Ганнуся [Володимир Рутківський] (fb2) читать постранично, страница - 3

Ірина. — А оце вчора повернулася.

— Он воно як, — кажу я. — Тоді навіть не знаю, що тобі порадити.

А Ірина ледь не плаче.

— Таке чудове відрядження — і горить! Уявляєш, що в мене зараз на серці?

Атож, уявляю. Це й справді погано, коли горить таке відрядження. І взагалі погано, коли щось горить.

І тут мені в голову спадає одна думка.

— Слухай-но, Ірино, — кажу, — а чому б тобі не залишити Ганнусю у когось із знайомих?

— Так я вже всіх обдзвонила! — у відчаї вигукує Ганнусина мама. — Але, як на те, всі вони у відпустці… Тільки ти зараз у місті…

- І ти хочеш, щоб я взяв Ганнусю до себе? — здогадався я.

Ганнусина мама важко зітхнула.

— Розумію, що ти дуже зайнятий, — сказала вона. — Але в мене іншого виходу немає.

Звісно, можна було б узяти Ганнусю до себе. Але ж і я збираюся не сьогодні-завтра їхати в своє село Воронівку, до матері. Треба їй допомогти по господарству, дров нарубати на зиму. Та й взагалі хоч трохи подихати чистим сільським повітрям. А Ганнуся…

О! А що, коли її взяти з собою?

— Здається, я зможу тобі допомогти, — кажу Ірині.

— От спасибі! — вихопилося у неї.

— Зачекай з подяками, — зупиняю її. — Річ у тім, що я теж їду з міста. У Воронівку, до мами. Міг би й Ганнусю прихопити з собою.

— Але ж… — завагалася Ірина, — у твоєї мами, певно, і так клопотів вистачає…

— Не турбуйся, — відказую я. — Вона в мене добра і радіє всім моїм гостям. А до того ж фрукти у нас зараз достигають, овочі…

— Фрукти? Овочі?

Замислилася Ганнусина мама.

— Ну що ж, — нарешті промовила вона, — я згодна. Навіть не знаю, як тобі дякувати.

— Немає за що, — чемно відказую їй і вже збираюся попрощатися, але…

Ганнуся

— Будь ласка, зачекай ще хвилинку, — просить Ганнусина мама. — З тобою хоче Ганнуся побалакати..

— Що ж, коли хоче, можна й побалакати, — згоджуюсь я. І, знаючи Ганнусину звичку, мерщій віддаляю слухавку від вуха.

Зробив я це дуже вчасно, бо у трубці зненацька пролунав оглушливий гуркіт. Такий буває тоді, коли кілька бульдозерів дружно ламають старий будинок…

А крізь гуркіт пробивається до мене скоромовка:

— Це-ти-костю-добридень-тобі!

— «Дядю Костю», — чую докірливий голос Ганнусиної мами. — Скільки тобі нагадувати про це?

— Ні, «Костю», — вперто наполягає на своєму Ганнуся. — Він же сам колись казав, що ми з ним друзі. А хіба друзі кажуть один одному «дядю» чи «тьотю»? Не кажуть. Правильно, Костю?

— Нехай буде так, — згодився я. — Мені байдуже.

— От бачиш, мамо! А-ти-знаєш-костю-що-ми-тільки-тільки-приїхали-з-моря! — Тут Ганнуся увібрала в себе якомога більше повітря і закінчила: — Ох-і-чудово-там-було!

Взагалі Ганнуся розмовляє нормально. Вона навіть мовчить інколи. Проте якщо вже чимось схвильована, то куди тому кулеметові!

— А що там у тебе так загуркотіло? — поцікавився я, коли вона на мить замовкла.

— То сумка моя загуркотіла, — охоче пояснила Ганнуся. — Зі стільця на підлогу.

— Отак сама взяла і загуркотіла?

— Та ні. Я хотіла вийняти з неї подарунок для тебе. А що ти зараз робиш?

— Розмовляю з тобою.

— А до цього що робив?

— Працював.

— А чому ти не привітався і не поздоровив мене з приїздом?

— Ось тобі й маєш!

Я навіть трохи образився.

— А ти як гадаєш: можу я вставити в твоє торохтіння хоча б одне слово?

— Невже я так швидко балакаю? — щиро здивувалася Ганнуся. І тут же поцікавилася: — А яке слово ти хотів вставити?

— Наприклад, «добридень тобі». А ще — «вітаю тебе з поверненням додому».

— Ага, — каже Ганнуся, — дякую. А що ти збираєшся сьогодні робити?

— Не знаю, — кажу. — Ще не вирішив.

— Ну то вирішуй швидше і їдь до нас, — по-дружньому порадила Ганнуся. — Знаєш, як ми гарно там відпочили? Засмагли так, що ти мене і не впізнаєш. А наша вчителька Надія Семенівна каже, що у нас навіть язики присмалилися.

— Стривай, Ганнусю… А що — ваші язики хіба не в роті були?

— Та ні, спочатку в роті. А потім ми вирішили, що нехай вони хоч раз у житті трохи сонця побачать. Тож взяли та й всі разом, дружно і повисовували їх.

— Уявляю, яке то було видовище, — кажу Ганнусі. — Аякже, тридцять язиків одразу!

— Тридцять два, — уточнила Ганнуся. — Костю, а чому твоя Воронівка називається Воронівкою? Там що — ворон багато?

— Та не більше, ніж будь-де, — відказую.

— Дивно. Може, колись давно їх там було багато?

— Мабуть, що так.

— А як ми туди дістанемося?

— Можна поїздом, — пояснив я. — Можна автобусом. Але вони приходять пізно вночі і доведеться чекати на вокзалі до ранку.

— Не люблю чекати, — призналася Ганнуся. — А ти сам як туди добираєшся?

- Інколи літаком до Києва, потім річковим теплоходом до Черкас. А там до Воронівки рукою подати.

— Ура! — закричала Ганнуся. — Летімо літаком! Пливімо теплоходом!

Так ми й вирішили справу.

Могутнє дерево