждань і нещасть? Чому така несправедливість у світі? Схоже, що всі обдаровані люди мусять нести на собі тягар знущань, невдач, аж поки не зрозуміють справжню істину життя і не виконають покладену на них місію. Така доля, усіх людей, наділених певним даром, що можуть просвітити масу людей, направити їх на правильний шлях і дати фундамент для майбутнього життя. Софія ніколи не мала суїцидні, параноїдальні нахили, вона і зараз не збиралася покінчити своє життя самогубством. Але саме життя втратило для неї ту ціну, той смак, який відчуває кожна нормальна людина за нормальних умов існування, не беручи до уваги всілякі неординарні стресові ситуації. Життя перестало для неї бути в постійному русі і наче зупинилося на мить. Вона пригадала слова про важливе завдання на цій землі за допомогою своїх феноменальних здібностей, а потім відчула, що не хоче і головне не готова нести на собі таку величезну відповідальність. Софію не спитали: чи хоче вона паранормальні здібності, а просто наділили її ними і тепер вона мусить як кожен екстрасенс допомагати людям, постійно перебувати під увагою та не довірою досить близьких і знайомих людей. Дівчина не хотіла, щоб в неї вдарила блискавка і щоб вона бачила, відчувала, і знала, що значить померти, і як можна повернутися до старого життя. Знову ж таки у неї не було вибору і в цій ситуації. Не хочу я так жити. Тепер з мене всі будуть сміятися. Треба якось змінити власне життя. Але яким чином? Чому в мене все йде шкереберть? Щось майже нічого не виходить. Спочатку Софія сконцентрувала всю увагу на Льохі, що розповів всім про її телепатію. Дівчину дуже гнівав той факт, що йому повірили майже відразу і тепер це обговорюється в стінах університету та за його межами. Причому, Денис також приймав в цьому участь. Отже, вона не збирається їм допомагати. Тепер – це її зважене, остаточне рішення.4
Близько одинадцятої години на стільниковий Софії подзвонив Денис, який вирішив останній раз спробувати вмовити дівчину допомогти його батькові. – Чого дзвониш? – Я сподіваюся, що ти передумала і все-таки допоможеш моєму пахану, щоб він зовсім не прогорів. Це тіпа дуже серйозно. В натурє. – Я вже сказала тобі вчора, що не буду допомагати, а ні тобі, а ні твоєму татові. До речі, якого дідька ти теревенив усім про мою телепатію? – Ти про шо? Софія почула в його голосі деяку невпевненість і навіть провину за скоєний ганебний вчинок. – Не треба падати на мороз. Я все дуже добре знаю. Більше мені ніколи не дзвони, ясно? Я не хочу тебе бачити! Так що дай мені спокій і не діставай! – Це все Льоха пробазарив. Ти ж знаєш, шо в нього язик як у дєвки. Льоха лошара! – Ти в цьому теж приймав участь. Тому, ти теж лошара! – Але мій старий обіцяє багато бабла за роботу… – почав Денис. – Ден, знаєш, що? Засунь своє бабло в анус глибоко-глибоко, щоб рука твоя там застрягла! Телефон дівчина відразу відключила, щоб її більше не діставали дзвінками. Вона не хотіла нікого бачити на той момент, відчуваючи, що новий етап істерики ось-ось має початися. Єдина людина, яку Софія хотіла побачити був Мирослав. З ним вона могла побачитися, просто по-людськи поговорити, так би мовити, вилити душу, щоб позбутися цього негативного залишку енергії. Тільки він один зможе її зрозуміти і можливо навіть допоможе, бо одній їй не справитися з усіма проблемами, що так раптово звалилися на голову.5
– Алло, батя? Тут в мене виникли деякі проблеми. Софія не хоче нам допомагати. Я пробував з нею домовитися… – Значить, погано пробував, – відповів Павло. – Як ти можеш досягти в житті успіху, якщо не вмієш елементарно домовлятися з людьми? – Цю бабу не можливо було вмовити, – сказав невдоволено Денис. – Я зробив все, що міг. На жаль, це не вдала ідея була. Вона стерва. Його батько тяжко зітхнув. – Тоді в мене немає іншого вибору, як… Він замовк. Денис намагався розгадати, що в нього твориться в голові. Але непередбаченість – одна із рис характеру Павла. – Не зрозумів? – Далі буде видно. Він просто не хотів сину розкривати свої карти. – Атєц, шо ти задумав на цей раз? – Нічого особливого. Просто я вимушений приймати радикальні заходи. Іноді, заради великих грошей треба йти на певні жертви і приймати рішення, які суперечать моральним принципам. Таке правило існує завжди серед успішних і багатих людей. – Я це дуже добре розумію, але шо ти хочеш робити далі? Які в тебе плани? – Ден, це тебе не стосується. Вирішуй свої проблеми, а я вирішуватиму свої. Ти не зміг мені допомогти, тому далі я буду діяти сам. Але в такому разі, не розраховуй більше на тисячі доларів з мого боку. Все, зникни, я дуже зайнятий. Роздратований Денис, поклав стільниковий у кишеню джинсів, проклинаючи в думках Софію. А Павло тим часом, сидів в авто, щось обдумуючи дуже важливе. Трохи помізкувавши, він набрав номер свого помічника, праву руку у всіх важливих справах – Степана Озерського. – Степан? Здоров. – Здоров. Як в тебе справи? – Нормально. Слухай, ти повинен зараз приїхати до мене в офіс через півгодини. – А що таке? – Для тебе з’явилась нова робота. Зовсім не складна і досить прибуткова. – Я вже лечу в офіс. – Оце інша розмова. Чекаю. Менш ніж за півгодини Степан приїхав в офіс до Павла і прийшов в його кабінет, не забувши перед цим кинути пожираючий погляд на привабливу секретарку з коротенькою спідницею, в якої були видні світлі трусики. Степан був досить високим, трохи худим, але впевненим у собі і завжди знав, що хоче. Господар вже чекав його в кабінеті, дивлячись на монітор екрану, де йшов вестерн із Клінтом Іствудом. Тільки помічник зайшов, він зупинив фільм і повернувся в його сторону. – Сідай, – мовив він, показуючи рукою на стілець, що стояв поруч від нього. – Добре, що ти так швидко приїхав. Справу треба вирішувати якомога швидше. Це дуже серйозно. – А що за діло? – Це безпосередньо впливає на мій бізнес. При успішному його вирішенні, я зумію зберегти багато лаве, яке зараз втрачаю із-за конкурентів. Відповідно і ти отримаєш з цього не поганий куш, але спочатку треба попрацювати. Отже, треба знайти одну дівчину Софію Даниленко і вмовити її будь-яким чином допомогти мені в пошуку зрадника, що так мене підставляє. Для цього треба розробити чіткий план і слідувати йому. Дєвку треба знайти якомога швидше. Озерський здивовано на нього подивився, не розуміючи в чому річ. Він чув різні дивацтва від свого шефу, але таке було вперше. – Я тебе не розумію, – мовив нарешті він. – На хрена нам здалася ця тьолка? – Річ в тім, що ця баба має певні телепатичні здібності і саме за допомогою цього вона зможе мені допомогти. А я за це добре заплачу. Розумієш? Тут все просто. Вона тіпа екстрасенс. – Ні хрєна сєбє! – вражено сказав Степан. – Ти звертаєшся за допомогою до екстрасенса? – Так, це може збільшити бабло. Твоє завдання знайти її і запропонувати штук двадцять за допомогу. Ось фото Софії. Павло простяг йому фотографію із її зображенням. Той професійно подивився на обличчя, запам’ятавши його. – Оце так, краля! Я б її трахнув. – Навіть і не мрій. В Дена є на неї плани. Крім того, я теж хочу з нею розважитися. Так, шо до тебе черга може і не дійти. – Нічого, я терплячий. Якщо необхідно, то почекаю. До речі, а якщо вона не погодиться тобі допомогти? – спитав Степан. – Тоді запропонуй п’ятдесят косарів, але щоб вона погодилася. Максимум, на що Софія може розраховувати – це сто кусків. Звісно, наша валюта. Від зелені обійдеться. Буде дуже жирно. – А якщо дівка все одно не захоче? – Тоді ми силоміць заберемо її сюди і заставимо допомогти, але вже за безкоштовно. – Скільки я буду з цього мати? – Десять косих зелені, плюс відсотки з доходу. – Добре. Але тут є ще одна проблема… – Яка? – Якщо ця Софія тобі допоможе, то вона буде забагато знати. А це дуже небезпечно. Павло задумливо почухав підборіддя. В його погляді не було, а ні жалю, а ні страху, коли він казав наступне: – Цю проблему я тобі доручаю вирішувати самому. Ти ж знаєш, що робити з людиною, яка не потрібна нашій організації. Коли виникне така проблема, тоді і прибереш її.6
Софія все ще перебувала у меланхолії, зайшовши на сайт, де була розміщена про неї інформація. Власне, це для неї був черговий шок (вже вкотре?), бо почути це і побачити теж саме на власні очі – це зовсім різні речі. Курсивом великими літерами було написано те, що більше всього дівчина боялася: ТЕЛЕПАТІЯ СОФІЇ… Нижче: ОБГОВОРИТИ НА ФОРУМІ! Вона відкрила цю тему і побачила скільки різних зареєстрованих відвідувачів за різними ніками обговорювали її, критикували і відверто насміхалися, з недовірою відносячись до паранормальних можливостей дівчини. Там писали, що це вигадки, що вона хвора і їй треба відправити в психушку, а також називали її різними образливими словами, намагаючись принизити дівчину навіть через віртуальний світ мережі Інтернету. Автор теми зареєструвався під іменем «Sofia-Mag», а на аваторі була її фотографія. Після цього, йшло безліч повідомлень від тих, хто над нею знущався у невербальній формі, залишаючи довжелезні та дуже образливі коментарі на форумі. Наприклад, «ГопNік-12» порекомендував їй взагалі застрелитися і не забруднювати форум «всілякою фігнєю та напрягать рєальних пацанів». А «Німфетка» написала, що Софія «полная дура, шо вивчає якусь телепатію. Лучшє практіковать чорную магію і заворожувати людей, шоб вони тєбє служилі. Шо-то тіпа гіпнозу». Був ще «Правєднік», який хотів наставити Софію на істинний шлях цитатами із Біблії та повідомити про дуже скорий кінець світу. Серед зареєстрованих учасників форуму були навіть «Будда руліт!», «Баба-Йога» (з детальними описами прийому психотропних речовин для розширення границь власних можливостей і відкриття Сахасрари), «Дон Жопан» (ймовірно, мали на увазі Дона Жупана, але це зробили навмисне) та «Астра-льотчик», який пропонував їй практикувати вихід з власного тіла для здійснення астральних подорожей. Вона більше не змогла читати повідомлення форуму, тому вийшла з цього сайту. Жоден учасник форуму не повірив про телепатію і писав всіляку дурницю, щоб просто згаяти свій час. Це тільки ще більше гнітило дівчину, яка і до того вже натерпілася горя і невдач. За вікном пішов дощ, а в небі десь гриміло. Чомусь Софія знову пригадала удар блискавки і злякалася, що зараз ця трагічна подія знову відбудеться. Хоча, підстав про таке думати зовсім не було. Просто тепер дівчина без причин трохи панікувала, коли наставав дощ і дуже боялася блискавки. Це, звісно, дурниці. Але треба зізнатися, хоча б собі, що я боюся блискавки. Одного разу мені вистачило на все життя. Але тепер в мене виникла з цього приводу фобія. Як її позбутися? Відповіді не було.7
Під тихий стукіт крапель дощу об скло, Софія не помітно заснула і їй приснився сон. Дуже жахливий і реальний сон. Дівчина побачила уві сні свою матір, яка посміхалася. Все було чудово і прекрасно в цьому видінні, лише до певного часу. …Вона бачить чоловіка в темряві, що сидить напроти вікна із недобрими намірами. Він явно задумав щось не добре. Тьмяне світло падає на його похмуре обличчя. Столик, за яким він сидить зайнятий жінкою – його супутницею. Раптом Софія пізнає її в обличчя. Світлана (мертва, вона же померла!) (не може бути! Це насправді не відбувається!) сидить за столом і п’є вино разом з цим чоловіком. Настрій у неї був чудовий і здавалося, вона задоволена життям. Софія за цим спостерігала, відчуваючи, що цей чоловік хоче заподіяти зло мамі. Це відчувалося у його лихому погляді. Пальці чоловіка нервово стукали по столу, наче він нетерпляче чогось чекав. Чекав слушної нагоди. Нагоди, щоб зробити свій недобрий лихий намір. А Світлана хвилин через п’ять встала за столу і вийшла в туалет. Софія побачила, як той чоловік підійшов до її місця і (він явно задумав щось недобре! Я повинна його зупинити. Точно, цей чоловік небезпечний в першу чергу для моєї мами. Я повинна втрутитися і зупинити його) озирнувся по сторонах. Нікого не було поруч (власне, вона не бачила більше людей в цьому ресторані окрім незнайомця і Світлани). Він швидко дістав з кишені якийсь порошок і підсипав їй в бокал з вином. – Що ти робиш?! – закричала Софія, розуміючи, до яких наслідків це призведе. – Не смій сипати отруту в бокал з вином! Марно. (здається це дежа вю, я колись це бачила точно!) Проте, здавалося, що чоловік не чує її і навіть не помічає, наче вона була привидом. Він зробив свою справу і спокійно сів на своє місце, як ні в чому не бувало. Час тягнувся повільно та нудно. (чорт, я не можу нічого вдіяти! Це не реально! Чому мене ніхто не бачить? Невже я привид?) Світлана повернулася за кілька хвилин. Чоловік їй посміхнувся у відповідь, знаючи, що трапиться далі. – Сьогодні чудовий вечір. Давай за це вип’ємо, – він сів ближче до неї. – Гаразд, – погодилася мати Софії. – Ні! – закричала Софія панічним голосом. – Мамо, не пий! Це отрута! Не пий, бо ти помреш! Але Світлана теж не чула її голосу і Софія зрозуміла, що опинилася в іншому вимірі. Вона могла лише спостерігати, що відбувається і не мала жодної можливості в це втрутитися. І в цьому був її найбільший жах. Світлана повільно взяла бокал і зробила маленький ковток. Дівчина з болем і з жалем спостерігала за цим. А її ніхто навіть не помічав. Повільні маленькі ковтки тільки уповільнювали реальність майбутнього жаху, що чекав на Світлану. З кожним ковтком її життя як пісочний годинник зменшувалося на мільйони пісчинок. – Мамо, не пий! – знову закричала вона. – Цей чоловік підсипав тобі отруту в вино! Прошу тебе. НЕ ПИЙ ВИНО! НЕ ПИ-И-И-И-И-Й!!! Але Світлана знову зробила кілька ковтків і потім повністю допила усе вино, поставивши пусту склянку на стіл. Чоловік (затемнення) за нею спостерігав. (я не бачу його обличчя!) Через хвилину Світлані стало зовсім погано і вона впала мертвою на підлогу, розбивши ту склянку з отрутою. – НІ! ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ! Я НЕ ВІРЮ В ЦЕ! Я НЕ ВІ… Софія намагалася запам’ятати (затемнення) обличчя цього чоловіка, який після цього (З А Т Е М Н Е Н Н Я) голосно реготав. Він був в темному плащі (Господи, що це за звір ховається?) і в сірому капелюсі, що налазив йому аж на очі. Софія хотіла схватити пляшку з під вина і розбити об його голову. Але… … але вона голосно закричала, від побаченого уві сні (вбивці) жаху, який тільки-но почався. Як таке могло їй приснитися? Адже мати дівчини (була отруєна) померла від серцевого нападу і це був (навмисний вчинок) нещасний випадок. Тоді до чого цей сон з отрутою? Як його можна пояснити і чи це випадковість насправді? А може це був не сон, а (реальність) щось інше не зрозуміле? Феноменальне видіння минулого? Дощ продовжував капати з неба, не зволікаючи на відкриті питання Софії, що залишалися без відповіді. На жаль, відповіді були на всі питання далеко не такі добрі, як хотілося б, але яку ціну довелося їй заплатити за це, Софія не мала уявлення.Розділ VIII ВикраденняСофії
1
Цю ніч Софія спала дуже погано і довгий час взагалі не могла заснути. Лише під ранок, коли вже почало світати, вона міцно спала аж до дев’ятої ранку. Батько її не будив, тому, коли дівчина вже прокинулася, Василь снідав на кухні. – Доброго ранку, тату. – Доброго ранку, – він уважно подивився на доньку. – Ти себе добре почуваєш? – Так, я просто не виспалась. Довго не могла заснути. Щось ніч видалася важкою… – Це погано. Ти, мабуть, проспала пари. Софія трохи завагалася, але потім вирішила сказати правду. – Ну, на одну пару вже точно не встигну… – Треба раніше лягати спати, щоб виспатися. Ти може не могла заснути із-за якоїсь проблеми? – Не якоїсь, а конкретної проблеми. Софія збиралася з думками, щоб правильно почати розмову, про те, що їй приснилося минулого вечора. – Тату, я хотіла… е-е… поговорити, ну, про маму… Як вона померла? Василь здивовано подивився на доньку, не в змозі зрозуміти, що вона має на увазі. Це його навіть трішки налякало. – Що?! Що ти таке взагалі говориш?! – не міг зрозуміти батько. – Ти добре знаєш, що вона померла від серцевого нападу. Навіщо ти питаєш таке?! – Мені просто приснився сон… – Який ще в біса сон?! – не міг заспокоїтися ніяк Василь. Софія бачила, що тато з недовірою віднісся до її слів і навіть дещо розлючений, що вона сама сумнівається в причині смерті матері. Але в неї були підстави сумніватися і вона сподівалася, що ці підстави виникли не просто так. Василь же сидів за столом дещо розгубленим і знервованим, намагаючись все зрозуміти самому. Проте, розуміння – це лише маленька частина інтерпретації нашого світу. – Просто мені приснився жахливий сон, про мою маму. Я не могла вчора вночі від цього заснути і заспокоїтися… І Софія повністю розповіла побачений сон батькові, який дуже уважно її слухав. А потім намагався досить спокійно віднестися до всього цього, хоча, це зробити було досить не просто. Вся ця картина видавалася якоюсь нереальною, спотвореною. Містифікацією. – О, Боже! – нарешті вимовив він, важко зітхнувши і закривши руками обличчя. Дівчина мовчки дивилася на нього, не в змозі щось сказати. – Ти так серйозно сприймаєш цей сон? – трохи згодом здивувався Василь. – Дійсно, для нас це величезна втрата, а сон лише посилює біль від цієї втрати. Але ж те, що ти побачила уві сні не було насправді. Софія повільно підняла на нього очі. – Боюся, що це не так. – Господи, про що ти взагалі говориш?! Це був лише сон! І всі ми знаємо, що твоя мати померла від інфаркту. Мені досі не вистачає її, але це не привід, щоб так ставитися до цього сну. Врешті решт, багато безглуздих снів буває і це один із них. Я не думаю, що тобі слід до нього ставитися серйозно. І не варто сни тлумачити по Фрейду, на кшталт, підсвідомі страхи. – Мабуть, варто. Не знаю, у мене є якесь відчуття… видіння… що сон цей приснився не просто так. Фрейд тут ні при чому. Просто мені здається, що це могло бути насправді. Вона говорила це дуже повільно і досить упевнено, але відчувалося, що дівчина сама боїться того, що каже. В очах було написано суміш страху, відчаю і не впевненості, а її руки трохи тремтіли, коли вона казала ці слова. Василь мовчки похмуро дивився собі під ноги кілька хвилин, намагаючись зібратися з думками. – Не знаю, навіть і що сказати… – сказав він. – Можливо, це якось пов’язано з твоїми видіннями або… – батько розвів руками. – Вибач, мені треба бігти на роботу. Давай про це поговоримо ввечері, добре? – Ну, гаразд. – Та і тобі треба бігти на пари. Ввечері обов’язково про це поговоримо. Я тобі обіцяю. Василь обійняв доньку, як найдорожчу людину для нього на світі. – Тату? – Що? – Я люблю тебе. – Я теж люблю тебе, Софія. І я дуже турбуюся, коли з тобою відбувається щось дивне... Гаразд, ввечері побачимося. На жаль, він не знав, що в той день більше не побачить доньку. До речі, можливість побачити Софію у нього буде дуже не скоро. А може і не буде такої нагоди. Ніколи.2
Софія залишилася сама-самісінька зовсім не надовго, бо їй треба було їхати на заняття. Знову перед нею постала проблема: як жити з тим, що всі в університеті будуть обговорювати її надприродні можливості? І чому вона не встигла про це розповісти батькові, щоб той щось порадив? Мабуть жахливий сон змішав всі карти дівчини. Але у всякому разі, їй доведеться їхати на пари рано чи пізно, тому краще це зробити просто зараз. Тоді балачки і різні плітки швидше почнуться і відповідно раніше закінчаться. Така перспектива була не дуже приємною, але більш-менш влаштовувала Софію і обіцяла швидше вирішити цю проблему. Теоретично це зробити легко, а от на практиці вона буде дуже довго вагатися перед тим, як зробити вибір. Єдине, що мене турбує, так це розмова з подругами. Як вони до мене віднесуться і чи не виникне від цього непорозуміння? Про Дениса я, думаю, можна не хвилюватися. Він мені не подобається і я не збираюся а ні зустрічатися з ним, а ні допомагати його батькові. В цьому я абсолютно впевнена. Нафіг цього дебільного Дениса!3
Коли Софія виходила на вулицю, то помітила, що від вчорашнього дощу не залишилося а ні сліду: всі калюжі повисихали. Цей день був спекотним і дуже теплим, що означав дуже скорий прихід такого довгоочікуваного і такого приємного літа, яке завжди проходить з блискавичною швидкістю. Єдине, що нагадувало їй про дощ і блискавку, (видіння) так це вчорашній сон, що ніяк не міг дати їй заспокоїтися. Дівчина знову і знову поверталася до побаченого сну, намагаючись вловити його домінанту, себто зрозуміти зміст. На підсвідомому рівні, Софія була впевнена, що цей сон і вчорашня блискавка не простий збіг обставин і що над цим стоїть щось набагато більше, ніж вона думала раніше. Взагалі над такими метафізичними, навіть в певному сенсі містичними речами, треба було подумати більш ретельно в спокійній обстановці без оточуючих людей, коли буде вільний час. Софія була впевнена, що доля посилає їй певні знаки, які вона не помічає, а якщо і помічає, то не може розгадати їх зміст. Так, її сприйняття світу значно змінилося, але не можна точно сказати, що це на краще. Це може бути просто по-іншому, по-особливому з певними недоліками та перевагами. Далі, Софія перестала над цим думати і зосередилася над тим, що її чекає попереду, а саме: відповідь на багато численні питання її одногрупників. Через це треба пройти, власне, як і через більшість випробувань в цьому житті. Тому, дівчина намагалася бути спокійною, коли заходила в корпус університету (який її вже остаточно набрид за весь короткий час навчання) разом з іншими студентами. Поки вона йшла до аудиторії, час плинув дуже повільно, наче уповільнена зйомка фільму і це порушувало і без того тонку і ненадійну стіну спокою. Софія зупинилася перед аудиторією і стала в нерішучості, призиваючи на допомогу всю рішучість, яка в неї тільки була. Але зібратися з думками і сміло зайти в аудиторію, вона ніяк не наважувалася. Страх, що з неї будуть всі сміятися і в неї нічого не вийде, ще більше лякав Софію. Поборовши усі сумніви (від яких втрачається віра у власні сили), дівчина зайшла в аудиторію, в якій гомоніли студенти, жваво розмовляючи між собою на різноманітні теми і не звертаючи ніякої уваги на неї. Але, коли Софія зайшла в аудиторію, щоб сісти до подружок, то майже всі замовкли. Всі як по команді замовкли і почали уважно, із зацікавленням дивилися на неї, як тільки дивляться відвідувачі музею на рідкісний експонат. Те, що сталося далі, такий величезний вибух емоцій, амальгаму людських відчуттів передати словами дуже важко. Спочатку, всі одногрупники мовчали, а потім деякі з них почали підходити до дівчини і буквально засипали її різними запитаннями про її здібності медіуму. Софія, як могла, відповідала на деякі питання, але здебільшого намагалася уникати їх. Оля з Настею також не забарилися поставити цілу купу питань. Тільки лише один Денис не ставив ніяких питань і не проявляв жодного інтересу до її персони. Здавалося, що він взагалі не існує тут, залишивши лише фізичне тіло та відправившись в астральну подорож, кудись далеко в трансендентацію, за межі людської свідомості. Надприродна цікавість одногрупників потроху почала спадати і Софія змогла через деякий час полегшено зітхнути, але зовсім не надовго. Недовіра, з якою віднеслися одногрупники до її телепатії та видіння майбутнього, викликало у дівчини певний душевний біль. Насправді, її було дуже погано, що вони до всього ставляться з недовірою, з глузливими посмішками і приколами, наче вона хвора і це проявляються такі симптоми цієї психічної невиліковної хвороби. Усі, без виключення, час від часу кидали на неї погляд, сповнений жалю, наче розуміли, що на її долю випало стільки страждань, невезінь та невдач. Але Софія сподівалася і це витримати, щоб через деякий час це забулося, щоб вона нормально змогла жити в студентському середовищі. Але як було раніше, так вже не буде.4
– Ти не хочеш вибачитися за той випадок, коли ти мене послала? – спитала Ольга трохи роздратовано, коли галас студентів потроху стих. – А ти ще питаєш?! – вирвалося у Софії. – Ти хоч знаєш, як мені тепер погано і як всі з мене сміються, ніби я божевільна! Вона ледве тримала себе в руках, щоб не розплакатися. От тоді б сміху було, якби вона рюмсала, як немовля! – Ну, я припускаю, що, можливо, в тебе є певні здібності… – сказала Оля. – Але ти вже не зможеш нічого вдіяти. Колись це повинно забутися. Треба пережити це і все. – Тобі легко про це говорити, бо ти з подібним ніколи в житті не зустрічалась. Але ти навіть на одну тисячну не можеш зрозуміти того, як мені важко це пережити. Це такий біль у душі! Оля від цього голосно розреготалася. Наче щойно обкурилася гашишу. І в цей момент сміху, Софія швидко збагнула, що між ними дружба закінчилася, а їх погляди стали значно розходитися. А саме головне, що дівчина не бачила ніякої підтримки з боку подруг (поправка: екс-подруг), а лише одні насмішки і дитячі приколи. – Оце ти даєш! – крізь сміх, що душив її, вимовила вона. – Ти так говориш, наче в тебе в житті все втрачено. Це ж просто смішно так рюмсати. Я не розумію, чому ти ведеш себе як істеричка. – Заткни своє смердюче гузно! – не в силах себе тримати в руках, вигукнула Софія. – Чого ти оце розпатякалась, як курка?! Ти мені більше не подруга. Пішла нафіг, сучка! Всі знову затихли і уважно з неприхованим інтересом спостерігали за її бурними емоціями. – Заспокойся, Софі, – сказала Настя, але та на неї зашипіла. – Здається, у дєвки поїхав дах, – невесело прокоментував один хлопець, що уважно за цим слідкував. – Ш-ш-ш-ш-ш! – зашипів він, передражнюючи дівчину. Софія люто із ненавистю на нього подивилася, вирішивши відплатити такою ж монетою. – Хто б це говорив?! Ти ж юний мастурбант, постійно дрочиш у ванній і зараз про це мрієш. Що, цнотливий пацанчику, га? – задоволено спитала вона. – Язик відсох? Чи член відсох і тобі нічого вже дрочити? Сергій, що дійсно займався вищезгаданою справою, почервонів і від сорому опустив очі вниз. На такий несподіваний випад, він ніяк не міг достойно відповісти, а тому принижено мовчав. – Ти, шо хвора?! Не треба на мене гнати всяку муру! – нарешті мовив він, розуміючи, що вже запізно виправдовуватися. У відповідь пролунав регіт на всю аудиторію. Денис реготав голосніше всіх, ледве не впавши зі стільця, на якому сидів. Лише зусиллями, він зумів втримати рівновагу, щоб не опинитися на підлозі. – Сміх сміхом, але пора вже цей спектакль завершувати, – сказала Віка. Це була високого зросту, худа дівчина, блондинка, яка ніколи особливої симпатії до Софії не відчувала, а зараз і взагалі була настроєна по відношенню до неї ворожо, готова уткнути якусь пакість, підставити її та посміятися. – Який ще спектакль? – озвалася дівчина. – Ти хочеш, щоб я просто зараз прочитала твої думки? Тоді не думай заперечувати мої слова, як це щойно робив Сергій. Знову всі студенти зареготали так, що аж парти тряслися, наче від землетрусу. Їх ржання було дуже схоже на коняче і Софія подумала, що в такі моменти люди нічим особливо від коней не відрізняються. – Краще не жартуй з цим, – порадив Денис. – Вона дійсно читає думки. Це – факт. – Докази? – лаконічно спитала Віка, яка завжди була категоричною. – Тобі потрібні докази? Добре, напиши на аркуші паперу якесь слово або речення і покажи його для вірності кільком людям. А тоді побачиш усе сама. Ну ж бо, сміливіше. Віка якось невпевнено глянула на неї, а потім дістала зошит і вирвала з нього подвійний аркуш паперу. Вона робила це повільно і трохи невпевнено, наче знаючи наперед, що Софія права. Взявши ручку, Віка трохи подумала, а потім написала наступну фразу: «Я не люблю слухати попсу, мене вставляє тільки клубняк». Потім, вона показала аркуш з написом чотирьом людям в їхній групі і сіла поруч з ними, перевернувши аркуш паперу догори вниз. – Ну? – запитливо подивилася на Софію Віка. – Тепер твоя черга. Настройся на частоту космосу і спробуй отримати інформацію. Її слова знову заглушив голосний сміх усіх присутніх. – Легко. [Я не люблю слухати попсу, мене вставляє тільки клубняк.] – Ну що, здаєшся? – Ага, розмріялася. Я не люблю слухати попсу, мене вставляє тільки клубняк. Всі, хто бачили написану фразу, здивовано на неї подивилися, як на восьме чудо світу, якщо таке взагалі коли-небудь буде. А ті, хто не бачив написаної фрази, підходили до столу, читали напис з аркушу паперу і здивовано хитали головами, із розкритими ротами дивлячись на неї, як на друге пришестя Христа. Навіть Віка сиділа мовчки з витріщеними очима, вражена від такого експерименту. Але через хвилину вона вже напустила на себе фальшиву рішучість та безтурботність, примруживши очі, наче їй це все байдуже. – Оце так телепатія справжня! – сказав хтось із студентів. – Ніколи б в таке не повірив. – Це просто фокус, – сказала Віка. – Ти, мабуть, здогадалася про мої музичні уподобання. Я тобі колись про це казала. Проте, Віка сама не вірила в ці слова. Софія зробила свій хід: шах і мат. Ніхто більше не мав сумнівів стосовно її паранормальних здібностей і здається, тема на цьому мала завершуватися. Правда, це був початок і продовження ось-ось слід було очікувати: другий акт мав початися після антракту. – Ну шо, Вікуся, хто і куди тобі вставляє? – в’їдливо спитав Денис. – Чи може мені це зробити? Пошторхати тебе в дірку. Всі заржали знову, як коні Пржевальського. – Дивись, шоб стручок в тебе не відвалився. Але студенти знову пирснули зі сміху і реготали доти, аж поки в аудиторію не зайшов викладач і усі приколи на цьому, на жаль, завершилися. Софія навіть не намагалася щось конспектувати або слухати, поринувши високо-високо як птах в світ безмежних мрій та фантазій, де швидкість часу сильно уповільнювалася.5
Коли була перерва, Мирослав подзвонив їй і домовився про зустріч після усіх пар. Але перед тим, як закінчився останній семінар, Віка розмірковувала про телепатію і можливість це розповісти для одного журналу. Вона навіть представила собі приблизний заголовок статті:МЕДІУМ СОФІЯ ДЕМОНСТРУЄ ПАРАПСИХОЛОГІЧНІ ЗДІБНОСТІ СЕРЕД ОДНОГРУПНИКІВ
Так, буде не погано, якщо про неї напишуть статтю, а можливо Віка від цього отримає грошову винагороду. Софія прочитала її думки і це ще більше її пригнічувало. Вона нарешті дочекалася кінець занять і вийшла з корпусу на вулицю. Про те, що жереб був кинутий і весь сценарій написаний наперед, дівчина не знала. Мирослав стояв кварталом нижче і чекав на неї всього п’ять хвилин. На його губах виникла приємна посмішка, коли він побачив Софію, що впевнено йшла йому на зустріч. – Миросю, ми можемо десь знайти затишне місце посидіти? – Так, це не проблема, – задумливо відповів хлопець. – Можна посидіти на лавочці в парку, подалі від дороги. Або піти в якесь кафе, але зараз в мене мало грошей при собі… – В кафе я не хочу. Давай підемо в парк, – погодилася Софія на його пропозицію. Вони пройшлися парком і вибрали вільну, більш-менш чисту лавочку, на якій можна було сидіти. Сонце нещадно світило на землю, але великі зелені крони дерев створювали прохолодний затишок, що надійно закривав їх від прямих сонячних променів. – Жарко, – прокоментував Мирослав, дивлячись кудись у бік. – Може пивка для ривка, а? – А самогону для розгону? – Софія посміхнулася. – Ні, я пас. Я хочу серйозно з тобою поговорити. Мене вже дістають різними питаннями. Тепер весь факультет знає про мій феномен! Подумати тільки! Мирослав хвилину задумався, мовчки задивившись на зелене листя, що шаруділо під час вітру. – Ну, що я тобі можу сказати? Що сталося, то вже не змінити. Треба це забути і йти далі. Оскільки, я не в твоїй шкурі, то мені, звісно, важко це зрозуміти. Але ти дівчина сильна і мені здається, що ти переживеш цю незгоду. На жаль, всі обдаровані люди страждають частіше, ніж прості смертні. Це – факт. – Але чому так? – Не знаю. Мабуть за свій дар вони мають заплатити певну ціну і дуже часто ця ціна буває занадто висока. Іноді, ціна – це власне життя. – Це жахливо, – з нотками екзистенції в голосі мовила Софія. – По-перше, я не просила ніякого дару, а, по-друге, я не можу його правильно використати, щоб допомогти людям. Виходить, що моє життя створене на майбутнє без мого дозволу. – Кожна людина сама планує і влаштовує життя. Інше питання, що є речі в житті, які так чи інакше впливають на нас і від цього нікуди не дітися. Дівчина на нього трохи нервово подивилася, перш ніж поставити питання. Питання банальне, але водночас дуже важливе для неї. – Але який тоді сенс в цій телепатії та пророцтві майбутнього? Ти мені можеш це пояснити? Мирослав на неї уважно подивився. – Спробую пояснити, але знову ж таки, це буде моя суб’єктивна інтерпретація. Мені здається, що це може бути твоє призвання в житті. Цей твій феномен може допомагати іншим людям. Наприклад, заздалегідь прочитати погані наміри людини, перш ніж вона наважиться скоїти злий вчинок. І цим, до речі, можна не погано собі заробляти на життя. Питання в іншому: чи потрібно це тобі? – Ні. Мені вже все набридло і я хочу нормального людського життя. Я не хочу відчувати себе месією. Я просто не готова приймати такі відповідальні рішення. – Але ти вже приймаєш ці рішення. Ти вже робиш певний вибір і несеш за це відповідальність. Ти вже існуєш в цьому світі і щось робиш для покращення свого життя. Софія трохи задумалася над його словами. – Як цікаво! Виходить, із-за своїх паранормальних здібностей, людина повинна страждати? – На жаль, це так. Правда в тому, що кожен страждає рівно стільки, скільки він сам цього хоче. – Може воно так і є, – не здавалася Софія, – але якщо я мріяла не про таке життя? Якщо я бачила сенс життя в іншому? В банальному щасті із сімейним життям. Може я не хочу якихось замріяних недосяжних висот, до яких можна і не дійти ніколи. – Досконалість цього світу полягає в тому, що кожен бачить по-своєму сенс життя і кожен намагається досягти власних цілей. Як правило, більшість людей, не стають тими, ким вони хочуть стати насправді, а стають тими, ким вони повинні бути за якимись принципами, стереотипами і шаблонами, навіяними іншими людьми. В цьому, на жаль, полягає гірка істина нашого життя. Дев’яносто п’ять відсотків інертної сірої маси живуть як всі і тільки п’ять процентів людей бачать світ по-іншому і вони можуть дещо змінити цей світ, а головне, вони можуть повністю змінити власне життя так, як самі цього забажають. Дивись, в сучасному світі є доступ абсолютно до любої інформації через Інтернет, радіо, телебачення, книжки, спілкування з іншими людьми. Точка зору однієї людини – це сукупність точок зору інших людей, що безпосередньо впливають на цю людину через призму її власного світогляду. Більшість людей, не знають що робити з своїм життям, бо вибір тут величезний. Просто колосальний! Можна вживати наркотики, курити, бухати, трахатися, ганятися за мільйонами, працювати, байдикувати, мандрувати світами, пізнавати життя за допомогою медитації і трансу, та багато іншого… Вибір власного життя безмежний, і що людина обере то її проблема. Більшість людей топчеться на місці і намагаються пізнати цей світ за допомогою психотропних речовин. Але це – хибний шлях. Він не приведе до пізнання істини життя. Все, що ми знаємо про це життя – це все одно, що ми нічого не знаємо. Будь-яка точка зору суб’єктивна, і об’єктивності, якщо ми говоримо про існування Всесвіту, не може бути місця. Наші знання про цей світ, тільки шкодять нам не даючи змогу реально усвідомити Всесвіт. Відмовитися від цих знань і спробувати пізнавати цей світ заново з іншої інтерпретації – це перший крок для виходу із загіпнотизованого натовпу, який сліпо топчеться на місці і вірить всьому, що сам бачить, і розуміє. А що цей натовп розуміє, він і сам не розуміє. Ось який парадокс. Все, що з тобою відбувалося чи буде відбуватися зараз не має значення. – Поясни мені, як це розуміти, що все, що відбувалося з нами, немає значення? Я – існую, отже, це має значення. – Ще Декарт казав «Я мислю, отже, я існую». А Мао Цзедун вважав, що думки – первинна структура, а матерія – вторинна. Отже, роби висновки сама. Тепер стосовно Тут і Зараз. Це називається принципом Дао. Треба знаходитися в потоці в цьому часово-просторовому континууму, тобто, має значення, що ти робиш тут і просто зараз, а все інше маячня. Без особливих зусиль можна рухатися вперед, знаходячись в потоці. Тому хто живе минулим чи мріє про майбутнє, не отримує насолоди від теперішнього життя. Минуле, вже пройшло, а таке очікуване майбутнє може і не наступити. Тому важливо те, що саме зараз з тобою відбувається. Пам’ятай, що кожна мить – це ще одна унікальна можливість змінити своє життя. І таких можливостей в житті безліч, і далеко не кожний ними, на жаль, користується. Софія вражено слухала його філософські роздуми, зачарована і загіпнотизована його геніальними, і водночас простими висновками. Такий досвідчений, розумний, начитаний, наче сторічний мудрець, який пізнав життя в абсолютно всіх аспектах його існування, Мирослав їй подобався ще більше. І тільки тепер Софія зрозуміла, що, можливо, сенс життя в коханні, а не в якихось далеких недосяжних мріях, за якими можна все життя ганятися, а так їх і не зловити. Тоді навіщо витрачати час на ці абстрактні балачки? – Миросю? – Що? – Я знаю, в чому сенс життя, – дівчина витримала тріумфальну паузу. – Сенс життя полягає в коханні. Перш ніж хлопець встиг щось відповісти, Софія обійняла його руками за шию і йому не залишалося нічого іншого як поцілувати її в солодкі вуста, що з радістю відкрилися для нього, як відкривається квітка, коли на неї яскраво світить сонце. – Ти мені дуже подобаєшся, – ніжно прошепотів Мирослав дівчині у вухо. – Тепер я вже точно збагнув квінтесенцію життя, завдяки тобі. Ти просто молодець! Софія тихо на нього дивилася, відчуваючи поруч інтимну атмосферу, що розпалювало її серце ще більше. А час пролітав стрімко, як птах не зупиняючись і не зволікаючи на двох закоханих.
Последние комментарии
12 часов 12 минут назад
12 часов 29 минут назад
12 часов 41 минут назад
12 часов 47 минут назад
15 часов 18 минут назад
15 часов 22 минут назад