Діти Праліса [Тарас Завітайло] (fb2) читать постранично, страница - 2

ті «верболози». Пташка зупинилася, від подиву широко розплющивши очі. А дивуватися було чому. Високий берег річки був як на долоні. По ньому хаотично розкидані дивні «хати». Власне, це і справді були верболози.

Товсті і водночас гнучкі верби росли колами, утворюючи стіни «хат». Вони зрослися між собою і міцно сплелися вгорі, лише подекуди виднілися дивні віконця, а також дверні пройми, які закривалися зв’язаними з очерету дверима. Над «дахами», що за них слугували верхівки верб, трохи вбік відходили кам’яні димарі.

Пташка перевела здивований погляд на жінку.

— Це справжнє диво! Хто ви? Ви люди?

Жінка знову посміхнулася.

— У більшості — так. Згодом побачиш сама. Але нічого не бійся.

— А я і не боюся, — усміхнувшись, відповіла Пташка і попрямувала до дивних «хат».

А звідти почали виходити люди і з цікавістю розглядати дівчину. Були тут як зовсім старі, так і діти, і всі були в таких же білих одежах, як і баба Одарка. Загалом їх було десь із півсотні. До Пташки підійшли двоє: старенький сивий дідок і молодий русявий стрункий юнак.

— Познайомтеся, — сказала баба Одарка, вказавши на дівчину. — Це Пташка. А це мій дід Липень і онук Первосвіт.

Хлопець привітно всміхнувся дівчині, а дід здивовано крекнув.

— Добридень, — привіталася Пташка, вклонилася, і присутні закивали їй у відповідь головами.

— Одарко, звідки ця дівчина? — спитав нарешті дід.

— Знайшла в діброві біля Переводу. Каже, лягла спати десь під Черкасами, а прокинулася в нас…

— Дивина, та й годі! — почухавши потилицю, сказав дід.

— Яке гарне в тебе ім’я! — заговорив і юнак. — Хто так назвав тебе? Батько чи мати?

Пташка задумалась.

— Мабуть, батько… Його звати Мефодій, він… знахар…

Раптом з-за плеча діда визирнула баньката і волохата пика. Пташка сплеснула у долоні.

— Водяник!

Нечисть підійшла до дівчини і посміхнулася. Пташка зауважила, що і зростом, і статурою він був як дві краплі схожий на її давнього знайомого водяника Никодима.

— А як ти здогадалася, дівчино? — здивувався водяник.

— Та я вашого брата за версту чую, і один мій добрий знайомий Никодим — теж водяник!

— Микита, — вклонився водяник. — А не того, часом, Никодима, що на Січі обтирався?

Пташка здивовано звела брови.

— Атож! Того! А звідки ви це знаєте?

Водяник усміхнувся.

— Та світ чутками повниться. І якщо то той самий Никодим, тоді знахар Мефодій…

Водяник раптом затнувся.

— Як він може бути твоїм батьком?

Пташка розгубилася, легкий рум’янець вкрив її щоки, але, якусь мить подумавши, гаряче сказала:

— А от і може! Названим…

— А-а-а, — протягнув Микита, — тоді зрозуміло!

— Чого причепився до дитини!? — раптом гримнув на нього дід Липень. — Хіба в дідька лисого не байдуже, хто її батько?

Але водяник лише знизав плечима, мовляв, їй видніше.

— Він упир, — спокійно пояснила Пташка.

— Знахар — і упир? — здивувався дід.

— Так.

— Удень ходить?

— Так.

— Отже, опир, а не упир. А то ж різні речі! — тицьнув дід вказівним пальцем угору і тут-таки скинувся на оточуючих. — А ви чого позбиралися?! Дитини ніколи не бачили? Он як зашарілася!

Натовп швидко розійшовся. Кожен подався у своїх справах.

— Ну, а ми гайда до оселі нашої, — сказав далі дід. — Ти, Одарко, її знайшла, нам і розбиратися.

— Її шукати будуть! — гукнув Микита.

— Ясне діло, що будуть, — буркнув дід і звернувся до дівчини: — Як село твоє зветься? Пошлемо когось туди…

Пташка опустила голову.

— Очеретянка… хутір Дніпровий… От тільки чи є до кого ще послів відправляти… Мо’, й полягли всі…

Проте цікавість узяла гору, і Пташка, піднявши голову, почала розглядати дивне поселення. Липень, а за ним і Одарка з Первосвітом, рушили до одного з «верболозів». Пташка пішла слідом. Жодної вербової гілочки не було на «стінах-вербах» тих осель! Легенький вітерець погойдував їх віти, пестив зелене листя та щось тихо шепотів, і все вселяло в душу дівчини чарівливий спокій. Солодкувате повітря п’янило, і Пташка відчувала з кожним його подихом щось рідне, до болю рідне, але чомусь утрачене…

Але Липень із родиною вже зайшов до «верболозу», і Первосвіт поманив за собою Пташку.

— Заходь, дівчино, — мовив він та усміхнувся.

І вона, зітхнувши, увійшла до «хати».

— Сідай на лаву, — вказав дід на тесану дубову лавку, що стояла зліва від входу. — 3 якого це дива вони мали полягти? — продовжив він розмову.

І дівчина, затинаючись, переказала події останніх трьох тижнів. Оповіла, як козацьке військо рушило в степ назустріч війську чорної нечисті, а їхній маленький загін на чолі з двома старими козаками прибув до Очеретянки. Дід уважно слухав, мимоволі накручуючи на палець свого довжелезного вуса, і час від часу кивав головою.

— Ми знаємо, ми відчували це… Але якщо й