Кулінарні фіґлі [Марія Василівна Матіос] (fb2) читать постранично, страница - 3

адреналін розповідями про чуже життя – ще важче. У кожного свого адреналіну вистачає.

Проте, любий Читачу, не поспішайте відкладати набік цю книжку. Пам'ятаючи про необхідність душевного перепочинку для кожного з Вас навіть під час читання та врахувавши власну помилку – надмірну концентрацію пристрастей на одному квадратному сантиметрі тексту у попередніх книжках, на цей раз хочу заощадити Ваші нервові клітини. Обіцяю: не пошкодуєте. Прошу Вас про єдине: поставтеся з гумором до моєї ідеї і не судіть її за шкалою Ріхтера. Ця книжка – як саме наше життя: трагічне, смішне, смачне, кольорове.

Але, як на мене, найбільш цікавим у ньому залишається Людина і її Почуття. Решта – вінегрет…

Якщо Ви погоджуєтеся із цією сентенцією, запрошую Вас на храм, кажуть у моїх Розтоках. Тобто на гостювання, на банкет. Бо де найкраще пізнаються люди? Під час спілкування-чаювання-чаркування. І де почуєш найбільше житейських історій? Звісно, за столом. І про що найчастіше? Про людські взаємини, звичайно, про кохання. Не мені Вам казати, що історія будь-чийого кохання – не завжди неповторна, але завжди неодмінно повчальна історія взаємозалежності однієї людини від іншої; Це – карколомний тайнопис пристрасті, закони якої мало коли сусідять із логікою, розумом чи спокоєм. Одне слово, як любила казати моя бабця, Любов – це дурЕнство. «То п'яне серце», – не судила, лише кивала головою, зачувши чергову сільську історію чиєїсь пристрасті. Людське дуренство, продиктоване п'яним серцем, за бабусиним визначенням, буває розумним (!) і дурним.

Розумне – те, що, врешті-решт, змушує людину ставати степЕнною (по-гуцульськи – розважливою, мудрою), а отже, – щасливою. Дурне дуренство – це фіаско людини, яку в житті так нічому і не навчила любов, лише наробила шкоди собі та іншим.

Якби лише співати цими словами вчила мене бабця Гафія Іллівна Матіос! А то ж припечатала неліченими коломийками велику жагу до пізнання людського дуренства – любові-недуги, «любИ-згУби» (за визначенням іще одного великого мого земляка Юрія-Осипа Федьковича-Гординського)…. Але перед тим, як занурити Вас, любий Читачу, у смачні принади власної кухні, хочу розповісти Вам деякі невигадані історії невигаданих людей з минулого – XX – століття, оскільки саме вони – люди і їхні усні життєписи – дали мені вміння узагальнювати чужий досвід за допомогою слова: застерігати інших, жаліти, страждати, протестувати з ними, дошукуватися мотивації вчинків, виправдовувати, але завжди неодмінно любити їх усіх – чесних і безсовісних, слабких і сильних, зрозумілих і не дуже…

Отже, історія перша Моя бабця по матері була великою і щасливою людиною: у своїх буковинських Розтоках прожила 86 років, мала лише 4 класи румунської школи, а говорила афоризмами, за що в селі її називали Соломоном («дівка, як віддається, думає, що в золото вбирається, а вона не знає, що кладе голову у свербивус», у шипшину тобто); народила 18 дітей – і «маковинням їх не годувала, щоб не плакали, тому й розумні виросли», казала; у шлюбі із своїм «приятелем», як називала діда, минули 64 роки, «неначе один день», а «дідової руки» на ній «ані раз не було»– не бив, значить, її мій дід Власій ніколи. Понад чверть століття тримала на горищі зроблену для себе домовину із складеними в ній до смерті речами, час від часу позичаючи труну тим, хто дочасу подякував цьому світові. Мала свою Конституцію – неписані кодекси предків і власної моралі, яких дотримувалася беззастережно. І теперішню велику фамілію Матіосів (шістьох дітей, п'ятнадцятьох онуків, дев'ятнадцятьох правнуків і вісьмох праправнуків) вчила не порушувати ані мирських, ані людських законів.

Юр'яна із повісті «Юр'яна і Довгопол» і Юстина із «Не плачте за мною ніколи» – це майже стовідсотково правдивий образ моєї покійної бабці (пером їй глина), яка, здається, все про все на світі знала, але найбільше знала – таки про Людину.

Історія друга Тато моєї бабці (по-гуцульськи – «дЄдя»), а отже, мій прадід Ілля Джуряк, від імені якого і пішло сільське прізвисько родини по материній лінії – ІлашкИ, довгі роки був двірником (прИмарем) села Розтоки на Буковині^[1]. Тодішній сільський голова одноосібно виконував у селі функції судді, прокурора і адвоката. Наведу лише кілька прикладів природної прадідової мудрості.

Жила в Розтоках одна родина: чоловік із дружиною, їхня малолітня дитина і теща.

І ось одного разу зять прийшов до сільського голови з несміливою скаргою, що теща не дозволяє, більше того – суворо контролює, щоб він, зять, спав із своєю жінкою. Зятя кладе на печі, сама бере собі під бік доньку – і так минають місяці, вже скоро рік, як чоловік не близився до жінки…

Вислухав прадід чоловіка і відіслав додому, наказавши слухати