Діти Праліса [Тарас Завітайло] (fb2) читать постранично

Тарас Завітайло Діти Праліса

У пошуках утраченого

1

…Вітер шумів листям велетенських беріз. Здається, таких Пташка зроду не бачила… Чи бачила? Вона стояла на крутій горі, а точніше — на високому березі якоїсь річки. Вода в річці була чомусь дивного, мутнувато-рудуватого кольору. Раптом вітер зміцнів, хмари швидко понеслися над землею, сонце яскравою дугою пролетіло по небу і настала ніч. Дівчина враз розвернулася і побігла в густу діброву, що росла зовсім поруч. Але добігти їй чомусь не вдавалося. Нічне повітря зробилося густим і тягучим, як мед. Зненацька її хтось гукнув. Пташка обернулася і побачила велетенський дуб, а під ним дві постаті: високого чумака в баранячій кучмі і кумедного, схожого на кота, малюка.

— Пташко! — гукнув чумак, а малюк замахав їй рукою.

— Мефодію, Мурку! — крикнула дівчина і кинулася до них, але фігури раптом почали віддалятися і згодом зникли з поля зору.

— Дівчино!

Пташка обернулася. Звідки цей голос?

— Дівчино!

Хтось лагідно торкнувся її голови.

— Прокинься!

Пташка розплющила очі. Над нею схилилася сивокоса літня жінка у дивному просторому вбранні. Волосся її стримував сріблястий обруч з великим яхонтом посередині.

Дівчина підвелася. Лежала вона в кубельці з моху і трави. Місцевість була незнайомою.

— Добридень, бабусю, — сказала Пташка, з цікавістю розглядаючи незнайому стару жінку.

— Добридень, дитинко.

Жінка стояла, спираючись на покручену, але гладеньку палицю й вигляд у бабусі був досить-таки розгубленим.

— Звідки ти тут узялась, красуне? — спитала вона.

Пташка роззирнулася.

— Де це я?

— У Діброві Смутку…

— А до Дніпра далеко?

Здалося, це питання ще дужче спантеличило жінку.

— До Дніпра? Звичайно, далеко! А от до Рудки рукою подати… Як ти сюди потрапила!?

Пташка насупила бровенята.

— Рудка? Ніколи про таку не чула! Я заснула в Очеретянці, що під Черкасами… А до Черкас далеко?

— Ще й як далеко! — сказала бабця, не перестаючи дивуватися з дівчини.

— Ой! Як же я тоді тут опинилася? — злякалася та.

— От і мені цікаво… Стороннім сюди ходу немає… Як звати тебе?

— Пташка. А вас?

— Пташка… Гарне ім’я, — сказала жінка. — А мене клич бабою Одаркою. — Стара якусь мить помовчала і згодом сказала: — Ну, ходімо зі мною, Пташко.

— А куди? — поцікавилася Пташка.

— Побачиш. Тут недалеко.

І баба Одарка, накульгуючи на ліву ногу і спираючись на палицю, рушила стежкою з гаю. Пташка пішла поруч. Стежка була доволі широкою, і вони зовсім не заважали одна одній. Пташка роздивлялася діброву. Точнісінько, як у її сні! Казково-велетенські берези впереміш із дубами-велетами оточували її, між дерев росли дивні, досі небачені дівчиною квіти. Пташиний щебет наповнював діброву дзвінкими переливами.

— Як тут гарно! — із захопленням вигукнула дівчина.

Баба Одарка доброзичливо всміхнулася.

— Гарно, але трохи сумно, — відповіла вона.

— Чому? — здивувалася Пташка.

— Стара то історія, дитинко, як світ. Стара і страшна, — баба Одарка тяжко зітхнула.

Стежка звернула трохи вліво, і дівчина почула хлюпання води.

— Річка! — вигукнула вона.

Жінка кивнула і зробила жест рукою.

— Ото і є Рудка.

— Чому така дивна назва? — поцікавилася Пташка.

— Бо вода руда у ній, того й Рудка.

Стежка вийшла на крутий схил, і Пташка побачила річку — доволі широку. Вода в ній справді була рудуватою, а трохи осторонь, у діброві, дівчина угледіла велетенський дуб. Мабуть, про такого дуба й розповідав їй дядько Андрій, тільки той був на Хортиці… Ураз якийсь дивний спогад майнув у свідомості дівчини. У дубі було велетенське дупло, розташоване зовсім низько.

— Стривайте, бабусю, заждіть трохи, — сказала раптом дівчина й пішла до дуба. Жінка зупинилася.

Пташка підійшла до могутнього дерева й торкнулася кори. Щось до болю знайоме було в шелесті його листя…

«…Леле, маленька…»

Дівчина зазирнула в дупло. Всередині було кубельце з моху й запашних трав…

«…Спи, дитятко…»

Пташка відчула, як мимоволі зронила сльозу.

«…Що це, мамо?..»

— Чого це ти, Пташко? — гукнула її баба Одарка.

Пташка труснула головою, немов відганяючи якісь тривожні думки, і витерла обличчя.

— А й сама не знаю, бабусю! — посміхнулася вона і швидко повернулася на стежку. — Мара якась! Далеко ще?

Баба вказала рукою.

— Та прийшли майже! Де річка звертає, там і живемо.

— А як село ваше зветься?

Стара посміхнулась.

— Село? Та то й не село… Так, верболози… Березова-Рудка зветься.

Невдовзі річка взяла круто вправо, і з’явилися