Думи мої, думи мої... [Остап Вишня] (fb2) читать постранично

«Думи мої, думи мої...»

26 грудня, 48. Отак сидиш і думаєш... Гумор... Сатира... Наш замічательний народ.

Од його ми народ дотепний. Веселий. Мудрий. Я бачу свій народ, як він, ухмиляючись в

уса, дивиться на тебе лукавими своїми очима і «зничтожає» тебе.

...Як я люблю цей народ, коли він мене «зничтожає» своєю мудрістю, своїм

дотепом, своїм неперевершеним «своїм»...

І я його розумію, і він мене розуміє, і він знає... що люблю ж я його, як сонце, як

повітря, а він, народ, стоїть, підморгує, усміхається...

Та будь же ти тричі щасливий!

Яке щастя дивитись одкрито в очі свого народу!

Тільки він, тільки народ!..

Згадайте всю трагедію нашого (а може, хоч трішки, — й мого!) народу, — тільки

правда, тільки правда, тільки правда! — на чолі нашого народу.

І він, великомилостивий, завжди творив свою історію тільки по правді.

Хмельницький?

Ай, мамо моя! Та народ привів Богдана до того, що він булавою вказав на Москву!

Тільки — народ!

Слава Богданові, що він зрозумів волю народу...

А скільки єсть дурників, що цього не розуміють.

Думаєш і думаєш...

Спідниці, безрукавки, кереї, сині штани (не сині, а взагалі широкі!) — хіба я їх не

люблю?

Люблю і любитиму!

Хоча б за те, що вони, оті широ-о-о-окі штани, викликали в мене широ-о-о-окий сміх!

Ой широкі штани!

Діти мої! Та зрозумійте, що зняти ті штани ніжно, хороше, не ображаючи хазяїна тих

штанів, — це мистецтво.

Заставте його самого посміхнутися з тих штанів, — не здирайте грубо їх, як це

роблять декотрі із тих, которі «знають» український народ.

Народ уже вискочив із широких штанів, сам вискочив, сів на трактора, на комбайна, сів біля домен, мартенів і т. ін.

А NN страшно здивовані! Ах! Ах! І описують те, що народ уже усвоїв, що для нього

це будні... Як жнива, як косовиця, як молотьба!

А ми — ах! ах!

Ах! Ах! — це для нас, а не для народу.

І стріха, і «ставок, і млинок, і вишневенький садок» — все це відійшло, все це —

колись, та — трясця його матері! — не тикайте цим народові у вічі, він сам знає, куди йому

цей садок, цю стріху притулити!

Коли різні NN будуть командувати народними стріхами, сама стріха повстане й

скаже: «Одійди, — не було б стріхи, не було б тебе! Ти з мене, із стріхи, мене

заперечуючи, гроші заробляєш...»

Народ знає партію... А партія знає, коли стріху замінити на щось інше... Але партія

ніколи із стріхи не кепкувала...

27 грудня. А дехто ходить у славі, вскочив у ту славу, як сірко в дерть, — вона вже

сама з його осипається, а він хапає її й тулить до себе, проріхи затуляє... Обсиплеться...

Нічого не зробиш!

Нічого!

Був у Полтаві. Святкували 150-ліття «Енеїди». Як полтавчани люблять

Котляревського, як пишаються з того, що він їхній, полтавський!

Дивна річ — безсмертя! Не знаю, чим пояснити молодість творчості Котляревського!

Яка ясність! Така вже прозорість, що аж ахаєш! Було багато «Енеїд» — і в руській, і в

німецькій, і у французькій літературі. І всі померли! А «Енеїда» Котляревського живе, квітне і 150 літ дає свіжий аромат! В чім річ?

І як приємно, коли полтавський «лорд-мер» квітне.

Розпочинає мітинг, і я бачу, як він радіє, що йому припало щастя — одкрити мітинг

150-ліття «Енеїди». Я не знаю, хто він, робітник чи селянин, — я бачу в його очах радість.

А він же ж, він же ж народ! Цього ви від нього не одберете! Ні! Він хоче, щоб усі

радувались, як радується він! Котляревський — наш, полтавчанин! А я — голова міста

Полтави! Все було в Полтаві: і Петро І, і Котляревський, і Короленко, — і от він, він

наслідник, спадкоємець всієї слави полтавської, всієї історії (аж страшно!) — і він бере це

все «как должноє», бо він — народ! Він — молодий, веселий, «искрящийся», бо він —

народ! Слава народові, що так уміє оберігати славу, традиції, все!

Яке благородство!

Дивився я, стара вже людина, і думав: та хіба ж можна вмерти? Ніколи!

Я не знаю, чи в нас, у письменників, обраних, вибраних, інженерів людських душ, —

невже серед нас можуть бути люди, байдужі до таких явищ?

Заприсягаюсь, що вони не письменники! Вони можуть писати книги, видавати

романи, але... це не те!

Треба любити, треба підтримувати їх, треба знаходити їх.

І любити!

Любити, між іншим, — це дуже тяжка робота!

Дай боже, щоб