Ґудзик-2. Десять років по тому [Ірен Роздобудько] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (100) »
Ірен Роздобудько Ґудзик-2 Десять років по тому
Частина I Дислексія
Берлінгтон, весна, 2013
Я говорив по телефону, затуляючи слухавку рукою від звуків музики, що лунали з дверей готелю, і спостерігав, як вона витягає з сумки сигарети, клацає запальничкою. — Як там Берлінгтон? — запитала Марина. Я не дуже люблю відповідати на прямі запитання, і вона це чудово знає, але тут не втрималась. А як відповісти на це «як там Берлінгтон?». Берлінгтон, як Берлінгтон. Увесь пропах бузком. Таке собі тихе містечко в штаті Вермонт у сорока хвилинах лету від Нью-Йорка. Настільки тихе, що поїсти немає де. Кав’ярні так замасковані, що годі вирахувати, чи це житлове приміщення чи ресторанчик. Все потопає в зелені. Довелося вечеряти в готелі, попросивши винести столика у внутрішній дворик. Мешканців у готелі було небагато і ми сиділи в чудовому, заплетеному виноградом і засадженому бузком садку самі. Поки я говорив (довелося дати деяку довідку про місто, мовляв, мешкає тут трохи більше тридцяти восьми тисяч людей у п’ятнадцяти тисячах садиб, а за даними початку нового сторіччя, середній вік жителів цього затишного куточка становить двадцять дев’ять років), вона замовила по склянці віскі (без льоду) і швидко (надто швидко, чорт забирай!) зробила ковток. Я сказав у слухавку, що розмову про повернення вести зарано, адже фестиваль ще триває, вчора ми показали свою стрічку і післязавтра чекаємо на результат. Запитав, як там Данило, побажав «доброго ранку», й вислухавши «добраніч», відключився. — Ти знову палиш? — запитав її. — Нервуюся, — сказала вона. — Давно такого не відчувала. Вона знову піднесла склянку до вуст, але помітивши мій погляд, з винуватим виглядом потяглася до мене, аби цокнутись. Я взяв свою: — За удачу! — Ох, не знаю… — зітхнула юна. — Не вірю! — озвучив я сакраментальну фразу Станіславського. — Ти завжди знала, що робиш. — Це було давно. Я була інша, — відказала вона. — Ми всі були інші, — підхопив я. — Ти, я, Дезмонд… — Так, — зітхнула вона. — Але по-моєму єдиний, хто не змінився — це саме Дезмонд. — Американці взагалі мало міняються коли йдеться про справи, в яких вони беруть безпосередню участь, — посміхнувся я. — У них це в крові: гарна посмішка і «ноу проблем». Але у даному випадку ти не маєш рації: за останні п’ять років Дезмонд двічі розлучався. — Тільки двічі? — посміхнулася вона і знов узялася за келих: — Тоді — за Дезмонда! Нехай буде здоровий! Принаймні, якби не він, ми б тут не сиділи… Я кивнув. Так воно і є. Але це було не зовсім правдою. Звісно, я зміг витягнути її сюди лише завдяки Дезмонду. Дезмонду Уїтенбергу, моєму давньому приятелю і партнеру по роботі. Звісно, він дав нам цю можливість. Насправді приводом для цього стала вона сама. І це я намагався довести їй і в Києві, і тут, у Штатах, дивуючись невпевненості, яка оселилася в ній, здається, на віки вічні. І це слід було зламати. Однак поки що у мене нічого не виходило. Повторюватися ж до безкінечності я більше не міг, адже одразу наштовхувався на крижаний погляд і фізично відчував, як в ній зі скреготом зачиняється залізна брама, щойно мова заходить про її заслуги. Така сама залізна брама затуляла її обличчя, коли ми торкалися і другої мети цієї подорожі. Але тут я не сперечався, адже і сам впадав у ступор невизначеності та непевності в тому, чи буде її досягнуто. Все залежатиме від здійснення першої. Адже не можна виказувати продюсеру, що вся його праця з нами зводиться зрештою до зовсім іншої мети — до поїздки сюди, в Америку. До вільного часу, який прагнемо використати у власних інтересах. Внутрішній дворик готелю сповнився бузковими сутінками і офіціант люб’язно запалив перед нами дві маленькі свічки. Ми мовчали. Все було переговорене, узгоджене. Кілька днів перепочинку в цьому затишному куточку видавалися мені тишею перед грозою, прихистком від метушні, котра чекала на нас найближчими днями. — Що Марина? — запитала вона, вказуючи очима на мобільний телефон, котрий я поклав поруч із тарілкою. Я посміхнувся: відколи їй стали незручними мовчазні паузи у розмові? Стенув плечима: — Питала, як там Берлінгтон… Вона кивнула і сказала: — Берлінгтон, як Берлінгтон… Гарно пахне бузком. — Я так і сказав. — Найкраще визначення, — додала вона. — Я впізнаю міста за запахом. Мов собака… Вона без усякого цокання відпила віскі і скоса зиркнула на мене: — Якого дідька? Слухай, ще один такий погляд — і я звідси зникну! — Ти це можеш… — сказав я. — Пробач! — Останній раз! — сказала вона. — Затям. Я затямив. Я міг все, що завгодно, але тільки не це — суперечити Єлизаветі- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (100) »
Последние комментарии
7 часов 8 минут назад
7 часов 24 минут назад
7 часов 37 минут назад
7 часов 42 минут назад
10 часов 14 минут назад
10 часов 18 минут назад