Чому Захід панує - натепер [Ян Морис] (fb2) читать постранично, страница - 3

знайти, змусила замовкнути берегові батареї та перекрила Великий китайський канал, що з'єднував Пекін з багатою на рис долиною Янцзи, й таким чином поставила столицю перед загрозою голоду. 1848 року Китаєм справді правив імператор Даоґуан. Але він не відривав Альберта від Вікторії. Королівське подружжя тішилося щастям з перервами на примхи Вікторії до 1861 року, коли Альберт помер. Насправді це Вікторія та Альберт знищили Даоґуана.

Історія часто буває химернішою, ніж вигадки. Земляки Вікторії розбили Даоґуана та розтрощили його імперію заради найбританськішого з уподобань — чашки чаю (точніше кількох мільярдів чашок чаю). Протягом 1790-х років британська Ост-Індська компанія, що правила в більшій частині південної Азії як у себе вдома, щороку доправляла морем до Лондона 23 мільйони фунтів китайського чайного листя. Прибутки були величезні, але була одна проблема: китайський уряд не хотів імпортувати навзамін британські промислові товари. Він хотів лише срібла, і компанія мала клопіт, коли брак срібла гальмував торгівлю. Проте торгівці скоро з радістю дізналися, що поряд із бажаннями китайського уряду були ще бажання китайського народу, а народ хотів чогось іншого, а саме — опію. Найліпший опій ріс в Індії, що перебувала під контролем компанії. Торгівці продавали опій за срібло в Ґуанчжоу (єдиному китайському порті, де могли гендлювати чужоземці), купували за це срібло чай, а потім з величезним зиском продавали чай у Лондоні.

Як часто буває в бізнесі, розв'язок однієї проблеми породжує іншу. Індійці їли опій, британці його розчиняли й пили, інколи в такий спосіб заспокоюючи немовлят. Щороку споживано від десяти до двадцяти тонн зілля. Обидва способи давали слабкий наркотичний ефект, достатній, аби спричинити натхнення в дивного поета чи спонукати кількох графів та герцогів до нових дискусій, але загалом нешкідливий. Однак китайці курили опій. Відмінність тут десь така, як між жуванням листя коки та палінням люльки з креком. Британські торгівці зіллям примудрилися не помітити цієї відмінности, але Даоґуан її помітив. 1839 року він оголосив зіллю війну.

Це була дивна війна, що швидко перетворилася на особисте протистояння спеціяльного комісіонера Лінь Цзе-сюя, Даоґуанового заступника в усіх справах, пов'язаних із зіллям, та капітана Чарлза Еліота, британського суперінтенданта з торгівлі в Ґуанчжоу. Коли Еліот усвідомив, що програє, він переконав торгівців поступитися Ліньові спірними 1700 тоннами опію, пообіцявши, що британський уряд гарантуватиме їм відшкодування збитків. Торгівці не знали, чи мав насправді Еліот повноваження давати таку обіцянку, однак пропозицію прийняли. Лінь дістав опій, Еліот зберіг обличчя та забезпечив дальший перебіг торгівлі чаєм, а торгівці дістали за своє зілля найвищі ціни (плюс відсотки та транспортування). Виграли всі.

Тобто всі, крім лорда Мелберна, прем'єр-міністра Британії. Мелберн не виграв, бо мусив знайти 2 мільйони фунтів стерлінгів на компенсацію торгівцям зіллям. З боку простого морського капітана було чистим божевіллям ставити прем'єр-міністра в таке становище, але Еліот покладався на торгівельну спільноту, що мала пролобіювати відшкодування грошей в парламенті. Особисті, політичні та фінансові інтереси щільно зосереджувалися навколо Мелберна доти, доки він вже не мав вибору й мусив заплатити. Потому він відрядив до Китаю експедицію, що мала змусити китайський уряд повернути Британії гроші за конфіскований опій.

Це були не найкращі часи Британської імперії. Сучасні аналогії ніколи не дають точної картини, проте уявімо собі, що у відповідь на велику акцію Агенції з боротьби з наркотиками США тихуанський картель умовив би уряд Мексики вчинити збройний напад на Сан-Дієґо з вимогою до Білого Дому відшкодувати наркобаронам вартість конфіскованого кокаїну за вуличною ціною (плюс відсотки та вартість транспортування) та ще й повернути кошти, витрачені на військову операцію. Уявімо собі до того ж, що під час перебування в цьому регіоні мексиканський флот захопив би острів Каталіна, створив би на ньому базу для наступних операцій і погрожував би Вашингтонові блокадою доти, доки Конгрес надав би наркобаронам Тихуани монопольні права в Лос-Анджелесі, Чікаґо та Нью-Йорку.

Звичайно, тут є відмінність — Мексика не має змоги бомбувати Сан-Дієґо, тоді як Британія 1839 року могла робити все, що хотіла. Британські кораблі змели китайський захист, Ціїн підписав принизливу угоду, що відкривала Китай для торгівлі та місіонерів. На відміну від Альберта в уявній сцені, що я намалював на початку цього вступу, Даоґуанових дружин не забрали до Лондона, однак опійна війна все одно знищила Даоґуана. Він розчарував 300 мільйонів своїх підданців і зрадив традицію, що тривала дві тисячі років. Він мав усі підстави почуватися нездарою. Китай розвалювався. Швидко поширювалася наркоманія, держава втрачала контроль, традиції заникали.

До цього непевного світу прийшов невдалий кандидат в державні