Що сказано [Аскольд Мельничук] (fb2) читать онлайн

Аскольд Мельничук Що сказано

ЗМІСТ

Оксана Луцишина. Що написано • 7

Що сказано • 15

Мореплавці • 23

Жінка — це майбутнє • 25

Світ політики • 33

Колосмертне товариство • 39

Копійка всемогутня • 49

L’homme moyen sensuel • 55

Ставка — життя або смерть • 63

Вода пам’ятає, або Мерці повертаються метеликами • 67

Витрата Духу • 71

Відень, світова столиця • 75

Міжнародна допомогова організація • 81

Садові штати • 99

Доброчесне життя • 101

Земний рай • 105

Гроші • 113

Останні любові • 151

Пані з Avon • 157

Карпати • 167

Абу-Дабі • 181

Оксана Луцишина Що написано

Ми б мали прочитати Аскольда Мельничука ще в дев’яностих. І не лише тому, що це «роман про Україну». Тематично можна-таки нарахувати якусь кількість текстів начебто про нас, але то радше речі, засновані на поверхових враженнях або і на стереотипах, часто із жанру розважальної літератури. Аскольд Мельничук — не про це. Натомість він — чи не сам-один у цьому жанрі на той час — пропонує читачам портрет української родини на тлі доби, тобто двадцятого століття, часу великих катастроф. Роман «Що сказано», виданий у США 1994 року, вперше в Україні переклали і видали у «Фоліо» 1996, але, як погодилися фахівці, переклад, на жаль, мав мало спільного з оригіналом. На додачу, через малий наклад та відсутність промоції роман так і не дійшов до читача. Мабуть, найповніше Аскольда Мельничука на той час було представлено в есеї Оксани Забужко («“Що сказано”, або як українська література “виходить в люди”»), вміщеному в книзі «Хроніки від Фортінбраса» (1999).

А чи готовий був український читач до цього роману? Може, книжки і вчителі приходять до нас лише тоді, коли ми вже здатні їх сприйняти і зрозуміти?.. В епоху дев’яностих ми були іншими — і на порядку денному в нас був огром різних пост- (чи ж пост-?) колоніальних проблем. Але зараз, після революції Гідності, під час війни, яка насправді ніколи не припинялася, а лише увійшла наразі в одну зі своїх «гарячих» фаз, самоусвідомлення і власна історія набули першорядного значення, раптом стали не просто ідеями, а втіленим болем: і Шевченко на барикадах, із шиною через плече, і чуби у чоловіків-воїнів, і достеменна самоврядна «Січ» Майдану… І виявилося, що ці архетипи й артефакти — аж ніяк не «викопні рештки» історії, а частина її живої рушійної сили. І цей читач, якому історія глянула в самісінькі очі, уже подужає прочитати і зрозуміти роман про себе.

…Аскольд Мельничук — письменник, професор літератури у Бостон-Коледж, перекладач, колишній багаторічний редактор одного з топових американських літературних «товстих» журналів — «АГНІ», у якому публікувалися переклади багатьох наших авторів — поруч із творами нобеліантів; а ще — співукладач, разом із Едом Гоґаном, антології «From Three Worlds — New Ukrainian Writing», першої у своєму роді. Усі, хто знає Аскольда Мельничука, в один голос стверджують, що це надзвичайна людина. Власне, його найвищий титул — це його власне ім’я, або, як іще кажуть, бренд. Пригадую, як я побачила його вперше: він виступав на конференції, читав доповідь про певні аспекти письменницької праці, а точніше — про виписування персонажа і про чекання того моменту, коли персонаж раптом виривається з-під авторської влади і починає діяти «від себе». Мене тоді вразила нюансованість теми: ішлося про почуття письменника в процесі взаємодії з то покірним, то бунтівливим персонажем, про внутрішній конфлікт автора, який то тішиться з бунту свого такого справжнього, такого повнокровного творіння, то навпаки: волів би спокійнішого розвитку подій. Дивували ця — одночасно — включеність у процес, письменницька пристрасть, яка, власне, і «веде» текст — і разом із тим відстороненість, здатність до аналізу. У цьому весь Мельничук — динаміка, поєднана з глибиною.

«Що сказано» — перший роман Аскольда Мельничука. Він одразу ж потрапив у «топи», і навіть до списку «помітних книг за версією Нью-Йорк Таймз», а це неабияка відзнака. Разом із важливою, трагічною тематикою — еміграції, воєн, інтегрування в чужу культуру — й інформативністю, критики відзначили блискучий стиль роману, його дивовижну смислову наповненість, щільність значень і філігранність самого письма. Роман справді хочеться цитувати, милуючись місткістю формулювань: «Єдина смертельна загроза — інерція», «Поговоримо після війни», «В Америці вони мають право забувати», «Його гнітила стіна навкруг нього. Його лють була тієї стіною…», «Що воно за життя без свідків?», «Хобі — це для переможених»… «Кожне речення б’є навідліг — від першого до останнього», пише Вільям Корбетт у «Гарвард Ревю». Важко з ним не погодитися.

«Що сказано» і наступний роман Мельничука, «Посол мертвих», теж на українсько-емігрантську тему, критики особливо виділяють у його доробку — як емоційно найбільш насичені. Мельничук тут вписується у парадигму літератури етнічних меншин, на яку давно вже перетворилася література Сполучених Штатів — «чорна», «китайська», «слов’янська» та ін., і це логічно — «велика література білих чоловіків» уже давно не є гегемоном. Але якщо американці особливо цінують Аскольда Мельничука як письменника, що відкриває їм досі невідому історію України, — історію, котра перетворилася на пам’ять переселенців і стала, таким чином, частиною американської ж ідентичності, «клаптикової ковдри», то для України Мельничук — це погляд одночасно і зсередини, і ззовні, і ця оптика являє несподівано потужну, казково страшну і разом із тим уже не «легендарну», а таки історичну картину. Всі наші мільйони мертвих виявляються вписаними у світові реєстри, всі наші катастрофи — обчисленими, всі наші десятиліття невидимого існування, без позначень на мапах — занотованими. Це дійсно відбулося, і дійсно з нами, які би підручники альтернативних фактів не видавало «міністерство правди». Котре й досі паношиться, уже навіть і в світовому масштабі.

Розумію, що моє формулювання теми роману «Що сказано» — «портрет української родини на тлі доби» — хибує на неточності. Портрет-бо — це щось статичне, це маркер упорядкованого, навіть буржуазного життя, а родина Забобонів-Ворогів — Стефана, Наталки, Аркадія, Ластівки і хлопчика Бо, — вигнанців, емігрантів, переселенців, утікачів, зображена в романі, навпаки, приречена на постійний рух: між містами, між континентами, між культурами, між пластами майстерної Мельничукової нарації — то граничної лаконіки стилю, то іронії, то еротики, то міфу. Недарма рідне містечко родини називається Роздоріжжя — перетин (чи початок?) багатьох можливих шляхів.

І тут починається найцікавіше: як у випадку із будь-яким по-справжньому складним текстом, мусимо переосмислити терміни критичного аналізу, як оце щойно вийшло з «портретом». Тепер черга за «родиною». Це поняття в контексті роману відкриває цілу скриньку Пандори. Пригадую своє здивування на заняттях з української літератури, читаної в перекладах і від того «очудненої», і запитання своїх студентів — а чому в жодному з прочитаних творів (за одним лише винятком — «Тигролови» Багряного) немає «нормальної» сім’ї? І зараз видавці часто кажуть, що хотіли би, аби наші автори нарешті писали сімейні саги, як пишуть, наприклад, британці. Але якщо придивитися до ролі — і, пробачте за мимовільну риму, долі родини у тоталітарному суспільстві, — то бачимо, що писати таку сагу непросто: бо, по-перше, режим убиває родину фізично — Голодоморами, війнами і Гулагом. По-друге, морально — змушуючи до брехні, до співпраці з КДБ, до відречень від близьких… І виходить, що цей підставовий суспільний інститут в умовах тоталітаризму може з місця сили перетворитися якщо не на руїну, то на отруйне середовище. Зрозуміло, чому єдина функціональна родина була якраз у «Тигроловах» — вони не жили в радянському суспільстві, свідомо ставши поза ним і живучи у тайзі. Нова епоха виявилася сливе що, за Хвильовим, епохою «убивства матері», а ширше — сім’ї.

Любов — це те, що стається з нами, історія — те, що стається з іншими, вважає один із героїв «Що сказано». Справді, це дуже точно — ми ж не бачимо панорами, ми бачимо тільки ті деталі, які безпосередньо стосуються нас, тому історії-як-такої ми не проживаємо. Але цим драматизм поняття «історія» у стосунку до Роздоріжжя вичерпується. Історія — це «те, що написано», а ми маємо лише «те, що сказано» — усний переказ чи просто пам’ять, яку старші покоління не встигають передати молодшим. Записана історія — це прерогатива тих, хто спромігся на власну державність і владні інститути. Це привілей великих гравців, між якими наше Роздоріжжя і всі на світі Роздоріжжя намагаються поміститися на мапах, заявити про своє окреме існування і самовизначитися. Але, так чи інакше, виявляються залежними від чужих історіографій: можна розуміти Роздоріжжя як пост-Австро-Угорщину, як (колишню) частину Радянської імперії, як буферну зону Європи, але «від себе» вона встигає сказати світові рівно стільки, скільки ще пам’ятає Стефан Забобон, який начебто намагається написати розлогу «історію Роздоріжжя і світу», але розуміє, що насправді він цього зробити не зумів.

Роздоріжжя залишається не в межах історії, а в межах міфу — поза історичним часом, як маркесівське Макондо на початку «Ста років самотності», разом із переказом (із «тим, що сказано!») про пращура Тура. Тут варто ще раз придивитися до «значущих» прізвищ і топонімів роману — іронічне «Забобон», старше покоління, якраз і саме є міфом, переказом, у іронічному ключі — те, чого, можливо, немає і не було. Уже без усякої іронії, трагічне «Ворог» — прізвище тих, кому випало діяти в умовах нової, американської, реальності, один-проти-всіх, той, кого постійно плутають то з росіянином, то з поляком, воістину вигнаний. Власне, це прізвище добре підсумовує один із аспектів емігрантського життя — відчуття вселенської відторгнутості, відсутності рідного середовища, щільності атмосфери і безмежної кількості невидимих охоронних зв’язків, які у себе вдома сприймаєш навіть не фіксуючи, як належні. Натомість є безмір повітря, розрідженого, як у горах: дихай, скільки хочеш, але все одно на тебе чигає небезпека — не отримати достатньої порції кисню. І ти перетворюєшся на «ворога» навіть не тим, що воюєш проти когось (а родинна атмосфера у романі «Що сказано» — це безкінечна боротьба, уже законсервована, проти достеменних, але наразі далеких ворогів — радянської влади), — а тим, що ти є Іншим, невідомим, неможливим до прочитання. Недарма ж гість родини, по-бюргерськи самовдоволений і не надто вдумливий доктор Кайзер, без кінця ставить Аркадієві одні й ті самі питання, не розуміючи, звідки той і хто, і не уявляючи собі масштабів досвіду своїх нових приятелів — питає їх, наприклад, про розважальні поїздки, яких ці новоспечені американці ще не можуть собі дозволити.

Загалом в українському суспільстві слово «діаспора» часто вимовляється іронічним, якщо взагалі не зневажливим, тоном. Це попри той факт, що якраз із діаспори приходить до нас перша достойно написана історія України: Ореста Субтельного. І середовище, котре могло, як-не-як, породити Субтельного і Мельничука, варте пильнішої уваги (і поваги), бо історія діаспори — це теж наша історія, її інтегральна частина. Іноді лише погляд «зовні» здатен відкрити нам щось про нас самих — наприклад, наскільки ми насправді ще донедавна були (а може, ще і є…) заражені «імперськими» вірусами, орієнтуванням на класику сусідньої держави (і наразі правдивого ворога). А Мельничук розправляється з цим вірусом однією фразою: «добрий друг Левіна чи Леніна, чи як його там звати, того з бородою», нічтоже сумняшеся оприявнюючи нестак «ворожість» до чужих кумирів, як власне факт їхньої «чужості», без перепрошень і без поділу на хороших і поганих. Бо лише так малий гравець може відстояти себе і своє місце на світовій мапі — не визнаючи себе нічиєю частиною, сміючи мати власну про себе думку.

У своєму есеї про «Що сказано» Оксана Забужко пише, що цей роман, без сумніву, належить до української літератури, хоч його і написано англійською. Дуже хочеться, аби роман було нарешті прочитано — і відчитано, бо, разом із сюжетами літературними, у ньому є й багато літературознавчих — і пошук ідентичності, і поле алюзій і посилань, і взаємодія культур і мов, і образ дому, й історія еміграції, й епістемологія межисвіття, і ще багато-багато чого. І це — про нас, це — наше. Перефразовуючи відоме — і не дуже рафіноване прислів’я, — не такі вже ми і бідні. Просто ми іноді про це не здогадуємось.

Що сказано

Присвячую

моїм батькам, Едвардові та Олені,

і моїй сестрі Ганнусі

«Чи є щось правдивіше за правду? Так, легенда. Вона надає вічний зміст минущій істині».

Нікос Казандзакіс, «Звіт перед £ль Греко»

«Будь-якого вечора тутешні селяни могли зібратись біля багать чи в рубаних хатах і слухати байкарів, які співали або проказували з пам'яті віковічні героїчні народні сказання. І ці “стáрины” ("what is told”), що їх усна традиція передає від покоління до покоління, від батька синові, оповідали про непохитних київських витязів, які потужними ударами мечів рубали ворогів навпіл…»

Бенсон Бобрик, «Іван Грозний»

Лицедії

Тур Забобон, князь роздоріжчан

Ольга, його дружина

Кирило, його брат

Зенон Забобон, викладач історії мистецтв в Роздоріжжі

Наталка, його дружина

Стефан, його брат

Слава Ластівка, дочка Зенона і Наталки

Аркадій Ворог, чоловік Слави

Богдан, їхній син

Едвард Заремба, двоюрідний брат

Копф, майстер на «SeaLand Plant»

Доктор Вільям Кайзер, їхній сусід

Ґвен Макдональд, їхня сусідка

Безліч родичів і знайомих

Мореплавці

Жінка — це майбутнє

У 1914 році Зенон Забобон, викладач історії мистецтва в чоловічій гімназії Роздоріжжя, відмовився від роботи куратора скіфської колекції в Лондонському археологічному музеї, бо закохався, як і пояснив у листі до молодшого брата Стефана. Стефан відповів: «Це тупо, mon frère, — кидати кар’єру ради кобіти». Подейкували, що Стефан, студент Віденського університету, утримував невеличкий гарем. Зенон брата не послухав, бо вмлівав за темноокою, пишнотілою Наталкою. Крім того, їй була потрібна його допомога. Дівчина в місті новенька, а залицяльників — аж забагато. Чоловіки товклися в магазині при пекарні за коробками печива, які вона незграбно перев’язувала шнурочком. Без Зенона вона скінчить тим, що стане кельнеркою або й гірше. Їхній шлюб буде більш ніж благословенням для двох — він буде служінням громаді.

Коли Стефан довідався про це рішення, то записав у щоденнику: «Мій брат недоумок. Зайвий доказ, що вдався у батькових родичів. У Забобонів нема нюху на женячку».

Стефанів щоденник розпирало від ідей щодо безлічі проектів, серед яких були «Причинки до теорії подружнього життя», уривки з есе «Метафізика мандрів» і розкішні герметичні замальовки для його найчестолюбнішого задуму: історії, в якій події, що відбулись у його рідному Роздоріжжі, зіставлялися з одночасними подіями деінде у світі. В 1492, наприклад, Колумб висадився на Кубі, да Вінчі нарисував перший літальний апарат, а Рюрик Забобон зарізав сусідську корову й розпалив ворожнечу, яка протривала триста літ.

Вони одружилися паркого пополудня наприкінці червня, коли в Сараєво застрелили ерцгерцога Фердинанда. Вівтар було прибрано квітами лілійника.

— І чого то вінчатися в таку погоду? — буркотів священик, одягаючи рясу.

Попервах загибелі ерцгерцога наче не помітили. Індекси угорської біржі зросли на кілька пунктів. Минули тижні, заки австріяки наважились показати Сербії, що до чого. Цісар Франц Йосиф заявив: «Якщо це кінець монархії, то хай він буде славетним».

Незабаром Зенон вступив у війну на два фронти.

Наталка була взірцем української жіночності. Бракувало їй лише освіти. Ось де робота для нього. Він читав їй лекції, розмахуючи окулярами, мов диригент паличкою. Чоловік прогресивний, Зенон вірив у емансипацію жінок. Він хотів рівної собі — такої, яку створить сам.

Наталка не знала, чого їй чекати від шлюбу. Знала лише те, чого навчилася в батьків. Обоє трудилися на полях польських дідичів. Цілими днями орали, сіяли, косили. А вечорами гарикались. І святкували мир, укупі завалюючись на сінник. Їхні перемовини спорядили дванадцятеро хлопчиків і дівчаток, які спали по двоє, по троє на сінниках, розкладених просто на долівці хати. Наталчина мати гамувала свій виводок ліком із макового насіння, звареного на молоці. Засіб виявився настільки дієвим, що більшість із них до кінця життя пили по кілька склянок щодень.

Навіть батьки гадали, чи не підкинуто їм Наталку. Вродлива, безпорадна, дивакувата, вона радо обіймала соняшники і цьомкала їх повними губками прямо в насінини. Не раз сама ходила до лісу, де в кущах рохкали вепри, і так пильно прислухалася до тихого шепотіння вітру між соснами, аж ті дивувалися, що вона тут шукає. Мати часто сварила її і регулярно напучувала ремінцем.

Наталка не чула ні ударів, ні повчань. Вона мовби ловила радіохвилі, що від певного часу почали вібрувати між столицями світу. Колись циганка, до якої вона прийшла, завважила її довгі пальці й провістила, що бути їй піаністкою і грати їй у Відні, Парижі, Лондоні.

— І ще ти поїдеш до Нью-Йорка.

— А де той Нью-Йорк?

Світ за околицею села був світом із чуток і переказів. Лишень вуйко Ярко, що мешкав із курми, його знав. Розкидуючи корм, він варнякав про міста, де ніколи не заходить сонце, де ріки течуть у хатах, так що люди пливуть по покоях, а потім — по вулицях, у відрах на колесах. Навперекір здоровому глузду, дівчина всьому тому вірила.

Упродовж наступних чотирьох років вона завзято шукала піаніно. Якось до села забрели сухотний акордеоніст і сліпий бандурист. Акордеоніст, налаштовуючи інструмент, дозволив дівчині перебігтися пальцями по клавішах. Такого звуку вона ще не чула.

— Це наче піаніно? — висловила здогад Наталка.

Акордеоніст засміявся. Сказав, це таке ж піаніно, як собачий гавкіт — лепет ангела. Але йому того досить, бо він куди частіше буває з собаками, аніж із ангелами.

Спершу вона закохалася в Зенонів голос. Його обличчя псували грубі окуляри. Консервативний в одязі, він віддавав перевагу синім костюмам із дібраними краватками-метеликами. Куди б не йшов, тягав за собою валізу, переповнену книжками й паперами. Вміст валізи Наталку не цікавив. А от голос, що замовляв печиво, — це був напіврик, напівспів. Він нагадував їй про ліс. Її не цікавили слова Зенона, його шалені ідеї, його тиради про шляхетного дикуна і мудрість селянства чи важливість націоналізму Перев’язуючи шнурочком його коробку з печивом, вона слухала — але не слова.

-------

Зенон мав чимало пристрастей, серед них — лорд Байрон і лілійник. Він вважав, що його країні необхідно визволитися з-під впливу сусідів — Росії, Австрії і Польщі. Необхідно зберегти чистоту рідної мови. Мова житиме, казав він Наталці, дякуючи таким, як вона: Наталка — національний скарб.

Він прохав її співати пісень, почутих від матері. Хотів записати їх заради онуків, заради історії.

Наталка ж не любила сльозогінних пісень — ні плачів про покинутих коханими дівчат, ні козацьких маршів. Їй більше подобалась нова музика, що лунала з кав’ярень у студентських кварталах.

Була одна пісня про журавлів, що він умовляв її співати знов і знов, а сам лежав у неї на колінах і марив про волю. Наталка перебирала пальцями його рідке волосся й пригадувала, як мати кричала на батька, а брати і сестри всміхалися у своїх молочно-опійних снах.

По медовому місяці вона перебралася до його помешкання. Чотири кімнати з високими стелями, багети з червоного дерева, величезна піч у кухні, що гріла хату довгими зимами. З ними жив Ігор, недоумкуватий глухонімий брат, яким Зенон опікувався по смерті матері.

Одного ранку Наталка застала Ігоря, коли той рукоблудив. Тож запустила в нього подушкою. Ігор усміхнувся. Коли второпала, що чоловік сподівається на її опіку ще й над братом, то аж заверещала. Вона не служниця. Вона не для того перебралася до міста, аби жити, як її мати. За кого він її має? Чого так старається змінити її? Вона собі подобається і без його книжок і теорій, красно дякую, а коли йому не подобається — то прошу, вона його не тримає. Або піде вона. Чому він постійно розказує, що їй думати про Бога, материнство і свою країну, коли вона і без нього все чудово розуміє?

Наталчину сферу впливу обмежували стіни спальні. Там Зенон зазнавав найгірших поразок.

З іншого боку, міркував він, крокуючи нічними вулицями після чергової сварки, у неї багато й позитивних рис. Чесна, практична і вміє торгуватися з м’ясником. Ядвіга — стара, ще материна, кухарка, — її поважає. Хай дружина кепкує з його казань про селянське життя, зате дбає про його телятину в помідорах і чисті сорочки з крохмаленими комірцями. Одяг сама собі шиє. Гарненька, повнява, з довгими віями. Ну і що, коли їй байдужа історія князя Тура і заснування Роздоріжжя?

-------

Забобони жили в Роздоріжжі понад тисячу літ, доки, нарешті, їх не зрушила з місця війна. Були то суворі, вперті люди, і народна приказка провіщала, що підуть вони звідси лиш коли гори спливуть по ріці в Чорне море. Але війна вдалася сильнішою за них. Війна була богом.

Були й колись і війни, і навали. За багато століть міські цвинтарі розпухли. Скелети, блідіші за серцевину яблука, волали: «Місця! Ще місця!». Аби втихомирити їх, живі відтинали родючі поля і розчищали ліс.

А мертві не хотіли бути мертвими. Вони підводили свої зогнилі тіла — місиво крові й бруду, і шкутильгали вулицями, терзаючи душі скованих жахом співвітчизників.

Тільки Тура це не лякало. Князь Тур Забобон спочивав, загорнутий у хмари, які щоночі стягував із неба. Він розмовляв із вітром, був запанібрата з дощем. І не зважав на знамення, що бентежили його людей. Навіщо перейматися тим, що якийсь ворон рве людське серце чи що жаб’яча пошесть обернула золоті степи в кошлате зелене море?

Не боявся Тур і монголо-татар. Коли вони приходили, він уже був напоготові. Заввишки у п’ять списів, залізнорукий, мідноногий, він виріс для битв. Він звав татар дикунами і відбивав їхні сальви стріл.

Він пам’ятав своє коріння. Від своїх родичів, дерев, на які сідав у хвилини задуми, відрізнявся він тим, що міг ходити, а вони не могли. Сумнівна перевага, бо хто навчився ходити, той невдовзі навчиться й тікати. А дерево не має вибору — стоїть, де зросло. До найперших членів громади — тополь, шовковиць і сосон — він ставився з особливою відданістю. Із тополиних бруньок він готував бальзам проти опіків і гемороїв. Витяжка з соснової кори гамувала розлад шлунку. Навіть верби помагали своїм листям, яке він варив на лік проти безсоння. Таких друзів він ніколи не кине.

Аби захистити їх, він очолив битву. І ринув із мечем на татар. Ті у відповідь відтяли йому правицю. Дишучи вогнем, він підняв спис і метнув у цих синів Аґари, проткнувши відразу кількох. Тоді підступив до них і висмикнув списа. Вийняв меча, почистив його воловою шкурою і пройшовся шеренгою татар, стинаючи кожному голову. Кинув шість голів на купу, укляк і взявся до ретельнішої праці — обрізати вуха й носи, здирати скальпи, шкіру, шматувати м’ясо. Плече юшило, поки він обчищав і мив черепи в річці. Потім з’єднав лозиною очниці двох найбільших черепів і, перевісивши їх на шию, неквапом пішов до святкового збіговиська довкола велетенської ватри.

— Перемога! — горлали всі, хитаючи кошлатими головами.

— А то я не знаю! Влийте сюди вина! — наказав Тур.

— Де ти їх узяв? — питали вони, наповнюючи черепи.

Коли Тур розповів про битву, хтось крикнув:

— Тобі ж руку відтяли!

— Так, ось вона! — тицьнув хтось пальцем.

І справді, у пломенях вогняного стовпа стриміла його правиця, а пальці палахкотіли п’ятірком сальних свічок. Тур сміявся і, знай, дудлив вино.

Світ політики

Хоча Зенон погоджувався з дечим, що написав Маркс, зокрема з основами трудової теорії вартості й тими місцями в «Капіталі», де йшлося про містичні властивості матерії та її тенденцію до закріпачення людства, і, хоча й прислухався до новин про революційну діяльність в околицях Санкт-Петербурга, сам він був нащадком багатьох поколінь священиків. (Були в їхньому родоводі й інші парості, як-от політики, звідники та генерали, проте він волів не помічати цих аномалій і виводив свій рід від брата князя Тура — отця Кирила.) Його національні почуття і релігійні переконання були глибокими. Він був членом Наукового товариства імені Шевченка. Коли українську мову вкотре заборонили росіяни, які нещодавно захопили Роздоріжжя, він видав статтю про скіфське гончарство і його вплив на галицьке народне мистецтво. У відповідь на цей бунт росіяни ув’язнили Зенона і редакторів журналу.

У сутінкові роки між царським режимом і комуністичною державою губернатор Чуй поклав собі перебудувати культурне життя краю. Його вказівки вимагали придушення всіх міщанських нахилів. Амбітна й суперечлива програма надихнула масову параною. Людям відбивали охоту до вивчення історії краю. Натомість закликали ходити на збори і виявляти свою вірнопідданість царю. Наказ усіх зводив із розуму. Довічні сусіди винуватили одне одного у державній зраді. Інтелігентів і націоналістів знаходили всюди: поміж м’ясників, молочарів та недоумків. Як і слід було сподіватися, постраждали євреї.

Поліція дійшла висновку, що глухонімий Ігор — шпигун. Ніхто не потрудився згадати, на кого ж він працює. У поліції своя служба. Одного дня вони вдерлися в квартиру Забобонів. Ігор сидів у кутку і грався з котом, погладжуючи здиблений хвіст. Коли не відповів на питання, його копнули і вдарили. Наталка верескнула. Метнувшись до кухні, де за чорною піччю ховалася перелякана кухарка, вона схопила ножа — і назад до вітальні. Але поліцейські вже пішли, повівши зі собою Ігоря.

Коли Зенон вийшов із тюрми, то зробив усе можливе, щоб знайти брата. Але запису про його арешт не знайшлось.

За кілька місяців губернатора і росіян витіснили з Галичини німці.

Одного дня Леніна бачили в Цюріху, наступного — в Санкт-Петербурзі. Ширився поголос, що Романовим кінець. Інші чутки твердили, що Романови сильні як ніколи. Австрія на порозі капітуляції. Вона верховодить і обіцяє Галичині незалежність. А восени 1917 року Австрія і Німеччина сотворили диво: воскресили Польщу.

Десь тоді Наталка дізналася, що завагітніла, а Зенона Забобона, сотника Галицької армії, вбито.

Вбили його поляки. Або росіяни. Ніхто не знав напевно. Українці, здавалося, щотижня міняли союзників. Чоловік, що приніс звістку, прийшов о другій ночі, вбраний у цивільний одяг: сіра федора, мов козацька шапка, зсунута на потилицю, ліва рука в кишені сірого пальта. Він не залишився її втішати.

У нестямі Наталка кинулася за порадою до трьох людей, яким усе ще довіряла. Інші знайомі або виїхали з краю, або сиділи по тюрмах. Друзі знизували плечима і співчутливо тиснули їй руку: чим вони могли зарадити? Вони не краще за неї розбирались у всіх цих війнах.

Наталка впала в гарячку. Голова стугоніла, і вона злягла. Не встала навіть, коли кухарка Ядвіга благала піти до доктора Гліба — йому ж бо нíколи навідувати засмучених паній. «То просто туга, — радив лікар кухарці. — Виспиться і все пройде».

І Наталка висиплялася. Навіть розплющивши очі, вона не чула, що прокинулась. Почала сама до себе балакати. Проклинала царя. Лежала горілиць — під головою облямований чорними хрестами коц — і присягалась помститися на сербському княжичеві. Вона повбиває всіх ерцгерцогів на світі. І що вони собі думають? Хто вони такі, щоб задля них вона мала втратити чоловіка?

Наталка вперлася поглядом у Зенонові книжки. Хіба допомогла комусь їхня мудрість? Чому він згаяв життя на читання, якщо ті навіть кулю не спинять? Хіба він не торочив про дива — дива Італії, дива Німеччини, дива Франції, навіть дива Росії…

Вона схопилася з ліжка і накинулась на бібліотеку з ножицями.

Надвечір зібрання цілого життя було порізано на купу білого хробаччя. Задоволена, Наталка знову злягла.

Минали місяці. Її черево росло і нарешті випнулося, мовби вона проковтнула місяць. У жовтні з нею сталася переміна. Ходила по квартирі, мов у трансі, і сповідалася речам довкола, що навіть без чоловіка вона буде жити.

Добре, — заспівав стілець. Добре, — відлунили фіранки. Добре, — подумав князь Тур.

Одного дня, коли кухарка зібралася навідати сестру на другому боці міста, Наталка скрикнула: «Думаю, вже!».

Ядвіга кинула торбу, пальто і почапала назад до кухні.

Потім склала у мідниці вовняний зелений коц, перетворивши її на колиску для народженої дівчинки.

Ця дитина ніколи не почує батькових розповідей про прадавні часи їхнього міста.

-------

У біді душа й тіло робляться цільні й гнучкі. Татари косили людей тисячами, але роздоріжчани приростали мало не за ніч, наче пшениця, їхній основний харч. Село містилося в тому, що потім назвуть Україною, поруч того, що потім назвуть Польщею, на перетині двох великих річок. Антифонний хор зиску і гендлю постійно поповнював свої лави.

За день після навали селяни почали відбудову. Кілька місяців усе йшло своїм звичаєм: люди пріли на ланах, старі сперечалися на майдані, пияки цмулили в шинку, а юродивий у лісі проповідував полинам. Ринок озивався лементом килимарів, цукровиків, сріблярів — усім, що не є, різким і пристрасним гамором торгівлі.

Ріки звалися Небо і Пекло. Небо, тиха й широка, майже не виходила з порослих мохом берегів, а Пекло, стрімка й велеводна, щороку забирала чимало утоплеників.

Щоранку Тур купався біля мосту, де річки зливалися. Він заходив у Небо, йшов до коси, намуленої двома потоками, зануряв руку в мутне Пекло, черпав долонею воду і сьорбав. Потім лягав горілиць, і течія несла його до перетину річок, де в повноводдя вирували нурти. Він гойдався на воді і вдивлявся у хмари. Як довго він так плавав? Сто років? Двадцять? Сріблисто-зелені рибки вистрибували з води, он журавель прошив туман і сховався у клапоть хмари. Тур заплющував очі й у напівсні марив, що прокинувся в іншому світі, де люди дрібненькі, а великі будинки пустили срібні пагони. Ось його дружина, Ольга, оголена виходить до нього з води, а ось чути її далекий окрик, що до нього прийшов гість.

Тур висох, доки дійшов до хижі. Нахилився і поцілував жінку, яка стригла скіфського баранця. Потім обернувся до сухореброго лисого хлопчика, який стояв поруч на скривавлених ступнях. Двадцять верст пробіг він хащами повідомити Туру, що татари щойно спалили вісім сіл.

Скіфський баранець спокійно пасся, а довгі пальці Ольги перебирали його сизі завитки. Вона ніжно посмикувала густі жмутики. Ольга виплекала оте ягня з насінини і добре пам’ятає часи, коли воно було пагінцем, заввишки з кульбабу, і пацало по землі копитцями. Воно мекало, розхитуючи стебло, на якому виросло, й тяглося до обідця трави за вищипаним ним кругом. Благеньке таке ягня. Коли трава закінчиться, воно сконає.

— Гостріть списи! — гукнув Тур: він зачув тупіт коней саме перед їх появою з лісу — ліс волохатих шапок на стезі війни. Перелякані селяни втупились у Тура, який тримав по два списи в руці. Він наказав їм заховатися за дерев’яним частоколом.

І сам-один став у відчиненій брамі. Чого треба цим дикунам? Якось він підслухав примовку монголо-татарина: А щоб ти завжди сидів на одному місці, як християнин, і дихав власним смородом.

Ледве зачувши коней, Тур дав знак своїм воякам. Стріли розсікли небо і безладно посипалися на ворогів. Тур кинув списи. Думати ніколи: дія, бій.

І в розпалі бою, за річкою під лісом, йому донесли, що стріла уразила Ольгу.

Він помчав до неї, та шлях заступали вороги. Доки добився, вона померла. Пес сторожив її тіло. Скіфський баранець лежав на спині, здерши ноги, з черева виганялося зелене стебло.

Він нахилився поцілувати її в губи. Тоді підвівся. І завив.

Знавіснілий, погнав назад до бою.

Мов буревій, що вибухнув над полем, гасав він так швидко, що татари його не бачили, та й утекли.

Тур повернувся, всіяний стрілами, і побачив тіло Ольги, розпластане на кам’яній плиті біля брами.

Він підніс дружину однією рукою і заплакав. І плакав три доби. Сльози його вимили в землі цілу річку. Люди назвали її Ольгою.

Колосмертне товариство

Надворі листопадова злива тарабанила по шиферному даху, розбризкуючи мідні струмені на бруківку. Наталка дивилася на спеленуту в колисці сиротинку і плакала.

Маля агукало, кричало, сердито махало рученятами або невинно всміхалося молям, мамам і кухаркам. Його не обходили стародавні й менш давні образи, якими переймалися велетні.

Наталка думала віддати дівчинку своїм батькам, у Ніжне, але спогад про черевики п’яного батька, що стирчали з-під столу, стлумив її порив.

— Ми — найсамотніші жінки в Роздоріжжі, — мовила вона.

Віднедавна їй дуже хотілося тих голландських шоколадок у формі черевичків, що їх кухарка Ядвіга надибала в крамничці біля церкви. (Факт: вони жили на талони. Факт: Ядвіга регулярно купувала дорогі шоколадки. Яким чином?) А голос усередині скрипів: Ще! Ще!

На що утримувати дитину? Відколи Наталка пішла з пекарні, вона ні дня не працювала. Місто залюднили зайди. Зенонових друзів як не було — кого вбили, кого депортували. А кілька ще живих переховувались.

Вона думала про шваґра Стефана, що був у них проїздом торік і привіз їм тістечка з віщуваннями. Такий дивак, із тим його моноклем і ціпком із руків’ям у формі дельфіна. І манери мав такі ж дивні, як одяг. Жести доповнював різними прибамбасами, мову — уривками незрозумілих для неї фраз (щораз, коли його знайомили з жінкою, він цокав закаблуками, кланявся і буркав щось на кшталт «Честімей!»). Здавалося, він прагне всім подобатись. Однак чутки про нього ходили жахливі: ніби він зрадник, добрий друг Левіна чи Леніна, чи як його там звати, того з бородою, але її чоловік не зважав на плітки: люди, казав, говорять бозна-що, а братові задосить і своїх турбот, йому не до політики.

Може, шваґро їй допоможе.

Вона знайшла його адресу в стосі листів на Зеноновому столі й попрохала сусідку написати йому замість неї.

За кілька тижнів листа дістало посольство і переслало мадам Попровській, у домі якої Стефан уже став напівпостійним гостем.

-------

По смерті дружини князь Тур скликав віче.

У Небі сталася битва, пояснив він. Старі боги втратили владу. Хтось украв Перунів грім.

— Хто це зробив? — питали люди.

— Новий Бог.

— Звідки ти знаєш, Туре?

— А як ви гадаєте — чому ми так мучимось? Ми молимось, ми складаємо жертви, ріжемо вгодованих ягнят. І що? Татари й далі сунуть. А це тому, що ми молимося невдахам.

На доказ він попрохав коваля Стаха принести глиняну статуетку Перуна, верховного бога.

— Ось Перун-громовержець! — вигукнув Тур, розмахуючи фігуркою над головою.

Вітер продерся у хмару його бороди. Кудкудакнула курка. Мамалига, сільська віщунка, перднула. Всі видивилися на ідола, що завис над головою Тура.

Тур жбурнув статуетку, і та розбилася, як горня.

Всі завмерли.

Тур вирячив очі — налякався, що зайшов задалеко, а пес його підстрибнув, лизнувши в коліно з запеченою кров’ю. Тут з-поміж хмар виглянуло сонце. Знак, якого він чекав.

— Бачите?! — крикнув він. — Нічого! Нічого! Нема вже тих богів. Вони мертві.

Почувся боязкий голос:

— Хто ж тоді там угорі?

— Хтось новий! — проголосив Тур.

Люди чекали, але Тур замовк, раптом втративши дар мови, і лише кліпав на всіх очима.

По правді, він цього не знав. Але пригадав монголо-татарську примовку про християн. Усе, що ненавиділи ці мавпи на хортах, мало бути добрим. Тур розпитувався в усіх, у кого міг. Молодший брат Маркіян проплив сотню рік до Візантії, щоб на власні очі подивитися на те християнське діло. І розповів Турові про Чоловікобога (чи Богочоловіка? — розбіжність спантеличувала), який зійшов на землю, поборовся зі Смертю і переміг.

— І що тоді? — запитав Тур.

— Відітнув Смерті голову і настромив на спис, — прибрехав Маркіян. І тут же додав: — Але потім Богочоловік заповів не вбивати.

Для натомленого воїна це було розрадою.

Турова дружина іноді навідувала його в снах. Казала, що чекає його на тому боці. Він вірив, що його новий Бог туди доведе. Але як заручитися підтримкою людей? Він вояк — не політик.

— Я піду поплаваю. Потім мушу поспати, і, прошу, мене не будіть, — сказав Тур, виштовхнувши вперед брата.

— Маркіян усе пояснить.

Це натхнення ще більше засвідчило владу нового Бога.

Тур повагом пішов до річки Ольги, скинув плащ і ковзнув у воду. Тьма-тьмуща бабок дзуміла, даючи йому дорогу. Він плив горілиць, байдужий до вужів, що черкали його по литках, до журавлів у очереті, що не зводили з нього очей, коли молодший брат Кирило помітив його і замахав руками.

Кирило спізнився на віче. Минулої ночі він мав видіння, про яке хотів розповісти своїм ближнім. А ще по дорозі бачив трьох воронів на одному дереві. Цей знак пояснить хіба віщунка Мамалига. Він утер піт із чола і пошкандибав униз по схилу, припадаючи на одну ногу.

-------

Одного сірого пополудня, коли Наталка з малям повернулася з прогулянки в парку, її чекав Зенон — сидів, розвалившись у синьому фотелі, пихкав люлькою і позирав у вікно.

Сльози набігли їй на очі. Подумала: нарешті відшкодує своєму чоловікові за те, що була поганою ученицею. Їй хотілось причесати волосся, підмалювати очі. Хотілося заспівати пісню про журавлів. Натомість вона притьмом кинулася до нього.

Поцілунок їхній був короткий. Мала розплакалась, і Наталка мусила відвернутись до неї.

— Як її звати? — тихо запитав він.

— Слава Ластівка.

Відтак її звали Ластівкою.

Він узяв дитину на руки. Дружина провела долонями по його обличчю й раменах.

— Так, отут була куля, — мовив він. — І тут.

Зенон пильно вдивлявся у дитину, дивуючись, як таки життя породило плоди його бажань, навіть без нього. Він глянув на Наталку і подумав, що за його відсутності вона трохи прив’яла: сиві волосинки, губи, що колись цілували соняшники, здавалися блідішими.

-------

Його та інших в’язнів вивели вдосвіта. Хотілося знати, що робить дружина, хто в нього народився — дівчинка чи хлопчик, що сталося з цінною бібліотекою (Наталці серце все ще тьохкало на тому слові). Сорочка свербіла, кортіло почухатись, але руки зв’язані за спиною. Коли вистрелили рушниці й усі попадали, він впав разом із усіма, гадаючи, що поцілили і його, — лежав і думав, яке ж бо банальне те пекло, що смердить сечею і лайном. Неподалік почувся шерех. Один із трупів сів. Вони зустрілися очима. «Поляки — влучні стрільці», — зазначив чоловік.

Чому він не дав їй знати, що живий?

— Бо було небезпечно, — пояснив. Мусив чекати відступу німців.

Наталка роздивлялася сріблястого мотиля, що пурхав навкруг лампи.

Голос той самий, але не цьому чоловікові вона співала півроку тому.

Тихіший, очужілий, він цілими днями дивився у вікно. Спочатку навіть не завдавав собі труду відновити бібліотеку. Та з часом помітив, що тужить за книжками, як дехто тужить за людьми, і за кілька років полиці було закладено новими томами. Проте він облишив кáзання: уже не розмахував окулярами, розказуючи Наталці, що їй думати і що почувати. Його рухи стали м’якіші, обачні, мов у кота, так наче світ був крихкий, як гніздо, сплетене з пташиних кісток і мережива. Наталка скаржилася сусідці, що ледве впізнає чоловіка. Час від часу він прохав її заспівати пісню про журавлів, та коли спробував раз притулити голову їй на коліна, вона відхилилась. Але й тут він змовчав.

Було дещо в його пережиттях, чим він не міг поділитися з Наталкою.

У більшості оповідей про колосмертний досвід згадується подорож тунелем. Темрява в кінці завершується світлом. Поволі приходить почуття спокою: Бог є Любов. Час, витрачений на духовні пошуки, видається надмірністю: Бог є Любов. Решта — хіба сміховинне непорозуміння, яке називають історією.

Ті, хто вижили, стають інакшими. Хто вернулися з того світу, розказують, що народилися знов, і знаходять аналог пережитому досвіду в буддійській обіцянці не входити у нірвану, доки цілий світ не буде готовий до цієї подорожі. Мало того, вони відчувають спрагу — достоту фізичну потребу спілкуватися з кимсь, хто цю подорож пройшов.

У ті часи у Роздоріжжі було багато таких мандрівців-побратимів. Вони якось знаходили одне одного — впізнавалися то поглядом, то порухом. Згодом згуртувалися в неформальне братство, прозване Колосмертним товариством. Група щомісяця збиралася в якомусь непримітному місці, у кав’ярні під орудою німців чи угорців, де ніхто не розумів української мови. Сторонній, глянувши на їхній стіл, побачив би, мабуть, зустріч однокласників або змовини членів профспілки.

Зенон ходив на зустрічі регулярно. Група дала йому нагоду розповісти про найсуттєвішу мить свого життя. Він живописав той ранок: свіжий, п’ять градусів тепла. Запах скошеної трави і гною. В роті й крихти не було. Згадав пісню, яку мугикав сам собі — про журавлів. Думав про Наталку, матір і пані Ґлікову — на той час уже всі знали, що Ґлікова була коханкою його батька, хоч сифіліс він підхопив не від неї.

І ще — відчуття ясності. Життя прожив так, як і багато хто інший. Був певен своїх переконань, як і ті, хто стріляв у нього. Це, та ще болюче жадання пожити ще бодай годину чуттєвого досвіду, одну годину тілесного життя.

Інші підтвердили отой приплив еротичної жаги. Ока Павличко хихотячи розповіла групі, що найперша річ, яку зробила по поверненні до «цивілізації», — знайшла собі коханця. До біса, що там казала мама! Ці зустрічі помагали Зенонові визначитися на власному шляху. А той досвід відродив його віру в необхідність зберігати старі перекази, які були правдивіші за писану історію.

-------

Люди збудували човен настільки стійкий, аби Маркіян із Кирилом могли доплисти до Візантії. Напередодні жінки запекли лебедів і начинили прянощами журавлів, до них подавались нелічені барильця пива й вина.Селяни пили, співали і танцювали.

Віщунка Мамалига на учту не пішла. Ховалася за тополями й викрикувала:

— Дурні! От побачите! Перун живий і непереможний! Ви зреклися правдивих богів! Бути дітям вашим песиголовцями!

Хтось копняком повалив її на землю.

— Забирайся, доки ноги цілі! Відьма!

— Не заберусь я! Тут мій дім!

— Та ну?

Хтось здер із неї сорочку, оголивши зсохлі на корінь груди, а пес підвивав під дверима порожньої хати.

Через кілька годин вона поволоклася у ліс. Скоцюрбилась під дубом і, цілуючи його коріння, молила богів покарати роздоріжчан.

Коли село очуняло, Маркіян із Кирилом вже були на човні, готовому до відплиття під вітрилами.

Перед тим Кирило розшукав огрядного мольфара, який керував вітрами, в’яжучи вузли на мотуззі.

— Покажи руки! — наказав він.

Той показав.

Кирило притьмом витяг меча й відтяв обидві по зап’ястя.

— Тепер спробуй зірвати бурю! — гаркнув він.

Із червоними очима, з пересохлим горлом, роздоріжчани помахали їм на прощання і знову запали в сон.

-------

Щонеділі по ранковій відправі Зенон водив доньку на цвинтар і клав білу лілію на могилу своєї матері. Ця традиція породила дивні наслідки: Ластівка приохотилася до краєвиду. Коли вона підросла настільки, що гуляти ходила сама, то йшла тими ж вулицями прямо до бабусиної могили. Там добре їй було в самотині. Вона вилазила на вербу край ставка, смикала дверцята склепу родини Блудів, годувала гусей, приязнилася з вивірками. Влітку вона лежала серед надгробків, читала дитячі книжечки, а потім вірші й часописи, в яких їй особливо подобались некрологи. Дівчина мала гербарій із квітів, назбираних на різних цвинтарях — українському, польському, єврейському. За роки вона доповнила його колекцією метеликів, мотилів і камінців, також знайдених на надгробках.

Мати старалася зацікавити її грою на піаніно.

— Твій тато так хоче, ось чому, — пояснювала Наталка.

Вчитель, хоч і сліпий, умів носом грати «До Елізи».

— На піаніно грати, мій бідолашний невмійку, — казав він нещасній учениці, —треба цілим тілом, а не лише носом, як ти.

Він нахилився і натюкав носом кілька бетховенівських тактів. Коли Наталка прийшла забирати Ластівку, він хапонув жінку за сідниці, але дістав ляпасів.

Наталка хитала головою, сама собі не вірячи. Уроки музики! Дівча й гадки не має, як їй пощастило. Наталка молилася, щоб уроки тривали далі.

-------

Через кілька років Тур і його люди прокинулися саме вчас, щоб допомогти Кирилові ставити церкву.

Вони рубали дерева, волочили на пагорб, знов рубали, стругали. Навіть мольфар, чиї долоні давно відросли, підставляв під колесо своє тілисте плече. Кравець Семен вів свого коня Стрибунця напитися до ріки, і не почув, як крикнув Стах: «Агов! Дерево!». Того дуба відкотили утрьох. У коня ще сіпалися губи, ще каре око рухалось в очниці, коли Стах опустив сокиру.

Всі розпитували про їхню подорож у пошуках нового Бога.

— Там, за лісами, є дивний і страшний край, — оповідав Маркіян. — Ми вбили немало драконів, і зрештою надибали плем’я, óбами звуться, що живуть трохи далі на південь. Вони щоосені вмирають і щовесни повертаються.

Він вигадував і переповідав історії, почуті від інших мандрівників. Люди слухали спрагло, приголомшені звістками про далеке життя, і пишалися, дізнавшись, що живуть в оазисі культури і світла і що їм стало розуму сидіти вдома, в колисці цивілізації.

Одного ранку Кирило вбрався у білу шату з хрестами та грецькими літерами Альфа й Омега, вигаптуваними золотом, і шарпнув мотузку дзвону біля церкви.

Висипало ціле село.

Кирило сипав розпорядженнями:

— Чоловіки на цей бік, жінки на той. Хлопчику, ходи сюди. А тепер тихо!

По дивовижній чотиригодинній службі він наказав, щоб усі приходили до нього тричі на тиждень.

— Чому так часто? — запитав Стах.

—- Щоб ти не забув, — пояснив Кирило. Шата додала йому відваги.

— Не забув що?

— Що зробив зі мною вночі! — крикнула якась жінка позаду.

Хтось докинув:

— А вона ж і не жінка йому.

— Хто коней буде годувати? — допитувався Стах.

Отака йшла розмова.

Дехто відразу відкинув нового Бога. Немовлята і далі вмирали, зуби гнили, подружжя зраджували одне одному. Багато хто не став сповідати Кирилові свої таємниці. Але більшість була вражена новизною обряду і всім, що до них доходило з Кирилових проповідей, які щотижня ставали дедалі мудрованішими.

Копійка всемогутня

Хоч Зенон і не говорив у родині про політику, все ж досі переймався долею країни. Двадцять другого січня 1919 року східні й західні землі краю злучив повсталий Петлюра. А на четверте лютого у Києві вже були більшовики. Спочатку Роздоріжжя стало самостійним і українським. Потім підлеглим і польським. А потім радянським. Коли його колега з гімназії, поляк-географ, запитав, чому настільки важлива Зенонові та національно-визвольна справа — адже досить глянути на мапи регіону за минуле тисячоліття, аби збагнути безглуздя будь-чиїх претензій на верховенство на цій землі, — Зенон зняв окуляри і вже зібрався читати лекцію. Але схаменувся. Знову наклав окуляри, всміхнувся і ґречно пояснив, що якби вони помінялися місцями і він виявився б поляком в українському середовищі, ну, тоді, мабуть, заспівав би іншої. У всякому разі, завважив Зенон, оскільки Польща воскресла, полякові нічим журитися.

Роки минали в чаду стрілянини і революцій.

Зенон писав листи від імені політв’язнів, таємно передаючи послання їм та їхнім родинам; листи та щоденники, записані на цигарковому папері, переходили під час перекурів або через вартового, підкупленого за горілку і кров’янку.

— Не з нашої вини країна дійшла до отакого, — сказав брат Стефан, коли навідався додому на короткий час. Як завжди, його появу оповивали плітки і скандальні чутки: нібито він посланець Центральної Ради з Києва, донощик на ув’язнених меншовиків чи таємний радник Троцького. — Сама наша країна дурна, — пояснював він. — Якась гідра: одне тіло і сто голів, які наказують, що робити.

Справа в тому, — звірявся Стефан щоденникові, — що всі ми — маргінальні фігури, виштовхнуті історією на задвірки подій. Навіть наша справа сміховинна: хто б не писав нашу історію, буде описувати лови з точки зору зайця.

Були й літні сезони. Попри гармати. На зло їм, мабуть. Заможніші родини виїздили з міста на курорти, де могли плавати, брати купелі й пити мінеральні води.

Наталка збагнула, що справи кепські, коли кошмар пішов за нею на вóди. Їй дошкуляв сон, у якому вона з Ластівкою піднімалася аеростатом під орудою чоловіка з бакенбардами і в пенсне. Коли земля виглядала мов скляна кулька, він питав, чи вміють вони літати. Аеростат от-от перевернеться догори дном. Ластівка заверещала. Наталка хапнула ножиці й кинулася на чоловіка. Але той миттю зник, лезо ввіткнулося в кулю, і та різко гойднулася. Небо над ними почорніло від співаючих хмар. Наталка чула їхній спів, але слів не розбирала. Потім порив вітру підкинув аеростат і витрусив її з донькою у море, наче сіль. Обидві мало не гепнулися об хвилі, але хмари, й далі співаючи, шугнули попід них, і стали пір’ям мільйонів співаючих журавлів, які піднесли їх у небо, що тепер рясніло дирижаблями. Наталка, вже спокійніша, побачила на обрії гору, а на горі чоловіка. Той стояв кошлатий, майже як дерево, і махав своєю однією рукою. Тоді журавлі ринули вниз, та й скинули жінок.

Наталка розповіла доньці свій сон. Дівчина розсміялася і запитала:

— Мамо, а ти колись чула таке кумедне ім’я — Йоган Гальсворті?

— Я не читаю книжок.

— Знаю, але ця тобі сподобалася б. Там про кохання в дуже далекій країні. В Англії.

— Я чула про Англію. Але ніколи там не бувала. Шекспер. То його батьківщина.

— А також Оскара Вільде.

— Це дикунський край, ясочко. Англосакси жорстокі люди. Я мало не поїхала туди вчитися гри на піаніно.

Вона зітхнула, приголомшена власними вигадками. Наталка нічого не читала, то й уяву мала бурхливу. І не мала як зрозуміти, що саме з того, що спало їй на думку, ймовірне, а що — абсурдне. Можливим видавалося геть усе: якщо коло неї нема чудовиськ, то це не значить, що їх немає деінде — у білих плямах на глобусі, у Франції чи в Америці. Чи можемо ми уявити собі, яким міг би бути духовний світ Емми Боварі, якби вона ні разу не відкрила книжки?

-------

Маркіян став хранителем книги — посада для людей не менш загадкова, ніж священство Кирила.

— Що ти туди записуєш? — спитав Стах.

— Усе, — відповів Маркіян.

Так і було. Люди казали, коли хочеш дізнатися, скільки билинок виросло на цвинтарі за новою церквою, запитай Маркіяна.

Оте писання сполошило роздоріжчан. Хіба можуть люди — саме їхнє єство, подих, що піднімається з черева, — перенестися в крапочки на пергаменті? Могутні то чари. Сувій письмен здатен ввести чоловіка в забуття, зробити з тіла посудину для чужих снів… Саме завдяки цим чарам, казав Маркіян, чоловік може жити вічно, — ідея, яку Кирило відкидав.

Ідеї ці мучили Стаха. Він дуже хотів побачити — навіть попестити — таємничі значки.

Одного вечора, коли писар помагав сусідам ставити загату для млина, Стах, який щораз менше часу проводив у кузні, прокрався в Маркіянову хату.

Він став над столом, де лежали перев’язані ремінцями крихкі сувої пергаменту, коли тут за спиною зашепотів жіночий голос мовою, якої він ніколи не чув. Ольга, Турова дружина! Стах закляк. Між ногами шмигнув пацюк. Через солом’яну стріху голосно, у дві щоки, свиснув вітер.

Забувши всі Кирилові молитви, Стах прохав допомоги в Перуна, владаря грому. Рипнули мостини, зашурхотів обрус на столі. Дух наближався. Тремтячи, Стах кинувся до дверей і вискочив надвір. Смажив ягня для Перуна і кляв себе за зраду старих богів. Він так і не торкнувся письмен, яких ставало все більше і більше.

В них можна було прочитати, як Тарас звабив рідну сестру, і їхні нащадки поступово виродилися в повій і пияків; як чотирнадцятирічна Дарка, бранка монголо-татар, завела їх у пущу, потім намовила перейти Чорне озеро, а то було трясовиння, і більшість із них потонуло. Маркіянові записи — громадський літопис, який люди називали книгою, — допомагали розв’язувати суперечки. Якщо в наступних поколіннях уже й не дуже вірили, що Кирило, прозваний вдома святим, убрід перейшов виряве Пекло або що він цілий тиждень служив відправи з татарською стрілою у серці, поки не затягли його на Небо двійко ясноволосих ангелів, — якщо й мало хто вірив отим казкам, усі, однак, були згодні, що містяться в них невмирущі істини.

Посаду хранителя книги, з покоління в покоління, держали Забобони. По Маркіянові Андрій, по Андрієві Аскольд, по Аскольдові Дарко, і так далі, in saeculae saeculorum^[1]…

Деякі письмена присвячено домислам щодо зникнення Тура. Ніхто не знав, що сталося. Одного дня він не повернувся зі своєї пообідньої плавби. Увечері нирці жердинами обнишпорили кілька верст по річищу, а рибалки закидали неводи в усі досяжні закутні Неба і Пекла. Але Тура або бабки знесли на небо, або розчинили жваві водоверті Ольги. Подейкували, що він пішов на прощу до Святої Землі. Або Перун, втрачений бог громовиці, обернув Тура в змія.

-------

Зенон доповнював свої вчительські обов’язки, працюючи у кількох благодійних комітетах, що відсилали харчі на схід країни.

У лікарні святого Кирила, де він теж був за добровільного помічника, часто бачив виснажених недоїданням людей.

— Що ж воно там на сході діється, брате? — якось запитав хворого.

— Голод. Безхліб’я. Все в міста повивозили.

Але землі, де це діялось, були відрізані, і до інших міст звістки долинали поволі. Один хворий розповів про чорний ринок людського м’яса. Казав, що був у крамниці, де за лядою поскладано таці з людськими кінцівками, нутрощами, пальцями, щоками, носами і всяким таким.

Неймовірно, думав Зенон, тручи скроні. Вирізати м’ясо з людських щік? Що тут можна зробити? Упродовж місяців він начувся ще гіршого: цілі села ставали людожерами; на поїзди з туристами нападали, дітей варили живцем.

Бентежили й новини з Америки. Фондова біржа луснула. Країною врядували гангстери. Новою столицею став Чикаго, новим президентом — синьйор Капоне. Проте Голлівуд справно постачав кінофільми: вони з Наталкою рвали боки з подвигів Лорела, Гарді й Чарлі Чапліна. Наталка умлівала за Робертом Донатом, а Ластівка пищала зі страху, коли Кінг-Конг гримав у міську браму.

Та й Німеччина з розуму зійшла. Люди везуть дойчмарки тачками, аби купити кілька хлібин. Щось тут не так, зовсім. Значить, хтось десь переїдає. Земля ж іще не пустеля…

L’homme moyen sensuel^[2]

Стефан і Ліда розмовляли з кухаркою, поки та нарізала квасок і цибулю, потрошила курчат, розтоплювала масло, і мішала то все з сухарями в каструлях завбільшки з ванну. Ліда навіть запросила її нагору до folie à trous^[3], але чорнявка з Нормандії скинула таким крижаним оком, що Ліда більше не пропонувала.

Доки Зенон наривався на кулі, Стефан діставав рани іншого роду. Він заприязнився з мадам Матільдою Попровською та її дочкою Лідою. То були жінки далеко не скромних статків, і Стефан дарував їм саме такі розваги, яких вони бажали.

З мадам Попровською він грав у гру під назвою «Катерина Велика»: до неї йшли мотузки і шківи, довга свічка, галіфе, ретельно припасоване дзеркало, пужално і збиті вершки.

У Париж він приїхав ніякий, як глина. Аморфний і спраглий, він сподівався, що Бодлер, Делакруа і Місто Світла допоможуть йому знайти себе. Донька мадам Попровської, Ліда, сиділа з ним у купе. Кажуть, що, перетинаючи Альпи, святий Бернард відводив очі, бо не хотів відволікатись від медитації. Стефан же не бачив гір, бо не зводив очей із лагідних схилів і видолинків Лідиного обличчя. Потім вона поцупила його парасолю. Коли він кинувся за нею, Ліда віддала парасолю, обпікши його зап’ясток пальчиком у рукавичці.

На Східному вокзалі Парижа він видивлявся на труби, звідки дим валував у відкрите небо, на тріпотливі шалі, на ціпки і циліндри, а надто на гарних, підбілених жінок.

Він залишив Австрію, не захистившись. Спалив дисертацію про харчування святих пустельників перед тим, як сісти у потяг.

Його цікавість до аскези святих виросла з його побуту в Відні, де всі були поведені на сексі. У тому розкішному місті люди, здавалося, шаленіли від симфоній та живопису. Насправді ж воювали за секс. Місто осявали дивовижні безумці: Шіле, Кокошка, Малер, Краус, Берґ, Штраус, Ґерстль, Шонберґ. Останні двоє були парою. Спочатку Ґерштль злягався з дружиною Шонберґа, а потім виправив ситуацію, повісившись. Рогоносець Шонберґ, у галюцинації, реготав демонічним сміхом. Той регіт назвали атонічною музикою. Стефан бачив виставу Кокошки «Вбивця, надія жінок», і та його, простодушного, потрясла. Хоча він не знався ні на музиці, ні на живописі, ні на театрі. Він ходив по кав’ярнях, курив, розмірковував, будував теорії. І часто закохувався.

Назовні стаєш тим, чого прагнеш всередині.

Він був жеребцем, що потребував сідла.

Вона перша скористалася свічкою.

У 1933 році стару країну зжер голод.

Вершки як мастило. Він лежав голий горілиць. Мастила вона.

Все збіжжя, вирощене в селах, повивозили в міста. Селянам не лишили нічого.

Він дозволяв їй одягати на себе наручники; дозволяв затягати себе на неї. Помітив, що вона попри нього дивиться на себе в люстро на стелі.

НКВД зібрало дітвору, яка вешталася біля залізничних станцій, підбираючи продукти, що повипадали під час вантаження, загнало всіх у порожній вагон і тримало там, мов курчат. Живлячись лише зернинами кави і крихтами хліба, діти вмирали з голоду.

В апогеї вона верещала, дряпалася, дерла подушки, плакала. І що її надихало на такі театральні оргазми?

Небажаних дітей селяни лишали в Кіровограді на площі. Вдома їх нічим було годувати. Власті робили облави на новоявлених сиріт і вивозили їх у Місто дітей, подалі від села. На поживу діти мали лиш те, що спіймали і вбили власноруч. Вони теж потрохи вимирали. Тіла їхні, поховані в неглибоких ямах, часто випорпували собаки.

Матільда відмовлялася звільняти його. Залишала ту справу для доньки. Часто він годинами чекав у ременях, доки Ліда, його бліда полька з купе, не з’являлась у дверях. Інколи вона заходила у строї Єви. Він сидів на стільці перед туалетним столиком, вдивляючись у дві пари сірих очей, що наче сови блимали над його головою. Дві усмішки, чотири пальці терли йому чуттєві точки на шиї, потім вперед нахилялося одне довге лице, темні груди налягали на його колюче волосся, хапали тюбик, вичавлювали крем на пальці кольору піску, що терли йому скроні й розтирали крем по обличчю, туш підкреслювала тремтливі повіки, далі йшли помада і рум’яна. «Ми близнюки», — казала Ліда, коли вони з годину лежали у ліжку, не торкаючись одне одного, тоді руки тяглися до стегон, що розпускалися жадливо, повільніше за квітку ранкового сяйва, й шукали одне в одному місце — там слизьке і вологе, тут тверде і гаряче. То була його історія — як губи втискались у півпрозорий бавовняний ліфчик, звідкіль випинався бежевий сосок. Як зуби стягували ліфчик і язик вчував смак голої шкіри, твердого поліпа у наростах, а великий палець добирався до клітора крізь тоненьку тканину трусиків. Як рука спинялася на мокроті, на живому горбику венери, і пальці спритно усували тканину, не торкаючись мокрої голої плоті, кульмінації всіх цих вторгнень, — останнє одкровення перед зануренням. Піднявшись на лікті, він трахав її очима, потім язиком, видоюючи руками груди і свердлячи прутнем: її розведені ноги високо в повітрі, тіло, розкинуте як літера Y — єдине питання, і колія чорного волосся від піхви до ануса, з гладенькими неміченими пагорбами обабіч, куди він падав, вганяючись і хлюпаючи, аж поки рука її не починала битись об подушку, на якій туди-сюди металась її голова, накриваючи волоссям очі й губи, а долоня стискалась і розтулялась…

Стефан довіку пам'ятатиме той покій: стільці у блакитних шовкових візерунках, бузкові завіси, рожевий перський килим. Китайське шитво, трохи виблякле. Ширма з мальованим павичем на білому, напівпрозорому папері. Легкі пахощі Матільди. І диво-дивні шпалери. Три смуги, стократ повторені, переповідали історію Єви й Адама. Спочатку пара сутулиться, узявшись за руки, під горезвісним деревом. Оливошкіре черево Єви випинається над голою промежиною, а Адамів пах блищить, мов наполовину очищене авокадо. Еротична іскра, що колись спалахнула між ними, вже згасла. Похмурі. Такі ж сексуальні, як гравці в бадмінтон на нудистському пляжі. Домінує дерево. Кора срібляста з рожевими прожилками. Віття зростається в зап’ястки, увінчані сердитими обличчями. Все повите в туманний багрянець. Інші смуги ще темніші: пара грається у тварину з двома спинами; Єва народжує Фенікса. Ці образи було перемальовано зі святих письмен улюбленого містика Матільди.

Двадцять років, чи й більше, Стефан жив у пияцькому чаду. Він мандрував між особняком Попровських і домами кількох інших коханок, доки не опустився до будинку розпусти в Марселі. Навіть коли він іще сидів на місці, в Попровських, він не завжди був певен, хто з ним у ліжку. Але то безперечно його язик на чиємусь кліторі, він покусує, мало що не чвиркаючи, цю розщеплену виноградину, тре долонею відкритий вогкий отвір, аж поки сам розпалиться і подумає про однооку нічну адміністраторку готелю; вона кричить ох, ох, аж він підводиться прикрити їй рота зі страху, що почує обслуга, і знов запихає прутень назад і пхає, пхає, аж доки вона не застогне, дедалі голосніше, і почне дригатися, смикати ногами, стискаючи його стегнами сильніше і сильніше, мовби хоче виламати двері, добратися до нього самого, навіть зараз він у собі самому в ній усередині, а потім він, так само, як усі, засинає. Такою була його правдива історія.

А в той самий час у старому краї вимордовували сім мільйонів людей.

У своїй недописаній історії світу Стефан написав, що причина всіх воєн, почавши з Троянської, — трахання. Не гроші, земля, зброя, расова зверхність чи націоналізм. То другорядні причини. Він згадав плем’я чаґів, які жили в підніжжі Гімалаїв і вірили, що Перша світова війна була наслідком родинної чвари. Їхні святі книги провіщали, що коли брат уб’є брата, то цілий світ втягнеться в боротьбу. Всі спроби прив’язати причини війни до економіки і політики оминали суть справи і нічим не відрізнятися від домислів гімалайських чаґів. Ні, Стефанові було ясно, що як тільки люди відкриють обмеженість сексуального спілкування, то збагнуть, що вони — невдахи в любові. А після цього що ж іще втрачати? Може, так було не завжди. Може, у попередні віки людські зв’язки були довговічні й задовільні. Але його поколінню з коханням просто не щастило.

Під час війни нами керують генерали; під час миру — геніталії.

-------

Яким же багатим видавалося Роздоріжжя його населенню — цій расі калібанів^[4] таких німих, що ніколи не скажуть, де їм болить і чому. Аби розв’язати суперечку, їм простіше спалити хату чи спересердя загнати коня, адже яка користь із балачок? Погано виховані, бідно вбрані, мало де бували, — але добре харчовані, бо земля їх любила, — вони вважали себе світським людом. Щодня спілкувалися з чужинцями з незнаних і далеких сторін. Їхнє місто стояло на перехресті шляхів. Світ збігався навколо кількасот родючих гектарів. Колись зайди тягнулися до цієї неприрученої землі за пшеницею, потім вугіллям, насамкінець за нафтою. Люди пильнували свою землю, мов бджоли свою сонливу матку. Їм не завжди вдавалося витіснити ділків, тож вони поступались і, за певну ціну, ділилися добром.

Обмежене і захищене зі сходу і заходу, півночі й півдня Роздоріжжя змінювалося, зростало, спілкувалося, горіло і відбудовувалось, знов горіло і воскресало, мов Фенікс. І як саме місто впоряджалося й окультурювалось, так і люди, колись грубуваті як дерева, вчились одягатися, голитись, купатись, читати, купувати, продавати, обманювати, брехати. Дерева споглядали, як меншають люди. Замшілі яблуні в садах Забобонів дивувалися, чому нове покоління не зриває їхніх плодів, чому їм потрібна драбина, адже в давнину Тур сідав на яблуню, мов на ослін, і попивав вино з череп-чаші.

Ставка — життя або смерть

У 1942 році Зенон Забобон, шістдесятирічний, лисіючий, але жвавий, мав чимало приятелів серед нацистів.

Він невтомно працював у шпиталі святого Кирила, поруч залізничного вокзалу, куди німецькі офіцери вчащали грати в карти або залицятися до жіночого персоналу.

Сідаючи з капітаном чи навіть полковником за шахи чи бридж, він заступався за декого з краян, що вскочили в халепу зі владою. Німці, хоч і свідомі його зв’язків із партизанами, слухали уважно. Не маючи жодного наміру створити обіцяну вільну і незалежну Україну, вони потребували буферної держави між собою і Росією. Зенон їм видавався гідним довіри: сказав прямо, що краще б вони сюди не приходили. Але його зневагу пом’якшував неабиякий прагматизм.

Через нього німці знали, хто що робить. «Хто ріже телефонні дроти?» — питав капітан Райхман. Або: «Хто ставить діжки з тухлою рибою під поліцейський відділок?».

Зенон нікого не виказував. Але німці могли бути певні, що відтоді телефонним дротам дадуть спокій, а постачання риби припиниться.

Він приходив до шпиталю щодня близько пів на четверту. Вони сідали до шахівниці: Зенон пихкав люлькою чи покусував вушко окулярів, Райхман затягувався Lucky Strike’ом, розділяючи кожне речення вологим кашлем.

— Вам треба до лікаря, — радив Зенон.

— Це моя ядуха. У дитинстві дуже дошкуляла. До того ж, міське повітря…

— Зрозуміло.

— Ви ж не залишите тут свого слона?

Кахи.

Коли Зенон збирався зачепити дражливе питання, він прискорював гру. Страх поразки не давав супернику розслабитись.

— Я знаю, ви затримали Руденка.

— Того палія?

— Це вигадали росіяни…

— Кажете?

— На жаль…

— Я перегляну справу. Самі знаєте, якою руйнівною є дезінформація.

Зенон відповів англійською:

— Quite^[5].

Ще однією підставою підтримувати стосунки з німцями було те, що в його помешканні переховувалися євреї. Їх було п’ятеро: колишній колега Едик Ґлік із родиною.

Якось проти ночі, через кілька місяців після приходу німців, Зенон відчинив двері на чийсь стук. І стрівся з темними очима Едика Ґліка. Обличчя у того було наче сажею мазане.

— Німці ходять до гетто щоночі. Щоночі забирають людей. Іноді там же й розстрілюють, — сказав Едик.

— Знаю, — відповів Зенон. — Де твої?

Дружина і трійко дітей Едика чекали, чим закінчиться розмова, унизу під сходами.

Вже у квартирі Едик розповів Зенонові з Наталкою, як вони пробрались у вагонетку, що вивозила мерців із гетто, і в слушний момент звідти вискочили.

Решту ночі всі разом зводили в коморі фальшиву стіну, за якою ховалися п’ятеро Ґліків — інакше кажучи, жили. Їхнє мініатюрне житло нагадувало Ластівці склеп.

Тепер Ластівка переважно сиділа вдома. Німці нарешті закрили університет, у якому вона вчилася акторської майстерності. І кілька місяців не дотягнула до диплому. З нудьги вона влаштовувала вистави перед домашніми: кресала чечітку, наслідувала Едіт Піаф, Марлен Дітріх і готувалася грати Офелію в підпільній театральній трупі. П’ятеро Ґліків захоплено плескали в долоні.

— Шкода, мене там не буде, щоб кинути тобі троянди, — казав Едик.

Факт: німці бачили, як Ґліки заходили в будинок.

— Та лишіть ви їм їхніх жидів, — кахикнув Райхман. — Що нам п’ятьма більше чи менше? Зенон нам важливіший.

Третя причина, чому Зенон братався з окупаційною владою, — його роман із дружиною капітана Райхмана.

Снігова королева з долини Рейну, з високими вилицями, блакитними, ніби мертвими очима і важкою білявою косою, скрученою в ланцюг на маківці, Елізабет у своїй прямоті була подібна до її чоловіка, чим відлякувала майже всіх інших чоловіків, і була такою самотньою, якими бувають лише найвродливіші жінки. Усі інші чоловіки в її присутності або почувалися дурнями (Ваші… очі… губи… оті ґудзики…), або вважали, що такі вишукані жінки можуть бути до пари тільки Івану Грозному.

Зенон познайомився з нею на зібранні Колосмертного товариства.

Провів її додому і дістав запросини на шнапс. У цьому помешканні колись жив видавець, для якого Зенон майже тридцять років тому написав статтю про скіфське гончарство і за це потрапив у в’язницю. Сидіти отут зі своїм ворогом — це збуджувало. Елізабет, яка вільно розмовляла українською, поставила на грамофон платівку Ліста. На столику стояла кришталева куля. Обоє схилилися над нею.

— Я бачу голубів, — прошепотіла вона.

На зібраннях товариства часто говорилося про кінець війни і пришестя вічного миру.

Вони уклали собі порядок: після гри в шахи з капітаном Зенон прикидав, коли той дістанеться поліцейського відділку. А тоді квапився до його дружини.

Ризик пожвавлював життя. Та й Зенонові потрібне було сховище, куди б він міг вкласти свої мрії й надії без остраху, що капітал знеціниться.

Одного пополудня, за шахами, капітан Райхман мовив:

— Прийшов наказ. Якщо ви їх до вечора не виселите, арештують усіх…

Зенон думав про рокіровку, а натомість посунув слона. Йолоп. Райхманів кінь робить вилку.

— Чому саме тепер?

— Більше не можу сказати. Поговоримо після війни.

Вода пам’ятає, або Мерці повертаються метеликами

Того вечора, підготувавши втечу Ґліків, Зенон дав Наталці три квитки до Клаґенфурта в Австрії.

— Потяг об одинадцятій. Поспішайте.

Він умовив Стефана, який кілька місяців тинявся містом, курячи по кав’ярнях і базґраючи в нотатнику, поїхати з ними.

Поки Зенон супроводжував Ґліків до машини, що мала, якраз вчасно, вивезти їх до Швейцарії, до Стефана підійшов Едик. Стефан палив цигарку, понуро втуплений у свою чорну торбу.

Едик усміхнувся:

— Хтозна, хтозна. Може, це вам у пригоді стане.

І вручив Стефанові конверт.

— Хай щастить, — мовив Стефан.

— Може, колись зустрінемося. У кращому місці.

— Едику, ти не встигнеш сказати «креплі», як ми вже будемо вдома.

— Це не наш дім, Стефане.

Стефан без задніх думок поклав конверту кишеню.

Війни він майже не помічав. Якось проти ночі він прийшов до брата і спитав, чи можна якийсь час пожити у вітальні.

— Ти не заблукав? — спитав Зенон, дещо здивований. Він не бачив брата роками.

Стефан стенув плечима.

— Я вдома.

Він не сказав, куди його носило. Одні розказували, що його поранило у Французькому Опорі. Інші шепталися, що підхопив сифіліс. Від його шалапутства лишилася тільки борідка. Він так схуд, що руки й ноги здавалися підпірками для сірого бавовняного костюма, який метлявся на ньому. Він клишаво шкандибав від кав’ярні до кав’ярні, щось дряпав у записниках і курив цигарки.

Він неохоче погодився супроводити братову і племінницю до Австрії. Опісля збирався повернутись до Роздоріжжя. Його рід жив тут тисячу років під навалами турків, татар, поляків, росіян. Це місто і німців переживе.

Потяг сунув поволі.

— Вода пам’ятає, — сказав Стефан племінниці.

— Що, стрийку? — Ластівка зиркнула на цього дивака, із тим його моноклем і ціпком із руків’ям у формі дельфіна.

За вікном пропливали гори й лани. Він задумливо потягував цигарку.

— Так кажуть науковці. Кажуть, якщо взяти дві склянки, і в одну налити окропу, а в другу — води з водогону й зачекати, аж та, кип’ячена, остигне до температури тієї, що з водогону, а потім поставити обидві в льодівню, то вода з водогону замерзне перша, бо молекули в іншій склянці пам’ятатимуть, що їх недавно кип’ятили. Їм не хочеться міняти свій стан. Поміркуй над цим.

Ластівка дивилася на дерева. Як мило, думала вона, нас доручили навіженому.

Їй не було сумно. Навпаки. Було відчуття, що перед нею розкривається великий світ. Ціле своє життя вона чекала на цю подорож. Вони так довго жили в небезпеці, але наразі переговори зі світом закінчилися вдало. Ластівка не хвилювалася за батька. Бог про нього подбає. Завтра-позавтра і він рушить за ними. А друзів своїх вона побачить по війні, що от-от закінчиться. Впевненість юності, яка знає, що невмируща, підносила її в емпіреї. Без надії не можна жити.

Вона з ніжністю подивилася на матір — та спала сидячи, закинувши голову з розтуленим ротом. Щоки мала запалі, адже пайки в останні кілька місяців були мізерні. Навіть кухарка Ядвіга, що лишилася вдома, не знаходила м’яса на чорному ринку. От Ядвіги їй бракуватиме. Але мати поруч, тож вона в безпеці. Обидві вони вже стільки разом пережили, і їхня приязнь — одна з її утіх у житті.

Стефан у свої шістдесят думав інакше.

У XVI столітті великий князь польський посвятив у лицарі його предка, а потім повісив — за перемовини з козаками. Пра-пра-прадід плюнув Наполеонові в лице на вимогу віддати ключі від міської скарбниці. І за те його застрілили. Саме в цьому місті, коли йому виповнилося тринадцять, Галька, небога Ядвіги, шмигнула однієї ночі до його ліжка й переконала, що його наміри стати священиком — порочні. Саме до Роздоріжжя він прибився після Марселя і роману з Попровською.

У Роздоріжжі йому добре спалося. У Роздоріжжі він удома: тут кожного сколку граніту колись торкалися як не руки, то погляди Забобонів. Він настільки зрісся з цим краєм, аж річки, які він проїжджав, журно булькотіли. Він їх запевнив: щойно вивезе дівчат, то повернеться до свого солодкого, безцільного мандрівного буття, вештання по кав’ярнях і шкрябання нотаток до «Теорії подружнього життя» чи «Історії Роздоріжжя і світу».

Трава скорботно хилилася. Не їдь! — волало листя. Не їдь! — стугоніло каміння.

Їдь! — пробасив Тур. — І то притьма!

Вода пам'ятає, або Мерці повертаються метеликами

Потім, коли й Ластівка заснула, Стефан шукав сірника в кишені й намацав конверт Едика. Розліпив його. Всередині був носовичок. Стефан струснув ним. Щось упало долі. Стефан нахилився і підняв оте щось. Діамант! Окрушина, що приведе їх додому.

Витрата Духу^[6]

Зенон залишався. Мовляв, уладнати грошові справи. Насправді ж заради останнього вечора з Елізабет.

То була його єдина нерозсудливість. Він казав собі, що Елізабет може допомогти українській справі. Що то вина Наталки, яка відштовхнула його від себе. Що він кохає дружину капітана. Але голос, який заговорив до нього, коли він лежав поміж трупів у Хлібі, наполягав, що Зенон жадає її грудей, і годі.

На нещастя, капітан Райхман повернувся раніше і побачив Зенона, як той виходив із квартири.

Назавтра по Зенона прийшли.

На дізнанні начальник капітана Райхмана, полковник Штіллер — кремезний чоловік із повними рожевими губами, який щоразу програвав Зенонові в бридж і, як наслідок, шанував цього обдарованого інтелектуала, — мовив:

— Я би міг вас віддати під розстріл. Не за те, що ви зробили Райхманові. Біда невелика. Переживе. Трохи приниження лише на користь амбітному молодикові. Зробить його реалістом. Так, я знаю, чому він вас арештував. І знаю фрау Райхман. Якщо тут хтось винен, то це природа. Мене турбують жиди в коморі.

Прямолінійно. Несподівано. Зенон сягнув до кишені по люльку. Нема. Не може бути. Доти він ніколи її не забував. Поганий знак.

— Ви й раніше про них знали.

— Сподівалися, що вони у вас тимчасово. І що ви будете обачні. Натомість щовечора співи. Жидівські пісні! Божевілля.

Зенон розглядав варене яйце на столі. Що це — пізній сніданок? Підобідок? Їм чогось від нього треба: могли ж арештувати будь-коли. Яйце лежало нелущене, без гарніру, в простій дерев’яній чашці. Ліва рука потяглася до мочки вуха. Цей голос, наче призабуті слова батьківських порад, нагадав йому приписи Колосмертного товариства: ставитися до світу з безмежною добротою, в усьому і завжди!

— Отже, пане професоре, — мовив Штіллер, — у житті завжди два вибори. — І, як людина мисляча, додав: — Давати вибір або обирати. У будь-якому разі. Розстріл. Або моя пропозиція. Ставайте одним із нас. Ні, не шпигуном. Я пропоную Вам німецьке громадянство. По суті, наполягаю. Ми не вимагатимемо дурниць. Це буде символічний жест. Довіра з обох сторін. То як?

Зенон подумав про воскових людей, колаборантів, жовчних чоловіків і жінок, які співпрацювали з нацистами заради помсти над своїми, як вони вважали, кривдниками. За останні роки він надивився жахіть. Очі хлопчаків, проколені цвяхами. Гранати, втиснуті жінкам у піхви, чеки висмикнуті. І всяке таке.

Він думав про Елізабет. І Наталку. І природну щедрість жінок.

— Вибачте, полковнику. Правду кажучи, картяр із вас нікчемний. А я ближче до могили, ніж до Німеччини.

Занадто театрально. Зенон почервонів. А сам подумав: рисуюся. Всі ми рисуємось.

Полковник повірив йому на слово, і зранку Зенон Забобон став громадянином тієї найменш престижної, але таки найвеличнішої і найстарішої з республік.

Не минуло й місяця, як німці щезли, витурені радянським військом.

-------

Вірменська церква в Клаґенфурті носила ім’я святого Григорія Просвітителя. Його історію розказували яскраві ікони на стінах.

До того як він навернув царя Тірдата в єдино правдиву віру, Григорій перейшов дванадцять тортур. Його вішали на дерево за пальці ніг. Палили волосся на голові. Пхали розпечене залізо у вухо і таке інше. Наталка шукала втіхи в іконах. Вона розуміла відображений у них біль. Вдивлялася в посірілі фрески вже не очима тієї палкої дівчини, що втекла колись із села у сподіванці грати на піаніно в найкращих залах Європи. Що стріли в тілі порівняно з розбитим серцем? Що терновий вінок на тлі її втрати? Вона радо накладе такий, аби повернути чоловіка. Вона і Зенон були єдиним тілом. Він був її життям, розумом, домом. Вона кляла в тій церкві всіх святих. Кляла і німців, і євреїв. Годі, подумала, вона вже більше не може. Відтепер вона житиме спогадами. У світі, де Зенон іще дихав, де він міряв кімнату кроками, розповідаючи їй про націоналізм, жіночий рух, мудрість Маркса, роль селянства. У світі, де вони обоє були молоді й вірили в майбуття. І нічого в цей світ не увійде ззовні. Нарешті вона була цілісною.

Я розумію, — зітхнув Тур, який не міг забути дружину, втрачену в час Війни.

Відень, світова столиця

Кому хочеться поплавати у тихому, уквітчаному лататтям ставку, тому Відень не рай навіть у час миру, а тим паче 1945 року. Стефана влаштовувала спільна ванна під сходами на третьому поверсі найманого будинку. Він споглядав шишкуваті щиколотки пані Штерн, грубі черевики Івана Старосольського, капчики Єви Лозинської, що пурхали коридором із надією потертися об стоптані чоботи Володимира Козака.

То вже не був Відень, у якому Стефан марнував свою молодість. Місто стало бездушним. Фройд, Музіль, Рот — давно померли. Макс Райнгардт — у Голлівуді. Оперний театр і собор св. Стефана скидалися на Стоунхендж. Росіяни підступали до міста, де Ротшільди й оточення колись поводилися, як Марія Антуанетта.

Не те щоб Стефан відчував особливу симпатію до гофбуржців. Йому приємно було уявляти Наполеона у Шенбрунні. У 1916 році Відень світився спокоєм. Як усі імперські столиці, місто будь-що намагалося зберегти фасад нормальності. Поводитися так, ніби війна, ним почата, його не обходить. Різанина, гірчичний газ, шанці — що до них містові розваг? 1916-й був Роком Вальсу. Восени відбулися прем’єри оперет Берацького, Айслера, Фалля, Ярно, Штольца.

Тепер це все — історія. Із концертних залів не долинають ні менуети, ні зворушливі тірольки. І вже й не долинуть. Усе то — тимчасові виприски, нетривке цвітіння потуги. Відтоді її мистецтво нагадуватиме засушені квіти.

Стефан перегортав сторінки своєї книжки, що позагиналися від вологи: Юні цивілізації не гинуть у муках однієї осені. Вони просто скидають листя. Єдина смертельна загроза — інерція. Поет — це той, хто ламає для нас окови звичного.

Розумно не ходити туди, де безумці витанцьовують психози поразки. На Берґерштрассе якийсь старий здирав із себе одяг і кричав до спантеличених перехожих віршами з Єремії. Та ні, спантеличених тепер не знайдеш. За шість років війни люди побачили все. Людина людині вовк. Не існує такого явища як людяність. Лише поодинокі наближуються до неї.

І чого це народи так поскаженіли? Стефан думав про невдалий Союз трьох імператорів, жахливі проблеми з росіянами на Балканах, про всіх тих сербських князів Обреновичів, непереможного турецького султана, радих до стрілянини сербів, що клали життя за Боснію з Герцеговиною. Про професора Генріха Фрід’юнґа, радикального революціонера (чи навпаки?), який кляв белградських революціонерів. Про габсбурзького міністра закордонних справ, наступника Ашренталя від 1912 року, котрий вважав українське питання ключовим, бо воно зачіпало і росіян, і австріяків. Австріяки хотіли, щоб українці усвідомили власну самобутність і не російщились, а відтак зберігали вірність цісареві, а не цареві. Міністр писав австрійському прем’єру: «Я підкреслюю, що наші такі важливі відносини з Росією у майбутньому залежатимуть від нашого успіху в недопущенні русифікації українців, яка жваво ведеться на нашій території, від того, наскільки ми збережемо окремішність цього народу та піднесемо його цивілізованість». То писалося в червні 1914-го, коли Стефан живу Парижі з мамою і донькою Попровськими, а його брат був закоханий у Наталку.

От і вся історія. І як так виходило, що справді важливі події відбувалися лише з іншими?

На вулицях горлали про близьке царство Боже, але Стефан знав, що на підході — царство Америки. Царство Вашингтона, Нью-Йорка, Детройта.

А може, місця блякнуть, як блякнуть почуття. Може, міста квітнуть лише раз, а потім довго в’януть. Слави в минулому не буває. Слава — річ сьогоденна. Завдання людини — знайти, як їй додати свій самотній пломінь до вселюдського пломеніння.

Поки Відень вітав росіян, Стефан читав: І, мабуть, не буває дня такого, аби той самий муж не пломенів бажанням пристрасним до жінки та її доньки^[7].

Будинок тремтів. Вода вихлюпувалася з ванни. Поруч рвалися бомби.

Від Парижа до літеплої ванни. Люди ніяк не розуміють, що сказане сьогодні визначає, де вони будуть завтра. Такі ми страшенно вільні.

Тиша. Як приємно. По десятилітті, синкопованому стріляниною, його зцілить хіба озерце тиші.

Він чув дихання душ в укритті унизу, метрів зо двадцять долі. І мишу, що вивчала стіну зсередини. От що мишва думає про війну?

Впав іще шматочок тиньку, і ще один. Завірюха. Мамина хата на Різдво. Мертві брати. Чи справді він думав повернутися в Роздоріжжя? Він обіцяв подбати про Наталку і Ластівку.

Сніг, сніг.

…один закон гармонії керує всім на світі…

Він познайомився з автором на обіді в Матільди, разом із Руо, Аполлінером та кількома іншими, що стали славними потім.

Миша якось обернулася бомбою. Кімнату висадило в повітря.

Наталка пустила в рух консервний ніж. Банка зітхнула. Стефан розплющив очі: санітарка Шмідт ніжно дивилася на термометр, наче читала любовного листа. Він прислухався. Тихо — ні вибухів, ні гуркоту танків. Наталка подала йому скибку консервованого персика. Стефан пробував зосередитися на блискучому серпику, але очі блукали за санітаркою Шмідт.

— Ти чимсь задоволена, — зауважив Стефан.

— Німці пішли.

— Нарешті. Ну, то ходімо в американську зону.

Чоловік на ліжку поруч викрикнув:

— Стережіться Кагановича!

Наталка ковтнула слину.

Вулиці небезпечні. Прийшли росіяни, а ті не милують нікого — ні рудих, ні чорнявок, ні білявок.

Вийшовши з лікарні, Стефан ударився в політиканство, почав налагоджувати зв’язки, розбурхавши свої довгий час приспані здібності. Насамперед продав діамант від Едика однорукому чоловікові, з яким познайомився у кав’ярні. Накупив на ті гроші валізу цигарок та кілька пляшок віскі. Ці наркотики відчинять усі двері.

Командиром російського полку, розквартированого в їхній окрузі, був українець, який опікувався своїми краянами, підкидаючи їм зайві картки на харчі й супроводжуючи красуню Ластівку до парку, де дуби затіняли лілеї від літньогосонця так, наче й не було жодної війни. Обоє щебетали собі, гуляючи імпозантними бульварами. І хоч форзиція й бузок бурили кров, та й командир виявляв неабияку зацікавленість, Ластівка сиділа в своєму коконі, який сплела, рятуючись від гуркоту битв. Вона знала, що скоріше чи пізніше знов буде здатна на почуття. Але не зараз. Усе таке непевне. Родина довідалася, що на тижні їх переведуть у табір для переміщених осіб, закладений американцями в Берхтесґадені.

Міжнародна допомогова організація

Війна скінчилася. Мільйони людей, чиї домівки було зруйновано, країни розчленовано, а мертвих покинуто, виявилися вільнішими, ніж сподівалися. Союзники знов переконалися: виграти війну — лише половина справи. Тепер вони зіткнулися з наслідками власних дій. Кожна скинута бомба — з обох сторін — створила нові проблеми. Жертви не просто зникли. Якби союзники повернулися спиною до переможених, то створили б цілі країни, що жили б у стані постійного заколоту. Натомість переможці вирішили людяно і мудро: відшкодувати збитки.

По всій Німеччині й Австрії постали табори переміщених осіб. Люди посунули туди мільйонами. Під орудою союзників табори швидко перетворилися на незалежні національні держави в мініатюрі. Мудрий Рим знав, коли сісти осторонь і дозволити людям подбати самим за себе.

Табір «Орлик», закладений для українців, розмістився у Берхтесґадені, під горою Вацман, неподалік від Гітлерової криївки «Орлине гніздо».

Табірне життя було згуртоване і натхненне. Дві тисячі людей тіснилися в гуртожитках із цегли й бетону, колишніх армійських казармах. Кожна сім’я з чотирьох і більше осіб мала окрему кімнату, споряджену примусом й електричним освітленням. По шести роках війни ніхто не скаржився на тісняву. Жодних гранат, лише кілька донощиків. Яка розкіш!

Швидко утворилися гімназія, мистецька і робітнича школи. Найпопулярнішим предметом, звісно, стала англійська. Знання — це сила. Місцевий уряд потребував зв’язкових для співпраці з табірною владою, тобто американцями.

Заснували українці й власну лікарню, і поліцію. Була й кав’ярня. І кінотеатр, де можна було подивитися на Гемфрі Боґарта та Інґрід Берґман у «Касабланці».

Ось які вони, американці, думала Ластівка, а на очі тиснулися сльози. Наші нові господарі.

У таборі вона вперше побачила темношкірого чоловіка, солдата, який добув для неї один із тих жаданих рваних парашутів, із яких жінки шили собі сукні. Фарбували тканину, оздоблювали сіткою від комарів і — voilà! Танці, фестини.

У Берхтесґадені Ластівка поновила заняття музикою. «Бач, — бурчала Наталка. — Я ж казала, що до того прийде».

Її вчитель, маестро Раковський, невисокий зануда у широкій червоній краватці, сварячи бездарних учнів, щоразу жилястими пальцями загрібав назад свою хвилясту сивизну. Уроки відбувалися на складі харчів. Заклопотані учні пробиралися між бляшанок молока, тунця, томатів, на кожній — штамп і обіцянка дієвої, практичної Америки. Учні мали приносити кожен свою лампочку. Кожен заходив у маленьку кімнатку, вилазив на ящик, вкручував свою лампочку, мучився з півгодини (бо жоден не мав ані йоти таланту), викручував свою лампочку і поступався місцем черговій жертві Раковського. Маестро Раковський користався з тих затемнень, аби подлубатися в носі. Якщо приходила гарненька учениця, він силкувався попестити що вдасться — сідничку, груди, черевичок.

Учні все йшли і йшли. Часу у всіх було вдосталь. Зболені душі раптом відчули потяг до музики. Музика була здатна виразити їхні плутані почуття, те, що втрачено, що перебачено. Музичні заняття живили оману нормальності, потрібну, аби подолати неуникненну напругу табірного життя.

Люди експериментували зі своїми альтернативними «я». Багато хто з цих підлітків усі ці роки звідкись кудись утікав — що ж вони могли знати про себе? А тепер-от дізнаються, щось відкриють, щось почнуть наново. Слюсарі вивчали французьку, філософи вчилися слюсарювати. Піаніно було досконалим гральним майданчиком. Сімдесятилітні й собі жадали позмітати пил зі слонової кістки, бодай на півгодини.

Засуджений власним генієм масний Раковський багатів.

-------

Певна, що вона на самоті, Ластівка запалила цигарку. І чи не щохвилі мацала свою лампочку в солом’яній торбі.

— Не зарано?

Вона обернулася: чорний берет, тепла напівшинель (а надворі ж сонце!). Голос ніби знайомий, із гарчливою ноткою.

— Мій урок о третій. Як завжди.

— Та ні, дорогенька.

Блакитні очі, трохи розкосі, видно татарську кров. Риси обличчя витончені, мов у римлянина. Вона провела пальцем по волоссю.

Він говорив розв’язно.

— Неправда. Це мій час.

— Мій урок завжди о третій, — сказала вона.

— Я вранці умовлявся з Раковським. Він сказав: на третю, — наполягав незнайомець.

— Помилився, мабуть. — І додала, стишеним голосом: — Пиячить, знаєте.

— Ви що граєте?

— Прелюдію Рахманінова. Дивовижна… — Вона забула про досаду. Її нове захоплення музикою надихало. Вона відкрила ноти і показала йому складний уривок. — Бачите?

Він засміявся:

— Ви куди їдете?

— Це не від мене залежить. Стрий скаже. А Ви?

— До Америки. Навіжені Янкі. Бейсбольна команда така.

— Все то ви знаєте, — грайливо мовила вона.

Як його звати? Потайні думки, які він легко відчитував, роїлися в її голові.

— Це — нова Австро-Угорська імперія. Новий Рим. Зміна влади, знаєте. Рух грошей.

Він застібнув пальто. Вона затисла в руці лампочку й опустила очі. Двері відчинилися. Вийшла дівчина в окулярах, із тугими косами. В одній руці тримала паку нот, другою прикривала верхні ґудзики блакитного светра.

- Панна Забобон… — голос маестро Раковського, тонкий і тонічний.

Аркадій усміхнувся, цокнув закаблуками і притримав пальцем двері.

Із кімнати солодко пахло американським лосьйоном для гоління.

— Я постою тут, — сказав Аркадій.

— Я сама даю собі раду, — відказала вона.

У кімнаті Ластівка кинулася до піаніно, наскочивши по дорозі на підступний ящик, вилізла на табуретку і вкрутила лампочку. Коли та засвітилася, стало видно, що вчитель сидить на ящику і дивиться на її ноги. Вона зіскочила, обтерла і посунула на місце табуретку.

Раковський був не в гуморі. Він посмикував носа, відводячи очі в кут.

І мугикав.

Цівочки поту рисували їй чоло, наче нотний стан без партитури.

Педаль вислизала з-під її стоптаної підошви.

Раковський замугикав чутніше.

Сльози набігали на очі, але вона грала далі. Потім схибила нотою.

— Легато, легато. Дурна. Слухай. Горовіц заграв би це так…

Піаніно його перевтілювало. Відразу було видно, що він мастак у теоремах, які описують приховані трелі серця. Дедалі твердіше, дедалі глибше: він щезав у нотах, не дихаючи, гойдався з Терпсихорою на линві понад прірвою. Ластівка затамувала подих. Раптом гра обірвалася, він схопився на ноги й вернувся в знайому роль.

Світло немов підморгнуло: лампочка спалахнула і згасла. Ластівка відчула руку на стегні й підскочила, перекинувши табуретку. «Ой…» У відчинених дверях стояв Аркадій і шкірив зуби. Простяг їй власну лампочку, наче букет квітів.

— Слава Ластівка Забобон? Аркадій Ворог.

— Ви зарано прийшли! — гарикнув Раковський.

— Ні, все гаразд, мій час минув, — сказала Ластівка.

— Ні-ні, у мене урок англійської: Ліда Ґруда чекає, — мовив Аркадій.

— Ви, здається, казали на третю, — впиралася вона.

— Пів на четверту.

— Дуже мило. Але ні. Краще подумайте про Бродвей, — мовила Ластівка.

— Я погоджуся й на Гарлем.

— На що?

Аркадій обернувся до Раковського:

— Завтра, пане, о пів на четверту?

Старий замахав міцною лапою:

— На четверту!

— А лампочка? — запитала Ластівка.

— Ввечері заберу.

— Ви ж не знаєте, де я живу.

— Та ні, знаю, — кивнув головою Аркадій.

Багатий Раковський успадкував іще одну лампочку.

Стемніло. За хмарами не видно і зірки. Ластівка з Аркадієм сиділи у міському парку Берхтесґадена. Табір, здавалось, уже був замалий для їхніх мрій.

Вона хотіла знати про нього все. Уперше в житті Аркадій говорив з жінкою відверто.

Його батько був хліборобом, до того, як став куркулем і його розстріляли.

Століттями Вóроги орали землю за дві сотні верств на південний схід від Києва. Аркадій її ненавидів. Нудне вічне небо гнітило: тільки подумати, скільки всього на світі під тим небом, чого ти ніколи не побачиш! А земляки! Тільки й балачок, що про жінок, та збіжжя, та Бога. А самі жінки, сторожкі й цнотливі або дикі, по-тхорячому люті: шкіра темна, стегна мов ночви, чола вузькі, як ложки. Він ненавидів свої щоденні обов’язки — вставати удосвіта, доїти корів, розкидати покорм курям і косити траву, хоча батько купив трактора, щойно на нього спромігся. На щастя, батько розумів Аркадія, бо колись був у Відні й слухав великого тенора Бйорлінґа в опері «Турандот». Того вечора він не забув ніколи. В уяві він часто мандрував до міста циліндрів, фраків і сірих лайкових рукавичок, краю лебедів із дутого скла, різдвяних сценок із пап’є-маше і сережок у формі дирижаблів — там, думав старий, зануривши руки по лікті в гноївку, — там можна весело змарнувати ціле життя, хоч скільки того життя. Підстави для бажання переселитись до міста є. Але ж має чоловік певні обов’язки.

Одного дня десятилітній Аркадій із матір’ю поверталися додому зі щорічної мандрівки до Рівного, де жила її сестра.

Хлопчик тримав у руці дерев’яного коника, якого вирізьбив для нього вуйко.

Мати стояла й дивилася на колію, пахкаючи люлькою. Ще хвилю тому сюрчали цвіркуни. І птахи позникали. Хлопчик почув: хтось піднімається сходами. І знову глянув на матір, що курила люльку.

Ішов 1931-й рік. У місті вже були більшовики.

Мати шепнула:

— Ходи сюди, синку.

Він відчув її страх. Для нього те все, навіть стрілянина, яку він раз-у-раз чував у місті, належало до туманного, тривожного й чужого для нього світу дорослих.

Він присів біля матері. На ній були старі чоловікові армійські чоботи з бурої шкіри, із металевими дірочками.

На сходах з’явилися чотири солдати. Один такий товстий, що хлопчик мало не розсміявся. Уніформи посмуговані болотом. Аркадій читав, ніби Наполеон колись дав ляпаса капралові за недочищений мідний ґудзик на еполеті.

— А це що? Солідна женщина.

Мати смоктала люльку.

— Матрац ходячий.

— Не хтів би я спати на такому.

Аркадій глянув сердито.

Один із них нагнувся і вирвав із рук хлопця дерев’яного коника.

— Хош покажу, яку нас диких коней ламають?

— Не чіпайте його, — мовила мати.

— Ти ба, матрац балакає.

Вона затиснула люльку в долонях. Дим утікав з-поміж її пальців.

Солдати пустили по колу пляшку; роти витирали зеленими рукавами.

— А що матрац?

— Хош води, матрац?

Солдат простягнув пляшку. Вона вибила пляшку йому з рук, та брязнула розсипом діамантів.

— Цікаво, чи заскрипить цей матрац.

Аркадій не зміг забути те, що сталося далі.

Його мати опиралася. Хтось розчавив її люльку. У повітрі танцювали чоботи. Лунав сміх; хмари, що втікали від гір, кропили дощем. То нічого. Один солдат тримав хлопця за руки й ноги, і той дивився і чув, що всередині нього діялось щось незбагненне.

Над горою Вацман уже сходило сонце, коли він сказав Ластівці, яка сиділа впритул до нього, що саме тоді був збагнув: життя — це гра. Невідомо як він дійшов висновку: Бог існує, ніхто не має влади над розвитком подій і боятися нема чого. Він ніколи не відступався від тих трьох здогадів.

Потім застрілили батька.

— А що сталося з мамою? — спитала вона.

— Не знаю. Коли батька вбили, ми поїхали на північ, до вуйка. Я ходив до міської школи. Вона щомісяця писала мені листи. Одного місяця вони перестали надходити. Тоді я мусив тікати.

Він говорив стримано. Йому головне спрямувати всі свої думки на майбутнє. Він мав певну місію і зараз дорога відкрита. Не був певний, куди саме йде, але знав, що буде йти далі, у збруї, завжди вперед.

Ластівка якусь хвилину мовчала.

— Хочеш її знайти?

— Навіщо?

Він обійняв її за плече. Не діставши відпору, притулив щільніше. Вона мовчала.

Сонце поволі розливало світло.

Ластівка була закохана.

Вона думала про все, що трапилося за останні роки. Мільйони загинули, країни щезли. Але важливіша над усе — їхня зустріч.

Аркадій був розсудливіший. Він знавав чимало жінок. Фізичні стосунки завжди його вдовольняли. Але тут були інші міркування, питання щодо вдачі, на які не відповіси за ніч. Чи добра вона на жінку? Його почуття блукали, мов хмари: бували дні, коли він дивився на неї і нічого не відчував, а були й такі, коли, стоячи поруч, п’янів від світла, мовби зі звичних своїх походеньок переносився в інший вимір.

-------

1950 року Стефан благословив Ластівку й Аркадія на шлюб.

Роль порадника його забавляла. Він вважав себе супутником володарок ночі, коханцем порочних жінок. Проте лисина, здавалось, сама по собі надавала поважності. А щодо шлюбу… Якби його притиснули, Стефан сказав би, що чоловіки і жінки одне з одним як Каїн із Авелем: одне мандрує, інше вкорінюється на місці. За духом вони несумісні, тому щодня міняються ролями і вбивають одні одних. А щоночі воскресають у обряді любощів. Він застерігав брата проти шлюбу, та самі бачите, що сталося.

Наталка нарікала, що Аркадій, нинішній заступник коменданта — це вчорашній вискочка, кар’єрист із глушини (його село було вдвічі більше за її рідне). Як то він попсує бездоганний родовід Забобонів? Їхній корінь сягає князя Тура в X столітті! Її донька гідна вельможі чи, бодай, лікаря. Ще одна образа, із якою їй жити. Але з донькою вона не воюватиме. Вона сказала своє, а тоді відступилася, вірна присязі, яку склала у тій вірменській церкві Клаґенфурту. Життя вже ніколи не збудить її надій. Якщо Стефанові чимдалі важче ставало засинати, то Наталка майже постійно спала, прокидаючись хіба поїсти. Їй снилося, як мати варить макове насіння в чорному чайнику, як батько шкіряним ременем шмагає її братів, як сестри на осонні купаються в кориті між свиней. А іноді снився Тур — голий Тур прутнем оре землю. Шкода, що не слухала уважніше розповідей Зенона про цього великого предка.

Стефанові Аркадій подобався. В очах селюка Стефан бачив тривкий вогонь: саме така кров вдихне нове життя у цей не такий уже новий Новий Світ. Полохливі псевдо-аристократи, як-от він сам, не мали перспективи в Америці, тож він сподівався на життя, скрашене шахами, філософією і сигарами. І не мав нічого проти. Ніцше правильно казав: що не вбиває, те робить тебе сильнішим.

— До того ж, їй уже тридцять чотири.

Вінчали їх у дерев’яній церкві XVII століття, що гніздилася між винною крамницею і приймальнею лікаря. По вінчанні весілля попливло вниз, до накритих столів над рікою. На невисокому кону край води сиділи бандурист і невеличкий оркестр, настроюючи інструменти.

Сяяло сонце, небо було чисте, веселе, наче купол циркового намету. Стефан стояв на виході з церкви, спокійно спостерігав повернення простодушності й сміху. Ненадовго це, думав він. І простодушність, і сміх. Ненадовго також злидні та зневіра, які обов’язково прийдуть слідом. Років за двадцять у цей нещасний милий куточок зачастять туристи, жадібні хапонути бодай осколок тієї скелі, з якої орел спадав клювати Прометея. Sic transit^[8]…

-------

Як і підозрював Стефан, на них чекала Америка, царство пуританського Бога. У житті стане менше насильства. Не буде наземних мін і бомб. Але вони привезуть із собою психологію людей, що звикли до поразок. Зневірені зазнають невдач, і то швидко. Свобода майже така ж небезпечна, як і її протилежність. Доведеться бути обачними, вчитися поволі, вчитися мовчати. Аркадій розраджував: «Не переймайтеся. Це тимчасово. Лиш поки американці не турнуть росіян». Стефан на те не сподівався, але промовчав.

-------

Незабаром по весіллі Забобони, Вóроги і кількасот мешканців табору, які, нарешті, отримали довгождані запрошення і пропозиції роботи, рушили поїздом до Бремена. На два тижні Міжнародна допомогова організація оселила їх у портових готелях. Потім вони сіли на військові транспортні судна, що мали повезти їх до Америки.

Пасажири, яких припадало по троє на ліжко, спали в третьому і четвертому класах. Оскільки їх розділили за статтю, улюбленим заняттям для чоловіків, дружин та нових пар стали пошуки закапелків, де можна покохатися. З-під трапів, із білизняних комірчин чулися стогони й зойки.

Кожному доручили якусь роботу: хто шевцював, хто допомагав на кухні. Аркадієві дали швабру. Відтворили всі табірні спілки. Видавали щоденну газету, сповнену пліток і порад щодо майбутнього життя, яке — вони це поволі починали розуміти — буде далеким від того, що вони собі уявляли.

Одного вечора Ластівка гуляла палубою на самоті. Сягнула крадькома по цигарку в кишені. Аркадій не схвалював, але вона уявляла себе трохи богемною жінкою. Зрештою, вона колись грала Офелію. Оглядач підпільного часопису описав її як боязку мишку. Але вона не така. Хай очі в неї малі й пронизливі, та мова повільна і мрійна, а голос низький, як у батька.

На воді танцювали оранжеві жаринки. Легкий вітерець зачісував її волосся. Мимо проходив, опустивши голову, моряк, і вона звісила руку з цигаркою за борт. Але моряк поспішав — комір піднятий, зуби цокотять — ледве чи її й помітив. Вона ж не мерзла: мрії-сподівання, ці пухові ковдри юності, вберігали її від льодяного повітря. Океан, спритний продавець романтики, при помочі місяця освітлював свій строкатий крам. На палубу плюхнула гуска — тоді, наче зрозумівши, що десь звернула не туди, витягла білосніжну шию, відштовхнулася лапами і відлетіла. Ухнув, мов пугач, далекий корабель. Може, це круїзне судно і везе багачів, які подорожують не з потреби, а задля чистої насолоди від руху. Ах, ці багачі. Коли настане апокаліпсис (а Ластівка вважала, що він геть забарився), то пропуск від Святого Петра отримають самі багачі. Хто інший може дозволити собі досконалу чистоту мотивів і методів? Вони наче ті Божі улюбленці, равлики, із приладженими до спин домівками, що робить їх вільними й нічим не обмеженими громадянами світу. «Гроші — бензин життя», — казав їй Аркадій. Вичитав у книжці. Філософській книжці. Як же їй із ним пощастило. Він розбирався в механізмі світу, мов годинникар у часомірі.

Із правого борту розтинала хвилі зграйка дельфінів.

Хтось смикнув її за край спідниці. Ластівка глянула: жінка в чорній хустці смокче люльку, притулившись до стінки. По саму шию загорнута в зелений військовий коц. Напевно, поцупила в таборі для переміщених. У Ластівки є свій такий самий. Із кокона старої випиналися її ноги в драних черевиках, заношених до форми сандалів. Пальці руки наставлені на Ластівку, а з диму лиховісним вогнем здіймається хрипкий голос:

— Ви всі будете мучитися страшенно. Ви забули своїх духів.

Ластівка перехрестилася і поспішила геть.

Коли вона переповіла пророцтво чоловікові, Аркадій сплюнув, вставив зубочистку до рота й сказав:

— Вар’ятка! Дурна баба! Якраз такі цінні поради в Америці ні до чого. Американці, Богу дякувати, нормальні. У них є технології!

Аркадій сидів під гальюном і різьбив із дерева ведмедика. Біля його ніг стояв цілий пересувний звіринець: козак на коні (видно навіть щіточки над копитами), дівчина з відром і бандура на шістдесят чотири струни. Він перебрав це мистецтво у вуйка. Приємно робити якісь такі речі. Дещо він продав морякам. Готувався до Америки.

Вихідною точкою в людському житті є щасливий випадок. Усе решта — похідне як реакція на нього. Чоловік собі працює, одружується, реагує на тиск обставин. В Америці йому будуть потрібні всі його сили і вміння. Він починатиме з нуля. Почуватиметься злиднем.

Аркадій готував себе до образ і фіксував погляд на майбутньому. Уявляв себе ковбоєм із роману Карла Мая, розвідувачем нових земель. Пагорби майбуття дихали таємницями. У ріці могло бути золото.

Саме по собі золото неважливе. Він вірив у одне — націю. Сформований духом протистоянь, він не заспокоїться, доки не переможе своїх ворогів.

Час шукати когось, хто орудує на чорному ринку.

-------

Священик повсюди ходив за Стефаном: сідав із ним до столу, з’являвся поруч, коли той гуляв на палубі. Завжди усміхнений, приговорював щось наче «воля Божа» (а чи, можливо, «доля ворожа»),

Стефан рахував чайок, гадаючи, що так швидше засне, коли тут відкілясь узявся отець Іван.

— Отче, отче. Я поки не готовий до останньої сповіді. Який-бо ще у нас із вами спільний інтерес?

— Ви декого мені нагадуєте.

— Дідька?

— Земляка. Із ним можна було поговорити. Він вже давно не живе.

Обличчя священик мав подзьобане віспою, а біля кутика губ — прищ чи язвочка.

— Чим вам допомогти, отче? Ніхто з моїх знайомих не має доларів.

— Ні, ні. Для цього запізно. Мир душі. Тільки мені його вже не мати. Я поцілував диявола, тож дістав тавро. — Він показав на прищ.

— Прищик, отче? А на що ви сподівалися у ваші літа?

— Який там прищик…

— Величенький, отче.

— Сифіліс, — звірився священик.

— На то є ліки.

— Не треба ліків. Вони усувають симптоми, не караючи джерела.

— Кого ж я вам нагадую?

— Влодка. Священика з Роздоріжжя.

Стефан не здивувався.

— Нащо він вам нині?

— Він помер. Через цю саму хворобу. Кажуть, примирився з нею.

Він говорив про Стефанового батька.

— Бувайте, — сказав священик і щезнув у темряві.

Вечорами чоловіки зазвичай грали в карти і обговорювали, хто де осяде. Занадто бідні грати на гроші, вони закладали майбутні статки: уявні долари, уявні будинки, уявні машини. Формувалися ділові партнерства. Об’єдналися три муляри, і через двадцять років на честь їхньої фірми містечко в Айдахо дістало назву Промінь.

Аркадій сидів на ящику осторонь. Любив азартні ігри, але щастя у них не мав, тож змушував себе лишатися глядачем. Принагідних розмов не підтримував. За багато років навчився тримати людей на віддалі. До того ж, чоловік він був дебелий. Великі руки, стегна, велика голова. Стефан якось описав його так: grande come un cavallo! forte come un lione!^[9] Аркадій любив показати свою силу і велич. Сидить собі наче розслаблено, руки на потилиці, але з вигину його ніг було видно, що він у півприсяді, готовий до стрибка. І хоча він часто усміхався, особливо жінкам, щось у примружених блакитних очах і напруженій грубій шиї наводило на думку, що усмішка може легко перейти в гарчання.

Роботу, казали, легше буде знайти на сході. Зате на заході життя далеко цивілізованіше. Тихоокеанський клімат, як виснував Стефан із кількох чисел журналу Life, породив ритм і стиль життя, незнані у світі після Провансу XIV століття. Думка про Францію, згадка про білявих губастих одалісок збурювала кров, поривала його випробувати своє красномовство на захист заходу. Але Аркадій, наслухавшись вечорами своїх супутників, обрав Нью-Йорк. Це спричинило родинну сварку. Ластівка, забувши про свою любов до кав’ярень і музеїв, відмовлялась жити без саду. Вона чула, ніби Нью-Йорк всуціль із бетону і криці.

— То все тимчасово, за кілька років повернемося додому, — запевняв Аркадій.

Наталці було все одно. Казала, рада їхати хоч до Австралії. Її нерозбірливість розлютила Аркадія. Він пильно дивився на неї, кусаючи зубочистку. Наталка схилилася над вишивкою — готувала сорочинку майбутньому онукові. Вона знала про рятівні човни. І щодня підглядала, чи випинається вже її пташеня.

Зневірений Аркадій звернувся до кмітливого моряка, у якого купував Стефанові тютюн до люльки. Моряк залюбки радив, як краще влаштуватися в Америці, де за останні десять років не пробув і двох місяців. Усе, що він знав про свою країну, він почув від напарників по команді чи різношерстого люду, із яким проводив відпустку, тому вільно пропускав випадкові факти крізь свою досить буйну уяву і витворював ідеалізовану батьківщину. Щоночі, засинаючи, він думав про це міфічне поселення — колаж Нюарка, Сіетла і Далласа, так що врешті воно геть витіснило невеселі спогади про його власну домівку в Огайо. Тому Аркадій прийшов після тієї наради усміхнений, наче щойно придбав першокласну ділянку у Вальгаллі, і сказав просто:

— Нью-Джерсі!

Садові штати

Доброчесне життя

Їхній поручитель, який запевнив імміграційну службу, що має роботу для Аркадія і Стефана, працював білетером у кінотеатрі повторного показу на Блікер-стріт у Нью-Йорку. Доки Аркадій шукав працю, Стефан із Наталкою дивилися «Кінг-Конга».

Горила-велет грюкав у міську браму. Міщани горлали і трясли списами. Зупинити його не могли. Брама розчахнулась. Монстр люто вирячився на дрібненький люд. Нарешті американці його приспали. Але допустилися помилки — повезли до Нью-Йорка. Лишіть його, думав Стефан, він вам не потрібен. Ніхто не послухав. Ось Конг вдерся на Емпайр-Стейт-білдінґ. Фей Рей корчилася в його кулаці. Наталка хропіла поруч.

Першою знайшла роботу Ластівка — посаду прибиральниці в офісній будівлі у середмісті. Вона їздила туди підземкою. Пасажири нагадували їй отих безумців у Відні. Одного ранку, коли, хлопці у чорних шкірянках взялися битами висаджувати шибки, хтось заходився цитувати Біблію. На Двадцять третій вулиці Ластівка вийшла, перебігла на той бік колії і поїхала іншим потягом назад. Вона присяглася Аркадієві, що більше не вийде з квартири.

Проте за кілька днів вона почала ходити до церкви святого Юра на площі святого Марка, де з кількома жіночими групами збирала пожертви для старого краю. Вони проводили лотереї, розпродажі, базари. На заходи вчащали ті самі люди. Напрочуд легко було жити в Америці, навіть не зустрічаючи американців — хіба що натикаючись на них у магазині. А найкраще було те, що нікого не обходить твоя мова. В тому велика відмінність між тут і там.

Аркадій не втримувався на одному місці. Він вантажив меблі, возив газети на Лонґ-Айленд, начиняв повидлом пампушки. Його звідусіль турили через запальний характер. Він був наче у пастці, і знав це. Розмовляючи з продавцем залізного краму, з колегою чи з хазяїном, він дослухався бодай найменшого відголосу зневаги. Однієї недільної літургії зустрів Едварда Зарембу, двоюрідного брата Ластівки, який працював на SeaLand Plant у Ньюарку. Едвард повіз Аркадія знайомити з майстром. Аркадій незчувся, як усе владнали. Отак в Америці заведено. Важить, кого ти знаєш. На підприємстві була профспілка, та й матеріальна заохота хороша: хто він такий, щоби нарікати?

Хотілось би мати дитину, думав Аркадій, зав’язуючи краватку перед дзеркалом.

У кухні Ластівка подала йому сандвіч з ліверною ковбасою в обгортковому папері й термос горохової юшки.

Вона хотіла мати дитину, відколи пішла з роботи.

— Не намокни, — пожартувала вона. В очі не бачила того SeaLand Plant, але уявляла свого чоловіка на земляній косі, намитій посеред моря.

Дитина. Гроші. Дитина, що нестиме прізвище далі. Гроші. Дитина, що воюватиме з ворогами. Гроші. Дитина, якій вони передадуть усе, що дізнались про цю важку справу — життя. Не все вдається в одному поколінні. На сповнення деяких мрій потрібна праця кількох людських життів. І гроші.

Тієї ночі у ліжку він поклав руку Ластівці на грудь.

Пізніше вона сказала:

— Якщо буде дівчинка, назвемо її Теодозія. Якщо хлопчик — Богдан.

І підставила ніс для поцілунку.

— Сталося, старенька, — сказав Стефан коматозній Наталці, що мов приросла у кухні. Вона зрушувалася з місця хіба що ради їжі та сну.

— Га?

— Незабаром станеш бабусею. Може, це тебе розбудить.

Наталка розплющила очі. Всміхнулась:

— Біда яка.

— Я збагнув твою думку, — сказав Стефан. — Але вони самі мають через це пройти. А мені, мабуть, треба зрештою знайти роботу.

Останній тиждень Стефан цілими днями дивився Роберта Доната у «В’язні Зенди».

Час від часу, прогулюючись по Другій авеню, він зустрічав когось знайомого з Роздоріжжя або з табору.

— Підеш у п’ятницю на збори?

— Мушу працювати.

— Кажуть, Сталін хворіє.

— Хай би помер тисячу разів.

Однак не менш часто люди вдавали, що не впізнають знайомих зі старого світу. В Америці вони мають право забувати.

Кілька тижнів перед пологами Ластівка молилася ревніше, ніж завжди. Домагалася в Бога обіцянки подбати про її перше дитя, як про нічиє інше. Це, зрештою, її дитя. Ходи за ним, як повітря, казала вона Богові. Я знаю, Ти так і зробиш, додавала вона вже смиренніше, бо Ти добрий.

Вдома хлопчик спав у колисці, Стефан на канапі в одному куті, Наталка в іншому, змучені батьки тулилися під наметом, напнутим над матрацом просто на підлозі.

— Він писатиме музику…

— Зароблятиме гроші…

— Бог допоможе.

— Богові краще знати.

Наодинці з сином Ластівка шепотіла:

— Пам’ятай: ти син князів, і діти твої по тобі князями будуть.

Невдовзі після народження Богдана Аркадій купив чорний крайслер. Неділями сім’я виїздила за місто, вивчала узбережжя. Часто вони мандрували з Ластівчиними родичами, подружжям Заремб. По кількамісячних пошуках знайшлася й доступна в ціні хата на дві сім'ї.

Земний рай

Нью-Джерсі був раєм.

Він починався по той бік ріки, що відділяла його від Нью-Йорка, в Гакенсаку, тягнувся до Байонни і Джерсі-Сіті, звужувався в центрі й далі йшов до Камдена, що на межі з Філадельфією. То була фабрика без стін, обплетена конвеєрами автострад, якими сновигали мільйони деталей, необхідних для справної діяльності Америки. Тут мешкала третина країни. Нью-Джерсі вибирав із землі сировину і перетворював її у вироби. То була колиска споживацтва. Вона давала світу фарби, пиво, нафтопродукти і безконечні ряди поетів-верлібристів. Усе було прибуткове. Корови в аргентинських ранчо ремигали проносне з Ровея, поки їх власники у Мадриді заливалися пивом Budweiser, а майбутній президент Чехословаччини впивався співами копрологічного пророка з Ньюарка.

Росли купи сміття. І зацвітали. Садовий штат. Обабіч автострад, у містах. Навіть нові торгові центри хизувалися квітниками. Гісоп, кульбаби, мальви. Біля фабрик у містечках, які впізнав би Енгельс, просто на хідниках буяли дивина і лаконос. А чи досить сказано про передмістя? Ветерани заморських війн, впритул пізнавши людське єство, будували пристанища, де діти їхні росли в безпеці, як мавпи у звіринці.

1950 року США налічували шість відсотків світового люду і шістдесят відсотків світових багатств. Президентом був Трумен. У Єгипті вирували бунти проти Англії. Шістнадцять тисяч утікачів на місяць зі Східного Берліна до Західного. Доктор Швейцер живий. Як і Сталін. Сарана дошкуляла Марокко, урагани — Карибам. Лише тридцять мільйонів людей у світі мали телевізори, і більшість їх жили довкола Нью-Джерсі. Європа та Америка мов збожеволіли. Повоєнний синдром. Скрізь коники і цвіркуни. Світлячки мигтіли, а сріблясті мотилі, що з кожним доторком до поверхні струшували свій пилок, зліталися до свічок, що їх емігранти виставили на столі червоного дерева у своєму дворі у Фрі-Фоллі^[10].

І технології.

— А що я казав? Тут кожному свій оркестр! — горлав Аркадій, коли їм привезли їхній перший радіоприймач Blaupunkt.

— Стерео, — шепотіла Ластівка, слухаючи Шопена.

А понад усе, навколо всього — океан. Атлантика, названа на честь материка, який колись поглинула, повнилася водами з Бремена, Гамбурга і Чорного моря. Де б ти в Нью-Джерсі не жив, вода була поруч.

-------

Будинок у Фрі-Фоллі, на два димарі, лежав, мов білий тришаровий весільний торт посеред зеленої таці. Збудований на початку століття, він хизувався відкритим ґанком позад сосон, що виросли вище димарів і ховали дім від сусідських очей. Зі східного боку був скромний сад зі сливами, яблунями, вишнями і персиковими деревами, та жодне з них, через вивірок і сойок, не дочекалося й одного стиглого плоду. Серед них височіла древня, хвороблива шовковиця, чиї схожі на рій плоди відлякували звірину і птаство. За будинком стояла стайня, перероблена в гараж, до якого вела ледь посипана гравієм дорога. Відбитки копит і досі виднілися на мостинах, де запрягали коней. Там спочивали козли, облуплені штахетини з колись білого паркана, три червоні тачки і прах папужки Сіднея.

Але Вóроги жили на острові, витвореному Аркадієм. Його воля, його мрії не давали їм бачити світ доокола.

Вони не приймали навіть Ґвен Макдональд, котра жила на Північно-Лопуховій вулиці, у домі під ґонтою кольору каштанів. Її рід осів у Фрі-Фоллі в кінці 1700-х. Коли прибули Вóроги, noblesse oblige^[11] спонукало її навідатися до них із місцевими часописами і чітко сформульованими порадами щодо того, як їм влитися у громаду. Аркадій терпляче слухав її розповіді про Товариство батьків і вчителів, клуби філателістів, стрільців, веслярів і старших громадян (для Стефана і Наталки) та інші місцеві об’єднання. Та коли вона пішла, тема закрилась. На те не було часу. Нащо прилаштовуватися до краю, де ви, в кращому випадку, тимчасові пожильці?

За винятком Ґвен, сусіди не знали, як їм ставитися до Вóрогів. Люди з підозрінням дивилися на цих дивних типів, цих росіян. Саме такої думки була про них більшість місцевих — попри палкі заперечення Аркадія, що це ж вони якраз від росіян і тікали.

Бувало, що доктор Вільям Кайзер у сусідньому дворі стриг ялівці, а Стефан тим часом вів свого гостя подивитися на кролів. Ламаною англійською Стефан представляв докторові Кайзеру генерала такого-то, посла Австро-Угорської імперії в Голландії. Радий запізнатися з фахівцем. Посол? Як цікаво! Зараз продає велосипеди в Елізабеті (модні, з трьома передачами)? Ну і що. Таке життя. Колесо фортуни. Ох, ці кляті ялівці. Природа була б чудова, якби не змінювала все так швидко.

Потім доктор Кайзер бачив, як колишній посол гойдався униз головою на шовковиці, покрикуючи, як шимпанзе, на розвагу жінкам, а ті воркотіли: «Ач, яка смішна мавпочка! Дайте їй горішка! Дайте їй горішка!».

Сусіди були люди поблажливі, як навчилися бути лише американці з передмість, оточені карнавалом звичаїв і незбагненних традицій. І якщо вони зрештою відвернулися від тих нових мешканців, чомусь не здатних переплавитись у прийнятні форми, все ж поліцію кликали рідко, хіба того вимагали крики в будинку.

Одного разу, розгледівши сузір’я Оріона, доктор Кайзер сам напросився до Вóрогів на вечерю.

Доктор Кайзер — і це знали всі, крім Вóрогів — був пияком, справу якого двічі розглядала Американська медична асоціація через скарги пацієнток.

То був їхній перший гість-американець.

—- Що приготувати? — квилила Ластівка.

— Що завжди.

—- А йому заманеться гамбургерів-хот-догів.

— То приготуй.

— Я не вмію.

— Тоді що?

Подружжя голосно сварилося, аж доки не пролунав дзвоник.

Аркадій просив шановного лікаря привести дружину, але той відмовився — мовляв, не може, бо дружина нікуди не ходить. Чому — невідомо. Така усамітненість, здавалося, була звичаєм американок, які уникали виходити надвір, мовби повітря кишіло хворобами. Побачити їх можна було хіба в супермаркетах.

Вечір видався теплим. Доктор убрався в синій смугастий костюм, малинову краватку і чорні лискучі штиблети. Він шкірив зуби (був п’яний, як чіп) і ніби й не помічав, що Аркадій обливається потом.

Ластівка приготувала борщ, коропа, голубці та лінцський торт. Щоразу як розмова стихала, Аркадій зводив брову, даючи сигнал Ластівці нести наступну страву.

Байдужий до неспокою, що шумував довкола нього, Кайзер посьорбав борщу, поколупав рибу і випив четвертий бокал Liebfraumilch.

У нього свято. І зараз він все їм розкаже. Спочатку він докладно описав планування літнього будиночка в Поконосі й котеджу, який вони з дружиною в липні винаймають на Лонґ-Біч-Айленді, а потім — їхню останню подорож до Швейцарії. А вони бували в Швейцарії? Ні? Хіба вони не жили десь близько Швейцарії? — Так, дуже близько. (Аркадій запізнювався на роботу. Ластівка переживала, чи не забагато цибулі в голубцях). На схилі віку, провадив лікар, він звернувся до астрономії — задля розваги і метафізичної розради. Звичайно, він знає, що заявляти, що ти щось знаєш, можна лише тоді, коли ти дійшов до цього знання сам. Тож він вирішив перевірити, чи справді зорі на небі улягають законам, про які він читав, і чи все то не блеф якоїсь рекламної агенції. Він припускав: якщо те, що пишуть книжки, — правда, тоді в світі є порядок: тоді земля, без сумніву, тримає гармонію з небом. Він сам був зробив кілька оригінальних відкриттів.

І знову погладив свою лису голову.

—- Неозброєним оком того не видно, та коли дивитися в добрий телескоп (у нього-фірми Bausch and Lomb), то побачите, що держак малого ковша надщерблений.

Однієї ночі він спостеріг, як від нього відлетів осколок. Ластівка з Аркадієм недовірливо хитнули головами. Сте-фан насупився і прикусив язика.

— Чому б вам не опублікувати, що бачили? — запитав Аркадій.

— Якщо уряд не хоче, аби загал дещо знав, то мусить бути на те причина, — пояснив лікар.

Аркадій і Ластівка кивнули:

— Ясно, що мусить бути причина.

За годину сорочка на Аркадієві просякла потом. Йому доводилось повторювати кожне речення тричі.

— Це поруч Польщі.

— Не почув?

— R-0-Z-D-O-R-I-Z-H-A.

— Як-як?

— Спочатку ми були в Берхтесґадені, потім…

— Як кажете?

— B-E-R-C-H-T-E-S-G-A-D-E-N.

— Назва ніби німецька.

— Авжеж. Там ми зустрілися — дружина і я.

— О, то ви не з одного краю?

— З одного, але зустрілися в таборі.

— У таборі для переміщених осіб?

— Так.

— І ви теж були в тому таборі, пане Забобон?

— О, так.

— А де ви жили перед тим?

— P-A-R-I-S.

— Франція?

Коли двері зачинилися, Аркадій пішов та й копнув пса. То був останній американець, який побував у них вдома.

Гроші

Аркадієві право власності провіщало чорні десятиліття іпотеки і понаднормової роботи, димних печей і дірявих дахів, гірких ранків і сумних вечорів, мовчазних сердець і втомлених тіл.

— Гроші, гроші, гроші, — лаявся він.

— Стережися сліпоти, — застерігав його Стефан, гуляка, гріховодник, що надúхався Платона.

Ластівка з Аркадієм весь час воювали.

— Мені потрібні кишенькові гроші! — верещала вона, копаючи стілець.

— Що тобі треба? Я куплю.

— Ні, я хочу купити це сама.

Вона знову взялася за шиття. Вільна кімната на третьому поверсі була заставлена коробками крепу, яскраво розцяцькованої синтетики і жовто-зелених ситців.

— Ти чула, що я сказав, — гарчав Аркадій.

— Селюк! Дарма ми одружилися. Між кастами ладу не буває.

Після сварки вона зачинялась у ванній. Аркадій спересердя хапав столового ножа і намагався відгвинтити замок.

Малий Бо сидів на своєму високому стільці за обіднім столом і не міг нікуди втекти.

Утім, Стефан мав рацію: Аркадієва кров була бездоганна. Попри часті спалахи, йому не часто спадало на думку, що він не зобов’язаний годувати всіх, кому трапилося мешкати в його домі.

Позаяк Аркадій не пив, єдине полегшення йому давав крик. Він постійно був розлючений. Під час суперечки про телефонний рахунок він підскочив і вдарив Ластівку — її віднесло на два кроки, доки вона не вернула собі рівновагу і стала. Видивилась на нього, не кажучи ні слова, сірі очі — мов лід, а тоді плюнула: слина влучила не в обличчя, а на комір пальта.

Він крутнувся, вийшов. Треба було постригти траву, тож виволік косарку з гаража, смикнув за шнур — раз, другий, нарешті мотор запустився, пихкаючи димом, і Аркадій повів косарку вперед. Сука.

Його гнітила стіна навкруг нього. Його лють була тією стіною, і лють була ж і тараном, щоб її рознести. Сука. Знаєш лише себе та свої бажання. Та що ти знаєш? Тутешні хазяї ставляться до тебе, як колись росіяни. Тут кабала непомітна. Кажуть, тут це можливо — перейти з одного класу до іншого. Проте не перейдеш, якщо не вб’єш свою сутність. Він занурив косарку в траву і вдихнув пахощі. Ненавиджу тебе, корислива суко, мугикав він, і вітер сушив краплі поту на його чолі. Скрізь рабство. На роботі він раб Копфа. Раб своєї жінки, бо колись сказав їй «Я кохаю тебе», а слова ті, як наручники, не давали піти, зімкнувши обох їх разом у серці. І найгірше — він ні з ким і ніколи про це не говорив. Він взагалі майже ні з ким не розмовляв. Він хотів покинути дружину. Але чоловік вартий стільки ж, скільки його слово. Якщо він зламає слово, тоді хто він такий? Він нахилився роздивитися гусеницю, що лізла по камені, її пухнасте тільце вигиналося знаком питання. А що хоче знати вона? Як жити? Як старітися з жінкою, котра, здається, заповзялася доконати його своїми скаргами? Ніби він не працює цілий час, ніби він і так, відколи вони перебралися до передмістя, не взяв на себе більше, ніж здатен тягти? Сидіти б їм досі в гетто на нижньому Іст-Сайді. Чого всі вони від нього хочуть? Щоб він працював без любові? Почуття живлять чоловіка. Не сон і не їжа. Але й не цю жінку він полюбив колись. Які у чужинців обов’язки одне перед одним? Йому кортіло сказати: «Я тебе не знаю. Дай мені спокій. Хто ти така, щоб щось у мене просити?». Його гнітили і її зашкарубла шкіра, і фарбоване волосся. Їй уже не подобалося з ним кохатися. Але коли вона сказала, що хоче окреме ліжко, він хитнув здоровезною головою: Ні. Як тільки він перестане відчувати, що вона поруч, їхньому шлюбу кінець.

А якщо він захоче з кимсь переспати, чому ні? Проте зрадити боявся, тож пішов на порнофільм у Нью-Йорку. Дістав і задоволення, і відразу. Чувся пересиченим і отруєним від того пірнання в умоглядну фантазію, від споглядання дій, що чинилися так, наче вони не матимуть наслідків. Проте хіть не давала йому спокою. На роботі він працював руками, але уява скрадалась за пишною, м’якотілою жінкою, яку побачив на вулиці кілька годин тому. Якось він повертався з Українського дому в Нью-Йорку, куди їздив дивитися футбол по телебаченню. Поки чекав під світлофором біля Голландського тунелю, хтось постукав у шибку дверцят. До нього всміхалася висока губаста блондинка з підведеними зеленню очима. З приймача лилася «Травіата». «Sacrificio!..» — басив батько Альфреда у нападі батьківської стурбованості. Жовта трикотажна блузка, мов гумова, прилипла до її грудей, чорна міні-спідниця облягала стегна. Все ще всміхаючись, дівчина показала пальцем на нього,на себе, потім притисла червоним нігтем набухлий сосок. «Addio de passato!..» — співала Віолетта. Жінка стала підкочувати блузку. Аркадій, напружений кожним м’язом і жилкою, прикипів очима спершу до нижніх вигинів грудей, потім до сосків. На останнє випробування його подружньої вірності жінка почала задирати спідницю. Гавкіт гудків урвав його втіху. Водії позаду знудилися. Їм вже доводилося бачити ту виставу.

На цей спогад його кидало в дрож. Думав піти і висповідатися священикові, але вірив у Бога, не в священиків.

Аркадій вів косарку крізь високу траву. Мотор гарчав так гучно, аж він ледве чув власні думки. Привиділась мати на залізничній станції, солдати задерли їй на голову спідницю, і він погнав косарку вперед, все глибше і глибше врізаючись в Америку.

Потім косарка замовкла. Аркадій смикнув шнура. Дарма.

-------

Ластівка роками старалася не розглядати вітрин. Проте іноді не стримувалася. Тому коли бачила потрібну спідницю чи блузку, славила Богородицю. Вона мала власну кімнату для шиття, але це не те саме, що купувати речі, пошиті на Тайвані чи в Парижі. У жінок в журналах — завжди нові убрання, що так пасують до їхніх усмішок! Їхні життя здавалися такими яскравими, милими, упорядкованими. Вона читала їхні історії і дотримувалась їхніх приписів, але це ні на що не впливало.

Якби ж то вона була красивіша. В старому світі її вважали гарненькою. А тут чоловіки віддають перевагу досконалим картинкам перед недосконалою плоттю. В Америці творять богинь.

Усі свої невеликі гроші вона витрачала на перуки. Першу — руду і штучну — Ластівка купила в універсамі в Елізабеті. Друга була з тваринного волосу. Відколи Стефан став продавцем у супермаркеті Woolworth’s, він діставав їх для неї зі знижкою.

Вона любила їх почасти через те, що знала — перуки їй не носити ніколи. Аркадій не дозволить.

Її колекція зростала. Невдовзі вона мала перуки всіх кольорів. Купила кілька пінопластових голів. Коли Аркадій ішов на роботу, вона виставляла їх у спальні. Звірялася їм, що чоловік у неї брутальний, а вона самотня. Іноді краєм ока їй ввижався батько: стояв, спертий на одвірок, і усміхався.

Її чоловік був справжньою випробою її чеснотам. Вона цуралася всього, що могло б потішити його. Ненавиділа каву, бо він її любив. Не співала, бо він не мав слуху. Чому вони не знали цього одне про одного раніше? Обоє почувалися однаково самотніми. Вона розмовляла зі своїми рослинами, перуками і привидом батька. Люди не розуміли. Вона розповідала перукам, ніби колись вірила, що одружиться лише як стане відомою акторкою. Все через війну? Як дивно висвітлювала речі війна, надаючи їм змісту, якого самі по собі вони не мали!

Вона любила бульварні часописи. Розповіді про собак, що родили людських дітей, про політиків-напівлюдей-напіврептилій, про відвідини марсіан. А надто уважно читала вона розповіді про жінок, які вбили своїх чоловіків. Це насильство у власній душі лякало.

Чуття вини пригадало їй оповідь якоїсь черниці про святу Терезу Авільську, яка, їдучи до Риму, впала з віслюка. Свята почула Божі слова: «Ось так я ставлюся до своїх друзів». На це незворушна жінка відповіла: «Тому їх у Тебе так мало». Чи не схожа вона сама на святу Терезу? Хіба Бог не влаштував їй нестерпне життя? Батька застрілили, країну вкрали, але вона любила Господа і щодня ходила до церкви, і чоловіка спонукала.

Натомість Аркадій постійно з нею воював. Не було жодного спокійного ранку.

— Може, поїдемо в неділю на природу?

— Що? Коли? Неможливо.

Не відповідь, а ляпас. Їй самій кортіло його вдарити. Чому? Хіба так ставились одне до одного Наталка і Зенон?

— Коли ти повезеш мене на узбережжя? — наполягала вона, намагаючись вибороти в нього поступку.

Добре, що він ходить до праці. Якби сидів удома, вони вже повбивали б одне одного.

Вона ж не працювала вже з церковними групами так, як колись, коли вони жили в місті.

Якось вона запитала матір:

— Чи таким-от має бути подружнє життя?

Наталчині вії затрепетали, очі розплющились:

— Що кажеш, люба?

— У вас із батьком було так само?

— Гірше, люба. Його завжди розстрілювали. А до того він мені читав лекції. Довгі, безглузді лекції. Казав мені, що маю думати про музику, траву, про мої мрії. Навіть мрій моїх мені не лишив. Я знищила цілу його книгозбірню. Це війна, люба. Не переймайся, це природно.

Зморена, Наталка заплющила очі й знов упала в дрімоту. Князь Тур у подобі Кінг-Конга покрив її ззаду.

Ластівка повернулася до свого привида-батька, якого ледве бачила в клубі диму.

—- Не хвилюйся, — казав він. — Так воно є з самого початку, з моменту, коли вони народжуються чоловіками, їм кажуть бути інакшими. І такими вони стають. Чоловіки і жінки розмовляють однією мовою, але слова їхні означають не одне і те ж. Їм байдуже, що саме має на увазі інший. На це нема часу. Життя — немов кінострічка, яку проектор жене безупинно. Тільки в житті немає стоп-кадрів. Те, що сталося, ніяк не повернеш назад. А вийдеш десь насередині — не знатимеш, як скінчилось.

— Хороший винахід — кіно. До речі, ти живеш біля дому винахідника.

— Знаю. Я була в Голлівуді.

— Ні, люба. Я кажу про Томаса Алву Едісона. Про Едісон, штат Нью-Джерсі.

Підв’язуючи помідоровий кущ, вона думала: принаймні, вони мандрують через цю чужину всі разом: Аркадій, Бо, Стефан, Наталка.

Ластівка глянула на редис, баклажани, горох. Пополола бур’яни. Можливо, шлюб — помилка. Чоловіки і жінки не створені жити разом. Надто різні у них ритми. Якби ж то вона почувала до нього щось одне — або любила, або ненавиділа.

Вони стільки всього пережили разом. Іноді були близькі, мов згорнута пара шкарпеток. Іншим разом — холодні й байдужі, як старі пальта у шафі. Вона просто не могла терпіти його поруч. Будь-який продавець у супермаркеті розумів її краще.

Чого вона має розказувати щось Аркадієві? У нього нема нітрохи ніжності. Він хоче одного — сексу. Доки вони кохалися, все було гаразд. Але були періоди, коли вона відчувала питому незалежність свого тіла, відчувала потребу берегти свої губи, і груди, і секс при собі, він казився.

Вона ненавиділа чоловіка за те, що тримав її в пастці, й успадкувала материну схильність ображатися.

Коли ж вона вирішувала, що готова його кинути, пригадувалися їхні найперші дні. Який він був милий, даруючи їй свою лампочку. І яким сильним здавався у таборі. Був улюбленцем коменданта. Вмів домовлятися з махлярами чорного ринку. Дбав про її матір. Наталка казала: Бог посилає тобі ангелів-охоронців. Чи був він одним із тих ангелів? Ще на пароплаві, холодної ночі, він купив їй кашемірове пальто, а потім попросив румунського італійця зазнимкувати їх своїм дешевим «Кодаком». Через півроку фотографії знайшли їх у помешканні Павличків. А в ті дні у Нью-Йорку — зовсім недавно, — коли вона плакала перед роботою. Коли боялася більше, ніж під час війни. Чим спокійніше їй жилося, тим тривожнішою вона ставала. Може, то була запізніла реакція. Вона колись читала щось про безпричинну тривогу. Чи буде коли-небудь життя таким, яким вона його собі уявляє?

Вона витерла руки об старий фартух і схопилася.

Над головою кружляв яструб. Над цією прирученою землею.

Але вона не приручена. Дикість тут криється під поверхнею речей.

— Я хочу померти, — якось сказала вона матері.

— Це гріх.

— Хай Бог мені простить, але це правда!

А яким ніжним був Аркадій із Бо відразу після народження! Наталці він нагадував Зенона після першого розстрілу.

Одного ранку вона стояла надворі, вдихаючи лимонний запах чистої білизни, а Бо грався у пісочниці.

Напередодні місцеві газети писали про хлопчика, який спокійно грався собі надворі у Фрі-Фоллі, коли якийсь перехожий встромив ножа йому в серце. Вона прочитала цей допис Наталці, коли Аркадій пішов на роботу. За кілька років Бо піде до школи, і як тоді вона буде захищати його? Лише острівець дому безпечний. Але навіть туди пролазить цей світ під прикриттям вечірніх газет. Коли її двоюрідний брат, Едвард Заремба, який жив на першому поверсі, приніс додому величезний уживаний «Зеніт», вона зблизька побачила місця, про які доти навіть не чула: Корея, Тибет, Родезія. Скрізь палахкотіли пожежі: Кастро на Кубі, росіяни — скрізь. Пожежі, які, вона думала, згасли разом з війною, спалахували деінде по цілому світі. І їхній притулок — незахищений.

Вона вірила, що Бог тією війною дав європейцям урок, але вони нічого не навчилися.

Бо було всього п’ять років, та він іноді думав про Бога. По неділях Бог бував у церкві. Бо залюбки стежив за чоловіком у біло-золотих шатах, що говорив незрозумілими йому словами. Найдужче йому подобалася церква увечері, коли холодніло і пахло листям та димом, але далеко приємнішим, ніж та гидота з люльки дядька Стефана. Вітражі темні, і священик розмовляє з людьми, як із приятелями. Свічки ряхтіли у вінчиках. Бо запитував матір про Бога, і вона відповідала, що Бог стежить за ним цілий час, і що Бо повинен молитися щовечора і щоранку.

— Ти з ким говориш? — спитала вона Бо, що сидів навприсядки в піску.

— Солдатики сваряться. Як ви з татом.

Раптом Ластівка відчула, що на них хтось дивиться. Чи не батько? Вона огледілась. Нічого, тільки дерен змагається з вітром.

Тоді звернула погляд на сусідський будинок і побачила у вікні кухні пані Кайзер. Чого їй треба? Бджоли, що літають між кульбабами, і та жінка, що пильно дивиться з вікна… Ластівці стало лячно. «Ходімо, синку». І обоє побігли в дім.

Бо одяг костюм коника-стрибунця, в якому ходив на український дитячий бал. Ластівка поставила на Blaupunkt платівку Шопена і казала малому стати їй зверху на стопи. Вони затанцювали.

Аркадій не був забобонним. На відміну від Ластівки, ніколи не молився святому Христофорові, коли щось губив. (Вона мала й інші підозрілі ідеї. Наприклад, вірила, що впливає на погоду. Коли небо темніло, вона копилила губи і мовчки пекла у кухні паски або начиняла голубці. Коли роз’яснювалося, вона спокійно казала: «Буря була. Але тут, у моїй душі. Я прийняла грім у себе. І блискавку, і грім, і вітер». І звірялася Бо, що коли зустріла його батька, то чулася ближчою до дерев: «Покладу-от руку на тополю, а вона рухається під пальцями. Притуляюся щокою — чую її серце». Може, то всі ті привиди, яких вона набралася, сидячи на цвинтарях? Вони втерлися їй у стопи, у литки, чіплялися за спідницю і вимагали уваги.) І Аркадій ніколи не сперечався з духами й аріелями^[12], гуляючи під склепіннями каштанів на Ягідній вулиці, як це робила його сусідка Лілька, жінка Едварда Заремби, самозвана біла відьма, яка працювала санітаркою і бозна-чому була відома жителям Фрі-Фолла під дивним іменем Сем. Але якщо Лільчину голову переповнювали химерні думки, що були наче морські окуні у світі, звиклому до золотих рибок, Аркадій мав одну дивну птаху, що пурхала в його голові.

Якось він вирішив, що для збереження життя минувшини потрібен обряд. Щодня по обіді він наполягав, щоб Ластівка сідала за синьо-жовте піаніно (пофарбував власноруч у кольори українського прапора). Стефан і Наталка всідалися на обгорнуті поліетиленом подушки дивану. Бо прокашлювався і вилазив на своє сідало поруч — приставний синій столик. По кількох вступних акордах Ластівка заспівувала, голосом пристрасним, мов у гітариста з «Касабланки», що заводив «Марсельєзу»: «Ще не вмерла Україна…». Державний гімн. Аркадій, на відміну від Віктора Ласло, не підспівував. Стояв поруч Blaupunkt’a, закинувши голову, з незворушним обличчям, тільки зубочистка бігала туди-сюди між кутиками губ, мов допитливий перископ підводного човна.

В кінці він давав коментар: «Фальшивила, соловейку!» або «Фортіссімо, Славо, фортіссімо!». І вони заводили знов. Раз, на четвертій спробі, він зиркнув на годинник і, бачачи, що запізнюється до праці, тихо пішов з кімнати. Всі почули лише, як грюкнули двері. За другим приспівом Стефан замовк. Раптом він встав з дивану і, важко спираючись на ціпок із руків’ям-дельфіном, сказав Ластівці:

— Він непоганий чоловік, Славо, але це… — він зачекав, поки палець вистукав на скроні телеграму: — це просто куку-на-муню.

Щоп’ятниці вранці, коли родина поверталася з магазинів, вони обкладали торбами цілу вітальню. Ластівка виймала покупки одну за одною та оголошувала ціни: сорок дев’ять центів за «Н» (набіл і т. д.). Аркадій урочисто переглядав скручені чеки, позначаючи червоним хрестиком відповідні блакитні ієрогліфи. Справа тривала до обіду. Якщо, врешті-решт, якийсь рядок цифр лишався непозначеним, він стрибав у свій чорний крайслер і гнав назад до супермаркету А&Р. Іноді він брав Бо за живого свідка. Сперечаючись із похнюпленим продавцем у футболці зі Снафі Смітом, Аркадій виставляв перед себе червоного від стиду Бо, немов кажучи: «Думаєте, дерево, здатне породити отаке яблуко, може струхлявіти до брехні?».

Доки Бо не виповнилося дванадцять, батько плекав у головах — своїй і його — божевільну ідею, що одного дня вони ввійдуть в Україну і визволять її від гнобителів. І всі разом осядуть десь у селі південніше від Роздоріжжя і будуть розводити гусей. Саме це Стефан і називав Аркадієвим «куку-на-муню».

Як вони це зроблять? Зброєю, підступом, легіоном месників, призваним зі снів? Тут Аркадія заціплювало. «Коли прийде час», — похмуро шепотів він.

Тим часом обидва мусили триматися в формі. На світанні Аркадій, мов тьмяне сонце, ставав над ліжком хлопця і торгав його за плече важкою долонею. Напівсонний Бо зітхав до підлоги і починав качати прес, скиглячи: «Тату, навіщо?». Потім підскоки. За ними відтискання. Тоді Аркадій міг би й пожаліти свою єдину дитину, але він лише набагато пізніше зрозумів, що не знав сина.

Аркадій мав сумніви щодо цілої тої справи. Зрештою, хіба національність має значення? Хіба країни — не ілюзорні категорії? Іноді він шкодував, що не народився євреєм, ірландцем чи італійцем. Вони вибороли собі привілей бути видними. Але перше ніж світ тебе побачить, він має знати, як тебе коректно назвати. Він побоювався, що Америці набрид лемент малих республік і змучених народів, які наввипередки горлають «Я єсмь!». Окрім того, що скажеш про країну, яка пережила свій розквіт 700 років тому?

Але були почуття, що їх «місцеві» — люди, які пустили коріння в цю землю раніше, — поважали. Кожен імігрант сходив на неї з «Мейфлауера». Цілому поколінню доводилося змагатися з добрими і злими духами землі, доки якусь її ділянку ти міг назвати своєю. Стільки суперечностей… Чи може людина лишатися вільною — від землі, від батьківщини — поклоняючись лише Святому Духові, звідки би той не взявся? Правда в тому, що ні — не може. Душа дивиться очима тіла і відчуває приязнь до конкретних дерев, людей, обріїв. Є святенники, здатні абстрагуватися і породичатися з єдиним для всіх сонцем і спільним небом, скрізь однаковим: проте навіть Ісус тримався Галілеї. Він не квапився в Рим, шукати собі нових слухачів. Бути українцем — то ще один спосіб бути самотнім.

Поки інші діти грали в софтбол, ходили в кіно чи робили домашні завдання, Бо вчився бути українцем.

Увечері по п’ятницях він ходив до пластунів, де вчився в’язати вузли, ставати струнко, співати пісень і вибиратися з підступних лісів. По суботах вивчав граматику, історію, літературу і геологію України, а надто Роздоріжжя.

У школі, коли інші діти балакали про команду «Янкі» чи телешоу «Я шпигун», він уважно слухав і думав, чи купить батько колись телевізор. Він потайки приносив комікси про Людину-павука, які ховав на самому споді короба для іграшок.

-------

Отець Джо Бродін, «Курець-Джо», син гірника з Вілоусбурґу в Пенсильванії, прямим курсом рухався до вищої бейсбольної ліги, поки розтрощене коліно не завернуло його ближче до Бога, а той, саме вчасно, відправив його в Елізабет, штат Нью-Джерсі. Грубуватий і амбітний, він швидко нав’язав стосунки з парафіянами, чиї нелегкі життя нагадували йому про його батьків і про шахти.

Він любив сигари. В одній кишені сорочки носив чотки, в іншій — панателлу. Якось служки пожартували з ним: під час Великодньої утрені він сягнув по митру, щоб окропити прихожан святою водою, а натомість помахав на юрбу сигарою. Він старався догодити своїм зверхникам, тож паства була певна, що невдовзі він кине їх ради кращого пасовиська. Тимчасом вони ревно дослухалися його проповідей.

У суботу ввечері він сидів за столом, гортаючи Біблію в понищеній бурій палітурці — материн подарунок на закінчення шостого класу.

Його бентежив уривок, на якому він вирішив побудувати проповідь. То був четвертий розділ книги Буття, який він, здавалося, знав уздовж і впоперек. Каїн та Авель. Каїн убив Авеля, і був покараний — що там іще?

Але в голові плуталося — хто з них Авель, а хто Каїн? Імена не пасували. І чому Бог відкинув Каїнову жертву? Пригадалася вимучена соціологічна лекція в семінарії про те, що так тут описано перехід людини від мисливця-збирача до хлібороба. Але в цьому не було сенсу. Каїн і був хліборобом. Чому ж Бог так повівся з ним?

І що означає цей уривок: «Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання^[13], а ти мусиш над ним панувати»?

Що мав Бог на думці? Що сила має право брати, чого їй заманеться?

Він запалив сигару.

Коли пані Сігальська запитала перед відходом, чи приготувати йому чаю, він мало не запросив її обговорити цю справу. Але в нього не було звички повіряти свої слабкості. Сидів допізна, на самоті, зиркав на Біблію на столі, і думав про ядуху пані Павличко, про хор і продаж вареників. Потім підійшов до свого RCA-радіо, ввімкнув його і знову сів.

— Брати і сестри у Христі, згадайте, як сказав Джеймс Дін Джейсону Робардсу в фільмі «На схід від раю»: «Чи я сторож брата свого?». Можливо, ви впізнаєте ці слова у сьогоднішньому антифоні. Берл Айвз далі цитує Книгу Буття: «І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, й осів у країні Нод, на схід від Едему». Далі він каже Дінові забиратися в міста.

— Звучить ніби просто. Але якщо ми глянемо на цей уривок уважно, брати й сестри, якщо замислимося над ним, то побачимо, що зміст його далеко не очевидний, далеко не простий.

Він глянув на переповнені лави — химерні капелюхи, дешеві сукні, зношені сірі костюми. Його паства. Друга світова породила сотні тисяч емігрантів. Вона дала церкві нове життя. Зі страждань виросла віра.

— Направду, коли ви сядете і прочитаєте цю главу, ви напевно трохи розгубитесь, як я вчора ввечері.

— Каїн дорікає Богові, що покараний надто суворо: «Ось Ти виганяєш сьогодні мене з цієї землі, і я буду ховатися від лиця Твого. І я стану мандрівником та заволокою на землі, і буде — кожен, хто стріне мене, той уб’є мене». І Бог, у безмежній милості своїй, поклав на нього тавро, аби ніхто інший не чинив так, як він. Він говорить Каїнові: «Через те кожен, хто вб’є Каїна, семикратно буде пімщений». Бог створив Каїна як негативний приклад.

— Це жахлива кара. Уявіть, цілий світ знає вас як убивцю власного брата. Уявіть, прожити ціле життя прикладом того, якою не повинна бути людина. Кожен зустрічний думає собі: нізащо не хочу бути отаким.

— Ніхто з нас не є островом, сам для себе, брати і сестри. Щораз, як тільки ми так подумаємо, наші душі зсихаються.

— Отож, Біблія — книга складна. Цю книгу треба читати й перечитувати. Пам’ятаєте, Каїн нікуди не зникає. Він одружується, має дітей. Всі вони живуть століттями. Метушаїл, який прожив 869 років, на тридцять дев’ять довше за Адама, — це нащадок Каїна.

— Який з усього цього висновок? Що вигідно вбити брата свого? Що за це Бог вас винагородить доброю жінкою і купою онуків? Іноді так видається.

— Багатьох із вас вигнали з ваших садів комуністи. Хіба через це ви стали як Каїни? Ні. Всім нам серця наші кажуть, що ви не Каїни.

— Ви гадаєте, що втратили геть усе. Втратили родини, домівки, свою землю, свій край. Маєте себе за пораженців. Але послухайте мене. Насправді пораженцями є комуністи. Це їх Бог вигнав зі Свого саду. Це вони несуть Каїнове тавро.

— «То й що?» — запитаєте ви. Хіба не вони вкрали ваші землі, не вони повбивали ваших батьків-матерів?

— Все то так, любі мої, але саме комуністи несуть тавро Боже. І це багато значить. Бо далеко краще бути вбитим, ніж вбивцею.

— І останнє. Бог прийняв Авелеву жертву. І саме Авеля вбив Каїн. І саме Авель пішов до Бога. І ось, любі мої, дивний висновок, до якого прийшов я. Всім нам серця наші кажуть, що винагороди цього світу — пустопорожні. Найгірше, що ми можемо вчинити, — це вести життя не у згоді зі словом Божим. А що коли сама Смерть — якщо вона праведна, якщо вона за святу справу — є благословенням?

— Во ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь.

-------

По утрені Аркадій вирішив показати Ластівці, де він працює. Роками йому кортіло повести когось із родини на підприємство. Але ніхто не зголошувався. Ніби нікому й не цікаво. Доки він приносить додому в четвер зарплатний чек, яке кому діло, звідки той береться? А зараз він хотів показати дружині місце, де проводить стільки часу.

Коли проїжджали Hollywood delicatessen, Ластівка сказала:

— Я й не знала, що ми так близько від Голлівуду.

Аркадій розсміявся.

— Ось він. — Величезну сіру будівлю прикрашала торгова марка компанії: червоний неоновий тюлень, переплетений із сяючим синім знаком &^[14].

— Який… Вражаюче. Такий великий, — мовив Стефан, штовхнувши Ластівку.

Аркадій зиркнув на дружину.

— Гидота.

Зубочистка зламалася. Він натиснув на газ.

— Я б не сказав, — мовив Стефан.

— Ні, дорогий, ні, — додала Наталка. — Глянь-но на цю чудову стоянку. А на тому боці що? Намети?

— Бомжі.

— Що за одні?

— Люди, яких дістало.

Кілька днів тому, коли прибув на роботу завчасу, Аркадій перетнув вулицю і вступив у те злидарське поселення.

Місцеві фабрики скидали на стоянці свій непотріб. Він проходив повз нафтові бочки, поламані візки для покупок, купи лахміття. Цілі пагорби з рукавиць, і з шин, і з взуття. Минув щось схоже на хату з капотом замість даху. На стільці з трьома ніжками скрутився кіт. Повітря пронизане бурштиновим світлом відчаю. Йому стиснуло горло. І оце ради цього кидати батьківщину?

Чоловіки, що з’юрмилися довкола багаття, його ніби й не бачили. Він роздивлявся обличчя. Бідність і негода вдосконалили їх. У світлі багаття шкіра видавалася засмаглою. Він уже бачив такі в повоєнній Німеччині, у трудовому таборі. Скрута й жадання відклалися в них у кістках.

Аркадій піймав на собі погляд чоловіка у бейсболці й усміхнувся у відповідь, але той відвів очі. Інший, котрий попивав щось із термоса, підвівся і люто втупився в Аркадія.

За кількадесят кроків, уздовж шосе 1 гуркотіли вантажівки.

Ластівка запитала:

— Що «дістало»?

— Головний біль, проблеми. Їм уже задосить.

— А що вони собі думають? Життя — це забава? Не треба так говорити в присутності Бо.

— Хай бачить.

Для Бо підприємство було як зáмок. Десь поруч мають ховатися дракони.

— Дивіться, ціла машина кока-коли! — Малий загорлав: — Дивіться! Дивіться!..

— Заткнись! — крикнув Аркадій.

Він звернув з шосе і поїхав додому довшою дорогою, через парк. Тут, під вербою біля озера, їхня родина в щасливіші неділі влаштовувала собі пікніки.

Аркадієве місце праці стало чимсь на зразок родинної таємниці. Ластівка не хотіла про це говорити. Воно було потворне, а потворному місця в її хаті не було.

О четвертій годині Аркадій повернувся на підприємство, де перевдягся з недільного костюма в синій комбінезон.

Весь вечір (а іноді й ніч) він ходив між стосами ящиків на велетенському складі, освітленому довгими трубками, що дзижчали, мов сердиті цикади. Коли вже нікого не було, він співав. Українських народних про чорнявих дівчат, чарівні гори, співочих журавлів. Слова пісень вилунювали по цілому складі, відбиваючись від ящиків, щойно привезених з Італії, Португалії, Японії. Звуки прослизали в коробки з флорентійськими рукавичками і гніздилися в ящиках з іспанською порцеляною.

Він любив прибирати. Його улюблена швабра була широчезна. Він хапав її правою рукою, ніс паралельно до долівки, обережно спускав, брався за держак обіруч, кінець випускаючи попід руку, і пхав перед себе. Тертя щетини об кахлі діяло заспокійливо. Він витер чоло носовичком. Одна з найчистіших професій. Наче дихання. Скільки підлог переходив він за життя? Безліч. У батьковій стодолі на долівці він кохався з Мелодією. Геть її забув. Її м’які груди. І дно човна, де лежав з Ластівкою. Давно-давно, коли вони ще любили кохатися. Що сталося з Раковським, учителем піаніно? Люди змінюються. І це дивно. Бо сам він не змінився. Він досі себе впізнає. Він — той самий чоловік, яким був на фермі чи в таборах. Може, він надто суворий із Бо, але хтось же повинен навчити хлопця правди життя. Хотілося б мати більше часу для сина, та часу справді не вистачало ні на що, крім роботи. Це перше, чому він має навчити сина. Бідняк завжди в праці. Аркадій затягнув кілька тактів із «Турандот». Майже північ. Скільки часу люди проводять на самоті! Дивовижно. І ніхто його не знає.

Сам будинок змінився. Мури зітхали, темні очниці вікон мружилися. Хто це такий? Якою мовою він співав? Де його паспорт? А англійську він знає? Присягу на вірність знає? Минулого місяця вони їздили до Елізабетинської міської ради складати клятву громадян. І повернулися з прапорцями на чорних пластикових підставках. Аркадій налив усім по келиху саморобного токаю. Але настрій у всіх був безрадісний, хмурий. Він перевів Blaupunkt на короткі хвилі. Решту вечора вони просиділи, слухаючи передачі радіо «Вільна Європа». І вже починали здогадуватись, що ніколи не повернуться додому.

-------

Пішла чутка: У Вóрогів на горищі є порожня кімната.

Ластівчині родичі, Сліпий Петро і тета Вєра, започаткували переселення, під'їхавши до будинку в уживаному, але досі блискучому червоному б’юїку, в якому мешкали три місяці.

Якщо їм нема місця в хаті, сказала Вєра, вони спатимуть у машині. Насправді їм потрібна безпечна стоянка. Нью-Йорк надто небезпечний. Вона показала, де на колесах колись були ковпаки.

— Срібні.

— Хромові, — буркнув Сліпий Петро.

— Коли ти отримала права, Вєро?

— Права?

Вони підкреслювали, що погостюють не довше як тиждень. А прожили цілу зиму, доки одного ранку наприкінці лютого Вєра з гіркотою не заявила, що вони їдуть до Флориди, де сніг не падає. Нібито снігом відав Аркадій. Потім вони щороку приїздили на Великдень і Різдво.

Обоє родом із провінційного містечка в південно-східній Україні, Сліпий Петро і Вєра разом і працювали друкарями. Сліпий Петро, колись орлинозорий, зрадів був Революції. Навіть як народний депутат поїхав до Москви. Оскільки працював він руками, він вважав себе поетом матерії. А власники капіталу, які нічого не робили для збагачення землі, були посередниками, плющем на вікні, що заступає світло. Він не вважав Революцію жорстокою. Падіння їхнє виглядало настільки ж природнім, як обстригання плюща, коли будинок знов перейшов у власність живих людей. Багачів пограбували, бо вони не помічали страждань навколо. Ненажери. Шкода тільки, що класову солідарність отруїв націоналістичний шовінізм. Потім, коли кілька мільйонів селян вмерли з голоду, він розлютився на Сталіна.

Вєра була цілковито відданою Петрові. Вона ділила з ним ліжко, працю і думки. Навіть готова була ділити з ним його сліпоту.

Одного вечора Бо, вбраний у костюм коника-стрибунця, зайшов до темної вітальні. Коли ввімкнув світло, побачив на канапі Сліпого Петра і тету Вєру, які трималися за руки.

— Чому ви не ввімкнули світло? — запитав він Вєру.

— Я хотіла побачити, як то жити як він, у темряві.

Після них потяглися інші гості.

Щойно встигали зайву кімнату на горищі провітрити, замінити простирадла, витерти кружальце від склянки, в якій остання гостя вимочувала штучні зуби, і вкинути у відро з помиями всілякі недоїдки — попкорн, яблука і сушені сливи, загорнуті в носовички, — як знову лунав дзвоник.

Гості наче змовилися їсти Аркадієві харчі і пити його віскі. Аркадій і Ластівка щораз наливали склянки і цілоденно гасали між хатою та бакалійною крамницею «А&Р».

Коли погода була гарна, всі висипали на задній двір, під шовковицю. Адріана Бенко співала, Павло Горак пригравав на акордеоні. Мовчазна Наталка сиділа в розкладному кріслі та згадувала акордеоніста, який бозна-скільки років тому дозволив їй торкнутися клавіш свого інструмента.

Дерева прислухались до балачок емігрантів.

— Визволили Гаврилюка, чули? Так, історик-дисидент, так. Він зараз у Франції. Біля Парижа. Кажуть, він трохи схиблений. Може, тому й відпустили. Начебто він готує цілу армію. Ґаґарін і Шепард сягають зірок, а наш старий роздає хлопчакам швейцарські армійські ножики та іграшкові пістолети і водить їх маршем по Булонському лісі. Кажуть, щоранку він три години стоїть на голові. Це дається взнаки.

Бо дерся на шовковицю. Шукав підставку, на якій тримається небо. Хтось йому таке розказував. Ліз усе вище і вище. Відчував, як сонце гріє його, обіймає, мов приятель.

Зігнувшись над квітами, Аркадій силкувався витягти заступа. Наліг на держак, коріння репнуло. Заступ вийшов. Аркадій обтріпав вирваний корч об дерев’яний кошик.

Потім випростався, розправив руки, й досі міцні та м’язисті, почухав підборіддя, зітхнув. На роботі все смутнішає. Копф, клятий Копф.

Він подивився на гараж, що от-от розвалиться. Але лагодити нема за що. Гроші. Глянув на гостей. Чи відомо їм, яке дешеве те віскі? Аби платити за все це, він працює сім днів на тиждень. І все воно другосортне. Не зовсім справжнє. Гроші платять за справжність. Справжнє — тривке.

Ніхто не розумів глибини його одержимості. Говорили, він піддався американському матеріалізмові. Та Аркадій знав, що те саме всюди — в Індії, Південній Африці, Австралії, в Радянському Союзі. У всіх одна турбота. Реальна, як коріння. Ось що прив’язує людей до землі. Гроші живуть за власними законами. Вони незмінні, однозначні, як закони природи. Мало того, їх дотримуються так, як ніколи не дотримувались Божих заповідей.

Але що він знає про багачів, які живуть у моральній атмосфері, настільки відмінній від його власної, наче вони — люди з іншої планети? Вголос він ганив Рокфеллерів і Ротшильдів як паразитів, вампірів: хіба міф про Дракулу — не метафора того, як нещадно пили кров поміщики з селян, а новітні банкіри — не втілення перевертнів? Проте він їх поважав. Йому теж хотілось би мандрувати, купатися на Гаваях, потопати у м’якій шкірі малинового лімузина, пізнати багато дівчат і всі континенти. Він виокремив речі, яких ніколи не матиме: електричний шезлонг, добрий стереопрогравач, вільний час. Його тішило саме лиш називання цих речей. Він знову проглянув свій список. Його пророча душа відкривала втіхи, яких ніколи не знатиме його тіло — проте сама по собі ця душа, з її окремим життям — а це Аркадій знав, — була самодостатня, самовтішна. Ластівчині погляди далеко побожніші: в її очах усі були справді рівними. Але вона ніколи не працювала. Могла вільно дихати чистим повітрям поезій і мрій. Вона так і не стала дорослою. Він знав, що навіть у церкві молитви підтримуються дарами. І що поезія — це як листок чи квітка, цілком залежні від стебла.

Він глянув угору на Бо і крикнув: «Обережно!». Хитнув головою і повернувся до азалії із загорнутим у мішковину корінням.

-------

Одного дня у вітальні Вóрогів сиділа компанія друзів і родичів, серед них близнюки Джордж і Павло.

— Треба зробити одну-єдину річ, — сказав дядько Джордж із індіанською пов’язкою на чолі, купленою у «Все по 5 центів» («Чому ми досі вдягаємось, як європейці? — питав він Аркадія. — Час асимілюватися»).

— Яку саме річ? — поцікавився близнюк Павло.

— Намовити Аркадія висунутись на посаду мера.

— Що ти верзеш? — спитав Павло.

— Що я в Чехословаччині їв кота, — відказав Джордж.

— В Тіролі їх звуть кролями дахів.

— У моїй юшці були хробаки.

— Тут люди обідають у ресторанах.

— Іншої ради нема. Інакше ми ніколи не досягнемо нашої мети, — провадив Джордж.

— Політична влада. Розумію. Але як її вибороти?

Павло працював у кафетерії в Ньюарку. Джордж був безробітний. І винуватив за це негрів.

— Контролювати виборчу скриньку!

— Саме так. Саме так. Ми — древня нація. Мусимо показати їм, як треба жити.

— Я на днях читав мадам Вовкулаку. Вона каже, тобі на світанку треба по дві години медитувати…

— Мене дівчата люблять. Завжди підвертаються під руку…

Бо перебігав очима від одного до другого: кожен співав своєї.

Увійшов Аркадій.

— О, збори Забобонів… Збираєте між собою п’ятдесят центів? Від мене запишіть нуль. — І звернувся до Ластівки: — Ці сорочки лежали на східцях.

— Мабуть, я їх впустила.

— Знову втікала від пані Кайзер?

— Ми вважаємо, що вона шпигунка, — вставив Джордж.

— Ми вважаємо, Аркадію, ти повинен висунути себе на мера.

Аркадій глипнув на дядька з індіанською пов’язкою:

— Не попихай мною, бовдуре.

— Не так брутально!

— Бабо!

— Сам баба!

— Я тобі це кажу!

— Ти мені це кажеш?

— Навіть прати не вмієш!

— Ой, тато… — зойкнула Ластівка, дивлячись поверх чоловікового плеча на Зенона, який стояв і всміхався, заклавши руки за спину.

— Тато? Він помер двадцять років тому. Чи ти забула? Він помер, бо забаг ще одну ніч переспати зі своєю шльондрою. Просто взірець твого роду. Ніхто не працює. Великі панії. Вища верства. Інтелігенція!

Наталка похропувала на стільці, їй снився Тур.

Бо заплакав.

— Диви, дитину налякав!

— Перестань плакати, бовдуре!

Почався дощ.

— Добре, що ти заніс білизну, — сказав Джордж.

Дощ і грім.

— Послухаймо радіо, — запропонував хтось.

Аркадій увімкнув Blaupunkt.

— Президент попереджає… загарбати… удар у відповідь…

— А вікна у спальні? — згадав Аркадій і вийшов.

Стефан подивився на Бо:

— Чого тебе вчать у школі?

— «On Top of Old Smoky», — відказав той, шморгаючи носом.

— Що воно таке? — Джордж пожвавішав: ще щось американського.

— Знаємо, заспівай.

— А алгебри не вчать?

— Я ж тільки в першому класі.

— Американці! Марнують час на куріння замість вчити математики! На куріння час потім знайдеться!

— Обидва вікна були відчинені! — гаркнув з порога Аркадій.

— А географія? Яка столиця Китаю? — Цього Бо не знав. — Пекін, хлопчику, Пекін. Це має знати кожен. Китайці колись запанують у світі. І всі забудуть про Вашингтон.

— Чому б не заспівати, справді? — запропонувала Ластівка.

— Куріння, я хочу про куріння!

Всі очі зійшлися на Бо.

— Гаразд, — згодився той похмуро.

За хвилину всі, крім Аркадія, який збирався на роботу, сиділи кружком у вітальні, співаючи «On Top of Old Smoky».

-------

— Підмести може якийсь негритос, — сказав Аркадієві майстер Копф. — Ти потрібен мені у вартівні. Стен хворий. Кілька днів його не буде.

Чого це він пропонує йому? Посада вартового грошовита. А Копф його терпіти не може.

Авжеж, він підмінить. Але в чому тут каверза?

Наступного дня він сидів у будці й дивився, як сонце вирулює вздовж злітно-посадкової смуги летовища по той бік вулиці. На столі лежав Journal.

— Здається, Стена ще довго не буде. Може, й зовсім.

Аркадій чув, що в нього рак.

Копф глянув у бік нових терміналів. Це летовище має бути чи не найбільшим у світі.

— Між нами кажучи, — додав Копф («Відколи ми так заприязнилися?» — здивувався про себе Аркадій), — думаю, це рак.

На місці звалища, де колись гніздилися бомжі, з’явилася нова автостоянка.

— Подобається тобі тут?

— Усе гаразд. — Йому подобався відпочинок від підмітання. Подобалося читати, слухати оперу на касеті.

— Можеш зробити мені послугу? — Копф стишив голос, вже й так досить глухий і змовницький.

Аркадій пробував розібрати напис усередині пляшки, витатуюваної у Копфа нижче ліктя.

— О третій приїжджає фура, ти відчиняєш браму. Це все.

Аркадій стенув плечима. Копф здригнувся.

— Надворі зимно. Я сидітиму тут.

П’ять хвилин по третій 12-тонна немаркована фура під'їхала до вартівні, і Аркадій, пітніючи в листопадовій мряці, зачинив за нею браму.

Місяць згори наглядав за летовищем.

Аркадій працював дві зміни підряд, і коли повернувся додому, Бо вже пішов до школи.

Назавтра Ластівка розбуркала його о третій дня. Вона дала йому термос кави і сандвіч з ковбасою.

Увечері знову завітав Копф. Його тонкі губи розтягнулися в усмішку.

— В понеділок знову буде фура. Може затриматись, та ти не хвилюйся.

Аркадій промовчав.

Копф пішов, але тут-таки вернувся.

— Забув, — він поволі дістав із задньої кишені конверт, поволі поклав на стіл.

Аркадій наставив приймач на станцію WQXR^[15]. Співав Юссі Бйорлінґ, шведський тенор.

Але чимсь та музика його дратувала. Як можна отак співати про любов? Ніхто там нікого не любить. Паміна брехуха, Таміно розпусник. Усі брешуть. Хіба війна його не навчила?

Він вимкнув приймач і дивився, як клубочиться й тане його дихання. Різдво, час докорів. Він дістав з шухляди примірник Rogue, погортав, порозглядав силіконові груди й удавані посмішки дівчат. Кинув журнал назад і почав дивитися на стоянку, потім далі, на летовище. Покотив зубочистку по середньому пальці правої руки, зламав її. Він ще ніколи не літав. Чи боявся б? Можливо. Він старіється. Він вже не той молодий лев, що вразив Стефана силою, а Ластівку мудрістю.

Копфа він не боїться. Копф ніщо.

Узяв до рук Journal.

Клятий Копф. Кляті німці. Німці ненавиділи українців. Якби Гітлер поставився до українців справедливо, він міг би перемогти у війні.

Думки розбігались. Він помацав конверт. Легкий. Що там? Скільки?

Дві сотенні купюри.

Неймовірно.

Думав — буде двадцять, може, півсотні.

Тижневий заробіток.

Він зсунув свою синю кепку на потилицю.

З такою готівкою зробиш чимало. Під час війни всі брали хабарі. Він сам продавав сальварсан хворим на сифіліс росіянам, щоб могти купити м’ясо на чорному ринку. Кому яке діло? Єдина відміна між тоді й тепер була війна, яка служила чоловікові виправданням, але життя є життя. Бог розуміє голод і скруту. Бог знає, чия де вина.

І чого він такий нещасливий?

— Агов, хлопче!

Біллі Велан. Сміхун Біллі. Торік мав інфаркт. За кілька місяців повернувся на роботу, мов нічого й не було. Аркадій стрічав його жінку на похороні Оскара Ландіша. Кремезна така, сива. Аркадій не розумів його скоромовки, постійних жартів, незмінно доброго настрою. Біллі поводився так, ніби з цим світом усе гаразд. Треба комусь підсобити з вантажем чи підмінити на кілька днів — Біллі поруч. Як і Аркадій, він працював сім днів на тиждень, хоч мав уже під шістдесят.

— Принести тобі щось із їдальні? — усміхався Біллі. — Бо за годину я їду. На два тижні.

— Куди це?

— Флорида. Посиджу на пляжі, посмакую горілочки з соком. Винайму човен і попливу собі, знаєш, ген-ген, може, підчеплю марліна.

Аркадій усміхнувся. Але і з Біллі він тримався на віддалі.

Коли знову був сам, зазирнув у конверт. Дві купюри здавалися несправжніми. З такими грошима можна послати Бо до католицької школи, виплатити машину, будинок.

Цілий тиждень Аркадій не міг спати. Слухав, як нагорі ходить Стефан — той тепер мало коли спав. Слухав гул літаків над Фрі-Фоллом та уявляв собі відчуття, коли вільно падати з парашутом. А якщо приземлитися на острові, що пливе собі річкою, де його ніхто не побачить, як добре було би почати все знову. Він схопився. Пісяючи, заціпеніло втупився у бузок, що тремтів за вікном, біля гаража. Тоді знову ліг і наслухав, як шовковиця постукує у вікно, а Ластівка говорить сама до себе в сусідній кімнаті, де гуде нова (і дорога) масляна піч.

У п’ятницю ввечері він читав у вартівні Journal, а від шибки відлунювали «Страсті за Матвієм».

Коли приїхала фура, він не відривався від читання.

За другим клаксоном двері відчинилися. Кроки. Калатання в шибку.

Аркадій спокійно підвів очі.

Перед ним була величезна голомоза пика. Навіть безброва. Ніс сплющений, губи товсті, мов шини. Чорна шкірянка.

— Що для вас?

— Що? Відчини кляту браму, ось що.

Ще кілька кроків. Ще один літак.

— Відчини кляту браму, чуєш?

— Що сталося, Майку?

Невисокий чоловік по той бік шибки звертався до напарника, але дивився на Аркадія:

— Курвий син сцикун. Не казав я тобі, що то сцикун?

— Ага. Щось тут доказує. Ти щось доказуєш?

Аркадій мовчав.

— Ага. Дай я скажу йому пару слів, просто в пику.

— Ні, в нас тут друзі. Вони ним займуться, ша. Ще раз питаю: відкриваєш браму чи ні? Так чи ні? У мене діла.

— Пішли, Майку.

Коли наступного дня Аркадій підійшов до будки, там уже хтось сидів.

— Що сталося? — спитав він.

— Питай Копфа.

Копф розмовляв по телефону, тімберленди зі сталевими носаками на дубовому столі. Побачивши Аркадія, кинув слухавку, встав, пригнувся, підбіг до дверей, затраснув їх ногою.

І закружляв довкола Аркадія.

— Твоя будка, недоумку? Того ти тут? Тупе польське курча-мать. Ти думаєш, будка твоя. Думаєш, щось тут твоє. Певно. Аякже. Нічого, чуєш, нічогісько тут твого нема. Ти лайно, чуєш. І що ти зробив — лайно. Чого б то я дивувався. Ти — лайно. Всі це знають. Ти, чоловіче, ніхто: ні-хто.

— І ще одне. Як побачиш мене — тікай. Просто тікай, чуєш? Я, знаєш, терпіти не можу вступати в лайно. Чуєш мене, тупе польське курча-мать?

— Я не поляк, — відказав Аркадій.

Під час війни він кілька разів мало не вбив людину.

Стиснув кулаки і заховав у кишені пальта.

Подумав про жінку і сина. Не можна йому додому. Він обернувся спиною до Копфа і пішов геть.

Срібні літаки пронизували синє пообіднє небо.

Аркадієві смакував запах сірої оббивки крайслера. Він щотижня чистив її порохотягом, мив чорні лискучі мати на підлозі, протирав скла.

Бак повний. У гаманці гроші.

Світ його. Він вільний. Може їхати хоч куди. Роками він їздив шосе 22: на підприємство, додому. Але світ — це лабіринт шляхів. Може, десь є вихід.

У машині ніхто з ним не сперечався, ніхто не казав, що йому робити, ніхто не верещав. Він повернув ключа. Поворот із шосе 1 на шосе 22, потім на Паркове шосе. Три шляхи, і кожен — дорога свободи. Він опустив шибку. Війнуло свіжим повітрям. Аркадій завів «Ой дай-дунай, ойдай-дунай, ой дай-дунай-дана…» Якась безглузда пісня.

Ньюарк, Елізабет, Кенілверт, Лінден, Ровей, Метачен. Мимо ковзав північний Нью-Джерсі. Світ — ось його бажання! Вітер шарпав волосся. Комахи трощились об скло.

За роздільною смугою мигтіли машини, несучи інших мрійників. Він немов линув небом, прямуючи на південь. Туди йому завжди хотілося. Пальми, екзотичні птахи, безмір сонця. Дарма, що він ще в Нью-Джерсі. Колись потоплені мрії випірнули з такою наснагою, якої давно не відчував — хіба що перед війною.

Приймач зіпсований, тож він співав далі. Попереду сосни, річки переповнені пстругом, таємний світ лискучих мохів, що в них загорнені срібні скелі під ялинами. Паралельне життя: завжди чекає поруч. Як би ти не змарнував себе, що б не наробив, — завжди існує той, інший простір, де також є життя, і тебе там чекають.

Тепер він знає, навіщо покинув свою країну: аби шалено гнати Парковим шосе до свободи. Хіба не це — суть Америки? Автостради, що відкриваються для шляхів, що в’ються до містечок, що поприлипали до автострад: безбереге бажання нарешті зустріло землю доста велику, щоб його вгамувати?

Він відкривав її наново. Хто там балакає про занепад імперій? Він покаже журналістам, інтелектуалам і вичахлим емігрантам-мрійникам, які турбуються про мораль, правильне життя і відповідальність. Він гасатиме по шляхах, наче новий Колумб, спатиме в машині, чи просто під зорями, а чи в мотелі, коли будуть гроші. Може, взагалі не спатиме. Жадоба просто бачити, поривання просто любити щось таким, яким воно є, некритично, живили його.

Всміхаючись сам до себе, він помахав рукою цілій гурмі машин. Вихід з Єгипту.

Бути ворогом зайнятості: такою буде його роль. Хіба не в те він вірив, хоч і тримав при собі, тримав у таємниці ціле життя?

Високі думки — нарешті. Вони також зачекалися.

Він ніколи не прагнув респектабельності чи почестей. Бог свідок: він ніколи не хотів бути дорослим. Не в розумінні цього світу.

Вперед і вгору, у міста птахів та інших розкріпачених створінь. Він житиме, як бітники. Або як Сковорода-філософ, що ходив від села до села, збираючи народних пісень.

Він пригадав свої мрії грати на піаніно в Гарлемі.

Перед Томс-Рівером він звернув на шосе 9. Квапливий присмерк погамував його химери. Він зголоднів. Проминув чимало стоянок і кафе, але навіщо витрачати долар на їжу, яка в супермаркеті коштує четвертак? Треба було спакувати собі обід.

У роті пересохло, язик зробився мов соляна плита.

Десь таки з'їхав з автостради. Дерева заступали узбіччя. Комахи плющилися об переднє скло, як виноградинки. Він вів машину в темряві, світло фар бурило дорогу. Загальмував перед єнотом. Темряву переповнювали неймовірні світи. Він підняв шибку дверцят. Позіх перейшов у зітхання. Чому він зітхає? Хіба він не вільна людина, не володар дороги?

Став біля світлофора. На розі новий банк, над ним на горбі — пресвітеріанська церква, оббита матово-білою вагонкою. Навіть у темряві крамниці вздовж Головної вулиці світилися спокусливо: квітникар, магазин автозапчастин, Kresge’s. По той бік спілка ветеранів закордонних війн, невеличка продовольча крамниця і щось, чого не міг розгледіти. Поруч на розі — бар з неоновою вивіскою AVER.

Аркадій відчув спрагу.

Два мотоцикли виринули зі стоянки поза баром, патли байкерів розвівалися за спинами. Нахилившись, вони вписалися в дорогу і газонули на горб.

Аркадій думав проскочити світлофор. Усе здавалося таким далеким. Вуличні ліхтарі гуділи, мов космічні кораблі. І ряхтіли, мов свічки. Хтось щойно помер, подумав Аркадій, лишилося тільки ряхтіння. Його смерть буде така ж — клац, і все. Ніхто й не почує.

Тепер, коли він усіх покинув.

Світла помінялися, але не відчуття: їдкий присмак невідомості на спинці язика, шкіру поколює тривога і цікавість. Це його право. Він може зайти до якого схоче бару. А якщо вони його не хочуть? То й що? Можна хильнути собі самотою, нікого не чіпаючи. Щойно він відкриє рот, вони зрозуміють. І зарегочуть. Навіть якщо не зарегочуть, все одно виглядатиме, ніби кожен відвідувач пересунувся на один стілець далі. І цей один стілець стане безоднею — широкою, немов океан.

Дорога ішла догори, розгортаючи оксамитову темряву, небо поштриховане зорями.

Ніхто в цьому світі йому анічого не дав. Світ лише забирав і забирав. Батьків, домівку. А що взамін? Він скулився над кермом, ковтаючи повітря, начеб міг ним вигоїти біль. Хотілося пива, тож він розвернувся і поїхав назад, до бару.

Зачаділа пивничка привітала його виттям музичного автомата.

Люди за стійкою сиділи задивлені в телевізор. Інші бубоніли за столиками попарно. Жінок у залі не було.

Якийсь бородань жваво шкутильгав навкруг більярдного столу, а його партнер, хлопчина у футболці та шкірянці, опертий на брус, пихкав цигаркою.

Аркадій примостився за стійкою.

Бармен-альбінос, впершися ліктями в поплямлену дубову ляду, витягнув голову в бік Аркадія.

— Пива.

Качки на шпалерах, пожовклих від диму і часу, пливли по стінах. З-під бантини шкірила зуби лосяча голова.

Така вбогість збентежила Аркадія. Він не звик до барів. Під час війни він ходив туди лише у справах чорного ринку. Він не поважав чоловіків, які ховалися в пиятику. Хоча якраз вони трималися розкуто і сміялись.

Хильнув склянку, замовив другу і пачку кренделиків.

— П’ятнадцять центів.

Аркадій дістав четвертак.

— Дрібних нема, друже? Витратився. Не встиг до банку. Шалений був день.

Бармен охочий побазікати. Та Аркадій не міг, йому бракувало слів, він лише кивнув головою і підрахував монети.

З-за спини почув голос:

— Твій крайслер?

Аркадій стерп, повернувся. Точно будуть неприємності. Чоловік мав одутле лице, черево звисало над поясом. Фізичного страху Аркадій ніколи не відчував.

— Мій.

— Ти фар не вимкнув…

Аркадій вдячно хитнув головою. Допив пиво, покрутив у долонях вологу склянку, кинув ще кілька центів і запхав у кишеню кренделики.

Він був вільний.

У променях верхніх фар мерехтіла мряка, і він увімкнув двірники. Ось і пустища — рівнина, вкрита низькими соснами й чагарником. Сила-силенна зірок споглядала чорні, безлюдні шляхи, і темрява, мов чаша, збирала його думки: як завжди, про те, що в нього немає друзів, і єдине, що на нього чекає, — це рахунки, іпотека, стоматолог і виплати за машину. Боже, навіть оця машина не його. Власність Української кредитової спілки. Він вдивлявся у темряву. Всі як змовилися відпихати його, гнобити його, загнаного й упрілого. Хіба хтось зробив йому ласку хоч раз за ціле життя? Саме йому, одному? Його юність минула у сховках від бомб і в таборах. Він і гадки не мав, що чекати від життя. Всі зрілі літа він гарував заради родини, та зараз настав його час. Він прямує до свободи.

Запахло океаном. Досі він не бував у Кейп-Меї.

Траву не стригли тижнями. Стефан уже застарий. Своїх батьків Аркадій від малих літ не бачив. Навіть не знав, де поховали матір. А батька застрілили, коли слово кулак набуло нового змісту. Він пригадав, як грався солдатиками у дворі батьківської хати, а батько годував курчат. Назавтра з олов’яних солдатиків виросли справжні.

На повороті шосе він додав ходу.

Клятий Копф.

Перед очима одне за одним пропливли обличчя: Ластівка, Бо, Стефан. Потім з’явилися всі разом, за обіднім столом. Усі плакали.

Коли він помре, ніхто й не почує. Ніхто не знатиме. Лише ряхтіння ліхтаря.

Він минав будинки вікторіанської доби, коли Кейп-Мей був гаванню Рокфеллерів, Дюпонів і Рузвельтів. На під’їздах до них стояли човни на тягачах. До його машини вискочив собака.

Не мав поняття, де він. Звернув у вуличку направо і — кінець шляху.

Океан.

Спина боліла. Він вже стільки годин у дорозі. Аркадій вибрався з машини, вийшов на гребінь дюни, а звідти побачив Атлантику, що мерехтіла у сяйві півмісяця, і хмари, застиглі й довжезні, мов м’язи, що вигинались по цілому небі. Чайок не було, лише час до часу здаля озивалася сирена. Шурхотливі хвилі накидались на берег і відпливали назад, забираючи з собою тягар його злості. Дув сильний вітер, і він застібнув блискавку куртки. Невтомне сновигання океану заспокоювало.

Ліхтар заряхтить… А життя триватиме далі.

Ось чому він мусить повернутися. Хто він такий? Що воно за життя без свідків? Він заряхтить — і згасне. Без родини та дрібка, яку він має, зійде нанівець. Не треба було їх кидати. Не треба було покидати ферму, старий край, Фрі-Фолл. Підводна течія вхопила його, потягла вниз. Він під владою великих сил, але всього вони в нього не заберуть. Він має серце, а те — власну драму. Його історія — це його жінка, син, родина. Навіть якщо він і Ластівка не дають собі ради, принаймні поруч неї він знає, хто він такий. Понад усе він — людина почуттів. Його розлюченість згасла. Навіть якщо він змарнував життя, то покаже-таки світові, що має досить моральної стійкості триматися свого вибору.

Він пішов до самого краю води. Прибій наче казав: говори, тебе слухають. Хвилі вдаряли у нього, промивали його своїм холодом і своєю сіллю, мовби щось усередині нього потребувало почути їх, перш ніж він почує себе, а вітер — поки він, холодний і чистий, стояв на краю цього довгого сліпого завулку в своєму світі, — вдихнув у його легені свіже повітря.

Останні любові

Після читання у ліжку Біблії й учорашньої газети Стефан прийняв душ. Поснідав хлібом із медом. Потім завернув скоринки в папір і запхнув той згорток у кишеню пальта. І пішов по Північно-Лопуховій до річки.

Ціпок клацав хідником. Із синього будинку з доричними колонами лунав полонез, музика спліталася з безладним ксилофоном горобців. Жінка штовхала назустріч дитячу коляску. Вона всміхнулась, а Стефан підніс край своєї федори.

У парку він сів на лавку біля греблі. Під шум води думалося чіткіше. Скалки світла підстрибували на хвилях, наче теж слухали музику.

Час кружляв, мов балерина в музичній скриньці. Колись він бродив попід мостами Сени, повз багаття, довкола яких збиралися родини. Він дістав з кишені папір і розкидав скоринки на траві. Більшість качок уже відлетіли. Колись він гуляв вулицею Декарта, розмовляючи про Пікассо і сюрреалістів. Заметіль спогадів. Не женився — не журився. А його великі задуми? Просто записки — папірці, що чекають на сірника. Коли не працював у Woolworth’s, то заходив іноді в Наукове товариство імені Шевченка на Другій авеню і вивчав документи, робив начерки. Але йому бракувало першоджерел. Якось у читальні бібліотеки на Сорок другій вулиці Стефан спіткав старого знайомого, доктора Загайкевича: колишній Зенонів колега нині куховарив у іспанському ресторані в Гарлемі. Стефан розповів йому про Woolworth’s і Клаудію, молоденьку італійку. Але вона могла бути й полінезійкою судячи з того, що говорили їй імення Д’Аннунціо, Монтале чи Павезе.

Сидячи в парку, Стефан підсміювався, згадуючи їхній флірт. Вона нарікала на чорних, що переселялися в їхній квартал, на маму, яка не дозволяла фарбуватися. «Навіщо підправляти довершений витвір мистецтва?» — кепкував він.

Управителем у Woolworth’s був двадцятичотирирічний поляк, який нічогісінько не знав про історію відносин України і Польщі. Америка. Солодке невідання.

Коли в магазині видавалися спокійніші дні, Стефан годинами спостерігав за золотими рибками чи за піщанками, що бігали в своїх металевих барабанах. Я геть такий самий, думав він.

Дістав із кишені невелику книжку. Ілюстрований життєпис художника Жоржа Руо. Стефан бачився з ним один раз. Великий митець, прихилившись до нього, звірявся, як він не терпить буржуа, що за своїми яскравими фасадами дійсно були щасливими. Зовсім по-французьки. Тоді йому не подобалися картини Руо. А зараз оті розмальовані блазні видавалися такими значущими. У синьо-зеленому небі плавали хмарки, мов рибки. Цілий пастельний цвинтар: хрести на могилах — немов ікси, якими маркують місця захованих скарбів.

Він не почув, як по щебеневій доріжці тупцяє Ґвен Макдональд.

— О, пан Забобон, як чудово! О, книжка!

Стефан підвівся і приклав капелюха до серця.

— Моє шанування, пані Макдональд. Так, книжка.

— Ба, з усіх можливих людей — про Рута^[16]. Який дивний збіг. Я якраз іду на відкриття виставки в галереї. Спеціальна подія для літніх громадян. Ви чули такий вислів: «літні громадяни»?

Вони попідруч перейшли міст. Кремезна Ґвен, з густим сивим волоссям. Чеснот без ліку. Поблажлива до його акценту. В її присутності він завжди добирає слова.

— Ви чули про сховища? Президент гадає, на нас можуть росіяни напасти. Сховища по цілому місті. І знаєте, де? В підвалах шкіл і осель. Смішно. Ще й навчання збираються проводити. Кажуть дітям класти голови на парти. Проти атомної бомби. Думаєте, це допоможе? Чи росіяни щось такого зробили б?

Стефан проїхався ціпком по кам’яній кладці. Ця жінка змусила його змінити уявлення про красу. Вигин носа, високі вилиці, пишні груди. Ґвен Макдональд не мала нічого з того, що могло спокусити його, як колись, на пошуки солодких плотських утіх. Проте сумний тваринний порив дався чути, і захотілось покласти голову їй на плече. Старе серце розкрилося. Йому захотілося втягнути все в себе. Жадання. Жінки! Брат його побожний чоловік, а постраждав через них найбільше. Спочатку через Наталку загубив кар’єру, потім через коханку — життя.

Сам він також потурав своїм пристрастям. В результаті дещо проґавив: так і не пізнав насолоди тривалих інтимних стосунків. Однак холостяцьке життя тримало його в стані готовності; самоту він відганяв Платоном, шахами й нефільтрованим еротизмом Рубенса та Енґра. Почитував «Симпозіум» і подумував, чи не спіткав він, бува, Діотіму, не впізнавши її? Може, люди й справді прагнуть добра, — та тільки він надто мирський чоловік, з самих, що не є, нетрів лісу, аби могти бачити ясно. І все-таки, солодкий щем сьогоднішнього дня його не відпускав.

— Щось не так, пане Забобон?

Вона про щось питала.

— Росіяни хоч і родичі Чингісхану, але не думаю, що вони на це здатні. Тут вся справа в машинах. Усе від машин залежить.

В ту хвилю загроза кінця світу бентежила його менше, ніж думка, що він змарнував власне життя.

У віттях кленів замріяно лопотів вітер.

Потяг до мистецтва він цінував найбільше. Місцевий Пікассо ходив у бурому гольфі й учив учнів малювати зелені кружки й трикутники. Працювали вони з флуоресцентними фарбами. Хоча основа мистецтва — традиціоналізм. У релігійному плані портрети, які малює цей хлопець, такі ж цінні, як роботи да Вінчі. Як мистецтво вони — сміття.

— Ми побачимо на виставці твори пана Паркінсона?

— Аякже.

Він знову поплив. Ніяк не міг включитися в теперішній момент. Навіть при цій чуттєвій оказії. Тож вирішив повести балачку далі.

— Пані Макдональд, вам ніколи не здавалося, що каміння, дерева і навіть вода хочуть говорити? Я думаю, єдина відмінність між нами й об’єктивним світом є та, що ми маємо слова, аби дати інше життя речам, до яких належимо самі. Птахи, риби не потребують слів, аби стати собою. Ми — потребуємо. Нас творить мова, яку ми чуємо. Вибачте за ці дивні думки: їх вітер навіює. А ви так ласкаво слухаєте. Там, відкіля я приїхав, земля так довго силилася заговорити, що, боюся, коли вона нарешті зважиться, то заверещить. Я знаю, в Америці для мене місця нема. Я приїхав сюди помирати. Тут я годен хіба доглядати золотих рибок. Заняття, без сумніву, хороше. Я не нарікаю. Я не нещасний. По суті, навіть навпаки. Але що… ах, ми вже тут, у бібліотеці…

— А ось і пан Паркінсон. Агов, Френку!

Пані з Avon

Ластівка хотіла знову звідати ту радість, з якою ще дівчиськом гасала колись цвинтарями міста, що існувало, мабуть, лише в снах.

Підфарбовуючи очі й губи, вона розглядала себе в дзеркалі. Звідки ці зморшки?

— Мамо, ти знала батькового батька? Мамо, скажи, як розстрілювали батька, — Наталка в своєму кріслі сиділа нерухомо, як Будда. — А пам’ятаєш, як Едик стояв у комірчині на руках?

Ластівці бракувало того почуття цілі, яке всім їм прищепила війна. Співів, до яких змушував Аркадій, було замало. їй потрібна висока місія.

— Тату, як нам виховувати хлопчика?

Зенон якусь хвилину пихкав люлькою.

— Краще розповідайте йому про батьківщину. Він може стати в пригоді. Може, буде потрібний пізніше.

— Яке то життя серед мертвих?

— Непогане, ангелику. Зовсім не таке, як нам уявлялося у Колосмертному товаристві. Я був у Каліфорнії. У Метрополітен-опері. Важко то пояснити. Дехто з нас може йти, куди захоче. Інші мають обмеження. Бачила б ти натовпи у спальні Мерилін Монро вночі. А я — я навідуюся в Роздоріжжя. Шукаю Тура. Поки що ні сліду. Правда, помер він давненько. А скільки він всього знає!

— Чому ти не поговориш з мамою? Ти їй потрібен.

Зенон усміхнувся.

— Ми постійно спілкуємось, твоя мама і я. Ми завжди разом. Насправді вона проводить багато більше часу зі мною, ніж з тобою. Знаю, ти думаєш, вона з'їхала з глузду. Це не так, люба. Вона багато часу проводить зі мною.

— Чи правильно говорять священики?

— Все набагато складніше, ніж вони здатні розказати. У багатьох із них прозаїчна уява. І свої фетиші. Вони бачать лиш кілька кольорів: блакитний, червоний, золотий. Вхопили кілька деталей, як-от крила, — того не заперечую. Але це такий мізерний дріб’язок! Що люди знають про уяву Бога? Що можуть знати? Навіть мертвим вона незбагненна.

Одного ранку Ластівка прокинулася зі словом Париж в голові.

Вона пішла до спальні Бо, сіла на краю ліжка і трусила його за плече доти, доки він не прокинувся.

— Складай речі. Скоро їдемо в Париж.

Потім пішла до синьо-жовтого комода, витягала одяг і скидала на його синю з жовтим ковдру.

— Мамо, — мовив напуджений Бо. — Чому? Навіщо нам їхати в Париж?

— Тому що то центр краси і культури, — відповіла вона, здивована запитанням.

— Гаразд, — зітхнув він, потираючи очі.

Принаймні він не мусить відтискатися від підлоги.

Його не переконали. Але й сперечатися він не буде. А раптом це стане джерелом насолоди, як шоколадні цукерки з Macy's.

Можливо, Париж — саме те місце, де буде споруджено пам’ятник його мамі. Він над цим вже серйозно подумував. Хто ще в цілому світі переймався задоволенням його бажань так, як вона?

Ластівка досі складала одяг. Купа все росла і росла.

— А солдатиків взяти можна?

— Ні, — раптом відрубала Ластівка.

— Чому?

— Вони важкі.

— Мамо, яка дурниця!

— Нехай. Солдатиків брати не можна. Досить солдатиків.

Серйозна проблема. Бо замислився. Але був певен, що сперечатися з нею — то помилка.

Вона намагалася зачинити одну з валіз, коли повернувся з роботи Стефан й зазирнув до кімнати.

— І куди ми їдемо?

— Так не робиться, — картав її потім Аркадій. — Нічого не робиться тільки тому, що тобі, бач, забаглося.

Тепер-от Париж. Дивачка. Іноді він боявся, що вона зовсім втратить відчуття реальності, як її мама.

— Хочеш щось мати, треба на це щось працювати. Поступово. Планувати й триматися планів.

Ластівка заплющила очі. Вона думала про уяву Бога. Якщо існують живі люди з крильми, а натовпи мертвих підглядають за живими, тоді поїздка в Париж — це такий мізер у загальному задумі, що Бог вмить її може владнати. Авжеж, Париж — дрібниця. Мільйони їздять туди щодня.

— Я знаю, чому тобі закортіло в Париж, — додав Аркадій, уже лагідніше. — Знаю.

Ластівка глянула на нього, в очах сумнів. Він так мало чого розуміє. Невже він взагалі здатен це збагнути?

— Тому що не можеш поїхати додому. Я знаю. — Тоді повернувся до сина: — Покажи матері, як гарно ти відтискаєшся від землі.

Ластівка не переставала говорити про Париж, і нарешті Аркадій погодився заплатити за половину квитка на літак. Але спочатку вона мусить знайти роботу, щоб заробити на решту.

На семінарі жінка дала їй рожеву пластикову валізку для зразків, коробку каталогів і стос бланків замовлень. Тепер Ластівка — пані з Avon.

— Вся справа у ставленні, — казала інструкторка, агресивно-бадьора жінка з посрібленим сивиною волоссям і намистом зі штучних перлин. Рот у розмазаній помаді був схожий на рвану рану.

Інструкторка знов і знов повторювала: пам’ятайте, що ви даєте людям дещо справді їм потрібне. Але Ластівці бачилося, що вона хапає покупчиню за барки і, наче приголомшеного кролика, кидає у джутовий міх. Ото — бізнес. А ставлення… Які химерні фантазії!

Але така була єдина дорога до Парижа, і, якщо треба, вона її пройде.

Перші свої гроші, п’ять доларів за день, Ластівка заробила на подругах із Союзу українок, із якими раз у місяць стрічалася в залі при церкві, в Елізабеті.

Поступово вона підібралася до Фрі-Фолла.

Одного ранку двері відчинила пані Робертс: Ластівка впізнала в ній голову Товариства батьків і вчителів.

Ластівка почервоніла й пояснила мету свого візиту.

— О, я б купила якийсь одеколон для Бена. Заходьте.

І впустила Ластівку до передпокою. Щойно двері закрилися, як знов пролунав дзвоник.

— Вибачте. О, Анджела! А я якраз розмовляла з… Даруйте, не знаю, як вас звати. Вороґ? Яке дивне ім’я! Я якраз… ні, не так. Ходімо, Анджело. Зачекаєте хвилинку?

Пані Робертс і прибиральниця пішли вглиб коридору.

Наполегливість. Ще одне слово, яке вживала та жінка на семінарі. Переступиш поріг — будуть продажі. Таке правило. Є продажі — будуть комісійні. Така мета. Є комісійні — буде Париж.

Вона пригладила волосся довгими нервовими пальцями, які роками не торкалися піаніно — хіба заграти національний гімн. Глянула у венеційське дзеркало і помітила, що не підфарбована. Наставниця постійно повторювала, що найкраща реклама продавчині — вона сама.

Пам’ятайте: товари продаються самі. Вони вже продалися мільйонам людей. Вам треба лиш їх показати.

Ластівка скептично переглядала мініатюрні тюбики і пляшечки зразків. Невже й справді вони такі могутні? Чи може вона повністю звіритись на них? Вона дістала каталог і відкрила на сторінці чоловічих одеколонів. Чи Аркадій вподобав би якийсь із «Моделей Т»? Чи гантель?

— Ви хто? — За крок від неї стояла дівчинка років семи, з кісками, і притискала до грудей іграшку — м’якого тхора. — Чи то пані з Avon, Седі? — запитала дівчинка чорношкіру жінку, що йшла коридором.

— Не називай мене Седі, дитинко. Вибачте, мем. Пані Робертс розмовляє по телефону. Вона вийде за мить.

Ластівка дивилася на павичів, які пихато походжали на килимі під її ногами. А що, якби вона забелькотала українською?

Ластівка якраз вправлялась перед дзеркалом у ролі продавчині, коли тут надійшла пані Робертс. Піймалася. Ластівка почервоніла. І смикнула рукою, щоб показати силу чудових речей у валізці. Валізка й рука зударились. Шістдесят вісім тюбиків помади і дюжина пляшечок парфумів застрибали поверх павичів.

Вона присіла й забубоніла, вибачаючись усіма відомими їй мовами — французькою, німецькою, румунською, польською, чеською.

Пані Робертс силувано всміхнулася.

Ластівка підвелася, з тюбиками в руках, кахикнула й теж усміхнулася клієнтці.

— І що то за ім’я таке? — спитала пані Робертс.

— «Серцеїд», — відповіла Ластівка, дивлячись на тюбик у руці.

— Ні. Вороґ. Я маю на увазі Вороґ. Ви казали, то ваше ім’я.

— А. Українське. Українське прізвище.

— Здається, я ще ніколи не стрічала українців. Це таке як росіяни?

Ластівка приїхала зі Стефаном до Клаґенфурта перед Великоднем. Тієї Великодньої неділі у жодній церкві не дзвонили. Її тато залишився вдома дещо владнати. Потім якийсь зашмарканий хлопчак приніс від батькового друга телеграму: Зенона розстріляли. Багато років минуло, поки вона дізналася, чому.

— Ні, — відказала Ластівка. — Ні.

Їй не хотілося пояснювати різницю. Натомість вона розгорнула каталог на сторінці чоловічих одеколонів.

Пані Робертс обрала «Друг тіла». Ластівка виписала заявку, як тут із іншого покою почувся крик дівчинки: «Ні, ні, ні, Седі! Я сказала: ні, ні, ні!».

Коли Ластівка відчиняла двері, пані Робертс спитала:

— Сумуєте за домом?

Питання зачепило Ластівку за живе. Що за світ, подумала вона. Не дає спокою. Завше нагадає, що ми в ньому зайди.

І тільки вона зібралась відповісти, як пані Робертс ґречно додала:

— Дурне питаю. Звісно, що так. Я теж сумую за домом по тижні на Гаваях. Ми з Беном завжди на Різдво туди їздимо. Чи то пак їздили, заки народилася Наталі…

Ластівка почула себе приниженою. Навіть косметику продати нездарна. А глянути на пані Робертс. Оце жінка! Як гордо вона в світі тримається! Ось такими життя робить людей — коли його ласка. А яка користь від її почувань? Геть ніякої.

Вона пішла додому через цвинтар. «Тату!» — стиха покликала. Але той не з’явився.

Коли вона повернулася додому, то застала у вітальні звичну компанію. Навіть мати сиділа там у дерев’яному візку, вбрана в смугасту синю сукню, і гризла цукроване яблуко.

Усі виглядали не на жарт схвильованими.

— Друзі мої, ми дійшли роздоріжжя! — горлав полковник зі свого сідала на канапі.

Його обступили прихильники: роти роззявлені, кулаки стиснуті.

— Моя теорія така, що кожна теорія є породженням фізичної та психічної конституції людини…

— Ви матеріаліст!

— Американці люблять теорії змов. Більдерберзький клуб, Тристороння комісія, масони… Ці спілки вже стали притчею во язицех. А все через роздутий уряд. У кожен даний момент центральна влада доступна тільки дрібці населення, та й сам центр напрочуд мобільний.

Ця породжена незнанням, але й така необхідна людям розмова лунала на все помешкання.

Адріана Бенько принесла свій механізм для схуднення — вінілове віброліжко. Ластівка мала на думці покласти на нього матір — для випроби. Натомість його захопив один із близнюків, дядько Джордж: лежав там пристебнутий, а Павло стояв поруч, насвистуючи «Row Row Row Your Boat»^[17]. Пристрій дзижчав, мов чавунний комар.

На дверях, спираючись на ціпок, стояв занепокоєний Стефан. Аркадія не було. Компанія, здавалось, прагнула крові.

— Мусимо показати американцям, хто ми такі!

Ластівка намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Ми досить настраждалися за нашу довгу трагічну історію! Але ще ніколи нашу гідність не було так… — полковникові забракло слів.

— Що сталося? — запитала вона Стефана.

— Шеф Саманти в лікарні її вдарив!

— Але її тут нема.

— Це правда. Поїхала з Едвардом в Катскільські гори.

— Тоді що всі вони тут роблять?

Стефан зиркнув на племінницю. Чи справді треба пояснювати?

— Зброя, нам потрібна зброя! — крикнула Адріана, тручи Павлове стегно.

Переплутала його з Джорджем.

Зніяковілий Павло її відштовхнув.

Вона блиснула сердитим оком, пересіла на канапу до полковника і скинула вгору кулаки — як, бачила на телеекранах, скидають кулак чорношкірі.

— Їх у мене два!

Джордж зареготав.

— Виключи ту машину, бо дістанеш в носа! — скомандував полковник.

— У кухні є ножі!

— Годиться, годиться!

— Aliens enfants de la Patrie^[18]… — заспівала Адріана.

Бувають часи, коли безум доречний, коли людство не може відповісти інакше. Коли йому потрібні християни в левових пащах, євреї у печах, посічковані вірмени. Це проглядається в класиці: Агамемнон, Лісістрата. Або в релігії: Ісус на хресті, Будда сорок днів під деревом Бо, мученики зі здертою шкірою.

Зауважмо, що під час зборів, поки полковник тупав ногою і просторікував, а Адріана співала, принаймні три пляшки від доброго дешевого віскі й літрова від горілки перемістились у смітник.

Роздрочена компанія посунула сходами вниз.

— Візьміть і мене з собою, візьміть і мене! — То була Наталка, котра останні десять років майже не говорила. У руці вона тримала ціпок.

— Так, понесімо її.

— Вона може йти.

— Я можу йти.

І Наталка, яка вже й ходити перестала, схопилася з дерев’яного візка й рушила до сходів. Усі заклякли від страху.

І — заплескали в долоні.

Над сходами Наталка повернулася до своїх вболівальників.

— Для Зенона, — мовила вона і гепнула.

Її велике пухке тіло котилося вниз, згортаючись і розтягуючись, мов міхи акордеону. Спинилося під дверми, які у цю мить відчинив Аркадій.

Швидка допомога спізнилася. Через годину юний лікар-кореєць з Оверлуцького центру в Самміті повідомив Ластівці, що її мати померла.

Це не вперше революція закінчилася похороном.

Карпати

Адріана Бенько розповіла Ластівці про український курорт у Катскільських горах, що звався «Карпати».

У суботу, саме коли вони збиралися виїжджати, у Бо розболівся живіт. А що з собакою?

Бо скімлив, щоб узяти Бровка з собою, та Ластівка не дозволила:

— Там буде Дарка.

Дарка — це його кузинка.

— І що?

— Буде з ким гратися. За собакою пригляне тато.

Аркадій мусив ходити на роботу. Він навідуватиме їх у вихідні.

Рябіла зелень полів, коні щипали траву, вздовж дороги йшли люди з ціпками й наплічниками. Вказівний знак із надписом від руки: Малина: Назбирайте собі самі. Вони проїжджали повз ятки з фруктами та овочами, минули навіть пікап без бортів, з купою старого взуття, яке продавав дядько у жовтогарячій сорочці й ковбойському капелюсі. Довгі тіні дерев тріпотіли на щойно смоленому гравію. Нарешті звернули на ґрунтову дорогу і, попри знак «Карпати», прихований у червоних кленах, крізь тунель із дерев проїхали до глиняного корту, що заріс травою, коров’яком і золотушником по коліно.

По два боки скошеного поля, де сюрчали коники, цвіркуни і цикади, вишикувалися кілька бунгало. Посередині стояла щогла, на яку власник, пан Головницький, щоранку піднімав український прапор, а з єдиного гучномовця на дереві лунав гімн. Музика звідти лилася весь день: «Половецькі танці» Бородіна, арії Маріо Ланци, популярні пісні Мітча Міллера і його гурту. В сараї біля ставка чекали стіл для пінг-понгу, піаніно без серединного «до», кушетка з пожовклої лози, м’які крісла із затхлою оббивкою. Під дверима сараю, з пляшками в обох руках, стояв Ластівчин двоюрідний брат, Едвард Заремба.

Схожий на грушку Едвард, що жив під ними на першому поверсі у Фрі-Фоллі, вже добрих кілька років не протвережувався. Таким був його вибір. У війну Едвард вирішив, що нічого — ані злидні, ані поразки — не виб’ють його з колії. Чим пригодилися євреям у Роздоріжжі гроші чи соціальний статус? Ні, це гра для дурнів. Як допомогли міським суддям і юристам їхні посади? Як допомогли його батькам, котрих застрелили більшовики? Лише дурні й наївні хвилюються про гроші та престиж. Смерть скрізь, чигає за рогом, завжди. Він не тримався роботи (хоча саме Едвард притягнув Аркадія на SeaLand). Плив за течією. Водив таксі, розвантажував товар для місцевого супермаркету, підмітав залізничну станцію у Фрі-Фоллі. Йому було все одно. Або вдавав, що все одно. Дружина і дочка ніби теж набралися його ставлення. Він завжди був усміхнений, із пляшкою в руці.

Он з дверей позад нього виходить Галка, он Адріана махає солом’яним брилем…

Серце Ластівки відкрилося: вона серед друзів. Тут їй не потрібні перуки. Тут, два тижні на рік, вона почувалася в повній безпеці. Без щоденних сварок, характерних для хатнього життя у Фрі-Фоллі, її душа розквітала. Вона старанно куховарила. Читала. Інколи вечорами вичитувала вголос цікавинки з найсвіжіших емігрантських часописів.

Під карнизом у їхньому бунгало вгніздилися оси. Якось уночі Бо прокинувся від лопотіння кажана. Як той пробрався в кімнату, коли і вікно, і двері зачинені? Бо відчинив вікно і чекав: кажан грюкнувся в дзеркало, покружляв над дощовиком на дверях і врешті вернувся назад у ніч. Бо сів на підвіконня і слухав крик гагари.

Після сніданку він пішов разом зі Стефаном стежкою, що ховалася за вербами по той бік ставка на узліссі. Стежка була вузенька, тож вони йшли вервечкою — Стефан на кілька кроків попереду, розмахуючи ціпком.

— Це анафаліс перловий, це хелоне, а оця маленька красуня, схожа на орхідею — недоторка. Або, як ми кажемо по-латині, noli-me-tangere. Я знавав схожих на неї дівчат. А серйозно, дитино, чи знаєш ти, звідки це взялося? Наш Господь і Спаситель Ісус Христос сказав це, коли проходив крізь натовп, а хтось, хто дуже цього хотів, доторкнувся до нього. Він сказав це, бо чув, що з нього вийшла сила. Але, може, я щось переплутав.

— Чому люди хотіли доторкнутися до нього?

— Бо він був добрий як ніхто.

— Як Бітли.

— Як хто?

— Бітли, на радіо.

Його домашні ніколи не знали, про що він говорить.

— Америка. Нам за нею не встигнути. Чого тебе вчать у школі?

— Гострити олівці.

— Чудово. — Стефан бровою не повів. — Ще трохи — і відмовишся від тих, що я гострю моєю вутлою бритвою. З наступного року ти маєш вчити латину?

— Якщо захочу, вуйку. Але хіба з восьмого класу.

— Ага. А до того часу тобі має захотітися.

— Гола пані називається чувіха.

— Це такого тебе вчать?

У ставках, ледь видних за кущами, квакали жаби. Якщо уважно приглядатися до таких місць, казав Стефан, це додасть кілька років життя. Адже очі, він пояснив, живлять нас аж ніяк не менше за шлунок.

Світло просто крізь віття дерев перерізувало стежку, з обох боків затінену лісом. Ще далі лежали повалені блискавкою або струхлявілі сосни й берези. Пригадалися Стефанові розповіді про князя Тура, котрий сидів на яблунях як на стільцях.

Коли він пробирався попід аркою з диких рож, павутиння лоскотало йому щоки. Бо придивився до квітки: червона, блискуча й волога, мов щойно вимите яблуко. Рої мошкари, комарів, самовпевнених бабок. Відчуття таке, ніби щось чи то під, чи то над поверхнею його шкіри хоче вирватися на волю.

Вони минули луг, де трава ряхтіла дрібнесенькими скалочками дзеркала — начебто дощ упав лише тут і не деінде.

На горбі височів дуб, схожий на букву Г. З гаку звисала дерев’яна гойдалка.

— Сідай, — звелів Стефан.

Він відклав ціпок й гойданув Бо так, що той злетів під сонце, мов куля на мотузках.

За якийсь час вони рушили назад. Важко було встигати за Стефаном, який нагадував Бо лиса — ніс уперед, худе тіло зондує простір.

З лісу виринув чудернацький будинок — білокам’яний під солом’яною стріхою, а навкруг — соняшники-чатові.

На порозі стояв старий, вбраний у біле. Білі штани, біла сорочка, що звисає по коліна, мов спідниця. З роздвоєної білої бороди вистає невелика сива голова на вузьких плечах. Вивірка стрибнула йому на груди, а далі на землю.

— Що воно за хлопець?

Стефан представив Бо пасічникові Семенкові.

— Такий дрібний, — сказав той.

Бо не відводив очей від вивірки, що гризла соняшникове насіння. Всередині в хаті стояв довгий сосновий стіл і чотири стільці, в куті — розкладачка. Гості сіли за стіл, а пасічник заметушився на кухні. Дав кожному таріль, на якому бджолині стільники сочилися золотом. Бо почувався яку церкві.

Старий нашвидку проказав молитву.

— Їжте! — звелів, сміючись.

Бо відкусив шматок: тепле і дивне на смак. Жував усе разом — і віск, і мед, губи витирав верхом долоні, і ніхто не перечив.

Чоловіки балакали, а він встав з-за столу і пішов надвір робити обхід. На кілках стояв вулик. Бджоли його не чіпали — літали собі між диких яблунь і сідали на дрібні білі квіточки. Бо стежив за вивіркою, що порпалася в листі.

Світ завис йому перед очима. Він уперше бачив речі такими, якими вони є.

Стефан вийшов з хати, коли сонце на небі сяяло вже трохи нижче, і верталися вони тією самою стежкою, але Бо нічого не впізнавав. За кілька годин геть усе змінилося.

По дорозі Стефан відчув, що старий світ вигасає, мов туман. Усі ті жінки — піт до поту, уста, цілунки — танули, і єдиною причиною, чому все воно трапилося, було хіба те, що він мав зберегти в пам’яті кілька імен, кілька спогадів, щоб передати щось далі.

Вечорами всі збирались у сараї.

Приходили святково вбрані — жінки в парфумах і довгих сукнях, чоловіки у краватках. Разом співали, сперечалися, оповідали байки.

Суддя Камінський казав:

— Чи я коли-небудь розповідав, як опинився в одній камері з ґвалтівником, котрого сам запроторив до в’язниці? Чудова історія. Я, звісно, був політичним в’язнем. Не злочинцем. Служив іншій ідеї. Та тоді, в тій камері з ґвалтівником, політика й ідеї не мали значення. На душі було чорно. Руки тряслися. І знаєте, хто мене врятував? Ґвалтівник. Він кілька діб мовчав, а потім підійшов і каже: «Я вас знаю. Це ви запроторили мене сюди. Пане». І відійшов. Не пробував мене вбити, а сів у кутку і молився на вервиці. По-моєму, молився на вервиці. Отак вплинуло на нього почуття вини.

— Що нам потрібно, — сказав Павло, — то це революція. Треба почати революцію.

— Та що ви кажете? Хіба ми вже раз не спробували? — запитала Адріана.

— Вина, — сказав полковник Левко, поправивши окуляри в дротяній оправі, і шморгнув носом, — то найдурніше в світі почуття. Самопотурання маленьких людей. Цілком передбачувано. Є люди, які живуть на широку ногу, доки фортуна з ними. А як покине, то вони сама лиш mea culpa і скорбота.

— Зіграємо в стук-пук^[19]? — спитав Джордж.

— Не згоден, — відбив удар суддя. — Годі сподіватися на одухотворене внутрішнє життя, не відчуваючи — і не переживши — провини. Це неприємно, але необхідно. Навіть не скажу, скільки разів я втрачав сон, бо хвилювався, чи ухвалив правильне рішення у справі. Але я вірю, що саме сумління робить мене кращим суддею.

— Сумління! — перервав полковник Левко. — Його вигадала людина, аби мучити себе і своїх менших братів. Я винен у тисячах смертей. Мене це нітрохи не бентежить.

— Вам уже роками погано спиться, Левку. Всі це знають.

— Нічого ви не знаєте. Як завжди. Моє безсоння спадкове. Мій батько погано спав, дід погано спав. І кому те спання треба? Життя — це дія. Я можу помилятись, але цим не переймаюсь. Все воно, знайте, через релігію. Релігія робить вас м’якими. Покутують лиш боягузи. Тут я погоджуюся з великим Канінгемом Ґремом, який казав: «Не поступлюся ніколи».

— Уявіть, як почувалася його дружина…

— Згадайте Наполеона і Нея у Фрідланді чи Бородіно!

— Лейпцизьку битву!

— А для чого?

Адріана змішалася:

— Що «для чого»? О господи, я геть заплуталась.

— Наполеон, природно, довіряв Габсбургам. Нам краще знати. Ми жили під тими клятими австріяками. Він розраховував, що шлюб із цісарською дочкою дасть йому і цісарську піхоту.

— Та що ви все про Наполеона? Поговорімо про Хмельницького чи Мазепу…

— Біла Церква!

— Не можна славити і Наполеона, і Бога…

— Кесареві кесареве…

— Так, чудово. Але це дорога до зневіри…

— Наполеон для демократії зробив більше, ніж мільйон усяких Кеннеді…

— А ви знаєте, що він спав не більше як шість годин? Байдуже коли. Годинку там, годинку сям…

— Хмельницький — зрадник…

— Ось вам і підтвердження моєї теорії війни і кохання. Подумати лише: такого чоловіка, як Наполеон, зраджували обидві дружини! Жозефіна була повія, а Марія-Тереза відкрито жила з Нейпперґом!

— Розумієте, він був переконаний, що найважливіша передумова перемоги — бойовий дух. Саме цього нам, українцям, бракує…

— Віри…

— Характеру…

— Тільки не світить нам перемога в Америці. Ми не досить англосакси. Ми цілком інший тип.

— Так, але тут кожен виборює собі місце. Англійці з французами колись одні одних ненавиділи. Пуритани тікали сюди від тортур, але й індіанці не чекали їх тут з відкритими обіймами. Кожен потрапляє тут у пекло. Спочатку. Стояти до кінця, от і все.

— Яка самовпевненість! — втрутився суддя Камінський, нав’язуючи до розмови, яку вів із полковником пару хвилин тому. — Ви відбираєте людині її єдину нагоду для особистого спасіння!

— Неправда. Він не самовпевнений. Навпаки, — встряв Стефан. — Невже ви не бачите, що кожен, хто прийняв якусь систему — будь-яку систему: Геґеля, Христа чи Маркса, — твердить, що знайшов Істину. Полковник — чоловік широких поглядів.

— Ви насміхаєтеся з мене, Стефане.

Стефан стенув плечима.

— Такий ви і є. Насмішник. Ви з усього насміхаєтеся. Чи ви нам коли-небудь розказували, у що сам вірите? Ви завжди поза всім. Вас не обходить ні Бог, ні країна. Я не знаю про Бога нічогісінько. Для мене Бог не є реальний. Але свою країну я розумію.

— До біса все це, — почувся чийсь голос звідкись від каміна. — Я підношу тост за сантехніку, без якої ми всі попливемо по шию в лайні.

— Скажіть, у що Ви вірите…

— Я вірю, — сказав Стефан, — в окремі прояви доброти. Без балачок про загальне добро. Коли маєте змогу помогти людині — поможіть і замовкніть. Ви, атеїсти, — обернувся він до Камінського, що вже був готовий перечити, — з кашею в мізках, коронуєте сумління, а тоді стинаєте голову разом із короною. Підносячи індивідуальність сумління, створюєте умови для фізики моралі. Кожен так званий поганий вчинок зобов’язуєтеся крити іншим — спокутним. Гріх. Спокута. Марнуєте життя, граючи в цей моральний пінг-понг. Або, як у вашому випадку, полковнику: ви берете під ноги сумління, творите що хочете і хмелієте від власного свавілля, доки ніхто вас не карає. Я вірю у щось зовсім інше…

— Проблема з селянами, — казав Павло Адріані (пара поволі йшла до сосни поруч гаража), — в тому, що вони уявляли багатство винятково як землю. Вони не розуміли ваги капіталу.

Вона всміхнулась. І притиснулася стегном до стегна. Він повернувся її поцілувати і притис долонею її пишну грудь.

— Милість Божа, — мовив суддя, почухуючи ліву щиколотку ступнею правої. — Дурне. Шкода й говорити про істинне християнство в нашу добу. Нема кому.

За кілька кроків від них Джордж перекривлював американців: шкірився на всі зуби, плескав по уявній спині, потискав уявну руку/

Під сосною біля гаража стогнала Адріана — спідниця задерта, трусики в кишені.

Стефан казав:

— Ви вважаєте мене християнином у гнізді поган. Дивно, — Стефан і сам хотів би так вважати. — Але ваш аргумент безглуздий. Зарозумілі душі не вірять і ніколи не вірили. Історичний поступ не можна мислити без Бога. Бог, за визначенням, незмінний. Міняються лиш імена і личини. Так само й правда не є статичною чи тенденційною. Вона плинна. Потребує, щоб ми ставили собі питання. Людина, яка знайшла свою душу — щось вічне, пов’язане з тілом, — перемогла у найважливішій битві свого життя. Чи, краще сказати, її життя щойно почалося.

— А чим душа відрізняється від сумління? — запитав суддя.

Стефан зібрався було відповісти, та Ластівка оголосила, що часна каву і солодке. Юрба посунула до їхнього бунгало.

— Злізай, хлопче! — покликав Стефан Бо, який обіймав сволок, мов опосум.

З його висоти мешканці цього світу виглядали як жалюгідна дрібнота. Почувши Стефана, він, відповідно до своїх переконань, висолопив язика.

— Хлопче, я надто старий, щоб лізти до тебе. Злізай, і я повім тобі таємницю.

Бо зістрибнув. Ставши поруч старого, він заплющив очі й заткнув вуха пальцями. Стефан знав, що у цей спосіб він слухає.

— Життя, хлопче, — проста штука. Часом це важко зрозуміти. Дуже легко розгубитися. Якби ти з тиждень послухав цих людей унизу, ти б уже заблудився. Але не слухай нікого, хто каже, що життя складне. Це найпростіша річ на світі. Якщо в тебе очі розплющені. Щодо великих секретів життя, найглибших таємниць… Оце я можу залишити тобі в спадок. Якщо колись тебе виведе з себе якась звичайна банальщина — втрата коханої чи дзвінки кредитора, — нагадай собі, що в тебе є одна з надзвичайних речей, великих істин. Ти її добре знаєш. Ти сидиш на ній.

Подумай про жолудь. Для початку. Для початку будь-що згодиться. Піщинка. Будь-що. Але думай про жолудь кілька годин: звідки він взявся, а тоді — звідки взялося те, що породило його. Будь-яку ідею так продумуй, до самого кінця. І побачиш: коли ти досить довго і досить наполегливо будеш думати про звичайний жолудь, він обов’язково розпуститься деревом світла, і ти вилізеш на нього, і всядешся там серед листя й гілля ясноти, і, якщо забажаєш, зможеш сидіти там довіку.

— Дай мені їсти, — сказав Бо.

— Розкладемо багаття? — запропонував Бо.

Вже впали сутінки і почали кусатися комарі.

— Окей, — згодилася Дарка.

Вони назбирали хмизу, гілля й понесли до Індіанського селища. Невдовзі вогонь відкидав їхні тіні на дерева.

Бо сказав:

— Поборемось?

І скинув светр. Дарка курточки не зняла. Обоє присіли. Він нетерпляче бив кулаками по траві й усміхався. Дарка струшувала руки, розслаблюючись. Чмихнула, витерла ніс затиллям долоні. Бо скочив, цілячись на її ноги, вхопив за кісточку, смикнув, і вона впала, зойкнувши, але трава була густа і м’яка, мов подушка. Дарка на мить отетеріла, і ось він уже на ній зверху, втискав плече їй в живіт, дедалі вище, в її маленькі груди, і нарешті ліг на неї. Він тер долонями її живіт, потім знов груди, плющив їх, хоч вони й так були дрібненькі. Потім поклав руку їй на стегно. Повертаючи її, всунув зап’ясток між ніг. Вона верещала і стогнала. Його рука була на її задку і піднімала ноги вгору. Зап’ясток втискався дедалі глибше. Дарка заплющила очі. Їй хотілось усміхатися, але тут у плече врізався камінчик і урвав насолоду. Вона сіла, відіпхнула ошелешеного хлопця і дзьобнула його кулачком у скроню.

Обоє сиділи в траві кілька хвилин мовчки.

Дарка розсміялася.

— Спати пора! — гукнула з бунгало Ластівка.

— Я загашу багаття, — сказав Бо.

— Воно вже загасло.

— Та ні, жевріє…

— Ану, доганяй!..

Він тільки зиркнув на багаття, та й побіг за дівчинкою.

Серед ночі його розбудили крики. Бо натягнув покривало на вуха.

Але крики були голосні — гучніші, ніж завжди.

Він устав з ліжка.

На поле висипали люди, було дуже ясно, і Бо второпав, що то палає корт, золоте, червоне, біле полум’я шмагає в небо, мов блискавка, що прискає з-під землі. Він погнав туди. Люди метушилися з відрами і баняками води. Він помахав рукою Дарці, та вона з того боку поля його не бачила.

Він пішов до щогли і зачекав, доки підійде Дарка.

— Що нам робити? — Він дивився на неї. — Що ми їм скажемо?

— Вони вже все знають. — Дарка плакала.

Пан Головинський протягнув два шланги з сараю, а третій від свого дому. На щастя, вдень він поливав перці й помідори, тож один шланг був підключений.

Почувся гуркіт бульдозера: це пан Головинський вів його прямо на вогонь. Він сунув перед себе купу землі. Незабаром ціле поле огородив земляний насип.

Небо яснішало, коли всі розходилися досипляти.

Наступного ранку Ластівка здавалась напруженішою, ніж завжди:

— Час пакувати речі.

Обличчя її витяглося, посмутніло. Бо вже раніше помітив, що найщасливішою вона була тільки по розмовах із привидом батька.

— Рухайся, дорогий, неси свою валізку.

Бо підняв невеличку торбу і вийшов через вітальню в коридор. День розпалювався. Тенісний корт стояв чорний. Мати була уже в машині, яку Аркадій поставив біля бунгало.

Аркадій сидів за столиком на ґанку, перед ним, на жовтогарячій підстилці, порожнє горня від кави і розгорнута газета. Підвів на Бо очі, але, здавалося, його не впізнав. Погляд був затьмарений.

Бо завмер.

— Знаєш, скільки мені це коштувало? Знаєш?

— Багато грошей, тату.

— Більше, ніж ти уявляєш. — Він втупив очі в газету. — Йди допоможи мамі.

Бо поволі пройшов повз батька.

Був уже, здавалося, на безпечній відстані, коли почув, як стілець позаду шкребнув підлогу. Щось тяжке впало йому на карк і кинуло вперед, лицем до землі.

Абу-Дабі

Напередодні дня Подяки, якого в домівці Вóрогів знов-таки не святкували, безсонний Стефан, який в останні десять років ще жодної ночі не спав як слід, застудився.

— До ліжка, — звелів доктор Гліб і затягнувся цигаркою Pall Mall.

Стефан лежав на горищі й супився на «Одаліску» Енґра.

Він змарнував своє життя.

Над головою висів дерев’яний хрест із вирізьбленим Ісусом. Один цвях розхитався, і фігура відхилилася з рівно дванадцятої на десь так першу сорок.

Під стіною стояло соснове бюрко. У гніздах і комірках напхано конвертів, олівців, йоржиків для чистки люльок і пакетиків з марками. У книжковій шафі стояли альбоми, книги з мистецтва, історичні фоліанти і кілька записників із чернетками текстів, над якими він марно трудився ціле життя, як-от «Причинки до Введення в теорію подружнього життя» та «Історія Роздоріжжя».

На його лисині вилося ще кілька сивинок. Вуса й борідка довкола вічно мокрого носа охайно вистрижені. Праве око дивилося прямо, а ліве, сльозливе, блукало в очниці. З-під ковдри стирчали, як дві бульби, вузлуваті ноги в панчохах. А колись його називали Казановою.

Він кашляв і чхав під курганом паперових носовичків.

Одного ранку, коли Ластівка піднесла йому до рота ложку горохової юшки, він вибухнув: «Не хочу!». Ложка впала, забризкавши ковдру зеленим.

Стефан роздивлявся філігранні листочки аралії. Сором, сором. І хто так робить? Він ображено надув губи. Дайте мені спокій, ще навіть не полудень. Грішники потребують довгої мовчанки для роздумів.

Ластівка сиділа непорушно. Вона щойно прийшла з церкви і пахла єлеєм. Фанатичка, щодня ходить на прощу.

Алкоголіки.

Ні, нагадав він сам собі. Не йому судити. Релігія — наука почуттів. Нагадування людям про історичний тріумф милосердя над суперництвом завжди може їм пригодитися.

Ні, поводься як слід. Ти ж бо користаєш з її побожності.

Очі її підбігли слізьми.

Сльози! Скрізь сльози! Вони заллють його слізьми! У неї ж була твердіша натура. Війна, згадай про війну. Дитячі трупики на вулицях, обліплені мухами.

Він почувався паскудою. Пригадав, коли вперше її побачив. Іноді, якщо він бачив когось вперше, його уява створювала образ тієї особи ще дитиною. Поліцай хапав іграшковий пістолет; альбіноска за прилавком супермаркету смикала косу сестрички; бездомний у парку меншав, шкіра розгладжувалась, брудні плями блідли до кольору персика; у продавця алкоголю зуби ставали білі, як папір, яєчка злипалися з пенісом, плечі випростувались, а з картатих шортів вилазив дитячий жирок.

Та Ластівку він пізнав уже старшенькою.

Він і тоді налякав її. Той некерований батьків брат, який завітав до міста в якійсь справі (зустрітися з Троцьким? Леніним?). Вона, шестилітка з тугими білявими кучериками, що ряхтіли у світлі газової лампи, стояла на вході з коридору до вітальні, стискаючи м’якого метелика; нижня губка її тремтіла — вона боялася підходити, аж доки він не впав навколішки, лагідно нявкнув і мовив:

— Хочеш кремову слойку?

Їжа була опієм, пеніциліном, нектаром. Ластівка вдалася в маму. Стефан заспокоївся. Скільки років треба вправлятися бути людиною, доки ця роль стане природньою?

— З мене досить і маци.

Вона принесла йому яблуко.

Поведінка родичів його бентежила. Його запевняли, буцім він першорядний екземпляр, якому суджено а чи роковано прожити принаймні ще один десяток літ. Але з їхніх облич він зчитував більше. Вони витріщалися на нього мов на забальзамовану і підфарбовану мумію. Вони не могли стримати цікавості: оце так воно виглядає? Бачені під час війни трупи вже стерлися з пам’яті. На їхніх обличчях прочитувався явний інтерес.

Чому його ніхто ні про що не питає?

Я не такий, як усі, думав Стефан.

Для родини він був старий дипломат, un homme du monde^[20], колишній мешканець Міста Світла, можливо, зрадник.

Йому хотілося розповісти, як то з чоловіком буває, щось, чого він ще нікому не розказував. Як то дивно жити в світі, де ніхто не знає і не думає навіть про Катаріну Шратт, де ніхто не плаче за самогубцями — кронпринцом Рудольфом і принцесою Стефанією (через оту суку, баронесу Вечеру^[21]), не пам’ятає фантастичних байок про вечірки в принцеси Поліни Меттерніх, про обмацування-зітхання в роздягальнях під час добродійних балів, про лінцькі торти в готелі Imperial. Колись ерцгерцоги роз'їжджали вулицями у кришталевих колясах. Цісар проїжджав Пратер у кареті зі скла і золота, запряженій вісьмома кіньми сірої масті, в супроводі вояків і жандармів з плющем на шоломах.

Доба державного ладу і розкоші.

Йому виповнилось двадцять один у 1916-му — коли цепеліни атакували Париж. Рік Верденської битви, Великоднього повстання, першого танку. Рік, коли цісар Франц Йосиф нарешті простяг ноги, як казали, років на тридцять запізно. Того року вбили Распутіна. Макс Планк одержав Нобелівську премію, подарувавши світові квантову теорію, якої й нині, після більш ніж півсотні літ, Стефан усе ще не розуміє. Яке відношення всі ті події мають до нього? То було десятиріччя, протягом якого він жодного дня не був тверезим.

Потім він працював у марсельському борделі. Дівчата радо влаштували б забаву на його сорокаліття, але за тих обставин то було би глупо.

В 1946-му він святкував свої уродини в Німеччині, у таборі переселених осіб.

Його сімдесят п’яті уродини припали на час, коли закінчувався термін його служби у Woolworth’s. Вечірку він справив, але серцем на ній не був.

Усміхайся, наказав він собі. Коли нема чим іншим, то хоч пересміхнемо цих американців. Доброзичливість. Доброзичливість врятує нас.

Бо мчав уверх, перестрибуючи сходини. Іноді Стефан допомагав йому з історією; іншим разом хлопець сідав до нього на ліжко, і обидва гортали альбоми з марками.

— Абу-Дабі, — казав Стефан, — і арабський сезам відкривається.

Вони бавилися в гру «Абу-Дабі».

— Розумієш, я бавлюсь, бо моє серце нудиться.

Бо кивав головою і мугикав.

— Хобі — це для переможених, — сказав він хлопцеві. — Колись я вірив, що полюблю старість, вільну від того, що Есхіл називав плотським шалом. Неслушний ідеалізм з мого боку. Я б радніше скакав на коні по темному лісі, у хтивих думках, чи качався б в траві з сільською дівчиною. Сільські дівчата — найкращі.

— Не дражни мене!

Стефан упав на дусі. Чоловік, що змарнував своє життя. Раптом він перейшов на серйозний тон:

— Домагайся свого місця, синку, домагайся. Не бійся. Світ не такий вже й крихкий. Він чекає, що ти залишиш свій слід. Добивайся свого місця під сонцем. Світ чекає. Добивайся.

Пам’ятай: ти є тут, бо твої батьки протистояли тим самим людям, що й американці. Пам’ятай про це. Хтось зацікавився твоїми батьками, питаючи не ким вони були, а на чиєму вони були боці. Вони були на боці тих, за ким правда. Тих, синку, хто обстоюють право власності, особисту відповідальність. Ти мусиш вибрати, у що ти віриш. Все решта вирішиться само. Насамперед пам’ятай, чому ти тут.

Потім вони грали в марки. Кожен вигадував країну, для якої малював марку. Країна Бо мала довгі ночі для снів, сонячні дні для забав над річкою, що тривали десятиліттями, теплий сніг, щоб можна було кататись на санках у плавках, і ніякої школи. Стефан хотів жінок із пахким волоссям і низьким голосом.

— Низький голос не намалюєш, — зауважив Бо.

— Як і теплий сніг, — відбив удар Стефан.

— Ходи сюди, поможи мені! — покликала Ластівка.

Хлопець послухався.

Коли ти такий легковажний, що готовий втратити свій край і континент, ти заслуговуєш на те, що отримав.

Обіднє сонце, просіяне соснами, скрадалося підлогою. Він і не бачив, коли листя маранти піднялося знов.

Бувай, сонце.

Завітала і Клаудія, з якою він працював у Woolworth’s.

Її смаглява шкіра нагадала йому пані Ґлік. Вологі очі, в яких він поплив.

— Як подружнє життя?

— Наступна стадія.

— Звучить як стація хресної дороги.

— Не смійтеся, містере Z.

— Ні-ні. Тепер ти знаєш, що тобі треба було виходити за мене. — Йому кортіло її вщипнути. — Я помираю, люба.

Вона посерйознішала. Не слід було цього казати.

— Нічого страшного. Саме вчасно. Слухай, ти знаєш байку про Будду і гірчичне зерно? — Він ущипнув її щічку. — Жінка, в якої померла дитина, прохала Будду повернути їй донечку. Він відказав: якщо вона принесе йому гірчичне зерно бодай з однієї хати, де ніхто не помирав, він це зробить.

Кілька разів завітав листоноша, Джон Чорні Губи, — індіанець із племені пенобскотів у штаті Мен. Відколи його жінка, пливучи в каное, втонула в ріці Ороно, він пішов із резервації. Він чомусь кликав Стефана «професором». Останньо він затужив за «своїми людьми».

— Глянь на мене. Я в оточенні моїх юків^[22] цілодобово. Задихаюся. У Woolworth’s, принаймні, було чим дихати. А тут все те саме. Чуєш, вони вже не можуть дочекатися, коли я вмру.

Джон кивнув.

— Розумію, професоре. Але світло, голоси — не ті самі. Я за нічим так не тужу, як за Меном. Я кажу собі, що люди — вони скрізь люди. Але серцем чую, що не всі ті люди — свої.

— Я знаю, — мовив Стефан, втупившись в «Одаліску».

Розмаїття.

— Що ти робив під час війни?

— Був у таборі.

— За Першої світової?

— Мені було сім, чубився з братом.

— Я пішов від своїх уже давно. Я втік від них. Я їх терпіти не міг — їхніх запахів, їхніх звичаїв, їхньої тупості. Все це отруює.

Поверхом нижче сварилися.

— Я не дозволю.

— Хто ти такий, щоб так казати?

— То мої гроші.

— Сам його мий! Сам шкреби Стефана, скотино! Князь чого? Князівства, якого нема?

Стефан до скрипу стиснув зубні протези. Що доброго він кому зробив? Навіть Бо. Він казав собі, що допомагає хлопцеві з уроками географії, але насправді то Бо забавляв його. Він обіцяв братові, що подбає про них, і він старався. Але здебільшого все виходило навпаки.

Він відставив горнятко чаю, потер павучий укус на зап’ястку. Змарнував ціле століття. Навряд чи матиме ще одне. Добре хоч страховий поліс є. Невеликий, майже ніщо, але стане на кілька років коледжу для Бо.

Він приклав до лівого ока носовичок із вишитою монограмою.

На плиті — апельсиновий сироп.

У грудні Ластівка куховарила. Три тижні хата пахнула смаженою цибулею, вареною капустою та імбирними пряниками. Бляшанки за бляшанками тістечок складалися на столі у вітальні. Підлога в кухні запорошена борошном. Вона працювала так, мовби щойно виявлена одинадцята заповідь наказувала: Куховар.

Він дивився на рослини — грошове дерево, каланхое, фікус ліровидний. Невже була в Парижі ота теплиця, і його руки на Лідиних грудях, і запах її волосся та орхідей?

Свого часу він впивався насолодами, всотував світ у себе, мов рослина. Від першого смоктання материного соска і до вештання за пані Ґліковою, Матільдою і Лідою його цікавила в житті лише власна насолода.

Себелюб. Безрозсудний. Як його батько-священик.

Але він спокутує свої гріхи. Не лише свої. Цілого свого нестерпного племені! Завтра єдиним блискучим рухом він поверне собі все, своє минуле, історію свого народу!

Він лежав на ковдрі, коли дощ на даху зливався у потічки.

Він голим повз попід сіткою зір у безмежжі, коли жіночий голос шепнув його ім’я. Він озирнувся через плече. А тоді почав падати. І довший час летів донизу, доки нарешті опустився на своє старе ліжко в Роздоріжжі, а надворі сніг кружляв, мов пошматовані зорі. Він чув церковні дзвони, хоча вже був мертвий.

Він мружився на різдвяні вогники, що обрамлювали будинок по той бік вулиці. Підвівся, напнув синій вовняний халат і пошкутильгав до ванної.

Кінь летів над гаражем. Змоклий до рубця, з розвіяною гривою, флюгер цілу ніч показував на північ-північний схід.

Він згадав, як одного Різдва приїхав верхи дядько і як мати покликала синів — Зенона, Ігоря і його — та оголосила, що їхній батько помер. Її дар для них на Святвечір: нічого крім правди. Ігор, звісно, не зрозумів. І сам Стефан через багато років дізнався, як саме помер старий. Тоді ж усе видавалося кумедним.

І кінь був у полі того дня, коли вони з Орком пішли дивитися на пані Ґлікову. Ту пані Ґлікову, що наче голка ввігналася в обрус Забобонів.

-------

Того літа сарану давила пошесть. Тьми-тьмущі комах раптово мерли в повітрі. Їхні крихкі тільця хрускали під ногами і, мов листя, забивали канави. Старий Іван збирав їх міхами, покривав емаллю, а потім продавав як різдвяні прикраси.

— Знаєш, хто такий Христофор Колумб? — запитав Стефана Орко.

Вони щойно дізналися, нібито за Біблією кінець світу припадав на 1492-й рік.

Вони сиділи під вербою за школою. Перерва тривала рівно стільки, щоби пан Кравчук міг сходити до корчми й назад.

— Звісно, знаю.

— Ходи за мною.

Орко повів його вулицями в тополях, через провислий міст, мимо площі, де колись блискавка спалила старого чаклуна Вороха, що бачив буцімто, як чорти танцювали гопака на церковному дворі.

— Куди ми ідемо? — запитав Стефан.

— Побачиш інший материк. Інший світ.

Вони підійшли до білої хати за білим частоколом, понад який визирали чорнолиці соняшники.

Повітря роїлося бджолами, жайворонками, білими метеликами. Ніякої сарани.

За хатою тяглося поле, всіяне квітками маку. Самотою жувала траву чорна кобила.

— Будемо красти коня?

«Тихо», дав знак Орко і перебіг луку до колихливої яблуні, на яку він, а Стефан за ним, спритно видерлися обоє і вмостились на верхній гілляці. Спершу Стефан бачив лише траву і вербу. Потім серце так тьохнуло, що він аж упрів. І дужче вхопився гілляки.

За вербою, серед білого дня, в обрамленні з темного коца на випаленій траві лежала гола жінка.

— Хто це?

— Пані Ґлікова.

Лежала горілиць, розкинувши ноги до хлопців, тож їм було видно скуйовджений мох на розвилині, груди з темними маками сосків, шкіру, що вилискувала, мов вологе червоне дерево, поліроване сонцем. Обличчя, накритого солом’яним капелюшком, не було видно — поки вона не сіла.

Такого красивого обличчя він ще не бачив. Відчувши на собі їхні погляди, вона мружилася на огорожу. Замість прикритись, розкинула ноги ширше, витерла піт з лиця і сягнула руками між стегон, куди щось прибилося — билинка чи мертва бджола.

На хлоп’ячих заструплених ногах бенкетували чорні мухи. На путівці їхні тіні тратили обриси й спліталися з деревами. Вони таїлися, доки Орко не запримітив чиюсь тряску хуру, і тоді обидва помчали через луку, де з заходом сонця трава чорнішала, і кілька позосталих комах сарани роздумували над своїми гріхами.

Він часто повертався до свого спостережного пункту. Двічі вигадував відвідини меблевого магазину, сподіваючись побачити пані Ґлікову не голою. Обливався потом, проходячись між лакованих шафок та стільців і нервово оббігаючи весь магазин очима. Але бачив лише товстого пана Ґліка з діамантовими перснями на пальцях. Він ще довго повертався на ту луку — вже й коли дні давно покоротшали і голими надворі були хіба дерева. Сповідаючись щосуботи, він про пані Ґлікову ані згадував. Чувся винним. А кому іще він міг звіритись? Оркові? Проклятому не розгрішити проклятого.

Минули роки, поки Стефан дізнався, що мати покинула батька саме через неї. І що батько його, священик, помер від сифілісу.

-------

Сніг і безсоння поволі стирали кордони між світами.

Рано-вранці Стефан встає, одягає сорочку, що блищить у світлі лампи, мов сметана. Краватка-метелик. Сірий двобортний костюм. Сіре вовняне пальто майже без ґудзиків. Ховає люльку і тютюн Sobrani в кишеню, хапає ціпок із руків’ям-дельфіном, охайну федору, і сходить додолу.

Надолі купа людей. Племінники, внучаті племінниці, древні вицвілі кузини, що поприлипали до канап, як лишаї. Старий поволі, але вправно проходить крізь це стовпотворіння. Він уже майже привид. Юрій сидить, згорнувшись, під різдвяною ялинкою. Стефан бере слухавку.

— Що робиш, стрийку? — питається Ластівка, накриваючи миску куті поліетиленовою плівкою.

— Йду до Ред-Бруку.

— А не хочеш з Едиком і дітьми прогулятися бульваром? — Вона, схоже, збентежена. Ред-Брук — це український цвинтар, де ціла їхня родина викупила добрячу ділянку.

— Не хочу, — всміхається він, повертаючись до дверей.

Кричить дитина. Ластівка гукає:

— Дарко!

На канапі близнюки сперечаються:

— Зрештою, то німецьке свято — Різдво з подарунками…

Більше йому не доведеться слухати їхніх нісенітниць.

Він трясе головою, якби витрясаючи з вуха воду — родину, через яку досі брів. Куди не глянеш — дивитися сумно. Хотілося б сказати їм щось, усім — Павлові, Орестові, Юрію, Антонові, Ользі, Ярці, Аркадієві з Ластівкою — щось, якусь дещицю мудрості, котра б їх зцілила. Але він пам’ятає про свою місію. Він киває головою, мимрить щось собі під ніс і йде далі.

Чекаючи на холоді на таксі, він дивиться на сосну, що височіє над будинком. Коли вони приїхали сюди десять років тому, вона була саджанцем.

Вони відремонтували гараж, окультурили сад, пофарбували будинок, встановили новий бойлер, зі східного боку насадили вишняк.

Зараз будинок і сад виглядають такими ж занедбаними, як у день їхнього переїзду.

Він бере в гаражі заступ. В одній руці ціпок, у другій заступ.

Сівши в таксі, він дістає люльку, але не набиває її. Досить так потримати. Незабаром таксі звертає на захід, на шосе 22. Та Стефан не перечить. Він нічому не перечить.

Шосе 22, з тисячами залитих неоном магазинів, взуттєвих крамниць між складами пиломатеріалів і парками розваг.

Він сконцентровується на своїй місії. Відводить погляд від вікна, дістає з кишені лист. На ньому дата трирічної давності й початок: Дорогий Батьку…

Це звертання вражає його тепер, як і тоді. Він ніколи не був одружений. Хлопець — хоч листа написав старший чоловік, під сімдесят, — був Лідин. Ліди, яку він кохав у Парижі між війнами.

І вся та праця, що пішла на його метафізику шлюбу. Йому під землею буде спокійніше.

Водій каже, що не бачив такої хуртовини від 1948-го. Стефан майже його не чує. Він уже занурився в інший світ. Коли машина зупиняється, він виглядає збентеженим. Спустила шина. Ах. Він вийде.

Стефан живе серед чужинців. Шкодує, що нема нікогісінько — ні дружини, ні бодай священика, — хто б справді його знав. Усміхається, змітає сніг із капелюха, але ось вітер, і він перев’язує шарф, який запхнув до кишені в останній момент.

— Ці болти посаджено на фіксатор…

Водій так упевнено говорить про матеріальний світ. Американець без жодних тягарів минулого. Його ненависть і любов інстинктивні. Він, може, лисий і худий, але духом немалий. Атож, американці горнуть до себе навіть росіян. Яке їм діло до того, що поет фейку назвав племінними війнами Європи?

Він тужитиме за Клаудією з Woolworth’s. І листоношею Джоном, на прізвище Чорна Губа.

Шина вислизає з рук водія. Посеред хуртовини на Святвечір сніг стирає усе — що на шосе 22 в північному Нью-Джерсі, що в Сибіру над озером.

Das ist ein Schwindel^[23] — сказав Ленін, коли збагнув, як саме дурили робітничий клас. А їх обманювали всі: аристократи, купці, їхні власні діти. З трудящого люду вкупі з потом витискували душі, а він гарував, у надії добутися раю, поки решта світу споживає плоди їхніх трудів. Проте для Стефана ця фраза значила навіть більше. Це шахрайство. Що — «це»? Життя. Світ. Геть усе. Шахрайство? Галюцинація космічного масштабу. Є єдиний сенс грати за правилами — коли краще розуміти самі правила. Але розуміння самої гри нема. Самовизначення — брехня. Історія — брехня. Психологія — історія брехень. І так далі. Не існує «верху» і «низу». Це категорії, вигадані «верхом», щоб тримати «низ» унизу. Те ж саме, мовою фізики, сказав Айнштайн. Це відчинило двері навстіж. Ми вільніші, ніж знаємо чи хочемо знати. Ми творимо самі себе. Але дороговказів так мало! Ми ледве спромагаємося на добру рибну юшку. Не слід сподіватися від людей забагато.

Він до найменшої деталі пам’ятає той останній раз, коли вони з Лідою кохалися, тільки не пригадує теплиці. Пригадує її груди над вузькою блакитною сукнею, її язик на своїй щоці…

Як мені соромно за своє життя. Не буду вас турбувати своєю сповіддю. Моїх гріхів не перекажеш. Але я не сплю і майже не говорю — так мені соромно за те, як я жив… а виправити вже нічого не виправиш.

— Вибач, друже, сьогодні ми вже нікуди не поїдемо…

-------

Похмуро, ніби цей Святвечір був сатурналією смутку, люди сходилися у вітальню Вóрогів. Першими прийшли Сліпий Петро і тета Вєра, потім Едвард і Лілька Заремби і близнюки («Це німецький звичай, обмінюватися дарунками…», — скимлів Джордж Павлові), потім Валентин, Дарка, інші дітлахи та ще кілька дорослих, близьких Вóрогам по крові чи за потребою.

Ластівка гасала між вітальнею і кухнею, доки Лілька не заявила:

— Та сідай уже, все люкс!

— Що сказав місяць про мої подарунки, тето Лілько?

— То чудові речі.

— Як що, наприклад?

Почулися кроки Стефана. Пізно повернувшись зі своєї невдалої місії, він одяг сірий костюм, чисту накрохмалену сорочку і метелика, схожого на другі вуса. Рідке волосся вилося на плечах, і він тяжко спирався на свій ціпок із руків’ям-дельфіном. Єдиною пам’яткою служив його червоний ніс. Він чхав як ніколи.

Бо відчував, що в покої робиться тісно.

Усі впали в транс. На білому обрусі, поруч свічника, стояла супниця по вінця з борщем, що рябів вінчиками олії. Золоті кружальця нагадали йому очі коропа, якого Ластівка почистила раніше. Початком вечора оволоділа смерть.

Стефан завів похоронним речитативом, яким диякон Процак читав Діяння апостолів: «Згадаймо тих, кого немає з нами…»

Бо бачив, як довкола покою підносяться засніжені гори. Вітер колихав свічі.

Кожне ім’я викликало в його уяві чиєсь обличчя. Ось кухарка Ядвіга на подвір’ї свого прадіда бігає за гускою, ловить і скручує їй шию; євреї, між якими і легендарна пані Ґлікова, зігнані нацистами на площу; мадам Попровська верхи на білому коні в паризькому парку; Ігор, забраний поліцією; Зенон, розстріляний німцями.

Сьогодні старий мав історії, які мусив оповісти. Хоч раз він не стримається.

Він розповів про Федора, який одного свят-вечора приволікся додому так пізно, що дружина нагородила його ударом ножа в горло. Потім про бомбардування Львова. І Відня. Ще деінде, коли заверещала сирена, Стефан не пішов до сховища. Він лежав і читав у ванній, коли бомба розтрощила стіну і загнала йому в бік стрілу. За піаніно сидів масний маестро Раковський, що, як казали, двічі зрадив свою батьківщину — спочатку німцям, потім росіянам, — але який все одно утік в еміграцію, одному Богу відомо чому. Він учив Ластівку в таборі для переміщенців грати на піаніно. Міг годинами імпровізувати так, аж здавалося, ніби тілом його править дух Ліста. І саме цей дар, наголосив Стефан, — дар ума перетворювати недоладність досвіду в гармонію — його зрадив.

Висновок такий, додав він, втупившись у Бо, котрий, здається, єдиний його слухав, — що жоден дар, хоч який дивовижний не є, сам не зробить людину доброю.

Що довше він говорив, то жвавішим ставав. Його пам’ять грала невідшліфовану фугу. Охочих слідкувати за нею вже не було. Всі інші давно повитирали сльози, відігнали сумні думки. Вони готові вдихати сьогодення. Аркадій позіхав; Лілька мляво постукувала ложкою по суповій тарілці. Але старого переповнювали привиди. Вони надимали його, наче вітрила, що ловлять вітер. Він сміявся, щипав кінчики своїх вусів і розповідав усім, як його брат Зенон одного ранку пішов шукати підставку, на якій тримається небо. Бо бачив раму, яка втримувала шматки неба над столом. Голос Стефана струменів, наче музика, що рвалася колись з-під пальців маестро Раковського. Львів, Перемишль, Берхтесґаден: назви і люди, розділені колись десятками років і миль, раптом виявилися набитими, мов одяг, в одній шафі. Стефан так довго носив їх, що геть позношував усі.

Потім Ластівка поклала руку стрийкові на плече, і той пробудився. Закліпав очима, провів язиком по губах, прочитав «Богородице Діво» та «Отче наш», подякував та поблагословив тацю з калачем, помащеним медом.

Трапеза почалася.

-------

Його розбудив новий шум: кап, кап. Діра в даху, вода збиралася у заглибленні підлоги в ногах його ліжка. Він дивився на «Одаліску», що зі східною розкішшю розляглася на стіні. Лідині щоки. Він підтягнув синє простирадло під саму шию. Свіже, щойно випране. Згадалися бандуристи на Ластівчиному весіллі, хотдоги, з’їдені на березі Елліс-Айленда, вода кольору кави, що плескалась об човни в затоці; м’які груди Мартіни в прохолоді вересневого бризу; батько, чий похорон він пропустив, гуляючи на Сімплонському перевалі в Швейцарії; дзвоники на шиях корів, що дзеленькали в нього за спиною на італійському кордоні, потім Бріґґ, кава в ресторанчику і кельнерка зі щирою усмішкою і пишними стегнами. А по десятиліттях тиші, дедалі глибшої в оточенні шуму інших людей, міст, війн, він почав чути інший голос. Спочатку дуже тихий і нечіткий. Потім ясніший. То був голос іншого «я». Життя — вистава для одного глядача. Чи не накласти йому протези? Недоумок Ігор по арешті зник — за словами Зенона, без сліду. Ніщо не вмирає, то й частки мене житимуть теж. Частки мене. Змарноване життя. Пияк, сластолюбець, пішак сильних світу цього. Якщо Ерос не зміг врятувати, тоді що? Однак. Навіть у вмиранні є своя приємність. Він кається лиш за моменти гніву, жорстокості. Хай кожен спокійно увійде у царство праху.

-------

Мати рухається у м’якому білому світлі, але погляд ніяк її не зловить. Усе танцює. Жовтий комод зливається з блакитною стіною. Світлина Бога кровоточить крізь раму. Гарячка цяткує мозок кольорами й чіткими думками, що тануть. Таке з ним буває у школі, коли він дивиться на слова, а вони тверді та опуклі, мов гори, і значення їх забуваються: тоді він просто милується їхньою формою. Іншим разом слова прозорі, мов джерельна вода, і він бачить їх наскрізь аж до горбатих ропух й оранжевих рибок, а вода несе його далі, вперед. Чому? Нібито без причини. А тепер його солдатики розкричалися на нього. Вони в своєму таборі, на підлозі. Стікають кров’ю, зітхають. Мама поможе тому, поламаному, знайти руку. Голова як вапняк, ставок замулений, чапля, змія мідноголова. Мідь літа. Літня голова. До школи він іти вже не захоче, нізащо. Біллі Вейр — байстрюк. Він не певен, що це слово значить; просто здогадується, по вологому синьому простирадлі; мокрий від гарячки і поту, а ніс чує медичний спирт. Ізопропіл! Раз вони з Ріком балакали про дівчат, і він розповів, як боровся з Даркою. Чути, хтось сміється за вікном, під шовковицею. Мати сидить на краю ліжка і тримає горнятко чаю з цитриною і медом. Вона пахне, як простирадла, вимочені у шовковичній воді. Пальцями прочісує йому волосся. Його душа починає розчинятися, обличчя вже не його, і він уже не в тілі — висить у повітрі під хмаркою світильника, тріпотить метеликом над мамою, що похилена над ним. Звідкись вривається голос батька. Він поруч, підморгує. Бо батька любить, хоч той і кричить. Він приніс прес-пап’є, як блюдце, кругле таке й важке. Дід Стефан помер. Він поставив блюдце на товстий край і крутнув. Воно обертається, як гіроскоп — як балерина чи мармурова кулька, що бігає по обідку миски. Поволі воно хилиться, падаючи, звук падіння теж повільнішає, поки не гупне долі. Йому прошили голову розжареними голками. Колись мати лякала, що якщо він перейде на англійську, вона пришиє йому язика. Але він любить англійську, бо нові слова мають смак, а старі не мають. Від нових удома гарнішає. Chair має подушку, а крісло — ні, саме лише дерево. Мати питає, чи не хоче він послухати якусь історію, так, хоче, та повіки важкі, й голова болить від рахуби солдатиків. Мати співає, він заплющує очі й засинає.

-------

Бо підходить до ліжка, де лежить тіло, накрите по шию синім простирадлом, його довгаста голова обрамлена синьою наволочкою. Наче черепашка на дні океану. Бо згадує, як вони гуляли на океанському пляжі Вілдвуда і в лісах «Карпат». У нього і досі гарячка. Він відчуває присутність інших, ледь дослухає шепоти матері й тети Вєри, яка виходить і повертається. Він підходить ближче: чути кислим — мов від зацвілого хліба. Хоче покласти руку йому на чоло, торкнутися смерті. Але не наважується. Йому здається, ніби він довго був на сонці. Аж прозорий. Наче це він сам помер. Може, старий має щось йому сказати, тому краде його в інших. Стефан уже не говорить в старий спосіб. Не може пояснити, своїм глибоким і ясним голосом, про вугільні й нафтові землі на південь від Львова, не пожартує над таємним минулим, не покладе долоню з довгими пальцями на плече Бо і не стисне його, не побазікає, пихкаючи люлькою, про Париж і якихось дівчат.

Тюлеві занавіски надимаються й опадають, мов легені. Будинок дихає, і священик заходить, витісняючи хлопчика.

-------

Його ховають на Ред-Бруку. Похорон не йде, як планувалось. Грабар проспав, тож усім доводиться чекати.

Отець Бродін махає кадилом. Жалобні гості, серед них Джон Чорні Губи і Клаудія, вдихають ладан.

Тільки через місяць Ластівка усвідомить, що він помер.

Все мовби сталося поза межами її поля зору. Звісно, вона плакала, коли опускали труну і співали «Вічную пам’ять». Але хто, справді, вірить, що його пам’ятатимуть вічно? Все розчиниться в праху, дощі й пелюстках троянд. На поминках вона розглядалася по гостях, друзях зі старого краю. Та після поминок була мов деінде. Якось уночі, коли вони вперше за багато місяців покохалися, Аркадій спитав, про що вона думає.

— Я завжди частково деінде, — зізналась вона.

Вона усвідомила це, коли натирала стіл у вітальні. На кухні допікався мигдалевий торт. Горе. Раптове. Остаточне. Серце, здавалось, витискало повітря з легень, не давало дихати. Вона побігла додолу, поділитися з Лількою. Але та вже поїхала до шпиталю. Подзвонила подрузі з церковної громади. Без відповіді. Почала ходити по хаті — то піднімала стільці з підлоги, то знову клала, то стягувала штору, то розтягувала.

Бо усе те бачив. Коли спитав, що сталося, Ластівка відповіла:

— Викликай таксі.

— Куди ми їдемо?

— Ред-Брук, — сказала вона водієві.

Кількадесят років тому вона провела на цвинтарі сотні годин, читаючи Стейнбека, Лаґерлеф та інших.

Вона затужила за своїми привидами.

На надгробку — візантійський хрест між двома значущими датами. Поруч — місця, куплені для неї з Аркадієм.

Був пташиний час, коли вона дістала з кишені лопатку і заходилася рити землю.

Вона нічого не знала про останній задум Стефана.

Зимове сонце лежало десь закинуте за синювато-сірим небом. На дубі голосно виспівував хор шпаків. Земля, після сухого місяця, була як тверде, голодне каміння. Ластівка затято довбала. І що з того, що вона молилася, турбувалася? А нічого. Думала про батька, Зенона. Який то був дивний чоловік; як вона любила його примарні відвідини. За життя його дотик був м’який, мов у кота. Вона пригадала ранок, коли Наталка хворіла, Ядвіги вдома не було, а їй пора до школи, що значило — треба заплести в косу її світло-русе волосся. На прохання доньки Зенон узяв щітку. Його пальці спадали її волоссям, наче дощ очеретом. Обоє стояли перед дзеркалом. Вона бачила його так ясно! Очі за грубими скельцями окулярів були такі ж далекі, як і тоді, коли він сидів у кабінеті за книжкою, курячи люльку. Граційні рухи рук. Які останні слова він тоді їй сказав? Що побачить її через тиждень? Ще один чоловік, який збрехав.

Стефан був їй за батька. Під кінець став недосяжний. Щось бентежило його від Різдва. Якось пополудні вона принесла йому юшки, а він різав папери і скидав їх у торбу, яку попросив спалити.

Пригадалось, як стара на судні казала, що вони тяжко страждатимуть, бо забули взяти своїх духів. Але вони не забули. Вона зробила все, що могла, аби заприязнитися з ними.

Вона роззиралася невидющим поглядом, не помічаючи вивірки, яка стежила за нею з-під голої форзиції.

Бо трохи погуляв між надгробками.

Нарешті пішов до телефонної будки на вході й подзвонив на роботу Аркадієві.

Поки той приїхав, Ластівка вирила яму на стопу завширшки і дві завглибшки, місяць уже зійшов і вона вже готувалася йти.

Вдома вона роззулася й упала на канапу, не скинувши пальта.

Наступного ранку, ідучи до ванної, хлопець побачив батька і матір на підлозі, у верхньому одязі, сплетених в обіймах.

-------

Вітер колихає гілля. Десь далеко плаче дитина.

Тур Забобон розплющує очі. Очі як місяці. Вони висвічують землю на кілька кроків попереду. Він позіхає. З рота вилітають кажани. Він чухає чорне бородате лице, а довгий, мов змія, язик вискакує й облизує вуса, цупкі, як ялівець. Облизує і крайчик бороди: вона спадає нижче колін й мішається з травою.

Він зголоднів. Це найперше. Однією рукою намацує десь у верховітті пташине гніздо, занюхане раніше. Пальці хапають дрозда, який прокидається вже десь глибоко в Туровому горлі.

Ситий, Тур підводиться. Просвердлює очима вікно другого поверху, врівень із його підборіддям.

А це хто?

Він нахиляється ближче, від його подиху тремтять шибки. Дві постаті зліпилися на підлозі. Жодної він не впізнає.

Він випростується, роззирається. В яких маленьких хатках живуть ці люди. Які химерні гілки ростуть із їхніх стріх. І стільки вікон. Що вони роблять, як падає сніг? Він глибоко дихає і старається думати, але думання дається йому нелегко.

Язиком намацує кістку між зубами. Тіло свербить. Він що, завжди був такий волохатий? Чи щетина пустила коріння, поки він спав?

Щось тут не те. Він знов зазирає у вікно, розглядає обличчя. Грубий, але щиросердий, думає він про Аркадія, що хропить уві сні. А Ластівчине обличчя десь бачив. Добра жінка. Благослови їх, Боже! Вона, бач, ще й родичка, — і звідки це впало йому в голову? Іноді слова спадають на думку прямо з повітря.

А де Ольга, його дружина? Татари. Мацає за чашами з черепів на шиї, але нема. Він нюшить повітря, ніс його морщиться, наче велетенська гусениця. Трутизна, думає він. Повітря смердить отрутою, немовби десь поруч якийсь ворог палив згубне зілля.

Краєм ока помічає вивірку. Рука його скидається, мов яструб.

Так. Голод. А потім що?

Місце знайоме. Він бачив його раніше. Це не Роздоріжжя, але він тут бував.

Він дивиться вглиб коридору століть позад нього, тоді уперед. Бачить лиця дітей, що народилися в його дітей; пригадує свою матір, всміхається; бачить висхле обличчя бабусі, хмуриться і суне назадгузь через зарості, продирається межи сосон, голки впинаються в його лускату шкіру, а він глядить униз, на землю. Пальці його ніг проростають корінням.

Він заглядає в інше вікно. Хлопець, якому пора би вставати до школи, метається уві сні.

Ближче, нижче. Що сниться оцій дитині?

Тур пирхає. Якась мара, ледь схожа на людину, ворушиться в саду. Якесь єство — сама, що не є, сила, жага і любов — вдивляється у вікно будинку в Фрі-Фоллі, штат Нью-Джерсі. Ноги його глибоко вгрузли в землю. Він шкребе підборіддя і дивиться в небо, немов сподівається прозріти хмари і темряву за ними. Кора поволі накриває його шкіру. Він скидає голову до неба і сміється.

Інформація видавця

УДК 821.111(73)'06-3=161.2

М48

Перекладено за виданням: Melnyczuk, Askold. What is Told: a novel. Winchester, MA, Faber&Faber, 1994.

Це художній твір. Усі персонажі — витвір уяви автора.

Будь-яка схожість із реальними особами випадкова.

© Аскольд Мельничук, 2017

© Олена Фешовець, переклад, 2017

© Оксана Луцишина, передмова, 2017

© Богдана Давидюк, обкладинка, 2017

© ТОВ «Видавничий Дім “КОМОРА”», 2017

ISBN 978-617-7286-20-1

Літературно-художнє видання

Аскольд Мельничук

Що сказано

Роман

Переклала з англійської Олена Фешовець

Випусковий редактор Оксана Плаксій

Редактор Марія Габлевич

Коректор Алла Костовська

Обкладинка Богдани Давидюк

Макет і верстка Миколи Ковальчука

♦

ТОВ «Видавничий Дім “КОМОРА”»

вулиця Кудряшова, 3, офіс 133, Київ, 03035

www.komorabooks.com

+38 044 221 05 84

komora.books@gmail.com

Свідоцтво ДК № 4588 від 31.07.2013

♦

Формат 84x108 1/32.

Папір книжковий полегшений. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 10,92. Обл.-вид. арк. 6,14.

Наклад 1000 прим. Зам. № 17-059.

В макеті використано цифрові шрифти Андрія Шевченка «Arsenal», «Bandera» та «Osnova».

♦

Надруковано ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”»

вулиця Віскозна, 8, Київ, 02660

Свідоцтво ДК № 2715 від 07.12.2006

Аскольд Мельничук

М48 Що сказано: Роман/Переклад Олени Фешовець, передмова Оксани Луцишиної. — Київ, Видавничий Дім «КОМОРА», 2017. — 208 с.

ISBN 978-617-7286-20-1

УДК 821.111(73)'06-3=161.2

Про автора

Аскольд Мельничук (нар. 1954 р. в Ірвінґтоні, штат Нью-Джерсі) — американський письменник українського походження, перекладач (зокрема сучасної української літератури), засновник легендарного літературного журналу AGNI. Автор п’яти романів. Дебютний роман «Що сказано» (What Is Told, 1994) увійшов до списку найпомітніших книжок року за версією New York Times. Другий, «Посол мертвих» (Ambassador of the Dead, 2002) — також про українських іммігрантів у США, — потрапив у десятку найкращих американських романів року за версією Los Angeles Times.

Лауреат численних відзнак та нагород, зокрема премії Джорджа Джаррета за видатні заслуги передсуспільством у галузі літератури та премії Макґінніса в галузі белетристики.

«Великий роман про жаль без каяття і втрату без остаточного з нею примирення».

Шеймус Гіні, лауреат Нобелівської премії 1995 р.

«Це поєднання міфу й реалізму, доповнене жорстокістю й комізмом, нагадує Гіарсія Маркеса».

Boston Globe

«Мельничук пише про природу історії й відданості, …про те, як небезпечно забувати про своїх привидів — а чи дозволяти їм брати гору над собою».

New York Times

«…напрочуд елеґантний стилістично, …то ґротесковий, сказати б — по-кундерівськи цинічний, а то раптом по-гемінґвеївськи драматично-пронизливий, і чимось невловним усе ж таки трішечки „батярськи“-галицький роман…»

Оксана Забужко

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

с.8: …і навіть до списку «помітних книг за версією Нью-Йорк Таймз», а це [набияка] => неабияка відзнака.

с.101: Ось Конг вдерся на Емпайр-Стейт-[білдінґґ] => білдінґ.

с.182: Дитячі [трупики вулицях] => трупики на вулицях, обліплені мухами.

Примітки

1

На віки вічні (лат). Тут і далі — примітки перекладача.

(обратно)

2

Чоловік з чуттєвими потребами (франц).

(обратно)

3

Божевілля трьох (франц).

(обратно)

4

Калібан — персонаж «Бурі» В. Шекспіра, неосвічений дикун.

(обратно)

5

Цілком, абсолютно (англ.).

(обратно)

6

Див. початок Шекспірового сонета 129: «Th’expense of Spirit in a waste of shame is lust in action…» («Витрата Духу в триньканні стидкому є хіть у дії…» / Пер. Наталі Бутук).

(обратно)

7

Рядок із поеми «Анабазис» Сен-Жон Перса, переклад Михайла Москаленка.

(обратно)

8

Sic transit gloria mundi (лат.) — «Так минає мирська слава». Вислів приписують Томі Кемпійському.

(обратно)

9

Великий, як кінь! Сильний, як лев! (італ.)

(обратно)

10

Фрі-Фолл (Free Fall) у дослівному перекладі — «вільне падіння». Можливо, автор виводить назву з реальних назв цього багатого на воду регіону, які включають слово falls, «водоспад».

(обратно)

11

Дослівно: (високе) становище зобов’язує (франц.).

(обратно)

12

Аріель — добрий дух водної або повітряної стихії; персонаж Шекспірівської «Бурі», що є символічною парою Калібану.

(обратно)

13

«…підіймеш обличчя своє»: будеш прощений. «І до тебе його пожадання…»: він (гріх) хоче оволодіти тобою (Буття 4:7). Тут і деінде цитується в перекладі о. Івана Огієнка.

(обратно)

14

Певно, так описано лоґо SeaLand (укр. «море»+«земля»), що складається, як ребус, із зображень тюленя, seal, і знака & (and, «і»).

(обратно)

15

Нью-Йоркська радіостанція класичної музики. Далі йдеться про сюжет опери Моцарта «Чарівна флейта».

(обратно)

16

R. М. Root (1863–1937) — відомий художник-імпресіоніст з Іллінойсу. Молоді роки провів у Парижі.

(обратно)

17

Популярна англійська дитяча пісенька.

(обратно)

18

Перший рядок «Марсельєзи».

(обратно)

19

Настільний теніс.

(обратно)

20

Світський, досвідчений чоловік (франц.)

(обратно)

21

Дієві особи цієї трагедії переплутані, надумані й причини. Це — наслідок старості Стефана і (можливо) підказка автора щодо того, як переказувані історії перетворюються на міфи.

(обратно)

22

Ukes (скор. від Ukrainians), «укри».

(обратно)

23

Це шахрайство (нім.).

(обратно)

Оглавление

Оксана Луцишина Що написано

Що сказано

  Мореплавці

    Жінка — це майбутнє

    Світ політики

    Колосмертне товариство

    Копійка всемогутня

    L’homme moyen sensuel[2]

    Ставка — життя або смерть

    Вода пам’ятає, або Мерці повертаються метеликами

    Витрата Духу[6]

    Відень, світова столиця

    Міжнародна допомогова організація

  Садові штати

    Доброчесне життя

    Земний рай

    Гроші

    Останні любові

    Пані з Avon

    Карпати

    Абу-Дабі

Інформація видавця

*** Примечания ***