Мольфар [Марія Чумарна] (fb2) читать онлайн

Марія ЧУМАРНА Мольфар

Дивачка

Ти — не фігурка на шахматному полі, а гравець…

Ми з подругою забігли на каву. В цій каварні завжди особлива атмосфера: метрової товщини стіни захищають не лише від вуличного гармидеру, а й від набридливої присутності інших людей.

Зараз зима — і в кафе їх набилося повно, вільних місць нема. Дим затуляє очі, і крізь його їдкий серпанок заледве пробивається тонка мелодія. Це щось таке ностальгійне з вісімдесятих років, що кава набирає особливого щемкого аромату юності.

Розмовляємо, як завжди, про майже банальні речі: чому кожен із нас долає свою дорогу в житті, намагаючись зрозуміти когось, хто поруч, а тим часом неминуче приходить до одного й того ж висновку. Висновку, що найвищим досягненням людської свідомості є просто прийняття іншої людини такою, як вона є. І що кожна людина в цьому світі є самотньою і незрозумілою. Просто кожен з нас сяк-так знаходить точки опори в балансуванні між світами інших людей.

Якась молода пані просить дозволу присісти за наш столик, бо вільних місць нема. Будь ласка, заважати нам не будете. Банальна ввічливість — і ми знову говоримо про своє.

В якийсь момент жіночка звертається до мене:

— Вибачте, що втручаюся у вашу розмову, але ви дуже нагадуєте мені мою маму. Вона все життя була для мене дуже болючою загадкою. Ми так і не змогли її зрозуміти, — вона схвильовано витирає вологі очі серветкою і запалює цигарку. — Ви дозволите?

Ми перериваємо розмову, наступає ніякова мовчанка.

— Люди повинні розуміти одне другого, — ніби вибачаючись, продовжує наша сусідка. — Повинні думати не лише про себе.

— Звичайно, — кажу я, — але універсальних рецептів для порозуміння не існує. Якщо хтось каже, що прагне служити іншим, забувши про себе, то його служіння — тільки прихована втеча від вирішення власних проблем. Я, звісно, не знаю вашої мами і не можу судити про те, у чому ви не порозумілися.

— Вона просто пішла від нас, — говорить жінка, — пішла від всіх. Хоча ніхто її не ображав…

— Вийшла заміж? — у моєї товаришки підхід до життя був дуже чітким і прагматичним. Їй явно не до вподоби, що в нашу розмову втрутилася стороння людина.

— Та що ви, яке там заміж! В шістдесят років заміж не виходять!

— Ого! Ще й як виходять! — засміялася моя подруга. — За кордоном люди, маючи пристойні пенсії, тільки жити починають після шістдесяти!

— Та ну, що ви… хіба є смисл прати чужі штани на старості?

— А вам скільки років? — поцікавилася я, прикинувши, що панянці явно, більше сорока.

— Минуло тридцять п'ять…

— А ви заміжня?

— Так, у мене діти, чоловік… не розумію, чого вона пішла від нас. Скандалів у нас ніколи не було, чоловік не п'є, — ну, випиває іноді в компанії, але в міру…

— А куди пішла? — моя товаришка явно намірилася «відшити» нашу співрозмовницю. Вирішила у швидкому темпі вичерпати всі запитання.

— О, куди! — жінка знову шморгнула носом і зобразила ображену міну. — Спершу в монастир, а потім взагалі… поселилася в якомусь глухому селі у старій халабуді… не хотіла, щоб ми до неї приїжджали…

— Напевно, любі діти так замучили маму своєю любов’ю, що в неї не було іншої ради, — саркастично зауважує моя подруга.

— От бачите, і ви так подумали!! — ображено каже наша сусідка. — Можете уявити собі, як нам було дивитися людям в очі і кожного разу щось пояснювати, хоча ми самі нічого так і не зрозуміли! І головне: вона все життя терпляче зносила знущання нашого тата. Вона так із ним натерпілася, поки ми були малими! Все було на ній: діти, дім і чоловік, та ще й робота була така, що завжди треба було добре виглядати, мати гарний настрій. Вона ніколи нікому не жалілася, ми завжди були доглянуті. Все було добре! Коли тато поїхав за кордон на заробітки і там залишився — то ми всі полегшено зітхнули. А коли вийшла на пенсію — то вже ж нарешті можна було по-людськи жити! Могла піти до брата, якщо зі мною було важко, бо все-таки двоє дітей, а в нього ще й досі нема…

— Мама ще живе? — обережно запитую, бо жінка вже вийняла носовичок.

— Вже рік минув… — вона нарешті розплакалася і стала безпорадно запивати свої сльози кавою. — Уявіть собі — чужі люди нам дали знати… так і поховали у тому селі… і я собі тепер місця не знаходжу, — чому вона так з нами вчинила?

— Перестаньте себе жаліти, — я відчуваю, що в мені починає наростати якесь внутрішнє роздратування. — Мама вже у спокої, вона звільнилася від того, що мучило ії. А ви тривожите її душу своїми жалями… насправді ви ж лише себе жалієте, — вам перед людьми незручно…

— Звідки ви знаєте? — вона здивовано підіймає на мене очі і акуратно витирає хустинкою розмазану по лиці туш.

— Та що там знати… всі люди схожі в цьому… рідко хто просто відпускає душу рідних і дає їй спокій, а більшість демонструють образи на долю і жалість до самих себе…

— Ви кажете, як моя мама… хіба можна бути такими жорстокими? Як мені це все пережити?

— Просто, — як всі переживають, — моя товаришка киває офіціантові, щоби приніс рахунок. — Це вже сталося, — який смисл тепер копирсатися в минулому? Не думаю, що ваша мама вчинила вам щось зле…

— Та ні, я ж не кажу, що вона щось вчинила… мені справді жаль, що ми так не зрозуміли одне одного…

Ми розраховуємося і вже збираємося йти, як раптом ця жінка зупиняє мене і каже:

— Мама залишила свої записки… насправді вона була незвичайною жінкою, хоча й дивачкою, і я її дуже любила… — вона риється в сумочці й дістає згорток паперів. — Це — ксерокопія її записів. Я завжди їх ношу з собою… Якщо вам буде цікаво — перечитайте собі. Може, ви мені щось поясните, чого я не можу зрозуміти… ось моя візитка…

Виходимо з каварні і мовчки бредемо вулицями. Тримаю в руках згорток паперу — і щось наче обпікає мої пальці холодним вогнем…

Вдома одразу берусь за читання — ця історія чомусь глибоко зачепила мене.

Тут нема датування, просто окремі нотатки, писані спонтанно час від часу у звичайному блокноті, потріпаному часом…

* * *

«Ми зустрілись на зупинці автобуса. Я поспішала на роботу, а він проїжджав мимо.

— Сідай, підвезу! — як завжди, невимушено, з усмішкою. Ми не бачились майже рік — а він поводиться так, наче тільки вчора увечері розбіглись. Жодного здивування, розчулення. Просто зустрілись.

Я не раз обмірковувала про себе, що скажу, коли знову зустрінемось. А тепер усе кудись вивітрилось, їдемо у повній тиші і порожнечі. Дивно, я щодня в думках говорила із ним, я так чекала цієї зустрічі, аби виповісти все — і шукала слів коротких та значних, за якими він зумів би прочитати все недомовлене…

Я знаю, ці зустрічі визначені ще до нашого народження на цій землі. Визначені так високо і невідворотно, що серце може битися, як метелик об шибку, але нічого із собою не вдіє: це світло засвічене для нього там, дуже високо і далеко, це світло не погасне, коли відлопотять крильця і маленьке тіло розсиплеться в порох. Це світло чекатиме, коли твоя любов знову зав’яжеться у маленькому зеренці життя, коли вибігається ніжками по траві, засяє красою юності, переболить і перемліє коханням, розчаруванням, самотністю, — аж тоді воно раптом спалахне у твоєму серці, пробуджене поглядом незнайомих очей. Спалахне так сильно, що виверне з корінням усе твоє попереднє життя, і в цьому спалаху ти постанеш сама перед собою, гола-голісінька — як немовля…

Машина зупинилася перед дверима моєї редакції.

— Будь ласка, не упиняйся більше, якщо побачиш мене на вулиці.

— Що сталося? Ти за щось образилася на мене?

— Я не хочу спілкуватися з тобою, як з манекеном…

Він нічого не зрозумів, і я теж себе не зрозуміла.

Я зовсім не те збиралася йому сказати. Я взагалі не так уявляла собі цю зустріч! А слова летіли самі, не слухаючись глузду. Я зачинила дверцята машини і пішла по сходах, не оглядаючись.

* * *

— Я люблю тебе! Я не можу бачити тебе таким чужим, — я вже давно розпрощалася з тобою, не змушуй мене дивитися на тебе, як на живого покійника!!!

Кричу це в німу подушку, розриваючись серцем від ридань, котрі вже давно не виходять назовні. Я давно вже не плачу. Кричу на цілий світ довго і болісно — аж леденіє місячне світло за вікном, але мого крику ніхто не чує. Цей крик — всередині мене. Я лежу з відкритими очима і відчуваю, як усе довкола розширює зіниці від того крику, як мої очі горять від сліз, що не можуть вийти назовні…

Я ненавиджу той вогонь, що загорівся десь від тієї великої зірки, котра щоночі зорить у моєму вікні після опівночі. Я ненавиджу його, бо він зруйнував мене — мій спокій, мої плани, мою радість. Відколи прийшла ця любов, світ пахне тільки полинами…

* * *

Ніколи не могла собі уявити, як письменники пишуть книжки. Особливо ті, в яких описують своє власне життя. Стільки ситуацій, розмов, діалогів, — як вони те все пам’ятають? Я згадую своє дитинство — і бачу перед собою лише картини. Можу поставити перед очима будь-яке місце зі свого дитячого раю — і побачу його до найменших деталей. Навіть запахи можу пригадати. Бачу розмито обличчя мами і тата, швидше я згадую їх по фотографіях. Але зовсім не пам’ятаю їхніх розмов. Хіба що деякі вислови, котрі повторювались дуже часто. А якби я захотіла написати про близьких мені людей, називаючи їхні імена — то, напевно, вся моя писанина була би суцільною брехнею. Бо кожна фраза була би вигаданою.

Чи письменники теж усе вигадують? А якщо називають імена реальних людей, — чи не бояться сказати неправду? Ті, хто буде читати, можуть і повірити…

Може, люди дійсно пам’ятають. Є різні види пам’яті. У своїй роботі я намагаюсь бути дуже точною в деталях: за кожною фразою, поворотом думки, якимось висновком, котрий ти робиш, підсумовуючи сказане, — завжди певна оцінка і певна крапка, а за крапкою наступає зворотний зв’язок. Зв’язок зі свідомістю людей, котрі читають написане тобою. Якщо б тобі не вірили — не хотіли б читати.

Але це робота. Миттєвості, котрі ти проживаєш, як актор, — з тією лише різницею, що партнерами по грі є живі люди.

І ця робота навчила мене цінувати слово. Воно має бути не просто правдивим з точки зору твоєї власної правди, — воно має бути правдивим по суті любові. Закон любові до людини, якою б вона не була в очах людей чи у твоїх власних очах, — любові, що закладена в заповіді „не нашкодь“…

Я боюся, що коли ненароком чи свідомо порушу цю заповідь — слово відвернеться від мене…

* * *

А про себе писати найважче. Колись звернула увагу на таку цікаву річ: я не знаю письменників, котрі говорили б не абстрактно про людину, її вади і чесноти, не повчали б інших, як їм жити, — а розповідали про самих себе, про добре і зле в самих собі, аналізували б на власному прикладі суть людської природи. Переважно говорять лише про інших, — може, тому, що збоку краще видно і безпечніше торкатися ран…

От написала це — і відразу згадала: ні, я знаю таких людей в нашій літературі: це Шевченко (поезії періоду заслання, загалом — він умів говорити про себе). І ще — Франко: яка моторошна його поема „Похорон“! Як він розклав на два плани свою роздвоєну людську суть! Він мав сміливість подивитися в очі своєму власному нутру…

Визнаю, що я цього не вмію. Можливо, журналістська практика зіпсувала мою здатність дивитися в глибину того, що відбувається у мені самій, — журналісти, як правило, про себе не пишуть…

Насправді я вже лише по пам’яті штрихую грубий образ того, що спалахнуло на мить, зробило блискавичний відбиток у свідомості — і кинуло напризволяще. Борсайся, як хочеш, у своїх стражданнях, — все одно нічим собі не допоможеш.

Бо доля — чудовий шахіст. Вона грає з тобою відому їй партію, грає безпомильно і без азарту. Просто змушує тебе іти за її ходами, шукати виходу в різних кінцях шахового поля, а сама в певний момент раптом відкриває твоїм очам ще якийсь новий хід, якого твій розум не міг прорахувати. І коли ти бачиш на певній відстані часу, яким досконалим був той хід, які великі можливості у грі він відкрив, — тебе охоплює подив…

І тиха розчулена вдячність до свого партнера по житейській грі за те, що ця гра така досконала. На мить навіть забуваєш, як боліло серце, вдарившись несподівано об холодний камінь стіни. На мить забуваєш, яким гострим і колючим був той камінь, на мить забуваєш, що рана кровоточить і болить, що її не гоїть ні час, ані купелі у житейському морі турбот…

Бо ти теж — гравець. Ти — не фігурка на шаховому полі, а гравець. Ти сама вибрала цю гру. Але уперто намагаєшся не приймати її правил. Тобі здається, що ти їх знаєш. Ти замучуєш свій розум розгадуванням таємниць долі, її закономірностей, розставляєш акуратно по поличках свідомості красиві фігурки — свої моральні принципи. Пильнуєш, аби не зачепити котрусь із них ненароком. Витираєш пил час від часу.

А твоя партнерка по грі раптом робить різкий хід — і полички перевертаються, ти кидаєшся в розпачі наводити лад, розставляти все по своїх місцях. Але не встигаєш, бо на шаховій дошці з’являється нова фігура, ти мусиш робити наступний хід…

* * *

Ця фігура з’явилася на шахівниці, коли я розглядала картини відомого художника. Ще в юності його полотна вразили мене якоюсь космічною фундаментальністю, казковою таємничістю деталей. Зараз я стояла перед величезним панно, засіяним нескінченною кількістю яскравих деталей, але враження космічності уже не було. Чи мій внутрішній скепсис розбив полотно на уламки деталей, чи я подорослішала?

Хтось заговорив до мене. Я не пам’ятаю жодної фрази, але пам’ятаю його очі. Вони були по-дитячому здивовані. В цих очах я раптом побачила іншу себе. Побачила не жінку, що розглядає картину і знуджено намагається настроїтися на позитивне сприйняття того, що вчора було міражем її захоплень. Я побачила себе — жінку, чия поява у цьому світі була запрограмована тисячоліття тому. Жінку, котру впізнали…

Це був наче удар блискавки. Ми розходилися і сходилися, ми говорили про все на світі — про картини, про літературу, про релігію. Ми пізнавали одне другого у віддзеркаленні тих красивих фігурок, котрі вилискували на поличках свідомості, ми співмірювали одне другого зі своїми скарбами. Принаймні так мені тоді здавалося…

І поки ми говорили, говорили, говорили, — серце захлиналося і намагалося крикнути найголовніше: „Я люблю тебе! Я знайшла тебе — і ми вже нікуди не дінемося одне від другого!“

* * *

Він був респектабельною людиною з дуже різною репутацією. Якось до чергових виборів, на яких обирали лише тих, кого визначила партія, мені замовили інтерв’ю з ним.

— Дивися, він — людина настрою. Постарайся попасти під добру руку.

Я не люблю попадати під нічию руку. Інтерв’ю уникла.

А тут він сам звалився на мою голову. Настрій у нього завжди був погідним і майже веселим. Тільки одного разу я не впізнала чоловіка — він посварився з жінкою. Кинув лише одну фразу, але з тієї фрази я уявила собі образ домашньої мегери: жадібна, тупа, сварлива, дивиться тільки в чоловіків гаманець…

* * *

Я визнаю лише один вид гумору і сатири: глузування із самої себе. Оскільки ніхто не любить мене так, як я себе, — ніхто не буде таким безжалісним і справедливим до моїх помилок, як я сама. Спробую на собі провести самоаналіз людської популяції у всьому блиску її принадливих огріхів.

З певного часу самобичування стало моїм улюбленим заняттям. Коли не плачу в собі, то сміюсь. І завжди незримо поряд моя партнерка з шахової гри — доля. Вона не сміється і не плаче. Вона просто спостерігає за мною.

Я довго не могла їй вибачити ту партію, в котрій я грала на грані своїх сил. Я так самовіддано пройшла цей відтинок життєвого поля, що впала і втратила свідомість. Я втратила відчуття болю і образи, відчуття часу і своєї власної присутності в собі. Я просто йшла крізь своє життя, як заворожена і заморожена, — я ішла крізь своє життя, мов крізь густу стіну…

Я хотіла тільки вийти на зелену траву, хотіла тільки побачити, як вітер ворушить верхівки дерев, як зацвітають квіти навесні, як зав’язуються плоди на деревах… Я хотіла почути запахи світанку, здригнутися від прохолодної роси… Я хотіла повернути собі відчуття життя кожним нервом свого тіла….

І коли мені здалося, що я вже майже вільна, що життя нарешті дає мені шанс вільно дихати, — тоді з’явився ти…

Я ще не знала, що від того моменту кожна мить мого життя народжуватиметься в муках. Як Єва, що вкусила яблуко і відчула смак земного життя, я ще не знала, що від тієї хвилі я в муках народжуватиму кожну мить щастя, в муках зрікатимусь її, в муках чекатиму наступної…

Я не знала, що від образи в мене зупинятиметься серце, а ніхто цього навіть не помітить. Адже на поличках моєї моралі стояли начищені до блиску воскові фігурки моїх переконань: вони дивились на мене холодними очима, в котрих завмерло одне слово: „гріх“.

Чому ти зіграла зі мною в гріх, Доле? Невже ти не могла підшукати чогось такого, що вписувалося б у цю красиву веремію благочестивих норм, якими я обставила своє життя?

Он стоїть моя сувора й аскетична Правда: вона дуже схожа на мою фотографію двадцятилітньої давності. У мене гладко зачесане волосся, рогові окуляри, довге чорне плаття. Я вся незворушно правильна. Я ходжу у своїй моралі, як у броні. Моє слово шорстке і гостре, — я люблю писати моралізаторські статті.

Не на перших шпальтах — там пишуть про вірність партії. А на останній — де про мораль і погоду. У мене є свої читачі і шанувальники. В мене свій маленький п’єдестал, на якому я вмощуюся з великою відповідальністю за доручену мені місію.

А що ти зробила? Ти виставила мені перед носом кулак. Грубий, брутальний кулак, від якого тріщать щелепи і з жаху судомить усе тіло. Ти знищила мене, розтоптала, перетворила в маленьку жалюгідну істоту, котра навчилася лише смиренно повторювати: „Якщо я маю вмерти — я помру…“

Виявляється, ти теж не терпиш смиренних боягузів. Наступний твій удар був виваженим і цілеспрямованим. Ти взяла мене за барки, витрусила останки сили і сказала: „Нікчемна істото, Бог дарував тобі життя не для того, аби ти віддавала його на відкуп іншим…“

Ця гра важила всіх наступних страждань! Це була гра на рівних!

І цю гру я виграла. Я вибрала життя…

* * *

Я люблю себе в ті хвилини, коли віддаю належне своїй Долі. Раптом наче хтось повертає лампу в протилежний кут, у якому тільки-що мотлошилася темрява, — і все довкола освітлюється м’яким спокійним світлом. Знадвору починають долинати звуки, у серці затихає крик…

Звучить телефонний дзвінок. Я слухаю чийсь голос у трубці — в ньому стільки тривоги, стільки болю, а в моєму серці розливається тихе спокійне світло. Я починаю говорити — і це світло біжить по невидимих дротах до іншого серця. Життя таке чудове, — треба тільки навчитися його бачити, навчитися проходити крізь стіну, коли натикаєшся на неї, навчитися пливти, коли потопаєш…

Я знаю це завжди, коли говорю з іншими людьми. Я так навчилася дивитися на себе збоку — і бачити цю впевнену у собі жінку, котра спокійно відповідає на дзвінки, фахово аналізує кожну ситуацію, впевнено і вміло веде розмову, гостро і недвозначно висловлює свою позицію…

Ніхто не мусить знати, яка перелякана нікчема стоїть за її плечима. Як ця нікчема панічно боїться своєї самотності, своєї безпорадності, своєї некрасивості. Вона ревниво поглядає на інших жінок, зважує свої можливості, ховається в тінь, аби її не помітили…

Сьогодні я в доброму настрої. Сьогодні я відчула себе королевою. Я побачила очі, в котрих стояла Любов. Я впізнала її, бо народилася разом із нею — ще тоді, коли не було нічого. Я народилася в Любові, я прийшла у світ для сповнення Любові, — що може завадити мені сповнитися у ній?

* * *

Ніхто не може сказати, як виглядає брехня. Коли любиш правду, вважаєш брехню огидною. А вона просто облеслива і сліпа… Вона просто вважає, що людей треба жаліти, їм треба співчувати. Вона — та сама правда, тільки не до кінця висловлена. Або невірно почута…

Я чула тільки те, що хотіла чути. Я надавала кожному слову того відтінку, котрий допомагав мені малювати героїчний і романтичний портрет свого коханого. Він казав: „Я стільки літ жив без любові!“ — і моє серце кричало: як можна його не любити? Він казав: „Я на все готовий заради України!“ — і мій розум шукав шляхи для втілення його великої ідеї…

От я вже й насмішила саму себе. Досить згадати свою наївну довірливість, як хочеться схопити власну сентиментально романтичну пику і товкти нею у найбрудніше лайно, аби витрусити дорешти залишки дурощів…

Після тяжких екзекуцій на полі битви залишається розбитий ущент розум, що знову вкотре підбирає свої поламані шафки з лакованими ідолами, і смиренна біла постать, що стоїть край вікна і дивиться на зірку, яка спалахує опівночі. Скільки б я не терзала і не катувала її — моя любов проходить крізь усі мої баталії неушкодженою і незворушною. Вона просто знає те, чого не знаю я. Вона просто не від світу цього…

* * *

Що має вмерти, те помирає, коли приходить його час. Нічим не зупиниш тлінності тлінного. Доля згорнула моє життя в кілька сувоїв. Коли доторкаюсь до них — проступають образи прожитого.

Перший сувій — моє дитинство. Воно пахне травою і запахом горілого сухого картоплиння. І ще липовим цвітом. В ньому багато сонця, неба — і мало сліз. Хоча вони були. Але ті сльози такі важкі, що не проступають назовні…

Другий сувій — моя молодість. На ньому окреслюються лише надії — як сон на березі річки в купальську ніч. Ми пішли з друзями на берег, всілися на колоді, аби не пропустити сходу сонця. Пробудилися, коли воно вже обпікало очі… Тайна пролинула…

Третій сувій — згорнув усе. На ньому проявляються лише обличчя дітей. Хто б міг повірити, що можна так багато прожити, а так мало радості винести?

А потім покотилося полотно, на котрому сльози щастя застигають на льоту, а слова завмирають недомовлені — і стелиться однією лінією тільки крик…

Жінка повинна бути щасливою. Має навчитися знаходити щастя в самій собі, бо вона є криницею життя. Чого нап’ється чоловік із криниці, котра не вміє сміятися щастям?

Я хотіла, аби його жінка була щасливою. Щоби він ніколи не жив без любові. Можливо, це була велика брехня. Можливо, цю брехню нашептали мені цнотливі ідоли, котрі повитріщалися на мою любов зі своїх закапелків. Хто сміє втручатися у чужу сім’ю? Але з благородних міркувань — чому б і ні?

Якщо вам колись розповідатимуть про благородних людей, котрі заради спасіння когось-там пішли на щось, — не вірте. Людина щира і справжня лише тоді, коли робить будь-що тільки заради себе. І коли робить це з усієї глибини свого серця, а не розуму, — вибухово і спонтанно, як вулкан. Тоді це справжня дія. Тоді за її плечима стоїть сама Доля. І тоді з часом проявляється велика цінність зробленого для інших людей.

Я думала про це так багато разів, спостерігаючи за людьми, вивчаючи глибинні мотиви їхніх вчинків, завжди намагаючись стояти осторонь того, про що розповідаю…

А тут я добровільно підірвала на міні свою найбільшу ілюзію, обдуривши себе ідеєю любові до ближнього…

Може, підсвідомо я хотіла врятувати себе саме таким вибухом?

Я подзвонила його дружині і під якимось приводом домовилася з нею про побачення.

Ми впізнали одна другу відразу. Яким же сильним було моє потрясіння, коли побачила, як назустріч іде моя двійниця! Коли вона наблизилась, враження подібності розвіялось, — а з ним і всі мої робочі заготовки до розмови. Вона була внутрішньо скована, — і я не могла вловити, чого більше було в її погляді: цікавості чи зверхності?

Підійшла офіціантка. Ми замовили каву. Починати розмову довелося мені. Я раптом спасувала: у цієї жінки явно відчувалася незрівнянно вища самооцінка, ніж у мене в даній ситуації: її явно не турбувала власна необізнаність у справах мистецтва, літератури, музики і всілякого іншого антуражу, котрим багаті люди присмачують своє життя. Коли офіціантка подала каву, вона звичним рухом розправила серветку, акуратно відклала ложечку, — і я впізнала цей жест. Це був жест її чоловіка: жест людини, котра навчилася цінувати кожну деталь життєвого сервірування. Все має бути добре приготовлене і красиво подане…

Про що я, власне, збиралася з нею говорити? Про те, який багатий душею її чоловік, як йому важко жити без любові? Я заговорила про якісь банальні речі, аби вийти із ситуації, — їхня дочка саме стала переможницею конкурсу на кращий дитячий малюнок в якійсь номінації…

Трішки звільнившись від напруження, вона сказала мені, що чоловік багато розповідав про мене, що в нього дуже важка робота — і їй доводиться тримати всі домашні справи на собі, до того ж часто треба приймати гостей, а чоловік дуже вибагливий до кухні. Потім розмова зайшла про дітей, — і я майже заспокоїлася…

Я бачила перед собою жінку, котра багато літ прожила без шаленого спопеляючого світла, про яке в юності мріє кожна жінка. Але колись же воно у неї було? Чи був просто розрахунок? Ні, таки мусило бути світло: який розрахунок можна було робити на хлопця, що тільки вибився із села і починав пошуки успіху? Чи не жінки винесли його на своїх бюстах на вершину успіху?

Це вже я стаю цинічною. Видно, підсвідомо хочу сатисфакції за те, що ця жінка переді мною щодня лягає в ліжко з чоловіком, котрого я люблю, але свою любов виконує, як знуджену роботу. А може, це тільки мені так здається? Може, все зовсім не так, як говорять чоловіки?

І я знову дурю себе, бо мені дуже жаль, що це вона міцно тримає у своїх руках те, що важить для неї більше, ніж ілюзорна любов: свій надійний сімейний статус.

І я їй вперше не позаздрила.

А може, я тоді ще раз побачила відбиток власних думок? Заспокоїла себе бажаним замість дійсного? Чому я вважаю, що ця жінка жила без любові? І хто з них двох жив без любові? Хто не знав любові, бо його не любили, — а хто сам не любив? А може, такою і є їхня любов? Може, я просто не знаю, якою вона буває? Адже в любові стільки облич, скільки на землі сердець. Любов може бути низькою і високою, красивою і потворною, правдивою і брехливою, вона може бути сильнішою за смерть, — і сама нести смерть…

І яке я маю право брати на себе роль судді?!

Мені стало страшно від того, куди я сама себе загнала…

І лінія крику на моєму сувої стала ще довшою…

* * *

З того дня у мене відкрилися очі, як у новонародженого кошеняти. На мене покотилися слова, фрази, почуті раніше, і в кожній із них проявився зовсім інший зміст, ніж той, що я вкладала раніше…

А якщо це було не так? Якщо мій розум знову кинувся з однієї крайнощі в іншу?

Все трощилося в мені і довкола мене: трощилася система брехні, партноменклатурники змінювалися націоналноменклатурниками, трощилися зв’язки між людьми, нове приходило в такому аморфному і безладному вигляді, що хотілося заховатись подалі від цього всього…

Тішило те, що з’явилася надія на реальні зміни для моїх дітей. Вони майже виросли, — я надійно оберігала їх від спалахів свого внутрішнього страху перед життям…

Тепер я щодня ламала ідолів чеснот, виставлених у закапелках моєї свідомості напоказ. Я ламала ідолів довіри, ідолів дружби, чесності, трощила високопарні ідеали. Я викошувала своє поле до стернини. І викликала Долю на бій. Я першою зробила хід.

Я сказала собі: ніхто не має права втручатися в чуже життя. У кожного своя дорога і свій хрест. Ніхто не повинен брати на плечі чужу ношу, якщо його про це не просять. Найсильніша опора людини — вона сама, найбільша правда — в самій людині. Я не хотіла втрачати віри в Людину…

І я просто відійшла. Я перестала відповідати на дзвінки, відмовилася від зустрічей. Мені залишилося тільки скинути зі свого серця образу, бо вона зупиняла його своїм тягарем. І ця образа мала одне ім’я: брехня…

* * *

Нічого не можна збудувати на брехні. Навіть якщо це тільки неповна правда. Така маленька, обгризена правда, котра скиглить, аби її пожаліли. Вона звивається у серці, як хамелеон: тут я білий і пухнастий, тут я грізний і зубастий, а тут я орел піднебесний. Така вже природа хамелеона: він справжній у всіх своїх іпостасях. І якщо вже тобі випало полюбити хамелеона — то люби його ні білим, ні пухнастим, ні грізним, ні зубастим: люби його мінливу суть. Збагни його природу — і не бунтуйся проти неї.

Я не збагнула твоєї суті, але я не зреклася своєї любові. Дивлячись ночами крізь паволоку снів на цю маленьку смиренну постать, що стоїть біля вікна і визирає далеку зорю, — я почала усвідомлювати, що моє життя змінилося. В нього увійшла Воля. Ця маленька босонога самітниця, котру я так нещадно виганяла зі свого серця, привела в моє серце ще й Волю. І світ навколо знову почав проявлятися в барвах життя. Знову заспівали солов’ї під вікном, знову мої очі встигли побачити, як зацвітає калина…

* * *

Хтось сказав, що брехня є, власне, природою чоловіка, тому що всі чоловіки по своїй природі — великі боягузи. А тільки сильні люди не бояться бути правдивими. Як же мені не хотілося зараховувати себе до чоловіконенависників! Невже через одне спотикання на брехні (стоп! Красиво сказано: через одне. Ти все життя ідеш крізь брехню людей, котрих любиш!) я вже на жодного з них не погляну з довірою — з довірою до самої людської природи? У мене багато приятелів серед чоловіків (ха-ха!). Загалом в журналістиці моє ім’я не належить до „жіночих“: мене поважають як фахівця — без огляду на стать. Принаймні, так говорять чоловіки. Зі мною вони розмовляють без зверхньої компліментарності — словом, я дуже ціную в чоловіках чоловічість.

(Послухайте, я умліваю від захвату, перечитуючи власний опус. Тут усе явно написане „на читача“. Робота залишає свій відбиток. Просто моя свідомість вважає негідним ділитися усіма враженнями про своїх колег-чоловіків чи друзів-чоловіків. Окрім задимленої і заалкоголеної патріотичної бравади не часто доводилось почути щось посутнє…

Перепрошую, я сьогодні трішки випила — і маю добрий гумор. Більше не буду втручатися в текст.)

* * *

Десь у глибині свідомості я є жінкою, котра захоплено опирається на плече Мужа, — але в реальному житті відчуваю себе хлопоненависницею. Бо упродовж багатьох літ життя, ще з дитинства, я бачила на кожному кроці зашмарканих, задрипаних і принижених хлопів, котрі свій страх глушили горілкою і п’яними бійками. Гоцадрала! Наші фраєри тренували свій кулак лише на згорблених від ридань плечах своєї жінки, котра терпляче затуляла собою переляканих дітей…

Захоплення лицарством, замріяність в чистому коханні прийшла швидше від книжок, а може, не так: книжки пробудили в душі пам’ять про золотий вік любові, в котрому я колись жила… Я завжди внутрішньо жила в цьому іншому часі, котрий ніколи не минає, а лише наче відступає в тінь, даючи можливість прокрутити плівку-одноденку, — і тому була сильною. Тому знаходила в собі силу поставити свою душу і своє світло на таку висоту, якої не сягають плювки п’яних „страдників за ідею“.

* * *

Знаєш, дорога моя страднице, я сьогодні зустріла твого лицаря. На прес-конференції. Навіть нализалася з того приводу на фуршеті. І про що була промова нашого інтелектуального скарбу? Нізащо не вгадаєш! Вона була про обов’язок! Процес перелицювання на новий лад змусив наших великих мужів заново здобувати місце на вже не радянському, а українському Олімпі.

Одна каверзна дама, що стояла в мене за спиною, відпустила колючу репліку на рахунок позашлюбних дітей, котрих утримують за кордоном. Спробуй здогадатися, кого вона мала на увазі. Словом, гидко…

А ти мені розкажи, що нікого не можна судити. Звичайно. Я навіть не висловлюю власних суджень, не те що судити…

Життя — суцільний балаган. Ніхто нікому не вірить, а всі намагаються лизнути з котрогось боку тих, що поближче до корита. Може, якусь кістку підкинуть…

Це збіговисько не схоже на зібрання людей. У людей мають бути відкриті обличчя і правдиві слова. Ну, хоча би справжні, — не здерті з паперу.

І де ж та Україна, за яку боролися ми всі?

Хто — ми всі? Невже я за щось боролася разом із цими перевертнями?

Господи, прости мені… Йду спати…

* * *

Я довго не бралася за писанину. Скільки ж то часу пройшло? Рік? Півтора? Три?

Не ставлю дат, бо це не має жодного значення. Думка не старіється і не молодіє, — вона просто завжди інша. І вона мені не належить. Яка приходить — таку хапаю. Богу дякувати, це не робота: не мусиш обдумувати, що пишеш, як це буде сприйнято. І все-таки озираєшся. Озираєшся, бо хочеш у власних очах виглядати ліпшою, ніж ти є. Особливо якщо цей зошит не пропаде — і його колись прочитають твої діти. Що ти їм хочеш розповісти? Що сидиш і матюкаєшся подумки і вголос, бо нічого кращого не можеш придумати?

Та чхала я на те, хто і що про мене подумає. Невже людина може бути вільною лише тоді, коли трішки вип’є? Зразу всі манси розлітаються, ти йдеш собі своєю дорогою, як тобі хочеться. Ти говориш, що хочеш. І навіть правду!

Тс, не все зразу…

Якщо ти маєш на увазі, що ти — не свята, то це правда. Покажіть мені святого! Лицеміри-словоблудники! Як може бути святою людина, убрана в плоть, — плоть, котра хоче їсти, пити, розкошувати, випорожнюватися, котра вся начинена генетичним брудом не лише своїх батьків, — а ще від Адама і праматінки Єви!

Ну от, договорилася. Почула б мене сестра Луїза! Два дні тому ми випадково зустрілися на Руській. Мені треба було закрити лікарняний, а сестра поспішала на черговий поважний семінар.

Дивна жінка… Вона багато років працювала фінансистом — і успішно. В неї була гора залицяльників. Тоді вона називалася Оленою і полюбляла забігати до мене в редакцію, аби поділитися якимись паранормальними новинами. Чомусь її цікавило все паранормальне. А мене шокували своєю відвертістю жінки такого типу.

І коли Олена пішла в монахині — я дістала ще один маленький шок. У мене ніколи не було ілюзій стосовно монахинь і їхньої виняткової цнотливості та чистоти, але Олена…

Зате нині сестра Луїза так само успішно могла би очолити жіночу інквізицію. Вона ревно бореться з порушниками моралі, читає гору лекцій на теми виховання молодих жінок, — і терпіти не може вільних висловлювань на якісь жіночі теми…

Ага, вона мене все-таки зачепила. Вона розповідала мені про свій маленький монастир на околиці, де сестри-служебниці доглядають за невеличким садом, в котрому вирощують овочі і фрукти для будинку перестарілих. Щось в тому є…

До чого я це все? Щось зі мною сталося. Ніби в колесі обірвався якийсь ланцюжок — і воно ще котиться по інерції, а ланцюжок просто метляється собі між спицями…

* * *

Я, власне, сьогодні прийшла до висновку, що земне життя не має ніякого сенсу. І світ не вартує того, аби за ним побиватися чи за нього боротися…

Я лежу на дивані — і у моє вікно видно клаптик неба. В хаті тихо, — сьогодні нарешті мій день. Дочка із зятем пішли в гості, я сама собі господиня. І я слухаю тишу…

Я так давно мріяла про це… Мріяла про день, коли мені не треба буде нікуди поспішати, за мною ніхто не дзвонитиме, я не буду безконечно мити посуд на кухні. Прати онукові колготки, читати малому книжки, з кимось щось обговорювати…

Діти живуть своїм життям. І їм дуже сподобалося сприймати мене нарешті як відпрацьований для власного життя непотріб: яке в мене може бути власне життя? Забрати дітей зі школи, відвести в басейн, купити продукти, зварити їсти, прибрати…

У мене нема ніяких справ! Я зовсім вільна — то треба мою волю чимось конкретним заповнити…

Всі за, тільки моє серце виє ночами, як одинокий вовк у клітці…

Я дуже втомилася. І я ні за чим не шкодую. Я настільки ні за чим не шкодую, що тільки відсутність радості від споглядання осіннього неба за вікном вказує на те, що зі мною щось негаразд…

* * *

Людина має жити в радості. Я перечитую „Євангеліє“ щодня і відкриваю для себе все нові спалахи Христового слова. Мабуть, правильно, що цей світ не вартує того, аби за нього чіплятися. Бо людині насправді так мало треба. Але саме тому вона мала би кожну хвилину життя проживати з усією повнотою і радістю, — з усвідомленням того, що ніщо у цьому світі не вартує її сліз, що вона готова кожної миті легко і з вдячністю відійти… Легко і з радістю…

О, знову сльози підперли очі. Стоять під зіницями, як дев’ятий вал, а назовні не виходять… як мені хочеться плакати…

* * *

Сни — це зовсім інша держава, в якій ти проживаєш ще одне життя. Колись я начиталася Юнга і почала спостерігати за своїми снами. Я могла би описати міста, вулиці, будинки, городи, котрі були знайомі лише у снах. З певного часу я навчилася систематизувати сни, майже вгадувала, котрі із них сповняться, а котрі — ні. Але я навіть не підозрювала, що прийде час, коли я чекатиму сну, аби відчути себе хоч трішки щасливою…

У снах я зустрічалася з тобою. Ти був зовсім не таким, як в реальному житті: ми бігали босоніж по зеленій траві, ти стояв з оберемком квітів під моїм вікном. Ти говорив дуже рідко — але не було потреби говорити. Якби зняти фільм про нас за моїми снами, то він виглядав би символічною феєрією: ми сидимо за довгим столом — і твоя мати входить з великою білою мискою, в котрій розведена густа біла маса: напевно, це молоко з мукою. Вона мовчки підходить до мене і малює корону на моїй голові. Це якесь магічне помазання… Далі ти відходиш довгою дорогою, а я піднімаюсь на височенну стрімку гору, засіяну юною зеленою травою. На цій горі височів хрест, — я бачила його знизу, але коли я наближаюся до краю гори, де він височів, то бачу лише купу перетлілої деревини…

Мені сняться казкові замки, з яких ти мене визволяєш, а іноді ти снишся мені як підступник, котрий лезом розтинає мою долоню, — і я з усієї сили затискаю її, щоб зупинити кров…

Дивно, вже пройшло більше п’ятнадцяти літ, відколи ми розійшлися, а Доля не виводить на шахівницю нових фігур. Все наче механічно прокручується, як мелодія в „катеринці“. Все, що зовні мене. А я вже стала зовсім іншою. Я ще не знаю, що зі мною відбулося. Але почуваю себе, як личинка в коконі…

Я маю народитися… Я переживаю породільні муки власного народження…

* * *

Одна жінка, з якою мені дозволили поспілкуватися в камері попереднього ув’язнення, була засуджена на довічне ув’язнення за вбивство своєї свекрухи. Це була маленька, нічим не примітна жінка з багатої сім’ї, котра ніде не працювала, її дітей доглядала саме свекруха. Свекруха, котра дала тій бідолашній усе: вона влаштувала свого сина на добру роботу, купила молодим будинок, взялася виховувати дітей з допомогою няні. Невістка купалася в розкошах.

Вона сказала мені, зіщулившись: „Нарешті в мене перестало боліти серце… Ви не уявляєте, як це нестерпно — коли безперервно болить, а ти нічого у власному житті не вирішуєш…“

Не знаю, чому це мені пригадалося. Я тоді довго роздумувала над тим, наскільки людина не може передбачити саму себе, свої вчинки і мотиви. Коли я дивилась на маленьку зацьковану блондинку, в очах котрої була тільки порожнеча, — я відчула, що від нинішнього дня остерігатимусь ні осуджувати, ні виправдовувати людей… Це однакова спокуса для розуму…

Може, за цією межею і починається любов до ближнього? Коли ти ідеш своєю дорогою, а він іде своєю. Ти бачиш, як він іде. Як спотикається, як ламає придорожні дерева. Досить тобі сказати собі: він мусить їх ламати, аби залишити мітки, — і вже край твого шляху гілки осипалися, хоч ти й рукою їх не торкнулася. Досить тобі гукнути: „Не смій ламати!“ — як людина спіткнеться, а ти будеш себе картати, що втрутилася в чужу долю.

Пильнуй свою дорогу, але подумки бажай своєму ближньому щасливої дороги. Бажай йому сили піднятися, — і відчувай радість від своїх думок. Твій спокій за ближнього стане твоїм спокоєм, твоя довіра до його правди стане твоєю правдою…

Я дуже перелякана. Я не боюся смерті, — я боюся жити в цьому світі…

* * *

Сьогодні Різдво, — і вся наша сім’я зібралася за столом. Прийшов мій син із невісткою, ми з дочкою наготували вечерю. Діти колядують, а я заледве голос витискаю. Так багато довкола людей, котрих я люблю, але я не перестаю від того бути менш самотньою…

Чим більше людей — тим більша самотність…

Треба навчитися жити власним життям… моє слугування іншим виснажило мене, бо я не вмію захищати свою територію. Я розчиняюся в чужих життях — нехай це навіть будуть життя моїх дітей, але вони своє життя виокремлюють з мого, а я не вмію цього робити…

Чи хтось знає, як можна навчитися жити власним життям?

Поки я ходила щодня на роботу, мені здавалось, що моє „Я“ входило у всі закутки життя. Я робила певну роботу — і завдяки плодам своєї роботи здавалася потрібною. А зараз мені доконче треба стати потрібною собі самій, бо життя втрачає сенс…

Дочка дуже зраділа, коли я сказала, що виходжу на пенсію і буду займатися лише редагуванням текстів на замовлення. Словом, я сиджу вдома. Нарешті я зможу заглибитися у своє життя, розібратися в собі самій…

Куди там! Ти маєш місце на рундучку чужого життя — нехай це навіть життя твоїх дітей. Ти раптом відчуваєш себе придатком їхнього життя — і тебе охоплює жах. Бо усвідомлюєш, що з якогось моменту ти вже не гравець на шахівниці долі, а лише фігура. Ти — лише пішак-пішаниця, котрим поштурхують, куди заманеться…

Треба рятуватися…

* * *

Один монах прийшов у буддійський монастир, аби навчитися мудрості. Йому дали миску рису і відправили на кухню. Там він сидів у кутку і перебирав рис. Проходили дні за днями, минали місяці, — але ніхто навіть не поглянув у бік приблуди. Спершу він тихо плакав у кутку, згадуючи рідне село, батьків і друзів, котрих покинув заради науки, а далі сльози висохли, — і він переставвідчувати плин часу. Його руки механічно перебирали рис, а вуха й очі механічно вловлювали шум вітру за вікном, пориви дошу, зблиски вогню у печі.

Монахи приходили до обіду, молилися і обговорювали якісь премудрощі своїх наук. Він слухав їх і пускав свої думки, немов за водою, не напружуючись, весь розчинившись у смиренному небутті свого „его“…

І коли його за декілька літ покликав до себе ігумен, то був вражений тим світлом, яке лилося з очей юнака. Його розум і серце злилися воєдино. Він навчився любити…

Я згадую цю красиву притчу, коли мию посуд на кухні. Якщо інколи ця робота приносить мені напівзабуття і спокій, я почуваю себе по-справжньому щасливою.

Одного дня я відчула, що перестаю реагувати болісно на перепалки своїх дітей. Що вже можу засинати під звуки голосно включеного телевізора. Я можу рано вставати і спостерігати за сходом сонця за вікном…

Словом, я старіюся, — і на то нема ради…

* * *

Я сказала дітям, що вирішила піти в монастир. Дочка весь вечір проплакала, а я промовчала. Я розумію, що вони мене люблять, що я їм потрібна, — а я вже й не знаю, чи потрібна сама собі…

Я хочу тиші. Хочу свободи і невтручання. Іншого виходу я не бачу…

* * *

Господи, дай мені сили! Буду мати достатньо часу, аби відкинути все зовнішнє і просто слухати, як перебігає в серці музика…

Мої руки механічно роблять роботу, я слухняно вистоюю довгі богослужіння. Добре, що тут небагато монахинь, — всі люди смирні, якісь дуже зболені. Сестра Луїза пропадає в місті, а я попросилася взяти на себе обітницю мовчання…

Господи, яке це блаженство! Якби люди знали, яке блаженство — слухати все, що говорять інші, а самій стояти в тиші, як у стовпі проміння! Щось наче поступово сходить із твого серця, з твоїх думок, із твого тіла… Наче брудна вода стікає патьоками і входить у землю. А земля все приймає…

Як добре, що Ти навчив мене не судити. Як добре, що можна мовчати. Я не маю куди втікати далі…

* * *

Люди осквернили себе словами. Люди забруднили свій одяг, житло, почуття брехнею. Чим більше говорять — тим менше розуміють одне другого. Господь вміщається у найменшому: в Мовчанні…

* * *

Наш маленький монастирець закрили — і сестри переїхали до міста. Не стало під вікном садочку — і життя в монастирі втратило для мене сенс. Я аж тепер зрозуміла, що жила тут лише заради можливості сидіти навпочіпки на клаптику землі і відчувати, як вона тепло перетікає між пальцями…

Колись я вважала, що життя не має жодного сенсу. Тепер я знаю, що це не так. У цьому світі дуже багато місць, де можна навчитися смирення. Але відчути смак життя можна лише на дотик до живого. Мертве навіть померти не допоможе…

Я раптом усвідомила, що ще й не жила. Я ще не бачила, як сонце проходить по небесному крузі від світанку до заходу, як опадає роса, як гніздуються пташки, як проростає дерево…

В цьому світі так багато див, яких я ще не бачила, — а я нарешті нікуди не поспішаю! Як колись у дитинстві, коли заходила в траву, наче у ліс, і спостерігала, як зацвітає купава. Або розглядала перепелині яєчка у гнізді…

Просто всьому свій час. Молоді люди не повинні бути мудрими — їм треба бути відважними і шалено закоханими. Зрілим людям необхідно бути працьовитими і цілеспрямованими — і прагнути досягнути якоїсь цілі в житті.

І треба довго не здаватися старості, бо життя заховало від нас велику таємницю: старіється тіло, а не серце. Серце так само дзвінко, як у дитинстві, ловить метелика щастя на земному лузі, — ловить і вірить, що обов’язково його колись упіймає… Навіть на останньому подиху…

* * *

Сьогодні я відправила дітям листи. Я вже два роки живу у селі в старенькій хатині, котра не має господарів. Навчилася вишивати ікони в монастирі — Богу дякувати, ще маю добрий зір. Маю городець і сад над річкою…

Господи, я маю рай! Сідаю на старій колоді і дивлюся на воду. І слухаю своє серце. Воно таке — як ця річка…

Згадую своє життя — і плачу. Нарешті плачу, і то від щастя…

Які ж то люди були на моїй дорозі — як діаманти! Такі сильні, такі красиві, такі незламні…

Вони навчили мене любити. Мені інколи здається, коли я увечері сиджу і дивлюся на зорі, що промені від мого серця, коли я думаю про тих, кого не перестаю любити, ніби стоять довкола мене стовпом світла…

Хай діти простять мені — але то моє життя. Я так довго шукала в ньому правди, і моя правда в тому, що ніхто не може диктувати другому, як йому жити, ніхто не може тримати у своїх руках ні своє, ні чуже щастя. Бо воно в нічиї руки не йде, воно — вільне світло, в котрому можемо на відстані гріти своє серце…

Вже не хочу писати. Хочу тільки відчувати і слухати…

* * *

Докінчую свій зошит. Якщо ви його читаєте — значить, я вже вільна. Зовсім вільна. Але ще хочу висповідатися. Бо ще маю один жаль…

Насправді я ніколи не хотіла, аби ми зав’язали одне другому світ. Ну, яка би з нас вийшла пара? Ми зовсім різні люди. Я ніколи не погодилась би на роль утриманки чи добре оплачуваної економки, а ти нізащо не віддав би свого респекту заради любові до жінки.

То чого ж домагалося моє серце так багато літ? Якої правди? Воно ж само її знало. Знало ту правду, котра боліла і ранила, бо воно хотіло боліти…

Яка смішна земна любов: вона втішається своїм болем, вона аж впивається щемким вином страждання. І тому в ній так мало світла…

Чого ж хотіло моє серце? Чого хоче воно зараз, уже пізнавши радість спокою?

Страшно і радісно від того, що серце співає і плаче сльозами любові доостанку. Ніякий час не може погасити той вогонь, який запалений не для тіла, а саме для серця…

Ах, моє маленьке, ти все ще не виросло: ти хочеш, як мале дитя, почути слова правди, твоєї правди, — яка мала б звучати приблизно так:

„Я щасливий, що зустрів тебе у цьому світі. Любов є різною — і я по-різному любив. Я любив свою дружину, бо вона стала тим крилом мого життя, без якого я навіть не міг би іти. Так мені здавалось, я не пробував себе переконати в іншому, бо така правда була зручною. Я любив жінок на коротку мить, бо вони давали мені ілюзію пристрасті, якою так хотілось заповнити буденну рутину. Я любив цих жінок за те, що моє сумління і мій страх перед життям у хвилини короткої близькості мовчали. Ці жінки отримували свою плату і відходили, але я вдячний їм за те, що бодай на мить я позбувався страху і почував себе чоловіком…

Але тільки тебе я любив серцем як свою власну душу, котра сповивала мене у снах і витирала мої сльози. Я завжди відчував твою присутність, де б не був, — і знаю, що вже ніколи не розлучуся з тобою в серці своєму. Я не кажу тобі „прости“, бо так вирішила доля“…

Ось я записала ці слова — і мені полегшало. Я сказала тобі те, що хотіла почути від тебе. Вважаємо, що ти їх сказав. А якби не сказав, — то що?

Сміюся сама з себе, бо нарешті зрозуміла одну велику річ, про яку нема потреби знати в молодості: жінка в чоловікові любить свій власний образ, вималюваний в серці ще до приходу на цю землю. Може, це просто відображення самої себе — в чоловічій іпостасі? Так само чоловік закохується у свій ідеал, якого не може притулити до жодної жінки, а тому горнеться до багатьох…

Тому я сповідаюся своєму образові, так схожому на тебе. Іншого ангела-сповідника не бачу перед собою. З тобою мені так добре, — солов’ї не перестають нам співати весільних пісень…

А то стара!

То тільки тіло моє немічне. Вже натрудилося досить… А серце все співає і молиться…

Моя біла сорочка на мені, моя свічечка горить. І тиша сповиває мене своїм серпанком…

Завтра допишу…

Я все одно подаю тобі свою руку. Може, коли зустрінемось там, про це вже не треба буде говорити…»

* * *

Я плачу до ранку, склавши листочки на тумбочці біля ліжка. Плачу і пишу вірші, — ця дивна сповідь жінки, якої я не знаю, але яка так виписала своє серце, — збудила в мені якийсь затаєний біль…

Що сказала б я її дочці?

Може, пройде певний час, — і я щось зможу говорити. А зараз просто запалюю свічечку навпроти сонця, що сходить за вікном… 

Мольфар

Дерево

           буде

                  жити…

Гроза розкраяла небо над самою ущелиною. Раптово, без жодних попереджувальних сигналів.

Тіло старого, звиклого до незручностей гірського життя, пастуха, притислося до скелі, ноги затремтіли від напруження.

Здавалося, ця вода підстерігала саме його на вузькій стрімкій стежині. Саме в тому місці, де не було жодного виступу, за який можна було б зачепитися…

Десь там, біля самої вершини, мали бути печери…

Він глибоко втягнув у себе повітря і наче завмер, злившись з водою. Йому не було страшно. Чого боятися старому? Смерть давно ходила по його слідах — і він інколи піджартовував собі над нею: «Що, стара, підтопталася? Ще не час нам з тобою до танцю? То — твій танець: я тебе першим не покличу, не діждешся… Не маю права…»

Життя навчило його витривалості і терплячості. Скільки разів він падав у вовчі ями, скільки разів зависав над прірвою!

І тоді закривав очі й казав собі: «Це почалося — і це скінчиться…»

Старий раптом згадав, як переходив через урвище по стовбуру заваленого дуба. На середині дороги нога ковзнула по сухій гілці — і та розпанахала йому стопу. Від раптового болю у нього потьмяніло в очах — і все кудись попливло…

Ніхто ніколи не розкаже, що сталося, але він прийшов до тями на другому боці урвища. Лежав у кропиві і чув жар у всьому тілі. А коли відкрив очі, то побачив перед собою ведмедицю, яка великим шорстким язиком зализувала йому рану на нозі…

Вони дивилися одне другому в очі, не розуміючи, що відбувається.

Першою отямилася ведмедиця — вона здивовано фиркнула, струснула мордою і стала повільно відходити, час від часу оглядаючись…

Гей, старий мольфаре! Ти сам себе інколи пристрашуєш: більше, ніж та стара, що ходить за тобою. До неї ти звик, ти знаєш, чого вона чекає. А до себе звикнути не можеш. Такий малий і кволий чоловічок, — а тримаєш зараз на плечах грозу і ще собі підсміюєшся в сиві вуса…

Добре, добре, я ж не нарікаю! Най Бог боронить! Гроза — то гроза: як почалася — так скінчиться. Міг би її попросити, погомоніти з нею, але нащо?

Він вперся тремтячими ногами у слизький камінь і всім тілом відчував, як велетенська холодна змія обтікає його тіло, а вітер тормосить кожною клітинкою…

Повільно впустив у себе воду і вітер. Перестав їм опиратися. Злився з ними, сам став зливою і вітром, — і швидким рухом правої руки спрямував потоки вниз, по руслу гірської річки. Там гроза зірветься з водоспаду — і поволі втратить свою силу…

Наче збоку оглянув своє скоцюрблене тіло, що сповзло на стежку і нарешті почало дрижати від холоду.

Гроза відступила — стало незвично тихо. Старий піднявся, поправив на плечі мокру торбину і почав помалу просуватися вгору…

* * *

Коли він нарешті добрався до печери, уже стемніло. Стягнув із себе мокру сорочку, витиснув з неї воду і знову одягнув на тіло.

З печери потягло теплом і запахом диму. Там уже хтось хазяйнував.

Пастух кашлянув, гукнув углиб печери:

— Люди добрі, чи приймете до вогню?

Ніхто не озвався, і старий пішов далі. Світло полум’я вдарило йому в очі, він аж здригнувся від гарячого подиху вогню.

Молодий чоловік сидів біля вогню, загорнувшись у спальний мішок, на колінах у нього була якась річ, схожа на книжку. Він так поринув у читання, що не почув приходу старого.

Зустрівшись нарешті з його поглядом, старий легко вклонився і ще раз запитав:

— Чи приймете до вогню? Я весь промок…

Чоловік був дуже збентеженим — він мовчки дав місце старому біля себе, навіть підсунув йому сухе поліно замість стільчика…

Мовчанка тривала довго — краєм ока вони вивчали один одного.

Старий насолоджувався теплом. Від його мокрого одягу йшла густа пара — і гострий запах овечої вовни заповнив печеру.

— Можу запропонувати вам гарячого чаю, — озвався молодий чоловік. — У мене тут термос! Все своє ношу з собою!

— Дякую, дай вам, Боже, здоров’я! Я хіба що бринзою можу поділитися… — старий потягнувся до торбини, з трудом витягнув із неї шматок сиру в полотняній обгортці.

* * *

Чай і бринза розтопили мовчанку. Попереду була ніч — і обидвом треба було її скоротати, підтримуючи вогонь.

— Добре, що я встиг запастися дровами, — заговорив молодий міщанин, — так одразу назвав його для себе пастух. — Ніщо не віщувало грози! А ви що — овець загубили?

— Та ні, не загубив. Я іду за перевал.

— По такому стрімкому кряжу! Сюди навіть досвідчені туристи не часто забираються!

— А ви забралися, — відказав старий, запитально поглянувши на міщанина.

— Ну, я… — обличчя чоловіка аж видовжилося від якоїсь внутрішньої напруги. — У мене… як би вам сказати… — висока ціль. Я прийшов сюди, щоби втекти від міської суєти і в тиші віднайти самого себе! Я працюю над книжкою, сподіваюся, що вона принесе мені успіх!

Старий приховав усмішку і уважним оком оглянув речі, які були акуратно складені в кутку печери. Палатка, спальні мішки, пакет з одягом, набір посуду, невеличка скринька з продуктами… і ще якісь речі, призначення яких пастух не зміг визначити.

— І що — вдалося?

— Що — вдалося?

— Втекти від світу і знайти себе!

Тут уже обидва розсміялися.

— Добре вам, — ви тут весь час на природі, далеко від людей! Ви не знаєте, що таке місто з його законами, з цим мотлохом обов’язків, справ…

— Мені добре, — поважно згодився старий. — Я вже перестав утікати… просто йду, куди ноги несуть…

— А що там — за перевалом? Ви сказали, що йдете за перевал?

— Я йду до сина…

— А де він?

— Не знаю… він пішов за перевал — дуже давно пішов…

Знову наступила ніякова мовчанка.

— Розкажіть про себе, — сказав старий. — Я так давно говорив з людьми. Та як і стрічаю їх — то хіба що слухаю…

— Мене звати Дмитро, — простягнув руку чоловік. — Ми так і не познайомились!

— Юр, — сказав пастух, — і наче ехо пролетіло печерою.

— Взагалі я доктор філософії, — поважно додав Дмитро. — Не дивуйте, що бачите мене в такому смішному вигляді… і в таких обставинах.

— Для мене обставини цілком нормальні, — хмикнув старий. — А доктор кого лічить — фільозофів чи фільозофію?

Дмитро засміявся з влучного каламбура. Треба записати чи запам'ятати. Пастух — а має почуття гумору.

— Я викладаю такий предмет як філософія в університеті. Захистив докторську дисертацію. Вже ніби всього досяг — а чогось, знаєте, бракує… якогось свіжого ковтка повітря…

Старий промовчав, а Дмитра чомусь потягло на розмову.

Може, підштовхнуло усвідомлення того, що дід — як випадковий подорожній у поїзді. Інколи між людьми, що зустрічаються вимушено на декілька годин в одному купе, виникає спонтанна довіра, бажання висповідатися. Бо підсвідомо почуваєш себе захищеним думкою про те, що ця людина вийде на наступній станції — і забуде про тебе. А зараз вона слухає — і її очі навіть випромінюють миттєве розуміння чи співпереживання… І своєю співучастю спонукають твою свідомість вивертати назовні всі приховані складки, витрушувати потаємні закапелки…

Може, в цьому і полягає феномен сповіді?

— Ну, чому воно так? — заговорив Дмитро, заохочений дідовою мовчанкою. — В мене — гарна сім’я, двоє діток, дружина — теж науковець. Я видав дві монографії — і мене визнали серйозним науковцем, радили братися за прозу…

А я прокидаюся вночі і не можу спати… мені здається, що я ходжу між дзеркалами — і якісь блазні з моїм обличчям вищать, скачуть, щось від мене вимагають, кудись тягнуть. Я хочу побачити себе — але жодне з дзеркал не відображає мого справжнього обличчя. Прокидаюся вранці — і мені стає страшно, що одного дня ці потвори в дзеркалах розірвуть мене на шматки і розітруть на порох…

І це так мене вимотало, що одного дня я просто втік. Зібрав найнеобхідніші речі — і пішов у гори…

— Надовго?

Дмитро розгубився. Чесно кажучи, він сам боявся поставити собі це питання.

— Не знаю… у мене потужні сонячні батареї — вони можуть довго тримати заряд комп’ютера і мобільного телефону. Харчів — на скільки вистачить. Врешті, можна інколи зійти в село і щось прикупити…

— А телефон вам нащо? Ви ж утекли… а той, хто втікає, не залишає міток для собак…

— Ну, знаєте… я ж не назовсім…

— То такий урльоп у пана доктора!

— Ну так, можна сказати — довготривала творча відпустка…

— Довго — недовго? — хто це може знати?

— Ну, звичайно, людина не може передбачити всіх обставин, але на щось же вона повинна себе запрограмовувати…

— А ви себе запрограмували на книжку? І як вона буде називатися? Я так давно нічого не читав, що вже, напевно, забув грамоту…

Цей старий починав дратувати Дмитра. Мало того, що вивів його з творчого стану, заповнив печеру огидним овечим запахом, то ще й ставить безглузді питання, на які не знаєш, що відповісти… І що він тямить у книжках?

— Мені важко пояснити вам ідею мого філософського роману… це має бути уявний діалог між вільним філософом, який живе серед дикої природи і втішається її спогляданням, та книжником, що здобув всесвітню славу й визнання.

— А ви з якого боку будете?

— Я — автор, моя позиція має бути безстороння і об’єктивна.

— То ви, здається, будете в ролі Бога, — тихо засміявся старий.

— Будь ласка — не шаржуйте, — роздратовано сказав Дмитро. — Я нічого не знаю про пастуше життя, а ви не розумієтеся у філософії. При чому тут Бог?

— Я теж не розуміюся у пастушому житті, — зітхнув старий. — І в овечому не дуже розбираюся… Вівці мають свою філософію — вони вільні до тої межі, поки сторожовий пес не зажене їх у кошару або вовк не загризе. Я шаную їхню філософію — і тому з мене не дуже добрий пастух. Своїх овець навіть не рахую, вони ходять по лісу без дзвіночків. Скільки верне до кошари — стількох подою.

А Бог пильнує і мене, і овець. Його позиція безстороння, як ви сказали…

Дмитро підкинув сухого хмизу до багаття. Воно спалахнуло — й освітило його розгублене обличчя.

— Я ж не Бог… Я — автор, який просто співставляє думки великих людей. — І додає думку третього… автора, який має бути наймудрішим…

— Та чому наймудрішим? — Дмитро аж на ноги підхопився від обурення.

— Бо ви ж маєте прославити своє ім’я…

— Та ніхто ж не пише книжок лише заради слави!

— Звичайно, ще заради грошей і нової личини…

— Що ви маєте на увазі під личиною?! — Дмитро уже кричав.

— Ваше відображення в дзеркалі…

Дмитро копнув ногою недогорілу поліняку — і вона сипнула довкола сніп іскор. Іскри посипалися на стос паперів, які були акуратно складені на рюкзаку.

— О, ні, тільки не це! — він схопив верхні листки, що почали тліти, і струснув попіл.

— Що тебе так розгнівало, сину? — спокійно обізвався старий. Дмитро навіть не звернув уваги, що він звернувся до нього на «ти». — Ти боїшся моїх запитань?

— Чому я маю чогось боятися? Просто це моя справа — і я не люблю, коли випадкові люди вриваються у мій простір, забирають мій час та ще й ставлять безглузді питання!

Старий підкинув хмизу і пильно подивився на Дмитра. Його погляд був таким гарячим, як головешки у вогні, і Дмитрові раптом стало не по собі.

— Пане докторе філософії: у житті не буває випадковостей. Якщо гроза зупинила мене і змусила зайти в цю печеру — то не гніви її безглуздими словами про випадковість. Не пробуй сперечатися з тими силами, на яких не розумієшся!

Раптово Дмитра пронизав страх.

Хто він — цей старий? Його голос, досі тихий і спокійний, зараз здригнув печеру.

Наступила довга мовчанка.

Вогонь потріскував, і його полум’я ставало все яскравішим на тлі сутінків, що заповзали в печеру. Гроза відступила, але хмари щільно огорнули вершину гори — і ніч протискалася в кожен закуток, не чекаючи заходу сонця…

Чоловік закутався у свій спальник і відсунувся в куток, подалі від старого.

— Поспи, — вже тихо і майже лагідно сказав Юр. — Я посиджу біля вогню — я звик не спати…

Сон звалився на нього, як чорна кішка, — він просто полетів у якийсь тунель…

* * *

О, ні, — там, за цим поворотом, — зала з дзеркалами! Він уже вивчив кожен її закуток. Дмитро зіщулився, намагаючись непомітно прошмигнути повз колону, за якою починається галерея відображень.

— Агов, дурнику! Ти куди поспішаєш? — загугнявило крайнє дзеркало, — він ненавидів його найбільше. — Ти маєш бути чемним, мамусин синочку! Ти маєш стати успішним хлопчиком! Поглянь-но: кого ти бачиш?

Дзеркала дико завищали, затупали, — і у Дмитра на голові заворушилося волосся. Він хотів утікати — але його ноги наче вросли у підлогу. Він неймовірними зусиллями кидав своє тіло уперед, але ноги все глибше вростали у холодний камінь…

* * *

Дмитро дико закричав. Він кричав з усієї сили, але не чув свого голосу. Якесь скавучання виривалося з його горла, — він почув його тоді, як відкрив очі.

Тяжко дихаючи, очманілим поглядом ковзнув по дідові, і лише жар вогнища привів його до тями.

— Обережно, хлопче, не спечися! — дід відгорнув поліна від чоловікових ніг. — Знову той сон?

Віддихувався і намагався пригамувати розбурхане серце. Заспокоївшись, підсунувся до вогню і запропонував дідові поспати.

— Не бійся, лягай поспи, — лагідно сказав дід. — У сні нема нікого чужого — то все тільки ти сам. Ти воюєш тільки з собою.

— Це нестерпно! Я не можу витримувати ці знущання! Невже я сам над собою знущаюся?

— А ти спитай у них! Не тікай від дзеркал, а приглянься до них, поговори з ними…

— Вони огидні!

— Може, ти їм теж огидний? Запитай! Поговори по-чоловічому! Ти завжди можеш вийти зі сну. Просто скажи собі: «Це сон!»

— Все так просто?

— А ти спробуй!

* * *

Він знову провалився у підземелля. Тепер уже не летів, а йшов тунелем. Кроки гулко відлунювали в тиші — а він ішов. Тільки б не забути, що це лише сон!

Сам підійшов до першого дзеркала. Воно було вражене. Якийсь зализаний кривляка, схожий на Дмитра-семінариста, скорчив гримасу і вже збирався відпустити кольку, але погляд Дмитра змусив дзеркало застигнути.

— Чого пристав? — зарюмсало воно.

— Це ти до мене пристаєш! Я хочу знати, чому!

— Ні, це ти ти пристаєш! Подивися, що ти корчиш із себе! Який костюмчик! Краватка! Який погляд мужнього чоловіка! Я все ще пісяю в ліжко від страху, що завтра не зможу написати контрольну з алгебри, а моя мамуся буде весь вечір пити пігулки і дзвонити всім подружкам, що я знівечив її життя… Ти можеш випустити мене звідси?! — та істота в дзеркалі заверещала і зарюмсала на весь голос.

— Я тебе не тримаю! Іди собі!

— І це все? Все, що ти можеш мені сказати?

— Чого ти хочеш від мене?

— Не знаю… може, я хочу, щоб ти вибачився переді мною… за те, що ненавидів мене…

— Я тебе ні не любив, ні не ненавидів! Ти вільний! Іди собі!

— І ти ніколи більше не захочеш викинути мене з вікна? Ким би ти був, якби я не витримав тих катувань, га?!

У дзеркалі борсалася якась розмита тінь, і Дмитро врешті сказав:

— Послухай, якщо ти — це і я, то давай забудем! Просто іди собі, куди хочеш! І вибач мені: я просто боявся про це згадувати… ці спогади розчавлювали мене…

— Перестань мене ненавидіти, — тихо схлипнуло дзеркало, і Дмитро відкрив очі…

* * *

Дід наче дрімав, притулившись до стіни. Вогонь горів яскраво, в печері було затишно і навіть святково.

— Ну що — побалакав? — майже пошепки спитав дід.

— А ви звідки знаєте?

— По очах бачу… тепер вже не будеш боятися своїх снів…

Дмитро вперше уважно поглянув на діда. Скільки ж йому років? І що він знає про нього?

— Я рахував до ста, — прошелестів дід, наче прочитавши чоловікові думки. — Мені здавалося, що це має якесь значення. Далі перестав. Далі просто живу, поки живеться…

Сон із Дмитра миттю здуло. Сто років! Він думав — сімдесят, і в такому віці — дивина ходити через високогірний кряж! А тут сто і невідь ще скільки!

— Діду, ви мене лякаєте! Ви хто? — у його голосі прозвучав такий непідробний страх, що старий Юр засміявся.

— Не бійся, я не мрець! А хто я? Я ще зі всіма своїми дзеркалами не перебалакав! Колись буду знати!

— Вам що — теж сняться дзеркала?

— Мені не сняться. Я в них сам зазираю.

Ви говорите загадками!

— Та чому ж? Ти — філософ! От говорю з тобою — і бачу своє відображення в твоїх очах. Слухаю, що ти думаєш про мене, як мене сприймаєш… А коли пасу овець, то спостерігаю за ними — вони ж також мене якось відображають… І вода, і вітер, і хмари, — то все мої дзеркала! А найбільше люблю гірських орлів. О, то вже любо з ними говорити! — голос старого знову сколихнув вогонь.

— Ви, діду, поет, — засміявся Дмитро.

— Може, і так…

— І все-таки: чим ви займалися в житті? Пасли овець — і все?

— Якби потреба жити зводилася до того, аби видоїти овечок і зробити з молока бринзу, — то Бог би не віддав нам свого Раю!

— Логічно! І всі великі уми шукали відповіді…

— І що? Хтось знайшов — і заховав від інших? Чи був таким скупим, що не поділився? — в очах діда застрибали веселі іскорки.

— Ну, діду, не хлібом єдиним і не бринзою живе людина. Світ рухається завдяки створенню нових технологій, розвитку великих міст, врешті-решт — духовному та інтелектуальному росту людини!

— Гай-гай, рухається? Куди рухається? Може, згортається? В райське яблучко? — дід так щиро засміявся, що Дмитро тільки знизав плечима і почав вмощуватися у своєму спальнику. — Якщо рухається, і ти в нім рухаєшся, то чому втікаєш? Клюнув носиком на мілину? — голос діда був майже грайливим, але чоловік раптом насторожився.

— Ви нічого про мене не знаєте! Про яку мілину ви говорите?

— Я — просто одне з твоїх дзеркал. Лягай спати. Я піду, як тільки сонце засвітить в цю печеру…

* * *

Сонце вранці так і не заглянуло в печеру. Густа хмара обняла вершину, щільно закривши вхід, білі клуби туману поповзли по стінах. Вогонь притих і зщулився.

Дмитро спав. Старий ступив кілька кроків до виходу, склав руки на грудях і тихо сказав:

— Розляглася… Я чую сонце там, за урвищем! Ти мене прийшла пильнувати?

Хмара наче почула слова старого і білим крилом провела по його лиці.

— Будем балакати — чи дати тобі спокій?

Густий клуб туману, обтікаючи ноги старого, завалився в печеру.

— Добре, сиди собі!

Старий пішов углиб печери. В заглибинці на висоті своїх очей намацав згорток. Витяг із нього торбинку з сухими ягодами та корінцями. Сів біля вогнища, знайшов у кутку два пласких камінці і почав помалу розтирати корінчики.

Дмитро завовтузився і тихо схлипнув…

* * *

Він стояв перед другим дзеркалом. Маленький хлопчик сидів на березі озера, відвернувши від нього обличчя. Сходило сонце, — і золотистий човник гойдався на хвилях. Було тихо-тихо — лише рожеві бульки, що їх випускали рибки, спалахували в золотистому тумані…

Чому він раніше не бачив цього дзеркала? Він стояв би перед ним вічно… це таке щастя, таке блаженство!

Він плакав, плакав, бо його серце так хотіло ввійти у світ золотистого дзеркала, а воно було дуже далеко — ніби щільна прозора стіна відділила його від цього овалу!

— Повернися, поглянь на мене! — шепотів крізь сльози Дмитро, але щось говорило йому, що він стоїть не з того боку, — хлопчик не може побачити його!

* * *

Цього разу так не хотілося виходити зі сну, — уже на грані прокидання він намагався достукатись голосом до мовчазного хлопчика, але холод пробігся по пальцях його ніг і вивів зі сновидіння…

О, цей старий ще тут! Він же збирався рано піти і дати мені спокій!

— Я казав тобі, що піду, як тільки сонце загляне в цю печеру, — озвався старий. — А ця панянка розляглася собі на вершині, як на своїй лежанці! Сідай ближче до вогню, я тут розтер корінців, аби додати тобі сили!

— Що ще за корінці? Ви щось чаклуєте?

— Не бійся, це — любка, зозулька, або ще на неї кажуть зозулині черевички. Ти ніколи не бачив її корінчиків?

Старий поклав на його долоню два маленьких корінчики, схожих на павучків… ні, не павучків! Дмитро вражено співставляв форму своєї руки з корінчиком любки. Це була маленька пухнаста ручка з масивним великим пальцем і чотирма вказівними!

— Ого!

— А на корені вони складені отак, як руки, долонями докупи, — засміявся дід. — Колись заради цього кореня перси нападали на Україну. Один грам любки коштував стільки, як грам золота!

— А в чому секрет?

— В її силі! Коли треба було по декілька днів переходити через пустелю, цей порошок заміняв людям їжу, давав силу.

— А чому любка?

— Та кажуть ще: «люби мене — не покинь». Додає силу чоловікам!

— О, то ви, діду, недаремно стільки літ прожили! То все ваша любка!

— Так, моя любка ніколи мене не покидає! То відходить, то наближається, — аби все пам’ятав, чого я тут…

— Це ви про кого, діду?

— Та про ту любку, що мою білу сорочку носит!

— Ай, діду, ви весь — загадка! Мені з вами страшно! Але у вас такі добрі очі…

— Ой, не купуйся, сину, на добрі очі! І не піддавайся тим, що світять очима! Бо ти ще не вмієш дивитися в очі!

— Чому так, діду Юрку?

— Дивитися може кожен, а видіти — рідко хто. І слухати кожен може, а почути — це велике діло…

Старий подав на сухому листочку маленьку жменьку перетертого кореня — з горошинку.

— Пережуй добре, що не змололося! Корінчик твердий!

Вони запили корінець залишками чаю.

— Пообідаємо бринзою, — сказав дід.

Дмитро відчув, що його свобода — в повній окупації. Він ще раз прикинув, скільки вільного часу в нього зосталося. Вже чотири дні він у горах. Теоретично міг би ще днів десять пробути, — треба використати для роботи кожен день. А тут цей дід…

Вогонь майже завмер. Треба було б підкинути сухого хмизу, але запаси дров майже розтанули…

— Цей вогонь ще буде тліти весь день, — дід знову прочитав його думки. — Не переймайся, роби своє діло! Я подрімаю…

Дід забився в куток, а Дмитро витяг розкладного стільчика, табуретку, яка служила йому робочим столом, ще раз переглянув стос паперів…

Все підготовлене, але з чого почати?

Він стільки разів продумував композицію свого роману!

Зав’язка твору мала бути простою та інтригуючою. Зовсім випадково зустрічаються в дорозі вільний філософ і учений. В них починається дискусія… але з чого почати? Хто має заговорити першим, яка зачіпка має спровокувати їх на розмову?

Дмитро ще не остаточно визначився, який філософський напрям будуть представляти його герої. Класична «пара» — Дао Цзи і Конфуцій. Про них розповідають багато історій. Але концептуально йому були ближчими суфії — їхнє мислення видавалося більш афористичним, можна сказати, поетичним. В ньому вчувається дух містичної таємничості, недомовленості..

Він теж вважав себе поетом. Інколи навіть надмірно сентиментальним поетом…

Але в його задумі поетичність мала служити лише зав’язкою твору. А далі в розмові двох філософів мали бути розгорнуті дискусійно два різних погляди на сенс людського життя, на обов’язок і свободу, правду і брехню…

Матеріал у нього був достатньо вдало закомпонованим, але сам по собі хрестоматійний виклад видався йому надто сухим…..

Щось би на зразок Декамерона — тільки не в легковажному, а дуже серйозному ключі… перегук думок, притч… прив’язка до ситуації, яка змушує обидвох достатньо багато часу провести разом і скоротати його у філософській дискусії…

А може, це буде Джамі? Прославлений поет і філософ, думки якого трактувалися ученими мужами… Джамі в образі звичайного подорожнього стрічається з книжним проповідником його ідей… це цікаво!

Незрозумілий різкий звук вивів його із задуми. Він не одразу зрозумів, що це був регіт. Такий регіт, від якого, напевно, могла б зійти снігова лавина, якби не була середина літа.

Постать старого була закутана туманом — він стояв на виході з печери і вигукував якісь незрозумілі фрази, які переривалися гучним сміхом.

Дмитро підхопився на ноги і притиснувся до стіни. Він підозрівав, що цей старий божевільний. Та ще й навіжений!

— Ти… ти так пожартувала собі зі старим Юром! Ха-ха-ха! — він аж ногами притупував, щоби стримати свій регіт, а білі клуби туману ходили довкола нього, як вівці…

Вгамувавши напад сміху, старий виплив із білих пелен і присів біля переляканого Дмитра, що все ще стояв під стіною, притискаючи до грудей стоси паперу.

— Шельма є шельма, — вже спокійним тоном сказав старий і ще раз пирснув сміхом.

— Це ви про кого? — Дмитро намагався бути спокійним.

— Та про долю свою — про кого ще? — дід теж заспокоївся і хитрувато поглянув на Дмитра.

Той відклав убік папери.

— Не відкладай роботи, я тобі не буду заважати! А смішно мені з себе, бо я вже роками ні з ким не балакав, а тут щебечу до тебе, як дівка!

То як починається твій роман?

— Та я от власне думаю над початком. Це так важливо — знайти добру зав’язку… все має бути несподівано…

— Випадково… — підказав дід, і в очах його знову зблиснув сміх.

— Ну звичайно — краще випадково… тільки ще не визначився у героях… можна було би взяти суфійських містиків, — одні з них блукали по світу як жебраки, а інші були правителями міст, визначними людьми…

— І ті, що стали жебраками, були вільними мудрецями, а правителі — книжниками…

— Ну, знаєте, — Дмитро на мить забув, що перед ним — неосвічений пастух, і почав аргументувати свою думку як перед рівноцінним опонентом. — Мірило свободи — в самій людині. Важливо не те, чим вона володіє, а те, від чого вона залежна чи не залежна!

— Кому належить ця думка? Ти взяв її зі свого записника? — дід аж палець вгору підняв, аби зупинити Дмитра.

— Та ні, це думка не нова, — але… але я зараз подумав, що коли протиставлю позиції царя і жебрака — то суфії не підходять. Вони умудрилися бути вільними навіть серед розкошів… Ні, суфії не підходять. Залишається «класична пара»…

— Так… важливе не те, чим ти, як здається, володієш… а те, від чого маєш силу відмовитися… — ніби сам до себе проказав дід.

Дмитро присів біля старого і знову поринув у свої сумніви.

Спершу все видавалося таким простим і очевидним. Як робочий конспект: тема, план, виклад основних постулатів по заданій темі, проблеми, висновки, — і використана література. Крапка.

А тут крапка вперто лізе на початок. Все розсипається, як пісочний замок.

— А нащо тобі цей роман? — тихо спитав дід.

— Це як — нащо? А жити взагалі для чого? — Дмитрові хотілося зараз вилити на діда все, що йому накипіло, але він стримувався. Цей дід його лякав. Та ще й погода — сидиш, як у мішку з мукою…

— А що там тобі нині приснилося? Мала бути якась підказка…

Дмитро дуже уважно поглянув на діда. В одну мить десь глибоко в пам’яті спалахнули невиразні спомини… це свято… він маленький і чекає подарунка… на тумбочці якась іконка… він дивиться в очі на іконці — це, напевно, святий Миколай… він так його просить — не словами, а всім серцем…

— О, я тепер згадав, кого ви мені нагадуєте, діду Юрку, — з якимсь полегшенням говорить Дмитро. — Мені зараз пригадалася маленька іконка… такий акуратненький дідусь, як ви, з великими синіми очима… святий Миколай…

— А що снилося? — вперто перепитує дід.

— Дуже гарний сон, — я навіть не хотів із нього виходити… Це ніби я сиджу на березі озера, — мені так гарно! Але я так далеко від себе, — той хлопчик сидить до мене боком і не бачить, а хтось каже, що я стою не з того боку… Яка ж тут підказка?

— Пряма. Навчися не тільки слухати, а й чути…

Дід піднявся і пішов до своєї схованки в печері.

Витягнув зі згортка мішечок з травами, люльку і знову присів біля вогню.

— Тобі не буде заважати дим?

— Та ні, я сам люблю інколи закурити цигарку. А що у вас за тютюн? Кануть, що міцним тютюном можна коня вбити!

— Усе в природі слабше від людини: навіть кінь. А це є трави.

— Щось наркотичне?

— Все в природі наркотичне…

У діда явно змінився настрій. Дмитро відчув, як у ньому знову починає наростати роздратування. Цей дід просто розмазує всю його увагу. Він так дивиться своїми величезними очицями — вони в нього півлиця займають!

Перед ним почуваєш себе, як на сковорідці…

— Я завжди бачу, коли людина щось приховує, — заговорив дід, — і знову наче зчитав Дмитрові думки. — Коли до мене приходили люди, — а я на своїм віку чого лиш не видів! — то я сідав перед вікном своєї хижки, як перед люстерком. Хто стане в тім люстерку — а я вже знаю, з чим прийшов. І кричу ще з хати:

— Іди собі, молодице, звідки прийшла! Твоя корова в урвищі над потічком, але йди від мене!

А бувало так, що я навіть ночувати людей залишав. Не давало мені відпустити того чоловіка чи жінку… І тепер не пускає. О, розляглася, як панє, на тій стежці, — і не пускає…

Слухай, чоловіче, поговори з моїм люстерком. Бо я чую неправду. Ти став не з того боку до самого себе…

— Але я не знаю, про що ви…

— Не змушуй мене говорити за тебе! Ти не знаєш сили мого слова — як я скажу про тебе, то мої слова з тебе кишки повиривають!!!

У Дмитра волосся стало дибки від жаху. Згори посипалося дрібне каміння…

Сірий попіл, що майже втратив жар, спалахнув іскрами.

І Дмитро раптом заплакав…

Він побачив себе знову в дзеркалі — того зарюмсаного хлопчиська, що боїться і ненавидить сам себе… все брехня, брехня, брехня!

Але ж він зараз не брехав… він справді пішов у гори, аби написати той клятий роман… так говорив його розум… так він пояснив дружині і друзям…

— Ти збрехав у серці своєму, — вже спокійним голосом сказав Юр. — А такий брехун — найбільший грішник, бо існує єдиний гріх: забути, хто ти є.

Розум — сміттярка, в неї можна напхати стільки мотлоху, скільки влізе. А ти хочеш зробити сміттярку зі свого серця…

Дмитро все ще тремтів від жаху — у його думках все переплуталося.

Що значить — брехати у серці? Як це?!

Хмара клубочилася при вході в печеру, згори скапували краплі води. Все в природі наче змовилося проти нього. Серце калатало в грудях, як глухий дзвін. Він відчував, що його міхур ледь не трісне — як колись у дитинстві…

Старий раптово зник у тумані.

Дмитро довго вслухається в кожен шорох, і тіло його здригається від жаху, що старий зараз увійде і зробить щось жахливе…

Раптом відчуває, що тепла волога спливає по його ногах…

Це все… це кінець… йому хочеться вити від образи, огиди, сорому за самого себе…

Уже не вві сні його уявні відображення в очах інших людей — співробітників, дружини, дітей, студентів, — гидливо позирали на нього і крутили носами…

Якщо б вони насправді побачили, до чого він опустився в одну мить від цього безпричинного страху, — це був би кінець всього…

Йому знову захотілося вмерти, — і все, що мало для нього неймовірно велике значення до цього моменту опускання в несподіваний переляк, — раптом зблякло і відійшло дуже далеко…

Можливо, він втратив свідомість…

* * *

Грайливий промінчик сонця полоскотав йому очі.

Туман зійшов! Веселе щебетання пташок заповнило ущелину.

Він нарешті осмілів і вийшов з печери…

Білі хмари бігли над синім горизонтом, зблискуючи обвітреними боками, а гори сяяли в каскаді сонячного світла і щасливих барв літа. Якась пташина сіла на гілочку і весело гойдалася, наче закликаючи Дмитра до радісної гри.

Він поглянув на вершину, а потім униз. Старий мав намір іти через перевал, — напевно, йому варто швидко зібрати свої речі і знайти місце для палатки десь там, унизу. Головне — подалі від стежок…

Поспішливо складав свої речі.

На мить йому здалося, що ця печера, яка стала для нього затишним прихистком на два дні, зараз спостерігає за кожним його рухом усіма своїми оголеними челюстями…

Зваливши рюкзак на плечі, обвішавшись своїми пожитками, Дмитро став повільно спускатися стежкою вниз. У ногах ще відчувалася кволість, але радість від того, що нарешті позбувся того клятого діда, додавала йому сили.

За потічком вирішив продиратися кущами, аби знову не натрапити на стежку. Він продирався близько години — і нарешті знайшов те, що шукав: затишну галявинку, оточену високими деревами.

І лиш тут згадав, що в поспіху забув про воду. Він ішов через потічок! Тепер доведеться шукати лісове джерело…

Але втома звалила його з ніг, і з неймовірними зусиллями чоловік розклав палатку, затягнув у неї речі і заснув…

* * *

…Він шукав джерело. Продирався густими заростями, провалювався в буреломи. Ноги були мокрі, вода чавкала під ногами, — але джерела не бачив. Ліс ставав усе густішим — врешті він відчув, що не може далі йти. Оглянувся назад, у бік галявини — але і там не видно було просвітку. Дерева стискали його з усіх боків. Вони так міцно змикалися довкола нього, що в якусь мить чоловік відчув себе затиснутим між двома деревами. Він виривався, кричав, — і раптом дерево зліва звалилося, вивернувши коріння. Він полегшено зітхнув — і побачив, як з-під кореня забило, забулькотіло джерело. Вода піднялася по кісточки — і він щасливо черпав її відром…

* * *

Прокинувся від того, що йому було важко дихати. Сонце розігріло палатку — а він заснув у всьому своєму спорядженні.

Довго лежав, згадуючи сон. Це щось гарне йому приснилося.

Сон відігнав гнітючі спогадипро діда. Врешті, цей дід не такий уже поганий. Просто дивакуватий старий — хоча про свій вік він, звичайно, загнув. Максимум — вісімдесят. Життя серед природи, обмеження в їжі, здоровий спосіб життя. Він, напевно, якийсь знахар, бо розуміється на травах, і люди до нього ходили…

Що ж його так розсердило? Що він хотів почути? Яку правду?

Дмитро був поважною людиною: нікого не вбив, не обікрав…

Дзвонить мобільний телефон. Він наче забув про нього за останніх декілька днів. А, кохана… Він же просив не турбувати хоч декілька днів!

— Так, зайчику, що сталося? Та все добре, — працюю в поті чола… погода гарна… та гроза була недовга… діти як? А мама твоя як? Я радий, що ви гарно відпочиваєте… Який шеф? Декан? Що від тебе хотів? Ага, так просто випадково зустрів… кого влаштувати? Його племінницю? Ту товстозаду блондинку? Він знає, що у нас нема викладацьких ставок! Послухай, я тебе прошу: не втручайся в мої справи на кафедрі! Я знаю, що він твій керівник! Будь ласка, рибко, не тисни на мене! Маю я право на творчу відпустку? Добре, добре, приїду — і все вирішу…

Оце, називається, втік! Хотів зосередитися і розібратися в самому собі!

Той старий був правий: брехня у серці існує… Але вона така слизька, вона не має форми, вона навіть боїться вкластися у якусь думку!

Є речі, які, на перший погляд, видаються дуже простими, тому що вкладаються у просту і звичну форму так званого суспільного мислення. Скажімо, люди одружуються — не важливо, чи їх спонукає до цього закоханість, чи звичайний розрахунок, чи те і друге разом. В принципі, закоханість справжнього чоловіка — це лише благопристойна ширма для здійснення далекоглядного розрахунку. Про жінок не варто й казати. В кожному разі, його випадок — саме той.

Дмитро був маминим тюхтієм — вона мріяла зробити з нього лікаря, але грошей на медінститут їй не вистачило. Родич допоміг влаштувати синочка на філософський факультет, який щойно відкрився. Чесно кажучи, ніхто не знав, які перспективи можуть бути у філософа в час, коли всі намагалися прилаштуватися економістами, юристами, лікарями.

Але Дмитро мав одну добру рису: він умів запам’ятовувати. Шкільна зубрилка стала для нього добрим тренінгом. Він запам’ятовував конспекти від першої до останньої сторінки, — його тішило, що на цьому факультеті не було математики і фізики.

Добре муштрована вихованість теж дала позитивні результати. І не останню роль відіграла зовнішність: у нього було миловиде обличчя, він був педантичним і акуратним. Коли до свого чорнявого волосся додав ще тонкі вишукані вуса, — вони допомогли йому вдало приховати свій внутрішній острах і невпевненість.

У ньому прокинувся акторський талант…

О, він став таким галантним молодим чоловіком!

Поборовши острах висловлювати свою думку, тепер міг дуже вишукано виголошувати промови, інколи не обтяжуючи себе називанням авторів, яких цитує. Хіба що на наукових конференціях він охоче називав імена філософів, вражаючи всіх своєю ерудицією.

На третьому курсі його познайомили з милою дівчиною, яка лише закінчувала школу. Але вона уже точно знала, що буде юристом, — за неї все вирішили.

Мама була щаслива: вона мріяла по таку невістку. Два особняки, батько — власник великого заводу. Тепер її тюхтій буде в надійних руках! Лиш би не втратив свій шанс!

Але Дмитро вперше не захотів так просто здатися матері. Насправді десь глибоко в душі, як у потаємній шкатулці, він ховав свою красиву і дуже щиру мрію. Він мріяв, що колись у житті зустріне свою принцесу — не з палацами, замками і багатими скринями, а з відкритим люблячим серцем…

Коли він інколи дивився у вікно і бачив, як ніжно клопочеться одне про одного сімейка ластів’ят, що звили гніздо на старому балконі, йому дуже хотілося чогось простого і справжнього, як ковток чистого повітря…

Він знав, що мама любила його по-своєму, але змалечку її надмірна опіка, її контроль і насильство над кожним його кроком, кожним словом, її зневага — не лише тоді, коли шмагала його за погані оцінки, а особливо на людях, коли вона витирала хустинкою очі і жалісно говорила, що змарнувала своє життя на цього невдаху, бездару…

Так, йому часто хотілося померти. Особливо думка про звільнення через смерть переслідувала його у восьмому класі. Все було проти нього: нові однокласники, вчителі, які постійно принижували і виставляли на посміх перед класом. І мама, яка ніколи не захистила його…

Батька свого Дмитро не знав — мама лише інколи згадувала про нього, і то лише тоді, коли лаяла чоловіче поріддя…

Йому хотілося радості і любові. Він вірив, що життя не може бути суцільною смугою страждань.

Тепер, коли відчув упевненість в собі, коли побачив, що сам може щось вирішувати, — мама знову втрутилася у найболючіше.

Він ні з ким не міг говорити про свою мрію. Приглядався до дівочих облич, вслухався у їхні голоси, намагався вловити нотку щирості. Але все наче ковзало по якомусь вилощеному паркету: дівчата кокетували, загравали, використовували, а серце не чуло відгомону…

І тоді, коли мама почала сватати його за Ларису, йому здавалося, що його вбивають, — просто заганяють у клітку і вбивають. Мрія про чисту любов була єдиним промінчиком, що давав йому силу робити себе привабливим, цікавим, успішним…

Звичайно, Лариса була гарною дівчиною. Вона йому одразу сподобалася. Найбільше імпонувало те, що вона перша кинула на нього оком. А це вже щось…

Але десь у саду його мрій жила справжня принцеса. Він знав, що вона розуміє його серце, зчитує з його очей те, що поза словами. Він знав, що може сісти поруч із нею, притулитися до її плеча — і просто мовчати. А вона просто любитиме його. Не за вуса, модну краватку, не за його манери.

Перед нею він може бути беззахисним… З нею його серце може бути вільним…

У випадку з Ларисою вмирав вільний сад, зникала навіки принцеса, що чула його серце. Тут була агресивна закоханість дівчини, яка звикла, що отримує все, чого захоче. А вона його захотіла.

Так, коли він поринав у мрії про свою принцесу — йому і в голову не приходила думка про секс. А Лариса дуже швидко збудила в ньому чоловіка. Це було шаленство. Шаленство, яке заступило сад…

Згадуючи свою молодість, Дмитро мимоволі зауважив про себе, що секс у вмілому використанні жінками є наживкою, на яку вони легко ловлять чоловіків. Красень ти чи неотесаний вайло, філософ чи сантехнік — перед цим ти зовсім беззбройний дурень…

Як казав Ніцше, якщо твій друг в молодості виглядає орлом, то почекай, поки він одружиться: якщо одружиться з орлицею — то орел, а якщо з гускою — то гусак…

Прикро визнавати себе гусаком, — до цих пір внутрішнє «я» тішить себе орлиними повадками, — але Лариса явно не була орлицею…

З нею він ніколи не міг бути довірливо беззахисним, — навіть у сні. В кожну хвилину життя, у всіх ситуаціях, — навіть у ліжку треба було бути «на чатах»: ця жінка і досі приховано полює на нього…

Зате на їхньому весіллі був навіть губернатор — мама нарешті витирала хустинкою очі від повноти щастя…

В принципі, він ніколи не ставив під сумнів свій вибір. Лариса була доброю дружиною — вона уміла вдало педалювати на його слабкощах, робити вигляд, що поступається, коли хотіла у нього щось відвоювати…

Врешті-решт, він чудово розумів, що завдячує її батькові і своєю кар’єрою, і будинком, і знайомствами…

А що може бути важливішим для чоловіка?

Свою дитячу мрію він заховав у закапелок пам’яті, де зберігалися скупі скарби дитинства. Він став дорослим — і природно хотів позбутися сентиментальних спогадів про дитячу слабкість і надмірну мрійливість…

Врешті-решт, романтизм юного Ромео ніяк не вписується у концепцію сім’ї — як мікросуспільства зі своїми усталеними законами. Для чоловіка, який зайнятий серйозним ділом, необхідний цей тил, де ти знаходиш затишок, комфорт, де можеш розслабитися…

Великий вільнолюбний філософ Сократ теж мав сім’ю, і хоча його дружина не була взірцем доброї берегині сімейного вогнища, він не покинув її…

Сократ! «Бунт Сократа»!

Щось шпигонуло під серцем…

Тепер ім’я цього філософа буде для нього як пароль включення у щось болісне і бажане водночас — як заборонений плід…

Бо зустріч з Анною сколихнула все його життя — тим, що поставила безліч питань, на які він не міг (чи не хотів?) відповісти. І питання продовжують сипатися, як із розірваного міха…

А тут ще цей дід — та сама ситуація! Чи не Анну він мав на увазі, коли говорив про брехню у серці?

Дмитро раптом відчув, що незалежно від Анни, від діда, від Лариси і всього-всього світу він мусить знайти в собі силу і мужність та поставити перед собою всі питання, на які не може дати відповіді. Раптом до нього дійшло, що саме заради цього життя закинуло його в гори…

Бо дзеркала вперше приснилися йому після зустрічі з цією дівчиною…

Він почув про неї від свого однокурсника — теж завідувача кафедри філософії у політехнічному університеті. Той попросив надрукувати у «Філософському віснику» рецензію на книжку своєї аспірантки під викличною назвою «Бунт Сократа»…

— Вона занадто норовиста, має великі амбіції, але студенти її люблять. І ця книжка матиме успіх.

Згодом він отримав запрошення на «філософську вечірку»: презентацію своєї книжки Анна зробила на природі.

Було сухе вино, фрукти, а головне — всі учасники вечірки сиділи «амфітеатром» на довгих колодах, посередині горіло вогнище, а господиня цього незвичайного дійства запросила присутніх до творення усної книги про Сократа.

Ця ідея захопила всіх. Неформальність обстановки, відсутність заяложених трибун і дистанції між доповідачами та слухачами, та й взагалі — мимовільне перенесення бодай в ілюзію справжнього життя!

Та ще й вино, яке «зазвучало» в гармонії золотистого присмерку, підігрілося теплом крові і пристрастю розпаленого багаття…

— Поговорімо про Ероса! — весело запропонувала Дмитрова аспірантка Аліса, і він засміявся, вловивши, як вона «вмощується» на своєму «конику». — Мені здається, що Платон у своєму «Тімеї» надто вже цнотливо прив’язав Сократа до цієї теми. По-платонівськи серйозно і жорстко! А Ерос — це така сила! Ручасні люди поклоняються йому з більшим запалом, ніж це було в часи Сократа!

— Погано ти знаєш часи Сократа! — зареготав хтось із чоловіків, і дискусія плавно потекла в лоскітливому руслі.

Звичайно, тема зачепила сімейні стосунки, мова зайшла про свободу взаємин, про вільне кохання, сімейні зради — і їхні причини…

— Я повертаю вас до реальної теми! — перегукувала Аліса диспутантів. — Чи була Діотіма коханкою Сократа? І чому він терпів свою відьму?

— Алісо, чому ти вважаєш її відьмою? Ти забуваєш, що для того, аби народити трьох дітей, треба було щиро поклонятися Еросу: треба було любити одне одного! — перебила її Анна. — Сократ терпів її різкі вислови і колоритну вдачу, — до речі, темпераментної жінки, — бо усвідомлював, що зі своєї позиції вона цілком має рацію!

— І в чому?

— Та в тому, що коли чоловік одружується, він уже розділяє свою повну свободу — на свободу і відповідальність! Така природа чоловіка — самець має забезпечувати самку всім необхідним для народження і виховання дітей! А Сократ тут явно терпів поразку… і мовчки визнавав правоту Ксантіпи! Треба бути сліпим, аби не здогадатися, що насправді він дуже любив свою жінку…

— Та вона просто була тупа баба! Мала б радіти, що живе з мудрим чоловіком, який може підняти її на якийсь рівень!

— Виходить так, що Ксантіпа своєю непоступливістю і прямолінійністю змушувала мудреця глибше розуміти свої поверхові сентенції! Може, вона його теж чогось навчила? Навчити можна не в лоб, виголошуючи мудрі повчання, а кидаючи розум і свідомість «в окріп» і змушуючи його приймати не банальні рішення! Та й поняття рівнів — дуже відносне: все залежить від тієї точки опертя, від якої ти визначаєш рівні…

— Тоді чому ж він ходив до Діотіми? За мудрим сексом — чи за сексуальною мудрістю? — Аліса аж розпашілася, пожавши аплодисменти присутніх.

— Ти дуже вдало висловилася, — стримано відповіла Анна. — Але сама не зрозуміла, що тільки-но сказала. Для тебе це лише каламбур.

— Товариство! — вмішався в розмову шеф Анни. — Дозвольте перебити цю пристрасну дуель розпашілих амазонок! З моєї точки зору, секс — суцільний каламбур! Як і стосунки чоловіків із жінками!

Але я хотів би почути від жінок мимовільну підказку: як має поводитися чоловік, аби жінка «клюнула» на його приманку? У що жінки найбільше вірять?

Тема сколихнула всіх — і розвіяла філософську напругу.

— Послухайте, на якомусь семінарі мені дали почитати дуже цікаву статтю на цю тему! — нитку розмови знову перехопила якась молодичка. — Журналістка, що пережила у своєму житті декілька нещасливих романів з жонатими чоловіками, згодом, «перегорівши» пристрастями і образами, холоднокровно проаналізувала «схему», за якою вона щоразу потрапляла на гачок! І виявляється, у всіх випадках «секрет наживлювання» полягав у вродженій жіночій співчутливості до чоловіків. «Послухай, — я такий нещасливий у сімейному житті! Моя жінка не розуміє тонких поривів моєї душі… як ти… їй би тільки гроші! Вона мене недооцінює! Але вона не зможе прожити без мене… вона така безпорадна… а ти… сильна жінка… саме така, про яку я мріяв…» —  і т. д. по темі…

— І до якого висновку вона прийшла? — запитав хтось із чоловіків.

— Що жінки дуже довірливі і чують переважно те, що хочуть почути! А все решту, як художні натури, просто домислюють і домальовують власною уявою!

— Думаю, що не тільки довірливі, а й підсліпуваті, — засміявся чоловік. — То правда, що чоловіки дуже люблять, аби їх по-материнськи пригріли, пожаліли, але вони так щиро входять в роль на момент полювання, що нагадують павичів у момент сексуального гону, а жінка цього не бачить… бо бачить тільки себе і свою незрівнянну привабливість!

— Послухайте, бабнота! — друг Дмитра явно перебрав з вином, — ви взагалі нічого не тямите в чоловіках! У всьому треба знати міру! Якщо жінка буде трішки мудра, а більше дурна, — як та мудра дівчина в казці! Га-га-га! Трішки одягнута, а трішки роздягнута, трішки взута, а трішки невзута… — його слова потонули у сміху. — …тоді вона буде в сам раз! І не буде лізти в чоловікові справи, і не буде забагато цікавитися, що в нього на роботі! Тили мають бути надійно забезпечені! І чоловік може сміливо ставати філософом!

— А що ж тоді робити мудрим жінкам? — грайливо запитала Аліса.

— То я про мудрих і казав! З такими женяться! А такі, як ти, мають працювати на кафедрі філософії!

— Товариство, ми відійшли від теми! — чийсь голос намагався пробитися крізь шал реготу. — Про Сократа або всерйоз — або ніяк!

* * *

Вловивши паузу в дискусії, Дмитро підійшов до дівчини:

— Ви — справжня амазонка! Амазонка-філософ! Чому ви назвали книжку «Бунт Сократа?» Він не був бунтарем!

— Ще й як був! «Ласкавих телят» не засуджують до страти…

— Його засудили за його вчення, а не за бунтарські дії…

— По-вашому, людина, яка стає перед вами і змушує своїми точними і відвертими запитаннями заглянути в самого себе, вивернути назовні всі нечистоти свого єства, — така людина не є бунтарем? Людина, яка мала сміливість сказати юнакам: ви народжені вільними — живіть своїм життям! Нехай батьки не вирішують за вас, кого вам любити, якою дорогою іти!

Дмитро мимоволі згадав про свою маму і усміхнувся: хто-хто, а вона, опинившись серед афінян, які виносили вирок філософові, однозначно підтримала би смертний вирок! Тому що діти, які не підкоряються своїм батькам, — це найбільше зло світу!

— Не думаю, що він закликав до бунту проти батьківської тиранії привселюдно, — це були його судження, які не подобалися деяким городянам!

— Найбільший страх у людей викликає не смерть, не війна і не нашестя саранчі: людина найбільше боїться заглядати у власне пекло… І Сократа мусили засудити як бунтаря — він вчинив бунт у стаді. Він розрубав у свідомості людей пута насильства — адже людина створена за подобою Бога, а весь світ довкола норовить загнати вільну душу у клітку своєї подоби, своєї нереалізованої ілюзії…

Анна дивилася кудись у простір, — вона ще жила в динаміці того часу, який так розбудив її уяву і думку.

— Він говорив кожному: ти не такий, як всі. Скинь маску зі своєї свідомості! Навчися бачити і творити себе… Хіба він не надсучасний філософ? І хіба його не засудили б сьогодні?

— Ну що ви, — засміявся Дмитро, — часи вже не ті. Нікому тепер нема діла до філософів.

— Тому що таких мудреців, як Сократ, нині нема. Якби з’явилися — до них одразу виникли б претензії…

До того ж, він не ховався зі своїми думками. Його друзями були політики високого рангу, кажучи сучасною термінологією. І він говорив їм у вічі все, що думав про їхню словесну облуду…

— Треба віддати належне тогочасним політикам, — зауважив Дмитро, згадавши про власну участь у піар-кампаніях деяких відомих депутатів. — Вони хоч усвідомлювали, якою небезпечною може бути мудрість, спрямована людиною у власне єство. Люди, що прокидаються зі сну, починають бачити, а ті, що бачать — уже прозрівають…

— А ви ще питаєте, в чому полягав бунт Сократа! Ви знаєте, коли я входила в суть конфлікту мислячої людини й суспільства, то мимоволі все переносила на сучасний план. Бо час змінює декорації і риторику, але ніщо не змінюється в природі людини.

Ви це знаєте краще за мене: облудна софістика, позбавлена будь-якого глузду в дотиканні до реального життя людини, дуже зручна для маніпуляцій з її свідомістю. Люди хочуть свободи — ось вам гасла про свободу! Але ніхто не дасть зверху свободу рабові, який навіть не усвідомлює, що в рабстві перебуває його свідомість!

Люди хочуть, аби засудили злодіїв, які обкрадають їхню державу, але хто з них скаже самому собі: «віднині я не дозволю собі нечесно привласнити бодай копійку — чи від свого сусіда, чи від співробітника… бо моя держава — це я сам…»

— Так, злодійство стало нормою у свідомості людей, — і скоро нам, філософам, доведеться придумувати нову дефініцію для поняття «злодій».

— Це вже не буде герой Стефаникової новели…

І найголовніше, що мене турбує в нинішньому житті — тотальна погоня за «одкровеннями від лідерів нації»: всі хочуть чути галасливу лайку, прагнуть побільше публічного осуду — і всім подобається підспівувати цьому «спротиву в кишені»! Таке враження, що більшість людей беруть участь в тотальному марафоні на дальший плювок: плюнути на історичних діячів, які щось не так робили чи чогось нам не додали, на теперішніх «божків», на яких ще вчора молилися. Геніями визнаються ті, хто голосніше та гостріше цвіркне своїм плювком. А тих, хто намагається змусити людей глибше думати, шукати колоду у власному оці, — тих розпинають або ігнорують. Вони або нестерпні, або нецікаві. Бо таким способом легко виправдати внутрішню бездіяльність і «лідерів нації», і кожного з нас зокрема…

— Насправді люди хочуть, аби їм брехали, — зауважив Дмитро, — важливо тільки, щоб ця брехня імпонувала і відповідала тому, що їм приємно чути…

— Це не виправдовує брехунів.

— Звичайно, ні. Але знаю з власного досвіду, що коли люди визначать собі когось на роль «батька нації», то вони готові тебе розіп’яти лише за те, що маєш сміливість піддати сумніву бодай його слово чи якусь дію. Можливо, вам не доводилося працювати з великими аудиторіями, а я бачив, як легко люди піддаються масовому зомбуванню. Варто по телебаченню чи в інтернеті кинути якусь рекламку на кшталт: «Як? Ти ще не бачив цього фільму? Тоді ти не можеш вважати себе справжнім українцем!», — а далі завантажити декілька захоплених відгуків, як народ рине і клюне: одні споживуть наживку із щирого зацікавлення, інші — щоб не виглядати тупим в очах інших, треті — щоб обплювати. Теперішня фортуна харчами не перебирає: їй аби побільше галасу. Зі мною трапилася така халепа, що мене ледь не побили за просту річ — я сказав у якомусь селі, що ту яму посеред дороги, в яку постійно влітають колеса машин, простіше було б засипати їм самим, ніж включати це в програму кандидата…

Відверто кажучи, чим більше входжу в публічне життя, тим менше розумію, чого насправді хочуть люди…

— Напевно, втішання і заспокоєння, — зітхнула Анна. — Справжнє зцілення болісне, — як сказав мудрець. Тому виходить, що при тотальному бажанні людей змінити своє життя вони не можуть чітко сформулювати кожен для себе, як вони хочуть його змінити. Їхні бажання не сходяться в одній точці, яка могла би сфокусувати істинні бажання і привести до змін… Бо істинна дія на зміни — тиха і непомітна: на ній не заробиш популярності. Тому Сократ з його «пізнай і зміни себе» — вічний вигнанець в поході віків…

* * *

Дмитро уважно дивився на дівчину. З його язика ледь не зірвалася банальна фраза на кшталт: «Такій красивій дівчині, як ви, не личить філософія… або треба змінити тему досліджень…»

Але він вчасно стримався. Це справді якесь невидальце. За свою викладацьку практику йому не зустрічались студенти, які так всерйоз переймалися б якимись ідеями. Про викладачів — то вже й мова не йде. Це люди дуже прагматичного складу, які роблять кар’єру і заробляють гроші та вчені ступені.

А ця дивиться так чіпко — очима наче просвердлює наскрізь…

Справді, дивачка — ця Анна.

— А чому ви займаєтеся філософією? — він усе-таки не стримався. — Це взагалі — не дуже жіноче діло…

— Я нею не займаюся. Я шукаю для себе відповідей на прості практичні питання, які цікавлять лише мене і важливі лише для мене. Не як абстрактна мудрість — а як керівництво до дії. І тому мені цікаво у морі цих думок, ідей. Деякі мені дуже співзвучні, деякі поки-що чужі, але з часом я раптом відкриваю для себе їхню суть…

— Ви можете багато чого досягти як науковець! Вам легко буде захистити дисертацію — з вашим багажем знань… треба не розпилюватися на різнобічні ідеї…

— Я щоденно здаю свій багаж у прання або в камеру довготривалого зберігання, — засміялася дівчина. — Я жінка — і дуже люблю обнови!

— Ну, чому ви так! Я серйозно бачу у вас перспективного науковця!

— Я не прагну стати філософом у сучасному розумінні цього слова — механічним цитатником чужих думок. Пригадуєте — Конфуцій колись сказав: не можна зневажати людину, бо вона — творіння Боже, але єдина річ у ній, яка заслуговує моєї зневаги, — це послуговування чужими думками, як своїми… Не впевнена, що точно цитую його, — просто переказую суть думки. Я не хочу, щоб мене зневажав Конфуцій, але ще важливіше для мене — аби я сама себе поважала…

— Ви вважаєте мене сухим цитатником? — трішки ображено запитав Дмитро.

— Я цього не сказала. Насправді думки мають єдине джерело: вони можуть прийти до різних людей водночас. А тому вся справа лиш у тому, чи ви приймете ту чи іншу думку як свою — як одкровення власного серця і розуму…

— А думки Сократа ви прийняли?

— Він дуже близький мені своєю правдивістю і щирістю… Інколи навіть здається, що в мені живе йот дух… дух вільного мислителя. І мені подобається, як і йому, бути дзеркалом для людей. Я люблю ставити їм незручні запитання…

* * *

Вони стояли поруч, — дим багаття заслонив їх від гурту, і Дмитро раптом відчув, що навіть на певній відстані вловлює тепло її подиху, а голос дівчини вливається в гармонію пташиних голосів, шелесту вітру над головою…

Мовчання захопило їх тонкістю відчування — гамірна тиша наповнила простір між ними, і на мить Дмитрові здалося, що він стоїть сам — наповнений, розквітлий неймовірною благодаттю…

Якась сила закрила їх від усього довколишнього простору і кожен нерв тіла відчув тонке пульсування світлого затишку…

Ти вдома, серце, тут ти вдома…

Ця думка пролетіла в його мозку, як блискавка, — і він аж злякався того, що пережив за хвилину мовчання…

— А з вами цікаво — дух перехоплює! Я ще не зустрічав людей з таким широким мисленням! Особливо у колах філософів! — Дмитро наче розрубав магнетичне коло своїми словами.

— Ну чому ж — не ображайте філософів! З істинними філософами, а не викладачами предметного курсу «Філософія», вам було б дуже непросто спілкуватися! І дуже цікаво!

— Так, я уявив собі раптом Сократа за нашою трибуною…

— І він сказав би вам: «Одружуйся, чоловіче: якщо тобі пощастить — у тебе буде гарна сім’я, а якщо не пощастить — ти станеш філософом…» До речі, вам пощастило — чи ви все ще прагнете стати філософом?

— А ви ризикована дівчина! Просто в лоб ставите такі питання!

— Це проста філософема: на неї відповідь звучить «так» або «ні».

— Ну, відповідь буде десь посередині…

— Достатньо вичерпно! — вона посміхнулася і поспішила до кола своїх друзів, які давно вже гукали її.

Дмитро присів на колоду і спробував відволіктися від шквалу думок та відчуттів, які розбурхала ця дівчина. Він розгорнув її книжку, яку ще не встиг переглянути, але сутінки не дали читати…

— Ну, як тобі моя «Савонарола у спідниці»? Це її так студенти прозвали! — його однокурсник, шеф Анни, вже добряче випив і був у стані філософської ейфорії.

— Так, міцний горішок! Як ти з нею справляєшся?

— То вона з усіма справляється! Вона так легко ставить всіх на місце, що я інколи думаю собі: це вона керує кафедрою — чи я?

— У тебе з нею щось є?

— Ти що — смієшся? Це тобі не студенточка, що завалює сесію! — друг зареготав і поплескав Дмитра по плечу. Побачивши, що той знітився, вже серйозно сказав:

— Не хвилюйся, старий, це між нами. З ким не буває? Та й робота в нас така! — обидвоє зареготали. — Знаєш, скажу тобі тет-а-тет: у мене була така «давалка», що вирішила півгрупи до мене переводити… Груповуха — це погано, сам розумієш… Ця твоя вирішила свою справу, а потім просто чемно вітається — і все. Просто вміло розрахувалася…

Та якби моя Ксенька знала… жінки дурні… вони не розуміють, що для чоловіків це все нічого не значить… так собі — розслабився і отримав задоволення… а сім’я — то зовсім інше… А Лариска твоя як? Все така ж королева балу?

— Все така ж… — у Дмитра вже зовсім зіпсувався настрій. Десь при чарці і при темі ляпнув йому про ту студенточку. Чи лише з ним таке траплялося? А цей далі нагадує… він навіть забув, як та коза виглядала…

— Послухай, у мене до тебе діло. Я не можу дати Анні тему, яку вона хоче взяти на кандидатську. Не можу, бо треба підперти своїх крутих докторанток, сам розумієш. Анна може гори матеріалу перевернути. А вона вперлася в того Хайдегера — її цікавить феномен мови. Тема не об'їжджена, — сам розумієш… може, ти взяв би її до себе? Я чув, що у тебе з’явилася викладацька ставка…

— І все ти чув, і все ти знаєш!

— Дмитре, будь другом! Колись тебе виручу!

— Я подумаю…

— Думай, філософе…

Молодь співала під гітару, посеред галяви потріскував вогонь. Угар розмов і суперечок помалу розвіявся, — і Дмитро побачив, що Анна стоїть, обіпершись до дерева: уже віддалена від всього, що відбувається довкола неї…

Він тихо підійшов, щоб попрощатися.

— Щиро був вражений вами, — поцілував дівчині руку.

— А ви коли-небудь слухали, що відбувається в природі, коли сходить і заходить сонце? Двічі на добу настає мить істини: все завмирає в благоговінні…

— Я виріс у місті… і в мене мить істини наступала лише тоді, коли на сусідський балкон прилітали весною ластівки…

— Якщо ви це помітили — ваша душа не пропаща…

— Дякую! Обов’язково скажу вам свої враження про книжку!

Книжки він так і не прочитав, зробити Анні пропозицію перейти на його кафедру не насмілився.

Але щось у ньому надламалося… щось дуже змінилося в його житті, тому що від часу їхньої зустрічі його почали переслідувати у снах кошмари з дзеркалами…

* * *

Сонце вже добряче припікало, — тільки високі заборола дерев давали прихисток тіні Дмитро ще раз відклав свої папери, які вже починали його дратувати. Всі ці логічні схеми, задуми. — це не спрацьовувало…

Він закрив очі і занурився в тишу й гомін лісу..

Треба відключитися від цих борсань у безглуздих думках. Спробувати звільнити свою «чашку»…

Вже на грані засинання чийсь голос тихо, але чітко й виразно запитав:

— То чому ти вирішив писати книжку? Твої монографії — звичайнісіньке переливання чужих пустот в чужий порожній мішок… нічого переболілого, вистражданого, винесеного із глибин серця! Хто сказав тобі, що в тебе є дар письменника?

Дмитро був надто розслабленим, аби відкрити очі. Він не мав відповіді…

Врешті схопився, порився в рюкзаку, знайшов записник і книжку «Бунт Сократа». Великими літерами вивів у записнику: «Питання» — і тричі жирно підкреслив. Далі записав:

1. Чому я поїхав у гори? Справжня причина!

2. Коли виникла ідея написати роман? Що спонукало? Чесно!

3. Чи збираюся я приймати на роботу Анну? Мотивації «за» і «проти».

4. Що мене притягає в цій дівчині?

5. В чому полягає моя брехня? Кого обманюю? Точніше: коли я взагалі буваю правдивим?

6. Що таке правда — в моєму розумінні?

Спершу фраза вибудовувалася дуже довго, а далі питання самі посипалися без фіксації розумом. Його прорвало! Виявляється, сам не здогадувався, скільки в нього претензій і гострих запитань до власної персони!

Списавши два листки, перевів подих. Відповіді ще мовчали, але йому вже полегшало. Перший крок зроблено.

Гаразд, тепер можна перепочити.

Дмитро зручно вмостився на своєму спальнику і відкрив книжку… просто навгад, на першій же сторінці, яка відкрилась.

* * *

«... — Діотімо, я знову перед тобою — як хлопчисько. Минулого разу ти так і не дала мені змоги бодай про щось запитати, — ти засипала запитаннями мене…

— Доречно б тобі повчитися ставити запитання жінці в розмовах зі своєю Ксантіпою!

— Годі, Діотімо, ти знаєш, що Ксантіпа уміє вгадувати всі мої запитання і дуже красномовно відповідає на них, не даючи мені передихнути!

— Не перестаю дивуватись мудрості богів! — засміялася Діотіма. — Не дали занапастити мудру голову солодкими лестощами і приспати твою пильність муркотаннями кішки! Кожного разу, стрічаючись з тобою, бачу, як твоя мудрість набирає блиску діаманта — і все завдяки твоїй непоступливій терці! Хоч і пізнувато, а тебе запрягли до воза!

— Це правда, — спокійно відказав Сократ і присів навпроти Діотіми. — Ніщо так не присипляє розум чоловіка, як ілюзія сімейного благополуччя. Якби не моя Ксантіпа — мені довелося б спати на поцвяхованих дошках, аби не втратити пильність, гостроту слуху і зору.

— Що не дає тобі спокою цього разу, Сократе?

— Це Ерос. Допоможи мені збагнути, чи можна його вважати богом.

— Ти сам сказав, що боги мають бути прекрасними і досконалими, а про Ерота цього не скажеш. Він оманливий і підступний.

— Тоді хто він — людина?

— Він — геній: посередник між богами і людьми. Саме завдяки геніям люди отримують можливість розкривати в собі божественні таланти. Генії навчають і надихають їх через сни і сновидіння, тому ті, кому відкрито тайни геніїв, стають великими художниками, пророками, а всі інші — просто ремісники.

— Виходить, він володіє мудрістю світу?

— Ми уже вияснили з тобою, що Ерос є прекрасний і потворний водночас. І водночас в ньому стільки мудрості, як і невігластва. Він безсмертний і смертний, — як і плоди його діянь… Скажи мені, Сократе: якщо ти шукаєш в Еросі прекрасного — то чи хочеш, аби краса і благо стали твоєю долею?

— Так, Діотімо.

— Чи прагнуть цього всі люди?

— Так, прагнуть.

— Чому ж про одних людей ми говоримо, що вони люблять, а про інших — що вони не здатні на любов?

— Оце й привело мене до тебе, Діотімо…

— Тому, Сократе, що у слово „любов“ ми вкладаємо лише власне уявлення про неї — і відкидаємо всі інші її підміни…

— Невже можна ненависть назвати любов'ю?

— Це — лише одна з її личин…»

* * *

Дмитра аж у жар кинуло. Він відклав книжку. На мить йому стало лячно, що зараз Анна-Діотіма розіпне його своїми гострими питаннями, як Сократа…

«Але тоді ти, чоловіче, отримаєш нарешті шанс стати філософом, а не доктором від фільозофії, як сказав той старий…», — іронічно шепнув якийсь голос.

Він перегорнув декілька сторінок і знову почав читати з першої фрази, яка кинулася у вічі:

* * *

«…— Треба бути чаклуном, аби збагнути твою мудрість, Діотімо. Ти кажеш, що коли люди прагнуть блага любові, то вони хочуть ним володіти, і володіти вічно. Я вірно тебе зрозумів?

— Так, Сократе. І що вони повинні зробити в пориві до вічного блага?

— Якби я знав це, Діотімо, — не стояв би тут у поклоні перед твоєю мудрістю…

— Вони мають народити, Сократе… Всі люди вагітні як духовно, так і тілесно, — тому вони мають звільнитися від тягаря… Вийди в сад і послухай: заходить сонце… Рожева хмара народжує блиск і осипає самоцвітами верхівки дерев… дерева народжують зітхання і звільняються від екстазу дня… птахи заливаються закоханим свистом і завмирають в передчутті ночі… це все Ерос! Ніч шаленіє від його млості і сновидінь утіхи… Чоловіки й жінки зливаються тілами в пориві заволодіти благом — і зачинають дітей… і звільняються від породільних мук, народжуючи їх… І все ж любов не є прагненням до прекрасного, як вважаєш ти, Сократе…»

* * *

Дмитро знову відклав книжку.

Щось защеміло десь там, у глибокому сховку, — в тому місці, де він колись носив мрію про принцесу… миттєво пролинув спогад про своє розчинення в теплому затишку цієї гострої дівчини, — коли раптом відчув себе наповненим, коли вперше здалося, що він самодостатній поряд з іншою людиною… що вона йому не заважає просто бути…

Це така рідкість — коли хтось може злитися з твоїм внутрішнім спокоєм і не зруйнувати його своєю присутністю…

Зараз подумав, що йому було би страшно дивитися в очі такій жінці, як Діотіма. Те, про що він говорив із жінками, коли впускав у своє серце бодай трішки щирості, — не мало жодного стосунку до володіння благом… гроші — так, дорогі подарунки, гарна випивка, щирі на мить зізнання — і все таке інше., по темі, як сказала та жінка…

«Не я один», — пролетіла миттєва думка. Раптом йому стало очевидним, що найбільший страх чоловіка — це страх перед Жінкою. Страх, який породжує комплекси, а комплекси згодом породжують агресію. Чоловік в одних ситуаціях пасує перед жінкою, а в інших з усією повнотою користає з переваг своєї мускулистої природи: так він намагається позбутися страху бути розчавленим власним безсиллям…

Чи взагалі існує в природі людських стосунків ця золота «мить істини» — тихої гармонії, яка охоплює світ на сході сонця?

На мить він теж відчув себе розгубленим: то де він — справжній? Яка справжність більше прийнятна для нього? І для якого Дмитра? В якому з дзеркал — істинне обличчя його суті?

Тут, на маленькому зеленому острівку тиші, світ наче розділився на два плани. І треба було вирішити, куди себе віднести.

«Храм, що сам у собі розділиться, буде зруйнований…»

Ця думка пролетіла майже непомітно, але це про нього. Місто, дерево, храм, — не важливо, яка метафора… важливо, що коли починаєш роздирати себе сумнівами і каяттями, доріканнями й виправданнями, — ти втрачаєш опору в самому собі…

Бо коли твоєю опорою стає надмірне захоплення своїми достоїнствами — це породжує гординю. І пустоти, в які можеш звалитися, засліплений ілюзіями.

Але виставляння напоказ власних нечистот призводить до такого ж результату… не важливо, що ти в собі виставляєш, — в результаті твоє его хоче або похвали, або співчуття, або співчуття й похвали за мужність водночас — ось він який, визнає свою нікчемність… він майже святий… розкаяний грішник…

Але розкаяність — це просто вимітання сміття із хати. І все. Важко уявити собі, що жінка, вимівши хату, стає на порозі з міхом сміття і гукає до сусідів: «Ось моє сміття! Я була нікчемною господинею, а тепер я розкаялася!»

Нормальна людина прибере непотріб мовчки і постарається менше смітити…

І гордині не буде чим поживитися…

Бо до розкаяності можна звикнути, як до механічного повторювання завчених молитов Істинна розкаяність як внутрішня дія проявляє себе лише в екстремальних ситуаціях. Це має бути спонтанний катарсис…

* * *

Ого, звичний Дмитро сам подивувався, які думки полізли йому в голову. І не на конференції, а просто так…

Самоіронія — добра штука, вона інколи підказує, що ти ще живий…

Це все вітер і сонце — провітрили мізки…

Раптом упіймав себе на думці, що вперше не переймається фіксацією того, кого він цитує. Мабуть, таки когось цитує, але це вже — його думки… вони для нього важливі..

Довго лежав, намагаючись впорядкувати свій хаос. Розум поривався швидше взятися за якесь діло, не гаяти часу, — а серце хотіло утихомирення. Серце ковтнуло тиші — і благодать зігріла його…

Ще на жодне з питань, зафіксованих у записничку, в нього не було чіткої відповіді. Але вони вже були сформульовані, вони уже стали його дзеркалами — і це, виявляється, було найважливішим першим кроком до якоїсь серйозної внутрішньої дії…

О, Господи, поведи мене! Знайди для мене на цьому внутрішньому розпутті стежечку! Скільки б не повторював собі: «все добре, все чудово!», — якщо я відчув цю тріщинку в серці, якщо доля струснула мною, як ледачим мішком, — значить, я ще живий… я ще можу пробудитися до справжнього щастя!

Ця спонтанна молитва вирвалася з його грудей — і ніби витиснула якийсь клубок, важкий клубок чужої сили, що тиснула на серце…

Він зацитькав свій дурний розум, що тут же зробив спробу знову поіронізувати над собою…

Сиди собі, дресирована мавпо, у своєму закутку… не заважай дихати й жити…

Скільки разів він колись пробував відключити думання і дати звільнення своєму розуму! Думки шугали довкола голови, як рій шалених ос, і не відпускали його. Жодного разу не вдалося відчути політ в невагомості чистих відчуттів…

І раптом це прийшло! Наче подув прохолодного вітерця торкнувся чола, голубувате світло наповнило простір перед очима…

Він заглибився у тихий півсон, — сльози котилися по обличчю, перехоплювало подих від повноти невидимої енергії, яка входила у все його тіло, викликаючи в ньому легке здригання…

 ***

Який же тупий цей роботизований розум! Уже шкребеться, тормосить і нагадує, що пора їсти.

Бовдур! Їсти зовсім не хочеться, але він роздратований тим, що в ньому зараз не відчувають потреби…

Галас думок знову увірвався в його свідомість, почав нагадувати, котре сьогодні число, котра година, скільки днів пройшло, скільки зосталося, що де чекає і що треба вирішувати…

От де пекло людини! В її думках!

Проскочила згадка про інтерв’ю з одним маститим письменником.

Ведучий журналіст поважним багатозначним тоном говорить глядачеві: «У мене складається враження, що він увесь час думає!»

Ти знайди людину, яка здатна бодай дві хвилини не думати! Не тріскотіти в голові безглуздими балачками з самим собою, з усім світом…

Виявляється, це так складно… і письменник саме тому є письменником, що задихається від шквалу думок, — як сказала Діотіма, він вагітний своїми думками, візіями, фантазіями, — і мусить розродитися ними, аби звільнитися від тягаря породільних вод…

Дмитро заспокоїв свій стурбований розум. Він знайшов у продуктових запасничках чіпси, пожував сушені абрикоси — і вирішив піти на пошуки джерела…

Тінь дерев огорнула його вогкою прохолодою. Запах сосен лоскотав легені.

Він визначився по компасу, в який бік рухається. Але як дізнатися, де може бути джерело?

Знання міської людини у лісі виявилися безпорадними. Або вертатися до потічка, або зостатися без води. Мабуть, легше вернутися до потічка…

Він подряпався кущами вниз — і за декілька кроків нога сама провалилася в маленьке джерельце, що сльозилося між кущами. Вода стікала по стовбуру старого дерева…

Терпляче набирав воду, спостерігаючи, як вона напливає м’якими імпульсами, наче десь там, у глибині, джерело дихає, — може, зітхає, може, плаче від щастя..

Кожна крапелька води, що наповнювала пластикову пляшку, сприймалася Дмитром як безцінний подарунок…

Він наче розчинився в цьому процесі — крапельки жебоніли, співали, переливалися різними тонами, як передзвони пастуших дзвіночків…

Густий чебрець туманив голову своїм різкувато-солодким запахом, бджоли метушилися поверх кущів, а великий джміль ображено гудів, то відлітаючи, то повертаючись, аби щось комусь договорити…

Коли пляшка наповнилася, прийшло якесь тонке розчарування, що цей процес перервався…

Запах кави повернув до звичних відчуттів міської людини. Настрій явно був на висоті.

То чим завершилася розмова про любов і чари Ероса?

* * *

«…— Коли ти говориш про народження дітей, Діотімо, ти маєш на увазі жінок. Чоловік народжує по-іншому…

— І що є плодом чоловічої зрілості, Сократе?

— Чоловік шукає прекрасного і утверджує прекрасне!

— Так, Сократе: в молодості він шукає його в тілах, у відчуттях, в досконалих творіннях, намагається порівнювати красу тіл і творінь — одне є досконалішим порівняно з іншим… чоловік витворює собі ідеал краси — а потім виявляє, наскільки він недосконалий та недосяжний… Це вічний процес пошуку, який завжди залишатиме у серці біль розчарування й тугу за нездійсненною мрією… Цей пошук залишатиме позаду гіркуватий запах тліну… а людина прагне безсмертя!

— Я пам’ятаю цей запах… і смак гіркоти на устах… Але ти залишаєш мене без відповіді і без надії, Діотімо…

— Іди терпляче по сходинках мудрості, Сократе! Спочатку Ерос відкриває тобі красу одного тіла, далі ти розкриваєш очі на красу багатьох тіл і творінь, на красу звичаїв, законів, доцільності людської діяльності, — ти сам починаєш творити прекрасне своїми ділами, вихованням дітей, наповненням світу мудрими думками та ідеями… Але це лишесходинки, на яких твої ноги залишають сухий попіл перетлілого… Признайся чесно: ти ж чекав дива, ти хотів осягнути безсмертя через народження дітей, — і це було найбільшою спонукою до того, що ти одружився! Ти, вільний мудрець, — чоловік, що пройшов через грань смерті і випробував своє тіло у битвах, шукаючи слави, — ти ж не повірив, що слава воїна може дати тобі безсмертя… Чиж віриш ти, що діти стануть твоїм сіменем у вічності?

— Діотімо, життя мусить мати якийсь сенс — просто в самому існуванні людини він уже закладений богами… Я не бачу його в копирсанні у проявах матеріальної природи — це безглуздо: всяка наука лише породжує хаос… я розчарований також і борсанням між цими думками, що намагаються прив’язати розум людини до буденності або відвести від бачення реального… Суспільні справи, інтриги, розмови про демократію і вдосконалення устрою — в цьому нема правди. Це все одно що бовтати океан, намагаючись поділити його між усіма порівну… щось має бути найважливіше, що не порушить божественну гармонію і дасть радість серцю… Коли я думаю над цим, то кричу собі: „Сократе, ти лише розширюєш коло свого невігластва! Поки ти не знайдеш свою точку опертя, твої пошуки будуть марними!“

— Ти наблизився, Сократе… Цю точку опертя боги визначили у людському серці. І лише споглядання прекрасного в самому собі — лише входження у досконале світло своєї душі не викличе в тебе бажання порівнювати, співставляти… це світло почне наповнювати тебе, як глибоке невидиме джерело наповнює колодязь чистою водою… І, йдучи за ним, ти не залишатимеш на сходинках гіркого запаху тліну…

— Яка наступна сходинка — від опертя до утвердження себе?

— Невже ти думаєш, Сократе, що людина, яка знайшла цю точку опертя у власному серці, пізнала його глибини й небеса, яка народила істинну красу, — зможе жити жалюгідним життям? Той, хто народить істину, а не примару, — зможе осягнути безсмертя…»

* * *

Сонячний промінь зблиснув на верхівці сосни, і блискавично сутінь огорнула галявину…

День пролетів так легко й несподівано — без розкладання на полички часу, регламентованого розпорядку. Видима бездіяльність проявила таку глибоку внутрішню дію, що Дмитро аж глибоко зітхнув від повноти почуттів…

Розбурханий океан пташиних голосів раптово втишився і завмер на тонкій високій ноті тиші…

Навіть дерева завмерли, навіть вітер перестав перелистувати гілки розлогого бука десь там, у високості лісу…

«Мить істини», — сказала б Анна…

Вперше не хотілося копирсатися у пережитому… якось називати щось, із чимось порівнювати, сперечатися з чужими думками…

Все прийшло, влилося у його світ, як вода з гірського джерельця…

Заснув на траві — не розпалюючи вогнища, не думаючи про звірів і гадюк…

Просто злився з усім, що сьогодні напоїло його серце живою водою…

* * *

Він ішов через величезний зал, на стінах якого від підлоги до склепіння були стелажі із книгами. Дорогі старовинні фоліанти виблискували золотими оправами, аж очі сліпило.

Ноги несли його уперед, а так хотілося зупинитися і заглянути бодай в одну із книг!

Все рухалося, пливло, манило блиском і проходило крізь нього, не даючи можливості навіть оком затриматися бодай на літері цього царства книг…

Попереду з’явилося світло — він побачив двері, що вели назовні. Хотів оглянутися, повернутися, але ноги вже стояли на порозі…

Напівзотлілий листок паперу, звиваючись у повітрі, легко опустився перед ним. Він узяв його в руки і спробував читати. Літери пливли перед очима, і якийсь голос сказав: «Лови найважливіші слова! Лови те, що кинеться в очі!»

«Дерево буде жити…»  — зеленим сяйвом зблиснули слова внизу сторінки, — і він прокинувся…

* * *

Тіло дрижало від холоду, роса зросила одяг, обличчя, спина затерпла.

Він із трудом піднявся на ноги, заліз у палатку і закутався в спальник…

Було дуже холодно, так холодно, що звело пальці на руках. Порився у своєму «холодильничку», знайшов там баклажку з коньяком. Це він взяв саме для екстремальних ситуацій.

Тепло розлилося по тілу, голова пішла обертом…

Що там було? Він не міг цього забути! Щось про дерево…

Ах, яка бібліотека! Скільки життів треба, аби бодай переглянути всі ці книги!

Дмитрові раптом стало смішно. Він знав людей, одержимих вченістю і книжною всеядністю. Їхнє життя проходило в бібліотеках — вони дивилися на людей, які просто живуть собі і навіть бодай раз у тиждень не відвідують бібліотек, як на первісних дикунів. З часом їхній погляд стає відчуженим, з-під штанів усе частіше виглядають шкарпетки різного кольору…

Слава Богу, його обминула ця хвороба ученості. Для щасливого добробуту вистачило того, що зумів назбирати у свою голову в силу необхідності. Тепер залишалося тільки підтримувати форму…

Умився джерельною водою, зробив легку пробіжку довкола палатки.

Гаряча кава, приготовлена на мініатюрній спиртовій плиті, повернула до здорового настрою…

Він порадів із того, що цієї ночі його не мучили кошмари з дзеркалами. Бо, відверто кажучи, вже подумував про консультацію у психотерапевта. Якби не був достатньо відомою людиною у своєму місті…

Дмитро навіть увімкнув радіо на своєму мобільному і прослухав останні новини. Вони прозвучали тут, серед цієї чистої запашної галявини, як вибух петард на банальній вечірці…

Раптом до нього дійшло, що в його житті не зустрічалися люди, в яких він помітив би реальну зацікавленість у якомусь дієвому результаті своєї діяльності: особливо коли йшлося про політиків. Вся метушня довкола реформ, змін, посилення громадянської позиції і т. п. є настільки награною й бутафорною, що ніхто з учасників тотальної суспільної гри навіть не пробує приховувати цю награність. Одні грають на полі — і явно відбувають номер, а інші займають місця уболівальників — і теж явно дають зрозуміти, що не вірять гравцям, але з усієї сили дмуть у свої трубки і стріляють з петард, — бо так прийнято.

Хто в його житті був і є правдивим?

Пардон, неправильно сформульоване питання, точніше, не повністю сформульоване: а з ким був і є правдивим він — опиняючись то на полі, то серед уболівальників?

Знову стало нудотно. Питання без відповіді, бо вона очевидна.

Треба братися до праці, поки щось знову не розбалансувало настрій.

Записник вивалився на землю і розкрився на сторінці з гучним заголовком «Питання».

Почекають. Хоча очевидно, що з написання роману вже нічого не вийде, — йому раптом аж соромно стало за банальність задуму, — але можна нормально посортувати свої записи і вибрати найцікавіші думки. Ті, які можуть зачепити за живе…

Принаймні для лекцій чи семінарських цей матеріал згодиться…

Врешті — чому він страждає від невизначеності? Сам себе відправив у цю мандрівку, сам навалив собі на плечі задумів та планів, заплутався у власних думках, придумав собі проблеми — і страждає…

Нехай все пливе так, як само собою складеться. Треба читати, якщо захочеться читати, нарешті відключити мобільний, — адже потреба дзвонити може виникнути хіба у нього..

І просто жирувати собі, поки вистачить кави…

Він навіть згадувати не хотів про вчорашнє читання «Бунту Сократа». Краще цю тему обминати.

Йому нізащо не вдасться так «об`їздити» діалоги філософів, — адже там явно присутній автор. Присутній в кожному. І кожен із героїв присутній у ньому…

Все-таки цікаво: чи була Діотіма коханкою Сократа? І чому він жив з тією відьмою Ксантіпою? Може, він був садомазохістом?

Так, думки можуть далеко завести…

Але як Анна виплуталася з цього? І в чому все-таки, на її думку, полягав бунт Сократа?

Гаразд, при нагоді дочитає.

Він заховав книжку на дно рюкзака, увімкнув свій ноутбук.

З чого почнемо? Може, повернутися до першого задуму — просто укласти своєрідну філософську читанку: «Великі про велике». Матеріалу є достатньо. Вся справа лише в тому, аби надати йому системності, ясності, інтриги, зробити книжку афористичною і лаконічною.

Ця думка йому явно сподобалася.

* * *

Відкрив папку «Афоризми», переглянув матеріал. Не покидало відчуття, що упустив щось дуже важливе. Відкрив папку «Книги нет». Тут у нього був банк найціннішої неопрацьованої інформації.

Ось Сократ. Треба буде ще раз переглянути…

А що це за файл? «Мольфар». Коли це він його сюди закинув? І чому у філософію?

Дмитро відкрив документ і почав читати. Автор не був йому відомим.

* * *

«Ідея написати цю коротку книжку виникла у мене після зустрічі, що кардинально змінила моє життя. Точніше сказати, кинула засів для змін.

Як зерно жита кидають у землю восени, а навесні бачать поле, засіяне зеленими сходами.

Пройшло дуже багато часу, перш ніж я став усвідомлювати, що змінюю самого себе. День за днем, непомітно і без насильства я став уважно контролювати і зважувати кожен свій крок, кожне слово. Моя пихата і зубоскальна журналістська натура стала поступово змиватися, як суха шкіра змивається при щоденних купелях.

Я все більше став відчувати відповідальність перед людьми, які бували предметом моїх журналістських „досліджень“.

До цього часу мої статті ставили на перших шпальтах газет, тому що вони завжди мали присмак гарячих приправ. Полювання за сенсаціями привело мене до грані, за якою можна було влипнути у багно „папараці“.

Мені били пику, я сам влізав у скандальні бійки. Гострий смак сенсації, бажання не злазити з перших шпальт, врешті-решт — гроші…

Кожна професія має свої провалля і вершини. Мені було тридцять років — вік Христа — а я прагнув ошелешити читача новим „скандалом“ на шпальтах газет, і поза тим очі мої нічого не бачили…

Азарт гієни…

І тоді я отримав доручення поїхати на гірськолижний курорт для „крутеликів“. Надійшла інформація, що один високопосадовець катався там зі своєю черговою „зіркою“ і втрапив у халепу. Вони обидвоє отримали важкі травми, а оскільки лікуватися у столичних лікарнях було ризиковано, і оскільки стан потерпілих був украй важким, хтось пустив чутку, що їх таємно зцілює мольфар…

Від цього слова мене аж у жар кинуло.

Оце так сенсація! Оце буде пропарка!

За роки своєї роботи я навчився дивитися на життя лише крізь шпарку фотоапарата, мої слова служили тільки стрілою, якою влучали в ціль. Спершу мене нудило від вигляду крові, коли доводилося робити кримінальні хроніки, спершу у словах тремтіли інколи сльози, а я перетворював їх в оцет.

Та згодом я став цинічним, як хірург, — з тією лише різницею, що від мого слова люди не помирали.

Так мені здавалось…

Я розумів, що пертися на базу нема сенсу. Туди мене зараз ніхто не пропустить, там така охорона, що не варто гаяти часу.

І я пішов „у народ“. З рюкзаком на плечах став туристом, — тим більше, що сенсація не могла зістарітися, її треба було збирати по крупинці дуже обережно, щоби не нарватися…

Я вибрав просту тактику. Знаходив у селі старих людей, розповідав їм, що мій друг потрапив у халепу, йому потрібна дуже добра допомога, але в лікарню він лягти не може…

Я шукав знахаря. Дуже доброго знахаря.

Врешті мені нарадили стару цілительку, яка жила високо в горах.

Я добрався до її хатини, що вінчала вершину гори. Кругом-полонина: ніякого саду ані сарайчика. Лише глибоченний колодязь.

Була рання весна — гори вкрилися квітами, чисте повітря дзвеніло так, що кожен крок звучав, як постріл.

Старої вдома не було. Я обійшов полонину, зійшов униз до лісу ледь помітною стежкою. І тут побачив стару: вона копала коріння. Так заглибилася у своє діло, що не помітила мого наближення.

— Не бреши мені, — сказала, коли я підійшов, не обертаючись. — Я вже занадто стара, щоби тратити час на таких шмаркачів, як ти. Кажи, чого прийшов?

Уперше за свою журналістську практику я розгубився. Як правило, завжди мав справу з такими ж брехунами, як сам: то були політики, артисти, криміналісти, явні злочинці — в законі і поза законом.

А бабуся була справжня і самодостатня, як ця криниця на горі.

Сів на траву і спробував зібратися з думками. Але щось у мені вибухнуло наперекір розуму — і я сказав:

— Я — журналіст. Маю доручення написати про мольфара.

Стара тихо засміялася і підняла голову. Уважно оглянувши мене, вона зібрала корінці в плетений кошик і сіла на землю неподалік.

— А нащо тобі мольфар? Пиши про чабанів, про ведмедів, про цимбалістів… записуй коломийки…

— Бабусю, не смійтеся, але робота є робота. Мені потрібен мольфар!

— Йому потрібен мольфар! — стара зайшлася сміхом, а потім раптом стала дуже суворою.

— Іди, дитино, не наривайся на біду. Мольфар — не лялька для таких шмаркачів, як ти. Він сам приходить до тих, до кого його покличе серце.

Стара зібралася йти.

— Почекайте, я добре заплачу вам за нашу розмову. У мене друг…

— Не бреши!

Напевно, з охороною бази було б легше домовитися. Я змушений був змиритися і піти.

Стара йшла позаду, і коли я вже почав спускатися стежкою вниз, вона раптом гукнула мене:

— Хлопче, зачекай! Щось тобі скажу!

Вона присіла на стару колоду і вказала на місце поруч.

— Нема у тебе друга. І мольфара ти шукаєш не тому, що він тобі цікавий. Якби ти хоч уявив собі, у що пхаєш носа… у нас бояться навіть це слово вимовляти…

— Я це помітив…

— Ти хочеш нашкодити людям. То пусте, ким є ці люди. Але вони люди. І вони зараз перед Божою волею. Ти хочеш із нею побавитися? Тобі вже скільки років?

— Тридцять.

— У тебе ні сім’ї, ні дітей. Ти — як пес шолудивий: все гавкаєш і гавкаєш. Хтось кидає тобі гроші, ти кидаєш комусь кістку…

Я бачу твою маму. Вона багато плаче через тебе…

— Моя мама померла…

— Дуже рано померла. То був серцевий напад. Ти скривдив дуже близьку їй людину…

У цю мить я сам опинився на грані серцевого нападу. Так, я „полював“ на свого вітчима — як журналіст. Я ненавидів його і вважав, що він зіпсував мої стосунки з матір'ю…

— Скажи мені, дитино, — м'яко сказала бабуся і взяла мене за руку. Її рука була шорсткою і дуже гарячою… Жар обпік мої пальці — і на мить здалося, що це мама тримає мене за руку… — Ти що — уявив себе Богом? Тільки Бог судить кожного з нас. Тільки Бог може Словом своїм побивати або милувати… а людське слово має бути місточком між берегами… тільки місточком, через який одне серце ходить в гості до другого… Ти нікого не любиш, дитино, — твоя ненависть погубить тебе… І забудь про мольфара. Якщо тобі хтось десь покаже на нього, як хтось сам назветься мольфаром — не вір. То все пройдисвіти або знахури, що заробляють на хліб… як я… Хтось народжується сліпим — і він не знає, що таке видіти світ. У нього свій світ. А хтось народжується з добрим зором — і не знає, як то ходити навпомацки. Мольфар уникає людей, бо він бачить не тільки очима, а серцем і розумом. Він чистий. І має велику силу…

— Я чув, що вони бувають білі і чорні…

— Білі і чорні? Подивися на небо: воно біле чи чорне?

— Ну, ясне. Майже біле.

— А вночі воно чорне. І хто так придумав, щоби небо було то білим, то чорним? Хто таке придумав, той знає, який може бути мольфар і нащо йому таким бути… І що би він не робив — усе виправдане… Він сам бачить, до кого треба прийти. Ти ще не готовий зустрітися з ним…

Я йшов до села і думав про те, що життя поставило мене перед вибором. Тоді я вважав, що серйозність вибору в даній ситуації полягала у способі отримання інформації. Іти далі „в народ“ і пробувати щось знайти — чи все-таки ризикнути докопатися до інформації на базі. Ризикнути серйозно нарватися…

І я вирішив іти на базу…»

* * *

Комп’ютер сигналізував, що в нього низький заряд акумулятора. Треба, було підключитися до сонячної батареї. Дмитро виставив її на сонце, підключив ноутика і відкинувся на траву…

Було таке відчуття, що в голову хтось напхав сіна. Вся голова була — як копиця, у якій повзали якісь мурахи, шелестіла трава, дурманило від гострого запаху…

Досить вже читання. Треба братися за роботу…

Без жодних зусиль думки швидко розповзлися, вітерець змив обриси реальності — і він поринув у блаженний солодкий сон…

* * *

Все було — як у казці. Ішов зеленими луками, попереду біг якийсь білий цуцик і весь час оглядався. Дорога повела вгору, по узбіччю, і раптом цуцик загавкав і кинувся до Дмитра. Так різко — ледь на вхопив його зубами за ногу. Дмитро шарпнувся — і раптово збудився…

* * *

Сонце світило так само ясно, тиша була така ж дзвінка, але щось змінилося.

Він відчув сильну напругу в сонячному сплетінні — і різко сів…

Перед ним стояв вовк.

Спершу він навіть подумав, що це собака. Але золотистий вогонь, що випромінювався з очей звіра, розпанахав свідомість чоловіка…

Руки вперлися в траву і заціпеніли. Очі майже запливли від холодного жару, що пройшовся по всьому тілу…

Вовк стояв, теж упершись широко розставленими ногами в землю і трішки сутулувато витягнувши голову вперед…

Жодного руху зовні.

І гаряча буря якихось фраз, зойків, миттєвих спогадів, — все завертілося у свідомості з такою швидкістю, наче він летів кудись вниз і намагався за щось учепитися… десь мала бути якась підказка… але все змивалося, пролітало так швидко, що з горла виривалося лише якесь шипіння…

І раптом все завмерло.

Зупинився час.

Зникли всі звуки, всі образи зовнішнього світу… світ зовні і всередині спорожнів…

І він знову побачив перед собою вовчі очі. В них не було ні агресії, ні миру: жоден порух гострих інстинктів не видавав вовчу натуру.

Очі людини і звіра завмерли на безмежно довгій лінії очікування…

* * *

Люди намагаються словами відобразити гостроту своїх переживань. Чим більше вони захоплюються описом, тим далі слова, нанизуючись одне на одне, відводять думку від тонкого променя пережитого…

Є речі, які проживаються на такій високій ноті сплеску емоцій, що розум відключається. Ти наче помираєш в одну мить — і невідомо через скільки завислих поза часом миттєвостей раптово знову проявляєшся на плівці життя…

Що можеш розповісти комусь про блискавичне зникання в небутті?

Пролетіла єдина мить, усвідомлена тобою як дія, — а ти, можливо, в цю мить у якомусь іншому вимірі прожив ще одне життя, яке тут же блискавично забув…

Тільки небо бачило, як чіпко сплелися погляди людини і звіра — і як вони через прірву мовчання й затамованого страху поріднилися між собою…

Дмитро відчув, що рука підкосилася від напруги, і спробував проконтролювати свої рухи.

Тепер він не хотів злякати вовка. Бо десь із прірви його холодного жаху випурхнув легенький метелик. Це була перша жива думка — і вона була дуже легкою: «Все буде так, як має бути…»

Прийнявши її, він прийняв цю мить, цього завмерлого у чеканні звіра…

І вовк відчув, що його випустили із клітки. Він випростався, повів головою вбік, а потім наче неохоче побіг углиб лісу…

* * *

Отямившись від страху, Дмитро, на свій подив, раптом відчув, що хоче їсти. Не чіпси, не сухарі і не консерви, — а добротну домашню їжу: борщ, голубці, шинку… і до всього цього так пасує чарка доброго коньяку!

Згадавши про коньяк, він тремтячими руками витяг свою баклажку і добряче хильнув. Закусив шпротами — і одразу полегшало…

Але попри те розум наполягав, що оскільки вовку відоме місце його дислокації, було б обачніше перебратися десь поближче до людей.

Думка про зустріч із пастухом вже не лякала його. Десь у глибині душі зараз він, можливо, навіть хотів би ще раз зустріти того дивака…

* * *

Під вечір він вибрався на проїжджу дорогу. Вирішив іти вниз — там внизу мало би бути село. Усамітнення не дуже вдалося — то можна вибрати компромісний варіант. Розум несміливо запитав, чи не пора вже повертатися додому, але Дмитро вирішив не здаватися.

Дорога довго метляла по лісу і врешті вперлася в якусь обвалену загорожу. Напевно, якийсь запустілий табір. Дах подекуди провалився, вікна без шибок.

Ці старі покинуті будинки — як здичавілі люди. Від них віє пусткою і холодним та голодним очікуванням…

Дмитро завжди побоювався руїн. Не тому, що там нікого не було, — навпаки: він кожною клітинкою тіла відчував присутність. Може, не когось, — а якоїсь матеріалізованої самотності, покинутості, якогось розпачливого поклику осліплих очей…

Простір має бути заселений життям. А розвалені будинки — це недоглянуті кладовища…

Сонце вже сховалося за горами — і починало сутеніти. Сюди він ішов дорогою близько години. Може, піти назад тією ж дорогою? Не залишатися ж тут на ніч… Він постояв хвильку, а тоді розвернувся і пішов назад.

У горах темніє швидко. Теплі яскраві обриси вершин поступово розчинилися в мороці. Туман опустився з гір і повалив ущелинами, заповзаючи в кожну шпарину.

Він ішов у тумані — ноги заледве долали дорогу. Спершу відчував, що рухається вгору. Потім втратив відчуття дороги і навіть відчуття власного тіла. Руки затерпли від двох сумок, плечі злилися з рюкзаком і стали єдиним важким тілом…

І тут раптом із туману виринули дві постаті.

—  І хто це тут прогулюється по нашій дорозі? — огидним п’яним голосом прогугнявив один.

Всі зупинились.

— Та це дід Мороз — подаруночки нам приніс! — гикнув другий.

Якась сила штовхнула Дмитра вбік — і він покотився схилом дороги, дряпаючись об кущі, розбиваючи руки й лице об каміння…

Холод привів його до свідомості. Ноги лежали в струмку — він не зміг ними поворухнути. Тіло вперлося в рюкзак, як у спинку стільця. Руки все ще стискали сумки…

Слава Богу, живий!

Прислухався до тиші — ніяких голосів згори не почув. Напевно, п’янички живуть на тій закинутій території.

Він уявив собі, що могло би бути, якби зостався там на ніч, — і біль від подряпин одразу стих.

Але ноги все ще затерпли. Він їх просто не відчував. Спробував піднятися — і не зміг…

Якщо до ранку не вибереться звідси, ті двоє можуть прийти його шукати…

Знову жар в тілі, а потім обливання холодним потом…

Зустріч з вовком видалася просто дрібничкою порівняно з цією халепою. Тому що зараз він не міг рухатися — опинився в лабетах якоїсь сили, яка піднесла над ним свій великий палець…

Вгору чи вниз?

* * *

…Знову цей безкінечний зал з дзеркалами. Знову пищання, крики, кривляння, — він побіг…

І раптом в кінці ряду побачив себе. Вперше побачив своє реальне відображення в дзеркалі. Зупинився і підійшов…

Його власне обличчя було холодним і аж перекошеним від гніву…

— Нам треба поговорити, — сказав сам собі…

Наступної миті він уже сидить в затишному більярдному клубі навпроти університету. Бачить себе знову збоку — він у тій безглуздій професорській мантії, яку одягав після захисту дисертації. Хтось сидить перед ним — але Дмитро-глядач його не бачить, бо споглядає сам себе.

— Я розмажу тебе… — тихо, але погрозливим тоном каже Дмитро-професор комусь невидимому. — Ти поставив під удар все моє життя — і сім'ю, і кар'єру. Ти знаєш, скільки зусиль мені це коштувало! Ти слюнтяй і бездара, ти завжди ставав мені поперек дороги зі своїми сентиментами! Здохни нарешті і не потрапляй мені на очі!

Дмитро-глядач аж підстрибує від несподіванки. Схоже, це всерйоз…

— Ні, паскудо, я не поступлюся тобі. Ти забрав мою свободу, моє прагнення кимось бути… не цим опудалом, напханим цитатами, а собою, — ти навіть не дав мені можливості заглянути у власну душу…

Але я все бачив і все пам'ятаю. Я знаю, як ти береш хабарі через двадцяті руки — і робиш вигляд, що хтось нав’язливо приносить тобі подарунки, від яких ти цнотливо наче відмовляєшся. Ти полюєш за симпатичними студенточками — і так уважно припильновуєш їхні пропуски, так старанно дбаєш про їхні знання — і так обдаровуєш їх своїми батьківськими усмішками, аж поки котрась не клюне…

А потім приходиш додому — і менторським авторитетним тоном «втираєш» своїй дочці, якою має бути дівчина з порядної сім’ї…

Стає гаряче, нема чим дихати, — стіл у більярдній починає пливти, все зникає…

І довгий тунель, пронизаний світловими нитками-зблисками, несе його по спіралі кудись углиб мороку…

* * *

Дмитро відкриває очі — і гострий запах диму вдаряє в ніздрі…

Бачить сухі китиці різних трав на дерев’яному сволоку. Промінчик сонця спалахує на якійсь скалці в кутку кімнати і весело мерехтить у повітрі…

Дуже тихо. Так тихо, що стукіт серця звучить, як передзвін на сільській дзвіниці…

Тихо і спокійно… ніяких думок, жодних запитань… ніщо не дивує і не викликає остраху…

Він довго лежить із розплющеними очима, насолоджуючись блаженством…

Скрип дверей, як постріл, підкидає його на ліжку. Хтось заходить в кімнату, щось кладе на долівку. Запах диму стає ще гострішим. Дмитро закашлюється…

Якийсь дідок шкандибає до вікна, знімає з нього хустку, — і сонячне світло заливає кімнату. У цьому світлі перед ним з’являється… якесь дуже знайоме обличчя. Ці великі сині очі…

Дмитро напружується, аби згадати, де бачив цього старого…

— Ну що, сину, далеко ж ти ходив! — каже старий. — Треба було зачекати на мене в тій печері…

Блискавично пролітають уламки спогадів.

— Ви — пастух? — Дмитро сам не впізнає власного голосу.

— От добре, що згадав. Що ти ще пам’ятаєш? Ти знаєш, чому ти тут?

— А де я?

— У моїй хижці.

— А як я сюди забрів?

— З моєю старою, — сміється дід.

Чоловік розглядається по хатині — тут більше нікого нема. Він хоче сісти, але дід зупиняє його.

— Тобі треба полежати. Поворуши ногами — як вони?

Дмитро пробує зігнути ноги в колінах, — вони дуже напружені, але трішки згинаються.

— Десь щось болить?

— Трішки в хребті… ніби щось тягне за нитку…

— То полежи.

Старий іде кудись, грюкає якимсь посудом, а потім вертається до нього з мискою. Знімає з Дмитра овечу шерсть, вмочає руки у миску і м’якими легкими рухами починає розтирати ноги від кінчиків пальців до колін, далі до стегон. Тоді різким рухом перевертає його на живіт. Його руки легко бігають по хребту, він щось бурмоче про себе, а Дмитро відчуває, як легке поколювання починає лоскотати його у підошви ніг, далі в хрестовині чує пострілювання різкого гострого болю, наче хтось втикає у нього гострі голки.

Старий знову перевертає його на спину, кладе руку на сонячне сплетіння і довго тримає її так, злегка натискаючи інколи то зліва, то справа…

Наче невидимі бульбашки повітря пробігають по хребту — вгору-вниз, вгору-вниз…

Старий укриває його двома шкурами, а тоді подає в кухлику якийсь напій.

Не назвеш його приємним на смак… він якийсь палючий, як горілка, але це не спирт. Від напою ротова порожнина затерпає, як після наркозу.

І він знову поринає в сон…

* * *

Стоїть серед лісу один, він знає, що зараз має з’явитися хтось страшний і поглинути його…

Все тіло завмирає від жаху, мозок напружений, щось наростає і наближається, — і раптом поряд зупиняється біле авто. Він очікує найстрашнішого, закриває очі від жаху — але раптом бачить перед собою дівчину. Це Анна. Вона каже: «Швидше сідай, я вивезу тебе звідси!»

* * *

Дивно, але сни залишають у пам’яті лише якийсь один відбиток. Снилося багато всього, але все блискавично змилося пробудженням. Зосталася радість від зустрічі з Анною…

Чи так буде правильно?

Це питання виникає наче нізвідки: чи так буде правильно — покинути Анну, навіть не давши собі і їй порозумітися? А може, все це — лише ілюзія? Це відчуття єдності, спорідненості, захищеності, правдивості… ніби все склалося в цілісну картинку — десь там, глибоко на підсвідомості…

Єдину мить тривало відчуття, що ось ти сам — спокійний і наповнений, тому що вона поруч…

Серце схлипнуло, як дитина, але жорсткий холодний розум тут же затюкав на нього: «Навіть не смій думати! В тебе Лариса і діти — і з ними тебе в’яже все, що необхідне в житті: робота, комфорт, стабільність і влаштованість. І ти сам ніколи не дозволиш собі це зруйнувати…»

І навіть не дозволиш собі хоча б наблизитись, аби зрозуміти — що таке справжня любов?!

Дмитро сам подивувався, чому цей блискавичний діалог пролетів у його голові саме зараз: у такому неблагополучному становищі, коли він не усвідомив до кінця, що з ним трапилося, чому він тут, у хатині цього старого…

А може, саме зараз це питання звучить якраз доречно? Може, зараз воно є найважливішим? Перш ніж він дізнається, чи зможе повернутися у своє колишнє життя, він має знати: заради чого…

Він пробує підвестися, але тіло таке важке, наче в нього налили свинцю. Нічого не болить, але волі нема. Це наче сон, який розгалужується на безліч сюжетів. І він ніяк не може прокинутися…

— Поговоріть зі мною, — тихо просить Дмитро, як тільки почув скрип дверей. — Не залишайте мене…

Старий сідає біля нього і мовчки дивиться своїми очима-дзеркалами.

— Що сталося? Ви ж усе знаєте… скажіть мені… коли я пробудився, мені було так добре, ніби я на світ народився… а зараз я хочу померти…

Старий мовчить.

Дмитро чекає, це мовчання вивертає його, як нудота, у нього виривається схлип, врешті тілом починають здригати конвульсії.

Він плаче, щось говорить, кричить, лупить руками, — але це не торкає старого. Він дивиться таким же проникливо-відсутнім поглядом і мовчить…

Всю ніч він просидів біля Дмитра, — той марив і плакав, пробував підвестися, — але тільки безсило вдаряв кулаками по грудях…

* * *

Сонячний промінь знову загойдався на блискучій скалці в кутку кімнати. Старий входить і знімає хустку з вікна… стоїть у промінні сонця — маленький, недопроявлений образ чогось земного і теплого…

Дмитро дивиться на нього майже відсутнім поглядом — все вчорашнє вивітрилося з його серця. Ніякого страху, ніяких сподівань…

— Вставай! — раптом каже старий і різким рухом зриває з нього овечі шкури. Дмитро лежить зовсім голий, — старий кидає йому одяг і відвертається…

Звичним рухом, записаним десь на підсвідомості, він хапає труси, сідає на ліжку і починає одягатися. Ніде у його мозку не поворухнулася думка про те, що ще вчора він заледве міг поворушити ногами…

Встає, поправляє на собі зіжмакану сорочку, вперше оглядає хижку…

— Я піду, — каже старий. — На столі бринза, тут маєш воду…

Дмитро навіть не встиг оговтатися, як старого не стало.

В кутку хижі він побачив свої речі: рюкзак і дві сумки. Уважно оглянув все, що містилося в рюкзаку: ноутбук у нього був закріплений на «підвісках», він мав витримати будь-які випробування дороги.

Перевіривши, чи все на місці, Дмитро полегшено зітхнув.

Відчинив старі скрипливі двері і вийшов з хижі…

* * *

Ступив крок — і спинився. За два кроки від нього зяяла глибока прірва. З неї підіймалася височенна скеля з гострим шпилем, що на відстані закривала хижу від стороннього ока. Справа видно було ледь протоптану стежку, що губилася в чагарнику. А за спиною височіли гори…

Дмитро завмер у спогляданні величної краси. Сонце сліпило очі, лісове птаство шугало у височині і ткало свою різнобарвну музику…

Куди пішов старий? Напевно, тією стежкою. А де його стара, про яку він згадував? У хижі не видно було слідів жіночих рук. Вона виглядала, як тимчасова нічліжка. Він же пастух — живе десь поблизу своїх кошар.

Дмитро пішов у хижу, виніс на сонце батареї, увімкнув комп’ютера. Як не дивно, заряд акумулятора ще тримався.

Котре сьогодні число?

У пам’яті почали смутно проявлятися спогади.

Він приїхав у гори. Коли це було? Зараз 20 липня. Це час його відпустки. Коли вона закінчується? Логічно, що десь у кінці місяця…

Що це з його ідеальною пам’яттю?

Під руки потрапив записник. Він погортав його і натрапив на сторінку з промовистою назвою «Питання». Перечитавши їх, здивовано подумав: «Чому я тут же не записав відповідей?»

Щось сколихнулося у свідомості, — Анна, книжка, робота…

І чому він тут? Як міг забратися на таку висоту? Що сталося?

Відкрив останні файли, з якими працював. «Мольфар»… Переглянув декілька сторінок, — це книжка якогось невідомого автора. Смутно пригадав сюжет. А що далі? Чому він читав цю книжку?

Витяг із хижі овечу шкуру, зручно вмостився на дерев’яному зрубі і почав читати.

* * *

«…Я вирішив іти на базу пішки, хоча туди ходила маршрутка. А ну як доля щось цікаве підкине дорогою?

На місце добрався майже вночі. Хоча у мене була з собою палатка, вирішив спробувати проникнути на базу.

Охоронець з фейсом героя американського бойовика зупинив мене ще на підході до брами.

— Ваші документи! Чого тут шукаєте?

— Хочу переночувати, — заблукав у горах! — відказав я, показуючи фальшиве посвідчення водія. Не завжди варто засвічувати себе, — особливо в таких випадках.

— Місць нема, — холодно відказав охоронець. — Спускайтеся цією стежкою вниз, — дійдете до села. Там люди приймають на нічліг.

— Дякую, — я розвернувся, щоб іти вниз, але щось підкусило поставити ще одне запитання. — Скажіть, будь ласка: ви місцевий? У мене товариш поранив ногу: потрібна допомога… може, десь тут є якийсь знахар?

— Де ваш товариш? — я не помітив у темряві, як, напевно, зблиснули очі охоронця, але не сподівався цього запитання. Декілька секунд замішання, поки я обдумував відповідь, — і стало очевидним, що я проколовся.

— Я залишив його у селі… просто я збився з дороги…

— В якому селі? І куди ви ішли?

— Я йшов сюди… мені сказали, що десь недалеко можна знайти доброго знахаря…

Не знаю, що зі мною сталося: я повністю втратив контроль над своїми думками… всі мої журналістські „штучки“ кудись вивітрилися — і я відчув себе просто безпорадним у ситуації, в яку сам себе загнав.

— Ідіть вниз до села, — може, вам там нададуть допомогу, — стримано відповів охоронець.

Я поплентався до села.

Була уже пізня година, — ноги самі промацували стежку. Витяг потужного ліхтарика і став присвічувати дорогу…

Хто ходив горами, той знає, наскільки відносні тут поняття часу і простору. Коли тобі кажуть: „Та це — зовсім близько: перейди через он ту гору — і ти вже на місці!“

А перейти через гору — це інколи означає подолати відстань у ціле життя…

Я не зміг подолати відстань до села, — але подолав відстань у ціле життя…

До села наблизився уже на світанку. Вирішив перепочити, бо люди ще спали.

І в цей час двоє вийшли з кущів…

Як же я міг забути про систему відеоспостереження! Визначити мою персону було справою декількох хвилин!

Напевно, я втратив свідомість після першого ж удару…

Як не дивно, до деталей пам'ятаю, що було зі мною потім. Я бачив це наче в кіно: вони відтягли мене зі стежки, кинули в джипа і вивезли на трасу. Тут викинули моє тіло на дорогу в місці, де вона робила крутий віраж. Будь-яка машина могла зачепити або розчавити мене, бо справитися з керуванням над урвищем дуже важко…

Я стояв збоку, бачив своє скоцюрблене тіло посеред дороги. Спробував кричати і кликати на допомогу, — але все було, як у сні. Кричав без голосу, метався, як тінь, довкола самого себе. Намагався переконати себе, що це тільки сон, — вибіг за поворот, аби випередити машини, але не знав, що діяти…

І в цю мить я побачив, як із лісу вийшов чоловік. Він нагнувся над моїм тілом, поклав руку на серце і щось довго шептав…

Потім все зникло. Я відчув, що опинився в дуже вузькому тунелі. Відчував, що попереду є світло, але очі мої впиралися у склепіння тунелю. Я застряг у проході. Намагався ворушити ногами, докладав неймовірних зусиль, кричав, борсався, — і нарешті світло проявилося перед очима.

Прийшов до свідомості у сільській хаті. Якісь люди йойкали і бідкалися, жінка подавала мені теплий запашний чай…

Ці люди сказали мені, що я сам доповз до їхньої хати. Зі мною не було нічого: ні документів, ні грошей, ні будь-яких речей.

Коли я оклигав, вони дали мені гроші на дорогу…

Як не дивно, я все пам'ятав. І розмову з охоронцем, і те, що сталося потім…

Не знав лише, хто повернув мене до життя. Може, це ангел у тілі чоловіка спустився з неба, аби оживити моє тіло?

Мій звичний цинізм вивітрився, як не було.

В редакції я розповів шефу, що проколовся, мене побили і пригрозили. Оскільки замовлення було між нами двома, він вибачився, що піддав мене такому ризику, і для колег зосталася лише історія про побиття журналіста за його діяльність. Ніхто з цього приводу особливо не галасував, — але всі з певним розумінням поставилися до того, що я „зламався“ і відійшов від „перченої“ журналістики…

Природно — мені довелося шукати собі іншу роботу. Межа, через яку пройшла моя свідомість, окреслила проблему, над якою я ніколи не задумувався: всі журналісти вважають себе борцями за правду, за справедливість, — воїнами на вістрі часу. І я так вважав, хоч добре знав, наскільки „домальованою“ у стилі настінного графіті, — грубими вульгарними мазками, — була моя „правда“.

Чи зрозуміли б мої „фани“ ту правду, яка відкрилася мені після розмови зі старою знахаркою? Можливо, їх зацікавив би момент несподіванки в сюжеті, але мого болісного плачу після того, як я повернувся до життя, ніхто не зрозумів би…

Бо дуже висока правда невидима для людей, які шукають об'їдків сенсацій на смітниках життя…

Я більше не захотів ритися у відходах чужих доль. Я знав, наскільки гірким і непривабливим є насправді життя тих, хто хоче постійно красуватися на обкладинках глянцевих журналів, на перших шпальтах „жовтої“ преси…

Однозначно вирішив покинути журналістику — і оскільки за освітою був художником-дизайнером, то спробував щастя у цій нейтральній царині діяльності…

Тоді я вперше почув серед дизайнерів термін „просторологія“. Це було щось глибше за те, що я знав, — принаймні для мене поняття просторології увібрало метафізику, платонівську геометрію, колоротерапію і багато ще чого такого, чому раніше не надавали значення. У нас з'явилися багаті люди, які хотіли своє житло зробити своєрідним ритуальним домом для замовлянь — на гроші, успіх, здоров'я і все таке інше, або просто не хотіли відставати від своїх суперників…

За роки журналістської діяльності так далеко відійшов від світу справжнього мистецтва, що тепер поринув у нього, як в чисту купіль…

Мене зацікавили всі нові пошуки в галузі дизайнерського мистецтва. Від часу мого навчання багато що змінилося, я втратив зв'язки, тому з великим задоволенням відвідував різні семінари, виставки, презентації, аби увійти в атмосферу середовища.

І тут, в дизайнерському „бомонді“, я зустрів цю дивну дівчину: „містичну ключницю“, як подумки її назвав.

Ми зустрілись на заняттях з фен-шую. Це якраз входило в моду — східні амулети, слоники і „будди“, що мали забезпечити багатство та благополуччя родин, весь антураж східного світу. Багаті люди шукали дизайнерів, які могли напустити в їхні голови багатозначного туману із заморським ароматом і вдало потрусити тугі гаманці.

Вона не займалася фен-шуєм. Очевидно, теж приходила для того, аби зустрітися і поспілкуватися з цікавими людьми.

Помітивши мій сарказм у сприйнятті „одкровень“ керівників семінару, вона раптом запропонувала відвідати її майстерню. Я з радістю погодився.

Коли ми зайшли у просторе напівпідвальне приміщення старого будинку, я аж присів від несподіванки. Це був світ українських Карпат!

Інтер'єр однокімнатної майстерні був спланований так, що простір створював враження одночасного перебування у великій гуцульській садибі. Тут була піч, покуть з іконами, комора з усім причандаллям, — тут була навіть маленька стаєнка з живою овечкою! Справжньою овечкою, яка зустріла нас радісним меканням!

— Я привезла її лише на зиму, — сказала дівчина і ніжно погладила звірятко.

В кімнаті було так багато світла, — воно сіялося зі стін, ліжників, сорочок…

Ми випили запашного трав'яного чаю — і вона розповіла мені про таємниці „українського фен-шую“. Я слухав, мов заворожений, — магія символів, легенд, казок поєднувалася з кожною річчю в цій „майстерні“.

Я не хочу називати її імені і не хочу вигадувати іншого. Зараз розумію, чому це важливо.

Вона зворушливо розповідала свою історію.

Народилася в глухому карпатському селі. Виросла в атмосфері краси і магічних таємниць. Її бабуся була дочкою мольфара. Про це знало все село — і їх трішки побоювалися. Мама теж добре розумілася на травах, уміла лікувати людей, але про мольфара, свого дідуся, не хотіла говорити. Вона його ніколи не бачила…

При згадці про мольфара у мене йокнуло серце. Згадав усе пережите — і миттєво відкинув спокусу щось розпитувати. Але й навряд чи вона знала щось більше від того, що почув я у своїх мандрах Карпатами…

— Бабуся перед смертю розповіла мені багато цікавого… Тоді я слухала її розповіді, мов казку, — але мало що розуміла. Згодом почала усвідомлювати, що бабуся настійно повторювала деякі історії по декілька разів, аби я просто їх запам'ятала…

І тепер вони в мені проявляються, допомагають творити свій світ, бути в ньому незалежною…»

* * *

«Я ходив по цьому казковому простору і розглядав кожну деталь, яку вона, господиня, зуміла вигідно підкреслити, увиразнити.

До стелі було прикріплено дерев'яні балки, на яких вирізьблено давні символи сонця. Принаймні таким було моє уявлення про них. Над вікнами простягався величезнийтриметровий рушник, по якому вилася виноградна лоза.

Помітивши, що я уважно розглядаю цей рушник, дівчина сказала:

— Це подарунок моєї бабусі. Дивний орнамент, правда? На Гуцульщині такі узори зустрічаються дуже рідко, вони більш характерні для центральної України, півдня і Слобожанщини.

— Я, власне, дивлюся на нього, бо колись бачив подібний узор на старовинній сорочці свого діда. Ніби ж не чоловічий орнамент…

— А звідки ти родом?

— Я народився у Києві, але батьки мої родом із Запоріжжя.

— Може, в твоєму роду були козаки-характерники? Це — символіка дуже сильних людей…

— Козаки були, це точно, а от про характерників я хіба що у книжках читав… А чому — виноградна лоза, а не якийсь хрест чи квадрат?

— Сила має спрямовуватися. Ось поглянь, — вона підвела мене до стіни, на якій в ромбовидній заглибині було розміщено чотири дерев'яних тарелі. — Це типові для гуцулів дуже давні ритуальні символи. Зараз уже рідко хто знає, для яких саме медитацій чи ритуальних дій використовувались ці „мандоли“. Але колись вони служили для концентрації сили, це однозначно. Сила акумулювалася в центрі круга чи квадрата, — і або розсіювалася, або накопичувалася. Чесно кажучи, я не надто серйозно колись вникала в те, що мені розповідали, а зараз уже й нема в кого розпитати… В училищі здебільшого акцентували на технічних прийомах і техніках, а сам орнамент народжувався в кожного художника десь у глибинах підсвідомості…

— Це як у східних релігіях? Мандоли досі використовуються в Індії…

— Звичайно, ми ж усі з одного тіста виліплені, чи точніше — з однієї глини… Так само узори на сорочці: або активізували певні енергії, — як це виразно видно ось на цій весільній сорочці… тут все працює на вивільнення і накопичення сексуальної енергії, на зачаття… Або сорочка захищала тіло від стороннього ока, або мала організувати внутрішню силу людини…

— Якщо говорити про застосування ромбів чи квадратів, чи кругів у просторології — це мені дещо зрозуміле. Але чому лоза? Це рослинний орнамент: він може хіба що активізувати життєву енергію. Так я зрозумів…

— І так його здебільшого використовують. На жіночих сорочках, на писанках, в кераміці…

Але ось поглянь: це фрагмент дверей іконостаса із колишньої церковці в нашому селі. Ті розвалили, — збереглися лише деякі ікони і фрагменти різьблення по дереву…

— Той самий орнамент, що на рушнику!

— Зрозуміло, що „царські врата“ у храмі були дуже символічними. Орнамент — кодовий запис христової езотерики…

— Ти маєш на увазі, що в його вченні Виноградарем є сам Господь?

— Так, а Слово Боже — виноградина. Христос казав про себе: „Я — правдива виноградина…“

— Зрозуміло, чому ти згадала про характерників: козаки були щирими християнами…

— Так, але тут є ще щось більше. Воно не суперечить християнській символіці… Бабуся розповідала, що символи сили були різними. І ті люди, які володіли особливою силою і великими знаннями, мали дотримуватись законів любові до всього, що оточувало їх — до людей, звірів, рослин, до землі і води… Вони не мали права використовувати свою енергію проти чогось чи когось, — тільки на добро і на життя… І були такі часи, коли на землі панував мир і спокій…

— А потім люди стали порушувати цей закон…

— Так, і траплялося навіть, що задля збереження миру проти порушників закону іноді використовували молитву смерті…

— А це що таке?

— Не знаю точно, як це виглядало, але ті старійшини роду, чи вожді, чи як їх у кого називали, які були наділені великою силою, ніби виносили вирок людям, що порушували закон і творили зло. А пізніше, казала бабуся, стали траплятися випадки, коли й ті старійшини почали користуватися своєю силою не на добро. І тоді сила відступила…

Хоч дотепер є люди, — ти знаєш, які користуються різними видами магії.

— А яке відношення до магії має виноградна лоза?

— Це і є символічний кодовий запис цього закону, якого мали дотримуватися люди сили. Вони вірили, що в душі людини є невидима „книга“, в якій записуються не тільки події, що ставалися з людиною у житті, а навіть всі її думки і слова. Слово в магії має найбільшу силу. Як у вченні Христа… І виноградна лоза є своєрідною „моделлю“ цієї книги: „деревом мудрості“, „деревом відповідальності“, — чи як це назвати…

Ось, дивися: крайнім на гілці цього „дерева“ є виноградинка — „слово“. Людина є носієм слова — то можемо вважати, що ягідка є також символом людини…

— А гроно — це її життя?

— Можна і так сказати: гроно винограду чи інших плодів символізує єдність думок, слів і дій, що складають наше земне життя. І не стираються з нашої пам'яті. Кожна ягідка — слово, гроно — дія через слово, гілочка пов'язує ці грона з основним стовбуром, з родом і людством, стовбур — з коренем, з початком початків, корінь — із землею, а земля єднає нас із всесвітом, всесвіт — з Богом. Цей узор мав нагадувати людині про те, що її індивідуальна сила завжди перебуває у зв'язку з найвищою силою…

— А якщо людина скористалася в певний момент своєю силою всупереч загальному закону?

— Оскільки кожна виноградинка поєднана з усім всесвітом, то за порушення буде нести відповідальність не одна людина, і навіть не лише її сім'я чи рід…

— А якщо не порушувати, то вся сила всесвіту допомагає тобі?

— Ти — добрий учень. Я не так швидко це зрозуміла..

Її слова зачепили мене. Перед цим рушником я почував себе розчавленим нікчемою, — гнилою виноградиною, що даремно змарнувала сік життя. Уявив собі раптом, скільки галасу наробив своїми викидами агресії, сарказму, осуду, гордині…

І переді мною засвітилися тихим жалем мамині очі…

Сів допивати охололий чай — і раптом почав свою спонтанну сповідь. Розповів про свою бурхливу юність в журналістиці, про ту злощасну поїздку в Карпати…

Вона слухала і мовчала. А я вже не міг спинитись, — навіть її осуд, зневага, ворожість не могли б мене зупинити…

Я вже перейшов грань, за якою було бажання якось виглядати в очах інших людей. Для мене стало важливим вловлювати кожне відображення своєї мармизи при денному освітленні, аби мати шанс щось відмити в собі…

— Тільки не подумай, що я раптом став святенником і моралістом! — її очі були такі зосереджені й глибокі, що захотілося розвіяти мимовільне напруження.

— Найбільше бруду — в моралізмі і святенництві, — тихо й так само зосереджено зауважила вона. — Мораль — витончений спосіб нав’язати іншим людям свою власну нетерпимість до життя…

— А суспільна мораль? Без неї стало б зовсім зле. От я її порушив…

— Невже? І хто тебе осудив? Хто хоч раз сказав тобі, що гавкати на інших і вигукувати „ганьба“ — це сліпо кидати в прірву свою душу… бо хто ти такий, щоби ставати в роль судді? Хто сказав тобі в очі, що ти — паскуда? Навпаки — ти ж був у фаворі, так? В фаворі за паскудство, яким заражене все суспільство…

Я був ошелешений різкою реакцією дівчини. Її очі спалахнули зеленим вогнем.

— Суспільна мораль така ж аморальна, як мораль озлоблених ханжів, — тільки більш озброєна… Бо вона ж має на озброєнні недоторканне слово „справедливість“. Бути справедливим за рахунок тих, кого знищуєш, кидаєш в багнюку, — дуже легко. А стати справедливим, проявивши любов, милосердя, — і зробити це без галасу на всю околицю… Я недавно слухала інтерв'ю одного політика: він назвав ім'я людини, яку вважає „совістю нації“, бо той нічого не крав і завжди відкрито осуджував інших… Це ж звичайна річ, — не красти, з цим треба жити просто і непомітно, а не виставлятися на людські очі, як дід з писаною торбою! „Дякую тобі, Боже, що я ось такий, — гіперталановитий і гіперчесний! Не такий, як мої колеги по парламенту чи мої брати по перу!“ Знайома тема — про митаря і фарисея?

В її голосі зазвучав неприхований смуток, — і я не міг зрозуміти, як вона сприйняла мою сповідь. В цю хвилину мені зовсім не було байдуже, як ця вчорашня незнайомка сьогодні сприйме мене.

Наступила мовчанка. Ми сьорбали холодний чай і дивилися в нікуди.

— Ти намагаєшся бути правдивим, — її голос знову зазвучав м'яко і майже лагідно. — Я найбільше ціную в людях правдивість…

— І не вважаєш мене паскудою?

— Твої вчинки були паскудними, але людина і її вчинки — це ж не одне і те ж…

— Відповідальність за вчинки через незнання законів не знімається. Я з себе її не знімаю. Але та грань, на якій тоді зависло моє життя, багато що з мене „стесала“. Я справді ніби заново народився…

— Так воно й було… Твоя колишня правда була для тебе така ж переконлива, як і теперішня… тому не суди себе за те, що вже відбулося… і дякуй долі, що дала тобі другий шанс…

— А ти?

— Я не суддя нікому… — вона ніжно усміхнулася. — Інколи пробую шпетити себе, а потім знову ловлю себе на тому, що мої промахи тільки роблять мене сильнішою, — і легко прощаю собі… Дехто навіть вважає мене через це легковажною… А що вже казати про інших!

— Але твоя реакція була такою…

— Агресивною?

— Ні, я б сказав — адекватною…

— Напевно… я в житті натерпілася від подібних до тебе „мисливців за відьмами“…

— Тоді вибач за всіх…

— Вже вибачила… але твердо дала собі слово, що ні за яких обставин я не питиму отруйної води, аби стати такою, як всі.

— Ти про що?

— Це така притча про короля, — ти, напевно, чув її: приснилось тому королеві, що одного дня в його королівстві всі води стануть отруйними — і люди, напившись їх, збожеволіють.

Король наказав набрати великі бочки води, — і коли всі люди втратили розум, він один залишався здоровим. Але народ його королівства перестав розуміти свого правителя, — і оголосив божевільним короля. Тоді він вилив всі запаси живої води — і сам став таким, як його піддані.

А я кажу, що не хочу пити отруйної води: краще бути ізгоєм серед божевільних, ніж свідомо кинути себе в цю пекельну веремію…

Ми замовкли і змінили тему розмови, — заговорили про новий проект, до роботи над яким нас запрошували.»

* * *

«Ця дівчина внесла промінь сонця у моє життя. Вона не була схожою на жодну з тих дівчат, з якими доводилося в житті зустрічатись: ті були або надто доступними, щоби я відчував потребу в наступних зустрічах, або сухоребрими інтелектуалками, від яких нудило, — тому спілкування з ними було суто діловим.

А тут — повна свобода і розкутість, відкритість, — і в той же час така внутрішня „броньована“ незалежність, що іноді я почував себе трішки безпорадним. В якийсь момент мені здалося, що я закохуюся в неї, — моє старе холостяцьке серце почало танути у промінні її світла…

Колись одна моя колега по газеті розпочала з читачами дискусію про те, чи може існувати дружба між хлопцями і дівчатами, чоловіками й жінками. Я тоді їй сказав, що слово „дружба“ занадто відповідальне, аби його ставити під обстріл на такому ризикованому перепутті — між чоловіками й жінками…

Можливо, я сказав так тому, що дуже хотів, аби ця дружба була можливою. Бо мене втомлювали ці „хижацькі“ нальоти й зальоти — на одну ніч, на тиждень, на відпустку…

А про те, що це могло би бути на все життя, я й подумати не міг всерйоз. Для цього дійсно треба було стати найперше друзями…

І саме в цей час я отримав пропозицію на участь у великому дизайнерському проекті. Це мала бути реконструкція старовинного козацького комплексу. На моїй прабатьківщині…

Гени захвилювалися, море забурлило…

— Я — не твоя доля, — сказала вона в день останньої зустрічі перед моїм від’їздом. — Якби нам судилося бути в житті разом, ми одразу відчули б це. Твоя доля десь чекає на тебе! Але я завжди буду любити тебе так, як відкрило мені серце! Любов має безліч облич!»

* * *

«Я таки знайшов свою долю. Вірніше, упізнав. Уже там, в Запоріжжі, коли ходив берегами таємничої Хортиці, я згадував кожне її слово. Тоді вона говорила до мене теперішнього. Колись малозначимі фрази, сказані наче між іншим, тут набували глибокого змісту.

І я зрозумів, що по-справжньому любов можна відчути лише на відстані. Коли стане очевидним, що навіть на Марсі тобі світило б одне-єдине світило..

А вона чекала. Чекала, коли я впізнаю у ній свою долю…

Те, що я зараз пишу — останній лист із мого минулого. З минулого, яке відкрило мене теперішнього. Щось зруйнувало, а щось збудувало.

Сюжет банальний, — скаже читач. Це не важливо. Я лише хотів розповісти історію переродження — переходу з одного світу в інший у межах реального життя.

Колись я був цинічним фаталістом. Тепер став романтичним оптимістом. Десь попереду — золота середина. Рівновага цінностей. Я так сподіваюся…

Все у житті можливе. Може, хтось прочитає — і повірить у це…

Але за всім цим стоїть одна-єдина важлива миттєвість: на моїй дорозі стояв мольфар. Лише раз — на грані між життям і смертю…

І він навчив мене, не навчаючи…»

* * *

— Щось цікаве? — Дмитро не помітив, як підійшов старий. Сів поруч на зрубі, витяг свою люльку. Солодкуватий дим повився в повітрі.

— Так, цікаве! Не знаю, де це в мене взялося… але дуже нагадує мої пригоди в горах… Цього чоловіка врятував мольфар. Він у тім впевнений, хоча не бачив його… А як вам вдалося дотягнути мене сюди? Я пам’ятаю, що злякався двох людей — і впав у річку…

— Тебе знайшла стара…

— А хто мене витягнув?

— Ти сам прийшов…

— Я ж не міг йти!

Старий засміявся:

— Ти спиши собі всі питання, а тоді, може, сам щось зрозумієш… то ті хлопи напали на тебе?

— Ні, вони йшли дорогою… були п’яні, щось говорили… я злякався, що вони на мене нападуть…

— І хто ж на тебе напав?

— Та ніхто! Я сам звалився, бо кинувся тікати!

— Ти на себе напав…

— Та чого б я на себе нападав…

— Бо кожного разу, коли з чоловіком щось стається просто так, випадково, — це значить, що він уже пустив собі кулю в лоб…

— Ей, діду, ви знову говорите загадками! Я вас не розумію!

— Не розумієш — то правда… Люди себе не розуміють! Вони читають мудрі книжки, багато говорять про мудрі речі, а нічого не розуміють в собі… поки самі себе не спустять в якусь прірву… Але не людина вирішує, коли її час. Стара не забрала тебе, — вона покликала мене…

У Дмитра знову поворухнувся холодок страху під серцем.

— Діду, ви — мольфар?

— Я — пастух, — усміхнувшись, сказав старий. — А що ти знаєш про мольфарів?

— Нічого. Просто тільки що читав… цікаво, що вони рятують людей…

— Мольфари не рятують. Ніхто з людей не може рятувати когось. Вони передають силу, якщо на то є воля.

— Чия воля?

— Воля того, хто дає нам життя…

Вони довго мовчали.

— Дідусю, поговоріть зі мною… я так давно просто і щиро ні з ким не говорив… У мене все в житті ніби добре, — а щось заплуталося так, що я ні в чому не бачу сенсу… і не знаю, що зі мною не так…

— Та де ж там у тебе все добре! Люди просто так не вмирають від нещасних випадків. Та «цеглина», що має в один момент впасти комусь на голову, посувається дуже довго і помалу. «Цеглину» ніхто не в силі змістити — вона рухається не за людським законом. Людині дана воля: вона може відчути наближення моменту, може в останню хвилину піти іншою дорогою. Тільки вона сама вирішує, куди їй іти, — розумієш? Не розум, не плани, не чиясь команда, — а та душа, що керує людиною… Твій розум тебе збаламутив — і ти сам себе кинув у той потік. Кинув хребтом на гострий камінь… бо так захотіла твоя душа…

— Дідусю, у мене все в порядку з хребтом?

— В порядку. Але як ти не розберешся з собою… травми людина запрограмовує отут! — дід вказав пальцем на місце між очима. — Людина себе роздирає брехнею… спробуй розколоти сосну від верху до низу — і най вона живе!

— Ви вже мені про це говорили… я знаю, що не завжди був чесним… так, я завжди прибріхував — на роботі, жінці… така природа людська…

Колись наші предки согрішили — а ми за ними пожинаємо плоди їхнього гріхопадіння…

— Видно, що ти чоловік вчений. Повторюєш те, що чув, не думаючи.

— Що там думати? Це біблійний міф — ви ж його знаєте…

— Я знаю це не як міф, а як велику загадку про людське життя, намальовану в картинках. Але рідко хто з людей уважно приглядається і бачить, що на тій картинці намальовано… А все, що нам пам'ять малює, — не для того, аби люди бавилися собі оповідками. І шукали собі в них оправдання за власне життя…

Дід набив люльку травою, смачно затягнувся і знову уважно поглянув на Дмитра.

* * *

— Я все припасовую тільки до свого життя: нащо мені ця байка? Де вона про мене — а де не про мене? А як десь про мене, то я вже міркую, як до себе припасувати її…

— І як вона припасовується до вашого життя? — Дмитро був заінтригований.

Старий схопив якусь суху гілочку, сів на зрубі і став «малювати» перед собою уявну «картинку». Він окреслив круг:

— То є Едем. У нім росте два дерева — одне з одного боку, друге — з другого. Видиш картинку? Богу багато не треба: тілько два дерева. Добре міркуй: сад один, дерева два. Хтось має з того саду користати — і Він творить із глини третього, за своєю подобою. Такого, як Він. То значить — і мудрого, і сильного, тільки плоть його з глини. Ніхто нам не каже, що Божа плоть — глина… ніхто не знає, яка вона… А людина сотворена з глини. І вже тим вона відрізняється від Бога. Але в ту глину Він вдихає свій подих — і тим людина стає Його подобою…

— Їх було двоє…

— Уважно дивися на картинку: спершу людина була одна. А потім Бог її розділив — на чоловіка і жінку. Він створив одну людину — як чоловіка і жінку, бо Сам у Собі є і чоловіком, і жінкою. І Отцем, і Матір`ю. Так чи ні? Він Єдиний: то значить, що має в собі все…

Дмитро мовчав. Теорія єдності йому зрозуміла. Але до чого хилить дід?

— Люди не хочуть думати, — зітхнув старий. — Чоловік все спихає на жінку свої гріхи, а жінка все картає чоловіка, що він не хоче нічого робити. То ще від тих часів…

— А чому ж вони согрішили?

— Дивися на картинку: ось тут росте дерево Життя. І Він дозволив споживати його плоди. Ну скажи мені: що росте на дереві Життя?

— Все.

— Все — то що? Що б ти тут побачив, на тій картинці?

— Та весь всесвіт: нашу планету з усім тваринним і рослинним світом, сонце, місяць, зорі, всю Галактику… все, що живе!

— І дивися: то все мали перші люди. І вони тішилися одне другим, любили одне одного, — і не знали, що тут щось не так… не придивлялися до своїх тіл, що вони різні, — вони знали, що є одним цілим — і одне без другого не можуть жити…

Але Він сказав їм, що, окрім дерева Життя, в саду ще є дерево пізнання Добра і Зла. Що вони пізнають, коли скуштують плодів цього дерева? Пізнають Смерть…

Гой, та нащо Він їм то сказав? Ліпше би їм того не знати, правда? Ліпше було закрити перед ними то дерево або не пустити людей до нього. Чи Він не міг щось придумати, якби направду хотів, аби вони цього не робили?

Я собі міркую: якби я когось зробив за своєю подобою, і хотів би, аби той другий «Я» сотворив зі мною у цім світі, — то хіба закривав би щось від нього? Закривав би другу половину свого саду? З половинки ніколи не вийде нічого цілого. Аби людина могла бути творцем, як Він, сотворити з ним, то вона мала бачити все, як воно є.

На однім краю саду — Життя, на другім — Смерть… так Він збудував світ….

— Діду Юре, але ж люди упродовж всього свого існування шукають секретів, як знову повернути собі безсмертя! Нащо було робити їх смертними? Хіба тільки тому, що вони порушили заборону!

— Так-так… — Юр знову взяв паличку і почав малювати у просторі друге дерево. — Оце є друге дерево — пізнання Добра і Зла. Що є на тім дереві? Спробуй його мені описати!

— Не знаю… На ньому росли яблука. І ще там десь у гіллі ховався змій-спокусник.

— І що то є за змій? Спокусником він став тоді, коли спокусив. А ким був до того? Хто його посадив на тім дереві?

Ей, ви, вчені люди, все повторюєте, що десь читали. Як то дерево було деревом пізнання, то хто чи що може пізнавати? Тільки розум! А Змій — то і є розум. Його тіло — то наш мозок отут, в голові. Нащо творити дерево пізнання, як не буде кому пізнавати? Мусив бути Змій!

А тепер подумай: тіло зроблене з глини. І мозок так само зроблений з глини. А глина думає тільки про глину. Чи глина переймається душею, Божим диханням? Тому Змій сказав людям, аби нічого не боялися — бо що б вони не вкусили та не скуштували з того дерева, — їхнє тіло від того не вмре…

І то була правда. Вони не повмирали. А що з ними сталося?

— Ну, бачите, — втрутився Дмитро, — цей біблійний міф — алегорія, символ, який можна по-різному трактувати…

— А ти не розказуй мені, як можна: скажи, чому ти про нього згадуєш. Як його трактуєш ти — для себе?

Дмитро знову розгубився. Чесно кажучи, він для себе ніяк не трактував історію про Адама і Єву. Просто розглядав як притчу про те, що перші люди вийшли з-під опіки Бога, проявивши інтерес до забороненого плода. Це і є Пізнання.

— Власне кажучи, мені цікава ця історія в контексті заборони як способу впливати на чужу волю. Люди вчинили всупереч Божій волі — бо така їхня природа…

— А хто створив таку природу? Невже Він так зле все придумав, — а потім спохопився, а вже було запізно? Хто знає? Може, і так…

Дмитро уже готовий був закидати діда аргументами мудрих мислителів та філософів, але стримався.

— Я згадав про гріхопадіння тому, що, напевно, не варто дуже дивуватися, чому я, ще хтось з людей, — буваємо недосконалими у своєму житті… така природа людей взагалі…

— Так, природа різна… але поки ти не зрозумієш, що там, в Едемі, пішло так чи не так і чому, — доти ні ти, ні ще хтось, — не зможете нічого в собі змінити… так виходить?

— Тут я згоден з вами. Кожна алегорія має глибокий підтекст…

Звичайно, хто я такий, аби ставити під сумнів Божу волю? Але я дивлюся на сучасне життя і не можу позбутися багатьох питань, які випливають із нього.

Ось подивіться, діду Юрку: ви живете далеко від людей, — над вами небо, кругом вас — гори і тиша… вам не важко заглибитися у споглядання свого світу…

Я не кажу, що вам легше виживати, — але душі вашій звідси зручніше озирати горизонти буття… ви не уявляєте, що твориться там — за якісь декілька сотень кілометрів від вас! Людина створила великі цивілізації, своїм розумом натворила такого, що навіть дуже освіченій людині сьогодні важко зрозуміти, що відбувається. Зараз існують такі технології, які можуть змінювати навіть саму програму, яку Бог заклав у кожній людині. Ця найменша частинка людини, у якій зберігається індивідуальна програма, в науці називається геномом. Це така маленька часточка нашого тіла, що її навіть під мікроскопом важко побачити! А так звані нанотехнології можуть і на такому рівні впливати на людину — лікувати вроджені хвороби, впливати на спадковість, врешті-решт — людство само себе може знищити різними вірусами. Або хоча б частину людства можуть знищити ті, що хочуть світового панування. І зробити це так, що люди навіть не зрозуміють, що їх вбивають: їм можуть запропонувати якісь вакцини для боротьби з епідеміями, навіть креми, пігулки, продукти харчування, — не знаю, чи ви мене розумієте, — але складається враження, що цей процес вже неможливо контролювати…

І де ж тоді Божа воля? Чому Він дозволяє людині заходити так далеко? Невже зацікавлений у її знищенні? Чи Він коли-небудь зупинить людей — чи дасть самознищитися всьому людству?

Дід дуже уважно слухав Дмитра.

— Ну, ти ж сам казав, що не всі навіть освічені люди можуть зрозуміти, куди залазить наука. А якщо вона залазить — то хтось же їй привідкриває двері до своєї комори…

Пізнання, вченість, мудрість — то все наближує людину до Бога. Але і віддаляє від Нього. Поки люди не ділять світ на Добро і Зло, поки не починають самі визначати, хто у цім світі є корисним, а хто — шкідливим, — доти їхнє пізнання не має меж, і Бог сам відкриває їм усі віконечка. Але як тільки вони розділили — вони віддалилися від Бога… бо дерево одне — Добро та Зло існують лише в розумі людини…

— Вони розділили, вони заперечили Бога, захотіли стати вище Нього, — і чому Він їм це дозволяє? Ви ж кажете, що Він дозволяє? Колись дозволив Єві зірвати і вкусити плід, який відкрив їй очі на Добро і Зло! Може, я неправильно висловився, — Єва согрішила тим, що пішла проти Його волі!

— Хто знає, яка була Його воля? Він сам сказав їм про те дерево!

— Він застеріг!

— Може, застеріг, але не втримав! Бо людині було дано Розум! І вона мала з нього скористати! Вона мала вирости, як дитина! Чи раз дитина обпікається і ранить себе? Чи раз її застерігають? Але дитина робить все навпаки, вона обпікається, ранить себе, — і так росте, вчиться, стає сильною!

— Чому ж тоді людство з покоління в покоління стає все слабшим? Чому воно віддалило себе від Бога? І що тоді є первородним гріхом?

— Я тебе спитав, що важливе в дій історії для тебе. Все, що ти мені казав і про що питав, — цікаве. Але все не про тебе…

Дід знову почав щось креслити в повітрі своєю паличкою, наче споглядаючи якісь лише йому видимі картинки.

— Люди зачинають війни, кидаються на смерть — і розповідають одні другим, що роблять це заради якоїсь справедливості. Бо якийсь правитель є недобрий, а той, що виграє війну, вже буде добрий…

А чи багато людей говорять про себе? Про свою облудність, жадібність, жорстокість? Ти не назвеш мені таких серед найбільших людей! І вся наука, вся література, мистецька штука — все творіння людське штрикає пальцем у ганджі інших. І вважають себе через це героями, сміливцями. Всі знають, що Бог і людство зробили не так, а рідко хто може сказати, що в дану хвилю не так чиню я…

Чи ти знаєш таких, що говорили про себе? Ти багато книжок прочитав…

— Ну, чому ж, багато людей шукали пізнання саме своїх таємниць. Ось Сковорода, до прикладу, — може, чули про такого?

— Чув. Але все одно він більше розказував іншим, як їм на себе дивитися, ніж про себе. Бо про себе говорити — діло найтяжче…

Людина продовжує первородний гріх. А він — у тім, що вона забула, ким є. Перестала довіряти Тому, хто дав їй життя. Перестала робити те, що Він заклав у її серце: любити… Любити все, що Він сотворив… і прощати, як Він усім прощає… І в ту хвилину, як Адам і Єва про це забули, вони розділили свій світ — вони подивилися на свої тіла і признали, що є різними. Бо вони побачили тільки те, що зверху, — а не те, що всередині… А що є всередині? — дід знову запитливо зиркнув на Дмитра.

Дід мав звичку зненацька ставити такі питання, що Дмитро завжди розгублювався: яка ж відповідь правильна?

— Всередині — життя, а воно єдине…

— Так, добре. Людина вирішила, що краще за Творця знає, що для неї добре, а що зле, — і зазнала стиду. Щось у своїм тілі признала за чисте, а щось за брудне…

Так вона перший раз виставила претензії Богові. Ні, вона не просто застидалася, як ми кажемо, — цей цнотливий стид був доріканням Богові… Маленький людський розум, якого збудив Змій, вирішив, що тепер ліпше від Бога знає, як би все мало бути…

* * *

Дід раптом засміявся. Він сміявся довго і задерикувато, як дитина.

— Ти уяви собі цю картинку, — говорив він до Дмитра крізь сміх. — Чоловік і жінка були єдиним тілом у двох тілах, — вони тягнулися одне до другого, тулилися, любилися, — і були щасливі. Там, коло дерева Життя, вони бачили, як любляться і паруються птахи, звірі, як запилюються квіти, — все було тільки любов, тільки життя… А тут вони спробували потягнутися одне до другого, обнятися, приголубитися, — а щось змінилося… де змінилося? Їхні тіла були ті самі, що й раніше, а вони чомусь раптом схопили фігові листочки та й щось ними поприкривали… — Дід знову засміявся. — Цікаво, що прикрили не голови свої, а пуцьки… А чого? Бо вони розділили себе у своїй голові. Вони перестали сприймати одне другого, як самого себе…

Дмитро слухав діда і думав над його простими — і такими не зовсім простими думками…

Справді: парування людей, звірів, рослин — це Божий закон для Зачаття нового життя. Бог нічого не створив нечистим. Чому люди придумали собі, що в їхньому паруванні є щось нечисте? Що в бажанні хоч на мить відчути себе єдиним тілом — є щось брудне і гріховне?

Всі свої розполовинені уявлення про Боже творіння, всю свою хіть — пробуджену розумом замість сердечної любові, вони тут же приписали кому? Та Йому! Бо хто зробив їхні тіла спокусливими, хто дав силу притягання, бажання?

Все, що біля дерева Життя просто було Життям, — біля другого дерева розділилося в голові людей на Добро і Зло. А розділене в собі дерево уже має у своєму корінні Смерть…

— Так, якщо говорити про біблійний міф, — продовжив він розмову, — я згоден, мені зрозуміле все, що ви говорите. Якщо первородним гріхом була недовіра людини до Бога, викликана спокусою розуму, то виходить, що всі ці сучасні винаходи, — клонування людей, тварин, створення біороботів, перепрограмування людини, — це все лише продовження в часі того самого первородного гріха? Людина хоче стати вище Бога, заперечити Його, зруйнувати Його творіння… Тоді це означає, що вона приречена на Смерть уже при своєму народженні… це якийсь фаталізм…

— Чому? Він дав кожному з нас, рятівну соломинку: це воля вибору. Кожен вибирає — Життя чи Смерть…

— Яким чином? Як я ось зараз можу вибирати між життям і смертю?

— Через Пізнання і Довіру. Треба повернути собі Довіру. Перестати розколювати дерево — щоби воно з дерева Смерті стало деревом Життя…

— Ви знову говорите загадками, — зітхнув Дмитро.

— Чому? Ти вчений чоловік. Подумай над таким простеньким «годинничком», який Бог поставив у світі: це народження людей, продовження людського роду. Спершу Він був єдиним у першій людині — а потім розділився на чоловіка і жінку. Потім чоловік та жінка знову стають єдиним тілом — народивши дитя. Потім дитя знаходить своє друге тіло — і в любові знову стає єдиним через дитя…

І так множиться людський рід. Так Бог приходить у світ щохвилини — то єдиний, то розділений, то народжений, то вмерлий. Ти це розумієш? Як хтось думає про смерть тіла як про ту Смерть, що все забирає, — то він втрачає все. А як думає про неї як про нове народження в новім тілі, — то все здобуває. Треба в думках тримати Життя — і ти будеш жити. Подивися на дітей: в їхніх думках тільки радість і тільки життя. Навіть як плачуть, то скоро перестають і все забувають. А старий би довго мізкував, як то його боліло і як тяжко йому жити… Діти не розділяють світ. Вони ще не розуміють, ні що є добро, ні що є зло. Всьому радіють, поки їх не привчать до того, що вони нікчемні грішники…

— Але потім вони виростають, поїдають гори інформації, вишколюють свій розум — і беруться все руйнувати і вбивати! Як людині подолати Смерть?

— А нащо її долати? Вона — мати наших земних тіл. Без її опіки наші тіла стали би просто гноєм… Я калу про ту Смерть, про яку люди нічого не знають. А ти говориш про ту, яку вони видумали. З допомогою Змія — ще тоді, на початку… Якби вони дійшли у своєму пізнанні до самого коріння, якби пізнали істинну Смерть — то стали б насправді безсмертними…

— Поясніть мені це… — у Дмитра аж голова запаморочилася від намагання вловити хід Юрової думки. — На метафізичному рівні я вас розумію. Але я зараз не про абстрактну філософію, а про дуже конкретну річ. Чому люди помирають?

— Це дерево схоже на пісочний годинник… треба дійти до самого дна, до кореня, аби Смерть обернулася на Життя… а до кореня, до істинної Смерті рідко хто має сміливість дійти…

Дмитро довго мовчав, споглядаючи постать діда в ореолі сонця…

Хто він — цей дід?

На мить йому здалося, що все це — ще один сон: сон довжиною у вічність. Сон, який слабо зачіпається у свідомості за видиму реальність…

— Дійти до самого дна… — повторив він дідові слова… — Але ж це і означає знищити все! І тоді Смерть обернеться на Життя?! Я нічого не розумію…

— Це означає прийняти все як одне. І нічого більше…

— Вас дуже цікаво слухати, але теорією не допоможеш людству вижити…

— Ти все ще журишся за весь світ… Не журися за нього! За нього є кому подбати… а про тебе маєш подбати тільки ти сам… до того і вся бесіда… Як навчишся завжди знаходити відповіді на питання, які там у твоєму записничку, — то і на ті великі знайдеш відповідь. Все дуже просто…

* * *

Наступила довга мовчанка. Дмитро закрив очі і спробував «почистити» свою голову від обважнілих думок. В загальному все дійсно просто, — якщо почнеш бодай контролювати свої думки і не втікати від запитань…

— Не старайся тримати це все в голові, — м’яко сказав дід. — То — лише мої думки, які щойно пролетіли, як метелики, — а завтра прилетить щось інше… Ти думаєш, я все знаю? Мудрість насправді дуже легка і не дуже серйозна — за неї не треба триматися, як за якийсь шнурок в надії, що він тебе колись порятує… коли треба порятунку — доля щось підкине… зовсім випадково, — він знову усміхнувся…

— Але ви так багато знаєте… могли б мене чомусь навчити?

— Направду? — засміявся Юр. — Якщо ти вчепишся за мої поради і схочеш жити моїм розумом, то будеш дурником. Моє тобі нічим не поможе… Але я щось хочу тобі сказати. І ти уважно це послухай: не пробуй ставити хату на тім місці, де вже зруйнували стару… відчепися від тої дівчини…

— Та я до неї і не чіплявся! Як ви все знаєте, то не можете цього не бачити!

— Не бери її на роботу — то все не для неї. Вона недовго буде робити те, що робить. Не мороч голови ні їй, ні собі…

— А що ви маєте на увазі, коли кажете про зруйновану хату?

— Та твоє життя. Ти так накаламутив у своїй любові, що маєш навчитися цінувати її, як повітря. Повітря ніхто не хапає в клітку, не замикає на замок. Не купує і не продає. Але ніхто без нього не може жити…

Дмитро здивовано дивився на діда. Вперше хтось назвав його життя зруйнованою хатою. Напевно, так воно й було: він сам відчував, що та красива вілла, в якій він жив, вся була наче розрихлена внутрішніми шашелями. У ній все було міцно збите — і все не клеїлося докупи… Все, починаючи з нього самого… Але ж так живе більшість людей! Дід не міг про це не знати! Він же й сам — не виняток!

— А ти думаєш, що я маю себе за ліпшого?

Дмитро вже перестав дивуватися, як легко старий зчитує його думки.

— Ніхто ні не ліпший, ні не гірший. Але всі різні. Всі не є одне. І всі з одного. А тому можуть багато чого навчитися, як захочуть бачити інших — так, знаєш, як картинку. Як квітку чи дерево. Головне — не порівнювати. Не думати, чи то добре, чи зле. Просто помічати, що різне…

— Ви знаєте, коли я їхав у гори…, — Дмитра вже перестав дратувати чудернацький спосіб мислення старого Юра, і він раптом відчув полегкість та щиру довіру до нього, — у мене було таке відчуття, що тільки на відстані зможу бачити її по-справжньому, відчувати… зможу дихати її словами, грітися її поглядом… може, це і є відповідь?

— І хіба тобі мало того? Дихай! Радій, що Бог відкрив тобі чистоту дихання — через любов! Ти ще сам не знаєш, як це повітря промиє тобі легені, думки. Звільнить від страху бути самим собою…

— А вона?

— Вона не для брехні… ти все одно спробував би їй брехати — і ще більше віддалив би від себе… у вас різні цінності в житті.

— А звідки ви знаєте про Анну?

— Від тебе… і постарайся більше дізнаватися про себе, а не про мене чи ще когось. Що тобі дадуть байки старого діда? Так собі — послухав і поміркував… Я теж не скажу тобі всієї правди…

* * *

Вони довго дивилися, як білі хмаринки пропливають на рівні їхніх очей, клубочаться і творять повільний химерний танець.

— Ви зустрілися з сином? — раптом запитав Дмитро.

— Так.

— Він живе далеко звідси?

— Тепер дуже далеко… — старий зітхнув і затягнувся люлькою. — Я сказав йому, що дуже щасливий — бо він не дав мені втрутитися у своє життя. Він мене багато чому навчив…

* * *

Старий встав і пішов у хижку, приніс в глиняній мисці бринзу та глек чорниць.

— Їж, тобі треба набиратися сили…

— А ви чому не їсте? — Дмитро накинувся на сир і суниці — він ще ніколи так не смакував їжею!

— Мені вже не треба багато «бензини»… я можу не їсти місяцями…

— Як це? Людина ж повинна брати звідкись енергію для життя!

— Ти бачив коли-небудь, як живе бурий ведмідь? Він їсть корінці, гілочки, ягоди… і то лише до осені. А потім всю зиму не їсть нічого — а ведмедиця народжує малих і вигодовує своїм молоком… Що таке людина — проти ведмедя! А вона все їсть і їсть, і чим більше їсть — тим більше поїдає саму себе… Або подивися на дуба! Чи на сосни! Тільки вода і сонце — а яка в них сила! Я це зрозумів дуже пізно. Поки не знав, як обходитися без «бензини», дуже натерпівся. Заради їжі людина мусить служити. Дуже важко бути вільною душі, котра залежить від тіла… І тіло, і душа мають бути чистими, аби стати вільними…

— Ви народилися В горах — вам якось легше знаходити в собі чистоту… — Дмитро раптом відчув неймовірну розчуленість до старого Юра. — А життя там… не дає часу на роздуми, шарпає, тормосить, постійно змушує викручуватися… то сесії, то вибори… все — суцільне лукавство… що мені робити з цими виборами? Я вже декілька років варюся в котлі цих торгів… так вивертають своєю брехнею, що не можеш надивуватися: доки люди будуть вірити всьому цьому театру безглуздя? Ви тут далекі від цього всього…

— Можна бути далеко — але бачити зблизька, або бути близько — і віддалитися… То твій вибір…

— Вам так здається… вибір у людини відносний, — я виріс і живу в цьому середовищі.

— Все, що ти собі думаєш про вибір, про свою свободу, — тільки твоє виправдання. Вибір відносний в тих, хто хоче так жити — одною ногою в свободі, а другою в гівні. Навчи себе, що за вибір треба платити, — а ти хочеш за нього тільки щось мати. Той, хто хоче щось мати, — якісь гроші, статки, — все одно платить, тільки про це не думає. За гроші треба платити своєю свободою, — то дуже висока ціна. А люди її не шкодують. І дуже тішаться зі свого торгу. А от якби за свободу щось віддати — того вже шкода. А за свободу найчастіше треба від дати лише сміття — ті облудні гроші..

— Слухаю вас, діду, — все мені подобається, що ви кажете. Але вам легше так думати, бо ви народилися в горах — і змалечку дихали цією свободою…

* * *

— Я не народився в горах, — старий Юр піднявся, випростав плечі і задивився кудись углиб вершин. — Мене закинула сюди війна. Я був офіцером австро-угорської армії. Полюбив дівчину… а її батьки вже просватали за другого…

— Ти знаєш, — старий обернувся до Дмитра, — і йому здалося, що в очах Юра зблиснули сльози. — Молоді люди найближчі до Бога, як діти — бо вони дивляться на світ серцем! Вони закохуються — і відкидають застороги розуму! Вони йдуть проти всього світу — тільки за своїм серцем…

Дмитро вражено слухав тишу, яка огорнула слова старого. Йому хотілося чути, що було далі, — але він боявся сколихнути ниточку довіри, що пролягла між ними…

— Вона була ангелом, а я був несамовитим мисливцем. Я закрутив її у вихорі шаленої пристрасті — моя туга за раєм після місяців, проведених в окопах, серед трупів і застиглих очей смерті… я пив цей рай, захлинаючись від щастя…

Якби мені хтось сказав, яким буде похмілля, — чи зміг би я зупинитися?

Слова старого потекли так легко, так не по-старечому, — Дмитрові на мить здалося, що він бачить перед собою могутнього лицаря в красивому мундирі, з шаблею при боці. От звідки в діда ця вишукана мова, глибоко прихована інтелігентність!

— Як добре, що Бог кладе перед нами пелени, аби ми роздирали їх перед своїми очима в хвилини болю і прозрівали! Бо якби не було тих пелен, цього роздирання тайн життя стражданнями, — ким би ми стали?

Ти кажеш: у тебе все ніби нормально… ти ж уже не бачиш за крок перед собою — і летиш у прірву… І ця прірва розмита, ти можеш розчинитися в ній — і не помітити, як, перетворишся лише в холодний попіл… Але так має бути, так має бути…

Старий витяг люльку, затягнувся димом, і очі його засиніли, як небо…

— Ми втекли з нею в гори. Втекли у грозу, надіючись, що злива змиє наші сліди. Ми нічого не обдумували, не планували, не будували жодних ілюзій… Кругом була війна і смерть, а наша любов заквітла серед пекла, — і ми рятували її від погибелі!

Ми видряпалися на високий кряж. Десь тут пролягали опришківські стежки, якими вони колись переходили в Румунію. Треба було пройти зовсім небагато, — лише подолати стрімку річку, яка зараз здичавіла і з гуркотом металася між берегами… У неї виник відчайдушний план. В одному місці ріка звужувалася, і верхівки дерев міцно спліталися між собою. Ми полізли на дерево. Гроза не вщухала, потоки води заливали очі, гілля було слизьким і зрадливим…

Вона вхопилася за гілку і зависла над потоком. Ми не могли повзти разом — щоб не зламати дерево своєю вагою… І тут її рука ковзнула, — і вона полетіла в потік…

Старий перевів подих. Затягнувся димом, закрив очі і ніби заснув.

Стало так тихо, ніби хтось підняв руку — і в одну мить стер всі звуки. Дмитро чув, як стукає його серце…

— Моя душа в один момент відділилася від тіла… — старий заговорив так тихо, що його голос став схожим на шелест. — Я випередив її, обхопив руками і постарався відтягнути її тіло від середини потоку. Я хотів упасти першим, щоб вона впала на мене…

Тільки в останню мить побачив своє тіло, що летіло згори…

Вона впала на берег, — але чомусь голова її різко шарпнулася і вдарилася об камінь…

Моє тіло впало поруч, — в якесь баговиння.

Коли прийшов до свідомості, побачив, як її кров обмиває мої ноги…

І тоді я відчув, що не смію нічого більше робити з власної волі. Моє горе, мій біль роздерли завісу — і я побачив, як стара взяла на руки її маленьке тіло, — воно чомусь стало дуже маленьким, — обгорнула білим саваном і понесла, як малу дитину…

На моєму тілі не було жодної подряпинки.

Коли стихла гроза, я поніс її останки в гори і похоронив…

І моє колишнє життя відійшло разом із нею…

Старий зновуперевів подих, пильно поглянув на Дмитра.

— Ти завтра підеш звідси, — і знову тебе закрутить брехливий світ. Але чомусь якраз тебе, такого верткого і брехливого, він прислав мені для сповіді. Стара вже чекає…

Не пробуй нікому розказувати ці байки з мого життя. Це байки для тебе. Може, колись згадаєш, як станеш перед завісою…

Дмитро боявся перебивати Юра, але в нього миттєво спалахували якісь запитання. Мова старого була такою барвистою, глибокою, голос відтінював молодими чуттєвими нотками…

— Ти хочеш знати про мого сина? — старий прочитав його думки і розімняв старечі ноги. — Пройшло багато літ, — і я навчився виживати, як виживає вовк. Ти знаєш, як він полює?

Старий побачив зблиски у Дмитрових очах при згадці про вовка.

— Тоді він не був голодним. Ти просто запаскудив його територію своїм запахом — і це йому заважало. Добре зробив, що пішов звідти… Вовк безстрашний, коли нападає. Але він дуже обережний. Тільки дуже сильний голод може його змусити кинутися на людину…

Я прожив між вовками три місяці. За мною полювали люди — надійнішого сховку від вовчої печери я не міг знайти… Вони годували мене. А потім я сам уполював сарну, приніс їм в печеру. Подякував і пішов…

Ти так дивишся на мене перестрашеними очима — бо не віриш, що звірі краще розуміють нас, ніж ми розуміємо їх. Але вони розуміють наші правдиві пориви: гнів, страх, любов… з ними можна говорити словами, — але то хіба для заспокоєння свого розуму. Вони краще розуміють без слів…

Вовки бояться, як люди. Вони не довіряють нічому, окрім сили і витримки. Якщо в тобі з’явиться тріщинка, — ти притягнеш до себе вовка. Сильних вони обминають…

— У людей якось все навпаки, — втрутився Дмитро. — Люди нападають на сильних.

— Чому навпаки? Сильні не дають на себе нападати. Сильний завжди зможе поставити заслін ще до того, як у когось виникне бажання на нього напасти… і сильний не буде очікувати від інших нападу. Це дуже важливо! Сила — не в кулаках і гордих словах, а у вмінні стиснути своє світло… не виставляти його напоказ… вміти побачити це світло в інших…

Ти коли-небудь зустрічав сильних людей?

Дмитро розгубився. Він раптом поставив перед своїми очима всіх, кого вважав ледь не кумирами свого життя. Це були політики високого рангу, письменники з гучними іменами…

— Хто з них міг би встояти перед вовком?

— Я подумав: перед ким із них міг би встояти вовк? Вони стріляли б, не роздумуючи…

— Вовк не просто приходить до чоловіка. Вовк — єдиний звір, в якому ще жива наша первісна природа… вистояти перед вовком — значить, вижити…

Старий відійшов від розмови про сина.

Дмитро відчув, що він знову прочитав його думки, і вирішив більше не розпитувати.

* * *

— Я навчився у звірів виживати. Високо в горах завів кошару із заблукалих овець. Вовки обминали її, — наше розуміння було сильніше за голод. Я спостерігав за звірами, — вони уміють себе лікувати. Навчився відчувати смак життя у травах… кожна травинка має душу, як всяке живе створіння. Її треба попросити, — вона все віддасть тобі з любові…

Щороку я приходив до потока в той день, коли він забрав від мене мого ангела. Я знав уже, що ніхто нікого не забирає, — просто ми переміщуємося в просторі любові. Ти все відчуваєш, твоє серце так само співає, як колись, — тільки рукою не можеш доторкнутися до її тепла…

Старий замовк, а Дмитро наче притулився до його плеча: в нього ніколи не було батька, він так хотів по-чоловічому з ним поговорити! Поговорити про любов: бо що є в світі важливіше?

— Любов — це таке світло, яке ніхто і ніщо не може ні погасити, ні пояснити, — знову заговорив Юр. — Це як вогонь, запалений серед ночі. Ти запалив його для найближчої душі, а в його світлі гріються нічні метелики, дерева, трави, його далекий спалах будить у комусь надію, подає сигнал серед ночі, вказує дорогу заблукалим…

А головне — він гріє тебе, розтинає темряву самотності і співає разом із твоїм серцем…

У житті самотніми і нещасними є не ті люди, які когось полюбили і втратили, а ті, які мають все, але не люблять… Тому радій, що твоє серце збудилося…

* * *

Гострий промінь призахідного сонця черкнув по скелі, і відразу в повітрі повіяло вечірньою прохолодою. Тиша обняла гори, які ще пашіли денним теплом.

Обидвоє поринули в тишу, як гірські птахи, поки нічні гомони не стали виповзати з долин, як сріблисто-чорні змії…

Старий сказав Дмитрові зайти в хижку і полежати. Він знову розігрів на вогні якусь мазь, ще раз порозтирав його тіло від п’ят до шиї. Знову дав випити різкого напою, від якого голова попливла, відчуття розслабились…

Так і не почув того вечора продовження дідової історії…

* * *

Юр збудив його дуже рано. Він кудись поспішав — і, приготувавши сніданок з бринзи та ягід, став підганяти Дмитра збирати свої речі.

Вони вийшли із хижки, старий пірнув у кущі. Дмитро дряпався за ним, поки не вийшли в розлогу бучину. Тут іти було легко, старий дріботів поруч.

Дмитрові дуже кортіло розпитати про сина, і Юр присів на стару колоду й сам заговорив:

— Я приходив на те місце над потоком… в один і той же день… сідав на камені і говорив собі з нею… І раптом я почув якийсь плюскіт у воді. Моє вухо чуйне, як у вовка, — я помітив, що у воді щось пливе… Схопив її коло того каменя…

То була молода жінка. Вона не встигла навіть води наковтатися. Я витрусив її, привів до тями. І поніс вгору, бо треба було її просушити…

Вона сама скочила у струмок. Не хотіла жити. Довго не розказувала мені, що сталося. Але так собі тихенько при мені відігрівалася…

Жінка є жінка. Йшла зима — у щось треба було взутися та одягнутися…

Вона пішла десь межи люди, щось там продавала, — бринзу, ягоди, трави…

Потім когось до мене приводила, бо треба було помогти зі здоров’ям… було й таке, що в людей пропадала худоба або хтось десь заблудився… всяке бувало… А я це все видів. Життя під чистим небом прочищає зір, і слух, і нюх… Так я знову став трохи прихилятися до людей. Бодай до тих, кого хотів видіти…

Вона народила мені сина. Я розвів велику череду — треба було думати щось про сім’ю… Але вона все банувала за чимось. Нічого мені не казала, а коли вже синові сповнилося три рочки, він бігав за мною по лісу і щебетав, — вона розказала мені, чого пішла тоді до лісу…

То все любов, чоловіче! Коли вона є, то людина за нею ходит, як за сонцем…

Дід раптово зупинився, перевів подих. Уважно подивився на Дмитра. Зіпершись на стовбур дерева, відпочивав. Повіки очей зімкнулися, обличчя зблідло…

— Але правдива любов є мудра, — продовжив по хвилі. — Вона вміє чекати — навіть усе життя. Світити і чекати… А та людська любов — як мисливська пастка для вовка. Вона нічого не попустит: тримає так, що посторонки рвуться, серце тріскає… один день гріє, а другий — палит…

Є така любов дика межи людьми, — дика, бо в ній нема волі… така, що нині цілує, а завтра вбиває…

Та жінка була вдячна мені, була добра до мене, — але і моє серце тільки краєм пригріло її… Біда нас звела, а любов розвела…

Старий помалу розімняв старі кістки і став сходити вниз. Він довго йшов мовчки, а потім знову заговорив:

— Вона пішла в село і більше не вернулася. А я лишився з сином. І ми стали жити удвох далеко від людей — поки він не виріс парубчаком і не пішов від мене…

— Чому він теж виявився таким невдячним?

— Невдячним? Чому ти так кажеш? То його життя: він був би слабаком, якби став тінню мене! А ким був би я, коли б не прийняв своєї долі?

Є святий закон, який людина не має права переступати: ніхто нікому в цьому і в інших світах не має права нав’язувати свою волю…

Мій син був найсильнішим з людей…

Старий знову замовк і швидкою ходою пішов униз звіриною стежкою…

В якийсь момент Дмитро загубив його з поля зору. Потім він знову виринув десь ніби збоку.

Коли внизу з’явилася стежка, витоптана людськими ногами, зупинився, почувши голос старого. Той наче з кимось перемовлявся.

Оглянувся. Старий махнув йому рукою:

— Іди, сину, вниз! Дорога сама виведе тебе…

Дмитро хотів щось сказати, але старий гукнув:

— Іди! Дерево буде жити!

Він ще довго оглядався, намагаючись побачити між деревами маленьку постать, але Юр наче розчинився у лісі…

* * *

Сонце стояло високо над горизонтом, коли Дмитро знову опинився на тій самій дорозі, що вела до закинутої будівлі. Пішов у бік траси, і дорогою його наздогнали двоє чоловіків.

Страх миттєво пробіг по ногах, вони легенько підкосилися. Але він знав, що тепер все має змінитися.

— Хлопці, я вийду цією дорогою на трасу?

— Так, наздоганяйте нас — ми теж туди! — гукнув один. — Тільки швидше — скоро має бути маршрутка!

* * *

«…Коли легенький дощик зрошує пустелю, здається, що нічого не змінилося. Скільки злив треба пролити в океан піску, аби пустеля проявила ознаки нового життя!

Але коли над нею пролітає бодай маленький дощик — це ознака того, що піщаний океан запрагнув змін. Пустеля прикликала дощик. І тепер її глибоке коріння буде вишукувати в собі дихання оаз, буде розчищати зсередини дорогу маленьким джерелам…

Життя відкрило мені це не як метафору, а як наріжну думку, ідею, — винесену не з книжного океану, а з власного пережиття. Воно несподівано поставило на моєму життєвому шляху незвичайних, хоча й не примітних, людей. Вони не дали мені прямих відповідей на ті питання, які мене роздирали зсередини, ставили на грані життя і смерті. Їхні думки були тільки їхніми думками — і вони не пропонували рецептів зцілення від душевних недуг.

Але згодом, згадуючи цих людей, я став цінувати кожну зустріч, кожну щиру розмову. Навчився сприймати свою професійну звичку колекціонувати думки великих людей як шанс зустрітися в часі і просторі з цими особистостями, у яких хотілося б багато чому повчитися. І вони дали мені такий шанс — залишили свої нетлінні думки…

Робота над укладанням цієї книжки стала живою купіллю для моєї свідомості. Я вбирав у неї кожну думку, як несподіваний лист із вічності, адресований саме мені.

У моєму житті зовні все виглядало без змін. Але я знав, відчував, що моє „дерево“, мій „храм“ тепер не розділені між собою. Вони постійно ведуть діалог, вони сперечаються — два крила свідомості…

Але не намагаються знищити один одного…

Слова мертві, якщо ти, дорогий читачу, не освітиш їх глибинним променем власної свідомості. Якщо не приймеш їх у живе коло царства поріднених думок…»

* * *

Так написав Дмитро у передмові до книжки, яку він уклав таки упродовж року.

Він хотів присвятити її Юрові. Довго думав, як сформулювати цю посвяту. А тоді просто написав епіграф: «Дерево буде жити…»

Він зрозуміє, якщо колись прочитає його книжку…

З першим автографом захотілося подарувати книжку Анні. Він не спілкувався з нею, не розпитував у свого колеги, як її справи. Але в думках вона стала його Діотімою — і це принесло справжнє полегшення…

Він не знав номера її телефону. Тому зателефонував на кафедру.

— Анна вже не працює у нас. Звільнилася ще півроку тому… Куди поїхала? Вона не залишила своїх координат…

* * *

Влітку він купив путівку на базу відпочинку в горах. Не хотілося шукати навмисних пригод — було достатньо подихати гірським повітрям…

Розшукав дорогу, яка вела до розваленої будівлі. Пішов стежкою уздовж потічка. Довго блукав між буками, намагаючись зорієнтуватись, в який бік рухатися…

Але ліс застережливо шумів, його таємниці затулились гіллям від людського ока.

— Діду Юре! — голосно гукав Дмитро, а сльози самі котилися з очей…

Він поклав книжку на зрубі старого пня, ще раз поглянув на епіграф: «Дерево буде жити…».

А тоді під ним дописав ручкою: «Мольфар».

* * *

І після Дмитрової крапки мені теж хотілося б поставити крапку в його історії. Відверто кажучи, інтересу до його персони в мене виявилося незрівнянно менше, ніж у мольфара. Я знаю, що такі люди, як він, надто інертні та боязливі, аби вчинити якийсь справжній вчинок. Будуть все життя романтично зітхати і плакати потайки від миттєвого розкаяння, але вранці — весь антураж пристойних та успішних інтелігентів з м’якими, як у породистих котів, манерами, буде виставлений на вітрину їхнього буденного життя. І нічого не зміниться. Хіба якщо життя само не викине їх на проїжджу дорогу…

В історії Дмитрової зустрічі з мольфаром мене найбільше зацікавив цей старий самітник. Я почула її від свого друга — художника: такого ж вільного й незалежного за своєю природою. Він давно покинув місто, де мав респектабельні умови, славу й визнання, але врешті вирішив покинути це все заради волі.

Коли людина виходить зі своєї професійної «тусовки» і перестає настійно нагадувати про своє існування персональними виставками, презентаціями, фуршетами (які мій друг доречно назвав моральною компенсацією за презентацію), — тоді про неї швидко забувають. Пізніше згадують лише на похоронах, якщо, знову ж таки, хтось подбає про публічний розголос.

Більшість так званих творчих людей дуже бояться хоч на деякий час випасти «з обойми», чудово розуміючи, що улесливу славу треба добре підгодовувати, аби вона не відвернула від тебе своє примхливе личко.

На щастя, Микола є істинним чоловіком. Він дуже легко струсив із себе пил популярності. Тепер його розшукують в горах лише ті, хто вміє відчувати красу і правду.

Цього літа друзі зібралися на відпочинок в мальовничому місці, неподалік від Миколиної хатини. І вмовили його лише для вузького кола облаштувати невеличку персональну виставку в конференц-залі турбази.

Був тут і Дмитро: Микола бачив його давненько — і відразу запримітив якусь внутрішню надламаність в цьому завжди охайному і трішки самозакоханому чоловікові.

Звичайно, організували й традиційний гуцульський прийом, — з бринзою й грибами, міцною медовухою та простими стравами.

Дмитро, завжди балакучий і охочий до гучних тостів, цього разу був весь заглиблений у свої думки. Він вийшов на дерев’яну терасу і довго споглядав, як за горами сідає сонце…

— Дмитре! — погукали його хлопці, які вже від жіночої теми плавно перейшли на політику. — Ходи, бо ми вже тут поділилися на партії! Поможи нам знайти політичний консенсус!

— Та що з вами балакати! — без особливого азарту приєднався до товариства Дмитро. — Ви — народ інертний: все чекаєте, що хтось буде вирішувати за вас державні справи! Треба самим іти в політику! Ви мудрі, маєте досвід, — а на вибори не йдете!

— Бо вони не знають, чого їм туди йти! — засміявся хтось із присутніх. — Ти їм простіше розкажи, чого йдуть в депутати! Не дороги ж ремонтувати!

— Та й дороги хтось має ремонтувати…

— То все марні балачки, — спокійно втрутився в розмову Микола. — Вас що — завидки беруть? То йдіть, понаїдайтеся того гівна — або не переймайтеся ним. Мене інше болить: як малюю ікони — все мені перед очима наші сільські хлопи та жінки: такі зболені очі, така смиренність в поставі… А їхні діти, що виросли в нужді, як тільки вибиваються «в люди», — звіріють і знущаються з тої бідосі, з якої вийшли. Ніякого людського милосердя, жодного тобі братолюбія, хоч про неньку-Україну торохтять, аж слина бризкає… Що це за диво таке — хто мені скаже? Та литовці в часи радянської окупації посилали наймудріших хлопців працювати в КГБ: ті втиралися в довіру і думали, як би здобути незалежну державу. Для нас це просто дико звучить: у нас вже як запродався, то не нігтиком чи мізинчиком, — а весь, з усім родом і приплодом. Яка партія, яка ідеологія? Про що ви говорите? Треба визнати, що ми недаремно в державному гімні оспівуємо ніжно воріженьків: вони помагають нам побачити власну гниль. Якби нас в дули не прали — то вже б порозлізалися у власному лінивстві…

— Ну-ну-ну, Миколо, вистигни трішки… не все так погано в нашому домі, як хтось там казав…, — за столом піднявся старий газда з довгими сивими вусами. — Ти добре знаєш, що така людська природа… в кого нема продажних людей? Може, то нужда зробила наших людей такими? Ті, хто пережив голод, сибірські табори, хотіли, аби їхнім дітям не довелося того пережити, і вони старалися ховати від них правду. Треба було фізично вберегти своїх дітей від системи, від знищення. Це не є маловажним. Може, перестаралися. Щось не довчили, — дбали про достаток. А інші, стійкіші, впадали в другу крайність: «йшли діди на муки — підуть і правнуки…» Не можна вічно воювати, страждати, — і не можна здобувати сите життя будь-якою ціною. В наших людей ще не виробилося вміння просто мудро жити. Так, як колись пращури жили. Забулося то все через війни і пошесті…

— Так, дєдю, згоден, — усміхнувся Микола. — Згоден, що не можна судити, але так само не можна оправдовувати. Я прийшов до висновку, що постійне виправдання чужого злодійства таке саме гріховне, як осудження. Ми тому й вибираємо до влади ту всю гниль, що виправдовуємо: «А як він виживе, як не буде красти чи брати хабарі?»

— Влада псує людей, — зауважив Дмитро. — Багато спокус, можливостей, інші люди, інше середовище… Є така притча про те, як в одному краю на престолі сидів дракон і поїдав людей. Врешті вони зібралися — і повалили дракона. Хто ж мав сісти на його трон? Вирішили, що то має бути найчистіша душа: голуб. Але як же здивувалися люди, коли вранці знову побачили на троні дракона! Так воювали вони, садовили на трон голуба, але щоразу на ньому знову опинявся дракон. Бо не знали люди, що драконами ставали голуби, як тільки опинялися на троні…

— Ай-яй, яка чисто українська сентиментальна байка! — засміявся Микола. — Ти направду віриш, що то голуб ставав драконом? А може, їхні очі погано бачили? Може, недогодованого дракона вони приймали за голуба, бо він ще не клацав пащею, а смиренно хилив голівку, аби щось отримати? Як гарно ти підтвердив мої слова про нашу усвідомлену сліпоту! Бачимо те, що хочемо бачити, лукавимо на кожному кроці!

— Та дайте собі спокій з тою політикою! Давайте ліпше заспіваємо! — озвався хтось із присутніх.

Тиха пісня несміливо зазвучала над столом, а далі розкинула крила — і полетіла в гори.

Дмитро вийшов на веранду і вдивлявся в контури далеких гір, ковтаючи сльози. Там десь жила часточка його розгубленого єства, пробудженого до спраги старим Юром. Там щось надламалося в його свідомості, аби на зрізі можна було нащепити зелену молоду віть.

Сьогодні Миколині картини зворушили його і нагадали минулорічну подорож в пошуках себе. Це були не колоритні гірські пейзажі, якими рясніє кожна виставка у столичних салонах. Миколині картини говорили: скупі деталі були так закомпоновані, що в кожній із них прочитувався жест, запитання, ствердження, — як у театрі пантоміми. Він сказав про своє враження Миколі.

— В горах дійсно все промовляє до тебе, — розчулено погодився художник. — Я тут навчився жити просто і правдиво, — і мене від міста відгонить, як від каналізаційної труби! В горах промиває вуха і очі, можна дивитися і бачити, слухати і чути!

— На жаль, я цього ще не зумів відчути, — чесно зізнався Дмитро, — для мене гори здебільшого — красива декорація, якою я намагаюся заслонитися від свого буденного світу. Але я серед них чужак, — і тому мені трішки страшно… а твої картини ніби «ретранслюють» ідею гір, — її можна сприймати чисто естетичним чуттям. Особливо вразив мене крилатий ангел серед бурі, — десь далеко на горизонті: він заледве проглядається, але манить до себе погляд і відчуття…

— А чорного ангела ти не помітив? Він на передньому плані: многорукий, як Шіва, — трощить і руйнує… Це моя алегорія, символічна «притча» про циклічність змін у світі. Коли настає час трансформації, — а він уже настає, треба лише приглянутися, до того, що діється у світі, — це значить, що на місці старого «храму» має постати новий. Для цього Бог пошле на землю двох: Ангела-руйнівника і Ангела-будівничого. Перший знищить старий храм — і буде проклятий людьми як руйнівник, а другий збудує новий — і люди прославлять його як будівничого, але в руках найвищих обидва виконають одну роботу…

— І вони вже прийшли водночас…, — Дмитро усміхнувся, згадавши свою розмову з Юром. — Здається, ти пояснив мені, чому людина має пізнати Смерть, аби оцінити сенс Життя…

* * *

Вони довго говорили сердечно, як давні знайомі, — і Дмитро насмілився розповісти про свою зустріч з Юром.

— Я чув про нього від людей, — сказав Микола. — Ця зустріч тобі неспроста подарована: щось має дуже змінитися у твоєму житті. Зі мною теж було щось подібне…

Микола не встиг розповісти свою історію. До Дмитра подзвонила його жінка. Милим грайливим тоном вона повідомила йому, що виїжджає за кордон.

— Ні, не у відпустку, Дмитрусю… я влаштовую своє життя… їду з чоловіком, якого давно люблю…

— А діти?! — Дмитро прихилився до одвірка і наче від чогось відмахнувся.

— Діти поїдуть зі мною. Зараз тимчасово побудуть у моїх батьків…

— Ларисо, я нічого не розумію… це вже давно, а я нічого не знаю?!

— А що ти взагалі знаєш? — її грайливий тон перемінився на різкий фальцет. — Що ти знаєш, чим ти живеш? Набридло мені все, я хочу справжнього життя! І досить! Я залишаю тобі ключі від нашої колишньої квартири, — місця тобі там вистачить! Ключі візьмеш в нашої прибиральниці! Твої речі я вже спакувала, судове рішення підготовлене! Успіхів тобі!

Вона відключила телефон.

Микола побачив по реакції Дмитра, що розмова не з приємних, і відійшов…

Всі уже розійшлися, офіціанти прибирали посуд, а Дмитро сидів на веранді з пляшкою коньяку в руках і бездумним поглядом свердлив порожнечу…

— Ходімо, Дмитре, — Микола підійшов і легко взяв його за руку. — Пройдемося трохи лісом, — переночуєш в мене… поговоримо…

— Я вже не маю що сказати…

— Неправда. Може, якраз зараз почнеш щось по-справжньому розуміти… Якщо вона давно крутила шури-мури в тебе за плечима, — то уявляєш, яким дурнем ти був?

— Ти мене не розумієш…

— Ще й як розумію! Ще й як! Твоя хоч сказала — і пішла собі, а моя не казала… я те все мав побачити на власні очі…

— І в тебе так?!

— І в мене… я ж також женився, як і ти, на перспективній донечці перспективного татка… гівнюки ми з тобою, а не чоловіки… я таку дівчину зрадив…

Микола сів поряд з Дмитром, взяв з його рук пляшку і добряче хильнув…

— Нема нічого ціннішого в світі за тебе самого, — твою душу, — тихим голосом, наче сам до себе, знову заговорив Микола. — Це велика брехня — коли ти дозволяєш собі шукати точку опертя в друзях, в коханій жінці, в дітях, сім’ї, в політиці… чи в грошах… ти втрачаєш свій золотий час жити: і коли будь-що із цього всього довколишнього схитнеться в тобі, — ти летиш у прірву. А воно все хитається, бо все зовні тебе. Ось я зараз на хвильку дозволив собі зануритися у своє минуле, — і голова пішла обертом. А те, що в моєму серці, таке велике, — життя не вистачить, щоби його «розкопати»… Поплач, не бійся бути слабаком… я спершу виплакався, а потім взявся читати Ніцше. Його Заратустра мене протверезив. Він теж бував слабаком серед людей…

Вони співали й плакали до самого ранку — та так і поснули під зорями…

* * *

Дмитро повернувся до міста аж наприкінці літа. Зайшов у свою колишню квартиру, від якої повіяло акуратною пусткою, — і перестав відповідати на телефонні дзвінки. Його мама опинилася в лікарні із сердечним приступом від пережитого, але він лише раз провідав її. І сумління не замучило. Він шукав точки опертя.

Він завжди жалів маму, вийшовши нарешті з-під її надмірної опіки: адже вона ростила його сама, працювала на різних роботах, аби «виштовхати» його в люди. Часто принижувала себе, а сина особливо, — і найчастіше викликала жалість у всіх, хто її знав. Напевно, жалості їй найбільше бракувало, бо теплої синівської любові у собі Дмитро так і не відчув…

Не треба себе дурити. Він не дуже страждав через втрату Лариси. Навіть туга за дітьми не мучила його, бо він і так рідко з ними бачився, — частіше дітьми опікувалася няня або теща.

Він перестав відвідувати дорогі вечірки олігархічних родин, — і відчув певне полегшення: менше доведеться лицемірити й витискати із себе всю акторську майстерність. Тепер він більше не зять олігарха, — можна нарешті вільно дихати….

Два перших місяці важко звикав до нових стосунків з людьми. На кафедрі всі все знали, — і надто вже уважно приглядалися до кожного його поруху, жесту. Він тримав себе в рамках упродовж дня, а ввечері напивався і засинав…

Так пройшла зима, а навесні в гості несподівано приїхав Микола. Мав якісь справи — і вирішив провідати.

Дивно, вони ніколи не були близькими друзями. Так собі, — були дітьми одного середовища. Коли Микола надовго зник у горах, Дмитро навіть забув про його існування. Хіба ця зустріч на презентації картин — зовсім спонтанна…

Але зараз Дмитро неймовірно зрадів приїзду Миколи. Вони просиділи увесь вечір за розмовами, — не багато й випили, а сон прийшов спокійний і цілком тверезий…

І приснився йому старий Юр. Стояв перед своєю хижею — спиною до Дмитра — і мовчав…

— Дмитре, ти з цього вийдеш! — бадьоро сказав на прощання Микола. — Коли людина перебуває в рабстві, у неї є світла ціль: ковток свободи. І це дає їй силу жити. Але коли вона нарешті отримує довгождану свободу — то ніби втрачає ґрунт під ногами… розумієш? Люди не вміють користуватися свободою зразу: спершу вони просто відчувають, що втратили ціль, а вона була їхньою опорою… Але потім свобода сама починає діяти в тобі, вона не може довго сидіти без діла! Так що все у тебе буде добре!

* * *

Спершу треба було навчитися засинати без страху. Дмитро перестав напиватися — і відчув, що сни знову стали ніби другим планом його життя. Але дзеркала з мармизами зникли. У снах він все частіше зустрічався зі старим Юром.

А одного дня йому приснилася Анна… вона запитала, які його враження про книжку «Бунт Сократа»…

Ах, «Бунт Сократа»! Він так і не дочитав…

Увечері знайшов книжку, відкрив — і вперше помітив автограф Анни. А внизу — дата і номер мобільного телефона…

Тремтячими руками набрав номер.

— Алло! — серце тенькнуло від її голосу…

«Дерево буде жити!» — глибоко в пам’яті озвався другий голос…

Оглавление

Дивачка

Мольфар