Говорить сьомий поверх [Анатолій Алексін] (fb2) читать онлайн

Анатолій Алексін ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ Повісті

_{Переклад з російської Івана Сподаренка}

_{Малюнки Євгена Котляра}

_{Перекладено за виданням: Анатолий Алексин. Повести, «Детская литература», 1972.}

_{ЧИТАЦЬКЕ ЗВАННЯ}

_{Кожного разу, коли ти розгортаєш нову книгу, то наче прочиняєш чарівні двері у новий, незнаний тобі світ, який населяють герої роману чи повісті, казки чи оповідання. І від того, хто вони, які вони, ці герої, залежить твій настрій. Буває (не будемо приховувати), що тобі відразу стає не дуже затишно, не дуже цікаво, а то й просто нудно у тому світі і, тільки зазирнувши, ти без жалю зачиняєш чарівні двері, згортаєш книжку і біжиш грати у футбол, у «класики», вмикаєш телевізор абощо. А буває навпаки: з перших сторінок тебе настільки захоплює те, чим живуть герої, що ти забуваєш про все на світі, навіть про їжу, ти не чуєш, як тебе гукають друзі, як тебе кличе до столу мама. Ти не можеш відірватися і коли книжка закінчується (всі книжки закінчуються)… І чим цікавіша, тим швидше вона закінчується), і ти ладен почати її знову. Іноді так і робиш. Бо яке ж то щастя — по-справжньому захоплююча книжка!..}

_{Сміливо розгортай, друже, книгу, яка лежить перед тобою, прочиняй двері у світ її героїв. Вони твої ровесники, ти зустрінешся з ними, наче з давніми знайомими, бо вони схожі на тебе, думають, як ти, відчувають, як ти, і діють так, як дієш, або міг би діяти, чи мрієш діяти ти.}

_{Якщо це твоя перша зустріч з книжками Анатолія Алексіна, я тобі щиро заздрю. Бо тебе чекає радість першого знайомства з письменником, який стане твоїм другом на довгі роки, може, й на все життя. А радість першого знайомства особливо гостра й пам'ятна.}

_{Я не стану переповідати тобі, про що ця книжка. Я сам не люблю читати передмови, в яких переказується зміст книжки. На мою думку, такі передмови забирають у читача радість несподіванки, таємниці. А почуття таємниці, як сказав великий фізик Альберт Ейнштейн, — одне з найгостріших людських почуттів. Таємниця не обов'язково ходить у темному плащі незнайомця з піднятим коміром. Таємниця — це все те, чого ти ще не знаєш…}

_{Отже, я не стану переповідати тобі зміст повістей Анатолія Алексіна.}

_{Скажу тільки одне. Якщо ти любиш сміятися (а я, чесно кажучи, не бачив людей твого віку, які не любили б сміятися), ти не раз усміхнешся, читаючи цю книжку. Анатолій Алексін належить до тих рідкісних письменників, які володіють секретом справжнього гумору, які вміють писати весело.}

_{Але, якщо ти любиш тільки сміятися, мені жаль тебе — ти не зрозумієш тоді психологічної глибини його творів. Бо, як і в живому житті, в них поряд з усмішкою, з радістю живе і страждання і горе… І, може, найбільше герої Анатолія Алексіна приваблюють тим, що вміють співчувати, співпереживати, розуміти і поділяти чуже страждання, чужі прикрощі, чуже горе. А це — найголовніша риса, яка робить людину людиною. Недарма цю рису називають «людяність»…}

_{Я певен, що ти розумієш це.}

_{Анатолій Алексін написав багато книжок — і для дітей, і для юнацтва, і для дорослих. Вони перекладені на десятки мов народів Радянського Союзу та зарубіжних країн. В театрах ідуть його п'єси, кіностудії випускають фільми за його сценаріями.}

_{Анатолій Алексін — лауреат Державних премій СРСР та РРФСР, премії Ленінського комсомолу, Міжнародної премії соціалістичних країн імені Максима Горького. Він член-кореспондент Академії педагогічних наук, секретар правління Спілки письменників.}

_{А ще в нього почесне є одне звання, присвоєне йому читачами, — улюблений. Улюблений письменник мільйонів і мільйонів читачів в усіх куточках неосяжної нашої землі.}

_{Цього року Анатолію Георгійовичу Алексіну виповнюється шістдесят.}

_{Тож давай побажаємо йому доброго здоров'я, сонця, натхнення і багато-багато нових книжок на радість тобі і твоїм батькам. І хай ніколи не втомиться він робити добро — і в книжках, і в житті.}

_{ВСЕВОЛОД НЕСТАЙКО}

САШКО І ШУРКО Повість

«НЕ ЗАБУДЬ ПРО НАЙГОЛОВНІШЕ!»

Усе своє свідоме життя я мріяв їздити і мандрувати.

Пам'ятаю, наприклад, коли я був іще зовсім маленький, я щодня їздив з бабусею на трамваї у дитячий садок. Тоді я мріяв бути вагоновожатим. Удома я витягував на середину кімнати стару дерев'яну валізу й ставив її «на попа». Це був електромотор. Сам я вмощувався на табуретці перед валізою і три години підряд крутив ручку від м'ясорубки. На «поворотах» я постукував чайною ложечкою по дну старої, закіптюженої алюмінієвої каструльки — давав дзвінки. «Лізуть під самі колеса! Життя їм, чи що, набридло?» — бурмотів я собі під ніс. Я чув, що саме так лаються вагоновожаті.

За моєю спиною були розставлені стільці. На найостаннішому стільці завжди сиділа бабуся зі шкіряною авоською на грудях (я приладнав до сумки мотузяні тасьомки). Бабуся була й за кондуктора, й за контролера. Та тільки іноді бабуся засинала, схиливши голову на авоську, — напевне, стомлювалася від довгої дороги. І тоді я замість неї пошепки оголошував зупинки й пошепки гримав на пасажирів: «Ну чого стали? Проходьте вперед, там люди на підніжці висять!»

Але насправді в моєму вагоні був лише один пасажир — чорний кіт, на ймення Паразит. Це бабуся його так назвала за те, що він якось з'їв цілу миску курячих котлет. Більше кіт ніколи нічого не цупив, а ім'я за ним так і залишилося. Тільки називали ми його не як-небудь грубо, а, навпаки, навіть дуже ласкаво: Паразитиком чи Паразитоньком. Наш чорний кіт не був знайомий з правилами вуличного руху — він завжди вистрибував із вагона на повному ходу. Я різко гальмував, бабуся штрафувала Паразита. Проте це на нього анітрішки не впливало, і він знову вистрибував на ходу, не розуміючи, що ризикує життям.

Так тривало доти, поки якось у неділю ми з мамою не поїхали в Хімки. Там я уперше побачив великі, здавалось, дуже поважні й неквапливі пароплави — й одразу захотів бути капітаном далекого плавання. Стільці розставлялися, як і раніше, але я вже залазив на перекинуту догори ніжками табуретку, поставивши її на обідній стіл. Це був капітанський місток. Паразит навіть у найсильніші шторми сміливо вистрибував за борт. А я з містка кидав йому надуту велосипедну камеру — це був рятувальний круг.

Та понад усе я мріяв поїхати кудись далеко-далеко, без мами, без тата, і взагалі без дорослих. Щоб ніхто не говорив мені, що пити воду з бачка небезпечно (а раптом недокипіла!), стояти біля відчиненого вікна ризиковано (раптом іскра від паровоза в око потрапить!), а переходити на ходу з вагона у вагон просто-таки смертельно. І щоб я міг, як Паразит, бігати і вистрибувати куди й коли захочу.

Минуло багато років… І ось нарешті моя мрія збулася! Я поїхав один, та ще й на поїзді, та ще й на все літо, і не кудись там на дачу, а далеко — в інше місто, до маминого тата, тобто до мого дідуся.

Правда, мама спробувала від самого початку все зіпсувати. Тільки-но увійшла у вагон, як одразу важко зітхнула, ніби у неї горе якесь скоїлося.

— Ось доводиться сина самого відправляти. Може, візьмете над ним шефство, товариші?

Біля вікна, спиною до дверей, стояв військовий. Він був невисокий на зріст, але такий широкоплечий, що заступав усе вікно, і ми спершу навіть не могли побачити бабусю, яка стояла на пероні й тихенько помахувала нам однією тільки долонею.

Почувши мамині слова, військовий обернувся, і я побачив, що це підполковник-артилерист. Підполковник глянув на мене так пильно, що мені одразу захотілося поправити пояс і пригладити чуба.

— А чого над ним шефствувати? — здивувався він. — Дорослий, цілком самостійний хлопець!

«Яка чудова людина! — подумав я. — Справжній бойовий офіцер! Ось, мабуть, зараз скаже: „Та я в його роки…“» Але підполковник нічого про себе «в мої роки» не згадав, а знову одвернувся до вікна.

І одразу я зрозумів, що не самі лише хороші й свідомі люди на світі живуть.

На нижній полиці напівлежала товста-претовста, або, як то кажуть, огрядна жінка, з блідим, вельми жалісливим обличчям. Але я вже помітив: бувають такі жалісливі люди, на яких тільки-но глянеш — умить не захочеться, щоб вони тебе жаліли чи робили тобі щось добре. Жінка лежала з таким виглядом, ніби увесь вагон був її власною квартирою і вона дуже-дуже давно живе у цій квартирі. А навколо було повно всілякої їжі, загорнутої у папір і засунутої у баночки, як у нас на кухні перед Новим роком.

У куточку сидів хлопчик з точнісінько таким же блідим і жалісливим обличчям, тільки дуже худенький. На голові в нього була безкозирка з написом «Витязь». А ноги його були накриті пледом, на якому у страшних позах завмерли величезні жовті леви.

Огрядна жінка — її звали Ангеліна Семенівна — підвелася і схопила маму за руку:

— Ой, чоловіки цього не розуміють! Звичайно, я нагляну за дитиною! (Так просто й сказала: «за дитиною»!) Я його познайомлю зі своїм Веником.

Я подумав: «Бувають же такі імена: Веник!.. Мало не Віник! Ще б мітлою назвали!» — і засміявся.

— От бачите, який він задоволений! — вигукнула Ангеліна Семенівна. — Мене всі діти люблять, просто обожнюють!

Підполковник відвернувся од вікна і здивовано глянув на мене, ніби хотів запитати: «Невже ви й справді так її любите?» За всіх дітей я відповідати не міг, але мені особисто Ангеліна Семенівна не дуже сподобалася. І взагалі я не розумів, як можна про самого себе сказати: «Мене всі обожнюють».

Виявилося, що Ангеліна Семенівна і Веник також їхали у Білогорськ, але якимось «диким способом». Що це означає, я тоді не зрозумів. Мені одразу пригадалася школа і наш математик Герасим Кузьмич, який часто нам говорив: «Задача проста, а ви розв'язуєте її якимось диким способом».

— Ми — дикуни! — сказала Ангеліна Семенівна. — А це, — вона ніжно нахилилася до Веника, — мій маленький дикунчик. Хочу залити його сметаною і молоком.

Я уявив собі, як блідий «витязь», на ймення Веник, борсається у сметані й молоці, пускаючи білі жирні пузирі. Я знову засміявся.

— Ви залишаєте свого сина у чудовому настрої, — заявила Ангеліна Семенівна. — Він серед рідних людей!

Але мама перед тим, як іти, все-таки звернулася до підполковника:

— Ви теж нагляньте, будь ласка, за моїм Сашком. Гаразд?

Підполковник кивнув — і мама перестала сутулитися, ніби у неї гора з плечей звалилась.

Потім вона побажала усім щасливої дороги, поцілувала мене й пішла на перон, до бабусі.

На пероні мама склала долоні рупором і гукнула:

— Не забудь про найголовніше! Не забудь!..

І насварилася на мене пальцем. Підполковник, який теж дивився у вікно, звичайно, нічого не розумів.

А я все зрозумів — і в мене враз зіпсувався настрій.

ЯК Я ВЛІТКУ ДВІЙКУ ОДЕРЖАВ

Тільки-но поїзд рушив, Ангеліна Семенівна одразу ж почала «шефствувати» наді мною.

Перш за все вона попросила, щоб я поступився її Веникові своєю нижньою полицею.

— Він у мене дуже хворобливий хлопчик, йому нагору вилазити важко, — сказала Ангеліна Семенівна.

— Альпінізмом треба займатися, — посміхнувся підполковник, якого звали Андрієм Микитовичем.

— Веник обійдеться без сторонніх порад. У нього є мама! — відрізала Ангеліна Семенівна. Вона взагалі косо позирала на Андрія Микитовича.

А я, звичайно, із задоволенням поступився нижньою полицею, бо ж їхати нагорі значно цікавіше: і на руках можна підтягнутися, і у вікно дивитися зручніше.

Та це був лише початок.

Ангеліна Семенівна дуже точно знала, на якій станції що продаватимуть: де яєчка, де смажених гусей, а де ряжанку і сметану. На першій же великій зупинці вона попросила мене збігати на базар, який був тут же, біля перону.

«І без того вже продуктовий: магазин у вагоні влаштувала! — подумав я, — Куди ж іще?..» Мені дуже хотілося побігати уздовж вагонів, дістатися до паровоза, подивитися станцію, але довелося йти на базар. Сама Ангеліна Семенівна командувала мною через вузьку щілину у вікні: «Он там продають куру! (Вона чомусь курку називала курою.) Запитай, почому кура… Ой, дуже дорого!.. А он там огірки! Запитай, почому… Ні, це неможливо!»

Зрештою я так нічого й не купив. Але Ангеліна Семенівна пояснила мені, що для неї, виявляється, найцікавіше — не купляти, а прицінюватися.

Те ж саме було і на другій великій зупинці. А на третій я вирішив не зіскакувати униз, навмисне відвернувся носом до стінки й тихенько захропів. Та Ангеліна Семенівна одразу ж розштовхала мене. Вона сказала, що спати вдень дуже шкідливо, тому що я не спатиму вночі, а це позначиться на моєму здоров'ї, за яке вона відповідає перед мамою, — отож я повинен зараз же бігти на станцію по ряжанку.

— Ви просто експлуатуєте дитячу працю, — чи то жартома, чи серйозно зауважив Андрій Микитович. — Послали б свого Велика. Йому корисно прогулятися на повітрі — он який блідий!

Ангеліна Семенівна дуже розлютилася.

— Атож, Веник хворобливий хлопчик! — сказала вона так, ніби пишалася його хворобами. — Але зате він відмінник, зате прочитав усю світову літературу! Він навіть мене іноді заганяє на слизьке.

— А за що це «зате» він відмінник? — запитав Андрій Микитович своїм спокійним і ледь-ледь насмішкуватим голосом. — Можна подумати, що самі лише здихляки похвальні грамоти одержують. Ось Сашко, певно, також добре вчиться.

Від цих слів у мене якось неприємно засмоктало у тому самому місці, яке називають «під ложечкою».

— І в мене племінник теж відмінник, — казав далі Андрій Микитович, — а такі гирі піднімає, що мені ніколи не підняти.

— Ну, Веник циркачем бути не збирається! — кинула Ангеліна Семенівна. І сама попленталася на станцію.

Відтоді вона більше не розмовляла з Андрієм Микитовичем.

Та й зі мною теж. До мене вона зверталася лише у найнеобхідніших випадках. Наприклад, говорила: «Мені треба переодягнутися». І ми з Андрієм Микитовичем обидва виходили у коридор.

Він також, як і Ангеліна Семенівна, добре вивчив наш шлях і знав, здавалось, кожну станцію. Та тільки зовсім по-іншому.

— Бачиш цегляну коробку? — запитував він. — Це консервний завод. Сома у томаті любиш? Так ось тут, на тій он річці, що за станцією, цього лінивого сома у сіті заганяють, а потім уже в томат і в банку!.. А он там, за поворотам, величезний радгосп. Тваринницький!.. Коли в літаку летиш, здається, що хмари з неба вниз спустилися і повзають по землі. А насправді — це білі вівці. Отари овець!

Андрій Микитович їхав у гості до брата.

— Лікарі радять лікуватися, у санаторій їхати, — сказав він. — А я на полювання та на риболовлю більше сподіваюся. Ось і їду…

Я, почувши, що Андрієві Микитовичу треба лікуватися й вухам своїм не повірив. Навіщо, думаю, такому силачеві лікуватися? Адже він миттю упорався з вікном, котре, як казали провідники, «заїло» і вони ніяк не могли його відчинити.

Він помітив моє здивування і сказав:

— Так, зовні ніби все нове, не зносилося ще, а мотор капітального ремонту потребує.

— Який мотор? — здивувався я.

Андрій Микитович поплескав себе по бічній кишені — і я зрозумів, що у нього хворе серце.

— Якщо не вилікуюсь, перекреслять мої бойові погони срібною личкою — і у відставку. А не хочеться мені, Сашуньо, у відставку, дуже не хочеться…

Андрій Микитович заходив по коридору. Кроки у нього раптом стали повільні й важкі-важкі, ніби він на протезах ступав.

Потім він зупинився біля вікна, занурив усі десять пальців у свій густий, хвилястий чуб і почав з усієї сили куйовдити його, ніби сумні думки відгонив.

— А я ж на наступній станції за Білогорськом виходжу, — сказав Андрій Микитович. — Отже, сусідами будемо.

Я дуже зрадів:

— Приходьте до нас у гості! Гаразд? Адже вам, певно, гуляти корисно? І дідусь мій якраз лікар…

Я дістав нарисований мамою план містечка. Там була і дорога, яка вела від станції до дідусевого будиночка. Це мама для мене намалювала, щоб я не заблукав. Андрій Микитович довго роздивлявся план і чомусь усміхався.

— Гаразд, — пообіцяв, — якось нагряну.

Увечері Андрій Микитович дістав із бічної кишені кітеля маленькі, ніби іграшкові, дорожні шахи, і ми почали змагатися. Я не виграв жодної партії. Але Андрій Микитович не пропонував мені фору, не давав ходів назад і довго обмірковував кожний хід. Мені це дуже подобалося, і я програвав з таким радісним виглядом, що Веникові здалеку, мабуть, здавалося, ніби я весь час здобуваю найблискучіші перемоги.

Венику теж захотілося зіграти у шахи. Але я помітив, як Ангеліна Семенівна наступила йому на ногу, він злякано закліпав очима і втупився у книгу.

А вночі я раптом прокинувся через те, що спалахнуло верхнє синє світло. Я розплющив очі і побачив, що Андрій Микитович шукає щось у бічній кишені кітеля, який висів у нього над головою на гнутій алюмінієвій вішалці. Нарешті він витяг з кишені шматочок цукру. Від синьої лампи білосніжний цукор, і срібляста вішалка, і зелений кітель, і обличчя Андрія Микитовича — все здавалося синім.

«Зголоднів він, чи що? — здивувався я. — От дивно: дорослий, а солодке любить. У бойовому кітелі цукор носить!» Але тут я побачив, що Андрій Микитович дістав з-під подушки маленьку пляшечку, почав капати з неї на цукор і ворушити губами — відраховувати краплі. Потім він сховав пляшечку назад під подушку, а цукор поклав у рот — і раптом важко задихав. Я згадав, що так ось приймала ліки моя бабуся, коли у неї, як вона казала, «судини лопалися».

Я звісився з полиці й тільки тепер розгледів, що обличчя у Андрія Микитовича дуже бліде (здалеку мені синя лампа заважала розгледіти), а на лобі виступили великі краплини.

— Андрію Микитовичу, вам погано? — тихенько прошепотів я. — Може, потрібно щось?

— Ні-ні… Нічого не треба, — пошепки відказав він і над силу посміхнувся. — Спи… Адже тобі завтра вставати рано.

Я погасив синю лампу, але довго ще не наважувався заснути: а раптом Андрію Микитовичу стане погано й необхідна буде термінова допомога? Щоб не злипалися очі, я почав дивитися у вікно.

А за вікном повільно прокидався ранок. Низом стелився білий туман, а понад ним — такі ж білі клуби від паровоза. Між цими димками, як на довгому-предовгому екрані, пролітали поля, села, нерівні, ніби в відбитими краями, блакитні блюдця озер…

Так непомітно я й заснув.

Розбудив мене Андрій Микитович. Вигляд у нього був хвацький, обличчя чисто поголене й приємно пахло одеколоном та ще чимось. Мені здалося, що це запах свіжої крижаної води. Адже то тільки кажуть, що вода не має запаху, а насправді має, і навіть дуже приємний.

Внизу у повній бойовій готовності, оточена своїми численними валізами, клуночками і сумками, урочисто сиділа Ангеліна Семенівна. А Веник читав книгу, тихо забившись у куток лави.

Він узагалі цілісіньку дорогу читав. Говорив дуже мало і все якимись мудрованими реченнями. Наприклад, замість «хочу їсти» він говорив: «я зголоднів», а замість «хочу спати» — «мене щось на сон хилить».

Я швидко зібрав свої речі у маленьку валізу, яку ми вдома називали «командировочною», тому що батько завжди їздив з нею у відрядження. Ми з Андрієм Микитовичем вийшли у коридор. І тут я, пам'ятаю, важко зітхнув. І вагон наш, уповільнюючи швидкість, і собі важко зітхнув, ніби йому не хотілося відпускати мене.

Я взагалі помітив, що у поїзді якось часто змінюється настрій. Ось, наприклад, у перші години шляху мені все здавалося дуже цікавим, незвичайним: і стукіт коліс десь зовсім близько, просто під ногами; і настільна лампа, схожа на перекинуте відерце; і ліс за вікном, який то підбігав до самого поїзда, то відбігав від нього… Та вже невдовзі мене почала розбирати цікавість: а який він, отой самий Білогорськ? А як я там житиму? І дуже хотілося, щоб швидше замовкли колеса і швидше я дістався до дідуся. А от зараз мені зробилося сумно… Я встиг звикнути до всього у вагоні, а надто до Андрія Микитовича, і аж ніяк не хотів з ним розлучатися.

* * *

Покірні паровозному гудку, рушили й попливли вагони. Андрій Микитович стояв біля вікна і махав кашкетом. Він махав мені одному. Я це знав. Знала це і Ангеліна Семенівна, тому-то вона демонстративно повернулася до поїзда спиною і почала порпатися у своєму синьому мішечку, схожому на ті мішки, в яких дівчата здають калоші в роздягалку, але трохи менший. Ангеліна Семенівна ховала цей мішечок під кофтою.

Спершу вона витягла якийсь великий папірець, зробила злякане обличчя і сховала гроші назад. Потім витягла папірець трохи менший і знову злякалася. Нарешті дістала зовсім маленький і почала розмахувати цим папірцем з таким виглядом, немов скарб у руці тримала. Скоро до неї під'їхала підвода. Візник, неголений дядечко з цигаркою за вухом, озирався навкруги, ніби украв щось. І конячка теж злякано косувала своїми великими бузковими очима.

— Тільки скорше, громадяночко, — сказав візник. — Скорше, бу-ласка.

Здавалося, він так поспішає, що навмисне скорочує і перекручує слова. І ще мені здалося, що всі слова, які він вимовляв, складалися з самої лише літери «о».

Ангеліна Семенівна «скорше» ніяк не могла. Вона дуже довго вмощувалася на підводі. Спочатку розмістила речі так, щоб нічого не впало, не розбилося і не забруднилося. Потім довго усаджувала Веника — так, щоб його не дуже розтрусило і щоб ноги в колесо не потрапили.

Усівшись ззаду, вона здогадалася нарешті запитати, до кого я приїхав. Почувши, що я приїхав до дідуся і що дідусь мій лікар, вона знову зіскочила на землю, за що візник обізвав її «несвідомою громадяночкою».

— У тебе тут дідусь? — вигукнула Ангеліна Семенівна. — Та це ж чудово! Сідай до нас! Поїдемо разом. Може, у нього кімната для нас знайдеться, га? І Веник буде під наглядом — адже він такий хворобливий хлопчик. Житимемо однією сім'єю!

Я зовсім не збирався жити з Ангеліною Семенівною «однією сім'єю» і тому сказав, що у дідуся лише одна і дуже маленька кімнатка, хоча насправді й гадки не мав, яка у нього квартира. Ангеліна Семенівна залізла назад на підводу, візник хльоснув свою конячку — заскрипіли колеса, і ноги Ангеліни Семенівни забарабанили об полудрабок.

Я огледівся. За станцією і обабіч неї був глибокий-глибокий, весь у сонячних вікнах, березовий гай. Повітря було якесь надзвичайне — свіже, ніби щойно пролився на землю шумний і світлий літній дощ. Біля річки завжди буває таке повітря. Але самої річки не було видно: вона ховалася за гаєм.

Від усієї цієї краси я так розчулився, що навіть забув притримувати пальцем кришку своєї «командировочної» валізи, як наказувала мені мама. Валіза розкрилася, і щось глухо впало на траву. Я нахилився і побачив, що це книжка, а вірніше сказати — підручник. Так, підручник з російської мови, граматика. Я згадав про те саме, «найголовніше», про що нагадувала з перону мама, — повітря одразу перестало здаватися мені надзвичайним, та й берези вже мали вигляд не кращий від підмосковних.

Я похмуро опустив валізу на траву й поклав підручник назад. Потім дістав намальований мамою план, розгорнув його. Розгорнув — і раптом відчув, що обличчю моєму нестерпно жарко, хоча вранішні промені сонця тільки світили і майже не гріли. У лівому куточку аркуша моєю рукою великими друкованими літерами було виведено: «МОРШРУТ ДОРОГИ, ЯК ІТИ ДО ДИДУСЯ». Чийсь рішучий червоний олівець перекреслив літеру «о» в слові «моршрут», літеру «и» в слові «дидуся» і написав зверху жирні «а» та «і». А трохи нижче стояла червона двійка, з якоюсь дуже єхидною закарлючкою на кінці.

Хто це зробив? Я одразу зрозумів хто. І мені стало ще жаркіше. Але чому ж він так привітно махав мені з вікна кашкетом? Чому? Наздогнати поїзд я вже не міг. Та й не наздоганяти слід було поїзд, а тікати від нього в інший бік, щоб не зустрітися з Андрієм Микитовичем.

Я СТАЮ ШУРКОМ

Письменник Тургенєв говорив, що російська мова «велика і могутня». Це він, звісно, правильно говорив. От тільки чому ж він не додав, що російська мова ще й дуже важка? Забув, мабуть, як у школі з диктантами мучився.

Так міркував я, обходячи березовий гай.

Та, може, думав я, в часи Тургенєва вчителі не дуже вже прискіпувалися і не знижували оцінок за бруд і за всілякі там ненаголошені голосні? А я ось через оці ненаголошені скільки разів прочухана одержував: і в школі, і вдома, і на раді загону!

А взагалі, міркував я, яка різниця — писати «моршрут» чи «маршрут», «велосипед» чи «виласипед»? Адже від цього велосипед мотоциклом не стане. Важливо тільки, щоб було все зрозуміло. А яка там літера всередині стоїть — «а» чи «о» — це, по-моєму, зовсім байдуже. І навіщо тільки люди самі собі життя псують? Колись вони, певна річ, додумаються і скасують одразу всі граматичні правила. Але оскільки люди до цього поки що не додумалися, а додумався я один, мені треба готуватися і здавати переекзаменовку.

Міркуючи таким чином, я обійшов гай і одразу побачив Білогорськ. Містечко збігло на високий зелений пагорб. Але не всі будиночки добігли до вершини пагорба. Деякі, здавалось, зупинилися на півдорозі, на схилі, щоб трохи перепочити. «Так ось чому містечко називається Білогорськом! — здогадався я. — Воно вибралося на гору, а всі будиночки з білого каменю — ось і виходить Білогорськ».

Я теж почав повільно підніматися на пагорб.

Не гаючи даремно часу, я почав обдумувати план своїх майбутніх занять. Мені необхідно було щодня заучувати правила, робити вправи і писати диктанти. «Диктуватиме дідусь», — вирішив я.

Прикинувши подумки, скільки у підручнику різних правил і вправ, я вирішив, що буду вчитися по три години на день. Спатиму по сім годин — значить, чотирнадцять годин у мене залишається для купання і всіляких ігор з товаришами (якщо я з ким-небудь потоваришую). Ну, і для читання, звісно. Між іншим, наша вчителька казала, що коли багато читати, то обов'язково будеш грамотним. Проте я не дуже вірив цьому, бо ж читав я багато (за день міг товстенну книгу проковтнути), а диктанти писав так, що в них, здається, червоного вчителевого олівця було більше, ніж мого чорнила.

Коли я якось висловив усе це нашій-вчительці, вона сказала: «Якщо їжу одразу проковтнути, вона взагалі ніякої користі не дає. Її треба не кваплячись розжовувати». Мені було незрозуміло, що є спільного між їжею і книжками. Тоді вчителька додала, що книги — це також їжа, тільки духовна. Але я все-таки не збагнув, як можна розжовувати «духовну їжу», тобто книжки, не кваплячись, якщо мені кортить довідатися, що буде далі і чим усе закінчиться. А якщо книжка нецікава, то я її взагалі не «жуватиму».

Одне слово, книжки мені поки що не допомагали подужати ненаголошені голосні.

За маминим кресленням я швидко відшукав дідусів будиночок. Точніше, це був не дідусів будиночок, а будинок, у якому жив дідусь, бо, крім нього, там жила ще одна сім'я. Про всю цю сім'ю я ще докладно нічого не знав, а знав лише про Клавдію Архипівну, яку мама називала «тіточкою Кланею», бо вона няньчила маму ще в дитинстві, як мене бабуся. У Москві мама попередила мене, що дідусь не може прийти на станцію: він дуже рано йде до лікарні, нізащо вранішній обхід не пропустить! А ключі він залишить у тітоньки Клані.

До будинку вели два ґанки. Один був порожній і занедбаний, а на сходинках другого лежав смугастий килимок і стояли великі горщики з квітами та фікусами. Їх, мабуть, винесли з кімнати, щоб полити. Певно, саме тут і жила тітонька Кланя.

Я попрямував до ґанку, але тут, ніби назустріч мені, розчинилися двері, на ґанок вийшов хлопець років дванадцяти, в трусах, з рушником.

Хлопець, примруживши очі, подивився на сонце і задоволено потягнувся, — і я сумовито подумав, що, мабуть, не наважуся при ньому зняти майку: дуже вже у нього засмагле і м'язисте тіло.

Спритно перестрибнувши через квіткові горщики, хлопець підбіг до умивальника. Умивальник висів на іржавому залізному обручі, яким була підперезана молода берізка, вона час від часу немов підмітала своїм листям край черепичного даху.

Спершу мені здалося, що хлопець узагалі не помітив мене. Він спокійнісінько розклав на поличці мило, щітку, зубний порошок. І раптом, не дивлячись на мене, запитав:

— Приїхав?

— Приїхав… — розгублено відказав я.

Хлопець старанно намилився, обернув до мене своє обличчя, геть у білій піні, і так, не розплющуючи зажмурених очей, удруге запитав:

— Тебе як звати?

— Сашком.

Хлопець постукав долонею по металевому стержню умивальника; пригнувшись, пострибав під незібраним, віялоподібним струменем, пофиркав і потім мовив беззаперечно, ніби наказуючи:

— Доведеться тобі два місяці побути Шурком!

— Як то — доведеться?.. Чому?

Хлопець почав терти зуби з такою силою, що я просто дивувався, як вони цілі залишилися і як щітка не зламалася. Не зовсім виразно, бо рот його був повен білого порошку, хлопець сказав:

— Мене теж Сашком звати. Отож доведеться тобі побути Шурком. Щоб не плутали. Зрозумів?

Зрозуміти то я зрозумів, але мені це не дуже сподобалося.

— Я все-таки теж хотів би залишитися Сашком, — тихо промовив я.

Хлопець від несподіванки навіть проковтнув воду, якою полоскав рота.

— Мало чого хотів би! У себе в Москві розпоряджатимешся! Зрозумів?

Побачивши мою розгубленість, він глянув на мене трохи ласкавіше:

— Гаразд. Іди, Шурко, за мною. Ключі дам.

— Іду, — відповів я і таким чином погодився на нове ім'я.

— Тільки горщиків не розбий, — попередив мене Сашка. — Бо ж бабуся за них!.. — Він гучно ляснув себе по засмаглому лобі й додав: — А мені за тебе від бабусі все одно влетить.

— Як це — за мене?

— Дуже просто. Вона наказала мені зустрічати тебе. А я не пішов. Хіба іноземна делегація, чи що? Якби ще від станції далеко було чи дорога заплутана! А то так, заради церемонії… Здрастуй, мовляв, Шурко! Чекали тебе з нетерпінням, спасибі, що завітав! Не люблю я цього!

Сашко глянув спідлоба так сердито, ніби я був винуватий, що він не виконав бабусиного наказу і що йому за це влетить.

— Давай скажемо, що ти зустрічав! — запропонував я, бажаючи виручити Сашка. — Адже бабуся не довідається.

Але він глянув на мене ще зліше:

— Не люблю я цього!

«Те не любиш, це не любиш! — досадливо подумав я. — А що, цікаво, ти любиш?»

Квартирка складалася з двох маленьких кімнат і кухоньки. Одна кімната була така сонячна, що в ній, не замружившись, стояти було неможливо. А друга — зовсім темна: в ній — жодного віконечка.

— Батько з матір'ю давно вікно прорубати хотіли, та я не дозволяю, — сказав Сашко.

— Чому не дозволяєш? — здивувався я.

— А там плівки проявляти добре. Зрозумів? Цілковита темрява!

— Зрозумів. І вони тебе послухалися? Батько з матір'ю?..

— Аякже! Тільки бабуся спочатку не погоджувалася. Та я їй таку фотокартку зробив, що вона потім кожного дня почала фотографуватися.

Сашко кивнув на фотографію, що висіла над ліжком. З фото прискіпливими Сашковими очима дивилася на мене спідлоба Сашкова бабуся. Не. тільки очі, але й усе обличчя її було суворе й владне. А лоб — високий і весь у зморшках, які з'єднувалися і перетиналися одна з одною. Сашко, певно, дуже добре фотографував, якщо зморшки так ясно вийшли.

Я, між іншим, зовсім не такою уявляв собі тітоньку Кланю, вона, за маминими словами, виняньчила її. Я сподівався побачити добру й балакучу стареньку. А в тітоньки Клані губи так щільно стиснуті, ніби наглухо прибиті одна до одної.

— Слухай, Шурко, навіщо зараз до дідуся перебиратися? — Сашко через вікно кивнув на порожній, занедбаний ганок. — У нього до того ще й двері погано відчиняються. Поки будемо вовтузитися, бабуся з базару повернеться і заскочить нас. Гайда просто на річку, А валізку твою поки що під ліжко запхаємо.

У цей час почувся тупіт босих п'яток по дерев'яних сходинках.

— Ось і Липучка з'явилася, — сказав Сашко.

— Хто, хто?

— Липучка. Моя двоюрідна сестра. Через три будинки звідси живе. Її, власне, Липою звати. Повне ім'я Олімпіада, значить. Не чув хіба? Це її на честь матері назвали. А я в Липучку перехрестив, бо вона як прилипне, то уже нізащо не відчепиться.

«Ну й щастить! — подумав я. — То Веник, то Олімпіада…» Липучка тим часом промовляла до квітів. «Ой які ж ви красуні! Ой які ж ви пахучі!» — чулося з ганку. Та ось Липучка з'явилася на порозі. Це була руда дівчинка, з веснянками на щоках, з уже облупленим, здивовано задертим носиком. Та й вираз обличчя у неї був такий, ніби вона весь час з чогось дивувалася або ж чимось захоплювалася.

— Ой! Онук дідуся Антона приїхав! — скрикнула Липучка, ніби вона з нетерпінням чекала мене й нарешті-таки дочекалася.

Тоді я ще не знав, що Липучка взагалі кожне своє речення починає словом «ой». Я дуже здивувався, що Липучка назвала мого дідуся Антоном.

— Чому Антон? — запитав я.

— Ой, як то «чому»? Як то «чому»?

— Бо ж він не Антон…

Вона почала сміятися і крізь сміх примовляла:

— Він — Антон! Він — Антон!..

Сміх у неї був якийсь особливий: послухаєш — і самому сміятися захочеться.

Я подумки прошепотів мамине ім'я та по батькові: її звали-таки не Марина Антонівна, а Марина Петрівна. Отож, якщо говорити не по-Липуччиному, дідусь мій був «дідусем Петром», а зовсім не «дідусем Антоном». Я все це сказав Липучці, а вона витріщила свої зелені, як у нашого Паразита, очиська і почала тицяти у мене пальцем:

— Ой, Сашко, поглянь на нього! Не знає, як рідного дідуся звати! А своє ім'я ти пам'ятаєш?

Сашко, — посміхаючись, засовував під ліжко мою «командировочну» валізу.

— Ну, нагаласувалася? — насмішкувато запитав він. — Тепер розумну людину послухайте. Дідуся, звісна річ, Петром Олексійовичем звати. Ти, Липучко, про це не знаєш, бо тільки минулого року сюди приїхала. А ми дідуся вже три роки Антоном звемо: він у нас у школі Антона Павловича Чехова грав… Ну, в п'єсі одній. Ми «Капітанку» показували. І ще «Хамелеона». А дідусь, значить, від імені Антона Павловича вів програму і на запитання відповідав. З тих пір ми його і прозвали. Зрозуміло?

— Зрозуміло… — прошепотіла Липучка й так винувато глянула на мене своїми зеленими очима, як наш Паразит після горезвісної пригоди з курячими котлетами.

— Гайда на річку! — скомандував Сашко. Зачиняючи двері, він шепнув мені:

— Взагалі жінок на флот брати негоже. Та доводиться. Бо такий лемент зчинять! І команди у нас не вистачає.

— На який флот? — не зрозумів я.

— Там побачиш!..

БІЛЯ РІЧКИ БІЛОГІРКИ

Коли ми збігли з пагорба на золотавий піщаний берег, Сашко суворо попередив мене:

— Ти їй не вір. З вигляду вона он яка весела, сяє на сонечку, а насправді — хитра й підступна…

Я з подивом глянув на Липучку: вона й справді дуже весело дивилася на все навколо, і руде волосся її справді сяяло на сонечку. «Невже вона хитра й підступна? — подумав я. — Ти бач! А здається, така привітна. Хоча мама завжди каже, що я погано розбираюся в людях».

Я витріщився на Липучку з таким здивуванням, що вона запитала:

— Ластовиння розглядаєш, так? Багато, так? Дуже?..

І почала терти свої щоки, ніби хотіла знищити маленькі й дуже симпатичні коричневі цяточки.

— Ні, він просто не зрозумів, — посміхнувся Сашко. — Думає, що я про тебе сказав — підступна й хитра. Ти, ясна річ, теж хитра. Та тільки я про Білогірку казав. У ній ями на кожному кроці і вирви крижані… Ти, Шурко, плаваєш добре?

Я невизначено стенув плечима. Це мене один мій товариш по школі навчив: коли, каже, не хочеш говорити ні так, ні сяк, то стени плечима — всі подумають, що хотів сказати «так», але поскромничав. Липучка і справді сприйняла мій жест як ствердження.

— Ой! — зраділа вона. — Значить, наввипередки плавати будемо! До того берега й назад. Згода?

Я знову невизначено стенув плечима, бо вмів плавати тільки по-собачому, а всілякі там браси й кролі ще не вивчив: давно збирався, та все відкладав з року в рік.

Річка називалася Білогіркою тому, що в ній віддзеркалювалися і зелений пагорб, і білі будиночки. Липучка навіть запевняла, що вона свій будиночок у воді бачить. Але Сашко не вірив і кепкував з неї:

— А розкладачку свою часом не розгледіла? Чи ти її вдень за шафу ховаєш?

Білогірка досить широка й на вигляд дуже сумирна річка; вона петляє поміж зеленими пагорбами, ніби, втікаючи від когось, хоче замести свої сліди. Над берегом нависла піщана брила іржавого кольору, немов величезний собака простягнув до річки свою кудлату морду. А під брилою (щоб дощ не намочив) лежали акуратно складені чудернацькі розлогі корчі, балки, дошки і колоди різних кольорів: білі — березові, руді — соснові, зеленувато-сірі — осикові.

Тут же валялася стара хвіртка непевного кольору зі зламаними перекладинами.

— Наш будівельний матеріал! — гордо мовив Сашко. — Для нашого флоту.

— Не флоту, а плоту, — уточнив я. Липучка засміялася:

— В риму сказав! В риму!

І почала примовляти: «Не флоту, а плоту! Не плоту, а флоту!..»

Трохи віддалік стояв зелений намет з хвойних і березових гілок.

— А це склад інструменту й сторожова будка, — пояснив Сашко.

Він обережно, навшпиньках, підійшов до намету, дістав звідти пилку, сокиру, молоток, бляшанку з цвяхами. Потім витяг з намету за передні лапи білого пухнастого пса й почав суворо шпетити його:

— Цілісінький день хропеш, га? Ех, Бергене, Бергене! Та у воєнний час тебе б розстріляли на місці. Одразу б до стінки приставили: заснув на посту! Оце-то сторож! Я всі інструменти забрав, а тобі хоч би що!

Вислухавши все це, пес солодко, із завиваннячком позіхнув, чмихнув, струсив з морди пісок, а тоді підхопився на лапи й ну відважно дзявкати.

— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Сашко. — Ех, Бергене, тільки за старість тобі дарую! Та й артист ти вельми талановитий. — Обернувшись до мене, Сашко пояснив: — Він у нас у «Капітанці» головну роль виконував. Та ще й як! Три рази розкланюватися виходив.

— Як звати собаку? — здивовано перепитав я. — Берген?

— Ой, правда, гарне ім'я? Це Сашко придумав. Незвичне ім'я, правда? — заторохтіла Липучка.

— А що це означає — Берген? — запитав я. — Краще б уже назвали просто Бобиком чи Тузиком. А то Берген якийсь… Мало не «гут морген»!

— Сам ти «гут морген»! — розсердився Сашко. — Ми зі смислом назвали.

— З яким же смислом?

— Не розумієш, ні? Ех, і повільно у тебе казанок варить! Якої породи собака?

— Шпіц, — упевнено відповів я, тому що цю породу не можна було переплутати ні з якою іншою.

— Ясне діло, шпіц. А тепер промов за один раз назву породи і ім'я. Що вийде?

— Шпіц Берген… Шпіц Берген…

Так, певно, Сашко, як і я, марив мандрівками і далекими землями, коли навіть собаку в острів перехрестив. Сашко витяг із намету великий фанерний ящик.

— А це що? — поцікавився я. Він знову спохмурнів:

— Не бачиш, чи що? Ящик з-під цукру. Ми його до плоту приб'ємо — і вийде капітанський місток, з якого я вами командуватиму. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Міг би й сам здогадатися.

Після цього мені, звісно, не дуже хотілося знову Сашка про щось запитувати. Але я таки не стримався:

— А куди ми попливемо? Кудись далеко-далеко? Я давно мріяв…

І ці слова чомусь не дуже сподобалися Сашкові.

— Ач який Христофор Колумб знайшовся! «Попливемо! Далеко-далеко»! Будемо тут, біля пагорба, курсувати — і все.

— У-у!.. — розчаровано протягнув я. — Це нецікаво. Я думав, мандруватимемо…

— Нецікаво-о-о! Не можу я поїхати. Зрозумів?

— Чому не можеш?

— Не можу — та й годі. Таємниця!

— Таємниця? — пошепки перепитав я. Це слово я завжди промовляв пошепки. — Тут, у Білогорську, таємниця?

— Авжеж, уяви собі. Тут, у Білогорську.

— І ти через неї не можеш поїхати?

— Не можу.

Я позаздрив Сашкові: у нього є таємниця! І, мабуть, дуже важлива, якщо через неї він відмовляється від далекої мандрівки. Щоб я більше нічого не вивідував, Сашко одразу ж заговорив про інше.

— Ти, Олімпіадо, годувала Бергена? — з удаваною суворістю запитав він.

Я мимоволі посміхнувся:

— Олімпіада!..

— Чого зуби скалиш? — розізлився Сашко. — Нічого немає смішного. П'єс Островського ніколи не читав? У нього там Олімпіада на кожному кроці.

— Я читав Островського. І навіть у театрі дивився.

— Ой, ти, либонь, щодня до театру ходиш? — вигукнула Липучка, яка зовсім не образилася на мене.

— Не щодня. Але часто…

— Ти й у Великому був?

— Був.

— Ой, який щасливий. Ти, певно, і книжки всі на світі перечитав? Адже у вас там просто на кожній вулиці бібліотеки!

— Так… читаю, звичайно…

Тільки-но до мене почав повертатися гарний настрій, як Липучка все зіпсувала:

— Ой, ти, мабуть, відмінник, га?

І чому їй спливло в голову це дурне запитання? Я тільки й зміг невизначено стенути плечима, як навчив мене товариш у Москві.

— Я так і думала, що ти відмінник!

А Сашко все супився. «Мабуть, хвальком мене вважав, — подумав я. — Але ж я нічого певного не сказав. Я лише стенув плечима. Це ж Липучка розкричалася: „Відмінник, відмінник!“ А чому я, справді, маю ганьбити себе і всім про свою двійку доповідати?»

— Ясне діло, у них там відмінником бути нічого не варто, — похмуро сказав Сашко. — Всі книжки перечитаєш, п'єси передивишся — і одразу все знатимеш. Навіть у підручники заглядати не обов'язково.

Від Сашкових слів мені чомусь захотілося нижче нахилити голову й краще роздивлятися камінці під ногами.

— Ну гаразд, — сказав Сашко. — Гайда пліт будувати!

Він пояснив, що ми скріпимо всі балки й колоди поперечними дошками, переплетемо їх дротом, приб'ємо ящик, з якого він, Сашко, нами командуватиме, і спустимо пліт на воду.

— Ти працювати умієш? — сердито, ніби наперед сумніваючись, запитав Сашко.

— А що тут уміти? Подумаєш, хитромудре діло!

Тоді Сашко наказав мені вкоротити дві березові колоди, які були набагато довші від інших.

— Щоб не випирали, — пояснив він і заходився доламувати стару хвіртку.

Я взяв сокиру, закинув її обома руками за праве плече й щосили опустив її на край колоди. Але колода від цього не вкоротилася, а тріснула десь посередині й розкололася.

— Ех, ти! — презирливо кинув Сашко. — Хіба це сокирою роблять? А пилка навіщо? Цілу колоду зіпсував!

Навіть Липучка дивилася на мене так, що я зрозумів: вона не тільки захоплюватися уміє — і своє знамените «ой» по-різному промовляє:

— Ой! — глузливо вигукнула вона. — Сокиру тримати не вміє! Дрова хіба ніколи не рубав?

— Анавіщо йому рубати? — відповів за мене Сашко. — У них там у квартирах і газ, і парове опалення… Що завгодно для душі! А ще лементував: «Мандрувати, мандрувати!» На екскурсії тобі їздити, а не мандрувати!

«Я ПРИЇХАВ! ПРИЇХАВ!»

Коли ми поверталися з річки, пагорб уже не був зелений. Та й усе місто можна було назвати швидше не Білогорськом, а Темногорськом. Дорога здалася мені набагато довшою і крутішою, ніж уранці. Я подумав, що літні дні дуже довгі і коли вже встигло стемніти — значить, зовсім пізно. На додачу до всього у мене щось перекочувалося у животі й неприємно посмоктувало під ложечкою.

За цілий день я з'їв усього два немитих гірких огірки і шматок черствого чорного хліба. Все це зберігалося у Сашка в зеленому наметі. Правда, Сашко збігав у місто і приніс звідти миску гарячого супу, але віддав її шпіцу Бергену. А нам з Липучкою він не дав супу, бо ми, на його думку, повинні були тренувати свої шлунки і загартовуватися, як майбутні моряки.

— Отакої, «загартовуватися»! — скімлив я, заздрісно позираючи на шпіца Бергена, який шумно хлебтав з миски димний, пахучий суп. — Аби далеко попливти, тоді інша справа! А це ж тут, поблизу, будемо крутитися. Навіщо ж нам гарт?

«Сам, либонь, наївся досхочу, коли шпіцу по їжу бігав!» — так я зі зла думав про Сашка, піднімаючись на пагорб і від голоду відчуваючи слабість у ногах. Що б сказала мама, якби довідалася про сьогоднішній день! Адже вона скільки разів повторювала: «Ти повинен поправитися, ти повинен поправитися! І їж в одні й ті ж години — це найголовніше!» Слухаючи мамині слова, я тільки посміхався, а от зараз я відчув, що їсти вчасно — це, може, й не найважливіша справа, але, в усякому разі, дуже важлива.

Згадавши про маму, я з жахом згадав і про те, що досі не надіслав телеграму. А мама ж перед від'їздом наказувала: «Перш за все дай телеграму. Перш за все! Бо ми всі тут збожеволіємо. Пам'ятай, адже у бабусі хворе серце!»

«Мабуть, усі вже давно збожеволіли!» — подумав я і подався на пошту.

У Білогорську все близько, і пошта теж була зовсім поряд із дідусевим будинком.

Напівкруглі віконця на пошті були вже закриті фанерними дощечками, і тільки одне світилося: там приймали телеграми. Біля віконця з бланками в руках стояло кілька чоловік.

Я ще жодного разу в житті не посилав телеграм, але знав, що телеграма повинна бути зовсім короткою. «Це добре, — подумав я, — менше помилок нароблю». До того ж у мене болів середній палець: від пилки на ньому вискочив біленький, ніби гумовий, пухирець.

Текст телеграми я придумав одразу: «Приїхав поправляюсь Шурко». Ніби коротко і ясно? Та виявилося, що не так уже й ясно. Два питання одразу почали мучити мене: «приїхав» чи «пріїхав», «поправляюсь» чи «направляюсь»? Я намагався змінити телеграму, щоб у ній не було жодної ненаголошеної голосної. Але в мене нічого не виходило. Боячись, щоб телеграфістка, як Андрій Микитович, не вліпила мені двійку, я удався до свого старого, випробуваного способу: написав сумнівні літери так, щоб не було зрозуміло: «и» це чи «і», «а» чи «о». «Одне слово, важко бути двієчником з рідної мови, — сумовито подумав я. — Навіть телеграму по-людськи не напишеш!»

В останню мить я раптом згадав, що мама ж ніколи не називала мене Шурком. Закреслив «Шурко» й написав «Сашко». І як це мене за один день уже привчили до нового імені?

Біля віконця залишилося тільки двоє. Переді мною стояв чоловік у білому солом'яному брилі. Спина його, і без того трохи сутула, зовсім згорбилася, коли він нахилився до віконця.

За скляною перегородкою сиділа літня телеграфістка зі зморшкуватим обличчям. На кінчику її носа вмістилося одразу дві пари окулярів. Проте дивилася вона поверх облізлої коричневої оправи, і я не міг зрозуміти, навіщо ж вона так обтяжує свого носа. Кожну телеграму стара неголосно прочитувала й робила це з таким сердитим виглядом, ніби той, хто написав телеграму, особисто перед нею у чомусь завинив. А втім, побачивши чоловіка у солом'яному брилі, вона просунула у віконце руку, забруднену ліловим чорнилом, і привіталася.

— Наша Лялечка геть забула про ангіни, — сказала вона. — Не знаю навіть, як вам дякувати!

— А ось прийміть телеграму й відправте швидше. Це, уявіть собі, дуже важливо, — відповів чоловік у солом'яному брилі. Голос у нього був хриплуватий, але дуже лагідний і співчутливий. Таким ось голосом лікарі запитують: «Як ви себе почуваєте? На що скаржитесь?»

Телеграфістка обережно, самими пальцями, мов дорогоцінність яку, взяла бланк і почала шепотіти:

— «Москва, Ординка…»

«Моя вулиця!» — мало не вигукнув я. І мені раптом здалося, що я поїхав з Москви давно-давно, хоча насправді це було лише позавчора.

Телеграфістка довго не могла розібрати номер будинку. Але не запитувала, боячись зайвий раз потурбувати чоловіка в солом'яному брилі. Нарешті вона знову зашепотіла:

— «Будинок шістнадцять, квартира сім…»

Я завмер.

— «Чому не приїхав Сашко? — шепотіла телеграфістка. — Хвилююся, телеграфуй. Батько».

У мене, як то кажуть, мову відібрало. Батько? Тут мій батько? Та одразу ж я збагнув, що це не мій батько, а батько моєї матері — отже, мій дідусь! Телеграфістка вже почала була підкреслювати слова в телеграмі, але я зупинив її:

— Зачекайте! Зачекайте! Я приїхав! Приїхав! Слово честі, приїхав!

Я побачив, як здригнувся солом'яний бриль. Чоловік обернувся — і я, відступивши на крок, тихо сказав:

— Дідусю…

Він і справді був схожий на Антона Павловича Чехова: русява кучерява борідка, такі ж вуса, пенсне на ланцюжку. Тільки здавався він набагато старшим від Антона Павловича, бо ж Чехов, на жаль, не дожив до його років. Крізь пенсне дивилися добрі й трішечки лукаві очі.

Я бачив дідуся дуже давно, коли ще до школи не ходив. Вдома у нас висіла його фотографія. Але там він був зовсім молодий, молодший, ніж мій батько зараз.

Дідусь гладив мене по голові й розглядав, ніби бажаючи упевнитися, я це чи не я.

— Сашко? Приїхав, га?.. Слава богу, слава богу! Бо тут уже геть голову втратили…

Дідусь висунувся у вікно й неголосно покликав:

— Клавдіє Архипівно! Він тут! Приїхав, уявіть собі!

Рвучко розчинилися двері, і увійшла висока, худорлява жінка у фартусі. Я впізнав Сашкову бабусю. Вона грізно глянула на мене, точнісінько як Сашко сьогодні вранці, і запитала:

— Приїхав?

Потім зачекала трохи і своїм грубуватим, чоловічим голосом знову запитала;

— З'явився, значить? Завітав! А де ж цілісінький день вештався?

— Ми, тітонько Кланю, на річці були… — боязко почав виправдуватися я.

І раптом обличчя Клавдії Архипівни зовсім змінилося. Очі її подобрішали й стали такі теплі, немов вона згадала щось далеке і дуже приємне.

— Як?.. Як ти сказав? «Тітонька Кланя»! Таж це його Маришка навчила! Маришка! Отже, не забула мене? Вона одна мене тільки так і величала. На всьому білому світі вона одна! А більше ніхто…

Я зрозумів, що Маришкою вона називала мою маму. Клавдія Архипівна почала дивитися на мене вже не так грізно.

— А Маришка ж у його роки міцніша була. Так, міцніша. Ач, блідий який, немов оцет ковтає. І погляд лякливий. А Маришка наша смілива була.

Телеграфістка, певно, до всього звикла: скільки чужих радощів і печалей проходило кожен день через її віконце! І все-таки вона підвелася, обіперлася об столик і теж з цікавістю роздивлялася на мене.

— Маринин синок? — недовірливо запитала вона. — Такий великий? Ох, і летять же роки! Пам'ятаю, як вона зовсім ще недавно до віконця мого не дотягувалася…

Телеграфістка важко опустилася на стілець, стягнула з носа обидві пари окулярів і мрійливо закинула голову: молодість свою згадала.

Тітонька Кланя мала рацію — певно, у мене й справді був зляканий вигляд: хіба приємно, коли тебе з голови до ніг розглядають, мов експонат який?

Дідусь надіслав мамі телеграму про мій благополучний приїзд, і ми рушили додому.

Вже біля самого будинку тітонька Кланя сказала:

— А Сашкові своєму я сьогодні надаю потиличників! Це все його витівки.

— Помилуйте його, Клавдіє Архипівно! — заступився дідусь. — Я вже зовсім заспокоївся, уявіть собі.

— Ні, не вмовляйте мене, Петре Олексійовичу. Не заспокоюйте, — мовила тітонька Кланя таким мирним тоном, що я зрозумів: вона сама заспокоїлась і Сашкові нічого не загрожує.

У дідуся в кімнаті на найчільнішому місці, у рамці під склом, висіла похвальна грамота, яку моя мама одержала в десятому класі.

— Я ще багато грамот зберігаю, — сказав дідусь. — Та всі не вивісиш. Марина, уяви собі, в кожному класі нагороди одержувала. Тільки у п'ятому не одержала. І, здається, ще в сьомому. Бо хворіла. Отож!..

Я, звичайно, був дуже радий за свою маму, був дуже задоволений, що вона завжди так добре вчилася, але настрій у мене все-таки зіпсувався. Я одразу вирішив, що писатиму диктанти без будь-якої дідусевої допомоги. І взагалі жодного слова не скажу йому про свою двійку, жодного слова!

Дідусь багато про що розпитував мене, а я докладно розповідав йому про здоров'я мами і тата, татової мами, тобто моєї бабусі… А тоді швиденько ліг у постіль, поки дідусь же дійшов до мого здоров'я і моїх оцінок.

Та заснув я не скоро. Я думав про свої заняття. І ще я заздрив Сашкові: у нього є таємниця! Та ще й дуже важлива! А ось у мене, крім переекзаменовки, ніяких таємниць.

Потім я з сумом подумав про те, що за весь день не зробив жодної вправи, не написав жодного рядочка диктанту й не вивчив жодного правила. Я швидко подумки зробив деякі перерахунки і дійшов висновку, що тепер мені треба вчитися не три години на день, а три години й десять хвилин.

«АЛЕ ТИМ ЧАСОМ…»

Дивно буває прокидатися на новому місці. Спочатку, у найпершу мить, не можеш зрозуміти, де ти і що з тобою. Потім, звичайно, пригадуєш — і стає якось сумно, самотньо.

Прокидаючись удома, я завжди бачив крізь вікно молоде деревце невідомої породи. Принаймні ніхто з хлопців нашого двору не знав, як воно називається. Восени, у дощові дні, деревце притискалося до вікна своїми голими гілками, такими тонюсінькими, що їх можна було сприйняти за тріщини на склі. А навесні деревце вкривалося зеленими, схожими на сердечка листочками.

Далі, за деревцем, за подвір'ям, я звик бачити недобудований дім з порожніми, незаскленими вікнами — увесь у дерев'яному риштуванні. Мені здавалося, що будинок цей будується все моє життя. Його й справді почали зводити багато років тому, а потім чомусь облишили. Про це навіть у газеті стаття була.

А цього ранку переді мною постало не вікно, а біла стіна, обвішана всілякими хитромудрими поличками і дерев'яними фігурками тварин, наче тут улаштували виставку нашого шкільного гуртка «Умілі руки».

Все це була дідусева робота.

«А з лобзиком — пречудовий відпочинок, — ще напередодні увечері пояснив мені дідусь. — Руки працюють, а нерви сплять».

Вікно було ззаду, над головою. Мама ніколи не дозволяла так спати, казала, що в голову надме. А от дідусь (лікар!) сам запропонував поставити розкладачку біля вікна.

— Пречудова вентиляція! — запевняв він.

Дідусеве ліжко було вже застелене. «Невже так рано пішов на роботу?» — подумав я. Та одразу ж помітив на стільці саморобну палицю, на якій були випалені за допомогою збільшувального скла різноманітні чудернацькі візерунки. Годинник показував сьому ранку. Це були найзвичайнісінькі ходики. Але дідусь вставив їх у красиву різьблену оправу з дерева, також саморобну, отож видно самий лише циферблат.

Мені здалося, що хтось за моєю спиною, скрадаючись, з тихим шурхотом лізе у вікно. Я умить підвівся і побачив, як засмагла рука поклала на підвіконня дві газети і листа. Газети «Правда» і «Медицинский работник» були вчорашні. Я глянув на листа і враз упізнав крупний, акуратний і чіткий, як у дівчисьок-відмінниць, мамин почерк. Лист був адресований Сашкові Петрову, тобто особисто мені. Я хотів розірвати конверта, але тут почувся дідусів голос:

— Зачекай, зачекай! Давай марку дослідимо.

Дідусь стояв на порозі пояс голий і розтирався волохатим рушником.

Кілька хвилин він промовляв одне тільки слово: «Добре-е! Добр-ре-е!» Потім надів пенсне, взяв у мене конверта й заходився роздивлятися марку.

— Так, немає нічого кращого за вранішнє обтирання! Ось так… — Він артистично спритно відокремив марку од конверта. — Уяви собі, всі зубчики вціліли, всі до одного! Гребля Дніпрогесу! У мене ще не було такого екземпляра.

На вигляд дідусь Антон був дід як дід (палиця, пенсне, жилетка з ланцюжком), але водночас у ньому так багато молодого, хлопчачого: він збирав марки, обтирався холодною водою, щось випалював, вирізував, випилював…

На полиці стояли саморобні шахи (теж його власної роботи), в які, як попередив дідусь, ми обов'язково гратимемо, «тому що шахи — пречудова гімнастика для людського мозку».

Спав дідусь на вузькому дерев'яному ліжку і вкривався самим лише простирадлом.

Поки дідусь одягався, я читав вголос маминого листа:

— «Дорогий Сашко! — писала мама. — Тільки-но ми з бабусею повернулися з вокзалу, я одразу сіла писати листа. Адже я забула попередити тебе, що Білогірка — дуже небезпечна річка. Там багато ям і вирв. Тож, прошу тебе, не запливай далеко від берега…»

— А хіба ти погано плаваєш? — запитав дідусь.

— Та ні… Просто мама боїться.

— «Боїться»! — Він похитав головою. — А сама, бач, Білогірку нашу по десять разів перепливала. Забула, чи що, як дівчиськом була?

Я почав далі читати і переконався, що мама вирішила остаточно осоромити мене перед дідусем.

— «Їж в один і той же час! — писала вона. — Це найважливіше: І ні в якому разі не пий води з колодязя!..»

Дідусь саме сидів на ліжку і, покректуючи, натягував черевики. Він так і завмер, пригнувшись усім тілом до витягнутої ноги.

— Їсти в один і той же час — досить корисно. Приєднуюсь! Та в чому ж, скажи на милість, колодязна вода проштрафилася? Пречудова вода! Як лікар, рекомендую і навіть прописую! — І, продовжуючи натягувати черевика, пробурчав: — Сама ж завжди до колодязя бігала! І ніколи, слава богу, не хворіла.

Проте найнеприємніше у маминому листі було далі.

— «Ти, Сашуню, гуляй, грайся з товаришами, — писала мама. — Але тим часом…» — На цьому реченні я спіткнувся і замовк: далі мама писала про мою переекзаменовку і про те, як наполегливо я повинен пихтіти над підручниками.

— Що там «але тим часом»? — запитав дідусь, одягаючи жилетку. — Розібрати не можеш? Адже у Марини, здається, каліграфічний почерк. Не скажеш навіть, що лікарева дочка.

— А у лікарів хіба погані почерки? — запитав я з удаваним інтересом, гарячково метикуючи, що ж робити далі.

— У лікарів почерки препогані: пишуть історії хвороб, рецепти — квапляться. От і виходять закарлючки. Дай-но я тобі допоможу розібрати.

— Та ні, вже все зрозумів, — зупинив я дідуся. І почав-гаряче, просто-таки з натхненням вигадувати: — «Але тим часом ти, Сашуню, повинен дбати про свого дідуся! У всьому допомагати йому. Не забувай, що він уже старий…»

— Що, що? — насторожився дідусь і навіть палицею злегка пристукнув. — Так прямо і написано: «старий»? Дай-но я погляну!..

— Ні-ні, помилився! — знову зупинив я дідуся. — Тут написано не «старий», а «звик»… Значить так: «Не забувай, що він уже звик жити сам, і тому не втомлюй його, не галасуй, не набридай!»

Для правдоподібності я закінчив листа так, як закінчила його сама мама:

— «Цілую тебе, Сашуню. Поцілуй і дідуся. Я нічого не написала йому і про нього, бо ж думаю послати йому завтра окремого листа…»

— Як це — нічого не написала? — здивувався дідусь. — Адже ти щойно читав…

— Забула, напевно, — припустив я. — Просто забула. — І швидше засунув листа під подушку.

Дідусь похитав головою і незадоволено посмикав ланцюжок пенсне:

— Так, пам'ять, бач, препоганою стала. Їй би самій приїхати сюди. Відпочити від гамору, від міста…

Дідусева палиця бадьоро перелічила сходинки ґанку і, торкнувшись землі, ніби втратила голос.

Я залишився у кімнаті один. І відразу, неначе мене підганяв мамин лист, вирішив сісти за підручника. Щоб переконати самого себе, що вчитимусь дуже серйозно, я розклав на столі одразу два зошити, підручник граматики і томик Гоголя. Я вирішив тренуватися на гоголівських текстах, щоб було водночас і корисно, і весело. До того ж вчителька казала нам, що у Гоголя трапляються речення, дуже важкі для двієчників.

«Візьмуся за найважче! І просиджу сьогодні рівно три години десять хвилин. Нізащо в світі не порушу графіка!» — так подумки заприсягся я сам собі. І в ту ж мить почув пронизливий крик:

— Ой, пірати! Пірати! Пірати напали!

ПІРАТИ

По сходинках затупотіли голі п'ятки.

Поки Липучка з'явилася у дверях, я встиг накрити зошити і книжки скатертиною і впіритися очима у стелю. Розчинивши двері, Липучка глянула на мене так, ніби навколо вирувала пожежа, а я сидів собі спокійнісінько, не помічаючи ніякої небезпеки.

— Ой, сидить! Ручки схрестив, мріє! А там пірати напали! Намет розтягують. Біжімо скоріше! Де дідусева палиця?

— Де палиця? — захвилювався я, підхоплюючись зі стільця. — Вона в лікарні… Тобто дідусь у лікарні.

— Ой, погано! А то б ми їх палицею по капелюхах!

— По яких капелюхах?

— Там побачиш. Біжімо!

Сашко був уже на подвір'ї. Між нашим і Сашковим ґанком на вірьовці білою накрохмаленою завісою лопотіла розвішана білизна. Сашко наказав Липучці зняти білизну й віднести її до кімнати.

— Зробимо з вірьовки ласо, — гукнув він, — і накинемо на них, якщо будуть чинити опір. Як у Майн Ріда!

Ми відв'язали від стовпів вірьовку. Сашко швидко й спритно зробив на кінці петлю і покрутив нею в повітрі. Потім ми подались з пагорба вниз, до річки.

Підбігши до берега, ми поховалися в кущах і почали спостерігати.

Піратів було двоє. Замість чорних піратських прапорів вони тримали в руках білі панами і зловісно обмахувалися ними. Обоє вони були в червоних купальних костюмах і з зеленими листочками на носах. Та тільки один пірат — товстий-претовстий, а другий — миршавий, худенький.

Піратська база, у вигляді теплої зимової ковдри і різних баночок-скляночок на ній, розташувалася поблизу нашого намету. Тут лежали і зняті з нього зелені гілки. Обмахнувшись панамами, пірати, ніби нічого й не сталося, продовжували свою розбишацьку справу. Віддираючи широку хвойну гілку, товстий пірат чи, точніше, піратка промовила:

— Не лізь, Венику, ти заскабиш руки голками! Я все зроблю сама. У нас буде чудовий тент. Ми сховаємося під ним від сонця. Інакше може статись сонячний удар!

— Я їх знаю, — ледь-ледь, крізь сміх, вимовив я. — Це ж дикуни! Найсправжнісінькі дикуни!..

— Ясна річ, дикуни, коли в чужий дім залізли, — похмуро погодився Сашко. — Ми будували, а вони ламають… От зараз я на цього бегемота в панамі накину ласо!

Але заарканити Ангеліну Семенівну Сашко не встиг… У таборі піратів раптом зчинилася страшенна веремія. Веник хотів залізти усередину намету і, певно, наступив на лапу шпіцові Бергену, що спав там. Старий пес підхопився, завищав і спросоння цапнув Веника за ногу.

Що тут почалося!

— Покажи мені ногу! Покажи мамі ногу! — зарепетувала Ангеліна Семенівна.

А роздивившись Веникову ногу, вона зарепетувала ще голосніше:

— Боже мій! Це скажений собака! Бачиш, він весь час одвертається від річки, він боїться води! Він боїться води! Він скажений!..

— Сама скажена, а нашого Бергена ображає! — пробурчав Сашко. — Молодець, що цапнув: не будуть чужі речі цупити!

Ангеліна Семенівна раптом замахнулася чимось — ми не розгледіли, чим саме, — і шпіц жалібно вискнув.

— Ну, ось бачиш! — закричала Ангеліна Семенівна. — Я перевірила! Він, звісно ж, боїться води! Чуєш, як вищить?

Піратка згребла свою ватяну ковдру, баночки і скляночки з їжею і, гукнувши Веникові: «За мною! В лікарню!» — почала видряпуватися на пагорб. Спохвату вона навіть не одягла плаття, а так і полізла у своєму червоному купальному костюмі.

— Їй би гладіаторшею у цирку працювати. Биків лякати! — глузливо сказав Сашко.

А Липучка нічого не могла промовити: вона беззвучно реготала, здригаючись плечима і хапаючись за живіт.

Тільки-но ми вилізли зі своєї схованки, шпіц Берген з вищанням кинувся нам назустріч.

— Ой! — скрикнула Липучка. — Вони його поранили!

І справді, вся морда у пса була в крові; кров, стікаючи по довгій білій шерсті, капала на камінці. Сашкове обличчя раптом зблідло і зробилося таке зле, що я навіть злякався. Очі звузилися і стали схожі на металеві смужки, а губи стислися ще щільніше.

— Дожену їх зараз і здам, як справжніх розбійників, у міліцію, — процідив він. Опустився на коліна й почав роздивлятися пораненого пса. Поступово Сашкові губи самі по собі розтулилися, і почали розтягуватися у посмішку. Він зловив на долоню одну червону краплю і злизнув її.

— Ой, що ти робиш? — вражено зойкнула Липучка.

— Морс куштую… Журавлиний морс! Головна піратка облила його морсом, щоб перевірити, чи боїться він води. Зрозуміло?

Липучка знову почала здригатися плечима й хапатися за живіт. Потім потягла пса до річки вмиватися.

— Ну, не впирайся, не впирайся, будь ласка! Ти поводився, як справжній герой: один бився з двома дикунами. І змусив їх тікати. А митися боїшся! Ну, не впирайся! — примовляла вона.

Ми з Сашком почали ремонтувати намет, в якому з'явилися просвіти, схожі на нерівні вікна.

— Добре, що пліт наш по деревинці не розтягли, — бурчав Сашко. — Для «тента» свого… Щоб від сонця ховатися! Хто ж це з нормальних людей від сонця ховається?

Ми поклали колючі хвойні й шерехаті листяні гілки на їхні попередні місця, позакладали усі просвіти.

— Зараз будемо пліт на воду спускати, — оголосив Сашко.

Настала урочиста хвилина. Ми з трьох боків вчепилися за колоди й потягли пліт до річки. Він упирався, чіплявся суччям за каміння. Але ми тягли, тягли — і раптом пліт став легкий, невагомий, він сам потяг нас за собою.

— Ур-ра! Поплив! Поплив! — заверещала Липучка. — Ур-ра! — І перша полізла на пліт.

Ми з Сашком теж полізли, і різнокольорова, збита з колод «палуба» заходила ходором.

Мама завжди каже, що у мене дуже багата уява. Ось, наприклад, я можу собі уявити, що тролейбуси, які скупчилися на кінцевій зупинці, — це стадо величезних тварин з довгими і прямими рогами, що прийшли на водопій. А якось, коли ми з мамою зайшли до посудної крамниці, я уявив собі, що різноманітні чайники, які стояли на поличці, — це одна велика сім'я: найвищий, худий чайник, або точніше сказати, кофейник, — це сухорлявий, підтягнутий батько; найтовщий, у червоних кружальцях, — розчепурена мати, а маленькі різнобарвні чайнички — їхні численні дітки. Пам'ятаю, мама тоді сказала:

«З твоєю уявою можна стати письменником. Але зараз ти, на жаль, можеш видати лише „Повне зібрання орфографічних помилок“.

Так чи інакше, уява у мене була дуже багата. І ось, уперше залізши на пліт, я на хвилину примружив очі і уявив собі, що мінлива, лускато-золотава під сонцем вода — це вода океану, який притих і винувато зітхає після бурі. Наш пліт — це все, що залишилося від гігантського корабля, який зазнав аварії. Зелений пагорб — це вулкан, що будь-якої хвилини і без будь-якого попередження може почати виверження. А назустріч нам пливе неминуча загибель у вигляді білого айсберга, з яким ми ось-ось повинні зіткнутися. Айсбергом мені видався білий шпіц Берген, який, не побажавши залишитися без нас на півострові, відважно пустився уплав і наздогнав пліт. Правда, шпіц, який плив по річці, більше нагадував не грізну гору, а дивом вцілілу в ясний сонячний день крижинку, вкриту снігом.

Липучка втягла пса на борт нашого „корабля“.

— Приймемо і його до нашої команди, коли вже людей не вистачає, — сказав Сашко.

Він заліз у ящик з-під рафінаду, тобто на капітанський місток, і віддав перше розпорядження:

— Ти, Шурко, будеш помічником капітана, боцманом і стерновим. Бери жердину і слухай мою команду! Липучка буде лікарем і коком. А хто у нас буде просто матросом? Адже повинні бути на кораблі рядові матроси? Ясне діло, повинні.

Раптом Сашко простягнув руку і вказав на пагорб, до вершини якого видиралися дві кумедні постаті в білих панамах, ніби два живих гриби: один на товстій ніжці, другий — на тонкій.

— А якщо нам… худенького пірата матросом зробити?

Я не повірив своїм вухам:

— Веника? Матросом? Та його матуся од своєї спідниці ні на крок не відпустить!

— Не відпустить? А ми його викрадемо, — цілком серйозно сказав Сашко.

— Як це — викрадемо?

— Придумаю як. Матуся і не помітить. Зрозуміло?

— Та чи ж варто через нього руки бруднити? — засумнівався я. — Викрадати! Що він, східна красуня, чи що? Без нього» обійдемося. Хіба у тебе немає хороших товаришів?

— Товаришів у мене більше, ніж у тебе. Та всі вони в туристичний похід попливли…

— Попливли? Ось бачиш! І нам би теж! Чому ти з ними не поплив?

Сашко похмуро глянув на мене:

— Не міг. Діло у мене є. Таємниця, еге?

Сашко ствердно хитнув головою:

— Таємниця.

«Чи настане такий щасливий день, коли я взнаю його чудову таємницю? — подумав я. — Чи довірить він мені?..»

Потім Сашко склав руки трубочками, приставив ці трубочки, мов бінокль, до очей і скомандував:

— Повний вперед!

Я занурив свою довгу жердину у воду, дістав до дна і щосили відштовхнувся — наш пліт рвонув уперед.

ЧИСТІ ПРОМОКАШКИ

Минали дні, а рожеві промокашки в моїх новеньких зошитах залишалися незаплямленими. Мені нічого було промокати, бо я нічого не писав. За цей час мама встигла прислати мені ще два листи — один дідусеві і один мені. Жаліючи дідусеві очі, я обидва листи прочитав уголос, а потім квапливо розірвав їх і розвіяв за вітром.

У кожному з цих листів мама турбувалася про моє здоров'я, радила більше бувати на свіжому повітрі й вчасно їсти. І в обох листах, десь у кінці сторінки — здавалося, зовсім іншим, зловісним, не маминим почерком — було написано: «Але тим часом…» І далі мама нагадувала про мою переекзаменовку.

Тут я затинався і починав вигадувати: «Але тим часом Сашко не повинен забувати і про духовну їжу: більше читати різних цікавих книжок і головне — частіше ходити в кіно!» — так вигадував я, читаючи листа, адресованого дідусеві. А придумавши про кіно, я подумав, що кожного разу, читаючи мамині листи, зможу вигадувати щось вигідне для себе. І наступного разу, дійшовши до слів «Але, тим часом…», я прочитав таке: «Але тим часом ти, Сашко, ні в якому разі не повинен рости маминим синком. Купайся в річці скільки тобі буде завгодно! І на сонці можеш лежати хоч цілісінький день. Спати лягать вчасно зовсім не обов'язково, можна лягти і трохи пізніше — нічого з тобою не станеться! Та й щодо їжі я теж передумала: можеш їсти в будь-який час…»

Здається, я перестарався, бо дідусь поправив пенсне на носі, ніби бажаючи краще розгледіти моє обличчя.

— Так-так, — задумливо промовив він. — Маминих синочків ми ще в гімназії били. І зараз терпіти їх не можу. Та ось щодо харчування і сонячних ванн Марина, здається, переборщила. А взагалі, пречудова річ — рости на привіллі!

Потім мама ще присилала листи. Кілька разів їх читав дідусь. Але, на моє щастя, мама нічого вже про переекзаменовку не писала.

Вирішила, що я нарешті запам'ятав її поради і вчуся що є змоги.

Я й справді щоранку розкладав на столі свої підручники і зошити, саморобну дерев'яну чорнильницю і саморобну різьблену ручку дідусевої роботи. Та рожеві промокашки так і залишалися чистими, бо ж щоразу хто-небудь стукав у двері. Приходили дідусеві пацієнти. Одним він просив передати рецепти, іншим — усні поради. А оскільки всі хворі у місті з дитинства звикли лікуватися тільки у дідуся, вірили лише йому і називали його «професором», двері безнастанно відчинялися й зачинялися, як у найсправжнісінькій поліклініці.

Приходили навіть хворі з Хвостика. Хвостиком називали околицю міста, що простяглася за річкою вузьким довгим ланцюжком білих будиночків. В обхід, через міст, до Хвостика треба було добиратися години півтори. А річкою, казали, значно швидше.

Деякі пацієнти просили дідуся зайти увечері до них додому, «якщо він, певна річ, не дуже втомиться». Вони чудово знали, що дідусь усе одно зайде, хоч би як він стомився.

Тільки-но чулися кроки, я похапцем ховав під скатертину все, що могло викрити мене. Адже кожного разу я сподівався побачити у дверях Сашка чи Липучку, а для них я був «дуже культурний, дуже освічений і дуже грамотний москвич». Коли ж нарешті у мене уривався терпець і я твердо вирішував залишити скатертину у спокої, у дверях справді з'являлися мої нові друзі. Ховати докази було вже пізно, і я просто зіштовхував їх під стіл. Від цього підручники мої дещо потріпалися і стали якісь немов роздягнуті, тобто вислизнули з обкладинок.

Іноді мені раптом вчувалися важкі кроки Андрія Микитовича. Адже він обіцяв «якось нагрянути у гості». Та він не приходив. «Мабуть, зневажає мене! Кепкує!» — з досадою думав я, згадуючи про двійку з єхидною закарлючкою на кінці.

Щоночі, лягаючи у постіль, я робив складні перерахунки і заново складав графік свого навчання. Виходило, що я повинен учитися щодень по три з половиною години, потім по чотири години, по чотири з половиною… Цифри дедалі зростали й зростали. Коли нарешті дійшло до п'яти годин, я сказав собі: «Годі! Отак врешті-решт вийде, що я повинен вчитися двадцять п'ять годин на добу! Завтра мене вже ніхто не сполохає!»

І знову мене сполохала Липучка. Вона завжди дуже оригінально входила до кімнати: постукає — і одразу увійде, не чекаючи, поки я скажу: «Можна!» або «Хто там?». Незрозуміло навіть, для чого вона стукала. Я ледве встигав скидати під стіл підручники і зошити. Так було й цього разу.

Але на порозі Липучка дуже довго тупцяла. Видно було, що вона хоче про щось запитати мене чи попросити.

Липучка була вся якась різнокольорова: волосся — руде, обличчя — червоне від ніяковості, сарафан — невизначеного, цвілого кольору, ноги — зверху бронзові, а внизу сірі од пилюки, ніби навмисне присипані порошком.

— Ой, не знаю навіть, з чого почати… — вимовила нарешті Липучка.

— А ти почни від самого початку, — порадив я.

Набравшись сміливості, вона сказала:

— Ой, Шурко, ти повинен мені допомогти! Заяву одну скласти… Дуже важливу! До міськради. Розумієш?

Я похитав головою: мовляв, поки що нічого не розумію.

— Ну, одне слово, справа така, — почала пояснювати Липучка. — Від станції до нашого міста досить далеко. До того ж дорога вгору… А автобуса немає. Хоч на собі речі тягни! Треба, щоб автобус ходив.

— А чого ти про це турбуєшся? — здивувався я.

Липучка заходилася тицяти в мене пальцем, як у чудо якесь:

— От кумедія! Не розуміє! Адже люди з речами приїжджають, а автобуса немає. Ну ось, значить, різні… — Тут вона затнулася, підшукуючи підходяще слово. — Ну, значить, різні несвідомі люди усім цим користуються. На державних підводах возять приїжджих, а грошики собі в кишеню кладуть.

І знову я подумав: «Ні, Липучка не тільки „ойкати“ вміє!»

— Треба написати про все це, — рішуче вела вона далі. — Тільки я сама не зможу: не вмію я заяви писати. А ти краще напишеш! Так, що одразу резолюцію червоним олівцем поставлять. Знаєш, у лівому куточку…

«Так, поставлять резолюцію червоним олівцем! — подумав я. — Двійку з єхидною закарлючкою поставлять, як Андрій Микитович. До чого ж це неприємна справа — бути двієчником! І до того ж навіщось, як дурень, стенав плечима. Розповів би чесно про двійку, а так ось викручуйся тепер!»

Але зітхати було пізно, і я викрутився.

— Допомогти — це можна, — відказав я. — Тільки у мене дуже поганий почерк, ти нічого не розбереш. Я сам іноді не розбираю.

— Ой, це байдуже! — заспокоїла Липучка. — Ти мені продиктуй, гаразд? А я запишу.

Це був вихід із становища.

— Гаразд, я диктуватиму, а ти пиши, — погодився я.

Чорнило й ручка були на столі, немов чекали на Липучку. Вигадувати мені було не вперше: натренувався, читаючи мамині листи. Крім того, одна наша сусідка в Москві дуже любила писати різні скарги і збирати під ними підписи мешканців: то ванна протікає, то хтось із сусідів довго розмовляє по телефону. Перш ніж збирати підписи, сусідка читала свої заяви уголос на кухні. Кожну скаргу вона починала словами: «Не можна без почуття глибокого громадянського обурення писати про те…»

І я почав диктувати Липучці:

— «Не можна без почуття глибокого громадянського обурення писати про те, що між містом і станцією немає автобусного зв'язку…»

Потім я згадав, що сусідка наша обов'язково вживала такі вирази: «використовуючи своє службове становище», «деякі особи», «чи не час». Я продиктував Липучці:

— «Використовуючи своє службове становище, деякі особи перевозять приїжджих за гроші на державних підводах. Чи не час покласти цьому край?..»

І ще мені пригадалося, що кожну скаргу сусідка наша закінчувала погрозою: якщо, мовляв, не вживете заходів, скаржитимусь вище. І я продиктував:

— «Якщо автобуса не буде, ми напишемо скаргу до Москви!..» — А потім порадив Липучці: — Тепер збери підписи. Якнайбільше підписів… І все буде гаразд.

— Ой, як коротко вийшло! — вигукнула Липучка, розглядаючи аркуш із зошита, що залишився майже чистий.

— Це добре, коли коротко, — пояснив я. — Довгу заяву можуть не дочитати до кінця. Розумієш?

— Розумію. Ой, ти чудово продиктував! Просто як дорослі пишуть у справжніх заявах!

Липучка акуратно згорнула аркуш у трубочку, а я скромно розвів руками: мовляв, ну що тут особливого: написати заяву — це для мене раз плюнути.

Липучка хотіла одразу бігти до міськради, але я зупинив її:

— А підписи?

— Ой, їх збирати дуже довго!

Мені одразу спала на думку ідея:

— Не треба збирати. Напиши внизу так: «Білогорські піонери, всього три тисячі підписів».

— Що ти, що ти! Три тисячі! У нас і з немовлятами стільки дітей не набереться.

— Тоді напиши: «Усього двісті підписів». І ділу кінець.

— Ой, хіба можна? Адже це неправда!

— Для хорошого діла іноді й збрехати можна, — заспокоїв я Липучку.

Вона знову сіла до столу. Та враз ми почули, що хтось лізе у вікно.

ВИКРАДЕННЯ

Сашко зручніше вмостився, поклав свої лікті на підвіконня й обвів нас презирливим поглядом, ніби кажучи: «Дурницями усякими займаєтесь, а я тим часом…»

— Ой, щось трапилося? — вигукнула Липучка.

— Еге ж, трапилося, — спокійнісінько відповів Сашко. — Приготуйтеся — зараз кімнату підмітатиму.

Підмітати кімнату? З глузду він з'їхав, чи що? Ми з Липучкою розгублено перезирнулися.

— Чого очі повитріщали? — Сашко підтягнувся на руках, видерся на підвіконня і стрибнув на підлогу. — Веник, чи то ба Віник, зі мною. Зрозуміло?

— Ой, викрав? — Липучка, як завжди у хвилини захоплення, сплеснула в долоні, аж навіть свою заяву пом'яла. І, притиснувши руки до грудей, затамувала подих.

Сашко обнишпорив поглядом стіни.

— У тебе йод є? — запитав він у мене. — Щось я аптечки не бачу…

— Не знаю… Є, мабуть… А навіщо тобі йод?

— Ой, ти, либонь, поранив його, коли у матусі відбивав, еге? — здогадалася Липучка. — Ласо накинув, так?

— Хіба я бандит якийсь? Це я з піратами хотів битися, а він зовсім не пірат… Дуже навіть симпатичний хлопець, тільки сором'язливий, як дівчисько. Людей боїться… Та ми це з нього виб'ємо.

— Ой, ми його бити будемо? — злякалася Липучка.

— Дивачка ти! Я ж у переносному розумінні. Ну, перевиховаємо, значить. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— А як же ти викрав? Адже його матуся від себе ні на крок не відпускає, — запитав я.

— Узнаєш! Давай-но сюди йод.

Дідусь був лікарем, але сам ліків не любив. Я постеріг, що коли до нього приходили хворі, він одразу ліз до кошика, який стояв за диваном.

«Терпіти не можу, коли ліки на видних місцях виставляють, — казав він. — Нічого собі прикраса».

Я поліз до дідусевого кошика, знайшов там каламарчик з йодною настойкою і передав його Сашкові.

— А тепер поклич Веника, — розпорядився Сашко.

— Покликати?.. А де він?

— Біля ґанку тупцяє. Соромиться. Адже ти з ним у вагоні, здається, дипломатичних стосунків не підтримував?

— Так… Я там з Андрієм Микитовичем дружив. З підполковником артилерії! — гордо відказав я. Та, згадавши, чим закінчилася наша дружба, тихенько зітхнув. — Веник там, у вагоні, весь час книжки читав.

— Ой, книжки читав! — захоплено вигукнула Липучка. — Він, либонь, як і ти, жахливо грамотний, еге?

Що стосується Веника, то я не міг дати якихось певних відомостей, а сам я був справді «жахливо» грамотний. І тому знову зітхнув. А Липучка подалася запрошувати Веника. Він боязко увійшов до кімнати й зупинився на порозі. Був він у білій панамі і з книжкою під пахвою.

— Йде по місту — книжку читає, — мовив Сашко. — Ти і в Москві також з розкритою книжкою вулиці переходиш?

— Що ви! У Москві я лише в метро і в тролейбусі читаю. А на вулиці не можна — адже там світлофори.

— Автомобілі там, а не світлофори! — чомусь сердито сказав Сашко. — І на «ви» мене, будь ласка, не називай. Зрозуміло? Ач, який інтелігентний! Закочуй-но сорочку!

Веник злякано озирнувся, ніби просив у нас з Липучкою захисту.

— Ага, розумію. Соромишся? — сказав Сашко. — Ти, Липучко, відвернися.

Веник покірно задер сорочку і оголив своє худеньке і бліде тіло.

— Тобі б Снігурочку у театрі грати, — кепкував Сашко. — Куди тебе лікарі від сказу колють? Покажи.

Веник злякано схопився за живіт:

— А ви що? Також маєте намір… мене колоти?

— Хіба я несповна розуму, чи що? Як твоя матуся?

Веник раптом рішуче обсмикнув сорочку, і його бліде личко гнівно порожевіло, чого я аж ніяк не сподівався.

— Ви, будь ласка, мою маму не зачіпайте! — гордо промовив він.

Сашко так і укляк з каламарчиком в одній руці і з пробкою в другій.

— Ти дивись! «Не зачіпайте»! — здивовано і разом з тим з повагою проказав він. І, ніби вибачаючись, додав: — А чого ж вона нашого старого Бергена зачіпає? Скаженим його обзиває! Це ж образа, якщо хочеш знати. Образа собаки — вірного друга людини! Зрозуміло? Ну, та гаразд. Задирай сорочку!

Веник покірно задер її, і Сашко почав мастити йому живота йодною пробкою.

— Тебе так після уколів мажуть? — запитав Сашко, розглядаючи чималий коричневий острівець, що виник на білій западині, яка називалася животом Веника.

— Та-ак… — протягло мовив Веник. — Тільки ви дуже вже густо… І багато… Та й для чого взагалі?..

— По-перше, не «ви», а «ти»! — сердито сказав Сашко. — А по-друге, зовсім не густо: маслом каші не зіпсуєш! Тепер, коли прийдеш додому, задери сорочку й покажи своїй мамі. Зрозуміло? І так щодня робитимемо. А ти, замість того щоб у поліклініці в черзі стовбичити, будеш з нами на плоту плавати.

І тільки тут я все зрозумів! Тепер у нашій корабельній команді буде хоч один рядовий матрос. Молодець Сашко, ловко придумав!

Я СТАЮ ПОЕТОМ

І знову — вже вкотре! — мене сполохала Липучка. Тільки-но я з важким серцем (мені треба було вчитися вже по вісім годин на добу!) усівся за стіл, вона, навіть для годиться не постукавши, влетіла до кімнати.

Я натренованим кидком зіпхнув зошити й підручники під стіл, а Липучка, розмахуючи газетою, не заговорила, а просто таки закричала:

— Ой, тепер я все знаю! Тепер я все знаю, Шурко!

— Все знаєш? Про мене?.. — Я злякано позадкував до вікна.

— Так, усе знаю! Тут усе написано! — Липучка перейшла на таємничий шепіт. Вона виставила вперед номер «Пионерской правды», наче збиралась стрельнути з нього мені в самісіньке серце. — Тут усе написано! А ти приховував! І як тобі не соромно, Шурко! Як тобі не соромно!

«Що там написано? — з жахом подумав я. — Може, надрукували замітку про мою двійку? А чому б і ні, цілком можлива річ! Адже висміюють там ось таких, як я, безграмотних двієчників. Тепер усе загинуло: Сашко зневажатиме мене. І Липучка теж. І навіть Веник. І дідусь про все довідається. І тітонька Кланя. Який сором! І чому я одразу все по-чесному не розповів? Відмінник! Освічений москвич! Вистрибнути хіба що у вікно й назавжди позбутися сорому?» Та у вікно вистрибувати було ні до чого: дідусь жив на першому поверсі.

А Липучка наступала й далі:

— Навіщо ж ти приховував від нас? Навіщо?

— Я все розповім вам. Слово честі, все розповім, — забурмотів я. — Мені просто було соромно, дуже соромно…

— Соромно? — Липучка витріщила зелені очі. — Хіба цього можна соромитися? Цим треба пишатися!

«Чи не вкусив її справжній скажений собака? — подумав я. — Чи вона просто знущається з мене?»

— Так, цим пишатися треба! — урочисто повторила Липучка. — Я вивчила їх напам'ять!

І вона раптом почала читати вірші:

Липучка прочитала вірші з таким натхненням, що я навіть заслухався, притиснувшись до підвіконня. Потім глянула на мене очима, повними, як кажуть, невимовного захоплення.

— І цього ти соромився? Цим треба пишатися! — повторила вона. — Вітаю тебе! Вітаю тебе, Шурко! Ти — справжній поет!

— Я?.. Поет?..

— Ой, не прикидайся, будь ласка! Годі скромничати! Адже тут ясно написано: «Сашко Петров, Москва».

Я вихопив газету — і справді, під віршем стояв підпис: «Сашко Петров». Буває ж такий збіг!

— Я вже всім газету показала, всім! — заторохтіла Липучка. — Ой, який же ти молодець! Наш пліт прославив! Просто на всю країну! Але чому ти написав «Москва»? Написав би краще «Білогорськ». Адже ти тут складав? І навіть прикрасив дещо! Та це нічого — поети завжди так роблять. А хто це «герої-моряки»? Веник, га?.. — У Липучки затрусилися плечі, вона схопилася за живіт. — Ой, я ж одразу помітила, що ти в риму говорити умієш! Ще найпершого дня. Пам'ятаєш? А потім я помітила, що ти ранками так задумливо-задумливо сидів за столом. А тільки-но я входила — ти скидав зошита під стіл. Думаєш, я не помітила? Ти ранками вірші складав? Еге?.. Ось і зараз зошит під столом валяється. У ньому нові вірші, га?

Липучка,нахилившись, схопила зошита. Я кинувся за нею: адже там, у зошиті, були поради нашої вчительки російської мови, як краще мені підготуватися до переекзаменовки.

Я вихопив зошита:

— Це не вірші… Це… зовсім інше…

— Ой, як же не вірші? Знову обдурюєш?

— Тобто там вірші… Але я ще не можу їх показати. Я ще…

— Ой, покажи! Покажи! Просто страх як цікаво!

— Ні-ні, — наполіг я, квапливо ховаючи зошита під скатертину. — Зараз не можна… Я ще не опрацював як слід. Ось опрацюю — і тоді обов'язково прочитаю…

— Новий вірш, га?

Я невизначено стенув плечима.

— Ой, розумію! Письменники завжди багато разів переписують свої твори. Ось Лев Толстой, наприклад, «Війну і мир» сім разів переписував. Я сама десь читала…

За секунду вона була в захопленні від нового відкриття:

— Ой, Шурко, адже у тебе й ім'я таке поетичне — Олександр! Як у Пушкіна.

Не знаю, з ким би ще на радощах порівняла мене Липучка, та в цей час, на щастя, з'явився Сашко.

САШКОВА ТАЄМНИЦЯ

Він був дуже серйозний. І, як завжди у такі хвилини, руки заклав за спину, дивився спідлоба й нетерпляче покусував нижню губу. Говорив коротко, уривчасто, немов наказував:

— Ану, вийди, Липучко! Прогуляйся!

Липучка незалежно втупила в стелю свої очі і ніс, усипаний ластовинням:

— А чого ти розпоряджаєшся в чужій кімнаті?.. Шурко, мені можна залишитися?

Я глянув на Сашка, потім на Липучку, потім на підлогу й невиразно стенув плечима.

— Секрети, га? — глузливо запитала Липучка. — Кажете, що дівчата секретничають. А самі?

Ми з Сашком мовчали.

— Значить, мені йти, так?

— От-от, прогуляйся, — з нещадною твердістю мовив Сашко.

— Прогулятися? Добре. Я йду… Мужчини, називається! Кавалери! Лицарі! Мушкетери!.. Веник би ніколи так не вчинив. Тому що він насправді освічений… І дуже інтелігентний. Справжній москвич!

Це вже був постріл у мій бік. Боячись, що промахнулася чи дуже легко поранила мене, Липучка зблиснула своїми зеленими очиськами:

— А ще поет! Пушкін!

Вона так грюкнула дверима, що легка дерев'яна чорнильниця на столі підстрибнула й на скатертині з'явилася маленька фіолетова плямка — вже не перша з часу мого приїзду в Білогорськ.

— Навіщо ти її так? — запитав я Сашка.

— Бо справа… важлива!

Оскільки Сашко капітан нашого корабля, я запитав:

— Завдання якесь? Наказ?

— Ні. Прохання.

— Прохання? До мене?

— Так, до тебе. І не перебивай. Таємницю мою узнати хочеш?

Я, здається, вдруге в житті відчув, що у мене, десь під лівою кишенькою, є серце і що воно досить-таки сильно калатає (вперше я відчув це, коли вчителька оголосила прізвища двієчників, які одержали переекзаменовку). І ще я зрозумів — як це правильно кажуть: «Він підріс від гордості!» Мені й справді здалося, що я став трохи вищий на зріст. Отже, Сашко тепер довіряє мені, як самому собі! Довіряє свою таємницю, таку важливу, що він через неї навіть не поїхав у туристичний похід! Таку важливу, що вона прив'язує його і разом із ним наш пліт до Білогорська! І він ще запитує, чи хочу я взнати її!..

— Одне слово, діло ясне, — сказав Сашко. — У мене — переекзаменовка. Зрозуміло?

Я так і сів на стілець:

— У тебе?.. Переекзаменовка?..

— Ага. Пишу я погано. З помилками. Розумієш? Ось і схопив двійку. Допоможеш, га?

— Хто? Я? Тобі?

— Так, ти — мені. Ясна річ, не я тобі. Адже ти освічений, культурний. Поет! Липучка сьогодні вуха всім протуркотіла. Коли вона мені «Пионерку» показала, то я одразу вирішив: попрошу Шурка! Згоден?..

Я навіть не міг невизначено стенути плечима — так і сидів, роззявивши рота, мов риба. І мовчав теж як риба. Мій вигляд не сподобався Сашкові.

— Гляди, не знепритомній! Зблід, як Веник. Не хочеш допомагати — то так і скажи. Без тебе обійдуся.

Тут нарешті у мене прорізався голос. Правда, чийсь чужий — слабенький, невпевнений, — але все-таки прорізався:

— Та ти що, Сашко! Я з задоволенням… Тільки ж у мене немає… цього… як його… педагогічного досвіду…

— І не треба. Ти просто будеш мені диктанти диктувати і перевіряти помилки. Зрозуміло?

— Зрозуміло…

Я перевірятиму помилки! І чому я чесно, як ось Сашко зараз, не розповів про свою нещасну двійку? Точніше, нещасна була не двійка, а я сам. Навіщо я, мов дурень, стинав плечима? Ці думки вже не вперше приходили мені в голову. Але каятися було пізно. І треба було не виказати свого хвилювання.

— І це вся таємниця? — з удаваним спокоєм запитав я.

— Уся.

— А я думав!..

— Мало що ти думав.

Так, я справді думав мало, інакше не потрапив би у таке дурне становище.

— І ти через таку дурницю не пішов у туристичний похід? І наш корабель до міста прив'язав? — дивувався я.

— Це не дурниця. Я повинен здати екзамен, — дуже рішуче мовив Сашко. — Зрозуміло? Лусну, а здам! Восени батько з матір'ю з геологічної розвідки приїдуть — я їм обіцяв.

— А-а! Вони, значить, восени приїдуть? А у тебе, значить, переекзаменовка?

Від розгубленості я, здається, говорив не зовсім до ладу.

— І ще я Ніні Петрівні обіцяв. Учительці нашій. Вона не хотіла в село їхати через мене. А я умовив: сам, сказав, підготуюся. Зрозуміло?

— Не зовсім. Вона тобі двійку вліпила, все літо тобі зіпсувала, а ти про неї турбуєшся?

— Сам я все зіпсував!.. Одне слово, згоден допомогти чи ні?

Я дивився на Сашка з таким здивуванням, начебто він з іншої планети впав. Захищає вчительку, яка йому двійку поставила! І від походу відмовився. Дивний він хлопець! Так мені здавалося тоді.

Не дочекавшись відповіді, Сашко твердими, злими кроками попрямував до дверей. Що я мав робити? Не думаючи про те, як все повернеться далі, я наздогнав Сашка:

— Я допоможу тобі! Звісно, допоможу! Це ж дуже легко… І просто. Будемо працювати від самого ранку до вечора. Хочеш?

— Не хочу, а доведеться, — відповів Сашко.

Я СТАЮ ВЧИТЕЛЕМ

Увесь наступний день я від ранку до вечора оволодівав своєю новою професією — готувався викладати. І тільки тоді я зрозумів, як це важко — бути вчителем. Хоча справжнім вчителям усе-таки значно легше, ніж мені було: адже вони добре знають те, чому навчають інших. Я ж збирався навчати Сашка граматиці, а сам розбирався у ній не краще, ніж наш Паразит у правилах вуличного руху.

Тепер мені вже не треба було скидати підручники і зошити під стіл. Я міг вчитися цілком відкрито: адже я старався не для себе, а для іншого, тобто робив благородну справу.

Дідусь, виявляється, знав про Сашкову переекзаменовку.

— Молодець! — похвалив він мене. — Бачиш, як це приємно — добре вчитися: завжди можеш допомогти товаришеві.

«Спершу наполяжу на правила, — вирішив я. — Все-таки визубрити й переказати правила не дуже вже й важко. Почну з ненаголошених голосних, щоб і самому теж користь була…»

До полудня всі правила правопису ненаголошених голосних були вивчені назубок. А от як бути з диктантами? Диктувати я, звичайно, зможу: слава богу, читати ще не розучився. Але як же я перевірятиму те, що написано Сашком, якщо сам нічого не знаю? Може, кожне речення звіряти з книжкою? Ні, незручно. Сашко одразу здогадається, який я грамотій. Що ж робити?

Зрештою я придумав: визубрю напам'ять будь-який уривочок з Гоголя. Зовсім напам'ять! Запам'ятаю, як пишеться кожне слово і де який знак стоїть.

Я відшукав. своє улюблене місце з «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» і заходився зубрити, починаючи із знаменитих слів Івана Никифоровича: «Поцілуйтеся зі своєю свинею, а коли не хочете, так з чортом!»

— О! Вас лишень зачепи! — зубрив я далі. — Побачите: нашпигують вам на тому світі язика гарячими голками за такі богопротивні слова. Після розмови з вами треба і лице і руки вмити і самому окуритися.

— Дозвольте, Іване Івановичу: рушниця річ благородна, найцікавіша забавка, до того ж і прикраса в кімнаті приємна…

— Ви, Іване Никифоровичу, розносилися так зі своєю рушницею, як дурень з писаною торбою, — сказав Іван Іванович досадливо, бо таки починав уже сердитися.

— А ви, Іване Івановичу, справжній гусак… — і так далі.

Завжди я просто до сліз реготав, читаючи все це. А зараз я радів лише з того, що в уривкові було багато ненаголошених голосних. «Здорово писав Гоголь! — думав я. — Скільки ненаголошених наставив! Просто в кожному реченні. Ох і прітиме завтра Сашко!»

Я ще повторив уривок разів зо три уголос, потім разів зо три переписав його, потім почав декламувати. Одне слово, до вечора мені здавалося, що Гоголь писав зовсім не так уже й весело і що нічого нуднішого від повісті про Івана Івановича й Івана Никифоровича на світі не існує.

Лежачи в постелі, я ще раз повторив уривок про себе. А потім пригадав всілякі мудрі вирази, які часто вживали наші вчителі. Такі ось, наприклад: «Учися мислити самостійно!», «Якщо хочеш щось сказати — піднеси руку», «Не будемо гаяти часу — адже його не повернеш», «Не дивися в стелю, там нічого не написано!» і таке інше, і таке інше. А вночі мені приснилося, що нестриманий на язик Іван Никифорович обізвав Івана Івановича «ненаголошеною голосною» і що саме з цього почалася знаменита сварка.

Вранці, тільки-но замовкла дідусева палиця, почався перший урок. Сашко увійшов до кімнати, тримаючи в руках товстий зошит у червоній клейончатій обкладинці. «Невже весь списати збирається?» — з жахом подумав я. В очах у Сашка було щось нове, незнайоме досі мені: шанобливе й трохи сором'язливе. І це у нього! У капітана Сашка!.. Ще б пак, адже я тепер був для нього не просто Шурко, а вчитель. Як пишуть у газетах — «наставник і старший друг».

Усі ці думки настроїли мене на суворий лад.

— Не будемо гаяти часу — адже його не повернеш, — сказав я.

Сашко покірно усівся за стіл, розгорнув зошита і дивився на мене, чекаючи нових розпоряджень.

— Почнемо з ненаголошених голосних, — проказав я і закрокував по кімнаті, подумки уявляючи собі, що крокую між рядами парт. — Голосні вимовляються чітко і ясно лише тоді, коли вони стоять під наголосом, — пояснював я. — В ненаголошеному стані вони звучать ослаблено, невиразно. Щоб правильно написати ненаголошену голосну в корені, потрібно змінити слово чи підібрати друге слово того ж кореня так, щоб ця голосна опинилася під наголосом…

— Ось, наприклад: вода — води, важкий — важко, посивіти — сивенький… — глузливо продовжив мої пояснення Сашко. — Так, еге ж? Просто за підручником шпариш.

Ні, він не дуже-то ніяковів переді мною! В першу мить я, увійшовши в роль учителя, мало не сказав: «Хочеш щось запитати — піднеси руку!» Але вчасно стримався: мабуть, Сашко підніс би руку й ляснув мене по потилиці, щоб одразу збити з мене всю педагогічну пиху.

— Значить, треба слово змінити? — знову глузливо запитав Сашко. — Ось зміни, будь ласка, слово «інженер». Ну? Зміни.

Я почав гарячково метикувати, але слово «інженер» ніяк не змінювалося.

— Це виняток, — сказав я. — Треба просто запам'ятати це слово — та й годі.

— Тоді зміни слово «директор», щоб ненаголошена стала наголошеною.

Я знову і так і сяк покрутив подумки слово, запропоноване Сашком. Нічого не виходило.

— Це теж виняток, — пояснив я. — І не перебивай, будь ласка!

— А ти не забивай мені голову всілякими правилами! Я їх без тебе знаю, а пишу все одно з помилками. Адже на кожне правило дві тисячі винятків. Давай краще диктанти писати.

Що я мав робити?

— Гаразд, візьмемо перший-ліпший уривок з Гоголя, — погодився я і розкрив «першу-ліпшу» сторінку, закладену промокашкою — вже не чистою, а з пунктирними слідами букв і розпливчастими обрисами ляпок.

Я почав виразно диктувати:

«— Поцілуйтеся із своєю свинею…»

— Сам ти поцілуйся зі своєю свинею, якщо так диктувати збираєшся! — розізлився раптом Сашко.

— Так з учителями не розмовляють! — у свою чергу обурився я.

— А чого ж ти кожну ненаголошену, як наголошену вимовляєш? Просто натискуєш на неї з усіх сил. Сам казав, що ненаголошені звучать ослаблено, невиразно… Мені твої підказки не потрібні!

Я й справді промовляв кожне слово мало не по складах і дуже ясно вимовляв ненаголошені голосні.

Адже мені завжди хотілося, щоб саме так диктували вчителі.

— Ти по-людськи диктуй, — вже зовсім осмілів Сашко. Здавалося, він ось-ось скаже: «А то як дам!»

Тоді я почав диктувати дуже швидко. Сашкова ручка знову зупинилася.

— Не корч з себе дурника, — попередив він. — Хочеш, щоб я взагалі жодної букви не розібрав? Чи то як? Ти самі тільки ненаголошені від мене ховай. Зрозуміло?

Так, справжнім учителям і не снилися, мабуть, такі учні!

Я диктував, майже не заглядаючи до книжки: весь уривок був визубрений напам'ять. Сашко здивувався:

— Ти всього Гоголя, чи що, напам'ять знаєш?

— Ну, не всього, звісно, — скромно відповів я. — Але чимало з його творів…

Сам того не помічаючи, я почав висловлюватися якось по-дорослому: адже я все-таки був педагог!

— Шпар далі! — розпорядився Сашко. Та ось я дійшов до кінця і сказав:

— Досить! Давай перевіримо! — А сам подумав: «Зараз почне сперечатися. Скаже: диктуй далі. А я далі не вивчив».

Але Сашко покірно простягнув мені зошита. Перевіряв я дуже повільно, про себе повторюючи текст і по буквах пригадуючи, як написане кожне слово в книжці. Перевіривши слово, я машинально підкреслював його, як це робила телеграфістка, коли підраховувала вартість телеграми.

Помітивши, що я весь час підкреслюю, Сашко захвилювався:

— Невже стільки помилок?

— Та ні… Я просто так, для себе.

Насправді помилок було всього п'ять. Я позаздрив Сашкові: адже вчора, вперше переписуючи цей уривок напам'ять, я зробив значно більше помилок.

«Сашко пише вдвічі краще від мене, — і все-таки у нього двійка, — подумав я. — Отже, якщо я буду робити помилок удвічі менше, ніж зараз, я все одно не здам переекзаменовку…» Від цих думок обличчя у мене стало таке сумне, що Сашко навіть насторожився:

— Дуже погано, га?

— Та ні, цілком пристойно, — відповів я і, взявши ручку, вивів під Сашковим диктантом чітку, з гострими кутами четвірку, схожу на недописану букву «Н».

— Надто вже ти добренький, — посміхнувся Сашко. Адже він не знав, що це була моя давня мрія, щоб за п'ять помилок ставили четвірку.

Я зітхнув так полегшено, як зітхав у класі, почувши рятівний дзвоник, що позбавляв мене виклику до дошки. «Слава богу, перший урок закінчився!» — подумав я.

Та де там! Сашко раптом заходився випитувати у мене, чому важкі слова пишуться не так, як вимовляються. Почав він зі слова «поцілуйтеся».

У школі вчителька часто говорила мені: «Петров, ти зовсім не вмієш аналізувати слова». Проте вмів я чи не вмів, а зараз треба було аналізувати. Спершу я намагався змінити слово так, щоб на перший склад «по» падав наголос. «Поцілунок, поцілуватися…» — шепотів я про себе. Та наголос ніяк на «по» не потрапляв. Тоді я подумав: «А що таке, власне, оце „по“?» І раптом мене осяйнула думка: та це ж префікс! Авжеж, звичайнісінький префікс. Але ж префікса «па» взагалі не існує на світі. То лише в танцях бувають різні па, а префіксів таких не буває. Значить, усе дуже просто. Я пояснив це Сашкові.

— Угу… Цікаво, — сказав він. І щось записав у зошит, нібито оцінку мені виставив. — А скажи, будь ласка, чому пишеться «свиня», а не «свеня»? Не знаєш?

— Таких запитань учні не ставлять! — обурився я. — Схоже, що я тільки-но з дитячого садка прийшов, а ти вже десятикласник і екзамен мені влаштовуєш.

Сказавши про дитячий садок, я одразу пригадав вірші Маяковського, які ми там вчили напам'ять: «Виросте із сина свин, коли син свинятко…» Ці вірші я одразу ж прочитав Сашкові.

— Якщо «свин» — значить, «свиня», — пояснив я.

— Угу, — знову промовив він і знову записав щось у зошит.

Одне слово, недарма я напередодні зубрив правила. І зовсім не з самих лише винятків наша мова складається. Дарма Сашко про неї такої думки!

Відтоді мені дуже сподобалося «аналізувати» слова.

Тільки-но почую якесь важке слово, одразу ж починаю розбирати його. І дуже часто воно виявляється зовсім не таким-то уже й важким.

Але й на розборі слів той перший урок не закінчився. Адже у нашому «класі», на жаль, розпоряджався не вчитель, а учень.

— Давай-но тепер я подиктую, — сказав Сашко і підвівся зі стільця, поступаючись мені місцем.

Але я сідати на це місце зовсім не хотів.

— Ти? Мені?! Будеш диктувати?!

— Ага. Я! Тобі! Буду диктувати! — передразнюючи мене, відповів Сашко.

— Навіщо ж марнувати час? Адже його не повернеш!

Та мої педагогічні напучення на Сашка не вплинули.

— Диктувати теж дуже корисно, — пояснив він. — Це мені сама Ніна Петрівна радила. Хто-хто, а вона краще від тебе розуміє. «Коли, — каже, — диктуєш, дуже уважно вдивляєшся в кожне слово». Зрозуміло?

Сперечатися з Ніною Петрівною було небезпечно. І я, мов потопаючий за соломинку, схопився за уривок з Гоголя. Адже я знав його напам'ять.

— Гаразд, заспокойся. Ніхто з твоєю вчителькою не сперечається. Диктуй мені, — будь ласка, перший-ліпший уривок. — Я взяв томик Гоголя. — Ось, наприклад, зі слів: «Поцілуйтеся зі своєю свинею…»

— Що це тобі весь час одне й те ж місце випадково трапляється? — здивувався Сашко.

«Зараз про все здогадається!» — злякався я і з найнезалежнішим виглядом промовив:

— Диктуй звідки хочеш. Хоч з «Носа»! Хоч із «Записок божевільного»!

— Справді, одне й те ж двічі читати нецікаво, — сказав Сашко. — Я щось інше знайду.

Він почав гортати сторінки, а я від передчуття свого цілковитого краху, здається, зблід, сів на стілець і тремтячими пальцями взявся за ручку.

Сашко тим часом міркував:

— У нас тепер збірники якісь одноманітні виходять. Якщо веселий — то регочи без упину, поки живіт не заболить. А коли вже сумний, то теж до самого кінця… Посивіти можна! А в Гоголя, бачиш, як усе різноманітно. Ось Іван Іванович з Іваном Никифоровичем лаються… Смішно, еге ж? А поряд, на сто дев'яносто першій сторінці, «Вій». Аж мороз по шкірі! Прочитаєш збірник — і посмієшся, і поплачеш… Так цікавіше. Ось я тобі зараз із «Вія» продиктую. Найстрашніше місце!

«Нехай диктує, — подумав я. — Скажу, що від страху помилок наробив. Нічого, мовляв, не міг збагнути від жаху. Затьмарення мозку сталося. Сила художньої літератури!..»

— Отже, описання Вія, — сказав Сашко. — Зрозуміло? Пиши. Тільки я повільно диктуватиму, щоб у кожне слово вдивлятися… «Весь був він у чорній землі… Як жилаві міцні корені, виступали його засипані землею ноги й руки…»

— Ой, невже так просто й написано: «Увесь був у землі»?! — вигукнув я.

— Просто так і написано. Не віриш, подивися!

Мені цього тільки й треба було. Я, ніби не довіряючи Сашкові, схопив книжку й прочитав усе, що там було про землю. Ну, звісно, заразом й ненаголошені голосні розгледів.

— Так, справді так… Ти бач, який жах!

Я усівся на місце й одразу записав прочитані речення.

— «Довгі повіки опущені були до самої землі», — читав далі Сашко.

— Ой, невже просто до самої землі? — знову подивувався я. — Так і написано?

Я знову підхопився зі стільця й зазирнув у книжку.

— «З жахом помітив Хома, що обличчя було на ньому залізне…» — повільно, ніби вивчаючи напам'ять кожне слово, диктував Сашко.

— Ой, невже такий страшний? Обличчя залізне?!

Я підхопився втретє і, тремтячи від жаху, вихопив у Сашка синій томик. А сам з надією подумав: «Так я, мабуть, увесь диктант без єдиної помилочки напишу!»

Та де там, Сашкові мої зіскакування зі стільця набридли.

— Чого це ти весь час ойкаєш, як Липучка? — розсердився він. — А ще казав, що всього Гоголя напам'ять знаєш!

— Певна річ, знаю… — забелькотів я. — Але класика, розумієш, така прекрасна, що кожного разу здається, немов читаєш уперше.

Сашко поморщився: він не любив гучних фраз.

— Гаразд… Сиди сумирно — і годі. Коли іще раз підскочиш, дам по карку! Зрозумів?

Зрозуміти це було неважко. Я продовжував писати диктант.

— Он як Гоголь умів страху нагнати! — не втримався Сашко. — У тебе просто руки трусяться від жаху.

Якби він знав, від чого у мене трусилися руки! Закінчивши читати про страшного Вія, Сашко сказав:

— Ну, оце і все.

«Так, оце і все! Кінець!» — подумав я і простягнув Сашкові свої закарлючки. Але він відмахнувся від мого зошита, схопив бляшаний кухоль і почав постукувати по ньому чайною ложечкою, точнісінько так, як це колись робив я, давним-давно, коли грався з бабусею «у трамвай».

— Дзвоник! Дзвоник! Урок закінчено! — виголосив Сашко. — Перевіряти я тебе не буду. Навіщо?

— Звичайно… не треба… — затинаючись від радості, проказав я. «Врятований! Врятований!!!» І додав: —У мене до того ж почерк жахливий… Адже я внук лікаря! Розумієш? Нічого розібрати не можна!

— Ясна річ, смішно буде, якщо я раптом почну тебе перевіряти, — сказав Сашко.

— Факт, смішно, — погодився я.

Насправді це було б не смішно, а дуже сумно. Я мерщій сховав свого диктанта у шухляду дідусевого столу. «Потім сам перевірю», — вирішив я. А ще подумав про те, що тепер мені необхідно буде щодня визубрювати напам'ять не один, а цілих два диктанти.

Отже, ми почали вчитися. Вчилися за будь-якої погоди і навіть у такі дні, коли зранку, начебто випробовуючи нашу волю, щосили сліпило сонце. У невеликій кімнатці було душно, і просто смертельно хотілося скупатися. Мою волю сонце, звичайно, розтопило б ураз, та, на щастя, поряд був Сашко. А він навіть визирати у вікно не дозволяв, щоб не спокушатися виглядом Білогірки.

Якось, не витерпівши, я запропонував учитися вечорами, після п'ятої години. Та Сашко обізвав мене «ганчіркою» і сказав, що у Стародавній Спарті таких, як я, скидали з кручі в річку. (Я б, чесно кажучи, не відмовився, щоб мене в ту хвилину скинули з пагорба в Білогірку.) І ще він сказав, що працювати треба тільки вранці, тому що вранці голова ясна. Сперечатися зі своїм учнем я не наважувався.

Усі хвалили мене, говорили, що я «справжній піонер», бо жертвую своїм відпочинком заради товариша. «Ой, ти дуже благородний! Справжній лицар!» — хвалила мене Липучка, по доброті душевній забувши, як ми з Сашком зовсім не по-лицарськи виставили її з кімнати. І навіть тітонька Кланя якось оголосила мені подяку.

Взагалі я уникав зустрічатися з тіткою Кланею, бо вона, бувало, побачить мене, й одразу починає порівнювати з Маришкою, тобто з моєю власною мамою. «Так-то воно так, — говорила вона, — а все-таки Маришка здоровшою була…», «Так-то воно так, а Маришка мов очманіла вулицями не гасала!»

Я, звісно, розумів, що не вартий маминого мізинця, що всі чудові мамині якості, на жаль, не перейшли мені у спадок… Та ось я дочекався похвали і від тітоньки Клані.

— Так-то воно так, — сказала вона, — Маришка теж завжди добре вчилася. У цьому ти схожий на неї… («Якраз найменше», — подумки закінчив я речення тітоньки Клані.) Якщо витягнеш мого Сашка, спасибі тобі скажу. І Сашко скаже.

«Хто кому має спасибі сказати, це ще з'ясувати треба», — подумав я. До речі, Сашко був єдиний, хто жодного слова не говорив про моє благородство і далі командував мною так, ніби вчителем був не я, а він.

Сиділи ми завжди години до п'ятої. В цей час якраз приходив Веник. Сашко мастив йому живота йодом, і ми всі разом бігли до свого плоту на Білогірку. Там на нас уже чекали Липучка і старий, завжди сонний шпіц Берген.

А втім, наш пліт був уже не плотом і не океанським пароплавом, а рятівним судном і мав дуже оригінальну назву — «Хузав». Назву цю придумав Сашко, у розшифрованому вигляді вона означала: «Хапай утопаючого за волосся». Ми всі називалися тепер «хузавами». Слово це звучало досить-таки незвично і було схоже на назви древніх викопних тварин — усіляких там іхтіозаврів і бронтозаврів.

Сашко ще в перший день нашого знайомства сказав, що на плоту необов'язково плисти кудись далеко, за тридев'ять земель, що пліт може бути корисним і тут, у Білогорську. А що Білогірка — підступна річка, то ми вирішили на своєму плоту рятувати потопаючих. Але тонути, на жаль, ніхто не збирався. «Дикуни», налякані розповідями про вирви, ями і холодні течії, купалися дуже обережно. Вони, як правило, заходили у воду по пояс і починали, радісно повискуючи, хлюпатися, немов сиділи у ночвах чи у ванні.

Коли ж хтось усе-таки допливав до середини річки, ми одразу ж мчали на допомогу. Сашко з капітанського містка наказував мені починати рятувальні роботи. Я спускав на воду довгу жердину. Але «потопаючі» замість подяки кричали, щоб ми припинили хуліганити і шпурляти у них брудні палиці.

Лише одного разу нам випало рятувати по-справжньому. Та й то члена свого власного екіпажу рядового матроса Веника.

Веник надумав, ходячи по плоту, читати журнал. Він зробив кроків із п'ять по палубі і… ступив просто в річку. Ми навіть злякатися не встигли, як побачили у річці одразу три плаваючі предмети: голову Веника, білу розпластану, як млинець, панаму і журнал… Ото побачила б Ангеліна Семенівна!..

Я чув і навіть читав десь, що, коли людину, яка не вміє плавати, завести на найглибше місце й зіштовхнути у воду, вона, рятуючи своє життя, обов'язково попливе. Ми були на середині річки, вода тут темна, майже чорна (це вказувало на велику глибину), але Веник чомусь не поплив. Він мовчки чіплявся за колоди. Наш «Хузав» нахилився, казанок, у якому головний кок Липучка варила картоплю, також скотився у воду й одразу пішов міряти глибину.

Сашко стрибнув зі свого капітанського містка.

— Казанок потонув, — навіщось сказав я. Певно, розгубившись.

— Шкода, що твій власний казанок на місці залишився! Не міг утримати Веника! Адже поруч стояв…

І, пригнувшись, склавши руки над головою, Сашко просто у майці і тапочках кинувся у воду. Він обхопив Веника і без найменшого напруження почав виштовхувати його з води на пліт. Веник взагалі був дуже легкий, а у воді, мабуть, і зовсім нічого не важив. І все-таки він не одразу видряпався на пліт.

— «Вокруг света»! «Вокруг света»! — благально зойкав Веник, не бажаючи врятовуватися, доки не врятують його журнал.

— Нічого, нехай поплаває навколо світу. Лізь на палубу! — скомандував Сашко, не випускаючи Веника, обережно обхопивши його руками, нібито якусь дорогоцінну статую чи вазу.

Я жердиною підігнав «Вокруг света» до плоту й витяг намоклі аркуші, що позлипалися в одну важку масу.

— Вельми вдячний тобі, Шурко, — промовив Веник і з допомогою Сашка, який підштовхував його ззаду, поліз на «палубу».

«Ти бач, „вельми вдячний“! — подумав я. — Навіть сидячи у воді, не може сказати просто „дякую“. Яка надввічливість!»

Я почав підганяти до плоту розпластаний на воді білий млинець, який ще недавно служив Веникові панамою.

— Та облиш її! Не треба… — Веник не договорив, зуби у нього раптом зацокотіли, а все тіло вкрилося гусячою шкірою. Тільки зараз він, певно, зрозумів, яка велика була небезпека, і запізніло злякався.

За Сашковим знаком ми усіма шістьма руками схопили «утопленика» й підняли його в повітря. Ми діяли за всіма правилами: розгойдували Веника, розтирали його… Він потихеньку відбрикувався, але і тоді не зрадив своїй ввічливості: заїкаючись і тремтячи, він пояснював, що ми «нерозумно витрачаємо сили».

— Ой, як це «нерозумно»? — вигукнула Липучка. — Ми ж з тебе воду викачуємо!

— Навіщо? У мене цілком нормальний стан, — інтелігентно заперечив Веник, злітаючи аж до «капітанського містка».

Ми, проте, не звертали на слова «утопленика» ніякої уваги.

— Усі божевільні кажуть, що вони нормальні, а хворі прикидаються здоровими, — сказав я і натиснув Веникові на живіт, щоб вичавити воду.

І ось тоді він від болю вперше втратив усю свою ввічливість і вигукнув:

— Сам ти божевільний!

Ми, вражені такою не властивою Веникові грубістю, одразу закінчили «рятувальні роботи», поклали «утопленика» на «палубу» і привітали його з порятунком. Але він кілька хвилин не ворушився. Здається, саме зараз, після наших «рятувальних робіт», йому потрібна була справжня медична допомога…

Того ж дня наш пліт перестав бути рятувальним судном.

— Він стане прикордонним сторожовим катером! Зрозуміло? — сказав Сашко. — Білогірка — прикордонна річка, а ми з вами почнемо виловлювати порушників.

Треба було придумати катеру якесь бойове і оригінальне ім'я.

— «Ластівка»! — запропонувала Липучка.

— Еге ж, ще горобцем назви! — усміхнувся Сашко. — Або канарейкою!

— «Вірний, недремний страж», — запропонував Веник. Та Сашкові й це не сподобалося.

— Ти б іще на дві сторінки назву вигадав! Треба, щоб коротко було, в одне слово. Ось, наприклад: «Непереможний»!

Це ім'я всі прийняли одноголосно.

Я захотів улаштувати друзям сюрприз. Пізно ввечері я тихенько пробрався до плоту й написав вуглиною на ящику з-під рафінаду, тобто на капітанському містку, назву нашого катера. «Ото витріщать завтра очі! Ото здивуються!» — подумав я. І пішов спати.

Першим здивувався Сашко.

— Цікаво, який це грамотій надряпав? «Нипереможний»! І треба ж отаке!

— Ну то й що? — не зрозумів я.

— Між «н» і «п» має стояти «е», а тут — «и». Уторопав?

Так, я одразу все второпав. І вголос припустив:

— Якась стороння людина написала.

Веник стенув своїми плечиками:

— Загадково! Ніхто із сторонніх, здається, не в курсі того, як називається наш катер.

— Підслухав — і дізнався. Подумаєш, «не в курсі»! Один ти в курсі, чи що, — насипався я на Веника.

А сам подумав: «Яке щастя, що Сашко не перевіряє мої диктанти й не знає мого почерку!» А ще я подумав, що треба вчитися тепер значно більше. З того дня ми почали писати диктанти не тільки ранками, а й вечорами — як кажуть, на сон грядущий. А ночами мені ще частіше почали снитися хороводи орфографічних помилок і двійки з єхидними закарлючками.

«Порушників кордону» ми шукали головним чином у воді. Всіх незнайомих нам хлопців ми витягували з води на свій «катер» і вимагали пред'явити документи. «Порушники» були або зовсім голі, або в самих трусах, тож документів у них не виявлялося.

— Дивно, дивно… — говорив Сашко. — Як це ви вирушаєте у плавання без документів?

«Порушники» дивилися на нас, мов на божевільних. І я сам, між іншим, думав, що все це — непотрібні ігри і що через наші з Сашком переекзаменовки ми так і не зможемо використати свій пліт по-справжньому, для якоїсь важливої справи.

ОДНІЄЇ НОЧІ…

Ніколи я не забуду цю ніч.

Увечері ми з Сашком подиктували один одному. Я знову вголос повторював, що через Сашкову переекзаменовку (про свою власну я, звісно, тільки подумав) ми ніяк не можемо використати свій пліт. Сашко почав виголошувати усілякі благородні речення, на зразок, що ніхто не повинен страждати через його двійки і що ми можемо плисти без нього куди нам заманеться. Тоді я теж почав бити себе кулаком у груди: ніколи, мовляв, не залишав і не залишу товариша у біді!

По сходинках застукотіла палиця: дідусь повернувся з вечірньої прогулянки.

Іноді він повертався значно пізніше, бо його просто на вулиці перестрівали й закликали до себе пацієнти: то послухати серце, то перевірити легені, а то й просто чаю випити.

Ми з Сашком розпрощалися до ранку, не підозрюючи, що побачимося раніше.

А вночі раптом щосили задзеренчала жовта скринька з ручкою на боці, схожа на кавовий млинок. Такий у дідуся був телефон. Він будив нас не вперше: дідуся і вночі викликали до лікарні чи, як він казав, «на складні випадки».

Дідусь завжди пошепки відповідав у трубку:

— Їду. Ну, про що там говорити!

А насправді йому доводилося не їхати, а йти, бо ж машини у нього не було. Черевики дідусь у таких випадках узував в останню чергу і вже за дверима, а палиця його не перелічувала сходинок. Невже він гадав, що я сплю і нічого не чую?

Цього разу дідусь довго не відходив від жовтої скриньки.

— Так-так… Кепське становище, — тихо говорив він у трубку. — До Хвостика я години півтори добиратимусь. Це якщо в обхід, по дорозі… Та що ви! Звідки зараз машина? Через річку, правда, значно швидше… Та немає у мене персонального пароплава…

Я так стрімко підхопився зі своєї розкладачки, що ніжки, які були просто під моєю головою, підломилися, потягнули за собою інші дві пари ніжок — і розкладачка сама по собі почала складатися.

— Є пароплав! Є, дідусю! Є!.. — закричав я.

Від несподіванки дідусь випустив трубку, вона зателіпалася на шнуркові, заторохтіла об стінку.

— Про що ти? Який пароплав? — пошепки, ніби все ще боячись розбудити мене, запитав дідусь.

— Наш пароплав! Наш катер «Непереможний»!

Дідусь повернувся й почав нишпорити руками по стіні, шукати трубку. Нарешті знайшов її і прошепотів:

— Зачекайте хвилинку. Я тут владнаю дещо… — Він затис трубку долонею і звернувся до мене: — Перевтомився ти, чи що? Завчився з Сашком? Чи, може, на сонці перегрівся?

— Я не перегрівся, дідусю. У нас є пароплав. Слово честі, є!

— Пароплав? Уявіть собі, які дурниці верзе! — Як завжди, коли хвилювався, дідусь звертався до когось третього, що ніби незримо був присутній у кімнаті. — Які судновласники знайшлися!

— Ну, власне, це ми його так називаємо… пароплавом. А насправді це пліт. Ми самі побудували, слово честі.

— А, пліт? Отак би одразу й казав. — Дідусь нахилився над трубкою. — Тут ніби намічається вихід із становища. Я приїду… Ну, про що там говорити!

Мені дуже хотілося самому, без сторонньої допомоги, перевезти дідуся до тієї частини міста, що називається Хвостиком. Це був би подвиг! Про нього могли б написати в газеті, про нього довідалися б усі! І тітонька Кланя довідалася б. І тоді, може, вона визнала б, нарешті, що я гідний син своєї мами. Та одразу я подумав, що Сашко, певно, ніколи б не поплив без мене.

— Не барися, — попередив дідусь. — Дорога кожна хвилина. Я поки що спускатимусь до річки. Бо ж ми з нею повільно ходимо. — Він погладив схоже на бублика руків'я своєї саморобної палиці. — Наздоганяйте мене!

Я вже був унизу, коли дідусь стуком палиці зупинив мене.

— Обережніше! — крикнув він, прикриваючи рота долонею. — Клавдія Архипівна під ліжком дрючок для злодіїв тримає!

Я не боявся дрючка тітоньки Клані, бо добре знав, біля якого вікна стоїть Сашкове ліжко.

Перш ніж злізти на підвіконня, я секунду поміркував: «Як розбудити Сашка, щоб він не злякався і не закричав спросоння? Може, спершу затиснути йому рота? А втім, Сашко й не закричить, адже він не якийсь там Веник».

Я сміливо виліз на підвіконня і побачив, що Сашко не спить: він підвівся на лікті й нахилив голову, до чогось прислухаючись.

Не встиг я слова вимовити, як Сашко пошепки спокійнісінько запитав:

— Що там сталося?

— Ти всю ніч не спиш хіба? — запитав я.

— Та ні, просто почув, як ти зіскочив з ганку. У дідуся Антона не такі кроки. Що сталося?

— Дуже важлива справа! Розумієш, захворіла людина. Дуже важко… На Хвостику. Ми повинні перевезти дідуся. На плоту!.. Пішки йти дуже довго. У нього до того ж і ноги болять… А річкою утричі швидше!

Поки я все це пояснював, Сашко натягнув майку, тапочки й опинився поряд зі мною на підвіконні.

Дідуся ми наздогнали на півдорозі. Він ішов не своєю звичайною неквапливою ходою, як під час прогулянок, а швидкими і рвучкими кроками. Спина його весь час напружено здригалася: нелегко діставався йому кожний швидкий крок.

Дідусь бурмотів собі під носа:

— Адже попереджав, здається… Скільки разів попереджав! Як маленький!.. Як дитина… Зі смертю грається. Так-так…

«Кого це він шпетить?» — не зрозумів я. Ми пройшли мимо зеленого куреня. Але старий шпіц Берген навіть не гавкнув.

— Вартовий! — посміхнувся Сашко. — Пильний страж! Дрихне собі, мов ведмідь у барлозі.

Підганяти пліт до самого берега не було часу. Дідусь, не роздумуючи, присів на камінь, скинув черевики, шкарпетки, закотив штани, Потім він узяв у кожну руку по черевику, палицю засунув під пахву й сміливо пішов по воді. Ми з Сашком квапливо зашльопали позаду. На пліт дідусь теж заліз легко — принаймні швидше, ніж залазив Веник.

Ми посадили дідуся на маленький ящичок, на якому звичайно сиділа Липучка, коли розпалювала вогнище, варила юшку чи картоплю. Я витяг із води якір, і ми з Сашком щосили налягли одразу на дві жердини. «Непереможний» рвонувся з місця.

Посеред річки пролягла золота, ніби піщана, доріжка — це місяць освітлював наш шлях. Береги, які вдень були такі веселі, зелені від трави й різнобарвні від квітів, зараз видавалися похмурими, насупленими. Таким же похмурим, таємничим громаддям здіймався наш пагорб. Здавалося, що якесь велетенське чудовисько розляглося на березі й задрало вгору свою гостру морду. Немов двоє очей, світилися десь угорі двоє вікон.

— Напевно, там хворі, — сказав я. Мені завжди здавалося, що за вікнами, які не гасли вночі, страждають хворі люди.

Дідусь сидів згорбившись, спершись на палицю. Кишені штанів і піджака стовбурчилися від всіляких каламарчиків та інструментів. Трохи збоку стояли черевики. Почувши мої слова, дідусь отямився, підвів голову.

— Ні, це не хворі, — сказав він, — Праворуч — відділення міліції, а ліворуч… Не знаю… Може, хтось до екзаменів в інститут готується.

«Або до переекзаменовки», — одразу подумав я. Мені здалося, що й Сашко подумав те ж саме. Сперечатися з дідусем було марно: адже він знав усіх хворих у місті.

Околиця, що називалася Хвостиком, спала мертвим сном: ні шелесту, ні звуку, ні скрипу. На всьому березі світилося одне-єдине вікно.

— Там він лежить, — впевнено сказав дідусь. Підвівся і вказав палицею на немиготливий вогник, що неначе кликав нас.

По дорозі, орудуючи жердиною, я фантазував, ніби золотава доріжка посеред річки прокладена кимось навмисне від моста до Хвостика. Але вона не звертала до нього, а, тремтячи й переливаючись, бігла вперед, кудись далеко-далеко…

Я кинув якір, і ми на чолі з дідусем зашльопали до берега.

Я зрозумів, що вночі по вогниках не можна визначити відстань. Здалеку здавалося, що вогник на березі. А насправді він світився на самому кінці Хвостика. «А взагалі, яка чудова, хороша річ — ці нічні вогники! — думав я. — Адже вони, мабуть, так полегшують далеку дорогу: весь час здається, що мета вже близько, і крокувати веселіше».

Біля маленького одноповерхового будиночка, що своїм шпилястим дахом нагадував капличку, на нас чекав невисокий, кремезний чоловік у білій сорочці, яка, здається, не сходилася у нього на грудях. Обличчя в темряві не розгледів.

— А-а, приїхали!.. Приїхали!.. — схвильовано заговорив басом чоловік. Голос у нього тремтів, і мені було дивно, що такий здоровань може так хвилюватися. — 3 братом у мене погано… Дуже погано, лікарю, — сказав чоловік. — Адже ви вже його якось дивилися…

— Так, дуже уважно вивчав вашого братика. І навіть прописував йому дещо. Так, уявіть собі, прописував! Та він, мабуть, рецепти мої за вітром розвіяв: не вірить у медицину. Га? Адже не вірить? — дідусь говорив із заспокійливою жартівливістю в голосі. Він ніби навіть і не поспішав у кімнату до хворого, даючи цим зрозуміти, що нічого загрозливого немає.

І це подіяло на чоловіка. Голос його перестав тремтіти.

— Як же ви добралися? Дружина зустрічати вас пішла на дорогу. Невже прогледіла?

— Уявіть собі, я сам винен, — розвів руками дідусь. — Сказав: приїду, а на чому саме, спросоння не повідомив. Хлопці ось на плоту мене доставили.

Чоловік хотів на знак подяки потиснути йому руку, але обидві руки в дідуся були зайняті черевиками. Він так і увійшов до кімнати, тримаючи їх поперед себе. Це було смішно, незвично і якось одразу підняло настрій.

Ми з Сашком також увійшли в будиночок — і я завмер на порозі. Біля стіни на вузькому ліжку, не вміщаючись на ньому (одне плече звисало), лежав Андрій Микитович. Обличчя у нього було сіре, з якимось синюватим відтінком, як тоді, в поїзді, хоч тут і не було синьої лампи. Так от як він близько від нас! Зовсім близько…

— Андрій Микитович! — не втримавшись, прошепотів я.

Андрій Микитович не почув мене. А дідусь рвучко обернувся. Обличчя у нього було вже не спокійне, а сердите, зосереджене.

— На вулиці зачекайте, молоді люди, — сказав він так, ніби не знав наших імен і взагалі не знайомий з нами.

Потім він поставив свої черевики біля ліжка, ніби вони належали тому, хто лежав на ньому. І, немов бажаючи поздоровкатися з Андрієм Микитовичем, узяв його за руку. Але не поздоровкався, а дуже зосереджено, ворушачи губами, почав лічити пульс.

Ми з Сашком вийшли на вулицю. Дідусь тієї ночі здавався нам наймогутнішою людиною на Землі, від якої залежали життя і смерть, горе і радість.

Ми так боялися завадити дідусеві й з таким нетерпінням чекали, коли він вийде, що Сашко навіть не поцікавився, хто такий Андрій Микитович і звідки я його знаю.

А я вирішив про це не розповідати.

Я пригадав, як Андрій Микитович, стоячи біля відчиненого вікна в коридорі вагона, сказав: «Лікарі радять лікуватися, у санаторій їхати. А я на полювання та на риболовлю більше покладаюся. Ось і їду… Якщо не вилікуюся, перекреслять мої бойові погони срібною личкою — і у відставку. А не хочеться мені, Сашко, у відставку, дуже не хочеться…» Я пригадав ці слова Андрія Микитовича достоту, і голос його пригадав, і важку, задумливу ходу…

«Чому ж ви не повірили лікарям, Андрію Микитовичу? Чому?» — подумав я.

Коли хвилюєшся або чогось чекаєш, час минає дуже повільно, бо думаєш тільки про одне, не відволікаєшся, нічого навколо не помічаєш — і кожна секунда лічена.

Дідусь вийшов на ганок тихо, так само тримаючи в руках свої черевики. Тихо вийшов з кімнати і брат Андрія Микитовича.

Звідкись з темряви з'явилася жінка в сарафані, з розкуйовдженими косами, які безладно спадали їй на плечі.

— Ну, як він? Як він? — чи то заговорила, чи то заридала вона. — А я стою на дорозі, стою… Всі очі видивилась. Ну, як він, лікарю?

Дідусь знову спокійно і навіть ледь-ледь насмішкувато відповів:

— З ним, лежачим, тепер легше буде. Тепер уже він зобов'язаний підкорятися. Інакше ж з ним не впораєшся! Артилерія, каже, медицині не підвладна… — Раптом дідусів голос змінився — став натягнутим, сухим: — А могло бути погано. Зовсім погано. Якби ось не їхній пліт!

І дідусь кивнув у наш бік.

НЕСПОДІВАНИЙ ЕКЗАМЕН

Зрештою Веник таки засипався. Якось Ангеліна Семенівна, занепокоєна його тривалою відсутністю, зробила наліт на поліклініку і про все довідалася. Вона з'ясувала, що Веник уколів не робив і що зараз їх робити вже пізно, бо якщо собака був скажений, то й Веник у найближчі дні неодмінно має сказитися.

Ангеліна Семенівна вклала Веника у постіль, хоча ніхто їй цього не радив. Вона не випускалайого з дому, щоб знову не потрапив під вплив «підозрілої компанії» — так вона називала Сашка, Липучку й мене.

Вважаючи першою і найголовнішою ознакою сказу водобоязнь, Ангеліна Семенівна примушувала Веника випивати в день по десять склянок чаю і з'їдати по три тарілки супу, а коли він відмовлявся, починала заламувати руки й голосити:

— Скажи мені правду, Венику! Скажи мамі правду! Тобі страшно дивитися на суп, га? Страшно? А що ти відчуваєш, коли я наливаю тобі чай?

— Мене нудить, — відповідав Веник.

— Ну от! Звісно! Всі ознаки в наявності! — вигукувала Ангеліна Семенівна.

А Веника нудило просто тому, що вона сипала в чай багато цукру: за її відомостями, це загострювало розумову діяльність.

Та Веник уже не міг без нас. І ось, коли днів через десять дідусь уперше дозволив нам відвідати Андрія Микитовича, Веник утік з дому, прибіг на берег Білогірки й відплив разом із нами на борту «Непереможного».

Цього разу ми пливли до Хвостика вранці. І знову посеред річки виблискувала золотава, ніби піщана, доріжка, та тільки не місячна, а сонячна. І знову вона нікуди не звертала, а бігла собі прямо й прямо, далеко-далеко…

Краса літнього ранку настроїла Липучку на поетичний лад, і вона почала наполягати, щоб я прочитав свої нові вірші, які були в тому самому зошиті під столом. Я відбивався як міг, казав, що вірші ще не закінчені. Мене підтримав Веник. Він авторитетно заявив, що поети ніколи не читають «недопрацьованих творів».

І тоді Липучка одчепилася.

Андрія Микитовича ми знайшли не відразу. Вдень усі будинки були схожі один на одного, а вогника, який тоді, вночі, кликав нас і вказував дорогу, зараз уже не було.

Нам допоміг Сашко. Він пригадав, що тієї ночі сильно забив ногу, наштовхнувшись на колоди, складені біля самого будинку Андрія Микитовича. Зопалу він навіть не відчув болю, а потім палець у нього почервонів, набряк. Сашко й зараз ще трохи накульгував. Ми розшукали колоди й квадратний будиночок, схожий на капличку, Андрій Микитович був один: «жінка з розкуйовдженими косами», яка, виявляється, була дружиною його брата, якраз недавно пішла на базар.

Андрій Микитович нам дуже зрадів. Та дідусь попередив нас, що хворому не можна багато розмовляти, і тому ми всі кричали в чотири голоси: «Не розмовляйте, Андрію Микитовичу! Не розмовляйте! Ми вас не слухаємо, не слухаємо!..» І затуляли вуха. Врешті-решт він скорився і сказав:

— Гаразд, давайте будемо дивитися один на одного.

І ми почали дивитися: він на нас, а ми на нього. Дідусь казав, що він найкраще визначає самопочуття хворих по очах.

В Андрія Микитовича очі були жваві, з лукавинкою — отже, почав одужувати.

Ми помовчали хвилин із п'ять. Потім Андрій Микитович, як учень у класі, підніс руку й очима дав зрозуміти, що просить слова.

— Говоріть! — дозволив Сашко таким тоном, яким він командував нами з капітанського містка.

— У мене ось прохання є до Сашка, — несміливо промовив Андрій Микитович.

— До мене? — Сашко ближче підійшов до ліжка.

— Та ні, не до тебе.

— А мене, Андрію Микитовичу, тут в Шурка перейменували, — сповістив я.

— Перейменували? Хто ж, цікаво?

Я кивнув на Сашка.

— А чому ти його самого не перейменував?

Я невизначено стенув плечима:

— Та не знаю… Він сказав мені: «Будеш два місяці Шурком». І я послухався.

— Послухався? — Андрій Микитович з повагою глянув на Сашка. — Люблю хлопців, яких слухаються. А прохання у мене все-таки до колишнього Сашка, тобто до теперішнього Шурка.

Андрій Микитович сказав це таким тоном, що наш вихований Веник одразу все зрозумів.

— Сашко, Липучка! — сказав він. — Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

— Знайшов роботу! Свіжим повітрям дихати! — посміхнувся Сашко. — Давайте краще вже води наносимо. Я помітив у сінях порожні відра.

Вони забряжчали відрами. А в мене, мабуть, був безглуздо гордий вигляд: сам підполковник-артилерист з проханням звертається! Але що ж то за прохання таке?

— Прохання незначне. Дрібниця, — сказав Андрій Микитович. — Листа треба додому написати. А дідусь твій писати забороняє. То я продиктую тобі. Гаразд?

Мені здалося, що з дверей, які хлопці залишили прочиненими, дуже дме і взагалі в кімнаті холодно.

Але Андрій Микитович був усе-таки дуже хороша людина: листа він продиктував короткого, і слова у листі були не такі-то й важкі. Я зараз точно не пам'ятаю, про що саме був лист. Дуже хвилювався, коли писав, тому й не запам'ятав. На зміст я не звертав ніякої уваги, а на самі лише ненаголошені голосні.

І ще добре пам'ятаю, що були в листі такі речення: «Лікар каже, що тепер у мене один маршрут — до санаторію… Мене провідує один хлопчик, який їхав до свого дідуся, і його товариші…»

Слова «маршрут» і «до дідуся» Андрій Микитович, звичайно ж, вставив навмисне. І я написав ці слова так чітко, так ясно, як тільки міг — мало не друкованими літерами! Одне слово, влаштував мені Андрій Микитович попередній екзамен!

— Спасибі, — подякував він. — Тепер поклади в конверт і наклей марку. Я тобі адресу продиктую. І на зворотному шляху вкинеш. Гаразд?

— Як? Просто у конверт? — розгублено пробелькотів я. І почав швидко метикувати: що краще — щоб Андрій Микитович перевірив одразу листа чи щоб не перевіряв?

А він, ніби й не підозрюючи про мої муки й сумніви, сказав:

— Конверти в лівій шухляді столу. А клей на вікні, в пляшечці.

І тут мені смертельно, «до жаху», як говорить Липучка, закортіло дізнатися, скільки я зробив помилок. Допомогли мені хоч трішки заняття з Сашком чи ні?

— Ви, Андрію Микитовичу, краще перевірте. Може, я наплутав щось… Чи пропустив. Через неуважність…

— У тебе вже є неуважність? — здивувався Андрій Микитович. — Це ж стареча хвороба. Та гаразд. Якщо просиш, прочитаю.

Він узяв аркуш із моїх тремтячих, забруднених чорнилом рук. Спочатку все було гаразд. Андрій Микитович спокійно водив очима по рядках. Але раптом він сказав:

— Дай-но сюди перо.

«Так! Перша є!» — подумав я і загнув один палець на правій руці. Ще мені довелося загнути три пальці. Значить, я все-таки дечого домігся: адже раніше, коли я починав лічити свої помилки, мені не вистачало пальців не тільки на руках, а й на ногах.

— Виручив ти мене. Спасибі, — знову подякував Андрій Микитович. — Тепер сам ще раз прочитай. Чи не дуже я рідних розхвилював?

«Усе ясно! Хоче, щоб я на свої помилки звернув увагу», — здогадався я. І просто вп'явся очима в нещасні слова, виправлені Андрієм Микитовичем. А потім, удома, я разів із десять переписав ці слова в зошит.

Моїх друзів притягла в кімнату «жінка з розкуйовдженими косами». Цього ранку волосся її було дуже акуратно заплетене в косу, але прізвисько так за нею й лишилося. Значить, правду кажуть, що перше враження — найсильніше.

«Жінка з розкуйовдженими косами» довго дякувала нам, називала хорошими дітьми, свідомими і добрими, — одне слово, говорила такі речі, які мені чомусь завжди буває соромно слухати. Потім вона глянула на годинника й вибачливим тоном сказала:

— Андрію Микитовичу, розумієте, спати треба…

— Що я, дошкільня, чи що? Вдень спати! — намагався сперечатися Андрій Микитович.

Але жінка сердито струсонула косою, і він одразу ж почав прощатися з нами:

— Приходьте, хлопці, частіше. І ти, Венику, приходь. У шахи з тобою зіграємо. Адже в поїзді не встигли. І мамі вітання передай.

Веник був просто-таки щасливий, що Андрій Микитович забув усі вагонні суперечки й так хороше сказав про його маму. До самого берега наш солідний Веник біг підстрибом.

На зворотному шляху Липучка знову причепилася до мене з віршами. А Веник почав ще палкіше захищати мене: в нього був гарний настрій. Він сказав, що я в Москві «узагальню всі свої враження» і напишу «цикл білогорських віршів». І ще він сказав, що в творчості Пушкіна був період болдінської осені, а в моїй буде період білогорського літа. Ця думка мені дуже сподобалася.

— Авжеж! Я все узагальню і пришлю з Москви, — пообіцяв я Липучці.

Та, коли ми підпливли до Білогорська, настрій у Веника одразу зіпсувався: на березі, біля нашого куреня, стояла Ангеліна Семенівна!

— Дрейфувати тут, до берега не підходити! — з капітанського містка наказав Сашко.

Веник безнадійно похитав головою:

— Ви не знаєте моєї мами. Вона не піде звідси до наступного ранку. Вона не вибачить мені цієї втечі!

Та Веник помилився. З берега раптом залунали найласкавіші і найніжніші звуки.

— Веничку, миле моє хлоп'ятко! — кричала Ангеліна Семенівна. — Озирнись по сторонах!

Веник озирнувся.

— Тобі не страшно? Ти не боїшся?

— Боюся… тебе! — вигукнув Веник.

— Мене? Свою маму? Дурненька дитина! А води… води ти не боїшся?

— Не боюся!

— Чесне піонерське?

— Чесне піонерське!

— Отже, ти здоровий? Зовсім здоровий?

Нам нічого не загрожувало, і Сашко наказав пришвартуватися.

Як тільки ми вибралися на берег, з куреня, гавкаючи, вискочив, певно, добре виспавшись і тому, як ніколи, бадьорий шпіц Берген.

— Милий собачка! — сказала Ангеліна Семенівна. Вона з ніжністю гладила Бергена, немов дякувала йому за те, що він виявився не скаженим, а звичайнісіньким псом.

Потім вона почала так само ніжно й навіть іще ніжніше гладити свого Веника. Вона дивилася на нього так, ніби він довго-довго не був удома і ось тільки хвилину тому зійшов із поїзда чи пароплава.

— Як ти засмаг за ці місяці! — говорила Ангеліна Семенівна, просто-таки з цікавістю розглядаючи сина. — Як у тебе мордочка округлилася!

— Мамо, до чого тут мордочка? — раптом посмілішавши, сказав Веник. — Я ж все-таки не шпіц Берген!

— Не сердься на маму. У тебе дуже добрий вигляд. І це, звичайно, радує її!

У найзворушливіші хвилини Ангеліна Семенівна починала говорити про себе в третій особі. Я це ще в поїзді помітив.

— Еге ж, ти погладшав. І змужнів, зміцнів! І Сашко теж… — Ангеліна Семенівна вперше ласкаво глянула на мене. — В Москві вас просто не впізнають!

А мені раптом зробилося сумно. Слова Ангеліни Семенівни нагадали мені, що дні стали помітно коротші, що літо закінчується і що скоро мені доведеться прощатися з Сашком, з дідусем, з Липучкою… І з цим плотом, що похитується на легких річкових хвилях, і з цим зеленим пагорбом… Я раптом нахилився і поцілував Бергена в мокрий шкарубкий ніс.

ДВА ЛИСТИ

«Здрастуй, Шурко!

Тільки-но повернувся зі школи. Здавав переекзаменовку. В класі роботи не перевіряються, та я упросив Ніну Петрівну. І вона перевірила. Звісно, помилки є. Але мало. І Ніна Петрівна поставила мені четвірку.

Мені б не бачити цієї четвірки, як вух своїх, аби не ти, Шурко. Спасибі тобі! Приїжджай наступного року обов'язково. Побудуємо новий пліт і підемо в далеке плавання. Зрозумів? Сашко».

«Дорогий Сашко! Мені соромно писати цього листа. Але я повинен тобі розповісти. Всю правду! Адже у мене також була переекзаменовка з рідної мови. Тільки я посоромився сказати про це. Ти ось не посоромився, а я посоромився…

І ще я про вірші набрехав. Хіба мало на світі Сашків Петрових! От якийсь із них і пише вірші, а зовсім не я. Адже я тепер і не Сашко, а Шурко. Вдома мене теж так називатимуть, бо мама раптом відкрила, що я приїхав з Білогорська „зовсім іншою людиною“. Не дуже розумію, що вона цим хоче сказати…

Сьогодні я здавав переекзаменовку. Одержав лише трійку. А ти четвірку! Та нічого! Адже часто пишуть: „Учень перевершив свого вчителя!..“»

* * *

Історія ця сталася три роки тому. Я одразу хотів записати її. Але не наважився: боявся наробити багато помилок. А зараз ось записав.

ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ Повість

ПІСНЯ ПІД ВІКНОМ

Рівно о дев'ятій ранку гримнула пісня. Вона була така гучна, що, здавалося, співак виліз на водостічну трубу під самісінькі вікна, а хор, що йому підспівував, розташувався десь на сходинках пожежної драбини.

Спросоння Льонька не міг зрозуміти: звідки на подвір'ї ці голоси і ця музика?

З коридора почувся буркотливий голос сусідки:

— В неділю поспати не дадуть!

— Спати треба вночі, а ранком якраз треба співати! — заперечив голос шофера Васі Кругляшкіна.

Так, сьогодні, звісно, неділя: у звичайні дні вранці шофер Вася взагалі не розмовляв з буркотливою сусідкою — це забирало занадто багато часу і цілком можна було запізнитися на роботу. До того ж, як казав Вася, «шофер повинен берегти нерви, щоб уникати вуличних катастроф».

Льонька виглянув у вікно… Оце так новина! Майже на самому вершечку старого дерев'яного стовпа примостився новенький блискучий гучномовець. Десь там, усередині репродуктора, вміщалися і співаки-солісти, і цілі хори, і духові оркестри…

Здавалося, що ветхий, похилений стовп набув поважного вигляду й навіть трохи випрямився: його ще ніколи не використовували для такої високої і урочистої мети. То він був штангою футбольних воріт, то на нього наклеювали всілякі оголошення, а то й обмотували навколо нього вірьовки, на яких сушилася білизна… Ну а сьогодні зранку старий дерев'яний стовп співав, і декламував, і гримів маршами. Звідкись згори, з-під самого даху, до стовпа тяглися струнами натягнуті дроти.

Льонька був вражений: здається, вперше за багато років на їхньому подвір'ї відбулася подія, про яку він не знав заздалегідь. Швидше в коридор, до телефону…

З кухні відгонило сухим, неприємно лоскітливим теплом газових конфорок. По-недільному квапливо й весело стукотіли ножі: мати й дві сусідки схилилися над своїми столиками.

Шофер Вася Кругляшкін, поставивши ногу на перевернутий таз, доводив до немислимого блиску свої нові жовті черевики.

— Від вашого гуталіну неможливо дихати, — процідила буркотливо сусідка.

Це було дуже дивно: Вася навіть не доторкувався до гуталіну — він натирав свої черевики шматочком старого вицвілого килимка, який, за його словами, «колись був персидський».

Не бажаючи затьмарювати хорошого настрою, Вася підкорився і вийшов у коридор.

— Здоров був, Леоніде!

Усіх хлопчаків і дівчаток у будинку Вася називав повними, «дорослими» іменами: Леонід, Тетяна, Юхим… Хоч самого шофера хлопці запросто іменували Васею.

Тільки-по Льонька торкнувся трубки, сусідка відразу сповістила:

— А я ось була нещодавно в одному будинку, то там дітям взагалі не дозволяють підходити до телефону!

Льоня набрав номер і тричі виразно проказав:

— БОБУПІШ! БОБУПІШ! БОБУПІШ!

— Ось бачте: почав лаятися! — зраділа сусідка.

Вася Кругляшкін не витримав:

— Він не лається! БОБУПІШ — це, як на те пішло, скорочене слово: «Бойовий будинковий піонерський штаб»!

— От-от: «бойовий»! — не здавалася сусідка. — Всі вони розбійники і шибеники.

БОБУПІШ ЗАСІДАЄ

Тричі повторене слово «БОБУПІШ» означало сигнал негайного збору. Льонька міг би й просто сказати: «Швидше виходьте на подвір'я!» Та це було не так цікаво. До того ж він помітив, що у відповідь на таке звичайне запрошення його друзі не вельми поспішали. Ну, а таємничий сигнал діяв зовсім по-іншому: він примушував негайно зриватися з місця, забувати про все.

Уже через п'ять хвилин три члени «Бойового будинкового піонерського штабу» — Владик, Тиха Таня і сам Льонька — були в умовленому місці — за дровітнею.

Бракувало тільки Юхима Трошина.

— Завжди він запізнюється! — дивуючись з такої дивної звички, стенув плечима Льонька.

Владик зиркнув туди-сюди, кумедно зморщив маленького кирпатого носика і майже пошепки довірливо повідомив:

— Його батько вчора знову того… І боїться, щоб не побачили: по сторонах озирається. А я ось побачив! На свої власні очі! Вже вдруге!..

Владик завжди і все бачив «сам, на власні очі». Просто дивовижно було, як його очі всюди встигали і все умудрялись розгледіти.

— З пияцтвом треба боротися! — відрізав Льонька.

Тиха Таня, вмостившись на великому круглому камені й низько схиливши голову, читала товсту розтріпану книжку. Почувши про Юхимового батька, вона важко зітхнула, перегорнула сторінку і продовжувала читати.

Це нікого не дивувало, до цього всі звикли. Льонька знав, що Таня, хоч і заглибилась у книгу, чудово все чує і може зненацька вставити якесь несподіване зауваження.

Читаючи далі, вона сказала:

— Юхимів батько — зовсім п'яниця. Адже ви знаєте, чому він… Мати в них померла…

— То це ж коли було! — заперечив Льонька.

— Значить, досі переживає.

— Гаразд! Почнемо без Юхима, — сказав Льонька і насмішкувато глянув на Владика. — Ось ти у нас усе помічаєш: і хто нові занавіски купив, і кому шафу з магазину привезли. А це що таке? — Льоня підняв указівний палець, ніби закликаючи всіх прислухатися до маршу, що гучно гримів.

Владик здивовано потягнув своїм носиком, начебто «понюхав музику»:

— Це? Оркестр…

— Так! У нас на подвір'ї — музика, оркестр, а БОБУПІШ нічого не знає? БОБУПІШ! Господар подвір'я! Хтось репродуктор повісив, звідкись із горища платівки запускають… А ми лише слухаємо і дивуємося. Для чого ми тебе у штаб вибрали, га? Не знаєш? Щоб ти нам про всі новини вчасно доповідав!

— Я й доповім! — сполошився Владик. — І доповім! — він боязко озирнувся на дровітню, немов у ній хтось міг сидіти і підслуховувати. — Репродуктор цей «новенький» разом з вашим Васею Кругляшкіним установлював!

— Який новенький? Котрий бандуру тягає?

Тиха Таня одірвалася від книги:

— Не бандуру, а віолончель.

— От-от! Я сам бачив! На свої власні очі!

— Угу, зрозуміло, — сказав Льонька. — Вася, отже, встановлював, а цей… котрий у сімнадцяту квартиру в'їхав… Йому допомагав?.. Так?

— Та ні, — заперечив Владик, — усе було навпаки!

— Що — навпаки?

— Вася йому допомагав, а той командував: тут підкрутити треба, там дріт закріпити… І на стовпа він сам лазив. І на горище теж. Висунувся з горища й кричить: «Васю, лови дріт! Лови другий!»

— Ну, а Вася?

— Ловив.

— І що ж?

— Зловив!

— Брешеш ти усе!

— Брешу? Та я на свої власні очі… Він, цей новенький, і яму біля стовпа копав. Я думав, він скарб якийсь шукає, — підійшов зовсім близько й на самісіньке дно зазирнув. Глибока! Метрів зо два, не менше. А потім кінець дроту, який з горища тягнеться, в кільце згорнув і на саме дно кинув. «Заземлення!» — каже. І так це у нього все швидко вийшло!..

— У музиканта?! Та у них же руки ніжні, білі, пальці тоненькі… Вони, знаєш, як за пальчиками своїми слідкують — просто жах! Зламати бояться чи вивихнути. Не міг він яму копати.

— Копав! Я сам бачив: копав! А потім… — Владик озирнувся, підозріло обвів поглядом дровітню. — А потім я бачив, як він із своєї бандури… віолончелі тобто… щось таке таємниче діставав…

Владик навіть стишив голос і знову озирнувся на дровітню.

— Зовсім забрехався! — махнув рукою Льонька. — Ну, що він міг звідти діставати? Вона ж усередині порожня, ця віолончель!

— Та ні, не з неї, звісне, а з чорного футляра, в якому її тягає. Що на чорний гроб схожий.

— Гроб з музикою! — засміявся Льонька.

— Дуже дотепно, — не відриваючи очей від книги, зауважила Таня.

— Та-ак… Значить, новенький! Двох місяців не минуло, як в'їхав — і вже порядкує! — Льонька відкинув ногою шматок цеглини. — Тоді ми оголосимо цьому репродукторові бойкот! Не будемо його слухати!

— Вуха затуляти, чи що? — не зрозумів Владик.

Тиха Таня підвела на Льоньку здивовані очі й перегорнула сторінку:

— А по-моєму, треба його використати, цей репродуктор. Свої передачі влаштовувати. Як по справжньому радіо!

— Правильної — підхопив Льонька. І радісно забігав уздовж дровітні. — Влаштуємо свою радіостанцію! Концерти, бесіди всякі, передачі для батьків… Я так і хотів! А потім на запитання радіослухачів відповідатимемо… якщо зможемо…

Так було завжди. Тиха Таня мовчала-мовчала, а потім раптом висловила найслушніші пропозиції, але коротко, одним реченням. Льонька одразу ж, на льоту, підхоплював Танину ідею, розвивав її — і за півгодини усім здавалося, ніби це він, Льонька, все придумав. Та й сам він щиро в те вірив.

— Щодня передачі влаштовуватимемо! — торжествував Льонька. — І вранці, і ввечері.

— Може, й уночі теж? — спокійно поцікавилася Таня. — Так гарно буде: всі сплять, а ми собі говоримо-говоримо!..

— Вночі не можна…

— А вранці можна? Заняття у школі відмінимо — так, га? Всі домашні завдання і книжки закинемо?

Від Таниних слів Льонька завжди, як кажуть, приходив до тями, вгамовувався. Так сталося й зараз. Вираз його рухливого, худорлявого обличчя вмить змінився: захоплення поступилося місцем хвилині розгубленості, а потім — задумливості.

— Ну-у… тоді вечорами, — повільно промовив Льонька. І одразу знову пожвавішав: — Це навіть краще! Усі з роботи приходять, усі будуть слухати! Ми доведемо! Ми доведемо цьому нещасному віолончелістові, що повісити репродуктора на стовп — це ще не все! Це — ніщо! А ось передачі влаштовувати — інше діло. Пе-ре-да-чі!.. БОБУПІШ завжди щось та придумає! Правда ж?

— Ще б пак! — квапливо підтакнув Владик.

— «Ще б пак»! — передражнив його Льонька. — А про найголовніше ти й не довідався!

— Це ж про що?

— А про те — звідки вони платівки запускають. Не з горища ж, справді!

— На горище я не лазив…

— І не полізеш: злякаєшся!

— Я?.. Я?.. Я полізу! — раптом розхрабрився Владик.

— Та годі вже! Усі разом туди підемо. А дорогою і Юхима прихопимо.

Вони підійшли до будинку й почали на різні голоси гукати:

— Юхи-име! Юхи-ме!

У вікні, на п'ятому поверсі, з'явилося бліде, неголене обличчя:

— Юхим зараз вийде!

— Коли протверезиться, завжди добрий! — процідив Льонька. — Рукою затуляється, соромно!..

Юхим був невисокий, худенький хлопчина. На його блідому обличчі цього ранку особливо вирізнялися великі темні очі з запаленими повіками.

— Знову рюмсав? — похмуро запитав Льонька.

Тиха Таня пильно подивилася на Льоньку і твердо, виразно вимовила:

— Плакав, ти хочеш сказати?

— Ну, пла-акав… — виправився Льонька. — Яка різниця!

Він зиркнув на вікно, з якого щойно визирало неголене обличчя, і погрозив кулаком.

— Ти кому? — здивувався Юхим.

— Кому? Ясно — кому! Батькові твоєму!

Юхим опустив голову й тихо сказав:

— Не смій!

НА СЬОМОМУ ПОВЕРСІ

Будинок мав шість поверхів. Похилий дах ряснів телевізійними антенами, кожна з яких нагадувала Льоньці руль дерев'яного самоката. У трьох місцях, на однаковій відстані одне від одного, виднілись напівкруглі горбики горішніх вікон. З середнього вікна униз, до стовпа, тягнувся дріт. Він був туго натягнутий, і Льоньці, який любив пофантазувати, раптом здалося, що подвір'я — це арена гігантського цирку, а в повітрі, над ареною, натягнуто дріт, на якому відважні еквілібристи показуватимуть дивовижні номери.

Льонька так довго вивчав вікно горища, дріт і старші дерев'яний стовп, що навіть Тиха Таня не витримала:

— Ну, я пішла.

— Ми всі підемо! — схаменувся Льонька. — Туди, на сьомий поверх — на горище тобто! І все з'ясуємо. І чому радіо замовкло — також довідаємося! Неподобство: пограли півгодини — і мовчок!

— Можна подумати, що це все він влаштував, а хтось узяв і зіпсував його роботу, — тихо, ніби про себе, мовила Таня.

Вона часто говорила про присутніх у третій особі.

«Він», тобто Льонька, удав, що нічого не почув, і повів усіх до чорного ходу, яким можна було дістатися на горище.

«І чому це вхід з подвір'я називається „чорним“? — сам до себе балакав Льонька. — Певно, тому, що тут ніколи не замінюють перегорілих лампочок, завжди темно і цілком можна скрутити собі в'язи…»

Ніби у відповідь на його думки, ззаду почувся зляканий голос Владика:

— Ой, я наступив на щось живе!

«Щось живе» відчайдушно, хрипко верескнуло, шмигонуло попід ногами, і за мить звідкись згори вже дивилися круглі, немов електричні ґудзики, зелені очі.

— Я сподіваюсь, ти не розчавив їй лапу? — тихо запитала Таня.

— Якби розчавив, вона так швидко не втекла б, — ще не отямившись від переляку, відповів Владик.

— Дивитися треба собі під ноги!

— Я дивлю-уся, та тільки нічого не бачу, — виправдувався Владик, бо, як і всі хлопці на подвір'ї, побоювався Тихої Тані.

— Навіть «на свої власні очі» нічого не бачиш? — з'єхидничала Таня.

І Владик тут же наштовхнувся на чиєсь порожнє відро.

— Треба шукати дорогу по запаху! — запропонував Льонька. — Відчуваєте запах кислої капусти? Це діжечка нашої «мадам Жері-внучки». Я знаю! Вона на площадці шостого поверху стоїть. Ось на неї і треба йти.

Усі, крім Тані, дружно зашморгали носами й за кілька хвилин були на горищі. Крізь крайні вікна, немов золотаві прожектори, вливалися снопи ранкового світла. В цих веселих сонячних смугах танцювали незліченні порошинки.

Льонька розгублено почухав потилицю:

— А де ж третій прожектор?..

— Який «прожектор»? — не зрозумів Владик.

— Ну, третє вікно… Середнє, найголовніше, з якого дріт тягнеться… Де воно?

Льонька ступив кілька кроків і раптом вигукнув:

— Дивіться! Тут якась кімната… І двері!

Справді, середнє горішнє вікно було з усіх сторін огороджене непоштукатуреною цегляною коробкою. Цеглини були вже не червоні, а коричневі, вицвілі, тьмяні від часу. Цегляна кладка була не закінчена і не доходила до самих горішніх перекрить. Через нерівні, зубчасті зверху стіни вся споруда нагадувала якусь мініатюрну старовинну фортецю. Певно, зсередини цегляна коробка утворювала невелику квадратну кімнатку. Туди вели двері з іржавими дужками для замка. Замка не було, а круглі отвори дужок були з'єднані й ретельно обмотані дротом. На дверях висів невеликий, але грізний папірець: «Стороннім вхід заборонено!»

Льонька відразу підскочив до дверей і заходився розмотувати дріт. Юхим Трошин підійшов ззаду, обережно взяв Льоньку за руку, і тоді уперше за весь час, поки піднімалися на горище, почувся м'який спокійний Юхимів голос:

— Не слід цього робити. Адже написано…

— Написано: «Стороннім вхід заборонено!» — рвучко обернувся до нього Льонька. — А ми — не сторонні! Ми — члени «Бойового будинкового піонерського штабу». А БОБУПІШ — господар подвір'я!

— Все одно не слід, — повторив Юхим.

І Льонька відійшов од дверей.

ОЛЕГ ТА ЙОГО БАБУСЯ

Ще в дитячому садку Олег вивчив напам'ять і полюбив пісеньку «В лесу родилась елочка». Це була дуже проста й коротка пісенька, та саме з неї почалися усі неприємності. Бабуся вирішила, що в онука чудовий слух і що з таким «абсолютним слухом» абсолютно необхідно вчитися музиці.

Олега урочисто і галасливо повели на екзамен до музичної школи. А назад привели тихо й розгублено: педагоги не виявили у хлопчика музичних здібностей.

— Щоб не знайти у нього слуху, треба самим бути глухими! — заявила бабуся.

Вона додала також, що перший провал онука якраз і свідчить про його неабияке обдарування: адже Шаляпіна в молодості теж не прийняли до хору, а оперу «Кармен» на перших виставах просто обсвистали.

Бабуся добре знала історію музики. Вона навіть сама грала на роялі й дуже любила концерти-загадки по радіо. Певно, замолоду вона мріяла стати піаністкою, але мрії ці не збулися, і тепер Олег повинен був досягти успіхів у мистецтві одразу за двох: за себе і за бабусю.

Бабуся вважала навіть, що зовні Олег чимось схожий на юного Паганіні. Ніхто із сім'ї Брянцевих не був особисто знайомий з юним Паганіні, і все-таки батько посмів стверджувати, що у того було бліде, худе, видовжене обличчя, обрамлене чорним смоляним волоссям. А Олег — круглолиций, рожевощокий, і над його добродушними голубими очима звисав шовковистий білявий чубчик.

Одне слово, повного збігу не було. Але бабуся запевняла, що в глибині Олегових очей світяться такі ж «натхненні вуглинки», як і у великого скрипаля-італійця. Це бачила тільки бабуся. А для всіх інших Олегові очі випромінювали цілковитий спокій і лише іноді ледь помітно іскрилися лукавством.

Щоб покласти якийсь початок музичній кар'єрі онука, бабуся років зо два тому пішла навіть на невелику хитрість, їй вдалося якось відповісти на десять з тринадцяти запитань «концерту-загадки». Рекомендованого листа до редакції бабуся надіслала від імені онука, і невдовзі дикторша дещо здивованим голосом оголосила, по радіо, що «другу премію завоював учень четвертого класу Олег Брянцев, який розумно і ясно відповів на десять запитань. Успіх хлопчика свідчить про добре викладання музики в його школі».

Музику в школі, де вчився Олег, взагалі не викладали: ніяк не могли знайти підходящого педагога. Та після цього випадку одразу знайшли. Ще б пак: з інших шкіл почали приходити для обміну досвідом! Бабуся торжествувала: її замір приніс користь.

— І ніякого тут немає обману! — казала вона. — Адже Олежко сидів поруч і багато чого відгадував сам! Ну, а все інше ми відгадали разом! — За фахом бабуся була бухгалтером. Уже кілька років вона одержувала пенсію, та, коли наставала пора річних фінансових звітів, колишні товариші по службі приходили до Ганни Степанівни по допомогу. Колеги любили бабусю — вона була добра, чуйна і, крім того, як казали на службі, з нею із бухгалтерії «пішла музика». Бабуся завжди щось наспівувала. З однієї пісні вона непомітно переходила на іншу, хоч у кожній пісні знала лише кілька рядків, та й то не зовсім точно.

Олег теж любив бабусю, не хотів її засмучувати і тому погодився учитися музиці. Але який інструмент вибрати?

— Піаністів багато, — міркувала бабуся. — Скрипалів також багато. Певно, найкраще віолончель.

— Я не люблю віолончель: її важко носити, — легковажно заперечив Олег.

Це вирішило все. Бабуся спалахнула:

— Хіба можна так підходити до музики? З таких позицій? «Важко носити»! У мистецтві нічого не дається легко, запам'ятай це!

Наступного дня купили віолончель.

Двічі на тиждень, після обіду, Олег став ходити до приватного педагога. А надвечір бабуся дзвонила по телефону й цікавилася успіхами онука. Приватний педагог був у захопленні. Олег, на його думку, так добре встигав, що йому корисно б вчитися не двічі на тиждень, а щодня. Бабуся була щаслива, проте від щоденних уроків усе-таки утрималась: занадто дорого.

— А як добре було б учитися щодня! — час від часу зітхала вона. — Ти б швидше став лауреатом міжнародного конкурсу!

І ось два місяці тому бабусина мрія несподівано почала здійснюватися…

Брянцеви обмінялися і переїхали на нову квартиру: в старому будинку не було ліфта, а у бабусі боліли ноги, їй важко було підніматися на п'ятий поверх. Олег перейшов до іншої школи. І ось, прийшовши якось після занять додому, він сповістив:

— А в цій школі є музичний гурток! І на віолончелі там можна учитися щодня. Безплатно!

На радощах бабуся напекла пирогів і заплатила приватному педагогові за цілий місяць, хоча Олег учився двадцять днів.

— Нехай не ображається!

— Дуже треба йому ображатися! — пробурчав Олегів батько.

— Він багато втрачає! — вигукнула бабуся. — Колись Олег прославив би його, як свого першого вчителя.

— Ну, це ще баба ворожила надвоє.

— Я — бабуся! І я ніколи не «ворожу надвоє!» Я завжди кажу точно і впевнено: Олег буде музикантом!

Батько хотів, щоб Олег став у майбутньому тямущим інженером. Ну, а спершу хорошим токарем, чи, може, фрезерувальником на заводі.

— Ти хочеш, щоб він повторив твій шлях, — говорила бабуся. — Та зрозумій же зрештою: у нього інші здібності. Інше й покликання. Смичок і струни — ось що він триматиме в руках усе життя!

Проте часто вечорами Олег тримав у руках і рубанок, і напильник, і плоскогубці… Він допізна столярував у ванній кімнаті, що заважало сусідам митися і дуже непокоїло бабусю:

— Гляди, бережи руки! Уся твоя доля — у твоїх руках! Точніше кажучи, у твоїх пальцях.

— Знаю, бабусю, — добродушно погоджувався Олег. — Ось я їх і розвиваю — пальці. Так у музичному гуртку радять: стружіть, кажуть, пиляйте!

«Може, це нові методи музичного виховання? — міркувала бабуся. — У наш час музиканти не пиляли і не стругали… Але, може, тепер… хочуть якось поріднити техніку з мистецтвом?»

Усі етажерки й книжкові полиці в квартирі зроблені руками Олега. Коли приходили гості, бабуся потихеньку, потай від онука, хвалилася:

— Він! Усе він сам!.. Своїми руками!

І потім голосно, щоб чув Олег, вигукувала:

— Та головне, звичайно, музика! Він просто живе у світі звуків… мелодій! І щодень — уявіть собі, кожен день! — ходить на заняття! А от Моцарт, кажуть, був у дитинстві не дуже старанним хлопчиком…

І от уже майже два місяці Олег ходить на заняття кожного дня. Вдома він перестав займатися музикою: уся робота відбувалася у музичному гуртку, під керівництвом найдосвідченішого педагога — «колишнього всесоюзного лауреата», як називав його Олег.

Кілька разів бабуся поривалася піти до школи, познайомитися з новим музичним керівником онука.

Але Олегів батько зупиняв її:

— Я вже був у школі. І можу засвідчити: це справді блискучий музикант! Навіщо ж знову ходити, навіщо набридати?..

І бабуся, тяжко зітхаючи, відклала своє знайомство з «колишнім лауреатом».

І до музичного інструмента свого Олег почав ставитися значно дбайливіше, ніж досі, з ніжністю і навіть любов'ю. Футляр він завжди тримав закритим, щоб ніхто не чіпав віолончель руками. Він не кидав інструмент абиде, а клав його на спеціальній полиці біля свого ліжка. І навіть бабусі не дозволяв до нього доторкнутися.

— Все-таки навчання у колективі дає свої плоди! — раділа Ганна Степанівна. — Хіба приватний педагог міг навчити його такої акуратності? Нікого навіть близько до віолончелі не підпускає. Береже! Дорожить! І завжди поспішає на заняття, мов на свято! На хвилину не запізнюється! Мистецтво поглинуло його цілком.

Бабуся, проста й скромна жінка, заговоривши про музику, починала раптом промовляти такі гучні, пишномовні слова, які іншим часом нізащо б не спали їй на думку.

Олег вчився у музичній школі навіть по неділях. Ось і цього ранку він обережно зняв із полиці чорний футляр і, попрощавшись з бабусею, вийшов з будинку.

«ГРОБ З МУЗИКОЮ», АБО…

Брянцеви жили на першому поверсі… Вийшовши з парадного на вулицю, Олег відразу попрямував до вікна. Він знав, що бабуся неодмінно визирне на вулицю з вигуком!

— Ох, я зовсім забула!..

Саме в ці півхвилини, за які Олег устигав дійти від дверей квартири до вікна, у бабусиній голові народжувалися найневідкладніші поради й настанови онукові. Якщо ж у неї нічого не народжувалося, то вона просто нагадувала про те, що в Москві дуже бурхливий вуличний рух, водії мчать мов навіжені, отож, переходячи вулицю, «не треба ловити гав». Так було й сьогодні…

Щоб заспокоїти бабусю, Олег механічно кивнув головою, а сам раптом подумав, що вираз «ловити гав» явно вже застарів — за все своє життя він, здається, не бачив у Москві жодної гави. Краще б уже говорили — «ловити голубів»!

— У нас найнебезпечніше перехрестя! — не вгавала бабуся. — Учора мало не задавили одного чоловіка. Будь обережний на перехресті!

Бідна бабуся! Адже вона й гадки не мала, що Олег взагалі не дійде до перехрестя, а, таємниче озирнувшись і переконавшись, що бабуся вже зникла у вікні, зверне у двір.

Вулицею Олег ішов не кваплячись, неуважною і задумливою ходою, як належить музикантові. А подвір'ям він закрокував швидко й зосереджено, як людина, що має певну, термінову і вельми земну справу.

Уважно, по-господарськи мимохідь окинувши оком старий дерев'яний стовп і репродуктор, що поблискував на сонці, Олег зник за дверима чорного ходу.

Темними сходами він піднімався не навпомацки, не спотикаючись на кожному кроці, як Льоня з приятелями, а впевнено і швидко: шлях цей, по всьому видно, був добре відомий Олегові. Ще б пак! Навіть цього недільного ранку він піднімався темними сходами вже не вперше. І навіть кішки на горищі, здається, звикли до нього й не заважали, не плутались даремно під ногами. Сходи були вузькі, і свій громіздкий чорний футляр Олег обхопив обома руками, бережливо притиснувши до грудей.

Скрипнувши дверима, оббитими іржавим залізом, Олег закрокував горищем так само швидко й упевнено, як темними сходами. Раптом чийсь незнайомий голос примусив його зупинитися:

— Васю? Кругляшкін?.. Це ти?

— Хто тут? — запитав у відповідь Олег.

Щуплявий, маленький Владик став навшпиньки й зашепотів Льоньці у саме вухо:

— Це новенький… Я бачу «гроб з музикою»!

— Ну й очиська в тебе! Просто як у кішки! — чи то насмішкувато, чи то із заздрістю мовив Льонька і, відсторонившись від Владика, бридливо витер вухо рукавом курточки.

В цю мить «новенький» якраз підійшов до членів БОБУПІШа. Високий Льонька зверху глянув на міцну, кремезну Олегову фігуру і «гроб з музикою», якого той все ще притискав до грудей. Здавалося, він прикривався чорним щитом від можливого нападу Льоні і його друзів.

Вигляд у Льоньки й справді був дуже войовничий. Він став упівоберта, праве плече трохи вперед, а голову втягнув у плечі, мов боксер, готовий до бою. Худорляве обличчя його порожевіло, на щоках біля носа виступили крапельки поту, а задерикуваті очі виражали стан крайньої напруги, відчайдушного пошуку: чим би дошкулити «новенькому»?

Олег спокійно, начебто нічого й не сталося, опустив свій чорний футляр, підійшов до дверей і почав не кваплячись відкручувати дріт.

— Чому це репродуктор замовк? — суворим, командирським тоном запитав нарешті Льонька.

— Зіпсувався, певно, — не обертаючись відповів Олег.

— Ти бач, «зіпсувався»! Півгодини пограв і вже зіпсувався!..

Тиха Таня смикнула Льоньку за рукав:

— Прийшов у гості — і розпоряджаєшся?

— Хто прийшов у гості?! — пошепки спалахнув Льонька. — Я? Ми?! Це він приїхав до нас у гості з іншого будинку!

Льонька хотів додати щось іще, але стрівся з твердим, спокійно-насмішкуватим поглядом Тані й замовк.

На щастя, у цей час Олег зовсім розкрутив дріт, що заміняв замок.

Тактовний і ввічливий Юхим запитав:

— Можна зайти?

— Можна! Заходь! — відповів Льонька, хоч Юхим звертався зовсім не до нього.

Всі увійшли в недобудовану кімнату з балками замість підлоги, з темним горішнім дахом замість стелі і з голими цегляними стінами.

На саморобному столі, схожому на довгастий дерев'яний верстак, височів радіопідсилювач. По його непоказному верхньому «одягу», що ледве прикривав складне хитросплетіння металевих нутрощів, можна було відразу сказати: підсилювач саморобний. Тут же стояв невеликий мікрофон, саморобний електропрогравач із платівкою на диску. Інші платівки лежали гіркою в картонній коробці. Химерно витягнувши свою тонку шийку, заглядав у вікно електропаяльник. Шматками застиглої лави валялася на столі каніфоль.

Льонька, роззявивши рота, мов заворожений схилився над радіопідсилювачем. На нього дивилися сріблясті алюмінієві патрони конденсаторів, радіолампи; різнобарвні патрончики постійних опорів із хвостиками дротів; круглі, немов з-під вазеліну коробочки змінних опорів; великі котушки трансформаторів…

Отямившись від першого враження, Льонька запитав:

— Ну й що ж тут не в порядку?

— А ти подивись… — відповів Олег. — Може, лампа барахлить. Чи трансформатор пробило…

Льонька з виглядом знавця оглянув сяючі склом і сріблом нутрощі підсилювача і докірливо похитав головою:

— Як це це ви без інструментів живете? Лише паяльник стирчить — і все… Тут без інструментів не обійдешся!

На добродушному, круглому Олеговому обличчі не відбилося ані замішання, ані досади.

— Інструменти? Будь ласка! — незворушно мовив він.

Нахилився і поклав на верстак свій громіздкий чорний футляр. Попорпавшись у потаємній кишеньці штанів, він дістав маленький ключик і відімкнув крихітний висячий замочок (очевидно, власної конструкції) на футлярі.

Олег відкинув чорну покришку — і Льонька завмер від здивування: у глибокому футлярі лежали акуратно розкладені стамески, рубанок, напильники, плоскогубці, мотки дроту і навіть бляшаночки із цвяхами та шурупами.

— А де ж ця сама… віолончель? — тихо запитав Льонька. Всі його приятелі на мить втратили мову.

— Що це в тебе там?.. — прошепотів нарешті Владик.

Тільки Олег залишився, як завжди, незворушний. Він дістав плоскогубці і, мовби не помічаючи здивування друзів, запитав у Льоньки:

— Потрібні?.. А краще орудуй сам. Бери усе що треба!

— Отже… отже, це не «гроб з музикою»? Це…

— Оригінальний музичний ящик з різними немузичними інструментами, — підказав Олег. — Одне слово, берися за діло!

Льонька трохи зашарівся, здивовано покрутив у руках плоскогубці, ще нижче схилився над підсилювачем, для чогось наблизив до нього вухо і поставив твердий діагноз:

— Так, лампа! І трансформатор теж!

Олег мовчки підійшов до підсилювача, перевірив адаптерні гнізда, потім включив електропрогравач — і раптом внизу, на подвір'ї залунала пісня. Та, що години півтори тому примусила Льоньку підхопитися з постелі.

— Сам? Сам, чи що, одужав? — заїкаючись, запитав Льонька.

— А чого йому одужувати? Він і так був цілком здоровий.

— Так, значить… значить, ти…

— Просто хотів узнати, як ти розумієшся на техніці. Оце й усе.

— Мене? Перевіряти?! Як розуміюся? Та вже не гірше від тебе!

— Гірше, Леоніде! Гірше, якщо вже на те пішло, — пролунав раптом ззаду спокійний голос Васі Кругляшкіна.

Вигляд у Васі був по-справжньому святковий. Якби він був неживим предметом, про нього б сказали, певно: «Тільки-но з магазину! Просто з полички!» Вася був чисто поголений, в ретельно випрасуваному темно-сірому костюмі й жовтих черевиках, таких блискучих, що вони могли по-суперничати з новенькими металевими деталями радіо-підсилювача.

— Мене тут спершу з вами сплутали. Васею назвали, — сказав Олег.

— Еге ж! Адже це ти, Васю, все зробив? Обладнав, так би мовити! — Льонька обвів руками довгий дерев'яний верстак. Як сусіда, він називав Васю на «ти». Вася зсунув на потилицю кепку з коротким козирком і похитав головою:

— Чужих заслуг привласнювати не люблю. Помічником був, не заперечую… А головний, коли вже на те пішло, ініціатор і виконавець…

— Та гаразд уже, гаразд! Разом робили! — перебив Олег: Васина похвала, здавалось, була йому неприємна.

Щоб змінити тему розмови, Юхим Трошин несподівано запитав:

— А кому, цікаво, ця кімнатаналежала?

— Самі не знаємо, — відповів Олег. — І звідки вона тут, на горищі, ця цегляна коробка?

— Я довідаюсь! Сьогодні ж довідаюсь! — вигукнув Льонька, якому дуже хотілося хоча б у чомусь проявити себе і взяти реванш.

— Не хвались! Звідки ти можеш довідатися? — тихо спинила його Таня.

Та Льонька не хвалився: він справді-таки міг довідатися.

«МАДАМ ЖЕРІ-ВНУЧКА»

До революції будинок належав акціонерному товариству «Мадам Жері і дочка». Сама мадам давно втекла за кордон. А дочка її довго ще жила на третьому поверсі, у квартирі номер дев'ять. І займала у цій квартирі всього-на-всього одну невелику кімнату, що виходила вікнами на подвір'я.

Після «Жері-дочки» спадкоємців не залишилося, і в її кімнату в'їхала Калерія Гаврилівна Клепальська. Льоня прозвав нову сусідку «мадам Жері-внучка».

На дверях дев'ятої квартири, біля круглого сріблястого дзвінка, висіла табличка, на якій акуратно, чорною тушшю було виведено: «Уткіним — 1 дзвінок, Кругляшкіну — 2 дзвінки, Митрохіній — 3 дзвінки».

А десь збоку зловісно поблискувала маленька чорна кнопочка і поряд, під целофаном, — категоричний наказ: «Тільки Клепальській!»

На всіх мешканців дев'ятої квартири припадав один облуплений металевий ящик з дірочками — «Для листів і газет». «Мадам Жері-внучка» окремого ящика не мала з тієї простої причини, що газет вона не виписувала і листів ні від кого не одержувала.

Кілька місяців у своєму житті Калерія Гаврилівна була на «виховній роботі» — вона зібрала невелику групу дошкільнят і гуляла з ними по бульвару, навчаючи малюків французької мови і гарних манер. Коли всі малюки уже цілком оволоділи гарними манерами, вони закидали свою виховательку сніжками, і групка була розпущена. Калерія Гаврилівна перейшла на роботу «в мистецтво»: вона почала продавати театральні квитки. Усіх знаменитих артистів вона називала тепер просто на ймення, як своїх давніх знайомих. Вона точно знала, у кого з них який характер і скільки метрів житлової площі.

Вечорами вона вела тривалі розмови по телефону зі своїми подругами з інших театральних кас:

«А що, коли я попрошу у вас „Сплячу красуню“ навзамін „Пікової дами“? Я обіцяла одній своїй приятельці „Лебедине озеро“, а дістала тільки „Бахчисарайський фонтан“…»

Якось Калерія Гаврилівна принесла Льоні квиток на прем'єру в Театр юного глядача. І, якщо з того часу він коли-небудь відмовлявся виконувати її прохання (збігати у магазин, винести відро зі сміттям на подвір'я), «мадам Жері-внучка» вигукувала:

— І це вдячність за ті культурні задоволення, які ти дістав завдяки мені?

Шофер Вася Кругляшкін доводив, що Калерію Гаврилівну не випадково поселили в кімнату колишньої домовласниці: «У неї самої повно родимих плям!»

Льонька уважніше придивився до нової сусідки, але ніяких «родимих плям» у неї не виявив. Зате він знайшов цілих дві бородавки: одну в центрі лоба, якраз на тому місці, де в індійських акторок у кіно буває чорна цятка; а другу — на підборідді.

Тоді шофер Вася пояснив Льоньці, що він мав на думці «родимі плями минулого», тобто всілякі пережитки в характері Калерії Гаврилівни.

З цим уже важко було не погодитись — пережитки справді були: Калерія Гаврилівна любила побурчати, поплескати язиком і поскандалити на кухні.

У спадок від колишньої домовласниці їй дісталися не лише «родимі плями і бородавки минулого», а ще й дві товсті книги у шкіряних палітурках, що відгонили пліснявою і старовиною. Льонька знав, що в одній книзі був точний список усіх колишніх мешканців будинку, яким мадам Жері-старша здавала кімнати і квартири за платню. А в другій книзі був щоденник «старшої мадам», в якому було докладно розписано про всі ділові операції акціонерного товариства.

Останнім часом дві товсті шкіряні книги підпирали кухонний столик «мадам Жері-внучки», який під час свого недавнього пересування з віддаленого кутка до вікна втратив одну з чотирьох ніжок. Калерія Гаврилівна в результаті тривалих переговорів, конфліктів і прямих агресивних дій захопила врешті-решт найсвітліше і найзручніше місце на кухні.

«Я в'їхала в квартиру пізніше від усіх. Я, можна сказати, ваша гостя! — заявляла вона. — І ви повинні йти мені назустріч!»

* * *

Льонька ускочив до кухні, коли там уже нікого не було: покінчивши з недільними обідами, усі мешканці відпочивали в кімнатах або пішли подихати свіжим повітрям.

Льонька підбіг до столика Калерії Гаврилівни, присів і почав витягувати старовинні книги. Посуд, накритий сірим кухонним рушником, з тихим зловісним дзвоном поповз униз. Льонька ледве встиг утримати його. Тоді він, недовго думаючи, поставив круглі гірки тарілок і блюдець просто на підлогу й легко витяг книги з-під столу.

Список мешканців, що знімали кімнати у мадам Жері-старшої, був довжелезний. Кожна сторінка була перетнута згори донизу вузькими рівними доріжками граф. І кожна графа мала своє особливе призначення: «Прізвище, ім'я по батькові. Коли прибув. Коли вибув». Дві останні графи дуже здивували Льоньку: «Благонадійність» і «Особливі прикмети».

Проти прізвища кожного мешканця квапливим діловим почерком домовласниці було виведено: «Благонадійний» або «Неблагонадійний»; «Треба придивитися» або «Треба повідомити в поліцію»…

У графі «Особливі прикмети» відмічалося: «Багатий. Платить вчасно». Або: «Небагатий. Платить невчасно». У тих, хто був «небагатий» і «платив невчасно», дати прибуття і вибуття стояли одна від одної на дуже невеликій відстані: мадам Жері, певно, любила акуратність і боргів не прощала.

Сидячи на підлозі, в оточенні тарілок і блюдець, Льоня замислився… Йому важко було собі уявити, що весь цей величезний будинок, зведений з похмурого сірого гранітного каменю, будинок, у якому тепер живуть його, Льончині, приятелі, їхні матері й батьки, бабусі й дідусі — робітники, інженери, лікарі, вчителі, — що весь цей будинок належав колись лише двом жінкам-домовласницям. І вони могли вигнати на вулицю будь-кого, хто був їм не до вподоби або у кого не було грошей, щоб заплатити вчасно.

Льонька підвівся і пройшовся кухнею, широким старовинним коридором. Одна їхня квартира — і та он яка велика! А скільки у будинку таких квартир! І все це було в руках двох людей, лише двох! Звичайно, Льоня й раніше читав у книжках про капіталістів, про фабрикантів і про домовласників, але зараз він якось особливо виразно уявив собі, до чого ж несправедливо було все влаштовано у тому старому світі, який зараз раптом постав перед ним у вигляді цих двох товстих книг, що відгонили пліснявою!

Льонька повернувся до кухні, знову сів на підлогу й розгорнув другу книгу.

«Щоденник мадам Жері-старшої» — було написано на першій сторінці. А нижче, в дужках, додано: «Жерікової».

Ось, виявляється, як просто звучало справжнє, не скорочене на чужоземний лад прізвище колишніх домовласниць!

У щоденнику мадам Жері-старша писала лише про справи: з кого треба одержати, кому ще «накинути» квартплату і яким робом з однієї звичайної кімнати зробити дві, а то й три…

«Багата ж була, цілий будинок мала, — міркував Льонька, — а все про зиск дбала! І навіщо їй потрібно було стільки грошей? Просто зрозуміти неможливо!» Сидячи на підлозі, Льонька знизував своїми худими, гострими плечима, на обличчі в нього було крайнє здивування: адже коли у нього, у Льоньки, в кишені було один чи два карбованці, він почував себе справжнім багачем. А тут цілий будинок — і все мало, все мало…

Дивуючись апетитові колишньої домовласниці, Льонька гортав сторінку за сторінкою.

І раптом зупинився — на сторінці сімдесят сьомій було написано: «І як же це я такою дурною виявилася: горище ж у мене порожнісіньке! Треба б і там кімнат поробити… Завтра, опівдні, робітників викличу…»

Цей запис було зроблено у травні 1917 року. «Понаробити кімнат» на горищі домовласниця так і не змогла. Навіть однієї кімнати вона не встигла закінчити: залишилася порожня цегляна коробка. Так ось, значить, звідки вона!.. Тепер Льонька помчить на подвір'я і всім доведе, що він зовсім не хвалько, як гадає Тиха Таня, бо він таки довідався, звідки взялася ця таємнича кімната на горищі…

— Що це таке? Блюдця на підлозі? Сервіз на підлозі! Серед бруду! Серед мікробів! — пролунав раптом ззаду крик.

Льоня обернувся і побачив Калерію Гаврилівну.

— Ти що тут робиш? Що?!

— Я?.. Я… читаю…

— Він читає! Бібліотека на підлозі! Та як ти посмів?.. Як ти посмів займати мій посуд?!

— Я… Ми… Ми хотіли відремонтувати ваш стіл! Ваш столик! От я його і оглядаю! — випалив раптом Льонька.

— Хто це «ми»?..

— Ну, ми… БОБУПІШ організовує на подвір'ї майстерню… Під такою, знаєте, чудовою назвою… Ну, під такою назвою… «Що зламалось — усе відремонтуємо!» От! У вас столик зламався? Так? От ми його і відремонтуємо. І поставимо на ноги!

— А книги навіщо взяв? — з недовір'ям поцікавилася Калерія Гаврилівна.

— Книги?.. Вони ж заважали мені столик оглядати, от я й узяв. Ну, і почитав заразом. І таке вичитав! Ось послухайте, Калеріє Гаврилівно: «… горище ж у мене порожнісіньке! Треба б і там кімнат понаробити…» На горище хотіла людей загнати! І одну кімнату навіть побудувала, тобто майже побудувала… Тільки закінчити не встигла: революція їй завадила.

— Авжеж, вони вміли хазяйнувати! — зітхнула Калерія Гаврилівна. — А тепер ця кімната, певно, порожня стоїть? Га?..

Очі Калерії Гаврилівни спалахнули раптом від якоїсь несподіваної ідеї.

Та Льонька примусив їх погаснути:

— А от і не порожня! Там буде радіостудія. І ми щодня передачі влаштовуватимемо. Як от сьогодні вранці. Чули? Справжні передачі, а не просто платівки крутити…

— Як сьогодні вранці?! Щодня таке буде?! — від цієї звістки Калерія Гаврилівна навіть злегка похитнулася. — Ну вже вибачте! Я вас слухати не буду. Відразу вимикатиму!

Льоня хитро посміхнувся:

— Вимикатимете? Для цього вам доведеться вилазити он на той стовпчик! Бачите? Ви вмієте по деревах лазити?

Калерія Гаврилівна визирнула на подвір'я і зміряла очима старий похилений стовп з репродуктором, схожим на сріблястий дзвін, обернутий своїм круглим «жерлом» до вікна.

Очі «мадам Жері-внучки» звузились, віщуючи грозу, і Льоня поспішив повернутися до столика:

— Ми його відремонтуємо! Ось побачите! І не якісь там протези, а справжнісінькі нові ніжки поставимо. У нашій майстерні… ну, в оцій самій — «Що зламалось — усе відремонтуємо!»

ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ!

Льонька почував себе справжнім слідопитом. Захлинаючись від захоплення, він розповідав друзям про пригоду, в кожне слово якої сам щиро вірив:

— Становище було дуже важке: на кухні весь час сусіди. Та це й цілком зрозуміло: неділя! Довго я чекав слушного моменту, і от нарешті всі пішли… Але чи надовго?! Невідомо! У моєму розпорядженні було лише кілька хвилин. Та я ризикнув. Підійшов до столу «мадам Жері-внучки» і витяг з-під нього дві товстелезні шкіряні книжки. Мало не підірвався. Стіл важелезний: продукти, м'ясорубки, каструлі… Тільки-но я, значить, витяг книжки, стіл нахилився, і весь посуд задзвенів, посунувся униз. Я немов фокусник якийсь — однією рукою притримую посуд, а другою гортаю книгу. Чує моє серце, що десь тут повинно бути написано про горище! А почерк — жахливий, жодного слова не розбереш. І цілком зрозуміло — домовласниця! Навмисне так писала, щоб прості люди розібратися не могли… Нарешті знаходжу потрібний запис! І в ту ж мить… на кухні з'являється Клепальська! Вона як закричить! Як брязнеться — знепритомніла!.. Я однією рукою посуд притримую, другою її обмахую — до тями приводжу, а сам очима по рядках шастаю, до кінця дочитую!.. Довідуюсь про історію цієї таємничої кімнати! «Жері-внучка» лементує…

— Таж вона знепритомніла? — озвалася раптом Тиха Таня.

— Спершу знепритомніла, а тоді… опритомніла! Прийшла до тями! Як заверещить: «Що ти з моїм столом робиш? Зараз я міліцію покличу!» І тут раптом мене осінило. До чого, кажу, тут міліція? Я ж допомогти вам хочу. Столик ваш оглядаю… Ми його відремонтувати збираємось. Майстерню на подвір'ї відкриваємо! І просто так одразу таку кумедну назву цій майстерні придумав: «Що зламалось — усе відремонтуємо!». Уявляєте собі — повірила!..

— Чому ж кумедну назву? — знову перебила Тиха Таня. — Нічого немає кумедного. Може, й справді таку майстерню відкрити?

— То я й хотів! — одразу, не замислюючись, підхопив Льонька. — Я давно хотів! Звичайно, треба відкрити таку майстерню. — Я ж не випадково про це «Жері-внучці» сказав. Я вже все обміркував. Давним-давно!.. — Льоня забігав по горищі. — Значить, так!.. Майстерня називається: «Що зламалось — усе відремонтуємо!». Її можна просто на подвір'ї, в сараї, влаштувати. І всі мешканці приноситимуть нам старі, поламані керосинки, примуси…

— У нас у будинку газ, — тихо нагадала Таня.

— Ну, тоді чайники, електроприлади всілякі… Адже вони, слава богу, часто ламаються. І робота у нас буде завжди! У найпершій радіопередачі оголосимо про це. На все подвір'я!

— В якій радіопередачі? — запитав Олег, він саме, залізши на дерев'яний стіл-верстак, прибивав білі ролики для електропроводки до товстої круглої горішньої балки.

Шофер Вася Кругляшкін ще до приходу Льоньці запропонував «раз і назавжди покінчити з похмурою обстановкою на горищі» і перетворити чорний хід у «світлий хід». Сам. Вася пішов додому по електропроводку. А Юхим Трошин обіцяв дістати вдома лампочки — батько його працював — електромонтером.

— Сьогодні він мені все дасть: і лампочки, і навіть білий абажур дістане, — сказав Юхим.

— Еге ж, бо завинив! Напився знову! Я сам бачив! — заторохтів Владик.

Худенький Юхим упритул підійшов до нього:

— Не твоє діло, зрозумів?

— Та я ж просто так… Адже мені тебе шкода, — пробелькотів Владик, якому худенький Юхим здався раптом широкоплечим силачем.

— Я твого жалю не потребую!.. Пліткар! — чітко карбуючи кожне слово, промовив Юхим. І пішов униз по лампочки.

Усе це відбулося хвилин з п'ятнадцять тому. І тепер на горищі лишилося четверо: Льоня, Олег, Владик і Тиха Таня.

— Ти нічого про передачі не чув? У-у, ми таке діло придумали! — таємниче мовив Льонька, відповідаючи Олегові. — Тримайся за балку, бо зі столу впадеш. Свою радіостанцію відкриємо! Тут, на горищі!

— Все Льонька придумав! Сам придумав! Здорово, га?.. Це вам не платівки запускати! — квапливо вставив Владик.

Олег сплигнув зі столу:

— Здається, справа варта уваги… Щодня радіопередачі?

— Щодня! — Льонька знову забігав по горищі. — І це по-справжньому! Як на дорослому радіо: там «Останні новини» — і у нас «Останні новини», там лекції — і у нас лекції, там відповідають на запитання радіослухачів — і ми відповідатимемо!

— Так мавпувати не обов'язково, — заперечив Олег.

— А ми будемо дещо змінювати, по-своєму робити. Ну ось, наприклад, там передачі «В останню годину», а у нас будуть «В останню секунду», або от іще: по радіо чи телебаченню — точно вже не пам'ятаю! — бувають і такі передачі: «Для вас, студенти!» «Для вас, молодь!», «Для вас, піонери!», а у нас у будинку ще й пенсіонерів багато живе…

— Моя бабуся — пенсіонерка, — підтвердив Олег.

— От ми й влаштуємо свою передачу. Там, значить, «Для вас, піонери!», а у нас буде «Для вас, пенсіонери!».

— А можна ще перевірку часу влаштувати, — запропонував Владик. — По радіо кожну годину перевіряють, а ми будемо кожні півгодини!

— Таке ска-ажеш! — відмахнувся Льонька. — Кожні півгодини на горище лазити! Ще порок серця заробиш!

— Ну, тоді давайте настройку інструментів влаштуємо, — не вгавав Владик. — Як по справжньому радіо!

— Слухати тебе бридко! — накинувся на нього Льонька. — Ну кому потрібна ота настройка? Олег хіба що по наших передачах свою бандуру настроюватиме? До речі, де вона у тебе?..

— Лежить… відпочиває в одному місці.

— Ну, не хочеш казати — не треба. Давайте далі про передачі…

— Мені здається, добре було б влаштувати «Бесіди з батьками», — запропонувала раптом Таня. — Бо вони з нами щодня бесідують, а ми з ними… Одне слово, це було б добре!

— Добре! Побачимо! — начальницьким топом сказав Льонька. — Ще які пропозиції?

— А я от що думаю… — не поспішаючи, задумливо, мовби радячись сам з собою, мовив Олег. — Адже ми і висміювати усілякі недоліки теж можемо. Будуть у нас, для прикладу, в кожній квартирі свої кореспонденти, і нехай про все сповіщають. Що добре — хвалитимемо, а що погано…

— … будемо висміювати! — підхопив Льоня. — Випалювати… як це пишуть у газетах, «вогнем сатири»! Різні відсталі елементи перевиховуватимемо. У котрих є оці самі «родимі плями минулого». Нашу «мадам Жері-внучку», наприклад. Чи Юхимового батька…

— Ти-ихше-е! Тихше ти!.. — Владик приклав палець до губів і озирнувся довкола. — Тут без тебе таке було! Юхим цього не любить… Зрозумів? Захищає батька!

— Родинні стосунки! — вигукнув Льонька. — Як він може захищати пережитки? А ми його і не запитаємо навіть. Перевиховаємо батечка, висміємо його як слід — сам же потім у ніжки вклониться, спасибі скаже! Та-ак!..

— Я хочу підтримати Олега щодо кореспондентів, — сказала Тиха Таня. — Нехай у кожній квартирі будуть.

— Ну звичайно! — підхопив Льонька. — Я вже давно про це думав: радіопости, так би мовити. Ось я, скажімо, буду в дев'ятій квартирі, Владик — у тридцять шостій, ти, Таню, — у тринадцятій…

— А Олег? — запитала Таня.

— Олег?.. Щось ти про нього весь час турбуєшся? І Олег теж буде. У своїй, у сімнадцятій, квартирі. Та й інших розподілимо. Ох, і боятимуться ж нас! Тільки що — будь ласка, в ефірчик! — Льонька потер руки від задоволення.

— Хіба ми опудала якісь, щоб нас боялися? — Олег нахилив свою круглу біляву голову. — Нехай до нас за допомогою приходять — це інша справа. А то — «боятимуться»!

— Та я не в тому розумінні! — схаменувся Льонька. — Нас погані хлопці боятимуться. Для добрих людей ми будемо перші помічники, а для поганих — пострах!

Олег знову опустив голову: він не любив гучних слів.

Коли шофер Вася і Юхим Трошин, навантажені електропроводами і лампами, повернулися на горище, всі питання про найближчі радіопередачі були вже вирішені. Залишалося тільки розподілити обов'язки.

Та це виявилося не так легко: Льонька намагався захопити всі посади і пости. Спершу йому дуже кортіло бути диктором. Він ясно уявляв собі, як усе подвір'я і весь будинок слухають його голос і думають: «А хто б це міг бути?» Навіть рідна мати не одразу впізнає його… І раптом наприкінці передачі він урочисто оголошує: «Вів передачу Леонід Уткін!»

Льонька вже було виклопотав собі звання «головного диктора», але тут, як завжди несподівано, в розмову втрутилася Тиха Таня і спокійнісінько заявила:

— Ти не можеш бути диктором: у тебе голос ламається. Ти дуже часто пускаєш півня.

— Що-о? Мій голос?! Якого півня?! — скипів Льонька.

— Будь ласка, не репетуй… В усіх хлопців у твоєму віці ламається голос, і ніхто з вас не може бути диктором.

— А в дівчисьок не ламається?

— Ні.

— Отже, головним диктором будеш ти?

— «Головним» мені не потрібно. А просто дикторшою можу бути. І ще нехай Семен Блошкін, з першої квартири.

— А Семен чому? У нього що, голос уже поламався?

— У нього голос поставлений. Зрозумів?

— Куди поставлений? Як це голос може бути «поставлений»?

— Ну, це значить… значите, він володіти ним уміє. Тому що давно у хорі співає, в Будинку піонерів. Зрозумів?

Владик поспішив Льоньці на допомогу:

— Все одно Семен не може бути диктором: у нього прізвище некрасиве — Блошкін. Усі сміятимуться.

— Не прізвище прикрашає людину, — повчально мовила Таня. — Ось у тебе, наприклад, прізвище — перший сорт: Вербицький! А подивитись на тебе, то…

— Ти мого прізвища не чіпай! — верескнув Владик. — Не про мене мова! А Семен собі нехай інше прізвище придумає! Нехай підбере собі… цей самий… ну, як його?..

— Псевдонім, — з усмішкою підказав Олег.

— От-от! Щоб люди не сміялися.

— Люди не сміятимуться! — сердито відкарбувала Таня. — А якщо ти посмієшся, то це для Семена навіть приємно буде.

— Гаразд! Годі вам! — навів порядок Льонька. — Нехай буде Блошкін зі своїм «поставленим голосом»! Нехай. А ким же тоді буду я? — Льонька задумливо походив по горищі. — Гаразд. Добре… Я буду головним по «Найостанніших вістях», а всі кореспонденти мені підкорятимуться.

«Чудова посада! — вирішив по думки Льонька. — Про все, що робиться у квартирах, найперший довідуватимусь!»

— І ще я буду головним по «Бесідах із батьками»! — заявив він.

«Усе, чого не зможу сказати матері і батькові у вічі, говоритиму по радіо, у замаскованому вигляді!.. — розмірковував Льонька. — Вони ні перебити мене не зможуть, ні заперечити. Тут уже їм хоч-не-хоч, а доведеться слухати!»

— З батьками нехай Олег бесідує, — заперечила Тиха Таня. — Або ось Левко Груздєв. З двадцять дев'ятої квартири. Вони розсудливіші!

Олег одразу захитав головою:

— Та ні! Я стежитиму, аби щось не зіпсувалося. За підсилювачем, за динаміком… І взагалі за технікою. Бо ж які то вийдуть передачі, коли техніка раптом відмовить?

Вася Кругляшкін підтримав Олега. І «бесідувати з батьками» було доручено Левкові Груздеву — дуже солідному хлопцеві, кращому шахісту в будинку.

— Тоді я буду головним за «Нокаут в ефірі», — заявив Льонька.

— Це що, спортивний розділ? Боксерський, чи як? — поцікавився: Вася Кругляшкін.

— Та ні, — пояснив Льонька. — Нокаут — у переносному розумінні. Ми такий критичний відділ заведемо. А то всякі ці «Сміх крізь сльози», «За вушко та на сонечко» й інші «Вила в бік» уже набридли. А у нас буде своя назва. Оригінальна! Критичний розділ — «Нокаут в ефірі»!

«Кого захочу, того й протягну, — подумав Льонька. — Усі боятимуться мене, просто труситимуться! Чудово! Краса!..» Але Таня й тут подала свій тихий голос:

— Туди треба Юхима призначити: він — найсправедливіший. І нікого даремно нокаутувати не буде.

— А я що ж? — обурився Льонька. — Хочу бути головним відповідальним за «Нокаут»!

Слова «головний» і «відповідальний» були улюбленими Льониними словами.

Неквапливо складаючи інструменти до свого музичного футляра, Олег раптом звернувся до Льоньки:

— А хочеш, ми тебе просто «головним» призначимо? Ну, «найголовнішим» і «найвідповідальнішим»! Над усіма! — Олег непомітно підморгнув Тані, яка вже хотіла кинутися вперед із своїми запереченнями.

І тут відбулося диво: Тиха Таня послухалась цього німого знака — і промовчала.

— Найголовнішим? Най… — трохи розгубився Льонька. — Я не знаю… Як інші, як товариші….

— А ми що? Ми згодні! Згодні! — заторохтів Владик, віддано дивлячись Льоньці у вічі. І потім тихо додав: — А я ким же буду?

— Ти? Ким будеш? — поважно перепитав Льонька, який вмить увійшов у роль «найвідповідальнішого». — Ти будеш головним спостерігачем, оскільки у тебе очі особливі — все бачать! А відділ твій так і назвемо: «На власні очі»! Непогано, га?..

Всі погодилися, що це непогано.

… На горищі усі пробули до самого вечора. А вниз спускалися вже не спотикаючись, не наступаючи в пітьмі на кішок: всюди повкручували нові лампочки.

Олег ішов останній, бережливо притискаючи до грудей свій громіздкий футляр.

— Дома, певно, скажеш, що цілу симфонію розучив? — усміхнувся шофер Вася. — Адже з ранку до вечора пропадав.

— Авжеж, доведеться, — зітхнув Олег.

— А чи не набридло брехати?

— Ще й як набридло! Та виходу ніяк не знайду. Бабусю шкода.

— Пошукати треба!..

Тиха Таня уповільнила кроки, дочекалася Олега і все-таки поцікавилась:

— А навіщо ж ми Льоньку за найголовнішого вибрали?

— Просто так… Коли вже він любить командувати, нехай спробує. Може, йому на користь піде?

Вийшовши на подвір'я, усі розійшлися по своїх під'їздах. Льоня і Вася Кругляшкін повільно піднімалися до дев'ятої квартири, на третій поверх.

— Негарно все-таки вийшло… — сказав Льонька. — Ти йому допомагав репродуктор встановлювати і динамік, і підсилювач монтувати, і взагалі… А мені — жодного слова! Сусід називається!

Шофер Вася почав пильно вдивлятися у Льончине обличчя — так, ніби бачив його вперше.

— Що?.. Забруднився, га? — Льонька потер щоку.

— Та ні, родимі плями у тебе виявив. Точніше сказати, не плями, не такі, звісно, як у Калерії Гаврилівни, а все-таки досить помітні цяточки. Є, достеменно є!..

— Що це значить?

— А ось що: БОБУПІШ ви свій організували? Чудова затія! Але нічого до ладу не зробили. Лише бігали, за сарай ховалися, таємничі фізіономії корчили. І кричали: «Ми — господарі двору! Господарі двору!» А цей білявий хлопчина без ніякого галасу добру справу надумав. Я й вирішив допомогти йому, щоб вам, крикунам, довести: добрі справи метушні й тріскотняви не потребують. Зрозумів, якщо вже на те пішло?..

Вони стояли біля своєї квартири. Льоня не знав, що й відповідати.

— Ой! — вигукнув він раптом, почухавши потилицю, — а назву ж для своєї радіостанції ми так і не придумали! По-моєму, добре так: «Говорить горище!» Адже з горища все почалося?

Вася Кругляшкін задумливо розвів руками, поскуб свою кепку з коротким козирком. І нарешті сказав:

— Горище… Слово ж дуже-то негарне. Давай краще так: «Говорить сьомий поверх!». Це ж ніби як сьомий поверх виходить, оскільки над шостим розташований…

— Правильно! — зрадів Льонька. — Я саме так і думав! Так і хотів: «Говорить сьомий поверх!»

«ЩОБ УСЕ, ЯК У ДОРОСЛИХ…»

— Я викинусь із вікна! — заявила на кухні Калерія Гаврилівна Клепальська. І щільніше закрила кватирку: вона боялася холоду. — Він виживає мене за допомогою звуків!..

Усе це стосувалося Льоньки, який тепер не вимикав радіо ні вранці, ні вдень, ні ввечері. Він буквально приріс до буфета, на якому стояв маленький коричневий ящичок з довгими, вузькими прорізами. Приймач був увімкнутий на повну потужність, бо Льонька боявся чогось не розчути. Увесь час він покрикував на домашніх:

— Тихіше! Тихіше!.. Передають щось важливе!

А диктор тим часом пропонував розучити пісню, яку всі вже давно знали напам'ять.

Щоб поговорити про щось серйозне, мати й батько виходили тепер на кухню.

Льонька не просто слухав радіо — він навіть записував ті фрази, які диктори повторювали найчастіше. В загальному зошиті, на обкладинці якого було написано «Говорить сьомий поверх!», з'явилися такі записи: «Наш спеціальний кореспондент повідомляє… Сьогодні наш кореспондент побував… У нас в гостях… Зараз у нашій студії… Слухайте бесіду нашого міжнародного оглядача… Співайте разом з нами!..» і таке інше.

Льонька тепер міг розмовляти лише на одну тему. Олег досадливо відмахувався від нього:

— З тебе, знаєш, такий би чудовий гучномовець вийшов: торохтиш, торохтиш!

І тільки Владик покірно вислуховував свого повелителя і йому це вже починало набридати.

— Розумієш, — укотре вже говорив Льонька, — у нас усе має бути, як у дорослих! Щоб це не іграшки якісь там, а щоб усе по-справжньому! Добре було б і нам про когось сказати: «У нас у гостях!..» Га? Як ти гадаєш?

— Та хто ж захоче в гості на горище? — засумнівався Владик. — Хіба що домогосподарки білизну розвішувати? Їх можна запросити в гості і запитати: «Скажіть, будь ласка, що ви сьогодні розвішували: сорочки чи, може, трусики свого сина?»

— Дурниці! Нічого ти не розумієш! Для початку ми будемо запрошувати в гості один одного: ти запросиш мене, а я запрошу тебе. Ну, а. потім і хтось із дорослих з'явиться. Цілком навіть імовірно… І ще ось добре було б ввести передачу «Співайте разом із нами!»

— Та хто з тобою захоче співати? У тебе ж голос… як це… ламається.

— А я Сенька Блошкіна примушу! Він же у хорі співає, у нього голос поставлений. Ти чув, Таня говорила? Ось накажу — і співатиме. Я ж тепер відповідальний. Накажу — і танцюватиме!

— Ну, цього по радіо не побачиш. Це вже краще по телевізору показувати.

Льонька серйозно наморщив лоба й напівголосно, немов по секрету, сказав:

— А що? Може, й телебачення своє влаштуємо.

— Це вже ти занадто! Куди сягнув!..

Льонька й сам відчув, що «сягнув».

— Взагалі, щодо телебачення, там буде видно. А в гості ми запрошуватимемо. І бесіди проводитимемо. Ось, наприклад, так… зачекай… я зараз у зошит зазирну.

Льонька зазирнув і вів далі:

— Ось так, наприклад: «Розкажіть, будь ласка, нашим радіослухачам… Поділіться, будь ласка, своїми думками…» І далі таким робом. А гість, значить, ділитиметься. Здорово?

— А пригощати не треба буде? — запитав Владик. — Усе-таки гості!

Льонька удавано голосно розсміявся і поблажливо поплескав Владика по плечу:

— Не розумієш іще! Це ж не такі гості, котрі там… на чай завітають. Це ж у переносному розумінні.

— Ну-у, якщо в переносному, тоді гаразд. А то я думав… Мати завжди каже: «Краще самим у гості ходити, ніж до себе запрошувати. Клопотів з ними не оберешся!»

Якось увечері Вася Кругляшкін розшукав Льоньку у ванній кімнаті:

— Миєшся? Ну гаразд, не вилазь… Тут зі школи дзвонять, про твоє здоров'я запитують.

Якби Льонька був не у ванній, а, скажімо, в річці, він, напевно б, пірнув під воду.

— Захворів ти, чи що? — здивовано запитав шофер Вася.

— Еге ж, захворів! — стиха, напіввилазячи з ванни і озираючись по сторонах, ніби хтось міг його почути, сказав Льонька. — Захворів… Радіостанцією нашою я захворів! Ось чим! Адже нікого, крім мене, це не стосується. А мені за все відповідай! Ось два дні й пропустив… Не пішов до школи. Я в цей час доросле радіо слухав. Ну, досвід, чи що, переймав. Адже така справа у нас у будинку вперше за всю історію. А в школу я вже п'ять з половиною років щодня ходжу. І ще стільки ж ходитиму. У нас, розумієш, на радіо все по-справжньому має бути, по-дорослому!..

— А виходить у тебе, Леоніде, все якось по-дитячому. Намилити б тобі шию!

Вася Кругляшкін зник у коридорі, а Льонька розгублено помацав шию, яка й так була вже намилена.

В ОСТАННЮ СЕКУНДУ!

Увага! Увага!

В останню секунду!..

Рівно секунду тому сталася величезна подія в історії будинку номер дев'ять дріб три: почала працювати радіостанція «Говорить сьомий поверх!».

Дорогі товариші мешканці! Тепер щодня, рівно о двадцятій годині нуль-нуль хвилин за місцевим часом, ви будете слухати наші радіопередачі.

Слухати їх вам доведеться обов'язково, бо в кожній передачі, можливо, буде щось сказано й про вас, про ваших дітей чи інших найближчих родичів, а також про квартиру, в якій ви живете. І уявіть собі: якщо ви не почуєте передачу самі, вам доведеться потім бігати по всьому будинку й довідуватися: що сказали і як сказали? А інші мешканці можуть щось переплутати, і тоді ви будете дуже довго хвилюватися і переживати.

Отож краще не пропускайте наших радіопередач! Оце й усе. Передача «В останню секунду!» закінчена. Вів передачу Сенько Блошкіи.

А зараз слухайте…

У НАС У ГОСТЯХ…

За розпорядженням Льоньки першим до мікрофона був запрошений він сам. Диктор Сенько Блошкін вів бесіду точно за текстом який Льонька склав напередодні. Перед Сеньком лежали запитання, а перед Льонькою — відповіді.

— Сьогодні у нас у гостях усім вам добре відомий Льонька Уткін з квартири номер дев'ять, — наслідуючи інтонації справжніх дикторів, почав Сенько. — Здрастуйте, товаришу Льонька Уткін!

— Добрий вечір, — відповів Льонька.

— Чи згодні ви, товаришу Льонька Уткін, побесідувати з нашими радіослухачами і відповісти на деякі запитання, які нас хвилюють?

— Згоден.

— Велике вам спасибі. Ми чули, що з вашої особистої ініціативи на подвір'ї був організований «Бойовий будинковий піонерський штаб». Чи правда це?

— Так, це правда. З моєї ініціативи, — скромно погодився Льонька.

— Ще ми чули, що ви — найголовніший і найвідповідальніший за всі радіопередачі.

— Так, це правда. Мене вибрали відповідальним. — І, трохи подумавши, Льонька додав одну фразу до завчасно підготовлених відповідей: — Мене вибрали одностайно!..

— А чи не поділитеся ви з нами, товаришу Льонька Уткін, своїми думками?

— А чого ж, поділюсь. Найближчим часом я збираюся…

Але що саме збирається робити Льонька найближчим часом, мешканці будинку так і не довідалися, бо в репродукторі пролунав злий, захеканий голос Тихої Тані:

— Все з твоєї ініціативи, так?! Прославляєш себе, так? І ти, Сенько, теж хороший: читаєш з папірця, мов папуга!

— Тихше ти!.. Тихше! — злякано, на все подвір'я прошепотів Льоня. — Сенько, відтягни її від мікрофона!

— Я тобі відтягну! Я зараз таке скажу!..

Сенько Блошкін нарешті оговтався і незворушним дикторським голосом повідомив:

— Увага! Передача «У нас в гостях!» з технічних причин відміняється.

НАЙОСТАННІШІ ВІСТИ

Дорогі товариші мешканці! Якщо у вас щось поламалося — ну, скажімо, ніжка від столу одлетіла чи праска перегоріла, — не засмучуйтесь. Усе це швидко відремонтується і стане зовсім новеньким, бо наш «Бойовий будинковий піонерський штаб» вирішив відкрити на подвір'ї майстерню.

Ми сподіваємося, що у кожного мешканця найближчим часом що-небудь зламається, і тоді наша майстерня прийде вам на допомогу!

Назва у майстерні вже є — «Що зламалось — усе відремонтуємо!», а приміщення у неї поки що немає. Та це байдуже! Ми вирішили відкрити нашу майстерню у старій дровітні. Про цю ж дровітню наш місцевий поет склав такі вірші:

Наш спеціальний кореспондент із квартири номер дев'ять повідомляє, що дрова ці привезла з собою зі старого будинку Калерія Гаврилівна Клепальська. Там, у старому будинку, не було центрального опалення і дрова зігрівали Калерію Гаврилівну, а тут, у нас, вони «не світять і не гріють». Проте Калерія Гаврилівна звикла до своїх дров, і їй сумно з ними розлучатися. Один наш спеціальний кореспондент проліз у дровітню з боку даху й точно з'ясував, що дрова ці давно вже потрухли.

Ми впевнені, що Калерія Гаврилівна стане, нарешті, свідомою і викине свої трухляві дрова. Тоді вже ми не лазитимемо в дровітню через дах, а ходитимемо туди через двері й відкриємо свою майстерню! Тим більше, що, як повідомляє спеціальний кореспондент з тієї ж самої дев'ятої квартири, кухонний столик Калерії Гаврилівни зовсім розвалюється. І ми його з вдячності відремонтуємо поза чергою!

ПЕРЕДАЄМО ОГОЛОШЕННЯ!

… Увага! Увага!

Сьогодні ми починаємо збирати інструменти для нової майстерні. Пункт збирання — квартира номер сімнадцять. Здавайте їх просто у вікно, після третьої години дня, Олегу Брянцеву. У двері не дзвоніть і не стукайте, щоб не турбувати сусідів. Якщо у вікно випадково висунеться бабуся, не тікайте: вона тільки на вигляд сердита.

Несіть напилки, стамески, рубанки, лещата, електропаяльники і взагалі все, що може знадобитись. І навіть те, що, на вашу думку, не може знадобитись, також несіть: на місці побачимо! Якщо інструменти зіпсовані, не біда: ми їх відремонтуємо! Але якщо вони нові, це все-таки краще!

Поспішайте! Поспішайте! Прізвища мешканців, які здадуть інструменти у перші три дні, будуть оголошені по радіо. Уявляєте собі, як приємно буде послухати вам самим і всім вашим родичам!

… Увага! Слухайте, юні мешканці нашого будинку! «Бойовий будинковий піонерський штаб» просить вас протягом трьох днів скласти точні списки усіх найцікавіших книжок, які є у ваших особистих бібліотеках. Не бійтеся, будь ласка: ніхто і не думає їх відбирати. Просто ми хочемо влаштувати «великий книгообмін». Що, це таке? А ось послухайте! Наприклад, юний громадянин Ікс має на руках книгу «Народжені бурею», давно її прочитав і хоче прочитати книгу «Острів скарбів», яку має у своїй шафі юний мешканець Ігрек, котрий цікавиться: саме тією «Бурею». Ось тут і відбувається тимчасовий книгообмін. В результаті Ігрек одержує «Бурю», а Ікс «Острів» з усіма його скарбами. І так далі… Здається, зрозуміло.

Це ж буде чудово! Так книжки лежать собі на полицях, припадають пилом, нудьгують без діла… А тут вони будуть увесь час у роботі! І в бібліотеку бігати не треба буде: адже там теж гарну книжку не одразу одержиш, спочатку на черзі постоїш!

Тільки попереджаємо: кожен, хто шматуватиме обкладинки або книжку замість скатерки під тарілку з супом підкладатиме чи взагалі «зачитає» цікаву книжечку, — одразу потрапить у страшну радіопередачу, яка називається: «Нокаут в ефірі». То ж краще загортайте книжки в білий папір і читайте акуратно — на чистому місці і з чистими руками.

Оце і все, що ми хотіли повідомити. Вела передачу Таня Крутихіна.

ЗНОВУ… «У НАС У ГОСТЯХ!»

— Починаємо чергову передачу «У нас у гостях!». Сьогодні у нас в гостях двірник дядько Семен.

— Мені в гості ходити ніколи, — пролунав хрипкий бас дядька Семена. — Я у справі на горище зайшов.

— Пробачте, дядьку Семене, ви хочете сказати «на колишнє горище»? І взагалі ми хочемо попередити, що вас зараз слухає дуже багато людей, — лагідно, тоном гостинного господаря намагався улестити двірника диктор Сенько Блошкін.

— Горище воно і є горище! Невідомо ще, як пожежна охорона все це сприйме. Захопили комірчину самовільно і влаштували невідомо що!

— Ви хочете сказати, що ми організували радіостудію «Говорить сьомий поверх!»? — відчайдушно намагався налагодити бесіду Сенько.

— У будинковій книзі шість поверхів значиться. І крапка! — не здавався дядько Семен.

— Продовжуємо нашу дружню бесіду, — повідомив радіослухачам Сенько Блошкін. — Може, ви, дядьку Семене, невдоволені юними мешканцями нашого будинку? Розкажіть, будь ласка, радіослухачам, чим саме ви незадоволені!

— А всім незадоволений! На подвір'ї ви багато стовбичите — ось що. Сиділи б удома, уроки б робили — от би й був порядок.

— Ну, дядьку Семене, якщо ніхто не буде на подвір'я виходити, — почав втрачати самовладання Сенько, — то це вже буде не подвір'я… А, як би це сказати… заповідник! Чи… якась заборонена зона!

— Надто вже розумні всі поставали, — похмуро відповів дядько Семен.

— А ми б хотіли налагодити з вами…

— Не чіпай кишку! Поливальну кишку не чіпай! — закричав раптом репродуктор на стовпі. І в ту ж мить радіослухачі побачили дядька Семена, який висунувся з напівкруглого вікна на горищі. Він люто погрозив хлопчині, який там, унизу, обливав дівчат холодним крижаним струменем.

Потім двірник зник. А передача «У нас у гостях!» тривала далі.

— А ви знаєте, дядьку Семене, ми нещодавно у вас у будинкоуправлінні прочитали одну дуже цікаву книжку, — вступила в бесіду Тиха Таня.

— Знайшли місце! Краще б у бібліотеку записалися! Недалеко, здається: через дорогу перебігти.

— А такої книжки в жодній бібліотеці немає. Вона знаєте як називається?

Дядько Семен мовчав.

— «Будинкова книга»! Це не та, звичайно, яку мадам Жері вела, а наша, нова! І ось ми з неї довідалися, що в нашому будинку проживають, виявляється, три маляри, два штукатури, два муляри і багато ще інших різних робітників, які на будівництвах працюють. От би з їхньою допомогою ремонт зробити! Га, дядьку Семене! І наш «Бойовий будинковий піонерський штаб» допоможе. Давайте запросимо зараз усіх на недільник або ж на суботник по ремонту свого рідного будинку!

— Ви б ото краще за собою слідкували, — буркнув двірник. — Усі стіни в парадному своїми іменами посписували й іншими всякими непристойностями…

— А ми все це білилами замажемо, — пролунав голос Олега Брянцева. — І стіни в парадному пофарбуємо!

— Щоб зручніше потім по чистому писати було?! Місця вам, чи що, не залишилося? — не здавався двірник.

— Е ні, якщо хоч одне слівце з'явиться, ми по почерку довідаємось!

— Оце інша справа! — погодився нарешті дядько. Семен. І втомлено зітхнув.

Дружня бесіда з двірником дядьком Семеном закінчена, — оголосив Сенько Блошкін…

ЗАГЛЯНЕМО ДО КВАРТИР!

… Наш спеціальний кореспондент з квартири номер тридцять шість передає, що вчора увечері цю кватиру спіткало страшне стихійне лихо: перегоріли пробки.

У героїчній боротьбі з цим лихом брала участь уся квартира: одні мешканці побігли до магазину по свічки, інші подіставали зі скринь гасові лампи, треті помчали шукати монтера, але було вже пізно і його не знайшли… Нарешті сам наш спеціальний кореспондент Владик Вербицький проявив чудову ініціативу: незважаючи на пізній час (було вже двадцять три години нуль-нуль хвилин за місцевим часом), він побіг в інший під'їзд, у квартиру номер сімнадцять, розбудив там бабусю Ганну Степанівну, підняв з постелі Олега Брянцева і привів його безпосередньо на місце катастрофи.

Наша радіостудія відзначає винахідливість свого спеціального кореспондента і твердо сподівається, що наступного разу Владик Вербицький чи хтось із мешканців тридцять шостої квартири ризикне сам, нехтуючи всіма небезпеками, вкрутити нову пробку замість перегорілої.

… Наш спеціальний кореспондент з квартири номер десять передач, що вчора вранці юна мешканка Валя Пузирьова залізла у вапну і просиділа там рівно одну годину тридцять чотири хвилини. Валя вчиться на другій зміні, і їй нікуди було поспішати. А всі Валині сусіди пішли на роботу невмивані.

Спочатку сусіди тихо просили Валю вийти, потім почали стукати в двері, але Валя не відповідала. Тоді всі захвилювалися… Думали навіть, що Валя втопилася — тим паче, що вона не вміє плавати. Почали смикати двері й навіть намагалися зірвати їх з петель.

Тоді Валя озвалася:

— Я перша зайняла ванну, і я маю право у ній сидіти скільки захочу!

Всім давно відомо, що у ванні не сидять, а миються. Мешканці намагалися пояснити це Валі, проте довго вони пояснювати не могли, бо запізнювались на роботу.

Пізніше, у бесіді з нашим кореспондентом, Валя пояснила, що вона дочитувала у ванні одну дуже захоплюючу книжку.

Кажуть, що сьогодні Валя дістала якийсь новий, дуже товстелезний цікавий роман. Бідні мешканці квартири номер десять: їм доведеться йти до лазні!

… Наш міжнародний оглядач передає з квартири номер п'ять. Вчора, рівно о другій годині дня, зі школи сюди прибув Стасик Гавриков. У коридорі прибулого Стасика зустрічалийого мама, бабуся і молодша сестричка Рита. Стасик передав їм своє пальто, шапку і портфель, а ніяких дружніх вітань — на зразок як, наприклад, слів «здрастуйте» чи «спасибі» — не передавав.

На честь почесного гостя був даний обід, під час якого Стасик ні з ким не обмінявся промовами і навіть жодного слова не вимовив, а тільки дипломатичними кивками голови давав зрозуміти, щоб йому принесли першу страву, потім — другу, а потім уже — й третю.

Після обіду, що минув у напруженій і недружній обстановці, Стасик кілька разів невиразними рухами губів давав зрозуміти, що йому щось не подобається. Але що саме йому не подобалося, так ніхто й не второпав.

Після обіду почесний гість попрямував у приготовані для нього покої, тобто на диван, і проспав майже півтори години. Тим часом мама і стара бабуся натирали підлогу, а молодша сестричка Рита на кухні мила посуд.

Піднявшись, нарешті, з дивана, почесний гість вирушив на екскурсію на подвір'я у супроводі своїх приятелів з інших квартир.

Увечері на честь почесного гостя було влаштовано перегляд телевізійної передачі. Разом із високим гостем у першому ряду сиділа його молодша сестричка Рита, якій давно вже час було спати. Але спати вона не могла, бо почесний і високий гість не дозволяв вимикати телевізор доти, доки не закінчилися передачі й дикторка не побажала усім на добраніч.

Уроки високий гість цього дня не готував. В особистій бесіді з нашим кореспондентом він заявив, що у нього немає жодної трійки. Це так: жодної трійки у нього справді немає, зате є три двійки.

У бесіді з нашим кореспондентом Стасикова бабуся нічого не сказала, а лише важко зітхнула. І мама нічого не сказала — і теж зітхнула. А молодша сестричка, десятирічна Рита, сказала, що це не брат, а просто якийсь «заморський пан!». І ще вона обізвала свого брата «наслідним принцем». Устами дитини промовляє істина!

Наш спеціальний кореспондент з квартири номер двадцять три передає, що сьогодні вдень юна мешканка цієї квартири Зіночка Перепілкіна встановила новий рекорд тривалості телефонної розмови: вона не вішала трубку протягом вісімдесяти дев'яти хвилин, хоча всі інші мешканці мало не повісились!

Слід сказати, що попередній рекорд тривалості телефонної розмови (сімдесят дві хвилини) також належить Зінаїді Перепілкіній.

У бесіді з нашим кореспондентом Зіночка заявила, що своє вчорашнє спортивне досягнення вона не вважає найвищим.

Ми не хочемо суперничати з Зіною в тривалості розмов і тому закінчуємо нашу сьогоднішню радіопередачу. До завтра, товариші мешканці!

Рівно о двадцятій годині нуль-нуль хвилин за місцевим часом чекаємо вас на підвіконнях, а також на лавах у подвір'ї, біля старого дерев'яного стовпа.

До побачення!

БЕСІДА З БАТЬКАМИ

Дорогі товариші батьки! Ми тепер часто будемо бесідувати з вами. І ви навіть не зможете нас перебити, щоб зробити якесь зауваження. Ми допомагатимемо вам виховувати нас і боротися з усякими нашими недоліками — з ледарством, боягузтвом і таке подібне. От сьогодні ми розповімо вам одну історію, в якій нічого не. вигадано. Цю історію повідомила нам одна дівчинка, ім'я якої ми змінили на її власне прохання. З цієї історії ви довідаєтеся, як… А втім, краще розповімо все по порядку.

… Настав травень, і квартира одразу збезлюдніла. Поїхала з чоловіком на курорт сусідка, дуже буркотлива, яка завжди скаржилася, що Катя крутиться під ногами (а вона зовсім ніколи й не крутилася).

— Ну, тепер ти повна господиня в квартирі, — сказала мама. — Задоволена?

Але Катя не була задоволена. Навпаки, вона була дуже й дуже засмучена. Спершу мама не здогадувалася, у чому справа, а потім зрозуміла: Катя боялась залишатися вдома сама. Вдень ще нічого, а от уночі, коли мама чергувала в лікарні, Катя місця собі не знаходила. Точніше кажучи, вона знаходила собі місце, але в іншому будинку: тікала ночувати до своєї подруги Оленки.

Мама приходила з нічного чергування рано-вранці, а Катя поверталася від Оленки пізніше. Якось, повернувшись, вона побачила, що мама спить, а на столі лежить записка: «Отож, ти у мене страшенна боягузка? Просто соромно за тебе. Адже ти у третій клас перейшла! В піонери вступати збираєшся!»

Катя й сама не знала, чого вона; боїться. Скільки разів вона давала собі слово, що витримає, не побіжить до Оленки — і щоразу втікала.

Якось, ідучи на нічне чергування, мама сказала:

— Пильнуй за телефоном, Катю. Повинен бути один дзвінок! Дуже важливий…

— Угу, розумію, — відповіла Катя.

Мамі часто дзвонили від хворих, яких вона лікувала.

Дзвонили навіть уночі. І кожного разу мама закінчувала розмову словами: «Ви дзвоніть, коли буде потреба. У будь-який час дзвоніть, будь-ласка, не соромтесь!»

Мама пішла, а Катя почала читати книжку і час від часу поглядала на телефон. Вона думала, що важливий дзвінок пролунає дуже скоро, а його все не було й не було. Коли впали сутінки, Катя захвилювалася. Вона дивилася на телефон благаючими очима, і, ніби зглянувшись, він нарешті задзвонив.

— Це автобаза? — пролунав у трубці хриплий голос.

— Та ні! — досадливо відповіла Катя і кинула трубку. «Хоч би він швидше ще раз подзвонив! — думала вона.

Я б довідалася, у чому справа, сповістила мамі на роботу, а тоді побігла б до Оленки!» Але телефон не дзвонив… Звідкись згори почулися чоловічі голоси. Вони то затихали, то ставали голоснішими. Це здалося Каті дуже таємничим. «Дивно!» — злякано подумала вона. Підійшла до вікна й уважно оглянула підвіконня, потім висунулася і подивилась на карниз. Ні на карнизі, ні на підвіконні нікого не було. «Та це ж радіо у сусідів, нагорі!» — раптом здогадалася Катя. На мить їй стало смішно. Та тільки на одну мить, бо наступної миті було вже не до сміху: їй здалося, що в коридорі шкребуться миші.

Збліднувши, Катя прислухалася до шерхоту. Але в цей час брязнула металева кришка, і вона зрозуміла, що це листоноша опустив щось у поштову скриньку. Катя відкрила скриньку — там лежав лист для сусідки. Катя одразу поклала його назад: сусідка не любила, коли брали її листи.

І раптом Каті здалося, що миші справді шкребуться, та тільки не під підлогою, а десь угорі, на стелі. «Що за дурниці! — Адже миші не можуть бути угорі!» — міркувала Катя. Це, проте, не дуже заспокоїло її, і вона почала сторожко прислухатися до дивного шурхоту. Тоді до неї долинули й віддалені звуки музики. «Вальс! „Дунайські хвилі“! — зраділо додумала Катя, мовби вона почула голос старого знайомого. — Це ж сусіди танцюють і човгають ногами!»

Проте заспокоїлася вона ненадовго. Кожне рипіння мостин примушувало її здригатися і дослухатися.

«Ні, так більше не можна! — вирішила вона. — Піду до Оленки!»

Катя відчинила парадні двері, але одразу подумала: «А як же дзвінок! Адже він важливий для мами. Напевно, дзвонитимуть від якогось хворого. Я піду, а мама так нічого і не довідається. Не можна, не можна йти!»

Вона зачинила двері, замкнула їх на всі запасні замки й навіть на ланцюжок, потім прилягла на канапу, вкрилася байковою ковдрою і почала пригадувати усі книжки і фільми, де йшлося про сміливих людей і їхні подвиги. Але й література Каті не допомагала. Вона ще кілька разів поривалася піти до Оленки, але потім спохвачувалася: «А важливий дзвінок?» І залишалася. Так вона й заснула.

Над ранок їй приснився сон. Вона стоїть на площадці парадних дверей, двері зачинені, а в порожній квартирі дзеленчить, надривається телефон. Катя знає, що це той самий дуже потрібний для мами дзвінок, але потрапити до квартири не може. І взагалі не може зрушити з місця, як це часто буває уві сні.

Катя розплющила очі. Було вже зовсім видно, телефон і справді дзвонив. Вона скинула ковдру, підбігла до апарата, зяяла трубку й почула мамин голос:

— Катю, ти вдома? Ти не втекла до Оленки?

— Ні, мамо, я не втекла.

— Ну, тоді я і всі мої товариші, лікарі, просять передати тобі, що ти молодець, справжній молодець!

— Але ж важливого дзвінка не було! Я увесь час чекала, а його все не було й не було.

— Як то не було? — засміялася мама. — Мій дзвінок — це і є той найважливіший дзвінок!..

… Дорогі товариші батьки! Зараз ми розповіли вам про досвід Катиної мами, яка здолала боягузтво своєї дочки. Ми постаралися записати цю історію з Катиних слів складно, як оповідання, щоб вам було цікаво слухати. Ми тепер часто будемо розповідати про досвід передових батьків. А імен і прізвищ називати не будемо, отож не соромтеся, будь ласка, і пишіть нам на «сьомий поверх». Вів передачу Сеиько Блошкін.

ДЛЯ ВАС, ПЕНСІОНЕРИ!

Увага! Увага!

Говорить сьомий поверх!

Звичайно наша передача починається о двадцятій годині за місцевим часом, тобто тоді, коли майже всі дорослі вже поприходять з роботи.

А сьогодні ми включили свій мікрофон о п'ятнадцятій годині, тобто о третій годині дня. А чому? А тому, що передача, наша буде для тих, хто вже не ходить на роботу, хто своїм довгим і, як то кажуть, бездоганним трудовим життям заслужив право відпочивати. Ми так і назвали свою передачу: «Для вас, пенсіонери!»

Ми вирішили влаштувати великий концерт: адже в години відпочинку приємно послухати музику, вірші і, незважаючи на вік, потанцювати! Тепер ми мало не щодня влаштовуватимемо такі концерти. Одне слово, у нашому будинку пенсіонери не нудьгуватимуть!

Всі ви, звичайно, заслужили право на відпочинок. Це факт! Але ж увесь час відпочивати й відпочивати теж нелегко: від цього можна так стомитися, що й не радий будеш! Тому ми хочемо, дорогі товариші пенсіонери, зробити так, щоб і вам було не нудно відпочивати і нам на користь пішло.

Нещодавно ми прочитали вголос будинкову книгу. З неї ми довідалися, що в будинку номер дев'ять дріб три живуть пенсіонери сімнадцяти різних професій. І кожен працював по своїй спеціальності років із тридцять, а то й сорок, або й ще більше. Ну, а у нас поки що немає ніякої професії. Але ми дуже хочемо навчитися справжнього діла! Кожен з нас чимось захоплюється: хто любить радіотехніку, хто столярує, хто хоче будувати моделі, а хто танцює чи навіть співає… Ось ви, товариші пенсіонери, і можете допомогти нам у всіх цих справах!

Ми довідалися, що в двадцять третій квартирі живе пенсіонер, який дуже багато років пропрацював інженером на авіаційному заводі. І ми хочемо попросити його: візьміться, будь ласка, керувати нашим авіаційним гуртком! А в шостій квартирі проживає старий слюсар: може, він допоможе організувати нам майстерню «Що зламалось — усе відремонтуємо!». Інструментів ми зібрали стільки, що до Олега Брянцева у кімнату просто не зайдеш: справжній склад, та й годі! Ось ви б і допомогли нам трішечки, Валентине… Валентине Захаровичу! Га? Згодні?..

Або ось ми хочемо хореографічний гурток організувати, щоб танцювати вже за всіма правилами науки. А в тридцять першій квартирі якраз проживає колишня балерина.

Ми, звісно, самі не бачили, але, кажуть, вона навіть у «Лебединому озері» танцювала. І наші дівчатка теж дуже люблять танцювати, от тільки не вміють. Навчіть їх, будь ласка, Клавдіє Теодорівно! Гаразд?

Одне слово, «Бойовий будинковий піонерський штаб» може кожному пенсіонерові підібрати справу до душі. А найактивніших пенсіонерів ми навіть вирішили обрати членами свого «Піонерського штабу». — Хіба погано звучить: «піонер-пенсіонер»?!

До речі, ми повинні сказати, що деякі мешканці нашого будинку вже відгукнулися на заклик БОБУПІШа: «Товариші дорослі, дружіть з нами!» Наш спецкор з дев'ятої квартири передає, що Калерія Гаврилівна Клепальська висловила бажання вести по нашому радіо уроки французької мови і бесіди про хороші манери.

Це буде чудово! Ось, приміром, вивчимо ми всі французьку мову, прийдемо на сусіднє подвір'я, почнемо розмовляти, а пас ніхто не розумітиме! І ми зможемо говорити все, що захочемо! І «Графа Монте-Крісто» ми зможемо прочитати в оригіналі, тому що Олександр Дюма-батько писав, як відомо, французькою мовою!

Ну, а про хороші манери вже й казати нічого! Вони нам дуже знадобляться. Тому що, як повідомляють наші спецкори з різних квартир, багато хто з юних мешканців валяється вдень на ліжкові просто в черевиках і штанях; виделку тримає в руці так, ніби хоче проштрикнути тарілку наскрізь; а з дівчатками поводиться так, що д'Артаньян усіх їх по черзі викликав би на дуель!..

Одне слово, ми підтримуємо цінну ініціативу Калерії Гаврилівни. І ще хочемо повідомити, що, згідно з неперевіреними даними, Калерія Гаврилівна, здається, згодна звільнити дровітню і віддати її нашому «Бойовому будинковому піонерському штабу». Про це повідомив в останню мить той же таки спеціальний кореспондент з дев'ятої квартири.

І, нарешті, найголовніше. Ми просимо, щоб товариші пенсіонери допомогли нам відповідати на запитання радіослухачів. Ми хочемо щонеділі проводити передачі: «Запитуй що завгодно — все одно відповімо!». Ми вже одержали дев'яносто вісім перших запитань. З них сімдесят три від Жорика Калугіна з першої квартири. Жорик цікавиться усім на світі: і ракетами, і макетами, і лічильними машинами, і Марсом, і атомною енергією… Але ми не змогли поки що докладно відповісти на всі ці запитання. А от деякі товариші пенсіонери можуть: адже серед них — аж два доктори і три кандидати наук! Це все ми прочитали у будинковій книзі. І ми просимо товаришів кандидатів і докторів допомогти нам. Бо без їхньої допомоги нам доведеться перейменувати свою передачу і назвати її так: «Запитуй що завгодно — все одно не відповімо!»

Оце і все, про що ми хотіли побесідувати. А зараз слухайте концерт! Ми починаємо з старовинних вальсів, які так люблять усі пенсіонери…

ХТО ЦЕЙ КОРЕСПОНДЕНТ?!

— Хто він? Хто цей кореспондент? — лютувала на кухні «мадам Жері-внучка». — Я знайду його! Я його викрию!..

Льоня зачинився у кімнаті. Але й туди долинали крики й погрози Калерії Гаврилівни.

— Це ж неподобство! Я зовсім не збираюся лізти на горище і бесідувати звідти про хороші манери! Французька мова!.. Нехай вони спершу рідною мовою навчаться розмовляти! А дровітня? Та ніколи в житті! Ніколи в житті я не викину свої дрова, які зберігалися стільки років і які мені дорогі! Ні за що в світі!..

— Ти розумієш, — скаржилася вона по телефону своїй приятельці. — Це ж справжнє знущання! Глузування! Вони говорили про мене у передачі для пенсіонерів. Що, цікаво, вони хотіли цим сказати? Що мені вже п'ятдесят п'ять років? Чи що я наближаюся до пенсійного віку? Що спільного у мене з пенсіонерами, що?! Я, бачте, погодилася звільнити дровітню! Згідно якихось там неперевірених даних! Нехай вони перевірять ці дані! Ну, звичайно… Правда твоя, просто з принципу! Ніколи не звільню, ніколи…

Одержавши підтримку своєї приятельки, Калерія Гаврилівна знову загаласувала наодинці на кухні. Крик її увірвала поява шофера Васі Кругляшкіна.

Шофер Вася увійшов до кухні у своєму робочому комбінезоні, з засуканими рукавами, з милом і рушником у руках.

— Саме так: їх треба навчити хороших манер! — зло відкарбувала «мадам Жері-внучка». — І я піду до будинкоуправління! Нехай вони примусять замовкнути всіх цих кореспондентів з горища! Кожного дня концерти для пенсіонерів! Просто вирішили заморити старих людей: спати неможливо, відпочити неможливо! І ці обурливі повідомлення!

— Які повідомлення? — здивовано, не розуміюче закліпав очима Вася. — Вас же на весь будинок прославили! Такі хороші справи ви придумали — ну, просто не чекав!

— Ви ще багато чого від мене не чекаєте! — рішуче вигукнула Калерія Гаврилівна. — До будинкоуправління! Я у них вимагатиму! Вони зобов'язані охороняти своїх мешканців од свавілля!..

З цими словами Калерія Гаврилівна вибігла на площадку парадних сходів.

Вася Кругляшкін підійшов до Льониних дверей:

— Виходь, Леоніде! Не бійся!

Льоня обережно виглянув у коридор.

— Це ти ловко придумав! — похвалив його Вася. — Почав, значить, її перевиховувати? — Вася зітхнув: — Тільки що з цього вийде? Бачив, як спалахнула?

— Не бачив, але чув. Крізь двері.

… Сусідка з десятої квартири виймала газети з поштової скриньки.

Побачивши Калерію Гаврилівну, вона сплеснула руками:

— Я така рада! Така рада! У моєї Віри з французької мови лише трійки. Хотіла репетитора запросити. А тепер ви допоможете їй, люба Калеріє Гаврилівно! Просто по радіо. Це так чудово! І безплатно! Ви багатьом допоможете…

— Так, я їм усім допоможу! — похапцем промовила «Жері-внучка» й помчала вниз.

Але на другому поверсі її перехопило подружжя пенсіонерів. Вони завжди ходили разом і навіть говорити умудрялися якось разом, в один голос.

— Чудо-во! Просто чудо-во! — дуетом заспівало старе подружжя, — Спасибі за всіх наших онуків і онучок! Спасибі!..

— Будь ласка! На здоров'я… — трохи розгубившись і вже без недавньої люті промовила Калерія Гаврилівна. І побігла далі.

На першому поверсі її зустріла прибиральниця, з відром і ганчіркою у руках. Від цієї суворої жінки всі мешканці будинку вже багато років чули лише одне: «Ноги треба витирати! Вдома, либонь, витираєте!..»

Але зараз вона виявилася дуже багатослівного:

— От навчіть, навчіть їх хороших манер, Калеріє Гаврилівно! Тоді, либонь, ноги в парадному витиратимуть. І на стінах не писатимуть свої імена… Й інші всякі речі! Навчіть їх, навчіть!

— Я їх навчу! І провчу! — на ходу мовила Калерія Гаврилівна, вибігаючи на вулицю.

Будинкоуправління було у дворі, в напівпідвалі.

Вибігши на подвір'я, Калерія Гаврилівна зупинилася. Дорогу їй перепинив цілий гурт пенсіонерів, які щойно, сидячи на лавці під дерев'яним стовпом, слухали радіопередачу. Всі почали вітати Калерію Гаврилівну й навіть потискати їй руки:

— Чудово, чудово придумали! Дуже благородно! Дуже! Вирішили, значить, подарувати свої знання підростаючому поколінню? От якби всі мешканці так вчинили! Це для усіх нас — взірець! І дровітню, значить, вирішили звільнити? Правильно! Відкрили простір дитячій ініціативі й самодіяльності!

— Так-так… Вирішила подарувати… І відкрити простір… — пробелькотіла Калерія Гаврилівна, розгублено відповідаючи на вітання і потиски рук.

— Ну, не будемо, не будемо вас затримувати… Прийміть іще раз!..

Бігом спустившись у напівпідвал, Калерія Гаврилівна рішуче відчинила двері будинкоуправління і просто з порога вигукнула:

— Чули? Я повертаюся на виховну роботу!

— Чули! Авжеж, чули! — відповів кербуд, спершись на стос довідок і паспортів. — Цей «сьомий поверх» усіх нас того… До діла залучив! Хочу навіть сьогодні сам особисто по їхньому радіо виступити і подяку оголосити: усі стіни у під'їзді, уявіть собі, до ладу привели! Нічого не скажеш: молодці! А щодо дровітні — ви правильно вирішили, товаришко Клепальська!

— Так, вирішила! Якщо дітям треба — будь ласка! Мені не шкода!

ЛЬОНЬЧИНА ПРЕМІЯ

Тітка Поллі, як відомо, примусила Тома Сойєра фарбувати паркан якраз у день суботнього відпочинку. І саме в той далекий день Том «відкрив великий закон», який звучить так: «… для того, щоб хлопчику або дорослому захотілося чогось, потрібно лише одне — щоб цього було нелегко домогтися». Льонька не дуже твердо пам'ятав закони фізики, які він вивчав у школі, але закон Тома Сойєра знав напам'ять.

Вийшло так, що майстерня «Що зламалось — усе відремонтуємо!» призначила перший пробний ремонт парадного у першому під'їзді саме на неділю, тобто, як і тітка Поллі, на день відпочинку. А ще напередодні Льонька довідався, що у неділю тільки на одному-єдиному дев'ятигодинному сеансі йде новий дитячий фільм, про який дівчатка у дворі казала: «Незрівнянний!..»

Ще напередодні Льонька купив квиток. Він вирішив, що коли почати роботу о восьмій ранку, то до дев'ятої цілком можливо звільнитися.

Майстерня «Що зламалось — усе відремонтуємо!» старанно підготувалася до того, щоб знищити у всіх парадних будинку написані на стінах «імена та інші всілякі непристойності», як висловився двірник дядько Семен. Цілих десять днів майбутні маляри навчалися у справжнісінького маляра, який жив у квартирі номер шістдесят один. У будконторі, що була недалеко від будинку, з труднощами випросили на якийсь час щітки й драбини. Дістали вапно й фарби… Отже, все було готове!

Вирішили почати з першого під'їзду, з того самого, в якому жив Льонька. На пропозицію Тихої Тані кожен повинен був працювати на своєму поверсі, щоб перш за все знищити свої власні витівки. Найдужче Тані хотілося, щоб Льонька повозився з стіною свого поверху, бо саме на цій стіні років зо три тому він намалював потвору з кісками і підписав: «Танька — дурепа!»

Рівно о восьмій ранку Льонька встановив драбину, підтягнув відро з вапном та щіткою і взявся до діла. Він пригадав усі поради, які давав справжній маляр з шістдесят першої квартири. Але Тиха Таня і тут проявила вредність характеру: вона ніяк не хотіла зникати зі стіни. Льонька наклав на неї вже кілька шарів вапна, а кіски і витріщені очі, трохи зблідлі, таки дивилися й дивилися на нього.

Льонька тричі виймав з кишені куртки вузький синій квиточок, з любов'ю розглядав його — і тричі переконувався, що початок сеансу саме о дев'ятій годині ранку, а не о десятій і навіть не о дев'ятій тридцять, як хотілося б йому. Часу до дев'ятої залишалося дедалі менше й менше. Що тут робити?

Ось тоді Льонька і згадав знаменитий закон Тома Сойєра. Взагалі він часто звертався за порадами до знаменитого шибеника, вигадника й фантазера. І зараз теж вирішив скористатися його прикладом. Льонька згадав, як Том Сойєр примусив-таки своїх приятелів фарбувати паркан, удавши, що йому самому ця справа дуже до душі і що права на таку почесну працю нелегко домогтися.

Льонька згадав, що бідолаха Том тягнув до паркану відро з вапном сонячного весняного ранку, коли так хороше гуляти, бігати, стрибати — одне слово — робити все, що завгодно, та тільки не фарбувати паркан. І цього ранку також сяяло весняне сонце, і Льоньці теж хотілося займатися усім, чим завгодно, аби лишень не білити стіну біля своєї квартири. Та понад усе йому, звісно ж, хотілося піти до кіно. Вузький синій квиточок, здавалося, пропалив кишеню куртки і добрався до самого Льониного серця. Нарешті з двох квартир на поверсі один за одним з'явилися хлопці, які не були ще в БОБУПІШі, не працювали у новій майстерні — і тому могли спокійнісінько бігти на вулицю.

Але вони не бігли. Кожен зупинявся біля Льоньки, здивовано розглядав драбину, щітку й навіть мало не стромляв ніс у відро з вапном. І кожен неодмінно вигукував:

— Ой, що це ти робиш?!

Першим вигукнув Гарик, добрий і веселий хлопець, який не тільки дозволяв, а навіть сам пропонував усім на подвір'ї кататися на своєму двоколісному велосипеді й поносити свою «капітанку» з якорем і лакованим козирком.

Гарик довго і заздрісно дивився на Льоньку, хоча за вдачею своєю зовсім не був заздрісний. Він намастив вапном палець, понюхав і мало не покуштував його на смак.

— Не треба: отруїшся! — зупинив його Льонька.

— Дай-но я теж спробую, — попросив Гарик. Льонька глянув на нього з жалем:

— Дуже хочеться, га? Розумію! Усім хочеться! Не ти, як кажуть, перший, не ти останній. Мене вже тут десять чоловік просили. Просто благали, в ніжки кланялись. — Льонька, як завжди, починав захоплюватися. — Але я не можу…

Доброму Гарикові ця відмова була зовсім незрозумілою:

— Не можеш? Чому?

Льонька таємниче озирнувся по сторонах:

— За-бо-ро-не-но! Адже ми вчилися у справжнього маляра! А ти не вчився… Цілий місяць досвід переймали! — Льонька непомітно для себе збільшив строк навчання рівно втроє. — Тобі ж, Гарику, я б дозволив… Але ж це вміти треба!

Відмовляти Гарикові було дуже незручно: Льонька одного разу до того накатався на його двоколісному велосипеді, що лопнули камери водночас на двох колесах. І все-таки він вирішив трохи помучити свого доброго сусіда по поверху:

— Зрозумій: це ж не всім довіряють. А тільки кращим… Ну, тим, хто в БОБУПІШі і взагалі чимось відзначається!..

Гарику довелося скромно визнати, що нічим особливим він поки що не відзначився.

— Ну що ж, — сумовито мовив Гарик. — Я пішов…

Він ступив кілька повільних кроків униз сходами. І лише тоді Льонька зглянувся:

— Зачекай-но…

Гарик прояснів і повернувся на площадку. Але раптом відчинилися двері десятої квартири і вийшла Гарикова сестра, сувора, підтягнута семикласниця Ліда, яка зверхньо дивилася на всіх хлопців з подвір'я і завжди дорікала своєму молодшому братові за «безхарактерність і м'якотілість». Ліда хотіла, як завжди, гордо пройти мимо, ледь кивнувши головою. Але не змогла, зупинилася і теж зазирнула у відро, заляпане вапном.

— Що це ти робиш, Льоню?

— А ось фарбую стіну. У нас із усього будинку відібрали найдостойніших і доручили цю справу!

Ліді ніколи і в голову не прийшло б займатися малярними роботами, але те, що вона не потрапила в число «найдостойніших», боляче вразило дівчину.

— А хто це, цікаво довідатись, відбирав?

— Комісія! — не розгубився Льонька. — Дуже відповідальна комісія!

— І по всіх квартирах ходили?

— По всіх! Тебе, певно, вдома не було…

— Дуже дивно. Я, між іншим, двічі допомагала мамі робити ремонт і вмію фарбувати не гірше за тебе. Хочеш, покажу?

— Не можна, не можна! — Льонька з відчайдушним виглядом заступив собою і відро, і драбину, і чорну потвору з кісками. — Сказали, що нікому не можна довіряти!

— А тобі можна?

— А мені можна.

— Ну знаєш, коли вже тобі довірили, то мені й поготів можна!

У цей час вийшов на площадку Веня, хлопчик, який більше за всіх користувався добротою і безкорисливістю свого сусіди Гарика і якого всі в будинку звали Занудою. Побачивши відро, щітку й драбину, Веня не втримався від запитання:

— Ой, що це ти робиш?

— Не бачиш хіба? Ремонтую!

— Льо-онь, а Льо-онь, дай мазнути! Хоч разочок! — одразу заскиглив Веня.

— Ну що з вами вдієш? — безсило змахнувши руками, здався нарешті Льонька, помітивши, що маленька стрілка на ручному Лідиному годиннику загрозливо наближалася до дев'яти. — Гаразд: давайте! Тільки так: фарбуватимете по черзі. Спершу Гарик півгодини пофарбує, тоді Ліда, а ти, Веню, в останню чергу.

— Чому-у? Га, Льо-онь! Чому-у я в останню? Гарик, поступись мені, га?

Добрий Гарик вже ладен був безмовно поступитись, але Ліда вихопила у Льоньки щітку й міцно вклала її в руку своєму безхарактерному братикові:

— Тримай! І не будь ганчіркою!

— Так… — сказав Льонька й витяг із кишені синій вузький квиточок. — Значить, через півтори години я повернуся, — і щоб стіна була як новенька!

Щасливий Гарик почав уже залазити на драбину, але в ту ж хвилину з'явився «відділ технічного контролю» у складі Тихої Та ні і Юхима Трошина, Услід за ними, не кваплячись, витираючи піт з лоба, піднімався сходами й Олег Брянцев.

— Ага! — зловтішно вигукнула Тиха Таня. — Наш Льонька вже влаштувався: експлуатує найману робочу силу!

— Та що ви! Я просто… — розгубився Льонька.

— Адже ясно було сказано, що недосвідчених, тих, які не пройшли курс навчання, не допускати! — уже спокійним, діловим тоном повчально промовила Таня.

Горда Ліда з презирством глянула на Таню:

— Ми з Гариком двічі ремонтували свою кімнату. Разом із мамою… Тож, будь ласка, не хвилюйся.

— І потім, я… я передав їм свій досвід, — пробелькотів Льонька. А тоді одразу осмілів духом: — І взагалі, самі ж ви казали: «Треба усіх залучати до суспільно корисної праці!» Ось я й залучаю! Весь свій поверх залучаю!

Таня зміряла Льоньку з ніг до голови осудливим поглядом і раптом помітила у нього в руці вузький синій квиточок:

— А це що таке?

Як представник «відділу технічного контролю» вона взяла квиток, перевернула його:

— Ага, все ясно: сам зібрався розважатися, а інші за нього працюватимуть! От Олег о сьомій піднявся — і все вже на своєму поверсі зробив! А ти…

— А що я?.. Я на свої гроші купив квиток, щоб вручити його як премію тому, хто перший закінчить! Отже, Олегові! Одержуй, будь ласка, Олег, заслужену тобою нагороду! Мені не шкода… І мерщій біжи: за п'ять хвилин починається. От!.. От що я придумав! Погано, га?

Все це Льонька випалив одним духом, сам ще толком не розуміючи, хороша чи погана його вигадка.

— Це ти дуже чудово придумав, — першим підтримав Льоньку добрий Гарик, звісившись з драбини.

Льонька тицьнув квиток у руку розгубленому Олегові й гордо вигукнув:

— Що? Непогана ідея?!.

— Здається, перша, яку ти не перехопив на ходу в Тані, — несподівано з'єхидничав завжди скромний і сором'язливий Юхим Трошин.

«ПОЛІТ ДЖМЕЛЯ»

Олегова бабуся надіслала листа на горище.

«Велике спасибі вам, юні друзі, за вашу турботу про ветеранів праці! — писала бабуся. — Не забуваєте ви про нас, старих! А про молодих ви іноді, на жаль, забуваєте. І, зокрема, про молоді таланти! А вони ж є! І живуть у нашому будинку. Недалеко за прикладом ходити: живе на першому поверсі юний віолончеліст Олег Брянцев. Чому ж ми не чуємо по радіо його віолончелі? А вона ж може і повинна зазвучати! Сподіваюся, що мій лист не залишиться без уваги!

Одна пенсіонерка».

Це був перший лист від «дорослої радіослухачки», і на нього не можна було не відповісти. На горищі терміново було скликано нараду.

— Які будуть пропозиції? — на правах «найголовнішого» запитав Льонька.

Владик єхидно хихикнув:

— А от нехай Олег і пограє… для своєї бабусі… Таку, знаєте, пісеньку — стару, та тільки з новими словами: «Жив-був у бабусі онучок музичний!»

— Ти б помовчав трохи, — одірвавшись од книжки, промовила Тиха Таня і знову схилилася над сторінкою.

Олег, збентежений і розгублений, стояв збоку, прихилившись до дерев'яного стола-верстака: «Що тепер робити? Як пояснити бабусі?.. Так, хитрощі до добра не доводять! І от усі вони повинні тепер через нього щось вигадувати!»

Олег раптом рішуче труснув своєю великою, круглою головою, ніби сердито буцнув повітря:

— Піду й скажу їй усю правду!

— Правильно! — одразу підтримав його Юхим Трошин.

Шофер Вася Кругляшкін стояв біля вікна і, здавалося, не слухав розмову, а з інтересом розглядав дроти, що тяглися униз — до старого дерев'яного стовпа. Та, коли Олег найрішучішим жестом підтягнув пояс і з виглядом «будь що буде» попрямував до дверей, Вася швидкими кроками наздогнав його і зупинив:

— Зачекай-по, Олег! Ми, якщо вже на те пішло, влаштуємо концерт для твоєї бабусі. І віолончель зазвучить! Сьогодні ж увечері. У когось із вас є платівки з записом віолончелі, га?

— У нас вдома є, звісно… — нерішуче, не розуміючи ще, що саме задумав шофер Вася, відповів Олег.

— Ні, ваші платівки не потрібні: бабуся їх напам'ять знає. А ще у когось є?

— Я пошукаю, — відповіла Таня.

— І я подивлюся, — пообіцяв Льова Груздєв.

— От і приносьте на восьму годину. Я сам сьогодні поведу передачу, якщо вже на те пішло. А зараз оголосимо…

Вася підійшов до підсилювача, увімкнув його і якимось не своїм голосом промовив у мікрофон:

— Увага! Увага! Говорить сьомий поверх! Щойно ми одержали листа від «однієї пенсіонерки». Вона дорікає нам за те, що ми проходимо повз творчість своїх місцевих юних талантів. Сьогодні увечері виправимо цю помилку. Ми познайомимо вас з творчістю Олега Брянцева! Слухайте наші радіопередачі!

Вася вимкнув мікрофон і глянув на здивовані обличчя своїх юних приятелів.

— Як же це? Навіщо?.. — тихо, з докором промовив Олег.

— Усе буде гаразд! — Вася ляснув його по плечу. — Тягніть музичні платівки! А тоді все зрозумієте! Я вас не підведу!

* * *

До вечора бабуся встигла побувати в усіх квартирах, де жили її знайомі:

— Ви чули, сьогодні увечері гратиме мій онук! Так просто й оголосили: «Ми познайомимо вас з творчістю Олега Брянцева!» Обов'язково послухайте, обов'язково!

«Тільки б не пішов дощ! — хвилювалася бабуся, виглядаючи на вулицю і дивлячись на небо. — Бо ж усе зірветься… Усі зачинять вікна і нічого не почують! І в садок ніхто не прийде!»

Але погода була за бабусю. Сонце, яке увесь день ховалося у хмарах, надвечір, уже йдучи на спочинок, прощально позолотило дах, і вікна, і молоді травневі крони дерев…

Бабусина реклама зіграла свою роль: на восьму годину вечора всі лави у дворі були зайняті і майже з усіх вікон висовувалися обличчя радіослухачів. Сама бабуся сиділа у центрі подвір'я біля садового столика. Вона одягла свою найкращу сукню, хитромудрі старовинні сережки і взагалі була схожа на іменинницю.

А на «сьомому поверсі» також готувалися до передачі. Ніхто ще не розумів, що саме затіяв шофер Вася Кругляшкін.

Солідний Левко Груздєв, любитель шахів і музики, приніс довгограючу платівку.

— Це концерт для віолончелі з оркестром у чотирьох частинах, — повідомив він.

— З оркестром не підійде, — сказав Вася. І відклав платівку. — Адже у нас немає тут оркестру…

— Як це «у нас тут»? — не зрозумів Левко.

Та Вася нічого не відповів. Він узяв у руку другу платівку, що її принесла Тиха Таня.

— «Політ джмеля» з опери Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана», — прочитав Вася. — Це, здається, сама тільки віолончель, так? Без усякого супроводу?

— Без усякого! — підтвердила Таня.

— І дуже добре! Адже у нас тут немає ніякого супроводу. — Юхим Трошин перший розгадав Васин задум.

— Але ж це нечесно, — тихо сказав він. — Це ж обман!

— Я не хочу! — твердо мовив Олег.

Вася лукаво підморгнув їм обом: мовляв, заспокойте свої нерви.

— Обману не буде! — весело запевнив Вася. — Прошу тиші! Платівку на диск! Вмикаю мікрофон!..

Тиха Таня слухняно поклала платівку на диск саморобного електропрогравача.

— Увага! Увага! Говорить «сьомий поверх»! — почав Вася. — Двадцять годин нуль-нуль хвилин за місцевим часом! Починаємо нашу чергову радіопередачу! Сьогодні ми познайомимо вас з творчістю юного мешканця нашого будинку Олега Брянцева з квартири номер сімнадцять. Слухайте «Політ джмеля» з відомої вам опери Римського-Корсакова!..

І ось швидким казковим джмелем закружляли, задзижчали по подвір'ю віртуозні звуки віолончелі.

— Це все-таки негарно… нечесно виходить… — пошепки мовив Юхим Трошин.

— Еге ж, таку славу створювати! — з затамованою заздрістю пошепки підтримав його Льоня, — Чужим смичком жар загрібати!

— Юхиме! Леоніде! — з веселою усмішкою прошепотів шофер Вася. — Все буде чесно-благородно. І ніяких чужих смичків! Дотримуйтесь спокою: мікрофон увімкнений!

— І нехай увімкнений! А я вимкну! — несподівано спалахнув Олег. — Це ж справжнісінький обман! Юхим правду каже!..

Вася вибалушив очі й трагічним голосом промовив:

— Ти мені не довіряєш?! Дайте дослухати музичну класику в тиші!

Усі притихли. А джміль кружляв по подвір'ю, то долітаючи до самого горища, то спускаючись униз — до садового столика, до гордої Ганни Степанівни, що не вірила вухам своїм.

Та ось віолончель замовкла. Її змінив голос шофера Васі:

— Ми обіцяли ознайомити вас з творчістю Олега Брянцева. І ознайомили! «Політ джмеля» передавався завдяки радіопідсилювачу, що його змонтував Олег Брянцев; по дротах, які він протягував; через динамік і репродуктор, які він встановлював на подвір'ї… Отже, ви ознайомилися з творчістю Олега. І блискучі результати цієї творчості! Дорога Ганно Степанівно, бабуся Олега, ви можете сьогодні пишатися своїм онуком! Ви хотіли, щоб він любив свій інструмент? Він і любить інструмент, а точніше сказати — інструменти: напилки, паяльники, рубанки — гарні робочі інструменти! І ми впевнені, що ви щиро радієте цьому! Ну, а музичний номер виконував лауреат Всесоюзного конкурсу…

ЕХ ТИ, ВИХОВАТЕЛЬ!

О двадцятій годині нуль-нуль хвилин у репродукторі щось зашурхотіло, заклацало, зашелестіло. Мешканці будинку чекали почути голос, який звичайно починав радіопередачу:

«Увага! Увага! Говорить сьомий поверх!..» Та замість того вони почули аж два голоси, що сперечалися один з одним.

— Ти цього, не зробиш! — говорила Тиха Таня.

— Що хочу, те й зроблю: я — головний! — пошепки заперечував їй Льонька.

— Ні, не зробиш! Я вимкну мікрофон!

— Тільки спробуй!

Таня с, як видно, спробувала, і репродуктор замовк. Потім він знову ожив — і чийсь третій голос сповістив:

— З технічних причин передачі почнуться через півгодини. Вибачте, будь ласка!..

Півгодини сварилися на «сьомому поверсі» Таня і Льонька.

— З пияцтвом треба боротися! — уперто наполягав Льонька.

— Правильно, треба. Але ж він не п'яниця, — спокійно відповідала Таня. Вона поклала мікрофон на дерев'яний стіл, сіла на нього й навіть близько не підпускала Льоньку.

— Ти зрозумій, — почав утовкмачувати Льонька, — він уже двічі приходив додому напідпитку. Владик бачив.

— Бачив! Бачив! На власні очі! — квапливо запевнив Владик.

— Ну от… Значить, він уже починає регулярно пиячити, і ми повинні покласти цьому край від самого початку. Тим більше, що Юхим переживає. Рюмсав навіть…

— Плакав! — тихо і твердо поправила Таня.

— Ну, плакав… А батько дуже соромиться Юхима, коли той бачить, що він напідпитку…

— Ще й як соромиться! Я сам бачив. На власні очі! — заторохтів Владик. — Навіть ховається у чужі під'їзди. І весь червоний якийсь…

— Ну от, бачиш! — Льонька закрокував по радіостудії. — Отже, у нього є совість. І якщо ми його вчасно пошпетимо, він усе зрозуміє і виправиться. Я такий фейлетончик напишу, що вмерти можна!

— От сам і вмирай!..

— Та ти повір мені, — продовжував своєї Льонька. — Я ж краще за тебе розумію. Хто «Жері-внучку» перевиховав? Я!.. У мене є досвід! І взагалі я — найголовніший! І наказую тобі увімкнути мікрофон!..

— А я не увімкну!

І не увімкнула! Передача почалася через півгодини, та Льонин фейлетон, від якого «просто вмерти» можна було, так і не прозвучав.

Це трапилося днів із п'ять тому. Льонька затаїв образу.

— Ну гаразд, — заявив він Тихій Тані. — Коли ще хоч раз побачу його п'яним, зачинюсь один у студії і так йому всиплю! І ти вже мені не завадиш! Захисниця знайшлася! З пияцтвом боротися треба!.. А ти, Владику, стеж!

Владик почав стежити — і вистежив. Рівно через п'ять днів, увечері, він, захекавшись, увірвався у дев'яту квартиру. Ні з ким не привітавшись, одразу пробіг до Льониної кімнати.

— Мої бесіди про гарні манери поки що подіяли не на всіх, — зауважила йому услід Калерія Гаврилівна, що стояла в коридорі.

Та Владикові було не до гарних манер.

— Бачив! Сам бачив. На власні очі!

— Кого? — сполошився Льонька.

— Юхимового батька — ось кого!.. До горілчаної крамниці зайшов. Там на розлив дають… Зараз він вип'є — це вже факт! І крадькома, щоб ніхто не помітив, додому прослизне.

— Ага, так?! Знову, значить, за своє?! — погрозливо промовив Льоня. — Е, ні! На цей раз він уже не прослизне!

— Давай побіжимо на горище, завчасу увімкнемо мікрофон, поки Таня не прийшла, і фейлетончик твій прочитаємо! — захлинаючись від передчуття скандальної історії, запропонував Владик.

— Немає у мене фейлетона! — гірко зітхнув Льонька. — Таня витягла з кишені й розірвала.

— А ти напам'ять!

— Напам'ять я не можу… До того ж хвилюватимуся і зовсім усе переплутаю. Ні! У мене… у мене… — Льонька переможно забігав по кімнаті. — У мене є інший план! У-ух який! Він, значить, людей соромиться, коли вип'є, еге? Соромиться?..

— Еге ж! Ще й як соромиться! — поспішив запевнити Владик. — Одного мешканця побачить біля під'їзду — й одразу ховається.

— Ну, сьогодні вже він у нас не сховається! Швидше! Нагору! На горище! У студію!..

— Увага! Увага! — пролунав на все подвір'я торжествуючий Льонин голос. — Увага! Усіх мешканців будинку просимо негайно вийти до своїх під'їздів. Повторюємо!.. Усіх мешканців будинку просимо негайно вийти на подвір'я, до своїх під'їздів!..

Через п'ять хвилин на подвір'ї будинку номер дев'ять дріб три зібрався натовп. Багато хто з мешканців, послухавши Льоню, вийшли до своїх під'їздів. Вони з подивом перезиралися й запитували один одного:

— У чому справа? Що сталося? Навіщо сказали виходити?..

На «сьомий поверх» не прибігли, а буквально злетіли Олег, і Тиха Таня, і Юхим Трошин, і Левко Груздєв, і Семен Блошкін, і Танина подруга Люба Казачкіна… З тими ж запитаннями вони накинулися на Льоню й Владика:

— Що сталося? У чому справа?..

— Про тебе, Юхимчику, дбаємо! Батечко твій знову в горілчаний магазин на розі заглянув. Ось він зараз крізь стрій сусідів пройде і під впливом громадського обурення одразу перевиховається! Більше тобі плакати не доведеться! Повір мені!

— Здорово придумано! — підтакнув Владик.

Юхим зблід і, ні слова не сказавши, кинувся по сходах. «Тільки б не запізнитися! Тільки б не запізнитися!..» — думав він, судорожно притискуючи руку до грудей.

Юхим вибіг на подвір'я. З досадою глянув на старий дерев'яний стовп і на сріблястий репродуктор, що поблискував, ніби нічого й не сталося, у променях вечірнього травневого сонця.

І мешканці також дивилися на репродуктор. Але не злостиво, а з очікуванням і здивуванням: навіщо він викликав їх усіх на подвір'я? Що сталося?..

Опинившись, на вулиці, Юхим, не дивлячись по сторонах і не звертаючи уваги на сюрчання міліціонера, перебіг дорогу в недозволеному місці й помчав просто до горілчаного магазину на розі… Він зіткнувся з батьком у дверях. У руках батько тримав пакет з яблуками і пляшку з мінеральною водою.

— Тату!.. Ти?! Ти?! — Юхим пильно глянув в обличчя батькові.

— Звісно, я, — лагідно відповів батько й нахилив до сина своє бліде, втомлене обличчя. — Що з тобою?..

Сльоза котилася по Юхимовій щоці:

— А вони подумали… що ти знову… І я теж повірив…

Батько випростався і пильно дивився кудись удалину, повз вулицю, повз бульвар, що тільки-но перейшов на зелену, літню форму одягу.

— Цього більше ніколи не буде, синку. Ніколи… Ти чуєш?..

* * *

— Увага! Увага! Говорить сьомий поверх! Усіх мешканців будинку номер дев'ять дріб три просимо знову піднятися у свої квартири. Ми просто вирішили влаштувати фізкультхвилинку: невеличку пробіжку сходами на подвір'я. Ми хотіли, щоб ви після робочого дня подихали трохи свіжим повітрям. Фізкультхвилинка закінчена!..

Семен Блошкін вимкнув мікрофон. І всі одразу, наче по команді, накинулися на Льоню.

— Як ти насмів? Що тепер скажуть мешканці?! — кричав запальний Семен Блошкін. — І мене таким дурнем виставив: «влаштували фізкультхвилинку»! А що я мав казати? Як пояснити мешканцям?!Дорослих людей примусили сходами бігати. Хуліганство, та й годі!..

— Він же у нас «найголовніший», він усе може, — докинула Тиха Таня. — А як же, усе… Вигадав відповідати на запитання радіослухачів! Ну, й що вийшло? Закидали нас різними розумними запитаннями, а ми відповісти й не можемо: самі не знаємо… До докторів наук кожні п'ять хвилин бігати незручно: вони тоді з «докторів» на «хворих» обернуться. Вася Кругляшкін казав, що не треба влаштовувати такі передачі. А Льоня своє: «Я — головний! Що хочу, те й передаватиму!»

— А ми ось зараз увільнимо його з цієї посади! — запропонував Левко Груздєв. — Переведемо на іншу роботу, з пониженням!

— Правильно! Треба його покарати! — загаласували з усіх сторін. — А то звик командувати!

— Ким же ми його призначимо? — з жалем дивлячись на Льоньку, промовила Люба Казачкіна.

Тиха Таня спокійнісінько вмостилася на дерев'яний стіл і сказала:

— Він любить командувати! От і нехай веде уроки гімнастики: «Раз-два, встали! Раз-два, сіли! Раз-два, кроком!..» І досвід вже має: влаштував сьогодні «фізкультхвилинку»!

Усім сподобалася Танина пропозиція, і її затвердили майже одноголосно. Тільки Владик утримався.

— А хто ж у нас тепер буде «найголовніший»? — несміливо запитав він.

— А навіщо нам «найголовніший»? — стенув плечима Олег. — Непотрібно більше! Годі! Усі разом працюватимемо. Так краще. Адже правда?..

Він підійшов до Льоньки, глянув на його сумну фізіономію і поклав руку на худе плече товариша:

— Ех ти, вихователь!..

«ЩО ЗЛАМАЛОСЬ — УСЕ ВІДРЕМОНТУЄМО!»

Тиха Таня без поспіху, задумливо перебирала підручники. Одні вона залишала на столі, інші клала в портфель. Були останні дні занять, і Таня вже думала про літо. Виїжджати з міста їй цього разу не хотілося. «Як же я поїду? — міркувала Таня. — А наше радіо? Усі вже звикли до передач… І я сама звикла. І потім, нова майстерня. Тільки-но відкрилася, стільки бігали, старалися, сварились — і раптом одразу поїхати!»

У цю хвилину пролунав дзвінок. «Хто б це міг бути? — здивувалася Таня. — Газети завжди у скриньку кидають. Може, телеграма?»

Хтось із сусідів відчинив двері, і Таня почула Льонин голос:

— Таня вдома?

А наступної хвилини Льонька, схвильований і червоний, з'явився у дверях.

— Слухай, Таню, ти накручуєшся? — випалив він просто з порога.

— Ти здурів, чи що?

— А мати твоя накручується?

— При чому тут моя мати? Кажи, у чому річ?

— У щипцях! Розумієш?

— Ні…

— Взагалі, така справа вийшла!.. Калерія Гаврилівна здала нам у майстерню свої щипці для накручування волосся. Це я її умовив. Невже, кажу, у вас нічого не зламалося за останній час? У всіх мешканців, кажу, вже давно щось та зламалося, а у вас іще ні. Чого ж це ви так відстаєте? Не скажу ж їй, що до нас ще майже ніхто нічого ремонтувати не приносив! Ну, через день вона прибігає зі щипцями. «Ось, — каже, — у мене зламалося!.. Зможете відремонтувати?» — «Зможемо», — кажу. І почав учора ремонтувати… А вони зовсім теє… просто навпіл!

— Виходить, «що зламалось — доламаємо!..». Так, чи що, — усміхнулася Тиха Таня.

— Що ж тепер робити? — розпачливо вигукнув Льоня, — Так їй віддавати не можна: на весь будинок ославить, буцімто ми не ремонтуємо, а ламаємо. А якби у тебе були такі ж щипці, я б їх віддав замість тих. Розумієш? Я вже усіх дівчат у будинку оббігав. До тебе останньої прийшов!

Таня подумала трохи, стенула плечима:

— У нас у квартирі ніхто не накручується. А в інших… чекай, чекай! Адже навпроти нас перукарка живе! Тітонька Дуся! У неї, певно, є…

Прихопивши портфель, Таня вийшла на площадку парадних сходів і подзвонила у сусідню квартиру.

— Скільки разів казала: картопля нам не потрібна! І не дзвоніть уранці!.. — почувся з-за дверей сердитий голос.

— Тітонько Дусю! Це не картопля, це я, Таня!..

— Танечка?

Двері відчинилися. Вигляд у перукарки був заспаний. Вона була у халаті, а волосся її було, здавалося, запорошене лапатим снігом: вона накручувала його на білі папірці. Спостережливий Льонька скис:

— Ось ба-ачиш… Значить, щипців у неї немає!

— Яких щипців? — почувши Льончине запитання, жваво поцікавилася перукарка.

— Щипців для завивки, — пояснила Таня. — Нам дужа потрібні. Тільки назовсім.

— Либонь ти, Танечно, накручуватися зібралася? Щипцями шкідливо: волосся перепалюється. Це вже ти повір нам, цирульникам!

Слово «цирульник» здавалося тітоньці Дусі оригінальнішим і красивішим, ніж звичайне «перукар».

— І взагалі рано тобі, Танечко, накручуватися. Ти кіски свої бережи. Коси — це молодість!

Тітонька Дуся не просто стригла й зачіски робила — вона любила пофілософствувати на теми, пов'язані із своєю професією, яку вона дуже шанувала.

— Слухай мене, Танечко, адже я добра тобі бажаю! Завивка після тридцяти літ добре, та й то коли її робити за допомогою новітньої техніки, яка ось, скажімо, у нашому салоні є. А щипці — це кам'яний вік. Вони у мене у старій шухляді на кухні валяються. Я ними різні дірки простромлюю…

— У вас? Валяються?! Покажіть нам! — радісно вигукнув Льоня…

Хвилин через десять він уже мчав у свою дев'яту квартиру й відразу, навіть забувши постукати, увірвався до кімнати Калерії Гаврилівни:

— Все! Відремонтували! Одержуйте, будь ласка!..

— Не завадило б усе-таки постукати у двері. Та-ак, мої бесіди про гарні манери поки що не дали цілком позитивних результатів.

«Жері-внучка» уважно роздивлялася щипці, поклацала ними, злегка погладила:

— Вони стали якісь зовсім нові: і блиск з'явився!

— Так це у нас така… така… якість ремонту, ось! — не розгубився Льонька. — Наждаком почистили — з'явився блиск! Нічого дивного!

— І скільки я за це винна?

— Ніскільки!

— Як? Безкоштовно?

Щипці одразу сподобалися Калерії Гаврилівні ще більше.

— Яка краса! Зовсім нові!.. Мов народилися заново! Диво, просто диво!

І вона побігла до телефону, щоб поділитися своєю радістю з якоюсь приятелькою.

— Чого вже там! Які були, такі і є. Нічого особливого, — скромно відказав Льонька. — Я пішов, бо до школи запізнюся.

Він і справді запізнювався.

За хвилину, збігаючи сходами, Льонька думав: «Ну, тепер уже на ввесь будинок розголосить: з ремонту повертають нові речі! Ніби з магазину!..»

* * *

Вдень у дворі з'явився високий незнайомець в окулярах.

Побачивши колишню дровітню, над якою красувалася «художньо оформлена» Олегом вивіска: «Що зламалось — усе відремонтуємо!», він так зрадів, ніби побачив здалеку давнього знайомого, якого саме і шукав.

— Ага! Ось вона, ця майстерня! — вигукнув незнайомець і щось занотував у блокнот.

Потім він обійшов сарай з усіх боків, мовчки поремствував на те, що дошки в одному місці розсунуті і в стіні утворилася чимала щілина (звідси й через дірку в дахові вивчали вміст дровітні спеціальні кореспонденти у ті дні, коли дровітня була окупована Калерією Гаврилівною Клепальською).

Потім незнайомець увійшов до майстерні й побачив там самого Олега, який морочився з великим болтом і гайкою: певно, на болту стерлася різьба і гайка ніяк не хотіла доходити до металевої шляпки.

Незнайомець з інтересом оглянув майстерню і раптом запитав Олега:

— Це ваш верстат для палітурних робіт? Самі спорудили, га?

— Самі. А що?

— Та так… нічого. Певно, все-таки ваш «великий книгообмін» обшарпав обкладинки й корінці, так?

Олег підозріло глянув на незнайомця: звідки він знає про «великий книгообмін»? Проте, помітивши комсомольський значок на грудях у нього, Олег заспокоївся і, продовжуючи й далі морочитися з упертою гайкою, сказав:

— Ми взагалі вирішили усі старі книжки відремонтувати. От і спорудили верстат…

— Як же ви його спорудили?

— А дуже просто. Бачите: дві дошки і болти з гайками…

Незнайомець схилився над своїм блокнотом. Потім обвів очима майстерню і запитав:

— А де ж ваш верстат для зшивання книг?

— Он там, у кутку, — відповів Олег. І знову здивовано глянув на незнайомця: звідки йому все відомо?

А той продовжував цікавитися:

— Також самі зробили? Чи хтось вам допомагав?

— Самі. Це ж дуже просто: взяли широку дошку, на ній закріпили дерев'яну рамку, натягнули шпагат… Що ж тут особливого?

— Особливого, звісно, нічого немає, — сказав незнайомець, записуючи щось до блокнота. — Значить, боретеся за довголіття книжок? Добре діло! Я вам кілька своїх книжок принесу. Підлікуєте їх?

— Підлікуємо! Підлікуємо! — зрадів Олег. — У нас поки що мало замовлень.

— Це чому ж?

— Не довіряють нам. Бояться…

— А я ось ризикну! Принесу вам різні старовинні видання, які у букіністів придбав. Рідкісні книги! А ви вже їх омолодіть, будь ласка!

Олег одразу пройнявся симпатією до незнайомця:

— А може, у вас щось зламалося: чайник продірявився або електрична праска перегоріла?.. Приносьте, будь ласка! А то наші домогосподарки…

— І вони вам не довіряють, так? Не завоювали ще, значить, авторитету. Ну, нічого! Постараюсь вам допомогти. Усіх своїх сусідок опитаю. Так їм прямо й скажу: є такі хлопці — що зламалось, все відремонтують! Я, правда, живу не у вашому будинку…

— Це байдуже! Байдуже! — поспішив заспокоїти Олег. — Ми у вас приймемо в ремонт усе… Усе, що схочете! Можемо навіть ковзани наточити і приклепати до черевиків. Намертво! Не відірвете!

— Це в травні — ковзани? — усміхнувся незнайомець. — А верстат для ковзанів теж самі спорудили?

— Ось бачите: закріплюємо і точимо напилком.

— Бачу. А це що, токарний верстат! По дереву, так?..

Олег з повагою глянув на незнайомця: розуміється! Олег цінував людей, які тямлять у техніці.

— Так, це наш токарний верстат. — І, передбачаючи запитання незнайомця, одразу ж додав: — Самі зробили. На ньому можна шашки виточити чи шахи. Держак для лопат і для прапорців. Іграшки різні…

— Іграшки?! — Незнайомець так зрадів, ніби сам ще перебував у шкільному віці. — Іграшки — це добре. Неподалік від вас відкривається незабаром новий дитячий садок. При трикотажній фабриці… Ось ви й візьміть шефство над малюками.

— А чого ж? Можна… — погодився Олег.

— Так і запишемо! — незнайомець знову схилився над своїм блокнотом. А потім запитав: — І хто ж усе це придумав? — Він обвів рукою майстерню.

— Та як вам сказати… Всі придумали!

— Всі одразу! Так не буває. Комусь усе-таки належить ідея? І є у вас якийсь, так би мовити, технічний керівник? Напевне є! І як усе це взагалі започаткувалося? Розкажи-но мені докладніше.

«Ось якби прийшов зараз Льонька! Він би вже все розписав як слід!» — подумав Олег.

І Льонька одразу, немовби вгадавши на відстані Олегові думки, з'явився у дверях. Слідом за ним прийшли і Юхим, і Льова Груздєв, і Тиха Таня. Наближався час відкриття майстерні. На табличці, прибитій до дверей, було написано: «Прийом замовлень з 14-ї години 30 хвилин до 7-ї години вечора. Пізніше здавайте замовлення у вікно Олегу Брянцеву — квартира номер сімнадцять (вікно з вулиці)».

— Ось він вам усе й пояснить! Краще від усіх розкаже! — Олег кивнув у бік Льоньки.

Незнайомець підійшов до Льоньки й. привітався:

— Так ти, значить, керував створенням цього… ну, як би краще назвати… самодіяльного комбінату побутового обслуговування?..

Тиха Таня насмішкувато, спідлоба спостерігала за Льонею: ось зараз він випалить: «Я! Під моїм керівництвом!»

Але Льонька подумав трохи, почухав потилицю і голосно, на всю майстерню, виголосив:

— Ніхто не керував! Усі разом працювали! А вміє більше від усіх нас он той, білоголовий… Олег Брянцев!

— Я так чомусь і подумав, — усміхнувся незнайомець.

— А ви, власне, хто будете? — поцікавився Льонька. — Кореспондент?

— Ні, чому ж кореспондент? Я з райкому комсомолу.

— З райкому?!

Враз усі обступили незнайомця.

— Так, з райкому. І прийшов я до вас не просто з цікавості, а у важливій справі. Хочемо ми створити у вас у дворі піонерський клуб. Клуб будинку номер дев'ять дріб три! Як би на це подивитесь?

— А навіщо це потрібно? — розвів руками Льонька. — Адже у нас є БОБУПІШ! «Бойовий…»

— «… будинковий піонерський штаб»! — перебив його гість.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Льонька.

— Він усе звідкись знає, — тихо шепнув йому Олег. І голосно заявив: — У БОБУПІШ тільки чотири чоловіки входять, а в клубі будуть усі! Усі піонери нашого двору!

— Це буде чудово… — тихо підтримав Юхим Трюшин.

І Таня теж приєдналася:

— У піонерському клубі усі працюватимуть, а в БОБУПІШі один Льоня розпоряджається…

— Отже, згодні? Так і запишемо! — Гість схилився над блокнотом. — А ми вже й керівника гарного вам підібрали. Просто з виробництва. Та ви його знаєте краще за мене…

— Ми знаємо?.. — здивувався Льонька.

— Дуже добре знаєте! Він же в усіх ваших справах участь бере. І нам про вас багато гарного розповідає.

— Вася Кругляшкін! — голосно вигукнула Тиха Таня.

— Саме він! Хороший керівник?

— Ще б пак! — одразу підтримав Льонька. — Звісно, хороший: він же в нашій квартирі живе!..

У цей час до майстерні стрімголов ускочив Владик:

— Йдуть! Йдуть домогосподарки! З чайниками, каструлями, плитками… А одна навіть старі ночви тягне. Сам бачив, на власні очі!..

— Чому? Що це вони?.. — здивувалася Таня. — То не ходили, не ходили, а то раптом…

— Це Калерія Гаврилівна! — урочисто виголосив Льонька. — Нові щипці спрацювали! Я ж казав!..

ЗНОВУ… ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ!

— Друзі! Друзі! Послухайте!.. — вигукував Льонька, розмахуючи білим аркушем, по якому рівними вузькими стежинками бігли урочисті чорнильні рядочки. — Ось послухайте, якого ми одержали листа з квартири номер сорок. Підпис не дуже розбірливий… але це пише якась жінка похилого віку.

— Звідки ти знаєш? — як завжди щось майструючи, запитав Олег. Цього разу він, озброївшись малярною щіткою і по лікті засукавши рукави, фарбував дерев'яний стіл-верстак.

— Звідки я знаю, що вона стара? — перепитав Льонька. — Дуже просто! З самого першого рядка: «У цьому будинку я живу вже сорок п'ять років…» Молода жінка не може стільки жити! Слухайте! Слухайте далі: «Спершу я займала комірчину без вікон у мадам „Жері-старшої“. Потім у цій комірчині старі речі складали… Прийшла революція, і мені дали велику світлу кімнату. Мені ще багато чого дали: і освіту, і роботу… Та хіба все перелічиш?! Мені завжди хотілося, щоб будинок наш перефарбували в інший колір…»

— Це можна! — промовив Олег, помахавши у повітрі малярною щіткою.

— Ні, слухайте далі! — закликав Льонька. — Значить, так… «Мені завжди хотілося, щоб будинок наш перефарбували в інший колір. Адже всередині, думала я, усе змінилося, зовсім інше життя настало, а зовні будинок усе такий же — сірий і похмурий. „Мадам Жері“ втекла за кордон. Та мені здавалося, що в деяких квартирах зловредна стара навмисне лишила після себе усякі огидні мікроби: плітки, чвари, лінощі, грубість… Щоправда, з кожним роком мікробів ставало дедалі менше й менше, та подекуди вони ще копошилися.

І раптом у нашому дворі зазвучав. новий голос — молодий, завзятий: „Увага! Увага! Говорить сьомий поверх!..“

„Сьомий поверх“ дуже швидко проник на всі поверхи, заглянув у всі квартири. Він почав знищувати шкідливі мікроби, пришпилювати їх до стовпа — до того самого, що стоїть у нас у дворі і на якому висить репродуктор. З'явилися юні спецкори, які почали робити в квартирах дуже корисну дезинфекцію. Спочатку люди, заражені мікробами „мадам Жері“, просто почали боятися пліткувати, сваритися, грубіянити. А потім і вони відчули, що без усього цього стадо ще краще, ще радісніше і спокійніше жити у наших квартирах.

Та молодий голос із „сьомого поверху“ не лише боровся із старим, але й увесь час пропонував щось нове — цікаве й добре.

І знаєте що: мені почало здаватися, ніби раптом змінився зовнішній вигляд нашого будинку. Його не перефарбували, бо гранітні брили фарбувати не можна. Проте вечорами в усіх вікнах почали з'являтися обличчя мешканців — привітні, веселі. Усі дивляться вниз і чекають, що розповість сьогодні молодий і завзятий голос. І ось цими днями цей голос почав читати уривки з щоденника колишньої домовласниці „мадам Жері-старшої“. Добре це придумали на „сьомому поверсі“: нехай усі (особливо молоді мешканці!) послухають, як жили люди у нашому будинку колись, до революції: ще більше цінуватимуть наше сьогодення!»

Льоня закінчив читати листа з сорокової квартири. Він переможно помахав ним у повітрі:

— Сьогодні ж треба оголосити його по радіо. Нехай усі довідаються…

— Що довідаються? — урвав його Олег. — Як ми чудово працюємо? А у нас іще аж ніяк не все чудово. І взагалі це негарно якось виходить: ніби якусь подяку самі собі прочитаємо. Стара жінка розчулилася — це приємно, звісно. А читати навіщо ж?..

— Правильно, — підтримав його Юхим. — Нескромно якось…

— Ну, як хочете! — махнув рукою Льонька. — Моя справа — фізкультхвилинки влаштовувати! Теж мені: нескро-ом-но! Не самі ж ми цього листа написали!..

Тиха Таня у прекрасному настрої зіскочила зі столу — і вчасно… Олег зі своєю щіткою і фарбою вже добирався до того місця, де вона сиділа.

— Годі сперечатися! Час починати передачу!.. — голосно вигукнула Тиха Таня. — Вмикаю мікрофон…

І знову внизу на стовпі ожив сріблястий репродуктор, схожий на дзвін:

— Увага! Увага! Говорить сьомий поверх!..

КОЛЯ ПИШЕ ОЛІ, ОЛЯ ПИШЕ КОЛІ Повість

ОЛЯ І КОЛЯ

Шосе довгою сірою шаблею розтинало ліс, що здавався непрохідним. Проте, під'їжджаючи до того місця, де шабля шосе перехрещувалася з іншою шаблею, що також розтинала ліс, але була більш відточена, сяюча і широка — з уральською річкою, — водії та їхні супутники здивовано здригалися: непрохідні лісові хащі сурмили сурмами, співали і навіть дискутували на тему: «Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?» І лише біля самого мосту стрілка, націлена на ліс, усе пояснювала. «Піонерський табір „Сосновий бір“», — було написано на ній вицвілими від сонця і дощу літерами.

Дискусії влаштовував головний редактор табірної радіостанції «Голос у лісі» Левко Звонцов. У школі Левко теж відповідав за радіопередачі, а заразом уже й за дружинну стінгазету… Майже всі давно знали одне одного: раніше вони жили на Півночі, де батьки їхні побудували алюмінієвий завод, а потім батьки переїхали на Урал будувати інший алюмінієвий завод, і діти переїхали з ними. Вони вчилися в одній школі, відпочивали в одному піонерському таборі «Сосновий бір», і всі знали, що краще від Левка Звонцова ніхто не вміє влаштовувати різні обговорення і дискусії.

Соцмістечко, яке будували їхні батьки, називалося дивно й не дуже милозвучно: «ВАЗ», що означало: «Великий алюмінієвий завод». Дорослі люди були дуже зайняті, і у них, очевидно, бракувало часу придумати місту іншу назву. У дітей вільного часу більше, особливо влітку, в таборі, і Левко Звонцов по радіо оголосив конкурс:

У лісі, на свіжому повітрі, запрацювали мізками одразу двісті тридцять хлоп'ят і дівчат. І ось вечорами, хрипко вторгаючись у безнастанну пташину балаканину й соснове шумовиння, що набігало хвилями, Левко Звонцов почав влаштовувати такі радіобесіди:

— Розкажи-но радіослухачам, які ім'я ти хочеш дати нашому місту!

— Місто, яке ми самі збудуємо…

Репродуктор, що чорним гніздом примостився між соснових гілок, раптом дрібно-дрібно задеренчав — це Левко розсміявся у самий мікрофон.

— Де ти чув такі довгі назви?

— Не чув. І дуже добре: хай буде ні на що не схожа!

— От-от… Ні на що не схожа! Наступний! — вигукнув Левко так, ніби він був лікар і за дверима у нього знемагала черга пацієнтів.

— Бр-ратськ! — натискуючи на букву «р», чітко вимовив наступний учасник конкурсу.

— Цю назву вже без тебе придумали.

— Ну й що? То місто на Ангарі, а це у нас.

— Ну як ти не розумієш?.. Може виникнути плутанина: от, наприклад, з листами…

— Тоді — Новий Бр-ратськ!

— І той, на Ангарі, також не старий.

— Тоді я подумаю…

Левків голос хазяйнував в ефірі, як у себе вдома: він оцінював, повчав, робив зауваження.

— Наступний! — вигукнув Левко.

— Чого ти кричиш, мов у лісі? — відповів йому трохи здивований, співучий голос, у якому не було ні роздратування, ні єхидства, а саме тільки добродушне здивування хвацькою Левковою безцеремонністю.

Усі одразу впізнали Олю Воронець.

— Ми і є в лісі! — одразу ж відпарирував Левко. І, пошелестівши чимось у мікрофоні, додав: — Вибач. Тут така черга, всім кортить одержати премію… У тебе є пропозиція?

— Я пропоную назвати так: місто Крилате!

— Трохи дивно… звучить, — несміливо, майже пошепки заперечив Левко.

— Чому дивно? Є ж у Казахстані місто Рудне. А у нас — місто Крилате. І це буде справедливо: адже алюміній — крилатий метал, з нього літаки роблять.

— А-а, отак? — стрепенувся Левко. — Це дуже образно! І я сказав би — поетично!..

— Просто точно, по-моєму. І справедливо.

«Справедливо» — це було улюблене Олине слово. Правда, частенько вона додавала до нього коротеньке заперечення «не». «Це несправедливо!» — спокійно заявляла Оля своїм глибоким, співучим голосом. І одразу вступала в боротьбу за справедливість.

Дівчата були закохані в Олю Воронець. Минулого літа Оля носила коси, і в косах її подруг теж мелькали різнобарвні стрічки. Цієї весни, перед табором, вона постриглася, і подруги її вмить, без жалю розпрощалися зі своїми косами. Оля трохи заїкалася, і дівчата, самі того не помічаючи, теж почали трішечки розтягувати голосні букви і вишукано, ледь помітно, як це робила Оля, затинатися, немов присідати, на деяких словах.

Оля рідко сердилася. Головним чином тоді, коли траплялась на її шляху нечесність, брехня, і дівчата й собі намагалися бути відчайдушно принциповими.

І ще Оля сердилася, навіть несподівано вибухала гнівом, коли її називали вродливою. Минулого року начальник табору водив по «Сосновому бору» якусь делегацію і час від часу вигукував: «А оце наш волейбольний майданчик! А оце наша читальня! А оце наш радіовузол!..»

— А ось це наша красуня! — гордо проголосив він, побачивши здаля Олю Воронець.

Делегація заклацала фотоапаратами, але на плівку потрапила лише Олина потилиця: у відповідь на начальникові слова дівчинка неввічливо повернулася спиною до гостей і швидко зникла за деревами.

На початку серпня в таборі зіпсувався настрій: стало відомо, що в перший день вересня Оля не прийде до школи разом з усіма своїми подругами, що, повернувшись з табору, вона поїде дуже-дуже далеко. Її батько — геолог. Він знайшов на Уралі гірську породу — необхідну сировину для алюмінієвого заводу, а тепер виїжджав шукати іще щось на Північ, за Полярне коло.

І лише одна людина в таборі раділа майбутньому Олиному від'їзду — Коля Незлобін, на прізвисько Коля Свистун. Він любив перемовлятися з птахами, до товаришів звертався коротко й не дуже ввічливо: «Гей, ти!.. Слухай-но!» — а з птахами бесідував лагідно й безпомилково впізнавав їхні голоси.

Та не за це прозвали його Свистуном. А за те, що якось, у минулому році, він несподівано для всіх пообіцяв написати хороші вірші до батьківського дня, а написав погані, і батьків довелося вітати прозою. Щоправда, віршів тих не бачив ніхто, крім Олі Воронець. Вона мала читати їх на початку концерту самодіяльності, але в останню мить читати відмовилася, заявивши, що вірші нікуди не годяться.

Це Оля першою сказала Колі: «Ех ти, свистун!..» А він у відповідь прозвав її Вороною: це, здається, був єдиний птах, якого він не любив.

Ніхто, крім Колі, Олю Вороною не називав, а до нього прізвисько Свистун причепилося так міцно, ніби було від народження вписане в метрику.

З усіх суперечок, які час від часу затівав по радіо і в стінгазеті Левко Звонцов, він понад усе любив дискусію на тему: «Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?» І хоча всім було вже давно ясно, що хлопчик дружити з дівчинкою може, Левко починав таке обговорення мінімум двічі на рік — взимку і влітку. Цього року улюблена Левкова дискусія одразу згасла: суперечки не вийшло. Тоді Левко передав мікрофон Колі Свистуну, і той голосно, упевнено заявив, що дівчата — зрадниці.

Усі зрозуміли, кого він має на думці, й дружно кинулися Олі на допомогу. «Бач який, мовчазний-мовчазний, а розговорився!.. Висловився!» — верещали по радіо дівчата. Левко Звонцов тільки встигав радісно вмикати і вимикати мікрофон: дискусія розгорілася з небаченою силою.

А Коля нічого не відповідав. Він знову похмуро помовчував… Усі вважали, що взагалі він любить перемовлятися з птахами, бо ж йому нічого розповісти про себе, нічого сказати людям. Та насправді йому було б про що розповісти, аби тільки він захотів…

ПРО ЩО Б ВІН МІГ РОЗПОВІСТИ…

Батько проектував алюмінієві заводи, та, коли зводилися їхні корпуси, ніде — ні на цеглі, ні на дахові, ні на трубі — не було написано, що тут є частка і його, батькової праці. До того ж Колиних приятелів взагалі не пускали на територію заводу, і вони не могли пересвідчитися в тому, що батько його зайнятий великою і важливою справою. А те, що без Миколчиної мами волейбольна команда їхнього двору не може змагатися зі своїми супротивниками, знали всі.

Колину маму ніхто по батькові не величав, усі, навіть діти, називали її просто Лілею… «Ось прийде наша Ліля з роботи, ми вам покажемо!» — кричали вони волейболістам сусіднього двору. І Коля ходив гордий, немовби це він сам умів гасити так, що всі гравці по той бік сітки боязко присідали; немовби він сам умів приймати найважчі удари, а подавав м'яч так, що той стрімким чорним ядром пролітав за кілька міліметрів над сіткою, дивом умудряючись не зачепити її.

Мама вибігала за подвір'я у вузьких спортивних брюках і в тенісці. Уболівальники зустрічали її нетерплячим гомоном радості, та вона передусім розшукувала Колю і всаджувала його в найперший ряд глядачів: на садову лавочку, на паркан чи просто на траву… І тут вже Коля сидів скромно, строго, не виказуючи свого торжества, а тільки вряди-годи обмінювався поглядами з матір'ю, яка, здавалося, мовчки запитувала його: «Ну як? Ти задоволений мною?»

Це було давно, в далекому північному місті, звідки Коля уже виїхав, але він пам'ятав це дуже добре і знав, що не забуде ніколи.

Батько був набагато старший від матері. Він не вмів грати у волейбол, плавати стилем батерфляй і бігати на лижах так само чудово, як бігала мати. І мати чомусь не змушувала його вчитися всього цього. Але вона привчила його теж ходити у спортивній майці з розстебнутим коміром, довго гуляти перед сном і робити вранці гімнастику (вона витягувала на середину кімнати водночас три килимки — для себе, для батька і, зовсім маленький, для Колі).

А ще вона навчила батька судити волейбольні матчі. І коли батько зі свистком у роті примощувався збоку біля сітки, він теж здавався Колі, а може, й усім іншим, зовсім молодим. І його у ці хвилини також хотілося називати просто на ймення…

Хоч ніхто його все-таки так не називав.

Зате услід за матір'ю усі шанобливо іменували його: «О, найсправедливіший із справедливих!» І батьків свисток був для спортсменів законом. Повертаючись додому після волейбольної баталії або вечірньої прогулянки, батько часто казав матері: «Мені знову легко дихається… Знову легко!» І це було дуже важливо для батька, бо він хворів на бронхіальну астму.

Ну, а вдома суддею була мати. Вона ніколи не давала гучного свистка, ніколи не нагадувала вголос про правила життя, проте батько і Миколка завжди весело й добровільно підкорялися її рішенням, бо ті рішення були справедливі. Мати теж часто повторювала: «Це справедливо!» або: «Це несправедливо!». І Коля зараз сердився на Олю Воронець ще й за те, що вона, як йому здавалося, присвоїла улюблене материне слово.

Мати працювала вихователькою у дитячому садку. І маленький Коля був у неї в групі. Іноді він ображався, що до інших п'ятнадцяти малюків мати була такою ж уважною, як і до нього. А можливо, навіть уважнішою. Коли якось він розрюмсався з цієї причини, мати високо підняла його і, серйозно дивлячись йому у вічі, сказала: «У мене немає нікого ріднішого за тебе. І не буде. Запам'ятай це». Коля заспокоївся. І запам'ятав.

У дитячому садку він не раз чув, як матері умовляли директора: «Переведіть дітей у групу до Лілі. Вона така чуйна, розумна і гарненька…» Те, що матір називали чуйною і розумною, було дуже приємно, а слово «гарненька» не подобалося Колі. — «Вона не гарненька, а гарна!» — у думці заперечував він, не розуміючи, що слово це стосується не матері, а лише її обличчя — пустотливого і справді дуже гарненького.

Якось улітку батька почали душити часті напади астми: клімат далекого північного міста став небезпечним союзником батькової хвороби.

«Я повезу тебе до найкращих лікарів: до річки, до свіжого повітря… І вони вилікують тебе! — сказала мати. — Ми заберемося в глушину і житимемо там як робінзони!»

Утрьох вони їхали поїздом, потім на вантажній машині, потім йшли трохи пішки — і забралися туди, де повітря було сухе, а природа саме така, яку багато років прописували батькові лікарі, примовляючи: «Але все це, звичайно, недосяжний ідеал, тому звернімося краще до таблеток і крапель!» Лікарі не знали матері й не знали, що вона вміла робити «досяжним» усе, що потрібно було батькові й Колі.

Раніше вдома, вечорами, материне повернення з роботи миттю перетворювало все: вгамовувався голод, кімната ставала затишною і чистою… І коли мати затримувалася, Коля з батьком почували себе якимись дивовижно невлаштованими, мовби сиділи на вокзалі, очікуючи поїзда, що запізнювався і невідомо коли мав прибути.

То було вдома, у міській квартирі… А тут, на березі річки, мати раптом виявила такі здібності, яких навіть Коля з батьком від неї не сподівалися. Батько щоранку планував майбутній день відпочинку, а мати сміялася: «Ех ти, мій проектувальнику! Теоретик мій невиправний!..» І розпалювала грубку в будиночку лісника чи навіть вогнище просто у лісі й варила суп, картоплю, кип'ятила молоко…

Батько засмаг, посвіжішав, забув про свої ліки. «Тепер ми з вами три богатирі!» — казала мати. А сама раптом якось увечері лягла на бік, зблідла, та, побачивши злякане Колине обличчя, почала якось неприродно, важко, над силу посміхатися. Коля раптом відчув, що вираз «земля попливла під ногами», який він іноді чув від дорослих, — це не вигадка, не фантазія, не перебільшення: ноги його підкошувалися від хвилювання, і він не відчував під собою твердої дощаної підлоги, на якій стояв іще хвилину тому.

Літній лісник, батько і Коля на брезентовому плащ-наметі несли матір у село за п'ять кілометрів: до будиночка лісника не можна було під'їхати навіть на возі. Мати увесь час тримала Колю за руку (не батька, не лісника, а саме його, — Коля назавжди запам'ятав це!). Вона весь час, можливо, напівсвідомо, повторювала: «Нічого… Не хвилюйтесь, будь ласка. Не хвилюйтесь…» І лише зрідка запитувала: «Ще далеко? Ще далеко?..» А вони, всі троє, мовчали.

Коля думав про те, що батько, коли йому було погано, ставав по-дитячому розгубленим й, здавалося, хотів перекласти на навколишніх свої страждання або хоча б поділитися з ними своїм болем, а мати увесь час намагалася зняти з їхніх плечей тягар, і страх, і хвилювання: «Не хвилюйтесь, будь ласка. Не хвилюйтесь…»

У лісі швидко сутеніло. Йти було важко. І все те, що ще вранці, ще вдень здавалося таким прекрасним, таким принадним — непрохідні хащі, глухе переплетіння гілок, — усе це зараз було вороже й ненависне Колі. «Ще далеко? Ще далеко?..» — запитувала мати.

З села вони подзвонили до райцентру, що був за двадцять п'ять кілометрів, у лікарню. «Швидка допомога» добиралася з райцентру цілу вічність, хоча за годинником виходило, що їхала вона усього близько години.

Молодий лікар у білому халаті, дуже суворий і неговіркий, навіть не привітавшись, почав одразу оглядати матір. А потім коротко повідомив: «Апендицит». Сідаючи у білу машину з червоним хрестом попереду, на круглому ліхтарі, він додав ще два слова: «Треба встигнути». Батько теж сів у машину. І вона помчала. А Коля навіть не здогадався сказати, щоб і його взяли з собою, що й він хоче разом із матір'ю…

Він стояв біля сільради, поряд з літнім лісником, весь час подумки повторював останні материні слова, теж звернені не до батька, не до лікаря у білому халаті й не до літнього лісника в гумових чоботях, а тільки до нього, до Колі, до нього одного на всьому білому світі:

— Все буде гаразд. Апендицит — це дрібниці. Від цього не вмирають…

* * *

Мати померла. Це було давно, в той рік, коли Коля ще тільки збирався на свій перший шкільний урок. А тепер він уже в шостому класі…

Минули роки. Але й тепер Коля згадував суворого молодого лікаря у білому халаті й коротку фразу: «Треба встигнути». Чому ж вони не встигли?..

Дивна, незрозуміла людям звичка з'явилася у Колі — мало не в кожного нового знайомого він запитував: «У вас був апендицит?» — «Був, — відповідали деякі. — Вирізали. Дріб'язкова операція!»

І знову та ж сама невідступна думка краяла його серце: «А коли б лікарня виявилася близько? А коли б дорога у лісі була зручнішою? Може, мати й зараз була б тут, поруч»… І він би слухав її голос: «У мене немає нікого ріднішого від тебе. І не буде».

Те далеке літо, спочатку таке сонячне й безтурботне, невідступно стояло у нього перед очима і ніяк не хотіло ставати спогадом…

ДУПЛО СТАРОГО ДУБА

Начальник табору дуже любив приймати делегації. Тоді в будь-яку спеку він з'являвся серед задушливого лісу в темному костюмі й при галстуці. Як екскурсовод, ходив з витягнутим уперед вказівним пальцем, пояснюючи, що бесідка називається бесідкою, а бібліотека — бібліотекою; поплескував по плечі всіх зустрічних дітей, хоч в інші дні ледве з ними вітався, і тоном батька рідного, що у все вникає, недоречно запитував: «Ну, як відбулася лінійка? Що було на раді табору?»

«Лінійка» і «рада табору» — це ті з небагатьох піонерських термінів, які він знав напам'ять. Майже ніхто з дітей не пам'ятав його імені та по батькові, а всі так просто й називали — начальник.

Він, здавалося, був твердо переконаний, що піонертабір для того головним чипом й існує, щоб його можна було показувати комісіям, завкому, будкому та цікавим туристам.

Оля не любила начальника табору. І якось, коли керівництво з будкому оглянуло всі табірні об'єкти, коли начальник табору стомлено вимовив свою улюблену фразу: «Ось так ми й живемо!», а керівництво вдячно відповіло йому: «Добре живете!», — Оля несподівано для всіх утрутилася в розмову:

— І все це зробив наш Фелікс!

— Хто-хто? — підкреслюючи свою особливу увагу до «голосу дітей», зацікавилося керівництво. — Піонер? Як його прізвище?

— Ні, це наш старший вожатий: Фелікс! Ми його на прізвище не називаємо.

Начальник табору зблід, а керівництво щось поспіхом записало до блокнота, на обкладинці якого, як устигли розгледіти всюдисущі діти, було золотом викарбувано: «Делегату профспілкової конференції».

Фелікс теж не любив начальника і працював у піонертаборі тільки тому, що не хотів на ціле літо розлучатися з дітьми, яких знав уже понад три роки: в школі у них він був старший піонервожатий.

Ще хлопчиком у Криму Фелікс наразився на міну, і йому відірвало праву руку.

«Відлуння війни!» — казав він, погладжуючи порожній рукав, заправлений за пояс.

Діти складали легенди про його ліву руку: він міг з її допомогою вилізти на верхівку будь-якої, «навіть найвищої сосни»; скільки завгодно разів переплисти найширшу річку; перетворити у підкову шматок найтвердішого металу, і ще багато-багато чого іншого…

Колі Свистуну здавалося, що Феліксів характер був чимось невловимо схожий на характер матері: старший вожатий не любив перекладати на плечі навколишніх свої турботи й нікому не скаржився на те, як важко цілі дні проводити в школі, та ще й вчитися заочно на третьому курсі педінституту, та ще й бути начальником міського штабу дружинників. А втім, Коля знаходив материні риси в усіх добрих людей, які зустрічалися на його шляху.

Так, багато різних справ було у Фелікса, але діти понад усе пишаються тим, що їхній вожатий став головним дружинником у місті. Вони розповідали, що Фелікс відважно і холоднокровно, «однією лівою» — як казали вони, розплутував найжахливіші й найзагадковіші злочини, які, звичайно, не зміг би викрити жоден Шерлок Холмс у світі.

Вечорами, коли таємниче, по-змовницькому, перешіптувались сосни, а хащі, що оточували табір, виповнювались тихим, приглушеним шерехом, дівчатка, зіщулюючись, просили Фелікса повідати про те, як він розправлявся з бандитами й іншими особливо небезпечними злочинцями.

«Вибачте… Я, звичайно, дуже винуватий перед вами, але в нашому місті нема бандитів, — теж таємничим напівшепотом, у тон дівчаткам, відповідав вожатий. — І „особливо небезпечних“ немає. Не тому, що наше місто ще маленьке, а тому, що нове. І все у ньому повинно бути по-новому. І буде, от поба-ачите!»

«От поба-ачите!» — часто повторював Фелікс, багатозначно розтягуючи слово «побачите», ніби заглядав при цьому кудись далеко-далеко з височини свого довжелезного зросту. І діти вірили, що він бачить щось таке, чого вони поки що не можуть побачити.

«Старший вожатий має бути довгий, — жартував Фелікс. — Адже він один на всю школу. А вас скільки?.. Так ось, щоб вам легше було розшукати його у шкільному коридорі, чи в таборі, чи в лісі, він повинен височіти каланчею. Як я, наприклад…»

І ще Фелікс часто нагадував дітям, що вони живуть у новому місті, де головний проспект називався Новою вулицею, найбільша площа — Нова площа, а кінцева зупинка автобуса — зупинка «Нові будинки».

Діти були, звичайно, раді, що все у їхньому місті буде по-новому, та все-таки шкодували, що Фелікс зі своїми дружинниками не бродить лабіринтами заплутаних злочинів і не виловлює щодня хоч би по одному небезпечному злочинцю.

«Усякі нечесні люди у нас, звісно, ще є, — немов утішаючи дітей, говорив Фелікс, — хулігани теж порушники порядку, жити заважають…»

Це надихнуло всіх: отже, дружинники не сидять без діла і їм, можливо, навіть потрібна бойова піонерська допомога!

Але старший вожатий сказав, що у школі також немало справ. На допомогу Феліксові шкільна рада дружини створила лише невеликий загін з найнадійніших піонерів, командиром якого обрали Олю Воронець.

А вже вона, ясна річ, назвала його не абияк, а «Загоном справедливих».

Потрапити туди мріяв кожен, і тільки Коля Свистун вдавав, що взагалі не чув про такий загін.

Давно, ще в дитинстві, Фелікс жив на півдні, у Криму, по сусідству із знаменитим піонерським табором Артек. Він часто розповідав дітям про море, хоча чиста уральська річка була, на його думку, аж ніяк не гірша; про Кримські гори, хоча Уральський хребет був, як йому здавалося, навіть красивіший; і ще про заповітний артеківський дуб, що ріс на Ведмідь-горі… Прощаючись а табором, піонери-артеківці опускають у дупло цього старого дуба листи, адресовані тим, хто приїде у табір слідом за ними.

— Адже й у нас є старий дуб, на краю галявини, звідси недалеко, — сказав якось на раді загону Фелікс. — Дупло в ньому не гірше від артеківського. І пустує, мокне без діла під дощем така чудова поштова скринька!

Це повідомлення схвилювало всю раду.

— І як же ми не здогадалися? Давайте теж писати листи! Заповнимо ними все дупло!.. А зверху дощечкою, немов дверцятами, прикриємо його до наступного літа, щоб сніг і дощі не попсували наших листів!

— І кому ж ми писатимемо? — з усмішкою поцікавився Фелікс.

— Як і артеківці… Тим, хто після нас приїде!

— Значить, самим собі, чи як? Самі з собою листуватимемося? Адже в Артеку кожну зміну нові діти приїжджають, а сюди майже всі ви ще років два чи три підряд будете навідуватися. Поки не вийдете з піонерського віку.

Левко Звонцов сказав, що добре було б перетворити дупло в скриньку для заміток радіокореспондентів.

— А вгорі, поміж гілок, репродуктор повісимо, — запропонував Левко. — І буде дуже поетично: вниз, у дупло, замітку опустять, а вона через деякий час угорі моїм голосом заговорить. Тобто я, як диктор, її читатиму… Справжня лісова казка!

З Левком не погодилися. Але інших пропозицій не надійшло, і тоді Фелікс сказав:

— Я, здається, придумав, чим ми з вами будемо в останні літні дні завантажувати свою поштову скриньку.

— Чим?

— Дорученнями на рік, до наступного літа…

— Якими дорученнями?

— Ось, наприклад, Левкові Звонцову можна доручити провести за зиму по шкільному радіо три дискусії — і жодної з них на тему: «Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?». Бо це питання ми з вами, здасться, уже з'ясували остаточно. Ну, а наступного літа, тільки-но приїдемо до табору, знову зберемося коло старого дуба, відчинимо свою лісову поштову скриньку, згадаємо, що кому доручали, і перевіримо, хто і як виконав наші завдання. Це буде цікаво, ось побачите!

… В останній табірний день піонери зібралися біля старого дуба. Потріскувало вогнище, мовби хтось тихенько надламував сухі гілки й суччя. Іскри сяючими вогняними метеликами злітали і щезали, так і не діставшись до широкого візерунчатого шатра, утвореного могутнім гіллям, дуба, — шатра, на якому, здавалося, були вигаптувані зірки, що сяяли крізь листя.

Наперед вийшла голова ради табору Люба Янкевич — довгоноса й незграбна на вигляд дівчинка, і через це завжди вдавалося, що вона виросла з своїх плать, соромилась, цього й ховала ніяковість за нарочитою серйозністю. Вона оголосила:

— Ми тут, на раді, подумали й вирішили нічого зам не підказувати… Нехай кожен сам дасть конкретні завдання своєму товаришеві на цілий рік, до наступного літа. Ми вже заготували чисті аркуші — будемо записувати… І опускати в дупло. Хто просить слова?

Ніхто слова не попросив, бо ніхто ще не придумав конкретного завдання для свого товариша. Вітерець, що раптом налетів, мовби бажаючи поквапити усіх, підхопив кілька чистих аркушів і покружляв їх над вогнищем. Він роздратував невисокі вогняні язики, що заметалися зі сторони в сторону, ніби ганяючись за аркушами.

Першим вихопився Левко Звонцов.

— Я пропоную дати наше почесне завдання Феліксові! Оскільки він… — почав просторікувати Левко.

— Зачекай, —зупинив його старший вожатий. — Чому «почесне»? І навіщо починати з мене? Адже я залишаюся з вами… А ось одна дівчина виїжджає. І хоч вона навряд чи прийде у наступному році до цього дуба, ми не хочемо розлучатися з нею і дамо їй своє найперше завдання!

Всі почали шукати очима Олю Воронець, але в темряві це було не так-то й легко, і, щоб присутні не крутили головами, Оля підвелася і вийшла до вогнища.

— От і добре, — вів далі Фелікс. — Давайте так і домовимося: кому дають доручення, той виходить наперед. Так ось, Олю… Ми не збираємося з тобою назовсім прощатися і хочемо все знати про тебе. Я пропоную доручити Олі Воронець листуватися з кимось… А той потім переповідатиме Олині листи і телеграми усій нашій дружині.

— Чому «той»? А може, це буде «та»? — ревниво підхопилася краща Олина подруга Ганя Черемисіна, прозвана за своє руде волосся і за свою непосидючість Білкою.

— Ні, я хочу, щоб це був саме «той», а не «та», — з несподіваною наполегливістю повторив Фелікс: звичайно старший вожатий не нав'язував своїх пропозицій. — Саме «той»! Коля Незлобін…

Сухі гілки і суччя у вогнищі почали раптом надламуватися значно голосніше: увесь табір здивовано затих.

— Таж він мовчазний, як сич! — вигукнув хтось.

— А ось, може, у листах і телеграмах розговориться, — заперечив Фелікс. — Телеграми будуть, звісно, тільки в екстрених випадках.

— Він лише з птахами вміє розмовляти…

Коля сидів далеко від вогнища. Сидів і мовчав, бо не вірив своїм вухам. І, ніби для того, щоб він їм повірив, в одне його вухо раптом поповз огидний шепіт, що аж захлинався слиною:

— Ех ти, тюхтій!.. З тебе знущаються, а ти мовчиш. Вона ж тебе перед усіма геть зганьбила, а ти їй тепер цидули посилатимеш: «Люблю! Цілую! Жду одвіта, як соловей літа!.. Твій…»

Ні, не лише Коля в таборі був сердитий на Олю Воронець — її, виявляється, не любив і цей ось нахабний хлопець Рудик Горлов, хоча вголос про це говорити боявся. Зате зараз він просто вліз до Колиного вуха і, як завжди, жахливо при цьому плювався, так що Миколці зробилося моторошно й він відсунувся од нього.

Хвилину тому Коля вже був зібрався з силами, щоб підхопитись і вигукнути: «Ніколи їй не напишу! Жодного рядка!», але він не міг слухатися шепелявих підказок Рудика, він ні в чому, рішуче ні в чому не хотів бути з ним заодно — і не підхопився з свого місця, а несподівано для самого себе промовчав…

А Оля, не приховуючи свого здивування, сказала:

— Будь ласка… Якщо мені дадуть таке дивне завдання, я виконаю.

— От і дамо! — знову підтвердив Фелікс. — Візьмемо зараз чистий аркуш і запишемо на ньому, що ви маєте посилати одне одному листи не менше ніж тричі на місяць. А в наступному році зберемося всі разом тут, коло старого дуба, і перевіримо!..

Фелікс справді взяв чистий аркуш і написав на ньому все, про що говорив. І опустив цей лист у дупло старого дуба.

КЛІТКА БЕЗ ПТАХА

Через три роки після смерті матері Колин батько оженився.

У дім прийшла Олена Станіславівна, яка працювала з батьком у проектній конторі. Вона прийшла не одна: з нею разом з'явилася і її донька Неля.

Неля була на рік молодша від Колі, та в квартирі вона одразу стала старшою, нібито головнішою, бо вчилася у музичній школі. У великій кімнаті, на найвиднішому місці, поставили чорне блискуче піаніно, і воно ураз мовби заповнило собою всю квартиру…

Перед тим як переїхати до них у дім, Олена Станіславівна запитала у Колі, чи не заперечує він проти цього. Коля не заперечував… Потім якось вона довго бесідувала з ним і назвала цю бесіду «дуже важливою» для всього їхнього подальшого «спільного життя». Олена Станіславівна сказала, що Миколка з часом, звісно, повинен буде називати її матір'ю, Нелю — сестрою; а Неля, теж з часом, називатиме Колиного батька татом, а всі четверо вони неодмінно повинні стати друзями.

Вона додала також, що Коля і Неля мають бути у всьому рівні.

Неля, не «з часом», а просто-таки з першого дня почала казати Колиному батькові «тато», і він кілька днів здригався від несподіванки, коли вона його так називала.

— Ось бачиш, — сказала Олена Станіславівна Колі, — Неля, хоч і молодша, проте показала тобі приклад.

А Миколка не міг… Олена Станіславівна була, певно, дуже доброю чи, як говорив батько, «глибоко порядною» жінкою, та й Неля нічого поганого Колі поки що не зробила, однак друзями вони ніяк не ставали, хоч це, за проектом Олени Станіславівни, неодмінно «мало бути».

Олена Станіславівна пильнувала за тим, щоб Коля і Неля в один і той же час їли за сніданком, за обідом і за вечерею (Колі навіть діставалося більше, бо. він, як підкреслювала Олена Станіславівна, «повинен стати мужчиною»), але ніякого рівноправ'я все одно не виходило: Нелине піаніно, її покликання, її музичне майбутнє не лишали в квартирі навіть крихітної місцинки для Колиних захоплень і покликань, яких, утім, поки що й не було (коли, звичайно, не брати до уваги птахів), але які, можливо, могли ще з'явитися…

Вдома від Колі нічого надзвичайного не сподівалися, були цілком задоволені, коли він одержував трійки, хоча від Нелі суворо вимагали самих лише п'ятірок.

З приходом Олени Станіславівни батькові якось одразу стало точно стільки років, скільки було за паспортом, — сорок п'ять. Він уже не судив волейбольні матчі у дворі (Олена Станіславівна називала це хлоп'яцтвом), не ходив у спортивних сорочках з розстебнутим коміром і, хоч Олена Станіславівна мало не щотижня водила його до лікарів, почував себе дуже кепсько. «Ти забуваєш про свою хворобу!» — докірливо вигукувала Олена Станіславівна.

А мама якраз навпаки — старалась, щоб батько про свою хворобу ніколи й не згадував…

Так, у нової батькової дружини характер був зовсім інший, ніж у матері. Й інший характер став у всієї їхньої квартири. Дім їхній став тепер акуратний і підтягнутий., мовби застебнутий на всі ґудзики, як строгий темно-синій жакет Олени Станіславівни.

Материн портрет, якого Коля навіть не бачив раніше, Олена Станіславівна повісила на найвиднішому місці, над чорним блискучим піаніно, і, коли приходили гості, голосно всім повідомляла: «Це перша дружина мого чоловіка. Вона була чудова жінка. І безглуздо загинула від апендициту. Її звали Олена Сергіївна…» Колі хотілося заперечити, хотілося сказати, що маму звали просто Лілею. Йому чомусь було неприємно, що повне материне ім'я співпадало з іменем Олени Станіславівни. Хоч, певно, він був несправедливий…

* * *

Того пам'ятного дня, коли Коля повернувся з піонерського табору, в центрі столу красувався пиріг, куплений Оленою Станіславівною у сусідній крамниці «Кулінарія». Мати колись сама пекла пироги до святкових днів і взагалі навіть у будні любила поратися на кухні. Олена Станіславівна надавала перевагу напівфабрикатам і готовим обідам, які Коля й Неля по черзі (щоб у всьому було рівноправ'я) носили у судках з їдальні будівельників. Олена Станіславівна казала, що «така форма ведення домашнього господарства — найпрогресивніша і сучасна, якщо врахувати зайнятість наших жінок».

До дня Колиного повернення Неля вивчила нову музичну п'єсу — бравурну й урочисту, подібну до маршів, якими зустрічають переможців битв. А Коля з'явився на порозі з облупленим на сонці носом і зі старою, теж облупленою, валізкою.

Неля кинулася до свого круглого верткого стільця без спинки, відкинула блискучу кришку піаніно й заграла марш. Та вона не зуміла дограти до кінця…

— Де моя Чорна Спинка? — скрикнув Коля, заглушуючи піаніно.

Чорною Спинкою він називав поранену чайку, яку знайшов минулого літа на річці, біля табору, і всю зиму лікував.

— Вона… була на кухні, — відповів батько. І рушив назустріч Колі з розпростертими обіймами. — Здрастуй!..

Коля ухилився від його рук, кинув свою валізку на канапу і вискочив з кімнати. Усі троє — батько, Олена Станіславівна і Неля — перезирнувшись, невпевнено рушили за ним.

У кухні на підвіконні стояла порожня клітка… Це була не звичайна клітка, яку можна купити в зоомагазині, — а саморобна, дуже простора, щоб птах почував себе у ній вільно і не наштовхувався на дерев'яні перекладинки. Цю клітку Коля зробив дуже давно, з материною допомогою, і вона б, певно, цілком підійшла навіть для ширококрилого гірського орла, а не тільки для скромної чайки. Всередині клітки, в горщику з землею, ріс кущ, щоб птах, якщо він не був річковою чайкою, міг сісти на нього й згадати свій рідний ліс. Зараз листочки на кущі скрутилися в сухі трубочки: їх, певно, давно вже ніхто не поливав.

Дверцята клітки, які цілком можна було б назвати дверима, були відчинені. В порожній бляшанці з-під консервів валялося кілька жовтих зерен…

— Ви давали їй рибу? — тихо запитав Коля.

— Ні… Ми не мали часу морочитися з рибою, — відповів батько. — А от зерна…

Коля боявся запитати про головне, зволікав.

— А йогу їй перев'язували?

— Так… бинтом.

— Таж тут, у кухні, темно, і жарко… І пахне газом. Навіщо ви її сюди?..

— Ти знаєш, Миколо… — Батько у серйозні хвилини завжди називав його так — Миколою. — Ти знаєш, що Неля ніде влітку не відпочивала, що вона багато вчилася, а птах кричав, лопотів крилами, чимось там шурхотів. Ну, словом, заважав їй.

Коля зі злістю зиркнув на худе і бліде обличчя Нелі. Вона й справді ціле літо була у місті, бо захотіла вчитися у відомого професора — викладача консерваторії. Професор цей приїхав на два місяці з Ленінграда у гості до свого сина, інженера!

— І що ж, Чорна Спинка, значить, тобі дуже заважала? — так само тихо, уникаючи ще головного запитання, звернувся Коля до Нелі.

— Так, заважала! — дзвінко, тремтливим від сліз, що ось-ось мали бризнути, голосом відповіла дівчинка.

— Недарма тебе у школі звуть Писклявкою!

— Ще б пак… Адже я сестра Свистуна!

— А ти мені не сестра… — випалив Коля.

— Ти бачиш, мамо? Ти бачиш!.. — Нелин голос ставав усе тонший, ніби всередині у неї нервово, щодалі тугіше й тугіше натягувалася незрима струна.

І ось струна лопнула: розплакавшись, дівчинка кинулась назад до кімнати.

Досі Олена Станіславівна мовчала. У глибині душі вона вважала, що повинна була чутливіше поставитись до Колиного прохання, уважніше доглядати хворого птаха. Вона навіть ладна була вголос визнати свою провину, але остання Колина фраза вмить змінила всі її наміри.

— Як ти можеш так, Миколо? Неля бачить у тобі свого брата, вона так готувалася до твого приїзду… А ця Чорна Спинка справді заважала їй вчитися!

— Де ж вона зараз? — тихо запитав Коля, не чуючи нічого, крім того, що стосувалося його улюбленого птаха.

Олена Станіславівна похилила голову.

— Вона здохла, — набравшись мужності, вимовив батько.

Коля хитнувся… Його вразило й те, що не стало улюбленого птаха, для якого він привіз із табору повну бляшанку мальків, й те, що батько сказав про його смерть ось так, прямо й грубо.

— Вона померла… а не здохла. Померла через вас! — крикнув Коля, ледве стримуючи сльози. Він схопив свою величезну клітку й, незграбно тягнучи її поперед себе, спотикаючись, побіг у двір.

ГОРБИК У ДВОРІ

Лікувати хворих, поранених і обморожених птахів Коля почав давно. Мати називала його пташиним лікарем, а велику клітку, яку вони змайстрували разом, — пташиною лікарнею. Навесні Коля завжди випускав своїх пацієнтів, що одужали, на вільну волю. Птахи нетерпляче виривалися з клітки, і Колі від цього навіть бувало трохи не по собі.

«Невже вони зовсім не звикають до мене? — запитав він якось у матері. — Так квапляться полетіти…»

«А може, їм не терпиться показати тобі, як зміцніли їхні крила? Може, вони хочуть переконати тебе, що зовсім уже одужали й готові до польоту? І саме в цьому, може, і є їхня пташина вдячність?..»

Однак не всі Колині пацієнти одужували. Якось узимку він підібрав у дворі замерзлу пташку. Що це за пташка, він так і не довідався. Коля загортав її у вату і теплу байку, ставив компреси, поїв її солодким гарячим чаєм. Але пташка ніяк не зігрівалася… Колі здавалося, ніби вона навіть кашляє і чхає — по-своєму, ледве чутно. Весною, коли Коля відкрив дверцята клітки, пташка нікуди не полетіла, а, навпаки, принишкла у куточку, притислася до дерев'яних планок. Невдовзі вона померла. Коля поховав пташку у дворі, на газоні, за огорожею, щоб ніхто випадком не наступив на маленький горбик, не зруйнував його. Невдовзі горбик заріс травою і став схожим на маленьку зелену вежу, що піднялася з-під землі.

Зараз Коля, сидячи на лавці й поклавши голову на свою величезну саморобну клітку, думав про те, що його улюблену Чорну Спинку ніхто, звичайно ж, не поховав, що її просто викинули кудись у сміттєпровід або в урну, що стоїть у дворі. «На піаніно грає! — зі злістю думав він про Нелю, звинувачуючи чомусь в усьому її одну. — Музику любить! А хворого птаха — у кухню: в задуху, у темряву… Правильно я сказав, що дівчиська — зрадниці. Всі до одної!..»

Мовби викликаний цими Колиними думками, позаду раптом почувся співучий голос:

— Послухай-но, Свистуне…

Коля впізнав Олю Воронець і, не обертаючись, похмуро дивився на зелений горбик за дерев'яною огорожею. Тоді Оля сама підійшла до огорожі, щоб Коля міг її побачити, не змінюючи своєї пози. У руках вона тримала олівець і маленький акуратний блокнот.

— Я ось тут останні справи записую на дорогу: адреси і телефони також. Мені номер твоєї квартири потрібен: адже нам з тобою листуватися… доведеться. В одному будинку живемо, а квартири твоєї не знаю.

— Сорок третя… — відповів Коля, не зводячи очей з маленького горбика й продовжуючи спиратися щокою на порожню клітку.

Оля записала з таким виглядом, наче їй це було зовсім не потрібно, вона просто зобов'язана записати: завдання — нічого не вдієш!

Вона закрила свій акуратний блокнотик і вже ступила крок убік, та раптом затрималася і запитала:

— Ти чого на газон втупився?

Коля промовчав. Вона не йшла.

— Звідки у тебе така величезна клітка?

— Сам зробив.

— Навіщо таку велику?

— Ти на одному місці довго всидіти можеш? — запитанням відповів Коля.

— Ні.

— І птах ні.

— А де ж він у тебе? Випустив, чи що?

— Ні, помер….

— І ти через це такий… сумний? Через птаха?

— Скажи ще… «через якогось птаха!..» Усі так кажуть.

— Ні… чого ж?..

Оля присіла навпочіпки й знизу зазирнула Колі у вічі.

— Ну, чого тобі? — відмахнувся Коля. І з жахом відчув, що очі його самі по собі наповнюються сльозами. Він з усіх сил напружився, але нічого не міг вдіяти — сльози стояли на очах.

— Що ти? — голос Олі здригнувся. — Що ти? Через птаха?..

Він міг би пояснити їй, що йому тяжко не тільки через цю спустілу клітку… А тому, що, приїхавши з табору, він не відчув, що повернувся додому, хоч на столі красувався пиріг і зустріли його урочистим маршем. Він міг би пояснити, що в минулому році влітку переписав чужі вірші з «Пионерской правды», видав їх за свої і попросив Олю прочитати на батьківський день, бо дуже хотів довести Олені Станіславівні й батькові, що також чогось та вартий і чимось на світі захоплюється, крім своїх птахів. Оля, як завжди борючись за справедливість, відшукала тоді ці вірші в газетній підшивці (і як тільки вони запам'яталися їй!), а потім, підійшовши до Колі, тихо, щоб ніхто не чув, але якось дуже виразно мовила: «Ганьба! Це ж злодійство… Інший написав, а ти за свою творчість хочеш видати!» І розірвала віршики на дрібні клаптики… Усім у таборі вона сказала, що вірші були просто погані. «А обіцяв, що напише гарні… — додала вона при всіх, звертаючись до Колі. — Ех ти, Свистун!..»

У той батьківський день, після концерту, Коля чув, як багато хто з батьків і матерів запитував у своїх дітей: «Чому ти не виступав?.. Чому ти не співала?.. Чому ти не брав участі у п'єсі?..» А батько й Олена Станіславівна нічого не запитали у Колі. Вони вручили йому величезний пакунок з фруктами (такого великого пакунка не привезли, здається, нікому) — та й усе… А хіба Колі потрібні були ті фрукти? Він надавав перевагу кислій лісовій костяниці і терпкій горобині, від якої зводило щелепи і яку навчили його любити птахи.

Усе це він міг би пояснити Олі Воронець, коли вона, сидячи навпочіпки, уперто заглядала йому у вічі. Та він нічого їй не розповів…

— У тебе два ґудзики на сорочці одірвались, — сказала Оля. — Приший. Або скажи матері.

— У мене немає матері.

— Немає?.. А ця сувора жінка… у темному костюмі?

— Це не мати.

— Вибач, будь ласка…

Оля продовжувала розглядати його так, ніби до цього дня їй був відомий зовсім інший хлопчина, на прізвисько Коля Свистун, а того, який зараз сперся щокою на порожню клітку, вона зустріла вперше. Коля боявся, що сльози, які й досі ще зрадливо стояли (він відчував це!) у нього в очах, потечуть по щоках, Оля побачить їх і вже не сумніватиметься в тому, що він плаче. Йому дуже хотілося, щоб вона швидше пішла, але він не знав, як прогнати її. І раптом він згадав, що Оля сердилася, коли в таборі хтось називав її вродливою, вона одразу ж уривала розмову і, просто-таки з ненавистю зиркнувши на свого співбесідника, зривалася з місця. Коля згадав це і, не повертаючи голови в її бік, сказав:

— А правду кажуть, що ти вродлива…

— Ти це на газоні роздивився?

— Ні, — зніяковів Коля. — У тебе… на обличчі.

— Так?.. Правда? Тобі так здається?

Оля аніскілечки не розсердилася, не зиркнула на нього з ненавистю і не зірвалася з свого місця. Колині слова були їй, здається, навіть приємні. Принаймні вона пригладила волосся й розправила свою ошатну плісировану сукню, що синьою півкулею розкинулася просто на траві, — Оля продовжувала сидіти навпочіпки.

Що було робити? Несподівано Колю виручив Рудик Горлов, що з'явився у дворі з фотоапаратом у руках.

— Ага-a… Ось я вас і клацну! — вигукнув він своїм неприємним шепелявим голоском. — Цікавий вийде знімочок… «Остання зустріч перед розлукою!» А коли видадуть книжечку під назвою «Листування Олі й Колі», ми цю фотокартку на першу сторінку бацнемо.

Рудик любив зменшувальні слівця, і через те його мова завжди здавалася нудотною і липкою. У четвертому й п'ятому класах Рудик сидів по два роки і тому був старший за своїх однокласників, і ходив він влітку у коротких штанях, котрі поважно іменувалися «шортами». Колі здавалося, що саме в таких штанях розгулювали по своїх африканських колоніях європейські колонізатори, яких він бачив у кіно. На голові у Рудика був маленький берет з хвостиком на маківці, франтувато зсунутий трошки набік.

— Беретик іде, — сердито прошепотіла Оля. Так вона називала Рудика. І підвелася з трави. — Ну, я піду…

Рудик одразу ж підскочив до Колі:

— Що? Завадив?.. Адже вам тільки листуватися доручили, а на колінах на траві перед тобою стояти — цього їй ніхто ще не доручав!

Коля не звертав на нього уваги.

— А ти про грошенята, між іншим, подумав? — не вгавав Рудик.

— Про які грошенята?

— Чи ти, може, багатій? Піонер-мільйонер?.. Ха-ха-ха! Тричі на місяць листи посилати — це ж цілих п'ятнадцять копійок виходить. А ще й телеграма копійок на вісімдесят п'ять. Ось тобі карбованець на місяць.

— По арифметиці з двійок не вилазиш, а тут, ніби рахівниця, заклацав… — усміхнувся Коля. — Тобі що до цього?

— Ти дурником не будь! А коли карбованець на десять місяців помножити, це ж десять карбованців виходить! Що ж, ти з своєї кишеньки будеш викладати? Вони давали тобі завданнячко, вони нехай і платять!

Як і раніше втупившись на зелений газон за дерев'яною огорожею, Коля похмуро поцікавився:

— Ти знаєш, як тебе називають?

Рудик нашорошив вуха.

— Беретиком…

— Ну то й що?

— А я б назвав по-іншому.

— Як?

— Гадюченя ти… ось ти хто!

ЛИСТИ

Коля пише Олі

Надсилаю тобі першого листа. В цьому місяці залишиться написати ще два.

Коля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Перш за все хочу нагадати тобі, що у мене є ім'я. Мене звуть Олею, хоча з твого листа про це довідатися неможливо.

І що це за лист такий — півтора кострубатих рядки?! Адреса на конверті й та довша. Мені ж особисто від тебе взагалі ніяких листів не потрібно: не хочеш — і не пиши, будь ласка. Та коли вже тобі дали завдання, та ще й на папері, та ще в дупло цей папір поклали, — то вже пиши, будь ласкавий, по-справжньому!

Оля

Коля пише Олі

Мені від тебе також ніяких листів не потрібно. Та хлопці хочуть, щоб ти розповіла про заполярне місто. Диваки! В книжках хіба не можна прочитати? Адже про нього, про це місто, в будь-якому підручнику географії написано!

Коля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Я тобі нічого б і не розповідала (читай в підручнику географії), та коли вже хлопці й дівчата просять, я дещо розкажу.

Знаєш, як називають ці місця? Північними воротами країни! Тільки за звичайними воротами буває вулиця чи провулок, а за цими — море. Тут я його й побачила вперше.

Раніше, коли я думала про море, то завжди уявляла собі золотий пляж і відпочиваючих. Але тут ніхто не загоряє і пляжу немає, а море холодне і суворе. Тут на морі працюють: ловлять рибу. Весь порт пропах нею. І сіллю, і вітром…

І заводи я тут побачила зовсім не такі, як у нас. Наш алюмінієвий — це корпуси й труби. А рибні заводи плавають і гойдаються на хвилях. Там просто на палубах рибу обробляють і солять.

А скільки я бачила в порту бочок, ти навіть уявити собі не можеш! Якби всі вони водночас покотилися, то гуркіт, напевно, було б чути у вас у місті. Це, звичайно, перебільшення, але, загалом, гуркіт був би жахливий. Я навіть поткнулася носом в одну порожню бочку, — вона пахне смолою, свіжим деревом. А там, де зібрано всі бочки разом, повітря таке, як у нас у «Сосновому бору».

Я й досі кажу: «У нас на будівництві. У нас на алюмінієвому заводі… У нас в „Сосновому бору“». Ніяк не можу відвикнути. І нудьгую я, Колю, дуже. Навіть ти звідти, здалеку, здаєшся набагато симпатичнішим. Але нудьгую я, звісно, не за тобою, а за всіма нашими хлопцями і дівчатами. Передавай їм це. Може, і вони про мене згадують? Тато говорить, що час уже звикати до нового місця і ставати патріоткою міста, в якому ми тепер житимемо. Я розумію, що час, але ж на замовлення цього не зробиш — не звикнеш і не одвикнеш…

Оля

Коля пише Олі

Олю!

Наші просять тебе не відвикати… Це вони просять. А я тільки передаю.

Коля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Не дивуйся, будь ласка, але я хочу зробити тобі один величезний сюрприз. Думала одразу ж написати про це, в найпершому листі, та якось не наважилася, а зараз ось пишу.

Ти ахнеш і переплутаєш усі голоси своїх улюблених птахів, коли довідаєшся, що це за сюрприз! Як говорить моя Білка, — «приголомшливий»! Але щоб його одержати, ти повинен будеш пройти крізь важке випробування. Напиши мені: чи ти згоден пройти?

Тільки врахуй: це справжнє випробування, а не якісь там дитячі іграшки. Чи вистачить у тебе кмітливості й сміливості? Подумай, порадься зі своїми птахами (адже ти, здається, ні з ким більше не дружиш).

Послухай, що вони там тобі наспівають, і дай мені відповідь.

Знаєш, як у казці: якщо ти виконаєш моє бажання (а точніше сказати, завдання!), чекай дива. Воно обов'язково станеться!

Через кілька днів ти одержиш посилку. Там буде запаковане щось дуже важливе! Але ти не маєш права відкривати посилку, поки не пройдеш крізь випробування. Якщо не впораєшся з ним, повернеш мені посилку назад. Нерозпакованою!

А якщо відкриєш завчасно, все загине, ніякого сюрпризу тоді не вийде. Раджу тобі кілька разів перечитати останні рядки й добре запам'ятати все, що я написала. Бо я уявляю собі, як у тебе руки свербітимуть, як тобі кортітиме хоч одним оком підглянути, що там, у посилці. Краще замкни її кудись у шухляду якнайдалі, а ключі на деякий час загуби. Або віддай на зберігання вірній людині. І не намагайся підглядувати крізь тканину й папір — нічого все одно не побачиш. А якщо завчасно залізеш усередину, одразу все зіпсуєш, і виправити вже не можна буде нічого. Я попередила, а там нарікай на себе!

Чекаю листа. Тільки не двох рядків, а саме — листа.

Оля

Коля пише Олі

Біля старого дуба не говорили про те, скільки треба писати — два рядки чи дві сторінки. Сказали: три листи на місяць, і годі.

Ніяких твоїх сюрпризів мені не треба. В посилку твою заглядати мені нецікаво. Але зараз, на початку навчального року, мені все одно робити нічого, тому, якщо дуже вже хочеш, присилай своє завдання.

Коля

Оля пише Колі

Колю!

Якщо тобі на початку навчального року нічого робити, раджу якнайбільше гуляти, дихати свіжим повітрям. Можна ще повалятися на канапі або сходити зайвий раз в кіно. А з моїм завданням «від нічого робити» не впораєшся. Повір, Миколо: нічого не вийде!

Ти, певно, думаєш: «Яке вона має право давати мені якесь там завдання?» Маю право! А яке і чому, ти довідаєшся, коли все виконаєш. Ну, а коли не виконаєш, нічого не довідаєшся. Так що поміркуй добре. А тим часом я тобі розповім іще дещо про місто, в якому тепер житиму…

Чи бачив ти коли-небудь людей, імена яких можна прочитати на географічній карті? А я вчора бачила таку людину. На вигляд це найзвичайнісінький, трохи сутулий, зморшкуватий і сивий чоловік. Я завжди думала, що «морські вовки» — здоровані, такі геркулеси, що об них, мов об скелю, будь-який шторм розбивається. А цей дідусь сказав мені: «Ось перед чим бурі відступають!» І поляскав себе спершу по голові, а потім по лівій кишені. Рудик, звісно, одразу вирішив би, що він має на увазі гроші. А він насправді мав на увазі серце, свою морську душу. І ще кмітливість. Розумієш?

Пам'ятаєш, вчителька літератури радила нам записувати в окремий зошит слова з подвійним значенням — ну, наприклад: «ключі від дверей» і «журавлиний ключ». Пригадуєш, тоді на уроці Левко Звонцов підхопився і випалив: «З одного боку — поет Блок, а з іншого — блок, на який вірьовку намотують!» Усі сміялися… А Левко просто хотів показати, що читає поетів, яких ми ще не проходили.

Зараз ти, напевно, думаєш: до чого я пишу все це? А до того, що ти, звичайно, ніяких слів з подвійним значенням у зошит не виписував, а я виписувала і вчора ще доповнила свої записи новим словом. Виявляється, «банка», уяви собі, теж має два значення.

Ну, перше всім відомо: банка консервів, банка варення. А є, виявляється, у цього слова і дуже поетичне значення: підвищення морського дна теж називається «банкою».

І біля такої «банки» завжди водиться надзвичайно багато риби. Відшукати її — це щастя для моряків! Сутулий, зморшкуватий старий, якого я вчора бачила, відшукав. Він море знає уздовж і впоперек, як ми з тобою наш «Сосновий бір» чи нашу Електролізну вулицю, по якій три роки бігали до школи. Бачиш, я так і кажу: «Наш „Сосновий бір“, „наша вулиця“. А чи скажу я коли-небудь „наше“ про те місто, в яке ми переїхали?

Одне слово, старий (тільки він не був іще старим) відшукав підвищення морського дна. І не дуже-то й далеко від берега. Ніхто йому попервах не повірив, що там найсправжнісінька „банка“. І він виходив та й виходив у море — в будь-який шторм, у будь-яку негоду, поки довів, що риби там видимо-невидимо. Прізвище у нього найзвичайнісіньке: Копитов. І тепер на всіх картах, які рибалки беруть з собою у море, написано: „Копитовська банка“.

Розкажи про це у нашому класі. Може, всім буде цікаво… От згадала про них про усіх, про нашого Фелікса згадала — і розстроїлася трохи. Нудьгую я, Колю. І листа тобі довгого пишу тому, що здається, ніби з усіма нашими розмовляю.

Про помилку і моє випробування подумай як слід. Це дуже важливо!

В останньому листі ти знову забув, що у мене є ім'я:

Оля.

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Сьогодні до нас у клас прибіг Фелікс і просто не заговорив, а закричав: „Ура! Ура!“ Ще ніхто не знав, у чому справа, але всі теж закричали про всяк випадок: „Ур-ра!“

Фелікс говорить: „Вітаю вас! Ви недарма влітку придумували різні імена для нашого міста. Я їх усі переписав і послав просто у міськраду. Звідти ще вище переслали. І ось нашому місту дали нове ім'я… Знаєте яке? Крилате! Місто Крилате! Завтра в газеті буде надруковано“. Всі почали галасувати від щастя, стрибати по партах. Левко Звонцов вигукнув: „От бачите, як я добре це придумав!“

І тут уже не пам'ятаю, хто саме… здається, я… сказав йому: „Це не ти придумав, це Оля придумала!“ — „Але ж дискусію я організував, — почав сперечатися Левко. — Якби не було дискусії, то й Оля б нічого не придумувала!“

Так, між іншим… Зовсім забув. Якщо для тебе це так важливо, я можу виконати твоє завдання.

Коля

Оля пише Колі

Я цілий день перечитую, Колю, твого листа. Він дуже-дуже хороший… З найпершого рядка! Нарешті ти згадав моє ім'я і написав: „Здрастуй, Олю!“ Спасибі тобі за це.

Та найголовніше — це нове ім'я нашого міста! Невже так і назвали — Крилате?! Як же тепер, цікаво, називатимуть усіх нас? „Діти Крилатого“! Або „крилаті діти“? А може, просто: „крилатики“? Звучить непогано.

Може, й тобі приємно довідуватися про мої новини? Давай так і будемо: ти розкажеш мені, я — тобі…

А про моє завдання і сюрприз забудемо. Ти пишеш: „Якщо для тебе це так важливо…“ Не треба, Колю. Вишли посилку назад. Вважатимемо, що вона не знайшла адресата. А я завтра чи післязавтра доручу свою важливу справу комусь іншому. Подумаю, виберу когось надійнішого і напишу йому листа. Час не жде!

Оля

ТЕЛЕГРАМА

Нікому не пиши. Все виконаю.

Коля

Оля пише Колі

Добрий день, Колю!

Біля нашого старого заповітного дуба, коли, пам'ятаєш, дуже жарко палало вогнище, ніхто не доручав нам посилати одне одному телеграми. Отже ти, можна сказати, навіть перестарався.

Але телеграма твоя прийшла вчасно — в той самий день, коли я вже збиралася доручити свою важливу справу комусь іншому. Сиділа на уроці й шепотіла собі під ніс імена всіх наших хлопців і дівчат — просто по алфавіту, як викликала до дошки наша вчителька літератури. Виявилося, що я всі тридцять дев'ять прізвищ знаю напам'ять, по порядку, як вони в класному журналі записані. І, називаючи пошепки прізвище, я одразу згадувала й обличчя, і характер, і улюблені слова, і навіть ходу…

Майже всі мені здаються звідси, здалеку, дуже хорошими, благородними, а погане кудись вивітрюється з пам'яті, ніби його й не було.

Навіть ти, Колю, уявляєшся мені звідси справжнім ангелом. А надто у порівнянні з Володею Артамоновим, з яким я сиджу за партою. Він раніше один сидів. Мене поряд із ним, на вільне місце, і посадили. Він мені на першому ж уроці записку написав: „Краще відмовся зі мною сидіти. Бо гірше буде! Попереду теж вільне місце є. Катай туди!“

Я б могла пересісти, але з принципу залишилася. А він на кожному уроці пише: „Катай, катай звідси! Бо гірше буде!“» Багато хто його боїться. «Не зв'язуйся!» — кажуть. А я ж з ним і не зв'язуюся, це він сам зв'язується. Побачимо ще, хто переможе. «Я, — каже, — з першого класу завжди один за партою сиджу. У мене парта люкс! Її так у класі й називають. Або: „персональна парта“. Я тебе тут прописувати не збираюся. Тож катай звідси!» І неодмінно своє улюблене «Бо гірше буде!» додасть.

Подумай, Колю: чому він має один сидіти, коли всі сидять по двоє? Це ж несправедливо! І я не поступлюся! Нехай хоч міну під мене підкладає — не поступлюся!

Я тільки-но зі школи прийшла, а там з цим самим Артамоновим посварилася і ніяк не можу заспокоїтися. Багато хто перед ним тремтить. Але ж повинні бути й сміливі хлопці в цьому шостому класі «В». Батьки у них рибалки, капітани… І самі від народження біля моря живуть. Чудасія: Артамонова злякалися!

Але ж я не це хотіла тобі написати. Я мала дати тобі своє важливе завдання. І дуже терміново, бо моя мама, яка поки що там, у нас, точніше, у вас (ніяк не можу звикнути!), у місті Крилатому, через десять днів також поїде услід за нами. Лист до тебе добиратиметься днів із п'ять, тож часу у тебе майже не залишиться. Ти, певно, поки що нічого не можеш зрозуміти, так? До чого тут моя мама і її від'їзд?..

У наступному листі все поясню. А зараз дуже стомилася. До побачення!

Оля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Зараз тобі докладно все розтлумачу.

Мама моя затрималася в Крилатому (ех, здорово звучить!), бо ще не довела у себе в лікарні до повного одужання, до виписки тобто, п'ятьох своїх давніх хворих. Через десять днів вони виписуються, і тоді мама приїде сюди.

Вона поїде з вашого міста, а дві наші чудові кімнати на першому поверсі у будинку будівельників, де ми жили уп'ятьох (ще з татом, моєю сестричкою і бабусею), залишаться. Ти знаєш, як важко поки що у нас у Крилатому з квартирами, — ці кімнати одразу ж займуть. І ось що важливо, Колю, дуже важливо (запам'ятай це!), хто туди до нас в'їде! Ти повинен зробити так, щоб в'їхала наша шкільна гардеробниця Ганна Іллівна — ну, та, котра взимку кожного з нас попереджала: «Застебнися краще! Шапку на вуха натягни!» А якщо у когось вішалка на пальті обірветься, то сяде за своєю перегородкою і пришиє.

Я давно вже помітила, що вона як прийде з роботи, то з своїми доньками-двійнятками, дівчатками років п'яти, до темна у нас у дворі гуляє. Я якось запитала її про це. «Хіба, — кажу, — вони в дитячому садку за день не нагулялися?» Вона мені почала пояснювати, що свіже повітря дівчаткам дуже корисне. А я по голосу її відчула, що повітря тут ні до чого. Почала я тоді сусідок потихеньку розпитувати, і вони мені розказали, теж крадькома, щоб Ганна Іллівна не чула, що її сім'я в одній кімнаті живе. Та ще й біля кухні… А їх же п'ятеро, уявляєш собі!

У неї ще, виявляється, доросла дочка є, — в нашій школі в десятому класі вчиться. І чоловік Ганни Іллівни заочно якісь екзамени здає. Так от, щоб двійнята їм не заважали, вона, не відпочивши навіть після роботи, на подвір'ї тиняється. І взимку з ними до темна гуляє. Вони бігають, їм тепло, а вона руками по боках б'є, на одному місці стрибає, а додому не йде: нехай ті двоє у тиші працюють! І ті, звісно, не винуваті. І ніхто, мабуть, не винен, бо місто наше ще зовсім молоде, не оббудувалося, але Ганні Іллівні від цього, по-моєму, не легше.

Я багато разів її дівчаток до себе забирала, щоб вона додому піднятися могла (вони в нашому з тобою під'їзді на п'ятому поверсі живуть) і відпочила б хоч трохи. А коли довідалася, що батька в Заполяр'я відряджають, то одразу вирішила, що в наші кімнати повинна переїхати Ганна Іллівна зі всією своєю сім'єю.

Вони самі такі люди, які ніколи за себе не проситимуть і ніяких папірців збирати не будуть. Їм здається, що коли по закону належить, то про них і без нагадувань пам'ятатимуть. Тільки інколи ніхто й не згадує, а вони мовчать… Але тут уже наш «Загін Справедливих» утрутився. Всі довідки за них зібрали, я в житлово-комунальний відділ разів п'ять бігала. Всім уже довела, всі співчували Ганні Іллівні й навіть погодилися вже виписати ордер. Але тут Єрьомкіни дибки стали.

Це наші колишні сусіди, чоловік і дружина. Ти знаєш: вони між рамами свого вікна залізні грати спорудили й часто крізь них, мов із тюрми, на подвір'я виглядають. Ви їм якось у вікно м'ячем улучили, коли ще гратів не було, то вони цей м'яч у відділення міліції віднесли, звідти він до нас у «Загін Справедливих» (для вжиття заходів!) потрапив, а від нас знову у двір повернувся… Тепер згадав?

Я Єрьомкіним також про всі біди Ганни Іллівни багато разів розповідала, навіть додавала дещо для більшого враження. Проте є, як я помітила, такі люди: їм про чужу біду говориш, а вони в цю мить лише про себе, про свої справи думають. І навіть раді, що нещастя з кимось іншим трапилось, а їх стороною обійшло. Розкажи їм, що десь землетрус, а вони думатимуть: «Як добре, що поблизу від нас немає ні гір, ні вулканів і земля під ногами не хитається!..» Розкажи, що людина померла, вони навіть прізвища не запитають, а перш за все поцікавляться: «Від чого?» І скажуть одне одному: «От бачиш, треба до лікаря піти перевіритися!»

Я Єрьомкіним про Ганну Іллівну розповідала, а вони тим часом (по обличчях їхніх бачила!) думали лише про одне: «Як добре, що у нас на двох велика кімната — висока, світла й не біля кухні!» Ну, а коли вони почули, що ми хочемо Ганну Іллівну вселити до них у квартиру, одразу ж про справедливість заговорили. Не по закону, мовляв, і несправедливо, щоб у хорошу квартиру будинку будівельників в'їжджали люди, які на будівництві не працюють. Єрьомкіни всі закони напам'ять знають, та тільки, я помітила, завжди так виходить, що закони зобов'язані спрацьовувати на їхню користь, і справедливість вони якось завжди до своїх інтересів умудряються прилаштовувати.

Вони заходилися всюди заяви строчити, і виходило, ніби вони про права будівельників дбають. А насправді просто не хочуть, щоб одразу троє дітей в'їжджали у квартиру. Тобто старша дочка Ганни Іллівни вже доросла, школу закінчує, а двійнята їх дуже перелякали.

Адже вони і з подвір'я дитячі голоси спокійно слухати не можуть, їх аж пересмикує: «Спокою немає! Відпочити неможливо!..»

Одного разу почула я, як Єрьомкіна казала своєму чоловікові:

«Коли цей крик здалеку долинає, то й так хоч на край світу тікай. А тут він буде під самим вухом. До того ж, зваж, вони двійнята і, значить, репетуватимуть водночас у два голоси!»

Я могла б, звичайно, відповісти їй, що дуже добре знаю цих двійнят, що вони ніколи не кричать у два голоси й взагалі ніяк не кричать, бо вони зовсім не збалувані дівчатка. Але з Єрьомкіними розмовляти марно, і я вирішила їх перехитрити. Перед самим моїм від'їздом ми листа від імені «Загону Справедливих» до будинкоуправління написали, і всі поставили свої підписи: мовляв, ми діти будівельників, а Ганна Іллівна працює в нашій школі — значить, і вона має до будівництва найпряміше відношення. В житлово-комунальному відділі з цим погодилися. І Єрьомкіни примовкли.

Але, приїхавши сюди, я раптом подумала, що вони, може, знову розгорнули наступ на Ганну Іллівну. Я Білці, як своїй кращій подрузі, перед від'їздом доручила за цим пильнувати, адже вона член нашого «Загону Справедливих». Але Білка все-таки дівчина, і потім вона надто довірлива, запальна. Єрьомкіни її можуть обдурити.

А ти хлопець, мужчина, з тобою їм буде важче…

Одне слово, ти повинен допомогти Білці. Чи, точніше, нехай вона тобі допомагає. Тільки не ніяковій, будь ласка, коли вони почнуть вигукувати: «Ми будемо боротися за правду!» Вони так завжди кажуть, коли їм потрібно за самих себе постояти. І взагалі красиві слова для них щось на зразок димової завіси… Тож ти до слів Єрьомкіних не прислухайся. Ти краще їхні плани розгадай — і розладнай! Дуже на тебе покладаюсь.

Це і є моє випробування. Якщо впораєшся з ним, такий сюрприз одержиш, про який навіть і не мрієш! Хоча я про це вже писала.

Ну, от поки що й усе. Дій, Колю!

Я тобі такого довгого листа посилаю, що він цілком може за два зійти (бачиш, від тебе навчилася підраховувати!), цілих три дні його писала. Тож я трохи перепочину, а ти пиши — повідомляй, як ідуть справи.

Оля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Я сьогодні майже всю ніч не спав. Я чув, як дикторша побажала усім на добраніч, а вранці чув, як дикторша бадьорим голосом сказала: «Доброго ранку, товариші!» І тоді я одразу підскочив до вікна, бо мені здалося, що хтось уже вселяється у вашу квартиру. Та потім з'ясувалося, що це просто вантажна машина привезла до магазину продукти.

Я тепер ні про що інше жодної хвилини не думаю, а тільки увесь час міркую, як мені перемогти Єрьомкіних. І якщо мене зараз викличуть до дошки, я напевне схоплю двійку. Але не тому, що я нічого не знаю, а тому, що мої думки зайняті іншим. Ага, забув сказати, що я почав писати цього листа на уроці фізики. Вчитель (ти його не знаєш, бо ми в минулому році фізику ще не проходили) щойно сказав мені: «Незлобін, можеш не записувати те, що я розказую, все це є у підручнику!» Але я все одно продовжую «записувати», бо хочу якомога швидше тобі все розповісти.

Я, Олю, ніколи не сподівався, не гадав, що ти мені даси таке відповідальне завдання. Я думав, ти дрібничку якусь доручиш, а тепер я просто… Закінчую писати: вчитель почав ходити між партами й зараз наближається до мене.

Продовжую писати тобі вже вдома… Неля з розумним виглядом тарабанить на піаніно, і мені дуже кортить розповісти їй про твоє завдання. Адже вона думає, що я ні на що в світі не здатний і що мені ніхто нічого важливого не може доручити. І її мати, Олена Станіславівна, теж так думає, і навіть мій батько. Ото якби й вони довідались!.. Та не хвилюйся, будь ласка, я їм нічого не розкажу: раптом вони вибовкають Єрьомкіним, і тоді все загине.

Я все вирішив робити у глибокій таємниці. І тільки Білці сьогодні на перерві розповів про твого листа: адже ти сама дозволила мені звернутися до неї по допомогу.

Білка витріщила на мене свої зелені очиська, і навіть веснянки її, й руде волосся засяяли від подиву.

— Тобі, — каже, — Оля доручила цю справу?! Тобі?!

— А що ж у цьому такого надзвичайного? — відповів я. — Адже ми з нею листуємося.

— Листуватися з тобою її просто присилували. Але щоб вона доручила тобі таку справу? Не вірю!

Тоді я показав їй твого листа, наче перепустку якусь пред'явив чи пароль сказав. Вона почала цього листа крутити в руках, з усіх боків розглядати й навіть до вікна, на світло, його понесла, нібито я міг обдурити її і підробити твій почерк. Потім повернулася і каже:

— Разюче! Вона цілих три дні писала тобі листа! Один лист — цілих три дні! Я б і трьох хвилин не витрачала б на тебе. Мені всього-на-всього листівочку прислала, а тобі цілий пакет! Щось там, на Півночі, з нею негаразд… Клімат, певно, впливає! Кажуть, там дуже важкий клімат.

Адже ти знаєш Білку: торохтить, руками розмахує.

— Чим це ти, — каже, — завоював таке Олине довір'я? Адже вона тебе ненавиділа і зневажала! І раптом… Разюче! Нічого не втямлю!..

Я відповісти їй нічого не міг, бо сам іще недавно вважав тебе зрадницею, а чим заслужив твоє довір'я — зрозуміти не можу.

Потім Білка трохи заспокоїлася, отямилася і сказала, що у нас нічого не вийде, бо Єрьомкіни попередили: тільки-но твоя мама поїде, вони замкнуть наші кімнати, нікого в них не пустять і будуть з ранку до вечора «боротися за правду». Вони хочуть боротися доти, поки ця їхня «правда» не переможе.

А Ганна Іллівна нікуди не ходить і не клопочеться. Білка розповідає, що вона так просто й каже: «Якщо треба буде, про нас самі згадають…» Але ж буває й так, що треба б згадати, а не згадують. Ти про це також писала. І я з учорашнього вечора весь час міркую, як би допомогти Ганні Іллівні. Але мені б потрібно було б не з учорашнього дня, аможе, раніше за тебе, Олю, про це подумати. Бо я ще минулого року був у Ганни Іллівни вдома. І все бачив…

Це ось як було. Неля якось забрала з собою ключі від квартири, забула залишити їх у сусідки. Вона у нас часто про щось забуває і плутає, але їй все прощається, бо вона талант, обдарована і робить це не просто так, а через неуважність. Олена Станіславівна каже, що всі талановиті люди «з деякими відхиленнями від норми». Ну от, у Нелі знову щось відхилилося від норми, і вона забрала з собою ключі.

А діло було взимку, і я цілих дві години тинявся біля під'їзду. Ганна Іллівна йшла мимо — двійнят своїх з дитячого садка вела — і каже: «Що це ти на бурульку перетворився?» І забрала мене з собою додому. Чаєм напувала, валянки мої на батарею поставила… Я тоді раз дивився, як вони живуть. Старша дочка на підвіконні задачки розв'язувала, чоловік за столом до іспитів готувався, а двійнята просто тут, поруч, на ліжку своїх ляльок колисали. Ганна Іллівна увесь час на кухню виходила, бо в кімнаті затісно було. І я відтоді як побачу де-небудь будівельні риштування, так одразу думаю: «От добре б у цей будинок Ганні Іллівні переїхати! В окрему квартиру! Або хоч у загальну, лише б старша дочка на підвіконні уроків не робила, а двійнята на ліжку з ляльками своїми не гралися…» Слово честі, я так завжди думаю! А сам, бач, не здогадався, що треба допомогти…

А зараз ось такий випадок нагодився — і ось ці Єрьомкіни стали на заваді. І неправда, що двійнята галасливі. Я у Ганни Іллівни тоді просидів майже цілий вечір, а вони тільки те й робили, що потихеньку колисали ляльок. Вони завжди їх спати вкладають. Ганна Іллівна привчила їх до цієї гри, щоб старшим не заважали вчитися. Вона, коли з кухні до кімнати заходила, то щоразу повторювала пошепки: «Тихше, дівчатка, тихше! Ляльки можуть прокинутися, а їм лікар спати прописав!»

Закінчую тобі писати, бо прийшли з роботи батько й Олена Станіславівна. А я так і не придумав ще, як допомогти Ганні Іллівні. Вночі придумаю.

Закінчую свого листа знову на уроці. Придумав! Я, здається, придумав! Сьогодні вночі у мене раптом народився план. Зараз напишу записку Білці, щоб вона нікуди не втікала на перерві, а підійшла до мене: потрібна її допомога!

Більше поки що нічого не писатиму. Якщо вийде, одразу ж повідомлю. Якщо не вийде, теж повідомлю. Міцно тисну руку.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Сьогодні вранці, дорогою до школи, я зустрів твою маму. І ми з нею разом йшли по вулиці. Твоя мама сказала, що Ганна Іллівна зрештою, певна річ, одержить ордер, але Єрьомкіни їй дуже попсують нерви. І я одразу вирішив: не дозволимо Єрьомкіним псувати нерви Ганні Іллівні, бо від них після нашої роздягальні й так майже нічого не залишилося.

І чому це Ганна Іллівна має одержати «зрештою»? Нехай одержить його відразу, тільки-но поїде твоя мама. Чи навіть до її від'їзду… Адже в'їхати в нову квартиру — це така велика радість! І якщо людина вимучиться, вона вже потім від втоми і не відчує ніякої радості. Єрьомкіни хочуть, щоб так і було, але ми їм не дамо завадити Ганні Іллівні дістати радість від вселення у нову квартиру!

Коли я розповів про все це твоїй мамі, вона зі мною цілком погодилася, але сказала, що у неї особисто «немає сил боротися з Єрьомкіними». У мами й справді був дуже втомлений вигляд, вона, певно, зовсім замучилася, доліковуючи своїх хворих, «доводячи їх до виписки». І вона й справді зараз не може боротися. А я зможу і твою Білку примушу боротися разом зі мною до повної перемоги!

Зараз уже вечір, Неля припинила розучувати свої музичні п'єси, і я можу спокійно розповісти тобі, як почалася ця битва.

Я на першому ж уроці написав Білці записку, щоб вона на перерві нікуди не втікала, а чекала мене на майданчику, біля пожежного крана. Там я пошепки, щоб ніхто не почув, виклав їй свій план, і вона, звичайно, як завжди, почала вигукувати, що це захоплююче! Та тільки не повірила, що я все це придумав сам, бо ніхто від мене не міг би й сподіватися «такої захоплюючої вигадки». Я не сперечався з нею.

Я сказав, щоб Білка рівно о сьомій вечора прийшла до під'їзду, в якому раніше жила ти і де живемо ми з Ганною Іллівною. І ще я сказав, щоб вона обов'язково одягла на руку червону пов'язку, як член вашого «Загону Справедливих», і щоб для мене таку ж пов'язку принесла. Я пояснив Білці, що одягну її тільки на якихось п'ятнадцять хвилин.

І тоді Білка як витріщить на мене зелені очиська, як засяє своїми веснянками: «Ти з глузду з'їхав! Ти думаєш, це так просто — почепити на руку червону пов'язку? Та це ж велика честь — потрапити до „Загону Справедливих“! Тебе ніхто навіть не висував туди. І ніхто не висуне! А ти хочеш одягнути чужу пов'язку!.. Це немислимо! Це неможливо! Як у тебе язик повернувся?»

Мені захотілося одразу ж відмовитися од твого завдання, побігти додому й відіслати назад у Заполяр'я твою посилку. Якщо ви з Білкою, як і Неля, як і мій батько з Оленою Станіславівною, вважаєте, що я ні на що серйозне не здатний, то навіщо ж ти перша почала писати такі листи, які у звичайний конверт ледве влазять? Навіщо дала своє «відповідальне доручення»? Навіщо?! Адже я не ліз до вас перший, ні про що нікого не просив.

Але потім я навмисне, щоб стриматися, згадав, як старша дочка Ганни Іллівни готує уроки на підвіконні, а двійнята колишуть своїх ляльок просто на застеленому ліжку, бо їм більше приткнутися ніде. Згадав я все це й подумав: «Адже я не для Білки і не для Олі Воронець повинен боротися з Єрьомкіними, а заради Ганни Іллівни і всієї її сім'ї!»

Білка обурювалася, аж поки не подзвонили на урок. А на наступній перерві я їй сказав:

— Ти уяви собі на хвилинку, що я — це не я, а що я — це твоя краща подруга Оля Воронець. Адже вона прямо пише мені, щоб я довів до переможного кінця справу, яку вона не встигла закінчити. Значить, я ніби дію від її імені! А вона була не просто членом вашого «Загону Справедливих», а навіть його командиром.

Я хотів заспокоїти Білку, умовити її і ніяк не сподівався, що від цих моїх слів вона обуриться ще більше:

— Та як ти можеш говорити, щоб я на хвилинку уявила собі, що ти — Оля Воронець?! Я навіть на мить не можу собі цього уявити! Оля була наша гордість! Ми всі її просто обожнювали. Я навіть уві сні не зможу собі уявити, що ти — Оля Воронець..

І знову я подумав: «Навіщо ж ви поклали в дупло старого дуба аркуш із цим дурним завданням? Хіба ж я вас про це просив?» Я сказав Білці, щоб вона не приносила мені ніякої пов'язки й сама не приходила о сьомій годині до нашого під'їзду.

— Не прийду! І навіть не подумаю! — гордо відповіла Білка.

І прийшла о пів на сьому. На цілих півгодини раніше. Я побачив її з вікна. А виглядав я тому, що був упевнений: вона не просто прибіжить, а прискочить, примчить щодуху. Хіба вона допустить, щоб твоє завдання виконувалось без її участі?

Вона принесла мені дбайливо випрасувану червону пов'язку — таку чистеньку, ніби її ніхто жодного разу в житті на руку не одягав.

— Це чия? — запитав я.

— Це пов'язка Олі Воронець! — урочисто відповіла вона. І пов'язала її мені з таким виглядом, немов орден вручила.

Потім Білка пригладила своє руде волосся і запитала мене:

— Ну, який у мене вигляд? Солідний?

— Солідний, — відповів я, бо вона раптом і справді якось помирнішала, притихла: певно, від хвилювання.

Білка відійшла на кілька кроків убік, оглянула мене здалеку і сказала, що у мене вигляд теж цілком пристойний.

Усе це відбувалося на вулиці, біля під'їзду. Потім ми увійшли в парадне. І я подзвонив у твою колишню квартиру. Довго ніхто не озивався. Тоді Білка сказала:

— Адже ти один раз натиснув, а один дзвінок — це до Олі… Її мама, певно, — ще з роботи не прийшла. А Єрьомкіни на один дзвінок ніколи не виходять. Хоч три години підряд натискуй на кнопку! Вони взагалі у себе в кімнаті зачинившись сидять! Оля говорила, що в лото грають. Це їхня улюблена гра. А я їх навіть жодного разу в вічі не бачила…

Тоді я подзвонив тричі. За дверима одразу зачовгали кімнатні тапці, забряжчали ланцюжки й засувки…

Я пишу тобі дуже докладно, бо хочу, щоб ти знала, як іде наша операція.

Коли Єрьомкіна запитала: «Хто там?» — я бадьоро, як на перекличці, гаркнув: «Піонерський „Загін Справедливих“!» З переляку вона одразу відчинила.

Я навіть здивувався. Білка твоя, на перервах така смілива, а тут розгубилася і почала мене в коридор поперед себе пропускати. Хоча я її, як дівчинку, хотів пропустити першою. І я пішов просто у темний коридор (на мене в цю мить, навпаки, якась незвичайна рішучість напала).

Білка попленталася за мною.

— Колю! Колю, вийди, будь ласка, — покликала Єрьомкіна.

Я здригнувся… Але просто виявилося, що її чоловік — мій, як то кажуть, тезка, а ти мене про це навіть не попередила. Обоє вони виявилися дуже ввічливими людьми. До кімнати, правда, не запросили, але винесли нам у коридор дві табуретки, на які ми й не сідали.

— Ви, певно, прийшли по паперову макулатуру? — лагідно запитала Єрьомкіна.

— «Загін Справедливих» макулатурою не цікавиться! — відповів я. І вказав на наші пов'язки.

Єрьомкін поправив пенсне, підійшов ближче, розгледів наші пов'язки і сказав:

— Дуже цікаво! Читав я про цей ваш загін у газеті, читав. Дуж-же навіть передова ініціатива! І чим же ми зобов'язані?..

— Сусідка вдома? — запитав я таким голосом, яким звичайно, як я чув, запитують кербуди, коли приходять розмовляти із злісними боржниками.

— На жаль, вона ще не повернулася з роботи, — дуже ввічливо відповів Єрьомкін.

І дружина його теж ввічливо розвела руками: мовляв, шкода!

— Ключів не залишила? — запитав я.

— На жаль, ні… Але вона скоро прийде, — сказав Єрьомкін.

Дружина його знову мовчки це підтвердила. Потім я пересвідчився, що Єрьомкіна сама взагалі майже не розмовляє, а тільки мовчки підтверджує те, що говорить її Микола.

Що твоєї мами не виявилося вдома, було для мене повною несподіванкою. Адже вранці я її попередив, що ми з Білкою з'явимося рівно о сьомій. Певно, вона доліковувала своїх хворих і просто не встигла. Я забув ще повідомити тобі, що вранці, поки ми йшли вулицею, я виклав твоїй мамі весь свій план. І вона, хоч у неї і немає сил боротися з Єрьомкіними, обіцяла нам допомогти.

— Ви що ж, значить, у «Загоні Справедливих»? — запитав Єрьомкін. — За правду боретеся?

— Боремося! У загоні!.. — відповів я. І подивився на Білку: я гадав, вона поморщиться.

Але вона, на зразок Єрьомкіної, ствердно закивала головою: зовсім розгубилася. І я подумав: «Так, ходити на бойові завдання — це не те, що гримати в коридорі на своїх однокласників і без толку розмахувати руками!» І ще мені здалося, що Єрьомкіни не такі-то вже й погані люди і що ти, можливо, даремно на них накинулася. Може, вони просто чогось недозрозуміли?

Єрьомкін, наприклад, сказав, що ми повинні боротися з усіма носіями пережитків і що він, якби не виразка шлунка, сам, не замислюючись, уступив би до нашого загону! І піжама у нього була така зручна, привітна, вся у квіточках. А у дружини був дуже затишний халат — теж у квіточках, з того ж самого матеріалу. Я дуже пильно їх розглядав, бо десь, пригадую, читав, що своїх ворогів треба уважно вивчати і знати навіть краще, ніж друзів.

Єрьомкіни так ласкаво дивилися на пас, ніби ми були їхніми дорогими гостями. Вони нам чаю запропонували. І Білка зі страху мало була не погодилася, але саме у дверях клацнув ключ, і Єрьомкін радісно повідомив:

— Ну от, і наша сусідка прийшла!

На порозі з'явилася твоя мама. Вона була в осінньому пальті, а з-під нього виглядав білий халат. Я одразу ж підморгнув твоїй мамі, щоб вона через свою втому не забула нашої ранкової домовленості. Але вона не забула й навіть правдоподібно здивувалася просто ще в дверях:

— Ви до мене?!

— Громадянка Воронець? — запитав я.

Уже потім я згадав, що так звертаються лише до підсудних. Але твоя мама нічого не заперечувала й відповіла:

— Так, я.

— Ми до вас у справі. Від імені піонерського «Загону Справедливих»!..

— Що сталося? — скрикнула твоя мама.

І я навіть подумав, що вона, можливо, від утоми й справді забула про нашу ранкову розмову: дуже вона перелякалася.

— Ви виїжджаєте? — продовжував я свій допит.

— Так, через три дні…

— Дуже добре.

— Так, це ду-уже добре… — пробелькотіла за мною Білка, яка геть розгубилася. І навіть волосся її, як мені здалося, стало вже не таким яскравим, а трохи потьмяніло.

— Чому ж це так дуже добре, що я виїжджаю? — здивувалася мама.

— Тому, що у ваших двох кімнатах ми збираємося влаштувати дитячу кімнату. —

— Як це, пробачте? У двох кімнатах влаштувати… одну? — втрутився у розмову мій тезка в піжамі.

— Так, дитячу кімнату нашого «Загону Справедливих», — пояснив я. — Тому що ми якраз маємо шефствувати над різними малими дітлахами, які вдень без догляду залишаються. Повинні допомагати їм! Виховувати!

Єрьомкіни, як по команді, сіли на табуретки, які принесли для нас з Білкою. Але розмовляти продовжували дуже спокійно і ввічливо.

— Я розумію, що у нашому місті ще мало дитячих садків та інших позашкільних закладів, — сказав Єрьомкін. — За дітьми потрібен невсипущий догляд. Дитячі кімнати — це чудовий осередок освіти. Але в загальній комунальній квартирі…

— Це ненадовго, — заспокоїв я. — Поки побудують спеціальне приміщення. Усього на рік — на півтора…

Єрьомкіни підвелися з табуреток.

— Не хвилюйтеся, — вів далі я, — адже в ці дві кімнати є вихід з балкона просто на вулицю. А двері в коридор ми закриємо, щоб діти вам не заважали.

Єрьомкіни знову сіли.

— Вони нам не заважатимуть, — сказав Єрьомкін. — Але ми їм можемо заважати. Ну, якщо їм, наприклад, необхідно буде помити руки чи зробити ще щось… серйозніше. Вони ж повинні будуть звертатися до наших місць загального користування, а ці місця можуть виявитися зайняті: то дружина пере, то я голюся. Діти ж народ нетерплячий… Ви це знаєте краще від мене: адже ви самі ще діти!

— Та-ак… — погодився я. — Труднощі будуть. Проте іншого виходу, на жаль, немає.

— До того ж дітям у цих кімнатах буде дуже тісно, — сказав Єрьомкін.

— Ну, коли дітей збереться багато, я думаю, ви дозволите ненадовго випустити їх у коридор… Не всіх одразу, звісно, а так по п'ять-шість чоловік.

— По скільки?

— Ну, так… по три-чотири, — зменшив я на ходу. — Ви ж не буде заперечувати, щоб діти трохи побігали? Чи покаталися на велосипеді?

— Я, певна річ, не буду…

— А я буду! — зірвалася раптом Єрьомкіна. Вона вже більше не хотіла піддакувати своєму чоловікові. — Де це видано, щоб у комунальній квартирі…

— Ніде не видано, — урвав я її. — Але у нас нове місто — і поки не набудують спеціальних приміщень…

Єрьомкін посадив свою дружину назад на табуретку і спокійно промовив:

— Ми всі повинні зважати на юнацький, я б навіть сказав, на дитячий вік нашого міста. Але саме дбаючи про дітей, цих ровесників нашого міста, я не зможу допустити… А втім, не ви ж вирішуєте все це остаточно? Є, певно, й дорослі люди?

— Є, — відповів я. — Є дорослі люди. Ми можемо провести вас до начальника штабу дружини.

— Ходімо! — рішуче сказав Єрьомкін. І просто у піжамі ступив до дверей.

Але я зупинив його, бо ще не встиг попередити про все нашого Фелікса.

— Ні, краще підемо з вами іншим разом. А зараз ми оглянемо житлоплощу, що звільняється…

— Будь ласка, товариші! — гостинно вигукнула твоя мама так, ніби бачила нас із Білкою вперше у житті. І розчинила перед нами двері…

Коли ми вийшли на вулицю, я зняв з рукава твою червону пов'язку і сказав Білці:

— Візьми. Більше вона не знадобиться.

— Ні, Колю, ти можеш її поки що залишити у себе, — тихим, ніби чужим голосом відповіла Білка. — Будь ласка… Залиш її.

Але я віддав їй пов'язку: адже я не член вашого «Загону Справедливих»!

І про те, що було далі, я тобі також докладно напишу.

Зараз уже пізно. Ти писала мені листа три дні підряд. А я вирішив написати тобі про все одразу, за один сьогоднішній вечір, бо сьогодні сталося багато важливого. Цілий вечір сиджу за столом і пишу.

І ніяких уроків на завтра не приготував. Та це байдуже: уроки задають щодня, а таке важливе завдання я виконую вперше і, може, востаннє в житті.

Олена Станіславівна двічі вже повторювала, що в колективі кожен повинен зважати на інших, а я не гашу світло і, виходить, не зважаю на Нелю, якій давно вже пора спати.

Закінчую писати.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Ти щось наплутала: написала мою адресу, а в конверт вклала чужого листа. Це я не одразу помітив: спершу прочитав, а тоді вже зрозумів, що він не мені. Я б не читав чужого листа, але так уже вийшло.

У ньому ти пишеш Феліксові, що напередодні від'їзду ви про щось побилися об заклад. І що я повинен допомогти тобі виграти. А як же я можу допомогти, якщо я не знаю, про що ви там побилися об заклад.

В кінці листа ти згадуєш про якогось Тимофія, з яким «усе складно». Ти пишеш, що дуже любиш його… Я довго думав, хто такий Тимофій. У нас у школі я не знаю жодного хлопця з таким іменем. Воно дуже просте, але чомусь рідко зустрічається.

Я у чужі таємниці лізти не хочу. Та просто цікаво: про що йдеться? І хто такий Тимофій, з яким «усе складно» і якого ти дуже любиш?

Листа я віддав Феліксові.

Він сказав, щоб ми з Єрьомкіними завтра прийшли до нього у штаб дружинників. Оце буде історія! А хто такий Тимофій?..

Коля

Оля пише Колі

З нетерпінням чекаю, Колю, твого наступного листа. Весь час мені здається, що в поштову скриньку щось кидають, і я вискакую на сходи. Як далі з Єрьомкіними? Точніше кажучи, з Ганною Іллівною? Адже це найважливіше.

Вибач, що послала тобі чужого листа. До твоєї адреси я вже звикла, а Феліксові пишу вперше.

Про що побилися об заклад з Феліксом, поки що розповісти не можу. І про Тимофія також.

Не ображайся, Колю. З часом, може, про все довідаєшся.

Оля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Сьогодні, коли ми вчотирьох — Єрьомкіни і я з Білкою — прийшли у міський штаб дружинників, наш Фелікс був уже там. Ми увійшли, а він з вельми поважним і діловим виглядом продовжував писати. Тільки мигцем глянув на нас і сказав: «Зачекайте хвилинку, я дуже зайнятий…» Я чудово розумів, що Фелікс міг би й одразу почати розмову, але потрібно було, як він сказав мені потім у школі, зробити на Єрьомкіних психологічну атаку.

На стінах висіли плакати: «Хуліган — наш спільний ворог. Борися з ним!» і «Не пустимо у наше нове місто старі пережитки!» Ці заклики також справили на Єрьомкіних величезне враження. І коли Фелікс коротко, не відриваючись од паперів, запропонував їм: «Сідайте, будь ласка!», вони ледь чутно відповіли: «Ні, не клопочіться… Ми постоїмо!»

А потім іще задзвонив телефон, і Фелікс почав говорити у трубку: «Затриманих доставляйте просто у штаб! Час навести лад!» І хоча Єрьомкіних ніхто у штаб не доставляв, але їм, певно, почало здаватися, що й вони теж не самі прийшли до Фелікса, а що їх до нього «доставили».

Єрьомкіни досі ніколи не бачили нашого Фелікса й тому весь час розглядали його порожній рукав і мовчки дивувалися, як він швидко пише лівою рукою.

— У боротьбі з хуліганами постраждав? — тихо запитав мене Єрьомкін.

— Міною відірвало! — відказав я.

Єрьомкін здригнувся і передав це на вухо своїй дружині. І хоча бесіда ще навіть не почалася, вони обоє, як мені здалося, під натиском нашої психічної атаки почали вже потихеньку відступати. Обличчя у них були покірні, несміливі…

А коли ми виходили з дому, Єрьомкін сказав своїй дружині: «Зараз ми швиденько наведемо у цій справі порядок!» Дістав з кишені якийсь значок і просто на вулиці прикрутив його до піджака. Я ніяк не міг розібрати, що на значку зображено й написано.

Я запитав у Білки:

— Це що у нього?

— Значок, — відповіла вона.

— Сам бачу. А за що такі видають?

— Їх не видають, їх у газетному кіоску купують. Там скільки завгодно таких. Я знаю: мій братик значки збирає…

У штабі Єрьомкін увесь час нервово смикав цей свій значок, немов хотів, щоб Фелікс звернув на нього увагу. Але наш Фелікс був цього разу дуже не схожий на себе. Адже завжди він буває такий уважний, ввічливий, а тут поклав трубку і, навіть не дивлячись на Єрьомкіних, запитав:

— Ви в якій справі?

— У цілком громадській! — відповів Єрьомкін.

— А точніше?

— Хочемо вчасно подати вам сигнал!

— Про що?

— Про те, що для дитячої кімнати, над якою шефствує цей самий… «Загін Правдивих»…

— «Справедливих!» — поправив його Фелікс.

— Так, так… саме так… Ми хотіли сказати, що для цієї самої кімнати наша квартира ніяк не придатна. Просто дітей шкода! Все-таки вони наше майбутнє…

— Чому їх має бути шкода? — здивовано запитав Фелікс. — Я думаю, що «Загін Справедливих» вносить розумну пропозицію. Міські організації цілком можуть її підтримати!

— Бачите, я вже пояснював… — знову почав Єрьомкін, смикаючи свій значок, куплений у газетному кіоску. — Я вже пояснював, що дітям там буде дуже незручно: виходити просто на вулицю, через балкон…

— Та що ви! — заспокоїв його Фелікс. — Діти так люблять все незвичайне. Вони так люблять перелазити через паркани, через перила, через балкони… Ми, вихователі, це чудово знаємо. От давайте запитаємо у Колі… Тобі б сподобалося входити до кімнати через балкон?

— Ще б пак! Я б давно вже й додому залазив через балкон, якби не жив на четвертому поверсі!

— Ось бачите… Отож не хвилюйтеся, будь ласка.

— А місця громадського користування? — дедалі тихше й тихше заперечував Єрьомкін. — Як бути з ними? Адже вони не пристосовані…

— Діти ходитимуть по черзі, по одному. Ми за цим прослідкуємо.

— Я розумію всю важливість постійного контролю за дітьми, що залишаються без нагляду! — промовив Єрьомкін.

— Ось бачите, як добре! — погодився наш Фелікс. — Здається, ми приходимо до спільної згоди.

— І я розумію, що ми, жителі нового міста, повинні зважати на всі складності першого періоду…

Я згадав твої, Олю, слова про те, що Єрьомкін дуже полюбляє проголошувати всілякі правильні фрази. Він дуже хоче, щоб усі навколо вважали його свідомим і передовим.

— Але я ще не висловив свого головного аргументу проти дитячої кімнати, виховне значення якої мені абсолютно ясне…

— Який же це аргумент? — зацікавився Фелікс.

У нього, як і у твоєї мами вчора, було таке серйозне обличчя, що я весь час з радістю думав: от як, виявляється, дорослі можуть іноді допомагати нам у наших справах і навіть у різних хитрих історіях, якщо тільки ми затіваємо щось справедливе, а не просто так бавимося знічев'я.

— Бачите, — упівголоса, ніби збираючись повідомити якусь таємницю, почав Єрьомкін, — нікому з вас, на жаль, не відомо, що ці дві кімнати призначалися для однієї сім'ї з нашого будинку, яка живе в дуже важких умовах. Там троє дітей…

— Та-ак… — замислився Фелікс. — Цього ми не знали. Проте там троє дітей, а тут будуть забезпечені постійною увагою десятки!

— Скільки?.. — тихо запитала Єрьомкіна, вперше за всю бесіду подаючи свій голос.

Але чоловік її вже зібрався на силі й не пішов, а просто-таки кинувся у бій за справедливість:

— Там, на п'ятому поверсі, мучиться у жахливих умовах сім'я чесних трудівників. Мати працює у школі, де вчаться діти будівельників. Вона таким чином має найбезпосередніше відношення до нашого будинку, спорудженого спеціально для будівельників і їхніх сімей. Дві маленькі дівчинки… між іншим, двійнятка, заважають одержати заочну освіту батькові, бо йому ніде готуватися до занять. Ви знаєте, якого значення надають у нас зараз заочній освіті! А старша дочка закінчує школу, вона ось-ось має вийти на широку дорогу самостійного життя… І в цей відповідальний момент ми, громадськість, повинні прийти їй на допомогу!

Єрьомкін, мені здавалося, ніколи не зупиниться. Але Фелікс підвівся з-за столу на весь свій зріст, і Єрьомкіни одразу спрямували очі вгору, щоб розгледіти: що він вирішив?

— Ось це здається мені переконливим, — сказав Фелікс. — Ми ще порадимося з міськими організаціями, але зерно істини у ваших словах є…

Кожного разу при словах «міські організації» Єрьомкіни перезиралися.

— Міські організації, — сказав Єрьомкін, — не можуть не поспівчувати становищу цієї сім'ї…

Білка за всю цю бесіду взагалі не зронила жодного звуку. А коли прощалася зі мною на розі, раптом прийшла до тями й вигукнула:

— Разюче! Разюче все вийшло. Це, звичайно ж, Оля все придумала, я розумію. Довела свою справу до кінця!

Я вирішив не розповідати Білці, що ще сьогодні вранці, до уроків, про все домовився з Феліксом і що ми з ним склали план спільних дій. Спочатку, правда, Фелікс сумнівався. Він казав, що сам піде в житлово-комунальний відділ і все владнає, що Ганні Іллівні одразу, «без звуку», як він сказав, видадуть ордер.

Та я переконав його, що буде набагато краще, якщо ми, піонери, самі переможемо Єрьомкіних, навіть, можливо, трошки їх перевиховаємо — і цим віддячимо Ганні Іллівні за її турботи про всіх нас. Фелікс сказав:

— Ну що ж, спробуйте!

І от я спробував… Та Білка впевнена, що все придумала ти. Я не сперечався. Тільки б Єрьомкіни не передумали!

Коля

Ага, між іншим, я розшукав у нас у школі одного Тимофія. Він вчиться у сьомому класі… такий довгов'язий, на Рудика Горлова схожий, бо теж сидів по два роки у кожному класі. Невже ти його «дуже любиш»? Ні, це, певно, не той Тимофій. Я просто так його розшукав, задля цікавості.

Олі пише не Коля

Дорога Олю!

Наш старий дуб буде дуже задоволений: листування з Колею тебе так захопило, що ти адресуєш йому навіть листи, призначені мені. Але чи допоможе він тобі виграти наш заклад, у цьому я не впевнений. У цьому, як і раніше, сумніваюся.

А як бути з Тимофієм? Може, сказати йому правду? Адже правда завжди краща… Чи ще зачекати?

Пробач за короткого листа: справ, як завжди, по горло!

Фелікс

Оля пише не Колі

Дорогий Феліксе!

А я все-таки виграю заклад! А Коля мені в цьому допоможе. Впевнена, як ніколи: допоможе!

Тимофію поки що нічого розказувати не треба. Я згодна: правда завжди краща… Але говорити її, я думаю, треба вчасно… А зараз ще рано. Я, звісно, не можу розпоряджатися. Але попросити тебе можу: не квапся, Феліксе. Я щось придумаю.

Девіз, про який ти говорив перед від'їздом, я придумала. І вишила його золотими нитками на червоній тканині. А далі все буде так, як ми домовилися…

Про мене ти все знаєш від Колі. Привіт нашим!

Оля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Зараз ти дуже здивуєшся. І навіть, може, не повіриш мені. Тоді запитай у своєї Білки, а вона тобі все підтвердить.

Вчора увечері я почув якусь метушню і брязкіт на сходах. Я вибіг на площадку й побачив таке, що й сам ледве повірив: Єрьомкін тягнув звідкись згори (потім уже я зрозумів, що з п'ятого поверху) вузол і таз, а ззаду йшла Ганна Іллівна, теж з вузлами, дуже зніяковіла, і примовляла:

— Таж не виїхали ще звідти… Незручно якось виходить: Олина мама ще там, а ми їй на голову зі своїми вузлами!

— Нічого, нічого, — заспокоював спітнілий Єрьомкін. — Тут ловити гав не можна. Треба займати завчасу! Я зі своєю сусідкою (це, значить, з твоєю мамою) уже домовився…

Побачивши мене, Єрьомкін зрадів і доповів, немов я був для нього високе начальство:

— Можете повідомити своєму «Загону Справедливих»: громадськість будинку допомагає переселятися!

Мені навіть стало трохи шкода Єрьомкіна: надто вже він був мокрий і відхекатися не міг.

— Зачекайте тут! — скомандував я.

І він, хоча не знав ще, в чому справа, одразу підкорився:

— Гаразд, зачекаємо!

Я побіг у двір збирати хлопців на допомогу. Вони грали у волейбол, і я попросив суддю припинити гру. Спершу всі почали кричати: «Що там таке? Не міг хіба зачекати? Вирішальний момент!» Але я знав, що у наших волейболістів усі моменти вирішальні, і тому й не думав чекати. Коли ж я пояснив, що гардеробниця Ганна Іллівна переселяється, обидві команди просто у трусах і майках рвонули у під'їзд.

На той час на площадці нашого поверху вже стояли і чоловік Ганни Іллівни з величезною скринею, і дочка-десятикласниця з двома кошиками.

Наша Неля злякано визирала з-за дверей. Я для сміху покликав і її, але вона, нічого не кажучи, показала на свої пальці: піаністи повинні дуже берегти свої пальці, і тому не повинні робити ними нічого такого, що роблять усі нормальні люди.

Дві волейбольні команди умить перетворилися в команди носіїв. Проте не всім, на жаль, вистачило речей, спалахнула суперечка, кому нести, а кому ні, і деякі навіть образилися. Єрьомкін, мов диригент, розмахував руками й керував усім цим переселенням: он як перелякався нашої дитячої кімнати! Але, певна річ, він про неї жодного разу вголос і не згадав, а весь час удавав, що дбає тільки про Ганну Іллівну.

Коли ми перетягли усі речі на перший поверх, він сказав твоїй мамі:

— Ось бачите: у вас було порожньо, всі речі в Заполяр'я поїхали, а тепер, останні дні до від'їзду, ви як людина поживете — з меблями.

Мама не заперечувала. І одразу так вийшло, що це особисто він, Єрьомкін, і Ганні Іллівні допоміг, і мамі твоїй зробив приємність.

Ніхто з хлопців і дівчат, крім мене з Білкою, не знав, звичайно, чому Єрьомкін так змінився, і про всю історію з дитячою кімнатою ніхто нічого не знав, і тому всі говорили між собою: «А ми думали, що Єрьомкін зовсім не такий, а він, виявляється, о-он який!..» Єрьомкін посміхався на весь рот: йому подобалося здаватися дуже хорошою людиною. І я навіть про себе подумав, що він подивиться-подивиться, як це приємно, і, може, стане таким насправді. А раптом?.. Все може трапитися!

А сьогодні вранці всі ми, входячи у шкільну роздягальню, одне за одним повторювали: «Вітаємо вас, Ганно Іллівно, з новосіллям!..» І Левко Звонцов навіть до кінця уроків випустив «бойовий листок» з величезним заголовком: «Ганна Іллівна переїхала!» І там намалювали дружній шарж, як хлопці і дівчата у трусиках і майках тягнуть сходами книжкові шафи, буфети, телевізор і навіть умивальник. Телевізора і умивальника у Ганни Іллівни, до речі, не було. Коли Левкові сказали про це, він пояснив: «Це не фотографія, а малюнок! Художник має право на фантазію!»

Ніхто, звичайно, не заперечував…

Оце і все. Завдання твоє я виконав.

Коля

Коля пише Олі

Сьогодні, Олю, я підійшов до Левкового «бойового листка» з заголовком «Ганна Іллівна переїхала!» і чую, як наш шкільний завгосп говорить: «Вчасно ми про ордер поклопоталися. Виграли битву! Оперативність виявили!»

Фелікс стояв тут же, поряд. Я одразу до нього:

— Як це, — кажу, — вони «виграли битву»? А ми що ж, виходить, дарма старалися?

— І вони теж клопоталися, — відповів Фелікс. — Та головне ж у тому, щоб Єрьомкін не псував Ганні Іллівні нерви, щоб він зустрів її, як найдорожчого гостя, просто-таки з розкритими обіймами. І ви цього добилися!

Значить, тепер, Олю, я, певно, вже можу відкрити твою посилку. Вона лежить та й лежить на одному місці без усякого діла. А так би користь якась від неї була… Напиши: можна чи не можна?

Левко Звонцов оголосив конкурс: хто придумає нову радіо гру. І я йому ось що запропонував: оголосити по радіо, щоб усі хлопці або дівчата, які носять одне й те ж ім'я (ну, наприклад, Вані, чи Петі, чи Ніни) швидко прибігли у якесь визначене місце; Одразу буде видно, яких імен у нас більше, а яких менше. І ще буде ясно, який Іван чи яка Ніна вправніша і швидша від усіх своїх тезок, тобто хто прибіжить найпершим.

Левкові ця гра сподобалася. І він запропонував на мою честь зібрати першими на майданчику, біля пожежного крана, всіх наших шкільних Микол. Але я сказав, що всі наші Миколи на майданчику просто не помістяться, і запропонував, щоб він для початку зібрав краще усіх Тимофіїв.

Левко здивувався: «Чому, — каже, — тобі подобаються саме Тимофії? Дивно! Це ім'я не таке вже й типове для нашого часу. Та оскільки ти придумав цю гру, я піду тобі на поступку!» І оголосив по радіо. На майданчик до пожежного крана примчав тільки семикласник Тимофій, який по два роки в одному класі сидить. Та ще прийшов опалювач дядько Тимофій, який страшенно перелякався, бо не зрозумів, навіщо його так терміново викликають до пожежного крана: думав, загорілося щось.

Це все я просто так зробив, задля цікавості. А взагалі яке моє діло, кого ти там дуже любиш. Це твоя справа, а не моя.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю! Спасибі тобі за Ганну Іллівну. Велике спасибі!

Пам'ятаєш, Колю, біля старого заповітного дуба, коли Фелікс давав нам завдання листуватися, хтось із хлопців вигукнув про тебе: «Та він же мовчазний, як сич!» А Фелікс відповів: «От, може, в листах і розговориться!» Я згадала ці його слова, бо вони збулися. Якби не листи, я б тебе так ніколи і не взнала, завжди думала б, що ти похмурий, злий, тільки з птахами умієш бути ласкавим. А ти, Колю, виявляється, веселий і дотепний… І вигадник ти, виявляється. Винахідник! Ніхто б з нашого класу, я впевнена, не зміг так вправно виграти битву з Єрьомкіними. Отак, якби не це випробування і не листи, я б тебе ніколи як слід не розгледіла.

А тепер я знаю, який ти! І, згадуючи зараз про людей, до яких я погано ставилась, я думаю: «А може, вони були не такими вже й поганими? Може, я просто не розгледіла їх як слід, не розібралася?»

Я так і про Володю Артамонова подумала, якого тут усі просто на прізвище називають — Артамонов. Він хвалиться, що його хлопці дуже бояться. І справді бояться, бо він вищий від усіх у класі й дужчий від усіх. Його і поважають також: за те, що хороший спортсмен і всю футбольну команду нашої школи № 3 на матчах вивозить. Кращий воротар! Але не любить його ніхто… От я й вирішила з Артамоновим поговорити щиро.

— Невже, — почала я переконувати його, — це дуже приємно, коли тебе всі бояться? Хіба не приємніше було б, якби тебе всі любили?

А він мені у відповідь:

— Якщо захочу, то й полюблять!

— Це як же? За наказом, чи як?

— Накажу — й полюблять!

— Як же, — запитую, — ти накажеш? «Любіть мене всі до одного, бо гірше буде!» — так, чи як?

— А ти думала? Так і накажу!

Через півмісяця якийсь відповідальний футбольний матч буде на кубок «Ради старих капітанів» (ця рада шефствує над нашою школою), і ось Артамонов сказав мені вчора:

— Хочеш, я тебе з своєї парти умить виселю?

— Це ж як? — запитую.

— А дуже просто! Скажу всім хлопцям, що у мене від сидіння поряд з тобою нерви псуються, що ти мені заважаєш до матчу готуватися. Що я через тебе буду «не в формі». От і все! Тобі ще бойкот усією школою оголосять, якщо залишишся… Йди краще сама. Бо гірше буде!

Отож, не на всіх, Колю, бесіди й листи діють… Я, напевно, зуміла б підняти найсміливіших хлопців на бунт проти Артамонова, та поки що нікого з них по-справжньому не знаю: в душі ніяк не можу розлучитися зі старими друзями, від яких поїхала за тисячі кілометрів.

Між іншим, мені на мить здалося, що ти з Уралу, випередивши мій приїзд, зумів зідзвонитися з Артамоновим або навіть послав йому телеграму: він з першого ж дня почав, як і ти, називати мене Вороною… Хоча моє прізвище саме могло накаркати йому це прізвисько.

А посилку, Колю, поки що відкривати не можна. Ти, звісно, чудово виконав моє завдання. Навіть надто добре. І тому я хочу знову звернутися до тебе. Ні, вже не з завданням, а з проханням. Дуже великим… Я раніше навіть і уявити собі не могла, що колись проситиму тебе про це. Та тепер думаю, що краще від тебе, певно, ніхто його виконати не зуміє. Тільки я ще трохи маю подумати…

А посилку поки що не відкривай. Адже у ній, власне, немає нічого особливого, вона тільки повинна вказати тобі дорогу до великого сюрпризу. Якщо ж ти поквапишся і відкриєш її передчасно, вона тобі не вкаже шлях. Не розумієш, так? Усе зрозумієш, коли виконаєш ще й моє прохання…

Тоді вже ти напевно заслужиш те, що на тебе чекає! І заклад ми з тобою виграємо теж напевне. Зачекай ще трохи.

Оля

Коля пише Олі

Нічого я не зрозумів. Як це посилка може «вказати шлях»? І хіба ми з тобою можемо разом виграти, якщо я ні з ким не бився об заклад?

Швидше напиши про це своє прохання. Бо я просто терпіння втрачаю!

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

У цьому листі я докладно напишу тобі про своє прохання…

Та спочатку скажу про інше. Знаєш, я раптом подумала, що твої останні листи зовсім на листи не схожі. Якщо скласти всі три листи, в яких ти розповів мені про переселення Ганни Іллівни, то вийде ціла повість.

Я принаймні чекала кожного твого листа з таким нетерпінням, з яким чекають чергового номера журналу, коли друкується захоплююча повість з продовженням, а може, я чекала з ще більшим нетерпінням, бо ти мені розповідав не про вигадані події, а про справжні, які тільки-но вчора насправді відбувалися, і про людей, яких я особисто знаю.

Зараз, Колю, мене кличуть на перший поверх, у рукавичну майстерню, яку я сама організувала.

Це якось несподівано сталося… Прийшов до нас у клас старший вожатий, енергійний такий хлопчина, і запитує:

— А ти, новенька, що вмієш?

Відповісти треба було, бо у мене всі втупилися, і Артамонов уже почав потихеньку хихикати. Тоді я взяла й випалила:

— Плести вмію!..

Артамонов тільки цього й чекав:

— Виплети хустку моїй бабусі! — глузливо пробурчав він.

А багато хто з його підспівувачів зареготав. Тоді старший вожатий сказав:

— Навіщо хустку бабусі? Може, краще рукавиці рибалкам?

Він не випадково про рибалок згадав: школа шефствує над рибним портом. Хлопці навіть допомагають бочки збивати, працюють на консервному заводі, а драмгурток виступає з концертами у портовому клубі.

А ми ось тепер будемо плести рукавиці для моряків, які несуть вахту просто у відкритому морі. Море тут, Колю, дуже холодне… Ну, а для рибалок будемо шити непромокальні брезентові рукавиці. Тільки не звичайні, а трохи утеплені. Дівчатка так і пориваються у майстерню. А один місцевий, Левко Звонцов (такі у кожній школі є), вже й вірші придумав:

Ти, Колю, знаєш наш уральський мороз — сухий, палючий. А тут іще холодніше… І повітря вологе, аж важке якесь… Отож наші рукавиці, я гадаю, знадобляться!

Оля

Коля пише не Олі

Школа № 3. Шостий клас «В».

Володимиру Артамонову (особисто).

Бережись, Артамонов! Наш всевидющий і всюдисущий «Загін Справедливих» пильнує за кожним твоїм кроком. Хоча ми й на Уралі, але й у вашому місті є наші «Пости Справедливості». Знай це і збирай дрібні дриганці!

Нам відомий кожен твій крок. Хочеш перевірити? Будь ласка! Ти — найдовший у класі. Найулюбленіший твій вираз: «Бо гірше буде!» Ти вважаєшся кращим воротарем у школі, бо інші воротарі ще гірші від тебе.

Та знай, Артамонов, що, коли ти ще хоч один раз назвеш свою сусідку по парті Олю Воронець Вороною, ми дамо такий удар по твоїх «воротах», що це вже буде вірний гол!

Знай, Артамонов, що ми всі стіною стоїмо за Олю Воронець, яка була нашим командиром. Ми всі її друзі й захисники! А за твоєю спиною ніхто не стоїть — тебе просто усі бояться…

Від цього самого дня, з цієї самої години, з цієї самої хвилини ти, Артамонов, повинен благати Олю Воронець, щоб вона ніколи не залишала твоєї парти. І щоб ніколи не пересідала ближче до дошки, де, як нам стало відомо, теж є вільне місце. І щоб не плела хустку для твоєї бабусі, а плела рукавиці для рибалок!

Ніхто й ніколи не повинен знати про цей таємний лист. Розірви його негайно. Або краще спали! Але спершу вивчи напам'ять! А якщо довідається про нього Оля Воронець, ми будемо мститись тобі довіку!

Бережися, Артамонов! Ми пильнуємо за тобою!

Головний Штаб Спостереження

всевидющого і всюдисущого

«Загону Справедливих»

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Ти в останньому листі спочатку пообіцяла розповісти про своє прохання, а потім забула.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Я нічого не забула. Я просто вирішила ще трохи подумати… Не квап мене. Гаразд?

Оля

Коля пише Олі

Я тебе, Олю, зовсім не кваплю. Просто мені шкода, що ти не пишеш про своє прохання. Я просто б одразу почав його виконувати! Я вже звик, що ти мене весь час випробовуєш, і навіть нудно якось без твоїх випробувань.

І твоїй Білці також не терпиться. Вчора вона підійшла до мене на перерві й запитує: «Невже Оля не доручила тобі ще когось переселити в нову квартиру?» — «Ні, не доручала…» — відповів я. «Давай тоді самі когось переселимо! Це надзвичайно цікаво!..»

Ти, Олю, пишеш, що мої листи зовсім не схожі на листи, а схожі на повість з продовженням. Мені це було дуже приємно прочитати, тому що я… Я зараз, Олю, розкрию тобі одну свою таємницю (здалеку, на папері, якось легше розкривати таємниці, ніж уголос). Адже я колись і справді мріяв писати оповідання. І навіть не просто мріяв, а й писав їх, записував у зошит.

Якось я приходжу додому — і бачу: Неля сидить за столом і вголос читає одне моє оповідання, ще не зовсім закінчене. Читає, а сама над кожним словом посміхається, і батько з Оленою Станіславівною теж злегенька посміхаються. Я відчуваю: вони намагаються стримати свої посмішки, але не можуть. Чимось моє оповідання їх розвеселило, хоча воно, було дуже сумне за змістом.

Коли вони мене у дверях побачили, то одразу зробили серйозні й уважні обличчя, ніби захопилися, слухаючи Нелю. Я вихопив свого зошита… А Олена Станіславівна вкрилася рожевими плямами і якось тихо, повільно промовила:

— Хіба Коля не дозволив тобі взяти цього зошита?

— Ні… Я сама… — пробелькотіла Неля. — А що тут поганого? Він же слухає, коли я граю. І ніякого дозволу не запитує!

— Це різні речі, — повільно мовила Олена Станіславівна. — Ти вчинила нечесно… Ти повинна попросити у Колі вибачення.

— Я? У нього?! Ніколи в житті! — закричала Неля. І побігла рюмсати в сусідню кімнату.

— Тоді я вимушена зробити це за свою дочку, — сказала Олена Станіславівна.

Вона так сказала, але я відчував по її тону, що не маю ніякого права вибачати чи не вибачати їй. І тому я нічого не відповів, а схопив зошит, утік на подвір'я і довго сидів там біля свого улюбленого зеленого горбика. Мені дуже хотілося довести їм усім, що зовсім не обов'язково кепкувати над моїми сумними оповіданнями. І я надіслав зошит до редакції.

У ті дні, коли виходить «Пионерка», я перший біг до поштової скриньки й просто-таки впинався очима у кожну замітку. По заголовках я б,звичайно, теж міг визначити, що оповідання моє не надруковане, але я думав, що в редакції могли заголовок змінити. Адже, певно, буває так, що заголовок не подобається, а все оповідання подобається.

Я бігав до поштової скриньки в будні дні, коли виходить «Пионерка», а товстий рекомендований пакет на моє ім'я прийшов саме в неділю. І я тоді був на подвір'ї. Його передала мені Олена Станіславівна. По товщині конверта вона, звісно, зрозуміла, що зошита з оповіданнями мені повернули назад. Отож нічого я їй, батькові і Нелі не довів. Не зумів я нічого їм довести…

Лист із редакції був дуже коротенький. Там писали, що якраз назва оповідання «дуже багатообіцяюча», проте саме оповідання «розчаровує, бо сюжет його вигаданий, а не взятий з життя».

Тоді я почав писати вірші. І їх мені також повертали назад. Правда, конверти вже були тоненькі, і Олена Станіславівна з Нелею не могли здогадатися, хвалять мене в цих листах чи лають.

Мене не лаяли, але писали, що я «не оволодів віршованою формою», і знову звинувачували в тому, що «сюжети вимучені й нежиттєві».

Мені здалося, що всі мої домашні нишком торжествують. І коли вони починали хвалити Нелю за її здібності й працелюбність, мені завжди здавалося, що вони чогось не домовляють, що самі в душі думають: «А у тебе ніяких здібностей немає. І працелюбності вистачає тільки на те, щоб возитися зі своїми птахами!»

І я так сильно захотів довести їм, що вони неправі… Так сильно, що навіть, пам'ятаєш, украв чужого вірша й хотів видати його за свого. Я ніколи не забуду того батьківського дня і твого обличчя, коли ти рвала на клаптики чужий вірш, який я підписав своїм прізвищем. Я давно хотів сказати тобі про це, що цього більше ніколи не буде. І от зараз кажу…

А якщо листи мої й справді хоч трошки схожі на оповідання чи там на повість, то це чудово. Це у мене якось ненароком, само по собі виходить… А можливо, тому, що у них сюжети не вигадані, як було у тому моєму зошиті, а «взяті з життя». Я дуже добре запам'ятав слова, які були у тих красивих конвертах, гладеньких і з запахом клею, що мені прислали з редакції.

Я тепер навіть навмисне писатиму листа, як оповідання. З усілякими подробицями. Нехай у мене буде хоч один справжній читач: ти, Олю!

Невже Артамонов і далі виживає тебе зі своєї парти? І досі глузує з твоєї рукавичної майстерні? Напиши про це. І попроси мене нарешті виконати твоє прохання… Дуже прошу тебе.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Це випробування буде важче від першого… А може, й легше. Але принаймні воно буде таємне! Про нього не напишеш у стінгазеті чи в «бойовому листку»…

Я розкажу тобі, Колю, про людину, яка там, на Уралі, нудьгує за мною більше від усіх. Інші, мабуть, скоро мене забудуть, а Тимофій не забуде… Я знаю це. Його прізвища немає у нашому шкільному журналі: він вчиться і живе далеко від нашої школи, на іншому краю міста.

А втім, Тимофія можна цілком назвати Тимком, бо йому немає ще й дев'яти років. Якраз скоро виповниться: двадцять дев'ятого грудня… Але краще все-таки кажи йому «Тимофій». Я перша почала так називати його, і йому це дуже подобається.

Років два з половиною тому я помітила, що Тимко весь час товчеться у штабі дружинників біля свого старшого брата, якого ти добре знаєш, — біля нашого Фелікса… Фелікс пояснив мені, що батько й мати їхні працюють на руднику, за сімдесят кілометрів од міста, додому приїжджають тільки на вихідні й маленького Тимка ні з ким залишати.

Ось тоді ми з Тимком і потоваришували. Не одразу, звичайно… Він довго мене не визнавав і говорив братові: «Чого вона чіпляється?» Я добре пам'ятаю його стрижену, йоржисту потилицю, якою він завжди повертався до мене. А вже потім я розгледіла і його обличчя: похмуре, насуплене, здається, наполовину прикрите окулярами. Він соромиться цих окулярів і, через те, може, такий похмурий…

Я навчила Тимка читати. Пам'ятаю, приносила йому найцікавіші книжки, такі, щоб він ніяк не міг од них відірватися і втекти на вулицю. Тимко перестав товктися у штабі: книги просто-таки прикували його до дому.

Потім Тимко захворів. Це була не випадкова хвороба… Коли багато років тому, в Криму, Фелікс наразився на міну, неподалік від нього стояв однорічний Тимко. Його відкинуло вбік вибуховою хвилею, оглушило. А через п'ять років після цього почався головний біль. Такий сильний, що Тимко (а він дуже терплячий) плакав і кричав.

Коли йому вперше стало погано, батьки його були у від'їзді. А Фелікс саме готувався до екзаменів в інститут. Важко було… Та я цілі дні сиділа біля Тимка, а мама моя його лікувала. І в лікарню ми його не віддали, самі виходили. Мама сказала, що Тимкові треба більше гуляти, дихати свіжим повітрям. І ми з ним почали гуляти. Я вигадувала всілякі пригоди, щоб він не нудьгував: то ми з ним вирушали у мандрівку, то шукали щось. Він дуже любить різні пошуки і несподівані знахідки. Та головний біль його не полишав. Він і зараз ще мучить його. І я тут часто думаю про це, бо дуже люблю Тимофія.

Спершу я просто хотіла допомогти Феліксові, який сам ніяк не міг з усім упоратися, хоча Тимко поважає старшого брата й навіть пишається ним.

Найгірше те, що Фелікс мало бачиться з Тимком. Тільки рано-вранці та пізно ввечері. Адже він увесь час зайнятий: то в школі, то в штабі дружинників, то в бібліотеці…

Ось Тимко й прив'язався до мене. А я до нього. І так сильно ми з ним подружилися, що я навіть не змогла сказати йому правду, коли виїжджала з вашого міста. Не змогла сказати, що виїжджаю назавжди, просто не змогла. Я пообіцяла, що скоро повернуся… Навіть адреси не залишила: батьки, мовляв, будуть їздити з геологічною партією десь недалеко, по Уралу, — і я з ними. А потім пообіцяла, що повернуся назад…

І Тимко чекає, що я знову прийду до нього, як бувало раніше. Кожного дня чекає…

Але замість мене, Колю, повинен прийти ти. І якось зайняти моє місце в Тимковому житті. Зрозумів? Тоді вже можна буде сказати, що я, мабуть, не прийду більше в двоповерховий будиночок на Зеленій вулиці. Там, у третій квартирі, ти повинен потоваришувати з Тимком. Але спершу прийди туди таємно від усіх і навіть від Фелікса: можливо, він не захоче, щоб хтось іще втручався в їхнє життя. Мене він сам просив допомогти, а тебе не просив. А коли вже ти станеш справжнім товаришем Тимкові, тоді Фелікс зрадіє і таємниця буде непотрібна.

Це і є моє прохання. Тимко вдень завжди вдома, ти легко застанеш його. Фелікс пише, що він навіть на півгодинки боїться піти кудись: а раптом я прийду! Принеси Тимкові цікавих книжок. Найкраще Жюля Верна. Чи щось про розвідників. І не дозволяй йому знімати окуляри. Скажи, що вони йому до лиця, що він у них здається зовсім дорослим. Скажи це ніби між іншим…

І ще хочу тобі нагадати: він дуже любить всілякі пошуки, знахідки і таємничі історії. Придумай щось таке, щоб захопити його…

Я хочу, щоб ти полюбив Тимка. Такого завдання я дати не можу. Але добре було б!

Оля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

То, значить, Тимофій — це молодший братик Фелікса? Оце здорово! А я думав, це якийсь старшокласник.

Я ще жодного разу не бачив Тимка, а вже трохи його люблю. А як потоваришувати з ним, поки що не знаю. Якщо придумаю, негайно ж напишу тобі.

Чому ж ти мені одразу не сказала, що Тимофій — просто Тимко? Я б не шукав його по всій школі.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Після того, як прийшов твій останній лист, я весь час думаю: як мені почати розмову з Тимком? Я вже тричі уважно слухав по радіо передачі для батьків. І навіть дещо записав у зошит.

Я спочатку вирішив, що виховуватиму Тимка за всіма правилами педагогічної науки. Я навіть склав і вивчив напам'ять текст своєї першої педагогічної бесіди, де було багато прикладів з життя, прислів'їв і приказок. По радіо говорили, що їхня мова «найпереконливіша». У моїй бесіді були такі, наприклад, місця:

«Я сподіваюся, Тимко, що ми з тобою станемо щирими друзями, що нас з тобою, як кажуть, водою не розіллють!

Знаєш, мабуть, Тимко, таке прислів'я: „Скажи мені, хто твій товариш, і я скажу, хто ти!..“ Ти товаришував з Олею Воронець, а вона справжня піонерка — значить, і ти майбутній справжній піонер. Я вірю в тебе! (По радіо говорили, що дуже важливо вірити в людину, яку збираєшся виховувати). І ще, Тимко, є такий математичний закон: „Дві величини, порізно рівні третій, рівні між собою!“ Ми порізно були знайомі з Оленою Воронець — отже, ми з тобою вже давно нібито приятелі…»

Та коли я зубрив цю промову, мені раптом зробилося якось нудно. І тоді я подумав, що Тимко може заснути, поки я промовлятиму всі свої прислів'я, приказки і приклади з життя. Особливо, якщо він любить Жюля Верна й пригодницькі книжки…

Я довго думав — увесь день і майже всю ніч. І вирішив діяти без будь-яких бесід. А як саме — напишу в наступному листі, бо саме в цю хвилину вирушаю до Тимка: він, певно, вже повернувся зі школи.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Вчора я познайомився з Тимком. Було це так.

Я розрахував, що Тимкові вікна повинні бути крайніми ліворуч, на першому поверсі. Потім я пішов на подвір'я, сховався за рогом будинку і почав звідти ухати по-совиному, неначе умовний сигнал подавати. Сова, знаєш, завжди моторошно кричить, ніби пожежну тривогу у лісі оголошує. Я, мабуть, трохи перестарався, бо Тимко одразу висунувся у вікно й почав тривожно озиратися по сторонах. Я вийшов з-за рогу і тихо, прикривши рота рукою, запитав:

— Ти Тимофій?

— Так, я Тимофій! — відповів він.

Я відчув, що йому приємно вимовляти це слово — «Тимофій», і вирішив, що завжди називатиму його так — шанобливо, повним іменем.

Я уважно роздивився Тимка й кажу:

— Так, неначе схожий… за описом співпадає… Тоді ти мені й потрібен!

І поліз просто у вікно. Тимко отямитися не встиг, як я вже опинився у нього в кімнаті. Він глянув на мене спідлоба, недовірливо й похмуро.

— Ти хто? — запитав він.

— Я із «Загону Справедливих»! Нам з тобою доручена «Операція МШО»!

— МШО?.. — перепитав Тимко.

— Це скорочене слово. Воно означає: «Ми шукаємо Олю!» Розумієш? Вона ж адресу змінила, і ми зобов'язані її відшукати!

— Ми з тобою?..

— Ну звичайно! Адже ж ти був її найближчим другом! Так мені сказали…

Тимко із задоволенням підтвердив;

— Так, я був її другом!

— Ти хочеш знайти Олю?

І тут я добачив, що Тимко справді дуже нудьгує за тобою, що він навіть, може, нічого іншого й не хоче, аби тільки знайти тебе. Він повернувся до мене тією самою йоржистою потилицею, про яку ти писала, і поліз зігнутим вказівним пальцем під окуляри…

Потім насторожено запитав:

— І ти теж… її друг?

Він, певно, не хоче, щоб у тебе були на світі, крім нього, ще якісь друзі. І я відповів:

— Ні, я не такий-то вже й близький друг. Але ми вчилися з нею разом. І тому мені доручили… у «Загоні Справедливих».

— У загоні? — знову недовірливо перепитав Тимко. — А Фелікс нічого про це не говорив…

— Твій брат не повинен знати про це! Ні в якому разі! — пошепки попередив я.

— Чому? — ще більше насторожився Тимко. — Я йому все розказую…

— А цього говорити не можна! Розумієш, ми повинні самі, без допомоги дорослих знайти Олю! Вона поїхала і не дає про себе знати. А ми повинні відшукати її. Так вирішив «Загін Справедливих».

— Як же ми її знайдемо?

— Тут допоможе одна моя властивість… ну, яка відрізняє мене від усіх інших людей!

— Яка властивість?

— Скоро довідаєшся! — пообіцяв я. І шепнув йому у саме вухо, ніби хтось міг нас почути: — Нам з тобою і термін визначили: двадцять дев'яте грудня!

Я закотив очі так, щоб самі тільки білки видно було (я умію це робити), потім таємниче покрутив руками у повітрі, поворушив вухами (я теж умію) і додав:

— До речі, як тільки-но мені стало відомо, двадцять дев'яте — це саме день твого народження?

— Звідки стало відомо?..

— А я відгадую на відстані!.. Це і є моя особлива властивість!

Я чув, що деякі артисти дають «сеанси вгадування думок на відстані», але тут ця «відстань» була ні до чого, і я почав пояснювати:

— Адже день твого народження майже через місяць. Значить, цей день від нас на великій, так би мовити, відстані. А я його відгадав… Значить і виходить: вгадування на відстані!

Тимко дивився на мене вже з більшою повагою. І зажадав:

— Відгадай іще щось!

— Я даю сеанси вгадування лише один раз на день, — утомлено повідомив я. — Бо це вимагає великого напруження нервової системи.

Я витер лоба рукавом.

— А потім ще що-небудь відгадаєш?

— Обов'язково відгадаю!

— Мій Фелікс теж уміє показувати різні фокуси, — сказав Тимко.

Він порівняв мене зі своїм старшим братом, і я подумав, що це вже непогано.

Щоб закріпити свій перший успіх, я раптом навіщось пообіцяв:

— Двадцять дев'ятого я подарунок тобі подарую! На день народження…

Тимко, певно, не дуже цінує подарунки. Він навіть нічого мені не відповів. А я, щоб видавити з нього відповідь, додав:

— Велосипед хочеш?

Тимко знову промовчав.

— Ти думаєш, що триколісний? Ні, двоколісний, справжній. З дзвіночком! — далі наполягав я.

Тимко тільки стенув плечима. Моє уміння вгадувати на відстані справило на нього більше враження, ніж двоколісний велосипед.

Я хотів ще більше втягти Тимка в нашу «Операцію МШО» і попередив його:

— Викликатиму тебе умовним знаком: яким-небудь пташиним голосом. А ти так само точно мені відповідатимеш. Якщо відповіси — значить, нікого вдома немає і я можу сміливо лізти у вікно!

— Я по-пташиному не вмію, — похмуро відказав Тимко.

— Як?! Ти не вмієш наслідувати птахів?!

— Ні…

— Ну, знаєш, Тимофію! Цього я ніяк не сподівався! Тоді я негайно навчу тебе. Без цього ми просто зіпсуємо всю справу. Ось слухай… І повторюй.

Я почав з посвистом приклацувати, як найсправжнісінький дрізд, потім надривно, жалібно скиглити, як чайка, потім пустотливо тринькати, як синиця…

— Фелікс теж уміє свистіти по-всякому, — сказав Тимко.

І все-таки він дивився на мене з захопленням. І навіть пробував потихеньку повторювати за мною. А на подвір'ї, під вікнами, уже збиралися хлопці й дівчата. Тоді ми припинили наш перший урок.

Наостанок я не тільки сказав Тимкові, що окуляри йому до лиця, але навіть приміряв їх і запевнив, що з задоволенням би сам носив такі!

Оце і все, Олю. Отже, я почав виконувати твоє прохання.

Коля

Мало не забув! Терміново розкажи мені про які-небудь Тимкові таємниці: адже я повинен щось «відгадувати на відстані»!

Коля пише Олі

Всі ці дні, Олю, я думав про те, що б мені іще відгадати на відстані, бо це дуже вразило Тимка. Поки ти ще не встигла розповісти мені про Тимкові таємниці, я вирішив відгадати що-небудь сам, без твоєї допомоги. І заодно вирішив підсунути Тимкові якусь несподівану знахідку. Адже ти писала, що він дуже любить несподівані знахідки.

Я обшукав сарай у дворі, понишпорив на чорному ході, але нічого цікавого не знайшов. Адже не підсунеш Тимкові старий, іржавий чайник без носика або зламаний стілець без трьох ніжок!

Тоді пошукав удома і теж не знайшов нічого підходящого. «А чи не підкласти йому горщик з маленькою зеленою стеблинкою, яка потім розростеться?» — подумав я.

Олена Станіславівна почула недавно в одній лекції, що корисно вирощувати вдома всіляку зелень, особливо у нас у місті, де так густо димить величезний алюмінієвий завод. І наступного дня вона принесла десять горщиків для квітів з маленькими стеблинками. «Ці росточки, — сказала Олена Станіславівна, перетворять нашу квартиру на ботанічний сад. І ми всі вдихатимемо чистий кисень!»

«Нехай і Тимко трохи подихає киснем, — вирішив я. — Підсуну йому один такий горщик! Олена Станіславівна і не помітить».

І от сьогодні, коли почало вже трохи сутеніти, я взяв одного горщика і пішов на пустир, що за Тимковим будинком. Там я відшукав таємничу місцинку… На краю пустиря почали будувати новий корпус, але поки що встигли побудувати тільки півтора поверха. В сутінках я уявив собі, що це не поверхи майбутнього будинку, а нерівні зубці якоїсь старої, напівзруйнованої стіни. Можливо, навіть фортеці… Будівництво на цей час уже притихло. Я став навшпиньки й дістав до вікна першого поверху. Потім я поставив свій горщик на цеглини, які невдовзі триматимуть на собі віконну раму. А поки що у вікні не було ні рами, ні скла…

Потім я побіг до Тимкового будинку. Трохи поклацав з-за рогу дроздом, разів зо три ухнув совою. Тимко теж ухнув мені у відповідь: мовляв, усе спокійно, вдома нікого немає. Тоді я заліз на підвіконня, зістрибнув у кімнату й кажу:

— Тимко! Слухай-но!.. Зараз я буду знову відгадувати на відстані.

Він просто завмер на місці. Я знову закотив очі, таємниче покрутив руками, поворушив трохи вухами й оголосив:

— На тебе чекає несподівана знахідка!

— Де?

— Ні про що не запитуй: ти можеш збити мене з сліду…

— З якого сліду?

— Ну, зі сліду, який веде до цієї знахідки!

— До якої знахідки?

— Не запитуй: не виводь мене зі стану…

— З якого стану?

— Зі стану вгадування! Мовчки йди за мною!

І Тимко пішов за мною на пустир. Час від часу я зупинявся, розглядав землю і навіть принюхувався, ніби шукав слід.

Коли ми вже наблизилися до будівництва, я замружив очі й сказав:

— Не дивлюся, але бачу! Як це таємниче і загадково: у будинку ще ніхто не живе, а у вікні вже стоїть горщик для квітів!

— У якому вікні?

— Ну, в найпершому від… краю.

Тимко підбіг ближче, повернувся до мене й мовчки стенув плечима: ніякого горщика у вікні не було.

— Не може бути! — вигукнув я. Підвівся навпочіпки, дотягнувся до вікна і побачив кілька грудочок землі на цеглині.

Це було все, що залишилося від несподіваної знахідки. Хтось знайшов її раніше від нас.

А увечері вдома Олена Станіславівна підняла тривогу: «Де горщик?»

— Може, він випав з вікна на вулицю? — сказав я.

— Але ж він міг розбити комусь голову! Там, на тротуарі, мали б залишитися черепки…

— Від голови?

— Та ні, від горщика! Недоречні жарти. Виглянь, Колю! Внизу не валяються черепки?

Я виглянув і сказав, що ніяких черепків немає.

— Мабуть двірник підмітав тротуар, — припустив я.

— Чи не можна взяти на півтону нижче. Ви заважаєте мені! — крикнула Неля з другої кімнати. Вона розучувала якусь нову музичну п'єсу.

— Ти могла б попросити про це ввічливіше, — так тихо прошепотіла Олена Станіславівна, що почув її тільки я, а Неля не почула.

Я, Олю, не знав, чи писати тобі про все це. Але потім вирішив, що, коли написати все, як було, вийде ніби ще одне невигадане оповідання. І написав.

А Тимко почав, здається, трохи сумніватися, чи можу я вгадувати на відстані.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Моя мама говорить, що до кожного хворого треба підходити індивідуально, зважаючи на особливості його організму й характеру. І до здорової людини, я думаю, треба підходити так само. Ти це взяв до уваги, Колю, при першій розмові з Тимком: адже він обожнює все незвичайне і таємниче. І ти, мені здається, любиш все це теж. Тільки дуже прошу тебе: не захоплюйся надто! Бо ви увесь час так і будете розмовляти один з одним пошепки й пташиними голосами.

І не треба лякати Тимка совиним уханням з-за рогу та іншими такими речами. Адже він дуже вразливий хлопчик. А нервувати йому, мама сказала, шкідливо.

Писати довгі листи мені тепер уже просто ніколи: дівчата так і пориваються у рукавичну майстерню. Рукавиці, виявляється, не тільки руки зігрівають: через них хлопці й дівчата почали ставитися до мене тепліше. І навіть Артамонов трошки змінився. Раніше він похмуро кепкував наді мною: «Рукавиць хіба у місті не вистачає? По дві пари на руку не натягнеш!» Дівчата відповіли йому, що наші рукавиці — домашнього плетення: вони м'якіші і взагалі, як подарунок, приємніші для рибалок. Він тільки усміхнувся. А тепер помовчує, ніби над чимось замислився…

І нарешті, Колю, найголовніше: про Тимкові «особисті таємниці». € у нього таємниці, але я не можу про них розповісти, бо він довірив їх мені по секрету. А чужі таємниці виказувати не можна. Це — нечесно й несправедливо.

Я розкрию тобі щось найнезначніше, чого Тимко й сам не приховує.

Ну от, наприклад, у Тимка є така особливість: він обідає за своєю власною системою — спочатку їсть друге, а потім уже перше. Так, по-моєму, на всьому білому світі ніхто, крім нього, не обідає. І якщо ти це сам «угадаєш на відстані», буде чудово.

Тимко записує у зошиті, скільки разів він прочитав якусь найбільш цікаву книжку чи проглянув захоплюючий фільм. Я запам'ятала, що «Гіперболоїд інженера Гаріна» він читав сім разів, а фільм «Подвиг розвідника» дивився разів одинадцять чи дванадцять. По-моєму, все-таки дванадцять! Угадай це «на відстані», — Тимко дуже здивується. Настільна його книжка — «Швамбранія». Чи точніше сказати, — «встільна»: вона завжди лежить у нього в столі, ліворуч. Він її нікому не показує, щоб не попросили почитати (це, здається, єдине, чим він не хоче ділитися!). А ти візьмеш і відгадаєш — знову, звичайно, «на відстані»: розкрий, мовляв, ліву шухляду столу, там у тебе «Швамбранія» схована! Він буде просто вражений.

Коли вже сказав, що вмієш вгадувати, то вгадуй, бо інакше він тобі не віритиме.

Зараз, Колю, знову поспішаю до майстерні: сьогодні всі дівчата повинні вилучити вдома у своїх бабусь вовну й принести її в школу. А решту матеріалу нам у порту дадуть. І взагалі все, що необхідно для роботи… Ну, біжу!

Оля

Коля пише Олі

Сьогодні, Олю, я знову потрапив у дуже скрутне становище… Потринькав я синицею з-за рогу дому, Тимко також відповів мені через віконце по-пташиному, а тільки-но я сплигнув з підвіконня в кімнату, він одразу зажадав:

— Відгадай, де зараз знаходиться Оля. Якщо ти справді умієш відгадувати.

— Розумієш, Тимко, я не можу зосередитися на тій людині, якої тут немає.

— А ти ж казав, що вгадуєш на відстані!

— На відстані, — почав викручуватися я, — знаходяться предмети і події, які я відгадую, — ну, скажімо, твій день народження чи несподівані знахідки, — але сама людина має бути тут, поряд зі мною. Я навіть за руку повинен взяти цю людину!

— А раніше мене ти за руку не брав.

— Просто забув. А сьогодні обов'язково візьму. І потім… Я не можу, бачиш, відгадувати на чуже замовлення, а тільки на своє власне.

— Чому? — здивувався Тимко. — А от у нас у клубі один відомий артист виступав, так йому просто із залу різні запитання задавали. І він одразу відгадував. Тільки червонів і потів. Мені мама з татом розказували.

— Ну, друже мій, то ж справжній артист. А я, можна сказати, з самодіяльності… Зате я не червонію і не потію!

— А як же «Операція МШО»? — запитав Тимко.

— Почнеться! Потерпи трохи. На все свій час. Я допоможу тобі знайти Олю, але, як би це сказати… через тебе самого.

— Через мене?

— Ну звичайно! Тому що ти ось тут, зі мною поряд, тебе я бачу і в будь-який момент можу схопити за руку. Зрозумів?

— Ні.

— Потерпи трохи: зрозумієш!

— А ти дай сам собі яке-небудь замовлення, — попросив Тимко.

— Руку!.. — скомандував я, закочуючи очі й водночас ворушачи вухами. Тоді схопив Тимкову руку, геть забруднену чорнилом, і прошепотів: — Ти, Тимофію, записуєш в окремому зошиті, які книги прочитав і які фільми подивився.

Тимко від захоплення простягнув мені другу руку. Я схопив її також. Сеанс тривав.

— Ти, Тимофію, прочитав «Гіперболоїд» аж сім разів! А фільм «Подвиг розвідника» дивився одинадцять… Ні, ні, зачекай… Скажу точніше! Дванадцять разів!

— Можна, я покличу хлопців із двору? — пошепки попросив Тимко. — Можна?.. Нехай вони теж почують!

— Ні, не треба. Це відволікатиме мене. Я повинен максимально зосередитися на головному об'єкті відгадування, тобто в даному випадку — на тобі.

— Ще що-небудь… — прошепотів Тимко.

Я озирнувся по сторонах, начебто розмірковуючи, що б таке мені ще вгадати.

— Тільки не підглядай, — попередив Тимко.

— Ти мені не довіряєш?! Гаразд. Тоді я зараз побачу щось таке, чого не може бути видно, бо цей предмет лежить у шафі. Або, скажімо, у письмовому столі. Руку!.. Другу!..

Я схопив закаляні чорнилом Тимкові руки, закотив очі, поворушив вухами — і зробив чергове «відкриття».

— У лівій шухляді письмового столу в тебе лежить «Швамбранія»!

— Ні, — на мій великий подив промовив Тимко. — Вона там увесь час лежала, а вчора увечері я її читав і залишив під подушкою.

— Запізніла реакція! От бачиш: це вже втома. Я перенапружився. На кожному сеансі треба відгадувати щось одне, — сказав я. І втомлено бухнувся на канапу.

Дивну Тимкову манеру обідати, починаючи з другої страви, я вирішив залишити на наступний сеанс. Інакше просто нічого буде відгадувати!

— Не хвилюйся, будь ласка, — почав утішати мене Тимко. — «Швамбранія» у мене завжди лежала у лівій шухляді. Тож можна вважати, що ти відгадав. Не хвилюйся!

Мій сеанс, незважаючи на осічку, полонив Тимофія. Я бачив це й зробив іще одне припущення:

— Не треба було хапати тебе за обидві руки. Це не за правилами. Слід брати тільки одну руку.

— Але ж ти все одно відгадав, — продовжував утішати мене добрий Тимко. І тихо попросив: — А яку-небудь несподівану знахідку ти не можеш знайти? На вулиці чи на пустирі…

— Ні, зараз не можу. Занадто велика перевтома. Ослабла чутливість. Розумієш? А наступного разу я що-небудь обов'язково відшукаю!

Ми попрощалися. І я вибрався через вікно на вулицю. Те, що я входив і виходив через вікно, дуже подобалося Тимкові. І я вирішив взагалі не користуватися дверима в його квартирі.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Дуже добре, що ти так енергійно завойовуєш Тимкове довір'я.

Адже я хочу, щоб він до тебе прив'язався і зовсім не засмутився, коли згодом довідається, що я поїхала далеко, в Заполяр'я, і більше, певно, не повернуся… Ти дуже добре взявся за діло.

Але чи залишається у Тимка час на уроки? Ось що мене хвилює.

Артамонов бачить, що я одержую листи, і чомусь вельми цікавиться, від кого саме. Разів із п'ять уже запитував…

Оля

Коля пише Олі

Ти, Олю, марно хвилюєшся про Тимкові уроки: я кілька разів перевіряв, як він виконує домашні завдання, і навіть зміг зробити йому деякі зауваження. У цьому, звісно, немає нічого дивного: адже він у другому класі, а я як-не-як у шостому. І все-таки приємно відчувати себе вчителем… Я тепер завжди його перевірятиму.

Тимко сказав, що Фелікс частенько заглядає до його щоденника, бо там треба розписуватися, а в зошити ніколи не заглядає (каже, довіряє молодшому братові!). А ще він бесідує з Тимком про те, що вивчають у школі. І Тимко запевняє, що слухати Фелікса набагато цікавіше, ніж читати підручники…

Я, Олю, ні на день не можу забути про твоє друге завдання, бо часто перечитую твої листи. Спершу я почав їх перечитувати, щоб навчитися відповідати тобі: адже я раніше ніколи не писав листів і ні від кого їх не одержував.

Іноді мені навіть здається, що я трохи наслідую тебе: теж стараюся міркувати, щось згадувати… Спочатку я хотів виправляти ці місця, щоб писати по-своєму, а потім вирішив нічого не виправляти, так писати цікавіше. От бачиш, знову починаю розмірковувати, коли треба розповідати про найголовніше.

Щоб Тимко мене поважав, я не повинен зриватися. Це я розумію. А з квітковим горщиком у мене вийшов провал. І ось я вирішив порадувати Тимка якоюсь іншою несподіваною знахідкою. Адже й він просив мене про це.

Я надумав подарувати йому свою дерев'яну клітку. Свою пташину лікарню. Так називала її мама… Адже я все одно не можу користуватися нею вдома. У мене на столі стоять тепер два акваріуми з водоростями, черепашками й річковим піском на дні: риби мовчать і не заважають Нелі грати на піаніно.

Перш ніж підсунути Тимкові клітку, я вирішив її трохи відремонтувати, заходився стукати молотком, скребти напилком.

— Робити тобі нічого, га? — сказала Неля: злякалася, що я знову відкрию свою пташину лікарню.

Олена Станіславівна стала на мій бік і зробила Нелі зауваження:

— Треба поважати не тільки свої справи, Нелю! Не тільки свої захоплення. Кожен робить те, що вмів: один грає на піаніно, другий складає вірші, а третій ремонтує клітку… І все це для чогось та потрібно!

Олена Станіславівна часто любить підкреслювати, що люди, у яких немає ніяких надзвичайних здібностей (наприклад, я), також мають право на повагу і можуть приносити не шкоду, а навіть деяку користь. І тут вона знову все поставила на свої місця: одному — тобто Нелі — бути піаністкою, а другому — тобто мені — длубатися з молотком і напилком.

«А насправді, — думав я, — від Нелиної гри нікому ще користі не було, а моя клітка принесе Тимкові радість!»

Ти, Олю, скажеш, що все це негарно і нескромно з мого боку. Та я закреслювати ці рядки все одно не буду: як написав, так і написав! Бо не можна ж думати, що коли людина не вміє грати на піаніно чи писати вірші, то вона вже зовсім ні на що не здатна.

— Я вирішив, що ми з Тимком лікуватимемо птахів разом у нього вдома.

Та тепер я вже знав, що «знахідку» на пустирі має хтось стерегти. Бо поки я збігаю по Тимка, її можуть забрати, як той горщик для квітів. Але хто ж стерегтиме?

І тут, Олю, мені довелося трохи порушити твоє попередження і розповісти Білці. Я не міг вчинити інакше, бо потрібна була Білчина допомога. Я думаю, Олю, нічого страшного у цьому немає, адже Білка — твоя краща подруга, і вона заприсяглася мені, що нікому нічого не скаже. Бо й справді Фелікс, може, й зовсім не хоче, щоб усі знали, як ми виховуємо його молодшого брата.

Спочатку Білка, звісно, почала обурюватися:

— Чому це Оля доручила таку справу тобі, а не мені особисто?! Адже виховувати маленьких — це жіноча справа, а не чоловіча! До того ж тебе самого ще треба виховувати й перевиховувати! Чому вона, така справедлива, раптом так разюче несправедливо вчинила?

Мені довелося трохи прибрехати, щоб якось заспокоїти Білку. Я сказав:

— Оля саме тобі й доручила виконати кілька найвідповідальніших справ, від яких на дев'яносто дев'ять процентів залежить, чи виконаємо ми її прохання! Сьогодні для початку ти повинна постерегти клітку…

Білка здригнулася:

— Клітку?

— Пташину, пташину!.. — заспокоїв я.

— А навіщо це потрібно?

— Поки що не скажу. Але Оля дуже тебе просила… Ти маєш залізти в кімнату одного недобудованого будинку і таємно, не виказуючи себе, постерегти звідти клітку, яка стоятиме на вікні. Поки я не приведу Тимка.

От, виявляється, Олю, яку справу ти доручила Білці! А ти й сама про це не знала, так? Вибач, будь ласка.

Коля

Коля пише Олі

Після школи ми з Білкою тягли мою клітку вулицею, потім ледве втиснулися в автобус: нести її вулицею було незручно, вона ж дуже велика. Всі пасажири лаяли нас, бо клітка заважала їм входити і виходити на зупинках.

Ми пробралися на той же пустир, до будинку, який виріс ще на півповерха, та все одно він здавався мені в сутінках напівзруйнованою старою фортецею.

Ми поставили клітку на те саме місце, звідки зник мій горщик для квітів. Потім я підсадив Білку, і вона влізла у кімнату, в якій не було ще ні підлоги, ні дверей, ні обштукатурених стін. А головне, не було світла.

— Ти повинна загартовувати волю для виконання наступних Олиних доручень, — сказав я. — Тому не бійся! Сховайся в кутку і пильнуй за кліткою. Нікому не дозволяй її забирати…

— А хто може її забрати? — перелякано запитала Білка.

— Ех, ти! А ще член «Загону Справедливих»! Сиди тихо й пильнуй. Ми з Тимком скоро прийдемо… Але ти не подавай голосу!

Голос у Білки від страху взагалі пропав, бо вона мені нічого не відповіла.

Невдовзі ми з Тимком з'явилися на пустирі. Я знову тримав його за руку, знову принюхувався, щоб знайти шлях до несподіваної знахідки. А поблизу недобудованого будинку знову замружився і сказав:

— Не дивлюся, а бачу! Як це загадково: в будинку ще ніхто не живе, а у вікні вже стоїть пташина клітка!

Тимко підбіг ближче. І присів навпочіпки від захоплення і здивування:

— Звідки вона тут?

— Чого тільки не буває на світі!.. — відповів я.

Щоб Білка знала, що це ми стягуємо клітку вниз, я голосно промовив:

— Ось ми з тобою, Тимко, і знайшли нарешті несподівану знахідку!

Але в темному кутку кімнати все одно щось зашаруділо.

— Там хтось ховається! — скрикнув Тимко.

У цю мить я мав би показати себе сміливцем. Тому я, не замислюючись, заліз на вікно, сплигнув у кімнату й погукав:

— Ану, хто тут є? Виходь!

Ніхто не вийшов. Білка причаїлася в кутку. Я навіть не відчув її дихання.

— Здалося!.. — повідомив я Тимкові, стрибаючи на землю.

— Яка гарна клітка! — захоплювався він, відчиняючи дверцята. — Ціла пташина хатка! Я таких не бачив…

— Вона саморобна, — пояснив я. — Таких у магазинах не продають.

— Га-арна! Мій Фелікс теж уміє різні речі з дерева майструвати.

Послухати його, то Фелікс взагалі уміє все на світі: і відгадувати на відстані, і по-пташиному розмовляти, і клітки робити. І завжди Тимко говорить не просто «Фелікс», а «мій Фелікс»…

— Ми знайдемо з тобою якогось хворого птаха і будемо його лікувати, — сказав я. — Просто у тебе вдома.

— Ні, краще у нас у школі, — несподівано заперечив Тимко. — У нас там є живий куточок. Принеси клітку просто туди. Зараз забери, а потім принеси.

— Мені самому принести?

— Так, самому, — тихо сказав Тимко. — Якщо тобі не важко… Адже там у нас живий куточок.

Я здивувався його проханню. Та робити було нічого: довелося тягти клітку назад додому. А завтра я понесу її Тимкові в школу вже без Білчиної допомоги, сам понесу. Якщо вже він так просить.

Коля

Оля пише Колі

Я стільки разів перечитую кожного твого листа, що Артамонов сказав «Напам'ять учиш?»

Хочу і я повідомити тобі про одну несподівану новину. Про найнесподіванішу! Артамонов став мало не найщирішим моїм другом. І пояснює це знаєш чим? Тим, що я організувала рукавичну майстерню. Він мене, мовляв, за це почав дуже поважати. Ми, між іншим, вирішили в'язати для рибалок і теплі фуфайки також. Це нелегко, але ми навчимося. До нас у майстерню приходили моряки з порту, щоб «схвалити ініціативу». І Артамонов роздзвонив про це на всю школу.

Він став зовсім не схожий на себе й навіть зачісується на проділ, чого, кажуть, досі ніколи не робив. Він поступився мені своїм місцем біля вікна, бо звідти видно море. Я тепер на уроці поглядаю у бік порту й бачу кораблі під рівними прапорами й риболовецькі траулери. А коли навесні вікна відчинять, тоді, певно, і запах моря долітатиме до мене…

Коли Артамонов довідався, що я вечорами затримуватимусь у майстерні, він сказав, що заходитиме за мною, мовляв, я живу на околиці міста й одна неодмінно заблукаю… Хоча живу я зовсім не на околиці й цілком можу дійти сама. Але я не хочу його ображати: нехай проводжає.

Мій портфель у його руках здається зовсім маленьким, немов іграшковим. Сам же він ходить до школи з такою грубезною брезентовою торбиною, що в ній поміщаються навіть його футбольні бутси.

Коли ми йшли в перший вечір, він дуже ніяковів і ніяк не міг знайти тему для розмови. Тоді я запитала його: «Розкажи що-небудь про футбол!» Він страшенно зрадів, що я допомогла йому, і не затуляв рота до самого дому.

Уяви собі, він знає напам'ять прізвища воротарів усіх команд, які грають по класу «А» і навіть по класу «Б». І пам'ятає, хто з них скільки пропустив м'ячів у минулому сезоні.

Я йому сказала:

— А коли б ти свою пам'ять на щось серйозне скерував… Га? Був би чудовий результат!

Він не образився.

Артамонов запросив мене наступної неділі покататися по морю на катері.. Я поки що не погодилася. Але, чесно кажучи, він не такий уже й поганий хлопець. Мені попервах здалося, ніби він схожий на нашого Рудика Горлова. А тепер я бачу, що зовсім не схожий…

Оля

Коля пише не Олі

Школа № 3. Шостий клас «В».

Володимиру Артамонову (особисто).

Молодець, Артамонов! Ми і далі пильнуємо кожен твій крок. Ти правильно зробив, що пересадив Олю Воронець ближче до моря. І добре робиш, що хвалиш її на всю школу.

Але проводжати її додому тобі ніхто не доручав! І змінювати зачіску теж не обов'язково. Врахуй це! Будемо й далі спостерігати. І не здумай показати їй цього листа. Бо, як ти сам кажеш, «гірше буде»!

Головний Штаб Спостереження

«Загону Справедливих»

Колі пише не Оля

Школа № 1. Шостий клас «А»

Миколі Незлобіну (особисто).

Слухай, ти, «Головний Штаб Спостереження»! Не подумай, що я злякався твоїх погроз. Одержуй свої листи назад.

А з Ганною Іллівною і Тимком у тебе добре виходить. Оля мені розказала. Захищати Олю не треба: вона цього не потребує. Все.

Артамонов

Коля пише Олі

Я, Олю, тільки те й роблю, що тягаю свою клітку туди-сюди. А вона ж велика й важка. Ти сама бачила. Сьогодні притяг її Тимкові у школу.

Лише там я зрозумів, що справа не тільки в живому куточку, а в тому, що Тимко дуже хоче показати мене своїм приятелям.

— Вони кажуть, ніби Олі набридло зі мною дружити… І не вірять, що вона виїхала. От і нехай знають, що у мене є новий товариш.

Тимко вперше назвав мене своїм товаришем.

Він навмисне довго ходив зі мною шкільним коридором і з усіма знайомив:

— Це Микола Незлобін, мій товариш. Він вчиться у шостому класі.

І чому Тимко так пишається дружбою зі мною? Він хотів, щоб я довше не йшов зі школи й усі встигли мене побачити. Тому він довго тримав мене в живому куточку: знайомив із їжаками, рибами, білими пацюками, черепахою і сонним вужем. Жодна клітка в живому куточку не була порожньою, крім моєї, саморобної. Я вирішив обов'язково знайти якогось птаха й відкрити нову пташину лікарню у Тимка в школі.

Зі школи ми йшли разом із Тимком. Він увесь час про щось мене запитував, щоб усі бачили, — у нас серйозна чоловіча розмова.

По-моєму, Тимко вже починає потроху до мене прив'язуватися. І я до нього теж.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Я рада, що Тимко вже назвав тебе своїм товаришем. Адже він дуже стриманий і не кидається такими словами.

Ти не розумієш, чому Тимко пишається дружбою з тобою? Та тому, що кожен хлопчик, мені здається, мріє дружити з тим, хто хоч трошки старший від нього за віком. Хіба ти не хотів би бути близьким товаришем Фелікса?

Тимко засмучується, що народився посеред зими й через це пішов до школи не у сім років, а майже у вісім. Я втішала Тимка тим, що колись давно, в першому класі, пропустила через хворобу цілий навчальний рік і зараз старша майже від усіх своїх однокласників. І від тебе, Колю, теж…

Ти не забув, що у Тимка 29 грудня день народження?

Зроби так, щоб цього дня йому було добре і весело.

Відміть десь на календарі: двадцять дев'яте грудня.

Оля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Наш рибний порт достроково виконав річний план! У всіх у місті свято, бо це тільки пишеться так просто: «Виконав план». А за цими словами криється і важка робота, і негода, і холод, і шторм… Та я думаю, що коли успіхи легко дістаються, їх не дуже цінують, а коли важко — тоді вони надзвичайно дорогі.

І все наше місто тому має вигляд іменинника.

Завітало свято і до нас у школу. Уяви собі, дали премії усім хлопцям і дівчаткам, хто найбільш активно шефствував над портом. Ці премії поклали до піонерської скарбнички.

І моя премія також лягла у скарбничку. Наші хлопці й дівчата вносять туди все, що одержують за збирання брухту і паперу, щоб улітку поїхати до Ленінграда, як вони кажуть, за свій рахунок.

Я б, звичайно, з радістю знову приїхала до нас у «Сосновий бір», де знаю кожну стежинку, кожний видолинок… Але вже, напевне, не доведеться мені там побувати. І листування наше з тобою перевірятимуть біля старого дуба вже без мене. Ти покажеш усі листи, які одержав… Читати їх, я гадаю, не будуть, а тільки перелічать — і тоді пересвідчаться, що я виконала доручення.

А я твої листи не пришлю: вони завжди зберігатимуться у мене. Я просто надішлю нашому Феліксові довідку про те, що ти «перевиконав завдання» і замість трьох листів на місяць писав іноді значно більше.

Нехай і далі буде так.

Оля

Коля пише Олі

Вітаю тебе, Олю, з премією! Мене ще ніколи ні за що не преміювали. Але головне, що ти поїдеш у Ленінград. Щаслива! Прочитати — це, звичайно, зовсім не те, що побачити на свої власні очі, але ти мені все-таки розкажеш потім у листі про свою поїздку. Гаразд? А я перекажу твого листа нашим. Я взагалі розказую їм про тебе все, що не стосується твоїх завдань. Як ми тоді біля дуба домовилися, пам'ятаєш?..

Вчора так вийшло, що я у Тимка у дворі просто зіткнувся з Феліксом. Він повертався додому.

Фелікс зовсім не здивувався, що зустрів мене:

— Коли Тимко сказав, мені, що у нього з'явився якийсь новий товариш, я одразу зрозумів, що це ти.

— Чому?

— Адже ти допомагаєш Олі виграти заклад!

— Який заклад? Фелікс нічого не відповів.

Він раптом притиснув мене до себе: чи то обійняв, чи то хотів зі мною в жарт поборотися. Я так і не зрозумів.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Мені справді здається, що ми з Тимком уже трохи прив'язалися одне до одного. Адже у нас з ним зараз багато спільного: він чекає сюрпризу від мене (я повинен допомогти йому відшукати його Олю), а я чекаю якогось сюрпризу від тебе. Хоча я іноді й забуваю про цей сюрприз, просто мені стало самому цікаво з Тимком.

Сьогодні ми пішли на вулицю шукати майбутнього мешканця моєї дерев'яної клітки. Ми робимо це вже не вперше і ніяк не можемо знайти. Тимко обов'язково хоче відшукати хвору пташку, щоб можна було її лікувати, а навесні відпустити на волю.

У нас, Олю, вже настала зима. Мороз добре відпочив і знудився за своєю роботою: осінь якесь одразу перейшла в холодну зиму, без будь-яких там поступових переходів. У нас у дворі навіть лопнуло одне дерево. І лежить на снігу розколоте пополам, ніби у нього стався розрив серця.

Ми з Тимком йшли засніженою вулицею, ліпили білі холодні грудочки й шпурляли їх поперед себе: хто найдалі. Найдалі кидав я. Тимко сказав, що Фелікс своєю лівою рукою може закинути сніжку так далеко, що її знайти не можна. І ще, виявляється, у Фелікса влітку камінці стрибають по воді стільки разів, скільки у мене ніколи не стрибатимуть. Я погодився з Тимком…

Але пташку ми так і не знайшли.

— Невже жодна не обморозилася? — сумував Тимко.

— Та це ж добре! — вигукнув я. — Значить, усі вони живі-здорові! І нехай наша лікарня довше буде порожньою. Знаєш, як було б добре, якби всі лікарні й поліклініки були порожніми!

Та його це, здається, не дуже втішало.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Пам'ятаєш, як ти спочатку присилав мені листи на півтора рядка? А зараз пишеш частіше, ніж я. І це зовсім не дивно. Адже виконувати завдання набагато важче, ніж давати їх, тож тобі є про що розповісти мені й про що порадитись.

Артамонов сидить зі мною поряд і передає тобі вітання.

Я давно розповіла йому про наше листування. І він трохи заздрить: теж хоче з ким-небудь листуватися.

Я часто думаю: чому він так змінився? Просто, певно, дівчина, яка живе в Заполяр'ї і про яку пам'ятають на Уралі, на його думку, заслуговує уваги. І ще через рукавичну майстерню… Так я принаймні думаю. Звісно, хотілося б, щоб він і тих, про кого на Уралі не турбуються, теж поважав. Я йому якось сказала про це. З нетерпінням чекаю на твої листи. Скоро ти одержиш мій заповітний сюрприз. Якщо все доведеш до кінця!..

Оля

Коля пише Олі

Я, Олю, й справді почав перевиконувати завдання нашої табірної дружини: пишу тобі частіше, ніж ти мені. Олена Станіславівна думає, що це я уроки почав так акуратно готувати, і навіть кілька разів ставила мене у приклад Нелі: «Бачиш, як Коля старається. Йому, може, навчання й нелегко дається, а він старається…» І звідки вона взяла, ніби мені навчання важко дається?

Але, правду кажучи, я через ці листи іноді не встигаю приготувати уроки. Коли сідаю за лист, то завжди думаю, що напишу коротко, а потім хочеться розповісти тобі й про те, й про се, і думки всілякі висловити. От і виходять довгі листи. Неля якось запитала мене:

— З якого це предмета ти так багато пишеш?

— З літератури, — відповів я їй. — Домашній твір!

— Невже вам так часто задають ці твори?..

— Егеж, так часто. От перейдеш зі свого п'ятого класу в шостий, тоді дізнаєшся! У шостому класі треба не тільки задачки розв'язувати чи щось там зубрити, а ще й самостійно мислити, творити!..

Зараз пишу тобі на уроці: не терпиться сповістити тобі одну новину. Вчора я посварився з Нелею… Через твої листи. Я завжди встигав виймати їх із скриньки вранці, до школи, разом з газетами. А вчора проспав, і Неля сама полізла в поштову скриньку. Вона мені цілий день не віддавала твого листа, а віддала тільки увечері, коли батька й Олени Станіславівни не було вдома.

Я запитую у Нелі:

— Ти чому його цілий день з собою носила?

А вона мені у відповідь:

— Гадала, тобі незручно буде при дорослих.

І таку при цьому фізіономію скорчила, що я не витримав і запитав у неї:

— Ти що собі в голову взяла?

— Та так, — відповідає, — нічого особливого! Просто розумію тепер, чому ти став такий нервовий…

Сіла на свій круглий верткий стільчик і почала потихеньку награвати арію герцога «Серце красуні…».

Я підійшов і закрив кришку піаніно. Сказав, що якщо мої птахи заважали їй грати, то вона заважає мені робити уроки.

— Знову домашній твір писатимеш? — запитала Неля.

Я їй вирішив не пояснювати, що нам з тобою доручили листуватися біля того старого дуба. Але й писати тобі листа я теж уже не міг, а почав навмисно голосно вчити англійську мову…

Прощай, мене викликають до дошки. Не згадуй лихим словом!

Коля

Коля пише Олі

Вчора у Тимка, мені здається, дуже боліла голова. Він нічого не сказав мені про це. Дуже терплячий… Але я, тільки-но прийшов до нього, одразу помітив, що він блідий і смутний. А на столі лежав мокрий рушник: певно, він ним голову обв'язував.

Ти писала, що йому треба більше гуляти. І я сказав:

— Ходімо ще разочок пошукаємо птаха!..

І ми пішли. Але якось так вийшло, що ми птаха майже й не шукали, а розглядали місто, яке носить придумане тобою, Олю, ім'я: Крилате!..

Ми розглядали вулиці, яких зовсім нещодавно не було, нові високі будинки, яких не було й поготів, корпуси нашого алюмінієвого заводу. А один корпус ще тільки починає будуватися. Він стоїть мов якийсь металевий кістяк і потроху обростає цеглою…

Коли я дивлюся, як ростуть будинки чи корпуси заводів, я завжди думаю про людей, які вміють ці будинки будувати. Я не знаю, як це у них так чудово виходить, і вони тому мені здаються чарівниками. А коли я кажу про це кому-небудь, то у відповідь часто сміються: «Подумаєш! Найзвичайнісінька робота… От кораблі запускати в космос — це інша справа!» Але я не згоден. І нові міста теж, мені здається, будують чарівники. Тільки вони дуже скромні, прості й самі не знають, що вони чарівники.

Можливо, мені все це здається тому, що я сам ще нічого не вмію — ні будинки будувати, ні кораблі запускати. Можливо…

Та коли вмітиму, я все одно так думатиму! Я впевнений!

Ти зараз посміхаєшся і думаєш: «Розмріявся! Теж мені філософ!» Так?..

Я й справді, Олю, часто мрію. Ось учора ми з Тимком бачили, як везли у величезному МАЗі алюмінієві виливанці — сріблясті, мінливі на сонці. І на кожному було написано: «Крилате». Я одразу подумав, що ти дуже добре підібрала цю назву: адже сріблясті виливанці скоро злетять у повітря, бо з алюмінію роблять повітряні кораблі. Слова «Крилате» вже не буде видно, воно розплавиться, але не зникне: воно буде десь там, усередині літаків і космічних кораблів…

— А знаєш, як багато набудували ось таких нових міст, як наше! — сказав я Тимкові. — І як цікаво було б листуватися з кимось з іншого нового міста. Яке, скажімо, десь у Заполяр'ї…

— То давай листуватися! — підхопив Тимко.

— Ну, для цього потрібно, щоб там жила близька нам людина.

— А деякі і з незнайомими листуються. Я читав у «Пионерке»!

— Але ж це зовсім не те… Не так цікаво. А от якби далеко-далеко в Заполяр'ї жив наш з тобою друг! Чи подруга…

Я вже не вперше пояснював Тимкові, як це чудово мати друзів у Заполяр'ї і листуватися з ними.

А ти, Олю, помітила, що на Зеленій вулиці, де Тимко живе, немає ніякої зелені й жодного деревця? Інша вулиця називається Театральною, а театру на ній немає. Я гадаю, це тому, що їм такі люди придумували імена, які вже бачать наші вулиці —красивими й зеленими. І театр бачать, і стадіон, і Палац культури…

По радіо, в передачі для батьків, розповідали, що всі діти Тимкового віку — це обов'язково «маленькі чомучки» й що вони дуже люблять задавати різні питання. Але Тимко нічого не запитував про наше місто. Ми просто ходили й мовчали. А іноді розмовляли про наше місто.

І про тебе, Олю…

Я сказав Тимкові, що, може, через багато-багато років на тому місці, де зараз ще стоять дерев'яні бараки будівельників, проляже широка вулиця, уся в деревах, може, навіть у соснах. Адже росте навколо нас сосновий бір! І цій вулиці, може, дадуть твоє ім'я. За те, що ти придумала назву нашому місту.

І буде написано: «Вулиця Олі Воронець». На довгій білій табличці… Коли я сказав про це Тимкові, то він зі мною цілком погодився, і по його голосу я відчув, що він навіть не чекав би, а просто сьогодні, не замислюючись, присвоїв би якійсь вулиці твоє ім'я.

— А де ж твоя «Операція МШО»? — запитав раптом Тимко. — Адже ти обіцяв знайти Олю!.. Пам'ятаєш?

У цю мить мені в голову прийшов геніальний план! Я схопив Тимка за руку, закотив очі й вигукнув:

— Зачекай, Тимофію! Зачекай!.. Жодного слова!.. Настав час почати нашу операцію. Я відчуваю на відстані, що тебе чекає зустріч з Олиним посланцем. Чи з «посланкою»! Бо це жінка. Чи, точніше кажучи, дівчинка!..

— Яка дівчинка?

— Не знаю. От бачиш, я починаю шукати Олю ніби… через тебе: адже ця «посланка» хоче з тобою зустрітися!

— А де вона? — сполошився Тимко.

— Поки що не знаю. Але через кілька днів я напружуся і відгадаю це на відстані.

Так я сказав Тимкові, бо мені потрібен був час, щоб виконати свій чудовий план. Тобто він буде чудовим, якщо з нього щось вийде.

Коля

Коля пише Олі

А далі, Олю, було так. Я виклав Білці свій план і сказав їй:

— Ти знову маєш допомогти мені. Ти повинна розіграти роль… як би це сказати… Олиного посланця. Чи, точніше, «посланки»… Хоча такого слова, здається, не існує.

Я вирішив, що обставини, за яких ми з Тимком зустрінемось із твоєю, Олю, «посланкою», повинні бути дуже незвичайні. Я сказав Білці, що ми зустрінемо її на березі річки, там, де за містом одразу ж починається ліс. Я сказав, що вона повинна вийти до нас просто з вечірнього лісу… Білка пропонувала інші незвичайні місця: нашу центральну площу, вестибюль школи, клуб. Я відчув, що вона просто боїться виходити з лісу чи, точніше кажучи, боїться входити туди, бо ж потім треба увійти назад. І тоді я сказав:

— Боїшся, так? Знову боїшся! А ти подолай своє боягузтво. Думаєш, мені легко виконувати Олині завдання? Але ж я виконую! Борюся сам із собою. І виконую. От і ти поборися!

— Гаразд. Я вийду з лісу точно в призначену годину. Тільки напиши про це Олі, гаразд?

І ось я пишу. Білка таки подолала свій страх, і, коли ми з Тимком, перейшовши міст, спустилися до берега річки, вона раптом вигулькнула поміж сосен… Білка з'явилася одразу, бо боялася стояти у зимовому лісі сама. Я попросив її одягнутися для такого випадку якось незвичайно, і вона начепила на голову мамин капелюшок, а поперед себе тримала складену мамину парасольку, ніби тонку шпагу.

Її таємничий вигляд, проте, аж ніяк не подіяв на Тимка, хоча він, як ти писала, надто вразлива дитина. Він одразу весело загукав:

— Це ж Олина Білка! Я її знаю!..

— Зараз це не Білка… — прошепотів я йому в самісіньке вухо. — І якщо ти отак горлатимеш, ми нічого від неї не довідаємось.

«Посланка» зупинилася трохи віддалік від нас і голосом, зовсім не схожим на свій, запитала:

— Хто з вас Тимофій?

Це я навчив її називати Тимка повним дорослим іменем.

— Та що ти, Білко? Ти ж мене знаєш!.. — не втримався Тимко.

— Атож! — шепнув я йому. — Тебе знає Білка. А зараз перед нами фактично інша людина. Запам'ятай це! І не запитуй зайвого. А лишень слухай і запам'ятовуй!

— Слухай і запам'ятовуй! — услід за мною повторила Білка. — У день твого народження ти, Тимофію, знайдеш найнесподіваніше. Це буде Олин подарунок!

— Де знайду? — не втримався Тимко.

— Там, куди злітаються вісті з усіх кінців світу!

— А куди вони злітаються?

— Самі здогадайтесь! Я щезаю…

З цими словами твоя «посланка», Олю, тремтячи від страху (хоч цього, звичайно, не було видно), зникла у лісі.

— Давай наздоженемо її? — квапливо запропонував Тимко. — І змусимо сказати, де зараз Оля! Адже вона повинна знати, якщо вона від Олі прийшла…

— Як це «змусимо»? Катуватимемо її, чи що?

— Я дівчисьок не б'ю, — відповів Тимко. Й одразу ж пожвавішав: — А давай-но простежимо, куди вона піде? Будемо потай йти по її сліду… Гайда! Може, вона просто звідси до Олі рушить? А ми — за нею!

— Стежити? Підглядати? Як тобі не соромно, Тимофію? Я просто не впізнаю тебе!..

Він махнув рукою і похмуро попрямував до мосту… Та коли ми були вже на середині мосту, раптом весело сказав:

— Скільки в мене подарунків буде на день народження! І від Олі… І двоколісний велосипед!

Я просто зупинився мов укопаний. Значить, він не забув про мою обіцянку. І навіщо я бовкнув тоді, у перший день нашого знайомства, про той велосипед? Навіщо?!

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Я ще не зрозуміла, у чому саме полягає твій чудовий план. З нетерпінням чекатиму листів.

А двоколісний велосипед ти повинен подарувати Тимкові неодмінно. Він не забуде про твою обіцянку, не сподівайся на це. Обманювати його не можна, інакше він ні в чому тобі не віритиме. Я вже писала про це, але хочу ще раз нагадати.

Оля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю! Послухай, що було далі.

Я ще в той найперший день знайомства з Тимком помітив, що він досить-таки потайливий хлопець. От, наприклад, старається мені не показати, що дуже за тобою нудьгує, стримується, а в нього повсякчас той смуток назовні проривається.

Наступного дня після зустрічі з твоєю «посланкою» я прийшов до Тимка й бачу, що підручники у нього розгорнуті й зошити теж, але він на них і не дивиться. А обличчя сумне-сумне.

Він глянув на мене пильно й раптом запитує:

— А може, ви мене обдурюєте?

— Як це обдурюємо, Тимофію! У чому?

— Може, Оля зовсім нікуди не поїхала? Може, вона просто не хоче більше дружити зі мною, а сама спокійнісінько сидить удома?

— Ну ти, Тимофію, просто того… завчився трохи. Я сам був би радий, якби вона нікуди не поїхала. Й інші були б раді. Та вона поїхала…

— А як же вона тоді свій подарунок передасть? І де Білка її бачила? Може, вона все-таки нікуди не виїжджала? Ну, скажи мені, Миколко! Дуже прошу тебе!

І дивиться на мене уважно-уважно! І відвертається, щоб зігнутим пальцем під окуляри залізти, ніби у нього очі сверблять.

Я почав утішати його:

— Не засмучуйся, Тимофію! Щодо «посланки» я тобі певно сказати не можу. Але Оля поїхала… це я точно знаю.

— Ні, не вірю, не вірю.

— Ну, гаразд! — не витримав я. — Ходімо тоді просто до неї додому. Точніше, туди, де колись був її дім. І там усе перевіримо. Ти знаєш, де Оля жила?

— Ні, не знаю. А то б я вже давно перевірив! Вона сама завжди до мене приходила. І в школі у мене часто бувала. Мені хлопці наші навіть заздрили…

— А от я знаю, де вона жила. У моєму під'їзді. На першому поверсі, як і ви з Феліксом… Ходімо туди!

Ми пішли.

У вестибюлі нашого будинку я підвів Тимка до списку мешканців і сказав:

— О-он, поглянь! З самого верху написано: «Воронець М. К.». Бачиш? «М. К.» — це якраз Олин батько. Запам'ятав номер квартири? Ну, от і ходімо. Перевіримо. Зараз переконаєшся!

Ми підійшли до твоєї колишньої квартири, я зовсім забув, що Білка попереджала мене натискати кнопку двічі, коли я хочу, щоб Єрьомкіни відчинили. Я натиснув один раз, а вони все одно відчинили двері. Точніше кажучи, сам він відчинив — Єрьомкін. На один дзвінок! Уявляєш собі? На один!

Але зараз ти ще більше здивуєшся: Єрьомкін зрадів, ніби давно вже чекав мене в гості.

— Відвідати нас вирішив? Дуже приємно. Та вас двоє? Заходьте, будь ласка!

Ми зайшли… І ось тут ти, Олю, так здивуєшся, що навіть не повіриш мені! На канапі в Єрьомкіних я побачив двійняток Ганни Іллівни, які вже не колисали пошепки своїх ляльок, а просто ногами, у черевичках, стрибали по канапі! І Єрьомкіним це, уяви собі, дуже подобалося!

— У них стільки енергії! Стільки енергії! — вигукували вони.

Я подумав, що, коли у двійняток і далі буде стільки енергії, Єрьомкіним скоро доведеться купувати нову канапу.

Я так був уражений усім цим, що забув навіть, навіщо прийшов. Але Єрьомкіна сама мені нагадала.

— Дітям простір потрібен, — сказала вона. — Та ти сам знаєш, адже в тебе молодший братик є, — і вказала на Тимка.

Єрьомкіни почали хвалитися, що дівчатка знають напам'ять дуже багато віршів. Двійнятка заходилися читати одразу в два голоси, а Єрьомкіни ворушили губами, беззвучно повторюючи ті ж самі рядки, немов боялися, що дівчатка забудуть, затнуться. Але вони не затиналися. І я згадав, що ось так само беззвучно, хвилюючись, мама підказувала мені вірші, коли я якось виступав на ранку у неї в дитячому садку. Потім я вже ніколи на ранках не виступав…

Двійнятка ще й співали різних пісеньок. А Єрьомкіни про всяк випадок беззвучно їм підспівували.

Тільки виходячи, вже у дверях, я підморгнув Тимкові й голосно запитав.

— А Оля, значить, поїхала?

— Так, поїхала! — відповів Єрьомкін. — І таку нам, знаєте, приємну заміну замість себе залишила…

Я швиденько попрощався, бо боявся, щоб Тимко не запитав, куди саме поїхала Оля.

Наступного дня у школі я заговорив з Ганною Іллівною про Єрьомкіних. І вона мені сказала:

— Сама навіть не помітила, як це сталося: полюбили вони моїх дівчаток. А чого ж, діти можуть будь-кому серце пом'якшити.

Це вона правду сказала: я відчуваю, як Тимко теж мене пом'якшує.

Та не в цьому річ…

З Гайною Іллівною я вже наступного дня розмовляв. А одразу після того, як ми пішли від Єрьомкіних, сталися ще надзвичайно важливі події. Я про них у наступному листі розповім.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Я повинен розповісти тобі, що ще сталося, коли ми вийшли від Єрьомкіних.

На вулиці я глянув на Тимка, який від ніяковості не зронив у Єрьомкіних жодного слова (і добре, що не зронив), та й кажу йому;

— Що, переконався?

Він сумно кивнув головою.

І раптом нас ззаду наздогнав огидний, шепелявий голос Рудика Горлова:

— Ну як, Свистуне, нудьгуєш за Вороною? Адже ти птахів любиш! Пам'ятаю, як вона тут перед тобою на колінах стояла…

— Яка Ворона? — тихо запитав мене Тимко. Але Рудик почув його запитання.

— А ти, дитя нерозумне, не знав Ворону? Була у нас така, Оля Воронець… Завжди справедливу з себе удавала! А потім каркнула, крилами змахнула і полетіла…

Рудик намірявся іще щось сказати — певно, про наше з тобою листування. Та Тимко раптом стягнув з носа свої окуляри і тицьнув їх мені:

— Потримай, Колю, хвилиночку. Бо розіб'ються…

І я ще навіть нічого не встиг збагнути, як він, маленький і худенький, підійшов до довготелесого Рудика, підвівся навшпиньки і вліпив йому лункого ляпаса.

Рудик у бійку не поліз: чи то соромно було відповідати Тимкові, який ледве сягав його плеча, чи мене боявся. Він стояв на місці, безладно розмахував руками й кричав:

— Ану ще спробуй! Ще хоч разочок!..

Тимко знову діловито підвівся навшпиньки й ще раз лунко ляснув Рудика. Той продовжував репетувати:

— Ану ще спробуй!..

Та Тимко більше не пробував. Він, не озираючись, пішов з двору.

Я наздогнав його і пішов поруч.

Ми до самого Тимкового дому не розмовляли. Бо обидва були дуже розгублені. І я до самого дому так і тримав у руках його окуляри…

У Тимковому дворі ми почали прощатися. Тимко начепив на носа свої окуляри. І тут раптом щось камінцем упало з дерева.

Ми побачили в снігу маленьку скуйовджену грудочку сіруватого кольору.

— Горобчик, — сказав я. — Замерзне…

Тимко, мов «швидка допомога», кинувся до маленької пташки. Він обережно поклав її на долоню, ніби на ноші, обережно прикрив другою долонькою. Горобчик ледве дихав… Тоді Тимко опустив його у свою хутряну рукавицю. Горобчик там якраз і помістився.

Я дивився на доброго, ласкавого Тимка, і мені якось не вірилось, що це він п'ятнадцять хвилин тому зі злістю і рішуче двічі ударив Рудика Горлова. Якось навіть не вірилось…

Ось і знову почне працювати пташина лікарня! Але головним лікарем тепер буде Тимко, а я — так би мовити, «науковим консультантом».

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Просто не знаю, як його бути з отим двоколісним велосипедом! І навіщо я пообіцяв купити його? Якби ще триколісний, я б цілий місяць не ходив у кіно, не снідав би у школі й збирав гроші, а на двоколісний мені не назбирати. Дивно навіть: два колеса коштують чомусь дорожче, ніж три!

У батька я просити грошей на велосипед не хочу: адже він оце нещодавно купив мені два акваріуми, щоб я більше не займався птахами. І потім, він почав частіше задихатися ночами, і лікарі порадили йому поїхати до санаторію на цілих два місяці. Батько сказав, що на місяць йому дадуть безплатну путівку. А на другий? І ще дорога туди й назад… Я дуже хвилююся, Олю, і не хочу зараз нічого просити у батька…

Тимко клопочеться зі своєю лікарнею. А в день народження він одержить від твого імені подарунок, якого дуже й дуже чекає… Скоро ти довідаєшся, що це за подарунок.

Може, він на радощах забуде про той велосипед? Як ти гадаєш? Може, відмінити цей велосипед?

Коля

телеграма

Колі Незлобіну (особисто).

Нічого не відміняй. Гроші висилаю.

Оля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Сьогодні я вислала тобі поштою гроші. На двоколісний велосипед цілком вистачить. Забрала їх з «піонерської скарбнички». Та дарма, поїду до Ленінграда якось іншим разом… Адже це я втягнула тебе у всі свої «завдання». Значить, я й повинна прийти тобі зараз на допомогу.

У листах я дедалі більше пізнаю тебе, Колю! А досі я тебе зовсім не знала. І не цінувала. Ти завжди був такий мовчазний… Тепер мені здається, що ти зберігав слова для своїх листів. Я їх часто перечитую, і переді мною постає зовсім інший Коля, якого аж ніяк не назвеш Колею Свистуном, а якого мені хочеться назвати зовсім по-іншому: Колею-другом. Та годі про це.

Я впевнена, що коли розповім нашим піонерам, чому передумала їхати до Ленінграда, вони мене зрозуміють. А мій сусід Артамонов уже зрозумів (я йому показала твої останні листи). Він передає тобі привіт і каже, що, якби ти жив у нас у Заполяр'ї, він би з тобою дружив!

Розкажи, як Тимко вперше сяде на свій власний двоколісний велосипед. І який подарунок ви йому готуєте від мого імені?

Чекаю листів!

Оля

Коля пише Олі

Дорога Олю!

Я одержав усе, що ти мені надіслала! Спасибі!

З твоїм грошовим переказом спершу вийшла ціла історія. Листоноша не хотіла видавати мені гроші, бо у мене немає ніяких документів, що «засвідчують особу одержувача». Я приніс їй свого шкільного щоденника, а вона говорить:

— Це не документ. Тут немає фотографії і печатки!..

Я їй кажу:

— Хочете, всі сусіди підтвердять, що я і є Микола Незлобін?

А вона мені:

— Я їхнє підтвердження до бланка не приколю. Тут номер паспорта необхідно поставити і відділення міліції, де одержували!

Я їй кажу:

— Та я його взагалі не одержував… Немає у мене паспорта!

Тоді вона раптом запитує:

— А до кого ви вписані?

І виявилося, уяви собі, що кожен із нас уписаний до когось у паспорт: до батька чи до матері. Я цього досі не знав. Отже, зараз я вписаний до батька. А раніше, мабуть, був до мами…

Я покликав батька, і він довів, що я справді вписаний, Я навіть зазирнув до нього у паспорт, і виявилося, що я вміщаюся там, усередині, всього на одному рядку. Зате вже й батько, і Олена Станіславівна, і навіть Неля встигли зазирнути у твій переказ. І всі троє дуже здивувалися. Дорослі дивувалися мовчки, а Неля одразу ж уголос:

— Тобі гонорар за якесь оповідання прислали?

— Так, прислали… Уяви собі! — відповів я.

— Ближче, ніж у Заполяр'ї, його надрукувати не могли?

— Ти, Нелю, не те говориш, — перепинила її Олена Станіславівна. — Адже він поважає твоє творче покликання…

Я не сперечався: нехай думають, що поважаю. Але я відчував, що Олена Станіславівна не даремно раптом почала мене захищати, що вона хоче щось у мене випитати..

У кімнаті вона тихо, щоб Неля не чула, запитала:

— Від кого ці гроші, Колю?

— Там написано, — відповів я. — Від одного друга!

— Навіщо вони тобі? І на що ти збираєшся їх витратити?

— Це моя справа!

Тут утрутився батько:

— Як ти зміг переконатися сьогодні, Миколо, ти ще не цілком самостійний. Ти вписаний до мого паспорта, і, отже, я відповідаю за твої вчинки.

— Тобі не доведеться за них відповідати. Я нічого поганого робити не збираюся.

— Чому ж ти не можеш нам прямо сказати?

Батько хвилювався. І, як завжди в таких випадках, у нього почався кашель. І став він одразу якийсь безпомічний: поліз шукати у кишенях хустинку, не знайшов її і прикрив рота рукою, ніби вибачаючись за свій кашель.

Мені здалося, що це я винен у тому, що бронхіальна астма почала душити батька. І я, щоб він більше не хвилювався, сказав усе, як є насправді:

— Я повинен купити подарунок одному маленькому хлопчикові. Слово честі! Можете перевірити.

— Ми не збираємося тебе перевіряти! Ми тобі віримо… — раптом сказала Олена Станіславівна.

Можливо, вона сказала це для того, щоб заспокоїти батька. Чи й справді повірила…

Вибач, Олю, що через мене не зможеш поїхати до Ленінграда.

Передай привіт Артамонову, оскільки він хотів би зі мною дружити, якби я жив у Заполяр'ї. Спасибі, Олю.

Коля пише Олі

Дорога Олю!

Сьогодні день народження Тимка.

У газетах часто трапляються такі фрази: «У день шістдесятиліття… У день вісімдесятиліття…» Але ж про хлопчиків так ніколи не пишуть і не говорять. А я своє звернення до Тимка просто так і почав:

— У день твого дев'ятиріччя ти, Тимофію, цілком заслужив два сюрпризи, які, власне, не можна назвати сюрпризами, бо ти їх дуже давно чекав!..

Ще за тиждень до цього я запитав у Тимка:

— Ти до кого вписаний: до мами чи тата?

— Як це — вписаний? — не зрозумів Тимко.

Ну, я йому пояснив, що кожен із нас обов'язково до когось вписаний. І зажадав, щоб він у неділю, коли приїдуть батьки, з'ясував це. А ще попросив на тиждень залишити той паспорт, у який при народженні його вписали.

— Вони не залишать, — сказав Тимко.

— Тоді треба щось вигадати. В цьому не буде нічого страшного, бо потім ти розповіси батькам і Феліксові всю правду.

— Яку правду? Я й сам нічого не знаю.

— Не квапся. У день свого дев'ятиріччя про все довідаєшся!

— Мені паспорт не залишать, — уперто твердив того дня Тимко.

— А ти скажи, що в школі хочуть улаштувати перевірку: хто до кого вписаний. Зрозуміло? Для цього й потрібен паспорт. А ми потім усе пояснимо.

Коли Тимко почав у неділю все це розтовкмачувати своїм батькам, до кімнати несподівано увійшов Фелікс А він чудово знав, що у школах нічого подібного не перевіряють. Але промовчав. І лише наступного дня, коли батьки поїхали до себе на рудник, сказав Тимкові:

— Ану розкажи мені, що ти затіяв? Навіщо тобі потрібен мамин паспорт?

— А я тобі в день народження розкажу, — пообіцяв Тимко. — Мені хочуть якісь подарунки зробити…

— Хіба подарунки вже почали по паспортах видавати? Гаразд, домовилися. Зачекаю до двадцять дев'ятого. Тільки гляди, не загуби!

— А куди ми понесемо мамин паспорт? — запитав мене Тимко того ранку, коли я привітав його з дев'ятиріччям.

— Туди, куди злітаються вісті з усіх кінців світу… Пам'ятаєш, що сказала Олина «посланка»?

— А куди вони злітаються?

— Це я зараз повинен угадати на відстані! Коли вже несподівана знахідка чекає на тебе, дай мені руку!.. Це буде найважче відгадування за все моє життя. Зваж на це і не дихай!

Тимко затамував подих, а я закотив очі так, як ще ніколи не закочував, і кажу:

— Так! Усе ясно… Швидше на Головпоштамт! Саме туди злітаються вісті з усіх кінців світу: листи, газети, телеграми!

Тимко оглядав вулиці, ніби хотів запам'ятати дорогу, якою ми бігли.

— А що там буде? Який подарунок? — запитував він мене біжачи.

— Не знаю. Цього я не відгадував…

Нарешті ми дістатися до головної пошти. Підійшли до скляного віконця, де видають листи до вимоги. І я сказав Тимкові:

— Давай мамин паспорт!

Він простягнув його мені, а я — дівчині, що сиділа за склом.

— Ось тут, бачите, написано: «Тимофій. Син…» Йому лист повинен бути, цьому «сину Тимофієві».

Дівчина почала швидко-швидко перебирати пальцями товсту паку листів, листівок і повідомлень. Витягла одного листа й почала перебирати далі.

— Далі не шукайте, — порадив я. — Йому поки що тільки одного листа прислали…

— Звідки ви знаєте? — стенула плечима дівчина. І перебрала пальцями всю паку до кінця.

А потім подала мені лист і паспорт Тимкової мами.

Я думав, що дівчина висунеться з віконця, гляне на «сина Тимофія», здивується, що він уже одержує листи до вимоги, та вона не здивувалася і не визирнула: до всього вже звикла.

Я урочисто вручив листа Тимкові:

— На, візьми. Це перший подарунок на день народження. Ти його заслужив!

— Прочитай… — сказав зніяковіло Тимко.

— Ні, ти вже сам читай. Адже на конверті написано:

«Тимофієві». Значить, ти сам повинен розпечатати і прочитати.

Тимко обережно, щоб не зачепити листа, що лежав усередині, надірвав конверт. І витяг білий аркуш, на якому була написана твоя, Олю, адреса. Усього півтора рядка… Але Тимко дуже довго вивчав білий аркуш.

Цей лист до вимоги я послав три дні тому.

Звичайно, я міг би просто сказати Тимкові, де ти зараз живеш. Але мені здалося, що так цікавіше: Тимко в день народження одержує листа і твою довгождану адресу просто на пошті, зі скляного віконця, звідки ще ніколи в житті листів не одержував!

— «Операція МШО» завершена! — урочисто вигукнув я. — Ми знайшли Олю.

— Вона довго буде там? — запитав Тимко.

— Багато років… Та це ж чудово! Адже ми мріяли, щоб у Заполяр'ї жив хтось із наших знайомих. І щоб ми з ним листувалися!

— Ми будемо з нею листуватися? — зрадів він.

Одне слово, Тимко знайшов, як і обіцяла йому «посланка», найдорожчу для нього знахідку: тебе, Олю! Хороший подарунок на день народження, хіба не так? І він, мені здається, не засмутився, що ти живеш зараз у Заполяр'ї. Не віриш, га? Але, слово честі, він не засмутився! Навіть радісно так мовив:

— Тепер я одержуватиму листи із Заполяр'я! У нас у класі ніхто не одержує. Оля буде писати мені!..

Він не сказав, що посилатиме тобі листи у відповідь, бо, певно, як і я до минулої осені, нікому ще листів не посилав.

— Дай мені адресу, бо загубиш, — запропонував я.

— Ні, — коротко відповів Тимко. І заховав листа глибоко під пальто, в якусь свою потаємну кишеню.

І ми пішли до магазину купувати двоколісний велосипед.

Діти завжди довго вибирають собі подарунки, а Тимко просто тицьнув пальцем у перший-ліпший велосипед і сказав:

— Цей!

— Може, візьмемо іншого кольору? — запитав я.

— А яка різниця? — по-дорослому, діловито відповів Тимко.

Коли велосипед був куплений, я сказав:

— Це другий подарунок від Олі!

— Від Олі?! — не зрозумів Тимко.

— Вона прислала гроші. От і все, — пояснив й.

І мені здалося, що подарунок став Тимкові набагато дорожчий. Він сам виніс його на вулицю… Але розповісти тобі, Олю, як Тимко вперше сів і поїхав на велосипеді, я не зможу, бо він ще не поїхав. У магазині ніде було кататися і на засніженій вулиці теж.

Це було трохи дивно: ми несли по зимовому місту велосипед. Певно, люди так само здивовано оберталися б на нас, якби ми влітку, у спекотний день, несли по вулиці санчата.

Здається, прохання твоє, Олю, я також виконав. Я не зайняв твого місця у Тимковому житті. А просто там вистачило місця для двох — і для тебе, і для мене.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Тепер ти можеш відкрити мою посилку. Я, звичайно, добре знаю, що саме там, але ти усе-таки докладно опиши мені, як ти відкрив її, що там знайшов і який у тебе був у ту мить настрій. Мені це дуже цікаво знати.

Посилка вкаже тобі шлях до сюрпризу, який ти заслужив!

Оля

Ти пишеш, що Тимко зовсім не засмутився, коли довідався, що я поїхала у Заполяр'я. Я думаю, що ти просто не помітив, не розгледів. Адже він дуже потайний хлопчик. Не може бути, щоб він зовсім не засмутився…

Коля пише Олі

Дорога Олю!

Тільки що я відкрив маленький ящичок, якого ти мені прислала. Я його заховав якнайдалі, щоб випадково не відкрити передчасно. Мені всі ці місяці дуже кортіло довідатися, що там, усередині! І ось я довідався…

Я обережно взяв у руки червоний трикутний вимпел, який лежав зверху. На ньому вишито золотом усього три слова: «Справедливість. Чесність. Сміливість».

А на дні ящичка я знайшов твою записку. І в ній написано, що я повинен узяти вимпел і піти з ним до Фелікса.

І ось я йду до нього.

Коля

Коля пише Олі

Пишу тобі, Олю, сьогодні другого листа, бо повинен одразу, негайно ж розповісти про те, що сталося. Я навіть телеграму хотів послати, але подумав, що трьома словами нічого не поясниш.

Мене обрали командиром «Загону Справедливих»! Я відмовлявся, говорив, що ще ніколи ніким не командував. Але Фелікс сказав, що оскільки я прийшов до нього з червоним вимпелом, отже, «кращої кандидатури не підбереш». Чому він так сказав? Слово честі, він так просто всім і заявив? «Не підбереш!» І всі піднесли руки.

Поясни мені, що це значить.

Коля

Оля пише Колі

А це значить, Колю, що все збулося: моя посилка вказала тобі шлях до штабу дружинників, до Фелікса, а там на тебе чекав сюрприз! Хоча ти, здається, йому й не дуже радий…

Ти просиш усе пояснити. Зараз я постараюся. Перед моїм від'їздом Фелікс сказав, щоб я вибрала у нашому загоні нового командира «Загону Справедливих». Замість себе, розумієш?

Він сказав, що я організувала загін і тому заслужила право вибрати собі заміну.

Але вибрати мені було дуже важко. Я дивилася на кожного так пильно, що Левко Звонцов навіть сказав мені: «Ти хочеш на прощання запам'ятати всі наші обличчя? Щоб зберегти їх у пам'яті на все життя, так? Може, дати тобі фотографію усього нашого класу? Є у мене така: ми якось для стіннівки фотографувалися!»

Я взяла фотографію і почала вдома ще уважніше розглядати всіх своїх товаришів, згадувати їхні заслуги й всілякі провини також. Я навіть згадувала, хто з них як виступав на зборах — справедливо чи несправедливо, і які писав замітки до стіннівки — справедливі, чесні чи не дуже.

Я думала порекомендувати і свою Білку, і Любу Янкевич, яка серйозніша від усіх у нашому класі. І ще декого з хлопців… А потім я вирішила назвати твоє ім'я. Знаєш, коли я це вирішила? Того дня, коли зустріла тебе у дворі, біля зеленого горбочка. Ти розповів мені про свого померлого птаха, про свою пташину лікарню, показав свою саморобну клітку, яка дуже простора. І тоді я вперше як слід розгледіла твої очі. І побачила, що вони надзвичайно добрі. А командир «Загону Справедливих» неодмінно має бути доброю людиною. І ти завжди будь таким: добрим і справедливим.

Усі, звичайно, дуже здивувалися, коли я назвала твоє ім'я. Бо вони не знали тебе таким, який ти насправді. Адже ти мовчав про себе. А ми з тобою жодного разу й поговорити по-справжньому не намагалися. Нічого ніколи не доручали: не довіряли чомусь… Ну, й ти нам через те не довіряв. Ні думок своїх не довіряв, ні вчинків, ні навіть добрих слів.

— Бачиш, усі проти, — сказав мені Фелікс. — А їм же голосувати!

— Давай поб'ємося об заклад, що Коля доведе, на що він здатний! — вигукнула я. — І що ви усі за нього проголосуєте!..

Фелікс подав мені руку: певно, теж не вірив у тебе. І ми побилися об заклад!

Ще раніше Фелікс просив мене придумати девіз нашого «Загону Справедливих» і вишити його золотом на червоній тканині. Я не встигла цього зробити. І сказала, що надішлю вимпел з девізом із Заполяр'я.

— Передай його як естафету тому, кого вибереш у командири, — сказав Фелікс.

І ось, Колю, я прислала вимпел тобі. У тебе тепер дуже висока посада: ти повинен бути найсправедливішим із справедливих!

Оля

Оля пише не Колі

Дорогий Феліксе!

Я перемогла у нашій суперечці! Коля довів, на що він здатний. Я не тільки можу поручитися за нього, але можу твердо сказати, що він підходить для командира набагато більше, ніж я: він кмітливіший за мене, і наполегливіший, і сміливіший!

Про все моє теперішнє життя ви знаєте від Колі. Правда, Білка пише, що всі ображаються на нього за те, що мало про мене розказує. Та хіба він винен, що я у своїх листах не про себе писала, а більше про ці ось завдання, які він виконував.

Тепер я частіше розповідатиму вам про школу, в якій учуся, і про своїх товаришів, до яких потрошку вже звикаю. І про наше Заполяр'я, яке, бачиш, уже почала називати «нашим».

Привіт усім нашим. І поцілуй Тимка. Нехай він мене не забуває.

Олі пише не Коля

Дорога Олю!

Я дуже радий, що програв заклад.

Спасибі, що допомогла Колі довести, «на що він здатний». Для цього я й бився об заклад!

Фелікс

Оля пише не Колі

Шановна Олено Станіславівно і батько Колі (не знаємо, на жаль, вашого імені та по батькові)!

Навіть сюди, до самого Заполяр'я, докотилися чутки про вашого чудового сина Миколу Незлобіна! Ми пишаємося ним і хочемо наслідувати його, бо він дуже здібний, кмітливий і сміливий. Але головне — дуже здібний!

Нам стало відомо, що його обрали командиром «Загону Справедливих», хоча він через скромність може вам про це навіть не розповісти. Його вирішили обрати за те, що він зразково виконав важливі й відповідальні завдання.

І тому ми вважаємо його надзвичайно здібним! Ми вже писали про це, але хочемо підкреслити ще раз. Адже Коля і оповідання добре пише, і вірші. Тільки він вам їх не показує, бо він надто скромний.

Ми дружимо із уральськими піонерами і знаємо, що вони також пишаються чи принаймні скоро пишатимуться вашим сином Миколою Незлобіним! Ми хочемо, щоб і ви ним пишалися! Певна річ, в душі… А йому про це знати не обов'язково. І, звичайно ж, не кажіть йому про цей наш лист, бо він дуже розсердиться, розстроїться, а йому зараз потрібні міцні нерви, щоб командувати «Загоном Справедливих».

Якщо ви не повірите, що лист цей і справді прийшов із Заполяр'я, гляньте на поштовий штемпель — і одразу переконаєтеся!

Заздримо, що у вас такий чудовий син!

Від імені заполярних піонерів

Ольга Воронець, Володимир Артамонов

Коля пише Олі

Дорога Олю!

Вчора Олена Станіславівна сама нагодувала моїх риб. В обох акваріумах… Коли я увійшов до кімнати, батько тримав у руках тарілку з крихтами, а вона сипала крихти у воду і при цьому чомусь промовляла: «Ціп-ціп-ціп…» Нібито в акваріумах плавали курчата. Мабуть, вона годувала риб уперше в житті.

Я до того здивувався, що навіть не подякував їм. А Олена Станіславівна сказала, що «раціон у риб має бути різноманітніший», що вона візьме в одного інженера у їхній проектній конторі книгу Брема і довідається точно, чим «слід годувати». Що з ними обома сталося — і з батьком, і з нею? Не можу зрозуміти!

А сьогодні на великій перерві Левко Звонцов влаштував бесіду зі мною, або, як він сказав, інтерв'ю. Він попросив, щоб я розповів «нашим радіослухачам про деякі подробиці переселення Ганни Іллівни в нову квартиру і про своє шефство над нашими молодшими товаришами-жовтенятами». Я нічого не сказав.

Тоді Левко на всю школу оголосив, що інтерв'ю вийшло дуже цікаве і змістовне. Він сказав, що радіослухачі, звісно, оцінять. мою скромність і що вона прикрашає кожну людину, а надто командира «Загону Справедливих».

Тепер, значить, я командир. Але як командувати, не знаю. Може, ти, як і досі, даватимеш мені завдання, а я їх виконуватиму? Чи просто підказуй мені, що робити. Чекаю на твої листи!

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Підказувати я тобі більше нічого не буду. Адже не підказувала ж я тобі налякати Єрьомкіних дитячою кімнатою чи зробити Білку моєю особистою «посланкою». Ти сам здогадався. І все інше сам придумаєш. Я впевнена!

У мене до тебе є одне прохання. Надішли мені, будь ласка, свою фотокартку. Артамонов теж дуже хоче поглянути на тебе. Правда, у мене є фотографія всього нашого класу, і я сказала Артамонову: «Відшукай тут Колю!» Він у десяток облич тицьнув пальцем, а в тебе ні, бо ти на цій фотографії зовсім не такий, як насправді. Ти там похмурий і злий. Одне слово, Коля Свистун! Я раніше думала, що ти такий і є. А тепер я хочу мати фотографію справжнього Колі Незлобіна, того, з яким я листуюся.

Оля

Коля пише Олі

Обіцяю, Олю, що не підведу тебе. Я зберігатиму твій вимпел, як най-найдорожче. Я завжди пам'ятатиму слова, які ти вишила золотими літерами: «Справедливість. Чесність. Сміливість». Обіцяю тобі.

Я навіть, як командир, придумав уже одну справу для нашого піонерського «Загону Справедливих». Зараз розкажу яку… Відкриємо в нашій школі дитячу кімнату, щоб такі ось діти, як Тимко, котрі цілими днями без догляду залишаються, там у нас проводили, як то кажуть, своє дозвілля. Робитимемо для них іграшки у своїй столярні. Навчимо їх усіх свистіти по-пташиному, а я даватиму сеанси «відгадування на відстані». Щоб веселіше було! Бо ж вони, якщо їм нудно стане, просто повтікають. І нехай Білка відповідає за цю кімнату, оскільки вона каже, що виховання — це жіноче діло.

От і вийде, що я майже зовсім не обдурив Єрьомкіних: у нас і справді буде дитяча кімната!

А фото своє я вислати тобі не можу, бо я ніколи не фотографувався. Я довго думав, як його бути, але фотографуватися не пішов. Чомусь не хочеться… Я посилаю тобі фотокартку моєї мами. Кажуть, що я дуже схожий на неї. Правда, картка мала і з білим ріжком: мама фотографувалася для паспорта. Перед самим нашим від'їздом, того літа… У неї закінчувався строк паспорта. Він, здається, навіть уже закінчився, і мама жартувала, що її не пропишуть у лісі.

Мама тоді цілісінькі дні збиралася в дорогу, щоб ми з батьком добре відпочили. Їй ніколи було зайти по фото, і вона попросила мене. Я зайшов… І зараз вони у мене, всі шість. Я ніколи не розлучаюся з ними, вони у мене завжди лежать у бічній кишені. Одну з них я посилаю тобі.

Знаєш, Олю, мені чомусь здається, що мама, коли була дівчинкою, характером чимось нагадувала тебе. І потім, вона теж часто говорила слова, які любиш повторювати ти: «справедливо» чи «несправедливо».

Посилаю фотокартку тобі…

Через чотири місяці знову настане літо. І, певно, в піонерському таборі, біля старого дуба, нам із тобою не доручать уже листуватися. Та ми, можливо, все одно будемо, хіба не так? І в наступному році, і через шість років, і через десять? І взагалі завжди.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Я одержала фотокартку твоєї мами. Вона справді дуже на тебе схожа. Чи, точніше, ти на неї. Ви дуже схожі один на одного.

Я думаю, що тобі біля старого дуба знову доручать листуватися зі мною: адже все-таки вони ще не зовсім забули про мене, і їм буде цікаво, як я живу і що зі мною відбувається.

Та я хотіла б, щоб тобі не давали такого завдання. Нехай краще Білка переказує мої листи всьому класові. А ми з тобою краще будемо листуватися без будь-яких завдань, і ти нічого нікому не переказуй.

А може, колись нам із тобою й не доведеться листуватися, може, знову житимемо в одному місті, і навіть на одній вулиці. І навіть в одному будинку, як колись. Адже може таке бути? Як ти гадаєш?..

Оля

Заполяр'я-Урал-Москва

ДЗВОНІТЬ І ПРИЇЖДЖАЙТЕ!. Повість

1. НЕ МОЯ СПРАВА

Я вчуся у тій же школі, де колись вчилися мама й тато. Тата чомусь не пам'ятають. А маму запам'ятав багато хто. «У неї були чудові зовнішні дані!» — сказала якось вчителька літератури, яка заодно керує у нас драматичним гуртком. І прискіпливо оглянула мене. Це б іще нічого: за «зовнішні дані» поки що оцінок не ставлять. Але з'ясувалося, що й внутрішні дані у мами також були значно кращі, ніж у мене. Наприклад, усі пам'ятали, що мама ніколи не ганяла ключкою бляшанки й не любила грати у «розбивалочку».

Ніяких інших подробиць про мамине минуле я не знав. Та якось бабуся, прийшовши допомогти мамі по господарству, сказала:

— А Сергій став лауреатом Всеросійського конкурсу!

— Який Сергій? — запитав я.

— Сергій Потапов. Його знають усі культурні люди!

— Вперше чую. А хто це?

І раптом помітив, що тато глянув на мене з любов'ю. А точніше сказати, вдячно. Я нічого не зрозумів…

І тільки згодом на кухні бабуся пояснила мені, що Сергій Потапов учився колись у школі для музично обдарованих дітей і мама любила його, коли була у п'ятому класі.

Музична школа якраз навпроти нашої, через дорогу. Якщо з нашої школи виходить учень, то важко одразу визначити, обдарований він чи не обдарований. А якщо з дверей школи, котра через дорогу, то одразу ясно: йде обдарований!

Ми виходимо зі своєї школи з портфелями, а музично обдаровані — з футлярами. Спочатку Сергій Потапов привернув мамину увагу тим, що його футляр був більший, ніж в інших, бо він грав на віолончелі. А потім, уже в п'ятому класі, вона його полюбила. Мама, мабуть, теж була обдарованою, тому що ось я хоч і вчуся у п'ятому класі, та ще жодного разу нікого не полюбив.

— Так, Сергій далеко сягнув! — сказала за вечерею бабуся.

І тато закурив у кімнаті, хоча звичайно виходив для цього в коридор чи на кухню.

— Ну що ти?! Це таке далеке минуле… Це нерозумне дитинство! — сказала мама. І розсміялася. Їй було весело. А тато за весь вечір ні разу не посміхнувся.

— Далеко сягнув! Далеко!.. — повторила бабуся, прибираючи посуд.

Бабуся любила нас виховувати. Але робила це якось своєрідно.

«А син нашої сусідки навчився варити суп». — говорила вона, і я мав зрозуміти, що мені теж не завадило б цього навчитися.

«А Микола, котрий разом з тобою закінчив медичний інститут, став завідуючим відділенням», — повідомляла вона татові. І тато повинен був зробити висновок, що йому теж не завадило б, стати завідуючим. «Так, Сергій далеко сягнув!» — ця фраза мала підказати татові, що й йому час уже кудись сягнути.

Два роки тому мені видалили гланди. «Нікчемна операція!» — говорили всі. Але я чомусь цього не відчув… Хірург, який їх видаляв, здався мені дивовижною людиною. Він завдавав мені жахливого болю, і я повинен би його ненавидіти, а я ставився до нього просто-таки, як кажуть, із захопленням. Зі страхом і захопленням! І важко мені було уявити собі, що він скине свій білий халат, свої гумові рукавиці й стане такий же, як усі. А може, навіть піде у буфет….

Тато робить операції майже щодня. І, певно ж, щодня хтось дивиться на нього так само, як я дивився на того хірурга.

— Тобі коли-небудь робили операцію? — запитав я бабусю.

Виявилося, їй за шістдесят років не зробили жодної операції! Хіба вона могла як слід оцінити тата?

— Досягають же люди таких успіхів, як Сергій Потапов! — бурчала бабуся, вже натягаючи пальто.

— Ось коли у тебе знову буде приступ мігрені, — сказав я, — викликай не лікаря, а цього свого… віолончеліста! Нехай він тобі допоможе!

Перед сном я чистив зуби у ванній кімнаті й раптом почув, як мама сказала татові:

— Це смішно… — Їй і досі, на відміну від тата, хотілось сміятися. — Ну несерйозно, слово честі. Це ж було у п'ятому класі!

— Почалося у п'ятому… — тихо сказав тато. І я відчув, що рука його знову полізла до кишені за цигарками.

Я, як то кажуть, здригнувся.

Отже, тільки почалося у п'ятому класі? Цікаво, а в якому закінчилося? Добре, якщо у шостому. А якщо в сьомому чи навіть у дев'ятому?

«Адже тато вчився з мамою в одному класі, — розмірковував я. — А школа для обдарованих, як і зараз, була через дорогу. І тато, отже, був свідком їхнього кохання. Як же він, бідолашний, переживав! А якщо він і зараз страждає?»

Треба було щось робити. Але що? Хіба я міг з кимось порадитися?

Наприклад, якби я порадився з бабусею, вона б сказала: «А син моєї сусідки ніколи не втручається у справи дорослих!»

Може, це дійсно була не моя справа? Може…

Через кілька днів, збираючись до школи, я почув у програмі передач, що Сергій Потапов виступатиме увечері по телевізору. На щастя, крім мене, ніхто цього не почув.

Увечері, за чверть години до концерту лауреатів Всеросійського конкурсу, я прилаштувався робити уроки в тій кімнаті, де стоїть телевізор.

— Завтра контрольна! — пояснив я. І всі почали ходити навшпиньках.

Ще через тиждень я дізнався, що Сергій Потапов збирається виступати по радіо. За п'ятнадцять хвилин до його виступу я розклав зошити на кухні, де у нас стоїть радіоприймач.

— Завтра знову контрольна! — сказав я. І приймач мовчав увесь вечір.

Але Сергій Потапов продовжував переслідувати нашу сім'ю!

Якось, повертаючись з кіно, я побачив афішу з його портретом на тому самому місці, де мама з татом щоранку сідали в трамвай. Спершу я хотів зірвати афішу й знищити її. Підходив, примірявся, прилаштовувався… Та все-таки не зірвав.

Повернувшись додому, я заходився переконувати своїх батьків, що їздити на тролейбусі значно зручніше, ніж на трамваї.

— Але ж тролейбусна зупинка далеко, — заперечив тато. Ех, якби він знав!

— Я проведу вас прохідними дворами, і ви побачите, як це близько. Зовсім поряд! — сказав я.

— У прохідних дворах завжди буває темно й небезпечно, — втрутилася бабуся. Ніби вона навмисне хотіла зіткнути маму лицем до лиця з її минулим!

Уранці я повів маму й тата прохідними дворами.

— Ось бачите, як зручно, — говорив я. — Зовсім близько! І ви сідаєте на сучасний вид транспорту… Щоправда, не на метро, але принаймні й не на трамвай! І ще одна перевага. Ми разом їдемо майже до самісінької моєї школи!

— Так, ми зовсім мало бачимо тебе, і вже тільки через це варто… — погодилася мама. — Чого ж ти раніше нам не сказав?

Взагалі мені не хотілося, щоб мої батьки щоранку просто у всіх на очах проводжали мене, шестикласника, до школи. Але тепер я був ладен абсолютно на все! І я відволікав їх від афіші з портретом…

Звісно, мама могла побачити цю афішу й десь в іншому місці. Тут я вже нічого не міг вдіяти!

Ще за кілька днів я сповістив:

— Ми писали твір на тему «Ким бути?». І уявіть собі, мало не всі у класі хочуть стати лікарями! Переважна більшість… Не льотчиками, не водолазами, не віолончелістами, а лікарями! Вчителька сказала, що в цьому немає нічого дивного. Найблагородніша професія на світі! Хочуть лікувати, зціляти, рятувати. Це природно!

— Так, звичайно, — сказала мама. А тато з бабусею промовчали.

Якось у неділю я привів до нас додому свого приятеля Васька-Паганіні.

Паганіні — це, звісно, прізвисько. Васько грає на скрипці і вчиться у школі для обдарованих.

— Ти любиш Святослава Ріхтера? — запитав я у Васька, коли зібралася вся наша сім'я.

— Ще б пак! — відповів Васько.

— А Софроницького?

— Теж люблю. Але він помер…

— А Сергія Рахманінова?

— Хто ж його не любить?

— А Сергія Потапова?

— Не знаю такого…

— Жодного разу не чув? Подумай як слід! Згадай…

— Ні, про нього я не чув. А чому ти цікавишся саме цим, як його прізвище? Чому? — здивувався Васько так природно, ніби ми з ним не повторювали цю сцену у ванній кімнаті п'ятнадцять хвилин тому.

— Ну коли вже Паганіні його не знає! — вигукнув я і обвів поглядом усіх членів нашої сім'ї.

Та мамине минуле не здавалося, не відступало! Якось поштою прийшли одразу дві листівки з нашої школи. Я взагалі не люблю, коли моїм батькам зі школи надсилають листівки. І я ненароком прочитав… Цього разу йшлося не про мене. Маму й тата запрошували на традиційний «об'єднаний» вечір випускників одразу двох шкіл: нашої і музичної. Запрошували заздалегідь, за тиждень, і просили повідомити про вечір усім колишнім однокласникам, про яких вони що-небудь знають.

Я одразу зрозумів, що там буде присутній Сергій Потапов.

«Вечір влаштовують для того, щоб зробити колишнім учням приємність, — міркував я. — Але. яку ж приємність відчує мій тато, коли у мами виникнуть різні спогади? А вони обов'язково виникнуть… хоч на хвилину. І тато куритиме, не виходячи у коридор…»

Я сховав листівки. Сунув їх у свій портфель.

Перше, що я побачив у шкільному вестибюлі, було величезне оголошення про традиційний «об'єднаний» вечір. Унизу чорним по білому написано: «В художній частині братиме участь лауреат Всеросійського конкурсу С. Потапов».

«Так, зрозуміло… — подумав я. — Отже, він у всіх на очах демонструватиме своє мистецтво. Йому аплодуватимуть. А тато продемонструвати своє мистецтво у всіх на очах не зможе. Адже не може він просто на сцені вирізати комусь апендицит! Чи, точніше сказати, апендикс… Так, С. Потапов опиниться у значно вигіднішому становищі!»

Я розкрив портфель і сховав листівки ще глибше.

Наступного дня після традиційного вечора вчителька літератури, яка так добре пам'ятала про мамині зовнішні дані, запитала:

— А чому не було твоєї мами?

Запитала так, немов тата у мене взагалі не було. Я невизначено розвів руками в сторони.

Я давно вже знав цей спосіб: коли не хочеться брехати, не хочеться говорити «так» чи «ні», треба невизначено розвести руки в сторони. Нехай думають, що хочуть!

Того ж дня мама, повернувшись із роботи, увійшла до кімнати просто у пальто. Коли вона так рвучко, не затримуючись у коридорі, проходить до кімнати, я знаю, що нічого хорошого сподіватися не слід.

— Нам з татом нічого не присилали зі школи? — запитала вона.

Я спробував невизначено розвести руки в сторони. Але вона повторила:

— Нам нічого не присилали?

— Щось, здається, було, — відповів я.

— Як це «щось»? Ти не пам'ятаєш, що саме?

— А! Згадав! Вам прислали листівки. Я їх через неуважність засунув у портфель. Того дня була контрольна робота, і я якось…

— Хіба у вас тепер щодня контрольні роботи?

— Не щодня. Але досить часто. Ось. ці листівки… Будь ласка!

Я простягнув мамі листівки. Та вона навіть не подивилася на них. Вона не зводила з мене погляду.

— Що ж ти накоїв? Чому так боявся нашої появи у школі?!

— Нічого я не накоїв. І не. боявся. Я просто забув, та й годі.

— Але ж там, кажуть, висіла об'ява!

— Я на неї не звернув уваги…

— Забув! Не звернув уваги! Це найгірше, бо ж свідчить про твою байдужість. Вона мене вбиває! Невже ти не розумієш, яку втіху одержала б я від зустрічі з друзями? Адже я не бачила їх стільки років!..

Мама, не знімаючи пальто, навіть не розстібнувши його, важко опустилася на стілець.

— Ну гаразд… Мені ти не захотів принести радість. То подумав-би про батька! Невже й він тобі байдужий?

Що я міг їй відповісти?

На щастя, у цю мить до кімнати увійшла бабуся і сказала:

— А син моєї сусідки знову одержав п'ятірку. І навчився варити компот!

2. ДАЛЕКИЙ РОДИЧ

Іноді вночі лунають незвичайні дзвінки — то надто довгі, то надто короткі. Це дзвонили з інших міст колишні татові пацієнти або його колишні товариші по інституту. Тато розмовляє з ними так, начебто ніхто у нас удома не лягав спати. Мама дивується, а тато пояснює:

— Вони знають, що саме в цей час людину найлегше застати вдома! Хіба можна їх засуджувати?

Чи:

— Хіба можна їх засуджувати? Дзвонять здалеку! Там уже ранок. Їх можна зрозуміти.

— Але нехай і вони зрозуміють, що у нас іще ніч, — відповідає мама.

«Хіба можна їх засуджувати?» — Тато часто повторює ці слова.

— Тобі треба було б стати захисником, — сказала одного разу мама.

— Це приємніше, ніж обвинувачем.

— Дивлячись у яких випадках! — заперечила мама. А тато і далі працював хірургом.

Іноді ночами услід за надто довгими чи надто короткими дзвінками з'ясовується, що татів приятель збирається приїхати в наше місто.

— От і чудово, — каже йому тоді тато. — Просто з вокзалу — до нас. У нас є розкладачка.

— Добре, що тільки одна! — зітхає мама. — Дивні люди! Хоча б для годиться відмовилися! Адже є готелі…

— У готель не потрапиш, — відповідає тато. — Крім того, кожному хочеться побувати серед близьких людей.

— Серед близьких! Ти ж і обличчя його не пам'ятаєш. Бабуся наступного дня починає виховувати тата. Але робить це, як завжди, по-своєму.

— А чоловік моєї сусідки, — говорить вона, — ніколи не приймає серйозних рішень, не порадившись із дружиною.

І тато повинен зрозуміти, що йому теж не слід бути надто вже самостійним.

— А Петро, який був старший від тебе всього на два курси, вже став професором, — говорить бабуся, — з головою поринув у науку й не дозволяє, щоб йому заважали сторонні люди!

Отож тато повинен зробити висновок, якщо він не запрошуватиме до нас своїх приятелів з інших міст, то невдовзі також стане професором.

Коли знову пролунали довгі, уривчасті дзвінки з іншого міста, ми всі, звичайно, прокинулися, і мама сказала мені:

— Готуй розкладачку!

Вона не помилилася, бо тато за хвилину сказав у трубку:

— Ну про що мова?! Нехай приїздить… Зупиниться просто у нас. Я покажу його спеціалістам. Влаштуємо консиліум! Якщо знадобиться… — А поклавши трубку, пояснив мамі: — У її сина щось серйозне…

— А їхнє місто медицина обминула?

— Це маленьке містечко. Там немає крупних спеціалістів.

— Неодмінно потрібні крупні?

— А коли б він захворів, — тато кивнув у мій бік, — хіба ти не зняла б тривоги? Вона плакала в трубку: «Подивіться мого хлопчика…» Хіба можна її засуджувати?

Мама зітхнула й нічого не відповіла. Вранці вона запитала:

— А хто ця жінка… котра дзвонила тобі?

— Далека родичка.

— Дуже далека?

— Здається, дуже.

— Але ким вона все-таки тобі доводиться?

Тато думав протягом усього сніданку, та так і не згадав.

— Знаю лише, що… по батьківській лінії, — відповів він. — А втім, яке це має значення… якщо її хлопчик серйозно хворий?

Хлопчик приїхав через три дні. Це був чоловік років тридцяти.

— Я називатиму вас на ім'я та по батькові, — сказав він, — бо мати ніяк не могла пригадати, ким ми один одному доводимося.

— Який збіг! Ми теж не згадали, — сказала мама.

— Ну чому ж? — заперечив тато. — Дещо ми все-таки встановили. Я точно знаю, що ми родичі по батьківській лінії.

— Розумію, — сказав приїжджий, — далекий родич — це навіть менше, ніж просто знайомий. Знайомого, наприклад, неможливо не знати в обличчя. А далекого родича можна жодного разу в житті не побачити й не почути. Я, чесно кажучи, не наважився б до вас вторгнутися. Якби вони не сказали матері про цей «можливий діагноз». Я повинен негайно довести їй, що «можливий діагноз», можливо, нічого й не вартий.

— А що у вас… можливе? — запитала мама. — Яка хвороба?

— Та сама! — відповів приїжджий, якого звали рідкісним іменем Гнат.

— Яка… «та сама»? — не зрозуміла мама.

— Ну, яка невідомо від чого починається, зате відомо, чим найчастіше закінчується.

— Чому «найчастіше»? — заперечила бабуся. — У цій галузі багато відкриттів!

— Так, безумовно! — голосно підтвердив тато. Хоча взагалі говорив тихо, а коли бабуся починала висловлюватися про медицину, майже завжди виходив курити в коридор. Цього разу він залишився у кімнаті.

Бабуся за все своє життя нічим, крім мігрені, поки що не хворіла, але дуже боялася, щоб не захворів хтось із її близьких.

Вона детально вивчала «Бесіди лікаря», які друкувалися у різних газетах. Після цього протягом кількох днів удома неможливо було закашлятися або чхнути.

«У тих, про кого я читала, теж усе почалося зі звичайного кашлю», — не вгавала бабуся.

Гнатові ж вона сказала:

— Ви абсолютно не схожі на хворого тією хворобою, яку у вас помилково підозрюють. Троє моїх знайомих були хворі на це саме… Ви абсолютно на них не схожі. До речі, всі вони вилікувалися. Тобто їм вирізали… І все чудово!

— А звідки ви знаєте про «можливий діагноз»? — запитав тато.

— Лікарі якось одразу заметушилися. Почали запевняти, що немає нічого серйозного. Я не хвилювався, а вони мене заспокоювали. Тоді я потай зазирнув у їхні папери, Але не злякався. Там поряд з діагнозом стояв великий знак запитання. Ну, а коли лікарі ставлять знак запитання, навіщо ж я сам ставитиму знак оклику? Але вони матері навіщось сказали. Ось тоді я розгнівався! Навіщо було їй говорити?

— Формально вони були праві, — мовив тато. — Родичам слід повідомляти.

— Таж вони не родичам сказали, а матері! — вигукнув Гнат. — Тому-то я й приїхав. Щоб переконати її. Розумієте? І до вас уторгся. Але не турбуйтеся! Я можу спати на кухні. Чи в коридорі на розкладачці.

— На розкладачці спатиме він… — сказала мама і кивнула у мій бік. — А ви спатимете на ліжку. Тут, у цій кімнаті.

— Тільки не турбуйтеся про мене, інакше я вважатиму, що діагноз уже підтвердився, — сказав Гнат. — Розумієте, — вів далі він, — мати сама тягла мене… без батька. Важко їй доводилось. І ми все підраховували: «Ще два роки в школі, потім п'ять років в інституті. Всього, отже, сім!» Потім скидали по одному року. Нарешті я інститут закінчив, почав працювати, і раптом отаке… Хіба це можливо? Мати чекала стільки років! Нарешті дочекалася, а я їй такий подарунок… Це була б жахлива невдячність з мого боку! Швидше б дати їй телеграму: «Доброякісно! Вилітаю!»

— Вона телеграмі не повірить, — засумнівалась мама.

— Я заприсягся, що повідомлю правду. Є у неї ця слабість. Любить, щоб присягалися. Ну я, тільки що — присягаюся своїм здоров'ям. А вона: «Моїм присягнись! Тоді це обдуриш». Звичайно я ухиляюся. Та в цьому пішов їй назустріч.

Наступного дня рано-вранці тато повів Гната до якогось інституту, а звідти до себе в лікарню.

— Увечері ви довідаєтесь про результати, — сказав нам тато.

— Ні, зателефонуй мені на роботу, — попросила мама. — Якщо я раптом вийду з кімнати, передай: усе гаразд.

— Або все погано, — бадьоро докинув Гнат.

— Це виключається! — вигукнула мама. — Я впевнена…

— З будь-якою хворобою можна боротися, — сказав тато.

— А перемогти? — запитав Гнат.

— Звісно… І перемогти! Мати, звичайно, втратила спокій. І чекає запевнень! Хіба можна її засуджувати? Але ви, як чоловік, повинні повірити: цю хворобу перемагають досить часто.

— Та краще все-таки обійтися без неї, — сказав Гнат. Він увесь час посміхався — і я зрозумів, що він хвилюється.

— Мені теж повідомте, будь ласка, — попросив я.

Тато кивнув.

Після п'ятого уроку, у мене був фотогурток, але я не залишився.

Бабуся завжди приходить допомагати мамі вечорами. А це прийшла вдень і заходилася витирати ганчіркою телефон, потім круглий столик, на якому він стоїть. А тоді усе, що було в коридорі біля столика.

Вдома у бабусі немає телефону. І тому вечорами, коли вона приходить допомагати мамі по господарству, додзвонитися до нас неможливо. Після кожної телефонної розмови бабуся доповідає, з ким вона розмовляла. Така у неї звичка. Найчастіше вона повторює: «Це моя шкільна подруга!» І неодмінно зітхає. У неї так багато шкільних подруг, ніби вона нещодавно вчилася у десятому класі. А насправді вона вчилася ще в гімназії.

Але того дня бабуся нікому не дзвонила. Вона чекала. І я чекав.

Нарешті ми дочекалися: подзвонив тато. Звичайно бабуся не любить, коли я втручаюся у справи дорослих. Тут сама почала передавати мені кожну татову фразу:

— Цього у Гната немає. Точно встановили. Він хворий серйозно. Треба робити складну операцію. Але цього немає! Слава богу! — сказала бабуся. Пішла до кімнати й лягла на канапу. Вигляд у неї був стомлений.

Я теж якось одразу стомився…

Та коли за півгодини чи хвилин за сорок пролунали незвичайні дзвінки — надто короткі й надто довгі, я кинувся у коридор і схопив трубку.

— Це містечко, де живе Гнат, — сказав я бабусі. — Звеліли не вішати трубку, чекати. Я перший скажу його матері… Перший!

— А син моєї сусідки ніколи не перебігав дорогу старшим, — сказала бабуся.

Звідси я повинен був зробити висновок, що трубку треба віддати їй. Але я такого висновку не зробив. А бабуся не підвелася з канапи, лише запитально підвела голову… Вона поступилася мені.

— Він буде живий і здоровий! — крикнув я в трубку. — Цього у нього немає. Точно встановили. Цього немає! Присягаюся своїм здоров'ям! І вашим також!..

Гнатова мати заплакала на другому кінці проводу.

В цю мить почувся голос телефоністки. Вона хотіла щось сказати, але сказала тільки одне слово: «Ви…» — і замовкла, хоча міжміські телефоністки можуть втручатися у чужу розмову як хочуть.

Гнатова мати плакала.

Тоді я радісно закричав:

— Він серйозно хворий! Йому робитимуть складну операцію! Але цього немає. Присягаюся своїм здоров'ям. І вашим! Не хвилюйтеся. Він буде живий і здоровий!

У школі ми часто пишемо твори на тему «Ким бути?» Щоб не повторюватися, я один раз написав, що мені дуже хочеться стати геологом, другого разу, що хочеться стати біологом, а втретє, що космонавтом. Насправді я ще не вибрав професію.

Того дня мені теж було ще неясно, ким я у майбутньому стану. «Та хіба це не здорово, — подумав я, — вийти з операційної чи рентгенівського кабінету, побачити очі матері, які просто зупинилися від страху і чекання, втомлено так посміхнутися й тихо промовити: „Він житиме… І буде здоровий. Не хвилюйтеся… Він житиме!“»

3. НАЙЩАСЛИВІШИЙ ДЕНЬ

Учителька Валентина Георгіївна сказала:

— Завтра настають зимові канікули. Я не сумніваюся, що кожний ваш день буде щасливий. На вас чекають виставки й музеї! Та буде серед них і найщасливіший день. Я в цьому також не сумніваюсь! Ось про нього напишіть домашній твір. Кращу роботу прочитаємо в класі! Отже: «Мій найщасливіший день!»

Я помітив: Валентина Георгіївна любить, щоб ми у творах неодмінно писали про що-небудь най: «Мій найнадійніший друг», «Моя найулюбленіша книга», «Мій найщасливіший день».

А в ніч під Новий рік мама з татом посварилися. Я не знаю через що, бо Новий рік вони зустрічали десь у знайомих і повернулися додому пізно. А вранці не розмовляли одне з одним…

Це найгірше! Краще б уже погаласували, посперечалися і помирилися. А так ходять вельми спокійно й розмовляють зі мною чомусь тихо, ніби нічого не сталося. Та я в таких випадках завжди відчуваю: щось сталося. І коли воно кінчиться, не зрозумієш. Вони ж одне з одним не розмовляють! Як під час хвороби… Якщо раптом підвищується температура, навіть до сорока — це не так страшно: її можна збити ліками. І взагалі мені здається, чим вища температура, тим легше буває визначити хворобу. І вилікувати… А от коли лікар подивився на мене трохи задумливо й сказав мамі: «Температура у нього ніби й нормальна…», мені одразу стало не по собі.

Одне слово, в перший день зимових канікул у нас вдома було так спокійно й тихо, що мені розхотілося йти на ялинку.

Коли мама й тато сваряться, я завжди переживаю. Хоча саме в ці дні я міг би домогтися від них будь-чого! Варто було мені відмовитися від ялинки, як тато одразу ж запропонував мені піти до планетарію. А мама сказала, що із задоволенням пішла б зі мною на ковзанку. Вони завжди у таких випадках намагаються довести, що їхня сварка анітрохи не позначиться на моєму життєвому рівні. І що вона взагалі мене зовсім не стосується…

Але я дуже переживав. Особливо мені стало сумно, коли за сніданком тато запитав мене:

— Ти не забув привітати маму з Новим роком?

А потім мама, не дивлячись на тата, сказала:

— Принеси батькові газету. Я чула: її щойно опустили в скриньку.

Вона називала тата «батьком» дуже й дуже рідко. Це по-перше. А по-друге, кожен із них знову переконував мене: «Що б там між нами не сталося, це стосується тільки нас!»

Та насправді це стосувалося й мене теж. Навіть дуже стосувалося! І я відмовився од планетарію. І на ковзанку не пішов… «Нехай краще не розлучаються. Не роз'їжджаються у різні сторони! — вирішив я. — Може, надвечір усе минеться».

Та вони так і не сказали одне одному жодного слова!

Якби бабуся прийшла до нас, мама й тато, я думаю, помирилися б: вони не любили засмучувати її. Але бабуся поїхала на десять днів в інше місто, до однієї зі своїх «шкільних подруг».

Вона чомусь завжди їздила до цієї подруги у дні канікул, ніби вони обидві досі були школярками і в інший час зустрітися не могли.

Я намагався не випускати своїх батьків з поля зору ні на хвилину. Тільки-но вони поверталися з роботи, я одразу ж звертався до них з такими проханнями, які примушували їх обох бути вдома і навіть в одній кімнаті. А прохання мої вони виконували беззаперечно. Вони в цьому просто-таки змагалися одне з одним! І весь час крадькома, непомітно гладили мене по голові. «Жаліють, співчувають… — думав я, — отже, відбувається щось серйозне!»

Вчителька Валентина Георгіївна була впевнена, що кожний день моїх зимових канікул буде щасливий. Вона сказала: «Я в цьому не сумніваюсь!» Та минуло цілих п'ять днів, а щастя не було.

«Одвикнуть розмовляти одне з одним, — міркував я. — А потім…» Мені зробилося страшно. І я твердо вирішив помирити маму з татом.

Діяти треба було швидко, рішуче. Але як?..

Я десь читав або навіть чув по радіо, що радість і горе об'єднують людей. Звичайно, дати радість важче, ніж заподіяти горе. Щоб порадувати людину, зробити її щасливою, треба потрудитися, постаратися. А зіпсувати настрій найлегше! Але не хочеться… І я вирішив почати з радості.

Якби я ходив у школу, то зробив би неможливе: одержав би четвірку з геометрії. Математичка каже, що у мене немає анінайменшої «просторової уяви», і навіть написала про це у листі, адресованому татові. А я раптом приношу четвірку! Мама з татом цілують мене, а потім і самі цілуються…

Та це були лише мрії: ніхто ще не одержував оцінок під час канікул!

Чим же можна було порадувати батьків у ці дні?

Я вирішив прибрати вдома. Я довго вовтузився з ганчірками й щітками. Та біда була в тому, що мама напередодні Нового року сама цілісінький день прибирала. А коли миєш уже чисту підлогу й витираєш ганчіркою шафу, на якій немає пилу, ніхто не помічає твоєї роботи. Мої батьки, повернувшись увечері, звернули увагу не на те, що підлога аж блищала, а на те, що я був брудний.

— Прибирав! — повідомив я.

— Дуже добре, що ти стараєшся допомогти мамі, — сказав тато, не дивлячись на маму.

Мама поцілувала мене і погладила по голові, немов круглого сироту.

Наступного дня я, хоч були канікули, прокинувся о сьомій ранку, увімкнув радіо й почав робити гімнастику і обтирання, чого досі ніколи не робив. Я гупав по квартирі, гучно дихав і хлюпався.

— Батькові також не завадило б цим зайнятися, — сказала мама, не дивлячись на тата.

А тато лагідно поплескав мене по шиї… Я мало не розплакався.

Одне слово, радість не об'єднувала їх. Не примиряла… Вони раділи порізно, кожен сам по собі.

І тоді я ударився в крайність: вирішив об'єднати їх за допомогою горя!

Звичайно, найкраще було б захворіти. Я ладен був усі канікули пролежати у ліжку, марити й ковтати будь-які ліки, аби тільки мої батьки знову заговорили одне з одним. І все було б знову, як і раніше… Звісно, найкраще було б удати, що я захворів — важко, майже невиліковно. Та, на жаль, на світі існували градусники й лікарі.

Залишалося тільки зникнути з дому, тимчасово загубитися.

Увечері я сказав:

— Піду до Могили. У важливій справі!

Могила — це прізвисько мого приятеля Жені. Хоч би про що Женя говорив, завжди починав так: «Дай слово, що нікому не розкажеш!» Я давав. «Могила?» — «Могила!» — відповідав я.

І про що б не розказували Жені, він завжди запевняв: «Ніколи! Нікому! Я — могила!» Він так довго всіх у цьому запевняв, що його нарешті прозвали Могилою.

Того вечора мені потрібна була людина, яка вміє зберігати таємниці!

— Ти надовго? — запитав тато.

— Ні, хвилин на двадцять. Не більше! — відповів я. І міцно поцілував тата.

Потім я поцілував маму так, ніби вирушав на фронт чи на Північний полюс. Мама й тато перезирнулися. Горя вони ще не відчували. Поки що була лише тривога. Але вони вже трохи зблизилися. Я це відчув. І пішов до Жені.

Коли я прийшов до нього, вигляд у мене був такий, що він здивувався:

— Ти втік з дому?

— Так…

— Правильно! Давно пора! Можеш не хвилюватися: ніхто не довідається. Могила!

Женя поняття ні про що не мав, але він дуже любив, щоб утікали, ховалися і переховувалися.

— Кожні п'ять хвилин ти телефонуватимеш моїм батькам і говоритимеш, що дуже чекаєш мене, а я досі не прийшов… Розумієш? Поки відчуєш, що вони від хвилювання розум утрачають. Не буквально, певна річ…

— А навіщо це? Га?! Я — нікому! Ніколи! Могила!.. Ти знаєш…

Та хіба я міг розповісти про це навіть Могилі?

Женя сів до телефону. Підходили або мама, або тато — залежно від того, хто з них виявлявся у коридорі, де на столику стояв наш телефон.

Але після п'ятого Женчиного дзвінка мама й тато вже не виходили з коридора.

А потім вони самі почали дзвонити…

— Він ще не прийшов? — запитувала мама. — Не може бути! Значить, щось скоїлося…

— Я також хвилююся, — відповідав Женя. — Ми мали зустрітися у важливій справі! Та, може, він усе-таки живий?..

— У якій справі?

— Це секрет! Не можу сказати. Я присягся. Але він дуже поспішав до мене… Щось скоїлося!!

— Ти не переборщи, — попередив я Могилу. — У мами голос дрижить?

— Дрижить.

— Дуже дрижить?

— Поки що не дуже. Але задрижить на повну силу! Можеш не сумніватись. Я вже постараюся…

— Ні в якому разі!

Мені було шкода маму й тата. Але я діяв заради високої мети! Я урятував нашу сім'ю. І необхідно було переступити через жалість!

Мене вистачило на годину.

— Що вона сказала? — запитав я Женю після чергового маминого дзвінка.

— «Ми втрачаємо розум»! — радісно повідомив Женя. Він був у захопленні.

— Вона сказала: «Ми втрачаємо…»? Саме — ми? Ти це точно запам'ятав?

— Померти мені на цьому місці! Але треба їх ще трохи помучити, — сказав Женя. — Нехай подзвонять у міліцію, у морг…

— Нізащо!

Я помчав додому!..

Двері я відчинив своїм ключем тихо, майже безшумно. І навшпиньках увійшов у коридор.

Тато й мама сиділи по обидва боки від телефону, бліді, вимучені. І дивилися одне одному у вічі… Вони страждали разом, удвох. Це було чудово!

Раптом вони підхопилися… Кинулися цілувати і обнімати мене, а тоді одне одного.

Це й був найщасливіший день моїх зимових канікул.

Від серця мені відлягло, і назавтра я сів за домашній твір. Я написав, що найщасливіший день був той, коли я ходив у Третьяковську галерею. Хоч насправді я був там півтора року тому.

4. ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ ЛЮТОГО

Кажуть, що любов облагороджує людину. Від того дня, як я покохав, мені без кінця доводилося комусь брехати. Я робив це ненавмисне. Просто у мене запитували про те, про що я не міг відповідати чесно.

— Чому ти стільки часу приділяєш зачісці? І сорочки почав міняти мало не щодня?

— У нашій школі працює санітарна комісія.

— Про що ти увесь час думаєш? Чого блукаєш очима? Чому ти зітхаєш?

— Бо оцінки… У мене з'явилися двійки.

— Їх же не було. Звідки вони?

— Ось про це саме я й думаю.

Та насправді я думав про Лілю Тарасову.

Вона прийшла до нас із іншої школи. Пам'ятаю, на великій перерві, підбіг до мене Владик Бабкін і байдужісіньким голосом говорить:

— Так, до речі… Ти новеньку бачив?

— Яку новеньку?

— Тут одна… учениця. Поруч з тобою є вільне місце. Якщо вона захоче біля тебе сісти, скажи, що місце вже зайняте. Гаразд? І відішли її до мене. Я теж один сиджу… Гаразд?

— А навіщо це?

— Я не можу пояснити… Та повір — це важливо!

Хвилин за п'ять новенька підійшла до мене й запитала:

— Тут вільне місце?

Я подивився на неї — і мало не знепритомнів. Принаймні я геть забув про Владика і його прохання.

— Можна, я сяду? — запитала вона.

— Можна, — прошепотів я. І на тому ж уроці схопив першу двійку. Я схопив її тому, що дуже хотів одержати п'ятірку. Одержати на очах у Лілі Тарасової!

Відтоді я весь час хотів, щоб у неї на очах зі мною трапилося щось незвичайне або просто хороше. Одне слово, хотів, як кажуть, показати себе у вигідному світлі.

Та нарешті я зрозумів, що у такому світлі я можу себе показати лише на ковзанці, бо я добре катався! І я запросив її на ковзанку.

Я десь читав, що видатна людина завжди має «своє обличчя».

Ліля ні в чому не була схожа на інших! Портфель у неї був м'який, вишневого кольору, з двома золотими застібками.

Зошити й книжки — обгорнуті в рожевий папір з розводами, і не було на них жодної ляпки, жодної цяточки. Самописка була, як то кажуть, мініатюрна, олівець з оранжевою гумкою на кінці, блокнотик гарний, з календарем на обкладинці. А вже про очі й казати нічого!

Ліля зазирнула в той самий блокнотик з календарем і запитала:

— Двадцять восьме лютого — це субота? От і чудово. Підемо на ковзанку в неділю — двадцять дев'ятого.

— А чому так нескоро?

— Щоб ти встиг заслужити це право!

— Яке… право?

— Піти зі мною на ковзанку! — Вона зазирнула мені просто у вічі й запитала: — На що ти здатний заради мене?

Я відповів:

— На все!

— От і чудово! Я тебе випробовуватиму. Для початку виконай одне моє прохання.

— Будь-яке! — вигукнув я.

— Я раніше дружила з Валею. А потім ми посварилися. І у мене залишилася Валина книжка. Я не хочу сама заходити…

— Розумію! — вигукнув я. — Де живе Валя? Вкажи мені лише адресу. Я віднесу книгу, чого б мені це не коштувало!

— От і чудово. Валя живе якраз піді мною, на другому поверсі…

— А ти, отже, на третьому? — швидко зметикував я.

А ще я одразу зметикував, що побачу будинок, у якому живе вона, піднімуся тими ж сходами, якими щодня ходить вона…

Все це мало для мене дуже велике значення! Таке велике, що я спочатку піднявся на сьомий поверх, тоді спустився на третій, постояв трохи біля її квартири, зітхнув і спустився ще на один поверх…

Двері мені відчинив хлопець років тринадцяти-чотирнадцяти. Я чув, що зовнішність для чоловіків не має значення. І все-таки одразу подумав про те, що хлопець цей вищий за мене і значно вродливіший. Мені зробилося сумно… Та я опанував себе й запитав:

— Валя вдома? Мені потрібно віддати їй книжку.

— Не їй, а йому! — відказав хлопець. І простягнув руку. То, отже, це з ним вона раніше дружила? Мені стало нестерпно тяжко.

— Ти що, її паж? — запитав Валя.

Високі й вродливі люди можуть ставити будь-які запитання.

Я мовчки поплентався додому…

Я знав, що вдома вже про все здогадалися. Бабуся намагалася вплинути на мене. Але, як завжди, своєрідно.

— А син моєї сусідки, який вчиться у сьомому класі, вирішив спершу закінчити школу, тоді інститут, потім міцно стати на ноги і лише після того думати про все інше! — повчала бабуся.

Отож я мав зробити висновок, що запросити Лілю Тарасову на ковзанку я можу тільки після закінчення інституту. Мамі бабуся того вечора сказала:

— Коли тобі в п'ятому класі подобався Сергійко Потапов… це, я пам'ятаю, допомогло тобі стати відмінницею. Це надихнуло тебе!

Я зрозумів, що мені також не завадило б стати круглим відмінником.

Наступного дня я одержав з фізики трійку з мінусом.

— Не впізнаю тебе! — здивувалася фізичка. Я й сам себе мало впізнаю!

Мені потрібно було з кимось порадитися. Я згадав про студента-геолога Юру, що жив у сусідньому під'їзді. Його батьки теж були геологи й часто виїжджали у відрядження. Якось, коли вони поїхали, Юра захворів на щось серйозне.

Я, звичайно, міг заразитися. Проте, нехтуючи небезпекою і запереченнями бабусі, доглядав за Юрою, бігав по ліки й навіть поставив йому гірчичники.

— Якщо у тебе в житті виникне якась складність, приходь до мене, — сказав Юра.

Я прийшов і все йому розповів. Він розсміявся.

— Ну, брате, це не складність! Ти в шостому класі? Пам'ятаю, пам'ятаю… Траплялося! Але все це пусте. Ти ризикував заради мене, і я хочу віддячити тобі тим же! А тут і допомагати нічого. Все само по собі минеться, розвіється. Як дим, як уранішній туман…

Десь за тиждень Ліля сказала мені:

— Чи не хочеш почергувати у моєму під'їзді?

— Хочу! А навіщо?..

— Ну раптом мені у чомусь, знадобиться твоя допомога? А ти поряд, у під'їзді…

— Я ладен стояти там цілодобово!

— Навіщо ж так багато? Години півтори чи дві на день. І досить!

Вона продовжувала мене випробовувати.

— Не бійся. Тобі там не доведеться нудьгувати, — додала Ліля. — Разом із тобою чергуватиме і Владик Бабкін!

Значить, і він проходить випробовування.

Ми з Владиком почали чергувати. Ліля спускалася, і ми супроводжували її до крамниці чи на базар. Ми йшли позаду й несли торби. Вона проходила через подвір'я, де Валя з другого поверху саме в цей час грав у хокей.

Він зупинявся, махав ключкою і обов'язково нас з Владиком називав то «почесним ескортом», то «музичним супроводом», то «прилипалами»…

Зустрічаючи нас у під'їзді, він щоразу запитував:

— Ну що? Заступили?..

Я все терпів. Я чекав на двадцять дев'яте лютого!..

Один лектор, якого я слухав у Парку культури й відпочинку, говорив, що коли хлопець мого віку закохається, то неодмінно тягає за коси дівчинку, в яку він закоханий, або навіть б'є її.

Мені зовсім не хотілося тягати Лілю Тарасову за коси. Тим більше, що кіс у неї взагалі не було. Мені дуже кортіло піти з нею на ковзанку. І я чекав…

Одного дня, спустившись згори, Ліля сказала:

— А чи не здається вам, що тут, у під'їзді, має залишитися хтось один?

— Хто?! — запитав я.

— Ви маєте вирішити це в чесному бою. Як мужчини!

Владик підійшов і стукнув мене по носі…

Ту ж мить Ліля злетіла на другий поверх і закричала:

— Валю! Розборони їх! Вони ж повбивають, один одного!

Валя неквапно спустився, побачив мій ніс і констатував:

— Ну от, Лілю, через тебе вже пролилася кров!

Він подивився на неї чи то з повагою, чи то навіть якось ще серйозніше…

Моя хустинка була в крові. Та я не помічав ні крові, ні болю, бо ж усе це відбувалося в суботу, двадцять восьмого лютого.

Увечері я подзвонив Лілі Тарасовій і нагадав:

— Сьогодні двадцять восьме! Отже, завтра двадцять дев'яте… Ми з тобою йдемо на ковзанку!

— Ти помилився, — відповіла Ліля. — Завтра перше березня!

Я забув… Я зовсім забув, що рік цей не високосний і що немає в цьому році двадцять дев'ятого лютого.

— Я теж забула, — мовила Ліля. І розсміялася.

— Ну то й що?.. Адже завтра все одно неділя! — наполягав я. — Двадцять дев'ятого лютого чи першого березня — яка різниця?

— Дуже велика! — сказала Ліля. — Перше березня у мене вже зайняте. Я обіцяла піти на ковзанку…

— Кому? — перебив я.

У відповідь вона знову розсміялася. А я, на жаль, не зміг їй відповісти тим же.

Наступного дня вранці я сховався за рогом Лілиного будинку і почав спостерігати.

Надворі стояла холоднеча. Та мені було жарко…

Вона вийшла на вулицю разом з Валею, який жив на другому поверсі.

Я так і думав! Він тримав у руках дві пари ковзанів — її і свої. І дивився на неї так само, як і вчора: чи то з повагою, чи то іще з чимось… А вона усміхалася.

Тієї миті я зрозумів, що кохати можна тільки ту людину, яка достойна кохання!

Я зрозумів це цілком ясно і твердо… Та мені від цього не стало анітрохи легше.

Я прийшов до студента-геолога Юри і сказав:

— Ти просив, щоб я… коли буде дуже й дуже важко…

— І досі?

— Так…

— Облиш! Це навіть смішно. У твоєму віці? Несерйозно!

Ні, це було серйозно. Так серйозно, що наступного дня я знову схопив двійку. І не тому, що не вивчив уроку, а тому, що ні про що інше не міг думати. Одне слово, погано тямив…

5. ЯК ВАШЕ ЗДОРОВ'Я?

Бабуся вважала мого тата невдахою. Вона не казала про це одверто. Та час від часу доводила до нашого відома, що всі татові товариші по інституту стали головними лікарями, професорами чи принаймні кандидатами медичних наук. Бабуся завжди так голосно раділа успіхам татових друзів, що після цього в квартирі ставало тихо й сумно. Ми розуміли, що тато був «відстаючий»…

— Хоча всі вони колись приходили до тебе за порадами. Ти їм підказував на екзаменах! — вигукнула якось бабуся.

— Вони й зараз приносять йому свої дисертації, — тихо сказала мама, чи то пишаючись татом, чи то в чомусь йому дорікаючи. — Вони одержують творчі відпустки для написання наукових праць! А він і в звичайну відпустку вже три роки не може вибратися. Щодня лікарня! Операції, операції… І більше нічого. Хоча б на тиждень узяв бюлетень: захворів би, відпочив, чи що…

Невдовзі мамине бажання збулося: тато захворів на грип. Йому виписали ліки.

— А ще, — сказав лікар, — потрібен спокій, тиша…

Телефон у нас почав дзвонити кожні дві хвилини.

— Як його здоров'я? Як він себе почуває? — запитували незнайомі голоси.

Попервах це мене дратувало: тато не міг заснути. А ввечері я сказав мамі, яка повернулася з роботи:

— Дзвонили, певно, разів із двадцять!

— Скільки? — перепитала мама.

— Разів із тридцять, — відповів я, бо відчув раптом, що мама приємно здивована. — Вони заважають йому спати, — додав я.

— Я розумію. Значить, вони хвилюються?

— Ще й як! Дехто мало не плакав… од хвилювання… Я їх заспокоював!

— Коли це було? — поцікавилася бабуся.

— Ти саме пішла по ліки. Або на кухні поралась… Точно не пам'ятаю.

— Можливо… Дзвінків таки багато було, — сказала бабуся і здивовано подивилася на двері кімнати, в якій лежав тато.

Вона не сподівалася, що буде стільки дзвінків. Вони обидві не сподівалися!..

«Як добре, що тато захворів! — думав я. — Нехай знають… І зрозуміють. А надто мама!» Так, понад усе мені хотілося, щоб мама довідалася, як за тата хвилюються зовсім сторонні люди.

— Якось мені доводилося доглядати за студентом Юрою. Тим, що живе у сусідньому під'їзді… — сказав я. — Ви пам'ятаєте? (Мама й бабуся кивнули у відповідь.) Він теж був хворий на грип. І йому дзвонили. Разів два чи три на день. Не більше. А тут просто відбою немає!

У цю мить знову задзвонив телефон.

— Вибачте, будь ласка… — почув я у трубці тихий, пригнічений жіночий голос. — Я з ким розмовляю?

— З його сином!

— Дуже приємно… Тоді ви зрозумієте. У мене теж є син. Його завтра мають оперувати. Але я хотіла б дочекатися одужання вашого тата. Якщо це можливо… Попросіть його, будь ласка. Якщо можливо… У мене один син. Я дуже хвилююся. Якщо це можливо. Я хотіла, щоб ваш тато сам, особисто… Тоді я була б спокійна!

— Повторіть, будь ласка, це його дружині, — сказав я. — Тобто моїй мамі… Я зараз її покличу!

І покликав.

А ще через годину або хвилин через сорок чоловічий голос по телефону запитав:

— З ким маю честь?

— З його сином!

— Чудово! Тоді ви не можете не зрозуміти. Моїй дружині вирізатимуть жовчний міхур. Обіцяли, що виріже ваш батько. Саме тому я й поклав її до цієїлікарні. Хоча у мене були й інші можливості! Мені обіцяли, що ваш батько… І раптом така неприємна несподіванка! Як же так? Треба підняти його на ноги! Може, потрібні особливі ліки? Які-небудь дефіцитні? Я б міг… Одне слово я хотів би його дочекатися, Це не театр: тут дублери мене не влаштовують!..

— Скажіть усе це його дружині. Ось так, як ви говорили мені… Слово в слово! Може, вона чимось зарадить вам.

Я знову покликав маму.

У наступні дні я говорив усім, хто цікавився татовим самопочуттям:

— Зараз нічого певного сказати не можу. Ви подзвоніть увечері. Якраз його дружина буде вдома! Вона вам усе пояснить…

Повернувшись з роботи, мама сідала у коридорі біля столика з телефоном і безперервно розмовляла з тими, кого я вдень просив подзвонити.

Іноді я говорив бабусі:

— Може, ти їй допоможеш?

І бабуся «підміняла» маму біля столика в коридорі. Хворі, лікарі, медсестри, які дзвонили татові, кожного разу запитували:

— А яка температура?

На жаль, температура у тата була невисока. А мені хотілося, щоб усі продовжували хвилюватися за його здоров'я! Одного разу я сказав:

— Температура? Не знаю… Розбив градусник. Але чоло дуже гаряче. І взагалі марить!

Так я того дня почав відповідати усім. Я говорив пошепки у коридорі, щоб тато не чув.

Мій шепіт на всіх впливав. Мені відповідали теж ледь чутно:

— Все ще погано?

— Так… Подзвоніть пізніше, коли буде його дружина!

Увечері нам принесли аж три градусники.

— Хочеться, щоб у нього була нормальна температура, — тихо сказала та жінка, синові якої тато мав щось вирізати. І подала мені градусник. — Він і досі марить?..

— Ні, вже краще, — заспокоїв я. — Значно краще. Не хвилюйтеся, будь ласка…

— Поставте йому цей градусник, — попросила вона. Ніби від градусника щось залежало.

— По-моєму, йому краще, — знову заспокоїв я жінку. Вона витягла хустинку, похилила голову й пішла…

— Невже ви гадаєте, — сказав я мамі й бабусі, — що, коли б отой ваш… віолончеліст захворів на грип, йому стільки дзвонили б? І купили б стільки градусників?..

— Ну, що ти!.. Хіба можна порівняти? — вигукнула бабуся. — Адже тут йдеться про людські життя!

— Так, він необхідний людям! — сказав я.

— Безумовно! — вигукнула мама.

Якби не захворів тато на вірусний грип, вона б ні за що цього не вигукнула. Тобто вона промовила б, може, те ж саме слово, але не так голосно, не так впевнено.

В усіх газетах пишуть, що з вірусним грипом треба нещадно боротися. А я думав про ці віруси з ніжністю і навіть з любов'ю… Нічого не вдієш! Адже вони мені так допомогли!

Того дня я твердо вирішив, що коли мене й далі вдома недооцінюватимуть, я теж тяжко захворію. Непогано було б померти… тимчасово, щоб усі зрозуміли, кого вони втратили! Та оскільки це, на жаль, неможливо, я будь-що захворію! І весь наш клас (усі сорок три чоловіка!) дзвонитимуть. Я вже постараюся! Тоді усі одразу зрозуміють.

6. ЄГОРОВ

— Ти знаєш, я майже фізично відчуваю страждання своїх пацієнтів, — сказав мені якось тато. Сказав тихо, щоб мама й бабуся не почули. Він навіть тихо соромиться говорити в їхній присутності такі слова, бо вони здаються йому занадто гучними. А може, він просто не хоче, щоб мама знала, як часто він «фізично» відчуває страждання.

А мені тато розповідає про все! Навіть про те, що все життя, починаючи з четвертого класу, він любить одну тільки маму.

— Деякі приятелі дивуються з цього, — сказав якось тато.

— Нехай дивуються! Бідолахи! Просто вони ніколи не зустрічали таких жінок, як мама…

Взагалі від мене у тата немає таємниць.

Мені здається, якщо коли-небудь мені робитимуть важку операцію, я перенесу її легко. Бо про всі важкі операції, які доводиться робити татові, він мені докладно розповідає, і я до них уже звик.

Адже ж треба йому з кимось ділитися! Жінок він не хоче засмучувати. А чоловік, крім нього, у домі тільки один. Це я!

Усіх важких хворих я знаю на ім'я та по батькові. І родичів їхніх знаю, бо вони без упину дзвонять нам по телефону. Тато їм повідомляє: «Сьогодні ми вашого чоловіка почали на бік повертати!», «Ваш син навчився ходити! Так… І вже дійшов до вікна! Вітаю!..»

— Можна подумати, що у вашій лікарні немає довідкового бюро, — дорікнула якось бабуся.

— Близькі люди іноді переносять операцію важче, ніж самі хворі, — відповів тато. — Адже їм не дають наркозу! От я й намагаюся хоча б по телефону робити «знеболювання».

Татові завжди відомо, де й ким працюють його пацієнти, про що мріють і скільки у них дітей.

— Не можна вторгуватися у чуже життя, не знаючи його! — говорить він. — Особливо так рішуче, як робимо це ми, хірурги…

Тато завжди боїться розхвилювати маму і бабусю. Тому, коли ранками він весело й голосно співає, я знаю, що на душі у нього дуже сумно. Чи, точніше сказати, тривожно. Тоді я крадькома виманюю тата на кухню і запитую:

— Хіба сьогодні важка операція? Ти хвилюєшся?

— Легких операцій не буває, — майже завжди відповідає тато. А потім додає: — Так, багато обтяжуючих обставин…

Ну, я у відповідь кажу, що вірю в нього, — на душі у тата одразу стає легше, і він перестає співати. Удень я кажу бабусі:

— Треба довідатися, як у Жені справи з геометрією!

Набираю номер лікарні і, коли тато підходить, запитую:

— Ну як? Ти розв'язав задачу?

Тато одразу мене розуміє. Ми з ним взагалі розуміємо один одного.

І коли ввечері він приходить додому, я по його обличчю точно вгадую — є ускладнення чи немає, дуже висока температура чи не дуже…

Але якось татове обличчя було таке, що я нічого не зрозумів. Тато був не сумний і не веселий. Він був ніякий. І хода була якась чужа. Тобто ніяка… Я злякався.

— Щось сталося? — прошепотів я.

— Він помер, — відповів тато.

— Хто?

— Єгоров… Іван Павлович.

Досі я про Єгорова нічого не чув. І вранці того дня тато не хвилювався, не співав. Правда, мама з бабусею поїхали на три дні за місто. Та все одно — я б відчув!

— А скільки йому було років?

— Еге ж… Про це завжди запитують у таких випадках. Байдуже, скільки років! Він повинен був жити.

— А що у нього було… таке?

— Нічого особливого. В тому-то й річ, що нічого особливого! Операція минула добре. А потім… Як би тобі пояснити? Утворився маленький згусточок крові. Тромб.

— Отже, ти не винен? (Тато глянув на мене.) Тобто я не це хотів сказати… Адже ти все зробив правильно!

— Він помер. А позавчора до мене його мати приходила… Ти розумієш?

— Значить, він молодий?

— П'ятдесят сім років.

— І… мати?

— Їй сімдесят вісім. Але жвава і очі не стомлені… «Добре, — каже, — що дружина Ванина в санаторії, а діти їхні в інших містах. Бо злякалися б, коли вночі цей напад трапився!» А я ще пожартував: хвороба, кажу, напад вчинила нестрашна. Ми відіб'ємося!

— Вона вже знає?

— Я сказав їй, що операція буде днів через п'ять. Так мене Єгоров просив. Щоб не хвилювалася…

«Іван Павлович усе-таки подбав про наркоз для своєї матері», — подумав я. І запитав:

— Що ж тепер буде?

— Тепер я піду до неї. І сам усе скажу.

— Я теж піду!

— Ходімо. Це недалеко. У дворі кінотеатру «Зоря»… Вона мені сказала: «Коли Ваня прийде додому, і ви приходьте!..»

Я взяв тата під руку. І повів його. Він не здивувався, не пручався. Отже, я був йому потрібен! Чи просто йому було тоді все одно.

— Вона мені розповідала про нього. Матері майже завжди роблять це. Щоб я полюбив їхніх дітей — і старався…

Тато говорив про Єгорова так, ніби той був приблизно у моєму віці, а мати його — ровесниця моєї мами.

— Понад усе на світі матері бояться пережити своїх синів, — розповідав тато. — Вони вірять, що ми, лікарі, цього не допустимо. А тут, бач, як вийшло…

Я йшов і думав: «Чому маленький згусточок крові виявляється сильніший від усіх на світі? Чому життя людини має залежати від якоїсь тоненької судинки? Чому?» Коли я поділився цими думками з татом, він відповів:

— Ось ми й постараємося, щоб не залежало!

Тато дуже старається. Це я знаю…

— Скажи, будь ласка: ти міг це передбачити?

— Лікар повинен передбачити все, — сердито кинув він. І все-таки я знову запитав:

— А зробити так, щоб цього не сталося… ти міг?

— Був зобов'язаний!

Я зрозумів раптом, що тато сердиться не на мене, а на себе самого. Цього я не міг допустити!

— Ти був зобов'язаний? Чи ти міг? Скажи мені, будь ласка…

— Ти ніколи не станеш лікарем, — сказав тато.

— Чому?

— Тому що ввесь час думаєш про мене. Тобто й про себе! Замість того, щоб… Та гаразд!.. — Тато махнув рукою.

— Повинен же про тебе хтось думати, коли ти сам про себе ніколи, не думаєш, — повторив я фразу, яку не раз чув від мами.

Ми зайшли на подвір'я. І тут виявилося, що тато не знає номера квартири. Він пам'ятав тільки про кінотеатр, а про номер забув.

Огрядний чоловік поливав кущі й траву. З того, як він тримав у руках шланг, я одразу зрозумів, що він не двірник, а поливає подвір'я за власним бажанням. Чоловік помітив, що ми озираємося по сторонах.

— Вам кого?

— Де тут квартира Єгорова? — запитав тато.

— А-а, сина ведете на виховання? — чомусь зрадів чоловік. — У нас у домі як тільки-но хлопець який спіткнеться, то його до Івана Павловича ведуть. Має він до них підхід! А тепер, бачу, й з інших будинків потяглися?.. Він у першому під'їзді живе. На другому поверсі… Квартиру не пам'ятаю! Але зараз він у лікарні. — Чоловік зітхнув. Вода з шланга лилася на один і той же кущ. — Без нього он діти стола поламали… Стойку робили. Акробати! Ми до його повернення не ремонтуватимемо! Нехай вони йому у вічі подивляться! При ньому не поламали б. Нізащо! Поважають… Про квіти й кущі вони ого як дбають! А чому? Іван Павлович посадив. І яблуня ця — його… Він у першому під'їзді живе… А в якій же квартирі? — звернувся він до жінки, що важко несла повз нас сумки.

— Ви про кого?

— Про Єгорова.

Жінка одразу опустила сумки на землю. Сумно так опустила, стомлено.

— Він у тому під'їзді живе! Сьома квартира. Швидше б уже повертався! У мене син до математики нездатний. Так він Івана Павловича полюбив, а потім уже — через нього! — математику. Четвірки почав приносити. Я звідси нікуди не поїду. Поки син не виросте! Ходімте, я вас проведу. Мати його вдома, певно…

Мені зробилося страшно, що тато скаже: «Івана Павловича вже немає…» Але тато мовчав. Мабуть, він хотів хоч трохи продовжити життя Єгорова для цих людей.

Ми пішли за сусідкою. Я тягнув одну її сумку, а тато другу. Вона без угаву розповідала:

— Тут зі школи приятелі приходили до сина. Дуже без Івана Павловича знудилися. Адже я теж у школі вчилася. Пам'ятаю… Коли у нас урок відміняли, ми на радощах не знали куди подітися! А ці нудьгують. У лікарню до нього зібралися йти. Я тут, на першому поверсі… А ви піднімайтеся вище. Він там живе!

Не дивлячись, вона тицьнула пальцем у кнопку дзвоника. Двері їй відчинила сусідка, страшенно якась невдоволена й заклопотана.

— Чому ж ви ключі з собою не берете? Від діла відриваєте…

— Тут ось люди квартиру Івана Павловича шукають, — навіщось сказала жінка з сумками.

Сусідка заусміхалася, немов їй було соромно перед людьми, які шукають його квартиру.

— Іван Павлович над нами живе. Якраз над нами!

Ми пішли вище… Повільно, немов лічили сходинки чи були після якоїсь важкої хвороби.

«Живе… Живе… Живе!.. — стукотіло в мене у вухах. — Живе…»

7. «ДОРОСЛИЙ» ВЕЧІР

Мені здається, людину можна вважати дорослою тоді, коли її замість дитячих ранків запрошують на вечори.

Якось тато запросив мене на святковий вечір у лікарню, тобто до себе на роботу… Я погодився — й умить відчув себе впевненішим, дорослішим.

Прощаючись і прискіпливо оглядаючи нас наостанку, мама й бабуся дуже просили мене не говорити у лікарні ніяких дурниць і пам'ятати про те, що я вже в шостому класі. Та якби навіть я й хотів про це забути, мені того вечора це не вдалося б, тому що кожний з батькових співробітників обов'язково запитував:

— Ну, і в якому ж ми класі?

— У шостому, — відповідав я.

— Невже?!

Потім кожний обов'язково звертався до тата й вигукував:

— У вас уже такий великий син?! Важко повірити… Хоча дуже на вас схожий. Дуже!

Мамі теж завжди говорили, що я на неї дуже схожий. Тому я ніяк не міг дійти до якоїсь певної думки щодо своєї зовнішності.

Мама була вродлива, а про тата бабуся якось сказала:

— Красенем його, звичайно, важко назвати…

— І не називай, якщо тобі важко! — розсердився я. — Будь ласка… Але його все одно люблять!

— Я цього не заперечую, — погодилася бабуся. — Чого ти розхвилювався? Зовнішність для чоловіків взагалі не має великого значення.

«Справді, не має», — думав я, бачачи, як усі жінки, які були в залі, по черзі підходили до тата і, бажаючи зробити йому приємне, говорили, що я на нього дуже схожий.

На мене того вечора також усі звертали увагу. І не тільки тому, що я прийшов з татом… Учителька літератури часто каже нам, щоб усі ми, її учні, були по можливості «яскравими індивідуальностями». У тому залі, прикрашеному плакатами й квітами, мені вперше у житті вдалося бути таким, яким хотіла мене бачити наша вчителька: жодного шестикласника, крім мене, у залі не було. І тому я відчував себе цілком яскравою індивідуальністю.

Нарешті всі посідали на свої місця… Я почув своє прізвище й мало був не підхопився, як на уроці. Та виявилося, що це тата вибрали в президію.

— Правильно… — сказала старенька, яка сиділа поряд зі мною. Обличчя у неї було сердите, очі прискіпливі. Від таких людей особливо приємно буває почути комплімент.

Інші, почувши наше з татом прізвище, вголос нічого не сказали, але гучно заплескали в долоні. І я зрозумів, що вони зі старенькою цілком згодні.

«Як шкода, що мама й бабуся не бачать усього цього! — думав я. — Звичайно, я розповім їм… Але, по-перше, тато неодмінно заважатиме. І навіть коли я щось применшуватиму, він скаже, що я значно перебільшую. А по-друге, краще раз побачити, аніж сто разів почути. Це давно відомо!»

Я вперше в житті слухав доповідь! Вона була коротка.

— Молодець! — з похмурим виглядом схвалила старенька, яка сиділа поряд. І кивнула у бік трибуни, яку залишав доповідач: — Швидко впорався.

А я б міг слухати ще!

— Зараз ми поговоримо про кращих людей нашої лікарні, — промовив голова.

Всі у залі притихли і трохи напружилися. Я теж захвилювався. Не за себе, звісно… За тата.

— Ми запросили сюди наших колишніх хворих, — вів далі голова. — Нехай вони скажуть…

Я пильно огледівся, але не міг відрізнити колишніх хворих від просто здорових.

— А хто тут… хворів? — тихо запитав я сердиту стареньку.

— Ти що, не відрізниш?

— Не відрізню…

— Отож-то й воно! — сказала старенька. Помовчала. А потім губи її трохи розтулилися: так вона, мабуть, посміхалась.

До трибуни закрокував величезний чоловік. Мені здалося, що здоровішої від нього людини в залі не було.

— Це Андрійко… — оповістила старенька. І знову по-своєму посміхнулася.

В усіх кінцях залу теж зашепотіли:

— Андрійко… Андрійко…

— Його тут усі знають? — запитав я стареньку.

— Аякже! Він був зовсім слабий. Зовсім…

Я також знав про цього колишнього татового пацієнта.

«Якби вдалося поставити його на ноги! — говорив тато. — Якби мені вдалося!..» Йому вдалося… Колишній хворий стояв на ногах!

Трибуна була Андрійкові по пояс. Він ухопився за неї обома руками, неначе хотів підняти і підкинути вгору.

— Я працюю! — заявив з трибуни Андрійко. — Я граю в хокей! І це тому, що є на світі такі люди… Є така людина…

Я подивився у президію і зрозумів, про кого йдеться: тата не було видно. Він і до цього сидів там, на сцені, в найостаннішому ряду, а тепер і зовсім пригнувся і сховався за чиєюсь спиною.

І ще двоє колишніх хворих сказали, що завдяки татові вони «вдруге народилися». Я розумів, що їм би не хотілося більше народжуватися з татовою допомогою… Але всі вони дивилися на тата так, немов з ним були пов'язані якісь дуже хороші, радісні спогади. А він, між іншим, їх оперував…

Я сидів і робив усілякі фантастичні припущення. «От якби я вчився лише на самі п'ятірки — чого насправді ніколи в житті не буде! — і мене почали б раптом хвалити на шкільних зборах, багатьом би це не сподобалося. Я впевнений…» А тут усі лікарі, медсестри й нянечки так посміхалися, ніби їм самим за щось дякували. «Чому? — думав я. — Мабуть тому, що вони люблять тата…»

А потім відбувся концерт. А потім були танці… І знову до тата підходили жінки: запрошували його танцювати. І я знову жахливо страждав через те, що мама й бабуся не бачать усього цього.

— Я не вмію танцювати… — вибачався тато. — Запросіть краще Андрійка!

— До нього не протовпишся! — відповіла татові молода жінка в білому халаті, яка того вечора, певно, чергувала й забігла на хвилинку.

До Андрійка й справді було важко пробитися. Він більше за всіх танцював, голосніше за всіх сміявся і розмовляв. Неначе хотів довести самому собі, що все це може…

Тато не принижував мене: він жодного разу не глянув на годинник, не сказав, що вже час додому, бо, мовляв, мені час спати чи робити уроки. Ми пішли у гардероб разом з усіма.

Коли ми спустилися униз і тато вже подав номерок, до нього раптом підбіг захеканий чоловік у білому халаті і щось шепнув на вухо.

— Проведіть, будь ласка, мого сина… — попросив тато чи то Андрійка, чи то сердиту стареньку, чи то когось іще.

Усі погодилися мене проводжати.

— Я залишуся тут… ненадовго, — сказав тато й побіг услід за чоловіком у білому халаті.

— Навіщо він… залишився? — запитав я.

— Для свого діла, — відповіла старенька з прискіпливими очима.

— Для якого… діла?

— Рятуватиме когось…

Я йшов вулицями, які були вже прикрашені до свята, хоча до нього залишалося ще цілих три дні. Колишній хворий тата, Андрійко, йшов поруч. Він так радів різнобарвним вогням, ніби був час, коли він уже не сподівався їх побачити.

Підходячи до нашого будинку, Андрійко також не втримався і сказав:

— А ти схожий на батька! Слово честі… Схожий!

Сказав так, наче нагородив мене.

А я тієї хвилини відчув, що, мабуть, схожий на тата тільки з виду. Чи, як кажуть, зовні… «А щоб бути на нього схожим по-справжньому, — думав я, — мені ще треба… Адже це не так легко — робити інших щасливими!»

Оглавление

Анатолій Алексін ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ Повісті

ЧИТАЦЬКЕ ЗВАННЯ

САШКО І ШУРКО Повість

  «НЕ ЗАБУДЬ ПРО НАЙГОЛОВНІШЕ!»

  ЯК Я ВЛІТКУ ДВІЙКУ ОДЕРЖАВ

  Я СТАЮ ШУРКОМ

  БІЛЯ РІЧКИ БІЛОГІРКИ

  «Я ПРИЇХАВ! ПРИЇХАВ!»

  «АЛЕ ТИМ ЧАСОМ…»

  ПІРАТИ

  ЧИСТІ ПРОМОКАШКИ

  ВИКРАДЕННЯ

  Я СТАЮ ПОЕТОМ

  САШКОВА ТАЄМНИЦЯ

  Я СТАЮ ВЧИТЕЛЕМ

  ОДНІЄЇ НОЧІ…

  НЕСПОДІВАНИЙ ЕКЗАМЕН

  ДВА ЛИСТИ

ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ Повість

  ПІСНЯ ПІД ВІКНОМ

  БОБУПІШ ЗАСІДАЄ

  НА СЬОМОМУ ПОВЕРСІ

  ОЛЕГ ТА ЙОГО БАБУСЯ

  «ГРОБ З МУЗИКОЮ», АБО…

  «МАДАМ ЖЕРІ-ВНУЧКА»

  ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ!

  «ЩОБ УСЕ, ЯК У ДОРОСЛИХ…»

  В ОСТАННЮ СЕКУНДУ!

  У НАС У ГОСТЯХ…

  НАЙОСТАННІШІ ВІСТИ

  ПЕРЕДАЄМО ОГОЛОШЕННЯ!

  ЗНОВУ… «У НАС У ГОСТЯХ!»

  ЗАГЛЯНЕМО ДО КВАРТИР!

  БЕСІДА З БАТЬКАМИ

  ДЛЯ ВАС, ПЕНСІОНЕРИ!

  ХТО ЦЕЙ КОРЕСПОНДЕНТ?!

  ЛЬОНЬЧИНА ПРЕМІЯ

  «ПОЛІТ ДЖМЕЛЯ»

  ЕХ ТИ, ВИХОВАТЕЛЬ!

  «ЩО ЗЛАМАЛОСЬ — УСЕ ВІДРЕМОНТУЄМО!»

  ЗНОВУ… ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ!

КОЛЯ ПИШЕ ОЛІ, ОЛЯ ПИШЕ КОЛІ Повість

  ОЛЯ І КОЛЯ

  ПРО ЩО Б ВІН МІГ РОЗПОВІСТИ…

  ДУПЛО СТАРОГО ДУБА

  КЛІТКА БЕЗ ПТАХА

  ГОРБИК У ДВОРІ

  ЛИСТИ

ДЗВОНІТЬ І ПРИЇЖДЖАЙТЕ!. Повість

  1. НЕ МОЯ СПРАВА

  2. ДАЛЕКИЙ РОДИЧ

  3. НАЙЩАСЛИВІШИЙ ДЕНЬ

  4. ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ ЛЮТОГО

  5. ЯК ВАШЕ ЗДОРОВ'Я?

  6. ЄГОРОВ

  7. «ДОРОСЛИЙ» ВЕЧІР