Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози [Валерій Олександрович Шевчук] (fb2) читать постранично, страница - 3

почав, бо ці баби такі вередливі, що ліпше діла з ними не мати.

І от, коли він із півгодини покупався в солодко-понурих хвилях чорного настрою, знову почув, як за спиною відчинилася кватирка.

— Стоїш? — спитала Адама.

Він тільки смикнув кожушаним плечем.

— Нічо не придумав?

— Придумав, — сказав Єва. — Але ти ж не хочеш!

— Сьодня якийсь день нехароший, — сказала печально Адама. — Так мені кишки крутить!

— І мені крутить, — згодився Єва. — Повиздихали вони, чи шо?

— Не хочеться йти до того Пшона, — так само печально озвалася Адама. — Аж гувува бовить, так не хочеться!

— То й не йди! — буркнув Єва. — Але, бачу, без Пшона сьодня не обійтись.

— А кови б пішва, — обережно мовила Адама, — ти б не дав надо мною здіваться?

— Чо ж, не дав би! — так само байдужно сказав.

У квартирці тяжко зітхнуло.

— Не знаю, що й придумать, — скрушно зітхнула Адама. — Кишки крутить, гувува бовить, настроєніє паршиве…

— Коли так, то пішли!

— Аве я при тобі те буду дєвать, — трохи верескливо сказала Адама, — шоб він надо мною не здівався. А кови шо, ти йому — в морду, в морду! Добре?

— Можна, — байдуже мовив Єва.

— Вучче б я тобі дава, — скрушно сказала Адама. — Ти хоч мій одноквасник!

— Мені цього не тра, — мертвим голосом повів Єва. — Не інтерисує! Ото ще сто грам — це інтерисує, а того уже не тра!

— Да, казава Маруська, що в тебе присохло, — співчутливо мовила Адама.

— При Марусьці я ще міг! — кволо обурився.

— Аве це буво п’ять год тому, — значуще сказала Адама. — Не знаю, що й дєвать?

— А шо собі хоч! — буркнув Єва. — Я придложив, а давать тобі! Я можу ще постоять!

— Зара вийду! — зітхнула Адама.

І вона вийшла: в благенькому, обстріпаному осінньому коротенькому пальтечку, не застібнутому, а загорнутому пола за полу, в хламидній спідниці, що витиналася з-під того пальтечка, в простих колготах, протертих на колінах і грубо зашитих, у капцях і простоволоса — волосся пригрібане, але давно не мите, тож висіло пелехами.

Він глянув на неї півмертвими очима.

— Оце так одяглась! — сказав байдужно. — Нам же через річку йти.

— А чо? Не ховодно, — легковажно сказала Адама. — Туди дійду, а назад тепва буду, — і вона ошкірила потемнілі пацючі зуби, де-не-де й щербаті.

Знову смикнув кожушаним плечем і важко двинув дорогою, не озираючись, а за ним, як курка за півнем, зігнувшись, бо вітер дув ув обличчя, ступала Адама. Єва ж ішов повільно, розмірено, ллючи з очей півзамерзлу воду погляду, і так вони доплуганилися до річки, покритої снігом. Слабко втоптана стежка вивела їх на середину, її подекуди замело, тоді Адама втуляла капця у Євин величезний валянцевий слід.

Небо, здається, цілковито лягло на горби, через це вгорі не було жодного літака чи вертольота, а коли б вони були, то літуни побачили б на просторому полі замерзлої річки дві постаті у химерному танку, а химерному від того, що кавалер стояв до дами не обличчям, а спиною, і не так танцював, як незграбно тупав, ніби кошлатий ведмедисько; зате по-справжньому танцювала дама, тобто Адама, дивно викручуючись і горнучись у благеньке пальтечко, а ще й позаганявши руки в рукави того пальтечка, бо рукавиць не мала. А ще дивне було в тому, що обличчя в обох залишалися неживі, ніби це виступили бозна для чого з могил мертвяки й намагаються відійти якомога далі від місця вічного спочинку.

Ішли мовчки, і тільки на півдорозі Адама спитала, власне крикнула чи каркнула, як ворона:

— А він дома є, той Пшоно?

— Де ж йому буть? — відказав Єва. — Жене самограй і грошики лічить.

— Це я спитава тому, — крикнула у спину своєму кавалерові Адама, — шо, не випивши, додому не дойду!

Але на те Єва не відповів, бо що тут відповіси; зрештою, він її попереджав, що погано вдягнена, отож це її турбота.

Пшоно жив на хуторі Бровари, що розсипав кілька хаток по крутій горі, поробивши на ній тераси. Очевидно, колись посельці хутора не самогонку гнали, а варили пиво, бо чого б така назва, але то було в такій далекій минувшині, куди не сягала пам’ять навіть посельців хутора, а свого літописця там не знайшлося. Зрештою, і самогонку, як знали всі на околиці, гнав тільки Пшоно, до нього й ходили, бо Пшоно брав за трунка не тільки гроші, а й украдену курку, підкопану картоплю, цибулю чи моркву, чи й буряки, навіть лахи, коли не були дуже вже замацьорені, але в борг не давав категорично.

— П’яниці, — повчально казав кожному цей розсудливий чоловік, — люд непевний, і нащо мені бути з тобою чи іншим ворогом? Бо коли мені довжка не віддаси, — казав тому чи іншому розумно, — то вже мені й враг, а я ворогів у цій жизті мать не жилаю, отож і подумай своєю капустяною головою, — віщав мудро, ще й пальця вгору мудрасно ставив, — нащо мені в жизті такий клопіт? Бо коли ти мені враг, маю ставитися до тебе як до ворога, а ти мені й ножа колись між ребра всунеш, коли допечу. А я хочу жизті мирної і з людьми жилаю жить по-хорошому. Через це