Дізнавач [Маргарита Хемлін] (fb2) читать онлайн

Маргарита Хемлін Дізнавач

Будьмо відверті. Життя людей, з якими я мав справу за своїм фахом, склалося таким чином, що воно не склалося.

Доля будується на ґрунті відсебеньок. А відсебеньки — важка річ. І не кожному під силу співвіднести.

Розповім про один випадок з широкої практики часу. Події відбувалися на початку п’ятдесятих років, як тепер прийнято висловлюватися, XX століття.

Мова про справу такої собі Горобчик Лілії.

Тоді я працював в органах міліції в місті Чернігові Української РСР. У чудовому краю, де кожна людина могла слухати солов’їв і шум тополь на старих вуличках. Милуватися календарем із квітів на центральній площі. Гуляти поряд із пам’ятками сивої давнини.

На такому тлі справа Горобчик видавалася незвичайною. Про що я й подумав, коли мені її доручили.

Треба зазначити, що після війни багато хто різко отримував нову спеціальність мирного життя.

У війську я служив у розвідці. Неодноразово ходив по «язиків» і приводив або притягав їх для подальшого використання. У мене є бойові нагороди, в тому числі Бойового Червоного Прапора і Червоної Зірки. Я своєю кров’ю ввібрав повагу до загальної справи.

Як демобілізований офіцер-розвідник, я пішов у міліцію. Закінчив курси і як дізнавач працював на своїй посаді. Якщо ставалися вбивства чи інші тяжкі злочини, тут же підключався слідчий з нашого слідчого відділу або з прокуратури. Але саме того конкретного разу вийшло інакше.

Мені наш начальник Свириденко Максим Прокопович зробив поступку і трохи порушив. Таким чином, саме мені, дізнавачеві, випало з’ясовувати, як саме вийшло із тим убивством.

Громадянку Горобчик убили ножем. Знизу, ударом у серце, під лопатку. Тому крові майже не було.

У силу того, що вік мій був незначний, я хотів підійти до справи із величезною ретельністю, щоб з усього стало видно: доручення буде виконано з честю.

Я не вів докладних записів і тому тепер мені спокійно. Не треба ритися в папірцях і звірятися. З досвіду життя я впевнений: звіряння матеріалів ні до чого доброго не призведе.

Горобчик лежала посеред свого двору на вулиці Клари Цеткін, будинок 23, де мешкала сама, 18 травня 1952 року. Тому лежала в легкій сукні в горошок, за модою. Жінка-медик визначила, що зшита сукня доброю кравчинею. Це навело мене на думку, що треба 6 дізнатися, хто її пошив.

Сусідка потерпілої вказала мені на якусь Лаєвську Поліну Львівну як на кравчиню і подругу. Середнього віку, неприємної зовнішності — очі витрішкуваті і губи намальовані гострим сердечком. Відому за своєю майстерністю. Крім майстерності, у неї була здатність до мислення.

Жінка непроста. Самотня після всього лиха, яке нікого не обминуло, але її, за її розрахунками, більше за всіх. І за це їй усі боргували увагу і повагу. Але це як зауваження.

Знаючи за Лаєвську, я вийшов на такого собі Мойсеєнка Романа Миколайовича, що був у любовних стосунках з убитою жертвою.

У зв’язку зі специфікою того року єврейське прізвище постраждалої відразу навіяло мені певні побоювання — чи не приплетена тут державна політика. Хоча все одно всі нації у нас рівні. Особливо в результаті Великої Вітчизняної війни.

Загалом євреїв у побуті вбивали рідко — нація тиха, здебільшого непитуща. Оскільки ж ніщо на грабіж не вказувало, то й справа обіцяла бути мирною. Тобто через кохання і ревнощі, приміром.

На Мойсеєнка припадала головна підозра. Це взагалі-то прийнято. Перший — зазвичай коханець. Якщо немає чоловіка, звісно. До того ж він працював у драмтеатрі артистом і, за відгуками, добряче вживав алкоголь. Але в той час уживали практично всі. Належало з’ясувати особисту характеристику підозрюваного під цим кутом.

У день першої зустрічі з Мойсеєнком Романом Миколайовичем стався мій трудовий успіх.

Я застав його в розгубленому вигляді під час репетиції народної опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», де Мойсеєнко не брав участь, але сидів у першому ряду і говорив за відсутню через хворобу артистку. Я визначив, що він сидить у залі, а не на сцені, оскільки сильно хитається всім тілом і може звалитися в чомусь відкритий технічний люк для робітників сцени або в оркестрову яму.

На моє ввічливе прохання Мойсеєнко пройшов за мною в одну з гримерних для бесіди. Причому мені довелося тримати його під руку, а він голосно вказував дорогу.

Я відверто запитав, чи знає він про вбивство Горобчик Лілії і що з цього приводу думає. Тим більше, що жінка ще не похована, і її труп чекає на відплату.

Я не прихильник протоколів, хоч це завжди залишається суворою необхідністю. Спочатку я віддаю перевагу зустрічі за місцем проживання або роботи людини, що мене цікавить. У міліції сама обстановка привертає, щоб мобілізуватися. Я вважав і вважаю, що мобілізація організму шкодить слідству. Потрібна свобода і враження, що ось цей дядько зараз піде, і все повернеться у свій круг. За кілька днів я викликаю громадянина повісткою і тоді ніяка мобілізація не діє. Мобілізація не терпить попереднього розслаблення. А я це розслаблення якраз і даю, дотримуючись своєї задньої думки.

Тоді я більше волів оперувати кмітливістю, ніж освітою. Прийшов до міліції після демобілізації з армії за партійним набором кадрів. І бачив у собі насамперед людину, а не дотримувача законів. Мені було на той момент тридцять два роки.

Мойсеєнко Роман був гарним чоловіком, значно молодшим за Горобчик Лілію. Їй на момент раптової загибелі виповнилося тридцять вісім, йому — двадцять сім років.

Здавалося, самою природою Мойсеєнко був призначений для роботи на сцені. Чорнобровий, кароокий, темне хвилясте волосся, фігура, зріст і таке інше. Щодо Горобчик він був повною протилежністю. Вона до своєї загибелі була руда, і очі мала блакитні. Що ж до зросту, то вона була висока, маючи трішки зайвої ваги.

Деякі люблять показувати світлини з місця події, тому що розраховують уразити підозрюваного. Я не розраховував. Після війни виглядом смерті нікого не приведеш до тями. До того ж людина в голові завжди уявить страшніше, ніж насправді. Знаю по собі.

Мойсеєнко дивився на мене спокійно і відверто. Запах від нього линув негарний. За кілька днів п’яного перегару.

Він сказав:

— А що тут казати. Я вбив Лільку.

Таке швидке визнання мене не втішило. Тим паче враховуючи особу Мойсеєнка.

Я з усією строгістю сказав:

— Ви обманюєте слідство.

Він опустив погляд і ще раз наполіг на своєму.

Проти факту добровільного визнання не попреш. Тут треба починати протокол і так далі.

Головне, знаряддя злочину виявлено не було. У помешканні потерпілої знайшлося два ножі годящих розмірів. Причому однакові, точені, майже нові. Ножі інших фасонів теж були: але дуже маленькі і з помітною тупістю. Усі ножі чисті, наскільки можуть бути чисті ножі, якими користуються щодня.

Найближча сусідка вказала, що був ще й третій ніж. На вигляд начебто такий самий, але лезо, як стверджувала покійна Лілія за життя, виготовлене з особливої сталі. Чим вона і хвалилася, коли демонструвала його гостроту на власному нігті. Це дозволяло припустити, що знаряддям убивства послужив саме той ніж, що зник у невідомому напрямку.

Шукали добре. Але без належного результату. Між іншим, приховування знаряддя вбивства свідчило про тверезу думку злочинця. У стані сильного душевного хвилювання зловмисник найчастіше в паніці кидає зброю на місці свого злочину, не завжди через розкаяння, а начебто тому що дивується з учиненого власними руками.

Проти Мойсеєнка промовляло те, що сусіди бачили його на подвір’ї незадовго до виявлення мертвої Горобчик.

На словах Мойсеєнко добре описав, куди саме вдарив ножем. Але це нічого не означало, оскільки чутки про вбивство поширилися швидко. До приїзду співробітників органів на подвір’я на крик сусідки, яка заскочила до Горобчик за чимось, збіглися місцеві баби і миттєво рознесли далі опис трупа і тому подібне.

У морзі Мойсеєнко поводився гідно і дивився на Горобчик чесно розплющеними очима.

Начальство мене сильно похвалило за швидкі дії. Але за день до судового розгляду Мойсеєнко Роман Миколайович покінчив із собою шляхом самоповішання. Записки не залишив, тому що ручки або олівця в нього при собі не було, а оскільки він від початку не письменник і не революціонер у царських тюрмах, нічого пишучого він заздалегідь не попросив.

Факт його особистого визнання переважував усі доводи для продовження слідства. Іншої роботи вистачало. Часи були гарячі.

Справи відтіснили подію на задній план.

Одного липневого вечора я проходив у сутінках вулицею Клари Цеткін. Гуляв перед сном. Чомусь вибрав новий маршрут — від свого помешкання до річки — Стрижня. Можливо, потягло глянути на військовий шпиталь, в якому довгий час лежав, заліковуючи поранення фронту після перемоги і де доля щасливо звела мене з моєю дружиною Любочкою. Вона працювала там санітаркою в хірургічному відділенні.

І раптом біля хвіртки будинку 23 промайнула якась тінь. Тінь нагадала мені громадянку Горобчик. Я ані на хвилину не засумнівався, що це саме вона зачинила хвіртку, саме вона озирнулася і глипнула на мене.

Хвіртка зачинилася, зсередини грюкнула клямка.

Я рушив далі своєю дорогою. І, звичайно, зрозумів, коли оговтався з несподіванки, що переді мною з’явилася якась родичка, яка приїхала на місце по спадок. Подія, як-то кажуть, не варта дірки з бублика.

Але схожість так мене вразила, що інтерес у мене з’явився неабиякий.

Наступного ранку я прийшов до будинку на вулиці Клари Цеткін. Хвіртка була прочинена, тож на подвір’я я проник законно.

Постукав у двері. Відчинила стара баба єврейського вигляду. Настільки єврейського, що навіть хустка була у неї заправлена по-єврейськи за вуха і вже потім зав’язана, як у людей, під підборіддям.

У хаті гарно пахло — чимось на зразок хліба або печива. Оскільки кухня містилася просто біля входу, на столі я відразу помітив великі круглі тоненькі коржі, начебто прошиті наскрізь дірочками. Коліщатко на дерев’яній ручці для такого рівномірного проколювання лежало там же. Бабин фартух був увесь у борошні, борошно було також на підлозі.

Я не маленький, і добре знав, що це називається «маца». Спеціальна їжа для їхнього Великодня. З життєвого досвіду, а також за родом своєї діяльності, я знав, що Пасха у них минула. До того ж виготовлення маци не те що не віталося радянськими органами правопорядку, а засуджувалося на показових прикладах, які дорого коштували порушникам. Аж до тюремного ув’язнення на тривалі терміни.

Єврейський націоналізм є єврейський націоналізм. Нічого не поробиш.

Показав посвідчення, назвався.

Стара щось буркнула і гукнула в глиб хати:

— Євко, йди! До тебе прийшли!

Із-за фіранки-рішельє на мене стала насуватися начебто мертва громадянка Горобчик Лілія. Але ж ясно, що та сама жінка, яку я вчора вгледів у темряві, між іншим, жива. Вона була в комбінації, я таких багато надивився у Німеччині в сорок п’ятому році.

Вона підійшла до мене без сорому, хоч була зовсім нечесана і боса.

Запитала:

— Що треба?

Я повторив своє ім’я та посаду, пред’явив посвідчення.

Вона уважно прочитала, тоді ще дозволялося давати документ у чужі руки:

— Цупкий Михайло Іванович. Капітан міліції.— Читала вголос, навмисне кожну літеру окремо.

Жінка зміряла мене поглядом з голови до ніг і щось хотіла додати від себе до того, що побачила в документі.

Але я не дозволив. Попросив її паспорт.

Вона принесла. І знову не одяглася і не пригладила руде волосся.

Коли вона простягала паспорт, я зазначив, що й під пахвами у неї волосся теж русяве. Так. Густе й русяве. Мені стало за неї соромно. Що вона отак.

Установчі дані: Горобчик Єва Соломонівна. Прописана в місті Острі, Козелецького району Чернігівської області.

Я запитав, що вона робить у домі покійної Горобчик Лілії і ким їй доводиться за ступенем споріднення.

Вона відповіла:

— Ми сестри. Близнючки. Я тут буду чекати терміну отримання спадщини. Коли вступлю в законні права, маю намір тут і залишитися. А може, продам будинок. Поки не вирішила.

Заперечити було нічого. Але була ще маца.

Я сказав:

— Громадянко Горобчик, навіщо ви робите мацу, тим більше без Великодня? Це взагалі недобре. Я вас серйозно попереджаю. До того ж із залученням найманої праці.

Єва голосно гукнула до старої:

— Він хоче, щоб ти показала йому свій паспорт. Покажи. І скажи, що ти не найманка, а тітка мені та Лільці.

Баба принесла з кімнати паспорт — пошарпаний і теж у борошні, розкрила, простягнула на долоні.

Прізвище у неї було інше — Цвинтар, ім’я суто єврейське, старе, як і належить за віком — Малка.

Я запитав, з якого боку вона тітка.

Поки стара усвідомлювала питання, Єва видихнула:

— З єврейського, з єврейського. — І при таких неприємних словах навіть голосу не стишила, як зазвичай люди роблять. Безсоромниця, погань. — А мацу ми зараз швиденько розкришимо курям. Поїдять кури від душі. У нас кури, там, за хатою, ми їм віддамо. Це ми так. Щоб чимось зайнятися. З нудьги і смутку. Лілечки немає. А вона любила з борошном повозитися. Маца — це ж найпростіше. Вода і борошно. І більш нічого. Вода і борошно. Що тут поганого? Ні дріжджів, ні масельця, нічого, нічого, нічого…

Вона наступала на мене зі словами «нічого», і під комбінацією огидного рожевого кольору у неї все гойдалося просто мені в обличчя. Хоч за зростом вона була нижча.

Я вийшов.

Раптом подумав, що у Лілії Горобчик курей не водилося. За хатою розташовувався підсобний сарайчик з мотлохом. До того ж я проявив недбалість у вивченні документів. Не подивився — чи заміжня Єва, на той час багато хто після заміжжя залишав дівоче прізвище. Незрозуміло, чим займається, на які кошти живе.

Уточнення намітив на післязавтра. Щоб дати Єві Горобчик і її так званій тітці розслабитися.

З’явився у формі.

Хвіртка виявилася зачиненою. На гучний стукіт відчинили швидко.

Кравчиня Поліна Львівна Лаєвська, що була під цю хвилину у домі, мене впізнала в обличчя і радісно сказала:

— Усе-таки радянська влада людей зобидити не дасть! Нізащо не дасть! Я щойно це Єві пояснювала. Нема на всій землі такого, що б радянські органи не виявили. Правда, товаришу капітан? Ви про Лілю прийшли розповісти? Якщо щось страшне, так ви спочатку мені розкажіть, а я тихенько потім Євочці піднесу. Просто на тарілочці піднесу. Обережненько. Я вмію. Ви мене знаєте.

Вона промовляла зайві слова і не квапилася пускати мене в хату. Я зробив зауваження, що перебуваю при виконанні і нічого непотрібного слухати не бажаю.

Рушив уперед і сам штовхнув двері.

На кухні був лад і все блищало.

Лаєвська протиснулась повз мене в двері. Причому навмисне зачепила об’ємною ногою.

— Вибачаюся, товаришу капітан. Я вас збентежила. От ви при виконанні, а зашарілися. Це з мого боку негарно. Євочка вибігла в магазин. А Малка спить. Там, за шторкою і спить. Як немовля. Правильно кажуть: що старе, що мале.

На столі — невеличкому і круглому, з плетеною білою скатеркою, стояли дві чарочки-наперстки, карафка з вишневою наливкою. Наливка, відразу видно, торішня, тому що, по-перше, нового врожаю ще треба дочекатися, а по-друге, дуже загускла. Аж на склі всередині прилип темно-бордовий шар. Ніби кров.

Лаєвська розпоряджалася, як у себе вдома, дістала ще одну чарку.

Покрутила її перед своїми очима і запитливо простягнула мені:

— Ви, звичайно, випивати наливочку не будете, а я задля годиться на стіл поставлю. Щоб по-людськи.

Я не хотів створювати конфлікт на порожньому місці і ствердно кивнув.

Лаєвська присіла.

Присів і я.

Вона не витримала тиші перша:

— Ну, що про Лілечку розповісте?

— Я з іншого приводу. І вам би зараз краще піти, Поліно Львівно. Хоч я вас цілком поважаю.

— Ой, звичайно, я піду. Якщо треба на користь. Ви мені тільки одне слівце скажіть — що сталося, якщо ви сюди з іншої справи?

Я повівся правильно, і відразу віддав собі належне, без вихвалянь і самомилування. Я зацікавив Лаєвську і тепер через деякий час зможу з неї витягнути багато корисної інформації. Вона, зважаючи на отримання взамін інформації з мого боку, викладе все, що знає. Не вигадала б зайвого, ось де питання.

З притиском промовив:

— Це службова справа. Прошу вийти.

Вона подивилася за шторку і прошепотіла, моргаючи очима в той бік:

— Якщо у вас якась таємниця, то ви при Малці не кажіть, хоч вона спить чи як. Вона вдає із себе дуже глуху, але їй палець у рота не клади.

І голосно, в бік тієї ж фіранки, сказала:

— Як ви радите, так я й роблю. Йду. А ви чекайте Євочку, чекайте. Вона ось-ось прийде. Поки наливочки випийте Ліліччиної, ніхто ж не побачить, то нічого страшненького. Солодка наливочка. Лілечка любила солодке.

Коли я зайшов у будинок на вулиці Клари Цеткін, годинник показував рівно другу годину. Пішов о пів на четверту. Читав газети з етажерки, слухав тихенько радіотарілку.

Малка з-за шторки носа не виткнула. При цьому я помітив, що вона відправляла малі природні потреби в горщик або щось таке інше.

Єва не з’явилася.

Чарку випив. Навмисно. Таку слабкість я виявив уперше. Статут є статут. А я піддався. Перед своїм відходом. І не даремно. Наливка прогіркла, і я зробив висновок, що жінки її пити не пили. Тільки робили вигляд, на випадок якщо хтось загляне.

Потім обійшов хату з усіх боків. На задньому дворі дійсно були кури. Сарай очистили від мотлоху і переобладнали в курник. На землі виявив крихти ясного кольору і шматки коржів. Крупно наламано, начебто з метою показати, що саме маца.

Ділянка обгороджена не надто високим, але щільним парканом. Крізь тонкі просвіти між дошками людина не пролізе. Отже, вхід у хату один — крізь горезвісну хвіртку. Я знову перевірив — хоч ще у справі Лілії Горобчик упевнився. Я тоді й хату вивчив на п’ять. І заднє подвір’я, і переднє. А ось багато чого за два місяці змінилося. Хоч би взяти курей.

Стежив за хвірткою з різних точок спостереження. В хату ніхто не заходив і не виходив теж.

О сімнадцятій годині я кинув і плюнув.

На мене чекала справжня робота. І я не вправі був відволікатися на особисте. А що особисте, вже тоді підказала моя совість.

Уночі наснився маленький круглий стіл з хати Горобчик.

На стіл хотіли поставити в труні тіло вбитої жінки, щоб почати прощання. Труна не вміщалася. Втрачала рівновагу і хотіла впасти.

Труну зняли.

На стіл вляглася інша жінка, така ж, як у труні, тільки гола, зі словами при цьому:

— Треба не так, а ось так.

Вона скрутилася калачиком, наче немовля в утробі. І вийшло добре.

Їй сказали:

— Якщо ти так добре тут умістилася, то ми з тобою будемо прощатися навіки. А Лілія нехай цвіте і пахне далі.

Можливо, останні слова я додумав. Але суть така.

Не буду приховувати. Я відразу особисто на себе багато взяв. Не поділився з товаришами і друзями по роботі враженнями. І в результаті варив усе в собі самому.

Загалом, по суті справи, нічого й не було. Але до будинку на вулиці Клари Цеткін я став не на жарт придивлятися. Звичайно, у вільний від тривожної служби час.

Так, я встановив, що в будинок постійно (за два дні кілька разів) ходила кравчиня Лаєвська.

Кілька разів туди-сюди тинявся старий єврей з торбою.

Виявилося, що гавкає пес. Раніше, у загиблої Лілії Горобчик, двір на ланцюгу не охоронявся.

Цвинтарша назовні не з’являлася.

І головне — Єви Горобчик не спостерігалося аж ніяк.

Світло у вікнах знадвору, де парканчик нижче, горіло допізна. Години до одинадцятої вечора.

Факти — уперта річ. І факти промовляли, що їх треба осмислювати. Осмислювати не виходило.

Ясніше ясного вставав один-єдиний факт — Єва Горобчик. Як така.

Між іншим, моє сімейне життя в той час уявляло з себе родину з трьох осіб: я, моя дружина Любов Герасимівна і донька Ганнуся чотирьох років.

Ми наймали кімнату у старих на прізвище Щупак і не мріяли про краще, оскільки незабаром нам обіцяли власну площу в новенькому бараку на Войкова. А якби ми народили нашвидку ще дитинку, то можна було сподіватися й на квартиру у відомчому будинку на вулиці Коцюбинського. Але з другою дитиною у нас не виходило. Тим більш на замовлення.

І ось особисто від себе, у цивільних брюках і білій сорочці я вирушив до Лаєвської Поліни Львівни.

Вона не здивувалася. Зустріла як рідного.

— Михайле Івановичу, нарешті ви прийшли! В місті таке кажуть, таке надумують… Саме щодо вас надумують. Я вам про плітки на різні теми не кажу. Вам це й без мене відомо. Я вам, коли хочете, що стосується вас, розповім. А ви вживете заходів. Тому що залишати не можна. Не той зараз час, щоб залишати.

Я запитав, що конкретно мається на увазі.

Лаєвська показово збентежилася і стала розповідати.

А розповіла вона про наступне.

У місті ходять чутки про справу Горобчик. У провину нині покійного артиста Мойсеєнка ніхто з людей не вірить. Мене звинувачують в упередженому ставленні до єврейської нації і що я нібито зам’яв слідство. Словом, констатують, що справа темна. А коли Малка Цвинтар поділилася із сусідами новиною про мій візит і знайомство з Євою Горобчик, Малці Цвинтар зауважили, що від мене ніхто іншого й не чекав, тому що я особисто розпочате слідство штучно прикінчив і тепер маю намір заткнути рота саме Єві Горобчик, як найближчій спадкоємиці Лілії.

Тут я Лаєвську зловив буквально за язика.

Кажу:

— І коли ж це стара Цвинтарша розносила дурниці по людях, в який день? Учора, позавчора? Чи коли? Ви подумайте, Поліно Львівно. На чутки час треба. Чутки — не малі діти, вмить не народжуються.

Лаєвська бовкнула:

— Не знаю, але Малка ділилася з людьми. А люди з нею. Рота не зашиєш.

А з ким Малка могла ділитися у великих масштабах? Вона ж у місті нова. Інша річ Лаєвська.

— Я вам відповідально заявляю, Поліно Львівно. Авторка цих чуток — саме ви. І не до вас Цвинтарша ходила туди-сюди. А ви до неї самі швендяли по сто разів за один день. І вже потім від себе розносили містом різні дурниці. Дивіться мені в очі своїми очима! У підлозі нічого немає. І на стелі немає. В очі мені дивіться, будь ласка, поки я по-доброму прошу!

Лаєвська з люттю глипнула на мене в загальних рисах, не у вічі, звичайно, на очі у неї забракло сміливості:

— Знаєте що, Михайле Івановичу… Ви до мене в білій сорочечці завітали. І без пістолета. То я вам тому скажу, що ви не все знаєте і можете вивести не все на чисту воду.

— Ну і яка там у вас вода, Поліно Львівно? Покажіть! Ну, покажіть!

Терпець мені уривався. Не тому, що якась баньката немолода баба до мене товстезними стегнами горнулася, а тому що мені стало прикро. Я не шкодував свого життя. А вона ніби дивилася зверху і бачила.

— Михайле Івановичу, справа ж Лілечки замкнена на замочок, правильно?

— Ну.

— Ну то. А ключик у кого?

— Ваші єврейські загадки я розгадувати не маю наміру. Не за те я кров проливав. І зараз ризикую заради вас.

Тут Поліна Львівна схопила мене за руку і просто в очі прошипіла, і дух від її шипіння линув схожий на парфуми «Червона Москва», але дуже прогірклі:

— Ви в місті скільки часу? Ну, п’ять років. Щонайбільше. Але справа не в часі. Я тут теж недавно. Тільки ви, Михайле Івановичу, лише коли вас робота змушує, з людьми розмовляєте. А я з власної волі все знаю, всіх знаю. І це не ви мені послугу робите, що за руку хапаєте. Це я вам можу зробити послугу, а можу й ні. Неважливо, хто і що каже, важливо, що про вас особисто. І особиста картина у вас погана. Можна і в партком повідомити. І далі піти.

Я нічого не зрозумів. Може, вона парфумів тих напилася, і стала від них п’яна. Після їхньої прогірклої вишнівки всього чекати можна. Ні. Твереза. Якби наша баба, я б іще сумнівався. Я євреїв знаю! Мужик ще так-сяк. А баби тим більш не п’ють.

У двері постукали.

Прийшла клієнтка з матерією.

Поліна Львівна красиво розклала відріз на столі, потрусила крепдешином перед моїми очима — пустила хвилею.

Каже:

— А ваша дружина, Любов Герасимівна, чи не збирається ще платтячко собі пошити? Тож якщо збереться, прошу до мене. У мене всі її мірочки записані. Вона казала, вам дуже подобається, що я їй пошила. Зимове, вовняне, теракот. Вона у вас бліденька, а теракот підрум’янює. Я їй порадила. Дякую, що зайшли боржок передати. Привіт дружині. І донечці. Донечку поцілуйте за мене, лялечку золоту вашу. Еге ж.

І заторохтіла з тією, що прийшла обшиватися.

Я й не знав, що моя Люба шиє в Лаєвської. Я її суконь не рахую. Їх і рахувати нічого. Одна — теракотова, на вихід, друга коричнева — завжди на ній. Це з зимового. А влітку сарафанчик. Або щось таке.

Конспіраторка Лаєвська зараз напевно обговорює мене зі своєю клієнткою. Що вона верзтиме, невідомо. А до неї на день приходить скільки жінок? Ну, дві — точно. А ті дві ще двом. Ті — далі. І ніяка Цвинтарша не потрібна.

І все на порожньому місці. Абсолютно на нікчемному.

Але якби я зважав на такі особисті дурниці, я б не працював в органах. І вся б наша міліція не працювала. І в війні ми б не перемогли. Особистого не те щоб не має бути. У людини все має бути прекрасно в міру: і особисте, і громадське. Але особистого все-таки має бути якомога менше і тихіше.

Мене особливо образило, що Лаєвська натякала на моє недбале ставлення до справи Горобчик. А між тим, усе було зроблено згідно із соціалістичною законністю. Протоколи і так далі. Ніхто не винен, що Мойсеєнко трагічно пішов з власного життя.

Повторю його слова:

— Лілька була погана. Вірила в циган. Їй циганка наворожила колись, ще до війни, що у неї буде чоловік на «ре». Лілька і циганку копіювала як дві краплі води: «Проти „ре“ не встоїш, відразу піддасися. І заміж вийдеш». І подолом своїм трясла. І плечима. І чим тільки мене не брала… Я відбивався. Я весь у творчості! Я всю поему Олександра Твардовського «Василь Тьоркін» вивчив, щоб виступати з шефством по районах. А вона мене своїм коханням звела. Я, коли на перший виступ їхати в Носівку, напився. П’яний і поїхав. Думав, протверезію. Не протверезів. Догану мені дали під зад. Можете вважати, що я її за це і вбив.

Я спробував загнати його в кут невинним запитанням:

— За Василя Тьоркіна вбив? — І в очі подивився твердо.

Мойсеєнко — мені в самі зіниці, теж твердо.

Відповідає:

— Так. І за Тьоркіна. І за те, що вона мені всю голову задурила, що я не можу собі навіть уявити, що на війні буває. І, наприклад, що з нею було. Я їй роль нову читаю, напам’ять сиплю, а вона махає рукою на мій талант. А що з нею самою було, що вона знає і розуміє, чого ніхто не розуміє? Не казала. Морочила голову.

— А що, наприклад, було? Є припущення?

— Вам треба, ви і копайте. А мене хоч закопайте, я на колишню кохану жінку намовляти не буду. Хоч і правду, а не буду. Я, може, совість свою пропив, а мистецтво не пропив. А у нас у мистецтві так — про кохання не смій!

Але я швидко збив пиху з хлопця:

— Ти щодо мистецтва ні до чого. Сам розумієш. Припустимо, ти вбив. А хто ще міг Лілію зарізати? Крім тебе — хто?

Тут Мойсеєнко ніби отямився від красування. Помовчав.

Заявив однозначно:

— Крім мене, ніхто! Ніхто.

І я схилився внутрішньо на його бік. Плюс непрямі докази. Я вже казав. У Носівку він п’яний приїхав. Лілію вбили в той день, коли Мойсеєнко повернувся з району. А повернувся він не відразу, через два дні після наміченого виступу — застряг у знайомого — завідувача бібліотекою Шостака Івана Несторовича. З ним пив з горя. Шостак указав, що Мойсеєнко вживав погані вирази щодо Горобчик, погрожував убити. Виходить, убив.

І ось такі чутки по місту. «Життя моє, хоч усе у латках, зате чисте», — казала моя мати. І це я за нею завжди повторював за несприятливих обставин. За різних збитків, наприклад. Але ніколи мені ще не загрожувала втрата доброго імені.

Я вирішив зайти з іншого боку.

Старий єврей, який ходив до Горобчик і Цвинтарші як свій. Я бачив, що він ні на секунду не затримувався біля хвіртки, а з ходу штовхав. Чужі на секундочку, але затримаються. А виходив з дому старий повільно, озирався на вікна, кидав погляд на паркан. Так чужі не йдуть. Чужі не озираються.

Чернігів — місто невелике. Від Красного мосту до Троїцької гори. Від Валу до П’яти Кутів. Ось і все місто. Знайти людину просто. Тим паче єврея. Вони всі один одного знають. Так історично склалося.

Я пішов до Штадлера Веніаміна Яковича. Людина видатна: від початку з рабинської родини, але палко прийняв революцію і Громадянську війну. Воював у Червоній армії. Мав низку нагород, вступив у ВКП(б). Потім його, зрозуміло, вичистили, але не посадили. А не посадили тому, що він на першому допиті якимось чином відкусив шматок язика. Чи то об стіл слідчого тріснувся підборіддям, а чи ще щось. Усяко буває. Зробили висновок, що він з’їхав з глузду. Оскільки він самостійно заподіяв собі каліцтво.

Возили в Київ на обстеження, там зробили остаточний вирок: повна неосудність.

Штадлер у результаті отриманих самотравм утратив можливість говорити. Найприкріше, що викликали його тоді як свідка. Хотіли поговорити. І слідчий був його родичем, дальнім. Щось він у Штадлера нетактовно запитав, видно, і той з обурення зробив такий трюк. А родича, між іншим, невдовзі посадили.

До Штадлера розум повернувся саме сорок першого року. Героїчне минуле прокинулося в ньому зі страшною силою, і він опинився в партизанському загоні Цегельника Янкеля. Там став кимось на кшталт рабина. Розповідали, молився методом мукання, але потім отримав ряд важких поранень і був відправлений на Велику землю лікуватися.

Після війни знову з’явився в Чернігові. Трішки знову того, але в цілому неушкоджений. До нього зверталась міліція — у випадках, коли треба було про щось дізнатися з єврейського середовища. Співробітником він не числився, але у допомозі не відмовляв. Йому ставили запитання, він на аркушику відповідав. Почерк у нього був негарний, косий. Я знаю, що євреї за своєю природою мусять писати справа наліво, а не зліва направо, як інші люди. Така у євреїв мова і взагалі грамота. Ось від переучування у нього почерк і не встоявся.

Я описав стариганя Штадлеру і встановив з його допомогою, що мається на увазі якийсь Зусель Табачник. Тимчасово мешкає у найманому кутку на Лісковиці. Під Троїцькою горою.

Треба спеціально зазначити, що під Троїцькою горою скупчено чимало єврейського населення. Вони там мешкали споконвіку, мені розповідали знаючі люди. Після війни їх не зменшилося, як сподівалися деякі, а тільки додалося. На місце вбитих приїхали з інших місць. У кого ніде нікого не вціліло.

Людина, всупереч розхожій думці, тримається не за місце, а за майно. Якщо немає майна — людина вільна. Хіба що родичі для опори. Але з часом така інстанція, як родичі, перестала мати значення. А у євреїв на той час це збереглося. От і їхали притулитися в кутку хоч би до сьомої води на киселі. Особливо з маленьких містечок навколо, а також із окремих сіл. Де за війни вони були як кістка в горлі, і майже всі знищені, які не виїхали в евакуацію і не на фронті. Але на фронті хто? Чоловіки. А жінки, діти, старі — ясна річ.

Товариш Сталін у відповідь іноземним журналістам на їх підступне запитання: «Чому євреїв не всіх евакуювали?» сказав: «Мої євреї всі виїхали».

Може, й так.

Правий був Ломоносов Михайло Васильович, російський геній: ніщо не зникає в природі. В одному місці убуває, в іншому прибуває. Ось і в Чернігові прибуло.

Зі мною служив у міліції один товариш. Можна сказати, друг. Нічого поганого про нього сказати не можу. І совість, і честь — усе на місці. Фронтовик. Єврей. Гутін Євсей. Корінний чернігівський. Усі в місті — знайомі й добре йому відомі.

Я вирішив порадитися з ним у невимушеній обстановці. Причому не в лоб, а за правилами, обхідними шляхами. Для чого купив пляшку горілки і заявився до нього додому найближчої суботи.

Візит мій був невчас. Дружина Євсея купала дітей, яких налічувалося троє. Від двох до майже восьми років. І що цікаво, всі хлопчики.

Євсей демобілізувався через поранення в момент, коли звільнили Україну і дозволили всім повертатися. Він і повернувся в рідний дім. Хатка у нього була така, що у війну ніхто на неї не зазіхнув. Тож заселився назад і зустрів свою дружину та її батька з евакуації. Євсеєвого батька, матір і трьох сестер, зрозуміло, розстріляли за обставинами воєнного часу.

До війни Євсей був одружений п’ять років. Дружина — Белка. Вони вважалися бездітними. Не виходило у дружини виношувати. А потім пішли діти.

І ось Белка їх купала.

Справа радісна, клопітка. Сімейна справа, звичайно. А я дітей тоді сильно любив, у першу чергу, через свою Ганночку-Ганнусю, донечку, і став допомагати Белці та Євсею. Підносив воду, гарячі відра знімав з плити. Плиту палили дровами, то я дров підрубав трохи.

Витирали дітей усі разом, щоб вони не застудилися на всяк випадок. Белка — найменшого, обережненько, а ми з Євсеєм по-солдатськи двох інших.

Усі хлопчики обрізані. Я спеціально помітив. Але по-доброму.

Пожартував:

— Чого ж ти їх, Євсею, всіх позначив! Ех ти, не кажучи, що комуніст, а як відповідальний за своїх синів, як ти міг їх обрізати, дати такий козир можливому ворогу розпізнати засланого розвідника?

Тут увійшов у хату батько Белки Довид Срулевич. Або Сергійович, як він сам себе називати не бажав, але Белка і Євсей його представляли саме так по-батькові.

Одного разу я натякнув Євсею, що йому, комуністу, не варто соромитися ніяких імен і тим паче по-батькові. Він за паспортом — Абрамович. А представляється Аркадійовичем. І тесть у нього — Срулевич. А він його на Сергійовича переробив. Негарно. Негідно звання людини, яка відрікається.

— Зараз вже не війна, нема чого ховатися. — Приблизно так я йому сказав.

Євсей з постійною своєю відкритою, але кривою посмішкою відповів:

— Я тільки через красу.

— Наплюй на красу. Ти ж не винен, що ваші імена для російської мови малопридатні. Вони, якщо чесно, ні для якої не придатні. То що, клички собі собачі набирати?

Євсей навіть перестав посміхатися:

— До чого тут клички, та ще й собачі? Я ж російське ім’я підставив.

Я схотів згорнути тему, бачу, зачепив за болюче:

— Я в тому сенсі, що для вас наші імена все одно що клички. То ви краще залишайте свої.

Звичайно, я висловив свою думку не дуже вдало. Але Євсей не образився, а, навпаки, став ближче до мене.

А зараз Євсей засміявся і кивнув у бік Довида:

— Ось хто позначив. Я стежив за кожним, щоб такого не сталося. І кожного Довид з-під носа крав. Хто саме різав Гришка і Вовку — не знаю. Довид не зізнається. А Йосипа — Зусель його поганий й різав. Йоську на честь товариша Сталіна назвали. І Довид чудово це знав. Я спеціально сказав йому, щоб не надумав молодшенького чіпати з єврейськими намірами. Ні, гад, і Йоську зіпсував. Без Белки не обійшлося. Вона цілком під його впливом. Але нехай. Різані-нерізані, аби були здорові. Німці, думаю, не полізуть. А більше я нікого не боюся. І німців не боюся. Бив я їх, Мишко, ти ж знаєш, як бив! І на честь того, що побив-таки, я своїх хлопців і зробив. І ще нароблю. Ми з Белкою вирішили не зупинятися. А за Довидом стежити треба пильніше. І Белці пістон уставити, щоб не розводила релігію. Ну, тепер що ж.

Але я бачив, що і сам Євсей усерйоз не проти довидової мракобісівської процедури. Так, з людей важко щось вибити, особливо звичаї і забобони, якщо ті процвітали в народі століттями. Хоч націоналізм, хоч будь-що інше. Люди виховуються важко і не одразу.

У такій м’якій обстановці наблизилися до вечері.

Сіли за стіл. Діти довкола бігають, їсти похапали, граються, галасують.

Вечеряємо.

Розливаю по чарці, по другій.

Євсей п’є нарівні зі мною.

Довид — ані краплі. Керує дітьми, щоб якось утихомирити потихеньку.

Потім не витримав, каже з виделкою в руці, на півдорозі застряг шматок, видно, думка підперла:

— За царизму єврей не пив. Він був Єврей з великої літери. На Єврея дивилися у сто разів більше. Він тільки тим і міг виокремитися, що не пив. Завжди тверезий. Це йому плюс ставили. За все інше — звичайно, мінус. Аякже. Мі-і-і-нус. Для Єврея спеціально закони робили. Туди не пускати, сюди не ставити. А за радянської влади всі стали з маленької — і росіяни, і євреї. І за радянської влади він став, як усі. І туди, і сюди. От єврей і п’є. А що — як і всі. Так і він. І плюса у нього не залишилося жодного. Ані однісінького. Суцільні мінуси.

Євсей у ту хвилину наливав, і рука його здригнулася. Він крадькома подивився на дітей. Ті завмерли — прислухалися.

Євсей налиту чарку взяв, випив показово, і каже тестеві:

— Ви б дітей посоромилися, Довиде Сергійовичу. Такі слова промовляти при них.

Белка замахала руками на обох — і на старого, і на чоловіка:

— Ну ви розходилися! Їжте спокійненько. Зараз дітей треба спати укладати, а ви розкричалися. — Цитьнула на хлопців: — Ану гешвінда шлафн,^[1] бешкетники! Розкладайте матраци!

Для дітей гра — розкачувати матраци на долівці, стелитися, місцями мінятися до посиніння. Мати. Яких ще треба пояснень? Мати знає, як утішити своє дитя.

Довид Срулевич теж підключився, тягає подушки, перекладає. Бере участь.

Белка потихеньку тицьнула нам недопиту пляшку, дечого зі столу.

Шепнула:

— Ідіть, ідіть надвір. На колодках доп’єте. Повітрям подихаєте.

Коротше, я приступив.

Виявилося, Євсею прізвище Табачник знайоме. Я до того ж питав не за прізвищем, а, між іншим, описав старого. Точно описав. Якщо знаєш, не сплутаєш. Євсей мені прізвище сходу назвав.

— Той ще типик. Його місце за ґратами. Або в лікарні — ще краще. Темна людина.

— А що в ньому темного? Дурник, нешкідливий.

— То ж то й воно. Він пропагує дурню. Ось агітатори по хатах ходять перед виборами в нашу Верховну раду, розумієш? Явочним порядком. Стукають у двері і заходять. І запрошення не треба. Усім зрозуміло — прийшли у справі державної ваги. І цей на зразок агітатора. Тільки не за непорушний блок, а чорт знає за що.

— За контрреволюцію? Проти Сталіна і радянської влади?

— Ну, так круто він не бере. Він виключно до єврейської національності ходить. У нього списки написані. Так балакають наші. Тобто євреї. Він ходить і ходить. Його женуть, а він знову ходить. Як заведений.

— І що, ніхто не написав куди треба?

— Бачиш, кантується. Виходить, ніхто не написав. А треба б.

— То ти напиши. Викличуть, дадуть перцю, пророблять. А що він агітує?

— Дурню всяку. Немає, каже, вас більше, дорогі євреї. Думаєте, що ви є, а вас немає. Скаже таке і піде собі. Йому гроші дають потроху. Одяг старий. Щось поїсти. Відкуповуються ніби то.

— А, то він жебракує. На жалість б’є. Люди дурні. Жебракові один раз дай — і ти йому ніби винен. Так і Табачник твій.

— Він не мій. — Євсей аж побуряковів.

Я незворушно продовжував думку:

— Агітатор — це для нього занадто жирно буде. Агітатор — за майбутнє. А Табачник — за ніщо.

Євсей невизначено кивнув.

— І що, хати у нього своєї немає? По людях живе?

— Є в нього хата. Кажуть, в Острі. І не хата, а землянка. Він комусь заявляв, що в Чернігові буде жити за погодою, до зими. А потім в Остер. Носить таких земля…

Я перевів на інше.

— За Довидом Сергійовичем дивись. Балакає він багато.

Я навмисне Сергійовичем назвав, щоб Євсей зрозумів серйозність попередження.

Треба їхати в Остер. І Горобчик звідти, і Табачник.

Заходити треба здалеку. Перший закон слідства. Я хоч і без спеціальної освіти, але розумів суть. Війна і розвідка навчили.

Утім, кінець липня, пора спекотна. Пізні гуляння молоді, танці на Кордовці, а навколо там кущі непролазні, темрява, що привертає. Траплялися непорозуміння певного кшталту.

Крім того, люди стали жити краще. Вип’ють понад міру, посваряться, поб’ються. Найчастіше в родині, поміж родичів і друзів, але це — все одно. Заледве щось трапиться — одразу міліція. Причому плачуть, щоб нікого не забирали. А працівникам органів треба і у відпустку, і таке інше.

Відбувалося таке.

Часом я негласно навідувався на вулицю Клари Цеткін і заставав там зачинені віконниці вдень і вночі.

Систематично гуляти в тому місці не було можливим з оперативної обережності. Розпитувати сусідів — недоцільно з тієї ж причини. З’ясовувати в паспортному столі, у домовій книзі? Що з’ясовувати, якщо півроку від дня смерті Лілії Горобчик не минуло, і у спадок ніхто вступити не міг за законом? Нема про кого з’ясовувати. Є про що. А не про кого.

Формально, звичайно. По суті — я б з’ясував. Якби офіційно. Але тут — справа моєї потаємної совісті та честі.

Завдяки мимовільним розповідям Євсея я був у курсі діяльності Табачника.

Дурнуватий старий якось зайшов ближче до осені до Гутіних. І мало того що зайшов, але просто попідруки з Довидом.

Євсея відразу відсікли, гукнули Белку за собою в сарайчик на подвір’ї і там шепотілися.

Євсей хотів простежити-послухати, але діти втримали своїми приставаннями.

У кінці серпня Любочка, зважаючи на наближення холодів, висловила бажання пошити собі нову сукню.

Задля наочності приміряла стару — ту, що я з пам’яті вважав цілком гарною, і каже:

— Я тут випадково Лаєвську Поліну Львівну зустріла на базарі. Те-се, загалом, вона мені сказала, що за півціни пошиє. Я, звичайно, навідріз відмовилася, але вона запевнила, що тільки з поваги до тебе. Мовляв, Лілечка Горобчик була їй подруга і навіть як сестра, а оскільки ти вбивцю знайшов, то вона тобі довіку вдячна і на знак удячності дасть мені знижку. Просто сльози у неї в очах стояли, благала мене зробити їй послугу. Уявляєш, послугу! Я! Їй!

Я не поспішав з вироком ситуації.

— Ну? І що далі.

— То далі я з тобою раджуся. Про Лаєвську кажуть, що вона дуже жадібна, а вона ось як може. Ти вважаєш, Мишо, від чистого серця? — Відповіді моєї Люба не дочекалася, сама прийшла до висновку: — Від чистого, ясно. Зі смертю не жартують.

Я сказав:

— До чого тут смерть?

Люба відповіла:

— Ну, я для порівняння. Якщо просто, то людина може й нещирість проявити. А якщо смерть, тоді язик не повернеться. Може, погодитися? На знижку? Шити до пуття нема в кого.

Я знизав плечима. Хоч мав на увазі зовсім інше. Не треба тобі,Любочко, бачитися з Лаєвською. Ні шити, ні скидати ціну, нічого тобі з нею мати не треба.

Але сказав:

— Ший. Життя покращується. Нічого жидітися. — Вискочило погане слово. Ну, не погане — не радянське, а так слово як слово, але я затнувся. — Нічого економити на копійках. Треба, щоб не соромно було перед людьми. Ти красуня. Це страховиську ще можна в дранті. А тобі — зась.

Люба просяяла. Кинулася до шифоньєру, висмикнула з-під простирадл відріз пляшкового кольору.

Тицяє мені в ніс:

— Дивись. Я давно купила. — Розгорнула, покрутила туди-сюди, вивернула: — Вовна. На базарі. Матерія довоєнна. Або трофейна. Недорого. А якщо ще знижка — тоді зовсім майже задарма.

Я для її задоволення помацав матерію. Хотів навіть погладити, але зрозумів, що не треба. Руки тремтіли.

— Гарна. Практична. І не мазка.

Люба пішла до Лаєвської і принесла звідти таке.

Поліна Львівна питала, як у мене справи на роботі. Чи не переводять мене куди-небудь на район. Саме тоді часто бувало, що районні відділення міліції зміцнювали за рахунок обласних кадрів. Казала також, що коли пошлють у глушину, то квартири не побачимо. Там і застрягнемо. А у неї зв’язки. Може слівце закинути де треба.

Люба запитала, чи не приховую я від неї чогось по роботі? До Лаєвської начальство ходить, тобто дружини, їй багато чого відомо. Ні з сього ні з того вона не бовкне.

Я запевнив Любу, що змін по службі у мене не передбачається. Але подумки зауважив, що Лаєвська сукню пляшкову зручну і немазку буде шити довго. Довго вона її буде шити-метати. Дружину мою мордувати.

Але виходу не було. Нехай помордує. Нічого не вимордує. Падлюка така.

Я поговорив з товаришами, проаналізував ситуацію. Ставлення до мене керівництва не змінилося. Добра слава як була, так і залишилася.

Закинув вудку на всяк випадок:

— Усе життя мріяв десь у райончику попрацювати. Тиша-спокій. Примиряй чоловіків з жінками, та й по всьому.

Саме під ту пору після партзборів поверталися з нашим кадровиком.

Він мене по плечу поплескав і по-доброму пожартував:

— Такими, як ти, Мишо-Михайле Івановичу, — не розкидаються. Час зараз не той, щоб кадрами кидатися. Ми тебе ні в який район не віддамо. У найпередовіший — і то не віддамо. І квартиру тобі виділимо. Так і знай. І дружині скажи, щоб готувалася.

Ця радість загородила нам з Любочкою увесь білий світ. Незважаючи на те що Ганнуся підхопила на Десні запалення легенів, і більше місяця ми її доглядали за допомогою лікарів у хатніх умовах, ми жили майбутньою радістю простору й окремішності.

У кінці вересня дали однокімнатну квартиру з помірною кухнею. На Коцюбинського. Там полонені німці побудували цілу вулицю. Наш будинок — ближче до нового базару.

В’їхали. І без другої дитини обійшлося. Пощастило.

Сюсюкала, сюсюкала, усе кругом обнюхала, до вбиральні двері відчинила.

Кивнула, ніби задоволена:

— Так. Мені розповідали про ці будинки. Теплі. Головне — теплі.

Люба почула голос Лаєвської, вийшла зустрічати, як годиться.

— Яка нам радість, Поліно Львівно, дорогенька, що ви до нас завітали! Зараз будемо пити чай з варенням різним. Тепер не знаю, тепер діляночки у нас немає, тепер не буде варення. А поки є.

Лаєвська розводила руками, обмацувала пальцями й очима обстановку. Звичайно, барахло. Ми з надією з Любочкою по копійці відкладали, але не навідкладали ні на що путнє. Зараз — при Лаєвській, мені захотілося виправдатися за це.

Чорт потягнув мене за язик:

— Так, ми люди небагаті. Не те що ви. Ви вмієте копієчку до копієчки складати і ховати. А ми — ні.— Спеціально з наголосом на «ви».

Лаєвська засміялася:

— Це я вмію? Їм що хочу. На продукти буквально все і йде. Під старість усі люблять попоїсти. На свою фігуру навіть махнула рукою.

Вона для наочності махнула рукою. Але сукню під макінтошем пісочного кольору підняла на скількись-то, щоб показати своє пухке, огидне колінце.

— Ой, та що казати! Минула моя молодість безповоротно.

Цим колінцем вона мене дряпнула по горлу:

— Що ви, Поліно Львівно! Ще заміж вийдете. Доживати будете, як за кам’яною стіною. Якби ви мене запитали, я б вам і чоловіка порекомендував. Довида Срулевича Басіна. Удівець. Єврейської національності. Саме для вас. Він, кажуть люди, теж копієчку має. Ну, у вас без копійчини не буває…

Навіщо сказав, нащо підсунув Довида — не знаю. У мене буває — скажу щось влучне немов зі стелі.

Лаєвська натяк на її національність і особливості поведінки, звичайно, зрозуміла. Але взнаки не дала. Тільки мій досвід дозволив визначити, що вона зчепила зуби.

— Та що я? Діло минуле. Я вам, Любочко, платтячко принесла. Відпрасувала і принесла. А то ви стомилися з переїздом. А в мене крій, люди даремно не скажуть, і з однією приміркою доробити можу. Так я на око і закінчила. Хотілося скоріше вас порадувати. Щоб чоловік помилувався. Міряйте негайно. Міряйте, я вам кажу!

Витягла зі здоровенної торби згорток, абияк розпатрала папір, дістала сукню — двома пальчиками, як коштовну річ. Перекинула через дві руки, ніби рушник з хлібом-сіллю. Подала Любі. З поклоном.

Любочка з поклоном так само прийняла.

Побігла на кухню.

Повертається.

У мене голова закрутилася. Така краса.

Люба довкола себе крутиться, обсмикує сукню.

Лаєвська обходить її, наче пам’ятник який у музеї, і цокає язиком.

Запитує у Ганнусі:

— А тобі, лялечко, хочеш, теж пошию красу?

— Яку красу? — запитала Ганнуся.

— А придумаю. Я на фасони не скупа. Дітям узагалі не шию. А тобі зроблю. Спеціальний дитячий фасон. У мене шматки різні валяються. То я тобі скомбіную. Для власного задоволення.

І сльозу пустила.

Любочка запитує тихенько, делікатно:

— Скільки ж я вам винна? — Бо у нас після переїзду грошей ну зовсім тільки на хліб.

Лаєвська пояснила:

— Я на спідничку підкладку дала. Свою. Нитки теж мої. Шовкові. Тут защипчики пустила по рукаву, ми з вами, Любочко, не обговорювали защипчики, і комірець зробила. Мереживце моє. Ну, за це я додатково не беру. Як домовилися — півціни.

І називає ціну.

Я нічого не розумію в бабських цінах, а Любочка закотила очі.

— А можна із зарплати? Почекаєте? У Миші зарплата днів через два.

Лаєвська немов чекала такого повороту:

— Чому ж не почекаю? Ви, Михайле Івановичу, занесіть мені додому. Я вас прошу! Щоб Любочку не турбувати. Я вам і яблучок передам гостинчиком для Ганнусі, і для компоту я багато насушила. А дівчинці на зиму потрібні вітаміни. І те, і се. Ви особисто стільки нервів витрачаєте на роботі. Деякі не розуміють, а я ціную. Ми не просто так знайомі, чи не так? Я вас як рідних люблю. Не знаю чому — з першої хвилиночки. Особливо Ганнусю, лялечку золоту.

Люба кивнула.

Не через компот-яблука. Скромна, і коли на неї наступають, киває, не подумавши.

Коли Лаєвська пішла, Люба тільки й сказала:

— Ну, Поліна! Раптом полюбила. Полюбила — а гроші давай. І які! Я б за такі гроші до неї не пішла. Мишо, що робити?

— Гроші треба віддати. Віддамо. Я віддам. А гостинчиками своїми нехай подавиться.

Ганнуся зі свого куточка повторила:

— Подавиться. Нехай.

Дитина. Не розуміє глибини.

Після зарплатні я прийшов до Лаєвської.

Виклав папірці на стіл без особливого запрошення.

Не приховую, готувався до затримки у Лаєвської. Будьмо відверті, до її балачок. Але вона ані словечка зайвого не сказала. Мовчки взяла гроші, перерахувала.

Проспівала майже пошепки:

— Так, за мою роботу людям не шкода віддавати належне. Якщо зроблено — отримай. Чи не так, Михайле Івановичу? Я кажу, те, що належить, завжди віддають. Зрозуміли мене?

Я машинально відповів:

— Зрозумів.

Лаєвська тицьнула мені в руку торбу: гостинці. Я взяв, щоб не нагнітати зайвого. Думав, по дорозі викину.

Але не викинув.

Сказав Любі:

— Гроші заплатив. Гостинці приніс. Дурна вона, звичайно, Лаєвська Поліна Львівна, тобто навіть не дурна. Натура в неї. Єврейська. Іноді здається, що вони дурні. А це їх натура бере за комір. Вони не винні.

Люба кивнула:

— Я її навіть не думаю засуджувати. У них нація така. Треба знати і мати на увазі.

— Саме так. А яблука — що ж, вони ні до чого.

Підійшла Ганнуся, узяла рум’яне яблуко, надкусила. І сік по підборіддю потік.

Я витер долонею. Обережненько. Обійняв доньку з усією можливою ніжністю.

Входини ми як такі не святкували. Об’єднали з моїм виходом у чергову відпустку. Серед гостей і Євсей, звісно.

Треба визнати, в той час загострилися косі погляди на євреїв. Деякі товариші зі служби навіть натякали, що Євсей Гутін — мені не надійний товариш. Але я не реагував.

Бували випадки перегинів — і євреїв звільняли невиправдано, а як данину ситуації космополітизму. Але це лінія партії, і її не обговорюють узагалі. А від Гутіна я не відмовлявся. І він це цінував.

Входини вийшли чудові. Душевні.

Любочка наготувала всього. Ганнуся їй допомагала як могла. І на стіл вони подавали удвох. Ганнуся знизу, зі свого зросту, а Любочка впевнено, зверху ставила на стіл: як з неба лягали на землю, ну, на стіл, Любоччині пиріжки з начинкою, пампушки з часником для борщу, холодець, вінегрет і таке інше.

Краса сімейного життя обіймала мене зусібіч і аж заважала дихати.

Ми з товаришами між собою переговорили, що якби всі вміли культурно відпочивати, нам було б менше роботи. Жартували, ясна річ.

Гості були дуже задоволені.

Після всіх залишилися ми з Євсеєм.

Любочка з Анею мили посуд на кухні.

Євсей між іншим сказав:

— Довид Сергійович ходить сам не свій. Не збагну, що з ним коїться. Впевнений, що Табачник воду намутив. Пам’ятаєш, я тобі про Табачника, дурника перехожого, розповідав?

— Ну.

— Довид товче, що політика трошки пішла в інший бік: замість організованого вивезення євреїв призначено їх по одному вбивати. Це ж треба таке вигадати! Вбивати під виглядом бандитизму, щоб капіталістичний світ не хвилювати. З бандита — хто спитає? А якщо за вказівкою партії, то можуть і ґвалт за океаном підняти. А їх по одному хіба повбиваєш? Дурня. На голову не налазить.

— Їх? А ти не рахуєшся?

Євсей закрутився на місці. Начебто по кишенях став шукати дріб’язок, а він у дірку провалився, в чобіт чи ще куди.

— Гаразд. З Табачника нічого взяти — волоцюга, жебракує, байки розказує. Шкідливі, але байки. Натомість Довид ще сповна розуму. Усім відомо, що сповна. Ти б йому вкоротив язика. Не нам вирішувати лінію. Ясна річ, якщо організовано вас усіх евакуюють — для вас же й краще. Ти, наприклад, на новому місці роботу собі одразу знайдеш. Ви коли окремо опинитеся, у вас так само злодії лізтимуть в очі. І бандити. І шпана. А іншим — професорам-академікам, звичайно, страшнувато. Пошани їм буде менше. І грошей менше. Довкола ж такі самі — професори-академіки-скрипалі-піаністи. Ти тільки уяви — повезуть вас у нову місцевість, і ви влаштуєте там собі єврейський рай. Ти будеш головним міліцейським начальником. Ну, не головним, але на керівній посаді. Хіба погано? Інтелігенція пише вірші, музику, кіно. Ви маєте дякувати.

Євсей начебто щось намацав у кишені, радісно кивнув:

— А ми й дякуємо. Дякуємо. Ось, знайшов. — І тицяє папірець трубочкою. — Довид адресу залишив. Поїхав до Табачника в Остер на побивку.

— Навіщо мені адреса? На чорта?

— Довид велів передати. Щоб не на словах, а папірцем. Учора пізно поїхав. Сьогодні передаю. Не на роботі. Як годиться.

Я подивився на Євсея новими очима.

— Які в мене можуть бути справи з Довидом? Я його не виношу. І не приховую.

Євсей спохмурнів:

— Я в чужі справи не лізу. Ніколи. Гадав, ти мене поважаєш. Звідки я знаю. Довид щось махлює з цегляної справи. Може, він тобі цегли підкидає нишком. Для сарайчика на старій квартирі. Ти хотів будувати. Він мені якраз і натякнув: для користі особистої твоєї справи переказати адресу. Ну, тепер ти переїхав, тобі сарайчик прилаштовувати ніде. Але мало що. Була б цегла. Правильно?

Я відповів рішуче:

— Неправильно.

Прочитав папірець. Адреса така: Остер, вулиця Фрунзе, за останнім будинком від кінця. Землянка.

На прощання Євсей пробурмотів:

— Ти, Мишко, люди кажуть, недокрутив з Мойсеєнком. Пам’ятаєш, який руки на себе наклав?

— Ну. Пам’ятаю. В очах висить щоночі.

— Кажуть деякі, і в нашому відділенні теж. Темне діло. Темне. Я як можу — осаджую, не чіпляйтесь, кажу, до Мишка, усе що треба — зробив. Артист нервовий трапився. Ось і кінець.

Я різко обірвав:

— Які твої розмови, я знаю. Вихляєш. І розмови твої з вихилясом. Конкретно, хто бочку котить?

— Друкарка Свєтка. Вона з начальником зараз крутить. Губи бантиком склала і навмисне при мені процідила: «Миша твій, Євсей, недогледів. З тобою дружить, аж обіймається, а недогледів». Свєтка — хвойда. Шльондра. Сама б не додумалася. Повторює.

Я розвернув Євсея обличчям до себе і закінчив нашу розмову таким чином:

— Через тебе до мене претензії. Бачиш, зачепили. Гутін — сумнівний з національного питання, Цупкий з Гутіним обіймається і взасос цілується, давай по Цупкому вдаримо. Ні. Не вийде в них!

Євсей засвітився, хоч я його й боляче стиснув за плечі.

— Не вийде, Мишо! Ми проливали кров разом. Не вийде.

Я не знав, як підтримати товариша, і тільки сказав:

— Отож.

Настала можливість поїхати в Остер, як я хотів і планував. А вдома я пояснив: їду на батьківщину, в село Рябина, що між Харковом і Сумами. Далеко від Чернігова. І на роботі поширив ту саму версію. Відгриміла велика війна. У мене мати та батько закатовані фашистськими нелюдами як передові колгоспники, причому батько — активіст. Востаннє вклонитися могилі батьків — на таке мотивування я змушений був зважитися. Соромно.

Але в той же час не соромно. Після Остра я намітив і справді дістатися до Рябини. Якщо вийде.

Хто не знає, пояснюю.

Заднім числом завжди легко засуджувати. А в ті роки почуття були напружені пожарищами минулої війни. До щастя подати однією рукою. І будь-яка перешкода після кровопролитних боїв бачилася незначною на мирному тлі. Це я не для філософії, а для знаття.

І таку перешкоду мені втнула Горобчик Лілія.

Так, цікава жінка до своєї смерті. За чутками на її адресу. Але її нема. А у мене неприємності. Прикро? Прикро. Але нехай. Чесне ім’я дорожче я не знаю за що.

Євсею нічого не сказав. Відвертість — добре, а совість краща. І совість мені диктувала: нікого не треба зачіпати. Є оперативне положення: в курсі — отже, причетний.

Перед потягом прогулявся вулицею Цеткін.

Будинок 23 не видавав жодного звуку.

Я обігнув будівлю ззаду, переліз через паркан.

У курнику мертва тиша. Двері розчинені, ані пір’їнки, ані зернинки.

Остер — відома єврейська місцевість. Приблизна більшість євреїв. Решта українці. Трохи росіян.

Посеред руйнувань подекуди росли будови. Непоказні, але з добротного лісу. Вдома — не вдома, але й не зовсім шпаристі бараки. Люди самі для себе будували. Дошка до дошки пригнані на совість. А потім ще й обшиють дранкою. Жити та жити.

Остер зустрів мене весіллям. Одружувався єврей з єврейкою. І гості, будемо відверті, суцільно євреї. Не без українських товаришів, але загалом і в цілому. Лунала єврейська мова, особливо з боку старих.

Веселощі вже сягнули такого ступеню, що танцювати вивалили з хати надвір.

Грав оркестр — скрипка, бубон, акордеон. Я відразу зазначив: акордеон трофейний, німецький. Надивився в Німеччині. У німців два інструменти для веселощів — губна гармошка й акордеон. У євреїв скрипка, ясна річ. Тепер ще й акордеон додали. А скрипаль якийсь недороблений. Абияк. Потім зрозумів — шульга. Скрипку не по-людськи тримає.

Грали начебто життєрадісно, але нудно. Підспівували мало. Коли заграли українську — «Ти казала у неділю» — загорланили всі. Хором. Пісня що треба. На віки. Народна.

Що характерно, єврейські діти у великій кількості. І малі, і старші — різної статури. Здебільшого худенькі та хирляві. Але й товсті в тому числі. А українські — всуціль худенькі. Порода. Єврейська дитина краще засвоює їжу. Або годують її особливим способом, як гуску на заріз. Упихають у горлянку. А наші: поїв, не поїв — бувай здоровий, біжи з хати.

Я, як сторонній, швиденько пройшов повз.

Але за мною ув’язався член весільної команди з червоною пов’язкою на рукаві:

— Товаришу, випийте з нами за здоров’я молодих. Запрошуємо від усієї душі.

І так у мене вчепився, кліщами не розтягти.

Горлає, як скажений:

— До нас ідіть, до нас! Усіх запрошуємо! Увесь Остер гуляє!

І — цілковита увага до моєї особи з тилу і з флангів.

Я, звичайно, не мушу. Тут тільки зачепись язиком, одразу розкрутять на повну котушку. Звідки? Хто? До кого? Навіщо? Дешевше підкоритися і потім непомітно зникнути.

У голові миттєво склалося: якщо запитають, скажу, що проїздом, зі службовою метою.

Зайшов у хату. Там навколо столу гуртувалися деякі гості. Ясна річ, панував безлад. Тарілки з недоїдками, пляшки напівпорожні. Нічого підозрілого.

Від фаршированої щуки у пів-столу — голова і хвіст. Голова теж нашпигована, як у євреїв прийнято. Але не з’їли.

Я відцурався, що через поранення міцного не вживаю. Попросив чистої водички. Мені дали склянку узвару: червоний, з калиною, грушами. Як годиться.

Я підняв склянку і кажу:

— Спасибі, товариші. Бажаю щастя і спасибі, що покликали за свій стіл.

Увійшли молоді. Вона — здорова дівка років до тридцяти. Волосся чорне, кудлата. Очі, щоправда, гарні. Чорні. Наречений трохи підкачав зростом і статурою. Але на обличчя нічого. Не страшний. Старший за неї. Років на п’ять. Масть — русява, з рудизною. Очі різного кольору — одне блакитне, друге ясно-каре. Рідкісна прикмета.

І з неї, і з нього — списувати словесний портрет саме задоволення. Ні з ким не переплутаєш навіть у загальних рисах.

За молодими увійшли гості. Нагорлалися, підборами землю побили, настав час закусити.

І знову оглушили мене своїм гирканням. Але, дивлюся, українці навіть розмову їхньою мовою підтримують. На жарти відгукуються веселим сміхом. Підморгують.

Той, що мене за комір притягнув до хати, гучно виголосив:

— У нас, товариші, ще один гість. Він зараз скаже своє слово. Ша!

Усі замовкли.

Я склянку з узваром підніс і кажу:

— Мазл тов,^[2] дорогі молодята! Мазл тов на довгі роки!

Через одного від мене сидить старий з пейсами, в засмальцьованому картузі. І як уцілів? В евакуації, напевно, рятувався, місце займав.

І ось він киває в мій бік і питає буквально в довколишній простір:

— Аїд?^[3]

Я засміявся.

— Ні. У мене один з ваших. Він навчив. Тож бажаю вічного щастя!

Підвівся ставний чоловік у гарному піджаку. Українського вигляду. А там — чорт його знає. Іноді з нальоту не розбереш. І у нас носаті й чорні бувають.

— Дякуємо на доброму слові! Ви бачите весілля. Весілля виходить гарне, веселе, і ви з нами веселіться та їжте-пийте.

Старий, який цікавився, чи я не аїд, дивився на мене впритул своїми більмами. Тобто очі у нього начебто зрячі, але у той же час незрячі. Неприємно.

Я на весь рот посміхаюся і виходжу надвір.

Чоловіки палять, діти гасають, жінки тягають глиняні миски з літньої кухні в хату. Час — до сутінок.

Я — до хвіртки боком, боком. Ставний чолов’яга, який відповідав мені тостом, гукнув у мій бік:

— Товаришу, не поспішайте! У нас ще не скінчилося! Сподобалося вам?

— А як же. Сильно. І частування солодке, і горілочка гірка, як-то кажуть.

Чоловік підійшов упритул, поклав руку на плече:

— Ось так, товаришу. Ось так. Весілля граємо всім Остром.

Я пожартував для легкості:

— Пізненько наречена з нареченим зібралися, їм би дітей у школу вести, а вони тільки записуються.

Чоловік кивнув:

— То у них і були діти. І в неї, і в нього. І чоловік у неї був. І у нього дружина теж. Німці вбили з поліцаями. А ви з яких країв?

— Нетутешній.

— Я точно бачу — військовий! Правда ж?

Я невизначено хитнув головою.

Чоловік поквапився сказати:

— Не питаю, нічого не питаю. Розумію. Сам воював. А до війни на відповідальній роботі. Тепер ось… Але нічого. Не скаржуся. Я розумію. Ночуйте у нас.

І простягнув мені руку для знайомства:

— Файда Мирон Шаєвич. Завідую культосвітньою роботою. Точніше, тимчасово завгоспом у клубі… Зараз дуже культура потрібна людям. Після всього.

Я потиснув руку.

Добирав ім’я, щоб представитися, але тут відчинилася хвіртка і нові, запізнілі гості зайшли на подвір’я, вигукуючи привітання.

Знову гиркання, сміх довкола.

Я прошмигнув за паркан, на вулицю.

І що за нація така! Припустимо, твоїх повбивали. І дітей. А весілля ти гуляєш. На очах у всіх. І всі теж хороші. П’ють, їдять. На акордеоні пілікають — тягнуть жили.

У мені, будьмо відверті, нуртувала злість. Але я себе не стримував.

Не сьогодні-завтра запроторять до дідька в зуби, в голий степ і сніг, ти збирай клунки, вузли в’яжи, золотце розпихуй по таємних місцях. А вони одружуються. І дітей скільки бігає. І сміються. І півників на паличці смокчуть. Солодко. Хочете, щоб солодко було? Буде. Обов’язково буде. Не той зараз час, щоб не солодко.

На Фрунзе до землянки я не пішов. Завернув на сто вісімдесят градусів.

Возів із п’ять змінив. Кілька полуторок. Підвозили — грошей не брали. Свої хлопці, українці.

Узяв курс на Рябину.

Рябина була жива. Центральна частина — Полотнянівка — порожня. Але собаки вайлують, гуси ходять. Люди на роботі, в колгоспі.

Настрій мій трохи покращився.

Я поїхав до Харкова у віці вісімнадцяти років — за комсомольським направленням. Батько постарався правдами й неправдами.

Приніс направлення в хату, ніби знайдений скарб.

Каже:

— Їдь, синку, у Харків. Тут усе одно не життя. І не буде.

Я й не збирався. Будемо відверті: вчився посередньо. Голодний, холодний. Ходив до школи пішки вісім кілометрів. Я більше любив і знав природу. Наш учитель у першому класі Діденко мене за це цінував. Я дохідливо розповідав одноліткам, що пори року змінюються обов’язково і завжди, треба тільки знати про це. І не лякатися, що холодно. Або дощ. Чи спека.

Але батько сказав, і я поїхав учитися.

Далі — війна. Добровольцем на фронт. Якщо маєш освіту, хоч і неповну, відразу з молодшим офіцерським званням. Пішло-поїхало.

Після перемоги в Рябину не поїхав. Серце підказувало — не треба. Ті, хто в могилі,— нехай там і лежать спокійно. Я їх не підійму. Без діла турбувати — дурниці для нервів. А з рештою — робити нічого. Неминуче нове життя.

Іти мені в даному населеному пункті — фактично нікуди. На цвинтар, щоб люди не дорікали і не обговорювали — раз. До вчителя Діденка Миколи Івановича як до єдиної дорогої людини за спогадами — два. І крапка.

Ішов я на цвинтар і мені було соромно. Якби не євреї з їхніми дурощами, якби мене батьки мої так не виховали, що найперше — честь і совість, гуляв би я відпустку в Чернігові з родиною. З Любочкою, з Ганнусею. Та й годі.

Раптом мене пройняла думка, що сам я могил не знайду.

Завернув до Діденка. Якраз по дорозі.

Стукав у хату і сумнівався: живий? І похилий вік, і турботи.

Але Діденко мало що відчинив двері сам, то ще й міцно мене обійняв. Упізнав з першого погляду. А років йому на той момент було не менше, ніж сімдесят.

— Ну що, Михайлику, вибрався до нас? Згадав, хлопчику, згадав… Надовго?

— Ні. У вас переночую, якщо пустите. Подивимося потім, на скільки затримаюся. На свіжу голову розсудимо. Вдома скоро не чекають. Відпустка у мене.

— І де ж твій дім тепер? У Харкові?

— У Чернігові. Знаєте таке місто?

— А як же ж. Знаю. Був я там. До війни і був. Саме перед нею. Під Троїцькою горою зупинявся. На вулиці Тихій. Є ж така?

Серце моє тьохнуло. Знову Троїцька.

— І в кого ж ви там зупинялися, Миколо Івановичу?

— О, то така людина!.. Єврей. Щось на зразок рабина. Знаєш, хто такий рабин?

— Піп єврейський.

— Ну, хай піп. Той ще був філософ. Зусель звали. Прізвище Табачник. Спеціально до нього їздив, побалакати. Ми з ним у Першу світову служили разом. Він добровольцем пішов. Адже євреїв не брали за призовом. Чужий елемент. А він з образи пішов. Визначився. А я ж за призовом. Ось так ми з ним і опинилися в одному окопі. Я його обороняв від дурнів більше, ніж від німця. Він молився дуже. Тоді не заборонялося. Навіть заохочувалося щодо всіх вірувань однаково. Я скажу: якби він не так хитромудро молився, то його б і зовсім не чіпали наші, а він голосно скрикував і гойдався на місці. То вже без сміху рідко минало. Саме тоді я й цитькав.

Я зауважив:

— А знаєте, Миколо Івановичу, ваш Зусель і тепер живий. Воду каламутить. Землянку собі в Острі вирив і там блазнює. А радянська влада його терпить.

Діденко посміхнувся:

— У євреїв доля така. Каламутити. Ти на нього не ображайся. Він мені з місяць тому листа надіслав. Як чорт із табакерки. Адже табачник. Десь я той папірець приткнув. З Чернігова якраз. Вулиця Тиха. Пише, що хоче приїхати до мене. Дуже треба. Чи я живий, цікавиться. Я посміявся з того листа. Якщо я вже у садочку в холодочку навік, то як же ж я скажу? Дурненький він був, дурненький і залишився. До смерті, як кажуть, чотири кроки, а він мандрувати задумав.

Я засміявся:

— Відповіли, що живий?

Діденко кивнув, але якось приречено:

— Ні. Я ж не знаю точно, коли живий, а коли мертвий. Поки до Зуселя лист долетить, я й угомонюся. А він з’явиться. Йому ж прикро. Гроші витратить. Ти на цвинтарі був?

— Ні. Якщо ваша ласка, може, проводите, покажете.

— Ні. Не дійду. Близько, а не дошкандибаю. Сам іди. Мимо не пройдеш: вони під пірамідкою обоє. Із зіркою. Пірамідка синя. Червона зірка. Просто біля входу.

У вікно постукали.

Микола Іванович глянув і зрадів:

— Оце вчасно. Гість. Палій Петро. Пам’ятаєш? На рік менший за тебе. Він мені поїсти тягає. Не задурно, зрозуміло. Жінка його готує, а він тягає. Дітей у них нема, то я в них щось на зразок цього.

Палія я не впізнав. А без підготовки то й зовсім би пройшов повз.

Петро виявився сліпим. Біла пов’язка через два ока аж від лоба до губ. Але нічого, чиста пов’язочка, акуратненька.

Він закидає голову назад, немов через нижній край полотна хоче розгледіти:

— Хто у вас, Миколо Івановичу?

— Дружок твій. Цупкий Мишко.

Про обійми розповідати не буду.

Вирішили похід на цвинтар не відкладати. Мені чим швидше, тим легше. Зусель підпирав мене разом зі своїм листом.

Постояли над могилою.

Петро сказав:

— Повторно ховали. Як героїв. За таку смерть — пробачили. Еге ж. Не турбуйся. Розмови вголос не було, а всередині себе кожен пробачив. Я так думаю. Тож їм легко лежиться.

— Що ти, Петре, за що їх прощати? Вони чесно прожили трудове життя. Колгосп будували. Для хорошого життя.

Петро білів своєю пов’язкою і цією самою пов’язкою мені сказав:

— За те. За те їх простили, що останні зернинки за вказівкою зверху з-під дитячих подушок вигрібали. Яструбки — одне слово.

Я мовчав.

Петро перший рушив назад.

Кинув через плече:

— Мітинг був. Добре говорили. З серцем. Хай їм тихенько лежиться.

І пішов собі.

Я не наздоганяв.

Повернувся в хату.

Микола Іванович чекав.

— Ну?

— Уклонився.

І тут я згадав, що планував взяти жменьку землі з могили. Але не взяв. Петро збив.

Микола Іванович запропонував перекусити. Я не хотів. Усього викручувало. Але відмовити старому не міг.

Сіли за стіл.

Знайшлося трошки самогонки. Діденко повідомив, що тримає для лікування ревматизму. Але я давно вже зрозумів, що попиває. Обличчя таке.

Випили, пожували, що було.

Кажу:

— Куди листа сховали, не згадали? Від Зуселя того? Цікаво. За стільки кілометрів про знайомого почути. Буває ж. Хоч я й не дивуюся. На фронті й не таке траплялося.

— Листа? А я й не згадував. Ти ж його знаєш, виходить. Передай на словах: доки ти тут був, я жив. Нехай приїжджає на свій страх і ризик.

— Еге ж. Я сюди їхав, то в одному місці на єврейське весілля потрапив. Ну що за нація! У них половину повбивали по-всякому. І дітей, і старих, і всіх на світі. Щоб сліду не залишилося. А вони знову одружуються. Знову народжують жиденят. Як нічого й не було. Хоч би жити після такого жаху посоромилися. А вони живучі.

Микола Іванович крапельку зі склянки собі на долоню крапнув — останню, більш не залишалося, розтер, понюхав, злизав язиком.

Каже:

— Живуча нація. Та всі нації живучі. Ти малий був. То твої батько з матір’ю справи робили. А в 33-му ще ями ворушилися — голод тільки скінчився. Люди хліба трошки поїли. І весілля пішли. Земля здригається на ямах. А люди гуляють. Жеруть і гуляють. Уп’ються на радощах, що живі, і з дівками обжимаються, і блюють на ті ями. Хлібом і блюють. Тебе батько до Харкова заслав. Вислужився — і заслав. За свої заслуги. Заслав, щоб ти геть усе забув. А тут і в 47-му з голоду вмирали. Один — Засядько, ти його не пам’ятаєш, напевно. З фронту з перемогою повернувся, герой. Бігав за однією нашою дівкою ще до війни. Вона заміж вискочила. Він переживав. Так на фронт переживаючи і пішов. Сказав: «Іду на вірну смерть через любов до батьківщини і до тебе, Катерино». Ну от. А у Катерини саме чоловіка вбили на фронті. Засядько повернувся. Вона — вдова. А за нього — ну ніяк. А тут голод. У неї ж п’ятеро дітей. Вона все їм. Сама світиться від кісток. Усім погано. А їй так погано, що боже ж мій. Засядько підкидає їй поїсти. Хоч що-небудь. Від себе відриває останнє. А діти відразу з’їдять і знову голодні. Він їй: «Давай запишемося, я і дітей, і тебе врятую». А чим йому рятувати? Сам дохлий. Трудодні — найтвердіші. Палички. З часом доходить він зовсім. Покликав Катерину до себе. Каже, дай за цицьку хоч потримаюся, перед відходом. Вона йому: «А хліба даси?» «Дам», — каже. І на скриню показує пальцем. Там буханець. Як каменюка. Вона схопила — і за двері. За дверима й впала. Мертва. Засядько так і помер. Без цицьки. Он-о скільки років минуло, а я думаю, думаю… Якби вона хоч на Засядька впала з тим хлібом проклятущим, йому приємніше було б помирати. Аж ні. Не вийшло. Там хлопчик був, мій учень, він саме за Катериною бігав — кликав до вмираючого Засядька. То розповів.

Я виправив:

— У 47-му — посуха. Ви 47-й до 33-го не приплітайте, Миколо Івановичу. Не треба зайвого.

— Зайвого й не треба. Люди люблять саме зайве скрізь приплести. А я не люблю. Завтра ти про мене наслухаєшся саме зайвого. Я сам тобі розкажу. Я й за німців дітей у школі вчив. Чекав, що радянська влада мене за дупу схопить. Не схопила мене радянська влада. Навіть зі школи не вигнала. Очі кололи, що за німців учителював. Але не вигнали. А я запитав у одного начальничка, що я такого страшного за німців з дітьми зробив, що мені треба колоти очі. Він каже: «Ви дітям у голову вкладали, що Бог є». Так, укладав. Вони таке довкола себе бачили, що тільки на Бога й сподіватися. І я їм відверто казав: «Дітки, Бог є». Більше нічого. Зрозумів?

Я кивнув.

— І не кивай мені тут. Я у себе в хаті. Скільки побудеш?

Я бачив, що йому ще хочеться побалакати. Але все в мені противилося. Відповів, що поїду з півнями.

Він зітхнув:

— Ото ж. Покалічені ми з тобою, Михайлику, геть чисто інваліди. Через війну і своє життя.

— Я особисто не інвалід. Я здоровий.

Діденко мене по голові погладив, як у школі:

— Інвалід, інвалід, хлопче. Ще й який.

Просив розбудити, коли зберуся йти.

Я не спав ані хвилини. В голові шуміла самогонка. Хоч і було її трохи. Але шуміла. І Зусель там шумів, і Лілія Горобчик, та інші. І Діденко листом зім’ятим трусив за моїми безсонними очима. Усередині голови. І Петро Палій пов’язкою своєю білою трусив. І всі вони зливалися в одну купу.

Підвівся тихенько.

Діденко спав, хропучи. Коли людина прикидається, він рідко удає, ніби хропе. Натурально не вийде. Я був упевнений — спить.

Обнишпорив хату, як міг. Листа не знайшов.

Ще не почало розвиднюватися — я пішов. Залишив на столі трохи грошей і пішов.

Дорогою багато думав.

Я — солдат. Виріс із наказу. Як і вся наша велика країна. Взяти хоч би Харків, який за недовгий час став моїм рідним містом. Призначили столицю — і стала столиця. І виросли будівлі небаченої висоти. І майдани небаченої ширини. Потім призначили повернутися столиці до Києва, і Київ знову став столицею.

Або взяти до прикладу горезвісний голод. Призначили голод — став голод. І мої покійні батьки тут ні до чого.

Хоч мирне життя давно знову увійшло в свої права, мені хотілося, щоб спустили іменний наказ, щоб мені призначили: забути справу Горобчик, забути про те, що мене поливає брудом усіляка дрібнота, переважно євреї, що мені треба ворушити старе і заглядати далеко в нове — щоб передбачити.

Але наказу такого ніхто, крім мене, мені дати не міг. Нікому ж на землі не могло спати на думку.

Таким чином, я повернувся в Чернігів. Любочка зустріла мене добре.

Ганнуся вішалася мені на шию кожну секунду і казала:

— Татусю, татусю! Любесенький мій татусю.

Дівчинці чотири з чимось, а вона розуміє, що таке любов у родині.

Свій швидкий приїзд я пояснив Любочці бажанням скоріше побачити її і відчути її ласку. Вона зраділа.

Ми намітили спільну поїздку до Києва — купити дещо з господарства і для Ганнусі, що росте не щоднини, а щогодини.

Але мене терміново відкликали з відпустки.

Євсей Гутін застрелився з табельної зброї. У себе в сараї.

Белки майже не стало — сама тінь хиталася. Діти — нічого. Трималися з розгублення й нерозуміння.

Довид Срулевич поводився по-молодецькому. Я зголосився організувати похорон. Але він усе взяв на себе.

Обґрунтував:

— Час такий, що єврейські похорони тобі робити не можна. Не так зрозуміють. А ми з Белкою хочемо, щоб по-єврейськи. Без рабина, але все ж таки. Я потихеньку сам кадиш прочитаю. Зусель теж від себе помолиться осторонь, від людей подалі, але хтось обов’язково вгледить. А в разі чого на мене вкажуть. А ти тут ні до чого. Правильно? Не ображаєшся?

Покійний Євсей лежав на підлозі. На простирадлі. Як у євреїв вимагається за законом. Стрілився він у серце. Обличчя мало добрий вигляд.

На всіх підвіконнях свічки.

У Довида комір сорочки надірваний. У Белки сукня трохи зіпсована — по шву розпорота.

Я запитав — чому?

Довид мотнув головою — звичай.

Страждають, отже. Одяг на собі рвуть. Зрозуміло.

Заходили люди.

Жінки голосили. Чоловіки мовчали.

Зусель бубонів в іншій кімнаті. Розгойдувався, голова накрита смугастим покривалом, з-під нього й лунало бубоніння. Молитва.

Я згадав Діденка.

Кажу тихенько:

— Громадянину Табачник, вам привіт від Діденка.

Зусель мене ніби не почув. Але забубонів голосніше. І захитався сильніше.

Я не наполягав. Момент не той.

На кладовищі підійшли товариші зі службі. Казали слова. Але всім було зрозуміло: вчинок Євсея засуджується. Зі скорботою, але засуджується одноголосно.

Євсей порушив основну заповідь: офіцер, тим паче комуніст, має право стрілятися тільки в одному-єдиному випадку — через неминучий полон. Завдати максимальної шкоди супротивнику — і дивлячись смерті в обличчя, застрелитися. Це є героїзм. Євсей пішов на свій учинок за мирного часу. Це як?

Громадян єврейської національності було багато. Юрба різного віку. Євсей — людина відома. Тим більш — Довид. Виявили пошану, розійшлися.

Товариші з міліції трималися окремим гуртом. Всі у формі. Темно-синя. Як небо ясної осені. Гарно. Кобури шкіряні. У багатьох трофейні, з війни доношували. Чоботи, звичайно, начищені. Хоч і йшли до ями багнюкою.

Мене, як близького друга, викликали сказати слово на прощання.

Я сказав:

— Дорогий Євсею. У тебе залишилися сини. Ми їх не кинемо. Нашій Батьківщині потрібні всі сини. Твоя родина буде щаслива, хоч і без тебе. Спи спокійно.

Я не казав про обов’язок, про бойову молодість, про нагороди Євсея. Я казав про те, що боліло у нього на серці в ту саму хвилину, коли він спускав гачок. Коли куля летіла йому в серце.

Розумію, дехто мене засудив. Але інакше сказати я не міг. Правда просилася назовні. І я її від себе відпустив.

Як Довид обіцяв, так і сталося: після того як присутні покидали землю у яму і стали розходитися, він ненастирливо і тактовно прочитав молитву.

Зусель відійшов за кущі і там схлипував по-своєму.

Ну, це його діло.

Натомість Табачник, мабуть, за своєю ініціативою засунув під голову Євсею згорток — релігійний смугастий причандал і щось іще. Довид пояснив на мій німий погляд: талес і кіпа.

— Єврею там, — Довид кивнув угору, — без цього не можна.

Показуха. Хоч і потаємна, але показуха.

Ну, Белка, діти, — казати не буду. Описати неможливо, хто має серце. У кого нема — обійдеться одним словом: жах.

Була на похороні й Лаєвська. Дивилася на мене. Мружила очка. Губи нафарбувати не забула. Я хотів між іншим запитати, що ж вона макінтошик свій шовковий ніде не роздерла?

Лаєвська підійшла до мене, взяла під лікоть і довірливо прошепотіла:

— Добре, що Євсей у серце прицілився. А то якби в голову — зовсім погано. У закритій труні — нестерпно. Згодні?

Я машинально кивнув, але стримано зауважив:

— Чому в закритому? Прикрили б голову, а тулуб на видноті.

Поліна гмикнула і відійшла.

Так, мені як фронтовику не раз доводилося переконуватися: хто вмер, тому вже добре. Якщо важка смерть, то трошки інша справа. Але в основному після закінчення процесу — все одно вічний спокій.

Ось і Євсею стало добре. Тим більш просто в серце.

Перед живими виросло питання: що робити з дітьми? Троє хлопчиків. А Белка сама. Ну, Довид, звичайно. Але мати є мати, і на ній головна турбота про харчування та одяг, виховання і таке інше. А Белка саме здала позиції стрімко й одним ударом.

Громадськість із роботи допомагала. Зібрали кошти. Я й збирав. Ми з Любочкою зробили чималий внесок з останнього, що мали. Вона проживала з Белкою і дітьми кожну вільну хвилину, разом із Ганнусею йшла і робила все, що треба і можна. І словами, і руками.

Згодом стало зрозуміло: Белка з’їхала з глузду. Дивного в такому факті мало. Але дітям не поясниш, чому мама не каже словами, а мукає і виє. І це ще дрібниці.

Курінь, що влітку діти збудували у лісочку неподалік, став для Белки схованкою. Сидить там і сидить. Холодно, дощ. Але сидить. Як побитий собака, їй туди приносять їжу — то Довид, то моя Любочка. Поставлять біля входу, умовляють поїсти. Вона ну ніяк. Уночі виходить начебто погуляти. Не заходячи в хату, до дітей. А вони плачуть. Цікавляться. Де мама? Плюс жахлива антисанітарія з її боку.

Ми з Довидом порадилися і прийняли важке рішення віддати Белку на тимчасове лікування в лікарню, у Халявин.

Лікарі казали, що її стан може змінитися на краще. Існує непевна можливість такого розвитку.

Але у всіх своє життя. І наше з Любочкою життя продиктувало нам такий закон: узяти до себе молодшого хлопчика Йосипа двох років. До повного одужання Белки. На скільки вийде, на стільки узяти. В рамках патронату.

Григорія і Володимира взявся тягнути Довид. Зібрав бебехи, продав хижку Євсея з Белкою, свій будиночок з пристойним городом, і поїхав в Остер. Чому в Остер — незрозуміло, але вільному воля. Мабуть, під впливом Зуселя Табачника.

Наш з Любочкою вчинок був зустрінутий моїми колегами з ентузіазмом. Кожен прагнув узяти участь. Продуктами зі своїх городів, домашніми заготовками та іншим. Але їжа — половина справи.

Скоро, через два місяці по тому, як її поклали в лікарню, стало зрозуміло, що Белка до здорового стану не повернеться. Вирок лікарів виявився безжальним, але чесним. За що їм спасибі. Зайва надія нікому не допомагала. Тільки гірше.

Так у нашій сім’ї з’явився юридичний син. Назавжди, як ми пообіцяли з Любочкою одне одному і самому хлопчику теж. У присутності Ганнусі.

Минуле відсунулося вдалину. І бачилося, як у сніговому тумані.

Але ось якось у неділю я пішов на базар.

Попереду було свято — Новий рік. З довгим наказом Любочки, в радісному піднесеному настрої я йшов чудовою дорогою — мимо колишньої П’ятницької церкви, свого часу наполовину висаджену на повітря. Але білий сніг укрив важкі рани війни, і здавалося, що це не руїна, а пагорби і пухнасті узгір’я, а під ними чистота і, можливо, майбутня трава і квіти.

Чомусь пригадався Діденко з його думкою щодо Бога. Ну, хіба не зрозуміло, якби Бог був, як він затуманював дітям голови, хіба ж Він допустив би таку війну? Не допустив би. Проста логіка. Я навіть постояв секунду і до себе твердо сказав на адресу Діденка: «Без логіки все може зійтися. Будь-які кінці з будь-якими кінцями. А з логікою — ні. З логікою голову не задуриш».

І тут на мене налетіла Лаєвська. У всій своїй красі. Лисиця навколо шиї, пухова хустка, гарне пальто дуже в талію. Білі бурки з коричневою обробкою. Причому на підборах. Ось вона на цих підборах і не втрималася, посковзнулася. І вчепилася в мене.

Підвела вгору очі і скрикнула:

— Ой, товаришу Цупкий!

— Цупкий, особисто Цупкий, — кажу, — а хто ж вас, Поліно Львівно, серденько, підтримає, щоб ви не гепнулись! — засміявся я від душі.

Був гарний настрій.

Лаєвська посміхнулася на весь нафарбований ротик, я побачив золоту коронку. А раніше не було. Я б помітив. Важлива прикмета.

— Михайле Івановичу! Я саме до вас збиралася. До свята щось принести.

І так сказала, начебто милостиню пообіцяла.

Я суворо відповів:

— Нічого нам не треба. У нас усе є. Діти ситі, одягнуті, взуті. Спасибі.

І рушив далі своєю дорогою.

Але Лаєвська не відпустила.

Тягне назад за лікоть:

— Я не тільки від себе. Я від людей. І Євочка Горобчик дещо хоче передати. Пам’ятаєте Євочку? Сестричку бідної Лілечки? Пам’ятаєте?

І за своєю звичкою полізла мені своїми червоними губами просто в обличчя. Фіксою блимає. Зіницями. Жах!

Я спинився:

— Ну що ж, заходьте. Увечері ми завжди вдома. Гуляти холодно. Заходьте. Тільки ненадовго. Йоська прихворів. І Ганнуся бухикає.

Лаєвська розуміюче закивала і вже вслід мені стиха вигукнула:

— Ви просто герой, Михайле Івановичу! Просто герой. Я всім розповідаю. Ви просто герой. Чистий тобі герой. Чистісінько. Еге ж.

Скільки вона ще разів повторювала про героя, не знаю. Вуха мені відразу заклало, ніби вибухом.

ПрийшлаПоліна Львівна рівно за два дні до нового 1953 року. Ввечері. Годині о десятій. Тобто о двадцять другій. Так пізно порядні люди в гості, де родина, не пхаються. Навіть через гостинці.

Потуркотіла над дітьми — ті вже спали, як годиться. Особливо розчулювалася щодо Йосипа. Зрозуміло — сирота. Сироті — перша ложка, як кажуть у народі. І правильно. А як же.

Любочка дуже переживала, що Лаєвська з’явилася без особливого запрошення, а ковдрочки на дітях старенькі. Чисті, теплі, але дуже витерті тривалим вживанням. Ще сама Любочка ними вкривалася в дитинстві. Терміново взялася переміняти ковдри, але я заборонив. Прокинуться — а це неприпустимо: заради показухи псувати дітям життя. Вони уві сні здебільшого й ростуть.

Перейшли на кухню. Там стояла моя розкладачка. Я вже приготував собі постіль. Добре хоч не роздягнувся. Був у галіфе від форми і в майці. Будемо відверті, вигляд мав пристойний. А Любочка в халаті. Не перший сорт, звичайно. Звідки ж у нас шовковий який-небудь перший сорт, якщо двоє дітей? І Любочка з роботи пішла, тому що Йосип хворобливий, а від нього і Ганнуся чіпляє болячки. В садку не встежать. А рідна мати встежить.

Лаєвська сіла на табурет, обвела поглядом наше господарство.

Любочка почала пропонувати частування у вигляді чаю з варенням, але Лаєвська посміхнулася і попливла своїми тілесами в коридор.

Повернулася з повною торбою.

Виклала на стіл гостинці. Сало, кілька банок домашньої тушонки, приблизно кіло моркви, бурячка штуки чотири, торбинку з рябою квасолею. В особливому згортку — шоколад. Не плиткою, а важкими шматками, чорний, твердючий.

Сказала:

— Шоколад — дітям вашим. І Любочці, звісно, їй як матері теж треба. Це від Єви. Горобчик. У неї такий залицяльник завівся, такий залицяльник… Він дістав. Ну, наразі неважливо. Важливо, що до вас дійшло. До вашого столу, так би мовити.

Люба подякувала. Я тільки сподівався, щоб не розплакалася. Ми ж не голодні сидимо. Ситі.

Кажу Лаєвській:

— Спасибі вам, Поліно Львівно, від усієї душі. А за шоколад ви не хвилюйтеся. Все до крихти дістанеться дітям. Можу вам дати розписку. Ми з Любочкою підпишемося.

Лаєвська головою хитнула. Навіть не всією головою, а тільки обличчям.

— Навіщо ви мене хочете образити, Михайле Івановичу… Та ще й при Любочці, святій жінці. Ну, я на вас не в претензії. У вас і робота важка, і все інше. І мені важко. Якби ви тільки знали. Та ви ж знаєте. — І Поліна Львівна знизу зазирнула мені в очі. Як вона вміла. По-особливому. — Перепрошую, що пізно прийшла. Але тільки в цю хвилину приїхала. Так у вантажівці тряслася, думала, душу розтрушу, не кажучи про банки-склянки. З Остра просто до вас. Поки гостинці не завітрились. Знаєте, з рук у руки. Тут і Довид передав, і товариш його, Зусель Табачник.

І за лікоть мене торкнула. Ніби ненавмисно, як зазвичай у неї. Але струмом пробило.

— Як там братики нашого Йосипка? — Люба стала прибирати зі столу бляшанки і торбинки. Було видно, що намагалася не поспішати. Але поспішала. Я її очима осаджував, але вона нічого не могла із собою вдіяти.

— Діти почуваються добре. Оточені з усіх боків турботою. Рідний дід — не жарти. А про Белку вам не цікаво?

Люба скинулася.

— Ой, звичайно, цікаво. Нам у Халявин далеко добиратися. Тим більше взимку. Але ми з Мишею збиралися відвідати. Так, правда ж, Мишко?

Я відповів чесно:

— Нам зараз не до Белки. Хоч вона і хвора, і нещасна. Ми дитя рятуємо. І врятуємо.

Лаєвська знову кивнула обличчям:

— Еге ж. Рятуєте. Правильно. І люди теж так уважають. А Белка зовсім погана. І себе не впізнає. Товче одне: «Євсей не вбивав, Євсей не вбивав». Що вона таке має на увазі, ніхто зрозуміти не може. Спостерігається нав’язлива маячня. Так лікарі кажуть. Я вже там, у лікарні, промовчала, а сама так думаю, ясно ж, як на долоні: Белка має на увазі, що Євсей сам себе не вбивав. Саме це вона і каже. Так, змиритися з самогубством, з безвідповідальним учинком батька дітей — це вам не абищо. Ось вона і збожеволіла. А ви як думаєте, Михайле Івановичу? Ось ви працівник органів. А я ж бачу, ви зі мною абсолютно згодні. І якщо хто-небудь це питання підніме, люди ж базікають, ви знайте, що саме таким чином слова Белки я й розтлумачую всім, хто цікавиться. І ще ось що, радість у мене. Євочка Горобчик приїжджає в Чернігів на постійно. І Малка з нею. Євочка на словах просила переказати: Михайлу Івановичу щире вітання і найкращі побажання. Не сумнівайтеся, вам усі вдячні. З усіх боків вдячні. І Зусель за вас Бога молить. Вам це, звичайно, смішно, але я думаю, гірше не буде. Тим паче він за своєю ініціативою. Ви ж ні до чого. А він нехай молить. У парі з Довидом. І дітей вчать. Ну та добре. До школи підуть — школа виведе їх на правдивий шлях. Усе. Пішла я. Я маю час. Не завжди, але вибрати можна. І хата гарна, тепла. Ви, щоб дати собі відпочинок, можете до мене діток приводити. Або я сама прийду — заберу їх — і гуляти поведу, та погодую, і помию. Я вмію. У мене своїх троє було. Трохи старші за ваших. Дівчатка, між іншим.

І так радісно вона про своїх убитих дітей сказала, начебто вони самі собою виросли і від неї виїхали в далекі краї. А вона тепер замість них — наших просить у тимчасове користування.

Любочка тут не витримала — розплакалася.

— Спасибі. Спасибі, Поліно Львівно. Даремно, звичайно, ми вас не потурбуємо. Але в крайньому випадку — звичайно. Спасибі.

Лаєвська обійняла Любочку, аж Любочки моєї стало не видно.

Я пішов проводжати. Пропонував повністю до хати. Але Поліна Львівна рішуче відмовилася.

Я її провів через найтемніше місце — через провулок до площі, і вона почала прощатися.

Відповів в її ж дусі:

— Спасибі і до побачення.

Вона помахала рукою просто в моє обличчя. Як туман перед собою розігнала.

Я пішов швидко. Але озирнувся. Лаєвська стояла на місці. Не дивилася мені вслід. Стояла собі і стояла. Дивилася під ноги. В сніг.

Любочка не могла заснути. Питала, як нам віддячити Поліні Львівні.

Я запевнив, що спеціальної подяки не треба. Люди допомагають людям. Так у війну було. Так і зараз. Якщо спеціально довго дякувати, опиняєшся у принизливому становищі. Ніби й не розраховував на людське тепло. Треба просто бути людьми. І якщо Лаєвській знадобиться наша допомога аж до крові, треба здати кров.

Такий приклад заспокоїв Любу.

Тепер про Євсея. Справу відкрили і тут же закрили — очевидне самогубство.

Балачки Лаєвської наводили на різні думки. Я зіставив її різноманітні заяви неприємного толку, і виходило, що вона котить на мене бочку. Котить і котить. Котить і котить. І сама не знає, що котить і для чого.

Будьмо відверті. Я не забув свою поїздку в Остер. Після мого повернення з Рябини — просто на похорон Євсея — я не помітив з боку Довида ніякої зацікавленості в розмові зі мною крім тих дітей і Белки. Якщо у нього щось було на думці — то пропало в результаті сімейної трагедії. Зусель — не рахується. Дурко.

Коли ми оформляли документи на Йосипа, Довид усе підписав моментально. Завдяки моїм зв’язкам справа пройшла скоренько. Отже, тепер мене з Басіним нічого не пов’язувало. Ну, рідні брати Йосипа при старому. То й що? Чи мало у війну розкидало дітей з різних родин? Що ж, тепер одну сім’ю з усіх розкиданих збирати і разом поневірятися?

Я сам не раз думав над смертю Гутіна. І виходило, що нічого не міг придумати путнього. Жив Євсей чесно. Весь на видноті. Белку любив. Дітей теж. На роботі добра слава.

Не приховую, радувало мене, що він себе вбив за моєї відсутності. Я як оперативник розумів, що якби я в ту хвилину був у Чернігові, мене б затягали по допитах. Замучили б рапортами. Я б виявився головним тлумачем учинків кращого друга. А з кого спитати, як не з мене?

Отож! Із кого спитати?

31 грудня я сказав Любочці, що їду у службових справах до району, а сам вирушив у Халявин — до психлікарні.

Головний лікар Дашевський Юлій Петрович зустрів мене добре. І сам видавався несповна розуму. Посміхався без упину. Про Белку сказав утішне, що вона сама себе не відчуває. Що їй у такому стані спокійно.

Я поцікавився:

— Чи може вона одужати?

Дашевський запевнив:

— Не може.

Я наполягав:

— А чи бували такі випадки?

Юлій Петрович подумав і відповів:

— Подібне траплялося. От був у нас до війни такий пацієнт — Штадлер. Він трохи згодом прийшов до тями. Хоч лікарі спочатку вважали, що випадок безнадійний. А тепер майже звичайний громадянин. До речі, до Белли навідувався. До неї взагалі багато відвідувань. Якщо враховувати специфіку закладу. Батько, звичайно. Штадлер. Лаєвська Поліна Львівна. Молода жінка, цікава — Єва Горобчик. Ще якийсь чоловік — наш можливий пацієнт, я вам як лікар кажу, точно коли-небудь із ним зустрінемося. Прізвище уточню, якщо треба.

Я запитав:

— Пританцьовує цей ваш майбутній постоялець? Ніби молиться по-вашому на ходу?

Лікар насторожився:

— Як це — по-нашому?

— По-єврейськи. Самі знаєте.

Юлій Петрович ніяково буркнув:

— Ну так, звичайно.

— Не треба уточнювати. Табачник його прізвище. За паспортом. А насправді — чорт його знає. Такий тип — усього можна чекати.

Лікар підтакнув:

— Саме так, саме так.

Белка гуляла подвір’ям. Зверху сірого байкового халата на ній була абияк насунута фуфайка, на голові тепла хустка, коричнева, з білястою облямівкою. Валянки без калош.

Мене не впізнала.

Я не наполягав. Повісив їй на руку, на стиснутий кулак, сітку з гостинцями — булка, цукерки-подушечки. Погладив по плечу.

Цукерки в кульку Белка чомусь відразу розрізнила.

Сказала:

— Подушечки? Мої улюблені. Як там Євсею лежиться? М’яко йому?

Я витягнув цукерку і подав їй прямо в трохи відкритий рот.

Вона пожувала і, задоволена, підтвердила своє запитання:

— М’яко йому лежиться. М’яко.

До Нового року залишалися години, треба було встигнути прикрасити ялинку для дітей.

Розмовляти ніколи. І ні з ким. Белка — порожнє місце. Більш порожнє, ніж Євсей зараз у труні на подушечці з червоного кумачу.

Я думав: ось хотіли всі знати, включно насамперед зі слідчим — яка причина самострілу Гутіна? Я справу читав. Тонюсінька. Коли самогубство — завжди тонюсінька. Там чітко зафіксовано: «Внаслідок ряду причин щодо стану здоров’я». І додані довідки.

Здоров’я у Гутіна було не дуже. Наслідки поранень і контузій. Це правда. Боліла голова.

Він мені не раз говорив:

— Так довбешка тріщить, неможливо описати як. Може, застрелитися?

Я йому казав:

— Ти сам собі хазяїн. Захочеш — застрелишся.

Сміялися щодо такого виходу.

Він обов’язково додавав:

— Ні, Мишко, коли я дітей роблю, мені моя голова хвора не заважає. А як жити — то стріляй? Ні. Буду жити. А що? Буду, і крапка!

Я знав — голова ні до чого. Але слідчому саме про голову розповідав. Щоб родині дали спокій, не мучили питаннями під протокол. І щоб припинити всілякі розмови.

Але розмови все одно були. Я і з Довидом домовився триматися твердої версії про стан здоров’я. І Белці втовкмачував — вона тоді ще була більш-менш сповна розуму.

Товкла:

— Так, звичайно, він утомився терпіти, я сама бачила, як він терпить. Але все-таки ти, Михасю, скажи мені, тільки мені, чому він так з нами вчинив?

Я її заспокоїв:

— Запам’ятай раз і назавжди. Коли людина стріляється або ще якось, вона не з тими, хто залишається, вчиняє, вона сама із собою це чинить. І ти в його останні справи не лізь. Самогубство — це є його остання особиста справа.

Отже, не засіло моє пояснення в Белці. А інше засіло. Хтось їй щось утовкмачив, воно в її бабській голові все переплуталося остаточно і вийшло через її рот, як фарш із м’ясорубки: «Євсей не вбивав».

А якщо по-іншому запитати. Кого Євсей не вбивав? Себе не вбивав? Чи іншого не вбивав? Тобто, може, хтось уважає, що Євсей когось убив, чи він насправді вбив, а Белка вважає, що Євсей не вбивав. Євсей не вбивця. І саме тому, що він не вбивця, а несправедливо звинувачений кимось у вбивстві, він і застрелився.

Чи він таки когось убив, і через каяття сам себе прибрав. Тобто особисто спустив кінці у воду.

А ще хтось додумається, що Євсея вбили. Не він себе вбив. А хтось його той.

До страшних речей додумаються люди, якщо почнуть міркувати. Я маю на увазі, міркувати без міцного базису.

А те, що мало місце таки самогубство, — факт не тільки слідчий, але й, в першу чергу, медичний і який завгодно — за всіма правилами. Не підкопаєшся.

А Белка тепер протестує у своєму пошкодженому мозку проти звинувачень Євсея в невідомому вбивстві. Вона не тільки через факт смерті чоловіка з глузду з’їхала, але й через те, що він мало що себе вбив, то ще й когось.

А люди ж до неї ходять. Приїздять навіть здалеку, зусиль докладають, щоб послухати хвору людину. Люди ж розмірковують.

І хто ходить? Лаєвська. Зусель. Довид. Штадлер без язика. Євка Горобчик.

І сам добір імен продиктував мені — знову на світло вийшла убита навесні жінка. Лілія Горобчик.

І до її вбивства скоріш за все деякі згадані товариші додають ім’я Євсея. Ніби він убив, а я, капітан міліції Цупкий Михайло Іванович, як вірний соратник, справу закрив.

Ось вони й ходять. Спочатку моє ім’я тягали. Не вийшло. Взялися за Євсея.

Щоправда, Довид усе-таки тесть. Але він усім відомий як занадто упертий і принциповий з окремих питань.

І що особливо прикро — спочатку Мойсеєнко, артист погорілого театру, тепер Євсей.

Не витримують люди. Не витримують. А мають витримувати. Ми таку війну витримали. А тут на рівному місці не можуть жити. Не хочуть. Ніжні.

Я гортав пам’ять у зворотному порядку і робив один висновок за іншим.

Перше. Усі вони — відвідувачі Белки в божевільні — заодно.

Друге. Що є це ОДНЕ?

Третє. Достеменно ясні корені цієї справи — покійна Горобчик.

Оце головне. Оце корінь. І цей корінь болів у мене особисто у всіх моїх зубах відразу. Болів, а в якому саме зубі напевно — я не знав.

Але нічого. Треба по зубчикові. По зубчикові. Молоточком простукувати, до головного і дістатися. Потерпіти доведеться. Але я й не таке терпів.

Удома Любочка без мене прикрашала ялинку. Чесно кажучи, закінчувала. Діти допомагали. Підносили нехитрі прикраси. В основному — паперові. Але яскраві й гарні. Ще коли Ганнуся тільки з’явилася на світ, Любочка вирішила щороку ставити ялинку. І сама робила іграшки. Збирала срібні папірці з чайних пачок — рідкість, звичайно, але за чотири роки іграшок з неї вийшло цілком достатньо для святкових прикрас. У кілька таких папірців, які зібралися за поточний рік, Любочка придумала гарно обгорнути шматочки шоколаду — з того, що принесла Лаєвська. Про шоколад вона шепнула мені, щоб діти не почули. Це головний гостинчик, який ми розмістили на гілках у самому низу, коли діти пішли спати. У них же головне — вранці 1 січня нового року. Коли подарунки треба дивитися під ялинкою. А у дорослих — у саму новорічну ніч. Уранці ж дорослим зрозуміло — нічого нового, крім іншого номера року. Тільки й помріяти, що вночі.

Святкували ми з Любочкою на кухні. Лежали потім на моїй розкладачці так тісно, як єдина людина.

І тоді Любочка мені зізналася, що чекає дитину. На самому початку, але чекає. І запитала, як я ставлюся.

Я сказав, що ставлюся з усім серцем, добре і радісно. Незважаючи на прийдешні труднощі.

Любочка пішла в кімнату — тепер вона там спала з Ганнусею в одному ліжку, а Ганнусине колишнє займав Йосип. У якусь мить я пошкодував, що не буду всю ніч у такий урочистий для родини момент поруч із дружиною. Але інтереси дитини — маю на увазі Йосипа — вимагали для нього зручностей. Цією думкою я себе заспокоював і невдовзі міцно заснув.

Уранці діти гризли шоколад. Ганнуся вдяглася в нове платтячко — Любочці принесла знайома від своєї підрослої доньки. Йосип бавився з ведмежам: червоного кольору, вельветовий, з чорними намистинками у вигляді очей. Я купив у магазині. Дорогувато, звичайно, але хлопчикові потрібна радість. Причому спеціальна. Нова. Хоч він і не робить різниці — нова іграшка, стара. Але дорослі ж розуміють. Мені хотілося, щоб у Йосипа було все нове.

Ми з Любочкою заздалегідь без слів домовилися, що нам з нею подарунків не треба. А вона-таки мені подарунок зробила! Як-то кажуть, із себе вийме, а зробить чоловікові радість.

Рік почався добре. Впевнено.

А коли думали, що зима мине без великих дитячих хвороб, з Йосипом щось стало не так. Ми з Любочкою сиділи цілу ніч біля його ліжка. Краще йому не ставало.

Викликана швидка допомога поставила діагноз: у хлопчика жар, залозки за вухами припухли. Тобто свинка. Звідки? Як? Незрозуміло. Завжди незрозуміло, ось у чому питання.

Необхідно ізолювати. Любочка і сама розуміла, що треба. І не тільки від Ганнусі — наша донька ще цю дитячу хворобу не переносила. Але й від себе самої, тому що Любочка не знала точно, чи хворіла сама, а запитати вже нема у кого. Якщо вона підхопить інфекцію, майбутня дитина в утробі може бути зачеплена хворобою.

Але лікарям сказала рішуче: «Ні!» До лікарні хлопчика не віддасть.

Лікарка поїхала. Здається, єврейської нації жінка. Це до слова.

Я умовляв Любочку примістити Йосипа в лікарню. Дарма. У неї був страх, що в лікарні доктори залікують хлопчика. Зрозуміло. Вплив убивць у білих халатах.

Тоді я сказав:

— Ти відволічись від неспокою. Поміркуй розсудливо. Ну, припустимо, там є вбивці. Але вони проти свого хлопчика діяти не будуть.

— Він не їхній. Він наш. Наш Йосенька.

— Ну фактично наш. Але всі ж у місті знають, що ми його від Гутіної взяли.

— А раптом хтось не знає. Новенький чи як.

— Ну, якщо новенький, відразу побачить, що хлопчик обрізаний. Єврейчик, отже. Його й не залікують.

Люба начебто погоджувалася, але більш на словах, а в очах у неї я читав інше. «Не віддам» — ось що читав. А там і до Белки недалеко.

Треба сказати, що вона й раніше Йосипа вирізняла між дітей Євсея і Белки. І Ганнуся теж. Він із синіми очима, каштановими кучериками, усміхнений. Зрозуміло — жінка завжди готова мріяти про такого синочка.

Коли постало питання про усиновлення, я не сумнівався в Любочці. Я тільки дивувався, як настільки можна прикипіти до чужого. А вона-таки прикипіла. І тепер у неї в животі, може, вже перебуває свій власний хлопчик, і навіть скоріше за все не гірший за Йосю і за зовнішністю, і за всім, а вона своїм дитям готова ризикувати заради, будемо відверті, приймака.

Я в розпачі хотів їй саме так висловити свої почуття. Але зумів опанувати себе.

— Гаразд. Ось настав крайній випадок. Лаєвська пропонувала в разі чого взяти на якийсь час до себе дітей. А тут лише одного. Щоправда, хворого. Але різниці немає. Я до неї переконливо звернуся. Вона не відмовить.

Люба після швидких роздумів погодилася.

Сам не знаю, чому я приплів Лаєвську. Тим більш у лікарні євреї-вбивці, і Лаєвська теж, будемо відверті, єврейка на всі сто. Сиділа вона у мене в голові, я й бовкнув. І тут же пошкодував. Але назад дороги нема.

Люба пожвавилася. Попросила мене збігати до Поліни Львівни, узгодити, вблагати.

Я швиденько пішов до Лаєвської.

Зрізав дорогу, як тільки міг. Мешкала вона в районі П’яти Кутів. Від Коцюбинського далеченько, але це значення не має.

Поліна Львівна господарювала. Губи без намальованого бантика, волосся розпатлане. Але в шовковому халаті з драконами. І капці теж шовкові, червоні. Та ще й на підборах чарочкою. Я її машинально розглянув усю, хоч мені плювати.

Кажу з порога, без «добридень», без нічого:

— У нас з Любочкою біда.

Вона аж присіла. Намацала рукою віденський стілець, підтягла до себе. Гепнулася.

— Діти?

— Так, Поліно Львівно. Йосип. Захворів, а в лікарню ніяк не можна. Люба категорично проти. А хлопчика треба сильно ізолювати від Ганнусі й від самої Люби. Вона вагітна, є ризик заразитися. Прийміть до себе. Я дам гроші, домовлюся з лікарями, щоб ходили до вас. Тобто до нього. Сам буду ходити і вночі з ним сидіти. Вам тільки площу надати.

Вона спокійно відповіла:

— Так. Зараз поїдемо і заберемо хлопчика. З лікарями я сама домовлюся. У мене клієнтка є. Не відмовить. Дитячий лікар. Але чому в лікарню не можна?

Я не міг утямити, що відповісти. Малодушно затнувся.

Витиснув з горла:

— Розумієте, Поліно Львівно, часи такі. Люди налякані. Є до того підстави, обговорювати не будемо. Але факт очевидний. Ви ж самі газети читаєте.

Вона підвела голову і звідти, наче з недосяжної для мене висоти, глянула на мене. А я біля дверей стояв на весь свій зріст. Але вона примудрилася згори вниз на мене глипнути. Глипнула і зупинилася на моєму обличчі. Помовчала.

Потім тихенько з присвистом і каже:

— А, ну, звичайно. Там же ж ці, як їх, у білих халатах. Євреї. Як же. Знаю. Не хвилюйтеся, Михайле Івановичу, дорогенький. То лікарі. Вони ж навчені позбавляти життя. А я і не лікар, і ніхто подібний. Я сама матусею була. Єврейською матусею. Я, можна сказати, просто єврейка без халата. Без білого, принаймні. Ви ж кольори добре розрізняєте? Який на мені?

Вона погладила себе по гаптованому шовку від грудей вниз і на товстому стегні стиснула пухкий кулачок.

І цим пухким своїм кулачком ляснула:

— Що, згодилася жидівка?

Я відверто відповів:

— Згодилася. Коли дитину рятуєш, усі згодяться.

Вона відвернулася. Так різко, що стілець від натуги скрипнув.

І голосом, інакшим, не гидотним, яким вона зазвичай до мене зверталася, промовила:

— Так. Коли дітей рятуєш — усі згодяться. Усі.

Лаєвська зібралася вмить. Вона — на автобусі, саме під’їхав до зупинки по дорозі — до Любочки, я ловив машину, щоб транспортувати Йосипа з Коцюбинського на П’яті Кути.

Коли їхав додому за хлопчиком і Лаєвською, подумав, що погарячкував. Можна було з дому відвезти Йосипа в лікарню, а Любочці сказати, що до Лаєвської. Але тут же зрозумів, цей номер не пройде. Любочка захоче відвідати, хоч разок — і що? Ні, я вчинив правильно. Шкодував, що в пориві видав Любину вагітність, але в цілому — правильно.

Лаєвська все зробила, як обіцяла. І я, як обіцяв.

Вирішили з нею, що приходитиму не щодня і дивитися на хлопчика буду здалеку, щоб самому про всяк випадок не виявитися переносником зарази.

Лікування просувалося швидкими темпами — як заведено в природі таких речей.

Посилене харчування, ліки, догляд Лаєвська взяла на себе. Я, звичайно, збирався все до копійки повернути їй з найближчої зарплатні.

Вона так і сказала:

— Віддасте. У мене поки вистачає. Не вистачить — у Євочки візьму.

Мала на увазі Єву Горобчик.

Я машинально запитав, чим займається Єва, звідки у неї прибутки на новому місці, чи влаштувалася вона на роботу.

Поліна Львівна в двох словах описала, що Єва пішла на взуттєву фабрику, туди, де працювала Ліля, і навіть зайняла її місце на конвеєрі.

Я кивнув:

— Еге ж, так само «кашу» на колодку намазує. І що, густа «каша», чи як завжди, грудками з потертю вище за норму?

Лаєвська зауважила:

— Звідки ви, Михайле Івановичу, знаєте, що Лілечка «кашу» намащувала?

Я промовчав. На провокаційні запитання відповідати не можна. Ніколи не можна. Мало звідки я знаю. Я, між іншим, багато чого знаю.

— Ви, Поліно Львівно, якщо забули, то я вам нагадаю, що я особисто слідство вів у справі Лільки. І на фабриці бував. І з колективом розмовляв. І весь робочий процес дивився. І заготовки з конвеєра в руки брав, не боявся забруднитися.

— Що ви, що ви! Я вас зачепити не хотіла. Мовилося то й мовилося. Євочка теж багато з товаришами Лілечки розмовляє. Вони їй багато чого розповідають як сестрі покійної. Вам не цікаво? Можу поділитися. Або Євочка сама вам розповість. Не хочете?

Щоб припинити непотрібне продовження, я сказав:

— Коли час прийде, сам запитаю. І вона мені любісінько викладе. І колектив ще раз поспитаю, якщо вважатиму за потрібне.

Лаєвська витягла руки вгору і замахала руками. Рукави халата задерлися високо. Я помітив, що руки від ліктів униз у неї ще більш погладшали і трошки обвисли. Вона руками часто при розмові трусила по-всякому. Не помітити було неможливо. Так, жінка вже не молоденька. А бундючиться. Шкода її, а що поробиш.

Подумки відволікся на секунду.

А Лаєвська гнула свою лінію:

— Ой, що ви розлютилися, і Лілічку грубо згадали — «справа Лільки»! Вона вам не Лілька, а Лілія Соломонівна Горобчик, убита злочинним чином на подвір’ї власної оселі серед ясного дня. — Почала ніби жартом, а закінчила поганим тоном. Поганим.

Я суворо глянув на неї і запропонував:

— Поліно Львівно, ви на тлі хворої дитини перебуваєте. Давайте на дурниці не відволікатися.

Вона тут же змінила вираз обличчя, почала розповідати про Йосипа.

Прощалися душевно. Я пообіцяв з’явитися за день, але в разі чого просив негайно повідомити мене по робочому телефону.

Лаєвська кивнула в бік папірця, заткнутого за трельяж, там був записаний мій робочий телефон:

— Аякже, пам’ятаю, пам’ятаю. Не хвилюйтеся.

Заходив я до Поліни Львівни зрання, а в обід пролунав дзвінок. Але не від неї.

Телефонувала Єва Горобчик.

— Михайле Івановичу, ой, приїжджайте скоріше, пояснювати ніколи, швидше!

Я навіть не спитав — куди їхати? Зрозумів — до Поліни Львівни.

Наш хлопець на мотоциклі підкинув у момент.

Залітаю в хату — там ціле збіговисько. Зусель Табачник, Довид, Єва Горобчик, Малка Цвинтар. Галасують по-своєму.

Я крикнув поверх них:

— Усім мовчати! Де дитина?

Вони замовкли, як застрелені.

У тиші заговорила Єва:

— З дитиною все гаразд. Вона спала. Зараз, напевно, вже не спить, грається. З нею Поліна Львівна.

Вступив Довид:

— Євко, мовчи, дурна! Тут твого діла нема. Я — законний дід хлопчика. А ви всі ніхто. Я буду казати.

Я зрозумів, що особливо страшного, тобто смертельного, тут нічого немає. Тому заспокоївся.

Порадив й іншим:

— Ну, кажіть, тільки по черзі. Я зараз на хлопчика гляну і вислухаю.

У кімнаті, де був Йосип, сиділа Поліна Львівна. Вона мирно шила якийсь виріб. Хлопчик на ліжку, обкладений подушками, щоб не впасти на підлогу, грався з ведмедиком. Побачив мене — зрадів. Схопив свого ведмедика за лапу і різко кинув угору на знак вітання. Я підскочив у потрібному напрямку, зловив. Перекинув хлопчикові. Він теж зловив.

Я, хоч і порушив інструкцію проти карантину, обійняв Йосипа, розцілував.

Поліна Львівна тихенько сказала:

— Це я попросила Єву вас викликати. Ідіть до них. Я тут побуду.

Я повернувся до кімнати. Сів за стіл. Поклав перед собою руки. Міцно поклав, долонями вкарбувався. Демонстративно, звичайно.

Кажу:

— Ну, давайте. Слухаю. Але попереджаю по-доброму. У хаті хвора дитина. Майте на увазі.

Довид виступив уперед.

І тут я зрозумів, що вони всі переді мною вишикувалися в ряд. Вигляд був кумедний.

— Що ви вишикувалися в ряд, сідайте. Сидячих місць вистачає. Сідайте, Довиде Срулевичу. І ви, товариші, теж займайте місця.

Ніхто не зрушив з місця.

Довид почав:

— Я тут на правах найближчого кровного родича. Я — дід Йосипа. Ви, Михайле Івановичу, користуючись частково своїм службовим становищем, почасти моїм тяжким станом у зв’язку з трагічною загибеллю мого зятя і хворобою моєї рідної дочки Белли, привласнили собі мого рідного онука Гутіна Йосипа. І тепер замість того, щоб його лікувати, як усіх радянських дітей, замкнули його в хаті Лаєвської Поліни Львівни. Я на вас буду скаржитися і вимагати назад свого онука.

Я вислухав виступ Басіна. Чистісінька маячня. Згідно покивав, рукою погладив скатертину плетену. Пройшовся кілька разів пальцем навколо візерунка.

Кажу:

— Ще щось хочете додати, Довиде Срулевичу?

Басін мовчав.

— Тоді наступний. Хто наступний? Може, ви, громадянине Табачнику?

Зусель мовчав. Переступав з ноги на ногу, ворушив губами, але до себе, не назовні.

— Добре, наступний. Громадянка Горобчик? У вас що?

Єва мовчала. Дивилася мені просто в очі без думок, без виразу.

— Тоді залишаєтеся ви, громадянко Цвинтар, здається?

Але Малка теж мовчала, руки під фартухом на животі склала і мовчить, як колода. Хитається, а мовчить.

Я розлютився.

— Та сідайте ви, цирк тут улаштовуєте! Просто клоуни-акробати. Ану сісти! Всім сісти!

Так гаркнув — аж луна відбилася від самої стелі.

Заплакав Йосип. Вискочила Поліна з шитвом у руках.

Розсілися хто де. Але довкола мене утворили порожнечу. Як навмисне. За столом я сам.

Євка — підвіконня підперла задом, за моєю спиною. Зусель — у мене перед обличчям, на табуреті біля грубки. Довид — поруч із ним на маленькому ослінчику.

Малка пробелькотіла:

— Ой, мені погано. Я трошки приляжу. — І згорнулася на тапчані.

Поліна пішла до хлопчика. Нічим свого подиву та іншого не виявила. Тільки глянула, як усі вгамувалися. Задоволена, кивнула мені, і попливла.

— А щоб нікому не було погано, не треба піднімати ґвалту. Чого ви сюди приперлися? Якщо через те, про що казав Довид, то це дурня несусвітня. Їдьте, звідки приїхали. Якщо ще щось, викладайте. Але часу у мене нема, щоб з вами балакати. У мене час — робочий. Службовий. Ну?

Тоді заговорила Єва. Я спеціально на її голос не повернувся всім тулубом, а тільки трохи налаштувався вухом.

— Довид спочатку до вас додому пішов, а там Люба йому сказала, що хлопчик тут. Він — сюди. Тут Поліна Львівна. Вона мене відправила вам телефонувати.

Мені вже уривався терпець:

— Зрозуміло. Нащо тут уся мішпуха?^[4] Ну, Довид — гаразд. Хоч і маячня. А Табачник? А ви з Малкою? Ви що, обов’язково хороводом ходите? По-одному, як люди, рухатися не здатні?

Довид каже:

— Ми за своїм прийшли.

Я загорлав, незважаючи на обставини:

— Хто це «ми»? Ви назвіть поіменно, Довиде Срулевичу, хто це «ми»! Поіменно! У нас колективні скарги не приймаються.

Довид назвав. Причому загинав пальці по ходу:

— Я — раз. Зусель — два. За дорученням Белки. Від її, значить, імені. Уповноважені. Це три.

Я розвернувся до Євки:

— А ви, Єво, входите у подальший обрахунок, чи як?

Єва каже:

— Ні. Я — проти. І за Малку відповім. Вона теж проти.

Я підвівся і підійшов до Малки. Вона робила вигляд, що спить. Я торкнув її за плече — ввічливо.

— Малко, ви за чи проти?

Вона розліпила очі й загиркала.

— Довиде, перекладай.

— Перекладати не зобов’язаний. Тут не допит.

Питаю з натиском:

— Та що ж тут таке робиться, люди добрі?! Не допит! Хочете допит — буде допит! Приходите в чужу хату всі разом. Тут хвора дитина, яка вас не стосується. Влаштовуєте погром. Мене з роботи зриваєте. Дружину мою перелякали, напевно, до смерті…

І тут мене як громом ударило: Любочка зараз хвилюється, а я тут теревені розводжу з божевільними.

— Що ви Любі наговорили? Довиде, відповідай швидко!

— Нічого особливого я їй не сказав. Сказав, що приїхав по Йосипа. Вона закричала і впала. Я їй водою в обличчя побризкав, вона підвелася. І на мене з кулаками. Я її не засуджую. Я її міцно за руки притиснув і запитав, де хлопчик? Ганнуся ваша сказала, що він у тітки Поліни — хворий. Я із Зуселем — сюди. Тут Євка з Малкою довкола хлопця крутяться, допомагають…

Я не став слухати далі, кинувся до Любочки. Поки дістався, сто разів себе прокляв.

Люба лежала на ліжку. Геть бліда. Очі заплющені.

Ганнуся поруч на підлозі. Спить. Ткнулася обличчям у кулачки і спить.

Я спочатку Ганнусю збудив. Вона підвела обличчя заплакане, шмаркате.

Потім Любу гукнув тихо. Вона не озвалася, а тільки застогнала.

І на низ живота собі вказує.

— Подивися, я сама боюся дивитися. Подивися. Там мокро. Там, певно, кров.

Ну, так. І кров, і все таке інше.

Любу терміново в лікарню.

З Ганнусею напереваги — бігом до Лаєвської. Вирішив Довида із Зуселем негайно пристрелити. Або голими руками придушити. Але їх і слід прохолов.

Євка з Малкою товчуться довкола Йосипа.

Лаєвська кудись пішла, вони до пуття пояснити не могли. Я попросив доглянути за Ганнусею до вечора.

Євка вийшла зі мною на двір.

Я схопив її за руку:

— Головою відповідаєте за моїх дітей.

Єва згідно кивнула і скривилася.

— Звичайно, Михайле Івановичу. За Довидом в Остер поїдете чи як? Якщо поїдете, то я теж. А то там хлопчиків доглянути треба буде, якщо ви Довида заберете. А Зуселя не чіпайте. Він схиблений. Але то вже ваша справа.

Я подивився на неї. Про Любу не пояснював. Не та людина Євка, щоб їй пояснювати. Я відразу зрозумів, що не та. Як тільки біля хвіртки колись замість Лільки побачив, так і зрозумів.

Побіг до Любочки в лікарню.

Лікар мене заспокоїв. Але умовно-достроково, як-то кажуть. Дитину не повернеш. А Любочка прочухається.

Літній лікар, усякого надивився. Йому легко говорити.

Я сказав перше, що спало на думку, аби хоч якось показати, що тримаюся, а не розквасився:

— Це добре, товаришу лікар. Добре.

Він відповідає з м’якою усмішкою:

— Добре-то добре, але дітей скоріш за все у вас із вашою дружиною не буде. Маєте ще дітей?

— Так. Дочку.

— Ну й виховуйте дочку.

Повернувся і пішов у своїх справах.

Я подумки аж скинувся. А Йоська? Чому я про нього лікарю не сказав?

І в спину кричу, як в атаку кинувся з голими руками:

— Двоє у нас, двоє!

Лікар повернувся і помахав руками в мій бік:

— Та ви заспокойтесь. Двоє то двоє. Одна то одна. З тиждень вашу дружину потримаємо тут, і випишемо.

Зайшов на роботу. Відпросився на два дні за власний рахунок. Вигляд у мене був такий, що не запитували. А я не розповідав.

Ходив до Люби щодня, тричі на день, сидів, аж поки санітарки виганяли.

У перервах — до Лаєвської. Ганнуся у неї безвідривно. Просилася в лікарню до мами, але я не брав. Пояснив, що у мами застуда і карантин.

Небезпека зарази від Йоськи минулася, і Ганнуся гралася з ним в різні ігри.

Я не забув про Довида з усією його шатією. Не злостився. Тільки не забував ані на хвилину.

Любочці сказав одне:

— Якщо ми зараз не постановимо між собою, що сталася випадкова подія, то ми ніколи до тями не прийдемо. З Довида найлегше провину на Йоську перекинути. А ми не будемо. Не будемо перекидати. Довид і сам не винен. Він же не знав, що ти вагітна. Я б його засадив і оком не змигнув. Не хочу. А ти хочеш?

— Ні. Хочу, щоб усе знову було на місці. Ось що я хочу. А Довид назад мені нічого не впхне. Хоч саджай його, хоч що.

— Правильно міркуєш. Крім того, ти й сама могла впасти, і від машини надворі сахнутися, і важке підняти. Отже, воно там у тебе не дуже трималося. На волосинці. Так? Якби міцніше трималося, нічого б не було. Правда, Любочко?

Вона на кожне слово кивала.

— Так, Мишко, отже, трималося не сильно. Мені й жінки так радили думати. Я так і думаю. Ми ще народимо. Ми молоді. Тут жінки навіть під сорок років лежать. Ще народжують.

Я зрозумів, що у мене тепер є таємниця від Любочки у зв’язку із тим, що я знав, а вона не знала. Мені як чоловікові лікар сказав. А вона, напевно, за медичними правилами, знати не повинна. Щодо наступних дітей.

Це мене навіть окрилило. У Люби залишалася надія. А поки — як-небудь.

Хвороба Йосі вилікувалася. Наша сім’я знову возз’єдналася. Я заглибився з головою в роботу. На моєму шляху не зустрічалися ані Лаєвська, ані Євка, ані інші. І приводу не було їх зустріти.

Я отримав листа від Діденка з Рябини. Він описував своє занепале здоров’я і переказував вітання від сліпого Петра. Питав також, чи немає у мене відомостей про Зуселя.

Вони всі настільки сиділи у мене в печінках, що я аж плюнув на такий лист з дурним запитанням. Старому розвага — про Зуселя випитувати, а мені нерви.

Відповідати наміру не мав. Не люблю порожніх розмов у будь-якому вигляді, особливо в писемному. За фахом відомо: що написано пером, не вирубаєш уже нічим.

У сенсі внутрішнього душевного самопочуття Любочці було зле. Часто плакала, звичайно, не відкрито, а десь у куточку. Закидала про те, що знову піде на роботу, хотілося бути поруч із колективом і в ньому загубитися зі своїми думами. Я заборонив їй мріяти про роботу, налаштував на те, що у нас цілих двоє діток і їм потрібна мати вдома, а не ударниця праці на виробництві.

Люба вся віддавалася дітям. Неминучі подряпинки перетворювала на трагедію.

Одного разу я пожартував, щоб вона ставилася спокійніше — діти без синців не ростуть.

Вона сказала у відповідь, що синці минають, вона знає, але коли вона дітям синці і ранки мастить, їй наче видається, що вона себе зсередини замащує, щоб внутрішня зараза далі в ній не йшла.

Я поцікавився: яка зараза і до чого тут діти?

І тут мені Любочка каже:

— Коли Йося був у Лаєвської, вони йому таємну заразу всередину підсадили. Йому нічого, а нам, хто з ним поруч, близько, може бути інфекція. Тому треба мастити. Не для того, щоб із зовнішнього боку через подряпину зараза не пройшла, а щоб зсередини крізь кров не вийшла.

Уточнюю:

— Ну, добре, припустимо. А твої нутрощі до чого, що ти їх ніби змащуєш і припалюєш?

Люба мені таємниче відповіла, що саме вона й заразилася. І тому до мене близько намагається не підходити і таке інше, щоб якось цю заразу мені не передати.

Я наостанок запитав:

— A y Ганнусі вже є?

Люба запевнила, що немає. Тільки у неї, у Люби. Але Йосеньку вона обожнює і буде терпіти все життя і ще більше за нього дбати.

Тоді я припер її до стінки:

— Гаразд, припустимо. А я ж як? Що ж ти мені раніше не сказала?

І тут Люба мені висловила головне своє міркування:

— Тобі нічого не буде.

— Чому не буде, чим я кращий за вас?

— Нічим.

І довго подивилася на мене.

І призналася:

— Мені Довид, коли приходив Йосеньку забирати, сказав буквально: «Твоєму чоловікові після Лільки Горобчик утрачати нічого. Лаєвська думає, йому є що втрачати, а я так кажу: нічого. А тобі, Любо, є що втрачати. У тебе Ганнуся. А Йоська отруєний. Ви його мені поверніть назад». Ось я думала-думала, всю лікарню думала, і тепер ще додумую його слова.

Загалом, маячня, якщо не гірше. Чому «після Лільки Горобчик»? До чого тут вона? І без лікаря зрозуміло: пережити величезну трагедію — вкрай важко. Треба видужувати. Треба відволікатися від життя. На природу, на річку, на птахів, тварин. Діти своє візьмуть. Самі будуть рости і Любочку за собою потягнуть. І витягнуть. Ми витягли країну після величезної війни. А пара діток одну бабу не витягнуть?

Хоч і розумів: материнське серце — особлива справа. Справа, так би мовити, яку виокремлено самою природою.

Положення з грошима не дозволяло курортів та здравниць. А потреба стояла гостро.

Подумав і прийняв вольове рішення: Любочку з дітьми відправити саме в Рябину. Все-таки там моя батьківщина. А краще за батьківщину немає нічого для болю.

Планував розмістити їх мешкати в хаті Діденка. З весни до осені включно.

Написав. Отримав відповідь. Радісне запрошення хоч на все життя.

Відправив своїх на початку травня.

І тут, звичайно, на моєму горизонті з’явилася Лаєвська. Не думаю, що випадково. Скоріше за все, коли дізналася, що я сам.

Причому в двері постукала тихенько, поскреблась навіть. Але я відчинив і зробив вигляд, що їй радий.

— Що, Михайле Івановичу, когось чекали, що відразу відчинили? Я тихенько. Без надії. Дзвіночок у вас занадто гучний, я пам’ятаю, то я постукала легко-легко. Щоб не тривожити ні діток, ні Любочку.

Без запрошення зайшла в кімнату, удавано роззирнулася:

— А… То ви самі. А де ж ваші?

— Немає їх. Поїхали на відпочинок.

— А куди поїхали?

— Поліно Львівно, поїхали далеко. Звідси не видно. Будемо відверті, не ваше діло. Вибачте, але точно не ваше. Сідайте, будь ласка. Я вас запрошую щиро. Чай з вами поп’ю. Ви зробили нам велику ласку — вилікували сина завдяки добрим фахівцям. За це — спасибі. А так, щодо іншого — самі розумієте, говорити мені з вами важко. І у зв’язку з учинком Довида, і взагалі.

— Розумію. Розумію і ще раз розумію. І не ображаюся. А я давно збиралася Йосеньку провідати. Про Любочку мовчу, якщо вам неприємно. А хлопчик мені рідний. Знаєте, після хвороби, яка минула на твоїх власних руках, чужі діти стають своїми. Що ж до Довида, то він по-своєму правий: може, якби тоді не поквапилися Йосеньку вам переписати за законом, то тепер Довид його вам нізащо не віддав би. Ну, не буду вас дратувати. Ви за стіл вчепилися, аж кісточки побіліли. Думаєте, ви один переживаєте. І я переживаю. У країні таке коїться. Одне лихо на друге. Товариш Сталін помер, і все таке інше. Хитається все. Буквально все. А хочеться ж людині за щось триматися. Правильно?

Треба визнати, Поліна Львівна говорила правильно. І тихенько, і гарно, і лагідно.

Але я її зупинив:

— Досить. Не хочете чаю, а наливки у мене немає. Я нікого більше знати і пам’ятати не маю сил. Ні вас, ні Довида, ні Євку Горобчик з її посіпаками. За минуле — дякую, а на майбутнє дайте мені спокій.

Лаєвська розпливлася в усмішці:

— Так-так, звичайно. Майбутнє — воно найголовніше. Усе заради майбутнього. Хто ж проти. Не знаю, для чого, але ви, Михайле Івановичу, раптом Євку Горобчик згадали. І я от щойно в голові у себе натрапила на думку. Тобто гадка узяла. Коли на Стрижні розлив був, у середині квітня вже, хлопчики біля госпіталю під Білим мостом гралися. Я саме тоді там гуляла з Євочкою. Так от. Хлопчики гралися, біля води колупалися палицями. І один — ніж знайшов. Просто знайшов. Ми глянули — а ніж Лільчин. У Лільки такий точно був. Він, звичайно, попсований водою і багном. Але — Лільчин. І знайшли його поряд із Лільчиною хатою, за мостом. Я подумала, а раптом вам стане в нагоді така новина? Ніж у мене. Мені його хлопчик віддав, за гроші. Знайомий мені, між іншим, недалеко від покійної Лілі мешкає в хорошій трудовій сім’ї. Батько його, до речі, Хробак Сергій Миколайович, знайомий Євочки. І такий, знаєте, знайомий, що дуже її вподобав. По-сусідськи, звичайно, але дуже.

Я здивувався:

— І не шкода вам, Поліно Львівно, кидати на вітер гроші? Ніж іржавий перекупили і хвалитесь. І з чого ви взяли, що це Лільчин ніж?

— Не Лільчин, а вбитої громадянки Горобчик. Я до вас додому прийшла, щоб вам офіційно в кабінеті неприємностей не доставляти. Це ж знаряддя вбивства, а ви погано, значить, шукали. А я знайшла. Я знайшла і точно стверджую, що це ніж убитої громадянки Горобчик. Тому що в її хаті, де в даний час мешкають прописані там сестра і тітка покійної,містяться ще два точно такі ножі. І хто їх свого часу не так давно виготовив — я знаю. І до того майстра я знайдений мною з допомогою Тарасика Хробака, неповнолітнього хлопця, ніж носила і особисто показувала без зайвих слів. Сказала, що хочу замовити такий самий, а принесла для зразка, не звертаючи уваги на бруд. І майстер свій ніж упізнав. А якщо вам усе одно, я піду. Але ви не думайте, Михайле Івановичу, дорогий. Я на вас не ображаюся. Ні за вашу поведінку щодо мене, ні за щось інше. Скоро рік, як немає Лілі. А тут ніж. Одне до одного. До побачення. Привіт Любочці та дітям.

Я Лаєвську не затримував.

Вона на прощання помахала мені рукою в чорній рукавичці. Тоненька, вся в дірочках. І рукавичка — на правій руці — біля великого пальця, з тильного боку, порізана. І поріз довгий. Непристойно для такої жінки, як Лаєвська.

Поліна Львівна на поріз глянула і каже весело:

— Ой, та ж рукавичку зіпсувала тим ножем. Швидко схопилася за лезо. А гіпюр же тоненький. Трофейні рукавички.

Пішла. А я подумав ні сіло ні впало. У середині квітня холодно було. У гіпюрових рукавичках не розгуляєшся. Тим більш Лаєвська. У неї на кожну погоду є. Може, вона навмисно рукавичку зіпсувала, щоб приплести той ніж? Або зберігала ніж давно, а тепер тільки пред’являє?

Якщо я з чогось радів тієї ночі, то тільки з одного: сон є. І я спав. І мені нічого не снилося. І серце не кололо. І нічого мене не кололо. І на проклятий лаєвський ніж, а також на її німецьку рукавичку мені було наплювати і забути.

Я працював на своїй посаді самовіддано. Мені ніхто не міг закинути несумлінності. А тут Лаєвська своїм ножичком мене-таки штрикнула.

Уві сні не відчував, а вранці дійшло.

Саме в неділю.

Вирушив до неї з одним наміром: вилучити можливий речовий доказ.

По-доброму, без зайвих папірців і протоколів. Звичайно, порушення. Але ми ж люди.

І ось я до неї з’явився.

І що там бачу — Єва міряє сукню. І ні сорому, нічого.

Лаєвська навколо неї крутиться, провадить свої бабські розмови, мені тільки кинула:

— Почекайте, Михайле Івановичу, на кухні. Або надворі, сонечко гріє, порадійте свіжому повітрю.

Я повернувся, щоб зовсім піти.

За спиною Єва голосно ойкнула:

— Треба ж, намітка розпустилася!

Поліна закудкудакала, Євка сміється, як різана. Я мимоволі озирнувся.

Євка стоїть у самій тоненькій комбінації, і не піднімає сукню, а волосся своє руде куйовдить. І волосся зовсім як у постраждалої Горобчик.

Надворі я розсудив, що сердитися не треба. Жінки. Не мали на увазі мене образити.

Гукнув у розчинені двері:

— Ну, можна?

— Можна, можна, — в один голос дозволили Євка і Поліна Львівна.

І ось вони обидві на мене дивляться і чекають. Що я скажу.

Кажу:

— Поліно Львівно, я до вас у важливій справі. Єва зараз іде?

Євка підвела голову:

— А чого ви у Поліни Львівни питаєте? Ви у мене запитайте. Я вам відповім. Не йду. Цілий день буду напохваті. Мені до завтрашнього ранку сукню треба готову.

Поліна засюсюкала:

— Так. Не дивуйтеся, при Євочці будь-які питання можна. Ви ж до мене не женихатися?

І стільки в ній виявилося разом із дурним запитанням шкідливості, що я зло відповів:

— А якщо женихатися, то що?

— Тоді не знаю. Ви мене бентежите, Михайле Івановичу. Ви жартів не розумієте, я давно зауважила. Ну, навіщо прийшли, дорогенький?

Я не сумнівався, що питання з ножем треба вирішувати сам на сам.

Поліна Львівна ніби прочитала мої думки:

— Щодо ножика. Так, так, не інакше. Щодо ножика Лілечкиного. Не соромтеся. Ми з Євочкою поруч ішли бережком, вона повністю в курсі.

Я мовчав. Погано підготувався. Погано. Нерви не ті.

Сказав:

— Мені на ваш ножик начхати. У мене й без того у справі Горобчик повно доказів. Убив відомо хто. Роман Мойсеєнко. Не в тому річ. А в тому, що ви дозволяєте собі збирати навколо себе кодло. Справжнє кодло. Мою дружину довели до виснаження. Наприклад.

Лаєвська сплела товсті руки на грудях. Як пам’ятник. Не зсунеш.

— Ну. Далі.

— А далі те, Поліно Львівно, що я знаю свої обов’язки. А ви не знаєте. І всіх плутаєте. Ваш обов’язок у тому, щоб сидіти як те ягнятко.

Поліна Львівна вибалушила очі й склала губи бантиком. Червоним, жирно намальованим.

— А-а-а, як заговорив! Тримався-тримався, і ти диви! Євочко, золотко, іди додому. Сама дороблю.

Єва вилетіла, як обпечена.

Я провів її очима.

Поліна хихикнула:

— Що, подобається? І не вам одному подобається наша Євочка. Ну добре. Ножик я вам не віддам. Я вчора передумала. Збережу собі на добру пам’ять про Лілечку. А що ви так розхвилювалися? Якщо Мойсеєнко вбив, Мойсеєнко й заплатив самогубною смертю. До того ж ви дуже особисто приймаєте до серця службові справи. Це мені Лілечка як рідна. А вам — ніхто. Ніхто ж? Кажіть — ніхто?

Я сказав:

— Відверто — ніхто. Порожнє місце. Але служба є служба.

Поліна розсміялася і скинула руки з грудей. Як від каменю себе звільнила.

— Наливочки вип’єте? Ми з Євочкою випили по чарочці. По наперстку. З Лілею все зрозуміло. Тут ви безумовно праві. А ножик, що я знайшла, — то й бог із ним. Вам ні до чого. І без ножика зрозуміло все. А ось із Гутіним темне діло. Я в Остер їздила. Довида провідати. Якось ми з ним зійшлися характерами. Те-се. Життя бере своє. Ви ж самі колись хотіли мене за нього посватати. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ви теж на мене не гнівайтесь, Поліно Львівно. — Я зробив вигляд, що повірив. Поліна зробила відповідний вигляд, що віру мою прийняла на свій рахунок. — До побачення. На все добре.

Поліна радісно відповіла:

— Еге ж, до побачення, до побачення. Ви уявляєте, Михайле Івановичу, Довид придумав, що це ви Гутіна застрелили. Власноруч і особисто ви. Я так сміялася, так сміялася…

Я завмер стовпом.

— Ви що, зовсім з глузду з’їхали?! Мене в місті не було. І близько не було. До чого тут я?

Поліна розчервонілась, навіть краплини поту виступили над червоним бантиком:

— Так. Саме з’їхали всі. І мелють язиками, і мелють. І я не втрималася. Ну, я ж, ви знаєте, як до вас ставлюся. Намарило таке… Туман… Туман… А Довид цілком серйозно. Не каже, а стверджує. І Зусель йому підтакує. А що ви такий блідий? Ось що значить без дружини — без взаємної турботи. Ідіть-ідіть. Вихідний, погода гарна. Мені сукню дошити треба. Ви ж чули, як дуже треба. У Євочки завтра рішуче побачення. Роки ж летять.

Лаєвська на мене не дивилась, підбирала з підлоги шматочки, котушки, кидала на стіл.

Кидала й промовляла тихенько, як бабка-шептуха:

— І ріжуть і ріжуть, і шмагають і шмагають, а мені ший і ший, ший і ший, дурні ненаситні.

І мені стало її шкода, що вона на Довида зазіхнула по-жіночому.

Кажу:

— Тримайте язик на припоні. Тільки через добре ставлення і подяку за Йоську вам таке раджу. Але й подяка має свої межі. Згодні?

Глипнула спідлоба, саме піднімаючи з підлоги шмаття. Кивнула.

А на словах додала:

— І не сподівайтеся. І не розраховуйте нізащо й ніколи. Я мовчати не буду. А не буду, бо мені приховувати нічого і вигороджувати нікого.

Щойно причинив хвіртку, як прийняв рішення йти до Євки Горобчик. Нахабна дівка. Без сорому. Її близьке знайомство з Лаєвською давало мені можливість хоч дещо поставити на місце.

Будьмо відверті. Поліна зі своєю кодлою та ідіотськими натяками-жартами мені стала поперек горла. А треба далі жити.

Оскільки в даний час я заспокоївся щодо родини, з’явилися сили на нові дії без особливих церемоній.

Неділя привертає до слабкості. Це я й мав намір використати.

Євка моєму візиту не здивувалася. Навпаки, відразу повернула справу так, що засипала питаннями.

— Вам Поліна Львівна про ніж усе розповіла? Цікаво, хто його в Стрижень кинув? Ви як гадаєте? Ви ж тепер нас у міліцію викличете під протокол? І хлопчика? Щоб ви знали, Тарас Хробак його звуть.

— Ну що ви, Єво Ізраїлівно, дурні питання ставите.

Євка закопилила губи.

— Мене по батькові Соломонівна. Як Лілю, між іншим.

— Та нехай, яка різниця. Вибачаюся. У воду кинув ніж злочинець. А може, зовсім сторонній. Це якщо взагалі мова про той ніж, який треба. Ну, припустимо: перехожий знайшов, наприклад, на вулиці, ніж, а там кров, він злякався й у воду кинув. Буває. Що ви посміхаєтеся? От якби хтось бачив сам факт убивства, причому саме тієї хвилини, коли вашу сестру кололи, і вона впала, і хто її вбивав, і що саме цим ножем — тоді інша річ. А поки — ну, ножик, ну, припустимо, саме знаряддя вбивства. Але він же з води. Слідів на ньому нема. Відбитків. Кров, якщо вона й була, змило до біса. Так?

Єва кивала.

— А якщо так, користі мало. Тарас Хробак знайшов ножа? Поліна казала. Може, вигадала?

Єва напустила на обличчя задуму.

У хаті тиша. Тільки годинник цокає.

Я для розрядки кажу:

— Годинник добре ходить? Точно?

— Добре. А я по годинах не живу. Я за будильником живу. Задзвенить — живу. Як з ранку заживу — так і далі.

Обличчя в неї стало сумне.

— То що, Єво Соломонівно, громадянко Горобчик, коли ніж знайшли? Чи у хлопчика запитати?

Я й батька його знаю особисто. А Поліна натякнула, що ви Сергія Миколайовича теж особисто знаєте?

Єва здригнулася. Ніби будильник продзвенів.

— Знаю. А що? Він удівець. І я вільна від усього.

— Вільна — не вільна, не людині самій вирішувати. Коли ніж знайшли?

— У середині квітня. Точно числа не пам’ятаю. Сонячно було. Пам’ятаю. Хлопчаки там гралися. Палицями колупали землю на березі. Поліна Львівна злякалася, щоб хтось із них не впав у річку. Слизько. Багнюка. Ми підійшли ближче. Поліна зробила їм попередження. Вони трохи відбігли у нашому напрямку, де остання паля мосту. Куди сміття звалюють. Поліна до них спустилася, щось казала, про небезпеку пояснювала. Тут Тарасик ніж і знайшов.

— А Поліна?

— А Поліна мені нагору гукнула: «Дивись, ніж, як у Лілечки».

— Невже відразу впізнала? Він у багнюці, іржавий до того ж, напевно?

— Я на нього не дивилася. Страшно стало. Навіть занудило. Я не спустилась. Поліна з Тарасиком поторгувалася, гроші йому дала. Я чула. Каже: «Ось на кіно і ситро з морозивом. У тебе старші все одно ножик заберуть, а від грошей користь». Він гроші взяв. Ніж віддав. Вона його у ридикюль поклала.

— Брудний, мокрий — в сумку? У Поліни лакована сумочка. Я бачив. Синя. Не з торбою ж вона вирушила гуляти.

— Лакована. Вона у свій шарфик загорнула. Шарфика не пошкодувала. «Заради Лілечки», — сказала.

— Не пошкодувала, молодець. І що, шарфик змок? Ви бачили, який шарфик став після того, як вона ножа у нього запхала?

— Я на ніж не дивилася. І як вона шарфик загортала — не бачила. Я відвернулася взагалі в інший бік. У мене сльози, якщо розумієте становище моє на ту хвилину. Я знаю, що був шарфик, а потім не стало. Горло відкрите. Я запитала, де шарфик? Поліна сказала, що в нього загорнула ніж.

— Отже як такого ножа ви не бачили? І що він був один до одного з тими, що залишилися в недоторканності Ліліччиними, ви стверджувати не можете?

Євка мовчала. Дивилася за вікно. У неї там бузок. Дуже пахнув. І на столі — ваза з бузком теж. Білим і рожевим.

Щоб відволікти, я зауважив:

— Що ж ви бузок рвете, у вас за вікном цвіте, вистачить надовго, а ви рвете. Не розумію жінок. Поставлять і милуються.

Єва несподівано засміялась:

— Ой, Михайле Івановичу, правильно про вас Поліна Львівна натякала, що ви на жінок дієте. Не ображайтеся. Ви дуже симпатичний.

Я тільки запитав:

— Із Хробаком у вас серйозно?

Єва солідно відповіла:

— Звичайно. Я не яка-небудь. Дуже серйозно. Тарасику потрібна мати. А я — чим не мати? Може, своїх народжу. Лілька дітей не любила. А я люблю.

Поцікавився щодо Малки.

На що отримав роз’яснення: Малка в Острі при Довиді. Євка їм поступилася своєю халупою, там вони і живуть: Довид, Зусель, діти і Малка.

Я швидко зреагував:

— Поліна Львівна, здається, сподівається з Довидом своє подальше життя влаштувати? У неї житлові умови кращі. Візьме Довида у прийми. Даремно він поквапився гутінську і свою хату за тьху сплавити. Статки у нього тоді такі були. Будьмо відверті. Хоч, напевно, копійку має. Дядько беручкий. А Малка, може, і за Зуселя піде у вашій остерській хаті на волі. У вас тепер і тут житло, і в Острі. Заможна наречена. Добре. Га?

Євка серйозно відповіла:

— Так, добре. Вдало вийшло.

Під час нашої бесіди Євка сиділа за круглим столом. Обпершись на край, відштовхувалася, всіляко совалася на місці. Особливо розгладжувала скатертину плетену. Відтягувала кінці вниз. Я навіть подивився, трошки всередину погляд запустив, — раптом щось під столом ховає? Нічого.

Стіл точно з мого сну про Лілію Горобчик.

Я йшов від Євки і думав. Що цей захід мені дав? Багато чого дав.

Фактично ножа Євка не бачила. Зі слів Поліни вона його ніби впізнала. Тим більше крізь сльози і так далі. Але міг бути також сторонній ніж. Це поширений спосіб у разі необхідності дурити голову. Поліна могла будь-який ножик узяти й підкинути хлопцям під ноги, звернути їхню увагу, щоб вони його нібито особисто знайшли. Потім його видурила у малого Хробака, і нагору, до Євки, підвелася, маючи в сумочці цей фіктивний ніж. Показувати Євці вона його насправді й не збиралася. Наплела б сім мішків гречаної вовни, а не показала. А Євка в голові б у себе закарбувала, що бачила. Звісна річ. Але, може, у Поліни й був справжній ніж у сумочці. Заздалегідь покладений.

Тут питання її кмітливості.

Поліна наперед не знала, що зустріне хлопців біля води. З іншого боку, де хлопцям крутитися в розлив, як не біля Стрижня?

Ножі, які знайшли у постраждалої, були ретельно перераховані й обміряні. І в протоколі записано. Ось в чому річ. А Поліна натякає, що ніж у неї той, з хати Горобчик. Причому з підтвердженням майстра. Звідки вона його взяла? Виходить, у річці справді був потрібний ніж, і він справді трапився під ноги Хробаченкові. Тієї самої хвилини, як Поліна з Євою прогулювалися попідруки нагорі Білим мостом.

Ну, не буває такого. Не буває.

Чи все-таки у Поліни не той? Чи той? Але вона взяла його саме з місця вбивства. І тимчасово ховала у себе. А тут і видала відомості. Рівно майже через рік. Паскуда така.

Я негайно повернувся до Євки. Переглянути ножі.

Хвіртка виявилася зачинена зсередини. Я грюкав, гукав, щоб Євка пустила.

У відповідь — ані звуку.

Обійшов хату з тилу. Постукав у віконце. Одне, що в кімнаті, укрите бузком, відчинене.

Я подав голос:

— Єво, відчиняйте, я до вас як міліціонер звертаюся. Терміново треба.

Ніхто нічим не відповів.

Я переліз через підвіконня. На кухні довго і без страху нишпорив по шухлядах. Між іншим, пам’ятав, де тоді знайшли ножі. Жодного ножа, схожого на ті, які я пам’ятав: великі, важкі, надійні. Жодного схожого ножа не знайшов. Нові — лежали. Ручки жовтенькі блищали. Дерево гарне. А сталь так собі. Переклепана з раннього чогось. Помацав пальцем — наточені добре. Так тільки майстер точити вміє. Баба не зробить таку роботу в хатніх умовах. Новенькі ножі.

Я впевнено розташувався на табуреті в кутку — чекати. Якщо хвіртка зсередини на засуві, якщо вікно відчинене, отже, вибігла задами на хвилинку. З’явиться — я її спитаю по-доброму про ріжучо-колючі предмети.

Хвилин за п’ять чую — двері відчиняються, в хату хтось входить. Зі сміхом причому.

Упізнаю голос Євки. І чоловічий. Трохи знайомий.

Євка каже:

— І уявляєш, він мене сюди мордувати прийшов. Просто мордує і мордує. А я ж бачу, безсоромними очима мене їсть. І під стіл подивився. Знаю я, як мужики під стіл дивляться. На колінця мої дивився. Сергію, ну який нахаба! Думає, якщо я незаміжня і приваблива, то всім можна на мої колінця дивитися.

Чоловік голосно зареготав:

— Xa-xa-xa!

Єва торохтіла:

— Він змотався, то я до тебе. Висловити обурення. Заодно запросити. Ти ж скромний. Без запрошення не будеш. — Тут Єва неприємно хихикнула. — У мене ж умови. А в тебе повернутися ніде. Баба, дід, усі чують, усі носами чують. Ти ж радий? Зараз будемо їсти. У мене все готовеньке.

І на кухню. До мене, тобто.

Стала на порозі, як укопана.

І чоловік за її спиною з’явився. Хробак Сергій Миколайович.

Хробак Єву відсунув і вийшов наперед:

— А він і не пішов. Чи як?

Хробак дивився на мене, ніби на вошу. Через свою посаду начальника споживспілки. Але мені начхати.

Кажу:

— Я зі службової необхідності.

Хробак суворо мовив:

— Зі службової необхідності у двері стукають. А злодії, наприклад, через вікна стрибають.

Я обурився:

— Що?! Я при виконанні, а ви мене ображаєте. У мене питання до громадянки Єви Горобчик. А вас призначаю понятим при цьому.

І до Єви звертаюся без зайвих слів:

— Де старі ножі, які залишилися від вашої сестри громадянки Лілії Горобчик?

Єва вся зашарілася. Плечі у неї випирали з шлейок сарафана, то й вони вкрилися плямами. Не кажучи про обличчя і таке інше.

— Які ножі? За життя Лілі були старі ножі, гарні, але старі. Я сюди приїхала, жодного з тих ножів не знайшла. Ми з Малкою спеціально здивувалися, навіщо міліції всі путящі ножі забирати. Ні, точно заявляю, путніх ножів не було. Так, огризки всілякі. Іржаві, поламані, маленькі — картоплю чистити. Я нові гарні купила. На базарі. Приїхала сюди і купила. Запитайте у Малки. Вона хвалилася собі під ніс, що буде у нас кошер, а не як у хвойди Лільки.

Я уточнив:

— Малка називала покійну постраждалу хвойдою? Чому така грубість?

Єва знизала плечима:

— Вона її дуже недолюблювала. З дитинства. А хвойда — то в Малки всі хвойди, хто без весілля це саме. Тим більш наліво й направо.

Нівроку. Гарні натяки з боку рідної сестрички.

Хробак наблизився до мене і взяв за плече.

А я собі сиджу любесенько.

Каже:

— Більше немає запитань?

Я повільно підвівся. І руку його скинув тільки після того, як підвівся на весь свій зріст — а так притримував своїми двома пальцями долоню. Я вищий на цілу голову. Ось коли моя голова стала вища за його, я хробакову долоньку ввічливо й скинув.

— Ви, громадянине Хробак, руки не розпускайте. Вам руки ще знадобляться. Не зайві. А запитань більше на сьогоднішню хвилину у мене до громадянки Єви Горобчик немає. А якщо будуть — я її у відділення міліції викличу. Повісткою. Як усіх радянських громадян. До скорого побачення.

Вони мене проводили мовчанкою. Немов почесний караул.

Я йшов і насвистував. І враз затнувся на видиху-вдиху: іржавим ножем з води, який майже рік лежав на дні, в мулі, рукавичку гіпюрову не розріжеш рівненько. Та й ніяк не розріжеш. Подерти клаптиками — можна. І то якщо зачепити і тягти. А розрізати по лінієчці — нізащо.

Тут жадібність Поліну зрадила. По лінієчці потім і зашити непомітно можна. По ниточці. А якщо шматки — не зашиєш. Хоч убийся. Наочності вона хотіла. Саме наочність її й зрадила. Палицю вона перегнула, ось чого вона припустилася. Перегнула.

Я не гаяв жодної хвилини і рушив до Поліни.

Від її хвіртки саме йшла жінка. Солідна. Замовниця. Вгадала мій напрямок і розповіла, що Поліна Львівна щойно з валізою поїхала. В гості до родичів. Великим маршрутом. У Київ, потім ще кудись. Замовниця сама їй допомагала речі винести надвір. А тут уже її, між іншим, таксі підхопило. «Вже на вокзалі, напевно, речі в потяг заносить».

Я подивився на годинник. Ніякого потягу на Київ у цей час не було. І навіщо нормальній людині потяг? Автобусом або на пароплаві «Крупська» по Десні. Вони частіше ходять. І приємніше.

І стало мені так марудно на душі і всюди всередині… Ганятися за бабою — на вокзал, у річпорт. І знову слухати її брехні.

Ні.

Пішов у свою порожню хату. По дорозі купив пляшку горілки.

Удома відкоркував. Але не пив. Заткнув газетною затичкою. Довго сидів на балконі, дивився вдалину.

Дуже муляла тривога і любов щодо моїх рідних — Любочки, Ганнусі і так само Йоськи.

Тим не менш, незважаючи на втому і душевні навантаження, у мене поступово вималювалася нова версія смерті Горобчик Лілії Соломонівни.

Мойсеєнко зі своєю удаваною любов’ю відступив далеко з першого плану.

Підозріло поводилися: по-перше, Поліна Львівна Лаєвська: по-друге, сестра покійної — Єва Соломонівна Горобчик.

Що ж до Євки, то тут зрозуміло. Хата у спадок. Та інший — батьківський — в Острі. З покійною ділитися не треба. Все захапала сама.

А Лаєвська який має гешефт від смерті своєї найкращої подружки?

На перший погляд — ніякого гешефту й користі. У грошовому і фінансовому вираженні. А особисто для душі? Може, Лілія Лаєвській дорогу перейшла з чоловічого боку? Або навпаки. Поліна у Лілії відбила нареченого. За віком вони незрівнянні. Лілія значно молодша і привабливіша. Але чого не буває. Недарма Пушкін писав у віршованій формі: коханню всі віки підвладні.

Я картав себе останніми словами. Давно було треба з усією серйозністю промацати Лаєвську. І Євку. Але сталося стільки зайвого! Євсей Гутін, Йоська, решта іншого. Про сім’ю не буду. Тим більш — справу закрито.

А вона відкритою виявилася. І з неї протяг дме просто на мою голову. Дихати не дає.

Якби Мойсеєнко залишився живий. Їх би трьох — Лаєвську, Євку, артиста нещасного — зліпити докупи — тоді б заговорили одночасно. Навіть один поперед одного. Але немає Мойсеєнка. Нічого він не розповість тепер. Отже, як нас учили старші товариші, треба по шовчиках промацати тих, хто поки що живий. Мертвих не піднімеш.

А може, знайдеться ниточка і до Євсея. Відчувалося, потягнеться обов’язково. Аж руки різало. Недаремно Лаєвська невтомно до будь-якого натяку прив’язувала Гутіна.

Назавтра від самого ранку робочого часу в райвідділі я зіткнувся з Хробаком.

Привітався.

Він не відповів. Твердо йшов до дверей у кінці коридора — до начальника.

Я затримався. Простежив невимушеним поглядом у спину Хробака.

Він сміливо відчинив двері, пролунав голос секретарки-друкарки з привітаннями як знайомому і шановному відвідувачу. Побігла доповідати.

Тут же й начальник з’явився з привітаннями.

Грюкнули двері.

Тиша. Тільки Свєтка застукала на машинці з показною швидкістю.

Зрозуміло. Хробак зі скаргою. І скарга саме на мене. Євка накрутила.

Я сказав хлопцям, що йду у терміновій справі. Зустріч із сексотом.

Мені треба було достеменно довідатися, хто така Лаєвська. Крім зовнішності. У справі з її свідченнями було все гаразд. Але крім року і місця народження, проживання та паспортних даних, була пітьма.

З цією самою пітьмою я вирушив до Штадлера.

Веніамін Якович зустрів мене без радості. Але слухав з увагою і відповідальністю.

Я поставив одне головне питання. Хто така Лаєвська Поліна Львівна? Крім анкети.

Він засміявся вибитими зубами. Я побачив половину його язика. Природно, ту, що вціліла. Неприємно, але в цілому нормально. Уперше побачив ясно. Тому що він ніколи при мені не сміявся. А тут зайшовся. Аж до гикавки.

Крупно написав на папірці:

— «Страшна жінка».

І руками показав, змальовуючи неосяжні груди.

Писав далі, а я читав через плече: «Довго жила в Острі. Звідти переїхала до Чернігова. Відразу після війни. Сваталися вдівці, дуже підтоптані. Відкидала. Шукала молодого. Дурепа».

Штадлер скінчив писанину.

Я оцінив дані як дурню.

Кажу:

— І все? Звичайна баба з цицьками? Ти мені анекдоти пишеш, а мені потрібні відомості. Ну, давай, Веніаміне Яковичу. По-доброму. По-свідомому. По-більшовицьки. По старій пам’яті. Ну, не знаю, як ще тебе напоумити, щоб ти зрозумів. Треба! Треба конче!

Штадлер розвів руками.

Насправді мені від Штадлера дістався цілий скарб. Лаєвська мешкала в Острі. І Горобчики звідти. В паспорті у Поліни місто народження — Шклов. Прописка чернігівська. Сама вона про життя в Острі не заїкалася. Ні до чого було. А тепер є до чого.

Я за родом своєї діяльності давно вивчив: може бути все що завгодно. За винятком окремих збігів, які ні в які ворота не лізуть. Але навіть у таких випадках у принципі можливі. Треба їх тільки відпрацьовувати з особливою неупередженістю.

Складність для мене полягала в тому, що справа Горобчик як закрита не вимагала більше моєї участі. Відрядження я просити не міг.

Тому склався наступний план.

Узяти за власний рахунок відпустку на кілька діб. Навіть на робочий тиждень. Під виглядом того, що їду відвідати в Рябину родину. Хлопці і начальство в курсі Любоччиних труднощів зі здоров’ям. І нарешті справу Лілії Горобчик закрити під три чорти. Аж до повної ясності.

На роботі мене підкараулювала Свєтка-секретарка.

Вона гримнула на мене, ніби я стажист:

— Де ви ходите в період робочого часу? Вас начальник хоче бачити терміново.

Я її обережно прибрав з дороги. Знав, яка терміновість свербить начальству. Підполковник Свириденко Максим Прокопович відомий своєю схильністю до терміновості. Особливо як чарку пропустить.

Посміхнувся і з цією усмішкою смикнув двері кабінету на себе. Просто собі в груди.

Свєтка голосила мені в саму потилицю.

Свириденко сидів за столом і крутив телефон. На мене не поглянув.

Гавкнув у слухавку:

— Доповідати щогодини! Ти мене знаєш!

Шваркнув слухавку на апарат і тільки тоді підвів голову на мене.

— Ну що, Цупкий, дострибався козлом? Дострибався!

— Якщо ви, товаришу підполковник, стверджуєте, отже, дострибався.

— Сідай.

Я присів.

— Є відомості, що ти ведеш себе врозріз із соціалістичною законністю. А простіше кажучи, лізеш до чужих баб. Руки розпускаєш на всі боки. Ображаєш шанованих людей. Використовуєш службове положення. Перевищуєш владу. Коротше, смикаєш нерви народу. Громадськість вимагає вжити заходів. Виправдовуватися будеш? Чи відразу врахуєш і більше такого не допустиш?

Я згідно кивнув і витягнувся в струнку від спини до голови. Але з місця не підвівся.

— Так точно. Не допущу.

— Ти хоч знаєш, хто на тебе скаржився? Тобі хоч зрозуміло, до чого ти докотився?

— Знаю і мені все дуже зрозуміло. Скаржився Хробак. І зрозуміло мені, що проти Хробака ліків немає. Чи у вас є, товаришу підполковник?

Свириденко зітхнув.

— Нема. Проти бандитів є. А проти товариша Хробака нема. Що там було насправді?

— Ну, трохи порушень було. Самовільно проник у хату до однієї баби. Шукав речові докази. Вона крутиться, як зміюка. Випадково вийшло. А Хробак її коханець. Він мене застукав, і за бабу свою заступився. Рук я не розпускав. Навпаки. Він перший схопив мене за плече і завдав принижень.

— У якій справі працюєш?

— Справа стара. Закрита вже. Горобчик. Убивство. Минулого травня. А баба Хробака — сестра вбитої.

— А-а-а. Зрозуміло. І що тобі ще треба? Головний підозрюваний на тому світі. Ніхто не сумнівається, що він і є вбивця. Чого ти знову риєш?

Я пообіцяв стримано:

— Більш не повториться.

Свириденко забив рішучий цвях у розмову:

— Отож. Іди. І більше не гріши. А то Хробак усе місто на ноги поставить, таку тобі сповідь улаштує, ніякий піп не второпає.

— Слухаюсь, товаришу підполковник. Припустився дурості. Трохи непослуху. Втомився. Прошу шість діб відпустки за власний рахунок. Поїду провідаю родину. Ви мої обставини знаєте. Рапорт писати?

— Пиши. Догану тобі оголошую без занесення. Щоб Хробак заткнувся. Але ти не забувай. Поряд із хатою тієї баби не з’являйся. Обходь за кілометр. Що зараз на тобі висить?

— Нічого особливого. Тиждень терпить. Крадіжка. Розбійний напад. Ясна річ. Приїду — до суду передам. Винні зізналися повністю.

— Давай, дуй до своїх.

Біля Свєтки я пройшов з тупотом.

Вона труснула перманентом.

Прошипіла:

— Сил немає від вас, товаришу Цупкий. Поведінка у вас ідіотська.

Це мене зачепило. Сильніше, ніж догана без занесення.

Я до її стола куцого наблизився на небезпечну відстань і в обличчя їй у її манері прошипів:

— Ой, Свєтка-Світлана, дійдуть у мене і до тебе руки.

Вона хихикнула своїм огидним чином. Але залишилася задоволена.

Розмову зі Свириденком вона, звичайно, підслуховувала. Тепер увесь відділок буде обговорювати мої залицяння до чужих баб. Нехай уважають, що в цьому і є корінь. Свєтка постарається роздути факт до невпізнання. І навіть добре. Кращого прикриття годі й шукати.

У темряві цього ж дня у двері моєї хати обережно подзвонили.

На порозі стояв Штадлер. За його плечима хтось стовбичив біля стінки. В поганому світлі лампочки я розгледів Зуселя.

Штадлер пропустив поперед себе Зуселя, потім утерся у двері сам.

Я зачинив двері і показав рукою, щоб ішли на кухню. У мене якраз був обід. По-холостяцьки. Холодна варена картопля, сало, цибуля, хліб з вулиці Пушкіна, наш, не завізний. Звичайно, чай.

Звернувся до обох:

— Що сталося? Диверсанти в синагозі? — Жарт, хоч і невеселий, але якось почати треба, щоб вони одразу зрозуміли своє місце. — Доповідайте швиденько. Часу в мене немає. Втомився. Ну?

Зусель мовчав, крутив головою, як завжди, в брудному картузі. Хоч я негайно помітив у його образі участь жіночої руки. Піджак з туго пришитими ґудзиками, штани попрасовані, черевики на чесному слові, а зі шнурками. Малка — ясно.

Штадлер з кишені штанів дістав зошити, заструганий хімічний олівчик, слинити за своїм звичаєм не став, виписував насухо.

«Я є свідок при Зуселі Табачнику і при вашій подальшій бесіді. Я ні до чого. Ініціатива Зуселя. Слухати будете чи йти? Моя думка — краще б вам послухати».

І навіщось підписався повним прізвищем. Наче я мав цей папірець підшивати до справи. Аркушик вирвав рівно. Отже, не нервував. Гад.

Я навмисне читав повільно, хоч відразу охопив повністю всі слова і сенс.

Дочитав. Папірець поклав на стіл, під тарілку з салом і цибулею.

Штадлер хотів забрати, але я не дозволив.

Свої перші слова адресував до Зуселя.

— Громадянину Табачник, що ви мені маєте повідомити, краще повідомте завтра на моєму робочому місці під протокол. У мене не артіль кустаря-надомника. У мене міліція і закон єдиний для всіх. Зрозуміло?

Зусель поправив картуза і подивився на Штадлера.

Штадлер замахав руками.

Я зрозумів — негайно і безповоротно треба послухати.

Так я й збирався, але міліцію і закон згадати був зобов’язаний. Діє на людей.

Сів за стіл. Запросив і відвідувачів сідати. Запитав, чи будуть пити чай.

Штадлер кивнув. Зусель негативно похитав головою.

— Розумію, кошер. Поважаю ваші релігійні почуття, громадянину Табачник. Головне, щоб у своє мракобісся ви не втягували молоде покоління. Так? Так. Ну, слухаю.

Штадлер знову дістав зошит і показав жестом, що може записувати. Від запису я відмовився.

— Коли щось варте уваги — встигну.

Тут я зрозумів, що припустився помилки. Не запитав, у якій справі. Ніби наперед знав, у якій саме.

Помилку тут же виправив.

— У якій справі? Може, особиста? Чи громадська? Чи кримінальна?

Штадлер швидко замотав руками, ніби гадки не має.

Зусель прошамкав:

— Справа важлива. Воно все разом. Кубло. Чисте кубло.

Зусель показав таке.

Він себе делегував до мене з метою позбавити від неприємностей Довида Басіна. Басін з горя та негараздів, викликаних передчасною смертю зятя — Євсея Гутіна — і хворобою дочки — Белки, — дійшов до повного нервового виснаження. Так, наприклад, Басін Довид Срулевич стверджує, що у смерті його зятя винен товариш Цупкий Михайло Іванович. А Белку в лікарні для психічних теж силоміць утримує той самий товариш Цупкий. Так само товариш Цупкий узяв у свій дім молодшенького онука на ім’я Йосиф у вигляді заручника, прикриваючись усиновленням. Щоб Басін мовчав як риба. Мета порушень соціалістичної законності і всього жаху, що наробив капітан міліції товариш Цупкий, — приховування ще одного досі невідомого злочину, про що Басін поки мовчить, але без упину багатозначно натякає оточуючим. Громадськість Остра обурена його поведінкою. У народу, попри жалість до вбитої горем літньої людини, уривається терпець. Уривається він також в Острі. Деякі з сусідів відверто казали Зуселю як старожилу даної місцевості, що їм важко закривати очі на брехню Басіна. І вони повідомлять куди треба, що старий порочить чесного співробітника міліції. В Острі посада товариша Цупкого стала відома завдяки докладним наклепам Басіна.

Зусель ставить питання: чи можна зробити знижку на вік і стан Басіна, який виховує двох малолітніх онуків у своєму домі? Знижка необхідна в тому разі, якщо Басін, як сам погрожував, написав і відправив детального листа в партійні органи Чернігова щодо товариша Цупкого. І товариш Цупкий повинен знижку і поблажливість Басіну забезпечити по блату. Тому що у товариша Цупкого, як не крути, виховується онук Басіна Йосип. На ґрунті якого дід остаточно з глузду з’їхав.

Зусель виголосив цю нісенітницю чітко і ясно. Видно, заучував промову довго.

Вийшло добре, навіть майже не по-єврейськи. Тільки хитався з боку в бік та іноді схлипував, як звик на своїх молитвах.

Його останні слова були такі.

Якщо ніякої знижки, на думку товариша Цупкого, не вийде Басіну за його злісний антирадянський наклеп, то він, Зусель Табачник, заявляє, що завтра раненько піде з покаянною до міліції і напише заяву, що Басін ні в чому не винен, а винен він, Зусель Табачник, і з нього слід суворо і непримиренно вимагати, аж до розстрілу, до чого він заздалегідь готовий. Тому що Басіна підучив він. І так само він змусив поширювати чутки.

Табачник висловився і впав навколішки. Обличчям униз. Почав молитися і дриґати руками-ногами.

Я спокійно вилив на нього склянку остиглого чаю.

Кажу:

— Припустимо, знижки не передбачені ні за якою статтею, ні за яких пом’якшувальних обставин. Ну, підете ви у всій своїй красі завтра в міліцію, накатаєте заяву. Вас спитають перше: навіщо вам було підучувати бідного Басіна, яка ваша вигода? Справа серйозна. І вигода має бути серйозна. Вигоду ви хоч придумали? Га, громадянину Табачник?

Зусель підвів голову. Вона погано трималася на шиї і дрібно тремтіла. Подивився на мене, як курка, коли її вже зарізали, і кинув обличчя в підлогу. Кашкет злетів.

Я побачив, що голова в Зуселя абсолютно лиса, із вм’ятиною посередині. Видно, пробили колись, само зрослося. Шрам білий, вузлуватий, з синькою. І шкіра ходором ходить. Наче тім’ячко у немовляти.

Я знав, що чіпати людини в такому стані не треба. Треба чекати, аж поки заспокоїться.

Подивився на Штадлера. Той завмер із роззявленим ротом. Язик ворушиться, уламки зубів труться об м’ясо. Подекуди кров крапельками. Не сильно. Прикусив незручно.

— А ви що думаєте, Веніаміне Яковичу? Ви ж свідок. Подобається?

Він захитав головою.

— І мені не подобається, Веніаміне Яковичу. Ви завтра теж свідком у міліцію з ним поплентаєтеся?

Штадлер негативно замукав.

— Вас Зусель поставив до відома заздалегідь, про що відбудеться бесіда? Ні? То що ж ви купилися? Тепер ви пристебнуті до цієї справи. Подобається? І мені не подобається. Йдіть. І папірець свій заберіть із підписом. Дивно, наскільки нерозумно ви вчинили. Гаразд. Забуто навік. І ви забудьте. Як не було. Наснилося. Точно вам раджу — наснилося.

Штадлер потягнувся до папірця під тарілкою.

В останню секунду я перехопив руку і стиснув.

— Ні, громадянине Штадлер. Розписка ваша все-таки залишиться у мене. Я з документами звик працювати. А документ, тим більш із підписом, — річ на вагу золота. Правильно? Ідіть із порожніми руками. І рот пополощіть. Кров на губах. Потім будете розповідати, що я до вас застосовував тортури.

Штадлер змучено посміхнувся і показав рукою, що він язиком не базікає.

— Базікаєте ви чи ні, достеменно невідомо. Ось вийдете звідси — і почнете розмовляти всіма мовами світу.

Штадлер пішов. На виході дістав зошит і мав намір щось надряпати. Я не допустив.

Зусель мене чекав. Сидів біля столу. Але не біля самого, а трошки ніби осторонь. Делікатно відставив табурет. Натякав, що на частування не зазіхає.

Але я бачив з досвіду: стан його був такий, що гарячий чай з цукром конче потрібен.

Мовчки закип’ятив чайник. Води в чайнику якраз, щоб швиденько. Спеціально перевірив.

Налив у склянку заварки, окропу, поклав три шматки рафінаду. Дав у руки.

Зусель брав чай повільно. Видно, міркував, чи варто поряд із салом щось їсти, тим більш у некошерній хаті.

Я вибору йому не дав.

— Коли вип’єте, буду розмовляти. Мені вам швидку допомогу викликати не можна. Вам же на шкоду. Розмови підуть. Згодні?

Зусель мовчав. Склянка тремтіла у його руках.

Перші слова вимовив такі:

— Ложку. Розмішати треба.

Дав йому ложку. Він розмішав цукор. Пив повільно кожен ковточок.

Я не квапив.

Порожню склянку з рук Зуселя не забирав. Залишив, щоб той сам прилаштував на стіл. З думкою простежити рух. За рухом, яким людина ставить на стіл порожню склянку, багато чого можна сказати. Наприклад, не просто про хвилювання, а про внутрішню готовність далі розвивати стосунки зі слідчим. Якщо склянку ставить і втуплюється очима в підлогу — погано. Замкнеться. Якщо ставить і на слідчого тим часом дивиться хоч як, хоч впритул, хоч скоса, можна відкривати протокол. Заговорить.

Зусель склянку не ставив. Крутив її на коліні. Перевертав, знову крутив.

Щоб не втратити ініціативу, я сказав:

— Довго будете мовчати? Сам прийшов і мовчить.

Зусель здригнувся і впустив склянку. Кинувся підбирати скалки. Порізав палець. Але не припинив свої дурнуваті дії, а далі продовжив.

Я, звичайно, виказав нерви:

— Громадянину Табачник, ви що, гратися зі мною у виставу сюди прийшли?

Рвучко підвів старого під пахви, силоміць усадовив на табурет.

Зусель завовтузився і знову спустився на долівку. Начебто почав шукати картуз. Я подав просто на голову. Насунув. Злегка пристукнув.

З останніх сил чітко сказав:

— Отже, відповідайте на мої запитання. І останній раз ставлю вас до відома, що тут не шапіто на дроті. У вас розуму зовсім нема, нащо ви з собою Штадлера притягли? Ви думати розучилися, навіщо ви свідка при подібних розмовах ставите?

Зусель мовчав. Він нікуди не дивився. Ні в підлогу. Ні в стелю. Ні на мене. Хитався на табуреті із заплющеними очима. І йому незручно було хитатися, тому що я його дуже близько присунув до столу, коли прилаштовував на місце.

Я зробив вигляд, що спокійний.

— Пояснення вашій, так би мовити, дурнуватій поведінці бачу одне: явка з метою величезної провокації. Згодні? Відповідати!

Останнє слово я, звичайно, голосно вигукнув і грюкнув кулаком по столу. Тарілка з салом-цибулею підскочила. Штадлер, коли намагався витягнути з-під неї свою цидулку, посунув її до самого краю.

Після мого стуку тарілка підскочила і звалилася на коліна Зуселю. Він від поштовху розплющив очі і встиг схопити тарілку на льоту. Дурний-дурний, а реакція, як у голкіпера.

Випробуваний прийом дав фатальну помилку. Зусель від вигляду сала у своїх руках зомлів. Або щось таке.

І в непритомному стані заголосив своє молитовне.

І голосно, гад, з хлюпанням. А вже ніч. Сусіди сплять.

Я закрив йому рота рукою. Він став мукати значно тихіше. Я стиснув сильніше. Він замовк.

Я прибрав руку і зрозумів: громадянин Зусель Табачник помер. І останньою виною тому — моя дужа рука. Не розрахував. Затискав рот. А захопив і ніс.

На фронті таке зі мною, та й з іншими, які ходили в тил ворога за «язиками», траплялося. Було страшне розчарування і досада. Але горя не відчувалося. Війна є війна. Але тут…

Я був у розпачі. Під неминучий удар було поставлено не тільки моє життя, але й благополуччя моєї родини.

Я закрив Зуселю Табачнику очі навіки.

Не допускаючи думок про стороннє, міцно закатав Табачника у плащ-намет. Новий плащ-намет, нещодавно видали.

Пакунок вийшов великий, але підйомний. Хоч відомо, що мертвий важить більше за живого. Я пропустив повз себе думку про те, що схудлість і загальна незугарність Зуселя мене завжди смішила і викликала легке презирство. Зараз він мені цим дуже сприяв. І я сказав йому «спасибі» від усього серця. П’ятдесят з гаком кіло для мене не вага.

Одягнувся у форму, взяв пістолет, перевірив запасну обойму, покидав у сидір дещо з одягу, білизни і необхідні предмети: мотузку, саперну лопатку, фінку і ліхтар.

План визрів миттєво. І я впритул підійшов до його виконання.

Травневі короткі ночі не терпіли зволікання. Скоро намічався світанок.

Йшов по вулиці спокійно. Як нормальна людина з великою вагою на плечах. Побоювався тільки зустрічі з міліцейським патрулем, що було малоймовірно. Скоріше могли перешкодити п’яні хулігани.

Біля базару, як завжди, стояли полуторки з колгоспів. Шофери і продавці спали в них до початку торгівлі.

Вибрав машину з дальшого краю, заглянув у віконце.

Шофер був сам. Кузов порожній. Видно, все продали і щоб ніч не їхати, затрималися до раночку.

Постукав у шибку.

Машина виявилася з далекого району. До Чернігова приїхали вперше, зазвичай колгосп торгував у Росії, через річку. А тут з обкому дали рознарядку сюди — за сто кілометрів.

Домовився, що шофер підкине до Троїцької гори. Форма і беззаперечна повага, яку відчували громадяни до міліції, зробили свою важливу справу.

Я показав на губи, попереджаючи про мовчання.

Прошепотів:

— Завдання, терміново.

Шофер дав газу. І через десять хвилин із Зуселем у кузові полуторка загальмувала біля призначеного місця.

Від’їжджаючи, шофер віддав мені честь. А я — йому.

Троїцька гора біля Антонієвих печер була найбільш закинутим місцем Чернігова. Ніяких розбійних нападів тут не відбувалося. Навіть п’яні і безвідповідальні закохані парочки в пошуках притулку для розваг обходили печери стороною. До того ж непрохідні хащі. Зарості будяка заввишки з людину.

Мій шлях лежав недалеко. На маленьке кладовище біля самої каплиці. Ховали там до революції і частково в період Громадянської війни. Довколишні мешканці.

Саперною лопаткою вирив могилу годящої глибини. Не два метри, але добросовісно і вздовж, і завширшки. Земля піддавалася після дощів.

Акуратно розклав Зуселя. Послухав серце, пульс за вухом. Тиша.

Корів з далеких сторін Лісковиці гнали на заливні луки до Десни.

Картузом закрив старому обличчя. Але передумав і натягнув як треба. На шрам. За життя людина дотримувалася своїх єврейських правил, нехай і по смерті буде лад.

Не приховую, спочатку хотів загорнути тіло вплащ-намет. Але передумав. Знав роль одягу при виявленні трупів.

Знав-знав, а кишені мертвого не обшукав. Про що згадав, коли спускався з гори.

Повернувся. Розрив могилу. Обшукав. У піджачній кишені ганчірка і шматок газети. Оглянув і те і друге. Дурень. Знову закопав і поклав дерен. Давалася взнаки військова вправність.

Наостанок вдягнув плащ-намет — заховати земляні руки в кишені. У такому вигляді пішов на Київський шлях.

По дорозі біля колонки помив руки. Напився.

І різним перекладним транспортом з важким серцем поїхав у Рябину.

Дехто думає, що робота в міліції робить людину черствою. Ні. В моїй голові стояло і кривилось обличчя покійного Зуселя. Смерть його була безперечно випадкова. Будьмо відверті, він сам зробив усе для своєї безглуздої загибелі. Його фанатизм, вигуки релігійного звучання посеред ночі, загальна зухвала поведінка. Ну, схопив він голими незахищеними руками шматок сала. Ну, порушив тим самим щось зі своїх мракобісних понять. І що, треба влаштовувати кіпеж на всю хату? А назавтра сусіди напишуть до тієї ж міліції, що на квартирі у міліцейського капітана товариша такого-то, відомого тим, між іншим, що в його родині на правах рідного виховується єврейський хлопчик, діє антирадянська синагога, особливо по ночах. Зусель, коли голосив і розгойдувався, думав про ставлення свого Бога. Думка його персонального Бога на той проклятий момент йому була важливіша за думку радянської влади. А я комуніст без останку. Мені радянська влада все дала, що треба.

І ось Зуселя немає. Його передчасна смерть дряпала моє серце. Я поховав його по-людськи і втішав себе думкою, що, може, пульс старого перестав битися ще до того, як я його трохи смертельно притиснув.

Треба було ставити крапку на той момент. І я її поставив. Будь-якою ціною, як-то кажуть.

Але питання залишилися. І я над ними працював.

Про те, що Табачник приперся в Чернігів і до того ж у мою хату, точно знав Штадлер. Який був покликаний з невідомих мотивів у свідки самим Зуселем.

Факт, повідомлений мені Зуселем, про явний намір Довида Басіна писати скаргу на мою поведінку, я залишив під серйозним сумнівом. З досвіду відомо: хто хоче — той пише. А хто каже, той не настрочить. Якщо Басін навіть погрожував, то застосовував психічну атаку. Розраховував, що мені його погрози стануть відомі і я дам слабину.

Але яка слабина потрібна Довиду? Ось у чому питання.

На це питання відповідної відповіді у мене не було.

Прибув у Рябину майже за добу. Постукав у хату Діденка.

При світлі каганця побачив рідні і кохані обличчя дружини і дітей.

Ганнуся і Йоська спали на долівці, на кожусі.

Любочка запевнила, що це — найкраще. Повна свобода. До того ж кожух товстелезний і діє, як снодійне.

Любочка розташувалася на скрині. Щоб ноги не звисали, акуратно приставлений табурет. Сам господар свого місця не змінював — на печі. Тільки я відразу звернув увагу — раніше фіранок не було, а тепер Любочка влаштувала старому окреме місце відпочинку — завісила рядниною. В дірках, латану-залатану, але тим і краще — надходить свіже повітря.

Усе в хаті дихало жіночим теплом і затишком.

Діти не ворухнулися, коли я їх вітально цілував. Сільський сон — найбільш цілющий і міцний.

Діденко без слів махнув рукою і буркнув, що перейде в сарай.

Я підступив до Любочки з ніжністю, але вона відсторонилася.

Хотіла лягти з дітьми на долівці, а мені поступитися скринею. Я віддав вибір печі. Щоб у всю силу згадати дитинство. Якщо вже так вийшло.

Уранці обговорювали господарську частину. Грошей, які Любочка привезла спочатку, вистачало. Купували козяче молоко, по неділях Любочка їздила на базар і розумно робила покупки. Без марнотратства. Але й картопля в хаті була, і крупа, і хліб. Чекали врожаю: моркви, огірків, картоплі, буряка і так далі по мірі часу. Люба успішно засіяла город під керівництвом Діденка. Воду носив сліпий Петро. Люба позитивно відгукувалася про нього. Навіть із теплом. Я запитав, чи не ображається дружина Петра, що він тут витрачає сили.

Діденко гмикнув. Люба зашарілася.

Ганнуся доповіла, що тітка Катя теж допомагає.

Ввечері приходить і каже Петру такі слова:

— Йдемо вже додому, сліпенький мій, а то й ночувати тут притулишся. А тебе, убогого, й не проженуть.

Я зробив зауваження, що ображати нікого не можна і треба обов’язково ночувати вдома. А то домашні хвилюються.

Адресував це Ганнусі, як старшій. На майбутнє.

Ганнуся уважно вислухала повчання і нетерпляче додала:

— А ще тітка Катя у мами завжди ввечері питає, чи не потрібен їй ще дядько Петро. Якщо потрібен, то тітка Катя залишить. Їй не шкода.

Я запитав жартома:

— А мама що говорить?

Ганнуся заявила відповідально:

— Мама каже, що їй нікого не треба.

Коли діти побігли надвір, я з жартом продовжив:

— Ну, Любо, у тебе, здається, залицяльник. Я просто хвилююся. Один на печі, то тобі мало. Другого підпустила. Воду носить. Відрами носить. Носить і носить. Аж через край виливається. Ще й я приперся. Не зайвий?

Люба збирала миски зі столу і мене не чула. Дивилася у широко відчинене віконце.

Я теж подивився.

Біля тину стояв сліпий Петро.

Він гукнув у напрямку хати:

— Ганнусю, Йосипе, дядько Петро прийшов, що будемо сьогодні робити? Мамці не кажіть, що я тут, ми таємницю зробимо. Халабуду будувати хочете?

Діти радісно кинулися до нього. Ганнуся відчинила хвіртку, а Йоська дерся тином і тягнув руки. Петро згріб його навпомацки і міцно поцілував у щоку. Перетягнув на свій бік. І так обережно, щоб босі ніжки не подряпати.

Я вийшов і голосно назвав себе: — Здрастуй, Петре. Заходь у хату.

Петро насторожився.

— Михайле? Приїхав? А Люба на тебе так чекала, так чекала. Ото ж радість!

Він підійшов до мене на голос з Йоською на руках. Простягнув руку для привітання, але хлопчика з рук не випустив.

Я спочатку прийняв від нього Йоську, поставив на землю. Потім потиснув руку.

— Спасибі, що допомагаєш сім’ї.

Петро відмахнувся:

— Та що. Чи воду принесу, чи якісь дрова. Яка з мене користь. Надовго?

— Як вийде. Служба.

Я принципово не відповідав українською, щоб була дистанція. Люди завжди відчувають. Дистанція — найважливіша річ у стосунках.

З хати вийшла Любочка. На відстані я розглянув її по-новому. Вона більше схудла, з’явилася сивина. Але в цілому вигляд здоровий, бадьорий.

Звернувся до неї з пропозицією:

— Хазяйко, давай сьогодні ввечері по холодочку сядемо під вишню, повечеряємо, соловейко заспіває, а ми з Петром і Миколою Івановичем вип’ємо по чарчині за козацьким звичаєм, га?

Непомітно для себе перейшов на українську. І розсердився. Начебто підладжуюсь під Петра і тутешнє життя. Тьху. «Вишня». «Соловейко». «Вечеря». Рішуче і нещадно виправився:

— Чарку випити — не гріх. І Катерину покличемо.

Люба кивнула.

Запитав Петра, скільки треба грошей на самогонку. Він сказав. Я сунув у руку більше. Петро пом’яв папірці, повернув зайве.

— Як ти їх бачиш? Мацаєш?

Петро невизначено мотнув головою. Я звернув увагу, що пов’язка на очах у нього фланелева, із запраної онучі. М’якенька. Не ганчіркою зроблена. Пошита. На зав’язочках. Я спеціально на потилицю глянув. Подумав чомусь: Любина робота.

З Любочкою відбулася розмова про дітей.

Вона висловила задоволення з приводу їхнього здоров’я і поведінки. Ганнуся повсюди наглядає за братом. Відганяє від нього хворостиною гусей і все таке інше.

Що ж до її особистого стану, то я не випитував. Однак коли намагався її обійняти з усією силою мого до неї кохання і поваги, шепнув:

— Кохаєш мене? Сумувала?

На що вона відповіла, не криючись:

— Кохаю.

У голові бриніла її маячня про заразу, але питання я не підіймав. Вирішив: потихеньку, потихеньку, все минеться. Абсолютно все, аж до зарази.

Удень Петро не з’являвся. Діти питали, чому його немає. Я особисто наносив воду, наколов дрова про запас.

Потім ми з Діденком лежали в холодочку.

Я сказав:

— Приходив до мене твій Зусель. Перед від’їздом і приходив. Дурнуватий, як завжди. Прийшов, покрутився. З товаришем якимось. Чого хотів? Навіщо? Не зрозуміло. Мені їхати, а він сидить і молиться. Ледве випхав з квартири. Вам не писав більше?

Микола Іванович відповів, що більше листів не отримував.

Я продовжив несамохіть:

— Ось живе такий чоловік, як Зусель. Катається ніби сир у маслі. Люди подають і їжу, і одяг. Одна жіночка розповідала, що у нього й залицяльниця з’явилася. Стара. Живуть в одній хаті. Ну й сидів би в своєму Острі. Але ж ні. Колобродить. Доходиться. П’яні хулігани за його зовнішній вигляд дадуть по голові. Не прочухається. Йому вже один раз дали, у нього такий шрам на тім’ячку. Рухається зсередини. Як у немовляти.

Діденко відповів, що про шрам знає. Це наслідки не хуліганів, а контузії і глибокої рани. І якщо людині на місці не сидиться, то це ще не кримінальний злочин. Він нікому не заважає.

Я зітхнув і підтвердив співчутливо:

— Звичайно, не заважає. Зусель що, герой на війні був? Такі в книжках непримітні, а завжди виявляються невідомими героями.

Діденко крізь близьку дрімоту промукав:

— Не герой. Він увесь час хотів їсти, а довкола тільки трефне. То він не їв. На нього казали, що він не їсть, щоб не воювати. А він же не через це. Ну, дали прочухану, щоб їв. Йому голову якраз тоді й пробили. Вижив. Почав їсти потрошку. Що дають, те і брав. Пожує, пожує, помісить за губами, та й виплюне непомітно. Я кажу: «Що ж ти, гад, добро викидаєш. Я жменьку буду підставляти, а ти плюй. Я доїм». Доїдав.

— Ви казали — контузія?

— Ну, я так називаю. Що з війни, все контузія. Зусель остаточно схиблений. Немає розуміння того, що коли в рот потрапило — отже, й в організм. І в кров. Хоч плюйся-обплюйся потім на здоров’я. Темна людина.

Я думав про нього, як про живого. Зафіксував цю думку — і похвалив себе. Насамперед я сам маю вірити, що Зусель пішов від мене здоровий і своїми ногами.

Знову підтвердив собі, що вчинив правильно. Хоч і необдумано.

Діденко заснув. Штани на ньому були чисті, сорочка теж випрана. Босі ноги звертали на себе увагу тим, що нігті підстрижені турботливою жіночою рукою. З ніжністю подумав: Любочка, моя дружина.

І так мені захотілося пригорнути її до серця, що я пішов до неї. Знав, що вона пере білизну на Ворсклі і діти крутяться близько.

Побачив їх іздалеку. Йоська сидів на бережку, голий, Ганнуся в сорочці стояла по коліна в воді і допомагала матері полоскати.

Я здалеку подав голос, щоб не злякати. Все-таки вода, глибина.

Діти зраділи. Ми влаштували з ними купання. Люба сказала, щоб берегли мило, але я намилював дітям голови до піни, і вона гарно пливла за течією.

Потім вимився сам. За очеретом.

Кликав Любу. Не підійшла. Не хотіла залишати дітей. Я сказав, що звідси видно і нічого не буде, якщо вона відійде до мене. Навіть розсердився.

Додому поверталися всі разом. Я тягнув відра з чистою білизною. Люба несла на руках Йоську і тримала за руку Ганнусю.

Я необдумано висловив докір:

— Я до тебе з такою любов’ю, з такою любов’ю! Тобі що, важко?

Люба сказала:

— Важко. Ти навіть уявити собі не можеш, як важко.

Я зі зла хотів кинути відра, щоб білизна випала і забруднилася. Але відкинув це припущення як негідне. Навпаки. Акуратно поставив на траву й сказав:

— Як скажеш, так і буде. Не підійду до тебе, поки сама не попросиш.

Люба додала кроку без відповідного слова.

Надвечір з’явилися Петро з Катериною.

Сиділи за столом у садку, випивали, закушували, як годиться.

Дійшло до пісень. Я затягнув «Катюшу», на честь дружини Петра. Ганнуся підспівувала.

Люба бігала в хату то за тим, то за тим, голосно сміялася без будь-якого приводу. Петро щоразу повертав голову на її звук, як півень. Вона начебто подавала йому сигнал, де перебуває кожну дану секунду.

Діденко відразу сильно випив, але відмовлявся спати. Наливав собі ще.

Потім сказав:

— Мишко, гад ти останній, йди до мене у прийми. Тут же ж рай. Чистий рай. У колгосп не підеш. Ні, не підеш. Що тобі там робити? Нема чого. Ані влади там, ані страху для твоєї душі скаженої. Тобі тут краща робота є. Будеш пістолетом махати. Як твій батько. Усі тебе боятися будуть. Усі! І Люба твоя, і діти. І Петро. Будеш його боятися, Петре?

— Буду, а як же ж. — Петро відповів відразу, як зазвичай відповідають п’яному.

Я теж підключився:

— Приїду до вас, Миколо Івановичу. Обов’язково приїду. Буду дільничним. Ото вже нарешті в Рябині ладу буде. Усі боятимуться. А ви — ні? Гадаєте, що для вас зроблю виняток? Зась. Ніяких винятків. Ні-я-ких!

Жарт закінчився невдало.

Діденко впав на дошку стола грудьми. Я ледве встиг підхопити літрову сулію: на третину самогонки ще залишилося.

Діденко раптом скинувся.

Закричав, як скажений:

— Геть із моєї хати, паскудо! Геть! Геть! — Причому махав кулаками.

Діти злякалися і заплакали. Петро їх заспокоював.

Люба дивилася байдуже.

Катерина смикала Петра за рукав, щоб кинув дітей і допоміг відвести Діденка в хату. Діти не відпускали сліпого.

Я насилу відвів п’яного в хату. Поклав на долівку. Туди, де спали діти. Потім передумав і витягнув надвір старого, туди, де він дрімав удень — у високу траву під вишнею.

Глянув на Діденка, який розтягнувся на траві, і здивувався, що вдруге за короткий час ношу з місця на місце людину.

Мене гукнув Петро. Самогонка у нас залишалася, треба було допити.

Дітей поклали спати. Люба теж лягла.

Катерина сама пішла додому, на прощання погладила по голові чоловіка.

Мене попросила:

— Як дуже нап’єтеся, не пускайте мого з подвір’я. Буде цілу ніч вештатися по селу. Людям заважати. Покладіть десь тут. А краще не давайте йому пити. Він не вміє.

Пішла, залишивши Петра, ніби залишила неживу річ, за яку побоювалася, що її не те щоб вкрадуть, але можуть прилаштувати не на місце. Їй потім шукати.

Петро випив чарку і більше не торкався.

Я пив сумлінно.

Петро співав. Голос у нього був негарний, не сильний. І взагалі.

Співав і повертав голову і спину в бік хати.

Я думав: «Ну що ти там вгледиш, нещасний каліко, „видно, хоч голки збирай“. Ну що тобі видно, що тобі видно, що ти на чужу дружину більма безсоромні наводиш. Був би ти зрячий, я б тобі показав „голки“».

І я сказав десь на третьому куплеті:

— Добре співаєш, Петре. Гарно. Заробляти не пробував? Співав би, а люди б щось давали. Ти тут, у Діденка, і столуєшся харчами, на мої гроші купленими? Любочка смачно готує. Куштував? Подобається?

Петро затнувся на півслові.

Сказав як не він, тверезим язиком:

— Я вдома їм. Твоя їжа мені ні до чого. Мене з неї виверне. А співати за шматок хліба — було. Співав. Давали. Чужі давали. Тут не дадуть. Тут нічого нікому не дадуть.

Підвівся і пішов, трохи, щоправда, нерівно. Але хвіртку намацав відразу.

До Люби я не доторкнувся. Назавтра намітив розмову. У загальних рисах.

Пункти такі.

По-перше. Що відбувається між нами: між чоловіком, тобто мною, і дружиною, тобто Любою.

По-друге. Чи викинула Люба з голови заразу, яку їй Довид утовкмачив.

По-третє. Більш не можна терпіти стосунків без визначення.

Люба відповіла на всі поставлені пункти.

Вона сказала, що між нами відбувається нормальне життя. Раніше вона мене кохала сліпо, через захоплення і мою силу. Тепер вона кохає спокійно і бачить у минулому деякі недоліки і недоробки з мого боку. Наприклад, я дуже змінився за рік. Став нервовий, приділяю їй ніжність, але з натиском, наче Люба мені щось винна. А вона не винна. Від цього й непорозуміння. І переживання, не потрібні нікому.

Про бесіду із Довидом вона пам’ятає і перебирає в голові кожну секунду. Звичайно, в мізках щось переплуталося у зв’язку з тодішнім станом. Дещо Люба відновила. І в остаточному вигляді Довид нічого такого особливого не заявив. Крім того, що хоче назад Йосеньку. А про заразу, як Люба заявила, Довида навчила Лаєвська. З жіночої злості і заздрості. За віком і так далі.

Тут я поставив пряме питання: чому Люба приплела зараз Лаєвську? Лаєвська нашого сина допомогла виходити. Якби не вона, невідомо, як почувався б Йосенька в лікарняних руках. І навіть навмисне м’яко присоромив Любу, щоб не городила зайвого. Щоб була вище.

Люба сказала, що Лаєвська до неї в лікарню приходила. І між іншим натякала, що Лілія Горобчик, яку вбили, і яку я розслідував, — декому не зовсім чужа.

Я запитав:

— Так і сказала — «не зовсім чужа»?

Люба кивнула.

— Ти не уточнила, кому не чужа? І що значить — «не зовсім»?

— «Зовсім», «не зовсім» — яка різниця? Я як крізь сон чула. Під крапельницею лежала. Думала, сниться. Лаєвська по крапельці цідила слова. Вона ще сиділа і руку мою гладила. І Довид прийшов… — Я зазначив: Довид у лікарню приперся, мало йому було, що своїми словами Любу в лікарню поклав. — Його лікар гнав, а він напирав і напирав. Лаєвську відсунув убік, вона сповзла з табурету, він на її місце сів. Теж за мою руку брався. Лаєвська Довиду сказала, що він запізнився, що раніше домовленість була, а скоро обід і лікар зміниться, інший прожене…

Я зрозумів. У Люби все перемішалося. Лаєвська з Довидом. В одну дудку співали. Довида вона притягла. Спеціально, щоб її підмінив, щоб у Люби все в думках перетерлось: Полінині й Довидові вигадки. У Лаєвської сили більше. Силу я відчував. Я відчуваю силу завжди.

Ясно, Лаєвська — головна. Але в неї — який інтерес?

Про заразу Люба сказала, що вона сама й домалювала, на довколишніх фактах і розмовах сусідок. А в чистому вигляді — пшик.

Люба так і вимовила: «Пшик».

Слово було не її. Від Лаєвської.

Вона мені його одного разу лагідненько прошипіла:

— А ви не знаєте, шановний Михайле Івановичу, як це буває? Був чоловік і нема. І совісті немає. Ніякої — ні його, ні когось іншого. Один пшик залишився. І навіть пшик минув.

Почув я від неї це слівце, коли вона у мене на допиті з приводу Горобчик крутилася туди-сюди. «Не пам’ятаю, не бачила, не знаю, незручно такі речі казати вголос. Совість замучить такі розмови з чоловіком наодинці вести».

Я на неї суворо гримнув, що йдеться про смерть людини. Про неї має залишитися хоч добра пам’ять. І що я їй не чоловік. А слідчий, співробітник органів радянської міліції. Чи вона не знає, що справедливість має обов’язково перемогти? З совістю чи без совісті.

І з таким смаком вона це «пшик» вимовила своїми нафарбованими губами, що я досі пам’ятаю і жахаюсь.

Третій пункт фактично залишився без відповіді.

На прямий натяк, чи не виникло у Люби почуття до Петра, хоч він і каліка, і сліпий, і так далі, Люба знизала плечима і дорікнула мені щодо нерозуміння жіночого характеру. Жіночому характеру потрібна турбота про слабшого. Особливо ж калічного. Діденко й Петро у неї, як діти під опікою. Нарівні з рідними: Ганнусею і Йосенькою.

Я запевнив Любу, що розумію її стан. Але щоб вона не перепрацьовувала і пам’ятала: вона не наймичка у Діденка. А то люди сядуть на голову і ноги звісять. А ти їм брудні нігті відрізай.

Люба погодилася з моїми доводами.

Вирішили, що вона залишиться в селі до осені і не допустить нічого поганого ні з якого боку.

Проспався Діденко. Похмелився кислим молоком. Запитав, коли їду.

Я відповів, що затримуватися не збираюся. Переконався, що тут атмосфера здорова, поїду не сьогодні-завтра.

Про вчорашній свій виступ Діденко не заїкався. І я не нагадав. Натомість поцікавився, чи зберігся лист Зуселя.

Микола Іванович легко віддав його мені просто в руки.

У листі відразу мовилося, що писати по-російськи Зуселю важко і за нього пише інша людина. Зусель питався про мене. Буквально: чи не був я помічений у чомусь негарному проти радянської влади, чи, може, мої батьки у чомусь винні з цього боку, чи не розкуркулені. Чи не знайомий Діденко з ким-небудь, хто знає мене по Харкову або фронту. Зусель стверджував, що відомості необхідні одному знайомому, який хоче віддячити мені за важливу справу, але сам обіймає високу посаду і бажає з’ясувати, чи все в біографії у мене на місці. Щоб самому не потрапити в непотрібне положення за погане знайомство.

Дурня, непропорційна жодному тверезому глузду. Такі питання довіряти пошті!

Почерк, яким було написано лист, видався знайомим.

Писала Лаєвська Поліна Львівна. Нахил ліворуч, літери тонкі, чіткі, «т» — з кришечкою нагорі, «ш» — з дужечкою знизу. Не рисочки, як нормальні люди іноді роблять, а саме кришечка і дужечка.

З пам’яті постала записка на трельяжі в хаті Лаєвської. Мій службовий телефон з прізвищем, іменем, по батькові. І внизу приписка — «Товариш слідчий». Обведено кілька разів червоним.

І в протоколі допиту свідка Лаєвської Поліни Львівни є її підпис: «Записано з моїх слів вірно — Лаєвська П. Л.» Потім ще попросила перечитати і доповнила без дозволу припискою: «Точно і дуже добре». Протокол цей проклятущий я перечитував незадовго до від’їзду в Рябину. Зазначив, що й почерк у панночки з витребеньками.

Діденко посміхався.

— Ну що, прочитав? Ти мені скажи, яким боком до тебе Зусель припадає? Він би ще написав, що книжку слави складає. Оскандалитися боїться, тому відомості підшиває в зошит. І кому пише, дурень? Фашистському прихвосню, поліцейському посіпаці? Так, Михайле?

Я повернув лист Діденкові зі словами:

— Так, Миколо Івановичу. Абсолютно правильно. Зусель, звичайно, і сам дурний. Але ще гірше того — він кимось міцно підмовлений. І я знаю ким. І ви, Миколо Івановичу, з таким листом у хаті, де діти бігають туди-сюди, сидите на печі і ногами своїми дриґаєте. А якщо цей лист знайде хтось зацікавлений у вас? Піднімуть старі справи. Вам як, сподобається? І запитають, а чиї дітки у вас улітку бігали? А чия дружина у вас улітку на городі маячила з ранку до ночі? А хто приїжджав до вас? Міліціонер із Чернігова? Про якого у листі ні з того ні з сього випитує сіоніст Табачник? І, будьмо відверті, тому, хто вас за комір притисне, насрати, що я герой війни, що мої батьки мученицькою смертю загинули в період фашистської окупації. Вони і мене, і дітей, і дружину загребуть. А людей запитають. А люди скажуть. Таке скажуть, ви самі знаєте. Про вас сказали, і не поперхнулись. І в Караганду вас. До справжніх поліцаїв.

Діденко не посміхався. Обличчя в нього стало зле, біле. Немов сорочка. Несвіжа після вчорашнього. Але все ж таки.

— Що робити?

Я перейшов до наступної частини.

— Віддайте мені лист назовсім. І конверт. І якщо ще від Табачника є — все здайте.

Діденко простягнув листа. Пішов до печі, порився під ганчір’ям, дістав конверт.

— Бери. І той… Я вчора гримав на тебе. Не вибачаюся. Але шкодую, що при дітях. За себе не боюся. Віриш, що не боюся?

— Вірю.

Хоча, будьмо відверті, не вірив ані на копійку. Всі кажуть, що не за себе, а за дітей. Ну, такий порядок.

Йоську і Ганнусю я знайшов на галявині.

Вони рвали волошки. Квіти тільки-но з’явилися. Діти вибирали побільше. Кошик набитий з горою, а вони рвуть і рвуть.

— Стахановці, кінчай роботу! Норму виконано і перевиконано! Пішли додому, я зараз їду. Будемо обідати і прощатися.

Я посадив Йоську на плечі, взяв Ганнусю за руку. Пішли в хату. Крізь волошки, крізь траву. Я подивився на нас збоку. І хвиля щастя пробігла по моїй спині.

Люба дивилася на нас із-за тину. З-під руки. Як прийнято в гарних, душевних кінофільмах.

За обідом Люба розповіла, що діти збирають волошки, щоб насушити їх і робити відвар. Для Петра. Микола Іванович порадив.

Ганнуся підтвердила:

— Ага. Якщо волошками очі мити, вони краще бачать. А якщо очей зовсім немає, як у дядька Петра, то треба мити те місце, де вони були, і вони знов виростуть.

Ганнуся добре говорила українською, не те що в Чернігові. Але я відповів їй по-російськи, щоб не забувала мову, з якою їй належало йти у велике життя:

— Слухайтеся маму і Миколу Івановича. Вони вам добра хочуть. Слухайтеся і допомагайте. І їм, і всім слабким і немічним. Ви допоможете — і вам допоможуть. І між собою не сваріться. Ви рідні братик і сестричка. Саме рідні. А рідна сім’я — понад усе.

Діти кивали і їли.

Ось чого треба вчити дітей. А не про волошки. Не виростуть очі, якщо їх вибили. А діти сподіваються. І як їм Діденко в очі подивиться?

Добре йому. Він, може, скоро помре. І не подивиться. І на жодні запитання відповідати не доведеться.

Зібрався швидко. Подарував Діденко плащ-намет. Відзвітуюся як-небудь на роботі за втрату казенного майна. Випрошу б/у натомість.

Діденко тут же приміряв на зріст обновку. Виявилося — довжина підкачала. Завелика. Йти не дає.

Люба запропонувала відрізати і підрубати.

І додала радісно:

— От кому-кому, а Петру одежина якраз. Він ночами вештається по селу, а в такій халабуді йому і дощ, і сніг тільки на здоров’я.

Я висловився, що не проти.

— Нехай Петру.

Діденко підтримав Любоччине починання.

Мені стало неприємно. Я подумки дорікнув себе за хвилинний порив, у результаті якого плащ-намет дістався сліпій і чужій людині.

Залишалося три відпускних дні. Включаючи неділю — чотири.

Подальший план у мене виробився наступний.

В Остер — струснути Довида у зв’язку із показаннями Зуселя.

Потім упритул зайнятися Лаєвською.

У потяг заледве сів. Запхався без квитка в загальний вагон. Заліз на третю полицю і без думок слухав розмови ні про що.

І раптом згадав, що не залишив Любочці грошей на життя. Замотався. Найважливіше завжди треба робити від самого початку. А моя голова з першої секунди пішла обертом від вигляду дружини. А вона мені, будьмо відверті, дулю замість уваги. Але це ні до чого. Гроші відправлю, як зможу. І навіть добре. Поштарка розбовкає, кому і скільки надіслано. Нехай у селі знають, що приїжджа у Діденка з грошима. Не на утриманні мешкає.

По ниточці від поштарки думки пішли далі.

Потягнувся за конвертом з листом Зуселя. Подивитися на зворотну адресу. А то похапцем і не глянув. Адреса стояла Лілії Горобчик. Вулиця Клари Цеткін, будинок 23. Відправник указаний нерозбірливо. Тим паче в трясці. А штемпель чіткий. Як намальований. Відправлено 28 червня 1952 року.

Через місяць після смерті Лілії Горобчик. Точніше, через півтора.

Спокійно сховав конверт окремо, а лист в інше місце. Для надійності. І знову пошкодував щодо плаща-намету. Надворі страшенно дощило, згори затікало на голову. Закутався б тепер як слід, і спи спокійно, дорогий товаришу.

Колишню хату Євки Горобчик, а нині місце проживання Басіна, вказали пацани. Вони й проводили.

Один рудуватий, з вигляду єврейчик, закинув:

— Чи надовго до нас?

Я відповів:

— У вас відрядження відмічати, чи що? Чи ви тут господар?

Він замовк і трохи відстав. Шкода хлопця, але нехай знає своє місце. І іншим перекаже, що приїхав міліціонер з усією суворістю.

Мимохіть подумки зазначив: що хлопець схожий на когось, мені знайомого. Списав це відчуття на загальну єврейську зовнішність.

У хаті мене зустріла Малка.

Зробила вигляд, що не впізнала.

Пробурчала:

— Нікого нема.

Я й сам бачив. Не тільки нікого, але й нічого. Жили бідно. Від Євчиного жіночого господарства залишилися тільки вишиті фіранки на вікнах. Щодо решти — голі стіни і гола долівка. Тіснота, як у Діденка. Причому пічка не побілена.

Малка крутилася навколо мене і махала руками на мою форму:

— Усі до річки пішли. Туди ідіть. Усі до річки. Міні обід треба варити. Усі до річки, туди ідіть.

У хлопців надворі запитав, де зазвичай купаються. Вони поцікавилися: старі чи молоді, баби чи хто. Я пояснив, що дід і двоє малих. Вони показали напрямок.

Рушив до Десни за парком.

Десна блищала, аж сліпила очі. Назустріч мені рухалася приголомшлива картина.

Попереду Довид з ганчіркою на голові, в кальсонах, у натільній сорочці без ґудзиків до пупа. Шибав ціпком на всі боки, збивав бур’ян для подальшого кроку. За ним плентались у чорних сатинових трусах Гришко і Вовка. Старший — Гришко — обома руками тягнув полотняну торбу, з якої крапала вода. Він торбу намагався вище підняти, щоб не чіплялася за колючки, а вона чіплялася — висоти у хлопця не вистачало. Вовка трохи підтримував торбу, коли згадував, що треба надати допомогу братові. А так крутив головою. Озирався на когось назад і затримував хід, щоб відсталий підтягнувся до строю.

Із-за верб вийшла ще людина. Вона рухалася плутано, ніби заведена. Махала руками без ладу.

Коли блиск від води мені вже не муляв, я чітко зрозумів: людина — Зусель Табачник. Картуза на ньому не було. І нічого на ньому не було. Йшов він голий.

Я для стійкості широко розставив ноги. Чоботи палили мені підошви — навіть крізь траву пробивався жар.

Скинув міліцейського кашкета, помахав у повітрі.

— «Чиї ви, хлопці, будете, хто вас у бій веде, хто під червоним прапором поранений іде?» Гришко, Вовко, до мене! Підспівуйте стройову!

Хлопчики впізнали мій голос і кинулися вперед. Гришко від захвату спробував розмахнутися торбою, але випустив її з рук.

Я не рухався з місця. Ноги приросли. Звело судомою.

Гришко підібрав торбу до живота і закричав:

— Дядьку Мишо! Дядьку Мишо! Ура! Діду, дядько Миша приїхав! Дядьку Мишо, а пістолет у тебе з собою? Даси прицілитися?

З торбою він до мене й підбіг і цю брудну, і мокру цю торбу звалив мені на чоботи. Ноги трохи відпустило. Палити перестало. Але судома не минулася.

Хлопці дерлися на мене за старою звичкою. Чіплялися за ремінь, за портупею. Упиралися босими ступнями в край чобіт.

Напору я не витримав. Осів у траву.

Гришко та Вовка горланили пісню про Щорса.

Я сказав, як колись мій найкращий товариш Євсей Гутін:

— Ша.

Вони замовкли.

Я обережно скинув дітей з себе і випростався на весь свій зріст.

Довид стояв переді мною і підтримував під лікоть, як панночку, Зуселя.

Зусель був як з хреста знятий.

Я запитав без суворості:

— Чому громадянин голий?

Вовка миттю пояснив:

— Ми прали одяг. Нас Малка послала. — Хлопчик розворушив торбу і почав пред’являти по черзі мокре ганчір’я: — Ось дідова сорочка, ось штани, ось Зуселя штани, ось кальсони, ось сорочка, ось картуз, ось цей… Діду, оце…

Довид нарешті вставив слово:

— Талес, інгеле.^[5]

Я з цікавістю подивився на мокру купу:

— Називається, попрали. Чим прали?

— Милом. — Довид відповів і тут же закричав: — Де мило, діти? Я вас питаю, де мило? У кого мило? Забули? Змилили? Гришко, Вовко!

Мило залишили на березі. Хлопці побігли назад.

Довид як не він запитав:

— Сам приїхав чи з Любою та Йоською?

Я заперечливо похитав головою:

— Сам. Повз проїжджав. Дай, думаю, заскочу, провідаю. Що ти Зуселя тримаєш, не впаде. Йшов сам. І постоїть сам.

Довид відпустив лікоть Табачника.

Я персонально привітався:

— Здрастуйте, громадянину Табачник. Давно не бачилися.

Він не відповів. Дивився мені в очі і не відповідав.

Довид заступився:

— Він сам не свій. Не впізнає нікого. Тут така історія. Вдома розповім. Пішли. Діти самі прибіжать. Ми городами, від очей подалі.

Довид зібрав речі в торбу, абияк запхав, закинув за спину. Я натякнув, що Зуселю як людині незручно йти голому, хоч і городами. Незважаючи на відповідь Довида, що у нього сил немає вмовляти Зуселя прикритися, я особисто зняв ганчірку з голови Довида, обв’язав її навколо заду і переду Табачника.

Запах від Зуселя линув чистий, водяний.

Він пригладив на собі ганчірку і спокійно рушив уперед. Але я наказав Довиду іти на чолі, щоб прийти вірною дорогою.

Діти з’явилися до хати раніше за нас. Малка їх швидко годувала.

Коли ми зайшли, вона крикнула пацанам:

— Геть!

Тих наче вітром здуло. Розпихали по кишенях свої шматки і побігли на подвір’я.

Малка кинулася до Зуселя, загиркотіла з ним, щось випитувала. Він не відповідав, посміхався і тримався рукою за ганчірку, ніби погрожуючи, що зараз скине.

Малка повела його за шторку і там продовжила виховання вже підвищеним тоном.

Довид сів на табурет за стіл. Запросив мене.

Я не поспішав з їжею. Хоч і був голодний. Якщо людина сидить, а над ним інша людина стоїть і вивищується, тим більш у формі, користі більше.

Кажу:

— Розповідай, через що Зусель остаточно з глузду з’їхав. Без зайвого. Ну.

Довид хотів було підвестися, щоб стоячи доповідати, але я його легенько притиснув до табурета. Він дивився на мене знизу вгору і відповідав.

А відповідь була така.

Кілька днів тому приїхала Євка, тягнучи за собою Зуселя. Притягла вона його фактично непритомного. Майже попідруки. Він блукав Лисковицею у жахливому стані. Весь у багні, брудний, обличчя чорне від бруду, нігті на руках обламані до краю. Хтось із знайомих лисковицьких євреїв узяв його до себе в хату й обмив. Повідомили Євку по єврейському зв’язку. Євка Зуселя за комір — і в Остер. При цьому сказала, щоб Довид за Табачником дивився, як за дитям, і нікому його не віддавав, ні в лікарню, нікуди.

— Важко з таким. Треба його в лікарню. Можу влаштувати. Де Белка. Туди й Зуселя прилаштуємо. І нагодують і доглянуть. А в тебе ж, Довиде, діти. Вони на хворого надивляться і самі можуть теє. Тим більш, що мати вже. І так далі.

Довид затупотів ногами. Сидів і тупотів. Видно, підвестися сил не залишилося.

— Ні! Євка сказала, щоб нікому не віддавати. А про Белку ти згадав, то я тобі скажу, що я про мою доньку все знаю. І про лікаря твого теж знаю, як він її тримає. Я його вже вивів на чисту воду. Сам вивів.

Тут Довид затнувся. Зрозумів, що бовкнув зайве. Але саме на зайве завжди і розраховує слідчий. І я за це зайве вхопився.

— Ну-ну. А ти знаєш, що Зусель до мене в Чернігів просто в хату завалився і на тебе зробив наклеп? І свідок при ньому був. Якийсь Штадлер. Розповів мені про твої наміри щодо мене. Ти мене хочеш на чисту воду. І листа начебто послав куди треба. Що я всіх тут направо і наліво повбивав своїми руками, користуючись службовим становищем. Що я ворог народу. Зусель тебе захищати переді мною прийшов. На себе хотів провину за твій наклеп взяти. Я його послухав і прогнав. Мені боятися нічого. А ти із Зуселем ось як. Може, на ланцюг його посадиш за наказом Євки, щоб з подвір’я не відпускати? Його лікувати треба. На ноги ставити. Ти в своєму мракобіссі на Бога валиш. Ти й пацанів зіпсуєш, і долю їм разом із життям перекинеш на ворожий бік. Тьху на тебе! Дурень ти, Довиде. Євсей тобі б урізав як родичу. А я не можу. Не маю права. За законом не маю. За нашим радянським законом. Розумієш ти це?

Довид мовчав.

На мій крик із-за шторки висунулася Малка.

Широким жестом відсунула строкату ганчірку, аж шнурок дрібно затремтів, і каркнула:

— У тебе Зусель був, він усі наші гроші взяв. Де гроші? Віддай!

Ніяких грошей у Зуселя при собі не було. Я його кишені особисто вивертав.

Малка стала руки в боки і заголосила:

— Віддай гроші! Мені дітей годувати!

Такого підступу я стерпіти не міг.

Підійшов до неї й сказав тихо і впевнено:

— Що, по-нашому заговорила, як до грошей дійшло? Всі ви такі. За копійку вдавитеся. Не знаю я нічого про гроші. Мені ваші погані гроші не потрібні. У мене свої, чесно зароблені. Ноги моєї в цьому смітнику не буде більше. Я з вами як з людьми, а ви каркаєте мені просто в серце.

Зусель при цьому лежав на тапчані біля віконця. Відкинута шторка закрила йому половину обличчя. І він дивився на мене одним оком.

Я махнув рукою і вискочив надвір.

Хлопчаки там стояли і жували скибки чорного хліба. Я встиг подумати, що довго вони жують, ми з Довидом хвилин двадцять розмовляли. Отже, слухали пацани нашу розмову. Відволікалися від жування. Вдумувалися. І тепер можуть рознести Остром у перебріханому вигляді.

Я їм нічого не сказав на прощання.

Але все-таки повернувся вже з-за паркану. Повернувся і по черзі кожного погладив по голові. Вони ні в чому не винні.

Я багато про що думав у той момент.

По-перше, переночувати. А завтра зранку знову піти до Довида і спокійно з ним поговорити. Про Йоську, про Белку, про Євсея з його нікому не потрібною смертю. Про наміри самого Довида щодо його пліток. І на Зуселя глянути в нормальній обстановці. А також з’ясувати про гроші, які в нього нібито були на момент поїздки в Чернігів. Звідси теж можлива ниточка. Не знаю яка. Але ниточка ж. Зачіпка в нашій справі — головне.

Оживлення Зуселя з вірної могили швидко вляглося в моїй свідомості і зайняло правильне місце. Живий — отже, живий. Моя провина. Мій недогляд. Не перевірив достатньо його стан. Не зміг відрізнити труп не тільки від живого, але й від симулянта. Не утрамбував землю як слід, коли другий раз ховав, коли плащ-намет із-під Зуселя витягав.

За такий прокол і перед товаришами соромно. Я на цьому людей ловлю, а сам виявився далеко не кращий.

Достовірно одне, і я цього не приховав перед Довидом: Зусель у мене був, про задуми Довида розповів, на що є свідок Штадлер; від мене Зусель пішов неушкоджений своїми ногами, про що я заявив мимохіть і до діла Довиду і Малці за шторкою.

Я простував у високій траві, оскільки відразу подався городами.

Раптом захотілося прилягти з утоми.

Скинув чоботи, дістав онучі. Розкидав на всі боки. Не скажу, що зі злості, але з силою. І повалився обличчям вниз, у землю. Хотів розстебнути ремінь для відпочинку. Всередині щось стискалося і погано розтискалося. Але провалився в сон. У затягнутому ремені. Завжди сильно затягував. На останню пробоїну. Щоб знати, як дихаю. Зараз дихалося не дуже. Щось збивалося.

Прокинувся з важкою головою.

Земля набилася в рот.

Постало питання: де заночувати? Подумав попроситися до когось як проїжджий. Але відкинув таке рішення. По Остру вже рознесли, що міліціонер приїхав до Довида. Якщо піду проситися по людях, будуть питати, доведеться казати. Може, вийти зайве. Тим більше, що свій сидір я кинув у Довида. І бог би з ним. Але там і саперна лопатка, і ліхтар, і фінка. Недобре.

Пішов назад. Начебто охолов і тепер хочу по-людськи поговорити. Що відповідало правді.

Довид сидів біля хати на колодці. Спиною до шляху. До нього обличчям стояв чоловік.

Довид водив руками в різні боки, голосом спрямовуючи рухи:

— А я знаю, куди він подівся? Там? Там? А може, там? Я за нього не відповідаю. Він при виконанні, він сам за себе відповідає.

Чоловік заспокійливо торкав Довида за плече. Говорив тихо.

Я по-доброму привітався на підході.

Чоловік обернувся. Я впізнав Файду.

Він міцно потиснув мені руку, як добрий знайомий.

Запросто поцікавився:

— Де влаштувалися жити? У Довида затісно. Хочу до себе запросити. Мені син доповів, що в Остер міліціонер прибув. Попрямував до Довида Басіна. Я сюди. Файда. Мирон Шаєвич.

Я його, звичайно, пам’ятав. Настирливий. Зараз скаже Довиду, де і коли ми зустрічалися, за яких обставин. Але ні.

Файда відвів мене трохи вбік і пошепки заторохтів:

— Нестримний чолов’яга. Мені за дві хвилини розповів ваше ім’я, по батькові, прізвище. Про онука свого, що у вас, теж. Їздить і їздить по одній платівці. А ми з вами знайомі. Весілля пам’ятаєте?

— Пам’ятаю. Ви з культурної справи.

— Так, начебто. Хоч пильності не втрачаю. Ну, до мене? Дружина вечерю накриє. По чарці вип’ємо. Дещо обговоримо.

Файда дивився на мене з проханням.

Довид креслив на піску палицею. Виявляв зацікавленість.

— Довиде Срулевичу, я зараз у вас заберу свої речі. Переночую у товариша Файди. Щоб вас не обмежувати. Раненько поговоримо.

Довид не відповів ані звуку, підвівся і гаркнув у розчинене вікно:

— Малко, віддай йому!

Малка висунулася через підвіконня з моїм речовим мішком. Тримала у висячому положенні щосили.

Я так і прийняв від неї своє майно: не по-людськи. Як злодії один одному передають.

Файда спостерігав з кривою усмішкою.

У спину нам Малка грюкнула вікном. Здалося, аж шибки летять. Озирнувся. З-за фіранки погрожував кулаком Зусель.

Я глипнув на вузол, яким стягнув лямки речового мішка. Вузол мій. Ніхто в сидір не лазив.

Дружина Файди готувала вечерю.

Ми з господарем сіли в садочку.

Він завів розмову про загальні питання.

Але незабаром перейшов до головного.

— Михайле Івановичу, мушу вас попередити, що ми тут пильнуємо. Я особисто не один і не два рази проводив виховні бесіди з громадянином Басіним і з громадянкою Цвинтар. Вони дозволяють собі чортзна-що. Ганьблять на кожному кроці ваше чесне ім’я. Ви в курсі?

Я заперечливо хитнув головою.

— Ну ось, а вам і невідомо, що проти вас плетуть тенета. Ви коли в Острі були минулого разу, ви до Басіна і Зуселя не заходили? Не заходили. Мені Довид навіть скаржився на вас, що в Острі були, а не зайшли. Він вас краєм ока бачив. А ви його не бачили? Не бачили, звичайно. Інакше, навіщо вам до нього не заходити? Він каже, що ви до нього приїжджали. А не зайшли. Образився. Я йому пояснив, що ви, напевно, у своїй справі повз нього проїжджали. Можете на мене цілком розраховувати.

Файда ніби перейшов до виступу, а не провадив розмову за столом у своїй хаті.

— І ось зараз, у такій обстановці, коли всі сили нашого народу мобілізуються навколо смерті товариша Сталіна, Довид поширює свої брехні. Як вам це подобається? Мені не подобається. І нікому в Острі з єврейського населення не подобається. Нікому. Точно вас запевняю.

Я не витримав:

— А до чого тут єврейське населення? Ну, Довид з горя несповна розуму. Тож у нього всі підстави. І зять та донька. І онуки врозтіч. Ну, він єврейської нації людина. Не заперечиш. Але нащо ви вирізняєте і відокремлюєте: ми, євреї, ми, єврейське населення. Він на мене як людина бочку котить, а не як єврей. Це наша з ним родинна справа. Родинна. Через Йосипа. Тож саме об’єднуватися треба навколо пам'яті нашого Сталіна. А ви знову розділяєте. Що я в формі, в даний момент нічого не означає, тим більш поганого. Я приїхав до рідного дідуся моєї прийомної дитини Йосипа. І оформлена моя прийомна дитина Йосип за всіма правилами. А в хату до Довида зі своїм статутом я не пхаюсь. Лікарі його швидко поставлять на одужання. Шкода пацанів. Це — так.

Файда розгубленомовчав. Усвідомив, що не туди звернув.

— Гаразд, Мироне Шаєвичу. Проявили турботу — і дякую. А от скажіть, хто в хаті мешкав, де зараз Довид товчеться? Хата хоч і непоказна, але добра. Шкода, Довид хату занапастить за свого нинішнього ставлення до життя.

Я поставив людину на потрібне місце, а потім поставив чітке побутове питання. Ніби як для зняття напруги, для його ж користі. Тепер він багато викладе, чого раніше й не планував. Щоб загладити незручність від попереднього.

Так я вивів Файду на особу Євки Горобчик та її родину. Включаючи, звісно, й Лілію. Потім мав намір спрямувати бесіду на Лаєвську як на колишню мешканку Остра.

І спливло наступне.

Родина Горобчиків мешкала в Острі споконвіку. У тій самій хаті, де зараз Довид.

Через хату загинули батьки Лілі та Єви. Не виїхали в евакуацію, хоч їх попереджали. Побоялися залишати нажите. Там і ліжка гарні, і стіл був відомий на весь Остер — величезний, на всю кімнату, з якогось дуже гарного дерева, прапрадідівський. Баби пліткували, що в ніжках столу заховане золото.

Ну, залишилися старі хату вартувати для майбутніх поколінь. Їх, звичайно, німці вбили.

А дочки таким чином: Євка подалася в евакуацію, а Лілька зникла на всю війну. Достеменно відомо, що з евакуації в 44-му Євка прибула сама. Про сестру не казала і щоразу, коли згадували Лільку, голосно і показово лила сльози.

Євка мешкала у батьківській хаті сама. До неї пристала Малка Цвинтар. Родичка — не родичка, а жила при Євці в ролі тітки.

У кінці сорокових по Остру пішли чутки, що Лільку бачили в Чернігові. В доброму гуморі, пальто, шапка, черевики на підборах і так далі. Земляка, що звернувся до неї з привітанням, Лілька категорично не впізнала.

А щодо Євки — ну що… Якось року 36-го вийшло, що Євка завагітніла. Живіт у неї виявився такий великий, що передбачали двійню або трійню. Від кого — секрет. Помічено не було, щоб Євка гуляла. Походила-походила Євка з животом, а потім раптом щезло буквально все. Ніби скинула передчасно. Так матуся Євчина-Лільчина натякала. А скинула — тут уже горе. Тут ніхто й не допитувався.

Треба сказати, Євку і Лільку в Острі не любили, але жаліли. У обох зовнішність вигідна. Але від остерських наречених відмахувалися як від недостойних за розумом і вихованням. Фаху як такого не мали. Працювали в ґудзиковій артілі. І батько їхній там — майстром. Матуся завжди була домогосподаркою.

І ось Лільку в Чернігові вбили. Євка як дізналася, одразу поїхала. Кілька разів Євка туди-сюди моталася: з Остра до Чернігова, з Чернігова в Остер. Потім забрала Малку і заявила, що залишається мешкати в хаті покійної сестри з Малкою.

Через кілька місяців Малка з’явилася в Острі, а через деякий час у зв’язку з обставинами Довид начебто будинок у Євки відкупив або якось по-іншому, і з землянки із Зуселем та двома дітьми утвердився господарем.

Файда говорив неспокійно, квапливо.

Я не перебивав. Якщо перебити, людина може задуматися. А мені якраз задумливості не треба було. Мені треба, щоб котилося сніговою кулею.

— Дівки ці — і Євка, і Лілька — дивні. Хай одній добре живеться. А другій добре лежиться. А хата стоїть. Це ви вірно помітили: добра.

Я спитався про стіл. Куди подівся.

Файда спохмурнів, обсмикнув піджак, як кітель.

— Щодо столу вийшло так. Після того як в Остер зайшли німці, почалися арешти. Активістів, партійних, комсомольців. Як годиться за окупації. Ну, і євреїв, звичайно. Їх стріляли на місці. Або централізовано біля Десни. — На євреях він знизив голос, ніби соромився говорити.

Я підчепив його. Мені ще треба було розпитати про Лаєвську.

— А що ви, Мироне Шаєвичу, соромитеся? Всі знають, що євреїв убивали. Нема чого знижувати голос.

Файда швидко кивнув і ще раз повторив, голосніше:

— Євреїв масово стріляли, так.

Я його навіть торкнув за руку. Видно, переживає людина. Але у мене своя робота.

— Ну, вбивали. Далі що. Про стіл ви казали.

— Хату Горобчиків відразу розворушили. Поліцаї постаралися. Стіл хотіли винести. Хтось схотів для себе. Але витягнути ніяк не могли. Стали рубати на частини зі злості. Дерево не рубалося. Потім у хаті оселився німецький офіцер у великому чині. Всю окупацію там і мешкав. При ньому стіл розібрали і винесли. А розібрали як: там штирі, виявляється, були, на них треба було трохи натиснути, стіл і розбирався — по частинах. Ці частини надвір викинули. Люди розтягли по хатах. А коли Євка повернулася з евакуації, спеціально по хатах ходила і частини збирала. У кого стінкою в собачій будці, у кого замість ляди в льоху. Деякі не віддавали. Євка відвоювала. У порожній хаті склала ті уламки та й сиділа над ними. Потім під її керівництвом віднесли на старий єврейський цвинтар, скраю кинули. Євка при всіх сказала: «Все. Капут. Це моє добро і я його особисто поховала. Більш я про це говорити і слухати не бажаю. Я свою справу зробила». Дехто казав, що вона хотіла спочатку дошки в урвищі біля Десни розкласти, де євреїв стріляли. Де її тато з мамою. Але її відрадили. Я кажу — вони дивні. І Євка, і Лілька. У нас уважають, що Лільку не просто так убили.

Я зауважив, що просто так людей не вбивають. Сліпа куля — це інша річ. А якщо ножем — то не просто так.

Файда погодився.

Тоді я сказав, що в Чернігові багато хто з Остра мешкає. Наприклад, така собі Лаєвська. Кравчиня. І жінка приваблива.

Файда на прізвище зреагував очима.

Тут вийшла його дружина. Запросила вечеряти.

У коридорчику стояв рукомийник із дзеркалом. Я хотів тільки руки сполоснути. А глянув — навколо рота чорне коло. Земля присохла. Слину уві сні пускав.

Умився.

Кажу Файді з посмішкою:

— Що ж ви мені не вказали, що обличчя брудне. Незручно.

Файда махнув рукою:

— Я й не помітив.

Аякже. Не помітив. Спеціально. Радів, що я брудний.

Я сів за стіл у недоброму гуморі.

Дружина Файди — Сіма Захарівна — пригощала наполегливо, намагаючись при цьому говорити українською. Я їй раз російською відповів, другий.

Вона знову:

— Пригощайтеся, пригощайтеся.

Страви єврейські. Я похвалив. Наливка, горілка.

Файда пив добре, але мало.

Я випив кілька чарок горілки. Відпустило.

Запитав у жінки, чи знає вона Лаєвську Поліну Львівну. Між іншим.

Вона подивилася на чоловіка і затримала ложку з квасолею над моєю тарілкою.

Файда голосно запропонував випити за мою родину і особливо дітей.

Випили.

Наполягати на Лаєвській я не міг.

Перевів розмову на сина Файди.

Мирон похвалився успіхами хлопця: навчається в технікумі, буде будівельником.

Я запитав, як звати.

— Суня. Самуїл. — Файда вказав на дружину, — на честь діда — Самуїла Лаєвського.

Сіма Захарівна хитала головою на знак згоди.

Тут я сказав:

— То ваше дівоче прізвище Лаєвська? Може, Поліна Львівна ваша родичка?

Я ледве розчув відповідь:

— Двоюрідна сестра.

Файда аж підстрибнув на стільці:

— Ай, яка сестра! Ніяка! Просто-таки ніяка! Погань вона, а не сестра! Гнати таких сестер!

Коли люди напідпитку, особливо якщо з незвички, то мелють багато. Краще у сп’янілому стані на розмови не тиснути. Облишити. Людина подумки шкодуватиме, що бовкнула зайве. І водночас радітиме, що зайвого ніхто не врахував, не помітив. А якщо потім на тверезу голову за це зайве потягти, нівроку вилізе.

Я заговорив про Остер, про його красу, про дітей, які ростуть усім смертям наперекір.

До появи в хаті сина господарів — Суні — стіл майже спорожнів. Але він і не виявив бажання сідати. Схопив шматок хліба і пішов до іншої кімнати.

Я його впізнав. Той самий єврейчик, який мене вперше зустрів в Острі. І на кого він схожий, я зрозумів. На Євку Горобчик. Саме на Євку. Очі її — розріз особливий. І ніс. У Лілії ніс з горбинкою, а у Євки мало що з горбиком, але й трошки розплесканий на кінці.

Спати мене поклали на хазяйське ліжко, незважаючи на мої заперечення. Подушки, перину і таке інше.

Я покрутився, покрутився і вийшов з хати.

Довго сидів на лавці в садку. Не думав. Дихав повітрям. Якби палив, то й не палив би. Настільки глибоко дихалося. Неспокійно, але глибоко.

До Довида вирушив на світанку. Сіма утримувала обіцянкою налисників з сиром, але я не піддався.

Деякі вважають, що їжею людину можна утримати.

У Довида всі спали. На мій стукіт у шибку не відгукувалися.

Не хотілося будити дітей, а то б я грюкнув зі щирого серця.

Якщо такі справи, побрів до Десни. Вчорашньою стежкою. Помитися, переодягнутися. У Файди було незручно. На березі розв’язав речовий мішок. І виявив, що фінки нема. Де мій сидір розв’язували: у Довида, у Файди — невідомо. Вузол рідкісний, калмицький, мене сержант Дамдинов навчив на фронті, скопійований спритно. Отже, старався хтось. Розумів, що за вузлом відразу видно — лазили чи ні. Але ходовий кінець удвічі не складений. Я колись Євсея вчив. Він засвоїв, але плутався. Вовтузився довго. А Гришко відразу навчився, хоч тоді зовсім малий був. Але буває, випадково і не такі вузли зав'язують-розв’язують. Може, Файда або Сунька?

Єдине, з чого порадів, — лист у кишені кітеля. Помацав кишеню. Порожньо. Розстебнув, вивернувся сам навпіл разом із кишенею. Порожньо.

Пшик.

Кітель скидав тільки у Файди. Ближче до ліжка присунув стілець і повісив. Коли в садок виходив — не накинув.

Ось вона, їжа. Прокол показовий. Треба працювати над помилками.

Вимився весь у повному сенсі. Шкіра аж рипіла на дотик.

Кітель сховав. На нижню сорочку вдягнув піджак. Галіфе і чоботи залишив. Зовнішній вигляд мене влаштовував — і в формі, і в той же час натяк — у формі, але не в повній. Можна і не силою говорити, а зигзагами. По-людськи. Тобто трошки навіть і закон обійти за потреби.

Дітей у хаті не було.

Довид глянув на мене невизначено.

Я присів на табурет без запрошення. Навмисне голосно посунувся до столу, щоб Малка за шторкою усвідомила. Але звідти не долинало нічого. Вирішив, що її немає.

Кивнув у той бік:

— Що, господиня на базар пішла?

Довид відповів, що вона вже відходила своє. Сьогодні вночі померла. Йшла з горщиком від Зуселя, з горщиком і впала.

Довид сидів сумирно. Спина пряма і голова задерта підборіддям угору.

— Вона там? — Я показав на шторку.

Довид кивнув.

На тапчані лежала мертва Малка, поруч із нею згорнувся дитям Зусель. У обох очі заплющені. І обидва не дихають.

Я закричав:

— Що у вас тут? Мертва година?

Зусель розплющив очі, як контужений — на звук. Не на смисл.

Вимовив:

— Зусель живий.

І знову ніби перестав дихати. Притиснувся до Малки усіма кістками.

Я зрозумів, що говорити з Довидом за раніше розробленим планом марно. Але все-таки запитав:

— Лаєвська давно приїжджала?

Він відповів одним словом:

— Учора.

— Треба їй відбити телеграму. Адже у вас стосунки.

Довид махнув рукою:

— Їй потрібна моя телеграма! Їй Євсей потрібен був. Через Євсея пристала. Стосунки. Ай!

І схопився за голову, наче тільки зараз зрозумів про Малку, що вона тепер нежива. І що в хаті тепер без жіночих рук.

Виявляється, хлопці були відправлені Довидом для оповіщення сусідів.

Почали сходитися люди.

Зуселя відірвали від Малки і перенесли в кімнату. Потім зрозуміли, що краще б Малку перенести в кімнату для загального огляду і прощання, а Зуселя якраз залишити за шторкою.

Я не брав участі. Взяв Гришка з Вовкою, повів на Десну.

Улаштував змагання наввипередки. На неглибокому місці. Діти розвеселилися. Ми співали пісні.

Маршем повернулися додому.

Командував Файда. Я дав грошей — залишилося після переказу Любочці трохи. Пообіцяв ще вислати. На його адресу. З передачею Довиду, коли той оклигає.

На прощання сказав ще:

— Мироне Шаєвичу, до вас тут уночі Поліна Львівна заходила. Я її гостьове місце зайняв, напевно. Не образилася? Де ж вона ночувала?

Сказав навмання. За внутрішньою підказкою.

Файда заморгав і бовкнув:

— Забігала. Вона вже зовсім їхала в Чернігів, на неї машина чекала. На хвилинку забігла. А ви за хатою сиділи. Я хотів підвести її до вас для ввічливості. Вона засоромилась. Суні книжки привезла. Я покажу, якщо треба. Для технікуму. Три книжки. Не нові, але чисті. Не почеркані.

Я помовчав, ніби роздумував, чи просити показати книжки. І ані слова не сказав.

Тільки від дверей шепнув Сімі — вона тут же тинялася і руки на собі ламала:

— У мене термінова справа. На похорон не залишуся. Хлопчиків у себе кілька днів потримайте, поки Довид оклигає.

Повернувся в Чернігів до кінця робочого дня. Зайшов у відділок.

Свєтка-друкарка в гарній сукні стояла на порозі з сумочкою і когось виглядала.

Я вступив у розмову:

— Чи не мене чекаєш, красуню?

— Люди з роботи, а ви сюди.

— Це ти по годинах заходиш-виходиш. Заздрю. У кіно намилилася?

— Так. У кіно. На подругу чекаю. Запізнюється.

Свєтка робила зле обличчя, а круглі підголені брови їй заважали. Виходило кумедно.

Навмання запропонував:

— Візьми мене замість подружки. Я ще у відпустці вважаюсь.

Якось бовкнув удало. У мить вирахував, що зі Свєтки витягну більше, ніж із решти. Жінка. Якщо розпитувати з підходом — дізнаєшся таке, що чоловік при собі буде тримати до смерті.

Перед сеансом грала музика — акордеон. Дехто танцював.

Ми нагодилися із запасом, залишився час для буфету.

Свєтка попросила ситро з тістечками. Я купив. Причому в кишеню ліз з побоюванням — вигріб усі гроші в Острі — Файді.

Але вистачило. Без добавки. Другу порцію Світлані не отримати.

Сам я відмовився, що нічого не хочу — вдома поїв.

Свєтка гмикнула:

— Удома? Чого ж не перевдягнувся? Піджак пожмаканий, в якійсь гидоті, чоботи запилюжені. І мішок важкий не скинув. Дуже поспішав?

Усе-таки баба давно в міліції, нахапалася — питання заскочили мене зненацька. Знову непотрібний прокол.

Але я весело сказав, обіймаючи Свєтку:

— Ой, дівко! Тобі б присвоїти звання. А ти на машинці стукаєш. Не набридло?

Свєтка відсторонила мою руку і суворо вимовила:

— Я у спекулянтів квитки купувала. Наперед, між іншим. З переплатою. Ви мені гроші за свій не забудьте віддати. А бачу я все наскрізь. Дехто мене дурепою вважають. І нехай. Дуреп чоловіки більше люблять. Правда?

— Правда. Гроші за квиток завтра віддам. І за свій, і за твій. Я завжди жінок за свій рахунок у кіно воджу. А краще ти мені розкажи, що у відділку? Які новини? Страх як не хочеться знову впрягатися. Зараз повісять якусь пропащу справу, і прощавай літо. У мене друг в Ладинці мешкає. Там місця гарні. І риба, і все таке інше. Поїхали б з тобою в неділю. Ти як дивишся на пропозицію? По-дружньому, звичайно. Ми з тобою скільки років поруч працюємо.

Свєтка замислилася.

Я роззирнувся довкола. Знайомих не побачив. До початку сеансу залишалося хвилин п’ять. Свєтка із ситро не поспішала. До тістечок не доторкнулася.

Відповіла скоромовкою:

— Поїдемо. По-дружньому, звичайно. Я ж не така, щоб не по-дружньому. А до вас, поки вас не було, жінка приходила. Гарна. Ну, не дуже гарна, але нічого. Одягнена. І босоніжки, і шкарпеточки на ній. І сумочка. Руда-як-біда. Відразу видно, непорядна. Питала і питала, питала і питала: коли та коли, коли та коли. Я їй навмисно відповідала загадками. Нахабна вона. — Свєтка глянула з прицілом. — Мене дорікнула грубістю до громадян. Але я — де сядеш, там і злізеш. Вона в кабінет до Свириденка. А його немає. У Київ поїхав на нараду в світлі нових указівок. Подалася геть із кислою пикою. Більш до мене не підходила. По коридорах вешталася, у хлопців питала.

Я зрозумів — Євка. І саме тоді, коли Зусель нагора виліз.

Це була головна новина. Ще Свєтка розповіла, що містом чутки ідуть, ніби бандити людей хапають і заривають у землю живцем. Одного старого зарили, а він вирився. І не вирився б, якби не бродячі собаки. Розрили. Але заяв ні від кого не надходило, тому вважається, народ зовсім з глузду з’їхав, не знає, щоб іще придумати, щоб вивести ситуацію з рівноваги.

У залі я сидів нерухомо. І кіножурнал, і фільм.

Переплачувати за таку дурню було нічого.

Свєтка разок притулилася до мене ліктиком, ніби випадково, але я не відповів. Чесно ж їй сказав: ми по-дружньому.

Сеанс закінчився, і я проводив Свєтку додому — вона мешкала в самому центрі, на вулиці Валовій, у бараку. На прощання нагадав про Ладинку, але не поліз обійматися. Хоч вона чекала.

Тепер мій шлях лежав до Штадлера. Але спочатку забіг додому, перевдягнувся в усе цивільне, залишив сидір.

Уже збирався бігти — помітив на столі записку:

«Чекаю. Приходьте. Треба поговорити».

Без підпису. Але підпису й не треба було. Літера «т» — з дашком, як у листі. Лаєвська. Я навіть не подумав, як вона потрапила в хату, щоб цидулку свою проклятущу підкласти.

Кинувся до дверей — бігти до неї.

Але зупинився. Ні. Бігти не можна. Ні сьогодні не можна, ні завтра. Ні скільки сил стане — не можна. Нехай вона сама прийде. Сама прийде і буде благати поговорити.

І до Штадлера ходити не треба.

І до Євки.

Ні до кого.

А треба спати спокійним сном. Заради Любочки. Заради Йосі та Ганнусі.

Акуратно роздягнувся, склав одяг, як Любочка за мною підбирала: піджак у шафу на вішалку, брюки туди ж — на спеціальну вішалку, із затискачами, сорочку на спинку стільця, шкарпетки на підлогу не кинув, а повісив на поперечину табурета. Старі сандалі, в яких ходив хатою, поставив один до одного. Носаками вперед, задниками до ліжка. І вирівняв. Дошка йшла за лінією п’яток. За дошкою й рівняв.

Засинав тривожно, але з почуттям виконаного обов’язку.

Уві сні Свириденко мені докоряв:

— Не утрамбував. Підійшов формально.

Лаєвська не давала про себе знати.

Євка теж.

Я в їхній бік намагався не думати.

Одна думка мене бентежила — як там Басін із хлопчиками.

Але що я міг зробити?

А в кінці червня Свєтка вислідила мене з круглими очима:

— Штадлера знаєте?

— А що таке?

Штадлер був мій таємний співробітник, і не Свєтчине діло цікавитися.

Але вона лізла мені просто в обличчя:

— Німий. Жидуватий. Правильно?

— Не жидуватий, а людина єврейської нації. Далі?

— Еге ж. Дуже єврейської. Заходив учора сюди. І не сам. Із фіфою. З губищами наквацяними. Аж гидко дивитися. У такому віці, а квацяє. Шукали вас у терміновій службовій справі. З губищами каже: «Я — Лаєвська Поліна Львівна, а це — товариш Штадлер Веніамін Якович. Він погано почувається зі здоров’я і німий, то я його супроводжую. Він хотів би зустрітися з товаришем слідчим Цупким». І дивиться на мене, ніби я їй вас із-під столу дістану. Я їй кажу, хоч і не зобов’язана: «Товариш слідчий на завданні». Вона: «А коли буде на робочому місці? Він же й з громадянами має говорити, а не тільки по місту мотатися». Я відповідаю: «Щоб такі, як ви, жили спокійно, товариш слідчий і мотається туди-сюди. А ви напишіть заяву і залиште. Я передам». А вона з усмішкою прогавкала: «Ніяких заяв писати не буду. І товариш Штадлер не буде. Нам особисто треба». А той товариш Штадлер ледве стоїть на ногах. Я кажу: «Ви, товаришу Штадлере, присядьте. Відпочиньте. Нам непритомні тут не потрібні. Тут багато хто зомлівав. Не допомагало». Баба Штадлера хап за руку і повела на вихід. А він іде — чисте теля. Я вам точно кажу — баба і є головна. А він при ній.

Свєтка дивилася на мене із задоволеним кривлянням.

Я її похвалив:

— Правильно, Світлано, з такими нахабами треба без зайвих слів. У мене ця Лаєвська проходила свідком. І що їй треба, не уявляю. А Штадлера не знаю. Але все одно — шкода, не поговорив з ними. Раптом треба людям допомогти.

Свєтка скисла:

— Допомогти… Ви мені допоможіть. У мене сусід з глузду з’їхав. Ночами в стінку кулаками б’є. Мама боїться. Я не сплю. Зараз залишилася зовсім сама. Мама в село поїхала на тиждень. А мені з буйним за стіною? У нас стінки знаєте які — саманні. Кулаком вгатить — розвалиться. А там я. Сама. Беззахисна. Ось і виходить — у міліції працюю, а користі нема.

Під кінець своєї промови Свєтка скисла з наміром пустити сльозу.

Цього я допустити не міг.

Поклав їй руку на плече і кажу:

— З’ясую, що за фрукт. Налякаю. Без захисту не залишишся.

— Коли прийдете? — Свєтка з нетерплячки аж навшпиньки встала.

— Коли він удома з’являється?

— Він завжди вдома. Не працює ніде. Неробочий елемент, дармоїд. Можу збігати зараз.

— Ні, зараз у мене термінова справа. Після чергування зайду. Не бійся.

Артистка Свєтка гарна, але дурна. І весь її вигляд виказував, що їй не страшно, а навпаки, хочеться мене до себе заманити. По-дружньому.

Повернувся в кабінет. Попитав натяками у товаришів, чи не шукав мене вчора хто-небудь. По коридору погуляв, теж з’ясував щодо відвідувачів по мою душу. Ніхто нічого.

Термінової справи у мене на той момент не було. Зате треба було подумати. Добре подумати і зробити висновки щодо поточного моменту.

Попрямував в міський парк за Червоним мостом. Сів на нашу з Любочкою улюблену лавку біля пам’ятника Сталіну. Під кущем перського бузку. Немовби образ Любочки викликав. Навіть морозиво собі купив на її честь.

Підсумки такі.

Лаєвську я пересидів. Перетерпів. Сама виявила занепокоєння. Пішла на відкриту провокацію. Показала прилюдно, що шукає зі мною зв’язку. Притягла Штадлера для наочності. Отже, їй Довид устиг донести з моєї розповіді, що Штадлер був із Зуселем у мене вдома. Взяла Штадлера за комір і притягла. Мовляв, і Веніамін Якович, німий інвалід, у неї в руках. З усіма його відомостями про візит Зуселя.

Прийти вона прийшла. А якби я на місці виявився? Результат розмитий вийшов. Їй у міліції рота роззявляти ні до чого. Не на це вона розраховувала. Звідки вона дізналася, що я у від’їзді? Вчора я перебував у Количівці. Їздив з розробки.

Причому пішла просто до секретарки. Під кабінет начальника. А їй же прекрасно відомо моє робоче місце. Йшла б туди. Ні. В кабінет не заходила. У нас там завжди хтось є.

Отже, стежила за мною Лаєвська у всій своїй красі? Я б її помітив. Її не помітити ніяк не можна. Або посилала когось, щоб стежив за мною.

Інакше — ніяк. Але навіщо? Витрачати своє немолоде життя на мене як такого? Доводити до сказу, мучити, у тому числі і дружину, і дітей?

Психічна атака. Усе довкола психічна атака. І записка на столі у мене в хаті. І приїзд в Остер буквально по моїх слідах.

Я їв морозиво машинально. Кулька між двох вафельок крутилася підшипником. І вискочила. Упала на чобіт. Тут же налетіли горобці. Шугнув їх ногою.

Отже. Будьмо відверті — Лілія Горобчик. У ній справа. У ній початок і в ній кінець.

Піднявся. Нещадно розтер залишки морозива.

Жмутком трави витер чобіт. До блиску.

Шлях мій лежав точно. До Лаєвської.

Хвіртка була відчинена. Двері в хату теж.

Поліна Львівна лежала на тапчані. Дрімала. Але з рук уздовж тіла я визначив, що дрімота — удавана. Долоні напружені. І розташовані під незручним кутом. Напевно, побачила мене у вікно здалеку або почула хвіртку і зайняла позицію для зустрічі.

У кімнаті пахло парфумами «Красная Москва».

Вітатися не став.

— Ну що, Поліно Львівно, люба моя, приємно вам було по чужих кишенях шастати? Звично чи, як усі злодії кажуть: уперше, випадково?

Поліна розплющила очі, як артистка, і підвелася.

Сперла об подушку пухкий лікоть і промовила крізь позіхання:

— А, Михайле Івановичу! У вас там ґудзичок ледь тримається. Якраз зніміть, я пришию. Любочка ж іншим зайнята. А ви без догляду. Знімайте, знімайте. І підкладочка у вас розпоролась. Я все зроблю.

З тапчана простягнула до мене руку, долонькою-ковшиком.

Я стримався. І не таких обламував.

— Негайно підводьтеся, громадянко Лаєвська! Досить дурити мені голову. Тут будете відповідати на запитання або пройдемо у відділок? Питань багато. Відповісте на кожне.

Лаєвська спустила ноги, сунула ступні у фільдекосових панчохах у шльопанці, кілька разів шаркнула, зручно вмостилася, розправила халат з драконами.

— Добре. Саме на кожне питання я відповім. Саме на кожне. Хочете ви чи ні. Відповім. Особливо на запитання про Лілію Горобчик. І про те, хто її вбив. Із цього питання почнемо? Чи самі виберете, з якого? У вас же, напевно, списочок довгий?

— Немає в мене списку. В голові тримаю. — Я зберігав спокій, і щоб показати, наскільки спокійний, вийшов на кухню, запалив керогаз, поставив чайник.

Із кімнати Лаєвська тихо сказала:

— У буфеті халу візьміть. Свіжа. З маком. Давайте, несіть, дуже їсти хочеться.

Через секунду Лаєвська сама зайшла на кухню, дістала булку-плетінку, злизала мак зі скоринки.

— Терпіти сил нема. Мак люблю. А ніж ви в столі візьміть. Не соромтеся. Ми як рідні стали. Я так уважаю.

Я не поворухнувся.

Вона сама відкрила шухляду столу. І перебрала один за одним три ножі. Ножі були з хати Лілії Горобчик. Три. А отже, за рахунком, серед них і той, яким убили потерпілу.

Лаєвська дивилася на мене приязно:

— Вибирайте, який більше подобається. Між іншим, вони всі однакові. Але один з привітом. Ви ж знаєте, від кого привіт.

Я промовчав з останніх нервів.

Витяг ножі і з ними пішов у кімнату.

Розклав на столі. Коли останній прилаштовував — вістрям зачепив за вишивку на скатертині. Смикнув — мало не подер.

Лаєвська підскочила, стала долонькою загладжувати візерунок:

— Що це ви так необережно! Ця скатертина — моя весільна. Сама вишивала. Полтавська гладь. А ви раз — і один пшик від краси залишите.

Скоріше за все цей Полінин «пшик» мене й доконав.

— Знаю я ваші пшики! Ви своїми пшиками мою дружину до смерті хотіли довести. Хотіли? Відповідайте!

Лаєвська мовчки різала булку. Різала й різала. Різала й різала. Шматок одним ножем. Шматок другим. Шматок третім.

Я вирвав ніж, саме останній. Особливо начищений і лискучий.

— Чи ви людина, а чи хто? Що ви мені психічну атаку влаштовуєте постійно? Думаєте, я не зрозумів, що цим ножем Лільку вбили? Ви його начистили і навмисне мені показуєте з усіх кінців. Але ви цей ніж не знайшли в річці. Він у вас був. І як він у вас опинився, для мене не питання. Ви навіть навмисне рукавичку свою розрізали. Але пожидились по-справжньому розпанахати — як насправді іржавий, з води, ніж би зробив. Ви так підпороли, щоб потім зашити зручніше і непомітніше. А ніж у вас, тому що ви самі особисто громадянку Лілію Горобчик зарізали.

Лаєвська сплеснула руками так, що шкіра від браслетки годинника до ліктя дрібно затрусилася:

— Ой! Сама? Особисто? І навіщо ж я тоді з цим ножичком ношуся? Що ж я його не закинула безвісти зниклим? Що ж я вам показую, показую, а ви нуль уваги?

— Ваша мета мені поки невідома. Розумію головне — ви жінка підступна і на довіру не заслуговуєте. Ви влаштовуєте цирк на порожньому місці, щоб скинути із себе відповідальність і перекласти її на іншого.

— На вас, правильно?

— Це ви самі мені зараз просто й сказали. Спасибі.

Лаєвська узяла шматок хали, простягнула мені.

— Пригощайтеся. Зараз чай принесу. І маслечко. З базару. Раненько вранці збігала, купила. Вас дожидаючись. Вам Світлана про нас із Штадлером розповіла, ви сюди прибігли. Молодець. У мене сьогодні клієнток не буде. Хоч поговоримо спокійно.

Від булки я відсторонився, але Поліна Львівна на це наплювала.

Принесла заварний чайник, дві чашки на блюдцях, варення у вазочці. Розставляла довго: то в один бік зрушить, то в інший.

Два ножі забрала, віднесла на кухню.

І звідти мені прокричала, начебто ненавмисно:

— А ви ножик у руці не тримайте. У вас кулак затерпнув. Аж побілів. Ви ножик на стіл покладіть. Не порвіть тільки нічого.

І правда. Ніж залишався у мене в кулаку. І мій кулак був білий-білий.

Лаєвська ще кілька разів ходила взад-уперед: то цукор принесе, то карафку з наливкою. То чарки.

— Ну, сідайте, Михайле Івановичу. У ногах немає правди. То що ви кажете? Цим ножем і вбили Лілію Горобчик?

Я зібрався було відбрити її і навіть піти. Але присів і присунув стілець близько до столу. Мої руки лежали на колінах.

Лаєвська налила чаю, підклала собі на блюдце шматок булки з маком. Підібрала ложечкою мак, який осипався, — гіркою вгору, назад на скоринку. Потім згребла в пучку і кинула собі в рот.

— Я з вами по-домашньому. Можна сказати, без зайвої культури. Культура завжди заважає. Церемонії різні, фіґлі-міґлі. Мені Лілечка розповідала. Ви проти церемоній. Ви з жінкою любите поводитися із силою. Якщо вона не проти, звичайно. А Лілечка була не проти. Скільки вона про вас мені розповідала! Неможливо уявити, скільки я вислухала її слів. Виключно про потяг до вас. І про ваше кохання до неї. Невже вона все вигадала? Га?

Я дивився на Лаєвську очима і розумів, що очі у мене зараз нехороші. І краще б мені опустити погляд і дати собі перепочинок.

Лаєвська жувала халу і запивала чаєм. Вона не дивилася на мене. Вона дивилася кудись убік. Я кинув погляд туди ж і побачив на стіні великий цвях. А на цвяшку висів картуз. Я впізнав його відразу. То був картуз Зуселя. Я запам’ятав його, тому що закривав ним обличчя Зуселя в могилі на Троїцькій горі.

Лаєвська підвелась і затулила від огляду картуз.

— А зі Свєточкою у вас серйозно? Як із Лілечкою чи ще серйозніше? Світлана — дівчина приваблива. Але дурна. Всі мізки собі на машинці відстукала. Бідна.

Я згадав про квиток у кіно. Гроші не віддав. Забув. Свєтка не нагадала. Сором уколов просто в серце. Внутрішньо пообіцяв собі віддати з надбавкою. З цукерками.

Лаєвська торкнулася картуза, немов речі у музеї:

— Дуже я переживаю за Зуселя без Малки. І за Довида. І за хлопчиків. Намітила поїхати провідати. В неділю. Може, разом? Хлопчики зрадіють. Ви для них велика людина. У формі. З пістолетом. Йося у вас. Братик їхній рідний. А Любочка коли повертається? Я за нею скучила. І за Ганнусею. Навіщо ви її відправили від себе, не розумію. Їй вашої уваги треба, а не повітря з харчуванням. Але ви про увагу не враховуєте. Це й Лілечка зауважувала.

Усе це Лаєвська казала спиною до мене. Як артистка на сцені. І сцена розташовувалася в районі зуселевого картуза.

Я рішуче сказав:

— По-перше, поверніться до мене обличчям, громадянко Лаєвська.

Не повернулася. Смикнула плечем.

— По-друге, я вам не баба-пліткарка, якій ви найнялися підштаники кроїти.

Лаєвська засміялася.

Так зі сміхом до мене і повернулася:

— Так, права Лілечка, ляпнути ви можете. Дуже смішно. — І тут же прошипіла: — Досміялася.

Я такого стерпіти не міг. Не міг — і баста.

— Я вас зараз пожалію. Ви без тями зараз. Ви багато в житті пережили. Навіть більше, ніж деякі. Можливо, ви собі щось придумали з незрозумілими намірами. Залишаю вас і вашу совість у спокої. Приходьте до тями. Видужуйте. Я на відміну від вас — людина перш за все. А вже потім співробітник органів.

Йшов я під її сміх.

На даному етапі я зазнав поразки. Моє гуманне ставлення Лаєвській до дупи. Вона буде гнути свою лінію до упору. Але де упор — питання.

Я настільки заглибився у свої думки, що не помічав дороги.

Ноги принесли мене на вулицю Клари Цеткін, до хати Лілії Горобчик. Тобто Єви Горобчик.

Вона, не звертаючи уваги на робочий час, стояла біля хвіртки у всій своїй красі і розмовляла із Хробаком. Певно, прощалися. У всіх на виду. Побачили мене, але навмисне відвернулися.

Я пройшов метрів сто до повороту. Сховався за деревами. Коли Хробак пішов своєю дорогою, а Євка грюкнула хвірткою, попрямував задами до її хати.

У кімнаті ми з’явилися одночасно з Євкою. Я — крізь прочинене вікно, вона — крізь двері.

— Ну, Єво, здрастуй. — Я перейшов зопалу на «ти». — Чому не вітаєшся?

Євка злякалася. Але зберегла показну гордість.

Сказала з викликом:

— Мало вам на роботі догану зробили, то тепер зовсім проженуть!

— Сідай, Євочко. Чому не на роботі? Конвеєр іде, а тебе нема. Із залицяльником прохолоджуєшся в робочий час.

— Звільнилася. Тимчасово не працюю. І не із залицяльниками, а з нареченим. У нас весілля через два тижні.

— Твій наречений у курсі, що ти із сіоністами водишся? Із Зуселем Табачником, наприклад. Возиш його на собі в Остер. Погрожуєш Довиду, щоб Зуселя беріг як зіницю ока.

Євка опустила руки. Гонору в неї поменшало.

— До чого тут сіоністи? Мене Лаєвська попросила Зуселя в Остер відвезти.

— Ну-ну. А що ти вагітна була невідомо від кого, наречений знає? Чи ти перед ним незайманою постала?

Євка присіла на канапу, але через поспіх незграбно. Серветка з підставки на спинці звалилася. Та їй на голову. Євка серветку стала скидати, зачепила сережку.

Закричала:

— Вухо порвала!

Я подивився — нічого. Крапелька крові.

— Не панікуй, Євочко, до весілля заживе. Фатою закриєшся. Ніхто не помітить.

Євка забилася в куток і підтиснула під себе ноги. Коліна у неї були круглі.

Євка прочумалася і спокійно сказала:

— Я не в тому віці, щоб незайманою прикидатися.

Але я зрозумів, що колишня вагітність для неї — камінь. І мені треба цей камінь добре кинути. Влучу — мені на користь. А як ні — зачепити Євку більш нічим. А через неї — Лаєвську.

Євка сиділа вже привільно, і сукню на коліна не натягнула. Гарно влаштувала ноги в червоних черевиках на підборах.

— А тобі, Єво, привіт з Остра. Від родини Файди Мирона Шаєвича. Сіма Захарівна мене обідом годувала. Про тебе багато розповідали. Згадували.

Єва махнула рукою.

— Ну, що вони могли такого розповісти, коли вони самі по вуха в лайні. І Сіма. І Мирон. Я їх як облуплених знаю з усіх боків.

— Хороші люди. Дарма ти їх поливаєш. І синок їхній гарний хлопець. Суня.

Тут Єва ще здала свої позиції. Саму лише крапельку. Як на вусі. На таку саму.

А я іду вперед:

— Так, Суня — хлопець на всі сто. В технікумі навчається. Правда, виявився злодійкуватий. У мішок мій заліз і фінку вкрав. Я галасу не здіймав. Навіщо молодість губити за залізяку. І його таткові не сказав. Але тобі, Єво, скажу. Треба берегти хлопця. Може опинитися на кривій доріжці. Спочатку за дрібну крадіжку — це якщо по-хорошому. А якщо по-справжньому — то крадіжка у співробітника органів міліції при виконанні службових обов’язків. Обтяження — років на десять.

Євка мовчала, перелякано вирячившись на мене.

— Так, Єво. У мене ще при собі важливі документи були — теж зникли. Напевно, Суня. Ясна річ. Безповоротна. Але хлопцеві долю не повернеш.

Євка торкалася вуха пальцем. Помацає, помацає — і втупиться в палець. Дивиться, дивиться, потім знову за вухо. А очі порожні. І в її очах я побачив Суньку.

Я гримнув:

— Єво, дивись сюди! Не на палець дивись. А сюди, на мене! В очі! Зрозумій, твоє життя в твоїх руках. Ти на карту Хробака поставила з усією його турботою про тебе в майбутньому. Усвідом глибину, Єво. По-хорошому усвідом. Усе, що скажеш, буде у мене в таємниці і секреті. Я хочу тобі допомогти. Не з обов’язку, а по совісті. По-людськи. Кажи, Єво.

— Що казати?

Я відповів, як завжди на допитах:

— Усе.

І вона розповіла.

Євка і справді ходила вагітна у 1936 році у віці двадцяти двох років. І дитина в неї всередині виявилася від Файди. Виявилася не випадково, а цілеспрямовано, оскільки Файда в той час займав посаду в партійних органах райцентру Козельця. А з Файдою родина Євки познайомилася поза своєю волею наступним чином.

У тридцять п’ятому Соломона Горобчика звинуватили голослівно у шкідництві на ґудзиковому виробництві. А там і Євка з Лількою працювали. Їх почали приплітати. Не дуже, але потроху. В рамках обов’язкової норми розкриття шкідницьких мереж і організацій.

У дім часто приходила Лаєвська Поліна Львівна на предмет фурнітури для шиття. Соломон їй-таки з артілі тягав потроху ґудзиків і пряжечок за приступною ціною. Звичайно, Поліна виявилася в курсі тривожних звинувачень і, як особа зацікавлена, шукала захисту від можливих переслідувань.

У 1936 році Лаєвська познайомила Євку і Лільку з Файдою. Начебто для того, щоб у разі чого Файда надав допомогу родині через жалість до гарних єврейських близнючок.

Файда як Козелецький районний начальник мав вплив, а в очах Євки і Лільки був богом. До того ж Файда гарно читав напам’ять із голови всілякі вірші. Євка в нього втріскалася, оскільки він не здавався небезпечним, і батьки навіть сприяли з міркувань про майбутню допомогу.

Те, що Файда був одружений, випливло пізніше. Він тоді працював у Козельці і не все з його життя лежало просто на тарілці. А Лаєвська про його дружину нічого не згадувала. Таким чином Євка завагітніла, що часто буває.

І ось саме в цей рішучий момент з’явилася дружина Файди й одночасно двоюрідна сестра Поліни Лаєвської — Сіма Захарівна. Ця сама дружина Файди підстерегла Євку в темному місці і притиснула до стінки. Просто разом із животом і притиснула. І сказала: «Я знаю про Мирона. У мене умова. Проста. Ти дитину виносиш і мені в пелену народиш, і буде моя дитина в повному сенсі. Я з Мироном обговорила. Він не проти. А людям скажеш: скинула. Мені все одно, чи будуть у нас з чоловіком діти. Хоч я так гадаю, що не будуть. У мене слабке здоров’я і мені народжувати не бажано. Але ця — моя. Не зробиш по-моєму, — я Мирона налаштую, і всю вашу сімейку засудять у Сибір».

Євка з переляку погодилася. А Файду від того дня не бачила.

Малка за всіма єврейськими звичаями влаштувала пологи в Козельці, Євка в пелену Сімі народила хлопчика, питання було закрите.

Лаєвська перестала ходити до Горобчиків і через деякий час зникла з Остра з усією родиною. Багато хто казали, що її чоловіка відправили на роботу в Середню Азію. А її чоловік, між іншим, в Острі з’являвся рідко і взагалі про нього говорили, що він або інженер, або виконроб і працює по всій неосяжній країні. Лаєвська пишалася і завжди нічого не потребувала ані матеріально, ані морально. Шила тільки собі — фок-фік на один бік. Ну, дітям своїм, звичайно. Але собі завжди краще. А прізвище, між іншим, залишила собі своє, на чоловікове не зазіхнула.

Правду про пологи знала тільки Лілька, Лаєвська, Малка і Файда з дружиною, хай їй трясця. Зміюка.

Батько впав колись у переляк за сприяння Лаєвської, то із цього стану не виліз аж до початку війни. Мати теж. Коли оголосили війну, вони трохи оговталися, оскільки в Острі поширювалися чутки, що радянській владі кінець і можна буде жити як раніше. Тут уже дочки з ними не погодилися, Євка вчепилася за чиюсь підводу і поїхала в евакуацію в чому була, а Лілька зникла у невідомому напрямку.

Євка повернулася з евакуації в Остер, а Лілька — ні. Євка мешкала з Малкою, яка прибилася як нахлібниця і свідчиця її негарного вчинку.

Років зо два тому в Остер перебрався на помешкання Файда. У зв’язку із тим, що його турнули з великих начальників у Козельці. Очолив господарську роботу в клубі, який розташовувався у колишній синагозі. Так він атестував себе. Слова «завгосп» соромився.

Таким чином Суня опинився на очах Євки. Що постійно мордувало і внутрішньо соромило її. І вона б хоч що зробила, аби вирватися з Остра на інший простір. Свою хату Євка намагалася продати і на ті гроші придбати щось в іншому місці. Але давали мало. Хата з вигляду гарна, а так — трухлява.

Натякала сестрі, що їм можна було б возз’єднатися в Чернігові, але Лілька її до себе не допустила без пояснень.

А які ще пояснення можуть бути, якщо вони від самого народження тягарем одна одній із причини подібності. Їх ніхто не поділяв, уважаючи за одне ціле. А їм хотілося окремо.

І ось Лільку вбили і вийшла можливість виїхати з Остра на нове місце.

Лаєвська звела Євку з Хробаком. Справа йшла до весілля.

І не витягнув би я з Євки жодного слова, якби знов-таки не Лаєвська.

Поліна Львівна два тижні тому приходила з натяками, ворушила минуле і нарешті відверто висловила таке: «Лільки немає, Малки немає, тепер я одна знаю про Сунечку. Мирон та Сіма не рахуються. Я тебе, звичайно, нізащо не викажу. Влаштовуй свою особисту долю. Це святе діло. Я завжди за всіх рада. Не подумай, що я в тебе щось попрошу. Це не прохання, а пшик. Скажи Цупкому, якщо спитає, а він обов’язково спитає, що тобі Зусель сам своїм ротом розповідав, як його Цупкий заштовхував у землю».

Євка від такого прохання мало з глузду не з’їхала. Але вигляду не показала. Пообіцяла. Назавтра їй Лаєвська привезла Зуселя і веліла відвезти в Остер до Довида. Зусель не мовив ані звуку. Євка здивувалася, тому що раніше Зусель без зупинки голосно молився і наставляв усіх на свої правила.

Лаєвська сказала, що Зусель у результаті хвороби схибнувся і зараз зовсім неговіркий. Євка запитала, чи можна вважати, що Зусель онімів. Лаєвська заспокоїла Євку, підтвердивши. І особливо відзначила, щоб Євка на словах переказала Довиду щодо недоторканності Зуселя для кого б то не було, особливо й зокрема для Цупкого.

Євка трошки заспокоїлася, бо вважала, що її брехня ляже на совість Лаєвській, а сам Зусель нічого проти не заявить. Як було насправді — неважливо. Важливо, що Лаєвська залишиться задоволена і Хробак нічого не дізнається хоч на даний момент.

Негативне ставлення Лаєвської до Цупкого, тобто до мене особисто, Євка давно помітила і відчула. Але на здивовані запитання Лаєвська відмахувалася і сміялася: «Було діло».

Євка вирішила, що нехай.

І ось вона доставила Зуселя в Остер.

Скоро весілля з Хробаком. А тут я. І що тепер їй робити? Вона мені все виклала до краплі, тому що на Лаєвську особливо не сподівається. Сьогодні — одне, завтра — інше. Якщо у нас з Поліною контри, то вона ні до чого. А виходить, я сильно тягну за Суню, а якщо я за нього потягну, Сіма з Мироном кинуться до Лаєвської, а Лаєвська зі мною грається у свої ідіотські ігри, і напевно тут без неї не обійшлося. Поліна їздила щойно в Остер, сама розповідала, вчора забігала і повідомила, що була у Довида й у Файди. І що я там був. І що я у Файди із Сімою випитував про Євку. Начебто є підозра, що Євка свою рідну сестру вбила або була близькою пособницею. А Файда як давній співмешканець згадав нібито старе і знову з Євкою крутить і теж замішаний. А в результаті може так вийти, що приплетуть Суню якимсь боком і підуть вони всі куди треба. Тож існує ясна необхідність Цупкого вкоротити. Ось через Зуселя вони й вкоротять.

Але тільки так Євка не згодна. Вона нікого не те що не вбивала, а взагалі. І щоб я знав — вона не винна. Якщо окремо Суня щось зробив — нехай і відповідає. Але за неправду відповідати Євка не буде. Кожен окремо нехай відповідає, а не всією кодлою. Вона натерпілася здитинства за всіх разом і більше в ній страху немає. Тобто за всіх — немає. А за себе особисто — справа інша. За себе вона, звичайно, боїться. Бо Хробак. Шкода втрачати такий момент. Може вийти вигідний чоловік, хороший, з коханням, а вік уже не той.

І щоб я відверто сказав, підозрюю я Євку у вбивстві сестри чи ні.

Я чесно відповів, що ні, ні і ще раз ні. І що ніколи таких думок не висловлював нікому. Тим більш — Лаєвській.

Євка передихнула:

— Ну от, звичайно, Лаєвська вигадала. А із Сунею розбирайтеся. Він доросла людина. Він давно від мене окремо.

Євка підвелася з канапи, підійшла до дзеркала, розчесалася.

Намастила губи помадою, повернулася через плече й запитала невинним голосом:

— Може, ви і справді Зуселя закопували? Я вам правду, і ви мені правду. Щоб ми залишилися квити.

Що за люди? Щойно непривабливі слова розповідала про власне життя, аж захлиналася. І тут же на себе в дзеркало милується. Тим паче при сторонньому чоловікові. І влаштовує провокацію при цьому.

Я не витримав:

— Єво, май совість. Я зараз піду, тоді й чепурися.

Про Зуселя ніби й не зауважив.

Вона усміхнулася.

Я натиснув:

— Єво, а тобі не дивно, що їх уже нікого нема?

— Кого? — розгублено запитала Євка.

— Ясно — кого. Лільки, Малки. А ти — є?

Євка застигла з розтуленими губами.

Я наступав:

— Ось ти є — і цілком у руках Лаєвської. Розповіла мені цілий кошик багна. Думаєш, я тебе від неї відгороджу? Рота їй заткну? А як? Яка в мене на неї управа? Любить вона мене чи не любить — нехай як хоче. А ти у неї на гачку. Ти одна-однісінька у неї на гачку. І буде вона з тобою робити, що захоче. Сьогодні — Суня, завтра — що ти вбила сестру, післязавтра — що всіх засудять. І буде товкти своє. Одне незрозуміліше за інше. Якби хоч знати, для чого їй. Для чого, ти мені скажи. Ось де питання. Вийдеш ти за Хробака. Заспокоїшся. Вона знову як тут. Зверни увагу, чим менше рибок на одному гачку, тим вони краще тримаються. А якщо одна — то взагалі вкінець зачеплена.

Євка машинально схопилася за свою помаду і знову стала квацяти по губах. Виходило невлучно.

Я підійшов до неї ззаду, обійняв за талію і шепнув на вухо, в те, що з подряпиною:

— Єво, подумай. Поки Лаєвська тебе тримає, тобі спокою нема. Усе твоє життя у неї в руках. Хоч із Хробаком, хоч із кимось іншим. А тримати вона тебе буде до самої смерті. До смерті. Або своєї, або твоєї. Що ж до Зуселя, то Лаєвська хіба правду колись казала? У неї ж язик не повернеться правду сказати. А ти поширюєш. Соромно. Я до тебе з добром.

І пішов. Через двері. Як годиться.

Євка гукнула навздогін:

— Почекайте. Ще скажу.

Я повернувся. Став у дверях упівоберта.

— Кажи.

Євка засоромилася.

Потім підвела голову і процідила:

— А Лаєвська казала, що у вас з Лількою було. І дуже було.

Я махнув рукою:

— Йдіть ви всі до дідька. Баби дурні. Ти на своєму гачку сиди, а мене не чіпай. Не підчеплюся.

Із тим і пішов остаточно. І дверима не грюкнув. А якщо й грюкнув, то тихіше, ніж треба було.

І хоч я проявив стриманість, у душі у мене вирувала буря.

Заспокоювало одне — в голові, що у Лаєвської, що у Євки, панувала повна каша.

Чому мені був потрібен спокій? Тому що нерви у мене були на межі. Я переживав за Любочку, за дітей. Довид з Вовкою і Гришком не йшли у мене з голови. Зусель знову ж таки.

Щоправда, Зусель — окрема розмова. Непорозуміння. Але тепер непорозуміння ставало у главу кута і цим проклятущим непорозумінням Лаєвська тицяла мені в обличчя.

І, звичайно, Лілька Горобчик. І те, що в мене з нею нібито було.

Я рушив додому. Час наближався до п’ятої і на мене чекала ще Свєтка.

Хотілося перевдягнутися в чисте. Нижня сорочка під кітелем змокла. Ремінь перетискав ребра, аж у серце відбивалося. Я навмисне перетягнув ще тугіше на одну дірку. Не знаю для чого. Але навмисне.

Що Лаєвська якимось чином підключила до своїх ігор Свєтку, стало для мене ясно. Але якого біса Свєтка їй піддалася? Та хоч за сукню в горошок. У талію. З вирізом. Як у небіжчиці Горобчик.

І Євка, і Свєтка — несвідомі. Їх візьми за руку і веди. Вони і поплентаються за своєю вигодою. А вигода копійчана або зовсім збитки.

Лаєвська — інша. Лаєвська у повній свідомості. І небезпечна.

Жінка так улаштована природою, що з нею що завгодно може статися, — а вона потім буде жити як з гуся вода. Тому що крути не крути, а треба за чоловіка дбати і за дітьми дивитися плюс старі.

Але якщо трапиться свідомість — кажи пропало. Свідомість — найстрашніше, що може статися з жінкою. Тоді баба відходить від своєї природи. І вже на неї управи немає. З Лаєвською — саме так. Я тільки зараз зрозумів усю глибину.

А якщо вона й Любочку підключила до себе? Підчепила за щось?

Ні. Ось такого бути не може. Ні за природою, ніяк.

У білій сорочці-апаш, у гарних штанях з тонким цивільним ремінцем, я постукав у двері Свєтчиної житлоплощі.

Із сусідніх дверей висунулася непротверезіла пика.

— Нема Свєтки. До неї баба розніжена приходила. Обидві вискочили й побігли. Свєтка, видно, з роботи щойно — і знову кудись. Бігла, аж сорочка знизу вилазила. З мереживцем, з рожевим. Я всі її сорочки знаю. Вона на дворі сушить. А ще міліція! Хоч посоромилася б!

Чоловік засміявся і підморгнув.

Я показав йому кулак і добрим голосом промовив:

— Будеш ляпати язиком — уб’ю.

Чолов’яга зблід і загородився руками.

І досить із нього. Більш не вилізе. Я цей свій прийомчик знаю. Працює без осічок. І не на таких пробував. Головне — культурно.

Отож. Але з Лаєвською не спрацює. Якщо вона пішла вперед — то пішла. Поперла! Танк! Отже, їй ні в’язниця, ні смерть не страшні. У неї на першому місці не факт, а свідомість. Ось що непоправне.

Зі свого досвіду знаю — для таких людей факту як такого не існує. Вони факту не бояться. Вони його так перекрутять, так перекроять, що він стане начебто перелицьований. Ніби як те саме, але не те саме. Притому ціліше, ніж насправді. Що й ставить остаточну крапку в логіці.

Я пішов на Вал — постояти над Десною, помилуватися водним простором. Подихати повітрям акацій. Трошки заспокоївся. Розклав у голові все до ладу.

І вийшло з цього таке.

Що головне? Головне — моя рідна сім’я. Любочка, діти.

Що потім стоїть? Потім — чиста совість.

І тільки потім — Лаєвська з її вигадками.

Євка тепер свій язичок проти мене прикрутить. Вибовкала мені з переляку про Суньку. Ці відомості мені корисні. У всякому разі, тут я у впливі на Євку зрівнявся з Лаєвською. Тож про Зуселя Євка замовкне навіки. І мене почне обходити десятою дорогою.

Далі — Зусель. Зовсім окремо. Нещасний випадок і основного не зачіпає. Треба буде — відповім за законом, відсиджу своє.

Я раптом подумав спокійно про відсидку. Виходять люди з в’язниці і живуть собі. Якщо не через політику — то нічого страшного. Родині відповідальності ніякої. Буде матеріально важкувато. Але багато мені не дадуть. Урахують особистість Зуселя. І мою теж урахують. Бойові нагороди. І таке інше. Головне — Зусель живий. А чи закопував я його — чи не закопував — довести важко.

Але спокій відвідав мене тільки на хвилину.

Залишалося ще одне невирішене питання. І воно стояло ребром.

Натяки про Лільку Горобчик.

Роззирнувся довкола. У порожнечі я перебував сам. Попереду — Десна зі своєю чистою водою, ззаду — зарості акації та інших дерев з кущами, в тому числі жасмину і бузку, які так обожнювала нюхати Любочка.

І все це віддати? Кому? Лаєвській? Та вона ж цим подавиться. Їй усе одно щастя не буде. Ні родини у неї більше не буде, ні дітей. А у мене — щастя вже є. Мені іншого не треба.

І який висновок?

Я подивився в небо. Мені здалося: я зараз знайду висновок.

Але мене покликала Свєтка.

— Мишо! Як добре, що ти тут! Я так і знала, що знайду тебе. — І звернулась до мене на «ти», звичайно, навмисне. Я це прийняв. — Увесь Вал оббігала. Мене мій сусід проклятущий аж надворі стеріг. Пропустити боявся. Я, як повернулася з магазину, він мене трохи не попідруки на ґаночок завів. Причому з такими словами: «Ви й самі, Світлано, не знаєте, як я вас і вашу маму поважаю. І з цієї хвилини буду поважати ще більше. Тут ваш знайомий приходив. Високий, гарний, чистенький такий, напрасований. Тільки-но пішов. У напрямку до Валу. Біжіть за ним спокійно, я за всім тут догляну, щоб хулігани вікна вам не побили, як місяць тому». Уявляєш, Мишо? Сам наші вікна роздербанив по п’янці, а тепер буде дивитися за хуліганами. А я ж одразу зрозуміла, що це ти заходив. А я з роботи рівно за десять п’ята прийшла, щоб тебе зустріти, а до мене сусідка забігла, модниця страшенна, у неї такі відомості, що в магазині на Менделєєва матерія продається гарна. А мені дуже треба. Ми з нею й побігли. Я розраховувала, ти почекаєш. А ти не почекав.

Свєтка зробила на обличчі скривджену гримасу.

— Яка знайома? Як прізвище? Де мешкає? Де працює? Швидко відповідай одним махом!

Свєтка вигукнула:

— Стороженко Ніна Володимирівна, Валова вулиця, будинок 3. Через дорогу від нас. Працює в порту, диспетчер. Незаміжня. У віці. Зовсім нецікава. Товста.

Я лагідно усміхнувся.

— Занадто швидко ти, Свєтко, відповіла. Не бреши. Кажи, куди і з ким бігала.

Свєтка потупила очі.

— Ну яка різниця. У жіночих справах. Тобі необов’язково.

Я наполягав. Навіть руку Світлані крутнув.

Вона вирвалася і закричала:

— Боляче! Ну і ласки в тебе, Мишо! Легше не вмієш?

— Не вмію. Ну?

— Якщо скажу, підемо до мене? — Свєтка перестала приховувати свої підступні наміри. Дивилася на мене заклично і невідступно.

— Підемо. Кажи.

— Спочатку ходімо, вдома скажу.

Я перейшов на інший прийом:

— Світланко, зараз не час до тебе йти. Я й сам хочу. Тільки мені ще сьогодні треба багато справ переробити. По службі. Зрозумій. Та й пожартував я. Навіщо мені у твої бабські справи мішатися? Подумав, може, ти з іншим чоловіком кудись бігала. Приревнував. Пробач.

Свєтка радісно засміялася.

— З яким таким чоловіком? Гаразд. Скажу. Лаєвська Поліна Львівна до мене прибігала. Кравчиня. Але точно — ми з нею за матерією пішли. Вона якнайбільше хотіла придбати, а в одні руки не можна. То вона до мене. Взяли на двох сім метрів. Вона заплатила. Мені блузочку з рукавом «японка» пошиє — задарма. За мою послугу.

Свєтка схопила мене під лікоть і потягла.

Але раптом схаменулася.

— Ой, Мишо! Ти мене на провокацію взяв? Узяв. Гад ти, Мишо!

Я змінив місце положення своєї руки і міцно тримав Свєтку сам.

— Еге ж, Світлано. Працюєш ти в органах, а живого досвіду роботи з людьми немає. Пішли до тебе. Поговоримо. А там як вийде.

Свєтчин сусід побачив нас іздалеку і демонстративно пішов в інший бік від барака. Заявив таким чином, який він делікатний.

Свєтка всілася на ліжко, опустила голову і сказала:

— Що розповідати? Я нічого поганого не зробила. Тим більш не скоїла. Познайомилася з Поліною недавно. Близько місяця тому. Вона мене підстерегла після роботи начебто випадково. Розговорилися. Вона мене похвалила за мою фігуру. Прогулялися з нею по Валу. Вона сказала, що кравчиня, що доводиться шити на самих тільки начальникових дружин. А вони всі, як колоди. Ні талії, нічого. А вона мріяла б пошити для душі. Попрощалися з нею. А за кілька днів вона знову мене зустріла і запросила до себе додому. У гості. Я пішла. Вона мені сказала, що крім шиття у неї є одне захоплення. Вона сваха. У неї в Києві і в Харкові, не кажучи про райцентри, багато женихів. І після війни овдовілих, і молодих. І вона шукає їм порядних наречених. Гарних, звичайно. І що за всіма статтями я підходжу для одного з Києва. Він зараз у тривалому відрядженні, але скоро повернеться і вона познайомить нас. Я, звичайно, за її зовнішністю відразу зазначила, що вона з нації єврейка. Тому й поцікавилася, якої нації наречений. Вона запевнила мене, що росіянин або, в крайньому разі, українець.

Свєтка бубоніла, очі не підводила. У цьому місці зупинилася і замовкла.

— То що ти мене матросила?

— Ти одружений. Не рахується.

Я погодився, не рахується.

Свєтка осміліла.

— Ти мені давно подобався. А тут одне до одного. Що, я мушу сиднем сидіти і чекати нареченого? У мене нутро є. І нутро вимагає. А хто засуджує, той нехай стежить за собою.

Я підтримав:

— Правильно, Світлано. Правильно.

— Ну от.

Свєтка почала збивати подушку. Величезну, у вишитій наволочці. Білим по білому. З обшитими дірочками. Взяла собі на коліна і збиває. Як тісто.

— Сама вишивала?

— Ні. Мама. Придане її. Я теж умію. — Свєтка відвалила подушку від себе, підсунула за спину і всілася, ніби в кріслі.— Я багато чого вмію. Тільки нікому не треба. — Свєтка зробила вигляд, що буде плакати.

Я почекав.

Вона не заплакала. Не змогла.

— Поплач, Світлано. Поплач.

— Не виходить. Ти стовпом стирчиш, просто в очах темно від тебе. Сідай. Хоч поруч присядь.

Я присів.

Обійняв Свєтку за плечі і сказав так:

— Якщо не хочеш, не кажи більше. Я і сам тобі розкажу. Потім Лаєвська попросила тебе поширити серед мене чутку, що вона приходила до відділку зі Штадлером. А ще просила дістати їй почитати матеріали справи Горобчик Лілії Соломонівни. З архіву взяти. Начебто з цікавості. Начебто вона їй родичка. І ти зробила, як вона просила.

Я навіть і не гладив Свєтку по плечу, а так — підтримував. Приводу ніякого їй не давав, щоб вона переді мною розстелилася у повному сенсі слова.

Але вона, звичайно, не так мене зрозуміла.

А я не залізний.

На запитання Світлани, чи кохаю я її після цього, я чесно відповів, що не кохаю. Але поважаю як жінку і людину, яка просто заплуталася.

Свєтка спиталася моєї думки, чи обдурить її Поліна з нареченим.

Я запевнив, що обов’язково обдурить. А до цього Світлані ще доведеться на Поліну попрацювати. Не перша Свєтка така у Поліни, і не остання.

На питання Свєтки, що я Поліні зробив, що вона під мене копає, я промовчав.

Завдання Світлані дав наступне: контакти з Поліною припинити по-доброму, сказати, що сама знайшла собі нареченого і не потребує більше її послуг, і що ніяких блузок їй не треба. А що Свєтка раніше зробила — то вона зізналася особисто мені, і я її вибачив без подальшого ходу по начальству.

Я також запевнив Свєтку, що Поліна заткнеться. Їй скандали ні до чого. Вона повністю у брехні. Сама заплуталась і боїться, що брехня в будь-якому тонкому місці обвалиться і її першу придавить.

Удома насамперед написав листа Любочці. Вклав у нього всю теплоту, яка у мене була. Наприкінці зробив спеціальну приписку, щоб вона не пускала Йоську купатися голого, тому що діти будуть обсміювати його. В селі так: що бачать, із того й регочуть. Правилами не цікавляться. І забобонами чужими теж. А нашому хлопчику не треба, щоб був зайвий сміх на його адресу. Ще натерпиться.

Потім подумав.

Подумалося ось про що. Свєтка тепер принишкне. Небезпеки від неї ніякої. В цьому я був упевнений.

Натомість Лаєвська! Просто завзята шпигунка з мережею. І чіпляє за найбільш чутливе — за кохання. Євку зачепила. Свєтку.

У мене в голові гупало кувалдою: «І Любочку мою, і Любочку зачепила!» Але така думка мене вбила б цілковито, і я її відігнав.

Я — людина. І мусив жити. Заради своєї родини.

Таким чином я призначив собі перепочинок від Лаєвської та всіх, хто з нею.

Минуло кілька днів. Я остаточно повернувся до свого нормального стану впевненості.

Дії Лаєвської я вже розцінював як злісне хуліганство і більш нічого. Бабські штучки. Пшик. Якщо я не буду піддаватися на її витівки, їй набридне мене цькувати.

На службі справи йшли добре, навіть успішно.

Я спокійно сидів і розбирав робочі папірці.

І щойно мене покликали до телефону, відчув, перепочинок закінчився.

Телефонувала Євка. Сказала, щоб я мав на увазі її весілля. Мені запрошення від Хробака. Буде Свириденко, ще багато начальства з боку нареченого. Самостійно вона б мене не покликала, але Хробак розпорядився, щоб вона забезпечила мою явку. Святкуватимуть у домі Євки. Тобто Лілії Горобчик.

Спочатку вирішив не йти. Але потім оперативний досвід переважив: треба.

А поки на порядку денному у мене стояв Штадлер. Навіщось Лаєвська наказала Світлані розіграти виставу. Навіть робила наголос у своїй брехні на те, що саме з’явився Штадлер, а вона при ньому як супроводжуюча інваліда.

Йшов до Штадлера з посмішкою. Ось шкандибаю до німого. Щоб запитати про Зуселя, який тепер теж безсловесний.

Штадлер зустрів мене зажурено. Відразу взявся за писанину.

Я читав за ним кожну літеру. А він їх від швидкого хвилювання часто пропускав і плутав місцями.

Виклав, що його довго випитувала Лаєвська про мене. Але він нічого не сказав. А яким чином їй стало відомо, що він зі мною дуже добре знайомий? А таким, що їй розповідав покійний Гутін, як вона запевнила Штадлера.

На моє питання, куди Штадлер пішов після того, як я його відправив від себе у вечір приходу Зуселя, Штадлер написав, що додому, і що інших думок у нього тоді й бути не могло.

Штадлер, коли писав, часто слинив хімічний олівець, і на обличчі у нього утворилися сліди. Зокрема, на губах і на лобі, тому що він то рот мусолив кулаком, то тер чоло.

Я сказав, що недавно бачив Зуселя і що Зусель просив переказати вітання. І нагадав про гроші.

При згадці про гроші Штадлер захвилювався, членороздільно замукав і замахав руками, виказуючи заперечення.

Я відверто, але м’яко запитав, навіщо Зусель тягнув із собою гроші? Може, хотів мені дати хабаря?

Штадлер нічого не написав. Але плечима не знизав і руками не розвів. Навіть головою не похитав.

Із чого я зробив висновок: обманює і приховує.

Тоді я перейшов до інших нот.

Згріб його писанину, скинув на підлогу і розтер чоботом.

Показав пальцем униз для наочності:

— Це твоя писанина. Поки що. А можеш і ти сам так лежати. І тебе чоботом будуть розтирати на мливо. Де гроші?

Штадлер не поворухнувся. Олівець відкинув — він саме підкотився йому під лікоть. Я олівець зловив і націлив просто в око Штадлеру. Олівець не дуже гострий. Але Штадлер мав досвід з органами. Знав, чим справа може закінчитися.

— Ну, Веніаміне Яковичу?

Штадлер дивився на обслинений грифель, як на страшного ворога. Ніби в руках у мене пістолет.

Дивився-дивився і раптом опустив голову, руки вільно звісив уздовж спинки стільця. Відкинувся назад. А ноги витягнув. Навіть нахабно витягнув. Трохи шарпнув мене за чобіт.

І так завмер.

Я гукнув, щоб він поводився як людина, а не як рецидивіст-відмовник на допиті.

Штадлер підвівся, витягнув руки по швах. Задер підборіддя і засміявся. І сміявся довго. І витріщався мені в очі. І плювався синьою слиною.

Але я й не таке бачив.

Зібрав папірці з підлоги, сунув у планшетку. Не поспішав, застебнув на всі пряжечки.

І сказав на прощання:

— Спасибі, громадянине Штадлеру. Що треба — ви повідомили органам у моїй особі. І поплювалися добре, від душі. За все своє життя відплювалися. Але чим ви плювали? Якою слиною? А тією слиною, якою олівчик свій наклепний мочили, щоб ясніше мені видно було. Гидко на вас дивитися.

Штадлер на мої слова щось замукав, але неголосно. Я не слухав.

Усе, що мені від нього треба було, все було у мене.

А було у мене ось що.

Перше. Штадлер за мною не стежив, коли я тягнув умовно покійного Зуселя.

Друге. Лаєвська якось пов’язана із Гутіним.

Третє. Гроші у Зуселя все-таки були. І вони кудись поділися. І Штадлер знає, куди і для чого Зусель ці нещасні гроші тягнув за собою в Чернігів. І головне, знає, що у мене їх нема. Якби він думав, що гроші у мене, він би не так себе проявив. Він усіляко показав, що це не його справа — знати про гроші. А він, навпаки, не дуже глибоко приховував, що знає. А не виказує свого знаття у цьому питанні з принципу. І плювався він для показу принципу.

І ось підсумок.

Гроші у Зуселя були такі, що стосуються не тільки його, але й ще когось. Тобто якщо зрозуміло висловитися — общак. Не злодійський, але на якусь спільну справу. А Зусель на зразок скарбника або збирача.

І тут я зачепився за слово — «збирач». І згадав, як мені Євсей розповідав про Зуселя. Ходить по людях, набридає з розмовами і пропагандою.

А може, він саме гроші й збирав? І не жебракував, а саме збирав. Тобто йому давали не на життя, а на якусь справу. На якусь сіоністську справу. Він же виключно до євреїв навідувався. Хто за ідею давав. А хто — щоб спекатися.

І до Євки з Малкою як свій забігав. А Малка — та й слова не по-своєму не каркне. Гир-гир. І хлопців у Євсея Зусель обрізав. За наказом Довида. Вони з Довидом і Малкою і об’єдналися, і разом свої молитви плели.

Кубло. Справжнє кубло.

І що? Євсея немає. Малки немає. Зусель на ладан дихає. Довид зовсім поганий. Белка в лікарні доходить. Євка залякана, собакою вчепилася за Хробака.

Тільки Лаєвській добре. Вона всіх за ниточки смикає.

Думає, і мене прив’язала. Нехай думає. Поки може думати. Але може ж так вийти, що думати вона не зможе.

Якщо за горло як слід схопити і спитати руба:

— За яким правом ти, сучко, мене мучиш? Що ти знаєш? Що ти бачила?

Раптом я зрозумів. Не відповість мені Лаєвська нічого. Нічого. Помре, а не відповість. На халаті своєму шовковому, з драконом вишитим, удавиться, а не відповість.

Мої думки перескочили на Мойсеєнка і його передчасну смерть. Якби він над собою цього не зробив, нічого тепер не було б. Він би відповів, як годиться, за смерть громадянки Горобчик Лілії. І справу б не списали. І ніхто б у ній не копирсався. Не роздував загадки на порожньому місці. Не поливав мене багнюкою.

Я поставив собі завдання: закрити всі букви «і». Без винятку. А це означало одне: навести лад у Лаєвської в голові. Щоб вона стулила пельку навік, або розповіла б мені остаточну правду про свої наміри і мотиви.

У той же день товариш, про якого казали, що він завжди підспівує начальству, Крук його прізвище, Федька, в одному закутку сидимо поруч, завів зі мною розмову.

Почав з мого здоров’я, перейшов на особистість.

— Ти, — каже, — Михайле, змінюєшся просто на очах. Сивий майже весь. А ти молодий іще. І хода у тебе стала як у морі човник. Ти випивати не почав? Робота у нас нервова, звичайно. Я в тому сенсі, що коли випиваєш, то я тобі завжди можу скласти компанію. Ти зараз один козакуєш? Запросив би мене, випили б трошки. — І подивився на мене довго і дуже пильно.

Я йому відповів, між іншим, твердо і несхитно:

— Ти мені наливав? Із чого взяв, що випиваю? Дух від мене йде?

— Духу нема. Я й так принюхувався, й так. А з вигляду — випиваєш і начебто постійно з похмілля. І врахуй, не один я сумніваюся. Ходять усякі чутки. Для тебе шкідливі. Тобі й квартиру, і поблажки. А колектив бачить. Ти справи ведеш крізь пальці. Бігаєш у робочий час не за призначенням.

Федька розвалився на стільці і казав мені всі ці дурниці із задоволенням, ніби малолітці, який на базарі зрізав у дамочки з пальта ґудзики.

Я йому:

— І які мені поблажки, наприклад?

— За власний рахунок відпускають. А робота стоїть. Робота не рухається в потрібному напрямку. Вийшов з відпустки — а робота знову стоїть. А тебе по місту бачать люди, а ти до однієї баби заскакуєш, до другої. Дійшов до того, що не відмовляєш собі на робочому місці дівку притиснути.

— Ну, наприклад?

— Ну, наприклад, якась Лаєвська Поліна Львівна. Ти до неї бігаєш. Потім до Горобчик Єви бігаєш. Сам Хробак на тебе скаржився. Свєтка наша теж у твоєму полі зору, так би мовити.

Я навіть не здивувався:

— Зрозуміло. Світлана розвиває діяльність. Точно?

— Не скажу. Заперечуєш?

— Пішов ти до бісової матері!

Я грюкнув дверима, аж стінки картонні затріщали і штукатурка посипалася.

Свєтку схопив за шию і пригнув до машинки. Трохи лобом не стукнулася об каретку.

— На Федьку перекинулася? Стукаєш, паскудо! Ти на машинці своїй поганій стукай, а не язиком своїм гадючим! Попереджаю по-доброму!

Відпустив руку.

Свєтка задерла голову:

— Михайлику, я нікому нічого!

Я кивнув на двері кабінету Свириденка.

— Там?

Свєтка кивнула. Хоч би почервоніла чи сльозу пустила. Ні.

Максим Прокопович сам підвівся назустріч.

Я, не дивлячись, що старший за званням стоїть на ногах і тим більш прямує до мене, присів на стілець біля столу.

Свириденко аж побілів.

— Ти що собі дозволяєш?

— Я дозволяю собі написати у вашій присутності рапорт про звільнення. Хочете, самі мене звільняйте. Я працювати більш не вважаю за можливе. Я всі сили віддав. Більш немає. Якщо вам мало — то звільняйте. А розмови за своєю спиною терпіти не буду. Ви знаєте мій характер. І всі знають. Напам’ять.

Свириденко повернувся за стіл.

Розклав лікті широко і з ходу мені відповів:

— Не кричи. З якого числа? Від сьогодні? Йди від сьогодні. Райком тебе працевлаштує. На хлібозавод директором навіть може бути. І що, добре тобі там буде гарячий хліб кожен день жерти? Добре?

Я мовчав.

Свириденко продовжив свої думки:

— Так, люди кажуть. А я їм кажу: «Цупкий — наш кращий співробітник. А тимчасові труднощі бувають у кожного». У кожного! Розумієш, Мишо?

— Я — не кожен.

Свириденко підніс указівний палець високо вгору:

— Ось тут і є твоя єдина на сьогоднішній день помилка. Ти вважаєш, що всі — кожні. А ти — не кожен. А якщо б ти вважав, що і ти — як увесь радянський народ — кожен, то ти прийшов би до мене і сказав: «Товаришу підполковник, Максиме Прокоповичу, я звичайна людина, у мене було багато горя, у мене і дружина, і прийомний син, і таке інше. Я наздожену згаяне з усієї сили». І своїм товаришам так само сказав би. Хіба вони тебе не підтримали б? Підтримали. А ти сам і сам. Сам і сам. А люди обговорюють і будуть обговорювати. І щось корисне тобі скажуть, точно тобі кажу. Скільки тобі треба, щоб закінчити зі своєю біганиною? Тиждень? Два? Дам, скільки скажеш. Справи твої перерозподілю. Ніхто не пискне. Ми в органах працюємо, а не де-небудь.

Я сказав, що мені потрібно два тижні. Нехай як треба — так і оформлять, за власний рахунок, за рахунок майбутньої відпустки. Хоч як.

Склав план оперативних заходів з наміром діяти у суворій відповідності. І напролом. Тому що досить. Терпець уже урвався. Будьмо відверті.

Белка. З цього боку я давно не заходив. Вона опинилася на віддалі від моїх напрямків.

Я поїхав до неї в лікарню.

Дашевський зустрів приязно, одразу запевнив: у Белки невеличке прояснення. Чи надовго — наука визначити не в змозі.

На моє запитання про відвідувачів пошепки сказав:

— Нікого. Я вас запевняю — нікого. Тижнів зо три як нікого.

— Вона сама не цікавиться?

— Ні. Каже — рада, що її залишили в спокої. Я вам навіть пораджу її зараз не чіпати. Подивіться збоку. З санітарками поговоріть, вони якраз найближчі до неї, знають краще за лікарів. Я розпоряджусь, щоб вас прийняли ввічливо і не уникали роз’яснень. Ви ж розумієте, у нас із родичами персонал розмовляти не налаштований. Люди нервують з нерозуміння, а пояснити іноді й можливості нема.

Белка гуляла навколо яблунь. Зривала зелені, маленькі яблучка, і не яблучка навіть, я тільки зав’язі, надкушувала і кидала. Надкушувала і кидала.

Я гукнув:

— Белко! Що ж ти додому не йдеш?

Белка спокійно відповіла:

— Поки що не хочу. Як захочу, піду. Я поки яблук не наїмся — не піду.

— І я з тобою поїм. Я теж дуже хочу.

Ми з нею стали рвати майбутні яблука наввипередки.

Белка засміялася:

— Ти вищий, я не дотягнусь. Давай ти рви, а я буду ховати. Під сорочку. У мене під цією ще одна. Я її зав’яжу знизу й буду запихати. Запхаю по саму шию. І буде у мене живіт. Мені подобається, коли живіт. І Євсею теж подобається. А тобі?

— І мені подобається, Белочко.

Вона зав’язала нижню сорочку і підняла її вище колін. На зразок великого клунка.

Негарно і неакуратно.

Я їй порадив:

— Ми зараз не будемо збирати. Від цих зеленців живіт негарний. Треба крупні, великі, розумієш?

Белка кивнула і почала розв’язувати вузол. Але, видно, занадто затягла і тепер не виходило.

Я хотів допомогти. Присів перед нею на коліна. Тільки-но руки простягнув до вузла, як Белка відштовхнула мене ногою.

Я впав з несподіванки на спину.

Вона стала наді мною з розчепіреними ногами, із задертою сорочкою. Я наче в загородці між двома стовпами. Божевільна, а неприємно, все-таки жінка, треба мати сором.

Торкнув її за ногу, хотів зрушити. Стоїть як укопана.

Трошки додав сили. Вона трохи відступила.

Кажу суворо:

— Белко, що Євсей подумає про тебе і про мене? Не можна так стояти з чоловіком. Подумай своєю головою, Белка.

Белка підвела голову вгору і видихнула:

— Оооох.

Але з місця не зрушила. Тільки сорочку випустила, то вона над моїм обличчям повисла мішком.

З Белкою я впорався. Поклав її обличчям у траву. Затихла. Заплющила очі. Я її погойдав за плечі, як маленьку. Начебто заснула.

Крізь її сон запитав:

— Белочко, скажи мені, сонечко, ти на Лаєвську не ображаєшся? Вона ж із твоїм Євсеєм щось мала. Я знаю. І ти ж знаєш?

Белка очі не розплющила. Випустила бульбашку з губ.

Потім виштовхнула по літерах:

— 3-н-а-ю.

І так глибоко заснула, що ані трясіння мого не відчувала, ані гучних слів на її адресу.

Белка дала мені наводку.

Знову Лаєвська.

Але йти до Поліни ще не час.

Треба в Остер.

В Острі, в хаті Довида я застав Сіму Захарівну і Суньку.

Сіма щось варганила в грубці, Сунька читав уголос книжку — Вовка і Гришко слухали.

Для зав’язки я запитав з порога:

— Що читаємо, покоління?

Сунька озирнувся і чітко відповів:

— Гайдара читаємо. Чук і Гек. «Долю барабанщика» прочитали, «Тимур і його команда». Ще низку творів. На противагу мракобіссям, що Зусель їм у голови утовкмачував.

Я похвалив. Гарний письменник, до того ж військова людина, загинув на фронтах війни.

— Подобається, пацани? — Вовка і Гришко кинулися до мене, обійняли за живіт. Мукають — вітають, як телята.

Я узяв обох на кожну руку. Важкі. Ростуть.

Довид не здивувався моїй появі.

Сам він сильно схуд. А загалом зовнішній вигляд мав задовільний.

Каже:

— Ну, підемо до Малки на цвинтар? Зусель там.

— Навіщо відразу на цвинтар? Мені і з живими добре. Тим більш у вас чистота. Сіма старається?

Сіма повернулася з казанком у руках:

— Я тільки набігаю. Сунька загалом і в цілому займається. Подружки його теж. Узяли шефство.

— Ага. Правильно. Діти — наше майбутнє. А старі — наша повага. «Молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почет». Так, Довиде Срулевичу?

Довид не відповів.

Я звернув увагу, що він не тримає на колінах свій єврейський молитовник, і поблизу поля зору немає подібних книжок.

Питаю в Довида:

— Як самопочуття Зуселя?

— Самопочуття є. Трохи заговорив. Дурниці всілякі. Але голос подає.

Довид особливої радості з одужання Зуселя не проявив, видно, всередині думав щось своє, не сприймав мої слова цілком. А мені треба, щоб сприймав.

Кажу:

— Гаразд, Довиде. Поки тут Сіма з Сунькою заправляє, ходімо на цвинтар. Уклонюся Малці. Робоча була жінка. Темна, але робоча. Не ладнали ми з нею. Але треба вклонитися. Так? Довиде, чуєш мене? Треба?

Довид кивнув.

Природа квітнула.

Я поцікавився щодо грошей. Чи вистачає.

Довид не поскаржився. Не голодні — і добре.

У свою чергу запитав про Йоську. Я запевнив, що з ним усе дуже добре. Хлопчик цілком здоровий, розвивається правильно, у даний час перебуває з Любочкою на відпочинку.

Довид спинився, уперся очима в землю, сказав:

— Не віддаси назад?

— Не віддам.

— Остаточно?

— Остаточно.

Довид без переходу сказав далі:

— Тебе Малка за копійки мордувала. Зусель сказав, де гроші закопав. Треба піти — відкопати. Тобі віддам. Ти державна особа, використаєш за законом.

— Що за копійки? Звідки у Зуселя?

Довид відмахнувся.

На цвинтарі біля могили Малки стояв Зусель. У червоному залізничному кашкеті, щоправда, з виколупаною кокардою, але загалом непоношеному. Займався своєю звичною справою — молився. З-під кашкета набакир чорніла ярмулка.

Я штовхнув у бік Довида:

— Ну, Зусель фраєр! А я думав, старий картуз тільки з головою у нього зніметься!

Довид показав на Малчине постійне місце спочинку:

— Вона купила. У неї кофта залишалася, ще до війни, поміняла. Зусель, як його Євка з Чернігова притягла, хапався за порожню голову і дуже кричав, щоб закрили. Тож Малка й принесла йому. Дуже він полюбив. Перші слова його, коли знову заговорив: «Мене Малка закрила».

Довид присів на лавочку. Захитався, як Зусель, повторював за ним слова.

Ну що. Зусель на мене нуль уваги. Глипнув немов на незнайомого. Навіть слова не перервав.

Я запитав Довида:

— Лавку хто робив?

Довид відповів без затримки:

— Сунька. — По-хазяйськи погладив сидіння. — Гладка, як коліно. На совість зробив. — І язиком цокнув від задоволення.

Старі молилися довго, під кінець Довид став поруч із Зуселем.

Я приліг на траву неподалік між могилами. Чекав, поки закінчать голосити і так далі.

Довид роздивився мене в траві не відразу.

Покликав:

— Михайле! Де ти?

Я відгукнувся.

Старі люди пішли на голос.

Я кажу:

— Лягайте. Травичка м’яка, де ще полежимо спокійно, як не тут? Затінок, пташки співають. Чистий рай.

Довид присів на траву перший. За ним і Зусель — приліг.

Я розпочав:

— Ну, товариші, давайте тепер спочатку. Розповідайте, хто може. Перше слово тобі, Довиде Срулевичу. А там подивимося-послухаємо, раптом і громадянин Табачник підтягнеться своїм язиком. Добре, що при Малці вийде розмова. Вона й у труну пішла з думкою про мене, що я гроші вкрав чи як.

Довид подивився в бік Зуселя. Той лежав на спині. Дрімав. Козирок стирчав угору. Кашкет навіть не зсунувся — дуже врізався в голову. Замалий. Ніби вріс.

Я показав пальцем на голову Зуселя.

— Не боляче йому? Тисне.

Довид упевнено відповів:

— Не заважає.— Помовчав, озирнувся на всі боки, глипнув на небо, потім на землю під собою.

Я запитав:

— Що ти довкола дивишся? Хто налякав?

Довид усміхнувся. І я подумав, що він прокинувся лише тепер, у дану хвилину. Після Євсея, після Белки, після всього. Обличчя в нього розгладилося. Навіть помолодшало. Наскільки можна. Ясно ж, оманлива видимість, але я зрадів. Йому ще Вовку з Гришком тягти й тягти.

Я підбадьорив:

— Не журись, Довиде Срулевичу. Держава не залишить. Добрі люди допоможуть. Ось Сіма із Сунькою, і сам Файда до тебе з турботою. І Зусель видужує. На світлий шлях виходьте. З утратами, звичайно. Але виходьте. І я під боком. І Любочка. Згоден?

Довид погодився.

Але насилу вимовив:

— Я за Йоською не сумую. Плачу гіркими сльозами, аж задихаюсь. А не сумую. Я після цього хто? Скажи, Мишо.

— Я тобі скажу чесно. Не сумуєш, тому що розсудив і прийшов до правильного висновку. Йосьці у нас з Любочкою краще. За віком він батьків уже забув. Принаймні вони відійшли на друге місце. Ми йому — тепер найрідніші та найближчі. І ти, як грамотна людина, це відзначаєш у своїх думках. А старшенькі — їм забувати важче. Їм — з тобою краще. І ти після цього — людина зі здоровим глуздом. Отже, з тебе надалі буде користь.

— Може… Ти справді так уважаєш? Є можливість жити?

— Є. Точно є.

— Я відразу після Євсея і Белки сумнівався. А тепер ніби й не сумніваюся. Я поганого тобі хотів. Дуже поганого. У голові в мене засіло, що ти винуватий. А ти ж не винуватий?

— У чому? — Я відчував, що зараз піде потрібна мені ниточка. Треба її потягнути. Самостійно Довид не впорається. Тонка робота. — Тебе дурманом обкурили. З одного боку Зусель, з іншого — Лаєвська. До Зуселя питань нема. Релігійний пережиток. А Лаєвська свою користь має. Правильно? Я все знаю, ти мені тільки підтвердь. Ми розберемо по кісточках. Як рибу розберемо. Чистий фарш буде. Прожуємо і не вдавимося. Не вдавимося, Довиде! Тобі хлопців підіймати, подумай!

Довид дивився на мої ноги. Сандалі на мені запорошилися, в дірочки набилася земля. Широкі цивільні штани задерлися високо, і моя біла волохата нога вигляд мала непривабливий.

Я поправив штанину. Обтрусив.

Трохи змінив тему:

— Я, Довиде, без форми. Спека. І вільніше. Люди не чекають, що я їх до чого-небудь притягну. Хоч, якщо совість чиста, то міліціонеру тільки радіють. Уселяє спокій. Тобі як, у формі я більше подобаюся?

Довид зауважив байдуже:

— А я дивлюся, ти без чобіт. Улітку без чобіт прохолодніше. І в хаті не грюкають. Євсей любив грюкати. Діти просили — він і грюкав. Чечітку бив.

Зусель заворушився. Я повернувся в його бік.

Він розплющив очі, щось сказав по-єврейськи одним словом, з питанням.

Довид погладив його по кашкеті:

— Спи, Зуселю, спи. Шлофн.

Я підступився до Довида впритул:

— Давай далі. Не збивайся з курсу. Курс твій правильний. На викорінення допущених помилок. Тим більш я тепер не при виконанні. Ну. — Я для близькості міцно торкнув його за плече.

Свідчення він дав такі.

Після війни в Чернігові оселилася Лаєвська. Басін її знав наочно як привабливу жінку.

Одного разу він побачив Євсея, який прогулювався із цією дамочкою в недозволеному місці — біля Єловщини, де починається ліс. Причому вони гуляли близько під ручку, фактично впритул. А Басін у лісі перебував у справі — з якимсь товаришем крали деревину на дрова за домовленістю з лісником. За тих обставин Басін не міг себе виявити і відклав з’ясування до зручного моменту в спокійних умовах.

Зустрів Євсея з роботи і запитав, чи є у нього совість. Розгублений Євсей відповів: є. Басін запитав, як же за наявності совісті чоловік його Белки гуляє з чужою жінкою попідруки від сторонніх очей в лісовій місцевості.

Євсей зметикував, що тесть налаштований скандально і запевнив, що вийшла фатальна помилка. Дамочка — це негласний співробітник міліції, і в них у лісі відбулася явка. Але казав плутано і без напору. Тягнув подалі від відділку міліції та озирався, ніби його ріжуть на місці.

Басін зробив вигляд, що повірив. Але в душі переживав.

Євсей виїжджав із завданнями в райони Чернігівської області. Іноді з ночівлею. Щоразу Басін це внутрішньо зазначав, маючи на увазі свої підозри. Оцінював з новою силою спільне життя доньки і зятя. Особливо ночами, коли залишався в їхній хаті. Для чого влаштовував так, що засиджувався до глибокої темряви і йому стелили на долівці. Довид прислухався, ловив свідоцтва відносин між Євсеєм і Белкою, тактовно засинав, коли ліжко починало під ними ходити ходором.

Нарешті Довид прийшов до висновку, що в них усе йде належним чином. Відтоді на цю тему панувало суворе мовчання.

Довид продовжив так:

— У 48-49-му, щоправда, Євсей став міцно випивати. Я підсів до нього з різними своїми думками. Кажу, як годиться, пошепки. Так і так. Люди міркують на цікаву тему. З 48-го року говорять-говорять. Думали, до кого треба дійде, але не дійшло. Або дійшло, але в дуже неправильному вигляді. Тепер через ці гоніння. Виходить розріз з єврейським народонаселенням по лінії партії-уряду. Ходили чутки серед євреїв, що всіх їх гамузом відправлять у щойно утворену державу Ізраїль. У світі неспокійно. Імперіалісти і таке інше. Якщо знову війна — на євреях відіграються з новою силою, тому що не всіх повбивали. А радянська держава відчуває відповідальність за своїх громадян, хоч і євреїв, і тому розглядає питання, щоб їх відправити куди-небудь. Якщо виникне в ході нової невідомо з ким війни необхідність великої евакуації мас, то хоч за євреїв будуть спокійні. А потім, коли у світі все остаточно вляжеться, повернуть усіх назад з колишніх місць проживання. Мені Зусель розповідав. Він по єврейських хатах ходить, слухає людей. Люди дивуються. Тепер виходить плутанина. То начебто хочуть збирати євреїв для пожвавлення, то знову згортають. Я не від себе казав, я Зуселя повторював. Ще Зусель сказав, листа напише на самий верх.

Євсей глипнув на мене — сп’яну, звичайно, — і закричав: «Кудись на самий верх? Що він людей баламутить? Що він випитує? Він людей може підвести під статтю».

Я кажу Євсею: «Яку статтю, Ізраїль піде комуністичною дорогою. Це всім відомо. Його імперіалісти не розвернуть. Євреї завжди попереду революції. Всі знають».

Євсей знову мені кричить: «Дурень ти старий, тебе і розвернуть, і завернуть, наче гармошку, ти тільки перднеш! Держава — не для того, щоб відповідальність відчувати, а щоб бути». Я зрозумів так, що євреїв будуть ганяти в союзному масштабі.

Ось такий був єдиний раз протиріччя між Довидом та Євсеєм. Але оскільки до родинного життя це стосунку не мало, Довид уваги не загострив. А зараз розповів мені, щоб показати, як Євсей реагував на єврейське питання. По-радянськи реагував, по-партійному. Правильно.

До смерті Євсея, до його похорону, Довид бачив Лаєвську кілька разів. Випадкові зіткнення на базарі не рахуються.

А рахується таке.

Вона прибігла надвечір до Євсея — Довид саме залишився ночувати. Викликала Євсея з хати надвір і довго з ним розмовляла на підвищених тонах. Коли Євсей повернувся, був увесь червоний і злий.

Я запитав, коли приблизно відбулася зустріч.

Довид швидко відповів, як з листа брав:

— Вісімнадцятого травня п’ятдесят другого року.

Я з несподіванки аж підскочив. День смерті Лілії Горобчик.

— Чому запам’ятав? Швидко відповідати!

Довид злякано промимрив:

— Що ти на мене кричиш? Ти ж не в міліції. Сам сказав. Запам’ятав, тому що в цей день у малого Йоськи був день народження. Народився він вісімнадцятого травня п’ятдесятого року. Я всіх своїх онуків відстежував, як народжуються.

— Далі?

Далі не вийшло. У Довида якась різьба зірвалася. Я вчасно помітив, що він став хитатися й притримав його в безпечному положенні.

В які дурниці людина вірить! Не влазить у нашу дійсність. І в газетах пишуть — а не влазить.

— Гаразд, Довиде. Сіма обід зготувала. Чи вечерю. Поїмо. Буди Зуселя.

Зусель прокинувся сам. Підвівся, пішов до Малчиної могили, постояв хвилину. І рушив у бік потрібного напрямку.

Він ішов, як маяк. Цвинтар великий. Старий. Років за триста багато накопичилося. Скільки тут євреї мешкали, за стільки і утворилося.

У хаті нікого не було. На столі накритий рушником казанок, миски.

Зусель відмовився зпорога, похитав головою і поплентався за шторку.

Я зазначив із співчуттям:

— Голодування оголосив? Геть худий, куди ще?

Довид пояснив, що у Табачника кошер, а Сіма не дотримується. Все одним ножем шматує. І сало принесла. І кров з курки до кінця не спускає. Малка старалася. Зусель у ній був упевнений. А за Сімою ходить, пальцем тицяє. Але дарма. Єврейська бабця по сусідству носить йому хліб, сухарі. З водою п’є зі своєї чашки.

— Мені здавалося, що до кінця з глузду з’їхав наш блаженний. А він міркує. Дивно.

Довид розвів руками.

— Ось ти й сало їси, і таке інше. Швидко знову перевчився. Ви ж тут із Зуселем синагогу влаштували. І хлопців учили за книжками.

— А-а-а-а. Не допомогло мені. Тільки гірше стало. Читаю, читаю, — все неправильно в житті робив. Немає сил усвідомлювати.

Я терпів, поки не закінчили обід.

Потім сказав пошепки, щоб догодити Довиду:

— Пішли. Далеко?

— Далеко.

Довид вів мене городами, потім через колгоспне поле, потім через лісок, потім через залізницю. Я йшов за ним і обмірковував.

І надумав.

— Стій! Довиде, стій струнко! Повернися! Обличчям!

Довид завмер.

— Довиде, куди ти мене ведеш? У мене зброя. Подумай, Довиде.

Довид повільно повернувся, і ще навіть і не повернувся, а на половині вдиху, закричав:

— Прийшли, гад!

І кинувся на мене. З фінкою. Я впізнав свою фінку. Із сидора мого. Я на Лаєвську грішив. Я на Суньку думав. А це Довид.

Старого я, звичайно, скрутив. Його ж сорочкою руки за спиною йому і зв’язав. Акуратненько. З повагою до віку.

Кажу:

— Довиде Срулевичу. Невже ти міг подумати про мене, що я останній дурень. Казав, що треба відкопувати гроші, а лопату не взяв. За шторку пішов ніби на Зуселя глянути перед виходом, а вийшов з відстовбурченою кишенею. Наплів мені. Ну що тобі Зусель міг про гроші сказати, якщо він у такому тяжкому стані розуму. Ну для чого б ти мені таємниці свої єврейські виказував, якби не замислив якийсь обман зору і слуху. Щоб я повірив, що я у тебе на повній довірі. Я ж сильніший. Я ж наперед сильніший. Ну що мовчиш, Довиде Срулевичу?

Довид не те що мовчав. Він вив і плакав. Вив і плакав. І катався по землі. І землю їв. І харкав. І знову їв.

Але в той момент мене саме по-людськи цікавило інше.

— Вузол тебе Євсей навчив зав’язувати?

Довид лежав нерухомий. Брудний, мокрий від зусиль і ще чогось. Переляк стався у нього страшний, звичайно.

Не відповів.

Просте питання. З побуту. Гарне питання для переходу до серйозного.

Я повторив питання наполегливіше.

Довид кивнув.

— Брешеш, тут треба спритні пальці. У тебе скручені й товсті. Белка тобі примочки готувала проти скрипу в суглобах. Євсей рецепти по знайомих збирав. Знаю я, хто розв’язував-зав’язував. Гришко. Гришко, ясно. Його, напевно, Євсей вчив. Не відповідай! Це ж треба дійти! Рідний дід рідного онука неповнолітнього залучає до підготовки злочину. Навіщо в сидір поліз? Гроші шукав? А якби вони у мене й були від Зуселя, я не дурень, щоб тягати за собою в сидорі. Тим більш, ніяких ваших грошей я й в очі не бачив. Між собою шукайте. Погано ви всі змовилися.

Довид мовчав.

Спробував підвестися. Я йому допоміг. Розв’язав руки. Натягнув сорочку. Запитав, де річка — йому трохи помитися, випрати штани.

Довид на мене дивився спокійно. Я його розумів. Справу зроблено. Не вийшло як треба. Але справу зроблено.

Фінку я крутив у руках, поки розмовляв. Коли підіймав, одягав Довида, поклав знаряддя замаху на траву подалі.

Установив старого міцно на ногах.

Кажу:

— Он-о фінка валяється. Хочеш, дам тобі. Хочеш, тут кинемо. Може, ще спробуєш? Ночувати буду у вас. За хлопцями скучив. Книжку їм почитаю на сон. Уночі спробуєш. Я спати буду міцно. Втомився з тобою варнякати. Ну?

Відповіді не очікував. Узяв фінку, засунув Довиду в кишеню штанів. Гидко в такі штани залазити рукою. Але нічого.

Довид йшов повільно. Сумнівався, в якій стороні річка. Але скоро знайшов.

У сутінках мився. І я теж.

Викрутив насухо Довидові штани. Поки дійшли додому — зовсім обсохли.

Ніч минула, як я припускав, удало. Хлопці тягалися зі мною до останнього, книжку слухати відмовилися, я їм розповідав усно історії з нашої з Євсеєм служби.

Зусель хропів за шторою.

Довид ночував надворі.

Фінку з кишені при мені не діставав. Куди подів її, я не стежив. Не мало значення.

Я твердо знав: уранці розповість правду. Про все.

Уранці прийшов Файда. Ми ще спали. Зусель тільки не хропів. Молитись почав до світанку. Тобто з ночі. Мукав, звичайно, не молився словами, а як виходило у зв’язку з його станом.

Я тихо гукнув йому за шторку, щоб обережніше — хлопців перелякає.

Файда з’явився веселий, оголосив остаточну побудку.

Я розлютився.

— Мироне Шаєвичу, діти спали міцним сном, а від вашого крику прокинулися.

Файда зніяковів, почав пояснювати, що приніс від Сіми гостинці в гарячому вигляді і хотів, щоб учасно встигнути до столу. До того ж пів на восьму ранку і всі вже на робочих місцях у полі чи в установах.

Кажу:

— А ви що ж? Робити вам нічого? Суньку б прислали. Або комсомолок його.

Загальний вигляд Файди остаточно роздратував мене. Сорочка розхристана до пупа. Ремінь затягнутий під животом. Стоїть собі з портфелем, великий начальник. А в портфелі — Сімчине частування.

Я підвівся, незважаючи на те, що фактично голий, підійшов і взяв портфель із рук Файди. Витяг на стіл загорнуті в газету продукти, промаслений папір, запах йде сильний — начебто оладки, деруни на салі. Розгорнув. Так і є. Взяв один, запхав собі в рот.

— Спочатку сам спробую. Раптом ви отруїли. Або Сіма. Або Сунька. Ви ж тут усі мене ненавидите. А я міркую: здохну — нехай. Аби хлопці живі залишилися. Діти — ні до чого. Правильно?

Файда застиг. Потім ручками задриґав. Ґудзики на сорочці в петельки не входили. Як не намагався застебнутися від пупа до горла.

— Михайле Івановичу, що ви кажете… Яка отрута… Безпідставно звинувачуєте. Я від серця. І Сіма теж. І Суня. Отрута…

Мій жарт надто його зачепив. Звичайно, позначився поточний час.

Але переляк Файди наштовхнув мене на нову думку.

— Мироне Шаєвичу, а чого ви вчора не прийшли? Невже Сіма не доповіла, що я у Довида?

— Доповіла. — Файда ґудзика застебнув — через одного. А під горлом так руку і тримав. Не було під горлом ґудзичка. Не було. — Я йшов уже, під самий вечір. Побачив, що ви з Довидом кудись подалися. Здалеку побачив. Не зблизька. Зблизька я б підійшов, хоч привітатися. А здалеку — чого заважати. Я заважати не люблю. Не лізу. Ніколи не лізу. Отож. А ви далеко. Йдете собі і йдете вперед. Я розвернувся і рушив назад додому.

— Уперед-назад бігаєте, як пацан. Чому не гукнули?

Я зберігав спокій і їв стоячи. Сало шкварками прилипло до деруна з усіх боків, і я облизував пальці. Некультурно, але яка культура в даний момент?

Файда почервонів. Махнув рукою — не тією, якою тримався за горло.

— Михайле Івановичу. У вас просто підозрілість. Підозрілість, а не підстави. Робите з мухи слона. Може, я до вбиральні схотів, і не зміг бігти за вами. А потім ви зникли з очей. Бур’ян. Будяки. Колючки різні. Ви з Довидом буквально напролом простували.

Гришко та Вовка давно слухали і пирскали в кулаки. Особливо щодо вбиральні.

Я їм видав по деруну, але наказав — рядном, яким укривалися діти, не втиратися. В крайньому разі облизувати руки аж до ліктя.

Хлопці їли весело, я на них милувався.

Подав голос Довид.

— Мироне, рота закрий. Йди додому чи куди тобі треба. Дякуємо за їжу.

І так сказав, що Мирон аж вивітрився з хати. Портфель, щоправда, хапнув. Не забув. І горло не відпустив.

Довид пішов надвір.

Я за ним.

Він невдягнений і я.

Кажу:

— Чи не за фінкою, га, Довиде?

— Ні. Я її у вбиральні вчора викинув. Хочеш, пошукай у дірці.

— Треба буде — пошукаю. І знайду. І не в таких місцях знаходив. Я руки забруднити не гидую.

— Що зі мною зробиш?

Довид спитав спокійно. Не дивно, що він не переживав. Переляку не було. Хай там що, а переляк я розрізняю.

Я відповів, що робити з ним нічого не маю наміру. Мені тільки треба, щоб він не вважав мене за дурня. Ось моє виняткове прохання і наказ по-доброму. А те, що він на мене з фінкою кинувся, то всяко буває. На мене і Євсей одного разу кидався. З пістолетом. Випивши ми були. Посперечалися через політику.

Довид кивнув.

— Але у нас із тобою, Довиде Срулевичу, не політика. Не вона між нами стала. А стала між нами громадянка Лаєвська Поліна Львівна. Розумний і підступний ворог.

Довид і тут кивнув.

Я продовжив:

— Зараз ми з тобою вмиємося, і все таке інше. Хлопців умиємо. Поїмо. А потім підемо на Десну з дітьми. І Зуселя візьмемо. Нехай усі в Острі бачать, що ми з тобою заодно. А розмову поки відставимо.

Ми з Вовкою і Гришком поуминали все, що притягнув Файда.

Старі до Миронової їжі не доторкнулися. Довид випив чай. Зусель — не знаю чим попоїв. Із-за штори ані звуку не долітало.

Діти зраділи походу на Десну.

Довид залишив Зуселя вдома. Щось сказав йому по-єврейському.

Розташувалися на бережку під вербою. Дітей я тримав у полі зору і постійно гукав, щоб мали совість і не пірнали на глибині.

Довид кидав камінці з берега у воду. Кидав і кидав. Вони робили кола.

Я теж став кидати. Мої летіли далі.

Хлопці помітили гру і висловили бажання влаштувати змагання.

Я не поспішав розпитувати Довида щодо суті справи, яка мене цікавила.

З півгодини тягався з хлопцями на мілині, кидав камінці з різними дитячими примовками.

Довид за нами не стежив. Ліг і, здається, заснув.

Я не перешкоджав. Сон — найкращі ліки. Уві сні людина переноситься від себе самого. Мені й треба було, щоб Довид перенісся, щоб він відвернувся від себе. Якщо таку людину раптово змусити пробудитися, поставити йому запитання, можна добре з’ясувати необхідне.

Я так і зробив.

Довид швидко розплющив очі.

Я не дав йому остаточно повернутися до себе:

— Чому Євсей застрелився? Швидко.

Я використовував свою інтуїцію. Виявилося, правильно. Довид не чекав. Він чекав про Лаєвську. А я йому з іншого кінця. З найбільш для нього болючого.

Він лежав і розповідав просто в небо. Очі його на мене не дивилися.

Після того як Лаєвська 18 травня 1952 року з’явилася в хаті Євсея і викликала його для розмови, Довид запідозрив недобре. Обстановка навколо і почерпнуті з газет і радіо відомості щодо космополітів тримали Довида насторожі.

Пізно вночі Довид не стуляв очей. Євсей виходив надвір палити кілька разів. Причому крім запаху тютюну Довид відчув і запах горілки. Із чого був зроблений висновок — Євсей не стільки палив, скільки випивав у своєму таємному місці — в сарайчику.

До ранку Євсей зовсім захмелів і голосно спав. Довид звернув увагу на його руки — зі слідами землі й трави. В коридорчику Довиду впало в око, що відсутня лопата. Її зберігали тут, а не в сараї, оскільки інструмент могли вкрасти сторонні з корисливих мотивів. Щойно ввечері Довид особисто скопував палісадник і потім ретельно помив лопату і прилаштував у звичний куток біля відра з водою. А копав він перед сном для моціону і щоб уникнути спеки.

При ранковому світлі Довид обійшов палісадник і виявив схованку. З самого краю. Біля парканчика — наполовину в траві, наполовину в голій землі. Своє скопування Довид міг відрізнити за тим, що він після землю обов’язково перевертав, а не розпушував. А тут була не тільки перевернута земля, але й дрібне розпушування.

Довид заглибився в землю і виявив згорток з газети. В газеті був ніж зі слідами засохлої коричневої маси. І патьоки по всьому лезу. Ніж кухонний. Великий.

Довид злякався, замаскував схованку, згорток затаїв у загорнутому піджаку. Піджак при поверненні в хату залишив у коридорі.

Розбудив Белку, весело попрощався і бігом додому.

Удома підземну знахідку з газети не звільнив, а сховав у свою чергу на городі. Теж у землі.

Із міркувань жаху він нічого в Євсея не питав. Маючи на увазі зберегти таємницю за будь-яких загроз. Одне мучило Довида — раптом Євсей полізе за ножем, між іншим, за службовою потребою або з якоїсь іншої потреби, не знайде, і може з’їхати з глузду через відповідальність. Але зізнатися, що ніж вилучений і перехований, Довид у собі можливості не знаходив. Збирався з дня на день.

У голові у нього склалося наступне.

Ніж принесла Лаєвська. Мабуть, зі слідами крові. Довид бачив кров як таку в усіх її станах і міг відрізнити. Тут для нього секрету не було. Секрет полягав у тому — для чого Поліна притягла криваве знаряддя до Євсея.

Довид вирішив, що Євсей утягнутий в щось страшне. Якби справа йшла про завдання по службі, Поліна б не тягала вночі всяку погань, і Євсей цю погань уночі, дуже напідпитку, не ховав би. Отже, ніж мав пряме відношення до особи Євсея, якщо Поліна таке влаштувала.

Незабаром містом поповзли достовірні чутки про вбивство Лілії Горобчик. Серед єврейської громадськості ходила думка, що це почалася різанина по одному у зв’язку із космополітами та іншими їм подібними.

Довид подумки приплюсував Горобчик до Євсея. На підставі ножа. Більш ні до чого. Вирушив до Поліни і поставив ультиматум, що піде до міліції і розповість про її візит з ножем.

Поліна здивувалася і запевнила, що справді заходила до Євсея. Але ніякого ножа йому не приносила. Що ж до ножа, то мало що може у Євсея зберігатися — він працює в органах і пов’язаний з різними елементами по службі. І не Довиду судити, для чого і навіщо.

Підозри Довида вмить розвіялися. Але до тих пір, як він побачив Євсея того ж вечора.

Зять узяв Довида за грудки, вивів на подвір’я і погрожував, що треба всім негайно зникати з лиця землі, оскільки він, Євсей, всіх підвів під монастир і тепер виходу немає ні в який бік.

Загальний вигляд Євсея не залишав надії ні на що.

Тривога Довида зростала з кожним днем.

Він потребував поради. Розповів Зуселю. Зусель вислухав, попросив ножа, отримав його в газеті з-під землі, і запевнив Довида, що ніякого ножа більш немає. І не було. Що Довиду наснився страшний сон. Що ж до Євсея і його панічних настроїв, то час покаже. І сказав: «Що в землі, того нема. А ти взяв, і воно стало. Сам винен».

А через скількись-то часу Євсей застрелився.

Я вислухав з увагою і поставив подальше питання:

— Ну і з чого ти взяв, що я тут до чогось? Мене в місті не було того дня. А ти дзвонив направо й наліво. Виводив мене на воду. Листи писати збирався. Із чого?

— То Лаєвська ж пояснила, що ти до всього.

Довид перевів очі з неба на мене і лагідно подивився в моє обличчя:

— Ось ти, Мишо, гарний був. І Євсей гарний був. Він тепер у землі. Тобто його немає. Того немає, гарного. Мені найболючіше, що він тепер там, — Довид показав у землю пальцем, — негарний лежить. Дуже негарний. А моя Белка гарного полюбила. За неї прикро. Ти її давно бачив? Я не виберуся. То одне, то друге.

— Бачив твою Белку. Видужає.

— Вона гарна?

— Гарна. Не така, як раніше, але нічого.

Довид знову втупився вгору.

Я запитав:

— Чому ти сказав, що я був гарний? Тепер, що ж, не гарний?

Довид не відповів.

Я побачив, що він рукою намацує велику мушлю. Розкриту, з гострими краями.

Мушлю я у нього вирвав. Силоміць, але не образливо для нього.

Сказав:

— Поранишся. У неї краї — ножі.

Довид радісно підтвердив:

— Отож.

Я подивився на Довида — на його вигляд загалом. З нього мені більш нічого не дістати. Удягнувся, гукнув до хлопців, що йду.

Вони вибігли з води й стали на березі. Не просили залишитися, не питали, чи побуду я ще в Острі.

Я підійшов, поцілував кожного в мокру голову. Якби я міг плакати, то заплакав би. Хлопці були в крапельках води. Здалося, вони щойно вийшли з Белчиного живота. Мені стало неприємно. Питання з грошима залишалося відкритим. Відвернувся від води, крикнув Довиду:

— То де гроші? Довиду! Гроші де? Я тебе питаю! Довид не відповів. Перевернувся на живіт і ткнувся обличчям у пісок.

Гришко подав голос:

— Я знаю.

Довид підвів голову і тут же опустив. Витягнув вперед руки зі скорченими пальцями, ніби хотів вчепитися за щось. Не вчепився. Підвівся навколішки, потім на весь зріст, розвернувся і кинувся у напрямку Гришка. Біг з дужим розбігом. Я не встиг збагнути. А він штовхнув хлопця в воду, на мілину, правда, але сильно притиснув йому спину двома руками, Гришко обличчям занурився у мул. І страшно закричав:

— Тони, гад! Тони, я тобі кажу! До смерті тони! Гришко махав руками і брикався. Я кинувся на Довида, відтягнув.

Басін сидів у воді, там, куди я його відкинув. Вовка біля нього крутився начебто без діла, але насправді гладив по руках, по плечах, по спині. Шморгав носом у мій бік, то в бік брата.

— Нічого, хлопці. Ми з дідусем спеціально гру вигадали. А ви й не знали. Про гроші дід давно розповів. Я на хвилинку забув. А ти, Гришко, що мені крикнув, я не розчув?

— Нічого, — буркнув Гришко.

— Ну й молодець. Гайда! Діду, підводься! Поведу тебе під ручку. Треба закривати голову, як Зусель собі робить. Він дурний-дурний, а голову береже. І ти бережи.

Гришко спочатку йшов, озираючись на мене. Як побитий собака. Але потім озиратися перестав.

Я йшов і чекав, що Довид підтягнеться. Озирнувся.

Довид тер обличчя, груди, де серце.

Я повернувся впритул.

Покликав Гришка. Той підбіг.

Довид простогнав:

— Мені треба посидіти. Трохи. Хлопці самі доберуться. Ти їм скажи.

Я сказав.

Вигріб з кишені трошки грошей, засипав Гришкові в кишеню, перевірив, чи немає дірки, засунув його кулачок туди ж:

— Завдання. Купіть халви або там що — на вибір.

Гришко віддано закивав головою.

— Спасибі, дядю Миша.

Вовка без подяки пустився крізь будяки.

Я роз’яснив Гришкові:

— Дід відпочине, ми з ним погуляємо. Ти старший. Май на увазі. Не бійся. Я вас не кину.

Довид сидів смирно. Коли я підійшов, він уже володів собою. Витягнув з кишені штанів велику розкриту мушлю — ту саму, що я в нього забрав тільки-но.

— Ну що ти за людина, Довиде. Я сказав — кинь.

Він кинув. Далеко — не вийшло, але з трави не блищало.

— І добре. Забули. Все минуле забули. Ти розумієш, я міг би Гришка труснути. Але я з дітьми не зв’язуюся. Тим більш у присутності близьких родичів. Вам разом жити. Тобі його виховувати далі і надалі до кінця. Він не мені про гроші хотів сказати. Він у мені побачив батька. Євсея. Він Євсею хотів сказати. Зрозумів?

Довид кивнув усім тулубом. І ногою дриґнув.

— Як же ти необережно вчиняєш… Дитина в курсі. Не можна. За людськими законами не можна втягувати дитину.

Довид мовчав. Нога дриґалася й двиґалася. Права. Він схопив її руками і притиснув до землі.

— Йти не зможу. Ногу не чую.

Довид спробував підвестися. Впав. Спробував ще.

— Ех, інвалідна команда. Гроші, секрети… Самі на ладан дихають, а туди ж.

Завдав Довида на плечі і потягнув. Не Зусель. Важкий.

За гаєм трапився віз. Дотяглися до будинку.

Гришка і Вовки не було. Я попросив чолов’ягу-візника знайти Файду, щоб той організував фельдшера чи когось подібного.

Приблизно за годину з’явився Мирон. З фельдшером, з возом.

Довид лежав майже непритомний. Прибігли хлопці з халвою. З порога кинулись до діда пригощати. Обмазали його всього, поки я їх не відігнав з поясненнями, що дідусеві зле і треба дотримуватись тиші.

Зусель визирав із-за шторки з нерозуміючими вигуками.

Я попросив його підійти ближче до Довида.

Зусель не підійшов. Вчепився в рядно і тягнув, тягнув униз, аж поки стрічка порвалася і він повністю вкрився дірявою рядниною. З-під неї він продовжував свої нерозуміння, зривався на крик. Але не молився. Точно, не молився. Молитву я б розрізнив.

Вовка і Гришко сиділи рядком. Пакунок з халвою розшарпався у них на колінах і вони тицяли туди пальцями. Потім злизували.

Довида повантажили на підводу і повезли в лікарню.

Я не поїхав. І Файда не поїхав. Я засумнівався, може, треба б простежити.

Файда пихато запевнив:

— Якщо я наказав, виконають усе в кращому вигляді. Ми там будемо заважати. Медицина! Я знаю. Я в госпіталях повалявся. Ви тут заночуєте, товаришу Цупкий? Якщо ні, я до себе хлопців заберу. Зусель залишиться. До нього покличу сусідку. Не хвилюйтеся.

— Заночую тут. До з’ясування.

Гришко із Вовкою довго перешіптувалися перед сном.

Гришко запитав, що з ними буде, якщо дід помре.

Я сказав, що Довид буде жити, поки вони виростуть. Я маю відомості.

Хлопці заснули.

Я пішов за штору до Зуселя.

Він лежав з розплющеними очима.

Адресуюсь просто до нього, як до нормального, і кажу впівголоса:

— Бачиш, Зуселю, як виходить. Довид у лікарні. Становище хитке. Ти усвідомлюєш?

Говорив я фактично без надії на взаємність.

Але Зусель відповів пошепки:

— Навіщо ти мене викопав?

Я розгубився. Не від його звуків. Притому зрозумілих. Від сенсу запитання.

Зусель продовжував:

— Викопав, а жити не даєш. Малці не дав. Довиду не дав. Ти краще мені не дай.

— Зуселю, ти що, придурювався? Можеш говорити?

— Трохи можу. Не хочеться. Навіщо ти мене викопав?

Я мовчав. У Табачника в голові перевернулися вчинені мною дії. Він їх із потойбіччя, з підземного боку оцінював. Я його закопував. А він ствердив, що відкопував.

— Гаразд, Зуселю. Спи спокійно. Довид оклигає. Раненько з тобою поговоримо. Гроші куди подів, про які Малка мене замучила? Треба питання закрити.

Зусель не відповів. Глибоко дихав. Спав.

Якби він так глибоко і сильно дихав, коли я закопував його, хіба б я його в землі залишив? Нізащо.

Голова в мене йшла обертом. Нудота підступала до очей. Жар палив ізсередини.

Надворі легше не стало. Повітря для мене не було. Воно мене обтікало. Начебто я перебував у чомусь зав’язаному на сто вузлів. Начебто в мішку. Ось повз мішковину повітря й линуло навпіл з вітром, а всередину — хоч би на мою шкіру — не потрапляло. Не те що всередину мене.

Побрів до річки.

Там забувся — ногами у воді, щоб охолонути через воду.

Прокинувся на світанку. Відразу все згадав.

Побіг назад.

Двері в хату розчинені. Суцільний протяг. Шторка Зуселева гойдається. Тапчан порожній. Пішов Зусель крізь мої пальці. Як суха земля. Або як вода.

Коли пішов — невідомо. Може, за мною — з ночі, може щойно.

Мене стиснула втома. І було мені вже не жарко, а холодно. Так холодно, як під землею.

Я впав там, де стояв.

Опритомнів у хаті в Файди.

Сіма бігала довкола мене з мокрим рушником, оцтом, гоголь-моголь мені зготувала і вливала в рот з ложечки.

Людина від випробувань здоровішою не стає. Міцнішою — так. Але не здоровішою. В мені щось порвалося, де тонко було. Тонко виявилося в невідомому мені місці. Але оскільки я жива людина — сталася реакція організму.

Мирон приносив звістки з лікарні від Довида. Справи були кепські.

Гришка і Вовку Мирон перевів на постій до себе.

Хлопці поводилися тихо, наскільки це можливо.

Я був без тями два дні, пояснила Сіма. Лікаря не приводили, оскільки єдине, що я наказовим голосом просив у маренні: «Лікаря не треба!» І при цьому погрожував поганими словами аж до матюків.

Коли я майже оклигав і сам сходив надвір, прибіг Сунька й оголосив, що Довид помер від наслідків серця.

Цю звістку Сунька прокричав мені в спину, я озирнувся, але зупинитися не зметикував. Пішов далі — у вбиральню. Тільки там насіло на мене повідомлення про смерть Довида. Просто на голову мені насіло непереборним вантажем. Думав, не підведуся.

На сімейній раді навколо мого ліжка зібралися Мирон, Сіма, Сунька.

Питання щодо похорону Довида обговорювалися недовго. Там усе ясно. Ховати по-радянськи, без молитов, без савана, в піджаку. Тим більш Зуселя немає і завивати за правилами нікому.

Застрягли на дітях.

Файда надав слово Сімі як жінці й матері.

Сіма сказала, що не знає, як треба вчинити. Тепер діти круглі сироти. Це з одного боку. А з іншого — не круглі. Белка жива. Від живої матері можна всього чекати. Випустять її з лікарні, вона прийде сюди за хлопцями. Тоді що?

Якби Белки не було на світі, то Сіма у свою чергу взяла б дітей на виховання. Тим більш що Суня ось-ось піде в армію і три роки його не буде. Місця багато. А там він, може, захоче мешкати десь у великому місті і працювати за фахом будівельника. Остер пилом припадає. Село. Населення не те. Розвернутися молодій людині ніде. Не те що раніше.

Мирон спинив міркування Сіми.

Запитав:

— Михайле Івановичу, ви ж хлопчика Йосипа усиновили за законом при живій Белці й живому Довиді. Як тепер ситуація, підйомна? Можна так зробити і з хлопцями?

Я начебто був при тямі, але розрізняв їхні голоси не дуже. Хоч і вловлював суть. На серйозні запитання відповідати з ліжка не хотілося. Відповідальність усе-таки.

Сказав:

— Усе можна зробити. Абсолютно все. Тільки треба Довида поховати. А потім уже. Точно він помер? Ви мені скажіть: точно Довид на тому світі? — Я необачно зірвався на крик. Хоч і тихий, з хрипотою.

Мирон, Сіма і Сунька переглянулися між собою. Одне з одним. Я спеціально за постійною міліцейською звичкою стежив за їхніми очима.

Мирон поклав мені руку на чоло, поклав важко, навіть вагомо:

— Відпочивайте, Михайле Івановичу. Довид точно мертвий. У нас документ є. Оформлений як слід. Він і за законом мертвий, і взагалі. Зворотного ходу не дасть. Не хвилюйтеся.

Насилу я взяв участь у похоронах. Тримали мене за руки Гришко і Вовка. А я їх тримав. Щоб не розбігалися в різні боки.

Минуло дисципліновано.

Файда організував музикантів з клубної самодіяльності. Похоронний марш зіграли в ногу. Ще коли труну до могили підносили. І потім. Коли закопували.

Слів не казали — нікому казати було. Довид в Острі на нових правах, душевних знайомих не завів. Усе із Зуселем та із Зуселем. А Зуселя й нема.

Поминки не входять в єврейські правила, тому із цвинтаря сторонні розійшлися, хто куди, а ми з Мироном, Сімою, Сунькою і хлопчиками пішли додому.

Оркестр плентався за нами, щоб не тягти інструменти даремно, — грав невеселе.

Я зробив зауваження Файді, що не треба б.

Мирон заперечив, що це добра воля людей, і не варто ображати. Нехай грають.

Гришкові й Вовці дали по литаврі. Вони били невлад — тягнуть руки на одному рівні, а як до діла — один надто високо, другий надто низько.

Не з’єднуються. Чиркають краями. Ми з Мироном показали, як треба. Розуміння не зустріли.

Сіма нагодувала обідом. Ми з Мироном випили по чарці за спомин душі Довида. Сунька побіг у своїх справах.

Мирон почав збиратися в клуб. Я з ним.

— Ну, Мироне, що робитимемо?

Мирон охоче виклав свою програму:

— Гришко і Вовка живуть у нас. Оформити їх, звичайно, треба. Допоможете?

— У мене свій план. У мене Йоська. Без Вовки з Гришком виходить між ними розрив. Одне діло — вони були з рідним дідом, друге — підуть до чужих людей. Хочу хлопців узяти до себе. У нас із Любочкою не те, що у вас з Сімою. У нас — як я скажу, так і буде. Думку Люби, звичайно, врахую, але зроблю по-своєму.

Я говорив від усієї душі. Обдумав по дорозі з цвинтаря під музику. Так і сказав, як обдумав.

Мирон зупинився і сміливо мовив:

— Чому це ми їм чужі? Ми не чужі. Вони єврейської національності. І ми із Сімою теж. Ми їм ніколи «жиденята» не скажемо в докір. Хоч би такий доказ вам наводжу. Важливий, між іншим. А ви Йосьці скажете. Ска-а-а-жете. Не ображайтеся, Михайле Івановичу. Скажете.

— Може, й скажу. Але на даний момент уявити такого не можу. Він мій рідний син. І Вовка з Гришком теж будуть мої рідні. За законом. А ви, Мироне Шаєвичу, говорите зайве. За такі розмови можна й відповісти.

Мирон зніяковів.

— І крім того, гарячого бажання у вас із Сімою я не відчуваю. Ви хочете від людей заслужити похвалу. Особливо від єврейської національності. Євреї своїх не кидають. У вас же кагал. А чому це ви, Мироне Шаєвичу, перший озиваєтеся? Ви що, друг Довиду? Ви його знати не знали, поки він не перебрався в Остер. А тут — перший з усіх питань. Він вам що, заповів хлопців забрати? Доручення вам таке давав прижиттєве? Папірець писав?

— А вам писав? Знаю я, що він вам писав. Довид мені особисто вголос читав. Таке, знаєте, Михайле Івановичу, і в страшному сні не насниться, що він про вас розписував. Якщо там хоч крапля правди, бо голова йде обертом. А ви його онуків собі загарбати хочете. Чи охороняти вони вас будуть? Заручники вони у вас будуть? Ну, заручники? — Мирон посміхнувся. Але витер посмішку рукавом і серйозно додав: — Звичайно, я проти вас — нуль. І космополіт, і з керівної посади мене поперли. А ви в органах. Усе можете. Одного взяли і решту візьмете. Беріть! Беріть! Усіх беріть-збирайте! Переробляйте під себе! Вони вам спасибі скажуть. Ось тут я не сумніваюся. Скажуть.

Терпець мій розтягувався пружиною. Але не безмежно. Дав зворотній хід.

— Ну так. Я жиденят беру. Ви й заздрите. А ви своє жиденя у матері вирвали. Сунька. Мені Євка зізналася. Та й з обличчя Суньчиного видно. Матуся викапана. Ви свою чисту совість засуньте куди-небудь. А то вона цієї ж миті в гівні буде. Якщо по совісті згадаєте, як воно було насправді.

Файда вирячив очі. Рот роззявив, але слова не виходили.

Ми стояли один проти одного мовчки.

Скільки стояли — не знаю. Довго.

Мирон сказав:

— Насправді, кажете, згадати? Я згадаю, згадаю. Ходімо. Доповідь зроблю. З трибуни зроблю. З карафкою. Зі склянкою зроблю.

У крамниці дорогою Файда купив дві пляшки вина — під зітхання продавчині про передчасно померлого Довида Срулевича. На імені по батькові не витримала, пирснула, але тут же затулила рот і ніс краєм хустки і голосно висякалася.

Потім схвалила:

— Як же, треба пом’янути. Треба пом’янути. А то схопиться і повернеться. А йому все одно не жити. Мучити всіх буде. Дітей лякати. Треба, треба на спомин. І залишки на могилку полити.

Ми зачинилися у завгоспівській комірчині — у величезній будівлі колишньої синагоги перегородки закутка не доходили до височенної стелі. Полиці завалені мотлохом. Усе як годиться.

Конторський стіл чистий. Файда розставив на ньому пляшки, дістав склянки.

Пляшку простягнув мені.

Я не раз помічав, як люди вміють змінювати свій зовнішній та внутрішній вигляд за секунди. Не спеціально. Спеціально якраз відразу можна розрізнити умисел. Коли спеціально, виходить напруга. Людина вся напружується, стискає себе у вигаданому вузлі, стежить за всіма своїми частинами. А встежити не можна. Оскільки має вже і тіло, і голос, і манери. А якщо без умислу, під впливом глибокої потреби — тоді можна людину враз і не впізнати. Вона — і не вона.

Файда переді мною був не Файда. Раніше він стояв трохи нижче, жив переді мною ніби знизу вгору і так далі. Тепер навпаки. Дивився зверху вниз.

Я присів на табурет. Вибив корок. Навмисне пововтузився. Нехай трошки заспокоїться. Зайві нерви ні до чого.

Коли розливав вино, зробив вигляд, що рука здригнулася.

Файда помітив. Але нічого не сказав.

— Бачите, Мироне Шаєвичу, рука тремтить. А ви мене в нечутливості звинувачуєте. Звинувачуєте. Не заперечуйте. Вам напоказ випити хочеться, а ви ж непитущий. Мене напоїти думаєте. А я не п’янію. Тим більш вино. А ось ви будете пити. І сильно будете. Вам треба. Треба?

Файда сказав, що треба.

Швидко випив півсклянки.

Я тільки пригубив.

— Ну, Мироне Шаєвичу, починайте доповідь. До війни починайте. З Євки. І зважайте. Зараз ваша сміливість минеться. На півслові минеться. І вам стане соромно, що ви переді мною виступаєте. Ви на мене з ненависті дивитися не зможете. Ну то в інший бік і дивіться. Головне: розповідайте. Я вас за язика не тягнув. Я до вас з усією душею.

Файда випив ще.

Уперся кулаками в стіл, начебто на зборах, нахилився вперед. Для розгону.

У загальних рисах його розповідь збігалася з Євчиною.

Забрати дитину в Євки придумала не Сіма. Правда, погрожувала притиснути Мирона з партійної лінії. Моральний розклад і далі за списком. Мирон не одразу злякався — приндився. Відповідав на всі погрози дружини, що з родини піде у напрямку до Єви і майбутньої дитини. І партія його сильно не засудить, бо Сіма безплідна, а Євка народить ще одну радянську людину. І це країні користь. А від Сіми — користі немає. Відповідав, загалом, їй з тих самих партійних позицій, на які вона його сама й штовхала.

Сіма принишкла.

Але одного разу до Мирона за місцем роботи завітала Лілія Горобчик. Він їх з Євкою, звичайно, розрізняв. Але в першу секунду злякався, бо не виявив живота. До такої міри Євка сиділа у нього в печінках. Думав тільки про неї та її живіт.

Лілька збагнула, чому Мирон злякався, аж пополотнів. Засміялася. Сказала: «Отож, Мироне Шаєвичу. Бачите, як добре. Начебто й Євка. Але без живота. Як нічого й не було. Ходімо прогуляємося. Я в обід зайшла. Щоб ваш робочий час не займати дурницями. Пиріжків привезла. Домашні. Ми з Євкою пекли. Поїмо на лавочці де-небудь. Ходімо, Мироне Шаєвичу».

І так подивилася, що Мирон зрозумів: буде рішучий момент у його житті. І прийде цей момент від Лілії.

На лавочці в сквері Лілька йому виклала план. Якщо він кине дружину, добре не стане. З Євкою йому все одно не жити. Євка із сумнівної родини. Лілька йому запропонувала: «Хочете, влаштую так, що ваша з Євкою дитина буде у вас із Сімою?» Мирон не зрозумів суті. Лілька роз’яснила: Євка народжує і добровільно віддає дитинку Сімі й Мирону. І все. Все зрозуміло. Був живіт — і немає живота. Щоб живіт зник — це головне. Поширять слух, що Євка скинула. Люди поговорять і забудуть. А у Мирона із Сімою залишиться дитина. І Євка знову вільна до нових зустрічей.

Мирон запитав, чи згодна сама Євка. Лілька запевнила, що з сестрою все владнає. Мирон попросив кілька днів на роздуми. Лілька відповіла, що треба цієї хвилини. Поки вона доїсть пиріжки. І їла пиріжки в кількості п’яти штук один за одним. Їла і дивилася в очі Мирону. Їла і дихала на нього курячими тельбухами з цибулею та шкварками. Коли вона потягнулася в кульок за черговим пиріжком, Мирон погодився.

Лілька дала йому пиріжок. Руки витерла собі травою. І сказала: «Ви Сімі нічого не кажіть. Ви збоку. І обов’язково поїжте. Чаєм запийте. А то в горлі застрягне. Горло у вас ходором ходить. Удавитися можна».

Як там далі було — Мирон не знає.

Євку він до самого переїзду в Остер після того, як його турнули з посади з пониженням, не бачив. А Сунька — ось. Виріс у них. Рідний син. Сіма у ньому впевнена як мати. І він як батько впевнений і життя віддасть за нього, якщо, звичайно, буде треба.

Нового для мене виявилося тільки, що сюди свою голову сунула Лілія Горобчик. І її роль на даний момент і за цих обставин мене мало цікавила. Хоч треба було це обміркувати.

Мене більш цікавило інше.

Розбіг у Мирона скінчився. Але я відчував, що він мене ще не ненавидить. Не розлютився він ще на мене до люті. Не викладе останню правду. А що остання є — я не сумнівався. Якби її не було — він би так легко передостанню не виклав. Про Суньку — це тільки передостання.

І я вирік:

— Це я й без вашої розповіді знаю. Ви пийте, пийте потихеньку, Мироне Шаєвичу. А що Лаєвська у вас у хаті по міліцейських кишенях нишпорила, ви в курсі?

І тут не те що розбіг, а серце в Мирона скінчилося. Тут він мене на порох і стер би. Саме тут. На Лаєвській. А коли людина іншу стерти не має можливості, вона себе стирає. На порох стирає. Навмисно. Щоб силу свою випустити. А то розірветься. Лусне.

— А, Поліна… Від неї моя Сімка все життя потерпає. І я потерпаю. Родичка. Вона мені дівок Горобчиків підсунула. Щоб я рятував. Вона знала, що Сіма безплідна. Сіма всіх лікарів замордувала. Користі жодної. Поліна перед нею вихлялась — у неї троє дітей було. Одна краща за іншу. І розумні, і гарні. Вищої марки. Сіма ночами плакала: навіщо Полінка їй очі коле своїми дітьми. Поплаче, поплаче — й на мене лізе. Раптом у нас вийде. У нас не життя, а мука. Кожну ніч мені мука була.

Спочатку нерви, потім це саме. І що? Та нічого. На мене така втома приліпилася, що я нічого не міг. Так і сказав Сімі: «Ти безплідна, і я тепер без сил. Давай помиримося на цьому місці. Живуть люди без дітей. І ми будемо». Я, між іншим, ще молодий був. У мене кров грала. А на Сімку гляну — і вся гра летить до біса. Сімка до Полінки. Щоб мені або лікаря влаштувала для поради, або бабу якусь знайшла. Полінка їй каже: «Тут не потрібен лікар, а молода гарна дівка. Я влаштую». Ну, підсунула мені. А я на відповідальній посаді, як опора нужденним. З Свою закрутилося. Я вважаю, Поліна заздалегідь розрахувала. І Лільку підключила.

Я кивав і не пив.

Мирону підливав.

Файда ковтне, дихне в глибину, і знову заводиться, як «студебекер» від рукоятки. Він і руками такі рухи робив, начебто рукоятку заводить. І не сів жодного разу. Я йому табурет під коліна — він відкине п’ятою. І далі.

— Мироне Шаєвичу, ви про свої низькі потреби припиніть. Гидко слухати. Ви мені про Поліну. Знали, що вона по моїх кишенях нишпорила? У вас же в хаті?

— Знав. У кімнату зайшов, коли вона хотіла розв’язати мішок. У неї не виходило. Попросила мене. У вікно визирала, щоб вас не пропустити. Я не зміг. Вона в кишеню кітеля полізла. Особисто. Щось дістала й у ліфчик собі засунула. Я їй, звичайно, сказав, що не треба. Тим більш із кітеля. З мішка ще так-сяк, а з кітеля з погонами… Вона цитьнула й ушилася. Що взяла? Важливий документ?

— Дурниці. Пшик вона взяла. А вас пов’язала. Спільник ви. Усі ви спільники.

Мирон присів на край табурета. Не присував до столу. Пам’ятав, що він далі стоїть, що він відштовхнув його. Відштовхнув начебто спересердя. Але запам’ятав. Присів, не промахнувся.

— Тобто як? У якій справі я їй спільник?

— Це таємниця слідства — в якій. Ви мені розкажіть. Без баб своїх. Без дітей. Навіщо Лаєвська до вас приїжджала? Чого вона взагалі швендяла туди-сюди?

Мирон сидів тихо. З огидою дивився на склянку. На пляшку, майже порожню.

Я запитав:

— Другу починати?

Він негативно заявив, що бачити не може більше цю гидоту. Щоб я під стіл прибрав. А то з душі верне.

Я не прибрав. Налив собі в склянку залишок з першої, долив з другої по вінця.

Підняв склянку і проголосив:

— Давайте вип’ємо, Мироне Шаєвичу, щоб ви й ваша родина виявилися ні до чого. А заодно на спомин душі Довида. Чи краще спочатку на спомин Довида, а потім, окремо за те, щоб ви сухими з води вийшли. Змішувати не треба. Точно? Не треба змішувати? Вам — жити, а Довиду в землі лежати.

Я випив одним духом. І знову налив собі.

— Ось це вже за вас і вашу родину. За Суню, Сіму, за вас особисто. Треба почаркуватися. Ви за Довида не випили. А за своїх живих випийте.

Я налив повну склянку Мирону і твердо поставив перед ним.

Він не почаркувався, не подивився на мене, випив.

— Гаразд. Будемо вважати, що ви з каяттям прийшли, Мироне Шаєвичу. Кажіть.

Мирон схопився і вибіг з комірчини. Я чув, як він тупотів по кам’яних плитах. Надвір не добіг. Вивернуло його ще в приміщенні. Зрозуміло за звуками.

Я сидів і чекав. Думав, умиється, повернеться назад.

П’ять хвилин чекав, десять.

Вийшов на стогін Мирона. Він лежав майже на порозі, на камінні. І так добре лежав, голова трохи на підвищенні. А то б захлинувся.

Я гукнув когось. Підійшла баба-прибиральниця. Побідкалася-побідкалася.

Сказала:

— Горе у нього. Приберу. Нехай на холодку полежить. Прочухається. Тут каміння завжди холоднюче. До тями приведуть бідолашного. А ви міліціонер із Чернігова?

— Так. Ми Довида поминали.

Вона кивнула, щось пробурмотіла по-єврейськи.

На вулиці було ясно. З похмурості в комірчині очі втомилися. Тепер я дивився новим поглядом. І робив план.

Ще до ночі — розколюю Мирона у парі із Сімою. Разом усадовлю і буду колоти.

Потім — у Рябину. Наведу лад з Любою.

Потім — у Чернігів до Лаєвської.

Долю Гришка та Вовки я вирішив. Забираю.

Ішов у напрямку Довидової хати. Ключі були у мене — забрав у Мирона, щойно повстав із хвороби. Мирон віддав без особливого бажання. Він, напевно, вважав цю хату вже своєю. Якби хлопці залишилися у нього — то й хата у нього теж.

Коли я забирав ключі, Гришко з Вовкою ще не оформилися у мене в мозку. Але тепер вони точно мої. І хата теж моя. Коли виростуть — отримають і розпорядяться втрьох з Йоською. За законом.

У порожній хаті обійшов усі закутки. У Зуселя перевернув ганчір’я на тапчані. Оглянув під і над. Нічого. Ані аркушика з релігійних книжок, ані єврейських причандалів. Якби Зусель усе із собою потягнув, йому б візок знадобився або валіза велика. А він і сам на ногах своїх стояв сумнівно.

Обстукав мостини, стіни в кімнатах і в сінях.

Спустився в льох. У темряві запалив свічку — там же на приступочці знайшов разом із сірниками.

Порожньо. Зібрався вилазити, але спіткнувся об поламаний ящик — цвяхом розпоров холошу. Спересердя вдарив ящик ногою. Верхня планка тріснула, і нога втрапила у капкан. Смикав і так, і так. Не виходило звільнитися.

Свічка згасла.

Волоком дошкандибав до східців — згори падало світло. Вивільнив ногу руками і зрозумів, що до бічної стінки ящика зсередини прикріплена торбинка. Скоріше, капшук. З твердим. Але не шматком. У капшуку на дотик перекочувалось щось окреме одне від одного. Також туга рурочка, цупка, невеличка.

Нагорі я розв’язав. Вузол був мій. Тому й розв’язав. Інакше б довго возився. Або скоріше за все розрізав.

Вузол-таки мій. Тільки з відхиленням. З вигадкою. Але, видно, старалася людина. Зав’язувала терпляче. У місцях зв’язки широка тасьма розгладжена. Немовби бант розправляли. Знову згадав Євсея. Він навіть шнурки на черевиках таким вузлом в’язав. Постійно удосконалював швидкість.

Усередині було таке: золоті коронки — чотири штуки, обручки — сім штук; царські золоті червінці — п’ять штук; брошка жовтого металу, ймовірно золото, квіткою з камінчиками синього кольору — одна; шпилька довга із закруткою у формі бутона трояндочки сірого металу — ймовірно, срібна з черню — одна. А також радянські грошові знаки паперові, скачані і перетягнуті гумкою від ліків. Грошей дві тисячі різними дрібними купюрами.

Я склав усе назад усередину. Але не міцно зав’язав, абияк.

Побіг до Мирона.

Мирон сидів за столом.

Сіма поїла його курячим бульйоном. На мене глипнула з осудом.

Я не відреагував. Шваркнув розв’язаний капшук на стіл.Висипалося внутрішнє багатство. І червінці, і коронки, і обручки, і брошка, і шпилька, і гроші рурочкою.

Сіма ахнула. Впустила черпак у супницю. Бризки на всі боки.

Мирон тільки очима повів. І то — не на золото, а на мене.

Я сказав:

— Громадяни, будете зараз понятими. Перерахуємо, оформимо.

Файда потягнувся через блискучу гірку до хлібниці, схопив відразу кілька шматків, поклав біля чашки. Став кришити хліб у бульйон. Кришить і кришить. Кришить і кришить.

Кажу:

— Ви, громадянине Файдо, так розумію, не в перший раз бачите вміст даного капшука. Він вам навіть їсти не заважає.

— Не заважає. Я на цей вміст стільки дивився, що й не заважає. Та ви сідайте, Михайле Івановичу, поїмо. Встигну. Все встигну тепер.

Мене не здивував спокій Мирона. Цей спокій входив у мої плани. У синагозі я відчував: буде остання крапля, після якої він заспокоїться і розколеться. Але що це за крапля така утворюється, мені було невідомо. Я й обшук улаштував без ясної мети. Виявилося — ось останню краплю й приніс. Просто на стіл.

Мирон дивився на мене без зла. Зло вже не потрібне було ні мені, ні йому. Він дивився, немов вивільнився. І я зрозумів, що тиснути не доведеться.

— Сімочко, і мені бульйончику налийте. Я туди теж хлібця покришу, як Мирон Шаєвич. І самі сідайте коло нас. А то у вас і руки, і ноги трусяться, і все на світі.

Сіма тремтячими руками подала мені повну чашку.

Сама їсти не стала.

Ми з Мироном пили бульйон, потім ложками вигрібали розмоклий хліб — не наввипередки, а навпаки. Кожен намагався повільніше.

Нарешті не витримав Мирон.

— Сімо. Іди звідси. Куди-небудь подалі йди. До хлопців на луг. З ними пограйся. Сунька там?

Сіма відповіла, що пішов із хлопцями, а чи там вони зараз чи ні, їй невідомо.

Мирон наказав з’ясувати і чекати подальших розпоряджень на тому місці, де діти.

Сіма запитала:

— Я не знаю, де їх знайду. Може, на річці або на Вовчій горі. Які твої розпорядження мені чекати, якщо ти не знаєш, де нас із ними знайти?

— Іди, Сімо. Іди подалі.— Мирон підвівся, погладив дружину по спині і підштовхнув до дверей. — Іди. Я знайду. Ви будете галасувати, ви тихо не вмієте. Ось я по галасу і знайду.

Сіма пішла.

Мирон сів.

— Ви ж, Михайле Івановичу, вже перерахували. Не ламайте комедію. Поняті-шмоняті. Ми з вами і є поняті. Інших не треба. Якщо хочете знати, я радий, що ви капшук знайшли. Він мені поперек горла висів. Де знайшли?

— У льосі у Довида. Вміла людина ховала. Не кажіть мені хто. Сам знаю. Євсей ховав. Точно?

— Точно.

— Хто знав, що схованка в льосі?

— Я та Євсей.

— Як? А Зусель не знав? А Довид не знав? А Малка? Про які гроші вони товкли?

— Про інші, напевно.

— Чому Євсей у вас не сховав?

— У мене не сховав, бо у мене Сіма розумна. І в льосі вона порядкує. І варення там тримає. Та інше корисне. А цю гидоту я у свій льох не пустив. Мені гидко, щоб у моєму рідному льосі, де моя їжа міститься, яку мої рідні син з дружиною їдять, у тому числі і я сам, містилося ось це я не знаю що.

Мирон промовляв хоч підвищено, але без нервів. Нерви він випустив раніше, в комірчині. Разом із блювотинням своїм п’яним. Яке я бачив на власні очі. І він знав, що я бачив і спостерігав.

Тепер він був мій.

— Ну, Мироне Шаєвичу, розповідайте.

Показання Мирона зводилися до такого.

Євсей з’явився в Остер разом із Лаєвською. Зупинилися у Файди. Лаєвська показала Мирону капшук і розпорядилася в наказовому тоні, що треба заховати. Але так, щоб швидко дістати в разі необхідності. Євсей був у формі, показав посвідчення особи.

Євсей порадив зробити схованку десь у хаті, щоб під невсипущим контролем. Мирон відмовився навідріз. Як вибір запропонував хату Євки Горобчик. Хата тоді стояла забита, Євка переїхала до Чернігова. Так і зробили.

Євсей сам усе влаштував. Ходив самостійно вночі під прикриттям темряви. Двері там трималися на чесному слові, і Євсей проник фактично без перешкод. Про що весело розповів згодом. Місце описав Мирону точно і попередив, щоб розв’язувати не намагався. Потім не зав’яже, як було. Якщо знадобиться — Мирону дадуть знати, і він доставить капшук куди треба.

Уранці він і Лаєвська поїхали до Чернігова. Перед від’їздом гостей Мирон не витримав і запитав, хто може розпорядитися, щоб капшук віддали, як він дізнається, що це не провокація. Крім Лаєвської і Євсея, звичайно. Лаєвська відповіла, що коли не вона і не Євсей, то ніколи й нікому не віддавати. А точно сказала так: «Хто коли-небудь знайде, того й буде».

Тому коли в Острі стало відомо про смерть Євсея, а Довид з хлопцями з’явився тут на помешкання, Мирон захвилювався і найперше зв’язався із Лаєвською на предмет подальшого. Поліна заспокоїла порадою не думати про що не треба.

Незабаром Довид із Зуселем, Малкою і хлопцями заселився в хату. Це коли Євка остаточно перебралася в Чернігів. Уважалося, що хату Довид купив. Мирон став часто до них ходити. З одного боку — по совісті, а з іншого — від постійного неспокою за цінності в льосі. У зв’язку із неминучою зимою він висловив припущення Довиду, що добре б запастися картоплею та іншими овочами. Шкода, що льох у Горобчиків завжди славився вогкістю і протіканням. Зголосився надати сприяння з цього приводу.

Спускатися й обстежувати Довид і Малка відмовилися, оскільки східці на вигляд були гнилі. Що було правда. До того ж Євсей перебив кілька поперечок, щоб відвести очі.

Мирон порався в льосі показово, а коли виліз, зробив висновок, що треба забути про це лихо. Уся хата стоїть на чесному слові, а льох — перша загроза. Там підпірка на підпірці, і все гниле. Краще забити кришку. Від хлопців. Щоб не лазили. Довид сам забив величезним цвяхом. Овочі вирішили запасати в ямі на подвір’ї. А також Мирон обіцяв надати своє приміщення без обмежень.

Між іншим, я жодного забитого цвяха не виявив. Відкинув кришку і заліз.

Тому уточнив:

— Хто цвях висмикнув? Не ви? Я тут валявся непритомний, Довид у лікарні. Більш нікому.

Мирон запевнив, що не він. Що він не те що на цвях, а взагалі в бік льоху й не дивився навіть у страшному сні. І запитав:

— Вірите?

Я відповів:

— Вірю. Тепер ось що я вам остаточно скажу. Ваша роль мені ясна. Роль негарна. Ви Лаєвську боїтеся. Ваша поведінка з Євкою неблаговидна. Так, Лаєвська вас до дівки штовхнула. Але подальше — на вашій особистій совісті. Не буду вас лякати, що Суньці розповім. Сунька дорослий. Він розуміє, не та мати, що народила, а та, що виховала. Хоч з нього портрет Євчин малюй. Уважаю, що хлопець здогадається самостійно. Або хтось підкаже несамохіть. Але Сунька вам саме поведінки вашої не пробачить. А я йому про поведінку й розповім. Якщо знадобиться. Матір — матір’ю, а поведінка — поведінкою. З Вовкою і Гришком вам зрозуміло. Я їх забираю. Сімі переказуйте вітання і подяку. Я негайно їду. Чекати-прощатися не буду. Хлопцям скажіть, що скоро повернуся за ними. Капшук у вас поки що. Хоч під подушку засуньте, хоч куди. Спитаю з вас.

Мирон вислухав мій вирок приречено. Але я знав, що в голові у нього інше: в голові у нього своя правота. І з цієї правоти я його не звернув.

Зараз у нього в голові радість. І ця радість від того, що він мені не все виклав. Із-під нігтів своїх не все. Але мені треба було залишити йому хоч що-небудь. Щоб він мене не до смерті ненавидів. Не до смерті.

Брехня про те, що Довид був не в курсі — мене не обдурила. Довид, звичайно, про капшук знав. Хіба такий господар, як Басін, — чужу людину у свій льох запустить і довірить висновувати: можна там картоплю тримати чи ні?

Ні. Довид був у курсі.

Але чому Мирон мертвого вигороджує? Навпаки, звалив би на Довида і капшук, і все.

У голові у мене склалася відповідь.

Коли Довид переселився в Євчину хату, Лаєвська розпорядилася, щоб коштовності Довид узяв до себе і сховав. А щоб він сховав і не подивився, що всередині і скільки, — неприпустимо. Він дивився. Таємно від Лаєвської. А вузол йому хто зав’язував? Пацан? Гришко? Якщо Гришко, то капшук міг і після Євсеєвої смерті до Довида потрапити. І вигадки Мирона про те, що Євсей з Лаєвською заодно приїжджали, копійки виїденої не варті.

Тоді від розповіді Файди не залишалося нічого. А так не буває. Якщо людина дає неправдиві показання, обов’язково якусь правду використовує. Спирається хоч на що. Щоб не заплутатися остаточно.

Почав міркувати спочатку.

Для надійності присів на траву — на узбіччі Київського шляху — в очікуванні попутки час дарма не витрачався.

Яка мені різниця, як золото опинилося у Довида буквально?

Різниця саме в тому, чи була Лаєвська в це замішана.

Мирон стверджує, що була.

Головне, беззастережне і ясне — спочатку вузол робив Євсей. Отже, Євсей і привіз капшук. Мирон йому чужий. А Лаєвській не чужий. Євсей би до чужого з таким вантажем не заявився. А Лаєвська до рідного, та ще й залежного по всіх швах — з’явилася з упевненістю, що всі накази виконає. Мирон Євсея не знав. Придумати його образ зі слів Лаєвської — навіщо плутати зайве?

Ні.

Саме тут була крапля правди, на яку Мирон спирався всім тілом.

Капшук привезли Лаєвська з Євсеєм. Потім Мирон віддав його Довиду.

Мені це свідчить про що?

Мені це свідчить про те, що Євсей був з Лаєвською в чомусь дуже заодно. І до того дуже, що потім застрелився, залишив своїх трьох дітей і кохану дружину напризволяще.

Гроші, які Зусель у Чернігів тягнув і десь загубив або ще щось — окрема історія. Може, вони й не з капшука. Вони — це інше.

І може, Гришко саме ці гроші мав на увазі.

Я навіть не розмірковував, а внутрішньо повзав і повзав навколо капшука із золотом і папірцями у вигляді грошей, про які, до речі, Мирон нічого окремо не сказав, і навіть начебто не помітив їх особо, аж до кружляння по всьому тілу — з голови до п’ят, з п’ят до голови, і вростав у землю, втискався. А гора наді мною височіла і височіла. Височіла і височіла. Висотка, яку треба було взяти. Незважаючи на жертви. Наперекір ворогові.

У Рябину прибув уночі.

Наздогін мені брехали собаки. І я сам собі здався собакою. Бігаю, бігаю, як за своїм хвостом ганяюся. І нюх у мене наче заварений: дуже гарячим нагодували. Або сам хапонув.

Скільки разів робив план. І кожного разу план зривався або відсувався. І відсувала його пухкими руками Лаєвська. Відсувала і відсувала. І не в певний бік, а так — немов тарілку з несмачною їжею.

Тому що вона — Лаєвська Поліна Львівна — сита по горло. Їй нікуди поспішати.

А я — голодний. Мені горить.

І жодного разу за весь час дороги не згадав про зниклого Зуселя. Про гроші, що у нього нібито були, — сто разів. А про нього як такого — жодного разу.

У хату до Діденка не стукав. Завалився спати просто в садку під вишнею. Ряднинка там валялася. Суха трава в головах — напевно, старий дрімав удень. Я на його місце і прилаштувався.

Подумав з радістю: пощастило. Ніяких слів пояснювати не потрібно. Нікого будити не довелося.

Встав до півнів. Тихенько стукнув у шибку.

Виглянула Любочка. Відчинила двері. Ми обнялися міцно-міцно.

Я шепнув, щоб вона пішла за мною.

Люба запитала на ходу:

— Що сталося? Ти надовго?

Повернувся до неї всім тілом:

— Нічого не сталося. Сьогодні ми з дітьми їдемо. Сідай, треба важливе тобі сказати — і пакуй речі. Сідай, сідай.

Любочка опустилася на лавку, на самий край.

Сказав:

— Довид Басін помер. Гришка і Вовку ми беремо до себе. Де двоє — там четверо. Так, Любочко?

Люба заплакала.

Але вимовила тверде:

— Так.

Діденко до моєї появи поставився спокійно. Радості не виявив, але й не бурчав.

Сказав:

— Забираєш, отже, своїх. Термінова евакуація.

Я не відповів нічого.

Діти мені зраділи, звісно. Я їх довго обіймав і притискав до серця.

Ганнуся взяла мене за руку і секретним голосом прошепотіла:

— Ходімо в сарай, я тобі покажу щось.

Йоська побіг за нами. Я, щоб він не спіткнувся, взяв його на руки.

Увійшли у хлів. Ганнуся як у музеї показала пальчиком на щось біля стінки. Дошки, інструменти.

— Тату, дідусь собі труну робить, щоб у ній лежати під землею. Ми йому допомагаємо.

Йоська притискався обличчям до моєї шиї і повторював кожне Ганнусине слово нерозбірливою дитячою мовою.

Ганнуся підвела мене близько. І правда, на двох пеньках стояла труна. Ще не до кінця зроблена. Дошки обстругані гладко.

Ганнуся з гордістю провела по них долонею:

— Нічого не має колотися. Ми з Йоською самі перевіряємо. Ми любимо дідуся і хочемо, щоб йому було добре. Ще залишилося віко, і дідусь буде вмирати.

Я слухав і дивився. Але якоїсь миті втратив нитку. Здалося, що я уві сні. Тільки вага Йоськи не дала мені остаточно прикрити очі й опуститися на тверду землю, хоч дуже хотілося.

Йоська запросився з рук.

Він пішов до відчинених дверей і гукнув:

— Діду, ми тут! Покажи татові, як ти будеш лежати.

Зайшов Діденко. Засміявся.

— Ану геть, дурники малі!

Діти весело канючили, щоб він улігся.

Я мовчки спостерігав.

Але коли Діденко став примірятися, як зручніше залізти в труну, не витримав. Схопив його поперек живота — зі спини і відкинув убік.

Старий упав обличчям униз.

Діти перестали сміятися. Йоська закричав. Ганнуся заплакала.

Діденко повернувся на спину, завовтузився, відразу підвестися не зміг. Діти кинулися допомагати.

Я вискочив із сараю на сонце. До нас йшла Любочка. У сарафані. Ноги крізь матерію світилися високо.

Я сказав:

— Мені погано. Дуже погано.

Непевна усмішка зникла з обличчя Любочки.

Я додав:

— Зараз підемо на річку. Удвох. Так?

Люба кивнула.

Вона поставилася до мене без ніжності, але й не відштовхнула. Звичайно, я, як чоловік, у такий момент не став чекати, але все-таки.

Ми лежали в траві і не дивилися одне на одного. Немовби щойно мало місце не кохання між чоловіком і дружиною, а непорозуміння між чужими людьми.

— Любо, про що ти думаєш? — запитав, щоб подати свій голос. Щоб вона згадала, що це я. Щоб зрозуміла, що я тут і я був з нею хвилину тому.

— Пора збиратися. Думати ніколи, Мишо. Ніколи думати.

Люба заплакала. Не як бувало іноді з нею — нишком, а вголос, просто мені в обличчя.

— Як ми будемо жити, Мишо? Як ми будемо годувати дітей?

Я зрозумів: у жінки істерика. Я трохи мазнув її по щоці, не ляпас, а я не знаю що. У всякому разі, не дуже боляче. Як іще припинити?

Вона затихла. Але погляд лишався непевний. Звідкись ізсередини, із глибини.

— Любочко, дітей виростимо. Нам би з тобою бути разом. І кохати одне одного. Ти не проти?

Люба мовчки підвелася, поправила сарафан. Спробувала приладнати відірвану спереду шлею, але відірвала її геть і відкинула далеко вбік.

— Як скажеш, Мишо. Скажеш — виростимо, скажеш — буду тебе кохати. Як зможу.

І швидко побігла назад. У річку обполоснутися не зайшла.

Коли я повернувся — Люба сиділа на клунках з речами.

Діденко метушився, перев’язував валізу. Кришка не закривалася. Від зусиль аж погнулася вся.

— Що ви там напхали?

Я відкинув верх. Сало в ганчірці, хліб, величезний рушник, ряднинка — та, з-під вишні, полотняна сорочка, кальсони, чоловіча білизна натільна на поворозках, чоботи майже зношені, валянки. Якесь непевне ганчір’я, допотопне, самоткане.

Я прибрав усе, крім сала і хліба.

— Миколо Івановичу, спасибі вам, звичайно, що ви для мене гостинці-подарунки зібрали. Від себе відриваєте. Але у нас із Любочкою все є. А вам і самому згодиться. Де ви нове купите?

Діденко згріб увесь мотлох з підлоги в купу, пом’яв, потім став запихати назад у валізу.

Люба махнула рукою:

— Мишо, треба забрати. Йому так спокійніше буде. Я просила, щоб залишив собі,— нізащо. — І лагідно звернулася до Діденка: — Миколо Івановичу, Миша не зі зла. Він навіть дуже вдячний. Ми заберемо. Ми обов’язково заберемо, і Миша носити буде. Будеш, Михайлику?

Вона так на мене подивилась своїм новим внутрішнім поглядом, що я кивнув.

Діденко зі старанності розпластався на кришці, але сил зав’язати навколо не вистачало. Про замок не могло бути й мови. Кришка відставала сантиметрів на десять.

Я зав’язав мотузку.

Машинально. Тим самим проклятим вузлом.

Посиділи кілька хвилин перед дорогою.

Діти не галасували.

Тиша стояла страшна.

І в тиші пролунав голос Петра:

— Ану, виходь! Ганнусю, Йосипу, на Ворсклу підемо! Сонечко високо, вода глибоко!

Діти вибігли надвір. Люба — слідом.

Ганнуся кричала, Йоська їй підкрикував.

— Петре, Петре, любесенький, ми їдемо додому, в Чернігів! За нами тато приїхав! Ми зараз їдемо! Ми поїдемо на потязі! І їсти будемо в потязі, і все-все в потязі! Просто на ходу! І спати будемо!

Петро стояв у плащ-наметі пам’ятником. Йому було жарко, піт стікав по обличчю. Обтікав пов’язку на очах — і стікав далі, на підборіддя, звідти крапав на брезент.

Петро мовчав. Усією головою повернувся до Люби. Вона не подавала голосу. Але він її почув.

Люба погладила його по руці.

Сказала:

— Прощавай, Петре. Приглянь за Миколою Івановичем. Дай я тобі плащ зніму. Ти в ньому просто в землю вріс. Жарко ж.

Петро відповів бадьоро:

— А я з ночі. Вночі не жарко. Вночі прохолода. Я цілу нічку гуляв. І коло Ворскли, і так, шляхом. А зняти я й сам можу. Я не інвалід. У мене руки є.

Він відштовхнув Любоччині руки і сам скинув плащ. Під плащем на ньому були самі штани.

Ноги босі, чорні від землі й трави.

А ганчірочка на очах біла-біла.

Люба ганчірочку помацала. Ніби погладила.

Діти на хату діденкову не озирнулися. І на Петра не озирнулися.

Сяк-так дісталися Чернігова.

У дорозі поведінка Люби мене насторожила. Вона мовчала. Мовчала й мовчала. І з дітьми мовчки, і зі мною.

Удома Люба одразу оглянула все, і перші її слова були такі:

— Треба ще купити розкладачку. Ти з хлопцями в кімнаті, а ми з Ганнусею на кухні будемо спати. Стіл звідти треба винести в кімнату — щоб для занять був. На кухні до підвіконня приробиш дощечку — для широти, там їсти будемо.

Я запитав, як вона почувається, чи не треба їй до лікаря. Судячи з виразу її обличчя. Про всяк випадок.

Вона сказала, що почувається дуже добре.

Я обійняв її, і вона мене теж обійняла. Але разом, заодно, ми не обійнялися. Не вийшло.

На поїздку в Остер я відвів собі день. Тому терміново вирушив. У повній міліцейській формі.

У Мирона хата стояла порожня. Усі на роботі. У хаті Довида теж порожньо. Двері навстіж.

Я там і влаштувався. Посидів трошки, заспокоївся з дороги.

Пішов на Десну — до Гришка й Вовки. Не сумнівався, що вони там.

Хлопці бовталися у воді поряд з іншими товаришами різного дитячого віку.

Завбачивши мене, хтось гукнув:

— Гришко, Вовка, тікайте!

Гришко з Вовкою вискочили з води і побігли в невідомому напрямку.

Я їх не зупиняв.

Сказав спокійно, але голосно:

— Хто сказав, щоб хлопці тікали, зараз же вийти до мене. Інакше погано буде всім. Якщо ти не боягуз, звичайно. Якщо боягуз, сиди на місці. Нехай вийдуть інші. Вони вийдуть не боягузами, а навпаки, чесними радянськими громадянами.

Вийшло п’ятеро пацанів. На невеликій глибині залишився один, намагався ховатися з головою.

Я запитав у того, що ближче стояв:

— Як його звуть? — і зневажливо кивнув у воду.

— Васька.

— Нехай сидить до посиніння. Знайдіть Гришка з Вовкою і приведіть додому. Я там буду. Скажіть, щоб не боялися. Щоб нічого тепер не боялися. Я їх перед усіма вами оголошую рідними своїми дітьми. Зрозуміли?

Повернувся і рівним кроком рушив назад.

Був певний розрахунок на враження, адже діти особливо враження й розуміють. Їм здається, якщо по-простому, то це неправда.

Гришко з Вовкою нагнали мене ще в дорозі. Не крикнули, пленталися позаду. Перешіптувалися.

Я не подавав виду. Різко обернувся і засміявся сміхом, який їм завжди подобався.

Хлопці застигли на місці.

Гришко сказав:

— Ти нас у міліцію не посадиш?

— За що? — Я здивувався і все своє здивування показав голосом і руками.

Гришко промимрив:

— Ну… Я подумав… Безпритульників у міліцію садять. Потім у дитбудинок. До Макаренка. Ми з Вовкою обговорили і проти такого. Дід помер, щоправда, але Зусель не помер? Він живий? Він кудись пішов і прийде. Ми з ним будемо жити. Так, Вовко?

Вовка кивнув.

Я запитав:

— Вам переказали хлопці, що я оголосив? Ви — мої. Ваш батько був моїм найкращим товаришем до смерті. Ваш брат Йоська у мене. І ви будете у мене. Ми заживемо разом. У Чернігові. Я ваш батько тепер. За законом.

Гришко замотав головою:

— Ні. Нам зараз хлопці сказали, що ти придурювався перед ними, ніби як у кіно. Вони тобі не повірили. І ми не віримо.

Я розлютився.

Схопив за руки Вовку і Гришка і потягнув за собою:

— Ходімо додому! Я вам поясню кіно! Не розумієте по-доброму, зрозумієте по-поганому!

Я на них не дивився. Не озирався по сторонах.

Вовка рюмсав. Гришко зціпив зуби. Я чув, що він їх зціпив і скрипів. Євсей так робив.

Удома я як слід пояснив, що і навіщо. В ході роз’яснювальної бесіди виявилося, що Сунька негативно налаштував малолітніх щодо мене. Він запевнив, що я маю намір віддати їх до дитячого будинку, у той час, як Мирон із Сімою хочуть їх залишити у себе. Тобто, в їхньому розумінні, на волі. І щоб вони нізащо не погоджувалися зі мною їхати, незважаючи на будь-які мої обіцянки і можливі гарні подарунки.

Подарунків у мене не виявилося. Це збентежило особливо Вовку.

Він запитав:

— Ти можеш купити цілий велосипед?

Я сказав, що на велосипед у мене грошей немає.

Вовка сказав Гришкові:

— Ну, бачиш!

Що означало «бачиш», я не зрозумів. Але зрозумів ось що — треба садовити поруч Мирона, Сіму із Сунькою і влаштовувати загальну остаточну розмову. При дітях.

Надворі я затримав якогось хлопчину, велів йому бігти в клуб і сказати Мирону, щоб разом із Сімою і Сунькою йшов до хати Басіна. Приїхав Михайло Іванович із Чернігова.

В очікуванні Файди я уважно і цілеспрямовано обстежив кришку льоху. Причому у присутності дітей. Навмисне питав, чи не помічали вони великого цвяха, яким забивали кришку. Не грали під долівкою у війну, у розвідників чи інші ігри. Таємно від діда, Малки і Зуселя або з ними разом.

Гришко ретельно ялозив по кришці і біля неї, шукав слід від цвяха або сам цвях.

То сірник горілий мені тицьне, то трісочку, і кричить:

— Ось цвях! Ось цвях!

Так йому хотілося знайти.

Але я бачив, що ніякого особливого запору на кришці не існувало ніколи. Кришка тільки щільно налягала на мостини. Для підняття — будь ласка, скоба. І більш нічого і на додачу.

Я припинив пошуки і сказав Гришкові:

— Гришо, ти старший з усіх братів. За тобою стоять слідом Вова і Йося. Тобі було б приємно, якби про них казали, що вони брехуни? І всі ви, брати Гутіни, брехуни.

— Чому?

— Тому що коли один брат збреше, скажуть на всіх. Такий закон. Тобі було б приємно, якби через Вовку чи Йоську на тебе показували, що ти особисто — брехун ні за що ні про що?

Гришко мовчав.

Сказав Вовка:

— Гришко не бреше. Він не знає. Я бачив, як дід ходив тут з молотком і здоровенним цвяхом, хотів льох забити, щоб ми не лазили. А потім і каже сам до себе: «Шкода псувати». І не забив. А цвях поклав на підвіконня з молотком. Я взяв цвях. І молоток. Без дозволу. Ми їх загубили на річці. Потім. Дід молоток шукав і на нас відразу подумав. А про цвях не питав. Тепер ти питаєш. Ми й самі не знаємо, куди цвях подівся. Молоток великий, і то ми не знаємо. Про цвях тим паче.

— Добре. Зрозуміло. А всередину, в льох ви лазили?

— Лазили. Багато разів лазили. — Вовка взяв ініціативу. — Але потім дід сказав, що в льосі живе тато. Він мертвий, тому там і живе. І щоб ми не лазили і не турбували. Ми більше й не лазили.

Очі у Гришка були на мокрому місці. Він цитьнув на Вовку.

— Ну, то ви, отже, в льох не лазили після того, як вам дід заборонив?

Гришко відповів за двох:

— Без Вовки мені там робити нічого, а він боявся. Аж до мокрих штанів доходило. Що я його, мучити буду за це? Нічого там цікавого немає, у льосі. Ні їдла, нічого. Сама дурня. А де цвях, ми не знаємо. Навіщо вам цвях, дядю Мишо?

Перший раз за цей день він назвав мене як раніше — дядя Миша.

— Просто. Я цвяхи збираю. Деякі марки збирають. А я цвяхи. Мирон Шаєвич мені розповів, що дід Довид цікавим цвяхом льох забив. Ось я й подумав, знайду — собі попрошу. Ви б віддали?

— Звичайно, — серйозно відповів Гришко. Вовка повторив за ним. Як клятву.

І нічого хлопці про капшук не сказали. Якби бачили хоч раз у льосі — доповіли б. Отже — не бачили. Якби бачили, ниточка потягнулася б під такий настрій, Гришко б вивалив і як хитро вузол розв’язував-зав’язував, і таке інше. За списком.

Про які гроші казав Гришко в такому разі? Зараз тиснути — можна перетиснути. Зламати. Я відклав.

З’явилися у повному складі Мирон, Сіма і Сунька. Сіли за стіл.

Діти — тут же.

Кажу:

— Ось ми всі зібралися на велику раду з приводу подальшої долі наших дітей — Григорія і Володимира. Вони залишилися сиротами, це відомо. І перше питання тобі, Самуїле. Ти визнаєш, що лякав їх дитячим будинком?

Сунька пробурмотів, що не лякав, а лише окреслив ситуацію на їхнє ж прохання.

Я звернувся до Гришка, щоб повторив слова Суньки про дитячий будинок.

Гришко мовчав.

— Щоб це питання закрити, я роблю висновок: ніякого дитячого будинку не може бути. Григорій та Володимир їдуть до мене на помешкання, щоб возз’єднатися зі своїм молодшим рідним братом Йосипом. У них буде в Чернігові упорядковане житло і всі умови для подальшого навчання і дорослішання. Моя дружина Люба на них чекає і вже любить, як своїх рідних дітей. У кого є питання? Григорію? — Гришко мовчав і скрипів зубами. — Володимире? — Вовка шморгав носом, але ні шмарок, ні сліз я не помітив. — Мироне Шаєвичу? — Файда хотів щось сказати, але не сказав. — Сімо? — Сіма тримала голову вниз очима, знизала плечима, але ясно прошепотіла згоду. — Самуїле?

Сунька підвівся, відсунув табурет, поправив ремінець на штанях і каже:

— Я за те, щоб усім стало добре. А це треба зважити. Я йду в радянську армію. Мої батьки залишаються самі. Їм хотілося б узяти до себе Гришу і Вову. До того ж комсомольська остерська організація повністю в курсі та розробила ряд заходів. Наприклад…

Я підійшов до Суньки, поклав руку на його плече, тепло сказав:

— Суню, ти комсомолець, а я комуніст. Твоя ініціатива гарна. І людей ти підняв на добру справу. Але ти неправий. Ти зараз думаєш про благо своїх батьків, яким хотілося б мати у спорожнілій після тебе хаті і дитячий сміх, ігри і таке інше. Але Остер — це Остер. А Чернігів — Чернігів. До того ж у мене права по совісті. Євсей Гутін — мій друг. І як я йому в очі подивлюсь, хоч би де він був, якщо я його дітей залишу без свого впливу?

Сунька почервонів до невпізнання.

— Ну, Самуїле, відповідай. — Я розумів, тут треба поставити крапку.

Сунька виразно мовив:

— Якщо в очі, я згоден. А так ні.

І вийшов надвір.

Гришко з Вовкою дивилися на мене. Мирон і Сіма теж.

Я сказав:

— У нас тут не суд. У нас збори. Тому голосуємо. Суня проти. Хто проти?

Проти не було. Того, хто утримався, теж. Гриша і Вовка теж проголосували «за».

Я оголосив збори вичерпаними і відправив хлопців надвір з умовою, щоб гуляли близько. Скоро їдемо.

Мирон приніс із собою капшук. Зав’язаний він був абияк. Віддав мені без слів.

Я без слів прийняв.

Сіма сиділа тихо, трошки гойдалася. А зрештою добре.

Я запитав, чи не зголошувався Зусель. Може, хто в Острі бачив або чув. Мирон запевнив, що Табачника не бачили. Остер гуде з приводу його зникнення, але в той самий час і подиву мало. Висловлюють думку, що Зусель міг податися у Чернігів, як раніше.

Я запитав у Мирона, навіщо він придумав, що забив льох.

Мирон не відповів твердо.

Я попросив Сіму допомогти зібратися. Із господарчих речей брати нічого не казав, а тільки носильне дитяче. Такого набралося один клунок.

За хатою обіцяли наглядати і не допустити повного розвалу. Якщо з’явиться Зусель — надіслати телеграму.

До шляху я попросив провести нас із хлопцями Суньку.

Він з радістю погодився, тим більше що Гришко та Вовка гаряче підтримали прохання.

Гришко з Вовкою йшли попереду. Настрій у них спостерігався бойовий. Я дав їм відчути себе дорослими і відповідальними. І вони відчули.

Сунька робив вигляд, що відбувається звичайне — діти їдуть додому, базікав про майбутню службу, що прагне виїхати з Остра, а після армії працювати найімовірніше в Києві на великому будівництві.

Я запитав:

— Сунько, а що за історія у Гришка з грошима? Він не краде? З дітьми буває. Вони не зі зла, ціну грошам не знають, ставляться як до папірців для обміну на цукерки, наприклад. Довид мені заїкався, але не розповів.

Сунька зупинився, скинув з плеча клунок.

Я тримав лінію:

— Ну? Сваритися не буду. Справа давня. У будь-якому разі. Але мені на майбутнє треба знати. Для виховання. Ти розумієш.

Сунька розповів, що одного разу до нього прибіг Гришко, як до старшого товариша, порадитися. Поводився серйозно, по-дорослому: вони з Вовкою вирішили піти від Довида і Малки із Зуселем, щоб жити по-своєму. Ті їх примушували зубрити всілякі талмуди і до того ж забороняли брати від товаришів на вулиці їжу, тому що вона могла бути на салі і некошерна.

Настрої протесту зріли у Гришка давно під впливом оповідань Суньки про піонерів і комсомол. І ось Гришко з Вовкою вирішили втекти. Збиралися в Чернігів до Михайла Івановича, де Йоська.

Оскільки ця розмова була до знайомства Суньки зі мною, він поставився з підозрою на брехні. Але щоб не налаштовувати Гришка відразу проти, зробив зауваження, що без грошей нічого зриватися, без грошей вони будуть безпритульні і їх загребуть у дитбудинок, не доїжджаючи Чернігова. Чи повернуть Довиду.

Гришко пішов засмучений. Через деякий час він заявив, що гроші у них з Вовкою є. І показав паперові грошові знаки в кількості вісімдесяти карбованців.

Сунька суворо запитав, чи не вкрав Гришко таку суму.

Гришко сказав, що не вкрав, а взяв у Зуселя. І що віддасть. Коли вони з Вовкою влаштуються у Михайла Івановича в Чернігові. Тому що гроші вони не мали наміру витрачати на дурниці у дорозі, а будуть показувати, якщо їх затримають.

Сунька наказав негайно гроші Зуселю повернути у будь-якій формі. Хоч підсунути назад, якщо взяв без дозволу. Сам він не сумнівався, що Гришко гроші поцупив.

Щоб заспокоїти хлопця, Сунька сказав, що проведе бесіду з Довидом щодо виховання. І запевнив, що доб’ється скасування непотрібних занять.

Назавтра прибіг Гришко і сказав, що Зусель кудись подався, гроші йому Гришко підсунути не встиг. Але коли Зусель повернеться — обов’язково непомітно віддасть.

Але тоді Зусель саме вперше зник і повернувся з Чернігова німий і остаточно дурнуватий. Малка голосила Остром, що зникли великі гроші.

Гришко в такій обстановці розгубився. За порадою Суньки він передав їх на тимчасове зберігання Суньці ж.

Я запитав:

— Де вони тепер?

Сунька сказав, що вони у нього в кишені.

Дістав згорнуті руркою папірці. Простягнув мені.

— Збирався віддати вам без пояснення. В останню хвилину, як-то кажуть.

Я засміявся.

— Ой, Сунько… Хтозна, яка хвилина — остання.

Гроші, звичайно, взяв — на майбутнє.

Попросив, уже коли закидав ногу — лізти в кузов попутки, навмисне, щоб бути спиною до Суньки:

— Якщо Лаєвська до вас навідається, вітання переказуй. Люблю я її.

Відчув шкурою крізь кітель і спідню сорочку, як мене обдало холодом від Суньки. Стрибнув назад на землю.

Сунька стояв блідий, як заморожений, схопився рукою за колесо. Немовби хотів зупинити машину, якби вона поїхала, а я не зліз до нього.

— Що, Сунько? Кажи зараз. Пізно буде потім.

Сунька бовкнув, і не з горла, а із самого живота:

— Поліна з батьком обговорювала, що у неї все готово, щоб із вас пшик зробити. Батько пошепки кричав, щоб його не вмішували, тому що він не поділяє. А вона наполягала. Сказала такими словами: «Мироне, тебе ніхто не питає, що ти поділяєш. А Цупкого ти розділиш зі мною. Уже розділив». Я не зрозумів усе до крапки. Але мені важливо знати, Михайле Івановичу. Лаєвська — шпигунка?

Я серйозно відповів, що треба з’ясувати.

— Коли приїжджала востаннє?

— Коли я з вами познайомився. Вона на хвилинку забігла. Ви в садочку сиділи чи де. Вона вашу постіль обмацала. Мама зробила їй зауваження, а Поліна відмахнулася. Вона нахабна. Кітель ваш мацала — сказала, їй такий крій треба вивчити. Батько сказав, щоб ішла до вас у садок, якщо щось треба. Вона відмовилася і забралася, як кішка. Просто вислизнула. Думаю, шпигунка. Ви як хочете. У неї всі звички такі.

— Звідки знаєш, які шпигуни?

— Хто ж не знає?

Я пообіцяв на потрібному етапі підключити Суньку. А поки щоб мовчав.

У кузові вантажівки я думав не про Лаєвську і не про гроші.

Підсумок який?

Підсумок такий.

Зусель мав на увазі взяти із собою гроші в Чернігів, коли йшов до мене захищати Довида. Малка йому дала або сам звідкись вигріб. Або Довид дав. І саме ці гроші вкрав у нього малий Гришко. Зусель пішов, думаючи, що гроші при ньому. І Малка так думала, і Довид. А їх у нього й не було. Це якщо Гришко всі взяв. А якщо не всі?

— Гришо, ти всі гроші у Зуселя взяв чи залишалося? — Я запитав спокійно, між іншим, коли нас підкинуло на черговій ямці.

Гришко відповів на видиху, весело:

— Усі.— І схаменувся. Але з викликом продовжував тримати посмішку.

— Для чого, чому — не питаю й не запитаю. Але як? Як ти їх забрав, що ніхто не дізнався?

— Просто. Малка думала, що я пішов надвір. А я не пішов. Вона гроші загорнула в газету, потім у ганчірочку, потім у кишеню піджака Зуселя засунула. Засунула і скількись-то разів виймала — назад засовувала. Начебто пробувала, як там тримається. А Зусель зранку збирався в Чернігів. Малка завжди казала всім, що Зуселя не можна чіпати, він дуже мало тямить. Вона за нього все намагалася робити. І ложку йому до рота несла. Він аж розсердився. Ну, вона гроші йому в піджак засунула, піджак на цвях повісила в сінях і пішла Зуселя кликати, щоб ішов снідати і в дорогу. Я, поки її не було, пакунок витягнув з кишені Зуселя. Гроші взяв, туди газету складену поклав. По-старому згорнув, потім ганчірочкою зверху. Як було. Я вмію, як було. У мене виходить. Зусель прийшов, поснідав, одягнув піджак і попхався. По кишені поплескав. У мене серце захололо. А він поплескав і все.

Малка йому гиркає і гиркає, на кишеню показує. Зусель головою дриґає, тримається за кишеню. Так і пішов. Як він повернувся, я хотів віддати назад. А куди? Малка кричить. Дід кричить. Зусель мовчить. Я подумав — раптом вони подумають, що він загубив гроші? Або витратив? Нехай, думаю. А вони у Суньки на збереженні. Вісімсят карбованців. Ого! Цілих же ж вісімсят!

— А цю торбинку бачив? — Я дістав зі свого речового мішка капшук.

— Бачив. — Знехотя погодився Гришко. — Мене дід просив спочатку розв’язати, а потім зав’язати, як було. Я й зробив. Ви татка вчили. І я теж навчився. Краще за татка.

— А що тут усередині, знаєш?

— Звичайно, знаю. Тут посаг Євки. Коли збереться заміж, їй віддадуть, щоб наречений її взяв. А вона сама витратити боїться, й дідові віддала. Вона сама приїжджала і просила: «Давай відкриємо, візьмемо трохи звідти». А дід її прогнав.

— І коли це Єва просила?

— Коли німого Зуселя привезла. Я чув.

— А ти сам не зазирав усередину, коли зав’язував?

— Хотів, дід заборонив. Сказав, хто в чужий посаг зазирне, сам ніколи дітей не народить. Воно мені треба? Бабське до того ж. Якби фінка або пістолет.

— Фінка? Як у мене в сидорі? Так? Гришко?

Гришко зовсім опустив голову.

— Навіщо ти до мене в сидір лазив, хлопче? Хто тебе навчив?

— Ніхто. Я сам. Я думав, що у вас там пістолет. Або ще що. А там фінка. Я хотів ще й ліхтарик. Але я тільки фінку взяв. Зав’язав по-старому. Фінку сховав. Дід знайшов, відлупцював. Фінку забрав собі. Ви мене не візьмете тепер?

— Візьму. Усього тебе візьму. З усім потрухом твоїм нещасним. Те, що ти мені розповів — молодець. Май на увазі — якщо чесно зізнатися, потім можна й забути. Не зовсім, а трохи всередині у себе притаїти. Але глибоко — пам’ятати. І не повторювати. Я тобі обіцяю, що не дорікну. А ти мені обіцяєш, що запам’ятаєш і не повториш. Ти не злодій. Ти збився з дороги. А тепер знову став. Зрозумів?

Гришко кивнув і підліз до мене під бік. Він заплющив очі і заснув. Вовка давно сопів з іншого боку.

І я теж заплющив очі для підбиття чергової риски.

Хотів її переступити. Але вона вже виявлялася не риска, а борт вище за полуторку. І я задерти ногу не подужав. Заснув.

Але встиг похвалити себе: правильно відчув, що казали Довид і Гришко про різне. У Довида — своє, у Гришка — своє.

У всіх — своє.

Рідна хата зустріла нас смачною їжею. Борщ, пампушки, інші страви української кухні. Узвар, наприклад. Сухофрукти від Діденка, напевно. Більше нізвідки. Торішній урожай. Цього року не встиг.

Люба здебільшого мовчала, тільки обіймала хлопчиків і вмовляла їсти. Ганнуся допомагала їй і теж лагідно зверталася до Гришка і Вовки. Йоська трохи повередував — забув братів, потім почав з ними загравати.

Коли всі вгамувалися, я запитав, до слова, що Любочка робила цілий день.

Вона сказала:

— Сиділа.

На питання, хто приготував пампушки та інше, відповіла:

— Лаєвська.

Я запитав, під яким приводом вона з’явилася.

Люба відповіла, що зателефонувала до Лаєвської від сусідки.

Моє здивування Люба припинила:

— Лаєвська Йоську виходила, інших подруг у мене немає. Мені треба поговорити з кимось, по-жіночому. Я б з глузду з’їхала, якби не поговорила.

— Почекати мене і зі мною поговорити не могла? Я тебе й по-жіночому і по-всякому знаю напам’ять із заплющеними очима.

Люба твердо сказала, що зі мною більш говорити не має наміру. Жити — так. Буде. І як жінка, і як узагалі. Але говорити і обговорювати — ні.

Ми перешіптувалися з нею через голови дітей. Я побоявся, що вони прокинуться, і запросив Любу вийти на кухню.

Вона підвелася і пішла. Я — за нею.

І тоді вона мені виклала.

Діденко розповів їй про лист нібито Зуселя. Що там писалося. І висловив припущення, що я щось зробив проти закону, бо органи — вище міліції — під маскуванням Зуселя збирають на мене матеріал. І щоб Любочка береглася. І берегла дітей.

Лист Микола Іванович залишив без відповіді. Але коли я до нього прийшов, пов’язав мою появу із цією цидулкою. Тому й не здивувався.

Те, що не зі слів Табачника лист начерканий, Діденко не сумнівався. І виходило, що тепер я приплутаю також його до своєї справи.

Те, що я вивів розмову на Зуселя, Діденко сприйняв спокійно — підтвердилося його побоювання, що має місце провокація. Чи з мого боку, чи чорт-зна з чийого.

Він зітхнув вільно, коли я поїхав. Але після отримання мого письмового прохання прихистити на літо Любочку з дітьми остаточно розгубився. При цьому для себе вирішив: час йому зводити рахунки з життям по-доброму. Тобто пора вмирати від старості. Чим він утече від участі у всій цій історії. Він зробив собі труну і передав свої речі в мою родину, щоб вони принесли користь. Як сільській людині, йому було нестерпно думати, що добро пропаде в чужих руках.

Люба закінчила розповідь так:

— Петро за ним догляне до останнього подиху. Ми з ним обговорювали. А ти мені, Мишо, скажи з усієї душі, що ти зробив? Чому навколо тебе люди вмирають своєю смертю і особливо не своєю? З якої причини? Ти мені дорікаєш, що я з Лаєвською радитися схотіла, а не з тобою. Ну, тепер з тобою. Що ти мені скажеш?

Я попросив, щоб Любочка спочатку сказала, що їй порадила Поліна.

— Поліна нічого не порадила. Вона тісто місила і в магазин по продукти бігала. Ти вивантажив нас — і знову бігом-скоком. Нічого Поліна не сказала. Боялася, що ти її тут заскочиш. Поспішала піти.

— А я тобі, Любо, відповідаю: я ні в чому не винний. Ти старому чужому віриш, Лаєвській віриш, віриш усім. Тільки не мені. А що Лаєвська тебе навіть у лікарні мордувала всілякою дурнею — ти забула? Забула, що вона тебе Лількою Горобчик в очі тицяла? — Я сказав зайве.

Але Люба жваво відповіла:

— Еге ж, Лілька… Саме про Лільку Поліна лише й заїкнулася. Що їй зараз соромно, що не треба було мені в лікарні про твою Лілечку казати. Так і повторила двічі, двічі: «Мишкову Лілечку». Я захотіла уточнити, але Поліна затисла собі рота. І так затисла, що аж зуби в неї пішли всередину. Але я зрозуміла. Ти мені приготувався Петром сліпим докоряти. Я думала, почекаю, коли почнеш. Потім скажу. А тепер чекати не буду. Я хотіла, щоб з Петром у мене сталося. І він хотів. Не вийшло. Другого разу не було. Це у тебе все завжди виходить. Ти мене беріг, і коли спали з тобою, беріг. А я хотіла, щоб ти мене наскрізь, як баби розповідали, щоб я криком кричала. Ти мене до кісток об’їв, але обережненько. До самісіньких кісток. Дозберігався. Нехай тепер дітям — те, що лишилося від мене.

Я запитав, якщо вона прийомних дітей не хоче, чому не сказала одразу. Якщо наперед бачила мої дії. Про особисту частину залишив без уваги. Щоб не загострювати.

Люба знизала плечима:

— Чому я дітей не хочу? Це ти хочеш або не хочеш. У мене таких слів немає. Ти захотів Євсеєвих дітей — усіх, і привів. І я їх буду любити і виховувати. Тільки не тому, що ти так вирішив, а тому що мені все одно кого любити, кому себе на корм переводити. Тільки б не тобі. Не тебе собою годувати.

Люба стояла біля підвіконня, про яке раніше радила, що до нього треба прилаштувати дошку — їсти замість стола. Я прикидав, яка завширшки знадобиться дошка. Не менше сороковки.

Здебільшого не слухав.

Запитав, чи давала вона раніше ключ від нашої квартири Лаєвській.

Люба сказала, що давала. Перед своїм від’їздом у Рябину. Щоб Поліна з господарства, якщо знадобиться, мене не турбувала, а сама приходила за домовленістю зі мною.

— А з чого ти взяла, що я можу з нею домовитися про господарювання чи ще про щось? Ти знаєш, я її терпіти не можу.

Люба з готовністю відповіла, що у неї є причини давати ключі довіреній жінці. Без мого відома. Вона тут прописана нарівні зі мною.

— То ти навіщо ключі давала Поліні? Щоб вона мене перевіряла чи щобборщ мені варганила?

Люба не відповіла.

Я погладив її по голому плечу і повернувся в кімнату. Притулився скраю біля Гришка і Вовки.

Уранці до шостої тихенько зняв мірку з підвіконня. І пішов. Капшук прихопив із собою — від Гришка подалі.

У мене залишалося ще скількись-то до виходу на службу.

До Лаєвської я не поспішав.

Люба завдала мені удар у спину. І хоч говорила вона не своїм голосом і не своїми словами і виразами, а відомо чиїми — Поліни, я відчував сильну гіркоту.

Перебирав у голові час, який ми прожили разом. Крім її внутрішньої краси і скромності нічого не спливало. Вона сумлінно доглядала за мною в госпіталі, де виявляла самовідданість. Нехай вона звикла у війну це робити і підняла на ноги сотні і сотні понівечених у боях. Але мене вона покохала. Вона сама сказала. Я її не просив. Питання стояло, чи дістане до серця осколок. Операція нічого не обіцяла на всі відсотки. Перед тим як мене відвезли в хірургію, Любочка звірилася в коханні.

А відносно того, що по-жіночому вона незадоволена, то могла мені сказати по-товариськи, як найближчій людині, а не робити трагедію тепер, після стількох років спільного життя.

Я тільки йшов у неї на поводі і робив, як вона дозволяла.

До того ж я був упевнений: Лаєвська до неї і туди залізла. Наплела чогось. Відомо чого. Як буває і як не буває. Сама б Любочка не додумалася. Їй і не треба нічого такого. Якби треба — я б відчув. Угадав. Між нами була довіра. А Лаєвська її розбила. На якійсь своїй примірці й розбила. Наливочки хильнула і паскудство яке-небудь Любочці навіяла, ніби колишня подруга. А Люба їй повірила. Виходить, до неї довіра була. Розкрита вона була тоді для довіри. І довіра до Лаєвської стала більшою за довіру до мене. Отже, підточував її черв’ячок. Черв’ячок на бік Лаєвської ліг — і переважив усі наші спільні роки. А мені виду не подавала. Ось у чому основна образа.

І скільки я заради неї наробив! Ну, гаразд, не особисто заради неї. Заради нашого кохання.

Я довго не хотів паплюжити ім’я Лілії Горобчик. Витягувати назовні, що нікого не повинно стосуватися. Настав час.

Так. У мене з Лількою за її життя було. І довго було. Я вважав, що нікому це невідомо. І вона мене запевняла, що ніхто не в курсі. Якби я хоч на хвилину припустив, що наші стосунки вийшли в якійсь частині з-під контролю секретності, я б з Лількою порвав. Але я не знав. Я не знав і не думав, що вона з Лаєвською розмовляє на теми мене.

Я без осуду. Жінка. Їй треба було від вражень позбавлятися хоч як. Вона їх у собі тримати не могла. І треба віддати належне Поліні. Не рознесла далі.

Тільки тепер видає по крапельці. Як скалку із себе вичавлює разом із кров’ю. І свою кров з моєю перемішує.

З Лілією Горобчик я познайомився в січні 1947 року.

У свій вихідний день гуляв по місту. Настрій у мене був бойовий, оскільки все життя знову виявилося у мене попереду — кілька тижнів тому останній осколок витягли з моїх грудей успішно. Як я згадував, особливо за мною доглядала в госпіталі санітарка Любочка, яку я покохав тоді ж і умовився з нею одружитися найближчим часом.

Наше побачення було призначено на вечір у міському парку біля пам’ятника Йосипу Віссаріоновичу Сталіну.

Я йшов з найчистішими і найдобрішими сподіваннями на майбутнє. Дивився в небо і уявляв, як на ньому спалахнули вечірні дрібні зорі, і під цими зорями ми з Любочкою погуляємо по снігових доріжках.

Завернув на базар з метою придбання подарунка. Найкраще — цукерки. Їх можна їсти на ходу. До того ж солодке привертає до доброти і спокою.

Хотілося придбати не саморобні льодяники, а саме цукерки у фантиках. Я б розгортав їх і давав просто з руки Любочці. Годував її, начебто вона пташка.

Але в обгортках не знайшов.

Тоді купив гарні коржики у вигляді кілечок. Скуштував один і залишився дуже задоволений.

Сунув кульок у кишеню фуфайки і розвернувся, щоб іти своєю наміченою дорогою.

Тут мене легенько взяла за рукав жіноча рука без рукавички.

— У вас печиво впало! Ви промахнулися повз кишеню!

На снігу розсипалися мої коржики, і причому розкришилися, не витримали удару. Тобто виявилася халтура. Збирати по крихтах я не став.

Подивився на продавчиню з осудом.

Вона заголосила, що я наступив і сам винен. Але я знав, що не наступав. Просто впустив.

Жінка, яка смикнула мене за рукав, сказала продавчині:

— Я зараз усе зберу і в рот твій поганий запхаю. Зі снігом. Гроші віддай товаришеві. Ну.

І таким голосом сказала, що баба негайно гроші мені в руку тицьнула, потім швиденько згребла крихти зі снігом і кинула через плече. Налетіли горобці і склювали. Без сліду.

Я не звик, щоб за мене заступалися жіночим голосом.

Кажу:

— Гаразд. Нехай скаже спасибі, не хочу зв’язуватися. Ще раз наткнуся на таке — в міліцію відведу.

Торговка дивилася на мене невидячим поглядом, як у них прийнято, коли їхні шахери-махери випирають назовні.

Я дістав посвідчення і показав.

Вона враз змінила ставлення.

— Ой, вибачте, товаришу міліціонер. Від морозу товар псується.

Моя захисниця засміялася. І так засміялася, що червоний язик трохи висунувся між білих зубів. І руками сплеснула, і зігнулася від сміху. І закашлялася від морозного повітря.

Я її машинально по спині трохи постукав.

Пальто у неї виявилося товсте, м’яке. Ворсисте на дотик.

Вона й каже:

— То ви міліціонер? А я за вас розкричалася! Ну гаразд. Наступного разу ви за мене цитьнете на кого-небудь. Цитьнете?

Я, звичайно, обіцяв.

Вона пішла. А я подумав, що й не впізнаю її, якщо побачу знову. Тільки руде волосся з-під хустки. Але це прикмета, а не портрет.

І не хотів, а купив льодяники.

Перед самою зустріччю з Любочкою забіг у гуртожиток — перевдягнувся у форму. Одягнув шинелю. Стару заячу шапку змінив на кубанку. Краси, звичайно, більше, але менше тепла.

Любочка на побачення прибігла на секунду — повідомити, що в госпіталі багато роботи і її на вечір не відпускають.

Домовилися наступного дня.

Оскільки як гостинець у мене були льодяники, я дав кульочок Любочці. Вона й не подивилася, затиснула його в руках.

Відчула на дотик:

— Льодяники?

— Льодяники.

Любочка швидко висмикнула один і захрумтіла.

Я запитав з тривогою:

— Солодкий хоч?

— Солодкий!

Люба втекла з льодяником за щокою. Я дивився їй у спину й уявляв, як льодяник крутиться в неї під язиком, як льодяник натикається на зуби і цукрові крихти тануть у роті.

Треба було дочекатися наступного дня.

Треба було негайно йти до себе. Але я не пішов.

Я ходив навколо пам’ятника товаришу Сталіну, у світлі ліхтарів, кружляв і кружляв. Аж у голові затьмарилося. Дехто з тих, що гуляли, дивлячись на мою міліцейську форму, вважали, що я виконую свій обов’язок на посаді і зверталися з різними питаннями. Де ковзанка? До скількох працює? Чи дають напрокат ковзани? Чи закривають парк на ніч?

Я відповідав радісно, чим приносив користь людям.

І ось до мене підійшла та сама жінка. З базару. Руда. Я розгледів її обличчя під ліхтарем.

Вона з осудом сказала:

— Товаришу міліціонер! Я за вами давно спостерігаю. Що ви тупцяєте? Ви б зайшли вглиб, де освітлення немає. А то ви тут гуляєте, а людям страшно в темряві.

Я зібрався щось відповісти на зразок жарту.

Але тут вона мене впізнала.

— Це ви?

— Я. Ні на якій посаді я тут не перебуваю. Гуляю. А якщо вам небезпечно йти в темряву, я вас на знак подяки можу провести.

Вона знову засміялася.

— Я не за себе боюся. Мене проводжати не треба. А якщо ви гуляєте, то по колу ходити не треба. Збоку смішно.

— А ви гуляєте чи проходите повз?

— Повз. Йду від подруги. Додому. Я на Клари Цеткін мешкаю. Ось там темрява — то вже темрява! Ні однісінького ліхтарика. Ось там страшно, то вже страшно!

— Провести?

— Ну, проведіть. Розімнетеся. В чоботях замерзли?

Зізнався, що встиг уже змерзнути. І шинель наскрізь промерзла.

Клари Цеткін — поряд. Метрів триста.

Без слів ми пройшли шлях.

Без слів зайшли в будинок.

Без слів далі все сталося.

Досі не розумію, як у Лілі Горобчик вистачило безсовісності відразу зі мною і цілуватися, і так далі. Я що? Я чоловік. А вона все-таки жінка. Має бути скромною, гордою.

Ліля була не горда. Вона відразу себе так поставила, що у нас особливі стосунки. Про кохання не говорила. Я таких не бачив. Хоч з дівчатами мав справу.

Мені, звичайно, доводилося чути, що є дуже пристрасні жінки. Але сам я їх не зустрічав у своєму досвіді.

І ось Ліля.

Вона мене всього брала. А я здуру віддавав і віддавав, до останньої краплі, наче на майбутнє мені нічого не знадобиться.

Ми бачилися спочатку дуже часто. І кожного разу я казав собі і їй: «Більш не прийду».

Особливо засмучувало мене, що будинок Лілі містився за три хвилини ходи від госпіталю. Небезпека зустріти Любочку висіла над моєю головою щохвилини.

Будьмо відверті, завжди можна придумати, чому я опинився поруч. Ну раз, ну два. А якщо і три, і чотири? І мій вираз обличчя і загальний стан? Я не вигадник. У мене і совість, і все інше.

Якби Ліля взяла моду мене проводжати, як часто вигадують собі жінки: до повороту, до наступного ліхтаря і так далі, я б не зміг відмовити.

Але Ліля й не поривалася.

Я підводився і йшов.

Вона лежала, ніби мене й не було. Ні приходу, ні відходу.

Але жодного разу за весь час Любочку я в очі не зустрів.

Ми розписалися з нею, як і планувалося спочатку. До Лілі. Я не міг змінити обіцянку. Люба перебувала в Чернігові зовсім сама. Нікого з рідних у неї в результаті війни не залишилося. Знімала куток у халупі біля базару. Господар — п’яниця, господиня йому у всьому підспівувала і навіть експлуатувала Любочку на всі сто. Люба і прала на них, і готувала.

Від мене вона отримала все, не кажучи про теперішню квартиру. Таким чином я Любочку буквально врятував. Вона б зі своїм здоров’ям довго не протягнула у наймичках.

Поводився з Любочкою дбайливо. Вона була для мене всім світлом у віконці.

Одного разу висловила:

— Ми з тобою — сироти. Тому ніколи одне одного не кинемо. У нас справжнє кохання до смерті.

Я відразу хотів заперечити, що сирота вона, а я не сирота. Але змовчав, бо зрозумів: вона набагато молодша за мене і ще пам’ятає своїх батьків як живих. А я вже пам’ятаю і усвідомлюю їх тільки як мертвих. Тому що мій вік перетравив їх не дуже давню смерть. Не я особисто, а вік.

Пояснювати Любі різницю не став. Щоб не турбувати її думками.

З Лількою — інакше.

Вона була старша за мене. Я не цікавився, наскільки.

Одного разу вона запитала:

— Скільки років ти мені даси на вигляд?

Я засумнівався.

Чесно сказав:

— Не знаю. Не вмію визначати у жінок.

Ліля погладила себе по шиї — спереду, і засміялася:

— У мене шия гарна. І руки. Молоді. Сама дивуюся. На місці я застрягла за віком, чи що? Раптом мене вже нема, а я думаю, що є?

І обхопила своїми руками шию, ніби зібралася задушиться.

Я злякався такого жарту.

Але зумів підтримати настрій:

— Від того, що душать, залишається негарний слід. Странгуляційна смуга. Якщо мотузкою або дротом. Або якщо голими руками — криваві синьці. Усі пальці карбуються. Я надивився.

Лілька ще більше засміялася:

— Не лякай мене! У такій справі краса — на останньому місці. Я теж надивилася. Ну, скільки даси?

— Ніскільки я тобі не дам. Ні на вигляд, ніяк. Ти така, як є. Ти завжди така була і завжди така будеш.

Лілька погодилася.

Але мене не пожаліла:

— А ти скоро старий станеш.

— Чому?

— Тому що у тебе всередині голосно, а зовні тихо. Ти зі мною кричиш у ліжку. А не помічаєш. Мене приглушуєш. Я без крику не можу. З мене крик виходить разом із задоволенням. Заодно. Ти не розумієш. У тебе навіть усередині таємниця і секрет. Я втомилася від секретів. Може, тільки коли ти у мені, у мене якась засувка відсувається — і я все із себе назовні випускаю. Все-все.

Я навіть образився. Лілька сильно кричала, правда. Але я? Не помічав. А вона дорікнула. Не мусить чоловік кричати. Ніяк не мусить.

Нічого я не знав про Лільчине життя. Ні хто батьки, ні де раніше мешкала. Не знав про сестру-близнючку.

Навіть паспорт її не дивився. Спеціально. Знав, де лежить. А не заглядав.

Якби перевірив паспорт — вийшло б, що усвідомлюю свої дії. Цього я допустити не міг. Не виправдався б перед собою і перед Любочкою.

Випадково з’ясувалося, що Лілька працює на взуттєвій фабриці.

Я прийшов, а вона палець бинтує.

— На конвеєрі поранилася. Трохи засунула палець під ціпок, щоб не проспати, коли піде. Поламка була, лагодили, те-се. Думаю, подрімаю. І заснула. А він пішов на всю котушку. Ледве висмикнула!

Запитав, де працює.

Вона сказала — на взуттєвій.

А то б і не знав.

У мене — форма. Ясно без слів. Лілька ніколи про мою службу не прояснювала.

З тих пір уявляв її в хустинці за роботою, як вона заготівку бере, намазує підошву клеєм, як майстер її сварить або хвалить. Як їй хочеться спати після мене, і вона заплющує очі на секундочку, щоб краще згадати, і тицяє повз банки з клеєм. Або так — палець під конвеєрну стрічку кладе і прокидається від болю.

Я не порівнював свою Любочку і Лільку. Кохання є кохання. Родина є родина. І обов’язки є обов’язки.

Але коли Лілька кричала, я боявся, що аж у госпіталі чують. І Любочка чує. Вона, звичайно, не зрозуміє чому. Але хтось може пояснити.

Ось до чого я доходив у своєму абсурді.

Були періоди, коли я силою змушував себе відокремитися від Лільки. Виходило погано.

Останнім часом, перед своєю передчасною смертю, Лілька здала позиції. Іноді прогулювала робочий день. Лежала та й лежала на канапі. Одягнена, іноді в ботах.

Казала:

— Зібралася на фабрику, але не пішла.

На питання — чому? — не відповідала.

Одного разу запитав відверто — чи вона не вагітна.

Вона скинулася і образила мене до самих глибин такими словами:

— Якби ти знав те місце, куди мені майбутніх дітей запхати. А ти не знаєш. І ніхто не знає. Та я сама не знаю.

Дурепа.

Після такої образи я витримав тиждень. А потім уже побачив її мертву на подвір’ї 18 травня 1952 року.

Хто їй робив медичне звільнення у випадку прогулів — я не знав. Тепер здогадуюся — Лаєвська через своїх подружок.

Решта — вигадки Лаєвської, її погані натяки і бабські заздрісні випади.

Треба вирішувати нагальні завдання.

Першою на порядку денному стояла Євка.

Я не пішов напролом. Потайки, задами, наблизився до хати. Обійшов з усіх боків. Вікна — навстіж. Послухав повітря. Тихо. Думки про те, що у Євки ночує Хробак і ще, — досі затримався й не було. Він — відповідальна особа, хоч і вдовець і ночує вдома, в родині, поруч зі своїми батьком, матір’ю та дитиною. Після весілля — так. А так — ні. Так — уривками. Люди ж усе бачать.

У пізній час — пів на сьому ранку, Євка, як не працююча, спала. У зв’язку зі спекою — на канапі у великій кімнаті.

Я обережно зліз із підвіконня всередину, але чоботи дзенькнули підковками.

Євка повернулася на інший бік і натягнула на голову простирадло. Через секунду схопилася, розплющила очі і без звуку втупилася в мою фігуру проти світла. Обличчя не розгледіла.

Я кинувся до неї зі словами:

— Тихо, Євко! Це я, Цупкий. Привіз тобі вітання з Остра. Тебе що ж, Хробак без посагу бере? Голубосу?

Говорив я зрозуміло. Руками не махав.

Євка швидко отямилася.

— До чого тут «гола»?

— Є приказка. Не підводься, не утруднюйся. Впізнаєш? — Помахав перед її очима капшуком. Там шурхотіло і трохи м’яко дзенькало.

Євка з несподіванки підвелася.

Підніс капшук упритул до її очей.

— Ти у Довида канючила, щоб він тобі віддав. Довид, між іншим, помер своєю смертю. Тепер твоє прохання приймається. Бери.

Євка облизнула губи. Вони й так у неї були повні та червоні, а мокрі стали зовсім сороміцькі.

— Я відвернуся, ти накинь що-небудь. Говорити незручно.

Повернувся, капшук поклав на стіл, у центр, де сходився плетений візерунок. Поклав і тримав рукою. Сам випростався, щоб вона помітила мою поставу. Коли людина у формі перед тобою, хоч і спиною — зовсім інша справа. Усе одно що обличчям. Очі в очі.

Євка поралася, пихтіла, нарешті, хрипнула:

— Довид помер?

Я обернувся.

Потім узяв стілець, присів обережно на край, кажу:

— Іди сюди. У нас розмова, не допит. До столу давай.

Євка сіла. Нога у неї заплелася за ніжку стільця. Я допоміг. Вона ледве трималася в рівновазі.

— Що ти хвилюєшся? Довид від серця помер у лікарні. Тобі яка різниця? Ти його знаєш без тижня день. Чи плакати будеш? Бери капшук. На совість покладаюся. Зайвого не візьмеш. Чи все — твоє? Якщо все — бери все.

Євка взяла, покрутила, зважила. Потім, ніби згадала гидке, відкинула в мій бік.

— Не треба мені нічого звідси. Тут мого нема. Довид вигадав.

— Довид, може, й вигадав би. Тільки він мені про капшук цей клятий не казав. Сказала людина, якій я вірю. Яка вигадати не могла. Ти коли Зуселя доставила в Остер непритомного, вимагала у Довида свою частку. Він не дав. Факт. Цей факт про тебе не свідчить погано. Він узагалі не свідчить ні про що, крім того, що ти хотіла щось отримати звідси, а Довид був проти. Злочину тут немає. Не підкопаєшся. Довид мертвий. Земля йому пером на тому світі. Йому капшук ні до чого. А ти — жива. Я й кажу: якщо твоє — бери. Що незрозуміло?

Євка знову присунула до себе капшук. Розв’язати навіть не спробувала.

— Має бути п’ять золотих царських червінців. Це моє. Решта — ні.

— Тобто тобі відомо, що тут ще є, крім монет? Тобто тут і твоє, і не твоє? І що тут не твоє?

Євка знизала плечима.

— Розв’язуйте і дивіться. Я не маю наміру.

— Сама розв’яжи.

— Не буду. Ви принесли, ви й розв’язуйте.

— Ну, якщо ти за своїм гидуєш лізти, я тим більш не полізу. Для мене, там усе не моє. Здам куди слід, оформимо на користь державі. За законом.

Євка схопила капшук і стала розв’язувати.

Не виходило. Вона тягнула не за той кінець. І не туди.

Я чекав.

Коли Євка втомилася, взяв капшук у неї з рук. Розв’язав. Вміст вивалив у безпосередній близькості перед нею. Дещо у візерункових дірочках застрягло ріжками — коронки, а червінці лягли акуратно, один до одного, зверху, а вже на них — каблучки і брошка. Гроші окремо, делікатною рурочкою.

— Ну, Єво, дивись. Рахуй. І я з тобою буду рахувати, щоб ти не помилилася.

Євка дивилася на скатертину — в дірки. Кожну вимірювала поглядом. Очима забирала червінці. Зробила жест уперед, але зупинилася.

— Що, Єво, гидко?

Єва кивнула.

— Розповідай, Єво. Скоро у тебе весілля. Жити треба. Хата твоя тріскається. І парканчик, щоб крізь шпарини не зазирали, і рами, — все треба міняти. І білизна постільна, щоб чоловікові приємно, і канапу, і ліжко. І посуд. І каструлі-сковорідки. І клейонку на стіл треба нову. Модну. І вдягнутися, та інше. Розповідай, Єво. Не гукати ж Хробака, щоб він твій посаг виколупував. А все чесність твоя. Сказала б, що все — твоє. Як-небудь удвох із чоловіком потім розібралися б. Коли гидота відринула б від тебе.

Євка розповіла про таке.

Коли дівчаткам виповнилося по шістнадцять, батько їм показав схованку в столі. П’ять золотих червінців. Оголосив це їхнім посагом, щоб вони пам’ятали, що не голодранки, коли будуть примірятися до женихів.

Лілька єхидно зауважила, що п’ять на двох не ділиться. Хіба розпиляти один.

Батько припинив її міркування. Сказав: «Ви з Євочкою одне ціле. Щоб я більше такого не чув».

Саме собою розумілося, секрет слід було зберігати і язиком по Остру не плескати. Але чи то Лілька, чи то сам Соломон Горобчик комусь натякнули щодо золота в столі — за себе Євка ручалась — чи просто люди обговорювали без належного знання, але Остром загуляли чутки про царські червінці Горобчиків.

За радянської влади поговорили і перестали, а перед евакуацією знову згадали. Навіть не по-людськи жартували, що з цими грошами Горобчик за німців відкриє комерцію на широку ногу і завалить ґудзиками все довкола. Ймовірно, передбачалося, що грошей там на цілий банк. У народній свідомості гроші мають таку силу — зростати по мірі їх приховування.

Соломон відмахувався і в жарти не вступав. Німці були вже коло носа.

Євка поїхала в евакуацію, Лілька зникла, батько з матір’ю залишилися в хаті. І гроші теж залишилися. Начебто.

Після війни Євка повернулася, дізналась страшну правду про смерть батька і матері. Пішла по поліцайських хатах. Їй добрі люди вказали, хто в той проклятий день у хаті Горобчиків стіл трощив. Ходила Євка не сама. З Файдою. Як із представником влади. Він щойно повернувся з фронту, з медалями й одним орденом. Був сорок п’ятий рік, тільки-но оголосили перемогу.

Обійшли шість хат. Трьох поліцаїв у наявності вже не стало — відправили в Караганду на десять років після відкритого суду в будівлі колишньої синагоги. Ще троє не дуже злісних показали, що правда шукали гроші в столі. Але нічого не знайшли. Євка кидалася на них з кулаками, Файда утримував.

Стало ясно — по-доброму ніхто нічого потрібного не розповість. До того ж Євку піддали осуду, тому що вона шукала гроші, а не оплакувала батьків у першу чергу. Євка їм відповідала, що батьків вона буде оплакувати все своє життя, і це її особиста справа, а хату хто її руйнував, живуть спокійно і нікого не оплакують, а оплакують тільки те, що загарбати нічого у Горобчиків не вдалося.

Файда від Євки відсторонився. На її вимоги допомагати їй відновлювати справедливість, відповів: «Радянський суд і народ відновлять справедливість. А мені працювати треба вперед». Євка зрозуміла, що впливу на Файду вона не має. Хоч у нього і Сунька, і все її минуле життя.

Євка ходила по Остру. Стукала в кожну хату з криком, що їй треба подивитися і забрати своє. Оскільки після вбитих євреїв майно розійшлося містечком, і на цьому ґрунті було багато скандалів, Євку пускали. Вона знаходила де що. Таким чином зібрала майже весь стіл. Частинами. Сама вантажила на візок і тягла до себе. Вважалося, що вона збожеволіла.

Але гроші вона знайшла. Там, куди Соломон їх і поклав. Під стільницею розташовувалася велика ємність — ніби для складання предметів побуту. Але дно цієї ємності — подвійне. На вид і від струсу друге дно ніяк не проявляється. Але якщо витягнути крихітний кілочок знизу — то маленька дошка, яка прилаштована без зазорів, відвалюється. Як Соломон Горобчик і показував дочкам далекого урочистого дня.

Євка монети взяла, а дошки-шухлядки рознесла єврейським цвинтарем — прилюдно. Влаштувала столу похорон.

Тепер Євка вважає, що й справді тоді трохи в голові у неї затьмарилося. Вона б і без царських червінців прожила своєю працею і своїми руками-ногами. Але їй колола душу несправедливість. І вона своєю поведінкою виступала тільки за справедливість. Тим паче, вона хотіла на зборах де-небудь свої монети показати всім, щоб знали, які вони падлюки і дурні.

У той же час до неї в нахлібниці оформилася остаточно Малка Цвинтар. Від неї секретів у Євки не було. Дізналася Малка й про червінці.

Цвинтарша стала заводити в хаті особливі порядки щодо кошеру, пекла мацу і таємно розносила по Остру. Євка її намагалася напоумити, що будуть неприємності. Але Малка запевнила, що тепер, після війни, неприємностей бути не може. Діяльність свою трохи втихомирила після того, як Файда накричав на неї: «Не для того ми пліч-о-пліч билися з усім народом разом, щоби зараз повертатися до темних єврейських забобонів. Деякі думають, що єврейський народ своїми величезними і незаслуженими жертвами заслужив. Але він не заслужив. Жертви — окремо, а маца — окремо». І пригрозив, що коли дізнається про мацу по Остру з Малчиних рук, то їй дуже дістанеться за всіма статтями. До того ж постраждають і невинні. І щоб не пішла нанівець уся просвітницька і культурна робота, за яку Файда відповідає аж на два райони, Малці належить завмерти і забути свої вибрики.

Мирон також наказав Єві не боятися Цвинтарші і щодо Суньки. Про Суньку Малка буде мовчати. У цьому питанні її й без Файди надійно вкоротили. Висловився так: «Щодо Суньки — у нас Поліна головна. А за інше — відповідаю я. І маци тут не буде. Навіть якщо доведеться судити Малку справедливим судом. Про що зараз обговорення і йде де треба». Євка знову злякалася, що через Малку може потрапити в антирадянські кадри. І сказала, що в разі чого — у неї є п’ять червінців. Якщо треба кому заплатити. Файда розсміявся їй просто в обличчя: «Ти коли-небудь чула, щоб від радянської влади відкуповувалися? Якщо за тобою прийдуть за листом чи як, не відкупишся. Самі візьмуть, що захочуть. І тебе візьмуть. І все підпишеш. Від радянської влади та її органів не відкупишся. А якщо при обшуку царське золото знайдуть — ще гірше». Євка вмовила Мирона взяти червінці на збереження. Файда відмовлявся-відмовлявся, але узяв. Через минуле кохання виключно.

Таким чином Євка жила відносно спокійно і стійко на одному місці. Малка мацу не пекла. Але говорити російською чи українською перестала. Хоч Євка її і благала при людях по-єврейськи не голосити.

Євка сподівалася, що Лілька й не з’явиться. Деякі стверджували, що вона воювала в партизанському загоні Федорова, деякі, що у єврейського командира Цегельника Янкеля. Євка ні в кого нічого не питала, ніби спеціально. Люди між собою натякали, що Євка навіть рада, що сестри немає. Усе майно — їй одній.

Оскільки Євка постійно перебувала у процесі продажу хати і мріяла про інше місце помешкання, від дійсності вона відірвалася. Працювала потрошку де доведеться на підсобних роботах без певних занять.

Одного разу, року 48-го, поїхала до Чернігова потинятися на базарі і дізнатися про ціни на житло. Ціни не сподобалися, але була зустрінута Лаєвська. Поліна затягла Євку до себе, і, зокрема, урочисто відкрила їй очі на те, що Лілька мешкає в місті від 1946 року. У своїй хаті. Хату залишила їй стара, яку Ліля доглядала. Щойно оформила документи і тепер повноправна господиня.

Євка зраділа. І вирішила, якщо Лілька при своїй хаті, ще й користь можна отримати.

Разом із Лаєвською пішли на вулицю Клари Цеткін. Лілька після першої зміни перебувала вдома. Відбулася зустріч двох рідних сестер. Поплакали. Євка дорікнула Лільці, що не приїжджала в Остер. Лілька відповіла, що якби Євка сама тут не вилізла, то й далі їхні шляхи не з’єдналися б.

Євка дорікнула сестрі, що та не зголошувалася. Натомість, мовляв, вона про рідну кров кожну секундочку пам’ятала і батьківські червінці видирала з м’ясом. І тепер готова їх поділити за справедливістю, хоч з усього видно — Лілечка ні в чому не потребує і навіть може, якщо, звісно, захоче, допомогти сестрі.

Лілька відповіла, що червінцями Євка може з радістю вдавитися, і бути спокійною, що в Острі Лілька не з’явиться. І що вона намагається забути про таке місце на землі, а не те щоб туди їздити своїми ногами, і нехай Євка там мешкає, якщо її не нудить.

Єва запитала — якщо нудить, то чи можна перебратися до Лільки? Як-небудь сплавити батьківську хату і переїхати. Лілька з готовністю відбрила сестру. Ніколи і нізащо. У неї своє життя, у Євки — своє. Вистачить того, що вона один раз улаштувала її долю, звільнила від непотрібної дитини. Тут Євка і дізналася, яким чином і хто придумав комбінацію з народжуванням у пелену.

Лаєвська стежила за двома відразу і зиркала очима з боку в бік. Підтакувала то одній, то другій. Євка при згадці про Суньку розревлася і дорікнула Лільці, що за неї вирішила.

Лілька її не втішала: «Можливо, сталася помилка з мого боку. Помилку не виправиш. Якби ти народила собі, і я б із тобою над дитиною сиділа і життя б мені не стало, як і тобі. Я хотіла, щоб і ти звільнилася, і мені життя не травмувала. А ти як дурною була, так і залишилася. І тягнути твою дурість на собі, як я тягла все життя до війни, не збираюся. Нехай у тебе залишається свій розум, який є, а у мене свій».

Євка пішла в сльозах і нерозумінні, як учиняє рідна сестра. А Лаєвська її приголубила і обіцяла знайти гарного нареченого в Чернігові. Євка з цікавості запитала, як у Лілі особисте життя. Лаєвська по секрету повідомила, що особисте життя у Лілії — закачаєшся. На подальші запитання — що? хто? — не відповідала.

Запитала про червінці і висміяла Євку, що надає їм такої ваги. На життя як таке їх замало, а щоб нареченого спокусити — зовсім сміх. Не кажучи про чорний день. Євка образилася за батьків. Вони зберегли все, що могли, і докори Лаєвської в їхній бік — жахливі. Лаєвська сказала: «Я не до того. Самі по собі ці червінці — пшик. Тим більш золото треба ще продати. А кому продаси? Спробуй. Пошкодуєш, що зв’язалася. Але якби ти мені їх продала, я б купила. Ти мені — червінці. Я тобі — нареченого. Гарна ціна? Якщо віриш. Ти у Файди спитай — чи можна Поліні вірити. Він тобі відповість. Я тиснути не буду. Надумаєш — даси знати. Хоч і Файді. Я до нього навідуюся, від нього до тебе заскочу».

Файда й справді охарактеризував Лаєвську як чесну жінку без обману. Єва через самолюбство не сказала, що хоче зробити не продаж, а обмін: золото — на нареченого. Не сказала, але вирішила — і так зрозуміло. Таким чином червінці опинилися у Лаєвської.

З Лаєвською після передачі їй грошей Євка не зустрічалася. Писала листи з питанням про нареченого, але відповіді не отримувала. Коли Файду кишнули вниз з керівного місця з Козельця, і він оселився в Острі, Євка якось закинула йому вудку. Але Мирон суворо відчитав її, щоб вона його в свої справи не вмішувала. Незважаючи на Суньку в минулому. Євка подумки попрощалася з червінцями.

Хата її не продавалася й не продавалася. Час з жіночого боку збігав. Що не входило в Євчині далекосяжні плани. І ось якось за два місяці до смерті Лільки в Острі з’явилася Лаєвська. Швиденько йшла під ручку з якимось міліціонером. Капітаном. Тоді сутеніло рано, Євка збоку їх побачила, але сама їм на очі не полізла, оскільки була у фуфайці і взагалі розхристана після роботи.

Євка подумала, що Поліна має намір улаштувати оглядини. Міліціонер не молодий, але ж Євці також не вісімнадцять. Якраз. Солідний. Він їй одразу навіть у темряві сподобався, і вона сподівалася, що Лаєвська прийде з ним до неї зранку.

Євка з ранку причепурилась і виглядала у віконце Поліну з міліціонерським нареченим. Але ні. Ніхто не з’явився.

Євка скипіла. Сама поїхала до Чернігова і зажадала, щоб Лаєвська повернула їй золоті гроші.

Та відмовилася, і запевнила Євку, що робота триває і наречений знайдеться. До того ж червінців тепер у Лаєвської немає. Якщо Євка хоче дізнатися їхню подальшу долю — нехай йде до сестри. Хоч Лаєвська висловила недовіру щодо того, що Євці це невідомо. Але щоб Євочка навмисне робила вигляд і вдруге вимагала гроші, якими сама вже й розпорядилася, про таке Поліна і думати не хоче. То справи сімейні.

Запитала Євка, не наречений був з Поліною в Острі, міліціонер. Може, Євка йому не сподобалася і Поліна її не хоче засмучувати? Поліна відповіла, що то не Євчин наречений, а Лільчин залицяльник. Поліна з ним приїжджала в гості до Файди. Євка захотіла уточнити, це той залицяльник, що й раніше, чи новий. Лаєвська туманно висловилася, що в Лільчиних залицяльниках заплутаєшся.

Євка була розлючена, а ще й таке чути — неприємно.

Рушила просто до Лільки.

Прочинену через намерзлий сніг хвіртку Євка проминула безперешкодно, постукала у двері.

Їй відчинив той самий міліціонер. Ледве глянув у її бік, і кинувся натягати шинель, після шинелі — чоботи. Не по-людськи.

Так, у підлогу голосом, і каже: «Лілько, мені бігти треба. Ніхто не приходив. Тепер сама чекай». Євка бовкнула: «Я не Лілька». Міліціонер підвів голову і охнув: «Купився!» — «Я сестра. Єва. Ви, якщо треба, йдіть у своїх справах, я Лілечку почекаю. Ви її наречений?» — «Який ще наречений? Дурепа. Скажете Лілі, щоб негайно зателефонувала мені на роботу, коли прийде. У неї зміна давно закінчилася. Вештається десь». І вискочив з хати.

Єва чесно чекала Лілю. Речі не ворушила.

Ліля прийшла за годину. Побачила Євку. Розсердилася. Сказала: «Ну чого ти від мене хочеш? Уважай, що в тебе сестри немає. Тобі краще в кінцевому результаті буде. Кручусь, кручусь, а все дарма».

І так розридалася, як Євка і не уявляла, що людина у мирний час може. Звичайно, вона тут же внутрішньо проявила жаль, що своєю брехнею довела сестру. Але вигляд Лільки, її гарне пальто з чорнобурки, боти на підборах, червона помада — заспокоїли Євку, що все зроблено правильно. Нехай подумає про свою поведінку.

Тут Євка збагнула, що прийшла заради справедливості, заради грошей. Навіщо Лілька у Лаєвської взяла червінці! Нехай або віддає все, або зараз же чесно вони поділять. Щоб поставити кінець.

Євка запитала голосно: «Лілько, де червінці? Ти сама від них відмовилася. І сама у Лаєвської їх забрала. Нібито причому від мого імені і за дорученням. Як тобі не соромно! Якщо це правда, звичайно». Лілька зробила перерву в риданні і замахала руками в обличчя рідній сестрі: «Йди, йди, Євочка! Така вже мить у мене була. Я віддам».

Євка усвідомила перемогу і пішла. А перед цим скромно попрощалася. Ніяких термінів повернення вона сестрі не ставила. А через два місяці її вбили.

Єва дала собі перепочинок. На стіл вона вже не дивилася. Більше в підлогу. Бубоніла-бубоніла, і перестала.

Я приніс їй води.

Зрозуміло, Лаєвська приїжджала в Остер з Євсеєм. І принаймні тепер зрозуміло, що вони були в Острі разом не раз. І до смерті Лільки були, і після, коли капшук привезли. І в хаті Лільки був Євсей. І що саме вони, виходить, робили втрьох — Лілька, Лаєвська і Євсей.

А Євка-дурепа їм карти трохи сплутала.

Але оскільки вона стверджує, що до Лаєвської щодо повернення своїх червінців раніше початку-середини березня 1952 року не зверталася, а Поліна з Євсеєм капшук привезли саме в цей час Файді, як же Євка могла дізнатися, що в капшуку лежить і скільки? Що там її і не її?

— Єво, а виходить, ти мені не всю правду кажеш. Звідки ти знаєш, що в капшуку? Лаєвська тобі сказала переконливо, що червінчики кудись запроторила на свій розсуд, а ти бачиш капшук і заявляєш, що тут твоє. Ну? Не кажучи про те, що ти ще у Довида канючила, коли капшук при ньому був.

Єва підвела голову. Вирячила очі.

— Не скажу. — Одними губами і промимрила.

Я не став сперечатися. Знала й знала. Випливе.

Напоказ почав збирати коштовності. Складав по одній. Особливо дбайливо перекладав червінці. Не кидав усередину, а засовував на самісіньку глибину.

Євка не дивилася. Стягувала хустку на грудях. Стягувала-стягувала, аж поки один кінець дав тріщину. Тобто порвався. Стара хустинка. Євка з такого конфузу опритомніла. Здерла залишки і замахала в повітрі.

Я побачив її плечі і зазначив, що вона погладшала.

— Ти, Євочко, головне, стеж за фігурою. Їж менше. Ти від нервів їси багато. Сукня весільна готова, напевно. З мірки не зійшло? Нічого, Поліна розставить клинцями з боків.

Євка обмацала свої боки — машинально. Жінка.

Я різко продовжив:

— Де й хто показав тобі вміст капшука?

— Ніхто не показував. Довид словами сказав: тут, каже, на найважливішу справу кошти. І твоя доля, Єво теж тут. Від твого імені Лілія розпорядилася — п’ять золотих монет царського карбування. Так і сказав — «карбування». Я б такого не вигадала. Повірте, Михайле Івановичу. Я наче з ланцюга зірвалася. Я з ними вже попрощалася. Не віддала мені їх Лілька до своєї смерті, я їх з нею відпустила на той світ. Навіть спокійно. Пробачила борг померлій рідній сестрі. А як же. А тут знову чую як належне: від мого імені. Тобто вона забрала їх у Лаєвської і від мого імені в капшук засунула. А там знаєте що? Там коронки єврейські. З мертвих. Яких стріляли поліцаї. І обручки теж. І вони, гади, туди ж мої монети. Лілька навмисно! Саме навмисно! Вона й не таке могла вигадати. Точно Лілька! Я відразу повірила і вимагала свою частку назад. Довид відмовив. Я Зуселя притягла на собі, можна сказати, послугу Лаєвській зробила. А виявляється, мої грошики там, разом із цією гидотою, з мерцями заодно, щоб я руки свої туди пхала і потім повік не відмила.

Євка затремтіла спиною і плечима. Не ридала. Тряслася, як циганка. Я в Угорщині бачив. З табору кілька старих бабів-циганок пленталися, ми їм хліба дали. Одна почала танцювати для нас. І звалилася. А плечі тремтіли ходором.

— Не треба, Єво. Відмила б ти руки свої гарні. Відмила б. І не від такого відмивають. І нареченого ти отримала. Гарного. Ти думаєш, сама його заарканила, а може, його тобі Лаєвська підсунула і зі скромності не пояснила, що він від неї. Га?

Євка трусилася і гикала.

Уже коли йшов, з порога вигукнув:

— Зусель зник. Не зголошувався тут?

Євка не відповіла.

За ближнім рогом простояв хвилин п’ять.

Євка вискочила з хвіртки і кинулася бігти кудись. Під пахвою згорток. Газета в деяких місцях продерлася і блищала біла матерія. Чи шовк чи щось таке. І не кудись вона бігла. Я не сумнівався — до Лаєвської.

Спокійним широким кроком я йшов провулком у напрямку до міського саду.

Особливих справ у місті не було. До Лаєвської я не збирався. Хотілося спокійно подумати.

На улюбленій лавці я взяв собі для роздумів Єву Горобчик.

Що Суньку нагуляла і в чужі руки віддала — розповіла відразу.

Що сестра у неї злочинно червінці фактично вкрала — розповіла, незважаючи, що про покійних не треба говорити поганого.

Що через свою дурість довірилася Лаєвській у сенсі нареченого — виклала.

Що в капшуку єврейські коронки з могил — розплескала. Це їй язик повернувся.

Ані сорому ані сумління. Щойно ридала ридма до гикавки. І тут — до Лаєвської побігла весільну сукню міряти. Клинці розставляти.

З усієї нашої розмови з нею в її курячих мізках тільки й залишилося — гладкі її боки.

Я подумав також про те, що Малка, щойно Євка з нею переїхала до хати Лільки, взялася за старе — мацу пекти на волі. Коли я першого разу зайшов — заскочив їх на гарячому. Євка перелякалась і терміново забралася назад в Остер. І готову мацу з собою не забрала. Поламала крупно і розкидала на задньому подвір’ї — для моїх очей. І я побачив. А що мав місце звичайний переляк — не здогадався. Куди курей поділи? Живих не забрали б, галасу багато. Щоб Євка сама їм голови рубала — навряд. Малка — тим паче. Спеціальна людина у євреїв є. Щоб кров спустила і так далі за їхнім законом. Кинути таке добро, щоб сусіди розтягли — не з Євчиною вдачею. Там штук вісім кудахкало. Не менше. Може, Зусель і різав. Прикликала його Малка — він тоді в Чернігові тинявся. Він зарізав, Малка в мішок запхала, євреям продала. Для когось же вона мацу пекла. Ось їм кошерних курей і продала. Ось звідки у неї гроші. За ці гроші й розмова була. Ці гроші вона Зуселю у піджак і засунула. І ці гроші Гришко поцупив. І Суньці віддав. А Сунька — мені.

Малка виразно мені кричала:

— Віддай гроші, мені дітей годувати!

Ось це і є велике Малчине багатство. Через це зникле багатство вона зійшла зі світу. Від переживань. А навіщо Зуселю ці гроші давала — невідомо. І тепер невідомо навік.

Іноді я занадто багато уваги приділяю погляду всередину, а поверхня залишається без належного оперативного огляду. Шукаю складність там, де її немає. Старші, більш досвідчені товариші мені на це вказували, що надто кручу. В тому числі і Євсей. Я іноді враховував. А іноді втрачав можливість простоти.

І накрутилось, як на шпулю, на звичайне слово «гроші» у виконанні різних людей, у кожного своє: у Малки своє, у Довида своє, в мене своє. Смішніше за всіх я. Вигадав про хабар. А Штадлер що мені мав на увазі, коли плювався з останньої сміливості? За які гроші?

Тільки за капшук він мені міг плюватися в обличчя. І Довид теж — за мушлю хапався. Тільки за капшук. З єврейськими коронками і каблучками-цяцьками могильними. Євчині та Лільчині червінці — доважок. Не вони головні.

Бачити Штадлера не хотілося. Але є таке: «треба». І через «треба» я пішов.

Штадлер вигляд мав добрий.

На моє привітання відповів: головою кивнув чітко.

Я мовчки поклав капшук на стіл. Розв’язав, вивалив уміст.

— Ну, Веніаміне Яковичу, за це ти мені в обличчя плювався?

Штадлер різко сховав руки за спину. А в очі мені не дивився. Дивився на стіл. Не визначено в одну точку, а ніби ковзав поглядом і всією головою вздовж і впоперек.

Я схопив його за руку і потягнув до золота. Я докладав зусиль злегка, і рука не піддавалася. Штадлер не хотів. Я натиснув. Коли його рука поклалася на купку, я відчув, як він увесь здригнувся.

— Що, страшно? Чому страшно? Ти й страшніше бачив. І язик свій проковтнути-відкусити не побоявся. І тебе били смертним боєм. І кістки тобі ламали. А ти брязкалець злякався. — І притискав руку його й притискав до золота, і пальці стискував йому до хрускоту.

Він замукав з таким благанням, що я відпустив. Я не звір.

— Звідки це? Мучити тебе не буду. Хто власник? Ім’я, прізвище, де знайти. Я піду і більше ніколи до тебе не з’явлюся. Обіцяю. Усі знають, як я сказав — так і роблю.

Я підклав зошит просто під руку Штадлеру. І олівець уклав йому в пальці.

Він написав: «Горобчик Ліля».

Аркуш з написаним я вирвав. Склав учетверо. Засунув у нагрудну кишеню кітеля. Ґудзика застебнув. На одній ниточці ґудзик. Але нічого, потримає ще.

Зібрав капшук, ретельно і акуратно зав’язав.

— Прощавай, Веніаміне Яковичу. Тепер ніколи не прийду до тебе. І при зустрічі впізнавати не буду. І ти мене забудь. Спасибі. Про Довида Басіна знаєш?

Штадлер кивнув.

— А що Зусель зник, теж знаєш?

Мотнув головою в негативному сенсі.

— Що, не зник? Живий хоч?

Штадлер підтвердив.

— Звідки відомості? Від Лаєвської? Не відповідай. А то ти зовсім розбалакався. А ми ж вже попрощалися. Ти не зобов’язаний.

Штадлер махнув рукою. На свою адресу чи на знак прощання.

Вісті у Штадлера від Лаєвської, звичайно. Від кого ще. А Лаєвська від кого дізналася? Від Файди. Тільки він і міг. Іншим плювати і на Лаєвську, і на Довида. І на Зуселя, все одно — живий він, чи мертвий.

Два належних тижні за власний рахунок закінчувалися в понеділок. У моєму розпорядженні залишалася п’ятниця, субота і неділя. Весілля Євки теж у неділю.

Отже, треба вкластися у два дні хоч би з половиною. Так я для себе визначив.

Удома Люба з Ганнусею робили генеральне прибирання. Йоська бігав тут же з криками й сміхом. Гришко з Вовкою надворі вибивали доріжки.

Я попросив собі якусь справу, але Люба відповіла, що краще — не заважати.Помічників і без мене вистачає.

Я запитав, може, мені піти з Йоською і хлопцями погуляти.

Люба погодилася. Оголосила, що буде нас чекати з обідом на третю.

Я додав, що й Ганнуся б з нами пішла для повноти команди, якби Люба відпустила головну помічницю.

Люба й тут не висловилася проти.

Мені потрібна була радість. І я її собі влаштував. Три години ми гуляли Черніговом, і я з теплотою зазначив, що Гришко та Вовка не почуваються чужими. Намагаються йти ближче до мене. Коли Йоська втомився, несли його по черзі, а Ганнусі сказали, коли вона теж хотіла, що це справа чоловіча, а її справа особливо допомагати мамі Любі. Морозиво — хоч і залишки — Вовка і Гришко запропонували Ганнусі. Спочатку Гришко, коли побачив, що Ганнуся доїла, а за Гришком і Вовка. Воно вже дуже крапало йому на руки, а він чекав, коли Ганнуся долиже Гришкове, потім вручив своє.

Йоська тягнувся за добавкою, але я не дозволив.

До хати залишалося трішки, коли Гришко сказав:

— Михайле Івановичу, дід татову хату продав? І свою теж?

— Так.

— А та, де ми в Острі жили, наша?

— Ваша. Твоя, Вовчина і Йосьчина. Дід купив.

— А тітка Єва казала, що ми з її дозволу мешкаємо. Вона перестане дозволяти, і ми там мешкати перестанемо. Знову в землянку до Зуселя підемо. Брехуха.

Я зупинився.

— Коли вона таке казала?

— Коли Зуселя хворого привозила. Коли посаг свій просила у діда, а він не дав. І мені подивитись не дозволив.

Оце номер. Ну Євка, ну погань! Брехня на брехні. Правду по краплині вичавлює, і ту розмазує, не збереш. Розмовляти з нею виходить урешті-решт даремно.

Я мирно сказав, щоб Гришко не забивав собі голову чужою брехнею. Тітка Єва була зла на діда і тому сказала неправду.

Обідати я не залишився. Любі шепнув, що треба на службу терміново. Можливо, й навіть скоріше за все, з нічним виїздом у район. Щоб не хвилювалася.

Люба зібрала в дорогу дещо з їжі. Мовчала.

Потім запропонувала:

— Мишо, я ті гроші, що ти нам у Рябину присилав, майже не витрачала. Візьми.

Дістала з гаманця пожмакані папірці. Простягнула далеко від себе в повітря.

Я не взяв. Дещо у мене залишалося. Усі наші діти тут, а не десь. Отже, тут і гроші потрібніші.

Я відбув в Остер. І цього разу вирішив для себе останнім і рішучим.

У моєму мішку була їжа, зміна білизни і проклятий капшук. Я виявився до нього прив’язаний.

Шофер попутної вантажівки трапився остерський. Узяв мене до самого місця призначення. Чоловік у віці. Я запитав, чи знайомі йому в Острі такі прізвища, як Мельник і Цегельник.

Він відразу відповів, що їх знають і поважають усі. Тільки Янкель Цегельник — колишній видатний командир єврейського партизанського загону років зо два тому несподівано зник безвісти. Казали, що втопився в болоті. А Гиля Мельник, його заступник з партизанської слави, живий і здоровий.

Я попросив підкинути мене до хати Мельника.

Господар перебував удома сам.

Я без передмов сказав, що йому як колишньому партизану довіряю цілком і прошу відповісти на кілька запитань.

Мене цікавлять дві особи: Лілія Горобчик і Поліна Лаєвська. Про громадянку Горобчик я одразу заявив, щоб уникнути непорозумінь і зайвої стриманості, що вона на тому світі. А Поліна жива. Але краще й про неї казати саму правду й не прикрашати. Ніякої оформленої справи проти неї органами не ведеться, але інтерес є.

— Що розповідати?

— Усе цікаво. Висновки я сам зроблю. Спочатку про Горобчик. Що їх дві сестри-близнючки — відомо. Про батька з матір’ю — загинули в період окупації — теж зрозуміло. Про Єву відомо. Про Лілю — нічого. З Лілі починайте. З війни.

— Лільку вбили?

— Ну, вбили. Яка різниця?

— Різниця така, що її мали вбити. Я завжди знав: своєю смертю вона не піде. — Посміхнувся Мельник, можна сказати, лагідно. Що посмішка припала на такі його дивні слова, мене здивувало.

Він зауважив:

— Я тому посміхнувся, що вона мені казала якось, у загоні: «Мене куля не бере. А жити не хочу і не можу. Що мені робити?» Я їй відповів, що закінчимо розрахунок з фашистами, і потім вона знайде собі місце. І жити захоче. Сказав через посаду. Так не думав. У мене взагалі думка, що людина сама має визначатися — чи їй жити. Вона раз і назавжди в якусь хвилину визначила — не хочу. І мені було зрозуміло, що після перемоги жити вона перестане. Переможе — і перестане. Я здивувався тільки, що вона після війни протягнула так довго. Особливо сказати нічого. Воювала як усі. Відчай у неї з’явився після одного випадку. Ви про Лаєвську разом з нею запитали. То з Лаєвською це й пов’язане. Поліна перед війною виїхала з Остра: її чоловіка перекинули кудись у Середню Азію. Він був гарний виконроб. Чи інженер. По всій Україні працював на великих будівництвах. Вона за ним, за черговим призначенням. І з дітьми. Правда, у нас її не любили. А з іншого боку — кого люблять? Вона вдягнутися прагнула, гроші мала через чоловіка. Діти ставні. Гарні. На п’ятірки вчилися. Дівчатка. У сорок першому старшій було років чотирнадцять. Молодшої та середньої точно не пам’ятаю. Але теж школярки. Ну й Поліна їх на літо з нового місця сюди прислала. Погостювати. Чоловік їх привіз і мав намір сам з ними відпочивати. Начебто у нього в Середній Азії малярія чи віспа почалася. Чи щось таке. Мешкали у Файди в Козельці. Його Сіма — дружина, двоюрідна Поліні. Файда відразу пішов на фронт. Сіма із сином — в евакуацію. Для відповідальних співробітників виділили транспорт. Для Полінчиних дітей і чоловіка місця не знайшлося. Вони туди-сюди. Залишилися. Чоловіка на вулиці німці застрелили. Дівчаток хтось заховав. Коротше, вони опинилися в Янові у місцевої баби з дідом. Ті їх ховали, ховали, до зими сорок першого ховали у себе. Потім хтось доніс. Звичайна історія. Прийшли німці з поліцаями. Німці стояли, а поліцаї хату палили. Діти у вікна намагалися вилізти, їх запхали назад.

Старого зі старою раніше розстріляли перед усіма, щоб зробити приклад.

— Звідки відомо? Хто бачив своїми очима достеменно?

— Достеменно бачила Лілія Горобчик. Вона в той момент перебувала на завданні. В Янові. По хліб її послали. Чи що дадуть. Ми голодні сиділи. Останнє сіно з вареними ременями доїдали. Вона взяла мішок і пішла в Янів. І Лілія бачила своїми очима, як палили Полінчиних дітей. Після того вона мені й сказала, що не може жити.

— Війна. Що вона, раніше фашистських звірств не бачила?

— Бачила й не таке. Але щоб вона поруч — а дітей знайомих урятувати не могла… Ну, що могла? Вилізти вперед, гранатою помахати — і не встигла б. Коли чужі гинуть, тим більш у муках — дуже їх шкода. А якщо близькі — нестерпно. Сам з ними і гориш, і шкуру з тебе здирають, і закопують у землю живим. По собі знаю. А вона — молода жінка, їй самій ще дітей народжувати. А у неї всередині випалили те місце, де діти мають перебувати. Так вона мені казала. Потім Ліля зникла. Ми її заочно поховали з пошаною. А після війни хтось її у Чернігові зустрів. Потім Євка до неї навідувалася. Я краєм вуха чув. Жива — і добре. А Лілю не Лаєвська вбила?

— Чому ви так подумали?

— Не знаю. Ви звели їх разом. Я подумав — Поліна вбила. Файда про неї розповідав, що вона через своїх дітей збожеволіла. Ви її бачили? Нормальна вона зараз?

— Нормальна. Здоровенна бабища. Губи фарбує, перманент робить. Не хвилюйтеся. Нормальна. Гарматою не проб’єш. Звідки вона дізналася про дітей?

— Хтось у загальних рисах розповів. З наших. Таке з вуст в уста передається. Рознесли.

— І що, всі знали, що Лілія своїми очима спостерігала смерть дітей?

— Узагалі-то сумніваюся. Отож-то й є, що ніхто із загону не знав, куди я її послав. Тим більш що в Янів і не відправляв. Лілька мала попрямувати в інше село. А вона пішла в Янів. Повернулася, завдання фактично не виконала. Замість виконання розповіла про дівчаток. У воєнний час, хоч в армії, хоч у партизанах, — таке дуже не вітається. З мене, щоправда, слово взяла, що я нікому про те, що вона бачила. Я обіцяв. Обіцянки дотримався. Сама висловилася в тому сенсі, що готова понести заслужене покарання. Але я для нашого командира — Янкеля Цегельника — придумав. Вигородив дівку. Щоб вона ще з кимось обговорювала? Навряд. Через місяць приблизно вона зникла. Пішла на чергове завдання і пропала безвісти. А хто її вбив? Знайшли?

— Знайшли.

— А за що?

— Товаришу Мельник, вам цікаво, а в мене часу нема розповідати. До того ж це до цієї розмови не стосується. Ви не ображайтеся.

— Розумію.

Мельник спитав між іншим:

— Ви ж із Файдою знайомі? В Острі секретів нема. Усі на видноті. Запитайте у нього. Він може ще розповісти. Він багато чого знає. Тільки наляканий тепер. До нього Лаєвська налітає. Бігає, місця собі не знаходить. Нечасто, але буває тут. Я особисто жодного разу не бачив її після війни. Люди кажуть. І, майте на увазі, одностайної думки нема: вона в здоровому глузді чи ні. Звичайно, з Файдою і Сімою у неї добре. Вони налякані, вона прибита. Таке.

— А ви не налякані?

Гиля невизначено похитав головою.

І запитав:

— А ви, товаришу капітан?

До Файди ішов, кружеляв. Щоб довше.

Сів перекусити в гаю. Гарна галявина з височенною травою. Нізвідки мене не видно.

Ще не сутеніло. А мені треба, щоб настала ніч і точно вся сімейка Мирона позбиралася. У ліжках. Теплі.

Я їв Любоччину їжу і думав ні про що. І така пустка була в мені, що я відчував вітер і на кістках, і на крові.

Задрімав. Наплічник під головою. Крізь брезент спочатку дуже відчувався капшук. Потім, коли остаточно провалився в сон, особливих незручностей не відчував. Хропів, як убитий.

У хаті Файди не світилося жодне вікно.

Постукав без сорому.

Відчинив Мирон. Якби не в трусах і майці, я б вирішив: чергує біля дверей.

— Здрастуйте, Мироне Шаєвичу. Оголошуйте підйом. Загальний. Негайно. Усі вдома?

Мирон швидко і чітко відповів:

— Усі.

Розсілися довкола столу.

Сіма в гарній сукні. Видно, не перше-ліпше схопила спросоння. Сунька в штанях і безрукавці. Ремінь на штанях затягнув на останню дірочку. Не там, де виднілася звична для нього відмітка від пряжки. Отже, зі значенням штани підперізував. З твердістю і рішучістю. Мирон у штанах, піджаку. Сорочка застебнута на всі ґудзики. Навіть під горлом.

Сиділи як не в себе вдома. Руки на колінах.

Я почав:

— Ну, що, чекали. Мене чекали?

Мирон сказав за всіх:

— Вас, Михайле Івановичу.

— От і добре. Тоді самі знаєте, для чого чекали. Розповідайте, Мироне Шаєвичу. Про Лаєвську і таке інше. Про її справи з Лількою Горобчик, Довидом, Євсеєм. Родина ваша в курсі, напевно. Інакше б не вирядилися так.

Я обвів усіх пильним поглядом і кожному глянув в очі.

Сіма опустила голову. Сунька відкинувся на спинку стільця і поклав ногу на ногу. Поспіхом сандалі взути не встиг. Капець упав. Хлопець зніяковів і знову сів струнко.

Я йому особисто сказав:

— Ось так, Сунько, і буває. На дрібницях гориш. Готувався, готувався зустріти мене з усією відвагою. А капець — лясь, і від тебе мокре місце лишилося. Не бійся. І ви, Сімо, не бійтеся. Я в гості прийшов. Мені треба знати детальну правду. Щиросердну. Знати, щоб навіки поховати в собі. Для з’ясування з Лаєвською. Вона сама наривається. Я її не чіпав.

Усі переглянулися. Сіма тихо заплакала. Сунька погладив її по плечу.

Мирон сказав за всіх:

— Не треба ламати комедію. Ми готові. Сіма зібрала речі, ви краще скажіть, що можна взяти, а що ні. Щоб зайве не тягнути. Дякую, що прийшли вночі. Менше інтересу сусідам. Хату опечатаєте? Якщо понятих треба, краще зверніться через два будинки, номер 18. Там люди хороші.

Тільки тоді я звернув увагу, що біля вікна, за етажеркою, стоїть валіза, клунок і портфель. Вони зібрали речі. Чекали арешту. Бебехи на три персони.

Я підійшов, етажерку відсунув. А вона з лози, не міцна, впала від утрати рівноваги. Я підняв. Книжки збирати не став.

Рукою показав:

— Скільки чекаєте?

Мирон відповів:

— Як ви з дітьми поїхали. Недовго. Ви не мучитель. Через день, уважай, з’явилися.

Я розреготався.

— Мироне Шаєвичу, Сімо, Сунько! Якого біса викаблучуєтеся! Який арешт? За що? Я й на гадці не мав. Але тепер підозрюю, звичайно. Треба ж видати себе з головою! Валізи вони зібрали. Понятих їм треба. Я ж ясно висловився: «Ви мені викладаєте все аж до я не знаю чого, а я слухаю уважно і йду». Ну, сніданком погодуйте, якщо довго говорити будете. І все! Ви мені всі троє даром не потрібні. Я вам наперед обіцяю. Хочете, розписку напишу? Мені потрібно знати про Лаєвську та її справи з Довидом, Євсеєм і Горобчик Лілією. Якщо вона ще з кимось справи мала — і про тих скажете. Ваша роль — осторонь. Вона ніяк не зарахується в майбутньому. Ясно?

Я кинувся до валізи, розкрив її і став викидати мотлох на підлогу. Жіноча білизна, сукні, тепла кофта, боти. Закінчив із цим, випатрав клунок і портфель — там Суньчине і Мирона.

Ганчірки летіли і падали де впали. Ніхто з них не ловив. Ніхто не кричав.

Я кричав:

— Відповідайте мені всі троє: є у вас мізки чи немає?! Живі мізки є, я вас питаю, як людей?!

Кричав я, кричав — і втомився.

Сів на підвіконня, ноги упер у підлогу, лікті відвів назад, засунув руки в кишені галіфе. Скільки мовчав — не відчув.

Першою заговорила Сіма.

— Самуїла відпустіть звідси. Йому слухати наші розмови не треба. Він і не знає нічого. А нерви витратить. І так уже надто багато пережив. Ми думали, що його як члена родини. А якщо інакше, отже, інакше. Нехай іде. Як ви вирішите, Михайле Івановичу?

— Іди, Сунько. Погуляй. Коли тебе ще матуся вночі гуляти випровадить. Іди. — Сунька сидів на місці. Я суворо наказав: — Іди, Самуїле. Ти мені не потрібен. У мене до тебе питань немає. Не розсиджуйся. Ну?

Сунька обережно підвівся. Потім знову присів на край стільця.

— Батьків не кину.

— Не кину! Я зараз тебе через зачинене вікно кину, якщо сам не заберешся! Поведінку твою я оцінив. Молодець. Іди. За батьків не турбуйся. Ну?

Мирон сказав голосом, якого я у нього не чув раніше:

— Самуїле, йди. Переночуй у своїх когось, хто пустить. Скажи, загуляв, додому боїшся показуватися. Не мені тебе вчити.

Коли Сунька пішов, Мирон розстебнув ґудзик на комірі, покрутив шиєю. Підвівся, зібрав речі, які я розкидав. До однієї. Підряд. Звалив у купу на канапі.

Звернувся до Сіми:

— Сімочко, прибери тут. Ми з Михайлом Івановичем поговоримо. Ти чай нам організуй. — І звернувся до мене своїм звичним голосом, солоденько: — Ми до Суньки підемо, в його кімнату. Я за всіх скажу. І відповім за всіх, якщо треба.

Мирон чекав, що я йому скажу підбадьорливе. Не дочекався.

Показав таке.

Поліна пробилася в Козелець у сорок четвертому. Відразу після звільнення. Ще евакуйованим не дозволяли повертатися без особливого дзвінка, а вона вже тут землю рила, шукала дітей і чоловіка. Тобто спочатку сподівалася, що вони вижили, загубилися в тилу, поїхали в евакуацію і таке інше. Але їй розповіли, як Сіма із Сунькою вантажилися на воза, а дівчаток і чоловіка Поліни — Зіновія — не взяли. Нікуди.

У період війни він, Файда тобто, Лаєвській не писав, оскільки отримав від Сіми лист з ясним натяком про те, що вона із сином дісталася до міста Уфи, а що з рештою — не знає, а тільки плаче і плаче. Тому Мирон Лаєвській і не писав. Однак Сімі порадив сповістити Поліну про невідомість долі її родини. Але чи саме цей лист загубився, чи Сіма не врахувала пораду — із сорому і каяття, але Поліна всю війну нічого не знала, а даремно сподівалася.

І ось їй описали, як чоловіка вбили, а дівчатка — Рая, Соня і Міла втекли. Якщо втекли — Поліна почала шукати далі. В Острі хтось щось бачив, а більше — чув, посилали туди-сюди. Тоді чутки розмножилися — то в одному місці українці ховали аж десять єврейських дітей, то в іншому самі діти кілька років прожили в лісі. Одним словом — легенди. Ховали — правда. Поліна знайшла такого хлопчика і дівчинку. Ще когось із захованих виявила. Але не своїх. Нарешті, за чиєюсь підказкою, поїхала в Янів. Там їй розповіли: дійсно троє єврейських дівчаток ховалися в українській родині. Але загинули. І діти, і їхні рятувальники. Поліна опитала весь Янів — і всі в один голос казали, що діти точно згоріли. На прохання описати зовнішність дівчаток свідки відповідали непевно, їх бачили вже коли горіла хата, у кіптяві й диму. Яка може залишитися зовнішність? Волосся дуже горіло. Багато волосся, отже. Тому й упевнені, що дівчатка. За життя їх якщо хтось і бачив, то тепер Поліні не зізнався, щоб не вийшов висновок: хто бачив, той і виказав.

І кісток потім не було. Чистий попіл. Чистісінький. Полум’я стояло до неба.

Поліна з горя засвоїла одне: зовнішності ніхто достовірно не запам’ятав, кісток не знайшли. Отже, по-перше, це можуть бути й інші діти. А якщо навіть її — то існує можливість порятунку. Кісток не знайшли.

Поліна прожила в Острі кілька місяців, без перепочинку їздила-ходила по селах. Жодних слідів, які б їй хоч трохи до вподоби — не знайшла.

Зустрічалася із Цегельником — той їй нічого втішного не додав.

Стали повертатися евакуйовані. Людей, які до війни жили в Козельці в хаті Файди, Поліна попросила дати знати в Остер, якщо з’являться господарі.

І ось до Козельця повернулася Сіма із сином. Загалом, відбулася зустріч. Сіма як могла виправдовувалася, але виправдатися не могла. Тиснула на те, що вважала: у крайньому разі дівчата і чоловік Поліни залишаться під німцями і якось чоловік знайде при них роботу, а не тинятиметься по чужих закутах у невідомому далекому краю. Тим паче що на очах порожнів Козелець: багато будинків стояли залишені на чесному слові. У Сіми чоловік — комуніст і начальство. Їй обов’язково треба було виїхати. Поліна сказала тільки, що її Зіновій теж комуніст. І нічого тут говорити. Він загинув ні за що. А дівчаток її ховати на той світ ще рано. Поліна їх розшукає. Тільки Сіму не пробачить. Із тим і поїхала.

Коли демобілізувався Мирон — наприкінці сорок п’ятого, Сіма йому розповіла про Поліну, про її дітей і таке інше. Мирон хотів їхати за старою Поліниною адресою — у Середню Азію і навколішках вимолювати прощення. Але життя закрутило. Навколо стільки виявилося горя — дихнути не можна.

До всього його взяла в оберт Євка. Шукала своє майно. Він з нею ходив не тільки тому що вона — Євка. Він з багатьма ходив. Хати розграбували — тих, що в евакуації. Хтось і тут залишився, їх повбивали, чоловіки і сини поверталися з фронту — а хата зайнята. Чи нема її. Або гола до останку. Треба ставити людей на місця. Заспокоювати. Шукати підхід. А який підхід — поліцаї та партизани на одній вулиці мешкають у хатах стінка в стінку. Всіх не посадиш. І мертвих не піднімеш.

А приблизно через рік у Козелець приїхала Поліна. Зайшла до Мирона на роботу. Спокійно сказала, що додому до нього, де Сіма, ані ногою, а його ні в чому не звинувачує. Попросила прогулятися в парк. Там виклала прохання. За манерою Мирон зрозумів: треба виконувати хоч би чого це коштувало, інакше в родині настануть важкі часи. Сунька дізнається про своє походження, а з хлопцем саме тоді настали труднощі у зв’язку із поганою компанією.

Поліна наплела таке. Партія і уряд доручили їй розподіляти по родинах єврейських сиріт з дитбудинків. Саме по єврейських родинах. У зв’язку із великою втратою єврейського населення в результаті звірства фашистів. Звичайно, в дитячих будинках дітям добре. Вони нічого не потребують. Але партія і уряд вирішили, що єврейської нації після війни залишилося мало як такої, а в дитячих будинках єврейські діти можуть уже не записуватися єврейськими. Без злого умислу, а тому що різниці немає. Усі нації рівні. Але тим не менш треба для звітності, щоб кількість була достатня. Питання політичне перед усім світом.

Мирон, звичайно, зніяковів. Але зовні не показав. Уточнив, що потрібно від нього.

Поліна доручила з’ясувати і забезпечити її адресами дитячих будинків по Чернігівській області. До найменшого сільського. Тимчасового чи постійного — усіх дочиста. І на бланку якомусь, наприклад, райвиконкомівському, де Файда працював, написати листа з проханням про сприяння громадянці Лаєвській Поліні Львівні в її справах.

Мирон подумки прикинув, що бланк він зможе вкрасти, але писати листа і ставити свій підпис — це вже занадто. У викладену Поліною історію про завдання партії та уряду Файда, звичайно, не повірив. Було б завдання — не треба просити лист із Козельця. До того ж що виходить? Євреї всиновлюють євреїв, татари — татар, у той час як ми йдемо до Інтернаціоналу. Але зустрічно, щоб угамувати натиск Поліни, запропонував: він дає чистий бланк і Поліна сама туди вписує що хоче. І будь-який підпис ставить під свою відповідальність.

Поліна погодилася. Бланк Файда передав їй за годину, у затишному місці. Поліна поїхала. Залишила свою нову адресу: Чернігів, П’яті Кути, будинок 7.

Із тієї хвилини Мирон утратив спокій. Але все залишалося тихо. І рік, і другий. Файда вирішив, що Поліна спалахнула і згасла. Затемнення минулося, життя дало їй щось інше.

Після того як у зв’язку з лінією партії на єврейську націю Файду вигнали з райвиконкому і з самої партії, хвилювання його здійнялося з новою силою. Він уважав, що небезпека посилилася і невідомо, де гуляє вкрадений ним бланк. І невідомо, де махає цим папірцем Поліна в стані, теж невідомо якому.

Мирон з родиною перебрався в Остер. Тут Євка Горобчик повідомила йому, що Лілька жива-здорова проживає в Чернігові. Сильно дружить із Лаєвською. Поліна живе заможно, шиє вдома, Лілька працює на взуттєвій фабриці, і все у неї є.

Затишшя було до звістки про смерть Лільки.

Поліна стала наїжджати часто, але в остерській хаті Файди не зупинялася. Забігала. Про своє партзавдання мовчала. Мирон не нагадував.

Одного разу приїхала з міліціонером і капшуком. Потім — на хвилинку буквально заскочила, коли товариш Цупкий ночував у хаті Мирона. Нещодавно. І з тих пір — нічого.

Чаю нам Сіма не принесла.

Я нагадав.

Мирон гукнув, щоб дружина погодувала чим-небудь.

Сіма озвалася із-за зачинених дверей.

Я швидким ривком смикнув двері на себе — Сіма підслуховувала.

Звернувся до неї:

— Що можете додати до сказаного, Сімо Захарівно?

— Нічого. — Не мені відповіла. Чоловікові.

Я поїв, ліг на Суньчине ліжко — поверх покривала, сказав, що посплю.

Сіма запропонувала мені роздягнутися, а якщо я сумніваюся, то можу бути впевнений — ліжко Суньчине чисте, тільки ввечері Сіма змінила білизну, а син і не лягав.

Сказала:

— От як ви зараз — поверх лежав. Я думала — будуть обшукувати, то треба, щоб чисте. Незручно ж.

Я розстелив ліжко і ліг, наче у себе вдома.

Уранці мене розбудив Мирон.

Перше, що я спитав, ще з ліжка не піднявся:

— Євка не продала хату Довиду? Він там сторожем мешкав?

Мирон спохмурнів і промимрив:

— Не продала. У них угода була усна. Він мешкає і сторожить. Він їй гроші давав. Їй мало. Не взяла. Сказала, що коли знайде покупця кращого, сповістить. А до того нехай живуть.

— А де гроші Довида за його чернігівську хату і за хату Євсея?

— Як де? У капшук він засунув їх. Ті, рурочкою. Ви коли вивалювали на стіл — рурочка була. Я думав, ви знаєте. Дві тисячі. Він при мені цю рурочку Євці в руки пхав. Гумку порвав. Потім зв’язав. При мені. Тому я їх і впізнав. Коли капшук у мене був — там радянських грошей не було. А коли ви принесли — були. Довидові. Точно. Майте на увазі. Довида немає. Отже — гроші хлопцям належать. Ну, або як вирішите.

— А ви, Мироне Шаєвичу, на зразок наглядача над Довидом. Теж Євка доручила?

Мирон образився.

— Лаєвська. Вона у Довида ошивалась, коли приїздила. Вона і просила мене наглядати за ним і Зуселем.

— На який предмет?

— На людський предмет! На людський!

Мирон зірвався на крик. Терпів-терпів, а зірвався-таки. Молодець.

Тепер настав час із нього витягнути останнє.

— І чим же Лаєвська займалася всі роки? Крім шиття за великі гроші? Кажіть, Мироне Шаєвичу. Останнє кажіть. Ви не можете не знати. Ви загартовані. Ви б свої нерви дарма не витрачали. Ви з’ясували, на що вони йдуть, ваші нерви. Родина ваша за що може постраждати. Ви з’ясували — і в собі стримуєте. А від мене дрібницею відкупитися сподіваєтеся. Ви не сиділи, не чекали щохвилину, коли вас візьмуть за комір. Ви самі до Лаєвської їздили. І витрясли з неї, за що вам треба готуватися постраждати. Дивіться: Малки немає, Довида немає, Євсея Гутіна немає. Зусель невідомо де, подружки Полінчиної Лільки Горобчик немає. Кому ви нашкодите, якщо розповісте? Ви у себе в голові накрутили. Давайте разом розкрутимо. Вам легше — і мені легше. По-товариськи.

Мирон думав. Стояв і думав.

Я його не спонукав. Зараз він або сам розповість, або піде в глуху мовчанку. І захоче потім викласти все з-під нігтів — але щось у голові в нього замкнеться, і не зможе. Немовби заморозиться.

Раптом він гукнув у вікно — я перед тим, як лягти, розкрив навстіж для повітря.

— Сунько, тікай звідси! Тікай!

Я схопив Мирона впоперек живота, повалив на себе — на ліжко, потім підім’яв. Він безсило витягнувся піді мною. Як Зусель. Я відвалився вбік.

За кілька секунд Мирон розліпив очі. У мій бік голову не повернув. Хоч, звичайно, відчував, що я поруч. Упритул. Між ним і стінкою.

Я переліз через нього, як через колоду, сів скраю.

Надворі лунали голоси Сіми і Суньки. Сунька хотів зайти в хату, Сіма не пускала.

Мирон лежав і говорив. Повільно, як картину переказував своїми словами.

Він витерпів тиждень після того, як віддав бланк Поліні.

З’явився до неї в Чернігів із твердою впевненістю: треба бланк вилучити назад і нехай вона робить що хоче далі. Одне — Сунька і його, Мирона, помилки молодості, інше — офіційний бланк на сумнівні цілі. Що стосується Сіминої неспокутуваної провини перед Поліною — то вона, вина, і є неспокутувана. І що ж, усе життя за неї бути винним? Неспокутувану провину треба прощати, або забувати, не простивши. А жити із нею неможливо. І Поліна зобов’язана або пробачити, або дати забути.

Лаєвська відчинила двері, привіталася тихим голосом, навіть радісно, попросила почекати трошки. Шила дитячу сукню. З бантиками, стрічками, оборочками. І всього на сукні було вже багато. А вона все тулила і тулила в різні місця прикраси. Наживить — струсне сукню, відпоре бантик і знову пришиває. В інше місце.

Мирон дивився-дивився, і сказав: «Поліно, у тебе термінова робота. Я, може, невчасно. Мені в облвиконком ще треба. Коли до тебе зайти?» Поліна швиденько згорнула шиття і сказала: «Нічого, нічого. Не терміново. Я як починаю бантики тулити, то зупинитися не можу. Навіть добре, що ти мене зупинив. Я не знаю. Хочеться гарно зробити. А якщо зайве — вже не гарно. Я сама зайвого не люблю. Але дитяче — сам розумієш. Воно манюнє. Важко визначити, зайве чи здається».

Поліна зім’яла матерію, стрічки, мереживо. З-під столу витягла великий клунок, розв’язала і стала запихати сукенку туди. Слизький шовк розвертався і вислизав, Поліна запихала і запихала. До такої міри, що розворушила весь тюк. Мирон побачив, що сукня не одна, а щонайменше їх десять. І всі невеликі. Дитячі. Готові, на його погляд. Тільки дуже пом’яті. Що й зрозуміло — перебували в зім’ятому стані.

Він сказав: «Що ти мнеш? Кажу, не поспішай. А то всю роботу нанівець. Матуся забирати прийде — платити відмовиться». Пожартував. А Лаєвська відповіла: «Не хвилюйся, Мирон. Я і є матуся. Я погано собі не зроблю». Остаточно запхала в клунок сукні, прибрала під стіл. Переможно глянула на Мирона.

Промову свою Файда репетирував-репетирував, але відразу зрозумів — ні слова їй сказати поперек не зможе. Запитав, як іде виконання завдання з дитячими будинками.

Поліна відповіла, що впритул іще не приступила. Треба добре підготуватися. Чернігівську область вона забезпечила собі за допомогою папірця Мирона, але решта країни не охоплена. Хоч вона сподівається, що закриє виконання плану в межах Чернігівської області.

Мирон слухав Поліну, і до нього дійшло остаточно, що ніякого особливого завдання немає. Є вивих Поліни в бік своїх передчасно загиблих дівчат. І історію з дитячими будинками вона вигадала особисто для Мирона для виманювання у нього бланку. Насправді вона має намір обшукати всі дитячі будинки Радянського Союзу для виявлення своїх дітей. І мало що дитячі будинки. Вона всю країну має намір обшукати. І налагоджує зв’язки з такою метою.

Мирон вирішив улаштувати провокацію. Запитав, чи може чимось допомогти. Крім бланку. Оскільки він уважає, що завдання Поліні дали, а сприяти не хочуть. Навіть листа путнього на солідному бланку не видали. Довелося Поліні звертатися до нього. Дивно, яка безвідповідальність. Роздають завдання — і роби як хочеш. Виходить, Поліна на свої зароблені кошти буде їздити, а це насправді — відрядження. Належить видавати і на витрати, і добові. Не кажучи про те, що треба дітей з дитячих установ везти до нових батьків або батьків до них. Витрати величезні. Загалом, тріщав-тріщав Мирон, ніби на зборах, і руками махав, і тупотів ногою, що нехай Поліна як хоче, а їй необхідно поставити перед органами, що її уповноважили, питання, щоб підтримали її матеріально і спеціальними посвідченнями, і дивно, що Поліна, з її діловими якостями, відразу не вимагала, а тепер змушена крутитися. Мова йде про дітей! Мало того, що до них національність і політику прикрутили, то ще й доручили беззахисній жінці. І під кінець вирвалося у Мирона про «і добре б тільки, що беззахисною, але й самої постраждалої, яка втратила родину».

Отямився, прикусив язика. Але пізно.

Поліна сказала: «Мовчи, Мироне. Ти думаєш, я збожеволіла? Трошки є. Трошки. Ось настільки. — Поліна показала ніготь мізинця. — Там, де мої дівчатка у мене всередині живуть, — так, я збожеволіла. Інше місце здорове. І багато місця. Бачиш, яка я. Ти проти мене сморчок. А в голові у тебе нікого мертвого немає. У тебе всі живі. І Сіма, і Сунька. — Поліна звелася навшпиньки, потягнулася, розвела руки в сторони, потім звела, вигнула спину і задерла підборіддя. Засиділась над шиттям. Улаштувала собі за звичкою виробничу гімнастику. — Ще тиждень тому у мене надія була. Я й справді гадала — знайду своїх дівчаток. А вчора надія скінчилася. Ти Лільку пам’ятаєш? Євчину сестру? Звичайно. Вона придумала тобі Суньку підкинути. То слухай. Лілька жива. Страшнюча, худа, зацькована, але жива. Волосся стирчить руде — не волосся, — патли. Зустріла її вчора на базарі. Невідомо чим живе, по кутках, роботи немає. Злиденна. Я б її не впізнала. Вона перша підійшла. Привела її до себе, відмила, нагодувала. І послухала. Всю ніч слухала. За язик не тягнула…»

Поліна звела дух, і Мирон побачив, яка вона велика, висока. Раніше не помічав. Він крадькома кинув погляд на ноги — чи не на підборах Поліна. Ні.

Поліна зауважила: «Слухай, Мироне. Нічого мене оглядати. Мої діти — Рая, Соня і Міла — загинули у вогні. Це бачила особисто своїми очима Лілька. Ось так. І партзавдання моє тепер можна засунути в дупу. Я його собі вигадала. Я його скасовую.

А ти, Мироне, вільний. Бланк у себе залишу. Ти не сильно за нього переживай. Хтозна, як він у мене міг опинитися. Ну, якщо вже дійде до відбитків пальців — тоді не знаю. Відбрешешся якось. Із Сімою порадишся — і відгавкаєшся». Поліна під час розмови опанувала себе, закінчила промову своїм звичайним голосом. До такої міри звичайним, що Мирон засумнівався, чи вона йому зараз виклала правду.

Мирон вийшов із запамороченою головою. Йшов нетвердо. Зачепив ліктем бабу, яка рухалася назустріч. Фуфайка розстебнута, чоловічі черевики без шнурків, хустка збита на потилицю. Руді патли стирчать на всі боки. Пройшла, а Мирон тільки зрозумів — Лілька Горобчик.

«До Лаєвської,— подумав Мирон, — як на страту шкандибає». Хотів покликати, але не покликав.

Про те, що бачив Лільку, Мирон нікому не розповів. Але коли Євка доповіла йому, що бачилася з сестрою в Чернігові, що Лілька в повному достатку, не втримався. Взуттєва фабрика у Чернігові — єдина, знайти не важко.

З першого погляду Файда впізнав колишню Лілю Горобчик. І притому ще більш гарну і ставну. Вбрана за модою, губи нафарбовані. Черевики на підборах. Мирон підійшов, розіграв випадкове зіткнення. Ліля не зніяковіла. Без радості відповіла на привітання і пішла собі далі.

Мирон її зупинив: «Треба поговорити. Щодо Лаєвської. Вважай, я в курсі. Мене вона проти моєї волі втягнула. Я так розумію, вона й тебе до себе прив’язала. Поговори зі мною. Ти теж зацікавлена». Ліля змінилася з вигляду. Крізь пудру навіть визирнуло бабське обличчя — те, що Мирон бачив і не забув. Буркнула: «Пішли».

Повела Мирона до Мар’їного гаю недалеко від фабрики. Сіли на повалене дерево. Літав тополиний пух. Мирон чхав. Не знав, із чого почати таким чином, щоб вивернути на потрібне русло.

Запитав: «Лілю, ти бачила, як загинули доньки Поліни?» А вона сказала: «Не ваше діло». — «Поліна мені сказала — ти сама зізналася. Неправда?» — «Правда». — «І що?» — «Та те. Не могла я не зізнатися. Я винна. От і зізналася. Вам добре. А я жити не можу. Поліна мене трохи оживила. Буду жити. Так усім можете й переказати». Мирон сказав, що нікому нічого переказувати й розносити не має наміру. Не для того він хоче відвертості. «Лілю, зрозумій, Лаєвська — гарна жінка. Але вона тебе може втягнути. Ти пожалієш її зараз, тому що винна перед нею. А вона тебе втягне. Я теж піддався». — Ось що сказав. — «Ви що, теж винні?» — Запитала Ліля байдуже, з несподіваною насмішкою. Мирон завагався, але відповів: «Теж». Ліля неприємно засміялася. Негарно. Пух набивався в рот, а вона реготала. Крізь регіт і сказала: «Ми всі, виходить, тут винні. А якщо так, то й не соромитися можна? Ви так думаєте? Мирон сказав, що так не думає, але все ж таки.

Лілька заспокоїлася. Зібралася щось сказати, але не почала. Наче затнулася і проковтнула першу, так і не сказану літеру. Нарешті, мовила: „Гаразд. Не хвилюйтеся. Нічого страшного Поліна не робить. Вона немовби переїжджа сваха. Це за законом не переслідується? Ні. Для фінінспектора — шиє вдома. Податок сплачує. Чого ви злякались? Не розумію“. Лілька намагалася посміхатися. Але не виходило. Мирон натиснув на хворе: „Ну, розповіла їй, що бачила, як її діти вмирали. А вона що?“ Ліля труснула головою так, що волосся зі шпильок з боків вислизнуло і прикрило обличчя. Крізь волосся вона і відповіла: „У мене граната з собою була. Я б нічого не змогла. А Поліна дорікнула: „Як не змогла? Могла у вікно кинути, щоб діти не мучилися“. Повела до себе. Я не піти не могла. Я перед нею як собака винна. Навік. Сто разів їй розповідала за ніч, як її діти горіли і як я гранату в кишені мацала. Вона мені сукні показала, що дівчаткам своїм шиє. Каже — обов’язково знайшла б, якби вони залишилися тоді живі. І ще раз змусила мене розповісти. Не вірила й не вірила. Поліна — божевільна. З вигляду здорова. Надто здорова. І мова у неї, і ходить, і з людьми заграє. А насправді — ні. Це я зараз розумію. Тоді не втямила. Сама перебувала близько до такого ж“. — „А тепер?“ — „Тепер — ні. Тепер розповідаю Поліні — а серце спокійне“. — „Досі розповідаєш?“ — „Вона просить. Як я можу відмовити?“

Мирон підступив до головного, сказав: „Вона мені колись наплела, що мала план об’їздити всі дитячі будинки — дівчаток своїх знайти. Скасувала план?“ — „Чому? Їздить. І їздить, і їздить“. — „Що вона шукає, їх же немає“. — „Ну, немає. А вона їздить. Випитує, може, були такі і такі за описом. Може, їх хтось уже удочерив. Усіх разом або окремо. І капшук із собою возить. Там золоті коронки і каблучки. Якщо раптом виявиться, що їх уже прилаштували — обміняти на золото“.

У Мирона побігли мурашки по спині: „Які коронки, яке золото?“ — „Я дала. В одному селі ми поліцая розстріляли, відомий поліцай особисто євреїв у землю живими закопував, а перед тим знімав з них цінне, що було. І коронки дер. Він начебто роз’їзний був. І в Києві відзначився, і в Ромнах, і в Сумах. Він з німцями на захід і рухався. Ми його в селі під Хмільником взяли. Він нам цей капшук пхав. Просив не стріляти. Нас послали з одним моїм товаришем. Я вже не у Цегельника була, а в загоні Медведєва. Ми поліцая ліквідували. На зворотному шляху товариша вбили. Мене жодна куля не зачепила, паскудство. Жива залишилася. — Лілька сказала зі злістю. Не на кулі, а на себе, що не зачепили. — Капшук у мене залишився. Я подумала — зараз упіймають, золото поліцайське при мені, а він цим капшуком хвалився перед усіма. Та не потрібен мені цей капшук. А кинути — не можу. Це доказ, що поліцая ми ліквідували. Завдання виконали. Золото на Велику землю відправлять, там знайдуть застосування — на озброєння нам же ж. Петляла, петляла. Мороз страшенний. Думала, добре б замерзнути. І не боляче. Лягла і чекаю, коли прийде моє звільнення. Думала: „Діти горіли, їм жарко було, а мені нехай буде холодно до смерті“. І кажу до себе — молитвою: „Забери мене, будь ласка, люба моя смерте. Я на все згодна. І на пекло згодна. Тільки забери звідси, із цієї землі проклятущої“. І вже впала кудись униз, чи вгору, не зрозуміла. Провалилася нагору. Так. Нагору. Точно. Прокинулася в сільській хаті. Баба мене розтирає самогонкою, потім гусячим жиром. Довго хворіла. Мене, напевно, списали. Як безвісти зниклу. Стара, звичайно, капшук при мені виявила. І мені ж його вручила, коли я прочумалася. Кажу: „Залиште собі. На господарство“. Відмовилася. Це, каже, не моє, чужого мені не треба. Я їй обручку звідти хотіла залишити. Залишила. На підвіконня поклала, щоб вона після мого відходу побачила. Капшук закопала в городі. Але треба шукати партизанів. Тут фронт наблизився впритул до місцевості, де я блукала. Мене виявили наші армійські розвідники. Довоювала в регулярній. Після перемоги куди йти? Де тільки не тинялася. На початку сорок шостого доїхала до Чернігова. Ніби хтось мене гнав сюди. Зустріла Поліну. Розповіла їй і про капшук. Поїхали ми з нею. Стара у тій хаті не мешкає. Закинуте все. Села немає. Спалено. А капшук я відкопала. Ось, Мирончику дорогий мій, і згодиться проклятий капшук“.

На що Мирон сказав: „Лілько, хоч ти з глузду не з’їжджай. На що згодиться? Немає дітей, немає! Комедію не ламай! Не перед Поліною. Приходь до тями негайно, а то зовсім погано буде“. А Лілька посміхнулася: „Немає дітей. То Поліна їх і не шукає. Вона шукає схожих. Щоб як дві краплі води на її дівчаток схожі. Ось двійники — і у Гітлера був, і у Сталіна, кажуть. І артисти іноді бувають — так схожі, так схожі на когось, кого треба для виконання, якщо трошки перевдягти або зачіску перечесати“.

Лілька пожвавішала. Що остаточно повалило Мирона в страх. Він попрощався і пообіцяв зберегти в таємниці все, що наговорила йому Лілька. Ну, потім її загадкова смерть, поява Лаєвської з міліціонером і капшуком.

Мирон замовк і перевів дух.

Завчено промовив:

— Те, що розповідав учора, — підтверджую з нинішнім доповненням.

Я запитав, у чому ж його злочин, на його думку.

Файда з готовністю відповів:

— Крім бланку — не знаю.

— Але у в’язницю приготувалися? І сім’ю приготували?

— Бланк — це факт. Ви полюєте за Поліною. Ви і накрутите інше, що захочете.

— Нічого я не накручу, Мироне Шаєвичу. Вставайте. Будемо прощатися.

Мирон повільно підвівся. Розім’яв ноги.

Я подав йому руку.

Він потиснув.

Наостанок я дістав капшук, вийняв звідти гроші Довида.

Простягнув Мирону:

— Якщо зі мною щось трапиться, передайте Любі, скажіть, це Довидові. Для дітей.

Мирон кивнув.

Сіма зробила вигляд, що не помітила мого відходу.

Про Зуселя я не заїкнувся. Як не було його на світі. Якщо живий — нехай живе. Якщо ні, то що я можу? Мирон перший не почав — і мені ні до чого.

На Десні помився, переодягнувся в чисте. Починався дощик. Потім полилося страшенно. З громом і блискавкою.

Була субота. День, на який я призначив собі зустріч з Лаєвською.

По дорозі до Чернігова змок до кісток. Змінив три попутки — загрузли в багнюці. Думку про перевдягання відкинув.

З’явився до Поліни в чому був.

Лаєвська відчинила двері, посміхнулася, запросила пройти.

— Мокрий! А я грубку саме палю. Терпіти не можу вогкості. У мене дрова завжди наготовані. У сарайчику. Сідайте, чи краще стійте. Або я вам сухе дам. Ви мене не соромтеся.

Світло горіло ледь-ледь. Настільна лампа. Хоч і день — а похмуро.

— А що вас соромитися, Поліно Львівно. Кравчиня як лікарка — під одягом людину бачить.

Поліна хихикнула.

— Хоч простирадло дайте, загорнуся, як у лазні. Я до вас надовго, і обсохнути встигну, і погрітися. Не проти?

Поліна з іншої кімнати, де у неї, видно, зберігалося барахло, відповіла, що завжди мені рада.

Винесла простирадло. Не пішла, коли почав знімати форму. Я їй навмисне віддав портупею — дуже важку від води. Шкіра товстелезна. Тим паче промокла. У кобуру ще на річці засунув капшук.

Кажу:

— Пістолета не взяв. Не бійтеся. Тут тільки капшук ваш. Подивіться.

Поліна розстебнула кобуру — зазирнула. Не побачити капшук не могла. Але не сказала нічого. Обвела очима кімнату — куди прилаштувати. Кинула на підлогу.

Перевдягався без сорому. Вона дивилася, як справді лікар. Начебто я не жива людина, а хвора, і вона шукає очима, де може бути розташоване особливо шкідливе для життя місце. Дійшла до пояса і відвернулася.

Я закутався в простирадло.

Переніс мокре до печі, посунув пару стільців, розвісив. Прилаштував чоботи, онучі.

Став біля печі.

Дим звідти йшов неприємний. Не дров’яний, інший.

Відкрив заслінку, подивився.

— Чим палите? Ганчірок накидали. Хвалилися, дрова добрі.

Поліна відповіла з-за моєї спини:

— Дрова зараз додам. Нехай на ганчірках розгориться. Матерія швидко горить, але їдко.

Поліна тримала біля грудей кілька суконь, розглядала їх. Потім швидко зім’яла, відсунула мене з дороги, стала шурувати, заштовхувати в глиб вогню купу.

— Ви грійтеся, обсихайте, Михайле Івановичу. Тут швидко згорить, і запах минеться, потім дров покладу. Я щоб не змішувати. Щоб окремо. Щоб точно знати, що згоріло.

З печі вилітали іскри, палахкотіло полум’я, Поліна обпікала руки, але уваги не звертала.

— Ну ось. Тепер дрова кину. В сарайчику у мене дрова. Я піду, а ви посидьте. Не стійте. Ви ж босий. На ноги вам у мене немає нічого. У Лільки ніжка велика була, у неї зріст. На вас, звичайно, будуть маленькі, але не свої ж вам давати. У мене ніжка невеличка. А у Лілічки велика. Як для жінки велика. Я зараз принесу вам Ліліччині, вона на ніжки свої взувала, коли приходила. А ви Лілечку вбили, Михайле Івановичу. Їй уже капці не потрібні. Не потрібні?

Я стояв нерухомо.

І Поліна стояла.

І рухалися унеї тільки нафарбовані губи.

Бурмотіла й бурмотіла. Слів не розібрати. Тому що слова не сходилися з глуздом. Я їх намагався поєднати, а вони з глуздом не поєднувалися. Аж ніяк. Хоч я їх у себе всередині мільйон разів повторював увесь час після 18 травня 1952 року.

Виходить, Лаєвська знала. Знала — і ганяла мене, як вовка. Туди-сюди. Я відчував, що вона знає остаточно і безповоротно. Але сподівався.

Лаєвська присіла на краєчок стільця з моїм кітелем. Із-за її спини видніли погони. Халат з драконами в сажі. Руки багряно-бурі, в попелі.

— За дровами треба. Я б сходив — у простирадлі незручно. Сходите?

Поліна пішла.

Повернулася з оберемком дров. Скинула їх із себе, як непотрібний тягар.

Знову присіла.

— Ну, і що ви, Поліно Львівно, стільки часу мовчали, дурня клеїли. Що ви мені відверто не сказали. Чи написали б куди треба. Мене б за комір та на сонечко. Ви б залишилися задоволені.

Поліна відкинулася на спинку стільця, але тут же відхилилася вбік — мокро. Знизала плечима.

— Мені не треба за барки. Мені треба, що тепер вийшло. Ви ж, Михайле Івановичу, самі прийшли. Не вперше. Але востаннє. Я — баба. Я печінкою чула щоразу: це — не останній. Ще побігає. Ще помучиться. А зараз знаю — останній. І ви знаєте.

— Знаю.

— Ну то що, товаришу слідчий, зігрілися?

— Ні. Підкладіть дров, будь ласка.

Поліна підклала. Вогонь там ще був, але слабкий. Вона не ворушила, щоб розгоралося. Саме зайнялося. Дивилася і дивилася.

— Сідайте, Поліно Львівно. Давайте відомості зводити разом. Заради останнього разу.

— А що зводити? Лільку я в такому вигляді знайшла біля смітника, згадати гидко. Взяла до себе в хату. Ви про дівчаток моїх знаєте? Мали знати вже за моїми розрахунками. Напитали по крапельці. Точно?

Я кивнув.

— І у Гилі Мельника були?

— Був.

— Ну, от. Лілька мені так і доповіла: тільки Гиля знає повністю. Розповіла мені, значить, Лілька, я її у себе залишила жити. Привела до тями. Закликала брати приклад з мене. Без прикладу не можна. Я їй казала: ось у мене троє дітей убили, не рахуючи чоловіка, я зла мушу бути, з глузду з’їхати. А я тримаюся. І ти, Лілько, тримайся. Змушувала її сукню вдягати, волосся в зачіску збирати, а не хвойдою ходити. Ну, чимось мені треба було її тримати. Я їй пояснювала: ти повинна мені допомагати в житті, я без тебе пропаду, ти остання, хто моїх живих дітей бачив. Ти мені замість них. Одна за трьох. Звичайно, збільшувала її роль, щоб підтримати. Потім за свої гроші їй халупку купила. За копійки. Але поступово ми з нею трошки довели до пуття, перебудували, не текло згори — і добре. А далі Лілька прочумалася. Я порадила казати, що хатка їй дісталася від бабусі, яку вона доглядала. Люди всякі бувають, питання б почали ставити: „Чого це Лаєвська на свої гроші Горобчик хату купує?“ А для мене гроші — сміття. Мені за одну сукню платили, як у вас, Михайле Івановичу, оклад за місяць. Жінка сидітиме без хліба — але сукню зробить. Дуже мені треба було, щоб Лілька у мене була під боком. У свою відпустку вона завжди зі мною їздила по дитячих будинках. Дітей з нею дивилися. Вона каже — ось та схожа на Мілочку. А я дивлюся — ні, не схожа зовсім. На Раю, старшу мою, якось знайшли дівчинку дуже схожу. Поговорили з нею навіть. Лілька аж за руку мене щипає — схожа, вилита. А я з голосу чую — ні. Наступного дня приїхали знову — на свіжу голову подивилися. І Лілька погодилася — не схожа. На середню мою Сонечку взагалі жодної не трапилося хоч на крапельку схожої. Ви уявляєте, Михайле Івановичу. За стільки років. Лілька 14-го року. У 47-му, коли ви з нею зустрілися, їй виповнилося 33. Цілком могла народити. Я їй сказала — я ж розуміла, хоч і робила вигляд: не знайду собі дівчаток, щоб як мої. Я їй кажу — народи, Лілько. Нехай наполовину від кого захочеш, а наполовину твоє. А на тобі мої дівчатка відображаються. Виростимо цю дитину. Добре б теж дівчинку. Але якщо й хлопчик — нічого. До того ж у близнюків часто близнючки й народжуються. Я сподівалася. Лілька вибрала вас. Ви, Михайле Івановичу, мало того, що самі із себе гарний чоловік, то ще й на мого Зиновія схожі. У вас, українців, іноді трапляються такі обличчя, що викапаний єврей. Не ображайтеся. Я подивилася на вас якось, мені Лілька підказала, коли чекає вас до себе. Подивилася і вирішила остаточно. Те що треба. Лілька по-жіночому радилася зі мною з усіх питань. Тож ви майте на увазі, що я з вами третьою поруч була. Для контролю. Але — не виходило у неї, не виходило. А ви прикипіли до неї. Ось вашого пригріву Лілька й не витримала. Поскаржилася: „Дивиться Цупкий, ніби хоче вбити. Я йому поперек усього його життя. Він приміряється, як краще мене позбутися“. Безповоротно ви її, Михайле Івановичу, скалічили своїм ставленням.

— Я скалічив? А ви не скалічили? Прив’язали дівку невідомо чим до себе. Тримали на ланцюгу, можна сказати. З розуму її зводили. А Ліля сама не розуміла, що робить, що я теж жива людина — не розуміла? Робите з Лільки матір Божу. Мойсеєнко у неї навіщо крутився? Уся вулиця знала — коханець. Тільки я й не знав.

Лаєвська зареготала як раніше:

— Мойсеєнко! Він же артист. Причепився до неї на вулиці, вірші читав, провів до хвіртки. Потім приходив, під вікнами пісні горланив. Лілька, щоб себе відволікти, пустила його. Нагодувала, похмелитися дала. Між іншим, розсудила заради вас: нехай для відводу очей Роман ходить відкрито. Щоб людям розмови дати відповідні. На випадок її від вас вагітності. Готовий татко буде. Рома! Рома міг три години поему читати. Іншого йому на думку не спадало. Одного разу напився і „Василя Тьоркіна“ почав репетирувати. Пам’ять він не пропив. Напам’ять ушкварив. До якогось рядка дійшов, Лілька як ужалена підскочила. Кричить: „Повтори!“ Він навідріз відмовляється. На шкоду. Я, каже, цю главу про хвилинну душевну слабкість бійця читати перед людьми не буду. І тобі не маю наміру повторювати». Вона його — лясь по пиці. Він її. Вона: «Читай!» Він: «Не буду!» Якби я в ту хвилину не прийшла — наробили б лиха. Лілька в синцях залишилася. Він теж. Думаю, прибив би її. Або вона його. Їй іноді треба було спустити пару. Вона кипіла всередині. Я питаю: «Що там такого, щоб за слова, нехай і в риму, за патли одне одного тягати?» Лілька мені каже: «Він зі сцени не хотів читати, там про смерть бійця, причому бійцеві треба тільки дати згоду, і все, і йому спокій настане. А Ромка оголосив бойкот. „У книжці,— каже, нехай написано як написано, я поважаю, що людина особисто склала, а зі сцени читати такого не буду. Якщо на смертний спокій лише особисту згоду треба, то, виходить, багато погодяться. А погоджуватися не можна. Це проти присяги“. Дурень Ромка. Розумівся б хоч на смерті. Тим паче на війні». І так Лілька розійшлася, наче сказилася… Вибухова, звичайно, була. Моментами, а вибухова. Чесно кажучи — скажена баба. А ви кажете — Мойсеєнко! Для вас Мойсеєнко золотим виявився. Ви на нього скинули справу — і кінець. Якби він не повісився, я б, звичайно, вивела вас на чисту воду. Для справедливості. Але він же сам? А, Михайле Івановичу, скажіть чесно — сам?

— Сам.

— Добре.

Помовчали.

Лаєвська ще вийшла за дровами. Я скинув простирадло, натягнув варений одяг. Кітель не став.

Під кобурою утворилася мокра пляма, я посунувся ближче до пічки.

Увійшла Поліна.

— Що, вбралися? Нехай би висохло ще. Ну як хочете. Дивлюся на вас, Михайле Івановичу, щастить вам. Якби вам так не щастило — не уявляю, як би ваше життя склалося далі. У в’язниці б сиділи. А ви Зуселя зарили — він відкопався. Мойсеєнко знову ж повісився сам собою.

— До чого тут Зусель? Із чого ви вигадали, що я його закопав?

— Та він же сам розповів. Сказав, ви його тягли і закопували. А він воскрес. Він у мене кілька днів відлежувався. Вдень і вночі йому втовкмачувала в голову його діряву, що ви його не закопували. А відкопували. Він усе забув, ну, не все, а що до вас приходив, що Довида захищав. Мені Штадлер розповів письмово. Я Зуселю таки вклала в голову, що мені треба. Що його бандити закопали, а ви відрили своїми руками особисто. Ну, звичайно, мене можна засудити словесно. Але я для його користі. Щоб хіпежу не влаштовувати. І без того вся Лисковиця гула. Мені треба, щоб ви тільки за моєю справою проходили. Тільки за моєю! Я в інший бік не хотіла вас відпускати. Мало що ви ще кому наробили. Ви тільки переді мною мусите відповісти.

Я перетерпів.

Спитав мирно:

— Гроші Зуселю Малка давала. На що гроші? Він до мене їхав з грошима. Не довіз до мене. Малка голосила на весь Остер.

Що Гришко ці гроші фактично вкрав і тільки обгортку залишив у кишені у Зуселя, я не додав. Дітей не можна вплутувати. Ніколи.

Лаєвська засміялася:

— А-а-а, були таки гроші? Зусель, коли до тями прийшов, тут у мене заводив розповідь про те, що він від смерті відкупився. Він казав: «Я дав хабар. Мене з того світу відпустили». А він Малчині гроші процвиндрив? І звідки у неї? На маці заробила? Святе-святе, а грошей коштує. За все люди платять, щоб почуватися. І не скаржаться, між іншим. Вона збирала на Тору, мріяла просто. Щоб російською мовою. Скаржилася, що хлопці — Гришко та Вовка — ледачі, справжньої мови не осягнуть, Тору не читатимуть як годиться. Як у євреїв належить. Нехай, каже, хоч по-російськи, може, зійде. Щоправда, сумнівалася. У когось ще до революції бачила — по-російськи. Я їй обіцяла дістати. Не траплялося. Після війни мало що траплялося з такого. Пропало, як не було. Ну, Малка додумалася — Зуселю доручення давати! На Тору, точно. Більш ні на що.

— Як ні на що? А дітей годувати, одежинку їм, таке інше і тому подібне?

Лаєвська відмахнулася.

— Ой, Малка про таке не думала. Тим більш, якщо у неї гроші завелись. Дала б мені в руки — я б зберегла. А щодо годувати — вона повторювала, що Тора саме навчить Гришка з Вовкою. Тора, мовляв, нагодує. Йоську вона відкинула. З м’ясом, а відкинула від себе.

— Гаразд, Поліно Львівно. За Табачника вам спасибі. Припустимо. А за Євсея? Що вам за Євсея належить?

Поліна стиснула губи. Не сердечком, як зазвичай, а прямою товстою лінією.

— Гаряче, Поліно Львівно? Пече? Як Лількою? Звідки ви взяли ножа, від якого Лілька загинула, здогадуюся. А навіщо ви його Євсею притягли?

— Довид розповів? А хто ще. Довид. Якби сам Євсей — зі мною у вас інша розмова була б. Я його принесла, щоб мати на вас управу, Михайле Івановичу. Я його принесла з Ліліною кров’ю і вашими відбитками, бо ви мені потрібні були. Ви у мене Лільку забрали. Вкрали. Ви мені від неї нічого не залишили. Від дітей моїх ви мені нічого не залишили. Я подумала так. Я хоч і не молода. Але й не стара зовсім. Сара народила коли? Коли їй під дев’яносто стукнуло. А у мене ще по-жіночому кров йде за терміном. Ось що я хотіла. Ось для чого я ножа Євсею принесла. Не кривіться, Михайле Івановичу. І лягли б зі мною. І все таке інше. А Довид затію мою зіпсував. Ніж вистежив і Зуселю віддав. Зусель — назад мені. Приніс чистенький. Він у мене управу на вас забрав. Ножик почистив — і все. Не стало на вас управи. Залишилося мені вас тільки гнати і гнати, гнати і гнати. Я вам чесно зізнаюся, навіть плакала над цим ножиком. А Зусель! Приніс, дурень, причому з образливими словами, що я людей лякаю, а треба у спокої тримати для подальшого. А для чого — подальшого? Далі тільки яма все одно. Не кажучи про Євсея, який узагалі нашкодив до краю — убив себе наповал. Наповал! Уявляєте, до чого дійшов! Але треба про інше сказати. Я з мертвими не рахуюсь, хто більше винен. І ось. Я дивувалася, чому у вас з Лількою дитина не зачиналася. Може, подумала, Ганнуся у Любочки вашої нагуляна? Сидіть, сидіть, усяке буває. Я з Любочкою познайомилася, розмови з нею говорила про це саме. Як баба з бабою. Ні. Ваша Ганнуся. Про Лільку я зі зла бовкнула Любочці. Визнаю. Але ви зрозумійте моє становище. У вас і Любочка, і Ганнуся. І Йоську ви тоді забрали. А у мене — пшик. Пшик! Ви уявляєте?

І тут Лаєвська посміхнулася. І стулила губи сердечком.

Я запитав:

— Чому до Євсея побігли? Мені Довид розповів, що у вас із ним справи крутилися. І Белка підтвердила. Євсея я вам, Поліно Львівно, не пробачу. Як хочете. Євсей — окремо.

Лаєвська склала руки на грудях. Розчепірені пальці притиснула, ніби хотіла щось вичавити з-під халата наверх.

— Ви мені зуби не заговорюйте, Михайле Івановичу. У нас чесна остання розмова. Євсей знав, що ви з Лількою крутите. Євсей мені добре допомагав. Я ж, коли по дитбудинках їздила, бачила, і за документами читала — мені давали, я довіру людей умію здобувати, — є єврейські діти. Деякі свої прізвище знають, деякі — ні. Але якщо хлопчик обрізаний — питань немає. А йому і прізвище інше, і ім’я інше. З Євсеєм я познайомилася з приводу його тестя — Довида. У мене клієнтка обшивалася — сусідка Євсея. У літах, саме Довиду до пари. Теж удова. Єврейська жінка. Культурна. Попросила мене посватати за Довида. Я в таких випадках відповідально підходила. Мова про людське сімейне щастя. Познайомилася спочатку з Євсеєм, у нього розпитала про Довида, про його настрої щодо жінок. Євсей поставився з розумінням. Я клієнтці переказала. Кажу, підтвердьте своє рішення — і я безпосередньо закидаю вудку до Довида. Вона на поступки. Каже, подумала, подумала, навіщо мені на старості років за кимось доглядати. Загалом, Довид відпав, а з Євсеєм я дружбу не залишила. Розповіла йому про єврейських дітей. Без умислу. Від душі. Він каже: «Так, скільки євреїв у війну просто так ні за що повбивали». Я кажу: «Як ні за що? За те, що євреї. Батьки з фронту повернулися — а дружин-дітей немає. Або матері, припустимо, живі залишилися, а дітей знищили фашистські гади і їхні посіпаки. Треба виправляти становище». Євсей висловив думку, що якби наш уряд поставив такий заклик перед єврейським народом, то не було б відбою від бажаючих усиновлювати-удочеряти.

Саме євреїв — євреями. Щоб відновити історичну справедливість. А там би й інші народи підтягнулися. І розібрали б усіх дітей дочиста. На шкоду фашистам. Хоч вони й без того переможені. Він сказав у пориві. Але я вловила думку міцно. І підключила його до своїх пошуків. Людина в міліцейській формі — велике діло. Він здуру розповів Довиду. Довид — Зуселю. Зусель підхопився, як зарізаний, пішов по єврейських домівках, пропонувати дітей. Забирайте, каже, з дитбудинків і таке інше і тому подібне, потрібно, щоб народ Ізраїлю жив. Питається, до чого тут народ Ізраїлю? Відразу вийшло релігійне забарвлення. А в 49-му — сіоністів накрили. Тоді ні в які ворота Зуселева маячня вже не лізла. Євсей притих. І Довид притих. Але Зуселя не зупиниш. У нього в голові лише Ізраїль, більш нічого. Думаю, коли я ножа Євсею принесла і сказала, що ви, Михайле Івановичу, вбили Лілю, яка моя помічниця, і з Євсеєм не раз дитбудинками їздила — він подумав, що ви розкрили нашу організацію з поширення єврейських дітей в єврейські родини. І Лільку на цьому ґрунті вбили. Під час арешту, наприклад. Що ви в курсі від самого початку і взагалі до неї пристали з оперативною метою. І не сьогодні-завтра прийдете до нього — і самі, як другу, запропонуєте: «Краще стріляйся сам, щоб зберегти добре ім’я і майно родині, в іншому разі — гучна справа з наслідками і близьким, і далеким». Він вас дуже поважав і любив. Тому і застрелився. Долав у собі невідомість — надірвався. Не зміг більше. Я думаю так.

Лаєвська міркувала розумно, обдумано заздалегідь. Усе в неї розкладалося по окремих поличках і лягало, як постільна білизна в шафі гарної господині.

— І скільки дітей таким чином узяли?

Лаєвська відповіла знехотя:

— Жодного.

— І золото не допомогло?

— До золота навіть не доходило.

— А Довид не розколовся. Мені про ваші справжні справи не розповів. Придумав щось ідіотське. Він любив читати газети. Склеїв щось у себе в голові і видав мені. А справжню правду не відкрив. І Штадлер не розколовся. Він у курсі?

Лаєвська твердо сказала:

— Ні.

Але саме настільки натиснула, що я утвердився у своїй здогадці — в курсі.

— Поліно Львівно, навіщо ви мені все розповіли? Я б і самостійно дійшов. Я вже дійшов. Дещо у мене не сходилося. Тепер зійшлося. Що ж до ваших безпідставних звинувачень на мою адресу, то вони піддаються руйнуванню. — Я клацнув пальцями: — Раз — і пшик, як ви висловлюєтесь. Через Зуселя дізнались, що у нього в Рябині знайомий дружок, а Рябину ви взяли з моєї особової справи, — не раз і не два вам її Свєтка тягала, отже. Віддавна ви з нею знайомство мали. Запасалися знаннями про всяк випадок. Ви листа Діденкові навіщо писали власноруч? Спеціально, щоб я зрозумів, — ваша робота. Я відразу додумався. Демонстрацію мені влаштували: полюєте за мною, ганяєте. Записочку Довида змусили написати, щоб він мене в Остер викликав. Я піддався. Поїхав. Єдиний раз, коли я вам піддався. Але мені пощастило — не дійшов я до Довида. Поїхав у Рябину. І знову у вашу пастку мало не втрапив. Ви вивчили, вирахували, що я на батьківщину поїду, якщо тут розгублюся. А куди ще людині? Щоб і місця знайомі, і все таке інше. Слава богу, листа вашого я тоді у Діденка не знайшов. А то б зопалу з цим листом до вас з’явився і ще чого доброго придушив. А потім я заспокоївся. Особливо коли лист у мене лежав у кишені. Ви його вкрали, а мені наплювати. Клубочок розмотувався. Ниточки тягнулися. І ось. Послухайте. Я беру Мирона і він підтверджує, що вкрав на ваше прохання бланк. Ви із цим листом їздили дитбудинками з покійним нині Євсеєм Гутіним з метою виявлення і збору єврейських дітей. Але на практиці як єврейських, так і не єврейських. Щоб якомога більше записати в євреї шляхом усиновлення їх єврейськими батьками. Піду за списком наявних дитбудинків. Вас згадають, що приїжджали. І з Євсеєм, і з Лількою. До вашого злочинного гурту також входили покійні нині Малка Цвинтар, Довид Басін, ще живий Веніамін Штадлер, ну, само собою, Мирон і Сіма, і Суньку туди ж підстібаємо, і Євка Горобчик слідом теж. Тим більш за світлинами Лільки ніколи не скажеш — вона це чи Євка. А ще відомий мракобісний сіоніст Зусель Табачник. Його багато хто згадає, як він приходив і умовляв брати дітей. Белка теж не зайва. А що проти мене? Ніж ваш хвалений, яким нібито я Лільку вбив? Змилили ви його, Поліно Львівно. Як мило змилили. Заодно із Довидом і Зуселем. Якщо там щось і було — якщо, припустимо, було, хоч нічого й не було, — то тепер нема. Тягали його туди-сюди. Тепер ось надраїли до блиску. Чисто. Самі розумієте. Що скажете?

Лаєвська здивовано дивилася на мене. На мене всього: від голови до ніг. Охоплювала поглядом. І очі її розширювалися і звужувалися навперемін.

Вона як дивилася на мене, так і дивилася, але при цьому дотяглася рукою до кобури, відкрила її, дістала на дотик капшук, відкинула чавунну заслінку і кинула у полум’я.

Зазирнула туди. І не промовила ані слова.

Хотів повернути її на землю і сказати, що все одно золото не згорить. Але промовчав. Мені до того байдуже.

Ішов під дощем і підбивав підсумки. Шукав свою похибку.

Ніколи я не з’являвся до Лільки у формі. Крім першого разу, — але то глибоким зимовим вечором. Це раз.

Одягався щоразу нехай із незначними, але змінами. Це два.

Через передню хвіртку не входив. Заздалегідь звертав на зади і стукав у шибку збоку городу. Це три.

Коли твердо востаннє прямував до Лільки, по вулиці Куличика, яка впиралася просто в Цеткін, з іншого боку, мені назустріч рухався Мойсеєнко в дуже нетверезому стані. Жував великий окраєць. Відколупував скоринку, як малий хлопчик. Зрозуміло, йшов він від Лільки.

Я бачив його в театрі у виставі «Шельменко-денщик» і з глузливих розповідей Лільки знав, що вона має з ним близьке знайомство як з артистом.

Ліля валялася на канапі. Сказала, що тільки-но забрався геть Роман. З’явився голодний, попросив їсти. Лілька принципово відмовилася підводитися. Він відкраяв півбуханки і пішов.

Подивився на стіл: лежало півбуханки житнього і зверху — ніж у налиплих крихтах.

У мене в голові промайнула шалена думка, про здійснення якої я заздалегідь не думав і не мріяв.

Уточнив:

— Сам хліб шматував? П’яний з ножем — мало що йому б ударило. А раптом він не хліб порізав, а щось інше. Не боїшся?

Лілька байдуже відповіла:

— Не боюся. Буду я ще всяким п’яницям хліб різати. А якби й порізав мене — то й слава Богу. Тільки щоб на смерть.

Цієї миті я зрозумів — зараз або ніколи.

Лілька підвелась на лікті й запитала:

— Що мені зробити, щоб ти сюди не ходив? Може, вмерти? І сама мучусь, і тебе мучу.

Я відповів, що думав:

— Померти, Лілько. Мені не можна. У мене дружина, донька. А ти сама. Тобі все одно жити не треба. Ти сама товчеш до посиніння.

Вона підвелась, скинула нічну сорочку, вдягла крепдешинову сукню в горошок, причесалась.

Потім згадала, що не вмилася. Ополоснула обличчя під рукомийником у коридорчику.

Сказала:

— Ходімо. Не треба в хаті. Людям тут жити.

Я обернув рукоятку ножа папірцем — відірвав від газети шматок.

Лілька не бачила.

Стала до мене спиною.

Каже:

— Ну, як ти вартових знімав, щоб не пискнули.

Лілька підставила мені шию. Від шиї багато крові. Я міг забруднитися фонтаном.

Ударив її зі спини, знизу — під лопатку. Як треба.

Знаряддя вбивства кинув біля трупа, оскільки на ножі залишалися сліди пальців Мойсеєнка.

Пішов потайки. Міг стверджувати з усією відповідальністю, ніхто мене не бачив.

Але виходить, бачили. Лаєвська бачила. Може, помітила, як я пробираюся від будинку Лільки, може, в сусідній кімнаті сиділа. З неї станеться, прийшла і чекала, коли я прийду і в ліжко з Лількою ляжу.

Але що ніж я спеціально залишив з відбитками Мойсеєнка — на це у Поліни оперативних знань не вистачило. І вона думала, що я свої пальчики залишив на рукоятці. Вона ніж відразу за мною схопила, а в міліцію не повідомила. Ніж увечері віднесла до Євсея. На збереження.

Далі розгорталося так.

Я чекав на роботі, коли надійде повідомлення про труп громадянки Горобчик. Мене як дізнавача, звичайно, на вбивство не послали б. Це справа слідчого. Але я відразу як прийшов — улаштував крик у Свириденка, що мене затирають, а я хочу далі вчитися, дійти до слідчого. А тут чортзна-що коїться. Слідчі такі ж, як я, вважай, без освіти, а при посаді, і я у них на побігеньках.

Свириденко сам закричав:

— Слідчі завалені по горло, двох заарештували, інших трясуть, мене до стінки притискають, шиють змову просто на робочому місці. Ну що їм треба? Що? Гітлера їм треба, щоб заспокоїлися, заняття собі знайшли? Коротше! Коли що надійде — твоє. Бери і виявляй себе на повну котушку. Розкриєш — учитися направимо в Харків. Зверни увагу. Я кадри ціную.

Через чотири години надійшло повідомлення.

Я виїхав на розслідування.

Був і за оперативника, і за дізнавача, і за слідчого. Доручень нікому не давав, скрізь бігав сам замість опера.

Потім Мойсеєнко наклав на себе руки. Справу закрили.

Далі — як було, так було.

Євсей, бідний, бачив — розслідування веду я, тим більш під виглядом побутового, в МДБ справа не передається, усюди я сам, нікого не підключаю, тримаю режим секретності, з ним не ділюся. Тим більш — я по суті дізнавач, а не слідчий. Уже дивно і викликає пересуди і підозри. Натомість Євсей дивився всередину цієї справи, а не на поверхню, як усі. На поверхні — вбивство з ревнощів, плювка не варто. А Євсей знав — кохання ні до чого. Хоч удавись — ні до чого. Лілька перед ним наскрізь поставала у своєму істинному світлі — діти та інше заодно з Лаєвською. Не те що переді мною. Гутін і зміцнився на думці, що виходу у нього немає іншого, окрім як стрілятися з табельної зброї. Не чекати, поки за ним прийдуть.

Уперше за довгий час я не думав про Лаєвську і Лільку.

Думав про Євсея.

Якби він поділився зі мною своїми сумнівами. Якби він своєю до мене недовірою не зрадив нашої дружби.

Лаєвської я ніколи більш не бачив і не зустрічав, як кажуть за подібних обставин місця і часу.

Я довгі роки відчував нутром, що розповім цю історію, або письмово, або усно. Усно не довелося — надійний слухач не зустрівся. Вголос, очі в очі, звичайно, було б краще і наочніше. До того ж не можна виключати питання назустріч, яке здатне зіштовхнути оповідача на інший лад. Або згадати забуте.

Я почав описувати цей випадок як приклад роботи. Не для того, щоб замаскувати свою роль у пригоді далекого 52-го року. А для того, щоб звільнитися від упередженого до себе ставлення з першого слова. Для об’єктивності. Яка і є головна мета правосуддя.

Приклад розкривають виключно на достовірних фактах. Я так і викладав. Але поступово з’ясувалося: і факти іноді обманюють, якщо їх пильно оглянути з усіх боків. У даному випадку деякі факти виступають нібито проти мене. Але навіть якщо це й так, я не винен.

Життя вирішується не тут. Я раніше думав — тут. А потім змінив свою думку, незважаючи на те що в 1959 році з гарними показниками закінчив Харківський юридичний інститут заочно і довгі роки працював слідчим.

Решта — своєю чергою.

КІНЕЦЬ

Примітки

1

Щезніть спати (ідиш).

(обратно)

2

Вітаю (івр.).

(обратно)

3

Єврей (ідиш).

(обратно)

4

Компанія (івр.).

(обратно)

5

Талес, хлопчику (ідиш).

(обратно)
(обратно)

Оглавление

Маргарита Хемлін Дізнавач

*** Примечания ***