Історія Слобідської України [Дмитро Багалiй] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
ДМИТРО БАГАЛІЙ. Історія Слобідської України
СЛАВНИХ ПРАДІДІВ ВЕЛИКИХ…»
Назва цієї книжки буде зрозумілою, очевидно, не для всіх жителів сучасних Харківської, Сумської, суміжних з ними територій Бєлгородської, Воронезької, Донецької, Луганської та Курської областей. Адже політична і економічна окремішність і цілісність цієї колись єдиної території, як і сама її назва, давно відійшли у минуле. Але треба пам'ятати, що корені сучасності сягають у глибоке минуле, тому в часи реформ, прискорення ритму життя, пошуків його нової якості в суспільстві, як правило, пробуджується масовий інтерес до «вічних» питань: «Хто ми? Звідки? Куди йдемо?» Для сучасного українського читача відповіді на ці питання набувають нині особливої гостроти. Ця книга може допомогти йому. Слобожанщина — один з кількох регіонів України, що утворився на роздоріжжі Дикого степу між непевними політичними кордонами трьох держав- Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства протягом XVII–XVIII ст. Довгий час проміжне становище між лісом і степом, осілою і кочовою людністю, на перехрестях старовинних трактів, відкритих як для торгівлі, дипломатії, так і для страхітливих, спустошливих розбоїв, робили цей край зоною інтенсивних контактів і взаємовпливів різних цивілізацій і культур. Приблизно з XVII ст. визначальними для історичної долі краю стали взаємовідносини між українською та російською культурами в широкому розумінні цього слова. В ході своєрідної Реконкісти українці та росіяни спільними зусиллями заселили і відвоювали територію Слобожанщини в жорстокій боротьбі з сусідніми державами. Утворена ними духовна і матеріальна культура увібрала в себе найрізноманітніші прояви обох культурно-національних стихій. Символи історичного буття на цій території — оспівана в художній літературі і мистецтві чудова природа, геній Г. С. Сковороди, блискуче сузір'я викладачів і вихованців Харківського університету — однаково дорогі і зрозумілі серцю українця і росіянина. Занепад або зникнення будь-якої з цих культур мали б фатальні наслідки для іншої. Дослідження історичного минулого краю налічує майже 200-літніо традицію. Воно гідно представлено іменами І. І. та Г. Ф. Квіток, І. І. Срезневського, О. Філарета, П. Головінського, А. С. Лебедева, Є. О. Альбовського, В. Я. Да-нилевського та багатьох інших. Але своє найповніше і найяскравіше втілення історичне краєзнавство Слобожанщини знайшло в творчості видатного українського історика, академіка АН УРСР, відомого громадського діяча Дмитра Івановича Багалія (1857–1932). Наукова спадщина Д. І. Багалія включає близько 350 публікацій, в тому числі підручників, монографій, археографічних видань і статей з історії України і Росії. Але центральне місце серед них посідають дослідження з історії Слобідської України. Слави літописця Слобожанщини історик зажив ще за свого життя. Його фундаментальні монографії і збірки документів, присвячені історії залюднення, соціально-економічного і культурного розвитку краю, творчості Г. С. Сковороди, історії міста Харкова і Харківського університету одразу ввійшли в широкий науковий і культурний обіг і привернули до себе увагу найвидатніших діячів вітчизняної культури: Л. М. Толстого, І. Я. Франка, В. І. Вернадського, І. Ю. Репіна. В них відбилися характерні риси світогляду і творчої манери дослідника, винесені з школи його учителя, видатного українського історика В. Б. Антоновича. Як історика, Д. І. Багалія відзначає, в першу чергу, інтерес до історії окремих областей — регіонів країни і в цьому зв'язку — питань археології, історичної географії та демографії, етнографії. Позитивістська методологія, якої дотримувався вчений, а також відсутність справжньої свободи наукового пошуку в загальній політичній атмосфері тогочасної Росії зумовили нехіть Д. І. Багалія до методологічних штудій і теоретичних узагальнень, прагнення сховати власну думку за нагромадженням документального, в першу чергу архівного матеріалу. Незважаючи на це, тематика, загальний характер наукових досліджень Д. І. Багалія завжди були актуальними для свого часу. Вони позначені рисами історичного оптимізму, вірою автора в торжество людського генія, прогресивний розвиток і неухильне вдосконалення людського суспільства. Д. І. Багалій завжди підкреслював ефективність громадської ініціативи і самоврядування, представницьких органів управління, відстоював необхідність правових відносин і рівності всіх громадян перед законом. Цими ж ідеями живилася і широка громадсько-політична діяльність Д. І. Багалія, нерозривно зв'язана з науковою; їх взаємовплив і взаємопроникнення. Д. І. Багалій належав до тієї славної плеяди діячів вітчизняної культури XIX — початку XX ст., натхненних ідеями демократичних реформ, прогресу, народної просвіти, зусиллями яких велетенська імперія, всупереч волі її «пастирів», піднімалась до вищих форм економічного, культурного і політичного життя. Цій меті була підпорядкована активна діяльність історика в громадських культурно-освітніх установах Харкова: історико-філологіч-ному товаристві, товаристві грамотності, громадській бібліотеці, на посадах виборного ректора Харківського університету і міського голови. Працюючи майже все життя в Харкові, піклуючись про розвиток провінції, Д. І. Багалій в той же час не був фігурою суто місцевого масштабу. На початку XX ст. він став одним з провідних українських істориків, засновником і авторитетним керівником школи дослідників історії Слобідської і Лівобережної України в Харкові. В свою чергу, активна громадська діяльність ученого зробила його помітною фігурою в рядах ліберальної наукової інтелігенції, лідером академічної групи в Державній раді 1906 і 1912–1914 рр., де він був чи не єдиним виборним представником від провінційних російських університетів. Цікаво було б порівняти наукову і громадську діяльність Д. І. Багалія і його молодшого сучасника, теж учня В. Б. Антоновича, — М. С. Грушев-ського. Звичайно, не місце і не час робити це в короткій передмові, але, на нашу думку, подібний короткий відступ може допомогти читачеві краще зрозуміти особливості світогляду Д. І. Багалія, його місце в українській історіографії, а також шляхи розвитку самої історичної науки на Україні. М. С. Грушевський, діючи довгий час в своєрідних, відмінних від російських політичних умовах Австро-Угорщини, на грунті культурних і історичних традицій Західної України, представляв зовсім інший напрямок національної історичної науки і громадсько-політичної думки. Якщо Д. І. Багалій вивчав історію окремих областей-регіонів України, очевидно, поділяючи думку керівників Старої Київської громади про передчасність створення узагальнюючих праць з історії українського народу в межах всієї його етнічної території, то М. С. Грушевський, як відомо, орієнтувався саме на них. В зв'язку з цим стрижнем праць Д. І. Багалія було географічне начало, а М. С. Грушевського — національне. В той час як наукова і громадська діяльність Д. І. Багалія проходила в основному під гаслами аполітичного культурництва, у М. С. Грушевського вона була відверто політизована. Наскільки Д. І. Багалій уникав методологічних пошуків і узагальнень, настільки ж М. С. Грушевський виходив з необхідності утворення історико-філософського підґрунтя для вивчення історичного процесу. Не можна не помітити також, що в той час як Д. І. Багалій вивчав історію України в тісному зв'язку з Росією і закликав до українсько-російського єднання, М. С. Грушевський розглядав минуле і майбутнє українського народу з позицій «відрубності» і дотримувався західноєвропейської орієнтації. На нашу думку, численні розбіжності в діяльності обох дослідників відбивали не тільки їх особисті риси і уподобання, умови наукової і громадської творчості, а й різні етапи формування і розвитку української нації — мовно-культурницький і політичний. Наприкінці 20-х років особисті відносини між Д. І. Багалієм і М. С. Грушевський, які ніколи не були теплими, загострилися ще більше. Але в загальному контексті розвитку власне української історичної науки творча діяльність як Д. І. Багалія, так і М. С. Грушевського, свідчила про поступовий розвиток української історіографії кінця XIX — початку XX ст.* * *
«Історія Слобідської України» — один з кращих творів у науковому доробку Д. І. Багалія, квінтесенція його багаторічних розвідок з історії краю. На сьогодні це єдина цілісна робота з історії Слобожанщини, що охоплює період з моменту його заселення приблизно до початку XX ст. і включає в себе важливі проблеми історичної географії і етнографії краю, його соціально-економічного і політичного розвитку, історію духовної і матеріальної культури, побуту населення, тощо. Водночас це одна з перших в українській історіографії науково-популярних книжок, що відігравала роль підручника позашкільної освіти і самоосвіти для масового читача. Написана простою і зрозумілою українською мовою з деякими діалектними особливостями, характерними для Слобожанщини, насичена фольклорно-етнографічним і ілюстративним матеріалом, «Історія Слобідської України» для багатьох стала також першим посібником з української мови і українознавства в цілому. Цікаво відзначити також, що це перша крупна робота самого Д. І. Багалія, написана українською мовою, якою відтоді починають друкуватися майже всі його наукові твори. «Історія Слобідської України» є цікавою пам'яткою нового етапу розвитку української немарксистської історіографії, що настав після повалення царизму. На жаль, нам поки що мало відомо про особливості історіографії історії України тих часів. Це стосується політичних і науково-організаційних умов її існування, боротьби різних течій і напрямків, переважаючої тематики і її зв'язку з суспільно-політичною кон'юнктурою, обставин творчості її представників. Заіржавіли за півсторіччя двері «спецхранів», одкри-ваючись з великим зусиллям і рипінням, лише починають випускати з-під арешту імена і твори інтелектуалів, які роздумували над проблемами. що так хвилюють наше суспільство сьогодні. Знайомство з їх доробком розширює горизонти світогляду, допомагає знайти кінці і зав'язати вузликом вже вкотре обірвану нитку вітчизняної культурно-історичної традиції. «Історії Слобідської України» Д. І. Багалія в цьому відношенні пощастило набагато більше, ніж іншим творам. Вона ніколи не приховувалась від читача. її частенько згадували в загальних і спеціальних наукових виданнях, навіть видавали за досягнення радянської історичної науки періоду її становлення, коли, мовляв, не всім ще було дано піднятись до марксизму. Якщо ж ця книга і стала нині бібліографічною рідкістю, то перш за все через свою популярність у масового читача. Вивчення обставин написання цієї роботи переносить нас в бурхливу атмосферу революційних подій і сподівань 1917 р., швидкої політизації українського національно-визвольного руху, його виходу на рубежі державності, що змушувало широкі верстви населення, ведучі політичні партії і організації окреслити своє ставлення до проблеми національного самовизначення. Це були часи різкого зростання громадського попиту на українознавчу і україномовну літературу, завоювання останньою масового читача. Не випадково відомий історик України, росіянка за походженням і мовою, О. Я. Єфіменко відзначала в 1918 р. в «Письмах из хутора», що «… украино-ведение есть в данный момент неотложная острая потребность, настоящий духовный голод украинской жизни». В ходу були видання, присвячені національному питанню, проблемам взаємовідносин центру і областей, злободенна публіцистика, словники і самовчителі української мови та ін. Обставини життя вимагали задовольнити пекучу потребу людей в початкових знаннях, яких не давала стара освіта. Поважні учені — історики, філософи, економісти, філологи і соціологи, відклавши на деякий час фундаментальні дослідження, ставали популяризаторами, публіцистами і політиками, орієнтуючись передусім на масову аудиторію. Д. І. Багалій не був винятком. Зустрівши звістку про Лютневу революцію на посаді міського голови Харкова, він гаряче вітав повалення самодержавства і взяв активну участь у виборах в нові органи міського самоврядування. Вперше за свою довгу і вдалу громадсько-політичну і наукову кар'єру вчений виступив під прапорами українських ліберальних політичних партій. Зокрема, його кандидатура в члени органів міського самоврядування була висунута Українським демократичним блоком, створеним харківською українською інтелігенцією під егідою Української партії соціалістів-феде-ралістів. Одночасно з Д. І. Багалієм по цьому ж списку балотувався відомий український письменник, драматург, музикант Г. М. Хоткевич. Розквіт політичної свободи в країні після повалення самодержавства давав можливість для створення українських шкіл і гімназій, різноманітних курсів для підготовки національних кадрів. Зокрема, в Харкові під тиском громадськості восени 1917 р. міська дума прийняла рішення про відкриття у місті кількох українських гімназій, в зв'язку з чим при місцевому комерційному інституті відкрилися постійно діючі курси з українознавства для вчителів. Окремі дисципліни там викладали, між іншим, Д. І. Багалій, Г. М. Хоткевич, М. Ф. Сумцов, В. О. Барвінський. Видання масової літератури з різних галузей знань для широкого читацького загалу українською і російською мовами взяло на себе видавництво Харківського кредитного союзу кооперативів «Союз», залучивши до цієї благородної роботи кращих фахівців. Так, серію книжок культурно-історичної бібліотеки редагував Д. І. Багалій; бібліотеки природознавства — проф. В. І. Талієв, сільськогосподарської — проф. А. Н. Челінцев. В цьому видавництві друкувалися українською мовою також твори для дітей, підручники, хрестоматії, посібники і словники. Першою з книжок в серії культурно-історичної бібліотеки була видана «Історія Слобідської України», написана Д. І. Багаліем на спеціальне замовлення видавництва. На жаль, і досі не знайдено рукопису твору, що утруднює визначення часу його написання. Деякі вказівки на це знаходимо в тексті книжки. Так, в розділі І Д. І. Багалій натякає, що фактичні дані в історії Слобожанщини можуть мати і практичний інтерес для вирішення «… питання про з'єднання Слобідської України з Україною взагалі, про територіальну автономію України або про вибори в установчі українські збори…» Як відомо, вибори в Українські установчі збори намічалося провести в кінці грудня 1917 р. — отож процитовані рядки не могли бути написані пізніше цього часу. На можливий час написання роботи вказує і назва останнього розділу роботи — «Харків яко українське місто». Відомо, що лекцією під такою назвою влітку 1917 р. Д. І. Багалій відкрив курси українознавства у Харківському комерційному інституті. Цілком імовірним буде припущення про зв'язок між названою лекцією і відповідним розділом книги. Нарешті, перші рецензії на «Історію Слобідської України» з'явилися в українській пресі вже в липні 1918 р. Таким чином, припускаємо, що текст монографії писався Д. І. Багаліем протягом 1917 р., точніше — в його середині або другій половині, тобто в максимально стислі строки. Наслідки деякого поспіху відбилися, перш за все, в загальній редакції тексту: це, зокрема, стилістичні і граматичні хиби, друкарські помилки, нечіткість хронологічних рамок роботи, невитриманість наукової термінології, перевантаженість окремих сторінок фактичним матеріалом. Створюючи цю роботу, Д. І. Багалій переслідував виразну просвітницьку мету. ««Історію Слобідської України» — підкреслював він, — треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слобідсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кров'ю обороняв цю країну од ворогів». Учений прагнув показати історичні корені і традиції одного з найбільш русифікованих в силу цілої низки історичних обставин регіонів України, його органічну належність до українського етнічного і культурного-тіла. Це було тим більш необхідним, що спроби харківської української і частини російської інтелігенції розширити сферу вжитку української мови і культури, створити необхідні для цього економічні, соціальні і правові гарантії зустрічалися з різними формами протидії з боку шовіністично настроєної або байдужої до подібних проблем більшості. Можливо, цим пояснюються незвична для творів Д. І. Багалія полемічна загостреність окремих місць роботи (приміром, назва розділу 13 — «Харків яко українське місто», напевне, звучала незвично для вуха харків'янина), розсипані по всьому тексту твору заклики вивчати, знати і поважати українську культуру і мову. Гаряче відстоюючи необхідність розвитку культури рідного народу як неодмінну передумову його прогресу, Д. І. Багалій ніколи не опускався до вузького націоналізму. В усіх своїх роботах він підкреслював історичну закономірність тісних українсько-російських взаємин. Це знайшло своє відображення і в «Історії Слобідської України». Як об'єктивний історик, Д. І. Багалій краще, ніж будь-хто, розумів, що «… з усіх українських земель Слобідська Україна була найтісніше і найщільніше зв'язана з Москвою, в її устрої й культурі ми бачимо і українську, і російську стихію, що існували поруч одна з одною на її території». Надзвичайно актуально звучать сьогодні ці, написані більше ніж 70 років тому, слова. В основу роботи покладено загальноісторичну концепцію, якої дотримувався Д. І. Багалій в дожовтневий період своєї творчості: невпинного прогресу, розвитку цивілізації від простих до більш складних і витончених форм, від воєнного суспільства до цивільно-правового, тощо. В центрі уваги автора — народ, особливо його широкі верстви, на боці яких знаходяться всі симпатії дослідника. З великим співчуттям до простих людей змальовує Д. І. Багалій поневіряння переселенців на їх нелегкому шляху до нової батьківщини, тривожне, сповнене смертельної небезпеки життя на степовому кордоні, нескінченні утиски, побори і повинності з боку держави і панства, якими супроводжувалося поступове закріпачення селян і козаків. З точки зору народу розглядає вчений і значні політичні події в історії Росії і України XVII–XVIII ст., залучаючи для цього значний фольклорний матеріал. Загалом «Історія Слобідської України» набагато яскравіше, ніж попередні роботи Д. І. Багалія, відбиває народницькі елементи його світогляду. Структура роботи своєрідна. «Історія Слобідської України» складається з окремих розділів-нарисів, приблизно однакових за обсягом, але не завжди рівноцінних за широтою проблематики. Більшість цих нарисів висвітлюють різнопланові питання історичної географії (1), заселення (2), економічного розвитку краю (7, 8), побуту (9), релігійного життя (10) і освіти (11), в той час як інші торкаються більш конкретних проблем: скажімо, розділ 6 («Вибори до Катерининської комісії для укладання нового «Уложения» і накази слобожанських представників») або 12 («Український філософ Григорій Савич Сковорода»). Вище ми вже зазначали, що «Історія Слобідської України» — немовби квінтесенція попередніх багаторічних досліджень Д. І. Багалія з історії краю. Але водночас вона була новим кроком уперед в цьому ж напрямку. Так, враховуючи потреби часу, історик додав до своєї роботи нові розділи, які потребували самостійного дослідження, але звучали напрочуд актуально в умовах політичного життя 1917 р. на Україні: розділ 4 торкався автономії Слобожанщини в складі Росії, розділ 5 був присвячений соціально-класовій структурі, взаємовідносинам між різними класами-ста-нами в слобідсько-українському суспільстві, розділ 8 — землеволодінню, розділ 9 — культурі і побуту українського населення краю. Незважаючи на те що в цілому хронологічний принцип розподілу матеріалу в книзі, як правило, підкоряється проблемно-тематичному, структура дослідження вдало відбиває не тільки історичні погляди Д. І. Багалія, а й основні етапи історичного шляху Слобожанщини і дає досить повне уявлення про її освоєння, соціально-економічний і культурний розвиток по мірі входження цієї території у відповідні державно-правові структури і норми буття Російської імперії. Разом з тим помітною прогалиною нині виглядає відсутність спеціальних розділів про археологічне минуле краю, воєнну історію Слобідських полків, класову боротьбу. Основну наукову літературу до висвітлення цих проблем ми подамо в коментарях. Слід вказати і ще на одну характерну рису «Історії Слобідської України» — документалізм. Книга написана на широкому і достовірному фактичному матеріалі, який Д. І. Багалій, вірний принципові «Хай джерела говорять самі за себе», щедрою рукою вводив в текст праці. Це стало надійною гарантією об'єктивності монографії, багатства її змісту — риси, які особливо цінує наш перенасичений ідеологізованою продукцією читач. В той же час широке введення в науковий обіг документального архівного матеріалу, нерідко в його оригінальному вигляді, дещо утруднює сприйняття змісту непідготовленою до цього людиною. Закінчуючи коротку передмову, буде доцільно сказати кілька слів про долю наукової спадщини Д. І. Багалія. Його роботи перевидавалися ще за життя історика, що свідчило про їх популярність. В 1927 р., коли радянська громадськість урочисто відзначала 70-річний ювілей Д. І. Багалія, Рада Народних Комісарів УРСР прийняла спеціальну постанову про видання зібрання творів вченого, куди мали увійти всі його основні роботи з історії Слобідської, Лівобережної і Південної України, а також автобіографія, написана у вигляді спогадів. Декілька праць Д. І. Багалій встиг майже повністю підготувати до друку. Але кінець 20-х — початок 30-х років були не найкращим часом для подібних заходів. В умовах закріпачення суспільного життя тезою про «загострення класової боротьби по мірі просування нашої країни до соціалізму» до загального і дещо абстрактного ярлика «буржуазна» по відношенню до творчості Д. І. Багалія офіційна ідеологічна машина дуже скоро додала ще й «вульгарно-матеріалістична», а пізніше — навіть «буржуазно-націоналістична». Врешті-решт, це стало підставою для того, щоб деякі роботи радянського періоду (зокрема, про Г. С. Сковороду), а також мемуари історика, матеріали святкування його ювілею в 1927 р. надовго осіли в «спецхрані». Питання про перевидання історичних досліджень Д. І. Багалія неодноразово піднімалося науковою громадськістю СРСР, починаючи з 60-х років. Але тільки зараз воно перейшло на реальний грунт. Сподіваємося, що це тільки початок. В. В. Кравченко, кандидат історичних наукПЕРЕДМОВА
Нарід завжди творить свою історію і державний устрій і його національні форми. І про се треба добре пам'ятати, бо усяка інша ненародня історія буде однобока. Щодо історії України, то вона у основі своїй завжди була народ-ньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народа у московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце зайняло складання Московської держави, котре утворювали більш усього московські царі, а український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави і своїх царів і боровся з польською державою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле море своєї крові. Раніше українські історики особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо їх творив нарід під проводом своїх проводарів — гетьманів, кошових отаманів і т. п. Але вже українські історики 60-х років, як Вл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали на інший шлях: вони викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду під сим же прапором, бо почав розробляти історію українського народа з 1882 року і більш усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-укра-їнського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів. Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, творив історію, а тепер захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя, свою волю. Історія Слободської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомості український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомість починається з того, що найближче до нього — з свідомості про те, що творили його діди та прадіди, — з історії Слобожанщини. І хай ся історія буде справжньою історією народа — його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу — усіх його колишніх станів: і козацтва, і його старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям. У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми бачимо велику прихильність до їх місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб іще з нижчої школи починалася знайомість учнів перш усього з тим, що вони бачуть біля і навкруги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то й шануватимуть, й цінуватимуть, і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже корисне і для науки, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам'ятки нашої старовини. Повинні і ми свою місцеву історію ввести у програми нижчої народньої школи, у програми шкіл для дорослих і задля позашкільної просвіти. Д. БагалійРОЗДІЛ 1. ГЕОГРАФІЧНИЙ НАРИС СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ І ПОЧАТОК її ЗАСЕЛЕННЯ
Дике поле — Слободська Україна, її поверх і взгір'я. Річки і їх вплив на заселення. Степ і ліс-їх вплив на заселення. Природні багацтва Слободської України. Татарські броди та перелази. Шляхи. Новоросійський степ. Московське заселення України. Українські переселенці з Польщі у XVI і першій половині XVII ст.Дике поле — Слободська Україна, її поверх і взгір'я. Слободська Україна — се одна з частин нашого рідного краю України. Цікаво, що наш Харківський український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну, або, як він казав, Малоросію, своєю матір'ю, а Слободську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив сей край, як пояснює його біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню автономного строю Гетьманщини і Слободської України, назвисько «Україна» належало власне до Слободської України. І справді, ся країна більш, ніж остатні частини української землі, повинна була так прозиватися в територіяльнім значінню сього слова, бо се була «україна», цебто окраїна, русько-української землі. Колись руський літописець називав україною Руських земель погря-ниччя Переяславської землі з половецькими степами»; і там і тут відчуваємо, окрім етнографічного, і географічне значіння сього слова. Для кожного мешканця дніпровського Правобережжя і навіть Лівобережжя тодішнє дике поле, котре потім заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше, у домонгольську добу, у XI–XIII ст. було заселено прадідами слобожан — древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоч було дідизною українців XVII ст., але далекою україною. Слободська Україна нині займає майже усю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і Воронезької губерній. Подивимося тепер, що се була за країна з географічного погляду. Се була площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір'я. Вища інших була північна частина Харківщини, а на південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська губернія найвища серед сусідніх Харківської і Воронезької, але й там є тільки стягові гори. По них ішов водорозділ Дніпровського і Донського водозборів, де лежав славетний в історії края Муравський шлях. А вже від сього водорозділу розходилися на захід ложбини з балками і ярами, де багато було річок і струменів. Воронезька губернія теж невисока і поділяється річкою Доном на дві частини — західну, більш високу, і східну — нижчу, де тільки праворучні береги річок трохи вищі, ніж уся низина навкруги. Усі три губернії не тільки не отділяються одна від другої якимись там межами, а навпаки зв'язуються одна з другою їх стяговими горами. Східня частина Воронежчини належить до Донського краю, з котрим її зв'язує Дін. Найбільш високим і забезпеченим від ворога місцем було правобережжя річок Дніпра і Дона; воно виявляло чудову природню красу. На Донцеві в теперішньому Ізюмському повітові були Святі гори, про котрі ми маємо звістки в дуже давніх пам'ятках нашого письменства; на них тепер красується Святогорський монастир. Скільки разів не був я у Святих горах, — і завсігди з великим почуттям дивився на величию панораму, котра одкривалася перед моїми очима з тих крейдяних скель, де збудована церква на такому, як здавалося, ненадійному грунті. З високого правого берега Донця відкривався широкий краєвид на донецьке лівобережжя, з його широкими, просторими ланами, лугами і лісами. І ясно стає тоді, якою природньою твердинею являлися Святі гори для руського народу проти татар, котрі володіли тоді Донецькими степами. Вже на початку XVI ст. російські вартові й станичники оповідали Герберштейну (посланцеві германського імператора)», що вони бачили у Святих горах якісь-то кам'яні статуї і фігури, се, певно, й були крейдяні скелі Святогір'я, а, може, ще й кам'яні баби, яких чимало залишилося по степах України ще і в наші часи. На Дону, там, де річка Тиха Сосна вливається в Дін, пишаються дивною красою Дивні гори, котрі описав митрополит Пимен у своїй подорожі до Царьгорода у XIV ст.: «Оттуда ж, — писав він, — приплыхомъ къ Тихой СоснЪ і видихомъ столбы каменны бЪлы дівно же й красно стоятъ рядомъ, яко стозі мали, б-влы ж і свътли зтэло надъ рекою Сосною». І тутечки, на сім чудовім місці, був заснований Дивногорський монастир, а в п'яти верстах од нього зосновався Шатрищегорський монастир на високій могилі Шатрище. Небагацько було в Слобожанщині, як ми бачили, гір, і через те її міста і навіть села будувалися на городищах, себто запустілих старо-древніх руських городах дотатарської доби, бо вони — сі городища — були як би природними кріпостями серед рівного степу, що простятся без кінця і краю. Річки і їх вплив на заселення. Річки Слобожанщини належать до Дніпровського й Донського водозборів; меншість — до першого, більшість — до другого. Тепер з тих річок жодна не судоходна, але колись було інакше: Сівер-ський Донець, Псьол, Ворскла і Оскол були судоходні, бо на дні їх знайдені якорі, а по Донцеві сплавлялося колись чимало байдаків з хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти їздили й на Дін. Од Чугуєва до козацького городка Донецьких Роздорів треба було їхати водою три тижня, а звідтіля до Озова ще чотири дні. їхати вверх, проти води, звісно, було трудніше й далеко довше. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли на байдаках до гирла сеї річки з усім припасом для будування міста Царе-борисова (в теперішньому Ізюмському повітові біля Святогорського монастиря). В царювання Івана Грозного славний козацький отаман Дмитро Вишневецький (козак Байда козацьких дум) побудував чайки і спустився на них у Дніпро, щоб плюндрувати кримські кочовища. Але з XVIII ст. слободсько-українські річки починають щороку міліти, бо ліси тоді зменшилися й порідшали і береги багатьох річок через те оголилися, річки замулю-валися мулом з ярів, балок та гребель і гаток, зложених для млинів, коли повінь зносила з них хмиз та багно. Вадило річкам і те, що вони текли у широких долинах, весною розливалися і затоплювали низину, а потім під спекою гарячого сонця висихали. Праві береги річок були, звичайно. покриті лісом, а ліві були низькі й лугові, а іноді піскуваті. Такі береги мали — Донець, Ворскла, Псьол, Мерла, Харків, Нежеголь і інші. Але є й такі річки, як, наприклад, Уди, Лопань, Мож, Корень, Короча, Мерехва, що мали ліси по обох своїх берегах. Були і зовсім степові річки без усякого лісу, як Вовча, Мокрий Бурлучек, Балаклія, Ізюмець. Який же вплив мали річки на заселення краю? Вони були звичайними шляхами для розселення людності. Дніпровські вітки — Псьол, Сула, Ворскла — зв'язували Слободську Україну з Лівобережною — Полтавщиною; р. Вир у Сумському повіті Харківщини вливається у р. Сейм, а той у Десну — головну річку Чернігівщини. Псьол і Ворскла починаються у Курщині, а головна річка краю Донець зв'язувала Курщину й Харківщину з Доном і Донським козацтвом. Вітки Донця, Оскола і Айдара наближаються до Воронезького краю. Дніпровські річки зближалися з донськими: вітка Ворскли — Мерчик — підходить до вітки Донця — Уд, а Ворскла — до Донця. Маленькі річки мали теж вплив на заселення 1 розселення перших поселенців країни. Як колись давньоруські слов'яне селилися понад річками, так саме і слобожане перш усього починали селитися там, де було більше води. Ось через що західні частини краю заселилися густіше й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок. Усі найважніші й найстаріші міста й слободи осажувалися на річках: Суми — на Пслі, Лебедин — на Оль-шані, Охтирка — на Охтирці, Вільний — на Ворсклі, Краснокутськ і Богоду-хів — на Мерлі, Золочів — на Удах, Валки — на Мжі, Харків — на Харкові і Лопані, Цареборисів — на Осколі, Вовчанськ — на Вовчій, Тор (Слов'янськ) — на Торці, Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир — на Донцеві. По маленьких річках ішло народне заселення. В річках гатили греблі й робили млини. Степ і ліс-їх вплив на заселення. Не дивно, що сі степи спокон віку вабили до себе таборища кочових гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів і татар. їм не треба було сталої оселі, не треба було обробляти землю й вести хліборобство: кочовник жив і годувався з кінських табунів, з овечих отар, а вони паслися майже цілісінький рік на степах; зимою він спускався на південь, а улітку підіймався на північ. Осілому на Україні поселенцеві нелегко було знайти колись половчанина, а потім татарина в його кочовищах: шукай, як то кажуть, вітра в полі. А татарин навпаки — раптом наїздив на села й хутори землероба, убивав і уводив у неволю селян — слобожан, грабував скотину і усе добро. Ось через що слобожане повинні були захищатися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев'яними огорожами, засіками і таке інше. Виходить, степ не був перепоною для розселення осілого люду, але разом з сим він не захищав його від татарина. Інше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але разом з тим й захищав осілого переселенця від ворожих нападів: на лісову слободу трудніше було неждано-негадано напасти і татаринові, бо йому треба було вільного, одвертого шляху, щоб пуститися навтікача, як прийдеться піймати облиз-ня. Лісу тоді було незмірно більше, ніж тепер. Я зібрав дуже багато звісток про ліси у Харківщині XVII і XVIII ст., по сих звістках можна було б навіть скомпонувати мапу (карту) лісів Слобожанщини за ті давні часи, на зразок звісної мапи Боплана. Ліси й поляни, наприклад, чергувалися по усьому побережжю Донця від Оскола до Змієва; по вітках Донця теж ішли густі ліси, іноді по обох берегах; усі ті ліси мали свої назвиська — Ізюмський ліс, Теплинський, Черкаський і т. п. Багато було лісів по річках Удах, Лопані, Харкову, Бабці і Тетлезі, Ворсклі, Пслу, Сулі, Мерлі. На мапі Боплана ми бачимо великий ліс по Ворсклі од верховини поза Охтирки до Мерли. Ліси, звичайно, простягалися по правому високому берегу річок, але часто бувало й так, що й по лівому тяглися теж ліси. Частіш усього зустрічалися вільха, ліщина, верболіз. За лісами починався степ. По ребрах і верховинах балок траплялися й окремі ліси — байраки. Природні багацтва Слободської України. З лісу слобожане робили собі лерев'яні кріпості навколо міста й замки у самому місті, будівлю і все. що потрібно було в хазяйстві; нищилося страшенно багато ліса також на буди, гути, бурти, вітряки, млини і винниці 20, котрі зараз почали будувати українські слобожане, як тільки одержали привілеї на усякі промисли. Більш усього переводилося лісу у винницях, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку. Натура щедро наділила Слобожанщину самородними здобутками — усякими дикими й садовими деревами: грушею, яблунею і кущами — терном, ліщиною, порічками, аґрусом, калиною, бузиною. Садки з пасіками були частенько першими оселями — хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, медведі, вовки, бабаки, тхорі, бобри, соболі, лисиці, куниці, борсуки-харсуни (Меіез іахиз), зайці, білки, виднихи, або видри, горностаї, лосі, вепрі, у степах — сайгаки і дикі коні. Дикого птаства теж було дуже багацько — куріпок, перепелів, хохітви (стрепетів), бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, соколів, кречетів, яструбів, куликів, вуток, журавлів, лебедів, орлів. Не дивно, що тоді розповсюджено було ловецтво. У річках була страшенна сила риби, найбільш усього у Дону, у Донцеві, Ворсклі, Пслу. Мінералів було обмаль — тільки солі було дуже багато, і її здобували на торських (по річці Тору), нині слов'янських, і маяцьких озерах. Ізюмська околиця Слобожанщини оселена була найголовніше тими переселенцями, котрих приваблювала отся сіль, яку потім чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували, окрім солі, ще й камінь для жорнів, крейду, котра йшла на хати-мазанки, гончарську глину, з котрої вироблявся усякий глиняний посуд. Отже для культурного життя, розвою і достатків ся країна була дуже здатна. Грунт був більш усього чорнозем, земля була невиорана, а цілина, вона родила й жито, й пшеницю, і усяку пашницю, огородину й садовину. У Чугуєві заведені були, окрім баштанів з кавунами й динями, навіть виноградники для московських царів. У широких безкраїх степах легко було розводити та розплоджувати табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди корів та телят. Клімат був тутечки несуворий — повітря весною, літом і восени тепле. Татарські броди та перелази. Все це вабило до себе людність, але після монголо-татарського нападу ся країна довго була вільна, гуляща, а звісно, як кажуть, де е гуляще місце — там і сідай. Ось таким гулящим місцем і були дикі степи; татари сюди частенько навідувалися й понадавали навіть свої татарські назвиська деяким перевозам — перелазам — на Донцеві, як ми бачимо це у «Книзі Великого Чертежа»21. Згодом Москва поставила тут своїх вартових і станичників, котрі дозором дозирали й пильнували степ, мали на йому свої варти й станиці, клали тамечки свої «пам'ятки», себто листи зі звістками про зустріч з татарами і про їх напади і заміри нападів на Україну; звістки про це вони одержували від татарських полонеників — бранців, або, як тоді казали, «язиків», бо вони повинні були розказати усе, що знали про свої напади. Відновлялася боротьба за степ між татари-ном-кочовником і осілим слов'янином-русічем, і багато сили стратила Русь, доки не посіла й не опанувала Дике поле. Татари добре знали шляхи у заселену Московщину і вибірали такі, щоб не треба було переправлятися через глибокі й широкі річки. А коли все ж таки траплялася їм на дорозі яка річка, то на ній знали вони свої осібні броди, або перелази, щоб, як кажуть, не спитавши броду, не сунутися в воду. «Книга Великого Чертежа» перелічує нам одинадцять таких бродів або перелазів — Каганський, Абаш-кин, Шебелинський, Ізюмський, Татарський і інші; окрім сіх було ще багато інших, котрі не мали назвиська. Були татарські перелази і на інших річках — на р. Сеймі, Коломаку, Вовчій, Мерчику, Торчі, Осколі; на Тихій Сосні було перелазів, на котрих зроблені були башти і палі (ощепени — надолби). Шляхи. Татарські шляхи в Україну простяглися по межиріччя. Славетний Муравський шлях простував по межиріччю Дніпрового й Донського водо-збірів од самого кримського Перекопу до Тули проміж верховин багатьох річок, але не пересікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхів'я Молошних Вод, проходив поміж верхів'ями Молошних і Кінських Вод, по р. Бику, ішов між р. Вовчими Водами і Торччю і далі по Харківщині і Курщині теж поміж річками Дніпровського і Донського водозбірів, потім по межиріччю водозбірів Дона й Оки до Тули; сім шляхом татари доходили колись до Тульської засіки. Він проходив по теперішній Таврійській, Катеринославській, Харківській, Курській і Орловській губерніям. Між річками Мжою і Коломаком, у теперішньому Валківському повітові, був глибокий яр — перекоп, котрий об'їхати було неможливо, бо з обох боків сюди підійшли ліси й болота. Тамечки з давніх давен стояли московські вартові. Як ми згадаємо, що Тула од Москви у 160 верстах, тоді й побачимо, як далеко заходили татари в Московщину у кінці XVI і в початку XVII ст. Від Муравського шляху відділялися Ізюмський й Калміуський — перший починався у самої верховини Орелі в Катеринославщині і ішов по Ізюмському й інших повітах Харківської губернії й знову єднався з Муравським на Курщині. Калміуський шлях одходив іще більше на схід і йшов од верховини Молошних Вод до міста Ливен (Орловської губернії), проходячи по Харківщині, Воронежчині й Курщині. Протоптали сей шлях, або, як казали тоді, сакму, татари в XVI ст. Окрім сих найголовніших було чимало інших татарських шляхів, наприклад, Бакаев шлях, так званий по татарському мурзі Бакаю, котрий ходив тим шляхом на Курський і Орловський край, коли не було ще городів Бєлгородської лінії. Були ще шлях Конча-ковський й інші менші. Се були немов теперішні степові дороги, котрі виводили на три биті великі шляхи. Окрім сих татарських шляхів, були ще й московські й українські: Старий Посольський, Новий Посольський, Ромодан, так званий по йменню боярина Ромодановського, вСумському повітові, Сагайдачний шлях, котрий нагадує нам славетного українського гетьмана Сагайдачного. Звідкіля взялося назвисько Муравського шляху? Воно татарське, бо у одному документі я знайшов прізвище татарина Муравського. Назвиська річок, городищ були почасти слов'яноруські: річки Уди, Лопань, Красная, городища Хорошево, Сіверське, Мохначево; почасти татарські: річки — Мож, Айдар, Балаклея, Ізюмець, городища Кукуєво, Торти-чово, Азацьке. І се від того, що ся країна з давніх давен була почасти слов'яноруська, почасти тюркська; се було погряниччя Русі й тюрків. Новоросійський степ. Справжній степ теперішньої Новоросії починався за Диким полем; у Слобожанщині ще лани широкополі чергувалися з лісом, а в степах новоросійських — в Катеринославщині, Херсонщині та Таврії — більше було площини, окрім тільки Донецьких стяговихгір та поодиноких могил; лісів за р. Самарою вже не було, замість лісів де-не-де траплялися байраки по балках з кущами терна та шелюги; усюди, куди не глянути оком, була тільки висока трава, як море безкрає, а ближче до моря — солонці. Можливо було проїхати десятки верст — і не знайти солодкої води. В пекуче сухе літо річки пересихали й починалася така суша, що усе засихало; тоді живий, зелений і веселий степ перевертався в жовту мерлу пустиню. Московське заселення України. Московська держава нешвидко, потроху посувала своє погряниччя на південь, хоч тамечки не було ніякої сусідньої держави, котра б володіла землею і мала б свій нарід і уряд. Але, як ми бачили, туди частенько навідувалися кримські татари, бо хоч самі жили у Криму, але орди їх мали свої таборища й кхоші з отарами у степах Новоросійських та без упину робили наїзди на московські украйни. Московський уряд для захисту своїх гряниць будував кріпості. У XVI ст. при Іванові IV південна гряниця Московської держави досягала тільки Чернігівщини; се була Сіверська Україна з містом Путивлем на чолі; то було Путивльське погряниччя з Литвою. При Федорі Іоани-чу, у кінці XVI ст., збудовані були Воронеж, Валуйки, Бєлгород, Курськ, Ливни — гряниця, як ми бачимо, посунулася на південь на так звану «польськую» (від слова «поле»), себто степову, украйну. Царь Борис Годунов збудував дуже далеко на півдні, на Донцеві, недалеко од Святих гір, місто Цареборисів (нині слобода Цареборисівка Ізюмського повіту Харківської губернії). Якось дивно, що так далеко в самій південній частині Слобожанщини, в котрій тоді не було ще жодного осілого міста, Борисові захтілося збудувати таке дальнє місто нібито для захисту од татарських наїздів. Мабуть, були у нього якісь інші міркування — він, наприклад, допоручив сю працю Богданову-Більському, щоб таким робом збутися сього непевного боярина з Москви, а потім, хоча той дуже добре зробив доручене йому діло — збудував Цареборисів, але ж все-таки його вислано з Москви. Під час розрухи у Московській державі Цареборисів спустів і вилюднів, як і деякі інші міста по московських українах. Але в царювання першого Романова, Михайла, побудовано було багато нових міст в Курщині й Воронежчині; з них потім склалася так звана Бєлгородська лінія. За сією лінією вже починався дикий степ. До прибуття українців на се дике поле зрідка їздили тамечки тільки московські вартові та станичники; перші стояли на варті і об'їздили Донецький край, другі їздили з Путивля через Харківщину до верховин р. Самари, Тора й Міуса, цебто доїздили до Катеринославщини. Були ще й так звані «стоялі голови», призначені на те. щоб повіряти чати станичників. Кожне нове місто, як тільки побудувалося, починало посилати в степ своїх вартових і станичників. Але все ж вартові й станичники не були постійними поселенцями, також як і ті промисловці, котрі мали від Московського уряду так звані юрти в Донецькій волості. Було тільки кілька міст та менших осель на Слободській Україні, котрі були осажені московським урядом, а не українськими переселенцями, ще у першій половині XVII ст. Трохи більше великоросів з'явилося пізніше, за часи царя Олексія, а особливо у XVIII ст., коли там заселялася так звана Українська лінія. Тим-то й у теперішньому свойому етнографічному стані Харківська губернія має давні великоросійські поселення, і на них треба нам тепер звернути увагу перш, ніж почнемо викладати про головне українське заселення нашої країни, бо великоросійські оселі у Слобожанщині тільки вкраплені серед українських чи то гніздами, чи то стоять поодиноко. Щоб зрозуміти теперішній етнографічний склад населення Харківщини, треба звернути увагу на історію не одного українського, але й великоруського заселення, дати історичну етнографію країни. Се має і великий науковий, і окрім того практичний інтерес, щоб стояти на твердому науковому грунті при постанові й вирішенню, наприклад, питання про з'єднання Слободської України з Україною взагалі, про територіальну автономію України або про вибори в установчі українські збори, або про межі її з сусідами. Дуже старим московським острожком у Слобожанщині були Валки, теперішнє повітове місто. Колись там був вал та рів, як про це каже «Книга Великого Чертежа»: «А між Мжом і Коломаком на Муравському шляху рову версти зо три, а рів в ширину сажнів з півтора, в глибину сажень, а іноді й більше, а стороною того рову обминути неможливо: усюди ліса та болота». Воєвода Тургенев у 1636 р. писав про Валки: «А ті Валки звісні з старовини; у надежних місцях іде насипаний вал через шлях од лісу до лісу, а ліси пішли рівні, великі і меж тих лісів насипаний вал на три версти». Валки він називав тоді тільки урочищем, значить, незаселеним місцем. А у 1646 р. московський уряд збудував на тому урочищі кріпость Валки, інакше Можській острожок. Але ж все-таки іще раніше тутечки, навкруги Валок, до їх збудування, жили українські пасішники — вони й були першими поселенцями сієї краіни, вони оселилися на р. Мжі і по інших річках, пояснюючи воєводові, що таких пасік було біля Валок до 150 і що у кожній проживало од п'яти до десяти чоловік. А країна лічилася безлюдною, бо уряд і не знав гаразд, де були ті пасіки й хутори. І справді, у 1647 р. вийшла заборона литовським людям без дозволу заводити тамечки пасіки по р. Мерлі, Мерчику, Братенниці поблизу Хотмижська, Вольного, Лосицька і Валок; тих, що поселилися тут давніше, виселено за кордон. Із Валок — Можського острожка — їздили станичники на р. Самару та Орель. У 1650 р. у Валках були вже й гармати, був і воєвода. Потім сюди прийшли українські переселенці і збудували там сотенне місто Валки, хоча й здається трохи на іншому місці. Московським Розрядом були збудовані також Лосицький острожок і Колонтаєв. Туди прийшли по своїй охоті сходці з різних московських українських городів й заснували свої слобідки (між ними була й українська слобідка). У 50-х роках XVII ст. Колонтаєв зовсім заселили українці. Бобрик, Охтирка, Олешня, Каменне і Недригайлів були українськими погряничними городками, і коли у 1647 р. вони мали одійти до Московської держави, то мешканці зовсім залишили ті міста і навіть позабірали з собою свої будівлі, — на їх місце поселило московське правительство своїх служилих людей, а трошки згодом сі міста позаймали знов українські переселенці, між котрими залишилася деяка частина великоросіян. Зайняли великоросійські служилі люди і Чугуїв, котрий раніше заснували українці з гетьманом Остряницею на чолі. До Чугуєва належав цілий Чугуївський повіт і значне число великоросійських осель. Московськими служилими людьми були засновані, окрім Цареборисова, ще Тор і Маяки, але вони дуже швидко заселилися потім українцями. Московських служилих людей ми бачимо у деяких містах Слобожанщини, але тільки як великоросійський гарнізон серед більшості українського населення; тільки у двох-трьох містах були посадські торгові, а не служилі люди. Число великоросійських поселенців у ріжних містах Слободської України то збільшувалося, то зменшувалося од усяких випадкових причин; великоросійські служилі люди залежали од московського уряду, і він їх посилав туди, де була у них потреба, наприклад, коли якесь українське місто безлюділо. Загалом се був тоді текучий люд серед заселення, і його куди легше було висилати, ніж вільних і непокірних українців. Число великоруських поселенців в українських містах, здається, не збільшувалося у XVIII ст., а навіть зменшувалося. Великоросійські села та деревні у Слобожанщині більш усього розкидані були біля тих великоросійських городів, про котрі ми тільки що говорили — біля Чугуєва, Вольного, Болхового. У Бєлгородському повіті були такі ж села — Руська Лозова, Проходи, Руські Тишки, Борщова. У Валківському повіті ми бачимо з великоросійським населенням села Славгородок, Верхопожню, Пожню, Дернову, Люджу, Верхолюджу, Тарасівку, Станичне, Порозок, Солдатське, Ницаху, Обратенище, Печини, Крамську, Каменецьке, Котанську. До Волховського повіту належало с. Уди. На західному погряниччю, де йшла колишня литовська межа, теж було кілька великоросійських сіл та деревень — Чупахівка, Боровенька, Мартиновиці, Ясенове. Але найбільш широким та просторим великоросійським повітом у Слобожанщині був Чугуївський, де ми бачимо села — Каменну Яругу, Покровське, Кочеток, Введенське, Піщане, Тернове, П'ятницьке, Васищеве, Тетлегу, Зарожне, Шубине, Бабку і Борову. Се дуже давні поселення — землі сим поселенцям були одведені ще у 1647 р., після того як українці убили у Чугуєві свого гетьмана Острянина і повернулися у Польщу. Значить, великоросійські оселі були розкидані невеличкими купами у теперішніх Охтирському, Лебединському і Зміївському повітах Харківської губернії, недалеко від погряниччя Курської і Полтавської губерній, а найбільша частина їх містилася у самому осередку губернії — у Чугуївському повітові. По селах Чугуївського повіту проживало багацько народу — по декілька сот чоловік. Села Вольновського повіта були куди малолюдніші. У 1710 р. у Чугуївському повітові жило біля десяти тисяч чоловіків і жінок. У XVIII ст. була збудована Українська лінія. Вона мала військове населення — однодворців, або так звану ландміліцію, яка повинна була обороняти ті кріпості, котрі були збудовані по сій лінії. Лінія проходила од Дніпра до Донця по р. Орелі й Береці у теперішніх Полтавській та Харківській губерніях і займала південну частину Харківщини. Простяглася вона на 400 верст. У Харківщині вона проходила по Ізюмському, Зміївському та Валківському повітах. Усіх кріпостей на ній було 17. Будувати сі кріпості повинні були козаки з Слобожанщини та Гетьманщини. Оселі Української лінії були теж гніздом великоросійського заселення у Слобожанщині. У 60-х роках XIX ст. етнографічний склад населення Харківської губернії був такий: на 87,78 % українців в губернії приходилося 11,45 % великоросів, себто перших було у вісім разів більше, ніж других. Великороси займають тепер частини Зміївського, Старобільського, Вовчанського, Кубинського та Харківського повітів. Вовчанський та Старобільський повіти Харківщини у XVII ст. були ще майже безлюдними, і великоросійські поселенці там з'явилися тільки у XVIII ст., коли російські царі почали роздавати їх своїм великим панам, а ті почали переселяти туди своїх кріпаків з центральних великоросійських губерній. Таке, наприклад, походження сел Андріївки та Старого Салтова, Апраксіна та Шафірова. Таким побитом, населення теперішньої Харківської губернії не являється виключно українським, бо проміж українських сел трапляються поодинокі і цілими купами російські; тут з давних давен живуть переселенці з великоросійських губерній, і вони розмовляють на великоруській народній мові і мають усі великоросійські народні звичаї, одежу, будівлю. На етнографічну виставу, організовану під час Археологічного з'їзду у Харкові у 1902 р., зібрано було багацько старих народних уборів українського й великоруського населення Харківщини; се все потім пішло до народнього музею при Харківському університеті. Той музей показує нам в теперішньому народньому житті якби історичну етнографію країни, і з ним повинен ознайомитися кожен, хто цікавиться сучасним народним життям Слобожанщини 39. Але великоросійське заселення Слобожанщини було дуже невелике, як його зрівняти з українським; теперішня Харківська губернія по свойому історико-етнографічному складу являється українською і являє з себе органічну частину території України, а її населення — таку ж частину українського народу. Українські переселенці з Польщі в XVI і першій половині XVI! ст. Задніпрянська і Лівобережна Україна була тоді під Польщею і боролась з нею за віру і рідну мову; за землю і волю. На чолі повстанців стояли завжди козаки, яко військові, озброєні люди, але їх підтримував увесь нарід — міщане й поспільство. Шукаючи волі, заселяли вони степи, своє дике поле у Київщині, на Волині, Подолії, Полтавщині, оберігаючи там свої оселі від татарських нападів. Але й туди, у вільні степи, де нарід спасався од кріпацтва і шукав кращої долі й волі, де він мусив шаблею та рушницею захищати свою ниву від татарина, — і туди посувалося за ним лихо укупі з польською шляхтою, котра заполучала від польських королів привілеї на сі народні землі; і туди приходили кріпацтво та неволя. А про центральні країни Польщі нічого й говорити: там панувала тяжка неволя. І ось український нарід мусив залишати свої оселі і йти хоч світ за очі шукати долі в іншій, чужій стороні. Так почалося переселення українського народа в Московщину, де охоче приймали переселенців, бо се все ж таки були, хоч і з чужоі землі Польщі, чужинці, українці, а не москалі, але брати по крові й вірі; таких захожих українців приймали перш яко спільників-союзників. Таким спільником, наприклад, був отаман Дмитро Вишневецький, котрий вступив на службу до Івана IV з своїми козаками. Інших переселенців приймала Москва на службу до себе й поселяла їх в Московщині і по українських містах, разом з своїми служилими людьми. Приходили козаки, міщане, поспільство й духовенство. Осібне місце серед них займали ченці українських монастирів (Густинського) Прилуцького й Мгарського (Лубенського). Так було і до лихоліття і після нього. В царювання Михайла Романова українці стали у великій пригоді Москві в обороні її українських земель від татар. В підданство Москви поступило тоді чимало українських ватаг з її отаманами. Переселенці мали свій виборчий уряд, зберігали й шанували свої звичаї, наприклад, церковні брацтва. В 1638 р. прийшло у Бєлгород з гетьманом Остряницею одразу 865 чоловік українців з жінками, дітками малими, зі збіжжям, худобою — кіньми, коровами, вівцями. Головну частину переселенців складали козаки, і правительство вимагало, щоб вони присягнули на підданство Москві, що будуть вірно їй служити, не вернуться в Польщу, з татарами, ляхами й українцями не матимуть ніяких стосунків, нікого не грабуватимуть і на Польщу не нападатимуть, бо з королем Воло-диславом Москва була тоді у спільці. За оце усе українцям ствердили їх устрій і козацькі порядки, але з тим, щоб вони оддавали звичайне послушенство воєводові й обороняли московську гряницю від татар. Задля сього їм дадені були землі на дикому полі на Чугуївім городищі, де вони повинні були самі збудувати місто і шанцями його ошанцювати. Нелегко було попервах переселенцям: вони мусили будувати і місто з шанцями, і свої власні оселі, заводити пашню і усяку хазяйську справу, а разом з тим пильно доглядати степ й оберігати його від раптових татарських нападів. А тут на лихо, коли вони вже пообзаводилися хазяйством, охазяйнувалися як слід, здобувши для сього й царську грошову та хлібну підпомогу, як поміж них почалися сварки. До них, бач, з Польщі почали засилати привабні листи, переманюючи назад. Гетьман аж мусів поїхати до Москви, щоб оправити себе від ворогів — сотника Розсохи й інших. Розсоха, котрий власне й получав привабні листи, утік з Чугуєва у Польщу, але й самого Якова Острянина вбито, після чого чугуївські українці повернулися додому в Польщу. Замісць їх у Чугуїв прийшли московські служилі люди. Так перший замір самостійного будування українського міста в диких степах виявив себе невдалим, але причини тут були більш випадкові — до воєводи Щетініна вороже стосувалися не тільки українці, котрих він, як каже документ, «привів у сумлів своєю жорстокістю», але й свої московські люди.
РОЗДІЛ 2. ЗАСЕЛЕННЯ СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ З ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII ДО КІНЦЯ XVIII СТОЛІТТЯ
Переселення народу в Слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. Заснування й заселення міст і слобід — Остро-гозька, Сум, Харкова, Охтирки, Ізюма і округи їх полків. Внутрішнє розселення слобожан. Участь монастирів в заселенні країни. Чужоземні переселенці. Вплив заселення на устрій Слободської України. Жалованні грамоти Слободським полкам. Участь Московської держави в українському заселенні. Поширення території Слобожанщини.Переселення народу в Слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. За московського царя Олексія Михайловича з Право- і Лівобережної України, котра була тоді під польським урядом, переселилася велика сила українців. Вони поосажували багато міст, слобід, сіл і хуторів, котрі власне й склали з себе Слободську Україну, або інакше — Слободські козацькі полки. Таких полків склалося п'ять: Харківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогозький, з полковими містами: Харковом, Охтиркою, Сумами. Ізюмом і Острогозьком (послідній — повітове місто теперішньої Воронезької губернії). Увесь оцей край заселився за московською Бєлгородською лінією більш усього мешканцями-українцями. хоч траплялися серед них і московські служилі люди. Подекуди, місцями, як, наприклад, у Чугуєві і в деяких інших місцях, як ми бачили, мешкали майже одні тільки московські служилі люди. Перше значне переселення народу з польської України приходиться на велику епоху в народньому житті — Хмельниччину. У перші три роки народнього повстання Богдана, за часи славних січ — Жовтоводської. Корсунської, Пілявецької й Зборов-ської. нарід ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може, й самостійність, і тому ніхто не йшов тоді в московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла сі надії, і у 1651 р. ми бачимо перше велике переселення народу. Козацький літопис нам оповідає, що тоді козацтво поосажувало слободи на московських грунтах в Слобідчині — і от від того часу стали осажуватися Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і усі слободи козацьким народом. Друге переселення було у 1659 р.45; але найзначніше — в тяжкі часи руїни — в гетьманство Брюховецько-го. Многогрішного й Самойловича — в 1663–1687 рр., коли гетьманом в Правобережжі був Дорошенко і усе Правобережжя обернулося в пустелю. Грабянка оповідає, що мешканці Правобережжя поселилися на безлюдних великоросійських землях до самісінького Дону і заснували багацько міст та слобід. Як тільки, бувало, стане непереливки нашим людям — підіймаються усім селом з семействами та збіжжям, яке можно ухопити, — і ідуть світ за очі, не знаючи навіть, куди простувати. І вони йшли на мандрівку. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, прочане палили свої хати і усякі будівлі, щоб вони не залишалися в нащадок ворогам. Нелегко було народові кидати свою благодатну країну, але й нові місця Слобожанщини теж вабили до себе переселенців своїми самородними багацтвами. І ось залунала весела пісня:
РОЗДІЛ 3. БОРОТЬБА З ТАТАРАМИ
Оборона проти татар. Татарські напади1680і1691рр. Інші татарські напади. Українці у неволі. Кріпості у великих городах, містечках та селах. Лінії кріпостей. Оборона проти татар. Ми знаємо вже. що заселення Слободської України велося разом з обороною країни. Оборона перш усього була обов'язком самої Московської держави, котра мусила напружувати усі свої сили на боротьбу з татарами на свойому південному погря-ниччю. Безмірні грошові кошти, страшенне число служилого люду мусила страчувати Москва, щоб злаштувати та підтримувати оборону держави проти наглих несподіваних татарських нападів. Здається, що було б куди краще не боронитися од Крима. а наступати на нього- інколи се й робила Московська держава, але робилося се випадково, наприклад, при Івані Грозному, потім при Софії (походи кн. В. В. Голіцина)91, при Анні (походи Мініха)92; але головним ділом почиталася оборонна війна з Кримом. Для сього будувалися кріпості і цілі оборонні линії з кріпостей. валів, ровів, засік, тощо. На південному погряниччю була збудована велика лінія міст-кріпостей, так звана Бєлгородська лінія («черта»). За нею оселилася Слободська Україна, з'являючи з себе якийсь єдиний військовий плацдарм, немов єдиний козацький табір, де усе життя мусило приладнатися насамперед до військових потреб, до боротьби з татарами. У таких обставинах ішло й заселення країни. Треба було перш усього захистити якусь там частину країни Дикого поля од татарських нападів і для сього і разом із сим її заселити; потім, коли трошечки вже було безпечніше жити, хоча все ж таки й треба було підтримувати кріпості і оборону — починали обороняти та заселяти другу частину Дикого поля, котра йшла далі на південь. Так було, як ми бачили, і v Слободській Україні: перш заселялася її північна частина, потім південна — Ізюмський полк, а потім вже за Слободською Україною проведена була, як ми знаємо. Українська лінія, а за нею потім будувалися інші лінії аж до самого Кавказа. На південь заслоною проти Крима було Запоріжжя з Новою Сербією, а після зруйнування Січі узято було й Крим — тільки тоді у Слободській Україні зробилося тихо і вона увійшла у спокійне становище. Окрім того що робила для затули Слободської України од татарських нападів Московська держава, іще більше, далеко більше, робило саме населення. Воно затратило на се діло страшенно багацько сил та засобів, невсипущої праці та завзяття. Де вже там було турбуватися про те, щоб розвинути та поширити культуру, хоча вона усе-таки, як ми побачимо, ширилася, бо слобожане якось уміли, хоч се було занадто трудно, з'єднати леміш з козацькою шаблею, хліборобство — з військовою справою, і за се їм належить од нас, їх нащадків, велика, безмірна вдячність. Се було велике діло безіменного велетня-народа. Слободська Україна захищала собою московську Бєлгородську лінію і тому повинна була приймати на себе перші татарські напади. Татарські напади1680і1691рр. Татари рушали або цілою ордою, на чолі котрої стояв сам хан, або невеличкими загонами. Великих ханських нападів було небагато, але се був немов страшенний вихор, котрий нищив та руйнував усе, що траплялося йому на його шляху. Ось, наприклад, документальні звістки про татарський наступ та плюндрування Слободської України у 1680 р. Тоді пограбовані й знищені були Деркачі, Лозова, Липці, Борщова, Жихор і деякі інші села Харківського повіту, Богодухів і село Павлівка Богодухівського повіту, Валки, Огульці, Перекоп Валківського, Сінне, Ольшана, Краснокутськ, Городнє Охтирського. Розсипавшися своїм звичаєм по ріжних селах, татаре пограбували усюди худобу та збіжжя, поубивали та позабірали у неволю багацько народу і спалили по селах багато хат, усяких будинків та хліба. У с. Борщевому вони ограбували церкву, захопили напрестольне євангеліє, усі священничі та дияконські убори, паникадило, кадило і всі церковні сосуди, усю церкву й образи облупили. Побили та узяли у неволю 74 чол. поспільства з жінками й дітьми, 71 чол. козаків, челядників їх — вівчарів та пасішни-ків — з жінками й дітьми; великоросіян з жінками та дітьми. У посполітих взяли 978 голів товару (20 волів, 40 корів, 3 коней, 915 овець), у козаків захопили 8813 голів товару (86 волів, 18 корів, 19 коней, 8790 овець), у великоросійських поселян — 133 голови товару. Сплюндрували татари у тому ж Харківському повітові деревню полковника Гр. Донця і 8 хуторів, взяли у неволю 4 челядників і 25 чоловік посполітих, захопили 1104 голів панської худоби (174 коней, ЗО голів товару і 900 овець), унесли ЗО вуликів бджіл, пограбували й спалили 1994 четвертей панського й людського хліба, спалили 11 дворів. У хуторах забрали усе збіжжя хуторян, захопили рогату худобу, попалили хати, будівлі і хліб. Усього убили і повели у неволю 215 чол., захопили 11 299 голів товару, спалили 11 дворів з 8 хуторами, пограбували і спалили багато хліба в зерні й копицях. У Богодухові убили і повели у неволю 233 чол. козаків та міщан з жінками й дітьми, у Павлівці 49 чол., спалили 400 дворів з 2 млинами, узяли й спалили 19 984 четвертей хліба, захопили 1566 голів худоби, 2043 вулика бджіл, 600 цебер горілки, 19 бочок пива, 9 казанів з винниць. У Сінному взяли в полон 61 чол., у Ольшанці — 89, в Валках і Валківському повітові- 117, пограбували 79 волів, 105 корів, 24 коней, 643 вівці, 66 вуликів бджіл, 60 цебрів меду (93 пуда), 82 четверті хліба і 2 казана з винниць. У Перекопі спалили церкву і 81 двір, узяли у неволю 26 чол., пограбували 2 вола, 4 корови, 75 овець, 162 четверті хліба, 260 вуликів бджіл, 16 пудів меду. У Охтирському повіті захопили 527 чол. у неволю, 90 голів товару. У Краснокутську — 102 чол. (між ними двох попів) і 847 голів худоби; у Городному- 118 чол., більш усього дітей — 92, 68 коней, вуликів з бджолами, тощо. Звернемо тепер увагу на другий татарський напад 1691 р. Вони сплюндрували тоді Чугуївський повіт, Зміїв, слободи Лиман і Бишкин. Усього одвели у неволю 115 козаків, дітей їх і сродників 838 (дорослих 238, дітей 484 і 1 попа), жіноцтва- 1009 (молодиць — 341, дорослих дівчат- 131, дітей — 537). Убито було 11 чол., 17 дітей і сродників ЗО чол.; у неволю 1915 чол. (109 великоросіян і 1806 українців), одігнано 4902 гол. рогатої худоби, 1358 коней, 2272 голів волів та корів, 2272 голів овецьта кіз; спалили і сплюндрували 65 дворів з клунями й хлібом, 1 хутір, 2 пасіки, 2 млина, взято 40 вуликів бджіл, зброю та збіжжя. У селі Терновому сплюндрували церкву, убили попів, з престола та жертвеника стягли парчу, з образів — шати, захопили церковні убори, книжки та ризи. Татари розруйнували країну, забрали у неволю багацько народу, особливо жінок та дітей, бо вони цінували їх тоді найдорожче, пограбували хазяйства, попалили хліб, захопили з собою цілі отари овець та гурти худоби, коней, підняли навіть руку на Божі церкви, котрі штив нарід яко святиню. При таких несподіваних татарських нападах приходилося слобожанам хазяйнувати. Таких великих нападів ми знаємо два. Інші татарські напади. Але малих було без ліку, і їх мусили терпіти ледве не усі оселі Слободської України, а хоча й в деякі з них і не навідувалися несподівані гості, все ж таки можливо було їх повсякчас сподіватися і треба було до сього готовитися, завжди їх нападу дожидати. Місто Ізюм було гарно ошанцьоване, але у 1690 р. татари зробили напад на городян саме тоді, як вони виходили з церкви. У 1678 р. татарський загін явився під Савинськ несподівано; там сидів наказний полковник в облозі з невеличким числом козаків; жінку його, дітей і багато мешканців татари побили або узяли у неволю, а гурти худоби позабирали 3 собою. Тоді ж татари спалили слободу Дворічну так, що залишилася од неї тільки одна кріпость. Іще раніш мешканці її прохали дати їм хліба, бо вони гинуть з голоду; сіяти хліб, казали вони, за татарськими нападами вони не можуть, бо їм завжди приходиться стояти на вартах. Під Тор (Слов'янськ) приходили татари у 1690 р. великою ватагою, цілими ордами з гарматами й напали на Солоний; посад біля міста і солеварені курені спалили. Кубанська орда побила табір (з 400 чол.) торських та маяць-ких козаків і позабірала їх у неволю. Швидко після того Кафинський паша Муртаза наблизився до Тору з ордами, яничарами й гарматами, зруйнував кріпость і посад, спалив солеварені курені, дрова і усяку снасть, звелів побити казани, напав на табор козацький, розбив його і узяв у полон 450 чол. Ось при яких обставинах приходилося українцям промишляти солеварством у Торі< та на Маяцьку. Трудно було жити і в Балаклії, хоча там на чолі оборони стояв звісний нам полковник Як. Черніговець. Дожидаючи татарського нападу, балаклійці з слободи на лани свої не ходили, хліба не жали й хотіли йти світ за очі. Балаклійський протопоп писав: на тій Україні жити ніяк не можливо, нічого їсти, бо пахати і сіяти через татар не можливо. Приходили татарські орди і під Печеніги, Малинівку і Андрієві Лози. Дуже сплюндрували татари Ізюмський полк і в 1736 р. Довго про сі часи згадував нарід, оповідаючи, як багато шкоди зробила тоді орда: «Щоб їй поганій за це борщу у вічі не видати», — додає од себе з гіркою іронією оповідач. Терпів од татарських нападів і Зміїв. Ізюмський полк був погряничним і терпів від нападів більш усіх. Але й другі полки терпіли немало. У 1680 р. харківський полковник Донець побив татарську орду під Харковом і одбив у неї невільників та худобу. У 1687 р. Озовська орда (5000 чол.) палила та грабувала оселі Харківського та Ізюмського полків, поки знов її не розбив той же Донець. У 1710 р. хан сплюндрував і спустошив оселі Харківського полку; і на другий і на третій рік після цього кримці пустошили села, грабували й забирали у полон поселенців. Навіть Харків, до котрого боялися звичайно підступати татари, сполохався тоді і добирав способів для оборони. Мерехву і церкву її тоді спалили й сплюндрували, мешканців позабирали у неволю. Немало терпіли і Валки, а іще далеко більше Перекоп; його палили і плюндрували і у 1680, і у 1699, і у 1711 рр., коли його сплюндрували уже увесь і усіх як єсть мешканців забрали у неволю з усією худобою і збіжжям. Грабували і Нову Водолагу, й Водо-лажку, й Таранівку, котра лежала якраз на Муравському шляху; біля неї стояла Орда, а навкруги порозсилала свої загони (до Змієва, Водолаг, Мерехви, Соколова). Терпів чимало й Охтирський полк. Коломак у 1709 р. спалили шведи, а у 1711 р. знов його спалили і сплюндрували татари. Терпіли од татар Високопілля, Мурахва, Краснокутськ, Рублівка, Сумський полк терпів менш інших, але у XVII ст. і туди заходили іноді татари, а у початку другої половини XVIII ст. і його становище було дуже небезпечне. Острогозький полк був погряничний, і татари туди приходили почасту. Українці у неволі. Народна пісня так малює нам татарський напад на Україну:РОЗДІЛ 4. АВТОНОМІЯ
Склад Слободських полків і їх перші полковники. Склад козацької автономії. Полковники Слободських полків. Діяльність полковників і їх вибори. Московські воєводи на Слобожанщині. Залежність Слободської України від бєлгородських воєвод, Розрядного і Посольського приказів. Скасування автономії при царицях Анні та Катерині II. Склад Слободських полків і їх перші полковники. Слободська Україна не здобула собі відразу автономії, як се бачимо в Гетьманщині, де автономія існувала ще з Переяславської умови 1654 р., окрім того, автономія Слобожанщини була далеко менша, ніж Гетьманщини. Найголовніша причина сієї ріжниці була в тім, що Україна при Хмельницькому, уся, з своєю власною землею, в один час прилучилася до Московської держави на вільних умовах, Слободська ж Україна, як ми знаємо, заселялася поволі, спроквола, і хоч то було на диких, не заселених степах, котрі не були нічиєю власністю, але все ж таки на ту землю московський уряд дивився як на свою і хтів її закріпити за собою через заселення українськими переселенцями, хоч ті землі в дійсності належали прадідам українців. Купки переселенців приходили не в один час, роз'єднані і розлучені одна з другою, і з ріжних місць, не знаючи одна другої, не маючи єдиного гетьмана, бо Як. Остряниця мав один тільки гетьманський титул, але й його, як ми знаємо, було убито у Чугуєві у 1641 р. Інші козацькі ватажки переселенців були більш усього осадчими, як Ів. Каркач у Харкові, або отаманами. У Острогозьк явився у 1652 р. полковник Іван Зіньківський з обозним Ф. Шебертасом, писарем, 9-ма сотниками, осавулами, підпрапорними і 2-ма попами. Се значить, була уже зовсім злажена, злаштована полкова організація — такою вона прийшла на річку Тиху Сосну, де збудувався Острогозьк, такою вона зісталася у Острогозькому козачому Слободському полку, першому із Слободських полків. У Чугуєві Якова Острянішю титулували гетьманом, хоча він гетьманом Слободської України не був. Так саме зоставлені були полковничі титули за декількома слобод-ськими старшинами, котрі з такими титулами перейшли у Слободську Україну, наприклад, за острогозький полковником Ів. Зіньківським. Він прийшов у Бєлгород з своїм старим титулом полковника, з сим титулом його й поселено було у Острогозьку, а потім вже легко було зробитися йому й полковником Острогозького козачого полка, бо сей полк він привів з собою. Острогозький полк містив у собі 7 сотень, котрі названі або від призвищ своїх сотників, або від тих місць, з котрих поприходили сотняне: Остапова, Дубовика, Іванова, Батуринська, Конотопська, Кара-бутинська, Бутурлинська. І полк, і сотня мали не одне військове значіння. а окрім того й земельне, себто Острогозький, наприклад, полк визначав з себе цілу земельну округу, в котру увійшло декілька міст, слобід, сіл, деревень і хуторів. Українці Острогозького полка поселилися, як ми бачили, і у Коротояку, і на Уриві, і на Усерді, і в Сидовищах, і інших місцях Острогощини. Мабуть, Зіньківський був і першим полковником першого Слободського Острогозького полка. Московський уряд числив його остро-гозьким полковником у 1667 р. Але Острогозький полк, здається, був й раніше, бо була царська грамота у Острогозький полк ще у 1659 р., але не на ймення Зіньківського, а черкас. Харківський Слободський полк склався не так, як Острогозький, не відразу. У харківських переселенців був попереду осадчий Каркач (мабуть, першої малої ватаги переселенців), потім ми бачимо у харківських козаків отамана Івана Криво-шлика. Отаман мав немов полковничу владу, бо він стояв на чолі 6-ти сотен, котрі складали з себе цілком полк, сотні поділялися на десятки. Сотні мали 100 козаків, десятки — 10, окрім шостої сотні, де усього було 87 чоловік, але від того, що ся послідня сотня ще була не докомплектована. Разом з сим військовим значінням сотні ми бачимо й земельне — і Харківський полк був теж земельною округою, котра поділялася на сотенні округи — військові й земельні повіти. Так було і в інших Слободських полках, коли вони склалися. А складалися остатні чотири полка, окрім першого, Острогозького, теж не відразу, а поволі, помаленьку. Отаман Харківських козаків був ще і у 1659 р. Т. Лавринов. А в розпису Пестрикова 1660 р. ми читаємо: у Харкові черкас з полковником і з начальством 1357 чол. Значить, у початку 1660 р. у Харкові вже був полковник, але хто був тоді харківським полковником, не знаємо. Знаємо тільки, що у 1665 р., як побачимо далі, полковником у Харкові був вже Іван Сірко, кошовий Війська Запорізького. Пробував Сірко у Харкові у 1664–1665 і 1667 р., але семейство його проживало біля Мерехви у слободі Артемовці, котру він сам оселив, і там було його сімейне гніздо, там його більш усього знали й цінували. В указі 1675 р. воєводам Рєпніну з товаришами Іван Сірко називається харківським полковником й додано до сього, що він з козаками під Балаклейною слободою розбив татар і одбив од їх полон: за се він був нагороджений царським жалуваннєм. Його визивали для сього з Харкова у Бєлгород — і він туди їздив. Харківські козаки подали у 1667 р. цареві прохання, де називають себе черкасами Харківського черкаського полку Ів. Дм. Сірка. У розпису козаків Бєлгородського полка 1667 р. перелічені усі слободські полковники — у Харкові — Іван Сірко. 25 лютого 1668 р. кн. Барятинський наказував харківському полковнику Сірку прибути з своїм полком з козаками до Охтирки. А 17 березоля кн. Барятинський оповіщав царя, що харківський полковник Івашко Сірко зрадив»7, Харків же не зрадив цареві й вибрав іншого полковника — Хв. Репку. Перша згадка про Репку яко харківського полковника, належить до 28 червня 1668 р. 26 лютого Сірко ще був полковником у Харкові. 17 березоля була послана звістка про його повстання, а розпочав він повстання 4–6 березоля, коли вийшов з Мерехви. Повстання захопило південну частину Харківського полка, а Харків взагалі не хтів приймати у йому участі. Харківці скинули з полковництва Сірка й вибрали на його місце Репку, котрий виступив проти Сірка у південну частину полка, бо вона з'єдналася з Сірком і його підтримувала. Умовлявся про повстання Сірко з Брюховецьким листом, котрий він написав з Мерехви 25 лютого 1668 р. Там він прохав у Брюховецького прислати йому як мога скорше 3000 козаків Полтавського полка під Мерехву. щоб піти з ними проти Харкова і не дати спромоги зайняти його московським людям і щоб його не встигла зла доля рибинського полковника та інших. До сього Сірко додає ще цікаве прохання, щоб «не було по слободах непотребно!' шарпанини од жадного війська і бисьмо люду не тревожили». Сірко мав владу у тих слободах, котрі з'єдналися з ним у повстанні проти Москви, і сі слободи належали до округи, з котрої склався Харківський полк, — Зміїв. Цареборисів. Маяцьк, Валки і Мурахва, хоча були у Зміївському, а не Харківському повіті. Харківці ходили на Зміїв і забрали там гармати, спалили й сплюндрували місто. Сірко підступав до Харкова, позабірав у неволю декілька мешканців його, але харківці почали стріляти з кріпосних гармат — і Сірко мусив повернути од Харкова, Тоді почалося повстання в слободі Печенігах: харківський полковник Репка, котрий був вибраний перед тим у Харкові, виступив проти повстанців до Чугуєва і Печеніг і розбив їх. Дорошенко вислав проти Репки татар, а потім почалося повстання і у самому Харкові: раптом, несподівано, повстанці уночі напали на будинок Репки, убили його й сотника Хведорова. Повстанців у Харкові було, одначе, небагато — чоловіків з 20: Івашка Кривошлик (себто колишній отаман харківських козаків) та Степка та Тарас: Харківського полковника Хв. Репку, оповідає тогочасний документ, убито до смерті, а сотника К. Хведорова поколил. и рогатиною. Харківці зачинилися у кріпості і сиділи у облозі. З універсала харківського полковника Гр. Донця 1673 р, ми дізнаємося, що полковник Хв. Репка звелів розстріляти у Харкові Жигалку Мельника за те, що той укупі з товаршпом своїм поубивав бєлгородських дітей боярських, котрі йшли 3 служби своєї з Валок. З сього видко, що у Харкові був теж рух проти воєвод та приказних, а Репка був супротивником сього рух і стояв за Москву і проти Сірка Сірко, як ми бачили, натякав на лу долю рибннського полковника, але ми знаємо, що Іван Зіньківський. котрий був у 1667 р. полковником у Рибннську (Острогозьку), не з'єднався ні з Брюховецьким. ні з Сірком, а у 1670 р. навіть получив за се похвальну царську грамот). Зараз після смерті Репки харківським полковником вибрано було у 1668 р. Григорія Донця, котрий раніше був харківським сотником. Хоча Орновський і виводить рід Донців-Захаржевських з Польщі від тамошніх дворян, але ми знаємо, що Гр. Донець ніколи не писався Захаржевським. Рід Розумовських теж виводили з дворян, коли се були прості козаки, так, мабуть, було і з Донцем Родоначальник Донців був простий виборний козак Грицько Донець, котрий і прізвище своє получив через те, що прийшов з Дону. Раніше він був рядовим козаком — Грицьком Донцем, потім його вибрано у сотники, а після смерті Репки і в по.іковники. Цікаво, що Донський отаман у свойому приватному листі звертається до його так: «В город Харків полковнику Грицьку». На його-ймення була видана перша царська жалованна грамота 1668 р. Харківському полку з усією старшиною і поспільством. У Розряднім приказі було записано, що у Харкові полковником був Григорій Донець. З універсала Донця дізнаємося, що він зробився полковником харківським по указу царя, за свою вірну службу московському цареві. За його часи увійшов у склад Харківського полка Балаклійський полк у 1677 р. У 1674 р. у Харківському полку було 20 городів і слобід і козаків полкової служби 5055 чол., а у 1677 р. — 20 городів і 4 слободи, козаків полкової служби 7733 чол. У 1685 р. із Харківського полка виділився окремий Ізюмській Слободський полк, і тоді у Харківському залишилося 12 міст — городів, з 43 селами й деревнями; між ними були Вовчанськ, Салтів, Золочів, Валки. Мерехва, Зміїв, Слов'янськ й інші, себто кілька повітів сучасної Харківської губернії — Харківський, Вовчанський, Валківський, Зміївський й частина Ізюмського. Ширилася округа полка, а разом з тим збільшувалося і число сотен — у 1732 р. їх було вже 17. До Харківського полка належав, як ми бачили, Балаклійський полк, котрий увійшов у склад Харківського полка, і деякий час отсі два полки з двома полковниками існували разом. У виданих мною «Матеріалах» сказано, що у донецьких та оскольських українців було два полковника: у Харкові Гр. Донець, а в Балаклії — Яків Черніговець. А у 1677 р., по указу боярина й воєводи кн. Гр. Гр. Ромодановського, Якова Черніговця від полковництва відсунуто, а велено той Балаклійський полк віддати Харківському полковнику Григорію Донцю, з'єднати їх у один полк — Харківський, і Донцеві писатися харківським полковником. В. Є. Данилевичем 119 видані були нові матеріали про Балаклійський полк, і з них виявилося, що Черніговець був постановлений балаклійським полковником у 1670 р., значить, він був полковником сім років (до 1677 р.). Раніше він був чернігівським полковником, після зради Виговського приїхав у Бєлгородський полк з полковником Іваном Безпалим і служив полковником (себто з титулом полковничим), але полка він не дістав, бо усі слободські козаки розписані були тоді по полках, і тільки у 1669 р. велено було у нього. Якова, у полку бути козакам новозбудованих міст Балаклії, Змієва, Дворічної, Царибори-сова, Маяцька, бо вони ні у який полк не були вписані. До сього бєлгородський воєвода додавав цікаве пояснення, що у новозбудованих українських містах полковників і козаків у полки він сам «строилъ и прика-зывалъ по своєму разсмотр-вньишку», себто назначав по свойому власному вибору. Виходить, що бєлгородський воєвода мав великий вплив і на назначения полковників, але се було тільки тоді, як кого з них назначав московський уряд, а не вибірали самі полчане. Коли було зроблено Черніговця балаклійським полковником, не знаємо, бо дві офіціяльні звістки, вище наведені мною, розходяться проміж себе: перша (кн. Ромодановського, котрий добре знав Черніговця) обговорює 1669 р., а друга (справка з Розряду) — 1670 р. Мабуть, у Бєлгороді Ромодановським було зроблено пропонування про полковництво Черніговця ще у 1669 р., а Розряд ствердив його у 1670 р. Є. Альбовський перш лічив Черніговця полковником з 1663 р., а у новішій свой розвідці не підтримує сієї помилки і додає окрім того з тогочасних документів деякі цікаві звістки про Черніговця. Виходить, по документах, що Черніговець приїхав і зробився осадчим та отаманом у Балаклії у 1663 р., населив цілу Донецьку округу, навіть збудував Ізюм, і за те дістав право на полковництво у свойому ж таки полку. У 1667 р. його скинуто з полковництва за якусь-то полкову провинність, але через два роки він поїхав до Москви і подав прохання, щоб йому вернули Балаклійський полк: йому дали подарунки, але полка не вернули, і він доживав віку у Балаклії яко її осадчий. Охтирський полк мав своїм полковим містом Охтирку і обіймав теперішні Охтирський й Богодухівський повіти і деякі суміжні частини Харківського повіту, а також Полтавської і Курської губерній. Першу жало-ванну грамоту дістав Охтирський Слободський паїк у 1668 або 1669 р. Охтирський полк склався між 1655 і 1658 рр., а в якому році, певно сказати не можна. В реєстрі Охтирських мешканців 1655. р. на чолі їх був не полковник, а отаман Дмітрій Іванович, а у 1658 р. там був вже полковник Іван Гладкий. Так каже В. Є. Данилевич на підставі тогочасних документів, але, на жаль, не цітує текста їх. І дивно, що у 1668 р. по справці Розряду у Охтирці не показано полковника, але у виданому мною розпису міст Бєлгородської линії за 1668 р. бачимо чотири Слободських полка, а серед їх і Охтирський. Полковником його був тоді Дем'ян Зіновьєв, на ймення котрого була видана жалованна похвальна грамота у 1669 р. Осадчим міста Сум і першим сумським полковником був Гарасим Кондратьев, котрий, як каже документ, прийшов з задніпрянських городів і осів жити на безлюднім місці між Бєлгородською та Путивльською лініями над річкою Сумкою. Він призвав дідів, батьків і родичів теперішніх мешканців і багацько усяких переселенців з задніпрянських і гетьманських городів і населив перш усього Суми, а потім багацько городів, сел і деревень, злаштував полк і за те його було зроблено у сим городі Сумах і полковником. Кондратьева вибрали полковником полчане, а Розряд ствердив сі вибори. Коли саме відбулися вибори Кондратьева на полковництво, се питання розв'язує В. Є. Данилевич на підставі документів: у 1658 р. він був ще городовим отаманом у Сумах, як се видко з інструкції Малішевському, але у сій же інструкції сказано, що Малішевський повинен був заселяти нову оселю задля установи військової служби козаків Слободського Сумського полка. Значить, тоді вже улаштовувався Сумський Слободський полк. У інструкції стоїть 7167 р. від сотворения світа, але В. Є. Данилевич справедливо каже, що се буде не 1659, а 1658 р., бо місяць грудень 7167 р. (рік починався тоді у вересні) падає на 1658 р. від Різдва Христова. На службі — на полковничій посаді Кондратьев був з 1658 р. У 1659 р. йому виписане було уже жалування у Розряді. Виходить так, що Кондратьев став сумським полковником або у самому кінці 1658 р., або у початку 1659 р., і се підтримується ще й тим, що тоді саме він дуже гостро відмовився з'єднатися з гетьманом Виговським проти Москви. Здається, що тоді він був вже полковником, але тільки що ствердженим Москвою і бажав чи мусив проявити свою щирість Москві. Кажемо «бажав чи мусив» через те, що хоч він і виявляв себе вірним слугою Москви, але у його, як ми бачили, були якісь зносини з Брюховецьким. У Сумському, як і у Острогозькому, полку першим полковником свого полка був осадчий полкового міста і полкової округи. До Сумського полка належали теперешні Сумський і Лебединський повіти. Першим полковником Ізюмського Слободського полка був теж осадчий Ізюмської полкової округи, харківський полковник, відомий нам Грицько Донець. Він переніс город Ізюм на нове місце, де Ізюм і тепер знаходиться, і зробив з його новий великий город. Гр. Донець з дозволу Розряда поселився у Ізюмі і хтів, щоб полковником у Харкові зробився його син Костянтин. Харківські полчане (старшина і усі козаки) подали від себе цареві прохання, щоб у Харкові назначено було полковником Костянтина Донця, бо батько його хотів жити у Ізюмі. Гр. Донцеві вийшов дозвіл жити у Ізюмі, але він, як і давніше, мусив писатися харківським полковником, а син його Костянтин — наказним полковником й відати службою та розправою сотників та козаків по їх українському звичаю. Але через якийсь час батько знову переїхав у Харків, а син — у Ізюм (мабуть, у 1682 р.). Се було зроблено для того, щоб прокласти стежку Костянтинові до самостійного уряду у Ізюмі. Гр. Донець старів і хтів ізюмське полковництво передати синові Костянтину, а харківське — другому синові Хведору. Він сам побував у Москві, а потім вирядив туди Костянтина у 1685 р. до царів. З ним приїхав полковий обозний Петровський, піп, сім сотників, троє сотенних хорунжих, усього 28 чоловік. Ізюмців приняли при дворі дуже ласкаво. Кость Донець прохав, щоб йому царі дали грамоту на ізюмське полковництво і щоб Ізюмський полк був виділений з Харківського. На се, казав він, згоджується і о тім просить його батько. Уже на другий день вийшла резолюція: виділити Ізюмський полк з Харківського, приписати до нього 13 міст та містечок з 2200 козаками й видати Костю Донцеві жалованну грамоту на полковництво, хоч все-таки разом з батьком Григорієм Донцем. Жити на Ізюмі велено було Костянтинові (1685 р.). Кость Донець прохав ще, щоб його полку видані були царями корогва і литаври, котрих раніше Слободським' полкам не давали, і походні гармати. Чи се прохання було виконано, не звісно. Оттак ріжними способами та у ріжні часи склалося 5 Слободських козачих полків: з них Острогозький з полковником Зіньківським, мабуть, найстарший (початок його іде з 1652 р.). Головинський каже: «З поселених на Острогощі українців склався Острогозький козачий полк. Се був перший Слободський полк. Першим полковником його був Зіньківський. Полк склався із семи сотен». Виникає якийсь сумнів тільки через те, що царська грамота 1659 р., як ми бачили, була відправлена не на ім'я полковника, а «черкас». Можливо, одначе, що Зіньківський, котрого бачимо з титулом козацького полковника ще у 1652 р., тільки через якийсь час прилучив до себе Острогозький полк — тоді, як він склався, й тільки тоді він зробився й полковником Острогозького полка. У Охтирці був полковник і полк у 1658 р., у Сумах — у кінці 1658 р. або у початку 1659. у Харкові полковника з полком ми бачимо у 1660 р., в Ізюмі — у 1685 р. Раніше московський уряд давав вільготи осібним українським осадчим, а коли на Україні склалися полки, тоді московські царі почали вже на їх ймення давати вільготи козацькому товариству й усьому поспільству, і через ті вільготи, котрі дістали слобожане — мешканці заселених ними слобід та городів, і уся країна почала прозиватися Слободською Україною, або Слободськими полками. З усіх тих льгот і склалася автономія краю і його мешканців. Значить, основою автономії Слобожанщини були царські жалованні грамоти, котрі видавалися Слободським полкам, так само, як основою автономії Лівобережної України були так звані гетьманські статті, себто умови з московськими царями, а потім російськими імператорами. Гетьманські статті, котрі давалися усій Гетьманщині на ймення єдиного представника краю — гетьмана, повинні були давати більшу автономію, ніж окремі жалованні грамоти слободським полковникам, вже через те, що тут не було такої єдиної гетьманської влади, яка була у Гетьманщині. Але ж усе-таки і слободські полковники мали кожний у своїй окрузі дуже велику владу — не меншу, ніж полковники Гетьманщини у своїй окрузі. Значить, слободсько-українській автономії бракувало центральної гетьманської влади, або, краще сказати, вона поділялася між усіма п'ятьма полковниками Слобожанщини. Склад козацької автономії. Як же по сій автономії був улаштований уряд країни? У кого була влада над країною й її мешканцями? Які політичні і інші права мали полковники і місцевий уряд? Які були відносини країни до Московської, а потім Російської держави? Які права й привілеї мали мешканці країни? На чолі полкового уряду стояли виборчі полковники і полкова старшина. Полковника і старшину вибірала сама полкова старшина, а не усе товариство і не на якийсь там час, а взагалі, до смерті. Влада полковника була дуже велика: він відав устроєм свого полка, себто керував цілою округою в усіх військових і адміністраційних ділах, стверджував судові постанови в карних — кримінальних — справах і в позвах; роздавав військові вільні землі навіть у нащадок усім підвласним і сам міг займати такі займанщини задля себе на свою власну потребу; на все те він видавав універсали за своїм підписом (рукою власною) і печаттю. Полковничими клейнодами 122 були пернач (шестопер), себто шестигранна булава, обложена золотом або сріблом та самоцвітним камінням, полкова корогва з іконою Божої Матері або якогось святого — оборонця полка, полковнича печать, котра була разом з тим і полковою — військовою, полкова музика. Полкову старшину складали шість чоловік: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писаря. Під началом обозного були гармаші з гарматами і усі кріпості. Яко старший в полку, він заміняв полковника, коли той був хворий або в від'їзді, але він не міг тоді видавати універсалів. Суддя відав судовими цивільними ділами у полковій ратуші. Осавул був посібником, підручником полковника у чисто військових справах. Хорунжий отаманував над хорунжевими козаками, відав полковою музикою й оберігав полкову корогву. Полкові писарі були секретарями у ратуші — еден у військових, а другий у цивільних справах. Уся полкова старшина збиралася для військових справ на полкову Раду, на чолі котрої стояв полковник, а обозний порядкував ділами. Усі мали по одному голосу, а полковник — два. Справи судові рішалися у полковій ратуші, куди входили ті ж самі члени, що і в Раду, але впорядчиком там був вже суддя. В сотнях був такий же сотенний уряд, котрий складався із сотника, отамана, осавула, писаря і хорунжого. Сотня порядкувалася сотником. Була і сотенна Ратуша, де отаман, яко суддя, і писарі порядкували гражданськими справами, а осавул і хорунжий помагали сотнику у військових справах. Хорунжий держав сотенний прапор, на котрому був хрест і визначалися полк і сотня. Сотника вибірала полкова старшина, а він сам уже вибірав собі сотенну старшину; міг і скинути її з уряду. Так виявляє нам устрій Слободських полків Срезневський на підставі офіціяльного документа, так званого «Екстракта о слободських полках». Сей документ до нас не дійшов Ми можемо в загальних рисах здатися на «Екстракт» Срезневського, бо його звістка підтримується й іншими джерелами. Але на сю звістку треба все ж таки дивитися як на правдиву тільки взагалі, бо від сього порядка були відміни в ті або інші часи життя країни залежно від місцевих обставин, а більш усього — від політики центрального уряду. Ось деякі звістки з інших джерел, котрі підтримують свідоцтво Срезневського про полковничу владу. Харківський полковник К- Донець у своєму універсалі 1686 р. писав: «Ознаймуємо сім листом нашим, іж по указу великих государей, мешкаючи ми тут на українном городі Ізюмі, маємо то в своей власті роздавати усякіє вольніє грунти і пасічні в'їзди усякім людям для размноженія». Сим підтримується свідоцтво Срезневського про право полковника роздавати вільні землі. У 1712 р. старшина Харківського полку подала цареві Петру Великому прохання, щоб залишити її при старих привілеях щодо виборів — а по сих привілеях вони вибірали старшин на ратуші з загальної згоди по свойому українському звичаю і усякі уряди мали проміж себе без перемін. Далі вони прохали, щоб, як і при старих полковниках, полкові збори робилися з загальної згоди, без тяжарів. і щоб розходи записувалися теж у Ратуші і щоб полковник Куликовський. як і колишні полковники, робітників і хури брав з своїх маєтностей. а старшини для сього мали з неслужилих людей по 10–15 чол. Царь Петро згодився з сим проханням. Сотників, по Срезневському. вибірала полкова старшина, але універсал на сотенний уряд видавав полковник. Ось цікавий універсал про се полковника Квітки 1718 р.: «Полковник Харьковській Григорій Квітка Афанасьев. Усім старшинам полку мойого панам сотникам, атаманам, всьому старшому і меньшому, а особливо сотні Ольшанській товариству сім ознаймуєм. іж… видячи пана Якова (Ковалевського) как во всяких случаях і потребах воїнських справоного і способного, так і до уряду годного і розумного, вручаємо йому уряд сотничества в Ольшаній, которого все общетовариство тамошнє і посполітий народ, по вичитанії сього нашого наказу, принявши себе за старшого, усякоє йому належитоє як старшому свойому мають отдавати послушенсьтво і учтивость, також і він новозибраний сотник повинен бути у товаристві, яко старший, доброго чтити, а противного і ослушного карати. Особливо упоминаемо, аби він сотник усякіє токмо до уряду свого і як судити справу знал, а до кримінальних касатися не важился. но до суду полкового в Харьківськую одсилав би ратушу». Про Ради у записках Квіток сказано, що там бували гострі суперечки між старшинами і сі. суперечки іноді закінчувалися навіть боєм. Полковники Слободських полків. Полковники мали у своїх руках велику владу, і нам треба знати, хто займав сі полковничі посади, як вони їх займали і що вони робили на користь населенню. Тут ми побачимо, як робилися вибори полковників у дійсному життю і коли виборче право порушалося та ламалося і хто був винний у його зменшенню та знищенню. І. Квітка дає нам список слободських полковників. Він не зовсім повний і навіть, може, певний. У ньому нічого не обговорено про вибори полковників, але все-таки ми мусимо ним скористуватися, хоч з деякими поправками. У Харківському полку були полковниками, починаючи з Гр. Донця (ми знаємо уже, що було два полковника Сірко і Репка і до Донця): 1. Гр. Єрофеєвич Донець у другій половині 17 ст.; 2. Хв. Гр. До-нець-Захаржевський (Петровської доби); 3. Прокофій Куликовський ((волох), Петровської доби); 4. Гр. Сем. Квітка (Петровської доби); 5. Ст. Ів. Тевяшов (Лизаветинської доби); 6. Матв. Прок. Куликовський (послідній). У Сумському полку І. Квітка лічить 7 полковників- 1. Гар. Кондратьева (другої половини 17 ст.); 2. Сина його. Ондрія Кондратьева (Петровської доби: його убито у 1708 р. в Булавинське повстання на Дону); 3. Ів. Ондр. Кондратьева (унука Герасима — Петровської доби); 4. Вас. Дан. Перекрестова-Осипова; 5. Дм. Ів. Кондратьева (Лизаве-тинських часів); 6. Мих. Мих. Донця-Захаржевського; 7. Ром. Ром. Романова (послідній). У Охтирському полку було 8: 1. Демьян Зіновьєв (другої половини 17 ст.); 2. Ів. Ів. Перекрестов (часів Петра Вел.); 3. Хв. Ос. Осипов (часів Петра Вел.); 4. Ол. Леонт. Лесевицький; 5. Ів. Ол. Лесевицький (часів Лизавети); 6. К. О. Лесевицький; 7. Геор. Ол. Лесевицький; 8. Мих. Ів. Боярський (послідній). У Ізюмському полку було 6 полковників: 1. Кост. Гр. Донець-Захар-жевський (Петровських часів); 2. Хв. Вол. Шидловський (Петровських часів); 3. Мих. К. Донець-Захаржевський (Петровської доби); 4. Лавр. Ів. Шидловський; 5. Ів. Квітка (часів Лизавети); 6. Хв. Куз. Краснокут-ський (послідній). І. Квітка не перелічує полковників Острогозького полка, а по інших джерелах їх було 8: 1. Ів. Зіньківський; 2. Карабуг; 3. Сас; 4. Бу-ларт; 5. Куколь; 6. Ів. Тевяшов; 7. Син його- Ів. Тевяшов; 8. Потім унук його — Ст. Тевяшов. Здається, сей список не досить повний, бо окрім тих перших полковників, про котрих ми оповідали (Сірка і Репки). були ще деякі інші, так, наприклад, у Сумському полку діти Гарасима — Григорій, Ондрій, Роман помагали свойому батькові у полкових ділах. Далі, після Зіновьєва, був полковником Охтирського полка Микола Матвієвич (у 70-х роках XVII ст.) і Хв. Сагун (у 80-х роках). Після Хв. Ос. Осипова — син його Максим Хведорович. Ол. Л. Лесевицький був з 1724 по 1735 р. полковником охтирський, а з 1735 по 1744 — бригадиром Слободських полків. Усього в 5 полках було 35–39 полковників. Придивляючися до сих списків, ми помічаємо, що за 100 років у кожному полку перебувало 6–8 полковників, себто припадає в середнім по 13–17 років на кожного. Деякі з полковників, як, наприклад, Гр. Донець або Гар. Кондратьев залишалися на своїх посадах по кілька десятків років. У всякому разі, вибори не були щорічні і не відбувалися через З або 5 років: значить, справді вибірали взагалі, немов до смерті, як казав Срезневський. Особливо се треба сказати про XVIII ст. — з Петра Великого. Кажемо «вибірали», хоча дійсно незнаємо, чи одбувалися завжди вибори на Раді. І. Квітка каже про пожалування полковничих урядів царями та военной колегієй, але се, може, треба розуміти як ствердження виборів. Звертаючися до роду та прізвищ слободських полковників, бачимо, що у Слобожанщині було кілька родів, котрі немов вистачали з-поміж себе полковників: так, рід Донців-Захаржевських дав 5 полковників: 2 — Харківському полку. 2 — Ізюмському. 1 — Сумському: рід Кондратьєвих 4 — усіх Сумському; рід Квіток — 2: одного Харківському і одного Ізюмському полку; рід Лесевицьких — 4 Охтирському полку; рід Перекрестових і Осипових — 3: 1 — Сумському, 2 — Охтирському. рід Шидловських — 2 Ізюмському; рід Куликовських — 2 Харківському полку, рід Тевяшових — 4: 3 — Острогозькому і одного — Харківському полку. Значить, отсі 8 родів дали усі «укупі 26 полковників і тільки 8 полковників дали поодинокі роди — Романова, Зіновьєва, Боярського, Краснокутського, Карабута, Саса, Буларта, Куколя. Виходить, що у Слобожанщині у деяких родів було немов спадкове полковництво — у Лесевицьких, Тевяшових. Кондратьєвих. Рід Кондратьєвих давав полковників тільки одному Сумському полку, рід Лесевицьких — одному Охтирському полку, рід Куликовських — одному Харківському полку, Шидловських — Ізюмскому. Сі роди були багаті, і се багацтво мало великий вплив на вибори і ствердження їх урядом. З другого боку, знов і багацтво вони збільшували через те. що займали полковничі уряди. Донці-Захаржевські мали велику силу і значіння у Харківській та Ізюмській окрузі, Кондратьєви — у Сумській та сусідній Охтирській, Перекрестови, Лесевицькі і Осипови — у Охтир-ській, Тевяшови — у Острогозькій. Не дивно, що харківська старшина прохала у 1707 р., щоб полковником у Харкові поставлено після смерті Гр. Донця зятя його- Хв. Вол. Шидловського. Вони не хтіли лолковника з чужого роду, бо боялися, що він їх знищить. Прохання було підписано тільки полковою старшиною та сотниками, але йшло немов од усього полка. Діяльність полковників і їх вибори. Ми мало маємо звісток про діяльність отсіх полковників, але усе-таки треба сказати, що деякі з них справді дуже працювали на користь населення. Особливо се треба сказати про перших слободських полковників, котрі дуже багацько зробили і для оборони краю, і для його заселення. На їх долю випала безмірно важка праця і у тому, і у другому ділі. На перших місцях треба поставити харківського полковника Гр. Донця. Сумського — Гар. Кондратьева і Острогозького- Ів. Дзиньківського. Донець був полковником з 1668 по смерть у 1691 р., себто 23 роки, приймав велику участь у січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів і населив їх людьми, котрих викликав з Задніпрянщини. Збудував, між іншим, місто Ізюм, заселив його і склав особистий Ізюмський полк; вельми працював більш усього з Харківським полком над захистом південної частини Слобожанщини, будуючи так звану Нову лінію: здобував жалованні грамоти з вільготами для обох своїх полків — Харківського та Ізюмського. оснував з деякими іншими старшинами Курязький монастир. Московські царі довірялися йому, здавалися на нього і нагороджали — він дістав вищій ніж полковничий чин стольника. Але маючи велику владу у земельних справах. Гр. Донець, як і інші слободські полковники, не забував і про себе, здобув великі достатки і. траплялося, кривдив своїх полчан. Ми маємо дві скарги на Донця — з першої видко, що він одняв млин, а з другої — що заволодів землею боярських дітей, означивши її порожньою. Хотів він завести для себе й буду, щоб гнати дьоготь, але того йому не дозволило правительство. Одначе сих двох скарг за 23 роки виходить дуже мало. Чи довели боярські діти свою скаргу на слідстві, не відаємо. Можливо, що й Гр. Донець іноді кривдив підлегле йому населення, але про се певних звісток ми не маємо, не маємо навіть таких скарг, як на інших полковників. Донцям дуже хтілося мати друковану книжку про їх лицарські вчинки, і вони замовили до сього діла якогось Орновського. котрий і зложив похвальне слово Хведору Донцеві-Захаржевському і усьому роду Донців. Діти Григорія не визначалися так, як батько. Гар. Кондратьев та Ів. Зіньківський теж були невсипущими робітниками у обороні та заселенню своїх полків, для котрих вони діставали царські жалованні грамоти на льготи. Оповідаймо тепер і про діяльність тих полковників, котрі не мали на увазі народнього добра і разом з сим приведемо звістки про те. як одбувалися полковничі вибори у тогочасному життю і кого не вибірали на Раді, а назначав на полковничу посаду центральний російський уряд, або хто з старшин сам звертався до уряду за його настановою. У Охтирському полку урядники, старшина і козаки вибрали у полковники у 1686 р. Ів. їв. Перекрестова, і сей вибір був стверджений царською жалованною грамотою 1686 р… з котрої видко, що й раніше він там був полковником і мусив по грамоті в судних і у всяких ділах управу чинити старшині, козакам і усьому поспільству по правді і по старих козацьких звичаях. За шведську баталію син Перекрестова Данило у 1702 р. по проханню старшини й козаків був зроблений помічником свого батька. У 1692 р. по грамоті з Великоросійського приказу й проханню Охтирсь-кого полка дозволено було старшині та козакам вибрати вільними голосами з-поміж собе полковника, кого захочуть, чоловіка доброго і до козаків ласкавого і до військового діла дотепного, котрий міг би об'єднати полк, а сина Сумського полковника Гарасима Кондратьева — Романа — од полковництва було одставлено. І ось, ми, пишуть охтирські полчане, старшина Охтирського полка й багацько рядових козаків, зібравшися на Раду, вибрали з загальної згоди й совіту у полковники попереднього свого полковника Івана Івановича Перекрестова, бо він до військового й полкового діла дуже зручний і до нас, старшини та козаків, держить ласку і приязнь і розправу робить правдиву, окрім його серед старшини та козаків такого розумного й «заможного» чоловіка нема. Далі йде дуже багацько підписів. Виходить, як бачимо, що вибори були зроблені на військовій Чорній Раді, себто такій, де була не одна тільки старшина, а й рядове товариство, а Срезневський казав тільки про вибори полковника однією старшиною. Срезневський казав про вибори до смерті, а тут ми бачимо, що Романа Кондратьева було скинуто з полковництва. Але для зрозуміння сих виборів Перекрестова треба додати, що козаки краснокутської сотні Охтирського полка подали проти них супліку, де писали, що вибори Перекрестова були зроблені без їх знаття і що їх сотник Маньковський підписався теж на виборчому листові без їх згоди. А щодо Романа Кондратьева, писали вони, то він вояка добрий і ніяких кривд та здирств не робив, бо він чоловік розумний, до військового діла здатний і буде таким же вірним слугою цареві, як й його батько: він наводив порядок і за ним здобули собі чимало усякого добра ті, котрі розійшлися при Перекрестові. Перекрестова вони не хотять мати своїм полковником, а коли його буде стверджено, тоді вони мусять розійтися геть світ за очі усі без останку. Іще більш цікава була друга скарга на Івана Перекрестова, Романа Кондратьева і 25 козаків, котру подав на його Москві колишній полковник Охтирського полка Ондрій Прокофьев з 4-ма сотниками і 22 старшинами та козаками, підтримуючи першу супліку козаків Охтирського полка, щоб Перекрестова вислати з його маетностей на життя в який-небудь город, а полковництво охтирське доручити Романові Кондратьеву. У своїй супліці Роман Кондратьев писав, що велено йому бути у Охтирці полковником, але живе він там у сусідах, а свого подвір'я не має. Тепер же Перекрестов поїхав з суплікою на нього у Москву, щоб скинути його з полковництва. За нього держить руку і бєлгородський воєвода боярин Шереметьев. І він, Кондратьев, прохає царя, щоб він не вірив поклепам Перекрестова. котрий зовсім знищив колишніх Охтирських полковників, сотників і козаків: нищили їх його мати, брати, й родичі: і про сі сутиски бажано зробити слідство усім Охтирським полком і іншими полковими містами. Проти Івана Перекрестова висловлено було 25 статей у всяких утисках, кривдах, захопленню грунтів: село Півні він, наприклад, віддав у підданство свойому родичеві, котрий наклав на мешканців тяжкі роботи, так що вони мусили працювати на нього і удень і уночі; у колишнього охтирського полковника Прокофьева він захопив багато хліба, худоби, горілки. Звелів охтирському отаманові брати з мешканців дурно на свою користь бочками горілку, мед і пиво, свічки, солод, м'ясо, хліб і усяку худобу. У одного козака відібрав млина, коморю та сінні покоси, самого його бив смертельним боєм та калічив невідомо за що, так що у нього й тепер рани не зажили. Мати його і брат і сестра грабували козаків. У сотника Кирилова захопили срібляну посуду. У вдови козацької відібрав млина, винницю та коморю. а у єдного козака «вимучив» 2 водяних млина, ціною один у 300 карбованців, та біля річки ліси й луги. У другого козака купив млина за 200 карбованців, а віддав тільки 50. одняв подвір'я і сінні покоси. Родичі його замучили до смерті одного козака за те. що він немов би обікрав їх коморю. Одняв силоміць млина у козака, а коли той почав прохати за млин грошей, він його бив. закував у кайдани, де той і помер, а удова з постраху видала йому купчу за сього млина. Другого козака він держав на цепу при гарматі. У козаків с. Борок одняв поля, ліси, й хутори, і млина, і усякі землі й захопив села, де жили козаки. Може, дещо з сього були й наклепи, але все ж таки здається, що Перекрестов, його родичі були справді-таки великими хапугами — він усі свої сили, талан та завзяття направив на те. щоб збільшити яко мога і правдою, і неправдою свої маєтності. І у сім він наближався до тих старшин Лівобережної України, життєпис котрих дав нам покійний О. М. Лазаревський на підставі архівних джерел у своїх розвідках «Люди старої Малоросії» Завзяття у сьому ділі охтирського полковника не міг спинити ніхто, бо у Слобідчині не було навіть гетьманської влади (хоча вона і у Гетьманщині не була перешкодою для тамошніх старшин), а бєлгородського воєводу Перекрестов міг склонити до себе покірливостю (і справді той був до його дуже прихильний), а приказних — подарунками, козацьке ж товариство, як ми бачили, не уміло розібратися у тім. що то була за людина Перекрестов. Батько Івана Перекрестова був таким же переселенцем з Правобережжя, як і інші козаки. В документах згадується, про «черкашенина» Івана Яковича Перекрестова. а се прізвище свідчить, що він був хрещений єврей. Син його Іван почав козацьку службу ще за царя Олексія і служив і при Федору Олексійовичу. У 1681 р. ми бачимо його вже охтирським полковником. Царська жалованна грамота 1686 р. затверджує його знову на охтирському полковництву, по вибору усіх полчан, і малює його завзяту військову працю. Іван Перекрестов приймав участь з своїма козаками у Кримських походах кн. В. В. Голіцина, де його було ранено. Приймав він участь і у боротьбі зі шведами. Цар Петро в нагороду за се зробив сина його Данила помічником батькові у полкових справах, для того щоб поставити його потім охтирським полковником на батьківське місце. Але вийшло зовсім інакше: за якусь провинність царь Петро у 1704 р. скинув його з посади, а усі величезні його маєтності відібрані були від нього у казну. У 1714 р. він жив у свойому невеличкому хуторі; у 1721 р. почалося діло про розпродання перекрестовських маєтностей і його самого витребовали по якихось справах у Архангельск, хоча він лежав на смертнім ліжкові, а на дорозі і вмер. Унук Івана Івановича оженився на удові Осиповой, розбагатів і виступів навіть супротивником Кондратьева на сумське полковництво. Виходить так, що Перекрестови дивилися на охтирське полковництво немов на свій нащадок. Кондратьєви такечки ж дивилися на сумське полковництво і мали на се більше права, ніж Перекрестови. Полковництво там займав Гар. Кондратьев, за ним його сини (Григорій, Роман і Ондрій), унук Іван, син Ондрія, котрий правив полком до смерті своєї у 1728 р. Ми бачили вже. яка боротьба вибухла між представниками сих обох полковничих родів. Сю боротьбу двох родів за полковництво гарно малюють нам документи Харківського історичного архива, видані О. Д. Твердохлібовим. Перекрестов-Осипов подав прохання немов від усіх полчан про те, щоб його поставити сумським полковником, а про Кондратьева там було написано, що він ще молода людина, недотепна і навіть грамоти не вміє. Кондратьев справді був тоді зовсім молодий (22 років) й не мав ще навіть сотницького уряду. Осипов-Перекрестов почав пустошити ліси та діброви свого противника, бажаючи тим знищити увесь рід Кондратьєвих. Але й Кондратьев теж найшов стежку до гетьмана Дан. Апостола, котрому він приходився небіжем. а через нього й до великоросійських вельмож, щоб заполучити собі полковництво. Отсі усі стежки й виявляються у листах старшин Сумського полка Маркова і Кондратьева, охтирського полковника Лесе-вицького до гетьмана і у гетьманських листах до високих патронів (Бирона, канцлера Головіна, віце-канцлера Остермана, до Ушакова, до Київського генерал-губернатора). Серед сих листів е й копія прохання старшини й товариства Сумського полка цариці, щоб відлучити від полковничого уряду Осипова-Перекрестова й поставити на його місце Кондратьева. Там широко оповідається про славні діла Гарасима Кондратьева, його дітей — Григорія і Ондрія Гарасимовичів: посліднього убито у поході проти Булавина на р. Уразовій. Вірно служив і Роман Кондратьев — охтирський полковник. У царських грамотах було сказано, що служба Кондратьєвих ніколи не забудеться. У 1730 р. його назначено сотником у Сумський полк, а полковником без жадної заслуги і без прохання полчан знаходиться з Охтирського полка Вас. Перекрестов, котрий нині прозивається Осиповим; Івана ж Кондратьева від заслуженого ранами і кров'ю Кондратьєвих сумського полковництва відкидають. Тепер йому 25 років, він грамотний і писати вміє і служитиме вірно. У грамоті 1692 р. на ймення Охтирського полка було написано, щоб Ів. Перекрестова від полковництва відсунути і ні йому, ні родичам його, ні одностайним полковниками й полковою старшиною там не бути, бо він у Охтирському полку учинив багацько кривд та здирств. Такі ж кривди з'являться, коли Осипова-Перекрестова буде відсунуто від полковництва — тоді кожний напише про свою кривду. А коли з'явиться прохання від сумських полчан, щоб залишитися йому на полковництві, йому не можна буде вірити, бо його складе своїми каверзами сам Осипов-Перекрестов і приведе до підпису одних похвалками та пострахом, інших оманою. І все ж таки, не взираючи на такі заходи, Перекрестов-Осипов залишився на сумському полковництву, і Ів. Кондратьев не міг його здолати, хоча Д. Апостол й понаписував багацько листів до патронів. Мабуть, таким патронам, як Бирон або Головін, було однаковісінько, хто сидітиме на сумському полковництві: чи Перекрестов-Осипов, чи Кондратьев, і вони залишили того, хто сидів. А може, для них не дуже багато значив сам ясновельможний старенький вже гетьман, котрий незабаром помер, й йому не назначено було навіть наступника. Думка про спадкове полковництво мала силу і у інших полках. Так. харківські та ізюмські полчане підтримували звичайно рід Донців. Гр. Донець вмер у 1690 р… а його наступником, як ми бачили, був син Хведір разом з братом Констянтином, котрий мав полковництво на» Ізюмі і вмер у 1691 р.: Хведір Донець залишився у Харкові до самої смерті у 1705 р… і тоді харківські полчане подали прохання, щоб у них поставлено полковником зятя Григорія Донця, котрий був полковником ізюмсь-ким. — Хведіра Шидловського, бо після Донця залишився тільки малий хлопчик, котрий не міг бути полковником, а полковник з чужого роду може, писали вони. їх знищити. Ізюмський же полк близько від Харківського, і заселяв сі обидва полки Григорій Донець. Полковником поставлено, по проханню полчан. Шидловського. Чи вибірала Шидловського полкова рада, не відомо; як взяти на увагу, що усі. котрі прохали, боялися виборів чужого, видко, що все тепер залежало від царя, і се було не ствердження виборів ради Розрядом, а царська настанова. У 1708 р. наказним полковником зроблено небіжа того Шидловського Лаврентія. котрий у 1710 р. був поставлений звичайним полковником, після того як його дядька усунуто з уряду й віддано під суд за грабування у Польщі. Цікаво, що з прохання усієї полкової та сотенної старшини йому повернули права і він вернувся у військо генералом, але маєтностей йому не повернули, бо встигли вже роздати їх тим, котрих поселили у Слобожанщині під проводом Кантемира. Лавр. Шидловський по царському указу був переведений полковником у Ізюм, а харківське полковництво пожаловано Куликовському. котрий вийшов з Кантемиром з Волощини. Се вже почалися полковники з чужоземців. Навряд чи Куликовського вибірали на раді, бо у всякому разі з нього полчане не були задоволені і подали навіть на нього скаргу цареві, де писали, що він скидав старшин з їх посад, брав собі для послуг більше робітників, ніж було розписано, і розпоряджувався військовими сумами сам. без полкової старшини. Ся скарга була підписана обозним Ковалевським. суддею Афанасьєвим, осавулом Афанасьєвим. писарем, сотниками й була підтверджена, бо вийшов суворий царський указ, щоб нічого сього наперед не роблено. Шидловський на посаді пробув недовго, і його місце заняли Гр. Сем. Квітка та Тевяшов, а після сього Воєнна колегія поставила харківським полковником Матв. Куликовського. хоча харківці хотіли бачити своїм полковником Ковалевського, котрому виданий був похвальний лист за службу од чотирьох слободських полковників і полкової старшини. Полчане з нього були дуже незадоволені і подали на нього скаргу. Над ним наряджено було слідство. Обвинувачував Куликовського писарь липецької сотні Нелишний у тім. що він примушував козаків продавати його жінці задешево землі, продавав за дорогу ціну козакам коней, котрі сам купив немов для гармат; вигадав мита на ярмарках собі на користь, супроти жалованних грамот не видав козакам усього положеного їм жалування, не пішов у Пруський похід, а повернувся з дороги з Валок, назначив сотником у Липці свого пасинка Черняка, котрий робив утиски козакам і держав у себе для робіт козаків і навіть попереднього сотника, через що козаки липецької сотні кидали свої домівки й записувалися у піддані по інших сотнях. Непишний подав про отсі утиски Черняка скаргу Куликовському. а той передав її Черняку, котрий Непишного за се немилосердно побив. Непишний подав супліку на Куликовського начальнику української дівізії кн. Кантемиру, а той доручив слідство Банческулу, котрий ще раніше держав руку Куликовського і нічого по сьому ділу не зробив. І тепер Банческул одіслав Непишного до Куликовського. а той його заарештував і побив, потім примусив Непишного написати заяву, що він доносив на полковника несправедливо. Ослобонившися. Непишний знову повернувся до Кантемира і повідав йому, що сталося з його приказом. Кантемир знову звелів зробити слідство по сьому ділу у Охтирці, але туди не були одправлені потрібні свідки, і се слідство навіть не почалося. Тоді Кантемир, побачивши, що сам нічого вдіяти не може, одіслав Непишного у Петербург немовбито з військовими ділами і видав йому пачпорт, щоб той зміг подати скаргу у Сенат. Але і там його постигла невдача, бо військових діл при ньому не знайшлося, і Кантемиру Воєнна колегія зробила за се вимову. Отеє усе діялося у 1761 р. Воєнна колегія доручила зробити слідство про скарги Непишного генерал-аншефу Стрешневу, а про землі, котрими несправедливо заволодів Куликовський. Бєлгородській губернській канцелярії. Непишного знову посадили в тюрму і знову він був примушений подати такий же лист, як і перше, а сам утік у Москву, де його знову-таки заарештували й закували на сей раз у кайдани. Знову доноси Непишного судили ріжні комісії, поки не дійшло до реформатора слобод-сько-українського Щербініна 125 у 1764 р… писар же Непишний сидів усі часи у тюрязі. а Куликовський — на полковничому уряді. Непишний не доказав свого доноса, його самого обвинувачено, але все ж таки Куликовський з старшиною потім повинився в якихсь кривдах і утисках, і з його і старшин справлена була велика сума грошей за сі кривди Треба до сього додати, що й самого кн. Кантемира (син Антіоха) було одставлено від уряду за те, що він брав хабарі, держав козаків для своєї власної роботи і грабував землі для своєї жінки, і у сьому він повинився. Перший полковник Острогозького полка Зіньківський пристав до повстання Ст. Разина, поубивав приказних. його скинуто за се з посади і карано горлом — обрублено руки по лікоть, ноги по коліна і повішено, і навіть жінку його покарано смертю, а дітей вислано v Сибір і одібрано у них усе майно. Полковником затверджено сотника Гар. Корибута: чи вибірали його полчане, не знаємо: його змінив полковник Іван Семенович Сас (Сасов) — з чожоземців. Чи вибирала його полкова рада, про се ми не знаємо: може, він був назначений, а може, тільки стверджений московським урядом. Раніше він був полковником рейтарського полка. потім полковником копейного полка. потім острогозьким воєводою, а потім його назначено чи стверджено у 1680 р. острогозьким полковником, і він був на сій посаді до самої смерті — до 1693 р. Се був чужоземець, котрий не міг підписати навіть свого прізвища й на документах підписувався латинськими літерами: у 1680 р.: Іопез Зазопез Пуку ргуїіозуїі (руку приложив), у 1686 р.: Іван Сассав Пуку ргуИозуІІ. у 1689 р.: Іванка Сассав. Значить, тільки за 9 років він вивчився своє' прізвище писати по-російськи. В. Є. Данилевич почитає його англичанином,2В. Цікаво, що острогошане заступилися за Саса. коли у 1682 р. на його скаржилися великоросійські служилі люди Острогозька. що він немов би їм чинив кривди та утиски. Коли робилося слідство, полковника Саса одставлено було од полковницького уряду. Тоді козаки усім полком прохали і навіть послали представників у Москву, щоб їм залишили їх полковника. Се було їм стверджено. Але його самого визвано у Москву, де він волочився кілька місяців, прохарчився, щодня ходивши у Приказ, набрав у позичку грошей і все ж не хтів ставитися на очі з тими, як він казав, «ворами», котрі його обвинувачували. А острогозький воєвода обвинувачував його v тім. що він немов не ходив на молебни у царські дні. Одначе Сас довів, що він навіть стріляв з гармат, коли у його будинку «чашу величали», себто пили за царське здоров'я. У 1690 р. остро-гозькі приказні подали на нього супліку. Виходить, що він жив лагідно з своїми козаками-полчанами і за се. мабуть, до його' зле відносився воєвода з великоросійськими служилими людьми. Воєвода ж гнівався і скаржився на його за те. що він великоросійських служилих людей записував у козаки, у полкову козацьку службу, а тих. котрі жили у своїх дворах проміж українцями, з домівок виселяв, бив і жити не дозволяв. Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу приказних з слобод-ськими полковниками. Наступником Саса був Буларт — теж чужоземець, мабуть, з ан» личан і. можливо, пасинок Саса. Як його поставлено у полковники, нам не відомо: знаємо, одначе, що він мав і чин стольника. Оттак. як бачимо, слободські полковники своєю неправдою до козаків та населення приготовили для себе свою політичну смерть. Російські царі та їх урядники скористувалися з отсих неправд слободських полковників, щоб скасувати їх виборчий уряд і разом з ним всю автономію Слободської України, котра стала російському правительству, як сіль в очі. Вибори, як ми бачили, замінялися настановою центрального уряду. Так робили царі у Гетьманщині, так почали вони робити і у Слобожанщині. Як і там. так і тут на полковничі посади почали ставити чужоземців, котрі не знали населення і котрих не знало населення. Окрім козацької місцьової влади була ще й міщанська та ремесни-ча. але вони не уміцнилися як слід на Слобожанщині так. як се було у Гетьманщині. У Харкові по документам були війти, згадується про двох таких війтів — Ємова і Ільїна — була, значить, і міська влада, мабуть, на зразок сотенних міст Гетьманщини, наприклад. Борисполя. Московські воєводи на Слобожанщині. Автономія Слобожанщини зменшувалася й через те. що поруч з козацьким урядом стояв московський воєводсько-приказний і центральний уряд здавався на нього більше, ніж на місцьовий виборчий козацький український. Через те бували звичайно межи ними суперечки. Коли у Гетьманщині при Брю-ховецькому піднялося повстання проти воєвод, воно перекинулося і в Слободську Україну. Воєводсько-приказний уряд був дуже тяжкий й неприємний і для Московської держави, де він пишно розцвів при цареві Олексію і де проти нього було стільки бунтів. Але на ньому тримався увесь внутрішній устрій Московської держави, усе «само-державіє» московських царів. Не дивно, що московські царі, хоча й мусили признати за Слободською Україною її козацьку автономію, але все-таки вони й тут, так як і у Гетьманщині, поставили її в залежність од свого центрального приказного уряду — себто приказів і навіть — чого вже не було в Гетьманщині — од свого місцьового урядника — Бєлгородського воєводи і окрім того утворили представників свого приказного уряду — воєвод — по містах Слободської України. У Харкові та й інших містах Слободської України воєводи трималися з початку його заснування і до XVIII ст. Головним обов'язком воєвод було військове діло — оборона од татар, догляд за кріпостю і уряд над великоросійськими служилими людьми. Але як узяти зміст звісного нам «наказа» харківському воєводі Семену Дурново (1688 р.). то побачимо, що його влада була дуже широка й майже нічим не одріжня-лася від воєводської влади у самій Московській державі. І справді: за чим тільки не повинен був пильнувати харківскій воєвода? Він мусив, приїхавши у Харків, одібрати кріпость від воєводи Суслова, з грошовими скарбами, з хлібними запасами, зі списками українського й великоросійського населення, з грамотами, книгами і ділами і з розписним списком усього того. Він мусив приняти й розглядіти усіх козаків і служилих людей і кріпость, і у всьому слухатися бєлгородського воєводи, і писати в Москву в Приказ. У Харкові він мусив оберігати кріпость і доглядати за служилими людьми, щоб вони її стерегли й узнавали вісті про татарскій прихід, заміри й не пускали злодіїв, котрі приходять з українських міст і крадуть коней. На пашню людей отпускати тільки з вартовими і тоді навіть, коли не було вістей про татар. Проти татар, коли їх було небагато, він мусив виступати сам з служилими людьми, про ранених та убитих українців та великоросійських людей писати у Москву у Приказ Великої Росії 129 і бєлгородському воєводі, а про те, скільки він видав пороху та свинцю, одписувати у Пушкарський приказ 130 і вести рахунок. Ключі од міста і кріпості тримати у себе. Розписувати бранців та захожих людей-переселенців і доглядати, щоб ніхто не проїхав звідтіля, де було морове повітря. Пильно доглядати за тим, щоб у Харкові не приймали великоросійських служилих людей та тяглих людей і біглих холопів та кріпаків. Не мав він права приймати й вільних людей без дозволу Великоросійського приказа. Про се треба було оповістити й населення. Нових поселенців-українців з малоросійських городів він не міг по своїй волі приймати без дозволу бєлгородського воєводи, а з дозволу мусив записувати на службу або в тягло, приводячи до присяги і приймаючи нй життя у Харків, з тим, щоб вони дістали тут землю і усякі угоди: а українських переселенців з українних великоросійських городів не приймати й повертати туди, звідкіля прийшли, з провожатими. На Дін на промисли дозволяти виїздити тільки на якийсь час за особливими письменними проханнями, за поручними записами (за порукою), видаючи їм листи, котрі вони повинні були показувати воєводам тих городів, через котрі вони проїжджатимуть. Щодо населення Харкова, то воєвода повинен був пильнувати, щоб мешканці і у кріпості. і на підварках. і у слободах улітку, у спеку по хатах та по лазнях пічок не топили і з вогнем довго не сиділи і не ходили, а щоб готовити страву та пекти хліб, поробили б окремі печі далеко від будинків, а в місті, кріпості, по баштах, по лавках і по подвір'ях щоб були поставлені діжки і мідяний посуд з водою і віниками. Українцям і великоруським людям він не повинен був робити ніяких кривд, не брати з них хабарів і не вимагати від них на себе ніякої роботи. Козаками полкової служби він не мусив відати — ні судом, ні розправою, а коли б трапилися якісь суперечки між ними і великоросійськими служилими людьми, треба було відсилати козаків на розправу до харківського полковника Григорія Донця. До полковника і усіх полкових козаків воєвода повинен був держати ласку. З других документів видко, що воєводи збірали грошові податки у казну і таможені збори; помічниками у судних і розправних ділах у них були под'ячі, і вони мали у своїй владі й тюрму. Значить, воєвода мав владу над кріпостю і містом Харковом у військових і поліцейських справах, мав повну владу над великоросійським населенням у всіх справах, мав. здається, деяку, але не ясну для нас, владу, і над українським міщанським населенням (козаками городової служби) і зовсім не мав ніякої влади тільки над козаками полкової служби. Але трудно було обмежитися у владі воєводі та полковникові у військових та адміністраційних справах, а ще трудніше було обмежити владу над міщанством — було двоєвластіє, а з його виходили постійні суперечки. Такі суперечкі ми бачимо усюди, де були воєводи. Сі суперечки у Харкові, наприклад, почалися з самого початку його існування. Здається, що підставою сих суперечок була ріжниця соціяль-ного життя московського і українського, ріжниця народних звичаїв і поглядів на сучасне життя. ГІриказно-воєводський московський уряд був страшенно централістичний і формальний — воєвода не мав права сам нічого розпочинати, він повинен був виконувати тільки свою інструкцію і про все відписувати у Москву та Бєлгород, а там усюди по приказах царювали канцелярії, приказні под'ячі, хабарі та папір, а не живе діло. Усе. здавалося, було визначено наказом — без дозволу не можна було ступити й ступня: ні вигнати у поле корови, ні затопити пічки, ні виїхати по торговому ділу із Харкова на Дін, ні уряжатися новому переселенцеві у Харкові. Треба було навіть записувати v особливі книжки, скільки було зроблено пострілів на ворога десь там у степу і одсилати сі книжки у двох примірниках до Москви. Але легко було написати усе отеє у наказі — папір, мовляв, усе перетерпить, — а як се можливо було здійснити у житті, по містах Слободської України, котрі лежали так далеко од Москви? Трудно, навіть неможливо було провірити діяльність воєвод й мимоволі приходилося у самому наказі воєводі, себто урядникові, котрому доручали цілий повіт з містом на чолі, говорити про його гультяйство та користолюбство та стращати тяжким царським гнівом та неми-лостю. Стращати суворою карою приходилося й населення. Сі кари іноді й бували. Зміївський воєвода С. Дурново повинен був їхати у Красно-кутськ, щоб бити батогами тамошнього воєводу за те, що той задержав пошту. Але і до похвалки про жорстоку кару можна було призвичаїтися, а од самої кари ослобонитися через хабаря приказним, под'ячим та дякам. У житті дуже часто робилося не по наказові й інструкціях, хоч накази в приказі читалися воєводами, але як слід не виповнялися. Бувало й так, що воєводи не могли оборонити населення од нападу саме тих, хто повинен був те населення захищати і хто залежав виключно від воєводської влади. Так, у 1659 р. пройшли повз Харків Чугуївські діти боярські (300 чол.), побили ні за що ні про що багато харківців, пограбували в будинках їх одежу і зброю, повідганяли багацько коней і волів, порізали свиней, розорили пасіки з бджолами, знівечили немолочений хліб і сіно, побили й козацького отамана, котрого вислав проти них воєвода, одняли у них зброю й похвалялися, повертаючись додому, вогнем та мечем знищити харківських зрадників. Коли воєвода послав до них свого под'ячого, вони облаяли й його, а повертаючись додому, справді-таки пограбували багацько хуторів у українців. Через се багацько хуторян, бачучи оттаку наругу й плюндрування, розійшлися світ за очі, знищилися й мусили простягати руку за христовим подаянієм. Харківці писали, що такого розору вони не бачили й тоді, коли сиділи в облозі од Виговського. Тут, як ми бачимо, харківський воєвода не міг ніяк допомогти харківцям. Воєводи часто мінялися, й така була московська політика, щоб вони довго не засиджувалися на одному місці і щоб ні вони не призвичаювалися до населення, і щоб населення до них не призвичаювалося — і од того у них навіть не було бажання заслужити поважання од мешканців, кожний знав, що його у всякому разі швидко замістять, хоча б він гарно відносився до населення. У Харкові з 1656 по 1706 р., значить, за 50 років, перевернулося 20 воєвод, себто один на 2 '/г роки. Було два таких воєводи — Тарбеєв та Грецов, за котрих прохали харківці, щоб їх зоставлено було у них на новий строк, бо вони захищали їх од донських розбишак, суд і розправу робили по правді, не кривдили й не утісняли подачками, й за третього воєводу Салова, на котрого подали скаргу великоросійські служилі люди. Харківський воєвода Офросимов скаржився на харківців, також як і Селифонтов. Він писав про харківців, що вони свавольні — живуть з лінощів по хуторах та пасіках. Але вони там хазяйнували і мусили хазяйнувати, щоб було з чого одправляти військову службу. А на пасіках українських поселенців грабували та убивали великоросійські служилі люди, і їм не давали справедливої кари приказні. Так, харківський отаман Лаврінов привіз у Бєлгород п'ятьох побитих пасішників і приніс скаргу бєлгородському воєводі кн. Ромодановському. Пасіки були пограбовані, а пасішники побиті. Було назначено слідство. По Соборному Уложенію 131 двоє душогубів було повішено на шибениці у Харкові — се була перша судна кара на горло у Харкові, інших розбишак зослано у Валки. Ті станичники, котрих було зослано у Валки, довели потім, що їх посилали грабувати українських пасішників бєлгородський дяк (себто секретар бєлгородського воєводи) та под'ячий; сей под'ячий, записуючи у слідстві при воєводі і дякові показання свідків, проминав те, що було неприємно для нього і дяка. Що се обвинувачення суддів було справедливо, видко з того, що воєвод швидко було усунуто з посади. Утиски воєвод та приказних ми бачимо й у Острогозькому полку. Полковник і старшина Острогозького полка подали у 1668 р. цареві скаргу на утиски таможених голов: вийшов указ, під пострахом жорстокої кари й пені, ніяким побитом надміри мита не брати, але через 10 років знову увесь полк скаржився на сих же таможених голов і про те ж таки мито. Острогощанам видана була грамота, але і їй приказні віри не йняли. Великі утиски робили козакам й острогозькі воєводи. У 1680 р. усі полчане скаржилися на свого воєводу, що він поставив при гирлі річки Тихої Сосни й Донця калавур, котрий брав великі гроші з приїжджих для торгу людей, через що зменшилися їх великі торги; їм ні з чого було тепер служити службу і вони прохали, щоб сим каравулом і пропуском людей з Дону відав їх полковник. І на се прохання царь зглянувся. У 1686 р. мешканці городів Острогозького полка скаржилися на свого воєводу, що він забороняв їм шинкувати й торгувати у Острогозьку, прислав служилих людей і вони киями проганяли їх з базару: поставили по базару столи і почали шинкувати голови з шинкарями. І се він зробив ради хабарів. І їх було послано у Полатов і Цареборисів на тяжкі роботи; вернувшися звідтіль, вони хотіли хоч трошечки розторгуватися, бо плати їм ніякої не давали, хліба у них вже кілька років не вродило, і їм без шинків та промислів служби служити було ні з чого. Воєвода й служилі люди посилали скарги на полковника Саса, котрого визивали навіть у Москву: про те. як відповідав на се полковник Сас, ми вже казали раніше. Те ж саме робилося і по інших Слободських полках. Воєводи повинні були держати до українців совіт та ласку, а ось що писав у своїй скарзі на воєводу харківський полковник Хв. Донець у 1706 р.: козаки його полка і золочівські міщане приходять до нього і скаржаться на воєвод, що вони їх без перестанку б'ють і беруть з них усякі податки, возять їх кіньми та волами у свої помістя усяке збіжжя, і од того вони знищилися й розійшлися світ за очі по слободах: а останні міщане теж хотять розійтися. А у Харкові і у Золочеві на посаді, окрім українців-козаків його полка, великоросійських людей немає, а в повітах теж великоросійських людей вельми мало, і ті деревні, де вони живуть, тягнуть одні — харківські — до Чугуєва, а другі — золочівські — до Бол-хового. І через те треба отсю воєводську владу скасувати. На се вийшов указ — у Харкові та Золочеві воєводам не бути ради малолюдства там великоросійського населення, а великоросійських людей велено відати — харківських чугуєвському воєводі, а золочівців — волховському. У Ізюмському полку уся влада теж належала до полковника ще з початку його заселення. А ось що витворяв путивльський воєвода кн. Білосельський у Лебединсь-кому повіті (Сумського полка) — у селах Пристайлові, Червленому та деревні Озак, куди його послано було розв'язати суперечку за землі між українськими поселенцями і дітьми боярськими міста Каменного. Він звелів бити батогами, обрізати чуби, в'язати та грабувати селян і узяв силоміць заяву од них, що вони немов своєю охотою записалися у кріпаки до каменовських дітей боярських. Потім приїхав ще воєвода з Каменева, і вони обидва сплюндрували у селі Пристайлові церкву Божу, позабі-рали образи, ризи й дзвони, пограбували попів і селян і вигнали з села, так що ті мусили залишитися серед поля з жінками і дітьми, не відаючи, де дітися, й умираючи з голоду. Ось що було зроблено з українцями у сих трьох селах: у Озакові бито обухом і кулаками 6 чоловіків і 2 жінок, батогами 2 чоловіків, чуби, одрізано у 2 чоловіків й поведено 2 чоловіків вішати на шибеницю. По приказу воєводи Білосельського каменовський приказний Лихонин пограбував у ЗО чоловік: корову з телям, 3 сокири, плуг. 4 карб, і 29 алтин грошей, 18 кабанів та свиней, 3 голови товару, 16 коней, 3 барана, 15 кур та 15 гусей, 4 воза, винний казан, сідло, З хомута, чоботи, 2 бочки вина, косу, шаблю, сало, усяку одежу і книгу Полуустав. Самостійно, гіісля того як кн. Білосельський виїхав з сих осель, той же приказний разом з товаришами-каменовцями ще пограбували (вже, мабуть, власно для себе) у 49 чоловік: 20 корів та 2 телят, 48 овець, 10 коней, 2 кози, 210 свиней, 47 курей, 75 гусей, 15 качат, 15 вуликів бджіл, усяку літню і зимову одежину, 3 вози із збіжжям, з церкви — образи, дзвін, 3 ризи, 4 стихаря, ЗО завіс, скриню з одежою, шаблю та карбованець грошей. Попа били й закували у кайдани. Лихонин сам бив одного чоловіка й вискуб у нього чуб. У селі Пристайлові били батогами та нагаями навіть жінок. Залежність Слободської України від бєлгородських воєвод, Розрядного і Посольского приказів. Бєлгородські воєводи були найстаршими серед своєї братії, і від них залежали й слободські полковники. Вони стверджували полковничі вибори у Слобожанщині: вони пропонували на полковничі уряди царям своїх кандидатів. На поважну воєводську посаду у Бєлгород посилали князів та бояр. Слободські полки були приписані до Бєлгородського полку і у військових справах підлягали бєлгородському воєводі. І ось як бєлгородський воєвода, вельми звісний боярин Борис Петрович Шереметьев обійшовся з Романом Кондратьєвим, охтирським полковником, коли той приїхав до нього з старшиною та козаками у Бєлгород по свойому українському звичаю на празники з поклоном. За те, що Кондратьев подав скаргу на свого недруга Перекрестова (у Бєлгороді воєводі, а у Москві царям), Шереметьев прилюдно в присутності багатьох полковників, великоросійських урядників і чужоземців його смертельно бив, за волосся скуб і вискуб їх, бив по щоках, одбив ребро, пустив з носа і рота кров. Се діялося у 1692 р. — тоді, коли Слободські полки перейшли з Розряду у Великоросійський приказ, коли їм жилося, може, найбільш вільно. Слободська Україна залежала від бєлгородського воєводи, а вищою владою до 1688 р. був над нею Розрядний приказ у Москві. У 1688 р. Слободські полки були переведені із Розрядного приказа в окремий Великоросійський приказ, точнійше у Великоросійський відділ Посольського приказа. Таке назвисько він мав, як я гадаю, через те, що Слободська Україна заселилася на дикому степу, котрий московський уряд, помиляючися, лічив великоросійським, бо він, як ми знаємо, був древнєруським українським, тоді як Гетьманщина перейшла під московську протекцію з своїми власними українськими або, як тоді називали, малоросійськими землями. Найважнійша звістка про сей перехід міститься у надрукованому мною «Екстракті Слободських полків 1734 року». Там ми читаємо: «Давъ прошломъ въ 196 году октября въ 16 день великіе государи цари великіе князи 1оаннъ Алексъевичъ, Петръ Алексъевичъ указали по именному своих великихъ государей указу за пометою думного дьяка Емельяна Игнатьевича Украинцева изъ Розряду взять Сумской, Ахтирской, Харьковской, Острогожской полки съ городами и пригородки въ Государственный посольской приказъ и именовать Приказомъ Великія Россіи». Треба мати на увазі, що ся звістка хоч знаходиться у документі 1734 р., але здається на царський указ 16 жовтня 1688 р. Окрім того, маємо ту ж звістку і в тогочасному документі, де говориться так: «Октября въ 14 день нынешняго 196 года по указу вел. гос. черкасскихъ полковъ полковниковъ, тъхъ полковъ городы и въ нихъ воеводь и приказныхъ людей и черкасъ полковыя и городовыя службы всякими дълы велъно въдатъ въ приказъ Малыя Россіи. И потому вел. гос. указу о черкасскихъ всякихъ дълахъ (столбцы) и разборныя книги изъ Розряду въ приказъ Великія Россіи отосланы октября въ 29 день. А рос-писался въ тъхъ черкасскихъ дълах приказу Великія Россіи подъячш Степанъ Ступинь». Суперечки, на мій погляд, між сими двома звістками немає, бо й та й друга говорять про один знов заведений Великоросійський приказ, тільки перша звістка містить його у Посольському державному приказі, а друга у Малоросійському. Можливо, одначе, що новий приказ був справді відділом Малоросійського. Скасування автономії при царицях Анні та Катерині II. Але недовго прийшлося слобожанам утішатися своєю автономією та вільготами. З початку XVIII ст. з царя Петра починають російські самодержці сю автономію потроху зменшувати. Розпочав Петро Великий, багато у сьому знищенню слободсько-української автономії зробила цариця Анна, а закінчила се руйнування цариця Катерина II. У 1700 р. цар Петро видав грамоту, щоб полковники до смерті залишалися при своїх урядах, а се вже зменшувало виборче право. Слободська Україна прилучена була до Озовської губернії, а Харків у 1718 р. — до Київської губернії. Так посіяно було зерно губернських установ. У 1722 р. зроблений був перепис. При Катерині І Слободські полки перейшли під начал Воєнної колегії, і у кожному полкубула складена регулярна рота. А при цариці Анні у 1732 р. вже цілком була зломлена місцева автономія і Слободські козачі полки повернуті у армійські. Почалося з перепису Слободських полків, котрий був зроблений лейб-гвардії майорОм Хрущовим у 1932 р. В указі цариця писала, що Слободські полки знищені, що козаки залишили військову службу і грунти, з котрих служили, почали записуватися у під-помошники, і число їх зменшилося. А ми бажаємо, писала цариця, наших вірноподданих од сих безпорядків захистити і непорядки скасувати і привести усе у порядок. Гвардії підполковнику кн. Шаховському доручено було виробити таку реформу, щоб зберегти інтереси уряду і слобожан. Кн. Шаховський приїхав у Слободську Україну, оселився у Сумах і завів там Комісію учрежденія Слободських полків; членами котрої були два гвардійських штаб-офицера, а слободських полковників звали туди рідко й то з дорадчим голосом. Комісія утворила реформи, котрі були конфірмовані 133 царицею: старинне право займанщини земель було скасовано, але зайнятими досі землями було дозволено володіти і передавати у спадок, хоча б на них і не було кріпосних актів; комплект козаків визначено у 4200 чоловік — у Охтирському полку 1000 чол., у остатніх по 800 чол. Із їх дітей та свояків комплектувалися реєстрові козаки (було їх 22 000 чол.). Вони ж повинні були вносити по 10 коп. з душі на козаків. Козацькі підсусідки і підпомошники — їх було 86 000 чол. — поділені були на двори по 50 чол. у кожному, і платити кожний двір по 1 порції і по 2 рації, а як грішми, то по 18 коп. з душі, а деяких отчисляли до старшин на їх партикулярні роботи. Полковники, котрих тепер перевернули у прем'єр-майорів, получили по 15 дворів підпомошників, обозні — по 7, судді — по 6 і 7. З усіх записаних у перепису Хрущова велено було збірати по 21 коп. у казну. Центральний уряд видавав укази, щоб населенню не було ніяких тяжарів у зборах, а збори на консістентів 134 «збільшилися, розвелося без числа хабарників, хапуг, і нікому було ні зарадити сій кривді, ні навіть освідомити про неї центральний уряд, бо Петербург покладався тільки на кн. Шаховського та на його канцелярію, а вони — сі чужинці у країні — робили, що хтіли. Свідоцтво про се, дав, здається, той самий Лесевицький, котрого зроблено було бригадіром Слободських полків при кн. Шаховському. Од тяжких одбутків слобожане тисячами розходилися, утікали на Дон світ за очі. Боячися, що країна обезлюдіє, правительство видавало укази, щоб шукати в губерніях і провінціях біглих з Слободських полків, козаків і посполітих людей з жінками й дітьми, повертати їх на колишні оселі на подводах і на кошт тих, хто їх прийняв. Тут вже ми бачимо заборону вільного виходу слобожанам за межу Слобожанщини. Але уся реформа цариці Анни була скасована її наступницею царицею Лизаветою, котра взагалі була проти Анни, а окрім того, була прихильна до українців через графа Розумовського. На коронацію Лизавети у Москву приїхали усі слободські полковники з своїм бригадиром і представниками од кожного полка. Вони подали через Сенат новій цариці прохання, де прохали скасувати драгунські полки, бо штаб і обер-офіцери з армійських полків, діставши підпомош-ників, повернули їх собі у підданство; просили про скасування усіх реформ князя Шаховського у Слободських полках, просили видати їм жалованні грамоти на зразок петровських. Сотник Сумського полка Власовський скаржився на комісію за те, що вона назначила слідство про скасування драгунського полка — і сенат зробив постанову се слідство спинити, козаків у драгуни не вибірати, старшині і козакам кривд не чинити. Трохи згодом, у кінці 1743 р., слободським козакам були надані жалованні грамоти. Сими грамотами реформи Анни були скасовані, козаки дістали назад свої старинні права і привілеї у промислах та у торгівлі. Були одібрані від офіцерів та старшин драгунського полка підпомошники та повернуті до козацьких слободських полків. Драгунів розкасували й повернули знову у козацтво. Але слобожане усе-таки повинні були содержу-вати у себе 4 армійських полка. Число виборних козаків визначено у 5000 чол., а розписати їх по полках доручено самим полковникам по числу підсусідків та підпомошників. Незабаром число козаків збільшено до 7500 чол. Полковники для своїх полків вигадали мундіри. У 1744 р. велено було за ганьбу, за зневагу слобожан карати по їх українському праву. Але указом 22 липня 1748 р. і 24 лютого 1749 р. заборонено було козакам і їх підпомошникам переходити не тільки в Гетьманщину і Великоросію, а навіть з одного полка у другий, себто значить козаки немов прикріплялися до своїх полків. У 1746 р. цариця вернулася до старовини й звеліла скласти гусарський полк, подібний до драгунського, і се дуже неприємно було слобожанам: люди утікали од сієї гусарії; простий народ іноді бив тих гусарів, а старшина не запиняла його у сих вчинках, бо й сама ворогувала проти них. У кінці царювання Лизавети Петрівни слободські полковники послали до неї представників на чолі з полковником Тевяшовим з наказом про народний упадок — значить, і прихильна до українців цариця не запомогла їм у їх соціальному життю. Представники, проживши три роки у Петербурзі, не діждалися резолюції на своє прохання. Харківський місцевий літописець, під 1747 р. заніс у свій літопис таку хвалу цариці Лизаветі: «Превъчно признательными имъют пребыть Черкассы слобожане щедрымъ милостямъ государыни царицы, понеже отъ ея всъ ихъ благая имъ нисполася и за ними состоитъ». Не діждалися представники одповіді і в коротке царювання Петра III, а дала їм свою відповідь його наступниця і жінка — цариця Катерина, та таку, що було б краще козацьким старшинам і не турбувати цариці. Про сю ласку Катерини, дивлячись на пам'ятник Петру первому, збудований Катериною другою, наш Т. Шевченко сказав: «Таке диво поставила, се той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину». І справді, вона доконала і Гетьманщину, і Слобідчину. Вступивши на престол, Катерина II зараз же звернула увагу на Слободські полки і в кінці 1762 р. назначила слідство над слободською старшиною по доносу сотника Острогозького полка Прок. Каневецького. Се слідство було доручено лейб-гвардії секунд-майору Є. Щербініну, котрого сент відправив для сього в Острогозьк, бо Каневецький обвинувачував командирів Слободських полків — кн. Кантемира, полк. Тевяшова і старшину Острогозького полка в розоренню і знищенню козаків і обивателів. Кн. Кантемиру одведена була- Тевяшовим казенна земля за те, що він держав руку Тевяшова, а сам Тевяшов, як писав Каневецький, узяв з собою у Петербург на хабарі 2400 карб, грошей, за котрі треба було купити коней для козаків; секретар Воєнної колегії був його приятель. Щербінін получив великі уповноваження і поїхав у Острогозьк. А щоб зібрати відомості про становище Слободських полків взагалі і дати відповідь на прохання старшини, Катерина визначила осібну комісію на чолі з тим же Щербініним (у 1763 році). У наказу йому було написано, що він же 1) зібрав відомості про те, від чого і від кого козаки мають тяжярі, і яке було у полках безлюддя, 2) як сі тяжярі знищити. Треба було вислати у Петербург слободських старшин у комісію Щербініна. але усі старшини Харківського полка їхати відмовлялися і так, мабуть, було й по інших полках. Коли прийшлося боронити права, усі занедужали, бо добре знали, що цариця Катерина вже вірішила судьбу України. У Петербурзі сенатори Шаховський, Панин та Олсуфьев, розгледівши матеріяли Щербініна (16 грудня 1674 р.), признали, що щорічні складки підпомошників та свойственників не були рівними й сталими, бо зараз після розкладки число їх зменшувалося, і остатнім приходилося нести великі тяжярі, не звісно було, на який час треба вистачати козакам коней та зброю; теж саме треба сказати й про одежу — були й такі, що страчували та розтринькували її дуже швидко, бо коли козак у поході прогайнує, бувало, гроші й запаси, то його вертали додому, де підпомош-ники знову мусили його узброїти і укомплектувати усім потрібним до походу; підпомошники дуже втрачалися, бо коні, котрі вони купували для козаків, швидко в поході гинули, іноді від недогляду хазяїнів. 28 липня 1765 р. цариця видала маніфест про Слободські полки, де було сказано про безладдя і про непотрібність козацької служби, яка замінялася упорядкованою і для держави корисною регулярною армійською службою. Таким побитом явиться порядок та щастя та достаток замість колишньої непорушної загайності, а слобожане зможуть діставати чини та платню однаково з усіма російськими підданими. За се добро старшина й нарід будуть 'вдячні й цариці і державі. Для отих реформ у Петербурзі зложена була особлива військова комісія — при Воєнній колегії, а на Україну вислано «Експедицію учрежденія Слободських полков», на чолі котрої поставлено знов-таки Є. Щербініна. Слободські козацькі полки були скасовані, і на їх місце велено було скласти 5 гусарських полків. Козачі підсусідки та підпомошники перейменовані у військових обивателів (1765 р.). У гусарські полки почалися вербунки з військових обивателів та охотників з панських підданих і старшинських дітей. На провіянт та фураж видані були гроші з казни. І старшина, й нарід відносилися до сієї реформи дуже вороже: нарід дивився на нових гусар, котрих треба було йому вистачати, як на чужих, з ненавистю. Про се свідчив сам Щербінін, коли писав, що нових гусар кривдили не тільки місцьові урядники, але навіть власні їх батьки і брати, котрі не дозволяли їх жінкам та дітям мати участь у володінню загальними землями, лісами і усякими угодами, а деякі виганяли їх із своїх хат, не даючи їм ніякого прожитку. Щербінін видав приказ, щоб у подвір'я гусар постою не становили, жінок з семейств не проганяли, тих, у кого залишилися діти, відбутками не нищили. Ті, котрих повибирали у гусари, стали тікати зі служби, їх ловили, немилосердно били батогами і знову повертали у полки. А коли й се не помагало, велено було замість утікачів брати їх родичів, а як не було й родичів, брати сімейних та заможних людей з їх сел і держати на службі, доки не вернуться утікачі. Провінціяльні канцелярії, щоб збутися, одкараска-тися від усяких домагань гусар, завели довге листування. Козацькі старшини могли або получити абшит, або поступити у гусарські полки й перемінити свої чини на армійські; полковники, котрі мали участь в баталіях, получали чин підполковника, а в гражданських чинах надворного совітника: обозні — прем'єр-майора. судді — секунд-майора; осавули, ротмістри, хорунжі і сотники — поручика, а коли вони у баталіях не бували, то усі чином нижче; старші полкові писарі — в губернські протоколісти, молодші — в регістратори, підпрапорні на сотницькому урядові — у вахмістри, а остатні — у унтер-офіцери і капрали. Виходило, що козацькі чини понижені були на 1 або навіть на 2 чина у порівнянню з армійськими. Козацька старшина була зневажена усім оцім, а головне тим, що скасована була цілком їх старшинська служба, котра давала їм незмірно більші права, бо справді полковник у свойому полку мав дуже велику владу не тільки у військових, але й гражданських ділах: таку майже владу мав сотник у своїй сотні, а тепер їх зрівняли: першого з підполковником або з прем'єр-майором, а другого — з поручиком або й з підпоручиком. Не можна було стерпіти такої зневаги. І ось коли Щербінін видав указ, щоб зібралися у Харків всі старшини немов на розглядини, кого з них можно було б вибрати до регулярної служби, ніхто з їх не приїхав. Старшина була незадоволена реформою через те, що старі старшинські уряди давали їй владу у країні. Козаче населення теж неприязно відносилося до неї, бо від нього відбірали його колишні воль-ності та привілеї і наложили на нього новий подушний оклад, котрого воно раніше не платило і котрий його рівняв з поспільством. Іще до реформи 1765 р. складена була у Слобожанщині на чолі з Є. Щербініним комісія, котра повинна була виявити внутрішнє становище Слободської України. Коли ж вона скінчила свою роботу на місці, улаштована була у 1764 р. у Петербурзі нова вища військова комісія під проводом Воєнної колегії. Тоді в Петербурзі пробував полковник Ізюмського Слободського полка Хв. Фом. Краснокутський. Він провідав, до чого веде нова реформа, і написав про неї листа і дві цидулки до старшини свого полка. У листі Краснокутський слізно прохав старшину присилати у Петербург прохання, щоб усе залишилося по старовині. У першій цидулі він призивав до Петербурга старшин і додавав, що боятися нічого. У другій він горював, що старшина й обивателі мовчать і нікого не присилають, коли в Петербурзі кажуть, що вони бажають реформи. «Нехай Бог виправить сльози бідного народа на нас, бо старшинствовать уміли, а у халепі й пригоді і перстом двигнути не хтять». Старшина Ізюмського полка нічого не зробила у сьому ділі. Але листи Краснокутського все ж таки розголосилися по Україні, і про се розголошення їх розпочалося навіть слідство. У Валковській сотні Харківського полка вони були розповсюджені підпрапорним Сухомлиним. Почалися збори грошей з обивателів, щоб відправити представника у Петербург. Але скінчилося діло тим, що Воєнна колегія присудила Краснокутського до суворої кари — вибити прилюдно батогами, потім змилувалася, і він тільки стратив чини й був засланий у Казань. Вийшов рішинець побити киями також і тих, хто розповсюджував його листи — Сухомлина, отамана Васильковського (хоч він сам на себе зробив донос у сій справі) і інших. Змагання не перекинулося на нарід, мабуть, через те, що йшло від старшин, котрим не довіряв нарід. Але все-таки до нової гусарської служби нарід відносився ворожо. Про набір у гусари зложена була отака пісня: Усіх хлопців в гусари, забрали, Мене, молодого, охвіцером записали: Та дали ж мені коня вороного, Та послали мене попереду війська всього, Та звеліли мені серед полку стати, Та сказали мені у суремочки грати. Ой ви грайте, суремки, ви, суремочки, грайте, Мені, молодому, жалю не завдайте, Молодого хлопця не задовольняє навіть те, що його зробили офіцером. Він грає у сурми, а його обгортає сум. Жалощі його про матір, жону та сестру нам зробляться зрозумілими, коли ми нагадаємо про те, що вище було сказано про тяжке життя в гусарських сімействах. А завдайте тому та темному лугу, Темному лугу або коню вороному, Аніж мені, парню молодому. А не жаль мені та у дому нікого. Тільки жаль мені: матуся старая, Матуся старая, сестриця малая, Сестриця малая, а жона молодая.РОЗДІЛ 5. СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ І СУСПІЛЬНІ СТАНИ
Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Слобожанщини. Тодішні стани — посполіти, цехові, козаки — ком-панейці й підпомошники, державські піддані. Одбутки підданих. Соціальні реформи центрального уряду за часи цариці Анни. Соціальна реформа цариці Катерини II. Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Слобожанщини. Соціальний устрій слободсько-українського суспільства нагадує нам Гетьманщину. І се не дивно, бо була загальна основа утворення суспільних станів у всього народу. А слобожане не звідки як з Гетьманщини принесли на нові місця основи свого національного життя — свої стародавні українські звичаї. У Слобожанщину, як ми бачили, приходили вже з початком розділення на стани. У Харків прийшла ватага козаків, але воєвода Офросимов про них казав, що се були «мужики деревенскіе»; очевисто, багато, їх справді належало до поспільства. У другі городи теж разом з козаками приходили «пашенные мужики», як їх обзивають по-свойому московські приказні люди. Бачимо ми серед переселенців і міщан. Не бачимо тільки шляхти — родового дворянства, але маємо козацьку старшину, їз котрої потім виробилося і шляхетство і котра з самого початку стала заселяти свої маєтності посполітими людьми. Ріжниця між Гетьманщиною і Слобожанщиною була в тім, що на землях Лівобережної України до повстання Богдана Хмельницького жило чимало шляхти і були вже шляхетські маєтності, а в дикому московському полі їх зовсім не було. Там, як ми знаємо, не було ні шляхти, ні московського боярства, і тільки московський уряд видав грамоти Бєлгородській церкві та деяким служилим людям на те, щоб займатися промислами у сих просторих, хоч і безлюдних місцях. Але й се право було скасоване, коли явилися сюди справжні поселенці-українці. Повстання Богдана Хмельницького козацькою шаблею скасувало соціальну неправду, яка царювала у Польщі і в її українських землях. На чолі повстання стали козаки, а їх підтримували й другі стани українського народа — міщане, посполіти. Головна мета повстання й була в тім, щоб знести привілеї станів, щоб не було тієї безодні, котра отді-ляла тоді шляхту од посполітих, панів од кріпаків. І ось тоді всім захотілося попасти у козаки, бо козак був вільний чоловік, доволі заможний і забезпечений землею. Таким побитом до козаків наближалися і міщане, й поспільство, бо усі ті три стани займалися й хліборобством і промислами, а міщане теж несли військову службу по містах. Ріжниця була між ними не в юридичних правах, а головне у кріпацтві, котре викувала шляхта і котре було скасоване разом з другими привілеями і разом навіть із самим шляхетським станом Богданом Хмельницьким Па дикому ЙОЛІ слобожане могли спочатку виконати свій соціальний ідеал, себто скасувати привілеї станів. І вони справді тоді немов злилися у козаччині всі — до неї прилучилося і міщанство, і поспільство. Тодішні стани — міщане, козаки — компанейці і підпомошники, державсь-кі піддані. Але коли і у Гетьманщині дуже швидко почали виділятися і складатися рїжні стани, у козаки іаписувалися заможні, а біднота залишалася у поспільстві, то теж саме ми бачимо і у Слобожанщині І тут деякі міста, як. наприклад Харків. Зробилися центрами торгівлі та промислів, і тут було немало міщан та цехових, але значна частина слобожан Залишалася у поспільстві, бо землеробами вони були колись і в своїй рідній країні. їх і Тут записали у стан «пашенныхъ крестьянъ». У Харкові В 60-х роках XVII ст. воевода Ситін знайшов 4 сотні козаків, (і сотен міщанських, 18 міщан і 1 сотню «пашенныхъ креетьянъ». У 1670 році «пашенныхъ черкась» у Харкові було 1423 чоловік та родичів їх 678 чол. Іще згадують московські документи про «пьшихь пашенныхъ черкасъ городовой Службы»; се й були козаки городової служби, або міщане. промисловці та землероби. На великий жаль, ми маємо тільки московські назвиська ріжних етанів українського населення. Тільки слово «міщане» нагадує нам про сей стан українського народу. Населення Харкова і інших міст ділилося на козаків полкової служби (харківців полкової служби по реєстру полковника Донця було 1402 чол:) і міщан: до міщан прилучалися ще цехові і «пашенные крестьяне». Із виданого мною документа 1685 р. видко, що харківці городської служби ділилися на міщан, на чолі котрих стояв війт, і цехових, над котрими стояли цехмістри: «Бьють чоломъ, — писали царям харківці, — харківці городової служби українці — війт Мусій Ільїн та сотники Іван Погребняк. Яків Захарновський, Данило Малинка. Василь Сліпченко, Васильєв, та цехмістри — Василь Помазин, Леон Здоровець, Мартин Іванов, Лаврін Васильєв, Гораська Іванов усім городом до одного чоловіка». Цехи були і в Правобережній Україні, і в Гетьманщині — звідтіля слобожане перенесли їх і в Слободську Україну, склавши їх на зразок тамошніх. Ми маємо дуже цікаву установчу грамоту бєлгородського воєводи на цехи у Слобожанщині. Ось її зміст: по указу царя Олексія Михайловича воєвода бєлгородський Гр. Гр. Ромо-дановський звелів харківським градодержцям — воєводі Г. Ц. Грецову і полковнику Григ. Донцеві для загального спокою, для усякого мійського порядку, для государської служби, для поширення у цехах церемоній, для величньої краси у церквах Божих, для здобуття ладону, свічок, образів, дзвонів і усього потрібного для церкви усім городським і повітовим мешканцям заложити цехи і обрати для них старшину. Тоді ж по указу государя дозволено було городським і повітовим ремесникам кравецького ремесла (кравцям і кушнірям) заложити спільно укупі цех і бути у ньому цехмістром харківському обивателю Дем'яну Давидову з тим, щоб він із своєю цеховою братією мав суд у ділах сього ремесла по стародавніх звичаях, як се бувало у них вже й раніше. Судитися вони повинні були на підставі тих артикулів, котрі у них раніше були написані, і ні в чому од них не одхилятися. Але суд їх не міг торкатися до карних діл. Більш усього ж вони повинні піклуватися про прикрасу церков Божих. А в погонщики їх не велено було висилати до царського указа. Ся грамота була написана у Харкові у 1671 р. і на неї воєвода зробив такий припис: «Бути в цеху до указа, усяку городову государеву службу служити, податки платити справно, цехмістру в суди і розправу (по карних ділах) не входити, а про усякі діла давати звістки воєводі». З сієї грамоти видко, що: 1) цехи Слобожанщини були міцно зв'язані, як се було і в Гетьманщині, з брацтвами, 2) вони були як в містах, так і по повітах, себто містечках і по селах, 3) цехмістр разом із цеховими братчиками мав право судити в цехових справах свого ремесла, окрім діл карних, 4) сей суд (а значить, і цехи) існував вже давно, — куди раніше 1671 р. — на підставі стародавніх звичаїв або, як то кажуть, «звичаєвого права» і 5) судити вони мусили по писаних артикулах, можливо, по екстрактах з міського магдебурського права, котрі примінювалися у Гетьманщині. Се моя гадка, але вона має під собою деяку основу. У 1685 р. у Харкові було 5 цехів з цехмістрами, імення котрих ми тільки що зазначили. У цехах дуже яскраво виявилася «старочеркасская обыкность» слобожан, бо й вони трималися більш усього на стародавніх звичаях, а не на писаному установчому праві, і та грамота, котру ми тільки що виложили, стверджує те, що було вже у народньому житті. Але головним станом були все ж таки козаки. Вони поділялися на виборних козаків, або компанейців, і на підпомошників їх. У початку XVIII ст. вийшов приказ набрати козаків-компанейців, а у поміч їм підпомошників їх. Перші повинні були самі нести військову службу, а другі — допомагати їм грішми чи харчем; таких було по 2, 3, 4 чол. або 5, 6, 7 і 8 бідніших з ин. х, Старшина теж мала ПО Б:.!9 або 20 чол Виборним козакам підпомошники допомагали провіант ом га грішми на покупку коней, амуніції, одежі (убрання), рушниць і на усяку військову потребу, але тільки для дальньої служби і не на кожний рік. Окрім того, підномопшикн давали провіант і фураж армейським полкам, достача. ти хури і приймали участь у роботах задля держави; інші замість грошової підпомоги й провіанта працювали на старшину — возили їй сіно та дрова і були у неї погоничами. З підпомошніків вибірали і компанейців. Так було установ. темо по документу 1726 р. Надрукований мною «Екстракт о Слободських полках» підтримує сю звістку і відносить сю установу на 1700 р В 1700 р. говориться там. по жалованних грамотах з Рогряду велено 8 Слободських полках бути: у Сумському 1230, в Охтирському 820. в Харківському 850. в ізюмському 250. в Острогозькому 350. всього 3500 козаків, і вони вибрані з козаків і з міщан і записані в книгах, котрі потім були одіслані в Розряд з Бєлгорода в 1700 [і князем Я. Ф. Долгоруким. А решті козаків велено помагати отим виборним козакам в службі і положено на них підпомогу но їх українському звичаю, так щоб ті виборні козаки тією підпомогою були озброєні і в походах запасами забезпечені і недостатків у них ніяких не було. А грошей, що було положено в 1697 р. по карбованцю на чоловіка, не брати і окрім тієї кінної служби нікуди їх на служби не посилати і тягарів і хур у них беї указу і без грамот З Розряду нікому не брати. Далі в «Екстракті» говориться, що немає звісток про те, скільки було у кожному полку козаків-компанейців до 1700 р. Тут маємо цікаву звістку про український звичай в улаштуванню козачої служби; звертає на себе нашу увагу й те, що у 1697 р. був положений, але у 1700 р. скасований оклад в один карбованець з кожного. Підпомошників повинно було брати вп'ятеро-шестеро разів більше, ніж компанейцев. Компанейці, або виборні козаки, нагадують нам реєстрових українських козаків за часів Польщі. Се була немов козацька аристократія. І справді, хоч усякий з підпомошників і міщан міг зробитися ком-панейцем, бо компанейці й комплектувалися з сих двох станів, але для того, щоб служити у конних компанейцях і виступати у походи, треба було мати деякий достаток. Харківський полковник Хведір Донець у 1705 р. записав усіх міщан міста Харкова у козаки — одних у компанейці, других у їх підпомошники. Воєвода подав звістку про се в Розряд і додавав, що тепер нікому буде виповняти тих відбутків, які колись несли «черкасы городовой службы», себто міщане. Що міщане охоче перейшли в козаки — се свідчить, що їх міщанські відбутки справді були тяжкі. З другого боку, міщане таким побитом визволялися від воєводського присуду, котрий для них був завжди тяжким. Воєвода ж через те лишився майже зовсім без підлеглих йому людей, бо у Харкові тоді було усього 177 великоросійських служилих людей (39 рейтарів, 46 солдатів і 92 чол. дітей боярських городової служби), і то частина їх була вибрана у драгуни, інші розійшлися, а деякі поумирали. Не дивно, що при таких обставинах можливо було поставити питання про скасування воєводської влади у Харкові, що й було зроблено у 1706 р. Поспільство яко окремий стан у Слобожанщині ми бачимо з самого початку її заселення. У Суджу, наприклад, прийшли разом козаки (62 чол., дітей їх, родичів 66, усього 128 чол.), міщане (105, дітей і родичів 114, усього 219) і «пашенные мужики» — себто посполіти (533 чол., дітей і родичів 50, усього 1043). І вони із 102 місць — Правобережної, Лівобережної і Слободської України — більш усього з Прилук, Ніженя, Конотопа, Ічні, Ромен, Гадяча. Вони оселилися у Суджі яко вільне поспільство, незалежне ні од яких державців. Так було і в інших місцях, се були вільні посполіти. Але частіше поспільство селилося на землях державців — і тоді се були їх піддані. Походження таких панських сіл, деревень та хуторів зв'язано з заселенням Слобожанщини. Панами-державцями були, з одного боку, козацькі старшини, а з другого пізніше — російське та чужоземне дворянство. Треба, одначе, до сього додати, що такі слободи з підданими були і у козаків, але у них було більш хуторів, з котрих потім виросли слободи. З першого погляду, здається дивно, як то могли з'явитися панські слободи з підданими, коли кожний переселенець міг зробитися зовсім вільним козаком і земельним власником. Але се залежало від того, що козацький стан, особливо козаків-компанейців, потребував великого достатку. З другого боку, державці давали своїм слобожанам усякі вільготи на якийсь там час — на так звані урочні літа, тобто робити теж саме, що і центральний уряд, котрий давав вільготи на 10–15 років. В козаки трудно було вписатися безсемейному або малосемейному переселенцеві, котрий прийшов у Слобожанщину без худоби і грошей. Ті, що були посполітами у Правобережжі, йшли на сі панські слободи, бо не хтіли міняти плуга на шаблю, свого звичайного діла на нове трудне і одповідальне. Державці ж, особливо спочатку, не вимагали дуже великих зборів та податків з підданих і давали їм за їх послушенство багато земель та угодів, бо був тоді безмірний земельний простір, і земля була дешева, а робочих рук, щоб її обробляти, було дуже мало. От декілька звісток про походження державських слобід. Слобідка Артемівка була осажена відомим нам полковником Іваном Сірком в дачах мерехвянської сотні на р. Мерехві на полковій землі в двох верстах од Мерехви; він поселив тут 20 дворів вільних «черкас», зайнявши ліса версти на 3. Сю слобідку Сірко отдав свойому зятеві мерехвянському сотнику І. І. Сербину у віно за дочкою. Харківський полковник Г. Донець мав на р. Удах деревню з державським подвір'ям, хазяйством, челядью — себто прислужниками і підданими; була у нього ще слобідка Водолажка теж з українським населенням. Мурахвянський мешканець Микита Ума-нець мав у 6 верстах од Мурахви село Микитівку, де було до 100 дворів. У Охтирському ж полку було дуже велике село Рясне, або Давидове, у котрому було більше 400 дворів. Воно належало до полковника Мико-лая Матвієва (його було вбито під Чигирином), а потім воно перейшло до жінки його, котра проживала в Богодухові. От сі всі оселі були засновані у XVII ст. Небіж гетьмана Самойловича гадяцький полковник Михайло Васильєв осадив у Сумському полку на землях лебединських слободу Михайлівку, і за неї була дуже довга позва між полковником і лебединцями. Лебединці про се писали так: «А він, Михайло, утім селі город збудував без государева указу, і в тому селі у нього. Михайла, поселено чоловік 800 і більше, і на государеву службу нікуди не ходять, окрім того що на нього, полковника, працюють і тим селом їм, лебединцям, у землях і в лісах і у всяких угодах тісноту й розор роблять великий, а вони, лебединці, на його государевій службі в полках бувають повсякчасно з переміною, а жити їм нічим. А озерами, де ловили вони рибу, він, Михайло, заволодів і ліси повирубав, і з тих риболовлей і з усяких угод їх виганяють і бьють і грабують неводи і коней пооднімали і володіти їм у тих урочищах нічим не дають; щоб великий гоеударь пожалував їх — полковникові гадяцькому земель їх і сінних покосів однімати у них заборонив». Сей документ дуже гарно пояснює нам, через що поспільство йшло на слободи у підданство козацьких старшин, а не записувалося у козаки — за таким вельможним паном, як гадяцький полковник та ще й гетьманський небіж, їм жилося, звісно, спочатку, поки ще не вийшли урочні літа, безпечніше, ніж лебединським козакам, котрим вони не давали користуватися їх козацькими угодами, хоч права їх стверджені були царськими грамотами. Цікаво, що тут державцею являється полковник гетьманського регименту. Старшина у Гетьманщині давно вже почала заселяти прихожими підданими свої слободи. Гадяцький полковник зробив тільки спробу заселення у Слобожанщині і, як бачимо, вельми удачливу, щасливу, бо слободсько-українська старшина робила теж саме, і трудно було найти лебединцям справедливу управу на гадяцького полковника серед своєї козацької старшини, особливо на небожа гетьманового. Гетьман і сам, нівроку, широко займався придбанням грунтів та послуговував у сьому ділі й родичам. Сам пан полковник гадяцький казав, що дістав у Лебединському повіті собі «помістьє» од царя Олексія у 1676 р., призвав туди українських слобожан і населив ними Михайлівку. А лебединський сотник Супрун заняв ліс і угоди. Далі, одначе, виявилося, що до нього перейшли українські переселенці з Задніпрянщини, котрі раніше жили у тутешніх пушкарів без дозволу царя. Гетьман Самойлович заступився за свого небожа перед центральним московським урядом і писав, що його небіж поселився двором на своїй «помістній» землі і осадив село з дозволу бєлгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського і його, гетьмана, і заселив його українськими поселенцями; тепер він прохав у царя для свого небожа жалованної «вотчинної» грамоти. Вотчина грамота на вікі вічнії ствердила би володіння гадяцького полковника, і про такі грамоти завжди побивалися українські старшини. Гетьман хоч і зробив вказівку на те, що й він дав дозвіл на осаду села, але він ніякої влади у Слобожанщині не мав і такого дозволу давати не міг; тим-то і хотів він усе покрити царською вотчинною грамотою, хоча се «помістьс» не було ні дідівщиною, ні навіть батьківщиною сього пана власника, бо його батько й мати тільки проживали у Лебедині, але сієї маєтності там не мали. У XVIII ст. вийшов указ мати дозвіл на осажування слобід, і без сього й володіння не почиталося правним. Очевисто, що явилася потреба уладнати се діло по закону. І справді, у білопольській сотні Сумського полка у дер. Павлівні, у селах Кризі та Ворожбі поселилося без дозволу 10 великоросійських поміщиків і призвали на свої землі і поселили 53 двора українців-слобожан; українці мали тоді вільний перехід з одного місця на друге, якого не мало великоросійське поспільство (крестьянство). Сі слобожане прийшли у Сумський полк з малоросійських і задніпрянських міст та містечок, записалися у козаки, але по убожеству свойому не могли нести козачої служби і пішли у кріпаки до білопольських поміщиків. І як виявилося, що поміщики були «великоросійської породи» і не мали права ні на землі, ні на їх заселення, їх виселено, а кріпаків-українців у них одібрано і повернуто у козаки та міщане. Се діялося у 1682 р, У XVIII ст. державці, щоб затвердити за собою землі й підданих, брали листи на дозвіл їх осажувати. У 1737 р. капітан Бульський прохав установчу комісію Слободських полків дозволити йому поселити на своїх землях і угодах слобідку у 100 чол. українцїв, «щоб повнити службу і мати робочих для млина і винниці». Се було дозволено йому, аби тільки у нього не вийшло з-за сього з ким суперечки. Цікаво, що слобідка заселялася не тільки для того, щоб підтримати службу, але й задля того, щоб підтримати хазяйство — не хліборобство, а промисли — млин та винницю. Цікаво, що се був капітан, значить, служба його була не в Слободських козацьких полках, а в армійських. Як появилися у Слобожанщині слободи з підданими українцями не у слободської української старшини, а у великоросійських штатських та військових урядників, може показати закликання на слободу сенатора і генерал-майора Тараканова. Він писав, що йому незабаром одведуть землю і на сю землю запрошував слобожан у підданство. «Вільні черкаси, — писав він, — можуть приходити ту-линського (70-ті роки XVIII ст.). Дворянин ди без усякої опэски заздалегідь і на річці Калитві, де була станиця Дьогтева, в надійному місці, в гирлі річки Липової за лугом і лісом селитися містечком гарними прямими вулицями і меж річок у самому кутку залишати місця, де б можливо було зробити кріпость, а перед кріпостю щоб залишили місце по. обидва боки сажнів по 100, де повинна бути збудована церква і комори задля торгу; а подвір'я щоб займали не великі — довжиною по 20, а впоперек по 15 сажнів, бо в степах треба жити тісніше; а вільготи дається на 3 роки; а як людей збереться доволі, тоді за порадою кращих і взагалі за згодою усіх тієї слободи людей буде положений легкий чинш, як і у інших слобожан ведеться, а панщини ніякої не буде; усі млини мусять бути панськими, а займати їх й поправляти їх треба буде усією слободою; шинкам бути посполітих людей й панським; суди судити отаману з кращими людьми по українському звичаю; осадчому бути Михайлу Ти-мохвієву Семенцову, Якову Романову і Бакаю, а як осадчим, так і отаманам і осавулам і усім посполітим людям захожих людей розпитувати, щоб вони були вільні українці, щоб під личиною українця великоросіяне не проскочили, а великоруських людей і донських козаків без пашпорта жадного не приймати і ні одного дня не держати; також хто з українців явиться злочинцем, тих за се жорстоко карати і, обібравши, із слободи висилати; а як в слободі являться великоросійські біглі люди або хоча і з українців, але злодії, за таких усією слободою платити штраф. Слободу сю найменувати Олексієвською». Сей призивний лист дуже цікавий, бо на таких більш-менш умовинах заселялися, очевисто, усі тодішні панські слободи. Відзначимо в ньому те, що сказано про три урочні літа і про дальший легкий чинш, як і в інших слободах і про свій власний суд і обіцянку, що панщини й потім не буде. Тараканів хотів поселити велику слободу, а що вона повинна була стати на дикому полі, він замірився збудувати там кріпость. Одначе слобода недовго існувала, бо валуйський приказний Селіванов нарізав землі Тараканову по 3000 четвертей у всіх трьох змінах без указу, за що його одшмагали канчуками й зіслали з семейством у Оренбург. Слободу скасовано, а підданих розпущено. Той же Тараканов здобув собі якось землю у стрільців міста Усерда, заснував слобідку Миколаївську і, знаючи, що козаків і підпомошників у підданстві мати не можливо, скупив землі козаків і підпомошників деревні на Гридякі-ному колодязю (40 дворів), вигнав селян, а потім на їх землі і порожні подвір'я викликав переселенців — українців, котрі й жили у підданстві за його сином і володіли сією козацькою землею; козаки ж мусили розійтися по усіх усюдах, а частиною — в Бірюч (Острогозького полка). Бірючинських козаків він примусив силоміць поступитися сими землями і дати йому на них лист. Земля лишалася за ним, а потім перейшла і до його сина. Окрім Тараканова багато ще й інших великоросійських офіцерів та поміщиків оселили собі слободи на землях, котрі були нарізані козацьким товариствам. Сі землі були здобуті ріжними способами — спадщиною, куплею, проміном, грабунком. На сьому питанню ми спинимося далі в розділі про володіння землею. Тепер же на зразок приведемо реєстр поміщиків-державців Харківського полка за 1722 р.: за харківським полковником Квіткою було 171 подвір'я і 986 душ підданих, за полковим суддею Квіткою- 117 і 479, за полковим обозним Ковалевським — 65 і 397, за полковим осавулом Руба-ном — 62 і 344, за колишнім ізюмським полковником Захаржевським (Донцем) — 13 і 63, за значним товаришом Охтирського полка Осіповим — 40 і 223, за удовою полковника Куликовського — 60 і 210, за городничим Голу-ховичем — 23 і 141, за полковим отаманом Смородським — 4 і 8, за сотниками — 230 і 1078, за підпрапорними- 127 і 602, за козаками — 8 і 24, за монастирями — 116 і 511, за попами — 27 і 156 і всього — 1063 подвір'я і 5222 підданних. За великоросійськими і волоськими поміщиками у тому ж Харківському полку було у тім же 1722 році: за генералом Дашковим — 681 подвір'я і 1797 душ, за полковником Абазою — 22 і 83, за полков-, ником Шидловським — 156 і 775, за капітаном Чорноглазовим-9 і 18,' за поручиком Крапоткиним — 308 і 1884, поручиком Стахоновим — 19 душ, поручиком Биревим — 5 і 21, ротмістром Дуніним — 220 і 1141, ротмістром Жикничером — 16 і 55, ротмістром Стамбулом — 27 і 223, усього 1444 подвір'я і 6010 душ. З сих реєстрів видко, що за українською старшиною було вже менше підданих, ніж за великоросійськими та волоськими поміщиками, але державців-українців було більше, ніж великоросіян та волохів. Між сими послідніми було 4 чоловіка магнатів, у котрих була велика сила підданих — се були: поручик князь Крапоткин, генерал Дашков, ротмістр Дунін і полковник Шидловський; за сими 4 персонами було 5599 душ і 6010. Серед слободсько-української старшини таких великих та багатих державців не було, і серед них тільки визначалися двоє Квіток, Ковалевсь-кий, Рубан, Осипов, Куликовська, але з них еден тільки Квітка мав біля 1000 (986), а остатні менш 500. У козаків було завсім мало підданих — тільки 24 чол. Куди більше було підданих у попів, а за монастирями їх було тільки трохи менше, ніж за підпрапорними, й на половину менше, ніж за сотниками. На жаль, ми не знаємо, скільки підданих було тоді у інших полках, а коли у одному Харківському було 11232 чол. тоді в усіх п'яти полках їх буде, мабуть, уп'ятеро або учетверо більше — себто од 45 до 56 тисяч чоловік. Значить, стан підданих посполітих у першій четверті XVIII ст. вже доволі поширився: збільшилося й число державців-старшин та інших панів-поміщиків. Тепер ми звернемо увагу на другу четверть XVIII ст. і подивимося, яка була численність ріжних станів у Слобожанщині у 1732 році. Беремо, сей рік через те, що маємо за сей рік перепис 4-х Слободських полків Хрущова. Він дає нам повний документальний матеріал про тодішнє соціальне становище Слободської України. З сього матеріалу, мною виданого, досі ще ніхто не користувався, окрім тільки тієї частини його, котра належить до міста Харкова. Усіх мешканців у Харківському полку тоді було 37756 чол. мужського пола; в тому числі українців 36258 і великоросіян 1498; у Охтирському — 41186, у тому числі великоросів тільки 22 чол.; у Ізюмському — 31183 (115 великоросів); у Сумському — 42931 (14 великоросів); у 4-х полках 153056 чол. мужського пола. Українці поділялися на такі стани: 1) козаки виборні, або компанейці, і їх підпомошники, 2) козачі підсусідки, 3) козача старшина, 4) поспільство, або піддані, 5) цехові люди, або ремесники, 6) духовенство, 7) великоросіяне та чужоземці. Подивимося тепер, які стани були в тодішніх головних містах, містечках, селах та хуторах. Минемо поки що Харків, бо він виділявся серед інших міст складом свого населення, і про сей склад ми будемо оповідати у послідньому розділі. У Охтирці було 4684 чол. Вони поділялися на такі стани: полкової старшини з дітьми і робітниками 84 чол., рядових виборних козаків 1251, козачих підпомошників 2827, сусідів і робітників у козаків 94, робітників на подвір'ях 39, шинкарів з дітьми 8, робітників на подвір'ях 193, підданих з дітьми і робітниками, попів, причта 132, учителів 4, в шпиталях 4, на табачній фабриці майстрів, українців і великоросіян, 43. У Сумах було 3818 чол. мужського пола: полкової старшини з дітьми і робітниками 115, козаків 610, сусідів у них 190, підпомошників 2704, попів з причетниками 37, учителів 12, старців 13, шинкарів 26, робітників на подвір'ях 98, великоросіян у своїх будинках 14. У Ізюмі було 1465 чол.: козацької старшини з дітьми і робітниками 84, козаків 249, сусідів у них 13, робітників 175, підпомошників 782, попів з причетниками та робітниками 63, робітників на подвір'ях козацької старшини 69, мельників 3, шинкарів 9, учителів 13, старців в шпиталях 13, ченців Святогорського і Зміївського монастирів 9, великоросіян, котрі переписані з козаків в ландміліцію М, 83. Чомусь ми не бачимо у жадному з сих полкових міст цехових ремесників, але вони були, мабуть, у стані козачих підпомошників і у інших станах, наприклад, робітників. Звернемо тапер увагу на склад населення тодішніх сотенних міст, містечок та інших осель. Ось, наприклад, містечко Вовче Харківської сотні (тепер Вовчанськ): усього 221 чол.; сотенної старшини (сотник, підпрапорний, писар) з дітьми і робітниками 14, рядових козаків 114, сусідів у них 6, робітників 5, підданих сотника 51, попів з причетниками. 10, шинкарів 2, двірників, робітників, стадників, винників, мельників при хуторах 19. Підпомошників тут не було — були тільки у козаків сусіди та робітники. Другу значну частину населення складали піддані сотника. Далі бачимо звичайні невеличкі стани робітників на хуторах і таке інше. Сотенне містечко Соколов: сотенної старшини 15, козаків 174, сусідів у них 8, робітників 19, підпомошників 548, великоросіян, котрі служать по грамотах 14, мельників 5, попів з причетниками і з робітниками 35, учителів 4, убогих у шпиталю 2, на хуторі хуторян 15, усього 839, Салтів (сотенне містечко): козаків 83, сусідів у них 3, робітників 21, підпомошників 409, робітників 4, попів з дяками 4, усього 524; се чисто українське сотенне містечко по складу своїх станів. А ось біля самого Харкова село Основа: козацьких підпомошників 31, подвір'я полковника Квітки — з 4 двірниками підданих його 263, попів з причетниками 8, мельник 1, шинкарів 8 (у одному шинку). Тут одна половина села козацька, а друга — панська, старшинська. А окрім козаків та поспільства тут жив тільки піп з церковним причтом та був панський будинок. Село Гаври-лівка: там було 43 козака, 103 підпомошника і троє з церковного причту, — се чисто козацьке село. А ось деревня Березівка сотника Ондрія Голухо-вича — в ній панський двір та 154 чол. підданих; се чисто панська поміщи-ча оселя.Слобідка Троїцька Аркадіївської пустині: монастирських двірників 3, підданих 120; се монастирська державська оселя з підданими українцями: Хутір Протопопівка підпрапорного Ос. Зашелевського — підданих 54, мельників і скотарів 7. Слобідка Єрошевка полкового обозного Ковалевського — підданих 119. Маленький хутір Тарасівський пере-січанського сотника Ф. Ковалевського — 9 підданих у 3 дворах і 3 мельників у 1 дворі. От такими були по соціальному складу населення оселі на Слобожанщині. Виданий мною перепис слободських полків дає змогу обрахувати, скілько було у кожному полку усякого стану людей. Я обрахував числа по усіх полках і ось що вийшло: у Харківському полку козаків 17644, із котрих 5871 виборних і 11773 їх підпомошників (не включаючи сюди їх сусідів та робітників), великоросіян, котрі служили по грамотах в козаках, 186; великоросіян, котрі служили в козаках, але були перечислені у ландміліцію у подушний оклад, 1761, а підданих усяких державців 15322, не включаючи сюди робітників на хуторах та подвір'ях. У Харкові були ще цехові та великоросійські купці й разночинці. У Охтирському полку було 7373 козака, 18195 підпомошників, 9162 підданих і 14 великоросіян, котрі служили в козаках. У Ізюмському полку — 3550 козаків, — 11423 підпомошника і 9280 підданих, 104 великоросіянина, котрі служили у козаках, і 11 переведених у ландміліцію. У Сумському поЛку — 3695 козаків, 13918 підпомошників і 18476 підданих. Усього в чотирьох полках було 20489 козаків, 55309 підпомошників і 52240 підданих. Більш усього виборних козаків було у Охтирському полку, найменш — у Ізюмському; більш усього підпомошників було у Охтирському полку, найменш — у Ізюмському, більш усього підданих — у Сумському, найменш — у Охтирському. Підданих у всіх 4-х полках — трохи менше, ніж підпомошників, але Далеко більше, ніж козаків. На кожний полк приходилося середнім ліком по 5122 козака, по 13825 підпомошників і по 13060 підданих. Сі числа дуже цікаві. Вони виявляють нам, чим була Слободська Україна з соціального боку у другій четверті XVIII ст. Се була наполовину козацька країна, а. наполовину вже поспільська, бо підданих у ній було тільки трішки менше, ніж козаків. У одних оселях козаки жили разом з поспільством, у других — осібно. Панських сіл, слобід та хуторів було вже дуже багато. Значить, вже в ті часи зложився стан державців-панів, котрі володіли землями і підданими і являли з себе той соціальний стан, з котрого витворилося потім слободсько-українське дворянство. Володіла підданими, одначе, не одна українська старшина, духовенство і дехто з козаків (зовсім мало), а й великоросійські поміщики й волохи, і вони, як ми бачимо, у 1723 р. набрали дуже багато маєтностей. Найбагатшими державцями й земельними власниками у Слобожанщині із слободсько-українських старшин були Квітки, Донці-Захаржевські, Кондратьєви, Шидловські, Осипови, Голуховичи, Нестерови, Ковалевські, — Черняки, Защелевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Єфімови, Перекрестови, Карпови, Поливоди, Бугаєвські, Боярські, Федорови, Бистрицькі, Данилевські, Лесе-невичи, Капустянські, Пештичі, Двигубські, Сошальські, Картаві, Семи-чеві. З великоросіян та волохів: кн. Крапоткін, Дунін, Дашкови, Безобра-зови, Матюшкини, Кантемири, Реткини, кн. Голіцин, кн. Юсупови, Киги-чи; особливе місце займає харківська поміщиця велика княгиня Лизаве-та Петрівна (потім цариця); з Гетьманщини — Полуботки, Лизогуби, Чар-ниші. Сей список дуже неповний, бо я брав тільки тих державців, котрі володіли не менш, як сотнею підданих. Окрім того, тут зовсім немає панів, котрі володіли підданими в Острогозькому полку, бо нема перепису сього полка Хрущова у 1732 р. (може, він і є, але його не знайшлося в архиві Харківської Казенної Палати; а цікаво було б його десь розшукати). Я видав реєстри колишньої слободсько-української старшини й інших осіб, котрі мали підданих, по всій Слободсько-Українській губернії у 1767 р., коли прийшлося слободсько-українському дворянству вибірати представників у Катеринську комісію для утворення нового уложення. Тоді й злаштували реєстр, у котрому показано, скільки хто мав за собою підданих. Слободсько-українська губернія поділялася тоді на п'ять провінцій, як колись було п'ять Слободських полків; кожна провінція ділилася на комісарства, як колись полк на сотні. Сей реєстр показує нам, скільки з Слободських полків у новій губернії залишилося власників землі і підданих, скільки сі власники мали підданих. Із сих власників і утворилося слободсько-українське дворянство. Треба до сього додати, що декотрі з старшин зовсім не мали підданих, але яко старшини приймали участь у сих дворянських виборах, хоча вони ще не були такими дворянами; якими були їх російські товариші, і змагалися тільки, щоб їх записано було у російські дворянські книги. Я не буду перелічувати усіх сих дворянських фамілій — вони надруковані в моїх «Матеріалах», я тільки визначу серед них тих, котрі мали не менш сотні підданих. У Харківській провінції їх було 33 чол. [Це були: підпрапорний Картавий, секунд-майор Логачев, полковий осавул Ковалевський, абшитований суддя Ковалевський, пшірапорний Ковалевський, ад'ютант Ольховський, ад'ютант Харківського гусарського полка Ковалевський, абшитований поручик Авксентьев, поручик і комісар Черняки, генерал граф Гендриков, жінка бригадира Капниста, полковниця фон Циглерова, полковник Куликовський, полковий квартирмистр і підпрапорний Боро-даєвський, сотник Авксентьев, удова осавула Карпова, підполковниця Полтева, майорша Шидловська, генерал граф Девіер, жінка генерала князя Кантемира, удова дійсного статського радника Спичинська, генерал князь Кильдяшов, полковниця Квіткина, абшитований секунд-майор П. Щербінін, абшитований секунд-майор Дунін, абшитований капітан Земборський, поручик Яків Квітка, прапорщик Гр. Квітка, полковий писар Романовський, удова сотника Голуховичева, підпрапорний Квітка, Григорій Квітка.]; в Ізюмській — 40 [Абшитований генерал Мейер, майори: Заруднев, Кирилов, поручик В. Шидловський, Данилевський, Андреев, прапорщик Скерлет, на службі майор Мечников, Заруднев, із слободсько-українських старшин — поручики Лисиневич, Сошальський, Капустянський, Купчинов, вахмистр Зайцов, капрал Богуславський, полковий писар Любицький, комісар Капустянський, сотники Бистрицький, Зимборський, суддя Капустянський, полковий хорунжий Адамов, підпрапорний Дацький, абшитований ротмистр Горожан, сотники Іван Пештич, Височин з братом підпрапорний, Ол. Сошальський, Іван Ляшенко, Д. Купчинов, удови бригадира Ванческула, полковника Мерескула, підполковника Капустянського, вахмистра О. Пештичакій — і у п'яти полках таких панів-державців, у которих було більше сотні підданих, було тільки 148; більш усього було їх у Сумській провінції, далі йшли Ізюмська, Харківська, Охтирська і Острогозька. Але між ними були такі магнати, котрі мали по декілька тисяч підданих. У Харківській провінції: гр. Гендрихов мав 1206 підданих, полк. М. Куликовський- 878, майорша Шидловська- 1325, кн. Кантемирова — 643, Спи-чинська — 2131, Щербінін- 1858; у Сумській: Кондратьев — 5958, Анисимов (по жінці Кондратьевой) — 5071, Савич — 709, сотн. Савич — 1631, Лизогуб — 708, Куколь-Яснопольський — 622, Полуботок 1523, кн. Голіцин — 4514, духовник цариці Дубянськи — 1792, кн. Шаховсь-кий — 797, фон Волькенштейн — 652; у Охтирській: Надаржинська — 1315, Подгоричани — 642, Осипова- 1791, Коновницин — 905, Абаза — 808; у Ізюмській: Захаржевська — 2614, Краснокутська- 1283, Шидловська — 747, Данилевський — 622, Заруднев — 854, Сошальський — 605; у Остро-гозькій: бригадир Тевяшов — 2657, полковник Тевяшов — 4256, Татар-чуков — 961, Єрошевський — 847. Усіх тих, котрих зачислили для виборів у комісію немов би то на правах дворян, було 602; 71 у Острогозькій провінції, 127 у Харківській, 149 у Ізюмській, 144 у Охтирській і 111 у Сумській. Деякі з них зовсім не мали ні підданих, ні великоросійських кріпаків, ні навіть маєтностей. Але з усіх них утворилося слободсько-українське дворянство. Його походження, як ми бачимо, було таке ж саме, як і дворянства малоросійського — Лівобережної України. Ріжниця була, здається, тільки у тім, що серед слободсько-українських дворян було трохи більше російських поміщиків, ніж серед малоросійських дворян теперішньої Чернігівської та Полтавської губерній.]; у Охтирській — 27 [Секунд-майор Ст. Лесевицький, жінка підпрапорного Негребицька (Надаржинська), ротмистр Карпов, поручик і прапорщик Карпови, полковий суддя Карпов, удова майора Надаржинська, підпрапорний М. Надаржинський, секунд-майор Зворикін, жінка бунчукового товариша А. Миклашевська, комісар М. Нахимов, поручик князь Дм. Кантемир, полковий комісар Охтирського гусарського полка генерал Подгоричані, прапорщик Павлов, абшитований прапорщик Боярський, полковий обозний П. Боярський, удова поручика Осипова, папковий обозний Прилуцького полка Огронович, підпрапорний Коновніцин, підпрапорний М. Боярський, удова ротмистра Лесевицького, удова полковника Лесевицького, абшитований підпрапорний Верещагін, прем'єр-майор Хрущов, абшитований поручик Хрущов, абшитований прапорщик М. Абаза, капітан Смаковський, сотник Гадяцького полка Биковський, бунчуковий товариш Кобиляцький]; в Сумській — 46 [Абшитований статський радник Шубський, абшитований полковник Кондратьев, абшитований секунд-майор Анненков, абшитований ротмистр Савич, абшитований суддя Рубанов, полковник М. Донець-Захаржевський, прапорщик Кондратьев, абшитований поручик Кондратьев, бунчуковий товариш Лизогуб, абшитований Антонов, абшитований полковий осавул Подлесний, абшитований полковий осавул Алферов, абшитований сотник Подлєсний, підпрапорний Кондратьев, надворний радник Юдин, бунчуковий товариш Лизогуб, поручик І Куколь-Яснопольський, прапорщик Подольський, колезький регістратор Курський, абшитований осавул Давидов, підпрапорний Давидов, удова сотника Романова, жінка статського радника Бестужева, жінка полковника графа фон Волькенштейна, жінка секунд-майора Бурова, абшитований полковий обозний Савинов, абшитований осавул Глуховцев, абшитований поручик Апостол-Кигич, Ів. Романов, Ямпольський, підпрапорний Кондратьев, підпрапорний Апостол-Кигич, бунчуковий товариш Полуботок, вахмистр Красновський, абшитований суддя Пустовойтов, сотник Романов, підпрапорний Штенин, генерал Аршеневський, князь А. А. Голіцин, духовник і протоієрей Дубянський, сенатор Я. Шаховський, полковник Полозов, князь Шаховський.]; у п'яти полках таких панів-державців, у которих було більше сотні підданих, було тільки 148; більш усього було їх у Сумській провінції, далі йшли Ізюмська, Харківська, Охтирська і Острогозька. Але між ними були такі магнати, котрі мали по декілька тисяч підданих. У Харківській провінції: гр. Гендрихов мав 1206 підданих, полк. М. Куликовський- 878, майорша Шидловська- 1325, кн. Кантемирова — 643, Спи-чинська — 2131, Щербінін- 1858; у Сумській: Кондратьев — 5958, Анисимов (по жінці Кондратьевой) — 5071, Савич — 709, сотн. Савич — 1631, Лизогуб — 708, Куколь-Яснопольський — 622, Полуботок 1523, кн. Голіцин — 4514, духовник цариці Дубянськи — 1792, кн. Шаховсь-кий — 797, фон Волькенштейн — 652; у Охтирській: Надаржинська — 1315, Подгоричани — 642, Осипова- 1791, Коновницин — 905, Абаза — 808; у Ізюмській: Захаржевська — 2614, Краснокутська- 1283, Шидловська — 747, Данилевський — 622, Заруднев — 854, Сошальський — 605; у Остро-гозькій: бригадир Тевяшов — 2657, полковник Тевяшов — 4256, Татар-чуков — 961, Єрошевський — 847. Усіх тих, котрих зачислили для виборів у комісію немов би то на правах дворян, було 602; 71 у Острогозькій провінції, 127 у Харківській, 149 у Ізюмській, 144 у Охтирській і 111 у Сумській. Деякі з них зовсім не мали ні підданих, ні великоросійських кріпаків, ні навіть маєтностей. Але з усіх них утворилося слободсько-українське дворянство. Його походження, як ми бачимо, було таке ж саме, як і дворянства малоросійського — Лівобережної України. Ріжниця була, здається, тільки у тім, що серед слободсько-українських дворян було трохи більше російських поміщиків, ніж серед малоросійських дворян теперішньої Чернігівської та Полтавської губерній. Досі ми давали звістки про численність ріжних станів в Слобожанщині і про їх походження і зріст. Тепер нам треба звернути увагу на питання про усякі їх одбутки, бо від сих одбутків залежала і їх численність. Переходити з одного стану у другий ще було можливо вільно: посполітий міг перейти в козаки, але не усякий мав спромогу одбувати козацькі одбутки, котрі потребували, щоб чоловік був досить заможним хазяїном або мав у себе робітників. Яка ж була військова, служба у козаків? Козаки повинні були при потребі виступати в похід озброєними, содержуючи себе на свій власний кошт. Вони справді приймали участь у всіх походах, котрі ми бачимо у Російській державі в другій половині XVII і у перших 65 роках XVIII ст.: у повстання гетьманів Виговського й Брюховецького, Орлика; у січах з Турцією і Кримом. В царювання Федора Олексійовича у 1677–1678 рр., коли турки та татари обложили Чигирин, боронили його козаки Сумського й Охтирського полків на чолі з полковником Давидовим; слободські козаки приймали участь в поході на Крим кн. Голіцина, в Озовських походах Петра (у Острогозькому полку дома залишилися тільки старі та малі), в поході кн. Долгорукого на Перекоп. Полчане мусили достачати провіант та хури не тільки для себе, а й для російських полків. Настала велика шведсько-російська війна — і в ній слобожане теж прийняли участь. Карл XII спустошав Охтирщину, і Петро Великий робив розпорядження про оборону Охтирки, Харкова і інших міст. Два роки тисяча слободських козаків на чолі з харківським полковником Григорієм Семеновичем Квіткою воювали в Персії. З 1709 по 1734 р. на зміну їм посилали нових. В царювання Анни слободські козаки ходили у Литву підтримувати Саксонського курфюрста, котрий домагався польської корони; ходили вони і в Крим у 1736 р. в походи Мініха, там вони стратили багато козаків і старшини в січі при Чорній Долині і повернулися додому тільки для того, щоб знов іти оберігати гряницю од татар. У 1737 і 1738 рр. їм було безмірно тяжко: для походу 1738 р. од їх вимагали — од кожного з п'яти полків — по 1000 чоловік з старшиною; кожному козакові треба було дати амуніцію і по два надійних коня, провіанта на 5 місяців з хурами і погоничами, проводарів на байдаках по Дніпру і на Тор, 12 000 волових хур. Окрім того, слобожане повинні були годувати російські полки на зимових квартирах, давати провіант і фураж. Все те слобожане повинні були вистачати під пострахом тяжкої кари — навіть смерті. Укупі з сим слобожане мусили скомплектувати і содержувати з своїх же козаків драгунський полк. Слобожане тоді тисячами почали переселятися на Дін і в інші місця. У 1739 р. слободських козаків погнали у Молдавський похід. У 1746 р. в царювання Лизавети Петрівни їм треба було виступити в поход за гряницю Росії і прийняти участь у боротьбі за австрійську спадщину, підтримуючи право Марії Терезії; до сього діла у них було стільки інтересу, скільки до позаторішнього снігу, а у 1757 р. вони билися біля Грос Егернсдорфа проти Фридриха Пруського і поверталися додому ледве не пішки, загубивши од недостачі корму всіх своїх коней. Се була справжня імперіалістична політика, од котрої дуже солоно приходилося слобожанам. Окрім сих походів слободські козаки знемогли і тратили сили у так званих «командіраціях». Козаків почали засилати вже не тільки воювати, але й на усякі земляні роботи яко простих робітників. У 1697 р. їх вислано, щоб поновити Кизикерменську кріпость, а з 1719 р. їх почали висилати на «канальні роботи» — себто проводити Ладозький канал. З кожних семи дворів брали по одному робітнику. Замість козацької зброї слобожане мусили брати з собою тепер заступи, лопати та сокири. У Петербурзі їм видавали дуже злиденний провіант, а його повинні були оплатити їх земляки; з сих земляків збірали ще на се діло й гроші — по 8 '/г карб, на 8 місяців з кожних 6 дворів. Канальні роботи велися до 1723 р. і знищили слобожан не менш, ніж татарські напади, про котрі ми казали раніше. Ось народна пісня про тяжку канальну роботу:РОЗДІЛ 6. ВИБОРИ ДО ЄКАТЕРИНИНСЬКОЇ КОМІСІЇ ДЛЯ УКЛАДАННЯ НОВОГО «УЛОЖЕНІЯ» І НАКАЗИ СЛОБОЖАНСЬКИХ ПРЕДСТАВНИКІВ
Вибори до Комісії. Накази дворянських представників. Накази городянських представників. Накази військових обивателів. Бажання усіх станів взагалі.Вибори до Комісії. У 1767 р. Катерина ii зібрала у Москву представників з усієї Росії для того, щоб уложити нове «Уложеніє» замість зовсім задавнених законів царя Олексія Михайловича. Вибрані були туди представники і з Слободсько-Української губернії, котра незадовго перед тим, як ми бачили, була зложена замість Слободських полків. Цікаво придивитися, як одбувалися самі вибори, яких було вибрано депутатів, які накази дали своїм депутатам ріжні стани тодішнього суспільства, що вони сказали про своє сучасне становище, які були їх бажання і які були їх відносини до тієї реформи, котра тільки що перед сим була установлена Катериною у Слобожанщині, що сі представники пропонували і підтримували у самій комісії у Москві. Се усе потрібно і цікаво нам буде знати, щоб зрозуміти стан і настрій слободсько-українського населення і суспільства зараз після того, як була введена начебто щаслива реформа Катерини II і Щербініна. Слободсько-Українською губернією тоді правив її реформатор Щербінін, котрому хтілося, щоб населення не виявило свого протесту проти тієї реформи, котру він сам головним чином і виробляв, а тепер виконував. Усього з Слобожанщини треба було вибрати 15 представників- по п'ять од кожного стану (окрім підданих): від дворян, від мешканців міст і від військових обивателів. Тільки не могли подати свого голоса піддані, котрі, як ми бачили, складали з себе більшість усього населення. Дворяне і мешканці міст вибірали представників прямими виборами, військові ж обивателі вибірали перше довірених, котрі вже вибірали з себе представників: отже вибори тут були двохєтупневі. Дворяне мали право вибрати стілько ж представників, як і городяне і військові обивателі, а їх було 588 чоловік, військових же обивателів було кілька десять тисяч, а коли приступили до виборів дворян, то їх у Слободсько-Українській губернії майже не виявилося, і прийшлося вважати дворянами козацьку старшину, котра тільки що залишила свої уряди і частиною була перейменована у армійські чини, другі ж так таки зісталися абшитованими козацькими старшинами і прав російського дворянства не мали. Була невелика купка російських дворян, котрі мали маєтності у Слобожанщині і велике число підданих. Слободсько-українська колишня старшина теж мала підданих, а були й такі, що їх зовсім не мали. Значна частина сих магнатів і деяка частина дрібних землеволодільців на вибори не явилася. У Харків на дворянські вибори приїхало 52 чол., не явилося 35 чол. Себто присутніх було 65 %. Неприсутні прислали заяву, що вони покладаються на своїх товаришів. Явилися на вибори такі вельможні пани та пані, як генерал Девіер, граф Гендриков, Кантемирова, Дуніна, Ковалевський. Підпрапорний Черняк явився п'яним, наробив бешкету, і його виключили. Предводителем вибрали колишнього харківського полковника М. Куликовського, котрого вибрали потім і представником. У Сумській провінції — Кондратьева, Охтирській — Боярського, у Ізюмській — Заруд-нева, у Острогозькій — Тевяшова. Таким побитом, представниками дворянства вибрано було чотирьох колишніх слобожанських старшин і одного армійського офіцера. Щодо городських виборів, то у Харкові усіх тих, хто мав будинки й займався торгівлею, промислами й рукомеслом, було 200, і з них явилася половина — 100. Серед них були абшитовані сотники та підпрапорні Слободських полків. Головою вибрано абшитованого сотника Гуковського, а представником — абшитованого сотника І. Черкеса. Але з наказом вийшло непорозуміння. Коли його склали і підписали, п'ятеро абшитованих сотників, троє абшитованих підпрапорних і іще деякі з підписавших подали заяву, що наказ підписали вони примушені більшістю простих та нерозсудливих людей, котрі внесли туди зовсім не подходячі пункти, і через те вони прохають Щербініна, щоб він розглядів наказ і вернув його для поправи. Щербінін розглядів наказ, навів на його свою цензуру (чого не мав права робити), звелів голові виключити з нього деякі пункти і в нову редакцію не включати вже, як він казав, «партикулярних діл»: здається, одначе, що отсі партикулярні діла були не зовсім партикулярні, коли проти них так гостро запротестувала колишня козацька старшина і коли їх треба було доводити судом. Міщанськими представниками було вибрано двох сотників, у Харкові — Черкеса, у Острогозьку — Синельникова, одного каптенармуса 156 (у Охтирці- Дзюбу), двох військових обивателів: у Сумах — Ст. Перекрестова, у Ізюмі — Веприцького. І так вийшло головним робом через те, що у слободсько-українських городах все-таки перевагу над міщанами мали козаки, котрі займалися і торгівлею, і промислами, а міщане, яко окремий стан, були, здається, тільки у Харкові. Військових обивателів було незмірно більше, ніж дворян та городян, а вони мусили вибрати з цілої губернії тільки 5 представників. Вибори тут були трьохступньові. Слободи вибірали довірених, котрих відсилали до комісарств, там знову вибірали довірених, котрих посилали до провін-ціяльних городів, а там вже вибірали повітових представників. У селі Межирічах на виборах повстав народний протест проти скасування козаччини: приступивши до складання наказа, усі почали заявляти, щоб у них по-прежньому була козацька служба, а новоположений оклад скасувати. А оден з обивателів, Я. Грінченко, навіть дуже голосно крикнув: «Хто положив цей оклад, нехай пропаде». Отеє був їх єдиний наказ свойому довіреному, і іншого вони й складати не хотіли. Місцевий комісар сотник Селеховський, почувши се, зачинив збори, узяв Грінченка під каравул і доніс про се воєводі Лосеву, а той Щербініну. Щербінін звелів пояснити межирічанам, що в наказі вони не повинні були торкатися козачої служби, бо вона скасована, а замість неї зложені гусарські полки для вигоди держави; що усі теперішні прохання, як і колишні, про відродження скасованої козаччини не матимуть ніякої ваги і марне пройдуть, бо вони безглузді і вередливі, і вносити тепер у наказ вимоги про скасування оклада й відродження коззаччини — се значить іти проти цариці. Виборчий маніфест, писав Щербінін, каже, що робити вибори треба як слід, по ряду, тихо, мовчки, поштиво. А окрім сих пояснень Щербінін звелів узяти під каравул 15 межиріцьких обивателів і дізнатися, по чиєї підмові вони зробили оттаку перешкоду урядові, а Грінченка закути у ручні та ніжні кайдани і випитати окремо. Між тим межирічане явилися у комісарство і з галасом вимагали, щоб ослобонили Грінченка. Лосев з військовою командою явився в Межирічі, зробив слідство і дізнався, що більш усіх виноватий був сам комісар Селеховский, бо він перший сказав, щоб не обкладали окладом дітей до 7 літ, а тоді вже і межирічане почали казати про те, щоб вернути козаччину, але я їм пояснив, писав Лосев, про подушний оклад, що він корисний для їх самих, а комісара скинув з посади. Грінченко заявив, що сказав він свої слова зп'яна: інші казали, що справді їм трудно платити оклад, бо його положено на них більше як слід. Ті, що приходили ослобоняти Грінченка, пояснили, що явилися прохати, щоб його ослобонили, а коли їм у цьому відмовили, вони розійшлися по домівкам. Але все ж обвинувачених відправив Лосев у сумську провінціяльну канцелярію. Там Грінченко довів, що усі хотіли відродження козаччини і ніхто на це не підмовляв його, а ті слова свої він сказав розлютувавшися, бо на його наложили по розкладці більш податків, ніж слід; і слова ті відносилися тільки до розкладчиків, а не до когось іншого. Деякі признавалися, що намагалися козаччини, інші відпиралися від цього. Канцелярія винесла дуже сувору постанову — 23 межи-річан вибити канчуками у присутності усіх мешканців Межирічів; ся постановка була зроблена на підставі 1 і 18 ст. «Соборного Уложенія», де говориться про замір на царське здоровля й змову на його особу. Губер-ніяльна канцелярія сю постанову зм'якшила: вибили канчуками та нагаями тільки двох — Грінченка та Вечірку. Таке претерпіли отсі бідолахи за те, що повірили пишному наказу цариці Катерини і її бажанню вислухати правду про народні потреби і недостатки. Мабуть, межирічане після сього заказали і своїм дітям піднімати питання про козаччину та про несправедливий подушний оклад, особливо коли воєвода роз'яснив їм, буцім той оклад був уведений для їх власної користі. В інших місцях вибори пройшли спокійно. З Харківської провінції представником вибраний був Гук, з Охтирської — Бондирев, з Сумської — Никифоров, з Ізюмської — Попадічев, з Острогозької — Водарський. Але з представником Харківської провінції вийшла така історія, що прийшлося вибірати на його місце нового. Він перш усього почав мішатися у межевания земель панських та обивательських: про нього ольшанський сотник казав, що його треба відстранити від представництва, бо він мужик похмурий та грубий і може в комісії наробити бешкету. Представникам платили жалування, але Гук сим не задовольнився і почав вимагати гроші з сільських обивателів, кажучи, що як вони не дадуть йому грошей, то їх діло спатиметь, і коли у кожного села або деревні справді були земельні і інші діла і їм хтілося, щоб сі діла були вирішені їм на користь, то ж до харківського представника Гука посипалися гроші з усіх сторін: з Золо-чева, Уд, Лопані, Деркачів, Лозової, Мерехви, Люботіна, Таранівки і інших сіл, з 22 сіл він получив 66 карбованців, що на наші гроші (звісно, до війни) дало б 300 карбованців. Його одставлено було від представництва й побито канчуками при комісарському правлінню, а на його місце вибрано Капиноса. Оттак скінчилися вибори: з 15 представників 7 належало до козацької старшини і дворянства, а 8 — до військових або казенних обивателів. Вибрані представники мусили повезти з собою: 1) прохання про суспільні справи, 2) накази, 3) свої уповноваження. Вони получили прогони (на двоє коней по денежці на версту) й жалування. Накази дворянських представників. У Слобожанщині, як ми знаємо, тільки що скасований був козацькій устрій і колишні її стани. Абшито-вана козацька старшина тепер могла звернути усю свою увагу і енергію на хазяйство у своїх маєтностях та на здобування російського дворянства, бо воно одне давало їм спроможність здобути посади на службі гражданській, чини, володіти кріпаками і зайняти найвище привілейне становище у тодішньому суспільстві. Колись жалованні царські грамоти видавалися на ймення козаків з старшиною, і їх привілеї були однакові щодо займанщини земель, промислів — і старшина не була тоді особистим станом, котрий був отділеним, немов стіною, від козацтва. Тепер козацтво було одсунуто геть у низ на нижчу ступінь, а старшина навпаки могла посунутися (і справді посунулася) далеко вверх і зовсім відпала від козаків, котрих тепер, яко казенних обивателів, повернуто у подушний оклад. Щодо городянського стану, то такого майже й не було, і у всякому разі він був дуже нечисленний й слабий — купців та міщан було обмаль. От таке було становище трьох найголовніших станів (виключаємо стан духовний, котрий стояв зовсім окремо і на виборах участі не мав). Щоб зрозуміти зміст дворянських наказів, треба трошки ширше, ніж раніш, вияснити питання про те, з кого складалося тоді отеє дворянство. В виборах мали участь 1) козацька старшина, 2) великоросійські дворяне, військові і гражданські чиновники великоросійського або чужоземного походження (німецької або волоської нації). Колишня козацька старшина була тепер абшитована, і тільки декотрі з неї поступили на службу у нові регулярні гусарські полки. Участь у дворянських виборах мали, одначе, не тільки справжні дворяне, але й уся колишня козацька старшина, хоч вона ще права на російське дворянство не мала. Се утворено було на користь старшини, щоб її зрівняти з дворянством. У списку харківських дворян — а їх усіх було 588 чол. — ми бачимо абшитованих козацьких полковників, обозних, суддів, осавулів, хорунжих, сотників, підпрапорних, старшинських дітей, канцеляристів, абшитованих і військових чинів — генералів, бригадирів, полковників, секунд-майорів, майорів, капітанів, ротмістрів, поручиків, підпоручиків, прапорщиків, капралів, вахмістрів і гвардійських солдат, а нарешті ще гражданських чиновників усякіх рангів — колишніх російських старшин. Трапляються поміщики з титулами князів, графів, у котрих було дуже багато підданих, а були й «разночинці», у котрих зовсім не було підданих. Але найбагатшими земельними власниками і володільцями підданих взагалі були колишні слободсько-українські старшини, а серед їх було чимало і старшинських удов. Серед отсих земельних власників і поміщиків з великим числом підданих найголовніше місце займали звісні нам слободсько-українські фамілії — Шидловських, Куликовських, Донців-Захаржевських, Квіток, Сошальських, Краснокутських, Лесевицьких, Надаржинських, Осипових, Савичів, Данилевських, Ковалевських і інших. Деякі з них поріднилися з захожими російськими дворянами, котрі таким чином, а частина й пожалованием, здобули собі маєтності у Слобожанщині — то були Щербініни, Хрущови. Подгорічані. За сими великими панами йшли, як кажуть, полупанки, у котрих часто не було ні російських кріпаків, ні українських підданих. І таких було значне число. Таким побитом, слободскоукраїнське дворянство взагалі було досить демократичне. Тільки поодинокі сімейства провадили свій рід від українського шляхетства з Польщі, але й вони не мали на се документів, як, наприклад, Донці-Захаржевські. Більше певності мала б їх указівка на військові заслуги їх дідів й прадідів, але у сьому вони схожі були з дрібнотою, котра також хотіла вискочити у російське дворянство. Хоча на вибори у Харків приїхали, як ми бачили, й магнати, але вони, здається, участі у складанню наказа не приймали. Представниками від дворянства було вибрано, як ми знаємо, двох полковників, полкового обозного, колишнього кандидата у сумські полковники і тільки одного армійського офіцера, але можливо, що й він колись належав до козацької старшини. Отже силу на виборах узяла абшитована козацька старшина. Вона мусила керувати і у складанню дворянських наказів. Як же вона у наказах відносилася до своєї старовини і до нової реформи? Вона побачила, що вернути старовину, себто козаччину, неможливо — сього не хтів державний уряд — й через те вона хотіла удержати що можна із старих привілеїв і признати реформу, щоб покористуватися нею для себе, щоб здобути через неї нові привілеї. Оттак прилажувалися дворяне у своїх наказах до поглядів самодержавної цариці: хоч і нелегко було їм разом підтримувати і її централі-заційну політику, і свою автономію. У всіх наказах слободсько-українського дворянства говориться про те, щоб усі його привілеї були стверджені особливою царською грамотою яко законом. Про се прохало дворянство Харківської провінції, а дворянство Острогозької йшло ще далі й прохало ствердити йому усі старі грамоти й привілеї Острогозького полка, додавши туди теперішні розпорядження і ті їх прохання, котрі будуть ухвалені нині. Й укупі з тим дворяне Острогозької провінції прохали, щоб і тим козацьким старшинам, котрі получили абшити й не вступили в армійську службу, дадені були офіцерські чини; свої ж полкові та сотенні колишні уряди вони називають «безгласно закоснълаго рода начальствомъ», а штаб і обер-офіцерські ранги «изящнЪйшимъ степенемъ». Усі хотіли получити права російського дворянства і певним способом для того вважали одержання чинів по табелі о рангах як військових, також і гражданських. І на се старшини справді мали право, бо й вони, і їх діди та прадіди вірно служили державі, особливо у військових ділах. Але старшини для підтримання свого прохання окрім сього ще проводили вигадку про своє дворянське походження. Вони казали, що слободсько-українська старшина склалася з шляхетських переселенців з Польші, а в дійсності ми не знаємо, чи були серед старшини справжні шляхтичі; коли й були, то їх було зовсім мало. Острогозькі старшини у свойому наказові додають ще до того, що у Слобожанщині склалися з них дворянські роди, котрим і давалися чини полкової та сотенної старшини. І хоч ніхто з них не клопотався про те, щоб відріжнитися від інших станів, бо сього й не вимагала регулярна військова служба, одначе усі призначали старшин за шляхтичей, як це видно з інструкції, виданої Петром І бєлгородському воєводові Лачинову у 1722 р. Але інструкція Лачинова не підтримує того, що уся старшина справді була шляхетським станом у російському його значінню, бо вона каже тільки взагалі про старшинство козацького стану і його привілеї називає шляхетськими. Старшинського уряду досягали, як ми знаємо, службою та виборами, а не шляхетським станом. Старшина ще не обмежувалася тоді від козацтва, хоч положила тому перший камінь тим, що її діти робилися підпрапорними. Зробили старшини у свойому наказові ще й другу помилку, кажучи, щоб й абшитовані получили офіцерські чини, — сього вони домагалися, але багато їх і не получило. Ізюмські старшини говорили теж саме, що і острогозькі, додавали, що загубили свої дворянські грамоти як в Польщі, так і в Слобожанщині через татарські напади, пожари, морове повітря. Сумські старшини прохали про затвердження дворянства для тих, хто приніс грамоти та герби ще з Польщі. Представник охтирської козацької старшини Боярський висловив бажання своїх виборців на пожалування їм російського дворянства у самої комісії на Москві, бо в указі Петра Великого від 24 січня 1722 р. сказано: хто дослужився до обер-офіцерських чинів, ті вже дворяне і діти їх теж дворяне; у наказі теперішньої цариці говориться: військова служба — се самий старий спосіб дістати дворянство. Таку ж думку підтримував і представник Ізюмської провинції Заруднев і доводив се іншими доказами. Найголовнішими привілеями слободсько-українського дворянства було старозаїмочне землеволодіння і право володіти підданими. У першому привілеї, інтереси старшини були зв'язані з інтересами козаків. У XVII–XVIII ст. були усюди так звані окружні обчеські козачі землі, на котрих засновувалися хутори, а також діставали шматки для себе і старшина, й козаки. До якогось часу вони володіли ними, не маючи документів. І ось охтирська старшина просить, щоб сі землі були стверджені за ними, бо без сього ними заволодіють військові обивателі. При заселенню країни було вільно купувати й продавати землі й старшині, й козакам. По указам 1711 і 1734 рр. велено було купчі записувати, але через командірації, смерть покупщиків багацько старшин не мало купчих і було тільки безспорними 159 володільцями таких земель. Так писали охтирські старшини, але в дійсності документів часто не бувало через те, що старшина купувала й такі землі, котрих по закону не мала права купувати, наприклад, козацьких підпомошників або навіть і козацькі. Се видко з наказу старшин Харківської провінції. З їх слів виходить, що до 30-х років XVIII ст. старшина вільно скуповувала у козаків їх заїмочні землі. У 30-х роках комісія Шаховського заборонила отсю скуплю у козацьких підпомошників, а як підпомошники часто записувалися у козаки, то старшини купували тоді у них землі як у козаків і брали на них купчі. Вотчинний же департамент не приймав отсих купчих на підставі указа, котрий торкався усіх військових обивателів. І ось через що вони прохали, щоб Вотчинний департамент стверджував оттакі купчі і щоб їм дозволено було купувати землі у військових обивателів. Скупля козацьких земель старшиною знищувала козацтво і його службу, бо козакові без землі ні з чого було служити і він мусив обертатися у посполітого. Держава й країна тратили воїна, а старшина іноді таким побитом набувала нового підданого або підсусідка. Тепер козаків повернули у військових обивателів, але подушне вони повинні були платити з своїх земель: через те знову й тепер була заборонена скупля їх земель і прохання дворян мали на меті тільки їх власні дворянські інтереси. Ізюмські дворяне прохали, щоб їм дозволено було володіти такими їх землями укупі з військовими обивателями без розділу, як коли хто з старшин володів їми раніше з ними. У Ізюмській провінції було більше ніж у північних частинах Слобожанщини старозаїмочних земель, особливо обчесь-ких вигонів, випасів, котрими старшина користувалася спільно з військовими обивателями; у Ізюмській окрузі було дуже поширене скотарство, але товару, особливо овець, було більше у панів, ніж у селян, отже панам поміщикам було вигодніше не відділятися від селян; ось через що вони й прохали, щоб сі землі залишилися у суспільній владі, а уряд дивився на них яко на земельний фонд, із котрого можна було б потім наділяти малоземельних та безземельних селян та старшин. І се було й справедливо, і розумно: а дворянство зрозуміло, що тоді воно не матиме участі у сьому фонді, бо землі у нього досталь, проводило свою дворянську егоїстичну політику у сьому питанню. Інше, але все ж таки егоїстичне відношення до сього було у острогозької старшини. Вона прохала у свойому наказі, щоб тим, хто з них володів землями укупі з селянами, виділені були у власність земельні участки по пропорції, котра була установлена для Єкатерининської провінції. А тамошня пропорція, себто наділ, була занадто велика — дворяне получали там 1200 десятин і більше, бо був великий земельний простір, а окрім того цариця Катерина щедро роздавала поміщикам землі старого Запоріжжя. Острогозька провінція була в зовсім інших земельних обставинах: вона перестала тоді бути безлюдною, порожніх земель у ній було не дуже багацько, і земля вже мала деяку ціну. Бачучи, що порожніх земель вже небагато в Слобожанщині, дворяне прохали, щоб їх наділили землями за ті землі, котрі одійшли під Українську лінію (а се був шматок у 400 верст довжини і 15 верст ширини, значить, площа у 6000 кв. верст). Але й тут дворяне не піднялися до загальних інтересів, бо якби за сі землі справді й треба було б дати інші, то вони б мусили йти на користь усього населення Слобідчини, від території котрої одрізана була оця земля. Оттакі були бажання слободсько-українського дворянства про землі; вони, як ми бачимо, були досить егоїстичні. Таке ж становище зайняли дворяне у своїх наказах щодо кріпацтва своїх підданих. Бажаючи заполучити права російських дворян, козацька старшина перш усього домагалася найголовніше права над населенням своїх земель — завести у себе таке ж кріпацтво, яке існувало у Російській державі ще з XVII ст., а для сього потрібно було скасувати вільний перехід їх підданих од одного поміщика до другого, котрим ще користувалися українські посполіти. Старшина бачила, що до сього простують не тільки вони одні, але й центральний державний російський уряд, бо у своїх реформах він обложив панських підданих подушними окладами, й одповідальність за його внесок возложив на поміщиків. Отся фінансева справа вела до заборони вільного перехода підданих од одного поміщика до другого, а перехід за межі Слободсько-Української губернії і давно вже був заборонений, як ми бачили, урядом. І ось охтирські дворяне у свойому наказі змагаються скасувати вільний перехід підданих. За нами, пишуть вони, є піддані, котрі повинні платити шестигривенний оклад і котрі звикли кидати своїх поміщиків й переходити до других, бо не хтять содержувати у доброму порядку своїх домівок та пашні, кидають роботи у поміщиків, не заплативши свого оклада, так що за його мусять вносити поміщики з великими стратами, а самі вони через такі часті переходи не тільки страчують свої власні достатки та хазяйства, а й знищуються так, що й днівного пропитанія не мають, а через оцю свою волю не мають охоти працювати, а коли їх примушувати до законного порядку й землеробської праці, лічать се за тягарі для себе. Ось через що треба заборонити отсі переходи від одного поміщика до другого. А поміщики повинні будуть тоді кожному підданому дати двір з будівлею, полем та сінокос, а де є ліс, то й дров на опал, щоб вони не мусили переходити від недостатків. А коли свавольників без білета хтось прийме, такого штрафувати. Сумські дворяне пропонували теж саме й підтримували свої змагання указівкою на запрет перехода посполітих Гетьманщини. Указом 15 грудня 1763 р., писали вони у свойому наказові, малоросійських посполітих заборонено приймати поміщикам без дозволу та білетів їх прежніх володільців. Се треба зробити і в Слобожанщині, а щоб не переходили по фальшивих білетах, їх повинен буде завіряти уряд: а хто прийматиме, з тих брати штрафу по 5 карб, за душу й окрім того він повинен буде спровадити такого чоловіка до попереднього володільця на свій кошт. Перехід з однієї провінції Слободсько-Української губернії в другу і за межі губернії зовсім заборонити, щоб не було шкоди казні. Ми бачимо, що змагання сумських та охтирських дворян зложені були дуже хитро та мудро. Вони підтримували їх не тільки своїми власними інтересами, а й вигодою держави і навіть самих селян. Але сей перехід від одного поміщика до другого був єдиним забезпеченням волі селян взагалі і розміру їх податків на поміщика, бо розмір цих податків не був указаний у законі і залежав частиною від звичаю, від давнини заселення села, а головним робом від потреби у робочих руках, котрих було далеко менше, ніж потреби на них. Поміщики завжди хотіли збільшувати одбутки підданих на свою користь, піддані бажали залишити їх хоч по старовині, не збільшувати. А коли поміщик хтів їх збільшити, тоді піддані відходили від нього до другого, котрий охоче приймав їх. Частіше усього піддані подавалися у південну частину губернії, де була найбільша потреба в підданих. З прохання про скасування перехода виступили тільки дворяне Охтирсь-кої та Сумської провінцій через те, що здебільшого селяне переходили у Ізюмську, а частиною і у комісарства Харківської та Острогозької провінцій з північних провінцій, котрі були заселені раніш і де поміщики вже призвичаїлися глядіти на своїх підданих як на кріпаків. Попадалися через перехожих підданих і такі, що нехтували хазяйством, але й бажана українськими поміщиками кріпацька праця не дала б добрих послід-ків. Краще було би не вводити кріпацької неволі, а дати спромогу підданому працювати на себе самого, тоді б він охоче заплатив і за землю, і виробив би далеко більше, ніж виробляв. Слободсько-українські дворяне нічим не могли ствердити свого права на працю підданого: взаємні відносини тих і других у Слобожанщині (як і Гетьманщині) опиралися на їх вільній умові — перші оддавали свої землі підданим для їхнього хазяйства, другі селилися на їх землях, обробляли їх, за се, по взаємній угоді, або платили грошовий оброк, або одбували якусь там панщину; поміщик мав з сього дуже велику користь — получав постійний дохід і окрім того збільшувався і його капітал, себто дорогшала земля, котра без праці підданого не мала майже ніякої ціни, а тепер ціна її значно збільшувалася. Бажаючи повернути підданих у кріпаків, дворянство, як ми бачили, охоче йшло на те, щоб прийняти тоді на себе піклування про матеріальне забезпечення селян, бо вони справді оберталися б вже немов у панське майно, котре мало свою ціну, так що добрий хазяїн їх мусив оберігати. Навіть тепер дворяне хтіли поліпшити становище підданих, але складали се не на свій кошт, а на обов'язок держави — прохали, щоб казна не брала з підданих за пашпо-рти, давала вільготи погорільцям, ослобонила від будування стаєнь для гусарського полка, не брала б грошей на пошти, не потребувала б поправи великих мостів, а щоб сі мости чинилися на кошт казни. Харківське дворянство прохало, щоб підданим заборонено було вступати по їх волі у гусарські полки і у стан військових обивателів. Річ шла тут про тих підданих, котрі визнавали себе козаками і одшукували козацтво, бо їх батьки та діди були козаками, і тепер вони хотіли або записуватися у гусарські полки, або у стан військових обивателів. І справді се було зовсім справедливо, бо таких козаків, котрих повернула старшина у підданих, було немало. Харківські дворяне хотіли, щоб се козакам було заборонено, а між тим тепер, коли почали так швидко складатися нові стани, коли підданих хотіли повернути у кріпаків, для них було доконче потрібним мати змогу вийти з підданства. Виходить, що в соціяльних питаннях дворяне змагалися збільшити свої права й зменшити права своїх підданих. Сі свої бажання представники слободсько-українського дворянства Кондратьев та Боярський висловлювали і у самій комісії. Перший висловив дуже цікаву записку про походження старо-заїмочного землеволодіння у Слобожанщині і підтримував право козацької старшини володіти кріпаками, проти чого дуже гостро говорив представник Хоперської кріпості Алейников. Я скористуюся тією частиною записки Кондратьева, де він каже про старозаїмочне землеволодіння, у 8 розділі сієї книжки; а тепер тільки додам, що право старшини володіти кріпаками Кондратьев підтримував природженим шляхетством козацьких старшин, котрого в дійсності не було, і дозволом по указу 1728 р. купувати маєтності українцям у Великороси, великоросіянам — в Малоросії. Представник охтирської козацької старшини Боярський виступив проти охтирського представника Дзюби і намагався довести, що переходи козаків залежали не від утисків старшини, а від того, що вони не хтіли відбувати козачої служби, спродавши або спустошивши свої заїмки, пішли на слободи до поміщиків, улещуючи й інших балачками про шести- та десятирічні вільготи, про лісові участки, про хутори, млини, вільне викурювання горілки та торгівлю. Багато було слідств про сі переходи, але старшині в тім ніхто не доказав вини. Навіть у мої часи, казав Боярський, у царювання Єлизавети, було таке слідство генерала Багрієва, але й він не обвинуватив старшину. Теж саме й теперішня комісія не обвинуватила старшини в знищенню козаків, а тільки вгледіла деяке канцелярське безладдя. І се залежить від несталості, нестатечності народа, котрий, залишивши козаччину і оселившися у поміщиків, не залишив своєї старої звички та поведении, мандрує від одного поміщика до другого сім'ями і навіть цілими селами, і, щоб затримати його, потрібні військові команди. А від кого ж одбірати землі, щоб передати їх отсім збіглим утікачам? Від тих, хто живе з самого початку на одному місці, хто колись життя своє стратив у січі; від офіцерів чи старшини, від міщан і духовенства, котрі мають свої власні домівки чи маєтності? Дуже жаль, що приходиться навіть на се відповідати представнику Дзюбі. По думці Боярського, треба було б закріпити за старшиною і ті землі, котрі знаходилися в межах суспільної козацької землі, щоб вони не одійшли до військових обивателів. В усіх отсіх доказах Боярського багато непевного та лукавого. Невже таки справді козацькі та посполітські переходи залежали від того, що козаки та посполіти бажали мандрівок та волоцюзтва? Хіба ж легко було кидати оселі та хазяйства, щоб знову таки переходити все до нового та нового хазяїна? Бувало, правда, чимало й таких, що звикли до мандрівок, але здебільшого йшли не від добра, а від зла, бо мали надію на кращу долю й іноді справді її находили, а коли б вихід був заборонений, тоді б уже не було й надії на краще життя. Несправедливо говорив Боярський, кажучи, що ні одно із слідств над старшинами не могло їх обвинуватити. Інші бажання слободсько-українського дворянства торкаються їх економічного становища. Вони прохали, щоб за ними залишилися їх вільне винокурения, здобування й продаж солі, держання млинів, визволення від постоїв та хур. Сумські старшини прохали, щоб знищена була норма викурювання горілки (однопудовий казан на поміщика, у котрого було 50 чоловік підданих), щоб право викурювання горілки було поширене на городи Суджу і Миропілля, де се було заборонено, щоб їх не обвинувачували, коли ті, хто купували у них горілку, везли її на продаж туди, де не було вільної торгівлі. Харківські старшини просили дозволу провозити їх горілку і через місця, де був казенний її продаж. Острогозькі старшини прохали дати право вільного викурювання горілки багатьом слободам (Слонова, Бирюч і інші), у котрих це право було скасовано, бо вони були осажені у Острогозькому полку. Вони пропонували немовби спілку по горілчаному ділу, куди повинні були увійти дворяне, котрі гнали горілку, щоб кожний викурював стільки горілки, скільки йому було положено по загальній умові та згоді; а для контролю треба було вибрати особливих контрольорів. Оттак вони хтіли досягти справедливого зрівняння у сьому корисному для всіх промислі. Щоб зрозуміти це все, треба згадати, що з самого початку заселення Слободська Україна мала вільне винокуріння, котрого не було у великоросійського населення. Вивоза хліба через новоросійські пристані ще тоді не було, і увесь лишок хліба йшов на винниці. У сільському господарстві викурювання горілки давало найбільший дохід. Затрат було небагато, хліб був свій, робітники свої, справа, струмент коштували недорого. Винокур сам же й продавав свою горілку оптом і в дрібницю, поміщики держали од себе шинки у своїх же слободах та деревнях, а те, що залишалося, одправляли на продаж: охотників на гарну та дешеву горілку було завжди багацько. Не дурно сумські старшини писали у свойому наказові: «Тут усі доходи більш усього йдуть од винокурения». Харківські, охтирські та ізюмські дворяне-старшини прохали, щоб їм дозволено було купувати кримську та донську сіль з платньою 10 коп. з пуда у казну; торські ж та бахмутські соловарні мусили б вистачати сіль для однодворців своєї округи. Ся сіль була тоді страшенно дорога, бо на неї було наложено велике мито, а разом з тим заборонено привозити сіль з інших місць. Сумські дворяне прохали, щоб дозволено було привозити гірку волоську сіль для худоби. Усі дворяне хотіли, щоб були стверджені їх привілеї старих грамот і навіть указа 1765 р. про млини та шинки, про другі промисли без мита. Усі дворяне прохали у своїх наказах, щоб вивели з їх провінцій регулярні полки і щоб їх ослобонили од постоїв, бо від того їх домівки зовсім запустіють; прохали вони і об тім, щоб абшитованим старшинам начальство не давало ніяких доручень, котрі їх відхиляють від їх діл. Сумські дворяне виступили ще з заявою про суд та опіку. Вони заявляли, що суд веде діла страшенно загайно, особливо у цивільних справах, і через те вони пропонували обвинувачувати ту сторону, котра пропустить строки; разом з тим вони прохали, щоб в судді для гражданських справ вибірали з місцевого дворянства самі ж дворяне, і се потім справді було зроблено. Прохали вони й про те, щоб заведені були у Слободсько-Українській губернії опікунчі ради, котрих не було, й через те маєтності сирітські розкрадалися, а сироти не могли получати ніякої освіти. Бажаючи поширити освіту, охтирське дворянство прохало, щоб їх дітей приймали у Харківський колегіум, де у 1766 р. були тоді улаштовані прибавочні кляси з гражданськими та військовими науками, і на підмогу Колегіуму визначена була сума з губернських зборів. Сумські дворяне у ділі освіти пішли ще далі й прохали про заснування у Сумах університета для дворянства й школи для разночинців (духовенства, міщан, приказних і інших). Московський університет, писали вони, далеко, а у Сумський, яко близький, можна буде віддавати своїх дітей з меншими коштами, отже зможуть там учитися і менше заможні дворяне; у другій школі навчатимуть людей простого стану закону божому й церковній службі. А яка від наук буде користь у освіті розуму, се усьому світові звісно. Піклувалося слободсько-українсь-ке дворянство й про здоров'я населення: лікарів, окрім тих, п'яти, котрі були у гусарських полках, зовсім не було, і ось острогозькі дворяне висловлюють думку, щоб у кожну з п'яти провінцій було назначено по доктору, а у кожне комісарство — по лікарю. Послідня заява слободсько-українського дворянства була теж досить симпатична — воно відмовлялося на ужиток держави від грошей, котрі мусило получити за провіянт, за волів, за хури, що їх вистачало у першу Турецьку війну. Накази городянських представників. Звернемося тепер до наказів горо-дянських представників і до того, що вони висловлювали у самій комісії. Представництво од городів, як се ми бачили, не було таким, як козацької старшини. Представниками міщан явилися козацькі сотники та військові обивателі, бо населення тодішніх слободсько-українських городів складалося головним чином з військових обивателів та частиною з козацької старшини. Про се нам треба пам'ятати, щоб зрозуміти зміст городянських наказів. На великий жаль, наказ головного міста Харкова дійшов до нас змінений цензурою Щербініна. І ми не знаємо, про що він заборонив у ньому оповідати. Харківці прохали ствердити їм старі грамоти про вільні промисли, а вільне викурювання горілки заборонити підданим великоросійських і інших поміщиків, бо се робить шкоду їх промислам і через се витрачуються, знищуються ліси. Горілку треба розрішити вільно провозити й через одно-дворчеські землі. Сіль дуже дорога, й треба розрішити вільний продаж у Харкові кримської, елтонської та маницької солі. Треба заборонити об'їждчикам знов переглядати заграничний крам, котрий привозиться на ярмарки Слободсько-Української губернії, бо його переглядували на таможнях. Не давати без платні квартир для тих чиновників, котрі приїздять у Харків по своїх власних ділах. Великі мости треба поправляти або на казенний кошт, або по наряду усіма мешканцями провінції. Видачу дров штаб- і обер-офіцерам треба відмінити, бо се дуже тяжко для хазяїнів. Пошту у Харкові треба содержувати від казни, бо повинність ся незмірно більша ніж по інших містах. Казна повинна заплатити за воли, провіянт, фураж та хури, котрі були узяті у першу Турецьку війну. Треба, щоб суд не був таким формальним та довгим як нині. Кінчається наказ такими словами: хоча отеє прохання підносимо, але віддаємося у материнське милосердіє цариці. Наказ города Сум пропонує багацько нових бажань, як зрівняти його з харківським. Про суд виразніше сказано, щоб він був у простіших ділах словесним. Військові обивателі повинні мати право купувати та продавати свої землі одні другим за кріпосними актами. Військових обивателів не слід наряжати на роботи; треба заборонити вести постійну торгівлю у городах слободсько-українських великоросійським купцям та приїжджим з Малоросії усяким людям, а дозволити їм тільки приїздити сюди на ярмарки; також треба заборонити купувати великоросійським поміщикам, купцям і малоросійським старшинам тут землі, подвір'я, лавки, а за ті, що куплені, повернути гроші. За безчестя військового обивателя платити штрафу 12 карб, за чоловіка, 24 за жінку і 36 карб, за дівку. Орловський піхотний полк вивести з Сум, а залишити тільки один Сумський гусарський і то з тим, щоб у Сумах залишився штаб, а ескадрони б були розміщені по слободах, як військових, так й панських. Прохали еумчане також примежувати до города вільні ліси та землі, котрими володіли ріжні поміщики, прохали дозволу ввозити гірку волоську сіль для худоби, не давати дозволу духовенству купувати грунти і курити горілку, а дозволити се тільки їх дітям, коли вони впишуться в військові обивателі. Повинні вписатися у військові обивателі також ті сотникі та підпрапорні з дітьми, котрі не будуть записані у дворяне, бо вони користуються усякими льготами: курять горілку, держуть шинки, мають грунти, ліси, сінокоси, а положеного окладу не дають. Як бачимо, сумський наказ е чисто військово-обивательський і він по змісту свойому повніший від харківського. Охтирський наказ схожий з сумським. У ньому тільки широко оповідається про полковника Ів. Перекрестова, котрий, маючи велику владу, населив усякими неправдами багацько сіл, деревень та заводів, котрі були узяті у казну. Після шведа все те повернули у володіння полка, а окрім того і в'їжджий ліс під Охтиркою, куди мало право в'їзда усе суспільство. Але потім усі землі і отсей ліс узяв у оренду управитель графа Ол. Разумовського Ольховський, котрий забороняв рубати сей ліс охтирчанам. Тепер його повернули у дворцове відомство, котре теж заборонює в'їжджати у ліс населенню. Ось через що охтирчане прохали, щоб сю заборону було усунуто. Окрім того вони прохали, щоб усю землю, яка належить до города Охтирки, обмежували при генеральному межеванню окружною дачею з тим, щоб і надалі володіли нею не по розділу на четверті, як однодворці володіють своїми четвертними землями, а, як хто захоче, тому опреділяти четверті, але тільки для щоту. Оброків, як навеликоросійській землі, на сі їх старозаїмочні та куплені землі зовсім не накладати. Щодо солі, то охтирчане прохали, щоб дозволено було возити у Охтирку кримську та маницьку сіль без мита або щоб зменшена була казною ціна за виварку торської та бахмутської солі, а як часом привезти звідтіля солі буде неможливо, тоді щоб вільно було купувати її у Великоросії або у Малоросії. Щодо постою, то охтирці прохали вивести від них Старооскольський піхотний полк, а Охтирський гусарський розмістити по усій провінції. Про горілку та про продаж проміж себе землі писали те ж, що й еумчане: хто справедливо, хоча й без купчих, володів землями, той мусить їми і вперед володіти. Разночинцям і військовим обивателям, котрі ходять на заробітки та їздять на ярмарки у межах Охтирської провінції, не брати отпускних білетів. Ізюмський наказ коротенький. У наказові ізюмчан маємо тільки одне нове прохання, щоб їм повернули ті землі, котрі були захоплені у них пікінерськими 162 поселянами у гирлі р. Великої Комишевахи й Береки, на р. Торцю. Острогозький наказ дуже широко оповідає про колишні жалованні грамоти й додає, як і інші, і від себе прохання, щоб цариця видала нову грамоту з тим, щоб туди було внесено й те з їх прохань, що буде стверджено. Про гусарські полки сказано, що вони були злаштовані по бажанню самих слобожан, і висловлена думка, щоб Острогозький гусарський полк комплектувався тільки з військових обивателів провінції. Висловлено про робітників, котрі уходять від хазяїнів, не вислуживши свого строку, щоб діла про них розбиралися гражданськими чинами словесно, без формального суда. Содержувати лікаря та поправляти мости на штрафні суми. Про окружні землі було сказано, щоб їх не ділити, а володіти ними проміж себе по старих льготах. Коротояцьких купців, котрі проживали у Острогозьку, а потім їх виведено у Коротояк, де не було ніякої торгівлі, острого-щане прохали залишити у Острогозьку з тим, щоб вони платили свої збори по великоросійському купецтву у Коротояку. У самої комісії виступали з городських представників харківський Черкес та охтирський Дзюба. Перший був з греків, вів широку торгівлю і добре знав тодішні обставини української торгівлі. Другий городянський представник — Дзюба вів розмову тільки про інтереси військових обивателів, бо й сам був військовий обиватель, такий йому, як ми знаємо, був дадений і наказ. Він висловив три промови, і у всіх них дуже гостро виступав проти козацької старшини. Дзюба захищав козацькі права і обвинувачував старшину у тім, що вона захопила козацькі землі, а їх самих повернула у підданих. Козаки та посполіти утікали і тепер утікають, казав він, через страшенні великі утиски од старшин, котрі захоплювали й захоплюють козачі землі, млини, сінокоси, гаї і інші угоди, примушують до неуказних робіт, роблять здирства і безневинно даремно б'ють. На жалованних козачих землях старшини та духовенство побудували собі слободи, хутори і населили їх вільними козаками та посполітими людьми, з котрими обходяться, немов з купленими кріпаками. Через се я й пропоную, казав Дзюба, як старі, так і нові старшинські слободи та хутори, котрі вони поселили, не взираючи на запрет жалованних грамот і указів, одібрати од них і прилучити до володіння громад військових обивателів, що буде корисно для їх служби і дасть їм спокій та тишину. У другій своїй промові Дзюба широко обговорював про монастирські та церковні землі у Охтирській провінції та доводив, що їх добули таким ж способами, як і старшинські, намагався, щоб сі землі повернути попереднім їх власникам або просто бідним людям. У третій промові Дзюба ще гостріше виступав за те, щоб одібрати землі од старшини, а старшинських дітей, котрі не вступлять у службу, записати у військові обивателі, де вони платитимуть подушне. Дзюба хтів повернути коло історії в іншу сторону й розв'язати аграрне питання в інтересах простого народа. Але його підтримували у сьому тільки однодворчеські представники, котрі, так саме, як і Дзюба, стояли за нижчий стан населення, за демократію. Але усі останні представники, а укупі з ними й уряд, на се ніяк не хтіли згодитися, хоч одна частина російського дворянства (старого столбового) і не хтіла давати українській козацькій старшині дворянських прав, зате друга, більш численна, що сама добула його у військовій та гражданській службі, була прихільна до них. Накази військових обивателів. Частина наказів військових обивателів тепер надрукована разом з наказами слободсько-українських міст, і вони од них мало у чому взагалі відріжняються. І се зовсім для нас зрозуміле, бо й ті й інші йшли, як ми бачили, головним чином од військових обивателів і, значить, підтримували інтереси одного й того ж соціального стану. У своїх наказах військові обивателі казенних слобід Ізюмської провінції висловлювали багацько з тих думок, що і військові обивателі п'яти слободсько-українських городів, у котрих вони складали з себе більшість населення, особливо у таких містах, як Охтирка, Ізюм. Найцікавіше — се прохання про відродження козаччини. Ось, наприклад, що писали військові обивателі слободи Кабаньє. Оповівши правдиво про ті зміни, котрі були зроблені у життю Слободських полків при цариці Анні, Єлизаветі та Катерині II, вони кажуть: з 1767 р. ми вносили по 95 коп. казенного окладу, щоб содержувати нові гусарські полки, і сей оклад брався од кожної людини мужського полу, не минаючи ні старих, ні малих дітей, ні убогих калік, через що вони зубожіли, платити надальше не можуть, а мають охоту і бажають одбувати козачу службу до послідньої краплі крові так, як се було раніше, за Петра Великого, без жалування, а тілько з едних льгот. Нехай цариця скасує і 95-копійочний оклад, і гусар, а відродить колишню козаччину і ствердить жалованною грамотою. Сей пункт про відродження козаччини ми маємо і у проханню слобід Сватової Лучки, Міловатки, Редьківки, Сеньківа. Пристіні, Гороховатки. Мешканці слобід Печеніг, Малинівки, Мохнача, Генеєвки, Шелудьківки не казали про відродження козаччини, але прохали ствердження усіх льгот у промислах та торгах і на володіння землею по заїмках, бо те все було у грамоті цариці Єлизавети. Значить, і військові обивателі сих слобід бажали взагалі вернутися до колишніх льгот, котрі були за часів цариці Єлизавети. Мешканці слободи Печеніг у особливому проханню писали про се й додавали, щоб гусарська служба все ж таки залишилася у них. Таке ж прохання подали й військові обивателі слобід Бишкина, Лимана, Андріївки, Балаклії. Змієва. Заводів, Степанівки. Левківки, Савинців, Цареборисова, Райгородки, Тора. Мешканці слободи Ямполя казали, шо їм легше було жити раніше, за царя Петра. Військові обивателі куп'янського комісарства прохали про сіль й розказали цікаву історію про те, од чого збільшилася ціна її. Накази од військових обивателів Сумської провінції обговорюють звичайні прохання свого стана, а окрім того бажають вернути усякі вільготи у промислах взагалі і особливо у викурюванню горілки військовими обивателями Суджанського та Миро-пільського комісарства, а також містечка Пені, бо вони раніше їми користувалися, а у 1753 р. це право було у них скасовано. У наказах Острогозької провінції маємо звичайні прохання про поліпшення становища військових обивателів, щоб не міряти земель і не вводити четвертного землеволодіння, щоб дозволити викурювати горілку у слободах Ольшанці, Бірючій, Ливенцях, Слоновці, Корочі, Ливнах, Уриві й Єндовищах, щоб вільно було провозити на продаж горілку, щоб заборонити торгівлю, окрім ярмарок, чужегороднім купцям і таке інше. Подивимося тепер, що казали представники військових обивателів у самій комісії. Там виступало двоє з п'яти — представник Харківської провінції Капинос і Сумської Никифоров. Капинос відповідав дворянському представникові Боярському про переходи козаків з одного місця на друге, Вони переходили, казав він, не з тим, щоб укриватися від військової служби, а від утисків козачої старшини, котра захопила у свою власність козачі землі, хоч не мала права ні сама їх купувати, ні давати на се дозвіл другим. Капинос, як і Дзюба, пропонував прилучити сі грунти до громадських земель військових обивателів. Те ж висловлював, але ще ясніше, й Никифоров. Оповівши про те, як козакам були пожаловані безлюдні землі у загальну та персональну власність за їх служби, він додавав, що багацько поміщиків Сумського полка набули собі куплею та усяким шахрайством та обманом козачі землі, а козаків повернули у підданство. Так було зроблено, наприклад, у містечку Пені, мешканці котрого тільки по указу 1741 р., після їх скарги в сенат, були знову повернуті у козаків. І се робиться, додавав Никифоров, навіть і тепер. Щоб се зло скасувати, Никифоров пропонував: І) заборонити надальше віддавати у підданство поміщикам казенні військові слободи і купувати землі обивателів; 2) виключити з підданства тих козаків та підпомошників, котрі живуть нині на своїх власних землях, прилучити їх до громад військових обивателів і обложити окладом, гідних же брати у гусари; такий же оклад положити на дітей тих разночинців, котрі вживають прав, однакових з правами військових обивателів; 3) дозволити військовим обивателям продавати й віддавати у заставу один одному свої землі по старому звичаю. Окрім сього Никифоров підтримував право вільного викурювання горілки для Суджанського та Миро-польського повітів. Харківський представник Капинос ще пропонував словесний суд у гражданських ділах до 50 карб., і се було б справді корисно для населення, бо тодішні суди з їх тяганиною, крючками та паперовим діловодством справді були тяжкі для тих, кому траплялося у них судитися. А кому тоді не треба було судитися, коли закони так мало захищали людей і їх власність? Словесний суд, коли б навіть явився не дуже правим та милостивим, а усе-таки був би принаймні скорим. Бажання усіх станів взагалі. Що ж сказати взагалі про зміст наказів, які бажання вони виявляють нам щодо тодішніх станів? Хоч дворянські вибори робилися у кожній провінції осібно, але у наказах слободсько-українського шляхетства, або, краще сказати, козацької старшини, є багацько загального, такого, що виявляло бажання усього шляхетського стану. Одначе ріжні сторони тодішнього життя знайшли далеко не однаковий вираз у наказах: найбільше яскраво виявилися у них соціяльно-економічні бажання, менше — духовні і, можна сказати, цілком немає політичних. На першому місці стоїть питання про земельну справу, котре усіма висловлювалося виключно з боку інтересів шляхетного стану. У зв'язку з ним стояли питання про дарування прав російського дворянства й про те, щоб повернути підданих у кріпаків. Усі хтіли мати дворянські привілеї й тільки приводили для сього неоднакові докази. Дворяне проводили свої дворянські бажання, хоча до сього треба додати, що й два інших стани (городяне та військові обивателі) теж казали тільки про себе — так вони зрозуміли своє завдання; кожний стан викладав про свої потреби, висловлював свої бажання, не вважаючи на інші стани й не знаючи, можливо, навіть про те, що вони написали. Накази та висловлювання представників у самій комісії з'являло з себе немовби суд, де було дві сторони — прокурор та адвокат; і той, хто захищав себе, повинен був висловити все, що можливо було сказати у свою оборону. Але коли дворянство було першим найбільш освіченим станом у державі, воно повинно було більше, ніж інші стани, піклуватися про загальне народне благо, про благо усіх станів, про обчеське благо, особливо коли деякі стани (піддані та духовенство) зовсім не мали участі у виборах. Було б справедливо, щоб про них на їх користь що-небудь сказали ті, хто стояв на самому верхньому ступені, а вони між тим підняли питання про кріпацтво своїх підданих й про заборону йому переходити від одного поміщика до другого. Такі питання, котрі мали значіння для усього народа, вони рішали тільки для свого стану. Тільки дворяне Сумської провінції підняли питання і про освіту і для себе пропонували університет, а для разночинців — нижчу школу. Дворянство інших провінцій зовсім не підняло сього питання. Ніхто з дворян не згадав про значіння тієї автономії, при котрій вони жили до послідніх часів і котра давала їм владу у своїм краю. Накази слободсько-українського дворянства найбільш схожі з наказами дворянства Лівобережної України, але сі все-таки куди виразніші від них у своїх бажаннях, особливо у культурно-просвітному і політичному. Дворянські накази такі ж сірі та бліді, як і ті часи безвремення, в які вони складалися. Бажання городських мешканців теж не були яскраві, головним чином, через те, що їх не підтримував широкий стан поспільства: населення слободсько-українських городів складалося, як ми знаємо, більш усього з військових обивателів. Досить виразними треба признати тільки бажання, котрі висловлював про українську торгівлю представник Харькова Іл. Черкес, але й то тільки у тих його частинах, де він казав про загальні інтереси української торгівлі; коли ж він почав говорити про місцеві інтереси Слобожанщини, його не підтримали представники інших частин України. В інших своїх питаннях представники городів підтримували бажання військових обивателів, себто колишніх слободських козаків — більшості її населення не тільки по містах, але й по селах. Тут цікаву і взагалі правдиву відповідь давали представники сього стану на погляди й змагання дворянства. Хоча й вони стояли на грунті своїх інтересів, а все ж таки вони захищали справедливість і інтереси широких народних мас, а не тієї невеличкої купки, яку з'являло з себе тодішнє слободсько-українське дворянство — ті півстораста або, скажемо, 600 чоловік, котрі тримали у своїх руках і землю, й волю народа, власть у країні, бо таку власть дуже швидко вони получили, яко дворянство Слободсько-Української губернії, з рук цариці Катерини II. Через се вони й боялися промовити навіть слово про відродження автономії — а се слово голосно, як ми бачили, сказали військові обивателі деяких слобід Ізюмської провінції. І за се сміливе та правдиве слово нам треба висловити їм нині щиру подяку й пошанувати їх пам'ять яко щирих заступників народних інтересів.
РОЗДІЛ 7. ПРОМИСЛИ, РЕМЕСЛА ТА ТОРГІВЛЯ
Економічний побут переселенців. Землеробство. Садівництво. Скотарство. Бджільництво. Викурювання горілки. Млинарство. Дегтярство. Здобування селітри. Ремесла. Торгівля. Слободсько-українські ярмарки. Великі ярмарки. Середні ярмарки. Малі ярмарки. Ярмарковий товарообмін.Економічний побут переселенців. Звернемо тепер увагу на економічний побут населення Слобожанщини, на його промисли, ремесла І та торгівлю, на його матеріяльну культуру. Економічний побут переселенців-слобожан залежав од двох причин: тієї матеріальної культури, яку здобули українці в Задніпрянщині, де вони провели цілі століття свого культурного життя, і од тих обставин життя, в яких вони опинилися в Слобожанщині, тобто від природи сієї країни й історичних обставин життя '63. У Правобережній та Лівобережній Україні великі міста користувалися магдебурзьким правом, котре давало значні привілеї міщанству. З-за Дніпра переселенці принесли з собою знаття та досвід у ріжних промислах, ремеслах та торгівлі, бажання й потребу займатися ними й на нових оселях. Усі отсі звичаї українських переселенців, як ми бачили, опреділилися виразним словом у московських актах — «старочеркасская обыкность», старовинний український звичай. Се виразне слово обіймало усю українську матеріальну культуру й матеріальний побут. Себто значить, що московський центральний уряд признав українську культуру і економічний побут відмінними від тодішньої великоросійської культури та економічного побуту. Та й справді-таки вони були зовсім одмінні, бо хоча стара древнєруська основа їх і була схожа, а все ж таки не однакова, а ще більше їх оддалили одну від другої ріжнї обставини життя в ріжних державах. Козаки у першій половині XVII ст. займалися хліборобством та іншими промислами й ремеслами. Про се нам свідчить Боплан, кажучи так: «Серед українців є багато усяких майстрів — теслі, стельмахи, ковалі, кожум'яки, римарі, шевці, кравці та інші. Вони дуже добре виробляють салітру, якої здобувається багато у всій країні; з неї вони роблять гарний порох; жінки у них прядуть пряжу, з котрої виробляють полотна і тканини для свого ужитку. Усі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, пекти хліб, готувати м'ясо, варити пиво, мед, брагу, курити горілку і таке інше. Усі вони дотепні до усього того, тільки одні більш до одного, другі до другого рукомесла. Трапляються між ними і більш освічені, ніж остатні; взагалі усі вони досить освічені, хоч займаються тільки тим, що необхідно у життю особливо деревенському». Любов до сих промислів та рукомесел слобожане принесли з собою і в Слобожанщину; вони брали з собою навіть свої струменти й ріжні причандали, а нові місця в Слобожанщині показалися теж здатними і для хліборобства, і для всіх тих промислів, у котрих вони кохалися в Задніпрянщині. І ось вони на нових місцях, на дикому полі, займають собі землі для оранки, сінокосні, лісові, заводять хутори, пасіки і посадки, розводять гурти товару, будують млини, винниці, торгують горілкою та усяким крамом по ярмарках, чумакують рибою та сіллю. Землеробство. Головним промислом слобожан було землеробство. їм займалися не тільки мешканці сіл, деревень, хуторів та слобід, а й міст та містечок. Першим ділом слобожан на нових місцях було охазяйнуватися і завести поле. Се ми бачимо, наприклад, у чугуївських переселенців 1638 р., — вони і поселення собі вибірали на дикому полі, де було хоч' і небезпечно від татарських нападів, але зате там був великий простір у землях і земля була родюча. Не дивлячись ні на які перешкоди, українці зараз же прийнялися за оранку за сіянку земель. Про се писав воєвода Щетінін, котрий ворогував з ними. Він писав у Москву, що гетьман з козаками збудували собі у Чугуєві хати і орють свої землі; більш усього вони засіяли ярини; урожай усіх хлібів видався дуже добрий; у торговельні дні гарно продавали хліб — пшеничну муку по 20 гривен (60 коп.) за четверть, а борошно — по копі (50 коп.). А великоросійські служилі люди, писав Щетінін, не взираючи на укази, неохоче бралися за землеробство; стрільці пояснили се тим, що у них не було коней. Прихильність до землеробства українців залежала від того, що вони і в Задніпрянщині були щирими землеробами — грунт землі та климат Чугуївського повіту був схожий з грунтом та климатом Задніпрянської України, але і там, як і тут, приходилося бути й козаком, й землеробом, виходити на посів або сінокос з рушницею. Під огороди чугуївці дістали землі біля своїх дворів, а на поле їм одвели землю трохи згодом по 60 четей 165 рядовому козакові (по 20 четей у кожному полі — себто 20 на озимину, 20 на ярину і 20 на пар). Але окрім сього у них були ще й сінокоси, лісні усякі угоди, млини, пасіки, риболовлі та звіроловлі. Все то потребувало великого земельного простору — і його мали чугуївці, бо з Бєлгородського повіту був виділений тепер Чугуївський. Козаки першого Слободського полка — Острогозького — теж дістали землі і почали зараз же займатися хліборобством та всякими сільськогосподарськими промислами. Дістали вони землі на огороди та токи біля дворів, а також землю на поле за містом і сінокоси по обидва боки р. Тихої Сосни, Луб'янки і Мерина, риболовлі ж на р. Чорній Калитві од верховини до Дону з упалими річками, бобровими гонами і звіриними промислами і навіть по р. Дону; се дуже великий земельний простір. Виходить, значить, що разом з хліборобством слобожане займалися й іншими промислами, разом з землями для хліборобства вони дістали й сінокоси і землі, ліси, річки з рибними ловлями та звіриними гонами і усякі інші угоди. До Острогозька переселенці прийшли доволі заможними хазяїнами, як се видко з числа приведеної ними худоби. І українці, котрі заснували Харків, теж перш усього почали займатися хліборобством. «Коли ми, — казали вони воєводі, — землі свої зоремо, хати побудуємо і хлібом обзаведемося, тоді й кріпость по-новому будоватимемо, а тепер ми ще люди бідні — свого хліба не маємо». Другий харківський воєвода Офросимов не дургіо казав про перших харківських переселенців, що се всякий зброд — «мужики деревенскіє», він не хтів сказати сим, що серед харківських козаків було більш усього посполітих людей, котрі у себе в Задніпрянщині займалися хліборобством. З наказу харківському воєводі Семенові Дурново ми дізнаємося, що харківці займалися сільським господарством. З початку свого поселення харківці почали заводити собі хутори й пасіки, де проживали й займалися сільським господарством. У 1658 році харківський воєвода Офросимов скаржився на харківців, що вони усі живуть по лісах, по хуторах та по пасіках своїх, а місто ледве не вилюдніло. Про менші міста, слободи, села, деревні і хутори нічого й казати — їх мешканці зараз діставали землі й земельні угоди і починали займатися хліборобством. Усім слобожанам давалися землі по жалованних грамотах, а ті піддані, що селилися на старшинських слободах, мали землю од своїх панів для сільського господарства. Слобожане в своїй більшості були землеробами; землеробством займалися не тільки селяне, але й городя-не і не тільки мешканці сотенних міст, але й таких полкових, як Суми, Охтирка, Ізюм, Острогозьк, навіть Харків. Цікаву звістку про землеробство слобожан взагалі дав нам академік Зуєв, котрий проїздив по Слободській Україні в 1780–1782 рр.: «Земля дуже родюча і її більш усього обробляють, так що куди не поїдеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім або баштанами, або садами, і кожний з мешканців в городах є і обиватель, і пахарь, і купець, і садовничий, і службу одправляє». Коли оттак взагалі займалися усім заразом ще в кінці XVIII ст., теж саме повинно було бути і в другій половині XVII ст. і в першій половині XVIII ст. І хоча се було занадто трудно, але так було усюди. Головнішим промислом харківців навіть у кінці XVIII ст. було землеробство. Харкову, як і іншим містам, була одведена земля округою по урочищах; земля ся біля самого городу була піскувата, а далі йшов родючий чорнозем. Із сієї окружної землі одмежована була власне для города вигонна земля (її було 1792 десятин), а решта — для городських землеробів (її було 22 544 десятин, в тім числі — орної більш 16 тисяч десятин, сінокосу 2500 десятин, лісу більш 4 тис. десятин). Коло 70 % усього харківського населення займалося хліборобством — 3137 чол. з 4524 душ; у середньому приходилося на душу мужського пола по 70 десятин (22544:3137). В самому кінці XVIII ст. (в 1794 р.) число хліборобів у Харкові значно зменшилося, але й тоді їх було 18 % усього населення. Зуєв писав про харківців: «Мешканці у городі більш усього військові обивателі, підданні і інші усякого стану; усіх біля 6 тисяч чоловік, промисел їхній — хліборобство, сади та баштани. В тіх лісах, котрі були навкруги Харкова, було багато полян та сінокосів; тому населення біля Харкова займалося хліборобством і садівництвом. У самому місті харківці мали сади й огороди, а за городом — поля. Садівництвом промишляли; у садах були звичайні садові дерева та кущі. В огородах садили огірки, редьку, буряки, моркву, капусту, ріпу, часник, горох, салат, сельдерей, окріп, пастернак, картоплю; на баштанах — кавуни, дині та гарбузи. Академік Гюльденштедт оповідає, що українські слобожане разводили волоську ріпу, брюкву і охоче садили картоплю. По інших містах, а особливо слободах, селах, деревнях та хуторах хліборобство мало ще більше значіння у економічному побуті населення. І в панських слободах піддані мали доволі землі, особливо в степових просторих місцях південної Слобожанщини. Ось, наприклад, які звістки ми маємо про три українські слободи кн. Куракина у Валуйській окрузі Острогозького полка в кінці XVIII ст. До сих трьох слобід належало землі у окрузі до 500 верст. Мешканці слобід жили не дуже-то заможно. а хуторяне навпаки дуже багато — вони навмисне й селилися по хуторах, щоб жити осібно од слобожан. Заможніші з них мали багаті хлібні запаси: жита до 100 четвертей, пшениці теж до 100, вівса до 300, гречки 50, ячменю 150, середні мали половину сього, а бідні- 1/3 і то не всіх хлібів. Хліб був вельми дешевий: четверть жита продавалася по 50–60 коп., а найдорожче — по 80 коп., пшениці — по 1 карб. 50 коп. — 2 карб., мішок вівса мірою в два четверика — по 5–8 коп., коли в інших місцях він продавався по 40 коп., і віз сіна, котрий коштував 6 карб., — по 50 коп. І така дешевина була через те, що нікому було там купувати ні хліба, ні сіна, бо кожен мав своє. Все, що получалося од хліборобства, йшло на їжу та на винниці — на викурювання горілки. Садівництво. У садівництві здавна кохалися слобожане. Козаки мерех-вянської сотні з давних давен порозводили собі яблуневі садки при своїх пасіках. «Українці, — каже автор Топографічного опису Харківського намісництва, — любили розводити садки плодючих дерев та кущів. По лісах була сила яблуньових та грушових дерев, навіть цілі садки з пасіками». Своїми садами величалися Люботин, Коротич, Нова Водолага й інші. У Охтирському Троїцькому монастиреві було 4 сада, з котрих один виноградний. Зміївський козацький монастир мав 20 садів у 20 десятин, у тім числі виноградний у 4 десятини. У Святогорському монастиреві був невеличкий, але дуже гарний сад з яблунь та груш та виноградний з 400 лоз. У Сумському Успенському монастирі було 7 садів — з них Діонісьєв та Сосипатрів займали по 112 десятин, Новий — 6 десятин, Котов і Комишин — 3 десятини, 5 садів укупі — 33 десятини. У Чугуєві в XVII ст. (на 5 десятинах) були царські виноградники — там вироблялося вино, котре йшло у Москву на потребу царя, але потім вони запустіли, й виноградарство взагалі не розвинулося на Слобожанщині також, яко і шовководство, про розвій котрого дуже піклувався уряд у самому кінці XVIII і початку XIX століття. Шовковиця була посаджена у Новій Водолазі, Валках, Краснокутську, Харкові. Для тютюнної фабрики у Охтирці була заведена тютюнна плантація, де засівалося до 50 десятин землі і получалося в урожай до 7000 пудів тютюну. Скотарство. Скотарство у старі часи на Слободській Україні було широко розвинуто. Ми бачили, що багацько рогатої худоби привели з собою ще слобожане-переселенці, наприклад, в Острогозьк, в Охтирку й інші міста. Вони привели з собою коней, волів, корів, овець, кіз і свиней. І острогощане, і охтирчане привели в середньому по 8–9 голів на семейство (з 4 чоловік). Більш усього було овець, далі йдуть свині. З Чугуєва в 1641 р. повтікали деякі українські поселенці за литовський рубеж й після них залишилася худоба; після сотника Розсохи залишилося 4 великих робочих вола та 4 менших, 4 корови та телиця, 4 телят, 16 великих та малих свиней; отих свиней нічим було годувати і їх через то продали за 4 1/2 карбованці, значить, за кожну взято в середньому по 28 коп. Про широкий розвій скотарства свідчать документи про татарські напади на Україну. В 1680 р. татари забрали з Слобожанщини 11299 голів товару. У 1691 р. було узято 358 коней, 2272 вола і корови, 2272 вівці і кози. В своїх невеликих, але зате частих наїздах татари одганяли гурти товару; так було, коли вони підходили під слободи Дворічну, Валуйки, Савинці, Перекоп. Часом козаки розбивали татар, одбивали од них пограбовані гурти товару, але не завжди їм щастило. Великий розвій вівчарства привів до широкого розвою торгівлі в Слобожанщині шерстю. Шерсть з овець, по свідоцтву академіка Гюльденштедта, знімали тільки един раз (весною), бо й зимою виганяли їх на пашу; через те вона була тверда та жорстка, зате вівці були хороші, бо ягнята довго ссали своїх маток. У початку XIX ст. скотарство стало упадати і тільки зберегло своє значіння в Ізюмському, Куп'янському, Вовчанському та Зміївському повітах. Шльонських та шпанських овець було небагато. Невигодно для українського вівчарства було те, що Слобожанщина гряни-чила з Новоросійським краєм, де було безмірно більше степових земель, ніж у Слобожанщини. У багатьох поміщиків були кінські заводи, для них вельми корисні. Бджільництво. У бджільництві особливо кохалися слобожане, як і усі українці. При заснуванні Сум оповідається про бортні дерева, котрі хтіли дістати собі на оброк еумчане замість путивльських боярських дітей. У 60-х роках XVII ст. воєвода Сухотін у селі Бабаях склав пасіку, захопивши пасіки якихось зрадників. Під новозбудованою Суджою було у 1665 р. 9 пасік, на р. Пслі — 10 пасік; є спомини про пасіки у лісах. У Чугуєві були царські пасіки. Пасіки мали 60, 100, 150 вуликів і цінувалися, здається, недешево. Охтирський полковник Перекрестов пограбував у козака бджіл на 104 карб., се на наші гроші ціла маєтність. Держали вулики з бджолами й поміщики: у 1722 р. в маєтності генерала Дашкова було 70 вуликів, у Шидловського — ЗО, Крапоткина- 150, Дуніна — 60. У мерехвянської сотні з самого початку її заселення були пасішні місця, де були збудовані липові тесані хати і інші пасішні потреби. Липецький сотник поселив при своїй пасіці слобідку. На землях салтівської сотні була у XVII ст. пасіка сотника Картавого з садом і сінокосною лукою, з вирощеним лісом у 1/2 версти довжини й ширини над річкою Рубіжною; друга пасіка теж із садом та вирощеним лісом 1/2 версти довжини й ширини, третя пасіка з хутором. Бджільництвом займалися більш заможні хазяїни. І мед, і віск легко було збувати і на місці, і в суміжні країни, і навіть за кордон. Викурювання горілки. Але найважнішим промислом слобожан за землеробством було викурювання горілки; ся вільгота була зтверджена їм усіма жалованними грамотами яко чисто українська вільгота, бо великоросійське населення її зовсім не мало. Викурювали тоді горілку з борошна, котре не йшло на продаж за загряницю, а вживалося цілком на викурювання горілки опріч того, яке йшло на їжу. Про те, як широко був розвинутий сей промисел, видко, наприклад, з того, що у 60-х роках XVII ст. у мешканців Харкова був 501 винний казан, 4 броварських і 73 шинкових двори. Царь Олексій Михайлович простив їм недоїмку з винниць, броварень та шинків за чотири роки і на будучину ослобонив од усіх зборів. Винниці також, яко і пасіки та млини, були першими хазяйственими оселями країни. Охоче займалися цим промислом у панських маєтностях. У кінці XVII ст. сей промисел іще поширився. Академік Зуєв писав, що головний промисел у місті Харкові були винниці та шинкарство, винниці та шинки належали до національних українських промислів. Винниці та броварні слобожане держали безоброчно по жалованним грамотам, і сю вільготу ствердила навіть Катерина II. У 1765 р. сим промислом у Харкові займалося 26 чоловік, серед них ми бачимо козацьких сотників, підпрапорних, попа, канцеляристів. Вони мали 93 казани. Але здається, що окрім сих заводчиків, були ще й дрібні, котрі єдналися до купи, щоб створити одне підприємство. Середній дохід від казана володільці визначали у 10 карбованців, але здається, що він у дійсності був більший. Право вільного викурювання та продажу горілки мали всі ті з військових обивателів, котрі платили 95 коп. окладу, і таких, як ми бачили, була більшість. Броварень у Харкові було 4, солодовень теж 4; варилося пиво й солод і для свого хазяйства, а здебільшого на продаж по вільній ціні. Цегелень з наймитами-робітниками було теж 4, а окрім того мали цегельні ще п'ять поміщиків: П. А. Щербінін, генерал Норов, полковник М. Куликовский, Дуніна і Дунін; цеглу з них продавали по 5 карб, за 1000. Млинарство. У зв'язку з землеробством велике значіння мав у економічному життю та хазяйстві народа млинарський промисел. Усякого хліба збіра-лося багацько — треба було молоти його на млинах. І через те будування млинів на річках почалося з початку заселення; так, наприклад, при заселенню Сум було збудовано по р. Пслі, на р. Сумці та на Малій Сумці і на Олешинці 10 млинів, з котрих через п'ять вільготних років воєвода сподівався мати великий оброк. При заселенню Суджі було збудовано два млини на р. Суджі, Олешинці, Вдові, Стригослі. Будували млини й пани-державці та монастирі. При млинах селили слободки. Під час татарського нападу 1691 р. були сплюндровані й млини. Млини коштували доволі дорого; той, наприклад, козак, у котрого одняв млина на Ворсклі охтирський полковник Перекрестов, оцінював його у 200 карб. При млинах були ступи, де товкли просо та терли сукна. Пани-державці мали млини у своїх хазяйствах: по перепису 1722 р. у Харківському полку у Дашкова було два млина, у Абази — 2, Шидловського — 6, Крапоткина — 8, Дуніна — 6, Жикни-чера — 2, Стахонова-1. У кінці XVIII ст. у Харківському комісарстві було 107 млинів, у Ольшанському — 53, у Мерехвянському — 39, у Охтирській провінції — 209. у Сумській — 160, у Ізюмській — 53, у Острогозь-кій — 24. Дегтярство. У лісних місцях мало велике значіння здобування смоли та дьогтю. Поселенці Сум охоче займалися сим промислом, хоч їм у сьому ділі дуже шкодили великоросійські мешканці Путивльського повіту. Але українців підтримував воєвода, котрий мав надію получити з них оброку на царську казну не менш як 200 діжок дьогтю (значить, вони мусили здобути 1000 діжок). Бачимо ми смольчужні заводи потім у поміщиків: так, наприклад, у селі Березовім князя Якова Крапоткина се діло велося дуже широко, і він готувався одправити у 1728 р. у Орел 500 бочок смольчуга. Здобування селітри. Доволі широко розвинуто було селітроварення. Сей промисел принесли з собою переселенці з Задніпрянщини, де він був широко розвинутий, бо селітра йшла на порох. Населення у Слободській Україні теж мусило вести безупинну боротьбу з татарами і для сього йому потрібен був порох, а значить, і селітра. У Слободській Україні, також як і у Задніпрянщині, було багацько селітряних могил — буртів, з котрих і здобувалася селітра. Коли сей дикий степ був ще безлюдний, на ньому восени навмисне випалювали суху траву і через це у грунті збіралося багацько попілу, котрий перетворювався в селітряні бурти. У 1648 р. Степан Тевяшов виварював селітру в степу біля Чугуєва на р. Бурлуці. З Петра Великого виварка селітри переходить у руки козацької старшини й дворян, котрі будують заводи і постачають селітру у казну (Захаржевський, Данилевський, Квітка, Ковалевський, Капнист, Шидловський, кн. Крапоткин); згодом купля селітри зробилася казенною монополією. У 1661 р. козак з Боромлі Прунін знайшов на річці Боромлі залізну руду, з котрої виплавили залізо. Туди було одправлено рудознавця майстра, котрий заявив, що усієї руди він виміряв на 500 сажнів длинини і 250 сажнів ширини; йому дали робітників і звеліли виплавляти з сієї руди залізо. Ремесла. Щодо ремесників, то вони головним чином працювали для місцевих потреб, але деякі з ремесел мали й ширше разповсюдження. Ремесни-чих кустарних хазяйств на Слобожанщині у кінці XVIII ст. було 6776, а усіх ремесників — 33 834 душ чоловіків і жінок. Виходить, що кустарно-ре-меснича праця була тоді досить широко розвинута. Найбільш розповсюдженими ремеслами були ткацтво, чоботарство, чинбарство (коженичество), кравецтво, ковальство та гончарство; ткачів було 693 хазяйства з 5190 чол., чоботарів та чинбарів — 817 хазяйств з 4377 чол., кравців та кушнірів — 573 хазяйства з 3082 чол., ковалів — 184 хазяйства з 596 чол. Окрім сього були ще ґонтарі та тертичники 17°, котрі обробляли дерево, римарі, шапо-вали, сідельники, склярі, бондарі, стельмахи. Матеріяли для ремесл були місцеві, а не привозні. Всі, навіть самі бідні люди, як по містах, так і по селах, носили шкуратяні чоботи, через те усюди, навіть по селах, були чинбарі та чоботарі. Вичиняли шкури кінські, волові, козлячі, овечі, а для жіноцтва виробляли червоні сап'яни, з котрих шили черевички. Чоботи шили українським ладом, а по містах — німецьким із шкур, котрі привозили з великоросійських городів. У Харкові більш усього було усяких ремесників — на першому місці стояли чинбарі та чоботарі, далі — римарі, котрі виробляли шкури та ремні, кушнірі, котрі вичиняли звірячі шкури. З великих овечих шили кожухи, а з мілкошерстних та кучерявих смушки йшли на шапки. Дуже широко у Харкові було розвинуто коцарське рукомесло; коци — се по російські «ковры». Сим ремеслом займалися коцарки; вони самі робили шерстяну пряжу, красили її у ріжні кольори фарбами, які самі ж таки готували з мінералів то рослин, ткали коци й підстригали їх. Чоловіки шили українські свитки. Купували вони для сього сукно в Валуйках та по інших місцях і шили свитки просторого українського ладу, а також широкі українські штани. Шаповали виробляли з овечої шерсті повст та киреї. В усіх отсих ремеслах оброблялися здобутки зоологічні. Щодо здобутків царства рослинного, то їх обробляли менше. Столярів було не багато, а склярів доволі, бо усюди були вікна зі склом; стельмахів, що виробляли вози та сани, було чимало, як і бондарів; ткачі та ткачихи ткали пряжу, але більш на власну потребу. Ремесла, де вироблялися здобутки мінеральні, були такі: ковальство та слюсарство; славилися всюди на Україні лемеші та чересла харківської роботи. Гончарі вироблювали глиняний посуд — простий і полив'яний, а також кахлі для груб — зелені або білі з ріжними фігурами. Гончарів було багацько й по слободах та селах й хуторах, бо наш народ любив тримати свої хати у чистоті, щоб вони не закопчувалися од сажі; більш заможні робили кахельні груби. Окрім тубільців проживали у Харкові ремесники з чужих місць — столяри, теслі, каменщики, цегельники, серебряники. Ремесники у Харкові селилися по деяких вулицях, і про се свідчать назви чотирьох харківских вулиць — Римарської, Кузнечної, Чеботарської та Ксщарської. Чугуїв славився на всю Україну своїми чинбарями, або кушнірами, котрі вироблювали овечі шкури; кожухи шили там колмицьким шитвом, мабуть, через те, що сим займалися колмики — чугуївські поселенці; ткали там також гарусні чересла, робили сідла та підпруги. Охтирка славилася своїми плахотницями, котрі виробляли плахти — самі пряли шерсть, красили її фарбами, які самі ж таки готували. Богодухів славився чинбарством та чоботарством, тут було чоботарів більш, ніж у остатніх городах Харківського намісництва. Нова Водолага славилася гончарами, котрі виробляли гарні кухлі та тарілки. Всі отсі ремесла були українського походження. У старі часи вони задовольняли усіх, бо усі жили українським життям, не виключаючи навіть козацької старшини. Але в кінці XVIII ст. після скасування колишніх станів, на Україні нові стани вже значно відріжнялися один од другого; дворянство та городянство обрусіло; у них з'явилися нові потреби, і їм хотілося яко мога більше відріжнятися од простих українців і в одежі, і в домівці, і в усіх обставинах свого побуду, їх не задовольняли тепер вже свої ремесники, вони почали звертатися до великоросійських та чужоземних, котрих виписували, як це зробив, наприклад, В. Н. Каразін у початку XIX ст., у Харків — се були: каменщики, штукатури, теслі, столярі, різчики, каретники, модні кравці й шевці. Коци та плахти почали виходити з моди в інтелігенції і залишилися тільки на якийсь час у простих людей. Торгівля. Торгівля в Слободській Україні почалася разом з заселенням. Сюди переселялися з Правобережної та Лівобережної України, як ми знаємо, не тільки козаки та посполіти, але й мішане, котрі займалися й торгівлею, особливо ярмарковою. Не тільки великі міста, а й містечки мали право устрою ярмарок й вільного ярмаркового торгу. Великі ж міста мали навіть магдебурзьке право, котре міцно підтримувало торговельні вільготи українських міщан, але торгівлею займалося там і козацтво (чумацький торг рибою). Одначе торговці були справжніми купцями, бо повинні були нести й військову службу. Так все се утворилося і в Слобожанщині під назвою старочеркась-кого, себто українського, звичаю. Жалованні царські грамоти давали вільготи у торгівлі не купецькому стану, котрого взагалі тоді не було, а усім козакам, не одмежуючи козаків городової служби, себто міщан, од козаків полкової служби — котрі проживали по слободах. Значить, купецький торговий стан не відріжнявся од інших, і торгівлею займалися міщане й козаки, й козацька старшина, і навіть посполіті люди. З самого початку заселення слобожанам були дані торговельні льготи. Так, ще од царя Михайла чугуївські українці дістали право ходити на Дін для промислів та торгівлі, і їх ходило туди чимало. До них приїздили литовські та великоросійські купці й вели з ними безмитну торгівлю; вони не мали права тільки привозити горілку та тютюн. Українські осадчі од царя Олексія Михайловича получили грамоти, котрі давали переселенцям право на безмитну торгівлю. Харківці у 1659 р., значить, через чотири роки після поселення, подали цареві прохання, щоб у Харкові, де було так багато народу, дозволено було збірати на Пречисту ярмарку і вести безмитну торгівлю тутешнім і приїжджим людям усякими товарами, а окрім того мати по четвергам щотижня базарний торг. Прохання йшло од козаків і всіх мешканців міста Харкова, сотників, рядових козаків і отамана Тимохвія Лаврінова. Цар згодився і видав харківцям на се свою грамоту. Там були стверджені і звичайні торги по четвергах і ярмарковий з'їзд на Пречисту, себто 15 серпня (августа). Ся ярмарка потім получила велике значіння не тільки для Харкова, але і для всієї Слобожанщини і навіть для всієї України; вона існує до наших днів, себто значить 258 років, а може, й трошки більш, бо у 1659 р. вона, здається мені, була тільки стверджена, а почалася тоді, як заселився Харків. У 1666 р. цар дозволив торгувати без мита харківцям і приїжджим з українних і степових городів усякими товарами, окрім тютюну та горілки. А хто привезе з українських міст тютюн або горілку, тих людей велено було одсилати назад, але їх не грабувати і тільки заборонити їм наперед привозити з собою й заборонені товари. Торгувати проміж себе українцям горілкою та тютюном не було заборони. Коли збудувався Дивногорський монастир, зараз дозволено було привозити туди усяку всячину на продаж і без мита продавати в торгові дні. В грамоті на ймення коломацького отамана (1680 р.) читаємо: «Да у тім же новозбудованому містечку Коломаку торгувати їм самим, а з ними в Коломаку і по ярмарках приїжджим людям усім безмитно». Ярмарки почали розповсюджуватися по всіх містах, містечках та слободах. Торгові льготи стверджені були царськими жалованними грамотами усім Слободським полкам — найважнішою льготою був вільний продаж горілки. По жалованній грамоті Харківському полку 1684 р. козакам вільно було торгувати без мита всякими товарами; мито збіралося тільки з приїжджих українців і з усіх великоросійських людей, навіть тубільців; зборщиками повинні були бути самі козаки. Льготу у торгівлі самі українці відносили до своєї «старочеркасской обыкности». За отсю безмитну торгівлю брала велика заздрість великоросійських людей, котрі її не мали, і через се йшли у Острогозькому полку суперечки, особливо через те, що в Острогозьку оселилися чимало великоросійського купецтва. Острогозькі козаки широко розвинули торгівлю в Острогозьку. Льготи всім слобожанам, котрірозселилися по містах, містечках, слободах, а не одним тільки купцям, зробили торгівлю немов загальним промислом усіх слобожан й розповсюджили її й по маленьких містечках та слободах. У південній частині Воронезького краю виникли ті багаті та торговельні слободи, де навіть і тепер уся торгівля в руках українців. І се е, здається, особливість Острогозького полка. Ми знаємо, яку велику шкоду робили країні татарські напади. Не дивно, що торгівля поширилася в XVIII ст., коли життя в Слободській Україні зробилося спокійнішим. Не дивно, що вона особливо розвинулася у північній частині Слобожанщини — у Сумському полку, де жити було безпечніше од татарських нападів, бо його захищали собою Охтирський полк, Гетьманщина та Бєлгородський край. Спочатку Суми мали більше значіння, ніж Харків у XVIII столітті; у часи реформи князя Шаховського на короткий час вони зробилися адміністраційним центром Слободської України. На розвій там ярмаркового торгу мало великий вплив те, що вони були ближче, ніж Харків, до Бєлгорода, Курська, Москви та інших великоросійських торгових центрів. Великоросійські купці почали їздити на сумські ярмарки, і тому вони здобули й велике значіння для широкої округи. Харків був другим вельми поважним торговим ярмарковим центром Слободської України. Велике значіння мало те, що на Харків, як ми знаємо, ніколи не робили нападів ні татари, ні інші вороги. У третій четверті XVIII ст. Харків зробився адміністраційним центром усієї Слободської України, а з другого боку, тоді почав заселятися Новоросійський край і у 1783 р. був завойований Крим: через се Суми повинні були у ярмарковій торгівлі уступити своє перше місце Харкову, котрий був ближче до Новоросійського краю, ніж Суми, і зробився погряничним складочним містом товарів. Слободсько-українські ярмарки. Звернемо тепер увагу на слободсько-українські ярмарки по відомостям 60–80 років xviii ст. Хоч сі відомості належать до часів Слободсько-Української губернії, але ними можливо користуватися і для Слобожанщини, бо у ярмарковій торгівлі не могло зробитися на такий короткий час великих перемін. У 1779 р. у 4-х провінціях Слободсько-Української губернії була 271 ярмарка. Се число ярмарок при щасливих обставинах збільшувалося, при нещасливих — зменшувалося. А були й такі слободи, де ярмарки тільки числилися або, краще сказати, де їх хтіли завести по якимсь приказам, але їх зовсім не було, бо туди ніхто не їздив. Так було, наприклад, у Цареборисові; так було з двома новими ярмарками у Сватовій Лучці. На відкриття ярмарок треба було, як ми се знаємо про Харків, получити дозвіл од уряду; прохання йшло од самого поселення. Ярмарки були і в полкових містах, і в військових містечках чи слободах, і в панських селах. Іноді в невеличкому містечку було більш ярмарок, ніж у великому. Усі слободсько-українські ярмарки ділилися на три частини: великі, середульші й малі. На великі ярмарки приїздило багацько купців з великоросійських городів, а також з-за гряниці; вони більш усього купували товари гуртом, а не в дрібницю, а іноді в вимін на свої. Сюди належало 4 харківських і 2 сумських ярмарки. На середульших ярмарках велася більш усього торгівля в дрібницю, але туди привозили усе-таки чимало усяких товарів, як місцевого національного, також і чужого виробу; продавалися на них багацько худоби, шерсті. На малих ярмарках торгували нашвидкую; і селяне, і продавці поспішали з них на інші ярмарки. Великі ярмарки. Звернемося тепер до великих харківських та сумських ярмарок. У Харкові Хрещенська ярмарка тяглася од 6-го січня (января) на 20 днів. Троїцька — од Духова дня на 15 днів, Успенська — з першої Пречистої на 20 днів, Покровська — з другой Пречистої на 17 днів. Сумська Сборна починалася на другім тижні Великого посту»4 й тяглася од 20 до ЗО днів, друга сумська починалася у Пилипівку 21 падолиста 1ви (ноября) й тяглася днів 25. На харківські та сумські ярмарки привозилися розмаїті загряничні товари. З-за грянині: Шльонська (Сілезії), Гданська (Данцига) і Лейпцига через Васильківську таможню, Київ, Ніжень, Ромни. Ніженські греки, полтавське купецьке товариство і калузькі купці привозили сукна, золоту та срібляну парчу, матерії, шовк, оксамит, єдваб ІВІ, бумажні, льняні, пенькові тканини, галантерею, фарфор, залізні вироби, хустки шовкові англійські, туринські та німецькі панчохи, табакерки, скрипки, струни, коси, французькі та німецькі рушниці; з Петербурга через Москву привозилися тонкі англійські сукна. Усі отсі товари продавалися у дрібницю місцевим людям, а гуртом — купцям, котрі розвозили їх по Гетьманщині та Слобожанщині на малі та середні ярмарки, а також продавали в Озовську та Новоросійську губернії й у кріпость св. Димитрія — теперішній Ростов. Ті ж самі ніженські, калузькі та польскі купці, котрі привозили сі товари, везли їх в липні місяці (іюлі) на Коренну ярмарку у Курськ. З Ростова, Таганрога, Херсона. Кинбурна та Станіславова привозилося до 40 хур (а іноді й більше) бакалії — фіннків, фиг, ізюму, волоських та грецьких горіхів, рожків, мигдалю, олив, маслин, черносливу, турецького тютюну, грецького мила. Сі товари на ярмарках продавалися у дрібницю місцевим купцям, котрі одвозили їх у Курськ, Бєлгород, Єлець та Москву. З Москви московські та бєлгородські купці привозили багацько усякого краму — книжок гражданських та духовних, срібного, мідяного, олов'яного і камінного посуду, великоросійських сукон, шовкової тафти, стрічок, хусток і інших виробів московських фабрик, чобіт та черевиків німецького фасону, чорного і зеленого чаю, сахару, кофе, голандського і французького тютюну, усяких шкур, хомутів, сідел, уздечок, саней московської роботи, дробу й свинцю. Усе отеє купувалося городянами та селянами, а також купцями, котрі торгували на середніх та малих ярмарках, частину ж вивозили навіть у Ростов, Озовську та Новоросійську губернії й Лівобережну Україну. З Суздалю й підмосковських городів привозили тамошні купці од 100 до 200 возів холста й продавали на ярмарці, а більшу частину вивозили у донські станиці, Озовську та Новоросійську губернії і Гетьманщину. З Тули великоросійські купці, котрі проживали у Харкові та Сумах, привозили усякий залізний та ременний товар — збрую, рушниці, пістолі, шаблі, казани, дзвони. Павловські купці привозили замки, ножі, болохов-ські — юхту, хомути, рукавиці, орловські — ремінь та бичівку, бєлгородські — шерстяні та нитяні панчохи і просте мило (возів 15). І отеє все частиною продавалося на ярмарках, частиною ж розвозилося місцевими купцями у Ростов, Озовську та Новоросійську губернії й Лівобережну Україну. Купці і місцеві харківські військові обивателі з Волги, Царицина, Саратова, Дону, з Черкаська і донських станиць привозили осетрину, білужину, севрюжину, сомину, тарань, чабак, оселедці, стерлядь, сьомгу, білорибицю, кав'яр. Солоної і в'яленої риби привозилося більш 200 возів на Троїцьку, Успенську та Покровську ярмарки у Харків, а звідтіль розходилося по Лівобережній Україні й далі; свіжа і свіжопросольна риба привозилася на Хрещенську ярмарку, а іще більше — на масницю, а з Харкова розвозилася по усяких містечках і селах Харківщини і Лівобережної України. З Ростова, Таганрога, Станіславова, Кінбурна привозили виноградні вина — мускатель, сантуринське, шкопельське і альонське, котрі привозилися туди з Царьграда, з Молдавії через Київ та Васильківську таможню — венгерсь-кі вина; з Риги через Петербург — французькі, шпанські та португальські, з Петербурга через Москву — шампанське, бургонське вино та англійське пиво. Такі товари привозилися на харківські та сумські ярмарки з російських та загряничних городів. Окрім того околишні поміщики приводили на продаж коней: у Харків на Троїцьку ярмарку приганяли коней навіть з донських станиць. На Троїцькій та Успенській ярмарках торгували добре рогатою худобою та вівцями, котрих приганяли з околиць; купували їх великоросійські промисловці для одправки у Москву та Петербург. Збіра-лося на ярмарки й багацько околишніх селян, котрі привозили на продаж борошно, птицю, м'ясо, сало, масло, овечу шерсть, глиняний посуд, мед, олію, горілку, городину й садовину, усякий харч, колеса, гонт, невиробле-ні шкури, кожухи, шапки українські, сукна місцевої роботи, чоботи й черевички, свити з білого та сірого сукна, шиті на донський манір, котрі одво-зилися навіть у Лівобережну Україну і донські станиці. Але особливо харківські ярмарки славилися коцами і фарбовими попонами з яловичої або овечої шерсті; їх купували приїжджі купці і одвозили в Лівобережну Україну, а звідтіля у Польшу. Окрім того торгували ще овечою шерстю та смушками, котрі великоросійські купці одвозили у Москву на тамошні фабрики; торгували також салом, котре одвозилося в Петербурзький та Архангельський порти. Горілку купували барилами) та куфами (бочками) для шинків і власної потреби, а володільці винниць посилали її на продаж у Черкаськ, донські станиці, Ростов, Крим, Полтаву, Озовську та Новоросійську губернії. З загряничних польських країв привозили хурамн на ярмарки березовий та смоловий дьоготь й продавали його по середніх та малих ярмарках. Середні ярмарки. Звернемо тепер увагу на середні ярмарки — їх було десять: 4 у Охтирці, 4 у Ізюмі і 2 у Сумах (Троїцька та Успенська). У Охтирку товари привозилися з Харкова, Сум, з Лівобережної України — Полтави, Ромна, Гадяча, Ніженя, з великоросійських городів — Курська, Бєлгорода, Калуги, а в Ізюм — з Харкова. Товари продавалися місцевим обивателям і купцям, а сі розвозили їх по малих ярмарках. У Суми привозилися ті ж товари, що й на дві великі ярмарки, але в невеличкому числі. Головними товарами були: сукна, шовкові матерії, посуд, скло й кришталь. На літні ярмарки приганялося багацько рогатої худоби й овець, котрі купувалися не тільки мешканцями країни, але й прасолами, котрі одправляли їх на продаж у Москву та Петербург. На всі отсі десять ярмарок приїздила велика сила селян, котрі привозили на продаж свої продукти. Як ми бачимо, на отсі ярмарки великоросійських, а особливо чужоземних товарів, привозилося дуже мало та і то попадали вони туди вже через прасолів. Більш усього на них продавалося тих товарів, котрі й вироблені були місцевими промисловцями та ремесниками й визначалися для місцевої потреби. Таким побитом, сі ярмарки обслуговували свої невеличкі райони й мали здебільшого місцеве значіння. Тяглися вони не більш, як по тижню. Малі ярмарки. Звернемося напослідок до малих ярмарок. їх було більше 200, більша частина їх була у військових слободах, менша — у панських. На декотрі з сих ярмарок дрібні торговці, котрі торгували у Харкові, Сумах, Охтирці та Ізюмі, привозили трохи й крамного товару, сукна, шовкових тканин, парчі, китайки, полотна; далі йдуть шкуратяні вироби, виноградне вино, посуд, папір, ладан, перець, риба (особливо проста), кав'яр, кримська та донська сіль, рогожі, бичівки, сибірські хутра (міха) і таке інше. На літні ярмарки приганяли рогату худобу, коней та овець. Але головним чином торгували тими сільськими товарами, котрі привозили на великі та середні ярмарки. Протягалися сі ярмарки на 2, 3 дні, але були серед них і такі, котрі протягалися на тиждень (як, наприклад, юнакіївські, межиріцькі, боромлянські) і навіть на 2 (одна білопольська). Декотрі з них наближалися до середульших, бо товари на них привозилися не тільки з слободсько-українських міст, але і з російських і з Лівобережної України, з Бєлгорода й Бєлгородського повіту, Сівська, Хотмишська, Путивля, Обояні, Риль-ська, Воронежа, Курська, Полтави, Опошні, Ромна, Гадяча, донських станиць, Крима, Астрахані. З великоросійських городів привозилися товари у ті слободи, котрі лежали на північній частині Харківщини (наприклад, у Суджу), з Лівобережної України — у ті, котрі були на західньому погря-ниччю (як Котельва). Найбільш славними ярмарками були білопольські, суджанські, котельвські і боромлянські; самими убогими, куди зовсім не привозили краму з великих городів, а продавали тільки місцеві товари — таранівські та соколовські. Цікаву звістку про ярмарковий та базарний торг у Липцях і мінову торгівлю на ньому дає академік Зуєв, котрий був там у 1781 р.: «У неділю рано в'їхали ми з великоросійського села в малоросійське. Усі були на базарі. Вулиці заставлені були возами з хлібом, огородиною і кримською сіллю; у будинках і по крамницях містилися цебри та сулії з горілкою та медом; усе було похоже на ярмарку, але ярмаркового нічого не було. Тільки горілку та сіль купували тут на готові гроші — все останнє на промін і навіть з переводом на третю людину. Так, наприклад, як хто купує горщик — ціна йому звісна, і якого б він розміру не був, щоб купити його, треба всипати в нього двічі жита, з сим горщиком можливо купити й молока, бо продавець молока наллє в нього молоко один раз, горщик візьме собі, а молоко оддасть покупателеві; за молоко він виміняє й рибу і що йому потрібно, а як се буде дорогше, добавить, скільки скажуть, аж поки не дійде до того, що йому потрібно, і тоді вернеться додому» «7. Ярмарковий товарообмін. Оттак, як ми бачимо, товари на великі слободсько-українські ярмарки привозилися з московського промислового району, з при-станів Балтійського моря, з Поволжжя і з Західньої Європи. Ми вже знаємо, що питання про торговельні шляхи — сухопутні та морські — в Катеринославській комісії підняв представник міста Харкова Черкес. Для України безмірно велике значіння мали стародавні сухопутні шляхи, котрі безпосередньо єднали її з Західною Європою; ось через що усі українські представники так гостро виступили проти монополії Петербурзького порта, котра б зробила велику перешкоду усій українській торгівлі взагалі і перш усього знищила б українську ярмаркову торгівлю. Українські купці призвичаїлися до сієї сухопутньої торгівлі, і про се яскраву заяву зробив у комисії Черкес, висловивши там, що купець вважає за краще сухопутню далеку дорогу небезпечності морського плавання. Слободська Україна була посередником у торгівлі між Великоросією й Новоросією і Донщиною, а також Лівобережною Україною, ярмарки котрої були зв'язані з слободсько-українськими. Усі отсі країни, як ми бачили, й купували й продавали товари, мінялися ними, тільки так, що одні більш купували, а другі більш продавали. На великий жаль, одначе, ми не маємо звісток про розмір торгівлі, і про се можливо висловити тільки думку, але підтримати її якимись статистичними числами не можемо. Гадаємо, що в мануфактурних виробах великоросійські товари вже почали брати перевагу над такими ж товарами Західної Європи, але сі ще вели з ними боротьбу, хоч великоросійські мали велику перевагу, бо були дешевші, а дешевші були через те, що провоз їх був дешевший і не треба було за них платити мита, як за загряничні товари. Загряничні, наприклад, сукна були кращі од великоросійських, але й дорог-ші, і через те їх купували тільки багаті люди — поміщики, а великоросійські сукна та тканини та тульські металічні вироби розкуповувалися й військовими обивателями й підданими; з загряничних же товарів у населення йшли тільки привозні коси і навіть дуже у великому числі, так точнісінько, як тепер ідуть сільськогосподарські машини. Таким побитом, на слободсько-українських ярмарках великоросійська промисловість робила великі здобуття. Але простий народ тримався поки що своєї власної старовини щодо одежі, посуду й не тільки сам задовольнявся своїми українськими виробами, але ще розповсюджував їх проміж українського населення інших країн і навіть серед великоросіян і чужоземців. А нове слободсько-українське дворянство хтіло відріжнитися од народа й охоче купувало на ярмарках усякі загряничні та московські товари, щоб зробити свій домашній побут на манір побуту російського дворянства; за дворянством слідкували й інші заможні стани — чиновники, офіцери, купці, міщане, духовенство, особливо таких городів, як Харків та Суми; прадідівсь- ми уклад життя залишився тільки серед казенних обивателів та підданих, але й туди почала проходити мануфактура, бо була дешева. Торговцями та прасолами на слободсько-українських ярмарках були великоросійські купці, як приїжджі, так і місцеві — харківські — та сумські; були, одначе, й греки, поляки, татари, широку торгівлю, але більш усього товарами власних виробів, вели й українці. Сі товари у пілокупності мали велику ціну. Щоб зрозуміти се, треба тільки згадіти про овечу шерсть та про горілку, не кажучи про багацько інших продуктів нашої багатої України. Але вони й не гадали навіть про те, щоб вес» и боротьбу з великоросійським купецтвом щодо товарів, котрі привозилися з Великоросі!' — їх привозили виключно або купці з сих країн, або ті великоросійські купці, котрі проживали по слободсько-українських городах. Розмовляючи про великі ярмарки, треба зупинитися на питанні про те, чи були вони корисні для нашої України, бо автор Топографічного опису Харківського намісництва каже, шо сумські ярмарки знищували торгівлю всіх інших сусідніх з ними міст і звичайний постійний торг у самих Сумах. Навряд чи се було так, бо коли у Сумській провінції ні один з городів її, окрім Сум, не мав торгового значіння, так се через те, що всі отсі городи — Лебедин, Білопілля, Недригайлів й Межирічі — нічим не відріжнялися від слобод — од якої-небудь Вільшани або Пін. А щодо Сум, так ярмарки не шкодили їм, а навіть приводили до постійної торгівлі. Сумські ярмарки потім трохи згодом упали, але через те, що їх місце заняли харківські, а харківські перемогли їх через те, що торгові центри посувалися все далі й далі на південь; спочатку на межі північної Росії та України стояли Бєлгород та Курськ, потім Суми, а іще пізніше, коли заселилася Новоросія, Харків. Не вадили постійній торгівлі й середульші та малі ярмарки, бо вони були корисні для місцевого населення, спомагаючи проміну продукції сільського господарства та кустарних промислів. Вони не вадили великим ярмаркам, бо ті мали своїх продавців і покупців, свій товар. І справді, більш усього ярмарок було у Харківській та Сумській провінціях, а між тим у Харкові та Сумах були і великі ярмарки. Боротьбу могли вести між собою середульші ярмарки, а іще більше малі, особливо, коли ярмаркові місця були недалеко одне від другого. Але на нові ярмарки треба було полупити дозвіл, а окрім того треба було, щоб люди почали їздити на таку ярмарку, бо без сього не було б і ярмаркового торгу. Автор Топографічного опису оттак каже про ваду малих ярмарок: «Велике чцсло ярмарок по казьонних та панських слободах зменшило торгівлю городів, де вона повинна була бути, убило їх душу, бо город без торгівлі — се бездушний болван, ідол; торгівля перейшла до тих, у кого були воли, ліси, степи й котрі повинні займатися землеробством та скотарством. А через се, навпаки, городяне мусили звернутися до землеробства та скотарства. Ярмарки вадять навіть постійній торгівлі Харкова, не кажучи вже про повітові міста; їх міщане, залишивши свої будинки, цілісінький рік мандрують по ярмарках або навіть переселяються у слободи». Автор Топографічного опису не зрозумів тієї особливості української торгівлі, про котру ми вже казали раніше, себто про те, що таких городів з купецтвом, які були у Великороси, в Слободській Україні не було. Слободсько-українські городи, як ми бачили, були заселені більш усього козацтвом і не мали торгового значіння, у них неможливо було взяти те, чого у них не було — себто торгівлі. Ярмарки не вадили також і тим торгам, котрі бували щотиждень у якісь дні. На них торгівля велася іще простіше, як оповідає про це академік Зуєв. Скільки привозили на слободсько-українські ярмарки усякого товару? Полотна з Суздаля привозилося 100–200 хур. Як положити на кожну хуру по 40 пудів, тоді вийде од 4 до 8 тисяч пудів, бакалії 40 хур, себто 1600 пудів; риби 200 хур, себто 8 тисяч пудів. Се не дуже великі числа, але вони у XIX ст. значно збільшилися. Щодо цін на усякі товари, ми їх усіх не маємо, але деякі визначимо. Аршин сукна коштував од 4 1/2 карб, до 70 коп.; штоф — од 2 до 3 карб., гре-зет — од 1 карб. 20 коп. до 1 карб. 60 коп., тафта французська — 1 карб. 20 коп., московських фабрик — 50–60 коп., бархат венеціанський — 4 карб. 50 коп., голандське полотно — од 40 до 70 карб, за штуку в 80 арш.; срібло в речах — 21 коп. золотник, а з позолотою — 25 коп., мідь в речах — 50–70 коп. хунт, олов'яний посуд — 9-10 карб, пуд, стрічки московських фабрик — 8–9 коп. аршин, московський холст — од 3 до 18 коп. аршин; городянські сані московської роботи — од 12 до 25 карб.; фініки од 15 до 20 карб, пуд, горіхи грецькі од 2 1 /2 до 3 карб, за пуд, волоські — од 1 до 1 карб. 29 коп. тисяча; мигдальні — од 7 до 10 карб, за пуд, ріжки — од 1 1/2 до 2 карб, пуд, маслина — од 2 1/2 до 3 карб, пуд, олива — од 7 до 9 карб, пуд, турецький тютюн — од 10 до 12 карб, пуд; солона осетрина — од 1 карб. 40 коп. до 1 1/2 карб, за пуд, свіжа — 3–3 карб. 20 коп.; кав'яр (ікра) присолений — од 2 1/2 до 3 карб, за пуд, свіжа зерниста — од 6 1/2 до 7 карб, за пуд; пляшка шампанського — од 1 карб. 80 коп. до 2 1/2 карб.; хунт чаю- 1–2 карб., пуд сахару- 10 1/2- 11 карб., кофе — 9-10 карб, за пуд. Рахунок грошей тоді був на асігнації, і треба мати на увазі, що тоді карбованець коштував декілька карбованців на наші гроші (до часів теперішньої війни та дорожнечі). І щоб зрозуміти отсі ціни, треба порівняти проміж себе тодішні ціни на ріжні товари; тоді, наприклад, вийде, що чай, сахар і особливо чужоземна мануфактура цінувалися, як їх рівняти з рибою або кав'яром, дорого, бо аршин англійського сукна коштував стільки ж, скільки й пуд свіжої осетрини або просоленого кав'яра, чай тільки трохи дешевше, ніж у наші довоєнні часи, а хунт сахару 25 коп. — се стільки, скільки у наші часи до війни, але гроші були тоді дорогий, ніж тепер [А ось ціни ріжних товарів на Харківських базарах у 1732 р.: четверть 191 борошна 70 коп., четверть пшеничної муки І карб. 7 коп., четверть пшениці 1 карб. 6 коп., четверть гречки 56 коп., четверть муки гречаної 82 коп., четверть пшона 1 карб. 30 коп., четверть солоду ячного 85 коп., четверть вівса 25 коп., четверть гороху 77 коп., четверть ячменя 34 коп., віз сіна 44 коп., пуд лою 60 коп., пуд тютюну 59 коп., кабан І карб., пуд сала свинячого 55 коп., пуд солі 26 коп., цебер меду сірого 2 карб. 21 коп., гарнець 193 меду сичиного 4 коп., гарнець пива 2 коп., кварта «>4 конопляного масла 8 коп., цебер доброго вина 1 карб. 51 коп., цебер простого вина 80 коп., пуд коровячого масла 78 коп.]. Окрім ярмарочної торгівлі були ще й торжки-базари й постійна торгівля. У Харкові, напріклад, такі базари бували по понеділках та п'ятницях з давніх давен. Постійна велика торгівля у Харкові велася в Гостиному ряду по лавках та рундуках: там продавали галантерею, шерстяні, бумажні, полотняні тканини, фарфор, мідні, залізні товари, чужоземні вина, кав'яр і рибу; три послідні товари навіть вивозили з Харкова; торгували і всяким дріб'язком — городиною, їстівним, одежою. Національного українського купецтва у Харкові було мало, а проживали там по пашпортах великоросійські купці й торгували в своїх лавках усякими товарами; було серед купецтва трохи греків, волохів, німців, котрі більш усього торгували вином, бакалією. Міщане продавали горілку, мед, пиво, рибу, сіль. Харківські купці одправляли у Москву і Петербург сало, масло, віск, мед, скупуючи їх безпосередньо у селян або по базарах та по ярмарках у Харкові, в Ростові, в Катеринську провінцію — залізо, ікру і солону рибу; купували самі кав'яр і рибу з Царицина та з донських станиць, залізо — з Москви та залізних заводів; купуючи сахар, кофе, виноградні вина, вони перепродували сі товари як у самому Харкові великоросійським купцям, так і по інших місцях. Усього торгового обороту сими товарами з кредітом було 165 тисяч карб., сукнами та мануфактурою оборота було до 250 тисяч карб.: сахаром, чаєм, кофе обороту було до 50 тисяч карб.; залізом, кінською збруєю, дерев'яним посудом — до 40 тисяч, виноградними винами і др. — до ЗО тисяч; рибою та кав'яром до 165 тисяч; рогатою худобою — до 90 тисяч; горілкою — до 15 тисяч; салом, шкурами — до 20 тисяч. Усього обороту було з кредітом до 825 тисяч карбованців, але тут, здається, були ціновані і ярмаркові товари.
РОЗДІЛ 8. ЗЕМЕЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
Займанщина земель яко основа земельної власності. Окружні козачі полкові та сотенні землі. Права на дрібну земельну власність козаків-хазяїнів. Розпорядження про старозаїмочні землі Російського уряду. Початок панського дворянського землеволодіння. Монастирське землеволодіння.Займанщина земель яко основа земельної власності. Основою економічного життя населення України була його земельна власність. На землі сиділа і од землі годувалася більша частина людності. Хто ж мав право на землю у Слободській Україні, хто роздавав сю землю? Скільки було землі і як вона поділялася між слобожанами, між тодішніми станами? Чи справедливий був поділ? Чи багато було осібних землевласників і скільки землі належало до їх володіння? Які права мав на землю російський уряд? Чим було так зване старозаїмочне землеволодіння, котре виявляє з себе найбільшу і найцікавішу особливість земельної власності у Слобожанщині? Яке було це землеволодіння — чи громадське («общинное»), чи приватне («личное»)? Нелегко одповідати на сі питання, бо вони ще не розв'язані у наукових працях, але минути їх не можливо, і я висловлюю на них свій погляд на підставі історичних джерел та деяких розвідок. Право земельної власності у Слободській Україні було зв'язано з її заселенням. Земля ся була, як ми знаємо, диким полем, за котре йшла боротьба з татарами: вона тільки тоді увійшла у склад Московської держави, коли була заселена поселенцями: головна ж частина поселенців — се ж були українці, котрі вийшли з чужої Польської держави. І ось, з одного боку, московські царі віддавали землі слобожанам, щоб привабити їх до переселення на дике поле, і накладали на них обов'язок обороняти сю країну і московські окраїнні городи, а з другого — самі переселенці почали дивитися на сі землі яко на свою земельну власність на підставі трудового начала, котре нам відомо у звичаєвому праві народу українського й великоросійського, бо переселенці захищали землі від татар і, піднімаючи віковічну цілину, поливали її своїм трудовим потом. Тому слобожане-українці не задовольнялися тим помістним правом, на підставі котрого діставали землі великоросійські служилі люди; українці дивилися на земельну власність так, як дивилися земляки їх у Гетьманщині, тобто хотіли, щоб і тут земельна власність належала до полкових округ, щоб були окружні полкові землі як загальний земельний козачий фонд. От, наприклад, як говорили на Гетьманщині козаки села Покошиць: «Коли українці своєю кровію ослобонили Україну од ярма людського і од держави польських королів і перейшли у підданство царя Олексія, у ті часи вся земля у них була спільна й громадська, поділена потім під полки, а в полках — під сотні, а в сотнях — під містечка, села й деревні, а там — під двори; будинки й хутори; тому усі земельні володіння українців зробилися їх власністю через заїмки. А заїмки сі вони обмежовували або оборували, або обносили копицями, окопували ровами; на заїмках будували будівлі, заводили гаї й сади, заселяли слободи, хутори, деревні на своє ймення й на свою користь; у підхожих для млинів місцях будували млини». У сих споминах старожилів вияснюється правдива історія земельної власності у Лівобережній Україні. Земля, з котрою перейшов український нарід під владу Московської держави, була власністю усього війська, котре здобуло волю, або, краще сказати, власністю усього населення, бо у боротьбі за волю і землю приймали участь не тільки козаки із старшиною, а й міщане й посполіті люди. І не дивно, значить, що й уся земля зробилася спільною та громадською, а потім незабаром поділилася на полкові округи, а ті — на сотенні і таке інше, кожний мав право заїмки земель і забірав їх у свою власність, обмежовуючи усякими способами. У слобожан справа з землею стояла трохи інакше: слобожане теж переходили у підданство Москві, значить, мали право на своє земельне забезпечення, але вони приходили з України ватагами та поодинокими людьми і не могли передати Московській державі своїх земель, як се зробив Богдан Хмельницький. Але й вони здобули для Московської держави заселене ними дике поле, котре через се теж мусило зробитися їх власністю. У основу їх земельного володіння, як і у Гетьманщині, було положено не захоплювання земель, а їх заїмка яко земельне право. Замість великоросійського поміст-ного землеволодіння у Слободських полках ми бачимо заїмочнеі з нього користувалася більшість населення; кажемо «більшість» через те, що рядом із старозаїмочним з самого початку, а особливо пізніше, було й інше землеволодіння. Але загальною основою земельної власності у більшості вільного населення — козацтва — була-таки заїмка вільних земель. Се був головний спосіб походження земельної власності у Слободській Україні. Таким способом набували свої грунти не тільки рядові та їх підпомошники, а й козацька старшина, бо сей спосіб був стверджений царськими жалованними грамотами, отже, мав правову законну підставу. Окружні козачі полкові та сотенні землі. Коли засновувався новий город у Слободській Україні, він получав окружну землю. Так, коли заселився Чугуїв, велено було писцу Ладиженському описати, виміряти ближні і дальні землі, сінні покоси, риболовлі, ліси, бортні уходи, перевісища 197 і усякі угоди і одмежувати їх від Бєлгородського повіту. При сьому мусили бути й ті білгородці, котрі мали деякі з чугуївських земель на оброці, бо їм замість сих оброчних земель треба було дати нові. Орних земель чугуївські козаки получили по 60 четвертей на чоловіка (ЗО десятин), а старшина більше; окрім сього їм одведено було ще лісів, сінокосів і усяких угод. Бо Чугуївський повіт, одмежений від Бєлгородського, займав значну частину теперішньої Харківської губернії. Сюди увіходили, окрім Донця, річки Уди, Лопань і Харків. Там власне й були оброчні землі бєлгородців, де вони били звіря, ловили рибу, мали бортні дерева і таке інше. Отсі промисли потребували страшенно широкого земельного простора — сотен тисяч десятин. Із-за сих земель й вийшла у чугуївських українців з бєлгородцями суперечка. Грамоти на сі землі бєлгородці не мали, а тепер хотіли їх получити для своїх промислів чугуївці-українці. І такі промисли вони вже позаводили: пасіки чугуївців знаходилися у 20-ЗО верстах од Чугуєва, і туди навідувалися розбишаки, котрі крали коней, видирали бджіл і убивали хуторян. На Сі-верському Донцю вони побудували млини, котрі ставали у перешкоді судоходству. Були й звіролови, й інші промисловці, і, значить, усі отсі землі були немов додатком до орного поля поселенців. Коли ми згадаємо далі про заселення Острогозька, то й там побачимо, що були одведені землі до оранки по четвертях і окрім того сінокоси і деякі угоди усім тим козакам, котрі складали з себе Острогозький полк. У 1673 р. Мих. Преклонський з чугуївським воєводою Ашбаловим і зміївським Ковядевим і харківським Сібільовим проводили межу земель Харківського полка від чугуївських земель. Сей межевий випис представили у 1716 р. старшини Харківського полка — обозний Ковалевський, осавул Рубан з товаришами комісару Сербину, щоб вони огледіли й описали старі межі й урочища їх полкової землі од інших городів, містечок, сел, деревень, поміщичих та вотчинних кріпосних земель, і, де стовби потрухли, поставили нові й подновили межі, а де межі немає, обмежували б по урочищах, по уложенію та писцовому наказу. Коли заселялося нове місто й робилося сотенним центром, мусили бути обмежовані його сотенні землі; так, наприклад, були обмежовані осібно землі золочівської сотні у 1679 р., те ж повинно було бути з слободами та селами. При межуванню за селянами стверджувалася їх земля, котру вони зайняли та розорали. «І своїми старими пасіками, і хуторами, і старими розораними землями, — читаємо ми у межевому виписі села Липець, — українцям володіти по прежніх своїх заїмках». Межі одводилися по указівках окольних сторожи-лів, ймення котрих заносилися у межеві виписи. Так, наприклад, при межеванию земель Харківського полка були старожили містечка Мурахви, Високопілля, Перекопа; були й сторонні люди. Залишилися необмеженими землі козаків Харківського полка, котрими вони володіли за валами та кріпостями ріжних міст і містечок. Се були орні землі та сінокоси, луги, хутори, пасіки у лісах і риболовлі по р. Орчику, Берестовій, Берестовонці і-Орелі. Землі сі вони колись дістали по кріпосних актах і по старих заїмках. Тепер же треба було обмежувати їх од сусідніх полків. Дуже цікаву звістку дає сей межевий випис і про великі полкові ліси. «А у чорні великі полкові ліси, — читаємо ми там, — щоб рубати ліс на будівлі та на дрова, старшині полковій і усім полчанам полкової та городової служби в'їжджати усім взагалі, кождому у свойому городі, по своїх старих кріпосних актах». Ся звістка задля нас надзвичайно важна, бо з неї ми дізнаємося перш усього, що були і у Слобожанщині, також як і у Гетьманщині, так звані в'їжджі полкові козацькі ліси для громадської потреби; вдруге, що сі ліси були приписані до сотенних городів, і їми володіли по старинних кріпосних актах, значить, по окружних межевих виписах; втретє, що ними користувалися усі козаки — не тільки полкової служби, але й городової, себто міщане — населення міст, а також разом із козацтвом і полкова, а значить, і сотенна старшина, і в четверте — що сі громадські ліси не були поділені на паї, а з них користувалися взагалі. При заселенню Харкова йому теж одведена була земля з сінокосами і угоди у межах і в окрузі, як се видко з супліки харківців 1667 р., де оповідається, що в окружній межі Харкова поселилися силоміць біглі великоросійські люди. І здається, що сю саму землю ми бачимо і у кінці XVIII ст. яко мійську окружну дачу (її було 22544 дес. окрім вигона). Ся земельна дача Харкова була спільна з пригородньою слободою Іванівкою і декількома хуторами по р. Харкову, Немишлі й Студенку. Сі хутори осажені були козаками для скотарства. Межі сієї окружної землі підходили до земель приватних власників — козацьких старшин й духовенства. Декотрі з них, очевисто, поосажували свої оселі по окружній полковій землі. Схожу звістку про наділ землі ми маємо і щодо Охтирки. У 1657 р. у Бєлгород воєводі кн. Ромодановському була прислана з Розрядного приказу царська грамота, щоб він вислав з Бєлгорода на Охтирське городище свого товариша Акинфова і звелів йому разом з воєводами і приказними людьми суміжних городів Олешні, Колонтаєва й Охтирки обмежувати землі нових охтирських поселенців від їх сусідів, бо вони о тім подали прохання через свого отамана Дмитра Івановича з товаришами (се був той самий отаман, про якого ми раніше подавали звістку у розділі про козацьку автономію). І ось Акинфов з іншими повинен був нарізати земель, сінокосів та усяких угод на 1300 чоловік не убого, не злиденне і обмежити сі їх землі межами, і на межах поставити стовби, і на стовбах і на деревах насікти зарубки, і ями покопати, і у них насипати вугілля, усякі признаки учинити, і виділити їм лісу до р. Ворскли на 500 сажнів і по р. Ворсклі на 5 верст (се вийде до 520 десятин), з тим, щоб вони проклали у ньому тільки одну дорогу, а просік не робили. Одмежовано було, одначе, охтирча-нам окрім лісу ще дуброви й болота, бо у лісі біля Ворскли дерева на будівлю не було. Землі у сих межах було 55000 десятин, значить, на кожну душу приходилося по 42 4/13 десятин (55000:13000). І се зовсім можливо, бо тут був, мабуть, лишок для нових переселенців і громадські в'їжджі ліси. Ізюмському полку прийшлося вести земельні суперечки, обмежувати свої землі од земель донських козаків; у 1712 р. землі Ізюмського полка були обмежені од козачих донських. У 1658 р. московські приказні по царському указу одмежували землі нового города Сум його отаману Гарасиму Кондратьеву з товаришами і видали їм межевий випис: вверх і униз по р. Пслу і по боках по десяти верст, себто значить округа у 100 верст, приблизно у 10000 десятин. Далі у межевому випису показані межі з Путивльським повітом по урочищах і гранях і сказано, щоб землями, лісами, сінокосами і усякими угодами в сих межах володіли еумчане. Теж саме ми бачимо і в інших містах та містечках. У 1676 р. прийшли з Задніпрянщини українські переселенці — Поддубний та інші й оселили слободу біля Вольного; по їх проханню була одмежована орна земля і сінні покоси і усякі угоди на дикому полю проміж Охтирки, Богодухова і Сінного у Слободській Україні на козачих землях. Вільготи у відбутках їм дали на 3 роки, а також промислові вільготи, землі і усякі угоди їм одведені були усім укупі («вопче») у помістя по 37 1/2 десятин кожному. Окрім того вони дістали сінокос од слободи униз по р. Ворсклі по ліву руч спільно з вольновськими козаками, ліс на будівлю і на дрова — теж укупі з вольновцями, риболовлі у р. Ворсклі — рядом з вольновцями. Українські поселенці Лебедина і Лебединського повіта, або сотні, дістали землі по межевих книгах Абакума Ієвлева (котрого року, не знаємо), а поновлені були сі межі у 1681 р. Після межевання Ієвлева у сих лебе-динських земельних дачах було осажено містечко Межирічі, та й по р. Пслу лебединці поосаджували села — Селище, Пристайлово, Червлене, Березки і Бишкин. А землями і лісами, і сінокосами, і усякими угодами володіли мешканці сих сел «вообще всБмь городомъ черезъ межу», а осібно сі села та деревні землями і усякими угодами не були наділені. Виходить, що й тут, як і у Харкові, лебединською городською земельною дачою володіли й мешканці усіх сіл, котрі виселилися з Лебедина й пооса-жували ті села. Вони там для себе порозчищували сінокоси, і декотрі окопали їх для себе; а другі, у кого таких окопаних лук не було, косили «вопче», себто гуртом. Гадяцькому полковнику Мих. Васильєву, окрім його власного ліса, дано було право в'їздити у великий лебединський ліс разом з лебединцями. Салтівські поселенці у 1660 р. получили по однаковому числу четвертей, а у 1705 р. — грамоту на старі землі і нові заїмки. Права на дрібну земельну власність козаків-хазяїнів. У основі земельної власності і її походження лежала вільна заїмка — законне право займати усякі угоди. Про се оповідав представник слободсько-української старшини у Катерининській Комісії Кондратьев. Не так давно, казав він, теперішня Слободська Україна була безлюдною й дикою пустинею. Царь Олексій призвав із Задніпрянщини вільних українців для заселення сієї пустині і дав їм дозвіл займати землі й угоди по їх власній волі. Простор був безмірний, і ніякої міри землям сих переселенців не було положено. Через се кожний заняв собі стільки землі і угод, скільки йому було потрібно. Оттак сей нарід, оселившися слободами і з'єднавши гражданський устрій з військовим, назвався слобожанами Слободських полків; замість жалування за воєнну службу він дістав право на безмитну торгівлю. Полковники і старшини по жалованних грамотах теж могли робити заїмки і раніше усіх зайняли собі, скільки їм було потрібно. Так оповідає про історію походження земельної власності у Слободській Україні представник дворянства у 1767 р., а він міг її знати, бо вона творилася й за його память, при його батькові, дідові та прадідові; і увесь рід Кондратьєвих добре знав, як набувалися землі у старі часи на Слобожанщині. А ось свідоцтво про це вже харківських військових обивателів, котрі вписалися у міщанство. Вони оповідають про заселення Слободської України теж саме, що й Кондратьев, кажучи, що їх діди та прадіди були визвані московськими царями й оселилися городами, містечками та селами на Україні на безлюдних землях, і за сей вихід з-за Дніпра переселенців і їх нащадків пожалували усякими вільготами: дозволяли їм займати усякі землі і угоди, безоброчно та безмитно промишляти та торгувати. І ось прадіди їх, а потім і вони самі, оселившися на вільних землях, зайняли собі кожний вільні паї, отруби орних, лісних і сінокосних земель, млини, хутори і інші угоди; деякі набули собі землі іще покупкою й володіли ними усі часи, навіть і після скасування Слободських полків, коли Слободські полки повернули у гусарські, а їх самих у військових обивателів. Т. Селіва-нов, котрий приймав участь у розмежуванні старозаїмочних земель, написав про них записку в 40 роках XIX ст. І ось він каже, що у дрібних володільців старозаїмочних земель — а такими були усі військові обивателі і декотрі з інших станів — сливе зовсім не було кріпосних актів на їх землі, окрім тільки духовних та купчих. Єдні казали, що документи їх загублені або знищені у пожарі, другі — що їх одібрало начальство, треті — що хоч документів і не було, а володіння їх од дідів та прадідів було безперечне. На підставі грамот автор брошури висловлює думку, що заїмка означала вільну займанщину або придбання земельного отруба; вже самі неправильні фігури сих займанщин нагадують, що там була вільна заїмка сього отруба. Де землю набули по кріпосних актах або від громад, там загони, ниви мають форму квадрата. Треба тільки глянути на плян Харківської земельної дачі, щоб побачити, що тут не було ні наділа, ні розділа землі: кожний по своїй волі та змозі займав те, що йому подобалося і що можливо було здобути. На підставі привілеїв, жалованних грамот багацько військових обивателів у старі часи своїми займанщинами орудували як своєю земельною власністю — продавали їх, заставляли, передавали по духовних, віддавали у віно за дочками. Деякі з військових обивателів, вступивши у військову або гражданську службу, здобули дворянство — і усе-таки у них залишилися їх прадідівські старозаїмочні землі без жадних кріпосних актів. Інші поробилися купцями, міщанами або цеховими — і все-таки володіли своїми прадідівськими землями та лісами по старозаїмкам. Виходить, по думці Т. Селіванова, що старозаїмочне землеволодіння було взагалі не обчеське, а участкове. Такого ж погляду держиться і О. Л. Шиманов, котрий присвятив сьому питанню особливу розвідку. Він каже, що старозаїмочне землеволодіння було участковою земельною власністю, а старозаїмщики — такими земельними власниками, як і козаки Гетьманщини. Що в основі земельної власності у Слобожанщині лежала вільна займанщина земель, се підтримується справді й жалованними грамотами й іншими джерелами. У грамоті 1682 р. Харківському полковникові Донцеві дозволено було заселяти Ізюмський полк українцями Харківського, Охтирського та Сумського полків з тим, щоб вони будували й заселяли городи й розорували свої землі. У грамоті 1668 р. Донцям було стверджено, щоб полковники Слободських полків, козача старшина, козаки й міщане, де хто живе у якому місті, землями, пасіками, сінокосами і усякими угодами, котрі вони заняли собі по своїм заїмкам, володіли, як і перше, по своїх українських звичаях і щоб воєводи до українців не мішалися і їх земель не міряли. У грамоті 1705 р. сумському полковникові Кондратьеву згадується про заселення Сум, Суджі, Міропілля, Білопілля, Краснопілля українськими задніпрянськимипереселенцями і про те, що за їх козачу службу, замість грошового та хлібного жалування, указано було полкову службу одбувати по українському звичаю при усяких вільготах і дозволено заїмки займати, пасіки і усякі грунти заводити. Приведемо тепер на зразок декілька указівок з тодішнього життя на старозаїмочне походження земель у ріжних полках. Ми знаємо, що полковники мали владу одводити землю не тільки своїм полчанам, а й собі самим. І ось доказ сього. У 1689 р. сумський полковник Ондрій Гарасимович Кондратьев проміняв свою займанщину у Миропільському повіті (пасішне місце з ліском та сінні покоси для хутора), яку він заняв по свойому українському звичаю, на пай помісної землі Суджанського сотника Матвія Олексіє-ва. Лебединський сотник Супрун зайняв ліс і з пасікою і сінокосні луки, озеро і усякі угоди, а йому їх одмежував московський приказний. Але найцікавіше, поважне і рішуче свідоцтво про старозаїмочне походження земельної власності у Слободських полках взагалі, стверджене царською грамотою, ми знаходимо у надрукованій мною грамоті Петра і Івана Олексієвичів про стару займанщину козака Безрученка, котру козаки Миро-пілля хотіли повернути до своїх окружних земель Миропілля. Сей козак зайняв землю, котра була обмежована йому, і туди призвав, по українському звичаю, вільних українців. При унуках цієї землі з'явилося більш, ніж було по межевому випису, і ось сей лишок і хотіли миропільські козаки прилучити до своєї городської землі. Але унуки Безрученка одповідали на се, що такі лишки по закону оддаються поміщикам, а слобожане Сумського, Охтирського і Харківського полків володіють землями і усякими угодами при своїх заїмках, хто скільки зайняв, не тільки невеликий грунт, а й тисячі четвертей і більш; і такими заїмочними землями по свойому українському звичаю володіють не тільки вони самі, а й їх жінки і діти, і унучата, і родичі. По царській грамоті велено було усю землю Ів. Безрученка, як кріпосну, так і заїмочну, залишити його наслідникам: орної землі 112 четвертей, сінокосу на 250 копиць, лісу 36 десятин та у другому місці 5 десятин та у третьому 10 десятин, бо дід його, Ів. Безрученко, з тієї землі ніс полкову козачу службу і ті землі дадені були йому, Івану, в старі часи по государеву указу і по одписках та обмежуванню бояр і воєвод, а заїмочні землі і усякі угоди зайняв він по свойому українському звичаю, як і інші його товариші-козаки, і суперечок і прохання про сі землі з 1671 по 1691 р. на нього, Івана, у Москві од миропільських козаків не було. А по царському указу старшині і козакам Сумського, Охтирського і Харківського полків землями і угодами велено володіти по їх українському звичаю, хто що зайняв, і на такі заїмочні землі їм давалися жалованні грамоти, і таких заїмочних земель ні у кого не можна було однімати, бо й по писцовому наказу навіть у поміщиків не одби-раються ті заїмочні землі, котрі з'являються поза їх межами та гранями. Най-важніше для нас у сьому документові те, що заїмочний початок земельної власності царі признають звичайним для трьох старих полків Слободської України; про четвертий полк — Ізюмський — нічого не сказано, мабуть, через те, що він тоді був з'єднаний з Харківським, а Острогозький полк був поселений на Бєлгородській лінії серед великоросійських осель, де були помістні землі. Дуже цікава вказівка в супліці на те, що займанщини були величезного розміру — по 1000 й більше четвертей. Цікаво й те, що займанщини переходять до нащадків, а до того ще нарівні з кріпосною землею. Значить, заїмка давала таку ж тверду владу на землю, як і кріпосний акт. Путивльські великоросійські поміщики у 1708 р. суперечилися за землі з білопільськими українцями, і з сієї суперечки ми дізнаємося про в'їжджі ліси білопільських козаків і про те, що землями вони володіли «вопче по войсковому роздтзлу, кто чего дістоин». Ми розуміємо се свідоцтво так, що земля почиталася військовою власністю і поділялася військом на паї поміж військових чинів по їх достоїнству — себто старшині більше, простим козакам менше. Земля білопільських козаків Сумського полка, котру вони зайняли для себе і володіли з старих часів, стверджена була за ними, разом з лишком її. Але найбільш поважне для нас свідоцтво про займанщину дає нам «Екстракт о Слободських полках» 1734 р., котрий являє з себе офіціяльний документ і містить у собі певні звістки на підставі полкових відомостей. Ось що оповідає він нам про початок землеволодіння: «Козакам і підпомош-никам у Харківському полку жалованних земель, виміряних у четверті, нікому ніколи не давалося, а з початку заселення містечок і сел поселенці займали дикий степ і розчищали ліс і з тих часів до теперішніх по свойому звичаю володіли й володіють по своїх заїмках через межу. А коли деякі з козаків та підпомошників розійшлися невідомо куди у ріжні слободи, їх подвір'ями, землею та угодами володіють їх діти та брати та свояки і новоприхожі поселенці, котрі служать замість їх козацьку та підпомошницьку службу; і сим новоприхожим землі дає козацька старшина; підсусідки не мають ні власних грунтів, ні угод, а проживають у сусідах, у хатах старшин, козаків або підпомошників, при пасіках їх, при скотарських, овчарських хуторах, винокурнях та млинах, годуючися з своїх заробітків». Про Ізюмський полк там обговорено теж саме: «У Ізюмському полку як козакам, підпомошникам, так і всім мешканцям, кожному осібно, земель у дачу не давалося і вони їх не мали, а володіли з початку, володіють і нині усякими угодами по жалованних грамотах громадами («в общество»), хто що собі зоре по своїй заїмці через межу. А як козаки і їх підпомошники і інші полкові мешканці проживали на сих своїх полкових обчеських жалованних землях і перейшли у інші слободи, їх подвір'я і землі велено віддавати, по указу Апраксіна, реєстровим козакам, як старожилам, також і внов оселеним по розпорядженню полкових і сотенних старшин, а іншими володіють їх брати, родичі та свояки й покупкою. І таких безлюдних та виморочних подвір'їв, земель та дикого поля є ще доволі. Щодо підсусідків, то вони не мали й не мають ніяких земель та угод, бо вони по свойому убожеству проживають у чужих дворах й годуються од роботи, а як хто з них обзаведеться майном, той вступає в козачу полкову службу і тоді оре землю і володіє усякими угодами укупі з усіма козаками». У Охтирському полку було таке ж землеволодіння. Там теж як хто з козаків та підпомошників виходив у інші місця й після них залишалися хата і подвір'я та орне поле — один або два загона поля, то в сі їх пустки, з відома козацької старшини, родичі сих «сходців» або новоприхожі козаки приходили й володіли ними-і за се одбували усі козацькі одбуткі; а деякі хати й тепер стоять пустками і ніхто ними не володіє. У Острогозькому полку деякі козаки з безлісних місць були переведені на р. Айдар і Богучар, і їх підгородні землі залишилися вільними, а декотрі з них свої землі продали кн. Меншикову. Хто ж виходив з слобод у інші місця, тих подвір'я трималися під охороною, а орні землі обробляли обивателі, щоб вони не запустіли та щоб і подвір'я, і землі можливо було передати новоприхожим козакам. Усі отсі свідоцтва підтримують нашу думку, що у всіх полках були полкові землі як загальний козачий земельний фонд, але кожний козак орав для себе особливі ниви та загони, котрими й користувався; і сими землями забезпечена була козача служба, котру несли козаки без жалування. Через те як хто-небудь з них виходив із слободи у інше місце, його двір та земля залишалися або родичам, або й чужому, але з тим, щоб той узяв на себе його військові обов'язки — полкову службу. Що полковою козачою землею козаки володіли по розділу, значить, окремими загонами поля, шматочками лісу, сінокосу як своєю земельною власністю, се ясно видко з уступного листа козаків сотенного містечка Золочева свойому сотникові Ондрію Голуховичу на двір і землі золочівського козака Пилипа Сосновського. Ось зміст сього дуже цікавого документа. «У 1714 р. у золочівській ратуші золочівські діди — золочівсь-кий голова з товаришами — по совіту і любові своїй до свого сотника Ондрія Голуховича оддаємо йому, його жінці навіки подвір'я золочівського мешканця Сосновського, котрий вийшов з Золочева на слободу од полкової служби — двір і до двора дві хати, винницю, ліс до двора на урочищі Жуковщині, дві луки сінокосні і що належить до сього двора орного й неорного поля. О. Голухович, по купчій, у котрій се усе було прописано, продав хорунжому Харківського полка Роману Григорьевичу Квітці». Оттак «по своїй любові» до старшини золочівські діди зменшували свої козачі землі й збільшували старшинську земельну власність. І все ж таки бувало, як ми бачили, й так, що охотників зайняти хати, пустки та вільні земельні загони не находилося, бо, як ми знаємо, козача служба була дуже тяжка, а землі скрізь було дуже багато й можна було оселитися на старшинських землях. Були такі землі і у Ізюмському, і у Острогозькому полках. Декотрі, виходячи з слободи, свої ниви продавали. Як бачимо, слободсько-українське заїмочне землеволодіння схоже було з великоросійським помістним у тім, що і в ньому земля забезпечувала військову службу, але воно значно відріжнялося од нього, і сю ріжницю добре розумів й проводив на ділі московський Розряд: помістне володіння було володінням, а не повною земельною власністю, не вітчиною; воно було улаштовано навіть у подробицях особливими правилами; старозаїмочне володіння — се була козацька земельна власність, до розпорядження котрою центральний московський уряд не доторкався і її нічим не обмежував окрім тільки козачої військової служби. Коли вийшла суперечка за землі лебединсь-ких козаків, у Розрядному приказі не знайдено було указу про наділ четвертями слободських полковників, козаків і міщан, бо воєводи давали землю на пашні українцям взагалі, а не кожному особо. Старозаїмочні землі переходили од одного коліна до другого, і у кінці XVIII ст., як побачимо далі, ними володіли унуки та правнуки тих козаків, котрі їх получали з початку заселення по жалованних грамотах і по межевих виписах. Що ж до великоросійських помістних земель, то московський уряд не дозволяв великоросійським служилим людям навіть селитися на полкових козачих українських землях, бо те й друге землеволодіння у основі своїй і у походженню свойому були не однакові. І так дивилися на них і Розрядний, і Помістний прикази: великоросійські служилі люди були для них обивателями власної держави, а українці — переселенцями з чужої сторони, котрим треба було дати усякі вільготи і перш усього вільну займанщину земель, яка була їх українським звичаєм, щоб вони охоче переселялися на дике поле за московську границю. Були оселі великоросійських служилих людей і у Слобожанщині, але їх наділяли землями по великоросійському помістному, а не по українському земельному праву займанщини. І коли випадково великоросійські поміщики або служилі люди оселялися на полкових українських землях, московський центральний уряд їх звідтіля виселяв. Так було, наприклад, у суперечці за землі білопольських українців з путивльськими поміщиками (1682–1685 рр.), коли велено було великоросійського поміщика В. Вишневського з товаришами з його деревні Павлівки вислати і навіть будівлі на їх подвір'ях знищити, а кріпаків перевести на їх великоросійські землі. У Ізюмському полку теж Воєнна колегія виселила з козачих земель великоросійських однодворців. Козачі землі не дозволялося продавати людям інших станів, котрі не одбували військової служби. І ось ми справді читаємо супліку на те, що у 1690 р. миропольський козак Подсененко продав свою землю, з якої одбував козачу службу, попам Безрученкам, бо се було заборонено, і попи мали право володіти тільки церковними землями. Але продавати козацькі землі старшині не було заборони. І ось куплею та займан-щиною козацька старшина, як ми бачимо, й утворила собі широку земельну власність з громадських козачих земель. Сумський полковник Ондрій Кондратьев видав у 1690 р. універсал, у котрому ствердив за Ів. Чернявським гайок, котрий він заняв собі по українському звичаю з відома полковника. Розпорядження про старозаїмочні землі російського уряду. Тепер подивимося, які були видані укази про заїмочне право Слобожанщини російським урядом у XVIII ст. Це заїмочне право, стверджене жалованними грамотами, існувало на Україні до 1735 р. (тоді воно було скасовано реформатором Слободської України кн. Шаховський, котрий, одначе, признав колишні козацькі заїмки законним способом здобування земельної власності). Такі заїмочні землі дозволялося передавати дітям, унукам, родичам, хоч би на них ніяких письменних актів і не було. Се було стверджено указом цариці 16-го лютого (февраля) 1735 р. Але при кожній полковій канцелярії були установлені кріпосні контори, у котрих треба було об'явити, записати усі купчі, уступні та мінові записи, полковничі універсали й інші документи на села, деревні, хутори, млини, двори, землі, ліси, сади й усякі угоди, коли вони не були явлені та записані в великоросійських та провінці-альних канцеляріях у кріпосних книгах. Можна було записати їх в сих нових конторах безпошлинно, але не пізніше як через 1 1/2 року, а після того записували вже за гроші. Сі укази, особливо перший, скасували право займанщини на будучину, але й вони не посміли скасувати тієї заїмоч-ної власності, котра тоді існувала, бо себ значило ограбувати увесь український трудящий нарід, відібрати у нього землю чи право на землю, котре він здобув, проливаючи кров у боротьбі проти татар і поливаючи розпахану землю своїм потом. Щодо скасування займанщини на будучину, то й тут цариця Анна зламала те, що обіцяли та своїм словом стверджували московські царі і її дядько цар Петро Великий. Як проводилося у життя се розпорядження цариці Анни, ми не знаємо. Здається, що воно у всякому разі не доведено було до кінця, бо й сама реформа кн. Шаховського взагалі була знесена при цариці Єлизаветі. Одначе при Катерині II заїмка була зовсім скасована. У 1766 р. видана була комісарська інструкція, в котрій є кілька пунктів щодо заїмочних земель. Усі обчеські грамоти на землі військових містечок велено було одібрати (щоб вони немов не втратилися) і зберігати у комісарствах, а в містечка дати їх копії; з окремих же грамот і кріпосних актів на ймення земельних власників і виданих полковими й сотенними канцеляріями указів і усяких документів, котрі належать власне до них, а не до обчеств, дати тільки копії, а оригінал залишити у себе. Усі обивателі повинні були жити у своїх поселеннях, де вони досі жили, а переходи заборонялися, бо од них чинилася велика шкода: спустошивши землю на одному місці, переходили на друге й на третє і сим привла-щали собі і ті, й другі землі, назвиваючи їх заїмками і нікому іншому поселятися там не дозволяючи. Окрім сього справедливо, щоб кожний мав обчеської землі стільки, скільки йому потрібно, не беручи зайвої, більш потреби, у обіду іншим. А як такі случаї трапляться, тоді суперечку повинні розбірати свідки й дізнаватися, хто раніше володів і кому більш потрібна ся земля. Але се торкається тільки земель, котрими володіли обчества, що ж до особистих заїмочних земель, то вони, по жалованних грамотах, залишаються за тими, хто ними здавна володів. Обчеські лани й сінокоси треба було розділити проміж обивателями, з їх загального призволення у зв'язку з їх одбутками, щоб не було кривди одному перед другим: хто платить по розкладці більше у казну, той повинен більше мати й землі. Але сюди не належать ті, хто володів власною землею по кріпостях або по заїмках. Право в'їжджати у обчеські ліси було заборонено; отже треба було описати усі ліси і зробити їх заповідними, а залишити тільки малу частину, щоб можливо було рубати дрова обивателям. А хто з обивателів на пустопорожній землі або у вирубаному лісі на своїй займанщині виростить ліс своєю, а не громадською працею, той має й володіти ним. Сією комісарською інструкцією була зроблена, як ми бачимо, велика земельна реформа: право вільного перехода з одного місця на друге, а разом з ним і право нових заїмок було скасоване; старе право вільного в'їзду в громадські ліси теж було знищено, але все ж таки старі заїмочні землі залишилися за їх властителями, навіть залишилося заїмочне користування старозаїмочними землями та сінокосами, і тільки було змінено у тім, що поставлено було у залежність від казенних відбутків та від потреби обивателя. Щодо обов'язку представляти документи у комісарство, то се привело не до цілості, а до згуби їх, і потім, коли з'явилася велика потреба в документах, щоб доказати обчест-вам свої права на окружні старозаїмочні землі, прийшлося розшукувати їх усюди по архівах. У тому ж 1766 р. видана була центральним урядом інструкція межевим канцеляріям і конторам, на підставі котрої повинно було робитися й генеральне межування земель у Слободській Україні. По XIX розділу її треба було межувати землі військовим обивателям не кожному осібно, а усім мешканцям заразом. Але з них виключалися ті, хто записався у купці або міщане по городах, бо сі люди жили не з землі, а з торгівлі та промислів. Значить, спеціального межування дрібних старозаїмочних земельних участків зроблено не було, бо зробити того не було ніякої спромоги у тодішніх адміністраторів. Центральний уряд хоч і розумів, що землеволодіння у Слобожанщині не схоже з однодворчеським четвертним, але приклав до розмежування однакові правила. У 1769 р. була одчинена у зв'язку з земельною реформою у Слободсь-ко-Українській губернії межева контора, і в указі про се заявлялося всенародно: у Слободсько-Українській губернії є чимало пустопорожніх державних земель. Переселенці присвоїли собі з них по старому звичаю стільки займанщини, що не могли навіть розробляти їх, а окрім того ще й поширяли сі свої заїмки, стісняючи козаків в одбуванню козачої служби. Через се уряд видав комісарську інструкцію, де було велено зробити розмежування, щоб кожний знав свій наділ або заїмку, лишок повернув і мав свою земельну дачу по правильних кріпосних актах і указах так, як і великоросіяне. А щоб межування йшло скоріше, дана була рада земельним власникам, що хто хоче залишити за собою свої займанщини, мусить по добрій своїй волі, без суперечок розвестися у землях з своїми сусідами. А коли все ж таки великі суперечки заводили навіть ті, у котрих були лишки земель, то для таких одчиняється у Харкові межева контора, котра буде межувати землі по полюбовній згоді сусідів; хто полюбовно з сусідами розведеться у землях, за тим залишиться його земельний лишок, а хто заведе суперечку про землі, про котрі до 1763 р. скарг не було, у того будуть його землі виміряти і увесь лишок одберуть; теж саме буде робитися і з тими, хто у строк не розпочне полюбовного розводу землі. У Слободсько-Українській губернії володіння землею не таке, як у Великоросі! бо більша частина земельних власників мають землі не по законних кріпосних актах, без визначення міри, а тільки по своїх заїмках, котрі вони потім ще більше поширили. І ось коли громада, маючи лишки, не розведеться по добрій волі до прибуття землемірів, тоді на долю кожного мусить залишитися земля без лишку, тільки у пропорції по 15 десятин на кожну людину мужського пола. І ми маємо справді зразки такого полюбовного розділу (наприклад, мере-хвянського обчества 1777 р., Краснопілля 1781 р.). Як проходило генеральне межування, про се нам свідчить генеральне межування м. Охтирки. Воно було зроблено у 1769 р., значить, тоді, як у Харкові була вже одчинена межева контора. Землі охтирських мешканців були обмежовані осібно у кожного, а земля військових обивателів обмежована взагалі. її було 21252 десятини на 4986 ревизьких душ, положених у подушний оклад по послідній ревізії; виходило у середньому тільки по 4 десятини на душу замість колишніх 40 десятин. Серед охтирського населення, котре володіло сією земельною дачею, 5/6 було військових обивателів і тільки 1/6 (декілька десятків осіб) належала до інших станів; се були прем'єр-майори, підпрапорні, прапорщики, вахмістри, протопопи, попи, канцеляристи, колишні сотники і судді. Вони мали невеличкі шматочки землі — у середньому 20-ЗО десятин, і тільки дві пустоші мали од 100 до 200 десятин (одна належала до Охтирського Троїцького монастиря). Купців, міщан та цехових серед них ми ще не бачимо — мабуть, через те, що тоді не було їх у Охтирці, як і по інших городах Слободсько-Української губернії, доки там не ввели нових губернських установ у 1775 р., бо тільки тоді з'явилися сі нові стани купецтва та міщанства. Були ще виділені піддані, котрі проживали по хуторах осібних земельних власників. Вигойної землі місту Охтирці було одмежо-вано 2790 десятин у 1771 р. Коли з'явилися нові стани — купецтва, міщанства та цехових у слободсько-українських городах — тоді стало гостро питання й про їх право на окружну землю. У 1782 р. харківські військові обивателі, котрі вступили у міщане — Гавришенко, Ортюх та інші, 13 чоловік, — подали харківському намісникові Черткову прохання, щоб за ним й залишилися їх земельні дачі харківської окружної землі. Вони оповідали про те, як діди та батьки їх заїмкою здобули собі власні участки орної землі, сінокосу та лісу, а деякі набули їх покупкою. Далі писали про те, як сі землі залишилися за ними і після скасування Слободських козачих полків, а у 1781 р., коли вони записалися у міщанство, їх упевнили, що сих земель од них не одберуть. Тепер же вони дізналися, що хто записався у купці або міщане, той не матиме права користуватися землями, бо їм нарізані вигойні городські землі, щоб вони займалися хліборобством. Для них же сі вигонні землі не годяться, а вони прохають повернути їх з міщан по-колишньому у військових обивателів. Чертков зробив розпорядження, щоб намісницьке правління залишило сих міщан у міщанстві і щоб залишилися за ними їх старозаїмочні землі; він додав навіть, щоб також робили з міщанами й повітових міст, бо, нарізуючи вигойні землі, уряд хотів-тільки приблизити землю до город-ських мешканців. З комісарської відомості про слободу Хухру видко [На великий жаль, документи, котрі заховані в Архіві Харківського управління державного майна, і досі не надруковані, а вони мають велике наукове значіння: надруковано у Гурова і Бродського 4 неповних відомості Маю надію, що комісарські відомості розгляне у Архіві той, хто писатиме спеціальну розвідку на тему «Земельна власність у Слободській Україні».], що там було у 1783 р. 886 ревизьких душ і 7365 десятин землі. Всією тією землею володіли військові обивателі; при кожному прізвищу військових обивателів показано, скільки йому власне належало усякої землі — орної, сінокосної, лісної й неудобної і при усіх зроблена примітка, що це була старо-заїмочна земля. Окрім сієї землі було ще 345 десятин обчеського громадського нерозділеного дровяного лісу, котрий залишили по загальній постанові для того, щоб гатити гатки і для інших громадських потреб; про сей ліс теж було сказано, що він старозаїмочний. Усього у слободі Хухрі з військових обивателів з'явилося 773 земельних власника, за котрими показано було 7299 десятин землі (решта 66, здається, належали до церкви), тобто на кожну ревизьку душу приходилося по 9,4 десятини, окрім обчеського ліса, котрого приходилося ще по 0,44 десятини на душу. Далі показано у відомостях 116 чоловік безземельних військових обивателів, про котрих сказано, що хоч у них (власне, у їх батьків та дідів) і була старозаїмочна земля, але в давніх роках вони зубожіли на козацькій службі і уступили її мешканцям своєї ж слободи, і через те тепер у них землі немає, а заробляють вони хліб роботою у тих обивателів, котрі мають землі. У свойому поясненні про ліси обивателі слободи Хухри заявляли, що лісами вони володіють на підставі жалованної грамоти 1657 р. по старих заїмках і по куплі один у другого (до 1736 р., коли купля була заборонена). У тих лісах дерево — дуб, береза, осика, вільха — частиною тільки годиться на будівлю, а більш усього хворосту; лісників у сих лісах ніколи не було й тепер немає, а кожний хазяїн береже свій власний пай (участок) й користується ним тільки для своєї потреби — на будівлю хат, на паливо, на огорожу, а зайвого не беруть, зберігаючи ліс для себе й для своїх нащадків. Окрім же сих приватних обивательських лісів, є ще нерозділений громадський ліс, котрим відає й котрий оберігає хухрянська земська ратуша; з нього, з відома об-чества і земської ратуші, дається тільки хворост убогим слобожанам для огорожі подвір'їв, а більш його ніхто не рубає. В часи розмежування хух-рянської землі в окрузі, по старій заїмці, без волі обчества, без полюбовного розводу і без жадної заміни у 1770 р. землеміром одмежовано було поміщиці Смаковській і сину її од першого чоловіка — Перекрестову-Осипо-ву 2333 десятини землі орної, ліса, риболовень і усяких угод. Про сю землю ведеться суперечка між обчеством і поміщицею у охтирському повітовому суді. Пасік по лісах не було, а їх держали хазяїни у своїх дворах, а літом вивозили на свої власні лани. У одного військового обивателя був водяний млин на річці Хухрі. Усі обивателі слободи Хухри займалися хліборобством, а деякі скотарством і викурюванням горілки. Продаючи свої прибутки, вносили у казну подушне й інші громадські грошові внески. У обивателів слободи Хухри було 9 винниць, у кожній по 3 казана. Дрова рубали рідко з власних лісів, а більш усього купували у сусідніх поміщичих селах. Ні ярмарок, ні базарів у Хухрі не було. Начальником у слободі був по вибору громади староста. Схожі звістки про старозаїмочні землі військових обивателів були і в інших комісарських відомостях, наприклад, міста Лебедина з слободами і селами, також слободи Межирічі. Теж саме, мабуть, було і у всіх комісарських відомостях, хоч про се нам ще треба довідатися. Виходить, що комісарські відомості дають нам поважні і певні звістки про найцікавіші для нас питання щодо старозаїмочного землеволодіння. Вони показують: 1) що основою слободсько-українського козачого землеволодіння була займанщина земель, 2) що земельні паї займалися у власність кожним мешканцем, 3) що для загального користування виділялася тільки невеличка частина земель, більш усього ліси, 4) що старозаїмочні землі переходили в наслідство, 5) що деяки з володільців-козаків, розпродавши свої участки своїм або чужим людям, поробилися безземельними підсусідками та робітниками, 6) що з козачих земель одмежена була значна частина їх осібним земельним власникам — козацькій старшині та іншим, 7) що взагалі старі козацькі займанщини існували з початку заселення краю до скасування автономії, пережили автономію і були обмежені з військовими обивателями усіх міст та слобід по генеральному межуванню, але тільки в окружних дачах, а не кожному дрібному власникові особисто, як се робилося з землями середніх власників. І се мало свої поважні наслідки. У XIX ст. старозаїмочні землі через се почали переділятися і перетворилися у обчеську власність (бувши у всі часи приватною), а окрім того казна обложила їх без жадного на се права податком, проти чого обчества мусили виступити на суді у звісних старозаїмочних процесах. Харківський віце-губернатор без дозволу навіть центрального уряду у 1814 р. зробив величезну аграрну реформу — рівний переділ старозаїмочних земель між усіма поселянами по числу душ у кожному семействі і заборонив продавати або переводити землю у чужі руки. А зроблено се було для того, щоб дати спромогу збірати казенні збори. Податки накладалися на все обчество і для сього треба було, щоб обчеська земля не зменшувалася і щоб не було серед поселян безземельних або малоземельних. Потім і сенатор Горголій, і Харківська казенна палата все більше та більше ширили серед поселян отсей переділ землі. Се робилося в 20–40 роках XIX ст. Дальші переділи йшли вже по ревізіях. Початок панського дворянського землеволодіння. Ми дали повну історію козачого дрібного землеволодіння на Слобожанщині. Тепер нам треба звернути увагу на походження та історію поміщичої — старшинської, дворянської, а також монастирської земельної власності. У 2-му та 5-му розділі ми вже торкалися питання про панські старшинські слободи з їх підданими осполітими, але більш оповідали про населення сих слобід, тепер нам треба дати звістки самих земельних местностей. Земля була військовою власністю, але право на заїмки, по царських жалованних грамотах, мали не тільки козаки, а й козацька старшина; значить, старшинське землеволодіння мусило з'явитися одночасно з козацьким. Полковники мали право роздавати землі старшині, і сим правом вони й користувалися. Діставала листи на землю старшина і від московського уряду як на помістя та вотчини. Здобували землі й куплею, і усякими не зовсім законними, а іноді й зовсім незаконними способами. Ми маємо відомості 1749 р. про окружні козачі землі. Вони нагадують нам звісне і дуже поважне для історії Гетьманщини «Генеральне слідство о маєтностях» 1729 р. У сих відомостях оповідається про те, які старшинські слободи і коли осажені були на окружних козачих землях. Ось, наприклад, відомості про слободи, села, деревні та хутори приватних власників, котри були засновані ними в сотенній мерехвянській козачій окрузі. Слобода Артемівка генерал-прокурора і майора лейб-гвардії кн. Н. Ю. Трубецького. Вона була осажена сто років тому назад (значить, ніби в 1649 р., в дійсності пізніше) в дачах мерехвянської сотні на полковій землі в двох верстах од Мерехви харківським полковником Ів. Сірком, і тоді в ній було 2 подвір'я підданих. Землі при сій слобідці було ЗО четвертей (45 десятин) та лісу версти на три (се вже вийде десятин 900). Сірко віддав сю слобідку й млин при р. Мерехві з усіма угодами у віно за дочкою зятю свойому, тодішньому сотнику Ів. Артеменку, котрий довго володів нею, а потім продав бригадиру 'Слободських полків Хв. Осипову, котрий провів межу сієї купленої: землі по урочищах. Осипов володів Артемівкою років з 10, а потім продав її полковнику Шидловському; той знов продав її полковому судді Дани-левському, котрий проміняв її мерехвянському сотникові Щербині на село Бурлук в Ізюмському полку; удова Щербини продала у 1739 р. слободу кн. Трубецькому (тепер там було вже більше ста дворів підданих). Згодом управителі князя силоміць заволоділи сотенною козачою землею на чотири версти (себто більш ніж 1500 десятин), чим зробили великі утиски козакам. Село Рокітне у семи верстах од Мерехви було осажено на полкових землях харківським полковником Гр. Донцем років з 50 тому назад (значить, у 1699 р.), і володів він тим селом і занятими вільними козацькими землями — орним полем, сінокосом і дібровою, на півверсти біля села; після смерті його володіли удова і син Іван, а у 1716 р. продали вони липецькому сотнику Черняку, по проханню котрого одведені були йому харківською полковою канцелярією з вільних козацьких земель ще сінокоси і усякі угоди через сотників і старожилих мерехвянської сотні; по смерті ж його володіли до 1746 р. син і удова, котра вийшла заміж за підполковника Мат. Куликовського; а Куликовський без усяких кріпостей зайняв млинову гатку на сінокосних луках козака мерехвянської сотні і при тому млину поселив слобідку і скотарський хутір, захопивши силоміць козачої мерехвянської землі по р. Джгуну і позарічного орного і неорного поля, сінокосів і інших угод вширину версти на 4 й більше, а вдовжину на 10 верст, і тим зробив утиски мерехвянським козакам у землях. Ізюмського полковника — деревня Аксютівка. Козаки та підпомошники сієї деревні продали йому років 20 тому назад свої подвір'я з орними полями, сінокосами в дачах її на версту (більше ста десятин), а окрім того він сам заволодів силоміць козачою землею на 1/2 версти та подвір'ями і сим зробив утиски козакам і підпомошникам; другі підпомошники уступили йому свої подвір'я, але купчих на них не дали й проживали в них, володіючи усякими земельними угодами і укриваючися від козачої служби за полковником; себто виходило так, що вони записані були його підданними, щоб не одбувати козачої служби. Слобідка Гуляй-Поле у 15 верстах од Мерехви поселена була років з ЗО тому (у 1719 р.) назад на полковій землі харківським полковником Гр. Квіткою там, де були займанщини-хутори, пасіки, сінокоси, поля козаків Островер-ховки, котрі ними володіли по старих заїмках з вільних земель біля урочища Гуляй-Поля версти на чотири; там же були заїмки, зайняті з вільних земель другими козаками з старих часів з початку заселення мерехвянської сотні; і сі землі Квітка купив і осадив там слобідку Гуляй-Поле, а тепер володіє син його, харківський полковник Іван, версти на 4. Деревня Гут, або Гнипівка, кн. Крапоткина була поселена на полкових землях, а спочатку тут заняв гатку на млин козак мерехвянської сотні і заснував хутір, котрим володіли його діти років з 10, а потім продали козакові Гнипу з братом, і вже сі володіли хутором до 1736 р., а у сім році Ів. Гнип таємно од брата продав хутір разом із батьківською займанщиною — подвір'ям у Мерехві з левадою, огородом, сінокосом, 10 нивами, яблуневим садом у лісі і пасічним місцем кн. Крапоткину, котрий поселив там у 1737 р. слобідку Гнипівку і збудував при тій слобідці гуту і до сієї гути невідомо з чого заволодів бором на 1 версту з полкової землі. А козак Ів. Гнип після сього продажу не захотів уже відбувати козачої служби і перейшов у слободу Уразову кн. М. М. Голіцина, залишивши брата свого у великих недостатках; брат не міг одбувати козачої служби і через се зменшився і козачий комплект. Слобідка Гузівка генерала Девитца була осажена мерехвянським сотником Бульським років з 20 тому назад (у 1729 р.) в урочищі при гузівському млині, котрий був зайнятий в старі часи з вільних полкових козачих земель козаком Гузем, а той продав його харківському полковникові Ів. Донцю-Захаржевському, а той — харківському городничому Голу-ховичу, син котрого продав її сотнику Бульському. Бульський при сьому млині на козачій полковій землі мерехвянської сотні осадив сю слобідку і володів нею 6 років, а опісля продав майору Полубояринову, а той — Де-витцу, котрий захопив сінокосні луки деяких козаків та орну землю на 1 версту та байрак козака Рубана та ще навкруги його ниви та сінокоси та ліс на 1 1/2 версти, чим зробив великі утиски в землях козакам. Село Борки абшитованого майора Юр. Куликовського у 6 верстах од Мерехви було осажене полковника Гр. Донцем років 50 тому назад (у 1699 р) на полковій землі в мерехвянських дачах, і до нього належало окружної землі сажнів на 20. Син Гр. Донця продав його харківському полковникові Прок. Куликовському, котрий володів ним років з 20 до смерті, а потім воно перейшло до сина — Юр. Куликовського, котрий силоміць ще захопив з козачої полкової округи землі верст на 6, а то й більш. Хутір Водолажця Крамара в версті од Мерехви. Ще в давні часи козак Білокур заняв собі там млинову греблю і володів нею років з 20, а після смерті його вона перейшла до його трьох дочок, котрі усі укупі володіли нею років з 10, а потім продали удові сотника Щербини, а та — Бульському, а той — Крамарю, котрий завів там хутір і заволодів ще 2 нивами з козацьких земель. Слобідка Кременне-Комарівка. Років 70 тому назад вона була осажена полковником Гр. Донцем для поширення казенних здобутків і його служб на куплених ним у козака Гудзя і інших землях у великих і непроходимих лісах, нетрях і пасіках поблизу кримського погряниччя. Перш сими землями володіли козаки полтавського малоросійського полка, розчистивши ліси своїм коштом у 6 верстах од Мерехви. В тій слобідці він збудував млин, двір та винницю і володів нею до смерті, а після його смерті вона перейшла до сина його — Хв. Донця, а після його смерті — до рідного брата Івана, котрий населив там більш 30 дворів вільних підданих і продав полковнику Л. Шидловському за 800 карб. І на ті грунти по куплі й заїмці свого батька він дав купчу, де були означені землі по урочищах, і по тій купчій сим грунтом володіли батько і син Шидловські, а потім син Шидловський продав полковнику Бульському за 500 карб. Кн. Як. Кра-поткин 25 років тому назад силоміць повідіймав у великому лісі пасічні місця з липовими тесаними хатами й іншими пасічними потребами, розведеними яблуневими садками у ріжних козаків мерехвянської сотні, хоч ті позаймали ту землю собі у давні часи, років з 100 тому назад (мабуть, трохи менше) і володіли ними років з 70. Будівлі він сплюндрував, хати переніс у свою Буду, а яблуневими садами і лісом володів силоміць сам, а тепер володіє його удова кн. Пр. Крапоткина. Се скорочена мною відомость тільки про одну, мерехвянську сотню, які на її землях явилися слободи, села, деревні та хутори приватних власників. Такі ж відомості ми маємо й про інші сотні Харківського полка — мартовецьку, валківську, вовчанську, салтівську, золочівську, соколовську і перекопську. Було б цікаво роздивитися, як і в сих сотнях складалася земельна власність старшин, але й там робилося теж саме, що у мерехвянсь-кій сотні — були тільки інші пани, а здобували вони собі землі у сотенних козацьких округах точнісінько так, як і у мерехвянській сотні. Те ж робилося і по інших сотнях Харківського полка і навіть по усіх інших полках. У мерехвянській сотні на козацьких землях з'явилося 17 усяких панських осель, котрі зайняли значну частину полкової козацької землі; значить, старшинська земельна власність виділилася з загальних козачих окружних полкових земель. Коли полкові козачі землі забірали пани — старшини, козаки мусили звідтіля виселятися. Так зробили золочівці після того, як їх землю позаймали Голухович та кн. Крапоткин. Сі панські слободи виникли головним чином з старих козачих займанщин, котрими козаки володіли, часом, як дрібні власники. Але були й такі случаї, що заїмку робила козацька старшина, бо й вона мала право на займанщини укупі з козацтвом. Заїмочними землями мали право розпоряджуватися власники по своїй волі — продавати, міняти, передавати у нащадок і таке інше. І ми справді бачимо, що маєтності часто переходили од одного власника до другого. Переходячи, вони звичайно збільшувалися, бо нові власники, особливо великі вельможні пани, захоплювали собі землі з полкової округи, хоч тим і робили утиски козацьким громадам; іноді вони примушували продавати їм землі за дешеву ціну. Іноді продавали землі й такі люди, котрі не мали на них ніякого права. Хутори та греблі для млинів ширилися та переверталися в деревні, слобідки; деревні та слобідки — в села та слободи. Приватні власники володіли землями по урочищах і захоплювали нові шматки мірою на версту або й на 10 верст, або й більше. Значить, їх землі не були як слід обмежені од полкових. Бачимо й таке, що піддані, себто посполіти, користуються землями для хліборобства укупі з козаками з загальних козачих окружних земель в межах окружної дачи. Серед приватних земельних власників бачимо більш усього козацьких старшин, але разом з ними йдуть великі магнати великоросійського походження — як, наприклад, кн. Трубецькой або кн. Крапоткин. Коли слободка Сірка Артемівка попала у руки кн. Трубецького, число підданих виросло з 20 до 100, і захоплено було навіть не самим князем, а його управителем та підданими козачих земель на 4 версти. Були тут й інші великоросійські земельні власники, як Бульський; були й прості великоросійські поселенці; були й попи, були й монастирі. Ми бачили раніше, скільки було панських слобід у Слобожанщині і земельних приватних власників, як складалося з них слободсько-українське дворянство. Ми знаємо, що були тут і великі магнати з великоросійського та чужоземного дворянства, котрі мали величезне число підданих. А звісно, що велике число підданих свідчить нам і про велику земельну власність. Значить, серед приватних земельних власників Слободської України була купка таких, котрі мали не сотні і не тисячі, а десятки тисяч десятин землі. Таким, наприклад, був рід Кондратьєвих, котрий дав кілька полковників Сумському полкові, а полковничі уряди дали йому землю. По актах генерального межування роду Кондратьєвих належало 119 083 десятини землі, причім Кондратьєви ще з давних часів почали для певності володіння укріпляти свої землі царськими вотчинними грамотами, переводячи землі з помістя у вотчину в рід свій на вічні часи, бо така грамота справді покривала й захищала земельне володіння, яке б воно не було. Змагатися проти такої грамоти було неможливо, хоча й би раніше земля була набута й не зовсім законно; особливо потрібно було се робити Конд-ратьєвим у Сумському полку, де вони купували помістя у великоросійських поміщиків і однодворців. Другим власником великих маетностей з козацької старшини був рід Перекрестових — особливо полковник Ів. Ів. Перекрестов. Але його маєтності були узяті в казну, в особливу комісію і після того їх почали продавати та роздарювати. Зберіг невелику частину перекрестовських маетностей зять його Гречаний; друга частина була повернута синові його Данилу. Ясенове і частина Мартинівки опинилася у руках кн. Меншикова. Ів. Ів. Перекрестов, як ми знаємо вже, набував собі маєтності усякими способами. У село Лутище, наприклад, він перевів силоміць 20 дворів козаків з полкового села Подарей Охтирського полка, себто, виходить, повернув вільних козаків у підданих. Взагалі треба сказати, що земель до панських слобід належало дуже багато: до двох слобідок гр. Гендрикова у валківській сотні захоплено було землі на 15 верст; до слободи Непокритої, в котрій було 100 дворів, належало на 25 верст в окрузі, до деревні Цаповської (кн. Крапоткина) — округа на 7 верст длинини і 5 ширини. До панського дворянського землеволодіння належало ще монастирське — монастирі теж набули собі великі маєтності і земельні угоди. Монастирське землеволодіння. Так, у Харкові був заснований у 1726 р. Покровський монастир, котрий давав кошти на Харківський колегіум. Для сього приписані були до нього пустині, а окрім того він набув жертвами багато маетностей. Жертвували більш усього ради Колегіуме. Коли монастир був закритий, він мав 307б десятин землі, 600 підданих, 50 млинових кол, З винниці, скотарські двори, сади. У Валківському повіті до нього належала деревня Рубанівка — жертва удови валківського сотника Рубана, слободи Пісочки і Замоський Кут — жертва кн. Голіцина, у Харківському — хутори Клочко, Липецький, Немишлянський, ІІІаповалівський, Данилівський, Череватий, пустоші — Уставникова і Куленчовська, Гринців Ріг і деревня Гуки, котра була куплена єпископом Єпифанієм, у Зміївському повіті хутір Воп'яковський. А ось як охазяйнувався і здобував собі землі Курязький монастир біля Харкова. На місці монастиря була колись пасіка Олексія Ку-рязького серед густого ліса, котрий тоді йшов од Харкова аж до Куряжа. У нього се місце купив за 150 грошей Тенетевський, а у сього купив за 200 злотих 202, давши ще впридачу млин з землею під Данилівкою, харківський полковник Гр. Донецьз другими старшинами Харківського полка — титарем 203 Логвином Хведоровичем і іншими. Вибравши ігумена, вони дали на монастирське хазяйство бджіл, 100 овець, плуг волів ікуплені землі. Окрім того полковник, по своїй полковничій владі, одвів новому монастиреві вільний ліс вверх по р. Куряжу, а в ширину на 1 версту і подарував свій власний грунт, котрий він купив у дітей боярських. Титарь Логвин, харківский мешканець, робив вклади і в церкви міста Харкова. Робив земельні вклади в монастир увесь рід Донців: Кост. Донець дав монастиреві чотири озера коло річкі Чепеля, Хв. Донець — кілька шматків землі, укупі з братом Іваном — млин з землею по р. Удах, по духовній свого батька; ізюмський полковник Мих. Кост. Донець отдав Чепельську дачу з лісом і сінокосами. Один харківський мешканець подарував Курязькому монастирю на будівлю церкви хутір з угодами на люботинській землі. Гр. Донець у 1678 р. передав Курязькому монастирю займанщину двох мельників, котрі за часів полковника Хв. Репки поубивали бєлгородських служилих людей, і доручив Логвиьу Хведоровичу на його власний кошт збудувати там водяного млина. У 1687 р. монастир получив царську жалованну грамоту на свої землі, щоб забезпечити себе од тих харківських мешканців, котрі в монастирських урочищах позаймали собі займанщини; велено було навіть зробити чертеж усім монастирським землям. З другої царської грамоти 1686 р. видно, що монастир прохав оддати йому вновь поселені сельце Сінолицівку та Пісочин, деревні Гаврилівку і Коротич, де жили вільні переселенці з-за Дніпра. Грамота потребувала, щоб про сі села та їх населення були зложені переписні книги. З грамоти не видно, чи получив монастир сі 4 сельця, але у 1732 р. він володів в селі Пісочині слобідкою й хутором, в Сі-нолицівці — хутором, селом Полевим, де було 267 підданих, і при ньому хутором Курязьким. Одна жінка у Харкові продала монастиреві свій хутір із ставком і свою стару земельну займанщину за 500 злотих. Про Святогорський монастир ми оповідали уже раніше, тепер же тільки додамо, що с початку Святогорський монастир володів величезним числом угод — більш усього риболовлями по р. Донцю — по обох берегах Донця од гирла р. Оскола до гирла р. Жеребця і Бахмута, себто на 50 верст у довжину. Тут вище монастиря був перевоз чррез Донець на Тор, з якого ченці мали значний дохід. Але у 1664 р., коли обдувалося місто Маяки, його передали мешканцям сього міста. Монастиреуі землі та угоди позаймали цареборисовці та маячане. У кінці XVIII ст. до Святогорського монастиря належало 27000 десятин землі і 2000 душ-підданих. Охтирський Троїцький монастир мав у 1785 р. у ріжних місцях 574 десятини землі. У 1762 р. монастир мав 180 підданих, мельників при своїх млинах, землі й угоди у ріжних місцях, хуторці та млини. Дивногорський монастир у кінці XVII ст. мав чимало земель та угод — риболовель при гирлі р. Богучара і Дона, котрі здавалися у оброк острого-щанам. У початку XVIII ст. Дивногорський монастир мав вже добре хазяйство: у Острогозьку подвір'я і часовню (укупі з жіночим монастирем), у слободі Селявиній — землі й 100 хат підданих. Сіннянський сотник Григор'ев віддав усе своє майно на заснування Сіннянського монастиря і був першим його ігуменом; усієї землі монастир мав на 2 версти длини і на версту ширини і 100 підданих: син охтирського полковника Миколи Матвієва подарував монастиреві вигон. По відомостях 1787 р. всієї землі під монастирем і в слободі Братениці було 3661 десятина та в деревні Чернеччині 452 десятини, окрім того монастир володів слободою Малою Писарівкою. Сумський полковник Гарасим Кондратьев заснував Сумський Успенський монастир. Монастир мав 6 садів більш ніж на 48 десятин, у деревні Чернеччині — млин з 10 колами, чимало земель, котрі набув більш усього куплею. Наприклад, у 2 сумчан був куплений хутір з ліском, сінокосом і займанщина на новій греблі за 40 талярів 204 — се була їх батьківщина. Але були й земельні жертви. У 1686 р. монастир получив царську грамоту на свої землі. По відомостях генерального межування Сумському монастиреві належали: деревня Чернеччина з 648 десятинами землі і 75 підданими, хутір Чернеччи-на — з 213 десятинами і 82 підданими, пустош Тихонівщина з 13 десятинами, деревня Чернеччина в Краснопільському повіті. Озерянська пустинь мала у 1773 р. 5 садів, 7 десятин орної землі, 6 десятин лугу і 3 десятини ліса. Зміївський Миколаївський козацький монастир мав пожалованні і куплені землі; у 1681 р. йому була одведена заїмочна земля — орна, сінокосна і риболовлі по р. Гомольші; стверджена також і земля по купчій. Маємо опис його хазяйства 1702 р. По відомостях 1784 р. монастир мав броварню і гончарську майстерню, де вироблялися кахлі та гончарний посуд. Було також у нього 17 садів, з котрих один виноградний. Піддані варили пиво в броварні та робили кахлі. Монастир володів слобідкою Гомольшою, в котрій жило 194 душі мужського пола і було 5987 десятин лісу. Краснокутський Петропавлівський монастир був заснований переселенцем з-за Дніпра полковником Штепою, котрий збудував його на своїй власній займанщині. Коли сей монастир був скасований, у нього було 1543 десятин землі — більш усього лісу. Аркадіївська пустинь набула собі 150 десятин лісу, 236 десятин орної й сінокосної землі і мала 3 сада. Гороховатська пустинь по відомостях генерального межування мала 88 десятин лісу, 728 десятин орної землі, 1157 десятин сінокосу і сади. Частину земель монастир набув жертвами. Оттак, як ми бачимо, слободсько-українські монастирі здобули собі багацько земель і усяких угод. Здобули собі вони їх ріжними способами — більш усього, здається, благодійними жертвами од усяких добродіїв, потім куплею, пожалуванням царів та свого козацького уряду, а іноді, траплялося, й примусом. Полковники й козацька старшина не тільки помагали монастирям у їх земельних нуждах, а навіть, як ми бачили, самі засновували монастирі. Таким побитом, початок монастирської власності був такий же, як і панської старшинської. І монастирі, особливо у XVIII ст., поробилися такими ж сільськими господарями, як і поміщики-старшини. Вони теж мали підданих, котрі на них робили всяку роботу і на таких же умовинах взагалі, як і поміщикам. Вони мали такі ж промисли при землеробстві, як і старшини, — і млини, і риболовлі, і садки родючого дерева, і пасіки, і броварні; особливо вони кохалися у садках, іноді з виноградом, та рибо-ловлях. У Слободській Україні було більш 2 десятків монастирів (21) і, як ми бачили, деякі з них мали великі земельні угоди; чимало земель було навіть у невеликих монастирів — пустинь, де було зовсім мало ченців. Правда, ченці не повинні були б зовсім мати маетностей і у всякому разі мусили б самі, своїми трудами обробляти землю, а вони, як бачимо, набули маетностей далеко більш, ніж їм було потрібно, і мали посполітих підданих, котрі на них працювали. Вони збірали великі кошти, багатіли, купували нові маєтності, і у кінці XVIII ст. своїми земельними багацтвами визвали заздрість у Катерини II, котра й одібрала їх землі у казну. Так прахом й пішли усі їх заходи про землі та усякі добра, а укупі з сим знищені були й ті садки, котрі вони порозводили, і усе їх монастирське, іноді добре поставлене хазяйство.
РОЗДІЛ 9. СЛОБОЖАНСЬКИЙ ПОБУТ
Український побут козацької старшини. Обставини життя слободських полковників. Обставини життя козацтва, селянства та міщанства. Звичаї та риси характеру слобожан.Український побут козацької старшини. Ми бачили, що з початку заселення Слободської України ріжні стани тодішнього суспільства (козаки, міщане, посполіти) не були обмежені в своїх правах, і перехід з одного стану до другого був завжди можливим. Не відріжняли-ся вони значно один від другого й по своїй праці, заможності, по своїх потребах, по своїх звичаях, а значить, і по свойому побуту, бо землеробством займалися ледве не усі слобожане; промисли та торгівля теж не були обмежені. І весь їх побут взагалі був чисто український. Дворянства ще тоді не було, а козацька старшина, хоч і хотіла одмежуватися од інших станів, але сього не можна було зробити раптом і се робилося спроквола, разом з тим як утворювався особливий старшинський стан. Спочатку ж, як побачимо далі, побут старшини був теж український. Гр. Донець був колись простим козаком, а зробився полковником і після того пішов новим шляхом, показавши сей шлях і своїм нащадкам — здобувати старшинство і спадкове полковництво. Кожний полковник керував цілою країною, входив в стосунки з великоросійським урядом, отже повинен був добре знати російську мову, бо усі зносини, а навіть місцеве діловодство велися на сій мові; мусив їздити й до Москви і до Бєлгорода, мусив мати діло з великоросійським начальством і приказними людьми, поводитися з ними і у Слобожанщині, і у баталіях; траплялося старшині й видавати своїх дочок заміж за російських дворян. Усе те спонукало старшину переймати поводження й культурні потреби та звичаї російського дворянства. З часів Петра російська мова й культура почали робити великий вплив на життя і побут української старшини. Велике значіння мали теж ярмарки, де робили собі мирні здобуття великоросійські товари серед усього українського населення, а особливо серед більш заможних його станів — старшини, купецтва, багатого міщанства, духовенства (городянського). Так потроху змінявся український слобожанський побут під впливом російського, особливо у вищих верствах суспільства — серед панства по селах і у городах, починаючи від Харкова і кінчаючи повітовими. Але спочатку майже усі жили українським побутом, і ріжниця в обставинах життя залежала од заможності і була не більша, ніж тепер, скажемо, між заможними і бідними крестьянами, схожими у основі свого побуту. Так було і в Московській державі допетровської доби, коли і царь, і бояре, і нарід ріжнилися не побутом — він у них в основі своїй був схожий — а тільки розкішшю та багацтвом сього побуту. Так було і з народним, національним побутом Слобожанщини. Переселенці цілком перенесли у Слобожанщину свій національний український побут і виявили його у всіх сторінках свого національного життя, підтримували його й почали жити таким побутом в Слобожанщині, яким жили в Задніпрянщині, бо ніхто їх не примушував до іншого побуту, бо вони усі укупі осягли нову велику країну, дуже схожу з їх Правобічною Україною, бо вони відділяли себе од великоросіян також, як і великоросіяне признавали за ними право на їх українські звичаї; себто на їх національну самосвідомість. Коли «черкасскую обыкность» слобожане удержали і в соціяльному житті, і в промислах, ремеслах, і торгівлі, і в земельній власності, і в церковних справах, і літературі, і в мові, і у всьому складі свого національного розвитку, не могли вони занехаяти своїх прадідівських звичаїв у приватному побуті, котрий в його етнографічних рисах зберігся й до наших часів, не дивлячися на вплив російської культури й нових обставин жтття. Обставини життя слободських полковників. Подивимося тепер, який був побут слободської старшини. Про це можливо довідатися з дуже цікавих реєстрів рухомого й нерухомого майна слободських полковників: Хв. Донця, Ів. Шидловського, Хв. Шидловського і Ів. Ів. Перекрестова, котре було у них секвестроване 205. Перші три полковники проживали у Харкові, а четвертий — у Охтирці. Усі вони були багатими людьми. У Хв. Шидловського було багацько маетностей, усяких заводів (між іншими гутяний); окрім сього він був і купцем, бо вів широку торгівлю. Як же жив сей великий пан, як то кажуть, пан на всю губу? У Харкові у нього було подвір'я з будівлею. Усі будинки були дерев'яні і там містилося 4 світлиці з лазнею, 4 кімнатки людські (для челяді) з коморями й поварнею. Будинок, у котрому проживав сам полковник Хв. Шидловський, мав тільки одну світлицю й 2 кімнатки; се помешкання, як ми бачимо, було дуже тісне для полковницького будин-ка, але тоді й усі панські будинки не були дуже просторі. Треба, одначе, додати, що Хв. Шидловський вже не задовольнявся своїми дерев'яними хоромами у Харкові і почав будувати кам'яний будинок у 8 світлиць, але встиг тільки збудувати нижню частину його з 8 кам'яними льохами і у трьох з них склав печі. Вікна у всіх світлицях були скляні. У дворі були дві стайні з сараєм; під сараєм — дерев'яний льох; були ще коморя та льодовня з суш-нею; при будинкові був сад. У селі Рождественському у нього був двір, огорожений палями з 3–4 баштами — немов маленька кріпость. У дворі стояв будинок з 9 світлицями й кімнатками. В одній кімнаті коло вікон були залізні решотки. У п'яти світлицях були печі з зелених кахель, стіни були обложені цеглою й вибілені. У сих хоромах було сім липових столярних столів, один з них круглий, три столярних поставця, три столярних кроваті, стайня для коней, а при ній світлиця з вікнами і з білою пічкою. Були ще дерев'яні хороми у З світлиці з кімнатками і кухнею і хата для челяді з сіньми, сад яблуневий, вишневий і виноградний; кузня з ковальськими снастями, лазня, солодовня з хатою й сушнею для сушки солоду, брусяна броварня з трьома чанами й іншим дерев'яним посудом. Винниця соснова брусяна з 12 чанами та діжками. При ній рублена комора. На р. Донцеві біля двору — водяний млин з З коморами, з 8 жорнами і з 3 ступами, однією сукновальнею. Трохи віддалі від двора — винниця з усяким дерев'яним посудом, з 2 хатами. За Донцем на озері для гути збудовано було 2 коморі, щоб вироблювати та складати шкло. За тією ж річкою були старі гути з хатами та майстернями, які були здані у оренду українському гутяному майстру Ант. Гутнику. Підданих українців було 18 дворів і 11 дворів великоросійських сходців. На річці Удах біля шкуратяних заводів жили виноградарі, котрі піклувалися про виноград. Хліба було у хазяйстві немолоченого 600 кіп жита і 10000 кіп сіна: пшеницю й усю ярину поїла саранча. Молоченого хліба було — жита 10 осьмачок, пшениці — 7; посіяно озимого жита 61 четверть з осьминою. Свиней було 150, птиці — гусей 85, індиків 63, качок 60, руських курей 100. У другій маєтності Шидловського, селі Іванівському, була дерев'яна церква Предтечі, котра була огорожена, немов кріпость, стоянами з соснини з баштою. Там теж був будинок Шидловського, але згорів, на місці його збудовано було 2 світлиці. Підданих було там 144 двора, а російських сходців 6 дворів. Під селом — млин на річці Гнилиці об єдиному каменю, але за безводдям не молов. Скотини — 28 волів, 14 корів, 90 овець. Хліба в копах: жита 800, пшениці 600, ячменя 200, вівса 100, гречки 360, проса 100, гороху 45, льону 14, плоскіні і коноплі 33, сіна 100; посіяного озимого жита 76 четвертей. У третій маєтності Шидловського — Дворічному Куті була теж дерев'яна церква, будинок о 2-х світлицях з кімнатами, хата при воротах, стайня, коморя, три сараї; скотини й птиці було мало. Був хліб у копицях. Підданих було 64 двора. Були ще у Шидловського млини і пруди для риболовель. У селі Балаклейці Ізюмського полка була дерев'яна церква, двір, три хати з чистою кімнатою, стайня, льох, сарай, хліб у копицях (яровий увесь поїла саранча). Худоби було: волів 20, корів 37, овець руських і українських 336, овець і баранів калмицьких 680, кіз 20, свиней 6. Була й птиця. Підданих було 81 двір, великоросійських людей — 4 двора. У селі Новомлинському була нова церква, панський двір з 2 світлицями з кімнатами, хліб, рогата худоба, птиця. Підданих 25 дворів, великоросійських 4 двора. Водяний млин зі ступами. У селі Колодяжному церква і усі хати вигоріли. Поставлено нових 141 хату. Окрім сього у Хв. Шидловського було ще 5 маетностей у Курщині, де вже проживали, здається, не піддані, а кріпаки. Окрім свого великого сільського господарства, Шидловський вів ще дуже велику торгівлю. Се був, значить, як кажуть, пан на всю губу. Таке, як бачимо, було його господарство. Господарство та побут українців середнього та й простого стану одріжнялися тільки куди меншим своїм розміром. Щодо внутрішнього убрання хат слободських полковників, то воно було доволі багате. Стіни світлиць вкриті були тріпом усяких кольорів, шкурами, килимами. Килимів було багацько — українських, польських, турецьких, перських. Мабуть, кращими, дорогими покривалася мебель, дешевими — підлога. Столи покривалися зеленим сукном, а також скатертями — швабськими, українськими з заполочі, іноді червоними турецькими шовковими; лавки оббивалися зеленим сукном або вкривалися квітчастими налавошниками і срібними або золотими шнурками. Коштовної красивої меблі було дуже мало, були тільки обиті кожею й позолочені стульці з точеними золоченими ніжками з усім, що до них належало — шовковим убором з червоною шовковою бахромою, шовковими завісами, положками, шовковими укривалами, подушками, перинами з кружевом, матрацами. У світлиці було багацько образів в багатих шатах, як тепер по деревнях у селян, були образи написані на кипарисі і жесті. У Хв. Шидловського знайшлося 47 образів, ковчег з мощами, і у Ів. Шидловського портрет Петра з Полтавською баталією, портрет Меншикова і родословець Шереметьєвих. Картини Перекрестова були намальовані здебільшого на холсті, деякі на шовку. Пани полковники любили послухати й музики: у Перекрестових і Шидловських були органи, великі й малі, позолочені, з часами на верху. У Перекрестових були годинники з боєм, стінні мідяні, німецькі, також німецькі верцадла (зеркала); і у Хв. Шидловського було їх троє у рямах. У Хв. Донця були дзеркала в серебряних, позолочених сканних рямах з червоним та блакитним камінням. У Хв. Шидловського виявилася й невеличка бібліотечка. Там було 14 церковних книжок: більша частина «київського друку і єдна рукописна — Мінея 208-і 10 гражданських книжок: єдна на латинській мові (переклад з німецького) і 9 на польській; у харківському будинкові Хв. Шидловського було тільки єдно Євангеліє; на окладі його на одному боці були євангелісти, на другому — реп'ї 209 з жемчугом, посередині — образ Пречистої; застіжки — срібляні, оправа — з червоного оксамиту. Було багато рушників — турецьких, вишитих золотом, сріблом і шовком, і українських з заполоччю. Було багато усякого посуда, частина його призначалася, щоб украшати покої, — скриньки шльонської роботи, срібляний посуд: пляшки, кубки, ложки, чарки, чашки, четвертини, криштальові, шкляні, мідяні та олов'яні речі — шандали, глечики, лампади; на срібляному посуді були бронзові чоловічки. У всіх полковників було дуже багато зброї і кінського убранства; у полковника Л. Шидловського була шабля — «черкасская», цебто українська, з ножнами шагреневої шкури, в срібляній позолоченій оправі з бирюзою й іншим самоцвітним камінням, срібляна полковнича булава, або пернач — жезл з головкою, котра була схожа з пір'ям глухих або прорізних стріл, звідсіль і назвисько «пернач»; самий жезл по середині був обложений білою шагреневою шкурою, а на кінці — сріблом, місцями позолоченим; обушок/ був мідяний, обкладений сріблом з черню, в нього вставлено було самоцвітне каміння. У Хв. Донця був бунчук: древко з головкою немов яблуком, з котрого виходив кінський хвіст; сей хвіст був прив'язаний до яблука з китицею й шовковою бахромою; китичка була з червоного китайського шовка; древко бунчука було мідяне, прорізне, позолочене. Були у слободських полковників карети, коляски і українські повозки. Траплялося ночу-. вати в полі — і для сього були шатри, або намети. Коней у Харкові Шидловський держав 200. Було багацько й товарів про запас, по пословиці — «запас біди не чинить». А грошей було небагато тому, що вони були положені у торгівлю та промисли — на завод шкурятиний та на горілку. Українською взагалі була й Одежа козачої старшини. Гр. Хв. Квітка, котрий добре знав і бачив сю одежу у батьківському будинку, оповідає про неї так: се були широкі жовті штани, жупан, пояс; зверху ще надіва-. лася черкеска з одкидними рукавами, висока смушева шапка з суконним кольоровим верхом; за поясом на ланцюжку — ніж, у поході шабля. Черкеска була синього кольору і підбивалася галуном, шнурком або міхом. У великий парад полковники одягали зверху ще суконну керею (мантію) з пряжкою з самоцвітного каміння. Така ж одежа була і у трьох слободських полковників. Черкески у них були ріжних кольорів: червоні, зелені, обшиті золотом і підбиті хутром. Жіноча одежа старшинського стану була теж українська, і вони її носили до пізніх часів. Се був кунтуш зі штофу, парчі й інших дебелих матерій. З-під нього було видко на грудях кірсетку й спідницю з запаскою. Дома ходили у кірсетці без рукавів, у спідниці з запаскою і у вишитій українській сорочці. Були й плахти з шовку та гарусу, котрі носилися на спідницях. Уся отся одежа переходила од матері до дочок, онучок та правнучок без усякої одміни фасону. Жіноцтво носило багате намисто, вінці, ожерелля. Взагалі усе оце коштувало дуже дорого, і у сьому була велика ріжниця між багатими людьми тих і наших часів. Тоді панував ще патріархальний уклад життя; кожне господарство виробляло усе потрібне для себе, а увесь лишок йшов на майно, багате убранство та запаси. Тодішнім полковникам здавалося, що се майно не зменшиться у своїй ціні, бо воно не залежить од перемін моди, що тією одежою, яка була у скринях, будуть користуватися не тільки їх дочки, але й унучки. Але вийшло інакше: «Вони не прозрівали, — каже О. Я. Єфименко, — що наближаються інші часи, коли унуки виймуть самоцвітне каміння з їх зброї, щоб украсити їм застіжку своїх французьких черевичок, переллють свій срібляний посуд, занедбають свої парчові кунтуші або оддадуть їх, як жертву, у церкву на ризи або якусь іншу церковну прикрасу». Наближався новий економічний побут, де мода получила величезне значіння. І ось тепер нам треба великих заходів, часу й щастя, щоб розшукати якусь злиденну частину того, що колись у безмірному числі прилюдно виставлено було у панських будинках або сховано було в скринях. Якби зібрати тільки ті речи, які реквізовані були у трьох харківських полковників, то з них вийшов би український побутовий музей, котрий міг би зрівнятися з музеями — Київським, Чернігівським (В. В. Тарновського) та Катеринославським (А. Н. Поля). А усі речи сих полковників пішли прахом, хоч і не було у сьому їхньої вини. А скільки прахом пішло таких же речей у других, у котрих не реквізували маетностей на царя! Тут вже не було вини російського правительства, а винуваті були ті землевласники, котрі не зберегли нічого з сього до наших часів, хоч би на спомин про те, як жили їх діди та прадіди, котрі здобули для сих унуків маєтності і отеє усе майно. Його розтрінькали та позаміняли модним, не зробивши навіть того, що робили по селах селянки, ховаючи у своїх скринях плахти та запаски, котрі виходили з моди. Знайшлися ж гроші, навіть дуже великі, коли у самому кінці XVIII ст. після скасування автономії і у початку XIX ст. почали будувати нові будинки у ріжних нових чужоземних стилях та обставляти їх новою дуже коштовною обстановою. І до сього треба додати, що старі речі, які були у старшини, взагалі були куди красивіші, ніж ті фабрикати, котрі прийшли їм на зміну, бо то були старі вироби мистецтва або місцьового українського, або й чужоземного — західньоєвропейського і східньополудньового. Українські вироби та ремесло уже розвинулися на національному грунті й знаходили собі, як ми знаємо, покупщиків навіть за межами Слободської України. Ми маємо чимало пам'ятників українського мистецтва за часи Слобожанщини: церковної архітектури, гражданської, а також і малярства. Серед майна харківських полковників було багато образів українського письма. А скільки було їх по церквах Слободської України! Вже у наші часи Археологічного з «їзда у Харкові у 1902 р. незабутній професор Є. К. Редін зібрав їх стільки, що з них утворено було у Харкові два музея — церковний відділ у Музею університетському і пархіяльний Церковно-археологічний музей. І яка сила там зібрана пам'ятників церковної старовини та мистецтва! А серед них немало таких, про котрі можна написати наукові праці, а взагалі на підставі їх можна і неодмінно треба написати хоч коротку історію мистецтва старої Слобожанщини [Таку розвідку вже взяв на себе добродій Таранушснко' і вона вийде незабаром як одна з книжок «Культурно-історичної бібліотеки», котра друкуватиметься під моєю редакцією і першим випуском котрої являється ртея моя «Історія Слободської України». Слободсько-українська старовина і пам'ятники мистецтва збереглися ще у деяких папських помістях — граф Клейнмихель навіть видрукував під редакцією добродія Лукомського книжку про дворянські оселі Харківської губернії, де найбільш цінні дуже добре зроблені малюнки; є і пояснення до них редактора. Треба, одначе, додати до сього, що тільки невеличка частина пам'ятників будівництва і інших має відносини до старих часів Слобожанщини, а найбільша з них торкається вже до нових обставин життя, яке утворилося після скасування автономії, коли слободсько-українська старшина вже перевернулася у російських дворян і почала будувати собі будинки на французький манір і обставляти їх такими ж меблями і іншими речами.]. Серед тих речей, які були у харківських полковників, було немало чужоземних: були польські ножі та ножики, шклянки, сідла, карети; німецькі сідла; шльонські, цебто сілезькі, полотна, коляски, посуд; берлінські кортикі; швабські полотна, скатерті, салфетки; шведські шклянки; англійське сукно; шотландські рушниці; голландські скатерті, рукомойники, пістолі; грецькі шаблі; турецькі і перські коври, полотенця, шаблі, рушниці, ножі, сідла, сап'ян, шатри; китайські шовки, завіси, ножі. Але отсі усі чужоземні вироби розподілялися більш менш однаково — єдні не переважували других і не нищили місцьової української культури, котра панувала над ними. Так було у XVII і у початку XVIII ст. Здавалося, що українська національна культура могла би уміцнитися, якби її підтримала українська інтелігенція, яка б не одірвалася од свого народу. Але вийшло навпаки. Своє, рідне було зовсім занехаяно, забуто, — українські старшини перевернулися у російських дворян. І В. Н. Каразіну прийшлося тільки згадувати про ті часи, коли дахи будинків поміщиків, у котрих було од 500 до 1000 підданих, були криті очеретом, коли в горницях стояли лавки, вкриті килимами та коцями, коли за столом услугували дівчата у біліх сорочках. У його ж часи архітектор О. О. Паліцин 2 збудував багацько церков і будинків по городах та селах Харківщини на новий манір. Він заохочував тодішніх багатих поміщиків (Шидловських, Надаржинських) будувати нові будинки у своїх помістях, украшати їх меблями, складати бібліотеки, заводити, як каже В. Н. Каразін, початки європейського побуту на Україні. І ось там, де сорок років тому назад, стояли старенькі хатки, криті соломою, з'явилися великі будинки з паризьким та лондонським убранством. Проти вплива європейської культури нічого не можна казати, але потрібно було б не нищити власної, української культури, треба було розвивати свою культуру на національному грунті, користуючися чужим. Обставини життя козацтва, селянства та міщанства. Щодо побуту середнього та нижчого станів слобожан, то він був чисто український і взагалі схожий з старшинським. Відріжнявся він тільки од нього своїм убожеством. Українська козача або селянська, або міщанська хата одріжнялася од панського будинка тільки своїм розміром; матеріял же будівлі був однаковий- дерево, гонт, очерет, солома; і у заможних козаків можна було побачити навіть кахельні груби, які звичайно були у панських будинках і які ми бачили у Шидловського. У хатах козаків, міщан та посполітих були ті ж образи, лавки, килими, коці, рушники, скрині з одежою і українським убранством — тільки усе отеє було куди бідніше та дешевше. Навіть у страві і напитках теж було багато схожого. Українські народні звичаї — весілля, танки, гри — збереглися у козацтва та селянства куди краще і довше, ніж у старшин. Який же був побут слобожан взагалі і особливо у козацтва та селянства? Звістки про се дав нам автор Топографічного опису Харківського намісництва 1785 р.221 Слобожане, каже він, любили у всьому чистоту і перш усього у хатах. Хати були або рублені, з дерева, або мазанки з хворосту, обмазані всередині і з усіх боків глиною. У них були просторі сіни і призьба 222, долівка теж була глиняна. Дах робили з великим спуском і він спускався над призьбою. Груби клалися з цегли та кахель; у заможніших кахлі були зелені, а у інших — побілені крейдою. Білили хату по суботах та перед великими празниками, улітку навіть з надвору. У рідкої хати було менш трьох вікон шкляних, здебільшого круглого шкла. Пічки топилися потрошку увесь день, й комина не зачиняли, і тому чада по хатах не бувало. Комин робили з пруття, обмазаного глиною. Топили пічки соломою, очеретом, кизяком, рідко коли дровами. Хата швидко нагрівалася, але так же швидко остигала, і треба було її знову топити. У хаті біля стін стояли скамейки, а вздовж тієї стінки, де була піч, робився піл, який заміняв кровать; у запічок ссипали для сушки зерно. У покутя біля образів стояв звичайно довгий та вузький чисто вимитий стіл, покритий у заможних килимом, а у бідних чистим рядном, і на ньому лежав хліб та сіль; у багатих замість столів, укопаних у землю, на низьких ножках стояла скриня або стіл, окований залізом, з ящиками, замкнутими на замок; скриня покривалася килимом або коцом, а зверху скатертю. Дах був очеретяний: з очерета, коли бракувало дерева, робили й стелю на тонких перекладинах, скріпляючи їх сволоком, котрий переходив через усю хату. Робили дах також з соломи і ґонту. Двір обносили плетневою огорожою. Академік Зуєв теж оповідає нам, що і у Харкові хати були невеличкі, дерев'яні або мазанки і по українському звичаю поділялися на дві частини — одна половина хати була для хазяїна з семейством, а друга, з галерейкою — для гостей, бо значна частина населення шинкувала. Заможні військові обивателі проживали у містах та великих слободах. На празники одягали жупани з тонкого німецького сукна, обложені золотом або срібляним позументом; жіночі кунтуші були тільки длиніші, ніж парубоцькі. Жінки носили ще шовкові кірсетки без рукавів і спідниці, обкладені позументом. Чоботки. черевички були шкуратяні або сап'янові — червоні або жовті з залізними підковками замість закаблуків. На шиї жіноцтво носило намисто або коралі, перли, і котра була багатша, та носила й більше низок намиста; туди нанизували також по одному або по кілька медальйонів або, як називали їх, талярів, а заможні нанизували між коралі червонці, згорнувши їх у трубочку, і коли треба було грошей, їх здіймали. На головах жінки носили шапочки-кораблики з чорною бархатною облямівкою; верхня частина її була парчова або з товстого важкого штофу; під шапочку підкладалося і усе волосся. Але вже багато зачало носити замість сих корабликів платочки, а замісць сап'яних черевик — башмаки. Дівчата надівали на голову стрічку, заплетали косу на маковці немов вінчик; косу украшали квітками. А котра надівала платок, та випускала з нього косу і заплетала в неї стрічку. Носили й плахти з запаскою, підв'язуючи їх поясом. Селяне і селянки зберегли в своїй одежі більш української старовини, ніж городяне. їжа була краща, ніж у великоросіян. Рідко у кого не було паляниць та книшів 225; житний хліб майже у всіх був просіяний на ситі, а не на решеті; варили страву двічі на день- рано і ввечері; варили борщ з буряків та капусти, з пшонною затіркою, з сирівцем, з салом; по празникам у багатих бувала й баранина, свійська птиця, а іноді й дичина. На вечерю подавали звичайно гречані або пшеничні вареники з сиром, гречані галушки з салом, пшонну густу кашу з салом або маслом та окропом; літом готовили холодець; усякий мав свій город та баштан. Селянське господарство мало свої українські особистості, як рівняти його з великоросійським. Українське село не похоже було на великоросійське. На се звернули увагу ті, котрі проїздили тоді по Слобожанщині, як, наприклад, академік Зуєв, котрий, приїхавши в українську слободу Липці з Бєлгорода, зараз побачив, що тут жив нарід, зовсім одмінний од великоросійського і мовою, і одежою, і звичаями. Автор Топографічного опису Харківського намісництва 1788 р. (здається, великоросіянин Заго-ровський) 226 дає нам таке цікаве порівняння українського і великоросійського господарського побуту. Великоросійське село, каже він, з першого погляду немов багатше українського, воно звичайно при річці, має доволі ліса й поля, усі поля засіяні, на току доволі хліба, хати і усі інші будівлі дерев'яні. Одначе худоби мало тай та малоросла. Ліси знищені, бо на лапті обдирають кору з дерева, хата закопчується од дима і швидко пріє та згниває. Страчується багато ліса й через те, що забори й таке інше роблять не з хворосту, як в Україні, а з доброго дерева. Садів та огородів нема. Одначе значна частина великоросійського населення Слобожанщини, живучи у сусідстві з українцями, зберігаючи своє власне хліборобство, перейняла од них багато чого у свойому господарстві. Українське село на перший погляд немов бідніше од великоросійського: звичайно можливо побачити декілька давно неораних облогів; на току небагато хліба, повітки та коморі, усяка огорожа і ворота, не дерев'яні, а хворостяні. Але з другого боку, на лугах та по облогах сила трави, багацько рогатої худоби, яка має велику ціну у господарстві; усі будівлі з хворосту, але захищають скотину і од звірів, і од непогоди. Білі, чисті і світлі хати, веселі садки, огороди з усякою огородиною виділяють українське село од усякого іншого; на мешканцях його ми бачимо європейську ввічливість, а на азіатську дикість — тут не побачимо рабських звичаїв; нижчий стан населення бажає піднятися до середнього, середній — до вищого. Військовий обиватель своїм побутом наближається, оскільки може, до городянина, бо він не в зневазі, він не в убожстві; городянин, парахвіяльний піп, канцеляриста, міщанин не одхиляються од селянина, а з другого боку, наближають й до дворян — і просвітою, вихованням, повожінням, їжою, одежою, помешканням; усі три стани не рівняються, але подібні един до другого. Українське дворянство мало велику охоту до промислів та торгівлі й широко займалося їми. Але до торгівлі мали хить усі українці, хоч ся торгівля була середня, домова, для свого пропитания, а не для здобування багатства; тому вона широко розповсюджена була по усій країні. Треба також помітити ще й те, що було злим, не корисним у тодішньому побуті Слобожанщини. Річки міліли, замулювалися мулом через те, що нищилися ліси та було багацько гаток для млинів. Населення мусило напувати худобу загнившою водою й навіть само пити її. Риба у ріках та озерах залишилася тільки дрібна. Лісу залишилося ще доволі, і частина його була заповідною. Ліс у Слобожанщині чергувався з полем. Обробляли ліс з початку заселення ґонтарі; українці ж навчали навіть великоросійське населення Бєлгородського краю будувати млини та вітряки. Лазень, на котрі йшло багацько дров у великоросіян, на Слобожанщині не було, окрім тільки тих, що були в городах та у дворян. Для освітлення слобожане мали не лучину, на яку тратилася сила гарного дерева у Великоросі, а каганці, де горіло сало чи конопляне масло, а також свічки з кизяка та чорнобильнику, котрі не давали диму; на опал уживали окрім дров очерет та солому. З липи не драли кори на лапті, для чого, по заяві великоросійських селян, неначебто потрібно було на рік для одного чоловіка до 400 липових стволів (се, мабуть, занадто!), а робили з лип липові хати, котрі стояли більш ніж по 100 років; уживали старі дуплисті липи для бджіл. Любили українці розводити садки та обсажувати двори й городи вербами та тополями. Не взираючи на те що винокуріння потребувало багато дров, і поміщики, і військові обивателі зберегли свої власні ліси й на будучину, але обчеські в'їжджі ліси підданих страшенно знищилися через винниці. В лісах і між ланів було багато вуликів. Бджільництво велося на німецький манір. Вулики робилися легкі, однодонні, внизу широкі, вгорі вузенькі, з очком. На зиму бджіл ставили в дерев'яні льохи. Щодо землеробства, то слобожане сіяли більше ярового, ніж озимого хліба, бо траплялися безсніжні зими, коли озим випрівала. Землі тут здебільшого були сухі, тверді і в'язкі, заросші товстим і цупким корінням. І тому пахали їх плугом, запрягаючи од 2-х до 4-х пар волів. Плуги мали теж і великоросійські поміщики і однодворці, котрі жили поміж українцями або поблизу од них. Уживали тут і сохи, а також рала для м'яких піскуватих земель; або для другої оранки під озим, а то й по нужді. У безлісних степах піднімали цілину або довго не орані перелоги, і на таких високих нових землях сіяли просо або ганус, а на інших — яру пшеницю, на третій рік — овес, потім жито, а потім залишали поле под перелогом на кілька років. Таким побитом, дикий степ, вкритий колись тирсою та дерезою, покривався солодкою травою; після жита родився добрий пирей горошок та дятлина — се був добрий сінокос. І так щороку підіймалася цілина або засівалися облоги, і тому у всіх полях на Україні були облоги, де не було посіву. Хліб або складали в копицях на полі, або одвозили в деревню. Великоросійських овінов (сушня) слобожане не знали, а молотили снопи на токах, а заможні складали його в клуні. Середній урожай був озимого жита сам 7 227, озимої пшениці — сам 5, ярини — вівса 9, ячменя 7, пшениці 4, проса 10, гречки 7, ганусу 10, маку 20. За помол мельникам платили 1/10 зерна. Зерно зберігали в сухих ямах з соломою. На продаж хліб ішов для своєї країни і невеличка частина ярового за її межі. Значна частина населення займалася винокуренням — у кінці XVIII ст. було 976 винниць, а також ремеслами, яких було немало й по селах. Були й такі, що, не маючи своєї землі, ходили на заробітки у степи. Чимало було й таких, що займалися садівництвом та огородиною: збірали у лісах дикі груші та яблокі або розводили сади та огороди та баштани яко промисел. Зараз за хліборобством треба поставити скотарство, яке у слобожан було широко розвинуто й поставлено яко промисел — будували сараї й загони для худоби, заготовляли для неї сіно і інший корм, ходили за скотиною, лічили її, годували і поїли. І од сього промисла мали велику користь. Велику шкоду робили у житті населення суворі зими, з завірюхами, од чого гинуло багато худоби, безсніжні зими, одлиги зимою, котрі шкодили садам та посівам, гарячі вітри — суховії, од яких усе засихало і в'яло у степу. У оселях біля болот бували лихоманки. На рогату худобу нападала пошість, вилічувати котру не уміли. Медведі нищили пасіки та худобу, а ще більше зла робили вовки; вадили лисиці і зайці. Мошкара набивалася у рот скотині, а сарана поїдала увесь хліб і рослину. Оттакий був господарський побут слобожан-укра-їнців. Звичаї та риси характеру слобожан. Звернемо тепер увагу на звичаї, обряди і натуру слобожан. Празників у слобожан було багато, і деякі з них святкувалися кілька днів, наприклад Трійця. Було чимало й місцьових празників, наприклад, Паликопи (Пантелеймона). І чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикою — скрипками та цимбалами. Заходили й до шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали або український, або польський танок. На храм являлася сила народу з сусідніх сіл. Слобожане дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без котрої не можна було відбути весілля, були й інші струменти, наприклад: бас, флейта, цимбали (гуслі), кобза або бандура і ліра; на двох послідніх вигравали кобзарі та лірники. Гр. Сав. Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі і гуслях. Пастухи грали на сопілках. Танцювали метелицю, горлицю й козачка. Горілку любили і уживали її з малих літ, але більш для бесіди ніж для п'янства: п'ятеро чоловік могли в компанії просидіти і випити якусь півосьмушку горілки; пили потроху, а більш балакали поміж себе, а коли і випивали більш як треба, то рідко лаялися і билися. Гостей збірали по праздниках та на крестини, обідали, а під вечір розіходилися. Але весілля справляли гучно і витра-чували на них багацько грошей. У селян було більше усяких обрядів, ніж у городян. Цікаві звістки про весілля у слобожан і гетьманців дає Кали-новський 228. Починалося діло з того, що посилалися свахи до батьків молодої; вони брали з собою, яко посланці, хліб та посохи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, котрі у багатих були вишиті шовком або золотом. Старости поверталися до родини молодого, перев'язавши себе рушниками. З того дня молодий міг навіщати засватану дівчину. У суботу перед вінчанням (воно звичайно бувало у неділю вранці) молода робила бенкет і вечерю подружкам з піснями й танками. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу. Батько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх шерстю, і держали у руках хліб, котрим благославляли молодого, одпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати молодої виходили їм назустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом. На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його доганяли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Викуп брав теж малолітній брат молодої за свою сестру. Сідали за стіл, молода у сірому або білому кунтуші, обута в червоні черевики з підковками, в плахті, запасці, в вишитій сорочці з стрічками у волоссі, в намисті; молодий — у жупані та черкесці, у суконних штанях, у високій червоній шапці. Роздавалися подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіда під музику. Грала звичайно троїста музика — скрипка, бас і флейта. На столі стояв коровай, перед образами — шабля з запаленими свічками. Подавали багато усякої страви: локшину з свининою і куркою, борщ, жарене, капусту. Дружко роздавав коровай. Після обіда знов танцювали, а потім вечеряли. Потім їхали у двір молодого, де запалювали куль соломи, і через сей костер усі переїздили. Молода роззувала молодого, а він злегенька бив її холявою по спині. Якщо молода соблюла своє дівоцтво, усі радувалися, і з радощів били вікна і усе, що попадалося під руку (так каже Калиновський, але, здається, розбивали усе не з радощів, а тоді, коли молода не соблюла своєї дівочої честі). У понеділок ходили з перезвою по усіх дружках і боярах й танцювали, давали молодим подарунки на нове хазяйство. Приносили курку до тещі. Так празникували та бенкетували цілий тиждень. Весілля обходилося батькам молодої у 17 карб., а молодого- 16 карб., усього у 33 карб. У тому числі на горілку виходило 12 карб. Багато дечого з цих весільних звичаїв оддає дуже великою старовиною — часами домонгольської руської і дохристиянської доби, нагадує нам весільні звичаї у предків українців — сіверян, полян. Про се нагадують і такі старі назвиська, як князь та бояре, і те, що молодий їхав верхи, і те, що родич і брат молодої брали за неї викуп; нагадує про се шабля і звичай проїздити через очищаючий усе зле вогонь; особливо ж цікавий і старий звичай роззування молодого мужа, що робила у X ст. Рогніда, роззуваючи на весіллі Володимира. Батьки сиділи на вивернутому кожусі тому, що усе мохнате було символом багатства; символичне значіння на весіллі мала й курка. Свідоцтво Калиновського про весільні звичаї слобожан підтримується й Гр. Хв. Квіткою — його «Сватанням на Гончарівці», де описано весілля у самому Харкові на Гон-чарівці. Там немає вже деяких звичаїв, бо городяне, очевисто, забули вже дещо. Слобожане зберегли й іншінавіть ще дохристиянські звичаї, наприклад, колядування, Купалу; зберегли й християнське ходження зі звіздою на Різдво, щедрий вечір і інші (ходили, наприклад, на масницю з колодкою, щоб брати немов викуп з нежонатих). Були вечорниці, веснянки. Залишилася й віра у волшебство, заговори. Одна харківська шинкарка дістала від другої обивательки Гапки, щоб ліпше торгувати, засушену жабу. Духовне правління наложило на Гапку покуту: вона повинна була ходити тиждень у церкву з набитою на ноги колодкою. Бєлгородський єпископ Іоасаф Горленко вів сувору боротьбу проти українських народних звичаїв і навіть проти вечорниць, хоч вони нікому ні в чім не вадили. У свойому пастирському посланію до духовенства він писав: «Дізналися ми, що народ по городках та селах, зберігаючи наслідки поганства, робить «ртэли» (себто колиски), на котрих гойдаються на Великдень та на Петра; на Трой-цю празникують якусь березу, а на різдво Івана Предтечи — купалу і вечорниці, де співають погані пісні. Се усе твориться у народі по його нерозумінню, а духовенство сього не забороняє і через се воно тепер повинно нищити у своїх парахвіях усі отсі поганські празники». Яку ж натуру і риси характера мали слобожане? Про се залишили нам свідоцтва автори Топографічного опису Харківського намісництва 1785 й 1788 р.229, Статистичного обзору Слободсько-Української губернії (ЗО років XIX ст.) 23°, Гр. Хв. Квітка (1841 р.), Мочульський (1850 р.) 23і, Філа-рет (1852 р.) 232. Перший автор оповідає про прихильність слобожан до церкви: в відносинах до начальства вони були слухняні, коли з ними поводилися ласкаво; а як строго, то хоч і покорялися, але з обуренням. Розбишацтва бували, але рідко з душегубством. ї справді, здається, що у натурі слобожанина була якась м'ягкість мирного селянина. Навіть народних бунтів в Слободській Україні, окрім тільки повстання Сірка, не було 233. Крадіжі та злодійства бували, але участь у них більш усього мали не тубільці, а захожі великоросіяне. Слобожане користувалися правом вільного винокурения і, значить, випивали дуже багато горілки, але автор «Топографічного опису» 1788 р. (сам великоросіянин) оповідає, що пили не для того, щоб напитися п'яними, а для компанії і бесіди. Взагалі треба признати, що слобожане випивали дуже багато горілки, бо вона була майже у кожного, була дешева, але такого п'янства, щоб тільки напитися, було мало, хоч п'яниці й тоді траплялися, як про сс свідчать п'яницькі пісні. Автор «Статистичного обзору» каже, що слобожане — се ті ж українці, мало-росіяне, тільки у своїй мові вони більше гетьманців наближаються до великоросіян, але по характеру од них дуже далекі. Великоросіянип більш трудолюбивий, услужливий, а слобожанин більш поштивий і сердешно привітливий. Змовчить, але не буде гнутися навіть перед тим, од кого залежить. Українець щедріший од великоросіянина, більше бажає освіти (особливо се треба сказати про духовенство). Українець більш здатний до мистецтва, а великоросіянин — до ремесла. Україна дає багато музиків, півчих, малярів, різників і таке інше, але сама приймає захожих ремесників з Великоросі!' (каменщиків, плотників). Українець утікає од тяжкої праці, хоч і дотепний до роботи. Великоросіянс славні тим, що чого не знають, переймають з чужих країв. Але як глянути на ті переміни, які означилися у слобожан у громадському та хатньому побуту, у вихованню, у поводженню між себе, у обчеських і приватних будинках, школах і освіті, у торгівлі і розкоші, як зрівняти отеє усе з тим, що було ЗО-40 років тому назад, тоді прийдеться згодитися з тим, що й українець ледве чи не більше перейняв за сі часи, ніж його учителі великоросіяне. Гр. Хв. Квітка каже, що слобожанин любить чистоту, що він привітливий, поштивий у обходженню, почитає за гріх обманити кого-небудь, чесно виконує обіцянки й умови. Скорше його одурять, ніж він кого одурить. Слобожанин, як тільки є спромога, перше навчити сина ремеслу, навчає його грамоті, а потім уже вибі-рає йому заняття по його охоті. Українець любить музику і до неї здатний і на голос, без нот виучується грати на скрипці. Три таких музиканта складають зі себе троїсту музику, яка грає на весіллях. Дуже гарно співають по церковних хорах. Українці завжди славилися гарними голосами, із них набірали півчих до царського двора. Є і самоучки малярі, котрі малюють образи для церков, різчики іконостасів. Не знаючи «іоніческого і коринфского стилей», вони ніколи не змішували «оників» з «оринами». Преосвященний Філарет, сам великоросіянин, дуже прихильно відносився до українського населення Харківської єпархії, де був архієреєм. Він каже, що слобожане люблять чистоту і живуть чистіше, ніж великоросіяне. Багата природа була ласкава до українця, і се зробило його безпешним, лінивим і через се він не ходив на заробітки, як великоросіянин; зимою він лежить у запічку та курить люльку. До майстерства він дуже здатний і охоче переймає усе нове. Він тихомирний і розсудливий, не схильний до крадіжі й розбишацтва: з 338 злодійств, які були у Слободсько-Українській губернії у 1845 р., більша частина була зроблена захожими людьми, а не тубільцями. Лайки, особливо на старих, не люблять. Хазяйства знищуються через постійні сімейні розділи; жонатий син звичайно одділяється од батьків, і се робиться головним чином для того, щоб не було сварки та лайки між старою хазяйкою — свекрухою — та її невістками. Після того як завелося в Україні кріпацтво, пішло багато біглих у Новоросію, на Дін, але мандрівники бували часто і раніше. Мочульський каже, що українці дуже люблять судитися у судах, але преосвященний Філарет з тим не згоджується.
РОЗДІЛ 10. ДУХОВЕНСТВО, ЦЕРКВИ ТА МОНАСТИРІ
Релігійний настрій. Церковна ієрархія. Церковна парахвія. Церковні брацтва. Шпиталі. З життя духовенства.Релігійний настрій. Церква та духовенство мали велике значіння в Слободській Україні, особливо у її моральній культурі. Православна віра в життю українського народа в старі часи була великою, могутньою силою перше через те, що український нарід був взагалі тоді релігійним, а вдруге — і через те, що йому прийшлося захищати й боронити свою віру проти утисків католицтва та унії. Боротьба за віру злилася тоді з боротьбою за волю, за українську національність і велася не тільки мечем, а й словом — і се витворило на Україні цілу так звану полемічну літературу, себто багато книжок проти католицтва та унії в оборону православної української церкви, утворила так звані церковні брацтва, де кучився й нарід, і його інтелігенція, і духовенство; потворилися брацькі школи, велике число друкарень, шпиталів. У церковних ділах велику участь приймав нарід, міцно зв'язаний з своїм духовенством, котре сам і вибірав. Українська церква мала свою власну єрархію, на чолі котрої стояв Київський митрополит, незалежний від Московського патріарха. Українська церква мала великі й значні особливості в порівнянню з великоросійською православною церквою. І от коли православне населення почало переселятися з Задніпрянщини і заселяти Слободську Україну, воно укупі з іншими своїми «черкасскими обыкностями» принесло й свої українські особливості у церковний устрій — усе те, про що ми тільки що згадували, — живу участь парахвіян у церковних справах і у виборах духовенства, утворення брацтв, братерських шкіл, шпиталів и т. п. Треба до всього додати, що переселенці приводили з собою часто священників і церковний причт, привозили образи, антиминси 235, церковну утварь й богослужебні книги українського друку і навіть церковні дзвони. Значить, укупі з переселенцями, котрі, як нам відомо, переселялися цілими сілами, переселялася й їх парахвія. В «Історії Харківської єпархії» преосвященного Філарета 236 є багато цікавих звісток про усі ті церковні речі, котрі привезли з собою переселенці з Задніпрянщини, починаючи з попів і кінчаючи богослужебними книгами, надрукованими у друкарнях Київа, Львова, Вільни 237, Чернігова. Майже у кожній церкві Харківської єпархії залишилися од старих часів такі богослужебні книги, і їх описує преосвященний Філарет в своїй історії. Деякі з них були принесені ще переселенцями у старі часи у XVII ст., другі куплені у XVIII ст. Вельми штимий і нині народом образ Озерянської Божої Матері теж, мабуть, був вивезений з Задніпрянщини і у всякому разі був намальований українським маляром XVII ст. З ним схожі інші образи Божої Матері — у Троїцькій церкві у Сумах, Миколаївській церкві у Замості біля Змієва, у Воскресенській церкві Лебедина — се все пам'ятники українського церковного малярства. В бібліотеці Харківського монастиря були Острозька біблія 1581 р., требник Петра Могили 238 1 64 6 р., апостол Львівської друкарні 1666 р. тріоди 239 XVII ст. львівських і київських друкарень, твори Лазаря Барановича. У Харківському Успенському соборі до наших часів зберігся старинний образ Єлецької Божої Матері XVII ст. українського маляра й євангеліє Львівського друку 1636 р. з трьома написами — перший борзенського мешканця (Чернигівщина), котрий його пожертвував до церкви с. Пліски у 1648 р., другий якогось Михайла, котрий, коли спалено було церкву у с. Плісках при Виговському, передав те євангеліє у Успенську церкву, третій теж оповідає про передачу туди сього євангелія у 1659 р. при харківськім отамані Тимохвієві. Ми знаємо, що харківським отаманом у 1659 р. був Тимохвій Лавринов, значить, при ньому й було пожертвовано се євангеліє у харківський Успенський собор. В соборній церкві міста Валок є два образи, котрі були принесені першими переселенцями з-за Дніпра. У Золочів піп-переселенець привіз з собою з-за Дніпра дзвін, іконостас і богослужебні книжки. У книгозбірні Курязького монастиря збереглося багато богослужебних книг українських друкарень, декотрі з них з написами, наприклад, требник Петра Могили 1646 р. за таким написом: «Монастирю Харьковському Преображенському надав сію книгу Павло Леонтьевич Крамарь». Церкви будувалися на жертви парахвіян, а іноді й заможних старшин. Парахвіяне й далі піклувалися про свою церкву, забезпечували її, робили вклади на помин душі. У селі Основі збудував церкву на свій кошт харківський полковник Григорій Семенович Квітка. Харківському Успенському собору, як се видко з опису його майна у 1724 і 1769 рр., пожерт-вовані були харківськими мешканцями землі, двори, лавки. Настоятель собора протоієрей Григорій Олександров набув для нього по купчих багато нерухомого майна, дворів і плеців, котрі давали чималий дохід по тодішніх часах. Кам'яний Успенський собор у Охтирці був збудований полковником Ол. Лесевицький, іконостас розписаний українським талановитим малярем Дмитрієвим. У Сумах кам'яна соборна церква Преображенія була збудована при сумському полковникові Гар. Кондратьеві, а син його Ондрій на свій кошт збудував церкву Воскресенія. У Вовчанську церква будувалася переселенцем з Задніпрянщини Веселовським, він був і першим священником в тій церкві. Часто священниками при церквах бували люди не духовного сану, а з козацької старшини й інших станів. У селі Шелудь-ківці, наприклад, збудував церкву сотник Коряк, а попом до неї був поставлений його рідний син; у місті Соколові священником було поставлено колишнього полкового суддю Ізюмського полку, у другій церкві міста Соколова священники були теж з козацької старшини. В заснуванню монастирів козаки й козацька старшина теж приймали велику участь: Охтирський Троїцький монастир був заснований ігуменом Задніпрянського Лебединського монастиря Іоаннікієм й його ченцями, котрих прийшло 40 чоловік, і вони привезли з собою підданих, церковну утварь. Курязький монастир був заснований, як ми знаємо, харківським полковником Гр. Донцем; Сумський Успенський і Сумський Предтечів — сумським полковником Гар. Кондратьєвим, Михайлівська пустинь — полковником Михайлом Васильєвим. Дехто з тих старшин, що збудували монастирі, поробилися й ігуменами їх, як, наприклад, полковник Штепа, котрий збудував Краснокутський монастир, або сотник Григор'єв, котрий збудував Сіннянський монастир. Про Штепу старожили Краснокутська оповідали у 1772 р. так: в прошлих давніх роках викликано було з того боку Дніпра багацько переселенців — старшини й козаків, як про се свідчить закликальний лист полковника Уманця. З ними вийшов і задніпрянський полковник Іван Штепа; він прийшов на річку Мерлу і заняв собі вільну займанщину, на котрій збудував монастир. Прийняв до себе ще кілька ченців і зробився ігуменом Іоаннікієм. Син його був священником у Миколаївській церкві, а по смерті батька у монастирі ігуменом Мартіаном. Бачимо ми багато старшини, їх синів, удов та дочок у слободсько-українських монастирях. Коли ми звернемо увагу, наприклад, на рід Квіток, то побачимо, що з цього роду вийшло багацько ченців: М. І. Квітка — чернець Курязького монастиря, ігумен того ж монастиря Наркіс, дві ігуменії Хоро-шевського монастиря — Феофанія і Марія; навіть славетний Грицько Квітка-Основ'яненко був якийсь час ченцем. Родичем Квіток був Іоасаф Гор-ленко; були черницями також Ковалевська, Дуніна. Церковна ієрархія. Одначе поруч з сією українською течією в українській церкві треба визначити й московську, великоросійську. Українське духовенство укупі з іншими переселенцями, присягнувши московському цареві, мусило також признати й духовну владу Московського патріарха Російської ієрархії. С 1657 до 1667 р. церкви та монастирі Слободської України, як і бєлгородські, входили в склад патріаршої області, але на соборі 1667 р. визначено було утворити нову Бєлгородську єпархію, митрополитом котрої поставлено митрополита Сербського Феодосія. До нової єпархії приписано було 15 слободсько-українських міст — Харків, Охтирка, Острогозьк, Колонтаєв, Городня, Краснокутськ, Валки, Дворічна, Салтів, Печеніги, Зміїв, Маяки, Цареборисів, Боровля, Урив. Потім сюди увійшли й інші міста Слободської України або, краще сказати, уся Україна. До 1721 р. архієрейську Бєлгородську катедру займали митрополити (їх було п'ятеро), що свідчить про те, що їй надавалося велике значіння. І справді, Бєлгородська єпархія мала 542 церкви і до неї належала велика округа. Виходить все-таки, що Слободська Україна не мала своєї власної єпархії або, краще сказати, церковної автономії, а повинна була признати свою залежність від Бєлгородського владики також, як у військових та політичних справах вона залежала од бєлгородського воєводи. Яку ж участь мали бєлгородські митрополити та архієреї в слободсько-українських церковних ділах? Митрополит Авраамій виступив проти українського церковного звичаю обливати, а не погружати младенців при хресті; він же обложив зборами усі українські церкви. Єпифаній Тихорський зробив велике і корисне для України діло — заснував Харківський колегіум; про сей Колегіум потім дуже піклувався і його наступник Досіфей, котрий випрохав для Колегіуме бібліотеку Стефана Яворського 242. Він вів боротьбу з тими попами, котрі хтіли здобувати собі посади яко спадок од батьків, а також з усякими забобонами на весіллях, і на послідок наложив анафему на архимандрита Курязького монастиря і ректора Харківського колегіума, за що, одначе, його самого було обвинувачено і покарано. П. Смілич захищав харківські монастирі од підвод і постоїв і за се вів боротьбу з харківським городничим Голуховичем, страхаючи його церковною одлукою. З попів він установив грошові внески на свою користь. Іоасаф Горленко був недавно канонізований за своє суворе чернече життя. Батько його був прилуцьким полковником у Гетьманщині, а мати була дочкою гетьмана Д. Апостола. Він учився у Київській Духовній Академії, але не скінчив там курса. Він вів жорстоку боротьбу не тільки пастирським словом, а й карами, навіть тілесними, з недбалим духовенством і мирянами. Не дивлячись на своє українське походження, він виступав проти старих звичаїв української церкви — виписав з Москви книжку про таїнства, щоб її виучувало слободсько-українське духовенство; звелів вислати в Бєлгородську консісторію з церков Слободської України богослужебні книжки українських друкарень і замінити їх виданнями московськими й київськими. Слободсько-українське духовенство одіслало усякі старинні книги, котрі знаходилися при церквах, — сі книжки так і залишилися у Бєлгороді під куполом соборної церкви, поки не пропали. Через те тепер по церквах Харківської єпархії менш книг українського друку, ніж їх повинно було бути. Вів Іоасаф боротьбу і з українськими дячками — вимагав, щоб се були люди посвячені у стихарь, але його прикази не могли порушити старого звичаю, котрий підтримувався усім складом народнього життя. І. Горленко був родичем Квіток; почасту бував у Харкові у них на Основі; піклувався він і про Харківський колегіум. Незмірно більше, одначе, зробив для Харківського колегіума, освіти і проповіді єпископ Самуїл Міславський. Бєлгородські архієреї тільки наїздили у Слободську Україну, а звичайно пробували у Бєлгороді, через се явилася потреба в особливій сло-бодсько-українській єпархії. Самостійна слободська єпархія була відчинена тільки у самому кінці XVIII ст. — у 1799 р., хоча й до того Харків був центральним містом України в церковних справах. На чолі церковних справ Харківського полка до установи церковного правління у 1744 р. стояв соборний протопоп. Він був посередником між Бєлгородським архієреєм і церквами та мирянами Харківського полка. І так воно й повинно було бути, бо у Слободській Україні не було центральної влади, на зразок гетьманської, навіть у гражданських справах; не було і гетьманської столиці, а Харків був тільки єдиним з п'яти полкових міст. Во всіх полкових містах, здається, були свої протопопії. На чолі церковних справ стояли протопопи, бо вони були найстаршими серед духовенства, а соборна церква була немов урядовою церквою, без котрої неможливо було бути містові, і вона завжди містилася у кріпості серед казенних будівель. До Харківської протопопії, котра обіймала Харківський полк, належали теперішні Валків-ський та частина Вовчанського повіта, і у 1725 р. у ній було 86 церков. У харківському духовному уряді окрім протопопа було ще два члена, але усім орудував протопоп. Уся округа харківського духовного уряду поділялася на 5 відділів — окрім харківського, на валківський, нововодолазький, ольшанський і золочівський; на чолі їх стояли старші священники. Теж було, мабуть, і в інших полках. Церковна парахвія. Як же тоді була улаштована церковна парахвія? Устрій парахвій в Слободській Україні мав свої значні особливості в порівнянню з великоросійськими. Він теж виявляв з себе «черкасскую обыкность», принесену переселенцями з Задніпрянщини. Там вона була живою силою тодішнього суспільства, бо такою зробили її обставини історичного життя — боротьба духовенства та народа за православну віру проти католицтва та унії. Парахвіянам самим треба було піклуватися про свою церкву, бо ніхто їм не допомагав у сьому ділі; а раз вони самі содержували на свій кошт духовенство і піклувалися про храм Божий, то вони мусили мати і великий вплив на вибори церковного причта, а з другого боку, сей церковний притч піклувався про релігійно-моральні потреби парахвіян — про школу задля народа. Переселенці, як тільки осідали на якомусь місці, перш усього починали будувати і по містах, і по містечках, і по селах свої парахвіяльні церкви, маючи іноді вже і свій власний церковний причт, по містах будували соборні церкви. У Харкові, наприклад, Соборна Успенська церква (дерев'яна) була збудована у 1657–1658 рр., як про се писав у Москву харківський воєвода Офросимов, а ліс возили для неї яко казенної будівлі у кріпость служилі люди у 1657 р. Вона була маленька — стіни між углів було 4 сажня — і дуже бідна: воєвода Офросимов, котрий взагалі дуже ворожо відносився до харківських переселенців, писав у Москву до царя: «А образовъ мъстныхъ и деісусов нътъ- черкасы молятся бумаж-нымъ листамъ, своему литовскому письму і стънамъ, а книгъ и заводу никаких нътъ, и за тебя, великій государь, молить Бога не по чемъ; только лгутъ Богу и десятой части хвалы Богу не воздають. Нъть євангелія напрестоль-наго 244, ни служебника 245, ни требника 246, ни тріоді постной 247, ни трифолоя, ни апостола, ни минеи, ни октонха, ни шестоднева, ни псалтири слъдованной 253, ни євангелія толковаго 254. И о томъ вели свой милостивый указъ учинить, чтобъ было по чемъ за тебя, великій государь, молить Бога. А я, видячи ихъ маловьріе, что поклоняются бумажнымъ листамъ и сгвнкам, для того къ тебъ и писалъ. И о томъ, как ты, великій государь, укажешь». Тут, у сьому листі, немов живий встає перед нами московський воєвода XVII ст. в його відносинах до православної віри взагалі і до православія українців особисто. Для нього українці неправослав-ні, а немов погані, бо вони моляться не перед образами в дорогих шатах, а перед бумажними листами, де образи святих були написані не малярами, а зроблені в друкарнях літографським способом. У церкві не було по стінах ніякого малярства, бо де ж таки було його узяти у новому місті? А воєвода каже, що черкаси моляться голим стінам. У переселенців бракувало богослужебних книг, і де їх було їм узяти? А воєвода додає, що «черкаси лгутъ Богови», бо не вичитують усього того, що в книгах написано. Але ще гірше для нього здається те, що молитися їм за царево здоров'я ні по чому. І ось він прохає царя, щоб той прислав богослужебних книжок і образи, а то у них тепер «маловьріє». Воєвода, очевисто, лічив істинно православними тільки себе та великоросіян, котрі сповняли усі церковні обряди; для нього уся віра і була в сих обрядах, і коли він не бачив у Успенському соборі образів місцьових святих та деісусів, себто образа Спасителя з Божою Матір'ю та Предтечею, для нього вони були маловірами і навіть обманщиками Бога. А харківці, одначе, дуже піклувалися про свою соборну церкву, бо вже у 1657 р., значить, тоді, як ще не була збудована церква, вони одправили соборного попа Єремію, а також другого новопоставленого попа Василія з дияконом Іосифом у Москву до царя Олексія Михайловича подати йому оттаке прохання, написане, як треба було зробити, по-великоросійськи: «Бьютъ челомъ богомольцы твои бъдные государева украинского дальняго города Харькова черкасскій попъ Ереміище й новопоставленные — попъ Василище и дьяконъ Іосипище да Чугуевского городу Печенъжской слободы попъ Лукъянище. Приволоклися мы къ тебъ, государь, бити челомъ о цер-ковномъ строенью; и мы на МосквЪ волочимся 4-ю недълю и черезъ тые часы спроълися, пыти і исты нечего и скуфій у насъ нЪтъ. Милосердный Государь пожалуй насъ, богомольцевъ свойхъ, вели намъ бъднымъ своего государева жалованья кормъ дать, чимъ тебъ, государю, объ насъ Богъ извЪстить. Царь-государь, смилуйся». І що ж? Нічого на церковні потреби їм цар не дав, а видали з Розряду на харч та на дорогу попам по карбованцю, а диякону 20 алтин. Царські подарунки були видані Харківському собору пізніше. І парахвіяне Успенського собору мусили послати звісного нам соборного диякона Іосифа у гетьманські городи, щоб купити там церковного вина для потреби своєї церкви. Але його на дорозі пограбували козаки Луговського і сербіяне — одняли вино і усе інше, що він закупив для церкви, одняли коня з саньми, зняли з нього самого одежу й скуфью, усього на 20 карб. І ось він приплентався до Москви і прохав царя дати йому грошей, щоб він міг вернутися до Харкова і не помер з голоду на Москві. Повелено було дати йому доброго сукна, яке звичайно носили попи. У 1658 р. подав цареві прохання піп-настоятель Харківського Успенского собора Іванище Афанасьев, де писав, що царському указу його поставлено попом у соборній церкві, а служити церковну службу і молитися за нього, государя, ні на чому, бо книжок не дадено. І ось він прохає видати богослужебні книжки й антиминс. Царь звелів видати напрестольне євангеліє, апостол, псалтир, минею общую, шестоднів з Приказу Великого Дворця і одіслати у Харків з попом Іванищем. У 1659 р. цар подарував Харківському Успенському собору церковні ризи, єпітрахіль 256, підрізник, стихарь, поручні, пояс, покрови для церковних сосудів, воздухи, срачиц на престол, ладан. З опису Харкова 1663 р. дізнаємося, що в Успенському соборі був тоді образ Пречистої шестилистовий з двома срібляними позолоченими вінцями, напрестольна Богоматір, благословенний хрест, царські двері, напрестольне євангеліє, мабуть, те саме, про котре сказано у опису 1724 р., що воно старе церковне московського друку 1657 р., шестоднів, апостол, псалтир, мідяне кадило; сі богослужебні книги й були царським жалуванням. Повинно було бути там тоді, одначе, як ми знаємо, і друге євангеліє Львівського друку 1636 р., бо воно надано у собор 1659 р.; були, мабуть, і інші церковні речі, але вже українського походження, їх не перелічував воєвода, бо вони не були вже царським жалуванням. У 1667 р. Успенський собор згорів, погоріли і церковні речі. У Москву поїхали протопоп Захарій Филимонович з дияконом і подали прохання, у котрому писали, що по царському указу збудована у Харкові соборна церква, а царського жалування до сієї церкви — риз, дзвонів, книг, образів і усякої церковної утварі, не дано, а які були дзвони і усякі церковні речі — жертви мирян, то усе у пожар 1664 р. погоріло з дзвонарнею та дзвонами; і ось вони прохали, щоб цар дав риз, дзвонів і книг. Цар велів видати з Казенного приказу ризи й стихарь з іншими потребними речами, а з Розрядного приказу — служебник; про служебник була зроблена приписка: «не куплено, бо дорогий»; але здається все-таки купили й його і дали підводи, щоб доїхати до Харкова; ризи були жовтої тафти, підрізник — зелений киндя-чий, єпітрахіль та поручні камчатні; і се усе взяли і розписалися в тім харківський отаман Тимохвій Лавринов і Матвій Кременчуцький. З другого документа видко, що незабаром після засновання Харкова збудована була і парафіяльна церква св. Миколая самими ж харківцями й їх парафіяльним священником отцом Стефаном, котрий писав цареві: «Бьетъ челомъ бъдный и разореный отъ крымскихъ людей и отъ черкасъ богомолецъ твой гор. Харькова новопоставленный попъ Стефанище. Пришелъ я съ прихожаны своими изъ разныхъ литовскихъ городовъ съ черкасы въ твой государевъ Харьковъ городъ и построили церковъ св. Чудотворца Николая, а я богомолецъ твой человЪкъ бЪдный и отъ черкасъ разорен и у той церкви нъть книгъ и ризъ, непочемъ въ той церкви пъти, а купить мнЪ бЪдному нечъм — человЪкъ бъдный. Пожалуй меня, вели дать своего гос. жалованья — къ той церкви ризы, по чему въ той церкви было бы пЪть и чтобъ твое царское богомолье безъ пЪшя не было». Царь звелів зробити ризи, підрізники, покрови на престол (у 1660 р.). У 1659 р. у Харкові окрім собору були ще церкви — Благовіщенська і Троїцька. У 1663 р. були церкви — Соборна, Рождественська, Благовіщенська, Троїцька, Михайлівська, Миколаївська. У 1689 р. була збудована кам'яна Покровська монастирська церква, котра існує й нині, являючи з себе пам'ятник української архітектури XVII ст. У 1688 р. була збудована кам'яна соборна церква замість старої дерев'яної. Тоді вже була й Дмитрієвська церква. У XVIII ст. у Харкові було 10 церков, з них одна монастирська і одна кладбищенська. Те, що бачимо у Харкові, робилося усюди: де тільки засновувалося поселення, там будувалася і церква. У Ізюмі бачимо соборну церкву Спаса. Про заснування монастирів і про жертви їм від населення ми оповідали вже раніш. Парахвіяне содержували на свій кошт духовенство, і тільки один соборний причт получав жалування од казни. У XVIII ст. самі церкви повинні були давати внески у казну. Парахвіяне хотіли приймати участь і в виборах причта — се був старий український звичай: в Гетьманщині громади робили письменні умови з тими священниками, яких вибірали в свою церкву. Те ж хотіли робити і слобожане. Але бєлгородські архієреї вели боротьбу з мирянами проти їх змагань вибірати попів. Виборів не бувало, а все-таки парахвіяне мали великий вплив на постанову для них священників. Ось декілька прикладів таких настанов священників у Харкові. У XVIII ст. священник Троїцької церкви Крамаренко прийняв до себе як свого нащадка П. Копейчика, і на се згодилися і парахвіяне, і Бєлгородський архієрей. По проханню парахвіян і полковника Тевяшова того Копейчика посвятили у попа у 1738 р. У 1743 р. одна частина парахвіян прохала Бєлгородського митрополита Антонія посвятити на попа його служку Бориса Янкевича, а друга була проти сього, кажучи, що у Троїцькій парахвії тільки 70 дворів, а по указу Петра Великого двох попів можливо було мати тільки таким парахвіянам, де було не менш 250 дворів. Ще до того Янкевич в слов'яно-латинських школах не учився і навіть не був дячком, а служенієм і требами і без нього вони задоволені. І все ж таки Янкевича назначено на посаду. Після смерті Янкевича парахвіяне вибрали у попи Ст. Іванова, і Бєлгородський владика затвердив його як учительного, себто освіченого, чоловіка. У слободі Бишкині, після того, як тамошній піп Василій постригся у ченці Сумського монастиря, парахвіяне, з відома старшини і за згодою лебединського протопопа, поєднали собі у попи архієрейського співаку, лебединського мешканця С. Осипова. У парахвії сій було 100 дворів, а церковної землі і сінокосів не було. І через те він повинен був, по українському звичаю, жити з церковних доходів і парахвіяльних треб. Тут ми бачимо й вибори, і умову громади з попом, і цікаву вказівку на український звичай забезпечування священника доходами з церкви та треб. У 1745 р. по проханню трьох парахвіян Троїцької церкви владика посвятив у диякони дячка Лавровського, але священник Янкевич написав владиці, що парахвіяне не допустять Лавровського до сієї посади, бо диякона й раніше тут не було і годуватися йому було ні з чого. Бєлгородські архієреї забороняли мати дяків, котрі не були посвячені у стихарь, а у Слобожанщині, як усюди в Україні, дячки служили по найму у громади. У 1742 р. протопоп собора Олександров писав: «По українському звичаю в церквах дячків і паламарів наймають парахвіяне на рік, а як їм не вподобається або вони не вподобаються парахвіянам, живуть і менше — по місяцю і навіть менш 2-х тижнів. І через те положити їх у штат неможливо». По Синодальному указу 1725 р. дячки та паламарі мусили бути з духовних, в Слободській Україні вони звичайно були людьми гражданського стану — чи з посполітих, чи з козаків, чи з міщан — хоч багато з них займали потім і попівські посади, особливо у другій половині XVII і першій половині XVIII ст., коли у Харкові ще не було Колегіума. котрий почав випускати з своїх учнів багато попів та дияконів. До основания Колегіума більша частина попів училася тільки у тих церковно-народних школах, котрі були, як побачимо далі, усюди по Україні. Преосвященний Філарет каже: з діл ставленничеських видко, що в церковно-парахвіяльних школах училися усі ті, котрі потім були причетниками при церквах, а декотрі з них потім поступали в попи. Та й після заснування Колегіума небагато було освічених попів, а були й такі, котрі тільки й знали що часослов та псалтирь. Освічених батюшок, котрі скінчили Колегіум і уміли б казати проповіді, було небагацько у самому Харкові. При таких обставинах, більш усього парахвіяне цінували не стільки наукову освіту попа, скільки свідомість у церковній службі, таїнствах та требах, а також його життя і відносини до пастви, а про се краще відали парахвіяне, ніж бєлгородські архієреї. Особливо суворий догляд мали бєлгородські архієреї над попами-удовцями. Ми маємо грамоти трьох бєлгородських архієреїв XVIII століття — Петра. Антонія і Іоасафа про таких попів, їм давався дозвіл священствувати тільки на кілька років (три або що) і вони мусили доставляти похвалу про себе од протоієрея і парахвіян (а Іоасаф навіть посилав ще такого попа до схимника на сповідь); а як не було похвали, попа постригали в ченці, бо тоді вийшов указ приймати в монастирі тільки удовиів-попів та солдат. В грамотах потрібувалося від попа, щоб він не мав у себе в домівці ніяких жінок, окрім матері, сестри та єдинокровної тітки, не ходив на гулянки та в шинки ради п'янства, не приймав участі ні в якому блюзнірстві (ко-щунстві), смішках та регітах. Але значіння парахвії зменшувалося: у XVIІ ст. воно було більше, у XVIII — менше, а у XIX — ще менше. Навпаки значіння церковних старост все збільшувалося. Нарешті треба ще нам додати й те, що й попи дивилися на парахвію як на свою власність. Ось цікаве свідоцтво про сс документа — немов справжньої купчої: «Року 1712 я мешканець Харківського Преображенського монастиря, а колишній Покров-ський піп села Липець овдовів і вступив в ченці, а половину своєї і батьківської Покровської парахвії в с. Липцях передав зятю свойому Іллі, котрою він володів до самої смерті; а після смерті його я, чернець Філарет, уступив половину сієї своєї парахвії небожові свойому о. Василію, його жінці й дітям безповоротно, а тая парахвія, котрою володів мій зять, нікому не винна і в заставу не віддана. У сьому я, ієромонах Філарет, свойому небожу і даю сію поступну запись. А при сьому були свідками — отаман Липецький Журченко, титарь Покровський Протасенко, Тим. Коваленко. До сєї поступної записі Архангельський піп с. Колупаєвки Тимохвій по проханню ієромонаха Філарета руку приложив. Липецький Покровський піп Іван уступив половину своєї парахвії, котра належала братові мойому Хомі, свойому зятеві Покровському попові Василію». Ся купча на парахвію, як ми бачимо, нічим не відріжняється од купчих на усяке майно і виявляє нам погляд на се діло тодішнього духовенства. Бєлгородський митрополит Ларіон ствердив розділ парахвії. Замість жалування попи получали іноді землі. Ось цікава про се звістка. Піп с. Деркачів отець Яків з причтом подав у 1691 р. прохання бєлгородському воєводі, щоб йому дано було жалування, бо він був протопопом у соборній церкві в Чигирині, а після Руїни прийшов у Слобожанщину, збудував у с. Деркачах церкву Рождества Богородиці, потім поїхав до Москви, де прохав царя про ругу; але замість хлібного та грошового жалування велено було тільки дати йому 50 четвертей поля з вільних земель (себто 75 десятин). Земля була йому одведена у 1686 р. Син отця Якова Хведір Таранський вступив до Покровського монастиря і сьому монастиреві оддав пожалованну йому землю. Виходить, значить, так, що земля була йому дадена не на церкву, а у власність. Але й на користь церкви і причта Сумському собору одмежовано було у 1694 р. 761 десятина землі, хоч і не досить плодючої, і причт получав по 10 карб. руги. Церковні брацтва. Що тодішня парахвія була живою народньою силою, видко з того, що вона утворювала так звані церковні брацтва із школами й шпиталями. Брацтва були дуже широко розповсюджені по Задніпрянщині і там робили дуже поважне діло — боронили православну віру, підтримували освіту, помагали бідним, убогим. У Слобожанщині брантвам не треба було вже боронити віри та народності і через те вони тут обмежили себе метою благодійною та просвітньою. Переселенці з Задніпрянщини принесли з собою сей братерський звичай у Слобожанщину і з самого початку її заселення почали прохати собі дозволу у московського уряду утворяти братські трапези на користь своєї церкви і для сього варити мед. пиво і бражку на храмові празники 2ьи. Прохати про се треба було через те, що у Московській державі не було вільного продажу сих напитків. Чи були брацтва Слободської України зв'язані з ремесничими цехами, про се певних звісток не маємо. Знаємо тільки одне, що ремесничі цехи, як се ми бачили, ставили своєю метою також і піклування про храм Божий, себто виходить, що кожний цех являв з себе і церковне брацтво. Але чисто церковні брацтва могли існувати й там, де не було ремесничих цехів, наприклад, по деяких селах та містечках; церковні брацтва могли складатися із цехових і не з цехових братчиків. Переселенці прохали іноді про брацтва з самого початку свого поселення, значить, вони утворялися зараз після того, а можливо, що й разом з тим, як будувалася церква, бо на будівлю церкви треба було парахвіянам самим здобути гроші. Брацтво при Харківській церкві Рождества існувало вже у 1678 р. В перепису парахвій 1724 р. показаний при церкві Рождества братерський двір. Значить, і тоді при церкві Рождества було брацтво. По актах Курязького монастиря 1700 р. читаємо про харківця Григорія Івановича Голинського- братчика соборної церкви. У опису собора 1724 р. бачимо: «Брацький. двір на Торговищі, предмісті, межа з межою з двором Троїцької церкви». При Благовіщенській церкві по перепису 1724 р. бачимо на Набережній вулиці брацький двір; по перепису 1732 і 1775 рр. бачимо церковний двір з хатою. У 1778 р. сей двір був стверджений за церквою по купчій, де було сказано, що його куплено для церкви на брацтво. При Дмитрієвській церкві по перепису 1732 р. бачимо братерський двір, котрий у перепису 1724 р. називається церковним, по Титаревій вулиці (він існує й нині). З прохання парахвіян Михайловеької церкви видко, що з 1711 р. у них було брацтво і церковний братерський двір; двір сей займав частиною причт, друга частина його оддавалася у найми; на сім же дворі продавався, особливо на храмовий празник, мед; гроші з його йшли на брацтво (у 1739 р. братчики зібрали на користь церкви до 20 карб.). По перепису 1732 р. при Троїцькій церкві був братерський двір; з перепису 1724 р. видко, що він був на Юрченковій вулиці. Перед празником Трійці, а також Різдва й Пасхи на зібрану церковним старостою грошову складку готувалися мед і братерська трапеза, в котрих приймали участь церковний причт і парахвіяне; тоді усім парахвіянам продавався на братерському дворі мед, і гроші оддавалися на церков, а частина йшла на старців. У 1685 р. вибрано було 73 карб., у 1786-64, у 1788-58. Брацький соборний двір мав тоді 2 хати і містився там, де тепер збудований собор. Таким побитом, при шести харківських церквах ми бачимо по документах 6 брацтв, але в дійсності їх повинно було бути ще більше, мабуть, стільки, скільки було церков. В однім документі, наприклад, згадується ще про братчика Харківської мурованої церкви, себто Покровського монастиря. Окрім брацтв бачимо ще й жіночу спілку «сестриць мироносиць» — се було також брацтво, але тільки жіноче. У 1701 р. була куплена на гроші сих мироносиць книга Пентикостарій для Курязького монастиря. Можливо, що сестри-мироносиці були немов би то «сестрами милосердій» теперішніх часів і приймали участь також і в похоронах, бо при Мироносицькій церкві був цвинтар з гробками. Бачимо ми брацтва і по селах Слобожанщини. Було брацтво, наприклад, у с. Липцях при церкві Миколая, і на користь його оддав селянин липецький Семен Михтан із жінкою Ганною Михта-новський байрак на р. Харкові і пасіку з бджолами. Були брацтва у Перекопі, Кириківці, де споминається серед братчиків і старший церковний брат, багацько братчиків було у Котельві, куди в брацтво, засноване священником отцом Михайлом, подарував євангеліє котляр Санкевич, бо бачив піклування братчиків про церкву; були братства у слободі Ямній, у Колонтаєві при Михайлівській церкві, у Білопіллі, у с. Будках, у Змієві і т. д. Шпиталі. У тісному зв'язку з брацтвами, а іноді й самостійно, існували ще при церквах і парахвіях так звані шпиталі, себто приюти для убогих, старих і калік. При Троїцькій церкві у Харкові, наприклад, був шпиталь при брацтві. Як взяти на увагу, що у кінці XVIII ст. у ньому щороку умірало по кілька чоловік, треба міркувати, що там содержувалося більш одного-двох десятків душ. Вони називалися старцями, і серед них були й чоловіки, і старі, й молоді (од 18 до 75 років). Доживали свого віку тут і безприютні військові. Деякі жили тут навіть з дітьми. Бачимо ми шпиталь і при Харківському Успенському соборі. Були вони напевне і при других церквах міста Харкова. Бачимо ми їх і по інших містах, містечках та селах Слободської України. По документах вони були у Сумах при двох церквах, у слободі Деркачах, у слободі Сінній, у Білопіллі, у Прорубі, Бишкині, Межирі-чах, Шелудьківці, Левківці, Соколові, Липцях, Лозовій, Золочеві, Старій Водолазі, Охтирці (4 шпиталя), Богодухові — 2, Кириківці й Красно-кутську — по 2, в Ізюмі — 3, Співаківці, Цареборисові, Ворожбі, Будилках, в Лебедині — 3. Ось у такому тісному зв'язку з причтом жили тоді парахвіяне, і через те парахвія мала велику вагу у релігійному і моральному життю народа, через те так було багато тоді і церков відносно до числа населення. У 1724 р., наприклад, у Харкові було десять церков і парахвій на 1340 дворів, себто по 134 двори на кожну. Були й великі, й малі парахвії в 273 і в 100 дворів. Тепер у Харкові одна парахвія приходиться на куди більше число дворів, та й тодішніх дворів по населенню неможливо рівняти з теперішніми, тепер число церков у Харкові проти тих часів, скажімо, удвоїлося-утроїлося, а населення збільшилося у 57 разів (з семи до 400 тисяч). Про релігійне та моральне значіння монастирів знаємо небагато. Харківський Покровський монастир мав велике значіння для освіти через те, що при ньому був заснований Харківський колегіум, котрий содержувався на монастирські кошти — на збори з церков і монастирів і на монастирські доходи. Церква Покровського монастиря виявляє з себе славетний пам'ятник української архітектура XVII ст. Про велике релігійне значіння Святогорського монастиря у XVII ст. ми оповідали вже раніш — він був тоді немов величезною парахвією для усієї полудневої Донецької країни. Цікаво, що в дуже поважній праці преосвященного Філарета — Історико-статистичному описанні Харківської єпархії, де є багацько документів з монастирського життя, майже нічого не сказано про моральний вплив монастирів на народне життя, а говориться майже тільки про їх земельні прибутки. Виходить так, що монастирі сими прибутками, особливо у XVIII ст. тільки й займалися, а у кінці століття монастирські землі були конфісковані і більша частина монастирів зачинена. З життя духовенства. У свойому життю духовенство мало чим одріжнялося од суспільства, бо взагалі не було досить освічене. Священник Троїцької церкви Б. Янкевич не був ні в яких школах: руському чтенію, письму й церковному співу вивчив його дома батько, сумський посполітий; ніяким іншим наукам і майстерству його не навчали; в попи його назначив архієрей яко свого служку; більше він ніде не служив. В документах ми маємо декілька скарг на тодішніх батюшок. Харківський піп Кореницький лаяв непотрібними словами свого товариша попа Млодзинського, а потім вискуб йому волосся на голові і у бороді і сховав те волосся собі за пазуху. Суперечилися сі попи за доходи з церковних треб. Піп Миколаївської церкви лаяв непотрібними словами, називав богомерзьким нехрещеним бусурманом і побив харківського городового отамана Булгакова на весіллі, коли усі пішли на двір танцювати (хоч се було зимою). У бійці був обвинувачений і піп Рождественської церкви І. Млодзинський, а його самого у церкві побила і вискубла йому волосся одна парахвіянка Кочержиха за те, що він прилюдно назвав її повією і вигнав із церкви її дочку-покритку. Хоч вони між собою й помирился на тім, що Кочержиха дала 3 карб, на церкву, а попові тонкого сукна, сап'яну й козлини, а все-таки архієрейприсудив Кочер-жиху вибити канчуками і одіслати на рік в дівочий монастир на роботи. Сей піп розп'янствувався до того, що у 1759 р. архієрей одіслав його у Святогорський монастир, щоб не було спокуси парахвіянам. Іоасаф Горленко за п'янство звелів двох попів побити киями й зіслати в монастир на покаяння. І серед ченців траплялися такі, котрих духовне начальство жорстоко карало. У 1749 р. Іоасаф Горленко викинув з чернецтва і постановив побити киями і зіслати у заслання двох ченців Харківського Покровського монастиря за те, що вони поробили собі хвальшиві пашпорти і утекли з монастиря.
РОЗДІЛ 11. ОСВІТА
Любов до освіти у слобожан. Мандровані учителі. Шкільна наука. Число шкіл в Слободській Україні в1732році. Харківський колегіум яко центр просвіти на Слободській Україні. Пам'ятники словесності.Любов до освіти у слобожан. Ми бачили вже, що переселенці приходили на Україну з любов'ю та потребою просвіти, котра високо стояла тоді в українськім народі в Правобічній Україні, де було багато брацтв, брацьких шкіл, а серед них вища слов'яно-греко-латинська школа — славетна Київська Духовна Академія; багато було друкарень, де друкувалися літературні видання в оборону православної віри й української національності. Все це, окрім тільки друкарень та полемічної літератури проти унії, було перенесено в Слободську Україну. Переселенці з Задніпрянщини, прийшовши на нові оселі, зараз почали там будувати церкви, а разом з ними братерські та шкільні будинки. Школи з'явилися рано, бо вони були зв'язані з брацтвами. У Охтирці ми бачили школу вже у 1675 р. Мандровані учителі. Ось цікаві звістки про тих, котрі училися та учили в тодішніх церковно-народних школах — немов біографії їх учнів і учителів. Мешканець слободи Боромлі, потім ієродіакон в Сумах, Марко Мушенко оповідав про своє навчання в боромлянській школі так: «Після смерті батька я у 1709 році, маючи 5 років, поступив по своїй охоті до школи при церкві Різдва Богородиці, де учителював дячок Іван Савченко». Другий учень школи оповідав про себе у 1749 р. так: тепер йому ЗО років; читанню й церковному співу вивчився у дячка Тростянецької церкви Петра, котрий нині там попом; а коли вивчився руської грамоті, бував при церковних школах дячком. Чернець Аркадієвої пустині Іоанікій перед посвятою своєю в ієромонахи Харківського Покровського монастиря у 1740 р. оповідав про себе так: родом він українець, родився у Гадяцькому полку у селі Рябу-товці; батько його у тому селі був дяком при Петропавловській церкві і він, Іоанікій, виучивши слов'янську грамоту, був 27 років мандрованим дяком; руському письму й читанню він вивчився у мандрованого дяка Павла. Святогорський чернець Паїсій оповідав про себе так: родився у Лубенському полку в с. Бієвцях, учився читанню й церковному співу в ріжних школах у дячків-учителів, після чого зробився, по українському звичаю, дячком і учителем при Георгієвській школі, де пробув 9 років. Дячок села Грунки Ол. Куліков перед посвятою своєю у попи оповідав про себе: родився він в с. Капустянці (Полтавської єпархії); батько його Семен був дячком при Воздвиженській церкві; в Київських слов'яно-латинських школах не обучався; тепер живе в с. Груньці при Михайлівській церкві у школі. Але найбільш цікаве було оповідання мандрованого дяка Кузьми Порадина, котрий 50 років свого життя — од 20 до 70 років — провів у мандрівках. Він так звик до мандрівки, що не осів навіть тоді, як оженився і у нього родився син: на 70-му році свого життя він став перед судом як безпаш-портний чоловік. І де тільки він не перебував — і в Слобожанщині, і в Воро-нежчині, і на Дону. Був дячком і шкільним учителем при церквах, і учителем у приватних осіб — у поміщиків і селян. Ось що він сам оповідає про свої мандрування: родився у с. Калитві Острогозького полка (батько його був попівський син) і тут пробував до 20 років і вивчився російської грамоті. Після смерті батька прожив 4 роки при дядькові свойому приказчикові слободи Ольховатки, од нього по заклику мандрованих дяків Кушинського і Олексія (прозвище його Порадин забув) він перейшов для обучения нотному ірмолаю 262 в слободу Калач; проживши при Успенській церкві один рік, вивчився нотному ірмолаю і на прохання попа слободки Голубинової, котра була недалеко од Калача, почав одправляти дячківську посаду при церкві і пробув там рік; до тієї церкви його записано і в ревизію, але в котрому році, він не згадає. З сієї слободи він знову повернувся у слободу Калач і був один рік дячком при Успенській церкві, а занедужавши, пішов у Озов-ський Донецький монастир, де прожив півроку, поки не видужав, а звідтіля повернувся в слободу Ольховатку до матері своєї, котра проживала у дядька його Попова. Звідтіля, узявши брата свого рідного Івана, почім-чікував у Черкаськ, де прожив тільки місяць, і прийшов до Харкова, де пробув тиждень, потім у слободі Ольшаній місяць і за радою ольшанців для учення дітей помандрував у Люботин, де оселився у поміщика Черно-глазова і обучав 3 місяця його дітей. Довідавшися ж од Черноглазова, що його мати переселилася з Ольховатки в Росош до небожа свого Хве-дора і заслабла, пішов до неї у Росош, а там, виправивши у отаманівській управі білет на вільний вихід, пішов на поклоненіе до чудотворних образів у Охтирку і слободу Каплунівку. З Охтирки пішов в слободу Олешню, де один рік був при Покровській церкві дячком. Занедужавши, по обіцянню вернувся у Охтирку і пробув півроку при Миколаївській церкві у школі, а видужавши, пішов у Охтирський Троїцький монастир, де прожив з дозволу ігумена 2 місяця; за проханням ігумена Михайловської Предтеченської пустині його потім одправлено в сю пустинь, де він пробув півроку дячком. Після сього повернувся в Олешню, де з дозволу тамошніх попів жив при церкві рік, а звідтіль пішов у село Криничне Боромлянської сотні, де з дозволу поміщика Осипова при церкві Антонія був дячком рік. Живучи у сім селі, у 1756 р. оженився з донькою підданого і перейшов у слободу Мико-лаєвку, де два роки пробув, з дозволу поміщиці Лесевицької, дячком при церкві. А звідсіля посунувся в сельце Гринівку до дядька жінки своєї Самій-ленка, у котрого прожив зиму, і з дозволу тамошнього попа був на дячків-ській посаді, а в 1758 р. перейшов в село Пісочин, де, без відома духовного правління, а тільки з дозволу попа, був дячком рік. У 1759 р. все мандрував по ріжних місцях, шукаючи собі дячковської посади, а у 1760 р. прийшов в слободу Соколов Харківського полка; тут священник з парахвіянами — сотником Жуковим і товариством — прийняли його на дячківську посаду, на котрій він був 3 роки. У 1763 р. його записано при ревізії у церковний причт Успенської церкві сієї слободи. А у 1764 р. пішов він з Соколова в слободу Комарівку, в котрій з дозволу поміщиці при тамошній церкві зробився дячком. У 1766 р. перейшов в сл. Михайлівку, в котрій з дозволу поміщика і попа до 1770 р. був дячком; у сій же слободі у нього родився у 1767 р. син. У 1772 р. пішов у слободу Іванівку, вона ж Сніжків Кут, де з дозволу попа прожив рік у школі, а потім по заклику приказчика тієї слободи перейшов на житво у графський будинок, де 2 роки обучав дітей сього приказчика й інших людей. У 1775 р. по проханню валківського попа перейшов у Валки і був тут дячком при церкві рік, а у 1776 р., за радою валківського комісара, пішов у село Угольці і залишився у поміщиці бригадирши С. Капнистової і був дячком при її домовій Троїцькій церкві. Після того він перейшов у 1779 р. на прохання підданих П. Щербініна у с. Березове, щоб учити їх дітей, і жив там до 1782 р. Коли в генеральну ревізію вислано його звідсіля, він повернувся в село Угольці, де прохав приказчика Капнистової записати його при сій ревізії, тут він пробував до 1787 р., обучаючи селянських дітей. Усі отсі оповідання мандрованих дячків-учителів нагадують нам те, про що ми знали в Гетьманщині — себто про тодішню українську церковно-народну школу, на чолі котрої стояв пан дяк-бакаляр. П. Іг. Житець-кий 263 присвятив сим провідникам освіти серед українського народу цілий розділ у своїй книзі про народні українські думи під заголовком — «Мандровані учителі у Гетьманщині». Ми бачили, що деякі з мандрованих дяків Слободської України були родом з Гетьманщини. У Гетьманщині ми бачимо по усіх її полках церковно-приходські народні школи; з'явилися вони у великому числі і в Слобожанщині, з початком її заселення. Посада дяка при церкві була з'єднана з посадою шкільного учителя, бо сі школи засновувалися при церквах парахвіянами, котрі самі й платили гроші пану директору, себто дякові. Ось через що ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав просвіти і виніс потребу її з Задніпрянщини, де йому самому доводилося дбати про освіту, щоб боронити свою віру та національність. Бєлгородські архієреї вели боротьбу з дяками, котрі не були посвячені у стихарь, а в Слободській Україні таких дяків було дуже багато, і ми бачили, як охоче приймали їх попи і парахвіяне, бо вони справді були у великій пригоді і церкві яко причетники, і усій парахвії яко учителі церковної школи. З біографії Кузьми Порадина ми бачимо, що він мандрував з часів цариці Анни до другої половини царювання Єкатерини II, коли вже навіть скасована була автономія Слободської України і заборонені були мандрівки обивателям. А По-радин і тоді умудрявся мандрувати, як і в старі часи Слобожанщини. Цікава вказівка його, що його прохали обучати своїх дітей і панські піддані. Учні сих шкіл потім самі робилися дяками-учителями після того, як самі, вивчившися у школі, пробули деякий час помічниками пана бакаляра. Такі довгі мандрівки, як Кузьми Порадина (50 років), здаються нам якимись чудними, незрозумілими, але треба пояснити, що такими постійними мандрівниками, як Порадин, були далеко не всі. Порадин, очевисто, так звик до мандрівок, що йому вже не сиділося на одному місці; він не перестав мандрувати навіть тоді, як оженився, як родився у нього син, брав на мандрівку з собою свого брата, ходив по монастирях. Такі мандрівники були і серед інших станів тодішнього суспільства, і за се на них дуже ремствували, як ми бачили, представники слободсько-українського дворянства Єкате-рининської комисії. Другі мандрували не так довго. А мандрувати треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, другий менше і окрім того вони не хтіли одкри-вати одразу своєї науки. Один старожил и й свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обучали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «самогласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто на один голос два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної слободи в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителі-дяки. Але ті теж не одразу і не все об'ясняли своїм учням, тримаючися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе школи і не сів би на твоє місце. Інші мандрували й тоді, коли вже виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай, навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив собі пристановище у школі, котра була притулою для мандрівників: школа, казали тоді, усяким мандрівникам є вільне помешкання: там проживав і дяк, там проживали і молодики — учні, котрі не мали пристановища. Шкільна наука. Приходили сюди учитися діти козаків, посполітих, церковного причту, навіть козацької старшини, в городах — діти міщан та цехових, взагалі усіх парахвіян. Ми маємо цікаву звістку про одну з таких шкіл у с. Єндовищах Острогозького полка у кінці XVII ст. У сій школі училися діти козаків; учні, котрі її кінчали, називалися виростками. Учителем там був у 1703 р. дяк церковний Роман Прокофьев. По українському звичаю дяк ходив з своїми виростками співати (колядувати та щедрувати) по домах єндовищенських селян. Так оповідає про сю школу історик Воронезького краю Л. Б. Вейнберг на підставі архивного джерела. Викладалася у тій школі церковно-слов'янська та російська грамота, але вся наука повинна була йти на українській мові, на котрій розмовляли тоді й дяки, й учні. Через се населення було дуже прихильне до школи. Професор Тим-ковський згадує про своє власне учення у одній такій школі в Гетьманщині. Школа містилася біля церкви й поділялася на дві хати: в одній жив дяк з семейством, у другій поміщалася школа з довгими столами, за котрими сиділи три кляси школярів: у першій — ті, що учили буквар, у другій — де учили часослов і у третій — де навчали псалтирі, у 2-й і 3-й учили й письму. Школярами були й малі діти, й дорослі. Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері. З 3-ї кляси вибірали охотників до кляси церковного ірмолойного співу, чим займалися тричі на тиждень — зимою у кімнаті дяка, а весною на дворі під повіткою. Шумливо було у школі, бо кожний з ЗО-40 школярів у весь голос читав або співав своє. Для помочі собі дяк вибірав помічників з молодиків-виростків. Батьки платили дякові за науку і натурою, і грішми. Як хто кінчав школу, то повинен був принести горщик здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школяри, а горщик розбивали на дворі у дрібні черепочки. Батько такого школяра угощав дяка. Із школярів складався хор, регентом котрого був дяк. Школяри помагали дякові звонити на дзвінниці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збірати у лісі та приносити йому горіхи, груші, калину. На празники він виучивав їх віршів, котрі збереглися до наших часів. У школі було завжди багато школярів, бо учення вело й по ступенях служби. Звісно, що сих шкіл зовсім не можна рівняти з теперішніми: учили там довго по складах, а навчалися не дуже багато чому. Окрім того траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди — думали (й помилялися), що вона може справити дитину. У однім жартівливім віршу описана нежартівлива бійка нещасного учня:
РОЗДІЛ 12. УКРАЇНСЬКИЙ ФІЛОСОФ Григорій Савич СКОВОРОДА
ЖиттяГ.С. Сковороди. ФілософіяГ.С. Сковороди. ЗначінняГ.С. Сковороди.ЖиттяГ.С. Сковороди. Єдиним, але вельми славетним діячем науки у Слободській Україні був Григорій Савич Сковорода — великий філософ і богослов, перший самостійний філософ не тільки в Україні, але і в Росії, бо таким його признала тепер і російська філософічна наука. Родився Г. С. Сковорода у 1722 р. у Гетьманщині у с. Чернухах і був сином козака Лубенського полка, значить, козачого роду, і ім'я його батька Сави я знайшов у компуті (спискові) козаків Лубенського полка. Іще малим хлопчиком він співав на клиросі, бо мав гарний голос. Батько оддав його по його охоті в науку до Київської Духовної Академії, де він гарно учився, але його було вибрано у півчі у царську капелу в Петербург, де воцарилася Лиза-вета Петрівна, котра дуже любила свою капелу. Цариця через якийсь час поїхала до Києва, і туди знов в Академію поступив Г. С. Сковорода, щоб продовжувати там своє учення. В Академії у початку XVIII ст. професором філософії і богословія був славетний Феофан Прокопович 279, котрий стояв за відродження богословської науки, а в часи Сковороди вельми звісний Георгій Кониський; у нього Сковорода слухав лекції по філософії, котра мусила доводити чоловіка до самопізнання й свідомості своїх обов'язків. Значить, Академія мала вплив на розвій філософсько-богословських поглядів Сковороди. У Г. Кониського Г. С. Сковорода міг зацікавитися піїтикою, духовними віршами і драмами. Лекції по богословію він слухав у С. Ляско-ронського. Г. С. Сковорода пройшов усі класи в Академії, навіть і богословський, але не скінчив Академії, бо йому саме тоді трапився щасливий случай поїхати за кордон: він поїхав з генералом Вишневським в Венгрію, де була російська православна церква і куди його й призначили для церковної служби. Звідтіля він їздив до Відня, до Офену, Пресбурга й інших міст, знайомився з тамошніми ученими. Він добре розмовляв по латині, і по-німецьки, досить розумів грецьку мову і в зносинах з освіченими і вченими людьми багато пізнав такого, чого б не міг узнати у Росії і на Україні. Мабуть, тут він познайомився і з творами грецьких та латинських філософів і німецьких богословів. Тоді ж, здається, він почав з увагою пильно читати Біблію, щоб зрозуміти її глибокий розум. Тоді йому було ЗО років. Вернувся Г. С. Сковорода на Україну дуже освіченою — вченою людиною. Але й дома не кинув науки, а поширяв ще більше свою освіту. Його любимими книжками були філософічні та богословські твори: з грецьких та римських письменників — Сократ, Плятон, Арістотель, Демосфен, Горацій, Цезарь, Цицерон, Корнелій Непот, Овідій; з церковних — Клімент Олександрійський, Максим Сповідник, Ориген, Діонісій, Ареопагіт; дуже поважав він Филона Іудеянина, а з нових — тих, хто поясняв Біблію; головною ж книгою його познанія була сама Біблія. Сі книжки він міг діставати в багатій книгозбірні Харківського колегіума, а також по монастирях і у поміщиків, у котрих проживав. Читав сі твори він більш усього на тих мовах, на яких вони були написані, бо сам гаразд їх розумів. Власні твори Сковороди, про які ми оповідатимемо далі, показують, що він добре знав ученіе грецького філософа Плятона і стоїків; знав він добре й богословське ученіе східних учителів церкви. Повернувшися з-за кордону, він узяв посаду учителя піїтики в Переяславському колегіумі, але став викладати сю науку зовсім по-новому і по-свойому. Єпископ звелів йому викладати так, як се робилося звичайно. Г. С. Сковорода не згодився на се і дав пояснення до свого способу викладання сієї науки. Тоді єпископ скинув Сковороду з сієї посади, написавши йому таку резолюцію: «Не живяше по средъ дому моего творяй гордыню». Г. С. Сковорода переїхав у Полтавщину і тут учив сина поміщика Томари. Потім поїхав до Москви і пробув якийсь час у Троїцько-Сергієвській Лаврі і знову вернувся до Томари, де жив життям, близьким до природи. Тоді вже він порішив вибрати для себе життя просте, убоге, не шукаючи для себе нічого суєтного. У 1759 р., як се нам вже відомо, Сковорода узяв посаду учителя Харківського колегіума. Одягався він тоді просто; їв один раз у день — пізно увечері; м'яса і риби не вживав, а їв тільки городину, нив молоко; спав не більше 4-х годин у сутки. Вставав вранці, на зорі і в погожу годину ходив пішки за город і в сади на проходку; завжди веселий, бадьористий, усім довольний, словоохотливий там, де не примушували його розмовляти, поучаючий, поштивий до усякого; ліооив він одві-дувати болящих, утішати упавших в горе, розділив посліди? з бідними, вибірав і любив друзів по серцеві їх, був набожним, але без суєвірря. любив науку без гордощів, обходження без влесливості. Харківський єпископ якось висловив бажання, щоб Г. С. Сковорода прийняв чернецтво, але Сковорода одповів на се: «Хіба ви бажаєте, щоб і я збільшив собою число фарісеїв? їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь розкішно — і ченцюйте собі на здоров. ля!» 15о і справді тоді бу.'їм іакою більшість ченців, До Сковороди часто приходило багацько усяких людей для бесіди з ним і научання од нього. 1 сам він теж зверіався і писав листи до людей ріжних станів, обговорюючи найбільш поважні й потрібні, к-а його погляд, для кожної людини філософічні питання — про Бога, чоловіка, світ, Біблію, щастя. Для сього він і вибрав властиву собі, як він кн іав. с гаті, есбто стежку життя — перемінив посаду учителя Колегіума на стать мандрованого учителя всього українеького народа, і се дало йому душевний спокій і щастя. «Признаюся, друзі мої, — писав він у св'Ойому «Букварю мира», — що зараз кину свою теперішню стать (мандрованого учителя), хоч у неї вже состарівся, і зроблюся гончарем, як тільки почую у себе хіть до сього ремесла. Будьте певні, що з Богом мені буде веселіше і зручніше виліпляти глиняні сковороди, ніж писати книжки без охоти до сього!» «Коли б я, — писав він у листі до одного приятеля, — займався бджільництвом або був кравцем, або ловив звіря, тоді б сказали про мене, що я займаюся тим, що слід. Так хіба тільки те і є робота для чоловіка, щоб продавати, купувати, воювати, женитися, мати позви, будувати будинки, бути кравцем або бити звіря? Хіба тут тільки повинно бути завжди наше серце? Тоді б ми не мали б часу заглянути у нашу душу і очистити сю господиню нашого тіла. Ми похожі на того чепуруна, що піклується не про ногу, а про чобіт, зовсім віз, тільки без коліс, бо бракує душі. Є, правда, у нас душа: але така, як у подагрика ноги». Згодом, як знаємо, так говорив Л. М. Толстой, називаючи се «недълатемъ». їздив Г. С. Сковорода'зі своїм любимим учнем М. І. Ковалинським у Київ, де поясняв йому історію міста, старовину, лаврські святині, але вступити в ченці і там одрікся, бо гудив життя тодішніх ченців. Гетьманщину він любив, як свою матір, але жити бажав і проживав постійно в Слободській Україні. Гостював короткий час у свого учня М. І. Ковалинського, але швидко повернувся в Україну, де проживав по тамошніх монастирях, у священників, у освічених і щирих до нього поміщиків; переходив з одного села в друге; любив жити в самотині без услугування, на пасіках, у садках, де писав свої філософічні твори, співав і грав на декількох інструментах. Сам складав музику для церковних концертів, поклав на музику церковні псальми і духовні пісні. Зовсім одмовився од грошей. Особливо Сковорода любив Харків. Не тільки не був сектантом, але й сам виступав проти сект, бо його власні погляди були куди ширші всякої секти. Правда, він. бажав, щоб його філософічні і богословські погляди ширилися серед суспільства, бо справді казав людям нове слово, котре по-новому б мусило збудувати й їх життя. І ось ми бачимо, що він і живим словом, і листами, і рукописними творами, і — що найбільш поважно — власним прикладом проводив у народне життя свої думки, свою філософію. Він учив так, як жив, а жив так, як учив. Г. С. Сковорода не мав спромоги друковати своїх творів та й не могли б вони тоді бути надруковані через цензурні порепони. Але сі твори його все ж таки досить широко розповсюджені були в апографах (списках) і у нього було чимало друзів і шанувателів серед усіх станів тодішнього суспільства і навіть простого народа. Дворян, яко головний стан суспільства, він звав до морального відродження, до духовної волі, до боротьби з суєвіррями. Він був для поміщиків мандрованою Академією. Він також любив і мав вплив і на простий народ. Луб'яновський згадує про се так: «Більш усього Сковорода любив жити серед селян; любив він мандрувати з однієї слободи в другу, з одного села в друге, з хутора в хутір; і всюди він був своїм чоловіком. Особливо селяне тих слобід і хуторів, де він частіше й довше пробував, любили його, як рідного. Він оддавав їм усе, що мав; не золото і срібло, котрого у нього не було, а добру пораду, усовіщування, научання, приятельські докіри за неправду, сварки, п'янство, недобросовісність… І він утішався тим, що його мандроваче учительство було корисне для народа» 280. ФілософіяГ.С. Сковороди. К століттю смерті Г. С. Сковороди — к 1894 р. — я розшукав в Румянцевському музею у Москві його рукописні прозаїчні філософсько-богословські твори (здебільшого в його власних автографах, себто їм самим написаних), його житіє, зложене учнем Ковалинським, його листи на російській, латинській і грецькій мові у прозі і в віршах. Сі рукописи були впорядковані мною і видані Харківським історико-філоло-гічним товариством з моєю критико-бібліографічною розвідкою. І тільки тоді можна було пізнати Г. С. Сковороду яко філософа й письменника. У своїх творах Г. С. Сковорода провіщав свою християнську філософію. Він був тут, з погляду церковного, справжнім іересіархом на зразок інших їєресіархів Західної Європи і слов'янства, бо дуже одходив у своїй філософії од церковного ученія. Християнство він приймав без догматики і тим більше без обрядів, або, як він казав, без церемоній. Навіть таїнства він розумів яко символи. Для нього віра була філософією, а філософія — вірою. Г. С. Сковорода провіщав думку про два зачала у світі — вічне і тлінне; перше було, на його погляд, безмірно важніше од другого. По філософії Сковороди, було три світа: великий, або космос, малий — мікрокосм, або чоловік, і третій — символічний, або Біблія; тому її треба розуміти тільки символічно, як її розуміли і деякі учителі східньої вселенської церкви. Через усі оці три світа проходять два зачала — вічне, живе і дочасне, тлінне. Має вартість і значіння тільки перше зачало — вічність у всіх трьох світах. Вічність у чоловіка — се сам Бог, Христос, Богочоловік. Так і у Біблії треба під буквою знайти внутрішню правду — зачало вічності. Але люди часто дають перевагу тлінному над вічністю. Дві сторінки має Біблія; на нашому березі усе вельми старе, мізерне, нікчемне, на тім — усе нове, тамошній горній чоловік літає безкрайно у височінь, шир і глибину; не зупиняють його ні гори, ні річки, ні море широке, ні пустині, він прозирає, що буде колись, згодом, бачить таємне, заглядає у давнину, прозирає у будучину, виступає по водах Океана. В чоловіці повинен царювати дух його, думка, а не тіло. «Вогонь, — казав Г. С. Сковорода, — угасає, річка у своей течеї зупиниться, а нематеріальна думка наша свого руху, поступу ніяк не може припинити ни на єдину мить, хоч вона буде у тілі чоловіка, чи за тілом його, і все літає, як молнія, через вічності і незлічимі мільйони років. Куди ж вона лине? Спокій її не в тім, щоб зупинитися і простягнутися, немов мерле тіло — се для живої її натури незвичайно і неприємно — а зовсім навпаки: вона підіймається від рабської матеріальної натури до вищої, горньої, до рідного свого безначального зачала». І обидва сі зачала — вічність і тінь — пробувають усюди укупі й нерозлучно, немов би то яблуня і тінь її: покіль яблуня — потіль і тінь її. Але древо вічності завжди зеленіє, світ Божий і усі світи, хоч їх і велика сила, то є тінь Божа, і хоч вона коли частиною й зникає і в інші форми перероблюється, одначе ніколи не одходить од свого живого дерева, і давно вже філософ про се сказав: «Матерія або вещество довічне», себто усі місця і времена собою заповнила. Одначе Г. С. Сковорода не був матеріалістом, себто філософом, котрий признає тільки матерію; його скорше можно лічити спірітуалістом, себто філософом, котрий признає головним чином дух («спірітус» по латині «дух»), бо він справді признавав тільки єдине творче зачало — Дух, Бога, Вічність, Розум, Правду. Матерія ж, або вещество, було тільки його зпокон-вічним сопутником або, як кажуть філософи, атрібутом. Вічня Воля, каже Г. С. Сковорода, забажавши одягти себе і проявитися в видимому світі, з нічого утворила все, що є у думці і у світі. Бажання вічної Волі перетворилися в думки, думки — в матеріальні предмети. Так, по Ковалинському, Г. С. Сковорода розумів початкове походження творення матерії, або світа, з нічого. Але є велика ріжниця між чоловіком і іншою тваррю: тільки чоловік має вільну волю, а значить, і одповідальність за свої події. Чоловік повинен жити задля самосвідомості і Богосвідомості. Познати Бога можно в Біблії, котра содержує у собі тропи Божії. Взявши тебе самого за руку, приводить вона у твій власний будинок, котрого ти ще зроду не бачив. І сам чоловік може знайти Бога у самого себе; для сього тільки потрібно шукати розумом правду. Але потрібна і віра: де кінчається гряниця розуму, там починається віра; вона одна тільки бачить світ, який світиться у стихійній темряві. Проти достотного (дословного) розуміння Біблії Г. С. Сковорода виступав дуже гостро, але се не зближає його з французькими філосо-фами-матеріалістами XVIII ст. Для нього Біблія — се найголовніша з книжок, се сам Бог, котрий веде в ній поважну і образну розмову з людьми. Гражданської науки й книжок Г. С. Сковорода не гудив: вони, казав він, усякої краси і вжитку повні, але Біблія має велику перевагу над ними, бо вона навчає найголовнішого — Богосвідомості. І через те кожний чоловік повинен бути, з його погляду, немов богословом. Одмовляються од сього, каже Г. С. Сковорода, я — не піп, я — не чернець, неначебто спасеніє душі не всім потрібне. У Г. С. Сковороди була мрія про таке християнське апостольське суспільство, ідеалом для котрого був сам Христос. «Стомлений дорогою, голодний, томимий згагою, — каже Г. С. Сковорода, — сидить Христос при колодязі. Прийшла молодиця за водою, Христос попрохав у неї напитися не для того, щоб заспокоїти згагу, а щоб почати бесіду. Вода звичайна, стихійна дала йому спроможність завести бесіду про воду живу. Не боявся муж Божий богословствовать з молодицею, маючи надію, що виведе її, може, з суєвірря в справжнє богопочитання, котре не зв'язане ні з статтю — чи чоловічою, чи жіночою, ні з часом, ні з місцем, ні з церемоніями, а тільки з єдиним серцем. Повернулися учні його з їжою і, знаючи, що він ще нічого не їв, просять закусити. Моя їжа, одповідає їм учитель, да сотворю волю пославшего меня Отця. І голодний, і хочеться йому пити, і не веселий, коли не робить і не оповідає про те, до чого призначив його небесний Отець. У сьому його їжа, напитки й радість. Поучає він в зібраннях, в домівках, на вулицях, на кораблі, на зеленій травці, на горах і садах, на рівному місці, стоючи і ходячи, вночі і днем, в містах і селах. В не свою стать не мішається». Справжнє чернецтво Г. С. Сковорода не одкидав, але дуже гостро виступав проти святош, що удають із себе людей побожних. Ось як він глумився над ними. «П'ятериця чоловіків чвалають у довженних опан-чах кереях, що на 5 локтів хвіст волочиться. На головах каптури. У руках несуть вони не палиці, а дреколіє. На шиї у кожного дзвін з бечівкою. Образами, книжками, торбами пообвішані. Ледве, ледве дибають, плентаються, немовбито ті воли, що везуть парахвіяльний дзвін. Оце справді знеможені та отягчені — роботяги обнатужені. Горе їм, лихо їм — се святоші, мавпи справедливої святості. Вони подовгу моляться у церквах і косціолах, безперестанку у псалтир барабанять. Будують кірхи і постачають усе, про їм потрібне. Плентаються на богомілля по Ієрусалимах. З обличчя святі та божі, по серцеві од усіх беззаконніші. Грошолюби, честолюби, ласуни, улес-леві, зводники, немилосердні, нетихомирні». Така була, як кажуть вчені, умозрительна філософія Г. С. Сковороди, себто погляд його на Бога, світ, чоловіка. З неї виводив він і свою практичну філософію, себто погляд свій на щастя. Коли найголовніше у світі є вічність, казав Г. С. Сковорода, тоді й щастя мусимо засновувати не на тлінному, а на вічному, значить, не на багацтві, не на здоровлі, не на чинах, а на тім, що вічно існує і тільки тоді його можуть здобути усі і навіть без особливої трудності, бо недарма сказав філософ Епікур, що натура зробила потрібне усім нетрудним, а трудне — непотрібним, зайвим. Щастя треба шукати всередині нас самих. Царство Боже в нас самих. Розглядівши себе, спізнавши себе самого, ми знайдемо у себе самих душевний спокій і сердешну радість. Здобудемо їх мудрістю та добром — перша розкаже нам, в чім щастя, а друге допоможе знайти його. Для сього потрібно тільки злити свою волю з волею Божою. І се нетрудно: коли я з волею Божою, вона вже моя. Віддатися у волю Божу — се значить спізнати свої схильності і відповідно тому вибрати собі діло, роботу. І така робота буде корисна задля громади, суспільства і дуже приємна дія самої людини. Усяка робота хороша, аби тільки бралися за неї по схильності. Бог нікого не кривдить. Його можна прирівняти до багатого того водозбіру, який наповняє і велику, і маленьку посудину, скільки кожна потрібує. Над водозбіром-водометом написано: не однакова усім, але ж все-таки рівність. Вливається з ріжних цівочок у ріжний посуд, який навколо водомета стоїть, вода. Менша посудина менше має води, але у тім рівняється з більшою, що, як і та, повнісінька. І сей шлях важкий тільки для того, хто сам на плечах своїх несе отсю трудноту, бо такий чоловік не бачить, що він легкий, він, мов сліпець або кривий, на битому шляху спотикається. Звідсіля Г. С. Сковорода виводив і свій погляд на щастя. Він вихваляв просте, убоге життя з недостатками, утіхи, радощі, які має людина, котра наближається до натури. З того, що усякий мусить пізнати свою натуру, свої схильності, Г. С. Сковорода виводив і виховування дітей. Треба, казав він, пізнати натуру й схильності дитини й розвинути їх — се й зробить дитину потім щасливою, бо дасть їй душевний спокій. Як дитина родилася і живе у здоровому чесному сімействі, тоді їй, рожденій на добро, нетрудно буде прищепити добро, честь і науку. Натура — се єдиний і справжній учитель. Не перешкоджуй їй, а тільки розчищай доріжку. Не научай яблуню, як їй родити яблучка: вже сама натура її сьому навчила. Зроби тільки для неї огорожу од свиней, одріж колючки, познімай гусень. Учитель — се є служитель натури. Учити і учитися потрібно того, до чого прихильна людина: се дає сердешний спокій й задоволення собою, своїм становищем, своєю статтю, як казав Сковорода. «Коли б вона навіть була дуже проста і незначна, то й тоді у серцеві кожного чоловіка і в сій убогій хатці — під його убогою одежиною (тілом) можна знайти свого царя, свій дім, своє зачало вічності». Такий взагалі був світогляд Г. С. Сковороди. У ньому міцно з'єдналися погляди його на світ, чоловіка і Бога, гармонійно (лагідно) злилися погляди на мудрість і на цноту. ЗначінняГ.С. Сковороди. Чи висловлював же тут Г. С. Сковорода свої власні філософічні погляди чи, може, проводив думки інших філософів, зібравши їх тільки до купи? До яких філософів він стоїть найближче? Які з них мали на нього найбільший вплив, коли він все-таки філософствовав більш-менш самостійно? Вже В. Н. Каразін, як ми знаємо, називав його українським Діогеном, Пифагором, Оригеном, Лейбніцем, Ломоносовим, Новіковим. Се вже якась мішанина, якої у Сковороди не було. Щодо порівняння з Ломоносовим, то проти сього виступав сам Г. С. Сковорода. «Мене хочуть міряти Ломоносовим, неначебто Ломоносов є, казенна сажень, котрою треба міряти кожного, як одним локтем кравець міряє і золоту парчу, і шовкову матерію, і полотняну ряднину». Називали його, ще коли був живий, і містиком, себто чоловіком, котрий вірить в таємні сили; і мізантропом, себто чоловіконенавісником, яким він ніколи не був, і сектантом, яким він теж не був. Називали його, вже в наші часи, і песимістом, котрий бачив тільки зло в світі — і у сьому теж помилялися. Називали його і чистим раціоналістом, яким він теж не був. Один письменник називає його «Философом без системы»281-сього зовсім, як ми бачимо, не можна сказати про Г. С. Сковороду. Професор Ф. О. Зеленогорський показав, що Г. С. Сковорода добре знав філософію грецьких філософів — Плятона, Аристотеля, стоїків, а також Філона їудеянина і що найбільш усього вабили його до себе римські стоїки 282. Професор А. С. Лебедев 283 і добродій Краснюк показали у своїй розвідках, що богословсько-філософські погляди Г. С. Сковороди наближаються до поглядів учителів церковних східньої церкви, особливо Климента Олександрійського і що Сковорода стояв близько до них і по свойому способу алегорично розуміти Біблію. Але найліпше зрозуміла Г. С. Сковороду Ол. Як. Єфименко 285, коли сказала про нього, що се був самостійний філософ-богослов, немов моноліт, себто камінь, вироблений з єдиної скелі. На мій власний погляд, Г. С. Сковорода був справжнім філософом, який тільки шукав правду, і релігійним мислителем, котрий хотів обновити християнську церкву, як колись обновив католицьку церкву її реформатор Лютер, утворивши нову лютеранську віру. Пояснює бого-видець Плятон, каже Сковорода, нема нічого солодчого од правди. А нам можливо сказати, що в єдиній правді й живе тільки те, що для нас приємне і що тільки вона робить живим наше серце, яке володіє тілом. Чоловік живе тільки тоді, коли розум наш, полюбивши правду, любить одшукувати доріжки її і, зустрівши око її, радується й веселиться її світом, котрий ніколи не заходить. Г. С. Сковорода умер у 1794 р. і похований у селі Пан-Іванівці 286 Харківського повіта. Над його могилою покладена мармурова плита, на котрій вирізані оттакі його власні слова: «Мірь меня ловилъ, но не поймалъ». Нехай же кожний з українців, а особливо слобожан, одвідає могилу свого славного земляка і великого учителя українського народа. Хай йому буде поставлений пам'ятник в столиці Слобожанщини — Харкові, котрий він так любив, де він пробував і де й досі сліпі бандуристи співають його псальму.
РОЗДІЛ 13. ХАРКІВ ЯКО УКРАЇНСЬКЕ МІСТО
Національний і соціальний склад харківського населення у XVII–XVIII ст. Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.Національний і соціальний склад харківського населення у XVII–XVIII ст. Ми обговорили усі сторінки життя старої Слобожанщини і усюди бачили панування української, як то кажуть, стихії, себто української національності і утворених на її грунті й підставі форм народного життя. Український національний склад життя держався не тільки по селах, як тепер, а й по містах, городах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо навіть у такому центральному місті, як Харків, населення котрого тепер так обрусіло, що, мабуть, більшість його й не знає, що колись Харків був чисто українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української інтелігенції, прихильна до народа, працювала над відродженням свого народа й бережно донесла се бажання до наших часів — до сього великого українського руху, котрий не тільки утворив, але й проводить у життя і національне, і політичне відродження усієї України, а разом з нею і Харкова з Слобожанщиною 287. Харків був заснований у 1654 р.288, саме тоді, як Богдан Хмельницький перейшов з усією Україною під московську «протекцію». Місто, як ми бачили, заснувала ватага українських переселенців з ватажком — осадчим Іваном Каркачем. Най же пам'ять про Івана Каркача існує навіки у Харкові укупі зі спомином про першого харківського козачого отамана Івана Кривошлика. Хоч про Ів. Каркача яко першого харківського осадчого згадують тільки пізні документи (другої половини XVIII ст.), але ми не можемо їх одкинути, а укупі з ними і Каркача, бо ні для чого було тоді вигадувати його: очевисто, що ім'я се збереглося у спомину населення, а окрім того й ранні документи знають серед харківського населення Каркачів, і мені казали, що се прізвище відомо й тепер. Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися там, де річка Харків впадає в річку Лопань — на Харківському городищу, де колись, у домонгольську добу, у XII ст., був, мабуть, староруський, український город, де тепер у Харкові «університетська горка», собор і університет. Тут, у 1656 р. харківці збудували земляну й дерев'яну огорожу навкруги городища і зробили її, як ми знаємо, по свойому українському звичаю, щоб захистити себе від татар, але ся огорожа не вподобалася московському воєводі, котрий велів зробити кріпость по московському зразку. Оттак спочатку виявилися дві влади і у стихії культури — українська і великоросійська. Але у складі населення Харків був, можна сказати, чисто українським містом, бо сюди одразу явилася чимала купа українців — 587 чол. козаків, а з жінками і дітьми се вийде, мабуть, до 2000 чол. Вони з'єдналися в козацьке товариство, поділене на сотні й десятки, з отаманом, сотниками і десятниками на чолі. Мені пощастило розшукати в архиві і надрукувати список сих харківців — із нього видно, що се були українці — Іваненки, Тимошенки, Єфименки, Гордієнки, Олексієнки, Мельник, Колесник, Коваль, Кушнір, Котляр, Швець, Ткач, Кравець. Бачимо там Журавля, Дудку, Стріху, Ломаку, Тетерю, Сироїжку, Горобця й таких інших. Був Тихий, Дурний, Кривий, Недбаєнко. Був Кременчуцький (мабуть, з Кременчука), Волошенин (мабуть, з Волощини), Москаль (з Московії). Бачимо — Якова Шаркова зятя: очевисто, що знали більше самого Шарка, ніж його зятя Якова, і сей своє прізвище заполучив од тестя. Се була головна ватага переселенців, а до неї почали приходити й другі. Приходили, як ми знаємо, більш усього з Правобічної України, особливо в тяжкі часи Руїни, приходили і з Гетьманщини, приходили і з інших місць Слободської України, бо Харків вабив до себе населення яко полкове і торговельне місто. Мав тут своїх служилих великоросійських людей і московський центральний уряд, але їх було небагато, як порівняти з числом українського населення. Ось які числа ми маємо за XVII ст. У 1665 р. було у Харкові українців 2282 чол. мужського пола (міщан 1290 і хліборобів 992), а великоросіян (дітей боярських і інших служилих людей) — 133. У 1668 р. українців було 1491 мужського пола, великоросіян (служилих і приказних людей) 75 чол. (мабуть, тут показані одні козаки і служилі люди без дітей і родичів). У 1670 р. у Харкові збільшилося число великоросіян, бо залишилися великоросійські служилі люди для оборони города од татар. Українців було тоді 2101 чол. мужського пола, великоросіян 415 чол. мужського пола. У 1673 р. українців було 1276 чол. мужського пола, великоросіян 118 чол.; се все були діти боярські городової служби, а полкових великоросійських служилих людей вже не було. У 1675 р. число великоросійських служилих людей знов значно збільшилося (у 6 разів): тепер їх було 625 чол. У 1686 р. великоросіян було 571 чол. на 1937 українців. Виходить, що великоросійське населення у Харкові було текучим. Українці самі поселилися на вічне життя у Харкові, а великоросійських служилих людей туди часами посилав московський уряд не по їх волі і без їхнього бажання, не для заселення міста, а для його охорони. Отже справжніми постійними поселенцями Харкова були українці, котрі збудували собі будинки, охазяїнувалися, з'орали землі, зайнялися ремеслами, промислами й торгівлею. Щодо соціального складу харківського населення XVII ст., то воно поділялося тоді на а) козаків полкової служби, б) міщан і в) цехових ремесників. Вищою владою у Харкові була полковнича влада. На чолі великоросійського населення стояв воєвода, над міщанами була ще окрема влада війта, а над цеховими ремесниками стояли виборні цехмістри. У XVIII ст., у другій четверті сього століття, Харків був чисто українським містом. З перепису Хрущова 1732 р. ми дізнаємося, що число українців тоді щодо великоросіян збільшилося в порівнянню з XVII ст. Прізвища харківців чисто українські, і, як би їх знав М. В. Гоголь, йому не потрібно б було вигадувати прізвищ своїх українців: ми бачимо й Квітку, й Горлицю, й Незовибатька, й Богомаза, й Лупикобилу, й Лупикобиленка, й Сухоребрика, й Недерикута, й Кадигробенка, й Отченашка, й Кусьвовка, й Штанька, й Пацюка, й Вареника. Дуже цікаво буде побачити склад населення Харкова у 1732 р. з національного й соціального боку. Більш усього проживало у Харкові козаків: виборних козаків було 775 чол., у них підпомошників 1531, козачих підсу-сідків 85; козачої старшини з робітниками 71, цехових ремесників 492, підданих, посполітих і робітників 205, духовенства з робітниками 170; великоросіян 235, греків і інших чужоземців 21; усього 3595 чоловік. Значить, більш усього було козачих підпомошників, далі за ними йдуть виборні козаки, далі цехові ремесники. Виходить, що Харків з соціального боку був таким же українсько-козацьким містом, як і інші міста Слободської України. Ріжниця була тільки у тім, що тут жилобагато цехових, яких не бачимо в інших городах. Харківських міщан у початку XVIII ст., як ми знаємо, прилучили до козаків і оддали у полковничу владу. Харківські козаки ділилися на дві сотні. Виборні козаки були більш заможними людьми, ніж їх підпомошники. У виборних козаків було більш робітників, котрі проживали у їх семействах. На кожний двір виборного козака приходилося взагалі по 5 душ мужського пола, а як включити робітників та підсусідків, то прийдеться по 5, 7 чол. на сімейство. Виходить, що се були дуже великі сімейства, коли ми звикли думати, що українські сімейства були звичайно малі. Іноді одно сімейство містилося у одній хаті, але частіше воно проживало у декількох хатах і тілько у одному подвір'ї. Ось, наприклад, один двір Гетманенка: Ів. Гетманенко 40 років, у нього син Петрусь 4-х тижнів, брат Гаврило 8 років; на тім же дворі у другій хаті рідний брат його Грицько 35 років; у нього сусіда Гаврило Шведин 50 років; у нього син Костянтин 7 років; дядько їх рідний Степан Ондрієвич Гетман — 100 років; усього 7 чоловік мужського пола, а з жіноцтвом буде куди більше — мабуть 14. А ось другий двір — Назаренка: Сав. Назаренко 70 років; у нього син Ондрій ЗО років; робітники — Алферов 45 років, Андреев — 20, Кирилов — 35, Ісаєнко — 40. У нього пасинок Синицький — 7. У другій хаті — рідний брат Ондрія Кіндрат 50 років; у нього робітник Лебеда 35 років, пасинок Коновалов — 7, з ними ж підсусідки Бердників — 60; Андреев 50; у нього діти — Кирило 15, Степан 6; робітник Шияненко — 18, усього 15 чол. мужського пола, а з жіноцтвом, мабуть, ЗО. Але траплялися іноді й невеличкі сімейства: по одній душі мало 14 сімейств. У 60 сімействах, котрі мали робітників та підсусідків, було по 3 2/3 чоловіка на сімейство. Цікаво, що були й удови-козачки, які од себе виряжали на службу, мабуть, підпомошни-ків-наймитів. Чужі люди проживали у 1/5 усіх сімейств. У козачих підпомошників на сімейство проходилося взагалі 6 чол. мужського пола. Робочих членів в сімействах без чужих приходилося по 2 1/4 на сімейство, були, одначе, й такі, що мали од 5 до 10 душ; але було 4 сімейства, у котрих робітником був тільки хазяїн сімейства. Робітники і підсусідки були у 1/4 усіх сімейств; приходилося їх по 2 чоловіка на сімейство. Усі казаки жили у власних подвір'ях у самому місті. Тільки 12 подвір'їв підпомошників містилися на під-варках, себто не у самому місті, а у передмісті, і 21 сімейство проживало по чужих дворах, котрі належали до старшини та усяких удов. До старшинського уряду належали харківський полковник Григорій Семенович Квітка, полковий суддя Роман Григорович Квітка, полковий хорунжий Рибасенко, сотник першої сотні Григорій Васильович Ковалевський і другої Як. Хв. Денисевич. Жив своїм подвір'ям і валківський сотник, потім ізюмський полковник Ів. Гр. Квітка, удова полковника Куликовського, полковий писар, два писаря полкової канцелярії, 5 ратушних писарів і 1 таможений. Оце була невеличка купка козацької старшини, яка потім обернулася у дворян. Цехові люди належали до таких ремесел: були ткачі, шевці, котлярі, ковалі, різники, римарі, музики, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушнирі, теслі, олійники, винникі, солодовникі, коцарі і коцарки. Цікаво, що музики були теж серед ремесників, бо і справді вони грали на весіллях і годувалися од свого ремесла. Од римарів і коцарів получили свої назвиська теперішні Римарська та Коцарська вулиці. Усі цехові мали свої власні подвір'я й хати, окрім 5 чоловік, котрі жили у подвір'ях полковника Квітки. У цехових були ще менші сімейства, ніж у козаків-підпомошників — у них приходилося трохи більш 3 чол. на семейство. Були у них, одначе, робітники і підсусідки — по 2 чол. на семейство. Значить, робітників у цехових було далеко більше, ніж у козаків і підпомошників, бо кожний ремесник хотів мати робітника. Духовенства з робітниками було 116 чоловік. У Харкові тоді було 9 церков і при кожній звичайно по 2 священника, а при соборній 2 протопопа. У монастирі проживало 13 монастирських робітників. Духовенство проживало в церковних домах при церквах. Окрім того декотрі священники мали ще й власні подвір'я, в котрих проживали їх двірники та робітники. При церквах, як ми знаємо, були школи, в котрих проживали учителі — дяки. Таких учителів було тоді у Харкові 19 чол. При церквах були також і шпиталі. У Харківському колегіумі жили учні латинської школи. Поспільство, або піддані, поміщалися в 22 подвір'ях у 29 хатах. Жили вони на підварках в передмістях маненькими хуторами: на хуторі полковника Квітки, підпрапорного Черняка, козака Коваленка, ландміліцького полковника Дуніна, полковника Куликовського, угольчанського сотника Михайлова, харківського сотника Ковалевського, харківської крамарки Наза-ренкової, Харківського Покровського монастиря, троїцького священника, харківського городничого Голуховича; біля сього хутора був млин на р. Харкові, а при млині жив мельник з сімейством. На тій же річці Харкові було ще 2 млина з мельниками. Особливе місце займали у Харкові велико-росіяне та чужоземці. Вони поділялися на декілька станів. Одна частина великоросіян попала навіть у козаки. Це були колишні служилі люди, котрі записалися у козацтво, коли у Харкові у 1700 р. були скасовані воєводи; їх було небагато — 13 дворів. Окрім сього у Харкові проживали по пашпор-тах посадські люди, котрі явилися сюди ради торгівлі із ріжних великоросійських міст — з Курська, Вереї, Бєлгорода, Чугуєва, Тули, Єльця, Веньова. Далі йдуть армійські чини — абшитований капітан, поручики й інші; майже усі вони мали в Харкові власні будинки. Були тут ще московські служилі люди, котрі раніш записалися у козаки, а в 1731 р. їх повернули у подушний оклад і записали у ландміліцію; 141 чол. з них мали власні хати (49 подвір'їв), а 16 жило у чужих хатах. У них було 9 робітників з українців. У подвір'ї харківського полкового судді Романа Квітки проживало 4 кріпака, котрих він дістав у віно за своєю жінкою. Греків та інших чужоземців було 21 чол…між ними хрещений арап і удова польської нації, євреїв зовсім не було. Серед «разночинців» бачимо двір полковника Курського ландміліцького полка Дуніна, де проживав він сам з сином і з 15 робітниками-україн-цями. Біля його двору був млин у 2 клітки, у кожній по 4 постава. У Харкові були ще подвір'я з будинками, котрих хазяїни не жили тут постійно, а тільки наїздили по своїх ділах: таких подвір'їв було 46 і там проживало 95 двірників та робітників; власниками їх була козача старшина (харківська та інша), старшини ландміліцького полка, Покровський та Зміївський монастирі, курські купці Хлапонини, священникі Хорошевського монастиря, Ольшаної, Липець, Іванівки, Харкова, козаки і їх удови. Двірниками та робітниками там були — циган, волох, поляки (але, здається, се були не поляки, а українці, тільки польські піддані). Проживало у Харкові двоє греків- Костянти-нов та Челенбі, котрі займалися купецтвом; у одного з них був робітником татарин. У одному із монастирських дворів жило три маляра. На подвір'ї харківського протопопа проживало його троє підданих. У шинках було 122 шинкаря з дітьми. Хоч Харків тоді був таким же полковим містом, як і Суми, Охтирка, Ізюм, Острогозьк і не мав значіння центра усієї Слободської України, але все ж таки він і по числу мешканців, і по соціальному складу свого населення відрізнявся від тих міст, мав над ними перевагу. Він був українським козацьким містом, але у ньому проживало стільки великоросіян, скільки їх не було ніде по інших полкових містах. У Харкові проживало вже тоді й великоросійське купецтво, котре трохи згодом значно збільшилося. Се все було початком того нового обличчя, котре прийняв Харків пізніше. У 1732 р. се був український город і з національного, і з соціального боку. Більш 90 % населення було українського. Перше місце займав козачий стан. Козаки були власниками більшості міських подвір'їв та будинків. За ними йшли українські ремесники — се теж був сталий мійський стан, котрий тримав у своїх руках потрібне для усіх рукомесло. Ремесники теж проживали у власних будинках. І козацтво, й цехові містилися тоді у Харкові не на підварках, а у самому місті, навіть у його центрі, на теперішніх центральних вулицях. Цікаво, що й вулиці тодішні діставали свої назвиська від сих простих козаків та ремесників. Не кажучи вже про такі вулиці, як Римарська, Чоботарська, Коцарська, Кузнечна (вони були названі так по ремеслах), ми маємо ще такі назвиська харківських вулиць у 1724 р. в Соборній парахвії: вулиця пана полковника Квітки у замку, вулиця пана судді (Квітки), вулиця Сотницька (пана сотника), Бесідина (де жив Бесі-дин), Михайла Дрикги (де жив Дрикга), Сушкова (де жила Сущиха), Макс. Писаря (де жив М. Писарь), Сем. Богодуховського (де жив Сем. Богодуховський), Синицького (де жив Синицький), Єнощина (де жив Сноха), Борисенкова (де жив пушкар Борисенко), Пістунова (де жив Пістун), Гребеникова (де жив Гребеник), Куликівка (де жив Кулик), Шаповалова, Чайчина вулиця над ярком; усього 20 вулиць в центрі. У Миколаївському приході було б вулиць: над ярком Шаповалова (де жив Шаповал), Кара-бутова (де жив Карабут), Бибикова (де жив Бибик), Шеметова, Калебер-дина (де жив Калеберда). У Вознесенському приході — дві вулиці — Шап-ранівська (де жив Шапран), Чугаївська (де жив Чугай). У приході Покров-ського монастиря — одна вулиця Пищальчина (де жив Пищалко). У Рож-дественському приході — 5 вулиць: Москалівка, Шилова (де жив Шило), Пробита, Довгалівка, Безсалівка. У Троїцькому приході 6 вулиць: Назарце-ва (де жив Назарець), Клименкова (де жив Клименко), Гунченкова (де жив Гунка), вулиця добродія Сізіона (де жив Сізіон), Юрченкова (де жив Юркевич). У Михайлівському приході — 4 вулиці: Кулиничина (де жив Кулинич), Корсуновська, Золотарева (де жив Золотаренко), Верещаків-ська. У Воскресенському приході 8 вулиць — Дехтярева, Котлярова (де жив Котляр), Мильникова (де жив Мильничка), Онопрієва (де жив Онопрій Різник), вулиця до Меркула (де жив Меркул), Склярева (де жив Скляр), Крохмалева (де жив Крохмаль), Миргородовська. У Дмитріївському приході — 5 вулиць: Ів. Турчина (де жив Турчин), Вас. Титаря (де жив Титарь), Як. Котки (де жив Котка), Ів. Кривого (де жив Кривий), Вас. Котляра (де жив Котляр). У Благовіщенському приході — 4 вулиці: Бережна, Пома-занова, Опанасівська (де жив Панасенко), вулиця Чорного Івана. Як бачимо, українсько-демократичний зміст населення Харкова одбився навіть у назвиськах його вулиць. Таким же українськимдемократичним був і склад його домовласників. У самій багатій аристократичній частині теперішнього Харкова — у приході соборному — бачимо окрім самої маленької купки козацької старшини (дворян та чиновників тоді зовсім не було), такі демократичні прізвища козаків та цехових, як Цілюрик, Звонарь, Голод, удова Панамарка, удова Матяшиха, Бабеха, кравець Шватченко і таке інше. Теж саме можна сказати і про домовласників вулиць Миколаївської церкви, Покровського монастиря і взагалі усього Харкова. Мабуть, те, що ми оповідаємо зараз про національний український склад харківського населення, буде вдивовижу для його теперішніх мешканців і особливо для тих, хто, не цікавлючися місцевою історією і не бачучи тепер нічого українського, думав, що Харків і ніколи не був українським містом. Але все се підтримується документальними свідоцтвами, які розшукані мною у ріжних архівах. Щодо назвиськ вулиць і прізвищ домовласників, то сей документ надрукований мною укупі зі списком харківців 1656 р. у 1-му томі моєї «Истории г. Харькова» особливим додатком до нього, й хто захоче ознайомитися з ним, той знайде там цілу низку щиро українських прізвищ харківців за 1724 р. і серед них побачить, мабуть, чимало й таких, нащадки котрих проживають у Харкові й тепер і давно одцуралися мови своїх дідів та прадідів. Через що ж було так багато тоді у Харкові дрібних домовласників? Через те, що населення його, разом з усіма слобожанами, користувалося тими льготами, які усі переселенці дістали від московського уряду, і серед сих вільгот на першому місці стояла земельна, себто земельний наділ на заїмочному праві. Перші харківські переселенці дістали даром на віки-вічні зімлі під оселі і право вільного безоброчного наслідственного володіння підгородніми землями. Такі права діставали й нові переселенці. Ось через що з'явилося так багато домовласників серед харківців — кожний, діставши землю у місті, зараз починав будувати собі хату. Так звичайно робили селяне; так робили й городяне — харківці, бо й вони мало чим одріж-нялися од селян, бо й їх головним промислом було землеробство. Збудувати хату-мазанку було нетрудно — лісу, очерету, соломи й глини було досить. І ще за наши часи у Харкові залишилося від старих часів чимало таких хат під солом'яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках Харкова XIX ст. Солом'яним і дерев'яним був майже увесь Харків у XVII і першій половині XVIII ст. Кам'яними будинками у козацькому Харкові були тільки — Покровський монастир, Колегіум, Собор і дві приходські церкви. Кам'яних будинків ні у кого не було. Лавок з рундуками було 290, шинків 163. винниць 29, але усі вони були дерев'яні. У 1724 р. у Харкові було усього 1345 дворів, а у 1732 р. — 1280 хат, а населення у 1732 р. було з жіноцтвом 7000 чол., себто одна хата приходилася на 5 чоловік. Просторо тоді жили харківці. Плана городського поселення у козацьку добу не було. На плані 1768 р. ми бачимо й старий план Харкова, вулиці йшли не прямими, а кривими лініями; була сила пустопорожніх земель. Харків навіть у кінці XVIII ст. являв з себе велику слободу. Академік Зуєв і описує Харків такою слободою. Будинки, пише він, розкидані без ряду і ладу, але широко — версти на 3 або 4. Се були, як він каже, українські хати-мазанки. Були слободи — Захарківська, Залопанська, Клочківка і навіть хутори-підварки. По новому плану під Харків було одведено 637 десятин. Навіть у 1794 р. ледве не усі мешканці мали свої власні будинки: дворів було тоді 1807, домовласників було 1601, усіх обивателів 1792 сімейства; з них не мали своїх будинків тільки 191 сімейство. На початку XIX ст. Харків простягався з півночі на південь на 2 версти, зі сходу на захід на 3 1/2 версти. Площа його захоплювала 7 кв. верст, або 1 750 000 кв. сажнів. На кожне подвір'я, включаючи сюди вулиці, приходилося 968 кв. сажнів, на кожного мешканця (їх було 11 000 чол.) — 160 кв. сажнів, а у 1886 р. тільки 35 кв. сажнів. Се був, як ми бачимо, страшенний земельний простор. Не дивно, що тоді було в Харкові багато садів і навіть огородів. Найбільшу частину земель городяне добули даром. А позаяк існувала земельна власність і не було ніякої ні соціалізації, ні муніціпалізації землі у городі, то осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися й купувалися. Ціна на землі, матеріали для будівлі і на робочі руки стояла низька і через те й не трудно було кожному мешканцю здобути собі власну хату. Ось деякі звістки про тодішні ціни на подвір'я і будинки: кам'яний будинок полковника Шидловського у два поверхи був куплений для Колегіума за 500 карб. У 1767 р. будинки у центрі купувалися по 600, 125 і 65 карб. Пустопорожнє дворове місце мірою у 1500 кв. сажнів у кінці XVIII ст. у Соборному приході було куплено за 35 карб., значить, по 2 1/3 коп. за сажень, ціле подвір'я там же з огорожею мірою в 4800 кв. сажнів — за 200 карб., себто по 4 1/6 коп. за сажень; половина подвір'я з будівлею у Рождественському приході мірою 700 кв. сажнів — за 150 карб., себто по 21 коп. за сажень; подвір'я з огородом і садом родючого дерева мірою 900 кв. сажнів у Дмитріїв-ському приході — за 100 карб., себто по 11 коп. Подвір'я у Миколаївському приході з будинком, службами, коморями, огорожою, винницею на 2 котла з усім посудом, з хатою до неї, колодязем — всього мірою у 336 кв. сажнів — було куплено за 325 карб. Подвір'я в Соборнім приході мірою в 52 1/2 кв. сажнів було куплено за 7 карб. Двір з будинком в Миколаївському приході мірою в 140 кв. сажнів був куплений за 20 карб. Коли будувалася нова соборна церква, за перенос іконостаса дано було 20 коп., за 57 карб. 60 коп. теслі розібрали церковну баню, познімали половиці, двері й вікна. За четверть вапни платили 35 коп. Поденщики робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. в день. Се мало, чи багато? За 10 коп. можна було купити у 1732 р. 6 хунтів свинячого сала або 1/8 відра горілки, або 2 1/2 гарнца січеного меду, або 5 гарнців пива, або 5 хунтів коров'ячого масла, або ЗО хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденщик за свою поденну платню міг дістати більше усякого йому потрібного, ніж тепер, коли він має у 50-100 разів більше грошей у день. Населення Харкова, живучи в своїх власних будинках, де були й садки, й огороди, жило з хліборобства, або з ремесел, або з промислів та торгівлі. Не злиденно, не погано жилося харківцям під тодішнім українським, як то кажуть, режимом, себто урядом, особливо, коли московська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій власний козачий та цеховий уряд і свій козацький цеховий суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити й свою культуру на національному грунті. Але так було тільки у часи автономії. Після скасування автономії швидко пішло «обрусьніе» Харкова і знищення його національної української культури. Харків зробився спочатку намісницьким, а потім губернським городом, з усіма російськими губерніальними установами. Разом з ними у Харкові з'явилося й російське чиновництво на чолі з губернатором, козацька українська старшина перевернулася тоді у російських дворян. Новорождене місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II жалованну дворянську грамоту, а укупі з нею — владу над усією країною. У Харкові робилися дворянські з'їзди, де одбувалися вибори. Оттак з'явився у Харкові командуючий клас над усім суспільством 292. Козацтво, з котрого складалася більшість населення, було скасовано і повернуто у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився й склався особливий стан російського купецтва, котрого у козацьку добу майже зовсім не було. Уже у кінці XVIII ст. появилися також і євреї, котрих раніше не було. Збільшилося число великоросійських ремесників — теслів, каменшиків і таке інше. Для будування університету В. Н. Каразін виписав з Петербурга чимало ремесників-чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через се підупали й мусили переходити з центра міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство і не тільки з соціального, але і з національного боку. Так було в губернії, по селах, так було і в городах, а особливо в губернському городі Харкові. На харківських ярмарках московські товари все більше та більше витісняли чужоземні й українські. Харків зробився центром просвіти і культури, але не української, а російської. Таким був і заснований у самому початку XIX ст. Харківський університет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семінарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійських губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені й їх замінили нові, російські школи. Усе те ми бачимо у першій половині XIX ст., і уже те вело до русіфікації, цебто обрусіння, Харкова. А укупі й тим Харків перестав бути українським містом і тому, що в його населення увіходило постійно багацько переселенців з великоросійських губерній. Населення Харкова за XIX ст. збільшилося у 20 разів, себто на 2000 %. Таке величезне число, очевисто, не могло з'явитися від натурального збільшення, і ясно, що у Харків з 20-х років XIX ст. ішло велике переселення народа з інших місць, як це докладно доказано Д. П. Міллером на підставі чисел в другому томі «Истории г. Харькова». Вже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харкова була не тубільцями, а захожими людьми (45 %). Більш усього переселенців дала Курська губернія, потім Орловська, Московська, Калузька і інші великоросійські. По перепису 1897 р. тільки 1/3 населення Харкова (32 тисячі) була тубільцями або з Харківського повіта, остатні 2/3 (73 тисячі) були чужаками. З однієї Курської губернії було 23 тисячі чоловік, а з іншими великоросійськими губерніями Великоросія дала 33 тис. чол., себто більш, ніж було тубільців. Число чужоземців теж значно збільшилося: з однієї Келецької губернії прийшло 1500 поляків, з Кавказа — 1000 тамошніх мешканців, з чужих земель — 1200 чол. Оце переселення не української людності у Харків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX ст. Новоприхожі гості опанували містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харків, захищали його і положили початок його промислам, торгівлі і культурі. «Воля», котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширення торгівлі, нові фабрики і заводи, військо, де широко панувала русіфікація, школи, де зовсім не допускали рідної української мови, — все це ще більше поширило русіфікацію Харкова. Але все-таки треба сказати, що українська стихія серед харківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів. У початку XIX ст. Харків ще був українским містом, бо його населення у своїй більшості зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у 30-ті роки) справлялося у Харкові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харкові міщане й крестьяне розмовляли чистою українською мовою, мали й український побут й трималися українських звичаїв. Тримався сей побут і на Панасівці, і за Харковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівку і інші колишні слободи. Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народня великоросійська мова, а в центрі і серед панства і інтелігенції взагалі панував руський літературний язик. І у кінці 70-х років XIX ст. Харків був куди більше русіфі-цірований, ніж його повітові города або сусідня Полтава. А все-таки по перепису 1897 р. 25 % харківського населення признала себе українцями (45 092 чол., з них 23 430 мужського, 21 662 жіночого полу), а 58 % признали себе руськими, або великоросіянами. Навіть можно думати, що в дійсності людей українського походження було у Харкові ще більше, бо серед його населення родом з Харківщини було 96 тисяч, а з Полтавщини — 5 тис, Київщини — 4 1/2 тис, Катеринославщини — 2 1/2 тис, з Подолії — 1 1/2 тис, усього з українських губерній 110 тис, і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все-таки здається, що немало з українців просто не признало себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а інші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе руськими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього нижчі стани суспільства — військові, залізнодорожні і домашні служащі, сільськогосподарські торговці. А коли так, то не можна сказати, що навіть тепер Харків по складу свого населення являється чисто «русским» городом. Українське національне відродження у Харкові у XIX ст. На протязі усього xix ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у сі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли приблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою. Вони почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харкові на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету. До сього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві. Він з самого початку свого існування добре зрозумів, що окрім загальної мети — утворення науки і викладання лекцій — перед ним, яко краєвим центром освіти, поставлена ще одна поважна мета — працювати на користь тієї країни, де він заснувався, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Про се докладно оповідано у моїй «Історії Харківського університету»294, але се повинні твердо знати усі теперішні університетські діячі і все суспільство, коли воно підіймає питання про відносини університета до України 295. Треба добре пам'ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам'ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів карбованців (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі 100 років свого існування багато зробив для України — про се можна знайти цікаві звістки у виданих під моєю редакцією ювілейних університетських виданнях — для пізнання і землі, і населення України, і можна тільки висловити бажання, щоб тепер, коли для сього нема ніяких перепон, коли для української мови, здається, настала воля — щоб тепер праця університета у сьому напрямкові поширилася, а не зменшилася, а особливо — щоб не було ніякого ворогування проти сього поширення. Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова, Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З професорів Харківського університета вийшов і один із славетних поетів Украйни — П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором університета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка «Пан та собака», де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочка Гулака-Артемовського читалася з такою ж великою утіхою, як і «Енеїда» Котляревського, і багацько народу знало ті байки напам'ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслу-ховський додає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу. Українська критика і руська літературна теж високо цінували твори Гулака-Артемовського (М. І. Костомаров, П. О. Куліш, професор Н. І. Петров, академік Н. П. Дашкевич). Треба, щоб універсітет, мійське самоврядування й українське суспільство подбали про пам'ятник над могилою П. П. Гулака-Артемовського. Щоб дати зразок чудової слободсько-української мови Гулака-Артемовського, помістимо тут його переклад гетев-ського «Рибалки»:
Последние комментарии
5 часов 15 минут назад
7 часов 32 минут назад
22 часов 13 минут назад
22 часов 14 минут назад
1 день 3 часов назад
1 день 7 часов назад