Ганнуся [Володимир Рутківський] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (37) »
Ганнуся
— Будь ласка, зачекай ще хвилинку, — просить Ганнусина мама. — З тобою хоче Ганнуся побалакати.. — Що ж, коли хоче, можна й побалакати, — згоджуюсь я. І, знаючи Ганнусину звичку, мерщій віддаляю слухавку від вуха. Зробив я це дуже вчасно, бо у трубці зненацька пролунав оглушливий гуркіт. Такий буває тоді, коли кілька бульдозерів дружно ламають старий будинок… А крізь гуркіт пробивається до мене скоромовка: — Це-ти-костю-добридень-тобі! — «Дядю Костю», — чую докірливий голос Ганнусиної мами. — Скільки тобі нагадувати про це? — Ні, «Костю», — вперто наполягає на своєму Ганнуся. — Він же сам колись казав, що ми з ним друзі. А хіба друзі кажуть один одному «дядю» чи «тьотю»? Не кажуть. Правильно, Костю? — Нехай буде так, — згодився я. — Мені байдуже. — От бачиш, мамо! А-ти-знаєш-костю-що-ми-тільки-тільки-приїхали-з-моря! — Тут Ганнуся увібрала в себе якомога більше повітря і закінчила: — Ох-і-чудово-там-було! Взагалі Ганнуся розмовляє нормально. Вона навіть мовчить інколи. Проте якщо вже чимось схвильована, то куди тому кулеметові! — А що там у тебе так загуркотіло? — поцікавився я, коли вона на мить замовкла. — То сумка моя загуркотіла, — охоче пояснила Ганнуся. — Зі стільця на підлогу. — Отак сама взяла і загуркотіла? — Та ні. Я хотіла вийняти з неї подарунок для тебе. А що ти зараз робиш? — Розмовляю з тобою. — А до цього що робив? — Працював. — А чому ти не привітався і не поздоровив мене з приїздом? — Ось тобі й маєш! Я навіть трохи образився. — А ти як гадаєш: можу я вставити в твоє торохтіння хоча б одне слово? — Невже я так швидко балакаю? — щиро здивувалася Ганнуся. І тут же поцікавилася: — А яке слово ти хотів вставити? — Наприклад, «добридень тобі». А ще — «вітаю тебе з поверненням додому». — Ага, — каже Ганнуся, — дякую. А що ти збираєшся сьогодні робити? — Не знаю, — кажу. — Ще не вирішив. — Ну то вирішуй швидше і їдь до нас, — по-дружньому порадила Ганнуся. — Знаєш, як ми гарно там відпочили? Засмагли так, що ти мене і не впізнаєш. А наша вчителька Надія Семенівна каже, що у нас навіть язики присмалилися. — Стривай, Ганнусю… А що — ваші язики хіба не в роті були? — Та ні, спочатку в роті. А потім ми вирішили, що нехай вони хоч раз у житті трохи сонця побачать. Тож взяли та й всі разом, дружно і повисовували їх. — Уявляю, яке то було видовище, — кажу Ганнусі. — Аякже, тридцять язиків одразу! — Тридцять два, — уточнила Ганнуся. — Костю, а чому твоя Воронівка називається Воронівкою? Там що — ворон багато? — Та не більше, ніж будь-де, — відказую. — Дивно. Може, колись давно їх там було багато? — Мабуть, що так. — А як ми туди дістанемося? — Можна поїздом, — пояснив я. — Можна автобусом. Але вони приходять пізно вночі і доведеться чекати на вокзалі до ранку. — Не люблю чекати, — призналася Ганнуся. — А ти сам як туди добираєшся? - Інколи літаком до Києва, потім річковим теплоходом до Черкас. А там до Воронівки рукою подати. — Ура! — закричала Ганнуся. — Летімо літаком! Пливімо теплоходом! Так ми й вирішили справу.Могутнє дерево
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (37) »
Последние комментарии
1 день 10 часов назад
1 день 18 часов назад
2 дней 8 часов назад
2 дней 12 часов назад
2 дней 12 часов назад
2 дней 13 часов назад