Чому Захід панує - натепер [Ян Морис] (fb2) читать постранично, страница - 2

тепер ім'я Вікторії зганьблено назавжди. Її правління було оргією вбивств, насильства, грабунків, поразок, безчестя та смерти. І ось сам Ціїн, злісний будівничий волі імператора Даоґуана, прибув цідити облуду та лицемірство.

У належний момент перекладач Вікторії, що стоїть навколішки поруч із нею, легенько кашляє — так, аби не почув ніхто, крім неї. Це сигнал. Ціїнів посіпака досяг фрагменту, де її оголошено підлеглою правителькою. Вікторія підводить чоло від пірсу й випростується, аби отримати варварську шапку та вбрання, що символізує знеславлення її нації. Вона вперше дивиться на Ціїна. Хоч як це дивно, цей не надто молодий і ще не старий чоловік видається досить розумним та енергійним. Чи справді він такий монстр, як у її жахах? А Ціїн вперше дивиться на Вікторію. Він бачив її коронаційний портрет, але королева виявилася ще огряднішою та невиразнішою, ніж він очікував. І молодою, дуже, дуже молодою. Вона змокла, обличчя поцятковане дрібками налиплого мулу. Вона навіть не знає, як належить правильно виконувати низький уклін. Як погано виховано цих людей!

Аж ось настає мить найчорнішого, неймовірного, неможливого лиха. Двоє мандаринів, низько вклоняючися, виходять з Ціїнового почту вперед і допомагають Альбертові стати на ноги. Вікторія знає — вона не може дозволити собі жодного звуку чи жесту. Втім насправді вона скам'яніла на місці й не змогла б запротестувати, навіть якби намагалася.

Вони забирають Альберта. Він рухається повільно, з величною гідністю, потім зупиняється й дивиться на Вікторію. В цьому погляді цілий світ.

Вікторія знепритомніла. Один з китайців підтримав її, не дав впасти на пірс — не належить, аби королева, навіть чужа ворожа королева, забилася в таку мить. Рухаючися як сновида, важко дихаючи, із застиглим обличчям Альберт полишає свою країну. Вгору трапом, до розкішної замкненої каюти, потім до Китаю, де сам імператор прийме його як васала в Забороненому Місті.

Вікторія опритомніла, Альберта вже немає. Тепер, нарешті, вона захлинається плачем. Альбертів шлях до Пекіна може забрати близько півроку, так само дорога назад, а ще може статися, що йому доведеться кілька місяців чи років чекати в оточенні тих варварів, поки імператор погодиться на авдієнцію. Що їй робити? Як самотужки захистити свій народ? Як вона зможе дивитися в вічі цьому гидкому Ціїнові після всього, що він їм заподіяв?

Альберт так і не повернувся. В Пекіні він здивував двір, бо вільно володів китайською мовою та добре знав конфуційську класику. Але слідом прилетіли звістки про повстання безземельних селян, що трощили молотарки по всій південній Англії, та про криваві вуличні бійки, що лютували в половині європейських столиць. Трохи згодом імператор отримав від Ціїна листа з порадою заради безпеки тримати якнайдалі від країни такого талановитого принца, як Альберт. Причиною всіх цих заворушень є протест не лише проти китайського володарювання, а й проти болючої модернізації. Проте, коли маєш до діла з таким буйним людом, ризикувати не варто.

Отже, Альберт залишився в Забороненому Місті. Він більше не носив англійських костюмів, мав зачіску з маньчжурським хвостом і з кожним роком поглиблював своє знання китайської класики. Він постарішав, самотній серед пагод, і, по тринадцяти роках у позолоченій клітці, просто пішов з життя. На іншому кінці світу Вікторія замкнулася в погано опалюваних приватних покоях у Букінґемському палаці й ігнорувала своїх зверхників. Ціїн правив Британією замість неї. Чимало так званих політиків були готові плазувати, аби лиш доступитися до нього. Коли 1901 року Вікторія померла, не було влаштовано навіть державного похорону. Лише знизування плечима та криві посмішки супроводжували відхід останньої визначної особи епохи, Що передувала володарюванню Китайської імперії.

Луті в Балморалі^[1]

 вичайно ж, насправді все відбувалося не так. Чи, принаймні, лише дещо відбувалося якось так. Справді існував китайський корабель під назвою «Ціїн», і він справді у квітні 1848 року заходив до Східноіндійських доків Лондона. Але це була не панцерна канонерка, що привезла до Лондона китайського губернатора, а лише весело розмальована дерев'яна джонка. Британські торгівці з колонії корони в Гонконгу купили її за кілька років до того й вирішили, що доправити її до метрополії буде непоганою забавою.

Королева Вікторія, принц Альберт та герцог Велінгтонський справді приходили на берег, але не вклонятися новому зверхникові, а разом із туристами повитріщатися на перший китайський корабель, що його побачили в Британії.

Корабель справді носив ім'я губернатора Ґуанчжоу^[2]. Але 1842 року Ціїн не приймав капітуляції Британії після поразки Королівського флоту. Насправді він того самого року вів перемови про капітуляцію Китаю. Невелика британська ескадра потопила всі військові кораблі, що змогла