Григорович Василий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ГРИГОРОВИЧ Василь Іванович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Художник, мистецтвознавець. Фундатор першого художнього часопису «Журнал витончених
мистецтв» на теренах Російської імперії (1823).
З дворянської родини. Син, Григорович К., – художник.
Народився в 1786 р. в м. Пирятині Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської імперії
(нині – районний центр Полтавської області України).
Помер 15 березня 1865 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Працював конференц-секретарем Петербурзької академії мистецтв (1829-1859).
Почесний член Російської академії наук (1841).
Секретар Товариства заохочування художників (1829-1854).
Друкувався в журналі «Північні квіти».
Перу Г. належить стаття «Про стан художників в Росії» (1826-1827).
Брав активну участь у звільненні Т. Шевченка з кріпацтва.
Нашому землякові А. Дельвіг присвятив «Винахід ліплення» (1830), а Т. Шевченко – поему
«Гайдамаки» (1841).
Що стосується особистого життя, то у Г. молодим помер син.
Серед друзів та близьких знайомих Г. – Т. Шевченко, М. Гоголь, О. Пушкін, А. Мокрицький, В.
Стасов, В. Жуковський, А. Дельвіг, М. Козловський, О. Боголюбов, П. В’яземський та ін.
***
ВАЖЛИВІСТЬ ПОЧАТКУ
, з життєвого кредо В. Григоровича
У всім важливий початок.
ПІШОВ ДО БРЮЛЛОВА, з «Щоденника» А. Мокрицького за 1837 р.
31 [березня]. Середа.
Увечері ...пішов я до Брюллова. ...Він послав мене за Вас. Ів. (Григоровичем – авт.) і коли той
прийшов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав його вірш, яким Брюллов був
надзвичайно задоволений, і ...звелів мені завтра ж відправитися до Жуковського і просити його
приїхати до нього. Не знаю, чим вони вирішать допомагати...
ПОЖВАВ ПОМЕРЛУ НАДІЮ, з листа Т. Шевченка В. Григоровичу в квітні 1855 р.
Новопетровське укріплення
Христос воскрес, незабутній мій добродійнику. Ось уже вдев’яте я зустрічаю це світле урочисте
свято далеко від всіх милих моєму серцю, в киргизькій пустелі, наодинці і в найжалюгіднішому, безрадісному становищі. Вісім років я вистраждав мовчки. Я нікому ні слова не писав про себе.
Думав, що терпінням все здолаю. Проте, на нещастя, я гірко помилився, терпіння так і залишилося
терпінням, а я тим часом наближаюся до 50 року мого життя. Сили, і етичні, і фізичні, мені
зрадили, ревматизм мене швидко руйнує.
Але що в порівнянні хвороби тіла з хворобою душі, з тією страшною хворобою, яка зветься
безнадійністю. Це жахливий стан!
На восьмому році моїх важких випробувань я був представлений корпусному командирові до
полегшення моєї гіркої долі. І що ж, мені відмовлено за те, що я марширувати не можу, як
здоровий молодий солдат. Ось одна причина, чому я залишився таким же, як був, солдатом... і
саме це змушує мене звернутися до Вас і просити Вас і графа Ф. П. допомогти мені в украй
гіркому моєму становищі...
Ви, як конференц-секретар Ак. м. (академії мистецтв – авт.) і людина, яка особисто і добре мене
знає, попросіть... за мене, якщо можна, особисто... Пожвавте померлу мою надію. Не дайте
задихнутися від відчаю в цій безвихідній пустелі.
ГРИГОРОВИЧ ЗАСВІДЧИТЬ, з листа Т. Шевченка Ф. Толстому від 12 квітня 1855 р.
Новопетровське укріплення
Ваша ясновельможність!
До вас, як до представника витончених мистецтв і віце-президента Імператорської Академії
Мистецтв, заступництва якої я так безрозсудно позбувся, до вас вдаюся я з моїм найпокірливішим
проханням.
У 1847 році, за складені мною ліберальні вірші, царем я конфірмований в солдати окремого
Оренбурзького корпусу. За розпорядженням тодішнього корпусного командира засланий я в
Новопетровське укріплення, яке знаходиться в киргизькому степу на північно-східному березі
Каспійського моря. І ось вже ...дев’ятий рік мого вигнання, і я, забутий в цій безрадісній пустелі, втратив вже навіть надію на моє звільнення.
...Після довгих і тяжких випробувань звертаюся до вашої ясновельможності з моїми гіркими
сльозами і благаю вас: ви, як великий художник і як представник Академії мистецтв, клопочіть
про мене у нашої високої покровительки. Благаю вас, ваша ясновельможність! Виключно ваше
клопотання може повернути мені втрачену свободу, іншої надії я не маю.
...Мені заборонено малювати, і, присягаюся богом, не знаю за що. Ось моє найтяжче
випробування. Страшно! Нелюдяно страшно мені зв’язані руки!
Василь Іванович Григорович мене знав особисто як художника і як людину, і він засвідчить перед
вами про мене.
Т. Шевченко.
ЗАПРОВАДИВ ТЕОРІЮ МИСТЕЦТВ, з розвідки В. Сиротенка (Вербицького) «Життя і смерть
Івана Сошенка»
У тридцяті роки Григорович був знаковою фігурою не лише в цьому Товаристві, але й в Академії
Мистецтв. Він там фактично був повновладним господарем. «Батько-командир», – говорив про
нього великий Карл Брюллов. Це йому належить заслуга введення в Академії курсу теорії
мистецтв.
Не зважаючи на знатність, Василь Іванович був доброю, чуйною людиною. Він намагався, чим
міг, допомогти землякам, які зверталися до нього...
Сошенко попросив у Василя Івановича допомоги в отриманні дозволу на безкоштовне копіювання
в Ермітажі. Незабаром він його одержав. Мало того, спостерігаючи за ним при відвідинах
Ермітажу, Григорович запропонував хлопцю стати вільним слухачем Академії Мистецтв.
ДОРОБОК НАЗВАВ ДИВОМ, з дослідження Ю. Єпатка «Подвійне авторство парадного
портрета графині К. С. Самойлової»
Брюллов мав нелегке завдання: залишаючись в рамках заданої композиції, написати фігуру і
пейзаж, підлаштовуючись під живописну манеру найбільшого портретиста кінця XVIII століття.
Ми не знаємо, чи був задоволений результатом роботи К. П. Брюллова замовник граф О. О.
Бобринський, а ось О. Г. Варнек, сам непоганий портретист, захоплювався тим, що створив Карл
Павлович.
Два відомі знавці мистецтва, сучасники Брюллова, художній критик, конференц-секретар Академії
мистецтв В. І. Григорович і скарбник Товариства заохочення художників, художник-любитель О.
П. Шевцов вважали роботу К. П. Брюллова «дивом».
ПРОРОЧІ СЛОВА, з кореспонденції «Харків – як центр художньої освіти півдня Росії» на
ysadba.rider.com.ua
Думка про необхідність заснування в Харкові «художнього класу», «класу для первинної
художньої освіти»... «Пожертвування Бецького, – писав конференц-секретар Академії мистецтв
Григорович, ...в усякому разі варте уваги і вдячності Університету. Й інші любителі можуть
наслідувати приклад першого жертводавця і принести дари цінні з часом».
Слова Григоровича справді стали пророчими. Щедрі, освічені любителі мистецтва, вдячні
Університетові, який їх виховав, і охочі послужити у міру сил художній освіті рідного краю, знайшлися, звичайно, завжди знаходитимуться.
ВІДМОВЛЯВ ВІД ГРАВЕРСТВА, з біографічної довідки О. Половцова «Сєряков Лаврентій
Аксенович»
Коли Сєряков для отримання звання вільного художника вирішив просити програму з
гравірування на дереві, то конференц-секретар академії Григорович рішуче відмовляв його від
такого нездійсненного, буцімто навіть порожнього починання, тому що, на його думку,
гравірування на дереві зовсім не мистецтво, і гравер по дереву в змозі виготовити хіба якусь
віньєтку, а не серйозну річ.
ЛЕКЦІЇ ЧИТАВ НЕ ДУЖЕ ТЯМУЩО, з книги О. Боголюбова «Нотатки моряка-художника»
Григорович був силою великою тоді, і завдяки йому я почав свою науку в малювальному
оригінальному класі, звідки скоро перейшов в гіпсові голови. Він прийняв мене дуже добре, відрекомендував професорові Воробйову.
...Натурний клас в Академії я відвідував тільки увечері. Від пейзажистів у наш час не вимагалося
знання фігури, і в денний ми не ходили.
Ходив слухати лекції конференц-секретаря Григоровича про витончене мистецтво, але він читав їх
дуже не тямущо, так що по цій частині я нічого не набув.
ЧЕСНІЙ ЛЮДИНІ СКРІЗЬ НЕ З МЕДОМ, з роману В. Шевчука «Син волі»
Кімната, де творився портрет Жуковського, була суворо витримана в червонім тоні, який вражав
усіх, хто вперше сюди заходив. І тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся – й здається, ніби заграва стоїть край неба...
І не помітив, коли ввійшов Василь Іванович Григорович, що також брав до серця його нещасну
долю.
Він привітався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його «моделлю», прямуючи до кутка, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.
– Ти теж хороший, пане секретар! – напав Брюллов на нього – Не можеш щось придумати, щоб
твій земляк учився?
– Ось визволимо його...
– Ти ж знаєш не гірше мене, що вперлися в глуху стіну – скипів Брюллов. – До чого двір
торкнеться, усе мертвіє!
– ...Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, – сказав Василь Іванович. – Забув, що він із
України?
– То й що?
– У нас не вірять в земних богів.
– Ніхто?
– Ну-у, може, трохи панства... – сів у глибоке крісло біля Тараса. – А люд простий... Земляче, ти
чув хоч раз, допоки жив на Україні, щоб згадували царя або царицю?
– Чув.
– Хто й де?
– Як їхав з Києва й заночував під лісом із чумаками...
– І що ж вони казали? – спитав Брюллов.
– Співали пісню.
– Навіть?! А я вже був повірив!
– Не поспішай, – всміхнувся Василь Іванович, так ніби був присутній на тій ночівлі. – У нас пісні є
всякі... Тарасе, ти не забув тієї пісні? Можеш нам проспівати або хоча б переказати?
Тарас зиркнув на конференц-секретаря, що в Академії був справжнім богом, і заспівав: Катерино, вража німко,
Що ти наробила?
Степ широкий, край веселий
Панам роздарила...
– Здаюсь, – розвів Брюллов руками. – Оце молитва! Жуковський, слухай, ти прочитай її своєму
учневі! – розвеселився великий Карл.
– ...Чесній людині скрізь не з медом, – сказав Василь Іванович.
– Панове, ми повинні, ми мусимо! – страждав Брюллов.
– Тарасе, чи ти не міг би сказати Сошенку, – озвався по довгій тиші Григорович, – щоб він зайшов
до мене?
– Коли?
– Скажімо, сьогодні ввечері...
Тарас збагнув, що їм, цим трьом чудовим людям, щось треба тут обговорити без зайвих вух, і, попрощавшись, вийшов.
Последние комментарии
5 часов 10 минут назад
8 часов 52 минут назад
9 часов 12 минут назад
10 часов 7 минут назад
13 часов 5 минут назад
13 часов 6 минут назад