Українське питання [Ланселот Лоутон] (fb2) читать онлайн

Лоутон Ланселот
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

«Рукописи не горять»

«Рукописи не горять», — я подумки згадав цю давню сентенцiю, коли вперше вiдкрив унiкальнi матерiали Англо-українського комiтету, люб'язно надiсланi вченими Інституту iсторiї України.

У тому фактi, що вiднайденi документи сьогоднi стають надбанням читацької громадськостi, я з приємнiстю бачу не лише ознаку iсторичної справедливостi, але й незворотну логiку повернення багатолiтнiх знань про Україну до найширших мiжнародних полiтичних i громадських кiл.

Як свiдчать архiви, навiть у найбiльш похмурi часи бездержавного iснування, наша нацiя викликала незаперечний iнтерес у багатьох полiтикiв i дослiдникiв. І мабуть не один iнтелектуал замислювався над запитаннями — як могло статися, що багатомiльйонна нацiя у центрi Європи не здобула державного суверенiтету? Чи є перспектива в її державностi? І коли така перспектива реалiзується?

Читаючи справдi iсторичну промову «Українське питання», виголошену вiдомим журналiстом Ланселотом Лоутоном пiд час засiдання Англо-українського комiтету у Палатi Громад 29 травня 1935 року, кожен з нас одразу помiтить знайомi контури цих запитань. Про це свiдчать подив i обурення, з якими у промовi емоцiйно наголошується: «Щоб отак у добу високорозвиненого зв'язку та видатних iнтелектуальних досягнень можна було створити iлюзiю, нiби потужна, жива нацiя нiколи не iснувала, а якщо й iснувала, то щезла кiлька сот рокiв тому, — це може здатися неймовiрним, хоча вже в нашi новiтнi часи ми маємо багатющий досвiд репресивної сили автократичних режимiв…».

Втiм, уважний читач помiтить, що емоцiя цих слiв використана у промовi Ланселота Лоутона не задля риторичного наголосу. У висновках британського журналiста сформульовано оцiнку, в якiй — супроти усього тогочасного скепсису i недовiри до «українського питання» — чiтко постає логiка неминучостi вiдродження Української держави.

Навряд чи члени Англо-українського комiтету володiли даром провидцiв. Нi, зовсiм навпаки — вони керувалися логiкою iсторичних процесiв, якi, в українському випадку, пiдтверджували державну перспективу України. Саме ця логiка дозволила Ланселоту Лоутону стверджувати, що «головна проблема сьогоднiшньої Європи є проблема українська» i «становище в Українi, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить тiєї межi, коли перемiни неминучi», а, крiм цього, «(миру) не буде доти, доки українська проблема не знайде свого належного вирiшення».

В образi автора цитованої промови, пана Ланселота Лоутона я бачу не лише проникливого полiтолога i геополiтика, але й справжнього прихильника українсько-британського партнерства. У його порадах, спрямованих до уряду Великої Британiї, впевнено прозвучала аргументована i розважлива пропозицiя звернути особливу увагу на Україну i бути готовими до якiсно нового розвитку подiй. Бiльше того, його устами Англо-український комiтет недвозначно заперечив полiтику iгнорування «української теми» i легковажне iгнорування її державницького вимiру.

Сьогоднi ми маємо можливiсть переконатися в тому, наскiльки далекоглядними були вельмишановнi члени Англо-українського комiтету.

Історична справедливiсть перемогла.

Україна вiдновила власну державнiсть. Нинi наша держава належить до найбiльш помiтних гравцiв на європейських теренах.

У цьому контекстi ми надаємо особливого значення розвитковi тiсних партнерських вiдносин з Великою Британiєю як державою, з якою нас єднають глибокi полiтичнi, економiчнi i культурнi зв'язки. Вiдтак, з емоцiйнiстю Ланселота Лоутона, хочу i в свою чергу долучитися до числа прихильникiв українсько-британського дiалогу, в якому бачу важливу опору Об'єднаної Європи та її подальшого поступу.

Упевнений, що перспектива змiцнення спiвробiтництва мiж Україною i Великою Британiєю є неминучою, оскiльки її основу визначає логiка не лише двосторонньої, але й загальноєвропейської вигоди i потреби. На моє переконання, така ж чiтка логiка обумовлює суть прогнозiв, якi все частiше лунають у європейських столицях, i в яких дедалi чiткiше йдеться про неминучiсть членства України в Європейському Союзi.

Історiя дає нам чимало важливих i повчальних урокiв.

З архiвних глибин до нас — сучасних полiтикiв, дипломатiв, iсторикiв — надходять послання, якi змушують пiднестися над рутиною щоденних справ i по-новому поглянути на власну працю й оцiнки. До таких безцiнних послань, безперечно, належать документи Англо-українського комiтету.

Я глибоко вдячний українським вченим — спiвробiтникам Інституту iсторiї України за те, що завдяки їм нацiональна iсторична наука вiднинi поповнена справжньою перлиною полiтологiчної думки.

Вiрю, що для багатьох читачiв вивчення цiєї книги стане приводом для нових цiкавих роздумiв та iдей. І вельми важливо, щоб вiднайденi документи поповнили книжковi полицi українських i британських лiдерiв як мудре нагадування про наше минуле i шляхетний натяк про важливiсть активної спiвпрацi i дружби задля майбутнього.

Борис ТАРАСЮК,

Мiнiстр закордонних справ України

Захоплююча розповідь про Україну

Я з захопленням прочитав цi двi промови Ланселота Лоутона. Перша була виголошена 1935 року в Англо-українському комiтетi, що складався з британських полiтикiв, iсторикiв та iнших поважних осiб, стурбованих становищем українцiв. Друга промова датована 1939 роком. Знаменно, що в тi чорнi роки, коли над Британiєю i всiєю Європою нависла загроза нацистського режиму Гiтлера, в Лондонi знайшлися дiячi державного вимiру, якi переймалися долею українцiв i думали про їхнє майбутнє мiсце в Європi.

Ланселот Лоутон взяв собi за мету покласти край суцiльному невiгластву стосовно України i її «зовсiм невiдомого Заходовi народу». Вiн добре знав про страждання, якi випали на долю українцiв останнiм часом. Вiн згадує про мiльйони людських жертв пiд час великого голоду 1932–1933 рокiв, — радянський уряд не визнавав цих фактiв, i Захiд мало що чув про них. Лоутон говорить про «замовчування народу, котрий за давнiм правом належить до родини європейських нацiй». І вiн робить висновок, який звучить актуально й нинi: «необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними».

Це i є те, що сьогоднi хоче бачити Сполучене Королiвство: мiцну, квiтучу й незалежну Україну, прийняту як повноправний член до європейської сiм'ї народiв.

Сергiй Кот вiднайшов цi архiвнi матерiали й тим самим зробив важливий внесок у стосунки мiж Сполученим Королiвством i Україною. Менi приємно, що Британське посольство в Києвi допомогло їх перекласти та видати.

Роберт БРІНКЛІ,

Посол Сполученого Королiвства Великої Британiї та Пiвнiчної Ірландiї в Українi

Грудень 2005 р.

Важлива сторiнка нашої спiльної iсторiї

«Звiсно, для полiтики потрiбна iсторiя, як для медицини фiзiологiя», — такi слова видатного українського громадського дiяча ХІХ ст. Михайла Драгоманова мимоволi спадають на думку, коли читаєш матерiали цього надзвичайно цiкавого та важливого видання. Поза всякими сумнiвами, iсторичнi знання про Україну збагатилися новими важливими фактами, якi розкривають маловiдомi сторiнки iсторiї британсько-українських взаємин у 30-х роках ХХ столiття.

Це був надзвичайно важкий час для українського народу. Пiсля поразки української революцiї 1917–1921 рокiв українськi етнiчнi землi були вкотре подiленi мiж рiзними європейськими державами, де українське населення зазнавало кривд та утискiв своїх громадянських прав. Українцi, що проживали на територiї колишнього Радянського Союзу, стали жертвою iнспiрованого владою жахливого Голодомору 1932–1933 рокiв, який забрав мiльйони життiв. Широкi верстви українства, в першу чергу його iнтелектуальна елiта, зазнавали масових полiтичних репресiй з боку тоталiтарного сталiнського режиму.

За таких складних iсторичних обставин український народ знайшов щиру симпатiю та пiдтримку в колах британського суспiльства, де виник громадський рух, спрямований на пiдтримку права українцiв як повноцiнної європейської нацiї на власну державнiсть та вiльний i рiвноправний розвиток у колi європейських народiв. Показовим явищем стало створення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли вiдомi члени парламенту, полiтики, журналiсти та вченi Великої Британiї.

Одним з найбiльш активних учасникiв та речникiв дiяльностi цього комiтету був вiдомий британський журналiст Ланселот Лоутон. Його перу належать назвичайно пристраснi та переконливi за аргументацiєю публiкацiї, в яких висвiтлюється як iсторичне минуле, так i сучасний автору стан українського народу та його давнiх етнiчних земель. Вражає наукова ерудицiя Лоутона, який у своїх дослiдженнях спирається на широке коло iсторичних джерел i працi видатних iсторикiв, мовознавцiв, етнографiв ХІХ—ХХ ст. Можна впевнено стверджувати, що деякi теоретичнi висновки Л. Лоутона щодо української iсторiї значно випередили його добу i зберiгають свою актуальнiсть для сучасного стану розвитку iсторичних знань про Україну. Для українцiв особливо важливим є те, що друкованi доповiдi Л. Лоутона вiддзеркалюють зовнiшнiй погляд стороннього спостерiгача на них самих, їхнє минуле та їхню iсторичну перспективу.

Я глибоко переконаний у тому, що видання в Українi мовою оригiналу та в українському перекладi публiкацiй Ланселота Лоутона, адресованих в далеких 30-х роках ХХ столiття британському читачевi, сьогоднi викличе велику увагу широкої громадськостi України та Великої Британiї i буде корисним для iсторикiв, полiтикiв та дипломатiв наших держав.

Валерiй СМОЛІЙ,

Директор Інституту iсторiї України Нацiональної академiї наук України, академiк

Передмова

«Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов'язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це «стирання з лиця землi» проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй».

Цi слова належать перу вiдомого британського журналiста Ланселота Лоутона i були проголошенi ним в 1935 роцi перед авторитетним зiбранням представникiв громадськостi в примiщеннi Палати Громад Парламенту Великої Британiї. Коли сьогоднi ми цитуємо цi рядки, то щиро дивуємося, як точно в них схоплено глибинну суть трагiчної iсторiї українського народу, який протягом багатьох столiть боротьби за власне нацiональне самовизначення та створення своєї держави, не лише був позбавлений цього права, але був поставлений перед загрозою повної втрати своєї нацiональної iдентичностi та приречений на забуття. Разом з тим, цi слова звучать дивовижно актуально в наш час, коли свiт заново вiдкриває для себе Україну з її самобутньою культурою, традицiями та ментальнiстю.

Що спонукало британського журналiста Ланселота Лоутона, громадянина чи не найбiльш вiддаленої вiд України країни Європи, написати цi рядки, якi просякнути таким розумiнням та щирим спiвчуттям до українцiв? Вiдповiдь на це питання дає погляд на основнi сторiнки iсторiї українсько-британських вiдносин у першiй третинi ХХ столiття.

Подiї Першої свiтової вiйни, спалах i поразка українського нацiонально-визвольного руху в його змаганнях за створення незалежної української держави в 1917–1921 роках призвели до чергового несправедливого повоєнного розподiлу етнiчних українських земель мiж новими європейськими державами. Україна на довгi десять рокiв фактично випала з поля зору провiдних країн Європи, в тому числi — державних чинникiв Великої Британiї.

Однак наприкiнцi 20-х — на початку 30-х рокiв ХХ ст. урядовi кола та громадськiсть Великої Британiї знову були поставленi перед фактом iснування в Європi українського питання. З одного боку, це було викликано посиленням органiзованого українського нацiонального руху на територiях Чехословаччини, Румунiї та, особливо, Польщi, де на Волинi та в Схiднiй Галичинi загострилося польсько-українське протистояння. Широкий резонанс в свiтi викликали також подiї в пiдрадянськiй Українi, пов'язанi з проведенням примусової колективiзацiї i масовими репресiями серед селян та української iнтелiгенцiї, жахливi результати органiзованого радянською владою Голодомору 1932–1933 рр., жертвами якого в Українi стали мiльйони людей.

Прихiд до влади в Нiмеччинi нацiонал-соцiалiстiв на чолi з А. Гiтлером, курс Нiмеччини на перегляд наслiдкiв Першої свiтової вiйни та розробка рiзних нiмецьких геополiтичних концепцiй, в яких фiгурували українськi землi, об'єктивно змушували Велику Британiю повернутися до української теми. Зокрема, мiжнародний скандал викликала вимога мiнiстра продовольства i сiльського господарства Нiмеччини А. Гугенберга передати «родючу територiю України» Нiмеччинi, проголошена ним в Лондонi в червнi 1933 р. на мiжнароднiй економiчнiй конференцiї.^[1]

Проте українцi не бажали знову стати розмiнною монетою у великiй європейськiй полiтичнiй грi. Вони хотiли, аби Європа, нарештi, почула їхнiй голос. В тому числi, значнi надiї покладалися на змiну ставлення Великої Британiї до українського питання.

В 1931 р. вiдомий український громадський дiяч та меценат, вихiдець iз Буковини i американський громадянин Якiв Макогон, органiзував на власнi кошти Українське бюро в Лондонi (The Ukrainian Bureau). Його головним завданням було поширення на теренi Великої Британiї iнформацiї про Україну. З цiєю метою бюро видавало перiодичний бюлетень («The Bulletin»), який розсилався до 250 британських часописiв. Українське бюро в Лондонi проiснувало до 1939 року.^[2]

В 1933 р. керiвник заснованої в 1929 роцi Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв полковник Євген Коновалець направив до Лондону представника ОУН Євгена Ляховича. Мiсiя Ляховича полягала у налагодженнi контактiв з британськими урядовими колами та роз'ясненнi позицiй ОУН щодо ситуацiї навколо України та у Схiднiй Європi в цiлому. В iнструкцiях, якi йому давав Є Коновалець, зазначалося: «Було б дуже корисним, якщо б ця справа була вияснена в Лондонi, а саме: маючи на увазi нашу далеку майбутнiсть, ми волiли б кооперувати з Брiтанiєю у вирiшуваннi справ на Сходi Європи, нiж з ким-небудь iншим…».^[3] Іншим разом вiн наголошував в листi до Ляховича: «Наша полiтика в даний момент повинна: 1) За всяку цiну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, заiнтересування великобританської полiтики. Пiд теперiшнiй момент тiльки в Англiї можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької полiтики».^[4]

Збереглися свiдчення того, що керiвник Пiвнiчного департамента МЗС Великої Британiї Кольер Лоренс уважно вивчав погляди представникiв української полiтичної емiграцiї.^[5]

Але поступово серед широкої британської громадськостi почали зростати паростки спiвчуття до українського народу. В тому числi, цiлий ряд провiдних британських аналiтикiв висловилися на пiдтримку державницьких прагнень українцiв та почали обстоювати концепцiю появи на Сходi Європи дружньої до Великої Британiї самостiйної демократичної української держави, яка могла б виступити стабiлiзуючим фактором на європейському континентi.

На початку сiчня 1935 року чотирнадцять членiв британського парламенту та шiсть вiдомих громадських дiячiв звернулися до Лiги Нацiй з петицiєю, в якiй висловлювався протест проти утискiв i гонiнь українського населення на територiї Польщi.^[6] Наступнi подiї ще бiльше загострили увагу широкої громадськостi до українського питання.

В останнi днi лютого 1935 року ряд авторитетних британських полiтикiв та громадських дiячiв задекларували створення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли члени парламенту, вiйськовi, вiдомi вченi та журналiсти.^[7] Комiтет оприлюднив заяву, якою приверталася увага британської суспiльної думки до проблем України i окреслювалися найважливiшi аспекти українського питання. В заявi, зокрема, наголошувалося:

— становище українцiв у Схiднiй Галичинi заслуговує на якпильнiшу увагу англiйської громадськостi;

— етнографiчно український народ займає суцiльну територiю, за своїми розмiрами бiльшу за територiю Францiї чи Великої Британiї, яка роздiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю;

— справедливiсть стосовно українцiв досi не встановлено i подальше iгнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всiєї Європи.^[8]

Комiтет ставив за мету розгляд мiсця i ролi України в європейськiй полiтицi i ствердження права українцiв як нацiї на власну державнiсть. Впливова лондонська газета «Таймс» вiд 1 березня 1935 р. пiд заголовком «Англо-український комiтет» так вiдгукнулася на цю подiю: «В Лондонi створено Англо-український комiтет для захисту iнтересiв українського народу, який, як це наголошується в заявi, зробленiй учора ввечерi, займає бiльш-менш суцiльну територiю, бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя й нинi подiлену мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю. Надто мало було спроб, говориться в заявi, утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всiєї Європи».^[9]

Серед iнших учасникiв, заяву Англо-українського комiтету пiдписали такi вiдомi британськi дiячi, як члени Палати Громад британського парламенту, Джон Хiлс, Джефрi ле М. Мандер та полковник Дж. С. Веджвуд, а також лорд Дiкiнсон, лорд Ноель-Бакстон, колишнiй член парламенту пiдполковник Сесiль л'Естранж Малон, журналiст Ланселот Лоутон, вiдомi науковцi, члени Британської академiї професор Роберт Сетон-Вотсон та доктор Г. П. Гуч.^[10] Вiдомий англiйський вченийславiст Роберт Сетон-Вотсон був давнiм симпатиком України та українцiв. Ще напередоднi та пiд час Першої свiтової вiйни вiн висунув концепцiю «Нової Європи», яка ґрунтувалася на пiдтримцi незалежностi слов'янських нацiй, що повставали з-пiд уламкiв Австро-Угорської, Росiйської та Оттоманської iмперiй. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був вiдвертим прихильником нацiонального самовизначення українцiв та створення самостiйної української держави. Вiн добре знав i шанував українську культуру, називав українського генiя Тараса Шевченка «рутенським Бернсом». Влiтку 1914 р. Сетон-Вотсон вiдвiдав Львiв, де мав зустрiчi з визначними громадськими дiячами — М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та iнш. В заснованому ним разом з вiдомим чеським дiячем Т. Масариком часописi «Нова Європа» (1916), англiйський вчений подав наукове обґрунтування доцiльностi створення незалежних України, Польщi, Литви та iнших держав у Центральнiй та Схiднiй Європi, що на його думку, буде вiдповiдати довготривалим iнтересам Європи. В статтi «Проблема України», опублiкованiй у вереснi 1917 р., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з ключових у Першiй свiтовiй вiйнi i вважав його однiєю з головних причин початку вiйни. Вiн наголошував, що це питання належить до застарiлих проблем Європи всупереч спробам трактувати його як тогочасну модерну вигадку. Сетон-Вотсон засуджував бiльшовицький переворот у Росiї i наступнi агресивнi дiї росiйських бiльшовикiв щодо сусiднiх неросiйських народiв.^[11]

Члени Англо-українського комiтету мали досить активнi контакти з українськими представниками в Лондонi, подавали до британських урядових чинникiв свої висновки та рекомендацiї, органiзовували висвiтлення українського питання в британськiй пресi. Зокрема, один iз почесних секретарiв комiтету пiдполковник Сесiль Малон в своїй записцi «Велика Британiя i Україна» наполегливо рекомендував британському урядовi пiдтримати український самостiйницький рух та прагнення українцiв до незалежностi. В нiй, зокрема, писалося: «Розвиток українського самостiйницького руху створює необхiднiсть розглянути його з точки зору бачення британських iнтересiв… Велика Британiя повинна рахуватися з фактом, що український рух таки iснує i що нинi вiн є, мабуть, сильнiший нiш коли-небуть перед тим. Це зумовлено частково ударами та стражданнями, що їх зазнали численнi областi України, а частково радянською полiтикою… Виглядає, що британська полiтика повинна прагнути до пiдтримання тiсного зв'язку та приязних стосункiв з українським рухом, виявляючи в цей спосiб iсторичну роль Британiї як оборонця поневолених народiв. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам iнтересiв, а був дружньою силою, готовою щиро спiврацювати з Британською спiлкою народiв».^[12]

Однiєю з ключових фiгур, яка мала значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспiльствi став вiдомий журналiст-мiжнародник Ланселот Лоутон. На початку 30-х рокiв ХХ ст. його увагу привернула напружена полiтична ситуацiя, що окреслилася на Сходi Європи. На думку Л. Лоутона, найбiльш глибинною причиною iснуючих глобальних мiждержавних суперечностей стало українське питання. В квiтнi 1934 року на сторiнках часопису «Двотижневий огляд» вiн опублiкував велику статтю пiд назвою «Пригноблена Україна», де констатував: «Вражає…, що аж донедавна мало хто в Англiї взагалi чув про Україну». Аналiзуючи ситуацiю навколо України, Лоутон наголосив, що «проникнення Нiмеччини i Польщi на Україну зашкодить економiчним i стратегiчним iнтересам Великої Британiї». На його думку, для британської полiтики на Сходi вкрай необхiдно було включити Україну в систему Захiдної Європи. «Незалежна i автономна Україна, — писав вiн, — необхiдна для європейського економiчного прогресу i свiтового миру». Демократична Україна, за Л. Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Велика Британiя встановлює дружнi зв'язки.^[13]

Послiдовно висвiтлюючи схiдноєвропейську проблематику в цiлому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон заснував i очолив як головний редактор щоквартальне видання «Сучасна Росiя та її вiдносини з її сусiдами» («Contemporary Russia and her relations with her neighbors»), що пiзнiше дiстав назву «Схiдна Європа та сучасна Росiя» («East Europe and Contemporary Russia»). Фактично, в кожному випуску щоквартальника публiкувалися матерiали про Україну, в тому числi регулярно друкувалися i українськi автори.

29 травня 1935 р. в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої Британiї за iнiцiативою Англо-українського комiтету вiдбулися публiчнi слухання, присвяченi ситуацiї навколо України. Ланселот Лотон виступив iз доповiддю, яка мала промовисту назву «Українське питання» i згодом була опублiкована вiд iменi комiтету.^[14]

Ознайомлення з текстом доповiдi вказує не лише на очевидну симпатiю, яку Л. Лотон виявляв до українцiв, але й на глибоке знання ним багатовiкової iсторiї українського народу та реального становища, в якому вiн перебував в першiй третинi ХХ столiття. Доповiдь складається iз змiстовного iсторичного екскурсу до витокiв формування української нацiї, розгляду основних етапiв її боротьби за самовизначення та власну державнiсть, глибокого аналiзу тогочасного стану українцiв в складi рiзних європейських держав та полiтичних комбiнацiй навколо українського питання.

Чимало оцiнок та висновкiв Лоутона є надзвичайно несподiваними з огляду на те, що сформульованi вони були дiячем, котрий за своїм походженням жодним чином не був пов'язаний з Україною та українською нацiєю — настiльки виразно вони поданi з проукраїнських позицiй. Парадоксально, але для «стороннього» погляду Ланселота Лоутона абсолютно ясними були такi складнi та дражливi питання, якi не лише тодi, але й навiть в наш час нерiдко є предметом полiтичних спекуляцiй — питання власної нацiональної iдентичностi українського народу та його глибоких iсторичних коренiв, своєрiдної ментальностi, традицiй i культури, поворотних моментiв iсторiї.

У доповiдi Л. Лоутона вказується на несправедливий щодо українцiв характер Версальської системи мирних договорiв, якi закрiпили розчленування України пiсля Першої свiтової вiйни. Вiдкрито говориться про польсько-українське протистояння в Схiднiй Галичинi в 20-х — 30-х рр. ХХ ст. та полiтику полонiзацiї українського населення, що тодi проводила польська влада. Говорячи про масовi репресiї бiльшовицької диктатури проти українського нацiонального руху на територiї СРСР, Л. Лоутон стверджує, що «страшний голод, який спустошив Україну» в 1932–1933 роках, мав спланований характер i був складовою частиною цих репресiй.

Пiдсумовуючи, британський журналiст робить висновки:

«Українська нацiя — це реальнiсть, яка має пiд собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров'ю».

«Було б лицемiрством заперечувати, що незалежнiсть України так само важлива для нашої держави, як i для спокою в усьому свiтi. Проблема надто довго iгнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим бiльш намагатися вирiшити — справа дуже клопiтна. Але ця проблема, що має глибокi й заплутанi iсторичнi коренi, сьогоднi набула безпрецедентної гостроти… То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирiшення».

Наприкiнцi 30-х рокiв ХХ ст. грозовi хмари над Європою досягли критичної межi. Протягом 1938 р. нацистська Нiмеччина приєднує до себе Австрiю i домагається згоди провiдних європейських держав на приєднання пiвнiчної частини Чехословаччини. Пiвденнi райони Чехословаччини були переданi Угорщинi. В серединi березня 1939 р. вся територiя Чехiї та Моравiї, а також Карпатської України були окупованi нiмецькими та угорськими вiйськами. Як держава Чехословаччина перестала iснувати. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перерозподiл сфер впливу та нова вiйна.

На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намагається в черговий раз привернути увагу громадськостi та офiцiйних чинникiв Великої Британiї до українського питання. 1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi. Текст доповiдi пiд промовистою назвою «Україна: найбiльша проблема Європи» був опублiкований на сторiнках журналу «Схiдна Європа та сучасна Росiя».^[15]

За своєю структурою та змiстом ця доповiдь близька до виступу Ланселота Лоутона на засiданнi у Палатi Громад у 1935 р. Разом з тим, вона мiстить бiльш детальнi iсторичнi екскурси в минуле українського народу, демонструючи знання автором широкого кола наукових праць та джерел з iсторiї України. Розвиваючи свою тезу про iснування української державностi в минулому, Л. Лоутон видiляє три основнi iсторичнi перiоди, коли, на його думку, на територiї України iснували тi чи iншi форми української держави: добу Київської Русi; козацьку добу; перiод Першої свiтової вiйни та першi повоєннi роки. Особливу увагу при цьому вiн придiляє СРСР, акцентуючи увагу на протистояннi росiйського централiзму, що спирався на бiльшовицьку iдеологiю, та виявiв стихiйного, глибоко закорiненого в українському суспiльствi нацiоналiзму, що на думку Л. Лоутона пронизував українську iнтелiгенцiю та українське селянство. Особливо цiкавими є спостереженння Лоутона щодо ролi українського селянства як головного носiя українського нацiонального духу та державницьких традицiй: «Українцi — селянський народ… Сьогоднi селяни всiх країн домагаються поцiнування i поваги до себе. Тож цiлком природньо, що в наш час українське питання повинне вийти наперед i що цей селянський народ має виховати поколiння енергiйних молодих провiдникiв. Коли ранiше я зупинився на вiйськових якостях їхнiх предкiв, то робив це для того, щоб показати, що українцi мають великi бойовi традицiї».

Аналiзуючи можливi найближчi устремлiння нацистської Нiмеччини, Ланселот Лоутон зробив передбачення, що однiєю з головних цiлей наступної нiмецької експансiї буде Україна з її унiкальними ресурсами та географiчним становищем.

Пiдбиваючи пiдсумки, Л. Лоутон закликав офiцiйний Лондон пiдтримати Україну й українцiв у їхнiх прагненнях до свободи i висловив переконання, що такi кроки вiдкриють новий шлях для розв'язання багатьох європейських проблем, схожих на українськi. Майбутнє Європи Ланселот Лоутон бачив у рiвноправному та демократичному спiвiснуваннi новопосталих, малих i традицiйних великих європейських держав.

«Якою має бути позицiя Великої Британiї? Наша позицiя, я вважаю, — писав Л. Лоутон, — повинна бути та, що й в українцiв. Ми повиннi стояти на боцi України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.

Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i проблеми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв'язувати в новому дусi i новими способами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими та сильними нацiями».

Дивним чином в цих словах британського журналiста, виголошених ним напередоднi Другої свiтової вiйни, були сфокусованi головнi принципи творення майбутньої об'єднаної Європи, згодом втiленi в життя європейськими нацiями.

Ми глибоко переконанi, що публiкацiя доповiдей Ланселота Лоутона про Україну мовою оригiналу та в українському перекладi викличе значний суспiльний iнтерес i буде корисною для науковцiв, полiтикiв та дипломатiв, а також всiх, хто цiкавиться минулим України та iсторiєю українсько-британських вiдносин.

Упорядники висловлюють щиру подяку за допомогу i пiдтримку цього видання Мiнiстру закордонних справ України пану Борису Тарасюку, Надзвичайному i Повноважному послу Великої Британiї в Українi пану Роберту Брiнклi, першому секретаревi Посольства Великої Британiї в Українi панi Рут Аллен, асистенту вiддiлу преси та громадських зв'язкiв Посольства Великої Британiї в Українi пану Володимиру Гайдашу, виконавчому директору Мiжнародного фонду «Вiдродження» пану Євгену Бистрицькому i менеджерцi програми «Соцiальний капiтал та академiчнi публiкацiї» Мiжнародного фонду «Вiдродження» панi Іринi Кучмi. Окрему подяку за допомогу в розшуку оригiнальних текстiв доповiдей Ланселота Лоутона упорядники складають головi Дослiдної Фундацiї iменi О. Ольжича у США пану Михайлу Герецю, пану Петру та панi Олi Матулам, панi Ларисi Пастухiв-Мартiн, панi Катеринi Криворучко, а також всiм тим, хто причетний до появи цiєї книги.

Сергiй КОТ,

кандидат iсторичних наук, старший науковий спiвробiтник Інституту iсторiї України НАН України

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

Промова

п. Ланселота ЛОУТОНА

в кiмнатi засiдань при Палатi Громад

29 травня 1935 року

Головуючий: високоповажний п. Джон Хiллз, член Таємної ради, член Парламенту

Опублiковано для АНГЛО-УКРАЇНСЬКОГО КОМІТЕТУ,

Почесний Секретар: Ф. Еш Лiнкольн, есквайр 1, Ессекс Курт, Темпл, Лондон, Е.С.4.^[16]

У Додатку вмiщено витяги з Мiжнародних договорiв i угод, якi визначають правове становище України

ЛОНДОН

Серджент Пресс, Лтд., 164, Олдереейт стрiт, Е.С.1. 1935

АНГЛО-УКРАЇНСЬКИЙ КОМІТЕТ

В Лондонi створено Англо-український комiтет, який виступив iз такою заявою:

«Становище українцiв у Схiднiй Європi заслуговує на якнайпильнiшу увагу англiйської громадськостi.

Етнографiчно український народ займає бiльш-менш суцiльну територiю (бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя), що нинi подiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю.

Надто мало було спроб утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може врештi вплинути на долю всiєї Європи.

Тому особи, що пiдписалися нижче, утворили Комiтет, який буде називатись Англо-українським комiтетом i який має постiйно стежити за ситуацiєю та вдаватись до будь-яких дiй, коли в тому виникне необхiднiсть.»

Заяву пiдписали:

Високоповажний лорд Дiкiнсон, член Таємної ради (ТР)

Панi Дадейл

Д-р. П. уч, магiстр гуманiтарних наук, член Британської академiї

Високоповажний Джон В. Хiллз, член ТР, член Парламенту

Пан Ланселот Лоутон

Пан С. А. Макартнi

Пан Джефрi ле М. Мандер, член Парламенту

Сер Уолтер Нап'єр

Високоповажний лорд Ноель-Бакстон, член ТР

Професор Р. В. Сетон-Вотсон, д-р лiтератури, член Британської академiї

Панi Мерi Шiпшенкс

Полковник, високоповажний Дж. С. Ведвуд, член Парламенту, кавалер Ордену «За видатну службу».

Почеснi секретарi:

Пан Ф. Еш Лiнкольн, магiстр гуманiтарних наук, бакалавр цивiльного права

Пiдполковник С. л'Естранж Малон.

I

Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час, iз нею тiсно пов'язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навiть самого iснування українцiв.

Це «стирання з лиця землi» проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй.

Щоб отак у добу високорозвиненого зв'язку та видатних iнтелектуальних досягнень можна було створити iлюзiю, нiби потужна, жива нацiя нiколи не iснувала, а якщо й iснувала, то щезла кiлька сот рокiв тому, — це може здатися неймовiрним, хоча вже в нашi новiтнi часи ми маємо багатющий досвiд репресивної сили автократичних режимiв. Отже, українська проблема — це приклад одного з найбiльших полiтичних шахрайств у нашiй iсторiї; i стосується вiн землi, яка, хоч i зовсiм не так вiддалена, та майже так само невiдома нам, як свого часу були невiдомi екзотичнi країни Азiї або Африки.

Етнiчна Україна в 3–4 рази перевищує площею Велику Британiю й займає суцiльну територiю вiд Карпат до Кавказу. Бiльш нiж двi третини цiєї територiї належать Радянськiй Росiї, одна шоста — Польщi, решта — Румунiї та Чехословаччинi. Таким чином, Україну розчленовано й подiлено мiж чотирма державами; перед вiйною вона належала лише двом — Росiї та Австро-Угорщинi. Кiлькiсть українцiв в Українi становить 38 мiльйонiв, з них 31 мiльйон у Радянськiй Українi та 5 мiльйонiв у Польськiй Українi. Крiм того, багато українцiв мешкає за межами батькiвщини; загальна кiлькiсть їх у свiтi складає понад 45 мiльйонiв. Отже, йдеться про народ, який чисельнiстю дорiвнює англiйцям i, як бачимо, живе на територiї, що набагато перевищує Велику Британiю. І якби Україна об'єдналась i стала вiльною, вiдмежованою вiд Росiї, то це була б найбiльша й найбiльш населена держава у Схiднiй Європi. Не буде перебiльшенням сказати, що за таких обставин Україна переважала б своїми ресурсами будь-яку iншу країну Схiдної Європи; звичайно, в цьому порiвняннi я беру лише Європейську частину Росiї, тобто без Сибiру.

Українська проблема — це не проблема щойно народженої дрiбної меншини з її дитячими хворобами. Її коренi сягають античних часiв. Тому я мушу коротко зупинитися на iсторiї, перш нiж перейти до сучасного становища, оскiльки розумiння iсторичного тла тут буде суттєвим для оцiнки теперiшньої ситуацiї.

Як виникла українська нацiя? Коли заходить мова про доєвропейський свiт, ми завжди маємо на увазi перш за все Грецiю та Рим. Ми забуваємо, що те, що тепер називається Україною, тодi також було однiєю з найважливiших i найжаданiших територiй. Тут, у скiфiв, за вiсiм столiть до Христа, греки заснували потужнi торговi колонiї по берегах рiки, яку ми знаємо тепер як Днiпро; одне з мiст у її гирлi називалося «квiтучим». Геродот писав, що, зважаючи на силу-силенну рiзноманiтної риби та надзвичайну родючiсть прилеглих земель, Днiпро є найпродуктивнiшою пiсля Нiлу рiкою в усьому свiтi. Це звiдси, з берегiв Днiпра, в пiзнiшi часи просувалися на захiд рiзнi народи схiдного походження, якi прославились в iсторiї, а декотрi виявились чи не наймогутнiшими ворогами Римської iмперiї. Історики не мають єдиної думки про те, яким чином iз цих переселень i перемiшувань постала слов'янська раса. Та нiхто, я гадаю, не заперечує, що на територiї Росiї слов'янська раса вперше визначилася в Українi.

Як же вiдбулося роздiлення схiдних слов'ян на двi гiлки — українську та росiйську (великоросiйську)? Починаючи з ІХ столiття, сюди вторгаються завойовники з Заходу — так само, як ранiше вони приходили зi Сходу. Це були варяги, що складалися з шведiв, датчан, фризiв, англiв та норманiв; вони прагнули дiстатися Пiвдня. Київ вони застали вже поважним мiстом, багатим данником могутньої й культурно розвиненої Хозарської iмперiї, населення якої сповiдувало iудейську вiру; столиця Хозарiї була розташована в гирлi далекої Волги. Варяги прийшли торгувати з слов'янами та фiнами — i залишились правити ними. Так виникло Київське князiвство, що пiзнiше почало називатись Україною.

Це був непересiчний народ, сильний й шанований iншими народами, з якими вiн пiдтримував постiйнi взаємини. Тогочаснi нiмцi вважали, що культурним рiвнем українцi не поступаються Вiзантiї, з якою мають тiснi стосунки; а iноземцi, якi побували в цiй країнi ще до навернення її в християнство, бачили тут переклади Нового Заповiту.

Українцi справедливо посилаються на Київську «Русь» як на колиску своєї нацiї. Фактично ця територiя почала звично називатись Україною з ХІІ столiття; це слово означає аванпост, вiддалений край, границю. Україна була останньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кордонi з Азiєю. Кiлька столiть вона вiдчайдушно захищалась вiд лютих атак азiйських орд, та врештi-решт пiдпала таки пiд татарське панування.

Тут ми пiдходимо до надзвичайно важливої обставини. Її виняткова важливiсть зумовлена тим, що бiльшiсть росiян ставляться до України вкрай ненауково й нешляхетно; вони не бажають навiть припустити, що iснує такий народ — українцi. Внаслiдок розорень, спричинених вiйною та вторгненням, з ХІІ столiття починається вiдплив населення з родючих українських степiв; цей вiдплив вiдбувався двома потоками: один — у пiвнiчно-схiдному напрямку, iнший — у захiдному, до Галичини та Волинi. Новi захiднi землi новоприбульцi назвали «Малою Руссю» — так уперше з'являється ця назва.

Цей розкол мало що змiнив у самiй Київськiй Русi (або Українi, як вона почала називатися в подальшi столiття), але призвiв до створення напiвазiйської Московiї. Вiд того часу, незважаючи на всi спроби змосковщення українцiв, цi два народи жили кожний своїм окремим життям. Так починався їхнiй iсторичний розвиток.

На пiвночi та сходi тодi не було нiчого, крiм лiсiв i болiт, де тулилися здичавiлi монголо-фiнськi племена; саме з ними у вiльних шлюбах змiшувалися мiгранти згаданого вище першого потоку. Вiд того змiшування й утворилася власне росiйська, або великоросiйська, люднiсть — типова євразiйська раса, як за зовнiшнiми, так i за ментальними ознаками.

Навiть Ключевський, росiйський iсторик-класик, приписує їй особливий нацiональний характер i вказує, що обличчям великорос жодним чином не вiдтворює нi одної з загальних характерних рис слов'янського типу. Таким чином, iсторик чiтко вiдрiзняє «великоросiйську» люднiсть вiд «пiвденноросiйської», тобто української.

В пiзнiшi часи нащадки тих бiженцiв, що скупчилися на заходi, почали повертатися на Україну. Найголовнiше, що тут треба взяти до уваги: вiд самого початку своєї автентичної iсторiї українцi завжди зберiгали немонгольську, захiдноєвропейську якiсть своєї раси, а разом iз нею й глибоке усвiдомлення нацiональної приналежностi.

Платонов — росiйський, а не український iсторик — сказав, що оскiльки Пiвденна Русь знаходилась далi вiд татарської столицi на Волзi, нiж Пiвнiчно-Схiдна Русь, то й татарського гноблення зазнала менше. Та разом iз тим не можна забувати, що саме завдяки цьому українському бар'єру Європа мала можливiсть будувати свою середньовiчну цивiлiзацiю, вiльну вiд монгольської загрози.

Татари ще були в Українi, а двоє могутнiх сусiдiв, Польща й Литва, вже простягнули до неї свої руки. Щойно лиш монгольське панування скiнчилося, як вони загарбали Україну, а пiсля Унiї 1569 року ще бiльше змiцнили й розширили свою владу. В цей час усi гирла рiчок, що впадали в Чорне море, належали Кримському хановi, що перебував пiд протекцiєю туркiв. А на пiвночi напiвазiйська Московiя, що проголошувала себе третiм i останнiм Римом, розросталася, мiцнiла й теж добиралася до українських земель. Таким чином, тодi, так само як i тепер, жадана багатьма Україна була з усiх бокiв оточена й завойована. В ходi всiх тих битв виникло козацтво. Це були войовничi, фантастично смiливi люди, що вели бездоганний спосiб життя i вмiли до всього пристосуватись; вороги називали їх розбiйниками, а друзi — лицарями. Всiєю своєю колоритною й рiшучою поведiнкою вони утверджували любов до свободи та незламний дух українського народу.

Польський король Стефан Баторiй сказав про них: «Вони проти союзу Польщi з Україною», а потiм додав задумливо: «Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава». На укрiплених островах нижче днiпровських порогiв вони заснували демократичну вiйськову республiку — один iз перших прикладiв нацiонального самовизначення. Влада належала Великiй Радi, рiшення якої ухвалювала виборна старшина на чолi з гетьманом. Вони вели вiдчайдушну боротьбу проти намагань полякiв закути їх у крiпацьке ярмо. Нарештi в серединi ХVII столiття вони знайшли собi великого лiдера, Богдана Хмельницького, який отримав цiлу низку видатних перемог над поляками й змусив їх забратися з України.

У цей перiод вiдбулося повне утвердження української нацiї. По всiй Європi летiли чутки про успiхи української зброї. Хмельницького порiвнювали з Кромвелем, який, як i iншi державнi правителi, надiслав до України посла. На вiдмiну вiд примiтивної, вiдсталої Московiї, Україна булависокорозвиненою iнтелектуальною країною. Видатний арабський учений Павло Алепський, що тодi якраз побував у цих краях, писав: «Хоч я й чужинець, та почував себе в Українi нiби вдома. А в Московiї менi було тяжко на душi, бо скрiзь, де б я не пiшов, нiкому немає нi найменшої волi… Тому, хто хоче вкоротити своє життя на п'ятнадцять рокiв, слiд їхати в Московську землю. В Українi я знайшов радiсть життя, свободу й цивiлiзацiю. Українцi грамотнi. Вони люблять учитися, студiюють право. Вони знають риторику, логiку й фiлософiю. Практично все населення вмiє читати й писати. Їхнi дружини й дочки знають лiтургiю й релiгiйнi спiви. А дiти, навiть сироти, вчаться читанню й письму».

Мир тривав недовго. З 1651 року знову розгорається вiйна мiж поляками й козаками. Опинившись у скрутi, козаки шукають союзу з Московiєю. Був укладений договiр, за яким Україна визнавалась незалежною, але з одним застереженням: вона не мала права зносин нi з польським королем, нi з турецьким султаном без вiдома Москви. Та невдовзi цар послав в Україну велике вiйсько й пiсля запеклої боротьби анексував її. Оскiльки козацькi бунти не припинялися, цар, у свою чергу, вирiшив звернутися по допомогу до Польщi, внаслiдок чого Україну було подiлено мiж цими двома державами. Опiр козакiв тривав i далi, особливо при гетьмановi Мазепi, аж поки не був остаточно зломлений Петром Великим у битвi 1709 року пiд Полтавою, де козаки виступали спiльно з шведами. Деспотична Росiя, вважаючи себе спадкоємницею Вiзантiї, не могла терпiти iснування вiльних козакiв та Української держави, що створювали перешкоду на шляху до узбережжя Чорного моря.

Ще не раз пiднiмались козаки на боротьбу, i 1764 року Катерина Велика скасувала нарештi гетьманство й позбавила козакiв останнiх їхнiх привiлеїв. Пiд час кiлькох подiлiв Польщi, що вiдбувалися мiж 1772 та 1795 роками, Україна також була роздiлена: Галичина дiсталась Австрiї, а бiльша частина України вiдiйшла до Росiї.

Тепер ми бачимо, що українська нацiя — це реальнiсть, яка має за собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров'ю. Через її багатства, чудовий клiмат i унiкальне розташування на великому перехрестi свiтових шляхiв, Україна постiйно виявлялась жертвою загарбникiв i гнобителiв, її постiйно членували й дiлили. Укладаючи союз то з одним народом, то з iншим, сподiваючись у такий спосiб урятуватись вiд загибелi, Україна незмiнно бувала зраджена.

II

Протягом усього ХІХ та початку ХХ столiть аж до Свiтової вiйни українцi не мали жодного перепочинку вiд страждань. Їх постiйно оббрiхували сусiди. Професор Кларк iз Кембриджського унiверситету, побувавши в цих країнах у 1800 роцi, розповiв, як росiяни переконували його, що українцi безпринципнi, але коли вiн прибув в Україну, то виявив, що, за його власними словами, «українцi перевершують росiян у всьому, чим тiльки одна людина може бути вищою за iншу», а також що вони вiдзначаються надзвичайною охайнiстю, чистотою й великими художнiми талантами. У 1812 роцi українською проблемою займався Наполеон; Талейран радив йому створити українську державу, яка носитиме його, Наполеона, iм'я.

Перший український нацiональний рух нових часiв, що виник у 1846 роцi, ставив перед собою скромнi федералiстськi цiлi, але був безжалiсно придушений росiйською полiцiєю, його провiдникiв заарештували й вiдправили на заслання. Вiд самого початку не припинялися брутальнi спроби викорiнити нацiональний дух iз свiдомостi народу. Українська лiтература, а значною мiрою й сама українська мова були обмеженi, заборонено було навiть дотримуватись елементарних народних звичаїв. І лише 24 лютого 1914 року росiйський державець Мiлюков зважився на протест: «В дiйсностi, — сказав вiн, — ми маємо справу з нацiональним рухом, метою якого є автономiя, перебудова Росiї на федералiстських принципах… Український рух цiлковито демократичний. Знищити його неможливо».

Офiцiйна росiйська полiтика замовчувала або чинила всiлякi перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Вiд середньовiччя до XVIII столiття Україна часто фiгурувала в європейськiй лiтературi. Але з другої половини ХІХ столiття Заходу належало забути, що iснує або колись iснував цей народ.

Доля українцiв Галичини пiд австро-угорською владою теж була не надто щасливою, та все ж кращою, нiж тих, хто опинився пiд самодержавною Росiєю. Галичанам дозволялося користуватись рiдною мовою, i, хоч вони й були вiдданi в руки свого вiчного ворога, польської аристократiї, їм не заборонялося бути українцями i забезпечувалась основа для поступу до бiльшого визнання.

Кожна з двох великих держав, мiж якими була подiлена Україна, пiдтримувала нацiональний рух на територiї iншої. Так, Росiю стурбувало пробудження українського нацiонального духу в Галичинi. Її напiвофiцiйнi газети твердили, що внаслiдок цього дедалi важче стає придушувати нацiональнi змагання українцiв у самiй Росiї. А по тому почалась лицемiрна агiтацiя за звiльнення мiльйонiв українцiв, що стогнуть у Галичинi пiд тяжким чужоземним ярмом.

Фактом, не настiльки широко вiдомим, як мало б бути, є те, що однiєю з головних причин Свiтової вiйни був конфлiкт мiж Росiєю та Австрiєю стосовно українського питання. Іншим, також не загальновизнаним фактом є те, що невдоволення українцiв значною мiрою спричинило поразку й крах Росiї.

Починаючи вiд першого виступу проти царського уряду (повстання декабристiв 1825 року), українцi були активними учасниками всiх революцiйних заворушень, виступаючи в рiзнi часи спiльно з росiянами, поляками, кавказцями й будь-якими iншими народами, коли тi намагалися повалити самодержавство; нерiдко маскувались вони й пiд революцiйних соцiалiстiв, прагнучи до своєї нацiональної мети. Пiд час Кримської вiйни вони робили спробу вiдродити давню козацьку органiзацiю з намiром виступити проти царських вiйськ. Вони пiдтримали польське повстання 1831 року.

Не лежала душа українцiв до Свiтової вiйни, на яку було мобiлiзоване все їхнє чоловiче населення i яка велася за самоствердження народiв — та тiльки не українського. І, нарештi, саме їхня непримиренна ворожiсть до шовiнiстичного гасла «За єдину i неподiльну Росiю» стала безпосередньою причиною розвалу Бiлої гвардiї в громадянськiй вiйнi, що спалахнула пiсля захоплення влади бiльшовиками.

Пiсля революцiї українцi проголосили свою незалежнiсть, обрали Нацiональнi Збори й чинили вiдчайдушний опiр i бiлим, i червоним, та врештi були впокоренi бiльшовицькою Московiєю. Версальський договiр утвердив розчленування України поза межами Радянської Росiї i, погодившись на незалежнiсть Польщi, вiддав українцiв Галичини пiд владу їхнього давнього ворога. Старе козацьке прислiв'я каже: «Поки Днiпро тече, не бути дружбi мiж козаком i ляхом»; те саме почуття вiдлунює i в словах Мазепи: «Поки свiт стоїть, поляк українцю братом не стане».

Рада послiв у 1923 роцi пiдтвердила те, що Польща вже й сама визнала: якщо йдеться про Схiдну Галичину, то її етнографiчнi умови потребують автономного управлiння; проте до сьогоднi, незважаючи на численнi звертання до Лiги Нацiй та iнших iнстанцiй, нiчого не зроблено для виконання цього рiшення. Сучаснi погляди полякiв зводяться до того, що нiяких українцiв не iснує, що поляки та українцi завжди були й залишаються одним народом. Як колись українцiв намагалися зросiйщити — чому вони опиралися, як тiльки могли, — так тепер їх прагнуть полонiзувати, придушити й знiвелювати, позбавляючи можливостей навчатися, купляти землю тощо; i знову українцi скiльки є сил чинять спротив.

Гноблення українцiв не завжди набуває таких вiдкритих форм. Через рiзноманiтнi й витонченi та прихованi механiзми дрiбним чиновникам — наприклад, залiзничним службовцям — стає вiдомо, що коли вони не перемiнять свою релiгiю, тобто не покинуть українську унiатську церкву та не перейдуть до польської римо-католицької, то втратять роботу, а вiдтак їхнi родини опиняться в злиднях. Одним iз прикладiв того, як дiє цей тиск, є статистика мiста Львова: за перiод з 1926 по 1930 рiк кiлькiсть українцiв, якi проти власної волi вiдмовились вiд вiри свого народу та прийняли пануючу, зросла вiд 174 до 586 i невпинно збiльшувалася з кожним роком.

Звичайно, згаданi дiї суперечать Версальському договору, який задумувався як iнструмент захисту прав меншин, i про це писалося в багатьох поданнях до Лiги Нацiй. Але ця органiзацiя й досi не змогла зробити жодного кроку, щоб вiдновити справедливiсть щодо українцiв.

На зiбраннi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року пан Бек, що виступав вiд iменi Польщi, вiдмовився вiд польських зобов'язань у рамках договорiв про права меншин. Вiн сказав буквально, що польський уряд «вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин».

На що британський представник — менi приємно про це згадати — вiдповiв рiшучим протестом. Та схоже на те, що польський уряд пiдтримує вiдмову пана Бека, бо на наступному засiданнi Ради польський делегат покинув залу, коли обговорювалося питання нацiональних меншин.

І, нарештi, українцiв свiдомо намагаються усунути як полiтичний чинник. Недавно польський уряд застосував кардинальний захiд, яким вiдверто дискримiнував українцiв. Цей захiд має форму нової конституцiї, наслiдком якої буде практично повне позбавлення меншин як таких їхнього представництва в польському парламентi; українське представництво буде цiлковито визначатися волею польських властей.

Тi самi методи, якi поляки вважали благородними, коли боролися проти царського уряду, вони тепер засуджують, коли їх застосовують українцi. Цi методи часом бувають конспiративними, навiть терористичними. Але що ще залишається робити українцям, коли про них забув увесь свiт? Слiд вiдзначити, що поляки теж часто бували нерозважливими, жорстокими й агресивними.

Нiчим не краще становище українцiв у Румунiї. Незважаючи на гарантiї Договору про меншини, пiдписаного в Парижi 9 грудня 1919 року, цих представникiв гордого й талановитого народу всiляко зневажають. Їхнi школи закрито, їм заборонено розмовляти рiдною українською — однiєю з найчарiвнiших слов'янських мов.

У Чехословаччинi українцям мабуть таки легше, нiж у будь-якiй iншiй країнi. Ця думка вперше, здається, була обґрунтована в статтi д-ра Г'ю Дальтона, заступника мiнiстра закордонних справ, у газетi «Нью стейтсмен енд нейшн» вiд 18 травня 1935 року.

Переходимо нарештi до Радянської України, де живе двi третини всього українського народу. Тут вiдразу виникає запитання: чи iснує насправдi український нацiональний рух пiд бiльшовицькою владою? І вiдповiсти на це запитання найкраще буде словами самих радянських керiвникiв. На XVII з'їздi комунiстичної партiї в сiчнi 1934 року Сталiн висловився так:

«Ще зовсiм недавно нацiоналiстичний ухил в Українi не становив серйозної загрози; та щойно ми припинили боротьбу з ним i дали йому розростися настiльки, що вiн злився з iнтервенцiонiстами, як цей ухил перетворився на головну небезпеку».

А ще пiзнiше, в промовi 14 лютого цього року голова Ради комiсарiв України Любченко сказав:

«Був перiод, коли українськi нацiоналiсти провадили свою дiяльнiсть в Українi не без успiху. Так було в 1931–32 роках. Користуючись послабленням класової пильностi, нацiоналiстичнi елементи, вороги українського народу, пролазили в той час у колективнi господарства, сiльськогосподарськi органи та в систему державної освiти. Вони ввiйшли в тiсну спiлку з прибiчниками нацiонального ухилу в складi Партiї, яких очолював Скрипник. Вони виступили єдиним фронтом з бiлогвардiйцями, троцькiстами та правими, об'єднавшись на платформi вiдриву України вiд Радянського Союзу».

У тому ж роцi було виявлено, що багато українських комунiстiв — замаскованi нацiоналiсти, що взяли пiд свiй контроль газети та важливi заклади, в тому числi комiсарiати освiти та землеробства — єдинi два важливi органи, якi були залишенi українцям. Пiсля цього почалися масовi репресiї.

Я навiв лише один приклад пiдтвердження живучостi нацiонального духу в Радянськiй Українi. Насправдi навiть пiсля революцiї цей дух завжди бунтував проти тиранiї, що була значно жорстокiшою, нiж попередня. Нiхто не знає, скiльки українських патрiотiв розстрiляно та заслано; але є пiдстави вважати, що це дуже великi цифри.

Не слiд також думати, нiби нацiоналiзм виявляли тiльки освiченi класи. Дев'яносто вiдсоткiв українського населення складають селяни; саме їм Захiдна Європа зобов'язана своїм порятунком вiд бiльшовизму.

До революцiї українськi селяни бiльшою частиною були iндивiдуальними господарями i, на вiдмiну вiд селян росiйських, не входили до примiтивних общин, якi, за передбаченням Маркса, могли стати вихiдною точкою для свiтового комунiзму й революцiї. Завдяки переважно саме цiй нацiональнiй особливостi, селяни так завзято боролися проти державної реквiзицiї зерна, головним джерелом постачання якого завжди була Україна. Глибоке й масове зубожiння означало справжнiй крах жорстоких бiльшовицьких планiв. В тiй боротьбi загинули мiльйони людей; а в 1932–33 роках страшний голод спустошив Україну. Радянський уряд заперечує факт цього голоду, хоча свiдчень про його наявнiсть i масштаби бiльш нiж досить. Було очевидно, що, враховуючи стрiмкий прирiст населення Радянського Союзу — три мiльйони щорiчно — та зважаючи на офiцiйно визнанi втрати зерна пiд час i пiсля жнив — вiд тридцяти до п'ятдесяти вiдсоткiв, — голод був неминучий. Його просто не могло не бути.

«Манчестер Гардiан», який, безперечно, не можна вважати антирадянським органом, у передовiй статтi вiд 27 грудня 1934 року пише стосовно голоду:

«Тривалий час росiйськiй Диктатурi вдавалося приховувати вiд свiтової громадськостi те, що становило найбiльшу й нi з чим незрiвнянну економiчну катастрофу в Європi за останнi десятилiття.»

Деяке уявлення про розмiри цiєї катастрофи можна одержати з свiдчень п. У. Г. Чемберлена, який тривалий час i донедавна був московським кореспондентом «Крiсчен сайєнс монiтор». У цiй газетi вiд 29 травня 1934 року вiн пише:

«Видається дуже ймовiрним, що в 1932–33 роках вiд 4 до 5 мiльйонiв людей, понад нормальний рiвень смертностi, померли вiд голоду та пов'язаних iз ним обставин».

В найтяжчий перiод центральна влада не вживала жодних заходiв, щоб полегшити ситуацiю; отже, напрошується неминучий висновок, що така байдужiсть червоної Москви була репресалiєю проти нацiоналiзму України, i цей висновок пiдтверджує заява, зроблена тодi головою Центрального Виконавчого Комiтету СРСР Калiнiним: «Цього року селяни пройшли добру школу. Для декого вона виявилась безжалiсною».

Разом iз тим, згiдно з положеннями своєї Конституцiї, Радянська Україна є незалежною суверенною державою. У договiрних стосунках визнає її як таку навiть московський уряд — що не завадило йому звести її до рiвня васальної країни, повторивши таким чином московитське вiроломство XVII столiття. Як i в царськi часи, застосовано все, що тiльки можна застосувати, аби прикути Україну до Росiї. Українськi пiдприємства включено до всесоюзних трестiв — з центрами управлiння в Москвi. Донецький вугiльний басейн i Москву з'єднала залiзнична магiстраль, а мiж Ленiнградом i Чорним морем побудована суцiльна система водного сполучення.

Сьогоднi Москва каже те саме, що казала й у царську добу: «Ми не можемо жити без України. Це найродючiша частина Радянського Союзу. Вона годує нас. Бiльш того, ми залежимо вiд її вугiлля й залiза».

Немає потреби зупинятися та з'ясовувати, чи можна в наш час виправдати народ, який знищує iнший народ, оскiльки потребує його ресурсiв: адже, крiм загарбання, iснують iншi способи доступу до мiнеральних багатств та зерна. Росiя має величезнi резерви вугiлля й залiзної руди на Уралi та в Сибiру, i вже йде широкомасштабна розробка їх; а щодо забезпечення зерном, то досить навести один уривок iз промови Сталiна на XVII з'їздi комунiстичної партiї минулого року: «Перш за все, — сказав вiн, — ми повиннi пам'ятати, що колишнiй подiл наших регiонiв на виробничi та споживчi сьогоднi вже застарiв. Цього року споживчi регiони, такi як московський та горькiвський, дали державi близько 80 мiльйонiв пудiв зерна. Це, зрозумiло, не дрiбничка. В так званiй зонi споживання є близько 5 мiльйонiв гектарiв орної землi. Якщо цю землю очистити вiд бур'янiв, то можна буде одержати не менше сировинного зерна, нiж сьогоднi дає нижнє й середнє Поволжя. Залишається ще проблема боротьби з посухою в Заволжi. Ми повиннi мати велику й стабiльну зернову базу на Волзi, здатну продукувати 200 мiльйонiв пудiв щорiчно. Це абсолютно необхiдно, зважаючи на розвиток мiст на Волзi, з одного боку, та можливих ускладнень у сферi мiжнародних стосункiв, з iншого».

Чи не боїться Москва, що прийде день, коли вона змушена буде вивести свою окупацiйну армiю з України, i чи не готується вона жити далi як велика євразiйська держава?

Ця сталiнська осторога ґрунтується на загальновiдомих речах: Нiмеччина й Польща мають свої плани стосовно України й готовi будуть рушити на схiд ранiше, нiж Червона Армiя пiдготується до походу на Європу для здiйснення омрiяної Свiтової революцiї.

У своїй «Майн кампф» Гiтлер недвозначно стверджує, що Нiмеччинi належить облишити Захiд i спрямувати свою експансiю на схiд, у росiйськi землi. Вiдтодi як вiн прийшов до влади, всi його декларацiї та багато вчинкiв цiлком вiдповiдають цiй заявi. Один iз головних його помiчникiв Розенберг, сам балтiйський нiмець, вiдкрито виступає за приєднання України до Нiмеччини. Крiм того, надається пiдтримка генераловi Скоропадському, колишньому царському ад'ютанту та командувачевi Імператорського корпусу росiйської армiї, чийого пращура Петро Великий настановив Гетьманом пiсля спроби Мазепи звiльнити Україну вiд росiйського панування; дещо подiбним чином генерала Скоропадського було 1918 року призначено Гетьманом — пiд протекцiєю нiмецької армiї, що вторглася в Україну; на це саме мiсце вiн сподiвається й тепер. Що вiдбувалося далi, докладно описано в офiцiйному довiднику, пiдготовленому пiд керiвництвом Мiнiстерства закордонних справ i виданому Державною Канцелярiєю.

Я вважаю, що будь-яка чисто нiмецька сфера впливу в Українi суперечить полiтичним i економiчним iнтересам Британської спiвдружностi нацiй. Якщо я правильно розумiю український нацiоналiзм, то вiн домагається демократичного режиму i справжньої незалежностi, а не диктатури та опiкунства. Україна належить до Заходу й завжди прагнула бути з Заходом. Я гадаю, що нашi симпатiї мають бути вiдданi цьому прагненню. Пiвмiльйона українцiв Канади є британськими пiдданими, i 10 тисяч iз них добровiльно взяли участь у Свiтовiй вiйнi. Але з українською проблемою пов'язанi не тiльки нашi почуття, а й важливi британськi iнтереси. Україна з її Чорноморським узбережжям — це остання дiлянка магiстрального шляху з пiвночi на пiвдень Європи. Через її територiю пролягає також найкоротший сухопутний шлях вiд Центральної Європи до Персiї та Індiї. Володiння Україною дало можливiсть царськiй Росiї покласти око на Балкани й морськi протоки, загрожувати Туреччинi, контролювати Кавказ i чинити тиск на Персiю.

Англiї немає потреби грати роль держави-змовника, що пiдтримує якiсь iредентистськi зусилля. Але становище в Українi, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить тiєї межi, коли перемiни неминучi. Я показав вище, що за останнiй час Україна не раз перетворювалась на осередок небезпеки; те саме тепер вiдбувається знову. Тому Велика Британiя повинна бути належно iнформованою й мати напоготовi свою полiтику, яка вiдповiдала б нашим iнтересам за будь-якого повороту подiй. Ми не повиннi бути заскоченi зненацька.

Було б лицемiрством заперечувати, що незалежнiсть України так само важлива для нашої держави, як i для спокою в усьому свiтi. Проблема надто довго iгнорувалася — просто тому, що розглядати її, а тим бiльш намагатися вирiшити — справа дуже клопiтна. Але ця проблема, що має глибокi й заплутанi iсторичнi коренi, сьогоднi набула безпрецедентної гостроти. Вольтер захоплювався наполегливiстю, з якою українцi змагаються за свободу, i зазначав, що, оточенi звiдусiль ворогами, вони приреченi шукати собi Покровителя.

Допоки українцi не матимуть надiйної свободи, вони зраджуватимуть будь-яку державу, котра триматиме їх у покорi, та невпинно проливатимуть кров — свою i своїх завойовникiв. І допоки це становище триватиме, iншi народи почуватимуть спокусу скористатися ним. То який сенс зображувати мир, коли миру немає? Його й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирiшення.

Додаток: Меморандум про правове становище України

Етнiчнi українськi землi становлять бiльш-менш суцiльну територiю, яка сьогоднi подiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю.

Правове становище українцiв на цих територiях чiтко визначене мiжнародними договорами та угодами, пiд багатьма з яких стоїть пiдпис також нашої країни, i цим визначається iнтерес британцiв, незалежно вiд того факту, що в цiй частинi Європи склалася вкрай критична ситуацiя.

Нарис правового становища цих територiй подається нижче.

УКРАЇНЦІ В СРСР

Незалежнiсть України була проголошена її Парламентом — Центральною Радою — 22 сiчня 1918 року. Францiя першою визнала Україну й послала до неї свого представника пана Табуї. Наступною стала Англiя (її представником був пан Пiктон Бае), а далi — Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя й Туреччина. Згодом Україну визнали Фiнляндiя, Естонiя, Литва, Польща та Аргентина. Вiд Української держави були посланi дипломатичнi мiсiї до всiх європейських столиць. А ще 17 грудня 1917 року український уряд отримав документ, пiдписаний Ленiним i Троцьким: це було водночас i визнання України, i ультиматум. Зокрема, йшлося про наступне:

«Беручи до уваги братерський зв'язок i єднiсть iнтересiв робiтничого класу та трудящих експлуатованих мас у боротьбi за соцiалiзм, виходячи з визнання цих принципiв численними рiшеннями органiв революцiйної демократiї Рад та особливо 1-го Всеросiйського з'їзду Рад, соцiалiстичний уряд Росiї, Рада Народних Комiсарiв, ще раз пiдтверджує право на самовизначення за всiма нацiями, котрi пригнiчувалися царизмом та великоруською буржуазiєю, включно до права цих нацiй вiдокремитися вiд Росiї.

Тому ми, Рада Народних Комiсарiв, визнаємо Народну Українську Республiку, її право повнiстю вiдокремитися вiд Росiї або вступити в договiр з Росiйською Республiкою на федеративних чи тому подiбних взаємовiдносинах мiж ними.

Все, що стосується нацiональних прав i нацiональної незалежностi українського народу, визнається нами, Радою Народних Комiсарiв, негайно без обмежень та безумовно».

Датовано 4 грудня 1917 року i опублiковано в офiцiйному органi Тимчасового робiтничо-селянського уряду, № 26 вiд 6 грудня 1917 р., та в документах Першої асамблеї Лiги нацiй в Женевi, № 88/20.

З 3 сiчня 1918 року розпочалися обговорення, i в той же час у деяких районах продовжувалися бої; але повторне взяття Києва українською армiєю в березнi 1918 року i присутнiсть в Українi австрiйських i нiмецьких вiйськ спричинилися до того, що 12 червня 1918 року мiж Росiєю та Україною було укладене перемир'я i в Києвi вiдбулися переговори, на яких першим делегатом вiд Москви був Крiстiан Раковський, а другим — Мануїльський. У вiрчому листi, пiдписаному Ленiним, Караханом та iншими, делегатам давалася чiтка вказiвка «зустрiтися з представниками українського уряду, щоб укласти мир мiж Росiйською Радянською Соцiалiстичною Федеративною Республiкою та українським урядом». Це було ще одне пiдтвердження того, що московський уряд визнає Україну як незалежну державу.

Необхiдно пiдкреслити також, що формально в будь-якому разi Українi, вiдповiдно до Радянської Конституцiї, дозволено вiддiлитись. В Конституцiї СРСР чiтко записано: «Кожна союзна республiка зберiгає за собою право вiльного виходу з Союзу».

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року з одного боку Польщею, а з iншого Росiєю вiд iменi бiлоруського та українського урядiв, включав статтi про взаємний захист їхнiх меншин, про що докладно подається нижче.

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ПОЛЬЩІ

Що стосується Польщi, то територiя Схiдної Галичини була включена до складу польської держави лише завдяки чiтким зобов'язанням, якi взяв на себе польський уряд i якi не були виконанi. Схiдна Галичина могла бути не включена до складу Польщi, коли б ця держава визнала тринадцятий пункт принципiв президента Вiльсона, за яким «створюється незалежна польська держава, до складу якої входять територiї, населенi беззаперечно польським населенням». Британська делегацiя на Паризькiй мирнiй конференцiї, гостро вiдчуваючи необхiднiсть гарантiї вiльного волевиявлення цих сусiднiх народiв, висловила думку, що рано чи пiзно українцям повинна бути надана реальна можливiсть самовизначення. Обставини склалися так, що Схiдна Галичина опинилася пiд владою Польщi, а Союзники та асоцiйованi з ними держави були поставленi перед наявним фактом польської окупацiї. Незважаючи на енергiйнi протести британської делегацiї, Вища Рада 25 червня 1919 року дозволила полякам збройну окупацiю Схiдної Галичини, застерiгши, проте, право цього регiону на самовизначення. Пропозицiя Британiї про те, щоб союзники водночас призначили Верховного комiсара як гаранта українських iнтересiв, була вiдхилена.

Ось текст рiшення Вищої Ради:

«З метою гарантiї особистого та майнового захисту мирного населення Схiдної Галичини вiд небезпеки, якою йому загрожують бiльшовицькi банди, Вища Рада Союзникiв та асоцiйованих iз ними держав вирiшила санкцiонувати оперативнi дiї вiйськових сил Польської республiки на територiї до рiки Збруч. Цей дозвiл нiяким чином не впливає на рiшення Вищої Ради, якi вона в майбутньому може ухвалити стосовно змiни полiтичного статусу Галичини».

Це рiшення було передане українськiй делегацiї 11 липня 1919 року в такому виглядi:

«Польському урядовi надається право установити цивiльний уряд у Схiднiй Галичинi пiсля укладення з Союзниками та асоцiйованими державами угоди, статтi якої, наскiльки це можливо, гарантують автономiю цiєї територiї, а також полiтичну, релiгiйну та особисту свободу її мешканцiв».

«В основi цiєї угоди лежить право на самовизначення, яке мешканцi Схiдної Галичини можуть застосувати як останнiй засiб у межах своєї полiтичної лояльностi; час, коли це право буде застосоване, визначатиметься Союзниками та асоцiйованими державами або ж органом, якому вони передадуть цi повноваження.»

Париж, 11 липня 1919 року.

Закон, яким Польщi надавався мандат над Схiдною Галичиною всього на двадцять п'ять рокiв i в якому були передбаченi значнi масштаби самоврядування та застережено, що в кiнцi цього термiну Лiга Нацiй має розглянути все питання заново, був узгоджений на Паризькiй конференцiї 25 листопада 1919 року, але, з iнiцiативи Францiї, вiдкладений до 22 грудня 1919 року.

На конференцiї послiв 15 березня 1923 року в Парижi було ухвалено рiшення визнати схiдний кордон Польщi, за яким Схiдна Галичина пiдпорядковувалась польському урядовi — з деякими дуже чiтко визначеними обмеженнями й гарантiями.

Ось два вiдповiдних послiдовних i взаємно пов'язаних пункти, де викладенi умови, на яких це рiшення ґрунтувалось:

«Оскiльки Польща визнає, що етнографiчне становище Схiдної частини Галичини потребує автономного режиму;»

«Оскiльки Договiр, укладений мiж Головними Союзними державами та асоцiйованими з ними державами й Польщею 28 червня 1919 року, передбачає для всiх територiй, переданих пiд владу Польщi, спецiальнi гарантiї на користь меншин — расових, мовних та релiгiйних».

Пiд цим рiшенням стоять пiдписи представникiв Великої Британiї, Італiї, Францiї та Японiї, а також погоджувальний пiдпис п. Морiса Замойського вiд iменi польського уряду.

Таким чином, за наполегливою вимогою Лiги Нацiй, цей важливий мiжнародний договiр визначив нову область, визначально ґрунтуючись на подвiйних гарантiях — автономiї та на Договорi про меншини в Польщi 1919 року, положення якого вже ранiше були взятi пiд гарантiю Лiгою Нацiй. (Про Договiр про меншини докладно див. нижче.)

Умови, на яких Схiдна Галичина була передана пiд владу Польщi, чiтко окреслив п. Бонар Лоу, тодiшнiй прем'єр-мiнiстр Великої Британiї, коли 20 березня 1923 року в Палатi громад вiдповiдав на запит сера Джона Саймона стосовно подробиць рiшення, ухваленого на Зустрiчi послiв:

«Умови такi, що Польща, яка окупувала цю країну протягом трьох чи чотирьох рокiв, тепер визнала, що етнографiчне становище робить необхiдною автономiю цього регiону».

Минув не один рiк з того часу, коли на конференцiї послiв було ухвалене це рiшення. Самоуправлiння у Схiднiй Галичинi дотепер немає. Польський уряд не зробив жодних зусиль, якi свiдчили б про шанування ним свого пiдпису пiд тим рiшенням, i не виконує зобов'язань, що були умовою згоди Союзникiв та асоцiйованих держав на включення Схiдної Галичини до складу Польщi.

Позицiя англiйського уряду в цьому питаннi нещодавно була висловлена повторно. Сер Джон Саймон заявив 26 квiтня 1933 року: «Думка уряду Його Величностi щодо бажаностi автономного режиму у Схiднiй Галичинi була викладена в тiй заявi й залишається незмiнною». («Тiєю заявою» вiн назвав рiшення, ухвалене на конференцiї послiв.)

Крiм сказаного вище стосовно автономiї Галичини, Польща пiдписала також Версальський договiр 28 червня 1919 року, де в Статтi 93 визнала доцiльним i погодилася включити до договору з Союзниками та асоцiйованими країнами такi умови, якi цi держави вважатимуть необхiдними для захисту iнтересiв тих мешканцiв Польщi, що расово, мовно чи релiгiєю вiдрiзняються вiд бiльшостi населення. Як продовження цiєї статтi, окремий Договiр про меншини — пiд тiєю самою датою 28 червня 1919 року — був пiдписаний у Версалi Сполученими Штатами Америки, Британською iмперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, та Польщею — з iншого. Цей Договiр забезпечував, чи мав забезпечити, спецiальний захист меншин узагалi. Вiдповiднi його статтi мають такий вигляд:

Стаття 2. — «Польща зобов'язується забезпечити повний i всебiчний захист життя й свободи всiх жителiв Польщi, незалежно вiд походження, нацiональностi, мови, раси чи релiгiї».

«Всiм мешканцям Польщi надається право вiльно, в публiчному чи приватному порядку, практикувати будь-яку вiру, вiрування чи релiгiю, за умови що ця практика не буде несумiсною з громадським порядком чи суспiльною мораллю».

Стаття 7. — «Всi польськi громадяни рiвнi перед законом i мають однаковi громадянськi та полiтичнi права, незалежно вiд раси, мови чи релiгiї».

«Релiгiйнi та конфесiйнi вiдмiнностi не повиннi перешкоджати жодному польському громадяниновi в користуваннi своїми громадянськими чи полiтичними правами — наприклад, у доступi до державних посад, функцiй та винагород або в професiйнiй чи промисловiй дiяльностi».

«Неприпустимi жоднi обмеження на вiльне користування будь-яким польським громадянином будь-якою мовою в приватних стосунках, торгiвлi, релiгiйних справах, у пресi та будь-яких публiкацiях, а також на громадських зiбраннях».

«Незважаючи на будь-якi постанови польського уряду щодо офiцiйної мови, польським громадянам, якi не володiють польською, мають бути наданi всi можливостi користування рiдною мовою, як усно, так i письмово, в судових процесах».

Стаття 8. — «Ставлення до польських громадян, що належать до расових, релiгiйних або мовних меншин, та безпека їх, як юридична, так i фактична, мають бути такими самими, як i стосовно iнших польських громадян. Зокрема, вони повиннi мати однакове право на встановлення, управлiння й контроль власними силами благодiйних, релiгiйних та соцiальних iнституцiй, шкiл та iнших освiтнiх закладiв, з правом вiльного використання в них рiдної мови та релiгiї».

Стаття 9. — «В державнiй системи освiти, у тих мiстах i районах, де мешкає значна частина польських громадян з iншою, нiж польська, мовою, Польща має вжити належних заходiв для того, щоб навчання дiтей цих громадян у початкових школах провадилося їхньою рiдною мовою. Ця умова не є перешкодою для того, щоб польський уряд запровадив у згаданих школах обов'язкове вивчення польської мови».

«У мiстах i районах, де значна частина польських громадян належить до расових, релiгiйних або мовних меншин, цим меншинам гарантується справедлива частка у використаннi та застосуваннi коштiв, якi можуть надходити вiд державних фондiв, мунiципального бюджету та iнших джерел на освiтнi, релiгiйнi чи благодiйнi цiлi».

«Умови цiєї Статтi поширюються на нiмецькомовних польських громадян лише в тiй частинi Польщi, яка була нiмецькою територiєю на 1 серпня 1914 року».

Цей Договiр став темою багатьох звернень української меншини до Лiги Нацiй.

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року мiж урядом Польської республiки та урядом Росiйської Радянської Федеративної Соцiалiстичної Республiки «вiд свого iменi та з повноваженнями вiд уряду Бiлоруської Соцiалiстичної Республiки Рад i уряду Української Соцiалiстичної Республiки Рад», також становить iнтерес, оскiльки в цьому Договорi також є статтi про захист меншин, але вiдрiзняється вiд попереднього Договору, оскiльки в Ризькому договорi умови є взаємними, а положення, що стосуються релiгiї — бiльш повними.

Ось його вiдповiднi статтi: Стаття VІІ (1). — «Польща надає особам росiйської, української та бiлоруської нацiональностi, що перебувають у Польщi, на основi рiвноправностi нацiональностей, всi тi права, що забезпечують вiльний розвиток культури, мови та вiдправи релiгiйних обрядiв. Взаємно Росiя та Україна забезпечують особам польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi, всi такi самi права.

Особи росiйської, української й бiлоруської нацiональностi в Польщi мають право, в межах внутрiшнього законодавства, культивувати свою рiдну мову, органiзовувати i пiдтримувати свої школи, розвивати свою культуру та утворювати з цiєю метою товариства й союзи. Цими ж правами, в межах внутрiшнього законодавства, будуть користуватися особи польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi».

Стаття VІІ (2). — «Обидвi договiрнi сторони взаємно зобов'язуються нi прямо, нi опосередковано не втручатися в справи, що стосуються устрою та життя церкви й релiгiйних громад, що перебувають на територiї iншої Сторони».

Стаття VІІ (3). — «Церкви й релiгiйнi громади, до яких належать особи польської нацiональностi в Росiї, Українi й Бiлорусi, мають право, в межах внутрiшнього законодавства, самостiйно влаштовувати своє внутрiшнє життя.

Згаданi вище церкви й релiгiйнi громади мають право, в межах внутрiшнього законодавства, користуватися й набувати рухоме й нерухоме майно, необхiдне для вiдправлення релiгiйних обрядiв, а також утримання духiвництва та церковних установ.

На тих же засадах вони мають право користуватися храмами i установами, необхiдними для виконання релiгiйних обрядiв. Цими ж правами користуються особи росiйської, української та бiлоруської нацiональностi в Польщi».

На засiданнi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року польський мiнiстр закордонних справ пан Бек сказав: «Поки не стане чинною загальна i єдина система захисту меншин, мiй уряд вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин».

Наступного дня сер Джон Саймон, мiнiстр закордонних справ Великої Британiї, висловив протест проти цiєї заяви, зазначивши, що жодна держава, очевидно, не може в односторонньому порядку звiльнити себе вiд зобов'язань щодо меншин. До цiєї декларацiї приєднались п. Барту вiд Францiї та барон Алоїзi вiд Італiї.

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

Що стосується Чехословаччини, то в Мирному договорi мiж Союзниками та асоцiйованими з ними державами i Австрiєю, пiдписаному 10 вересня 1919 року в Сен-Жермен-ан-Ле, є Стаття 57, подiбна до Статтi 93 Версальського договору; в нiй Чехословаччина погоджується укласти Договiр про меншини з Головними Союзниками та асоцiйованими країнами. Як продовження цiєї статтi, того самого числа, 10 вересня 1919 року, в Сен-Жермен-де-Ле було пiдписано Договiр про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, i Чехословаччиною, з iншого. Вiдповiднi статтi, що стосуються українцiв, мають такий вигляд:

Стаття 10. — «Чехословаччина зобов'язується конституювати рутенську територiю на пiвднi Карпат у межах, визначених Головними Союзниками та асоцiйованими державами, як автономну одиницю в складi Чехословацької держави та надати їй якнайповнiше самоврядування, сумiсне з цiлiснiстю Чехословацької держави».

Стаття 11. — «Рутенська територiя на пiвднi Карпат матиме свiй нацiональний Парламент. Цей Парламент матиме законодавчi повноваження в усiх мовних, навчальних та релiгiйних питаннях, у справах мiсцевого управлiння та в iнших питаннях, якi будуть вiдноситися до його компетенцiї законами Чехословацької держави. Губернатор рутенської територiї призначається Президентом Чехословацької Республiки й пiдпорядковується рутенському Парламентовi».

Стаття 12. — «Чехословаччина погоджується з тим, що державнi службовцi на рутенськiй територiї вибиратимуться, наскiльки це можливо, з мешканцiв цiєї територiї».

Стаття 13. — «Чехословаччина гарантує рутенськiй територiї справедливе представництво в законодавчому зiбраннi Чехословацької Республiки, до якого рутенцi посилатимуть депутатiв, обраних вiдповiдно до конституцiї Чехословацької Республiки. Цi депутати, однак, не матимуть права голосувати в Чехословацькому Парламентi з приводу тих питань, вирiшення яких передано рутенському Парламенту».

Зовсiм недавно, 3 травня 1934 року в Кошiце п. Бенеш виголосив важливу промову, в якiй зупинився на проблемi автономiї Пiдкарпатської Русi. Серед його зауважень було й таке:

«Уряд Чехословаччини нiколи не забував своїх зобов'язань i нiколи їх не забуде. Чехословаччина буде пiдтримувати Автономiю чесно й не зволiкаючи, як вона зобов'язалася це робити i як це вiдображено в Конституцiї Республiки. Вже на загальних виборах до Празького парламенту, якi вiдбудуться в наступному роцi, деякi закони, що стосуються встановлення Автономiї, будуть винесенi на голосування, а пiсля наступних виборiв окремi закони й положення будуть упровадженi в життя. Як швидко рухатимуться справи в цьому напрямку, визначатимуть мешканцi самої Пiдкарпатської Русi. Це залежить не тiльки вiд уряду та вiд Праги, але й вiд того, наскiльки одностайно дiятиме Пiдкарпатська Русь у конкретному питаннi i як зумiють її рiзнi елементи полiтично пiдготуватись до цього. Із входженням до Чехословаччини на автономних правах територiя Пiдкарпатської Русi, вперше в iсторiї її народу, стає адмiнiстративною нацiонально незалежною одиницею. Для мешканцiв Пiдкарпатської Русi це величезна революцiя, бо до самої Свiтової вiйни вони не мали нiяких полiтичних i культурних прав узагалi».

(«Прейгер Пресс», 4 травня 1934 р.)

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В РУМУНІЇ

Що стосується українцiв у Румунiї, то вони захищенi Договором про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю, Японiєю та Румунiєю, який був пiдписаний у Парижi 9 грудня 1919 року i в якому викладено звичайнi положення про захист расових, релiгiйних та мовних меншин.

Цi фрагменти показують ту юридичну основу, на якiй вiдстоює свої права український народ у чотирьох рiзних державах. Очевидно, надто мало зусиль робиться для того, щоб утвердити справедливiсть по вiдношенню до українцiв; i неважко здогадатися, що подальше нехтування цим питанням може втягнути в конфлiкт усю Європу.

Україна: найбільша проблема Європи

Виклад доповiдi, виголошеної у Близько- i Середньосхiдному Товариствi 1 лютого [1939 р. ], з ласкавої згоди сера Франка i ледi Нювнес, за адресою Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Головував мiстер Трейсi Фiллiпс, кавалер Вiйськового Хреста. Додано деякi iсторичнi та iншi примiтки.^[17]

ПРОТЯГОМ останнiх кiлькох мiсяцiв Україна — зовсiм невiдома Заходовi країна — опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина. Для такого незнання є поважнi причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом належить до родини європейських нацiй. Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.

Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка, що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання. Територiєю Україна в три-чотири рази переважає, а населенням дорiвнює Великiй Британiї. Коли Москва захопила Україну, то швидко по тому був завойований i Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення Константинополя тепер не здаються фантастичними. Вiдтодi ж таки європейським народам — крiм тих, що зважились на заморську експансiю, — доводиться тулитися на пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл. Як наслiдок, сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад 200 нацiональностями, займає територiю близько дев'яти мiльйонiв квадратних миль, а всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.

З усiх країн, пiдлеглих Радянському Союзовi, Україна найбiльша й найважливiша. Розташована мiж двома великими системами гiр — Кавказом i Карпатами — на сходi вона межує з Азiєю, на заходi втискається в Центральну Европу, а на пiвднi, з чорноморських берегiв, має доступ до Середземноморського басейну. Перед вiйною вона була роздiлена мiж двома державами, Росiєю та Австро-Угорщиною, i пiсля вiйни розчетвертована мiж Росiєю, Польщею, Румунiєю та Чехословаччиною.

З огляду на унiкальне географiчне положення України, маємо всi пiдстави вважати, що в наш час, коли стiльки народiв хочуть не просто утриматися на своїх посiлостях, але й поширити їх, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачiв i об'єднати свої чотири розмежованi частини в одну незалежну Українську державу неодмiнно викличе справжню панiку.

Якщо ж Українi в цьому пощастить, то на сходi Європи з'явиться держава, за територiєю й населенням друга пiсля Росiї. Такого масштабу подiя, найвiрогiднiше, викликала б одночаснi й важливi змiни всюди. Вона вплинула б, i чи невирiшальним чином, на долю бiльшовизму в Радянському Союзi, а можливо, й нацiонал-соцiалiзму в Нiмеччинi. Вона також вирiшила б майбутнє Польщi, Румунiї та сусiднiх земель i вiдкрила б новi грандiознi проблеми перед Британською iмперiєю.

Якими є надiї на успiх України? Перш нiж вiдповiсти на це питання, хочу зауважити, що сам я не належу до друзiв України. Я зацiкавлений цiєю боротьбою лише як дослiдник Схiдної Європи.

Бiльшiсть росiян завжди виявляли — i сьогоднi ще виявляють — дуже примiтивний пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських росiян: «Немає й нiколи не було нiякої української нацiї», — твердять вони в заслiпленнi. Таке запевнення було офiцiйно проголошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна — це тiльки частина Польщi. За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина трагедiї України.

Оскiльки є багато чого сказати про сучаснi подiї, менi не слiд довго зупинятися над давноминулим. Але тому, що ще й тепер росiяни i декотрi, хоч i меншою мiрою, поляки твердять, що український нацiоналiзм не має глибокого корiння, коротке звернення до iсторiї необхiдне для розумiння сучасних подiй.

Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв. Перший iз них — вiд дев'ятого до тринадцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найпередовiших у Європi. Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю — тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони присвоїли собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно. Проте їхнiй-таки видатний iсторик Ключевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiдрiзнялися.

Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й нападами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз, Україна майже вся опинилася пiд польським пануванням. Цiкаво пригадати, що в той час i литовцi, й поляки однаково боялися Москви й Нiмеччини. Тодi здавалося, що Україна як держава мала остаточно зникнути. Щоб вижити, вищi верстви української нацiї мусили полонiзуватись, а українське селянство було закрiпачене польською шляхтою та євреями.

І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi (називалися вони «бродниками»), з'єдналися й заснували свою славетну державу на островах нижче порогiв на Днiпрi. Систему правлiння в тiй державi можна, мабуть, назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi правителя, якого називали гетьманом i який мав владу над життям i смертю своїх виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови.

Козацька держава була фактично продовженням — у своєрiднiй формi — незалежностi українського народу. Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону, крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi. Козаки, коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: «Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава».

Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в сьогоднiшнiй Українi. Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польському королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них: «Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є причиною того, що вони швидкi на опiр i бунт проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли проминає сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань».

Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджувались на тому, що козакiв нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю.

Часто ряди козакiв поповнювали українськi селяни, що втiкали вiд польських панiв, а також чоловiки iнших нацiй, закоханi в вiльне бойове життя. З цiєї войовничої, заповзятливої й кмiтливої людностi формувався кiстяк української нацiї. Українська проблема, отже, має бiологiчну й расову природу, i жоднi заходи, якi не враховують цього факту, не сприятимуть її розв'язанню. Козаки завжди захищали українське селянство. Безстороннi науковцi погоджуються, що затиснутi мiж польськими землевласниками та євреями, що служили їм агентами, а нерiдко й управителями, селяни були доведенi до крайнiх злиднiв i зневаженi. Навiть єврейськi iсторики з похвальною об'єктивнiстю визнають, що євреї в тi часи були всемогутнi. Вони управляли панськими економiями, монополiзували цiлi мiста i тримали контроль у своїх руках не тiльки над податками, але й над доходами православної церкви, стягали плату за хрещення й похорони, часто в ролi чиновникiв вели судочинство. Один єврей, що жив у тi часи, якийсь Мозес Гановер, згадуючи, як козаки часто вiдбирали у євреїв золотi та срiбнi скарби, вiдзначав, що то була лише розплата за їхнi грiхи.

1648 року прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прiзвище було Хмель, мобiлiзував усi козацькi сили й скинув подвiйну тиранiю. Україна стала вiльною й незалежною, а Хмеля почали порiвнювати з Кромвелем, з яким вiн справдi мав листування. Не маючи достатнiх сил, щоб воювати водночас iз поляками, москвинами й татарами, Україна уклала союз iз Москвою на рiвних правах, але Москва вiроломно ввела переважнi сили в Україну, яку врештi-решт анексувала. Дев'ятьма роками пiзнiше, знесилена вiйнами й конфлiктом iз Польщею i неспроможна впокорити козакiв, якi не переставали бунтуватись, Москва дiйшла з Польщею згоди й подiлила з нею Україну. Та ще цiле столiття по тому козаки часто вчиняли вiдчайдушнi бунти.

При кожнiй такiй нагодi Москва великими групами засилала їх до iнших частин iмперiї (ця сама система винищення практикується тепер Совєтами), зокрема багато козакiв було вивезено копати канали в отруйних багнах бiля Петербургу, де вони й гинули масами.

Як тiльки Москва закрiпила владу над Україною, вона змiнила свою назву з «Московiї» на «Росiю». Знову виглядало, що український народ мав бути стертий з лиця землi. Щоб зберегти себе фiзично, його вищi класи мусили робити те, що вiд них вимагалося, тобто пiддатися зросiйщенню й спольщенню. Але в народi, помiж селянством, український нацiоналiзм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху ХІХ столiття, вiн поступово вилився в лiтературнi форми i врештi став полiтичним. Спочатку той нацiоналiзм можна було задовольнити навiть чимось меншим, нiж автономiя; коли ж навiть росiйськi лiберали не захотiли й слухати нi про якi бодай обмеженi поступки, вiн поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.

До того часу центр культури був на пiвднi; Київ, ближчий до Заходу, нiж Москва, плiдно користувався латинськими джерелами. Фактично Московiя була ученицею України i засвоїла вiд неї все, що тiльки змогла. Але вiд моменту анексiї України i змiни своєї назви на «Росiя» вона навмисне намагалася вiдсунути Україну на заднiй план i гальмувала її розвиток. Заборонено було вживання української мови в школах i в наукових та iсторичних працях. Робилося все можливе, щоб не тiльки витiснити й лiквiдувати українську мову, але й знищити нацiональну свiдомiсть, яка саме в мовi знаходить своє втiлення. Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й сировину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi. Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а українськi патрiоти засилалися до Сибiру. Якщо української нацiї не iснувало, в чому намагаються переконати нас росiяни, то чому той гнiт i те зросiйщення мали провадитися з такою послiдовнiстю й жорстокiстю? Навiть Росiйська енциклопедiя не могла не визнати, що «нацiональне самовиявлення, хоч i важко визначити момент його зародження, нiколи не завмирало в Українi».

Росiйськi володарi, протилежно тому, що вони говорили чужинцям, таїли в душi побоювання. Про це свiдчить цитата з брошури, написаної в 1907 роцi генералом Залесським, головою казанської фiлiї «Союзу росiйського народу», що дiстав зневажливу назву «Чорна сотня»: «Вже тисячу лiт росiйський народ збирає безлiч земель, заселених рiзними народностями. Бiльшiсть iз них залишаються ворожими, в глибинi свого серця мрiють про вiдродження незалежностi й часом справдi бунтуються. Якщо б якась зла доля спiткала Росiю, цi чужi народи повстануть i прагнутимуть повалити трон i Росiйську державу».

Умови життя українцiв у Росiї були значно гiршi, нiж у Галичинi. Пiд час подiлiв Польщi — вiд 1772 до 1795 року — Україна також була подiлена: Галичина вiдiйшла до Австрiї. Там українцям дозволено було мати свої власнi школи, свою лiтературу i навiть своїх професорiв у Львiвському унiверситетi. Лiберальне ставлення Австрiї до українцiв не подобалося Росiї, i тертя на цьому ґрунтi стало однiєю з вагомих причин Свiтової вiйни.

У 1914 роцi та сама зла доля, якої боявся генерал Залесський, таки знайшла Росiю. Це була Європейська вiйна, внаслiдок якої Україна в 1918 роцi стала незалежною державою. В мене замало часу, щоб розповiдати про цей складний перiод. По допомогу проти нападу бiльшовикiв український уряд звернувся до Центральних держав. Те запрошення цiлком вiдповiдало намiрам Нiмеччини i Австро-Угорщини. Гостро потребуючи збiжжя, вони негайно ввели вiйська в Україну й заходилися стягати провiант iз усiєю брутальнiстю, яку їм диктувала безвихiдь. Українське керiвництво, що спробувало захищати селян i вiдмовилося сприяти тiй конфiскацiї, було розiгнане. Головне командування нiмецької армiї призначило гетьманом України генерала Скоропадського, командувача корпусом росiйського вiйська, що мав українське походження.

Нiмцi, якi його пiдтримували, наштовхнулись на впертий спротив з боку селян, i багато з них було вбито. Коли пiд ударами союзникiв нiмецький фронт на Заходi розвалився, нiмцi вiдiйшли з України, а Скоропадський, перебраний у форму нiмецького офiцера, втiк до Нiмеччини, де й живе по сьогоднiшнiй день. Українська Директорiя на чолi з Петлюрою, атакована з усiх бокiв бiлими й червоними, не втрималася довго, i в Українi встановився совєтський режим.

Перед тим як постав Радянський Союз, бiльшовики визнали незалежнiсть України. Але зробили це тимчасово, зважаючи на тяжкий перебiг їхньої боротьби за владу. У своїх роботах Ленiн провадив ту думку, що великороси, тобто насправдi московити, мають пiдстави для нацiональної гордостi, бо, зрештою, це вони створили революцiйний клас i зробили соцiалiзм доступним для всього людства. «Але, — додавав Ленiн, — ми не симпатизуємо малим державам. Ми стоїмо за централiзм i проти федеративних стосункiв.»

В нашiй країнi переважає думка, що неможливо дiзнатися, що тепер коїться в Радянському Союзi. Це помилка. В радянськiй пресi є безлiч свiдчень того, що, як висловився сам Сталiн, нацiоналiзм в Українi становить велику небезпеку. Багато спостерiгачiв, як українських, так i чужоземних, сходяться на тому, що фактичнi обставини виправдовують тривогу радянської влади. Перед початком i пiсля Свiтової вiйни я мав нагоду добре ознайомитися з українським нацiоналiзмом. В 1933 роцi, повернувшись з України, п. Гарет Джоунз (Gareth Jones) доповiдав i писав статтi у щоденнiй англiйськiй прессi, де вiн чiтко стверджував, що в Українi iснує дуже сильний нацiоналiстичний рух. Іншi автори пiдтверджували те спостереження. Одним iз найпомiтнiших є Лазаревський, що прожив 10 рокiв у Радянськiй Українi i був добре знайомий з українськими лiдерами.

На вiдмiну вiд старорежимних росiян, бiльшовики не заперечують iснування української нацiї. Ленiн писав: «Своїм гнобленням царизм i росiйська буржуазiя залишили в серцях сусiднiх народiв велику неприязнь до великоросiв. Замiсть самовизначення я пропоную цiлком точне поняття — право на вiльне вiдокремлення». Те право було фактично занесене в Конституцiю, але без прописаної процедури, як це могло б статися. Кожен, хто в Радянському Союзi вiдверто захищає сепаратизм, безслiдно зникає.

Багато українських комунiстiв щиро вiрили, що українська автономiя буде пiдтримуватись i що українська партiя, українська економiчна органiзацiя й українська Червона Армiя будуть iснувати незалежно вiд Москви. Цi iлюзiї скоро вивiтрились. За Конституцiєю 1924 року, яка заклала основи того, що тепер називається СРСР, Україна була цiлком позбавлена автономiї, i вся полiтична, вiйськова та економiчна влада була централiзована в Москвi. Тiльки управлiння власними культурними справами було залишене Українi. Справжню причину такої ситуацiї розкриває провiдний бiльшовицький теоретик Попов: «Бiльшовики не повиннi залишатися поза українським нацiональним розвитком, з яким ототожнюються маси, iнакше вiн пiде своїм власним, небезпечним для нас шляхом. Щоб наблизитися до мас, ми мусимо вчити українську мову».

За цiєю порадою, українська мова була проголошена офiцiйною. В порiвняннi з заборонами царських часiв це був великий поступ. Безпартiйнi, що головним чином гуртувалися бiля Академiї наук, а також i комунiсти, жадiбно вхопилися за цю можливiсть; почався розквiт лiтературної й культурної дiяльностi. Безсумнiвно, це було патрiотичне вiдродження.

В 1925–26 рр. пiд проводом Шумського, Максимовича i вiдомого письменника Хвильового з'явилася в українськiй партiї опозицiя, яка домагалася розробки нацiональної комунiстичної програми. З такого приводу Київський Центральний Комiтет партiї визнав за необхiдне повiдомити Виконавчий комiтет Третього Інтернацiоналу в Москвi, що iснування цих опозицiйних груп свiдчить про антисовєтську роботу як у мiстах, так i по селах, i що в Українi розростається шовiнiзм.

В роцi 1929 ГПУ викрило широко розгалужену революцiйну органiзацiю пiд назвою Спiлка Визволення України. Сорок п'ять її лiдерiв було на довгi роки ув'язнено i багато обвинувачених у спiлцi з ними розстрiляно. Двома роками пiзнiше (1931 р.) була викрита iнша революцiйна органiзацiя пiд назвою Нацiональний Центр. В тому самому роцi почалася насильницька колективiзацiя села.

Тут треба пояснити, що нацiональний рух не обмежувався лише колами iнтелiгенцiї. Серед iнтелiгенцiї було багато агрономiв, якi мали постiйнi стосунки з селянами. В жоднiй частинi Радянського Союзу спротив колективiзацiї не був такий упертий i сильний, як в Українi. Причиною було те, що за царату, на вiдмiну вiд бiльшостi росiйського селянства, українськi селяни не знали сiльської комуни (общини) i вели переважно кожен власне iндивiдуальне господарство. Усiма засобами, що лишалися в їх розпорядженнi, вони боролися за свiй український спосiб життя, i врештi п'ять мiльйонiв селян загинули вiд голоду та з iнших причин. На Заходi майже не знають про цю велику трагедiю.

В тих голодних 1932–1933 роках знову було викрито революцiйне пiдпiлля: 1932 року це виявилась вiйськова органiзацiя, в якiй брали участь командири Червоної Армiї, а 1933 року були заарештованi ще 4000 осiб; один за одним вiдомi українцi оголошувались винними в тяжкому злочинi — нацiональному патрiотизмi — i зникали без слiду.

В 1933 Скрипник, старий бiльшовик i приятель Ленiна, який займав кiлька високих посад, у тому числi пост заступника голови Ради Народних Комiсарiв в Українi, був звинувачений у змовi з намiром стати на чолi незалежної України; коли його викликали до Москви звiтувати про свою дiяльнiсть, вiн наклав на себе руки.

Постишев, росiянин, був присланий з пiвночi для придушення бунту. Прибув вiн разом iз багатьма iншими росiянами та великою силою росiйського вiйська. Нацiоналiстiв знаходили скрiзь по Українi, в усiх прошарках населення. Близько половини компартiї України було «вичищено» разом iз сотнями урядовцiв.

Багато українських комунiстiв, яких було помилувано, дякували Постишеву за його добру працю, а вiн, вiрячи в щирiсть тих похвал, був дуже задоволений собою. В той самий час Любченко, новий голова Ради Народних Комiсарiв України, з гордiстю заявляє, що пiд могутнiм проводом партiї український нацiоналiзм докорiнно знищено. А проте вже за рiк клопiт почався знову, в багатьох районах сталися заворушення. Незабаром Любченко був змушений констатувати, що «український нацiоналiзм знову наступає суцiльними лавами», а сам Постишев нарiкав, що дуже важко узгодити бiльшовизм iз нацiоналiзмом; вiн визнав, що, зрештою, нацiоналiзм завжди перемагає. Пiсля тих слiв його викликали до Москви, i вiн теж навiки пропав десь на далекiй пiвночi.

І ось у сiчнi 1937 року в Україну, разом iз великою групою iнспекторiв та чекiстiв, надсилають Лазаря Кагановича, дiвиря Сталiна. Вiн виявляє, що серед українських комунiстiв залишилося ще багато нацiоналiстiв, якi тiльки вдають iз себе комунiстiв. Невдовзi було розкрито нове пiдпiлля. Цього разу головним злочинцем виявився сам Любченко, голова Ради Народних Комiсарiв. Був час, коли вiн був непримиренно ворожий до українських нацiоналiстiв i навiть виступав прокурором на судовому процесi над ним самим заарештованими сорока п'ятьма провiдними людьми. І раптом вiн заявляє протест проти введення росiйської мови в початковi народнi школи, на тiй пiдставi що це утруднює вивчення дiтьми рiдної української мови. Росiйська мова, вважав вiн, може стати предметом навчання набагато пiзнiше — як чужоземна мова. На конференцiї компартiї вiн нарiкав, що чужi елементи — мав на увазi росiйськi елементи — саботують українiзацiю, яку, на його думку, треба проводити на повну силу.

Тодi Москва прислала нового представника в Україну, досвiдченого чекiста Ізраеля Леплевського. Знову було виявлено, що українськi нацiоналiсти займають чiльнi посади у всiх пiдприємствах та закладах, в Академiї наук, у технiчних органiзацiях i в кооперативних товариствах. Тепер уже Любченко обрав самогубство замiсть суду. Його наступник, молодий комунiст Бондаренко, був настiльки нерозумний, що прийняв запрошення до Москви, i з того часу не було про нього чутки.

Якийсь час українська Рада Народних Комiсарiв була без голови. Згодом на цю посаду був приназначений добре знаний росiйський чекiст Коротченков, а iнший, не менш вiдомий росiйський чекiст Хрущов, став секретарем компартiї України. Приблизно в той самий час був заарештований i зник старий бiльшовик i приятель Ленiна Петровський, який вiд початку був президентом Української Радянської Соцiалiстичної Республiки. Пропадали й iншi не менш вiдомi комунiсти. Останнiм часом усiх українських нацiоналiстiв називають троцькiстами i наймитами фашистських держав.^[18]

Таким чином, в Українi протягом семи останнiх рокiв змови повторюються дуже часто, нерiдко спалахують заворушення. Цi прояви носять не просто антирадянський характер, вони завжди мають i подальшу мету — створення української незалежної держави.

Радянська Україна за територiєю дорiвнює Нiмеччинi (перед об'єднанням останньої з Австрiєю). Часом кажуть, що без України Росiя не прогодує себе. Це не так. Сучасних зборiв зерна в Українi ледве досить, щоб прогодувати народ України, i коли — як це й тепер робиться — велику частину забирає держава, то багато українцiв мусять голодувати. Правдою є те, що радянська Росiя не меншою мiрою, нiж царська, залежить вiд українського вугiлля, чавуну та iнших сировинних ресурсiв — хоча багато їх знаходиться в iнших мiсцях Росiйської iмперiї. Якщо б Росiя втратила Україну, то довелось би тi власнi ресурси розробляти, а маючи Україну за свою колонiю, Росiя може собi дозволити занедбати їх.

Росiйський уряд навiть не прикидається милосердним до своїх опонентiв. Вiд Польщi ж можна було б сподiватися чогось iншого. А проте стосунки мiж поляками й українцями поганi вкрай. В 1918 роцi українцi проголосили у Схiднiй Галичинi незалежну державу, яку бажали приєднати до Великої України з столицею в Києвi. Пiсля завзятих боїв цей український уряд у Галичинi був повалений поляками, а пiзнiше, пiсля вiйни з бiльшовиками, вони вiдiбрали ще двi українськi провiнцiї — Волинь i Полiсся. Пiлсудський уже мрiяв про вiдродження колишньої польської iмперiї у виглядi федерацiї Польщi, Литви та України. Альянти, опинившись перед доконаним фактом, прийняли його, головним чином на догоду Францiї, яка мала iлюзiю, що велика Польща — значить сильна Польща. Свою згоду Антанта дала за умови, що Польща надасть автономiю українцям Галичини. Польський уряд погодився на цю вимогу i, щобiльш, пiдписав договiр про захист меншин. Не раз парламентськими та iншими заходами українцi намагалися змусити полякiв дотриматись того слова, але й досi безуспiшно. Тепер у польськiй Українi точиться перманентна революцiя.

Українцi нарiкають на свiдоме заниження кiлькостi їхнього населення, якого вони нараховують шiсть мiльйонiв, а щоб те заниження було ефективнiшим, великiй частинi нав'язується назва «русини». Нарiкають на вiдсутнiсть українського унiверситету у Львовi, бо українцям вiдводять лиш малий вiдсоток мiсць у польських унiверситетах, а пiсля навчання вони не знаходять собi роботи крiм бiзнесу та дрiбної торгiвлi. Нарiкають, що число шкiл, в яких українська мова вивчається нарiвнi з польською, поступово зменшується. Нарiкають, що маєтки на українськiй територiї перерозподiлюються й роздаються полякам, а не українцям, тобто що поляки систематично колонiзують Захiдну Україну.

Нарiкають, що їхня преса пiдлягає суворiй цензурi i що органiзацiї, зайнятi лише розвитком спорту, нерiдко закривають. Нарiкають на сваволю мiсцевих урядовцiв i на вiдсутнiсть справедливостi щодо українцiв — все це добре вiдоме польському населенню й посилює його зневагу до українцiв. Нарiкають, що тисячi українцiв перебувають у в'язницях i таборах, i що арештованих довго тримають по тюрмах без звинувачення, а тим часом полiцiя вишукує докази їхньої провини. Нарiкають, що провини, за якi тяжко карають українцiв, полякам обходяться легко.

Не треба думати, що українцi тiльки й знають, що бунтуватись. Вони намагаються будувати своє власне життя i створюють органiзацiї з гарним управлiнням для пiдтримки самоосвiти, сiльського господарства та кооперативних пiдприємств. Так, певна кiлькiсть українцiв застосовує терор. З iншого боку, методи урядового переслiдування й так званого «втихомирення» теж носять терористичний характер. Істина полягає в тому, що зiткнулися двi гордi i впертi волi, i тепер мiж ними виникло таке напруження, що неможливо досягти згоди нi в чому.

Українцi сповненi рiшучостi здобути волю. Поляки не квапляться дати її їм. Вони переконанi, що повиннi володiти Галичиною, Волинню й Полiссям, якi складають одну третину їхньої територiї, щоб захистити себе вiд Радянської Росiї. Вони не можуть уявити собi, що найкращою формою захисту є вдоволена Галичина.

Пiд Румунiєю — в Бесарабiї, яка перед тим була росiйською провiнцiєю, i на Буковинi, яка ранiше належала Австрiї, — живе близько одного мiльйона українцiв. Тут також Союзники, поставленi перед доконаними фактами, прийняли їх. В Румунiї з українцями поводяться так само погано, як i скрiзь, а пiд деяким оглядом то й гiрше, бо їх навiть не вважають вартими серйозної уваги. У правах, наданих iншим нацiональним меншинам, їм вiдмовлено. Наскiльки недолугий режим, якому вони пiдлягають, можна судити з того, що їхня преса не просто пiддана суворiй цензурi, а ще й змушена друкувати матерiали, що їх постачає уряд для власного звеличення.

Нарештi ми приходимо до четвертої, найменшої частини українських земель, яка пiсля вiйни перейшла вiд Угорщини до Чехословаччини. Захованим у схилах Карпат, вiддаленим вiд битих шляхiв Европи, лежить цей невеликий район, якихось 12 тис. кв. км. площею, заселений переважно українцями, або русинами, як їх тут називають. Вiками вiн належав угорцям. Люди — по бiльшостi селяни, злиденно бiднi. Нiхто нiколи як слiд не знав про них, занедбаних i непомiтних. Мабуть нiхто й не пiдозрював, що у них теж є нацiональнi прагнення. Але серед них з'явилася деяка кiлькiсть iнтелектуалiв, i в кiнцi вiйни, хоч мiж ними було немало непорозумiнь, з'ясувалося, що вони хочуть автономiї або злуки з Українською республiкою пiд проводом Петлюри. Чехи вмiло використали ситуацiю на свою користь i окупували територiю, посилаючись на договiр, укладений Масариком у Фiладельфiї 1918 року з групою емiгрантiв iз Карпатської України, якi погодилися на включення її до Чехословацької держави на умовах повної автономiї. Мирна Конференцiя прийняла й це як доконаний факт, але з тим застереженням, що територiя має бути автономною одиницею з наданням їй найповнiшого самоврядування, сумiсного з цiлiснiстю Чехословацької держави. Чехи не виконали того зобов'язання. Вони забезпечили цей регiон переважно своїми урядовцями, завели свою мову як офiцiйну i вiдвели українцям значно менше шкiл, нiж своєму народовi. Чехи заохочували бiлих росiян, тобто росiян старого режиму, поширювати тут свою лiтературу й мову i робити все можливе, щоб переконати українцiв, що вони — росiяни або належать до особливої карпато-русинської нацiональностi. Та все ж 1919 року Чехословацька Академiя наук проголосила, що край цей — український i що його мова повинна бути i фактично є українська. Врештi-решт, як ми знаємо, Чехословаччина пiдписала пакт iз Радянським Союзом.

Свою вiдмову надати самоврядування українцям Чехословаччина пояснила тим, що це, мовляв, вiдсталий народ; але треба зазначити, що вона не виявила аж нiякої зацiкавленостi в тому, щоб допомогти його поступовi. В 1934 роцi д-р Бенеш сказав про Карпатську Україну: «Ця частина Чехословацької республiки належить i завжди буде належати нам».^[19]

Подiлена помiж чотирма державами Україна цiкавить дуже багатьох; українська проблема велика i складна, але в плетивi перехресних тенденцiй можна розпiзнати її справжню природу. Українцi — сiльський народ. Саме з цiєї причини їх завжди принижували. Цiлi столiття вони були пiд владою росiян, полякiв i євреїв. Їхнi мiста й промисловiсть майже повнiстю належали цим народам. В якiй шанi серед сусiдiв були самi українцi та їхня праця, свiдчить той факт, що єврейськi батьки радили своїм синам нiколи не ставати трудiвниками на рiллi.

На жаль, Україна не була єдиною країною, де на землеробiв дивилися зверхньо. Але я сподiваюся, що ця погорда мiста до сiльської культури минається. Сьогоднi селяни всiх країн домагаються поцiнування й поваги до себе. Тому цiлком природно, що в наш час українське питання повинне вийти наперед i що цей селянський народ має виховати поколiння енергiйних молодих провiдникiв. Коли ранiше я зупинявся на вiйськових якостях їхнiх предкiв, то робив це для того, щоб показати, що українцi мають великi бойовi традицiї. І я хотiв би додати, що хоч цi люди не позбавленi багатьох вад, та є у них i всi добрi властивостi селянського народу, i немало великих талантiв, включно з науковими, мистецькими, музичними — та насправдi всiма корисними здiбностями.

Ви сподiваєтесь почути вiд мене дещо про ставлення iнших народiв до України. Україна має всi тi сировиннi ресурси, яких потребує Нiмеччина. Безперечно, майбутнє Нiмеччини буде тiсно пов'язане з пiвденно-схiдною Європою. В минулому Нiмеччина i Австрiя мали сильнi економiчнi й культурнi зв'язки з тим регiоном. Нiмцi навiть твердять, що домiнували там. А коли нiмцi говорять про пiвденно-схiдну Європу, то мають на думцi Україну. Але поки що iншi держави не мають доступу до цiєї територiї нi економiчно, анi культурно. Ось чому Нiмеччина так глибоко зацiкавлена українським нацiональним рухом.

Важко уявити, як Україна могла б визволитися з-пiд совєтського панування без допомоги ззовнi. Хоч я й певний того, що велика бiльшiсть населення вiтала б таку допомогу, принаймнi тимчасово, та я так само певний, що їхнi провiдники не бажають замiни одного завойовника iншим — вони хочуть незалежної України. Звичайно, вони не вiдкинуть з легкої руки допомогу, хоч би звiдки вона прийшла. Питання в тому, на яких умовах така допомога була б реальною.

Вiдколи Гiтлер при владi, вiн не сказав нiчого важливого про Україну, а що сказав перед тим, те було не зовсiм ясним, бо хоча в «Майн Кампф» вiн i кинув зауваження (без сумнiву, маючи на увазi Росiю): «Ми спрямовуємо очi нашого народу в бiк схiдних земель», але трохи далi вiн повчає той самий нiмецький народ: «Вбачати своє майбутнє не в п'янких походах i завоюваннях на кшталт Олександрових, а в солiднiй працi нiмецького плуга».

Нiмеччина не могла забути свого не дуже-то приємного досвiду в Українi 1918 року. Якщо б тепер економiчна перспектива мала бути цiною допомоги, то, можливо, Україна й погодилась би її заплатити. На сьогоднi Нiмеччина — єдина потужна держава, яка цiкавиться тим районом. Демократичнi держави перебирають i дуже обережно вибирають тих, кого надiляють своєю симпатiєю, i не завжди вона дiстається тим, хто її найбiльше потребує.

Польща також хотiла б бачити Україну вiддiленою вiд Радянського Союзу, але не нiмецькими зусиллями. Україна — її сусiдка в межу, i тому вона вважає, що географiчно, iсторично й економiчно їй однiй належить право цiкавитися майбутнiм України. Вона також бачить, що нiмецька iнтервенцiя в тому районi загрожувала б i її, Польщi, iснуванню та призвела б до втрати Галичини, Волинi й Полiсся.

Хоч як би там було, вирiшальну роль у проблемi грає реальна нiмецька сила, наполегливiсть нiмецьких iнтересiв i вiра нiмцiв у те, що тiльки вони можуть подати ту зовнiшню допомогу, яка уможливила б українцям визволення з-пiд Радянського Союзу.

З цих мiркувань вiдразу постає питання: якою має бути позицiя Великої Британiї? А наша позицiя, я вважаю, має бути та сама, що й українцiв. Ми повиннi стояти по боцi України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.

Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i iншi проблеми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв'язувати в новому дусi й новими способами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними.

Історичні та інші примітки

Два різні народи

Багато росiян заявляють, що українцi, бiлоруси^[20] й росiяни — один i той самий народ. Свої запевнення вони базують на тому, що був час, коли українцi називали себе «РУСЬКІ», а росiяни (тобто великороси, або москвини) казали про себе, та й тепер кажуть, «РУССКІЄ».^[21] Росiяни твердять, що саме тому й називають себе «русскiми», що насправдi тотожнi з українським народом.

Чи ця претензiя виправдана? Таке питання варте бiльш нiж академiчного зацiкавлення: наполегливе повторювання цього росiйського твердження призвело до повсюдної плутанини, i тому тут постає потреба iсторичного дослiдження. Хоча, незалежно вiд того, як справа вирiшиться, домагання українцями нацiональної незалежностi не можна заперечити. Щоб обґрунтувати таке домагання, досить того, щоб переважна бiльшiсть українцiв усвiдомила сьогоднi, що вони як народ вiдрiзняються вiд iнших нацiональностей. А що така свiдомiсть є, нiхто з тих, хто совiсно простежив сучасний український рух, не може мати жодного сумнiву. Але коли б iще довести, що український нацiоналiзм має глибоке корiння в iсторiї, то хто заперечить, що українська справа вiд цього незмiрно виграє?

Давайте спершу подивимося, що кажуть iз цього приводу росiйськi науковцi. Академiк Ф. Е. Корш розв'язував це питання так:

«Про українця людина логiчної думки скаже: так, вiн руський, а все ж не великорос. Але росiйський спецiалiст у питаннях патрiотизму вигукне: «Ага! Вiн русскiй. І ми також русскiє. Тобто, вiн такий самий, як i ми, i не має права вимагати чогось особливого».^[22]

В iншому мiсцi Корш зауважує: «Це подвiйне значення слiв РУСЬ i РУССКІЄ дає привiд для непорозумiння — не завжди щирого — серед наших теоретичних i практичних полiтикiв».^[23]

Тут треба пояснити, що в стародавнi часи слово РУСЬ вiдносилося до територiї, до держави i до людей. Старi iсторичнi документи говорять про Русь перш за все як про землю племенi полян, а потiм як про державу в басейнi Днiпра, столицею якої був Київ.^[24]

Держава складалася з київської, чернiгiвської та переяславської територiй. Тобто Русь того часу — це те саме, що тепер називається українськими землями. Іншi територiї, заселенi iншими схiдними слов'янами, не називалися нi Руссю, нi руськими землями. Є безлiч доступних джерельних документiв, якi це пiдтверджують. На жаль, за браком мiсця я можу процитувати тут не бiльше нiж один чи два приклади.

В першому Новгородському Лiтописi записано: «Того року (1145) вся руська земля пiшла проти Галича i спустошила багато його територiй». Звiдси ясно, що Галич — це не Русь. Цей самий лiтопис посилається також на подорож 1135 року посадника Мирослава i архиєпископа Нифонта з Новгорода на Русь i згадує, що року 1221 «вони (новгородцi) випровадили князя^[25] Всеволода, кажучи: ми не хочемо тебе; iди, куди бажаєш — iди до свого батька на Русь». І тут очевидно, що Новгород не був Руссю.

Помiж iншими свiдченнями старих хронiк, що прямо стосуються теми нашої дискусiї, можна процитувати таке: «І Святослав прийшов з людьми Суздалi, Смоленська i Полоцька на Русь» (в роцi 1167) «… вiн (московський князь) iде з Москви на Русь». З цього чiтко видно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк i Москва теж не були Руссю.

Як сказано вище, можна було б навести набагато бiльше iсторичних доказiв того, що в давнi часи, а саме в ІХ—ХІІІ столiттях, назва «Русь» i «Руська земля» означала землi Києва, Чернiгова й Переяслава, але не стосувалася iнших територiй, заселених схiдними слов'янами.

Щоправда, деякi старi хронiки називають новгородських, смоленських, суздальських i московських князiв «руськими князями»; але це означало лише, що тi князi були нащадками руської династiї Володимира Великого i Володимира Мономаха. То було посилання династичного характеру та й тiльки; воно не означало, що землi, якими тi князi володiли, були населенi руськими (або, iнакше кажучи, русами, русинами чи русичами).

Коли в ХІІІ столiттi Київська держава впала, назва Русь перейшла до Галицько-Волинських, а не Владимиро-Суздальських земель, i кровнi родичi київського народу в Галичi (Галичинi), на Волинi та у вiддаленiй Пiдкарпатськiй Русi почали називатися руськими або русинами. Те, що цi назви збереглися до наших днiв у Пiдкарпатськiй Русi (або Карпато-Українi), дозволило росiянам твердити, нiби люди того краю — росiяни, коли насправдi то українцi. Внаслiдок цього було зловмисно внесено багато плутанини в свiдомiсть багатьох iноземцiв.

Треба додати, що назва Русь у латинськiй мовi писалась як Рутенiя (Ruthenia). Тут знову ми розкриваємо джерело багатьох сучасних непорозумiнь, чимало з яких зумисне створюють вороги українцiв. Часто в статистичних даних русинiв представляють окремо вiд українцiв, тодi як насправдi це один народ.

Великоросія й Малоросія

Назву «Великоросiя» росiяни вiдносять до територiї, на якiй самi вони живуть, а назву «Малоросiя» — до територiї, де живуть українцi. Часто це робиться з намiром принизити українцiв через пiдсвiдоме порiвняння цих термiнiв.

Властиво, визначення Велика Русь i Мала Русь мають вiзантiйське походження. В 1299 роцi, коли київський митрополит Максим перебрався до Володимира, а його наступник Петро переїхав до Москви, константинопольський патрiарх, а також вiзантiйський iмператор почали застосовувати до Київської митрополiї назву «Мала Русь». За грецьким розумiнням, Мала Русь означає «справжня Русь», «власне Русь», на вiдмiну вiд Великої Русi, що охоплює навколишнi територiї; взiрцем слугували «Мала Грецiя», що означало власне Грецiю, i «Велика Грецiя», до якої входили всi колонiальнi територiї Грецiї.

Цiкаво iсторично простежити за жонглюванням назвами й титулами, яке довело до пiдмiни або перекручування їх первiсного значення i вживання. Коли 1299 року митрополит Максим (грек за походженням) переїхав жити до Володимира, вiн продовжував уживати титул «Митроплит Київський i всiєї Русi». Московський князь Іван Калита примусив його наступника Петра перейти до Москви i в той самий час, для пiднесення власної гiдностi, присвоїв собi титул Великого князя всiєї Русi, хоча тодi в його володiннi не було жодного клаптика руських земель. В 1416 роцi в Києвi була знову вiдновлена митрополича катедра. Призначений на той високий пост Григорiй Цимбалюк був незалежний вiд Москви i силою цього факту прийняв титул, на який тiльки вiн мав право — Митрополит Київський i всiєї Русi.

В XIV столiттi назвам «Мала Русь» i «Велика Русь» знайшлися новi застосування. Внаслiдок татарських наїздiв у XII й XIII столiттях вiдбувалися великi переселення з Київської Русi до вiддалених захiдних провiнцiй Галичини та Волинi. Згодом тi провiнцiї перевищили Київ своєю могутнiстю й багатством, а їхнього володаря почали називати «самодержцем усiх Руських земель». На початку XIV столiття кiлька митрополитiв намагалися поширити свої володiння за рахунок один одного. Суперечку вирiшили константинопольський патрiарх i Святiший Синод шляхом перерозподiлу єпархiй. Одному митрополитовi була призначена Галичина й Волинь пiд назвою «Мала Русь», а другому вiддана решта територiй пiд назвою «Велика Русь». Тож прецедент був пошанований: префiкс «Мала» залишено важливiшому з двох районiв — правлячому центровi.

В 1335 роцi Юрiй ІІ Галицький проголосив себе «з ласки Божої дiдичним князем усiєї Малої Русi». На думку деяких авторитетiв, у цьому був намiр пiдкреслити той факт, що його трон новiшого походження, нiж Київський — колиска раси й культури. З iншого боку, це могло означати лише пiдтвердження церковних розмежувань.

Вiд 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася пiд формальним суверенiтетом Литви, а Галичина — пiд Польщею. Треба пiдкреслити, що назва Русь вiдносилась тодi не до Москви, а до територiй Києва, Чернiгова, Переяслава, Бiлорусi, Волинi й Галичини. За винятком малих частин Чернiгiвщини й Сiверщини — i то лиш на короткий час — жодна частина Русi чи руських земель не пiдлягала царськiй владi. Тiльки пiд кiнець XVI столiття, коли Московiя проголосила себе третiм i останнiм Римом^[26] i єдиним носiєм Христової правди, її монарх почав величати себе «Царем Русi»; це викликало протест Польщi, монарх якої в той час також величав себе «Правителем Русi» — на тiй пiдставi, що пiд його суверенiтетом знаходились Руськi землi.

В 1648 роцi гетьман Богдан Хмельницький вигнав полякiв з усiєї територiї Русi-України й проголосив себе «монархом i самодержцем Русi». В той час вiн мав повне право на цей титул. Згiдно з Ключевським, «Мала Русь все ще лежала тодi поза обрiєм московської полiтики». Поляки поновили напади на Україну, i Хмельницький мусив шукати допомоги. Вiн мiг вибрати собi союзника з-помiж кiлькох, але врештi схилився до Москви. В короткому часi вона зловжила його довiр'ям i пiдступно використала нагоду анексувати Україну. Вона захопила також Бiлорусь i Литву, i вiдтодi цар почав уживати iмперський титул: самодержець Великої Русi, i Малої Русi, i Бiлої Русi, i Литви, i Волинi, i Подiлля. Росiйський iсторик Ключевський розповiдає, що протягом кiлькох десятилiть малоросiйське питання вичерпувало росiйську закордонну полiтику; втримувати Київ i Схiдну Україну робилося дедалi важче.

Як ми вже бачили, в XVII столiттi Велика Русь i Мала Русь були вперше названi в титулi монарха Московiї. Порядок, в якому вони були поставленi в тому титулi, вказував на виразний намiр пiднести статус пiвнiчносхiдних територiй, на яких розвинулася Московiя, i понизити той район, який в розумiннi Грецiї й Вiзантiї був власне Руссю.

І все ж таки, ще довго по тому Московське царство було вiдоме як Московiя, а його народ називав себе москвинами. Лише в кiнцi XVII й на початку XVIII столiття увiйшла в практику назва «Росiя» на означення держави, а «великороси» — її пiдданих. До XVII столiття iноземцi називали Московiю Московiєю, а її народ — московськими людьми.

Україна

Коли, з метою пiдсилити свої претензiї на старшинство, москвини переставили термiнологiчне значення слiв «Малоросiя» i «Великоросiя» i, граючи на префiксi «Мало-», намагалися накинути малоросам тавро меншовартостi, народ пiвдня вiдрiкся вiд цiєї назви i прийняв назву Україна. Змiна була виправдана, бо «Україна» не менш iсторична назва, нiж «Русь». Ще в ХІІ столiттi цей край iнодi називався Україною, а її населення — українцями. Наприклад, в Іпатiївському лiтописi записано, що коли помер Володимир Глiбович, князь Переяслава, «Україна оплакувала його вельми», i що в 1189 роцi князь Ростислав «пiшов iз Смоленська в Галицьку Україну». Далi посилання на Україну знаходимо в старих документах вiд 1213, 1268, 1282 рокiв. В козацькiй думi, де описанi походи гетьмана Наливайка, говориться: «В нашiй славнiй Українi нiхто не допомiг українцям, коли розбрат прийшов в наш український край». Як синонiм «Русi», «Україна» була вживана в рiзних закордонних офiцiйних документах, хронiках, географiях i мапах XVI–XVIII столiть. Реєстри Сорбонни показують, що в XVI столiттi українських студентiв записували тут як «нацiональнiстю Русин з України» (natione Ruthena de Ucraina); на географiчних картах 1580 року в Нацiональнiй бiблiотецi Парижу назвою «Ucraina» позначено територiю по обидва боки Днiпра разом iз Києвом. Географ Сансон (Sansone) в заголовку своєї карти України, датованої 1641 роком, поставив: Ucraina o poese de Casacchi (Україна, або земля козакiв), i на тiй же картi вiдмiтив Московську державу як «Muscovia». Гетьман Хмельницький заявив польському мiнiстровi 1649 р.: «Я не залишив нi пана, нi князя в Українi», а в своїй промовi до київського духовенства сказав: «Бог допомiг менi вигнати ляхiв з України»;^[27] у прокламацiї гетьмана Брюховецького 1668 року говориться: «Україна наша улюблена отчизна, яку Польща й Москва хочуть подiлити».^[28]

Треба додати, що до 60-х рокiв ХІХ столiття слова «Україна» i «українцi» широко вживалися в росiйськiй лiтературi як синонiми офiцiйних назв «Малоросiя» i «малороси». Тiльки в 1863 роцi цензура їх заборонила й вилучила з обiгу. Того ж року мiнiстр внутрiшнiх справ М. Валуєв оприлюднив сумнозвiсну заяву: «Української мови нiколи не було, немає, i нiколи не буде». Вiд того часу по сьогоднi бiльшiсть росiян iз задоволенням повторюють цетвердження без найменшого зусилля довести його науково.

Хоча назва «Україна» була заборонена в Росiї, зате в Галичинi й Буковинi, на територiях поза Росiйською iмперiєю, вона змiнила стародавню назву «Русь»; так само, в Галичинi й Буковинi «українець» замiнив «русина» й «руського», що були стародавнiми назвами тих людей. Цi змiни ввiйшли в життя, але офiцiйно визнанi австро-угорським урядом не були. В 1915 роцi група українських членiв парламенту звернулася до уряду, щоб замiнити «русина» «українцем», та нiчого з того не вийшло.

Отже, пiдходимо до заключного висновку: в давнi часи, починаючи вiд ІХ столiття, мешканцi землi, вiдомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскiльки москвини, цiлком iнший народ, присвоїли собi цi назви, то справжнi руськi люди вибрали своїй землi назву Україна, а собi — українцi. Вони мали повне право це зробити: нацiя має право назвати себе. І ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, вiдкинули, i в ужиток увiйшла нова назва, яка iснувала побiч старої принаймнi пiсля ХІІ столiття.

Таким чином, претензiї Москви до спадку й родоводу України були ефективно вiдкинутi.

Расове походження

Тiльки вiд початку ХІХ столiття росiяни цiлеспрямовано й послiдовно поширюють iдею про те, що росiйський народ складається з трьох гiлок: великороси, малороси i бiлоруси.^[29] Історiя України сягає ІХ столiття, тодi як Московiя з'являється лише в ХІІ ст. Отже, Московiя виникла майже на чотириста рокiв пiзнiше України. Як же можна ототожнювати цi двi країни?

Цi два народи складаються з зовсiм рiзних расових елементiв. Росiйський iсторик-класик Ключевський стверджує, що великоруська гiлка виникла з поєднання схiднослов'янських племен з виродженими фiнськими племенами, i додає: «… Не може бути й сумнiву, що фiнськi елементи грали роль у формуваннi типу обличчя великороса, бо його фiзiономiя жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй типовiй рисi слов'янина. Високi вилицi обличчя i сплющений нiс великороса достовiрно свiдчать про вплив фiнської домiшки в його кровi».

З iншого боку, той самий автор виразно показує, що, з усiєю можливою вiрогiднiстю, малоросiйське населення має виключно слов'янське походження.

Наступники Ключевського, отримавши багато свiжого матерiалу для обґрунтованих суджень, уже не мали жодного сумнiву, що український i росiйський народи принципово рiзнi. Професор Московського унiверситету Чепурковський висловив думку, що етнографiчно схiднi великороси мають багато спiльного з мордвинами, черемисами та башкирами i що великороси, якi живуть мiж верхнiм Днiпром i верхньою Волгою, спорiдненi з литовцями, зирянами й пермяками. Українцi, пише цей автор, вiдрiзняються вiд тих великоросiв i дуже подiбнi до своїх захiдних сусiдiв. До того самого висновку прийшли й iншi не менш авторитетнi науковцi, такi як А. А. Спiцин, А. Н. Пипiн, А. А. Корсаков, В. С. Іконнiков, а з молодших — А. Е. Пресняков, М. К. Любавський i М. С. Грушевський.

В журналi Украинская жизнь, 1912 р., академiк Корш влучно окреслив проблему такими словами: «Настiльки очевидною є рiзниця мiж українцями й iншими слов'янами, що зайво про це й говорити. Їх вiдмiннiсть вiд людей державної нацiї (великоросiв) очевидна:

1. Мова. Мова українцiв подiляється на дiалекти, не пов'язанi з рiзними вiдгалуженнями великоруської мови.

2. Фiзичний вигляд i будова тiла. Вже з першого погляду можна вiдрiзнити українця вiд великороса.

3. Характернiсть. Українцi мають характерний, тiльки їм притаманний гумор, бадьорiсть i чутливiсть.

4. Звичаї й звички. Так глибоко закорiненi їхнi звичаї й звички, що українцi зберiгають їх, навiть живучи серед великоруського населення.

Всi цi вiдмiнностi справжнi i могли постати тiльки з того факту, що кожний народ має своє власне життя, виразно окреме вiд iншого впродовж довгих столiть. З цiєї простої причини вiдмiнностi будуть зберiгатися, лише частково модифiкуючись пiд впливом загальнолюдської культури.»^[30]

Мова

По довгих студiях i суперечках велика бiльшiсть науковцiв погодилась, що росiйська i українська мови фундаментально рiзняться. До цього рiшення дiйшли, зваживши їх фонетичну зрiлiсть, морфологiю, лексикографiю й лiтературну традицiю. Хоча деякi з фiлологiв, як-от Шахматов i Корш, припускають, що колись iснувала «праслов'янська мова», спiльна для всiх слов'ян, та всi вони без винятку визнають, що вже в ІХ столiттi мова Київської Русi мала свої iндивiдуальнi риси, якi вiдрiзняли її вiд iнших слов'янських мов, i що в ходi часу тi вiдмiнностi настiльки усталилися, що тiльки за допомогою мовного словника Київської Русi стало можливим пояснити багато темних мiсць у давнiй київськiй лiтературi.

У 1906 роцi Рада мiнiстрiв зажадала вiд Академiї наук дати зважену думку про українську мову. З цiєю метою була сформована спецiальна комiсiя на чолi з Ф. Е. Коршем, до якої також увiйшли А. С. Фамiцин, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Лаппо-Данилевський i С. Ф. Ольденбург. Пiдготовлений Коршем i Шахматовим звiт був затверджений Академiєю i поданий до Ради мiнiстрiв. Головнi висновки звiту зводились до того, що iсторичнi умови привели до майже цiлковитої вiдмiнностi мiж пiвденно-захiдною Росiєю (Україною) i територiєю, заселеною великоросами; що та вiдмiннiсть вiдбилася на мовах обох народiв, i замiсть того, щоб виробити їм єдину спiльну мову, iсторичний розвиток поглибив дiалектнi вiдмiнностi, що були помiтнi вже в час з'яви тих народiв на аренi iсторiї; i що, зважаючи на той факт, що iснує малоросiйська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою розмовляють люди Москви, Ярославля, Архангельська i Новгорода, не може розглядатися як «всеросiйська». Звiт закiнчувався рекомендацiєю, щоб народу Малоросiї було надане таке саме право, як i великоросам, говорити публiчно i друкувати своєю мовою.

В 1906 роцi, коли згаданий звiт був затверджений Радою мiнiстрiв, Київський i Харкiвський унiверситети схвалили висновки Академiї i додали свої побажання, щоб українська лiтература користувалася тими самими правами, що й росiйська, щоб Св. Письмо було перекладене українською мовою, щоб навчання в початкових школах України проводилося українською i щоб преса з Галичини була дозволена в Росiї.

Тут можна було б цитувати багатьох українських учених, в тому числi Смаль-Стоцького й Сiмовича, але, зважаючи на ясне й категоричне рiшення Академiї наук — найвищого росiйського авторитету в справах фiлологiї, — це було б зайвим. Я тiльки хочу додати одну iндивiдуальну думку, а саме академiка Корша: «Зрiлiсть мови, з погляду iсторичного й культурного, є повною, коли вона стає засобом висловлення думки й почуттiв людей, якi мають свою культуру й iсторiю i якi утворюють етнографiчну цiлiсть. Виходячи з цих критерiїв, мова українцiв — це така само мова, як i великоруська».^[31]

Зв'язки мiж Пiвнiччю й Пiвднем

Досить звернутися лише до росiйських iсторикiв, щоб переконатися, що вiд самого початку зв'язки мiж Московiєю й Руссю, тобто мiж Пiвнiччю й Пiвднем, були слабкi. Ключевський каже, що «в особi Андрiя Боголюбського великорос уперше виступає на iсторичну сцену» — i додає: «той виступ не можна вважати щасливим». Йдеться про того самого Андрiя Боголюбського, що органiзував похiд iз Суздаля на Київ i в 1169 роцi спустошив його. Внаслiдок тiєї наруги й дедалi бiльшої зневаги його наступникiв до Києва, додає Ключевський, вiдчуження мiж Пiвнiччю й Пiвднем стало постiйним.

Ключевський стверджує, що Москва була етнiчним центром великоруського роду. Народи, яким судилося творити Московiю, протягом довгого часу були затиснутi мiж Волгою та Окою. Шлях на пiвнiч вiд Волги їм заступали колонiсти з Новгорода, напiвосiлi розбiйники; вiд пiвнiчного сходу, сходу й пiвдня вони були вiдтятi чужими їм народами, а дорогу на пiвдень i на пiвденний захiд закрила об'єднана ПольськоЛитовська iмперiя. Москва будувалася саме тим населенням мiж Окою й Волгою, яке, за Ключевським, було надiйно iзольоване вiд Русi, тобто України.

Гiлка руської династiї на пiвночi попала пiд вплив татарських звичаїв, якi вже мали багато спiльного з звичаями угрофiнського населення того краю, i якраз iз тiєї мiшанини племен слов'янських прибульцiв з мiсцевим населенням постала московська (великоруська) порода. Цим, мабуть, можна пояснити, чому правителi на Пiвночi стали деспотами з безконтрольним бажанням панувати на iншими i звiдки взялися в їхньому характерi дика войовничiсть i непоступливiсть. Коли в 1654 р. iсторiя звела українцiв i москвинiв лицем до лиця i треба було складати договiр, мiж ними не було нiчого спiльного, що їх зближувало б. Обмiн думками йшов через перекладачiв. Українцi називали себе руськими, народом з Русi, а москвини — москвинами, тобто людьми з Московiї. Хоч обидвi сторони визнавали православну вiру, вони не вiдчували, що у них є спiльна релiгiя. Для українцiв цар був тiльки схiдним православним царем, але не руським царем, бо тiльки вони були руськi, i нiякий цар не мав влади над ними.

Культура на Півночі і на Півдні

Культура на Пiвночi була започаткована й пiдтримувалася Пiвднем; iншими словами, українцi були тими першими, хто занiс науку до великоросiв. Україна як ближча до Заходу тримала постiйний зв'язок iз європейськими осередками науки. Московiя, навпаки, замкнулася сама в собi й не дозволяла своїм пiдданим виїжджати за кордон. Росiйськi вченi не заперечують заборгованiсть їхньої країни перед Україною. Їхнi публiкацiї на цю тему могли б скласти не один том.

В усiх сферах науки, мистецтва, майстерности, орфорграфiї, поезiї, права, одягу й звичаїв у Московiї переважали українськi впливи. Вже в 14-му столiттi багато українцiв працювали в Москвi вчителями. В XV–XVI столiттях переклади захiдних книг доходили й до Москви, але тi переклади робили українцi. Друкованi руською мовою книжки вживалися як пiдручники в Московiї.

Пiсля пiдписання Переяславського договору мiж Україною й Москвою у 1654 роцi українськi впливи на Пiвночi зросли ще бiльше.

В працi «Феофан Прокопович», написанiй у 1881 роцi, професор Морозов, росiянин, пише (стор. 61), що Петро Великий бачив, як безнадiйно вiдставало московське духовенство вiд київського в справах освiти, i що в Москвi не було компетентних людей для навчання церковного причету, а отже було необхiдно шукати поради у науковцiв з Києва. У своїй Истории российской литературы академiк Пипiн (також росiянин) писав: «У XVII столiттi новi сили з'явилися i врештi взяли гору в московському культурному життi; тими силами були: освiта, лiтература й загальна культура, що розвинулися в Пiвденнiй Русi, особливо в Києвi. Справжнiх особистостей своїх не було, i Москва мусила закликати київських мужiв для наукової та педагогiчної працi».

Петро Великий посилав людей до Києва й Чернiгова вчитися друкарського мистецтва. В першiй половинi XVIII столiття українських студентiв призначали викладачами Московської Академiї. В XVII столiттi українцi займали всi високi посади в країнi. В 1786 роцi в Росiї були запровадженi державнi школи, i вчителями в них були українцi. На той час Київська Академiя була за всiма ознаками вищою школою вчителiв для Великої Росiї.

Балканізація

Існує думка, що визволення нацiональностей СРСР може призвести до «балканiзацiї Росiї». Цей не дуже ясний термiн означає подiл Росiї на багато дрiбних держав, якi своїми безупинними суперечками загрожували б мировi в Європi. Щоб побачити хибнiсть такого аргументу, досить пригадати, що всi балканськi держави (Югославiя, Грецiя й Болгарiя) займають площу 185 тис. кв. миль, тодi як площа самої України становить приблизно 360 тис. кв. миль; i що все населення тих трьох балканських країн складає цифру 26 мiльйонiв, тодi як у Радянськiй Українi живе 36 мiльйонiв українцiв, а всього їх у свiтi 48 мiльйонiв. Тобто територiя й населення самої України вдвiчi бiльшi, нiж на всiх Балканах. І ще треба мати на увазi, що при визначеннi балканських кордонiв часто iгнорувалися нацiональнi iнтереси, бо переважали полiтичнi й стратегiчнi мiркування.

Природні ресурси

Про сировиннi ресурси України можна скласти уявлення з того, що в 1934 роцi вона займала: по видобутку нафти — 8-е мiсце в свiтi, по виробництву гiдроенергiї — 4-е мiсце, кам'яного вугiлля — 4-е мiсце, чавуну — 1-е мiсце, залiзної руди — 3-є мiсце, цукру — 4-е мiсце.

Україна дає приблизно 4 % свiтового видобутку нафти, що становить майже 5766 мiльйонiв тонн.

Середньорічне виробництво сільськогосподарських культур:
	Світове виробництво, млн. тонн	Частка України в світі, %	Частка України в СРСР, %
Пшениця	138	7,8	45,0
Кукурудза	110	3,2	80,0
Картопля	197	9,7*	25,0
Жито	47	16,6	35,0
Ячмінь	41	11,7	65,0
Овес	64	5,6	25,0

Поголів'я худоби — в порівнянніз загальною кількістю по СРСР:
	СРСР, млн.	Україна, млн.	Україна/СРСР, %
Коні	15,4	5,0	32,5
Велика рогата худоба	45,8	12,0	26,2
Свині	25,0	8,0	32,0
Вівці	61,1	16,0	26,2

Основнi об'єкти експорту (з територiї сучасної Совєтської України), млн. тонн:
	1913 р.	1934 р.
Вугілля	7,2	19,7
Зернові	4,5	1,0
Руда	1,07	0,98
Сталь і чавун	1,6	3,37
Цукор	1,0	0,64

Примітки

[1]

Симоненко Р.Г. Прихiд Гiтлера до влади i наростання загрози нiмецької агресiї проти України // Історiя України. маловiдомi iмена, подiї, факти (збiрник наукових праць). — Вип. 29. — К., 2005. — С. 83–84, 89; Косик Володимир. Україна i Нiмеччина у Другiй свiтовiй вiйнi. — Париж — Нью-Йорк — Львiв, 1993. — С. 42.

(обратно)

[2]

Зеленко Костянтин. Великобританiя i Україна // Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — С. 897; Ляхович Євген. Дiяльнiсть ОУН у Лондонi в 1933–1935 роках // Там само, с. 910; Енциклопедiя українознавства. — Т. 9. — Париж-Нью-Йорк, 1980. — С. 3405.

(обратно)

[3]

Ляхович Євген. Вказ. праця, с. 915.

(обратно)

[4]

Ляхович Євген. Вказ. праця, с. 924.

(обратно)

[5]

Там само, с. 913.

(обратно)

[6]

Косик Володимир. Назв. праця, с. 42–43.

(обратно)

[7]

Anglo-Ukrainian Committee // The Times. — 1935. — March 1.

(обратно)

[8]

Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. — London, 1935. — P. 3.

(обратно)

[9]

Anglo-Ukrainian Committee // The Times. — 1935 — March 1.

(обратно)

[10]

Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. — London, 1935. — P. 3.

(обратно)

[11]

Українська державнiсть у ХХ столiттi. Історико-полiтологiчний аналiз. — К., 1996. — С. 140–142.

(обратно)

[12]

Цит. за: Ляхович Євген. Назв. праця, с. 917–918.

(обратно)

[13]

Косик Володимир. Назв. праця, с. 42.

(обратно)

[14]

Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. — London, 1935. — 36 p.

(обратно)

[15]

Lancelot Lawton. Ukraina: Europe's Greatest Problem // East Europe and Contemporary Russia. — London, Spring 1939. — Р. 28–60.

(обратно)

[16]

Address, given by Mr. Lancelot Lawton in a Committee Room of the House of Commons on May 29th, 1935. — London, 1935. — 36 p.

(обратно)

[17]

Ukraina: Europe's Greatest Problem by Lancelot Lawton // East Europe and Contemporary Russia. — London, Spring 1939. — Р. 28–60.

(обратно)

[18]

Ця обставина стала головною причиною поширеної на Заходi iлюзiї, нiби джерелом нацiонального руху в Українi є Нiмеччина.

(обратно)

[19]

Згiдно з рiшенням, ухваленим представниками Нiмеччини та Італiї у Вiднi 2 листопада, в Карпатськiй Українi встановлено автономну державу та сформовано уряд на чолi з українським провiдником, греко-католицьким священиком о. Августином Волошиним. Вибори вiдбувалися 12 лютого, i 94,2 % голосiв було подано на пiдтримку цього уряду. З самого початку чеський уряд шукав нагоди вiдновити свою владу i в березнi вдався до силових засобiв. Скоро за тим Карпатську Україну окупувала Угорщина.

(обратно)

[20]

Бiлорусiв у Радянському Союзi нараховується п'ять з половиною мiльйонiв; їхня територiя, що межує з Україною з пiвнiчного заходу, площею дорiвнює Англiї. Там також посилюється рух за вiдокремлення.

(обратно)

[21]

Росiяни вимовляють «русскiй» з подвiйним «с», а українцi — з одним «сь». Росiйська вимова цього слова твердiша, нiж українська.

(обратно)

[22]

Патриот о малороссийстве. История России, 1912, с. 53.

(обратно)

[23]

Завоеватели и завоеванные. Биржевыя ведомости, № 14254.

(обратно)

[24]

Лекции и исследования, В. Сергиевич, сс. 61–62; Обзор истории русского права, Владимирский-Буданов, с. 25.

(обратно)

[25]

Князь — титул схiдного походження. Саме слово це означає «голова», «головний» i перекладається як принц; але фактичне його значення не вiдповiдає тому змiстовi, який вкладається в слово принц на Заходi.

(обратно)

[26]

На той час Росiя була дуже слабкою. Легенда про те, що вона постає Третiм Римом, творилася для патрiотичного пiднесення. Певнi кола повторюють її ще й сьогоднi, хоча пiдстав для неї не бiльше, нiж для iншої безглуздої тези — що росiйському мужиковi належить мiсiя врятувати свiт (теж, до речi, з'явилася в перiод депресiї пiсля 1812 року, за царювання Олександра І).

(обратно)

[27]

Акты Южно-Западной России; том III, с. 184.

(обратно)

[28]

Источники Малороссийской истории. Б.-Каменский; том I, с. 184.

(обратно)

[29]

Карамзiн, iсторик Росiйської iмперiї, був першим, хто внiс у росiйську iсторiографiю цей шовiнiстичний дух, що вiдтодi залишається таким характерним для неї. То був iсторик Держави, а не народу; на жаль, вказаною ним хибною дорогою пiшло багато послiдовникiв, зокрема й автори шкiльних пiдручникiв.

(обратно)

[30]

Слiд додати, що одяг, страви та житлова архiтектура українцiв помiтно вiдрiзняються вiд великоросiйських.

(обратно)

[31]

Украинский народ и украинский язык: Известия общей славянской культуры, 1913, т. II, кн. 1.

(обратно)

Оглавление

«Рукописи не горять»

Захоплююча розповідь про Україну

Важлива сторiнка нашої спiльної iсторiї

Передмова

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ

  Промова

  I

  II

  Додаток: Меморандум про правове становище України

Україна: найбільша проблема Європи

Історичні та інші примітки

  Два різні народи

  Великоросія й Малоросія

  Україна

  Расове походження

  Мова

  Зв'язки мiж Пiвнiччю й Пiвднем

  Культура на Півночі і на Півдні

  Балканізація

  Природні ресурси

*** Примечания ***