Остання шабля [Микола Данилович Руденко] (fb2) читать онлайн

державне видавництво ХУЛОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

киів-1963

Минуло майже десять років, як полковник у відставці Турбай по­вісив свою бойову шаблю з дарчою монограмою на широкий килим в кабінеті щойно збудованого ко теджу. Держава забезпечила заслу­женого ветерана всім необхідним; здавалося б, можна спокійно дожи­вати віку разом з молодою вродли­вою дружиною. Але чому такий неспокійний полковник? Що турбує його сумління? І автор роману «Остання шабля» знайомить читача з складною гамою думок і почуттів героя, що вирішив зробити крутий поворот у своєму житті. Турбай ки­дає затишний котедж і потрапляє у кипучий вир нашої дійсності. Одночасно йому доводиться пере­жити ще одну не менш глибоку духовну драму: життя показало, що його одруження з красунею Лари­сою було прикрою помилкою...

Події роману відбуваються в 1956 році—році історичного XXз'їз­ду КПРС. Письменник піднімає ряд важливих проблем громадсько­го і морально-етичного плану, роз­криває гострі драматичні кон­флікти.

Полковникові у відставці Іванові Яковичу Черненку присвячую.

Автор

ЗМІСТ

Частина перша. Шабля на килимі      5

Частина друга. «Степова Пальміра» . . . .129

Частина третя. На коні і під конем .... 225

Частина четверта. Пісок змивається — золото осідає      356

Частина п'ята. Каштан зацвів у жовтні . . . 450

Епілог      579

ПИКОЛАЙ ДАНИЛОВИЧ ГУДЕНКО

Последняя сабля Роман (На украинском язьіке)

Редактор В. О. Тихонович Художник В. І. Якубич Художній редактор К. К. Калугін Технічний редактор О. /. Дубова Коректори А. Г. Зіневич, С. Р. Сеульська

Здано иа виробництво 13/УІ 1962 р. Підписано до друку 3/ІХ 1962 р. Формат паперу 84 Х¹°87»і- Фіаичн. друк. арк. 18,25. Умови, друк. арк. 29,93. Обліково-видавн. арк. 31,747. Ціна І крб. 10 коп. Зам. 1289. Тираж 100 000.

Держлітвидав України, Київ, Володимирська, 42.

Надруковано з матриць Книжкової ф-ки ім Фрунзе, Харків, у 4-ій поліграффабриці Головполіграфвндаву Міністерства культури УРСР, Київ, пл. Калініна, 2,

ч

ШАБЛЯ НА. КИЛИМІ 1

Турбай сьогодні також ночував у кабінеті на ман­сарді. Прокинувшись на світанку, він ступив босоніж на шорсткий килим і підійшов до вікна.

Осінні світанки тривалі, неквапливі. Сонце, знаю­чи, що тепла принесе небагато, не поспішає показа­тися на людські очі. Спочатку, розганяючи хмари, що заступають йому шлях, окреслить небесні володіння сірими, холоднуватими мечами, а потім уже явить сві­тові своє змарніле обличчя...

В постаті полковника, щільно обтягнутій трикотаж­ною білизною, не було нічого примітного. Зросту ви­ще середнього, з помірною, здоровою повнотою. В ши­рокій, м'язистій спині та в дебелих в'язах вгадувалося незмарноване здоров'я літньої людини, що колись чи­мало займалася фізичною працею. Поріділе волосся Іван Юхимович зачісував набік. Тонка смужка шраму від шабельного удару перекреслювала його щоку від правої брови до мочки вуха. Це надавало його об­личчю деякої суворості.

Незабаром Турбай вже стояв на верхній терасі власного котеджу, вдягнений в кавалерійські шаро­вари, обшиті шкірою, та в синю венгерку, оторочену на бортах і на комірі смужками сірого каракуля. Ка­ракулева папаха, трохи заломлена на потилицю, звич­но сиділа на його масивній голові. Не вистачало лише погонів з золотими підківками.

Мила, овіяна легендами кіннота! Небагато гучних перемог у минулій війні випало на твою долю, і останні твої командири, прославлені рубаки, мирно доживають віку, навіть не задумуючись над тим, що вони були кінцевою ланкою тисячолітнього ланцюга, початок якого губиться за густими туманами минув­шини. І, може, сняться ще комусь шеренги бравих вершників, ритмічний цокіт підків, цнотливі усмішки дівчат, що кидають троянди під копита коней... Може, й сняться... Тільки частіше пригадується перший рік війни, його залізні уроки, з яких випливав невблаган­ний висновок: шаблею проти танкової броні нічого не вдієш...

Минуло майже десять років, як Турбай повісив шаблю з дарчою монограмою на широкий килим у кабінеті нового, що пахнув свіжою фарбою, котеджу. Йому навіть не спадало на думку дотягнутися до неї рукою, вийняти з піхов... Значно більше уваги він при­діляв мисливській рушниці, яка висіла поруч.

Ось і тепер він зняв її зі стіни, підперезався пат­ронташем і почав обережно спускатися по дерев'яних сходах.

Чого ж це він у власному домі прокрадається, мов злодій? Кого він боїться, від кого втікає? А може, про­сто не хоче розбудити ту, що спить в кімнаті за скля­ними дверима?.. Ні, в о н а не спить... Щось скрипнуло, зашаруділо... Видно, вона, підводячись з ліжка, від­сунула стілець...

Іван Юхимович спинився на якусь мить, скоса гля­нув на скляні двері, боячись, щоб вони раптом не від­чинилися, і, затамувавши подих, рушив далі, до вихо­ду... А коли опинився на подвір'ї і відчув на обличчі подув ранкового вітру, що приніс із лісу солодкуваті пахощі прілої трави, він полегшено зітхнув... Таки ж вдалося й сьогодні уникнути зустрічі!.. Чи пощастить увечері?.. А завтра?

Будинок Турбая стояв на околиці міста, під самим лісом. Варто лише перейти через яр, потім піднятися крутою стежкою, що в'ється поміж колючим глодом та молодим терном, і ти одразу потрапиш у лісову гуща­вину, де заспокійливо шелестять столітні дуби, голуб­ливо дзюркоче струмок, лунко шарудить під ногами сухе галуззя. Якщо ж тобі трапиться нагода вийти на галявину, оточену кленами, ти побачиш, як ранкове сонце пронизує осіннє листя, як це листя, плавно кружляючи, опадає, а небо, земля і озерні води урочи­сто мовчать, заворожені золотим осіннім умиранням...

Коли б Турбая позбавили отаких лісових блукань з рушницею за плечима, він би, мабуть, не прожив і року, бо в цих блуканнях був його порятунок.

Який там з нього мисливець?.. Зайці та дикі каба­ни, помітивши його на узліссі, могли почувати себе цілком спокійно. За останні два роки він стріляв двічі, та й то лише для того, щоб перевірити рушницю. Тур-бай шанував цю мисливську зброю за те, що вона да­вала йому змогу усамотнюватись.

Та чому він шукав самотності? Коли це почалося?..

І знову спливло в пам'яті те, що в його невеселих розмовах з дружиною стояло за скупим словом «колись»...

...Полковник, якому на вигляд було років сорок» виплигнув із штабного вагона, щоб висповідати інтен­данта, котрий відправив пульмани з фуражем на за­пасну колію, в тупик, і тепер бійцям доведеться носи­ти сіно оберемками аж через два состави. Полковник почав розпікати інтенданта словами крутого кавале­рійського замісу, від яких навіть коні стають дибки. І раптом він сторопів, на його щоках виступив рум'я­нець сорому. На пероні, підпираючи спиною старий облуплений кіоск, стояла дівчина, пила воду з саха­риновим сиропом і, глузливо примруживши очі, пози­рала на полковника. Вигляд у неї був такий, ніби вона хотіла сказати: «Ти прекрасний у своєму гніві, герою. Ти маєш над цими людьми необмежену владу... Та моя влада вища за твою, і ти незабаром у цьому пересвід­чишся...»

І полковник пересвідчився...

Війна відкотилася далеко на захід, і тут, на степо­вому полустанку, вона нагадувала про себе сірими брилами танків на залізничних платформах, брязкотом солдатських казанків біля крана з написом «окріп», тривожним іржанням коней у вагонах. Після попов­нення кіньми, технікою та людьми кавалерійська ча­стина полковника Турбая мала незабаром вступити в останню битву. Ще було невідомо, хто доживе до перемоги, а чий кінь, подзенькуючи скривавленими стременами, гасатиме по чужих потоптаних нивах без вершника...

Це була одна з тих непередбачених зупинок, які можуть тривати і кілька хвилин, і кілька діб. І коли б состав рушив негайно, можливо б, оте жартівливе дівоче зухвальство, отой владний і глузливий погляд лишився б чимось випадковим, загубився серед степо­вого мерехтіння, як губиться іскра у вологих березне­вих снігах. Та проте сталося не так. Від коменданта надійшло повідомлення, що состав має затриматись на невизначений час, бо десь попереду ворожа авіація зруйнувала міст через річку.

Полустанок, на якому познайомилися Турбай і Ла­риса, був розташований недалеко від міста, де Лариса вчилася на першому курсі медичного інституту. Вчо­ра, в суботу, вона приїхала додому, до матері, а завтра вранці їй слід бути на лекціях.

Десь краяли вечірнє небо прожектори, десь гули ворожі й наші літаки, але Турбаєві та Ларисі зараз було не до них. Вже не вперше вона підводила Тур­бая до воріт, щоб попрощатися, але знов і знов вони, проминувши ворота, йшли далі...

І дивувалася Лариса: як же так — вона ж любить... На фізико-математичному в університеті, що містився поряд з їхнім інститутом, є студент Вадим, якого всі вважають мало не генієм, і дівчата відверто заздрять

Ларисі. Вона любить Вадима, а Вадим любить її... Чому ж вона сьогодні не може попрощатися з оцим кремезним полковником, що спершу здався їй смішним і незграбним?

Є в Турбаєві та внутрішня сила, якої вона не помі­чала у Вадимові. Є міцний природний розум, хай на­віть не оздоблений окрасами освіти, зате багатий і щедрий, мов степовий чорнозем. Так, Турбай удвоє старший за неї, але їм хороше, дуже хороше разом. Ота ж різниця в літах... Ні, про неї не думалось.

А Турбай... Про що думав Турбай, вдивляючись в освітлене місяцем обличчя Лариси?

Важко йому було розібратися в своїх почуттях. Війна, що позбавляє солдата можливості втішатися жіночою вродою, війна, що зодягає в броню не лише солдатську голову, але й серце, притупляє в людині відчуття прекрасного. Війна — це кров, і стогін, і дум­ки про помсту, а серце... Воно не помітить ромашки в степу, зате помітить і навік запам'ятає кров бойо­вого друга біля отієї ромашки...

Та раптом прийде хвилина, коли вся чоловіча ніж­ність і жадоба любові, нещадно витиснуті із солдат­ського серця, повернуться до нього, як повертаються хвилі до берега в час припливу. Ті хвилі бувають бурх­ливі, невгамовні, бо вони — стихія...

Було й Турбаєве серце підхоплене хвилею отакого припливу.

Прощання їхнє було стриманішим, ніж вони обоє підсвідомо того бажали. А потім листи... Вони також були стримані. Та крізь цю стриманість пробивалися почуття, мов суцвіття рясту крізь пробоїни солдат­ської каски, що забута іржавіє десь на узліссі.

Броня гинула, мусила загинути, бо серце людське закувати в броню неможливо...

Турбай з'явився в Ларисиному інституті у грудні со­рок шостого — тоді, коли між нею і Вадимом сталася чергова сварка. До його повернення Лариса ще нама­галася переконати себе, що любить Вадима, а Турбай в її серці живе якось окремо, і це нібито щось більше за дівочу любов — те, чого вона не вміла пояснити. Та повернувшись, він увійшов у її життя якось одразу, і про Вадима вона забула й думати.

Якось мати на неділю поїхала в місто, а Турбай і Лариса допізна блукали засніженим селищем, стояли біля воріт, потім зайшли в хату погрітися. І лишилися тут до ранку... Відтоді Турбай уже не переконував себе, що поміж ними існує лише мимовільна симпа­тія. Він не дозволив Ларисі приховувати від матері того, що сталося. Віднині в них одна дорога. А до люд­ських теревенів їм байдуже...

Не знав Турбай, що найстрашніше попереду.

Зустріч з сином і дружиною відбулась на вокзалі. Вони стояли похмурі, занімілі — син і Марія...

Рідні, жадані, але тепер недосяжні для нього... І він не посмів простягнути руки назустріч їхнім рукам. Тільки зціплені зуби свідчили про тамування болю. Не лише Марія, але й тринадцятилітній Толик зрозу­мів, що тато до них не повернеться, що хтось його зро­бив чужим. Хлопець мовчав, вовкувато позираючи на батька, і тяжка, нехлоп'яча образа пересмикувала куточки його губів.

— Значить, їхав, та й не доїхав,— тільки й спромог­лася вимовити Марія.

І ні слова більше. Відвернулась, наче його тут і не було, взяла сина під руку,— не за руку вже, а під руку! — й пішли вони по перону...

Пізніше довідався Турбай, що оселились вони в рід­ному селі, у його брата Ларивона...

Двічі він їздив до сина — у сорок сьомому й сорок восьмому. А потім... Так, у Марії характер твердий!..

Іноді Ларисі здавалося, що вона вийшла заміж за Турбая лише тому, що дуже хотіла насолити Вадимові. Так, так, винен у всьому Вадим, ота нерозумна сварка перед поверненням Турбая.

Та минали літа, і несподівано для себе Лариса по­мітила, що вона щаслива.

Оцей дім, який вони збудували після Турбаєвої відставки, його сильні руки і ясний природний розум стали для неї цілим світом. І, певне, щасливішим за неї був тільки Турбай. Загоїлися рани не лише на тілі, але й ті невидимі, які війна лишила в серці кожного фронтовика. І навіть спомин про сина та про Марію вже так не гнітив. Лишилася від нього сама гіркота — гіркота провини. І тільки...

Старі індійці кажуть: щоб зберегти молодість, треба частіше дивитися на біле, зелене й голубе... Сади й ліси взимку вкривалися памороззю, поля й луги заси­нали під снігом, а весною довколишній світ шумів ма­лахітовою зеленню, хлюпотів голубизною лісових озер, і небо височіло над їхніми головами таке голубе, що й не сказати...

Лариса насаджувала квіти, посипала піском доріж­ки, молола каву, вишивала гладдю і хрестиком. Турбай був не байдужий до її піклувань, помічав кожний камі­нець, покладений нею для окраси їхнього гнізда, а більшої нагороди Лариса для себе й не жадала...

Може б, так і тривало, коли б не раптове пробу­дження від цього десятилітнього сну.

Якось навесні Іван Юхимович ішов людною ву­лицею міста. Каштани збиралися викинути білі свіч­ки, сонце заглядало в кожну калюжу, мов дівчатко, яке вперше помітило силу своєї вроди і не могло на себе надивитися. Настрій у Турбая був святковий, всі перехожі здавалися йому веселими, щасливими людьми.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Оглянувся. Люди йшли своєю дорогою, ніхто за ним не стежив, тільки осторонь біля вітрини спинився юнак і почав з підкресленою увагою щось розглядати... Іван Юхимо­вич пішов далі, але відчуття чийогось гострого погляду його не залишало. Наче хтось невідступно йшов за ним. Тоді він озирнувся несподівано, раптово...

І вони зустрілися очима. Юнак був зодягнений у вицвілий бавовняний костюм, у білу сорочку, широ­кий комірець якої лежав на комірі піджака.

Хлопець знов різко спинився, ніби спіткнувся на рівному.

Турбай дивився на спантеличеного юнака і не міг повірити власним очам: так, це був син, Анатолій... Турбай ступив крок до нього, та Анатолій змішався з натовпом і зник безслідно. Турбай обійшов півміста, але марно... Поміж ними лежали не тільки вулиці,— лежало більше ніж десять літ. Кілометри подолати неважко, якщо їх навіть тисячі й десятки тисяч. Деся­тиліття, що лишилося в минулому, не подолаєш ніяки­ми зусиллями. Можеш лише постояти над цією прі­рвою, подивитися на протилежний бік, звідки світяться рідні очі, що переслідуватимуть тебе до самої смерті...

Так почалась для Турбая жорстока розплата.

Лариса все це знала. Його муки були її муками. Але вона не могла передбачити, що Турбай, нещадно караючи себе, мимоволі відходитиме від неї.

...Додому із своїх лісових блукань Іван Юхимович повертався в надвечірніх сутінках. З лісу крадькома, щільно припадаючи до землі, виповзав туман. Він заповнив яр і підіймався все вище — аж до самих вікон Турбаєвого будинку. Навколо лунали дитячі голоси. Галасливі замазури з дерев'яними шаблями в руках, бавлячись, падали на лікті, щоб заховатися від «воро­га», і одразу ж ставали невидимими... Хоч би одного такого мати. Все життя пішло б інакше...

Іван Юхимович дістав мисливський ніж, просунув у щілину хвіртки... Дивне правило: чим обережніше відчиняєш двері, тим лютіше вони скриплять... А він думав, що знову зуміє піднятися в кабінет непомі­ченим...

Назустріч вийшла вона. Для неї це теж, напевне, було несподіванкою,— відступила, поточилася і за­стигла в прогалині дверей, що вели до кухні. Синій шовковий халат облягав її струнку, майже дівочу по­стать, а погляд був докірливо м'який і стомлений. Неслухняне пасмо кольору осіннього листя упало на рівне, без єдиної зморшки чоло, і, хоч важкого вузла тужавих кіс не було видно, Турбай бачив і його... Він бачив зараз її всю, розумів мовчазне запитання, що жевріло в голубих очах, облямованих темними віями. Він розумів, чому кухоль злегка тремтить у неї в руці... Але що їй сказати?.. Вона молодша за нього на два­дцять років. Чи можна повірити, що та відчуженість, яка виникла поміж ними протягом останніх років, її глибоко бентежить? Може, це тільки гра? Проте Ла­риса, здається, на гру нездатна. А втім...

Іван Юхимович одвів погляд і вже хотів пройти повз неї, щоб знов замкнутися в крижаній цитаделі своєї самотності. Та це йому зараз не вдалося. Він помітив, як очі її почали виповнюватися вологою.

Тільки не сльози!.. Коли б Лариса вміла лаятися, потрясати перед його обличчям маленькими кулач­ками, Турбаєві було б легше. А жіночі сльози роблять його безвільним, безпорадним. Знає ж вона це! Знає і користується сльозами, як зброєю. Глуха злість за­ворушилася в душі...

Лариса переборола себе, відвернулася, а коли зно­ву глянула на чоловіка, її очі були сухі, а обличчя спо­кійне. Турбай стояв перед нею, обважнілий, зів'ялий, винувато розглядаючи носки її замшевих черевиків. Лариса взяла його за лікоть, мовчки повела за собою, і він слухняно пішов. У вітальні біля каміна спинилася, дивлячись, як жовтуваті язики полум'я злизували з бе­резових дров сріблисту кору, що вилася в тонкі перга­ментні збитки і, відпадаючи, кипіла смолою.

За вікнами вже стемніло. Від спокійного обличчя Лариси, освітленого вогнем каміна, від потріскування дров та від отих жовтуватих плям, що танцюють на стелі, повіяло давно забутим затишком, якого так нерозсудливо колись домагався Турбай. Проте він знав, що це відчуття затишку — хвилинне і воно роз­віється одразу ж, як тільки заговорить Лариса. .

Так воно й сталося. Вона показала рукою на кріс­ло, і він, знявши папаху та розстебнувши венгерку, стомлено сів. Рушниця й мисливська торба лежали біля його ніг, і він здавався зараз не господарем цього дому, а випадковим перехожим, якого пустили погрі­тися.

—      Я більше не можу,— тихо сказала Лариса, а Тур­бай навіть зрадів, що гнітюча тиша порвалася і неми­нуча розмова почалася.— Ти поводишся так, ніби я квартирантка, якої ти хочеш позбутися... А колись...

Знов оте невблаганне «колись»!

Дрова в каміні догоріли, жовтуваті плями на стелі припинили свій танок. Шибки знадвору були підбиті пасмами сірого туману.

В кімнаті запанувала цілковита темрява. Може, це и на краще — не бачиш того, до кого звертаєшся, і тобі здається, що розмовляєш сам з собою, зі своїм серцем.

Не дочекавшись відповіді, Лариса продовжувала:

—      Ні, я нездатна жити для когось... Навіть для тебе... Я жила для себе. І ти, будь ласка, не думай, що з мого боку були якісь зречення, самопожертви...

Вона почула, як Турбай гучно втягнув повітря в ле­гені. Про що він думає зараз?..

—      Хто любить, той ніколи й нічим не жертвує. Просто жити інакше нездатний... Я добровільно відго­родилася від людей. Мені було цілком досить тільки тебе... Що ж мені лишається, Іване? Я не хочу викли­кати в тобі жалість... Не хочу, щоб ти жертвував чи­мось задля мене. Прагну лише одного — зрозуміти тебе. І якщо я зрозумію, що стала зайвою,— тихо зійду з твоєї дороги... Ти не почуєш ні скарг, ні докорів... То для чого ж нам грати в мовчанку?

Іванові Юхимовичу здавалося, що він добре знав Ларису. Колись, намагаючись переконати себе, що ви­бір зроблено правильно (ніби він вибирав!), Турбай думав так: «її розум і пам'ять — тільки початок тієї книги, яку слід написати. її характер — свіжий віск, з якого можна виліпити що завгодно. І я напишу, я виліплю. Це буде моє творіння, моя духовна подоба, мій надійний друг і дружина...»

Чому ж ти мовчиш?.. Вирішуй свою і її долю!

Передусім мусиш відповісти, навіщо ти умовив її залишити інститут. Чи не тому, що хотів бачити в ній тільки дружину? Чи не тому, що боявся — студент­ський колектив віддалятиме її від тебе, породжуватиме в ній інтереси, що не збігатимуться з твоїми власними, і це щодня нагадуватиме про різницю в роках?.. Ав­жеж, так!

Ще на початку їхнього спільного життя вона ре­тельно відкладала з його пенсії четверту частину й переказувала на ощадкнижку, що була заведена на ім'я Анатолія — до повноліття. Марія відмовилася від грошової допомоги і заборонила Іванові Юхимовичу бачитися з хлопцем. Повноліття давно минуло, на книжці зібралася велика сума, але вона поки що так і лишалася нічиєю. Минулого року Турбай поїхав у сільськогосподарський інститут, де вчився Анатолій. Розмова була короткою. На Івана Юхимовича диви­лися,холодні, байдужі очі, в яких не було ні співчуття, ні докору. А коли він заговорив про те, що хотів би повернути борг і пояснив, який саме, Анатолій від­повів:

— Я нікому нічого не позичав і ніяких боржників не знаю.

Оце і все...

Лариса чекає на відповідь. Сіла поруч, її тепле коліно торкнулося його стегна. Відсунулася, кинула трісок у камін... А коли полум'я освітило його обличчя, вона глянула на нього — і вжахнулася. Обличчя Тур­бая посіріло, щоки запали, а під очима з'явилися зем-

.чисті мішки, що нагадували дві половинки волоського горіха.

Лариса не могла знати, яке видіння постало перед ного очима. Ні, то не видіння — то кострубатим паль­цем постукалось до пам'яті босоноге дитинство.

Село у великій улоговині на березі Сухого Ташли-ка — рідна Пальміра. Край села на горбику батькова кузня. Звідти долинає передзвін молотків. Гупає мо­лоток Ларивон — надійний батьків молотобоєць. Ла­ривон!.. Старший Іванків брат. Він гордовитий і недо­сяжний, як сам господь бог. Іванко підходить до нього з трепетом і захопленням. Якщо навіть доброго тумака відважить, і то не біда — йому все можна. Він уже ж при батькові «козячу ніжку» скручувати не боїться. Зате яка радість, коли Ларивон покладе руку на голо­ву, а потім заговорить — просто, як рівний з рівним. Накаже йому Ларивон голими руками вигребти жар із горна — Іванко, не задумуючись, кинеться виконувати волю старшого брата...

Дід Кирило. Скільки пам'ятає його Іван Юхимович, Кирило завжди був дідом. Наче так і народився — з білою бородою і рудими від тютюну вусами. Дід знрізує прутика із бузини, підсушує його в кузні. (Він часто заходить до батька — вони ж друзі). Дротиком виштовхує крихку, як у соняха, серцевину, пропікає дірочки. Сопілка готова. І такою чарівною мелодією озивається вона з-під дідових пальців, що, здається, затанцюють зараз і солом'яні хатки, і акації, і верби -іід річкою.

Батько витирає об ковальський фартух порепані, в крем'янистих наростах мозолів руки.

— Ну й дивак же ти, Кириле Панасовичу. Хлібом не годуй,— аби забавка була.

— Е-е, це для твого соколика. Ану, пробуй, хлопче...

Іванко пробує. Але сопілка одразу ж втрачає свою співочу душу. У хлопця сльози на очах. Дід Кирило втішає:

—      Навчишся, соколе...

Білі казкові ліси на шибках. І жаль на них дихати,— гинуть вони одразу. Та хочеться хоч одним оком визирнути на вулицю, а мати не пускає: чобіток нема...

Зацвіла акація... Це значить — купатися можна. Якийсь святий Ілько торік після косовиці у воду до вітру сходив, а як тільки зацвітає акація, вода, кажуть, від тих «святощів» очищається...

Ось Іванко видирається на вершину акації, щоб наламати білих запашних «вареничків». Чи є на світі смачніші ласощі?..

Пальміра, Пальміра... Ти часто ввижалася в без­сонні фронтові ночі. І так хотілося ступити босоніж на твої шовковисті спориші, назбирати солодкого пасльону, наламати білих «вареничків»... А зараз ти зовсім недалеко — за півдня можна дійти пішки. Чо­му ж ти, Іване Юхимовичу, не наважуєшся відвідати рідне село? Невже не кличе тебе земля, що колись була такою ласкавою до твоїх босих дитячих ніг?..

«Щоб зберегти молодість, треба частіше дивитися на біле, зелене й голубе...»

За вікнами впало на землю щось важке, гнітюче, монотонно забарабанило по шибках, захлюпало на ґанку.

Це прийшла осінь.

2

В холодні осінні дощі Пальміра завмирає. Хати, промоклі до дерев'яних кісток, здаються такими недо­речними під оцим низьким кошлатим небом, як рибаль­ські суденця в розбурханому океані. Десь є асфальт, надійні багатоповерхові будинки з чавунними батарея­ми попід вікнами, газ на кухні, гаряча вода в ванній кімнаті, електрика... Там люди до цього звикли і навіть не уявляють, як цього може не бути. А тут ненадійна стріха над головою, рогачі в кутку, що. перейшли від діда-прадіда, полив'яні горщики на полиці, холодні калюжі за дверима та принишклий Рябко на цепу.

З року в рік пальмірівці жили надіями. З села все молоде, здорове й кмітливе витікало, мов зерно з дра­ного мішка. Дівчата влаштовувалися в містах хатніми робітницями, щоб потім, здобувши міську прописку, піти на якісь курси. Хлопці також не лишалися вдома. Потім вони з'являлися в селі в новеньких коверкото­вих костюмах, з баянами і велосипедами, розповідали

про інші краї, де життя кипить і вирує, де кожній здіб­ній людині відчиняються двері до знань і достатку...

Десь високо за свинцевими стружками осіннього хмаровиння ревіли реактивні літаки. Пілоти твердо вірили, що незабаром відірвуться від нудної липучки, яка називається земним тяжінням, полетять назустріч новим світам, щоб привезти звідти відомості про да­лекі, фантастичні цивілізації...

Тим часом по землі, витягуючи діряві чоботи з лип­кого багна, йшла жінка з в'язкою хмизу на плечах. Вона аж згиналася під важкою ношею, але не спиня­лася для перепочинку, бо, якщо звалити хмиз і випро­стати спину, хто тоді допоможе підняти в'язку на плечі?

Сиве пасмо, мов голубине крило, вибилося з-під мокрої хустини, пов'язаної дашком, прилипло до спіт­нілого чола, а руки заклякли від мотузяної петлі, що врізалася в долоні. Чорні очі були спокійні, в них не помічалося втоми. Видно, жінка звикла до такої роботи.

Штовхнула коліном хвіртку, зайшла у двір, поклала в'язку на призьбі, а сама прихилилася спиною до стіни і лише тоді відчула, як вона стомилася. Якусь мить стояла отак у ранніх вечірніх сутінках. Потім піднялася на ґанок і стиха зойкнула.

На порозі, біля дверей, лежало щось чорне, неру­хоме. Н аз коло тхнуло буряковим самогоном. Невже знову він?.. Жінка нагнулася, — так і є... Минулого разу Вмшиваний постукав у двері тихенько, чемно, розмов­ляв з нею про сина, обіцяв завезти дров. А коли на­гнулася за рогачем, щоб дістати з печі горщика й по­частувати гостя свіжими варениками, він обхопив її ззаду, почав ламати, крутити руки. Ледве вирвалася... Вихопила з печі гарячу головешку, жбурнула йому просто в обличчя. Він відскочив до дверей. Тоді голими руками почала вигрібати жар і кидати туди, де стояла незугарна постать з сизим від пияцтва носом, з розду­тими ніздрями і виряченими, мов у рака, очима. Так і впала біля печі. Опам'яталася лише тоді, коли по­лум'я своїм гарячим язиком лизнуло її в обличчя. На­ступного дня вона вийшла на роботу з перев'язаними

2 М. Р/девво

17

руками, а Вишиваний довго скаржився, що його об­сіли чиряки, і не показувався на людські очі.

Жінка постукала у віконце.

« Ларивоне!„Ларивоне!

Скрипнули сусідні двері, на порозі в тьмяному світлі каганця, що горів у сінях, з'явилася висока, ху­дорлява постать літнього чоловіка в латаних солдат­ських штанях, у спідній сорочці та в калошах на босу ногу.

Це ти, Маріє?..

—      А хто ж?..

— Знову по хмиз ходила?..— Голос його був за­студжений, з грудей виривався хриплуватий кашель.-^» Казав же — бери, коли треба... Чи мені жалко?

— Спасибі й за те, що притулок дав. А нахлібни­цею не була й не буду.

*— Та-а... Балакаєш казна-що... Заходь, ми якраз ве­черяємо.

—      Допоможи гостя спровадити.

Вона взяла його за руку, повела до своїх дверей. Ларивон штовхнув ногою обважніле тіло Вишиваного, невдоволено буркнув:

Свиня свинею.-^ Потім обернувся до Марії.—* Йди в хату. Без тебе справлюся.

Параска — повногруда жінка років п'ятдесяти —■ поставила на стіл варену картоплю в «мундирах», обе­режно, мов ліки, налила в блюдце олії, розмішала її з сіллю. Так зручніше,— картоплю не треба присолю­вати. А хто любить, тому й смачніше.

Марія, розвісивши біля печі мокру хустину і ста­рий, ще довоєнний, командирський плащ з мідними ґудзиками, теж присіла до столу.

їли мовчки. Зчищаючи лушпиння, зосереджено ху­кали на пальці. Ходики розмірено вицокували свою давню скаргу на те, що восени час пливе повільно-повільно і вони нездатні його прискорити.

Тишу порушила Параска. Кивнувши на пляшку з жовтою рідиною, сказала:

«=- Олія кінчається...

—      В мене є ще трохи насіння. Треба збити,— за­уважила Марія.

Не поспішай,— промовив Ларивон, увійшовши в хату.— Ось приїде Анатолій... Йому ж скоро два-

дпять два. Легко сказати — агроном!.. Інститут кін­чає!.. А й досі в хлоп'ячому костюмчику бігає. Сидір Карпович за насіння готівкою платить.

—      Тепер сам заробить,— посміхнулась Параска.

—      Якщо трапиться отакий заробіток, як у нас...— процідив крізь зуби Ларивон, беручи велику картоп­лину.

Згадка про Анатолія повернула всі думки Марії на енна. Отак і виріс без батька. Старший Іванів брат Ларивон. прихистивши їх під власною стріхою, нама­гався якось скрасити безрадісне життя покинутої сім'ї, ніби хотів спокутувати Іванову провину. Евакуа­ція привчила Марію до всякої роботи, тому переїзд у село і робота в колгоспі не здалися їй чимось над­міру тяжким. Проте, коли вперше вийшла на буряки, дехто з земляків зустрів її відвертим глузуванням. Мовляв, тепер узнаєш, полковнице, як той цукор росте, А то гадаєш, що він на вербі цілими головами родить... Марія терпляче зносила і глузування, і в'їд­ливі дотепи. Вона, як і Турбай, народилася й виросла з Пальмірі, подруги у свій час їй заздрили, отже, не могло обійтися без таких, що порадувалися з її неща­стя. І чим дошкульніше пекли їхні глузливі погляди, тим невблаганнішою ставала Марія в своїх коротких розмовах з Турбаєм. Так, вона не прийме його допо­моги, а він не повинен бачитися з сином. Якщо Турбай не зважить на її вимоги, Марія забере хлопця і виїде з села. Куди¹.. А яке йому до цього діло?.. Вона знала, гіо Турбін буде змушений поступитися, бо виїзд із села неминуче поставив би її ще в тяжчі умови, а він цього, безперечно, не хоче. Тут був дах над головою, були Ларивон та Параска, які любили хлопця, мов рідного сина...

Анатолій розповідав матері про свою розмову з батьком. Молодець Толик, добре його відбрив!.. Ті гроші, звичайно, були б не зайвими, але якщо раніше і мати, і син стійко зносили нестатки, то нині аж ніяк не годилося поступатися гідністю. Анатолій скоро вийде на самостійний шлях, може, його навіть при­шлють до Пальміри. Тоді трудодень до трудодня, ко­пійка до колійки, та ще, дивись, і на майбутнє щось відкласти зможуть. Збудують власну хату, син приведе невістку... А там онуки...

2*>

19

Марія довірливо посміхається до своїх мрій. Скоро вже й бабуся! її ніскільки не лякає старість, що вже десь не за горами, як у бабине літо не за горами осінь. Та літові нема чого боятися осені, якщо воно не було безплідним...

Ларивон вовтузиться на стільці, йому не си-диться.

— Треба хоч в сіни затягнути. Ще застудиться. Ото ж таке. Родився малим, виріс п'яним, помре ста­рим... Потім скаже, що й світу божого не бачив.

Низько схиляє голову в дверях, ніби вклоняється комусь незримому, виходить з хати.

Вишиваного немає, лише затоптаний шкіряний каш­кет валяється біля тину. Підіймає кашкет, в калюжі змиває з нього грязюку, вішає на тину... Може, сам помітить, або люди передадуть.

А дощ не вщухає. Чи не заллє кузні? Якщо намок­не обіддя, шини натягувати не можна: висохнуть ко­леса — позлітають... Коли б здогадався дід Кирило кинути на дах старої бляхи... Та ні, мабуть, не здо­гадається.

Ларивон повертається в хату, обмотує ноги онуча­ми, встромляє їх у калоші. Литки, обтягнуті куцими солдатськими штаньми, здаються ще худішими. Неза­баром його висока, ніби поставлена на ходулі постать, важко розгойдуючись, зникає за тинами.

З

Парторг домоуправління, де Турбай був на обліку, запропонував йому провести бесіду серед будівельни­ків. Розказати про бої, про подвиги. Іван Юхимович з радістю погодився. Сів у таксі й незабаром опинився на будівельному майданчику. Обідня перерва ще не починалася. Баштові крани — ці однорукі залізні ве­летні — подавали бетонні плити кудись під саме небо, й вони там зникали серед стін і риштувань. Новобудо­ва тягнулася майже на цілий квартал. Гупали в дерево молотки й сокири, диркотіла циркулярка, бульдозери зрізали кручу, розрівнюючи майбутнє подвір'я.

В тісній кімнатці начальника управління Турбай застав тільки сизуваті пасма тютюнового диму та гору недокурків у попільничці. Секретарка сказала, що Павло Остапович — начальник — десь на будівництві. І кивнула білявою голівкою у вікно.

Турбай пішов його розшукувати.

По хистких і, здавалось, дуже ненадійних ришту­ваннях піднявся на рівень другого поверху. Спинився, щоб передихнути. В себе над головою почув важке гупання ніг. Сильний грудний бас із нотками роздра­тування вигукнув:

— Ріжте мене, але черепицею крити не буду.

— Це ще ми побачимо! — сказав спокійний ди­скант.— Хіба вам, Павле Остаповичу, невідомо, що тут пройде головна магістраль з півдня?

— Ну то що?..

— А те, що міністерство дало вказівку — на магі­стралі крити лише черепицею. Шифер створює вра­ження сірості.

— Хай ваші міністерські борзописці,— обурювався бас,— полізуть хоч на один дах, вкритий черепицею. Через дві зими від неї лишаються самі черепки. Да­вайте закарпатську!

— Ну-у, там глина... перший сорт. А в нас... Все одно. Вказівка є вказівка.

— Ось що, товаришу «Вказівка»... я поспішаю.

В просвіті поміж риштуванням Іван Юхимович по­бачив двох чоловіків. Один був огрядний, як ванька-встанька. Він наче не йшов, а котився нагору. Що іце жому давалось нелегко, можна було зрозуміти лише по тому, як він пахкав у сизі вуса: пп-ах!.. пп-ах!.. Наче на ходу здував пилюку з незатинькованих стін і кар­низів. Другим 65гб худий, високий, в модному фетро­вому капелюсі. Під пахвою він тримав дерматинову папку з застіжкою-блискавкою. Іван Юхимович пішов за ними.

Але виявилося, що ваньку-встаньку не так просто наздогнати. Високого з папкою Турбай наздогнав десь на четвертому поверсі. Він стояв, відсапуючись, і щось сердито бурмотів.

— Скажіть, будь ласка,— запитав Турбай,— ото начальник управління?..

— Він, він, — невдоволено буркнув чоловік з пап­кою,— Головань. В нього, мабуть, серце як у вола.

Турбай з жалістю глянув на бліде обличчя воло­даря дисканта й рушив далі. Йому теж важко було підніматися, але він соромився признатися собі, що отой товстий, майже круглий ванька-встанька, мабуть, старший за Турбая років на п'ять, дерся нагору з лег­кістю мавпи, а він, майстер джигітовки і вольтижу­вання, не міг його наздогнати.

Наздогнав тільки на восьмому поверсі. Головань стояв за спиною молодого муляра, уважно стежачи за його руками. Тепер він зовсім не був схожий на вань-ку-встаньку. Середнього зросту чолов'яга з широчен­ною спиною, важкий, огрядний, з сивими вусами, кін­чики яких опускалися нижче підборіддя, з гострими яструбиними очима й широким монгольським носом. Постать його справляла враження монолітності, наче він був відлитий з добротного чавуну.

Молодий муляр, відчуваючи за своєю спиною пиль­не око начальника, губився, перекладав кельму з руки в руку. Рухи його були непевні, метушливі.

Головань відсторонив хлопця, взяв у нього кельму.

— Ех, муляр з тебе... В руках треба кебету мати. В руках! Голова хай собі хоч з Колумбом подорожує. Аби руки були тут. Якщо вони розумні. А як руки дурні, то й голові важко. Чим більше про цеглину думаєш, тим менше вона тебе слухається...

— Та як же не думати? — розгублено запитав му­ляр.— Я так не вмію...

— Учись... Цегли сюди! — крикнув Головань під­собникам.

Його руки замелькали над стіною так швидко, наче він не цеглу клав, а грав на цимбалах. Цеглини лягали рівно, легко, ніби самі по собі. Стіна виростала на очах.

І раптом зарокотів густий бас — спершу ледь чут­но, не на повну силу, а потім все гучніше й гучніше. Пісню підхопили дівчата, що підносили розчин, муля-ри, які працювали поруч. Ось вона відгукнулася зни­зу, де припасовували бетонні плити, й покотилася по новобудові туди, де баштові крани, мов старанні госпо­дині біля грубок, поралися біля цегельних коробок майбутніх будинків.

Думи мо-ї-і-і, думи мої-і, Лихо ме-ні з ва-ами...

І тільки тепер Турбай помітив, що тут виростав ціляй район... Подекуди стіни клалися з цегляних блоків — так, як діти будують з кубиків. Десь виго­товляли оцю велетенську іграшку-конструктор, приво­зили її сюди й тут, ніби забавляючись, складали.

Чом вас ві-тер не роз-віяв В степу, як пи-ли-ну?.. Чом вас лихо не приспало, Як сво-ю ди-ти-ну?.«

Рокоче сильний бархатистий бас Голованя, пливуть білопері хмарки над його головою, а навколо, від краю н до краю, гордовито підносять і опускають свої залізні руки баштові крани.

Незабаром біля оцих стін затуркочуть мотори гру-зсвихів. з радісним верещанням заметушаться дітлахи, г дорослі вноситимуть у під'їзди шафи, дивани, роялі... В підвалах, де вони зараз живуть, інші мешканці скла­датимуть дрова, завезуть туди барильця, наповнять їх помідорами та огірками...

А ти?.. Що робиш і чим живеш ти? Про що ти роз­мовлятимеш з оцими людьми? Що ти їм можеш сказати цікавого й повчального? Хіба не ти колись так нена-гидіз пустомель?

Пісня вщухла. Іван Юхимович знову почув, як скриплять крани й гупають сокири. Але ті звуки зда­лись йому тепер продозженням пісні, її чудовим аком­панементом.

Головань розігнув спину, стягнув рукавиці.

—      Отак»— поплескав він по плечу молодого муля­ра.— Голова мусить навчати руки. Потім хай голова живе для думки, для пісні, а руки — для роботи. Отоді й труд веселіший буде...

Нарешті видерся нагору товариш «Вказівка». Його обличчя було вкрите холодним потом. Головань гля­нув на нього й зареготав.

— Ага-а, таки й ви тут...

— Нам треба закінчити розмову,— важко видихнув дискант.

— Про черепицю?.. Та пішли ви з нею під три чорти. Прийму тільки закарпатську. Або критиму шифером.

Але ж є вказівка використовувати місцеві буд­матеріали. Зайві перевозки... Ось я вам зараз покажу.

Він вправно смикнув замок застіжки й почав діста­вати з папки якісь папери.

Не треба,— махнув рукою Головань. Потім по­плескав себе по могутній шиї.— Ти знаєш, скільки отут найсуворіших доган висить? Щосвята по десятку знімають, потім знов вішають... їх на мені, як на гуса­кові пір'я. А я своє знаю — роблю... То чим же ти мо­жеш мене залякати?.. Ось тобі страшно крісло втра­тити. А Павла Голованя з роботи тільки смерть звільнить.

Я доповім Михайлові КузьМичу,— скиглив ди­скант.— Це свавілля!

Головань, єхидно примружившись, показав на риш­тування, що вели вниз:

— Обережніше спускайтеся. А то посунетесь —• і всі ваші циркуляри вітром рознесе.

Чоловік з папкою ступав по риштуваннях так, як ходять по болотяному купинні, щомиті пробуючи грунт під ногами. А повз нього зі сміхом пробігали дівчата, підштовхуючи одна одну носилками. Нарешті модний фетровий капелюх зник унизу.

Головань розстебнув важке, потерте на рукавах пальто. Воно було підбите сірою овчиною. Збивши чорну вушанку на потилицю, він витер рукавом спіт­ніле чоло і лише тепер окинув оком Івана Юхимовича.

«ач Що ви хотіли?

І несподівано для себе Турбай помітив, що він торопіє перед цією людиною. І не тільки перед цією — взагалі перед людьми... Довголітня самотність порвала ті невидимі ниточки, які зв'язували його душу з душами інших. Тепер, щоб спілкуватися з кимось, потрібне неабияке зусилля волі. Виникла якась незро­зуміла настороженість. А Головань був саме тією лю­диною, яка одразу ж викликала в нього симпатію. Що ж це значить? Ти ж просто відвик... Відвик від людей!

» Ви в якій справі? — лагідно перепитав Головань. В його погляді можна було вловити зацікавленість і повагу. Очевидно, постать Турбая в кавалерійській венгерці й полковницькій папасі в очах Голованя.за­слуговувала на повагу. Іван Юхимович це зрозумів і подумав: «Помиляєшся, чоловіче... Це тільки опока. Металу в ній вже давно нема».

—      Ви начальник управління? Мені б роботу якусь,— ніяковопромовив Турбай.

Раптом усвідомив, що це не жарт і не випадкові слова. Це — цілком серйозно. Так воно й мусило бути.

« Вам роботу? — здивувався Головань.— А саме?

— Ну, я не знаю,— розвів руками Турбай.— Вам вждніше.

— Чекайте... Ви полковник Турбай? — Відкрилися рудуваті від тютюну зуби, дебела рука потягнулася до сжвжх вусів.— Мені дзвонили з домоуправління.— Ді­став із кишені годинник розміром з добру цибулину.— Через півгодини обідня перерва. Розкажіть, розкажіть їм про себе. Це дуже корисно. Молодь треба вихову­вати на подвигах ветеранів.

Турбуй гірко посміхнувся.

— Вибачайте. Бесіда не відбудеться. Я не готовий... А про роботу кажу серйозно.

— Ну слухайте! — зареготав Головань.— Та куди ж я вас? Теслею чи муляром?

— Може, курси у вас...

— Облиште жарти.— Дістав записну книжку, щось ввждко черкнув олівцем. Потім вирвав листок і подав Турбаєзі.— Ось моя адреса. Заходьте якось увечері... Псбалакїємо.

І здалось на мить Турбаєві, що він зараз той самий і5-іехс. ££2Й заходив колись у батьківську кузню, а лзсдина і^і — кого старший брат Ларивон. І каже йому Ларжвоз: «Геть звідси, не заважай... Бачиш, тут діло роблять».

—      Шкода, що бесіди не буде,— зітхнув Головань.— Люди це люблять. Про подвиги... І я б з охотою послу-хзз. Я ж на фронті не був... Заводи будував на Уралі.

«Дивак-чоловік!» — майже весело подумав про нього Турбай. Показавши на будівельний масив, за­питав:

—      А ото яке управління будує? Може, там...

— Ха-ха-ха!.. Наше, наше... їй-бо, ви жартуєте. Турбай зніяковів.

— А я думав — тільки оцей будинок.

— Цей? — Сиві вуса весело заворушилися". *— Вїсім­десят об'єктів. Шість тисяч робітників. Сотні тисяч квадратних метрів житлоплощі щороку...

Голос Ларивона з далекого дитинства:

«Не заважай... Тут діло роблять».

Турбай окинув оком панораму міста. Баштові кра­ни. Дахи будинків. Димарі заводів із сизуватими сул­танами диму. Вулиці. Снують пішоходи, котяться авто. Під кожним дахом живуть люди, в яких завжди є невідкладні справи. Вони тчуть шовк, роблять дитячі іграшки, будують паровози. Люди — трудівники... Це ж і є справжнє місто! А як же назвати той світ, у якому живе Турбай?

Знову стукає в скроні: як це сталося? Як?..

— То ви ж заходьте. Гаразд?

Головань подає руку. Рука його висить у повітрі... І здається: та рука опуститься зараз Турбаєві на шию, як колись Ларивонова:

«Не заважай... Тут діло роблять».

Біла травнева хмаринка мріє про ранкове сонячне проміння, як про свою окрасу. А коли хмарка загусне, обважніє і потемніє, в неї з'являються інші прагнення, інші бажання. Для неї вже не так важливо, буде те проміння ранкове чи вечірнє і скільки його впаде на її вологі коси. Вона наснажена могутніми енергіями, налита цілющими соками, і все це треба віддати. Тре­ба впасти на землю щедрими зливами, напоїти спраг­ле коріння. Треба спалахнути сліпучими блискави­цями і, може, самій згоріти в їхньому громохкому сяйві...

Турбай був потрібний Ларисі, мов отій хмарині земля. Та він тепер не тільки нічого не міг їй дати, але, — що значно гірше,— нічого й не брав...

їхня розмова біля каміна кінчилася нічим. Розчуле­ний Іван Юхимович припав головою до її колін. Губи його шепотіли якісь слова, і слова ті були ніжними, покаянними. Та Лариса відчувала, що це від жалості, від усвідомлення своєї мимовільної провини перед нею. Чому він, власне, має каратися за те, що збай­дужів до Лариси? Зрештою, нехай собі карається, але це її аж ніяк не заспокоїть. Не того вона жде, не того прагне...

Так, вона розуміє, який тягар лежить на його душі. Та чому він не поділиться з нею? Адже Лариса теж винна і, мабуть, не менше, ніж він. Іван Юхимович ніколи не приховував, що десь є дружина й син... Про­те оце «десь» робило їх чимось безтілесним і якщо впливало на совість, то лише в самотині, коли Турбай і Лариса були далеко одне від одного.

Несподівано Іван Юхимович зібрався й виїхав на курорт лікувати печінку. Яка то була «печінка», Лари­са догадувалася. Просто йому важко жити з нею під одним дахом і мовчати.

Вона лишилася одна й була задоволена з цього.

Випав перший сніг. Він ще був не певний у собі, лежав ненадійно, наче побоюючись, що потрапив не туди, де його ждали. Лижі провалювалися, час від часу черкали об землю, і тоді по ногах, по всьому тілу передавався якийсь неприємний озноб, що підступав до зубів, примушував стискувати щелепи. І все ж при­ємніше походити по цьому соромливому сніжку, що сліпить своєю цнотливою білістю, ніж скніти в чоти­рьох стінах, які стали чужими.

Дуби ще не втратили листя. Чому?.. Ага, вони втра­чають його тоді, коли з'являється нове. А клени обві­шані летючими сережками. Розумні клени. Навіщо ж розкидати своє насіння восени, перед снігопадами? До весни погниє, змішається з безбарвним торішнім листям. Краще кинути його на весняну землю, що аж піниться соками.

А вчинила зона?.. Куди кинула свої летючі се-г^зсгк?.. На осінній лід. І вони не проростуть. Холод­но, порожньо... Долоні аж горять від бажання поплес­кати по милих округлостях ніжного дитячого тільця... Але де воно і хто винен в тім, що його немає — вона чи Турбай?.. Невідомо.

Колись давно-давно був отакий день, прикрашений першим снігом, жерстяним листям дубів, летючими сережками кленів. І тоді вона не була самотня. Поруч ішов Вадим. Він сміявся так завзято й заразливо, що здавалося, то відгукувалися молодим сміхом дерева. Його русяве волосся було злегка припорошене снігом. Стрункий, весь зітканий із м'язів, він здавався їй жи­вим втіленням сили й краси... А якою тоді була вона?.. Про це не їй судити. Знає тільки, що серце билося рвучко, прискорено, ї вона час від часу опинялася, щоб передихнути... Він брав її за руки, стягував рукавички, притискував долоні до своїх гарячих щік...

Чому ж вони посварилися?.. Пригадує, це була якась дурниця... Так, так... На вечорі в університеті він тричі танцював з Кларою, а Лариса стояла осторонь... Потім зірвала з вішалки пальто й вискочила на вули­цю. А він не вибіг за нею... Лариса довго блукала алея­ми університетського парку. Ждала: ось-ось з'явиться Вадим. Він і справді з'явився під руку з Кларою. Помі­тивши Ларису, кинувся до неї через замети, почав щось гаряче доводити. Та вона не стала слухати — по­вернулася й пішла...

Легковажна, напівдитяча сварка, буйна гра двох молодих самолюбств, що розбиваються одне об одне, як два зустрічні струмені чистої гірської води, і кип­лять, і виграють всіма барвами райдуги,— очей не віді­рвати... Та це так, якщо дивитися збоку, милуючись юністю. Але ж на той час Лариса не була здатна гля­нути на себе збоку. Все постало перед нею в трагіч­ному освітленні.

Давно це забулося. Чому ж зараз так настирливо спливало в пам'яті?..

Опівдні хтось закалатав у ворота. Лариса накинула норкову шубку просто на піжаму й вибігла на ґанок. На ворота з вулиці хтось налягав. У тісному просвіті з'явилася оголена жіноча рука, прикрашена золотим браслетом. Тонкі пальці намагалися відсунути іржа­вий засув. По знайомому браслету Лариса одразу ж упізнала Клару Мединську й дуже зраділа. Мединська за своїм характером нагадувала то осінню хмару, то фейєрверк. Було б добре, коли б вона обсипала Лари­су своїми іскрами...

Клара кинулася їй на шию, защебетала:

— Ларчик, Ларчик!.. На кого ти схожа? Поглянь, які темні кола біля очей.— В її руках невідомо звідки з'явилося дзеркальце.— Ну справжнісінька кобра!.. Невже знову плакала?.. Чекай, чекай... Ти ще в мене затанцюєш. Куди машину поставити?

Вона вправно вскочила в «Побєду» і, перекреслив­ши вкрите снігом подвір'я густим різьбленим орнамен­том, підкотила до ґанку...

Зайшли в дім, роздягнулися.

Клара була схожа зараз на новорічну ялинку. Все на ній сяяло і барвисто світилося. В очах танцювали іскристі бісенята, широкий лаковий поясок туго стягу­вав тонку талію, в рожевих мочках вух гостро зблис­кували діамантові сережки, а колоскового кольору во­лосся було ретельно викладене на округлій голові. Щоки її то спалахували несподіваним рум'янцем, ніби з-під шкіри просвічував жар, то знову робилися окса­митово-білими. Вона кілька разів обкрутилася перед дзеркалом то вправо, то вліво, вигинаючи талію. По­тім, обернувшись до Лариси, що стежила за нею усміхненими очима, запитала:

—      Як тобі подобається моє плаття? — і не чекаючи на відповідь, продовжувала щебетати: — Хочеш, пове­зу тебе до моєї кравчихи?.. Вона всім артисткам шиє.— Одразу ж забувши про кравчиху, поцікавилася: — Ти багато наварила варення? Я тебе навчу, як варити із слив. Треба зчищати шкірку. Марудна робота, зате по­тім пальчики оближеш!..

Лариса сіла в крісло, присунуте до самого вікна, стомлено опустила руки на м'які підлокітники. Мати б отакий щасливий характер, як у Клари. Адже в її жит­ті теж, мабуть, небагато радощів. Які там радощі, якщо професор Мединський тільки те й робить, що хво­ріє. То катар, то подагра, то взагалі старечі недуги... Хоч вони майже одного віку з Турбаєм, але Іван Юхимович — це кремінь. Він ще років сорок проживе. А Дмитро Полікарпович вже зараз на ладан дише.

В Клариному одруженні не було ні випадковості, ні безрозсудливої поспішності. Вона признавалася подрузі з тим щиросердим цинізмом, на який і серди­тись важко:

—      А що ж я мала робити?.. За що не візьмуся — цілковита бездара. До вісімнадцяти років мати мені й за холодну воду братися не дозволяла. Лікаря з мене теж не вийшло... Як зайду, бувало, в анатомку, всі нут­рощі вивертає... Гадаєш, на фабриці біля верстата з мене б щось путнє зробили?.. Навряд. А стати на­хлібницею якогось трудяги,— хіба це чесніше?.. Ме-динського мені не жаль. Знав дідуган, на що йшов. Я йому ще до загсу казала, що вкорочу життя років на п'ятнадцять....

І все ж Лариса її любила. Було в ній щось від тієї Клари, якою вона могла стати, коли б виростала не в матусиній оранжереї, а там, де є справжнє життя. Лариса часто задумувалася над долею багатьох моло­дих людей її і Клариного віку. Батьки всього вміли: орати поле, кувати шаблі й лемеші, робити революції. Не вмів дехто з них одного: зробити любов свою до дітей розумною.

Батьки були схожі на недосвідчених садівників, що зловживають добривом, забуваючи просту істину: зайвина завжди шкідлива. Коріння робиться кволим, нездатним брати від землі природні соки, і перша буря нещадно вириває таке дерево з грунту.

Якщо в Лариси будуть колись діти, вона не повто­рить помилки своїх батьків. А чи будуть у неї діти?.. Ой, пора вже, пора!

Клара, мов пустотливе дівчисько, підкралася зза­ду, обхопила Ларисину голову, пригорнула до грудей. Руки в неї були теплі, приємні, тільки металевий до­тик браслета різнув по щоці нежданим холодом. Для чого вона носить його взимку?..

— Ну прокинься, мій чарівний філософе! Тобі слід було народитися з біблейською бородою. Все ти хо­чеш осмислити, всьому знайти причини... А я вже давно відмовилася загадувати собі загадки. Скажи, про що ти зараз думала?..

— Про що? — Лариса відкинула голову, заплющи­ла очі.— Стомилась я, Кларо. Живу, як муха в порож­ній пляшці... Дзижчить, дзижчить... Б'ється об стінки. Десь є прямий вихід, але вона його не бачить... Бо все прозоре — і стіна, й порожнеча... І невідомо, що саме відгороджує од світу.

Клара підскочила, сіла на плюшевій спинці крісла. Вона дивилася на подругу, як семикласниця дивиться на ученицю четвертого класу, що безнадійно заплута­лася в межах чотирьох арифметичних дій.

—      Ех, ти!.. Шукаєш виходу... В домі четверо две­рей. Хіба цього мало?

—      Ти ж кажеш — давно відмовилась від загадок. Мединська, зважуючи на долоньці мідний вузол

Ларисиних кіс, залилася безтурботним сміхом.

—      А це й не загадка! Три ходи можна залишити для старого... Господар має право на переваги. А один...

зо

Бажано затоптувати сніг навколо будинку, щоб не було помітно слідів...

Вона прицмокнула язиком, скорчила таку смішну міну, що Лариса, яка вже готова була розсердитись, мимоволі посміхнулася.

— В мене все не так... Не те... Не це мені потрібно.

— А в мене те!..

Клара зіскочила на підлогу, підійшла до вікна, тон­кими пальцями побарабанила по підвіконню. Коли вона через кілька хвилин обернулася до Лариси, її не можна було впізнати. Очі погасли, золотисті брівки наблизилися одна до одної, губи зробилися вузеньки­ми, ніби вона тамувала біль.

—      Гадаєш, я молюся на себе?.. О ні!.. Все про себе знаю. Іноді так ненавиджу себе, що готова власноруч­но покарати... Але якщо пішла через провалля по хист­кій жердині, то вже назад повертатись не годиться. Тільки вперед, бо оступишся — кісток не збереш...— На її очах блиснули сльози, а губи розпливлися в зухвалу, відчайдушну посмішку.— Що ж нам,— віша­тися тепер?.. Якщо й вішатися, то комусь на шию! — Клара закружляла по кімнаті. Плаття її нагадувало розкриту парасольку, а сама вона скидалася на бар­вистого метелика в польоті. — Тра-ля-ля! Тра-ля-ля!.. Як тобі подобаються мої сережки?..

Лариса стежила за нею, думаючи про своє: «Якщо й далі так триватиме, піду від Турбая. Це чесніше...»

— Ну досить! Поїхали,— зупинилася біля неї Мединська.

— Куди? — здивувалася Лариса.

— Не бійся, не розіб'ю... Подихаєш свіжим повіт­рям... Добрі господарі навіть подушки провітрюють...

Клара була досвідченим водієм. Повз них підтюп­цем бігли телеграфні стовпи, повагом пропливали одягнені в кришталеві кольчуги дуби та прикрашені землистим, замороженим листям тополі, що нагаду­вали недбало встромлені в сніг пензлі гігантів-худож-ників. Білі робітничі будиночки зливалися за вітровим склом у суцільну безформну масу.

Проїхавши хвилин десять, подруги потрапили в ти­сячне металеве стадо, що хрипіло застудженими голо­сами сирен, відфоркувалося вихлопними трубами, виблискувало начищеними пастою спинами. В цьому сталевому вирі, що був підлеглий лише автоматичним очам світлофорів, Клара почувала себе вільніше і впевненіше, ніж ставрида серед сріблистого косяка. Будинки нависали над вулицями залізобетонними дашками балконів і терас, поскрипували масивними, оббитими бронзою дверима парадних під'їздів та скляними млинками турнікетів.

Вже давно проминули п'ятиповерховий будинок, де жила Клара, а машина протискувалася серед десятків своїх залізних родичів все далі й далі. Якийсь старши­на міліції загородив їм дорогу. Пізнавши Клару, ошат­но козирнув і жезлом показав уперед.

—- Як водій, ти користуєшся популярністю,— по­сміхнулася Лариса.

—      Начальство їхнє у Мединського лікується,— не повертаючи голови, недбало кинула Клара.

— Але ж куди ми їдемо?.. Хіба не до тебе? Клара загадково примружилась.

— Зараз побачиш.

Незабаром вона круто завернула під важке скле­піння старого підворіття і спинилася у дворі. При­мкнула тонкий паросток важеля швидкостей до руля і задумливо задивилася на довгастий замок, посічений поперек алюмінієвого циліндра тонкими кільцями цифр.

— Якщо забуду число,— сумовито промовила во­на,— треба перебрати десять тисяч комбінацій, щоб відімкнути... І знаєш, Ларисо... Мені іноді здається, що я замкнула в собі справжню Клару на отакий за­мок, а фатальне число назавжди забула... Ну гаразд. Змінимо пластинку. Вилазь!..

— Але куди ж ми приїхали? — занепокоєно пере­питала Лариса.

В дорогій норковій шубці на фоні почорнілих са­раїв з проваленими толевими дахами вона була схожа на молоду паву, що, заблудившись, випадково потра­пила до зубожілого курника.

Мединська мовчки взяла її за руку й повела за собою.

Сідловини витертих підошвами сходів. Певне, об них зносилися тисячі пар дебелих підметок. Дрібне дерев'яне сміття на площадках. Мабуть, печі тут опа­люються не газом, а дровами. Сіра стеля над площад­кою третього поверху вкрита округлими плямами сві­жої сажі і щетиною майстерно наліплених обгорілих сірників. Певне, тут господарями були підлітки-ши-байголови...

На шостому поверсі Мединська тричі постукала у двері, оббиті клейонкою. Двері відчинилися. На по­розі з'явився високий, ставний чоловік років тридцяти п'яти з густим чорним волоссям, прибитим на скро­нях сивиною. Прямий ніс розділяв бездоганно виго­лене обличчя. Масивні губи ніяково посміхалися, чорні розумні очі зацікавлено оглядали подруг.

—      Знайомтеся,— владним тоном господині промо­вила Клара, не вітаючись з людиною, що стояла в две­рях.

«Вони, видно, вже сьогодні бачились»,— промайну­ло в голові Лариси.

Чоловік ретельно витер долоню об сірий фартух, що покривав його майже од самого підборіддя до ко­лін, простягнув руку Ларисі.

—      Аркадій... Я саме такою вас і уявляв...

Рука в нього тверда, з тильного боку помітні сліди якоїсь тривкої глини.

Першою увійшла Клара, а за нею Аркадій завів розгублену Ларису.

Кімната, в яку вони потрапили, виходила вікнами на сусідні дахи., По них, здавалося, можна було обі­йти півміста. Десь глибоко, в проваллі поміж будин­ками, під сірими капелюхами і кольоровими беретами пересувалися по бруку людські голови на невидимих згори тулубах. Лише зрідка мигтіли з-під капелюхів носки черевиків і калош.

На полицях попід стінами, на грубо збитому столі, на стільцях і на лавах в незатишній кімнаті Аркадія стояли закінчені й недавно розпочаті скульптури. Серед бородатих і безбородих чоловіків, серед юнаць­ких тіл, готових до стрибків у неіснуючу воду, серед в'язальниць зі снопами і доярок з дійницями Лариса помітила незвичайну глиняну брилу, з надр якої ви­ростала гілочка розквітлої шипшини, а над нею — жіноче обличчя... Волосся й контури шиї були тільки намічені, зате обличчя й ота колюча гілочка з тонкою, невагомою квіткою здавалися живими. Ось дмухне вітрець — і заворушаться глиняні пелюстки, стануть пахучими, рожевими; щоки жінки спалахнуть рум'ян­цем, а в очах затанцюють іскристі бісенята, такі хитрі та лукаві, що від них не сховатися й за кам'яними мурами... В обличчі жінки вгадувався характер, схо­жий на оту гілочку шипшини: не любить — шпичаками до тебе обернеться, а полюбить — потягнеться запаш­ною, усміхненою квіткою. Очевидно, скульпторові довелося відчути на собі обидві ці якості характеру, якщо він так тонко й натхненно зумів зобразити Клару.

А вона, не соромлячись подруги, накинула руку Аркадія собі на шию і виглядала з-під його пахви, мов приручене звірятко.

—      Ось порівняй,— щасливо сміялася Клара.— Я — це я... А він — це ота безформна глина, що нависає над моїм обличчям... Хіба не так?

Аркадій запросив їх у сусідню кімнату до стола, накритого по-чоловічому незграбно. На столі стояли пляшка шампанського, тарілка з шинкою, розкрита банка шпротів. На білій скатертині лежали чотири па­перові серветки й чотири виделки.

«Кого ж вони ждуть четвертого?» — подумала Ла­риса, оглядаючись. Звернула увагу на знайомий жіно­чий халат, що висів на нікельованій дузі ретельно заправленого ліжка, а під ліжком — кудлаті хатні че­ревички, схожі на ведмежі лапи. Ці речі вона колись бачила у Клари вдома.

—      Ну чого стовбичиш? Фартух зніми,— скуйовдив­ши голову Аркадієві, защебетала Клара.— Боже!.. Чи він сам один бенкетувати зібрався?.. Ану, біжи в гаст­роном! Одна нога тут, друга — там... Візьми шоколаду, а для себе... пляшку коньяку.

Аркадій зітхнув, безпомічно розвів руками, зирк­нув на Клару винуватим поглядом. Вона, очевидно, зрозуміла, що саме його стримувало,— вивела Аркадія в майстерню, розстебнула сумочку, дістала сторублів-ку, втиснула йому в кулак.

Повернувшись до кімнати, Клара плигнула з нога­ми на широку тахту, покриту дешевим килимком, при­тягнула до себе Ларису, посадила поруч.

—      Ну? — багатозначно запитала вона, заглядаючи у вічі подрузі.— Як він тобі подобається?

Лариса не відповідала нічого — вона думала. А Кла-ра, коли її переповнювали почуття, не вміла чекати відповіді.

—      Отак приїдеш сюди й починаєш вірити, що ти людина, що ти комусь потрібна... В тобі є навіть якісь думки, є душа... Поглянула б на його роботу «Хлопчик ганяє голубів»!.. Може, я необ'єктивна, але... Цієї скульптури вже немає... Розбив... Повернувся з обго­ворення і розбив. Я три дні над уламками пропла­кала...

Лариса дивилася на Клару так, наче вперше її по­бачила. Та й справді вперше, бо перед нею зараз була та Клара, якої вона зовсім не знала. Десь тут, в оцій тісній кімнаті, схована чарівна Кларина цифра від кільцюватого замка. Чого ж вона мучить себе сумні­вами?..

— Давно ти познайомилася з ним?

— Минулого року. На пляжі... Ходив і ходив за мною. Очі горять, як у божевільного. Я не в жарт зля­калася. Потім таки підійшов. І знаєш, що запропону­вав?.. Бути його натурщицею!.. Ох, і відповіла ж я йому!

Мединська вдоволено засміялася, смакуючи свою давню і, мабуть, не дуже делікатну відповідь.

—      Про влучність твоєї відповіді можна судити з нинішніх результатів,— в'їдливо зауважила Лариса.

Клара одразу ж зажеврілась, мов пригасла жарин­ка, на яку дмухнули.

— Ти засуджуєш?.. Ларчик, признайся...

— Та ні. Просто дивуюся... Чого тобі не кинути Мединського? Навіщо ця подвійна гра?

Обличчя Клари спохмурніло, стало серйозним і за­думливим.

—      Передусім тому, що не хочу бути вбивцею. Якщо зруйную його ілюзії,— він завтра ж помре... Біля Мединського я виконую роль сиділки і роблю це так, як здатна робити лише людина, що почуває свою вину... А по-друге... Невже ти гадаєш, що я зроблю Аркадія щасливим? Аркадій такий же непрактичний, як і талановитий. Він уміє ліпити, але не зміє влашто­вувати. А що скоїться з Аркадієм, якщо йому на шию звалиться отака примхлива, розбещена комфортом лялька?

—      Очевидно, треба відмовитись від комфорту,— серйозно сказала Лариса.

—      Легко сказати... А ти пробувала?

Це запитання застало Ларису зненацька. Справді, чи могла б вона відмовитись від килимів під ногами, від норкової шубки? І як буде роздобувати собі на що­денний шматок хліба? Адже Лариса нічого не вміє — так само, як і Клара... Хіба що вишивати... А потім довелося б цілими днями мерзнути на товкучці, під­жидаючи випадку, коли забагнеться комусь купити оту вишивку за нещасного червінця... Лариса так яскраво уявила цю невеселу картину, що в неї аж пальці заклякли від уявного морозу, і їй стало жаль себе.

—      Щоб відштовхнутися від берега, треба вміти плавати,— сказала Клара.— А якщо не навчили в ди­тинстві, то в тридцять років пізно...

В майстерні почулися кроки. Це повернувся Арка-дій. Але ж він з кимось розмовляє... І той «хтось» не наважується зайти в кімнату.

—      Отакої... Будь ласка, візьми себе в руки...— тихо умовляв Аркадій.

Мединська напружено стежила за Ларисою, що вся перетворилася на слух і чекання. Проте Лариса не наважувалася запитати Клару про того — четвер­того. Вона розуміла, що той запрошений для неї, і хвилювалася, хоч і не розуміла причини.

Нарешті двері відчинилися, увійшов Аркадій, на­вантажений пакунками. По кількості пакунків можна було зрозуміти, що гість теж взяв участь у приготуван­ні до цієї незвичайної трапези. Але де ж він сам? Зрештою, це навіть весело... Та наступної хвилини Лариса мало не зойкнула від несподіванки.

В кімнату з рішучістю, яка дається людям ціною великих зусиль, зайшов Вадим Голосарський. Він був схожий на колишнього Вадика не більше, ніж без­доганно виконаний портрет на недопроявлений не­гатив.

На негативній плівці тільки вгадуються обриси живого обличчя і ще невідомо, яким воно буде. Біле виявиться чорним, а чорне — білим... Достоїнства юності також можуть з роками перетворитися на не­доліки, і навпаки — недоліки на достоїнства. Ларисі колись не подобався його широкий, приплюснутий ніс, а зараз, бач, як він гармонійно вписався в обличчя. Коли б ніс був тонший і рівніший, воно б здавалося надто суворим, навіть жорстоким. Широкі ніздрі, злегка вивернуті губи й глибока овальна ямка над ними надавали обличчю щирості, непідробної заду­шевності. А може, Ларисі саме таким його хотілося бачити?

Минуло півгодини, й Лариса вже почувала себе поруч Вадима цілком вільно, невимушено. Вона серди­лася на себе за несподівану слабкість, яку виявила в перші хвилини зустрічі. Це винні оті чотири серветки на столі, які мимоволі її заінтригували. А що ж тут такого? Зустрілися друзі юності. Аркадій такий сміш­ний! Він розважав їх фокусами, доки на столі не було все випито й з'їдено. Потім вони з Кларою кудись заспішили. Клара пояснила, що треба на годину за­їхати до шевця, який шив їй хутряні румунки. Це десь на околиці, але вони машиною обернуться швиденько.

Коли ж Лариса теж виявила бажання поїхати, Кла­ра запротестувала:

— В печі ще не прогоріло... Залишати небезпечно...

Вадим зачинив за ними двері, сів поруч з Ларисою на тахті.

Спочатку він розповідав їй про те, як прожив ці десять років. Три з них припадало на університет — адже Лариса пішла з другого курсу. (Слово «пішла» він вимовив нерішуче і своєю надмірною тактовністю лише підкреслив легковажність її вчинку). Потім пра­цював в Омську, викладав астрономію... Лариса роз­думувала над тим, як вона безнадійно відстала, і з роз­повіді Вадима запам'ятала лише одну деталь: взимку молоко в Омську вивозять на базар без посуду, у ви­гляді крижаних болванок... Там він захистив канди­датську дисертацію. А недавно-взяв участь у конкурсі на заміщення вакансії доцента в рідному університеті. Тепер він — доцент... Працює над докторською.

Розумів Вадим чи ні, що його розповідь буде мимо­вільним докором Ларисі?.. Як безглуздо вона змарну­вала свої найкращі літа! Лариса боялася глянути йому у вічі, щоб він раптом не прочитав її невтішних думок. А Вадим дивився на схилений профіль, на плечі, по­криті в'язаною хустиною, на химерне плетиво кіс.

Взяв її за лікоть, повернув до себе. Лариса підвела голову, намагаючись витримати допитливий погляд. В розширених зіницях, облямованих голубими обідка­ми, Вадим побачив своє зображення, але таке дрібне й далеке, мов на дні глибокого колодязя. І йому захоті­лося, щоб те зображення розросталося, заповнило її цілком, витіснило з мозку і душі все, що вона знала й бачила до цієї зустрічі.

Чому виникло таке бажання, Вадим не знав. Коли б він зустрів її сьогодні вперше, то, може б, навіть не помітив. Пройшов би, як проходив десятки разів повз жінок. Ні, її він не зміг би не помітити. Десь під воро-хом вражень, захоплень і розчарувань дрімало крихіт­не зернятко, що впало з його юнацького кохання, як опадає зерно пшениці на незжатій ниві. Багато років те зернятко нічим не нагадувало про себе. Та вже від чекання сьогоднішньої зустрічі воно раптом почало набрякати, а зараз пустило перший несміливий парос­ток. Той паросток все настирливіше та владніше про­бивався на волю, і незабаром Вадим відчув себе не­здатним мовчати.

—      Що минуло—згадувати не варто... Ти б не повіри­ла, коли б я почав запевняти, що нікого не любив, ні з ким не знався...— Він помітив, що Лариса насторо­жено підвела повіки.— Але повір: пройшов, як поміж лісових чагарників... Щось чіплялося за одяг, щось лишало подряпини на тілі... А вийшов на поле, огля­нувся,— в очах каламутно та й годі. Та ще неприєм­ний осадок на душі... І ось — ти... Якою нерозумною була наша сварка! Я не хочу звинувачувати тільки тебе. Винні ми обоє. Коли б це сталося тепер, то я б розкинув руки поперек дороги, нікуди б тебе не від­пустив. Благав би, скрутив би тебе, щоб ти опам'ята­лась... Що завгодно! Аби врятувати нас обох...

Лариса злегка відсунулася, ніби він і справді здат­ний був здійснити погрозу.

—      Навіщо про це, Вадиме? Не треба!.. Підвелася, підійшла до вікна. Під окрайцем даху,

внизу, помітила непорушну Кларину машину, на кузо­ві якої встиг вирости плескатий сніговий гриб... Де ж це вони мерзнуть?

Вхопила шубку, вигукнула на ходу:

—      Он — грубка... А он — дрова... До побачення!

І, начебто боячись, що через кілька хвилин буде запізно, прожогом вибігла з кімнати.

4

Марія дістала з комірчини мішок з соняшниковим насінням, занесла в хату. Зайшла Параска. В руках вона тримала сито, за яким ходила до сусідки. Таких тепер не виробляють,— це скоріше шкіряне решето з округлими дірочками. Але в Пальмірі на густе сито мало хто сіяв, особливо взимку. Кожного непокоїла думка — чи вистачить до нового?

Параска зняла фуфайку, повісила на гвіздку біля порога і, лишившись у синій, в білу горошинку кофті, сіла біля печі на підлозі. Звалила мішок на коліна, ви­гребла з нього кілька пригорщей насіння.

— Це ж з яких соняшників? З того пайка, що за ставком тобі нарізали?

— З того,— відповіла Марія, сідаючи поруч Парас­ки.— Та, мабуть, наступної весни заберуть... Потала­нило мені на ухажора...

Невесела посмішка промайнула на її обличчі, як мигавка в темну ніч,— короткий тьмяний спалах, що не є провісником ні дощу, ні грому. Гладко зачесане волосся, яке ділило голову на дві рівні долі, було вкри­те осінньою памороззю сивини. Смагляве обличчя з чіткими, правильними рисами, чорні очі, в які закра­далася втома, два туго натягнутих луки тонких смо­листих брів — все це було мовчазним відголоском тієї неслов'янської вроди, що прийшла на Вкраїну з пів­дня і час від часу виявлялась в наступних поколіннях. І, певне, ця врода почувала себе в помірному кліматі краще, ніж під пекучим сонцем Туреччини, бо україн­ки типу Марії старіли повільніше за своїх подруг і значно повільніше, ніж заморські туркені. Коли б не сивина, що переплела чорне волосся, Марії не можна було б дати її сорока чотирьох років. Та незмарновану вроду обкрадало лихо десятилітньої давності, яке по­вернуло все її життя на важку, крем'янисту дорогу.

Параска, замилувавшись обличчям Марії, подума­ла: «Правду кажуть: не будь вродливою — будь щас­ливою». Поправивши хустку, що сповзла на шию, сказала:

—      Не бійся, громада в обиду не дасть... Всі ж знають, що в нас одна садиба на дві сім'ї... Та й про те, що ти обсипала Вишиваного гарячими головешками, теж знають...

Пересипаючи з долоні на долоню добірне насіння, Марія промовила:

—      Анатолій приїде наприкінці грудня. Я дещо від­клала... Може, й вистачить на костюм, якщо Лантух не поскупиться. Це ж останній материнський. А то ніби сирота...

—      Таки ж сирота. Дядько — не батько... Параска підважила мішок, допомогла взяти на пле­чі й відчинила двері перед Марією.

— Ти ж іди городами.

— Та вже ж... І так очі мушу сховати.

Вечоріло. Підсинені, як вода в ночвах, зимові сутін­ки розливалися повільно, обгортали хати, що, вгру­заючи в землю під важкою сніговою поклажею, вже де-не-де заблимали квадратами вікон. Зорі бліді, без­кровні. Низькі тини покреслили на сотки снігові заме­ти. Засинаючи, земля покрилася цими заметами, мов ковдрою, щоб ні колеса, ні людські ноги не торкалися її натомленого тіла. Собаки після похмурих осінніх дощів пооживали і тепер бряжчали цепами та від нудьги підвивали до місяця.

Вгрузаючи по коліна в сніг, Марія крадеться поза тинами. Тільки б нікого не зустріти...

«Колись ти була бібліотекаркою в полку, до тебе приходили бійці побалакати про книги. І ти вміла пояснити, чому кинулася під поїзд Анна Кареніна, чому запеклий бунтівник Жан Крістоф не знаходив для себе притулку ні вдома, ні на чужині. Тебе вва­жали розумною і культурною, хоч ти до всього дохо­дила самотужки. А зараз... Ким ти стала? — картає себе Марія.— Тепер ти несеш добро, виплекане з ро-бінзонівською впертістю, людині, яку ти вважаєш во­рогом села, щоб вона нашкребла з твоїх мозолів не зароблених нею червінців. Чи не краще було, не вдаючись до гонору, брати від Турбая те, що з нього належить?.. Але ж ні й ні! Цього ніколи не буде!»

Біля колодязя треба було перейти вулицю, а це не так просто, якщо ти не хочеш зустріти когось із одно­сельчан. Он бач, від воріт Ганни Щербини відділила­ся жіноча постать з відрами на коромислі. Це, звичай­но, вона. В селі не було людини, яку б Марія любила більше, ніж Ганну. Але навіть зустріч з нею для Марії була зараз неприємна. Звалила мішок просто на сніг і присіла на нього за тином. Треба перечекати...

Тим часом у хаті Лантуха, за столом під образами, тривала мирна бесіда господаря й гостя. Чарки на­повнювались не часто. Руда борідка Лантуха, прима­щене оливою волосся робили його схожим на пала­маря. Та він і справді іноді допомагав соколівському батюшці, бо своєї церкви в Пальмірі не було. На по­кутті, в обрамленні візерунчастої сухозлітки, сидів Микола-чудотворець з такою самою борідкою, як у Лантуха, і, піднявши сірий палець, комусь погрожував. А праворуч і ліворуч від нього вишикувалися дрібніші боги й боженята. Піч пашіла житнім теплом, велика лампа під стелею щедро освітлювала господу. На бля­шаних дверцятах духовки сохли онучі гостя, що сидів за столом у самих шкарпетках. Дружина Лантуха дав­но померла, одружуватися вдруге Сидір Карпович не поспішав, і тому в хаті, котрій не бракувало достатку, явно не вистачало затишку.

Зрештою гостеві вдалося залізти на піч, і він пово­лі почав провалюватися в солодке небуття сну. Його ще довго уві сні гойдатиме і трястиме,— тривалі заліз­ничні переїзди аж до самого Магадана й назад дають­ся взнаки. Остання поїздка була напрочуд вдалою. Ретельно запакований багаж, в якому він переправляв насіння, не викликав на залізниці жодних підозрінь. Зате звідти Панько Грабченко повертався з новень­кими акредитивами. Ех, якби ж то не треба було діли­тися з Лантухом!.. Проте без Сидора Карповича нічо­го не вдієш. Доки Грабченко встигав обернутися туди й сюди, Сидір Карпович обережно, не поспішаючи, готував для нього новий багаж. Людина він досвідче­на, хитра. Його і в ложці не спіймаєш... Такий, що з піску мотузки суче... Надійна рука в районі. Заступ­ник голови райвиконкому Бабенко... Тільки так... Тільки так...

Сидір Карпович дістає із запічка туго перев'язану пачку сторублівок, запалює стеаринову свічку і по хисткій драбині спускається в льох, викопаний під хатою.

Поставивши свічку в цегляній ніші, Сидір Карпо-вич відсуває велику діжу. На вогкій підлозі льоху за­ворушилися мокриці, кинулися врозтіч. Згорнувши ногою притоптану землю, Лантух підняв добре замас­ковану ляду, дістав великий оцинкований бідон.

У вологе підземелля, освітлене мерехтливим вогни­ком свічки, приглушено долинає далекий, несміливий стукіт. Хтось стукає в сінешні двері. Кого це дідько приніс?.. Коли б іще той дурень Грабченко не проки­нувся та не пішов відчиняти... Знову стукають.

Лантух кидає гроші в бідон, опускає його в яму, притоптує ляду землею. Поставивши зверху діжу з квашеними огірками, вилазить із льоху, йде в сіни.

—      Хто тут?

За дверима під чиїмись чобітьми поскрипує сніг. Видно, невідомий вагається, нервує і від нерішучості переступає з ноги на ногу. Того, хто сам боїться, іншому боятися не варто.

— Ну?..— твердо і впевнено, як і личить господа­реві, крізь зуби перепитує Лантух.

— Сидоре Карповичу,— почувся за дверима вкрад­ливий і ніби винуватий жіночий голос— Це я, Марія Турбай.

Лантух відсуває важкий залізний засув. Змірявши Марію непривітним поглядом, говорить:

—      Чого тобі, небого?.. Заходь.

Марія зняла мішок, поставила на порозі. Вдарила себе по стегнах, тріпнула над головою хустину. Об­трусивши сніг, одразу ж стала схожа на ту Марію, яку він недолюблював за гордовитість і холодну не­приступність. Інші молодиці ним не гидували...

Затягнувши в хату мішок і трохи віддихавшись, Марія сказала:

—      Чула від людей, що ви купуєте... Та й собі... Лантух, насупившись, запитав:

—      А тобі не казали, що я людей на дорогах ріжу?.. Ну купив якийсь там пуд... Бо свого немає. І вже по­чали базікати... Забирай своє добро та йди геть!..

-Та я ж нічого,— знітилась Марія.— То ж люди... А в мене небагато. Гроші потрібні...

— Виручиш людину,— скрипів Лантух, мов дуп­листе дерево на вітрі,— а вона потім тобі віддячить... Під твою хату своє сміття понесе... Ось і ти просиш... А що потім про мене казатимеш?

— Якщо принесла,— тихо відповіла Марія, дивля­чись на його волохаті груди, що виднілися з-під роз­стебнутої сорочки,— то вже нічого не казатиму. Тіль­ки колесо грязюку на себе кидає...

Лантух мовчки розв'язав мішок, нагріб насіння і, пересипаючи з руки на руку, пробурмотів:

—      Дрібне... Якби «кінський зуб» — ото насіння. Його й розгризати не треба. Нігтем колупнеш — і в рот. Навіть манікюру не зіпсуєш...

Зрозумівши, що сказав зайве,— хто його-за язик смикав? — Сидір Карпович кинув насторожений по­гляд на Марію.

А вона стоїть, дивиться на свої натруджені пальці. Теж колись до манікюрші ходила. Аж згадувати про це смішно. Отакі б руки до неї понести! Потріскані, мов шкірка на огірках-репанках.

Сидір Карпович вдоволено посміхнувся. Нічого не зрозуміла! Ну й гаразд... Щоб дошкульніше її вжали­ти, підхихикнув:

—      Хе-хе!.. Про манікюр, мабуть, згадала... Видно, шкода...

Марія рвучко опустила руки.

—      Не ваше діло.

—      Та воно звичайно, — посміхнувся Лантух ховра­шиною посмішкою. — Коли людина живе, як та сорока на тину, їй не до манікюру.— Дістав із-за образів гро­ші, подав Марії.— Лічи при мені. На світло глянь. Не фальшиві.

Марія зітхнула.

—      А тут і лічити нічого.

—      А що ж ти хотіла? — визвірився на неї Сидір Карпович.— За мішок насіння мішок грошей?.. Твій полковник тисячі одержує. Потруси його добре. Не пошкодує для сина.

Він стояв посеред хати в добрячих юхтових чобо­тях, в сірій бавовняній сорочці з недбало розстебну­тим коміром. Вузенький ремінець звисав на округло­му, як у павука, череві. Губи скривлені в презирливу посмішку, а руда борідка нервово тряслася... І в пам'яті

Марії спливла інша постать, в іншій хаті, в інші часи. Марія була тоді ще маленькою. Вона ховалася за ма* теринську спідницю, а мати благально зверталася до людини зі срібним ланцюжком на череві:

—      Помилосердствуйте, Полікарпе Архиповичу... Свого ледве до різдва вистачить...

З яких же темних шпарин майже через три десяти­ліття виповзла на білий світ його огидна подоба? А може, це він і є?.. Колись обернувся на блощицю, жив собі тихенько в запічку. Блощиці, кажуть, жи­вучі...

Марію аж занудило від раптового усвідомлення свого приниження. Коли б знав Анатолій, якою ціною вона намагалася придбати для нього обнову! Та він би нізащо їй цього не пробачив.

Стримуючи гнів, що обпікав її зсередини, Марія ледь чутно промовила:

—      Що не пошкодує — знаю... Та є такі гроші, що руки печуть. їх краще не брати...

Наче з глибокої прірви долинає до її слуху:

—      Брехня!.. Таких не буває. Гроші є гроші.

— Ось вони! — вигукує Марія, жбурнувши зім'я­ті асигнації Лантухові в обличчя, і, задихаючись, вибі­гає з хати. З насолодою втягує в груди морозне повіт­ря. Дихати стає легше... За_#її спиною шарудять квапливі кроки і розгублено поскрипує голос Лантуха:

— Маріє Панасівно!.. Маріє Панасівно!.. А на­сіння?..

5

В печі весело потріскують дрова. Так, справжні дрова, а не хмиз. Анатолій, мабуть, не догадається за­глянути в сарай. Навіщо хлопцеві знати, що в неї немає жодного поліна? Доки гостюватиме вдома, Ма­рія братиме потроху з Ларивонового сарая, а потім знову ходитиме по хмиз до лісу.

Анатолій схилився над якимись кресленнями. Стіл, перетворений на креслярську дошку, присунутий до самого вікна. На білому ватмані — сонце з чорними пунктирними промінцями, а навколо нього — кола, одне в одному, аж до країв великого квадратного аркуша. По колах біжать різних розмірів кульки. То планети...

Раніше бувало приїде на канікули і цілими днями малює в садку. Он і зараз на стінах висять його ма­люнки... А тепер сонце чомусь почало його непокоїти. Чи то вважає, що воно не на своєму місці стоїть?

Хоч би раз оглянувся в куток, подивився на інше сонце,— земне, веселе, з русявими косами, з карими очима, що крадькома від Марії позирають у його бік. Мабуть, не випадково Катерина ходить до неї вчитися вишивати саме тоді, коли приїздить Анатолій.

—      Тітко Маріє, якої заполочі взяти на хвіст?

Це вона вишиває собаку, що тримає в зубах забиту качку. Але запитання її звучить смішно. Анатолій від­ривається від креслення, підводиться і, відкинувши назад голову, сміється.

—      А кажуть, хвостаті в селі давно перевелися. Останньою була баба Килина... Чи ти, бува, нб ходиш, як вона, чужих корів доїти?

Катерина забивається в куток поміж піччю і глу­хою стіною, зиркає звідти осяяними мерехтливим блиском очима. Марія співчутливо дивиться на облич­чя дівчини, що полум'яніє чи то від спалахів вогню, чи то від образи.

їй дуже кортить, щоб Катерина не змовчала, зна­йшлася на відповідь. Чомусь їй уявляється, що Кате­рина — то вона, Марія в молодості, а Анатолій — то Іван Турбай. Може, тому, що він таки дуже схожий на батька. Але тільки обличчям. Не більше. Серцем вдав­ся в неї. І все ж вона зараз гаряче співчуває Катерині, а не йому. Бач, який грубіян! Дівчина до нього всієюдушею, а він...

Катерина лукаво посміхнулася і з гідністю відпо­віла:

—      Хіба ти не бачив, як я вчора на мітлі скакала?.. Скоро всіх їздових переведу на мітловий транспорт, бо коні ледве переступають. А для мітли ні сіна, ні бензину не потрібно... Вишиваного на засідання рай­кому теж на мітлі возитиму...

Анатолій гучно регоче, аж пасма густого конопля­ного волосся здригаються на голові. Сірі очі звузилися, сяють спокоєм. А Марія сміється ще гучніше. Вогонь— не дівка. За словом до кишені не полізе.

— А ти знаєш, на яку мітлу його посадити? — дав­лячись від сміху, запитує Анатолій.— Не на всяку й можна.

— Знаю! — бадьоро відгукується дівчина.— У Ви­шиваного є персональна. Та, котрою його з усіх кол­госпів через півроку виганяють...

Катерина наблизилась до хлопця, глянула через його плече на креслення. Біла блузка з вишивкою на рукавах лежала на ній вільно, злегка підіймаючись на грудях від частого дихання. Коси, мов два дощових струмочки, дзюркотіли по її спині, несучи на собі багрянисті одсвіти веселого полум'я печі.

— Чого це ти, мов циган, вертиш сонцем? Чим воно перед тобою завинило?

— Язичок у тебе, Катерино,— невдоволено промо­вив Анатолій, який не любив, коли хтось кепкував з його захоплень.

— Художник, агроном, астроном... Чи не забагато? Просто Ломоносов.

— Бачиш... Це має деяке відношення до агрономії. Коли б ти щось розуміла, то напевне б утрималась від своїх недоречних дотепів.

Катерина хитрувато примружилась.

—      А ти поясни. Я, звичайно, інститутів не кінчала, але в десятирічці недалеко від тебе сиділа. В межах планетної системи дещо розумію. По астрономії завж­ди п'ятірку мала...

Анатолій став поруч неї. Він був на голову вищий за Катерину. Молода, пружна шия оправлена комір­цем сорочки. Дебелі, жилаві руки з твердими округ­лостями розвинених м'язів, що так і грають під ру­кавами.

—      Пригадуєш, у скільки разів маса Юпітера більша за масу Землі? — поблажливо посміхаючись, запитав Анатолій. Він був певен, що цим запитан­ням відіб'є в неї охоту заважати йому своїми роз­питами.

Марія знову невдоволено глянула на сина. Навіщо знущатися з дівчини? Де вже їй, бідній, пам'ятати про того Юпітера? Анатолій інститут кінчає, а вона в кол­госпі то конюх, то їздова... А чоловіки ходять з блок-нотиками в руках та з олівцями, встромленими за пра­ве вухо. Рахівники, комірники, обліковці...

Марія дивилася на постаті сина й Катерини, що вирізьблювалися на фоні вікна, й думала: «Отак би поруч їм і піти... Хороша б невістка була в домі! Так ні, морочить дівчині голову своїми Юпітерами».

— Гадаєш, не знаю? — зухвало перепитала Катери­на.— У триста вісімнадцять! А Сатурн — у дев'яносто п'ять разів... Цього я не забула, бо ще тоді дивувалася, яка маленька наша Земля. Піщинка та й годі...

— Вірно,— здивовано промовив Анатолій. — Тоді слухай... Ти чула що-небудь про сонячні плями?

— Чула, що вони є... Кажуть люди, і на Сонці бу­вають плями. Особливо Бабенко любить цю поговір­ку,— посміхнулася Катерина своєю іскристою біло­зубою посмішкою.

— Так от,— продовжував Анатолій, — це не просто плями, а гігантські завихрення в газовій оболонці Сонця, яка називається фотосферою. Діаметри цих завихрень сягають до ста тисяч кілометрів... Уявляєш?

— Ого! — вигукнула дівчина.— Наша Земля пото­нула б у такій плямі, мов камінець в озері.

—      Звідки ж вони беруться? — вставила Марія.

—      Звідки беруться?.. Поки що це загадка для науки.

Анатолій згорнув креслення в трубку, засунув у щілину поміж піччю й стіною. Потім зняв з гвіздка шкіряний реглан, одягнувся.

—      Я, мамо, піду... Погуляю.

— Та ти б і Катерину запросив,— несміливо за­пропонувала Марія.— Бач, скільки сонця надворі. Ніякі плями йому не завада...

— Авжеж! — розсердилась дівчина.— В мене ще лапа не закінчена.

Анатолій кинув на неї безтурботно веселий погляд і вийшов з хати.

Біля двору Сашка Семидесятого дітвора ліпила сні­гову бабу. Троє хлопчиків і двоє дівчаток. Найстар­ший був одягнений у батьківську заячу вушанку, яку йому часто доводилося підбивати знизу засніженим рукавом. А найменша дівчинка так закутана у важку, схожу на ковдру хустину, що не було видно й ніг. На призьбі сиділа порівняно молода жінка, їхня мати, тримаючи шостого — маленький полотняний вузлик, який покірно лежав на її напівзігнутих руках. Вона покрикувала на дітей, ніби смикала невидимі мотузки, що їх стримували:

—      Васько! Не лізь у замет... Тарасе! Дивись, заче­пиш Маринку. Обережніше...

На дорозі галасували горобці, налітаючи на зелені м'ячики кінського гною. Вони господарювали й попід стріхами, в давно покинутих ластів'ячих гніздах, мов зголоднілі дезертири в порожніх домівках.

Колгоспного шофера Калину з машиною він зу­стрів біля клубу.

—      Сідай до мене, з'їздимо в ліс, дровець уріжемо, а то холодно, як у льоху,— кинув він Анатолію.

У Калини коротко підстрижені вуса, засмальцьова­на кепка на голові, з якою він не розлучався ні влітку, ні взимку. Очі довірливі, добрі. В його ставленні до Анатолія завжди було щось батьківське. Працюючи водієм єдиної колгоспної автомашини, він виявляв чу­деса винахідливості, щоб змусити цей допотопний примус на латаних колесах торохтіти по вибоїнах і вивертах пальмірівських доріг. Одне в ньому не подо­балось Анатолієві — захоплені розповіді про подвиги полковника Турбая, в полку якого Калині довелося служити в час війни. Анатолій вірив, що Калина не перебільшує, але слухати його вихвалянь не міг. Щось збурювалося в душі хлопця, протестувало, а іноді за­крадалася підозра: чи не доручив йому батько пошу­кати шляхів до свого зближення з сином?..

Ось і зараз, крутячи баранку, Калина розповідає:

—      Якось під ним жеребця осколком убило, а йому ногу поранило. Санчастина відстала. Ні фельдшера, ні санітара — хоч запали... Я піймав коня вбитого комес-ка, кажу: «Сідайте, товаришу полковник, вивезу». А він шаблею розпоров собі халяву, тицяє пальцем у рану: «Отут осколок сидить. Витягни». Мені аж мо­торошно стало. А він розсердився: «Слабонервним у кавалерії не місце!..» Кінчик шаблі встромив — і вико­лупав... «Перев'яжи»,— каже. Дістав пакет, перев'я­зую. Потім допоміг йому сісти на коня. І куди, гадаєш, він поскакав? Вирвався наперед, повів ескадрони в ата­ку... Отакий був... А як за бійця душею болів! Інтен­данти з ніг валилися, щоб наш брат ні в чому не знав нестатку. Кашу солдатську завжди перший куштував. І комесків так повчав. Великої душі був чоловік!..

—      Був, — неохоче відгукується Анатолій, даючи зрозуміти, що розмова ця йому неприємна.

Машина завертає в ліс, зупиняється під сухим суч­куватим дубом. За один кінець широкої пилки береть­ся Анатолій, за другий — Калина.

—      Ть-о-ф... Ть-о-ф,— пташиним голосом обзиваєть­ся пилка.

І чим далі вона заглиблюється в залізний стовбур дерева, тим настирливіше тьохкає і скрипить про да­леке, напівзабуте дитинство.

Колись отакого зимового дня батько взяв його на прогулянку. Сам сидів у сідлі, а хлопець стояв на ли­жах, тримаючись за приторочені до задньої луки віж­ки. Виїхали на лісову дорогу. Батько пустив коня в кар'єр.

—      Алюр три хрести! — радісно підганяв його Ана­толій.

Вітром з-під задніх копит кидало в обличчя сніго­вий пил, на очах виступали сльози. А серцю в грудях було тісно від щастя й любові до тієї людини, чия широка спина розмірено погойдувалася над парую­чим кінським крупом...

—      Перепочиньмо трохи,— просить спітнілий Ка­лина.

Але Анатолій не чує.

Спомини, спомини... Коли б можна було звільнити пам'ять від них, як шкільну дошку від написаних крей­дою теорем!

б

Сон повторювався майже щоночі: весняна затока в лузі...

Ніяких видимих змін, все звичне, непорушне,— і кореневище старої верби, розчахнутої грозою, що по­висло над затокою, мов обвуглені щупальця мертвого спрута; і човен, прип'ятий іржавим ланцюгом до заби­того кимось у грунт уламка залізничної рейки; і торіш­ній курінь на березі, в якому жив луговий сторож... Та якщо придивитися пильніше, то можна помітити, що вода піднялася на півметра вище, а завтра або по­завтра вона затопить береги,— і тоді рибалки_г пропли-

3 М, Руденко

49

ваючи лугами, навіть не пізнають, де міститься за­тока...

І те, чому Лариса не змогла б знайти точної назви, закрадалося в її тихий домашній світ, як весняна вода в затоку, з'єднану вузеньким гирлом з рікою, що мала незабаром розлитися.

Ніяких помітних змін не сталося в її житті. В кім­наті, як і завжди, було тепло й затишно. Широке горі­хове ліжко з відполірованими до дзеркального блиску спинками ретельно покрите тюлевим покривалом. Бар­вистий квадрат гуцульського килима сягав на всю стіну. Праворуч у кутку стояв невеличкий письмовий столик, а ліворуч — такого ж брунатного кольору туа­летний з милими дрібницями, без яких не обходиться жодна жінка, що має свій куток і хоча б який доста­ток. В широкому дзеркалі, яке нависало над туалет­ним столиком, відбивалася перламутрова шухлядка, а поруч — пляшечка духів, настільна бронзова пудре­ниця та китайське віяло, зроблене із тоненьких плас­тинок пахучого сандалового дерева. І тільки уважне око здатне було помітити, що в підкресленій ретель­ності, з якою ці предмети розташовані на своїх міс­цях, в педантичній чистоті кімнати, де не можна було відшукати жодної випадкової порошинки, є щось незвичне й небуденне.

Невже Лариса на когось чекала?

Може, й так. Але вона сама собі в цьому не сміла признатися.

За вікнами стояла надійна зима. Дерева одягнулись у сріблисте хутро волохатого інею. Задрімало корін­ня, вдоволене з того, що до весни не треба вгризатися в крем'янисті надра, добуваючи соків для ненажерли­вого молодого галуззя та шляхетного листя, відомого своєю невгамовною балакучістю.

А Ларисі знову снилася затока. Вода все підступа­ла, підступала... І вона в тій воді. По коліна. По груди. По шию...

Нещодавно прийшов лист від Івана Юхимовича. Лист як лист, нічого особливого. Стурбований мовчан­ням, мовби вони останнім часом до цього не звикли. Відписала, що жива, здорова і вдячна за турботу.

Кілька днів тому до неї несподівано завітав Арка­дій. Пальто з шалевим коміром, під морського котика,

а рукави короткі, потерті на ліктях. Видно, з чу­жого плеча, куплене за півціни в магазині випадкових речей.

Аркадій ніяково кліпав очима, від чаю відмовився, але холодну рибу, залиту томатним соусом, знищив з голодною пожадливістю.

Він тільки посланець і не знає, навіщо її запро­шують. Клара наказала без Лариси не повертатись, а він не звик не виконувати її вимог.

До центру доїхали в переповненому автобусі. На шостий поверх підійматись не довелося: біля гастро­нома на них чекав Вадим. Весь обліплений снігом, він підійшов до Лариси і, винувато посміхаючись, сказав:

— Пробач. Клари немає... Довелося від її імені. Жити в одному місті й не бачити тебе — над мої сили.

Лариса не образилась, тільки поточилася від неспо­діванки й упустила муфту. Вадим хутко підняв її, дмухнув на пухнасту шерсть, здуваючи сніг. Від його подуву на норкових боках муфти пробіг грайливий вихорець.

Зануривши голову в піднятий комір, Аркадій сту­пив за сніговий серпанок, що густо миготів перед очи­ма, і одразу ж загубився серед запорошених снігом спин перехожих.

Вадим взяв її під руку і повів просто в спогади» Саме так, бо університетський парк починався одра­зу ж за рогом.

Отут вона стояла колись, обнявшись з білокорою берізкою, і виливала їй, мов сестрі, своє горе, що на­справді було дитячою примхою. А на оцій лаві зубри­ла анатомію — перед екзаменами за перший курс...

Сніжинки не падають — вони опускаються плавно, з розкішною граціозністю, мов білі балеринки, якщо дивитися на сцену в перевернутий бінокль. Засніжені дуби стоять урочисто, гордовито, впевнені в своїй кра­сі й непохитній могутності. Алеї поміж лавами розчи­щені, а новий сніг покірно розступається під мікропо­ристими підошвами.

Летять і летять над ними, кружляють у повітряно­му танку невагомі снігові балеринки, відгородивши їх од метушливого світу, створивши ілюзію цілковитої безлюдності.

з*

51

Може, це добре. А може, й ні... Серце Лариси б'єть­ся в якомусь теплому просторі, наче окремо від неї. І Лариси немає,— є тільки воно, серце, що живе са­мостійно, не бажаючи брати до уваги поміркованих наказів розуму.

А навіщо він її покликав? Невже знову заговорить про те ж саме?

Вадим посміхається, наче здогадався, про що вона зараз подумала. Оленяча шапка насунута майже на брови, погляд розчулений, як буває у людини, що дов­го ждала свого щастя і зрештою діждалася.

—      Ти пригадуєш, Ларисо, той лижний перехід, коли ми з тобою стали мимовільними чемпіонами?..

Так, Лариса пригадує. Вони, незважаючи на втому, вирвалися вперед, щоб у казковій величі зимового лісу лишитись удвох, щоб ніхто не побачив, яким щастям світяться їхні очі, не помітив несміливих потисків рук і першого в житті поцілунку. Було немало кращих лижників, та вони відстали, бо їм треба було попов­нювати втрачені сили схованими в кишені кубиками цукру, а Вадима й Ларису вела та сила, яка сама себе наснажує і надихає;..

—      Ти пригадуєш, як важко було прокласти лиж­ню? — продовжує Вадим, обдаючи її щоки гарячим диханням.— І все ж таки *чи проклали. По нашій лиж­ні потім ішли всі. Але попереду були тільки ми!

Подих ледь помітного вітру кинув з дубів лапаті пластівці снігу. Голос Вадима злегка приглушений, мов у кімнаті, оббитій ватою. То сніг вбирає в себе частки звуку і сам, здається, скоро зазвучить диво­вижною мелодією.

—      І тоді я зрозумів, як треба жити,— продовжує Вадим. — Жити треба так, щоб завжди перед тобою було чисте снігове поле і ти йшов не по чужій лижні, а прокладав свою власну... Нехай інші йдуть по твоїй. 1 не заради медалей, а заради тієї сили, що вела нас тоді... Ти чуєш, Ларисо?

' Він міцно стискає її руку, одягнуту в пухнасту рукавичку.

— Ти проклав свою лижню, — тихо каже Лариса.— Ти сильний.

— Ні! — запально вигукує Вадим. — Я тільки про­бую, починаю. Але я вже встиг переконатися, що без тебе не зможу... В магічну дію цукрових кубиків не вірю. Хіба тоді б я зумів один, без тебе?.. Тільки разом, тільки удвох!

—      Я вже нездатна на такі переходи, Вадиме. Я над­то далеко відстала. Між нами десятирічна відстань...

Очі його лукаво блиснули, напівпрозора сніжинка задрижала на верхній вії і одразу ж розтанула.

— Цю відстань подолати неважко.

— Але як? — тремтячим голосом запитала вона.

— От так!..

Одним дужим ривком він наблизив її до себе. Очі опинилися так близько від його очей, що світ пішов обертом.

Лариса стояла перед ним, затуливши обличчя рука­ми, і дрижала всім тілом. їй здавалося, що він все ще не відірвав своїх губів від її тремтячих вуст.

Все це було кІ7VЬка днів тому... А може, тиждень, а може, рік? Дні втратили будь-який вимір, зміщува­лися, зливалися в єдиний світлий потік, що струмував навколо неї, як у сонячний день зміщується і зливаєть­ся все довкола,— сонце, квіти, дерева,— коли ти мчишся по колу на швидкій, наповненій мелодіями ка­руселі...

Вони зустрічалися в місті і за містом, ходили на лижах, відвідували балет, блукали по слідах своєї юності. І минуле дихало на них радощами першого кохання, яке повік не забувається.

Інколи Лариса спинялася, дивилася затуманеними очима в одну точку й думала: «Що ж це зі мною?.. А як же він, Іван? Я ж його любила!»

В такі хвилини Вадим брав її руки, підносив до сво­їх вуст і часто-часто дихав на них. І образ Івана Юхи­мовича відступав кудись удалину, розпливався в ту­мані.

А ночами, коли вона лишалася одна, знов приходи­ли муки сумління, Лариса картала себе за легковаж­ність, давала собі клятву більше не зустрічатися з Вадимом.

Потім прислухалася до свого серця: кого вона з більшим нетерпінням жде — Івана чи Вадима?

І важко було їй відповісти на це.

Та приходив ранок, приходив день — і їй знову хо­тілося, щоб день той був таким, як учора. Щоб круж­ляли в повітрі білі снігові балеринки, скрипів під лижами сніг, мчалися повз них кущі й дерева.

Про Турбая думала так: «Хороший ти, Іване! Вели­ка, світла душа!.. Та хіба ж я винна в тому, що сам ти замкнув свою душу на всі замки, відгородився від мене стінами? А як же мені жити в самотині?»

Потім знов його образ відступав кудись у далечінь, а поруч був тільки Вадим — молодий, іскрометний, завжди усміхнений.

Сьогодні ж вранці вона прокинулася з твердим рі­шенням — не зустрічатися більше з Вадимом до при­їзду Турбая. А приїде Іван — рішуче й твердо з ним про все поговорити.

Може, всі її поривання до Вадима — тільки по­штовхи серця, що прагне світла й радощів, яких вона не бачила вдома протягом останніх двох років? Може, це вияв життєвої спраги, буяння вгасаючої молодості?

Кого ж вона любить — Івана чи Вадима?..

А в цьому слід було розібратись.

І вона послала Вадимові короткого листа, в якому просила його дати їй час, щоб як слід обміркувати своє становище, вивірити свої почуття.

Коли вже кинула листа в скриньку, подумала: не такий Вадим, щоб дати їй спокій. Він або ж пришле когось, або...

Ось чому Лариса механічно переставляла всі пред­мети в кімнаті, витирала їх ганчіркою і чогось ждала.

Як це буде? Може, знову з'явиться Аркадій, запро­сить її до себе?.. Коли б так. Вона б не пішла та й годі. А може, Клара приїде?.. Від цієї важче відкру­титись.

...Вода підступала все вище та вище. По груди. По шию... І чомусь їй здалося, що нічого більше й не тре­ба,— лише плавати в оцій лагідній весняній воді, що пронизує тіло ранковою свіжістю, сповнює м'язи не звіданою досі наснагою.

Хмарка мусила спалахнути блискавкою, мусила впасти на землю дощем.

Увечері хтось постукав — обережно, крадькома, мовби з оглядкою.

Несміливо підійшла до дверей, відчинила. Ні, це була не Клара. Не Аркадій. Це — він!..

Хотілося грюкнути дверима, замкнути їх на всі замки й заховатися в найтемніший куток, щоб раптом не побачити у дзеркалі власного обличчя.

Та вона цього не зробила. Тихо, з тремтінням у го­лосі промовила:

—      Заходь...

7

Анатолій погойдувався поруч Калини на латаному мішковиною сидінні, роздумуючи про свою останню зустріч з рідною Пальмірою.

Йому пригадалася розмова з Катериною про соняч­ні плями. Для того щоб поганяти волів, зовсім не тре­ба знати, у скільки разів маса Юпітера перевершує масу Землі. А таких, як вона, в селі стає все більше й більше. Світлі пагінці, зрошені бризками історії... Лише бризками, що долітали від бурхливого потоку, який чомусь обходить Пальміру стороною.

Анатолій почав думати вголос. Калина слухав, по­сміхаючись у пшеничні вуса, але не порушував його роздумів. Та коли Анатолій сказав, що для нових па­гінців надто не підхожий клімат Пальміри, Калина спокійно зауважив:

—      Виростуть. Розів'ються, як молоді дуби... А де­рева й клімат міняють.

Анатолій невдоволено зиркнув на нього, але про­мовчав. Надто спокійно живе цей Калина. Не чути в селі його голосу. А він же ветеран війни, комуніст. Йому б належало бути патріархом тих дубів, які мі­няють клімат...

Думки знову повернулися до Катерини. Чому б це?.. Мабуть, лише тому, що вона його насмішила сво­єю поведінкою. Коли Анатолій перед від'їздом шукав на колгоспному подвір'ї Калину, він помітив її облич­чя в сірому від багатолітнього пилу віконці корівника. Забачивши його, припала до скла. На обличчя й на губи їй, видно, налипло просякнуте пилом павутиння. Дівчина сердилася і за кожним «апчхи» протирала очі. Анатолій засміявся і попрямував у корівник.

Катерина вдала, що не помічає його. її розтоптані, плескаті чоботи були руді від гною, а залатана на лік­тях ватянка здавалася завеликою. Вона взялася ретель­но вичищати стійла. Анатолій стояв, посміхався.

Дівчина не витримала його усміхненого погляду. Блиснувши карими очима, кинула через плече:

— Чого стовбичиш?.. Тут ніяких світил, окрім Андромеди, немає..

— Андромеда не світило, а сузір'я, — уточнив Ана­толій.

— Для тебе сузір'я, а для мене — корова... Тварина з хвостом і чотирма ногами, що закінчуються рати­цями.

І відвернулась, даючи зрозуміти, що розмова за­кінчена...

Калина знов заговорив про батька.

— Незабаром проїздити будемо... Ти хоч знаєш, де його будинок стоїть?.. Над яром, біля лісу.

— Не цікавився,— сухувато відповів Анатолій.

— Ех, молодо-зелено,— зітхнув Калина.— В свя­щенному писанії мудро сказано, що бог людину із гли­ни виліпив...

Анатолій здивовано підвів очі на обличчя Калини, що непорушно схилялося над баранкою. Ось вони, пальмірівські комуністи...

— Так, саме із глини,— продовжував Калина.— Той, хто творив цю легенду, вже був близький до правди... Якщо відкинути бога, звичайно... Людина міцно до землі пуповиною приросла. І саме до того шматка, який її породив і вигодував. Ось я, напри­клад... Де тільки не був. Півсвіту пройшов. Бувало, таку природу побачиш, що очі сліпить. А пуповина мене в рідні краї тягнула... Тут ота глина, з якої я зліплений. Отак і кров батьківська...

— Не всякий батько вартий того, щоб про нього пам'ятати, — заперечив Анатолій з нотками роздрату­вання в голосі.

— Це правда. Не всякий... А твій — вартий.

Далі їхали мовчки. Машина круто падала вниз, у білі снігові вибалки, і тоді на вуха так тиснуло, що Анатолій мимоволі розкривав рота, як артилерист під час стрільби.

Сутеніло. Ліс, що обступав дорогу, був підсвічений знизу, від коріння, жовтуватою загравою недалекого міста. Обважнілі лапи ялин сяяли сніговою позоло­тою, що перемежалася з голубими тінями.

Ще раз шугнувши вниз, машина перескочила через місток, під яким розрізало крижані береги темне лезо лісового струмка, і почала важко видиратися нагору.

Біля дерев'яного паркана Калина різко крутнув баранку і заїхав просто в замет. Перед очима Анато­лія відкрилася вечірня панорама міста, що лежало в гігантській котловині — від горизонту до гори­зонту.

Анатолій уперше під'їжджав до міста з боку висо­ких горбів, покритих віковим лісом, і тому дивився зараз на розлив електричних вогнів, на контури веж і соборів, на вогнисті пунктири мостів, що перекреслю­вали мальовниче нагромадження будинків з яскравими квадратами щедро освітлених вікон... Дивився зосе­реджено, не приховуючи свого захоплення.

—      Перекур,— сказав Калина, виходячи з кабіни.

Анатолій теж вийшов. Шкіряний реглан, збереже­ний матір'ю ще з довоєнних часів, задубів від морозу, рукави й поли майже не згиналися.

—      Потри вуха,— порадив Калина.— А може, за­йдемо, погріємось?..

Він багатозначно посміхнувся.

Анатолій глянув на шофера, потім перевів погляд на високий дерев'яний паркан, за воротами якого різко вимальовувався на фоні осяяного електричною загра­вою неба двоповерховий котедж з терасою. Так ось чому Калина вирішив влаштувати тут перекур!

—      Минулого року я ночував у нього...

Та Анатолій не дав йому договорити. Все ясно." Ка­лина не випадково так старається. Видно, батько умо­вив його бути провідником на плутаних стежках до синівського серця. Марна справа...

—      Поїхали! — непевно кинув хлопець.

І все ж цікавість виявилася сильнішою за почуття застарілої образи. А справді, що станеться, якщо він переплигне через паркан, тихенько обійде будинок і, може, дозволить собі крадькома заглянути у вікно? Який то рай заснував батько на цьому узгір'ї?..

—      Собаки в нього немає,— хитрувато підказав Калина.

Анатолій тупцював біля машини, бив ногою об ногу. В пам'яті виникла картина останньої зустрічі з батьком, його згорблена постать, коли він виходив з порожньої аудиторії інституту. Батько ступав важко, ніби на його плечах лежав невидимий тягар. Вперше Анатолій зрозумів, що він уже старий, не схожий на того майора, який скакав на коні попереду сина-лиж-ника.

Проблема старості, як і смерті, для Анатолія рані­ше не існувала. Він не помічав, як старіла мати — йому здавалося, що вона завжди була такою. Там, в аудиторії, ця проблема постала перед ним уперше, і, коли батько вийшов, він подумав: «Може, старому жити лишилося недовго, а я з ним отак...» Йому стало жаль батька. Хотілося повернути його, сказати якесь тепле слово, та вже за хвилину образа перемогла, а на­ступного дня він був цілком певний, що іншої відпо­віді ця людина не заслуговує.

— Отут на хвіртці є кнопка,— вперто спокушав хлопця шофер, якому справді хотілося погрітися і, мабуть, не тільки теплом від каміна. Він почав обма­цувати пальцями хвіртку, але ніякої кнопки не зна­ходив.

— Куди ж вона поділася?.. Була. Точно пам'ятаю. Чорна, ебонітова...

Калина не міг знати, що Турбай останнім часом мало цікавився дрібницями свого нехитрого господар­ства. Коли б шофер був уважнішим, він би помітив, що стовпці паркана попідгнивали і подекуди він три­мався на чесному слові.

Анатолій відірвав руки калини од хвіртки:

—      Не треба. Я сам!..

Що підштовхувало хлопця?.. Невже тільки ціка­вість?

Він вхопився за перекладину паркана, підтягнувся на руках і за мить опинився в засніженому саду.

Вікна другого поверху — мансарди — були темні, а два вікна першого поверху, завішені тюлевими фі­ранками, щедро світилися, відкидаючи яскраві конуси в опушений інеєм сад.

Анатолій, обминаючи світлі плями на снігу, піді­йшов до будинку, прислухався.

Десь втомлено пахкав паровоз, від залізних риш­тувань якоїсь новобудови долинала дзвінка скоромов­ка пневматичних молотків. Чисте морозне повітря ніби мосилювало звуки.

Але за вікнами, в будинку, було тихо*

Прикре, незрозуміле хвилювання закрадалося в душу Анатолія. Варто лише підняти руку, постукати в шибку — і він, що виростав безбатченком, здобуде собі батька. Яке це прекрасне слово — «тато»! Далеко не всім його однокашникам по інституту є до кого його вимовляти. А в нього ж таки є... Війна, тисячі не­безпек — все це було і все це не зважилося відібрати в Анатолія батька, а в матері — чоловіка.

Хто ж зважився?.. Вона. Незнайома, невідома, чужа... Невже вона сильніша за всі стихії, через які батько пройшов неушкоджений? Сильніша і страш­ніша...

Анатолій ніколи її не бачив, не знав навіть, як її звати, бо мати жодного разу не називала її імені. Але з дитинства та жінка уявлялася йому страшною, з хо­лодними, як у вужа, очима, що здатні гіпнотизувати, сковувати волю, тягнути в прірву...

Із-за фіранки почувся короткий, збуджений жіночий сміх. Почувся так, ніби долинав з-під землі. Це, зви­чайно, сміється вона.

І Анатолієві закортіло хоч краєм ока глянути на ту, що володіла такою згубною силою.

Він помітив, що за тюлевою фіранкою була непро­зора завіска, але в одному місці вона прилягала до сті­ни не досить щільно. Ставши на виступ фундаменту, можна заглянути в кімнату.

Вона стояла спиною до вікна, обхопивши руками голову людини, яку закривала своєю постаттю від очей Анатблія. Людина сиділа в кріслі, Анатолієві було видно лише її плечі та руки, що лежали на під­локітниках. Ось воно. Побачив — більше, й не треба... За те, щоб отак ніжитись усе життя, батько вкрав у нього право на велике слово — «тато».

Вогнисте волосся жінки падало на плечі хвилясти­ми пасмами і, здавалося, тихо шелестіло. Ні, не шелес­тіло,— скреготало, як збитки мідного дроту, що, хили­таючись на вітрі, труться один об один. Скреготало нестерпно, до болю в щелепах.

Потім Анатолій збагнув, що це скрегоче зубами він сам — від образи, від незрозумілих, але гірких рев­нощів.

Та раптом Анатолієві здалося, що руки, які лежать на підлокітниках крісла, належать не батькові. Справді, руки, які двадцять п'ять років не випускали шаблі, не можуть бути такими тендітними. Тонкі, довгі паль­ці з ретельно закругленими нігтями. І хоч вони, без­перечно, належали чоловікові, але шкіра ніжна, роже­ва, як у жінки.

Жінка розігнулася, поправила волосся, а чоловік підвівся з крісла, обхопив її за плечі. Голова жінки безвільно впала йому на груди...

І тепер Анатолій побачив, що то був не батько.

Анатолій сплигнув на сніг. З силою втягнув у гру­ди чисте повітря, потім набрав у жменю снігу, витер ним обличчя.

Він ненавидів себе за те, що піддався спокусі загля­нути в той світ, в якому жив батько.

Хіба він чекав на таке приниження? Хіба він знав, що стане свідком людської ганьби?

Хто ж його поставив у це безглузде становище?

Таки ж він, батько... Він дозволив себе обплести павутиною лицемірства і зради, піддався гіпнозові вужиних очей, що завели його в прірву...

Анатолій відчував, як земля під ним гойдається. А може, це хиталися на снігу тіні від дерев?.. Йому не раз траплялося це відчути: йдеш по асфальту, покрес­леному зигзагами тіней від гілок. Тіні хитаються під ногами, а здається — то земля стає на диби, на­магаючись тебе скинути, мов норовистий кінь вер­хівця...

Тікати, тікати звідси! І ніколи більше не ступати на цей шматок землі, відгороджений від цілого світу високим парканом.

Провалюючись, у замети, Анатолій побіг до хвіртки. Та не встиг він добігти, як зрозумів, що так просто покинути цей засніжений сад, це кам'яне гніздо, де поселилася зрадлива зозуля, він не може... Щось му­сить зробити. Але що саме?

І раптом все його тіло пронизав дрож, що виник з несподіваної, з неусвідомленої і тому нездоланної жадоби помсти.

В скроні стукало — помститись, помститись... По­рвати ті тенета, які вже десять років обплутують лю­дину, що колись була батьком. Все: і своє приниження, і сльози матері, і гіркоту долі безбатченка^ все вкла­сти в ту помсту.

Він уб'є їх обох, розчавить без жалю і вагання. А потім — що буде, те й буде...

І Анатолій, обдираючи обличчя об льодове галуззя, побіг до ґанку... -

Ларису тепер не засмучувало, що повінь, якої вона так боялася, закрутила її у своєму вирі і несла неві­домо куди. Інколи вона згадувала Івана, що скоро має повернутися і умовляла, благала Вадима сьогодні ж забрати її звідси. Куди завгодно! Вона готова жити в будь-якій землянці, у степовому вагончику, на баржі, що вмерзла в Дніпро. Аби тільки з ним.

Вадим намагався її урезонити,— мовляв, така по­спішність завдасть їй небажаних труднощів, без яких можна легко обійтись. Зараз він поселився у матері, в її невеличкій кімнатці. Йому обіцяли незабаром ви­дати ордер на квартиру. Тоді він якою завгодно ціною забере її до себе і зуміє створити навколо неї ту атмосферу затишку й достатку, без якої неспромож­ний уявити життя своєї майбутньої дружини.

— Кожен проходить через ту романтику, яка визна­чається відомою формулою — «з милим рай у куре­ні»,— лагідно посміхаючись, говорив Вадим.— І добре, що ця романтика існує на світі. Коли б не вона — не було б ні Каховки, ні цілини... Але я нездатний засу­джувати людей за те, що вона кінчається після тридцяти років. Естафету є кому підхопити, вісімнадцятилітні на землі ніколи не переводяться... А після тридцяти людина має право на сім'ю, на затишок, на квадратні метри під комунальною стелею. Це елементарні люд­ські права, що не мають нічого спільного з міщан­ством...

Ларису ображала така розсудливість, але він три­мав її руки в своїх, і тому вона не знаходила в собі сил, щоб задуматись над його словами і ваганнями.

Тиша кімнати виповнювалась для неї дивною, нечу-ваною музикою, що лилась звідусюди: від освітленої синьою нічною лампою стелі, від шелесту накрохмале­ної простині, від його грудей, покритих коротким лоскотним волоссям. Вона, лежачи поруч Вадима, клала голову на його оголені груди і вслухалася в ме­лодію, що долинала з його серця. Ось б'ють литаври: бум, бум, бум... Ось вкралася скрипка... Він, видно, багато курить... Потім знову — бум, бум, бум... Але чому він так здригнувся?

Лариса відриває голову від його грудей. Литаври б'ють гучніше. Що це, звідки?..

Бум, бум, бум...

А Вадим уже схопився, квапливо почав одягатися.

—      Відчиняти не поспішай. Спершу опорядись, оглянь себе в дзеркало...

Лариса зіскакує з ліжка, соромливо кутається в ха­лат. Грюкіт у двері стає безладним, відчайдушним.

Вона помічає, що це її анітрохи не бентежить, і сама з цього дивується. Зрештою треба ж якось кін­чати з Турбаєм. Але чого він гупає у двері, наче вовки за ним женуться?

Лариса спокійно поправляє рукою волосся і йде відчиняти.

—      Куди ти? — хапає її за лікоть Вадим.— Ти при своєму розумі? Спершу треба подумати, як мені ви­йти... У вас, певне, не один вихід.

Лариса посміхнулася. Не інакше як Вадим пройшов інструктаж у Клари. А може, й раніше... Але це її не образило.

Вона увімкнула світло. Помітивши блідість на Вадимовому обличчі, заспокійливо провела теплими долонями по його щоках.

— Милий мій, милий... Чого нам боятися? Адже ми ні в кого нічого не крадемо. Хіба можна красти себе?.. Я відчиню й скажу...

— Але не зараз... Чуєш? Не зараз. Я забороняю тобі.

Він до болю стиснув їй пальці. І навіть біль цей був для неї приємним, бо нагадував, що вона живе, горить; а не скніє...

—      Хлопчисько... Слухайся мене.— Голос її звучав спокійно, з материнською ніжністю.— Завтра — забо­роняй, наказуй... Всі твої бажання, навіть примхи бу­дуть для мене радістю. А сьогодні ти в мене, ти мій, і за все відповім я сама.

Вона хутко обернулася і майже побігла на грюкіт, що тепер долинав у кімнату з новою силою.

Увімкнувши світло в передпокої, відчинила двері. Приготувавшись зустріти того, кого вона збиралася приголомшити зараз нещадною правдою, вона раптом зблідла, відступила. До передпокою зайшов юнак у шкіряному реглані. З подряпин на його перекоше­ному від люті обличчі текла кров, розбиті об дубові двері кулаки були міцно стиснуті і на півзігнутих ру­ках виставлені вперед, як два тарани.

Він наступав на неї мовчки. Дикий, непорушний погляд відсував її все далі й далі, а вона поволі відсту­пала аж до кімнати, де лишився Вадим. Хотіла крик­нути, покликати його на допомогу, та крик застряв у горлі, і вона задкувала по кімнаті, аж поки не на­штовхнулася на крісло. Безвільно впала на м'яке си­діння, хитнулася, заплющила очі. Подумавши, що між Вадимом і цим юнаком зараз має відбутися щось страшне, вона зібралася, з силами, щоб прийти на допо­могу коханому.

Розплющивши очі, Лариса окинула поглядом кім­нату. Вадима не було й близько. Перед нею стояв юнак у шкіряному реглані. Але він тепер нічим не був схожий на того, що так налякав її своїм божевільним поглядом. Мокрий білявий чуб налип йому на лоба, знятий з голови кашкет хлопець м'яв у кулаці.

Лариса підвелася в кріслі, подалася тулубом упе­ред, безтямно дивлячись на юнака. В якусь мить хло­пець піймав у її погляді щось схоже на співчуття.

—      Хто ви?.. Що вам треба? — намагаючись гово­рити якомога спокійніше, запитала Лариса.

Анатолій мовчав. Так ось вона, володарка тієї сили, що виявилася владнішою за війну, за всі мислимі й немислимі небезпеки, які підстерігали його батька на кожному кроці!.. Звичайна жінка, може, трохи врод­ливіша за інших, але ніскільки не вродливіша за його матір. Тільки й того, що молодша. В очах Анатолія молодість ще не мала ніякої ціни, і тому він не розу­мів, що саме прикувало батька до неї.

—      Та ви сядьте, заспокойтеся,— сказала Лариса, присуваючи йому вільне крісло.

Анатолій обмахнув кашкетом вологе обличчя. По­дряпини, які він дістав, продираючись через сад, були дріб'язкові, і, коли він витер кров, змішану з холод­ним потом, вони стали майже непомітні.

Лариса дивилася на хлопця, силкуючись пригадати, де вона його зустрічала раніше. Ці стиснуті губи, складка над ними, що виказували впертість і рішу­чість, і особливо цей погляд розумних сірих очей їй були добре знайомі.

Та ось їй здалося, що перед нею стоїть Турбай. Його очі, його підборіддя...

Сумніву не було. Перед нею був той, кого вона часто викликала в думках, щоб висловити йому своє глибоке каяття. Ні перед ким у світі вона не почувала себе винною так, як перед ним. Анатолій був єдиною на землі людиною, перед якою вона готова була стати навколішки, особливо зараз, коли їй цілком ясно, що, обікравши його, вона не знайшла щастя для себе. І якби він накинувся на неї з кулаками, вона б стис­нула зуби, стерпіла б усе, навіть смерть...

їй хотілося щось зробити для нього. І не колись, а зараз, цієї ж хвилини. Вона простягнула руку. Ана­толій сильним поштовхом відкинув її і провів кашке­том по власній руці, ніби стираючи дотик.

Весь життєвий досвід Лариси не міг їй допомогти в ці хвилини. Перед нею стояв гнівний ворог, якому вона не була ворогом. Вона знову обвела кімнату стри­воженим поглядом. Куди ж подівся Вадим? Чи знає він, чи чує, в якому складному становищі вона опи­нилась?

У суміжній кімнаті, де Лариса складала хатнє та кухонне начиння, щось загуркотіло. Двері відчинилися, й звідти викотилась велика цинкова виварка. З грудей Лариси вихопився приглушений зойк. В напівмороці за дверима вона помітила метушливу постать Вадима. Шукаючи дверей, він метався, як загнаний звір.

Анатолій не бачив обличчя Голосарського. Він ба­чив лише його спину, помітив міцну, ретельно підстри­жену потилицю й високі манжети завужених штанів. Глузлива, презирлива посмішка скривила губи Анато­лія. Гніву не було — лишилася тільки огида. Йому зда­лося, що навіть повітря під цим дахом непридатне для легенів «■ так важко було дихати. Анатолій без­тямно зім'яв у кулаці кашкет, люто жбурнув його в спину Голосарського. Сам же різко обернувся й, не глянувши в бік Лариси, вибіг з кімнати.

Зіпрілий, скуйовджений Вадим, зчищаючи з рука­вів крейду, підійшов до Лариси. Обличчя в нього було бліде, але він_А трохи отямившись, намагався надати йому ображеного виразу. Звісно, винна в усьому Ла­риса. Навіщо вона впустила оцього телепня?..

Та Лариса не підвела на нього очей. Тільки пока­зала рукою на двері і крізь сльози видавила з себе:

" Ідіть... І не смійте ніколи, ніколи...

За парканом загуркотів, зачмихав мотор. То Кали­на, якому так і не довелося погрітися, задубілими ру­ками намагався завести свою багатостраждальну то­рохтійку. Довго він ждав Анатолія, горів нетерпінням дізнатися, чи зустрівся хлопець з батьком. Та питати про це не наважувався. Захоче — сам скаже. Запитав тільки про кашкет. Але Анатолій похмуро промовчав...

8

Невидимі молоточки стукають у скроні, думки ни­шпорять у століттях, мов казкові посланці-скороходи, що мають привести й вишикувати перед твоїми очима всіх, хто будь-коли вже переживав щось подібне. І з'являються древні греки, з'являються скіфи, з'явля­ються ті, кому ти навіть імені не можеш дати. Вони стоять перед тобою, а ти — перед ними. Вони — твої судді, а ти — підсудний. Вони — людство, а ти — його частка. І ти поступово починаєш розуміти, що ніякого самостійного значення не маєш, що вся твоя гординя — тільки піна на вічних хвилях життя, а сам ти — крап­лина того океану, який не знає ні краю, ні меж. Якщо тобі раптом стало тісно в надрах цього океану, якщо ти захочеш разом з піною злетіти й повиснути над ним хоч би на одну мить — ти й відчути не встигнеш, як зникнеш, розвієшся в просторі всесвіту прозорим випаром, і, може, частки твої колись упадуть в океан новою краплиною, але то вже будеш не ти...

Турбай зрозумів найголовнішу помилку свого останнього десятиліття.

Одна краплина, стомлена тіснотою і жорстокою штовханиною могутнього океанського виру, вихопи­лась на поверхню, потягнула за собою другу, меншу, слабкішу, і, злившись у єдине ціле, вони були кинуті прибоєм на золотий пісок безлюдного берега. Спочат­ку вони втішалися своєю цілковитою самотністю, раділи з того, що можна відгородитись від усього світу і жити двоєдиним життям, не відчувати відстані між собою. Кожний сонячний промінь пронизував їх разом, бо вони були одним організмом. І кожний для другого був цілим світом.

їм тоді здавалося, що це тривало довго — може, шість, а може, сім років. Зараз Турбай побачив, що перед вічністю це була та часточка єдиної миті, після якої починалося спустошення, перетворення на ніщо.

І рішення народилось невблаганно, як невблаган­ним буває всяке народження: тільки назад, в океан, до спільного сонця, до тисячі сонць, що світяться в його глибині на кожному кроці...

Все це Турбай передумав, лежачи на полиці в по­їзді, що віз його з курорту додому.

Він відчував себе винним перед Ларисою, винним перед усім світом. Адже він, сам того не усвідомлю­ючи, відштовхував її все далі і далі. Шукаючи для свого стомленого серця спокою і самотності, він її теж зробив самотньою. А яке він мав право на це? її життя лише починалось.

Більше того, останнім часомТурбай мимоволі свою провину перекладав на неї. Мовляв, не було б її — не було б і вини перед сином, і Турбай на старості мав би ту заспокійливу втіху, яку природа дарує кожному батькові, що власними руками виводить дітей на ши­рокі життєві дороги... Що йому лишається на старість? Самотність, цілковита самотність. І в усьому винна вона, Лариса. Винна самим своїм існуванням. Винна тим, що з'явилася на пероні біля старого кіоска... І хоч ці звинувачення жили в ньому підсвідомо, і Турбай ніколи не давав їм випливти на поверхню, але з Лари­сою дедалі ставав настороженішим, сухуватим, щомі­сяця посилюючи їхню взаємну відчуженість.

А як це ніжне дівча любило його, якою відданістю пломеніло її щедре серце!

За вікном вагона щохвилини виростали все нові й нові краєвиди, ніби той великий, вічно живий світ, якого він зрікся, обмеживши себе крихітним шматком землі і окрайцем неба, вирішив тепер помститися за його байдужість і зневагу. Світ той дражнив його то надвечірньою голубизною засніжених степових про­сторів, то тьмяно освітленими віконцями розпороше­них у цьому просторі хаток, то кованим сріблом топо­линих алей, ідо виростали в іскристих сутінках перед робітничими селищами.

Так, він тепер знає, як врятувати і себе, й Ларису. Просто взяти її за руку, вивести за ворота і піти з нею в широкий світ, де є хороші люди,— сотні, тисячі людей,— де є для них з Ларисою якась робота. Нехай проста, буденна, аби робота...

На пероні його увагу прикувала група незвичайних пасажирів, що скидалися на іноземних туристів. Але від туристів їх відрізняла велика купа різноманітного багажу, що був складений на міцно втоптаному снігу вокзального перону. Пасажири оглядались довкола, очевидно шукаючи в натовпі зустрічаючих знайомі обличчя. Вони розмовляли чужою для Турбая мовою, та інколи в цю розмову вкрадалися російські або укра­їнські фрази.

Чоловік з обличчям, зім'ятим передчасною старістю і постійним недоїданням, сумно промовив:

—      В Афінах немає своєї опери... Зрозумійте«-« в Афінах!

*— Що ви там робили? Шили черевики?.

—      Торгував лимонадом. До війни. А тепер...

Незабаром на пероні лишилася одна сім'я — чоло­вік років тридцяти п'яти з молодою дружиною і двома дітьми. їх ніхто не вийшов зустрічати. Забравши чемо­дани, вони пішли в зал для пасажирів.

Була десята година вечора.

Турбай розшукав грецьку сім'ю серед заповнених пасажирами масивних лав. Хлопчик і дівчинка зосе­реджено жували бутерброди, а молода мати діставала для них з чемодана надувні резинові подушки. Бать­ко, зодягнений в легеньке демісезонне пальто, стояв осторонь, розмовляючи з черговим по вокзалу і ще з якимось чоловіком у сірому капелюсі, якому, видно, належало потурбуватися про їхнє влаштування.

Грек розчулено посміхався, але ніяких турбот при­йняти не бажав. Потім дістав з-під речей, що лежали між двома лавами, великий дерев'яний чемодан, аку­ратно пофарбований чорною фарбою, і пішов з ним до виходу. Черговий по вокзалу і чоловік у сірому капе­люсі тільки знизали плечима. А їх _в підопічний спи­нився біля широких мармурових сходів, які вели на другий поверх, вибрав для себе вигідне місце, розкрив чемодан. За хвилину він уже розмахував двома щітка­ми для чистки взуття, обіцяючи пасажирам перетво­рити старі черевики й чоботи на нові.

Охочих одразу ж знайшлось чимало. Вони півколом обступили чистильника, зацікавлено розглядаючи бли­скучі мідні кулі, що височіли над черевиком клієнта, поставленим для чистки на тверду резинову підставку. Але головною принадою був ксилофон, припасований під мідними кулями. Грек час від часу відкладав щіт­ки, брав у руки молоточки — і тоді з його чарівного ящика лилася ніжна, тривожна мелодія, сповнена то одвічної туги, то несподіваних, відчайдушних радощів.

Турбаєві припав до серця цей винахідливий чи­стильник, що, видно, вмів вийти з якої завгодно скрути, не втративши ні своєї гідності, ні свого захоплення життям. Іван Юхимович підійшов до чоловіка в сірому капелюсі, який виявився працівником обкому профспі­лок. Він стояв осторонь і розгублено посміхався, не знаючи, що йому робити. Видно,' вся ця неждана само­діяльність виходила за межі інструкції, і він боявся, що в обкомі на це подивляться несхвально.

Іван Юхимович показав документи.

—      Я можу надати йому дві кімнати на який зав­годно час. Можете не турбуватись, місця в мене ви­стачить...

Подолавши вагання, обкомівець погодився.

—      Гаразд. Але завтра прошу подзвонити в обком. Побоювання Турбая, що грек може не прийняти

його запрошення, виявилися марними. Оглянувши Іва­на Юхимовича з ніг до голови, він сказав:

—      Я весною закладу вам такий виноградник, що всі сусіди позаздрять.

Іван Юхимович покликав носильників, і незабаром вся сім'я сиділа в таксі. Грек назвався Олексою, а дру­жина його — Галиною. Вона також вільно розмовляла українською мовою, але з виразним акцентом. Оче­видно, в них були якісь свої, грецькі імена, проте Олекса попросив називати його так, як називали в ди­тинстві.

—      Мене батько вивіз у Грецію чотирнадцятилітнім хлоп'ям. З Горохівки. Може, чули?.. Російської мови я майже не знаю. А української навчив дружину й дітей.

Коли заїхали на подвір'я Турбая, Іван Юхимович по-молодечому вибіг на ґанок, постукав. Він був задо­волений з того, що повернувся додому не один. Ларисі доведеться приймати гостей, підтримувати спільну роз­мову. Може, вона навіть розвеселиться. Це б, можливо, полегшило примирення... Але чому вона так довго не відчиняє?..

Іван Юхимович помацав рукою за одвірками, де вони інколи ховали ключі. Так і є,— ключі лежали тут. Значить, Лариси не було вдома. Що це мало означати?

Він заспокоїв себе тим, що вона могла з Кларою піти в театр, а потім заночувала в неї...

Турбай допоміг внести чемодани, показав гостям кімнати. Вечерю влаштували спільними силами: дещо розшукав на кухні Іван Юхимович, дещо знайшлося в гостей. Галина виявилася милою співбесідницею. Трималася просто, невимушено. Бездоганно правильні риси обличчя, чорне волосся, зібране в непомітну ней­лонову сітку, манера говорити з тією вкрадливою скромністю, яка властива людям, що більше люблять заохочувати до розмови інших, ніж розмовляти — все це сподобалося Турбаєві одразу.

Олекса помітив нервозну заклопотаність господаря і намагався його розважити, як міг. В нього в запасі було стільки дивовижних історій, стільки неймовірних пригод, що їх вистачило б до ранку. Але Галина непо­мітно наступала йому на ногу. Вона зрозуміла, що саме непокоїть Турбая...

Коли гості поклалися спати, Іван Юхимович під­нявся в кабінет і ліг на тахту, не роздягаючись. Він довго прислухався,— чи не затуркоче мотор машини десь за парканом?.. Адже Клара іноді підвозила Ларису додому. Але за вікнами було тихо, лише іноді глухо вібрували шибки від далекого заводського гулу.

Якесь тривожне передчуття заважало йому заснути. Ніби він довго,— не рік, не два, — ішов, тримаючись за тонку, ненадійну нитку. Нитка іноді рвалася, але він встигав піймати кінці і похапцем їх зв'язував. Тепер же він тримав у руках лише один кінець. Дру­гий вислизнув з його рук і загубився безнадійно. І Тур­бай уперше відчув, якщо він не знайде його, життя втратить будь-який зміст...

На світанку Іван Юхимович підвівся, увімкнув світло. Перше, що впало йому в вічі, була фотографія малого Анатолія, яка завжди стояла на його письмо­вому столі. Потім він звернув увагу на невеликий аркуш паперу, що лежав під ажурною рамкою.

Турбай вихопив його з-під рамки і тремтячими пальцями наблизив до очей. Він одразу ж упізнав по­черк Лариси. В записці було кілька поспішно напи­саних фраз:

«Я така винна перед тобою, що розшукувати мене не варто. Якщо навіть ти зміг би пробачити мій вчи­нок, то я ніколи не пробачу тобі байдужості до мене, з якої все й почалося...

Можливо, було б не зайвим зустрітися й докладно все обговорити, коли б не чисте серце юнака, чия фо­тографія стоїть перед тобою. Він нічого й ніколи не простить, та й не має права прощати. А разом з ним ні ти, ні я не маємо права пробачити одне одному... Якщо ти будь-коли мене любив, то ім'ям цієї любові прошу тебе, заклинаю: не шукай зустрічі зі мною...

Так легше буде нам обом. І що б я про себе не ду­мала,— вір, що мені хочеться поцілувати тебе на про­щання.

Лариса».

Турбай закликав на допомогу всю свою витримку. Він широко розчинив двері, що виходили на терасу, впустив у кабінет морозне повітря. Світанкові сутінки були важкі. Вони тиснули на плечі, на груди. Мабуть, так почуває себе риба-верховодка з порваним плаваль­ним міхуром. Вона спускається все нижче та нижче, аж до самого морського дна. її обступають отакі ж фіоле­тові сутінки.

Рука стиснулась так, наче в неї потрапив ефес шаблі. Це був тільки рефлекс, відомий кожному ста­рому кавалеристові. Але він пробудив у ньому енергію, волю. Стало прикро від думки, що багатолітній гарт, одержаний від епохи, яка кидала в огонь, кувала заліз­ними молотами в дві руки, не вберіг його від розслаб­лення, котре більше пасує анемічному інтелігентикові, ніж йому, сивому рубаці. Ось що можуть зробити з людиною десять років рослинного життя!..

Він люто стягнув з себе сорочку і, голий по пояс, вийшов на терасу. Мороз обпікав тіло, холодні іск­ринки інею, зірвані вітром з дерев, жалили його в самісінькі кінчики нервів. Нехай!.. Так і треба. Не вистачає ще гарячого заліза, щоб випекти з себе всю оту придуркувату рефлексію.

Йому не хотілося зараз думати про Ларису. Він не має права втрачати ні на мить всього засудженого, знайденого і відкритого, що крутим зламом піднялося в його душі.

І все ж він нездатний був не думати про неї.

Що з нею сталося? Про яку провину вона каже? Чому вона раптом згадала про Анатолія? Хіба їй раніше була невідома та жорстока роль, яку вона, сама того не бажаючи, грала в його юнацькій долі...

Чи в її душі, як і в душі Турбая, відбувся крутий злам, і навмисне відсунуте, далеке, стало близьким, а близьке — далеким?..

У всіх цих питаннях без допомоги Лариси розібра­тись було неможливо. А розшукувати її він не мав права. Ім'ям найкращого, що в них було, вона благала його цього не робити. Значить, Лариса має на це якісь підстави.

А чи любить він її?

Це запитання викликало в нього гірку посмішку. Розпочавши шостий десяток, безглуздо ставити собі такі питання. І все ж, якщо вже зважився його поста­вити, мусиш відповісти.

Вона стала його другим «я». І втрата цього «я» зда­валась нестерпною, як нестерпна самотність...

Турбай зайшов у кабінет, зачинив двері. Взяв шор­сткий полотняний рушник, розтерся ним так, що тіло стало червоним. Потім одягнув сорочку і спустився вниз. Йому хотілося, щоб гості вже прокинулись, хо* тілося зустріти живу душу.

Коли прокинулась Галина, Іван Юхимович провів її на кухню, повідчиняв перед нею всі дверцята буфе­та і сказав:

— Все, що є в цьому домі,— ваше. Користуйтесь усім і живіть тут стільки, скільки вам захочеться.

Жінка підвела на нього вдячні очі.

і— Спасибі... Ми й сподіватися не могли, щоб нам отак поталанило. Але... Ви ж розумієте, ще не влашту­вались. І невідомо як... Може, нам це буде не під силу. В Афінах отакі дві кімнати — шістсот драхм на місяць. Коли Олекса працював на склозаводі, він одержував півтори тисячі. І це зовсім не погано.. А як у вас —«. не знаю.

Турбай окинув її теплим батьківським поглядом. За її худенькими плечима стояв той далекий світ, бороть­бі з яким він присвятив більшу частину свого життя. І той світ кістлявими руками ще тримав її навіть тут, не бажаючи відпускати на волю.

Іван Юхимович довго обмірковував, як пояснити цій жінці, чому він не хоче брати з її сім'ї ніякої пла­ти. Він боявся посіяти в її душі підозру, боявся зійти за одного з тих благодійників, яких навчені життям люди обходять десятою дорогою, бо їх благодійність дуже рідко виступає без маски. А пояснення, що він, мовляв, ніякий не благодійник, а лише людина, яка нездатна жити без людей, її, очевидно, не задовольнять.

Тому він сказав:

Я давно мрію про сім'ю, яка б могла доглядати будинок в час моєї відсутності. Якщо це вас влашто­вує, ми з Олексою умовимось. Очевидно, багато пла­тити я не зможу, але...

— Нам платити? — сполошилась Галина.— Та він про це й не подумає... Та ми все, що треба,— і паркан, і дах... Він і тесля, і слюсар, і механік... всього вміє.

Турбай посміхнувся. Що ж, нехай буде і паркан, і дах... Звідки їм знати, що все це в очах Турбая тепер не тільки нічогісінько не варте, а навіть стало для нього зайвим і неприємним тягарем?

Як хворість тягнеться до здоров'я, як старість до молодості, так Турбай в той сумний вечір потягнувся всім серцем до людини, що вразила його певністю життєвої мети, могутнім духовним здоров'ям.

Іван Юхимович ішов по місту і якось уже зовсім по-іншому вдивлявся в обличчя Перехожих. Це була та година, коли люди поверталися з роботи. Ось біг­ли дівчата — в штанях, заправлених в чоботи, у сірих ватянках,,в які в'їлося вапно. Звісно, штукатури. Кадри Голованя... Пройшов літній чоловік з металічним ящи­ком у руках, з якого стирчали кінці вкритого ізоля­цією дроту. Електромонтер... А он жінка з маленьким чемоданчиком. Вона ще молода, але обличчя стомлене й заклопотане. Чорні ґудзики на пальті такі потерті, що аж поруділи. З-під пальта вибивається кінчик білого халата. Звісно, лікарка. Ларисина ровесниця. А може, навіть починали вчитися разом... У місті епіде~ мія грипу, на кожного лікаря припадає по тридцять викликів. Тільки одягнутися й роздягнутися треба тридцять раз. Навіть ґудзики не витримують — сти­раються, їх треба мало не щотижня пришивати...

Оце ж воно і є — справжнє місто. Те місто, в якому Турбай прожив десять років і яке тільки тепер почало йому відкривати свою щедру трудову душу.

А він же вмів колись отак дивитися на людей. В кожному солдаті вгадував людину мирної професії: тракториста, комбайнера, шахтаря. Значить, ті десять років — тільки тривала духовна летаргія. Доброго ранку, полковнику Турбай!.. Ти ще не знаєш, що маєш робити, але ти вже прокинувся. Доброго ранку...

Головань займав дві кімнати в густонаселеній квар­тирі. На дзвінок вийшов його син — двадцятип'ятиліт­ній молодик з широким носом, як у батька, але постать була не така кремезна, плечі вузькі, зовсім не богатир­ські. Він був оголений до пояса, через плече перекину­тий рушник. Звісно, повернувся з роботи, вмивається. І, ясно, працює десь в цеху. По руках видно...

Павло Остапович сидів за робочим столом — у під­тяжках, в повстяних черевиках і в широкому галіфе.

—      О-о,— потягнувся він назустріч Турбаєві.— Сла­ва богу, догадались... Ну-ну... Сідайте.

Підсунув стільця. Турбай сів.

—      Чекайте, я зараз...

На хвилину вийшов, човгаючи повстяними череви­ками. З кухні було чутно його голос:

—      Ти вже мовчи, стара... Збігай, Юрко.

Тим часом Іван Юхимович оглядав кімнату. В кут­ку — широке залізне ліжко з нікельованими кульками. Пишна гора подушок. На килимку, що висів над ліж­ком, два олені сплели гіллясті роги, розбивають один одному лоби. Суперники. Гордовита самка стояла під сосною і зловтішно посміхалася обвислими губами. її чекав третій, з кущів виглядала його гілляста голова...

В другому кутку — етажерка з книгами. І крес­лення — в рулонах, в папках... Сірий кіт, мов завзятий футболіст, гасав за клубком шерсті. На столику з при­ймачем лежали недов'язані шкарпетки. Звісно, взимку на риштуваннях вони не зайві...

Повернувся Головань.

— Ну, спершу про діло...— Заклав великі пальці за підтяжки, відтягнув їх і відпустив. По дебелих гру­дях ляснула обплетена шовком гума.— Тоді я вам таки не повірив. Думав — так собі, жартує... Потім усе зро­зумів. Уявив себе на вашому місці. Ого, думаю, це ж не життя, а каторга... Збожеволіти можна. Якби кому­нізм отаким був,— бери, що хочеш, і сиди сиднем,— я б за нього й шеляга не дав... Так от, значить. Думав, думав — куди б вас пристроїть?.. І знаєте що? Таки надумав!.. Але доведеться зачекати до весни. Згодні?

— В моєму становищі перебирати не доводиться,— трохи розчаровано відповів Турбай. Аж до весни!.. А зараз як жити?

— Закінчимо гуртожиток для будівельників. По­трібний буде вихователь. Там головним чином молодь. Зарплата так собі, середня... Але, я гадаю, ви ж не заради...

Турбай погодився... Якщо за цей час не знайде іншої роботи,— працюватиме вихователем. Перейшли в сусідню кімнату, де був уже накритий стіл. Випили, закусили. Літня господиня сиділа поруч Голованя. Обличчя в неї було окруже, з вічною материнською добротою, що так і світилася з кожної зморшки, з кож­ного погляду. Вона виростила п'ятеро синів. Двоє за­гинули на фронті,, двоє роз'їхалися по будовах, а Юрко працює на карусельному верстаті. Завод випускає устаткування для цукрозаводів.

Поміж батьком і сином, видно, відбулась якась сутичка. Головань непривітно зиркав на Юрка.

— Ви подивіться на цього телепня. Виріс на ришту­ваннях. Обіди мені носив... Плавати навчився в буді­вельному котловані. Вода, бувало, як глина... Дощова. А воно хлюпається. Нічого, думаю! Нехай!.. Тепер сам майстер першої руки. А женитися надумав...

— Тату,— нахмурився Юрко.— Ви її не розумієте... Вам як пройшлася по вулиці в штанях, так уже й сти-ляга.

— Хе! Штанці... Та в мене дві з половиною тисячі дівок... І майже всі в штанцях. Хай би вона такі штанці наділа.

— І надіне, якщо треба буде. Вона ж інститут кінчає.

— Та чого ти чіпляєшся до хлопця? — втрутилася в розмову мати.— Вже сам немаленький. Собі ж виби­рає — не нам...

— Боюсь... Слово честі, боюсь. Стриж — пташка акуратна. Хто не розуміється на птахах, скаже, що це ластівка... Та ластівка під хатою гніздо ліпить, а стриж, мов хробак, кручі над річкою проїдає... Гля­неш на кручу — вся в дірках, живого місця нема... Ото дивись, щоб не вибрав собі стрижа замість ластівки. А то й душа твоя буде отак поточена, мов круча дні­провська...

Ніби нічого особливого й не сталося — розмова зви­чайна, буденна, і люди прості, яких тисячі. Але Тур­бай виходив від Голованя, як виходять з кімнати, де лікують киснем. Щира людська атмосфера, якої так останнім часом не вистачало Турбаєві! Тут пахло тру­дом і потом. Тут віяло чистотою душ людських — віль­них, розкованих і незалежних. Тут жили люди, котрі не вміють скаржитися на життя, як скульптор не скар­житься на власне творіння. Не виходить — значить, винні власні руки. А руки мусять бути розумні... Це найголовніша заповідь... І все ж доведеться чекати до весни!.. А зима тільки-но почалася.

Але де ж це вона, Лариса? Творіння тих рук, які не зуміли бути розумними...

Прокинувшись наступного ранку, Іван Юхимович побачив таку картину.

Паркан в кількох місцях був повалений і розібра­ний дощенту. Біля порожнього сарая, в якому лежали соснові колоди й дошки, з'явився імпровізований тес­лярський верстат, а за верстатом Олекса завзято ору­дував то сокирою, то рубанком. Певне, він не був звич­ний до наших морозів і, щоб не замерзнути, працював до сьомого поту.

Турбай аж почервонів від сорому й гніву на самого себе. Він підійшов до непроханого теслі й суворо про­мовив:

—      Ось що, Олексо... Якщо ви вважаєте, що я за місце під дахом найняв собі батрака, то дуже шкодую.

Олекса безтямно закліпав очима.

—      Не розумію... Галина сказала, що ви нібито... А може, дощок оцих не треба було брати?.. То даруй­те, прошу.

Турбай поклав руку йому на плечі і сказав друж­нім, лагідним тоном:

— Та не в тім річ. Для мене цілком досить того, що ви тут житимете. Цілком досить... Підшукайте собі роботу.— Після паузи додав: — Я можу допомогти. В мене є приятель. Начальник будівельного управ­ління...

Він сказав це — і його обличчя одразу ж посвітлі­шало...

9

Мединський. був при смерті. Клара й Лариса,— а вона, як і слід було чекати, знайшла собі притулок тут,— чергували біля його постелі.

Приходили його друзі, сиві жерці науки, мовчки схилялися над ним, потім, протираючи окуляри, важ­ко зітхали:

—      В лікарів завжди отак... Ми буваємо суворими законниками для інших. За недбайливо заповнений температурний лист ладні віддати до суду. А себе вва­жаємо безсмертними...

Рак, як сказали колеги Мединського, виявився не­операбельним. .

Мединський, очевидно, давно поставив собі діагноз і на всі домагання Клари запросити онколога відпові­дав з тією трудною посмішкою, яка свідчила, що він примирився з вироком і не бажає його оскаржувати:

—      Не варто... Ще рік або два... Яка різниця? Інколи наставало полегшення. Його сіре, схудле

обличчя з великим чолом і гострим підборіддям світ­лішало, очі звужувались, дивлячись на світ з невбла­ганною проникливістю. Вони, здавалося, здатні були дивитися навіть крізь стіни. Все їм було відкрите. Не існувало ні перешкод, ні відстаней. В такий погляд людина мусила вкладати всю свою розумову енергію, що скупчувалася в ній протягом десятиліть, як віддає агава єдиній у житті квітці всю силу свого соковитого довголіття, щоб зацвісти — й одразу ж померти...

Під таким поглядом не можна було ні лукавити, ні хитрувати. І Клара терпляче зносила той погляд. Коли б Мединський запитав у неї про те, як вона жила останні два роки, Клара не Змогла б нічого приховати. Але він ні про що в неї не питав. Клара відчувала, що він і так все добре розуміє. І вона каралася. Каралася вперше в житті...

Але від Мединського не можна було приховати навіть свого каяття. Він клав невагому руку їй на во­лосся і тоном батька, що намагається заспокоїти дити­ну, говорив:

—      Не треба про це думати, Кларо. Ти права своєю молодістю, а я — старістю. Мені досить було того, що ти поруч. Ти робила все, що могла. Більшого від тебе вимагати я не мав права...

Клара прГипадала_д головою до його грудей, збираючи рештки сил, щоб заглушити ридання. Сльози, сповзаю­чи з її щік, стікали в кістляву ямку під його кадиком, а він боявся ворухнутися, щоб не розплескати цієї теп­лої, світлої щирості.

Він перебирав пальцями її волосся й тихо шепотів:

—      Бач, як добре... Я був щасливий... Був...

Дивно влаштована людина. Для неї не завжди обо­в'язково, щоб її любили. Головне — щоб любила вона сама. Іноді цього буває досить для цілковитого щастя...

Лариса в такі хвилини зачинялася в сусідній кімнаті і давала волю сльозам. її роздуми про Турбая, про Ва­дима, про себе були суворі й оголені, як перед смертю. Ні, це не вона заглядала в очі смерті, але за стіною вмирала людина, яка вміла дивитися на життя й на смерть так, як ми дивимося на опадання осіннього листя.

Для Лариси зараз не існувало ніяких загадок. За­хоплення Вадимом — це був короткий сон, жорстоке сп'яніння. Вона більше нездатна дивитися на його самовпевнену посмішку й не бачити за нею того зім'ятого нікчему, який боязливо видирався з тісної комірчини. Хоч як би Вадим тепер хизувався павиним пір'ям своїх менторських монологів, він назавжди ли­шиться для неї таким же розвінчаним, як вона сама...

Чим нещадніше Лариса думала про себе, тим мен­ше вона була схильна щось пробачати Вадимові. Вона тягнулася до. світлого, чистого почуття, до високої, мужньої натури. Турбай їй знову уявлявся т|єю ске­лею, до якої не гріх прирости плющем, непомітним кущиком самшиту. Але та скеля тепер відгороджена від неї проваллям, через яке ніхто їй не допоможе перейти...

Мединський помер. Клара на похоронах не грала ролі невтішної вдовиці. Вона трималася просто, очі.її були червоні від сліз, але самих сліз ніхто не бачив. І Лариса за це її поважала.

Десь перед входом на кладовище серед вінків, що пахли свіжою глицею, Лариса несподівано помітила схилену голову Турбая. Вона злякано відвела очі, намагаючись зникнути в натовпі науковців і сту­дентів.

Іван Юхимович підійшов до неї лише тоді, коли всі промови були сказані, яма засипана і друзі профе­сора почали надягати на голови шапки.

Вона стояла під руку з Кларою. Лариса трималася за подругу, як за рятівне коло. Та Клара звільнила її руку і тихо сказала:

— Іди. Ти мусиш з ним поговорити... Якщо пова­жаєш себе і його.

Турбай мовчки взяв її під руку і повів поміж мо­гилами.

Мармурові крила древніх ангелів були потворно витовщені сніговими наростами. Червоні пропелери над загиблими авіаторами покрилися льодом, мов ша­ром прозорого лаку. На полірованих могильних пли­тах рябіли написи, за якими вгадувалася і справжня, непідробна туга, і лицемірні зітхання. То тут, то там з мармуру виглядали вирізьблені або сфотографовані на фарфорових дисках обличчя. Одні посміхалися, інші дивилися похмуро, неприязно.

Може, й добре, що вони зустрілися саме тут,— у світі, де перед великим перетворенням живої матерії на мертву обман і хитрощі стають немічними. Як Кла­ра не могла б приховати правди під проникливим по­глядом вмираючого Мединського, так тепер Лариса нездатна була не розказати Турбаєві жорстокої правди про себе

Проте він не поспішав розпитувати. Ішов заклопо­таний, зосереджений. Тільки низько опущені брови та міцно зціплені щелепи свідчили, що він намагається подолати хвилювання.

Та ось він виступив наперед і загородив собою до­рогу. З боків — чавунні грати могильних загорож, попереду — він. Кряжисті плечі, суворий погляд, важ­ко опущені руки...

Втекти нікуди. Проте Лариса й не думала про втечу.

Правою рукою він загріб снігу з мармурового по­стаменту, над яким підводилось бронзове погруддя якогось генерала. Грудочка снігу, затиснута в Турбає-вому кулаці, поступово танула, а Турбай мовчки ди­вився, як стікає з-під пальців вода, як вона падає хо­лодними краплинами на його чобіт.

Коли впала остання крапля, він розціпив пальці і, дивлячись на мокру долоню, запитав:

—      Значить, отак?..

І тільки тепер Лариса відчула, що їй хочеться втек­ти. Втекти, щоб не впасти з плачем на його сильні руки...

—      Значить, все отак? — повторив своє запитання Турбай.

Лариса, мовчала. їй хотілося сказати, що ні — любов її не розтанула, як ота грудочка снігу. І все ж...

—      Іване, якщо ти можеш не розпитувати, я буду тобі вдячна. Зрештою, мені все одно. Знаю, що ніякі виправдання не врятують. А тобі... Тобі від цього буде важче.

Він опустив руку, витер її об полу венгерки.

—      Кажи. Хай буде гірка правда... Солодкої я не заслужив.

Лариса ще довго вагалася, але його владний погляд змусив її розказати про все. Факти, тільки факти... Почуття, які їх зумовили, залишилися поза розпо­віддю, бо тепер, коли настало протвереження, вони були незрозумілі їй самій.

*Коли вона закінчила, Турбай відвернувся, притис­нувся до загорожі, звільнивши їй прохід. Лариса зро­зуміла, що їй пора йти. Вона своє зробила...

Ноги в неї підгиналися. Трудно зрушити з місця. Трудно відірвати погляд від Турбая, що схилився на загорожу, ніби Лариса почастувала його отрутою.

Вони й не помітили, коли почався той холодний зимовий дощ, який робить одяг схожим на дубову кору.

Турбай розігнувся, болісно розплющив очі, глянув через плече на Ларису. Вона стояла непорушно, рези-нові ботики вмерзли в сніг, а капелюшок і котиковий комірець пальта покрилися льодовою кіркою. Розстеб­нувся, зняв з шиї широкий шерстяний шарф, кинув Ларисі на плечі.

—      Закутай шию. І груди... Особливо груди. Мож­ливо, ще матір'ю будеш.

Коли ж вона механічно, мов автомат, виконала його веління, він тихо, ледь чутно промовив:

—      Тепер іди... Іди...

І вона пішла не оглядаючись.

А він стояв і дивився їй услід, аж поки її постать не зникла за дубами, що, вкриті льодом, теж нагаду­вали пам'ятники. Пам'ятники загиблим деревам...

Потім підвів очі, глянув у бронзове обличчя гене­рала. Це був генерал авіації, про якого Турбай ніколи не чув. Але по праву людини, що віддала життя за Батьківщину, він владний був судити Турбая. І він судив. В округлих дірочках його зіниць сталевою суво­рістю блискотіли льодові кристали. Очі ожили, невід­ступно дивилися на Івана Юхимовича, ніби питаючи:

«Ти схилявся коли-небудь до серця солдата, якому лишилося жити лічені хвилини? Ти зрозумів, яка сила примушує його битися тоді, коли ні в тілі, ні на тілі не лишилося живого місця?..»

І знову долоня Турбая відчула в собі ефес шаблі. На цей раз йому здалося, що шабля піднесена перед очи­ма, щоб завмерти в почесному салютові перед гене­ралом, чиї бронзові губи шепотіли:

«Рано ти шаблю повісив на килим! Зніми її, негай­но зніми. Інакше вона поржавіє в піхвах, і твій онук,— син твого сина,— віднесе її збирачам металевого брухту».

Крижаний дощ не вщухав. Над кладовищем упали сутінки. А Турбай все стояв і стояв, слухаючи солдат­ську заповідь, якої він не встиг дослухати там, над сер­цями загиблих друзів...

10

Турбай не знає, де він ночував. Сьогодні він би не зміг розшукати ні тієї лісової хатинки, ні діда, який стягував з нього промерзлий наскрізь, задубілий одяг, а потім майже силою змусив випити повний кухоль

бурякового перваку. Можливо, ця турбота незнайомої людини і врятувала його від запалення легенів.

Прокинувся він лише наступного дня о десятій ранку. Довго ходив навколо хати, але господаря так і не-знайшов.

Подякував бабусі, що поралась біля печі, попро­щався й вийшов.

Довго йшов лісовою просікою, що вела, невідомо куди. Повертатися додому не хотілось. Кожна річ на­гадувала б йому про те, що сталося з ним, з Ларисою, з Анатолієм...

Анатолій!

Все б він міг пробачити Ларисі, але такої ганьби перед сином.:. Ніколи!

Потім спливло в пам'яті бронзове обличчя генерала.

Жити треба інакше... Але що знає, що вміє Турбай? Все те, що він знає і вміє, сьогодні нікому не потрібне. Кого нині може зацікавити його вміння об'їжджати коней? Кому зараз цікаво, що ціною багатолітнього тренування він навчився зрубувати лозину в ту непо­мітну для ока мить, коли кінь всім тілом повисає над бар'єром?..

Цій нелегкій науці було віддано чверть століття. І що ж він зараз мусить з нею робити?.. Може, коли призначали пенсію, мали на увазі, що людині після сорока пізно здобувати собі нову професію. І ніхто в тім не виНен, окрім самої епохи, що значній кіль­кості здібних людей половину свого життя доводиться набувати досвід, який потім виявляється непотрібним ні для них, ні для інших. Що ж робити з такими людь­ми?.. Тільки на пенсію.

Отже, мимоволі мусиш звикати до думки, що ти людина однієї ролі. Зіграв свою роль — і досить, іди на спочинок. Суспільство потурбується про. те, щоб ти ні в чому не знав нестатку. Ти матимеш власний будинок, широку садибу, виноградник, сад. Читай книжки про закладання та вирощування садів, дивуйся з того, що яблуневе коріння не сліпе і повертає попід землею туди, куди ти висипав добриво. Помічай, що одна сосна здатна обікрасти половину саду. Зумій перехитрити соснове коріння — вирий канаву перед садом. Сосновий корінь через неї перескочити неспро­можний, тому він одразу ж збочить,— обійде твій, сад...

4 М. Руденко

81

Хіба все це тобі не цікаво? Хіба тебе не захоплює нежданий прояв життя там, де ти його не помічав раніше? Адже тобі раніше просто часу не вистачало, щоб подумати про це. Ти топтав копитами коня цю землю, не думаючи про її головне призначення — родити, годувати людей хлібом. Вона для тебе була лише плацдармами, квадратами на карті, пронумеро­ваними висотами...

Певне, щоб зрозуміти неправомірність якоїсь дум­ки, треба довести її до перебільшень, навіть до абсур­ду. Справді, хіба його не цікавила доля врожаю спер­шу на батьківській, а потім на колгоспній ниві? Хіба не тому він брав відпустку саме в жнива, що любив, сидячи на металевому сидінні жниварки, скидати вила­ми обважнілі валки стиглого хліба?

Якою прекрасною в такі години здавалася йо'му земля!

Коні під стіною високого жита біжать дрібною, по­вільною риссю. Крила жниварки нахиляють до зуба­стого ножа все нові й нові стебла, що аж світяться під сонцем, аж видзвонюють важким бронзовим колос­сям. Чи, може, то дзвенить у небі жайворонок?.. Але в небо задивлятись ніколи — лише встигай орудувати вилами...

В такі години Турбай розумів, як ніколи, що при­значення людське не в тому, щоб одне одному краяти шаблями черепи. Не для цього природа підняла люди­ну з дна морського, де вона жила безформним білком, вивела з лісів, де вона жила мавпою... І якщо люди тисячоліттями не випускають з рук мечів, то й тисячо­ліття — це лише їхнє дитинство, нерозсудлива юність. Зрілість людства десь близько, вже не за горами. І це щастя — народитись на землі, де почалося духовне й розумове визрівання людини. Це щастя — бути ро­весником людської зрілості, її земляком і, можливо, якоюсь мірою — творцем...

Турбай не помітив, що він давно вже йде не лісо­вою просікою, а узбіччям шосе. Така надмірна зосере­дженість почала приходити до нього тоді, коли він уперше зрозумів, що поміж ним і справжнім життям виросла висока стіна. Треба за всяку *ціну пробити її!..

Повз Турбая прошмигнула блискуча чорна машина. Кроків-за п'ятдесят вона різко загальмувала. З машини

вийшли двоє чоловіків. Один з них був водієм, а дру­гий — пасажир чи то господар. Обоє пильно придив­лялися до Турбая.. Хто вони, ці люди? Мабуть, поми­лились. Його знайомства після війни були дуже обме­жені.

Чоловік, зодягнений у масивну рудувату доху, що сягала йому до колін, почав обережно, ніби вагаючись, наближатись до Турбая. Він був середнього зросту, дебелий, міцно поставлений на землю. Шапка з того ж таки хутра, що й доха, сиділа на його голові так само міцно, надійно, як її власник стояв на землі. Очевидно, вагання, з яким він наближався, пояснювалося лише непевністю — чи та це людина, чи не помиляється він?..

Та ось його широке обличчя з подвійним підборід­дям розпливлося в радісній посмішці, і він уже не йшов — він побіг до Турбая, широко розкинувши руки для обіймів.

—      Іван Юхимович! Товаришу полковник!..

І тут Турбай упізнав його. Це був командир дру­гого ескадрону майор Горбатюк, з яким Іванові Юхи­мовичу випало кінчати війну. Горбатюк прийшов у його полк із корпусу Бєлова, пролежавши перед цим місяців зо три в госпіталі. Він відзначався фізичною силою, хоробрістю і кмітливістю. Під Будапештом його ескадрон напав із засади на цілий полк відсту­паючої німецької піхоти. Мало що лишилося від воро­жого полку. Це була одна з тих гучних кавалерійських операцій, яких остання війна налічує небагато. Офі­цери полку за цю операцію дали йому жартівливе прізвисько — Прокіп Везучий.

А Прокіп уже стискував у своїх залізних обіймах спантеличеного і щасливого Турбая. Справді, не часто трапляються такі несподіванки!

—      їду, дивлюся — іде по дорозі... Венгерка, папа­ха... Зразу видно, що наш брат, рубака. І не інакше, як полковник. Думаю, хто ж це може бути?.. Ану, ка­жу, Петре, зупини, роздивимось... Дивлюсь — очам своїм не вірю. Таки ж він, Турбай!

Прокіп, здавалося, зараз затанцює від радості. Його обшитим шкірою фетровим валянкам з високими, загнутими донизу халявами явно не стоялося на місці.

4*

83

— Куди ж це ви прямуєте?.. Звідки? Я ж нічого про вас не знаю.

— Та як сказати... Засидівся. Ну, розумієш... А ти звідки? — запитав Турбай.—Де ти зараз?.. Якщо суди­ти по машині, то...

— А що?..— засміявся Горбатюк.— Секретарі рай­комів на таких не їздять. У них здебільшого «боби­ки», ГАЗ-67Б. Шоферня їх «бобиками» прозвала... А я — голова колгоспу «Перемога». Може, чули про такий? Вже майже десять років тримаю владу в цій буряковій Спарті. Цілком самостійна держава...

Чекай, чекай,— перебив Турбай, захоплено тря­сучи Горбатюка.— Так це про тебе часто пишуть у га­зетах? Прокопе! Ну й молодець! Шкода, що я раніше цього не знав. Молодчина!..

Прокіп ніби ненароком розстебнув полу дохи. На грудях зблиснула зірка Героя Соціалістичної Праці.

Турбай подумав про те, що Горбатюк зараз мав право не соромитись своєї похвальби. А чим міг зві­тувати своєму другові Іван Юхимович?..

—      Ні, я тебе так не відпущу! — взяв його за лікоть Прокіп.— Скільки років не бачились... Давай прямо з коліс або до тебе, або до мене. До самого ранку я вільний, як мустанг.

Спарта, мустанг... Не гаяв Горбатюк часу після вій­ни. Не гаяв! Видно, багато читав, вчився. На фронті він не відзначався начитаністю.

— Гаразд. Вези мене до свого бурякового полісу,— в тон йому відповів Турбай, і вони пішли до машини.

— Ти, Іване, сідай спереду...

Турбай буз задоволений, що Прокіп перейшов на «ти»...

Вже вечоріло. Захід був розписаний широким, смі­ливим пензлем. Переважали рожеві та оранжеві барви. Гігантський пензель ніби ненароком побризкав засні­жені дерева обіч шосе.

*— А в мене оце була міжрайонна нарада тварин­ників,— впавши ліктями на спинку переднього сидіння і наблизивши обличчя до Турбаєвого вуха, пояснював Прокіп.— Пантелеймон Гаврилович... Знаєш його?.. Секретар обкому...

— Знаю.

— Так це він скликав. Три райони. Всі голови кол­госпів з'їхались. Запарився я. Все покажи та розкажи. В нього зіпсувалась машина. Я оце додому його відво­зив. А вдома, між іншим, у мене теж гості. Грішним ділом, не такі вже вони й гості. Якщо тобі неприємно з незнайомими, ми можемо втекти. Мовляв, у степу застряв... Заради такої зустрічі не гріх і збрехати. Жінка й без мене їх почастує.

=— Та навіщо ж... Не варто. А хто там у тебе?

— Наш секретар райкому Кузь. Заступник голови райвиконкому Бабеико. І другий секретар Зачепилів-ського райкому Ладимко. Оригінал, якого світ не бачив.

— Ого! — посміхнувся Турбай.— Дипломатичний обід... Тим паче не годиться гостей підводити.

— В тім-то й справа, що дипломатичний. А нам би треба без віцмундирів посидіти... Ти, мабуть, багато дітей наплодив? До війни в тебе один був? Віктор, здається?

— Анатолій...

— Так, так... Анатолій. Пригадуєш, які він тобі листи писав?.. «Мій дорогесенький таточку! Будь лас­ка, не забудь звільнити нашу Пальміру, а то німці всіх карасиків у річці виловлять...» Де він зараз?

— Інститут кінчає. Без п'яти хвилин агроном.

— А жінка?

Турбай промовчав. Горбатюк зрозумів, що розпи­тувати далі не слід.

Звернули з шосе, поїхали лісом. Дорога була мало наїжджена, машина час від часу грузла в снігу.

—      Та ми й справді застрянемо. Петре, на якого дідька ти сюди звернув? — невдоволено буркотів Гор­батюк.

і— Так ближче, Проскочимо. Мотор — звір...

Вікові сосни розступилися, звільнивши місце біля дороги молодому, щільно насадженому сосняку. Одна тоненька сосна відбилася від інших і повисла над доро­гою, загородивши її, мов шлагбаум. А під шлагбаумом, за лісом, догоряла вечірня зоря. І здавалося, сосонка купається в тій зорі, плещеться в ній своїми зеленими вітами.

Машина спинилася, Горбатюк і Турбай зійшли на сніг.

Іван Юхимович зосереджено стояв біля сосни.

Коріння її вростало в землю там, поміж іншими сосна­ми, ідо тягнулися вгору рівно, струнко, не порушуючи раз назавжди встановленого ладу. А стовбуром своїм вона колись розштовхала своїх сестер, винесла віти й випещену, кучеряву маківку із затіненої тісноти туди, де багато волі, неба і сонця. Минали дні, місяці, роки. Сосонка не помічала, що її сестри, напоєні тими ж земними соками, якими живилася й вона, вже давно випередили її в рості, в силі й красі. А якби й помі­тила, то що б вона могла вдіяти? її зелена верхівка вже впиралася в могутнє коріння дубів, які стояли че­рез дорогу від неї. І чим пишніші ставали шати, тим нижче вони пригинали її до землі. Єдине їй лишалося: втішатися сонцем, якого тут було доволі. Але навіщо тепер їй сонце, коли вона завдяки своїй легковажності приречена до повільної смерті?..

Тепер вона це зрозуміла, та не хотіла, щоб сестри помітили її поступове згасання. І тому вона хизува­лася перед ними, купаючись в рожевих променях вечірньої зорі, ніби в розтопленому золоті.

Турбай подумав: «Ще один приклад подає мені природа...»

А вголос сказав:

!-ч Молоде, дурне... Підняти б її треба. Може б, вирівнялась.

Горбатюк засміявся.

—      Петре, дістань мого заслуженого оселедця. Шофер виліз із машини, підняв переднє сидіння,

дістав з-під нього шаблю.

— Пізнаєш? — задоволено посміхаючись, запитав Горбатюк здивованого Турбая.— Це ж та сама, яку ти мені вручив. За Будапештську операцію. Вожу з со­бою. Іноді хочеться пересвідчитись, що є ще порох в порохівниці...

— Отак і возиш завжди? — розгублено перепитав Турбай.

— А що ж?.. Може, повісити на килим та молитись на неї?

І Турбаєві здалося, що весь секрет Горбатюка —» саме в цьому. Не повісив, як він, не дав заіржавіти...

Прокіп вийняв шаблю з піхов, подав Іванові Юхи­мовичу.

—      Гостеві — перевага... Ану, спробуй!

Турбай одвів його важку руку, в якій криваво ви­блискував під останніми променями зорі гострий, мов бритва, клинок. Йому було жаль сосонки. Вона так багатосказала його серцю!..

—      Не варто... Навіщо псувати дерево? Горбатюк кинув на нього безтямний погляд.

—      Ось тобі і диво в решеті... Та чи мало ми їх по­рубали на своєму віку? Є про що балакати...— Прокіп намотав на руку дебелий темляк з шкіряною кити­цею.— Мій девіз: все, що стоїть поперек дороги,^-* рубай при самому корені!

З цими словами Горбатюк підійшов до сосни, під­няв шаблю за всіма правилами,— «з виносом»,— і вона в його руці описала блискавичне коло.

Удар був разючий. Таким ударом людину можна розкраяти навпіл. Сосна теж не відчула, як позбулася кореня. Спершу навіть не хитнулася, ніби з нею нічого й не сталося. Хвилину постояла ще на живому пні, потім здригнулася в холодній агонії, міцніше вперлася вершиною в корінь дуба і кволо звалилась на сніг. Сік, що виступив на пні, в освітленні вечірньої зорі був схожий на кров.

«Все, що стає поперек дороги,— рубай при самому корені!..»

І Турбай ще раз позаздрив Горбатюкові. Ні, він по­заздрив не за силу шабельного удару,— тут старий пол­ковник міг би позмагатися з майором Горбатюком. Він позаздрив йому за те, що Горбатюк мав право судити, що стає поперек дороги і що треба рубати при самому корені. Такого права нині Іван Юхимович не мав... Це — право боротьби, право бою, і дається воно лише тим, хто в нашу сувору епоху не дозволяє собі повіси­ти шаблю на килим.

Незабаром Турбай мимоволі піддався гіпнозові ди­вовижної краси, що нахлинула на нього неждано, як тільки вони в'їхали в село.

Все тут вражало достатком, заможністю. Хат, до яких так звикло око українця, хат під древніми стріха­ми, які ще й досі викликають у деяких поетів сльози захоплення і зворушення, тут не було зовсім. Були високі одноповерхові будинки селищного типу, вкриті шифером, черепицею або навіть оцинкованим залізом. Такі, які можна бачити на околицях, наших міст.

В центрі заасфальтованої площі стоїть посріблений автоматник, що схилив непокриту голову над урною. Братська могила.

З вікон монументального Палацу культури з коло­нами і масивними арками ллється яскраве електричне світло, долинає спів радіоли.

Десь чути дівочий сміх. Чиїсь постаті під паркана­ми міцно пригортаються одна до одної...

А над усім цим щедро сяє врізьблений в синій окса­мит неба великий, повний місяць.

Турбай дивився то на будинки, то на площу, то на Горбатюка. Все це йому подобалось, викликало пова­гу до Прокопа. Хазяїн!..

Раптом із-за рогу, з синього провалля вулиці, виле­тіли сани, запряжені тройкою. Коні хропіли, вигинаю­чи м'язисті шиї. Вуздечки на конях і дуга корінного були обвішані бронзовими дзвіночками, що нагадува­ли ще не розкриті пуп'янки якихось дивних квітів. Дзвіночки розсипали під місяцем таке мелодійне дзе­ленчання, що здавалося, це дзвенів сніг, який тихо сіявся з неба, дзвенів зачарований місяць, дзвеніла безмежна синява чудового зимового вечора, що пливла над кришталевими призмами припорошених снігом да­хів... Дзвеніло, співало і сміялося все довкола.

За передніми саньми вилетіли другі, треті... В швид­ких парубоцьких руках блискотіли перламутрові лади акордеона; дівчата, що обліпили акордеоніста, погой­дувалися на поворотах і, підтримуючи одна одну, від-кидаючи назад голови, співали весільної.

А коні рвали повітря сильними грудьми, розсипали з-під копит підсинене срібло, що теж мелодійно дзве­ніло...

Ось вона, Михайлівка, Горбатюкова Спарта!

Так справляти весілля здатні лише ті, в кого комо­ри повні зерна, в льохах висять добротно закопчені окороки, а ситим колгоспним коням не треба щохви­лини показувати батога.

Турбай ледве стримував своє хвилювання й захоп­лення. Чим більше він хвилювався, тим спокійніше на­магався говорити.

— Ну, Прокопе Везучий, видно, непогано в тебе народ живе. Значить, все, що про тебе пишуть, — свя­та правда.

—      На заробітки не ходять,— скромно відповів Гор­батюк, задоволений з того, що Турбаєві трапився на очі цей непередбачений весільний поїзд. Коли б навіть готувався до зустрічі із своїм колишнім командиром, такого б не придумав.

В передпокої, де Горбатюк допомагав Іванові Юхи­мовичу роздягнутися, вже висіли пальта і велика, до самої підлоги, бекеша, підбита білим, з ледь помітною сріблинкою цегейковим хутром.

Господиня, що вибігла з кухні у вишитому фартуш­ку, накинулась на Прокопа:

— Ну й довго ж!.. Гості ледве на весілля не втекли.

— Значить, бачили моє комсомольське? — з задово­леною посмішкою запитав Прокіп.

— Чи ти ба!.. Яке воно твоє? Твоє давно минуло­ся,— з вдаваною суворістю в голосі вичитувала йому дружина.

Голос у неї був приємний, обличчя немолоде, але симпатичне.

—      Уже... защебетала,— милуючись дружиною, на щоках якої вигравав здобутий біля печі рум'янець, доб­родушно промовив Горбатюк. Потім звернувся до Тур­бая: — Оце ж і є моя благовірна. А це,— оглянувся він до дружини,— не хто інший як... Ану, вгадай!

Жінка вагалася, ретельно витираючи руку об фар­тушок.

—      Власною персоною... —Він зробив тривалу паузу, очевидно розраховуючи приголомшити її прізвищем. І зрештою випалив: — Полковник Турбай!..

Турбай не чекав, що в сім'ї Горбатюків його ім'я користувалося такою пошаною. Шукав теплого кутка і не знав, що він так близько.

Жінка зніяковіла, розгубилась і почала ще ретель­ніше витирати руку об фартушок.

—      Іван Юхимович!.. Яка це радість!.. Я стільки про вас чула. Ще під час війни Прокіп писав. Та заходь­те ж, заходьте... От радість!

Підхопивши гостя під руки, господарі повели його за щедро заставлений стравами і пляшками стіл.

Ще більше здивувався і порадувався Турбай, коли довідався, що гостям теж не треба було пояснювати, хто він такий. Вони чули про нього від Прокопа. Ви­явилося, Іван Юхимович був у їхніх очах людиною, яка власноручно відтяла шаблею голову відомому гітлерів­ському генералові, а генеральський кінь-довго потім носив по полю вершника без голови.... Турбай пояснив, що це, звичайно, перебільшення, але не образився на Прокопа за вигадку, бо вона, мабуть, походила від любові до свого полку.

Гості, чекаючи на господаря, вже встигли випити й закусити. Всі вони здавалися Турбаєві простими, сим­патичними людьми. Іван Юхимович відчув себе серед них своєю людиною.

Кузь був приємним співбесідником. Він, видно, ба­гато знав. Говорив Дмитро Іванович м'яко, намагаю­чись не привертати уваги до себе. Великий блискучий лоб, міцні білі зуби, русяве волосся, яке на маківці вже помітно порідшало,— це те, що впадало в око з першого погляду. А якщо придивитись уважніше, то можна помітити той гострий блиск глибоких сірих очей, що з'являвся у хвилини зосередженості, коли він слухав або вдивлявся в обличчя співбесідника.

Про Федора Петровича Бабенка, заступника голо­ви Пилипівського райвиконкому, Турбай чув іще в молодості. Побачивши його руку, що з тильного боку долоні була обпечена, Іван Юхимович згадав ту пам'ятну історію, яка сколихнула колись весь район.

...Комсомолець Федір Бабенко стояв на чатах біля колгоспної комори, куди нещодавно був звезений спіль­ний урожай. Думки всього села були прикуті до цієї комори. Адже землю орали не кіньми, не волами, а трактором... Чи справжній то хліб, чи не сидить в кож­ному зерняті нечиста сила, яка потім помститься за селянську довірливість і необачність? А може, те зер­но наскрізь пропахло гасовим духом і його не можна ні їсти, ні зберігати? З'їси такого хліба — всі нутрощі в тобі згорять, а засиплеш у засіки — згорить все по­двір'я. Тяжкий неврожай позаминулого — тридцять другого року — дехто в селі намагався пояснити саме тим, що нечиста сила в селянське діло почала втруча­тися.

Такі чутки повзли селом, і колгоспні активісти добре розуміли, хто і для чого їх поширює. Отже не дивно, що біля комори вдень і вночі стояла озброєна комсомольська варта.

Куркульські запроданці вчинили свій напад саме тоді, коли на варті стояв Федір. Вони темної осінньої ночі підкралися до комори і підпалили її. Федір помі­тив їх і хотів затримати. Але вони відкрили стрільбу. Комсомолець не розгубився — відстрілюючись, кинув­ся гасити пожежу. В нього влучила ворожа куля. Але він гасив, незважаючи на рану...

В селі знялася тривога. Проте поки збігся народ, палії встигли втекти.

Та їм не вдалося уникнути кари. Федір їх пізнав. Це були сини заможних середняків, а один із них, Ни­чипір Басанець, належав навіть до незаможників. Він був поранений кулею Федора. Його знайшли біля скирти...

Троє паліїв, підкуплених замаскованими куркуля­ми, були заарештовані.

Ім'я комсомольця Бабенка довго не сходило зі сто­рінок обласної і республіканської преси. Воно стало символом комсомольської пильності, самовідданості й відваги.

Ні, Бабенко не мав звички нагадувати про цей свій подвиг і тільки найближчим друзям іноді показував газетні вирізки того часу. То були статті Дмитра Кузя. Він тоді очолював комсомол району. В районі не було людини, яка б не знала заслуг Федора Петровича в колгоспному будівництві. Вчителі розповідали учням, старі комсомольці — молодим. З покоління в поколін­ня передавалася розповідь про перші роки колективі­зації, і, розповідаючи про куркульський терор, не мож­на було не згадати подвигу Бабенка. Федір Петрович став живою історією району.

Про другого секретаря Зачепилівського райкому Ладимка Прокіп сказав: -

— Цей прибув до нас недавно, коли створювали нову область. Разом з Пантелеймоном Гавриловичем... Але ти не подумай, що Ладимко — його улюбленець. Просто все тоді перемішалось. Ніби взяли п'ять обла­стей і потрусили в одній шапці. А коли заглянули туди — з п'яти вийшло шість... Пантелеймон Гаврило­вич теж нова людина в області. Ще й року не минуло. Йому частенько доводиться радитися з Кузем. Як-не-як, ветеран на партійній роботі. Не одного секретаря обкому пережив... А Ладимко... Як тобі сказати? Це

Оуйвол, запряжений у бігову колісницю. Повертається круто і незграбно, не відчуває, що можна її перекинути й розбити. В ньому є щось від Собакевича.

Коли вони повернулися до їдальні, гості про щось запально сперечалися.

—      В утробі, в утробі треба виношувати. Під са­мим серцем. Як мати виношує дитину, — рокотав мо­гутній бас Ладимка.

За столом Ладимко почував себе так, начебто його запросили на обід у дитячий садок. Звичайна ложка в його руках здавалася чайною, а звичайний ніж — не­величким десертним. Його могутня лев'яча голова була обрамлена коротко постриженим шорстким волоссям, що при пильному догляді, певне, прикрасило б її бли­скучими чорними кучерями. Широкі волохаті брови нависали над очима, як два бур'янисті огріхи.

—      Пробачте, Трохиме Кіндратовичу,— заперечив Кузь з тією чарівною посмішкою, якою він звик обез­зброювати своїх опонентів.— Мені не зовсім зрозумі­ла ця утробна філософія. Значить, людина мусить че­кати, доки під її серцем заб'ється плід суспільних переконань?.. О ні! Людина свої переконання сама на­родити нездатна. Передусім — вплив середовища, вплив громадської думки. Без такого впливу не може відбутись ні запліднення, ні народження.

Ладимко, колупаючись виделкою в тарілці з холод­цем, скоса зиркнув на двері, що вели до кухні.

—      Доки немає Варвари, я тобі поясню... Тільки діва Марія народила Ісуса без запліднення.

Кузь почервонів, а Бабенко пирснув у кулак, потім підморгнув Прокопові. Мовляв, не слід заважати. Не­хай посмішить своїми опецькуватими дотепами. А Ла­димко продовжував:

— Щоб стати матір'ю, кожна жінка мусить сама виношувати плід у собі. І народжує своїх дітей у без­сонних ночах, в муках... Отак і переконання наші. Кни­ги? Були, аякже. Доповіді? Скільки завгодно. Але від одних це відлітало, мов горох від стіни, а інші стали переконаними марксистами-ленінцями.

— Гм... Трапляється,— вставив у розмову Бабенко, поправивши гребінцем волосся, що зачісувалося з по­тилиці на голий череп.— В сім'ї не без виродка. Не кожне дерево здатне давати плоди.

— Це так,— погодився Ладимко.— В те дерево, я*ке нездатне давати плоди, ніхто й каміння не кидає. Ми часто забуваємо цю істину. Але я не про це... Є люди, які виборюють свої переконання, проносять їх через безсонні ночі, народжуючи в муках. Зрілість людська виростає з боротьби. Часто з боротьби з самим собою. Зі своїми сумнівами, ваганнями. А нам, наприклад, допомагала інша боротьба. Тут серед нас немає лю­дей, які б у своєму тілі ніколи не носили уламків за­ліза...

— Не обов'язково німецьке залізо,— посміхнувся Дмитро Іванович, багатозначно кивнувши на Бабен-ка.— Інколи для цього цілком досить куркульського свинцю.

— Це все одно, — продовжував Ладимко.— А є інші люди. Вони привчили себе до того, що переконання їм мусять подавати на чистій тарілці, як оці оранже­рейні огірки.— Ладимко підняв на виделці блідо-зеле­ний огірок.— Ось погляньте на нього. Ніби справжній огірок. А розкусіть його — він огірком і не пахне... Так і людина, що звикла брати для себе переконання з ін­ших рук, та ще в готовому вигляді, не є справжньою людиною. Нашому братові іноді такі люди подобають­ся, бо їх дуже легко переконувати...

— Ну це вже ви занадто далеко зайшли! — обуре­но вигукнув Дмитро Іванович.— Якщо дотримуватись ваших поглядів, тоді треба дозволити...

— Знаю, що ви хочете сказати. Але треба спонука­ти молодь до самостійного мислення. Для цього треба нам самим лізти в цю кашу і час від часу ворушити її. І ворушити сміливо...— Глянувши на годинника, він заклопотано промовив: — О, мені пора!

Підвівся, ледве не перевернувши стола, і обережно, щоб не зачепити горщиків з квітами чи то китайської вази, що стояла на столику в кутку кімнати, пішов до виходу.

Коли він одягнув цегейкову бекешу, попрощався й вийшов, Турбай помітив, що всі з полегшенням зі­тхнули.

— Ну хіба ж не Собакевич? — вигукнув Горба­тюк.— А термінологія!..

— Термінологію можна пробачити,— зауважив Кузь.— Він був у колі товаришів, що приблизно рівні йому рангом. А спосіб мислення в нього грубий і за­надто прямолінійний. Проте він багато в чому правий. Тут треба віддати йому належне. В нас іще нерідко трапляються і ханжі, й перестраховщики. Трапляються навіть свої Аретіно...

—      А хто такий Аретіно? — запитав Бабенко.

—      Аретіно?.. Ну, бачите... Це довго пояснювати. Постараюсь коротко. Італійський художник. Малював порнографічні картини. Коли Мікеланджело почав роз­писувати Сікстинську капелу, Аретіно зрозумів, що його картини ніхто не купуватиме, бо він не вміє ви­писати людського тіла. Тоді він оголосив нещадну війну-Мікеланджело, звинувачуючи його в блюзнір­стві, в порушенні священних канонів, навіть в роз­пусті...

Турбай з повагою глянув на Кузя. Зібраний, під­тягнутий, навіть елегантний, він здався йому уособ­ленням тієї розумової енергії, яку партія спрямовува­ла в народ, в найглибші низи. Таким і мусить бути партійний працівник — простим, стриманим, об'єктив­ним. Він мав би право образитись на Ладимка, але на­віть в його грубуватих сентенціях Кузь зумів відшука­ти раціональне зерно.

Іван Юхимович любив таких кремезних степови­ків, як цей дивакуватий Ладимко. Такі велетні наро­джуються лише там, де око людське не упирається в постійні перешкоди, що заступають собою і небо, і сонце. Тільки степ з його безмежними горизонтами, з настояними на чебрецях вітрами, з рухливими ви­хорцями ковилового шумовиння здатний народжувати таких людей. В них наївна, майже дитяча доброта поєднується з дивовижною хоробрістю, благородною прямотою. Таким душам невластиві ні хитрощі, ні підступність, ні холодне лукавство. Речі для них існують лише тоді, коли їх можна зважити в руках. Гнів таких людей буває страшніший, ніж тайфун, а розум схожий на степову цілину: оброби його, куль­тивуй і засій — одержиш такий урожай, якого світ не бачив...

Дивно, що Прокіп, в якому теж було щось від цього кряжистого велетня, не цінував якостей, які становили також і його силу. Щодо Турбая, то він не був би в свій час командиром кавалерійського полку, якби не змів цінувати цих якостей у своїх комесках і солда­тах.

Але то був інший світ — світ схрещених шабель, майже скіфського шаленства, світ дикої, розлюченої сили, в який вони були повернуті підступним ворогом.

Зараз вони жили в іншому світі, де на перший план мусили виступити інші якості. І Турбай не міг не по­годитись з Прокопом, що тут перевага належала Ку-зеві — розумному, тактовному, досвідченому. Неда­ремно він майже чверть століття займає відповідальні посади в районі.

Виникла тривала пауза. Кожен думав про своє. Було чутно, як вицокував годинник за стіною, як господиня витирала на кухні посуд, що інколи озивався в її ру­ках тоненькими пташиними голосами.

Колись, в часи безхмарного життя з Ларисою, Іван Юхимович любив дослухатися до таких ледь чутних голосів і вгадувати, що саме в цю мить тримає в руках Лариса. Ось вона закінчила витирати тарілки, взялася за склянки. Потім витре блюдця, поставить все це до буфета, вимиє руки, зніме фартушок і повернеться до нього. В своїх очах вона принесе йому тиху радість, волошкові пелюстки кохання і ще те, невимовне і не­вловиме, що вміла приносити лише вона. А потім сяде за рояль — і на Івана Юхимовича звалиться млосний водоспад звуків, яких він був нездатний ні запам'ята­ти, ні відтворити, ні пригадати, чиєю власністю вони є. Його навіть дивувало, що звуки, їх взаємний пере­гук можуть бути чиєюсь власністю і власник має пра­во їх продавати, ставити на них своє ім'я. Він ніколи не питав у Лариси, хто це був —Глінка, Чайковський чи Бетховен. Звуки належали тільки їй і йому. Третій був зайвий...

В такі хвилини йому здавалося, що Лариса бере його за руку, веде через гори і ліси, а скелі й зорані поля гукають їм здалеку: «Не пишайтесь_ГЧчлюди! Ви тільки доповнення наше на цій землі. Це ми вас поро­дили. А що ви стали розумнішими за нас, то в тому теж наша заслуга. Ми дали вам силу, одяг і харч. Без нас ви — ніщо. Тож не пишайтесь, люди, не дивіться на нас погордливо. Хто не хоче знатися з нами, той помре, не лишивши по собі ніякого сліду...»

А земля стугоніла під ногами: «Правда, правда...

Це я кажу вам — правда. Я, земля, відірвавшись од якої, ви втратите силу».

І небо, і сонце, і якісь дивовижні, ніколи не бачені квіти закликали їх відкрити свої груди всім вітрам, відкрити очі всім барвам і променям. Всьому, що стоїть на землі, і всьому, що по ній рухається. Бо ненадовго така можливість, бо незабаром буде пізно...

А Турбай тільки тепер з усією повнотою зрозумів той заклик. Тільки тепер... І він раптом пошкодував, що під ногами не земля, не масний чорнозем, перевер­нутий гострою сталлю лемешів, а мертве дерево під­логи. З отаким вологим, змертвілим деревом йому ще належить познайомитись. А на землі стояти вже не­довго. Ой, недовго!..

Перед ним сиділи люди, які цю просту мудрість збагнули давно. Вони звикли ночувати в степових ва­гончиках і немудрячих землянках пастухіз; звикли бра­ти в руку грудку чорнозему, і там, де інший не побачив би нічого, вони вміють бачити цілий світ, в якому є своє народження і вмирання і точиться вічна боротьба.

Турбай знову подумав про Ларису. Вона, видно, нічого цього не зрозуміла і вже не зрозуміє ніколи. Сосна, що росте кроною донизу. З його, Турбаєвої волі...

Горбатюк, який вже давно наглядав за ним і, певне, помітив його настрій, підвівся за столом з великою чаркою в руках.

— Друзі!.. Ще живуть серед нас люди, які несуть на своєму тілі рубці громадянської війни. Велике по­коління Корчагіних!.. І скрізь, де ми, їх молодші брати, зустрічаємо представників цього залізного покоління, хай у нашу пам'ять вривається полум'я ре­волюції. Хай ворушить нашу совість, щоб вона не злежалась і не підопріла, мов неприбране сіно після дощів...

Турбай підвів на Прокопа здивований погляд. Він не знав за ним здібностей до такого пишного красно­мовства. Про кого це він так?..

— Є серед нас людина, яка разом з Павкою вихо­ром налітала на ескадрони білополяків, хоч цій люди­ні, як і Павці, було тоді лише неповних сімнадцять... Верба від років стає трухлявою, дуплистою, а дуб тіль­ки ширше розкидає своє могутнє гілля. Друзі!.. За людину, що вступила в партію в день смерті великого Леніна. За комуніста ленінського призову, за полков­ника Турбая!..

Турбай підвівся за столом разом з усіма. Спершу йому здалося, що все це сказано не про нього. Якщо він і дуб, то, мабуть, лише за своєю нездатністю розу­міти простих речей. А для чого приплутувати сюди Корчагіна? Того, мабуть, не знає і сам Горбатюк. Зви­чайно, Турбай ходив на білополяків. Там скінчилось дитинство і почалася юність. Проте згадувати його ім'я поруч з іменем Корчагіна—це блюзнірство. Лише подумати, як жив прикований до ліжка Павло і як жив він...

А його вже трясли, стискували в обіймах.

—      Ваше здоров'я, Іване Юхимовичу! — вигукнув Кузь.— Я дуже радий, що познайомився з вами. Гадаю, ви не відмовитесь зазітати й до мого порога. Мало, мало лишилося в нас старих комуністів... Тисячами пожирала їх війна. А ще раніше...

Коли гості поїхали, Горбатюк запитав Івана Юхи­мовича:

— Ну як тобі сподобалось начальство?

— Кузь — розумна й симпатична людина.

—      А Ладимко?.. Турбай промовчав.

11

Ця клята астрономія!.. Вона просто засмоктувала Анатолія. Товариші по гуртожитку почали кепкувати:

—      Коли в тебе спитає професор про сівозміни або про поліпшення структури грунту, прочитай йому лек­цію про сонячні плями. Безумовно, одержиш п'ятірку...

Особливо йому набридав рудий, аж червоний, Вік­тор Прокопчук. Несподівано для всіх Анатолій одер­жав п'ятірку, а Віктор — трійку. Стріли кепкувань тепер полетіли в огнисту голову Віктора.

Є студенти, для яких інститутських премудростей замало. Вони майже не докладають зусиль, щоб засвої­ти їх. Жадоба знань веде їх за інститутські стіни, і вся зайвина молодої енергії виливається в якусь іншу діяльність, що на перший погляд не має нічого спіль­ного з їх майбутньою професією. Та життя потім до­водить, що в цьому світі нічого не пропадає марно. Якщо набуті за межами інституту знання і не можуть згодитися їм в роботі, то навички до самостійного мис­лення, вміння орієнтуватися в кожному ділі без що­денних підказувань, гострота відточеної на нежданих перешкодах думки стають їм завжди в пригоді.

Декого захоплювало віршування, інші обмацували земну кулю невидимими щупальцями коротких хвиль і знаходили собі друзів то в Австралії, то в Ірландії, то в Аргентіні. Були свої художники, свої компози­тори, свої актори. І той, хто гадає, що це лише моло­дечі розваги, помиляється. У Володі Чорногуза вийшла з друку книга лірики, картини Галі Кучеренко були високо оцінені республіканською пресою, а безлам­повий передатчик Ніки Милованова одержав премію на всесоюзній виставці напівпровідникових радіопри­ладів...

Анатолій спершу захоплювався малюванням, але незабаром пересвідчився, що не тут йому належало виявити свої таланти. Він і зараз інколи брався за пензля, та нікому, окрім домашніх, своїх картин не показував.

Астрономія ж заволоділа всім його єством.

Тут було стільки дивовижних речей, що звичайна людина, погляд якої сягає не далі практичних потреб, навряд чи зможе собі уявити.

В Анатолія склалася непогана власна бібліотека. Проте книг завжди не вистачало. Доводилось користу­ватися розкішною бібліотекою університетської обсер­ваторії, де його добре знали і поважали. Він проси­джував за книгами майже всі вільні вечори. Жити у світі, який дав тобі руки для праці, розум для мислен­ня, і не знати його — хіба це не найбільший злочин?..

Сьогодні, як тільки скінчилися лекції, Анатолій сів на трамвай і знову поїхав туди, де можна було роздо­бути не тільки астрономічний календар останніх деся­тиліть, а навіть той тоненький, поруділий від часу, який почав виходити коштом любителів астроно­мії десь на початку шістдесятих років минулого сто­ліття у Нижньому Новгороді.

Не доходячи до башт з зеленими роздвоєними купо­лами, звідки у зоряні ночі виглядали могутні жерла телескопів, Анатолій зайшов до знайомого аспіранта Любима.

Любим сидів за портативним електролічильним апаратом, який до винаходу лічильних машин з елект­ронною пам'яттю здавався чудом техніки. Ніжне, май­же дівоче обличчя було сумне, а очі байдуже бігали по колонках цифр на великому аркуші, що лежав пе­ред ним.

—      Над чим ворожиш, володаре всесвіту? — стиснув йому руку Анатолій.

Любим, не повертаючи голови до товариша, кисло промовив:

' — Ех, Толька... Краще не чіпай. А то візьму отого телескопа і ненароком зроблю йому трепанацію че­репа.

— Кому це йому? — здивовано перепитав Анатолій, поглядаючи то на Любима, то на товсту бронзову тру­бу, що лежала на густо пофарбованому чорною фар­бою столику.— Телескопові?..

— За віщо телескопові?.. Доцентові нашому. Розу­мієш, дав мені вчора креслення для своєї докторської. У нього скоро захист... Попросив скопіювати й роз­множити. Я пішов до Надійки. Ти її, мабуть, знаєш... Працює кресляркою в конструкторському. А вона, ро­зумієш, хвора. Забув і про креслення, і про все на світі...

— Це ще біда невелика. Видужає — розмножить,— зі спокійною розсудливістю зауважив Анатолій. — Не розумію, чого ти скис.

— Та він оце налетів, мов з цепу зірвався... Як по­чав бомбить, як почав бомбить! Ви, каже, даром хліб народний їсте. З вас ніколи справжнього астронома не вийде. Куди вам в космос лізти, коли ви на землі в трьох соснах заблудились?.. Ну і те де і те пе.

Анатолій співчутливо глянув на Любима.

— Давай креслення. Завтра будуть готові!.. Де вони в тебе?

— Правда? — зрадів Любим.— От виручиш!

Він дістав з шухляди столика папку, подав Ана­толію.

— Тільки дивись не загуби, а то мені тоді...

— Не бійся. Передай своєму доцентові, хай завтра увечері до тебе зайде..*

Хоч у Анатолія було чимало своїх справ, але він вирішив допомогти другові. Посидіти сьогодні вночі,— йому не звикати,— а вранці Ніка Милованов розмно­жить. У нього вдома ціла лабораторія...

Він розв'язав папку, почав механічно перегортати креслення.

Що це?.. «Про природу сонячних плям»!.. Та ж сама тема, розробкою якої займається він, Анатолій. Але він поки що свої думки й спостереження занотовує в учнівському зошиті. Тут же все вражало впевненістю й монументальністю. Зигзаги, спіралі, формули... Все це було накреслено й розписано з такою ретельністю, мов єгипетські пергаменти, яким належало пережити тисячоліття.

Поява сонячних плям пояснювалась доцентом так, як сказано в підручниках — реактивними спіралепо­дібними вихорами, що народжуються глибоко в соняч­них надрах і поволі підіймаються до фотосфери, де й стають видимі для озброєного людського ока.

Новим був лише метод пояснень і математичних розрахунків, в які Анатолій зараз не мав змоги деталь­но вникнути.

Він був переконаним противником цієї теорії. Вона, на його думку, не враховувала інших чинників і сил, що діють в межах всієї сонячної системи. Та добре, що трапилися ці креслення,— за ніч Анатолій встигне ознайомитися з ними.

— Не бери близько до серця,— намагаючись за­спокоїти товариша, сказав Анатолій.— Просто псих напав на твого доцента. Може, студенти допекли, а може, з жінкою полаявся.

— Та-а, була в собаки хата,— посміхнувся Любим, і на його рожевих щоках з'явилися дві ямочки, що чи­мось нагадували воронки водоворотів на освітленій ранковим сонцем воді.— Навіщо йому женитися, коли в деяких старих телепнів є молоді жінки? Дівчата ка­жуть, він з якоюсь полковницею... А їм вірити можна. Вони в таких ділах — сторона зацікавлена.

Анатолій зблід.

—      А хто ж той доцент? — тремтячим голосом запи­тав він. — Як його звати?

—      Вадим Михайлович. Ти його, мабуть, не знаєш.

Він перший рік у нас працює... Дивись, спектрограф звалиш. Що з тобою?

— Та нічого. Роздумую над його кресленнями. Мені здається, не з того кінця він починає.

— Тільки не здумай йому щось казати. Він на на­шого брата дивиться, мов на одноклітинних.

Вийшовши від Любима, Анатолій нервово запалив тоненьку студентську цигарку і довго ходив по роз­чищених від снігу стежках, що, перетинаючи подвір'я обсерваторії вздовж і впоперек, нагадували припоро­шені снігом траншеї.

Ім'я доцента нічого йому не могло сказати, бо він не знав ні доцента, ні того, хто ховався там, у суміж­ній кімнаті. Анатолій не був певним, чи зміг би його пізнати — адже він бачив його обличчя лише протягом хвилини, коли стояв під вікном.

Та, зрештою, хіба в світі один полковник, у якого молода дружина?

І все ж дотеп Любима про старих телепнів вжалив його в самісіньке серце.

Докуривши цигарку, Анатолій затоптав її в сніг і попрямував до бібліотеки, що містилася в головному корпусі.

Молода світлоока бібліотекарка Василина, яку він жартома називав Василисою Прекрасною, зашарілася, з перебільшеною байдужістю відповіла на привітання і, не питаючи, що йому треба, подала повний комплект нижньогородського календаря.

Анатолій сів за окремий столик, обклався книжка­ми і почав виписувати в зошит координати планет. В бібліотеці не було нікого, крім Анатолія і Василиси Прекрасної, що час від часу позирала на нього через розгорнутий журнал, який вона тримала перед очима, мабуть, для годиться. Та Анатолій не звертав уваги на ці короткі, вкрадливі постріли дівочих очей.-

Робота трохи заспокоїла Анатолія.

Дивний світ відкривається людині, що почала сер­йозно вникати в непомітні на перший погляд явища.

Плями на сонці... Люди звикли, .що вони існують і не можуть не існувати, а звідки походять — кому те відомо?..

Вперше озброєним оком їх спостерігав Галілей і по них зробив висновок про обертання Сонця.

Але чому вони то з'являються, то знову зникають?.. Спочатку плями з'являються на високих широтах, по­тім все ближче й ближче до екватора і нарешті почи­нають зникати. Від появи до їх зникнення минає де-сять-одинадцять років. Не встигають біля екватора згладитись останні плями попереднього циклу, як десь на тридцятих градусах вже зароджуються перші плями наступного...

Примхливим і жорстоким буває Сонце в час поси­лення своєї неспокійної хвороби! Воно тоді засипає Землю невидимими радіоактивними часточками, ви­кликаючи в її атмосфері магнітні бурі велетенської сили. Припиняється зв'язок на коротких хвилях, радіо­локатори виходять з ладу, і океанські кораблі, наштов­хуючись один на одного в туманах, поповнюють під­водні трофеї тисячоліть.

А полярне сяйво в цей час святкує свій тріумф. Його променисті крила розростаються в розмірах, здо­бувають нові барви, і здається, що воно вирішило по­змагатися силою і красою з самим Сонцем.

Проте віспа, яка з невблаганною закономірністю уражає його через кожні десять-одинадцять років, значно менше нервує і збуджує бунтівливу душу Сон­ця, ніж та, що обсідає його через кожні вісімдесят ро­ків. Вона також, як було помічено протягом двох сто­літь, з'являється на його обличчі з дивовижною послі­довністю.

О, ця чорна, підступна хвороба завдає йому багато клопоту!

Сонце — вогненний гігант, проти якого наша Зем­ля — тільки макова зернина на тарілці, — починає, мов нетерпляча дитина, роздирати собі обличчя блискавич­ними пальцями протуберанців. Роздирає, злущує віс­пу, від якої само аж темніє, і кидає, кидає часточки своєї гарячої шкіри у всесвіт. І аж піниться, аж трем­тить від гніву...

Його гнів обгортає Землю величезною кількістю радіоактивної енергії, і тоді на її поверхні. робиться щось неймовірне.

Моря й океани починають кипіти небаченими штор­мами, руйнують дамби, затоплюють міста і цілі краї­ни. Над Землею пролітають урагани такої сили, що їх ледве витримують стіни фортець, а від селянських хаток лишаються уламки. Поїзди разом з мостами з гуркотом падають у запінені ріки, високовольтні лінії обриваються, смертоносними зміями обвивають пока­лічені тіла людей.

В такий рік Земля не знає, де тропічний, де помір­ний, де континентальний клімат.

Збурена атмосфера забуває, що снігові завірюхи належать сибірській тайзі, і несе їх на розпечені піс­ки Африки, на оливкові гаї Італії, на апельсинові сади Палестини. Сніг падає там, де люди його ніколи не бачили, замерзають моря, які ніколи не замерзали.

Перша вікова активність . сонячної діяльності була зафіксована людьми й записана в календарях у другій половині вісімнадцятого століття. Друга — в се­редині дев'ятнадцятого, третя — в середині двадця­того...

Ніколи англійці й голландці не забудуть зимових штормів 1948 року, які змили дамби і затопили міста. Ніколи не забудуть ні болгари, ні румуни цієї зими, бо в їхні незамерзаючі порти кораблі могли входити лише за криголамами. Не забудуть її ні єгиптяни, ні французи, ні італійці. В багатьох сім'ях портрети ді­тей чи батьків довелося обвести траурним крепом.

Анатолій ще раз розгорнув креслення доцента. На першому аркуші ватману він побачив добре знайомий графік сонячної активності, що починався 1750 роком і кінчався 1950-м. Доцент, очевидно, доручив комусь із студентів скопіювати його просто з підручника. Що ж, тут жодна риска, жодна лінія не могла викликати за­перечень.

Червона лінія то падала уступами вниз, то знову круто підіймалася вгору. Чим ближче до вершини ві­кової циклічності, тим крутішими й вищими були хви­лі кривої. А за цією гострою вершиною, що своєю формою нагадувала високу цукрову голову, хвилі кри­вої спадали з такою ж послідовністю... Два століття, дев'ятнадцять циклів, серед них — три вікових, і всю­ди, в кожній вершині, в кожному спаді вгадувалася залізна закономірність, ніби це були записані не пе­ріоди появи плям на сонці, їх найбільшої і найменшої активності, а робота добре злагодженого мотора.

Зайнятий роботою, Анатолій не помітив, як у біб­ліотеку зайшов чоловік у зимовому пальті та в оленя­чій шапці. Не привітавшись, він роздягнувся, поклав пальто на стільці бібліотекарки, а шапку майже ки­нув їй на стіл:

—      Повісьте там, у себе...

Василина закусила губу, але промовчала. Вона від­несла пальто кудись за книжкові полиці і, повернув­шись, стримано промовила:

—      Слухаю вас, Вадиме Михайловичу.

Анатолій відірвався від зошита. Вадим Михайло­вич, доцент!.. Ось він стоїть біля столика Василини, і Анатолій бачить тільки його широку спину, акуратно підстрижену потилицю, вузенькі штани з високими манжетами та жовті черевики на мікропористій пі­дошві.

Серце тривожно закалатало, Анатолій поспішно сховав папку з кресленням під реглан, що висів на спинці стільця.

Ні, він ще не був певен... Але ж та сама постать, та сама потилиця, навіть ті ж самі штани й черевики. Ще тоді він встиг помітити, що нога в нього маленька, нечоловіча.

—      Нижньогородський календар, — сухувато, тоном наказу кинув доцент, механічно перегортаючи журна­ли, що лежали на столі.

Василина кивнула на Анатолія:

—      Календар, бачте, на руках. І доцент оглянувся.

Було в тому погляді стільки владної сили, що Ана­толієві здалось просто неможливим запідозрити цю людину в недавній малодушності. Щоб отакий гордо­витий, осанистий, вольовий, чий погляд, здавалося, здатний був розтинати залізо, і раптом сховався серед хатнього мотлоху? Чи бачив він тоді Анатолія? Та ні, звичайно. Він стояв і тремтів, боячись ворухнутися. Невже ж це справді він?..

А таки ж він!

Анатолій впізнав ці випещені руки, цю гордовиту поставу голови, що не звикла ні перед ким схиляти­ся... А чи так це? Може, саме тому, що ця голова знає, перед ким слід схилятися, вона так впевнено й три­мається на плечах? Може, саме тому ця людина й по­чуває себе переможцем?

Анатолій не витримав його гострого, презирливого погляду і тепер, опустивши очі, готовий був себе зне­важати.

А Вадим, скрививши в іронічній посмішці товсті губи, неквапливо промовив:

—      Ви гадаєте, що вони на руках? Я цього не бачу. Що вони лежать на столику — те я бачу. І їх, здаєть­ся, можна цілком вільно взяти. Спробуйте. І складіть відповідним чином. Я зачекаю...

Сказавши це, він опустився на стілець біля її сто­лика й відгородився від Анатолія газетою.

В Анатолія стиснулися кулаки. Який фрукт!.. Лю­дини за столиком він не помітив, бо вона була для нього лише незнайомим студентом. Коли б тут сидів хтось солідніший, він би, мабуть, не зважився на таке хамство.

А Василина підійшла до Анатолія, схилилась над його плечем і прошепотіла на саме вухо:

—      Толику, приходь завтра... Я все для тебе підго­тую. З ним краще не зв'язуватись...

Йому стало жаль Василини,— таким благальним і лякливим був її погляд. І все ж він не дозволить себе принижувати. Та ще кому!.. Ні, треба-таки переконати вельмишановного Вадима Михайловича, що на стіль­ці за столиком сидить не уеллсівська людина-неви-димка.

Голосно, щоб почув Вадим, Анатолій відповів:

—      Василино, передай Вадимові Михайловичу, що непогані окуляри продаються на розі вулиць Леніна й Тараса Шевченка.

Вадим здригнувся, опустив газету. Мабуть, пізнав. Чи, може, його вразило несподіване зухвальство цього жовторотого студента?.. Він зблід, підвівся. Розгубле­на Василина, не знаючи, що їй робити, спинилася по­між ним і Анатолієм. Вадим недвозначно запитав:

—      Ви з ним на «ти»?.. Ах, пробачте. Я такий недо­гадливий. Ну, ну... Не буду вам заважати. Подайте мені пальто.

Крізь сльози в очах Василини проступила якась відчайдушна рішучість. Вона крикнула:

—      Беріть самі. Я вам не гардеробниця!..

І метнулася за стелажі з книжками. Ще коли вона бігла туди, Анатолій помітив, що плечі в неї трясуть­ся. Плаче...'

Анатолій зібрав усі томи календаря, подав їх Ва-димові:

— Візьміть. І попросіть пробачення у бібліотекар­ки. Ви незаслужено її образили.

— На якому ви курсі? — крізь зуби процідив Ва­дим.

— Попросіть пробачення,—спокійно повторив Ана­толій.—Інакше мені доведеться нагадати, де ми з вами зустрічались.

Вадим, знаючи, що напад — найкращий засіб обо­рони, напустив на себе академічну суворість і строго сказав:

—      Вам треба навчитись розмовляти зі старшими. Якщо кожен студент почне викидати отакі коники, викладачам нічого буде робити на кафедрі.

Анатолій метнув на нього гнівний погляд і поба­чив, що у Вадима є два обличчя. Маска була піднята лише на якусь коротку мить, але хлопець встиг роз­глянути схованого за нею другого Вадима.

Спершу погляд його розм'як, розплився, і очі стали невиразно каламутні. Наче равлик втягнув свої гострі вусики-ріжки, якими він обмацує все, що стоїть на до­розі. Куточки губів опустилися, на обличчі з'явилася подоба посмішки. Тепер він був покірний, люб'язний, запобігливий. Отак він, певне, розмовляє зі своїм на­чальством. Губи його, зробивши неймовірне зусилля, ворухнулися:

—      То чого ж ви...

«Не сказали одразу»,— продовжив Анатолій в дум­ці його слова і ледве не зареготав.

Проте Вадим тут же спохватився. Він, очевидно, збагнув, що було б нерозумно пізнати зараз Анатолія. І взагалі, чому він мусить визнавати те, в чому його ніхто не здатний звинуватити? Ніхто, крім Лариси. А вона вже сказала своє слово... Тепер на його облич­чі з'явився вираз обурення. Він закінчив фразу зовсім інакше, ніж почав:

—      То чого ж ви від мене хочете?.. Я вас уперше бачу. Ви, очевидно, помилились. На все добре...

Вадим крутнувся на закаблуках і зник за стелажа­ми. Незабаром він вибіг звідти одягнений і, не глянув­ши в бік Анатолія, вишмигнув з бібліотеки.

Попрощавшись з Василиною, що не сказала йому жодного слова докору, Анатолій теж зодягнув реглан і вийшов.

Він забіг до Любима, поклав на стіл креслення і кинув на ходу:

— Пробач... Я зовсім забув, що в мене сьогодні термінова робота. Доведеться твоєму доцентові заче­кати, поки видужає Надійка.

...Місто вже обвішало себе полум'яним намистом електричних ліхтарів. Сніг під ногами був тужавий, скрипучий. Трамваї виринали з суміжних вулиць, об­даючи перехожих пронизливим дзеленчанням. Паса­жирів майже не було — в такий вечір кожен радий пройтись пішки,— і трамвайні вагони, здавалося, були призначені лише для того, щоб розвозити по місту за­паковане в скло і метал світло.

Анатолій помітив серед інших перехожих спину Вадима і, сам не знаючи навіщо, пішов за ним. Вадим прискорив крок.

«Боїться,— подумав хлопець, і йому стало весело.— Дивно, але факт. Боїться... Якщо тебе так нервує моя присутність, я залюбки пройдусь по твоїх слідах. Все одно робити нічого».

Раптом Анатолій помітив, що Вадим, тривожно оглядаючись, завернув до під'їзду високого будинку, який виходив вікнами у сквер.

Кожен сквер у цьому місті мав свій неписаний ста­тут. Один був облюбований хатніми робітницями, що вивозили в колясках немовлят. Це той, що містився недалеко від казарми. Хатні робітниці,— переважно сільські дівчата, — охоче просиджували в цьому сквері по півдня, і їх аж ніскільки не тягнуло в квартири, до кухонних тагосподарських справ. Господарки схильні були пояснювати це любов'ю до дітей, турботою^про їх ріст та розвиток. їм було невтямки, що робітниці тут сполучають приємне з корисним, бо дівчатам не­рідко допомагали розважати немовлят вусаті й безвусі няньки з сержантськими погонами на плечах. Інший сквер належав завзятим аматорам «козла». Аж на су-судніх вулицях відлунювали удари кісточками доміно об дубові столи.

Той сквер, куди зараз потрапив Анатолій, був ти­хим пристановищем шахістів. З доміно та банальними шашками сюди б ніхто не насмілився й поткнутись,— колючі шпильки дотепів примусили б шукати іншого притулку.

Цих традицій не могли порушити ні літні спеки, ні зимові морози.

Анатолій, забувши про Вадима, присів до столика і почав стежити за наступом білих. Сквер був непо­гано освітлений, мороз помірний, отже і партнери, й глядачі, що мовчки спостерігали гру, не поспішали залишити цей затишний куток.

Тим часом. Вадим, виглянувши з під'їзду, помітив, що Анатолій не збирається припинити свого переслі­дування. Те, що він схилився до шахової дошки,— лише тактика і, на думку Вадима, досить нехитра. Ясно, він шукає приводу вчинити скандал і поста­рається це зробити в якомусь темному провулку. Від таких молодців можна всього чекати. В них інколи трапляються і свинцеві кастети, і залізний шворінь під полою, і навіть фінка.

Краще зайвий раз поберегтися, ніж безглуздо ри­зикувати...

Під'їзд, у який зайшов Вадим, був йому добре ві­домий. Тут на третьому поверсі жила Клара, а тепер і Лариса. Вадим сьогодні не мав наміру відвідати по­друг, проте склалося так, що це було найкращим ви­ходом.

Він кілька разів намагався порозумітися з Лари­сою, але вона була невблаганна. І це ще більше розпа­лювало Вадима. Йому навіть здалося, що він її справ­ді любить, і Вадим щиро порадувався з цього. Вже давно він був нездатний будь-кого покохати. Це зда­валося йому цілком природним: мав же зрештою прийти вік, коли людина починає значно більше жити розумом, ніж серцем. Ось він і прийшов. Все було, все він знає. Великою і малою мірою... Які ж тут можуть бути вирування пристрастей? Можна зустрічатися, можна казати що завгодно. І чим краще зважені слова, тим точніше вони влучають в ціль. Але ж кохання, справжнє кохання... Ні, це вже справа минулого!

Коли Вадим домагався Лариси, йому ще не були ві­домі ті потаємні пружини, які спонукали його на це. І лише в ту хвилину, коли вона, розпалена їх близь­кістю, поклала голову йому на груди, дослухаючись до спокійних, розмірених ритмів його серця, Вадимові раптом стало страшно: що, як вона підслухає ті почут­тя, які зараз оволоділи ним?..

А Вадимом тієї хвилини володіли почуття, невтішні для Лариси. Він п'янів не стільки від кохання, скільки бід свідомості, що помста за давню поразку звершена. Десять років Вадим плекав надію, що колись він при­мусить Ларису пошкодувати за вчинок, який у свій час завдав йому чимало болю. І ось він має повну змогу втішатися цією помстою!

З цього неважко зробити висновок, чому він так помірковано поставився до палких слів Лариси, коли вона вирішила одразу ж про все повідомити Турбая. Він волів краще півгодини пересидіти в тісній, напів­темній конурці, ніж потім усе життя докоряти собі за поспішність.

І все ж якась незрозуміла сила штовхала його до Лариси. Значить, він кохає?.. Чи то знову промовляє в ньому вражене самолюбство, скаржитись на відсут­ність якого у Вадима не було найменших підстав?..

Вадим належав до людей, які не люблять вдаватися до самоаналізу, хоч і вважав, що його аналітичний ро­зум вже давно панує над серцем.

Бронзова табличка на дверях—«Професор Д. П. Ме­динський» — була ретельно начищена, і це здивувало Вадима. За логікою подій Кларі належало б її зовсім зняти. Хіба ж це не радість для неї — позбутися цього нудного дідугана, стати господинею чудової квартири і єдиною спадкоємницею гонорарів за наукові праці, що перевидавалися не так уже й рідко? До того ж, Клара не мала звички приховувати, що вийшла за Ме­динського лише з розрахунку.

Вадим подзвонив.

Як же він був здивований, коли двері відчинилися і на порозі з'явилася висока, худорлява постать одяг­неного в смугасту піжаму Аркадія!.. Ось кому потала­нило!

Роздягаючись у великому, світлому передпокої, прикрашеному дорогими картинами в бронзових ра­мах, Вадим поплескав Аркадія по плечу і тоном, з яко­го було видно, що він радіє за товариша, сказав:

— Вітаю тебе, старина!.. Радий за тебе. І, чесно кажучи, заздрю.

Аркадій здивовано знизав плечима, його масивні африканські губи округлилися й подалися вперед, ніби він збирався проспівати протяжне «до-о-о...». Обличчя від цього стало непомірно довгим, в чорних очах про­свічувало більше наївності, яку важко було сполучити з його віком, ніж розважливості і зрілого розуму.

І він таки справді проспівав:

— О-о-о, та ти, здається, щось переплутав... За що ж мене вітати?

— Ну, як же... Піжама, домашні черевики. Видно, почуваєш себе не гостем, а господарем. Та це й нор­мально. Клара...

Аркадій перебив:

—      Нічого ти не знаєш... Я міг бути лише додатком до Мединського. Окремої чоловічої одиниці я для неї не становлю. Був Мединський — був Аркадій, нема Мединського — і Аркадія не стало. Так-то, Вадиме...

В його словах не відчувалося ні тривоги, ні гіркоти. Очевидно, він давно звикся з цією думкою, знав про це ще раніше.

Тепер настала черга дивуватись Вадимові:

— Чекай. Але ж ти живеш тут?

— Живу. Працюю. Ось ліворуч моя кімната. Вдо­ма стеля обвалилася. Позавчора перейшов. Тимчасово, звичайно... Там ремонт.

І так спокійно до цього ставишся? Аркадій зітхнув:

— А ти гадаєш, з нею можна посваритись? Та й навіщо?.. Що скінчилось — те скінчилось. А дружба лишається. Такими друзями, як вона, не розкидаються. «Ну ходімо. Наші позачинялись в своїх кімнатах. Хоч з гармат пали...— І він гукнув так, що луна пішла дов­гим коридором: — Кларо, Ларисо! Гості до нас.

— Сімейка, — посміхнувся Вадим,— «Наші», «до нас». Може, так-таки й звикнеш?

— Дивак ти, Вадиме... Слово честі. Людей не тіль­ки подушка єднає,— серйозно, з неприхованим доко­ром сказав Аркадій.

Клара була гостинна, як і належить господині, Ла­риса мовчазна й зосереджена. Аркадій — такий, як завжди: розважав усіх то фокусами, то анекдотами.

Вечеряли у вітальні, що водночас була й бібліоте­кою. Картин тут мало, всі стіни заставлені високими

шафами з книжками. В кутку стояв крилатий І кар з темної бронзи, а в ніші з овальним склепінням висів великий барельєф, на якому був зображений типовий голландський пейзаж: акуратний дерев'яний вітряк для перекачування води з каналу, корови біля водо­пою, гостроверха вежа недалекого містечка.

Вадим дивився на мешканців квартири, і вони йому здавалися легковажними студентами, яких господарі поселили тут лише на час свого нетривалого від'їзду. Так мало пасували їх безтурботні характери до цієї розкішної простоти!.. І навіщо Кларі треба було влаш­товувати цей безглуздий гуртожиток? Чи то вона не знає, як краще розпорядитись і собою, і квартирою?..

Клара звернула увагу на прогалину поміж книгами в одній із шаф.

— А де «Клінічна терапія»? — звернулась вона до Аркадія.— Там же автограф професора Ясенського! Мединський його дуже любив.

— У палітурника. І три томи медичної енциклопе­дії. Завтра заберу,— діловито відповів Аркадій.

Розмова з Ларисою відбулась у вітальні, коли Кла­ра й Аркадій вийшли... Вадим ще раніше заготував зви­нувачення, які збирався кинути їй. Він переконався, що умовляти марно. Треба підрізати її впевненість у своїй правоті, довести, що вона не має права відштов­хувати його.

«Якщо не помиляюсь,-г думав він,— моральний фактор для неї має вирішальне значення».

І він, присунувши стільця до її крісла, почав:

—      Є жінки, які в чоловікові люблять тільки силу. Фізичну, моральну, духовну... Немає в світі страшні­шої жінки, ніж така! Перед нею слід завжди стояти з гирями в руках. І підкидати ці гирі, щоб вона бачила твою силу. Завжди в мундирі, застебнутім на всі ґу­дзики. Не дай боже помітити їй, що ти теж людина, а значить, не позбавлений людських слабкостей! Не дай боже побачити їй якусь виразку на твоєму тілі! З на­солодою садистки вона почне посипати ту виразку сіллю і реготати від задоволення... А чому? Бо тоді вона сама собі здається сильною, і це відчуття її п'я­нить... Вона не хоче знати, що це лише хвилинний вияв слабкості, вона вже не хоче помічати в тобі того, що помічала раніше...

///

— Вадиме,— сумно промовила Лариса,— я б хоті­ла, щоб ви висловлювались простіше й пряміше. Ви га­даєте, я вас розлюбила за те, що побачила у хвилину вашої слабкості?.. Звичайно, неприємно побачити бли­зьку людину в такому непривабливому вигляді! Та не це головне...

— А що ж?

— Головне те, що я вас ніколи не любила. Сказати, що я засуджую себе — це значить нічого не сказати... Проте я вже покарана, і цього, здається, досить. Я втратила того, кого любила... Більшої кари бути не може. Навіщо ж ви намагаєтесь продовжити цю кару постійним нагадуванням -моєї провини?..

Вадим потягнувся до її руки, але вона міцніше на­п'яла на гр)гди в'язану хустину і сховала під нею схре­щені руки. Погляд її був спокійний і навіть співчут­ливий. Це підбадьорило Вадима.

—      Провину? Ви називаєте це провиною?.. Те, що було найсвятішим?..

Лариса підвелась. І лише тепер він помітив, як вона схудла. Очі втратили яскравість, темні промінці змор­щок прорізались виразніше.

—      Нагадуєте оцими розмовами. Навіть своєю, по­явою...

Вадим зрозумів, що йому ще раз було вказано на двері.

Вона провела його до передпокою, постояла, поки він одягався. Клара теж вийшла попрощатись.

І тут сталося несподіване замішання. Вадим, вигля­нувши у вікно, побачив Анатолія, що стояв, привалив­шись спиною до дерева, і непорушно наглядав за Кла-риними вікнами.

Вадим зблід, відступив од вікна. І Клара, й Лариса помітили нервове посмикування його щік.

—      Що сталося? — стривожено запитала Клара.

—      Та тут один... Невідступно переслідує мене. Подруги одночасно виглянули у вікно, але на поба­чене реагували по-різному.

У Лариси вихопився лякливий вигук:

—      Анатолій!..

У Клари — веселий, задерикуватий:

—      Невже?..

І вона зайшлася сміхом.

—      Та не я буду, якщо не роздивлюсь на цього па­рубійка! — Сміх заважав їй до кінця вимовляти фра­зи.— Отак поглумитися... Ха-ха-ха!..

Вона нашвидку встромила ноги в ботики, накинула на плечі шубку і з непокритим волоссям стрімголов вишмигнула з квартири. Ніхто не встиг не тільки за­тримати її, а навіть опам'ятатись.

Кілька разів пройшовши повз Анатолія, що вперто не бажав її помічати, Клара вигадала відчайдушний маневр, на який була здатна лише вона. Вскочивши в сніг, який у скзері поміж деревами сягав їй майже до колін, вона «загубила» ботики і тепер місила замети босими ногами — в самих капронових панчохах.

Анатолій, що стояв поруч, не міг не прийти їй на допомогу.

Роздягнувшись, він розстелив реглан і, легко під­нявши Клару, переніс на нього. Закутавши змокрілі ноги полами її шубки, сказав:

—      Посидьте так. Я зараз знайду ваші ботики. І почав ритися в заметі.

—      А ви шукайте, шукайте довше!.. Мені зовсім не холодно.

Анатолій глянув на неї — чи не божевільна?

— Та не дивіться на мене так!.. Повірте, що мені хороше і я абсолютно при своєму розумі. Просто гля­нути на вас хотіла. А то чую — Анатолій та Анатолій. А який він?.. Тепер побачила.

— Від кого ж це ви чули? — засміявся хлопець, пройнявшись її заразливою веселістю.

— Від знайомого вам доцента,— злукавила Клара.

— А ви ким йому доводитесь?.. Може, сестра?

— Вгадали!

Вона відкинулась на руки, ніби під нею був не сніг, а зелений моріжок, і лукаво поблискувала іскристими очима. її обличчя в освітленні ліхтарів здавалося ви­різьбленим із мамонтової кості.

«До біса вродлива! — подумав Анатолій.— І, здаєть­ся, з характером».

Коли ботики були знайдені й застебнуті, Анатолій допоміг їй підвестися і провів до самого під'їзду.

—      А знаєте, я рада, що познайомилася з вами. Я та­ким вас і уявляла,— сказала на прощання Клара.

5 М. Руденко

113

Анатолій довго іде стояв, дивлячись у темну прога­лину під'їзду, де вона зникла. Щось незнайоме завору­шилося в його душі...

12

Турбая вже ніщо не дивувало. Інакше він собі й не міг уявити «хазяйства майора Горбатюка», як за вій­ськовою традицією любив інколи жартома називати колгосп «Перемога» Прокіп. Це ж колись на всіх фрон­тових перехрестях можна було побачити фанерні до­роговкази, на яких з метою збереження військової таємниці писалися такі незвичайні для війни слова: «Хазяйство полковника Турбая...», «Хазяйство майора Завалихіна...»

Тепер те, що колись було тільки звичною умов­ністю, набирало зовсім іншого змісту.

Ось воно відкривається перед очима — справжнє хазяйство!..

В кутку широкого колгоспного подвір'я височить бетонна маківка водонапірної башти. Вона ще здалеку промовляє всім проїжджим — в цьому колгоспі для скотини не тягають воду з колодязя. А далі самі ро­біть висновки про рівень господарства...

О, для досвідченої людини з отієї маківки випли­вало багато висновків!

І раптом Турбай зрозумів, що йому не треба шука­ти ніяких пояснень, що все відкривалося його очам відразу, ніби він сам разом з Горбатюком створював це господарство. Невже все те, що він для себе вважав далеким і незнайомим, виявиться таким простим і до кінця зрозумілим?

Потім Іван Юхимович подумав, що не танковою ж частиною він командував, а лише кавалерійською!.. А кавалерійський полк в певному розумінні — те ж саме колективне господарство. Ті ж самі проблеми — як і де напоїти коней, як забезпечити сіном, вівсом; як і де розташувати кузню, щоб коні були своєчасно підковані, а вози — полагоджені; як влаштувати комо­ри для амуніції та збруї... А хіба не доводилось інколи впрягати полкових коней в плуги і самим орати поля?

А сінокоси, незабутні сінокоси! Як їх любили солдати і офіцери!..

Від корівника запахло силосом і гноєм.

І Турбай відчув, що потрапив у знайому з дитин­ства стихію. Коли ж зі стайні морозним вітерцем до­несло пахощі кінського поту, ніздрі його розширились, обличчя посвітлішало, і він ніби поширшав у грудях.

— Яка глибина свердловини? — запитав він Гор-батюка, кивнувши на водонапірну башту. — У нас до війни в літніх таборах глибина становила сорок п'ять метрів. Дебіт води — п'ятнадцять кубометрів на годи­ну. Цього вистачало цілком. Правда, недалеко були озера...

— Сорок п'ять? — посміхнувся Горбатюк.— Буча-цький горизонт. Ні, ми його пройшли. Нам цього за­мало... У нас же водопровід по всьому селу! Наша свердловина — вісімдесят метрів. Дебіт води — три­дцять кубометрів на годину. Вистачає. Не скаржи­мось.

— Так,— роздумливо сказав Турбай, щось підра­ховуючи,— значить, автопоїлки звільнили вам...

Він назвав цифру вивільнених робочих рук.

—      Правильно,— погодився Прокіп.

Вони вже оглянули корівники й свиноферму. Скрізь Турбай бачив зразковий порядок, чистоту й розумну дбайливість.

В приміщенні електростанції, виблискуючи махо­виками, безшумно крутив динамо потужний локомо­тив нової, незнайомої для Турбая конструкції. При своїй масивності він здавався таким легким, що боязко було стояти поруч. От зірветься з місця й полетить.

— Угорський,— з повагою розглядаючи табличку з назвою фірми, пояснив Горбатюк.— До самого мініст­ра їздив, поки наряду добився...

— Значить, хто багатий, тому й дають? — якось не­весело посміхнувся Турбай.

Чи знав Іван Юхимович, що йому ще не раз і не двічі доведеться поставити й собі, й іншим таке запи­тання?.. Ні, він поки що цього не знав. Запитання на­просилося само собою, а відповідь на нього вперше на­сторожила Турбая.

Горбатюк позирнув на полковника хитрими, при­мруженими очима.

5*

115

—      Ну, а ти кому придавав і полкову батарею, ї та­чанки, і бронеескадрон?.. Хіба не тим, хто вирушав у прорив?..

Ці слова здались Турбаєві цілком переконливими. На них би й спинитись Прокопові. Але він, очевидно, подумав, що не до кінця переконав свого командира, чиєю думкою про себе дорожив, і тому додав не­обережну фразу, що провела першу борозну поміж ними:

—      Дай таке добро у Пальміру — під снігом заір­жавіє...

Турбай різко повернув голову до Прокопа, але стримався і промовчав. Його поки що вразило в словах Горбатюка лише одне слово — Пальміра!..

Як часто він думав про неї і як мало її зназ!.. По суті, він знав її такою, якою вона була в роки його юності. Чи можна нечасті наїзди до батьків серйозно брати до уваги?.. Він був гостем, а гостя через чорний хід у дім не водять. І хоч Турбай не раз ночував у жнива біля молотарки разом з іншими колгоспниками, він все ж таки лишався гостем, якому робота в полі завдавала насолоди, була своєрідним відпочинком... А після війни він майже не знав Пальміри. Двічі при­їжджав до Марії, але розмови були такими напруже­ними й болючими, що помітити щось, окрім її суворих очей та змарнілого обличчя, він не міг. І все ж дещо помітив.

Дорогою ціною обпаленій війною країні діставався цукор. Для того, хто бачив, якими кривавими мозоля­ми він добувається, цукор був не солодкий. Але ж під­ростали діти, їм рано про це знати, і колгоспниці не шкодували рук, бо вони передусім були матерями...

Що важила для жінок та робота, Турбай помічав тоді по Марії. Він пам'ятав її руки...

Всі тоді в Пальмірі жили вірою, що незабаром на­стане велике оновлення, бо мусила ж ця щедра, на­поєна потом і кров'ю земля сторицею сплатити жи­вим те, чого вже ніколи не одержать мертві!..

І ось вона, Михайлівка!..

Тут, звичайно, є свої радощі і свій смуток,— коли людина перестає їх відчувати, з неї треба знімати мір­ку для домовини. Але міра радощів і смутку в цих людей зовсім інша, вона вже не пов'язана зі шматком хліба насущного.

І коли Турбай думав про це, його повага до Проко-па переростала в захоплення.

Проте Івана Юхимовича насторожила відверта зневага до його рідної Пальміри, що виявилась не стільки в словах Прокопа, скільки десь за словами — в посмішці, в іронічному зблискові примружених очей, в якійсь затаєній думці, що промайнула на його об­личчі.

Що це?.. Невже там справді так погано?

Але ж Прокіп не тільки голова колгоспу «Перемо­га», а ще й комуніст. І навіть не рядовий комуніст — член бюро райкому, член обкому... Звідки ж ота зверх­ність і зневага?

Коли закінчився огляд господарства, Прокіп узяв Івана Юхимовича за борт венгерки, наблизив до себе і сказав на вухо, ніби те, що він говорив, було великою таємницею:

— Зараз я тобі піднесу такого гостинця, якого ти років десять не куштував!

Він повів його за велике, довге, вкрите сірим шифе­ром приміщення колгоспної майстерні, з відчинених дверей якої було чути цокіт молотків, тихий шурхіт металевої стружки, що в'юнилася на токарних верста­тах і падала додолу залізною піною. Крізь вікна Тур­бай побачив і зосереджені обличчя токарів, які стоя­ли за верстатами.

Такій майстерні могла б позаздрити перша-ліпша МТС.

Вони опинилися за глухою стіною майстерні. Тур­бай не повірив власним очам. Йому здалося, що він знову потрапив у рідний кавалерійський полк.

Весь простір поміж майстернею, загорожею і ко­рівниками був перетворений на манеж. Ось стоять ни­зенькі, але густі дерев'яні «клавіші», небезпечні для коня й вершника тим, що їх треба подолати дрібними стрибками. Кінь не встигає опустити передні ноги, як перед ним виростає новий «клавіш»... І часто коні, здатні взяти найвищий бар'єр, падали саме тут. Добре, коли вершник встигав вихопити ногу із стремена!

Далі починається простий паркур — в невисоких дерев'яних стовпцях просвердлені глибокі дірки, в які встромлена товста лоза. Станки з лозою стояли за всі­ма правилами кавалерійського статуту; один — право­руч» другий, на відстані трьох метрів,— ліворуч, і так аж до опудала, якому треба було на шаленому алюрі пронизати набиту тирсою голову.

Тут були ворота, які крутилися на осі, коли кінь торкався до них копитами, дерев'яна стіна, що розва­лювалася від найменшого дотику, шлагбаум триметро­вої довжини, подолання якого вимагало високої май­стерності. І знову лоза — на бар'єрах, на крутих пово­ротах, навіть на «клавішах».

Подолати всі ці перешкоди, зрубати всю лозу, не звалити жодного бар'єра здатний був лише кіннотник найвищого класу.

А в кутку манежу Турбай побачив худорлявого хлоп­чину років сімнадцяти, що тримав за повіддя двох під-сідланих англійськими сідлами жеребців. Один був вороний, з білими до колін передніми ногами. Він стояв спокійно, час від часу розпліскуючи копитом снігову кашу. Другий — сірий, в темні яблука. Цей люто позирав налитим кров'ю оком на свого сусіду і тягнувся, намагаючись відгризти йому вухо. Але хлоп­чина, видно, добре знав задерикуватий характер сірого красуня з могутніми грудьми. Вдаривши пужалном по храпу, хлопець брав його біля самих трензелів, від­штовхував кінську голову і, подавшись назад, ставав поміж ними.

Іван Юхимович приховав своє здивування мане­жем і захоплення добрими кіньми,— надто багато причин було сьогодні для захоплень. Він тільки запитав:

—      Та чи ти весь свій ескадрон поселив у Михай-лівці?.. Класичний манеж!

У Горбатюка, мабуть, болітимуть м'язи на щоках — з його обличчя не сходила вдоволена посмішка.

—      Е-е, де він, мій ескадрон?.. Тепер клич — не до­кличешся. Один було поселився в мене. Ординарець мій, Калина. Виявився падлюкою. Я його вигнав...

Тепер Турбай зрозумів, чому Калина промовчав про Горбатюка, коли вони минулого року майже до ранку просиділи в кабінеті Івана Юхимовича. Розпо­відь Калини про своє повоєнне життя була на диво стримана. Згадувалось в тій розповіді і про те, що в

Пальміру він прийшов із Михайлівни, де посварився з головою колгоспу, але що цей голова — сам Горба­тюк, він не сказав...

Горбатюк був одягнений у синю формену венгер­ку, на голові горіла червоним денцем каракулева ку­банка, що надавала його крупному, розповнілому об­личчю дещо кумедного вигляду: робила його приплюс-нутим донизу.

Проте враження цієї кумедності зникло відразу, як тільки коновод дістав із кишень заяложеної ватянки дві пари шпор з новенькими ремінцями і подав їх Гор-батюкові. Очі майора блиснули молодечим завзяттям, обличчя стало натхненним.

—      Візьми, полковнику,— простягнув Прокіп одну пару Турбаєві.

Хлопець відстебнув від сідел приторочені шаблі. Горбатюк спершу видобув з піхов одну, спробував лезо нігтем, як пробують бритву, потім те ж саме про­робив з другою.

—      Молодець,— похвалив він коновода.— Голитися можна.

Турбай сів на сірого, а Прокіп—на вороного, і дру­зі виїхали на вихідні позиції.

Турбай відчув, що жеребець під ним, як прийнято казати в кавалерії, непогано відремонтований: він слу­хався не тільки шпори, не тільки шенкеля, а наймен­шого повороту корпусу. Ним можна було управляти без поводів.

— Сам ремонтував чи на кінзаводі? — запитав Тур­бай.

— Сам. Я ж до війни у ремонтному ескадроні слу­жив... Між іншим, на нього ніхто, крім мене, не нава­жується сідати. Якщо відчує на собі не нашого брата — гибле діло... Стає дибки, потім валиться на спину.

— Не лякай, не боюся,— посміхнувся Іван Юхи­мович.

—      Ще б пак! — весело підморгнув Прокіп. Першим повів свого жеребця на «клавіші» Горба­тюк!..

■Що й казати,— тут було на що подивитись! Рубка лози в манежі — не велике мистецтво. Тільки людям, що не знають, якою ціною добуваються вміння

опустити шаблю в тисячну долю секунди, коли сила руху коня і м'язова сила руки зливаються воєди­но, породжуючи удар, що зрідні лише ударові блискав­ки, ця трудна наука може здатись легкою. Варто спіз­нитися на тисячну долю секунди — і лоза стоятиме не-ушкоджена. Людський мозок нездатний контролювати таких блискавичних рухів, отже, доводиться поклада­тися на здатність наших м'язів до автоматизму.

Тим часом Горбатюк уже вів свого жеребця по діа­гоналі, спрямовуючи його на високий шлагбаум. Від­дав повід, піднявся на стременах, в повітрі зблиснула шабля — жеребець могутньою птицею перелетів через цю останню перешкоду. Товста лозина, що стояла на шлагбаумі, зникла.

Іван Юхимович, стримуючи розгаряченого жереб­ця, що нетерпляче танцював під ним, захоплено ди­вився, як майстерно Прокіп орудував шаблею. З таким важко змагатися!..

Збивши кубанку на саму потилицю, Горбатюк ви­їхав із манежу. Він витер спітніле обличчя об підняте плече, оглянувся і роздратовано промовив:

— Знов оті кляті три лозини... Зазжди в мене на отому повороті — осічка.

— Із п'яти десятків три — це дрібниця. — заспокоїв його Турбай.—Здорово, Прокопе. Я дістав справжню насолоду.

Черга була за Турбаєм. Поки хлопчина встромляв у станки нову лозу, Іван Юхимович проскакав по пар-куру манежним галопом, щоб випробувати жеребця. Результатами він лишився цілком задоволений і, пова­гом під'їхавши до Прокопа, попросив:

—      Ану, дай твою шаблю. Трусну стариною.

—      Мою? — здивувався Прокіп.— Гадаєш, у тебе гірша?..

—      А мені обидві потрібні.

На отетерілому обличчі Горбатюка з'явився вираз подиву і навіть страху. Турбай збирається рубати дво­ма шаблями одразу, та ще з такими складними пере­шкодами!.. Це було майже неймовірно. За все життя Горбатюкові доводилося бачити лише одну людину, якій це вдавалося. То був корінний станичник Архи-пов — рубака з діда-прадіда. А що полковник Турбай володів таким рідкісним умінням — того він ніколи й не чув!

—      Боюсь, Іване. Коня пораниш — то ще півбіди. А якщо ногу разом з чоботом...

Турбай сам зняв шаблю з Горбатюкової руки, мовч­ки намотав темляк собі на ліву кисть.

Схрестивши два смертельних леза перед облич­чям, він ледь помітно торкнув жеребця шпорою.

Те, що тепер побачив Горбатюк, було не схоже ні на звичайний конкур-іппік, ні на офіцерську рубку. По манежу скакав не вершник, в руках його були не шаблі — то летів смерч у подобі вершника, все змі­таючи на своєму шляху.

Над його сірою папахою звивалися гострі сталеві змії, він кидав їх під копита коневі, і вони ніби прова­лювалися кудись під землю, але зринали знову, сіючи на своєму шляху цілковите спустошення. Ударів не було чути — з такою легкістю Турбай зрізаз кожну лозину, хоч хлопець, видно, стараючись підтримати честь мундира свого голови, вибрав для полковника найдебеліший сухостій. І якби випадковий удар упав не на лозину, а на станок, з якого вона стирчала, то, мабуть, і він був би перерізаний. Та удари обох та­бель були такі точні, що можливість промаху виклю­чалась. Тонкий шрам від ворожої шаблі, що перетинав праву щоку Турбая, робив його обличчя грізним, не­щадним.

Горбатюк дивився на це видовище з неприхованим подивом. Його щоки налились кров'ю. Він заздрив. Та й було чому позаздрити!..

Прокіп не помітив, як з фанерного «бобика», що спинився біля майстерні, з трудом виштовхав своє ве­летенське тіло Ладимко і, підійшовши до нього, спосте­рігав дивовижну рубку Турбая. Горбатюк оглянувся лише тоді, коли за його спиною пролунав бас Ла-димка:

—      Чого скис?.. Завидки беруть?

Прокіп промовчав. Дістав із кишені венгерки за­смалену люльку, подав її Ладимкові.

—      Я хотів було послати нарочним...

—      І трудодень йому записати. Чи не так? Горбатюк, спохмурнівши, від'їхав. В нього й так настрій підупав, а тут іще Ладимка дідько приніс. Тре­ба ж було йому забути свою носогрійку!

Коли Турбай зійшов з коня, Ладимко, потискуючи йому руку, сказав:

— Оце, полковнику, дивився я на тебе й думав: невже разом з тобою і твоє мистецтво.помре?.. Невже ти, полковнику, — остання в світі шабля?

— Помирає все, що мусить померти,— стомлено посміхнувся Турбай.— В майбутній війні шаблею мож­на буде лише від мух відмахуватись.

І, дивлячись кудись повз Ладимка, подумав: «Таки ж правда. Остання шабля... Останній із могікан. Коли ж і хто був першим? Десь, мабуть, п'ять чи шість тисяч років тому. З бронзовим мечем...»

Йому захотілося яскравіше уявити того першого. Жодна зброя так довго не жила, як шабля.

А може, першим кавалеристом була людиноподібна мавпа, що, тримаючи в руці ломаку, спритно стрибну­ла з дерева на спину переляканого праотця зебри і су­часного коня?..

Йому стало смішно, коли він, останній кавалерист, уявив собі першого. І все ж, мабуть, так воно й було.

Ладимкові теж заманулося сісти на коня. Кавалери­стом він не був, сідла не любив, а шаблю взагалі ні­коли не тримав у руках. Зате він колись брав участь в інших змаганнях, що були поширені серед степової молоді.

Учасники цих веселих сільських змагань сідали охляп на коней, брали в руки великі торби, наповнені тирсою, і ганялися одне за одним, намагаючись завда­ти торбою такого удару, щоб супротивник звалився з коня.

І ось тепер Ладимко умовив Турбая, який в моло­дості брав участь в таких змаганнях, помірятися з ним силою і спритністю.

— Несолідно для секретаря райкому, навіть для другого,— жартував Горбатюк.

— Якщо завжди пам'ятати про свій чин, то й лож­ку до рота несолідно підносити. Як же!.. Звичайні смертні теж так роблять, а секретар райкому і борщ сьорбати мусить на вищому рівні,— в тон йому відпо­вів Ладимко, розсідлуючи вороного.— Ану, полковни­ку, покажи, яка в тебе посадка без сідла. Шаблею орудувати я не мастак, а цього діла ще, здається, не забув.

Очі в Ладимка здавалися маленькими, майже непо­мітними. Зате не можна було не помітити його розум­ного, виразного погляду, в якому завжди світилася не­спокійна — то сувора, то любляча — думка. І від неї сховатись неможливо. Коли дивишся в обличчя Ла-димкові, думка та стає майже зримою, і ти нічого не бачиш, окрім неї. Так у тихий зимовий вечір ти не­здатний розглянути хати і вузенького віконця під стрі­хою, зате виразно бачиш вогник, що пробивається крізь нього. Тебе, власне, й хата зацікавила лише тому, що є отой вогник, а за вогником — чиясь думка. Зна­чить, хата живе, думає. І якими б не були ті думи — гнівні; радісні чи печальні,— вони обов'язково пов'яза­ні з землею, з щоденним трудом на цій землі.

В Ладимкові Турбай помітив надмір духовної сили, і це, як ніщо інше, збудило в ньому симпатію до кре­мезного степовика. Який з нього секретар райкому, Турбай не знав і не наважувався робити про це виснов­ків. А що в його натурі жила міцна й надійна народна закваска — те Іван Юхимович помітив одразу. Він ві­рив, що Ладимко належить до людей, всі вчинки яких зумовлені любов'ю до народу. А справжня любов ні­коли не керується потребою щось брати для себе. Вона живе іншою потребою — віддавати... Віддавати все, що має, все, чим багата. Трагедія для неї настає не тоді, коли їй забороняють брати, а тоді, коли не дозволяють віддавати. Про що б то не йшлося — про майно, про досвід чи про життя...

Роздуми не завадили Турбаєвї розсідлати жеребця і приготуватися до змагання, але, очевидно, завадили його виграти. Бився він не досить уважно і на удари Ладимка відповідав неохоче. А той крутився, як біс,— він був підігрітий спогадами про далеку молодість. Його кінь, відчувши на собі незвичайного вершника, також був збуджений, розпліскував гарячу піну з трензелів.

Коли Турбай сильним ударом був збитий з коня, Ладимко підійшов до нього й запитав:

— Ти, видно, Іване Юхимовичу, не в настрої?.. Так би одразу й сказав. А я накинувся, мов дурень на кис­лиці.

—      Настрій у мене чудовий,— відповів Турбай.— Просто відвик сидіти на коні без сідла.

І тут до Ладимка підскочив Горбатюк. В очах його світилася якась розлючена радість. Він вирвав повіддя з рук Ладимка, крикнув Турбаєві:

—      Ану, Іване, зі мною!..

— Якщо дотримуватися правил, — посміхнувся Тур­бай,— то треба запрошувати не переможеного, а пере­можця.

— Яке мені діло до переможця?.. У нас свій ра­хунок.

Іван Юхимович зрозумів, що Прокопові хочеться відігратися за попередню поразку, і, посміявшись в душі з його самолюбства, погодився.

Та як же був здивований Турбай, побачивши облич­чя Горбатюка в ту хвилину, коли Прокіп заносив свою торбу з тирсою над його головою! В Прокопових очах було щось більше, ніж просте завзяття, породжене змаганням. Це була ненависть, справжня ненависть, наче Турбай заподіяв йому щось лихе. Здавалося, для Прокопа питання про те, хто кого зіб'є з коня, було питанням життя і смерті. Ніби за цим змаганням стоя­ло інше, більш значне, яке вже Горбатюк угадував, а Турбай про нього ще не знав нічого. І в тому ще неві­домому двобої дуже важливо, хто лишиться на коні, а хто — під конем...

І Турбай налетів на Горбатюка з такою силою, що той захитався, а за кілька хвилин звалився з коня.

Коновод одразу ж вихопив із його рук повід, а Турбай допоміг Прокопові підвестися.

Горбатюк, не сказавши ні слова, відійшов у куток манежу, закашлявся, витер спітніле обличчя хустин­кою. Турбай наглядав за ним здалеку.

—      В цьому він весь,— тихо сказав Ладимко, взяв­ши за лікоть Івана Юхимовича.— Він, очевидно, поста­вив на себе й на тебе якусь ставку і програв її.

—      Ставку? — здивувався Турбай.

—      А ти хіба не зрозумів?.. Такого хазяїна, як він, пошукати треба. За це його й люблять в області. Але як тільки...

В прощанні з Ладимком Турбай вловив неприхова­но дружні почуття, якими пройнялися вони обидва. Дві сильні руки потиснули одна одну,— і, здавалося, то від їх твердості, як від дотику кременю до креме­ню, народилась іскра, що потім надійною чоловічою любов'ю засвітила їхні очі. Ніби й не трапилось нічого такого, що здатне було їх зблизити. Напевно, в друж­бі, як і в коханні, не завжди потрібні передісторії. Кожен з них відчував, що вони чимось дуже близькі і що незабаром стануть один одному в пригоді.

І раптом Турбая ніби хтось за груди смикнув, за саме серце, і воно обізвалося болем і радістю — Паль­міра!.. Пасльон попід тинами, пасльон і кропива,— перші принади і перші перешкоди. Хлопчисько ще не знає, що так буде все життя, що так мусить бути. Він розгортає голими руками кропиву, руки беруться бі­лими пухирцями, сльози течуть з очей, але ось вони — жадані чорні ягоди, бур'янові родичі винограду!.. Мати з них напече пиріжків. Вони будуть такі смачні!..

Мати... Вона померла в сорок восьмому. Стара вже була. А Турбай спізнився на похорони...

Прокіп чомусь дуже занепокоївся, дізнавшись про бажання Турбая відвідати Пальміру. Та коли Турбай попросив у нього того ж таки сірого, в яблука жереб­ця, на якому гарцював по манежу, Прокіп охоче пого­дився. Для нього це означало, що Іван у Пальмірі не забариться.

Як тільки Іван Юхимович виїхав з колгоспного двору, Горбатюк наказав шоферові подати машину.

Незабаром він уже сидів у добре вмебльованому кабінеті Кузя.

— Скільки разів я ставив питання про Вишивано­го? — нервово запалюючи цигарку, вигукнув Про­кіп.— Це ж знущання над людьми! Він же п'є не ви­сихаючи.

— Чекай, чекай,— стримано перебив його Кузь.— Поясни, в чому справа. Ти ж знаєш, що Вишиваний почав працювати в районі ще на початку колек­тивізації. Такими кадрами розкидатись ми не по­винні.

— Значить, молитися на них за їхній стаж? Анкети їхні на покуті повісити?

— Я, власне, не проти, —спокійно зауважив Кузь.— Треба тільки, щоб не міняли шило на швайку. А я не бачу в Пальмірі кандидатури, яка б заслуговувала на увагу. В тім-то й біда, Прокопе Микитовичу.

Горбатюк набрав повні груди густого цигаркового диму і запахкав, як паровоз, випускаючи його кільцями над піднятою головою. Потім поклав недокурок у по­пільничку і, не дивлячись на секретаря, сказав:

—      Туди щойно поїхала така кандидатура, що нам з тобою і не присниться.

— Хто? — зацікавлено підвів брови Кузь.

— Полковник Турбай.

Обличчя Дмитра Івановича витягнулося, очі неспо­кійно закліпали.

— Я б руками й ногами голосував за нього. Але мені навіть на думку не спало, що він погодиться надіти на себе таку лямку. Навіщо йому це?.. Пенсія, здається, дозволяє...

— Ти, Дмитре, не розумієш обставин. Іван мені нічого не сказав, але я співставив деякі факти... При­гадуєш, Ганна Щербина на минулому пленумі райко­му натякала на те, що Вишиваний не дає проходу якійсь Марії Турбай? Казала, що це — жінка, котрій і без нього довелося немало горя зазнати... Прига­дуєш? От і я пригадав. А Марія — то ж його дружина! Як я тепер розумію — перша... А з другою, видно по всьому, в нього щось розклеїлось...

— То чого ж ти мовчав?.. Треба запросити в рай­ком, побалакати. Може, й справді погодиться.

Горбатюк забарабанив пальцями по гнутих підло­кітниках крісла. В кабінеті було парко, він розстебнув комір кітеля, зшитого за військовим зразком, хоч на плечах не було помітно слідів від погонів. Очевидно, Прокіп його пошив недавно.

—      Скажи, коли б я збирався зробити якийсь легко­важний крок, невже б ти не застеріг мене від нього?.. У Турбая зараз настрій такий, що він здатний погоди­тись. Та чи надовго це?.. Протягом десяти років він звик жити, не обтяжуючи себе якимись серйозними обов'язками. А нам треба засукати рукава та аж по самі лікті порпатися в гною, доки відкриється золоте дно. Мабуть, не рік і не два. Чи вистачить у нього тер­піння?.. Та коли б навіть вистачило, то чи маємо ми право штовхати цю літню людину на такий непосиль­ний труд?.. Адже він своє зробив... І на правах друга я мушу діяти так, щоб забезпечити Іванові спокійну старість. Якщо навіть доведеться піти на тимчасову сварку.

—      Гадаю, до цього не дійде... Що ж, тоді треба ще раз випробувати Гопкала. Ти не заперечуєш?

Горбатюк саркастично посміхнувся.

—      Гопкало, звичайно, не геній, але... Добре хоч те, що неполюбляє спиртного. Якщо потурбуватися про актив, то, може, впорається.

Горбатюк вийшов з кабінету Кузя цілком задово­лений. Скоса глянувши на власний портрет, що висів у вестибюлі серед інших Героїв Соціалістичної Праці, він зійшов на райкомівський ґанок, застебнув доху.

В повітрі пахло весною. Вона ще далеко, десь за морями чистить дзьоба об своє зелене пір'я, але крила її вже готові до польоту.

Кажуть, журавель, збираючись перелітати Чорне море, бере в дзьоб важкий камінець, а долетівши до середини, випускає його — і камінець іде на дно. Журавель робить це для того, щоб друга половина дороги здалась йому легшою.

Хіба не Так само діяв Горбатюк?.. Прийшли б та побачили, яку він скелю у свій час звалив собі на плечі! Жодного справного воза не було, а півтора де­сятка коней нагадували ходячі драбини.

Тепер можна скинути той камінь, розігнути горба. Бач, навіть секретар райкому слухається його порад. А спробував би не послухатись! Хіба Прокіп не знає, що його власна слава — то слава Кузя?.. Пишуть у га­зетах про Горбатюка, наводять прожектори на нього, а одсвіт падає на Дмитра Івановича, і його поруч Про-копа видно далеко. Не будь у районі Прокопа — ні­хто б і про Кузя не згадав. Можливо, тільки б догани сипали та з ревізіями наїжджали... А то, бач, питають: «Це який Пилипівський район? Отой, де Прокіп Гор­батюк головує? Ну як же, знаємо!..»

Може, Прокіп завчасно забив тривогу в зв'язку з поїздкою Турбая в Пальміру? На Івана, мабуть, че­кають там такі несподіванки, що йому й небо немиле буде. А все ж краще попередити, ніж спізнитись... Завбачливість ще ніколи й нікому не шкодила.

Горбатюк не любив почувати себе в чомусь непра­вим, тому він зумів переконати і себе, й Кузя, що це було саме так.

Тим часом Іван Юхимович скакав по зимовій доро­зі. Давно він не відчував такої бадьорості у всьому тілі, що, мабуть, була породжена насолодою від вер­хової їзди. Коли він під'їжджав до знайомого з дитин­ства пралісу, вже вечоріло.

Турбай підганяв коня, бо там, за пралісом, у без­бережній синяві місячної ночі, має відкритися його очам рідна Пальміра.

ЧАСТИНА ДРУГА

Мене там мати повивала І, повиваючи, співала, Свою нудьгу переливала В свою дитину...

Т, Шевченко

„СТЕПОВА ПАЛЬМІРА"

1

Пальміра лежала у великій улоговині, поміж поло­жистих схилів, що оточували її з трьох боків. Вулиці в'юнилися і повільно збігали вниз, до невеличкої річ­ки, яка з кожним роком мілішала, а в засушливе літо й зовсім пересихала. Там, куди раніше можна було за­гнати цілий табун коней, тепер, у липневу спеку, пі­веньпереходив убрід.

Верби та осокори всохли, і тільки акація в корот­кий період цвітіння наповнювала село своїми п'янки­ми пахощами.

В селі майже не було садів, — їх вирубували, бо вони не виправдовували податків,— тому пасльон та білі ароматні «варенички» акації, як і колись, в роки Турбаєвого дитинства, були для дітей запашними ласощами. Діти їх ждали з нетерпінням, але ждати ще довго — село завалене снігом до самісіньких стріх.

Анатолій прибув на канікули тоді, коли мати вже видужувала. А було їй зовсім зле — ходила на ставок полоскати білизну, провалилася, прийшла додому ледь жива. Днів зо три горіла так, що Ларивон побоювався, чи й виживе.

Вона ще була слаба, але вже підводилася з ліжка, топила в печі, варила страву. Ця хатня робота не зда­валася їй обтяжливою. Прибігала Катерина, допомага­ла поратися, приносила ліків од фельдшера. Та як тільки з'явився Анатолій, дівчина перестала заходити.

Чого б це?.. Адже раніше вона намагалася забігти до неї саме тоді, коли вдома був Анатолій. Це для Марії було загадкою.

За хатою Ларивона був невеликий садок, що ли­шився невирубаним лише завдяки Марії. І так мало вишневого цвіту дарувало їй життя, а коли й той не вберегти від сокири, що ж тоді залишиться?..

Сутеніло. Анатолій сидів за столом, схиливши го­лову на руки, і, дивлячись крізь вологі шибки у засні­жений, садок, роздумував. Мати нечутно шурхотіла біля печі, не заважаючи його роздумам.

Чи розказати їй про те, на що він наштовхнувся в батьковому домі? Засмутить це її чи порадує?.. Важко вгадати. Для Анатолія материнська душа була тією фортецею, куди йому ходу немає. Він сам собі заборо­нив той вхід, бо мати є матір'ю, і думати про неї, як про звичайну жінку, було б блюзнірством. Вона не така, як всі. Те, що інших радує,— її засмучує, і нав­паки.

З вигону, де любила сходитись на гулянки сільська молодь, долинали звуки баяна і голосиста дівоча пісня. Анатолій одягнувся і, наказавши матері не пізніше як за годину лягти в постіль, вийшов з хати.

Там, край села на вигоні, стояла колись невелика церква. Вона була знесена комсомольцями тридцятих років. Тепер на цій площі чередник уранці збирав корів, вдень школярі ганяли ганчіркового футбольного м'яча, а увечері сходилися дівчата поспівати пісень під Грицьків баян. Хлопців у селі лишилось небагато, тож Грицько був завжди «гвоздьом програми».

Сонце вже сховалося за синюватою гребінкою пра­лісу, що вирізьблювалась на виднокрузі, але повітря ще було насичене останніми променями, наче вони, кинуті на землю, жили окремим життям, не поспішаю­чи померти десь у засніжених ярах та попідтинню. І в цьому освітленні, що невідомо звідки походило, село втрачало свої буденні риси, здавалося прекрас­ним, майже казковим. Хатам дуже пасували їхні сніго­ві шапки, землі — біле покривало, а деревам — згустки туману, з якого надвечірній мороз виткав для них не­вагому одежу інею.

Катерина стоїть поруч Грицька в кремовій хустині з червоними маками, в чобітках на високих закаблу­ках, у новій спідниці і короткій, до пояса, кофтині з темно-зеленого плюшу. І, здається, не тільки на хус­тині, а й на щоках у неї маки цвітуть. А русяве во­лосся заплетене в одну тужаву, довгу косу, що, вільно падаючи з-під хустини, звужується, тоншає і закін­чується нижче пояса пухнастим віяльцем, злегка при­битим сріблистим інеєм. Вона нижча від баяніста на цілу голову. Та коли Катерина відходить від нього, це непомітно, бо постать у неї струнка, пружиниста, і дівчина ступає по землі так легко, що, здається, її гострі каблучки не лишають на снігу ніякого сліду.

Вона тримається осторонь Анатолія, навіть не гля­не в його бік, зате голос її стає дзвінкішим, а сміх — голоснішим. Коли ж дівчата починають пісню, голос Катерини здіймається над всіма дівочими голосами, як жайворонок над шумовинням степової трави.

Дівчат не обдуриш мовчанкою — вони знають усе. Наталка, подруга Катерини, смикає її за плюшевий рукав:

—      Гадаєш, у нього в інституті є?..

—      Нічого я не гадаю! Я не ворожка,— ображено кидає Катерина і відходить від подруги.

У Грицька вуха гострі. Грати він грає, а до розмов теж прислухається. Він одводить Анатолія вбік і, не знімаючи пальців з ладів, каже йому через плече:

—      Ти б помічав, з якої сторони сонце сходить, а де заходить.

Він виразно підморгує, киває на Катерину.

Катерина вдоволена з того, що Анатолій побачив її не такою, яка вона була в корівнику. Дівчина впев­нена, що хустка і кофтина їй до лиця, тому, лише злегка зашарівшись, витримує його пильний погляд. Та погляд Анатолія спинився на ній лише на якусь мить. Зрозумівши натяк Грицька, він, намагаючись потрапити в тон баяністові, відповідає:

— Сонце — не озимина. Без допомоги агронома зійде.

— Льоду багато! — вигукує Наталка, що невідомо яким чином опинилася біля Анатолія і Грицька.

Обличчя Анатолія стає серйозним, заклопотаним. Він справді не знає, в якому стані пальмірівські посі­ви. Для майбутнього агронома це неприпустиме упу­щення.

— Де? — перепитує він Наталку.— Хіба у вас була ожеледь?

— Під оцією шкірою! — хапає його дівчина за борт реглана і, добре трусонувши, мало не валить в замет.

Всі сміються. Сміється й Анатолій. Йому весело. Особливо радує те, що він не почуває себе серед ро-весників-односельчан білою вороною.

Наталка, зруйнувавши снігову бабу, набирає повні пригорщі снігу, обсипає Грицька разом з баяном. Хло­пець сердиться, але не за себе — за баян. Обережно витирає полою дешевого демісезонного пальта його блискучі грані, картає дівчину:

— Ну де твоя голова?.. Спробуєте без баяна. От завтра не винесу — тоді знатимеш...

— Хвали мене, губонько, а то до вуха роздеру! — задерикувато кидає дівчина і насипає йому за комір снігу.

А дівчата оточили Анатолія, стягують з нього рег­лан. Він відбивається, як може... Тільки Катерина стоїть осторонь. І Анатолієві хочеться, щоб саме вона насипала йому снігу за комір, як зробила Наталка Грицькові. Та Катерина стоїть мовчки, коса її припа­ла памороззю, і здається, що дівчині дуже холодно.

А чому це він раптом подумав про неї?.. Не про Наталку, не про Олену, а саме про неї?

Мабуть, тільки тому, що вона сьогодні якась особ­лива. Обличчя її під місяцем окреслюється виразніше, очі ховаються під тоненькими тінями вій, а крізь тіні інколи проблискують рухливі світлячки зіниць. Ніс у неї прямий, рот невеликий, але добре окресле­ний навіть у сутінках, бо губи соковиті, наче облиті вишневим соком.

І Анатолій пошкодував, що занедбаз живопис. От з кого б написати портрет!..

Перед очима виникло обличчя Клари. Анатолій не зміг би пояснити, із яких звивин його мозку виник цей несподіваний спомин. Але він був напрочуд яскравий. Волосся, розсипане на снігу широким золотистим вія­лом, м'який овал обличчя, що неначе вирізьблене з ма­монтової кості, два разки щільних дрібненьких зубів і заразлива, відчайдушна веселість... А з якою дитячою безтурботністю вона топтала босими ногами сніг! В Анатолія аж мурашки по спині забігали. І все це лише для того, щоб привернути його увагу. Дивно! Цього навіть пояснити не можна...

Анатолій підійшов до Катерини. Він піймав себе на тому, що порівнює її з Кларою. Чого б це?.. Ні, для Катерини це порівняння, як здалось Анатолію, було невигідне.

Катерина стрепенулась, мов сполохана перепілка. Здавалося, ось-ось відштовхнеться від землі, спурхне й полетить, щоб якомога далі бути від нього.

Та ось дівчина опанувала себе і в'їдливо запитала:

—      Ну як?.. Чи всі плями на сонці перелічив?.. А ще кажеш, воно й без допомоги агронома зійде. Де вже йому, бідному! Баба-повитуха потрібна...

«І це не на її користь, — похмуро відзначив Анато­лій.— Не знає, з чого можна жартувати, а з чого й ні...»

—      Якщо хочеш, щоб я тобі ніколи... нічого... Не га­дав, щоб ти отак... Міри не знаєш!

У дівчини аж сльози виступили. Вона боляче кара­лася за свій необачний жарт. Взяла його за руку. Він відчував, як тремтять її гарячі пальці.

—      Толю, я ж не знала... Ну пробач мені, пробач. Хлопцеві стало її жаль. І приємно тримати її

руку. Через ту руку передавалося йому до серця щось тепле, свіже, незнайоме. І раптом запахло зірваним уранці кавуном, вкритим росою, мов памороззю. Йому уявився той кавун так, наче справді зараз був серпень.

І чомусь захотілося на зеленій шкірці кавуна написа­ти нігтем її ім'я...

Дівчина, мабуть, відчула, що діється в нього на сер­ці. Не вириваючи руки, стояла перед ним, мліла від несподіваного щастя. Губи її ворушилися, наче ждали, що ось-ось до них припадуть його вуста. Вона забула, що це мусить статися не тут, не серед гурту молоді, а десь в іншому, затишнішому місці. Та й він про це забув. Дивився на неї так, наче вперше побачив.

Може б, і сталося в той вечір щось значне в житті Катерини й Анатолія, коли б не подія, яка, мов темна хмара, надовго заступила від нього її обличчя.

На сніговій дорозі, що вела від старого лісу, хтось із хлопців помітив постать вершника. Вершник, видно, був не пальмірівський — кінь під ним ледве торкався землі, наближаючись до села зі швидкістю птиці.

Почали вгадувати, хто б це міг бути.

— По всьому видно — козак,— сказав Панько, тракторист.

— Якби піч на коні, а він — на печі, то, може, й козака б догнав,— жартувала Наталка.— Це наш фін­агент, їде невилуплених курчат лічити. Він їх некруто звареними любить.

— Таке скажеш! — заперечив Панько. — Той три­мається на коні, як мішок з половою, а в цього будьон-нівська посадка. Та де вашому братові це розуміти!..

А вершник наближався. Місяць вповні щедро освіт­лював поле, що починалося за вигоном, сніг віддавав це світло небу, а небо — знову землі. І в цьому круго­обігові світла можна було розрізнити навіть масть коня — він був сірий, в яблука, породистий, добре відгодований. Пальміра жодного такого не мала.

Іван Юхимович під'їздив до села з глибоким хви­люванням, наче тут на нього чекав суворий суд.

Ось воно лежить перед ним у засипаній снігом уло­говині, і хатки розкидані довкола, мовби відлиті з до­рогого фарфору. В низинах розлилася прозора синява, а на узгір'ях сніг під місяцем.переливається іскристи­ми блискітками. В'юнкі вулички сходяться, схре­щуються і знову розбігаються, а освітлені віконця здаються коштовними діамантами, вкрапленими в цю дивовижну мозаїку. Дерева теж світяться, ніби не інеєм обліплені, а фосфором облиті. І все це так мало нагадує реальний світ, наче Турбай в'їжджав у казку своєї юності.

Ну хіба ж не казка?.. Як і понад чверть століття тому, за селом на вигоні зібралась молодь. Звідти до­линають сміх, пісні, веселощі. І йому на якусь мить здалося, що саме там він мусить зустріти Марію, серед отих парубків та дівчат. Час змістився, роки пере­плутались.

Потім чомусь пригадався такий смішний випадок.

Ось він, п'ятнадцятилітній парубійко, пасе волів Полікарпа Архиповича — відомого на всю округу пальмірівського багатія. На той час хлопець уже на­вчився читати, і йому потрапив до рук «Кобзар». Волів — шість пар. П'ять пар мирно пасуться, а шос­та,—половий і рябий,—так і норовлять то в гречку, то в просо вскочити. Ніяк за ними «Катерини» до кін­ця не дочитаєш!.. Відрізав ремінець від батога, та так їм, клятим, хвоста до хвоста прикрутив, що хай тепер спробують з місця зрушити! Він розсудливо зважив, що навіть у волів бажання бувають неоднакові: один у гречку тягнутиме, а другий — у просо. Так вони й товктимуться поміж гречкою та просом, аж поки Шев­ченко не відпустить його від своєї «Катерини»... А коли Іванко згорнув книжку і, заплаканий, виліз із за­тишного кубельця, вимощеного серед жита, сльози з очей покотилися ще рясніше, але вже з іншої при­чини. Половий і рябий гасали по степу, як несамови­ті, і розподіл хвостів був напрочуд несправедливий, у полового — два, а в рябого — жодного!

Він вирішив поновити попередній порядок: відв'я­завши зайвого хвоста у полового, ледве прив'язав його до ріпиці рябому і погнав їх додому тоді, коли вже смеркало. Полікарп Архипович навіть похвалив, що сьогодні він не поспішав пригнати їх з паші. Вранці хазяїн помітив під рябим затоптаного у гній хвоста, але Іванкові допомогло те, що Полікарп Архипович вірив у нечисту силу...

Чому Турбай згадав про це? Може, тому, що хотів прогнати хвилювання, яке все настирливіше охоплю­вало його?..

Пальміра!.. Хто дав тобі таке вишукане ім'я, убога степова красуне? З діда-прадіда село називало себе Пальмірою. І ніхто не задумувався, звідки походить ця назва. Лише ті, хто пізніше вивчився грамоти, дізна­лись: так називалося колись місто в оазисі сірійської пустині — місто, що вславилося красою своєю та ба­гатством. В часи Державіна Північною Пальмірою називали Петербург. І, може, якийсь легковажний па­нок, що хотів скрасити свої сільські будні спогадами про петербурзькі салони, дав тобі це незвичайне на­ймення? Для нього ти була Пальмірою. Для нього — не для кріпаків...

Якою ж ти стала тепер?

Турбай помітив, що в гурті молоді, повз який він проїжджав, сталося замішання. Він навіть почув при­глушений шепіт: «Турбай! Полковник Турбай!..»

Іван Юхимович пришпорив жеребця, перевів його на галоп і незабаром опинився в одній із знайомих — до болю знайомих — вулиць.

Коли вершник наблизився так, що можна було роз­гледіти його профіль, Анатолій, приголомшений не­сподіванкою, відійшов за спини товаришів.

В Пальмірі не було жодної душі, яка б залишалася байдужою до вчинку полковника Турбая. Ті, хто в свій-^час заздрив Марії, раділи з її горя. Але таких було небагато. Більшість жінок і чоловіків засуджува­ли Турбая, особливо після того, як усі переконалися, що Марія «не запаніла», не забула ні мови, ні звичаїв рідного села. Більше того,— повернулася в Пальміру і добувала свій шматок хліба таким же нелегким тру­дом, як і її земляки. Вчинок Турбая важко було зрозу­міти ще й тому, що Марія навіть на порозі старості лишалася найвродливішою жінкою в селі. Ніби її хто зачарував. Ніби хата її стояла на острівку, який ріка часу обмиває лише попід берегами. Так ні! Параска Ларивонова, або просто Ларивониха, жила під однією стріхою з нею, а давно вже стала бабусею, хоч старша за Марію років на шість, не більше...

Цей настрій села передався й молоді. Анатолію співчували, але ніхто не наважувався з ним заговори­ти. Він бачив батька в селі ще тоді, коли той приїздив на могилу бабусі. Це було давно, дуже давно. Хлопець вчився в сьомому класі і нікому з товаришів не при­знавався, що батько їх покинув. Він знайшов на карті найвіддаленіший закуток,— Курільські острови,—.

і- всупереч правді, яка була відома всьому селу, твер­див, що батька послали туди якимсь великим началь­ником, що там поки що немає шкіл і тому мати з ним лишилася в Пальмірі. Він розповідав про це так пере­конливо, що шкільні друзі йому повірили, а незабаром повірив у це й сам Анатолій.

Катерина все це пригадала, побачивши, як зблідло його освітлене місяцем обличчя, як стиснулися губи, опустилися брови, а руки чомусь шукали і не знаходи­ли кишень. Вона, здавалося, готова була постелитися стежкою йому під ноги, щоб він пройшов по ній і не захитався, не впав.

Та Анатолій уже не бачив дівчини, не думав про неї — перед ним все ще маячила постать вершника.

Що йому треба в селі? Може, вирішив провідати дядька Ларивона?.. Вони ж рідні брати. Анатолій по­шкодував, що в нього немає брата. Тільки брат зміг би зараз зрозуміти його почуття. Батька йому замінив дядько Ларивон, а в нього не було дітей...

А може, його просто потягнуло до рідного кутка?.. Ота сама пуповина, про яку колись згадував колгосп­ний шофер.

Чи то в нього виникла якась справа до матері? Цього найбільше боявся Анатолій. Він пригадує; скіль­ки проплакала мати тоді,— після його давніх від­відин...

Про те, що в батька могла виникнути якась справа до нього, Анатолію зараз не могло спасти й на думку. Вони — чужі, цілком чужі!..

І раптом йому захотілося вразити батька, прини­зити його страшною правдою, якої, на думку Анато­лія, той ще не знав...

Анатолій помітив, як насторожений шепіт молоді примусив батька підняти коня в галоп. Хлопець зрозу­мів це по-своєму: значить, батько не хоче, щоб його хтось бачив у селі, і постарається зникнути до ранку. Та це й зрозуміло: як він сміє глянути у вічі своїм землякам?..

Всі відчували настрій товариша і тому, співчутливо переглядаючись, мовчали. Та ось почались перешіпту­вання. Це насторожило Анатолія. Він не хотів, щоб тут, при ньому, висловлювались співчуття або виник­ли дотепи з цього приводу.

А Грицька ніби ґедзь укусив. Люто розтягнувши міхи баяна, проспівав частівку, від якої в Анатолія аж в очах потемніло:

До старої не піду, Бо надибав молоду... Ето не ліхачество, А борьба за качество!

Ця суміш українських і російських слів вразила Анатолія в саме серце. Він підійшов впритул до бая­ніста. Не встигла Катерина встати поміж ними, як Анатолій заліпив Грицькові такого ляпаса, що той лед­ве утримався на ногах.

Катерина наділа на голову баяністові збиту кепку, натягнула на самі очі й сердито крикнула:

— Голова без розуму — що ліхтар без вогню!.. Тільки місце під кепкою займає.

— Та що ж я такого зробив? — безтямно кліпав розгубленими очима Грицько.— Я ж розумію, що в нього на серці. І частівка саме така на язик трапилась...

— Знаєш, що пишуть на залізничних мостах? — запитав Панько.

— Чого ви до мене причепилися?.. Звідки мені зна­ти? — безпорадно відбивався Грицько.

—- Пишуть: «Закрий піддувало...» Ясно?

І Панько, піднісши свого промащеного до самих кісток кулака, потряс ним перед Грицьковйм носом.

Анатолій в цей час був уже далеко. Він круто звер­нув у завулок, що вів додому, спинився в нерішучості. Може, краще було б переночувати деінде? Хлопець був певен, що батько виїде з Пальміри не пізніше як вранці. Потім промайнула думка: а як же матері зараз лишатися одній? До ранку ж не спатиме!.. Ні, треба її заспокоїти.

Наблизившись до тину, хлопець заглянув у двір. Дядько Ларивон з оберемком сіна підходив до сарая. Там, видно, стоїть кінь, на якому приїхав батько. Ана­толій чекав, що незабаром має з'явитися й батькова постать. Захотілося ще раз глянути на нього здалеку.

Та ось Ларивон, зійшовши на поріг, відчинив двері і гукнув у хату:

—      Чого ж не роздягаєшся?.. Роздягайся. Жінко, збі­гай до Кравчихи. В неї, мабуть, є те шампанське, від якого в чортів печінки пухнуть.

Двері за Ларивоном зачинилися, у дворі стало по­рожньо. Іскрився сніг проти місяця. Під стіною сарая гостро світилося скалля розбитого бутля, в якому мати колись зберігала вишневе варення. Марія розби­ла його тоді, коли обсипала Вишиваного гарячими го­ловешками.

Задоволено відфоркувався у сараї кінь. Чий він? Де його роздобув батько?..

Заскрипів сніг за спиною Анатолія. Хлопець різко обернувся й побачив Катерину, що мовчки стояла на дорозі за три кроки від нього. Вона струснула голо­вою, її квітчаста хустина впала на плечі, відкривши рівне, з проділом волосся. Обличчя дівчини, вписане в нічну синяву, яка струменіла над засніженим селом, здавалося незвичайно рожевим, ніби на нього падало не сяйво місяця, а одсвіт вечірньої заграви. Дівчина важко дихала,— видно, бігла од самого вигону, наздо­ганяючи Анатолія.

її поява була зовсім недоречна. Не тією тривогою переповнене його серце, не та скрипка грає в його Душі.

Дівчина підійшла майже впритул, тихо сказала:

— Не йди зараз додому. Не треба. Ти такий, що я боюсь.

— А куди ж мені йти? — в'їдливо запитав Анато­лій.— До ранку ще далеко.

— Ходімо до нас. Я розкажу матері... Місце зна­йдеться. Або до Панька. В нього хата велика.

Хлопець відвернувся, думаючи про своє. На мате­риній половині не світиться. Невже спить і нічого не знає? Та ні, де вже їй заснути? Мабуть, крається її серце.

З двору, запнута великою хусткою, нечутно ви­шмигнула Параска. Зиркнувши на Катерину й Анато­лія, вдала, що не пізнала їх, і одразу ж зникла за ти­нами.

—      На добраніч, Катерино,— стомленим голосом промовив Анатолій, не дивлячись на дівчину.

Вона щось хотіла сказати, переступила з ноги на ногу, поскрипуючи тугим, затоптаним снігом. Потім відкинула голову, заплющила очі і, набравши повні груди повітря, обернулась на лівій нозі та й побігла вулицею, не спиняючись...

Спинилася лише тоді, коли наштовхнулась грудьми на низенькі ворота власного двору.

Мати спросоння не помітила, що на дівчині лиця немає. Не запалюючи світла, залізла на піч, а Кате­рина, як завжди, поклалася в ліжко біля самого вікна.

Довго не могла заснути. За віщо він її так обра­зив?.. Один-єдиний раз перша підійшла до нього, та й то лише тому, що бачила, як він тяжко переживає при­їзд батька. Не чужа вона йому, не чужа. А він цього не хоче зрозуміти. Тому-то Катерина.й намагається роз­мовляти з ним так, щоб слова нагадували гострі льо­дові скалки...

А може, й справді є в нього дівчина в місті? Яка вона?.. Може, така, що візьметься за клямку дверей, а потім руки витре дорогим одеколоном? Де вже Кате­рині змагатися з такою! Руки в неї шкарубкі, мов дуб­лені, а на нігтях виступають сині плями — то кров закипіла. Скільки разів доводилося в дорозі чи то люшню лагодити, чи колесо. Вдариш по пальцях, а по­тім — в рот, щоб ніхто не бачив. Оце й усі ліки...

Місяць розщедрився,— в хаті видно, можна книжку читати. А за вікном сіється дрібна снігова пороша. Ніби то не місяць, а справді млинове коло, як співаєть­ся в пісні, і з нього сиплеться на землю, на шибки дрібне снігове борошно.

Кажуть, не можна лягати в постіль, освітлену міся­цем, бо сновидою станеш. Ну й нехай!.. Вона й так іноді, мов сновида, блукає до ранку по хаті. Стати б оце сновидою, піднятися з ліжка та й піти до нього. Він тебе жене, а ти нічого не чуєш. Схиляєшся до його постелі, босими ногами шурхотиш по долівці, а рукою пестиш його біляве волосся...

Катерина посміхнулася до своїх думок: «Раденька, що дурненька».

То чого ж він сьогодні увечері був з нею не такий, як завжди? Що б там не було, а в його погляді вона помітила відповідь на свої почуття. Отак маяки пере­мовляються між собою: сигналять одне одному вогни­ками, і лише вони розуміють, про що йдеться — про бурю чи про штиль... А може, вона помилилась? О ні! Дівоче серце в таких випадках не помиляється.

Заснула лише вдосвіта. Це не можна назвати сном: думка працювала, але якось втратила реальні Обриси.

Він чомусь прийшов до неї таким, яким вона бачила його лише раз у житті — в білих парусинових брюках з ретельно напрасованими рубчиками, у білих, начи­щених зубним порошком черевиках, у білій тенісці. Таким він був на випускному вечорі після закінчення десятирічки, коли одержував золоту медаль.

От він схиляється до неї, бере за руки, сідає поруч. Катерина сором'язно натягує собі на груди ковдру. А він припадає щокою до її щоки, шепоче:

—      Я прийшов назавжди! Тепер усе в нас на двох: і місяць, і небо, і дорога під ногами... І ми ніколи цього не поділимо, як зробив мій батько. Правда, Катерино?

Дівчині хочеться скрикнути від радості, але він за­тулив їй вуста своїми вустами. Вона чує, як б'ється його серце, як його гаряче дихання обдає їй груди.

Тим часом у Ларивоновій хаті, освітленій мигот­ливим язичком каганця, тривала скромна вечеря. Не злукавив Іван Юхимович перед братом,— розказав усе, як є. ^_

Обличчя Ларивона після доброго кухля перваку налилось кров'ю, сірі зморшки ніби розгладились, а очі дивилися на брата пильно, допитливо. Видовжене підборіддя, — як у всіх Турбаїв,— здавалося гострим, клиноподібним, бо Ларивон аж занадто худий. Щоки позападали, і коли він жував, було добре видно, як надійно припасовані кути вилиць до черепа. Вони хо­дили вільно, наче на шарнірах. Ларивон ще й досі доношував братову гімнастьорку, що була йому заве­лика в плечах, тому руки його здавалися короткими.

Параска принесла від Кравчихи не тільки самого­ну, а й десяток яєць, тож їй тепер не доводилось чер­воніти за вечерю. Та найбільше Іванові припали до смаку квашені помідори. Параска, як і кожна господиня, була щаслива, що гостеві сподобалось її соління.

— На вродливу дружину гарно дивитися, а з ро­зумною гарно жити,— зауважив Ларивон, ніби підби­ваючи підсумок попередній розмові.

— Ця мудрість не про мене,— похмуро відгукнув­ся Іван Юхимович.— Ларисі не бракувало ні розуму, ні краси. Якщо й бракувало комусь розуму, то це ра­бові божому Іванові...

Запала мовчанка. Для Івана Юхимовича була ціл­ковитою несподіванкою присутність Анатолія в Паль­мірі. Якось він забув, що зараз канікули... Значить, він має зустрітися з сином не пізніше як сьогодні!.. Ну що ж... Треба не уникати відвертої розмови, а шука­ти її.

Ларивон випив ще півкухля, а Іван Юхимович лише пригубив чарку.

— Ну як же тепер? — запитав Ларивон.— Будинок продаси чи, може, їй залишиш?..

— Я про це ще не думав. В нас однакові права на будинок. Якщо захоче жити — хай живе... Мені він ні до чого.

В погляді Ларивона було стільки жалості й непри­хованої тривоги, що Турбаєві захотілось якось заспо­коїти брата.

—      Нічого, проживу. Не тільки світу, що у вікні.

—      І все ж таки, де збираєшся оселитись?.. Турбай відповів не одразу. Окинув поглядом хату.

Тут майже нічого не змінилося. Та сама піч, на якій можна покласти взвод солдатів, низенька ребриста стеля, широкі двері з облупленою фарбою невідомо якого кольору. А ту лаву, що стоїть під стіною, ще батько майстрував, коли Іванові поставили на одвірку десяту зарубку. От і досі видно ті зарубки. Якщо при­дивитися пильніше, їх можна налічити шістнадцять.

Іван Юхимович підвівся, пройшовся по хаті. Дістав рукою дебелий залізний гак, надійно забитий в серед­ній сволок, що ділив стелю надвоє. Тримаючись за гак, він застиг серед хати і, похиливши голову, спід­лоба позирав на брата.

>— Бачиш цей гак? — нарешті запитав він.— Його батько власними руками викував і забив сюди ще не за нашої пам'яті. Тут колиска висіла. Спершу тебе в ній гойдала мати, а пізніше — мене... Пригадуєш, жу­вала окраєць житнього хліба, зав'язувала в ганчірку і клала в дитячий рот... А руки в неї пахли попелом і рідною землею. Як і отой хліб — чорні та порепані... То порадь мені, куди ж я маю йти звідси?

Ларивон схопився з ослона, підійшов до Івана. Погляд у нього був розгублений і винуватий.

—      Та чи не гадаєш ти, що я за хату боюся?.. Чи то місця мало під стелею? Лишайся, Іване!.. Тільки як же з Марією? Я ж і її маю спитати... Та й Анатолій мені не чужий. За батька мене вважає.

Параска важко зітхнула. Було видно по всьому, що вона вже встигла не раз забігти на Маріїну половину і розказати їй про те, що тут діється.

Турбай відірвав руку від гака, поклав її в кишеню шароварів... Звісно, коли б він залишився на Лариво-новому подвір'ї, це б не життя було, а щоденна кара. І для Івана, і для Марії... Йому раптом уявилося її об­личчя, ніби стіна розступилася під його поглядом. Великі чорні очі, в яких залягла скорбота. То була печать війни, яку носили на собі жінки її віку навіть в години радості. Печать тривожних вечорів і ночей, проведених у безсонні, в постійному чеканні.

—      Так, ти правий, Ларивоне. Я тут затримаюсь недовго. Знайду для себе інший куток на старість. Я позавчора фронтового друга зустрів. Гадаю, допо­може хату поставити. Може, чимось у пригоді стану.— Він кволо посміхнувся.— Рахівником або комірником ще спробую. Не святі ж горшки ліплять...

Не встиг він закінчити фрази, як двері широко від­чинилися, і в клубах морозної пари на порозі виріс Анатолій. Він стояв, не зачиняючи дверей, стрункий, біловолосий, а в очах бігали зеленкуваті вогники. Кеп­ку Анатолій тримав у напівзігнутій руці, волосся було злегка припорошене снігом. Видно, перш ніж за­йти в хату, він довго тупцював на ґанку, долаючи вагання.

Вражений Турбай дивився на сина, не відриваючи очей. Він готувався до зустрічі, але несподіваний при­хід Анатолія вкрай його приголомшив. Ступивши крок до порога назустріч синові, Іван Юхимович застиг з розпростертими^руками, наче разом з Анатолієм хотів стиснути в обіймах півсвіту. Та погляд сина спинив його так, як спиняє постріл, що влучає в саме серце.

На допомогу прийшов Ларивон.

—      Про вовка помовка, а він, бач, сам на поріг... Ану, хлопче, сідай до столу. Тут за тобою чарчина плаче.

Ларивон нахилився, дістав з-під лави непочату пляшку, налив у мідний кухоль до половини. Анатолій підійшов, мовчки взяв кухоль. Всі стояли, ніхто не на­важувався сісти.

У Турбая промайнула надія: невже так просто буде зорана межа поміж ними?.. Він посміхався і ніби сам бачив власну посмішку. Вона була винувата і, як йому здалося, нерозумна. Іванові Юхимовичу стало прикро, що він неспроможний знайти правильного тону в по­водженні з сином. Колись перед маршалами доводи­лося стояти, а руки так не тремтіли, і голос його не зраджував...

Параска, яка потай схлипувала десь у запічку, на­швидку змахнувши сльози з вологих щік, вискочила й поставила до столу ще одного стільця.

Стояли, мовчки переглядалися, аж поки Ларивон не проголосив тост:

—      Ну вип'ємо, щоб друзям до нашої хати білим полотном доріжка стелилася, а ворогів наших бодай той знав був, що трясе очеретом!

Несподівано для всіх Анатолій поставив свій ку­холь на стіл і натягнув кепку на самого лоба.

—      Ні, дядьку Ларивоне, я пити не буду.

Чарка здригнулась у Турбаєвій руці. Так воно й мусило бути. Хіба ж ти сподівався на щось інше, Іва­не? Ось ти навіть не знаєш, що відповісти синові. Що б ти зараз не казав — нічим не зарадиш ні собі, ні йому.

—      Слухай, сину...— Голос у Турбая звучить глухо, наче він говорить із-за невидимої стіни, що давно вже зросла поміж ними.— Не хотів би я, щоб ти був винен перед своїм сином так, як я перед тобою. І все ж...

Та Анатолій не дав йому закінчити думку і, може, цим тільки виручив Турбая, бо той, власне, й не знав, що йому казати.

— Якби тільки перед сином — то було б наймен­шим лихом... Те, що я побачив у вашому домі...

— Знаю! — твердо промовив Турбай.— Все знаю. І добре, що так закінчилось. Коли б не ти — може, були б у мене вагання. А так — відрізав раз і назавж­ди... Тепер дороги назад немає. Ні їй, ні мені...

Анатолій пильно глянув на батька. Значить, йому все відомо?.. Так ось чому він з'явився у Пальмірі! А коли втішався у своїй садибі солов'їною ідилією, йому, звісно, й на думку не спало провідати пальмі-рівських родичів. Надійнішого плоту шукає, бо той човник виявився непридатним для далекого плавання..

О ні! Можеш, батьку, скільки завгодно ходити навколо цієї хати, а на материн поріг не ступиш. Про це вже потурбується Анатолій!

—      Ну ось іцо... Дядько Ларивон — хазяїн у своїй хаті. Він може приймати яких завгодно гостей. Але прошу зважити, що ми з матір'ю ніяких гостей не ждемо.

І Анатолій, грюкнувши дверима, вийшов.

Додому він не пішов. Хлопець був знервований до краю, його аж трусило, отже, допомогти чимось мате­рі, заспокоїти її він не міг. Спершу треба закликати до порядку власні нерви, а це було нелегко.

Турбай сидів на ослоні, опустивши важку голову на груди. Параска почала схлипувати голосніше, наче її душив кашель, а вона стримувалась, щоб не виказа­ти своєї схованки.

Ларивон чи то схвально, чи то осудливо промовив:

—      Турбаївської породи, бісів хлопець. Характер — як вапно негашене. Тільки хлюпни на нього,— кипить, аж піниться...

Турбай не відповів нічого. Та й що він міг відпо­вісти?.. І якщо признатись по щирості, Анатолій йому сподобався саме такий, яким він його побачив. Його прямий, нездатний до лукавства характер, був схожий на міцно натягнуту тетиву, і, хоч стріли влучали в са­мого Турбая, Іван Юхимович зумів піднятися над цією прикрою обставиною, бо він був батьком.

Підвівся з ослона, що пронизливо заскиглив під ним, і, не зодягаючи ні папахи, ні венгерки, з розстеб^ путим коміром, без пояса вийшов у двір.

Місяць то ховався за хмару, то знову виринав з неї, кидаючи на подвіг/я бліде, змертвіле проміння. Сніг в його освітленні скидався на підгорілий каймак.

Тяжко на серці в Турбая. Ця нелегка ніч запам'я­тається йому на все життя.

А комусь і сніг, і місяць здавалися інакшими. На вигоні все ще награє баян, дівочі голоси виводять якусь незнайому пісню:

Тиха ніч, білий сад, Снігова завіса. Ти вернувся назад, А якого біса?..

Турбай стрепенувся. Його вразили слова дівочої пісні. Це часом не про нього?

Глянув на Маріїні вікна. Вони темні, тільки місяць плеіцеться в шибках, наче в ополонці. Пійманий хмар­кою, мов неводом, він борсається, тріпоче, намагаю­чись вислизнути...

А дівочі голоси — невблаганні. Вони хльоскають словами, як батіжками, крають серце впевнено, без жалю:

Обіцяв, говорив Досхочу, уволю. Все забув, обдурив,— Більше не дозволю...

Було. Все було... А може, це Марія співає? Вона має на це право. Він ще раз позирнув на її вікна, і йому здалося, що пісня долинає з-за отих шибок, з-за місяця, що плещеться в них, з-під стріхи, яка захищала його сина від осінніх дощів і зимових морозів. То кри­чать стіни хати, кричать дерева в саду, земля під нога­ми, яка його породила:

Не ходи, не ТОПЧИ Стежки біля дому. Позітхай, помовчи — Та й прощай на тому...

Ось він, вирок!.. Хіба ж це не те саме, що спершу сказав Ларивон, а потім підтвердив Анатолій? Так, він тут лише гість, та ще й небажаний.

Нечутно підійшов Ларивон, накинув венгерку на плечі братові.

— Ну що, Іване, бере за живе?.. Може б, таки отя­мився на старості?..

— А тебе хто уповноважив питати про це? — роз­дратовано проказав Турбай, не повертаючи голови.

— Та ясно ж — ніхто. Моє діло — сторона. Тільки я собі таку гадку маю: на старості ж люди мусять по­розумнішати...

Ларивон стояв віддалік — боявся Іванового гніву, бо пам'ятав, що той у молодості був запальний.

Очі Турбая справді зблиснули гнівом. Він підійшов до призьби, вхопив у руки коромисло. Ларивон пото­чився, припав спиною до дверей повітки, звідки чуло­ся спокійне форкання жеребця. Але Турбай тупцював на місці, про щось роздумуючи. І раптом зігнув коро-

мисло в дугу, воно тріснуло й розпалося в його руках на дві однакові половини.

—      Якщо ти такий розумний,— візьми і склей його так, щоб можна було ходити з повними відрами.— Турбай простягнув уламки Ларивонозі.— Бери, спро­буй... З порожніми, може, й перейдеш вулицю, а з повними й до воріт не дійдеш. А хто переходить ву­лицю з порожніми відрами, той від людей доброго слова не почує... Так-то, брате. Спасибі за ласку. Роз­буди на світанку, якщо не проспиш...

Ларивон, скрушно хитаючи головою, вертів у руках дерев'яні уламки. Шкода, звичайно, коромисла. В сіль­мазі не купиш, а в місто тепер тільки весною потра­пити можна.

—      А чого ж це так рано?

Турбай не відповів. Він, зиркнувши на темні вікна Марії, помітив за шибкою її обличчя. Не спить!..

Ступив кілька кроків до призьби. Йому здалося, що він марить. Це ж була не та Марія, яку він кинув колись, а та, на якій він женився!.. Чи то освітлення винне, чи, може, збуджені нерви, але Турбай побачив у вікні не сорокап'ятилітню жінку, а двадцятилітню дівчину. Він так і прикипів очима до шибок. Може, це хтось інший? Може, й невістка вже в її хаті, а Турбай і цю віху в житті сина проґавив?..

Та ні, це вона сама. Але ж стільки років минуло з останньої зустрічі! І тоді вона здалась йому старою. Значить, то була не старість — то горе її так висуши­ло. А тепер те горе розвіялося, час — великий лікар — залікував її рани, розгладив зморшки скорботи, і вона стала такою, якою він її знав колись.

І чомусь випало з пам'яті все, що розділяло їх, всі оті довгі роки лихої відчуженості, перед очима поста­ли картини молодості. Скільки разів стояз він отак під її вікнами!..

Турбай спинив свою розгарячену уяву, не дав їй оточити себе споминами. З гіркотою подумав: «Це ж тільки в ящірки отак без крові й болю відвалюється хвіст і одразу ж починає виростати новий... А я ж таки не ящірка».

Він заплющив очі. З темряви виступило обличчя Лариси. Воно колихалося в безформному просторі, як

6*

147

марево, і одразу ж розтануло. А натомість знову з'яви­лося обличчя Марії. Ні, це неможливо!..

Та коли він розплющив очі, вікно перед ним було запнуте білою завіскою, яка ще погойдувалася від доторку Маріїної руки.

Турбай був вдячний, що вона повернула його до реальності, поставивши поміж ним і собою цей то­ненький мадеполамовий бар'єр, який тепер був трив­кіший і надійніший за кам'яні мури.

Промайнула думка: чому він тоді не поїхав одразу до них на Урал? Відірвався б від того клятого кіоска на пероні, куди він повертався знов і знов, мов зачаро­ваний,— і життя потекло б у надійних берегах, а не розплескалося б отак безцільно, мов остання вода, нерозсудливо вилита з баклаги на гарячу скелю... Так можна збожеволіти! Треба завтра ж на світанку поки­нути село.

Ларивон, зрозумівши нарешті, чому Іван попросив так рано його розбудити, взяв брата за плечі, повів у хату. Він знав, що брат не виїде ні завтра, ні після­завтра, та треба, щоб він хоч трохи заснув. Відпочи­нок і сон — це єдине, що здатне його врівноважити.

Параска постелила собі й Ларивонові на соломі біля печі, а Іванові приготувала ліжко, покривши його чистою простинею, яку берегла в скрині про всяк ви­падок.

Іван Юхимович навіть не помітив цього мовчазного вияву гостинності. Нашвидку роздягнувшись, упав на постіль, але не така це ніч, щоб можна було заснути.

О, ця ніч!..

Кам'яне громаддя, падаючи в тихе гірське озеро, здіймає меншу хвилю, ніж здійняв у житті села приїзд Турбая.

Не тільки під Ларивоновою стріхою ніхто не спав — молодь рознесла звістку по всій Пальмірі, і довго не гасли вогники у вікнах, довго не лягали спа­ти пальмірівці. Вгадували, що має означати цей приїзд, і всі сходилися на думці, що він не випадковий.

Не спала цієї ночі й Марія. Вона час від часу від­кидала тремтячими руками завіску, визирала у двір.

Марія намагалася умовити себе, що виглядає Ана­толія, який десь забарився, та, мабуть, обдурити себе важче, ніж когось іншого. Незабаром зрозуміла, що це постать Турбая, яку вона знов хоче побачити на по­двір'ї, примушує її руку смикати завіску.

Той погляд із-за вікна сколихнув її душу, збудив неспокій. Дивний, незнайомий і незрозумілий погляд! Вона Турбая таким ще ніколи не бачила. Він дивився на неї, мов на видиво.

Марія вже знала від Параски все, що сталося з Тур-баєм. В серці її не знайшлось місця ні для радості, ні для обурення. Ніби йшлося про чужу людину, доля якої мало її хвилювала.

І тільки побачивши його під вікном, Марія збаг­нула, який струс відбувся в душі Турбая.^

Коли він стояв біля призьби й дивився на неї, вона розуміла, що треба смикнути завіску, відгородитись від нього, але руку ніби паралізувало.

Переконавшись, що Турбай уже не з'явиться на по­двір'ї, запнула одне вікно ковдрою, а друге — темною сукняною хусткою і запалила лампу, яку дозволяла, собі запалювати лише на свято, бо з гасом було су­тужно.

Про хворобу Марія забула й думати. Ходила по хаті легкою, пружною ходою і сама дивувалася, звід­ки сили взялися в ногах.

Якесь дивовижне щеміння пронизувало все її тіло, ї невідомо, що стукалося до серця — чи то смуток, чи радість. Здавалось би, ні для того, ні для іншого не було ніяких причин, але серце билося прискорено, кожна жилка в ній тріпотіла.

Ні, це були не спомини. Спомини лишилися десь далеко,— за прірвою, за туманами.

Гостро відчувала, що він близько, дуже близько, за оцією стіною, що він теж не спить і думає зараз про неї. Коли б не стіна, можна було б рукою дотягнутись до його ліжка, до сивого волосся, що так порідшало за останні роки. І сердилась на себе — чому це так?.. Звідки це в неї? Та його ж ненавидіти треба!..

Потім спинилась біля дзеркала, яке було вправле­не в дверцята дешевої шафи для одягу. Тільки тепер помітила, що, підвівшись із ліжка, не зодягнулася, ли­шилась у самій сорочці. Боже, і це так вона виглядала з вікна?..

Марія задивилась у дзеркало і, вперше за останні півтора десятиліття, подумала про себе як про жінку. Як це жорстоко й несправедливо — майже півтора де­сятиліття вона не була жінкою! Чотири роки війни та ще десять... Всім була — матір'ю, офіціанткою в їдаль­ні, бо там можна було врятувати сина від голоду. По­тім — буряки, городи, мозолі на руках, а на губах — солоний піт. Жінка в ній заснула.

Останній раз вона отак дивилася на себе в розквіті жіночої сили і краси — в тридцять років. їй зараз уперше спало на думку те, що так часто хвилює жі­нок: чому їхня молодість недовговічна?..

І все ж вона була здивована, навіть трохи пораду­вана. З дзеркала виглядала жінка немолода, сивоголо­ва, але ставна, з правильними рисами обличчя, з чор­ними бровами і рівним чолом, на якому зморшки були ледь помітні. В овалах плечей, в оголених руках вга­дувалася незмарнована сила. Вони навіть їй самій зда­лись привабливими.Щоденний труд не дозволив роз­повніти, тому стан її, стегна, округлості грудей були щедро налиті соками молодості. їй могли б позаздри­ти деякі тридцятилітні, і вона вдоволено собі підморг­нула: еге, Маріє! Та тобі ще з молодицями танцю­вати...

І раптом їй стало соромно.

Отакої! Стара баба і раптом викаблучується перед дзеркалом, мов надцятка. Онуків пора няньчити, а теж, бач, до дзеркала!..

Швидко відійшла від шафи, зодягла халат. Міська звичка ходити вдома в халаті не покидала її і в Паль­мірі.

Задумалася: а що це штовхнуло її до дзеркала? Невже їй хочеться звідати на старості хоч трохи жі­ночого щастя?

Та ні, видно, ще старість не прийшла! Кров у жи­лах, серце в грудях, бажання відчути на своїх плечах сильну чоловічу руку — все свідчило про те, що до старості ще далеко.

Звідки ж виникло те бажання? Чию руку їй хочеть­ся відчути на собі? Не погасивши лампи, знову зняла халат, поклалася в постіль. Іван, звичайно, лежить під самою стіною, і Марії здалося, що вона чує його тепле дихання, биття його серця, що ніякої стіни поміж ними немає. .

її оголені груди відчули грубуватий холодок не­хитрого килимка, який висів над ліжком,— і вона ніби прокинулася від сну. В лютій безтямності так шарп­нула той килимок, що повисмикувала гвіздки, якими він був прибитий. Килимок упав їй на груди, вона жбурнула його кудись у темний куток хати.

Стиснувши кулаки, впала обличчям на подушку і вперше за всі півтора десятиліття жіночої самотності тяжко заридала.

Отямилася лише тоді, коли у вікно постукав Ана­толій. Хлопець стояв перед нею на порозі й заспокій­ливо посміхався. Мовляв, поглянь на мене, мамо,— я цілком спокійний, і в тебе немає причин для будь-яких хвилювань.

Потім окинув оком матір, килимок, що лежав зі­бганий біля стола.

Марія, не знаючи, як їй сховати від сина своє за­плакане обличчя, нахилилася й почала обсмикувати поли халата. Анатолій наблизив матір до ліжка, мовч­ки посадив її, а сам припав головою до її колін.

Він не плакав — він давав собі мовчазну клятву, що її безутішні сльози не минуться людині, яка насмі-лилася сьогодні назвати його сином, легко й безкарно.

А над Пальмірою вже займався світанок. Його цієї ночі під Ларивоновою стріхою ніхто не помітив.

2

Вже кілька діб Алексіс Папандреу, або, як він те­пер називав себе ім'ям і прізвищем свого дитинства,— Олекса Попудренко, не має жодної звістки про госпо­даря того дому, що так гостинно розчинив перед ним свої двері. Даремно Іван Юхимович сподівався, що його відсутність нікого не збентежить — вона щиро збентежила і Олексу, й Галину.

Ночами не могли заснути. Що з ним сталося? В кім­наті, яка тепер належала Галині з дітьми, висіла на стіні велика фотографія. Молода, вродлива жінка, за­кохано посміхаючись, простягала полковникові гілоч­ку бузку. Подружжя Попудренків збагнуло, хто була та жінка, а разом з тим догадалося й про ту трагедію, яку переживав Турбай. Цей здогад посилив тривогу за долю людини, що дала їм притулок, збудив сумніви і непевність власного становища. Якщо така буря про­шуміла над головою господаря, то могли змінитися й обставини, за яких їм пропонувалось житло. Отже, треба спершу розшукати Турбая, а потім уже вирішу­вати, що- робити і як жити далі...

Вранці Олекса обстежував місцевість навколо бу­динку, намагаючись звикнути до нового світу, що був такий не схожий на той, який він покинув. Йому зда­валося, що це з туману напливає на нього далеке, на­півзабуте дитинство, лащиться до ніг сніговими змій­ками, вражає погляд незайманою білістю просторів, які простелилися ніби для того, щоб на них кожна людина написала свою біографію так, як вона їй уяв­ляється у мріях. Писати є де: поглянь-но, від горизон­ту до горизонту лежить одна біла сторінка і на ній — жодної темної цяточки!.. Праворуч погляд натрапляє на засніжений ліс, що здалеку здається загадковими ієрогліфами на білому папірусі. Нібито вже хтось розпочав писати свою долю, але вирішив, що треба поповнити її чимось значнішим і лише після того про­довжувати.

Колись в дитинстві така біла, незаймана сторінка лежала й перед Олексою, але він не встиг на ній на­писати жодного слова. На п'ятнадцятому році життя батько вивіз його в Грецію. Старий Папандреу похо­див з небагатих грецьких колоністів, які міцно вросли в українську землю і відрізнялися від інших мешкан­ців українських сіл тільки тим, що з покоління в по­коління передавали грецьке підданство. Простий побут степових сіл змушував їх забути, чиї вони під­дані, тож ця передача була цілком мимовільною, і ні­хто їй не надавав серйозного значення. Забували про це батьки, забували й діти.

Та раптом якась загадкова історія змусила старого пригадати свою далеку батьківщину, звідки він був вивезений ще немовлям. Після тяжкого літа тридцять третього року, що надовго залишиться в пам'яті пер­шого покоління колгоспників, настало серйозне полег­шення, бо вже осінь порадувала добрим врожаєм. Можна було сподіватись на краще, і Олекса пригадує, що батько сам не раз про це говорив. Та чомусь восени 1934 року спродав увесь хліб, одержаний на трудодні, продав хату й написав листа у грецьке посольство, до­магаючись дозволу виїхати в рідну Елладу. Там зра­діли його листові: трапився добрий привід для анти-радянської пропаганди.

Матері вже не було серед живих, тож врозумйти батька було нікому. В трюмі італійського корабля, що прибув до Херсона за пшеницею, вони покинули Україну.

Стамбул їх приголомшив казковою панорамою. Гострі списи мінаретів, кам'яні орнаменти Айя-Софії і Голубої мечеті, тонкі, ажурні обриси султанських палаців, що височіли над бухтою Золотий Ріг,— все це здалеку здавалося дивовижно прекрасним, моз східна поема, втілена в камінь.

А що крилося за цією панорамою, Олекса дізнався лише пізніше в своїх напівголодних мандрах і з тих пір перестав довіряти декораціям. Коли прибули в Пі-рей, а потім автобусом дісталися до Афін, батько вивів хлопця на вершину Акрополя, під мармурові колони Парфенона. Ліворуч, внизу, рябіли проти сонця дахи будинків, криті совковою черепицею, в проваллях вузеньких вулиць сушилася білизна, якийсь дідок по­ганяв нав'юченого ослика, а дітлахи пританцьовували босими ногами на розпеченому камінні.

Праворуч, під крутизною мармурових скель, на яких зводилися напівзруйновані стіни Акрополя, по­чиналися вулиці Афін. Можна було легко прочитати назви магазинів, булочних, ресторанів. Вітрини лисні­ли чимось масним, наче й вони боялися сонця, як їхні гладкі господарі, що з другої до п'ятої години дня хо­валися в своїх зелених віллах за містом — в районі, який називався «Спочинком для душі». Тут навіть крамарі були поетами. Бач, яку назву вигадали!

А далі знову гори з поодинокими деревцями, синє кебо, синя смужка Саронійської затоки.

І над усім панує нещадне сонце. Стільки сонця, що його, здається, можна черпати пригорщами з кожної мармурової заглибини,— як дощову воду.

Хлопець пройнявся настроєм батька — йому теж сподобалася Ця незнайома, яскрава, палюча земля його предків. Сподобалася синя безодня неба, в яке можна дивитися годинами, скупий затінок мирт і олив, мармуровий пил на скелях Акрополя, навіть важка совкова черепиця, якою покриті майже всі Афіни.

В перші дні нова батьківщина була для них щедрою і гостинною. Вони стали на деякий час героями — їхні фото друкували всі афінські газети, кореспонденти день у день обсідали батька, мов настирливі мухи. Старий Папандреу не бачив нічого лихого в тому, що він розповість землякам про тяжкі невдачі минулого року — правда є правда, ховатися з нею нічого. Тим більше земляки виявилися привітними, непогано пла­тили, а аграрний банк «АТЕ» запропонував йому довготермінову позику на придбання земельної ді­лянки.

До того ж, прогулянки по місту переконали старо­го, що вони потрапили в справжній рай. З вітрин ди­вилася на них така розкіш, що очей не відірвати. Тут не продавалося тільки пташине молоко та ще, може, вироби з кісток медузи. Якими ж злиденними здались тепер батькові радянські крамниці! Чому ж він раніше не подумав про те, що він не Попудренко, як його називали в Горохівці, а чистокровний еллін Папан­дреу?

Та незабаром прийшли перші тривоги. Коли бать­ко розповідав про голод тридцять третього року, він не забував підкреслити, скільки хліба одержав пе­ред від'їздом у Грецію. Виручених грошей вистачило не тільки на дорогу, яка обійшлась недешево,— вони можуть на драхми, одержані в посольстві за карбован­ці, прожити ще з півроку. Отже, старий не вважав, що він чимось грішить проти своєї совісті.

Батько й син оселилися в маленькій незатишній конурці старої частини Афін — нове життя треба було починати з ощадливості. Не одразу ж мусить відкри­тися їм зелений, пишний і гордовитий «Спочинок для душі»! Проте старий вірив у свою долю, бо трудитися він умів і любив.

Та чого ж це сусіди по тісному дворику, який нага­дував кам'яне корито, почали відвертатись від них? Чим завинив перед ними Папандреу?

Ті, що раніше ставилися до них привітно, тепер проходили повз них, відвернувши голови. Це здебіль­шого пірейські портові вантажники, склодуви, реміс­ники, що здобували на прожиток з продажу туристам власних виробів — невеличких мармурових Аполлонів і безруких Венер. Туристи не поспішали їх купувати, бо знали, що справжні Апполони і Венери вже давно перекочували з грецької землі в Париж, Лондон і Стамбул. Ремісники їх копіюють не з натури, а з де­шевих літографій і листівок.

Зате багатий булочник, російський білоемігрант Тулумбєєв, який раніше дивився на Папандреу з не­довірою, прислав щедрий подарунок — великий пиріг, прикрашений двоглавим царським орлом.

Тут Олекса не витримав — він мало не побив бать­ка, а пиріг сам відніс Тулумбєєву, передав через при­кажчика.

Незабаром і старий зрозумів, яке Хихо з ними скої­лось. Збагнув він це тоді, коли йому до рук потрапила одна з афінських білоемігрантських газет, де була на­друкована його розповідь про життя в Радянському Союзі!

З цієї розповіді виходило, що голод на Україні стався з однієї причини — виродилась лобода. Селяни, мовляв, уже давно не їдять хліба — одразу ж після ре­волюції. Та доки родила лобода, вони не відчували голоду, бо звикли...

Хворий, прибитий горем Папандреу виїхав з Афін ї на позику, одержану в «АТЕ», придбав клаптик ка­м'янистої землі близько Мантинея, в Аркадії.

Тут уперше Олекса побачив соху. Ні, він побачив її не в музеї, а на власному полі. А старий Папандреу вперше дізнався, що з усіх податків — найстрашніший податок за воду. До того ж, виявилося, що аграрний банк вимагав за позику аж дванадцять процентів!..

Продати землю було нікому: селяни кидали свої поля і, доведені боргами та податками до відчаю, ті­кали світ за очі, а земля переходила у власність «АТЕ».

Три роки вгризалися Олекса з батьком у кам'янис­тий грунт. їхні висушені голодом і спекою тіла нага­дували живі мумії. Рукою не можна було провести по щоці — лишалися подряпини від мозоліз. А борг аг­рарному банкові все зростав.

Десь у 1938 році, кинувши землю, вони вирушили пішки до Афін і скрізь на своїй дорозі зустрічали страшні злидні і страшне багатство. Так, багатство теж було страшним, бо не може золото чарувати очей, коли воно захлюпане людською кров'ю.

В Афінах жили так, як живуть безробітні — жебра­кували, вибирали об'їдки із ям для сміття.

Батько тяжко занедужав. Наближалася зима з хо­лодними дощами і нічними приморозками. Сніг тут люди бачили рідко, та краще вже сніг і мороз, ніж мряка. Батько тепер карався за свою легковірність: коли б не оті ганебні інтерв'ю, пішов би оце до радян­ського посла, попросився б знову додому... Хай би за­слали в Сибір, на Соловки — куди завгодно. Все одно краще, ніж тут!..

І він обережними натяками розповів Олексі, що від'їзд його в Грецію був не випадковий. Ніколи б він не зважився на це, коли б йому не загрожував арешт.

Вийшовши з колгоспної стайні, щоб насмикати ко­ням сіна (було це осінньої ночі), старий Папандреу виявився мимовільним свідком дивовижної події, що сталася біля колгоспної комори. І хоч він не хотів пояснювати синові, яка то була подія, хлопець добре розумів, про що йшлося. Тієї ночі стріляли у варто­вого — комсомольця Бабенка.

Але яке відношення мав до цієї події батько? Не­вже його також запідозрювали в допомозі паліям?..

Як не допитувався Олекса, але батько нічого не хо­тів пояснювати. Він розповів тільки, що його виклика­ли в ГПУ, куди він писав якогось листа, .і молодий слідчий холодно попередив:

— Ви не радянський підданий, а намагаєтесь втру­чатися в речі, яких не розумієте. Зважте на це, пере­станьте гратися з вогнем. Палії своє одержали, пере­глядати справу ніхто не збирається. Вам раджу виїха­ти з Горохівки і якомога далі. Інакше справа може скінчитися для вас невесело...

Після цієї розмови старий мав ще неприємнішу розмову з людиною, ім'я якої не хотів назвати. І лю­дина та настирливо вимагала: якщо йому дороге жит­тя, хай повертається туди, звідки батько його привіз.

Тепер старий тяжко шкодував, що не знайшов ін­шого виходу, а вирішив виїхати в Грецію. Краще б уже лишався вдома і, може б таки, довів справу до кінця!

А якщо б навіть потрапив у табори — Олексі б це лише анкету зіпсувало, не більше. Зараз же зіпсоване все його життя.

Олекса пригадує темні склепіння горища в будин­ку ресторану, шурхіт пацюків, монотонне хлюпання зимового дощу і приглушений стогін батька. Ця схо­ванка була вигідна тим, що хлопець міг увечері обе­режно спуститися по пожежній драбині і знайти якісь огризки в помийній ямі. В ресторані харчувалися ба­гатії, що не звикли заощаджувати на стравах.

Знизу чулося верещання джазу, там шаркали об дзеркальний паркет дорогі черевики, вигиналися в со­лодкій млості випещені жіночі тіла, а масні очі чере­ватих можновладців заздрісно стежили, як молоді клерки й прикажчики обіймали в танку оголені плечі їхніх коханок. і, певне, тим можновладцям життя та­кож не здавалося веселим, бо доводилось переконува­тися, що молодість не можна придбати ні за драхми, ні навіть за долари. А тут, на горищі, в темному царст­ві відгодованих пацюків, сімнадцятилітній Олекса прислухався до останніх ударів батькового серця.

Перед смертю старий Папандреу вручив синові якогось листа на ім'я лікаря Дмитра Полікарповича Мединського. Що було в тому листі, батько пояснюва­ти не хотів.

—      Навіщо тобі знати це?.. Якщо пощастить ступи­ти на рідну землю, хай над тобою жодна хмарка не висне.— І з сумовитою мрійливістю додав: — Оце б свіжого хліба з печі просто. Та часником натерти...

Ресторан стояв у центрі вічнозеленого району,— того ж таки «Спочинку для душі», — тож останні слова батька, почуті Олексою, були сповнені гіркої іронії:

—      Ось і я діждався спочинку для душі... З цими словами він і помер.

Все, що було досі, не можна й порівнювати з тим, що довелося хлопцеві пережити потім. Та йому не хо­тілося думати про минуле. Мрія його збулася, він зно­ву на рідній землі!..

Під сорочкою на грудях зашитий лист до якогось Мединського. Не знав Олекса, що це був лист мертво­го до мертвого, перегук людей, які не встигли зро­бити на цій землі чогось дуже важливого.

Минуло ще два дні, а Турбай ніби у воду впав. Тре­ба було вживати заходів до його розшуку, бо в таких випадках чого тільки не трапляється з людиною.

Галина, пораючись біля газової плитки, порадила:

—      Заяви в поліцію. Може, нещастя трапилось...

В міліцію,— поправив її Олекса і, піднявши їй волосся, що темними хвилями спадало на плечі, поці­лував пухнастий вихорець на потилиці.

Вона припала головою до його широких грудей, лагідно запитала:

—      А ти певен, що знайдеш роботу?.. В Італії ти теж був певен. І в Парижі...

Олекса посміхнувся:

>— Колись я чув прислів'я, і воно в той час мене нічим не вражало...

— Яке?

— Робота — не вовк, у ліс не втече.

Галина підвела на нього здивовані чорні очі. Невже справді на цій дивовижній землі так говорять? Чи це Олекса знову, як колись, намагається її заспокоїти?..

Перш ніж взятися до пошуків роботи, Попудренко вирішив виконати батьків заповіт. Хоч він зберіг з ди­тинства чимало спогадів про рідну землю, та більш ніж двадцятилітні мандри по чужих світах відтіснили живі враження минулого. Він звик до того, що пошуки роботи тривали довше, ніж сама робота, тому готував себе до будь-яких несподіванок. Що б там не казали, а тут теж вареники не самі в рот падають. Отже, спер­шу треба знайти Мединського, потім, якщо Турбай не повернеться, заявити про його зникнення в міліцію, а потім уже думати про якийсь заробіток...

Місто вдень сподобалося йому більше, ніж увечері, коли вони їхали з Турбаєм у таксі. Тоді він помітив, що містові чогось не вистачало, і навіть зрозумів, чого саме — неонового плетива реклам! Око його так звик­ло до цього миготливого, полум'яного крику, до від­чайдушного волання на всіх мовах світу — «Купи! Купи! Купи!» — що Олекса без цього не міг уявити жодного міста. Ніби всі, хто затиснув у неонові труб­ки свій крик, примусив той крик полум'яніти, сліпити очі, збуджувати зів'ялі пристрасті, добре знали, що в Алексіса Папандреу є в кишені не більше ніж на два обіди для сім'ї. То як же не кричати?.. Треба кричати з усіх сил, щоб ці драхми,— або франки, або ліри,— скорше потрапили в залізні сейфи до своїх паперових родичів! І хто настирливіше кричатиме, хто майстер­ніше засліпить, той і виграє в цій боротьбі за спорож­нення його кишені.

То на стінах європейських міст не неон світить­ся — то полум'яніє невгамовна пристрасть, доведена до істерики, пристрасть полювання на золотого тельця.

Вовк під час полювання теж засвічує очі вогника­ми, що дуже схожі на неонові...

Поштовхавшись трохи по магазинах, Олекса був

здивований.      ,

Багато магазинів бачив він на своєму віку. Бачив казкові багатства, звезені з усього світу, що лежали навалом на кілометрових прилавках. Таких багатств під дахом радянського універмагу не було. Одного не доводилося йому бачити: стільки покупців!..

Там продавці шарпали його за руки, готові були зацілувати або зв'язати і силою змусити щось купити, а тут вони нервували тільки тому, що не встигали від­пускати крам!

Купувалося все — хороше і погане, дороге й деше­ве. Все, що стояло, лежало, висіло...

То на якого ж дідька криклива реклама? Товари їм потрібні! А гроші, видно, у людей є. Бо є робота!..

Внутрішньо заспокоєний, він пішов шукати адрес­не бюро.

Авто на вулицях порівняно мало. І все якісь незна­йомі. Жодної знайомої моделі. Свої, всі свої!.. Аж дивно, що немає джипів з побіленими колесами, з аме­риканськими солдатами на сидіннях. Вони є скрізь, як всюдисущий вермут «Мартіні», як бензоколонки «Шелл» і «Ессо».

Одна з площ нагадала йому площу в Афінах біля могили Невідомого солдата, куди злітаються тисячі голубів. О сьомій вечора, коли змінюється варта, сол­дати крокують один за одним поміж цим голубиним виром, наче поміж клумбами якихось дивних, рухли­вих квітів. А сонце сідає над Саронійською затокою, кидаючи на місто своє останнє проміння. Важкі чере­пичні дахи здаються вкритими золотою лускою. Мар­муровий Байрон, що стоїть поміж пальмами, раптом оживає, обличчя його рожевіє, наливається гарячою кров'ю, а очі закохано оглядають землю, за яку та кров була пролита...

І Олекса розуміє, що Греція ніколи не стане для нього чужою, як земля, по якій він зараз крокує, зав­жди лишалася рідною. То — земля батька, це — земля матері!..

Двоє дітлахів у сквері билися за санчата. І такі ж завзяті — намагалися влучити мокрими від снігу ку­лачками в найбільш вразливі місця. Олекса підійшов, розборонив їх.

В адресному бюро на Олексу чекала несподівана радість. Так легко йому вдалося розшукати Медин-ського! (Певне, туди ще не дійшли відомості про його смерть...)

Незабаром Олекса стояв під дверима, на яких сяяла мідна табличка: «Професор Д. П. Мединський».

А хто такий Мединський?.. Друг чи ворог? Може, це та сама людина, яка випхнула їх у Грецію, щоб приховати від людей свій злочин, а батько вирішив послати йому з того світу своє жорстоке прокляття? Це буде видно з його обличчя. Як воно мусить пере­смикнутися, збліднути або побагровіти, коли це справ­ді так!.. Ні, батько не послав би Олексу до ворога, бо його ворог одразу став би ворогом сина...

Подолавши вагання, Олекса подзвонив.

З

В кутку кузні лежить свіже обіддя, незакінченї коле­са. Дурне мишеня вилізло із ступи, точить свого рухли­вого писка об дубову спицю. Видно, йому не вперше доводиться підглядати, що робив отой худющий веле­тень, який у своїх вузеньких солдатських штанях непевного кольору нагадує лелеку. Холоші штанів сховані в грубезні носки, взутий він у солдатські чере­вики, а ноги тонкі й довгі, і здається, що постать його на ходулях. Мишеня поблискує крихітними вугликами очиць, його вабить розпечений шмат заліза, вихопле­ний кліщами з горна і кинутий Ларивоном на ковадло. Куди він його сховає потім? Треба обов'язково зна­йти, обнюхати...

По чорному склепінню кузні прогулюються багря­нисті одсвіти. Вони ретельно розмальовують вкрите сажею піддашшя. Оті миготливі одсвіти та ще неза­бутня музика, що лине з-під Ларивонового молотка, і є душею батьківської кузні. Здається, саме в них вті­лився дух батька, його тихий, рідний голос...

Турбай сидить на ободі колеса, зосереджено смок­че цигарку з міцного самосаду — Ларивон нічого ін­шого не курить, а папіроси Іван Юхимович докурив давно. Ні, не знайшов він у собі сил, щоб відірватись від оцього давно забутого запаху розпеченого заліза, який не замінять пахощі всіх троянд світу, бо це — далека юність, початок його життя. Це той світ, в який він входив колись на кривих дитячих ніжках, клишо­ногий і опецькуватий, щоб довідатись: залізо обпікає не тільки тоді, коли воно червоне... Оте мишеня, ма­буть, так само пізнавало цю просту істину.

Сьогодні вранці Іван Юхимович вивіз із сарая під-сідланого жеребця, поставив ногу в стремено, та Ла­ривон бачив, що він жде запрошення лишитись, і не забарився висловити його братові. Ну що ж,— на день-два можна!..

Турбаєві здається, що він всім своїм життям окрес­лив якесь велике, дуже велике коло, і воно зімкнулося тільки тут, у батьківській кузні. Якби не прийшов сюди, те коло не змогло б зімкнутись, і, значить, його життю бракувало б логічного завершення.

Турбай зараз дивився на брата не з меншою пова­гою, ніж на Горбатюка. От затямив собі Ларивон ще до Іванового народження, що треба для людей робити колеса — і робить їх протягом усього життя! На його та на батьківських шинах Пальміра і в колективізацію в'їхала. Але хто ж на ті колеса гальмо надів? Чому вони так важко й повільно крутяться?..

Ларивон, тягаючи дерев'яний важіль міхів, неквап­ливо промовив:

— Не хотілось нагадувати про це, та слово язик муляє. Переболів я тоді душею. І я, і Параска... Може, й образишся, а скажу.

— Кажи, Ларивоне,— глухо обізвався Турбай, га­сячи цигарку об спицю. Іскри посипались на кам'яну підлогу біля мишеняти. Воно злякано чкурнуло під брускове залізо, що лежало в кутку.

—      Ось ти вчора про матір згадував. А вона кликала тебе перед смертю. Видно, душа твоїм гріхом карала­ся... Я вже й телеграми бив, і людьми переказував. Ти ж десь на курорті з молодою дружиною пляжився. Ми, грішним ділом, і адреси твоєї не знали. Так і від­правили її на той світ. З важким серцем вона відходи­ла... Отаке, брат, діло. Що ж тут говорити, коли й ба­лакати нічого?..

Турбай слухав його, мов хворий слухає докори лі­каря, що вирішив, незважаючи на самолюбство пацієн­та, відкрити йому очі на причини хвороби, в якій той був сам винен. Слухав мовчки, покірно похиливши голову. Звичайно, Іван Юхимович не приїхав на похо­рони тільки тому, що не знав. А коли приїхав —було вже пізно. Тільки глиняний горбик застав. І все ж Ларивон правий. Він — старший, брат, йому належить судити. Та коли він згадав про Ларису, Іван Юхимо­вич піднявся з колеса, твердо сказав:

—      Ларису не чіпай!.. Вдруге тебе прошу. Вона ні в чім не винна. — Постояв під важелем міхів, що під рукою Ларивона опускався майже йому на голову і знову здіймався догори. Потім, зібравшись з думками, додав: — Я знаю, що в рідному селі гіркі слова дове­деться почути. І вчора про це знав... Та, бачиш,— при­їхав. Увесь, як є, стою тут. Все приніс — і гріхи свої, і...— Він не наважився сказати «заслуги». Давно вони були в нього! Так давно, що вже, мабуть, і заслугами бути перестали.— Не знаю, як ти, а я частенько про смерть думаю. Може, тому, що коліс робити не вмію.

Турбай похмуро посміхнувся. І тут збагнув, що він — мужик, селянський син,— кожною кровинкою, всіма фібрами душі. А як би його не одягали, в які б палаци не поселили — мужиком він і залишиться.

—      Тю-тю! — зареготав Ларивон. — Та тебе ще й голоблею не доб'єш!.. То, видно, від безділля думки такі в голові плодяться. Як нужа... Даремно вашого брата на легкий хліб посадили. Піди вгадай, що люди­ні треба. Ніби добро їй хочеш зробити, а виходить зле. Ось нам... Про смерть думати ніколи...— Він сту­сонув Івана межи плечі.—А геть звідси, бовдуре!.. Бо схопиш держаком по голові.

^Гак він відганяв колись меншого брата, коли той іще чужих волів пас, а в кузню заходив Ларивонові позаздрити та помилуватись іскрами, що розлітаються від ковадла, мов сотні зірок від місяця в годину вели­кого зорепаду.

Брати не помітили, що вони в кузні не самі. Біля дверей стояв чоловік років тридцяти п'яти, Сашко Семидесятий. Він був одягнений в стару фуфайку, на голові — засмальцьована кепочка, а на ногах такі ж самі черевики, як у Ларивона, тільки за віком, мабуть, у праотці їм годилися. На них рябіли латки і з юхто­вої, і з хромової, і навіть з лосевої шкіри.

А за Сашковою спиною спирався на ціпок дід Ки­рило. Акуратно підстрижена борідка, мов у волосного писаря, ватяний піджак з сірої бумазеї до колін, лися­ча шапка з зав'язаними на потилиці вухами. Очі в діда з лукавим прищуром і, видно, трохи зігріті сорокагра­дусною. Колгоспники, мабуть, не одразу зайшли до кузні, на душі в них не без гріха — розмову братів все-таки підслухали, стоячи під дверима!

Помітивши їх, Ларивон кивнув Сашкові:

—      Ану, хлопче, візьми молота, поклюй трохи. Мо­лотобоєць захворів.

Сашко підняв молот, що лежав тут же, біля вкопа­ної в землю товстої дубової колоди, на якій за допо­могою костилів, вбитих у дебелі металеві вуха, трима­лося ковадло. Не встиг він замахнутися, як дід Кирило вихопив із його рук молот, подав Турбаєві.

— Чи не забув, Іване Юхимовичу, як оцією шту­кенцією, ковінька їй в ребро, батько хліб святий для твоєї надобності добував?.. Ти вибачай за цей екза-мент. Ми люди прості, хіромантію не любимо розво­дити. По-нашому, чиє вміння, того й правда.

— Здрастуйте, Кириле Панасовичу,— потиснув йому руку Турбай.— Давно це було. Не тим доводи­лось махати...

— Знаю, чим ти махав. Та тільки чого в молодості взнав, того до гробової дошки не забудеш. Так я куме­каю на цей щот.

Турбай зважив у руці молот. Чи не осоромиться перед земляками? Інколи він заходив у полкову куз­ню, щоб пригадати батькову науку. Правда, оцю куз­ню батько збирався передати 'Ларивонові, тож Івана вчив сяк-так, поміж ділом. А все ж таки біля чого хо­диш, тим і замастишся.

Ану, чи жива ще ти, м'язова пам'ять? Кому ж, як не Турбаєві, знати, яка то важлива річ!

Хитрющий, клятий дідуган!.. За його спиною, зви­чайно, не тільки Сашко Семидесятий стоїть. Он, бач, і Ларивон до них приєднався. Дивиться на брата з острахом і співчуттям.

Ларивон простягає жилаву руку, хоче вихопити молот.

— Ви, Кириле Панасовичу, на скільки старші за мене? Здається, років на п'ятнадцять. Чи не так?.. А мене вже теж дідом величають.

— Ну то що? — визивно перепитує Кирило, здога­дуючись, куди гне Ларивон.

— Як це — що?.. Нам би вже й порозумнішати не гріх.

Турбай помічає, що до кузні підходять все нові й нові люди. Еге! Видно, дід недаремно чарочку пропус­тив. Для сміливості. І народ попередив: мовляв, при­ходьте глянути, якого я «екзамента» полковникові влаштую.

Спочатку це не в жарт розсердило Турбая. Кому потрібен такий фарс?.. Не інакше, як хочуть його при­низити, щоб потім підхихикувати в кулак. Треба від­кинути геть молота, попрощатися та.й сідлати сірого. Звісна річ, вони — кров і плоть степового села, а Іван Юхимович тут — чужорідне тіло. І що ж дивного, що кров і плоть виштовхують його, мов скабку із-під нігтя?..

Потім опанував себе: на кого ображаєшся? На лю­дей, що разом з батьком-матір'ю виняньчили тебе з пе­люшок?.. Хіба ж не дід Кирило сопілку й ковзани тобі колись майстрував? Хіба не він був найкращим бать­ковим другом? І якщо старий розуміє пошану сина до пам'яті батька через пошану до батькового ремесла, то який же в тому гріх і яка образа для тебе?..

Іван Юхимович відсторонив Ларивонову руку, спо­кійно сказав:

— Давай на ковадло, бо перепалиш. Ларивон підозріло покосився на брата:

— А поперек?.. Знаю ж, яка там дірка в тебе.

— Нічого!.. Спробую.

— Гляди, щоб гірше не було.

Ларивон дістав із горна розпечений шмат заліза, який незабаром мав стати лемешем. Поклав його на ковадло, вдарив молотком, показуючи, куди молото­боєць має спрямовувати удар молота. Доки Ларивон цюкне в паузі по ковадлу, молот мусить бути піднятий для нового удару. З цього й складається ковальська музика: один майже беззвучний удар молотка по роз­печеному залізу, другий — дзвінкий, веселий — по ковадлу, а третій — могутній басовий, від якого стіни ходуном ходять. То удар молота, робоча сила кузні, вся її потужність.

І ось Турбай підняв молот. Він встиг помітити, що двері обліплені людьми.

Молот описав коло, важко впав туди, звідки зараз вислизнув іграшковий молоток Ларивона. І знову, і знову!..

Турбай відчув, що увійшов у ритм, а це найголовні­ше. Тепер йому нічого не страшно. Тільки б не захе­каться передчасно. Молот — не шабля.

Піт покрив чоло. Серце, намагаючись призвичаї­тись до ритму роботи, б'ється прискорено, потім по­вільніше, потім начебто зовсім завмирає.

Турбай знає, що так буває тоді, коли наближається перелом, входить у свої права друге дихання. Чи ви­тримає серце? Адже він не юнак. Молотобоєць — лю­дина натренована, а Турбаєві довелося з місця в кар'єр...

Ось підбігає дід Кирило:

—      Досить, Іване!.. Сашко, зміни полковника. Турбай зціплює зуби і з непорушними щелепами,

самими губами вимовляє через плече:

—      Не заважай, Кириле Панасовичу!.. Відійди!..

Ось воно, друге дихання!.. Тепер легше.      ~

Турбай посміхається. Робота стає приємною, навіть

радісною. Він дістає змогу розглянути людей. Із без­формної маси, ніби з гранітної стіни, що маячила пе­ред ним, виступають, мов під різцем, живі обриси знайомих облич. Тільки всі вони якось посіріли. Стар­шими стали. Час невблаганний, нікого не милує.

—      Досить, Іване Юхимовичу! — кричить Сашко. Та Турбай тепер не для них підіймає цей молот, не

для екзамену — для себе. Йому здається, що на ковад­лі лежить не заліза шмат — то десятилітній шмат його

власного життя, ї з якою насолодою він гупає молотом по ньому!

Іще раз!.. Іще раз!..

То не іскри летять — то відлітає все зайве, непо­трібне, і мертвою металевою лускою вкриває вимоще­ну камінням підлогу. Туди йому й дорога! Хай розти­рають люди підошвами...

— В умілого й долото рибу ловить,—* підморгує дід Кирило.

— До вміння ще далеко,— посміхається Турбай, беручись за поперек.— Якби не підперезався, то зов­сім би розсипався.

— Воно й колгосп наш отак підперезати,— встав­ляє в розмову Ларивон, — то, може, на душі повеселі­шає. А то — ніде правди діти — розсипається..,

4

Настає такий час,— місяці, хвилини, дні,— коли одна й та ж думка зароджується одночасно в сотнях, в мільйонах голів. Так, як вода закипає. Поки не дове­деш її до ста градусів, пальцями треба пробувати, га­ряча вона чи холодна, бо людське око нездатне влови­ти величезного прискорення в рухові молекул. При­скорення те наростає поступово, а для ока виявить себе-лише тоді, коли температура підскочить до ста...

Думка, що хвилює суспільство, зароджується та­кож повільно, в найглибших верствах народу, і, шу­каючи собі виходу, набуває прискорення, облітає райони і області, якщо вона навіть ніким ще й не ви­словлена, не втілена в точні, крилаті слова. Наче струм якийсь перебігає поміж людськими душами, збуджую­чи в них однакові хвилювання, породжуючи однако­вий неспокій. Іще хвилина-дві — і все довкола зави­рує, заклекоче, як вода в казані.

І тоді приходить той, хто вміє надати думці крила, спрямувати її до дії, до великої мети, як безсмертний механік спрямував пару, щоб рухати важелі й колі­щата людського прогресу.

Свіжий, незнайомий вітер пролітав над кремлів­ськими стінами. Але люди, що там живуть і працюють, звикли стояти на будь-яких вітрах. Вони давно навчи-

те

лися по ледь помітних ознаках визнанати, які думки просякають в глибокі народні надра, які струми пере­бігають від серця до серця, породжуючи енергію, що вимагає діяння.

Про все це поки що думав не Турбай — думали інші люди, яким належало разом з ним рішуче змінити долю пальмїрівців. Про це думали люди, які в той час, коли Турбай розбивав на ковадлі свою бездіяльну самотність, входили в засніжений Кремль з мандата­ми делегатів Двадцятого з'їзду.

Серед делегатів був і секретар обкому Пантелей­мон Гаврилович Лозовий. Кремезний, приземкуватий, він мало чим відрізнявся від інших. Обличчя кругле, розповніле, але в поворотах голови відчувається над­мір вольової енергії, внутрішньої зібраності, вміння блискавично зважувати обставини й реагувати на них. Одягнений він у вільне касторове пальто, на голові — чорна котикова шапка, звужена клином догори.

На вчорашньому засіданні вислухана звітна допо­відь. Коли вона була закінчена, делегати відчули,— сказано ще не все. А потім делегатам роздали перед­смертні листи і нотатки Леніна, відомі в партії як ле­нінський заповіт. В цьому документі серед інших питань йшлося й про особливості характеру Сталіна, які згодом можуть спричинитися до його серйозних помилок. Ленін, як завжди, бачив наперед...

До початку вечірнього засідання лишалося кілька годин. Делегати розійшлися по Кремлю, по його со­борах.

Різкий, холодний вітер пронизував до кісток. Зда­валося, металеві ядра, що покотом лежали біля цар-гармати, потріскаються від морозу. А вищерблений цар-дзвін, в якому можна розмістити робочий кабінет, аж гудів од вітру.

Пантелеймон Гаврилович не перший раз у Кремлі. Він уже бачив цінності Оружейної палати з її алмаз­ними головами і патріаршими ризами, на кожній з яких нашито по кілька пудів добірних перлин і діамантів. Така риза не пригне до землі хіба що Ладимка!.. Від цього мовчазного жарту погляд його повеселішав, а думки знову полинули в рідні степи. Роздуми гойдали­ся на крутих хвилях, збуджених з'їздом, його атмо­сферою, ленінськими листами, що, віддруковані на ротаторі фіолетовою фарбою, лежали в кишені поруч з партквитком і делегатським мандатом.

...Все залежить від того, як будуть підібрані секре­тарі райкомів і голови колгоспів.. Кузь на останньому бюро обкому правильно сказав: якби в області на шіст­сот голів колгоспів була хоч одна сотня таких, як Гор­батюк, інші б теж поступово підтягнулися до їхнього рівня...

Очевидно, ще інколи трапляються в партійних установах люди, що вивіскою райкому користуються, як щитом, за яким можна сховатися від критики. Знаю­чи міру народної довіри до партії, вони не кажуть: «Я вважаю...» Вони кажуть: «Партія вважає...» Ка­жуть навіть тоді, коли рішення такого замаскова­ного «я» спрямоване не на користь, а на шкоду кол­госпові...

Вийшовши з Великого Кремлівського палацу, Лозо­вий звернув увагу на групу школярів, що, видно, за­бігали в Кремль, ідучи зі школи. Навіть у дні з'їзду кремлівські брами були відчинені для відвідувачів, і на території Кремля важко було розрізнити, хто є деле­гатом з'їзду, а хто прийшов сюди лише для того, щоб оглянути музеї, які були закриті для більшості грома­дян протягом десятиліть.

Хлопчисько років дванадцяти з ранцем за плечима задубілими від морозу руками наводив об'єктив непо­кірного «Любителя» на парадний під'їзд Великого палацу. З дверей разом з делегатами з'їзду виходили секретарі ЦК, керівники уряду.

В метро до Лозового підійшов літній чоловік у по­ношеній ватянці непевного кольору, з полотняною торбою за плечима, як носили колись пастухи. Взутий він був у щось середнє поміж хутряними унтами і ста­рими, розтоптаними бурками без калош. На голові — дешева бавовняна шапчина під каракуль. Вона була стара, витерта і майже наполовину облисіла. Обличчя худе, але обвітрене, очі пригаслі, як буває в людей, що вже не чекають від життя нічого втішного. Під залатаною на плечах ватянкою вгадувалася широка м'язиста спина, і вся постать чоловіка нагадувала од­ного з тих степових велетнів, від яких можна почути: «Де вже тим бідним воликам?.. Тут і сам воза не зру-< шиш».

Окинувши Лозового байдужим поглядом, чоловік запитав:

—      Куди тут на Київський вокзал?

Лозовий показав на голубий состав. Незнайомий болісно мружився — певне, його очі не звикли до та­кого яскравого освітлення. Він зайшов у вагон вслід за Лозовим, але сісти не поспішав, хоч місце біля Панте­леймона Гавриловича було вільне.

Довго дивився на Лозового, а потім, вагаючись, взяв його за рукав і тихо промовив:

—      Не гадав, що доведеться побачити отакі дива.— Він кивнув головою в бік станції метро, що одразу ж зникла з очей, — її проковтнула темрява тунелю.— Мабуть, правду кажуть, що, не знаючи горя, не пізна­єш і радості...

Чоловікові явно кортіло з кимось заговорити, і він обрав Лозового. Пантелеймон Гаврилович розумів, що ця людина згадує про горе не випадково. Він заохотив незнайомого до розмови запитанням:

—      Ви вперше в Москві?

Рот незнайомого скривився в сумну посмішку.

— Вперше. Скрізь вперше... І на білому світі впер­ше. Повертаюся з того курорту, куди Берія путівки видавав... Правда, мені ще раніше було виписано, у тридцять четвертому.

— А зуби цинга виїла? — запитав Лозовий.

— Була й цинга... Але...

— Дружина є?

— Парубком забрали... Перед самим весіллям. Ви гадаєте, скільки мені?..

Лозовий окинув його пильним оком. Здавалося, десь у цій шкарубкій людині, як під корою дуба, мають бути кільця, по яких неважко визначити про­житі роки.

—      Ну, гадаю, шостий десяток.

Чоловік посміхнувся. Він навчився посміхатися, не розтуляючи беззубого рота, тому враження було таке, ніби людина весь час закушувала губи.

— То гадаєте, я до сорока парубкував? Я ж вам сказав — перед весіллям. Ні, добродію. Сорок чотири.

— За що ж? — несміливо і якось винувато запитав Лозовий.— По якій статті?

—      За дівку... До біса була вродлива. І душі доброї. На жаль, не лише мені полюбилася. Знайшовся ще один жених, тільки він у неї гарбуза вхопив. Тоді-то все й почалося... А стаття... На статті нужди ніколи не було. Якби ж то я справді колгоспну комору палив, так мене й повісити мало. А то, бач, я його в парубоць­кому ділі переміг, а він мене...

Хтось із пасажирів, які також прислухалися до роз­мови, торкнув незнайомого за плече.

—      Київська.

Чоловік заметушився, протиснувся до дверей. Неза­баром його широка спина, через яку навкіс звисала масна полотняна торбина, загойдалася в яскравому освітленні розкішного підземного палацу.

5

В цей час Турбай стояв серед подвір'я «Степової Пальміри» і похмуро оглядався навколо.

Він знав про з'їзд, але не міг, як Лозовий, що був делегатом, збагнути його значення з усією повнотою. Це має прийти потім.

Зараз же Іван Юхимович бачив те, чого зін не спо­дівався побачити, хоч йому було відомо, що в Пальмірі не мед...

Низенький клуб і контора правління, які містилися під одним дахом, дивилися на Турбая перекошеними, підсліпуватими віконцями. Шибки подекуди були ви­биті, а порожнини позатикані ганчірками. Черепичний дах прогнувся, і вся ця будова своїм виглядом нагаду­вала незграбне сідло. Двері теж перекошені разом з одвірками. Наче тут учора землетрус пройшов...

Посеред двору — висока крижана гора. Коли б не журавель, що поскрипував на вітрі, та не довжелезне корито, з якого, мабуть, напували скотину, годі було й збагнути, що в центрі отієї крижаної вершини є кра­тер і з нього можна дістати води. Так, саме кратер і досить-таки вузенький, бо-цямрини пообростали льо­дом згори донизу. Турбаєві важко зрозуміти, як могла виникнути отака крижана споруда. Ще трохи — й від­ро доведеться проштовхувати за допомогою жердини, на якій воно висіло.

Видершись на крижану гору, Турбай обережно, щоб не посковзнутися, опустив відро у колодязь. Йому пригадалася бетонна маківка Горбатюкової во­докачки. «Тридцять кубометрів на годину»,— знову прозвучало в пам'яті Прокопове пояснення.

За спиною Турбая хльоснув батіжок, ІванЮхимо­вич озирнувся.

То хльоскало рожевощоке дівча, зодягнене в гру­буваті хлоп'ячі штани, що були заправлені в чобітки. І хльоскало воно для того, щоб привернути до себе увагу.

— Ну що, Іване Юхимовичу, напилися? — запи­тала дівчина. її карі очі лукаво посміхалися, з-під шапки вибивався важкий вузол туго зібраних кіс.

— По цямринах текло, а в рот не попало,-^* спро­бував відбутися жартом Турбай, з відвертою ціка­вістю оглядаючи дівчину.

— Отож і колгосп у нас такий. Нічого в ньому не держиться. Все чисто витікає...

Дівчина теж оглядала Турбая з гострою зацікавле­ністю, начебто його-приїзд мав для неї неабияке зна­чення.

— Катери-и-но-о! — долинув від корівника хрип­луватий жіночий голос.

— Іду! — озвалася Катерина. Обернувшись на лі­вій нозі, вона побігла поміж засипаними снігом воза­ми і зникла з очей.

Турбай пройшовся ще кілька кроків і спинився спершу здивований, а потім — глибоко.вражений.

Цибатий парубок з видовженим обличчям стояв на стрісі напівзруйнованого сарая, скидав з нього соло­му, що давно вже задерев'яніла, втратила житній ко­лір. Соломою вона вже й не пахла. Оголені крокви нагадували ребра якоїсь гігантської доісторичної тва­рини. Літня жінка у фуфайці, що була в Пальмірі і жіночим, і чоловічим одягом, натоптувала ту солому в плямисту німецьку плащ-палатку і, притискаючи си­пучі оберемки до живота, носила в корівник.

Турбай подумав, що вона міняє підстилку. Та, за­глянувши в корівник, він не повірив власним очам: жінка розкладала ту солому в ясла коровам!.. Закін­чивши розкладати, обтрусилася, підійшла до Турбая ї, відкинувши хустину з голови на плечі, сказала:

—      Здоров будь, вояко!.. Не чекала побачити тебе в Пальмірі. Гадала, що ти вже й дорогу до нас забув,

їй було, мабуть, за п'ятдесят. Зморшкувате облич­чя, вицвілі очі, що колись, напевне, були голубими. Губи позападали, як у бабусі, а волосся посічене, яко­гось непевного кольору.

—      Чого так дивишся на мене? — посміхнулася жін­ка.— Невже не пізнаєш?

Коли відкрилася її білозуба посмішка і ожили очі, в обличчі промайнуло щось знайоме, ледь помітне, мов на фотокартці, яка вицвіла від часу.

—      Благаю тебе, Іване,— пізнай!.. А то, їй-бо, за­плачу.

Вона все ще посміхалася, а в очах блиснули сльози.

Як не силкувався Іван Юхимович — пізнати не міг. Та ось і посмішка на її обличчі погасла. Лишилися тільки сльози. Вона їх розтерла рукавом фуфайки, від­вернулася на мить, потім глянула на Турбая каламут­ними очима.

— Не зважай на мене. Не на тебе моя обида... Га­даєш, це від років у нашому колгоспі старіють?.. О ні!.. Сорокалітня жінка в Пальмірі — це вже бабуся. Сорок літ — бабин вік. Одна Марія ще якось тримається.— Витримала паузу, видно, опановуючи себе, і додала: — Ганну Щербину пригадуєш?.. Та я ж на твоєму весіллі за дружку була. Марія — то ж моя подруга.

— Ганна?! — вигукнув Турбай.— Ну як же я не пізнав?.. Та звичайно ж Ганна!.. О ні, ні. Не така вже ти й стара. Це тут світла замало...

Турбаєві хотілося чимось її втішити, але Ганна, поклавши руку йому на плече, перебила:

—      Бреши, Іване, та тільки до ладу, бо язик попри­щить. Не в тім горе, що на лиці змарніла, а в тім, що душа стала, як оця солома...

Турбай стояв перед нею зворушений і зніяковілий. Це ж на нього глянула його власна молодість. Тільки де ж поділася її горда краса?..

А Ганна також поринула в спогади. Вона народи­лася й виросла в Горохівці. Село це містилося за деся­ток верст від Пальміри, та якщо Пальміра весь час на­лежала до Пилипівського району, то Горохівка час від часу переходила від Пилипівського до Зачепилівсько-го і навпаки. Ще недавно вона була Пилипівського району, а під час створення нової області знову пере­йшла до Зачепилівського.

Ганна з Марією подружилися ще дівчатами, майже дітьми. їхні батьки нібито кумалися чи то були дале­кими родичами. Десять верст — це не відстань, якщо почали з'являтися перші дівочі секрети. Дівчата бігали одна до одної, взимку забивалися на піч, а влітку — в соняшники чи в садок, і шепталися там донесхочу.

За Ганною парубки почали впадати раніше, ніж за Марією. Отож Марія змушена була вислуховувати, як подруга морочила хлопцям голови, насміхалася над ними, відчуваючи свою владу і зверхність. Один був парубок на селі, про якого Ганна розповідала з дитя­чою сором'язністю в голосі і з тим непідробним захоп­ленням, яке породжується лише справжнім коханням. Це був Ничипір Басанець, молодик двометрового зро­сту і такої фізичної сили, що якось, коли треба було розібрати стару сільраду, щоб на тому місці закласти нову, він підійшов до трухлявого, побіленого зрубу, підважив плечем — і хистка будова звалилася, обдав­ши здивованих теслярів цілою хмарою їдкої дерев'яної порохні.

Розповідала Ганна і про Федора Бабенка, що про­ходу їй не давав. Чи до криниці вийде дівчина, чи в поле жати — він тут як тут.

Четвертий рік колективного господарювання був напрочуд вдалим — вродило, як ніколи. Ганна й Ни­чипір готувалися до весілля. Вони жили очікуванням великого щастя, але незабаром сталася подія, що зруй­нувала всі їхні сподівання.

На колгоспну комору було вчинено напад, і одним із організаторів цього нападу виявився Ничипір Баса­нець. Це він стріляв у Федора Бабенка, який стояв на чатах.

Не прийняла Ганна чистим дівочим серцем цієї страшної звістки, не повірила їй. Носила Ничипорові передачі у в'язничну лікарню, де він лежав після по­ранення, а потім — в районну тюрму. Незабаром його кудись ^вислали...

П'ять років жила Ганна листами від милого і на­діями, що скоро всі непорозуміння з'ясуються і нареш­ті можна буде справити весілля. А на шостий одержа­ла останнього Ничипорового листа, в якому він радив їй не марнувати своєї молодості та виходити заміж. Після цього скільки йому не писала, жодної відповіді не отримала.

Одразу ж після арешту Ничипора переїхала Ганна в Пальміру. Гадала хоч там сховатися від Бабенка, та він щотижня навідувався до неї, умовляв стати його дружиною. Не піддалась вона тим умовлянням, та так і лишилась ні дівкою, ні вдовою. Тільки перед самою війною оженився Бабенко на якійсь сільській вчи­тельці.

Лихо не підірвало Ганниної віри в справедливість громадської правди. Не звідавши сімейного щастя, всю свою молоду енергію, всі помисли віддала колгос­пові, громаді. Десять передвоєнних і десять післявоєн­них літ билася Ганна, щоб здійснити мрію своєї юно­сті. Працювала ланковою, бригадиром, дояркою, ко­нюхом... Немає в колгоспі такої роботи, якої б вона не знала і не робила.

Та сили її зрадили, віра почала пригасати. І тепер стояла перед Турбаєм інша Ганна — зів'яла, постаріла, обезкрилена. Не зазнала жодної радості в житті. Що­правда, перед війною, здавалося, справи в колгоспі пішли на лад. З'явилася й людина, біля якої можна було погрітися серцем. То був новий голова колгоспу, учасник громадянської війни, інвалід на милиці. Німці його повісили одразу ж, як увійшли в село...

І ось вона, пригадуючи свою далеку молодість, зітхає:

— О, то були часи!.. Хотілося із злиднів просто в комуну плигнути. Скільки віри було, скільки надій!.. Де й сили бралися...

— А тепер? — запитує Турбай, позираючи на неї так, наче на її плечах лежить тяжкий гніт, і він хотів би його скинути, але не може.

Ганна розворушує в яслах солому, спирається ру­кою на запалі боки худої, немічної корови.

— Хіба не бачиш?.. Привикай, корівко, до отакої соломки! Якщо молока не даси, то курей подоїмо.— І по короткій паузі додає: — Якщо й далі так трива­тиме, то в нас із рогатої худоби тільки вила та граблі залишаться...

— Чого ж терпите, Ганно? — вихоплюється в Тур­бая.

— Терпимо?.. А що ж маємо діяти? Начальство лю­бить до Горбатюка їздити. А в нас буває тоді, коли голову треба міняти. Не встигаємо і запам'ятовувати, як величати своїх голів,— чи то Гаврилом, чи Дани­лом...

— А багато отаких колгоспів?.. Я був тільки в Гор­батюка.

— Та що Горбатюк? — невдоволено промовила Ганна.— Йому й під гору вода тече... Минулого року скрізь покращало. Урожай був, траншей для силосу на­будували. А в нашому районі, окрім Горбатюка, ні на кого й не дивляться.

Турбаєві здалося, що в словах Ганни вчувається заздрість і образа. Це йому не сподобалось.

— Даремно нарікаєш на Прокопа. Він — міцний хазяїн.

— Авжеж!.. Міцніший, ніж треба. Свого не попу­стить, а чуже загрібає. Занадто велику владу йому дали...

Вийшовши з корівника, Турбай замислився. Поки є хоч один такий колгосп, як у Пальмірі, в кожному шматку хліба люди мусять відчувати гіркуватий поли­новий присмак.

Потрібні заходи, що за своїм значенням дорівню­вали б самій колективізації! Щось велике, надійне,— назавжди!..

А може, для того й був скликаний Двадцятий з'їзд?..

Це був другий день перебування Турбая в Пальмі­рі, якщо не рахувати того вечора, коли він приїхав. Жив у Ларивона, намагаючись не зустрічатися з Ма­рією. Так само, як Анатолій уникав зустрічатися з ним. Хлопець тільки назирці наглядав за батьком, че­каючи на його від'їзд.

Турбай розшукав Вишиваного. Ні, на цей раз той був не п'яний. Риб'ячі очі дивилися на^% Івана Юхимо­вича ніби й тверезо, але не вірилося, що вони щось бачать. Він сидів на потрісканому ослоні у конторі правління, і Турбаєві здалося, що Вишиваний нездат­ний рухатись. Його можна тільки разом з ослоном пе­реносити з місця на місце, мов дерев'яного ідола. Вра­ження це походило від того, що в обличчі Вишиваного не ворушився жоден м'яз. Він навіть не поцікавився, для чого Турбаєві потрібна машина. Ворухнувши паль­цем, покликав до себе рахівника. Лантух стояв перед ним з підкресленою поштивістю. Проділ на зализано­му волоссі припав пилом, що в'ївся в просякнуту оли­вою шкіру. Руда борідка упиралася в груди, а очі з-під насуплених брів скоса зиркали на Турбая. Було в тих сторожких поглядах передчуття якоїсь небезпеки. Може, саме тому неохайний рот намагався зобразити привітну посмішку. Той, хто не знав, які стосунки існували поміж Вишиваним і Лантухом, міг би щиро повірити, що рахівникові досить було глянути на за­смалений махоркою палець свого повелителя, щоб одразу ж кинутися виконувати його перший-ліпший наказ.

—      Скажи Калині, нехай заводить свого личака,— через силу видавив із себе Вишиваний. Звуки пропи­того голосу були невиразні, слова булькотіли в грудях, мов каламутна рідина у барилі, коли його потрясти.

—      Слухаю, — ще нижче схилив голову Лантух.

Та коли Турбай вийшов, рахівника ніби хто підмі­нив. Тепер роль повелителя належала йому, а не Ви­шиваному. Очі одразу ж стали гострими, гнівними, бо­рода піднялася, мов іржава мотика, якою Лантух зби-~ рався клюнути Вишиваного в самісінький череп. Голос його нудотно скрипів:

— У бороді гречка цвіте, а в голові й на зяб не орано!.. Коли б то Кузь приїхав, ти б із ним не так ба­лакав. А чи тобі відомо, що Турбай — то близький приятель Горбатюка? Тепер, кажуть, і з Кузем потова­ришували. Гадаєш, куди він оце збирається?.. Та до того ж таки Горбатюка!.. От поїде, наговорить сім кіп гречаної вовни — гляди, і сам Кузь прискаче!..

— Відчепись, Сидоре, — простогнав Вишиваний.— Ти мені не указ.

— Указ чи не указ, а добрива з корівника накажи прибрати. Та сорочку зміни. Он, дивись, черево вила­зить... Бридко й дивитися на тебе!

Сидір Карпович одягнувся в доброго кожуха, взяв у руки ціпок і вийшов із контори.

До Соколівкй їхали по шосе, що вело в місто, а далі треба було звертати на лісову дорогу. Лантух постукав по кабіні, машина спинилася. Він, здавалося, з непідробною насолодою тряс Турбаєві руку.

Видно, природа нагородила Лантуха мовою з тією ж самою метою, що й собаку хвостом. За його улесливи-» ми словами Турбай відчував якийсь розрахунок, але не міг збагнути його сенсу.

—      Прямо вам скажу — золота у вас душа. Ніхто отак до серця не брав труднощів наших... Приїдуть, по­ведуть носом — негарно пахне!.. Покажуть спини — тільки їх і бачили. А ви одразу і вспоможеніє хочете оказать. Благородне то діло, Іване Юхимовичу! Може, і в районі словечко закинете...

Коли його згорблена спина зникла за соколівськи-ми хатами (там Лантух збирався пересісти на попутну машину), Іван Юхимович з полегшенням зітхнув:

—      Ну й ну!.. Таким язиком тільки жорна крутити. На душі в шофера Калини було справжнє свято.

Він час від часу зиркав на Турбая, що сидів поруч. Крутий лоб, прямий ніс, міцно стиснуті губи, трохи видовжене підборіддя. Оце і все, що можна сказати про його профіль, якщо дивитися на Турбая у хвилини його спокійної зосередженості.

Рядовому завжди важко дійти до командира полку, яким би той командир душевним і приступним не був. Є уставні норми — не звертатися через голову безпо­середнього начальника. Але солдатам і не треба було звертатися до полковника — досить того, що вони ба­чили його здалеку, чули його залізної твердості голос. З ним завжди надійно, навіть затишно, бо для нього не може існувати нічого непередбаченого...

І ось тепер він сидить поруч і такий простий, наче ніколи й не володів необмеженою владою над тисяча­ми солдатських душ. Тільки шабельний шрам на щоці і нагадує про те, що це той самий Турбай.

Що б там про нього не казали, шофер знає: інші сприймають його тільки таким, яким він уявляється їм сьогодні. Для Калини ж сьогоднішній Турбай — це постать, виліплена зі спогадів. Колишній солдат зодяг­нув його в ті спогади, мов у кошлату козацьку бурку. І як би тепер не мінялося Турбаєве обличчя, для Ка­лини це не матиме істотного значення, якщо йому не доведеться розчаруватись у полковникові, як колись він розчарувався в Горбатюкові.

Калина мовчить про Горбатюка. Він дотримується правила: якщо можна про людину сказати щось хоро­ше — кажи й не вагайся! Це завжди вчасно. Та якщо всупереч твоїй волі щось лихе на язик проситься —• прикуси язика, аж поки не переконаєшся, що це треба неодмінно висловити.

У Михайлівну вони в'їжджали по обіді. Зимове сон­це стояло високо, нагадуючи своєю безбарвною сірістю ледь помітний отвір, що виводив кудись за межі сірої землі і сірого неба.

Масивні дубові ворота колгоспу «Перемога» від­чиняються лише тоді, коли під ними з'являються свої підводи чи машини. Сторож у добрячих валянках і вкритому сукном кожушку пильнує, щоб у двір не про­скочив хтось сторонній.

Висока стіна, обмазана жовтою глиною, що поде­куди взялася коржами, тягнеться кудись у глибину села, зникає за будинками. Під стіною, близько воріт, стоїть півдесятка порожніх автомашин і кілька підвід з розпряженими кіньми та волами. їздові і шофери розклали вогнище, гріють над ним задубілі руки. Хтось варить кашу у фронтовому казанку.

Якби не оті автомашини і не занадто знайомий ка­занок, цей табір під стінами «Перемоги» мало чим відрізнявся б від козацької облоги часів Хмельни­цького.

Тут є свої ватажки і свої стратеги. Високий хлоп­чина у ватянці, підперезаній брезентовим солдатським поясом підкинув угору гривеника. Піднявши його з притоптаного снігу, похмуро оголосив:

— Решка!.. Значить, можна запрягати «му-два». Все одно жодної стеблинки не дасть. Хай він подавиться своїм сіном!..

— Тихше, ти! — гримнув на нього літній їздовий.— Отой сторож одразу ж йому доложить.

Ось другий хлопчина кинув гривеника. Монета впала в казанок, що висить на тринозі над вогнищем.

—      А-а, трясця твоїй матері! — вилаявся шофер, який варив кашу.— Гадаєте, я вашими гривениками пообідаю?.. Червінці кидайте!

В задку воза, до якого прив'язані «му-два», тобто звичайнісінькі собі воли, сидить дідусь з білою борід­кою. Він болісно пережовує беззубими яснами черег-вий хліб, а цибулю смокче, мов цукерку.

Дідусь звертається до молодого велетня, що, при-

валившись боком до воза, час від часу хльоскає себе батогом по халявах:

— Як гадаєш, дадуть їм прикурить?

— Хто? — не підводячи голови, перепитує парубок.

— Ті, що в Москві оце засідательствують.

Кілька шоферів і їздових почали налягати на кол­госпні ворота. їм би ще тарана з баранячою головою, відлитою із бронзи,— і повна картина штурму.

—      Поклич Горбатюка! З ночі мерзнемо. Сторож дивиться крізь щілину воріт, мов стрілець'

крізь бійницю. Видно тільки його сонні очі та чути байдужий голос:

— Ага, припекло... Зима біла, а снігу не їсть> сінця просить.

— Горбатюка поклич! — знесилено гукають ті, що налягали на ворота.

— Прокопа Микитовича немає. Вони в райком по­їхали...

В голосі сторожа відчувається щось глумливе, зло­радне. Люди відходять од воріт, починають запрягати коней.

—      П'ятий раз голова посилає з оцією бомажкою,— показує їздовий пожмаканого, пересипаного самосадом папірця. — Хай би сам поїхав.

І знову Турбай відчув у руці ефес шаблі.

Залишивши Калину з машиною біля воріт, він пі­шов попід стіною туди, де мав бути розташований Гор-батюків манеж. Роздратування його наростала. Прига­далися жарти про «самостійну державу», якій не ви­стачає лише власних грошей з зображенням кирпатого владики — Прокопа Везучого. Ось тобі й поліс, буря­кова Спарта!.. Мабуть, правду кажуть, що в кожному жарті є доля правди.

Як могла виникнути отака «Перемога»? Добре, що вона існує, чи погано?..

Дідусь з білою бородою, видно, думав про тс ж саме, що й Турбай. Він вірить у тих, що в Москві «за­сідательствують». Не може бути, щоб оцж прірва по­між Пальмірами і Михайлівками пройшла повз увагу з'їзду!..

І все ж таки добре, що є отака Михайлівка! Адже ж її створили люди. Не виросла ж вона так, як, за роз­повідями попів, виросла церква в Святогорську,— з

7*

179

нічого, на голій скелі. «Перемогу» створив дружний труд людський. І що б там не казали про Горбатюка, він таки справжній хазяїн. Якщо навіть його рушійною силою є самолюбство, то воно в цьому разі прислужи­лося більше, ніж добрі наміри «обділених господар­ським талантом фантазерів.

Турбай помітив, що віддалік подерлася на стіну якась людина. її кремезна постать застигла на одну мить на фоні сірого неба і одразу шугнула вниз, зва­лившись по той бік стіни. Турбаєві здалося, що то був не хто інший, як сам Горбатюк. Надто вже примітну доху носив Прокіп.

Іван Юхимович, надибавши під ногами якусь коло­ду, поставив її до стіни і незабаром опинився в кол­госпному дворі. Пройшовши за майстерню, де почи­нався манеж, він помітив Горбатюка, що зціпивши зуби, затискував рану на долоні, з якої струменіла сві­жа кров.

Горбатюк ніскільки не здивувався такій несподіва­ній зустрічі. Струснувши кров з руки, грубо вилаявся. Потім, трохи заспокоївшись, додав:

—      От бачиш, понасипали скла, бісові задрипанці. Все бояться, щоб їх не обікрали. А ти руки мусиш ка­лічити.

Турбаєві важко було утриматись від реготу.

—      Ти б підземний хід прокопав. Спарта так Спар-та!.. Чого ж так церемонитись? В кожній фортеці під­земний хід робили.

Прокіп теж засміявся. Сміх той був ніяковий і ніби винуватий.

—      Гадаєш, приємно дивитися, як вони товчуться отам під ворітьми? Краще вже десятою дорогою обі­йти, бо розірвуть на шмаття. Горбатюк не сонце, всіх не обігріє... Поки міг — позичав. А тепер не можу, бо своя скотина попадає.

Він нагріб під стіною снігу, затиснув його в пора­неній долоні.

Що ж, це теж можна зрозуміти. Михайлівці на себе трудилися. Чи має право Горбатюк роздавати колгосп­не добро тим, хто не вміє про себе дбати?.. Турбаєві стало прикро, що й він так само приїхав до Прокопа сіна канючити. Шилом моря все одно не нагрієш...

Та Прокіп ніби вгадав його думки.

—      Тобі, звичайно, гріх відмовити. Колись один су­хар надвоє розламували...

Турбая дійняла до живого ця Прокопова прозор­ливість.

—      Ти, видно, звик в людях тільки прохачів бачити. А тобі не спало на думку, що я просто провідати тебе приїхав?..

Тепер зареготав Горбатюк.

— Грузовиком... Та ще й вила в кузові. Провідати!..

— Ти й вила встиг помітити? — з веселим здиву­ванням вигукнув Турбай.

— В мене на такі речі око метке,— сміявся Горба­тюк.— Ходімо до контори.

В приймальні, перед Горбатюковим кабінетом, було густо накурено. На дубовому столі різалися в козла кореспонденти. Помітивши голову колгоспу, посхоп­лювалися, дістаючи блокноти.

Горбатюк пройшов повз них, відчинив двері в ка­бінет.

—      Від цього чортового насіння ніякі стіни не вря-

тують,— пожартував Прокіп.— В кожну шпарину про-

лізуть. Сідай, побалакаємо.      ^

Кабінет Горбатюка мало чим різнився від інших кабінетів, які доводилося бачити Турбаєві. Він був не помпезний і не злиденний. Умебльований добрим горі­ховим гарнітуром, він справляв враження достатку і скромності. Незвичайного в цьому кабінеті було тіль­ки те, що він належав не міністрові, а голові колгоспу. Якщо зважити, в яких конурках іноді доводиться зу­стрічатися з іншими головами колгоспів, то не можна не пройнятися повагою до цього кабінету і його гос­подаря.

Горбатюк запросив Турбая роздягнутися і, відки­нувшись у кріслі, запалив цигарку. Неглибокий поріз на долоні вже не кровоточив, і Прокіп встиг про нього забути.

—      Хоч ти, Іване, й приховав від мене те, що тобі зараз найбільше болить, та я все-таки мав нескром­ність догадатися.—Прокіп глянув на Турбая пильним, проникливим поглядом, примусивши Івана Юхимови­ча нервово закусити губу. —Що ж, буває... Я хочу, щоб ти затямив собі одне: Горбатюк завжди готовий тобі допомогти!

— А чим ти мені допоможеш? — неголосно, з бо­лісною гримасою на обличчі, запитав Турбай.

— Ну все-таки... Де ти вирішив отаборитися?

— .Поки що поміж небом і землею. В старе житло повертатись не хочу. Погано воно мені прислужилось.

Турбай відвернувся, виглянув у вікно. Віддалік колгоспники відкривали третій відсік траншеї, в якій зберігалося засилосоване бадилля молодої кукурудзи. Не корови в Горбатюка, а рогаті аристократки! За такі вишукані ласощі вони мусять молитися на своїх господарів. І як розумно побудовані траншеї! Поділе­ні на відсіки, мов щільник на соти. Поки вибирається силос з одного відсіку, інші герметично закупорені, мов консервні банки. Корови мають завжди свіжий си­лос. Недаремно міжрайонну нараду тваринників Пан­телеймон Гаврилович скликав саме в Михайлівці. Та­лановитий, бісів Горбатюк!..

Прокіп покрив Турбаєву руку, що лежала на сто­лі, своєю широкою долонею.

—      Гаразд. Відвезеш сіно — і повертайся.— Він ла­гідно посміхнувся.— Та жеребця мого не забудь. А то з грлоду здохне. Він у мене до гнилої соломи не звик.

Обличчя Турбая налилося кров'ю. Висмикнувши руку з-під Горбатюкової, вдарив нею об стіл.

—      Та як ти смієш? Ти ж член обкому. Що ви собі думаєте? Що думає Лозовий? Це ж ганьба, ганьба!.. Не тільки людям — корові сором у вічі глянути.

Погляд Прокопа був серйозний і зосереджений.

—      Це надто складне питання. Якби ми^не мали та­кого лиха, не потрібні були б ні пленуми, ні рішення. Та й з'їзд, мабуть, проходив би інакше.— Він замис­лився і по короткій паузі додав: — Надто довго ми боя­лися правді у вічі глянути. А кар'єристи й підлабузники такого туману напускали, що Йосиф Віссаріонович... Ну та що казати... Ще рік-два... Гадаю, ти востан­нє бачиш, як стріхами корів годують. Про це по­тім лише в книгах можна буде прочитати. Якщо, зви­чайно, не заціпить отим, що за дверима сидять... Але не про це зараз мова. Відвезеш сіно — одразу ж повер­тайся. Що тобі робити в Пальмірі?.. До весни поживеш у мене, а весною хату поставимо. Тобі в нас буде не зле. Михайлівці вміють шанувати бойову сивину сол­датів революції.

—      Гаразд, я подумаю,— відповів Іван Юхимович на Горбатюкове запрошення.— Ти вже впускай корес­пондентів... Бо, видно, заждалися.

До Пальміри Турбай повернувся увечері. Машина нагадувала скирту сіна, що якимось чудом пересува­лася від замету до замету, прокладаючи собі дорогу в засніженому степу. Ніколи Калині не доводилося виявляти стільки винахідливості, щоб перевезти ван­таж, який перевершував будь-які можливості його три­тонки. Натоптували вони разом з Турбаєм, тож, певна річ, брали стільки, скільки можна вивезти за околиці Михайлівки. А там уже й перекинутись не страшно — Турбай постереже, а Калина до ранку встигне ще раз обернутись, щоб забрати решту. Звісно, цього сіна ви­стачить ненадовго. Та якщо підмішувати його до соло­ми, то це допоможе врятувати скотину від падежу.

Тільки б сніг зійшов скоріше! Яка ж вона довга — оця зима...

6

Кузь учора їздив до обкому. Хотілося довідатись більше, ніж приносили газети, що читалися в ці дні від першого до останнього рядка.

Дмитро Іванович багато чого не міг збагнути. На­віщо так наголошувати на наших недоліках?..

В обкомі Дмитро Іванович не зважувався вислови­ти своїх сумнівів. Він тільки слухав, про що балакали інструктори, завідуючі відділами та секретарі райко­мів, які прибули сюди за тим же, що й Кузь. Звичайно, Пантелеймон Гаврилович потім розповість усе, а з преси вже зараз видно, що партія не збирається роби­ти таємниць ні з чого. Та важко, дуже важко стриму­вати своє нетерпіння!..

Проте партійні працівники знали поки що не біль­ше, ніж можна було вичитати з газет.

Додому Дмитро Іванович повертався з Ладимком. Хоч Кузь і не симпатизував цьому велетневі, вважаю­чи, що йому аж ніяк не пасує партійна робота, але з ним можна було відвести душу, не боячись, що завтра про твої сумніви та вагання довідається вся область.

—      Зрозумій,— вголос роздумував Кузь,— надмірна щирість ніколи не була корисна.

— Ти кажеш — надмірна?.. Надмірної щирості не буває. Так само, як не буває надмірної чесності чи над­мірної мужності. Є просто щирість, чесність,, муж­ність. І саме ці якості характеризують з'їзд. Прислу­хайся, що робиться в народі...— Ладимко розстебнув бекешу, зняв шапку і поклав її на сидіння автомаши­ни. Йому було жарко від збудження. — Ніби люди стали розумнішими. Мислять сміливіше й ширше. А це ті ж самі люди, Дмитре!.. Ті ж самі.

Дмитро Іванович задумався. В словах Ладимка було чимало правди. Ось, наприклад, річки почали переси­хати. Деякі керівники позбулися великого клопоту: не треба переплітати лозою берегів, не треба їх камін­ням бутити. Квола течія нездатна підмити берега. Бе­реги почали звужуватись, річища заростають талом і луговою травою. Та позбувшись одного клопоту, вони позбулися радощів і величезних вигод, які приносила людям повновода ріка. Стало важче боротися з по­сухою.

Духовне життя народу — велика ріка!.. Про це не слід забувати. І треба піклуватися, щоб її береги не звужувались... Бо нічого нема шкідливішого, ніж ду­ховна скованість людей. Вона — як посуха. Це ж звід­си — відсутність енергії, ініціативи...

Але чекай, Дмитре Івановичу!.. Поспішати з і-ис-новками не варто. Це лише Ладимко звик висловлю­вати свої сентенції так, начебто всі таємниці розвитку людства лежать у кишені його цигейкової бекеші. Тре­ба думати, багато думати, бо до кожного твого слова прислухаються тисячі вух... Треба послухати, які вісті привезе Пантелеймон Гаврилович.

Він уже шкодував, що розбалакався з Ладимком. А той тільки почав входити в роль. Любить Ладимко посперечатись! Сперечається так, наче шаблю відто­чує. А твої аргументи ніби служать для тієї шаблі доб­рим точилом.

Ладимко заговорив про те, що бойовий корабель, який десятиліттями крає океанські простори, з часом втрачає маневреність і швидкість, якщо не зчищати з його підводної частини черепашок і водоростей. Наш державний корабель витримав такі бурі і шторми, що іншим і не снилися. Нам ніколи було заглядати в його підводну частину. Корабель той був самотній серед ворожої ескадри, яка оточила його з усіх боків. Тре­ба було вести бій і знову бій!.. Сьогодні ж його ото­чують нові революційні вимпели, які вважають наш корабель своїм флагманом. Проти ворожої ескадри стоїть ще могутніша соціалістична ескадра. Флагман одержав можливість очистити свою сталеву броню від морського дріб'язку. І ми робимо це, відриваючи від сталевої броні молюски наших помилок. Корабель від цього стане ще могутнішим, його швидкість зросте неймовірно... Тож нехай кричать з ворожої ескадри що завгодно. Ми знаємо: крик їхній від страху!..

— Так я розумію те, що відбувається в країні,— закінчив Ладимко.

Дмитро Іванович знав, чому він вдався до морських порівнянь. Морська справа була йому добре знайома: до війни та під час війни Ладимко перебував на політ-роботі серед моряків Чорноморського флоту.

Кузь не.знайшов заперечень проти його останнього монолога. Гадаючи, що остаточно переконав свого опо­нента, Ладимко також замовк.

Вони вже їхали засніженими полями Зачепилів-ського району. Біла хвиляста рівнина, здавалося, не мала горизонтів — сніги на небокраї зливалися з біли­ми хмарами.

Пильне око могло б помітити, що в зачепилівських селах старі хати виглядали гірше, ніж у пилипівських. У пилипівців майже не лишалося сіл, де б люди про­тягом останніх років не полагодили хаток. Звісно, ла­годили так, як дозволяв достаток,— на старі стріхи на­кладали золотисті латки із свіжої соломи. Влітку село виглядало дивно — майже всі стріхи були рябі. І все ж це свідчило про те, що люди поволі підіймали свій добробут.

В селах Зачепилівського району ще й досі лишало­ся багато хат з проваленими, замшілими стріхами. Гос­подарі, видно, не збиралися їх лагодити, і це справило на Дмитра Івановича гнітюче враження. Він похмуро покосився на Ладимка. Незрозуміло, чому Лозовий на­зивав Зачепилівський район серед перших. Мовляв, там більшість колгоспів виходить на рівень передових. Ой, видно, оцей Ладимко вміє напустити рожевого ту­ману.

Дмитро Іванович знав, що хоч Ладимко й був дру­гим секретарем, але в ділах району займав провідне становище, бо перший секретар Шевчук часто хворів. Шевчук не раз просив увільнити його від справ, запев­няючи обком, що Ладимко цілком упорається з обо­в'язками першого секретаря. Проте Ладимко рішуче відмовлявся. Він переконував Лозового, що Шевчук, відійшовши від роботи, ще тяжче занедужає...

Кузь не дуже вірив у щирість цих Ладимкових мо­тивів. Певно, Ладимко тільки прикидається прямим і відвертим. Він хитріший від самого дідька. Будь Ла­димко таким прямодушним, як про нього думає Лозо­вий, чи вдалося б зачепилівцям здобути славу передо­вого району? Адже ж передові колгоспи видно одразу по тому, як люди живуть...

—      Виявляється, в передовому районі стріх полата­ти нічим,— глузливо посміхнувся Кузь, показуючи на хату, що чимось нагадувала ту, в якій народився Та­рас Шевченко. Тарасова хатинка запам'яталася йому ще з букваря двадцятих років.

Ладимко одразу ж спохмурнів:

—      Таки ж нічим... Солома з-під комбайна для стріх не годиться. Я бачив — у вас колгоспники засівають садиби житом, потім жнуть серпами. Бо колгоспна со­лома така перетерта й перем'ята...

Дмитро Іванович здивовано зиркнув на Ладимка. Він, Кузь, ніколи й не ставив собі цього запитання — навіщо люди сіють на садибах побіля хат жито. Це вкорінилося давно — відтоді, як урожай почали збира­ти комбайнами. А вкорінившись, стало звичним і вже не впадало в око. І, певне, це дуже невигідно для колгоспника. Значно вигідніше садити городину... Про­те Кузь був задоволений, що велетень нарешті виявив­ся побитим найпереконливішим аргументом—життям. Адже ж отих убогих хаток не сховаєш! Зведення про високі надої молока, першість по тваринництву — і раптом оці хатки!..

—      Коли дощ у дитячу колиску обвалює глину,— в'їдливо сказав Кузь, — матері, мабуть, не легше від того, що сект>етарів райкому похвалили за високі на­дої. А ти як гадаєш?..

Ладимко відповів не одразу. Йому уявився неосяж­ний степовий простір, випалений до останнього ко­рінця гігантським морем вогню, що протягом кількох воєнних років вирувало на цих просторах, пінилося кривавою піною, вкривало небо чорним димом, півсві­ту застилало сажею, не лишаючи нічого живого на своєму шляху.

Навіть випалена галявина заростає нерівномірно. Спершу з'являються окремі острівки зелені, потім їх стає все більше й більше, але ще довго людське око помічатиме обвуглені пні та чорні лисини...

Він пригадав найтяжчу ніч у своєму житті. Це було в Севастополі. На його руках помирала дружина. Мила, рідна Олеся... Вона була поранена осколком міни в живіт. Разом з нею помирало ненароджене дитя. Місто палало. Обличчя її було червоне від по­жежі. Ніколи і ніщо так не вражало Ладимка, як вра­зили її останні слова. Підвівши голову, вона сумно оглянула палаюче місто й ледь чутно прошепотіла: «Спалили... Все спалили...» Знала, що помирає. А ду­мала не про себе. Про місто, про людей думала. Та­кою вона була завжди. Зробивши внутрішнє зусилля, він змусив себе відірватися від тяжкого й дорогого спо­мину. Заговорив суворо, неголосно:

—      Повір, Дмитре: лають чи хвалять — не те для мене головне.— Помітивши скептичну посмішку на вустах Кузя, ствердно хитнув головою: — Так, так... Не те головне. Головне — люди... Дитяча колиска, про яку ти казав... І знаєш, то ж таки добра ознака, що колгоспники хат не латають. Дуже добраї

«Ну й хитра ж бестія, — подумав про нього Кузь.— Одразу чорне в нього стає білим. Неперезершений де­магог. Такого не швидко розкусиш».

— Вперше чую, щоб нестатки радували комуніста,— докірливо посміхнувся Кузь.— Та ще секретаря рай­кому.

— Нестатки? — розправив плечі Ладимко. В маши­ні одразу ж стало тісно. Здавалося, він усю її заповнив собою.— Та ні, якраз навпаки. Нині підновлена хата бідніша від старої, нелатаної Тобто господарі живуть бідніше... Так, так... Це досить своєрідне явище. Воно виникло протягом останніх років. Після вересневого Пленуму. Хіба ти не помітив?.. Я не кажу про винят­ки. Винятки є завжди. А в загальній масі — це так. Звісно, явище короткочасне. Виникає лише під час гігантських суспільних зрушень...

Кузь зареготав.

—і О-о, ти навіть закони виводиш! Дивовижний за­кон. Чим більш занехаяне село, тим воно багатше.

—      Ти мене не так зрозумів.— Ладимко поклав руку на плече шофера.— Зачекайте.

Трохим Кіндратович вийшов із машини й витягнув за собою Кузя. Вони стояли посеред села. Морозний сніг поскрипував під ногами. Якийсь дурнуватий цуцик із верескливим гавканням накинувся на машину.

—      Зайдімо до кого-небудь, — запропонував Ладим­ко,— Вибирай на свій розсуд.

Кузь показав на хату, яка йому здалась найбільш убогою. Стара, згорблена господиня зустріла їх при­вітно, хоч і стримано. Витерши спідницею ослін, по­садила біля вікна. В хаті було чисто й затишно. Під стелею висіла велика лампа з пластинчастим метале­вим абажуром, від якого тягнувся шнур до радіопри­ймача «Родина». Вечорами ця лампа освітлювала хату і водночас виробляла електроенергію для приймача. Глиняна долівка була ретельно підметена. В кутку, біля незугарної печі, сиділа дівчинка-школярка й ста­ранно виводила в зошиті неслухняні літери.

— Трохиме Кіндратовичу,— звернулась господиня до Ладимка. — Може, гарячого молока з морозу?.. Або миску борщу? Свіжий, тільки-но зварила.

— Ні, ні... Ми на хвилину. Якщо не помиляюсь, ви — мати тракториста Пилипа Кравця?.. Я колись його підвозив із емтеес. Здається, тут висаджував.

— Авжеж. А ото,— кивнула стара на дівчинку,— його донька Оксана Пилипівна... Бач, як засоромилось, дурненьке.

—      Хату перекривати думаєте? — запитав Ладимко.

— Та на бісового ж батька її перекривати? Вона своє віджила. Мені ось-ось дев'ятий десяток стукне, а хату ще свекор мій будував.— Пртягнулась вузлувати­ми пальцями до великої мідної кварти.— Його робота. Майстер був. Мідник... То скільки ж це хаті?

— Та-ак... Звісно, не варт. Крокви не витримають,— погодився Ладимко.

— Все вже погнило... На моїх молитвах тримаєть­ся.— Скупо, по-старечому посміхнулася.— Що її пере­кривати, що мене заміж видавати. Однаково. Весною

Пилип збирається нову ставити. Отам за хлівцем уже й крокви, й дошки на підлогу. Ви б, може, шифером помогли?

— Це важко. Не обіцяю... А на вашій вулиці стріхи латають?

— Звісно, якби в мене не було дітей, то хіба ж я оце про нову думала б?.. Стару б латала. А молодь старі латати не хоче. Бо латка на хаті, як і на сороч­ці,— не від багатства... Краще рік-два в старій пере­бути та на нову стягнутись. А якщо й молодь гнилі стріхи латає — то вже не від добра. В нас теж таке було. А тепер бог милує...

Коли, попрощавшись із господинею, вийшли з дво­ру й сіли в машину, Кузь почав помічати те, що не помічав раніше. Часто-густо біля старих хат трапля­лися присипані снігом нові фундаменти чи навіть сті­ни. Або лежали дбайливо складені колоди, які через рік-два мають стати кроквами нового дому...

Тепер Кузь зрозумів,— марно він похвалився Ла-димкові, що в Пилипівському районі латають стріхи. Латають тому, що в людей поки що не зміцніла надія на заможне життя. Виявляється, навіть по стріхах можна читати людські думки та настрої. І він, Кузь, опинився в становищі легковажного дачника, який, за­бачивши в селі з десяток прадідівських стріх, квапить­ся зробити по них висновок про добробут колгоспни­ків. А полагоджені стріхи його радують — це ж, мов­ляв, обнова...

Невже Ладимко випадково опинився в хаті тракто­риста, чиє ім'я міг назвати, не напружуючи пам'яті? Хіба мало трактористів у районі?.. Та коли Ладимко попросив Кузя спинитися серед поля, де люди стави^ ли щити для затримання снігу, Дмитро Іванович пере­конався, що велетень справді тримає в пам'яті сотні імен. Майже кожну дівчину або молодицю він нази­вав по імені, а старших — по імені й по батькові.

Ось він влаштував екзамен ланковій:

—      Скажи, Килино, скільки води одержить гектар землі, якщо товщина снігового шару на початку весни близько тридцяти сантиметрів?

Килина знизує плечима.

—      Трохиме Кіндратовичу, хто ж це може полі­чити?

Ти мусиш. Якби полічила, то поставила б на оцій ділянці не двадцять щитів, а шістдесят або сто.

—      А скільки ж води? — допитується Килина. Трохим Кіндратович лагідно посміхається. В цю

мить він чимось нагадує вчителя, що розмовляє з уче­ницею.

— Шар снігу в один сантиметр дає на гектар землі тридцять п'ять тонн води.

— Тридцять п'ять? — дивується якась немолода жінка, стягуючи рукавиці.— Та невже? їй-бо, аж не віриться.

— Так, Фросино Кирилівно. Отже,—продовжує Ла­димко,— при товщині шару в тридцять сантиметрів ви одержите тисячу п'ятдесят тонн води на кожний гек­тар. А тепер судіть самі, що таке снігозатримання...

Під'їжджали до Зачепилівки. Нарешті велетень ви­йде з машини й можна буде трохи відпочити. Кузь не міг зрозуміти, чому й чим саме його дратував Ладим­ко, але витримати присутність цього здорованя понад годину для Кузя було справжньою карою.

А може, невгамовністю гострої, неспокійної думки він стомлював Кузя? Поруч з Ладимком не можна не думати. І неприємно те, що Ладимко, сам того не від­чуваючи, породжував у Дмитра Івановича невтішні думки.

Кращого оратора, ніж Кузь, в області немає. Навіть Лозовий, — теж блискучий оратор,— відзначав його пропагандистські здібності. А до кого звертається об­ласна газета, коли їй потрібна пропагандистська стат­тя? Може, до завідуючого відділом агітації й пропаган­ди обкому товариша Кушніра? Еге-е, той напише... Так напише, що його статтю можна використовувати за­мість мухомора — мухи дохнуть від нудьги... Тому най­частіше дзвонять Дмитрові Івановичу.

Та ясно, в Дмитра Івановича вже немає тієї енергії, якою володіє Ладимко. Бабенко й Кузь — ветерани на керівній роботі. І той, і той посідають керівні пости в районі майже чверть століття. З колективізації почина­ли. Бабенко, звісно, ні на що не претендує. Та й здібно­стей особливих у нього непомітно. Просто приємна, симпатична людина. Кузь любить відпочивати в його товаристві. Бабенко вміє підкреслити все краще, що є в Кузеві. Якщо поруч Ладимка Дмитро Іванович почуває себе так, ніби він у чомусь і перед кимось винен, то поруч Бабенка до Кузя знов повертається відчуття са­моповаги. Бабенко помічає в ньому те, що Кузь бачить у самому собі,— доброго пропагандиста, талановитого оратора й досвідченого партійного керівника.

Дмитро Іванович щиро вважав, що доля не була з ним щедрою.

Справді, що великого й радісного було в його житті? Його ровесники вже давно займають відпові­дальні посади в ЦК. А хіба Пантелеймон Гаврилович набагато за нього старший? Років на сім, не більше. Між тим, він — перший секретар обкому, член ЦК. А Кузь за двадцять років виріс від секретаря райкому комсомолу до секретаря райкому партії. Так ростуть хіба що саджанці тропічних дерев у хатніх горщиках. Кілька разів змінився весь склад обкому, не кажучи вже про райком, тільки він, Кузь, сидів у своєму гор­щику, мов довголітній кактус, і жодного разу не за­цвів. Правда, після війни, коли Кузьповернувся з ева­куації, з'явилася на тому кактусі одна-єдина квітка — колгосп «Перемога» на чолі з Горбатюком. Але в сві­домості начальства, і особливо газетних писак, яких Дмитро Іванович терпіти не міг, та квітка живе чомусь окремо. її бачать, її фотографують, про неї пишуть, а ім'я Кузя згадується лише принагідно...

Мабуть, саме оці думки й породжували втому. Ні, то була не фізична втома, якої неважко позбутися, добре перепочивши. То була втома духовна. Інколи Кузеві здавалося: він не любить Ладимка лише тому, що заздрить його духовній цільності та енергії. Але Дмитро Іванович умів себе переконати, що для нього принизливо заздрити Ладимкові. Власне, хто такий Ладимко, щоб йому заздрити?..

Ладимко, вийшовши з Кузевої машини, піднявся по сходах на другий поверх. Відчинила Одарка Гаврилів­на — літня жінка, яка приходила до Трохима Кіндра­товича через день прибрати в квартирі та зготувати їжу. В ті дні, коли її не було, Трохим Кіндратович сам розпалював керогаз і підігрівав обід. Це стало звич­ним і ніскільки не обтяжувало. Квартира була з двох кімнат і кухні. В одній кімнаті стояв письмовий стіл, шафа з книжками. Тут же, біля шафи, лежали гирі — по два пуди. Вранці Ладимко, широко розчинивши вік­на, впускав морозне повітря й робив півгодинну заряд­ку. Потім напускав у ванну крижаної води й лежав дві-три хвилини. Якщо інколи в нього не вистачало часу для таких вправ, відчував у тілі неприємну кво­лість.

В другій кімнаті він спав. Тут не було нічого дере­в'яного. Металеве ліжко, металеві стільці, металевий столик — із тих, які охоче купуються автомобіліста­ми. Дерево не витримувало спартанського побуту Л'а-димка. Спав він теж з широко відчиненими вікнами в який завгодно мороз. А вранці, коли вирушав з дому, вікна, звісно, зачинялися. Одарка Гаврилівна любила тепло. Вона одразу ж розпалювала печі. Отже, в кім­наті було то холодно, то жарко. Дерев'яні меблі, куп­лені минулого року, протягом зими потріскалися. Тоді Ладимко їх виставив і купив собі металеві. Він лю­бив уранці, відкинувши ковдру, відчути на тілі дотик холодного металу. Це одразу ж проганяло сонли­вість.

Роздягнувшись, сів за письмовий стіл, дістав що­денник. Ні, це був не той щоденник, в якому ретельно описується день за днем. Ладимко занотовував тільки думки. З нього не можна було довідатися, як жив і працював другий секретар Зачепилівського райкому. Життя неспокійної, допитливої думки, її щоденний пульс — ось чим був той щоденник.

Злегка розім'явшись, Трохим Кіндратович схилився над письмовим столом. Думки лягали на папір дрібни­ми, майже мікроскопічними рядками.

«Духовна сонливість догматиків потривожена з'їз­дом — навіщо говорити про те, що були в нас не лише перемоги, але інколи траплялися й помилки? І навіть жертви...

Я ж думаю ось про що. Хто навчив первісну люди­ну користуватися вогнем? Гроза, яка палила стар}, трухляві дерева. І той, хто вперше пішов назустріч лі­совій пожежі, щоб добути для людства вогонь, певне, зазнав тяжких опіків. А може, навіть згорів разом з деревами. Сьогодні ж вогонь став кишеньковим — ми носимо його у сірниковій коробці... Так само буде ко­лись І з атомною енергією.

Але ж ті, перші... Чому ми повинні боятися правди про їхні рани та опіки? Хіба не на їхніх помилках люди навчилися користуватися вогнем?

Ми ж добули для людства такий вогонь, який не погасне повік — вогонь соціалістичних ідей. До нас він був тільки теорією. Чи можна було менше обпіка­тися ним напочатку? Мабуть, можна, якщо судити про минуле з позицій сьогоднішнього досвіду. І хай вог­нем, який ми принесли в обпалених долонях, інші те­пер користуються без ран і без опіків. Вони зрозу­міють: тільки могутні духом натури, що несуть світові велику правду, здатні так тверезо судити і про свої перемоги, і про помилки...

А духовні карлики... Ні, вони ніколи не творили історії. Хай скиглять і ревізують. Хай називають себе пророками. Муха, пригрівшись на залізному тілі паро­воза, теж дзижчить про те, що буцімто вона веде со­став...»

—      Трохиме Кіндратовичу,— почув Ладимко за своєю спиною. Оглянувся. Одарка Гаврилівна стояла посеред кімнати, схрестивши руки на грудях.— Я все поставила в холодильник. Завтра приходити?

—      Спасибі. Ні, завтра не треба. На все добре... Але Одарка, видно, сказала ще не все. Вона стояла,

озираючи Ладимка пильним, сумовитим поглядом.

—      На добраніч, Одарко Гаврилівно,— повторив Ла­димко. Його переповнювали думки. Хотілося швидше вилити їх на папір.

Одарка підійшла ближче, відсунула папери, взяла ручку.

—      Ти мене не жени. Треба буде — сама піду. Ач який!.. Гадаєш, я тільки про шлунок твій дбаю? Я, може, й дурна, а душу теж бачу...

Ладимко здивовано заблимав очима. Що це сталося з Одаркою? Завжди така мовчазна — слова зайвого не скаже. І раптом прорвало.

—      Та сідайте, сідайте.— Підсунув їй стільця.— Хіба я жену? У вас же вдома і чоловік, і діти...

Одарка сіла. Знову заговорила на «ви».

—      Дивлюсь я на вас, Трохиме Кіндратовичу, і серце в мене болить. Чи годиться вам отак жити? Дереви­на—та й та, поки жива, пари собі шукає. Хіба ж це порядок, коли отака сила пропадає марно?

—      Невже марно?

Ладимко стримано посміхавсь, і це знов розсерди­ло Одарку.

— Авжеж!.. Все гирями махаєте. Бо силу дівати ні­куди. Хіба ж дівки та молодиці на світі перевелись? Дружину вам треба, І діточок — хоч двійко. Я б їх сама виняньчила.

Ладимко відбувався жартами. Одарка махнула на нього рукою,— мовляв, пропащий чоловік,— і, грюк­нувши дверима, вийшла.

Він постояв біля своїх гир. На його обличчі блука­ла невесела посмішка. Діточок хоч двійко... Де ж їх узяти? Хіба тільки в дитбудинку. Ладимко б це давно зробив, якби був певен, що в нього їм буде краще, ніж там.

І знову підкралися спомини. Здалеку, з довоєнних світанків.

Туристи спочивали в палатках. А вони й не лягали спати — Ладимко й Олеся. Всю ніч просиділи біля вог­нища і тепер пішли зустрічати сонце.

В студентські роки,— а вони були студентами пед­інституту,— турбот менше, ніж радощів. Особливо коли дивишся на юність із рубежу свого сорокаліття.

В Олесі довга руса коса, правильні риси обличчя, міцні білі зуби, стрункість і пружність фізкультурни­ці. Та це те, що м'ожна сказати майже про кожну дів­чину. Було в неї своє, чого Ладимко не помічав в ін­ших: така усмішка й такі очі, що без них,— він зрозу­мів,— йому не прожити. А головне — душа, яка ніби є продовженням твоєї. Велика гармонія, що виникає раз у житті. Повторення неможливе. Особливо для таких, як він, однолюбів...

Круті схили гори вкриті лісом, а поміж деревами густа, висока трава. Природа тут не скупа ні на дощі, ні на сонце. Навіть на голих скелях, де, здавалось би, зеленому лишаєві поживитись нічим, шумлять верши­нами могутні,— в три обхвати,— сосни, і їхнє коріння шастає над урвищем, відшукуючи поживу в ледь по­мітних тріщинах сусідніх скель, і розколює їх, і само створює для себе грунт — із власних змертвілих клі­тин та вітром занесеної глиці. Тут, як ніде, розумієш, наскільки життя,— навіть у його найпримітивніших проявах,— сильніше за мертву природу.

Світанок синій-синій. Такий синій, що Олесине обличчя стає блакитним, ніби в казкової марсіанки Аеліти. Вони поспішають, щоб побачити сонце рані­ше, ніж воно зійде для інших. Така вже закономір­ність: хто йде вгору, для того сонце сходить раніше...

Ладимко довгою бамбуковою палицею розгортає траву, розганяючи сонних змій. їх тут тьма-тьмуша. Змії, потривожені палицею, вихоплюються з трави, зі свистом і лютим шипінням летять над їхніми голова­ми і зникають десь далеко внизу. А вони й не знали, що змії можуть так стрибати. Наче гора-чарівниця, охороняючи підступи до своїх таємниць і скарбів, ви­стрілює ними, мов стрілами. Це дивує, але ніскільки не лякає. Змії не здаються їм потворними й небезпеч­ними. Просто живі, пружні спіралі, доповнення до гір­ських лісів. І хай собі стрибають. Навіть цікаво...

Олеся йде попереду. Все вище й вище. Вона смієть­ся. А десь за горою сонце...

І раптом одна темна спіраль, на якусь мить обвив­шись навколо Олесиної руки, сповзла в траву. Олеся не зойкнула, — тільки здивовано повернула голову і, піднявши оголену руку, дивилася на неї. В її погляді не було ні страху, ні заклопотаності. Ніби сталося прикре непорозуміння, яке зараз має з'ясуватись. Хіба ж могла оця буйна, барвиста природа влаштову­вати їм якісь неприємності в такі чудові хвилини?

А Ладимко вже зрозумів, що сталося. Чарівне по­тьмарення зникло, і світ одразу ж втратив казкові риси.

Він підхопив на руки Олесю й хотів бігти вниз, на турбазу.

Але вона звеліла:

— Ні!.. Тільки на гору. Глянь, вершина вже близь­ко. А там — сонце...

Не тямлячи себе, з дорогою ношею на руках, він побіг на гору. Вершина справді була недалеко. І ось вона — гігантська розпечена куля, що спокійно пливе над пасмами гір, над білими сніговими шоломами, і було дивовижним оте близьке сусідство снігів і сонця.

Він посадив Олесю, відшукав ледь помітну ранку на її руці і впився в неї шорсткими губами, висмок­туючи кров разом з отрутою. Робив це гарячково, з якоюсь дикою тупістю, і, може, сам у ці хвилини був схожий на дикуна. Потім приклав до ранки розпечене лезо ножа. Туго стягнув руку міцним ремінцем... Оце й усе, що можна було зробити. І лише тоді наважився заглянути в її обличчя. Заглянув — і відсахнувся вра­жений. Ні, це було неприродно — Олеся спокійно, безтурботно сміялася. її великі карі очі сяяли, зіниці були розширені, а обличчя таке прекрасне, яким він ніколи його не бачив. Він не міг збагнути, що той спо­кій і сміх — від надмірної довіри до нього. Що може статися, якщо він тут, поруч? А мізерна- доля отрути, яка все ж таки всмокталася в кров, ще, мабуть, не да­вала про себе знати.

Коли він почав докоряти собі за необачність,—це ж він вигадав оцю прогулянку,— Олеся задумливо ска­зала:

— Нічого, Трохиме. Колись нам все одно треба було довідатись, що поруч прекрасного живуть носії отрути. Зате поглянь, яка неосяжна краса!..

Справді, краса була неосяжною. Гори в срібних шоломах схожі на голови казкових витязів. То стражі віків і стражі'сонця. І сонце, здавалося, завжди наро­джується саме отут, серед гранітних когорт, щоб, по­гулявши над білим світом, повернутися знов сюди — додому. Десь, мабуть, за отією горою, є золота пече­ра — його велетенське гніздо. І не треба задумуватись над тим, звідки береться казка,— було ясно, що вона виникає з отакої майже неймовірної краси. І не слід дошукуватися користі в існуванні цієї кам'яної не­осяжності—хай існує для краси. Цього досить. Адже ж людина, вбираючи в себе отаку красу, теж стає пре­красною.

Тоді Ладимко зрозумів найголовніше в Олесі. І най­головніше в людині. Незважаючи на небезпеки, йти назустріч прекрасному — ось у чому зміст життя! Відкидати з дороги змій, не боятися їх отруйних укусів, бо попереду сонце, а воно варте боротьби і зусиль.

І ніколи не відступати. Ніколи!..

Потім Олеся хворіла, але недовго. Потім стала його дружиною. І це теж був похід назустріч прекрасному. Завжди разом, рука в руці...

Вчителювали в степовому селі. Ладимко читав істо­рію, Олеся — українську мову й літературу. А перед самою війною Ладимка покликали до військкомату. В нього вже було військове звання — політрук.

І ось вони в Севастополі...

Те, що було далі, пригадувати тяжко. На війні Оле­ся знайшла собі місце — рятувала поранених. А воро­жий осколок знайшов її... Мов колись отруйне зміїне жало...

Часто потім Ладимко пригадував Олесині слова — поруч прекрасного живуть носії отрути. Ніколи люди не знайдуть у космосі планету, що була б краща й багатшу за нашу Землю. То хіба ж не варто присвяти­ти життя навіть кількох поколінь, щоб оцю найкращу з планет очистити від отрути? Хай лишається на ній тільки краса!..

Він дав клятву над могилою Олесі. Він жив, щоб здійснити цю клятву. А карі Олесині очі ніби нагля­дали здалеку за ним — то журливо, то бадьоро, то осуд­ливо. Він був підвладний тим очам, і сам не хотів по­збутися цієї влади над собою...

7

Вдома на Бабенка чекали великі неприємності.

Тільки-но подзвонив, як двері передпокою відра­зу ж відчинилися, ніби Ліза весь час стояла під двери­ма, чекаючи на чоловіка. Вона кинулась до нього в сльозах, знесилено впала на груди.

—      Що сталося? — злякано запитав Федір Петрович, відсторонюючи дружину.

Опанувавши себе, вона мовчки взяла його за руку і, не давши йому роздягнутися, спотикаючись об зім'я­тий килим, повела до кімнати Жанни.

Невеличкий нічничок з бісерними китичками кидав тьмяне світло на бліде, вологе від поту і непомірно видовжене обличчя дочки. її темні вії на воскових по­віках також видовжились, безкровні губи стиснулися, а очі,— великі сірі очі, що завжди були окрасою цієї слабосилої дівчини,— розбіглися в протилежні боки і так застигли, немилосердно скошені. Зіниця правого ока була розширена,, а зіниця лівого — звужена.

Ось губи її ворухнулися, як зів'ялі пелюстки під по­дувом вітру, і дівчина, підводячи праву руку під ковд­рою, тихо, але переконано сказала:

—      Мамо, поглянь на мою руку. Вона стала такою довгою і такою товстою, що я вкрити її не можу. І мені холодно... А нога теж велика. Чого це, мамо? Чого в мене руки й ноги ростуть?..

Сказано це було спокійно, діловито, без найменшо­го здивування, ніби йшлося про щось стороннє. І Фе­дір Петрович, на якусь мить повіривши, що в дочки справді починає розвиватися гігантизм, гарячково об­мацав її худеньку постать. Зрозумівши, що дівчина марить, він спершу заспокоївся, а потім ще більше на­лякався.

— Давно це в неї? — запитав він дружину.

— З п'ятого уроку пішла. Почалося блювання, болі в голові. Трудно їй зараз. Десятикласниця...— Ліза змовкла, передихнула. Очі її знову наповнилися слізь­ми, масивний овал випещеного підборіддя зібрався в тугі, соковиті складки, а розповнілі плечі під дорогим хатнім халатом затіпалися від плачу.— Навантаження непомірне для її організму. І ось маєш... Температура тридцять дев'ять і сім.

— Чого ж не подзвонила в швидку допомогу? — стримуючи роздратування, викликане розгубленістю й безпорадністю дружини, процідив крізь зуби Федір Петрович.

Йому було неприємно дивитись на ці тремтливі, драглисті плечі, на товсті, безсилі руки, на безвільне₁ розповніле обличчя. Що зробило її такою?.. Правда, він її й тоді не кохав, коли вирішив назвати своєю дру­жиною, але тоді це була жвава, енергійна сільська вчителька, сама присутність якої опромінювала все довкола. Він не помітив, що вона й тоді світилася не власним, а відбитим світлом, відбитим від нього са­мого, і з'являлося те світло лише в його присутності. От бач, навіть на здорову дівчину не спромоглася. Кво­ла мати, квола, хвороблива донька... Він знову уявив на місці Лізи Ганну, — ту Ганну, якою вона була в мо­лодості,— і йому здалося, що життя він прожив без радості, без насолоди.

—      Так її ж спровадять у районну лікарню. Хіба ж можна?.. Коли вже везти до лікарні, то треба в область. Ми ж прикріплені...

Ліза говорила це крізь сльози, вкрадливо, ніби ви­правдовуючись, а Федір Петрович втрачав будь-яку здатність володіти собою.

—      Ти й до лікарень ставишся так, як до фужерів і сервізів,—все, чим користуєшся, мусить відповідати твоєму становищу...— Він не кричав тільки тому, що поруч лежала хвора донька, але голос його час від часу зривався на крик.

Вона простогнала:

—      Мені й так тяжко, а ти кричиш...

Це був протест, але протест безвільної людини, і він ще більше роздратував Бабенка. Чи здатна вона на будь-які почуття, що були б сильніші за бажання обно­вити меблі? Та зараз не час для суперечок. Він нашвид­ку роздягнувся, кинув пальто на стілець біля вішалки й шалено завертів диск телефонного апарата.

Чекаючи на лікаря, Федір Петрович відіслав дру­жину в спальню, а сам, присунувши стільця до постелі дочки, схилився над хворою. Очі в неї то дивилися осмислено, то знову розбігалися, лякаючи батька не­природно великими кров'янистими білками.

Він брав її за руки, шепотів:

—      Жанно, Жанночко... Та що ж це з тобою, дити­но моя?

Його голос був сповнений тривоги та батьківської ніжності. Поза нею, поза його Жанною — кволою іскрою, що мала продовжити його життя,— для нього не лишалося нічого в світі.

Стурбований хворобою дочки, він пестив її вологі, гарячі руки. Вона ж не тільки його не пізнавала, а на­віть не помічала його присутності.

Мимоволі Бабенко спинив погляд на своїй руці, що лежала на білій ковдрі і в тьмяному освітленні нічни­ка здалась йому покрученим коренем вирваної вітром верби. На зворотному боці долоні різко проступали рубці застарілого опіку. Побачивши свою руку на ху­денькій руці дочки, лякливо її відсмикнув, сховав у ки­шеню. Ні, цією /рукою він не має права торкатися чистої, безгрішної Жанниної долоні...

Прибула швидка допомога. Молода дівчина, що зда­лась^ Федорові Петровичу майже ровесницею Жанни, вислухала пульс, зміряла температуру, а потім почала опитувати батьків: чи був катар носоглотки, чи давно почалося марення, чи не траплялися з хворою якісь тяжкі психічні потрясіння...

Лїза нічого як слід не могла пояснити, з неї дово­дилося всі відомості висмикувати силоміць.

Нарешті молода лікарка заплющила на якусь мить стомлені очі, знову їх розплющила і тоном, що не при­пускав жодних сумнівів, виголосила діагноз:

—      Цереброспинальний епідемічний менінгіт. До того ж, з серйозними ускладненнями. Хворій не можна залишатися вдома. Зараз покличу санітарів...

Жанна загойдалася на носилках, пропливла перед очима Федора Петровича і одразу ж зникла в напів­темній пащі санітарної машини, що здалась йому страшним чудовиськом, яке ковтає людей живими, щоб повернути мертвими. Він знав, що ця хвороба ко­лись давала п'ятдесят процентів смертності...

Рвонувся до машини, але його спинив владний, співчутливий голос лікарки:

—      Не можна, Федоре Петровичу. Заспокойтесь, опануйте себе. Спробуємо сульфідин, антибіотики... Після видужання доведеться оберігати її від будь-яких подразників.

В спальню він не пішов, а Лізу, що прийшла до нього в кабінет шукати душевного заспокоєння, умо­вив покластися в постіль, бо кращого в їх становищі нічого не придумаєш.

Лишившись на самоті, Федір Петрович знову зану­рився в роздуми.

Важко сказати, що більше спонукало до гострого самоаналізу — тривога за дочку чи ті вісті, які прино­сило радіо та газети. А може, те й те одразу?.*

Жанна, яку він виняньчив власними руками, навіть в цьому боячись довіряти дружині, будила в ньому батьківське, а значить, святе, високе. І ось за нею за­чинилися дверцята машини, завішені білим полотном. Може, назавжди...

Перед нею, перед її долею не можна лукавити й хитрувати. Треба, треба зрештою звільнитися від того другого, колишнього Бабенка, який уперто спокушав його, підштовхував на злочин... І, може, в цьому буде більше героїзму, аніж в житті людини, яка пройшла свій шлях рівно, ніби вагонетка, що котиться по раз назавжди визначеній вузенькій колії. Та й та інколи, взявши великий розгін, сходить з рейок...

Перед його очима постали картини далекого мину­лого. Того минулого, яке протягом усього свідомого життя, мов сіль незагойну виразку, ятрило серце.

...Молодий, ставний парубок з русявим чубом іде горохівськими луками. Прибитий ранніми примороз­ками паслін визирає з-поміж сизуватої лободи, мов де­сятки гострих зіниць. Забуті, незібрані помідори, що достигли вже тоді, коли господарі вважали весь уро­жай знятим, горять на затоптаній огудині, мов холод­ні жарини. Кетяги далини звисають над тином, і аж дивно, що тини від них не загоряються. І вся природа палахкотить червоним, жовтим, синім полум'ям, від­даючи плодам і стеблам решту сил, щоб незабаром згаснути.

Парубок спиняється біля хвіртки, під старою вер­бою, і довго стоїть, на когось чекаючи. Десь скрипнули сінешні двері, забряжчали відра об коромисло, і весе­лий безтурботний дівочий голос, ніби втішаючись свої­ми можливостями, заспівав жартівливу скоромовку.

Хлопець втягує шию в плечі, наче від морозу, і стоїть, припавши спиною до тину, з напруженими м'я­зами, як людина, що готується до відчайдушного стриб­ка. Не повертаючи голови,— тільки скосивши очі,— він бачить крізь хвіртку миготливі чобітки, що дрібно вистукують закаблуками об дзвінку, сковану першим морозом стежку. Плахта, роздвоївшись на стегні, трі­потить на вітрі. На якусь мить вітер оголює коліна,— і хлопець соромливо відводить очі. Вона ще для нього не плоть — вона дух, вона вся зіткана з мрій і, здається, з такою ж легкістю здатна вицокувати закаблуками по отих сизуватих хмарках, як і по крутій земній сте­жині.

Скільки безсонних ночей забрала вона!.. Чим же той Ничипір кращий за нього? Звісно, в Бабенка не­має таких бугристих м'язів, такої широкої спини, як у Ничипора. Та це ж гора м'яса й кісток, а не людина! Тугодум, яких світ не бачив. Стала ця широка спина на його дорозі, світ загородила. І не зіпхнути її ні­якими силами, якби навіть Бабенко був удесятеро дуж­чий, бо, мабуть, не силою своєю, а чимось іншим по­лонив дівоче серце Ничипір. Але чим?..

Ганна випурхнула з хвіртки, осяяна своєю дівочою радістю, що живиться чеканням нової зустрічі з ми­лим. Так, звичайно, вони й сьогодні зустрінуться, і, може, вона розкаже Ничипорові, що Бабенко їй знову проходу не дає. Хай каже!

Він перетинає їй шлях, Ганна від несподіванки ви­пустила відра, і вони з брязкотом покотилися в при­биту пилом кропиву. Тільки строкато розмальоване коромисло залишилося в руках, і вона підняла його на рівні грудей, наче для захисту.

—      А-а, цур тобі!.. Як налякав. Ну чого стовбичиш?

Він відхиляє коромисло, яке навпіл перетинає ді­вочу постать в його очах, а йому треба зараз бачити її всю. Стомленим голосом, ніби продовжуючи давно почату розмову, говорить:

—      Даремно, Ганно, не хочеш мене послухатись. Не я це тобі кажу — серце каже. Чує моє серце, не буде тобі щастя з Ничипором, бо моя ти суджена, не його.

А вона звузила сині очі, зміряла його глузливим поглядом, наче дивуючись, що й досі ще не перевелись на білому світі отакі вперті бовдури, і, осмикнувши корсетку, спитала:

—      Це тобі ворожка наворожила?.. Такої правди в тім ворожінні, як світла в льоху.

Він хотів узяти її за руку, та вона відштовхнула його і, вхопивши відра, кинула на ходу:

—      Не будь, Федоре, тією людиною, що живе догори щетиною! — І вже відбігши трохи, додала: — Он Прісь-ка дядькова Омелькова за тобою сохне. Чим не пара?

А що йому та Пріська, коли є на світі лише одні очі, одні руки, здатні зробити його щасливим?..

Як і вчора, як і позаминулого тижня, дивився він

їй услід, а серце переповнювалося гіркотою і тяжкою

образою. Чимось кам'яним, громохким привалювала та

образа йото душу, засипала й хоронила її під улам-

ками зруйнованих надій.      _л

Увечері, перед тим як стати на варту біля комори, зустрівся Федір з Ничипором на дірявому мосту через річку.

Взяв його Ничипір за плечі, повернув до себе ли­цем, та так обережно, мовби побоювався, що він, як горщик з необпаленої глини, може раптом розси­патись.

—      Недобре діло затіяв, Федоре. Ти ж знаєш, що ми з Ганною заручені. І не по-товариському це. Не по-нашому...

Не слова образили Бабенка, а та впевнена зверх­ність, яка відчувалася і в словах, і в руках Ничипора. Краще б він ударив Федора, краще б допікав матю­ками, як це робили інші в таких випадках.

—      Зійди з дороги, Ничипоре, бо пошкодуєш,— з сухою злістю, що бриніла в голосі, сказав Бабен­ко.— Комусь із нас треба з дороги зійти. Гадаю, тобі спідручніше.

Чорна хромова кожанка рипіла на плечах Федо­ра — то напружені плечі рухалися під нею, а стиснуті кулаки готові були викинутись уперед, просто в об­личчя Басанця. Внизу булькотіла вода, розбиваючись об каміння, над головами летіло кленове листя, вкри­ваючи міст і вулицю за ним.

—      Не нам з тобою, а Ганні це вирішувати,— спо­кійно зауважив Ничипір.— Вона така ж комсомолка, як і ми.

—      То заборониш розмовляти з нею?

—      Боронити не бороню, а то таки пусті балачки. І погрожувати мені не раджу... Це ж нерозумно, Фе­доре. Ти ж сам знаєш.

З тим словом він обернувся та й пішов собі вули­цею, лишивши Бабенка на мосту, обгорнутому воло­гими сутінками.

Почав накрапати дощ. Горбаті стріхи вирізьблюва­лися на тлі похмурого неба і здавалися спинами гігант­ських потвор, що зійшлися до водопою. Небо було таким низьким і кошлатим, а осіння пітьма такою непроглядною, що світ звузився до вузенького кола, яке простягнутою рукою можна обвести. І коло те, пересуваючись разом з Бабенком, створило навколо нього відчуття невимовної тісноти, в якій тяжко було дихати.

В такому гнітючому настрої Федір і став на варту.

Як можна було заперечити слова Ничипора? Зви­чайно ж, Ганні вирішувати. А вона вже вирішила, в цьому сумніву не було.

Після розмови на мосту Бабенко зрозумів, чим саме полонив серце дівчини Ничипір Басанець. Ма­буть, отим спокоєм, певністю своєї сили і несхибності раз назавжди обраного шляху, які відчувалися в кож­ному його кроці. Він так широко і впевнено ступав по землі, що які завгодно брами мусили перед ним від­чинитись. Кілька років тому, коли розкуркулювали Полікарпа Архиповича, а хатнє майно дукача прода­валося з молотка, комнезамівці поставили Ничипора відбивати в калатало. Стояв Ничипір біля воріт, вигу­кував: «Вісім карбованців, хто більше?», а голос його був такий спокійний, напоєний такою силою, що ніко­му й на думку не спало сумніватися в правомірності того, що він робить. Безхитрісний був, ясний для кожного. Такий гіпнотизує силою своєї певності, за таким підеш, якщо й не захочеш.

І раптом Бабенкові все навколишнє здалось потвор­ним, безперспективним. Куди все йде, до чого? Гриби дуже добре ростуть на перегної, але, дозрівши, самі стають перегноєм. Трава силкується, підважує своїми стрілками тяжке каміння, щоб пробитися до сонця, а потім падає і також перегниває. В муках його наро­джувала мати, знаючи наперед, що колись її дитя поне­суть на цвинтар і кров її, помандрувавши по білому світові в жилах сина, мусить все ж таки перетвори­тися на сік дерев і трав, що зростуть на його могилі. Навіщо все це, для чого?..

На пам'ять прийшли рядки, що вкоротили в той час не одне молоде життя:

В атой жизни умереть не ново, Но и жить, конечно, не новей..,

І ніби не він, не розум його, а рука згадала про рушницю, про п'ять набоїв, п'ять куль. Чи то ж не вистачить йому однієї? І всьому кінець. Кінець доще­ві, що монотонно лопотить об кожанку. Кінець осені, а зима за нею також не настане. Кінець тому неми­лому світові, де залишаться Ничипір і Ганна, щоб пло­дити дітей, невідомо для чого, бо відомо тільки одне — для чекання могили. І в цьому чеканні зміст людського життя? Яке безглуздя!..

Він став на коліно, взявши гвинтівку лівою рукою за холодні грані багнета," потім упав головою на неви­диме в темряві вічко дула, а великим пальцем правої руки потягнувся до курка. Востаннє прислухався. На­мацав курок...

Але самогубства не сталося. Федір почув, що до нього хтось наближається. Та то ж Ничипір Басанець! Він ішов, щоб змінити біля комори Бабенка. В тем­ряві погойдувалася його кремезна постать з рушницею на плечі. І раптом Федір, несподівано для себе самого, підняв рушницю, поставив лікоть на коліно й вистрі­лив... Постать Ничипора хитнулась, важко осіла в холодну калюжу...

Лише тепер спохватився — що ж він накоїв? Світ поплив перед очима, в повітрі затанцювали вогнисті плями, а у вухах все ще лящав отой страшний постріл. Він начебто повторювався, множився, коловся на якісь нечувані звуки, від котрих нестерпно боліло в скронях. Наче хтось забивав туди цвяхи.

Бабенко підхопився з колін. Він хотів кинутись до Ничипора, щоб подати йому допомогу, якщо той ще живий. Потім подумав — цим ти одразу ж викриєш себе... Що ж робити?

Тепер він, як ніколи раніше, усвідомив, що з жит­тям не розлучався б ні за яку ціну. Жити, жити!.. Світ багатий і щедрий навіть тоді, коли він здається тобі осоружним...

Несподівано настало полегшення. І він тепер знав — полегшення настало після пострілу. Як він ненавидів Басанця!..

Але що ж тепер буде? Мертвий він чи тільки пора­нений?.. Та невже тобі його жалко? Хай конає. Адже ж він ледь-ледь не призвів тебе до самогубства. І цілком справедливо, що ти живий, а він лежить отам у закри­вавленій калюжі...

Нарешті в ньому заговорив інстинкт самозахисту. Думай, дурню, про себе, про власний порятунок. Якщо ти не збережеш власного життя, воно для тебе більше не повториться, як у тобі, у твоїй істоті, ніхто із давно померлих не повторює себе. Ти — це тільки ти, й ні­хто більше... Отож негайно рятуй себе!

Він прожогом кинувся до скирти, що стояла поруч комори, висмикав мокру солому, нагріб сухої. Кон­вульсивними рухами дістав сірники, черкнув об ко­робку. Сірник погас. За звичкою курія встромив його в коробку.„ Раптом сірники в коробці спалахнули, а він, не знаючи, що діяти далі, тримав коробку в затиснутій долоні, не відчуваючи болю. Потім жбурнув її в солому. Перший несміливий язичок полум'я зблиснув у темряві. Солома зайнялася. А за хвилину, ніби роз­лючений полум'яний звір, и|0 спав у скирті^ вихопився з неї, метнувся втору.

Тепер Бабенко був ще дужче наляканий тим, що сталося. Розум йому мутився. Він розумів — треба при­боркати отого полум'яного звіра, загнати в солом'яне лігво. Але як?.. Вже непідвладний здоровому глуздові, в стані афекту і, можливо, близький до божевілля, він тупо гатив стиснутим кулаком лівої руки в полум'я. А можливо, в цьому все ж таки бук якийсь глузд? Можливо, це інстинкт йому підказував — він мусить бути обпечений. В цьому його порятунок!..

Здалеку ж здавалося, що Бабенко гріє руки над пожежею, втішаючись власним злочином.

Тим часом поранений в груди Ничипір в короткому просвітленні, яке настало після непритомності, поба­чив, що робить Бабенко. Зібравшись з силами, кілька разів вистрелив у повітря, щоб зняти тривогу. А остан­ню кулю послав у палія...

Куля влучила в стегно, не зачепивши кістки. Пора­нення було легке. Спершу Бабенко його навіть не помітив... Почувши постріли, він і сам обпеченими ру­ками перезарядив рушницю і один за одним розстріляв чотири набої, які ще лишалися в обоймі.

Хтось загупав важкими, обліпленими багнюкою чобітьми і зник за скиртою. То був старий грек Па-пандреу-Попудренко, що виходив насмикати сіна для коней. Вік виявився мимовільним свідком. Але боячись, що його будуть тягати по слідствах, вирішив удати, буцімто нічого не чув і не бачив...

Збіглися люди. Комора, біля якої горіла скирта, була майже ціла. Полум'я пошкодило тільки дах. По­жежу погасили.

Бабенко з пораненою ногою і обпеченими руками кидався в полум'я попереду всіх, дивуючи односельчан своєю відвагою. А Ничипір, стікаючи кров'ю, лежав недалеко від скирти, в мокрій канаві. Він був непри­томний. Там його й знайшли...

Першим помітив його Дмитро Кузь, що був у той час секретарем райкому комсомолу. Він приїхав у Го-рохівку як уповноважений по хлібозаготівлі. Дмитро разом з усіма гасив пожежу. Він бачив, як самовіддано кидався 9 полум'я Бабенко. Отож, натрапивши на Ни­чипора, одразу ж вирішив, що це і є один з паліїв...

Викликали лікаря Мединського. Це був тридцяти­літній худорлявий чоловік. Він завідував районною лікарнею, що містилася в кількох кілометрах від Гюро-хівки. Прибула й міліція. Мединськмй перев'язав Ни­чипора. Йото одразу ж повезли у в'язничну лікарню.

Рану н опіки Бабенка Мединський розглядав особ­ливо уважно. Він був обізнаний на кримінальній меди­цині. Якщо рана на нозі не викликала в нього будь-яких підозрінь, то опік на лівій руці здався йому незрозумі­лим і дивовижним. Шкіра на долоні була майже не-ушкоджена, а на тильному боці тіло вигоріло мало не до кісток... Ще більш дивним був виразно помітний опік на долоні. Він мав форму сірникової коробки « два її кути, навколо яких в'їлася в шкіру палена сірка. Не було сумніву, що в руках Бабенка від необереж­ного поводження спалахнули сірники. З куріями це трапляється. Але жоден курій не затримує таку ко­робку в руці, але затисне її в долоні. Це може трапи­тися лише у хвилину потрясіння. Медииському не важ­ко було встановити, що опік цей виник одночасно з іншими. Навіщо було Бабеякові запалювати сірники в той самий час, коли вій гасив пожежу? Адже ж сір­никами її не гасять...

Тим часом арештували ще двох юнаків — Глущенка і Страшка Очевидно, Бабенкові здалось непереконли­вим, що на комору нападав один Ничипір.

Наступного дня Кузь скликав мітинг. На трибуну, припадаючи на праву ногу, піднявся Бабенко. Ліва рука, закутана в бинти, висіла на перев'язі. Русяве волосся було теж присмалене. Він посміхався несмі­ливо й винувато. То була посмішка героя, окрасою якого є скромність^.

Коли виступав Кузь,— тоді ще двадцятидвохлітній вугруватий молодик,— Гайні,' яка заціпеніла від неви­мовного горя, здалося: він же радіє, радіє, що все це сталося!.. Ще б пак! Сам гасив пожежу, сам викрив паліїв. Тепер його і в області помітять. Бач, як бадьоро й самозакохано звучить його гучний голос...

Після мітингу Ганна підійшла до Кузя. Обличчя в дівчини було бліде, губи білі, навколо голубих очей з'явилися синюваті тіні. Вона сказала:

Дмитре, я не вірю, що це зробив Ничипір. І не повірю довіку.

Кузь, окинувши її нещадним поглядом, відповів:

— Значить, кохання ставиш вище за класову прав­ду? Тобі не місце в комсомолі!..

Але Дмитро незабаром забув про Ганну. Він роз'­їжджав з Бабенком по району, змушуючи його всоте розповідати про свій «подвиг». Звісна річ, Бабенко не втрачав нагоди згадати й про мужність самого Кузя під час пожежі.

В районній та в обласній газетах Кузь опублікував статті, в яких широко розповідалося про «подвиг» Ба­бенка.

Про Бабенка заговорили, до нього прийшла слава. В одсвітах цієї слави можна було помітити скромну постать Кузя. І її справді помічали...

Чи не цей випадок підказав Дмитрові Івановичу той надійний метод, який ніколи його не зраджував? Метод цей Кузь формулював так: слава керівника — в славі героїв, яких він виростив. Спершу ця формула прикладалася до Бабенка. Пізніше, після війни, коли про подвиг Бабенка забули,— до Горбатюка...

А Папандреу-Попудренко, побачивши, до чого при­звело його мовчання, втратив спокій і сон. Ночами йому вчувалися, голосіння в хатах безневинно засудже­них юнаків. Він, звісно, побоювався встрявати в цю справу, але розумів: якщо змовчить — совість його то-читиме, мов шашіль дерево.

Тоді він прийшов до Мединського. Прийшов ніби на прийом до лікаря. Скаржився на болі в животі, тицяв собі в груди і в боки — мовляв, болить... Огля­нувши пацієнта, Мединський посміхнувся.

Бажаю вам отак нездужати ще принаймні років сорок. Краще скажіть одверто, що вас до мене привело.

Тоді старий грек обережно запитав, чи не помітив Мединський чогось підозрілого в характері опіків і в поведінці Бабенка.

Мединський зрозумів, що перед ним сидить очеви­дець трагічної події, і змусив Папандреу розповісти все, що той знав.

Вислухавши грека спокійно, наче все це було йому відомо, сказав:

—> Не розумію лише одного ^— що могло наштовх-

нути його на цей вчинок? Бажання прославитись? Чи, може, бажання позбутися суперника в коханні?.. За­гадковий негідник.

Він повідомив Папандреу, що вже надіслав свій ви­сновок слідчому і порадив конюхові теж піти до нього й чесно розповісти про все, що бачив. Папандреу дов­го вагався, писав кілька варіантів заяв і з приводу Кож-ного~~варіанта заходив порадитись до Мединського. Ці відвідини не пройшли повз увагу слідчого, і той поду­мав, що не здивується, коли старий грек прийде також переконувати його, що палієм був не Басанець, а Ба­бенко.

Так воно й сталося — грек прийшов...

І слідчому стало ясно, що між засудженими, грець­ким підданим Папандреу й лікарем Мединським існу­вав тісний зв'язок.

Слідчий був ровесником Мединського, виходив із робітничої сім'ї. Він намагався поставити себе на місце Бабенка. Ну на якого дідька цьому хорошому хлопцеві з ясними сірими очима, що дивляться на світ з таким непідробним захопленням, смалити власну руку на вогні? До того ж, він справді поранений. І Басанець сам признався, що стріляв у нього. Правда, він каже, що стріляв тоді, коли підпливав кров'ю, а Бабенко під­палював скирту. Але який злочинець одразу ж визна­вав свою провину?

Напади ж куркулів та їх підспівувачів на колгоспні комори становили поширене явище, отож нічого див­ного не було в тім, що такий напад стався і в Горо-хівці.

Дмитро Кузь ставився до слави Бабенка мов садів­ник до клумби з квітами. Як тільки окремі пелюстки починали присихати, він кидав підживлення, кропив цілющою вологою. Бабенко став легендарним. Він був •уже не стільки людиною, скільки символом пильності.

І цілком природно, що Кузь переніс ту клумбу яко­мога ближче до себе. Вона мусила прикрашати його особу.

На його пропозицію Бабенко був обраний другим секретарем райкому комсомолу. Відтоді Федір Петро­вич став правою рукою Кузя.

Та, мабуть, совість в людині вмирає не одразу. Агонія совісті триває роками чи, може, навіть десяти-

8 м. Рудснко

209

лїттями. Ось вона, здавалось би, вже остаточно ско­нала, і перед тобою вже не людина, а лише її подоба, жалюгідний механізм, сконструйований самою приро­дою. Зовнішніми формами він схожий на інших людей. Досконало володіє мовою, вправно користується ци­татами, безпомилково орієнтується в кон'юнктурі. Де­хто помічає, що це не людина, а лише кібернетичний жарт природи, що в неї немає душі. Але суперечки про наявність чи відсутність душі — це справа надто складна й делікатна, як і сама природа" людської душі. Тут важко що-небудь довести або заперечити. Він же, отой кібернетичний механізм в людській подобі, як і кожний досконалий механізм, у виборі вигідних ситуацій буває значно вправніший за справжню люди­ну. І перемога нерідко дістається йому...

Раптом виявляється, що совість ще не вмерла, що вона інколи здатна ворушитися. І тоді отой механізм, обтягнутий людською шкірою, тяжко захворює. Діаг­ноз — пробудження совісті...

Бабенко кілька разів поривався піти в ДПУ, чесно у всьому признатись, але так і не знайшов у собі сил для цього мужнього вчинку. Розуміючи напрямок слід­ства, він побоювався, що Мединський і Папандреу також стануть жертвами його брехні.

Бабенко сам злякався того, що натворив, злякався власної слави. Вона вже стала йому немилою. А коли ще двоє будуть арештовані, то він був певен — не ви­тримає, зробить з собою те, на що не зважився біля комори. Це тепер набагато простіше — в шухляді його стола лежав наган...

І він вирішив вчинити хоч одне добре діло — вря­тувати грека від арешту.

Бабенко поїхав у Горохівку і, відшукавши Папан­дреу в глухому закутку колгоспної стайні, порадив йому домагатися виїзду в Грецію. В тоні його звучала погроза, бо він розумів, що погроза на старого вплине надійніше, ніж лагідні умовляння...

Час від часу він забував, якими шляхами прийшла до нього слава, і тоді Бабенко, як це трапилось під час полеміки з Ладимком у хаті Горбатюка, з достоїн­ством показував обпалену руку.

Та частіше його справді переслідувало сумління, і це було для нього тяжкою карою. Тоді він, як біля

постелі хворої дочки, ховав руку в кишеню, щоб і са­мому її не бачити...

Любов до Ганни з часом також погасла. Ту Ганну, якою вона тепер стала, він уже любити не міг. Висмок­тала її соки тяжка робота, підрізала крила зневіра... А що міг вдіяти Бабенко? Якби вийшла за нього заміж та жила в достатку, як Ліза живе, — ще й досі була б красунею. О ні, вона б не розпливлась, не розповні­ла — не такі сили бродили в ній, не того вона десятка.

Вранці, коли Бабенко, виснажений безсонною ніччю і тяжкими спогадами прийшов до райкому, там на нього чекав Кузь. Дмитро Іванович уже знав про хворобу Жанни.

— Не гадав, що ти прийдеш,—співчутливо сказав він.— Таке горе... На тобі лиця немає.

— Я обіцяв зранку поїхати до ватутінців. Вони, здається, багато домішують шлаку в бетон. Ми ж траншеї для силосу будуємо не на рік, а на десяти­ліття...

— Та де ж їм -цементу взяти?—втрутився в розмову Гопкало, що сидів у кабінеті Кузя. Це був огрядний чолов'яга, років сорока п'яти, в бичачою шиєю і дов­гими, нижче колін, руками.

— То хай краще утримаються, зачекають. Навіщо ж марнувати колгоспні трудодні?.. Одержимо цемент — тоді побудують, — твердо відповів Бабенко, поправ-ляючи безбарвне волосся.

— А зведення? — розгублено перепитав Гопкало.*-^ Ви ж самі вимагаєте.

—      Зведеннями корів не прогодуєш.

Бабенко змовк. Коли Дмитро Іванович заглибився в перечитування паперів, що лежали на його столі, Гопкало тихо зашепотів:

— Ось нам з кого треба приклад брати. Ви ж мов той кремінь. Дочка при смерті, а ви й на хвилину не спізнились.

— Киньте шепотіти. Ви заважаєте,— сказав Кузь. Потім відірвався від паперів,заговорив до Гопкала: Ти, Свириде, краще скажи, в Ліщинцях минулого року скільки корів не дозимувало? А позаминулого в Луза-нівці?.. Тепер тебе вигнали знову... Ой, покладеш пар­тійний квиток!

8*

211

— Відсталі елементи голову підняли,— намагався виправдатись Гопкало.— Колгоспний актив...

— Мовчи мені про актив. Знаю твій актив... Якщо і в Пальмірі заведеш такий актив, кисло тобі буде.

— В Пальмірі?!.— радісно вигукнув Гопкало. Об­личчя в нього просяяло.— Фу! — полегшено зітхнув сі­даючи.

Бабенко зашепотів йому на вухо:

—      Я ж балакав з ним. Це моя пропозиція, щоб тебе в Пальміру...

І таки справді — Кузь погодився рекомендувати Гопкала головою пальмірівського колгоспу лише на вимогу Бабенка. Дмитро Іванович пішов на це не одра­зу, бо він добре бачив, що Гопкало належить до людей, про яких у народі кажуть: від його ока й молоко кисне.

Та Бабенко дуже наполягав, а дружба, на думку Дмитра Івановича, неможлива без компромісів. Не сваритися ж їм з Бабенком через якогось там Гопкала! Зате Бабенко знав: якщо Кузь когось рекомендує, він потім стоїть за нього горою. Це й зрозуміло — пре­стиж...

Проте навіщо Свирид Гопкало потрібен Бабенкові?

Якось, коли Бабенко перебував у доброму гуморі, поміж ним і Лізою виникла розмова на цю тему. Звіс­но, Ліза дещо знала, бо їй не треба було, як іншим, ходити з кошиком на базар. Все це з'являлося в домі само. Але вона вважала, що так воно й мусить бути. Не Гопкало б завозив, так хтось інший. Яка різниця?

Федір Петрович сумно й осудливо посміхнувся. Певне, той осуд був спрямований проти себе самого.

—      Гопкало — це пташка-зубочистка,— сказав він.— Ти чула про колібрі?..

Не часто Федір Петрович виявляв ласку до Лізи. І кожна посмішка, сумна чи весела, що з'являлася на його обличчі, її радувала.

*-» Чула,— засміялась вона.— Але Гопкало скоріше нагадує бугая, ніж колібрі.

*— Бугай — тварина благородна,— спохмурнів Фе­дір Петрович.— Крокодил куди потворніший. А я в цьому разі — крокодил...

Він розповів, як крокодил після обіду, вигріваючи проти сонця спину, широко роззявляє пащу, а колібрі довірливо сідає на його зуби й крихітним дзьобиком викльовує рештки їжі.

Потім шарпнув на собі сорочку.

— Ким ти став... Ким?

Впавши грудьми на диван, він заридав-^ жалюгідно, по-баб'ячому.

Та хіба сам Бабенко не був Гопкалом біля Кузя? Хоч Дмитро Іванович не приймав жодних подачок і чесно жив на свою зарплату, зате в деяких інших справах (наприклад, у зведеннях, що посилалися в об­ласть, інколи двійка, помножена на два, в підсумку становила вісім) він нерідко користувався послугами Бабенка.

Бабенка не приваблювали лаври оратора й пропа­гандиста, як вони приваблювали Кузя. І взагалі він не ставив собі за мету піднятися вище по службовій дра­бині. Зате без Гопкала, якого називав то пташкою-зубочисткою, то Дідом Морозом (коли той привозив щедрі подарунки), прожити вже не міг.

А як же совість? Невже вона таки вмерла й ніколи більше не заворушиться? Ні, вона ще жила. Так жила, як живе травиця, що пробилася в глибині, між цямри­нами темного колодязя. Коли ж совість раптом почи­нала бунтувати, Бабенкові було тяжко, гірко й неза­тишно. Але це траплялося не часто — хронічними при­ступами. Ліками була пляшка горілки в товаристві того ж таки Гопкала.

Сьогодні ж, після безсонної ночі, йому раптом спа­ло на думку: Жанна — це ж і є його совість!.. Може, саме через те вона така квола й хвороблива? Може, він сам її вбиває — всім своїм життям? І хоч це було чимось містичним, але йому здалося, що в її хворобі винен він сам... Та він тепер почував себе пером, при­кованим до стріли. Куди стріла — туди й перо. Окре­мого життя в нього немає. Стрілою він вважав свою долю. І хоч Бабенко загалом не був містиком, проте в слово «доля» вкладав щось таємниче, майже містич­не. А тетивою, що кинула цю стрілу,— його життєву долю,—- була трагічна й ганебна ніч біля комори...

То що ж він мусив тепер діяти? Тільки летіти впе­ред на хвості отієї невблаганної стріли-долі, аж поки вона не впаде й не застряне в землі. Отоді вже й буде кінець.

В незатишному, напівтемному клубі «Степової Пальміри» густо чаділа гасова лампа, освітлюючи стомлені обличчя дядьків, що вже понад годину слу­хали доповідь Кузя про Двадцятий з'їзд.

—      Хто сказав, що революція вже закінчена? — ста­вив він несподіване риторичне запитання, що було його улюбленим ораторським прийомом. —Коли мисли­ти про революцію як про короткий, блискавичний спа­лах, який освітлює шлях людства на тисячоліття, то це, можливо, й так. Сімнадцятий рік — це рік найбіль­шої в історії акумуляції людської енергії, що, втілив­шись в один гігантський вибух, потрясла світ, вливши в кволі вени старої планети новітні сили. Ми всі па­м'ятаємо той спалах. Його ми, власне, й звикли нази­вати революцією. Та це лише її гігантський початок! Глибинні процеси революції тривають і триватимуть доти, поки людство не виборе в собі і для себе нову людську подобу, що стане гідною комуністичної ери... Ось поле діяльності для романтиків!

Несподівано найзухваліша з жінок — Мотря —■ в короткій паузі, коли Дмитро Іванович підніс до рота склянку з водою, кинула таке недоречне запитання:

—      Тут баби цікавляться, жонаті вони чи ні?.. І як відносно самогону.

Дмитро Іванович аж зблід.

*— Я вас не розумію. Про кого ви? Про який са­могон?

Мотря стояла, підперши спиною стіну біля вузень­кого, замурованого морозом віконця. Ця вперта жінка, очевидно, вважала своє запитання дуже важливим і до­магалась відповіді.

—      Я про того, в котрого голова боса. Ну про того, що ото біля вас сидить... Ще не знаємо, як їх вели­чати.

Вона показала на Гопкала, що стоїчно куняв за столом президії.

Дмитро Іванович, як він це любив, вирішив висмія­ти зухвалу й, мабуть, до біса норовливу жінку.

—* Мова йшла, здається, про революцію... Виявля­ється, у цієї громадянки є справи важливіші. Чи не приймака собі шукаєте?

Говорив він це з лагідною посмішкою, щоб не обра­зити, але Мотря таки образилась.

—      Людську подобу, про яку ви казали, шукаю А куди ж годиться подоба, коли дохне колгоспна худо­ба?.. Вони нап'ються ще зранку та ні бабам, ні дівкам проходу не дають. Я про Вишиваного кажу... Отож баби й цікавляться, чи жонаті оті, як його... Забула... Здається, на «гоп>> починається. Бо коли чоловік жо­натий, то він смирніший. А як діти в нього є, то знає, що дітям молока треба. Самогоном їх не вигодуєш. Так, може, й до діла буде беручкіший.

Дмитро Іванович зрозумів, що пора перейти до характеристики Гопкала.

— Свирид Гордійович належить до тієї когорти мужніх, які на власних плечах наше село в колективі­зацію зносили.

— Ох, бідний,— хтось тихо простогнав у кутку.—-То він же, мабуть, з килою.

Але Дмитро Іванович цього в'їдливого дотепу не почув. З посмішкою, яка повинна була надати його словам інтимності, продовжував:

—      Що ж до жіноцтва, то тут, здається, теж небез­пеки немає. Але є в нього деякі інші вади. Іноді по­любляє такі міцні слівця, від яких вуха в'януть. Бюро райкому вже вказувало на неприпустимість вульгари­зації мови. Гадаю, він це врахує.

Гопкало злегка почервонів, масивна шия роздулася, зайвина жиру нависла над стоячим коміром виши­тої сорочки, мов тісто, що вже зійшло, нависає над ма­кітрою.

—      Та в мене, люди добрі, коли хочете знати, кожен матюк на вєс золота. Я ними здря не розкидаюся. Це кого хочете спитайте. І в Ліщинцях, і в Лузанівці знають. Старе й мале потвердить.

Дівчата запирскали в кулаки.

— А дитячі ясла теж можуть потвердити?

— їх там не було, А то потвердили б,— хтось від­повів за Гопкала.

— На вєс золота! — регоче Катерина, що сидить у першому ряду.— Ми з них брошки собі поробимо. Правда, дівчата?

'— І сережки. Кузь підняв руку.

— Ну посміялися й годі. Постараємося трохи вкоротити його золотий запас. Дивись, Свириде, щоб язика не довелось вкорочувати.

Дмитро Іванович був задоволений, що йому наре­шті вдалося встановити контакт з аудиторією. Тепер він не боявся за кінцеві наслідки зборів. Головне — щоб не прокотили на вороних! Зараз, здається, такої небезпеки не існувало, бо люди, перебуваючи в доб­рому гуморі, забувають про лихе.

Та ось із заднього ряду підвелась Ганна. Вона була одягнена по-святковому — у мережану з широкими рукавами блузку, а голова, злегка припорошена сиви­ною, відкрита. Квітчаста кремова хустина вільно спа­дала з пліч, покриваючи груди й руки до ліктів. У клубі не встигли як слід натопити. Ганна мерзля­кувато поводила плечима, але горда постава голови й рішуча, тверда хода робили її урочистою, аж ніскіль­ки не схожою на ту Ганну, якою її звикли бачити біля корівника.

Ніхто із присутніх не знав Дмитра Івановича так, як знала вона... Знала його ще вугруватим парубком, знала й тоді, коли він піднявся на крилах тієї слави, яку сам роздмухував навколо Бабенка. І якщо інші зараз вбачали в ньому передусім секретаря . райкому, мовою якого з ними розмовляла сама партія, то Ганна вміла відокремити для себе ці два зовсім нерівноцінні поняття — партія і Кузь. Він був для неї лише люди­ною зі слабкими й сильними сторонами свого харак­теру. Сильні сторони вона також бачила. Він умів триматися на трибуні і, коли в своїх ораторських зльо­тах не дуже відривався від землі, вмів захопити людей переконливими, яскравими словами. А це багато ва­жить для партійного працівника!

Та ще краще бачила Ганна те, чого інші поки що в ньому не помічали. Ось чому в п'ятдесят четвертому році, коли відбувався обмін партійних квитків, Ганна Щербина, довоєнна комуністка, щиро пошкодувала з того, що в її партквитку з'явився його кучерявий підпис. їй здавалося, що навіть цей підпис видає в Дмитрові того Кузя, з яким вона мала нагоду позна­йомитись в найтяжчі для неї роки.

Ганна підійшла до столу президії, попросила слова. Кузь, підбадьорливо посміхаючись, сказав:

—      Дуже добре, що дебати розпочинаються висту­пом комуністки. Вас же тут тільки двоє... Постарай­тесь дати партійний напрямок обговоренню кандида­тури Гопкала.

Сказано це було півголосом, так, що мало хто чув, а Ганна одразу ж переклала його слова на буденну мову. Вже давно догадуючись, чому Дмитро ретельно охороняє авторитет Гопкала, вона подумала: «Ти ж закликаєш мене до змови! Так, так, до змови проти колгоспників...»

Розвівши руками кінці хустини і одразу ж ставши крилатою, вона тріпнула своїми легкими квітчастими крилами, ніби збираючись злетіти, потім перекинула кінець хустки на ліве плече й почала:

*-* Ми всі знаємо, що людини, сильнішої в теорії марксизму, ніж ви, Дмитре Івановичу, в районі поки що немає. Тільки шкода, що деякі теоретики забу­вають просту істину: людям, щоб жити, до теорії ще й хліб потрібний. А то від однієї теорії, вибачайте, люди добрі, животи до спин поприростають.

Серед колгоспників пройшов стриманий шепіт, ніби хвиля прокотилася житами, потім почулися окремі вигуки:

— Уже й так один ремінець на двох мужиків ку­пуємо!

— Правильно, Ганно!.. У Горбатюка молодиці вогнем від них пашить. А наші, як не поклади,-— одна­ково муляє.

— Прикуси язика! Це ж збори...

— Та чого там? Про святе діло чоловік говорить. Чи, може, ти своїх пацанів у капусті знайшла?

Кузь нервово зібгав край червоної скатертини, що ніби обдала його обличчя своїм багрянцем,— так він почервонів. А Ганна, виждавши, поки вщухли ці без­ладні вигуки, продовжувала:

—      Доки ж Пальміра буде заїжджим двором для отаких голів, як Вишиваний та Гопкало? Чи прийде цьому коли-небудь край?.. Ви так гарно про Двадцятий з'їзд говорили, що я просто заслухалась. Заплющила очі — і мені здалось, що сама на тому з'їзді присутня. А як розплющила — бачу: сидить за столом поруч сек­ретаря райкому не хто інший, як Гопкало, ще й вуса над лампою смалить. Той самий Гопкало, який... Та що там казати! Знаємо ж ми його. Ще й як знаємо! Скоро в районі села не залишиться, де б він не голо­вував.

—      Знаємо! Ні те ні се ні кукуріку,— знову підтри­мали її з рядів.

Кузь лагідно посміхнувся.

Слова його прозвучали тепло, по-дружньому, хоч дещо й докірливо:

—      То, може, професора привезти? Чи, приміром, генерала?

Проте Ганну не підкупила дружня задушевність і доброзичливість його голосу.

—      Та ви як гадаєте, колгосп — це менше, ніж диві­зія?.. Ми звикли все на світі міряти землею, по якій ходимо. І якщо з такою міркою підійти, то виявиться, що на землях «Степової Пальміри» не менше ніж п'ять дивізій розмістити можна.

В рядах знову схвально загули. Горді слова Ганни, сказані про їх колгосп, якось по-новому освітили те, до чого вони звикли ставитися з недовірою. А Ганна підійшла до вузенького віконця, сильним поштовхом руки відчинила його,— і люди побачили на подвір'ї постать Турбая, що, схилившись до крихітного дів­чиська, пов'язаного великою материнською хустиною, витирав липкі бурульки з кирпатого носика.

в-= Може, й не генерала,— продовжувала Ганна,-* а полковника б не завадило. І не якогось іншого, а саме отого, нашого!..

Тим часом Турбай підняв дівчинку, опустив руку в кишеню, намагаючись відшукати якусь завалящу цукерку. І одразу ж, сподіваючись на гостинець, його, мов жолуді, обсипали ще п'ятеро дітлахів, одне одного менші.

*— Чия ти? — запитав Турбай, щиро шкодуючи, що цукерки не знайшлось.— Де твій тато?

— Он,— показала дівчинка на колоду, де сидів Сашко Семидесятий, що допомагав старому Кирилові екзаменувати Турбая в кузні. Чоловік силкувався перев'язати мотузком драний солдатський черевик, від якого відвалювалась неслухняна підошва.

— А твій? — Турбай поклав руку на стареньку шапчину, видно, з батькової голови. Те, що було під нею, здавалося ніжкою гриба.

Хлопчик, не діждавшись гостинця, відповів розчаро­вано, з образою:

—      І мій...

Іван Юхимович то одному, то другому з дітей клав руку на голову, питаючи про тата, і всі відповідали:

—      І мій...

Та ось усі вони побігли вслід за грибком і з лемен­том накинулись на батька.

—      А киш, горобці! — відмахувався від них Сашко, продовжуючи возитися з черевиком.

Турбай підійшов до Семидесятого:

—      У нашого Омелька невелика. сімейка... Дра-стуйте.

Сашко, не підводячи очей, скрушно захитав головою:

—      Добрячий був черевик, а таки ж розвалився... Люди біля вікна, спостерігаючи цю сцену, за­сміялись:

—      Сашко до зборів ніяк не дійде!

Та ось до вікна простягнула розчепірену п'ятірню Мотря.

—      Зачиніть вікно, холоду не напускайте! Чи ба, диво яке побачили. Якщо не п'яниця, так бабій. Та ще який бабій! І про Марію, і про сина забув. А до чужих, бач, лащиться. Нехай до своєї кралі їде! У нас білору­ких та білолицих немає. Всі вітрами ще й морозами дублені.

Марія сиділа близько вікна і також бачила Турбая, що голубив Сашкових дітей. Пригадалося їй, як він колись так само клав свою батьківську руку на голівку Анатолія. Хлопець завжди шукав тієї руки, терся об неї, припадав щокою. А він взяв та й відірвав ту руку! І тепер, не знаючи, куди подіти батьківську ніжність, роздає її чужим дітям...

Підвівся в своєму ряду дід Кирило, накинувся на Мотрю:

—      Чого ти, молодице, лемент зняла?.. Можна поду­мати, що кожен мужик її в клуню тягне. Всі в неї бабії, всі проходу не дають. Турбая на одну дошку з Виши­ваним поставила... А. Турбай — то зовсім інша стаття! Сосна рівно вгору росте, а придивишся — і та не без суків. А від чого сук буває, знаєш?

«~* Ну що це ви, діду,— обізвалась розгублена Мотря.— Ну, засохне гілка, чи вітер зломить...

Отож...— Дід Кирило оглянувся, ніби запрошую­чи земляків приєднатися до, його мови.— Яка гілка зай­ва, ненадійна — та й відмирає. А котра потрібна — та, буває, зовсім всохне, а дивись, оживає знову. А ми йому за сук докоряємо. Може, людина і в село при­йшла, щоб вину свою спокутувати...

Та ось до стола президії повільно, з почуттям влас­ної гідності підходить Лантух. Він стоїть, погладжуючи руду борідку. Масне волосся виблискує проти лам­пи, а очі, як двоє ховрашенят, визирають з-під кошла­тих брів. І усмішка в нього теж ховрашина. Перево­дячи хитрий, підступний погляд з Кузя на земляків, потім знов на Кузя, він шанобливо вклоняється гро­маді.

—      Хто ми були, люди добрі? Гвинтики! Всього тільки гвинтиками були. Культ особи нас гвинтиками зробив... А хто ми є на сьогоднішній день? Люди! Хто нас знову зробив людьми? — Показавши на Кузя, він патетично вигукнув: — Партія наша рідна, ось хто!..

Руки Ганни стиснулися в кулаки. Вона бачила брудну піну на вершині великої, чистої хвилі. Як зня­ти ту піну? Коли б то вона була мудріша, досвідченіша. Та звідки ж тому досвідові взятись, якщо все життя минуло без єдиного просвітку? З інших колгоспів і на сільськогосподарську виставку їздили, і по ордени. А тут виберешся вряди-годи в Пилипівку, та й то мерщій поспішаєш додому, щоб ніч по дорозі не за­стала. Бо й туди, й назад —»пішки. А Лантух, бач який!.. Культ особи йому заважав людиною бути. Не культ тобі заважав, а совість твоя нечиста! Ну зви­чайно ж, піна завжди біжить попереду хвилі, навіть на берег викидається першою...

—      Нас крісла давили,— продовжує Лантух.— Сот­ні, тисячі крісел. Кожен на горбу своєму крісло носив...

Кузь помічав, що Лантух говорить щось не те й не так... З нутра Лантуха виповзало щось темне, потвор­не, чуже всім, хто зібрався під низькою стелею паль-мірівського клубу. Та Дмитра Івановича збив з панте-лику націлений на нього Лантухів палець, коли той вигукував: «Партія наша рідна, ось хто!» Тому-то він поки що мовчав, даючи можливість Лантухові виявити себе повніше.

— Як ми жили?.. Про нас піклувались, аякже! Але хіба то було піклування? То пута були, справжнісінькі пута. А я не хочу, щоб про мене піклувались! Дайте мені можливість самому про себе подумати. Дайте можливість...

— Стривайте,— твердим голосом спинив його Кузь.— Про які пута ви кажете? І якої можливості для себе вимагаєте? Чи не розвитку приватної ініціативи? Але непу не буде, й не ждіть!..

Ганна була задоволена, що Кузь нарешті розі­брався, куди гнув Лантух. їй тут же хотілося вивести Сидора на чисту воду. Вона схилилась до Марії, що сиділа поруч:

— Ну як, забрав він у тебе насіння?

— А звідки ти знаєш? — підвела на неї злякані очі Марія.

— Я ж саме по воду виходила. Ти мене бачила, а я тебе, гадаєш, ні?..

Марія чомусь почала обсмикувати спідницю. Відпо­віла, потупивши очі:

Побоявся, мабуть, що розкажу. Приніс назад...

—      Хитрий, дідько б його вхопив!.. По крашанках пройде і жодної не роздавить.

Тим часом Лантух збагнув, що наговорив зайвого. Видно, ще не час для таких розмов. Треба негайно ж викручуватись! І равлик сховав ріжки.

—      Та я, Дмитре Івановичу, ось про що кажу. Про те, що якось люди сковано жили. Недовіри було бага­то, підозрілості... А навіщо мені той неп? Всі ж знають, що я середнім хазяїном був. І зовсім не для цього я слово взяв. Тут деякі комуністи неправильну лінію повели. Ну ось, приміром, Ганна Щербина. Якщо рай­ком рекомендує нам Гопкала, то таки ж Гопкало й му­сить бути головою артілі. Отже, як безпартійний акти­віст я хочу сказати що віддам свій голос за кандида­туру райкому,— за Гопкала!

Ні, Лантух своєю підтримкою не завдав Кузеві ра­дості. Дмитро Іванович відчував, що обличчя йому горить від сорому. Чи не краще було б зняти пропо­зицію райкому?.. Але така вже була в нього вдача: слово, сказане принародно, він ніколи не брав назад. Кузь мусив би зараз в душі лаяти Бабенка, бо це він підсунув йому Гопкала. Але ж ні,— Кузь його не лаяв.

Його тепер обурювало інше: як посміла комуністка Ганна Щербина не підтримати кандидатуру Гопкала, яку рекомендує секретар райкому особисто?..

Кузь був переконаний, що він любить народ. Але, на його думку, бачити народ в особі баби Химки або діда Омелька — цілковита обмеженість, достойна хіба що Ладимка. Осягнути думкою, що таке народ, може тільки людина, здатна до абстрактного мислення. Абстрактне мислення — ось що найважливіше для дер­жавного діяча. Емоції слід залишити поетам.

Кузь навіть не помічав, як поступово поняття на­роду в його свідомості стає розпливчастим, абстракт­ним — на зразок якоїсь вищої сили, котрій слід моли­тися, але в живій плоті її уявляти марно, бо плоті в неї немає.

І все ж, незважаючи на це, Кузь умів викликати до себе і симпатію, і повагу! Навіть Лозовий, помі­чаючи деякі вади в характері Кузя, вважав його здіб­ним і досвідченим секретарем райкому.

Звісно, Пантелеймон Гаврилович був далекий від думки, що відставання Пилипівського району врівно­важувалось розквітом і славою «Перемоги». Але вже те, що така «Перемога» існувала, що про неї говорили, писали, думали, якось амортизувало невтішні виснов­ки про цей район.

Що ж вдієш,— буває гак: зоря давно згасла і сяйво її померкло, а люди на Землі ще бачать її протягом віків. Астрономи націлюють на неї телескопи, закохані милуються її сяйвом, не думаючи про те, що в люд­ські очі потрапляє проміння, яке зоря кинула в про­стір тоді, коли їх ще й на світі не було. Навіть най­ближчу зірку ми завжди бачимо такою, якою вона була кілька років тому,— промінь від неї летить до нас протягом років. А яка вона зараз? Про це ми дові­даємось набагато пізніше, коли долетять до нас її сьо­годнішні промені...

Турбай і Сашко зайшли в клуб тоді, коли там уже скінчились суперечки і колгоспники дружно почали вимагати:

«— Турбая! Турбая! Ставте на голосування. Іван Юхимович, розгублений і зніяковілий, спинився біля дверей, ще не тямлячи, що тут діється. Після слі­пучого сонця він нікого й нічого не бачив. Знявши папаху, м'яв її в руках, намагаючись розпізнати знайо­мі обличчя. Першим упізнав Кузя, бо той сидів близь­ко лампи. Потім побачив Ганну і Марію. Вони також дивилися на нього, тільки по-різному: в погляді Ганни світилася переможна радість, а в погляді Марії три­вога, чекання чогось тяжкого й непоправного. Справді, що вона має діяти, якщо його оберуть головою? Тоді ж неминучі щоденні зустрічі, а Марія пережити їх не­здатна...

Турбай прочитав цю тривогу в Маріїних очах, бо він поволі почав догадуватись, навіщо люди вигукують його прізвище.

А Дмитро Іванович тепер також розраховував лише т*а те, що Турбай відмовиться. Він розумів — канди­датуру Гопкала можна буде провести лише в тому випадку, якщо люди перестануть думати про Тур­бая. Підняв руку, закликаючи до порядку, спокійно сказав:

— Товариші! Ми ж не спитали в Івана Юхимовича, чи погодиться він. Яке ми маємо право запрягати його в таку роботу? Хіба для того держава пенсію йому призначала?..

— Та й то так,— зітхнув Марко Цибуля.— Чоловік він забезпечений. Наші заробітки йому ні до чого...

—      А може, й погодиться? Іване Юхимовичу!.. Перед очима Турбая знов постало все те, що він

побачив у рідному селі. І чомусь особливо виразно звучали слова маленької Лесі, яка, простягаючи руче­нята до Сашка Семидесятого, попросила:

—      Тату, їсти хоцу...

І відповідь Сашка, з якої Турбай зрозумів, що мати хвора, а про ясла ніхто в селі не дбає...

Все це відбулося кілька хвилин тому і вразило Іва­на Юхимовича більше, ніж бачене напередодні, бо було аж занадто наочним та буденним.

А чи зуміє Турбай жити й працювати так, щоб на прохання оціх дітлахів «їсти хочу» не доводилось вда­ватися до складних пояснень, як це змушений був ро­бити Сашко? Що їм,,дітям, до отих пояснень?..

Сумніви й вагання... Вони ще будуть. Та крізь них пробилися виразні й чіткі слова, яких чекали від нього земляки:

—      Я згоден, товариші...

Здавалося, ці слова не викликали жодної реакції в залі. Всі мовчали, пильно вдивляючись в Івана Юхи­мовича, мовби допитувались: «А чи все ти зважив? Чи знаєш, що тебе тут підстерігає?..»

Тільки дід Кирило, ніби підбиваючи підсумок, по­легшено зітхнув:

— Ну, от так, значить...

І все. Більше ніхто не промовив ні слова.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Легковажний скептицизм неминуче мусить зруйнувати й поховати любов до істини, честі й незалежності. Р і х ард В а г н ер

«Бетховен»

НА КОНІ І ПІД КОНЕМ 1

Л4ете поземок, вітер дуденить у зрушений попід обважнілими стріхами очерет. Звуки ці страшенно не подобаються собакам, і вони так виють, що аж мороз поза шкірою перебігає. Скрипить сніг під ногами — то колгоспники виходять з клубу.

Сашків «грибок» не такий уже й смирний: сніжкою влучив у вікно контори, і воно з брязкотом розбилося. В інший час люди б лаялися, а зараз, показуючи на опудало, що стоїть віддалік, на Варчиному городі, радять:

— Зніми з нього шапку та дірку заткни, бо завтра й не натопиш.

— Он бач, навіть з опудала користь буває,— чує за своєю спиною Гопкало.— Ним хоч дірку можна за­ткнути...

І Свирид розуміє, що це про нього. Чого ж він стоїть, дослухаючись до очеретяної музики? Що він чує в тонких, тремтливих звуках, які нагадують гудіння сполоханого осиного рою? Ну не просватали тебе в Пальмірі, так просватають в Юрчисі. Але пам'ятай, Свириде: один від цих дверей не руш,— тільки разом з Кузем, на його машині! Хай знають усі, що ти не п'яте колесо у возі,— ти номенклатура райкому, і аж ніяк не менше! Та ще коли вийде Кузь — сміливо, при всіх, на «ти» його називай, руку поклади йому на пле­че. Може, й поморщиться, але нічого не скаже. Зате вони зрозуміють: Гопкала голими руками не візьмеш, Гопкало ще десять Турбаїв переживе!..

А очерет дуденить, дуденить, і є в тій музиці щось від похоронів. Чому ж так довго немає Дмитра? Ма­буть, забалакався з Турбаєм та з Ганною. Ну яка ж непутяща баба!

Раптом з його голови вітром зірвало шапку, кинуло до фанерної арки, викотило з колгоспного двору та й понесло, понесло!

Гопкало зривається з місця, біжить її доганяти. Короткі ноги, півзігнуті в колінах, викидаються з-під важкого черева, так що кроки в нього не ширші за ди­тячі. Складки жиру, яким належить заміняти відсутню шию, дрібно трясуться, а лиса — тепер і справді боса— голова, знаючи, що їй треба догнати шапку, націлена вперед по-бичачому. Здається, ось-ось дожене свою пропажу. Вже підбіг, нахиляється, щоб підняти... Та новим подувом вітру вихопило її з-під самих рук — і знову понесло, понесло!

А дід Кирило стоїть під аркою, зіпершись на свого ціпка, і тихо, мудро сміється:

Знає, розумниця, куди їй котитися! Не в двір, а з двору! Отак йому вік за нею гнатися — не догнати. Бо нема в районі шапки по його голові.

Тим часом з дверей клубу виходять Кузь і Турбай. Іван Юхимович помічає, що Кузь чимось невдоволений, але чим саме — збагнути не може. В темно-синьому пальті з коміром із сірого каракуля і в такій же шапці Дмитро Іванович виглядає осанисто, навіть монумен­тально. Турбай у своїй куцій венгерці поруч нього здається непримітним, мов біля пам'ятника. І дивно: Іван Юхимович відчуває, що ця монументальність гіп­нотизує...

Вже біля машини, скоса глянувши на Турбая, Кузь, мовби між іншим, зауважив:

—      Колись мене вчили, що існує така річ, як партій­на етика. Якщо партія рекомендує не тебе, а іншого,— не вискакуй, мов Пилип з конопель.

Сів у машину і, сердито клацнувши дверцятами, по­їхав, лишивши спантеличеного Турбая шукати відпо­віді на цю загадку.

У конторі було холодно і ще темніше, ніж у клубі. Посідали за грубо збитим столом. Чиїсь гулящі руки, нудьгуючи від безділля, повирізували на ньому грубу­ваті непристойності, героєм яких був Вишиваний. Як же треба збайдужіти до всього на світі, щоб спокійно сидіти за отаким столом!

Турбай розповів, як його відчитав Кузь. Іван Юхи­мович був щиро цим засмучений і не розумів, чим саме порушив партійну етику.

Ганна поклала руку на його плече, сказала тихо, лагідно:

— Облиш, Іване! Ще буде всього. Ти ж не заради Кузя до роботи взявся. А Кузь... Секретар райкому — теж людина. В нього теж є нерви. Що ж до партійної етики, то вона буде збережена.— Ганна хитрувато по­сміхнулась.— Затвердять заднім числом, як те й го­диться. А то ще народові не показали, а вже — номен­клатура...

— Під Лантуха співаєш, Ганно,— пожартував Ка­лина.— Крісла давлять...

— То він під нас намагається співати, та голос його зраджує. Нам бюрократизм заважає, а йому — Радянська влада. Ми гусінь на своєму дереві оббирає­мо, щоб, плодів одержати більше. А він під корінь соки­рою замахується. 1 теж запевняє, що з гусінню боро­тись прийшов.

Іван Юхимович пильно глянув на Ганну. Щось вона не договорила йому про Кузя. Мабуть, не хоче, щоб виникла в Турбая упередженість. Та не таке життя він прожив, щоб з одного якогось вчинку робити висновок про людину. Там, у хаті Горбатюка, Дмитро Іванович справив на нього приємне враження, і враження те розвіятись від першої незначної сутички не могло.

Досі вони дивилися на себе як на друзів, яких зв'язували між собою важливі етапи їхніх біографій: з Ганною Турбая зв'язувала молодість, з Калиною —■ війна. Та зараз вони глянули на себе як на комуністів.

— Протокол вести будемо? — напівжартівливим тоном запитав Калина.

— Ай справді! — вигукнула Ганна.— Повний кво­рум. Ти де, Іване, на обліку?

Іван Юхимович почухав потилицю, посміхнувся тією посмішкою, за якою ховають ніяковість.

*-» В домоуправлінні.

Ганна зареготала.

Видно, від твого вояцького духу одна папаха ли­шилась.

*— Обережніше на поворотах,— вступився за Тур­бая Калина.

— Гаразд. Ми з тебе нафталін витрусимо! — кину­ла Ганна.— Потім звернулась до Калини з тим же за­дерикуватим блиском в очах.— Якщо тобі так хочеться протокола вести — пиши! Слухали: про робоче місце голови колгоспу. Ухвалили: столом з оцією народною творчістю натопити контору, щоб Вишиваним тут і не пахло. Кімнату побілити й обладнати в ній кабінет Івана Юхимовича.— Втягнула голову в плечі, розвела руками. Весь вигляд її був висловом щирого жалю.^» Рублів п'ятсот на все вмеблювання. Більше поки що не асигнуємо.

— А чого це ти командуєш? Хто ти така є? — з ве­селою в'їдливістю запитав Калина.

Вона, засміявшись, сіла на лаву. Смирно, мов шко­лярка, поклала руки на, стіл.

Гаразд, зачекаю. Тільки обирайте швидше. *- Кого? — здивувався Калина.— Ким?

—      Як це — ким? Парторгом!.. Мене,— і вона пока­зала йому язика.

Це так не нагадувало звичайні партійні збори, що Іван Юхимович теж не витримав — зареготав.

—      По тому й бути. Віддаю свій голос за Ганну

Щербину. Оскільки ми з нею становимо більшість, тобі, Гордію, не лишається нічого іншого, як приєдна­тись. Чоловік ти надто смирної душі, а нам потрібний зубастий парторг.

Та ми з нею про все домовились. Ще перед збо­рами. Всі портфелі розподілили. А таки ж не вірилось, що по-нашому вийде!..

^ 3 кабінету ви даремно почали,— з похмурою серйозністю зауважив Турбай.— Треба з корівників починати. Туди зайти огидно.

— То, може, ти й голитися не будеш, поки не збу­дуєш нових корівників? — все тим же задерикуватим тоном запитала Ганна.— Зрозумій, Іване, людям так набридло ходяче опудало, що вони в тебе також не повірять, якщо за оцим столом побачать. А треба, щоб повірили одразу ж, з першого дня! На ферми для по­чатку нам потрібно тисяч триста, а на новий стіл для голови — триста карбованців. То з чого ж маємо почи­нати? Вибору, як бачиш, нема.

Всі троє зійшлись на тому, що найголовніше зав­дання — вберегти скотину від падежу. Та це поки що були оборонні заходи, які самі по собі нічого не обі­цяли в майбутньому, коли не підготуватись до рішу­чого наступу.

І справді, якщо переглянути протоколи засідань правління колгоспу «Степова Пальміра» за останнє де­сятиліття, то можна було помітити: щороку в січні-лютому ставилося одне й те ж питання — як вберегти худобу від падежу. Вживалися заходи, про ці заходи писалися звіти і зведення в райком, там вони підсумо­вувалися і йшли собі далі — в область. І так звикли до цього, що почали вважати ці заходи обов'язковою кампанією, як підготовку до сівби або ж підписку на позику. Якось уже й на думку не спадало, що питання це за суттю своєю є надзвичайним, припустимим лише в дні війни і нестерпним у мирних умовах.

*— Вживати заходів треба, а на збори виносити не варт,— порадила Ганна.— Як казав Кузь, революція починалася блискавичним спалахом. Пережовувати торішні й позаторішні питання це не спалах! По­трібне щось нове, велике.

Турбай це сам розумів, але в убогих умовах Паль­міри де взяти того нового, великого, яке б одразу окри­лило людей, воскресило їх підупалу віру?.. А його тре­ба знайти! Щось зриме, вагоме, відчутне... Таке, щоб відразу впадало в око, змінило весь вигляд колгоспу, а водночас і психологію людей, їх ставлення до праці.

Про це треба було чимало думати. Всіх питань про­тягом кількох годин не розв'яжеш.

Наступного дня Турбай привів Горбатюкового же­ребця до колгоспної стайні, сподіваючись з кимось відіслати його до Михайлівки. Йому зараз не до того, щоб, скориставшись з цієї нагоди, ще раз провідати Прокопа. Але й довіряти будь-кому такого звіра не можна. Можна б довірити Калині,— він ще, звичайно, не забув кавалерійської виучки,— та Калина, як на гріх, знов завозився з мотором.

Прип'явши підсідланого орловця залізним чомбу-ром до конов'язі, що тягнулася вздовж стайні, такої ж занехаяної, як і корівник, Турбай запитав Катерину, що саме підійшла до нього:

—* Ви, дівчино, часом не порадите доброго вер­хівця? Треба оцього змія в «Перемогу» відвести.

Але Катерина ніби й не чула його слів. Очі в неї загорілися зухвалим захопленням. Вона підійшла ближче, глянула у великі, білкуваті очі жеребця, не по-дівочому сильною рукою поплескала його по пер­ламутровій шиї.

— Нам би хоч одного такого! *— заздрісно вигукну­ла вона.— Хоч на розплід.

— Так,— погодився Іван Юхимович.— Орловської рисистої. До того ж, чудовий екземпляр.

— То давайте я відведу! — несподівано випалила Катерина, благальним поглядом дивлячись на Турбая.

— Не жартуйте, дівчино. На такого не кожен до­свідчений кіннотник сісти відважиться.

Катерина ображено закусила губи.

—      То, гадаєте, я тільки з нашими каліками здатна впоратись?

Не встиг Турбай отямитись, як вона, навалившись пружними грудьми на залізну рейку конов'язі, почер­вонілими на морозі руками звільнила вуздечку від чом-бура і, не ставлячи ноги в стремено, птицею злетіла в сідло.

Жеребець захропів, звівся на диби, пішов на задніх ногах, розбиваючи підковами хрустливий льодок побіля стайні. Передні копита були високо підняті, шия вигнута по-лебединому, а голова круто спадала вниз. Намагаючись звільнити рот від ненависних трен-зелів, жеребець терся запіненими губами об власні груди, відкидав голову назад, і здавалося, він ось-ось звалиться на спину, придавивши своїм гарячим тілом дівчину.

—      Відпусти повід! — гримнув Турбай і по-старо­му, по-кавалерійському лайнувся в душі.— Ноги в стре* мена! Чуєш?..

Та Катерина не звертала на нього ніякої уваги. Піймавши стремена, вона навалилася всім тілом на шию жеребцеві, і тоді, коли Турбай підбіг з протяг­нутою рукою, намагаючись вхопити, роз'яреного дияво­ла за вуздечку, різко крутнула кінську голову, поста­вила жеребця на передні ноги й повела по подвір'ю слухняним манежним галопом.

У Турбая відлягло від душі.

—      Ну досить, досить,— вже спокійнішим голосом кликав її Іван Юхимович.— Давай сюди!

Та це був тільки початок. Коли він побачив, як Катерина, торкнувши жеребця шенкелем, вивела його з галопу в кар'єр і спрямувала на перекинутий віз, в нього аж в очах потемніло.

Те, на що зважилася ця зухвала дівчина, було ціл­ковитим безумством, і Турбай був майже переконаний, що добром це не скінчиться.

Коли ж Іван Юхимович побачив, як уміло дівчина підвелась на стременах перед стрибком, як вона пода­лася всім корпусом вперед, попустивши повіддя, він був приємно здивований і трохи заспокоєний.

А Катерина, взявши одну перешкоду, шукала для себе інших. Вона спрямовувала розгаряченого орловця то на засипану снігом сівалку, то на голоблю кінних граблів, яка своїм вільним кінцем лежала на борту жниварки, то на рештки старої віялки, звалені купою.

Турбаєві здалось, що Катерина робить це навмисне, намагаючись привернути його увагу до тих незвичай­них перешкод, які вона брала.

—      Козак — не дівка! — вдоволено посміхаючись, проказав Турбай.— Степовичка!

Звичайно, з точки зору старого кавалериста Кате­рина робила багато помилок, але він не мав права вимагати від неї того, чого колись вимагав від своїх під­леглих. Зате ж характер! Щоб приборкати такого зві­ра, примусити його слухатись повода й шенкеля, по­грібна недівоча воля.

Раптом Катерина, помітивши щось за рогом стайні, круто осадила жеребця, і він знову вигнув шию по-ле-бединому. Дівчина риссю проїхала повз конов'язь, спи­нилась.

І Турбай, стежачи за нею, також помітив, що саме прикувало її увагу. Це знов починалося те болюче й тяжке, що останнім часом затьмарювало всі його радощі. Це знов приходила розплата...

Із-за рогу стайні, хитаючись, вийшов Анатолій. Він був без кашкета, реглан розстебнутий, пояс від нього висів на одній петлі, а біляве волосся було скуйов­джене. Куточки губів круто опущені вниз, очі пози­рали гостро й люто, і вираз його обличчя свідчив про тамування болю.

Анатолій! Ти п'яний,— вигукнула Катерина.—* Йди додому. Негайно!

Вона зіскочила з коня, вп'ялася рукою в хлопцеве плече.

—      Геть!.. Сам знаю,— процідив крізь стиснуті зуби Анатолій.

Відкинувши її руку, поточився, привалився спиною до стіни. Але дівчина, тримаючи в лівій руці повіддя, знов шарпнула його за рукав:

—      Раз наступив на пробку, так нічого дурня кор­чити. Он поглянь! — вона показала на Турбая, що стояв віддалік, не знаючи, що йому діяти.

Його мені й треба! — рішуче вимовив Анатолій і, притримуючись руками за рейку конов'язі, пішов уперед, до батька. Іван Юхимович також зрушив з місця, йдучи назустріч синові. Він розумів, що зараз має відбутися нелегка розмова.

Підійшовши, Турбай спокійно сказав:

—      Може, відшукаємо краще місце? Побалакати є про що.

Анатолій, обернувшись спиною до конов'язі і зіпер­шись на рейку обома ліктями, скептично посміхнувся.

•—Нам треба балакати або дуже довго, або дуже коротко. Останній варіант мене більше влаштовує. Отже, й місця не варт шукати. І тут добре.

—      Застебнись, бо застудишся,— сказав Турбай, простягаючи руки до ґудзика на реглані.— А кашкет твій де? Це ж не травень.

Але Анатолій обережно, з повагою відсторонив його руку.

«— Приємно, коли батько турбується про твоє здо­ров'я. Та чи не пізно?

І раптом його прорвало. Хлопець говорив, говорив, намагаючись висловити все, що лежало на його душі тяжким гнітом. Сльози туманною поволокою засти­лали йому очі, погляд був спрямований кудись повз батька, в далеке Приуралля, де Анатолій з матір'ю жили під час евакуації.

Ось мати з сином ідуть від села до села в пошуках хліба. За спиною клунок з речами, які вона споді­вається обміняти на борошно. Звісно, гроші в них є,— батько вислав атестат,— але що за них купиш?.. Темна зимова ніч, свище хурделиця, стогнуть у борах вікові сосни, десь виють зголоднілі вовки. А жінка з хлоп­чиком ідуть лісовою просікою, щоб надибати якусь халупу. Не помітили, як збилися з дороги. І раптом падають у глибоку, темну яму!.. Годі й думати про те, щоб вилізти з неї без чиєїсь допомоги. Холодно. Так холодно, що дерев'яніють руки. Мати дістає з-за пазу­хи останній окраєць хліба, віддає його синові, а в ньо­го від холоду звело щелепи, не може розжувати.

Довго вони так лежать на дні темної пастки. Вовче виття все наближається, і нарешті його чути десь дуже близько, над самою ямою. Хлопець пригортається до материнських грудей, шукає зляканим поглядом її очі. Йому страшно. Та він згадує про те, що батько так само мерзне зараз в окопі і над його головою виють не вовки, а ворожі міни. А це, звичайно, набагато не­безпечніше!..

І він, припавши щокою до материнської руки, шепоче:

—      Нічого, мамо! Мені не страшно... І не холодно. Доїж хліб, я вже наївся.

Тільки вранці їм допоміг вибратися з тієї ями ліс­ник. Повів до себе, обігрів, нагодував...

А. одного разу хлопець мало не замерз, та приводом до цього була шалена радість, гордість за батька. По радіо передавали наказ верховного головнокомандую-

чі

чого, і в тому наказі серед інших частин висловлюва­лась подяка й кавалерійській частині полковника Тур­бая. Стіни флігеля, де вони жили, освітилися для Анатолія якимось чарівним світлом, материнські очі плакали й сміялися, і музика, щополилася потім з ре­продуктора, була для хлопця такою навдивовижу пре­красною, якої більше ніколи не доводилось чути.

Він вибіг надвір, став на лижі. Йому хотілося обі­йти півсвіту і розповісти всім і всьому, що стрінеться по дорозі — людям, деревам, птахам, — що полковник Турбай є не хто інший, як його тато, його рідний тато.

Чи можна любити більше, ніж любив його Анато­лій? Він мчався на лижах, сам не знаючи куди, біла сні­говиця була йому крилами. І коли на шляху зустрічала­ся крута гірка, Анатолій, розкинувши руки, летів у повітря, як молоде орля, що пробує крила. І здава­лося, ті крила принесуть його туди, де зараз шикує кавалерійські лави його улюблений тато!.. Тато, тато... Як часто він з гордістю, з захопленням вимовляв це слово. І стара планшетка, що йому колись подарував батько, була для нього наймилішою з речей, дорожчою за життя.

Він збився з дороги, проблукав до ранку. Коліна підгиналися, хотілося сісти, відпочити, але Анатолій знав, що то смерть солодким голосом умовляє його присісти натіень, і тому прислухався до іншого голосу, що линув з далини,— з неймовірної запорошеної сніго­вицями, обпаленої пожежами фронтової далини: «Не здавайся, сину! Кріпись».

І Анатолій подолав кволість, що згинала коліна, валила з ніг. Відшукав нарешті знайому дорогу, повер­нувся додому на світанку. Мати злякано кинулась до хлопця, але обличчя його було щасливим і ясним, очі світилися радістю, і він вигукнув:

—      Мамо, я бачив батька!..

Вона поточилася, мало не впала від тих слів. Вхо­пилася руками за край стола.

— Де?!

— Там, на фронті. Він летів попереду кінної лави. В чорній бурці, з шаблею наголо. Як Чапаєв! А -за ним сила-силенна вершників!..

І мати зрозуміла, що хлопець марив...

Все це пригадував Анатолій крізь сльози, але з якоюсь сумною, відчайдушною посмішкою, і його довгасте обличчя з гострим підборіддям, його сірі очі з розширеними зіницями були осяяні тим давнім по­чуттям любові, яке хлопець беріг у своїй душі напере­кір всьому лихому, що батько вчинив потім. Йому ж він кидав лише напівфрази, але Турбай розумів, як боляче хлопцеві було розставатися з тим образом батька-воїна.

Що міг сказати на це Турбай? Благати, умовляти, каятись?.. Але, поставши перед сином у вигляді при­ниженого грішника, що вимолює для себе якщо не синівської любові, то хоч би жалості й прощення, він ще далі відштовхне від себе Анатолія, бо такий Тур­бай не має права стояти поруч з тим окутаним роже­вим димком романтики Турбаєм, який по праву дістав довічний притулок у гордому серці сина.

І Турбай мовчав. Йому хотілося простягнути руки, обхопити плечі Анатолія, пригорнути хлопця до своїх грудей, бо він був продовженням його самого. Продов­женням у тих тисячоліттях, коли вже й згадки не ли­шиться ні про війни, ні про шаблі, ні про оці дідівські стріхи, що обступали їх з усіх боків.

Та хлопець навіть не дивився на нього, погляд його був ^спрямований кудись у далечінь.

Ти хочеш, щоб я закінчив інститут?.. Хочеш? —* нахмуривши брови і круто опустивши куточки губів, запитав Анатолій.— Для цього є лише один вихід — ти мусиш покинути Пальміру!

Хміль подолав його знову. Хлопець зробив кілька кроків, привалився грудьми до засніженої сівалки, по­клав голову на вкриту заледенілою сніговою кіркою кришку й затрясся, мов у лихоманці. Турбай кинувся до сина, але його спинили цупкі жіночі руки.

То була Марія. Запнута темною хусткою так, як запинаються туркені, боячись показати обличчя, вона пропікала його наскрізь своїми чорними очима, які тільки й видно було з-під хустки.

« Відмовився б ти, Іване... Ще не пізно. Пришлють іншого. В одному селі, нам тісно. Хіба не бачиш, що з хлопцем діється?

Вхопивши Анатолія за плечі, відірвала його від кри­жаної деревини, застебнула ґудзики на реглані.

— Ходімо, сину...

Він вирвався, твердіше став на ноги.

—      Сам дійду.

І пішов попереду Марії...

Іван Юхимович дивився їм услід, намагаючись зро­зуміти, що змінилося в його житті після цієї розмови. А таки ж змінилося! Він розумів, що скористатись до­вірою земляків зараз не має права, що йому дове­деться вибачитись перед людьми та й шукати собі десь іншого притулку.

Пригадалися обличчя Ганни й Калини, вся їхня розмова за незугарним столом у конторі — і на душі стало так тяжко, ніби він змушував себе відірватись від того, до чого вже всім серцем приріс.

Тільки що ж подумають земляки? А проте хіба ж справа в тому, щоб виправдатись перед земляками, ма­ти в їхніх очах пристойний вигляд? Чомусь пригада­лися слова Клари: «Я не смерті боюсь — боюсь, що темне похоронне вбрання буде мені не до лиця...» Чи не нагадує він Клару в оцих своїх ваганнях?

Сумно посміхнувшись, почав шукати очима підсід-ланого орловця. Біля стайні його не було. Зайшов у стайню. В напівтемному кутку на оберемку сіна лежа­ла Катерина. Солдатська шапка-ушанка (чи довго ще люди доношуватимуть пропахлий порохом і кров'ю одяг війни?) валялась осторонь, русяві коси злегка во­рушилися в сіні, і вся постать дівчини здригалася в риданні. Орловець стояв біля неї і, витягнувши дужу шию, ніжно, по-собачому принюхувався до її чобітка. Очі орловця були сповнені жалю й співчуття до цього дивного створіння, що спершу виявило таку відчай­душну силу, а тепер лежало біля його ніг слабке й немічне.

Підійшов до дівчини.

— Як тебе звати?

— Кате-ри-и-на,— схлипуючи, відповіла дівчина, ї Турбай пригадав, що саме так її нещодавно кликав до корівника Ганнин голос.

— Чого ж ти плачеш, Катерино?

Плечі дівчини затряслися частіше. Вона аж задиха­лася від плачу. Нарешті серед схлипувань можна було розрізнити слова, що спершу здалися безладними й незрозумілими:

—      Со-ці-а-а... Соціалі-і-ізм..«

Турбай взяв її за плечі, підняв, повернув обличчям до себе й обережно посадив на сіно. Щось несподіва­но комічне й зворушливе було в її сльозах і словах, таких наївних і недоречних...

—      Ну соціалізм... А чого ж плакати? Схлипування порідшали, тепер можна було дещо

розібрати.

—      Побудува-а-ли... а люди... такі хороші... четвер­тують одне одно-го-о-о...

І вона, знову занурившись обличчям у пахуче сіно, зайшлася ще тяжчим приступом плачу.

—      Коли ж це скінчи-и-ться-а?..

Турбая розвеселило це дівоче вболівання за людей.

—      Не плач, Катерино. Тоді скінчиться, коли людей навчаться вирощувати в парниках, мов редиску.

Дівчина усміхнулась, глянула на нього вологими ка­рими очима.

—      Хто? Діалектика ваша схожа на діряве відро з нашого колодязя. Нічого в ній не тримається. А я хо­чу певності!

Турбай взяв її за руку, поставив на ноги. Сміючись, надягнув їй шапку на голову.

— Хто це тебе запевнив, що при соціалізмі людина навіть скабку під ніготь не може загнати?.. Скляні ковпаки існують лише для регулювальників. Люди хо­чуть ходити по землі з відкритим обличчям.

— А за що ж воювали?

— За те й воювали. Щоб люди ходили по землі з відкритим обличчям. Ну, щасти тобі, дочко.

Затягнув підпруги, взявся за повіддя.

— Так я ж відведу! — сполошилась Катерина.

— Ні, ти лишайся! — твердо сказав Турбай.

Вже коли сідав у сідло, Катерина підбігла, припала до стремена.

—      Ви не думайте... Він хороший. Дуже хороший! Його всі в нас люблять...

Зажеврілась, мов калиновий кетяг, і опустила очі.

— Про кого ти?

— Та про нього ж... про Анатолія. І ніколи він не пив. То тільки сьогодні.

Лише тепер збагнув Турбай, чого плакала дівчина. І таким теплом повіяло на нього від цієї дівчини-жа-ринки, що намагалася всі складні боління людського серця пояснити за допомогою елементарної полїтгра-моти. З її очей Світилася чиста, світла душа, якій ще багато належить відчути й пізнати. І, мабуть, нелегко їй буде пізнавати світ, бо, як видно, вона його нама­гається зрозуміти через серце Анатолія. А це міцний горішок, турбаївської породи. Ще й жити не жив, а вже «четвертує»...

Йому хотілося сказати цій дівчині щось сердечне, батьківське, та він знайшовся лише на кілька загадко­вих слів:

— Нічого, дочко. Все буде на своєму місці. І со­ціалізм, і люди, ї чарки весільні. Тільки вимірів змі­шувати не слід. Бо температура міряється не санти­метрами, а височінь — не грамами... Людина від свого людського ніде не сховається.

Турбай знав, що вона нічого з його сентенцій не зрозуміє, та слова ці, очевидно, були сказані більше для себе, ніж для неї.

Виїхавши риссю на околицю села, він перевів ор­ловця на польовий галоп, боячись навіть оглянутись назад,— туди, де під сніговими шапками лишилася жевріти пригаслими вугликами печей його рідна Паль­міра. Мабуть, не йому належить роздмухати ті вугли­ки, добути з них світла й тепла для маленької Лесі. Ні, не йому...

2

Так, це був лише п'ятий день після останньої роз­мови з Турбаєм, яка відбулася в оточенні могильних плит, на кладовищі. Лише п'ятий! В це важко було повірити, бо за ці дні сталося стільки переломного в їх долях, що Ларисі здавалося — минуло кілька міся­ців. Але ж ні, календар невблаганний, на нього можна покладатися з більшою певністю, ніж на власні від­чуття, в яких і без того важко було розібратись. Прав­ду кажуть: час — не віл, його не налигаєш...

Поява в Клариній квартирі Олекси, його розмова з Кларою про якийсь лист Мединському — все те не мало відношення до Лариси. Та коли в розмові з'ясу­валося, що цей грек з широкими плечима під курткою і напруженою сором'язністю сильної людини посе­лився в будинку полковника Турбая, коли Олекса роз­повів про несподіване зникнення полковника, Лариса не лишилася байдужою. Було вирішено негайно ж з'їздити в Пальміру, бо де ще можна розшукувати йо­го?.. Вони з Кларою умовили й Олексу поїхати з ними — йому зручніше і вільніше розпитувати про Івана Юхимовича, бо він тільки його квартирант...

Олекса погодився. Його так схвилювала й стриво­жила звістка про смерть Мединського,— грек спізнив­ся лише на кілька днів! — що він просто не міг спо­кійно думати про Турбая, про його загадкове зникнен­ня. А раптом і з ним щось тяжке скоїлось...

Лариса знала, що минулого не повернути, але від­чуття якогось близького лиха примусило її забути про розрив з Турбаєм. Він знову став для неї людиною, яка тримає все її життя на своїй широкій долоні. Чого варте її життя без нього?..

Вона думала про себе, про Клару, і жодна з її ду­мок не була втішною.

Є рослини, які не мають власного коріння,—; вони в'ються навколо могутніх стовбурів вікових дерев, при­ростають до їхньої кори, живляться їхніми соками. Коли поглянути збоку на дерево, обплетене в'юнким пруттям такої рослини, прикрашене її листям і за­пашними квітами, то, здається, йому можна позаздри­ти. Та ось налітає ураган. Дерево, що стало тепер на­багато слабкішим, бо з нього роками висмоктувались найпоживніші соки, падає під ударами нездоланних повітряних течій. Вирване з землі коріння благально простягає свої чорні руки до неба, до сонця. Дерево гине. Здавалось би, має загинути і рослина-сожителька, так ні! Допивши останні соки з поваленого дерева, вона вибирає вигідну хвилину й переповзає на су­сіднє...

Невже й вони з Кларою мусять до кінця насліду­вати тій рослині? Можливо, розрив з Турбаєм є для Лариси рятівним, бо змусить її самостійно розпушу­вати для себе твердий грунт життя. Куди ж вона їде, чого?.. Ні, ні. Вона не стане його благати про повер­нення. Вона тільки хоче переконатися, що він живий, здоровий. Більше їй нічого й не треба. Так, не треба!..

До речі, як називається та причеплива рослина, що не має власного коріння?..

Лариса не могла згадати і запитала про це в Клари. Не підозріваючи про напрям Ларисиних роздумів, Клара байдуже відповіла:

—      Чого це ти вдалася до ботаніки?.. Ну назви про­сто — паразит. Яка тобі різниця?

Ці слова ошпарили Ларису, мов окріп. Справді, чи варто шукати якихось благозвучних латинських назв, коли є Таке точне й нещадне слово.

Спинившись біля якогось степового полустанка, Клара запитала, як проїхати на Пальміру.

—      Та це ж близько, кілометрів сім,— відповів літ­ній будочник, підіймаючи неред машиною шлагбаум, бо поїзд уже пройшов.— Поїдете прямо, а біля Коза­цької могили візьмете ліворуч. Тільки не повертайте на Соколівку...

Раптом Лариса відчинила дверцята, вистрибнула на дорогу.

— Я не поїду. Чекатиму тут.

— А восьмої п'ятниці на тиждень у тебе часом не буває? — невдоволено запитала Клара.— їдьмо, поси­диш у машині.

— Ні,—рішуче заявила вона.— Ти ж знаєш, яка я там гостя. І собак нацькувати не гріх. Та не в тім річ... Ну розумієш, не можу! — Потім звернулась до Оле­кси:— А вас дуже прошу — дізнайтеся про все. І про здоров'я також. Був дощ, він промок. Боюсь, що за­студився.

Клара знала, що умовляти подругу марно. Попро­сивши будочника прихистити її на якусь годину, вона знов сіла за руль — і машина зникла за посадкою, що з двох боків захищала залізницю від хурделиць. Ось і зараз, бач, починається...

Вітер зривався спершу несміливо, степ злегка за­курився сніговим пилком, потім почали виникати білі змійки. Вони мовби виповзали з-під заметів і одразу ж набирали швидкості. Бігли, шелестіли, гомоніли. Лащилися до ніг, пружинисто звивалися вгору, впи­ваючись в обличчя колючими сніговими жалами.

Вітер тепер нагадував могутнього орача, що вирі­шив якомога скоріше переорати засніжені степи, бо до весни вже недалеко. І він поспішав, підіймаючи си­пучі снігові скиби, аж біла курява вставала на його шляху. У куряві тій поступово зникали обриси хат

і вулиць недалекого села. А залізничні рейки, мов бабусині спиці, схрещувалися зовсім близько і плели, плели з білої вовни якесь дивовижне пле­тиво...

Лариса стоїть, прихилившись до шлагбаума. Хоч во­на зодягнена тепло, у надійну норкову шубку, але їй здається, що вітер пронизує її наскрізь. І легше ніби стає, наче вітер виганяє з її тіла смертельну втому. їй нічого не треба,— тільки б знати, що з Іваном усе га­разд, що він живий і здоровий. А там... А що, власне, там? Чого вона жде, на що сподівається?

Лариса ще непевна,—минуло надто мало часу,— але їй здається, що вона мусить чекати дитину. Вадим Голосарський... То буде його дитина. Але Ларисі неприємно про це думати. Вона сама її виростить. Сама...

їй пригадалися останні слова Турбая: «Можливо, ще матір'ю будеш».

А що, коли б Турбай зміг їй усе пробачити? Чи прийняла б вона від нього це прощення? Адже Лариса по-справжньому любить тільки його, і це їй зараз зро-зуміліше, ніж будь-коли. Ні, не змогла б!..

Вона прикидає, скільки можна одержати за шубку. Цього при певній заощадливості вистачить на рік життя. А за рік можна чогось навчитися. Вчора Лари­са бачила об'яву — відкриваються дев'ятимісячні курси продавців...

Нечутно підійшов будочник, сказав:

—      Ходімте в хату. А то плечі у вас, як на печі, а ноги — наче в ополонці.

Лариса глянула на свої ботики. Вона й не помітила, як набрала в них снігу, і він тепер танув, обдаючи ноги крижаною вологою.

В будці горіла невелика чавунна пічка. На ослоні біля неї сушилися онучі. Під стіною — нари, застеле­ні сірою, масною ковдрою. Жінка похилого віку, зі­гнувшись біля пічки, вибирала з вугільного попелу, зсипаного в дерев'яний ящик, крихітки коксу, що утво­рився з недопаленого в пічці вугілля. Вона глянула на Ларису без будь-якого здивування. Кого сюди не за« водили степові заметілі!..

—      Отак і живемо,— зітхнув будочник.— Як Захар з фронту не вернувся, то ми й у село перестали хо-

9 М. Рудеико

241

дити. Та ви роздягайтесь, у нас тепло. Горпино, допо­можи молодиці.

—      Нічого, я сама,— непевним голосом сказала Ла­риса, шукаючи оком, куди б повісити шубку. На неї ж тепер уся надія!..

Господиня мовби зрозуміла її вагання: розрила по­стіль, дістала з-під подушки вузлик, а з вузлика —* чисту простиню. Обгорнувши нею Ларисину шубку, повісила у вільному кутку, далі від залізного коліна димової труби.

—      Та сідайте ж, сідайте. А то й прилягти можна. Ви не сумнівайтесь, ніякої нечисті в нас немає. Поза­вчора товариш Ладимко, наш районний секретар, тут ночував. Вночі повертався, та колесо проколов отам на переїзді.

Жінка розгладила ковдру на нарах, взяла Ларису за лікоть, посадила. Запропонувала зняти панчохи, щоб висушити, але Лариса відмовилась. Страшно було поду­мати, що її панчохи висітимуть поруч отих забрудне­них, шкарубких від поту онуч. Звільнила ноги від бо­тиків і туфель, поставила на ослін, ближче до пічки.

Віконце було поруч, і Лариса час від часу визи­рала в нього. Раптом вона схопилася, поспіхом взяла туфлі і, навіть не згадавши про шубку та про ботики, вибігла з будки.

На залізницю виїжджав вершник. Лариса пізнала в ньому Турбая!..

Кинулась йому напереріз, сподіваючись, що він її помітить. Бігла, по коліна вгрузаючи в замети, кри­чала, кликала його. Але вітер був від нього, та ще й сильний, поривчастий, і він її не почув.

Вона мусить його наздогнати, мусить! Хай ніколи не збудеться її мрія про дитину, хай поросте травою дорога в той дім, де сталося те, що розметало їх в різні сторони. Вона згодна з ним жити в отій будці, спати на нарах, вкритих масною ковдрою, сушити його шкарубкі від поту онучі...

Як тяжко бігти проти вітру!.. Серце ледве не виско­чить. І голосу вже нема, щоб кричати,— йому, Іванові!

Далеко лишилась будка, вже й полустанка не вид­но, а Лариса все біжить, біжить.

Не знала вона, що то значить втрачати,— не знала, як це тяжко. Ніколи й на думку не спадало уявити се-

бе на місці тієї, іншої жінки, яка втратила чоловіка з Ларисиної вини. А тоді ж вона була не набагато старша, ніж тепер Лариса. Щось, мабуть, років на два, не більше. Коли й згадувала Лариса про її існування, то думала при цьому так: ти вже своє віджила, наті­шилась, намилувалася. Є в тебе син — то й досить. Чого тобі ще треба в такому віці? І здавався їй вік після тридцяти мало не бабусиним віком.

Тепер же вона переконалась, що людина тільки й жити починає після тридцяти, а до цього була лише підготовка до життя. Все в тобі формувалося, все жило чеканням близької зрілості. І коли раніше ти могла бути матір'ю, а могла й не бути нею, то тепер не бути — це гірше від смерті, бо ти ж таки не з без­плідного солончаку зліплена, бо є в тобі позови жит­тя, вчувається в кожній клітині клич предків твоїх, чию кров ти,— маленька ланка великої естафети,-^ мусиш передати майбутньому.

Чого ж вона біжить за Турбаєм?.. Але біжить, не спиняється! Він же здалеку глянув на неї, обплетену білими пасмами завірюхи, і, мабуть, не пізнав крізь мерехтливу снігову сітку. Постать її розпливлася, розтанула й згубилася в хуртовині.

А вона все ще кричить:

— Іване-е-е!.. Іване-е-е!..

Кричить степові, потоптаному зимовими вітрами, кричить небові, що хльоскає її по обличчю холодними батогами хурделиці, кричить всьому світові. І крик той нікуди не лине — падає біля її ніг, мов птах, що, спізнившись у вирій, скований морозом, просто з під­небесся надає у снігові замети.

...Імла піна над Зеленим мисом,— біла, рожева, покроплена гарячою кров'ю гранатового цвіту. То цвітуть субтропіки.

Внизу шумить море. З собачою відданістю лиже воно гранітний чобіт схованого за бамбуковим гаєм ве­летня. І здається: розступиться бамбук, подзвонюючи пружними стеблами, і вийде той велетень на берег, щоб кам'яною рукою погладити одягнену в білі мере­жива хвилю. І хвиля та, певно, буде така ж щаслива, як щаслива Лариса, відчуваючи важку Турбаєву руку на своєму плечі.

В бамбуковому шумі чути відгомін шуму морського.

9

243

А небо не дощами ^ чистою голубизною своєю, роже­вими краплинами вечірньої зорі побризкало круті кам'янисті схили. То цвіте низькорослий чагарник ро­додендрон, по-святковому прикрашаючи узгір'я від Чакви до Кобулеті. Евкаліптам жарко — роздягаються, скидаючи з себе кору, і вона лежить тут же, під дере­вами, мов одяг на пляжі.

Пахне лимоном і хурмою, чаєм і лавровим листом. Шелестить, шумить Зелений мис, щедро политий тро­пічними зливами. І видно крізь листя пробкового ду­ба, крізь плетиво ліан, як чорним димком ставлять свої в'юнисті підписи на батумському небі танкери, пароплави, димарі заводів. А трохи далі, за тією го­рою, вже починається інший світ. Турецький кордон...

Лариса розтирає в долонях вогнисту квітку гра­ната і, дивлячись на Турбая, думає: йому вчора минуло сорок п'ять, а який же він молодий! Вона на двадцять років молодша, а тільки-но відпливла від берега — і одразу ж стомилася. А він підставив їй свої широкі Плечі, вона вхопилася за них руками«і пливуть, пливуть, гойдаючись на хвилях, і нічого не страшно Ларисі: ні шторму, ні глибини, ні чорних спин дельфі­нів, що ліниво пиляють воду навколо них. Не страшно, бо що може її злякати, коли щока її торкається широ­кої Турбаєвої спини?..

Біла піна над Зеленим мисом. Цвітуть субтропіки... Коли ж це було? Здається, років вісім тому.

А ще й досі тепло від того спогаду. Так тепло, що горять у неї щоки. Вона хоче дотягнутися рукою до щоки, та рука чомусь не слухається, мовби приросла до стегна, і Лариса неспроможна її відірвати. Хоче ворухнути ногою, але теж не може. Що це?..

Раптом відчула, як щось її підняло, загойдало, мов на вершині хвилі. Чиїсь руки несуть її, чиїсь груди за­ступають небо. І так їй одразу спокійно стало, так хороше на душі! Це ж його руки, його груди..* Це ж він,— Іван!

А може, то їй тільки здалося?..

Виє хурделиця. Біла піна над Зеленим мисом. Си­плються, падають на обличчя пелюстки рододендрона. А хуртовина все під себе підминає по-ведмежому: і Зелений мис, і небесної голубизни квіти, і листя пальм та бананів. Тріщить бамбук, валиться, мов під­кошений, під вагою гігантських снігових куль, що ко­тяться з гір, як це буває лише під час снігових обвалів. І чарівне видіння зникає. Настає небуття...

В'їхавши в село, Клара зупинила машину біля сіль­ради. На ґанок, трясучи артистичною шевелюрою, вибіг секретар. Вій був заклопотаний і розгублений, бо начальство не попередило про свій приїзд.

Та коли встала із-за руля молода жінка, зодягнена в підбиту хутром куниці куртку, секретар заспокоївся: на туристку схожа, на начальство ж — ніскільки. Ще більше був схожий на туриста той, що вийшов за нею. На ньому все закордонне — від черевиків і ґудзиків до капелюха.

—      Скажіть, будь ласка,— звернулась Клара до секретаря,— чи ви не знайомі з полковником Тур­баєм?

Секретар багатозначно посміхнувся, підморгнув комусь невидимому, що сидів за відчиненими дверима в приміщенні сільради. Все ясно! Турбаєва краля приїхала. Спохватилась, розшукує. Гаразд, ми тебе зараз порадуємо новиною.

»— А хто ж це не знає Івана Юхимовича? Він же тепер голова колгоспу.

Клара й Олекса здивовано перезирнулись.

—      Та ви жартуєте,— недовірливо промовила Клара.

—      А спитайте кого завгодно. Вчора обрали. Секретар поради» поїхати в колгосп. Поки що

ніхто в селі, окрім Анатолія і Марії, не знав, що Тур­бай покинув Пальміру. Бачили, як він проскакав на сірому жеребці за околицею, та чи мало в голови клопоту? Може, хотів снігозатримання перевірити.

Доки Клара й Олекса встигли доїхати до колгоспу, чутка, що молода дружина розшукує Івана Юхи­мовича, облетіла село. Молодиці виходили на ґанки, визирали з-за тинів, намагаючись хоч краєм ока вгле­діти ту, про кого так багато було пересудів у довгі зимові вечори.

Чутка дійшла й до Марії та Анатолія. Вона так схвилювала хлопця, що хміль пройшов одразу ж. Тільки голова ще боліла — наче хтось свердлив скроні.

Анатолій зодягнувся й вийшов на вулицю. Треба ще раз побалакати з нею, аби вона зрозуміла, що да­ремно затіяла ці розшуки.

В конторі правління Кларі сказали, що Іван Юхи­мович має незабаром повернутись.

Олекса вийшов з контори й пішов подвір'ям, пиль­ним оком придивляючись до всього, що його оточу­вало.

Ні, тут ще не було новітнього фундаменту, що виростав з-під нашарувань минувшини, як це він встиг помітити в інших селах. Все стояло хистко, не­надійно. Старе зношувалось, відживало, а нове ще не проросло. Може, воно десь іще в грунті, мов гриб під торішнім листям? Слід трохи зачекати — і водяниста голівка гриба, така, здавалось би, нетверда, але здатна в своєму зростанні підважувати гранітну бруківку, виткнеться на поверхню, відкривши шлях до сонця численним стрілкам нової порослі...

І він усе зрозумів. Так ось куди зник Турбай!

Біля корівника стояли жінка у фуфайці й чоловік з ретельно підстриженими пшеничними вусами. За­йняті розмовою, вони не помітили Олекси.

—      Ну що ж, Калино,— сказала жінка,— давай мер­щій ставити оті вози на колеса, запрягати бичків та наздоганяти Америку. Хіба ж ми ликом шиті?..

Олекса не бачив обличчя жінки, але його здивува­ла невідповідність слів і тону. Слова здались Олексі аж занадто в'їдливими, сповненими гіркої іронії, а в тоні вчувалося щось веселе, жваве, навіть задери­кувате.

— А таки ж доженем,— цілком серйозно сказав чоловік.— Скрізь люди про це заговорили. А раз заго­ворили — значить, надія появилась.

— Сьогодні і я в це повірила,— теж серйозно про­мовила жінка.— А де ж це Турбай?

— Катерина каже, що жеребця повів...

Олекса спантеличено глянув на постаті людей, що стояли біля корівника, потім перевів погляд на вози, на яких вони збиралися наздоганяти Америку. Серед тих возів, скособочених, завалених снігом, з виби­тими спицями, не було жодного справного. Він все ще не міг збагнути, серйозна то була розмова чи сум­ний жарт.

Повернувшись до контори, Олекса побачив, що Кла­ра, стоячи біля машини, розмовляє з високим чолові­ком, узутим у старі калоші. Вовняні носки сягали май­же до колін, солдатські штани обтягували литки, а ста­ра, просякнута потом і сажею гімнастьорка незграбно обвисала на плечах. Вигляд у чоловіка похмурий, об­личчя видовжене, чимось невловимим він нагадував Турбая.

—      Чув, кого ти шукаєш,— недоброзичливо пози­раючи на Клару, говорив чоловік. — Ти бачиш, молоди­це, о-оп того воза?.. Розумне колесо було. Завжди собі копдобин шукало, аж поки спиці не погубило. Отож краще повертай голоблі, то й тобі буде добре, і нам гаразд.

Клара глянула на Ларивона з веселою поблажли­вістю.

—      В моїх колесах спиць немає, то й губити нічо­го,— спокійно посміхнулась вона, втішаючись незви­чайністю ситуації, бо розуміла, що її приймають за Ларису...

«Бісова баба! — подумав про неї Олекса.— Вирос­ло б отаке зілля на сільському грунті, була б картин­ка — не жінка. Підтикала б спідницю, руки в боки і, замість розваги, бігала б до тину з сусідкою лаятись. І такі б колінця витинала, ще й дулями розкидалась, що любо глянути.— Потім посміхнувся сам до себе:— А я, мабуть, більше українець, ніж грек...»

Він почував себе досить-таки незручно, бо їх почали обступати колгоспники, зацікавлено прислу­хаючись до словесного поєдинку поміж Ларивоном і Кларою, в якій вони вбачали його недавню бра­тову.

А Ларивон наступав:

—      Якщо вже я тобі це раджу, то знаю, що кажу. Тільки через мою труну...

До гурту підійшов Анатолій, взяв дядька за лікоть:

—      Стривайте, дядьку Ларивоне. Адресу переплу­тали. Це зовсім не та...

В гурті засміялись. Проте голосніше за всіх смія­лася Клара.

—      О благородний лицарю! — простягла вона оби­дві руки в темних замшевих рукавичках до Анато­лія.—Ви вже вдруге мене рятуєте!

—      Що ж вона за одна? «■ спантеличено чухав по­тилицю Ларивон.— Люди ж сказали...

•— То якого ж вона Турбая шукає? почулося з гурту.— Старого чи молодого?

Клара й Анатолій, відійшовши від контори, стояли біля колодязя. Анатолій запитав:

—      Яким це вітром вас занесло?

•— Південним. Північного не люблю. Холодно!..

■— Не можна сказати, щоб ви дуже боялися холо­ду,— сором'язно посміхався хлопець, не наважуючись підняти на неї очей. Щось було в її погляді гордовито-зверхнє, трохи глузливе і водночас тепле, мовби вона раділа з цієї зустрічі.

■ А вам, здається, пора в інститут. Канікули ж завтра кінчаються,— сказала вона.

—      Вечірнім збираюсь їхати. Скоро піду на станцію. •— Навіщо ж іти? Можу підвезти. Та й віхола в

степу. Небезпечно. «— Ви ж не одна...

Він сказав це так, наче хотів кинути їй докір, що вона приїхала сюди не одна, що на неї біля контори чекав якийсь чорнявий чоловік, і чоловік той за всіма ознаками більше підходив їй у супутники, ніж він, Анатолій. Клара піймала в його голосі цю нотку. Що ж це означає? Невже кільце її фатального замка знов поволі почало повертатись, створюючи нову циф­рову комбінацію? Ой Кларо!..

Анатолій їй сподобався. В ньому вчувалося щось сильне і до того цільне, зібране в одному фокусі, що він, здавалося, сам закипав у власному промінні. Зрештою, мусить же вона спинитись на людині, котра приборкала б її, зломила в ній ту Клару, яку вона вже давно сама в собі почала зневажати.

Тепер вона змогла б пояснити, чому після смерті Мединського Аркадій перестав її цікавити як муж­чина і лишився для неї другом, доброю душею,— не більше. Рано чи пізно це мусило статись, і смерть Ме­динського була не причиною, як чомусь твердив легковірний Аркадій, а лише поштовхом. І як не дивно, поштовхом до самоприборкання. Клара вперше з усією серйозністю сказала собі: чи не досить бави­тися тим, що становить в житті інших людей їх жит­тєву основу?.. Якщо ж досить, то треба тобі вийти заміж, стати матір'ю й зажити нормальним людським життям. Викинь свій фатальний замок у сміттєву яму, не мороч голови ні собі, ні людям.

Тоді вона подумала про Аркадія як про майбутньо­го чоловіка. І як не силкузалась, але не могла уявити його в цій ролі. Все в нього було: розум, талант, тре­новані м'язи, чуйна, широка душа... Та не бачила в ньому Клара найістотнішого для себе: волі, характе­ру! Вона хотіла бути жінкою і тільки жінкою. Лю­бити, кориіись, відчувати в своєму чоловікові вольове, чоловіче начало. І вона розуміла Ларису, що так те­пер побивалася за Турбаєм. Було це колись і в Ме­динського...

Що ж до її розмов про те, що вона вийшла заміж за нього лише з розрахунку,— то це вже така в неї вдача. Клара скептично ставилася до будь-якого спів­чуття, не вірячи в його щирість.

Одразу ж після війни познайомилася з лейтенан­том, що повернувся з окупаційних військ, покохала першим дівочим коханням. А коли він поїхав, пообі­цявши незабаром вернутися, Клара відчула, що вона вагітна. Ждала, сподівалася,— ось він приїде, вони^ одружаться. Дитина буде для них радістю. Та минали тижні, місяці, а він не їхав і навіть листом*" не обзи­вався.

Клара тоді вчилася в медінституті разом з Лари­сою. Мати її дуже любила — навіть надміру. І, може, саме через те їй не можна було розказати про своє лихо. Клара не знала, що їй діяти. Вона не поїхала на канікули до матері, лишилася в місті у знайо?іих. Іноді вона була близька до того, щоб накласти на себе руки.

Може б, так воно й сталося, якби не з'явилася в її житті чуйна, хороша людина = Мединський. Він за­відував кафедрою в інституті. Зустрівши свою сту­дентку в сквері, окинув її пильним оком і одразу ж зрозумів, що сталося. Повів її додому, заспокоїв. Не відпускав доти, поки не настав час пологів. Сам відвіз у родильний будинок.

Мединський жив одинаком — дружина його помер­ла. В домі господарювала літня Явдоха Марківна — сестра професора. І професор, і вона ставилися до Клари, як до рідної доньки. Ні в Мединського, ні в Неї не бул*о дітей. Коли Клара повернулася з родильного будинку з писклявим, рухливим вузликом на руках, вони так зраділи дитині, як — вона це знала — не зра­діла б її рідна мати. І Клара погодилась віддати їм немовля...

В ту мить вона ще не знала: якась сила, вища за неї саму, щодня приводитиме її до під'їзду, де жив про­фесор, тільки для того, щоб здалеку поглянути, як Явдоха Марківна штовхає поперед себе коляску з її хлопчиком. Не стрималась, підійшла, впала головою на старечі коліна Явдохи Марківни й тяжко запла­кала. Відтоді вона часто бувала в домі професора, ба­вилася з дитиною, а потім знов поверталась в гурто­житок. Чи могла вона в цей час думати про навчання? Вона думала тільки про дитину...

Померла Явдоха Марківна. Дитині вже було півто­ра року. Клара тепер щодня приходила до Медин-ського. Хлопчик привчився називати її мамою, а Ме-динського — татом. Все важче й важче було розлуча­тися з дитиною. Звикла вона й до Мединського, пройнялася тією пошаною, яка інколи здається кохан­ням. Та й де ті грані, щоб можна було розмежувати — оце повага, а оце любов? Якщо вони й існують, то Кларі, певне, бракувало досвіду для такого розме­жування.

Якось у хлопчика" заболіли вушка. Мединський всю ніч не спускав його з рук. Дитина плакала, кликала маму. Наступного дня, стомлений, з червоними від безсоння очима, пішов на кафедру. А попереду знову безсонна ніч...

Клара лишилася ночувати біля дитини. Іншого ви­ходу не було. Хлопчик не спав ночами. Вони сцершу чергували, а потім сиділи разом. Так минув тиждень. Коли ж дитина видужала, у Клари вже не вистачало сил відірватись від неї. їй мало бути нянькою. Хоті­лося стати матір'ю. Клара лишилася жити в Медин­ського. А через два місяці вони одружилися...

Яке це щастя покласти вночі хлопчика біля себе й прислухатися до його дихання!

Так, вона вважала себе щасливою. В дитини був батько, в неї — чоловік. На його старечі зморшки вона не дивилася — привчила себе дивитися в його душу, їй здавалося, що цього цілком досить.

Мединський умовляв її продовжувати навчання. Та Клара, певне, належала до тих жінок, для яких цілком досить материнства. Медицина стала їй ненависною...

Але щастя тривало недовго. Лихо почало приходи­ти одне за одним. Знов тяжко захворіла дитина. Вона вмерла на Клариних руках. Ліки виявилися безси­лими.

Темно й похмуро стало в просторій квартирі Ме­динського. Погас той вогник, біля якого грілися сер­цем 1 Клара, й літній професор. Клара поволі почала розуміти, що їх єднала тільки дитина. Минуло кілька місяці в — тяжких, болючих. До Мединського почали приходити старечі недуги... Потім невиліковна хворо­ба надовго прикувала його до ліжка.

Ні, Клара його покинути не могла. Вона тепер була йому потрібна не як жінка, а як друг, як близька лю­дина. Потрібні були її теплі руки, сердечне слово, її вміння ночами просиджувати біля його ліжка, а вранці вдавати, що вона аж ніскільки не стомилась, і знов бра­тися за роботу... Для Клари це була служба, відплата за сердечність — і тільки...

Тоді в її житті з'явився Аркадій. Відчуття вини змушувало Клару ще самовідданіше піклуватися про старого професора. Дні і ночі, ночі й дні. І лише ін­коли побачення з Аркадієм — короткий перепочинок...

Так, вона каралася. Вона ніколи себе не виправдо­вувала. І про себе, і про своє життя знала все, до кінця. Вона засуджувала себе нещадніше, ніж хтось інший.

То що ж вона мала відповідати людям, які допиту­вались про її одруження? А таки ж з розрахунку, та й нехай собі думають про неї що завгодно!..

Анатолій не сподівався побачити Клару в стані тяжкої задумливості. Це так не пасувало до її харак­теру! Дивно було спостерігати, як брови її опустились, а великі карі очі дивилися в простір, і було помітно, що вони нічого не бачать.

Клара ж думала, пригадувала.

Звісна річ, якщо прийшло таке рішення щодо Арка­дія, то навіщо ж відтягувати? Треба було порвати, так чесніше.

Чого ж вона задивляється тепер на цього юнака? Адже ж він молодший за неї на вісім років!.. Кларо, справжня Кларо, де ти — в учорашньому, в сьогодніш­ньому чи в майбутньому?..

— Вам не подобається у нас? — почула вона голос Анатолія.— І то правда. Тут тільки гнойовим жукам подобається. Он погляньте, скільки для них добра. Давно б це в полі мусило бути, та ні возів, ні коней, ні голови...

— Тепер же голова є. Я вірю в Івана Юхимовича...

— Звідки ви його знаєте? — запитав Анатолій.— І взагалі, навіщо ви його розшукуєте?

Найбільш вдала брехня — це половина правди. Не могла ж вона сказати йому про те, що виконує дору­чення Лариси, що сама Лариса зовсім недалеко — в за­лізничній будці на переїзді.

—      Та це не я розшукую. Розшукує його кварти­рант, отой грек. А Івана Юхимовича я знаю... Зустрі­чалися в спільній компанії. Чисто випадкове знайом­ство. Сердечна він людина.

Анатолій промовчав,— тільки поморщився, наче від болю.

— Ну як він себе почуває? — розпитувала Кла­ра.— Здоровий? Не застудився?.. Він скаржився, що промок якось. Був холодний дощ.

— Що йому станеться? — буркнув Анатолій.— Звісно, здоровий.

Клара оглянулась — і зустрілась поглядом з дівчи­ною в солдатській вушанці, фуфайці і солдатських брюках не на її зріст. Як пропік Клару той погляд! Клара зрозуміла, хто стояв за її спиною і якими по­чуттями було переповнене дівоче серце. І вона пожа­ліла дівчину. Тихо сказала Анатолієві:

— Мені треба до машини. А на вас он чекають.

— Хто? — запитав він і теж оглянувся. Помітивши Катерину, підійшов до неї.

— Гарний я, мабуть, був тоді... Біля конов'язі.

— Ти завжди такий гарний! — випалила вона й сердито відвернулась. Потім, не повертаючи голови, скоса глянула через плече.— Як же, на машинах до нього їздять! Велике цабе, аж підійти до нього боязко...

Катерина була переконана, що це й є та сама міська, про яку колись на гулянці згадувала Наталка. А хто ж той, що ото з дядьком Ларивоном біля кон­тори балакає? То, мабуть, теж з інституту і теж якесь цабе. Мабуть, незручно їй одній було приїздити, так вона провожатого підхопила.

—      Ну йди вже! А то, дивись, втече твоя розмальо­вана. І як вони вміють оті вії загинати? Повний комп­лект знаків запитання, хоч в районну друкарню зда­вай. От би й собі навчитися! Жаль, що корів нерву­вати не можна. Надої вменшаться. А то б таки навчи­лась...

І вони, круто обернувшись на каблучках, гордовито пішла під Анатолія.

Анатолій, посміхаючись, дивився їй услід. Ну й колюча ж яка, без рукавиць, і за лікоть не візьмись. Ужалить, мов кропива. А хороша!..

Він помітив, що Катерина навіть до корів вийшла не в тих плескатих чоботях, в яких він бачив її після Нового року, а в нових — у тих, що на гулянку ходять. Та йому не спало на думку, що це заради нього.

Клара була здивована, що грек і Турбаїв брат так швидко знайшли спільну мову. Коли вона підійшла до них, Олекса сказав:

— Я вирішив зачекати Івана Юхимовича, а вам, як я розумію, довго затримуватись не можна. — Він натя­кав на те, що Лариса жде Клару на полустанку.— Отже, їдьте без мене.

— Так, так,— підтакував Ларивон.— Якщо людині треба побалакати та вона вже забилася в таку глуши­ну... Я ж бездітний, місця в хаті вистачить.

Видно, й Ларивон ще не знав, що Івана тепер доче­катись нелегко. А грек розповідав стільки цікавого, що гріх було не скористатися з нагоди побалакати з лю­диною, яка об'їздила півсвіту. І як оті італійці жаб їдять? Аж не віриться. Або ще каже, що місце на кла­довищі треба купувати. Чи то ж і в землі людям тіс­но?.. Дивина та й годі!..

Анатолій забіг додому, попрощався з матір'ю. А коли вибіг з хати й сів у машину поруч Клари, Ма­рія тільки головою похитала: не к добру оце, не к доб­ру! А тут іще Параска бідкається: каша з горщика вилізла не в піч, а з печі. Коли б у піч — то це на щастя, а з печі — ой, не к добру! І хоч не вірить Марія в такі смішні прикмети, та ниє, ниє материнське серце, і ніякими розумними доказами його не переконати.

Іще одна пара очей проводжала Анатолія, і були ті очі, мабуть, сумніші, ніж материнські. То були очі Катерини.

Що ж тут скажеш,—вродлива та жінка, навіть дуже вродлива. Катерина дивилась на неї з ревнивою зазд­рістю. І хоч наговорила йому глумливих слів про неї, а в самої десь аж в грудях закололо від ревнощів.

До такої хіба не приревнуєш? Ходить, як пава, як царівна! Обличчя біле, ніжне, трохи матове. Не було й ніколи не буде в Катерини такого обличчя, бо для цього, мабуть, слід не в Пальмірі народитись, а там, куди степові вітри не долітають. Звичайно, старша за нього, та хіба Анатолій на це зважить?..

І вся ніжність дівоча, вся сила її любові завирува­ли в ній, як вирує весняна вода, наштовхнувшись на перешкоди. Ой, ні, Катерино! Це тобі не коня прибор­кати. Тут потрібне якесь інше вміння, а його в тебе немає.

— Чого ж ви не попрощалися з нею? — запитала Клара, хоч сама в душі з цього раділа. Значить, то пус­те, дитячі забавки.

— Та ви хіба не бачили? Я ж попрощався. Ви ж про матір?..

Клара не стала уточнювати. Значить, вона не по­милилась — очі тієї дівчини сказали їй все, але те все для Анатолія поки що було нічим.

—      Он як! Я й не помітила.

• Віхола замела дорогу. Рване клоччя сизуватих хма­рин тягнулося по небу тонкими, довгими смугами, наче за горизонтом ту пряжу хтось намотував на гі­гантське веретено. Але машина просувалася все впе­ред, і Анатолій дивився на Клару з подивом: випеще­на,тендітна, а й Калині не гріх у неї повчитися!..

—      Цікаво знати, який ви? — глянула вона на Ана­толія, і хлопець помітив у її очах якусь незрозумілу, глибоко затаєну печаль.— Всього люди досягнуть, всього навчаться. А чи навчаться розуміти себе до кін­ця? Іноді здається, що легше злітати на Марс, ніж збагнути, що тобі завтра вранці треба для щастя. От і виходить, що найскладніше і найтрудніше — в самих нас, а не в космосі. Щось носиш у собі, щось тобі при­родою наділено, і не може бути, щоб маленьке, бо ти ж таки людина! Але велике загубилось у тобі, і його важче відшукати, ніж порошинку в космосі. Знаєте, я переконана, що кожній людині, навіть най-непомітнішій, дається велике.— Клара зробила паузу, схилила голівку в опушеному хутром капелюшку, зиркнула на Анатолія карими, з золотистими крапин-ками на обідках зіниць, сумними очима. — Тільки не кожен те велике вміє в собі відшукати. На поверхню душ часом випливає мотлох і дріб'язок, і потрібна зі­браність, неабияка воля, щоб, розкидавши той дріб'я­зок, дістатись до великого. В кого не вистачає сил на цей подвиг, той так і живе дріб'язком. Так і живе до самої смерті. Як курна пічка, в яку кидають не вугіл­ля, а різне сміття... А ви можете сказати, чого це так?.. Коли б ви могли відповісти на це, я б на вас молила­ся! Бо .я, мабуть, справді повірю, що в нас теж не ви­рішена проблема зайвих людей... Зайва людина та, яка загубила в собі велике... А ви як гадаєте?

Анатолій відчував: щось у ній мучиться, щось ка­рається, шукає собі виходу, але не може знайти. І це та сама Клара, яка босими ногами топтала сніг у скве­рі? Дивно, дуже дивно!

Згадував її, думав про неї, але уявляв тільки такою, якою бачив тоді. Тепер же вона обернулась до нього іншим боком. Йому спало на думку астрономічне по­рівняння: дивимось на місяць, захоплюємось його сріб­листим сяйвом, а забуваємо про те, що завжди бачимо лише одну його сторону.

Він сказав:

—      Можу відповісти. Але тільки для себе. Ви, мож­ливо, мене й не зрозумієте.

— То відповідайте для себе. А я послухаю.

— Як мені називати вас?

— Називайте просто Кларою.

— А по батькові?..

— Не треба.

—      Я так дивлюся на це, Кларо. Ну ось ви про кос­мос казали, про польоти на Марс. Людство зараз живе передчуттям гігантського масового стрибка в космос. Астрономія перестала бути келійною наукою. Вона виходить на площі, поселяється в заводських гурто­житках. Всі тепер більшою чи меншою мірою астроно­ми. Ось, наприклад, ви... А завтра справді люди поле­тять на Марс. А післязавтра це буде простіше, ніж оця поїздка до залізниці. Розумієте? І вже нікому не спаде на думку таке порівняння, як вам: легше на Марс злітати, ніж збагнути, що тобі треба для щастя. Ніхто ж зараз не каже: легше злітати до Києва, ніж збагнути... Сподіваюсь, ви мене розумієте. Про щастя кажу. "

— Це ще не відповідь,— посміхнулась вона. В ній уже прокидалась та,— видима для всіх і для всіх звич­на своєю заразливою веселістю Клара. Вона не вміла зосередитись на своєму смутку. Отак, мабуть, дитині важко зосередитись на приготуванні уроків. А Кларі корисно пройти через уроки тривалої печалі, і зона це знала сама.

— Відповідь ось у чому,— продовжував Анато­лій,— так, людська природа, особливо природа люд­ської душі, справді складніша, ніж всяка інша природа. Не кажучи вже про космос. Бо людина — це ж вінець природи! Ми зіткані з матерії і мусимо пізнати в собі закони розвитку цієї матерії. Космос у порівнянні з нами — це примітив. Ми все в собі поєднуємо — і макросвіт, і мікросвіт...

— Цікаво, а що думають про себе мурашки? — пе­ребила його Клара, але Анатолій вдав, що не почув її. Ця репліка прозвучала для нього образливо.

Він продовжував говорити так, наче відповідав на екзамені, і, незабаром сам відчувши фальш взятого ним тону, засміявся й додав:

— На всі віки лишається найбільш надійним древ­ній засіб поліпшення настрою...

— Який? — Клара намагалась подавити в собі сміх, що так і рвався з неї.

—      Ранкова гімнастика на свіжому повітрі. Тепер вони сміялись обоє. Клара аж голову відки­нула назад,— їй було весело!..

—      Гадаєте, цього досить?.. — лукаво примружив­шись, крізь сміх запитала вона.

—      Ну, робота... Висока мета.

—      Є ще більш древній засіб, ніж ранкова гімнасти­ка. І, може, найістотніший.

Очі її обдали Анатолія таким зблиском жіночого лукавства, що хлопець розгубився.

—      Не знаю...

—      То ж бо й воно, що не знаєте. А коли взнаєте — тоді тільки і почнеться для вас пізнання законів роз­витку матерії в самому собі.

Анатолієві чомусь стало жарко. Захотілося весни, квітів, сонця і високої духмяної трави, в якій можна потонути з головою. І щоб вона була поруч. Близько-близько, без відстаней, без найменших.

«Ось воно,— пізнання...» — посміхнувся він сам до себе.

А може, не даремні ці роздуми про велике, яке по­тонуло в її душі? Відчувається в ній потаємна пруж­ність молодої дубової гілки, відчувається така сила життя, що, якби та сила знайшла для себе якесь корис­не застосування, ця жінка зуміла б зрушити гори.

Що їй потрібне? Кохання, материнство, труд? Ма­буть, так. Але ніщо взяте окремо її не задовольнить. Тільки все разом!..

Анатолій хотів сказати Кларі, що знайшов відпо­відь на її запитання, але було вже пізно — вони під'-, їжджали до залізниці.

Клара під'їхала до полустанка не через переїзд, а іншою дорогою, щоб раптом не зштовхнути віч-на-віч Ларису й Анатолія. Потискуючи хлопцеві руку на прощання, вона сказала:

—      А ви своє велике не загубите в собі. Воно у вас на надійних поплавках плаває.

Обличчя в неї було усміхнене, а очі сумні. Затри­мала його руку в своїй. Анатолієві здалося, що він на­віть крізь рукавичку відчуває тепло її пальців. Але чому ж вона не запрошує його поїхати разом?

Залишивши Анатолія чекати поїзда, Клара також пошкодувала, що не мала змоги поділити з ним при­мхливу зимову дорогу до міста. Та на неї вже давно чекає подруга, а в дружбі Клара була вірна не по-жі­ночому.

В залізничній будці Клару зустріла лиха звістка. Дружина будочника крізь сльози розповіла їй, як Ла­риса в одному платті вибігла за двері й безслідно зникла в хурделиці. .

—      Мій кинувся за нею, та літа вже не ті. Як не ка­жи,— підтоптаний. А надворі так закрутило, що руку простягнеш — і не видко. Он тільки й залишилось від неї...

Вона підняла край простині, якою була прикрита Ларисина шубка. Потім жінка підвела заціпенілу від жахливої звістки гостю до маленького віконця, пока­зала в засніжений степ:

—      Мій покликав дядьків, шукають...

В безбережному сніговому просторі Клара поба­чила темні постаті людей, що здалеку нагадували гра­ків, які порпаються в снігу без будь-якої надії відшу­кати загублену зернину. ^уч

Ніби чиясь залізна рука вхопила Клару за горло. Карі очі стали такими великими, що не вміщались в орбітах, з підфарбованих вій по щоках попливли чор­ні вологі смужки. Вона обхопила обома руками шуб­ку, наче то була сама Лариса, яка збиралася вчинити над собою щось лихе, а Клара хотіла її затримати.

Мединська в своєму горі була такою невтішною, що господиня ще гучніше заголосила:

—      Ой що ж це за лишенько на нашу голову! Ой лебідонько нещасная!.. Безталаннячко ж ти моє!

Та ось Клара опанувала себе, осушила хустинкою сльози й запитала:

—      Можна лишитись у вас?.. Я без неї не поїду.

Господиня мовби не почула її — продовжувала го­лосити. Потім пригорнула Клару до висушених ста­рістю грудей, припала щокою до її голови — і тісна, напівтемна конурка наповнилася ще тяжчим ридан­ням.

З

Турбай лежав на канапі в домашньому кабінеті Гор­батюка. Кабінет цей своєю охайністю якось незрозу­міло гнітив. Ніби все тут було несправжнє, штучно припасоване: і акуратний письмовий столик, і пара­фінові квіти, що стояли на радіоприймачі, і особливо горіхова етажерка, яку Іван Юхимович назвав «а ля недбалість».

Полички цієї етажерки були прикріплені до цент­рального стояка і розходилися віялом у^протилежні боки. На ці полички можна було кидати книги як по­пало, і це не дратувало, а навпаки — створювало вра­ження природності й порядку. «Недбалість», влашто­вана на своїй етажерці Горбатюком, була такою при­думано симетричною і штучною, що це одразу впадало в око. Тут було розкидане по поличках дванадцяти-томне видання творів Жюля Берна, але «розкидане» так ретельно, що парні томи схилялись на непарні під кутом сорок п'ять градусів, наче їх розмістили за до­помогою спеціального приладу. Половину етажерки займало так само розташоване повне зібрання творів Горького.

І якось сама собою напрошувалась думка, що кни­ги в цьому кабінеті є лише окрасою, як і оті парафі­нові квіти, як розкішний сервіз у серванті, що стояв у їдальні. Турбай дорікав собі, що він, мовляв, пере­більшує значення цих дрібних ознак, які самі по собі ні про що не свідчать. Може б, йому і вдалося переко­нати себе в цьому, коли б не вчорашня розповідь Про-копа про те, як він, повертаючись машиною із Моск­ви, відвідав музей Толстого в Ясній Поляні.

Прокіп цим похвалився вже після третьої чарки. На перший погляд в його розповіді не було нічого, окрім п'яної похвальби. Справа в тому, що в музей-садибу не дозволяється в'їжджати на машинах. Та тільки-но Прокіп показав зірку Героя Соціалістичної Праці й назвав своє прізвище, як ворота перед ним розчинилися, і він на своїй машині підкотив до самі­сінького ґанку графа Толстого.

— Он як далеко нас знають! — гордовито посмі­хаючись, вигукнув він.

Оце, власне, і все. Але в Турбая після цієї розпо­віді був зіпсований весь учорашній вечір.

Проте всі ці дрібниці не виходили за межі люд­ських слабкостей, а Турбай давно привчив себе про­щати слабкості людині, якщо вони не становлять го­ловного змісту її натури.

Вже й ніч кінчалася, а Турбай перевертався з боку на бік, неспроможний заснути. Вчора Прокіп намагав­ся його переконати, що нібито нічого не сталося, що в райкомі ніхто не засудить його вчинку. Знов запрошу­вав перебути якось до весни під його дахом, а весною він допоможе закласти новий будинок. Не по-чолові­чому це — після розлучення ділити майно з дружи­ною. Хай старий будинок лишається Ларисі, а Турбай ще сам спроможний влаштуватися.

За всі ці дружні слова Іван Юхимович був щиро вдячний Прокопові — те, що казав він, цілком відпо­відало його переконанням.

Напливали спогади з далекої давнини, оповитої півпрозорим димком, що розмежовував у пам'яті близьке й віддалене, створюючи часову перспективу.

...Ось він, молодий командир, на чолі ескадрону в'їжджає в рідне село. На грудях сяє орден Червоного Прапора, облямований багрянистим шовком. На тини вилазить засмагла дітвора, з воріт виходять селяни, вітають свого земляка-командира та його бійців.

На ґанок вибігла Марія. Сонце сходить десь за її головою, вершечком огнистого кола підпираючи соло­м'яний ріг стріхи, і здається, воно й стріху разом з ха­тою, і Марію, що стоїть на ґанку, підхопить з собою у блакитну височінь, у прозору безодню неба. Важкі коси закинуті за плечі, шовкові стрічки тріпочуть на вітрі. Дівчина все ще боїться повірити в своє щастя.

А Іван, брязкаючи шпорами, біжить по грядках, по споришу. Підняв Марію на руках, як дитину,— і цілує, цілує...

Весілля. Високий боєць грає на гармоні. В хаті людно,— голці впасти ніде. Молодий і молода сидять за весільним столом. До них з чаркою в руці підхо­дить Ларивон.

— Ну, брате, шануйся та її шануй... Бо ніякі хворо­би не сушать так дівочої вроди, як гірка сльоза.

Всі дружно гукають: . — Гірко! Гірко!..

А обличчя Марії, облямоване білою фатою, аж сві­титься від щастя. Яка ж вона зараз вродлива!..

Потім — прикордонна застава, гірські хребти. Пол­ковий манеж, командирська їзда. Ось він зіскакує з коня, йому аплодують глядачі — сім'ї командирів та гості. Підходить Марія з дитиною на руках. В її чор­них очах стільки любові, стільки гордості! Іван бере сина, гойдає його, мугиче якусь пісеньку без слів...

Десь близько падають бомби.

Марія з дев'ятилітнім Анатолієм стоять на пероні. Состав, начинений людьми, кіньми, кавалерійською збруєю, рушає. Майор Турбай, востаннє поцілував­ши дружину й сина, біжить доганяти поїзд.

Гудуть, гудуть ворожі літаки. І Турбаєві страшно не за себе, навіть не за состав, що громохким змієм вигинається на звивинах колії, — страшно за ті дві ма­ленькі постаті, які, незважаючи на ворожі бомби, все ще стоять на пероні, махаючи услід поїздові.

І хоч Турбай знає, що ніхто, окрім солдатів у теп­лушках, не почує його голосу, він, висунувшись усім обважнілим тілом з дверей вагона, кричить:

—      Бережи сина, Маріє!.. Сина бережи!

А потім листи, милі кривульки, які хочеться пока­зати кожному — від ординарця до командира дивізії. І сині плями материнських сліз на великих, нерівних дитячих літерах...

Як же це сталося, що тепер їм навіть в одному селі тісно?..

Вранці Прокіп у смугастій піжамі і в самих шкар­петках нечутно зайшов до кабінету, дослухаючись до Турбаєвого дихання. Переконавшись, що гість не спить, присів на канапі поруч Івана Юхимовича.

—      Лозовий на з'їзді вчора виступав. Знаєш, чого наобіцяв?.. Каже, що протягом року не лишиться в області жодного колгоспу, в якому б люди одержува­ли менше, ніж по два-три кілограми на трудодень. Крім того, сказав, що незабаром у всіх колгоспах трудодень у переводі на гроші — ти уявляєш? — буде вартий не менше двадцяти карбованців! Тобі принести газету?

Турбай підвівся на ліктях.

—      Принеси.

Іван Юхимович вп'явся очима в газетний аркуш. Смужка шраму, що перекреслювала його обличчя, на­лилась кров'ю, побагровіла. Ось воно те велике, чого так довго чекало колгоспне селянство.

Там же були надруковані виступи інших делегатів. Називалися цифри, давалися обіцянки. І все вражало грандіозністю. З такими обіцянками можна виступати лише тоді, коли сотні рук лежать на важелях, і варто лише натиснути їх, щоб усі коліщата й колеса дружно завертілися. Як перед наступом, що був ретельно під­готований. А може, й тут була підготовка, тільки вона пройшла повз увагу Івана Юхимовича?

І раптом він усвідомив, якими дрібними на фоні цих великих звершень були всі ускладнення в його особистому житті.

Кажуть, запеклий курій дихає неповними легеня­ми, бо створюються нікотинові пробки, і через те він лише часткою легенів вдихає свіже повітря. Отак і Турбай жив — лише часткою своєї душі, лише її окрайцем. Тепер же він відчув, що все в ньому заго­ворило, все злилося в єдиний клекіт — громадське й особисте. І йому стало від того легше. Ось вони, твої ліки, а ти знов намагаєшся від них утекти!

— Як же буде з промисловістю? — запитав Гор­батюк.

— Тобто? Не розумію,— здивовано глянув на ньо­го Турбай.

— Промисловість же зростала за рахунок села. Все найталановитіше тягнулося на шахти, на заводи. А двадцять карбованців на трудодень — це надто ласа приманка!..

Турбай засміявся.

— Ти ж казав, що від тебе на заробітки не ходять. А промисловість від того не зачахла.

— То ж від мене... А коли й від інших не підуть? — похмуро проказав Прокіп. Вигляд у нього був закло­потаний, широке обличчя з подвійним підборіддям в ранковому освітленні здавалося сірим, навіть трохи блідим. Він взявся за голову.— Хміль не вода — му­жикові біда.— Потім крикнув у відчинені двері: — Варваро, дістань квашеного кавуна! Кислого хочеться. Та вибирай, щоб твердіший був. І по чарці постав. Більше не треба...

Іван Юхимович встав, одягнувся, і вони перейшли до їдальні. Як і годилося, Варвара запитала, чи добре спалося Турбаєві. Як і годилося, він відповів, що доб­ре. В таких розмовах все зарані розписано: скажи «погано», одразу ж запитають — чому? І почнеться, почнеться...

Варвара внесла кавун, поклала на кругле блюдо.

—      Ви вже тут без мене,— посміхнулась вона при­вітною білозубою посмішкою.— А то пироги приго­рять.

І вибігла на кухню.

Турбаєві пити не хотілось — він не вмів і не лю­бив похмелятись. Та й Горбатюк після коротких ва­гань випив лише одну чарку і смачно понюхав окраєць житнього хліба.

— Сьогодні день твій розпочнеться теж з прес-кон­ференції? — весело і трохи в'їдливо запитав Іван Юхимович. Його сірі очі примружились, видовжене обличчя округлилося в посмішці.

— Та-а, набридло, — відмахнувся Прокіп, набираю­чи на виделку квашеної капусти.

— Чого вони всі в тебе товчуться? Чи колгоспів більше немає?

Горбатюк поблажливо посміхнувся.

— Ну, приміром, у нашому районі один такий. Мій...

— Твій? — іронічно перепитав Турбай.

— Авжеж,— не зрозумівши іронії, продовжував Горбатюк.— Не туди ж їх посилати, де хату обди­рають, а сіни лагодять. А вони... Кого вони обрали на з'їзд?.. Гусляра! Є такий в Зачепилівському районі. Ні риба ні м'ясо. То все Ладимкова робота. Втерся в довір'я до Лозового... Ну та ми ще побачимо!

З контори принесли якісь папірці. Варвара при­йняла папку в сінях, внесла її в їдальню і знов заспі­шила на кухню.

Прокіп розв'язав папку, дістав один з папірців, зо­середжено й сердито прочитав його, потім вдарив долонею об стіл.

—      Ти поглянь, як в районі цемент розподілили!.. Ну чекай, товаришу Кузь!.. Ти ще приїдеш вибача­тись.

Турбай теж проглянув той папірець, але нічого такого, що б мало розгнівити Прокопа, в ньому не по­мітив. Навпаки, йому здалося, що колгоспові «Пере­мога» районне начальство давало цементу більше, ніж слід, бо, на думку Турбая, михайлівці могли й зачека­ти з новим будівництвом. Треба підтягувати інші кол­госпи — такі, як «Степова Пальміра». Це було б справ­ді по-хазяйськи, бо одна квітка ще не робить вінка.

— Марно обурюєшся,— спокійно зауважив він.

— Та мені треба вчетверо більше! Розумієш? Вчет­веро! — гнівно вигукував Прокіп. Здавалося, що ко­ли б цієї хвилини трапився йому Кузь, Горбатюк накинувся б на нього з кулаками.

— Але ж це буде половина того, що заплановано для району,— нервово закусивши губу, сказав Іван Юхимович.

Горбатюк зареготав.

—      Район? А ти знаєш, як ділиться район? — Прокіп потягнувся до ножа, люто стиснув його в кулаці й за­городив по саму рукоятку в соковите нутро кавуна. На широке блюдо бризнула рожева піна. Розкраявши кавун на дві половини, Горбатюк одну половину від­сунув убік, а Другу порізав на дрібненькі скибочки.— Он як ділиться!.. Оце,— він показав на відсунуту по­ловину,— мій колгосп. А отут усі інші гамузом.

Його ніж описав коло над дрібними скибочками.

Турбай дивився на безформні шматочки квашеного кавуна, розкидані Прокопом навколо соковитої поло­вини, з якою той порівнював свій колгосп. Непокрая-на половина зберігала і форму, й сік, а з дрібненьких скибочок сік витікав, і вони танули на очах. Здавало­ся, Горбатюкова половина всмоктує той сік у себе, мов губка, і розростається в розмірах, витісняючи з блюда драглистий кавуновий дріб'язок.

Ось тобі й бурякова Спарта!..

А Прокіп ніби зрозумів, про що зараз думав Тур­бай.

—      Ех, Іване,— зітхнув він.— Хоч і з'їзд, і рішення... Та ми стріляні вовки. Так було, так завжди буде... Один передовий, а навколо нього...

Але Турбай його вже не слухав. Прокіп був йому зрозумілий до самісінького дна. Згадалося його роз­лючене обличчя під час їхнього жартівливого двобою в манежі. Іван Юхимович мимоволі порівняв, які в нього очі були тоді й тепер. Це був той самий погляд, той самий розлючений азарт!..

—      Велику скибу собі відрізав, — похмуро сказав він, не дивлячись на Прокопа.— Надміру велику. Ні, Прокопе! Так було, але так не буде... Куркуль район­ного масштабу!

Вийшов до вішалки, надів папаху, натягнув венгер­ку. Горбатюк, зрозумівши, що сказав щось зайве, ки­нувся його умовляти:

—      Іване Юхимовичу! Товаришу полковник!.. Ну як же так?..— Він тицяв великим пальцем в орденські колодки на своєму кітелі.— Та всі ж оці нагороди ви мені... Коли б не ви... Варваро!

З кухні вибігла Варвара. Вигляд у неї був скор­ботний і зляканий.

«— Чи посварилися?.. Не зважайте на нього. Ли­шайтеся. На нього час від часу находить. Мов кінь норовистий, брикається.

Турбай, помітивши збентеження в очах Варвари, подумав: «З таким самозакоханим, видно, нелегко їй». Взяв її руку, підніс до губів. Він уперше в житті цілу­вав жіночу руку і почував себе дуже незграбним.

—      Це не сварка, Варваро... Це... Це просто втрата. Ще одна втрата. А вам я щиро вдячний за все. Спасибі.

Вклонився на прощання Прокопові і вийшов, але той наздогнав його на ґанку.

— Ну хіба ж так можна, Іване?.. Ну наговорив дур­ниць. Так через мій дурний язик руйнувати дружбу, скріплену кров'ю?.. Ій-бо, несерйозно!

— Не дурниці. Ти на правах дружби дозволив мені заглянути в твою душу. За це я мушу лише подя­кувати тобі. Але те, що я там побачив... Прощай, Про­копе!

Турбай рушив вздовж вулиці.

— Петре! — гукнув Горбатюк шоферові, що відда­лік сидів у машині.— Підвези товариша полковника.

—      Не варто, — оглянувся Турбай.— Я мисливець, звик ходити пішки.

І широкою ходою людини, яка щось наздоганяє чи то від чогось хоче втекти, вийшов на дорогу.

А Прокіп довго ще стояв на ґанку з непокритою головою. Стояв і дивився, як постать Турбая поступо­во зменшується і зрештою зникає за оголеними дере­вами.

—      Ну гаразд, — люто прошепотів він, стискуючи кулаки.— Побачимо, хто з нас гора, а хто Магомет і кому до кого стежку топтати... Побачимо, кому бути на коні, а кому — під конем!..

До Пальміри було неблизько, але ще тільки ранок, і Турбай не став шукати ні попутної машини, ні під« води. Та це й добре, що перед ним лежало півтора де­сятка кілометрів засніженої степової дороги. При­наймні заспокояться нерви, можна буде все як слід обдумати.

Ось вона — іще одна втрата!.. Чи не забагато про­тягом якогось тижня?.. Лариса, Анатолій, Горбатюк. Але ця остання втрата була чомусь для нього найбільш болючою. Може, тому, що вона прийшла після двох попередніх? Та, мабуть, не тільки в цьому справа.

Турбай сьогодні збагнув механіку Горбатюкової слави, а через неї йому відкрилися й ті потаємні пру­жини, які протягом післявоєнного десятиліття виштов­хували з-під ніг його земляків тверду моральну осно­ву, підрізали віру.

Іван Юхимович розумів тепер психологічні причи­ни появи і розквіту Горбатюка. На випаленій війною землі зацвіла перша квітка. Як їй було не зрадіти? Всі погляди, всі руки потягнулися до неї, і кожному хоті­лося кинути їй підживлення. І в радості своїй ніхто не помітив, що квітка в Пилипівському районі була волошкою. А там, де розрослась волошка, корисних плодів не збереш, бо вона висмоктує з землі всі най-поживніші соки.

Так з'явилась Михайлівка, а поруч неї — Паль­міра...

Безглуздо гадати, що появу таких контрастів зумовлює колгоспний лад. Якраз навпаки — соціалізм знищує економічні контрасти поміж людьми. Та коли Турбай говорив Катерині, що не слід змішувати вимі­рів, що не варто температуру міряти сантиметрами, а висоту грамами, він мав на увазі значно ширші про­блеми, ніж ті, що виникли в їхній трохи смішній роз­мові.

Турбай у цей час думав про недоліки й протиріч­чя багатьох людських характерів, що існували завжди, в усі віки, і кожному суспільству завдавали чимало клопоту. Хто ж намагається недоліки якогось окремо­го «я» поширити на соціальний устрій, в якому це «я» існує, той нагадує божевільного, що, прихопивши ар­шин, лізе в кратер вулкана, щоб зміряти його темпе­ратуру.

В межах району також відбувається вирування дріб­них і великих пристрастей, теж існують свої різнома­нітні «я». Тут головне не в тому, щоб приборкати це вирування, погасити його, бо це неможливо, як немож­ливо згасити життя. Головне — дати вихід тим при­страстям, які штовхають людей уперед, до прогресу.

Але чого ж це так спохмурнів Горбатюк, прочитав­ши виступ Лозового?.. Турбай розумів, що Прокіп за­говорив про болісне похмілля лише для того, щоб приховати свої невеселі думки. Видно, йдеться про інше похмілля. Теж вирування пристрастей... Але яких?

Це було те питання, на яке дасть відповідь най­ближчий час. Є два виходи в Горбатюка: або ж стати справжнім новатором, або ж...

Турбай і не помітив, як дійшов до того місця в лісі, де колись росла молода сосна, що, розштовхавши своїх сестер, винесла кучеряву маківку туди, де було багато волі, неба й сонця... Ось вона лежить мертва, зрізана при самому корені шаблею Горбатюка.

«Все, що стоїть поперек дороги,— рубай при само­му корені!»

Як тоді позаздрив Іван Юхимович Прокопові за те, що він має право на цей залізний девіз!..

Поскрипують зимові дерева на вітрі, сестриці-сос-ни стоять у могутньому ряду, пишаючись запороше­ною снігом зеленню своїх розкішних крон. І добре їм рости разом, бо їхнє коріння сплелося так, що ніякі вітри його з землі не вирвуть. І не питає сосна в сос­ни, чий корінь першим вгризся в підземну скелю. Сот­ні інших корінців вже поспішають йому на допомо­гу—і скеля тріскається, кришиться, розступаючись перед ними. І добре їм разом чекати весняного сонця. Вони його поділять між собою без сварки, як ділили завжди. Жодна з них не відчує потреби розштовхати інших, бо коли живеш дружно — всім сонця досить...

Турбай наступив ногою на змертвілу, повалену де­ревину, що колись була сестрою отих лісових красунь. Невірною, пихатою сестрою!

І йому вже не було жалко цієї нерозумної сосни, як тоді, коли над нею заносив шаблю Горбатюк. Він подумав лише про те, що йому теж необхідно зняти свою шаблю з килима. Давно пора!..

4

В поїзді було накурено й незатишно. Це був один із тих поїздів, в яких старенький паровоз, що побував у бувальцях, виконує роль чорної робочої мурашки. Він штовхає поперед себе таку вагу, що аж дивитися на нього боязко. Здається, зараз та мурашка підірветься, десь трісне в неї м'яз, і впаде вона, придавлена влас­ним вантажем. Але ж ні,— котить і котить поперед себе свої вагони-личинки, які в десятки раз пере­вершують її власну вагу. Котить до великого мураш­ника — міста...

Вагони заповнені бідонами, клунками, кошиками. Полиці, стеля і, здається, навіть підлога пропахли мо­локом, старим салом, олією.

Анатолій дивиться на людей, намагаючись вгадати, як і чим вони живуть, про що кожен із них думає. І виявляється, сьогодні це зовсім не трудно.

Всі розмови точаться навколо того, що робиться там, на з'їзді, і що це обіцяє рядовій людині.

Хтось говорить у сусідньому купе:

—      Якщо вудлище не пряме — то вже й ненадійне. Підведе, їй-бо, підведе. І саме тоді, коли ти на нього найбільш покладаєшся. Отак і людина... Якщо не пря­ма, то вже й ненадійна.

— Про кого ти? — спитав інший чоловічий голос.

— Про виступ Лозового.

— Прямий він чи кривий?

—      Ого!.. Прочитай. Мов спис!.. Каже, що ми роз­саду соціалізму готовою не брали, практикуватися в оранжереї не мали змоги. Одну шосту земної кулі до­слідною ділянкою зробили. Це тепер, каже, у нас роз­саду беруть. А ми, каже, тільки мрією людською та кров'ю власною ниву свою засівали...

В уяві Анатолія постали степи, села, міста — все, що він знав про рідну землю, все, що він бачив. Все переплелося — старе, патріархальне, й нове, майже фантастичне. Латана кузня Ларивона, яка, мабуть, уже й за часів Ярослава Мудрого не була останнім словом техніки; і на цій же землі гігантський, найбільший у світі синхрофазотрон, здатний прискорювати насна­жені частки до космічних швидкостей. Наївна боязнь «геєни огненної» і перша в світі атомна електростан­ція. Непролазне багно на сільських дорогах і ракети, що вже сягають у космос. Прадавня сапка на буря­ках,— древня родичка мотики,— і вже ділові, серйозні розмови про запуск штучних супутників Землі. Соло­м'яна стріха,— така ж сама, якою вона була ще за часів Хмельницького,—і надзвукові реактивні літаки. В'язка хмизу на плечах матері, оці клунки попід лавами вагона, що скоро ляжуть на людські спини, каганці в хатах... І гіганти індустрії, автоматика, телемехані­ка. Час, коли все, на чому люди їздять, літають, по­чало набирати форму ракети... Передчуття стрибка в космос...

І здалось Анатолієві, що земля наша переживає свій великий епохальний березень. Це ж тільки в бе­резні так буває — ще не сховалося від людського ока торішнє змертвіле листя, а вже крізь нього проби­ваються стрілки молодої весняної зелені, і незабаром вона зацвіте, забуяє, вкриваючи оновлену землю. А від старого, змертвілого вже й сліду не знайдеш...

Анатолій здивувався, в який надзвичайний час він вступає в життя. Здивувався і зрозумів, що ніскільки не поспішив зі своїм народженням і аж ніяк не спіз­нився, що його заздрість до ветеранів війни по-дитя­чому наївна, що, можливо, на його долю випадуть най­важливіші людські звершення.

Потім хлопець подумав, що в цих своїх роздумах він теж виявився ще незрілим, бо кожне покоління, приходячи в світ, вважає себе на вершині історії, за­стає найцікавіше — таке, про що колись можна було тільки мріяти. І гордість за свою історичну місію зав­жди була й буде рушійною силою прогресу. В кого ж немає такої гордості, той випадає зі свого часу, а зна­чить, перетворюється на зайву людину.

Зайві люди... Невже Клара сказала про це сер­йозно?

«Зайва людина та, яка загубила в собі велике».

Анатолій не міг вирішити зараз, можлива чи не­можлива в нашому суспільстві поява зайвих людей. Це надто складне питання, і хай його вирішує хтось ін­ший. Він думав тепер тільки про неї — про Клару, про її дивний і незрозумілий характер.

Вона під час їхньої розмови в машині кинула таку фразу: «Є люди, що живуть, як вогонь на кризі,— чим яскравіше горять, тим глибше кудись провалюються». Анатолієві здалося, що то вона сказала про себе.

Анатолій не знав, яка Клара йому більше до вподо­би — весела, іскрометна чи задумлива, сумна. І в тій, і в тій вгадувалося щось незвичайне, палюче й по-своєму щире. Вона не схожа на жодну з тих жінок і дівчат, яких бачив навколо себе Анатолій.

Вогонь на кризі... І він помітив у собі дивне бажан­ня наблизитись до того вогню.

Ось, приміром, Катерина. Якщо придивитись, їй теж не бракує розуму. Вона раптом може ошелешити тебе таким несподіваним словом, що ти тільки рота роззявиш, дивуючись, звідки воно в неї взялося. Як з отим Юпітером, наприклад. А очі в неї мов жаринки. Часто згадує її Анатолій. Та побачить її — серце одра­зу ж змовкає. Або Василиса Прекрасна. Теж хороша дівчина. Якось навіть в кіно разом ходили.

Та чи можна порівняти їх з Кларою? Це однаково, що молодих, вертлявих каченят порівнювати з гордою лебедицею.

А хто ж вона? Невже й справді сестра доцента?.. Тоді зовсім кепсько. Так просто і не зайдеш. А не просто... О, до цього ще далеко!

Чому він не спитав, де вона працює? Можна було б подзвонити на роботу. А чи працює взагалі?..

І раптом він подумав, що вона, зрештою, може бути й заміжньою жінкою. Так воно, мабуть, і є! Ой, ду­рень же ти, Анатолію!..

Здогад цей завдаз йому несподіваного болю. Почав уявляти, яким мусить бути її чоловік, намагався зрозу­міти, чому вона привозила своєю машиною того грека...

Щоб якось позбутися цих думок, Анатолій про­йшовся по вагону. В кутку, біля самого виходу, сидів молодий моряк торговельного флоту, ровесник Анато-толія. Він розповідав двом іншим хлопцям про свої мандри. В цій розповіді був такий епізод. Десь на без­людному африканському березі під Кейптауном, біля мису Доброї Надії, моряк заснув, а коли прокинувся— був уже в океані. Його підхопило припливом... Анато­лій зрозумів, що морячок «травить баланду».

Та ось один із його слухачів запитав:

—      Припливом?.. А від чого вони бувають? Моряк почав пояснювати тим же впевненим тоном,

яким оповідав про свої пригоди:

—      Земля, значиться, дихає, груди її здіймаються. Як у людини. Коли вони підіймуться вгору — зода на берег іде, а впадуть — в океан повертається. Так мені наш боцман казав. А він — морський вовк, усе знає.

Анатолій не міг стримати сміху і цим привернув до себе увагу. Моряк розсердився:

— Ну чого ти регочеш?.. Щоб мене акула з'їла, від боцмана чув.

— А боцман ваш не казав, що земля на трьох ки­тах держиться?.. Ваш боцман, мабуть, поет. Як поетич­ний образ, його гіпотеза має певну вартісгь. Але ж до наукової істини їй дуже далеко,— зауважив Ана­толій.

— Якщо ти такий розумний, то сам поясни,— спро­бував захистити моряка чубатий хлопчина з комсо­мольським значком на борту піджака.

Анатолій дістав із кишені блокнот, намалював не­велике коло, заштрихував його косими лініями.

— Дивіться сюди. Оце наша Земля.— Потім він обвів те коло еліпсом.—А оце навколо неї — земний океан. Все це, так би мовити, подано в розрізі.

— А чому ж океан вийшов не круглий? — запитав чубатий.— Видовжений, мов гусяче яйце. Чи малюва­ти не вмієш? Так дозволь мені.

— В цьому весь секрет,— посміхнувся Анатолій.— Ось чому він видовжений.

По осі еліпса Анатолій провів пунктирну лінію, потягнув її аж до краю блокнота, а там швидким ру­хом олівця накреслив маленьку кульку. Підписав: «Місяць». Потім звернувся до хлопців:

— Тепер ясно, чому Земля має форму кулі, а океан, який її обгортає, має форму яйця?.. Це, звичайно, дуже умовно.

— Місяць його розтягує,— несміливо встряв у роз­мову моряк. Підсунувши палець під безкозирку, витяг­нув її на своїй голові так, що вона одразу ж набрала форму еліпса.— Це ясно. Притягує, як магніт. І ви­довжує, як мій палець безкозирку.

— Правильно,— зрадів Анатолій.— Я б такого при­кладу й не придумав. А тепер уявіть собі: Місяць об­бігає Землю за тридцять діб. Якби Земля не оберта­лася навколо власної осі, оці гігантські водяні горби, йдучи вслід за Місяцем, що є їхнім господарем і твор­цем, теж котилися б по Землі з такою ж самою швид­кістю. Та вони, власне, так і котяться. За тридцять діб обходять навколо земної кулі. Так?..

— Так,— погодилися слухачі.

— Але ж Земля,— продовжував Анатолій, — обер­тається навколо осі в тридцять раз швидше, ніж Мі­сяць оббігає навколо неї* Значить, Земля змушена обертатися всередині отих двох величезних горбів-хвиль. Це й створює припливи і відпливи. Горб набі­гає — приплив, покотився далі — відплив... Якби горб океанський був один, припливи й відпливи повторю­валися б раз на добу. Але їх два — на тому боці Землі, що обернений до Місяця, і на протилежному. Таким чином, припливи й відпливи чергуються через кожні дванадцять годин...

Раптом Анатолій замовк і прикипів очима до влас­ного, досить-таки незграбного малюнка. І як до нього не чіплялися хлопці з розпитами, він тепер тільки від­махувався. Думками був уже десь далеко.

Може, так вони й приходять — справжні відкрит­тя?.. Безліч безсонних ночей, днів, оповитих якимось незрозумілим присмерком, коли ти блукаєш серед людей, не помічаючи їх; когось необережно штовхнеш ліктем, хтось тебе штовхне; комусь не відповіси на привітання, той образиться на тебе, а ти навіть його образи не помітиш; спинятимешся посеред вулиці, і шофери лаятимуть тебе так, наче ти їхній найлютіший ворог... Креслення, папери, математичні розрахунки — а ти ні на крок уперед. Навіть твоя дипломна відсу­неться кудись у далекий куток шафи. І, може, викли­чуть тебе на засідання комсомольського бюро, щоб за­стерегти: дивись, хлопче, скоро захист диплома!..

Все це звідав Анатолій, все пережив. Але що мож­на вдіяти, коли відчуваєш: в тобі народжується щось велике, потрібне не просто людям, а людству! На­роджується — і ніяк народитись не може... Клянеш себе, називаєш нездарою, даєш собі слово все кинути. А потім знов помічаєш, що ні про що інше думати не­спроможний. І крутяться, крутяться важкі жорна в твоїй голові, але сиплеться з-під тих жорен не борош­но, а якась кам'яна порохня...

Та як не бився Анатолій, скільки не псував паперу для креслень, але рішення, яке б можна було проти­ставити безплідній гіпотезі, не знаходив.

І ось матроська безкозирка, відтягнута пальцем від голови, та ще оцей незграбний малюнок у блокноті йому сказали все! Так нічна блискавка освітлює кон­тури заповітного будинку, навколо якого ти довго блукав у темряві, але не міг знайти.

Невже це так і приходить?.. Раптовий зблиск у тем­ряві... А якби моряк торговельного флоту не надів «для фасону» безкозирку, яку мають право носити лише військові моряки? Якби він не почав свого опові­дання з припливу, а його слухач не запитав, звідки вони беруться?..

Ось воно, рішення!.. Два водяні горби на протилеж­них боках Землі.

Якщо Місяць створює ці горби в земному океані, то хіба ж такі гіганти, як Юпітер і Сатурн, не ство­рюють їх на поверхні Сонця? Звичайно, створюють!

Отже, на Сонці існують газові горби, створені дво­ма планетами-гігантами. Значить, горбів тих не два, як у земному океані, а чотири. Ці горби «ходять» услід за гігантами, котяться по сонячній поверхні у відпо­відності з рухом планет, хвиля накочується на хвилю, поверхня Сонця вирує...

Анатолій багато цифр тримав у пам'яті. Йому лег­ко було підрахувати, коли газові горби зштовхуються один з одним. Простий математичний розрахунок, для якого Анатолієві потрібний був лише олівець та блок­нот, переконав його, що один раз на двадцять років бувають протистояння Юпітера і Сатурна, один раз — їх сполучення з Сонцем. В обох випадках ефект буде однаковий...

Під боком у Анатолія хропіла стара колгоспниця, закутана у важку хустину. Вона валилася всім своїм змореним тілом на його плече. Клунки й бідони, яки­ми був заповнений весь вагон, торохтіли й подзеньку­вали на стиках рейок.

Але Анатолієві до цього байдуже!.. Він був зараз навіть не на Землі, а десь на поверхні Сонця, розти­наючи своєю думкою сонячну фотосферу, мов хірург розтинає шкіру.

Чого ще не вистачає Анатолієві до повного завер­шення його гіпотези?..

Та ось хлопець вийшов із стану сп'яніння власним відкриттям.

Не будь таким самовпевненим. Пам'ятай: навіть піймавши ногою стремено, ще не можна сказати, що ти вже в сідлі. В останню мить Пегас твоєї фантазії може понести й розбити тебе об непередбачене ка­міння...

Наступного дня, одразу ж після лекцій, Анатолій поїхав до Любима. Він знов застав його за електро­лічильним апаратом. Колонки цифр, в яких замість нулів зазначалась їхня кількість вгорі над кожною цифрою, вкривали довгу паперову смугу, що, звисаю­чи зі стола, кінчалася аж на підлозі. Обличчя Любима було бліде, виснажене. Куди й поділися рожеві барви з його щік! Ямочки теж зникли, голубі очі дивилися стомлено, з холоднуватою байдужістю. Ніжне, майже дівоче підборіддя заросло рудуватим волоссям, серед якого ще можна було помітити хлоп'ячий пушок.

—      Любиме, звідки такі метаморфози?.. Не інакше, як одружився. Ну що, вгадав? Навіть знаю з ким. З Надійкою із конструкторського!

Любим зітхнув, але голови не підвів.

— Аякже! Звісно, женився. Тільки шкода, що ніяк медовий місяць не кінчається. Скоро й ноги простягну.

— Гм-м, — посміхнувся Анатолій.—Справа надто делікатна. Тут невідомо, чи й співчуття доречне.

— Співчуттям не допоможеш. Ось на цій бандурі мене женили,— він підняв кулак над лічильним апара­том, і вираз його обличчя був такий, що було зидко — підняв його не в жарт.— Розумієш, Толю, коли б хоч бачив, для чого все це потрібно. Або хоч добре слово від нього почув. Цікаво, чи бувають у нього добрі сло­ва? Мабуть, теж колись був дитиною, і руки до матері простягав, і шепотів їй: «Матусю, рідненька...» А потім заснув десь на березі озера, тим часом болотна жаба підкралася, побризкала йому груди своїм холодним молоком. З тих пір душа в нього стала жаб'ячою.

Анатолій спохмурнів:

—      Знов доцент експлуатує?.. То чого ж мовчиш? Як на мене, то я б йому дідька лисого обчислив.

Любим підняв звиток з колонками цифр, що сповз на підлогу. Підвівся, підійшов до Анатолія, журливо заглянув у вічі.

—      Я хоч сьогодні готовий замість собаки в експе­риментальну ракету полізти. І знаю, що не повернусь на Землю, і не страшно... А його... його боюсь! От боюсь та й годі! — Він згорнув звиток в трубочку, гид­ливо поморщився й кинув у куток.— На сьогодні до­сить!.. Ну як відпочивав?

Теж відпочинок був...— Анатолій взяв товариша

за плече. Про те, що йому довелось пережити в селі, не сказав ні слова.— Ти дуже стомився? Є тут у мене одна ідейка. Порадитись хочеться.

Стягуючи чорні сатинові нарукавники, Любим про­мовив:

—      Для суперечок з тобою я ніколи не стомлений. Знаєш, в чому твоя перевага? В тім, що для тебе наші астрономічні авторитети — лише комбінації літер, з яких складаються їх імена. А нас, грішних, гіпноти­зує велич їхньої слави. Гіпнотизує і сковує... Ну да­вай,— що там у тебе?

Анатолій розгорнув креслення, нашвидку зроблене на лекції, й почав пояснювати все те, що встиг проду­мати у вагоні. Говорив спокійно, ніби йшлося про щось звичайне, але спокій той давався йому нелегко. Любим відірвав руку,що підпирала його підборіддя, й запитав:

— А ти врахував, що маса Сонця в тисячу сорок сім разів більша, ніж маса Юпітера?

— Авжеж, врахував!.. Припливні сили, як тобі відо­мо, визначаються законом тяжіння.

— І все ж є в твоїй гіпотезі ахіллесова п'ята. Чехи не випадково зупинили свою увагу на планетах внут­рішнього кола. Хоч Меркурій, Венера й Земля мають порівняно з гігантами незначну масу, та їхній вплив на фотосферу Сонця не менший. Вони ж набагато ближче!.. А проте ми зараз обчислимо.

Любим сів за лічильний апарат. В залізному нутрі машини щось гуло, зблискувало — «думало». За кілька хвилин він подав Анатолієві результати обчислень, і той аж зблід. Як він міг припуститись такої примітив­ної помилки! Ось і розвалилася вся його гіпотеза, і лишилась від неї лише втома безсонних ночей та гірке розчарування...

—      Чого скис? — запитав Любим.— Це не все. Я ще помудрую...

Коли вони вийшли з подвір'я обсерваторії, було вже темно. Випили по кухлю свіжого пива, і Анатолій попрямував вулицею, намагаючись зібратися з дум­ками.

Не помітив, як підійшов до того під'їзду, де нещо­давно, після першого знайомства, прощався з Кларою. Він не знав, у якій квартирі її шукати. Та коли б і

знав, все одно не наважився б зайти в квартиру. Йому хотілося хоч постояти тут...

Зіперся спиною на те саме дерево, біля якого стояв тоді. Звичайно, вона вже повернулась. Які ж вікна на­лежать їй?.. Чи не оті, що освітлені червонуватим світ­лом? А може, оті, голубі?

Під великими абажурами з'являлися й зникали людські постаті, але жодна з них не нагадувала Клару.

Не звернув уваги Анатолій лише на вікна, в яких сьогодні не світилося. А саме то й була квартира Ме-динської...

5

Певно, тоді, коли Турбай, залишаючи Пальміру, боявся попрощатися з земляками, в ньому підсвідомо жила думка, що він робить помилку і що її доведеться виправляти. І це зрештою добре, що ніхто в селі й не догадувався, чого він поїхав до Горбатюка. Ясно чого: коня повів, а може, й порадитись хоче. Вони ж таки однополчани...

Отож, коли наступного дня по обіді він повернувся в село, ніхто не здивувався з його появи. Ніхто, окрім Марії...

З Марією він зустрівся біля колодязя, що поскри­пував своїм сукуватим журавлем серед вулиці, близь­ко Ганниної хати. Марія була зодягнена в фуфайку, а поверх неї — в його старий довоєнний плащ з мідни­ми ґудзиками. Плащ той Іван Юхимович одержав колись перед маневрами, коли ще був капітаном, на­чальником штабу полку. Турбаєві тоді йшов тридцять шостий, а Марії ще й тридцяти не було. Не було ще ні війни, ні... Лариси. Був мир, було щастя, була моло­дість. І був у них п'ятилітній Толик.

Марія витягнула відро з водою, оглянулась і, помі­тивши Турбая, аж присіла від несподіванки. А він був готовий до цієї зустрічі. Спокійно підійшов до неї, взяв за лікоть.

— Добридень, Маріє. Давай піднесу.

Вона струснула головою, хустка впала їй на плечі, оголивши прибите сивиною волосся. Підняла коромис­ло, показала на злам, що був акуратно обмотаний тон­кою мідною дротиною.

—      Твоя це робота?..

її чорні очі дивилися на нього насмішкувато. Рівне чоло, повні, соковиті губи, і тільки під очима темні тіні, мовби влітку сонця туди падало більше і шкіра густіше засмагла. Звісно, не двадцятилітня, як здалося йому в перший вечір, коли він бачив її у вікні. Але ще й досі молода, вродлива.

Він зніяковів. Мабуть, Ларивон про те коромисло розказав Парасці, а Параска — їй.

—      Ну що ж... Моя. Марія сумно посміхнулась.

—      На такому повні відра не донесеш. Я ж тепер і набираю неповні. Отож краще не треба... З неповними ходити — моя доля.

Вона підняла обтяжене відрами коромисло, підста­вила під нього плече й пішла вулицею. А Турбай стояв і довго ще дивився їй услід.

Коли зайшов у контору, очам своїм не повірив. Кімната, яка мала бути його кабінетом, ретельно по­білена, підлога вимита і так вишкрябана, що видно було прожилки вологої, паруючої деревини. В кутку стояв буковий письмовий стіл, кришка якого була обтягнута чорним дерматином. Видно, його нещодавно привезли із сільмагу. Такий же новенький буковий стілець і столик для телефону. Телефонний апарат вилискував на ньому чорним ебонітом. Два стільці стояли попереду стола для відвідувачів. На письмово­му столі — дешевий пластмасовий прилад для чорни­ла, настільний календар, чистий папір.

Тут ще не було ні портретів, ні картин, зате пахло свіжою крейдою, чистою підлогою і тією ще не заслу­женою любовною атмосферою, якою його оточили земляки.

Ось ти й одержав аванс, Іване Юхимовичу!.. І його не можна обчислити карбованцями, бо то був аванс народної довіри. І, одержавши той аванс, ти хо­тів утекти, мов злодій?..

Йому стало соромно за свій вчорашній вчинок.

З вікна кабінету він побачив знайому постать, що поралася біля сівалки. Відгвинтивши ворушилку, лю­дина зосереджено оглядала зламаний зубець. Невже то був Олекса?..

Коли Турбай до нього підійшов, Олекса стримано привітався й спроквола проказав:

— Одним молотком і зубилом тут нічого не вдієш-А в Ларивона Юхимовича із слк>сарного інструменту є лише клубик для нарізання болтів.— Потім додав не без докору: — Ваші деякі фантазери Америку наздо­ганяти зібралися. Хотів би я побачити, як це в них вийде...

— Так, — посміхнувся Турбай.— З одним молот­ком та зубилом Америки не доженеш.

Він навіть не спитав у Олекси, як той сюди потра­пив. Сказав таким тоном, ніби вони вже мали колись про це розмову:

•— Скільки вам треба грошей, щоб закупити слю­сарний інструмент?

І сам розсміявся: де ж Олексі знати скільки?.. Тут же не драхми ходять та й ціни інші.

А Олекса дивився на нього з відвертим здиву­ванням:

—      Ви мене питаєте?..

І вже серйозніше, по-діловому Турбай пояснив:

— Я ж не забув, що ви і слюсар, і механік... Нам така людина дозарізу потрібна. Бачите, що тут дієть­ся? — Він обвів рукою той куток подвір'я, який був кладовищем віялок, жниварок, возів, кінних граблів.— Роботи по саму зав'язку...

— І ви доручаєте її мені? — перепитав Попудрен-ко. Його округле чорняве обличчя з темними еллін­ськими очима й кирпатим слов'янським носом пере­смикнулося чи то від вагань, чи від хвилювання.

— Звичайно, якщо ви погодитесь. Потім побудуємо майстерню, дамо вам надійних хлопців, навчите їх... Але спершу буде важко. Отже, обміркуйте...

— Знаю... У вас у колгоспах трудоднями платять... Подумаю,— серйозно відповів Олекса.

— А тепер розкажіть, як ви сюди потрапили? — запитав нарешті Турбай.

Олекса завагався. Мабуть, не слід розповідати, з ким він приїхав. Та йому цього ніхто й не доручав.

—      Я познайомився з дружиною батькового прияте­ля. Вона вас знає. Ця жінка й підказала, де вас можна знайти. Ви ж не попередили нас. Ми з Галиною чого не передумали...

Розмова з Олексою про створення слюсарні була першим практичним кроком Турбая на його новій по­саді, і тепер Іван Юхимович роздумував, чи правиль­ний цей крок, чи з того кінця він починає?.,

А Олекса також обмірковував пропозицію Турбая. Звичайно, з умілими руками можна влаштуватися значно вигідніше. Але його щось владно тягнуло до цієї людини...

Він сказав:

—      Я все зважив. Спасибі вам, Іване Юхимовичу. Турбай зворушено потис йому руку.

— Ой, рано ще дякувати!.. Може, ще й лаяти мене доведеться. Я ж вас із вогню та просто в полум'я.

— Все розумію,— відповів Олекса.— І вас розу­мію. Знаю, що вас привело сюди. До легкого життя не звик. Але...— Він витримав паузу й несміливо запи­тав: — Як же будинок ваш? Кому ж його доручити? У нас же була домовленість...

Іван Юхимович засміявся.

—      Той договір можна й денонсувати.

Дістав із кишені блокнот, розмашисто написав: «Ларисо!

Прийми ключі від будинку. Він — твій з усім, що в ньому є. Дозволь лише т. Попудренкові зняти мою шаблю з килима й привезти її мені. І дуже прошу — фотографію Анатолія, що стоїть на письмовому столі в кабінеті. Іван».

Згорнувши записку так, як в аптеці загортають по­рошки, Іван Юхимович вивів олівцем добре знайому Олексі адресу Клари Мединської, а в дужках додав — «для Лариси».

Минув тиждень. Кузня стугоніла з ранку до вечора. Туди стягувалися вози, які треба було полагодити, бо­рони, сівалки.

Позавчора Турбая запросили на засідання ради МТС. Йшлося про підготовку до весняної сівби. Був присутній також Кузь. З Іваном Юхимовичем він при­вітався холодно. Під час перерви, вибравши хвилину, коли він був сам, Турбай хотів щось у нього запитати. Кузь відрізав:

—      Ви ж зі мною не радились,~як на зборах давали згоду.

«Нелегкі складаються стосунки з районним началь­ством»,— подумав Турбай.

Горбатюк, який був членом ради, скоса позираю­чи на Турбая, час від часу перешіптувався з Кузем. Іван Юхимович зрозумів, що вони розмовляли про нього.

Повернувшись з МТС, Турбай скликав правління. Прийняли рішення відвести під кукурудзу близько ста гектарів. Доки ж скотину морити голодом?.. Заплану­вали негайно розпочати будівництво силосних тран­шей, створили будівельну бригаду.

Але Турбай ходив похмурий, і Ганна, яка пильно стежила за його першими кроками в господарстві, допитувалась:

—      Чого ти ходиш, ніби в юшці виварений? Може, робота не до душі?

Турбай сердився:

—      Послав мені бог комісара в спідниці. Чіпляєшся ти, Ганно, гірше від реп'яха.

Та якось його таки прорвало:

—      Все це не те, Ганно. І те й не те... Все вірно: і кукурудза, і траншеї, і договір з МТС. Тільки я все ще не бачу головного. Ніби застряв віз у болоті, а ми, замість того щоб налягти всією громадою та викотити на твердий грунт, на частини його розібрали. Один голоблю тягне, інший колесо на плечі звалює... Так ми нашого воза й за два роки на надійну дорогу не по­ставимо.

■— А що ж ти хочеш? Щоб замість граду та галуш­ки з неба посипались?.. Скільки років товклися без пуття, то два чи три роки — зовсім небагато.

Турбай обвів рукою колгоспне подвір'я.

—      Я цей двір не так часто бачив, як ти, то, може, через те мене більше й вражає. Пригадуєш, яким він був у Полікарпа Архиповича?.. Отой сарай був черво­ною черепицею покритий, а зараз ми з нього солому знімаємо, щоб корів порятувати... А стайня, а корівни­ки!.. Та це ж не колективне господарство, а розсадник зневіри людської в принципи колективізму. Спалити б усе це дотла, щоб і не смерділо. Щоб душі людські до землі не притоптувало. А то гляне людина на отаку гидоту та й подумає: «Про комунізм говорять, а в Полі­карпа Архиповича куди кращий порядок був». І осідає її душа, і голова до землі хилиться. А хтось тихенько хихикає в закутку: «Ага, догосподарювались!..» Гада­єш, таких немає?

Ганна дивилася на густі, опущені брови Турбая, на рубець, що перетинав щоку, на видовжене підборіддя. Дивилася й думала: «Правду він каже!.. Лиху правду. Ніби й сам у нашій шкурі пожив. Так воно й було».

А вголос промовила:

— Вся біда в тому, що купило притупило. Непо­дільний фонд такий, що й кузні як слід не полатаєш. Як на траншеї вистачить, то й добре.

Турбай на це не відповів нічого. Та було видко, що його ці слова не спинять.

Жити в однім дворі з Марією далі було неможливо. Щодня вони натикались одне на одного, і кожного разу це обом їм завдавало болю. Тому Турбай пере­йшов у хату, яку в селі називали «придсідательською діжуркою» — так часто в ній мінялися господарі.

Хата теж була побілена, з-під ліжка дівчата вибра­ли два кошики пляшок, здали їх у сільмаг, а на ці гроші хотіли були купити фіранки на вікна. Потім подумали, що це надто непочесна спадщина для пол­ковника, і без особливих вагань проїли ті гроші на цу­керках. А фіранки... Як догадається, то й сам купить!

Постіль довелося поки що позичити у Параски. Так чи так, але тут Іванові Юхимовичу було затиш-ніше.

Правда, були й свої незручності. Обідати доводи­лось ходити знов-таки до Параски. Але це тимчасове ускладнення. Треба ж колись і про їдальню, і про ясла подумати. Та передусім ясла... Інакше жінкам на робо­ту не можна вийти.

Недалеко від колгоспного подвір'я стояли добрі цегляні стіни спаленого будинку колишнього сільсько­го дуки. Згорів він під час війни, і тепер у ньому, мов у великому горщику, росли два високі клени.

Хоч би сто тисяч для початку! Були б і ясла, і...

Якось він, стомлений і голодний, завернув додому, щоб трохи відпочити. Ще здалеку помітив, що сінешні двері відчинені, а з димаря вився сизий, домовитий димок і пахло чимось на диво смачним. В нього рідко знаходилась година перед сном, щоб витопити в печі.

Приходив і валився в ліжко. Тож він зрадів, що Па­раска завітала похазяйнувати в його хаті.

Та, зайшовши в сіни, крізь відчинені хатні двері він помітив біля печі постать молодої дівчини. То була Наталка. Вона вправно орудувала рогачем, потім ви­хопила з печі сковороду і, тримаючи в ганчірці, на ви­тягнутих руках понесла її до столу. Сковорода була покрита широкою полив'яною мискою. Турбай від­чув, що саме з-під цієї миски й поширюються, прокра-даючись навіть на вулицю, спокусливі пахощі чогось смачного.

Але як це Наталка опинилася в його хаті?..

Іван Юхимович підійшов до столу, підняв миску. На сковороді лежало засмажене порося. Воно ще па­рувало і аж просилося — покуштуй мене, ти ж зранку нічого не їв, тільки тютюн смалиш...

Турбай кинув на Наталку проникливий, суворий погляд, що не обіцяв нічого хорошого.

—      Що все це значить? Хто в моїй хаті весілля го­тує?

А Наталка стояла перед ним, опустивши очі, й лу­каво посміхалася до своїх чобіток.

—      То Лантух мене прислали. І вам на обід порося виписали.

Рідко кому доводилось бачити Турбая в гніві, та Наталці довелося. М'язи на його шиї здулися, брови впали майже на самі очі, підборіддя видалося вперед, нижня губа закушена, а гострі зіниці визирали з вузеньких щілин так, мов кулі з барабана перед по­стрілом.

Хоч Наталка в душі й раділа, що Іван Юхимович гнівається, але їй стало страшно. Зіщулилась, втягнула голову в плечі, мов перепілка в чеканні неминучого яструбиного удару.

Нарешті він лютим поштовхом руки зсунув сково­роду на край стола і, стиснувши пальці так, що вони захрустіли, вигукнув:

—      Забирайте все це — і геть!.. Геть!.. Передайте Лантухові, що я з нього вирахую десятикратну вар­тість цього поросяти!

Наталка, взявши сковороду, тупцювала на місці.

—      Чого стоїте? — ляснув долонею об стіл Іван Юхимович.— Хто прищепив вам оці холуйські звич­ки?.. Лантух послали... А власна голова в тебе для чого? Хіба то не твоє добро? Коли б Лантух із твого хлівця оте порося дістав та наказав засмажити на­чальству — ти б теж його послухалась? О ні! Очі б йому видерла... А колгоспне, значить, своїм не вва­жаєш?..

Помітивши, що на очах Наталки виступили сльози, він підійшов до неї, поклав свою важку руку їй на голову й примирливо заговорив:

—      Не ображайся, дочко.. Пробач, погарячився. А порося все-таки забери.

Вона раптом засміялась.

—      Та я рада, що ви мене лаєте! їй-бо, рада... Ми ж, дурні, гадали, що то з вашого наказу. А плачу я того... Ну, я ж сюди і часничку поклала, і хріну з сметаною розвела. Сама не вірила, що так смачно вмію приготу­вати. А ви й не покуштували... Хоч ніжку собі залиште. Оцю, що підрум'янилась...

Турбай зареготав.

—      Я такий голодний, що ти мене не спокушай. Де ніжка, там і спинка... Ну ні!.. Йди геть, спокуснице.

—      А куди ж я його подіну?

Турбай почухав потилицю. Потім пригадав, як тяг­нулися рученята маленької Лесі — «їсти хоцу».

—      Ось що. Віднеси дітям Семидесятого. Там же мати хвора... Неси, неси. Тільки мовчи, що це я послав.

—      А що ж я скажу?

Що хочеш... Які-небудь поминки, бо, мовляв, десь у раю душам праведним животи від голоду позво­дило. Тебе не вчити.

Наталка загорнула сковороду разом з мискою й тим, що лежало під нею, у вишитий рушник. Крут­нувшись на каблучках, весела, прудка, вибігла з хати.

З Ладимком вони зустрілись випадково. Турбай з Калиною їздили на горохівську цегельню, так би мо­вити, в розвідку. Цеглу брати можна, якщо дозволить райком... Повертаючись додому, помітили в степу рудуватий, ще не побілений будиночок під шиферним дахом. Біля будиночка, в оточенні залізних бочок з-під пального, якась кремезна оголена до пояса людина, загнавши вістря колуна в товсту колоду, дужим ривком підіймала ту колоду над головою, з силою ударяла обухом колуна об іншу колоду,— і тоді два важких, незграбних поліна розліталися в протилежні боки, стрибали поміж бочками, гриміли й покірно валилися на притоптаний сніг. Турбая вразив розмір колод. Кожна з них важила, мабуть, пудів зо три. Та й спина велетня, виграючи бугристими м'язами, справляла не­звичайне враження.

Пізнавши Турбая, Ладимко відклав колун, пішов полковникові назустріч. Привітались тепло, мов давні друзі. Потім Ладимко розтерся снігом і, не доторкнув­шись рушником до мокрої спини, що аж парувала на морозі, повів Івана Юхимовича в будинок.

Одна кімната вже була обмазана. Посеред неї стояла велика пічка, зроблена з такої ж бочки, як валялися на подвір'ї. Залізні боки пічки пашіли жа­ром, і коли хтось близько проходив, спалахували сот­нями дрібненьких іскор. Видно, в повітрі було чимало пилу, отож він і згоряв... Турбай зрозумів, що пічкою тією осушували свіже мазання. Стіни репалися, густа павутина тріщин плелася від стелі до підлоги. Жінка, що обмазувала Другу кімнату, пояснила:

—      Не біда!.. Піском з глиною позатираємо — сто літ простоїть. А то хіба краще в отій собачій будці? Ні голову розігнути, ні миску поставити. Живуть, як цигани.

Ладимко пояснив, що це закінчувалось опоряджен­ня польового стану. Такі польові стани побудовані в більшості колгоспів Зачепилівського району. Він по­казав, де має бути їдальня, де кімната відпочинку для трактористів, де душова. Вже закуплені шахи, доміно, бібліотечки.

—      Вагончики ставлять на давно облюбованих міс­цях. Десь під лісом, біля криниці... Та чому ж не побу­дувати там отаких дешевих будинків?

Він розколупав глину, примусив Турбая просунути палець в дірку. За товстим шаром глини Іван Юхимо­вич намацав стебла сухого очерету. Жінка одразу ж зашпарувала видовбину.

—      До посівної впораєтесь? — запитав її Ладимко. « Запрошуємо на новосілля! — задиристо відпові­ла вона.— Тільки сніг зійде,— приїздіть.

Іван Юхимович глянув на Ладимка й подумав: ось кого треба повезти в Пальміру на пораду!

Турбай розповів йому, як він став головою кол­госпу, і це аж ніскільки не здивувало Ладимка.

—      Я знав, що так скінчиться. А маєток як?..

Іван Юхимович нахмурився, і Ладимко зрозумів, що цього торкатися не слід.

Проте в Пальміру поїхати Ладимко погодився не одразу.

—      Наш брат не завжди любить, коли сусід в його справи втручається. Хіба що гостем... Щоб Дмитра Івановича не образити.

Оглянувши господарство «Степової Пальміри», він скрушно похитав головою:

—      Що ж тут можна порадити?.. Давненько вже не бачив такої допотопної екзотики. Важко тобі буде.

Вони довго ходили подвір'ям, обидва мовчазні й по­хмурі.

—      Ніщо мене так не дивує, як неймовірна терпля­чість народу нашого. Дай тільки віру йому — все стер­пить... Віру в завтрашній день. Хто ще вміє отак жити майбутнім? Який народ?— Ладимко важко зітхнув.—■ А дехто зловживає цією стожильною терплячістю. Те,-що можна дати людям сьогодні, обіцяє на завтра. І все це, мовляв, в ім'я високої мети... Знаєш що?..— Він по­клав руку Турбаєві на плече — і той аж присів від несподіваного тягаря.— їдьмо в область!.. Лозовий учо­ра з Москви повернувся. Цей мужик тямить, з чим лихо їдять.

Коли вони зайшли в кабінет Лозового, той з кимось розмовляв по телефону:

—      Слухайте, шановний, навіщо ж доїти тричі?.. Ви ж труда людського не окупите тим молоком. Ка­жете, більше молока?.. Я вам наведу такий приклад. Колись на Міссісіпі влаштовували гонки пароплавів. Замість дров кидали в топки свинячі окороки. Швид­кість пароплавів зростала, але... Що? Ну приїздіть, побалакаємо.

Він поклав трубку, потиснув руку Ладимкові, а Турбая зміряв таким поглядом, начебто питав: а ти що за чоловік?.. Помітивши шрам на його щоці, спох­мурнів. Очевидно, він упізнав Турбая, про якого йому вже хтось розповідав. На розповнілому обличчі з'явився вираз невдоволення.

—      Я вас слухаю,— звернувся він до Турбая.

Іван Юхимович був приголомшений таким холод­ним прийомом. Одразу ж вивітрилося все, що він хотів сказати секретареві обкому. А сказати треба було багато!..

—      Говоріть, товаришу Турбай. Я, здається, не помилився?.. Мені досить детально змалювали ваш портрет.

Тепер Турбай зрозумів усе. Ось в чому справа!.. Значить, Дмитро Іванович вже розповів Лозовому, що Турбай, ігнорувавши рекомендацію райкому, не пора­дившись із членами бюро, не заручившись їхньою під­тримкою, погодився прийняти посаду голови у «Сте­повій Пальмірі».

Ладимко теж розгублено кліпав очима, поступово догадуючись, де тут собака зарита.

А Турбай, вирішивши, що йому втрачати нічого, пішов напролом:

>— Пробачте, Пантелеймоне Гавриловичу. Ви були в Пальмірі?

— Відверто кажучи, ще не встиг. В області три ти­сячі сіл, понад шістсот колгоспів... Але це не міняє справи. Вчинку вашого схвалити не можу. Ви — немо­лодий комуніст, вимоги статуту вам відомі. Якщо справді хочете працювати в колгоспі, чому не пора­дились в обкомі, в райкомі?

— Це прийшло якось несподівано, зненацька,— на­магався виправдатись Іван Юхимович.

Не вірю в рішення, які приходять зненацька,-*» строго сказав Лозовий.— Таке рішення мусить бути підготоване всім попереднім життям, світовідчу­ванням людини. А якщо це зненацька... У вас яка пен­сія?

— Близько трьох тисяч,— все нижче опускаючи голову і відчуваючи, як в душі його теж щось опу­скається, відповів Турбай. Адже ж і в Кузя одним з аргументів була пенсія...

— То, може, передумаєте? Ще не пізно. Почи­нається нова епоха в розвитку сільського господарства. Гадаю, ви стежили за тим, про що йшлося на з'їзді?.. Якщо людина збирається вкладати в цю справу лише частку своєї душі, то нам з нею не по дорозі. Отже, прошу вас подумати серйозно.

Говорив він похмуро, дивлячись не на співбесідни­ка, а на олівець, який методично стругав ножиком, не помічаючи, що скоро вже й стругати буде нічого. І це ще більше розчарувало Івана Юхимовича. Даремно він їхав сюди. Лозовий виявився зовсім не тією людиною, яка здатна чимось допомогти.

Ладимко нетерпляче вовтузився на своєму стільці, але голосу не подавав. І Турбай поступово проймався недовірою до цього велетня, який нещодавно видався йому мало не уособленням мужньої прямоти. Ось тобі й герой до першої зустрічі з начальством! А тут одразу ж перетворився на безголосого хлопчиська...

Лозовий продовжував:

— Чомусь стало звичним легковажити в доборі кадрів голів колгоспів. Як ніде не справився — в кол­госп його, на посаду голови!.. Ви не дивіться на мене так. Я зараз не про вас... А можливо, й не існує в на­шому суспільстві іншої посади, де такою мірою вияв­лялися б якості людини. Тут відкривається неосяжний простір для здібностей людських,—^ як ніде! Так, так. Повірте мені. Ось, приміром, Горбатюк...

Але Турбай метнув на Лозового такий гнівний по­гляд, що той мимоволі змовк. Іван Юхимович підвівся, зіперся руками на письмовий стіл Лозового, на якому можна грати в пінг-понг,— і, свердлячи очима широке, округле обличчя секретаря обкому, почав кидати сло­ва, за які,— він був певен,— доведеться багато чим по­платитися. Але ж партійний квиток існує не для того, щоб його оберігати своїм риб'ячим мовчанням, а для того, щоб він тебе оберігав від малодушності, присто­совництва, кар'єризму; щоб ходив ти по землі з відчут­тям її господаря; щоб ніколи не схиляв голови перед неправдою... Якщо ж ці якості ти розгубив — партій­ний квиток у твоїй кишені перетвориться на звичай­ну паперову книжечку, загорнуту в целофан,— не більше.

■«— Гаразд! — вигукнув Турбай.— Я можу погоди­тись, що не дотримався деяких норм статуту. В ту мить я думав не про норми, не про ті узаконені щаблі, по яких ви, тримаючи за лікті свого підопічного, спу­скаєте його до народу. В ту мить я думав про народ. До мене тягнулися руки дітей... Дітей, які просять їсти! І я поклявся тим дітям, поклявся мовчазною клятвою солдата, що все зроблю для того, щоб наго­дувати їх...

Хоч Турбай дивився просто у вічі Лозовому, але не помічав, як у того мінявся вираз обличчя, як поступово виникала в його очах гостра зацікавленість. Панте­леймон Гаврилович відкинув геть олівець і ножик, теж підвівся й стояв перед Турбаєм, не відриваючи від ньо­го погляду. Він був значно нижчий за Турбая, огрядні­ший. Русяве волосся облягало череп рідкими, пухна­стими пасмами, і череп той просвічував крізь нього, наче волосся було недбало наклеєне. Це був поєдинок двох сильних людей, сильних натур, і Ладимко, який стежив за цим поєдинком, сховавши свої руки під стіл, вдоволено потирав їх, наче на морозі. Він підбадьор­ливо підморгував Турбаєві, але Іван Юхимович цього не бачив, як не бачив зараз і Лозового. Перед ним мая­чила лише постать людини, точніше— її контури, а об­личчя розпливлося, втратило живі обриси.

—      Так, зроблю все!..— продовжував Турбай.— І по­кину свій пост лише в тому разі, якщо цього почнуть вимагати ті, з чиїх рук я його одержав. Коли вимага­тимуть мої земляки... Тільки так ви змусите мене піти з колгоспу. Тільки так — і не інакше!.. Ви бачили ко­ли-небудь корів, у яких на відстані ста метрів можна полічити всі ребра? Ви бачили, чим їх годують? Ви бачили, на яке сито сіють борошно в Пальмірі? Коли б ви це бачили, товаришу Лозовий, ви б не сиділи за оцим столом, що може служити аеродромом для юних авіамоделістів. Ви б ночей не спали. Вам снилися б такі кошмари, що ви б схоплювалися серед ночі, ви­кликали шофера і їхали туди, де так не вистачає дбай­ливого ока!.. А ви спокійні. Надто спокійні. Для вас важливіша буква партійного статуту, ніж дух його.

Турбай відчув на своєму плечі чиюсь руку. Лише оглянувшись, він помітив, що то була рука Лозового.

—      Сядьте. І дайте мені ваш партквиток.

Турбай інстинктивно потягнувся рукою до гру­дей — до лівої кишені гімнастьорки, міцно притиснув­ши грані твердого прямокутника, дорожчого за життя, аж до самого серця. Було видно, що партійний квиток в нього можна забрати лише разом з життям.

<— Я віддам його лише тому, хто мені його вручав. Я віддам його лише партії, якщо на те буде її воля.

—      Але ж його вимагає член ЦК,— спокійно сказав Лозовий.

Рубець на щоці Турбая налився густою венозною кров'ю.

— Ви лише одиниця партії, як і я. Різниця поміж нами полягає в тому, що вам як одиниці партія вияви­ла більше довіри.

— І все ж я прошу вас — дайте мені партквиток,— посміхнувся Лозовий.— Ви праві. Одиниця, яка б вона не була, не має права його забрати.

Турбай помітив цю посмішку, і вона вплинула на нього заспокійливо. Та настороженість його не зали­шала. І він дістав партквиток з тією нерішучістю, яка виникає тоді, коли людина, вже повіривши, все ще боїться якихось несподіваних підступів. Він ще й досі не бачив Лозового, теплих зблисків його глибоких, ро­зумних очей. Не бачив, бо стежив лише за його рука­ми, які розгортали партійний квиток.

Лозовий довго дивився на першу сторінку, потім задумливо сказав:

— Січень двадцять четвертого... В тяжкий для пар­тії час ви стали до її лав. На Халхин-Голі не вою­вали?..— Турбай заперечливо похитав головою. Лозо­вий запитав: — А скільки ж вам було, коли ви прийшли до Будьонного?

— Шістнадцять. У дев'ятнадцятому році,— все біль­ше заспокоюючись, відповів Турбай.

— Гарт надійний... Це правда, що ви потрапили в село лише тому, що у вас розвалилось сімейне життя? Так би мовити, прийшли шукати заспокоєння для стомлених нервів?

В очах Пантелеймона Гавриловича знов з'явився вираз недовіри і стриманої іронії. «І про це знає,— промайнуло в голові Турбая.— Хто ж це так поста­рався?.. Видно, в уяві Лозового склалась не дуже втішна для мене характеристика».

—      Це залежить від того, як до цього поставитись,— відповів Турбай.— І правда й неправда... Тут зміщені причини й наслідки. Зараз, коли я оглядаюсь на своє повоєнне десятиліття, я починаю розуміти, чому мені не вдалося створити сім'ю. Я жив не так, як слід жити людині. Я пішов на спочинок і не помітив, як бездіяль­ність стала для мене справжньою карою. Почала роз­виватись відчуженість поміж мною і дружиною. На­решті... вона пішла від мене. І, мабуть, правильно зро­била...

Далі Турбай розповів, як він, зрозумівши, що жив не так, як треба, почав шукати для себе нового життя. Земляки дали роботу, яка йому до душі. Тож мусить Лозовий зрозуміти, що значить для нього та робота... Але головне не в цьому. Якби Турбай відчув, що ця робота для нього тільки віддушина, він би за неї не взявся.

=— Я просто прийшов у рідне село й одразу ж збагнув, що тут я не зайвий,— гаряче говорив Тур­бай.— Побачив, як живуть мої земляки,— і мені стало соромно. Я відчув себе винним перед ними. Партійна совість підказала мені, що віднині, якщо я не докладу зусиль, щоб зробити їх життя достойним радянської людини, не буде мені спокою... Не буде навіть на смертельній постелі. А тепер судіть самі, де причини, а де наслідки.

Іван Юхимович змовк. Він сидів поруч Ладимка, і той, піймавши Турбаєву руку, міцно її потис. Це знов його заспокоїло, як кілька хвилин тому дружня посмішка Лозового. Турбай тепер дорікав собі за те, що почав звинувачувати Ладимка в малодушності. А як він мав триматися в цій ситуації? Адже ж ніхто не сказав про Івана Юхимовича жодного неправдивого слова, і все ж це була неправда. Хто ж краще міг її спростувати, як не сам Турбай?..

А Лозовий дивився в суворе обличчя, перекреслене синюватим рубцем, і думав про Турбая... Ні, не про Турбая — про своє покоління.

Покоління двадцятилітніх полководців і шістна­дцятилітніх бійців. Подумати тільки — Щорс загинув тоді, коли йому було двадцять чотири роки! А два-дцятидвохлітній Ленін був уже зрілим марксистом і очолив революційний рух у Росії...

Хлопчики, майже діти, для яких матері все ще ладні були шити коротенькі штанці зі шлейками, вони кину­лися в полум'я революції не лише в пошуках роман­тики, але передусім у пошуках великої людської правди.

І ось протягом цілого сорокаліття перша в світі народна держава всією своєю вагою лежить на їхніх плечах. Голод, злидні, розруха... Відгодована пика неп-мана, що ціле десятиліття висіла над їхніми мріями і реготалася їм в обличчя. Слабкодухі не витриму­вали — куля в серце... І нарешті — гігантський зліт на залізних крилах перших п'ятирічок!.. Виють хурделиці. Руки прикипають до металу. І там, де не витримував метал, вставала стіною революційна воля...

Війна. Та ще яка війна!.. Каміння плавилося і ки­піло. Залізо плакало. Здригалися надра землі. Здава­лося, ось-ось не витримає земна кора, репне, як гар­буз, і вихлюпне своє глибинне полум'я... А люди стояли...

Невже все оце може вміститися в життя одного покоління?..

І раптом отакий собі Турбай, переживши все це повною мірою, задивився на вродливу дівчину й від­чув, що він іще молодий. Молодий, чорт візьми!.. І ні вогонь, ні свинець, ні лезо шаблі не витравили з його тіла молодості. Його послали на пенсію, і в цьому була логіка: людина пережила більше, ніж раніше вмі­щали в собі століття. А він викинув такого коника, що й двадцятилітньому парубійкові пробачити годі. Ну що ж — вішати його тепер?.. І що за народ такий диво­вижний,— стріляний, рубаний, десятиліттями плавле­ний в горнилі страхітливих воєн,— а молодості в ньо­му не вб'єш. І навіть у гріхах своїх чистий душею і в помилках самовіддано щирий; кожною часткою своєї душі, до кінця... Можна засуджувати таких, як Турбай, можна карати, але не можна не любити. У-у, чорт!.. Всипати б тобі, та вже пізно. Сам усе зро­зумів... Прибився до рідного села, мов побитий пес... Ну й молодець! Значить, кров у тобі здорова.

Думав ти про це чи ні — ти став добровольцем, Турбай! Прийшов ти в село тоді, коли свідома воля партії відбирає серед комуністів найбільш стійких і самовідданих і посилає їх під сільські стріхи. Ідіть, ми знаємо вас — стріляних, рубаних, кованих і завжди молодих. Згинаючи могутні спини, заходьте під ни­зенькі стелі, розправте широкі плечі, підійміть свої горді голови. О, нам відомо, що там надто тісно для таких богатирів, як ви!.. А ви розгинайте свої залізні хребти і не бійтеся. Хай тріщить, розвалюється старе й трухляве, хай летить за вітром столітня солом'яна порохня — вище голову, ширше плечі, богатирі!

Будуйте на власний зріст і на зріст народу. Пора!..

Хто для кого буде рятівником — Турбай для Паль­міри чи Пальміра для нього? О ні — Пальміра й без Турбая справиться. Можливо, оживе, забуяє на півроку чи на рік пізніше, бо тільки добре вишколена рота здатна одночасно підняти сотню ніг, щоб рушити впе­ред. В народному житті все складніше. Там, дивись, затесався якийсь телепень чи п'яничка, а там — егоїст або ханжа й перестраховщик... Або те й те в одній осо­бі... Та сила не в них, а в незборному рухові мас народ­них і в державній волі партії. А ханжі та егоїсти — тільки багно на наших колесах, що перешкоджає ру­хові, але спинити його нездатне і само відлітає геть.

Отже, рятівницею буде Пальміра, а не навпаки. Турбай — тільки зернина з могутнього партійного ко­лоска. І, можливо, не краща зернина. Підточена міщан­ським черв'ячком... Але вона впала на добрий грунт і обов'язково проросте!..

Лозовий подав Турбаєві партійний квиток.

Я вам повірив... Не так часто люди кидають особняки в місті, щоб перейти під сільську стріху. Не так часто спокій і затишок цілком добровільно мі­няють на колотнечу, без якої майже немислиме життя голови колгоспу... А незвичайне завжди насторожує. І я розумію товариша Кузя. В цьому разі він міг поми­литись. Пішов по лінії зовнішніх ознак і формальних відступів від звичних норм. Я сам мало не припустився такої помилки.

Потім Лозовий взяв з кутка згорнуту карту обла­сті, розклав її на столі. Стіл для неї виявився замалий.

— Ану, Ладимко, тягни й того стола сюди... Ось бачите, аеродром треба доточувати.

Турбай кашлянув у кулак. Йому стало соромно за свою невитриманість. Та ось він кинув погляд на кар­ту — і почуття сорому посилилось. Перед ним лежала ціла держава, принаймні півтори Бельгії, тисячі сіл і десятки міст! І вся ця територія на карті була поцят­кована якимись помітками. Іван Юхимович намагався відшукати свою рідну Пальміру, але вона губилася серед сотень написів. Зате Лозовий відшукав її без будь-яких зусиль.

— У вас дві тисячі триста гектарів,— читаючи за­гадкові помітки на карті, говорив Лозовий.— Триста під буряковими плантаціями. Решта — пшениця, тра­ви, картопля... А чому так мало кукурудзи?

— На цей рік запланували сто гектарів,— пояснив Турбай.

Та ось Пантелеймон Гаврилович відірвався від карти.

—      На жаль, ця розмальована простиня ні на що більше не здатна. Щоб хоч поверхово познайомитися з якимось колгоспом, треба витратити день. Шістсот днів — це майже два роки... І все ж я незабаром при­їду в Пальміру. Правда, зараз у мене з'явилася пев­ність, що там справа зрушиться з мертвої точки.

І тут зрештою Іван Юхимович розповів Лозовому про всі свої сумніви й вагання. Розповів навіть про те, що в нього якось з'явилася думка вкласти в колгоспну касу всі свої заощадження.

— О, за цю дешеву благодійність ми б вам не подя­кували,— засміявся Лозовий, і Турбай встиг помітити, що в нього міцні білі зуби, сірі з прозорою голубизною очі, в яких на мить зблиснуло щось веселе, майже хлоп'яче.— Залишимо пріоритет допомагати відсталим колгоспам за державою. Ми з вами живемо в роки великого перелому. Молоко мусить продаватись на вулицях, як зараз продається зельтерська вода. М'ясо, масло, овочі — все це має. стати дешевим і приступ­ним. А труд колгоспника не повинен оплачуватись нижче, ніж труд кваліфікованого робітника... Ви під­рахували, скільки вам треба грошей?.. На що не можна було й сподіватись учора,— сьогодні ми вам дамо.

— Щоб закласти ферми — п'ятсот тисяч. Але нам би для початку хоч півтораста,— з замираючим від хвилювання серцем відповів Турбай.

Пантелеймон Гаврилович зняв телефонну трубку, набрав номер.

—      Облвиконком. Це ти, Трохиме Устимовичу?.. Та зустрінемось, аякже!.. Розкажу, все розкажу. Між ін­шим, занотуй собі: колгоспові «Степова Пальміра» надати трирічну позику... Ну скільки? Вони просять п'ятсот тисяч. Дамо?.. От і гаразд. Коли ж це буде?.. На наступному засіданні облради,— обернувся він до Турбая, кладучи телефонну трубку на важіль.

Радості Івана Юхимовича не було меж. Проїдаю­чись з Лозовим, він так тряс його руку, що той скри­вився від болю. Тепер можна було починати. З'явилось велике!..

Ладимко теж підвівся, щоб провести полковника, але Лозовий його затримав:

— Ти зажди, не поспішай... Хіба ти приїхав тільки в справі Турбая? Він же, здається, не з твоєї парафії.

— Та я тільки попрощаюсь,— винувато посміхнувся Ладимко. Він був щасливий не менше, ніж Іван Юхи­мович.

— Гм... За дверима поплескати язиками хочеться,— блискав Лозовий своєю білозубою, ясноокою посміш­кою.— Кісточки мої перебрати. Гаразд, валяйте. Де­сять хвилин вам на обговорення нестерпного харак­теру секретаря обкому.

І він, все ще посміхаючись, занурився в якісь па­пери.

—      Викриті наші наміри, полковнику,— зареготав Ладимко.— Весь апетит пропав. Ну що ж... Ні пуху тобі ні пера. Ще встигнемо набалакатись. А відносно цегли не хвилюйся. Дамо. Молоко в спільні цистерни зливається — і зачепилівське, й пилипівське...

6

Нарешті вона вже кінчалась — ця нестерпно довга зима. Сніг поки що танув повільно, але вже змарнів, не сліпив очей іскристою білістю, мовби південні вітри злегка припорошували його пустельним пилом далекої Африки. У глибоких ярах він помітно осідав, невидимі струмки підрізали його з-під низу, і він уже висів над землею. Та ще опирався, як опирається все те, чому належить згинути.

Граки, зимівники українських степів, походжали погордливо, певні, що незабаром будуть не самотні,— налетить сюди стільки птаства, що їхні зимові су­перники — горобці — загубляться в цьому пташиному клекоті.

Ночі помітно коротшали. Земля летіла по вічному колу, наближаючись до тієї точки, яка є весняним рів­ноденням. А на землі все, що в живого, гомоніло в ці дні про одне: про такий незвичайний більшовицький з'їзд. Ефір трудився напружено, як ніколи. В нього не вистачало хвиль, щоб вмістити всю людську балака­нину. Хвиля наскакувала на хвилю, голос на голос. На одній хвилі відбувалося зіткнення друзів і ворогів. І тоді друг слухав друга, а ворог ворога...

Вікна в хатах звільнились від мальовничих витівок морозу, на яких сільські дітлахи в довгі зимові вечори випробовують свою фантазію.

Турбай ішов селом у тому урочистому настрої, який буває лише в переможців. У боковій кишені його венгерки лежав згорток з типовими проектами ферм.

Іван Юхимович передбачав, де мають зустрітися «вузькі місця». Тому-то він, вийшовши від Лозового, одразу ж вирішив розшукати Голованя.

Як і слід було сподіватися, розшуки не були лег­кими. Довелося обійти мало не всі вісімдесят об'єктів.

— Був тут. З півгодини тому. <— Та куди ж він зник?

— А бозна... Може, отам нагорі?..

І Турбаєві довелося лазити по риштуваннях, доне­схочу надихатись вапном і цементом, поки він зреш­тою не«наштовхнувся на Павла Остаповича цілком несподівано. Головань вискочив із-за рогу на масив­ному мотоциклі. Приборканий залізний звір стогнав і схлипував під вагою його семипудового тіла.

О-о, куди ж ви пропали?.. Завтра здаємо гурто­житок. Ще не передумали?

—      Передумав,— тряс його чавунну руку Турбай.— Знайшов собі роботу...

Головань від душі порадувався за Івана Юхимови­ча, коли той йому розповів, що то була за робота.

В архітектурне управління вони пішли разом. Ви­бирали такі типи будівель, які найменше вимагали де­фіцитних матеріалів. Для свиноферми, наприклад, Головань порадив тип, що майже зовсім не вимагав дерева. Склепіння цієї будови, яке одразу ж було й дахом, мало овальну форму, як у печі для випалю­вання цегли, і співробітник, що видавав проект, пожар­тував:

—      Будете вирощувати поросят просто в печі, одра­зу смажених.

Та жарт жартом, а ферма, якщо уявити її завер­шеною, була дуже зручна і навіть красива. Просто-таки поросячий храм!..

Іван Юхимович запросив Голованя приїхати в Пальміру. Чи варто шукати кращого порадника в бу­дівельних справах?..

— А рибку є де половити? — хитрувато прищу­лився Головань.

— Якщо свою прихопите — половимо. Ложкою з казанка.

—      Гаразд... Влаштуємо море в ночвах... Турбаєві хотілось негайно ж показати проекти

Ганні йКалині, але він вирішив поки що мовчати. А раптом виникне якась несподівана перешкода, і за­мість півмільйона вони одержать чверть цієї суми або й нічого не одержать! Розпалити уяву людей неважко, та як її потім приборкувати?.. Ні, краще вже зачекати, поки гроші не опиняться в колгоспній касі... Та й че­кати, здається, лишилось недовго...

Він ходив колгоспним подвір'ям, намагаючись уяви­ти весь будівельний ансамбль.

Так, силосні траншеї вони почали закладати пра­вильно: за кілька метрів від майбутнього корівника. Пізніше над траншеями буде споруджена легка, захис­на будова, тамбуром її можна з'єднати з корівником, а від траншей через тамбур і по . всьому корівнику побудувати підвісну дорогу. Вагонетки з силосом ко­титимуться по канату легко, підходитимуть до кож­ного стійла, а дояркам лишиться тільки розкладати той силос в ясла згідно норми... Отоді й молоко буде!

Майстерню слід закласти он в тому кутку подвір'я. В ній мусить бути три цехи — слюсарний, ковальський, столярний. З досвіду, набутого ще в армії, Турбай знав, що кожне господарство слід розпочинати з доб­рої майстерні.

Та найбільше його захоплювала ідея будівництва колгоспної електростанції. Без електрики не буде ні підвісної дороги, ні справжньої майстерні, ні радіо­вузла, про який Іван Юхимович теж плекав мрію, пе­ревертаючись зимовими вечорами з боку на бік у тем­ній, нетопленій хаті. А каганці, оті прокляті каганці!.. Побудуй хороми, та якщо залишиш у хоромах цей дідівський каганець, все одно ти ще не переселився з дев'ятнадцятого віку у двадцятий. Ти все ще на кож­ному кроці пірнатимеш в холодний океан пітьми, що сковує мозок, гнітить душу, породжує непевність у своїх силах. З темних закутків на тебе зиркатимуть примари минулого, довгі тіні від каганця будуть вираз­ніші за тебе самого, мовби не ти, а вони є справжніми господарями хати. Це ж тільки в гнітючій темряві, якою віками було окутане село, могли народитись хворобливі витвори людської фантазії — всі оті відьми, домовики та інші представники «нечистої сили». На щедро освітленій землі ці потвори не з'являються, бо світло завжди породжує в людині світлі думи, віру в свої сили, певність того, що ранок принесе нові тру­дові радощі. Яке це щастя засинати з передчуттям такої радості!..

Він довго топтав вологий сніг на березі невеличкої річечки, що перетинала село. Сонце пригрівало по-вес­няному, хоч був тільки початок березня, поверх криги на річці текли потоки каламутної снігової води, граки на високих акаціях скублися за гнізда, а школярі з по­лотняними торбинками за плечима вже почали лашту­вати перші греблі. Правда, греблі ті поки що були снігові...

Іван Юхимович також думав про греблю. Якщо перегородити Сухий Ташлик отут, в найвужчому місці, затрати, на її спорудження будуть незначні. Створиться чимале водосховище, сховається під водою майже вся садиба Ларивона, частина Ганниної та ще й у Семи-десятого доведеться відкраяти добрий шмат. Як вони до цього поставляться?

А як би виграло село вже від того, що з'явиться в його центрі, близько сільради, широке дзеркальне плесо! Віками степовики мріють про воду, і коли під­ростає юнак, в його пориваннях в далекі краї не останнє місце належить мріям про широкі плеса. І ось воно тут, поруч! Можна створити водну станцію, можна...

Іван Юхимович вже бачив перед собою нову Паль­міру. І якою ж вона буде прекрасною!

За його спиною зашурхотіли чиїсь кроки. То був Олекса.

Грек стояв і мовчав. Коли Іван Юхимович огля­нувся, він опустив голову, ніби рятуючись від, допитли­вого погляду.

»— Що сталося? — запитав Турбай.— Де ж ви зали­шили сім'ю? У Ларивона?

Олекса не відповів нічого. Довго м'яв сніг ненадій­ними черевиками, що аж ніяк не були пристосовані до мокрої снігової каші та густого чорноземного місива, яке незабаром затопить усі дороги. Дивлячись на ті черевики, Турбай подумав: слід йому десь чоботи роз­добути, бо це майже однаково, що босий.

—      Чого ж ви мовчите?..

Нарешті Олекса підвів очі, сповнені тривоги й спів­чуття. Видно, говорити йому було нелегко.

— Я нічого не зумів зробити... Записку вашу відніс тільки вчора, бо Мединської не було в місті. Я її че­кав майже тиждень, щоб виконати ваше доручення...

— Ну що ви, справді,— вирвалося в Івана Юхи­мовича.

Зачекайте... Але вона записки не взяла. Сказа­ла, що Лариси в неї немає. Потім...

І він розповів, як упала Клара на спинку крісла в сльозах, як повідомила його про зникнення Лариси, Було в тім оповіданні й щире Олексине каяття за те, що він одразу ж не признався Турбаєві, з ким приїхав до Пальміри.

Клара прожила в залізничній будці півтора тижня, об'їздила всі довколишні села, а куди не можна було проїхати, ходила пішки, по пояс провалюючись у воло­гий сніг... Привезла її речі — шубку, муфту, капелю­шок і ботики.

Олекса продовжує свій недоречний звіт:

—      Через те сім'ю поки що довелося залишити там. Щоб за домом наглядали. А записка ось...

Але Турбай вже не бачив ні Олекси, ні його про­стягнутої руки, в якій біліла записка.

Взяв Ларису дівчиною, збирався з неї щось ліпити. А вийшло так, що з корінням вирвав він її із природ­ного середовища, пересадив на безплідний грунт, і покрутилась її душа, мов низькоросла японська ака­ція. Коли б не Турбай, закінчила б вона інститут, по­любила б свою роботу... Не могла б не полюбити, бо серце в неї чуйне, до страждань людських не байдуже, а це саме ті якості, які найбільш потрібні лікареві. Життя б її наповнилося змістом, був би в неї свій шлях, свої радості.

Тепер же став Турбай ще й убивцею. Так, так,—* убивцею, і не варт шукати для цього слова ніяких по­м'якшень. То як же ти мусиш каратися,— ти, що спо­творив своє і загубив її життя!..

Тієї ночі Іван Юхимович не відпустив Олексу до Ларивона. Лягли спати на одному ліжку «валетом». Турбай тяжко сопів, було тісно й незручно, про сон не могло бути й мови. Щоб якось відвернути увагу пол­ковника від його тяжких думок, Олекса почав опові­дати про свої блукання. Так і коротали час аж до сві­танку.

А на світанку Турбай зіскочив з ліжка, натягнув шаровари. І, ніби підганяючи ранок, що десь заба­рився, запалив невелику гасову лампу. Міряв хату важ­кими кроками, умовляючи Олексу заснути. Та чи ж було йому до сну?..

Він теж виліз із-під ковдри, дістав з кишені пальта шкіряну торбинку, що нагадувала старий, потертий гаманець.

— Це лист мого батька. Написав він його перед смертю. З Мединським вони познайомилися перед на­шим від'їздом у Грецію. Спізнився я вручити його адресатові. Але те, що батько просив Мединського, ^ зробили ви. Візьміть, прочитайте.

Турбай сів за стіл, присунув лампу, розгорнув скла­дений вчетверо чималий аркуш паперу, що вже аж ламався від доторків, мов обвуглений...

Старий Папандреу звертався до Мединського, щоб той допоміг синові, якщо Олекса колись повернеться на рідну землю. Та не це було головним у його листі. Лист нагадував передсмертну сповідь людини, що, втративши Батьківщину, всім серцем відчула, яка вона для неї дорога. То був лист не Мединському, а їй,^ рідній землі, Батьківщині...

Найбільше прикували увагу Турбая останні рядки листа.

«...Мені лишилося жити недовго. Рука моя тремтить від слабості. Думаю: яке щастя і жити, й помирати там, де й лихо люди ділять нарівно... А тут... (далі фразу не можна прочитати *— слова на заломах, написані олів* цем, були стерті)... барикадах Мадріда. Я вже старий, а Олекса ще не дозрів.

Знаю — колись у всьому розберуться. То нічого, що я помру. Син мій житиме...» І далі:

«...Дорогий Дмитре Полїкарповичу! Там же є ваш документ. Ви ж знаєте справжнього палія. Ви знаєте, що ті троє засуджені безневинно. Кому тяжче — їм чи мені?,, Совість мучить. І померти спокійно не можу. Все бачу їх уві сні. І його бачу... (далі знов були стерті фрази)... рано чи пізно назовуть вбивцею, бо то він стріляв перший і він підпалив. Я вірю — Ви зробите все, щоб їх виправдали. Тому й пишу в останні хви­лини.

Ваш Папандреу-Попу дренко.

28/ХІІ 1938 р. Афіни».

Мабуть, з усіх людських відкрить найдивовижнішим є письмо. Воно робить смерть безсилою проти духу людського. Читаючи книги давно померлих авторів, Турбай цього так не відчував, як відчув зараз.

Протягом останнього часу Іван Юхимович, як і більшість людей нашого суспільства, лишившись віч-на-віч з нещадною правдою про перемоги і помилки минулого, намагався знайти і успіхам, і помилкам на­шим історичне й психологічне обгрунтування.

Жодна епоха не знала такого вирування людських пристрастей, ніколи люди не оголювали так свої душі, знявши з них будь-яку захисну броню, як протягом перших п'ятирічок. Гігантські зльоти на крилах пафо­су, породженого перетворенням світу, гігантські зіткнення характерів і гігантські трагедії... Душа ого­лена так, що видно кожен окремий нерв, і навіть дріб­не в цей час розростається до великого, а дрібниць взагалі не існує. Звичайне невміння (а де те вміння взяти одразу, коли ти навіть читати навчився вже після тридцяти років?) розцінюється твоїми друзями як умисне шкідництво, і друзі тебе не жаліють, бо навіть слово «жалість» вони вимовляють з огидою, вважаючи її буржуазним пережитком. Ти їх нездатний засуджу­вати за це, бо ніхто з них і для себе не просить жало­сті. Серп, молот і меч надовго стають знаменням часу. Стверджувати й відсікати — ось що було головне!

І забували ми в ті суворі роки, що серед нас є не тільки класовий ворог — є просто низькі, підлі душі, які й класову боротьбу намагаються використати для своїх дрібноегоїстичних вигод. І вони в своєму кар'є­ризмі бувають не менш жорстокі.

Турбай пам'ятав — засуджено було троє. Як-свід­чить старий грек, всі троє постраждали безневинно. Отже, був четвертий. Це він стріляв і він підпалював. І той четвертий лишився на волі. Хто ж він?..

Лист Попудренка все ще лежав на столі, Олекса мовчки сидів на ліжку, скоса позираючи на полков­ника, що швидкими, широкими кроками міряв кімнату.

— Невчасно помер Дмитро Полікарпович,— скор­ботно зітхнув Турбай.— Але якщо він знав справжньо­го винуватця, то, я певен, не раз писав туди... Піравда, за нашими законами злочин двадцятилітньої давності вже не підлягає судовому розглядові... Зате ті троє... Якщо вони живі...

Мабуть, Олекса, даючи батькового листа полковни­кові, був певен, що цей документ відтягне Турбая від тяжких роздумів про Ларису, поверне всі його думки в іншому напрямку. Та сталося якраз навпаки.

Говорячи про невідомого злочинця, який має змогу не ховатися, бо вже злочин його не підсудний, Турбай з гіркотою подумав про себе: «Тобі теж не загрожує кримінальна кара, але ж ти вбивця... Так, вбивця!»

7

Чому кожен твій життєвий крок пов'язаний з яки­мось новим лихом? Ти ідеш через життя, мов людина, що несе поперед себе великий оберемок металевої стружки: того за рукав зачепить, тому розпанахає полу, а іншому обличчя роздере. Таким ти був ще на­віть у церковнопарафіальній школі. Ти й сам не помі­чав, як у твоїх товаришів з'являлися синці та пошкря-бини. І коли батько знімав ремінець, брав твою голову поміж колін, щоб відшмагати по тих округлостях, звідки ноги ростуть, ти не вмів плакати. Лише глухо стогнав, повторюючи: «Це не я, не я!..» І ти справді вірив, що це не ти, бо в тебе не було наміру заподіяти комусь біль.

Відтоді минуло понад сорок років, а ти в цьому анітрохи не змінився. Лариси немає, вона, мабуть, загинула. Причиною її загибелі був, звичайно, ти, бо вона тебе шукала, тебе кликала. А ти знов хочеш себе переконати, що це не ти, не ти...

Вранці він пішов туди, де будівельна бригада Мар­ка Цибулі закладала силосні траншеї.

Кілька разів Іван Юхимович їздив до МТС, щоб одержати бульдозер, але кожного разу наштовхувався на відмову. Найвідвертішим виявився головний інже­нер Тронько. Завівши Турбая до невеликого квадрат­ного кабінету, він запитав:

—      З ким ви посварилися — з Горбатюком чи з Ку-зем? І як це вам так швидко пощастило?

Чорнявий, підтягнутий, з веселими карими очима, він стояв за столом, запрошуючи Турбая сісти.

— Яке це має значення? — глухо перепитав Тур­бай.

— А таке, що секретар по зоні МТС сам розподі­лив бульдозери. Трохимчук з ним навіть полаявся відносно вас... Тепер пізно, всі роздані. Доведеться за­чекати. Як тільки десь звільниться, одразу ж пришлю.

Трохимчук — голова райвиконкому. Турбаєві дово­дилося чути, що цей огрядний, чорновусий чолов'яга часто сперечався з Кузем, але йому, певне, бракувало твердості, щоб відстояти свою точку зору, і Дмитро Іванович майже завжди виходив переможцем. Чи, може, на Трохимчука теж впливало красномовство Кузя, ореол ветерана на партійній роботі?..

Чекати бульдозера неможливо, почнуться польові роботи, кожні робочі руки будуть на обліку.

Отже, довелось копати траншеї лопатами.

Коли Іван Юхимович підійшов до людей, що вру­бувалися кайлами в мерзлий грунт, вони розігнули спини. Сашко Семидесятий підняв чималу грудку зем­лі, що зблискувала льодовими скалками.

—      Тверда, проклята. Як лоби в деяких начальників.

— Відгадай, Сашко, загадку,— стомлено посміх­нувся Марко, збиваючи на потилицю заячу шапку.—* Або він до нас добрий, а ми поли краємо та спину латаємо. Або він глядить на нас вовком, а ми собі нові чоботи купуємо та хати лагодимо. Хто такий?..

— Кузь,— блиснув білими зубами Сашко. Його схудле обличчя проступало ніби крізь густу сітку« так воно порізане ранніми зморшками.

— Ну-у, плетеш язиком, як баба праником. Це я про Горбатюка,— хитро прищулився Марко.

— Одним миром мазані,— кинув хтось з гурту чо­ловіків, що стояли по пояс у широкій траншеї.

Турбай не знав, як йому реагувати на ці в'їдливі дотепи. Та, видно, ставлення пальмірівців і до Кузя, й до Горбатюка склалося давно. Його можуть змінити лише діла, а не слова.

Тому-то Іван Юхимович промовчав, а потім поста­рався перевести розмову на інше. Про Кузя і Горба­тюка забули. Іван Юхимович був задоволений. Навіщо підтримувати в людях пристрасті, які поки що нічого корисного не обіцяли?..

Та чим би не займався Турбай, а думка про Ларису його тяжко гнітила. По обіді вийшов за околицю села і пішов до полустанка. Йшов узбіччям, пильно вдив­ляючись в щільно прибитий до землі сніг, прошарки якого помітно тоншали й твердішали. Турбай пригаду­вав, як напровесні трупи загиблих солдатів — ворожих і наших,— поволі виринали з-під снігової товщі. Там з'являлася рука, там обличчя. І навіть люди, що не раз дивилися в очі смерті, не витримували холодного по­гляду заморожених очей.

Розшукав будочницю, розпитав у неї все, що вона знала. Будочниця розповідала те ж саме, що й Олекса.

Крок за кроком обстежив Іван Юхимович весь про­стір між залізницею і лісом, а потім заглибився в ліс.

Тепер інколи ночами випадав холодний дощ, як під час їхнього прощання з Ларисою. Оголені дерева були вкриті товстим шаром льоду.

Очі, заморожені солдатські очі... Вони дивилися на Турбая з далекого минулого, і був у них непримирен­ний осуд.

Раптом Турбаєві здалося, що на нього глянули очі Лариси. Не було її, не було обличчя, — не було нічого. Тільки сині-сині, врізьблені в синій край березневого горизонту Ларисині очі. І дивно, що в очах тих не було ні докорів, ні смутку. Дивились вони на Турбая-з ди­тячою, нічим не затьмареною ясністю і безтурбот­ністю. І кликали його — кликали кудись удалину, за горизонт.

«Йди мерщій сюди! — казали ті очі.— Бачиш, як теплий весняний вітер доїдає рештки снігу? Ти зустрі­чаєш п'ятдесят четверту весну і добре знаєш, що буває весною. Степові пагорби вкриються травами та зеле­ними сходами озимини, дерева зашумлять листям, за­бринять пташиними голосами. На узліссі сонце роз­бризкає гарячі, з золотистими ворсинками квіти гори­цвіту, поповзуть поміж корінням в'юнисті стебла лісо­вої зірчатки, в ярах загойдаються жовті голівки «мате­рі й мачухи». А озера, озера!.. Скільки неба і сонця вони поглинають у свої кришталеві надра, щоб потім, коли ти насмілишся зайти у воду, віддати твоєму змо­реному тілу цю небесну енергію.

І все ж це так недалеко від того дому, де ми з то­бою колись були щасливі!

Чому ж нам знов не бути щасливими?.. Пам'ятаєш, як ти казав: треба частіше дивитися на біле, зелене й голубе.

Все, що ти чув від мене на кладовищі,— неправда! То був сон, тільки поганий сон. Я така ж, як була. Ось покладу свої пальці на клавіші рояля, ї ти переко­наєшся в цьому. Я все розповім тобі звуками.

Чого ти пішов з дому? Яке щастя знайшов ти у своїй Пальмірі? Тебе чекають лише самі неприємно­сті. Ще й не працював, а вже встиг нажити собі недру­гів у районі. І вони сильніші за тебе, вони тебе вижи­вуть. Не на коні тобі бути, а під конем, Іване!..

А ти ж немолодий. Для твоїх стомлених походами нервів потрібен спокій... Спокій, спокій...»

Іван Юхимович тільки зараз помітив, що стоїть з заплющеними очима. І все ще дзвенить вушах: «Спокій, спокій..,», мовби Ларисин голос хоче його приспати.

Розплющив очі, озирнувся довкола. Сонце зайшло за хмару, в лісі одразу ж стало похмуро й незатишно. Війнуло вологою, запахло гнилою деревиною, по спині перебіг озноб.

Невже він ще й досі її любить? Чого ж тоді його так хвилюють зустрічі з Марією? Коли б їх побачити разом, поряд...

Сам зрозумів безглуздість свого бажання. Відчув, що зараз закричить: «Ларисо! Ларисо!.. Я хочу, щоб ти жила, щоб стала щасливою».

Та кричати ще безглуздіше, ніж думати про це. Бо її немає...

Раптом відчув у себе під ногами хрускіт ламкої,

наскрізь промерзлої тканини. Здригнувся всім тілом, відсмикнув ногу, а потім упав грудьми на вологий сніг і почав несамовито розгрібати його пальцями.

Сніг був твердий, мов ніздрювата річкова крига. Нігті ламалися, шкіра вище нігтів бралася кривавими задирками, а Турбай занурював руки все глибше та глибше.

Ні, так не відкопати. Он хтось їде просікою. Спи­нив підводу. Дядько дістав лопату, пішов услід за Тур-баєм.

— Чув, чув... Казали, що жінка якась замерзла. Нібито за чоловіком гналася. А він хльоснув коня — та тільки його й бачили. Пальмірівський ніби полков­ник.— Потім окинув оком постать Івана Юхимовича, глянув на його сіре, мов сніг березневий, обличчя, перекреслене синюватим шрамом, на сірі очі, налиті скорботою, і розгублено промовив: — Та чи це, бува не ви?..

А Турбаєві зараз здавалося, що все поховано під отим снігом — його минуле й майбутнє, і вже ніколи серце не оживе для радості, бо воно обросло такою ж крижаною корою, як оці дерева. Дерева-пам'ятники над сніговою могилою Лариси.

Чув він казку в дитинстві: кришталева труна гой­дається між деревами, а в тій труні спить прекрасна царівна. Треба сказати тільки чарівне слово — і вона прокинеться, посміхнеться, мов після радісного сну...

Де взяти те чарівне слово? Ларисі тепер не допомо­жуть ніякі слова.

Дядько працює спокійно, а Турбай стоїть осторонь, боячись глянути в його бік. Боїться зустрітись погля­дом з її крижаними очима. Це ж він заморозив ті очі, він...

Чує за спиною важкі, розмірені кроки. Серце в Турбая завмирає, постать горбиться, коліна підгина­ються, а голова втягнута в плечі, мовби людина, що наближається до нього, вже підняла лопату, щоб зав­дати йому смертельного удару. Та ні,— звістка, яку він несе, тяжча за удар лопати...

А чоловік зайшов наперед і кинув Турбаєві під ноги громохку, мов великий, безладно пожмаканий лист жерсті, мерзлу простиню. До простині прив'яза­на ручка, якою заводять автомашини, та ще уламок

11 М. Рудевко

305

бамбукової палиці. Хтось, видно, з автомобілістів нап'яв намета, щоб захиститись від сонця, а потім від'їхав та й місце забув. Ніхто не помітив того, намету в лісовій гущавині, завіяло його снігом...

•Дядько співчутливо попрощався, а вже відійшовши, вирішив підбадьорити Турбая:

•— Сніг зійде — знайдеться. Діти по проліски при­йдуть або хтось пужално вирізати.

В село він повернувся тоді, коли вже взялося смер­кати.

Знов почався крижаний дощ. З-під стріх капотіло, булькало з калюжах. Інколи зривалися великі, гострі бурульки, якими були обвішані стріхи, мов люстри, і тоді в розмірене капотіння й булькання вплітався приглушений брязкіт. Додому не пішов,— боявся са­мотності. Звернув у двір до Ларивона, постукав у вік­но. Але на стук ніхто не обізвався.

Хотів був уже вертати, як тут із дверей Маріїної половини виглянула Параска. Вона дивилася на Тур­бая так, начебто не знала, що краще — впустити його в хату чи порадити негайно ж іти геть. Вигляд у неї був розгублений. Подавши знак, щоб він зачекав, мет­нулась до хати.

Крізь відхилені двері Турбай почув Маріїн голос:

— Раз прийшов, то нехай заходить.

В голосі вчувалося щось тоскне і трохи насмішку­вате.

Турбай не став чекати, поки повернеться Параска, торигнув двері, ступив їй назустріч. Вона його пропу­стила, а сама припала спиною до відчинених дверей, збираючись непомітно вишмигнути з хати.

Марія сиділа на стільці біля квадратного столу, що був присунутий до самого вікна. Вона щось шила. Низька ребриста стеля, як і в Ларивона, нависала над самою її головою. А може, так здавалось, бо кволе світло каганця вихоплювало з темряви лише її об­личчя та руки. В кутках кімнати заліг ледь-ледь роз­ріджений морок. Прихід Івана мовби нітрохи її не збентежив. Руки продовжували встромляти в шитво невидиму голку, а очі глянули на нього сумно і водно­час з якимось прихованим викликом.

Це він уперше в неї в хаті. Стоїть біля порога, пе­реминається, мов прийшов чогось попросити, але ніяк не наважиться. І папаху мне в руках, ніяково ози­раючись.

Кімната в Марії чимала, а он видно прямокутник дверей, що ведуть до меншої. То, мабуть, її спальня. Велика піч, як і скрізь по селах. Біля сінешніх дверей на ослоні стоїть відро з водою, в напівтемному кутку— дзеркальна шафа для одягу. І квіти, багато хатніх квітів. Марія їх завжди любила. Вони стоять на підві­конні, на лавах, на підставках. Жодної зайвої речі в кімнаті. Турбай пригадує,— вона колись любила ка­зати: «Кожна зайва річ — ворог людського побуту».

А на стінах — картини. їх не можна розглядіти в скупому освітленні каганця, але Турбай знає, що то робота Анатолія.

На цій половині батьківського дому Іван Юхимо­вич не був з часів їхнього весілля. Саме тут стояв ве­сільний стіл. Тоді ще не було перегородки, за якою тепер Маріїна спальня.

Тут, саме тут минула й перша їхня ніч.

Це було десь опівночі, коли розійшлися гості. Мати з сусідками повиносила посуд і, набираючи повний рот води, побризкала хату, потім ретельно її підмела. Внесла у фартушку чебрецю та м'яти, щедро розки­дала по хаті, мов на тройцю. Ще й потопталась, щоб трава сік пустила, запахла дужче. Постеливши моло­дим постіль, поцілувала Марію, потім Івана та й ви­йшла собі, а вони лишилися удвох...

Чи гадала мати, що через чверть століття вони вдруге зустрінуться під тією самою стелею, яка колись кревно їх зріднила, але вже зустрінуться чужими людьми?.. І як було Марії жити в цих стінах, що, здає­ться, ще й зараз не втратили терпких чебрецевих пахо­щів їхньої першої ночі?

Вона підвела брови, посміхнулась.

— Чого ж стоїш?.. Проходь, гостем будеш.

Він пройшов до столу, сів на ослін. А Марія не кинула свого шитва. І посмішка в неї була якась лука­ва, глузлива. Іван Юхимович навіть розсердився. Що вони з Параскою від нього приховують?.. Ніби не нит­ку за голкою тягне Марія, а нерви з нього висотує.

Через чверть століття в тій самій хаті...

Вже й син дорослий. І вона все ще молода, врод­лива. А десь у крижаній могилі — Лариса. Діти при­йдуть проліски рвати, відшукають її спотворене смертю тіло. Навколо неї ростимуть проліски, пробивати­муться крізь її холодні, непорушні пальці.

А тут Марія. І стіни пахнуть чебрецем їхньої юності...

Що це діється з його серцем? Коли ж воно зреш­тою розбереться в цьому нестримному миготінні? Наче хтось трясе перед очима густе решето, просіваючи крізь нього все, що пережив Турбай. Що ж лишиться на решеті, а що полетить за вітром?

І раптом сталось неймовірне!..

Зі спальні, запнута пуховою Маріїною хустиною,—» ще довоєнною, яку купив Турбай,— вийшла Лариса. Хустина покривала тільки її плечі, руки і груди, а во­лосся кольору осіннього листя було відкрите. Лариса винувато посміхалася, як посміхається людина, що завдала комусь зайвого клопоту...

8

—      «Товариші! Жодна з протилежностей, які стика­ються між собою,— ні та, що несе позитивні начала, ні та, що є носієм негативного, — сама по собі ще не становить типового. Типовим є неминучість їх зіткнен­ня і неминучість перемоги прогресивного начала, бо якби було навпаки, людство б не знало, що таке про­грес. Більше того — людина ніколи б не стала люди­ною, бо навіть у доісторичні часи були свої консерва­тори, які вважали, що сире мамонтове м'ясо краще й поживніше за підсмажене на вогні.

Спробуйте собі уявити, як би ми виглядали сьогодні, коли б консерватори кам'яного віку здобули пере­могу!.. Сподіваюсь, що хвостами, кігтистими лапами й роззявленими пащами були б нині прикрашені не лише наші завзяті модниці...»

Вадим нервово закушує губу, похмуро зиркає на Аркадія, що, сидячи за письмовим столом, чекає його думки... Не те, зовсім не те він написав, на що споді­вався Вадим. Але нічого не вдієш. Треба дочитати до кінця! Вадим перегортає сторінку, читає далі:

—      «Коли ми вказуємо на позитивне як типове, то ми вказуємо лише на один полюс, вихоплюємо його з боротьби, з конфліктів і суперечностей. А позитив­не, що стоїть поза боротьбою, вже не є ні позитивним, ні полюсом.

Кожен твір мистецтва мусить бути схожий на маг­ніт, який втягує людські емоції в свою орбіту.

Та чи може магніт складатися лише з одного по­люса? Такий магніт вже не буде магнітом — він стане звичайним шматком заліза, який нічого не здатний притягнути, бо без постійної взаємодії двох проти­лежних полюсів виникнення наснаги неможливе.

Або спробуймо зіткнути між собою позитивні по­люси двох, трьох, десяти магнітів! Чи одержимо ми від цього зіткнення магнітне поле? І чи можливе взагалі зіткнення?.. Скільки б ми не докладали зусиль, а по­люси ці обов'язково відштовхнуться й обернуться один до одного так, як їм належить.

Я кажу про це тому, що протягом тривалого часу дехто з нас кидається від одного полюса до другого. В доз'їздівський період такі люди всією своєю вагою повисали на позитивному полюсі, а зараз перемет­нулися до негативного. Незабаром вони перекона­ються, що така позиція не є кращою, і знов кинуться до плюсового...

Та не можна ж так жити в мистецтві, товариші! Або ми...»

Але Вадимові набридло читати. Він відклав зошит з тезами Аркадієвого виступу і, скорчивши кислу міну, сказав:

—      Сховай і нікому не показуй. Аркадій спалахнув:

і— Ти ж хоч до кінця дочитай.

Вони сиділи в кімнаті Аркадія, яка була вже відре­монтована і тепер нагадувала скоріше кабінет голови якоїсь промислової артілі, ніж житло скульптора. Про­стий письмовий стіл, диван, кілька стільців і голі стіни. Від того затишку, який сюди колись вносила Клара, не лишилося й сліду.

—      Не хочу дочитувати,— сказав Вадим.— Кому по­трібне це мудрування? Дурнів ніколи й нічим не пере­конаєш, а розумні це знають без тебе. Отже, й ті, й ті будуть лише позіхати під час твого виступу...

Аркадій стомлено провів долонею по обличчю, гля­нув на Вадима. Той сидів на дивані в сірому демісезон­ному пальті, з черевиків на підлогу стікала вода. Роз­дягнутись Вадим відмовився — надто багато в нього біганини. Він був заклопотаний, але такий же впевне­ний у собі, як і завжди. І це впливало: здавалося, Вадим знає те, чого не знає ніхто.

Та Аркадій спробував заперечити:

«— Це ж збори інтелігенції міста. Якщо кожен з нас почне виносити на трибуну свої дріб'язкові скарги... Треба говорити про головне!

— Дріб'язкові?.. А ти помітив, що серед наших сучасників багато людей, які духом своїм, можливо­стями таланту значно вищі від того, що вони встигли зробити протягом життя? «— Широкі ніздрі Вадима роз­дувалися від збудження, над приплюснутим носом зби­ралися складки, мовби він морщився від неприємного запаху.— Ти завдавав собі клопоту коли-небудь поду­мати про це? Ти не вважаєш, що оце, оце стало у нас типовим явищем?.. Вдумайся тільки: право мислити належить одиниці або ж одиницям, а решта — вико­навці їх волі. Виконуючи чужі задуми і чужу волю, жоден талант неспроможний виявити велич свого духу. Яке ж мистецтво здатне розвиватися в таких умовах?.. А ти мудруєш казна про що. Саме про це треба казати сьогодні, про це! Кричати з усіх трибун, вуха про­свердлити своїм криком тим, хто залишив за собою право думати й диктувати. Вони почувають, чим нині дихає інтелігенція. Почувають!..

Яка? — перепитав Аркадій. Він уже збагнув, куди хилить Вадим. Настрої фронди були йому добре відомі. Безпринципний нігілізм доморощених «геніїв» нагадував іржу на залізі: він намагався тільки руйну­вати, нічого не створюючи.

Тепер все це пінилося, вихоплювалось на трибуни, лізло в пророки.

У Вадима, здавалось би, немає жодних причин при­єднуватись до фронди. В тридцять років він уже був доцентом, незабаром мав захищати докторську. Перед ним відкривалися неосяжні можливості для виявлення своїх талантів. А що Вадим людина обдарована, Арка­дій не мав сумніву.

Тому-то він вирішив переконати товариша, що той помиляється.

«— Досить! — затуливши долонями вуха, вигукнув Вадим.— Давай побалакаємо про інше. Які твої наміри щодо Клари?.. Це мене цікавить більше, ніж твої муд­рування про типове. Аркадій зітхнув.

— Я ж тобі вже казав. Клара мене не любить.

— Мене дивує, як ти спокійно до цього ставишся. Аркадій знову сів за письмовий стіл, згорбився,

губа одвисла, і нижня щелепа подалася вперед. Дихав він тяжко, з перебоями, а довгаста голова з чорною гривою чимось нагадувала голову загнаного коня.

«За що вона його любила? — подумав Вадим.— Ган­чірка, не чоловік».

А вголос поквапливо сказав:

—      Ну гаразд. Іншим разом договоримо. Увечері зустрінемось на зборах.

Він кволо потиснув руку Аркадієві і хутко вийшов.

Аркадій докоряв собі, що не знайшов аргументів, які б допомогли переконати товариша. Адже ж ясно: піна є піна, час її існування не більший, ніж у мильної бульки, бо вони одного походження. Незабаром море духовного життя очиститься від цієї піни, здобуде ще більшу ясність — і тоді Вадимові буде соромно за свою малодушність...

Тим часом Вадим підходив до Клариного будинку. На тротуарах робітники тресту саночистки збирали рештки снігу, що дотлівав у темних, припорошених заводською сажею купах. Вадим був у доброму гуморі, він навіть пожартував у душі: «Одні й ті ж люди очи­щають вигрібні ями й допомагають народжуватись весні. Як близько уживається натуралістична проза з надхмарною поезією!»

Знов, як і колись, його увагу привернула мідна таб­личка на дверях — «Професор Д . П. Мединський». Постояв біля дверей, пробуючи уявити інше прізвище на цій табличці.

«Професор В. В. Голосарський...»

Він навіть тихо прошепотів ці ще такі незвичні й звабні слова. Нічого, звучить непогано! Але ж це буде, буде! І, може, незабаром. Смішно з докторським зван­ням засиджуватись на посаді доцента. Професор Цеб­рик вже ледве ноги пересуває. Пора йому на пенсію. Бо скоро доведеться до кафедри прив'язувати, щоб не впав під час лекції.

Клара прийняла його на диво радісно.

—      Як добре, що ти прийшов! Я помираю від самот­ності. Проходь у вітальню, я зараз.

Метнулася в сусідню кімнату ї незабаром з'яви­лася перед Вадимом уже не в халаті, а в легкій хатній сукні. Волосся, як і завжди, світилося сонячними збли­сками, але обличчя було сумне і якесь ніби зім'яте.

«Що це з нею?» — подумав Вадим.

Вона присунула легке крісло з гнутими підлокіт­никами майже до його колін і, невимушено усівшись поруч Вадима, запитала:

—      Коли ж твій захист?

—      Через тиждень. Прийдеш? Вчена рада вже озна­йомилася з дисертацією. Потрібні були деякі додат­кові розрахунки, але я їх закінчив. Таблиці, крес­лення — вже все готове.

—      А я що-небудь второпаю? Вадим взяв її за лікоть.

—      Навіщо тобі?.. Ти зрозумієш настрій членів уче­ної ради. Цього досить, щоб збагнути, яка велика ро­бота мною пророблена. Хоч це й нескромно, але ми з тобою не вчора познайомилися, тому скажу: такі від­криття відбуваються раз на століття! Зрозумій, ми вступили в другу половину двадцятого віку, а про при­роду сонячних плям знали не більше, ніж первісні люди про появу блискавок. Дієслово «знати» я не ви­падково вжив у минулому часі. Бо тепер знаємо...

Та-ак,— спроквола, якось пригнічено погодилась Клара.— Це справді велика справа... Скажи, Вадиме, вам на кафедрі не потрібна друкарка? Але з умовою: щоб стіл її стояв у найбільшій кімнаті і щоб у тій кім­наті було багато людей.

Вадим, аж крісло відсунув від неї,-^ так він був при­голомшений.

—      Це ж для кого? Для тебе?

Клара мовчала. Потягнулась рукою до книжкової полиці. Розгорнула книжку і вголос прочитала: «Щас­ливим може бути тільки той, хто інших уміє робити щасливими...»

Ці слова чомусь її вразили. Відклала книгу, різко підвелась у кріслі:

*— І знов істина не для мене. Коли людина самотня, їй нікого робити щасливим. А ти вмієш?

— Що? — не зрозумів Вадим.

— Робити людей щасливими. Я не вмію. І Лариса не вміла. І навіть Турбай... А ти вмієш?

— Гм...— Вадим думав зараз зовсім не про це. Йому хотілося почати розмову, задля якої він прийшов, *але треба було знайти привід. Та ось він збагнув, що останні слова Клари можуть бути добрим приводом.

— Хоч і кажуть, що лише в самотності здобудеш мудрість, але це, мабуть, стосується лише схимників. Наш вік до самотності непристосований. Або, може, ми непристосовані — діти цього віку.— Він поклав руку їй на голову, погладив ніжно, по-братському. За­говорив тим тоном, в якому за півжартом ховаються серйозні наміри.— А чому б нам з тобою не вжити радикальних заходів, які спалюють самотність на вогні високих пристрастей?

Клара відкинула його руку з голови, як щось сто­роннє, випадкове, і весело, відчайдушно засміялася. На такі, несподівані переходи від смутку до веселості була здатна лише вона.

Ти і пристрасть?.. Померти можна.

Вадим ображено промовив:

— А хто це знає, хто? Гадаєш, у мене в грудях кла­цає арифмометр замість серця?.. Спробуй переві­рити.

— І спробую! — зухвало вигукнула вона.— Я за це дорого не беру.

Мабуть, вони мали на увазі зовсім різні речі, бо Вадима ця ризикована репліка покоробила, а Клара сміялася безтурботно, мов дитина.

Опанувавши себе, Вадим обома руками потягнувся до неї, взяв за плечі і, змушуючи свій голос затрем­тіти від хвилювання, півшепотом запитав:

—      Коли?..

Та Клару це ще більше розсмішило.

^- Хоч сьогодні, мій благородний лицарю, охопле­ний надлюдськими пристрастями. Хоч сьогодні! Яка різниця?

Його приголомшив глузливий тон Клари в ті напру­жені хвилини, коли вирішувалась їх доля. Хотілося, щоб вона була хоч трохи серйозніша. Хай би хоч вда­ла, що зважує, хвилюється. Не можна ж бути такою легковажною! Але він виховає це в ній потім. Важ­ливо зараз одне: надійно закріпитися на вершині жит­тєвої драбини, куди він з такими труднощами зійшов. Окинув поглядом вітальню і все, що в ній було.

—      І ти вийдеш за мене заміж? — ще тихіше проше­потів він, намагаючись тримати її плечі так, щоб вона відчула тремтіння його пальців.

А вона не виривалася. Тільки сміялась йому в об­личчя.

—      Якщо за старого професора вийшла, то чи логіч­но не вийти за молодого?.. Змінимо табличку на две­рях, частину бібліотеки спровадимо букіністам, а шафи заповнимо класиками. І обов'язково в красивих обкладинках. Обов'язково!..

Казна-що! Та ні, вона ж глузує з нього, не інакше!.. Вона ж зараз повторила все, про що він думав, але боявся признатися навіть собі.

А може, й не глузує?.. Хто ж не знає Клари з її удаваним цинізмом, що іноді,— як це не дивно! — стає її окрасою. Може, й за Мединського так виходила? Хвалилася ж вона, що перед загсом пообіцяла вкоро­тити йому віку. І таки ж вкоротила!.. Але Голосар-ський — не Мединський! Ще побачимо, хто кому вко­ротить.

Звісна річ, Вадим розраховував, що життєві блага прийдуть до нього разом з його особистими успіхами. Але хоч це й справа близького майбутнього, та все ж майбутнього. Поки що він живе в тісній кімнатці ра­зом з матір'ю. А Клара така, що її не соромно показа­ти навіть на дипломатичних прийомах, куди вже давно мріє потрапити Вадим. Його поки що не запрошують, але незабаром почнуть запрошувати. Це — перша сту­пінь до світової слави. Крім того, гонорари Медин­ського... Це теж не абищиця!

—      Ти якось дивно про це говориш,— з м'яким до­кором у голосі сказав Вадим.— Я цілком серйозно, з найкращими намірами. Я завжди ставився до тебе так, що запропонувати тобі адюльтер замість подружнього життя вважав за найтяжчу образу. Те, що в тебе було з Аркадієм, а в мене з Ларисою, мусить забутись на­завжди.

Та Клара серйознішати й не збиралася. Обличчя її розчервонілося, зморшки розгладились, золотаве во­лосся розсипалося на плечах пухнастим віялом, а карі очі з темними крапинками у вінчиках навколо зіниць зблискували веселим лукавством.

— Коли ж і посміятися, як не перед весіллям?.. Чи ти хочеш по-діловому — шлюбний контракт та й ба­ста? Гаразд, я й на це згодна. Нехай буде шлюбний контракт. Прошу, висувай свої вимоги...

— Кларо! — вигукнув він.— Досить блазнювати. Бо я розсерджусь і піду. Зрозумій: я тебе кохаю... Ще з інституту. І хіба не через тебе ми посварились тоді з Ларисою?

Згадка про Ларису одразу ж увірвала Кларині пу­стощі.

—      А-а, кохаєш,— замогильним голосом проказала вона.— Та навіщо тобі мене умовляти? Я ж сказала, що згодна. Я готова з цієї ж хвилини вважати тебе своїм чоловіком. І вже як до чоловіка хочу звернутися з невеликим проханням. Ти куди зараз ідеш?..

її поведінка зовсім спантеличила Вадима.

— Обком сьогодні проводить збори інтелігенції, присвячені підсумкам з'їзду. Початок о сьомій.— Він глянув на годинник.— Зараз пів на четверту. Треба ще забігти до Гната Шипшини. Знаєш його?.. Автор ро­ману «Чебрецеві ночі». Потім побалакати з аспіран-тами-філологами. Гадаю, десь об одинадцятій звіль­нюсь.

— Гаразд. Прохання в мене дріб'язкове. Тут я написала невеличкого листа. Занеси, будь ласка, до експедиції міськради. Тільки не забудь!..

Вона підійшла до невеликого журнального столика, взяла звідти якийсь папірець, вклала в конверт. Вадим помітив, що, повернувшись до нього спиною, Клара стирає носовою хустинкою клей на кон­верті.

— Розклеїться ж,— зауважив він.

— Заклею надійнішим,— діловито відповіла вона, опускаючи щіточку в пляшку з клеєм.— Я завжди так роблю. Цей, що на конвертах, зовсім не тримає.

В передпокої Вадим поцілував Клару в щоку.

— Приходити після зборів?..

— А це залежить від міри твоїх пристрастей,— знов засміялась вона.— Тільки листа занести не за­будь.

Та Вадим забув.

На розі, біля скверу, мало не наштовхнувся на Шипшину. Це був огрядний чолов'яга років сорока, з рудуватими запорозькими вусами. Пішли разом, тихо балакаючи.

Колись у розмові з Вадимом Шипшина висловив думку, що соціалістичного реалізму не існує, що його вигадав Горький на чужині, далеко від рідної землі, і тому від цієї вигадки не пахне українським чорнозе­мом. Мовляв, є просто реалізм, і цього, на думку Шип­шини, цілком досить. Типові характери в типових об­ставинах, як сказав Енгельс. А решта залежить від таланту автора, від його уміння побачити характери й обставини.

Знаючи, що Шипшина вміє і любить виступати, Ва­дим був певен, що й на цей раз він скористається три­буною.

Але Гнат завагався:

— Розумієш, друже, я ще не додумав цю справу до кінця. А виступати з непродуманою промовою — це однаково, що пригощати людей вином, яке ще не ви­бродило. Скажімо, немає соціалістичного. Який же тоді?.. Просто реалізм? Але «просто реалізму» ніколи не існувало. Був критичний... Словом, заплутався я в цих мудруваннях, мов сова опівдні серед хмелю. От я й вирішив поки що,— краще за Горького не приду­маєш. А там побачимо...

Ясно, що з Шипшини толку на зборах не буде. За­лишалися аспіранти.

Там Вадимові пощастило більше.

Волька Солодченко, кирпатий, метушливий пару­бійко років двадцяти п'яти, бігав з кутка в куток не­великої кімнати, де жили аспіранти-філологи і, роз­махуючи кулаками, декламував свій майбутній виступ.

В кімнаті накурено так, що карі Вольчині очі здаються синіми. І обличчя теж синє від диму, що пла­ває над столом. На газеті з матеріалами з'їзду, розі­сланій на підвіконні, велика купа недокурків та тютю­нового попелу.

Він не Волька і не Воля — він просто Володимир, але хоче, щоб його називали Волею. Це має виказу­вати його волелюбну натуру.

class="book">Прихід доцента Голосарського його не дивує — з деякого часу вони запанібрата*

— Ну як? — самозакохано посміхаючись, питає Волька.

— Молодчина! — схвально кладе йому руку на плече Вадим.

— А ви написали свій виступ чи експромтом?

— Я не вмію виступати по писаному.

— Заваримо кашу! — метушиться Волька.— Від'­їлися на народних хлібах. Забули, з чиїх рук владу одержали. Горшков теж виступить. І цей, як його... Чорнявий такий, в окулярах. З вашого факультету.

— Цукерман,— уточнює Вадим.

— Вони нас фрондою нарекли,— бігаючи по кімна­ті від ліжка до ліжка, вигукує Солодченко.— А я ні­чого образливого в цьому не бачу. Ми — не фронда принців, ніякий Мазаріні подачками нас не підкупить, як було це колись у Франції. Ми — нове покоління, ,яке хоче влаштувати своє життя на основі справжньо­го демократизму... Ці збори запам'ятаються декому. Ми зробимо їх зборами фронди!

Залишивши Солодченка виголошувати пророкуван­ня стінам порожньої кімнати, Вадим вийшов на ву­лицю.

Сонце котилося по дахах будинків, черкаючи своїм багряним ободом об димарі. Діти у сквері орудували іграшковими лопатками, прощаючись з останнім сні­гом. Пахло соком дерев, що завирував під корою, мо­лодою травицею, яка подекуди щетинилась на прота­линах скверу. Так, це вже справжня весна!..

На якого ж дідька треба оце Вадимові напередодні захисту докторської встрявати в небезпечну історію?

Звісна річ, він і гадки не має дертися на трибуну. Не такий він дурень, як оті молокососи аспіранти.

Але...

Нехай заварюють кашу! Звідси ця каламуть неми­нуче перехлюпне в університет, зчиниться політична гризня, почнуть валитися авторитети, а там уже слід маневрувати залежно від обставин. Якщо Цебрик під­тримає фронду — одразу ж відмежуватися від неї, не­щадно її розгромити, а разом з нею і Цебрика! А що Цебрик здатний підтримати цих жовторотих горла­нів,— така можливість не виключена. Людина він ста­рої, ще дореволюційної закваски; не раз скаржився на бюрократизацію нашого життя. Крім того, від нього вже давно пахне націоналістичним душком... Він, без­перечно, не утримається в межах критики, рекомен­дованої директивами. А як тільки переступить ці межі... Тут його і вхопить Вадим! Мимоволі доведеться старому йти на пенсію.

Вадим сподівався, що ця весна має стати перелом­ною в його житті. Треба лише бути обережним і зав­бачливим...

9

Коли Волька вигукнув своє патетичне: «Не дивіться на мене таким нищівним поглядом, товаришу Лозо­вий»,— Пантелеймона Гавриловича не було в президії. Він стояв за кулісами, спокійно докурюючи цигар­ку. Не знайшовши очима того, кого він мусив «прони­зати, мов тореадор», Солодченко розгубився, а в залі знявся регіт, почулися вигуки:

—      Ну й пам'ять в цього пророка! Позаздрити мож­на. Такий сумбурний виступ, а все ж завчив.

—      В поті чола трудився.

Сяк-так закінчивши виступ, Солодченко зійшов з трибуни. Справжня аудиторія виявилася вибагливішою за уявну — не удостоїла його оплесками. Лише неве­лика групка молодих людей, що сиділи в ложі бель-етажа, підкоряючись волі диригента, який ховався за їхніми спинами, безплідно силкувалася організувати «овації». То були аспіранти університету Горшков і Цукерман, що прихопили з собою найбільш запеклих горланів. А диригентом, звичайно, був Вадим... Та їхні вигуки і безладні, відчайдушні оплески потонули в дружному шиканні аудиторії, що покотилося в їх бік. Ніби пара з гейзера вихопилась і, стрясаючи повітря грізним шипінням, вдарила їм в обличчя. Ложа «шале­них» одразу ж змовкла.

А на сцені теж сталося щось дивне.

Лозовий підійшов до Вольки, що, так і не здобувши лаврів, намагався непомітно шугнути вниз, до партеру, І, взявши його за лікоть, повів до президії, де сиділи академіки, відомі актори, письменники, яких знало і любило все місто. Мікрофон, встановлений на столі президії, дозволив аудиторії почути їхній негучний діалог.

—      Посидь отут. Після зборів побалакаємо,— ла­гідно, по-батьківському сказав Лозовий.

Волька наїжачився. Йому не терпілося якомога швидше зникнути з-під обстрілу сотень пар очей, що дивилися на нього з осудом і жалісним співчуттям, мовби він школяр, який нашкодив. А Лозовий добре розумів дію тих поглядів. Він навмисне хотів подер­жати Солодченка під їх пекучими, але цілющими про­менями.

—      Мене ніхто до президії не обирав,— зиркаючи спідлоба на Лозового, нехотя проказав Солодченко.

Усміхнені очі Лозового уважно обмацували по­стать Вольки, який стояв поблизу рампи, підсвічений знизу, і колупав носком черевика підлогу сцени. Кар­татий галстук, штани дудочкою, куртка з американ­ською застіжкою-блискавкою. Турист та й годі. І по життєвих дорогах намагається йти мов турист, ні до чого не приростаючи серцем. Навіть появу свою на світ він розглядає як нетривалу подорож із небуття в буття, де є сонце, під яким можна поніжитись, кра­дені поцілунки, ресторанні джази та ще хвилююча, п'янка можливість приголомшити сіру людську отару, що пливе кудись у невідоме, бенгальськими зблисками свого натренованого гострослів'я. Вони не обділені практичним розумом, оці юнаки, але обділені серцем. Для них важливіше, що скажуть про їхні ораторські здібності, ніж глибинна сутність явищ. І зараз він бо­лісно переживає свою поразку не тому, що очі сотень людей вбачають в ньому людину з деформованою ду­шею, а тому, що нікого не вразила майстерно зліплена цитата з різних розділів і абзаців Маратових «Кайда­нів рабства». Мов фокусник яскравою стрічкою, змах­нув він нею перед очима глядачів, але вони чомусь ли­шилися байдужі. Чому?.. Може, знають, як робляться такі фокуси?

«І все ж вони, ці юнаки,— наші діти! — з гіркотою подумав Лозовий.— Наші діти,— значить, і гріх наш, від якого індульгенції не буде...»

—      А ми можемо запитати дозволу у зборів,— при­щулено посміхнувся Пантелеймон Гаврилович.— Хоч фронда й витлумачується словниками як легковажна, безпринципна опозиція, але вона все ж таки опозиція! Ми так давно відвикли від будь-яких опозицій, що це просто розкіш мати сьогодні в президії представника хоч би мікроскопічної опозиції. Не на кожних зборах трапляється така нагода.

В залі знявся веселий гомін, сміх, залунали оплески.

— Хай посиде!..

— Чого ж він за стіл ховається? Вище голову!..

А «опозиція» справді ладна була провалитися під сцену. Вуха в неї горіли, як дві перчини, очі бігали, металися, мов налякані мишенята. Волька мусив ви­тримати неймовірну дозу опромінення глузливими по­глядами, а його вже зараз починала трясти, мов лихо­манка, ця,— можливо, найтяжча в світі! — променева хвороба.

Аркадій сидів у партері і теж сміявся. Та час від часу він занепокоєно зиркав у ложу бельетажа, де Ва­дим намагався ще кого-небудь із «шалених» виштов­хати на трибуну. Аркадій звернув увагу, що зіркі очі Лозового спинилися на диригенті фронди. Масивне обличчя Пантелеймона Гавриловича одразу ж посуво­рішало, він скрушно, осудливо хитав головою. Невже Вадим не отямиться?.. Спершу «чиста» наука, потім — фронда... Казна-що!

В ложі точилася суперечка. «Шалені» вимагали, щоб негайно ж виступив сам Вадим.

—      Хіба ти де бачив, як я подавав записку? — обер­нувшись до Цукермана, ображено запитав Голосар-ський.— Я попросив слова серед перших. Але Лозо­вий — хитра бестія. Він тепер випускатиме лише на­дійних.

Звідки було знати Цукерманові та Горшкову, що записка, передана Вадимом до президії, була такого змісту: «Товаришу Лозовий! Скільки ви маєте кімнат?.. Безкімнатний».

Після кількох нічим не примітних виступів на три­буну вийшов професор Цебрик. Це був високий, літній чоловік з ріденькою борідкою на худорлявому обличчі і низько опущеними сивими бровами. Очі так глибоко позападали в орбіти, що їх майже не видно. Від цього вигляд у Цебрика був якийсь відлюдкуватий.

Цебрик почав з критики доповіді Лозового. Його не влаштовувало в цій доповіді те, що Лозовий так мало сказав про національне питання на Україні. А на думку Цебрика, в цій справі були перекручення. Ра­ніше ледве не кожного, хто пропагував з університет­ської кафедри пошану до української мови, перестра-ховщики й демагоги намагалися звинуватити в націо­нальній обмеженості.

—      Не для того народ наш віками відбирав її по зернятку, просівав крізь решето свого тяжкого життє­вого досвіду, щоб сьогодні демагоги й байдужі обива­телі розтринькали цей найбагатший витвір десятків поколінь. Мова — це кров людської думки. Здобута вона також кров'ю і зусиллями незліченних поперед­ників наших. Вона є такою ж святинею, як і земля, по якій ми ходимо...

Вадим аж підскакував від радості. Нарешті!.. Тепер Цебрика вже ніщо не спинить. Доцент швидко написав записку, в якій просив слова. Він тепер виступить! О, це буде той виступ, який відчинить йому двері до запаморочливих вершин!..

Хотів був кинути записку вниз, щоб її передали до президії, як почув твердий голос Лозового:

—      Вірно, Іване Гордійовичу!.. Були перекручення. Особливо це ясно зараз, коли партії став відомий ле­нінський заповіт. Там багато сказано з цього приводу. Будемо виправляти, Іване Гордійовичу.

Вадим люто стиснув записку в пітній долоні. Знов зірвалось!.. А здавалося, вже так надійно клюнуло!..

Цебрик передихнув, витер спітніле обличчя хусти­ною, сьорбнув із склянки води. Придивився до ауди­торії — чи слухають?.. Підбадьорений увагою слухачів, продовжував.

Він нагадав слухачам, що, коли серед слуг партії і народу іноді трапляються погані слуги, господар рано чи пізно це помічає і виштовхує їх в шию. Потрібні приклади?.. О шановні, їх скільки завгодно на всіх суспільних щаблях — від самого низу аж до вершини! Звісна річ, для людських стосунків найтрудніше виво­дити якісь універсальні формули, бо людський харак­тер не піддається трьом відомим математичним вимі­рам. Може трапитися й такий слуга, який заслуги сво­го господаря спробує повісити на власну ліврею. Але ця комедійна ситуація вже використана в класичній драматургії.

Може трапитись ї такий, що, користуючись дові­рою господаря, почне його ошукувати. Помітивши це, господар його прожене. Та якщо любив слугу, безмеж­но йому вірив, то, проганяючи, сам нишком заплаче від образи, і, можливо, не день і не два у нього буде кепський настрій.

Завжди тяжко розчаровуватись у людині, яку ти любив, якій безмежно вірив. Але хто ж це мріє прожи­ти свій вік так, щоб його серце жодного разу не струс­нулось від образи, жалю або шаленої радості? Тоді навіщо ж природа дарувала людині серце? Як меха­нізм для переганяння крові? Проте воно виконує таку саму функцію у всіх теплокровних...

Отже, хай Солодченко не пошкодує кількох без­сонних ночей на боротьбу з самим собою. Такі ночі очищають душу від сумнівів і вагань. Це нічого, що він походить кілька днів з червоними від безсоння очима. Зате компас своєї віри і своїх надій очистить від іржі, і він покаже йому єдино вірний курс — на партію, на народ! Не на одиницю, куди той компас ра­ніше був спрямований у декого з нас, а на мільйони трудових рук.

Цебрик гадає, що всі сумніви юнака походять від того, що з дня народження компас його віри був спря­мований на одиницю. Тепер зрештою йому допомогли збагнути, що «единица — вздор, единица — ноль» — і стрілка компаса безладно завертілась, а хлопець втра­тив вірний курс.

І на закінчення, нервово смикаючи ріденьку борід­ку, він сказав:

— Я знаю це з власного досвіду, бо сам пройшов через безсонні ночі сумнівів і вагань. Я не боюсь у цьому зізнатися, бо правда завжди дорожча від най­ліпшої брехні. І буду безмежно радий, якщо визнан­ням своїм допоможу вам і друзям вашим очистити свій духовний компас від згубної іржі. Якщо ж ви цього не зробите, він заведе вас у таку трясовину, звідки шляху назад не буває...

Коли він сходив з трибуни,— високий, кістлявий, з тремтячими від старості колінами, але ясний і муд­рий,— важкі двотонні люстри під розмальованою теат­ральною стелею загойдалися і стиха задзвеніли сот­нями кришталевих призм, бо зал двигтів від овацій.

Волька сховав свою вихрясту голову за вазоном з розкішними хризантемами, що стояв край столу. Цу-керман і Горшков передали записки до президії, від­мовляючись від слова, а Вадим аж позеленів від без­силої люті.

Та хто зараз думав про них? Всі розуміли, що слова професора, адресовані Солодченкові, насправді були виявом великого духовного оновлення, і кожен в душі погоджувався з професором. Бо хто в цей час не знав безсонних ночей, про які з такою щирістю сказав Цеб­рик? Хіба тільки ті їх не знали, кому все дається без болів і внутрішньої боротьби, бо вони звикли жити на інтелектуальному утриманні, не завдаючи собі кло­поту навіть розжувати духовний харч, а постійно ви­магають його для себе в готовому вигляді,— розжова­ним і процідженим крізь стерильну марлю.

Коли скінчилися збори, Лозовий попрямував до ложі, де сидів Вадим.

Побачивши поруч себе огрядну постать Пантелей­мона Гавриловича, Вадим підхопився, виструнчився.

—      Сидіть, сидіть,— лагідно сказав Лозовий.— Я за­чекаю в машині, поки ви одягнетесь. Ви, здається, астроном?.. Мені треба з вами порадитись.

Одягнувшись, Вадим підходив до машини секрета­ря обкому ні живий ні мертвий... Невже Волька вика­зав Лозовому всіх учасників фронди? Та Вадим весь час стежив за Волькою,— той протягом зборів навіть не глянув у бік Лозового. Йому було не до цього. А як тільки збори скінчилися,— вибіг зі сцени, мов ошпа­рений.

—      Прошу, — відчинив перед Вадимом дверці Пан­телеймон Гаврилович.

Деякий час їхали мовчки. Довга, незграбна машина мчала їх по вечірньому асфальту, що віддзеркалював світло великих матових куль, гордовито піднятих над вулицею на високих, мережаних по залізу стовпах.

Ось виїхали вже на околицю міста. Лозовий, що сидів поруч шофера, обернувшись до Вадима, спитав:

—      Ви були в цім районі?..

Вадим побачив його в профіль і був здивований не-пропорціональністю рис його обличчя. Перенісся гли­боко западало, великий лоб нависав над очима, мов крута скеля над сіруватими озерцями, губи видавалися вперед. Коли Пантелеймон Гаврилович стояв на три­буні, все це якось губилося, ставало непомітним. По­мітною була лише його лагідна посмішка, розумні очі та великий кулак, яким він ритмічно змахував перед грудьми, ніби вбиваючи слова в невеличкий нікельо­ваний мікрофон. Вбивав він їх надійно, відбираючи найпотрібніші, а словесний мотлох рішучим помахом руки відкидав геть. Саме тому й складалося вражен­ня невимушеності, цілковитої природності й щирості кожної його фрази.

Вадим заздрив його вмінню переконувати людей, як завжди заздрив усьому талановитому. Проте йому було невтямки, що це вміння виростає лише з душев­ної ясності, власної переконаності, високої партійної пристрасті. Ці якості Вадим лишав поза увагою, бо йому здавалося, що вони існують лише в посередніх романах, де партійний працівник вже завдяки своїй професії наділяється всіма можливими й неможливи­ми чеснотами. А взагалі, на думку Вадима, серед них мало порядних людей, бо обладання владою не може не псувати...

— Якось проїжджав,— боязко відповів Вадим на за­питання Лозового. Його переслідувала думка: «Куди він мене везе, навіщо?»

— Бачите, скільки кранів? То все майбутні будин­ки. І ваш там — для викладачів університету. Давно в партії?

—      З позаминулого року.

Машина спинилася на високому схилі, забудовано­му котеджами. Звідси добре видно все місто.

Вогні, вогні... Велична симфонія, написана вогня­ми на нотних паралелях вулиць. І симфонія та звуча­ла так урочисто, що зоряне небо над нею помітно блід­ло. Тільки найбільші зорі можна помітити в жовтій заграві, що підводилась над містом, мов гігантська вог­ненна парасоль. Було щось нерукотворне в невимуше­ному, гармонійному розсипі вогнів, у їх тремтливому миготінні.

На якусь мить в серце Вадима закралася гордість за все людське. Невже оця безмежна стихія вогню, металу, граніту є витвором людських рук? Скільки по­колінь мусило згоріти в своїй, на перший погляд, безладній метушні й штовханині, в дрібних і великих сутичках, щоб виросла з землі оця велична кам'яна квітка, ставши окрасою планети?... І чим вона є, як не пам'ятником вічному людському горінню, невмиру­щим пристрастям, що кидають нас то в радість, то в печаль, що іноді засліплюють очі, заважаючи побачи­ти, для якої високої мети покликана людина?.. І хто ти, що ти є, якщо взяти тебе окремо, без тих, кого й не видно зараз у затінку від власного творіння? «Еди-ница — вздор, единица — ноль. Один, даже если очень важний...» Компас віри... Де він, той компас? Чи був він коли-небудь у Вадима? І чому його не було?..

А Лозовий стояв поруч і посміхався хитруватою по­смішкою. Невже він розуміє, що діється в душі Ва­дима?

— Красиво? — запитав Пантелеймон Гаврилович.

— Дуже,— приглушено відповів Вадим.

— Так, дуже... І одразу ж знімає втому. Море мене так не заспокоює, як оце видовище.— Він глибоко втягнув у груди повітря.— Весна! І не тільки в приро­ді. В багатьох душах теж крига скресла. — Зиркнувши на Вадима, спокійно додав: — Ну, ходімо. Ви любите чай із самовара? Не з електричного, а зі справжнього, який чоботом роздмухують.

Вадим сковзнув по його обличчю недовірливим по­глядом. А Лозовий підхопив його під руку, намагаю­чись втягнути у хвіртку, за якою стояв котедж, що мало чим різнився від інших.

— Ходімте, ходімте... Якщо не любите чаю, зна­йдеться щось гарячіше.

— Ні, Пантелеймоне Гавриловичу. Пробачте. Я сьогодні одружився. Розумієте, сьогодні...

Лозовий випустив його руку.

—      О, це причина поважна!.. Вітаю. Від щирого серця. То, може, хоч на хвилину зайдете?

Вадим ніяково переминався, все ще не розуміючи потаємних намірів Лозового.

— Спасибі... Але не можу.

— Ну що ж,— посміхнувся Лозовий.— Гостя на аркані в дім не приводять.— Заклав руки в кишені пальта, знов задивився на величну панораму міста.— Знаєте, що я найбільше шаную в людині?.. Цікавість! Людина, позбавлена цікавості,— це, на мій погляд, щось неприродне. Від першого кокосового горіха, який заради цікавості розколупала мавпа і виявила там мо­локо, до космосу, який намагається розколупати лю­дина,— все це прояви тієї ж самої цікавості, яка допо­може людині завоювати всесвіт. Тому я глибоко ша­ную в людях навіть найдрібніші ознаки цієї якості.—: Пантелеймон Гаврилович дістав із кишені складеного вчетверо папірця, підвів Вадима до ліхтаря, що тихо погойдувався на стовпі.— Це ж ви писали?..

Якби існувало пекло і якби Вадим міг зараз туди провалитися, він би ніскільки не пошкодував. Але яким чином Лозовий міг дізнатися, ким із сотень лю­дей, що сиділи в залі, написана ця записка?..

—      То чого ж?.. Заходьте. Я вам покажу і кімнати, і тещу, й жінку. Навіть онуків покажу. В мене їх аж двоє. Рано дочка дідусем зробила.

А Вадим думав про одне: загрожує йому чимось ця бесіда чи ні? Які наміри у Лозового? Чи відома йому роль Вадима у формуванні фронди? Якщо відо­ма, то, очевидно, будуть вжиті якісь заходи. Може, партійне стягнення. Може, навіть, постанова обко­му... Провал! Цілковитий провал!

Та ще більше його налякало запитання:

—      Скажіть, це ви порадили Цукерманові та Горш­кову відмовитись від слова чи виступ Цебрика так на них вплинув?.. Як бачите, я теж не позбавлений ціка­вості.

—      Я,— кволо й непевно проказав Вадим.

—      Розумно... Вас, мабуть, цікавить, звідки все це мені відомо? — Він заразливо, молодо зареготав.— По­ганий ви конспіратор, товаришу Голосарський! Я ке­рував підпільним райкомом на окупованій території. Можу дещо корисне порадити. В таких випадках ні­коли не вибирайте ложу. Ви ж всю свою групу ніби в золоту раму вставили. А картина в золотій рамі, якщо сама по собі й неприваблива, одразу ж впадає в око. Вся ваша нервозна діяльність була помітна, мов на долоні.

З півдня, від лугів і заплав, вітер приносив терпкі, настояні на вербовому кореневищі й вимерлих торфя-них травах, пахощі весняної повені. Але весна тепер Вадимові мало що обіцяла...

—      Що ж до кількості кімнат, то їх у мене чотири... Дві кімнати на мансарді займаємо ми з дружиною, а дві нижні — дочка з чоловіком і дітьми. Ось незабаром зять побудується, тоді в мене стане вільніше. Зарпла­ту одержую приблизно таку, як і ви, шановний доцен­те, до професорської мені ще далеко. А спеціальність у нас майже однакова. Ви в небі шукаєте зорі, а я їх намагаюсь відшукати в душах людських...— Голос його звучав з м'яким докором, обличчя, освітлене жовтува­тими відблисками заграви, здавалося сумним і стомле­ним.— Що вас іще цікавить?.. Прошу, запитуйте. Ну тоді я вам дещо скажу на прощання. Ви — молодий комуніст. Послухайте мене, старого. Киньте гратися в опозицію. Партії ви не заподієте шкоди. Піщинка нездатна проломити стіну фортеці. Зате сама, відле­тівши геть, буде підхоплена палючим вітром і загу­биться серед пустелі. Шукай тоді її!.. А з організова­них людським розумом піщинок он яке чудо виростає!

Він широким жестом обвів панораму міста.

А Вадим подумав: невже в цьому сенс людської появи на світ! Лягти піщинкою в цеглину, з якої не­спокійна думка людства творить спільний пам'ятник— для мене, для Лозового, для тих, хто ще не встиг на­родитись. І коли ляжеш в цеглину,— ти вже безсмерт­ний, як безсмертне творіння рук людських... Може, для рядових людей цього й досить. Але для мене... Хіба не було на світі Едісона і Яблочкова, які інакше роз­порядилися власним життям? Вони не лягли піщин­ками в будову. Вони над кам'яним мурашником, який живе своїми мурашиними турботами й пристрастями, котрі перед життям всесвіту не варті й шеляга, запа­лили свої вічні душі і в цьому вогні здобули собі без­смертя!.. Не піщинками лягли в цеглину — океанами вогню розлилися їх душі над світом, і коли б не вони, то смертні мурашки, піщинки прогресу, ще й досі штовхалися б у безпросвітному мороці... Значить,— що б там не казали! — серед звичайних, смертних лю­дей живуть надлюди. Жили, живуть, житимуть! І зви­чайні мірки для них не годяться... То чому ж не бути такою надлюдиною мені, Вадимові Голосарському? Хіба не я пояснив те, чого не міг пояснити ніхто,— причини й закономірності виникнення сонячних плям?.. А він посмів назвати мене піщинкою!»

Проте вголос Вадим на пораду Лозового скромно відповів:

—      Спасибі, Пантелеймоне Гавриловичу! Заплу­тався... Ваш виступ зняв полуду з моїх очей.

З-за хвіртки, від будинку, долинув мелодійний жі­ночий голос:

—      Пантюшо!.. Пантюшо!.. Самовар прохолоне. Аж дивно, що ця людина була комусь просто Пан-

тюшею.

—      Он бач,— весело, з ніжністю в голосі сказав Ло­зовий.— Вже мозолі моїм солдатським підбором на до­лонях набила. Ну коли не хочете чаю, тоді на все доб­ре. Бажаю вам щасливого шлюбного життя і успішно­го захисту дисертації. Шкода, що не зможу приїхати на засідання вченої ради. Тема у вас надзвичайно ці­кава.

Наказавши шоферові відвезти Вадима, Лозовий зник у хвіртці.

Знає, все знає!.. Вони ж перешіптувалися з Цеб­риком.

Останні слова Лозового цілком заспокоїли Вадима. Значить, поки що зійшло з рук!.. Ну й гаразд. Далі буде видно. Цебрика все одно треба якось усунути. Він своєю худющою, довжелезною постаттю загородив Вадимові дорогу, мов шлагбаум...

Вийшов з машини біля гастронома, купив дві пляш­ки вина й швидко збіг по сходах Клариного будинку.

Яка вона буде вночі? О, він уміє викресати іскру навіть із криги! Він примусить її облишити глузливий, легковажний тон. Не словами примусить — слова її вже не хвилюють. Вона їх, мабуть, наслухалася за своє життя. Вадим знає, що саме здатне її схвилювати. Іскра, здобута із криги!..

Вже піднявши руку, щоб натиснути на кнопку дзво­ника, Вадим згадав, що не виконав її доручення. На­мацав у кишені конверт, помітив, що він розклеївся. Ну звичайно... Казав же їй...

А цікаво, що вона тут пише?

Дістав невеликого папірця, швидко пробіг очима. І раптом аж в очах потемніло від гніву і жорстокої образи!

Ось навіщо вона так старанно стирала хусточкою клей, а потім, либонь, помазала краї конверта якоюсь іншою рідиною — не клеєм! Це було зроблено для того, щоб конверт розклеївся у нього в кишені, щоб викликати у Вадима спокусу прочитати листа перед тим, як здавати в експедицію... Знала вона, що Ва­дим обов'язково прочитає!

Так ось чому вона реготала йому в обличчя! Клара просто знущалася з нього, коли казала, що дорого не візьме за випробування його пристрастей, а він, ду­рень, побачив у цьому жіночу нескромність і навіть почервонів за неї в ту хвилину... Як добре почався і як ганебно закінчився цей березневий день!..

В конверті лежала Кларина заява до міськради, в якій вона просила залишити їй одну кімнату, а чотири розподілити серед тих, хто не має житла.

Ось тобі й випробування пристрастей!.. Значить, іще цілий рік чекати, поки побудують новий універ­ситетський будинок.

Ні, він не дозволить їй цього зробити! Він ще спро­бує її умовити. Але не сьогодні,— після захисту... Спе­ціально запросить її на захист: хай послухає та затя­мить собі, хто такий Вадим Голосарський!

Він відчував, як люто тіпаються жили під колінами. Ще раз глянув на мідну табличку з іменем мертвого професора і стиха вилаявся:

— Дурепа!..

Якась жінка, що підіймалась по сходах, зупинилася й окинула його чи то ворожим, чи то співчутливим по­глядом, приймаючи, мабуть, за божевільного. Швид­ко збіг униз, вискочив із під'їзду, наблизився до скве­ру. Лютуючи, розбив обидві пляшки з вином об залізні бильця.

Дрібними, метушливими кроками попростував до­дому, де ждала його мати,— єдина людина в цілому світі, яку він любив, яку не зараховував до мурашино­го племені. Бо вона була матір'ю генія!

10

Лариса прокинулась рано, але Марії вдома вже не було.

Не вперше протягом свого вимушеного перебуван­ня під солом'яними стріхами вона дивується, як рано починається трудовий день у селі.

Лариса так і не знає, що робить Марія в колгоспі.

Каже, що ходить сортувати насіння. Але ж як його сортують? Може, так само, як вона колись сортувала насіння квітів?..

Як досі жила Лариса?

Прокидалась о дев'ятій ранку, вмивалася, варила каву. Після кави прибирала в домі, з годинку розмина­лася перед дзеркалом. О дванадцятій виходила в гаст­роном, щоб купити щось на обід. Приготування обіду займало годину. Після обіду — відпочинок. І лише о третій починався день.

Ходила по магазинах, оглядала вітрини.'Щиро ра­діла, коли у вітринах з'являлося щось оригінальне, з живою вигадкою. Купувала якісь дрібниці і потім за­бувала про їх існування. Відвідувала кіно з Кларою, бо ні Мединський, ні Турбай чемними кавалерами не були. Оце й усе, що встигала вона зробити за день.

Виявляється, існують люди, у яких день починається о шостій ранку або навіть раніше. Те, що Лариса вважа­ла для себе роботою,— приготування сніданків та обі­дів,— вони вважають відпочинком, роблять це на диво швидко й легко. А робота...

І все, що ховалося за словом «робота», для Лариси було цілковитою загадкою. Лише по тому, як люди ставилися до цього слова, як часто вони вживали його, вона почала розуміти, що це щось велике,— таке, що здатне заполонити все людське єство. Навіть про ко­хання вони так багато не говорять, як про роботу...

Отже, для них робота — це, власне, і є життя. Зна­чить, вони живуть повніше, значить, їх життя треба міряти якимись зовсім іншими вимірами, ніж життя Лариси.

Прояснилась для неї ще одна загадка. Найголов­ніша.

Коли там, за переїздом, Турбай зник з очей, у Ла­риси сталося нервове потрясіння,— і вона, вже непри­томна, впала грудьми на сучкуватий пень. Соколів-ський їздовий знайшов її і, закутавши в кожух, від­вів до себе додому.

Старий їздовий та його літня дружина доглядали її, мов рідну дочку, і скільки житиме Лариса на світі, не забуде цієї теплої, безкорисливої турботи. В перші дні сама не могла писати — написав Кларі хазяїн, та, видно, неточно вказав адресу.

В Лариси було досить часу, щоб обміркувати все докладно. Багато її роздумів було присвячено Марії. Яка вона — добра, сердечна чи норовлива, люта? Ста­ра вже чи, може, ще не втратила жіночої вроди й при­вабливості?.. І головне — чи здатна скрасити чимось старість Івана? А що Турбай тепер потягнеться до сім'ї, Лариса не мала сумніву.

То пусте, що минуло так багато часу. У Івана на­ближалася старість, а старість породжує в людині дві нездоланні пристрасті: любов до землі,— кревну, си­нівську любов, пов'язану з бажанням власними руками виростити якомога більше плодів, — і прагнення від­шукати собі надійне пристановище, теплі серця і руки, які потурбуються про тебе і в дні недуги, і в смертну годину. Та ще коли біля твоєї постелі забринить ди­тячий голосок, твій голос в онукові,— що ж ти маєш собі ще вимагати у хвилину прощання з білим світом?

І все це для Івана було тут, у Пальмірі! Куди ж йому ще тягнутися своїм стомленим серцем?

Проте Лариса боялася за нього, хоч сама знала, що не має на це жодного права. Боялася за старість його, за спокій і тепло, без яких старість стає справж­ньою карою. Чи Марія та людина, яка йому потрібна на старість?..

Вона вважала так: «Я винна перед ним найбільшою провиною, на яку тільки здатна жінка, але й він винен в тім, що ця провина сталася. Все тепло своє, навіть життя, я готова була йому віддати, а він нічого не брав. Я любила і люблю тільки його. То чи маю я право ли­шатись байдужою до його долі? Та й що тут роздуму­вати про права?.. Не можу та й годі!»

І вона вирішила будь-що заглянути в той світ, куди тепер потрапив Турбай. І якщо виявиться, що світ той йому навіки став чужим, що він не тільки не дасть притулку його серцю, а зацькує щоденними докорами і сварками,— негайно ж вихопити Івана з того незна­йомого світу якою завгодно ціною. Ціною власних принижень і сліз, хитрощів і лукавства, каяття, бла­гань і упрохувань. Тим більше, що їй і не довелось би насилувати себе на благання і каяття — все це й зараз само проситься з її душі, тільки ні перед ким висло­вити.

До Пальміри довіз її в санях хазяїн. Вдягнена вона була в бабусину грубошерсту хустину, в старий ко­жушок, а взута в неоковирні, зате надійні чоботи. Га­дала, що все це поверне старому біля залізниці. Та коли довідалась у будочниці, скільки сліз і хвилювань зазнала Клара, вона розплакалась. Так і довелось їй в одязі, якого вона зроду не носила, з'явитись у Паль­мірі. І, може, це на краще: ніхто на неї не звертав уваги.

Коли вона зрештою відшукала Ларивонову хату й зайшла у двір, Марія, що саме вигрібала із хлівця, при­йняла її за старчиху.

Спершу метнулася в хату, помила руки, відрізала кусень хліба й вийшла на ґанок. Та коли побачила під хусткою молоде, вродливе, не по-сільському біле об­личчя, хутко сховала кусень той під полою, а сама засоромилась і чомусь подумала, що образила цю не­звичайну перехожу.

Лариса попросила напитися. Пила довго, малень­кими ковтками, не зводячи голубих очей із Марії.

Зрештою Марії набридло чекати, поки вона на­п'ється. Та й поросяті холодно — двері хлівця лиши­лись відчинені.

—      Заходьте в хату,— сказала вона.— Погрійтеся. Там і нап'єтесь. А я тим часом упораюсь.

Було це десь по обіді. Сівши біля печі, Лариса огля­дала хату з ревнивою упередженістю, але нічого не змогла відшукати такого, що б свідчило про недба­лість чи неохайність господині. Навпаки, тут так чи­сто й затишно, що це було несподіванкою: надто не­привабливою здавалася хата знадвору.

Увійшла Марія, причепурилась. Помітивши, як за­хожа приросла до печі, запитала:

—      Чи ви, бува, не з-під арешту?.. Тепер що не свя­то, то й амністія.

Захожа посміхнулася скорботно, загадково:

—      Вгадали...

Марії сподобалось її обличчя, м'який тембр голосу, ясний, хоч і дещо насторожений, погляд. А коли Ла­риса зняла хустину, вона й зовсім стала схожа на мо­лоду, вродливу сільську вчительку. Ніякова посмішка, яка не сходила з її вуст, робила обличчя ще привабли­вішим.

—      Та за що ж це вас? — сплеснула руками

Марія.— Така молода й тендітна. Мов ясочка. А про­те... Чого з людьми не буває. Якщо не хочете, то й не кажіть. Роздягайтесь та шкарбани скидайте. Ось я вам черевики подам.

Хвиля сорому залила Ларисине обличчя. Це ж вона, нещадно обікрадена, знещасливлена нею Марія, не знаючи, хто гріється теплом її хати, так лагідно, по-сестринському дарує їй свою турботу й ласку. Ні, ні!.. Ані хвилини більше не затримуватись у цій хаті. Не та це хата, де вона має право приймати дари людської сердечності.

Схопилася з ослона, запнулась хустиною.

—      Спасибі вам. Я вже погрілася... Піду.

—      Та куди ж вам? — сполошилась Марія, не ба­жаючи її відпускати.

Лариса знала, що існує якась Пилипівка.

— В Пилипівку.

— Пішки?.. Ой, ні, не пущу. Чи близький світ?

— Та, може, під'їду.

Але Марія й слухати не хотіла.

—      Завтра наш Калина поїде, то й підвезе. Підійшла, стягнула з неї хустку, кожушок, повіси­ла в закутку на жердині.

—      А тепер сідайте до столу. Пообідаємо. Смачно готувала Марія, але страва та була Ларисі

гіркішою від полину. Час від часу злодійкувато зир­кала на Марію і знову ховала очі. Та господиня роз­цінювала це як сором'язність, душевну незіпсованість і зробила з цього висновок, що жінка, мабуть, потра­пила до в'язниці з чиєїсь підступної, лихої волі, а від­так була з нею ще уважніша й лагідніша. Намагалася її розважити, і старання ці не пропали марно. Згодом Лариса якось зуміла відсторонити думку про свою про­вину перед Марією, дивилася на неї сміливіше, могла вже думати про неї як про жінку і людину.

І чим більше придивлялась до неї Лариса, тим біль­ше жаліла себе, а не Марію. О ні, Марія не з тих жі­нок, які викликають жалість! Все ще вродлива міцною народною вродою, певна своєї сили й цілковитої неза­лежності, розумна, сердечна й начитана,— а це легко було зрозуміти з їхньої розмови, — Марія була не тіль­ки достойною суперницею, але, як здавалось Ларисі, багато в чому перевершувала її.

ззз

Марія нездатна плющем приростати до скелі, як того бажала Лариса, думаючи про Турбая. Вона з тих жінок, які поруч скелі стоять скелею і, може, при­ймають на свої гордовиті, по-жіночому ніжні й зваб­ливі плечі більший тягар, ніж його несе чоловік. Ла-рисина молодість що здавалась їй тепер єдиною які­стю, якою вона трохи вигравала проти Марії, не могла протистояти духовній і фізичній силі цієї неабиякої жіночої натури.

І те, чого Лариса не могла зрозуміти раніше, — як це вдалось Марії самій, без Турбаєвої допомоги, ви­ростити сина,— тепер було зрозуміле без будь-яких пояснень.

Не розуміла вона лише одного: чому так пізно при­йшло каяття до Івана?.. Могло статись: помутився ро­зум, закохався в нерозумне, нічим не примітне дівчат­ко. Та чому ж вагання і каяття прийшли до нього лише на восьмий рік? Адже ж він їздив до неї, бачив не набагато старшою, ніж зараз Лариса. Що ж його тримало біля Лариси?

І в серці забриніла надія: любов... Любов, яка не зважає на помірковані веління розуму. Просто любов!

А Марія, помітивши її смуток, розповідала про себе, про Анатолія, яким відверто пишалась, але жодним словом не згадувала про Турбая.

Вже й вечоріло. Марія вмовляла Ларису лягти спо­чити, але та навідріз відмовилась.

—      Я отут, біля печі, кожушок простелю.

Хотілося якомога менше приймати від неї гостин­них турбот. Та й ліжко Маріїне її чимось лякало... І раптом вона збагнула: ненавидить вона цю жінку! Коли б слабкою була, старою, калікою,— може, й по­жаліла б. А таку,— сильну, вродливу, розумну,— нена­видить!..

Захотілося чимось дошкулити їй. Сказати щось таке, щоб серце її скам'яніло.

І вона з удаваним співчуттям запитала:

—      А чоловік на фронті загинув?..

Сама ж з насолодою спостерігала, як пересмикну­лось Маріїне обличчя, як сльози напливли на чорні очі, як брови її затіпались. Де й поділася Маріїна лагід­ність!

■— Був чоловік,— сказала Марія.— Та гадина в своє кубло затягнула...

Люто схопилась Лариса, відштовхнула стілець, ри­нула грудьми на Марію.

—      Хто?.. Я — гадина... Ненавиджу тебе!.. Ненави­джу!.. Всю доброту, всі чесноти твої — все ненавиджу. І якщо треба буде знов його в тебе забрати — заберу!..

Марія відсахнулась від неї, наче від прокаженої. Сльози висохли на очах одразу ж. Чорним вогнем спа­лахнули ті очі. Так ось кого вона прихистила, кому ноги гріла, ослінчик під них підставляла, щоб зручніш їй сиділось біля теплої печі! Ось кому виливала свою душу, розказувала про своє життя, про сина кохано­го — єдину відраду й надію! Жінка ця,— ні, змія по­тайна! — сиділа смирненько, мов кицька, тихою, со­ром'язною прикидалась, а в душі сміялася з її горя. З горя, заподіяного власними руками!..

Мозоляста Маріїна п'ятірня потягнулася до випе­щеного Ларисиного волосся.

—      Так ось ти яка!..

І коли вже пальці її торкнулись шовковистого пас­ма на Ларисиній голові, раптом почулося пронизливе, як звук від удару залізного прутика об зігнуту, віб­руючу пилу:

—      А-а-а-й-й!..

І покотився той звук за вікна, за двері,— аж на вулицю.

Прибігла Параска, але Марія її не бачила. Бачила перед собою тільки перекошене обличчя Лариси, її сині очі, що лізли з орбіт, її білу руку, яка конвуль­сивно, з нещадною силою, стискала горло...

Стоїть серед хати, хитається і душить себе власни­ми руками!..

І п'ятірня, яка тягнулася до волосся, вхопила ту бо­жевільну руку, відірвала від горлянки.

Підбігла Параска, втягнула її в спальню, покропи­ла водою.

Вирячені очі поволі ховалися в орбітах і зреш­тою заплющились.

—      Бракувало халепи... Мало себе не задавила. Чи не з Козинців утекла? — бідкалась Параска.

В Козинцях була психіатрична лікарня.

—      І шкода, що не задавилась. Однією падлюкою було б на світі менше. Це ж та, Іванова, — все ще не втамувавши гніву, сказала Марія.

Тим часом голубі очі розплющились і, здавалося, до самого дна були налиті сльозами. Ворухнулися без­кровні губи.

— Маріє Панасівно,— тихо мовила Лариса.— На­віщо ви мене поклали сюди... на своє ліжко?

— Лежи вже, коли лежиш,— буркнула Марія.

Та ось Лариса, занурившись обличчям у подушку, зайшлась таким тяжким плачем, що й стіни мусили б пройнятися співчуттям,— не тільки серця жіночі.

Коли вщухли ридання, Лариса піймала Маріїну руку.

—      Я себе ненавиджу, Маріє Панасівно. І ненависть до самої себе перекинула на вас. А те, що сталося... Вибачте, якщо зможете...

Чим більше Марія прислухалася до слів Лариси, тим більше дивувалася їй. Марія вірила, що обіцянка знов зробити Івана своїм — не пуста загроза. Звісно,— зробить, якщо захоче. Чого ж їй для цього не виста­чає? Молода, вродлива і, здається, не дурна. А лю­бить же, любить Івана! По всьому видно. Аж розум у неї мутиться. І так себе мучить, так насилує...

Дивна людина. Може, й справді совість заговорила?

І хоч лежала в її ліжку та, кого вона проклинала вдень і вночі, але ненависті вже не було — горе зштов­хнулося з горем, як хвиля з хвилею. Сплеск, бризки, вирування... І погляньте тепер на ті хвилі: вони пога­сили одна одну.

Коли прийшов Турбай, вони вже могли цілком віль­но розмовляти між собою.

А він дивився на них — і очам своїм не вірив...

У жінок був не такий настрій, щоб втішатися його розгубленістю. Вони мовчки перезиралися поміж собою.

Нарешті Марія сказала:

—      Роздягайся...— І невідомо навіщо додала:—Агро­ном з МТС казав, що насіння не відповідає стандар­тові. Погрожував актом...

Сама зрозуміла недоречність своїх слів, підхопила­ся із хисткого стільця і швидко пішла в спальню. Звід­ти долинув приглушений плач. Та незабаром все стихло...

Турбай і Лариса дивилися у вічі одне одному, боя­чись вимовити хоча б слово. Про що б ти зараз не по­чав балакати — все буде недоречне, бо там, за карта­тою ситцевою завіскою, що служить водночас і двери­ма, карається скривджена ними Марія. -Як ніколи раніше, відчули вони свою провину перед нею, і Ла­рисі стало соромно за оці свої відвідини...

Мовчання було нестерпним. Здавалося, стеля опус­кається все нижче та нижче. Ось-ось ляже їм на голо­ви всією своєю вагою. І темрява в кутках ніби клубо-читься, міняє обриси, виступають із неї невиразні тіні... А може, то їхнє минуле підкрадається до них, щоб знов стати і сучасним, і майбутнім?.. Так чому ж із темряви, а не з отих сонячних галявин, де воно почи­налося?.. Чому воно тепер не може бути таким світ­лим, безхмарним, як було колись?..

Нарешті Турбай підвівся, надів папаху. Досить! Ніякої розмови зараз не буде та й не може бути. Ні про що він не довідається, нічого не з'ясує. Навіщо ж карати одне одного?.. Трохи посидів, помовчав та й пішов до своєї хати, де його ждала ще одна тяжка, безсонна ніч...

Коли ж він зник, жінки знову почали триматися насторожено, але ж Марія все-таки не відпустила Ла­рису — умовила лягти спати.

class="book">—      Хто б ти не була, а гріха на душу не візьму. Не пущу проти ночі...

«Яка висока, світла душа! — думала про неї Лари­са.— Я мушу, мушу стати такою. Заради себе самої, заради дитини, що скоро заб'ється під серцем. Я так само її роститиму,— власним хлібом, власним тру­дом. Може, цим я хоч трохи спокутую свою провину перед Марією. Я скажу їй колись, що в неї навчилась. А вона, може, буде щаслива... з Іваном».

Ось чому сьогодні вранці Лариса так багато розду­мувала про роботу.

Незабаром прибігла Марія, дістала із шафи пальто й святкові чоботи. Хустку свою на плечі Лариси вона накинула ще увечері.

—      Одягайся. Іван скоро зайде. Хоче тебе до полу-станка провести.

Коли ж Лариса почала відмовлятись, це ж дорогі речі,— Марія суворо сказала:

—      Те, що колись ти у мене забрала, стократ було дорожче. А про ганчірки й балакати не варто. Кожух і чоботи сама в Соколівку передам. А то ж як йому йти з отакою старчихою?.. Бозна-чим воно у вас за­круглиться- Може, ще й перемелеться... Вам вирішу­вати,— не мені.

Лариса глянула на неї схвильованим, вдячним по­глядом, але Марія відвернулась.

—      Дякувати не смій. Не треба твоїх подяк... І не думай, будь ласка, що я палаю бажанням ще на десять років подарувати тобі Івана... Хочеш боротися — бо­рись. Мені твої жертви не потрібні. І він мені не потрібний, якщо прийде через жертви й самозречення. Тільки тоді прийму, коли й згадки в нього про тебе не лишиться.

Важко дихає степ, мов жива велетенська істота, якій довго не давали дихнути свіжим вітром, глянути в безодню синього неба.

Сонце поволі стягує з землі холодну зимову оде­жу. Воно ще не милується наслідками своєї роботи, воно трудиться, і тому обличчя його бліде від тяжкої втоми. Але вже з'являються на обличчі ознаки вдово­лення й захоплення роботою своєю. Це вже не холод­не зимове сонце, не сонне й розморене, що десь, уку­тавшись сірими хмарами, ніби ведмідь у зимовому бар­лозі, байдужно ссе свою променисту лапу. Це вже сонце-трудівник, яке прокинулось від сплячки й роз­почало свою звичну роботу.

Робота, робота...

Лариса помічає, що вона сьогодні на всі лади повто­рює це слово. Робота — це життя, і хто цього не розу­міє, той не живе.'

Парує земля крізь сіру снігову одежу. Вона теж трудиться, допомагаючи сонцю. І, мабуть, це ду­же тяжкий труд — родити! Спробуєш сама — тоді взнаєш...

Маріїні чоботи завеликі на Ларису. Коли вона ви­тягала їх із снігової каші, здавалось, вони відривають­ся від ніг, і ось-ось Лариса ступить у холодну рідоту босою ногою. Пальто теж трохи завелике, бо плечі в Марії ширші, груди повніші, а руки налиті нежіно­чою силою. І вся вона не по-жіночому сильна. Може»

саме тому й пішов від неї Турбай? Хтось мовив: люб­лю в чоловікові силу, в жінці — слабість...

Марія сказала: хочеш боротися — борись. А чи хоче вона боротися? Ця боротьба для неї тепер не може бути легкою. Надто велика провина тяжить над нею. Вступити в таку боротьбу — це теж ознака сили, а не слабості.

Та не труднощі цієї боротьби лякають Ларису, а її мета.

Чого ти приходила в село? Про кого -турбувалася, коли під чужою стріхою думала про Івана? Про нього чи то про себе? Ти ж намагалась переконати сефе, що турбуєшся про його старість. Значить, ти брехала собі?..

Ну ясно ж, брехала! Тебе лякає перспектива са­мотності, лякає труд, без якого ти не зможеш вирости­ти свою дитину. Перед тобою постало питання у всій своїй наготі: або труд, або ж — Турбай.

Згадалося необережне Кларине визначення росли­ни з поетичною латинською назвою «гедера», про яку вона бездумно й недбало кинула: «Паразит».

Але ж ти любиш Турбая, любиш!      ⁴

Та все одно. Гедера теж, певно, любить могутньо­го евкаліпта, а соки з нього висмоктувати не відмов­ляється. Сама зацвітає і плодоносить, а він поволі гине. Невже й ти хочеш наслідувати її? Ти, Ларисо, зі своєю майбутньою квіткою — дитиною, якою незабаром за­цвітеш... Невже?

А Марія не така. Вона — гілка того самого дерева і тримає на собі його власний плід. І все ж вона ска­зала: тільки тоді прийму, коли в нього й згадки про тебе не лишиться...

Ти ж хочеш стати такою, як вона. То стань же та­кою! Сьогодні,—з того самого ранку, коли ти.зрозу­міла, що таке життя.

Робота!..

Та хіба ти не змогла б знайти собі якусь роботу, живучи з Турбаєм? Наприклад, заснувати в Пальмірі бібліотеку.

А Марія ж як? І як Іван? І як твоя гордість?

Скільки б він не жив на світі, пам'ять про Марію не викине зі своєї душі. Вона — його гілка з його пло­дом, а ти — тільки гедера»*

Отже...

Отже, потрібна боротьба, потрібна сила, і ти му­сиш стати сильною. Сильною, як Марія, щоб, відірвав­шись від надійного дерева, навчитись здобувати жит­тєві соки власними зусиллями.

Турбай іде поруч. Тримаючи Ларису за лікоть, на­магається вибирати місця на узбіччі дороги, де менше снігової каші.

Дивиться тільки вниз, собі й Ларисі під ноги, мовби те, як і куди ступити, поглинає всю його увагу.

Як з ним заговорити? Адже ж останні слова, ска­зані нею Іванові, були такі: «Знаю, що ніякі виправ­дання мене не врятують...»

А його останні слова до неї прозвучали тепліше: «Закутай груди. Можливо, ще матір'ю будеш...»

Ці фрази зштовхувалися між собою, йшли за нею, мов два поводирі, що розтягують незрячого, розри­вають його, бо кожен хоче йти іншою дорогою. І як їй боляче було жити поміж тих поводирів!

Але вони були останні й мусили йти з нею. В Ма-ріїній хаті вона не перемовилася з Іваном жодним словом.

Проминули піщані кар'єри, залиті весняною водою, монтерів, що дятлами висіли на стовпах, ремонтуючи телефонну лінію, а Турбай все ще мовчав.

Ну скажи, скажи останнє слово! І хай те слово буде світлим, весняним, бо хіба ж ти не знаєш, яка тяжка дорога чекає Ларису? Дай їй в ту дорогу не похмурого, насупленого поводиря, а іскристого життє­люба, бо ніхто, крім тебе, не зможе його дати...

А він помамрав рукою в кишені й дістав звідти яко­гось брудного заяложеного папірця, що наскрізь про­пах самосадом.

— Ось... Візьми, прочитай. Це я тобі писав.

Надія зажевріла в душі Лариси. Вона не жде, щоб останнє слово було одягнене в рожеву одежу, прикра­шене бантиками, надушене дорогими духами. Хай пах­не самосадом і мазутом, потом і чорноземом. Якщо воно світле й гаряче, то тільки так і мусить пахнути,— життям!..

Розгорнула порошок-записку, пробігла очима. З яко­го гіркого зілля виготовив він для неї той порошок!..

Ключі, будинок, майно... Невже ж на світі слів інших немає?

Тож хай же буде так,— інші слова скаже вона.

Піднялась на горбик край дороги. Скинула на пле­чі Маріїну хустину, червоно-золоте волосся, розпуше­не вітром, обсипало її голову, мов сонце піймало ту голову і снувало навколо неї променисту пряжу.

І Турбай наяву побачив те, що привидилось йому в похмурому лісі, коли він шукав її в снігах,— сині Ларисині очі і постать її, вписану в небокрай.

Але ті очі не кликали його за собою, не хотіли приспати душу, а ворушили її голубими променями, що раптом стали гострі й нещадні.

Турбай стояв нижче і, може, насправдГ був нижчий за неї в ці хвилини, бо Лариса здобула зараз ту силу, яка підносить, окрилює людину.

—      Стій, Іване! — спокійно, твердо сказала вона. І він виконав її волю, ніби це була команда. Ноги його до половини халяв провалилися у весняну воду, а він стояв непорушно, скований її владним поглядом.

Все, що казала далі Лариса, Турбай слухав, мов за­чарований. Ніби не Лариса це казала, а земля, на якій вона стоїть. То були не слова — то була пісня, яку за­співало йому на прощання щедре й горде жіноче сер­це. Вона говорила простою, звичайною мовою, але він перекладав кожне її слово на мову почуттів. Пізніше він уже не міг пригадати — так вона казала чи так він її чув. Але в серці лишилося щось чисте, цільне й ви­соке.

—      Не будемо марнувати останні хвилини на доко­ри, на розмови про ключі та майно. — Зім'яла в кулаці записку, кинула йому під ноги, і вона закрутилася на весняній воді, мов паперовий дитячий кораблик.— Людина може бути або вищою за бога, бо він теж витвір її уяви, або... такою, як ти в отій записці. Все життя ти був для мене вищим за бога. Таким ти й ли­шишся в пам'яті моїй...

А Лариса теж не знала — так вона говорила чи так думала?

—      Не було нічого, Іване,— ні моєї зради, ні сумні­вів моїх і твоїх, ні крижаної стіни поміж нами. Бо все те — лише пил, здійнятий духом нашим, що боровся, борсався, намагаючись вирватись у великий світ.

І ось він вирвався — твій і мій!.. Поглянь, яка ши­рочінь навколо. І якщо ми знайшли себе для нового життя ціною нашої розлуки, то й це для такої знахід­ки ще невелика жертва.

Залиш мене. Вертайся в село. Там твій світ, твоя земля і... щастя твоє. А я піду. Не дивися вслід мені,— не треба! Не проводжай мене поглядом. Подаруй сло­во на прощання. Таке, щоб я могла триматися за нього, коли спіткнусь на дорозі. Таке, щоб сокирою зблисну­ло в моїй руці, коли хащі виростуть на шляху; щоб в одежу вогняну мене зодягнуло, коли треба буде ріки перейти; і хай ріки піняться, киплять, розступаються передо мною; щоб наметом звелось під осінніми зли­вами, коли я, стомлена, опущусь на коліна і, діставши з-під сорочки налиті молоком груди, віддам їх малень­ким дитячим губам; щоб виросло шипами на підошвах черевиків, надійним канатом забриніло у моїх руках, коли я дертимусь на гранітні вершини, а внизу люту­ватимуть гірські водоспади і клекотітимуть орли...

Подаруй мені таке слово, щоб і вогнищем стало моїм, і стелею, і душею близькою, бо я тепер житиму так, як тисячі вдів живуть.

Кидаючи Марію, ти не залишив їй такого слова. А ті, хто з війни не прийшов, залишали його дружи­нам своїм. Тож зрозумій, наскільки їй було важче! Та вона сильніша за мене, вона виростила тобі сина, вдих­нула в нього велику — твою і свою! — душу, вивела його на широкі шляхи.

, Ні того будинку, де ми жили, ні ключів від нього, ні полірованих меблів, ні дорогих килимів — нічого цього мені не треба, нічого я не хочу і не візьму. Не мені все це належить, не моїми руками надбане. Є в тебе сім'я, вертайся до неї весь, з усім тим, що по пра­ву належить їй. Бо не я тебе чекала з війни, не я вми­рала від голоду й холоду, щоб заново народжуватись з кожним твоїм фронтовим листом. Всі борги поверни сім'ї, будь щедрим і щирим, яким я тебе знала, любила і любитиму до останнього подиху. А мені...

Мені залиш тільки одне слово!..

Ні, Турбай певен: Лариса це казала інакше. Може, простіше, а може, й складніше. Та вона була такою в ці хвилини, що промовляла до нього не стільки словами* скільки очима, і сонцем, і вітром, і синім обрієм, який тремтів удалині за нею, мов туга струна.

Все, що є гордого й прекрасного в жінках, все, що зуміли виплеснути віки,—в гуркоті, в громі! — як море камінь об камінь, грануючи людські натури,— все це тепер зібралося в Ларисі.

І стояв Турбай перед нею, перед її душею, мов мандрівник, що вперше побачив сяйво полярне, — за­чарований, приголомшений і окрилений широтою, ба­гатством барв, їх осяйними переливами і тією над­хмарною височінню, де розлилася вся ця неосяжна краса.

Як мандрівник той, ступив він уперед, щоб набли­зитись до краси цієї, але вона відступала все далі й далі, і доторкнутись до неї було неможливо.

Він міг лише наблизитись до слідів, що залишались на мокрому снігу від її,— ні, від Маріїних! — чобіт. Вона, помітивши, що він дивиться на ті сліди, сказала:

—      Великі чоботи в Марії. І сліди від них великі лишаються. Це добре, що в них я вийшла в дорогу.

Він же не мав сил роздумувати над цими слова­ми,— підіймався все вище та вище до неї, а вона була недосяжна.

Якої ще треба любові? Чого ж ти не бачив її, не помічав?

Тілом і серцем своїм потягнувся у березневий сте­повий простір:

—      Я люблю тебе!..      «

А вона знов відступила й тихо, ледь чутно мовила:

—      Спасибі, Іване. Більше нічого й не треба. Тепер я маю все...

І ні сліз в очах її, ні смутку — лише віра в себе і спокій.

—      Прощай. Обернулась і пішла...

Тільки сліди на снігу від неї лишилися. На холод­ному снігу, на гарячому серці.

І хотілося йому оточити той горбик з її слідами бетоном, залізом, гранітом, щоб жодна нога не посмі­ла туди наблизитись.

Та сонце краще знало, що треба Турбаєві!

Поки він стояв, боячись глянути в далечінь, де у весняних випарах землі, у синюватому мерехтінні березневого степу танула, як скорботний звук порваної струни, навіки губилася в земних просторах самотня постать Лариси, сонце розтопило рештки снігу на горб­ку, де вона стояла,— і попливли її сліди разом з весня­ною водою, щоб загубитись у вічному кругообігу: з неба — на землю, з землі — на небо.

Але чиї ж вони були — Ларисині сліди від Марії-них чобіт?..

У віконце до Марії постукав тричі.

Не здивувалася, слова не промовила,— впустила. Зняв папаху й венгерку, повісив за піччю на жердині.

—      Я прийшов, Маріє. Приймай, коли твоя ласка.

—      Гаразд,— сказала вона, подаючи йому стілець.— Сідай, чоботи стягну. Наскрізь промокли. Застудишся.

Стягнула чоботи, поставила на припічку, а сама дістала з мисника пляшку з горілкою, налила повну склянку.

—      Випий. Та йди он туди, в спальню. Відпочинь трохи. Лиця на тобі немає...

Довго лежав на її постелі, а вона поралась біля печі.

Підняла його з ліжка, повела до столу. їли з однієї миски, зустрічалися дерев'яними ложками, і Турбай відчував, як тремтить у Марії рука.

Коли ж почало темніти, вона запалила лампу і з нею в руках підійшла до чобіт. Помацала їх, потім по­мацала онучі, що висіли поруч. Помітивши, що вони шкарубкі від поту, зняла їх з печі, віднесла в сіни. Звідти повернулася зі старою гімнастьоркою в руках. На петлицях гімнастьорки виразно помітні зеленаві сліди від прямокутників капітана. Над лівою кишенею— такий же зеленавий слід від ордена Червоного Пра­пора. ...Гори. Сніги. Сині бездонні урвища. Над урви­щем, попід самими вершинами гранітних стін, вузень­ка,— два лікті завширшки,— гірська стежка, вирубана в граніті.

Обережно ступають коні. Так обережно, мов цир-качі-канатохідці. Попереду на вороному коні — Тур­бай, за ним на гнідому — Марія з маленьким, дворіч­ним Толиком на руках, а вже за нею розтягнувся при­кордонний ескадрон.

Довго так треба йти. Може, добу, може, дві. Ескад­рон переводять на іншу заставу. Лише іноді трап­ллються на цій надхмарній дорозі широкі кам'яні усту­пи, де можна зробити привал. А потім знов ні в сідлі ворухнутись, ні дотягнутись до баклаги з водою, бо кожен необережний рух може знервувати коня — і тоді... Десь глибоко-глибоко, під сизими хмарами, кле­кочуть гірські потоки.

Минуло вже три привали. І тричі Турбай упроху­вав Марію, щоб вона віддала йому сина. І тричі вона відповідала йому те ж саме:

—      Ні!.. Я сама.

Це ще тоді на його петлицях було по одному чер­воному прямокутникові. Це ще тоді...

А Марія рвонула гімнастьорку, розпанахала її на­двоє, вирізала ножицями широкі рівні смуги.

Він хотів спинити її руку.

—      Маріє!..

Вона лагідно відсторонила його.

—      Не заважай.

Подала йому чоботи і нові онучі.

—      Тепер взувайся та йди додому.

Він дивився на неї безтямно, божевільними очима.

—      Йди, Іване. Ти ще не прийшов. Ти весь там, біля неї.

11

Щось десь робиться. Дихає міхами, заливається дрібним передзвоном молотків, гупає важким молотом Ларивонова кузня. Олекса полагодив трієр, натягнув нове полотно на гірку — жінки сортують насіння. Мар­ко Цибуля продовжує будувати силосні траншеї. Лан­тух поїхав в область, щоб дізнатися, чи є вже рішення про позику.

А Турбай вийде з хати, поблукає серед людей, мов серед тих обледенілих дерев, де він шукав Ларису, та й знову повертає до хати.

Постіль не стелить, не роздягається, навіть папахи не знімає — падає на ліжко і лежить цілими днями.

А ночами ходить по хаті. До самого ранку чути за вікнами його важкі кроки.

Люди бояться до нього підступитись, обходять його, бо очі в нього незрячі, обличчя ще більше витягнулось, щоки позападали, рубець на щоці тепер іншим не бу­ває — ніби назавжди посинів, темна кров у ньому за­пеклася.

Прийшла Ганна, та він і не ворухнувся, очима не повів.

Посиділа біля ліжка, помовчала. Вона тепер не лише парторг колгоспу, але й голова сільради. Так на виборах, що відбулись учора, народ вирішив. Бо її попередник був не набагато кращий за Вишива­ного.

Поклала руку йому на лоба, нахмурилась — горить увесь. Та про ліки і лікарів йому й не нагадуй.

—      Ну що ж, Іване,— жити чи помирати будемо?.. Мовчить. Стелю очима обмацує.

Та ось Ганна вхопила його за обидві руки, стягнула з постелі.

—      Ану, вставай, підспідничнику баб'ячий!.. Ну, кому сказала? Розніжився в маєтку своєму, як благо­родіє. Шкіру з тебе здерли, чи що? Бач, вразливий який! Наче й солдатом ніколи не був.— Потім голосом справдешнього командира скомандувала: — Вста-а-ть!..

Він підвів на неї очі і вперше за ці дні посміхнувся. Посмішка та була якась боязка й непевна, але то вже була посмішка.

Пішли в контору. Калина, який очікував їх в кабі­неті Турбая, глянув на полковника такими жалісними очима, що Іван Юхимович, помітивши той погляд, роз­гнівався:

—      Чого ти на мене так дивишся?.. Так дивляться тільки на людей, що захворіли на рак.

Ганна зареготала:

—      Криза минула. Давай, Гордію, подумаємо, як його ще розсердити.

Та думати довго не довелось.

У супроводі міліціонера ввійшов Лантух і поклав перед Турбаєм товстого, мов відгодований підсвинок, портфеля.

—      Одержав! — урочисто вигукнув він.— Двадцять тисяч. А оце сопровожденіє,— він кивнув на міліціо­нера,— у товариша Бабенка випросив. І вам вони при­віт передавали.

Хитрувато озираючи присутніх, він посміхався хов­рашиною посмішкою.

—      Двадцять? — розчаровано запитав Турбай.

—      Та ні. Двадцять привіз. Щоб одразу ж мулярів найняти. Ухвала облвиконкому на всі п'ятсот.

Турбай помітно повеселішав.

—      Будуватись! — вигукнув він, підводячись за сто­лом.— Завтра ж починаємо.

Дістав із шухляди проекти ферм, майстерні й елек­тростанції, розклав на столі, запрошуючи Ганну й Ка­лину уважно їх розглянути.

Та чим більше запалювався Турбай, чим яскравіше зблискували його очі, тим нижче опускались голови Ганни й Калини.

Він пояснював їм, скільки доведеться підвід землі завезти, щоб перегородити греблею Сухий Ташлик, скільки треба цегли й цементу, щоб збудувати водо­злив і приміщення електростанції, тицяв пальцем у коричневий аркуш проекту, а вони слухали мляво, без­радісно зітхаючи.

Що ж це мало означати? Вони, комуністи, серце і мозок «Степової Пальміри», відмовляються його під­тримати?

Ба, він же й забув! Садиба ж Ганнина буде залита водою, город і садок пропадуть. Так ось воно що!.. А він же вважав Ганну надійною підпорою в цій свя­тій справі.

Сказав лагідно, щоб не образити:

—      Садибу, Ганню, наріжемо тобі одразу ж за околи­цею. Там земля краща, ніж у тебе. На твоїй мочаку багато.

Але Ганна чомусь образилась. Запнулась хусткою, застебнулася. Навіть не глянувши на Турбая, зверну­лась до. Калини:

—      Ходімо, Гордію. Тут без нас справляться. Підвелася, збираючись іти.

Турбай спалахнув:

—      Не гадав, що ти, товаришу парторг і голова сіль­ради, особисті інтереси постаівиш вище за громад­ські.

Ганна зіперлася руками на стіл, гнівно зблиснула очима.

—      А я не гадала, що ти, крім всього іншого, ще й...— В неї мало не вихопилось «дурень».— Та хто ж для такого діла садибу пожаліє?.. Не в тім біда, що на столі їда, а біда в тім, що сам п'ю, сам їм. Навіщо мені співбесідник, коли й самому з собою побалакати ці­каво.

Турбай почав розуміти, що саме образило Ганну* Обминув її, не порадився.

—      І тут самолюбство. Кого воно тільки не згри­зає?.. Я думав, спасибі скажете.

Ганна аж кулаки стиснула від гніву.

—      Кому ж спасибі казати — тобі чи державі?..

— Звісно, державі. Ну, може, Пантелеймонові Гавриловичу. За те, що так швидко вирішилось, без бюрократичної тяганини. Він особисто...

— Особисто! — перебила Ганна.— А ти йому пояс­нив, що сам особисто ні з ким у селі про це не радив­ся?.. Він же не бог, щоб усе наперед передбачити. Легко сказати — п'ятсот тисяч позики!.. Та для такого діла треба було загальні збори скликати, з народом поговорити.

Лантух сидів за дверима кабінету, в конторі прав­ління, клацаючи рахівницею лише про людське око. Двері кабінету були відхилені, він прислухався до роз­мови, яка гостро його цікавила.

Як тільки Турбай пояснив, куди й навіщо Лантух має поїхати, в нього аж серце завмерло від радості. Ну й ну!.. Тут ти й зірвався, вельмишановний полков­нику!

Позика ж є позикою, її треба сплачувати! А люди протягом багатьох років так зневірилися в успіхах «Степової Пальміри», що цей великий борг їх одразу ж приголомшить.

Прошиб ти, Іване Юхимовичу! Ще й як прошиб!..

Повертаючись з області-, Сидір Карпович всім, кого зустрічав у селі, хвалився:

—      Гадаєте, чого це я з особистою охороною, як той міністр, шествую? Ось вони, грошики!.. На пів-мільйона розбагатіли.

—      Та звідки ж вони? — дивувалися люди.

—      А це наш батенько, Іван Юхимович, дай бог їм здоров'я, добились позики. Цілих півмільйона! Як одна копієчка. Будуватись будемо. Воно, правда, що­року треба по півтораста тисяч сплачувати, може, й поясок доведеться тугіше затягнути, але без жертв ніяк не можна. Жертва — то діло святе.

—      Куди ж іще тугіше? Вже й так дірок на поясах не вистачає. Щодня нові пробиваємо. А сільмаг деся­тою дорогою обходиш, щоб очі не муляв.

Дід Кирило вилаявся:

—      Та що він собі думає, ковінька його матері?.. Це ж не машину сіна в Горбатюка позичити.

А Сашко Семидесятий, поглядаючи на свої драні черевики, тільки головою похитав:

—      Доведеться на цукроварню тікати. Бо на ту зиму босі й голі зостанемся. Турбай свої тисячі одержує, то йому за вухом не свербить. Почне тоді доводити, що Земля має форму чемодана.

І молодь теж завирувала.

—      На цегельню або на залізницю подамся,— ска­зав Грицько.

Отож, прислухаючись тепер до суперечки, що то­чилася в кабінеті Турбая, Сидір Карпович думав: «Це тобі не в армії, товаришу полковник! Там просто: на­право, наліво, кроком руш... А тут так не рушиш. Та ще, як бог дасть, бурячки не вродять — погорів ти з усіма своїми потрохами. Тоді не Гопкала, так Бабенка пришлють».

Чув він розмови в районі, що треба, мовляв, районні кадри посилати на зміцнення колгоспів. А з Бабенком Сидір Карпович житиме душа в душу.

Ось і Калина насмілився голос подати:

—      Не гаразд вийшло, Іване Юхимовичу. Треба було зробити так, щоб народ сам вирішив позику попроси­ти. Щоб це не вашою волею було, а народною. Кому ж не хочеться розкидати оте сміття? — Він показав ру­кою у вікно, на корівники.— Та є два шляхи: взяти позику і докласти зусиль, щоб зробити це протягом року, або поступово нарощувати сили. Цього року — одне, наступного—друге. Я особисто за перший шлях... А що, як довгоносик буряки знищить? Чим тоді з дер­жавою розплачуватись будемо?..

—      Турбай маєток продасть,— вставила Ганна.

—      І продам,— все ще гарячився Іван Юхимович.— Він мені тепер — мов більмо в оці.

Ганна поклала руку йому на плече.

—      Знаю, Іване,- що для народної справи життя не пошкодуєш. Але ти й правління, й парторганізацію, й сільраду нашу поставив у таке скрутне становище, що я тепер не дам ради, як краще з народом розмовляти. Я згодна з Калиною: перший шлях надійніший. Одра­зу ж зростуть надої. А з'явиться озеро — розведем гу­сей, качок. Кролів треба придбати. Обов'язково скоро­спілок, щоб на четвертий місяць забивати можна. Розмножуються вони цілий рік, дають п'ять-шість окролів. Це моя давня мрія. Словом, перший шлях — це й є те велике, що одразу ж змінить все життя паль-мірівців!.. Але ти не врахував, що бувають стихійні лиха. Засуха, довгоносик. Як правило, лихо поодинці не ходить...

— Без риску...— почав був Турбай, та Ганна не дала йому договорити.

— Який для тебе риск?.. На риск піти мусить на­род! І піти свідомо, добровільно, в ім'я свого майбут­нього.

— Ганно,— тихо сказав Турбай.— Так у мене завжди. Хочу зробити щось добре, але необережно повернусь... На фронті було простіше! Я аж до сього­дні не був певен, що ми одержимо позику. І я боявся казати людям про це, щоб потім не викликати тяжкого розчарування. А зовсім не тому, що порад людських слухати не хочу. Не такий же я дурень, щоб не розу­міти: в комунізм не довбнею треба зганяти, а правди­вим словом вести.

Це пояснення вплинуло на Ганну,— вона лагідніше глянула на Турбая.

— І все ж ти помилився, Іване. Якщо сказав це Лозовий — ти мусив був повірити. Він слів на вітер не кидає. Це тобі не Кузь і не Бабенко.

— Бачу, що дав маху,— дивлячись Ганні у вічі, мо­вив Турбай.—А що ж тепер діяти?

— Боротись, — твердо відповіла Ганна.— Переко­нувати людей. Але кажу наперед: боротьба буде не­легка!..

Мов холодні вужі, повзуть чутки. Вдень — від хати до хати, вночі — від подушки до подушки. Сковують мозок, породжують сумніви, підточують віру. Спробуй тепер поспіти за ними, спробуй приборкати!..

Доповзли вони й до райкому. Турбая викликав Дмитро Іванович. В кабінеті сиділи Бабенко й Горба­тюк.

Коли Іван Юхимович, увійшовши, привітався, Про­кіп упустив на підлогу якийсь папірець і тепер нама­гався вдати, що дуже зайнятий його розшуками.

—      Сідайте,— сухо промовив Кузь.

Турбай зняв папаху, сів. Він знав, що розмова не обіцяє нічого приємного. Як і завжди в такому перед­чутті, Іван Юхимович хмурився, кидав на присутніх недоброзичливі погляди.

—      Я доповів Пантелеймонові Гавриловичу, як ви його підвели. Він був здивований і обурений. Доручив нам зайнятися цією справою.

Голос Кузя звучав відчужено. Ось-ось назве Тур­бая не товаришем, а громадянином, як в суді.

Та це не так непокоїло Івана Юхимовича, як осуд Лозового. Турбай довго не міг забути величезної кар­ти, що вся була поцяткована його помітками.

Так, цю людину Іван Юхимович полюбив. І ось тепер маєш...

—      Скажіть зрештою, ви серйозно збираєтесь за­йматися справами чи вирішили заради розваги помо­рочити нам голови? В такому разі ви трохи поспіши­ли — треба було починати свої жарти першого квітня. В цей день вони не справляють такого гнітючого вра­ження.

Бабенко зареготав, а Горбатюк стримано, з до­стоїнством посміхнувся.

—      Я вийшов з парубоцького віку,— відповів Тур­бай.— Такі жарти вже не для мене.

Відповідь ця викликала загальний регіт. А Турбай сидів, не розуміючи, чого вони сміються. Його розгуб­леність ще більше їх насмішила. Горбатюк аж за живіт хапався.

—      У вас лишилася в крові така доза молодості, що можна позаздрити, — намагаючись подавити регіт, бли­скав білими зубами Кузь.— Де ж тут взяти часу для такої нудної справи, як керівництво колгоспом?..

І знову регіт.

Турбай ждав серйозної розмови, суперечки, але не приниження та образ. Невже його викликали сюди лише для того, щоб поглумитися?

Надів папаху, підвівся.

—      На все добре... Я, вибачайте, не бурсак. І пішов до виходу.

Регіт одразу ж вщух. Кузь побагровів, Горбатюк, який краще знав Івана Юхимовича, був переко­наний, що розмова зірвалася, тому примирливо заго­ворив:

—      Іване, тобі ж компліменти кажуть, а ти обра­жаєшся. Ми всі тут встигли вже позабувати, як та любов пахне. А ти... просто Отелло! Та годі тобі, годі. Для серйозної ж розмови викликали. Жартів не розумієш.

Турбай, що вже тримався за ручку дверей, обер­нувся.

—      Серйозну розмову так не починають.

—      Прошу вас, сядьте,— лагідніше сказав Кузь. Іван Юхимович повернувся на своє місце.

— Скажу серйозно про своє враження від вашої нетривалої діяльності і від вас як особи. Ми — кому­ністи, нам дозволяється бути одне з одним безсторон­німи і, коли треба, навіть різкими.

— Але обов'язково людьми,— вставив Турбай.— І обов'язково мати в грудях серце, а не жмут паперу.

Кузь нервово підняв руку.

—      Слухайте!.. Ви випадково потрапляєте в село і, не зайшовши в райком, не порадившись з нами, бере­тесь керувати колгоспом. Гаразд!.. Ми затвердили вашу кандидатуру на бюро. Через голову райкому звертає­тесь в обком, одержуєте півмільйонну позику. При цьому в обкомі невідомо, що ви вирішуєте це питання самочинно, проти волі колгоспників. Так, так, проти волі!.. Гляньте, що у вас діється. Люди розбігаються, моральний стан пригнічений, ніхто й слухати не хоче про позику. А ви тим часом, забувши про існування колгоспу, на очах всього села розігруєте свої непри­стойні любовні трагедії. То помічають, як ви ходите до однієї жінки, то раптом з'являється друга. Сканда­ли, крики, зойки, які чути аж на вулиці. Потім вас бачать з другою в ролі справдешнього кавалера. Ви ведете її під руку через усе село. І вже ніхто не певен, чи не приїде третя. Замикаєтесь у хаті, нікого до себе не підпускаєте. А посівна ось-ось нагряне. Та вам і до цього байдуже!.. І все це робить комуніст з тридцяти-двохлітнім партійним стажем. А коли його намагаються покритикувати в райкомі, він прикидається ображе­ним і безневинним. То невже ж ви гадаєте, що райком мусить потурати вам у всіх оцих безчинствах?..

Турбай дивився на Кузя вражений і приголом­шений.

Як же це так?.. Все правда! Кузь не сказав жодного слова, яке б не відповідало дійсності. Навіть про оті зойки. Все було правдою!.. Але правдою без серця. Якщо все це записати в протокол — Турбай заслуго­вує партійного стягнення.

Правда без серця доходила й до Лозового. Коли Турбай вдихнув у неї власну душу, Лозовий помітив, що вона не така вже й ганебна. А тепер знов йому по­дали правду з вийнятим серцем.

Негайно ж поїхати до Лозового!

Знов перед очима постала карта — півтори Бель­гії. Сорок тисяч квадратних кілометрів, чотири мільйо­ни чоловік. А ти — одиниця, яку «роздирають траге­дії». Ні! Май, друже, елементарний такт.

Та й зрештою, хіба ж ти не винен! Хіба не поми­лився ти, коли, не порадившись з колгоспниками, взяв позику? І правильно тебе продраїли з пісочком кому­ністи. Ганна говорила навіть різкіше, ніж Кузь.

Так, різкіше... Але в її словах було серце!

Підвівся Бабенко, поклав руку на стіл. Рука — мов шмат дубової кори... Турбай мимоволі глянув на неї й відвів погляд.

Бабенко поважно кахикнув, обсмикнув піджак, на­брав статечного вигляду. Він заговорив таким тоном, ніби перед ним стояв мікрофон і промова його тран­слювалася принаймні в межах Пилипівського району:

—      Товариші! Великий Ленін сказав: моральність служить для того, щоб людському суспільству підня­тися вище.

Турбай зітхнув:

—      Товаришу Бабенко, я слухав цю промову. Я був делегатом Третього з'їзду комсомолу...

<— От бач!.. Він слухав... А які результати? —Паль­ці Бабенка заворушилися на столі.— Хіба з такою мораллю, як у Турбая, можна піднятися вище? Поду­майте: законний син виріс — і Турбай жодної копійки на нього не дав... Потім оці короткі перебіжки від однієї до другої... Сварки, скандали, про які говорить усе село. Як це назвати?.. Товариш Ленін...

Турбай відчув — він не може припустити, щоб ця людина згадувала ім'я Леніна. Щось протестувало в душі — ще не до кінця усвідомлене, але владне й га­ряче.

—      Слухайте,— перебив Турбай.— Ми потім розмов­ляли з Володимиром Іллічем. Підійшов якийсь очка­стий, теж у шинелі, як і ми. «Володимире Іллічу,— каже,— ви проти експлуатації, а у вас он пальто зашто­пане. Хто ж його штопав? Мабуть, є у вас... ну як на­звати...» Ленін так сміявся, що й ми всі почали рего­тати. А_ спершу мало не вбили очкастого... Потім покликав Крупську: «Надюшо, тебе товариші крити­кують. Погано заштопала — здалеку видно». Крупська теж сміється: «Нічого, шкарпетки заштопаю краще...»

Кузь нахмурився, а Бабенко вдарив долонею об стіл:

—      Тут не місце для анекдотів про вождя світового пролетаріату! Турбай ні в чому не знає міри. Священне ім'я Леніна...

Іван Юхимович знову перебив:

—      Це не анекдот. Це правда. А згадав я ось чому... Яким земним і простим був Ленін, і якими стали де­котрі...

За столом підвівся Кузь.

— Киньте оце недоречне ячество. Я і Ленін!.. Як вам не соромно? До того ж, ви говорите пошлості. Ленін, революція і... вибачайте на слові — шкарпетки... У нас є про що побалакати. Ти щось хотів додати, Про­копе Микитовичу?

— Ось що, Іване,— сказав Горбатюк.— На цей раз ми вирішили тебе попередити. Дмитро Іванович не дасть збрехати, що це я відстояв тебе перед бюро. А настрій був... я тобі скажу! Строгач як мінімум.

Турбай виходив з райкому з важким серцем. Ніби й подякувати можна: на бюро не винесли, попередили в простій розмові, а що не завжди вистачало делікат­ності, так він теж був не дуже делікатний.

І проте стояла за цією розмовою якась тяжка неправда, зодягнена в надійну одежу безпомилково добраних фактів. Боротися проти неї майже немож­ливо.

На ґанку його наздогнав Горбатюк. Він був у чудо­вому настрої, дивився на Турбая з дружньою поблаж­ливістю, фамільярно поплескав його долонею по животу:

О-о, старина, старина!.. Схуд, змарнів. Мабуть, нелегко тобі. Приїзди, позмагаємося за Ладимковим способом. Побачимо, хто буде на коні, а хто — під конем...

А в самого очі світилися так, ніби він хотів ска­зати: «Ти ще цього не знаєш, а мені відомо: під конем уже ти, під конем!»

Турбай глянув на нього через плече і, не подавши руки на прощання, пішов своєю дорогою.

ПІСОК ЗМИВАбТЬСЯ-ЗОЛОТО ОСІДАЄ...

1

ІСлара, поклавши у Вадимову розетку сливового варення, виготовленого за її рецептом, запитала:

—      О котрій годині?

—      О третій. В обсерваторній аудиторії. Та ми піде­мо разом.

Зараз, перед самим захистом, вона не хотіла іроні­зувати з приводу його сватання, запитувати, чому ж він не прийшов у той вечір і куди поділися його полу­м'яні пристрасті. Вона, знаючи, що лист її до міськ­ради лишився в кишені Вадима, написала й послала поштою ще одного. До неї вже приходили звідти...

А потім приїхала Лариса!

Зморена, не схожа на себе саму, в одязі з чужого плеча, вона ніби й справді повернулася з того світу. Але яка цс була радість для Клари!..

Мединська хотіла була побігти в житловий від­діл попросити, щоб ордер на одну з кімнат був виписаний на ім'я Лариси, але та гаряче запротесту­вала.

*— Жодної дарованої речі не візьму! Ні від кого. Навіть від тебе. Якщо дозволиш пожити, поки я вла­штуюсь на роботу, скажу спасибі. Хочу мати біля себе тільки те, що зароблено моїм власним трудом.

— Кімнат не заробляють,— спробувала урезонити її Клара.—' їх видають тим, кому ніде жити.

— В тім-то й справа, що я — власниця будинку, від якого теж відмовилась. Але це моя персональна прим­ха, мені мають право сказати: одержуйте свою поло­вину, живіть в ній на здоров'я або ж продавайте. Хіба ж не так?..

Перед законом це справді було так. Клара, якій тепер самотність дедалі ставала все нестерпнішою, хотіла б мати серед майбутніх сусідів хоч одну близь­ку людину. І шкода, що Лариса не могла стати її су­сідкою.

Мединську аж ніскільки не здивувало, що Лариса шукає собі роботи, а Ларису — Кларине рішення щодо професорської квартири. Вони переживали майже од­накову духовну ломку і, як ніхто, розуміли одна одну.

Сьогодні Лариса також десь бігає...

Вадим глянув на годинник. До захисту лишалося дві години. їх краще було вбити тут, у приємному товаристві Клари. Зараз вона йому подобалася більше, ніж будь-коли. Серйозна, тактовна, уважна.

А Клара справді була уважна з Вадимом. Маючи про нього невисоку думку як про людину, вона вірила в нього як у вченого. До того ж — друг юності. Вона приготувала йому дорогий подарунок — настільний годинник французької роботи з бронзовою моно­грамою.

—      Хвилюєшся? — тихо запитала вона.

Вадим посміхнувся з тією поблажливістю, яка ча­стенько з'являлася у виразі його обличчя, коли хтось сумнівався в його твердості. Співчуття—близька рідня жалості й недовіри до твердості духу людського. Бо­гам і геніям не співчувають, перед ними схиляються.

—      Ти бачила коли-небудь людей однієї пристра­сті? — дизлячись на Клару, що сиділа за столом проти нього у світло-голубій сукні, застебнутій на грудях платиновою брошкою з дорогим діамантом, запитав він.— У мене з Шипшиною нещодавно відбулась гостра суперечка з приводу таких натур. Він називає їх убо­гими, без тіней і півтіней. Дурниці!.. Все велике в світі зроблено людьми однієї пристрасті. Від Цезаря до На-полеона, від Колумба до Амундсена. Для них нічого не існує, окрім високої мети. Вони проходять крізь пере­шкоди, мов розпечений залізний шворінь крізь дере­во.— Вадим зробив виразний рух, «пропікаючи» вказів­ним пальцем одну з книжкових полиць. Якщо не диви­тись на палець, а тільки на його обличчя, то справді можна подумати, що він її пропік.— Особисто моїм ідеалом є людина, яку вже мало хто пам'ятає,— Нуньєс де Бальбоа. Він зробив і пережив неймовірне, але ж таки був першим європейцем, який побачив на власні очі Тихий океан! Колумб не зазнав на своєму шляху стільки перешкод, як він... Тропічні джунглі, змії, болота, малярія, голод. І зрештою перед очима океан! Що може бути величніше?.. Океан!

Клара мовчала. Вона пам'ятала, як він трощив на дрібне скалля пляшки з вином, бачила нелюдський, звіриний вираз його обличчя.

— Бальбоа? Суперник Пісарро по кривавій славі? Боюсь я таких людей,— тихо сказала Клара.— В наш вік вони особливо страшні.

— Страшні для слабких і нікчемних,—гордовито заперечив Вадим.-^ Розпечений шворінь страшний лише для дерева, крізь яке він проходить.

— Якби ж то в руках сучасних Бальбоа був лише розпечений шворінь... В них є розум і немає серця. А розум без серця — це атомна енергія без уповільню­вача, це воднева бомба.

Вадим дивився на неї широко розкритими очима. Чому ж він помічав у ній лише легковажні ^пустощі? О ні, оця розкішна професорська бібліотека, видно, їй неабияк прислужилась. Клара не осоромить свого чоловіка навіть в найбільш вишуканому товаристві. Він мусить, мусить досягти свого!..

р*- Геній не страшний людству вже тому,— запере­чив Вадим,— що воно е носієм його безсмертя. Вбивши людство, він разом з ним вбиває і своє безсмертя.

Клара засміялась і знов стала такою, якою він не хотів би ніколи її бачити. Професорська дружина му­сить бути поважнішою.

— Так ось для чого існує людство!.. Люди — лише бігуни у віковій естафеті, що несе імена героїв. Ні, гірше! Бігуни потім теж здобувають власні імена. їх відзначають, запам'ятовують.

— Ти знов смієшся. Як тобі не личить цей сміх! — роздратовано сказав він.

— Не сміюсь, Вадиме,— спохмурніла вона.— Це гіркий сміх! А що, коли людство не визнає в такій над­людині генія?.. Існування людства для твоєї надлюди­ни втратить будь-який сенс. Розчарувавшись, зненави­дівши людство, невизнаний геній захоче побути над­людиною хоч в ту коротку мить, коли він підійде до' рубильника, щоб увімкнути струм. Щоб знищити циві­лізацію так, як ти — пляшки з вином. Бо який егоїст і нездара не вважає себе генієм?..

Клара підвела очі на Вадима, і йому здалося, що нездарою вона назвала його. Це казна-що! Чому він мусить терпіти оці образи? Він хотів зірватися з місця й піти. Але це тільки підтвердить, що він її слова при­йняв на свій карб.

Вадим відсунув розетку з варенням — тягучий, про­зорий бурштин у розетці був зараз для Вадима таким же неприємним, як і бурштиновий відблиск у Клари-них очах.

—      Ходімо. Треба подихати свіжим повітрям.

—      Після таких розмов не завадить,— погодилась Клара.— А винен твій Бальбоа, не до речі згаданий.

Вона хотіла вірити, що Вадим, називаючи свій ідеал, просто хизувався перед нею. Якесь широкові­доме ім'я не годилось для демонстрування ерудиції вже тому, що було відомим і прозвучало б, на його думку, неоригінально.

Та найбільш неприємним було те, що суперечка ця, певне, зіпсувала Вадимові настрій. Він мусить зібрати всі свої сили для великого розумового й духовного подвигу, а вона дратує його, нервує. Треба було все ж таки стриматись, промовчати. В кого не злітають з язика незрілі думки під час балачки, іцо є своєрід­ним перепочинком? Така балачка — лише промивання думок: пісок змивається — золото осідає. Не можна ж, дивлячись на пісок, якийв цей час і є помітним, бо пливе за водою, всерйоз гадати, що саме на нього витрачалась людська енергія, а не на оте, поки що невидиме, золото...

Каштани почали викидати свічки. Спершу з'явився зелений, оправлений знизу в зірчасту брунатну шкір­ку, що, тріснувши, випускала його на волю, схожий на вістря списа пуп'янок.

І коли дивишся, з якими зусиллями з'являється пружна квітка каштана, думаєш: щоб народилась будь-яка квітка, щось обов'язково мусить тріскатися й від­мирати...

Клара з Вадимом стояли в тому самому парку, де взимку кружляли над Вадимом і Ларисою білі снігові балеринки... До захисту лишалося півгодини. Клара нагадала про це Вадимові, а він хотів був їй відпо­вісти: хто з'являється рано й починає метушитись, той надто дешево себе цінує.

Спробуй хоч раз оцінити себе дешево!.. Вадим десь читав, що всяка слабкість,— навіть найменші ознаки слабкості,— відштовхує людей. Вони підсвідомо обхо­дять безталанних і невдатників, ніби бояться зарази. А цінуй себе високо,— вище за власні здібності й за­слуги,— тебе почнуть шанувати.

Та він нічого не сказав. Дідько її зрозуміє, цю Клару! З нею слід бути обережним. Лише на вустах, як і завжди в таких випадках, з'явилась поблажлива посмішка.

Хтось узяв Вадима за лікоть. Оглянувшись, він помітив Солодченка. Той був без кепки, в самій куртці з застіжкою-блискавкою, волосся скуйовджене, а чере­вики обліплені грязюкою. Це так було не схоже на нього! Він завжди натирав їх воском, щоб вони сяяли, мов театральні юпітери. Чого тобі, Волько?

*— Володимир,—поправив його Волька.—Володи­мир Матвійович Солодченко.

— Слухай,— сказав Вадим, скоса позираючи в бік Клари, що відійшла, даючи їм змогу побалакати.^ Через двадцять хвилин у мене захист.

— А в мене цієї хвилини захист. Стократ важли­віший і відповідальніший, ніж ваш... Захист від ко­розії.

— Це не мій фах,—г не дуже вдумуючись у його слова, відмахнувся Вадим.— Приходь після захисту.

Волька засміявся нутряним сміхом.

—      Після захисту ви мені не потрібні... Я прийшов сказати вам, що ви — жалюгідний боягуз, провокатор і негідник. Я бачив вашу записку на столі президії. Ви запевняли нас: мовляв, не виступив лише тому, що Лозовий випускав «своїх»... Брешете! Ви й не збира­лись виступати. Ви знайшли дурнів, які повинні були скаламутити воду, щоб на ваших гачках надійніше клювало. Оце ваш головний фах!.. Прийміть запев­нення в нашому височайшому до вас презирстві. Адью!..

І, театрально розкланявшись, Волька, не вибираючи дороги, попростував по грузьких клумбах, які ще не бачили садівничих граблів і лопат.

Коли вони з Кларою зайшли в приміщення висо­кої, світлої аудиторії, члени вченої ради вже всі були на своїх місцях. В темних чепчиках, що покривали сиві голови, без чепчиків, лисі, безбороді й бородаті^ вони сиділи за великим круглим столом.

Головував ректор університету. Він докірливо гля­нув на Вадима, потім на кишеньковий годинник, але нічого не сказав.

Стіни вже були завішані таблицями з формулами, кресленнями. Любим, якому Голосарський доручив цю роботу, повісив останній графік — графік сонячної циклічності за двісті років — і по сходах, покритих лінолеумом, піднявся до задніх лав, де сиділи Васи-лиса Прекрасна,— або просто Василина Борщ,— і Ана­толій.

Лави, що амфітеатром оточували невеличкий про­сценіум, на якому стояли кафедра і стіл вченої ради, були заповнені студентами старших курсів, виклада­чами і просто аматорами астрономії, яких у місті налі­чувалось немало.

Клара одразу ж шмигнула на одну з передніх лав.

Анатолій, побачивши, як урочисто вона заходила до аудиторії разом з доцентом, подумав: «Значить, таки ж правда — сестра...»

Слово було надано Вадимовї.

Вклонившись вченій раді, висловивши пишні вели­чання на адресу її членів, Голосарський перейшов до викладу головних думок свого реферата.

Говорив він впевнено, надійно округленими, мов морська галька, фразами, що не дряпають мозку, не дратують його, а якось ніби заспокоюють, заколисують своєю надійною звичністю.

О таємнича сило округленої, звичної, відполірова­ної від надмірного вжитку фрази! Як ти допомагаєш деяким людям сховати їхню порожнечу!..

Голос у нього був приємний, бархатистий. Широкі ніздрі, злегка вивернуті губи й глибока овальна ямка над ними надавали обличчю щирості й задушевності. А молодість його,— така впевнена в своїх силах, так багато обіцяюча,—зводилась над ним тим пишним орео­лом, який засліплює літніх людей, що, шукаючи, кому передати свої розумові надбання, часто вбачають в мо­лодій людині те, чого в ній немає й близько.

Серед членів ученої ради, крім опонентів, астрофі­зиком був тільки Цебрик. Слухав він уважно, але нічим не виказував своєї зацікавленості. Очі його були сховані десь глибоко в сірих, зморшкуватих про­валах орбіт, висока, висушена постать нависала над столом. Час від часу він робив якісь помітки у блок­ноті.

Опоненти сиділи спокійно, безсторонньо,— вони вже давно підготувалися до виступу. Важливо було не те, що говорити, а як сказати, бо вони приблизно схо­дилися на думці,,, що робота солідна, математично аргу­ментована і хоч не цілком, але ж якоюсь мірою пояс­нює загадкові процеси на Сонці.

А Вадим так і сипав круглою, відполірованою галькою:

— На підставі докладного знайомства з спектро-геліограмами, з компонентами груп біполярних плям, з турбулентністю фотосфери, на підставі вивчення розташування флоккул, радіального руху газових мас над плямами... В нижніх шарах хромосфери спостері­гається рух газів від ядра до периферії, а в верхніх — від периферії до ядра. Потоки газів із надр Сонця не виходять за межі фотосфери, а лише, підійшовши до неї, розтікаються в різні боки...

Анатолій попросив Василину:

—      Ось тобі годинник, через кожні дві хвилини щипай мене за вухо. Бо вся ота турбулентність на під­ставі вірулентності, випаровуючись із мого мозку, заморожує його і скоро доведе до абсолютного нуля.

Висновок з реферата випливав один: сонячні плями утворюються з вихорів, що з якихось таємничих при­чин виникають в надрах Сонця й поволі підіймаються до фотосфери.

А в чому ж причина їх циклічності? — запитав Цебрик.

На вустах Вадима забриніла королівська посмішка. Він почував себе переможцем, і раптом Цебрик знов хоче перейти йому дорогу.

—      Вельмишановний Іване Гордійовичу! — вкло­нився Вадим.— Коли б ми всі процеси, які відбу­ваються не на Сонці, а тільки на нашій грішній Землі, доручили вивчити й пояснити одній людині, ми разом з цим дорученням мусили б гарантувати їй кілька тисяч років життя. Між іншим, геохімік Вернадський великий уже тим, що виявив закони міграції хімічних елементів у земній корі.

Хтось зааплодував, хтось крикнув «браво», по залу прокотилися оплески, захоплений шепіт. Клара по­чула, що над її головою, у вищому ряду, шепталися про неї. Посміхнулася в душі — виявляється, у неї є такі молоді і вродливі «суперниці»!

—      Щипай, щипай, Василино, бо зі мною буде зле! — намагався жартувати Анатолій, хоч у нього аж кулаки стискувалися від гніву. Як тримається цей павич від науки, як тримається! Своєю впевненістю він навіть в мозку Анатолія посіяв деякі сумніви. Але ж це факт, що від його гіпотези тхне метафізи­кою на відстані світлового року!..

*™ Чому ви не врахували спостережень чеського астрофізика Лінка та його асистентів? — запитав рек­тор.— Там були цікаві висновки про вплив на сонячну діяльність планет внутрішнього кола — Меркурія, Ве-нери і Землі.

Голові вченої ради слід було відповідати з пошти­вістю, тому Вадим, вклонившись, сказав:

Дорогий Мироне Трохимовичу! Спостереження чеських астрофізиків досить цікаві, але вони стоять надто далеко від проблеми, яку ми зараз розглядаємо. Це зовсім інша тема і прямого відношення до моєї роботи не має.

Виступи опонентів нічого не додали. Наближався найвідповідальніший етап — таємне голосування.

Вадим сяяв від передчуття високого стрибка в бли­скуче майбутнє — він вийде з цієї аудиторії доктором наук! Він бачив поки що один голос проти — голос професора Цебрика. Але яке це має значення?

Час від часу посміхався Кларі, а вона дивилась на нього спокійно, підбадьорливо хитаючи головою. Він же в її поглядах вбачав щось більше, ніж просту това­риську підтримку.

Анатолій, що сидів поруч Любима, шепнув йому: Ти мусиш виступити. Якщо ти цього не зробиш, я перестану тебе поважати.

І Василина в друге вухо зашепотіла:

—      Навіщо ж ми трудилися стільки?.. Любиме, зараз запитають, хто з аудиторії має слово, і ти ви­ходь. Все ж готово! І обчислення, і креслення, й таб­лиці.

Анатолій знав, що все готово. Нещодавло він за­йшов до Любима, і той накинувся на нього:

—      Куди ж ти пропав? Чи ти хоч розумієш, що це ж таки справді... Ну як тобі сказати... Боюсь, що це сер­йозне відкриття.

І він розповів Анатолієві, скільки просидів над лічильним апаратом, вивіряючи вплив планет-гігантів на сонячну поверхню.

Меркурій оббігає Сонце за три місяці, Венера—■ менше ніж за рік... А в гігантів — дванадцять і три­дцять років. Значить, і протистояння гігантів, і їх спо­лучення з Сонцем тривають незрівнянно довше!.. Але що ж це означає?

Передусім це означає: планети внутрішнього кола так швидко бігають навколо Сонця, що не встигають їхні хвилі зустрітися, як уже розбігаються! Ці хвилі неспроможні як слід сколихнути сонячну поверхню, збурити її, викликати значне збудження. До того ж, коли поєднуються зусилля Юпітера й Сатурна, разом вони, незважаючи на відстань, все ж таки більші, ніж зусилля планет внутрішнього кола. Крім того, масу планет-гігантів слід доповнити масою їх супутників.

Адже ж деякі із супутників Юпітера більші від Мер­курія... Але найголовніше — це тривалість їхньої поєд­наної дії!.. (Це ж аксіома: протягом довшого часу та ж сама потужність виконз'є більшу роботу).

Ця гіпотеза з загальних рисах була підказана Ана­толієм. І хоч Анатолій не був фахівцем, та чимало відкриттів в астрономії зроблено саме аматорами, їм інколи не вистачає конкретного мислення, вони не завжди вміють оперувати формулами й математич­ними величинами, зате їхня багата уява та інтуїція нерідко підказують вірний напрям, і часто це вияв­ляється вирішальним.

Коли Любим виклав усі свої докази та розрахунки, Анатолієві здалося, що він до цього не має відно­шення. Все зроблено Любимом, а його дилетантські вправи нагадують незграбні малюнки поруч з викін­ченим полотном досвідченого художника.

Ось чому Анатолій умовляв Любима виступити. Умовляла його й Василина, бо вона також допомагала аспірантові — виписувала координати планет, підби­рала астрономічні календарі й книги.

Анатолій дивився туди, у нижній ряд, де серед ін­ших голів золотилася голівка Клари. Скільки споді­вань, скільки надій пов'язано в неї з сьогоднішнім успіхом брата! Чи є в них батьки?.. Мабуть, десь вони накрили святковий стіл, ждуть дітей своїх, зійшлися всі родичі і знайомі. Кожен приніс дорогий подару­нок, гості чергують біля телефону, готові вибігти аж на вулицю, щоб на руках внести в квартиру новоспе-ч^ного доктора наук.

Клара, Клара... Як йому хотілося зараз побачити її обличчя! Проте вона дивиться тільки на брата і жод­ного разу не оглянулася назад. Вона й не підозріває, що в аудиторії сидить Анатолій, що він умовляє Любима нанести їй та її братові несподіваного удару...

Розум людський не є і не може бути особистою власністю окремої людини. Кожним своїм атомом він є власністю суспільства... З усім, що в ньому є, з усіма його знахідками й надбаннями. І якби й хотіла люди­на привласнити його, вона цього просто неспроможна зробити, бо кожен порух її думки,— якщо тільки дум­ка та не спить, а ворушиться,— мимоволі відбивати­меться на суспільних процесах. Більшою чи меншою мірою... Отож Любим мусить взяти слово. Мусить!

Ректор оглядає то членів ученої ради, то аудито­рію. Бажаючих виступити немає.

—      Ну що ж, перейдемо до таємного голосування,-*» говорить він, поправляючи окуляри.

Та ось майже під самою стелею приміщення ауди­торії, в задньому ряду він помітив підняту руку. Прошу слова!..

Всі голови обернулись до Любима, обмацуючи його десятками пар зацікавлених очей.

Обернулась і Клара. Змусивши себе не дивитись у її бік і не думати про неї, Анатолій непомітно потис­нув руку Любимові — і той спустився вниз, підійшов до кафедри. Вадим, як своя людина, присів за круглий стіл, де було одне вільне місце. Це також був маневр: поглянь, молокососе, в якому оточенні я сиджу, мов рівний серед рівних. Подумай, що говорити, будь обе­режний!..

Тривала пауза. Нелегко зосередитись, коли ти по­трапляєш у фокус, де схрещуються погляди десятків пар очей. Та ще яких очей! Он зблискують у глибині орбіт мудрі очі професора Цебрика. Немає жодного друкованого рядка за підписом цієї людини, якого б Анатолій не читав і не пам'ятав. Очі ректора, академі­ків, студентів... І Анатолій добре розумів, що мусить відчувати зараз Любим. Він пильно дивився на това­риша.

Аспірант струснув головою, м'язи на шиї напру­жились — було помітно, що він тамував хвилю­вання.

—      Сонце живе у всесвіті не самотньою вдовою,— якось несміливо і непевно почав Любим. Та дедалі голос його твердішав.— Воно має синів: більших, мен­ших, старших і молодших. Менші бігають навколо ньо­го, боячись відірватись від матері, а більші відійшли далеко, обзавелися власними родинами, що склада­ються з численних супутників. У гіганта Юпітера, який сам у триста вісімнадцять раз перевершує масу Землі, є аж дванадцятеро дітей-супутників. Сімейка чимала! Якщо його вважати не сином, а дочкою Сонця, то дочка ця за нашими законами цілком заслу­говує на орден «Мати-героїня»...

В рядах засміялися, почулися оплески. Сміялися і ректор, і Цебрик, і якийсь незнайомий Анатолієві професор у темному чепчику.

—      Сатурн заслуговує на меншу нагороду, але за­слуговує: в нього дев'ятеро дітей. Крім того, він не розлучається з останками свого загиблого сина. Ті останки розташувалися навколо нього, мов залізні ошурки навколо круглого магніту, створивши те чудо, яке ми бачимо у вигляді всім відомого кільця. І жодна з цих могутніх родин ні на мить не пориває свого зв'язку з матір'ю Сонцем. Тисячі невидимих ниток зв'язують їх...

Лише один графік Вадима поки що лишався на стіні — графік сонячної циклічності за двісті років. Саме до нього й підійшов зараз Любим. Від його нері­шучості та ніяковості не лишилося й сліду. І Анатолій радів за нього: нарешті вислизнув з-під лихої руки до­цента! Здобув власну волю і власне обличчя...

—      Двісті років людство витратило на те, щоб ство­рити цю криву,— продовжував він.— Чи не пора робити з неї висновки?.. Подивіться уважно на цей гра­фік. Тут же записана робота добре злагодженого мо­тора. Так можна записати роботу генератора або навіть роботу людського серця. Типова кардіограма. Але де встановлено той генератор? В надрах Сонця?.. О ні! Генератором цим є вся сонячна система, а голов­ними його деталями — планетні родини гігантів Юпі­тера і Сатурна.

Далі йшли математичні розрахунки за відомою формулою Вольфа, а також за формулою закону все­світнього тяжіння.

Вадим зірвався з місця й вигукнув:

— Але, даруйте, чий тут захист? Мій чи цього... аспіранта?

— Ваш, Вадиме Михайловичу,— спокійно зауважив ректор.— Цей молодий чоловік не захищається, а на­падає. І нападає досить активно. Захищайтесь, коли можете.

— Як бачите,— відірвався від формул Любим,— припливні сили цих планет разом з їх супутниками такі значні, що коли ці планети виходять на одну лі­нію по один бік Сонця або на його протилежних боках і їх припливні сили складаються — ніякий

Інший вплив на фотосферу зрівнятися з їх гігантським впливом не може...

—      Я протестую! — істерично вигукнув Вадим.— Це підсиджування. Мій аспірант...

Цебрик поклав руку йому на плече.

—      Якщо ви любите істину — не протестуйте, бо поставите себе в смішне становище.— Потім підійшов до Любима!— Які у вас конкретні докази того, що Юпітер і Сатурн є господарями сонячної активності? Щоб цілком це довести, треба встановити час їх про­тистоянь і сполучень протягом двохсот років. А це таки чимала робота.

Замість відповіді Любим на Вадимів графік соняч­ної активності повісив новий графік, який досі тримав у руках.

Це був той самий графік, тільки на піраміди цик­лів пунктиром були нанесені контури нових пірамід —* рух планет-гігантів навколо Сонця протягом двох століть.

Якби нічого більше не було зроблено, а лише цей графік, то й тоді природа циклічності стала б цілком зрозумілою. Так, шлях гігантів у космосі, час їхніх протистоянь і сполучень з Сонцем співпадали з макси­мумами сонячної активності... Це й треба було до­вести.

Вчена рада, аудиторія,— десятки пар захоплених очей,— дивилися на графік, мов на чудо. Професор Цебрик підійшов до Любима.

— Навіщо ж ви, молодий чоловіче, так довго три­мали в секреті свою оригінальну гіпотезу?

— Бо вона належить не мені,— посміхнувся Лю­бим.— Автор цієї гіпотези — не фахівець, він аматор астрономії... Студент сільськогосподарського інсти­туту Анатолій Турбай. Я ж тільки допоміг йому офор­мити її.

Несподівано Любим збіг по сходах туди, де сидів Анатолій, схопив його за руку й вивів на просценіум, де стояв стіл ученої ради.

Цебрик завовтузився на своєму місці, потягнувся всім корпусом уперед. Ректор надів окуляри, розгля­даючи постать незнайомого юнака в акуратно зашто­паному піджаку, в дешевих кирзових чоботях, струн­кого, підтягнутого, з вольовими складками біля рота, з розумними сірими очима. Біляве волосся юнака злег­ка нависало над його чолом. Довгасте обвітрене об­личчя, прямий ніс, вміння триматися вільно й невиму­шено, хоч і почувалося, що він дещо розгублений та зніяковілий,— все це породжувало симпатію до нього.

А Клара,— Анатолій це помітив,— дивилася на нього такими світлими, щасливими очима, ніби хотіла сказати: «Невже це правда, любий мій?.. Невже це правда?»

Вадим підвівся. Очі його палали, мов у божевіль­ного.

— Ніякий це не захист!—вигукнув він.—Все це від початку до кінця інспіровано вами, товаришу Цеб­рик. Ви вже давно не згодні з теорією, яка читається з усіх кафедр світу. Але до моїх математичних обгрун­тувань вона вважалася апріорною. Тепер же вона по­ставлена на науковий грунт. Чого ж ви ще хотіли від мене?.. Я буду скаржитися! Це знущання, а не захист дисертації.

Обсмикнувши поли піджака, Вадим попрямував до виходу.

Хоч як хотілося Кларі кинути Вадима й побігти до Анатолія, щоб привітати його, вона вважала своїм моральним обов'язком підбадьорити переможеного, заспокоїти його в горі. Цього вимагала від неї багато­літня дружба. Клара ненавиділа людей, які кидають друзів у хвилину їхньої поразки. Вона пишалася Ана­толієм і водночас жаліла Вадима.

Клара вела його під руку, як тяжкохворого, думаю­чи про те, що він має сказати своїй матері. Вона знала його матір. Це була літня жінка, вдова зем­ського лікаря, що доживала віку в надіях на близьку славу сина. Коли він ще був хлопчиком і юнаком, вони з чоловіком запевнили його в надзвичайній тала­новитості, а потім він сам користувався кожною наго­дою, щоб запевнити в цьому матір. Так вони й жили, підігріваючи одне одного честолюбними сподіван­нями.

Звісно, мати приготувала обід, жде його з друзями й з безсумнівною перемогою.

Коли підходили до старого собору, що калатав у всі дзвони, Вадим спинився, підвів голову догори і, незважаючи на Клару, сказав:

—      На похорони мої скликаєш?.. Не вийде! Я спер­шу вб'ю його, як собаку.

Важко було зрозуміти, кого він збирався вбити,— Любима, Анатолія чи професора Цебрика. Всі вони були йому однаково ненависні.

Клара шарпнула його за руку. Вадиме, опам'ятайся!..

*— Іди своєю дорогою, шлюхо! — вирвав руку Ва­дим.— Мені не потрібне твоє співчуття.

Він глянув на неї так, ніби хотів сказати: «Гадаєш, мені невідомо, що ти послала другого листа? Поба­чимо, який телепень тепер поласиться на тебе».

Клара відсахнулася — перед нею була потвора. Очі його налилися кров'ю, рот перекосився, зціплені зуби люто скреготіли. Ні співчуття, ні жалості не лиши­лося в її душі.

—      Ти змусив мене повірити,— сказала вона, нама­гаючись триматися якомога спокійніше,— що на світі все ж таки існують люди однієї пристрасті. Без тіней і півтіней. Не знаю, чи цікавий такий персонаж для романіста Шипшини, але для мене віднині він став огидним.

Різко обернулася й побігла геть. А Вадимові було байдуже. Він думав зараз лише про помсту.

Але як помститись?.. Не комусь одному, а всім разом — отим, хто сидів за круглим столом у чепчи­ках та без чепчиків... Цебрикові та ректорові... Оцим новоз'явленим самородкам, у котрих ще й молоко на губах не обсохло... Як?..

І раптом він зареготав. Та звісно ж, він знає такий спосіб помсти, за який вони його проклинатимуть що­хвилини — і на роботі, і перед сном, і навіть уві сні!..

Є інший світ — світ вільних, незалежних і сильних людей... Там також уміють шанувати отакі оригінальні гіпотези, як оце виклав той початкуючий бовдур. Хіба ж він розуміє цінність того, з чим виступав?.. Кинув недбало, наче мідяки за зельтерську воду... Та ще й приписав іншому бовдурові— молодому Тур-баєві. Дурень, дурень!.. Солідна розробка цієї ідеї принесла б йому світову славу. І вона ще принесе... Але не йому... Не йому, бо є розумніші за нього...

Тим часом Анатолій з Цебриком, крокуючи весня­ною вулицею міста, розмовляли про те важливе, що сталося сьогодні.

—      Давайте, юначе, поміркуємо так,— постукуючи об асфальт важкою палицею, казав Цебрик.— Опле­сків і поздоровлень ви з Любимом одержали доволі. І вони були цілком заслужені. Але те, що він виклав, навіть графік той, коли говорити серйозно,— лише впевнено прокладена траса для тривалих і впертих*" досліджень. Авторство ваше незаперечне, але...

Анатолій засміявся:

—      Та не потрібне мені ніяке авторство! Я — агро­ном. А ця знахідка мене так мучила, що мені хоті­лося якнайскоріше від неї здихатись. І я розповів про неї Любимові. Розповів хаотично й бездоказово. І да­ремно він мене витягнув на сцену... Він автор, а не я.

Тепер засміявся Цебрик.

—      Я розмовляв з Любимом. Не будемо спереча­тись про авторство. Не в тім суть... Хоч я згоден з Лю­бимом, що лев'яча доля належить вам. Головне —• поштовх, напрямок. А його дали ви...

Сіли у сквері на лавиці. Цебрик розстебнув сіре демісезонне пальто, гріючись на сонці. Його гострі, напівзігнуті коліна, що круто зводилися догори, чи­мось нагадували чепіги. Либонь, справді багато зора­ла й засіяла на своєму віку ця людина. І розумом, і серцем своїм, і оцими чепігами-ногами, що сходили півсвіту, розносячи людям світло науки.

Побалакаємо про саму гіпотезу. Вона поки що сильна лише своєю діалектичною логікою. Це вже багато, але цього ще й замало. Логіка лише приводить до фактів. Та без фактів вона повисає в порожнечі. А фактів поки що у вас з Любимом замало. Обчислен­ня грубі й дуже приблизні. У вік лічильно-перфора­ційних машин обмежуватись такими примітивними обчисленнями — це дилетантство. Потрібні ракетні дослідження! Це зараз можливо. А незабаром, гадаю, одержимо перші супутники Землі...

— В астрономії я й справді дилетант,— сказав Ана­толій.

— А шкода,— щиросердо зітхнув Цебрик.— З вас вийшов би непоганий астрофізик.

' Буду накопичувати запаси хліба,— посміхнувся

хлопець,— щоб було чим годувати майбутніх астро­навтів.

—      Теж добре діло. А тему вашу спробую про­штовхнути в план наукових досліджень. І заходь. Га­даю, знаєш, як розшукати?

Залишивши професора гріти на весняному сонці свої старечі кістки, Анатолій пішов туди, де, на його думку, можна було зустріти Клару.

З годину чергував під вікнами знайомого будинку. Шахістів тепер у сквері було більше, ніж будь-коли. Сонце обережно розгортало кожний каштановий пу­п'янок, добуваючи з нього несміливі листочки та кри­хітні зелені кетяжки майбутніх свічок. Садівники перекопували клумби.

Ось біля під'їзду спинилася вантажна машина, за­повнена шафами, стільцями та іншим хатнім скар­бом. Речі ці виймали з кузова, носили кудись у під'їзд.

Ще через кілька хвилин біля вантажної машини спинилась легкова, і з неї вийшла Клара. Вона піді­йшла до жінки, іцо стежила за розвантаженням, і Ана­толій почув таку розмову:

Ви навіть уявити не можете, як ми вам вдячні. Нам показували вашу заяву,— схвильовано говорила жінка.

—      Майте на увазі,— жартувала Клара,— я свари­тися люблю зранку, до того, як поснідаю. І здебіль­шого в середу. А ви коли?

Жінка весело, в тон їй, відповіла:

—      Це добре. В мене сварливий день — п'ятниця. Будемо в ці дні обминати одна одну, щоб не дивитися, мов середа на п'ятницю.

Анатолій ступив крок уперед, до Клари,— і раптом отямився. Як вона мусить ненавидіти його зараз! Він же наглядав за нею здалеку, коли вона вела свого брата вулицею.

Чого ж він прийшов сюди? Лише для того, щоб вислухати її докори?..

Анатолій підійшов до билець скверу, де Голосар-ський нещодавно трощив пляшки з вином. Жодних слідів від його гніву тут уже не лишилося й близько: мітла завжди була мудрим інструментом, а в цьому разі —■ особливо.

Він сподівався першим до неї заговорити. Та ось вона помітила його й кинулася назустріч.

—      Ви?! О, як це до речі!

Клара тиснула йому руки, а в очах світилася така радість і таке захоплення, що Анатолій розгубився, не розуміючи, що з нею діється.

Одягнена вона в яскраво-синє, мов морська вода на глибині, легеньке пальто, волосся було по-весня­ному відкрите і так вигравало проти сонця, що, див­лячись на Клару, не можна було не примружити очей. І вся вона світилася весняною радістю.

Потягнула його до машини.

—      Сідайте отут, переможцю! І звідки це у вас?.. Коли виїхали за місто, Клара круто звернула з ас­фальту, і вони опинилися у весняному лісі.

—      Я ж казала, що ви не загубите в собі велико­го! — тягнучи Анатолія в лісову гущавину, радісно щебетала вона.

Вийшли на галявину, оточену зарослями глоду і ліщини. Чагарники оживали, миготіли перед очима дрібною, зародковою зеленню. Вся природа дихала передчуттям близького цвітіння. Трава вже пробилася крізь торішнє листя, надійно ховаючи під собою все, чому належить перегнити й стати добривом. То тут, то там голубіли зірчасті квіти пролісків, жовтіли острівки ранньої анемони.

Клара зломила гілочку ліщини. На ній ще не було листя, але вже звисали перші сережки квітів з то­ненькими, ледь помітними тичинками, загорнутими в зелений кожушок.

—      Бач, як непривабливо цвіте,— задумливо сказа­ла вона.— Зате плоди такі, що зуби зламаєш. Отак і люди. Чиє цвітіння менше впадає в очі, той вияв­ляється твердішим і надійнішим. Один мій знайомий так пишно цвів!..

Анатолій дивився на неї з тихою, заспокійливою радістю. Хотілося говорити, висловити їй усе, що він встиг відчути й передумати про неї, але мовчав. До­сить було бачити її. Про що ж він може іще мріяти?

Клара йшла попереду нього й розмовляла з кві­тами, деревами, з весняним сонцем. Щось було в її словах печальне, таємниче і значне.

—      Добре оцим деревам! Щовесни починають нове життя. Он ті дубки, наприклад. Скоро скинуть з себе торішнє жорстке листя і прикрасяться новим, зеленим. Старе полетить за вітром... А ми на вітер нічого не вміємо кидати. Все в душі осідає. Тому нам важче, набагато важче...

Анатолієві хотілося бачити її зараз такою, як тоді, коли вона босими ногами топтала сніг. Та він не знав, як розбудити в ній ту, Другу Клару.

А вона зірвала золотисту, до блиску відполіровану сонцем квітку анемони, розтерла її в долонях і під­несла долоні собі до вуст.

Анатолій схопив її за руку.

і— Не смійте!. Це з тих анемон, що отруйні.

Внизу оживали клени, окроплені ще негустою, ледь-ледь помітною зеленню, що вихоплювалася з бруньок. Далі серед положистих берегів, у надійній зеленій колисці, погойдувалося озеро. В озері плеска-лась дика качка.

Та ось над нею закружляв білохвостий орлан.

Кружляв він довго, намагаючись тінню своєю наля­кати майбутню жертву. Але не знижувався, бо він незграбний, неповороткий і може забити качку лише тоді, коли вона, прийнявши його за коршуна, пірне у воду. Коршун же у воді не вбиває: він намагається бути схожим на орлана і таким чином виманює качок у повітря. Так вони й полюють, хитро викори­стовуючи зброю одне одного.

Кларї хочеться крикнути: «Не ховайся від нього у воді, качко! Лети просто на нього, не бійся! Там твій порятунок».

Та вже пізно. Качка пірнула у воду, орлан шугнув униз — і ось на сіруватій озерній хвилі замість білої піни звився кривавий гребінець, а орлан, тримаючи в пазурах свою здобич, зник за деревами...

Клара питає:

—      Невже й справді всесвіт не знає ніяких меж?.. Тоді, можливо, все, що ми бачимо,— і сонце, і зорі, і оте озеро, і галактика,— все оце є лише однією клі­тиною якоїсь неосяжної для нашого розуму потвори, що так само, як отой орлан, полює на неймовірно велетенських качок? А ми... Хто ж тоді ми?

Анатолій не бажає дивитись на неї. Вбираючи в очі справді неосяжну широчінь, що відкрилась йому з ви­сокої кручі, спроквола говорить:

—      Спитайте в нього.

Слова його падають униз, під ноги, і ще нижче — аж на дорогу, що в'ється весняними луками поміж дубів, і він сам їх не чує.

Раптом обертається до Клари:

—      Чому ж ви мовчите? Хто він вам?.. Вона кладе руку йому на плече:

—      Толику, повірте,— ніхто! До сьогоднішнього дня був другом юності. Й тільки. А від сьогодні — ніхто.

Сама ж думає: «Чому я виправдовуюсь? Перед ким би я ще стала отак виправдовуватись? Перед Медин-ським? Перед Аркадієм?.. Та ні за що в світі!»

І дивиться на нього покірними очима. Накажи він їй стрибнути вниз, на оті високі клени, що звідси здаються чагарником,— стрибне й не завагається.

А світ перед ними такий широкий!..

За озером — перелісок, далі простилаються луги, які переходять у степ. Ні краю, ні меж синьому сте­повому мерехтінню, що подекуди покреслене лісосму­гами, поцятковане білими дахами колгоспних ферм, наскрізь пронизане рейками залізниці. Здалеку ті рейки здаються струнами, натягнутими від горизонту до горизонту.

І горизонт дзвенить. Хто ж торкається до тих струн? Де той гігант, якому під силу грати на таких велетенських цимбалах?

Та он же той велетень,— у них над головою! Жай-

воронок. Він повис під самою хмарою, тріпоче сірими

крильцями і обсипає весняну землю дрібними зву-

ками. Мовби розриває у височині тонкі разочки бісе-

ру •— і сиплються на трави, на дерева, на озеро кри-

хітні дзвінкі зернятка, створюючи тиху мелодію вес-

няного пробудження.      ч

«А жайворонки теж сірі. І солов'ї теж сірі. І ні-' скільки цього не соромляться. От папуги — оті яск­раві! Бо коли ні пісні в серці, ні розуму в голові,-^* чим іще привернеш до себе увагу?»

Заклавши руки за спину, щоб Анатолій цього не помітив, Клара починає зшкрябувати червоний лак з нігтів. Він не піддається. Відвернулась, наблизила пальці до губів — відчайдушно згризає той лак зубами.

Анатолій підійшов, взяв її руку, глянув на нігті —» і все зрозумів. Ніякі слова його б так не переконали, як оці мимовільні, підсвідомі жести.

Очі в неї мовби винуваті. Він наблизив її до себе —■ і вона подалася, покірна його волі.

Сп'янілий теплим паруванням зігрітої сонцем землі, співом жайворонка, пахощами пролісків і трав, ніжним доторком її шовковистого волосся, він пере­гнув її, мов стеблинку, заглянув у карі очі.

Чи все, що казали її очі, почуло серце Анатолія? Якщо й не все, то одне слово воно почуло: «Люблю!» А цього було досить.

Насправді ж ті очі говорили:

«Бери мене всю. Бери, якщо я тобі потрібна така! Я люблю тебе, хлопчику мій. Вперше в житті вели­кою, справжньою любов'ю. Негарна я, Дуже негарна! Коли була дівчиною, мені здалось, що я покохала. Не знаю,-^ може, це й так. Та потім я зненавиділа його всім серцем. Потім Мединський... Чи був він мені чоловіком? Людиною він був, і людину я в нім любила. Потім Аркадій... Ти бачиш, яка я негарна? А ти чи­стий, світлий, і душа в тебе ясна, мов оте небо, в яко­му дзвенить жайворонок. Душа твоя ще не знала ні хмар, ні блискавиць, ні грому. Вона ще не знає навіть того, що каламутний струмок, вливаючись у чисте озеро, робить його теж каламутним. І все ж я тебе люблю! Люблю твою чистоту юнацьку, мужнє серце твоє і те велике,— чому ще й назви немає,— що так виразно проступає в твоїх словах, в кожному твоєму погляді. Ну хіба ж я винна в цьому, скажи, мій лю­бий?»

Він потягнувся до її вуст гарячими губами — впер­ше в житті до жіночих вуст.

Та не встиг він її поцілувати, як раптом якась пружна сила відкинула її геть!..

Поправила волосся, підійшла близько-близько до кручі. Так тільки сновиди ходять понад самим урви­щем і якась таємнича сила утримує їх від згубного падіння.

Коли він узяв її за плечі й обернув обличчям до себе, очі її зблиснули проти вечірньої заграви неспо­діваними для Анатолія сльозами. І в багряних про­менях згасаючого дня сльози ті були червоними.

Коли він сказав їй про свою любов, Клара, осу­шивши сльози, промовила:

—      Вам не слід мене любити.

—      У вас є чоловік? — ковтаючи власні слова, за­питав він.

«— Подумайте: я старша за вас на вісім років. Коли у вас почнеться зріла молодість, у моє віконце посту­кає старість. У вас є ровесниця ваша. І, як видно, дуже хороша дівчина. Навіщо ж вам стара баба, якою я не­забаром стану?

Анатолій, вхопивши її за плечі, запально вигукнув їй в обличчя:

—      Хай стукає старість! Ми всі вікна замуруємо. В двері поткнеться — замуруємо двері. Хай стукає скільки завгодно!..

Клара глянула на нього сумними очима.

—      То ви ще не жили з замурованими вікнами й дверима. Не знаєте, що це таке. Дихати чим бу­демо?..

Одне одним.

Вона обережно зняла його руки зі своїх плечей.

«— Розумний ви, Толику, та серце у вас — мов зер­нина весною. Тільки перший паросток викинуло. Бережіть той паросток. Не дайте нікому його зло­мити. Ви ж агроном і знаєте — це значить зломити життя. А тепер ходімте до машини.

Він спинив її:

—• Все одно без вас моє життя не варте й шеляга. Що ж мені берегти? І навіщо?..

Вона різко обернулась до нього. Очі її зблиснули гнівом. Не знав Анатолій, що то був гнів на себе саму. Заговорила відчайдушно, не жаліючи себе,— тільки б врятувати його молодість і недоторкану чистоту.

—      Та не можу ж я першій-ліпшій людині виказу­вати своїх таємниць!.. Ви мусите мене забути. Бачу по очах ваших, що це вас дивує. Тоді я допоможу вам забути мене...

—» Ні, не забуду...

Очі її знов налилися слізьми. Клара задихалась.

—      Слухайте!.. В мене є чоловік!.. Так, є чоловік. На все добре.

Сама вжахнулася того, що вчинила. Та дорога назад відрізана! Струснула рожевим у відблисках заграви волоссям — і, обдираючись об колючі зарослі низькорослого глоду, стрімголов побігла до машини.

А він, тяжко вражений, ще довго дивився їй услід, не наважуючись зрушити з місця.

2

Скільки Турбай себе пам'ятає, сівба була гарячою порою в житті хлібороба. Можливо, ще більш гарячою, ніж жнива.

Аж вени здувалися на могутньому тілі держави. Телеграф, телефон, залізниця — все було підкорено сівбі, все жило тільки нею.

Спершу, до колективізації, вона виходила з тор­бою, повною зерна, на свій одвічний старт — у па­лючі, безводні таврійські степи. Права рука ритмічно, розмірено сипле й сипле зерно поперед себе, чер­паючи його жменями із торби. Було щось зворушливо прекрасне в цих пластичних рухах. Та було в них щось трагічне й безперспективне.

А її вже виглядали катеринославці, вибігали в степ, дивилися з-під долоні на південь: чи скоро дійде до них?..

І просувалася вона на північ у дірявих, розбитих чоботах, а далі вже й чобіт їй не вистачало — йшла в -личаках і конопляних постолах, йшла вперто, зці­пивши зуби, ледве-ледве витягаючи ноги з важкого чорноземного й глинистого місива.

Так ходила вона з діда-прадіда звичними, второва­ними шляхами. Вірьовка, що тримала торбу, перетира­лася — ремінець вішала. Тільки плечі в неї ніколи не перетиралися, бо виростали на них роговидні шишаки, об які навіть шаблі ворожі щербилися.

Були вже й трактори, і сівалки, і дискові борони, але як тільки починалась сівба *— все одно всі були в тривозі. Куди б ти не пішов, тільки й чути: «Сівба, сівба, сівба!»

Та наприкінці сорокових років сівба стала звичай­ним, буденним явищем і приходила так само спокій­но, як приходила весна.

Злам цей у житті суспільства якось випав із уваги Турбая. Сівби він чекав з тривогою, гадаючи, що вона мусить поглинути всі людські сили.

Не одержавши бульдозера для будівництва тран­шей, Іван Юхимович гадав, що так само може статися й з тракторами, культиваторами, сівалками.

Заради завбачливості поїхав до МТС. Там тільки посміялися:

— Не бійтеся! Засіємо... План!

Магічне це слово — план. Всі в нього вірили, всі про нього говорили з пошаною, і звучав він у люд­ських вустах з такою святістю, як колись звучало слово «бог». На нього покладали надії, його побоюва­лись, йому мало не молилися.

Коли ж настав час сівби, Іван Юхимович спершу розгубився. Колесо закрутилося так швидко, без будь-яких зусиль з його боку, що він у перші дні відчував себе зайвим. Чиїсь руки висилали машини, скерову­вали їх роботу, і якби не було ні Турбая, ні навіть Пальміри, а були тільки степи — все одно до остан­нього гектара вони б були і зорані, й засіяні.

Ганна ж, розуміючи, як важко Турбаєві одразу піймати віжки в шаленій гонитві посівної, переклала цю справу на власні плечі і-чудово з нею справля­лася. Вона не сказала йому жодного докірливого слова, бо знала: кожна нова людина, якою б вона здібною не була, спершу мусить набути досвіду.

Вона бігала від бригади до бригади, лаялася з трак­тористами, їздила з кимось полаятися в МТС, і всі емтеесівці її боялися, мов вогню.

В перші два дні Іванові Юхимовичу здавалося, що все йде шкереберть. Де люди? Ніде не видно людей. Ні в полі, ні на будівництві. Невже всі розбіглися?..

Почав придивлятися: таки ж справді людей у полі дуже мало.

А ще через день зрозумів, що навіть тих людей, які є, для посівної забагато.

На бочку з водою, що виїжджала в поле, чомусь чіплялося по двоє міцних, здорових дівчат. Те ж саме творилося й на возах, які підвозили посівний мате­ріал.

Сходилися до гурту, точили теревені або ж лягали на мішки з зерном і грілися на сонечку аж до обіду, поки їх не будили стусанами, щоб їхали в село, бо зерно вже кінчається.

Турбай підходив до них, питав:

— Чого ж це ви вилежуєтесь у такий гарячий час?

— А що ж нам робити? — лузаючи насіння, без­турботно відповідали дівчата.

Іван Юхимович, нічого не кажучи, йшов далі, бо він і сам не знав, що їм робити.

Трактори гуділи, ніби велетенські жуки, зерно із дискових сівалок сипалося в розпушений грунт без­перервно, і навіть на сівалках, де цілком міг би спра­витися один чоловік, стояло по двоє.

Турбай перейшов на картопляне поле. Картоплі вони мали посадити п'ятдесят гектарів. Іван Юхимо­вич добре знав, яка це тяжка робота. Певне, всі люди зайняті там.

Як же він був здивований, коли виявилось, що, окрім тракториста, тут працювало тільки три чоло­віки!.. Та й то їх роботу не можна було назвати робо­тою. Вони час від часу переносили довжелезну дро­тину, що сягала з одного краю поля до другого. На тій дротині, приблизно на відстані півметра одна від одної, були напаяні невеличкі металеві кульки. Трак­тор разом з картоплесаджалкою ходив побіля дроти­ни, мов смирний цеповий пес,— не відриваючись, не збочуючи. Коли в механізм картоплесаджалки потрап­ляла чергова металева кулька — він автоматично вики­дав дві-три картоплини, а важкі металеві лапи загор­тали гніздо.

Трактор доходив до краю, дротину переносили на півметра вбік — і він тепер рушав назад. З кожних чотирьох гнізд створювався правильний квадрат. Кар­топлю потім можна буде полоти й підгортати куль­тиваторами...

Що і чим ти думав, коли давав згоду прийняти пост голови? Ти ж нічогісінько не тямиш! На кож­ному кроці потрапляєш у принизливе становище учня. І дивно, що люди з тебе не сміються.

Ну й дідько з ним! Учень так учень. Май тепер мужність не боятися людських глузувань — ходи, роз­питуй, запам'ятовуй! Та так запам'ятовуй, щоб серед ночі тебе розбудили — і ти, не задумуючись, все докладно розповів.

Підійшов до тракториста, спитав:

—      Коли розраховуєте закінчити?

Якби той чубатий хлопчинатільки знав, що Іван Юхимович вперше в житті бачить картоплесаджалку! Так ні, він цього, мабуть, не знає, бо відповідає діло­вито, з повагою:

—      Днів за три могорич готуйте.

А тут ще інструктор обкому приїхав. Водить Тур­бая полями та всякі каверзні запитання сипле. Хотів було переадресувати його до Ганни, а той хитрувато прищулився й питає:

—      Хіба не ви голова?..

Голова-то він голова, та поки що порожня... Що ж виходить?

На твоєму полі, крім тебе, господарює ще й дер­жава, і через те тут на кожному кроці ти наштовху­єшся на чудеса середини двадцятого віку. До кож­ного гектара колгоспної землі невидимо тягнуться тисячі рук і панькають ту землю, мов у великій сім'ї панькають єдине дитя. То руки металургів, конструк­торів, механізаторів. Ти їх не бачиш, але вони тут, біля тебе, теплі, дбайливі руки.

Чому ж тоді, чому так занехаяне пальмірївське господарство? Як же поєднати двадцятий вік на полі з прадідівськими методами господарювання на терито­рії колгоспного подвір'я?..

На це запитання Турбай відповіді поки що не зна­ходив.

Коли ж він підрахував, скільки треба людей на сівбі, щоб усі вони працювали, а не вилежувалися на сонці, нудьгуючи від безділля, то вийшла така незна­чна цифра, що він аж за голову взявся. Десятка досить!

Не випадково ж Ганна розповідала Турбаєві, що позавчора підійшов до неї Олекса й сказав:

—      Я чув колись вашу розмову з Калиною про бичків та Америку. Мені вона видалась тоді маренням. А зараз дивлюсь — і очам своїм не вірю. Можна догна­ти. Можна!

І знов стукає в скроні надокучливе питання: де ж це люди?..

Іван Юхимович рушає на колгоспне подвір'я.

Закладається фундамент корівника. Там працюють найняті за готівку муляри. Вони навербовані по різ­них селах.

У будівельних справах Іван Юхимович почував себе значно певніше, і після порад з членами прав­ління була прийнята його пропозиція: до найнятих мулярів у науку приставити своїх. Хай вчаться, щоб через місяць-два будували самі. Цей метод у майбут­ньому збиралися запровадити й щодо теслярів. Облад­нання корівників автопоїлками та підвісною дорогою мусила здійснити МТС.

Підійшов до мулярів. Так, вони працюють чесно, з пошаною до своєї професії, з надією на добрий заро­біток. Платити їм доводиться за кожен кубометр клад­ки згідно з державними розцінками. Щодня зароб­ляють по сорок-п'ятдесят карбованців.

А де ж їхні учні? Чому ж це Калина взявся за но­силки? Чому тут Олекса? Поки побудують майстерні, його робоче місце в кузні, біля Ларивона.

Бігають вони з Калиною по дощаному настилу то з тачками, то з носилками в руках, працюють за чоти­рьох, аж сорочки до спин поприлипали.

А на протилежному кінці фундаменту розчин і цеглу підносять Катерина, Наталка, Грицько. Це — комсомольці. Комсоргом у них Катерина.

Але ж всі вони прийшли сюди лише тому, що ніхто з підсобників не вийшов на роботу.

Де, наприклад, Микита Цвіркун, Дмитро Сокира, Сашко Семидесятий? Вони послані сюди поки що чор­норобами, але на них покладається надія, що незаба­ром зможуть стати поруч мулярів і працювати під їх наглядом. А потім — самостійно.

Турбай підходить до дівчат. Наталка з Катериною опускають носилки.

Іване Юхимовичу,— звертається до нього На­талка,— поясніть оцьому шарманщикові, що таке ком­сомольська совість. А то він знає тільки на баяні циги­кати. Весь час на цукроварню тягне. А я йому кажу: іди — тільки назад не вертайся!..

І так стусонула Грицька кулаком межи плечі, що той мало в землю носом не заорав.

А Катерина мовчить. Тільки дивиться на Турбая такими очима, мовби поцілувати його хоче. І щосьу неї радісне-радісне на душі,^ з усім світом поділи­тися хочеться! Біла кофтинка на ній теж спітніла і пилом припала, руки ганчірками позав'язувані,—' видно, мозолі понатирала,— але вся вона зібрана, ^пРУДка, не встоїть на місці.

— Чого це ти танцюєш з носилками в руках? питає в неї Турбай.— Чи то ж хіба не важко?..

— Та вона сьогодні наче з неба звалилась,— жар­тує Наталка.

— Ні! — гукає Катерина, підштовхуючи подругу носилками.— На небо злетіла!..

„ Як же дівчині не радіти, коли вчора відбулась така розмова з тіткою Марією про Анатолія... Така роз­мова, що коли б знав Турбай... Нічого, ще взнає! Не­забаром все село знатиме...

Віддалік високий Чорногуз і низенький, вертлявий Саливон Торохтій обтесують колоду, готуючи її для риштування.

Турбай прямує до них, але спиняється, слухаючи їхню розмову:

—* Обіцянка-цяцянка, та що з того буде?.. Оті пів-мільйона, як обух над головою, висять,— каже Чор­ногуз.

— Держава ж наша. Хіба не відстрочать? — без певності в голосі, мовби сам себе намагаючись заспо­коїти, вставляє Саливон.

— А гадаєш, державі гроші не потрібні?.. У банку закон один: прийшов час — плати! Бо вони вже в інше діло заплановані.

Турбай підходить, частує їх цигарками.

—      Якщо так працювати будемо, тоді пиши — про­пало. Де ж люди, чому нікого немає на будівництві?..

Теслі переминаються, переморгуються.

—      Та хіба ж ви не знаєте?.. Кампанія ж почалася. А кампанія — не застільна кумпанія: всі сили тре­бу є,— зморщивши своє кулачкоподібне обличчя, від­повідає Саливон.

Турбай сідає на колоду.

—      Кого ж ви обдурити хочете? Самих себе, не інакше. Звикли, за традицією, на посівну посилатись...

Чорногуз несміливо захихикав:

—      Ви ж самі казали: скоро посівна, вільних рук не буде...

Турбай аж кипить увесь, але він взяв собі за пра­вило ні в якому разі не підвищувати голосу.

— Гаразд. Не хочете говорити — не треба. Я не слідчий.

Підвівся, попрямував до кузні. Він давно вже не бачився з Ларивоном. Той нічого не затаїть, усе роз­каже. Та й душу хотілося відвести, бо тяжко в нього на душі.

Але що це значить? І кузня на замку!..

Іван Юхимович повертів у руках замок, потоп­тався біля дверей. Ось тобі й одвів душу...

Для нього не секрет, які чутки ходять серед людей. Та як їх приборкати? Жодні запевнення не допома­гають. Люди вже так наслухалися тих запевнень, що просто перестали їм вірити. Від нього чекали чогось надзвичайного, чаклунства якогось, а він ні на яке чаклунство не придатний. Всього тільки позику пові­сив їм на шию.

Що ж діяти? Як жити далі?..

Мовчить Ларивонова кузня, і здається — то серце Пальміри мовчить. Хати ліниво вигрівають проти сон­ця солом'яні хребти, випаровуючи у весняне небо свій одвічний солонуватий піт — ще, мабуть, дідівський піт і дідівські сльози. І ніби кажуть вони Турбаєві:

«Нова мітла завжди добре мете, та знаємо ж ми, як швидко ті мітли стираються об наш неподатливий грунт. Десять років ти відпочивав, витрачаючи сили хіба що на прогулянки. А ти бачиш, які ми старі і які стомлені? Не чіпай нас, дай погрітися на сонечку. Ото щось мурують на колгоспнім подвір'ї — то й хай собі мурують. Мовчимо ж ми, не докоряємо тобі, що нашим добром і трудом ризикуєш — то й за те скажи спасибі. А ми помаленьку та потихеньку якось проживем. Аби день до вечора...»

І такою сонливістю повіває від тих погорблених хаток, мов у жаркий день від череди на стійлі після водопою. Десь близько-близько вирує ріка, шумить, клекоче, кудись несе свої води. Та череді те байдуже. Дали напитися — то й годі...

Щось гнітюче було в тій сонливості. Тупа, вікова втома. Те, що лишилось од вікової селянської роз'єдна­ності, від того життя, де власний куток, власне порося дорожче за всі надбання людського розуму.

Але як ще й досі це могло тут лишитися? Як поєд­нати те, що робилося в полі, з тим, чим дихали йому в обличчя оті старовинні хати? Звідки взявся оцей островок гіркої минувшини?

В Турбая склалися непогані стосунки з головою райвиконкому Трохимчуком. Якось намагався йому допомогти й другий секретар райкому Мироненко. Коли треба було порадитися з приводу будівництва або ж добути дефіцитні будівельні матеріали, Іван Юхимович, обминаючи Кузя, йшов до них. Зараз в нього теж виникло бажання поїхати до Трохимчука на пораду. Надто кепсько було на душі. Та він спинив себе. Треба спершу самому докладно розібратися у всіх цих болючих питаннях...

Попрямував до першої-ліпшої хати. Тут живе Мотря.

Не встиг відчинити хвіртку, як його хтось смикнув за рукав. То була Катерина.

—      Іване Юхимовичу,— весело, неспроможна стри­мати якоїсь шаленої радості, почала вона.— Це в нас обідня перерва, отож я й побігла вас шукати... Комсо­мольська організація... Ви не думайте, нас уже п'яте­ро!.. Комсомольська організація прийняла рішення просити вас на роль Возного.

П'ятеро світлячків отаких, як вона! Це перша пере­мога...

її веселий настрій і несподівана пропозиція його розвеселили.

— Від старого цапа пісні захотіли?.. Знайдіть мо­лодшого,— з теплою посмішкою, оглядаючи дівчину, відповів він.

— Та в нього й роль якась цапина,— наполягала дівчина.

Турбай засміявся.

—      Спасибі, що так легко погодилася з моїм само­визначенням. Може, я й справді цап, але в таких ділах ні бе ні ме.

Катерина зніяковіла, заборсалася у виправданнях.

—      Ой, що я бовкнула!.. Я не те хотіла... Ну зрозу­мійте, ви ж розповідали, як перші комсомольці... Ну, про синю блузу, про вистави... Значить, думаємо, Іван Юхимович сам колись грав... А що тут дивного?

Та дивного нічого немає,— спинив її Іван Юхи­мович, відчуваючи, як під впливом оцих милих І чи­мось рідних дівочих очей розступаються в його душі холодні хмари.-— Тільки я полюбляю героїчні ролі. Ну, наприклад, роль Дон-Кіхота... Це зараз саме для мене.

Дівчина замахала руками:

—      Гаразд, ми Лантуха попросимо. То таки справж­ній цап.

І ображено відвернулась.

— Скажи, Катерино,— серйозно звернувся до неї Турбай,— чому ти опинилась на будівництві? Ти ж тепер на молочній фермі.

— А хто ж цеглу носитиме? Не вийшли ж,— все ще ображено відповіла Катерина.— На фермі дівчата без мене справляться, а я комсомол мобілізувала. Хіба щось не так?..

Так, молодці комсомольці. Передай їм велике спасибі. Та поясни, бо я ніяк не второпаю, чому лю­дей не видко?..

—      Пхи! — здивувалась дівчина.-— Це ж так про­сто! — І почала перелічувати на пальцях.— Корови отелились — раз, кури несуться — два, редиска вро­дила — три, весна прийшла — чотири. Ні, весна — то до всього стосується. Спільний фактор.

Ну то що? — все ще не розумів Турбай.

—      А ви до схід сонця вийдіть на ту дорогу, що веде до Пилипівки, тоді побачите. Зараз і не ходіть по хатах. Там нікого не знайдете.

Крутнулась на каблучках, підстрибнула, мов м'ячик,-- і зникла з очей.

Так ось яка «посівна» зайняла робочі руки!

Наступного ранку Турбай, залишивши на будів­ництві Калину, сам сів за руль і виїхав за око­лицю.

Ранкові сутінки поволі розступалися, але сонце було ще десь далеко. Воно з-за пилипівських схилів підсвічувало хмари, що, підрум'янені його променями, мчали над пальмірівськими полями. Який би тяжкий настрій не був у Турбая, природа своєю вічною кра­сою завжди полегшувала тягар на його душі. Може, тому й виробилась колись у нього ота звичка до лісо­вих блукань...

Ось ї зараз, намагаючись вгамувати гнів на своїх земляків, спинив машину, окинув поглядом степ. Яка краса, яка велич!..

Мало часу відведено людині для життя на оцій найкращій із планет. Стебельце вівсяниці, загублене край дороги, й оті могутні дерева, що погойдуються на горизонті, жайворонок у небі й червоне, в чорні цяточки «сонечко», що сіло на рукав венгерки,— все це однаково заслуговує пильного людського ока, бо це — життя.

Та небагато людей мають змогу отак спокійно ми­луватись тим, що з дивовижною щедрістю розкидає природа по всіх земних закутках. Щоб милуватися цим, треба мати хліб, до хліба, спокій і час.

А ті, що ото з клунками вийшли на дорогу, доволі цього мають? Яке ж ти мав право звинувачувати їх в сонливості, в лінощах, в небажанні переступити через лихі традиції минулого?..

Ой, чогось ти не додумав, коли біля кузні огля­дав село. Які ж то лінощі, якщо прокидаються вони ще до зорі, беруть на плечі бідони й клунки і стомле­ними, натрудженими ногами міряють відстань до Пи­липівки й назад?.. Це ж тяжчий труд, ніж робота в кол­госпі.

Вгамуй свій гнів, бо він несправедливий. Знайди ключ до розмови з людьми, щоб вони душі свої тобі відкрили. Збагни раз і назавжди, що народ ніколи й ні в чому не буває винний. Завжди винні обставини, в яких він перебуває.

Ось ідуть Мотря й Варка Безугла. В кошиках —» кури, в бідонах молоко. Помітивши Івана Юхимовича, вони знітились, але Мотря смикнула Варку:

*— Та нехай собі... Ходімо!

Турбай підійшов до них, привітався:

*— Чого ж пішки?.. В неділю можна й підводою.

єн Свої ніжки,— зухвало відповіла Мотря,— кра­ще повозки. Захотів та й поїхав.

І, не звертаючи жодної уваги на Турбая, пішла далі. Слідом за нею підтюпцем побігла й Варка.

А хто ж то, згорбившись під тяжкою ношею, чва­лає по грузькій дорозі?

Ларивон!.. Так ось чому мовчить колгоспна кузня. А поруч, у солдатських черевиках, перев'язаних дро­тиною, хлюпає рідкою грязюкою Сашко Семидесятий. За ними тягнеться ціла валка пальмірівців.

Сашко, помітивши Турбая, чкурнув у кущі й там засів.

І як не готував себе Іван Юхимович до лагідної розмови, гнів почав брати верх над його волею. Особливо його вразила присутність тут Ларивона.

Де ж причини, а де наслідки? Як вирватися з цьо­го зачарованого кола?..

Всі причини, які досі гальмували розвиток сіль­ського господарства, всі бар'єри й перешкоди були назавжди усунуті з дороги твердою рукою партії. Не можна ж серйозно брати до уваги опір якихось керів­них одиниць. Хіба ж здатний обвуглений пень, що стирчить у лузі, стримати весняну повінь?

Значить, винні самі колгоспники? Значить, ти був правий, коли звинувачував їх, стоячи біля кузні?.. Та хіба ж вони не хочуть заможного, світлого життя? Хіба вони вороги собі й своїм дітям?

І він зрозумів: винна інерція. Мало розчистити дорогу. Треба ще й воза з місця зрушити, щоб він по ній покотився. Тоді лише встигай за ним поспі­вати.

Винна недовіра, що в'їлася в душі пальмірівців протягом багатьох років. Винна звичка покладатися тільки на себе, а не на колгосп.

«Свої ніжки краще повозки...»

Не сказавши нікому ні слова, Турбай поліз в кущі, витягнув звідти клунок Семидесятого, поклав його в кузов. Потім зняв ношу з пліч Ларивона і також відніс до машини. Так він позабирав кошики, клунки, бідони в усіх колгоспників 1 обережно поскладав у кузові. Люди зиркали на нього розгубленими, безтямними очима.

— Лізьте на машину! — наказав він усім, хто тут був. Очі в нього так палали, обличчя з синюватим рубцем на щоці здалося людям таким сердитим, що вони злякано подерлися до кузова, гадаючи, що Тур­бай хоче повернути їх на роботу.

Та Іван Юхимович сів за руль і поїхав не в Паль­міру, а в Пилипівку. Це не в жарт спантеличило людей.

По дорозі підібрав Мотрю й Варку і поїхав далі.

В кузові зчинилася колотнеча. Люди кричали, ла­ялися, потім почали гупати об вицвілий верх кабіни. Турбай спинив машину.

—      Куди ви нас везете? — зарепетувала Мотря.— Ми не перекупки, щоб у міліцію нас. Не боїмось ми вашої міліції!

—      До Пальміри вертайте! — кричали інші. Турбай, трохи заспокоївшись від швидкої їзди та

від перших променів великого, близького сонця, що викотилося на пилипівські горби, поліз у кузов. Діставши цигарку, запалив і спокійно сказав:

—      Я везу вас не в міліцію, а на базар. Ви — госпо­дарі цієї машини. Незабаром ще дві одержимо. Чого ж пішки ходити маєте?.. А я... Голові нема чого роби­ти, коли люди на роботу не виходять. Якщо ж ви зробили мене слугою своїм, то дозвольте прислужи­тися вам хоч в ролі шофера. Мені ж трудодні йдуть.

Люди мовчали, занепокоєно перезираючись. В сло­вах Турбая вони вбачали якусь хитру каверзу.

^ Та мені й не треба сьогодні на базар,— сказала Варка.— Це я з кумою Мотрею за кумпанію.

Іще почулися голоси:

«— Мені теж не треба.

—      Й мені...

Турбай намацав очима Семидесятого і, прищулив­шись, запитав:

А ти, козаче, чого в кущі поліз?.. Баби он, бач, не злякалися.

Сашко, ховаючись за жіночі спини, несміливо від­повів:

—      Та я нічого... То я по нужді.

Зчинився регіт. Сашка виштовхали на середину, і він, мнучи в руках засмальцьованого кашкета, зму­шений був оглядати свої драні черевики. На його адресу сипалися не зовсім пристойні жарти.

Та ось до Івана Юхимовича проштовхався Лари­вон. Його витягнуте, схоже на диню-арбакешу, облич­чя налилось кров'ю, дебела ковальська рука потягну­лася до оторочених каракулем бортів Іванової венгер­ки, а вираз очей був такий, що людям здалося — він зараз ударить брата.

—      Тебе для чого народ обрав? Щоб ти з людей знущався^?.. А ви чого регіт зняли?.. Принизити людину всякий дурень зуміє. В тебе, Іване, діти не плачуть, а в нього їх шестеро.

Сашко поволі почав розгинати спину, сміливіше глянув односельчанам у вічі.

—      І то правда,— хтось зітхнув співчутливо.

—      Так погано людину бог устроїв — щодня їсти хочеться. Хоч би вже раз на тиждень.

А Ларивон, пропікаючи брата гнівним поглядом, не відпускав бортів його венгерки.

До тебе голови були — сочувствія до народу не мали. А ти чим кращий?.. Під які капітали ти позику брав? Ти працюєш чи ні, а грошики тобі йдуть. А нам як жити?..

Турбай зрештою відсторонив його руку й сказав: Якщо не побудуємось та не почнемо господарю­вати по-справжньому — вік нам отак з торбами до Пилипівки ходити.

Хтось похмуро зауважив:

—      Ситий голодному не товариш.

І зрозумів Іван Юхимович, що не буде йому дові­ри від земляків, поки на його рахунок у пальмірів-ську ощадкасу надходитимуть гроші з районного банку,— щомісяця близько трьох тисяч. Яка ж може бути довіра, коли він матеріально не залежить від колгоспу? За його плечима стоїть ота пенсія й мимо­волі вказує людям на нього: люди добрі, яке йому діло до вашого трудодня? Він приїхав погратися з ва­ми, мов кіт з мишею. Йому що півмільйона повісити на ваші горби, що мільйон — все одно...

Не випадково Лозовий також почав розмову з запитання про пенсію. Він, видно, передбачав, як важко буде Турбаєві завоювати довіру земляків, доки існуватиме поміж ним і колгоспниками отака разюча матеріальна нерівність.

Щось треба вирішувати. Нині пенсія стала твоїм ворогом, невтомним шептуном, що породжує серед людей підозріння до кожного твого кроку. Перед то­бою виникла дилема: або ж ти сядеш за один стіл з земляками як рівний серед рівних, або завжди будеш спотикатися об ту пенсію і земляки завжди ставити­муться до тебе з деякою настороженістю — ти ж не до кінця наш, в тебе ж особливе становище...

Він знову сів за руль і погнав машину в Пили­півку... Під'їхавши до районного банку, порадив лю­дям побазарювати, а сам швидко зійшов по сходах.

Розстебнув венгерку, дістав авторучку й записну книжку. Примостившись на підвіконні, написав за­яву про те, що, починаючи з квітня цього року, він, полковник у відставці Іван Юхимович Турбай, на час роботи в колгоспі «Степова Пальміра» відмовляється від пенсії...

І хоч потім Ларивон щиро каявся і лаяв себе за не­обачність, хоч і Сашко, і навіть Мотря умовляли його забрати ту заяву, Турбай не піддавався на ті умовляння. Він ніскільки не шкодував за свій вчинок, бо так була зорана остання межа поміж ним і земляками.

Та все ж настрій у Турбая був гнітючий. Ну га­разд. Люди повірили, що ти їхній. А далі? І до тебе ж були голови, які не мали тритисячної пенсії і не ви­магали собі на сніданок засмажених поросят. Хіба це заслуга—бути чесною людиною? Чесність—це тільки підошва, якою ти ступаєш по землі. Це коріння твоє.

Тяжко було Турбаєві. Не так просто на шостому десятку вростати в нову справу. Та й справа до біса трудна! Громохка надземна ріка з її порогами й водо­спадами, з райдужним сяйвом бризок, що захоплює і чарує, ріка з вируванням і тисячами небезпек, всім видима ще здалеку, позначена на всіх картах світу, не­здатна зрошувати полів, якщо вона тече по кам'яному днищу і волога її не просочується в грунт,— туди, де течуть підземні ріки, котрих немає на жодній карті... А саме ж вони прикрашають планету цвітінням!

Будні, будні — підземні річки революції... Ось що перетворює світ! Зблиск шаблі в руці, громове «ура» — все це яскраво, романтично. Та це тільки ши­рокий леміш бульдозера, що розрівнює землю для буднів. Потім мусить прийти невтомний Головань, який докоряє собі,—дивак! — що не був на фронті...

Будні, будні¹— це ж і є норма людського життя. Будівник Головань — це ж і є норма людини... Госпо­дар підземних річок... О, як він їх добре бачить!.. А в очах Турбая —все ще миготіння схрещених шабель... Забувай! Людство вийшло з того віку, коли так прива­блює гра у війну... Людство здобуває зрілість. Люд­ство для буднів...

І Турбай зіперся ще раз на гранітне плече цієї кремезної людини. Бо Головань таки приїхав!..

Якось у неділю вранці долинула здалеку розмаїта пісня, замайоріли на грузовиках червоні полотнища, і в село вкотилося дві машини, в яких сиділо десятків зо три хлопців і дівчат. То був самодіяльний колектив будівельного управління. В кабіні поруч шофера Тур­бай побачив Голованя...

Шефи подарували приймач «Родина» і лампу з пластинчастим абажуром, від якої він живився. Паль-мірівці сиділи на колодах біля майбутніх корівників, захоплено плескали в долоні, а молоді будівельники просто неба давали концерт. Розгладжувалися змор­шки на обличчях жінок, забувалися дрібні турботи, в колі яких текло небагате на події життя. З пісні, яку проспівав муляр зі смолистими вусиками і яструби­ним з горбинкою носом — видно, грузин — наблизи­лись до них Ленінські гори, ї здавалося колгоспницям, що вони самі туди сходять, щоб окинути поглядом неосяжні простори столиці...

Головань сидів поруч Турбая. Він був у святково­му костюмі, груди завішані орденами й медалями. Як видно, начальство вішало на нього не лише догани...

Коли попливла по колу легенька, мов пушинка з тополі, дівчина в напівпрозорому вбранні справ­дешньої балерини, дід Кирило не стримався. Писар­ська борідка піднялася над картатими хустками жі­нок, затремтів у роті самотній зуб:

— Ти диви!.. Та чи воно ж ото від людської ма­тері?

— Штукатур,— штовхнув під бік Івана Юхимови­ча Головань.— Із десятикласниць... Марійка Чибіс. Мати в неї професорша... Педіатр.

В очах Голованя зблиснула гордість. Коли закінчився концерт, Головань звичними кро­ками пройшовся по фундаменту корівника.

—      Цегляний... Гм-м... Шкода. Бутовий надійніший. « Цеглу ми беремо вільно,— пояснив Турбай.-^

Цегельня тут недалеко, в сусідньому районі. Там секретар райкому... Словом, дають. А з бутом склад­ніше. За тридев'ять земель треба везти.

Головань відколупнув пальцем . застиглий розчин, на якому клалася будівля, розтер його на долоні.

— Десята марка... Скупувато. Я б дав принаймні двадцять п'яту... Особливо на фундамент.

— Цементу мало,— зітхнув Турбай.— На вагу зо­лота. В першу чергу йде на будівництзо силосних траншей.

*-* А з лісом як? — запитав Павло Остапович.— Ото й усе? — показав він на колоди, біля яких юрми­лися колгоспники та самодіяльні актори.

—      Так... Поки що все... І за це спасибі Трохимчу-кові. Це голова райвиконкому... Важко! Хочу відряди­ти бригаду в Карпати. Кажуть, там колгоспи продають ліс на корені. Із власних угідь...

Головань нахмурився.

— Продають. Але подекуди вирубують уже в ра­хунок сімдесятого року... Я б за таке господарювання... Карпат не пізнати. Облисіли буйні голови гір...— Роз­гладив вуса, заклав руки в кишені галіфе.— Ось що. Два вагони обіцяю. І вагон цементу... Якось викроїмо. Шефство так шефство... Іще одна порада. Готуй влас­них мулярів.

— Ми так і вирішили. Поки що працюють найняті, а своїх приставили до них у науку.

— Не знаю,— заворушив вусами Головань.— Якщо люди чесні — навчать. А буває так: навіщо вчити, коли мені самому ця робота вигідна... Для певності я тобі прикомандирую свого інструктора. Час від часу на­їжджатиме. Муляр першої руки.— Склав долоні рупо­ром, гукнув: — Герголадзе!..

Підбіг чорновусий співак. В його постаті відчува­лася добра сержантська виправка. Мабуть, нещодавно демобілізований. Звичне до дисципліни тіло мимоволі виструнчувалось перед Голованем.

— Ось що, Герголадзе. Залишишся тут на тиждень. Покажи колгоспним хлопцям, що таке справжній му­ляр. Потім щотижня наїжджатимеш. Бери мій мото­цикл. Покладаю на тебе обов'язки технагляду. За якість відповідаєш ти. Ясно?..

— Ясно, товаришу начальник! —» виструнчився Гер­голадзе.

Через місяць-два їхні муляри мусять працювати не згірш за тебе. Ясно?.. Ясно!.,

— І дивись мені тут... Щоб я, не чув про шури-мури. Бо Марійку видам за Мурашка... Ясно?

— Нікак нєт! — випалив грузин. Очі з великими білками іскристо забігали, тонкі губи розтягнулися в хитрувату посмішку.— Сама не піде.

«— О-о, тоді молодець! — басисто зареготав Голо­вань.-^ Можеш іти...

Турбай і Головань прощалися, мов старі друзі. В серці Івана Юхимовича зростала певність — Пальмі­ра збудується!.. Та чи міг він знати, що це була його остання зустріч з Голованем?

З

Рано-рано, ще до схід сонця, біжить дівчина по квітневих росах. Куди й чого вона біжить?

Червоно-мідяне сонце викотилося на зелену гребін­ку пралісу так швидко, мовби чиїсь руки, прилашту­вавши його на пружній дубовій гілці, пригнули ту гілку до самої землі й раптом відпустили. Білопері хмарки поодиноко прогулювалися в неосяжній висо­чині, боячись присмалити лебединий пух своїх роз­чесаних вітром боків об мідну розпечену кулю.

Терен заховав під білими квітами свої гострі ко­лючки. Правду кажуть, що навіть закоханий лев хо­ває пазури.

І кожний кущ, кожне деревце має власний колір. Сосни — темно-зелені, молоді явірці й осокори при­крашені такою світлою зеленню, мовби листя їхнє вимите в розчині із небесної бірюзи і сонячних про­менів. А листя молодих кленів — червоне, ніби захлю­пане соком ранкової зорі.

Десь на початку червня палюче сонце, суховії та степова пилюка вирівняють усі відтінки. Тільки сосни та дуби збережуть власний колір, бо вони шор­сткі, стійкі, неподатливі, вміють протистояти будь-яким вітрам.

Отак і серед людей буває. В дитинстві й молодості в кожної людини виразно помітно власну індивідуаль­ність. Та на важких життєвих дорогах, на палючих вітрах не кожна людина її зберігає — зберігають лише стійкі, загартовані, кому не страшні ніякі грози, ніякі вітри...

Розкинувши руки, мовби для плавби, дівчина на світлій лісовій галявині впала горілиць у густі трави, зрідка помережані фіолетовими китичками рясту, прикрашені квітами «братика й сестрички», що в кож­ній квітці має одразу ж два кольори — білий і яскра­во-жовтий.

Під соснами, близько її голови, зеленіло соковите листя дикого винограду. З-під нього пробивалися гострі, мов наконечники стріл, листочки перших кон­валій.

Вже давно догадувалась Катерина, що Марія ба­чить в ній майбутню невістку. А нещодавно зайшла Марія до Катерининої матері, про щось пошепталася з нею, потім узяла дівчину за руку й вивела з хати. І вперше заговорила з нею про весілля.

— А чого ж він сам нічого не сказав? — насторо­жено запитала дівчина.

— Скаже,— посміхнулась Марія.— Напише. Я бу­ла в нього на тому тижні.

Марія справді їздила в місто й відвідала Анатолія. Раніше тільки натякала синові, що вона була б ща­сливою, якби він одружився з Катериною, а зараз за­говорила з ним відверто. Про те, що він буде домага­тися призначення в Пальміру, вони умовились ще раніше.

Анатолій довго дивився на матір безтямним, затума­неним поглядом, потім сказав:

Ну що ж... Вона непогана дівчина. Марію налякав тон його,відповіді. А хлопець тим часом думав: «Мати давно мріє про незістку. Тяжко їй самій... Та й Катерина мені не чужа. Щось є в ній хороше, рідне... Іноді, мов за сестрою, скучаю. Росли ж разом...»

Збагнувши, що він засмутив матір, Анатолій по­спішив її заспокоїти:

•— Я знаю, ти любиш Катерину. Тобі буде хороше з нею...

—      А ти? — пильно заглядаючи синові у вічі, запи­тала Марія.—Ти хіба не любиш?

Анатолій змовчав.

Марію деякий час непокоїла ця розмова, та мате­ринський егоїзм взяв верх. Вона була певна, що сино­ве серце ще просто не розкрилося для любові. Все це незабаром прийде. З Катерини й Анатолія вийде чу­дова пара. Що він встиг покохати іншу, їй і на думку не спало. Якби покохав та хотів одружитися, чого б йому не сказати про це відверто? Чи то б вона його не зрозуміла?..

Інколи закрадався страх: а раптом вийде так само, як у неї з Іваном? Але вона гнала від себе ці думки. Тут не вгадаєш наперед: одні спершу так шалено любляться, а потім ненавидять одне одного. Інші ж на­впаки: починають з простої дружби, з поваги, потім, дивись, і кохання розростається, стає великим та на­дійним...

Марія змусила Катерину повірити в своє щастя.

Отож співайте, солов'ї,— він завтра приїде!..

Ось і лист від нього,— всього кілька слів. Суворе серце в Анатолія. Та яке це має значення для Катери­ни, коли незабаром замість оцього листа його самого пригорне до грудей?

Якщо навіть холодно в його грудях і порожньо, мов у забутій, нетопленій хаті,— все одно серце своє він віддає їй, Катерині, бо, мабуть, вірить, що ніхто його не зможе так зігріти, як вона, ніхто не здатний заповнити його вщерть палахкотінням своєї чистої любові.

Та чого ж він такий стриманий і суворий?

О, Катерина це добре знає!.. Не тому, що любити не вміє, а тому, що так тяжко склалося в нього життя. І є в нього батько, й немає. Коли б зовсім не було, коли б він з війни не повернувся, носив би хлопець у своїх грудях тихий, гордовитий смуток, і він би йому не заважав, а може, навіть допомагав би жити. Бо смуток і радість — рідні брат і сестра, як оця мудра квітка, і хто не любить їх обох, той не любить і цілої квітки — життя!..

Вона зуміє протоптати стежку від серця сина до серця батька. Цупкими, звиклими до праці руками виполе на ній будяки та колючий чортополох, візьме свого коханого за руку, сама поведе його по тій стеж­ці. Бо хто ж іще може це зробити, як не Катерина? Вони ж обидва їй дорогі, обидва такі хороші!.. Отоді й серце Анатолія стане не таким суворим — одразу ж потеплішає.

Закинувши руки за голову, довіривши груди щедро­му весняному сонцю, що горнеться своїм теплом до її мережаної блузки, Катерина довго так лежить серед квітів і трав. Трава лоскоче спину і ніби просить дів­чину не заступати їй сонця, бо вона також хоче рости, хоче пнутися вгору...

За деревами тихо, ледь чутно зашелестіли в траві чиїсь обережні кроки. Катерина стрепенулась всім своїм пружним тілом — хтось підслуховував її пота­ємні мрії. Не сонце й не дерева, від яких вона з ними не ховалася, а якась чужа, незнайома людина.

То був чоловік велетенського зросту з худим, об­вітреним обличчям. Очі в нього сумні-сумні й диви­лися на неї з якоюсь батьківською сердечністю.

Просякнута пилом і потом сіра бавовняна сорочка розстебнута на грудях, сірі штани, незграбно залатані на колінах, були брудні, вкриті масними плямами, а великий, мов колесо, кашкет зсунутий на потилицю. У величезній руці чоловік тримав невеличкий похід­ний топірець. Або, може, то була звичайна сокира, але вона здавалася невеличкою в порівнянні з його рукою.

Катерина ще не вміла розгадувати людських погля­дів, весь вигляд цієї людини її налякав, і вона схопи­лася на ноги, збираючись негайно ж утекти.

— Не бійся, дівчино,— з трудом вимовляючи слова своїм беззубим ротом, сказав чоловік.— Нічого лихо­го я тобі не заподію. Просто давно не бачив отакого... Щоб були квіти і серед них отака... Мабуть, заміж зби­раєшся?

Кілька хвилин простояв Ничипір Басанець під деревом, поки Катерина його не помітила. Він ди­вився на неї так, мовби то була молода Ганна, чий образ уже втратив у його пам'яті реальні обриси. Ганна вже стала для нього не дівчиною, не жінкою, навіть не людиною, яку можна колись зустріти й упізнати, а лише далеким-далеким сном, давно по­рваною піснею, від якої лишився в серці болючий своєю чистотою й недоторканістю спомин.

Колись, перед весіллям, якому не судилося збу­тися, в цьому самому лісі і, може, на цій самій галя­вині, серед квітів і трав, від яких уже й коріння давно не лишилося, він застав Ганну, що, так само закинув­ши руки за голову, лежала горілиць і посміхалася не-бові, сонцю, деревам і своєму щастю...

Коли ж то було? І чи було взагалі? Може, то справді звабливий сон, що приснився лише для того, щоб у житті цієї людини був хоч один світлий спо­мин, який мусив уберегти його серце від цілковитого скам'яніння?..

Юна зрода Катерини, пахощі конвалій і трав ви­кликали в його серці не чоловіче хвилювання, а про­сто звичайну людську насолоду від прекрасного. І вперше за багато років подумав Ничипір, що, зна­чить, лишилося для нього в цьому світі ще багато та­кого, від чого душа його мусила воскреснути для нового життя. Значить, є ще в нього попереду те нове життя. Багато його чи мало, простягне воно до нього руки, чи, може, тільки він свої мозолясті до нього простягатиме — то ж все одно життя!..

—      Звідки ти, дівчино? — запитав він.— Чи не з Пальміри?..

Вона боязко хитнула головою: -- Авжеж, з Пальміри...

—      От бач, а я тепер з Горохівки...— Він знов по­сміхнувся беззубим ротом, а Катерині знов стало страшно від тієї посмішки,— Оце їхав підводою та зайшов пужално вирізати...— Окинув дівчину вицві­ли ми очима такого ж непевного кольору, як ї його кашкет, і з якимось внутрішнім зусиллям запитав:*=» Чи ти, бува, не знаєш Ганни Щербини?

Катерину трохи заспокоїло це запитання. Все, що стосувалося цієї жінки, завжди заспокоювало. Дівчи­на перекинула важкі коси із-за спини на груди, стру­сила травицю з голови й жвавіше відповіла:

—      А певно ж, знаю!.. Хто ж її не знає?

Очі в чоловіка мовби поголубіли, а на обличчя впало сонячне проміння, осяявши його, — ніби пока­зувало: поглянь, дівчино, яке воно прекрасне в своїй мудрій, незломленій мужності! Кожна зморшка на ньому — то слід чогось такого, чого ти й уявити не­здатна. Та й не треба тобі, солов'їна сестрице зі спі­вучою душею, ні знати, ні уявляти цього. Все те вже позаду й ніколи не повернеться знов..,

І коли б знала Катерина, як вона мимоволі, тільки молодою вродою своєю, відроджувала душу цієї лю­дини для нового життя, вона б так не спішила, дозво­лила б надивитись на себе, мов прекрасний твір ми­стецтва дозволяє людям вбирати в свої груди ту нетлінну енергію, яку він вічно випромінює.

Вона ж не знала цього. їй раптом захотілось на­питися. Підбігла до лісового струмка, що тихо дзюр­котів поміж дубів, упала над ним, а він, безтурботний, веселий, відбивши її обличчя, так його поламав, по­креслив, видовжив, що вона, забувши про свої недавні страхи, засміялася тихо й безтурботно, мов отой струмок.

І, покірний її сміхові, засміявся й Ничипір, бо то сміялося так близько від нього саме життя. Підійшовши до неї, запитав: « А єв Ганни діти?

Лежачи над струмком, дівчина обернула голову, зиркнула на нього знизу:

—      Немає...

Ничипір стояв проти сонця, а обличчя ніби в тінь потрапило. Спохмурніло одразу, голубизна в очах схо­валася, як ховається вона в озері, коли на нього набі­гає хмара.

—      Немає, кажеш...— Чогось довго дивився на свій топірець, крутив його у велетенських руках, мов ди­тячу іграшку.— То передай Ганні, що низько кланяє­ться їй Ничипір Басанець. Може, зайду, як обсіємось. А може... Словом, передай.

Обернувся й пішов через галявину, вминаючи в землю весняну траву, що вже губила вранішні роси.

Катерина підвелася, сіла біля струмка, зіпершись на руки. Змочені в струмку кінчики її кіс упали на коліна. Вона дивилася вслід незнайомій людині, чия постать була схожа на того дуба, до якого наближався Ничипір.

А Ничипір продирався крізь гущавину туди, де стояла колгоспна підвода. Він так і забув вирізати пу­жално.

В серці його щось оживало, він придивлявся до того живого, як стомлений чабан після холодного осін­нього дощу, що промочив його до кісток, придив­ляється до першого язичка полум'я в погашеному кри­жаною зливою вогнищі. Ще невідомо, чи вдасться те вогнище знов розпалити, бо немає жодної сухої трі­ски. Та перший язичок вогню лизнув змертвіле га­луззя — і в людини з'явилась надія на тепло...

Посівна переконала Турбая, що без агронома не можна жити колгоспові жодного дня. Сам він кидався од Вільямса до Юлія Цезаря, що вже в ті давні часи змушував підкорену Британію запроваджувати в себе чорний пар. Та чим більше Турбай читав, тим тверді­ше переконувався, що цю науку кавалерійськими на­скоками не подолаєш.

В Пальмірі агрономи мінялися так само, як і голо­ви. Різниця полягала в тім, що від приїзду одного до приїзду другого минав рік, а то й півтора. Зараз Паль­міру, як говорили в МТС, «курірував» їхній агроном з прізвищем Чобіт. Ганна сварилася з ним і віч-на-віч, і по телефону, називаючи його не інакше, як шкарбу­ном, бо він був старий, неповороткий і досить-таки байдужий.

Турбай дзвонив щодня в райком і в райвиконком, вимагаючи негайно прислати агронома. Йому обіцяли прислати, але минали тижні, а агронома все ще не було.

І ось нарешті подзвонили — їде!.. Голос інструкто­ра райкому чомусь зривався на сміх, і Турбаєві здава­лося, що інструктор на протилежному кінці проводу таємниче комусь підморгує. Це його збентежило — мабуть, їде до них якийсь новий Чобіт.

Прочитавши чимало агротехнічної літератури, Іван Юхимович пройнявся неабиякою пошаною до фаху агронома. Він розумів, що агроном мусить стати в центрі всіх важливих колгоспних подій, тому-то Тур­баєві хотілося одразу ж знайти з ним спільну мову.

Звелівши Калині підготувати нову машину (вони таки одержали нового вантажного ГАЗу!), Турбай піджидав у конторі, вирішивши особисто виїхати на­зустріч агрономові.

Калина, вимив машину, ретельно витер її ганчіркою. Йому допомагав Грицько, що став тепер господарем старої торохтійки, бо хлопець колись учився на шо­ферських курсах і навіть мав права. Восени обіцяли дати ще одну машину, а тим часом хай пригадає все.

що встиг уже забути. Правда, спершу він бурчав: що котові до хвоста відро причепити, що на ній їздити — однаково торохтить... Та поволі почав звикати.

Коли Турбай і Калина виїхали на межу, де кінча­лися пальмірівські поля, Калина різко загальмував.

—      Спізнилися! — радісно вигукнув він, вилазячи з кабіни.— Агроном уже на полі!

І побіг поміж рядками кукурудзи, яка вже витика­лася з грунту гострими стрілками сходів.

Іван Юхимович спершу нічого не зрозумів. Та ко­ли глянув туди, куди біг Калина, йому теж все одразу стало ясно.

Полем зосереджено йшов Анатолій. Віддалік ле­жав його студентський чемоданчик, покритий пальтом. Хлопець міряв посіви широкими, повільними кроками і в такт своїй^ході змахував вказівним пальцем правої руки, рахуючи сходи в рядках.

Вони обнялися й розцілувалися з Калиною.

А Турбай стояв на дорозі, не наважуючись до них наблизитись. І радісно, і якось тривожно було в нього на серці. Це ж син його вийшов на самостійний жит­тєвий шлях! І хоч не він його вивів, хоч і мусить те­пер все життя каратися, та радість від того не менша. І тривога: а як-то працюватимуть вони разом? Чи не стане їхня спільна робота пеклом для обох?..

Зрештою підійшов, потиснув синові руку. Тільки хотів був висловити свої привітання, як Анатолій під­вів очі, суворо глянув на батька. Брови Анатолія були низько опущені, над переніссям круто спадали вниз дві глибокі складки, а губи стиснуті й трохи бліді. Було помітно, що хлопець тамував гнів.

—      Ти б хоч з батьком по-людському привітався,—» якось несміливо зауважив Калина, нервово смикаючи свої житні вуса.

Не змінивши похмурого виразу обличчя, Анатолій обернувся до Калини.

—      Я не до батька й не гостем сюди приїхав. Потім підійшов впритул до Турбая, з гнівною

пильністю глянув йому у вічі. Так глянув, що Турбай не стримався,— одвів погляд.

—      Чумак сім верст проїхав, поки вогню викресав. І ви так збираєтесь Пальміру до життя заможного ви­водити?.. Ходімте, покажу!

Турбай повсті зрушив з місця, слухняно пішов за сином. Анатолій носком чобота показував великі про­галини поміж гніздами. На кожну сотню гнізд їх на­лічувалось до десятка. То не зійшла кукурудза. А де­які сходи були жовті, хирляві й немічні.

—      Де ви набрали такого зерна? Воно ж позбавлене будь-якої енергії проростання. Віддали б його порося­там, хоч кілограм сала одержали б... А посіяно як? Де ж ваші квадрати?Сюди ж тепер ніяких машин запусти­ти не можна!

Все це він говорив, ідучи вперед і вперед, а Тур­бай, зсутулившись і одразу ж якось постарівши, чов­гав за ним на відстані двох кроків. Калина відстав, щоб не бути свідком цієї неприємної розмови.

-^'МТС нам сіяла. Та й не видно було, поки не посходило...

, Анатолій обернувся.

—      Не видно?..— Він спинився і вже спокійніше додав:— Якщо не запровадимо ретельної підсадки, на ста гектарах втратимо понад дванадцять тисяч пудів кукурудзи. Ви уявляєте, що це значить?

Турбай недовірливо знизав плечима. Анатолій швидко дістав із кишені блокнот, показав йому розра­хунки. Тут було підраховано кожне гніздо в гектарі і на всіх ста гектарах разом. Це була астрономічна ве­личина, але хлопець з нею справлявся легко: і відні­мав, і ділив про себе,— без олівця. Коли ж він ті гнізда, які лишилися порожніми, помножив на вагу кукурудзи, що мали одержати з кожного гнізда, ви­йшло справді дванадцять тисяч пудів!

—      Треба ось що зробити,— підійшов Анатолій до гнізда з кволими сходами.— Перш за все роздобути зерно з високою енергією проростання. Потім отак навкіс проколювати- землю гострою паличкою,— він біля стрілчастих сходів проколов землю олівцем,— і для гарантії підсіяти надійне зерно. Це треба зро­бити й там, де зійшло по одній стеблині. Два гнізда по одній стеблині дорівнюють одному порожньому. Полі­чити, чи, може, й так повірите?

Турбай кивнув головою,— він вірив. До села машину вів Турбай. Анатолій сидів збоку, а Калина в кузові.

Анатолієва різкість вже не ображала Турбая: вона

здавалась йому виправданою. Справді ж бо перша чарка колом! Тепер він зрозумів, чому Ганна щодня лаялася з МТС. Не все так просто й гладко роби­лося, як йому за браком досвіду спершу здалося...

Опівдні примчав на мотоциклі Герголадзе. У вели­чезних окулярах, що, ніби маска, закривали пів-облич-чя, він скидався на героя з детективних фільмів. Роз­махуючи руками, кричав усім, хто траплявся на дорозі:

— Кацо, де Турбай!.. Кацо, ліс прийшов! Цемент прийшов! Простій вагонів платить будеш!..

Турбай вибіг із хати й так від радості затряс гру­зина, що в того ледве не хруснули ребра...

Весілля не було бучним. І час не такий, — посівна, а не осінь з її плодами та певністю в завтрашнім дні,— і сам Анатолій робив усе для того, щоб воно не роз­росталося до безладної пиятики, як це іноді трапляє­ться на селі.

Гостей частували з пошаною, але скромно. Нама­гання Турбая передати через Параску гроші на весіл­ля кінчилося невдачею: Марія тільки розсердилась і висповідала її.

Кожного, хто входив у хату, зустрічали святкови­ми пампушками, садили за стіл. Турбай не був удо­стоєний честі посісти за столом батьківське місце —• сидів поміж гостей.

Жити залишились у Марії. Хоч і кликала його Ка­терина до себе,— в них просторіша хата, — але Ана­толій про це й слухати не хотів. Марія віддала їм крихітну спальню, а своє ліжко винесла у велику кімнату.

Наступного дня Анатолій вже вдосвіта виїхав на поле, і це всіх здивувало й збентежило. Не гріх було, спізнитися в такий день. Воно, звісно, добре діло, що' сам він показує жінкам, як треба підсаджувати куку-і рудзу, але сьогодні його завзятість у роботі сприйма-; лася гірше, ніж чиєсь ледарювання.

Катерину ж Марія не пустила на роботу. Коли¹ Анатолій пішов на поле, підкралася до ліжка, погля­нула, чи не спить. Очі в неї розплющені, дивляться в стелю, але з їх виразу нічого не можна зрозуміти.

Сіла на ліжко, пригорнулась до дівчини і чомусь тихенько заплакала. Катерина гладила її волосся, і так заспокійливо впливали на Марію оті любовні, ла­гідні доторки її долонь!.. Обережно запитала:

— Може, гарячого чогось з'їси?.. Ти ж учора й крихти в рот не брала.

— Ні, не хочу...

А сама пестить Маріїне волосся, перебирає паль­цями сиві пасма. Потім промовила:

—      Мамо...

І обидві прислухаються, як звучить це тепле, не­звичне в їхніх стосунках слово. Хороше звучить, без найменшої фальші!..

—      Мамо, чи правда, що людські очі — то ніби ві­конця в душу?.. Як не світяться, значить, у душі імлисто й незатишно. А як засвітилися...

Очі Катерини зараз не світилися. Вони були гли­бокі й задумливі. То вже не очі дівчини — то очі жінки, що дослухається до власного тіла і до душі своєї, роздумує про шлюбну долю.

Марія зрозуміла, чим викликане її запитання. Не одразу знайдеш відповідь, яка б могла заспокоїти не­вістку в її тривожних передчуттях.

— Я так тобі скажу, дочко,— поклавши руку їй на голову, тихо мовила Марія.— Душа людська — мов криниця степова: чим вона глибша — тим важче дно в ній побачити...

— Коли світить сонце, його легше побачити,—- від­повіла Катерина.— А в похмурий день і в мілкій кри­ниці дна не видко.— Потім, подумавши, додала:— Я все знала, все наперед знала. І все ж це добре. Це дуже добре, що він мій!.. Тепер тільки від мене зале­жить,— полюбить чи зненавидить. Ось побачите, якою я буду!.. Терном по серцю битиме, а я співатиму! І ніхто ніколи сльози моєї не помітить. Бо я знаю, що за сльози не можна полюбити...— І вже з певністю, з надією в голосі сказала:— Рік, два отак житиму, а свого доб'юсь! Це добре, дуже добре, що він мій!

На її очах у перших променях першого шлюбного дня зблиснули тихі щасливі сльози. Щасливі певністю перемоги, яку ще належало вибороти.

Марія глянула на ті сльози — і вони її заспокоїли. Поправила ковдру на грудях Катерини, мовби то ди­тина лежала, а коли вийшла із спальні, подумала:

«Ні, це вже не дитина! В ній прокинулась жінка. І жінка сильна, надійна, на плече якої можна сміливо зіпертися».

Про що ж думав і що відчував у той день Ана­толій?

Мабуть, недаремно перешіптувалися між собою жінки, наглядаючи здалеку, як він, зосереджений і похмурий, неквапливими кроками міряв кукурудзяне поле. Анатолій помічав ці вкрадливі погляди й розу­мів, як людям нині хотілося зазирнути до нього в ду­шу. Питав себе: невже це справді він, Анатолій Тур­бай, одружився без любові? Колись у його селі шлюб з волі батьків був звичним і нікого не дивував. Батьки не питали згоди в дітей, вирішували їхню долю поміж собою. Давно те минулося, і його мати була далека від того, щоб нав'язувати синові власну волю. Чому ж він так легко погодився, з нею? Чому не признався, що кохає іншу, хоч кохання те безнадійне?..

Він думав про це зараз, думав і тоді, коли інші співали весільних пісень, а Катерина, вся в білому, несміливо шукала під столом його руку. Рука та мов­чала, як і він сам.

Його згода на цей шлюб була останнім виявом мов­чазного відчаю, що виник після розмови з Кларою в березневому лісі. Якщо не вона, то тільки Катерина —* миле, наївне дівчисько, яке природніше було б назва­ти сестрою. І хоч вони були ровесниками, Катерину він вважав майже дитиною. Сам собі здавався значно старшим від неї,— принаймні таким, як Клара.

Нікого він уже не покохає,— про це й думати годі. То навіщо ж змушувати матір жити в тривозі й не­певності за його і власну долю? Для неї в Катерині все було звичним, рідним. Хай же хоч мати буде щас-Хива...

А проте вчора, на весіллі, коли Катерина трохи пожвавішала й густо зашарілася, він зненацька глянув на неї — і до серця підкотилося щось несподівано тепле. То був якийсь новий паросток, його важко було пізнати й назвати точним іменем. Та відчаю вже не було, і смуток виявився не таким глибоким, як здава­лося. Рука його в ту хвилину мовби ожила, лагідно за­говорила: «Ти все ж таки дуже гарна, Катрусю».

Спіймав це в собі — й розгубився. Не знав, чи ра­діти отому паросткові, чи засудити його.

І те, що він так рано зірвався зі шлюбного ліжка, також було мимовільною боротьбою за втрачену мрію» яка сьогодні відступила, розтанула, бо він потрапив у вирування нових і незнайомих пристрастей, які не ли­шали місця для марень. Все було земним, реальним і,— хоч для Анатолія це було несподіванкою,-= пре­красним.

В якусь хвилину він відчув себе віровідступником. Здалося неприродним, що Катерина так легко змуси­ла його забути Клару.

Цільність його натури протестувала проти роз­двоєння. Він звик до ясності, а нерозгадане завжди намагався розгадати. Але тут нерозгадане було в ньо­му самому, в його почуттях. Ніби на шляху виникла якась неждана гора, на котру слід, було неодмінно під­нятися. Ця гора називалася життям, і Анатолій мав про неї поки що надто загальні уявлення.

Він ще не знав, що є два не зовсім схожі досвіди: перший — розумовий, другий — емоційний. І якщо перший передається із покоління в покоління, то дру­гий...

Скільки б старість не намагалась передати свій емоційний досвід молодості — молодість не прийме цю мудрість у готовому вигляді. Вона мусить здобути її сама. І якби молодій людині були наперед відомі всі таємниці кохання, якби вони засвоювались так легко й просто, як таблиця множення,— не було б і самого кохання, і життя неминуче мусило б згаснути...

Нічого цього поки що не знав Анатолій. Він всту­пав у пору чоловічої зрілості,— вступав непевно, гу­бився перед власними протиріччями й помилками, але намагався відшукати в собі те, що є справжнім і чесним.

4

Тільки радість буває очікуваною, бо людина щодня її для себе виборює, а лихо приходить неждано. Отак сталося й тепер.

Кінець квітня й початок травня завжди був небез­печним періодом в житті буряководів — на поля виповзає довгоносик, нещадно пожираючи тендітні, солодкі сходи. Вони ще такі беззахисні, що дихни «на них необережно — й зів'януть. А такого стихійного лиха, як цього року, ще ніколи не було. Ніби кожна невеличка грудочка землі народжувала пару довгоно­сиків. Дороги поміж буряковими плантаціями вкриті не пилом — то ворушилася на них рухлива сіра маса, хрустіла хітином під колесами возів та попід копита­ми коней.

І це не тільки в Пальмірі — лихо захопило всю об­ласть. На поля була кинута авіація, що збризкувала буряковища отрутою, і довгоносики ніби й гинули, але заражена личинками земля виштовхувала на свою поверхню все нові й нові хвилі цих невеличких і майже невагомих жучків.

В хід були пущені кінні й тракторні опилювачі, на поля вивезені всі кури. Люди знали, що різати в ці дні курей — державний злочин:

Як в дні народного лиха, по всіх містах і селах об­ласті були розклеєні відозви, а також постанова обл­виконкому й обкому партії, якою оголошувалось в області надзвичайне становище. Все вільне від роботи на підприємствах населення міст і робітничих селищ вважалось мобілізованим, тимчасово були закриті школи й інститути.

Ні Лозовий, ні обкомівці вже кілька днів не змикали повік. Пантелеймона Гавриловича можна було бачити то серед школярів, що рушали на поля, то він піднімався на борт літака, що розносив над сте­пом отруту для шкідників.

Плантації звідусюди обкопували канавами, в ка­навах на невеликих відстанях рили колодязі. Робилося це для того, щоб блокувати заражені бурячища, пере­шкодити міграції, вбивати жуків на тих ділянках, де вони зароджуються. А жуки все повзли й повзли...

Потрапляючи в канави, пересувалися щільними ма­сами до колодязів, провалювалися вглиб. їх звідти ви­черпували, кидали у вогнища й спалювали. І вдень і вночі не гасли над полями вогнища. І було в їх палах­котінні щось тривожне й загрозливе.

В Пилипівському районі зібрано й спалено на вогні понад вісімдесят тонн довгоносика. А в Зачепи-лівському районі ще більше. І це тоді, коли одного жучка можна зважити лише на аптечних вагах,— та­кий він нікчемно малий! Кури так розжиріли, що ледве ходили. Яйця губили просто на полі. Кол­госпниці смажили яєчню, частуючи нею і своїх, і мі­ських.

Дмитро Іванович Кузь і днював, і ночував у степу. І як завжди, поруч нього був Бабенко. Федора Петро­вича не можна впізнати — він постарів, волосся на маківці помітно порідшало, обличчя схудло й потемні­ло. Певне, на цю людину навалилося все разом — і хвороба дочки, і...

Ганна вже знала про друге «і». Катерина передала їй привіт від Ничипора Басанця. І хоч рвалася вона всім серцем побачитися з Ничипором, та щось її стри­мувало, були якісь вагання...

А сівба буряків тривала. Вже більшість колгоспів обсіялась, тепер пересівали виїдені довгоносиками гігантські лисини, що в деяких колгоспах сягали кіль­кох сот гектарів.

Пальміра з сівбою буряків затрималась. Анатолій чомусь відтягнув сівбу, яку слід було закінчити на­прикінці квітня. Іван Юхимович вимагав пояснень, але агроном лише стомлено посміхався:

— Я ж не стримую. Я поки що лише не підганяю.

— Треба, мабуть, підганяти! — нервував Турбай.—* Щодня зведень вимагають, погрожують... Що ти заду­мав? Поясни.

Анатолій уникав називати батька батьком, не на­зивав він його і по імені та по батькові, як називали всі. І це якось сковувало їх обох.

*—■ Дайте мені подумати...

Якось на буряковій плантації спинилась машина, з неї вийшли Лозовий, Ладимко й перший секретар За-чепилівського райкому Шевчук.

Безсонні очі Лозового дивилися стомлено, на обох щоках прорізалися глибокі борозни, як буває це в повнолицих людей, що раптом худнуть.

— Ну як тут у вас? — запитав Пантелеймон Гаври­лович.— Авіація була?..

— Ніяк черга до нас не дійде,— відповів Турбай.-— Позавчора, правда, один «кукурудзяник» прилетів, але зачепився крилом там, де можна три бомбарду­вальники посадити. Забрали його в ремонт.

Пантелеймон Гаврилович щось занотував у блок­ноті, пройшовся полем, побалакав з людьми.

—      Живучий, проклятий,— стомлено зітхав він.— Навіть після того, як відірвеш йому голову, він ще здатний викидати яйця. Отак і в душах деяких наших людей живуть личинки гідри, якій ми відірвали голову майже сорок років тому... А вона, клята, навіть після смерті встигла викинути яйця.

В Пальмірі Лозового цікавило все — навіть те, де наріжуть садиби людям, які втратять їх після спору­дження електростанції.

Помітив він також, що немає в селі садів.

—      Ось до чого доводить голе адміністрування! Ви­рубали, щоб зайвих податків не платити. Мобілізуйте молодь. Хай садять!.. Просто сором! Українське се­ло — без вишневого садка! Куди ж це годиться?..— Потім окинув пильним оком Івана Юхимовича.— Спо­діваюсь, для цього вам не потрібна позика?..

Турбай ждав, що Лозовий зараз відчитає його за недавній промах. Але Пантелеймон Гаврилович біль­ше про це не згадував.

Лозовому сподобалось, як розгорталось будів­ництво.

На обох берегах Сухого Ташлика колгоспні граба­рі возили землю для греблі. Коні після зими поожива­ли, їх пасли вночі, бо вдень не напасалися,— дошку­ляли мухи. Тепер приємно було дивитися, як легко вони котили справні вози, наповнені землею.

Чотирирядний корівник і свиноферма особливо за­цікавили Лозового. Тут повним ходом ішла кладка стін. Свої муляри працювали вже досить вправно, хоч найнятих ще не відпускали. Он як легко й про­ворно орудує кельмою Сашко Семидесятий! Не гірше за нього працюють Дмитро Сокира і Микита Цвіркун. Очевидно, вони швидше оволодіють спеціальністю му­лярів, ніж розраховував Іван Юхимович.

Ні, старі сараї тепер не справляли гнітючого вра­ження. Вони вже були в минулому. Поряд з ними ви­ростала нова Пальміра,—виростала швидко, впевнено і назавжди! І коли Турбай бачив перед собою лише те, що робилося на подвір'ї «Степової Пальміри», то Ло­зовий мислив про всю Україну.

Пантелеймон Гаврилович дістав олокнот-календар, де він занотовував невідкладні справи на кожний день. Хотів щось записати, потім сховав олівець і за­мислився.

Підійшов до Турбая, показав йому блокнот. Іван Юхимович не зрозумів, що має на увазі секретар обкому.

— Рік маю на увазі,— пояснив Пантелеймон Гаври­лович.— Треба, щоб не випав із нашої пам'яті цей рік. Від початку й до його кінця. І треба, щоб він зберігся в пам'яті таким, яким він був. Без будь-яких окрас. Бо інакше не буде зрозуміла велич народного по­двигу.

Гребля електростанції виростала просто на очах. Поки вони ходили по колгоспному подвір'ю, рівень землі, насипаної на берегах річки, помітно підвищився.

Підводи під'їжджали одна за одною, люди втрам­бовували землю важкими, короткими колодами, до яких були прикріплені держаки, та буферами від ва­гонів, що невідомо як сюди потрапили.

*— Закінчите будівництво електростанції — слід за хати братися, — сказав Лозовий.— І Палац культури. Обов'язково! Або хоч пристойний клуб...— Енергійно обернувся до Турбая і, дивлячись йому просто у вічі, запитав:— Як ви гадаєте: чим можна пояснити разю­чий контраст між «Перемогою» та іншими колгос­пами?.. У зачепилівців такого контрасту немає. В них усі підтягуються до рівня передових. Саме це зараз на черзі нашої політики на селі. Не загублені серед сте­пу острови скарбів, а суцільний квітучий материк!.. Такою мусить стати Україна.

Хотів був Турбай розповісти Лозовому все, що він думав про Кузя й Горбатюка, все, що від народу чув, та щось його стримало. Можливо, йому здалось, що він зробив про них надто поспішні висновки. А може, боявся, що Пантелеймон Гаврилович розцінить його слова як особисту неприязнь чи то навіть скаргу. Най­більш за все на світі боявся Турбай будь-коли висту­пити в ролі скаржника.

Попрощавшись з Іваном Юхимовичем, Лозовий виїхав у Чернянський район, де великі турботи вели­кого року не обіцяли йому жодної години перепо­чинку.

А жуки повзли й повзли. Люди не розгинали спин. І не було вже найменшої надії врятувати ті п'ятдесят гектарів, які засіяли ще до приїзду Анатолія. Хотіло­ся крикнути сонцю в небі: навіщо кожній живій клі­тинці ти плодиш свого ворога? Невже в цьому вся муд­рість твоя полягає?

Де ж ті літаки? Сам Кузь приїздив, обіцяв. Казав, що незабаром прибудуть. Та хоч би ж один!..

Вже й сонце хилиться до заходу, а в небі тільки хмари пливуть, обіцяючи незабаром дощ. І якось не раді люди близькому дощу. Він не вб'є довгоносиків. Присвітить сонце — ще настирливіше полізуть.

І знов разом з довгоносиками поповзли серед лю­дей чутки. То знов були розмови про позику. Якщо не вродить буряк — чим її сплачувати? Копійки ли­шаться їм на трудодні.

Час від часу Катерина підводить голову, пильно дивиться в небо, чи не з'явиться на горизонті очікува­ний літак?.. Немає. Тільки темні хмарки набігають на сонце. На сонце й на обличчя Катерини. І марніє об­личчя її від важких дум і турбот.

Он він ходить самотній — її Анатолій. Ходить, топ­че зорану землю, і здається, то не борозни, — то гли­бокі зморшки покреслили темне, згорьоване обличчя матері-землі.

Важко ступає він полем, дивиться собі під ноги, мовби взявся полічити, скільки з кожної борозни дов­гоносиків вилуплюється. Вітер бавиться його білявим чубом, напинає на спині голубу теніску, заправлену в штани. Чоботи на ньому ті ж самі: кирзові, густо на­мащені чорною ваксою.

Ходить він віддалік і теж час від часу підіймає голову, оглядає горизонт з-під долоні. А літаків усе нема та й нема.

Дивиться на нього Катерина—і серце її обливається кров'ю. Не лякають її копійки на трудодень — чи то звикати пальмірівцям? Давно навчилися жити з того, що давала ретельно оброблена садиба. Лякає її тяжкий початок його трудової біографії. Розуміє ж вона, що це екзамен для нього. І яким же трудним він ви­явився!..

Та ось не витримує вона зривається з місця й біжить до чоловіка. І дивно якось, що мусить його на­зивати цим словом — чоловік!.. Він коханий, він лю­бий, він найдорожчий в світі. Ці слова вона готова вигукувати серед людного села,— отам, де гребля бу­дується,— і ніскільки їх не засоромиться. Та коли їй каже хто-небудь «твій чоловік», вона, мов дівчисько, опускає очі, і щоки її спалахують щедрим рум'янцем.

Катерина підбігає до нього, кладе руки йому на плечі. Він спершу здригнувся, мов її доторк його роз­будив. І чомусь глянув на неї сердито.

Та в її очах стільки тепла, стільки відданості й лю­бові, що в нього одразу ж теплішає на серці.

—      Ну-ну, не пустуй,— лагідно каже він, знімаючи її руки із своїх плечей, але не відпускаючи їх.— Ми ж не в лісі.

І дивиться на її довгі русяві коси, на тоненьку, бджолину талію, і сама вона здається йому трудівни-цею-бджілкою, яка відчуває втому лише тоді, коли в* полях і луках не лишається жодної квітки.

Щоб там не було, а є в його серці щось тепле до неї. В душі він був художником, і вже давно її образ приваблював його чимось весняним, пружним, співу­чим — коли співає не тільки серце людське, а кожен м'яз, кожна жилка співає. Все це було в Катерині, як було у весняній степовій природі, та раз він бачив це оком і розумом, то чи було це справжнім кохан­ням?..

Це помічала Катерина, як помічає кожна жінка, і хоч це її, звичайно, не веселило, та не позбавило віри, що незабаром все буде інакше.

Анатолій стояв проти Катерини, не відпускаючи її рук. Люди поглядали на них крадькома, не знаючи, що десь тільки зараз поволі зароджується' поміж ни­ми те, що мусило б розквітнути ще раніше, до шлюбу.

А він і справді дивився на неї закохано. Йому було хороше від того, що серед десятків людей, які роз­брелися степом, є живе, любляче серце. Воно на кож­ну його болючу думку відгукнеться теплом і співчут­тям. Це добре, що вона підійшла до нього в цю хви­лину.

—      Я бачу, тобі тяжко, любий,— тихо говорить вона.— І люди це бачать. Ти не бійся, вони не засудять тебе за це лихо. Що ж тут може вдіяти агроном?

—      Мусить, Катрусю,— каже Анатолій, а вона сяє йому в обличчя своєю вдячністю й любов'ю, і він вдячний їй за те, що вона так сяє, бо одсвіт і на нього падає, і він сам собі здається яснішим.— Мусить! На те його вчили.

Раптом здалеку в повітрі загуло, заторохтіло. Лі­таки!..

Он вони вилетіли із-за лісосмуги і вже наближають­ся до пальмірівських плантацій. їх аж два. Виблис­кують на сонці зеленавими бортами, неповороткі, але такі надійні, випробувані в боях не тільки з довгоно­сиками, милі «кукурудзяники»!

Люди біжать їм назустріч, махають руками.

— Оці покроплять!

— Заходять, заходять... Геть з поля!

Колгоспники ховаються в лісосмузі, все ще махаю­чи пілотам, яких добре видно з землі. І пілоти теж їм відповідають повільними помахами рук, надійно схо­ваних у шкіряні краги.

І раптом помітили люди: літаки, зробивши півколо, не повернули на пальмірівські плантації, не покропи­ли їх з неба життєдайною отрутою — полетіли далі, сховалися за горизонтом!

Ганна виходить із своєї зеленої схованки, дивиться в небо, де знов порожньо і тільки хмарки пливуть. Во­на розуміє, що літаків сьогодні також не буде — поле­тіли вони на плантації «Перемоги», а Пальміру об­минули!..

Тепер знає Ганна, що так буде й завтра, й після­завтра...

Жінки підходять до неї, вимагають пояснень. Вона ж їх запевняла, що прилетять, бо сам Дмитро Івано­вич пообіцяв. Ось бач, тепер вона перед ними винна. Таки ж винна — повірила... Мабуть, приїхав до Кузя Горбатюк, нагримав на нього — і Дмитро Іванович одразу ж забув про всі свої обіцянки. А може, й сам він через свою антипатію до Турбая косо дивиться на Пальміру? Та, певно ж, так і є!..

Мотря підняла над головою відро з довгоносиками, люто вдарила ним об землю.

—      Бабоньки, за що ж це глум такий?

—- До Горбатюка! — закричали в натовпі.

Люди збиваються навколо Ганни тісним кільцем. Очі їх палають гнівом, бо ще недавно такі близькі надії стали знов далекими, як оті літаки, що зникли за горизонтом.

Ганна намагається заспокоїти народ, але ніхто її не слухає, ніхто не вірить. Та й сама вона не знахо­дить переконливих слів.

—      Людоньки! — кричить Мотря, зірвавши з голови хустину й розмахуючи нею в піднятій руці.— Ході­мо!.. До Горбатюка!

, Відштовхнули Ганну, кинулися за Мотрею.

—      До Горбатюка! — лунає в натовпі.      ¹

Ганну проймає жах. Ні, не за себе, а за людей,—

за те, що вони можуть вчинити, втративши будь-який контроль над собою. Такими вона ще ніколи не бачи­ла своїх пальмірівців.

Ганна лає себе, що не звернулась по літаки до Ло­зового. Та навіщо ж було звертатися, коли Кузь пообіцяв надіслати через півтори години?.. Тепер Ло­зового шукати пізно — треба рятувати людей від на­півбожевільного шаленства.

Тільки купка літніх колгоспників лишилася на полі. Вони похмуро перемовляються:

— Еге, Прокопа Микитовича нічим не проймеш.

— Товстошкірий.

<— Ото дурні, побігли... Чого?

—      Та вони й самі не знають. Просто людям сала за шкуру залили...

А люди біжать, біжать... Земля стугонить попід їх­німи ногами, масне груддя ріллі перетирається на пилюку, хрустять на дорозі розчавлені довгоносики, обвалюються канави, якими були обкопані бурячища.

Ганна кидається навперейми, кричить:

—      Люди!.. Стійте!.. Стійте!..

її відштовхують з дороги, і вона падає в канаву, натикаючись обличчям на щось гостре. Брудною до­лонею розтирає кров по обличчю, підводиться на ноги, простягає руки, благаючи людей:

—      Люди добрі!.. Та що ж це ви робите? Стійте!..

Але на неї ніхто навіть не оглянувся. Гупають но­ги, похитуються пітні спини. Біжать все далі й далі до плантацій Горбатюка...

Анатолій обережно відсторонив Катерину, що при­пала до нього, охоплена страхом. Він одразу ж збагнув усю небезпеку того, що скоїлось.

Підбіг до трактора, який спинився, бо тракторист, побачивши, що діється з людьми, також розгубився.

Анатолій наказав йому зійти на землю. Вигляд у цього молодого агронома був такий, що тракторист не посмів перечити.

Зіскочивши на трактор, Анатолій погнав його ра­зом з сівалками напереріз натовпові.

Голуба теніска за його спиною наповнилась віт­ром, трактор мчався з шаленою швидкістю, з .якою ганяли його лише один раз — на тракторному заводі під час випробувань. Сівалки з піднятими хоботками зернопроводів люто торохтіли, колеса їх високо під­стрибували, і здавалося, від них незабаром залиша­ться лише тріски і покручений металевий брухт. Та чи можна було в ту хвилину зважати на це?..

Люди побачили перед собою незвичайне для сте­пу видовище — трактор, що мчить по ріллі разом з сівалками зі швидкістю грузовика! Як і все незвичай­не, це одразу ж прикувало до себе увагу, на якусь мить змусило задуматись, що ж то робить молодий Турбай. Цієї єдиної миті було досить, щоб сповзло з розуму потьмарення. Передні спинилися в десяти кроках від трактора. За ними спинився весь натовп.

Заглушивши мотор, Анатолій підвівся над їх голо­вами, молодий, мужній, з твердим поглядом сірих турбаївських очей і, як ніколи, схожий зараз на батька. Марія, яка також опинилась у натовпі, диви­лась на сина захопленим поглядом, не вірячи, що це вона його виняньчила власними руками. В кожному рухові його вчувалася твердість і стримана сила во­жака, який знає, що робить і чого хоче.

— Куди ви біжите? — спокійно запитав Анатолій.

Люди переминалися з ноги на ногу. Вони вже не були натовпом. Кожен здобув своє обличчя й відчув відповідальність за свою поведінку. Похнюпивши голови, вони позирали спідлоба на Анатолія, що стояв на тракторі, обмацуючи кожного з них розумними, владними очима.

Перша скорилася тому поглядові Марія. їй було соромно перед сином.

—      Та я ж не знаю. Всі біжать — ї я біжу.

«Ось вона, психологія хаосу,— подумав Анатолій, докірливо поглядаючи на матір.—«Всі біжать—і я біжу».

— До Горбатюка,— похмуро відповів вайлуватий Микола Гордійчук.— Побалакати хотіли.

— Та доки ж це буде? — знов розпалилася Мотря. Біла блузка на її грудях була розстебнута, ґудзики повідривані, і вона весь час трималася за груди лівою рукою.— Що не дадуть на район — те в Михайлівку йде. А хіба до вересневого Пленуму хлібопоставки не так брали? В Пальмірі під мітлу вигрібали, а ми-хайлівцям — тільки план. Потім писали — Горбатюк перевиконує план хлібопоставок!.. Як же йому не пе­ревиконувати?..

Анатолій розумів, що причиною цього спалаху був не сьогоднішній епізод з літаками, а всі ті неспра­ведливості, яких зазнали пальмірівці протягом бага­тьох післявоєнних років.

До трактора підійшла Ганна. Обличчя в неї роз­пухло, праве око запливло важким синцем. Люди відвертали від неї погляди — кожному здавалося, що то він штовхнув її в канаву.

— Ось що, товариші,— сказала Ганна.— До вечора ще можна години дві працювати. А я завтра вранці поїду в райком. Душу з Дмитра Івановича витрясу, а літаки завтра будуть! Треба знищувати довгоносиків, треба сіяти!..

— Сіяти поки що не будем,— спокійно зауважив Анатолій, начебто йшлося про щось само собою зро­зуміле.— Я більше не пущу цей трактор на поле. Га­даю, лише через тиждень можна відновити сівбу. І в такий спосіб, щоб закінчити її протягом двох днів.

Серед людей пройшовся шепіт. Адже ж сьогодні третє травня!.. Сіяти буряки ще через тиждень? Такого ще ніколи не було. Та й район не дозво­лить.

Ганна обернулась до Анатолія, вимагаючи пояс­нення. Катерина, що вже також була тут, злякано підвела брови, а Марія вибігла наперед, простягнула руки до трактора, наче вона хотіла підхопити Анато­лія, що захитався в її очах, ї їй здалося, що він ось-ось упаде.

Анатолій пояснив своє рішення. Кілька днів він його виношував, зважив усе.

*— Прогноз погоди на кінець травня і середину червня — дощі. Земля поки що волога, буряки зі­йдуть непогано. І якщо їх потім надійно поллє дощем, вони поспіють вчасно. Треба тільки не пожаліти рук, дати добре підживлення. І не раз, а принаймні двічі.

Далі він пояснив, що активний період парування у довгоносиків триває до середини травня. В цей час вони найбільш зажерливі. До двадцятого травня, коли з'являться перші сходи, від довгоносиків на полях не лишиться й сліду.

Ті п'ятдесят гектарів уже загинули, їх треба пере­сіяти заново. Для Горбатюка, очевидно, першість у сівбі має вирішальне значення,— обласна дошка по­шани, вихваляння в газетах. Але Анатолій певен, що й повторна сівба, яку михайлівці зараз провадять, їх не врятує. Все одно доведеться пересівати втретє десь аж наприкінці травня. Портрет на дошці поша­ни висітиме, та восени його доведеться зняти, бо на полі в нього, окрім розкішної гички, нічого не вро­дить. Стихійне лихо, яке спіткало цього року буря­кові плантації, таке велике, що й літаки не вря­тують — вони можуть допомогти лише частково. Го­ловне — це руки людські, і на них вся надія.

— Чого ж ви бігли до Горбатюка? — закінчив за­питанням Анатолій.

Люди стояли, думали, недовірливо похитуючи го­ловами. Молодий Турбай, либонь, головастий хлопчи­на, та невже ж Горбатюк дурніший за нього? Ще наприкінці квітня районна газета повідомила, що в нього засіяно п'ятсот гектарів цукрових буряків. Повідомило про це також обласне радіо. Люди знали, що більшість із цих посівів уже знищена довгоноси­ком і Прокіп Микитович швиденько їх пересіяв, щоб про це ніхто й не балакав. Ой, щось не вірилось, щоб такий зубр, як Горбатюк, дав маху, а оцей безвусий хлопчина перехитрив і його, й довгоносиків!..

Гордійчук сказав:

*= А що ви гадаєте, люди добрі?.. У павука —* вісім очей, а він теж не все бачить. Особливо коли на муху цілиться. Всі вісім очей тільки туди й див­ляться. А для Горбатюка слава, як для павука — муха...

Четвертого травня районна газета виступила з різ­кою критикою Турбая за зволікання сівби буряків. Кузь, викликавши редактора, мало його не побив: ще вчора Дмитро Іванович повідомив область, що Пили-півський район повністю закінчив сівбу! Він був ра­дий, що цього разу Пилипівський звітував про закінчення посівної раніше, ніж встиг це зробити За-чепилівський, який завжди був першим.

Звичайно, Дмитро Іванович знав, що пальмірівцІ ще не обсіялись. Коли сьогодні прибігла до нього Ганна Щербина й підняла ґвалт, що, мовляв, поїде до Лозового, якщо Кузь не дасть літаків,-^ він добре її висповідав:

— Ви завжди скаржитесь, що вас обходять. А скіль­ки у вас засіяно буряків? Шоста частина!.. А Прокіп Микитович звітував про закінчення сівби за тиждень до Першого травня...

Він попередив: якщо протягом двох днів не наді­йдуть зведення про закінчення сівби, доведеться їй з Турбаєм поплатитись партійними квитками.

Та загроза поскаржитись Лозовому все ж таки впли­нула: літаки прибули по обіді.

Але п'ятого травня з МТС повідомили, що Паль­міра взагалі припинила сівбу. Це вже було занадто!..

Якщо раніше в Кузя була надія, що кореспонден­цію в районній газеті ніхто з обласних працівників не помітить, то тепер нахабна поведінка Турбая загро­жувала неминучим викриттям. Про передчасний звіт стане відомо всій області, і Кузь, людина, яку протя­гом двадцяти років мали в області за взірець чесно­сті... Ні, це ж ганьба, неминуча ганьба!

Якби в Пальмірі був Гопкало, то інше діло. Шепнув би йому Бабенко,— сам Кузь цього ніколи не робив,— що, мовляв, коли хто спитає, чого так пізно сієте, скажи: то ми вже вдруге або втретє! Ко­му ж невідомо, що довгоносик стриже сходи начи­сто?.. А з Турбаєм хіба можна домовитись?..

У Кузя було золоте правило; якщо лихо виникло через те, що ти точно дотримувався інструкції, поле­тить не твоя голова, а того, хто створював інструкцію. Якщо ж ти відступив від інструкції і сталося не лихо, а тільки півлиха, тобі не вберегти голови! Вже два­дцять років він дотримувався цього правила, і ніколи воно його не зраджувало.

Подзвонив у райвиконком. Трубку взяв Трохим-чук. Кузь, почувши його голос, розчаровано зітхнув. З Трохимчуком йому розмовляти не хотілось. Нічого не сказавши, поклав трубку на важіль і звелів секре­тарці викликати Бабенка. Федір Петрович не заба­рився — виконком був поруч.

Коли Бабенко увійшов, Дмитро Іванович спинив на ньому пильний погляд. Обличчя Бабенка було зем­листе, ніс загострився, погляд став тупим і байдужим.

—      Та в тебе що — виразка шлунка?

—      Нездужається,— потупивши очі, відповів Федір Петрович.— Потім оці кляті довгоносики...

— А як Жанна?

— їй краще. Вже вдома.

—      Треба до моря послати...— співчутливо сказав Кузь. Але тут же, тицяючи пальцем в газету, загово­рив про інше: — Федоре Петровичу, ти бачив, що влаштував цей йолоп?

—      Бачив...

Посиділи, помовчали. Бабенко ніколи не стомлю­вав Кузя. Він безпомилково вгадував, коли Дмитрові Івановичу хотілося балакати, а коли — мовчати. Як і завжди в товаристві Бабенка, до Кузя приходило за­спокоєння.

Вода вже тепла? — запитав Кузь.

— Через тиждень-два можна...

— А куди поїдемо?

—      Пошукаю... Куди б не приїхали, скрізь налови­мо. Ви ж за сто метрів чуєте, де рак сидить.

На обличчі Бабенка промайнуло щось в'їдливе, навіть глузливе, але Дмитро Іванович цього не помітив.

—      Без тебе наловиш,— стомлено посміхнувся Кузь.—Дідька лисого...

Бабенкові ж було не до раків. Федір Петрович не боявся, що завтра до нього по­стукають у двері, візьмуть його за лікті й чемненько спровадять доживати віку туди, звідки повернувся Ничипір. Але так чи інак, а пам'ять людська мимоволі здобувала з глибин минулого імена людей, які в ті часи виявили своє непривабливе обличчя, і якщо ці люди ще були живі,— довіку ходити їм з тяжким, незмивним тавром, хоч ніхто не нагадуватиме їм то­го, що вони колись вчинили. І від цього мовчазного ^осУДУ було ще страшніше, кожний погляд здавався цим людям запитанням: «Ах, це ти?.. Не смій мені руки подавати!»

І ховав Бабенко свою обпечену руку, ховав від тих, хто приходив до нього в райвиконком, ховав на­віть від Лізи, та ще ретельніше ховав її від Жанни.

Донька — світла, чиста душа!.. За батьківську лю­бов вона платила йому своєю напівдитячою самозре-ченою любов'ю. Коли Федір Петрович, стомлений, похмурий, повертався з роботи, вона кидалась йому на шию, цілувала, теплими долонями розгладжувала зморшки навколо очей і весело, неугавно щебетала...

Наступного року Жанні знов доведеться йти в де­сятий клас. Але це його не бентежить. Аби хвороба минула безслідно!..

І знов калатає до його мозку думка: а раптом Ба-санець почне ходити в Пилипівку й серед знайомих Бабенкові людей поширювати чутки про його зовсім не героїчний вчинок у молодості? І раптом ці чутки дійдуть до Жанни?.. Коли б це був відвертий виступ, можна й поборотися. А що вдієш проти чуток?..

Найкраще було б виїхати кудись далеко, щоб чут­ки туди не долетіли. І коли б він був не номенклатур­ним працівником, а, наприклад, агрономом, так би й зробив. Поїхав би на цілину. Цілинна романтика, що так тепер поширена серед молоді, вплинула б на Жан-ну значно краще, ніж морське повітря. Федір Петрович якось про це заговорив з Кузем. Той, віддавши на­лежне його патріотичним почуттям, відповів:

— Ні, дорогий Федоре Петровичу!.. Забудь і ду­мати про це. У нас тут справ зараз не менше, ніж на цілині. Наш район, окрім Горбатюка,— теж цілина.— Потім, ніби згадавши, з ким він розмовляє, вигук­нув:— Та ти що — здурів?..

Немає, немає виходу!..

І відчуваючи, що небезпека насувається з невбла­ганністю стихійного лиха, підступає до нього все ближче й ближче, змикаючи своє страшне кільце, Бабенко втрачав голову.

Тихо й покірно ступала навколо нього Ліза, хо­ваючись від його поглядів, сповнених неприязні й мовчазного презирства. Розгладжувала йому шовко­вистими долонями глибокі зморшки Жанна, вірячи в його непогрішимість і вбачаючи в ньому не тільки батька, але і взірець чесної, самовідданої людини.

Та як тільки донька відривала від його обличчя свої милі руки, зморшки ставали ще глибшими, і Фе­дір Петрович думав:

«Було б для всіх легше, коли б прийшли, забрали й вислали туди, звідки вернувся Ничипір. Кінчилася б оця нестерпна невідомість, чекання неминучого ли­ха. І якби забрали його туди, може б, у серці Жан-ни знайшлося до нього співчуття, може, подумала б дівчина, що батько став жертвою інтриг, і їй легше було б стерпіти оте стоусте перешіптування, що не­забаром покотиться серед людей. А може, уже. й по­котилось?..»

Коли ж скінчиться оця жахлива кара?..

І калатає в скроні, свердлить мозок невтішна від­повідь: ніколи!.. Ходитимеш ти, чоловіче, по землі святій з вічним каменем на душі, і ніхто до самої смерті не допоможе⁴ тобі його зняти. І знатимеш ти, що вдесятеро тяжче покараний, ніж колись був тобою безневинно покараний Ничипір... І думатимеш ти про те, що найтяжча кара для людини — це відсутність будь-якої кари, окрім довічної кари людськими погля­дами, в яких сховане холодне презирство...

6

Пройшов крижаний, не травневий дощ. Земля роз­мокла, дорогу розгрузило. Та поки закінчилось над­звичайне засідання бюро райкому, хмари розвіяло вітром, по небу пливли тільки їх кудлаті пасма. Вони ненадовго затуляли собою сонце. По землі бігли ве­ликі, різьблені тіні.

Турбай відпустив Калину: як завжди в тяжкі хви­лини, він хотів пройтись пішки.

Анатолій простояв під вікнами райкому від почат­ку засідання бюро й до його закінчення. Періщив холодний дощ, хлопець був у самій тенісці, але він не помічав ні грози, що люто гуркотіла в небі, ні кри­жаних дробинок граду, що немилосердно сікли його плечі. Стояв він аж доти, поки не почали виходити з райкому. Коли ж вийшов батько, він відступив на якусь мить за дерево. Через кілька хвилин вийшли Кузь і Горбатюк. З їхньої розмови Анатолій зрозу­мів, що батькові оголосили сувору догану з попере­дженням.

І все ж це сталося тільки через нього!..

Коли вони з Ганною прийшли пояснити Турбаєві, чому треба відкласти сівбу буряків, він уважно ви­слухав їх, потім сказав:

" Ну що ж... Буряки родять на полі, а не на полі­рованих столах. Заради зведень сіяти — це ганьба!.. Я вам вірю і тому підтримую.

А в райкомі пояснив, що нібито сам прийшов до та­кого рішення. Мовляв, це його воля — з нього й пи­тати слід.

Знав Анатолій: якби навіть не був він його сином, полковник Турбай все одно переклав би відповідаль­ність на власні плечі. Ще в дитинстві чув хлопець, як він відчитував молодого лейтенанта: «Ніколи не ка­жіть мені, що боєць спіткнувся і стрій порушив. Такого не буває. Спіткнувся командир. Запам'ятай­те це!»

І Анатолій запам'ятав, начебто батько наказував це йому.

Тепер хлопець іде за ним назирці. Важко ступає батько в грузький чорнозем, похитується його кре­мезна спина. Зодягнений він у солдатську Гімнастьор-ку, що вже встигла вигоріти на сонці і степових вітрах. Голова непокрита, вітер перебирає сиве зрі­джене волосся.

І розуміє Анатолій, що мусить діятися в душі лю­дини, яка вперше за тридцять два роки свого партій­ного стажу одержала таке суворе стягнення. Це ж непросто!..

Степом перебігають тінї від дрібних, кудлатих хмар. І коли тінь окутує постать батька, хлопцеві здається, що постать його меншає в розмірах і якось ніби вростає в землю. В таку хвилину Анатолієві особливо страшно за нього. Ні, не витримає він цієї боротьби. Для неї потрібні молоді сили...

Чому ж він, Анатолій, винуватець тяжкої батько­вої поразки, опинився осторонь? Чому він дозволив батькові перекласти відповідальність на власні плечі, а його, Анатолія, мов хлопчиська, відштовхнути собі за спину?.. Хай би викликали його! Він би зумів пе­реконатичленів бюро, що гріх розтринькувати кол­госпні трудодні на марне сіяння й пересівання. Во­ни ж мусять зрозуміти, що жодна весна не схожа на іншу, що не можна щороку користуватися раз назав­жди виготовленою інструкцією.

Та ось тінь збігає з батькової постаті, він піді­ймається на положистий схил, звідки вже видно Паль­міру. Сонце освітлює його сиву голову, широкі плечі у злинялій гімнастьорці, кавалерійські шаровари ко­льору хакі, прості солдатські чоботи, обліплені гря­зюкою. І розуміє Анатолій: батько все ще солдат. Такий все витримає.

Дивиться на нього здалеку, і хочеться йому в цю хвилину, щоб батько оглянувся, помітив його. Тоді підбіг би хлопець до нього, впав би в його залізні обійми й нічого б йому не сказав, окрім одного, най­дорожчого слова — тато!..

Та батько не оглядається...

І гірко в Анатолія на душі, і водночас щось важке поволі сповзає з серця, чи то навіть серце зводиться вгору, підважує тягар, що лежав на ньому, скидає його з себе,^ і відразу починає калатати з такою си­лою, ніби ось-ось вирветься з грудей.

Анатолієві зараз здається, що всі його образи на батька дрібніші за пошану до нього.

Якщо відділити чисто родинне,— те, про що думає тільки він, Анатолій, те, що тільки йому завдавало страждань і болів,— від того по-справжньому люд­ського, що бачать у полковникові Турбаєві усі люди, які його оточують, що вони в ньому люблять і пова­жають, то образи Анатолія виявляться такими малень­кими в порівнянні з його постаттю, мов купа пилюки на дорозі, яку незабаром підхопить вітер і розмете в неосяжних степових просторах.

Довго хлопець блукав по селу, потім знову повер­тався до батькових воріт. Зайшов навіть у сіни, взявся за клямку дверей. З хати долинали приглушені голоси Ганни й Калини. Ось він зайде зараз і скаже... Та й го­ворити нічого. Вже сам його прихід в таку тяжку для батька хвилину буде красномовнішим за будь-які слова.

І все ж він не наважився зайти. На дорозі лежала та сама гнітюча пилюка. Вітер ще її не розвіяв. Вона була гаряча й боляче обпікала.

З-за дверей чути тихий, задушевний голос Ганни:

—      Зніми гімнастьорку. Жодного ґудзика на ній нема. Куди вони всі подівались?

Тривала пауза. Потім батько, видно, намагаючись посміхнутись, говорить:

—      На бюро повідкручував. Під час промови Гор-батюка.

Анатолій подумав: «Чого ж він додому не зайде?.. І гімнастьорка на нім аж сіра від поту. Хіба ж мати не випрала б її?»

Та, подумавши про матір, він згадав, скільки їй до­велося зазнати страждань, і одразу ж йому ніби пилом гарячим очі засипало. То ж був той самий пил...

Він вибіг із сіней, пробіг подвір'я — і тут наштовх­нувся на матір. Мати стояла біля воріт, дивилася на вікна батькової хати, а в очах її було стільки мовчаз­ної скорботи, що спершу вона й не помітила Анатолія.

Потім схопила його за руки, притягнула до себе й крізь сльози проказала:

—      Ти був у нього?.. Толику, ти був?!

Бачив Анатолій, як їй зараз хотілося почути від нього оте коротке слово — «був». Та він не вмів бре­хати.

—      Ні, мамо. Не був. Але все знаю. Сувора з попе­редженням.

В її очах щось зблиснуло,— чи то гнів, чи страх. Так стиснула синові руку, що він здивувався її силі, а потім злякався за неї, бо помітив, що сила та з від­чаю, з душевного болю.

Додому пішли разом.

Зі степу повернулась Катерина. їй нічого не дове« лось питати. Все видно було з того, як сиділи за сто­лом Анатолій і Марія.

Навіть не переодягнувшись ї рук не помивши, вона теж присіла до порожнього столу.

Мовчали. Поволі сутеніло. Але очі одне одного вони виразно бачили.

І в тому мовчанні перебігали якісь іскри поміж ними і так їх ріднили, що Анатолій простягнув руку до Катерининого плеча.

Марія запнулася хустиною і вийшла з хати.

А він розумів, що сьогодні Катерина йому ближча й рідніша, ніж будь-коли. Хто, крім неї й матері, міг би отак зрозуміти, що діється зараз у нього на серці?

Клари вже не було й близько. Він не міг уявити її під оцією ребристою стелею. Вона, як здавалось тепер Анатолієві, була створена для іншого світу, а тут господинею і рідною душею могла бути лише Кате­рина.

Підвів її, пригорнув до грудей. Так затишно стало одразу!..

А Катерина подумала: «Невже ж те, що я збира­лась вибороти у впертій і тривалій боротьбі, прийшло до нього так швидко й легко? Невже він справді мене кохає?.. І там, у полі, коли ждали літаків, і тут, за­раз — то Ж таки справжнє в ньому, справжнє!.. Милий мій, хороший!.. Коли б ти знав, яке щастя ти мені да­руєш...»

Вийшли на подвір'я, Анатолій взяв відра на коро­мисло. Разом пішли вулицею, до колодязя. Повний мі­сяць, і синій вечір, і пахощі акації, що зацвіла по всьо­му селу,— все те підпливало, горнулося до самого серця. Анатолій схиляв до зрубу скрипучого журавля, а сам дивився на Катерину, бачив її освітлені місяцем коси, ніби вирізьблене з мармуру обличчя, в якому кожна рисочка тепер була йому дорога. І дивно, що є десь жінка з золотим волоссям, яка раніш за Катерину почула від нього заповітне слово юності — «люблю».

А чи сказав він хоч раз це слово Катерині?.. Здаєть­ся, ні,— жодного разу. Скажи ж їй це сьогодні!

Взявши відро з водою, пішли у садок. Невеличкий він був, той садок, та коли зацвітають дерева, їх ніхто не лічить, як у коханої дівчини не лічать посагу. Біля них стоять заворожені й сп'янілі, обіймаючи зором тільки те, що зараз перед очима, і в цьому — весь світ, а більше нічого й не треба.

Постояли біля тину, під яблунею, що простягала до них заквітчані віти. На обличчях їхніх буз іще смуток, але крізь той смуток вже проступали почуття, силь­ніші за нього. Як суховій дерево, що ввійшло в силу, так смуток молодість — в'ялить ненадовго.

Вона соромливо й несміливо стягнула з себе блуз­ку, витягнула руки із бретельок сорочки, і сорочка впала, оголивши її до пояса. А він хлюпав їй на спину холодну воду із відра, вода стікала йому на чоботи. Обличчя Катерини було низько, біля самих його ко­лін, він бачив тільки її спину та бризки води, наскрізь просвічені місяцем. І в ньому знов прокинувся худож­ник, але вона вже для нього не була тільки натурою. Це була жива жінка, з живою плоттю і кров'ю, і вона була Анатолієві дорожча за все прекрасне, що протя­гом тисячоліть створили різці і пензлі митців.

Катерина відчула, як уміє відчувати тільки жінка, що він зараз милується нею. Розігнула спину і, все ще соромлячись його, схрестила руки на грудях, а з воло­гих кіс, притиснутих до грудей, покотилися круглі краплини води, що в місячному сяйві нагадували дріб­ні аметистові бусинки.

Солов'ї шаленіли навколо них, купалися разом зі своїми піснями в пахучій піні травневих дерев, і десь у кінці садиби зблискувало проти місяця криве, по­щерблене лезо річки.

Катерина відкинула назад голову, блиснула білими зубами і, відірвавши руки від грудей, закинула за спи­ну коси. Потім, легко відштовхнувшись від землі, по­бігла вниз, аж до самої' річки. Високий тин, що тягнув­ся обіч садиби, густо насаджені верби попід тином надійно захищали її від стороннього ока.

На березі річки швидко зняла чобітки і все, що на ній було, й плигнула у воду. Вслід за нею те ж саме зробив Анатолій.

І хоч поплавати тут було ніде, вода доходила тільки до грудей і річка була вузенькою, зате дно — піщане, чисте, а верби й зарослі бузини на обох берегах дозво­ляли триматися вільно, бо стежити за ними могли хі­ба що солов'ї.

Він вихопив її із води, підняв на руки й поніс у ви­сокі трави, що тихо шуміли на березі, край садиби.

У світі більше нічого не існувало — тільки висока трава, що надійно обступала їх довкола, повний місяць над головою, шлюбне, пісенне перегукування солов'їв, тихий сплеск риби десь там унизу, за верболозами ї травами.

Коли він ліг поруч неї, на її півзігнуту руку, вона, стомлено посміхаючись, промовила:

—      А я гадала, що його в нас не буде.

Він підвівся на лікоть, поклав руку їй на освітлені груди.

— Кого?./

— Нашого медового місяця.

А сама беззвучно сміється. Кому вона? сміється? Місяцеві в небі, Анатолію чи власному тілу, такому прекрасному серед весняних трав проти місяця? І до­слухається вона до нього, і дивується тій радості, що бринить у її кожній жилці. Невже все це — тільки зви­чайне життя, дароване кожній людині? Ні, навіть не життя, якась його часточка, що досі лишалася для них не пізнаною... А якщо осягнути його все разом — і з любов'ю їхньою, і з трудом, і з оцими солов'ями, і з дітьми, що в них народяться, — яке ж воно має бути прекрасне!.. І які вони незмірно багаті!

—      Милий, милий,— шепоче вона.— Я хочу... Я дав­но хотіла, щоб у нас був син. І щоб на тебе схожий... Я давно цього хотіла, бо люблю тебе давно. Ще тоді, коли ми тільки з піонерів вийшли. Та ні, соромно при­знатись, але це так. Ще піонеркою була, ще в шостому класі... Я рано стала дівчиною. І з тих пір тебе люблю. Боже, як давно! Ти ще зовсім хлопчиком був... А я... Я вже дивилась на тебе, як на майбутнього чоловіка. То як же мені повірити, що це ти, той самий?.. Толи-ку, рідний мій... Соколе ясний!..

Шумлять верби і трави над їхніми головами. І доб­ре, що не висить над ними ребриста стеля, що в синьо-му-синьому небі пливе місяць, що все так само, як було багато тисячоліть тому, і, певне, місяцеві здаєть­ся: «Я бачу оцих закоханих вже добрих десять тисяч років, а вони за цей час аж ніскільки не змінилися. І мені дивуються, і зорям, та головне — самим собі. Коли ж вони натішаться одне одним? Мабуть, тільки тоді, коли згасне сонце».

Та яке їм діло до того, що для місяця, для землі, на якій вони зараз лежали, для зір у небі всі радощі їхні і їхнє молоде, щасливе шаленство було чимось без­межно звичним і безконечно буденним?.. Зате для них все це було незнаним, святковим, захоплюючим. Для них це — тільки раз у житті!..

І хочеться Анатолієві сказати, що він її любить, що завжди любитиме. Та раптом у пам'яті спливає Кла-рина фраза: «Тільки тоді й почнеться для вас пізнання законів розвитку матерії в самому собі...» А за фра­зою спливає перед очима її схилене до руля обличчя, спалах прозорого жіночого лукавства в її карих очах і те, чого тоді захотілось Анатолію: щоб була весна, і квіти, і високі духмяні трави, і вона близько-близько, без найменших відстаней,— як тепер Катерина...

Анатолій заплющує очі, намагається прогнати від себе той образ, але Кларине обличчя йому сміється, мовби дражнить його, мовби говорить: «Ти гадав, що так швидко мене позбудешся? О ні!.. Я не з тих, кого забувають наступного тижня. Я ще покручу тебе у своєму вихорі, я ще змушу кров твою так закипіти, що ти забудеш, на якому світі живеш!..»

А Катерина шепоче:

—      Ну скажи щось хороше, Толику. Я ж так тебе люблю!..

Він знає,— треба сказати. І він, здавалося, сьогодні міг їй сказати найкращі в світі слова. Та звідки ж взя­лося оте обличчя?

Підводиться, подає їй одяг.

—      Катрусю, ходімо. З річки вологою тягне. Боюсь, ще застудишся.

Вона хапає одяг, біжить до кладки, швидко одя­гається. Коли він теж одягнувся й підійшов до неї,— помітив: сидить на кладці, ноги у воду опущені аж до колін, плечі схилені до води, коси її плавають серед місячних зблисків на дрібненьких хвилях, а обличчя долонями закрите. Вона плаче.

Підійшов, узяв її за плечі, поставив на ноги. Клад­ка захиталася, вода хлюпнула їй на пальці ніг, Кате­рина відірвала долоні від очей.

Він узяв її за руки.

—      Якби ти знала, який я противний самому собі. А ти хороша. Ти ж така хороша! І я... я тебе...

Вона лагідно, мов хвилька, що тихо розбивається об її босі ноги, пригорнулась до нього, сказала:

—      Не кажи цього, не кажи... То нічого, любий мій. Хай я одна тобі це казатиму. Бо слів тих у мене так багато в грудях зібралося! А ти не кажи. Мені й так добре. За один такий вечір все можна стерпіти. Яким ти будеш, таким я тебе й любитиму. Тільки завжди самим собою будь. І того, чого немає, не кажи.

А вже коли підходили до хати, вона обернулась до нього, промовила владним голосом:

—      Ходімо до батька.

Він вагався. Потім сказав:

—      Ні!..

—      Тоді я сама піду. Ти ж знаєш, як йому зараз...

Вечерю понесу.      *

Коли вона зав'язала в хустинку глечик з борщем, він вивів її за ворота. І вже навздогін тихо гукнув:

—      Я люблю тебе. І це правда!..

Слова ті прозвучали так, начебто він не її, а сам себе запевняв у цьому.

Вона спинилася від тих слів, хитнулася. Він кинув­ся, щоб підхопити її, але вона сказала:

—      Ні-ні, мені хороше! Хороше, Толю... Я піду до батька.

І швидко пішла вулицею.

7

Як і передбачав Анатолій, сходи з'явилися вісімна­дцятого травня. Плантації були .покреслені рівними зеленими рядками,— скільки око людське сягало. Зем­ля звільнилася від довгоносиків, дихала легко, вільно, мов людина, що, врятувавшись із ворожого полону, змила з себе леп, зчистила нужу. Сонця і вологи було досить, дрібненькі листочки, ніби знаючи, що на них покладені всі людські надії, наливалися соками, захоп­лювали в крихітні зелені обійми все, що їм дарувало щедре травневе небо.

І хоч гріх цьому радіти, та, як виявилось, Анатолій не помилився й щодо плантацій Горбатюка: добру по­ловину довелося пересівати втретє. Це вже було за­пізненням не на півтора тижня, а значно більше.

Звісна річ, зведення про цю третю сівбу нікуди не посилалися, пальма першості так-таки й залишилася за михайлівцями, ї, як завжди, Горбатюк посідав по­чесне місце в усіх президіях.

Та коли надійшов час шарувати буряки, повітря над ланами сповнилося передчуттям нової небезпеки.

Сонце пекло так немилосердно, що земля втрачала вологу з кожним днем, з плантацій підіймалися в небо невидимі озера води, і кожному, хто стояв на полі, здавалося, що разом з вологою випаровуються і їхні надії.

У вікна заглядали задушливі світанки, що не при­носили ні роси, ні прохолоди. Червень ступав по зем­лі обпеченими ногами, а люди виходили в поле, при­падали до його слідів, сподіваючись помітити хоч одну росинку.

Та небо мовчало. Блискавиці й громи поховалися в якихось потаємних закутках розпечених сонцем не­бес, вся волога, висмоктана з пальмірівських ланів, підхоплювалася гарячими вітрами й котилася кудись до моря: природа втрачала будь-який глузд — забува­ла, що в морі й без того води повно.

Коли Анатолій проходив селом, люди проводжали його недобрими поглядами, мовби саме він був вину­ватцем посухи, що страшною примарою нависала над ланами.

Мацали торби з сіллю. Вони були сухі. Питали в дідів та інвалідів, чи не ломить, не викручує кісток. А ті сумно похитували головами — не ломить, не ви­кручує.

Цеглина з печі випала, ластівка у вікно влетіла, пі­вень головою затряс — все те раптом почало сприйма­тися за старими прикметами. Мовляв, з діда-прадіда відомо — не віщує це добра.

Ще змалку в Кузя була одна пристрасть — печеру-вати раків. Риба його не цікавила: банальний засіб уби­вати час! Але раки... О, то зовсім інша річ!

Свіжі, просто з річки, вони потрапляли в казан, одразу ж червоніли, як і належить ракам в окропі, а з багажника машини шофер разом з Бабенком діставали ящик прохолодного жигулівського пива.

Нерви одразу ж заспокоювались, Дмитро Іванович у такі хвилини був особливо сердечний і лагідний, в ньому зароджувалась майже дитяча цікавість до всього, що його оточувало. Його увагу приковував то мете­лик з яскравими крильцями, то мурашник серед трави, і він міг годинами філософствувати про залізну дис­ципліну в мурашнику. Тут він був справжнім знавцем, слухати його було цікаво. Особливо коли розповідав про війни мурашів — «амазонок» за захоплення чужих личинок, з яких потім вони вирощували собі рабів_; змушуючи їх будувати «амазонкам» і їх «царицям» житло, добувати харч, пильнувати й годувати малечу. Самі ж «амазонки» знали тільки одну професію —. війну...

В такі години він здатний був щиро захоплюватись людьми, помічати в них тільки хороше і не хотів ду­мати про їх вади. Коли в>то бажав з ним зблизитись чи навіть потоваришувати, то кращої нагоди для цього не існувало.

Давно вже районні активісти були невдоволені тим, що Кузь постійно висував і тримав біля себе заступни­ка голови райвиконкому Бабенка. Невдоволений цим був і сам голова виконкому Трохимчук, у якого час­тенько виникали конфлікти з Кузем.

Нікому й на думку не спадало, що ключик до душі секретаря райкому Бабенкові допомогли підібрати звичайні раки.

Федір Петрович справді володів неабияким талан­том відшукувати раків. Тут він не мав суперників. Досить було йому глянути на якесь озерце чи незна­йому річку, як він уже міг судити, чи варто тут затри­муватись, чи слід їхати далі.

Сьогодні, в неділю, вони виїхали з Пилипівки, як умовились — о десятій райку. Дорога курилася, Бабен­ко чемно пропустив машину Кузя наперед, щоб на­чальству не довелося ковтати пилюку з-під його коліс. Інколи Дмитро Іванович мимоволі позирав .на план­тації буряків — і одразу ж відводив очі. Треба хоч у вихідний забути про сумні перспективи.

Спинилися на луках, в заплаві Березівки, що, пере­тинаючи Горохівку, текла поміж положистих схилів і десь нижче Пальміри поповнювалася скупими водами Сухого Ташлика.

Хоч сонце ще не досягло зеніту, але пекло немило­сердно. Трави млосно зітхали, і кожній стеблинці хотілося бути якомога ближче до річки. Може, саме тому трави й котили свої хвилі туди, де відбивалися в тихих водах ріки напоєні нею верби, шорсткі, брунат­ні качалочки шаблевидної осоки, якою заріс не тільки берег попід кручами, а й великий луговий простір за залізничним мостом, де Березівка не мала берегів, тек­ла лугами, перетворюючи їх на неосяжне осокове й очеретяне царство.

Цього року горохівці, скориставшись порадою Ла­димка, ще на початку травня вперто стерегли ті оче­рети й закладали в силосні траншеї. Кажуть, молоде пагіння очеретів дає такий чудовий силос, від якого корів за роги не відтягнеш. Хотів був і Дмитро Івано­вич підказати своїм колгоспам, щоб спробували, та клятий довгоносик пам'ять йому потьмарив. Тільки пальмірівці, здається, догадались.

Зачепилівський район звітував про закінчення сів­би останнім. Чому?.. Може, всі пересівання буряків Шевчук і Ладимко зарахували в сівбу? Чи, відкинувши інструкції, пішли тим небезпечним шляхом, на який став Турбай?.. Ой шановний Ладимку, посуха всіх зрівняє — і тебе, й Кузя! Але в Дмитра Івановича є надійний щит — інструкція. А що в тебе є?.. Тільки твоє ризиковане самоправство і жодних гарантій.

Думки ці трохи заспокоїли Дмитра Івановича. Вийшовши з машини, він одразу ж роздягнувся, лишив­шись у самих трусах.

Приємно було походити по траві босоніж. Це так зріднює тебе з землею! Просто відчуваєш, як пульсує вона під ногами.

Все в цьому світі наснажене електричними струма­ми — і хмари, і мозок людський. І чим більше людина працює, тим більше збирається в її мозку, в усій нер^ вовій системі електричної енергії. І якщо її своєчасно не віддавати землі, вона пригнічує тебе. Звідси — й рак, і гіпертонія, і все що завгодно.

Треба постійно віддавати зайвину електричних струмів землі, як віддає її хмара. Бо інакше в усьому тілі почне відчуватись така задуха, мов перед грозою.

Ось чому Дмитро Іванович любить ловити не рибу, а раків. Рибу можна ловити, сидячи на березі. За ра­ками ж треба обов'язково лізти у воду.

А вода ж провідник, та ще й який!.. І контакт у тебе з нею виникає найщільніший. Дмитро Іванович

підходить до річки. її спокійний плин навіває роздуми про скороминучість усіх земних вболівань і радощів. І річка буде, і раки будуть, та не для тебе...

А Бабенко такий чуйний і тактовний, що ніколи не підійде до Кузя у хвилину його зосередженості. Тіль­ки стоїть біля свого газика та наглядає, що робить Дмитро Іванович.

Ось Дмитро Ізанович зайшов у воду. Вода йому ся­гає вище колін. Черево, яке тоді, коли він одягнений, Майже непомітне, тепер нависає над трусами, роблячи його незграбним.

Бабенко відійшов трохи далі й теж зайшов у воду. До половини намочив труси.

Та ось Бабенко помітив — Дмитро Іванович, огля­нувшись і переконавшись, що поблизу нікого, окрім них, немає, вийшов з річки, стягнув труси й швидко побіг у воду. Раз контакт, значить, мусить бути пов­ним!..

Бабенко розгублений. Позирає на свої намочені труси. Це теж для нього проблема і досить-таки сер­йозна — як зайти у воду: чи так, як Дмитро Іванович, чи в трусах?.. Зайдеш в трусах — це ніби мимовільний докір Кузеві.

А Дмитро Іванович уже нишпорить попід корене­вищем старих верб, шукаючи раків.

Хай пошукає! Якщо одразу полегшити його труд, то це не завдасть Кузеві ніякої насолоди. Те, що лег­ко добувається, втрачає свою цінність і приваб­ливість.

Та ось настає час, коли стомлений Кузь розчарова­но зітхає.

—      Либонь, ми тут минулого разу всіх виловили. . — Може, й так,— співчутливо погоджується Ба­бенко.— Пригадуєте?.. Піввідра набрали.

Повільно-повільно йде попід кручею, обмацуючи під водою кожний вербовий корінь. А Кузь уже не пе-. черує — стоїть у річці, з надією позираючи на Ба­бенка.

— Ну як там? — питає Дмитро Іванович, а голос у нього аж тремтить від нетерпіння.

— Та щось немає, — похмуро й безнадійно відпові­дає «рачачий бог».

—      Треба переїхати до Горохівки ближче. Прига­дуєш, минулого року у серпні скільки набрали?.. Це ж там, за отими вербами.

Та ось Дмитро Іванович чує зляканий зойк:

—      О-ой!.. Сволота! Як налякав.

Бабенко підіймає над водою волосату ногу. На ве­ликому пальці висить, погойдуючись, сірий з важкими, гострими клешнями, більший за Кузеву долоню, справжнісінький рак! Він, видно, добре вхопив Бабен­ка за палець — той з переляку так струснув ногою, що довгожданий рак відірвався, описав дугу над водою і впав майже біля самого Кузя.

—      Та що ж ти зробив, роззява! — голосом, що зри­вається на верещання, кричить Дмитро Іванович.

І вже немає Кузя — є незряча істота, що нічого навколо себе не бачить. Тільки час від часу вихоплює­ться з води, трясе мокрою головою.

Бабенко біжить на берег. Волосся в нього довше, ніж у попа, тільки все воно росте на потилиці, а череп голий, і прикрашає його Федір Петрович ріденькими пасмами, зачісуючи наперед.

А Кузь уже натрапив на те місце, де раки чередою ходять. Пірнув у воду — і тільки чути: буль-буль-буль...

Довжелезне волосся Бабенка впало на плечі, лис­ніє голий череп, обсипаний прозорими краплями. Піп та й годі!

Дмитро Іванович викидає раків на берег, Бабенко ловить їх ще в повітрі. Над рікою, над заплавою, над очеретами лунає схвильований, щасливий голос Кузя:

—      Дванадцять!.. Тринадцять!... Чотирнадцять!.. Ах ти, капосний, чого до пальця прилип?.. Зараз ми тебе окропчиком, окропчиком... П'ятнадцять... Шістна­дцять...

За спиною в Бабенка зашелестіли кущі. Не встиг він якось осучаснити, — хоч би банальними трусами,— прадавній одяг Адама, як постав перед чоловіком веле­тенського зросту і, напевне, неабиякої сили.

Чоловік був середнього віку, одягнений по-святко­вому і трохи старомодно — як ходили парубки в три­дцятих роках. Яскраво вишита сорочка із стоячим ко­міром, шовковий поясок з пухнастими китицями, тем­но-сині шевйотові штани, заправлені у високі халяви начищених до блиску хромових чобіт. Густий русий

чуб звивався м'якими кільцями. Як кажуть у народі, таке м'яке волосся буває лише у лагідних, добрих лю­дей. Сільські,— видно, горохівські,— хлопчаки, які його супроводжували, відстали й поховалися в кущі. І це теж виказувало його характер: людей,— добрі вони чи злі,— легко визначити по ставленню до дітей. Лиха людина не позбирає чужих дітлахів, не поведе їх бавитися до річки.

Та Бабенкові було не до того, щоб займатися фізіо-номізмом. Він почував себе досить незатишно під спокійним, але трохи глузливим поглядом цієї лю­дини.

Хльоскаючи себе по халявах гілочкою верби, чоло­вік пильно придивлявся до Бабенка. Побачивши його лисину і мокре, що липло до спини, волосся, він скрушно, навіть якось співчутливо похитав головою.

Гучно промовив:

—      Помагай, боже!..

І посміхнувся хорошою білозубою посмішкою.

Ничипір і справді зараз був вродливий. Коли б його тепер зустрів Лозовий, він би не пізнав у ньому тієї кремезної, але передчасно постарілої людини, яку ба­чив колись у метро. Воля, сонце і степове повітря своє зробили.

Кузь не звертав уваги ні на людину, що стояла на березі, ні на її привітання. Він все ще викидав раків, вигукуючи:

—      Двадцять п'ять!.. Двадцять шість!.. Двадцять сім!..

Та Бабенко їх уже не ловив — побіг шукати одяг.

Ничипір відійшов од річки, присів на пень біля Ку-зевої машини, дістав із кишені великий, саморобний складаний ніж,— ще, мабуть, звідти,— і, не звертаючи уваги на Бабенка, що метався в пошуках одягу — він забув, де роздягнувся,— почав вирізати хитромудрі візерунки на корі свіжого вербового прутика.

Коли ж, зблискуючи лисиною, трясучи мокрим по­півським волоссям, Бабенко прибіг до машини (одяг був тут), Ничипір, не підводячи на нього очей, приві­тався.

—      Здрастуйте, Федоре Петровичу.

Бабенко нахнюпився, перекинув волосся з поти­лиці на лоб, відвернувся. На привітання не відповів.

—      Здрастуйте, кажу,— повторив Ничипір.— Мені б хотілося побалакати з вами. Справа є.

Бабенко через плече невдоволено промовив:

—      Бувають же прийомні дні. А сьогодні — неділя. Мокре волосся не трималося на голому черепі,—

все сповзало на потилицю. Це сердило Федора Петро­вича не менше, ніж присутність оцього Ладимкового двійника. Страх як не любив Федір Петрович здоро­вих і сильних людей! Може, тому, що сам таким не був. А може, тому, що в молодості доля схрестила його шлях з життєвою дорогою отакого велетня...

—      Голі люди не мають чинів,— посміхався Ничи­пір.— Вони просто люди. Солдати, генерали, секрета­рі обкомів — усі однакові... Мовби в раю. Отож сідай, Федоре, отут біля мене, та побалакаємо віч-на-віч. Чи то, може, не пізнав?..

Ніби обух опустився на лису голову Бабенка. Що це? Звідки?.. Та ні, не може бути!.. Він боявся огляну­тись, щоб знов не зустрітися з поглядом Ничипора. А це ж був він, він!.. Той самий голос, та ж сама пев­ність своєї сили і цілковитої правоти. І страшно, що він стоїть під його пильним поглядом голий!.. Як це страшно! А кляте волосся сповзає з черепа. Хоч би скоріше висохло!.. Тоді воно ляже так, як його при­вчив господар.

Федір Петрович завжди намагався уявити, як він виглядає в очах інших людей. Це допомагало знахо­дити жести, що підкреслювали в ньому людину-владу. Але, щоб змусити Ничипора глянути на нього такими очима, побачити в ньому риси отієї «людини-влади», треба ж бути принаймні одягненим!.. А що діяти за­раз?.. Адже ж Федір Петрович добре знав, як Ничипір його бачить: гладка, без жодного помітного м'яза спи­на, що давно вже запливла жиром, а довге волосся прилипло до неї, мов у неохайної баби... Ось тобі й зустріч!

Бабенко оглядається — де ж це Кузь? Хоч би він поглядом, жестом, будь-яким словом його підтримав, бо незатишно стояти під Ничипоровими очима на са­моті.

А Кузь кричить із річки:

—      Аго-ов!.. Та де ти там? Лови!..

Тепер Бабенкові страшно, що сюди може підійти

Дмитро Іванович. Він просить його зачекати — мов­ляв, зустрів друга юності... Кузь віддалік сідає на бе­резі.

Бабенко чує спокійний, лагідний голос. Такий спо­кійний, як колись на дірявому горохівському мосту.

—      Чого ж стоїш?.. Сідай. Я ж не дівчина, щоб мене соромитись. Хіба не ми з тобою бігали сюди ще хло­п'ятами печерувати раків?..

Федір Петрович побачив білозубу посмішку Ничи­пора, його спокійні сірі очі з ледь помітною голубиз­ною в глибині, мужнє, засмагле обличчя й подумав:

«О так!.. Тобі було легше. Я ладен пережити те, що пережив ти, аби тільки ти погодився все моє пере­класти на свої плечі. Те, що було, і те, що буде. Те, що буде тепер зі мною до кінця днів моїх!»

А Ничипір питає:

—      Ну що ж, часто тобі доводиться бачити Ганну?.. Пригадуєш розмову на мосту? То ж з тієї розмови все й почалося. Ти собі руку обсмалив, а в мене...

Він роззявив рота, дістав пальцями сірувату, під колір ясен, пластинку, до якої були майстерно припа­совані білі пластмасові зуби.

Його обличчя одразу ж стало іншим — суворим, диким і навіть страшним. Покрутивши ту пластинку в пальцях, Ничипір вставив її в рот, і обличчя знов набрало спокійного, добродушного виразу.

—      От бач,— продовжував Ничипір.— Як видно, не дуже ми були розумними в молодості.

А Бабенко уже не міг себе стримати. Що в ньому зараз кричало — страх чи вражена совість?.. А може, те й те одразу? Адже ж він був не до кінця бездушною людиною, і муки совісті йому інколи були знайомі.

Він розумів, що Ничипір все знає, що тільки від­верта розмова його здатна врятувати, і через те без­глуздо виправдовуватись. Тільки каяття! Щире і сліз­не каяття!.. Щирість та аж ніскільки не заважала не­навидіти Ничипора, бо вона стосувалася самого Бабенка.

Він шкодував, що на все життя викривив собі пря­му й широку дорогу, що завдав собі стільки мук від тяжких і неприємних спогадів, шкодував, що не має права назвати себе чесною людиною. Це справді було щиро...

І те, що чув Ничипір, звучало майже так само, але Бабенко доповнював свої слова запевненнями в повазі й любові до нього, що викликало на обличчі Басанця глузливу посмішку.

—      Тепер я бачу, чого ти так облисів,— похмуро сказав він.— Мабуть, таки справді тобі було важче... Сядь. Будь же людиною, Федоре.

Бабенко змовк, сів на траву, похнюпив голову.

—      Послухай, що я тобі скажу,— продовжував Ни­чипір.— За каяття спасибі. Значить, совість у тобі не вмерла... Та непотрібне воно мені, оте каяття. Сам подумай — коли ж те все було?.. Ще ж вітер у голові гуляв, І ти гадаєш, що я б оце все своє життя тільки про те й думав, як тобі помститись? Років двадцять тому, може, й думав. А тепер... Не для того я сюди повернувся. Для життя я повернувся. Для життя!.. Про це я з тобою й хотів побалакати.— Глянув на нього людяно, співчутливо.— Одягнись, бо тремтиш увесь. Тоді й договоримо.

Коли ж Бабенко підійшов до нього вже одягнений і зачесаний так, як завжди, Ничипір аж зрадів.

—      О-о, тепер ти — людина!.. І побалакати при-< ємно.

Федір Петрович справді виглядав поважно, осанис-то. Та він розумів: розпочату роль треба виконувати до кінця, але намагався робити це з достоїнством.

— Значить, ти все мені пробачив? — вдячно дивля^ чись на Ничипора, запитав він.

— Та як Тобі сказати... Винен передо мною не ти, а той Бабенко, що жив на світі двадцять два роки тому. Того Бабенка хай розшукує той Ничипір, а нам з тобою про інше подумати треба.

— Ничипоре! — схвильовано вигукнув Федір Пет­рович*— Якби ти знав, скільки я за тебе переболів душею. Слово комуніста, самому хотілося на твоє міс­це потрапити. Щоб ти був на волі... Якби я був певен, що ти ще живий, я б написав... їй-бо, все б чисто напи­сав у МДБ...

Ничипір криво посміхнувся.

Даремно. В ті часи там не дуже на такі послан­ня зважали. Тільки й того, що для тебе б теж місце знайшлося. Але мені від того яка користь?.. Отож пра­вильно зробив, що не писав.

Бабенко гаряче потиснув йому руку.

— Спасибі!.. Велике тобі спасибі!.. І ти обіцяєш мовчати? — Після паузи він жалісно додав: — Розу­мієш, я за доньку боюсь...

— Об чім річ? — відповідаючи на потиск, сказав Ничипір.— Я тобі не ворог. І взагалі ніяких ворогів тепер на своїй землі для себе не бачу. Кого найбільше ненавидів, того вже на світі немає.— Бабенко зрозу­мів, іцо він має на увазі Берія, і схвально похитав го­ловою.— А ще який трапиться на нашій спільній доро­зі — разом проти нього боротись будемо. От про це й давай балакати...

І раптом Бабенко почув те, що його вкрай приго­ломшило. Якщо він часто згадував Ничипора, боявся й карався, то про двох інших,— Глущенка і Страшка,— зовсім забув. Федір ніколи з ними не товаришував, до справи Басанця кинув їх, мов довісок, і згодом їхні обличчя стерлися з його пам'яті.

А Басанець, виявляється, пам'ятав. І коли він заго­ворив про них, обличчя його стало суворим, очі зблис­кували холодник презирством. Ні, не такий він все-прощенець, як спершу здалося Бабенкові. Басанець ні­чого не забув...

—      Кому ж, як не тобі, Федоре, знати, що хлопці ні в чому не винні. Мені невідомо, де вони зараз. Може, й живих немає. Та це все одно. Не смерть для нас була страшна. Що смерть? Ми заздрили тим, хто мав право вмирати на фронті. Страшною була неслава і ганьба— Там зараз усе переглядають. І, ясно, розберуться. Як ї зі мною... Але ж ми були не разом. Іноді важко розі­братись... Якби ти сам подав заяву, це було б набагато простіше. А тобі ж зараз ніщо не загрожує. Молодість, справа давня... Та й тобі стане легше. Сам кажеш — мучився...

Голос Ничипора ставав дедалі тихїшим, наче Ба-» санець віддалявся від Бабенка. І Ничипорове обличчя якось розпливлося, гойдалося перед ним, мов при­вид, що ось-ось має зникнути. Проте ні,— привид, не зникав.

Все йому готовий був віддати Бабенко, але це... Ні, це занадто! Що ж він напише у тій своїй заяві?

І вся щирість, з якою він кілька хвилин тому стис­кував руку Басанцеві, одразу ж була приглушена елі­пою ненавистю до цієї людини. Ничипір з ним граєть­ся, мов кіт з мишею... Але що ж робити, що діяти?

Передусім виграти час, щоб усе докладно обмірку­вати. Сказав:

—      Доведеться тобі зайти до мене іншим разом. Як сам розумієш, мені треба подумати. Та й місце тут не для таких розмов.

Ничипір погодився:

—      Авжеж. Тут тільки раків ловити. Аби не нудь­гувати від безділля.

Він дивився на Бабенка ясними, усміхненими очи­ма, в яких уже не було ні глузування, ні зла. Потім додав:

—      Парубоцтво наше давно минулося. Вже й бур'я­ном позаростало...— Очі його одразу ж стали сумни­ми.— Давно вже Ганну збираюсь провідати, та все якось боязко. І потім оце...— Він постукав пальцем по надміру білих зубах.— А сьогодні вихідний. Та й...

Глянувши на Бабенка, знітився й замовк.

—      Коли хочеш, сідай у машину, підвезу, — зрадів Федір Петрович, що зможе прислужитись чимось лег­шим, ніж ота заява. Подумавши, додав: — В саму Паль­міру не поїду, а до околиці...

—      Розумію,— кивнув Ничипір.

Від річки підійшов до них Кузь. Голова його була пов'язана мокрою носовою хустинкою. Звісно, він не пізнав Ничипора. А Ничипір ковзнув по його постаті байдужим поглядом, з якого важко було зрозуміти, пізнав чи ні...

—      Попросіть шофера зварити раків,— сказав Ба­бенко.— А я тим часом приятеля підкину.

Федір Петрович посадив Ничипора в машину, і вони поїхали до Пальміри.

8

Це був останній день їхнього перебування в Неа­полі. Теплохід мав відійти на Гавр рівно о дванадцятій ночі. Вечір було надано в розпорядження туристів.

Спершу гуляли втрьох — Цебрик, Аркадій і Вадим. Ходили по віа Корсо Умберто — широкій, людній ву­лиці, заповненій модницями й елегантними молодими людьми, що розмовляли здебільшого англійською мовою.

Потім Вадим відстав від Цебрика та Аркадія. Спус­тившись по віа Медіна до самого моря, сів у трамвай. Трамвай дзеленчав і поскрипував розхитаними стіна­ми. Коли в'їхали в напівтемний тунель, у відчинені вікна вдарило ядучим газом із вихлопних труб числен­них автомашин, що мчали по тунелю з засвічени­ми фарами. У Вадима виступили сльози. Він заплю­щив очі.

А коли розплющив їх, трамвай стояв біля розкіш­ного приморського парку. Заспокійливо шелестіли широколисті пальми, десь близько плескалося море, над бензоколонкою світилося крикливе «Ессо», а над трамвайною колією висіла намальована чорною фар­бою п'ятинога собака, з пащі якої вихоплювалося по­лум'я.

Вадим зійшов з трамвая, попрямував парком. Під покрученим стовбуром вічнозеленого дуба стояли дитя­чі коляски й моторолери. Веселі дівчата пили воду із штучного джерела, оздобленого рожевим туфом, бриз­кали в обличчя одна одній і сміялися так, як сміються всі дівчата світу.

Парк був скупувато освітлений, але Вадимові хоті­лося цілковитої темряви.

Зустріч із земляками аж ніяк не входила в його плани.

Ще вдома Вадим роздумував про те, що народився й виріс не в тому світі, де він зможе по-справжньому виявити свої здібності. Світ той не для сильних лю­дей. В ньому існують тисячі обмежень в боротьбі окре­мих індивідуумів за своє існування.

Скажімо, не сьогодні, так завтра він все ж таки ста­не професором. Ну, й що з того? Хіба життя професо­ра Цебрика чимось особливим відзначається? Пересіч­не сіре життя, вічне копирсання у формулах і жодних радощів, які б хвилювали й збуджували кров. Була в Цебрика непогано вмебльована чотирикімнатна квар­тира. Але ж це межа, суспільний максимум. Навіть секретар обкому живе в таких умовах...

Вадим інколи намагався запевнити себе в тім, що соціалізм, який поставив за мету ліквідувати еконо­мічну різницю поміж людьми,— явище неприродне, спрямоване проти законів розвитку людської індиві­дуальності. Вся людська історія — це вічна боротьба, в якій гинуть слабкі й перемагають сильні. Так живе вся природа, починаючи від молюсків й кінчаючи лю­диною...

На Капрі Вадим помічав чимало американок, які гуляли по вулицях мало не в одязі Єви. Щоб їздити на курорт так далеко, треба мати неабияке багатство. А вони ж просто жінки, тільки жінки, яким властиві всі жіночі слабкості... О, Вадим добре вивчив ті слаб­кості...

Та він був би наївним шалапутом, якби розрахову­вав лише на своє знання жіночої натури. Була в нього інша нерозмінна асигнація. Навіть собі він боявся признатися в тім, що саме на неї робить основну став­ку. Це підкрадалося до його свідомості нишком, обе­режно й неквапно, як продирається злодій у вікно, де він заздалегідь вийняв шибку...

Якщо Вадим виступить з викладом гіпотези Анато­лія Турбая десь в Гарвардському університеті, виступ цей перетвориться на сенсацію, яка одразу ж принесе йому світову славу. Сенсацією він стане з двох при­чин: по-перше, хоч гіпотеза ця ще й не цілком обгрун­тована, але досить смілива й цікава; по-друге, авто­ром її віднині стане Вадим Голосарський — молодий, талановитий астрофізик, що втік від деспотизму у світ справжньої демократії. А там, можливо, ця тема по­трапить до плану наукових досліджень геофізичного року на базі американських супутників Землі...

Вадим бачив перед собою такі неосяжні можли­вості, що в нього аж серце завмирало від захоп­лення.

Його хтось обережно взяв за рукав. То був худий, кістлявий чоловік, що пропонував купити авторучку. Вадим відмахнувся, та італієць не переставав його переслідувати. Він наздоганяв Вадима, знов смикав за рукав і втискував йому в руку свій копійчаний товар. Вадима це не в жарт розсердило. Обернувся, щоб ска­зати щось не зовсім чемне, та промовчав, бо побачив на його очах сльози...

І раптом Вадимові здалося, що то не італієць — то він сам, доцент Голосарський, стоїть перед якимось бундючним чужоземцем, простягаючи руку за подач­кою. А той «товар» — тільки зачіпка, щоб не забрала поліція за жебрацтво...

Він так яскраво уявив, що йому стало моторошно. Власне, звідки ти взяв, що на твоєму шляху в цьому чужому, незнайомому світі повсюди завбачливо роз­ставлені тріумфальні арки? А може, якраз навпаки? Може, тебе чекає саме отака доля?..

Подав італійцеві тисячу лір,—приблизно півтора долара,— і, хутко обернувшись, пішов геть. В душу по­чало закрадатися щось похмуре й тривожне, передчут­тя чогось лихого й непоправного...

Спокійний плескіт хвиль вніс у його тяжкі роздуми деяку розраду. Нерви почали заспокоюватись. Глянув на годинник. Чверть на одинадцяту...

В уяві знов постали очі жебрака-італійця, виповне­ні слізьми. Тільки очі. Та ще авторучка в руках...

Вадим дивився на власні руки. Невже це можливо, щоб і вони стали отакими, як у того жебрака?.. Не чорними від роботи, а худими й немічними від злиднів та голоду...

Згадалися слова Лозового: «Піщинка нездатна про­ломити стіну фортеці. Зате сама, відлетівши геть, буде підхоплена палючим вітром пустелі... Шукай тоді її!»

Він знов глянув на годинник. Пів на одинадцяту. В його розпорядженні ще півтори години. Хто ж це нашіптує йому всі оці думки? Вадим навіть оглянувся. Але нікого не було й близько...

Ненависть до Цебрика та бажання помсти знов заговорили в ньому. Ти ж, Вадиме, боягуз!.. Звичайні­сінький боягуз — та й тільки. Ти лише перед Кларою хизувався, вдаючи із себе сильну натуру. Брешеш!.. Ти — слимак і пристосованець. Навіть філософію під­ганяєш під власні наміри... Та будь же мужнім нарешті! Задумав зробити — зроби!.. І не ховайся в кущі від себе самого. Помста так помста!..

Проте в душі вже підіймався й наростав інший го­лос... Помста? Але кому? Чи не самому собі?.. Колись ти на кладовище отак ходив: мусиш піти, бо тобі не хочеться, бо ти боїшся... Продирався вночі серед могил і трусився... А те, на що типідштовхуєш себе нині, стократ страшніше...

Швидко звернув за ріг і пішов якимось вузеньким, напівтемним провулком. І чим далі він заглиблювався в кам'яні нетрі нічного Неаполя, тим нестерпнішим ставав сморід, що на фешенебельних вулицях можна вловити, лише добре принюхавшись.

Високі шестиповерхові будинки і вузенькі, тримет­рової ширини вулички. Освітлення кволе, приглушене. Через вулиці з балкона на балкон перекинуті мотузки, на яких сохне білизна. Вікна й двері перших поверхів не зачиняються, ніхто з мешканців цих кварталів не має жодних родинних таємниць. Можна вільно роз­дивитися і тісні конурки, і їхнє вбоге вмеблю­вання.

Сьогодні свято якоїсь своєї, місцевої мадонни. В сті­нах біля дверей — невеличкі ніші, в яких горять лам­пади, освітлюючи виліплені з воску фігурки святої заступниці. Люди сидять на тротуарах проти вікон і стиха гомонять. їхні бліді, виснажені обличчя здають­ся майже безкровними.

А на розі кожного будинку лежать купи напівгни­лого сміття, змішаного з огризками динь, бананів. На тротуарах утворився глибокий, слизький прошарок розтоптаних нечистот. Незвична людина здатна зне­притомніти від цього смороду. Натрапивши на огряд­ного, метушливого чоловіка, який знає англійську мову, Вадим питає, звідки тут взялася вся оця нечисть. Чоловік пояснює: муніципалітет не має коштів, щоб налагодити регулярну саночистку кам'яних нетрів. А що ж людям лишається робити? Кожного дня не по­біжиш з відром аж за місто.. Отож і випорожнюють відра з сміттям просто на тротуар._;

Вадим заглиблюється все далі й далі, уважно при­дивляючись до людських облич. Костюм з китайської чесучі, незнайома модель фотоапарата, порівняно ши­рокі холоші штанів — все це привертає до нього увагу мешканців.

Йому щось сказала жінка, яка сиділа на низенько­му стільці біля своїх дверей. Він відповів англійською мовою. Жінка зблиснула гнівним палючим поглядом. Тоді він мимоволі, щоб захиститись від того погляду, тихо, півшепотом промовив:

— «Побєда».

Вулиця одразу ж закишіла народом, до нього поча­ли збігатися люди, що сиділи біля своїх вікон. Йому принесли стільця, посадили посеред вулиці, а самі товпилися довкола, простягаючи до нього руки, вигу­куючи слова, які однаково звучать на всіх мовах світу.

З'явилися люди в червоних майках з короткими рукавами. На їхніх грудях були нашиті великі білі лі­тери — «Уніта». Інші, тицяючи себе пальцями в груди, скандували:

—      Ко-му-ніст!.. Ко-му-ніст!..

Ось проштовхався крізь натовп худий, виснажений чоловік. Він постукав себе пальцем у груди, потім під­няв ногу, постукав по підошві й по каблуку. Вадим зрозумів, що перед ним — неаполітанський швець. А чоловік розштовхав ліктями натовп, втягнув у коло дружину й дітей. Дітей було п'ятеро — троє хлопчиків і дві дівчинки. Поставив їх по ранжиру й, торкаючись долонею їх голівок, почав показувати від більшого до найменшого:

—      Комуніст, комуніст, комуніст...

Так він повторив п'ять раз. Вадим зрозумів — усі вони виростуть комуністами!..

Італієць притягнув до себе дружину, розгорнув поли старенького хатнього халатика, і Вадим побачив, що жінка вагітна. Любовно, обережно поклавши руку їй на живіт, швець ушосте вимовив слово, що прозву­чало урочисто, мов клятва:

—      Ко-му-ніст!..

Жінка, ніскільки не соромлячись ні Вадима, ні лю­дей, що в напівтемряві схвально похитували головами, радісно сяяла розумними очима — щаслива мати шес­ти майбутніх комуністів.

І зрозумів Вадим: вона не соромиться його тому, що бачить у ньому не просто людину, а новий світ, якому вона віддає і народжених нею людей, і того, якого з чесною материнською гордістю носить під серцем...

А до нього підводили дітей і стариків, чиї груди й обличчя були висушені тяжкими недугами. Підводили так, мовби він був здатний їх одразу ж ізцілити. І Вадим бачив: живучи в місті, куди багатії всього сві­ту з'їжджаються лікувати туберкульоз, люди вимуше­ні вмирати від цієї хвороби ще замолоду. Живучи під блакитним небом, оспіваним поетами всіх епох, вони його не бачать за сірими хмарами смердючих випарів, що вдень і вночі висять над вулицями, клубочаться попід дахами, роз'їдаючи легені знедолених.

М'ясо вони знають тільки у вигляді тельбухів, що продаються тут же, на тротуарах. Макарони на таріл­ці — лише на свято...

А жінка дивиться просто в душу, і Вадимові страш­но, що вона ось-ось помітить у його душі того, іншого Вадима. Ні, вона цього не бачить; якби бачила, її очі не світилися б такою сестринською любов'ю.

Жінка кладе йому руку на плече й, запитливо див­лячись в обличчя, говорить:

—      Комуніст?..

Розмовляючи з цими людьми, Вадим чомусь не по­думав, що йому можуть поставити таке запитання. Запитання це здалося йому жорстоким. Воно його ка­рало, краяло серце... Справді, хто він?

І Вадим змовчав...

Та ось спохватився: було дві години на першу!.. Показуючи на годинник, розпачливо вигукнув:

—      «Побєда»!

Люди, зрозумівши, що сталося, почали розмовляти руками, як це буває в неаполітанців, коли вони хви­люються.

Схопивши його за лікті, побігли вулицями. І Вадим уже не бачив над своєю головою крикливих реклам, не помічав розкішних лімузинів, що мчалися повз нього. Він чув навколо себе тільки одне слово: «Побє­да»!.. «Побєда»!

Так гукали його поводирі,— і вулиця перед ними звільнялася, а натовп за його спиною все зростав і зростав.

Здавалося, весь Неаполь біжить за ним, витіснивши з аристократичних віа пишних модниць, дорогих і дешевих повій та п'яних американських офіцерів. То бігли за ним по вулиці її справжні господарі. Гу­пання їхніх ніг підбадьорювало Вадима, додавало сил.

Коли вони прибігли на портову площу, було вже пів на першу. Місце на пірсі, де стояла «Побєда», зайняло англійське судно.

І Вадим відчув себе найнещаснішою людиною в сві­ті,— людиною без батьківщини. Вперше в житті з тих пір, як він став мужчиною, з його очей потекли сльози. І ніхто з людей не дивувався тим сльозам. Дехто з них також почав терти вологі очі.

Вони знов заговорили руками, зчинився лемент,— мабуть, лаяли одне одного, вважаючи себе винними за його спізнення.

Раптом підхопили його під руки і, відтіснивши по­ліцію, яка пробивалася до нього крізь натовп, кудись* повели. В очах Вадима пливли вогні портових реклам, вежі старовинної фортеці, що височіла над портовою площею, п'ятиногі собаки, які викидали з роззявлених пащ рекламний вогонь. Вадим помітив серед облич іта­лійців чорні обличчя неаполітанських негрів, очевид­но портових вантажників.

І питав себе Вадим: які ж іще в нього заслуги перед цими людьми, окрім однієї,— народився він у сбіті їхньої мрії. Та хіба ж людське народження — то вже й заслуга? О, як цього мало, щоб зазнати отакої високої честі!

Білі руки посадили його в човен, чорні руки наляг­ли на весла. А десятки інших людей теж приступом взяли човни й відштовхнулись від берега.

Він же бачив перед собою тільки спину велетня негра, що, стоячи на дні човна по-італійському, гріб з нелюдською силою. А за спиною Вадима лунало тривожне пересвистування портової поліції. Та ще гучніше над Тірренським морем, над його вічним гомо­ном котилося велике слово, що долинало з десятків човнів, які вже наздоганяли хисткий човен негра:

— «По-бє-да»!.. «По-бє-да»!..

Коли випливли за мол, Вадим побачив судно, яке стояло на рейді, залите тисячами вогнів. То була «По-бєда», яка вже майже з годину чекала Вадима, мов мати дитину, що відбилася від неї в натовпі великого міста.

Всі туристи, капітан та його помічники, всі матро­си й навіть офіціантки,— все, що було живого на ко­раблі,— стояли на палубах і, затамувавши подих, три­вожно, навіть скорботно поглядали на море.

Спустили трап. Дужі руки негра підняли Вадима над човном, старечі руки Цебрика й жилаві руки Ар­кадія підхопили його й понесли на палубу. І розумів Вадим, що то були рідні руки його Батьківщини.

Відтоді Вадима не можна було впізнати. Коли, на­приклад, хтось при ньому почав вихваляти береги Іспанії за їх мальовничість, Вадим спалахнув:

—      Хіба можна їх порівняти з чорноморськими бе­регами Кавказу? Іспанія — суцільна убогість...

Він навіть образився на Цебрика за те, іцо той хо­тів його застерегти від надто різких суджень.

—      В ньому відбувається переоцінка цінностей,— вдоволено посміхаючись, сказав Цебрик Аркадієві.

Вадим і справді багато про що передумав. Він зро­зумів найголовніше — ніякого іншого світу йому не треба, бо в тому іншому світі люди заздрять йому, Ва-димові. Погляд матері-неаполітанки весь час переслі­дував його, питаючи:

—      Комуніст?..

І Вадим поволі переконав себе, що він таки кому­ніст, що його легковажний скептицизм, його сумніви й хитання були чимось випадковим і все те він на­завжди залишив на вулицях Неаполя.

В Парижі та в Голландії Вадим тримався скромно, зосереджено. Виявилося, що він чимало знає і цікаво вміє розповідати. А Цебрик та Аркадій розмовляли між собою про те, як може потрясти людину, змінити все її нутро лише сама небезпека втрати Батьківщи­ни. Навіть не втрата, а. короткочасна небезпека втрати...

Та, мабуть, їхні висновки про Вадима були перед­часні.

Незабаром те, що він пережив у Неаполі, почало вивітрюватись із його пам'яті, і Вадим поволі знов ста­вав таким, яким його знали раніше.

В Стокгольмі Аркадій виявився мимовільним свід­ком сцени, яка назавжди посварила його з Вадимом. В одному з багатих універмагів Голосарський почав прицінюватись до чоловічої сорочки, виготовленої з нейлону. Продавець запросив вісім доларів. Вадим, як і більшість туристів, уже встиг витратити всі свої до­лари. Він почав довго й нудно торгуватися. Коли всі аргументи були вичерпані, а продавець все ще лишав­ся невблаганний, Вадим вдався до засобу, який кинув Аркадія, що стояв осторонь, у холодний піт, і скульп­тор не знав, куди подітись від сорому.

Голосарський дістав із кишені свій червоний пас­порт і почав тицяти в нього пальцем, мовляв, я ж гість у вашій країні, я ж із Радянського Союзу. Невже ж ти не виявиш до мене пошани і не збавиш ціну?..

Продавець розгублено знизав плечима й покликав якогось літнього, випещеного шведа. Той глузливо примружив очі, хитнув головою, і продавець простяг­нув Вадимові пакунок з нейлоновою сорочкою...

Це була плата за приниження, але Вадим той паку­нок узяв і, здається, був цілком задоволений...

Ні, друзі йому цього вчинку не могли пробачити, і він в Ленінграді, вдаючи із себе незаслужено обра­женого, замінив залізничний квиток, щоб не потрапи­ти в одне купе з Цебриком та Аркадієм. Так він у гор­довитій самотності й повернувся додому.

«Хто ж він? — думав Цебрик.— Адже ж ясно, що перспектива перебігти в капіталістичний світ його не приваблює. А може, вона приваблювала його тоді, коли той світ був десь за морями і здавався зда­леку ідилічним, казковим? Та як тільки Голосарський відчув, що з-під ніг вислизнув останній клаптик рідної землі, смертельний жах пойняв його душу. Можливо й так... Ким же його вважати — своїм, чужим?»

Відповідь прийшла сама собою. Ну, ясно ж, ніякої загадковості в ньому немає. Просто кишеньковий на-полеончик, який вважає, що світ існує лише для нього і все в цьому світі — лише для нього. Йому все можна, все дозволено, бо він — надлюдина...

Пошли його за кордон, він буде хизуватися своїм радянським первородством, охоче показуватиме чер­воний паспорт і, можливо, на деякий час сам повірить у свій патріотизм. Можливо, навіть відчує на якусь мить гордість за народ, за державу. Бо сьогодні не хит­ра штука відчути цю гордість. Він же не дурень, він розуміє, що до нього не тягнулися б з такою любов'ю сотні трудових рук, коли б не отой червоний паспорт з гербом Радянського Союзу.

Він у всьому звик бути утриманцем народу, про що б то не йшлося: про матеріальні блага чи про все­світній авторитет. Так, так!.. Він і до нашого автори­тету ставиться як утриманець і думає лише про те, щоб той авторитет допоміг йому дешевше виторгувати нейлонову сорочку...

«Оце й уся нехитра філософія цієї новітньої над­людини»,— подумав про нього Цебрик.

ЧАСТИНА. П'ЯТА

Не місце красить людину, а людина місце.

Народне п рис я і в*я

КАШТАН ЗАЦВІВ У ЖОВТНІ 1

Н іхто так гостро не переживав загрози, що нависла над буряковими плантаціями, як Анатолій. Що­правда, була тільки перша половина червня, в землі ще лишалася волога, і буряки вже пустили надійні корінці, але десь через тиждень...

Батько день і ніч проводив на будівництві, він став ще впертішим,* ще вимогливішим до себе й до буді­вельників. Схуд, постарішав, але з людьми був лагід­ний і чуйний, бо помічав, з якою мовчазною терпля­чістю вони зносили нестатки.

Катерина щодня вмовляла Анатолія забути про свої дитячі образи, помиритися з батьком, бо йому ж зараз важко. Ой, як важко!.. Анатолій ніби й погоджувався, але як тільки наважувався підійти до батька, його мов­би хтось за рукав смикав, і він говорив зовсім не те, що хотів,— говорив сухувато, офіціально і тільки про справи.

І чим трудніше було Анатолієві, тим більше ніж­ності зароджувалося в його душі до Катерини. Вона вміла підбадьорити веселим жартом, зміцнити його віру в самого себе, розвіяти гнітючі думки.

Анатолій був водночас і зрілим, і ще незрілим. У світі лишалося багато законів, давно відкритих, дав­но забутих і знов відкритих, але все те було зроблено іншими. Він мусив відкривати їх для себе заново, і це було значно трудніше, ніж розібратися в циклічності сонячних плям, бо тут не існувало двохсотлітнього графіка. А коли б навіть існував, то мало чим йому б прислужився.

Час від часу він згадував слова Клари: «Іноді здається, що легше злітати на Марс, ніж збагнути, що тобі завтра треба для щастя».

А справді — що ж йому треба для щастя? Він має вродливу, чуйну і розумну дружину, яка його гаряче кохає. І він до неї також не байдужий. Та іноді, при­слухаючись до порухів власного серця, він помічає: щастя це поки що не повне.

Те, що Катерина організувала драмгурток, в якому водночас виконувала обов'язки режисера, суфлера, актриси, було для нього справжнім відкриттям. Коли вона проспівала на репетиції партію Наталки, Анато­лій удома, перед сном, запитав:

— Звідки це в тебе, Катю? Ти ж співаєш по-справжньому... Ну, знаєш, просто не чекав.

— Освітлення допомагає,— щасливо посміхнулась Катерина.

— Яке освітлення? — не зрозумів Анатолій.— То ж не клуб, а сарай. Там же навіть удень темно.

— Для мене, любий, тепер ніде не темно,— відпо­віла вона.— Я тепер сонце з собою ношу. Візьми поло-вину — й тобі стане світло.

— Мені й так світло,— пригорнув він її до гру­дей.— Від тебе світло.

Хотіла сказати Катерина, що того мало, бо треба, щоб він у власних грудях сонце мав, як вона його має, та зрозуміла, що цього говорити не варто. Жодним словом вона не виказувала, що помічає, як повільно розкривається його серце їй назустріч. Словами не до­поможеш ні деревам, ні квітам швидше розкрити свої бруньки, розгорнути пелюстки,— допоможеш тільки теплом, тільки щоденною турботою.

В неділю знову репетиція. Катерина запросила до клубу й Анатолія. Та не встигли вони закінчити пер­шу дію, як ударив грім. Невідомо, звідки в небі й хмар тих набралося. Почався дощ — сильний, обложний, на­довго.

Всі члени драмгуртка вибігли на вулицю, стояли під дощем, розтирали теплі, життєдайні струмки по щоках, ловили дощові краплі губами. Крізь дощову сітку дивилися на те, що робилося на колгоспному подвір'ї.

Хоч сьогодні й неділя, але на корівнику теслі лаш­тували крокви. Дощ не припинив їхньої роботи. Зні­мали кашкети, блаженно заплющуючи очі, підстав­ляли обличчя під дощ, потім знову бралися за сокири. Монтажники від силосних траншей і по всьому корів­нику прокладали підвісну дорогу. Бурова свердловина вже була готова давно, над нею монтували насос, ста­вили вітродвигун, продовжували будівництво водо­напірної башти. А в стінах корівника прокладали водо­гін, закінчували обладнання ясел автопоїлками. В кутку подвір'я, що колись був захаращений понівеченими возами, віялками та іншим реманентом, виростали довгі стіни майбутньої майстерні на три цехи. Там виконробом був Олекса, що нікому не довіряв спо­рудження цього опорного пункту колгоспної меха­нізації.

Час від часу Попудренко їздив у місто, возив сім'ї борошно, сало, яйця, що, за рішенням правління, ви­писували йому в рахунок трудоднів. Колгоспники до цього ставилися схвально — Олексу полюбили. Правління навіть пообіцяло після закінчення колгосп­ного будівництва, десь восени, поставити йому власну хату.

Анатолій схопив Катерину за руку, потягнув за со­бою.

Біжімо в поле! — радісно вигукнув він, поправ-ляючи мокре волосся, що налипало йому на лоба.

Катерина зрозуміла. Анатолієві хочеться відчути зблизька, як дихає поле, напоєне дощем, з якою полег­кістю зітхає пшениця, що вже наливалася, як буряки розгортають зелені листочки, п'ючи теплу небесну вологу; подихати тим самим повітрям, яким дихає степ, порадуватись за нього. І хоч дощ обіцяв не швид­ко скінчитися, хоч з-під чобіт Анатолія розліталися сотні бризок, хоч ні на Катерині, ні на ньому не було жодного сухого рубця — яке це має значення?..

Вони йшли степом. Анатолій обіймав Катерину за мокрі плечі, до яких прилипла святкова блузка, і їм було так хороше, як ніколи в житті.

Дерева в лісосмузі пооживали, дощ змив з листя сіру пилюку, вони зеленіли молодо, як весною. Пше­ниця, що сягала вище грудей, перемовлялася зеленим колосом, і шепіт її був захоплено притишений. Куку­рудза підіймала гостре листя, що пообвисало аж на землю, а буряки...

Ось вони! Сміються зелено, плещуться, купаються, кожен листок радіє так, що аж прожилки на ньому сві­тяться. Через кілька днів після дощу вже й проривати можна!..

Не тільки Катерині, але й Анатолієві здається, що вік можна отак простояти під степовою зливою і са­мим злитись з усією степовою природою, бути її жи­вою часткою, бо ті ж самі стихії породили і їх, і оці дерева, і все, що зеленіє довкола — ті ж самі: земля, сонце, вода...

Ніколи цього раніше так гостро не відчував Анато­лій, як зараз. І, мабуть, саме тому він це відчув, що поруч була Катерина. Вона здавалась йому четвертою стихією, без якої життя також стало б неможливим, як без однієї із тих трьох.

Милуючись умитою землею, він думав: «Як би люди не рвалися в космос, а фантазія їхня нічогісінько не варта, якщо не засіяти землю хлібом. Без хліба та фантазія стане коротшою за мишачий писок. І добре, що астрономія в мене не професія, а тільки захоплен­ня. Це ж святе діло — годувати людину хлібом!»

— Ну, знімуть з нього тепер? — запитала Кате­рина, пригортаючись до Анатолія. Волосся її пахло дощем, пролісками і рястом, хоч була вже не весна, а літо.

Анатолій її не зрозумів. Вона пояснила:

— Я про батька, про його догану. В «Перемозі» ж тільки сходять, а в нас поглянь які!..

Він поклав її коси собі на руки. Вони були налиті водою. Аж ніби прозорі. Яка ж вона гарна була зараз, ота четверта стихія, що так надійно входила в його життя! І яка ж вона рідна!

Чого ж йому ще бракує для повного щастя? Може, третьої людини в хаті із тих, кого він любить?..

Добре, дуже добре, що Катерина відвідує батька. Добре й те, що вона вмовляє Анатолія помиритись. І хоч йому для цього не вистачає рішучості,—чи, може, все ще отой пил на дорозі лежить? — але це добре, і вона від того стає Анатолієві ще ріднішою.

Горизонт сірий, запливає туманом, але на серці світло, як світло в Катерининих очах. Хлюпає, хлю­пає злива...

А вони біжать по степовій дорозі. Ось уже й поля «Перемоги». Ледь помітні бурякові сходи запли­вають розмитою землею. Які ж то вродять із них буряки?

Минулого року на цьому полі була пшениця. Он стоїть скирта соломи. Підбігають до скирти. Анатолій висмикує солому, прогортає кубельце —і вони разом залазять у нього. Все глибше, глибше, ї вже злива десь далеко, навіть не чути її плескоту, а тут тепло, пахне пшеницею і землею, пахне пролісками і рястом від Катерининих кіс...

Село під літнім дощем, якого всі ждуть, виглядає зовсім інакше, ніж під дощем осіннім. Не горбляться хати, не плачуть віконця, а якщо й течуть по них до­щові сльози, то це сльози радості.

Дівчата виставляють ночви під стріхи, щоб натекло в них м'якої шовковистої води. Завтра вони помиють у цій воді коси. І коси їхні будуть теж м'які й шов­ковисті.

Дітвора з лементом стрибає по калюжах. Хлопча­ки повернуться додому мокрі, брудні й -забрьохані. Та вони, мабуть, знають, що сьогодні їх не жде ні батьків­ський ремінець, ні обачні материнські стусани.

Дід Кирило йде вулицею веселий — видно, вже встиг похмелитися. Помічаючи попід стріхами на призьбах односельчан, що позапиналися старими міш­ками та ряднами, хвалиться:

—      Хе-хе!.. Дощик, бог дав, і без того мокрий, але замочити його не гріх. Всю ніч кісточки ломило, а пі­шов дощик — як рукою зняло. Отака юриспруденція получається.

Мотря кричить з ґанку:

—      Вас би в конторі на стіні причепити!.. Замість барометра.

У діда ніс червоний, мокра борідка злиплася, а з ли­сячої шапки, яку він і влітку не знімає, мов із стріхи, вода капотить.

— А чого ж... Якщо разом з тобою — я не проти. Тільки нехай там гвіздки поближче забивають. На пів-аршина, не далі.

— Губа не дура! — сміються на ґанках.— Своя десь на печі сидить.

— Де ж це ви бачили, люди добрі,— мудрує лукаво дід Кирило,— щоб путній господар одну й ту ж нивку шістдесят літ зряду тим самим насінням засівав? Зем­ля ж скудне, сівозміни потрібні...

— Ах, старий шкарбуне! — лається Мотря.— Ось я тобі покажу сівозміни...

Відколупавши шмат глини, що почала здуватися на стіні біля вікна, жбурляє її в діда Кирила, але не по­падає.

—      Де вже тобі! — хихотить дід.— Видать, мушка збита...

І, тихо наспівуючи щось собі під ніс, іде далі.

Біля сільради стоять Турбай і Калина, дивлячись на греблю. Там сьогодні не працюють. То на фермах будівельники відмовились од вихідного — більшість із них одержує готівкою. Хіба ж заборониш людям зай­вого карбованця заробити? А раз так, то й свої муляри та теслі повиходили на роботу, щоб не було щербин у бригадах. Іван Юхимович і не стримував їх, і не підга­няв. Хочуть працювати — хай працюють. А хто сто­мився — хай відпочине. На те ж неділя...

Та все ж таки було неприємно, що бригада, яка ціл­ком складалася із своїх мулярів, на будівництво елек­тростанції не вийшла. Правда, дощ, але ж...

—      Все-таки жива копійка більше людей приваб­лює, ніж трудодень,— скаржився він Калині.— Ті май­же всі повиходили, а ось наші... А проте це дурниці. Люди мусять відпочити. Мені тільки за трудодень обидно — не має він в очах людських такої ваги, як грошова готівка. А колись же мусить зрівнятися. І тре­ба, щоб цього ж року! Раз і назавжди.

Ззаду підкрадається Ганна. Спідниця на ній під­тикана, хустка впала на плечі, і виявляється, в неї теж коси за плечима погойдуються. Звісно, не такі, як у Катерини, але ж сягають майже до пояса. Ноги босі, вона з насолодою бреде по калюжах і сміється, сяє, мов дівчисько.

Ось підійшла ближче, вдарила ногою по калю­жі, пославши на Турбая та Калину веселий сніп бризок.

—      Ану, чого такі кислі, райдугу б на вашу голо­ву! — з удаваною суворістю в голосі «лаялася» вона.— А щоб вас блискавкою освітило, щоб вам посуха й не приснилась ніколи!.. Щоб вам коржі з маком, а ворогів наших — за ребро гаком!..

Все це вона вигукувала, взявшись під боки, а облич­чя в неї було смішно нахмурене, і хмурість та аж ніяк не пасувала її словам і настроєві.-

Калина штовхнув Турбая під бік.

—      Погляньте, Іване Юхимовичу, що голова сіль­ради на радощах виробляє.

Турбай сковзнув по її постаті веселим поглядом.

—      Заміж треба голові сільради. А ще казала: бабин вік — сорок літ. Стрибає, мов надцятка.

Ганна, закинувши голову, зареготала.

— Оце ж ходжу й сама про це думаю.— Розвела руками, вдарила долонями об стегна. — Жодного же­ниха, крім тебе! Шли сватів, Іване, бо пізно буде.

— Може б, і послав сватів, так страшно, щоб і вдо­ма отакий комісар над тобою з качалкою нависав.

Ганна запитала вже серйозно:

—      А мабуть, мене сварливою і недомовитою вва­жають, правда?..

Вона опустила спідницю, помила ноги в калюжі й забігла в сільраду. Звідти вийшла в чоботях і в жакеті. І, мовби не було цієї паузи, продовжувала:

—      І хочеться, й колеться. Думаю: оце прийду, а там у нього хтось є. Чого прийшла? Витрішки попід хатою збирати?..

І Турбай, і Калина знали, про кого йшла мова.

Коли Ганна знімала з голови хустину, вона ніби молодшала, та й взагалі протягом останнього півроку вона так змінилася, що Турбай, пригадуючи, якою він застав її колись у корівнику, щиро дивувався. Просто розцвіла жінка — не пізнати. Якби їй хоч трохи осо­бистого щастя... Але в Турбая цього добра не пози­чиш — у самого не вродило.

Ганна добре знала, що переживав зараз Турбай. Не раз вона балакала й з Марією. Пора б їм уже забути все лихе, помиритись та й доживати віку разом. Марія зізналася, що тоді, коли Іванові оголосили сувору до­гану, вона хотіла була прийти до нього, але не зважи­лась. Аж до самих вікон підійшла, довго стояла, вага­лася... Знала, що прийме, не вижене, та хіба цього досить?.. Спинила її думка: ще не забув він Ларису, ще не час...

Ничипір постукав до Ганниної хати десь по обіді, коли дощ трохи вщух, а хмари ніби потомилися й ви­рішили трохи перепочити.

Одяг у нього був сухий. Бабенко його висадив на околиці Пальміри, і тут одразу ж почався дощ. Довго вагався Басанець перед тим, як вирушити до Ганни. Сидів на чужому ґанку, розмовляв з дядьками. Час від часу обережно, щоб не насторожити людей, розпиту­вав про неї. Дізнався, що вона тепер голова сільради, ще й колгоспний парторг. Чув про неї хороші слова. Це викликало в його душі і гордість, і побоювання, що даремно він зважився на ці відвідини. Хоч і чистий він душею перед усім світом, та перед Ганною відчував якусь мимовільну провину. Мовби це з його вини ли­шилась вона без дітей, без чоловіка. А хіба ж він того хотів? Писав же їй, щоб заміж виходила. Правда, був, кажуть, у неї якийсь інвалід перед війною, та недовго вона з ним прожила...

Постукавши, зачекав відповіді, але з хати ніхто не обзивався.

Огледівся, походив біля воріт. Помітив, що до ньо­го звідусюди придивлялися цікаві людські очі: то з ґанку, то з хвіртки, то з відчиненого віконця.

Он якась жінка в темному жакеті, в чоботях, з ру­сими косами, зібраними в тугу корону, як і належить ходити вже немолодим жінкам, спинилася посеред ву­лиці і, не відриваючи очей, дивиться на нього. Дивить­ся, придивляється... Обличчя її весь час міняється: то подив на ньому, то ніяковість, то ніби страх, то рапто­ва радість.

Зривається з місця й біжить... Та, пробігши кілька кроків, спинилася, підходить поволі, ніби крадеться.

Ганні дуже хочеться, щоб він її пізнав, бо вона вже його пізнала. Надто примітна постать була в Ничипо­ра, ніякі лихоліття її не зігнули. І хоч обличчя його було так само підвладне рокам, як і кожне людське обличчя, але його волосся, його очі, його постать... Навіть одягнувся так само, як колись, двадцять два роки тому! І все ж... це не він!

Мовби випало два десятиліття. Мовби вирізано їх, як кіномеханік вирізує попсовані кадри, і склеєно те, що було так давно, з тим, що є зараз.

Які контрасти в такому разі виникають у кіно! Дитина одразу ж стає дорослою, молодий — старим.

Та на екрані це сприймається як закономірна умов­ність. А життя не хоче миритися ні з якими умовнос­тями. Великі часові розриви ставлять людей одне пе­ред одним уже зовсім іншими. З тим образом, який ти довго носив у своїй душі, доводиться одразу ж попро­щатись. А образ той не хоче покидати притулку, де. його любили, де на нього мало не молилися. І людина, що була колись живим втіленням цього образу, якась тобі ніби чужа, далека. Вона прийшла тільки для того, щоб виштовхати з твоєї душі той дорогий образ. А що вона принесла з собою, щоб замінити його? Чи душа твоя погодиться на таку заміну? Чи є в цій людині хоч що-небудь з того, що ти колись любив?..

Минає хвилина, дві...

І розрив якось ніби зменшується, згладжується. Око починає звикати до тіней- і півтіней, яких раніше не було, бо то час їх наклав на обличчя. І вже поволі погоджуєшся, що це та ж сама людина. А через пів­години вже дивуєшся, як мало вона змінилася, бо два образи, що кілька хвилин тому жили в тобі окремо, починають зливатися в один. І та людина, яку ти ко­лись знав, ніби освітлює здалеку ту, що стоїть перед тобою. А ще через годину ти вже майже не помічаєш поміж ними різниці, і ніхто в світі не бачить цю лю­дину такою молодою і вродливою, як бачиш ти, бо ні для кого вона не осяяна таким яскравим ореолом спо­гадів, як для тебе.

Далеке робиться близьким і ще прекраснішим, ніж воно було. І ти тягнешся руками до того далекого, кличеш його в сучасність. Як же ти мусиш радіти, коли помічаєш, що воно підкоряється твоїй волі, що воно само прагне стати твоїм сьогодні і твоїм завтра!.-

Ничипорові ще важче було впізнати в Ганні ту Ганну, яку він проніс через усе своє життя. Ганна, яка стояла перед ним, була мало схожа на ту. Але він хо­тів її пізнати і тому пізнав. Пізнав її русі коси, викла­дені в корону, пізнав брови, що круто вигиналися над очима, кругловиде обличчя, що, як не дивно, зберегло ще рум'янець на щоках. І хоч постать її ховалася за рівними полами жакета без талії, він вгадував, що вона все ще сильна, пружна і не втратила обрисів молодос­ті. В цьому їй, як і Марії, допоміг щоденний труд.

В хаті Ганна зняла жакет — свою строгу сільрадів­ську форму. Сховавшись у запічку, швидко переодяг­нулася й вийшла до нього у світло-голубій шовковій блузці з короткими рукавами, у святковій спідниці.

Довго вони дивилися одне на одного, все ще не зна­ходячи слів, що були б тепліші й значніші, ніж слова звичайного привітання.

Більше б їм світла в хату, більше сонця! Та хмари були такі довгождані й бажані, що скаржитися на них гріх.

Сиділи біля столу, що був присунутий до вікна, як скрізь, де в хаті мало світла. Ничипір підвів голову, помітив руду пляму на стелі. Мокра глина в тій плямі здувалася, виповнювалася водою, мов коров'яче вим'я молоком. І ось уже закапотіло: кап-кап-кап...

—      Посидь. Я полізу на горище, ночви підставлю,— сказала Ганна.

—      Я теж полізу,— підвівся Ничипір.

Драбина була розхитана, збита з тонких жердинок невмілою жіночою рукою. Все це помічав Ничипір І думав: немає тут чоловічого ока...

Виявилось, що на горищі в Ганни світліше, ніж у хаті. Дощ, який почався знову, без будь-яких перешкод крізь великі дірки гнилої стріхи хлюпав просто на го­рище. Тут стояли калюжі, мов на дорозі. Рятував Ган­ну тільки товстий шар глини, якою була завалькована стеля.

Ничипір сумно посміхнувся:

—      Тут не тільки ночви — човен заллє... На цей раз підставляй у хаті. Привезу соломи та перекрию.

Ганна підвела на нього очі, мовби питала: а чого ж це ти маєш мені перекривати?..

Помітила його надміру білі зуби. Все зрозуміла, і так їй стало боляче за нього, за його і свою моло­дість, що мало не заплакала.

— Бабенка не бачив? — закусивши губу, запитала вона.

— Це ж він, спасибі йому, підвіз мене до Паль­міри.

І дивно, що очі в Ничипора такі спокійні, що ім'я це не засвітило їх гнівом.

—      Він?! — здивовано й навіть обурено вигукнула Ганна.— Та як же ти... Як же це він? Хіба ж...

Ничипір несміливо простягнув до неї руку, поклав їй на плече.

—      Не треба про це, Ганно. Тих нас, що колись були, вже давно нема. І зубів на те, щоб старе пере­жовувати, теж нема. На хліб новий є нові зуби, на людей нових — нові очі... Ось дивлюсь я на тебе...

Вони стояли біля дірки в стрісі, освітлені сірим дощовим небом. І поволі розуміли: безглуздо латати оцю стріху, все одно з неї толку не буде. Потрібна нова, бо в цій багато дірок. І так само поволі прихо­дило розуміння того, що прив'язувати себе до старого, далекого, яке давно відшуміло разом з їх молодістю, не менш безглуздо, ніж латати діряву стріху.

І все ж Ганна подумала: «На нових людей — нові очі... А чи всі ж ті люди нові?.. Чи всі?..»

Було якось незвично й хороше, що на її плечі ле­жала чоловіча рука. Ганна намагалася пам'ятати, що це рука Ничипорова, але думалось не про те. Відчува­ла: рука сильна, надійна, а очі в цієї людини світлі й безмежно добрі. Перед нею стояла хороша людина. І го­ловним було саме це, а не те, що був то Ничипір — її далеке дівоче кохання. Не^ воно в ній оживало, а ожи­вало її серце для чогось нового й великого.

А він також думав про це. Думка та змусила його зняти руку з її плеча, тільки очі в нього радісно зблис­нули.

—      Ой лишенько,— ніяково засміялась Ганна.— Зна­йшла, де гостя приймати. На горищі!..

Потягнула його до драбини, підштовхнула в спи­ну, щоб він спускався перший. Сама полізла вслід за ним.

І тут сталося непередбачене: одного Ничипора дра­бина ще якось витримувала, а коли й Ганна ступила на неї — тріснула, зламалася, й вони обоє опинилися на глиняній долівці невеличких сінець.

Спершу розгубились, особливо господиня, якій со­ромно було перед гостем за цю пригоду. Потім, сидя­чи на долівці, глянули в очі одне одному й так зарего­тали, що аж стіни ходуном заходили.

—      Оце тобі перший гостинець! — сміялася Ганна. А він побачив її зовсім іншими очима, ніж кілька

хвилин тому. В ній з'явилося щось молоде-молоде, май­же дитяче. І хоч розумом це було важко сприйняти, але Ничипір у цю коротку мить побачив ту саму Ган­ну, яку він любив, яку в душі беріг.

Ганна мовби збагнула це. Обоє боялися, що корот­ке повернення в юність зараз скінчиться, що знов постануть вони одне перед одним такими, якими були насправді, і тому сиділи на долівці, як діти.

Штовхнувши ногою двері, Ганна впустила світло. За дверима, косо розсікаючи сірувате, напоєне воло­гою небо, хлюпотів у калюжах дощ. Одразу ж повія­ло в обличчя свіжістю, вічною молодістю землі і ще чимось хорошим, юним, як у ті далекі й незабутні літа.

Ничипір п'янів від радості. Це ж вона, вона!.. Та сама, яку він завжди любив... Взяв її за руки і, не боя­чись, що та Ганна зникне, поставив її на ноги.

— Здрастуй, Ганно! — тихим шепотом закоханого сказав він.

— Здрастуй, Ничипоре! — так само тихо, півшепо-том проказала вона і впала головою йому на груди.

Двоє ідуть по степу...

Захлюпаний багном Герголадзе веде за металеві роги мотоцикл Голованя, а Турбай, низько схиливши голову, йде поруч. І хоч їх тільки двоє, а попереду не гойдається труна, це жалібна процесія...

Головань помер на риштуванні. Інфаркт. Схилився грудьми на залізні бильця, сиві вуса ворушились на вітрі, і дівчата, що бігали повз нього з носилками, гадали — начальник з висоти шостого поверху пильно вдивляється вниз, де бульдозер розрівнює землю...

Казав він: «Тільки смерть з роботи звільнить». Але й смерть звільнила не одразу.

Десять хвилин після смерті люди все ще бачили його на посту. І така велика сила була в цій людині, що навіть мертвий він ще протягом десяти хвилин про­довжував будувати — для живих. Постаттю своєю, що схилялась над бильцями, рукою, що звисала вниз, ніби щось там показуючи, навіть сивими вусами, що вору­шились на вітрі... Тією вірою, якою люди пройнялись до нього.

Так солдат з простреленим серцем ступає ще кіль­ка кроків уперед — туди, куди спрямовувала його на­родна воля...

і лише хвилин через десять мулярам здалась пі­дозрілою його поза. Обережно підійшли, торкнулись плеча.

— Павле Остаповичу!.. Павле Остаповичу!.. Мертвий.

Внизу шурхотіли авто, снували перехожі: у вікнах нових будинків, зведених управлінням Голованя, трі­потіли на вітрі прозорі фіранки; у школі, по сходах якої його хворе серце сотні раз носило семипудове тіло,— вгору і вниз, вгору і вниз,— дзеленчав дзвоник, тупотіли дитячі ноги, вчителі заходили до класів; а десь на далекому Уралі в його цехах варили метал... Вчені з того металу проектували космічні ракети, щоб спрямувати їх до Місяця...

Двоє ідуть по степу. Турбай проводжає Герголадзе, який привіз оцю сумну звістку.

Мединський, Головань... Це майже Турбаєві ро­весники. Покоління шістнадцятилітніх солдатів рево­люції... Смерть почала свій обстріл. Снаряди падають все ближче й ближче. І все частіше в траурній рамці портрет...

Хлюпає теплий, благодатний дощ. Низьке, кошлате небо прошивають блискавиці. Двоє ідуть по степу...

Катерина й Анатолій вилізли зі своєї степової схо­ванки, оглянулись довкола.

Вже сутеніло, надходив теплий червневий вечір, оповитий дощовою вологою. Горизонти були такі близькі, що, здавалося, простягни руку — і одразу ж вхопишся за край землі. Дощ ледь-ледь накрапав.

—      Чи не пора нам додому? — запитав Анатолій.

—      А мені не хочеться,— посміхнулась Катерина, вибираючи солому із волосся.

Анатолій теж засміявся.

—      Може, спробуємо пожити, як жили наші печерні предки? — І одразу ж на його обличчі з'явився вираз мрійливої задуми.— А ми теж, мабуть, чиїсь предки. Правда, Катрусю?.. Предки тих, хто житиме у третьо­му тисячолітті. Проте у них, мабуть, буде прийнято інший календар — не грегоріанський, а новий, кому­ністичний. Отже, ми, їхні предки, живемо зараз у яко­му році?..

Він весело тряс її за плечі, а вона тихо, мрійливо посміхалася. В очах її ожила якась щаслива думка, що, певне, виникла не зараз, але Катерина тільки зараз наважилася її висловити. Притиснувши його руки собі до щік, вона, сміючись, промовила:

—      В якому році за новим календарем живемо, те, може, й довго лічити. Але, шановний пращуре, твій перший нащадок з'явиться на світ не пізніше, як у со­роковому році майбутньої ери. Оцього не полічити я не могла.— Катерина аж задихалась від щастя, що переповнювало її. — Любий мій! Хороший!.. Я сама собі здаюся тепер такою цінністю, що покладу руку на живіт і думаю: чого ж ти варта, Катерино?..

Слова ті були для нього дивовижним, майже неймо­вірним відкриттям. Він думав про нащадків як про щось далеке й абстрактне, як про філософську кате­горію. Все, що відбувалось поміж ним і Катериною, здавалось, було призначене тільки для їхньої втіхи, для їхніх радощів і ніякої іншої мети не мало. Все те його п'янило, було новим і сильним, чого він раніше ніколи не знав і не відчував.

І виявляється, що природа поставила те прекрасне сп'яніння на його шляху для своєї точно врахованої і зваженої мети. Виявляється, квіти пахнуть не лише для того, щоб завдавати комусь насолоду, солов'ї та жайворонки співають не лише для своєї і нашої втіхи...

Як же ти прекрасно влаштований, світе! Як же тебе любити треба!

Потім подумав: перша краплина людського життя зароджується з любові й радощів. Чому ж деякі люди про це забувають? Звідки ж беруться на світі злі, по­хмурі, підлі?.. Та цур їм!

Він дивився на неї, мов на щасливу загадку. Він усе ще не вірив, що Катерина здатна породити нове жит­тя, що це так просто і доступно. І головне — це вже не буде нащадок взагалі, до якого він часто адресував свої внутрішні монологи про майбутнє, а його власна дитина. Може, навіть син...

— Невже це правда? — вигукнув нарешті Анато­лій, обережно пригортаючи її до себе, мовби вона була чимось надхмарним, неземним, до чого й доторкнутись боязко. — Чого ж ти така?..

— Яка? — лукаво запитала вона.

— Ми стільки сьогодні бігали. І під дощем мокли... Та й там, у соломі... Хіба ж можна?

— Толику! — здивовано вигукнула вона, заливаю­чись дзвінким дівочим сміхом.— Та ти ж зовсім хлоп­чик!.. Ще ж рано берегтись. Ходімо!..

Вона побігла на дорогу, а він наздогнав її, підхопив на руки й поніс щасливим степом, якому була зрозу­міла його турбота, бо й сам він зараз жив такими ж помислами й турботами — родити, родити, вкривати землю живим для живого...

2

З МТС прибув трактор. Він рушив поперед рядків, вигрібаючи лапами культиватора зайві корінці, ство­рюючи букети, які потім треба буде проривати ру­ками.

Та поки Іван Юхимович обійшов будівництво, як це він робив щоранку, і десь о дев'ятій годині виїхав на поле, ні трактора, ні культиватора вже не було й близько. Зате на плантаціях з краю в край біліли жіночі хусточки, мов степові ромашки.

Іван Юхимович запитав, куди ж подівся культива­тор. Жінки тільки лукаво посміхалися, але від прямої відповіді ухилялись.

Підійшов до Марії, що, нагнувшись, орудувала сап­кою з коротеньким держаком, мовчки постояв біля неї. Вона підняла на нього чорні очі, глянула якось сумно-сумно і знов опустила їх додолу. Тримаючи в одній руці легеньку сапку, другою перебирала буря­кові листки, обмацувала кожен корінець, щоб лишити в землі найміцніші.

Який же це тяжкий труд!

Жіноча постать вигинається так, що обличчя нижче тулуба, кров весь час припливає до голови, ноги пів-зігнуті в колінах. Потрібна неабияка сила волі, щоб цілий день працювати в такій незручній позі. А жінок не можна було умовити навіть на короткий перепочи­нок. Кажуть, тоді ще важче, ще більше спина болі­тиме...

Він ходив, зітхав і цим тільки сердив колгоспниць.

— Іване Юхимовичу, ішли б ви на будівництво. Ми тут без вас упораємось. Бо ви так зітхаєте, що нам самим себе жалко робиться. А чого нас жаліти?.. Ви краще восени пожалійте, коли на трудодень видава­тимете.

— Яка там жалість? — скупо, стомлено посміхну­лась Мотря.— Мені тільки тридцять чотири, а я з п'ят­надцяти щоліта отак... Тож полічіть, скільки я за свій вік буряків оцих перемацала.

І подумав Іван Юхимович, що тими буряками мож­на, мабуть, оперезати земну кулю.

Як же.він лаяв себе за те, що колись запідозрив цих людей у схильності до споконвічної селянської роз'єднаності, якою, на, його думку, вони ще й досі не перехворіли!..

Де ж вона, та роз'єднаність?.. Вони можуть спере­чатися, треба чи не треба будуватись, та коли йдеться про найголовніше, про те, для чого існує «Степова Пальміра», зубами вгризатимуться в землю, а обов'я­зок свій перед державою виконають!..

Сьогодні не треба навіть лічити жінок на полі, й так було видно, що вийшла вся Пальміра,

, Через півгодини примчався на виконкомівському газику Бабенко. Він одразу ж попередив, що приїхав за завданням Дмитра Івановича.

—      Що тут у вас робиться? — свідомий висоти своїх повноважень, грізно вигукнув він.— Чому не викори­стовуєте механізацію? Ви ці антимеханізаторські ви­брики облиште.

Протягом трьох хвилин Бабенко разів десять вжив слово «механізація» в усіх можливих відмінках.

Іван Юхимович його терпляче вислухав, потім сказав:

—      Я щойно приїхав на поле, ще не розібрався, що тут сталося. Давайте розбиратись разом.

Крива, глузлива посмішка перекосила рот Бабенка.

—      Ви, колишній командир, полковник... Не розі­брались... Запевняю вас, що тут не більше, ніж три сосни... І мені в них розбиратись немає жодної потре­би. Негайно з'ясуйте, щоб я зміг доповісти секрета­реві райкому. Поверніть на поле культиватор. Та швидше обертайтесь!.. Час не жде.

Іван Юхимович зблід. Ледве стримуючись, щоб не витрясти дух з Бабенка, крізь зуби промовив:

—      Все з'ясую. І про все доповім райкомові особи­сто. А ви... Геть з поля! Чуєте? — І ще раз повторив, карбуючи кожний склад: — Геть з по-ля!..

Обличчя у Турбая було зараз таким, що Бабенко позадкував до машини і втиснувся в неї спиною. Тур­бай зачинив за ним дверцята й з полегшенням зітхнув, коли машина від'їхала.

Турбай не помітив, як до нього підійшов Анатолій і, лукаво посміхаючись, продекламував:

—      Він зітхнув з полегшенням, коли йому засипало очі густою пилюкою з-під коліс машини вельмишанов­ного начальника, що зрештою від'їхав... Так можна почати цю сатиричну повість.

І хоч Іван Юхимович мусив би відзначити, що Ана­толій уперше заговорив з ним дружнім, товариським тоном, але його ще більше розсердили ці слова. Він накинувся на сина:

—      Що тут у тебе діється? Де культиватор? Чому люди змушені гнути спини з ранку й до вечора? Адже ж букетування полегшує людську працю, при­скорює процес...

Анатолій стояв перед ним, хитрувато посміхався й мовчав. Його радувало, що батько поволі почав ово­лодівати агропремудростями. І водночас він хвилю­вався за батька — знов неминучий конфлікт з началь­ством. І знов через Анатолія. Та хвилювання свого Анатолій не виказував. Воно лише змушувало його спокійніше триматись і, якщо можна, всю цю історію перетворити на жарт.

— Нічого особливого не сталося. Просто наші баби груддям закидали тракториста й вигнали його з поля, як ви Бабенка.

— А ти де був? — ще більше лютуючи, гримав Турбай.

— Он там у кущах лежав,—показав Анатолій на лісосмугу.— Як на гріх, сон хороший приснився, і я нічогісінько не бачив.

—      Досить блазня корчити! Поясни толком.

Іван Юхимович розумів, що Анатолій жартує, що є в нього якісь свої міркування. Є вони, мабуть, і в лю­дей, бо звідки ж отака єдність поміж Анатолієм і кол­госпницями?..

Тепер розсердився Анатолій.

—      Толком?..— Він провів батька туди, де культи­ватор почав був працювати, доки його не прогнали. Діставши з кишені розкладний метр, зміряв відстань між букетами.— Ви бачите, яке це букетування? Два­дцять шість сантиметрів — ось яким мусить бути виріз. А тут майже на десять сантиметрів більше... Це ж ви­нищення посівів, а не букетування!..

Іван Юхимович його перебив.

—      Звісно, справа нова, потребує дослідів. Але ж соромно в наш вік сапкою користуватись. їй місце в музеї.

Анатолій замислився.

•— Так, нова... Коли б машини були наші, кол­госпні, ми б самі провадили ці досліди. А то за всіх нас думає і вирішує Чобіт. Це ж він зробив оцю неоковирну гребінку і всіх під неї стриже. Ми ще повернемось до букетування. Але не в такий спо­сіб...

Різко обернувшись, Анатолій пішов від батька. А Турбай дивився йому вслід і, гірко посміхаючись, думав: ось тобі й конфлікт поміж новатором і консер-

ватором. І консерватором на цей раз виявився ти, Іване Юхимовичу, бо обстоюєш техніку, а він — нова­тор, бо відкидає її...

Казна-що! Все переплуталось і переплелось так складно, як буває тільки в житті. Антимеханізаторські вибрики... Для протоколу звучить переконливо й силь­но. А насправді — яка ж це механізація, коли колгосп­ниці її груддям женуть з поля, бо вона тільки труд їхній псує?..

І знов мимоволі подумав про Кузя. Чув Дмитро Іванович виступ Лозового,— ширше впроваджувати букетування. І ось, бач, уже готова інструкція. Тепер в область почнуть надходити зведення — в Пилипів-ському районі за допомогою букетування оброблено стільки-то гектарів... І цілком можливо, що першість буде за Пилипівським... А чому б не зібрати на пораду агрономів, бригадирів, ланкових? Чи можна в цій новій справі покладатись тільки на Чобота?..

Стоячи під кленами лісосмуги, Турбай поглядав на білі хусточки, розсипані по плантаціях. Які люди! Які беручкі, самовіддані люди!

Якщо труднощі, котрі доводилось переживати сол­датам, були явищем закономірним для війни, то за­раз... І то ж таки були чоловіки, а тут... Он же колу­паються в землі бабусі, кожна з яких Турбаєві в ма­тері годиться.

Іван Юхимович знов звинувачував себе в сенти­ментальності. Звідки взялася вона в тобі, сивий ру­бако? І оте вболівання за людей, оці сльози на очах, сльози любові й гордості — сила твоя чи сла­бість?..

Йому таки справді нічого тут робити. Зітханням не допоможеш. Та він все ще стояв і стояв, погля­даючи на жіночі хусточки, що припадали до самої землі, мов білі голубині крила.

Он хусточка Марії. Скільки не дивився на неї Турбай, а хусточка жодного разу не підвелася — жод­ного разу Марія не випростала спини.

І помічає Іван Юхимович, що серце його стискає­ться від болю за неї.

Маріє!.. На кого ти схожа, Маріє?

Хусточка твоя майорить серед десятків інших, вся ти,—- тілом, душею, помислами,— серед десятків інших, як та сосонка, що стоїть у могутнім ряду, не шукаючи для себе сонця більше, ніж сестри її мають. На кого ж тобі ще бути схожою? Чимось ти схожа на Ганну, чимось на Мотрю, чимось на Параску... А на Ларису?

Високі були твої слова, Ларисо. А високі слова можуть народитись лише у високій душі. Надовго ти своїм прощанням сколихнула Іванові душу. Такі хвилі в ній розгойдала, що ось уже три місяці ходить він по землі, відчуваючи, як хвилі ті його похитують. Жод­ного разу з тих пір не заходив він до Марії. А на полі з нею зустрічався — очі ховав. Бо вона не могла не помічати, що діється в його серці...

Де ти зараз, Ларисо?.. Чи здійснила клятву, яку давала собі, сонцеві, степам березневим? Чи знайшла ти в собі сили підняти кучеряву крону, випрямити стан, щоб стати поряд зі своїми сестрами? Як вони прийняли тебе? Чи не розчарувалась ти, наштовхнув­шись на їхню настороженість? Адже ж ясно, що не розкинули вони тобі назустріч руки для обіймів, не зустріли фанфарами, а спершу, мабуть, придив­лялись...

Он ходить Анатолій. О, він уже не хлопчик!

І хочеться батьківському серцю пишатися сином, та не має воно на це права. Не батько вдихнув у нього все те велике, що носить у собі Анатолій. Не він, а Марія. Та ще інститут, та комсомол, та той загаль­ний рівень інтелектуального життя, на який тепер під­нялось наше суспільство.

Перед тим рівнем Турбай тільки руки розводить —» йому вже тепер не наздогнати. Він на свою гору зі­йшов, а та — вже не для його ніг. І все ж він у вільні години гризе, гризе тверду, неподатливу науку. Бо вперті в нього ноги, не хочуть спіткатися там, де інші йдуть вільно й легко.

І знов те ж саме питання: як жити?.. Ось же вони, поруч — найближчі, найрідніші. Не за горами, не за морями. Але як до них підступитись?

Знов постукатись до Маріїного віконця, як тоді?.. Ні, не так. Тепер він має прийти не як підневільний, що змушений вставляти шию в родинне ярмо, а як вільний і гордий за свою любов. Бо хіба ж не відчу­ває він гордості за Марію?..

Хтось зашелестів за його спиною, розсуваючи кущі. Турбай оглянувся. То був Лантух. Очі його налиті злобою. Та коли він побачив Турбая, одразу ж натягнув на обличчя маску улесливої доброзичли­вості.

—      Доброго здоров'ячка, Іване Юхимовичу. Я вас і не помітив. Листячко, листячко таке густе. Дощик, слава богу, пройшов... А люди, дай їм бог здоров'я, які сознательні. Всі на роботу вийшли. І культиватор прогнали. Сознательний народ у Пальмірі... Душа так і возвишається, так і возвишається...

Турбай нічого йому не сказав — обернувся й пішов у село, на будівництво. Йому було неприємно від недоброго погляду Лантуха, той погляд весь час його переслідував. Було в ньому щось чуже, вороже.

Та не можна робити висновків про людину лише з виразу її очей. Крім того, суспільство не викидає за борт жодної людини, якщо вона чесно трудиться на своєму посту. Трудом і вимірюється людська чесність» А на роботі Лантух був таким, що й комар носа не підточить.

Увечері, як і завжди, прибігла Катерина.

—      Тату, сідайте вечеряти. Ось я принесла...

Як хороше було чути оце «тату»!.. Він радів за неї і за сина. Щастя в них справжнє, щире.

Повечерявши, провів її аж додому. Прощаючись, вона сказала:

—      Приходили б до нас вечеряти. Обід подавати в нас нікому, бо всі на роботі, а увечері всі збира­ються.

Це вже не вперше вона його умовляє.

—      Спасибі, дочко. Знаю, навіщо ти це кажеш... Спасибі, Катрусю.

Коли Катерина зникла в хаті, він, постоявши біля воріт, подивився на Маріїні вікна та й повернув назад.

Проходячи повз Ганнин двір, помітив, що в неї сві­титься. Мабуть, знову прийшов Ничипір.

І чого ото ходити аж із Горохівки на побачення? Вже ж не молодята. Переїжджав би сюди, справили б весілля...

Потім подумав: «Яке ж воно пізнє, оте весілля!.. Краще вже без нього».

Постоявши трохи на вулиці, пішов до хати, але знов аж до ранку не зімкнув червоних від безсоння; повік.

Як тепер прислужилося колгоспові те, що під ста-, рим дахом кузні поруч Ларивона працював Олекса!

Грека вистачало на все: він наглядав і за будів­ництвом майстерні, і допомагав Ларивонові.

Вони спорудили таке диво, що навіть із сусідніх колгоспів приїздили на нього глянути.

Десь у Пилипівці серед брухту Калина помітив танкові колеса і якось між іншим сказав Олексі:

—      Ще й на дванадцятому році після війни не все залізо в степах позбирали. Що то значить не зерном степи засівати, а залізом!.. Гірка сівба. Оце дивився на танкові колеса... Людські ж руки їх робили...

Олекса аж підскочив.

—      Де?..

Виїхали втрьох — Калина, Олекса й Ларивон. Над­вечір привезли їх до кузні.

І ось тепер стоїть біля кузні величезна гарба-плат-форма, призначена для перевезення соковитого куку­рудзиння до силосних траншей. Цю дивовижну гарбу вже випробували. На неї можна вантажити більше, ніж на півтора десятка звичайних возів. Незабаром для неї роботи було чимало.

Коли в навантажену платформу впрігся потужний трактор і потягнув цілу зелену гору до Пальміри, Ладимко, який разом з Гуслярем приїхав подивитися на Олексин винахід, сміючись, сказав Турбаєві:

— Віддай мені грека. Він же наш, горохівськйй.

— Був,— гордовито посміхнувся Турбай.

— Незабаром ти в мене ще одну хорошу людину забереш. Басанця...

— Ще невідомо,— відповів Турбай.— А може, ти мого парторга в Горохівку переманиш?

Іван Юхимович помітив, що в його серці теж про­кидається честолюбство: ага, нарешті й до Пальміри приїхали гості, щоб досвід перейняти!..

Потім подумав: чи не так само народжувався Гор­батюк? І де пролягає та межа поміж законною гор­дістю за людей, за колгосп і тим славолюбством, яким хворіє Прокіп?

Турбай поскаржився Ладимковї:

— На кожному кроці потрапляю в становище учня. Люди вирішують без мене — треба робити так чи не так. Я навіть не знаю, що їм підказати. Ось, наприклад, через кілька днів почнуться жнива. Скрізь тепер балакають про роздільне збирання. А я його в очі не бачив... Казна-що! А тут іще такі стосунки склалися...

— Чув про твої стосунки,— співчутливо промовив Ладимко.— І це не біда, Іване Юхимовичу. Через рік будеш мудрішим і завбачливішим за досвідченого агронома. Добра та наука, що з бою береться...

Оглянувши^ будівництво, Ладимко повеселішав, мовби Пальміра теж належала до Зачепилівського району.

— Так це ж успіх! І який успіх!.. Ну й ну... Я ві­рив у тебе, але такого не чекав.

— Важко все це дається. Не мені важко — людям. І якимсь я став не таким... Ну як тобі сказати. Себе не пізнаю. Коли побачу, як люди спини гнуть на буряках... Жалко... Баби з поля женуть: ви, кажуть, своєю жалістю тільки заважаєте. Ніби й війни не було, не було отого гарту...

Вони стояли на греблі, що перетинала Сухий Таш-лик. Вже було закінчено акуратний, гладенький, мов крашанка великодня, бетонований водозлив, але вода поки що через нього текла вільно, її ще не збирали для майбутнього водосховища.

Нижче греблі, на правому березі, закінчувалося спорудження будинку, де мала стояти турбіна й гене­ратор. На вулицях копали ями й розвозили до них стовпи. Готували приміщення для майбутнього радіо­вузла на двісті точок.

Дивлячись на покрівельників, що лаштували на даху шифер, Ладимко сказав:

—      Ти гадаєш, що це тільки в тебе?..— І, кивнувши туди, де мало бути водосховище, запитав: — Чом воду не збираєш? Здається, вже можна. '

Турбай поправив шкарубкою долонею рідке во­лосся, яке за останні місяці ще помітніше посивіло.

—      Та хай уже люди городину впорають. Все одно станцію лише восени пустимо.

Ладимко глянув на Турбая тепло, по-дружньому.

—      Ось у цьому, полковнику, й твоя сила. Люди ж усе розуміють і помічають. А ти кажеш — сентимен­тальний... За любов до людини докоряти собі не слід. Що ж до гарту... Оце ж і він!

Турбаєві ця щира, дружня розмова була зараз конче потрібна. Вона допомагала твердіше стояти на землі, відроджувала його віру в себе.

—      Поясни мені один секрет,— промовив Ладимко, відкривши крупні білі зуби.— Корівники, свиноферма, електростанція... І все це за ті п'ятсот тисяч? Це ж просто чаклунство.

Турбай несподівано спохмурнів.

—      Ми вже витратили вісімсот. А до кінця року ще стільки ж передбачаємо. Та й це ще не все. Як тільки одержимо за буряки...

Повз них проторохтіли ^ві підводи — одна з капу­стою, друга з огірками та ранніми помідорами.

— Ага, — показав на них Ладимко.— Базарюєте.

— Базарюємо... Потім — молоко. З лихом попо­лам, а корів ми все ж таки врятували. На кавуни та дині Також розраховуємо. Іще один секрет. Хоч мате­ріали коштують недешево, але ще дорожче обходиться робоча сила. Хочеш не хочеш, а мулярам щодня пів­сотні на ніс виклади... Спершу наймали — своїх не було. А тепер здебільшого — свої. І теслі, й муля-ри...— Турбай зітхнув.— Не скажу, що легко було. Грошей в обріз. Вся надія на буряки. Це головна стаття... А з матеріалами ще важче. Якби не Голо­вань...

Далі Іван Юхимович заговорив про те, що його найбільш непокоїло. Звісна річ, такий широкий фронт будівництва майже цілком спустошить колгоспну касу. Розкошувати не доведеться. Трудодень і цього року залишиться небагатим, зате буде закладено на­дійний фундамент на майбутнє. Люди стомилися від нестатків, давно не бачили свіжої копійки. Іноді спа­дало на думку, чи не було б краще обрати інший шлях: дати значно більше на трудодень, хай люди за­латають власні дірки, а наступного року починати перебудову...

—      Це було б тяжкою помилкою,— відповів Ладим­ко.— Без фундаменту нічого не збудуєш. Завалиться. І люди знов потраплять у нестатки.

На прощання Іван Юхимович сказав Ладимковї:

— Коли був у Пальмірі Лозовий, він запитав мене: чому в Пилипівському районі такий контраст між «Перемогою» та іншими колгоспами?.. Якось я не наважився пояснити йому цього. А ти ж знаєш ціну і Кузеві, й Горбатюкові... Так чому ж не поясниш Пантелеймонові Гавриловичу?.. Треба ж з цим колись кінчати.

— Треба,— погодився Ладимко.— Але це не так просто...

— Та невже ж Лозовий цього не бачить? — ди­вується Турбай.

— У Лозового є один істотний недолік, властивий багатьом хорошим і чесним натурам. Його легше переконати в тім, що той чи той працівник має досто­їнства, ніж у тому, що в нього більше вад, ніж до­стоїнств. Поки сам не переконається, не повірить. Я його розумію. Не хочеться бачити в людині погане. Хочеться на людину дивитися з любов'ю, а не з пі­дозріливістю...

— Наївна сторона нашого гуманізму, що іноді обертається проти нас,— похмуро сказав Турбай.— Ми все ще більше романтики, ніж реалісти.

— Я б так не сказав. Хвороблива підозріливість стократ шкідливіша. З цього приводу ми маємо де­який досвід... Головне — це загальна атмосфера. А за­раз у країні атмосфера складається так, що погані й хороші люди виявлятимуть себе в ній, мов лакмус. Атмосферу роблять люди, але атмосфера робить лю­дей. Така діалектична закономірність...—Лукаво при­мруживши розумні очі, Ладимко сказав: — Навіть солов'я байками не годують... Гм-м... Словом, ти б хоч борщем мене почастував.

У Івана Юхимовича аж вуха почервоніли. Нічого, окрім черствого хліба, вдома в нього не було. Дове­лось признатися в цьому.

Велетень зареготав:

— Отуди к бісовій матері!.. Добре ти гостей при­ймаєш. А в мене правило таке. Якщо їду з наміром попарити голову колгоспу березовим віником...

— А ти й це вмієш? — перебив його Турбай, аж пітний від ніяковості.

— Спробуй без цього прожити з нашим братом.

Народ товстошкірий, степовими вітрами дублений... В такому разі беру з собою бутерброд. Бо, пообідав­ши в хаті голови колгоспу, мимоволі добрішаєш. Ну, а в Пальмірі, думаю, хіба ж мені пообідати не да­дуть?.. Як же ти живеш?

—      Після жнив їдальню відкриємо,— не бажаючи вдаватися до родинних подробиць, про які Ладимковї трохи було відомо, відповів Турбай.

Проходячи повз кузню, Ладимко помітив кілька жниварок, біля яких порався Олекса.

—      А казав, не знаєш, що таке роздільне збирання. Он бач, у жниварок навіть колеса змащені.

Люди підказують.

>*- В такому разі за тебе хвилюватись нема під­став,— посміхнувся Ладимко, втискуючись у свою халабуду на колесах.— Поїду обідати до Гусляра* Він уже, мабуть, вдома. їдьмо разом. Не пошкодуєш,

Іван Юхимович відмовився. Запросивши Турбая у вільну годину завітати до нього в гості, Ладимко поїхав.

А Турбай подумав: «Отакого б нам секретаря за­мість Кузя!.. Розум, людяність, тепле серце — ось що найголовніше на партійній роботі!.. Як і скрізь, як і в кожному ділі... Жодного разу Дмитро Іванович не приїхав на будівництво. Жодного разу!»

І ніби цей його мовчазний докір подіяв на Кузя, наступного дня він приїхав.

— Що тут у вас за грек об'явився? Як його прі­звище?

— Та він горохівський,— трохи здивовано відповів Іван Юхимович.— Папандреу, з колишніх колоністів* А взагалі називає себе Попудренком.

Турбаєві не було відомо, що Ладимко, випадково зустрівшись з Кузем, розповів йому про Олексу та про його гарбу. Дмитро Іванович подумав: «Скаже Лозовому, а той до мене з розпитами... Що я від­повім?»

Кузь наблизився до Олекси, що в синьому комбі­незоні, з непокритою головою схилився біля жни­варки.

—      Чув про вашу гарбу... Добре, дуже добре. Цього літа, як ніколи, буде багато перевозок... Треба поши­рити ваш досвід.

Олекса ніяково закліпав очима.

—      Це ж така проста справа. Я не гадав, що...

—      Оригінальне завжди просте... Просте і для кож­ного приступне. Тому й треба рекомендувати іншим колгоспам.— Кузь помовчав, обмацуючи гострим по­глядом грека.— Значить, повернулись на батьківщи­ну... Так, так... У вас немає бажання виступити в ра­йонній газеті? Розкажіть людям, як ви жили на чу­жині...

Олекса замислився:

—      Я сам хотів зайти до вас з цього приводу. Я привіз передсмертний лист мого батька. Написаний він давно, вісімнадцять років тому. Адресований ліка­реві Мединському... Але мені здається, що його слід опублікувати. Бо він... Він до" всіх. Окрім того місця, де йдеться про пожежу.

—» Де ж той лист?

Олекса, розстебнувши комбінезон, дістав із кишені на грудях шкіряну торбинку, простягнув її Кузеві.

Сигми, омеги, іпсилони... Папір пожовк, подекуди фрази, написані олівцем, витерлись.

—      Ви дозволите ознайомитись уважніше? А у віль­ну годину зайдіть.

—      А чому ж?.. Звичайно...

Кузь пройшов повз Турбая і вже збирався сідати в машину. Потім, ніби щось пригадавши, покликав Івана Юхимовича.

—      Хіба ви перейшли на облік до Зачепилівського райкому? Пальміра, здається, в Пилипівському...

Турбай зрозумів його натяк.

—      Бачте, товаришу Кузь... В'їзд у нас вільний. Хто хоче, той приїздить.

Через два дні Олекса поїхав до райкому. Кузь був привітний і лагідний. Довго розпитував про батька, про його смерть, особливо про похорони.

А Олекса, довірливо дивлячись в обличчя співбе­сідника, розповідав — і знов перед його очима поста­вали похмурі картини минулого.

Ось труна з останками батька опускається в землю. Так мало треба для небіжчика отієї землі, і так дорого вона коштує!.. В Олекси нічим заплатити за місце на кладовищі. В нього є тільки руки, але й вони не допо­можуть, коли немає роботи.

Олексі зробили ласку — відстрочили плату на три роки. Цілих три роки ніхто не порушить спокою батька. А потім?..

Гаряче каміння, солоний піт. А земля скупа й чужа. «Ворушись, ворушись»,— підганяє хазяїн. Він добре знає, що хлопцеві треба заробити на батькову могилу, тож наймит мусить не жаліти рук. Ночі заду­шливі й короткі. А на світанку — ворушись, вору­шись...

Лепта до лепти, драхма до драхми. В поясі штанів тужавіє, збільшується дорогий вузлик. Іде рік, іще два...

Та ось надійшов день, коли плата мусить бути вне­сена. Перелічив Олекса все, що встиг заробити. Мало!.. Але він упросив почекати. Хіба ж немає в них серця? Вони ж таки люди...

Поїхав до Афін і одразу ж пішов на кладовище. Там, де була могила батька, тепер зяяла кам'яна паща глибокої ями, в яку чужі руки опускали іншу труну. Хтось уже заплатив за цей крихітний клаптик землі. Хтось був щасливий, бо мав право на людську смерть.

А кістки батька... Ось вони лежать. Оголений че­реп дивиться на нього порожнинами очних ямок. Олекса підіймає той череп, і він у його уяві обростає живою шкірою, а в порожнинах з'являються очі — дорогі, батьківські очі. І питають вони: невже ж і мерт­вому мені немає місця на землі? Не дай їм викинути мої кістки на звалище... Сину, сину... Не дай!

Гаряче каміння, солоний піт. А за плечима тор­бина. В торбині тій — кістки батька... І не знають, не відають люди, який гіркий тягар несе на своїх плечах цей хлопець, що з краю в край пройшов Грецію в по­шуках роботи.

Лише через рік Олекса поховав останки батька на пірейському кладовищі і сповна заплатив за його мо­гилу, сповна, до останньої лепти... А коли вийшов з кладовища, світ поплив перед його очима, і він упав на розпечений брук. Дистрофія..

Кузь мовчить. Мовчить і Олекса. Очі Дмитра Іва­новича виповнюються вологою. Здається, ось-ось за­плаче. Дмитро Іванович підходить до телефону, ви­кликає райвиконком:

—      Товариша Трохимчука... Трохимчук?.. До вас приїдуть із Пальміри. Дайте вказівку райспожив-спілці відпустити один комплект... Для хати... Шифер, столярка, цегла... Словом, усе, що треба. Поза чергою. Заплатить колгосп. Я потім усе поясню... А проте я незабаром зайду сам.

Не зводячи погляду з Олекси, питає:

— Ви задоволені роботою в колгоспі?.. Можемо підшукати кращу. Або переходьте в Михайлівку, до Горбатюка. Йому потрібен досвідчений механік.

— Спасибі,— розгублено відповідає грек.— Ціл­ком задоволений...

І не знає Олекса, що діється в душі Кузя.

Дмитро Іванович пригадав, хто такий Папандреу. Ні, він не знав його особисто. Та як можна забути власну молодість? А в молодості була подія, яку Дмитро Іванович цілком щиро зараховував до активу своєї біографії.

Літа, літа. Він тоді прокинувся від галасу, що зчи­нився на вулиці. Нашвидку встромив руки в кожанку й вибіг.

—      Поже-жа!.. Поже-жа!..

Брязкіт відер, гупання ніг, груба селянська лайка. Багряні одсвіти на обличчях людей. На даху, серед полум'я, постать Бабенка. Бабенко обпеченими рука­ми хапає відра з водою, що передають знизу, хлюпає у вогонь... Потім у канаві напівживий велетень — Ба-санець... Статті Кузя в газетах... Слідство... Троє аре­штовані.

Все це промайнуло перед очима Кузя, коли він уважно перечитав лист Папандреу. Але як посмів цей недорікуватий грек ставити під сумнів справедливість вироку? Кого ж він вважає палієм?.. Нісенітниця! Значить, і він, Кузь, тоді помилився? Не може цього бути!.. А обпечена рука Бабенка і рана на його нозі? А газетні вирізки й десятки комсомольських зборів, на яких Дмитро Іванович так гаряче розповідав про подвиг Бабенка? І раптом цей емігрант, цей політич­ний безбатченко насмілюється стверджувати, що па­лії покарані безневинно... І хоч лист його звучить ніби й патріотично, але ж це чистої води провокація! Звісно, він рув тоді заодно з паліями...

Роздратовано кинув листа на дно шухляди. Хай прийде синок цього пришелепуватого грека. Дмитро Іванович пояснить, ким був його батько.

І все ж той лист знов і знов змушував думати про себе. Як прочитати оті стерті фрази? Кого ж він вва­жає справжнім палієм?..

Після деяких вагань Дмитро Іванович передав листа в ту установу, де вміють розгадувати й не такі ребуси. Наступного дня звідти повідомили — старий грек палієм називає Бабенка. Потім поінформували, що лист цей не єдиний доказ. У справі є свідчення професора Мединського — і те, що він писав понад двадцять років тому, і написане ним перед смертю. Збереглася й давня заява конюха Папандреу. Ничипір Басанець уже реабілітований і звільнений, а справи Глущенка і Страшка розшукуються. Є відомості, що цих двЬх уже немає в живих...

Як обух на голову, — оця новина. Бабенко, Бабен­ко!.. Людину, яку найбільше любив Кузь. Невже це можливо? Та й сам він, Дмитро Іванович, хто після цього? Всі оті панегірики на адресу Бабенка... Два­дцять два роки поруч Кузя жив негідник, підла душа. І Кузь вважав його своїм найближчим другом. Що ж скажуть про це комуністи, коли взнають правду? Ганьба, ганьба!.. Дмитро Іванович уявив прищурені очі Трохимчука, його саркастичну посмішку з-під чор­них вусів. О, цьому тільки того й треба! Затанцює від радості.. А якщо дійде до Турбая... Або до Ладимка... Ганьба!

Дмитро Іванович почував себе так, наче йому бор­машиною підпилювали зуби. Вирвати хворий зуб — і справі кінець!..

Прийшов грек. Дмитро Іванович відчував, що в ньому наростає мимовільна антипатія до цієї люди­ни. Чого б це? Тільки тому, що Олекса був носієм неприємної звістки? Так, саме тому. Кузь не міг уяви­ти, як він житиме без Бабенка. Адже ж Дмитро Іва­нович, по суті, був самотньою людиною. Є в нього від­відувачі, наради, засідання бюро. І все люди, люди... Та серед тих людей він тільки на службі. А це зна­чить, мусиш стежити за кожним своїм рухом і сло­вом. Йдучи до них, мусиш перевірити кожен ґудзик. А Бабенко... Він до того свій, що з ним можна проси­діти цілий день, не перемовившись словом, і мовчання здаватиметься задушевною бесідою.

Кузь умів не виказувати своєї антипатії, якщо вва­жав це потрібним. Йому навіть здалось, що він теж винен перед Олексою. А може, так воно й було?..

В кожному разі він мусив подбати про Олексу... Отой череп, викинутий із могили! О, він ще не раз присниться Кузеві... На душі моторошно й тяжко...

Хай же тепер начувається Бабенко! Звісно, дружбі їхній кінець...

Викликав його пізно увечері. Бабенко зайшов у доброму настрої. Кашкет поклав на стіл, біля Кузе-вої руки, а сам плюхнувся в крісло.

—      Знаєте, Жанна сьогодні співала... Море їй дуже допомогло. Розумієте?.. Співала!

Блаженна посмішка розтягнула його сірі губи. Рот здавався випадковою тріщиною на сірому обличчі.

І Кузеві на якусь мить його стало жалко. За що він більше звинувачував Бабенка в душі? За тих трьох чи, може, за те, що Бабенко його ошукав, пошив у дурні?..

Сухо, грізно сказав:

—      Іди за мною!..

Бабенко на мить сторопів. Таким він ніколи не бачив Кузя. Але слухняно пішов...

Сіли в машину, виїхали з Пилипівки. Місяць вповні освітлював дорогу поміж соняшниками та кукурудзою. Коли від'їхали кілометрів за три, Кузь висадив Бабенка з машини й мовчки пішов попереду.

Спинилися. Довго дивився Дмитро Іванович в освітлене місяцем кам'яне обличчя Бабенка. Федір Пет­рович стояв непорушно. Тільки очі неспокійно мета-7іися, ніби шукали в постаті Кузя видимих причин його несподіваного гніву. І страшно було Бабенкові. Дружба з Кузем — це той грунт, на якому він стояв. А грунт раптом захитався, вислизав із-під ніг... Що ж сталося? Невже до нього приходив Басанець. і все розповів? Але ж Ничипір обіцяв мовчати... Чи, може, звідти повідомили? Значить, кінець! Стріла скін­чила свій політ, стріла встромилася в землю, а при­коване до неї перо кволо тремтіло на степовому вітрі... І його стрілу-долю зламає зараз не хтось інший, а той, кого Бабенко вважав стіною власного спокою.

—      Ну розкажи, герою, про свої подвиги... Тільки не так, як писав про тебе йолоп, що стоїть перед то­бою.— В голосі Дмитра Івановича звучали металеві ноти, кулаки міцно стиснулися, і він уперше відчув, що в нього є мускули.— Розкажи, гадино!.. Протягом двадцяти двох років ти змушував мене брехати. Ти використовував мої ораторські здібності, щоб я він­чав тебе лаврами. Слизняк нікчемний!.. Як я тобі вірив! Завжди горою стояв. Ти приймав мою дружбу і ласку як належне, а сам, мабуть, у душі насмі­хався: «Ех, дурень, дурень! Нічого ти не -тямиш...» Хі­ба ж не так?..

Десь проторохтіла підвода. Війнуло терпкими па­хощами молодого соняшника. Об місяць черкнула хмарка, сховавши його на мить,— та й побігла далі, в неосяжні простори вечірнього неба. Клацнув капо­том автомашини шофер,— видно, заглядав у мотор. А Бабенко й Кузь стояли один проти одного: Бабен­ко похнюплений, з похиленою головою, а Кузь гнів­ний, суворий, з палаючими очима і люто стиснутими кулаками.

— Дмитре Івановичу,— нарешті зважився загово­рити Бабенко.— Це ж таке давнє. Дурний був. Рев­нощі з глузду звели... Мені й Ничипір простив... То ж він підходив, коли ми раків ловили...

— Мовчи! — гнівно прошипів Кузь.— Ти ж не тільки собі — ти й мені біографію спаскудив. Звісно, судити тебе не будуть... Пізно. Та є інший суд...

. — Жанна, Жанна,— простогнав Бабенко.— Пожа­лійте її, Дмитре Івановичу. Робіть зі мною що завгод­но. Тільки хай вона нічого не знає...

— Ото й тільки... її справді жалко.

— А щоб я над вами насміхався, так повірте...

— А-а...— У Кузя глузливо перекосився рот.— Зна­чить, до цього ще не дійшло... Та я сам себе мушу те­пер зневажати. Я, Кузь!.. Ти розумієш це, бовдуре?

І раптом його стиснуті кулаки важко опустилися на голову Бабенка. Потім іще, іще...

—      Ось тобі, мерзотнику!.. Ось, ось!..

А Бабенко тільки похитувався під ударами, — то відхиляв свою голову, то знов наближався до Кузя. Кашкет звалився на дорогу, зализане на голий череп волосся впало на плечі, і голова його в цю мить нага­дувала боксерську грушу. Він стояв край дороги німий і непорушний, мов кам'яна баба.

Кузь трохи заспокоївся. Треба було обміркувати, що діяти далі. Якщо Басанець мовчатиме, ніхто ні про що не довідається. Органи, звісно, інформували тіль­ки райком. В області цією справою зацікавляться лише в тому разі, якщо туди хтось писатиме... Яка ганьба!

Але ж Трохимчук, Турбай, Ладимко... Та й другий секретар Мироненко теж час від часу подає неприєм­ний голос... І райвоєнком майор Сахнін... Ні, неро­зумно кидати їм в руки отакий козир!

Крім того... Ні, Кузь не знає за собою якихось сер­йозних гріхів. Зведення — то пусте... Не він один грішний... Але ж Бабенко, відчуваючи, що його доля залежить від Кузя, мусить тепер... Казна-що! Привер­зеться якась нісенітниця. Ніби Дмитро Іванович має якісь особисті таємниці. А проте, якщо придивитись пильніше, хіба тільки Кузь тримає біля себе надій­ного супутника, що вічно крутиться навколо нього не відриваючись?.. Та й немає вказівки, щоб пересліду­вати отаких, як Бабенко...

Гнів поволі вщухає. Дмитро Іванович посміхнувся: «Козацький спосіб. Дати канчуків, потім піднести кварту оковитої». І несподівано йому стало смішно від свідомості своєї сили і влади. Справді, біля тебе живе людина, яку ти щодня можеш отак товкмачити, а вона все стерпить, іще й спасибі скаже. І головне, ти ні перед ким не винен — вказівки не було... І сміх і гріх!

Кузь подумав: а що б сталося з Бабенком, якби він потрапив в отаку залежність до когось іншого? Дмит­ро Іванович надто вибагливий і благородний, щоб скористатися з подібної ситуації. Та й навіщо? Він чистий перед усім світом...

Все ж таки слід пожаліти цього негідника. Схуд, змарнів. Наче його змушують жорна вертіти. Мабуть, сам глибоко пережив...

Покликав Бабенка в машину, сам сів поруч шофе­ра. До Федора Петровича навіть не оглядався. Роз­мовляв тільки з шофером.

— Чекай, який сьогодні день?

— Субота,— відповів шофер.

— Гм-м... За метушнею і дні забуваєш.

— А що, може, завтра на раків? — запитав шофер. Кузь промовчав. Бабенко гучно втягнув у груди

повітря й так завмер. Чекав вироку.

—      Гаразд, — сказав нарешті Кузь.— Приїзди завт­ра о десятій ранку.

—      А Федір Петрович своєю?..

—      Своєю, своєю! — видихнув раптом Бабенко все, що спирало йому груди.

Дмитро Іванович мовчав..*

З

Хоч Іван Юхимович скаржився Ладимкові, що він на кожному кроці потрапляє в становище учня, та під час жнив він уже учнем не був.

Турбай добре засвоїв, чому роздільне збирання зернових,— нова справа, яка щойно впроваджува­лась,— особливо було необхідне в умовах «Степової Пальміри». Передусім тому, що в умовах степу зер­нові починають осипатись на четвертий день після достигання.

Природа велить усьому живому невпинно розмно­жуватись, і пшеничний колос поспішає витрусити свої достиглі зернята в землю, щоб не потрапили вони в трюми пароплавів, під кам'яні колеса млинів, у га­зові й електричні печі хлібозаводів. Поспішає, мовби намагається перехитрити людей...

Невже ж розум людський поступиться перед хит­рістю сліпої природи?

Ні, він не поступиться й на цей раз, як не посту­пався ніколи.

І ось рішення: скошувати хліб на тиждень раніше, ніж він цілком достигає. Аж на тиждень!.. Хай поле­жить у валках кілька днів, бо соки земні в цей період йому вже не потрібні — колосок взяв від землі все, що йому треба. Як щедра серцем людина, він тепер не прагне брати — він прагне лише віддавати. А потім через тиждень треба пустити на поле комбайни з під­бирачами — і за другим заходом закінчити жнива.

Крім п'яти пальмірівських жниварок, які вже вва­жалися безнадійними, дружна трійця,— Олекса,

Калина й Ларивон,— відкопали там же, де й танкові колеса, ще чотири жниварки, полагодили їх. В попе­редні роки, ще до роздільного збирання, жниварками нехтували,— дідівська техніка!

Жнива ускладнювалися іде й тим, що комбайнів чекали на цілині. Кажуть, там такого хліба вродило, що тільки встигай збирати!..

Всі ці турботи нагадували велику битву, де було маневрування технікою в гігантських, державних мас­штабах, де цінувалася кожна хвилина й секунда, бо найменша втрата часу загрожувала поразкою.

Турбай уже не боявся, що він знов розгубиться, як це трапилося з ним під час посівної. Тепер він почу­вав себе певніше й надійніше. Та й тверда підтримка з'явилася. Парторганізація з трьох чоловік виросла до одинадцяти. Виявився комуністом новий зоотехнік, був прийнятий до партії Марко Цибуля. Повернулося в колгосп кілька комуністів", що працювали на цегель­ні, цукроварні та на залізниці.

Проте Турбаєві все ще було важко: дратували де­сятки все нових і нових зведень, які треба було щодня надсилати в район. У Пилипівці любили молитися чорному ебонітовому богові — телефонному апара­тові. Тільки зберешся в поле, як уже біжать із кон­тори — викликає Пилипівка!..

Ось і молотарка загуркотіла в степу. Є і для неї робота!..

І підкочуються до самого серця, беруть його в свої гарячі пальці спогади молодості. Як хороше було тоді ночувати в степу біля молотарки! Душа спокійна, спокійно в небі миготять зорі, заглядаючи в твою душу, ніби в чисте, затінене від бур і вітрів могут­німи вербами озерце.

І сьогодні будуть зорі, і сьогодні можна повторити ту ночівку, та тільки вже не буде ні молодості, ні спокою.

Тим часом сідає сонце, небо на заході спалахує вечірньою загравою, і такі яскраві в неї розводи, що аж очі в людей п'яніють.

Мотря кидає на молотарку снопи, Марія подає їх у барабан.

Стоїть Марія так, що постать її в білій хустині, в білій блузці з короткими рукавами освітлена вечір­ньою загравою. Обличчя, осяяне натхненням праці та променями заграви, рожеве, усміхнене й молоде такою здоровою, повнокровною молодістю, що не тільки Турбай, а навіть дядьки на волокушах скоса позирають на неї.

А тут іще скульптор приїхав. Він просто біля молотарки заснував свою майстерню і вже ось другий день ліпить Марію. Зараз він благає сонце, щоб воно не так швидко заходило, і час від часу звертається до ■Турбая, який стоїть поруч, ніби від нього залежить рух сонця:

— Погляньте, яка вона в цьому освітленні!.. Ех, шкода, що скоро стемніє!.. Хоч п'ять хвилин, хоч де­сять!.. Я ж ніколи більше не піймаю такої натури! Це ж не образ — це тип!..

— Хіба й для вас має значення освітлення? — питає Турбай, щоб тільки не мовчати, бо він, мабуть, краще за Аркадія бачить напоєну щедрою силою вро­ду Марії.

— О-о!.. Таке освітлення допомагає побачити те, чого в іншу хвилину й не помітиш. Ось, наприклад, оцей поворот. Зверніть увагу на її руки... А обличчя, обличчя!.. Ніколи не бачив такої краси!..

Перед скульптором стоїть глиняна Марія. Вона схожа на ту, що на молотарці, і також підсвічена ве­чірньою загравою, але Турбаєві до неї байдуже. Він дивиться на живу.

Підійшла Ганна, взяла його за руку, відвела вбік. Кивнувши на Марію, якою сама в ці хвилини милу­валася, мовила:

—      Ех, Іване!.. Відшмагати б тебе на старості. Він нічого їй не відповів — відвернувся й пішов

геть. •

Скульптор приїхав у Пальміру не випадково. Нещодавно зустрівся з Ларисою і, коротко розпо­вівши їй про подорож навколо Європи, сказав, що зби­рається поїхати на село.

Заговорили про мистецтво. Аркадій зауважив:

—      Війна спотворює людське тіло вогнем і залі­зом, абстракціоністи роблять це пензлями й фарбами. Печерні люди в своїх малюнках були набагато прогре­сивніші. А сюрреалісти...

Я теж зараз працюю майже у світі сюрреалізму, —

пожартувала Лариса, коли вони зайшли у сквер і сіли на лавочці.

Вона була одягнена у вільну білу накидку, яка ховала її розповнілий стан. Лариса мала незабаром піти в декретну відпустку. Обличчя було світле і, як здавалося Аркадієві, навіть щасливе.

—      Що це значить? — здивувався скульптор.

Лариса попросила його уявити таку картину. Кру­тяться барабани, біля них немає жодної живої душі. Тільки руки, руки, руки... Сотні, тисячі рук. Вони скульптурно чіткі, виразно видно кожен палець. То руки хірургів. Всі вони в напівпрозорих гумових рука­вичках. Здається, зараз яка-небудь з них' ухопить скальпель і почне тобі краяти шкіру.

Руки ті пливутьперед очима, піднімаються вгору, опускаються вниз, а ти стоїш серед них, і тобі зда­ється, що це якийсь нереальний світ — на зразок ото­го сюрреалізму. Тисячі рук хірургів, і ти серед них одна...

Спершу ті руки їй снилися ночами, і вона кричала уві сні. Попросилася до іншого цеху. І тепер вона ціл­ком задоволена і своєю роботою, і життям.

Живе в гуртожитку серед заводських дівчат. В кім­наті їх троє. Здружилися, мов одна сім'я.. Кажуть, коли народиться маленьке, вони теж її не відпустять. Всі разом няньчитимуть. Такі милі, сердечні дівчата! Власне, дівчина серед них одна, а Друга, як і Лари­са,— розведена...

Але ніхто з них про це не згадує. Вечорами ходять до клубу. Там бувають концерти, читацькі конферен­ції, іноді цікаві, іноді нудні лекції. З нудних дружно втікають — і тоді в гуртожитку влаштовують якісь веселощі.

— Але що ж то за руки? — поцікавився заінтриго­ваний Аркадій.— Фантасмагорія якась.

— Руки? — перепитала Лариса, посміхаючись.—-Вони реальні. Раніше їх робили з фарфору. Але це непрактично — час від часу б'ються. Фарфорових на заводі лишилося небагато. Зараз перейшли на алюмі­нієві. Ми забезпечуємо хірургічними рукавичками майже всі аптекоуправління країни... Модель руки опускається в гумовий клей, потім виймається, клей на моделі підсихає. Кілька раз автомат отак повто­рює — ї рукавички готові. Ні, я вже не боюся тих рук! Це в перші дні було...

Лариса розповідала про свій завод із справжнім, непідробним захопленням. Особливо їй припав до душі цех, де роблять соски. Там вона зараз і (працює.

—      Ви подумайте — ніде більше не виробляють сосок — тільки ми!.. На всю країну, на сотні тисяч дітей. Розумієте, яка це відповідальність?.. Треба, щоб соска була ніжна, м'якенька, як материнські груди. Іноді мені здається, що в мене тисячі, сотні тисяч ді­тей, що я їх усіх власними грудьми годую...

Якась дівчина провезла повз них немовля в ко­лясці. І звичайно, в ротику немовляти соска.

—      Моя,— гордовито посміхається Лариса. Аркадій думав про те, що, мабуть, найпопулярнї-

ший письменник не має такої творчої радості від сво­го труда, як оця жінка з червоно-золотим волоссям. Жодна дитина не потягнеться до книжки раніше, ніж досхочу не насмокчеться Ларисиної соски. І хай ніхто не знає імені її творця — яке це має значення? Його знає сама Лариса — і цього досить...

А у виборі професії Лариса пішла за своїм серцем, яке так прагнуло материнства!.. Дурний ти, Вадиме! Не знав ти і, мабуть, довіку не взнаєш, де було твоє справжнє щастя!

Коли він провів її до гуртожитку, Лариса запи­тала:

—      А ви вже обрали собі село?..

— Навіщо обирати.. Я ж не село збираюсь ліпити, а людей. Певен, що скрізь зустріну цікаве.

— Тоді...—Лариса взяла його за руку ї глянула на нього тоскним, благальним поглядом.— Тоді поїдь­те в Пальміру. Там ви все знайдете. Тільки не кажіть нікому, що це я нарадила. А повернетесь... Зайдіть до мене, якщо не важко. І розкажіть, як там... як там Іван Юхимович.

Голос її тремтів. Вирвала руку й, нашвидку попро­щавшись, пішла по сходах на другий поверх, де була її кімната.

Аркадій особисто не знав Турбая, але чимало чув про нього від Клари. І ось він тепер тут.

Скульптор також не знав про те, що Марія була пер­шою дружиною Івана Юхимовича. Просто прийшов на тік — і вразила його постать жінки на молотарці. Ліпив він її з тим натхненням, яке виникає тоді, коли тобі здається, що ти відкриваєш новий світ.

Скульптор поселився в хаті Івана Юхимовича. Ліжко Аркадія стояло навпроти ліжка Турбая. Якось, прокинувшись серед ночі, Аркадій помітив, що в сінях світиться. Його це налякало, бо там стояла майже закінчена постать Марії.

Тихо пройшов навшпиньках до постелі Івана Юхи­мовича, хотів його розбудити, але в ліжку нікого не було. Тоді Аркадій підійшов до сінешніх дверей, обе­режно їх відхилив, щоб поглянути, що там діється.

Постать Марії стояла на своєму місці, навкіс від неї висіла на гвіздку, вбитому в стіну, лампа під склом. Широка вогка мішковина, якою Аркадій покри­вав постать, лежала на підлозі. А Іван Юхимович в одній білизні сидів на ослоні і, не відриваючи очей, дивився на скульптуру. Вираз обличчя в Турбая був такий, наче він розмовляв з Марією, наче виливав їй свою душу.

Це здивувало Аркадія — під час його роботи над скульптурою Турбай, здавалося, не виявляв особли­вого інтересу ні до скульптури, ні до натури. Коли Аркадій починав захоплюватися пластикою рухів, виразом обличчя, якимось енергійним поворотом го­лови, Іван Юхимович негайно ж відходив і з'являвся хіба що наступного дня. Та ніколи він не задивлявся на його роботу так, як зараз...

Аркадій намагався глянути на скульптуру очима Турбая, щоб зрозуміти, що саме так прикувало до неї увагу цієї, на перший погляд, суворої людини. Та як не старався скульптор проникнути у світ його емоцій, це йому не вдавалося. Він лише помітив: поворот голови, що мав би відтворити енергію і пластику, яка так захоплювала його в Марії, ще не знайдений.

Побачивши Аркадія, що стояв у темній прогалині дверей, Турбай невдоволено нахмурився, мовби скуль­птор перервав його задушевну бесіду.

— Сідайте,— показав він йому на ослін і трохи відсунувся, звільняючи для нього місце. Аркадій, що був у самих трусах, сів поруч Турбая.

— Чого ви не спите? — запитав він господаря хати.

—      Ось що,— не відповідаючи на його запитання, сказав Турбай.— Ви більше не смійте підходити до скульптури. Чуєте? Краще не зробите. Тільки зі­псуєте.

Аркадій здивовано підвів брови.

—      Так, так,—повторив Турбай.— Не смійте під­ходити. Це вже належить не вам... Це справжнє ми­стецтво!

Вони ще довго балакали в сінях перед постаттю Марії, а вона, піднявши над головою сніп, вигнувши талію, повернувши до них голову, поглядала на двох напіводягнених дивакуватих людей, яким чомусь не спиться, і посміхалася їм розумними очима. Кожна риска на обличчі, кожен м'яз на її руках, кожна склад­ка одягу були живими. І хоч вона стояла на фоні облупленої стіни, але стіни тієї не було видно,— за молотаркою зводилася вечірня заграва, її невидимий багрянець падав на Марію.

А Турбаєві здавалося, що він побачив у ній те, чого не помічав протягом усього життя. Ця жінка справді була втіленням найкращого, чим щедра при­рода нагороджує степовичок. Він зараз думав тільки про неї.

І, мабуть, якби Аркадій признався, за чиєю пора­дою він сюди приїхав, це б тепер не схвилювало Іва­на Юхимовича. Він був вдячний скульпторові, що той зумів так натхненно розповісти за допомогою звичай­ної глини геть-чисто все про її душу, про її велике серце і, як здавалося Турбаєві, навіть про його любов до Марії...

Степ дивиться в зоряне небо. Синє липневе небо тисячами вогнистих очей озирає степ.

Чебрець, плазуючи понад ярами своїми зеленими, дерев'янистими стебельцями, зацвітає крихітними ро­жевими квіточками і знов одцвітає. Ковила викидає стрілки, що спочатку служать принадою для овець, а десь у жнива вже стають їх загрозою, бо гострі зер­нівки, потрапляючи в шерсть вівці, впиваються в тіло, підхоплюються кров'ю — і вівця гине. І в кожній гру­дочці землі точиться вічна боротьба живого з живим і живого з мертвим...

А степ і небо, зачаровані одне одним, перемов­ллються літніми ночами, і тільки закоханим серцям вдається підслухати ту розмову.

Чумацький Шлях лежить над степом і, мабуть, не знає, що давно вже він перестав бути чумацьким, що не скриплять попід ним лозяні мажі, наповнені сиваш-ською сіллю, не розвіває вітер чуби-осел.едці запо­розьких вершників, що одна назва лишилась у нього чумацька. Та йому до цього байдуже. Він мислить не роками, а тисячоліттями, помічає на землі тільки вічне.

, Чи багато ж лишилося в степах від отого вічного?..

Невеликі, відтиснуті до ярів і перелісків білі озерця ковили, що тихо плещуться, згадуючи ті да­лекі часи, коли вони були не озерцями, а сріблястими, розкішними морями. Та інколи дрофа залетить, щоб висидіти малят, які, вискочивши з яйця, одразу ж стають на міцні ноги і вже в першу годину бігають швидше за матір. Та ще п'янкі чебрецеві пахощі, та терпкі полинові, яких у всі віки не бракує в нічних степах.

А проте лишилася степові й зоряному небові ще одна втіха — прислухатися до тихої розмови закоха­них. Ці розмови майже завжди однакові... Крім тієї, що точилася зараз.

Ничипір сьогодні застав Ганну біля молотарки. В Пальміру не пішли — залишилися ночувати в степу.

Ідуть вони тепер шляхом-дорогою, що веде невідо­мо куди. Ясно тільки одне: приведе їх той шлях про­сто у світанок. І, можливо, саме він, отой світанок, і є їхньою метою.

Тихо шелестить гострим листям висока кукурудза, що викинула на початках перші зеленкуваті кіски. Незабаром уже й косити треба для силосу, бо коли кіски порудіють, буде пізно. Та не про це думається зараз. Як і отой Чумацький Шлях, що вогнистим коро­мислом нависає над степом, вони думають зараз про вічне.

Він тримає її за талію — вперше після давно згас­лої молодості тримає так жінку. Вперше і ту ж саму...

Ганна відчуває, що молодості ще не було, що вона тільки починається. Розкрутила тугу коронку, кинула на плечі косу — хай буде молодість. Всупереч літам, які над степами, над її життям пропливли пожежами.

прошуміли вітрами, іцо розносили попіл спалених сіл, всупереч усьому лихому, що було і що може бути — здрастуй, молодість!..

Не тоді ти приходиш, коли тебе не помічають, коли про тебе не думають, як море не помічає в собі ні глибини, ні прозорості. Ти тоді приходиш, моло­досте, коли тебе кличуть, коли ти дорога, коли жодну твою краплину жаль на вітер виплеснути. Отоді ти з'являєшся до людини, щоб нагадувати їй щодня: ти ще молода, молода! Пам'ятай про це...

І хай справді молоді цього в тобі не бачать, хай для них твоя молодість вже давно минула — так то ж лише для них, не для тебе. Ти ж тільки посміхнешся з мудрою поблажливістю: ану, доживіть до мого, тоді побачимо, що ви про себе скажете...

Шурхоче тирса край дороги, скаржиться Чумаць­кому Шляхові, що тісно їй стало в степу, бо весь він зораний і засіяний. І волошки промивають росою сонні очі, теж скаржаться зорям, що вироджується їхній аристократичний синьоокий рід. І чому їх люди так ненавидять, чому винищують скрізь, де тільки по­бачать? Хіба ж не вони є окрасою степу?.. О жорсто¹-кий, меркантильний вік! Тільки користі дошукуєшся ти у всьому. Навіть до зір простягаєш руки, навіть там сподіваєшся знайти для себе користь. Бережіться, зорі, сучасних людей! Вони скоро й вас почнуть засівати отим ненависним пшеничним зерном — нашим одвіч­ним ворогом...

А ті, що йдуть по шляху, обнявшись, не чують тих скарг. Синя ніч пливе над ними, скрекочуть у травах коники. Степ хлібами і щастям людським пахне. Хай скаржаться волошки!..

— Дивною буває .людина,— говорить Ничипір.— Коли я почув про те, що судимість з мене знято за відсутністю доказів, я вже й не знав, плакати чи смія­тися. Чомусь попросив у начальника табору собачу упряжку, щоб з'їздити за речами. Вісімдесят кіломет­рів пробивався тундрою, ледве не потрапив у гості до мерзлих мамонтів. Ми працювали на будівництві, що містилося далеко від табору... Виліз на нари, перетру­сив речі, склав у торбину — і гірко засміявся. Усе моє майно складалося з бляшаної кварти, старих рука­виць, казанка і складаного ножика...

Ганна підвела на нього очі. Обличчя Ничипора усміхнене, щасливе, і про те, що було з ним, він зга­дував як про щось давнє-давнє, над чим тепер можна навіть покепкувати.

— Чого ж ти так довго не з'являвся? — питає Ганна.— Ще в лютому звільнений, а прийшов коли...

— Треба було трохи звикнути, привчити себе до думки, що тобі тепер можна все те, що й іншим лю­дям. Це якось не одразу приходить. Я ж і в Горохівку не одразу поїхав. Походив по Вкраїні, на людей поди­вився.

Розповів Ганні про свою зустріч з Бабенком. Ска­зав також про обіцянку Федора написати заяву,— щоб скоріше реабілітували Глущенка й Страшка.

—      Ничипоре! Ану, поглянь на мене.

Він зайшов наперед і, ставши проти неї, наблизив її до своїх грудей. Очі в неї сердиті, в них був докір і осуд.

—      А хіба що?..

—      Та чи в тебе гордості ніякої немає?.. Та я б тебе, такого, й близько до себе не підпустила. Якщо свого життя не жалко, то подумав би про те, що він зі мною зробив. Гарне діло!.. Вдарять по лівій щоці, а ти підстав праву.

Він узяв її голову в свої долоні, повернув очима до неба і сам задивився на місяць, що плив низько над обрієм і тому був близький, великий, червоно-мідяний. Якщо дуже захотіти, в обрисах його тіней можна уявити дві людські постаті, що борються не на життя, а на смерть.

—      Ото бачиш — брат брата на вила підняв?.. Каїн Авеля. А вони ж були Адамові діти. І, мабуть, через дочку Єви... Отже, споконвіку ревнощі до добра не доводять.

Він тихо і, здавалось, безтурботно сміявся. Ганна зрозуміла, що Ничипір намагається уникнути серйоз­ної розмови про Бабенка.

—      Ти мені біблією очі не затуляй. Якби Авель живим лишився, то, мабуть, до Каїна в автомашину б не підсів. І не став би просити Каїна, щоб той напи­сав заяву на себе самого.

Ничипір зареготав ще голосніше.

—      Значить, він був добріший за мене. А я, Ганно, не такий уже й добрий, як тобі здається.

Вона запитливо зиркнула на нього.

—      А коли серйозно, без біблії?.. Поясни, бо я хоч не твій, а все ж таки парторг.

Обличчя Ничипора справді стало серйозним.

—      Слухай, поясню... Ти питала, чому я так довго не з'являвся. А тому, що злість свою на Бабенка хотів по світу білому розтрусити. Боявся, що не витри­маю — задушу, як собаку... А погода на землі така, що гріх особисті рахунки зводити. Тільки розпочни ті рахунки — кінця їм не буде... Така каламуть попливе... Словом, не для помсти я повернувся. Але посвітити ліхтариком у душу людську ніколи не гріх. Щоб знати, з ким під одним небом живеш. Отож я й вирі­шив, що кращого ліхтарика, ніж така заява, немає.

Далі він розповів, як прийшов до Бабенка в рай­виконком, який Федір був лагідний та гостинний, як він повів Ничипора в чайну, в кімнату для «началь­ства». Довго їли, пили, балакали. Скаржився на втому, на хворобу дочки, на те, що люди не знають, як трудно жити на світі заступникові голови райвиконкому. А коли Ничипір нагадав, чого він прийшов, Федір мало не з сльозами на очах почав його запевняти, що ніякої заяви не треба, що це тільки заплутає справу.

— Ти посуди сам, — плакався він, — я ж винен тільки перед тобою... За отой постріл... Так то ж мо­лодість, глупство, ревнощі... Ти ж мені відплатив. Хіба не пригадуєш? Я ж був поранений... Більше ні в чому моєї вини немає... А все, що далі закрутилося, то вже без мене... Такі були часи. Порушення норм законності і таке інше.

— А хто ж підпалив скирту? — похмуро запитав Ничипір.

— Не знаю,— розвів руками Бабенко.— Може, вони й підпалили. А ти мене змушуєш брехати на себе...

—      Це ж і є брехня... Я ж і стріляв тому, що бачив... Бабенко зблід, змарнів, губи затряслися. Крикнув

Басанцеві:

—      Ти мене не лови на гачок, мов окуня!.. Скажи просто: так і так, сучий сину, ось тобі перо, підписуй собі вирок... А я не підпишу! Чуєш, не підпишу та й годі. Все село бачило, як я гасив пожежу. Сам Дмитро Іванович...

Підвівся Басанець, докірливо головою похитав та й, нічого не сказавши, попрямував до виходу.

А Бабенко його наздогнав, схопив за рукав і по­тягнув назад. Почав благати, навіть заплакав — мов­ляв, не губи мою душу...

Сказав йому Басанець: , — Сам ти її загубив, Федоре. Слова свого дотри­маю, ніхто нічого не взнає. Та це тепер нікому й не цікаво... А яка моя думка про тебе — то вже моя осо­биста справа...

Далі Ничипір і Ганна йшли мовчки. Чи варто роз­мовляти про Бабенка в таку чудову степову ніч? Обом він був ясний до самого дна. І, може, правильно зробив Ничипір, що посвітив йому в душу отим ліхта­риком.

Ой, либонь, незатишно зараз у тій душі!.. І хотів би, мабуть, Федір обновити її, тільки щоб сталося це без жертв, без болю. Як гарнітур свого кабінету об­новляв: виставив старий, потрісканий, чорнилом за­плямований, а натомість поставив новий, дзеркальний, аж очі сліпить...

Ганна побігла, розгортаючи ногами сріблисту ковилу,— все вище та вище, аж на козацьку могилу. Тут лежав великий камінь. Він був відшліфований степовими вітрами, дощами і дотиками долонь закоха­них, що приходили сюди ще, мабуть, за скіфських часів.

Вона почала ретельно обмацувати той камінь, при­дивлятись до нього у тьмяному світлі зір і червоного місяця. Нарешті, щось намацавши, по-дівочому радіс­но вигукнула:

—      Ничипоре!.. Знайшла!.. Мерщій сюди.

Він підбіг до неї і, трохи віддихавшись, запитав:

— Що знайшла?

— Давай свою руку!..

Провела його долонею по гладеньких нерівностях. Пальці Ничипора намацали ледь помітні літери-загли-бини: «Ганна...»

Це було вирубано ним ще тоді, коли він куркуль­ських волів пас. Майже тридцять років тому. Тепер їхні руки лежали на цьому написі, що не зітреться,

мабуть, і через століття. Рука на руці. Хвилина, дві, три...

—      Ось ми й розписалися, — тихо сказала вона, на­решті відірвавши руки від каменя.— Хай це буде і замість загсу, і замість весілля. Дітей нам уже не ждати, отже, й цього документа досить.

Повінчані степом, тихими зорями, синім світан­ком, що підіймався над видноколом, бризкаючи в їх обличчя теплими росами, вони стояли обнявшись над каменем, мов над молодістю своєю.

— Хату не треба крити,— сказала вона.— Нову збудуємо.

— В Пальмірі чи в Горохівці? — посміхнувся Ни­чипір.

— Авжеж, у Пальмірі, — потягнулася до нього Ган­на, щоб поцілувати.

На сході займалася ранкова зоря. То була рання степова зоря їхнього пізнього щастя.

4

Припливе одна зелена гора з поля, її звалять біля силосних траншей — і знов рушає гарба-платформа у степ, щоб знов повернутися у вигляді зеленої гори., А навколо неї, мов бджоли навколо матки, в'ються парокінні гарби, теж наповнені соковитим кукурудз зинням.

Дві силосорізки працюють біля траншей. Великі хоботи-конвейєри, вигнуті, мов шиї лебедині, зви­сають над траншеями. З них сиплеться й сиплеться,—, з раннього ранку й до пізнього вечора,— дрібно по­шаткована зелена маса.

Силосуванням керує молодий зоотехнік, що при­був до Пальміри на місяць пізніше від Анатолія. Він уже заповнив частину траншей силосом із молодого очерету.

Ходить, пояснює людям, що треба як слід натопту­вати, витісняючи повітря. Силос тоді хороший, коли добре перебродить, коли виділить кислоти. І пам'ятай­те, люди добрі, що найголовніша кислота в силосі —• молочна!..

Молочна кислота — це для людей зрозуміло. Це, значить, та сама, з якої молоко буває.

Підвісна дорога майже готова. В корівнику трам­бують стійла. Коров'яче новосілля вирішили обста­вити урочисто, мов справжнє свято.

Наприкінці серпня Калина повіз буряки з різних ланок у лабораторію цукрозаводу для визначення про­цента сахарози. Середня вага кореня на плантаціях Пальміри становила півкіло, а вага окремих буряків досягала кілограма. В умовах неполивного степу — та ще в такий рік! — це було значним досягненням. Але вага кореня — це ще не все. Найголовніше — який процент у ньому цукру.

Коли ж Гордієві подали аналіз, у шофера аж пше­ничні вуса настовбурчилися від радості. Кількість золи, азоту, клітчатки його не цікавила. Зате вісім­надцять процентів сахарози — це справжня перемога, бо найвища кількість становила двадцять процентів!..

Додому він летїв, наче на крилах. Бурячки в них — перший сорт! Як же було не радіти?.. Два буряки ва­гою по кілограму він поклав біля себе на сидіння й час від часу закохано позирав на них.

Коли під'їжджав до плантацій колгоспу «Перемо­га», на обочині дороги, біля лісосмуги, помітив маши­ну Горбатюка.

Проїхавши трохи далі, Гордій поставив машину за деревами, а сам, замаскувавшись у кущах, наглядав за тим, що робить Прокіп.

Кітель на Горбатюкові розстебнутий, обличчя піт­не й червоно-синє, мов столовий буряк. Ось він наги­нається, вириває з грунту один корінь, другий, уваж­но їх розглядає. Мабуть, приїхав, щоб вибрати най­ліпші — на районну виставку.

Та вибирати ні з чого. Що не буряк, то немічний корінець, багатий лише на гичку. Горбатюк уже не йде — він біжить по плантації. Знов нагинається, знов вириває буряки, але вони такі ж самі.

Прокіп накидається на гичку, вихоплює її разом з корінням, кидає на землю —.і топче, топче підбо­рами чобіт...

Дивиться на нього Гордій — і спершу з'являється в його серці жалість до цієї людини. Бути в такій

шані та славі — і раптом звалитися з самісінької вер­шини! Мабуть, це дуже боляче... Як-не-як, а на війні ж разом були. Під час будапештської операції Горба­тюк відтяв шаблею ворожу руку, що підносила авто­мат на Калину. А хіба не доводилося ординарцеві рятувати життя свого комеска?..

І раптом такою гордістю за себе, за людей, за «Степову Пальміру» сповнюється серце Калини, що вже ніякої жалості до Горбатюка не лишається в ньо­му. Натомість виникає якась торжествуюча злість: зневажав ти пальмірівців, тепер поглянь, що мають на своїх ланах вони, а що — ти!.. Ось тобі й зведення, ось тобі й першість!..

Калина підбігає до машини, дістає із сидіння два буряки і, сховавши їх за спину, прямує до Прокопа. Прокіп його помітив лише тоді, коли Гордій був уже поруч. Різко підвів голову, глянув на колишнього ординарця кров'янистими очима.

—      Доброго здоров'ячка, Прокопе Микитовичу,— шанобливо привітався Калина, не виймаючи рук із-за спини.

Мабуть, нікого не хотів зараз бачити Прокіп, а найбільше — Калину. Не відповідаючи на приві­тання, буркнув:

—      Чого тобі?.. Заблудився, Гордію. Ваші он за тією лісосмугою.

Калина облизав губи, поворушив вусами. Треба було якось приховати гордовиту посмішку.

— Та ні, я свої плантації знаю. Щоправда, ми тільки один раз сіяли, не тричі, як декотрі, але то нічого. Я встиг запам'ятати, де наші бурячки ростуть. А ви, мабуть, на виставку вибираєте? Правда?..

— А тобі яке діло? — не розтуляючи губів, крізь зціплені зуби процідив Горбатюк.— Якщо знаєш до­рогу, то йди собі з миром. Бо допоможу...

— Даремно сердитесь, Прокопе Микитовичу. Мені допомога не потрібна. Це ж я вам прийшов допомог­ти. Скільки на виставку треба? Двох вистачить?.. Тоді візьміть. Дарую!..

І на витягнутих руках підніс до самого обличчя Горбатюка два великі, добірні буряки. Якби то були дві дулі під самий ніс, це б так не розлютило Про­копа, як оті буряки, піднесені йому в подарунок з та­кою чемністю й вишуканою поштивістю.

Обличчя Прокопа тепер уже не червоно-бурякове, а біле, мов полотно. Щоки дрібно трясуться, зуби вишкірені, — здається, ось-ось вгризуться вони в гор­лянку Гордія. Простягнув розчепірену п'ятірню, вхо­пив Калину за петельки, так шарпнув, що той ледве на ногах устояв.

—      Мовчи, гадино!.. Перебіжчик нікчемний!.. Втік із мого колгоспу. Гадаєш, Турбай тебе щодня кала­чами годуватиме?.. Подавись ти разом з ним отими буряками!..

А сам водить Гордія за петельки і крутить борти старого бавовняного піджака. В шофера аж очі на лоб полізли.

—      Геть руки! — шарпнувся всім тілом Калина і ру­хом цим відірвав Прокопову руку від своїх грудей.— Ми тепер живемо по іншому статуту, товаришу майор. Можу й здачі дати.

І різко обернувшись, пішов до своєї машини, зали­шивши розлютованого Прокопа зганяти свою злість на вирваних і втоптаних у землю буряках.

А вже здалеку крикнув:

—      Не лютувати, а змагатися треба!.. І викличе­мо вас на змагання наступного року. Приготуйтесь!..

Пливе над степами бабине літо. Пливе над перелі­сками й лугами. Городня бригада збирає червоні, мов жар, помідори, Грицько,— вже й він на новій маши­ні! — ледве встигає відвозити їх Мотрі в місто, де кол­госп має власний ларьок на базарі. А з Мотрі вийшла така продавщиця овочів, що ніхто й не сподівався. Так уміє зазивати покупців, що вони всі ларки обми­нають, простуючи до неї. Інші тільки стоять та зі­тхають, що й сьогодні не продано, а біля неї завжди черга. І вивіска на ларку велика, яскрава — «Колгосп «Степова Пальміра». Чимось веселим, поетичним ди­хає та назва на людей. її вже знають, пам'ятають, як знають і пам'ятають засмаглу продавщицю. Щодня поповнюється колгоспна каса — буде чим платити будівельникам!..

Пливе над степами бабине літо...

Звідки береться оте павутиння? Мовби з тонень­ких, пухнастих пір'їн ковили вітер його пряде. Ле­тить воно над ланами, чисте, прозоре, наскрізь про­свічене сонцем,— і кажуть люди, що то на щастя.

В затінку під деревами лісосмуги сидять Анато­лій та Катерина. Віддалік пасеться підсідланий кінь з відпущеними підпругами, з вийнятими із рота вуди­лами. То Катерина приїхала на ньому, щоб теж по­глянути на буряки, бо вона ще не бачила. А через тиж­день вже й копати можна!

Є вже й у Пальмірі добрі коні,— хоч би оцей, Гнідко. На нього не соромно й Турбаєві сісти. А по­глянули б на нього взимку!..

Анатолій так засмаг під степовим сонцем, що коли б його зараз побачив хтось із міських друзів, то, мабуть, і не пізнав би. Волосся вигоріло, стало схоже на ковилу, з якої Катерина складає білий, пухнастий букетик.

Потягнувся до неї, взяв у руки горстку ковили, розгладив на долоні:

—      Стіпа ліссінгіана... Звичайна ковила. Ніжна, лагідна, мов шовк.— Потім зірвав кілька стеблинок тирси.— А це стіпа капіллата. Одна сім'я, а які вони різні! І тирсу ж називають ковилою... Як тебе й мене називають Турбаями. Тільки я шорсткий і колючий, мов тирса, а ти ніжна й лагідна, мов ковила...

Обняв її за плечі, приголубив. У карих очах Кате­рини зблиснула радість. Підняла руку, скуйовдила йому білявого чуба.

-р Ні, неправда!.. Ось вона — справжня ковила.

Повз них дід Кирило везе кавуни. Спинив коней, вибрав найбільший кавун, зліз із воза й урочисто під­ніс його молодим.

—      їжте на здоров'я, голубенята... Бажаю вам, Ана­толію Івановичу, і вам, Катерино Митрофанівно, щоб дітки ваші і розумом, і серцем у батька та матір, у діда та бабу пішли.

Анатолій зіскочив на ноги, зворушено подякував дідові.

Тече поміж пальцями рожевий сік, палають черво­ним жаром кавунові скиби. Летить сріблясте паву­тиння, вплітається в русі коси Катерини. Форкає кінь, шелестить над головами дубове листя.

Гарно на серці в Анатолія. Щасливо сміється Ка­терина.

Ось Анатолій потягнувся до дубової гілки, зірвав зелений жолудь. Жолудь той викинув геть, а чашечку, в якій він сидів, заклав поміж пальцями й голосно свиснув.

— Хлопчисько! — весело свариться Катерина.— Скоро татом будеш, а тримаєшся, мов школяр. Ще кажеш — колючий... Я й сама так думала. До всього була готова. Та воно, бач, як вийшло... І не сподіва­лась...

— Замовляю сина, — регоче Анатолій.— Щоб було кого навчати отакому свистові...

І знов свиснув так пронизливо, що Катерина була змушена затулити долонями вуха.

Раптом Анатолій остовпів. За десять кроків від них спинилася «Побєда» і з неї вийшла Клара!

Він протирав очі, він заплющував їх і знов роз­плющував, але видиво не зникало. її волосся тріпо­тіло на вітрі золотистими пасмами, обличчя засмагле, і від того воно стало ще вродливішим.

Клара теж розгублено поглядає то на Анатолія, то на Катерину. Для неї також ця зустріч була несподі­ванкою.

Тривало це, може, хвилину, а може, дві... Потім Клара вскочила в машину і розтанула серед рухливої хмари степової куряви.

А Анатолій все ще стояв і протирав очі. Невже ж то йому привиділось?..

Та ось він кинувся до коня, напівбожевільними ривками затягнув підпруги і, вскочивши в сідло, по­гнав Гнідка за сизою хмарою, що вихрилася над доро­гою, сліпила йому очі, обсипала і його, й коня густим чорноземним пилом.

Катерина вибігла на дорогу, кричала йому вслід:

—      Толю, Толику!.. Та він її вже не чув.

Вдарила Катерина рештками кавуна об стовбур дуба, бризнув сік, обліпило кору вогнисте кавунове м'ясо.

Все розсипалось, пилом дорожнім розвіялось в од­ну хвилину. І це після справжнього, великого щастя, коли вона вже звикла до думки, що Анатолій її лю­бить, коли відкинула будь-які сумніви в цьому.

Та ще тяжче те, що тепер їй відкрилося, чому Ана­толій був з нею напочатку сухуватим і похмурим, чому навіть на весіллі поцілувати її не хотів і люди сміялися, що сама вона поцілувала його перша... А вона ж це зробила тільки через те, що думала: життя в нього суворо склалося. Он, бач, сидить батько не на почесному місці, а серед гостей, мов сусіда... Тому він і такий. Все це незабаром минеться.

О, коли б це вона знала раніше!.. А то ж навіть цілу тактику виробила — теплом прогнати кригу з його серця...

Чому ж він усе-таки не женився на тій розмальо­ваній?.. О боже! Це ж так ясно. Про це ж стільки було і книжок, і кінофільмів. Не захотіла їхати в село!.. Хіба ж така цяцька поїде?.. А він же агроном, що ж йому в місті робити?..

Все тепер було зрозуміло Катерині, все чисто. І ніхто б її зараз не переконав, що вона в чомусь по­миляється.

Так, так... Катерина цілих п'ять місяців була тіль­ки іграшкою, лялькою, якою вони бавились. Ні, Ана­толій, мабуть, усе робив щиро. Раз та не хоче з ним їхати, женюсь на Катерині... На зло тій...

Ой, як тяжко!..

А маленьке під серцем ніби теж біду почуло — так тріпочеться, так гупає ніжками!..

Катерина, схопившись обома руками за живіт, зги­нається, корчиться — боляче їй. Течуть сльози по об­личчю, припадають пилом. Тим самим пилом, що зняла на дорозі її машина...

Катерина падає в суху ковилу, що котить сріблисті хвилі понад дорогою. Боляче в серці, пече в роті, пече внизу живота... І страшно їй, бо чула якось, що у хви­лини великих душевних потрясінь можуть бути перед­часні пологи.

Закликає на допомогу всі сили свої, щоб заспокої­тись, шалене серце стримати. Та хіба ж його стри­маєш?.. Стогне Катерина, мов підстрелена чайка при битій дорозі. Вже навіть про Анатолія не думає — тільки б не викидень. Бо чого ж так боляче?..

І все ж інколи знаходить у собі сили, щоб повер­нути голову в той бік, де за хмарою куряви зник Ана­толій. Може, отямиться, може, то порив раптовий, що незабаром пройде?..

Але на шляху нікого немає. Тільки пил осідає на ковилу, на дерева. Тільки пил... Все, що лишилось від Анатолія.

Новий приступ болю змушує її голосно закричати. Заривається обличчям у землю, на зубах теж земля, а в пальцях — покручені стебла ковили, вирваної з корінням.

Хтось бере її за плечі, обертає горілиць, сідає поруч. У першу мить здалося, що то Анатолій — і серце її зайшлось радістю, навіть болі вщухли. Але ні... Якась чужа, незнайома людина.

Людина схиляється над Катериною, обличчя в неї велике — все небо затуляє. Очі лагідні, дивляться тепло й заклопотано.

—      Що з вами, дівчино?..

Нарешті Катерина пізнає — то ж Кузь, секретар райкому.

І сама не знає, як це сталося — впала йому голо­вою на коліна, зайшлася гірким плачем. А він сидить на землі, в одну руку взяв її коси, а другою заспо­кійливо по голові гладить.

—      Та що сталося? — ще раз, уже суворіше, пере­питав Кузь.

—' Чоловік мене кину-у-в... Потуги в мене... Ма­буть, викидень бу-у-де...

—      О-о, це справа серйозна!.. Заспокойтесь... Підняв її на руки, поніс у машину. Аж до самої

Пальміри тримав на руках, як власну дочку. А може, вона чимось і нагадала йому дочку? Витер їй обличчя хустинкою.

—      Та ти, небого, чи землі наїлася?.. Хоч виплюй добре.— Підніс їй долоню до рота.— Плюй у долоню! Та плюй, чого там?.. Бо хусточку заплюєш, чим тоді сльози твої витирати?..

Вона підняла на нього заплакані очі — і якось пове­селішала. Навіть ніякова посмішка з'явилась на її вустах.

—      От, бач, не було вам клопоту...—Зібралася з силами, сіла поруч Кузя.— І перед вами, й перед людьми сором.

А вони вже їхали вулицями Пальміри.

Як і слід було чекати, вдома нікого не виявилось. Кузь звелів шоферові заїхати у двір. Вивів Катерину з машини, допоміг піднятися на ґанок. Там вона від­шукала ключ, встромила його в круглу щілину, ви­гвинтила довгий гвинт. Замок був Ларивонової кон­струкції.

Хоч Катерина й відмовлялась, та Кузь примусив її лягти в ліжко. Відшукав рушник, змочив водою, витер їй обличчя. Ще раз добре змочив і поклав на голову.

— Ну як твої потуги?

— Спасибі. Легше,— кволо посміхнулась Катерина.

— Коли ж це сталося? — запитав він.

— Тоді ж таки... Вона на машині прискакала.

— Слушний транспорт для сучасних амазонок,— пожартував Дмитро Іванович, намагаючись її розве­селити.

—      А він її,, видно, любив... А мене не люб-би-и-ить.., І знов Катерина зайшлася плачем.

— Ну-ну, не плач. Таку не можна не любити.... Переказиться... Ще прийде і в ніжки вклониться.

— Не прийде! — плакала Катерина.— То, кажуть, у ньому кров батьківська мучиться. Спадкове...

Дмитро Іванович засміявся, взяв її щоки в обидві долоні, повернув голову обличчям до себе.

— Ти ж, здається, розумна дівчина, а баб'ячі тере­вені правиш. Темперамент спадковий — то ще можна повірити. Природна річ. Д долі людські спадковими не бувають. Чий він?

— Турбай... Анатолій.

— Он що! — нахмурився Дмитро Іванович.— Син, значить... Гм!..

Довго ще умовляв і заспокоював її Кузь. І слова його були теплі, хороші. Буває, потрібна якась бли­скавка, щоб людину по-новому побачити. От звикнеш до людини, ніби все гаразд. А жодного разу в твоїх очах блискавкою її не освітило... Потім як ударить громом, як розпанахає небо блискавицею — і раптом перед тобою постане та ж сама людина в цьому се­кундному освітленні вже зовсім іншою. Всю велич її збагнеш, всю глибину душі. І такою вона для тебе залишиться на все життя. Тумани облягатимуть, осіння мряка кропитиме, зморшки обличчя покрес­лять, волосся вкриється сивиною. А ти до самої смерті дивитимешся на неї тими очима, що тобі ота блиска­виця вставила. І ніхто не зрозуміє, що ж ти бачиш у тій людині. Тільки тобі одному це відкрито...

Кузь, як і завжди, був красномовний. Та крім того, на цей раз він був людяний і щирий. Його глибоко зворушило горе молодої жінки. Бо хіба ж-він не лю­дина?..

Катерина дивилася йому просто в рот. Нарешті за­питала:

—      А де ж її взяти — оту блискавку?..

— Шукатимеш — не знайдеш,— посміхнувся Дмит­ро Іванович.— Вона сама прийде. Тільки жити треба так, щоб ніяких блискавиць не боятись. Бо хто сидить цілий вік у запічку, того вона обминає.

— Та я б днювала й ночувала просто неба на землі, тільки нехай скоріше приходить...

Вона вже промовляла спокійніше. Було помітно, що перший, найтяжчий напад горя минав. Тепер ли­шиться тупий, тривалий біль, з яким зона впорає­ться лише тоді, коли життя знов увійде в надійні бе­реги.

—      Тільки ти того... Не треба довго маніжити, якщо повернеться. Так, для порядку, в міру... Бо я ж бачу, що у вас поки що притирка характерів відбувається. Ви ж молодожони, правда?.. Найнебезпечніший період у шлюбному житті!.. В мене є статистика з районних загсів. Переважна більшість розлучається саме в пер­ші роки... В моєї дочки теж мало таке не сталося. А тепер нічого, живуть.

Підвівши очі, Кузь помітив фото Анатолія, що висіло над невеличким столиком у їхній спальні.

—      Що запальний — то правда... Але це не біда. За такого поборотись варто. Я буду щиро опечалений, якщо у вас життя зламається. Так ось вони які — батько й син!.. Ну й ну!.. Турбаї... Ти знаєш, звідки це прізвище походить? Село колись було таке — Турбаї. Проти всього кріпосницького світу повстало. Цариця Катерина потопила те повстання в крові, а селян роз­кидала по безводних таврійських степах. І колодязі заборонила копати... Звідти й пішли Турбаї. Знаменита бунтарська династія. Голову ні перед ким не вміють схиляти...

В ці хвилини Дмитрові Івановичу здалося, що ні­коли в ньому й не було ненависті до Турбая...

Коли Кузь попрощався й виїхав з двору, Катерина подумала: значить, не вона одна побачила в ньому ту силу. І, значить, не одна вона вважає, що за нього бо­ротися треба... Але як? Де ж він зараз?

А, може, ось-ось постукає у двері?.. Ні, вона поки що нічого не скаже Марії. Якщо й сьогодні не прийде, і завтра — теж не скаже. Мовляв, у полі ночує, бо ро­боти багато.

Та не вийшло так, як вона хотіла. Сама переживши гірку розлуку, Марія одразу ж відчула, що між Кате­риною і Анатолієм сталося щось дуже тяжке.

З розпитами була обережна. Коли Катерина ска­зала, що вона трохи занедужала, Марія вдала, що пові­рила їй. Потім, ніби ненароком, запитала:

—      Катрусю, а де ж це наш Анатолій?..

Бачила, як міниться в невістки обличчя, як сил­кується вона, щоб не заплакати.

—      Та він сказав, що не знає, приїде сьогодні ночу­вати чи, може, й ні. Там же зараз і лущення, й нічна оранка на зяб... Може, в трактористів заночує. Каже, якщо не стежити за ними, так вони беруть не два­дцять п'ять сантиметрів, а двадцять або вісімнадцять. І про передплужники забувають.

Замовкла Марія, та ока з невістки не спускала і тяжко каралася: це ж вона винна в усьому.

Так, вона, бо дала волю своєму материнському егоїзмові, використала синівську любов до себе, а він, піклуючись про те, щоб у матері була добра невістка, переступив через свої почуття, скорився її бажанням. А в самого, значить, було справжнє кохання, про яке він змовчав... Ще більше любила його тепер, і тяжким болем сповнялося її серце.

Вночі Катерина вийшла у двір і просиділа мало не до ранку. Все їй вчувався тупіт копит на околиці. Собака загавкає, півень закукурікає чи навіть корова зареве — вона одразу ж до воріт біжить.

Мало не на смерть перелякалася, коли їй у волосся кажан впився. Та ось чиїсь руки обережно його виплу­тали й відкинули гетв. То були руки Марії. Вона теж не спить. А очі в Марії такі, ніби вона хоче покаятись перед невісткою.

Анатолій не прийшов додому й наступної ночі.

Маячила перед очима Катерини сиза хмара куря­ви, круп коня і спина Анатолія. Постать його на коні то вгору підіймалася, то Опускалася вниз, а потім і зовсім зникла — поглинула її зловісна хмара... І та, за ким він погнався, теж поволі почала уявлятися Катерині в образі отієї сірої хмари, що час від часу міняє свої обриси — то овечкою прикинеться, то пта­хом крилатим, а сама ж, мабуть, змія-чарівниця...

Завітав до Катерини старий Турбай — і йому теж усе було відомо. Наплакалась на грудях у нього і вперше призналася, що десь після Нового року ма­тір'ю буде.

Як узнав те Іван Юхимович — місця собі не зна­ходив. І хмурився, і сміявся, і кулаки стискував:

—      Бреше, не сховається! Під землею знайду... І справді знайшов.

Прибився Анатолій аж на другий день до вагон­чика трактористів. Коня у поводі привів, бо загнаний він і на задні ноги посаджений. А в самого чоботи розбиті, пальці повилазили і сорочка так пошматована, мовби він із вовчою зграєю гризся. Обличчя бліде, щоки позападали, й очі попровалювались. І горять вони божевільним вогнем. Спершу трактористи за коня почали лаяти. Та, помітивши, що з пальмірів-ським агрономом щось не гаразд, дали йому випити горілки з перцем і поклали на нари. А коня розсід­лали, цілу годину розтирали сіном, особливо задні ноги.

—      Нічого, кінь оклигає,— сказав Панько, колишній однокашник Анатолія.— А що з Толькою Турбаєм діється, того й сам дідько не розбере. Просто обеле­нів та й годі...

Тут його й розшукав Іван Юхимович.

Одвів далі, в степ, де тільки коршун у небі їх ба­чив, посадив на стовпець межовий, а сам стояв проти нього, гнівним поглядом пік.

—      Ти що ж це, через півроку вже й жінка немила стала?.. Ти мені ці вибрики облиш. Негайно ж ступай додому! Чуєш?..

Анатолій підвів на батька печальні очі, рот його скривився в гірку посмішку.

3 ким маю честь розмовляти?.. З головою кол­госпу чи...

—      З батьком! — обурено вигукнув Турбай. — Хоч ти мене так і не хочеш називати, але, здається, прі­звище носиш моє. І по батькові Івановичем люди тебе величають.

Анатолій поліз до кишені, дістав цигарки, простяг­нув батькові:

—      Куріть. Та, може, познайомимось ближче. Бо досі в мене було тільки прізвище та по батькові...

Турбай зблід. Рубець на щоці став виразно поміт­ний. З-під розстебнутого комірця гімнастьорки було видно вправно підшитий білий підкомірець, але Ана­толій звернув увагу, що він уже не першої свіжості-

—      Гаразд. Я прав своїх на тебе обстоювати не зби­раюсь. Це справа твоя. Але подумай про Катерину. Подумай про те, що в тебе через кілька місяців дити­на буде. Ти ж батько майже!.. Батько!..

Анатолій підвівся, припалив цигарку, спокійно за­питав:

—      То що, курити не хочете? — Сховав цигарки у кишеню.— Йшли б ви краще додому. І так голова тріщить.

І повів плечима, наче йому було холодно.

—      Безтебе не піду,— похмуро сказав Іван Юхи­мович і вперто повторив: — Не піду. Раніш треба було вибирати, а тепер пізно. Дитину...

Анатолій опустив брови на самі очі, заскреготів зубами.

—      Та що ти мені тут...— Він уперше назвав бать­ка на «ти», але воно зараз прозвучало ще більше від­чужено, ніж недавнє «ви».— Дитина, дитина... Де вона, та дитина? Я ще її не бачив, ще в руках не держав. Ще не знаю, що воно таке. Я ще не став батьком... А ти... ти... Ти ж руки оці на голову мені клав, ти ж піді­ймав мене і заглядав у вічі. Чому ж ти забув, що в тебе є дитина? Скажи мені, чому?..— Пошматована сорочка весь час сповзала з пліч. Анатолій рвонув її, роздер те, що лишилось, стягнув із себе й відкинув геть.— А те­пер прийшов повчати сина, як жити йому на світі білому?.. Добрий учитель! Мов той п'яниця, що читає лекцію про шкоду алкоголю. Авторитет незаперечний, що й казати!..

Він тепер стояв перед батьком у самій майці. Ци-

гарка погасла. Анатолій кинув її на землю й розтер.

Іван Юхимович закликав на допомогу всю свою ви-

тримку,      і

—      Слухай, сину. Не як батька послухай. То все правда — батька в тебе нема. Послухай мене як лю­дину... Клянусь тобі, я б знов крок за кроком пройшов усе те, що на війні було. Але хай би це тільки для мене було, для одного. Хай би шаблями мене рубали... І хай би я не п'ять ран з війни виніс, а повернувся без рук і без ніг, як інші повертались. Тільки б шлях повоєнний почати знову. Тільки почати б його так, як належало... Щоб не було того, що сталося зі мною... Щоб син був сином.— Іван Юхимович зовсім розстеб­нув комір гімнастьорки — йому не вистачало повіт­ря.— Щоб ти не мав права сказати мені тих слів, які я від тебе вже не вперше чую. Щоб я мав право взяти тебе за руку й стягнути з невірного шляху... То не­вже ж ти хочеш піти оцим шляхом ще замолоду? Зна­чить, муки твої будуть удвоє довші...

Турбай поклав руку синові на плече. Анатолій мовчав, потупившись. Зрештою підвів голову, глянув Іванові Юхимовичу просто у вічі. Той крик душі схви­лював Анатолія, але схвилював поки що лише за бать­ка,— за те, що йому довелось пережити. Себе ж він батьком ще не зумів відчути — і все, що в батькових словах було повчального, моралістичного, пролітало повз його вуха, не зачіпаючи серця.

А Турбай мовби помітив це. Він подумав: «Як же навчитись не тільки досвід розуму, але й досвід серця свого вам, діти, передавати, щоб ви не відкривали від­критого, не починали все з початку, не повторювали помилок наших?..»

Обережно зняв Анатолій батькову руку зі свого плеча.

— Я стомився. Йдіть додому... А я добре ви­сплюсь. Бо дві ночі не спав. І зараз не встиг заснути, як ви мене розбудили.

— А що ж їй сказати? — тремтячим голосом запи­тав Іван Юхимович.

— Кому — їй? Матері?

— Катерині...

— А-а,— спроквола мовив Анатолій, ніби тільки в цю мить згадав про її існування.— Ну, скажіть їй, що... А проте нічого не треба казати. Сам скажу.

Обернувся й пішов до вагончика.

Іван Юхимович стягнув із себе гімнастьорку, на­здогнав сина, втиснув йому в покірні, стомлені руки.

— Візьми. Ночами холодно...

А сам, лишившись в одній спідній сорочці, взяв за повід Гнідка, тихо повів його степом до Пальміри. Анатолій встиг помітити, як батько змахнув з очей скупу чоловічу сльозу.

5

Анатолій лежав на вузеньких нарах вагончика, дивлячись у дерев'яну стелю. Йому було про що по­думати, було що згадати.

Ось він, підганяючи змиленого Гнідка підборами чобіт, скаче за машиною. Пітне обличчя вкривається шаром вогкого пилу, що весь час витовщується, стя­гує шкіру, засліплює очі.

Він чує здалеку — кличе його Катерина, та якось все те лишилося по той бік межі, а тут була тільки вона, така близька й така недосяжна.

Клара для нього навіть не жінка, а мрія про жінку. Він не знав, навіщо жене коня, навіщо кидає йому під ноги оці прокурені пилюкою кілометри і що буде потім, коли ж все-таки вдасться наздогнати її. Одне тільки бажання в нього має певну ясність: будь-що наздогнати!..

Мерщій, мерщій, Гнідко! Послужи юнацькій мрії так самовіддано, як предки твої служили. Гнідко ніби чує ті мовчазні умовляння. Ось-ось наздожене маши­ну, бо Клара пригальмовує на вибоїнах.

Від кого вона втікає? Від чужого чистого, світлого щастя, що, обплетене сріблистим павутинням баби­ного літа, так весело й безтурботно свистить у зелену жолудеву чашечку? Від гострого, пронизливого по­гляду Катерининих очей?.. О, той погляд! Вдруге в житті обпікає він Клару, але тоді, вперше, він ще не був таким впевненим у своїй правоті, як зараз...

Вона відчуває, що боротися із собою стає все важ­че. Ну чого ж ти втекла? Хіба ж ти не помітила по виразові його очей, що піде він за тобою куди зав­годно?

Та ні, ти просто злякалася його палкого юнаць­кого кохання. Ти закликала на допомогу свій життє­вий досвід, і він тобі підказав, що то котиться на тебе велика хвиля, яка спершу підхопить тебе на вершину, понесе на білому, прикрашеному пухнастим мережи­вом пінистому гребінці, а потім...

Потім хвиля розіб'ється об сірий моноліт буднів, може, ще раз зблисне райдугою та й відкотиться, а ти лишишся на березі одна, як викинута штормом риба...

Це ж неминуче мусить бути. Йому все це нове й незрозуміле, йому здається, що кохання завжди живе так, як ластівка в райдузі. А райдуга буває не завжди, і ластівка теж складає крила, сховавшись від сірої мжички в темному глиняному гніздечку.

Отоді він змушений буде глянути на тебе іншими очима. Він побачить у дзеркалі себе й тебе. Побачить, що його молодість десь попереду, а твоя...

Ні, відшуміло твоє кохання без щастя, без радості. Щось тепле й світле було тільки з Аркадієм. Наві­що ж ти його кинула?

Отут і спробуй розібратись.

Розбита грузовиками дорога змушувала їхати на другій передачі, час від часу пригальмовуючи. Раптом Клара, круто звернувши ліворуч, в'їхала в якусь гли­боку яму. Машина, упершись крилом у глинисту стінку ями, стирчала заднім буфером догори.

Клара навіть не розібрала, що то виросло на її дорозі. Вона й зараз, вилізши з машини, все ще була у владі шоферських інстинктів. А шофер, якщо він не вміє з насолодою вилаяти того, кого кілька секунд тому мало не перетворив на криваве місиво, — вжене шофер.

— Опудало горохове! — лаялась вона.— Чи тобі повилазило?..

Та протерши очі й поволі позбувшись професіо­нальних інстинктів, вона побачила, хто їй заступив дорогу. То був Анатолій на змиленому, вкритому пи­люкою коні. Сам він теж присипаний пилом, тільки зуби біліли. Тож не дивно, що Клара не одразу його впізнала.

Боязко вилізла з ями, підійшла до нього. Кінь важ­ко дихав, з рота падала кривава піна. Ще важче дихав Анатолій.

Ось він зіскочив з коня, одразу ж його розсідлав, мовби приїхав туди, звідки вже не треба нікуди по­спішати, й пустив Гнідка в степ. Розумна тварина поволі ходила навколо ями, ніби розуміла, що спиня­тися їй зараз не можна.

Анатолій підійшов до Клари. Стояв, надивлявся на неї майже впритул, не кажучи ні слова. А вона теж мовчала.

Схопив її, наблизив до себе...      ¹

Клара відчула, що це вже був не той Анатолій, з яким вона півроку тому стояла над кручею в берез­невому лісі. Це був уже не хлопчик — це був чоловік, пристрасний, полум'яний, що не побереже ні її, ні себе.

Боялась вона його тепер?.. Для того, щоб відповісти на це, треба було думати. А думок нема. Є тільки його очі, його зуби та виліплене з чорнозему обличчя, що нагадувало скульптуру, яка раптом ожила.

Коли ж вони трохи отямились і повірили, що зу­стріч ця відбулася на землі, що вони живі, а не приви­ди, коли здобули дар мови, Клара сказала:

— А що ж тепер?.. Що ж далі?

— Дай мені води, — тихо промовив він. — Умиюся. Вона розгублено розвела руками.

— Нема...

Він поліз у яму і, випускаючи гарячу воду з радіа­тора, неквапливо, з насолодою почав умиватись.

—      Та що ж ти робиш? — вжахнулась вона.— Як же я тепер... Це ж степ. Бензину легше добути...

А він виліз, відсвіжений, сповнений нових сил і та­кий спокійний, як людина, що після важкої роботи повернулась додому.

—      Тепер знаю, що не втечеш, — посміхнувся він; І тільки зараз вони спромоглися оглянутись на той

світ, який мав стати на невідомий час їхнім притулком.

Рівнина без меж, без краю. Тільки тирса шелестить та білими хвильками плещеться ковила. І якийсь нічий той степ: ні хати, ні живої душі, ні ораного поля. Наче з вершини двадцятого віку шугнули кудись униз, мов Кларина машина в оту яму,— і вийшли вже в яко­мусь далекому столітті, де степам отаким справді меж не було, де тільки сторожові вишки стояли на скіф­ських могилах, щоб козаки могли своєчасно запалити на них змочене дьогтем сіно, якщо десь на обрії з'явиться татарва.

В цій безмежності, в одвічному шепоті ковили і шелесті тирси, в неосяжності безхмарного, синього неба було стільки могутньої краси; як в океані.

І якось одразу відчули вони себе дітьми вічності, що загубилися не лише в степу, але й серед струмків, рік та океанів часу, і байдуже їм у ці хвилини, яке на землі століття. Є вони, є земля під ногами й сонце над головою — хіба цього не досить?..

Довго йшли вони степом. Клара була зодягнена в сірі вузенькі штанці і в таку ж сіру курточку, зву­жену в талії, з-під якої кокетливо виглядав комірець світло-зеленої блузки. А на голові її постійна окра­са — пасма золотого волосся, мовби вона позичила його в сонця, щоб повернути лише після смерті.

Якщо в першу хвилину вони й кинулись одне од­ному в обійми, то це поза їх волею. Зараз були стри-маніші. Здавалося, цілком досить того, що вони поруч, що можна отак іти й іти, тримаючись за руки.

Клара не розповідала Анатолію, що сталося з нею після їхньої останньої зустрічі. А сталося чимало.

Самотність була нестерпною. І хоч її, як і завжди, супроводжували уважні чоловічі погляди, вона до них була байдужа. Раніше вона не розуміла вчинку Івана Юхимовича, який добровільно зрікся спокою і затиш­ку. Тепер їй усе було цілком ясно. Самотності можна позбутися лише в колективі. Колись їй такі слова здавалися банальною істиною. Мабуть, лише через те, що надто часто вона їх чула. Тепер Клара зрозуміла, що не завжди недовіра до відомих істин є ознакою оригінального мислення.

Якщо раніше вона відмахувалася від людських су­джень, то зараз не могла ставитися до них байдуже. Клара почала шукати свою стежку серед людей. Шу­кала обережно, навпомацки, боячись наштовхнутися на недовіру. Звісно, нічого героїчного в цьому не було — просто інакше не можна жити...

їй треба було небагато часу, щоб засвоїти обо­в'язки медсестри. Вона ж таки вчилася колись в медін­ститутї. А довгі місяці, проведені біля ліжка безна­дійно хворого Мединського, стали для неї суворою практикою.

Зараз вона закінчувала курси і навіть домовилася про роботу в лікарні.

Як же Клара опинилася в пальмірівських полях?

Не раз вона наближалася до села тією дорогою, яку взнала ще взимку, та щоразу круто розвертала машину й поверталася в місто. Сьогодні ж не стри­мала свого бажання хоча б проїхатись по тій землі, де господарює Анатолій. Хотілося побачити те, що його постійно оточує — хати, поля, дерева лісосмуг...

Власне життя чомусь здалося їй схожим на скупо освітлену вулицю — від ліхтаря до ліхтаря. І сього­днішній ліхтарик був найяскравіший...

Анатолій глянув на неї закохано. Така ж як і була. Тільки мрія. А мрія не завжди має точну адресу. Вона живе без прописки...

Не помітили, як і вечір надійшов. Вони вже трохи притомились ходити, посідали під зорями.

Над степом повіяло пахучою нічною прохолодою.

—      Як же твій чоловік? — запитав Анатолій. Клара різко повернула голову — вона вже забула,

про якого чоловіка йдеться. Та, пригадавши, якомога серйозніше сказала:

—      Працює начальником відділу кадрів. Нічого, роботою задоволений.

Потім сумовито додала:

—      Не треба, Толю. Яка різниця?.. Я ж не вперше проїздила через ваші поля. І знала, що ти мусив бути тут. Бо де ж тобі ще бути?.. Догадувалась також про те, що ти одружився. Дружина твоя мені подобається. Хороша... А ти завдав їй тяжкого болю...

Він ухопив її за руки.

їй здалося, що вона вже нездатна була протистояти його волі. Вся сила, яку вона збирала в собі, виявилася неспроможною захистити її від нього. Від нього й від себе самої...

Десь у глибині мозку ще лишалися якісь думки, але вони були плутані. Щось там борсалося, шукало виправдань.

Хай буде так. Хай буде їхньою хоч одна степова ніч. А потім... Яка різниця, що буде потім? Якщо навіть смерть — все одно не страшно. Ні, вона пошле його назад, до тієї, що обпекла її поглядом, сповненим болючої ненависті. Хай тішиться ним усе своє життя. В неї попереду безліч отаких ночей. А що є в Клари? Вузенька, напівтемна вуличка і поодинокі ліхтарики, що погойдуються над нею. То її скупі радощі, без яких немає і не може бути життя. Всі вони лишилися позаду і вже майже не світять їй. Сьогодні засвітився найяскравіший. Він теж лишиться позаду, бо вона піде вперед по своїй вулиці, але ліхтарик той ще довго освітлюватиме їй шлях...

Клара відчуває: іще мить, одна мить — і станеться те, що зробить її зовсім безсилою, непідвладною собі. Його гарячі руки... І вона вся горить, мов на вогні...

Та якась думка, що ніби струмом пронизала все тіло, раптом зробила її такою сильною, якою, буває тільки жінка, коли вона здобуває над собою владу.

Вражений і присоромлений, Анатолій сів, відвер­нувшись від неї. В ньому ворушився гнів на самого себе, на Клару. Але тривало це недовго. Гнів той роз­віяла думка, що він її, мабуть, образив. А хіба ж він хотів образити? Підвівся, наблизився до Клари.

Вона стояла, освітлена зорями та ще, здавалося, власним волоссям, що ніби також світилося. Обличчя спокійне, на ньому не було помітно жодної тіні від образи.

—      Не треба так, Толю. Я благаю тебе — не треба!.. Хай це буде хороша товариська зустріч, щоб ні тебе, ні мене потім сором не пік...

—      Перед чоловіком?.— нахмурився Анатолій.

—      Ні, перед собою. Та ще перед нею... Перед твоєю дружиною. А чоловік — то вигадка моя. Ніяко­го в мене чоловіка немає. Був та помер.

Анатолій мимоволі стиснув кулаки. Він почав важ­ко дихати, брови впали на самі очі, обличчя його було перекошене від болю й гніву. Наступаючи на неї, напівшепотом запитав:

—      Чому ж ти не сказала відверто, що не любиш мене? Чому?.. Хіба це не чесніше,, ніж отака гра?..

Клара сумно посміхнулась:

—      А хіба я казала коли-небудь, що люблю тебе?.. Він був приголомшений її словами. Справді ж бо,

ніколи вона цього не казала. Але звідки ж виникла в ньому ота певність, що Клара його любить? Де ж вона взялася?

—      Очі твої сказали. І там, у лісі, й тут...

Вона взяла його за плече, відчула сильні, пружні горбики м'язів, що ворушилися під рукавом сорочки.

—      Мій чоловік казав колись: учений тільки тоді стає справжнім ученим, коли в зібраних фактах читає лише те, що в них є, а не те, що йому хочеться про­читати... Так само в людських очах. Читати треба те, що є, а не те, що хочеться...

Анатолій вирвав руку й, не глянувши на неї, по­простував геть. Клара тихо гукнула йому вслід:

—      Отак і залишиш серед степу одну?..

Він спинився, оглянувся. На вустах його з'явилася недобра, сердита посмішка.

Клара підійшла до нього, поклала обидві руки йому на плечі.

—      Виявляється, ти й таким можеш бути? А я й не знала.

Помітила, що він тремтить увесь. В очах — зорі, відблиск Чумацького Шляху. І все в них догори дном — весь світ. І в ній так само — все догори дном.

— Милий мій, — тихо каже вона.— Не сердься на мене. Якби я менше тебе любила, може, була б зовсім іншою. Може, й не пожаліла б твого майбутнього. Я знаю, ти розумніший за мене... Я це бачу... Ти бага­то знаєш. Але ти не знаєш того, що знаю я.

— Не розумію, про що ти кажеш,— пильно див­лячись у її вологі очі, говорить Анатолій.

— Знаю, що не розумієш. Ти потім зрозумієш. І, може, колись мені спасибі скажеш... Сьогодні б нам було хороше. Але... Є ж не тільки сьогодні. Ти бачив, як метелик на вогонь летить?.. В нього є для роздумів лише одна доба. Він не встигає набути досвіду й пере­дати його іншим. А нам природою відведено значно більше. Отож ми мусимо бути розумніші за метелика...

І все ж він нічогісінько не втямив з її слів. Та й важко було йому щось збагнути.

А Клара думала: «Може, це добре, що не хтось інший зустрівся йому на шляху, а саме я?.. Бо я люб­лю його більше, ніж себе, більше, ніж власне щастя. І я мушу його поберегти для себе самого. Мушу... І хоч це тяжко для мене, але я вбережу його».

Були степи, глибока тиша, та небо над головою, та ще слова... Такі слова, які ніколи не забудуться. То не запевнення й не клятви. То роздуми про життя. І хоч не хотіла того Клара, але вона мимоволі стала його наставницею. Вона казала йому про те, чого він іще не знав і не міг знати. Він, як і раніше, тягнувся до неї, але поволі довелось йому звикнути до думки, що це тільки побачення щирих друзів. І коли б чула Катерина все те, що казала йому Клара, очі її не па­лали б такою зненавистю до цієї жінки.

—      Як жити далі? — питав Анатолій.

Клара, намагаючись бути веселою, напружено і трохи штучно засміялась:

— Це не остання наша зустріч. Років через три приїду до тебе. Але не раніше. І, може, приїду теж з чоловіком. Не знаю, яким він буде. Тільки знаю — чи­мось має бути схожий на тебе... І, може, будуть у нас діти. Хай у тебе буде син, а в мене — дочка. Поже­нимо їх...

— А якщо навпаки? — болісно посміхаючись, за­питав він. — Якщо в тебе син, а в мене дочка?..

— Це не гаразд, — уже без посмішки, мабуть, ду­маючи про щось інше, сказала вона.— Значить, дочка твоя буде старша. І, мабуть... Мабуть, набагато. Може, більше, ніж я від тебе...

Анатолій помітив, що вона бореться із сльозами, намагаючись прогнати їх відчайдушною посмішкою. Він знов обхопив її за плечі, наблизив до себе.

— Та ні за що в світі! Не відпущу... Чуєш? Степ запалю поперед машини твоєї, щоб спинити тебе...

— Не допоможе. В огонь поїду,— вдячно дивлячись йому в очі і посміхаючись уже по-справжньому, ска­зала вона.

Пригадалося все те, що розповідала їй Лариса про своє прощання з батьком Анатолія. «Ось бач, мимо­волі її наслідую,— подумала Клара.— А може, це вона навчила мене прикладом своїм?»

І добре, що вона теж, як і Лариса, мала на про­щання слово.

«Степ запалю»... Любить.

Однаково жили вони з Ларисою, однаково проща­лися з людьми, яких любили. Однаково потрібно було те прощання, бо починали вони нове життя...

Клара й Анатолій підійшли до машини. Якийсь/шо­фер, залишивши грузовик на дорозі, заклопотано хо­див навколо ями.

Витягнувши своїм грузовиком Кларину машину, шофер узяв її на буксир, бо залити радіатор було нічим.

А вони все ще стояли, тримаючись за руки.

— Прощай!.. І не шукай мене, — тихо, крізь сльо­зи сказала Клара.

І, не оглядаючись на нього, побігла... А вже за хви­лину тільки курява лишилась на дорозі. Тільки сіру­вата хмарка куряви вдалині...

Незабаром і хмарка та розтанула в степу. Лиши­лось тільки небо над головою та сріблисті хвильки ковили, де нещодавно ступали її ноги. Впав Анатолій у ту ковилу. Скільки він пролежав так — невідомо.

Хтось обережно, лагідно штовхнув його у спину. Обернувши голову, Анатолій зустрівся поглядом з ро­зумними білкуватими очима Гнідка. Підвівся, обхо­пив його довгасту голову, припав до неї щокою.

Де зараз Клара? Де вона буде завтра, позавтра?..

Підвів Гнідка до ями, накинув на нього сідло, що лежало в траві. А що було потім — не пригадує. Про те, мабуть, значно більше знає Гнідко...

Гасав степом на змиленому коні, грудьми й губами ловлячи вітер. Вскочив у ліс. Було темно. Мабуть, знов настала ніч. По обличчю хльоскало пружне дубо­ве галуззя. Високий глід і терен лишали в його тілі свої колючки, роздираючи вологу від поту сорочку.

Як це сталося, що він її відпустив? Як це могло статися?..

Кінь, тяжко дихаючи, ледь-ледь переступав. Анато­лій зіскочив з сідла, відпустив підпруги й повів його світанковим степом. Під ногами було каміння, була рілля й знов каміння...

Вже й сонце зійшло, а він усе йшов та йшов, сам не знаючи куди. Вітер гнав курай, кидав йому під ноги. Анатолій переступав через нього, не помічаючи, і йшов усе далі й далі...

Тільки десь по обіді прибився до степового вагон­чика трактористів.

Втративши лік годинам і дням, жив Анатолій у тому вагончику. Його ніхто не чіпав, не приставав з розпитами. Трактористи, здавши зміну, заходили у вагончик, тихо роздягалися й, не кажучи ні слова, залазили під масні ковдри.

А перед очима Анатолія все ще стояло то усміх­нене, то в сльозах обличчя Клари...

Розмова з батьком забулася одразу, наче її й не було. Лише на другий чи на третій день він пригадав ту розмову. Поновивши в пам'яті все, що сказав йому батько, почав помічати чимало спільного між його сло­вами й словами Клари. І там, і там було щось про досвід, про майбутнє, про ту розплату, що підстерігає людину, котра не зважає на веління тверезого ро­зуму.

Чому вони про це говорять? Що вони знають таке, чого не знає Анатолій?

І якось новими очима глянув він на батька. Через себе самого, через те, що діялося з його душею. І рап­том Анатолієві відкрилося все те, чого він не розумів раніше.

Так ось що сталося з батьком! Те ж саме, що мало не сталося з ним. Жінка, яка зустрілася батькові, не була тоді такою далекоглядною, як Клара... І та істо­та, що б'ється під серцем у Катерини, жила б так само, як жив він, Анатолій, і, мабуть, так само не пробачила б його вчинку, як він не пробачив його батькові. Клара розуміла, що його чекає батькова доля, а може, ще й тяжча. Ось що намагалась вона пояснити йому, а він був неспроможний того збаг­нути.

Мила, хороша... Значить, усе те походило від твоєї любові, значить, ти була такою лише через те, що зичила йому добра?..

Все це поволі починав розуміти Анатолій. Г разом, з повагою, що зростала до Клари, зростав і його біль, бажання знов побачити її.

Потім пригадалися ті радісні хвилини, яких він зазнав з Катериною. Адже ж їх останнім часом було все більше й більше. Як же все це поєднати?..

Знов слова батька і слова Клари... І тяжкі роздуми над тими словами.

Всі ці роздуми не тамували болю. Проте біль той ніби якось ділився, і Анатолій не міг як слід збаг­нути, що було болючіше — чи то думки про Клару, чи про Катерину, чи про ту невідому істоту, що по­волі, невидимо починала своє життя і вже змушувала про себе думати...

Не встигла колона тракторів з бурякопїдйомни-ками дійти до плантацій «Степової Пальміри», як вона була перехоплена Горбатюком, що мав особистий доз­віл Дмитра Івановича повернути її на плантації «Пе­ремоги».

Звісна річ, Горбатюк не міг і на цей раз поступи­тись першістю. Десь у газетах обов'язково промайне: колгосп «Перемога», де головою товариш Горбатюк, закінчив збирання буряків цершим в області. Значить, Горбатюк ще живе, процвітає... Крім того, нестерп­ною була сама думка, що першість цього року ви­явиться за Пальмірою, за Турбаєм. А так воно вихо­дило, бо вже не можна було приховати того незапе­речного факту, що буряки в Пальмірі — найкращі в районі. То хай же хоч у збиранні будуть пальмірівці останніми. А там, може, й морозцем приб'є. Бо триста гектарів не так легко зібрати...

На головному тракторі поруч тракториста стояв сам Горбатюк. Він перехопив колону тоді, коли вона входила в Пальміру, щоб, пройшовши через село, ру­шити далі, на поля.

Мимоволі Прокопові довелося хоч здалеку гля­нути на те, як змінився вигляд «Степової Пальміри». Чотирирядний корівник, водокачка, свиноферма, май­стерня... А коли він наближався до греблі, м'язи на його обличчі почали пересмикуватись. І все оце побу­доване на позику?.. Та ні, звичайно! Значить, при­бутки зростають. Бач, як розмахнулися!.. Він відчув, що висловлена Калиною погроза пальмірівців викли­кати на змагання «Перемогу» мала під собою надій­ний грунт.

Турбай затримався в МТС і навіть не підозрівав, яке лихо чекало колгосп. Першими це зрозуміли Ка­терина й Наталка, помітивши на тракторі Горбатюка. Знісна річ, не заради бажання покататися виліз він на трактор!..

— Поклич комсомольців, а я побіжу навперейми,— незаперечним тоном крикнула Катерина подрузі.

— Та куди ж ти побіжиш? Що ти зробиш?.. Треба Турбаєві в МТС подзвонити.

— Скажи в конторі, хай дзвонять. А ти збирай комсомольців і мерщій за мною... Бач, яку техніку веде на свою гичку! А справжні буряки хоч лопатами копай...

Катерина зірвалася з місця й побігла до греблі. Бігти їй було нелегко — вже обважніла вона. І все ж бігла, забувши про все на світі. І якби земля зараз поперед неї провалювалася, вона б і того, мабуть, не помітила. Бігла, дерлася на крутосхили, щоб спинити Горбатюка саме там, де об'їхати її не можна — на самісінькій греблі..

Боялася, що не встигне. Але встигла!.. Вже буди­нок електростанції лишився внизу, вже, задихавшись, широко розкинувши руки, йде вона назустріч голов­ному тракторові.

— Стійте!.. Стійте! — лунає її голос, а на обличчі така відчайдушна рішучість, що трактористові ясно: не зійде ця жінка з дороги. Скоріше під колеса трак­тора впаде, а не зійде.

— Давай, давай! — підганяє Горбатюк трактори­ста.— Не бійся. Знаємо цих пальмірівських циркачів.

Катерина йде їм назустріч посеред греблі. Руки розкинуті, карі очі налиті гнівом, стан її вже трохи розповнів — помітно, що це молода вагітна жінка, яка, мабуть, уперше збирається стати матір'ю.

—      Стій!.. Не руш!..

Тракторист зменшив швидкість, трактор ледве повзе. А Горбатюк підганяє:

—      Жми!.. Я відповідаю. Бреше, зійде з дороги.

Та вже лишаються метри, а вона, заплющивши очі, стоїть і тільки похитується. Тракторист різко загаль­мував, трактор спинився, ледве не торкнувшись її грудей.

А в неї світ поплив перед очима. Ні трактора не бачить, ні рук, що підхопили її під пахви. Вона тільки встигла відчути, що вже не одна.

—      Катю! — шепоче їй на саме вухо тривожний голос: — Катерино! Тобі боляче?..

Голос той змусив її розплющити очі. Перед очима трактор, синє від люті обличчя Горбатюка й розгуб­лені очі тракториста. А тримають її дужі, надій-

ні руки... Невже це правда? Невже це Анатолій?

Боїться обернутися, щоб раптом не виявилось, що то Грицько або хтось інший. Та ні, це ж він, він! Це його руки...

Забувши про всі свої образи, проводить долонями по його загрубілих руках і нарешті, набравшись сміли­вості, обертає голову. Обличчя його нависає над її обличчям, очі дивляться просто в очі, а губи так близько до її губів...

—      Тобі боляче, Катрусю? — питає Анатолій, і Ка­терина помічає в його очах справжню, непідробну тривогу.

—      Ні,— шепоче вона. — То я просто злякалася.

І хоче глянути на нього суворо, відчужено, але якось не виходить у неї це. Мимоволі посміхається, мимоволі гладить його руку. Мимоволі опускає ту руку все нижче й нижче, аж поки долоня Анатолія не лягає їй на живіт. І чує він поштовхи нового життя. То ж дитина, його дитина!

Все ще не випускаючи Катерину з рук, пригор­нувши її теплу, вогку спину до своїх грудей, він крик­нув Горбатюкові:

—      Спробуйте зрушити з місця!..

— Та чого ви репетуєте? —обізвався Горбатюк.— Ми впораємось — тоді беріть на здоров'я. Чи, може, до вечора отак простоїте?

— До наступного ранку,— спокійно відповів Ана­толій.— А завтра почнемо буряки копати.

В цей час прибігли Наталка, Грицько і ще двоє комсомольців. Горбатюка засипали дошкульними доте­пами.

—      Та на ваші буряки хіба отака техніка потріб­на? — реготала Наталка.— Ви б замовили собі іграш­кові комбайники. Як на виставці під склом стоять. Нашому грекові замовте. Він усе вміє...

—      Гадаєте, тільки до вас кореспонденти їздять? — підморгуючи Наталці, гукав Грицько.— Он і до нас приїхав аж із «Перцю»!.. Матеріал для фейлетону шу­кає. Ми йому зараз розкажемо, як ви зібралися з гар­мат по горобцях стріляти!..— Показавши рукою на постать Аркадія, що стояв віддалік, спостерігаючи цю сцену, Грицько поважно додав: — То ж відомий фей­летоніст...— І назвав прізвище, яке йому в цю мить спало на думку: — Остап Громовержець.

Не гадав Прокіп, що доведеться йому наштовхну­тися на таку відсіч. Вже давно всі в районі змирилися з тим, що Горбатюк ні в чому не знав відмови. А тут раптом... Зрозумів він, що без скандалу не обійдеться. Якби були в нього буряки як буряки, не побоявся б він того скандалу, а за таких умов, як зараз, і справді можна фейлетонним героєм стати. Та й постать Арка­дія чимось дуже нагадувала кореспондента. Громовер­жець?.. Зроду не чув такого. І не схожий він ні на Остапа, ні на Громовержця... А все ж таки від цього зілля краще бути якомога далі...

Зійшов з трактора, сердито махнув рукою:

—      Та хай вам грець!.. Циркачі...

І пішов дорогою до своїх плантацій, де його під­жидала машина.

Бригадир колони теж зійшов на землю.

— Молодці. Втерли йому носа.— Порвавши Кузеву записку, пустив її за вітром.— Гайда, хлопці, на паль-мірівські плантації!.. Там є що збирати. — Підійшовши до Катерини й Анатолія, запитав: — Це твоя, агроно­ме, жінка?.. Знав я відважних дівчат, а таку вперше бачу.

— А хіба переїхали б? — лукаво посміхнулась Ка­терина.

— Та звісно ж — ні... І все ж таки страшно. Ти ж ніби ще й того... незабаром з лялькою будеш.

Коли ж Анатолій прийшов з нею додому, Катерина одразу ж посуворішала. Ходила по хаті строга, непри­ступна. Не раз і не двічі довелось йому перепрошу-ватись.

— Я й сам не знаю, яка сила повела мене за нею,— говорив він, сидячи на ослоні й позираючи на Катерину, що поралась біля печі.— Повір, нічого з нею не було. До тебе весь час посилала... Вона... Ну як тобі сказати?.. Недобрим словом її- не слід згаду­вати. Коли б ти почула, що вона мені говорила, ти б їй спасибі сказала...

— А чого ж три ночі з трактористами ночував? Дому в тебе немає? — орудуючи рогачем і не дивля­чись на чоловіка, запитала Катерина.

— Катю,— підійшов він до неї.— То ж добре, що я зломив себе. Тепер я весь біля тебе. Що й казати, була в серці тріщина. Може, й ти її помічала... Тепер немає... Переплавилось моє серце, мов шмат металу. А коли охолонуло трохи — бачу: ніяких тріщин на ньому. Там, на греблі... Знаєш, якби й зовсім тебе не любив, то, мабуть, все одно в ту мить закохався б. Такою ти була, такою незвичайною... Наче вперше побачив.

Та не діяли на Катерину ні оті умовляння, ні каяття. Зварила обід, показала йому на горщики, а сама вийшла з хати й пішла до своєї матері. Збира­лася там заночувати, але пізно увечері хтось постукав у шибку. Відкинула занавіску й побачила Анатолія, що стояв біля вікна, припавши лобом до скла. Об­личчя, освітлене лампою, яку Катерина тримала в ру­ках, було бліде, губи ворушилися — він щось шепотів. Зрозуміла Катерина: прийшов по неї. Як він казав?.. Переплавилось його серце... Хотілося й надалі бути суворою та неприступною, але в серці затріпотіло щось тепле й радісне. Поставила лампу й вийшла у двір. Не вміла вона не прощати — простила.

Ті кілька днів були для Анатолія вирішальними. Коли б він стримався, не дав почуттям волі, може, й жив би в його серці черв'ячок сумніву,— мовляв, заради Катерини втратив своє щастя. Цього найбіль­ше боялася Катерина. Мабуть, немає людини, яка б не засудила Анатолія за його вчинок. Але Катерина його не судила.

Вона вже знала, що є чоловіки, які бувають пере­більшено уважні до своїх дружин саме тоді, коли крадькома їх зраджують. Таким ніколи не буде й не може бути її Анатолій. І якщо говорити про ціль­ність його характеру, то, мабуть, вона виявляється саме в цьому. Анатолій не здатний зрадити — він може тільки розлюбити...

Його можна судити за те, що він погодився на шлюб з Катериною. Це був перший і, можливо, останній у його житті компроміс, продиктований розгублені­стю. Та судити за це здатні лише сторонні люди, а не вона, Катерина. Вона ладна стерпіти все, аби тільки наблизити той день, коли він скаже: «Люблю». А якщо він зрештою скаже це слово, то йому можна беззасте­режно вірити.

І ось він його сказав!..

Катерина розуміла, чому це сталося саме сьогодні. Мусили вигоріти в його душі всі залишки любові до Клари. Зустріч з Кларою повинна була або роздму­хати вогнище, або згасити його. На відстані ж його почуття тільки б вкоренялися, обростали нездійснен­ними бажаннями і гіркуватим смутком. Той смуток кидав би свою тінь на все життя Анатолія, а Катерина лишилася б для нього тільки буденною необхідністю, з якою мусиш миритися, бо іншого виходу немає... Якби Анатолій не поскакав тоді за Кларою, може б, і сталося саме так...

Катерина знала, що там, у степовому вагончику, він кипить і клекоче. Вона вірила: в цьому кипінні поволі випаровується все, що заважає його цільності, його любові до неї. Розуміла, Анатолій не повер­неться, якщо не відчує, що має на те право. А право на повернення він здобуде лише тоді, коли настане цілковите одужання. Як не дивно, а хворобу лікують тією ж самою хворобою. Нерідко настають усклад­нення,— і жар, і гарячкові марення,— та людина зреш­тою видужує. Якщо ж злякатися прищеплення — хво­роба здатна вбити чи перейти в хронічну, вкоренив­шись в організмі назавжди.

Ось чому Катерина тільки змушувала себе бути суворою, а сама потихеньку раділа: «Тепер він мій, мій!» Це була остаточна перемога, бо інакше б він не повернувся. Не такий Анатолій, щоб хитрувати й лукавити. Раз прийшов, то, значить, видужав на­завжди...

Він і справді дивився на Катерину новими очима. Мимоволі порівнював її з Кларою і сам дивувався, що не бачив цього раніше: вона ж вродливіша за Клару! Може б, ці дві жінки могли позмагатися вродою, якби були ровесницями. Але ж Клара казала правду: її молодість почала вже згасати, а в Катерині вона тіль­ки обростала силою. Все це прийшло до Анатолія, як приходить тверезість після тяжкого сп'яніння. Йому було гірко, що він завдав Катерині стільки страждань. Але те, що він казав їй про свою любов, походило не від жалості до неї — як і завжди, його слова були щирі.

В перший- день після зустрічі з Кларою він зда­вався собі внутрішньо випаленим, спустошеним. Потім почав помічати: одне вигоріло, а друге приходить і заповнює його душу все надійніше. Те друге не схоже ні на бурю, ні на грозу. Воно нагадує тихий, рів­ний вогник, що не обпікає і не спалює, а світить, і гріє, і дихає на тебе милим затишком...

Так після спустошливої грози загоряється в небі чиста зірка.

6

Вчора на зборах Турбай сказав, що через кілька днів закінчаться розрахунки з цукрозаводом і люди почнуть одержувати додаткову оплату... Говорячи це, він ніби відчував перед людьми якусь мимовільну провину. Справді ж бо, поки що то були копійки, які рано порівнювати зі щоденною зарплатою робітника. Будівництво забрало дуже багато коштів, і Турбай гадав, що йому за це почнуть докоряти. Він добирав найліпших аргументів, щоб пояснити: коли господар будує хату, всі інші потреби слід звести до мінімуму... Як же він був здивований, почувши не докори, а радіс­ний шепіт! Лише пізніше збагнув: людям, які роками майже нічого не одержували, і це здавалося неймо­вірним...

Підходячи до Ларивонового двору, Іван Юхимович помітив, що хата оголила свої ребра-крокви, а біля димаря стоїть Ларивон, скидаючи вниз гнилу солому. У дворі під тином лежала акуратно складена чере­пиця. Брат позичив у Івана Юхимовича півтори ти­сячі, щоб устигнути перекрити хату ще до морозів. Як тільки Параска одержить додаткову оплату, він віддасть. Турбай натякнув, що хата батьківська і, зна­чить, турбота спільна, але Ларивон руками замахав:

— Ти мені про це не балакай. Бо й грошей не візьму.

Гордий, бісів Ларивон! Як і всі Турбаї...

Параска носила солому на город, складаючи її в стіжок. Згодиться на паливо.

Взявши вила, Іван Юхимович піднявся на стріху, щоб допомогти братові.

—      А чи не вийде осічки, Іване? — запитав Дари-* вон.— Щось багато тієї додаткової. Аж боязко... Не звик я позичати навіть у брата рідного. Береш чужі і временно, а віддавати треба свої і назавжди.

Турбай уперше за весь час свого перебування у Пальмірі побачив посмішку на худому й довгастому братовому обличчі.

—      Бережись! — весело вигукнув Іван Юхимович, підіймаючи на вилах кілька перетертих, почорнілих снопів соломи.— Звідки оті теревені пішли?..

—      Та народ балакає. І вірять, і не вірять... Незабаром Турбай зайшов до буфету, що містився

навпроти сільради. Тут йому довелося почути розмову, яка могла бути взірцем лаконізму.

Дід Кирило показав продавцеві палець. Той кив­нув головою і налив сто грамів горілки. Дід іще раз показав Палець. Продавець постукав нігтем об скляну стінку невеликої банки з огірками.

Лише тут дід не витримав і, зрадивши принпицам лаконізму, вигукнув довжелезне слово:

—      Чорти батька зна що!.. Огірок мусить пахнути бочкою.

Виливши горілку в рот, дід підійшов до Івана Юхи­мовича, взяв його за лікоть і повів за собою.

—      Даремно так багато наобіцяв. У нас іще зроду такого не було.

—      Так буде,— посміхнувся Турбай.

— Ех, Іване... Не знаєш ти наших порядків. Не бачив, як колись Дмитро Іванович пальмірівські ко­мори вимітав... Усе чисто, до зернини. Тепер цього не можна. Та щось хитріше придумають.

— Часи не ті,— спокійно заперечив Іван Юхи­мович.

—      Часи не ті, а Кузь той самий.

Наступного дня Горбатюк і Бабенко, сидячи в- кріс­лах біля Кузевого столу, умовляли Дмитра Івановича скасувати пальмірівський договір з цукрозаводом, щоб збільшити норми контрактації для пальмірівців, а для михайлівців — зменшити.

—      Що ж це виходить? — обурено вигукував Гор­батюк.— Хто сумлінно виконував твої вказівки, той ї покараний?.. Я не маю права видавати менше, ніж Турбай. Що ж про мене в центрі скажуть?..

— Це так,— скрушно погодився Кузь.— Але поста­новами ЦК передбачено...

— Дозвольте,— втручається Бабенко,— В постано­вах йдеться про деякі викривлення під час хлібозаго­тівель. Це справа минулого. А про контрактацію буря­ків там жодного слова немає.

— Але ж можна зробити висновки,— нерішуче за­перечив Кузь і стомлено посміхнувся:—Якщо ска­зано — поважай стариків, то це не значить, що не слід поважати бабусь.

Федір Петрович останнім часом був розгублений, ще більше облисів і схуд. Те, що Ничипір вимагав написати заяву (на себе самого!), остаточно його до­конало. А відмова, на яку він зрештою відважився, йому тепер не давала спокійно заснути.

Чи дотримає Ничипір своєї обіцянки мовчати? Час від часу прислухався до людських розмов — чи ще не почалося?..

Дмитро Іванович, надававши йому штурханів, вже наступного дня змінив гнів на милість. Бабенко тепер, як ніколи, піклувався про безпеку й авторитет самого Кузя, бо сподівався, що Дмитро Іванович допоможе приборкати шептунів, які незабаром з'являться. Мож­ливість сварки між Кузем і Горбатюком його лякала. Горбатюк все ще був дуже впливовою людиною, його далеко знали.

—      Постанови, висновки,— шаленів Горбатюк.— А на якого ж дідька ми Турбаєві строгача вліпили?.. Газети ж завтра роздзвонять, скільки грошей і цукру одержали в нього за той самий буряк... Де ж ло­гіка?..

Мовчить Дмитро Іванович, бо Горбатюк має рацію.

— Пізно,—говорить «він нарешті.—Незручно. До­говір уже укладений. Треба було раніше про це думати.

— Пробачте,— вкрадливо вставляє Бабенко.— І цукрозавод, і Пальміра, як відомо, містяться в нашо­му районі. Помилку ніколи не пізно виправити...

Все нижче й нижче схиляється Кузева голова. Ну що за життя почалося? Щодня він потрапляє з вогню та в полум'я. І так погано, і так не гаразд...

—      Дайте подумати,— похмуро говорить Дмитро Іванович.— Завтра скажу...

Про те, що наближається підвода з Лантухом, люди зрозуміли по галасові, який зчинили хлопчаки на вулиці. Дітвора вбігла на колгоспне подвір'я попе­реду підводи.

Ганна й Турбай вирішили надати цій події святко­вості й урочистості. Біля дверей контори поставили стіл, покритий червоною скатертиною, над дверима повісили червоно-лазоревий прапор республіки й порт­рети керівників партії.

Перед тим, як Лантух розгорнув списки й відкрив залізний ящик з грішми, Турбай звернувся до земля­ків з короткою промовою:

—      Друзі мої! Земляки!.. Ви добре знаєте, як я іно­ді плутався, як ви брали мене за руки й виводили на правильний шлях. Спасибі вам, люди добрі, за науку...

Хтось перебив:

— Не прибіднюйтесь, Іване Юхимовичу. Якби Ви­шиваний або Гопкало...

— Я це кажу щиро... Все, що сьогодні має Пальмі­ра, зроблено вашим розумом і вашими руками. І я щас­ливий, що ви повірили в руки свої і в свій розум...

Біля столувишикувалась черга. Перший у черзі стоїть Сашко Семидесятий. До його колін горнеться маленька Леся.

—      Тату, купиш цукерок?..

Іван Юхимович підійшов до Сашка, підняв дівчин­ку над головою, заглянув у великі голубі очі. То були очі дорослої людини, і Турбай уперше в житті поду­мав про те, що очі майже не ростуть, що природа їх дає людям одразу ж зрілими, бо стільки дитині треба побачити й пізнати!..

Дивно, що навіть на шостому десятку доводиться робити для себе отакі відкриття. І дивляться ті очі на Івана Юхимовича якось по-дорослому, ніби питаючи: «Дідусю, а чи правда, що ти сьогодні грошей батькові даси? Чи правда, що він купить собі чоботи?.. Бо по­глянь, які в нього черевики. Аж мені соромно за татка».

—      Купимо, Лесю! — каже Турбай, і очі в нього знов робляться вологими.— І ляльку тобі купимо. Не

з ганчірок, а велику, справжню!.. Таку, що мамою тебе називатиме.

—      Прізвище? — питає Лантух, не підводячи погля­ду на Семидесятого.

—      Та хіба ж ти не знаєш? — дивується Сашко.

— Через те й питаю, що знаю. Тобі нічого не на­лежить,— сердито і якось похмуро, не по-святковому говорить він.

— Як це не належить? — обурюється Сашко.— Хіба моя жінка на буряках не робила?..

—      Нехай вона й приходить... Далі!

—      Та яка ж різниця? — вступаються за Сашка.— Муж і жона — одна сатана.

Нарешті Сидір Карпович, змилувавшись, подає Сашкові ручку.

В Сашка аж рука затремтіла. То ж був справжній капітал!..

Та не встиг він поставити свого підпису, як до кон­тори під'їхала Кузева машина і з неї вискочив Бабен­ко. Услід за ним повагом ішов Дмитро Іванович.

—      Прошу зачекати з виплатою! — сказав Бабенко. Лантух одразу ж згорнув списки, наче він цього

тільки й ждав.

А Дмитро Іванович, зачекавши, поки Лантух звіль­нив стіл, зіперся руками на край стола й почав про­мовляти. Говорив він довго і, як завжди, красномовно. Згадав про круте піднесення сільського господарства. Скаржився, що весна цього року була несприятлива для буряків. І нарешті перейшов до головного:

— Я апелюю до вашої свідомості, товариші пальмі-рівці. У вас найвищий урожай буряків, це факт. Але чому?.. По-перше, у вас найкращі землі. А по-друге, ви найменше потерпіли від довгоносиків... Як відомо, це стихія, народне лихо. Використовувати його для власної наживи здатні лише люди, в яких немає нічого святого за душею. Той, кому допоміг лише сліпий ви­падок...

— Не випадок, а труд людський та здоровий глузд! — перебив його Анатолій, зриваючись з місця. Катерина міцно вхопила його за руку.

— Не гарячись...

— Я повторюю — випадок,— спокійно продовжу­вав Дмитро Іванович.— Ви сіяли проти будь-яких

¹/г 18 м. Руленко

529

законів агротехніки. В наших широтах починати сівбу після травневих свят — це злочин перед державою. Але не про це тепер мова... Райком партії вирішив збільшити норми контрактації для вашого колгоспу і за рахунок цього зменшити для інших. Кожен свідо­мий громадянин мусить зрозуміти, що це єдино спра­ведливе рішення.

— Не вмер Данило, так болячка задавила! — обу­рено вигукнула Мотря.— Це ж те саме, що з хлібом колись було.

— Хитро придумано,— каже Сашко Семидесятий, похмуро поглядаючи на свої драні черевики.— Голки не підсунеш...

А Марія зиркає то на Кузя, то на Турбая. Вона помітила, як зблід Іван Юхимович, як нервово він осмикував на собі гімнастьорку, мабуть, лише для того, щоб заспокоїтись. Страшно Марії за Івана. Знала вона, що не стерпить, вибухне гнівом. Як же його стримати, щоб обачнішим був?.. Наливаються її очі сльозами, бо таки ж обидно: стільки труда вкладено людьми в ті буряки, стільки надій на них покладалось...

До Кузя підходить Ганна. Очі в неї палають, паль­ці в кулаки стиснуті. Та не встигла вона сказати жод­ного слова, як Турбай тихенько відтер її плечем.

—      Цього разу, Ганно, я скажу...

Дивиться Іван Юхимович на людей, що мовчки по­схиляли голови, на маленьку Лесю, якій він пообіцяв сьогодні дорогу ляльку. Розуміє Турбай, що рішення Кузя завдасть такого удару «Степовій Пальмірі», від якого вона не скоро отямиться. І справа не тільки в грошах. Крім додаткової, є ще загальна виплата на трудодень, що становитиме карбованців по чотири. Поки що мало. Але це ж тільки початок!.. Головна небезпека полягає в тому, що знов буде підірвана людська віра в свій труд. Як потім її воскресити? І чому Дмитро Іванович не викликав його, щоб віч-на-віч про це побалакати? Він же мимоволі поставив Тур­бая перед необхідністю протестувати отут перед усім народом.

—      Товаришу Кузь,— звертається Іван Юхимович до секретаря райкому.— Ми з честю виконали свій обо­в'язок перед державою. А вашої пропозиції підтрима­ти не можемо. Це проти всіх настанов партії, проти....

—      І що це означає, товаришу Турбай? — наливаю­чись кров'ю, питає Кузь.

Іван Юхимович докладає зусиль, щоб розмовляти якомога спокійніше, але це йому не вдається. Гово­рить коротко, по-військовому:

—      Договору переробляти не будемо. Що заробили люди, те вони й одержать. Землі в нас такі ж самі, як і в Горбатюка. Отже...— Він узяв за руку Лантуха, підвів його до столу.— Починайте виплату. Гадаю, Дмитро Іванович зараз звільнить місце...

Люди дивилися на Турбая з захопленням і страхом. Всі знали, що не належить він до боягузів. Але одна справа на війні, а інша — тут. Не випадково хтось сказав, що громадянська мужність трапляється не так часто, як мужність воїнська...

— Ви розумієте, що робите? — вигукнув Дмитро Іванович.— Ви своїм обурливим анархізмом підриває­те авторитет райкому, авторитет партії.

— Я не вважаю, що партія і ви — це те ж саме. Гадаю, що якраз навпаки...

Кров відпливала від Кузевого обличчя. Він тепер був блідий, мов добре вибілене полотно. Наступаючи на Турбая, люто шепотів:

— Ви... Ви...

— Починайте виплату,— не звертаючи на нього уваги, повторив Турбай, суворо дивлячись на Лантуха.

— Хоч я й безпартійний, але проти волі райкому не піду,— відповів Лантух, шанобливо позираючи на Кузя.

Тоді Турбай відсторонив його від столу, розгорнув списки, відкрив ящик з грішми й звернувся до людей:

— Прошу підходити, товариші. Касиром сьогодні буду я.

— Що ти робиш, Іване? — підбігла до нього Ма­рія.— Чи тобі...

Турбай підвів на неї стомлені очі. Побачивши її сльози, подумав: «Значить, не чужа... Значить, рідна». І вже не було так прикро від тяжкої сутички з Кузем, яка,— він це добре знав, — добром не скінчиться.

Глянув на Анатолія і Катерину. Вони, тримаючись за руки, стояли осторонь. У синових очах Іван Юхи­мович прочитав співчуття й підтримку. Це його теж підбадьорило.

Чг

531

А люди чомусь не підходять.

— Не треба, Іване Юхимовичу,— каже Сашко.— Хіба по-нашому коли було?..

— Було!.. І завжди буде! — з гнівною твердістю в голосі вигукнув Турбай.— Ви кревне одержуєте. Ні­хто вам не робить ласки. Чия черга?..

Підійшов нарешті дід Кирило.

—      Хай буде моя... Правда як олива — завжди на­верх випливе.

За ним стали в чергу й інші колгоспники.

—      Побачимо, побачимо,— тихо, злісно шепоче Лантух.— Кожен розумний по-своєму: один спершу, а другий потім...

Ніхто й уваги не звернув, коли Кузева машина ви­їхала з двору.

Аркадій добре розумів, що такі вчинки, на який сьогодні зважився Турбай, даються людині нелегко. Для цього треба усвідомити, що відсуваєш ти не секре­таря райкому, не райком, не партію, а тільки Кузя. Для цього треба відчути себе носієм партійної і на­родної волі.

Аркадій простояв біля контори півтори години, спо­стерігаючи Турбая. Через десять хвилин після від'їзду Кузя Іван Юхимович був уже цілком спокійний. Не­звичними пальцям*, лічив гроші, часто передавав, і люди, перелічивши їх, повертали то зайву десятку, то навіть сотню. Турбай зворушено дякував, жартував, був веселий і, здавалося, навіть щасливий.

Його напівзігнута постать за столом, вкритим чер­воною скатертиною, під прапором республіки, його бойова сивина і шрам на щоці, його великі руки, що протягом десятиліть не випускали шаблі — все це ро­било Івана Юхимовича в очах скульптора уособлен­ням тієї мужньої сили, яка тримає світ на своїх пле­чах. Враження це не здрібнювало навіть усе те, що знав скульптор про повоєнне життя Турбая. Так, було й те... Турбай не був ідеальним героєм. Він просто лю­дина, якій властиві і слабості, й помилки. Та якщо вже скульптор намагався дошукатись великого, то великим Турбай був саме тут — серед народу, його частка і його вожак.

Увечері, коли Турбай повернувся додому, Аркадій сказав:

—      Я хочу вас ліпити. Можна?..

Турбай глянув на скульптора веселими очима:

—      Зачекайте... Без вас вліплять.

Так Аркадієві і не вдалось умовити його позу­вати.

—      Багато маю гріхів на душі,—жартував Іван Юхи­мович,— але цей гріх — не мій. Позувати не вмію.

7

Ось вона, твоя шабля. Олекса вже давно привіз її разом з білизною, фотографією Анатолія і парадним мундиром. Не висить вона тепер на килимі — ніяких килимів у тебе тут немає.

Поклав руку на ефес, хотів вийняти з піхов. Ви­явилось, що це не так просто — либонь, заіржавіла.

Розхитав, вирвав з піхов, зблиснуло гостре лезо в руках, таке звичне, нещадне в бою і таке безпечне в дні миру, що затупи його трохи — і можна віддати хлопчикам для забави.

Уважно оглянув клинок — він же одинадцять років не оглядав його! Біля самого ефеса сліди іржі і по лезу темнувате ряботиння. Вичистив до блиску, пройшовся по кінчику леза спершу наждаком, потім брусом,— аж горить! Кинь волосинку — переріже. • А хіба себе ти не очистив так само, як оту шаблю?..

Вклав шаблю у піхви й задумався. Навіщо всі оці обряди?.. Шабля ж лишилася для тебе тільки симво­лом, не більше.

Так! Але ж це правда, що в найбільш напружений момент рука твоя відчуває в долоні ефес. Це вже не символ, а звичка, вироблена десятиліттями. Дві речі ти проніс через життя, як дві святині,— шаблю в руках і партквиток на серці.

Тож хай вона завжди буде чистою і гострою, а твій партквиток...

Виключили лише на бюро райкому. До розгляду в обкомі Турбай ще має право носити його при собі.

Кузь, Горбатюк, Бабенко — то люди, яких голими руками не візьмеш. Особливо Кузь і Горбатюк. Звину­вачення висувалися так тонко, що в нього не знайшлось аргументів, щоб їх спростувати. Та й хто здатний

18

М, Рудейко

533

спростувати оті звинувачення? Тільки народ, тільки його земляки, разом з якими він трудиться. А хто з ними балакав?.. Навіть Ганні не дозволили приїхати на бюро.

—      Головна провина Турбая, — говорив Кузь, — по­лягає в тому, що він, намагаючись здобути дешеву по­пулярність серед своїх земляків, фактично протиставив себе партії. Роздавати людям п'ятачки, як це робить Тур­бай, і таким чином завоювати їхні симпатії—це не пар­тійний метод!.. Ви б подивилися на цього комуніста, ко­ли він усунув рахівника і сам почав видавати людям гро­ші. Турбай цього не знає, а я протягом півгодини нагля­дав за ним. На його обличчі було написано: «Беріть, люди добрі, оті гроші та пам'ятайте, що ви їх із рук Турбая одержуєте. Не партія про вас дбає,— то лише пишномовні слова,— а я, Турбай! Власною персоною». Та це ж страшна для партії людина!..

Вся промова Кузя була витримана в такому тоні. Марно, звичайно, доводити, що тоді, коли Турбай ви­давав гроші, в нього на обличчі було написано зовсім інше.

Промова Горбатюка була зовні доброзичливою, на­віть дружньою.

—      Не раз одним снарядом нас у бліндажах прива­лювало, не раз Турбай заглядав у вічі смерті. Він був хорошим командиром. Я також розумію, що привело його до земляків. Прийшла старість, людина хоче за­лишити по собі добру пам'ять у рідному селі. Ніби й непогані наміри. Та, споруджуючи собі пам'ятник, Тур­бай хоче, щоб на ньому було золотом написано: «Зем­ляки! Пам'ятайте: все, що ви маєте,— зроблено для вас Турбаєм». Не партією, не Радянською владою, а Тур-баєм і тільки Турбаєм!.. Протиставлення власної осо­би партії, та ще в дні боротьби проти культу особи,— це найтяжчий злочин для комуніста. І хоч мені дуже прикро, бо ми з Іваном Юхимовичем — фронтові дру­зі, але партійна совість підказує, що Турбаєві не місце в партійних лавах.

Кінець його промови прозвучав так трагічно, що деякі члени бюро повірили: Горбатюкові справді боля­че, але він — комуніст і лишається комуністом навіть тоді, коли партія змушена покарати його фронтового друга.

Іван Юхимович говорив про те, що було б справді злочином, коли 6 він намагався протиставити свою особу партії. Та й хто він такий, щоб це робити? Він тільки маленька частка, одна клітина великого партій­ного організму.

Хто надав Пальмірі півмільйонну позику? Держа­ва!.. А з тієї позики все й почалося — все, що має, і все, що завтра матиме Пальміра. То була велика під­тримка...

Турбай спробував довести, що про власну роль у Пальмірі він дуже невисокої думки, бо прийшов у село з тим досвідом, який мало годився для керівництва колгоспом; що без комуністів і комсомольців, без до­помоги колгоспників він неспроможний був зробити жодного кроку; що не боїться це визнати перед ким завгодно; що лише перед жнивами до нього почала при­ходити певність у своїх вчинках; що він сподівається зробити більше, значно більше і відчуває себе деякою мірою підготовленим для цього. Розповів навіть про те, як розгубився під час посівної, як керівництво посів­ною взяла на себе комуністка Ганна Щербина.

Щирий і стриманий виступ Турбая справив вражен­ня на членів бюро, йому повірили.

Гаряче на захист Турбая виступив голова райви­конкому Трохимчук.

— Чому ви гадаєте, товариші, що колгоспники у вчинках Турбая не вбачають вияву партійного піклу­вання?.. Адже ж вони пам'ятають, що Турбай — син партії, що діє він в інтересах держави й народу. А те, що ви, Дмитре Івановичу, прочитали на його обличчі... Це, пробачте, ще не аргумент. Я давно вже на обличчі одного з відповідальних районних працівників читаю, що він хабарник і підлабузник, а ви читаєте щось зо­всім протилежне... Це я кажу для прикладу.

Розгладивши смолисті вуса, він кинув гострий по­гляд на Бабенка. Всі зрозуміли цей натяк, Дмитро Іва­нович нервово забарабанив пальцями об стіл.

Та після Трохимчука ще раз виступили Кузь, Гор­батюк, Бабенко... Говорили запально, доводили, що вони обстоюють високі принципи партійності, переко­нували, що Турбай протягом десятилітнього життя поза колективом виродився в егоцентриста, який мрів лише про особисту славу.

Отже — виключили. Один голос переважив. Проти було троє — Трохимчук, другий секретар райкому Мироненко і райвоєнком майор Сахнін.

Аркадій уже виїхав, і Турбай задоволений з цього— йому легше зараз бути наодинці з самим собою. Скульптора відвезли на станцію тільки сьогодні, про виключення Турбая він не знає...

Поставивши лампу на стіл, дістав партквиток, дов­го його розглядав. Все життя, рік за роком, поставало перед його очима. Жодної плями він не побачив на ньому, окрім... Окрім провини перед родиною.

І дивна річ — Турбай зараз був навіть більш спо­кійний, ніж тоді, коли одержав суворе партійне стяг­нення.

Чим же це пояснити? Мабуть, тим, що тоді він був не до кінця певен у своїй правоті. Зараз же йому було ясно, що душа його перед партією чиста.

Іван Юхимович помічав, що колгоспники з ним уважніші і завбачливіші, ніж завжди. Ганна й Калина прийшли його заспокоювати, просиділи біля нього увесь вечір.

— Можна обдурити бюро райкому, та й то нена­довго,— сказала Ганна.— Але партію й народ — ні­коли!..

Семидесятий приніс Турбаєві змайстрованого ним стільця. Крім Ганни, про оту біду ніхто не обмовився жодним словом. Просто заходили до хати, сиділи, ба­лакали, поки балачок тих вистачало.

А вранці Івана Юхимовича знов, як і щодня, бачи­ли серед людей, мовби нічого з ним і не сталося. Він сміявся, жартував, і коли помічав чийсь скорботний, скрушний погляд, підходив до людини, розпитував про сім'ю, про дітей, про се, про те,— і людина вірила, що Турбаєві, мабуть, не так уже й боляче.

Але чому ж його обходять ті, кого він найбільш хотів би зараз бачити? Де ж це Марія та Анатолій? Чому навіть Катерина перестала до нього забігати?..

Ну ясно, в Катерини зараз на фермі роботи чимало. Вона тепер не «за старшу, куди пошлють»,—вони з На­талкою справжні доярки. Нещодавно до Гусляра їздили, щоб досвід перейняти... Корови поки що в старому ко­рівнику, але це вже зовсім інші корови. Та чому ж не­вістка не показується на очі?..

Зайшов до кузні, яка теж доживала останні дні під старим батьківським дахом, запитав про це в Лари-вона.

— Сліз бояться,— відповів коваль, ховаючи від бра­та очі.

— Чиїх?.. Чи не моїх? — запитав Турбай, похмуро посміхаючись.

— Та своїх, Іване, своїх...— зітхнув Ларивон, а в самого очі червоні, ось-ось потечуть сльози.

— Ларивоне, це що за новина? — гримнув Турбай на брата.— Ось тобі й маєш!..

—      За народ обидно. За правду людську.

— Нічого з людською правдою не станеться. Вона не курка, щоб її можна так легко обпатрати.

— Та й за тебе... Все життя в партії,— уточнив Ла­ривон, що навіть у цьому випадку боявся відверто ви­словити своє співчуття. В народі, який протягом сто­літь жив од війни до війни, співчуття здебільшого висловлюється поглядом, потиском руки і дуже рідко словами.

Увечері стояв Турбай під Маріїними вікнами, але в хату так і не зайшов. А коли повертався до себе, помі­тив, що в його вікнах світиться.

Заглянувши у вікно, побачив таку картину: Анато­лій, опустившись біля шафи навколішки, старанно пор­пався в його речах. На підлозі лежали чоботи, кітель, шабля, білизна. А він викладав із нижньої шухляди все нові й нові речі. Нарешті знайшов те, що йому потріб­но,— невеликий трофейний пістолет, подарунок за­гиблого друга. Сховавши пістолет у кишеню, похап­цем склав речі в шафу і, погасивши лампу, вийшов з хати.

Зустрілися вони на ґанку. Вечір був осінній, вже повівало прохолодою, але світив щербатий місяць, і Турбай добре бачив синове обличчя. Воно було вину­вате і якесь зовсім хлоп'яче, мов у школяра.

Турбай узяв його за лікоть, мовчки повів у хату. Анатолій покірно пішов. Засвітивши лампу, Турбай запросив його сісти, але хлопець мовчки переступав з ноги на ногу, ніби збираючись утекти.

Тоді, сміючись, Турбай потягнувся до його кишені, намацав пістолет, дістав його і, зважуючи на руці, за­питав:

— Може, поясниш, з чиєї санкції провадиш цей обшук?..

— Мати мене послала,— відповів Анатолій все так само винувато. Мабуть, він пригадав, як колись, іще в далекі довоєнні часи, перепадало йому на горіхи за те, що виявляв інтерес до батькової зброї.

— А навіщо він матері? — ніби й не догадуючись, хитрувато запитав Іван Юхимович.

— Не знаю...— Та ось школярський вираз одразу ж зник з його обличчя, перед Турбаєм стояв дорослий і змужнілий Анатолій. Розкинувши руки, він кинувся до батька: — Тату!..

Кілька хвилин повного, цілковитого мовчання. Стоять, стиснувши одне одного в міцних чоловічих обіймах, мовби вони вперше зустрілися після тривалої розлуки.

Таки ж уперше — як батько й син... Уперше після п'ятнадцяти років, одинадцять з яких були не лише розлукою, а прірвою поміж ними. І хто ж назве озна­кою слабості щиру синівську сльозу, що покотилася по щоці Анатолія? Хто засудить Івана Юхимовича за те, що в нього зараз вологі очі? Хто не зрозуміє, чому юнак, який сам незабаром стане батьком, так часто повторює слово, що протягом половини свого життя вважав для себе забороненим:

—      Тату! Тату!..

Шумить за вікнами осінній степовий вітер, виє в димарі. У хаті якось вогко й незатишно. Але ніколи в цих людей не було так легко на серці, як зараз.

Турбай посадив сина проти себе і все ще надивляв­ся на нього.

— Який же ти в мене дорослий!.. Вже й руку до щоки простягнути боязко. Не по-чоловічому якось...

— Давай мені свої руки,— каже Анатолій з ніяко­вою посмішкою, мовби соромиться своєї ніжності.— За ті чотири роки, за війну...

Так, за ті чотири роки. А за одинадцять — уже спізнився: син став дорослим чоловіком...

—      Онук скоро буде,— тихо говорить Іван Юхимо­вич, відчуваючи, що синові вже не потрібні його бать­ківські пестощі, що він просто терпить їх, бо, мабуть, теж пройнявся батьківськими почуттями і розуміє, що це — людська потреба. Відриває долоні від синових щік — і руки незграбно звисають мало не до під­логи.

Іван Юхимович простягнув пістолет.

— На, передай матері...

— Не треба. То ми про всяк випадок...

Майже до ранку вони отак просиділи. Та ось Ана­толій дістав із кишені акуратно складений папірець, подав батькові.

—      Тату, поглянь... Чи так я написав?

Турбай швидко перебіг очима. Це була заява про прийом до партії. В такий день, в такий час!.. Анатолій поспішив пояснити:

—      Не тільки я... Катерина теж хоче. І Олекса мені казав сьогодні.— Потім, боячись, щоб слова його не були надто пишними, заговорив напівфразами: — То нічого, що в районі так... Я вірю: ти переможеш... І якщо мене приймуть, я буду завжди діяти так само, як ти. Щоб за народ горою... І що б там зі мною не сталося, ніколи не пошкодую. Ти справжній комуніст, тату!..

Якийсь теплий, радісний клубок підкотився до гор­ла Івана Юхимовича. Важко йому було щось відпові­сти на ці слова. Він тільки вхопив Анатолія за сильні руки,— за руки, які син віддавав партії,—і тихо, пів-шепотом проказав:

—      Спасибі... От за це — спасибі, сину!..

Анатолій пильно, закохано дивився у вологі бать­ківські очі, твердо вірячи, що вже ніщо й ніколи не по­рушить цієї святої єдності їхніх думок і душ.

На світанку вийшли з хати, спинились на греблі. Одразу ж, як тільки колгоспники упорали городину, водозлив було перекрито, почали збирати воду. І хоч невелика річка Сухий Ташлик, та все ж таки річка. Води вже набралось чимало, вона заливала нешироку заплаву, підкрадалась до Ганниного й Ларивонового городів, затоплюючи їх. Сухе картоплиння й огудина гарбузів підіймалися водою з городів, плавали по ши­рокому плесу озера. Ще нескупе, лагідне сонце теплої осені, відкладаючи довгі ранкові тіні, визирнуло з-за хат — і озеро посеред села одразу ж запалахкотіло багряними спалахами.

А батько й син, вперше в житті пліч-о-пліч зустрі­чаючи ранок у рідному селі, з радістю дивилися, як стягує з себе Пальміра солом'яні стріхи,— чорні, про­сякнуті тисячолітнім потом, мов мамонтові шкури,— як укривається вона рожевою лускою черепиці і хви­лястими пластівцями шиферу. Дивилися то на село, то на себе — і не пізнавали ні його, ні себе. Наче стоя­ли вони зараз в іншому світі — його творці і його ко­ріння.

— Хороша, тепла осінь,— сказав старший Турбай.

— Тепла,— відгукнувся молодший.

А проте Іван Юхимович стояв одразу на двох віт­рах: на теплому, що віяв з рідної Пальміри, і на холод­ному, що віяв з Пилипівки.

Ще на бюро райкому стриманість і спокій Турбая вселили неспокій в душу Дмитра Івановича. Кузь був майже певен, що обком не погодиться з рішенням про виключення Турбая з партії. Знав він це ще до того, як поставив на бюро його персональну справу. Але вони з Прокопом міркували так: Турбай не належить до тієї категорії людей, які висиджують цілими днями по приймальнях. Не поїде він і в обком, щоб приско­рити розгляд своєї справи. Чекатиме, поки його не ви­кличуть. Справу ж цю можна притримати в районі, потім мине якийсь час, поки винесуть її на бюро обко­му. В обкомі теж можна побалакати з інструктором, щоб не поспішав. Так, дивись, деякий час і походить Турбай з тавром виключеного з партії. А там...

Кузь був непоганим психологом, він знав: цілеспря­мовані, емоційні натури лякає не сама небезпека, що відчутно висить у них над головою, а невідомість, че­кання небезпеки. Невідомість підточує нерви, пригні­чує психіку, робить людину безвільною, нездатною до тверезих рішень.

Тим часом можна поставити питання, чи доцільно тримати на посту голови колгоспу людину, виключену з партії?..

Після сутички з Турбаєм на подвір'ї «Степової Пальміри», після своєї поразки,— а він добре розумів, що це була поразка,— Кузь ще більше зненавидів Іва­на Юхимовича і хотів позбутись його якою завгодно ціною.

Кузь не боявся за те, що обком, не підтвердивши рі­шення про його виключення, притягне до відповідаль­ності самого секретаря райкому. Не боявся, бо таких випадків ще не було. Не боявся, бо діяв обачно й по­слідовно: спершу — проста розмова в присутності чле­нів бюро, потім — суворе партійне стягнення, а далі,— цілком логічно, — виключення. Метод надійний, неодно­разово перевірений. А не погодяться з рішенням, так що ж тут такого? Звичайна, буденна робота... Серед сотень питань, які розглядаються на бюро обкому, це питання буде незвичайним і принципово значним хіба що для самого Турбая.

Та Бабенко, якого Дмитро Іванович попросив на­глядати за Турбаєм, доповідав, що той тримається так, наче з ним нічого й не сталося. Щодня на роботі, ні­яких у нього інфарктів, веселий, життєрадісний, і ка­жуть, що навіть посвіжішав останнім часом. Бабенко, як і завжди, знав, що робив: треба було підохотити Дмитра Івановича до нових, активніших наскоків на Турбая, бо той і справді виявився досить товстошкі­рим.

Це не в жарт розсердило Дмитра Івановича. Йому було неприємно, що в районі є людина, нещодавно ви­ключена з партії, яка живе й працює значно впевнені­ше, ніж він. Заздрість до сильних духом була постій­ною слабістю Кузя. Крім того, він почав побоюватись Турбая: наближалася звітно-виборча партійна конфе­ренція. Дідько його знає, що утне цей норовливий чо­лов'яга, якщо його своєчасно не усунути...

Дмитро Іванович подумав про те, що було б най­краще змусити Турбая залишити роботу в колгоспі «за власним бажанням». Хай відчитається на звітних зборах перед колгоспниками і скаже: так, мовляв, і так, люди добрі, попрацював я трохи, переконався, що важкувато мені — старість. Тепер вам живеться легше, відпустіть мене з миром...

Тоді можна вирядити його з подяками, з найкращи­ми характеристиками. Та й персональну справу можна переглянути, не доводячи її до обкому...

І ось по обіді в Пальміру примчала Кузева машина, в якій окрім шофера, нікого не було. Шофер привіз усне розпорядження (чи то запрошення — Турбай не зрозумів), щоб Іван Юхимович разом з ним негайно виїхав у Пилипівку.

Повіз він його не в райком, а до Дмитра Івановича додому. Це трохи здивувало Турбая, але довелось під­коритись: може, захворів?..

Кузь жив в особняку, що був уже після війни по­будований для секретаря райкому. Особняк доброт­ний, просторий. За парканом чималий садок, вже тро­хи опалений осінню. Проте Турбая не можна було зди­вувати добрим будинком — він залишив не гірший, та ще й свій, власний. Турбай подумав тільки про те, що Дмитро Іванович, певне, неабияк цінує всі оті вигоди: і добрий державний будинок, і каналізацію, що була підведена сюди від лікарні, і паркан, і садок. Зробив він про це висновок з того, що посеред садка був по­будований басейн для плавання, доріжки, вкриті асфальтом, клумби полум'яніли осінніми квітами, а по­між дерев походжав немолодий садівник, пильно при­глядаючись до гілок.

Турбая зустріла пишнолиця господиня й одразу ж завела у їдальню. Стіл був заставлений стравами, і Турбай, який уже давненько харчувався, як випаде, не міг не звернути уваги на вишуканість страв. В домі, очевидно, чекали на гостей. Подумати про те, що він теж запрошений у гості, в Івана Юхимовича не було жодних підстав.

Та як же він здивувався, коли з кабінету вийшли Кузь і Горбатюк, несучи на своїх вустах чарівні по­смішки досвідчених конферансьє, і, мовби нічого й не трапилось, по-дружньому тиснучи руки, потягнули його до столу!..

— З якої це нагоди? — насторожено запитав Тур­бай, все ще не вірячи, що його збираються пригощати люди, які нещодавно оголосили його мало не відвер­тим ворогом партії.

— Нагода? — посміхнувся Горбатюк.— Хіба нам, старим друзям, ще й нагоду треба вишукувати?.. Одна справа — на бюро. Повір, Іване, як би суворо я не виступав, але любив тебе і люблю, мов старшого бра­та. Фронтова дружба — це святе діло...

— Іване Юхимовичу, якщо ви ще не забули, я ко­лись запрошував вас завітати до свого порога. Прига­дуєте? — додав Кузь, накладаючи Турбаєві в тарілку маринованих грибів.—Чи, може, я відірвав вас від не­відкладних справ?..

—      Справи завжди невідкладні,— спроквола прока­зав Турбай, низько опустивши брови.

Його почала цікавити ця дипломатія. Що за нею ховається? Може, їм стала відома думка обкому про його персональну справу, і думка та склалася не на їх користь?.. Треба набратись терпіння.

Розмову напочатку підтримував Горбатюк, який знов чомусь вдався до спогадів про воєнні подвиги Турбая і відверто, не соромлячись, їх перебільшував. Це розсердило Івана Юхимовича, але він спинив його напівжартом:

— Якби я знав, що мій комеска після війни почне про мене такі байки поширювати, я б його відкоман­дирував з полку.

— Дивна ти людина, Іване,— спохмурнів Прокіп.— Приємного тобі не кажи, неприємного — теж не кажи. Що ж ти любиш?.,

—      Правду,— підкреслено відповів Турбай. Дмитро Іванович, оголивши в посмішці білі зуби,

сказав:

—      Ми сидимо за дружнім столом, галстуки можна зняти не тільки з шиї, але й з душі...

Турбай здивовано глянув на господаря.

— Не знаю, це моя перевага чи недолік... Але я ні­коли в житті не носив галстуків. Ні на шиї, ні на душі.

— Зрозумійте правильно,— продовжував Кузь.— Я зараз кажу не про класову правду. Тут усе ясно. Але в кожному класі, яким би він не був, психологія як наука вбачає чотири види темпераментів і безліч ха­рактерів з найрізноманітнішими відтінками. Отже, мис­лити про людину тільки класово — це ще не людино­знавство. Це тільки суспільствознавство... Наші літе­ратори іноді змішують ці поняття. Іноді беруть їх лобовою атакою.

Дмитро Іванович і справді зняв галстук, повісив його на спинку стільця. Він любив побалакати за сто­лом. Це було його єдиною втіхою і єдиним відпочин­ком, окрім усім відомих раків. Бо які ж іще радощі й насолоди дарувало йому життя?..

Сумно й співчутливо глянув на нього Турбай, і по­гляд той не пройшов повз увагу Дмитра Івановича. А Турбай думав зараз про те, що з Кузя, можливо, вийшов би непоганий педагог або, може, історик, археолог. Адже ж не обділила його природа розумом. Чого ж йому не вистачає?

Та коли він зрештою знайшов відповідь на це запи­тання, йому довелось прийти до висновку, що зміна професії не зробить Кузя кращим, бо не вистачало йому того, без чого не можна жити на землі, — любові до людей...

Кузь тим часом розвивав свою думку:

— І кожний людський характер у своєму розвитку дошукується, окрім класової, ще й свс«.ї, так би мови­ти, локальної, периферійної правди. Ось ваша, Іване Юхимовичу, локальна правда: якщо доля не судила продовжити життя в дітях... Ну, так вийшло у вас, не ображайтесь.. То я продовжу його в пам'яті моїх зем­ляків. Ви навіть не помітили, як переступили межі до­зволеного... Знов прошу не ображатись. Хіба ж не так?..— Не дочекавшись відповіді, бо Турбай хотів зрештою зрозуміти, куди він гне, Кузь, зиркнувши на Горбатюка, багатозначно додав: — І обрали ви для цього дуже-таки невдячне поле. Якби порадилися з нами раніше, ми б вам підказали місце простіше й на­дійніше.

— А саме? — нетерпляче запитав Турбай, відсу­ваючи наповнену Горбатюком чарку.

— Ну, скажімо, кінно-спортивний клуб... Ви уяв­ляєте, як тягнуться юнаки до романтики, до спорту? Ми б вас призначили директором. Організовуйте, Іва­не Юхимовичу! Вам і карти в руки... Доберемо в кол­госпах добрих коней. Ну як? До душі вам така ідея?.. Ви уявляєте, як вам дякуватимуть потім ці юнаки, що на все життя одержали надійний кавалерійський гарт? Та вони батьком рідним вас вважатимуть!..

Турбай посміхнувся:

— Ідея чудова. І я гаряче її підтримую. Кузь запропонував випити.

— За те, щоб не вмирало мистецтво запорожців!.. Турбай теж випив.

— А звідки ж ви візьмете штатну одиницю? — сер­йозно, діловито запитав Турбай.

— Викроїмо,— підбадьорений розмовою, відповів Кузь.— А відносно персональної справи... Ну, це ми ще подивимось. Ми поки що в обком не передавали.

Переглянемо... Скличемо збори в Пальмірі, складете звіт, народ вам подякує...

—      Та-ак,— перебив Турбай, ледве стримуючись, щоб не наговорити грубощів.— У мене є краща кан­дидатура на пост директора майбутнього клубу. Майор Горбатюк! Рекомендую як дуже досвідченого кіннот­ника. А я братиму в цьому ділі посильну участь.

—      Це несерйозно,— спалахнув Прокіп.

—      А це серйозно? — підвівся за столом Турбай.— Ніякої в мене локальної правди немає, як немає гал­стука на душі. Для мене протягом усього життя існу­вала одна правда — народна. І коли я від неї на якийсь час відгородився от таким парканом, як у вас, Дмитре Івановичу, я мало не задихнувся від тієї локальної правди. Те, що ви пропонуєте, річ корисна. Я з охотою за це візьмусь... у вільні від роботи години. От виро­стимо коней у Пальмірі, тоді позмагаємось, Проко­пе, вже не сам на сам, а пальмірівська молодь з ми­хайлівською. Щоб не згинуло мистецтво запорож­ців...

Горбатюк зірвався з місця, забігав по кімнаті.

— Гаразд! Будьмо відверті. Райком не хоче, щоб ти головував. Хіба цього мало? Ти припустився помилки, прийнявши пост голови проти волі райкому. Ти мусиш її виправити. Чуєш? Інакше...

— Що інакше? — якомога спокійніше перепитав Турбай.

Горбатюк підійшов до Івана Юхимовича майже впритул. Очі його знов нагадали Турбаєві того Про­копа, якого він бачив колись у манежі. Тільки зараз тут не було Ладимка, і Прокіп почував себе значно вільніше. Та й поразка його тепер була дошкульніша, ніж у тому змаганні.

—      Інакше тебе не захистить ніяка сила. Пам'ятай, що мене знають не тільки в Києві, але й у Москві! І за Лозового не ховайся. Якщо треба буде...

Турбай зареготав. Сміх його вкрай приголомшив і Горбатюка, й Кузя. Вони дивились на нього переля­кано, мов на людину, яка щойно виявила ознаки бо­жевілля.

—      А проти армії комуністів, проти народу, проти правди — тебе теж вистачить?..— Обличчя Турбая ста­ло серйозним і гнівним.— Та хто ж вам дав право спе­кулювати моїм партійним квитком?.. Ви ж ставите питання так: або покинеш Пальміру, бо ти нам зава­жаєш, або покладеш на стіл партквиток. Навіть поса­ду вигадали, щоб я забавлявся... Не вірю у вашу все­могутність! І не ховайтесь за вивіску райкому. Вона не прикрасить вашої внутрішньої порожнечі, а тільки відкриє її народові. Народ розумніший за вас. Він спо­конвіку говорить: не місце красить людину, а людина місце... Отож не оголошуй, Прокопе, війни цілому районові, бо вся твоя спартанська могутність розвієть­ся, як попіл. Мишачого хвоста не буде варта... І народ тобі за це спасибі не скаже.— Турбай теж підійшов до столу, підняв чарку. — Якщо запросили мене випи­ти, то приймайте мій тост — будьмо друзями. За те, щоб не було в нас ні Михайлівок, ні Пальмір!.. За те, щоб були Зачепилівські райони!.. За справжнє соціа­лістичне змагання з зачепилівцями!..

Кузь і Горбатюк, скорені й пригнічені його неаби­якою волею, теж підняли чарки. Та, почувши про Заче-пилівський район, Кузь одразу ж поставив чарку. За ним поставив чарку й Горбатюк. Неприязнь до всього зачепилівського завадила їм вдуматися в його слова, і Турбай це зрозумів. Він сказав:

—      А проте Зачепилівка не ідеал. Там теж тільки початок. Давайте, товариші, вип'ємо за те, щоб нам завжди жити інтересами цілого району. Зрештою —ін­тересами держави!..

Турбаєві хотілося, відкинувши всі дрібні образи, переступивши через руйнівні самолюбства, знайти спільну мову, змусити їх глянути на все, чим жила країна, новими, світлими очима. Адже ж усі вони тут комуністи, а значить — однодумці. Та він і не помітив, як новим своїм тостом ще більше образив Кузя.

— Ви гадаєте, що, крім вас, нікому піклуватись про район?.. Ще б пак! Нещасна Пилипівка, до появи на її горизонті полковника Турбая вона була зовсім безпритульною. І він твердить, що не протиставляє себе партії!.. Інтереси району! А хіба тоді, коли ви грубо, як справжній анархіст, відтерли від стола сек­ретаря райкому, я з вашими людьми не про інтереси району розмовляв?.. Я ж хотів полегшити іншим...

— Ви приїхали як адвокат Горбатюка, а не як секретар райкому,— скрушно зітхнувши, спокійно, але з тяжким розчаруванням сказав Турбай.— А я га­дав, що ви ще спроможні розмовляти й працювати тве­резо... На все добре!

Поставивши чарку, Турбай вийшов з кімнати. Ні­хто його не пробував затримати, бо й Кузеві, й Гор-батюкові було ясно, що переговори зірвалися.

А коли Іван Юхимович повернувся додому, його тут чекала радісна несподіванка. Зайшовши в хату, він не пізнав її. Спершу йому здалося, що він, замис­лившись, потрапив не в. той двір, не в ті сіни. Підлога була вимита, стіл покритий скатертиною, вікна заві­шені білими фіранками. Піч побілена, від дверей до шафи простелена доріжка. Хата раптом стала світлою, веселою, і йому навіть здалося: ніколи він не жив у такому затишку й чистоті. Та найбільше він зрадів хустині, що висіла на гвіздку, вбитому в одвірку. То ж Маріїна хустина!..

В печі потріскував хмиз — варилася вечеря. І піч здалась йому стократ привітнішою й теплішою, ніж камін у його котеджі.

Він не знав, як йому ступати, де покласти газети, які він приніс із собою. Серце билося так шалено, мов у той день, коли він ще молодим командиром на чолі ескадрону входив у рідне село. Знов зазвучала музика їхньої першої ночі,— десь далеко, за порогом його старості, в юності, у молодому садку...

Але де ж це Марія? Чому ж її немає?..

Вибіг із хати, оглянув подвір'я. Теж порожньо. За ворітьми наштовхнувся на Варку, мало не збив її з ніг. А вона, мабуть, уже знала все, бо в селі такої події не приховаєш, — тільки посміхнулася йому навздогін.

Марію він побачив посеред вулиці—несла воду від колодязя. Привітався стримано, намагаючись не вика­зувати свого хвилювання. Мовчки зняв коромисло з відрами, взяв собі на плечі.

Вона тоскно промовила:

— То неси вже сам, а я повернусь додому.— І, наче виправдовуючись, додала: — Анатолій каже: піди та піди, мамо. Хоч трохи прибери, бо ніби ж таки не чужий...

Він глянув на її непокрите волосся, на смагляві щоки, на вже немолоду жіночу вроду. Значить, поми­лився. Прийшла тільки хату прибрати. Та й то не зі своєї волі — син прислав... І, ніби намагаючись впійма­ти мотузок, що вислизав із рук, тихо сказав:

—      Там хустка твоя лишилася.

Вона провела долонею по сивому волоссю.

—      А-а, правда...

І пішла поруч нього.

Зайшовши в хату, стояли й мовчки, запитливо ди­вились одне на одного, ніби хотіли вгадати, про що кожен із них зараз думає. Потім Марія запнулася хустиною, взялася за клямку.

—      Якщо треба щось випрати — принось... Або кра­ще я Катерину пришлю.

Він потоптався на місці, потім рвучко підійшов до неї, взяв її руку, наблизив до своєї щоки.

—      Лишайся, Маріє... Вона сумно посміхнулась.

—      Гадаєш, це так легко?.. Після всього того... Після того, що було...

Але руки не вирвала. Пальці її мимоволі воруши­лися, намацуючи корінці виголеної щетини, що знов почала пробиватися на бороді й на щоках.

—      Знаю, все знаю,— неквапливо проказав він.— Але того, що було, вже нема. Є ти, є син... А незаба­ром ще й онуки будуть... Цього ніби й досить... Лишай­ся, Маріє. Назавжди. І за все, що було — пробач... Якщо можеш пробачити...

Очі її раптом виповнилися слізьми. Вона впала го­ловою йому на груди й крізь сльози мовила:

—      Іване!.. Що ж це буде з тобою? Якби ти знав, скільки я серцем за тебе переболіла! Як же вони сміють глумитися отак?.. Навіщо він тебе знов кли­кав?..

Помацала рукою у нього на грудях, де завжди ле­жав партквиток. Помітивши, що він на своєму місці, трохи заспокоїлась, але сльози все ще текли з її очей.

—      Ти теж оплакувати мене прийшла?—перебираю­чи пальцями пасма її волосся, вдячно запитав він.— От спасибі Кузеві!.. Гадав щось лихе мені заподіяти, а вийшло... То пусте, Маріє. До самої смерті нічого зі мною не станеться.

Вона поклала руку йому на голову.

—      Ех, ти... Яке волосся було. Розгубив, мов кращі роки... Ріденьке стало. І все ж таки моє, рідне... Я вірю в тебе. Ти сильний. Ти тільки з нашим братом, з баба­ми, як віск, танеш. Більше не будеш, правда?..

Чорні очі посміхаються хороше, без осуду. Все про­стила. А здавалося, що й простити того не можна.

— Куди ж більше? — кволо, винувато посміхнув­ся він.

— Іване, Іване... Я все ж таки вірила:хоч на ста­рості, а повернешся. І ось, бач, діждалась. Тепер ти мій. Рідний мій, моє весняне й осіннє щастя. А літо пропало. Випало... Нічого! Я його в собі зберегла... Ти чуєш?

Так, він чув. І чув, і відчував, що до нього горну­лася не просто Марія, не тільки рідна душа, ^іати його сина — такою вона лишалася для нього навіть у роз­луці. А Марія, яка зараз припадала до його грудей,— то невідома, незнана жіноча сила, що з його волі була приречена на згасання, але не згасла. Ні, не згасла,— вона тільки згустилася, зібралася в палючий клубок, мов енергія кулевидної блискавки. І ось той палючий клубок підкотився до його тіла, до його серця... І від­чуває Турбай, що під впливом тієї сили він теж стає іншим, незнайомим самому собі,— таким, яким, здаєть­ся, ніколи й не був...

Вона теж це відчула. Потягнулася рукою до відра в печі.

—      Довго вода гріється. Помитись тобі треба...

І засміялася так, як сміються жінки лише весною.

8

Було б перебільшенням гадати, що Пальміра вже цілком змінила свій вигляд. Кажуть, курчат по осені лічать, і осінь та ніби прийшла. Але кури, як відомо, курчат не народжують одразу живими...

Та подекуди вони вже вилупились. їх можна лі­чити. А подекуди ще тільки прокльовували дзьобика­ми шкаралупу.

Першим перекрив свою хату Ларивон, бо в нього було де позичити грошей. Услід за Ларивоном пере­крили свої хати Мотря, Марко Цибуля, Варка Безуг-ла та ще кілька колгоспників. З шифером і черепицею було так само сутужно, як і з цементом. Це неважко зрозуміти — вся суто українська солом'яна стихія во­ліла струсити з себе гнилу солому. І майбутній істо­рик, виявивши елементарну пильність, помітить: село перестало бути солом'яним у середині двадцятого віку. Хай цей процес ще не скінчився, але він так широко розгорнувся, що його тепер стримують не сільські не-статки, а неможливість протягом якогось року задо­вольнити мільйони людей шифером, бляхою, черепи­цею. Навіть з'явився особливий тип злочинців і спеку­лянтів — вони спекулюють бляхою та шифером, як колись, на початку двадцятих років, спекулювали сіл­лю. В судах час від часу виникають «шиферні» та «бляшані» справи. За цими товарами виникли вели­чезні черги. Люди складають довжелезні списки, що­тижня їздять у місто відмічатися і, грішним ділом, ра­діють, коли хтось чужий, незнайомий не приїхав і його можна викреслити.

Пальмірівці теж їздили в місто, писалися в черги. Приходили до Мотрі по допомогу, бо, торгуючи в місті колгоспними овочами, вона не гаяла часу, завела корисні знайомства. Казна-які то були знайомства, але молодиця роздобула шифер і для себе, і для своєї подруги Варки.

З'явилася ще одна стихія — повернення молоді на село. Одна з таких дівчат, Надійка Горох,— вродлива, білолиця,— замінила Катерину в ролі Наталки Пол­тавки, бо Катерині, що десь після Нового року мала стати матір'ю, виступати в цій ролі вже не годилося.

Повернулися в Пальміру електротехнік Микола Цибуля, син Марка, та радіотехнік Віктор Босий: для них у селі з'явилася робота.

Пальміра обплелася дротяною павутиною. По ву­лицях, як і в інших селах, крокували соснові стовпи. Розрахунок показав, що, незважаючи на невелику по­тужність, електростанція цілком задовольнить потреби села. Готувалися освітити не тільки хати, але й вулиці.

Пуск електростанції спершу призначили на Жовт­неві свята, але колгоспники запротестували: чого від­тягувати до свят? Хай ця подія стане окремим святом. Порадилися з енергетиками й вирішили на правлінні пустити електростанцію після двадцятого жовтня.

Драмгурток провадив останні репетиції вже в ко­стюмах. І хоч вистава мала відбутися в старому клубі, колгоспники її чекали з нетерпінням, — то була перша самодіяльна вистава після війни. Клуб побілили й при­красили, як тільки могли. Грицько виготовив для сце­ни бляшану рампу, з міста привезли й повісили під стелею недорогі електричні люстри. Час від часу по­глядали на них — невже ж то справді засвітяться?

А вечорами при світлі каганців і скупих бляшаних ламп мацали електричні лампи, намагаючись уявити, якою стане хата в їх щедрому освітленні.

Дід Кирило тяжко занедужав. Покликавши до себе Турбая, умовляв засвітити хоч для нього одного, бо не доживе, помре. Як не пояснював Іван Юхимович, що можна засвітити тільки всі разом, дід цього не розумів і вередував:

—      Забув, як я тобі сопілку робив? Як же, все за­був! І батька-матір забув...

Та нарешті прийшов довгожданий день. Роботу за­кінчили раніше, дівчата вирядилися в своє краще вбрання, драмгурток зайняв приміщення контори, бо біля сцени не було жодних прибудов. Акторам дове­деться стояти за декораціями протягом усього спек­таклю. Там було тісно, треба влипнути в стіни, але з цим нічого не вдієш...

Хоч пуск електростанції призначений на восьму, коли вже стемніє, люди десь після п'ятої години хма­рою посунули на колгоспне подвір'я.

Іван Юхимович, у якого теж був святковий настрій, дозволив собі трохи відпочити.

Вони все ще ніяк не набалакаються з Марією.

—      А ти певен, що в обкомі тебе підтримають? — турбуючись про його долю, питає вона вже, мабуть, удесяте.

Він її заспокоює, як може...

Нарешті Іван Юхимович починає одягатись, бо вже чверть на восьму. Свято так свято — він теж з'явиться сьогодні перед народом у святковому вигляді, з Ма­рією під руку. І потай одне від одного думають: так довго не жили вони разом, що це ніби їхнє друге ве­сілля. І пригадують, що є в селі ще одне подружжя, для якого сьогоднішнє свято буде мовчазним, непоміт­ним для інших весіллям. Без гостей, без тостів, зате серед народу. То Ганна й Ничипір...

Давно вже Турбай не зодягався в парадний мундир.

А Марія взагалі ніколи його не бачила в ньому. Коли ж він узувся в хромові чоботи, надягнув мундир, прикра­шений галунами й позументами, з золотими полковни­цькими погонами на плечах, Марія аж в долоні сплес­нула від захоплення. То вже був зовсім інший Іван, і вона в перші хвилини якось перед ним навіть сторо­піла. Високий, ставний, з мужнім обличчям, з вольовим поглядом, він був людиною іншої життєвої стихії і, здавалося, під оцю стелю потрапив цілком випадково. І якось у перші хвилини їй подумалось, що Лариса була для нього кращою парою, ніж вона, бо вона ж тепер тільки звичайна, рядова колгоспниця. Колись, у молодості,— то інша справа... Та це тривало недовго, бо його рідне обличчя, його сірі розумні очі лишалися для неї все такими ж, Івановими.

Та ще більше вразило Марію те, що вона побачила на його грудях. Від погонів і до широкого золотого пояса груди його були прикрашені орденами й ме­далями.

Вона не спитала в Івана, чому він усі оті нагороди тримав у шафі й нікому не показував. Не для шафи ж видає їх уряд, а для слави людської. Та, незважаючи на тривалу розлуку, вона його надто добре знала, щоб запитувати про це. Навіть найближчим людям ніколи й нічим не хвалився.

Боляче стало Марії, знов сльози навернулися на очі. Взяла його важкі руки, поклала собі на плечі, зво­рушено зашепотіла:

— Тебе ж і голкою не вколеш. Весь в орденах, мов у кольчузі!.. І це тебе, тебе хочуть вони з партії... А кров твоя, а рани — все те для них нічого не важить? Як же вони сміють?..

— Не з того кінця заходиш,— посміхнувся він.

Як ніколи раніш, хотілося Марії бути сьогодні гар­но одягненою. Вона відіслала його на подвір'я, бо якось іще соромилась, не звикла до нього, а коли по­кликала і він зайшов, навмисне стала ближче до лампи.

І він милувався нею, мабуть, більше, ніж вона ним.

Осінь була на диво тепла. Марія кутатись не лю­била, зодягнулась у мережану українською вишивкою блузку з довгими рукавами. їй було дуже гарно в бі­лому, і вона це знала.

Підійшла до дзеркала, що було вправлене в двер­цята шафи, він узяв її під руку, як належить військо­вому — лівою під праву. Постояли, погляділи на себе, мов молодята. Обернулись одне до одного, голосно засміялися.

—      А чим не пара? — вигукнула Марія. І пожарту­вала: — Хороші твої ордени, та... холодні й колючі. І пригорнутись не можна. Ти в них — мов пам'ятник...

Вийшли з хати і, як стояли перед дзеркалом, під руку, так і пішли вулицею.

Кузь був здивований. По всій Пальмірі танці, весе­лощі, пісні. Люди святково одягнені. Чому б це? По­думав, що знов святкують якесь релігійне свято, але, перебираючи в пам'яті всі свята, не міг пригадати, яке саме. Побачивши біля клубу Ганну Щербину, що теж вирядилась по-святковому, запитав:

—      Хіба у вас трійця буває не лише весною, але й у жовтні?..

Ганна пояснила, що в них сьогодні свято особливе, пальмірівське: пуск електростанції.

Бабенко, що стояв поруч Кузя, насунув на очі капе­люх, застебнув сірий макінтош і сказав:

—      В них тут окрема республіка, Дмитре Івановичу. Тут навіть видаються свої укази.— Потім до Ганни: — У вас іще немає власного герба, власного прапора?.. Варти на кордонах іще не виставили?.. Хіба вам неві­домо, що право оголошувати той чи той день святко­вим належить Верховній Раді?..

А Кузь додав:

—      Гаразд, до цього питання ми ще повернемось. Скликайте людей у клуб.

Ганна глянула на Бабенка засмучено, з жалістю. Зітхнувши, промовила:

—      Ех, Федоре!.. Вгадувала я в тобі все це іще в мо­лодості. Та ніколи не гадала, щоб став ти отаким чер­ствим і... чужим.

Вперше Ганна нагадала йому про молодість — рані­ше трималася насторожено й офіціально. Це його спан­теличило — все ж таки це та сама Ганна, яка довго колючкою в серці сиділа. Хотів нагримати на неї, та десь у глибині його душі, в хаосі темряви й світла, зблиснула ледь помітна самотня зірочка, яку він давно

19 М. Рудеако

553

вже втратив з очей. Це тривало якусь мить, може, хвилину. Він мовчав.

На допомогу прийшов Кузь:

—      Ну зрозумій, товаришко Щербина... Хіба ж не можна в райкомі про це порадитись?.. Якщо кожен кол­госп, кожен завод почне оголошувати власні свята, як же тоді керувати державою?..

Ці слова здались Ганні переконливими.

— Та ми ж працювали. На дві години раніш закін­чили. Але ж такий день...

— Все одно. Треба було порадитись. Є ж органі­зована сила — партія,— сказав Кузь м'яко, людяно.

Але Ганна вже не бачила тієї людяності, бо й людя­ність та була черствою, як у хлібині, коли вона зачер­ствіє, стає черствою не тільки скоринка.

—      Щодня б радились, так відбили ви, Дмитре Іва­новичу, охоту. Мимоволі доводиться діяти на свій розсуд.

Людяне сховалося, заснуло. Перед нею знову стояв просто Кузь.

—      Ви з Турбаєм завдаєте шкоди державі. Ви не тільки себе протиставляєте партії — ви й народ закли­каєте до цього.

Очі його стали олов'яними, і Ганна, дивлячись у них, вже не розуміла, чи вірить він у те, що говорить, чи всі оці слова вилітають з його рота так безтурбот­но й легко, як лушпиння від насіння,— за звичкою.

Турбай, залишивши Марію на греблі, зайшов у при­міщення електростанції. Крім електротехніка, моло­дого Цибулі, він там застав Віктора Босого, що готу­вався разом з електростанцією пустити в дію радіо­вузол. За задумом Ганни й Турбая, село мусило о восьмій вечора спалахнути сотнями електровогнів, а голос Москви із гучномовців у ту ж саму хвилину по­винен був зазвучати як привітання Батьківщини з пе­ремогою.

Крім Цибулі та Босого, Турбай побачив біля щитів з рубильниками Грицька і Сашка Семидесятого. Всі вони здивовано поглядали на свого голову, мовби не пізнаючи його.

—      Ну як тут у вас? — запитав Турбай.

—      Все готово, але...— електротехнік затнувся, без­порадно зиркаючи на Грицька й Сашка.

— Що «але»? — перепитав Іван Юхимович.

— Кузь приїхав,— випалив Сашко, не відриваючи жалісного погляду від Івана Юхимовича. В селі дога­дувались, що приїзд Кузя не випадковий. Щось, видно, задумав Дмитро Іванович...

— А де ж це народ?

— Та всі ж у клубі. Збори там...

Турбай глянув на годинник. Було без п'яти вісім.

— Гаразд. Я теж піду туди. Дивіться ж, не підка­чайте.

— Не підкачаємо] — запально відповів електро­технік.

Коли Турбай вийшов, хлопці, зачаровано провівши його поглядами, заторохтіли наперебій:

— Бачив?

— А ти гадав?.. Що ж, у Будьонного служив,— гор­довито сказав Сашко.

— Ну як? Гас уже догорів? — запитав Грицько.

— Зачекай. Нехай Іван Юхимович до клубу дійде.

Лампи у клубі одна за одною погасли. Кузь та Ба­бенко сиділи поруч з Ганною. Кузь чомусь нервував і, коли погасла остання лампа, роздратовано звернувся до Ганни:

— Дайте зрештою людям світло!

— Зараз буде! — спокійно відказала вона, не знаю­чи, що з вуст її злетіли пророчі слова.

В ту ж мить, мовби Ганна була чарівницею, у залі спалахнули електричні люстри, а з гучномовців, вста­новлених на колгоспному подвір'ї і в клубі, пролуна­ло: «Говорит Москва! Начинаем концерт по заявкам радиослушателей...»

Люди протирали очі. Вони ніби одразу ж потра­пили в казку. Ніхто з них не сподівався, що це ста­неться сьогодні, в ці хвилини. Але ж сталося! Ганна схопилася з місця і, задихаючись від радості, гукнула:

—      Товариші!.. Ви чули?.. Москва!

Зал шаленів, захоплено аплодував. Молодь трясла одне одного, штовхалася, тупотіла від радості. А з гуч­номовців розливалися чарівні мелодії... По зморшкува­тих щоках стариків потекли сльози.

Тому, хто змалку звик до радіо та електрики, чию колиску завішувала мати, щоб світло не так яскраво било в дитячі оченята, мабуть, важко зрозуміти радість пальмірівців. Мабуть, важко буде зрозуміти це й ма­ленькому Турбаєві, що незабаром з'явиться на світ. Він не одразу збагне, що світ, у який він прийшов, і світло — походять від одного кореня, що в цьому ви­явилось споконвічне прагнення людей прогнати тем­ряву.- Лише тоді, коли змужніє серцем і розумом, по­волі прийде до нього розуміння того, що електричне світло в Пальмірі було не завжди, що навіть батько його виростав під кволе пульсування маленького вог­ника.

Довелось і Кузеві, й Бабенкові хоч про людське око приєднатися до народного тріумфу. Вони стояли за столом, мовчки аплодували, на їхніх спітнілих облич­чях блукали розгублені посмішки.

Дмитро Іванович приїхав у Пальміру, щоб підго­тувати грунт. Він збирався наголошувати на тому, що Турбай виключений з партії. Підказати людям натя­ками, що говорить, мовляв, не від власного імені, що доля Турбая вже вирішена не в райкомі, а десь вище — може, в області, а може... Рекомендувати головою кол­госпу Федора Петровича Бабенка... Партія радить для зміцнення колгоспів посилати досвідчені районні кад­ри. А Турбая, якщо він погодиться, можна залишити членом правління. Доручити йому розведення коропів у колгоспному водосховищі. Робота приємна й неваж­ка. Якраз під силу відставникові... Але врахувавши обставини, він зрозумів, що зараз не час для такої роз­мови. Тому й мовчав, вдаючи, що завітав до Пальміри проїздом.

Та ось відчинились двері і, пропустивши поперед себе Марію, увійшов Турбай. Марія одразу ж сіла на вільне місце, а Івана Юхимовича спинили біля дверей. Спинили, бо такий Турбай був для них відкриттям. Як і гадала Марія, враження від його появи було незви­чайне. Перед земляками стояв їхній простий і сердеч­ний Іван Юхимович, але він тепер також постав перед ними в новому освітленні. Люди побачили, що то не просто Іван Юхимович: перед ними стояв ветеран, яким не гріх пишатися.

Турбай вийшов на сцену, підсвічену знизу Грицько-вою рампою. Глянувши в зал, зустрівся поглядом з Анатолієм. Анатолій аж сяяв від радості й гордості за батька.

Привітавшись із Кузем та Бабенком, що сиділи за столом, Іван Юхимович звернувся до залу:

—      Товариші! Я радий, що на свято наше прибули керівники району. Отже, дозвольте привітати їх від вашого імені... У нас стільки сьогодні світла й радості, що їм, гадаю, теж буде і весело, й радісно з нами.

Висловивши пишне привітання від райкому та ви­конкому, Дмитро Іванович, посилаючись на невідклад­ні справи, поїхав. Бабенко лишився, але сидів мовчки, винувато потупившись, наче боявся, що люди почнуть показувати на нього пальцями.

—      Що ж зробиш, — скрушно похитала головою Ган­на, коли Кузь вийшов.— Буває в людей хвороба така—' світлобоязнь...

Після вистави колгоспники почали виходити з клу­бу. І тут очам пальмірівців відкрилася захоплююча картина. Село, осяяне електричними вогнями, відбилося в дзеркалі водосховища. Вулиці, вікна хат, двір кол­госпний — геть усе чисто світилося, зблискувало, яскраво пломеніло під чистим осіннім небом.

По озеру перебігали дрібненькі хвильки, схожі на розтоплене золото. А пальмірівцям. не вірилось, що стоять вони у рідному селі, що то не сон, а дійсність.

Тишу порушила Наталка:

—      Чи ти ба!.. Тепер же й поцілуватись ніде. Грицько притягнув її до себе й лунко цмокнув дів­чину у гарячу щоку.

—      Ага! — засміялись у натовпі. — Заспокоїв На­талку.

Раптом усі, мов по команді, зірвалися з місця й по­бігли вулицею. Кожному хотілося швидше побачити, якою стала його власна хата/

В той вечір помер дід Кирило... Либонь, потягнувся з останніх сил до світла довгожданого, вхопився за шнур і, падаючи, рвонув його до себе разом з лампою.

Так його й знайшли в хаті. Лежав обличчям догори, в руках не свічка горить — сяє на повну потужність стовольтова електролампа.

Ніхто лампу ту не вийняв з рук його, не замінив на свічку, бо всі знали його останнє бажання.

Казали про нього люди:

—      Світла смерть випала на його долю...

В обком Ладимко спізнився, бо по дорозі щось ста­лося з мотором. Після деяких вагань поїхав до Лозоч вого додому.

Ладимко вперше побачив Лозового в піжамі. Пан­телеймон Гаврилович здався йому до того домашнім, що було аж дивно — невже ця людина думає про щось інше, окрім своїх онуків?

Онуків двоє — білявий п'ятилітній хлопчик з пух­настим, майже прозорим волоссям, і дівчинка трьох років з великим голубим бантом на чорнявій голівці. Хлопчик сидів верхи на дідусевій спині, завзято луп­цював його ніжками в боки й кричав:

—      Н-но, коняка... Н-но!..

А дівчинка, піймавши діда за рідке волосся, мабуть, була цілком переконана, що в отакий спосіб можна прискорити черепашачий алюр «коняки», яка само­віддано протирала лікті й коліна на шорсткому килимі.

—      Ага,— задихаючись, вимовив Лозовий.— Ось прийшов Карабас Барабас... В нього кишені бездонні, а руки — як лопати...

Діти сміливо підійшли до Ладимка, але як не сил­кувалися його розгледіти, осягнути оком всю його кре­мезну постать не могли, тому зосередили увагу на чо­ботях.

—      У-}, чоботища,—захоплено промовив хлопчик.

—      Карабас Барабас,— сказала хоробра дівчинка,— я тебе не боюсь. Мене дідусь не віддасть...

—      От і молодчина,— посміхнувся Ладимко. Йому кортіло опустити руку на голівку дівчинки,

але якось було боязко торкатися своєю грубезною до­лонею до цього ніжного, крихітного створіння. До серця підкотилася та застаріла туга, що вже не обпі­кає, але живе в душі тупим болем, і біль той час від часу посилюється, потім знов ущухає. Так прострелені кістки ниють на погоду. Чи не пора й собі мати ота­ких маленьких щебетунів? Та як тільки думав про одруження, в уяві знов поставала Олеся, її миле об­личчя, то усміхнене, то сумне, то таке, яким воно було в смертну годину... Жодну іншу жінку на її місці,—.; поруч себе,—Ладимко уявити не міг.

Пантелеймон Гаврилович запросив Ладимка на ман­сарду. На письмовому столі не було ні книг, ні папе­рів. Лежала тільки шахівниця.

—      Ну, Карабас Барабас, погоджуйся на одну пар­тію. Негайно!.. В директивному порядку.

Лозовий грав запально, дуже гарячився й сердився, а Ладимко у грі був спокійний, навіть флегматичний. Може, саме тому він і вигравав.

— Пантелеймоне Гавриловичу, ви вже ознайомили­ся із персональною справою Турбая? — хитрувато прищулився Ладимко.

— Гм-м... Знов трясеш рясою в чужій парафії... Ну, а сам ти що думаєш з цього приводу? Адже ж Турбай прилюдно виставив Кузя за колгоспні ворота. Випадок безпрецедентний у партійній практиці...

— Пантелеймоне Гавриловичу, ви здатні уявити себе в ролі секретаря райкому, якого колгоспники ви­ставляють за ворота?

Лозовий не одразу відповів на це не дуже делікат­не запитання. Довго барабанив пальцями об шахів­ницю. Підвівся, походив по кімнаті. Зелена піжама з чорними смужками тісно облягала його обважнілу постать. Нарешті рвучко підвів голову, пильно глянув на Ладимка.

— В ролі Кузя уявити себе не можу, а в ролі Тур­бая — уявляю. Я й сам вчинив би так само, якби гли­боко усвідомлював свою правоту. Але не прилюдно... Ми, комуністи, —партія однодумців. Та це ще не значить, що ми можемо прожити без зіткнення думок і харак­терів. Але ж наші конфлікти, якими б гострими вони не були, не мають антагоністичного забарвлен­ня. Отже, якщо комуніст змушений вступати в бороть­бу з іншим комуністом, щоб відстояти свою точку зору, він повинен пам'ятати про гідність товариша, про авто­ритет партії...

— Як голова колгоспу,— сказав Ладимко,— Турбай тільки почав формуватись. Були в нього й заскоки, й непорозуміння. Не одразу збагнув, що колгосп — це не кавалерійський полк, що тут кожне рішення мусить прийматися колективно. Та й сільськогосподарських знань бракувало. Але люди повірили — їхній він, жива душа. Ніяких інших інтересів — тільки народні. Крім того, життєвий досвід... Для мене Турбай не в тому, що він встиг зробити, а в тому, що він зробить протя­гом десяти^дванадцяти років... На цей час його виста­чить. Одна біда — частіше перед народом папаху зні­має, ніж перед Кузем.— Ладимко на хвилину змовк, дивлячись на Лозового, що зосереджено крокував по кімнаті. —Що ж до гідності комуніста, то про неї забув передусім Кузь. Він поставив Турбая перед фактом і сам змусив його протестувати прилюдно. В очах лю­дей носієм партійної волі був Турбай, а не Кузь. Бо на його боці партійна і народна правда.

Лозовий спинився, провів долонею по шорсткому підборіддю.

— Послухаємо, що скажуть інші комуністи. Терпі­ти відставання Пилипівського району далі не можна.— Лозовий виглянув у вікно. Починав накрапати дощ. Під дахом лементували горобці.— Ходімо обідати. І шофера поклич...

За обідом розмовляли про речі, які були далекі від того, про що кожен з них думав. А Ладимко був пе­вен — думки Лозового зосереджені на конфлікті Тур­бай — Кузь.

Проте Пантелеймон Гаврилович більше думав про Кузя, ніж про Турбая. Турбай був йому зрозумілий. А Кузь...

Як і коли настає притуплення до інтересів народу? Чи, може, є люди, в котрих ніколи й не виникало від­чуття надійного вузлика, що єднає їх з іншими людь­ми? Такій людині здається, що вона цілком незалежна від інших. Вона схильна забувати, що кожна з речей, які її оточують і без яких немислимо прожити, народи­лася з людського спілкування... Саме оте спілкування, співдружба людська й зробили людину тим, чим вона стала нині. Так і починала своє існування людина — з тісної співдружби. Тоді це було продиктовано інстинк­тами. Пізніше розбещеність окремих людей, що праг­нули влади й багатства, внесла в життя людства кри­ваві чвари. Тривало це довго, дуже довго. Але це «дов­го» перед життям всесвіту — лише нетривалий відступ від норми. Двадцятий вік породив державу, яка покли­кана повернути людство на його природний шлях —■ до тісної співдружби. І не за допомогою доісторичних дикунських інстинктів, які вже давно розгублені лю­диною, бо давно їй не загрожує жоден звір, окрім тих* що інколи сидять у її нутрі... Ні! Вона його повертає за допомогою найвищого і найсвятішого, що створила жива природа,— за допомогою розуму, великих ідей, які ним оволоділи...

То як же можна терпіти в партійних лавах,— та ще на керівній роботі,— людей, хворих на егоцентризм? Адже ж із цього колись і починалася боротьба за осо­бисту владу.

Проводжаючи Ладимка, Пантелеймон Гаврилович запитав:

— Як здоров'я Шевчука?

— Краще. Вже працює.

— О-о!.. Це нам і треба.

Ладимко не зрозумів, що саме має на меті Лозовий. Це відкрилося йому трохи пізніше...

А незабаром Ладимко зустрівся з Кузем. Дмитро Іванович вибіг із приймальні Лозового, мов ошпаре­ний. Він спершу пройшов повз Ладимка, а потім повер­нувся й сказав:

—      Трохиме Кіндратовичу... Зайдімо сюди. Господа­ря немає. Побалакаємо.

Кузь у розмові з Ладимком пішов навпрошки, що траплялося з ним не часто. Видно, дійняло до живого:

—      Значить, нашіптуєш?.. Ну-ну... Кажуть, люди твоєї комплекції не бувають жовчними. Виявляється, скрізь не без винятків... Якби тебе хтось прилюдно облив помиями, я б, повір, діяв інакше. Хоч я тобі іл не симпатизую. Кажу відверто...— Він скривився, приклав руку до щоки. Боліли зуби. Нервове.— Крім особис­тих симпатій, є ще обов'язок. Ти коли-небудь чув, щоб лікар казав людям про іншого лікаря, що той буцімто невірно лікує? Та ніколи!.. Бо якщо між лікарями почнеться гризня, хворі втратять довіру до медицини... Професіональний обов'язок! Елементарна річ, яку може зрозуміти кожен школяр... У-ух!.. П'ять зубів од­разу... Чого ж мовчиш?

Ладимко, прихилившись спиною до стіни, хму­рився.

—      Що ж я можу сказати на це?.. Ти заговорив про цехову солідарність. А я вважаю, що в партійних пра­цівників її немає і не може бути. Бо це неминуче при­звело б до кастовості...

Дмитро Іванович скривився — чи то від Ладимко-вих слів, чи від зубного болю.

— Ну-ну... Пішла-поїхала... Може, стенографістку викликати? Дещо підредагуєш — і пригодиться для обласної газети.

— А ти гадаєш, для газети я один, а для това­риської розмови — другий?.. Ні, Дмитре!.. Такими та­лантами не володію.

Кузь спалахнув.

— Та що зробив твій Турбай? Одержавши позику у держави, побудував корівник і примітивну електро­станцію. Оце й усі його подвиги. Але так багатіти,— за державний рахунок,— зуміє кожен дурень. Я ба­чу—у вас склалися приятельські стосунки. І заради приятелізму ти дозволяєш собі втручатися в справи.

— «Мого району»,— закінчив за нього Ладимко.— Пізнаю школу Горбатюка. Суверенна держава... А тобі відомо, що пальмірівці в своє будівництво вже вклали близько півтора мільйона?.. А ти кажеш — позика... Одначе мені справді незручно підказувати господаре­ві, що робиться у нього в кишені. А подвиг... Подвиг завжди виростає з любові до людей.

Суперечка тривала з півгодини. Ладимко відчував, що він ні в чому не переконав Кузя. Але'Дмитро Іва­нович,— мабуть, з дипломатичних міркувань,— вдав, що він дещо зрозумів. Мовляв, поживемо — поба­чимо...

і— Гадаю, наша розмова не набере розголосу? — запитав Кузь на прощання. Ладимко засміявся.

—      Цитувати її на бюро обкому не збираюсь. Але під час розгляду справи Турбая виступлю так, як ве­лить совість.

Приїхавши в райком, Дмитро Іванович зачинився в кабінеті й почав писати листа. Лист був адресований в ЦК КПУ. Писав про підсиджування з боку Ладимка, про безпринципність Лозового, про неповагу до пар­тійних кадрів. Дмитро Іванович виявив у тому листі безстрашність і нещадність. Лозовому не поздоровить­ся. Кузь уявляв його спітніле обличчя і незграбні спроби виправдатись. Аж сяяв від задоволення... Ви­брав найкращий конверт, заклеїв, ретельно надписав адресу і... кинув листа в пічку. Це називалося «відпра­вити пошту». Так він робив тоді, коли не міг стримати свого обурення діями та вчинками старших начальни­ків. Засіб надійний, не раз перевірений — і жовч ви­хлюпнеш, і наклепником ніхто не назове. А коли від­чуваєш свою правоту — тим краще: можеш бути без­межно принциповим без будь-якого риску для себе..,

10

Почалась районна партійна конференція. Звітна доповідь Дмитра Івановича була взірцем красно­мовства.

—      Чи бачили ви, друзі, щоб якийсь коваль викував молот без другого молота? Голими руками навіть де­ревини не обтешеш. Голими руками можна ліпити лише з воску. Але, як відомо, перший сонячний про­мінь знищить ті вправи. Ось чому слід назвати неро­зумними фантазерами тих, хто вважає, що сільське господарство можна піднести, не піклуючись про роз­виток промисловості...

Так він розпочав свою доповідь. Ці слова виклика­ли загальні оплески.

Після доповіді була оголошена перерва. Загальна частина сподобалась комуністам, але кожен виходив з думкою: Кузь не сказав чогось найістотнішого...

Не одразу зрозуміли делегати причину свого невдоволення. Турбай, стоячи поруч Ганни, заува­жив:

— Напочатку він говорив добре. Особливо про отой молот. Я теж аплодував від душі.

— Я знаю його давно,— погодилась Ганна. — Він уміє говорити. Правда, інколи залітає надто високо — і тоді люди його не розуміють.

— Але щоб так говорити, треба все переварити в собі... Принаймні треба бути щирим. Незрозуміла він для мене людина,— сказав Іван Юхимович...— Щодо загальних настанов партії — він, очевидно, щирий. І партія, і Радянська влада — все це йому не чуже. А коли починає діяти — виходить навпаки...

Це ж саме питання вирішував для себе й Лозовий. Протягом останніх місяців Пантелеймон Гаврилович пильно вивчав, чому відстає Пилипівський район.

Як і слід було сподіватись, обком не підтвердив рі­шення про виключення з партії Турбая. Більше того, з Івана Юхимовича було знято партійне стягнення.

Але справа була не тільки в несправедливому став­ленні до Турбая. Пантелеймон Гаврилович побачив, ідо все красномовство Кузя — то тільки блискучий театральний щит, яким Дмитро Іванович користувався справді віртуозно. І навіть його звітна доповідь була тільки театральним щитом. Він знов ховався за високі надої молока в колгоспі «Перемога», за окремі непо­гані показники окремих колгоспів.

На першому плані знов-таки був Горбатюк, висо­кий рівень добробуту михайлівців.

Мислити комплексно, інтересами всього району Кузь не вмів і не хотів. І хоч Пантелеймон Гаврилович високо цінував досвід передовиків, але він був пере­конаний, що розпорошеного зблискування окремих алмазів, розкиданих по безмежній Україні, сьогодні мало, що настав новий етап, коли те зблискування мусить злитися в суцільне сяйво, як окремі зірки в небі зливаються в могутнє сяйво, що оперізує земну кулю, — в Чумацький Шлях.

Людям з відсталих колгоспів жилось не легше від того, що в районі був один або два передових колгос­пи. Це тільки підкреслювало їхню бідність. А коли заради того, щоб передовик не втратив першості, він постійно ставився у винятково сприятливі умови, як траплялося з Горбатюком, то це глибоко ображало й обурювало людей.

Коли Лозовий розчаровувався в людині, він пере­живав це як особисту трагедію. Пантелеймона Гаври­ловича приваблювало в Кузеві вміння триматися на трибуні. Ораторські здібності Лозовий вважав досто­їнством кожного партійного працівника. В Кузя вони були, і, очевидно, саме ці здібності допомогли йому висунутись на керівну роботу. Вивчаючи Кузя, Лозо­вий іноді думав про те, що Дмитро Іванович народже­ний бути пропагандистом і ця якість робить його ко­рисним для партії. Та що ж з ним діяти?

Відповідь на це запитання він шукав у комуністів Пилипівського району.

У Кузя після доповіді настрій був чудовий. Делега­ти аплодували, Лозовий кидав схвальні репліки.

Правда, коли Дмитро Іванович заговорив про керів­ництво колгоспами і в міру самокритикувався, лунали й несхвальні репліки, але без цього не обходилась жодна партконференція...

Він був певен — конференція закінчиться так, як і завжди, а в число членів райкому потраплять люди, яких рекомендувало бюро. Списки, укладені за участю Дмитра Івановича, вже одержані з друкарні,— стільки кандидатур, скільки треба обрати. Метод старий, пере­вірений: скільки б не одержав Дмитро Іванович голо­сів проти, все одно залишиться на своєму місці. Аби не більше половини...

Дебати відкрилися виступами Горбатюка й Бабен­ка. Звісна річ, вони критикували райком, але критику­вали так само в міру, як і Дмитро Іванович у своїй доповіді. Загалом же роботу оцінили цілком задовіль­но, відзначили досягнення, висловили певність, що не­доліки будуть усунені. їхні виступи з точки зору Кузя були непоганим заспівом, вони давали конференції спрямування, вказували делегатам ті береги, в яких мала текти спокійна, без жодного порогу й водоспаду, ріка обговорення.

Під одним берегом треба створити деяке вируван­ня, на грані пристрастей. Але тільки на грані!.. То берег критики й самокритики. Він був старанно і вмі­ло закріплений, щоб ріка його раптом не підмила. А другий берег,— берег досягнень,— можна було й не закріплювати, хай ріка розливається в той бік цілком вільно, без будь-яких обмежень. Навіть вигідно інколи кинути репліку якомусь товаришеві, що перестарав­ся,— мовляв, тримайся фарватеру!..

Все було зарані розписано. Після Бабенка висту­пив воєнком, потім — прокурор. Все йшло добре. Пра­воруч від Кузя в президії сидів Лозовий, ліворуч — Горбатюк. Далі — Ладимко...

Правда, коли Кузь дивився на Ладимка, в нього ви­никало якесь тривожне й неприємне передчуття. Навіщо його привіз Пантелеймон Гаврилович? Невже... Та ні, не може бути!

Лозовий тримався спокійно, щось занотовував у де­легатський блокнот. Раптом Пантелеймон Гаврилович простягнув руку до списку, що лежав перед очима Кузя. Лозовий помітив, що записки, в яких комуністи зголошувались на слово, складалися Дмитром Іванови­чем у свій блокнот. Проте список виступаючих не по­повнювався — він і так був досить довгий.

Нахилившись до Дмитра Івановича, запитав:

— Чому ви не вносите у список тих, хто зголон шується на слово?

— І так багато записалось,— спокійно відповів Кузь.

— Коли ж це вони встигли?.. Я бачив перед вами цей список ще на початку конференції.— Залишивши біля себе записки, Пантелеймон Гаврилович повернув список Кузеві.— Гаразд, хай буде так. Я собі візьму весь так званий самоплив, а ви — «організованих». І хай виступає один мій промовець, один — ваш. Як ви гадаєте, це не буде порушенням партійної демо­кратії?..

— Ми так і за тиждень не впораємось,— почерво­нівши до корінців волосся, відповів Кузь.

— А навіщо поспішати? — Лозовий подав записку Ганни Щербини.— Якщо не помиляюсь, пальмірів-ський парторг просить слова. Ви так хвалили Паль­міру, що, треба сподіватись, товаришка Щербина ска­же багато приємного на адресу райкому.

Довелось надати слово Ганні. Кузь тепер не був такий спокійний, як раніше. Щоправда, він поки що вірив — Ганна теж утримається в тому річищі, яке було прокладено попередніми виступами. Не так лег­ко вихопитись із загального потоку. Для цього потріб­не велике напруження волі, вміння подолати гіпноз тривалого погойдування на спокійних хвилях.

Ганна почала говорити якось несміливо й непевно. Діяв той самий гіпноз... Та поволі вона запалювалась, а Лозовий час від часу кидав підбадьорливі репліки. Раптом вона, ніби щось пригадавши, Метнулася до високих пшеничних снопів, що стояли в кутку, за сто­лом президії. Висмикнувши зо два десятки колосків, підняла їх у себе над головою.

—      Товариші делегати! — звернулась вона до за­лу.— Хліборобові навіть уві сні пшеничний колос вви­жається. Хлібороб розмовляє з ним, звіряє йому свої думки та мрії і навіть мудрості в нього вчиться.— По­чувши перешіптування в залі, Ганна зрозуміла, що слова її здались делегатам сумнівними.— Не дивуй­тесь, товариші. Людина тому й стала розумнішою за природу, ідо всю її мудрість увібрала в себе. Ось по­гляньте на ці колоски...

— Та чи ми їх не бачили? — долинуло з середніх рядів.

— Знаю, що бачили,— спокійно відповіла Ганна, мовби вона не з трибуни промовляла, а сиділа з людь­ми за одним столом. — Та придивіться пильніше. Всі колоски схиляються до вас, до людей, до рядових комуністів. До народу!.. І це добре, якщо колос до людей хилиться, бо нашими руками він виплеканий, з нашого труда виріс. ЯкщО схиляється до хлібороба, значить, певен хлібороб, що колос той повний. А тепер погляньте на оці три...— Ганна показала на колоски, що, відбившись від інших, стирчали догори. Вони були ледь помітні, й на них раніше ніхто не звернув ува­ги.— Ви бачите?.. Чому вони догори пнуться, чому не хочуть хліборобові вклонитися?..

— Бо вони порожні,— хтось підказав із залу.— По­рожній колос завжди догори дереться.

— Це саме, товариші, я й хотіла сказати,— про­довжувала Ганна.— Отже, порожній колос відкинути треба, щоб він снопа не псував. А в снопі залишити тільки ті, які до народу хиляться...— Висмикнувши із жмутка три колоски, Ганна кинула їх за куліси.— Ба­чите?.. Отуди їм дорога!.. Без трьох колосків сніп наш меншим не стане, зате стане чистішим і повнішим...

По залу прокотилися оплески — всі зрозуміли, кого Ганна мала на увазі, хоч вона й не назвала жодного імені.

Горбатюк і Кузь, що сиділи в президії, і Бабенко, який сидів у першому ряду, неспокійно завовтузились на своїх місцях. Усі погляди делегатів були спрямова­ні на них.

Ганна, поклавши жмут колосся поперед себе на трибуні,— він тепер весь клонився колосом до залу,— продовжувала:

—      Давайте побалакаємо про те, як райком керував колгоспами...

І вона своєю промовою підмила той берег, який Кузь із Горбатюком та Бабенком так ретельно закріп­лювали!.. Критика розлилася широкою весняною по­вінню, і її тепер ніщо не.могло стримати. Після Ганни, яка висловила геть-чисто все, що думала про Кузя, Бабенка й Горбатюка, виступали голови колгоспів, бригадири, агрономи й працівники МТС. Всі вони, від­чуваючи, що Пантелеймон Гаврилович заохочує їх до чесної, принципової критики, говорили щиро, неогляд-ки. Бабенка характеризували як підлабузника, нагада­ли й про «пташку-зубочистку» Гопкала.

Перерва була короткою — хвилин сорок. Деле­гатам хотілося закінчити конференцію протягом одно­го дня, щоб завтра знов не довелось приїздити в Пили­півку. Після перерви почали висувати кандидатури до складу райкому. Назвали кандидатуру Бабенка — це діяв виготовлений у друкарні список. Горбатюк, який зараз головував, помічав підняті руки тільки тих лю­дей, які повинні були назвати кандидатури, що стояли у списку. Коли список той закінчився, хтось запропо­нував підвести рису. Але тут зчинився такий лемент, що важко було щось добрати.

Та ось одразу все вщухло,—то підвівся Лозовий.

— Правильно вимагають комуністи. Немає жодної потреби обмежувати список тією кількістю кандида­тур, яку слід обрати. В мене є пропозиція додати кан­дидатуру товариша Ладимка. Потім, я чув, називалися імена Турбая, Щербини.

— Але ж, Пантелеймоне Гавриловичу,— заперечив Горбатюк,— так виникне небезпека, що за когось буде подано однакове число голосів — і тоді .доведеться голосувати й переголосовувати до наступного ранку.

— Не біда! — відповів веселий голос Лозового.— Зате усувається небезпека бюрократичних методів ке­рівництва.

Зал відповів на його слова сміхом і дружними оплесками.

Кузь попросив слова для довідки.

—      Категорично заперечую проти кандидатури то­вариша... Та ні, я не смію його назвати товаришем — проти громадянина Бабенка.

По залу прокотився приглушений шепіт.

—      Тут комуністи правильно мене критикували. Я довгий час помилявся в цій людині. І, може, це моя найтяжча помилка. Я глибоко засуджую свою політич­ну короткозорість. Всі ми знали Бабенка як героя ча­сів колективізації. Коли він простягав з трибуни свою обпечену руку, ми з пошаною дивилися на неї... Але ж, товариші, насправді ніякого подвигу не було!.. Спершу був тяжкий кримінальний злочин. Бабенко, засліпле­ний ревнощами, вирішив убити чесного комсомольця Ничипора Басанця. Коли той ішов, щоб змінити його біля колгоспної комори,— Бабенко вистрілив і тяжко його поранив. Потім сам підпалив скирту, що стояла біля комори...

— А ваші статті? — долинув із залу чийсь голос — Ми ж пам'ятаємо.

— Так, це правда,—погодився Кузь.—В цьому й полягає моя помилка. Бабенкові вдалось ошукати не тільки мене, а й слідчі органи. На совісті цього про­йдисвіта три безневинні жертви. Повернувся лише один — Ничипір Басанець. Та це ще не все. Шанта­жем і погрозами Бабенко змусив емігрувати за кордон чесну людину, свідка цієї ганебної події — колгоспно­го конюха Папандреу з сином-підлітком. Старий Па­пандреу помер в страшних злиднях, а син після неймо­вірних поневірянь на чужині нещодавно повернувся. Він привіз передсмертного листа свого батька... Не можна читати цього листа без сліз на очах. Ми його незабаром опублікуємо в газеті, і ви побачите, що таке вовчі закони капіталізму...— Кузь зробив паузу. Дзенькнула склянка, забулькотіла вода.— Отже, това­риші, ваша критика на мою адресу цілком справедли­ва. Я гадаю, таким людям, як Бабенко, не місце в на­шій партії.

Знов тривала пауза... Голос Лозового:

—      Це правда, товаришу Бабенко?

—      Так, це правда...— глухо відповів Федір Пет­рович.

Що ж змусило Кузя виступити з викриттям, а Ба­бенка — визнати його слова правдою? Може, обох їх осяявраптовий спалах благородства?.. Звісно, ні. Коли Кузь зрозумів, що першим секретарем буде обраний Ладимко, він вирішив відвернути пристрасті кудись убік,— якомога далі від власної особи...

А Бабенко, опинившись перед несподіваною й страшною зрадою, був так приголомшений, що вирі­шив признатись. Ничипір Басанець в районі, у нього є пам'ять і мова.

У Бабенка була надія, що відверте визнання дозво­лить йому зберегти партійний квиток. А там... Там че­рез деякий час уже в іншому місці він, можливо, знов буде обраний на керівну посаду.

Та й совість, проклята совість!.. Якісь її залишки, що колись його мучили, катували, раптом знов заво­рушились, і перед поглядом десятків очей він не міг збрехати. Одна справа приховати злочин, а інша —«. заперечувати його, дивлячись у вічі десяткам комуніс­тів... На це не вистачило навіть Бабенка...

Він уже розумів, що про його роботу в районі на будь-якій посаді не може бути й мови. Тільки б при­ховати все це від Жанни!.. О, змія потайна цей Кузь!

Коли оголосили результати таємного голосування, Федір Петрович уже не печалився, що його заболоту-вали. Хіба могло бути інакше? Зате як він радів, що заболотованими виявилися Горбатюк і Кузь!.. Особли­во Кузь. Розкусили його комуністи, не дозволили за-, сліпити себе...

Конференція закінчилась пізно увечері. На плену­мі райкому, що відбувся одразу ж після конференції, було обрано бюро, до складу якого увійшов і Турбай. А першим секретарем одноголосно обрали Ладимка...

— Досить тобі в других ходити, — жартував Лозо­вий, поплескуючи по плечу велетня.— Виріс уже на першого. Тепер позмагайся із Шевчуком!.. Ми йому на твоє місце підберемо надійного товариша. А Пилипів-ський район треба підтягнути.

— Як сніг на голову,— винувато посміхався Ладим­ко.— Таке відчуття, ніби я Шевчука зрадив. Ми з ним жили душа в душу.

А Турбай по-справжньому був щасливий...

Трудодень цього року в Пальмірі не відзначався ваговитістю. Та й не могло бути інакше — адже у бу­дівництво вкладено близько мільйона. Проте люди не скаржились, вони мріяли про заможність. Турбай ві­рив: ці мрії незабаром стануть дійсністю. Для цього були всі підстави...

З райкому вони вийшли разом з Ладимком.

Федір Петрович знав, що йому може простити весь світ, тільки не Жанна. Сам він виховав її непримирен­ною до найменших людських вад і втішався тим, що в її очах він є ідеалом батька й людини. Так йому лег­ше було жити на світі, легше носити тягар, від якого він уже не міг звільнитися до самої смерті.

Тепер вона знає, хто він. А він теж знає, що про­щення не буде. В Лізи не треба було вимолювати про­щення — піде з ним куди завгодно. Он вона стоїть за його спиною і боїться підійти до дочки, бо зараз він простягає руки до своєї Жанни. Хай спершу він, а вона вже потім...

Чого ж він хоче від Жанни? Хіба ж він не знає, що донька вже не бачить у ньому ні батька, ні людини?..

Жанна дивиться на простерті руки. Обпечена шкі­ра, що нагадує дубову кору, і розчепірені, скарлючені пальці, на котрі вона все життя мало не молилася...

Бабенко, помітивши, що донька дивиться на його ліву руку, мимоволі ховає її за спину.

— Сховай і праву,— спокійно говорить Жанна.— Вона не краща.

— Донечко!.. Прости. Прости, дитя моє любе... Ти знаєш, що я нікого тпк не люблю...

— Ти нікого й не любив,— строго, відчужено, на­пружуючи всі сили, відказує вона.— Не торкайся до мене! Якщо мати лишиться з тобою — хай лишається. А я піду сьогодні, зараз... Ось тільки речі складу в рюкзак.

Федір Петрович відступив до стіни: вже не простя­гав до неї рук, бо добре знав Жанну. І якось обличчя його стало одразу ж спокійним, мовби він прийняв якесь рішення.

— Ти нікуди не підеш. Піду я, — тихо сказав він. Ліза кинулась до нього.

— Федоре!.. Що ти задумав?.. А як же ми? Як же я?.. Бабенко зайшов у спальню, а Ліза вбігла за ним.

— Не залишай мене, Федоре!.. Не залишай...

—      Геть звідси! — півшепотом, але грізно, відчай­душно проказав він, — Я терпів тебе біля себе тільки заради Жанни. Чого ж ти стоїш? Вийди геть. Дай мені скласти речі...

З опущеними руками, що звисали, ніби неживі, з одвислим підборіддям і безтямними очима, вона, задкуючи, вийшла, а Бабенко зачинив за нею двері й почав складати речі.

Куди він виїхав — ніхто не знав, ніби провалився крізь землю...

Перш ніж пройти повз райкомівський ґанок, Дмит­ро Іванович озирнувся — чи ніхто не наглядає за ним? Кузеві здавалося, що кожна зустрічна людина без будь-яких зусиль прочитає, що діється в його душі, коли він наближається до райкому. А райком містився в такому місці, що куди б ти не йшов, мусиш пройти повз нього...

І справді, як тільки Дмитро Іванович наближався до високого кам'яного ґанку, над яким красувалася ве­лика червона вивіска, до серця підступало щось важ­ке. Він так звик щоранку підійматися по цих кам'яних сходах, що й тепер інколи, задумавшись, мимоволі на­ближався до ґанку, і ноги механічно несли його вгору. Та раптом, схаменувшись, швидко спускався вниз і злякано озирався.

Вперше він зійшов на цей ґанок ще в тому віці, коли людині здається нудним і нестерпним ступати на кожен східець,— вона збігає вгору, перестрибуючи через дві-три сходини. З роками хода його обважніла, довелося відкинути цю молодечу звичку, але він все ще бадьоро підіймався до себе в кабінет, і на його об­личчі ніхто не помічав утоми.

Все в цьому будинку було звичним, своїм: кожна щілина в підлозі, кожне вікно і двері, тихі й скрипучі, і, здавалося, вони можуть так скрипіти тільки для Кузя. А скільки тепла з його долоні увібрала в себе телефонна трубка! І невже вона так само покірно слу­житиме Ладимкові?..

Ладимко поки що мовчав про будинок, в якому жив Кузь. Але ж Дмитро Іванович розумів, що будинок той тепер йому не належав. І садок, і басейн, і клумби з квітами...

Та головне — люди. Вони йдуть по тих самих схо­дах, але вже не до Кузя... І Дмитро Іванович не помі­чав на їхніх обличчях ні смутку, ні обурення. Йдуть просто, діловито, а Кузя минають, відбувшись звичним кивком голови. Так вітають тільки випадкових знайо­мих... І хочеться Кузеві крикнути: «Куди ви? Хіба ви забули, що мене вже там немає?»

Та чи може бути, щоб людина протягом чверті сто­ліття так-таки й не обросла надійними друзями?

Куди виїхав Бабенко?.. Про це, мабуть, відомо тіль­ки Ладимкові. Мабуть, приходив зніматися з обліку... Даремно Дмитро Іванович так жорстоко з ним повів­ся. Коли б знаття, що жертва буде марною, Кузь на неї б не зважився. І тепер було б з ким хоч словом перемовитись.

Хіба поїхати в обком до Лозового? Але ж ні!.. Ло­зовому — нещадна війна. І Ладимкові. У Кузя вже го­тові два листи до вищих партійних інстанцій. На цей раз пошта не була «відправлена» в пічку. Але потріб­ний підпис Горбатюка. Це головний козир Дмитра Івановича. Коли підпише — листам у всіх інстанціях буде відкрита зелена вулиця.

Чого ж не заходить Прокіп?.. Учора Дмитро Івано­вич йому дзвонив. Жіночий голос із контори поціка­вився, хто його питає. А коли Кузь назвався,— довго шипіла телефонна трубка, наче там, на другому кінці проводу, була цілковита порожнеча. І нарешті: «Про­копа Микитовича сьогодні не буде». Та Дмитро Івано­вич знав — Прокіп є, він у себе...

Ось чому Кузь так рано вийшов з дому. Можна попросити машину в Ладимка — не відмовить. Та грець з ним! Це ж приниження...

До Михайлівки кілометрів дев'ять. Давно вже Дмит­ро Іванович не ходив пішки. Пройшов кілометрів зо три, і почалася задишка. Ноги терпнуть. Хоч би не зірвався проклятий тромб. А то, гляди, потрапить у серце — й кінець...

Полив теплий осінній дощ. Макінтош промок, з ямки на денці фетрового капелюха доводилося час від часу вихлюпувати воду. Кузь не звик до чобіт — не часто бував у полі. А коли й бував, то машиною. За­раз же він відчував, що черевики ось-ось розваляться, їх глибоко засмоктував липкий чорнозем, ногу витя­гувати так важко, як виривати дерево з корінням. Коли ж нарешті він звільняв ногу, чулося: «чавк»,— і мороз пробігав поза шкірою від самої думки, що її знов треба опускати у важке чорноземне місиво.

Його наздогнав якийсь їздовий. Коні були добрі,— вороний і сірий. Дядько зіскочив з воза, підійшов до Кузя.

— Та що ж це ви так, Дмитре Івановичу?.. Куди вам? Сідайте, підвезу...

На вусатому обличчі їздового Кузь помітив непід­робне співчуття. Навіть жалість. І саме ота жалість образила Дмитра Івановича. Він повернувся спиною до їздового. А той позітхав трохи — та й поїхав...

І як же зрадів Кузь, коли попереду з'явилась чорна, захлюпана багнюкою машина. Вона просувалася впе­ред ніби на хвилях — то виринала, то знов провалюва­лась в калюжу, і тоді з-під коліс вихоплювалися важкі чорноземні бризки, розліталися навколо, мов свинцева картеч.

То була машина Горбатюка. На мокрому обличчі Дмитра Івановича з'явилася щаслива посмішка. Така посмішка виникає тоді, коли людина помічає набли­ження вірного друга, що мусить врятувати від тяжких страждань. А мокрий до кісток, засмоктаний нев­благанною багнюкою Дмитро Іванович справді страждав...

Сталося щось неймовірне. Розум Дмитра Івановича відмовлявся це сприймати. Ні, тут якесь непорозумін­ня. Горбатюк його просто не впізнав... З-під коліс хлюпнуло на Кузя рідке багно — і весь він з ніг до голови був захлюпаний багнюкою. Перед очима про­майнула темна глиба автомашини. За склом — дебела потилиця Горбатюка. І здалося Кузеві, що навіть по­тилиця Прокопова глузливо посміхається...

11

Був початок другої половини віку- Був початок другої половини листопада. Був початок нової бороть-* би за нове життя...

Незважаючи на вихідний, біля колгоспної майстер­ні під наглядом Олекси вивантажували з автомашини верстати, які щойно прибули. Тут же стояли Турбай і Ладимко.

Турбай розповідав Ладимісовї, скільки клопоту зав­дає МТС. Нагадав, який бій довелося витримати паль-мірівським комсомольцям із Горбатюком, щоб відбити колону бурякопідіймачів.

— До МТС у партії теж незабаром руки дотягнуть­ся,— замислено сказав Ладимко.— Треба шукати про­стіші й дешевші форми.

І якось по-новому зазвучало для нього оце слово — партія. Не в приглушених, тьмяних зблискуваннях словесних турнірів, де слово це іноді вживається без­думно; не в безбарвній і безкрилій тріскотні начотни-ків, які, згадавши це слово, кожного разу вслід за ним випускають в аудиторію китовий фонтан цитат; не в святенницькій суєті чинуш, які словом цим користу­ються, мов щитом...

Слово, слово... Для них партія — тільки слово. Яка ж іще недосконала мова людська, коли й таку грандіозну силу, в котру закладено мільйони умів, бо­рінь людських, дум і доль, вона визначає одним-єди-ним словом. А слова, на жаль, мають властивість блід­нути від надмірного вжитку...

Чомусь пригадалася недавня поїздка в Ленінград. Ермітаж. Його перший поверх — музей древностей. Особливо довго затримався Ладимко в залах старо­давнього Єгипту. Дивився в гранітні обличчя фарао­нів, і перед очима виникали картини неймовірної дав­нини.

З ревом ї гуркотом вітер здіймає в розпечене небо сипучі піщані гори. Сонце одразу ж темніє, і все, що є живого в цю мить у пустелі, — гине, присипане па­лючим піском. Тут небо не знає, що таке хмарка. Тут нікому славити сонце, бо воно сіє тільки смерть...

І в центрі несходимих пустель вузенька смужка землі, де люди збирають по три врожаї на рік. То Чор­на Земля, долина Нілу, Єгипет...

Сотні тисяч рабів гинуть в каменоломнях, обтісую­чи велетенські гранітні брили. А серед пісків вирос­тають піраміди — безсмертя фараонів. І криваве про­кляття...

Сотні тисяч рабів охороняються воїнами фараона, озброєними тільки списами та бронзовими мечами. На кожного воїна — сотня рабів. А кожний раб — це та­кож полонений воїн з залізними м'язами і безстраш­ним серцем.

Такий Єгипет проіснував кілька тисячоліть. Чому ж ті сотні тисяч не закидали камінням мізерне військо фараона і не створили республіку рабів? Адже ж спис ї уламок граніту — майже рівноцінна зброя. І кого -міг покликати фараон на допомогу?

Вийшовши з Ермітажу, Ладимко поїхав на Фін­ляндський вокзал. В центрі великої площі височить чавунна башта броньовика і на ній — постать Леніна. А під ногами — сіра бруківка. Та сама бруківка, з якої колись виламувався булижник — найперша зброя про­летаріату. Проти цієї безхитрісної зброї були спрямо­вані не списи, а кулемети й гармати. На допомогу бур­жуазії поспішали війська з усіх континентів. І все ж таки пролетарський булижник переміг!..

Де ж чудо і в чому саме воно? В тому, що протя­гом тисячоліть каміння, з якого виростали гігантські піраміди, в руках полонених воїнів було безсилим проти нечисленних палиць з бронзовими наконечни­ками? Чи, може, в тому, що відшліфований тисячами ніг булижник в руках пролетарів, керованих люди­ною, чия постать височить на башті броньовика, ви­явився сильнішим за гармати, кулемети й танки всіх армій світу?..

Чуда немає ні в тому, ні в тому. Є залізні законо­мірності історії. І все ж попри всі закономірності є й чудо. Воно в людському духові. Воно в єдності думок та ідей. Воно в партії! Історичне чудо, чудо-закон, таке зрозуміле нам і недосяжне для розуму тих, чий вік на землі скінчився.

Могутня лев'яча голова Ладимка обрамлена корот­ко постриженим шорстким волоссям. Широкі волохаті брови нависають над очима, як два бур'янисті огріхи. А з-під брів визирає неспокійна думка...

—      Обережніше! — кричить Олекса вантажникам, які по двох колодах спускають з кузова грузовика но­вий, добре промащений токарний верстат. — Чекайте, ми його мотуззям закріпимо...

Турбай, підійшовши ^о Ладимка, запитав:

—      Про що думаєш, Трохиме Кіндратовичу? Ладимко повів плечима, міцніше натягнув кашкет.

— Про партію... Так часто слово це на язик наска­кує, що ми іноді забуваємо, яка в ньому сила.

— Це так,— погодився Турбай.— У мене був один комеска. Завжди бінокль на грудях носив. Офіцери кепкували, що він, мовляв, і в лазні його не знімає. Якось виїхали з ним на рекогносцировку. Я показую на горизонт — он до отих дерев вишлеш дозори... А він мені: «Не бачу ніяких дерев». І бінокль на грудях теліпається... Отак і слово це — партія. Дозволяє да­леко бачити. І дозори наші далеко вийшли. А дехто, як отой комеска... Вживає його тільки для форми.

—      Хто ж той комеска? — хитрувато посміхнувся Ладимко.

Турбай невдоволено махнув рукою. Було зрозумі­ло, про якого комеска він зараз думав.

Прийшли Анатолій з Катериною і Ганна з Ничи­пором. Турбай запросив усіх додому.

Біля старої кузні Ладимко звернув увагу на каш­тан. О, то був незвичайний каштан!..

Кружляло осіннє листя, з неба долинало курликай-ня журавлів, що летіли у вирій, а в Пальмірі зацвів каштан. Перші ознаки його пробудження з'явилися ще в жовтні.

Крона аж до половини прикрасилася свіжим, моло­дим листям, а з-поміж листя визирали білі свічки, як це буває тільки у травні.

• —- Зроду не чув про таке диво,— щиро признався Ладимко, зачудовано позираючи на норовливого, впер­того красеня, що не бажав визнавати ні осені, ні близької зими,— цвів наперекір їм, наперекір усім за­конам природи.— Поясни, агрономе! — звернувся сек­ретар райкому до Анатолія. —Це ж просто чаклунство.

Анатолі^, тримаючи під руку Катерину, сказав строгим академічним тоном:

—      Явище рідкісне. Трапляється лише погожої, теп­лої осені. Найчастіше з акаціями і каштанами, що з якихось причин не цвіли весною. Наступного року зацвітають разом з іншими.

І кожен з них подумав про каштан, про цвітіння, що рано чи пізно приходить, бо неминуче мусить прийти.

—      Так-так,— неголосно, задумливо промовив Ла­димко.— Ще з весни збираюсь на могилу, та ніяк не зберусь. А треба з'їздити... На тому тижні.

—      До кого? — запитав Турбай.

—      До жінки,— схиливши голову і одразу ж спо­хмурнівши, тоскно відповів він.— У Севастополь. Зі мною була... На моїх очах міною».

—      Та чого ж ви? — схопила його за руку Катерина

і, намагаючись заглянути йому у вічі, задерла догори голову. — Чого ж ви так? Треба ж одружитись...

— Любив,— коротко відповів Ладимко і раптом додав: — А знаєш, полковнику... Хочеться щоб твоя шабля справді була остання. Щоб не горіли каштани, а цвіли, як оцей!.. Хай навіть для декого з нас — осін­нім цвітом...

Анатолій, дивлячись на людей, які його оточували, пригадав зміст щойно одержаного Цебрикового листа. Лист був короткий. Цебрик писав, що гіпотеза Люби­ма й Анатолія включена до плану досліджень геофі­зичного року. Дослідження провадитимуться за допо­могою ракет, а можливо, й за допомогою штучного су­путника Землі. Всіх зацікавила їхня гіпотеза, бо треба, зрештою, знати, звідки беруться плями на Сонці...

І здалось Анатолієві, що не тільки на Сонці, але й на Землі відбувався процес зникнення плям. Та на Сонці вони зникали тимчасово, а тут, у Пальмірі, під оцим каштаном і навколо нього, у всьому степовому просторі, який не осягнути оком,— зникали надійно, назавжди... Через тяжкі випробування, через бороть­бу, але ж зникали, сповзали з Землі, звільняючи її для цвітіння.

А каштан цвів, як і раніше.

Здавалося, якби навіть усі люди землі підійшли до нього і кожен зломив для себе по квітці, то й тоді б він не втратив свого розкішного цвітіння — цвів би й цвів, наперекір осені, наперекір зимовим стужам, що вже дихали на нього здалеку, наперекір отруйним радіоактивним хмарам, що десь незримо пливли над землею... ✓

ЕПІЛОГ

Минуло два роки.

За океаном чиясь підступна думка у безсилій ту­пості, мов розлючений цап у скелю, впиралася у вели-* ке історичне НЕ МОЖНА! Війни ніколи не почина­лися тоді, коли в агресора не було надії на перемогу. А часи таких надій минули назавжди...

Та на тихоокеанських атолах все ще злітав у стра­тосферу кораловий пил, повисав у вигляді страхітли­вого гриба, вибухові хвилі неймовірної сили здіймади урагани, що котилися по всій планеті. Голубі води благодатних лагун ставали отруйними, океанські течії несли в собі смертельні дози радіоактивності. Гинули японські рибалки і добре знали від чого — ця хвороба відома японцям, як нікому в світі. Кожна рибина ви­кликала підозріння, і господарки довго вагалися, перш ніж кинути її на сковорідку.

Надії треба було перетворити на певність, а перші несміливі припущення — на непорушний закон історії.

Подолавши дві титанічні сили — тяжіння Землі й тяжіння Місяця,— до Сонця полетіла космічна ракета з вимпелом СРСР. Вона стала найближчою сусідкою Землі і Марса і такою ж вічною, як вони.

Земля раптом стала не більшою від глобуса, наче всі на неї дивилися з іншої планети. А може, так воно й було? Адже ж металева планета в холоднечі космосу носила на собі тепло рук людських.

І ніколи людина не дивувалася так сама собі, як нині. Земний екватор одержав додаткове призначення: ним почали користуватися, як раніше ліктем або ар­шином.

Два екватори шовку. Півтора екватора сукна. Сім екваторів ситцю... Це тепер нікого не дивує,— кожна епоха народжує свої еталони... А чим же іще міряти? Адже ж цифри нашого зростання нині приступні лише астрономам.

І люди, читаючи контрольні цифри великої семи­літки, казали:

— Так!.. Неминучість воєн зникла. Через кілька років війни стануть взагалі неможливими... На віки вічні!

Поїзд мчав на північ. їхали делегати на Двадцять перший з'їзд.

Та не тільки делегати. Це був звичайний пасажир­ський поїзд. В одному з купейних вагонів двоє моло­дих кандидатів наук грали в шашки. То був Володи­мир Солодченко,— колишній Волька,— і Любим. Воло­димир їхав до Ленінської бібліотеки, де він мав працювати над статтею про петербурзький період Шевченка. Любим віз до Москви результати спостере­жень за штучною кометою, яку створила поміж Зем­лею і Місяцем наша ракета.

А в сусідньому купе того ж таки вагона на нижній полиці лежав Турбай,— делегат Двадцять першого з'їзду.Йому тепер смішно було згадувати, як він упер­ше побачив картоплесаджалку, як розгубився під час посівної. Три роки поміж двома з'їздами були для нього такою школою, якої він не забуде повік. Особ­ливо рік тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостий — від його початку й до його кінця.

Пригадався кишеньковий календарик Лозового і його слова: «Треба, щоб він зберігся в пам'яті таким, яким був. Без будь-яких окрас. Бо інакше не буде зро­зуміла велич народного подвигу».

Згасла слава Горбатюка. Михайлівка тепер нічим не краща від інших колгоспів. І Горбатюк став людя­ніший, скромніший. Мабуть, зрозумів, що він уже не вінок, а тільки квітка у вінку.

Це було не так легко, але зрештою і в Пальмірі перейшли на грошову оплату. Поки що видавали на трудодень по десять карбованців. Що й казати,— ма­ло!.. Та чи можна це порівняти з тими копійками і грамами, які видавались раніше?..

Цього року пальмірівці закінчили будівництво ще однієї споруди — машинного парку. П'ять зернових комбайнів, три кукурудзяні, чотири бурякові, п'ятна­дцять тракторів... Та чи все перелічиш? Тепер Паль­міра має власну МТС. І навіть її «директора» — Олек­су Попудренка. Роботи по саму зав'язку. Тільки всти­гай Г..

Ганна, як і раніше, голова сільради і колгоспний парторг. Ничипір Басанець працює бригадиром. Жи­вуть вони в новій хаті, яку поставили поруч старої.

Побудували для себе нову хату і Анатолій з Кате­риною. Маленькому Турбаєві незабаром буде два роки.

А Ларивон з Параскою вирішили доживати віку у батьківській хаті. Дітей у них немає, то навіщо ж зав­давати собі клопоту? Правда, хата має тепер інший вигляд — вона під черепицею...

Минулого місяця Іван Юхимович зустрівся з Лари­сою. Сталося це в молочному магазині. Турбай зайшов туди просто із цікавості.

Ось до автомата підійшла жінка з дівчинкою. Тур­бай не бачив її обличчя. Його увагу прикувало крихіт­не дівчисько, зодягнене в білу цигейкову шубку. Дів­чинці, як видно, йшов третій рік. Рожеві від морозу щічки, кирпатий носик, руки в білих рукавичках. Вона була схожа на пушинку. Дівчинка тримається за полу маминого пальта і насторожено зиркає на Тур­бая голубими, Ларисиними очима. Так, в її очах було щось від Лариси, і саме тому Турбай пильно придив­лявся до неї...

Та ось. мати наповнила алюмінієвий бідончик і схилилась до дівчинки. З-під капелюшка впало на щоку пасмо кольору осіннього листя... Це була вона!

Лариса, не розгинаючи спини, зиркнула спершу на Турбаєві чоботи, потім перевела погляд вище... В її очах Іван Юхимович помітив наростання тривоги, на­віть страху...

— Твоя? — запитав Турбай, показавши на дів­чинку.

— Моя,—тихо відповіла вона.

Лариса була все в тому ж таки пальті, що й тоді, на кладовищі. Бостон вилиняв, а комір подекуди обли­сів...

«Шубку, мабуть, продала»,—подумав Іван Юхи­мович.

Мовчки пішли по місту. Іванові Юхимовичу не тре­ба було питати, як вона живе. Зрозуміло без будь-яких запитань: так, як тисячі інших. Сосонка зуміла підня­ти крону, випрямити стан, щоб стати поруч з подру­гами і разом з ними розпушувати твердий грунт життя...

—      Як звати доньку?..

В Лариси затремтіли темні вії. Скорботно погляда­ла на Турбая. Про що вона думала зараз?.. Нарешті сказала:

—      Оленка...

Турбай підняв на руки дівчинку й поніс. Пушинка провела рукавичкою вздовж синюватого рубця, що пе­ретинав щоку Івана Юхимовича.

—      Дядю, і в мене є отакий олівець. Синій... Мені мама купила... Я собі теж намалюю...

Турбай стомлено посміхнувся.

—      Не треба, дочко... Навіки — не треба!..

Щось тепле, рідне було в голубих оченятах дівчин­ки. І хоч він знав, що це була не його дитина, в ньому прокинулося батьківське Лочуття до неї.

Несподівано для Лариси Турбай сів з Пушинкою на руках у таксі й показав на місце біля себе.

—      Сідай...

Лариса з бідончиком у руці розгублено тупцювала біля машини.

— Куди? — несміливо запитала вона.

— Сідай. Потім скажу...

Турбай спинив таксі біля ощадкаси. Це була та сама ощадкаса, куди протягом десяти років Лариса щомісячно вносила четверту частину Турбаєвої пен­сії для Анатолія. І її, і Турбая тут добре знали...

Іван Юхимович дістав із кишені ощадну книжку. Ту саму, заповітну... Простягнув її Ларисі.

— Одержуй... Для неї. Для Оленки... Лариса запитливо глянула на Турбая.

— Не розумію...

Іван Юхимович опустив дівчинку на підлогу.

—      Це дуже просто. Я радився з Марією. Ти ж від­мовилась від своїх прав на будинок. Отже, це твої —^: законні.

Турбай попросив рахунок і в лівому кутку вписав доручення на ім'я Лариси. Власне, його треба було тільки продовжити...

І, залишивши Ларису з дівчинкою біля віконця ощадкаси, вийшов. Оглянувшись, крізь широкі скляні двері побачив: Лариса розгублено перегортала сторін­ки ощадної книжки. Очевидно, вона проглядала ту графу, що зліва,— роки й місяці, роки й місяці... Про те ж саме думав і Турбай... Роки й місяці. Десять літ!.. А дівчинка дивилася на матір і не розуміла, чому на її віях тремтять іскристі сльозинки...

Турбай і Ладимко поселилися в готелі «Москва» в одному номері. Номер Лозового був поруч. В кори­дорах звучали всі мови світу,— прибували делегації від братніх компартій. Завтра о десятій відкривається з'їзд...

Коли ж увечері Лозовий, Ладимко і Турбай підня­лися на широку терасу дванадцятого поверху, там стояв різномовний клекіт. Та ось люди почали розма­хувати руками, показуючи кудись у небо.

І всі — араби, французи, німці — вигукували сло­во, яке звучить однаково на всіх мовах світу:

— Спутнік!.. Спутнік!..

А рукотворна радянська зоря пливла і пливла над світом, снуючи, ніби ткацький човник, незримі, але такі відчутні ниті великої людської єдності...

1956—1959 рр.