В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Коли час поглинув наш світ і здатність дивуватися була втрачена людьми; коли сірі міста здійнялися в димне небо похмурими, огидними баштами і їхні тіні віднімали мрії про сонце або весняні заквітчані луки; коли просвітництво зірвало з Землі її величну мантію краси і поети почали оспівувати одних тільки викривлених примар з тьмяними, зануреними в споглядання себе очима; коли прийшли ці дні і дитячі надії розтанули назавжди, з’явилася людина, котра вирушила за межі життя в безкінечні космічні сфери, на пошуки давно зниклих мрій.
Про ім’я та оселю тої людини мало що було написано, адже вони лише частинка поснулого світу, але і про те, і про інше говорили щось незрозуміле. Достатньо знати тільки те, що чоловік той мешкав у місті високих стін, де панували безликі сутінки, що він тяжко гарував серед тіней і неладу і повертався ввечері до кімнатки, вікна якої виходили не на поля й гаї, а на тьмяний двір, куди в тупому відчаї дивилися інші вікна. Крізь ту шибку видно було одні стіни та вікна, хіба що іноді, коли майже повністю висунутися з вікна, можна було побачити, як маленькі зірки пропливали в небі. А, оскільки стіни та вікна можуть рано чи пізно позбавити розуму людину, котра багато читає та мріє, то мешканець кімнатки взяв собі за звичку щоночі висовуватися з вікна, аби хоч краєм ока побачити клаптик того, що не належало цьому світу з його сірими багатоповерховими містами.
Через багато років він почав давати зорям, що повільно пливли в небі, імена і уявляв, немов йде за ними, коли вони, на жаль, прослизали геть, аж доки йому не відкрилося багато секретів, чиє існування залишалося таємницею для простих людей. І однієї ночі жадані небеса, подолавши бездонну прірву, спустилися до вікна цієї людини, щоб злитися із затхлим повітрям кімнати і зробити його частиною своїх неймовірних див.
Прийшли дикі потоки фіолетової півночі, що виблискували золотими часточками; вихори пилу та вогню проникли з величних країв, наповнюючи кімнату запахами, котрі лежали за межами всіх світів. Опіумні океани розливалися там, запалені сонцями, про існування яких не відала жодна жива душа і в їхніх вирах були дельфіни та морські німфи безпам’ятних глибин. Безшумна вічність клубочилася довкола мрійника, відносила його в далину, навіть не торкаючись тіла, що застигло, висунувшись із самотнього вікна. Багато днів, котрих не злічити жодному з людських календарів, потоки із далеких сфер м’яко оголяли його, аби він міг возз’єднатися з мріями, яких таких жадав, мріями, про які вже забуло людство. І впродовж безлічі часових циклів вони зоставили його спати на зеленому узбережжі світанку, на зеленому узбережжі, просоченому ароматом квітів лотоса і всіяному червоними ліліями…
Последние комментарии
5 часов 41 минут назад
5 часов 55 минут назад
7 часов 3 минут назад
18 часов 21 минут назад
18 часов 38 минут назад
19 часов 3 минут назад