Небезпечні мандри [Річард Адамс] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Annotation

Річард Адамс – Небезпечні мандри.







Частина 1. Подорож.


 Присвячую Джульєт і Розамонд, на згадку про дорогу до Стратфорда

1. ДОШКА З ОГОЛОШЕННЯМ

 Первоцвіти одцвіли. Тільки на узліссі, звідки лисий схил збігав до старого паркана й далі, до порослої ожиною-ведмежиною канави, ледь жовтіло кілька прибляклих первоцвітових латок серед пролісків і дубового коріння. А по другий бік паркана вся горішня частина поля була поцяткована кролячими норами. Подекуди трави не було зовсім — там скрізь лежали купки сухих кролячих буруб’яшків. Унизу, в долині, звивався струмочок, близько метра завширшки, майже задушений заростями жовтецю, жерухи та вероніки. Через струмок по цегляній дренажній трубі проходив путівець, що далі брався на протилежний схил, ведучи до хвіртки в терновому живоплоті.

 Хмари на заході багряніли травневою загравою, і ще лишалося півгодини до смерку. Сухий схил був усіяний кролями: котрі скубли миршаву травичку біля своїх нір, а котрі посувалися далі вділ — може, ще де зосталась яка кульбабка чи калюжниця? То тут, то там на мурашниках сиділи на задніх лапах вартові, що роззиралися довкола, насторочивши вуха й нюхаючи вітерець. Але чорний дрізд спокійнісінько виспівував собі на узліссі, отже, тут не було ніякої небезпеки, та й в протилежному напрямку, за струмком, на видноті, все було тихо. В кролячій колонії панував мир і спокій.

 На пагорку, неподалік від дикої черешні, на якій співав дрізд, кілька нір губилося в плетиві ведмежини. В зеленавій сутіні біля однієї нори сиділи двоє кролів.

 1 Всі місця, змальовані в цій книжці, існують насправді. Існує і ферма В’язовий Гай. Але і містер, і місіс Кейн, і їхня донечка Люсі — вигадані особи й не мають нічого спільного з відомими мені людьми. (Тут і далі примітки автора.)


 Нарешті більший з них стрибнув уперед, ковзнув попід ведмежиною, а тоді шусть у канаву — і вгору полем. Слідом пострибав і другий.

 Перший кріль зупинився на осонні й почухався задньою лапою за вухом. Дарма що йому було не більше року й він ще не набрав повної ваги, а зовсім не виглядав затурканим «крайнім», тобто простим недолітком-ярчуком із тих, що, не можучи похвалитись родовитістю чи незвичайною силою або величиною, зазнають принижень від старших, перебиваються абияк і туляться на краю колонії, а то й у чистому полі. Видно було, що цей уміє постояти за себе. Він аж променився розумом і бадьорістю, коли сів на задні лапи, роззирнувся й потер передніми носа. Упевнившись, що все довкола гаразд, прищулив вуха і заходився коло травиці.

 А от його товариш був аж ніяк не самовпевнений. Маленький, із широко розплющеними витрішкуватими очима, він знай крутив головою навсібіч — не так з обережності, як від непогамовного нервового напруження. Малий так і водив носиком, і коли зненацька надлетів, гудучи, джміль та впав на квітку будяка, він підскочив з переляку й закрутився на місці, аж два кролі, що паслися поблизу, кинулися до нір. Але один із них, самець із чорними кінчиками вух, зразу ж і роздивився, хто то, й вернувся до паші.

 Та це ж П’ятий! — сказав чорновухий.— Сахається від кожної мухи. То що ти, Жостіре, говорив мені?

 П’ятий? — перепитав другий.— А чому його так назвали?

 Ну, знаєш, у виводку було п’ятеро, і п'ятий, найменший,— це він . Дивно, що досі ніщо лихе його не вхопило. Я ж кажу: ані людина не добачить його, ані лисиця не вчує. Мабуть, він примудряється якось уникати небезпеки.

 Малий поплентав за товаришем, припадаючи на довгі задні лапи.

 Ходімо трохи далі, Ліщино,— запропонував він.— Знаєш, якась цього вечора колонія не така, хоч я не можу сказати напевне, в чім річ. Спустимося до струмка?

 Гаразд,— погодився Ліщина.— І ти знайдеш мені калюжницю. Ти ж найкращий шукач.

 І він перший подався до струмка. Там обидва почали вишукувати кращу поживу. Скоро П’ятий знайшов те, що вони шукали. Калюжниця — ласощі для кролів, і її дуже мало лишається наприкінці травня в околицях навіть невеличкої колонії. Ця калюжниця ще й не розцвіла, захована високою травою. Двоє кролів тільки хотіли посмакувати, як від коров’ячого броду до них прискочили два чималі самці.

 Калюжниця? — сказав один з них. — Чудово, лишіть її нам. Ану ж, забирайтеся хутчій! — додав він, бо П’ятий вагався.

 Але ж її знайшов П’ятий, Жабрію! — заперечив Ліщина.

 А ми її з’їмо! — відказав Жабрій,— Калюжниця для Оусли  — хіба ви не знаєте? Як не знаєте, то ми піднесемо вам урок.

 П’ятий уже й подався геть. Ліщина наздогнав його біля труби.

 Як мені це все набридло! — вигукнув він.— Весь час одне й те саме: «Бачите мої кігті? Моя калюжниця! Бачите мої зуби? Моя нора!» Як потраплю в Оуслу, то хоч не кривдитиму крайніх!

 Ти хоч, може, втрапиш колись до Оусли,— зауважив П’ятий.— Ти ще