Король шрамів [Лі Бардуґо] (fb2) читать онлайн

Адрік покрутив стерно.

— Ніно, я на тебе не гніваюсь. Я намагаюся вирішити, що ми робитимемо далі.

Дівчина налягла на весла.

— Трохи гніваєшся.

— Ніхто не гнівається, — втрутилася Леоні, підлаштовуючись під її темп. — Ми звільнили з того жахливого місця повний корабель гришників. До того ж не можна сказати, що в Бірґіра і його дурноверхих калфісків у доках не було безлічі ворогів. Вони могли мати великі проблеми під час своєї несподіваної перевірки. Я називаю це перемогою.

— Звичайно, називаєш, — відгукнувся Адрік. — Якщо в чомусь можна побачити сонячний бік, ти неодмінно це зробиш.

Щира правда. Леоні здавалася еліксиром веселощів, і навіть місяці, проведені у Фієрді, не загасили її сяйва.

«Ти що, мугикаєш? — приголомшено запитав якось Адрік, коли їм довелося цілу годину викопувати з багнюки свої сани. — Як можна бути такою невідступно оптимістичною? Це щось нездорове».

Леоні припинила мугикати, щоб ретельно обдумати його запитання, водночас лестощами намагалася змусити їхнього коня витягнути сани.

«Гадаю, це через те, що я мало не померла в дитинстві. Коли боги дозволяють тобі ще трохи помилуватися світом, варто ним насолоджуватися».

Адрік лише вигнув брову.

«У мене стріляли, різали ножем, кололи багнетом, а руку мені відірвав тіньовий демон. Та це аж нітрохи не поліпшило моєї вдачі».

Щира правда. Якщо Леоні була ходячим сонцем, Адрік був сумною грозовою хмарою, ось-ось готовою пролитися дощем.

Зараз хлопець кинув погляд на розсип зірок над головами і скерував човен до берега.

— «Ферштотен» треба буде перефарбувати, зробити для нього нові документи й вигадати нову легенду. Нам доведеться перенести свою діяльність до іншого порту. Можливо, Г’яра.

Ніна міцніше вчепилась у весла. Король Ніколаї відправив «Ферштотен», щоб той стояв і торгував у доку, за добрі пів року до початку місії Адрікової команди. Це був знайомий корабель, який майже не привертав уваги. Ідеальне прикриття. Невже вона діяла занадто поспішно? Капітан Бірґір був ненажерою, а не добропорядною людиною. Можливо, їй трохи занадто кортіло побачити його мертвим. Однак такою вона стала відтоді, як загинув Матаяс: однієї миті все гаразд, а вже наступної готова загарчати й заборсатися, як дикий звір.

Ні, наче поранений звір. І їй на певний час, як пораненому звірові, доведеться залягти на дно. Проведе кілька місяців у Маленькому Палаці, повертатиме до життя давню дружбу, їстиме знайому їжу, сидітиме біля вогню в Залі із золотим куполом, намагаючись пригадати, ким була до Матаяса, до того, як осяйний фієрданець зруйнував її життя своїм несподіваним благородством, до того, як дізналася, що мисливець на відьом може відкинути ненависть і страх та стати хлопцем, якого вона покохала. До того, як його забрали в неї. Та якщо існував якийсь спосіб повернутися до себе колишньої, Ніна його не знайшла. А тепер вона опинилася в Матаясовій країні, у цьому холодному ворожому місці.

— Подамося на південь, — сказала Леоні. — Незабаром похолоднішає. Ми зможемо повернутися сюди за кілька місяців, коли про старого доброго капітана Бірґіра всі забудуть.

Це був розсудливий план, та шепотливий хор у Ніниній голові знову погучнішав, і дівчина усвіломила, що вимовляє вголос:

— Нам слід вирушити до Кеєрута. Біженки, котрі не з’явилися в притулку, не просто передумали.

— Ти знаєш, що їх, найімовірніше, заарештували, — нагадав Адрік.

«Скажи їм правду, кохана моя».

— Так, знаю, — озвалася Ніна. — Але ви чули, що сказав старий. В Кеєруті зникають дівчата.

«Скажи їм, що чула поклик мертвих». — «Ти не знаєш цього, Матаясе».

Одна справа — чути голос покійного коханого, і геть інша — оголосити, наче вона може відчути… що саме? Ніна не знала. Проте не вважала шепіт у голові вигадкою. Щось тягнуло її на схід, до містечок на річці.

— Є ще дещо, — повела дівчина далі. — Жінки, з якими я працювала, присягалися, що в річці біля Ґефвалле скисла вода, а містечко прокляли.

Це привернуло Адрікову увагу. Як там колись, іще в Кеттердамі, сказав Джаспер? «Знаєш, як найлегше знайти гришу, котрий не хоче бути знайденим? Чекай на диво і слухай казочки на ніч». Оповідки про відьом і дивовижні події, попередження про прокляті місцини — усе це були дороговкази на шляху до речей, яких звичайні люди не розуміли. Іноді це були просто місцеві легенди. Та подекуди в таких місцях, придушуючи власну силу та живучи в суцільному страху, ховалися гриші. Гриші, котрим вони могли допомогти.

«Розкажи їм правду, Ніно».

Дівчина потерла руки.

«Ти як пес із кісткою, Матаясе». — «Як вовк. Я розповідав тобі, як Трассел псував мої черевики, якщо я не підвішував їх на гілці, до якої він не міг дістати?» Розповідав. Матаяс розповів їй усі можливі історії, намагаючись відвернути, коли вона одужувала від впливу парем. Він зберіг їй життя. Чому ж вона не змогла зробити те саме для нього?

— Прокляття, зіпсована вода в річках, — повела дівчина далі. — Якщо це виявиться не вартим нашої уваги, ми подамося на південь і я пригощу вас обох смачним обідом.

— У Фієрді? — перепитав Адрік. — Не ловитиму тебе на слові.

— Але якщо моя правда…

— Гаразд, — погодився хлопець. — Я надішлю повідомлення до Равки, що нам необхідно підготувати новий порт, і ми вирушимо до Ґефвалле.

Шепіт стишився до лагідного бурмотіння.

— Ніно… — Леоні повагалася. — Там навколо безкраї простори. Чудові землі. Ти зможеш знайти для нього місце.

Серцетлумачниця подивилася на темну воду, на вогні, що мерехтіли на березі.

«Знайти для нього місце». Наче Матаяс був старою шафою чи рослиною, якій потрібно достатньо сонця. «Його місце зі мною». Та це більше не було правдою. Матаяс зник. Тіло — єдине, що від нього залишилося, і без обережної майстерності Леоні воно давно б уже згнило. Ніна відчула в горлі клубок. Вона не плакатиме. Вони провели у Фієрді два місяці. Допомогли майже чотирьом десяткам гриш втекти від фієрданської влади. Перетнули сотні кілометрів голих полів і засніжених рівнин. Там було чимало місць для Матаясового спочинку. Час покласти цьому край. Вона покладе цьому край. І виконає одну зі своїх обіцянок, які давала хлопцеві.

— Я попіклуюся про це, — запевнила вона.

— І ще дещо, — утрутився Адрік, і дівчина почула наказ у його голосі, так не схожому на звичний зневірений тон. — Наша робота — шукати новобранців і біженців. Хай би що ми виявили в Ґефвалле, війну не починатимемо. Зберемо розвіддані, встановимо зв’язки, забезпечимо можливість утечі для тих, хто цього хоче, та й годі.

— А це план, — погодилася Ніна. Вона торкнулася пальцями кісткових скалок у рукавичках.

Та плани можуть змінитися.

4

Ніколаї

Попри Зоїне невдоволення, Ніколаї відмовився їхати з Івця. У його голові вже складався план, і хлопець не хотів марнувати ще один день на млявому торговельному саміті.

Його не цікавили ні Гайрам Шенк, ні його доньки на виданні, і Ніколаї вирішив, що наступного разу розмовлятиме із членом керчинської Торговельної Ради лише на власних засадах.

І через це, нехай навіть на нього в столиці чекало безліч справ, першу зупинку хлопець мав зробити у графа Кіріґіна. Йому та його найціннішому Творцеві потрібно було зібрати трохи інформації, до того ж правило було таке: якщо випадає нагода навідатися до Палацу задоволень, нею слід скористатися. А надто якщо Палац задоволень слугував прикриттям для таємної лабораторії.

Старий граф Кіріґін був крамар із Західної Равки, який заробив чималі статки, продаючи зброю й розвіддані, — а також усе, що погано лежало, — равканським ворогам. Проте його син служив разом із Ніколаї в Гальмгенді, і в обмін на дозвіл зберегти своє значне багатство та уникнути безчестя бути позбавленим титулу й побачити, як батька назавжди запроторять до в’язниці за державну зраду, молодший Кіріґін пообіцяв короні свої гроші та відданість. Це була надзвичайно розсудлива угода.

Вимоги Ніколаї не були загальноприйнятними: Кіріґін уже й так був неабиякий розпусник. А тепер йому слід було жити ще аморальніше, розкидатися грошима та зберігати репутацію горезвісного гріховодника й вискочня. Молодий граф ужився в роль із завзяттям: улаштовував вигадливі вечірки, відомі своєю нестримністю, і щосили намагався купити собі вхідний квиток у домівки равканських шляхтичів, котрі могли похизуватися пишнішими титулами і старовиннішими, хай навіть меншими статками. Одягався хлопець незугарно, пив надміру й вештався повсюди в такому недоумкувато радісному настрої, що незабаром його ім’я стало символом багатства і фіґлярства: «Ой, син Грицького — це просто жах якийсь, навряд чи з нього щось вийде, та принаймні він не Кіріґін».

Саме тому, коли Кіріґін купив чималий шматок землі на схід від Ос Альти, ніхто й оком не змигнув. «Звичайно, Кіріґін прагне триматися якнайближче до столиці, — шепотілися у вітальнях і салонах. — Намагається підлизатися до короля і знатних родин, навіть не сумнівайтеся. Але який вихований і притомний чоловік дозволить своїй доньці підійти до цього вискочня?» А коли Кіріґін найняв якогось розумаху-земені, щоб той спорудив для нього досі не бачений на равканських землях розважальний комплекс — починаючи від земельних робіт, для яких найняли тисячі людей, котрі мали перекопати долину, де раніше нічого не було; винного льоху, що буцімто простягнувся на півтора кілометра, і велетенського, створеного Плиноробами озера, яке перетнути на човні можна було, лише витративши декілька днів, — нікому й за вухом не засвербіло. Люди хитали головами, коли Кіріґін захопився повітряними кулями, і посміювалися в кулак, дізнавшись, що луки, з яких він запускав прогулянкові екскурсії, дуже часто потерпають від туманів. «Марнотратство, безглуздя, паскудство», — дружно виспівували вони. І всі сподівалися, що Кіріґін запросить їх на якесь із видовищних свят.

Кіріґін охрестив розкішний комплекс «Лазлайон» («Позолочена Балка»), — той так часто був оповитий туманами й вологою, що зазвичай його називали «Позолоченим Болотом», — і влаштовував там справді легендарні вечірки. Проте все це було частиною велетенської брехні, життєво важливої для равканського майбутнього брехні.

Як виявилося, винний льох Кіріґіна простягнувся на вісім кілометрів, а не на півтора, та й узагалі це був не винний льох, а підземний бункер, де розробляли зброю. Озеро використовували для випробувань прототипів морських кораблів і нових військово-морських авантюр Ніколаї. Густий туман, що так часто падав на долину, здебільшого був витвором рук Верескунів і мав забезпечити захист від допитливих поглядів та фієрданської повітряної розвідки. Лука з повітряними кулями насправді була аеродромом; а феєрверки, котрі частенько полюбляв запускати Кіріґін, маскували звуки стрільби з гвинтівок і мінометних обстрілів.

Звісно ж, не було жодного таємничого архітектора-земені. Ніколаї особисто спроєктував «Позолочену Балку», хоча за її зведення заплатив зі своєї кишені молодий граф Кіріґін. Король час від часу навідувався туди в гості на вечірку, покататися верхи, вирушити на полювання чи випити вишуканих графських вин. Та значно частіше він з’являвся в маєтку потайки, скориставшись особистим входом, і негайно вирушав перевірити, як просуваються справи його нового замислу.

Завітавши до «Позолоченої Балки», Ніколаї завжди відчував піднесення. Палац в Ос Альті аж кишів привидами. Батьковими злочинами. Материними невдачами. Спогадами про закривавлене братове тіло на підлозі й Дарклінґових тіньових солдатів, які вдерлися до Орлиного Гнізда через вікна. А от «Лазлайон» був дітищем Ніколаї. Тут демон, який переймав його ночами й бентежив думки, ненадовго зникав: логіка, віра в прогрес і приємні розважання з будівництвом велетенських штук, які згодом можна було підірвати, не підпускали чудовисько й близько. Проте «Позолочене Болото» було не лише ігровим майданчиком для його нових винаходів: саме тут сили Першої та Другої армій — традиційна зброя і гришинська сила — перетворювалися на щось цілковито нове. «Сподіваюся, — подумав Ніколаї, коли вони з Толею підійшли до сходів головної будівлі. — А може, саме тут я розтринькаю останні гроші з равканської військової казни й не матиму, чого показати, крім купки іржавих гвинтів і прохолодного озерця для безпутних вітрильників».

Равка була для нього багато чим: шляхетною пані, яка весь час вимагала, щоб за нею впадали; примхливою дитиною, котра не хоче ходити, а проситься на ручки; але найчастіше — потопельником: що ретельніше Ніколаї намагався врятувати її, то більше вона борсалася. Однак сподівався, що за допомогою науковців і солдатів «Позолоченого Болота» йому, можливо, вдасться витягнути свою країну на берег.

— Ваша величносте! — вигукнув Кіріґін, збігши сходами, щоб привітати Ніколаї. Його руде волосся було зібране в гладеньку зачіску, а вбраний хлопець був у фіолетове пальто й золоту парчу, які аж ніяк не пасували до такої ранньої години. Поряд із Толею в невиразній оливково-жовтій формі верхи на високому пастушому коні Кріґін здавався актором, котрий випадково потрапив до чужої п’єси. — Хіба ж можна сподіватися, що я приготую для вас найкращі розваги, якщо ви не повідомляєте про свій приїзд?

— Ах, Кіріґін, — озвався Ніколаї. Він проігнорував шанобливий графів уклін, натомість обійняв хлопця й поплескав по спині. — Я знаю, що ти любиш імпровізувати.

— Відвідини винного льоху стануть чудовим початком. Заходь.

— Ми з Толею радше проїхалися б верхи твоїми угіддями. Забезпечиш нам таку забавку о цій порі?

— Авжеж, ваша величносте. Узимку слід займатися спортом, щоб не замерзнути, а якщо ні, нам допоможуть три сотні пляшок керчинського бренді, на які я наклав лапу.

«Заради всіх святих». Іноді Ніколаї хвилювався, що Кіріґін вжився у свою роль нечестивця із дещо надмірним завзяттям.

— Тільки не дозволяй надудлитися всім моїм чиновникам, — попросив він. — Мені потрібно мати напохваті хоча б кілька тверезих міністрів.

— Звісно, звісно, — запевнив Кіріґін, визираючи на під’їзну доріжку з неприхованою надією на обличчі.

«Бідолашний дурник».

— Зоя відразу поїхала до столиці.

Кіріґін відкашлявся.

— Це мене не обходить. Просто замислився, чи є в мене той лікер, який їй так до вподоби. У командирки Назяленскі все гаразд?

— Гарна, як з картини, і аж сочиться злістю.

— Вона чарівна, чи не так? — мрійливо відгукнувся Кіріґін. — Ну, то я вас залишу. Перекажеш… їй мої вітання?

— Усі Святі, — буркнув Толя. — Вона б з’їла вас на сніданок.

Граф вишкірився.

— Можливо, це не така вже й погана смерть, еге ж?

— Кіріґін, друже мій давній, — утрутився Ніколаї. — Ти непоганий хлопець. Чому б тобі не знайти милу дівчину, якій подобаються лови і яка могла би полюбити такого марнотратника?

Кіріґін потупився, наче школяр.

— Я не можу відігнати думки про те, що під крижаною зовнішністю командирки Назяленскі ховається ніжна душа.

Толя пирхнув.

— Та вона може вичавити сік із вашого серця й випити його.

Кіріґін здавався приголомшеним, однак Ніколаї підозрював, що його вартовий має рацію. Він збагнув суть химерності Зоїної краси й те, чому чоловіки обожнювали вигадувати про неї всілякі оповідки.

Казали, що вона жорстока, позаяк колись їй завдали болю. Переконували, що вона холодна через те, що не зустріла правильного хлопчину, котрий зігрів би її. Вони були ладні на все, щоб заокруглити її гострі кути і змінити на краще характер, та який у цьому був сенс? Зоїне товариство було як міцний трунок. Бадьорить, проте краще триматися від нього подалі, якщо не можеш устояти на ногах.

Ніколаї влаштувався в сідлі.

— Під крижаною зовнішньою маскою командирки Назяленскі ховається ще холодніша суть, але я неодмінно перекажу, що ти побажав їй здоров’я.

Він пришпорив коня, пускаючи його риссю; Толя скористався королевим прикладом. Вони рушили вздовж білої гравійної доріжки, що бігла паралельно східній стіні головного будинку.

Крізь вікна до Ніколаї долинала музика з віталень та ігрових кімнат. Краєм ока він бачив постаті, загорнуті в шовк і обвішані коштовностями, а ще помітив оголеного чоловіка, який бігав залою в адміральському капелюсі, барабанячи ложкою по великому горщику.

Зморшки в Толі на чолі стали такими глибокими, що в них можна було посіяти насіння.

— Не варто, щоб корона асоціювалася з такими видовищами.

— Напевно, ні, — погодився Ніколаї. — Але равканцям подобаються їхні лідери, коли ті поводяться трохи недоречно. Вони не довіряють тим, у кого забагато чеснот.

Толя примружив золотисті очі.

— А ви справді довіряєте тому, у кого їх майже немає?

— Я знаю, що ти цього не схвалюєш. Але Кіріґін грає роль, про яку я його попросив. Можливо, він не великий розумник, але відданий.

— Як він може взагалі сподіватися, що Зоя гаятиме на нього свій час?

— Молімося, щоб цього ніколи не сталося. Бідолашному Кіріґіну краще спробувати станцювати вальс із ведмедем.

За люб’язністю і браком амбіції Кіріґіна ховалося добре серце. Він був благородною людиною з романтичними ідеями про обов’язок перед своєю державою й помітно соромився батькової поведінки, а це подобалося Ніколаї. Король боляче сприймав репутацію власного батька. І це була ще одна з багатьох причин, чому він навідувався до «Лазлайона» якомога рідше. Із тієї миті, коли погодився сісти на трон, Ніколаї чудово розумів, що мусить бути ліпшою людиною, ніж його батько, і ліпшим королем, ніж міг уявити себе його брат. Василія вбив Дарклінґ, і Ніколаї щосили намагався тужити за ними, але правда в тім, що братова неочікувана смерть виявилася надзвичайно вчасною.

Ніколаї із задоволенням помітив, як два садівники вийшли з-за живоплоту, коли вони з Толею звернули з гравійної доріжки. Уся прислуга Кіріґіна, від дівчаток-посудомийок до конюха й покоївки, складалася з королівських шпигунів.

— Бачите в небі соколів? — гукнув Ніколаї, скориставшись паролем, який дозволяв їм проїхати, уникнувши перевірки службою безпеки.

— Ні, але ми чуємо, що в лісі є лисиці, — відгукнувся один із чоловіків, і садівники повернулися до роботи. Пароль і відгук змінювалися щотижня й були одним зі способів приховати, що насправді відбувалося в «Позолоченому Болоті».

Над південним берегом озера висів густий штучний туман, і, лише подолавши цю імлу, Ніколаї з Толею побачили доки, у яких роїлися гриші й інженери Першої армії. На воді вишикувалася флотилія найновіших прототипів суден на повітряних крилах, вигаданих Ніколаї. Справжню флотилію планували сконструювати на таємній базі равканського узбережжя; вона мала складатися з невеличких, оснащених гарматами кораблів і велетенських транспортних суден для перевезення чого завгодно — від військових загонів до літальних апаратів. Це якщо Ніколаї якось удасться знайти гроші для цього проєкту.

Навіть Кіріґін не був достатньо багатий, щоб модернізувати цілий військово-морський флот.

Ніколаї хотів залишитися й подивитися на випробування, та сьогодні в нього були інші пріоритети. Вони з Толею припнули коней біля одного з порослих мохом гротів і увійшли в печеру. Повітря мало б бути вологим, та грот був несправжній, а ступінь вологості в лабораторіях і внутрішніх коридорах ретельно контролювали Верескуни. Ніколаї знайшов потрібну зазублину в камені поряд зі штучними соляними ліліями й занурив у дерен великий палець. Камінь посунувся, відтуливши латунну камеру. Король потягнув важіль, двері за ними зачинилися, і вони з Толею стали спускатися під землю, на глибину шостого поверху, до славнозвісного «винного льоху» Кіріґіна. Туди можна було дістатися кількома таємними ліфтами, що були розташовані по всьому маєтку.

— Ненавиджу цю частину, — пробурмотів Толя, — Здається, наче тебе поховали.

Ніколаї знав, що Толя мало не загинув під обвалом у печері під час служби із Заклинателькою сонця.

— Тобі слід було зачекати нагорі. Подивитися, як тестують нові двигуни. Мені б придався звіт про їхні успіхи.

Хлопець поправив стрічку, що стягувала його довге чорне волосся, та схрестив велетенські, укриті татуюваннями руки.

— Тамар каже, що страхи схожі на бур’яни. Якщо не зважати на них, вони розростатимуться.

Непогано, пощастило Тамар, Толиній близнючці: вона абсолютно нічого не боялася.

— Отже, для тебе змусити себе спуститися під землю щось на кшталт прополювання бур’янів у садку?

Толя заскреготів зубами.

— Якщо я не стикнуся зі страхом віч-на-віч, то ніколи не переможу його.

Ніколаї вирішив притяти язика.

Піт, що виступив на Толиному широкому чолі, й міцно зчеплені щелепи свідчили про те, що ця підземна екскурсія не йшла йому на користь. Однак у кожного з них після війни залишилися рани, і хлопець мав право зцілювати свої так, як йому видавалося належним. Ніколаї зігнув пальці в рукавичках і подумав про чорні шрами, якими вони вкрилися.

«Чи стало б мені сміливості подивитися чудовиську в очі?» Достеменно він цього не знав.

Ліфт відчинився, вони вийшли в чергову латунну клітку, і шлях їм перегородили товсті сталеві двері. Ніколаї взявся відчиняти Шайлерів кодовий замок, про який дізнався від одного вправного злодія в Кеттердамі. Уже за мить двері розчахнулися, і він опинився на місці.

Лабораторії були поділені на чотири основні відділення, однак за потреби всі вони співпрацювали: лати і броня для артилерії, морська зброя, повітряна зброя, а ще лабораторія, де намагалися розробити протиотруту для юрди парем і різновид препарату, який дозволить гришам нарощувати власну силу, не викликаючи залежності. Ніколаї завжди щонайперше зазирав до лабораторій. Він швидко побалакав зі своїм Алкемі, щоб підтвердити здогадки щодо протиотрути, які ґрунтувалися на останньому звіті, і забрати крихітний слоїк речовини, якою мав поділитися з Тріумвіратом. Зважаючи на те, що король збирався запропонувати радникам, йому хотілося привабити їх чимось конкретним.

Щоб знайти Давіда Костюка, йому знадобилося трохи більше часу, позаяк Творець працював у всіх лабораторних відділеннях. Та зрештою вони помітили його згорблену постать над кресленнями біля величезних резервуарів, де виготовляли мініатюрні прототипи нових підводних апаратів. Рукави Творцевої багряної кефти були потерті, а недбало підстрижене русяве волосся додавало хлопцеві схожості з глибоко замисленим кошлатим псом.

Ніколаї побачив крізь скло найновішу версію ізмарсії — підводного човна. На суходолі вони здавалися незграбними: широкі, пласкі, громіздкі, наче хтось узяв шматок якісного металу й розплющив його в крилатий млинець. Та під поверхнею води човни ставали елегантними гнучкими хижаками, які ковзають глибинами, слухаючись наказів Плиноробів; їхні екіпажі забезпечувало придатним для дихання повітрям поєднання сили Верескунів і фільтру, на вдосконалення якого Ніколаї з Давідом витратили майже рік. Неабияким викликом була необхідність озброїти флотилію. Лише тоді кораблі перетворяться на справжню зграю акул. А після цього? Це залежало від того, скільки військових кораблів збудують вороги Равки. Ізмарсія мала б непомітно рухатися водами Світового океану й атакувати, не виринаючи на поверхню. Вони змінять уявлення про морську зброю.

Давід підвів погляд із того місця, де радився з Надею Жабіною щодо системи маятників і клапанів, яку вони розробляли для наведення ракет.

— Сьогодні випробовують поверхневі двигуни, — пояснив він.

— І тобі доброго ранку, Давіде.

— А зараз ранок?

— Першим, що навело мене на цю думку, був світанок, — відповів Ніколаї. — Як просуваються справи щодо нових ракет?

— Ми досі намагаємося змусити їх тримати курс, — повідомила Надя; у променях світла, що відбивалося від резервуара з водою, її бліді загострені риси здавалися синюватими. Ця дівчина-Верескунка разом із молодшим братом Адріком билася пліч-о-пліч із Заклинателькою сонця, але відкрила в собі справжній талант до розробляння зброї. Вона була невіддільною частиною проєкту зі створення ізмарсії.

— Гадаю, ми вже наблизилися до мети.

Попри те що ця новина захопила винахідника, яким у душі був Ніколаї, його завзяття стримувала розмова з Гайрамом Шенком в Івці. Король майже фізично відчував, як Керч дихає йому в спину, і це відчуття йому не подобалося.

Ніколаї мав два правила для своїх Нольників — науковців і солдатів, котрі працювали в «Позолоченому Болоті», його нульових номерів, що належали не до Першої чи Другої армій, а до обох водночас. Насамперед будьте злодіями. Украдіть створене нашими ворогами й використайте його проти них. Байдуже, чи першою Равка винайшла якусь технологію, головне — можливість знайти спосіб удосконалити її.

Фієрданці розробили двигун для фургонів і броньованих танкових батальйонів, тож Равка зробила його достатньо потужним, щоб рухати вперед велетенські кораблі. Фієрданці збудували сталевий літальний апарат, керувати яким можна було без втручання Верескуна, тож Творці з Равки вкрали їхню ідею й розробили спритні літаки з безпечнішого й легшого алюмінію.

А друге правило? Будьте швидкими. За останній рік Фієрда домоглася значного поступу у військових технологіях — як їм це вдалося, Ніколаї ще не знав, — тож Равці слід було знайти спосіб не відставати.

Ніколаї постукав по кресленню на столі.

— Якщо паливні випробування для поверхневих двигунів будуть вдалими, скільки знадобиться часу, щоб узяти на озброєння ізмарсії?

— Кілька тижнів, — відповіла Надя.

— Пречудово.

— Але без сталі нам не вдасться запустити виробництво.

— І ви її отримаєте, — пообіцяв король. Він міг лише сподіватися, що каже правду.

— Дякую, ваша величносте, — сказала дівчина, усміхнувшись і вклонившись. Вона чомусь досі вірила у свого короля, та Ніколаї не знав, заспокоює його її віддана впевненість чи засмучує. Йому завжди вдавалося знайти спосіб утримати на плаву іржаву, напіврозвалену чортопхайку, якою була Равка, знайшовши ще трохи грошей, коли вони були особливо потрібні, уклавши вдалі союзи у вдалий момент, склепавши докупи кілька винаходів, які допомагали миршавій армії давати відсіч численним ворожим силам на кордонах. Для Ніколаї проблема завжди була можливістю, яка нічим не відрізнялася від тієї, що дав їм фієрданський двигун. Проблему слід було розібрати на деталі, збагнути, що нею керує, а потім зібрати з деталей те, що працюватиме на тебе, а не проти тебе.

Демон не погоджувався. Демона не цікавило розв’язання проблем, мистецтво управління державою чи майбутнє. Він був чистим голодом, потребою, яку негайно слід було задовольнити, убивши когось і зжерши.

«Я знайду спосіб». Ніколаї вірив у це все своє життя. Королівської волі було достатньо, щоб сформувати не лише долю, а й власне «я». І хлопець обирав те, що хотів показати людям: слухняний син, недбалий шахрай, вправний солдат, упевнений політик. Чудовисько загрожувало кожному з них. А за останні пів року нікому не вдалося знайти способу позбутися цієї потвори. Що йому залишалося робити, як не рухатися вперед? Менші звірі скавчали і смикалися, потрапивши в пастку. А лисиця знайшла вихід.

— Давіде, ти спав минулої ночі? — поцікавився Ніколаї.

Творець насупився.

— Не думаю.

— Він цілу ніч був тут, — пояснила Надя. — Фактично не спав.

— А ти? — перепитав король.

— Я… трохи подрімала, — ухильно озвалася дівчина.

— Я забираю тебе додому до Тамар.

— Але вона потрібна мені тут для паливних випробувань, — заперечив Давід.

— А тебе я забираю додому до Жені, — додав Ніколаї.

— Але…

— Не сперечайся, Давіде. Бо від цього хочеться підірвати щось, щоб довести свою владу. Мені треба зібрати Тріумвірат. І ви з Надею потрібні мені, щоб розпочати роботу над новою модифікацією ізмарсії.

Надя відкинула з очей біляве волосся.

— Я негайно можу виїжджати, ваша величносте.

— Не квапся одразу показувати свої надзвичайні вміння. Я хочу, щоб ти попіклувалася про те, аби саме ця модифікація не спрацювала.

Давід узявся скручувати креслення, ретельно складати пера й інструменти.

— Мені не подобається, коли він не розуміє, що каже.

Надя вигнула брови.

— Припускаю, у Вашої Величності є на це причина?

«У мене завжди є причина». Він витягне потопельника на берег, із криками та стусанами, якщо доведеться, і байдуже, чого вимагатиме демон.

— Я хочу влаштувати невеличку виставу, — пояснив Ніколаї, уже уявивши собі залите місячним сяйвом озеро й несамовитий безлад, який він збирався здійняти. — А отже, мені потрібен відповідний реквізит.

5

Ніна

Ґефвалле.

Що ближче вони під’їжджали до містечка, то складніше було не зважати на шелестіння шепотів у голові. Подекуди Ніна могла присягнутися, що чує голоси, туманні обриси слів, зрозуміти які було неможливо. А іноді звук перетворювався на шурхіт вітру в очереті.

«Розкажи їм, кохана моя».

Та що вона могла розповісти? Цей звук міг виявитися нічим. Можливо, це була слухова галюцинація, якісь залишкові ефекти її досвіду з парем. А може, це були мерці, які намагалися використати її.

Містечко лежало в затінку невисокого гірського хребта, під незграбними руїнами колишньої фортеці, а згодом збройової фабрики, що притулилася до високого стрімчака. Одразу можна було зрозуміти, що стару фабрику перетворили на щось нове, — на це натякали численні фургони й люди, що заходили й виходили з будівель, — та що саме це було?

Справжніх заїжджих дворів у містечку не було, лише корчма із двома гостьовими кімнатами, які вже були зайняті. Власник сказав їм, що монастир на горі іноді приймає подорожніх.

— Панянки з монастиря перуть для солдатів. Вони не заперечуватимуть проти кількох зайвих рук, які зможуть допомогти їм із поденним.

— У вас тут, мабуть, кипить робота, відколи запрацювала стара фабрика, — зауважила Ніна. — Це піде на користь вашій торгівлі.

Власник корчми похитав головою.

— Солдати приїхали майже рік тому. Місцевих не наймають, лише зливають у річку свої нечистоти.

— Ти не знаєш цього достеменно, — утрутилася огрядна жінка, що лущила за шинквасом горох. — Річка була повна відходів із шахт ще до того, як приїхали солдати і з труб знову повалив дим. — Вона кинула довгий погляд на Ніну та її супутників. — Розповідати про свої проблеми незнайомцям не вигідно.

Мандрівники зрозуміли її натяк і вирушили до головної вулиці. Це було навдивовижу гарненьке містечко з маленькими й затишними будиночками з яскраво розфарбованими в жовтий, рожевий та синій дверима і шпичастими дахами. Леоні подивилася на гору, де виднілася стара фабрика — великі квадратні будівлі з темними вікнами.

— Вони можуть виготовляти гвинтівки чи набої.

Адріків вираз обличчя був похмуріший, ніж зазвичай.

— Або ці нові броньовані танки, які їм так подобаються.

— У цьому разі ми зможемо передати до столиці трохи інформації, — озвалася Ніна. Вона сподівалася, що на них чекає дещо більше.

Серцетлумачниця з подивом помічала знаки Святих у цих місцях, які, як їй було відомо, не належали до мережі Грінґса. Дорогою вона теж їх бачила: вівтарі з символом Санта-Аліни замість Священного Джелового ясена, ікону Сан-Дем’яна Раймського у вітрині крамнички, дві схрещені шипасті гілки над дверима, що мали знаменувати благословення Сан-Фелікса. По всій Равці велися балачки про дива й химерні явища, і, схоже, Фієрда теж повірила у Святих із новим запалом. Ризиковано було так привселюдно займатися єрессю, коли неподалік стояли солдати, та, можливо, це були невеличкі прояви непокори містян, котрих обурювало те, що військові постійно чергували на фабриці.

Монастир розташовувався у північному передмісті, майже біля підніжжя пагорба, на якому стояла фабрика. Округла форма, молочно-білий камінь і дах із башточками надавали будівлі схожості з вежею, яка загубила свій замок.

Велика церква, що межувала з монастирем, була зведена із міцних, грубо витесаних колод, а вхід до неї обплітали зав’язані вигадливими вузлами ясенові гілки.

Подорожні залишили сани в стайнях і подзвонили в бічні двері. Їм відчинила дівчина у вишитому блакитному фартушку, а вже за кілька хвилин гостей зустріла Берегиня. Літня жінка була вбрана в темно-синій вовняний одяг і мала кругле обличчя зі щічками-яблучками, шкіра в неї була вкрита глибокими зморшками, немов це не вік залишив свої сліди, а хтось склав її ледь помітними охайними складками. Ніна представила своїх супутників, пояснила, що працює перекладачем у подружжя крамарів, і запитала, чи можуть вони зупинитися десь на території монастиря, поки знайомитимуться з околицями.

— Вони хоч трохи знають фієрданську?

— Біне, — озвався Адрік. — Трохи.

— Де форенен, — додала Леоні, усміхнувшись. — Вчимо.

— А де ваш чоловік? — поцікавилася Берегиня.

— Його забрало море, — відповіла Ніна, перевівши погляд на срібну обручку на пальці. — Нехай із Джелом спочиває.

— То він не був солдатом?

— Він рибалка.

— Ох. Гаразд, — озвалася жінка, наче така безкровна смерть засмутила її. — Я можу прихистити вас і жінку-земені на нижньому поверсі, біля кухонь. Але її чоловікові доведеться залишитися в стайнях. Не думаю, що він може заподіяти дівчатам шкоду, — додала вона, глипнувши на його застібнутий шпилькою рукав пальта, — та все ж.

Люди часто кидали такі бездумні зауваження на Адрікову адресу, та він лише люб’язно всміхнувся і простягнув уцілілою рукою плату за тиждень.

Берегиня розповіла гостям про розклад у монастирі, показуючи їм їдальню та стайні.

— Щоночі двері зачиняють о десятій і не відчиняють аж до ранку. Просимо вас у цей час читати або займатися мовчазною медитацією, щоб не заважати дівчатам навчатися.

— Вони всі послушниці? — поцікавилася Ніна.

— Деякі з них стануть Джерельницями. А інші лише навчаються тут, перш ніж повернутися до своїх родин чи чоловіків. А що ви, до речі, під цим перевозите? — запитала Берегиня, підіймаючи кутик брезенту, прив’язаного до саней.

Ніні інстинктивно захотілося ляснути жінку по руці. Натомість вона енергійно ступила крок уперед і потягнулася до мотузок, які утримували брезент.

— Ця пара винайшла новий зарядний механізм для гвинтівок.

Леоні, як на замовлення, витягнула з кишені пальта кольорову брошуру.

— Ціни на них доступні. Тож ми плануємо чималі продажі наступного року, — сказала вона. — Зараз шукаємо кількох дрібних інвесторів. Якщо хочете подивитися…

— Ні, щиро дякую, — поспіхом озвалася Берегиня. — Переконана, вони вражають, але, боюся, з фінансами в монастиря занадто туго, щоб укладати гроші в е-е-е… авантюри.

Це завжди спрацьовувало.

— Трапеза в нас о шостій, потім ранкові молитви, до яких ми, звичайно, запрошуємо вас приєднатися, а вечеря також о шостій. Хліб і сіль можна знайти на кухні. Споживання води нормоване.

— Нормоване? — перепитала Ніна.

— Так, воду ми беремо з криниці у Фельстеді, а шлях туди неблизький.

— А хіба до Ґжели не ближче?

Пухкі губи Берегині стиснулися.

— Ми демонструємо своє служіння Джелові багатьма способами. Подорож дарує чудову можливість для мовчазного споглядання.

«Там, угорі, біля старої фортеці, у річці скисла вода». Отже, Берегиня не хоче, щоб її паства пила з річної притоки, але й обговорювати це не бажає. Можливо, Джерельниці лише прали солдатську форму, та було не менш імовірно, що вони знали, що саме відбувається на фабриці.

Щойно Берегиня пішла, Адрік запропонував:

— Ходімо пройдімося.

Ніна перевірила кріплення брезенту, і вони вирушили до схилу гори розміреним прогулянковим кроком, навмисно гучно базікаючи на земені. Йшли паралельно до шляху, що вів до фабрики, та не поспішали, розглядаючи пташок і насолоджуючись краєвидами, які розгорталися на долину. Просто трійко туристів на прогулянці.

— Тобі буде зручно в стайнях? — запитала Леоні, коли вони йшли сосновим гаєм.

— Я впораюся, — запевнив Адрік. — Однорукий розпусник може й конями вдовольнитися. А Берегиня про це не подумала.

Леоні розреготалася і сказала:

— Найбільше овець задирає той вовк, якому вдалося непомітно потрапити до кошари.

Адрік пирхнув, та на його обличчі з’явилося щось схоже на задоволений вираз.

Ніна позаду них закотила очі. Якщо їй доведеться й далі провадити місію з цими двома недоумками, які вже завели свій танець, несміливо кидаючи компліменти й несподівано шаріючись, це просто може її доконати. Одна річ — знайти щастя і втратити його, і геть інша, — коли тобі під носа пхають небажане, як другий шматок торта, чуже щастя. Утім, вона ніколи не відмовлялася від другого шматка торта. «Це піде мені на користь, — переконувала вона себе. — Як свіжі овочі й уроки арифметики. І насолоджуватимусь я, певно, так само».

Урешті-решт вони дісталися прогалини між деревами, звідки було видно вхід до фабрики. Від побаченого голоси в Ніниній голові зашурхотіли гучніше за вітер, який розхитував сосни. Біля велетенських двостулкових дверей стояло двійко солдатів, а вздовж парапетів вишикувалися інші.

— До фабрики тут була фортеця, — пояснила Ніна, тицяючи пальцем у щось схоже на старі ніші, видовбані в кам’яних стінах. Позаду головної будівлі виднілася чимала водойма, і дівчина замислилася, чи не охолоджують за допомогою води машини, які працюють усередині.

— Гадаю, стратегічно це чудове місце, — озвався жалібним голосом Адрік. — Узвишшя. Безпечна місцина, щоб сховатися в разі атаки чи якщо річка вийде з берегів.

«Сила Джела, — подумала Ніна. — Невичерпне джерело, річкова лють».

Два комини видували в пообіднє небо сіро-блакитні бовдури диму, а «крамарі» дивилися, як до воріт під’їхала підвода. З цієї відстані неможливо було зрозуміти, про що вартові розмовляють із візником.

— Як думаєте, що на підводі? — запитав Адрік.

— Це може бути що завгодно, — озвалася Леоні. — Руда із шахт. Риба. Купа юрди.

Ніна потерла долонями плечі й кинула погляд на комини.

— Це не юрда. Я б відчула її запах. — Невеличкі дози звичайної юрди допомогли їй пережити битву з парем, та залишили дівчині на згадку підвищену чутливість до неї. — Що думаєш? — запитала вона в Адріка. — Залишаємося?

— Думаю, що хочу зазирнути всередину фортеці, проте мене влаштує, якщо ми дізнаємося, що за чортівню вони зливають у воду.

— Можливо, це відходи з шахт, — припустила Леоні.

— Якби це були шахти, рибалки здійняли б галас, щоб їх закрили. А страх змушує мешканців містечка мовчати.

— Візьмімо зразки води, — запропонувала дівчина. — Якщо мені вдасться відокремити забруднювачі, ми, можливо, зрозуміємо, що відбувається у фортеці.

— У тебе є все для цього необхідне? — поцікавився Адрік.

— Не зовсім. Я приїхала сюди, приготувавшись підробляти документи, а не перевіряти речовини на отруйність. Утім, мені, можливо, вдасться щось вигадати.

— Ти, напевно, скажеш, що можеш щось вигадати, навіть якщо я попрошу тебе роздобути магічний порошок, який змусить мене блювати м’ятними цукерками.

— Напевно, — усміхнувшись, озвалася Леоні. — Я просто спробую.

Адрік недовірливо похитав головою.

— Я стомлююся від самої лише думки про це.

— Мені знадобиться час, — повідомила Леоні, і Ніна побачила, як спохмурніло її обличчя. — Отрути — хитра штука.

— Ми не зможемо залишатися тут довго, не привертаючи уваги, — нагадав хлопець. — У містечку недостатньо жвава торгівля, щоб пояснити наше перебування тут. А на додачу я не хочу, щоб ми застрягли в снігах, якщо налетить несамовита хурделиця.

— Я знаю, — погодилася Ніна. Це вона змусила їх приїхати сюди і сподівалася, що тут вдасться знайти щось більше за відновлене збройове підприємство. — Затримаймося тут на тиждень.

Запала тиша, і дівчині здалося, наче вона фізично відчула стурбованість, що промайнула між Леоні та Адріком. Леоні обережно торкнулася її руки.

— Ніно… — почала вона, і та одразу здогадалася, що саме дівчина збирається сказати.

Шепіт у голові знову погучнішав, проте Ніна не зважала на нього.

Натомість вона подивилася на долину, на густий ліс, на блискучу притоку, що звивалася між деревами, наче мерехтливий ланцюжок у скриньці з коштовностями, на охайне маленьке містечко, розділене навпіл дорогою. Воно не здавалося ворожою територією. Воно здавалося спокійною місциною, куди люди прийшли, щоби збудувати собі домівки і спробувати влаштувати власні життя, де солдатські й воєнні справи були звичайним зазіханням на їхню землю.

В іншому житті вони з Матаясом могли б оселитися в такій місцині. Вони сперечалися б про те, на якій відстані слід залишатися від великого міста. Ніні кортіло б, щоб неподалік були люди й веселощі, а Матаяс бурмотів би, що йому потрібен спокій. Вони дійшли б згоди. Сперечалися б, а потім мирилися, цілуючись. Та де вони вдвох могли б почуватися в безпеці? У Фієрді? У Равці? Чи існувало таке місце, де вони були б по-справжньомувільними й щасливими? В іншому житті, в іншому світі.

«Уже час, Ніно. Поверни мене моєму богові».

Дівчина глибоко зітхнула і промовила:

— Мені знадобляться два дні, щоб відвезти його до чистої води.

Промовляючи ці слова, вона відчувала, як розкололося серце: щосили розмахнулася сокира, лезо протнуло кору й увіп’ялось у м’яку білу деревину.

— Тобі не слід їхати наодинці, — без надмірного завзяття в голосі озвався Адрік. Здавалося, наче хлопчина розмірковує, чи надівати вологу пару шкарпеток. — Я можу поїхати сам…

Десь унизу пролунав якийсь звук. Усі вичікувально завмерли, тіла напружилися. Запала тиша, а тоді розкотився крик.

— Лука, — прошепотіла Ніна.

Адрік помчав униз схилом, жестом наказуючи дівчатам не відставати; його похмурий вираз обличчя миттю зник, звільнивши місце óбразу загартованого бійця. Вони трималися в затінку, сторожко рухаючись і повільно підкрадаючись ближче.

— Солдати, — прошепотіла Леоні, визираючи крізь гілки.

Група молодиків у сірій формі метушилася біля струмка, горлаючи одне на одного. Двоє сиділи верхи, а решта спішилася й намагалася заспокоїти коня, який чогось злякався і скинув вершника. Ніна бачила, що солдатів черевик застряг у стремені, й кінь, шаленіючи на мілині, тягнув кавалериста за собою, мало не наступаючи бідоласі на голову копитами. Достатньо одного міцного удару, щоб череп хлопчини розколовся.

— Нам слід допомогти їм, — вирішила Леоні.

— Нам слід повертатися в безпечне містечко, — заперечив Адрік. — Вони впораються.

— І нам набридатиме на одного фієрданського солдата менше, — пробурмотіла собі під ніс Ніна.

«Ніно».

Адрік із Леоні витріщилися на неї. Хлопець скидався на плакальника, котрий чекає воскресіння, і навіть сонячне обличчя Леоні стурбовано захмарилося.

Вона не схвалювала її слів. Адрік не схвалював її слів. Хай йому грець, у глибині душі Ніна їх теж не схвалювала. Та відколи Матаяс покинув її — відколи його забрали в неї, — дівчина втратила частинку себе, яка цим переймалася. Який в усьому цьому був сенс? Рятуєш одне життя лише для того, щоб побачити, як відбирають інше. Добро зникло. А зло? Ніна подивилася на молодих фієрданців у формі — майбутніх убивць. Яке право вони мали вижити, коли її Матаяс, її вродливий варвар покинув цей світ?

«Ніно».

Дівчина шкодувала, що не може затиснути долонями вуха й наказати йому дати їй спокій. Хоча їй цього аж ніяк не хотілося.

«Невже ти неодмінно мусиш наполягати, щоб я залишалася людяною?» — мовчки пожалілася вона.

«Я знаю, яка ти сильна, Ніно. Моя смерть не зможе тебе зламати».

— І що нам узагалі слід робити? — поцікавилася дівчина вголос.

— Я знаю, як поводитися з кіньми, — запропонувала свою допомогу Леоні.

Адрік закотив очі.

— Ну, почалося.

— Це забезпечить нам прихильність місцевих, — наполягала дівчина, уже просуваючись між дерев. — А друзі серед солдатів можуть стати нам у пригоді.

— Друзі серед солдатів? — недовірливо перепитала Ніна.

— Ходімо, — гукнув її Адрік. — Якщо дозволимо Леоні діяти на власний розсуд, вона запросить їх на піжамну вечірку.

— Ґедренен! — крикнув хтось із солдатів, коли вони вийшли на галявину. «Незнайомці!» Голос у нього був геть дитячий.

— Ми можемо чимось допомогти? — гукнула Ніна фієрданською.

— Ні! — пролунало з берега. — Аніруш!

Аж тоді дівчина збагнула, що це не чоловіки — усі солдати були вбраними у фієрданську форму дівчатами.

Ніна звела руки вгору, намагаючись досягнути миру.

— Дозвольте допомогти вам, товариші. Моя подруга-земені знається на конях.

Вона щиро сподівалася, що так і є, а Леоні не передала куті меду з оптимізмом, насправді маючи на увазі «колись у мене був поні».

Дівчина підійшла до крайки води, тихенько наслідуючи іржання й бурмочучи щось на земені. Широко розкинувши руки, вона повільно рушила ліворуч, а потім праворуч.

— Мені потрібна мотузка, — спокійно наказала, не відводячи погляду від коня.

Уперед виїхала одна з вершниць. Вона була висока, десь метр вісімдесят, і немов уся складалася виключно зі сталевих м’язів. Шкіра в неї була теплого жовтаво-коричневого відтінку, який так далеко на півночі зазвичай натякав на предків-хеджутів; із-під військового кашкета вибилося кілька червонястих пасом. Тепер, коли дівчата опинилися ближче, Ніна помітила, що форма в них завелика й погано припасована.

«Крадена».

Підборіддя високої дівчини задерлося. Вона була приблизно Нінина ровесниця, і навіть якщо боялася викриття, то майстерно це приховувала.

Вершниця кинула мотузку Ніні, а та передала її Леоні, тримаючись віддалік.

Чим займалися ці дівчата? Вони не служили у фієрданській армії. Вони нечасто їздили верхи, а якщо навіть їздили, то не сиділи в сідлі по-чоловічому. Вони навіть не носили штанів, тільки важкі спідниці, що мали б захистити їхню цноту.

Заплутана в стременах дівчина застогнала, смикаючись і намагаючись виповзти на мілину. Її солом’яно-біляве волосся розсипалося по плечах, а з порізу на чолі струменіла кров. Утім, вона була жива, а череп не розколовся на шматки, принаймні поки що.

Леоні прикипіла поглядом до коня і скрутила мотузку в аркан. Без поспіху складаючи її вільними петлями, вона весь час низько й заспокійливо мугикала щось, а решта заклякла, спостерігаючи за нею. Аж раптом, не змінюючи ритму, дівчина кинула мотузку плавною дугою. Аркан ідеальним рухом упав тварині на шию, і кінь, різко заіржавши, позадкував. Леоні знову ступила кілька кроків ліворуч і праворуч, крутячи мотузку й натягуючи її сильно, однак не змагаючись із твариною. Кінець кінцем кінь заспокоївся.

Висока дівчина, яка дала Ніні мотузку, вийшла вперед, та Леоні рвучко хитнула головою.

— Не заважай їй, — тихо попросила Ніна.

Загострена нижня щелепа дівчини залилася рум’янцем.

Леоні повільно підійшла до коня й поклала руку йому на шию, погладжуючи гриву до холки.

— Тебе щось налякало? — запитала вона на земені, обережно обходячи коня збоку. Вона нахилилася й жестом наказала дівчині, що із засклянілими очима лежала у воді, не рухатися. Леоні не хотіла ризикувати й знову налякати тварину. Ніна сподівалася, що дівчина достатньо при тямі, щоб послухатися.

— Тобі нíчого боятися, — пробурмотіла Леоні.

Вона звільнила дівочу ногу зі стремена, а потім швидко напнула мотузку й повела коня геть.

Дівчина ще довго лежала у воді.

Потім схлипнула й підвелася. Подружки мерщій кинулися до неї й витягнули зі струмка.

Леоні підвела коня туди, де стояли Ніна з високою дівчиною.

— Є якісь припущення стосовно того, що його налякало? — запитала вона на земені.

Ніна переклала, але висока дівчина не відповіла, лише примружила мідні очі.

— Що ви тут робили?

— Окрім того, що рятували життя твоєї подружки? — м’яко додала Ніна.

— Не думаю, що вона могла загинути.

— Ні? Лише стікала б кров’ю до непритомності, а може, впала б у кому після удару копитом по голові?

— У нас усе було під контролем, — наполягала дівчина. Потім озирнулася на дерева. — Ви прийшли з північного лісу. Там, нагорі, нічого немає.

— Ми так і зрозуміли. Ми новачки в цих краях. А у Ґефвалле прогулянки околицями вважаються злочином?

— З узвишшя добре видно фабрику.

— Он воно що! — вигукнула Ніна й повернулася до Адріка з Леоні. — Будівля, яку ми бачили, — це якась фабрика. — Краще дотримуватися їхньої легенди: ану, як котрась із цих дівчат трохи розуміє земені. Ніна знову повернулася до високої дівчини. — Ми подумали, що вона трохи схожа на фортецю. А що там виготовляють? — невинним тоном поцікавилася вона.

— Це мене не стосується, і сумніваюся, що стосується вас. Ви зупинилися в монастирі?

Скільки ж цій дівчині було відомо й чому вона ставилася до них так вороже?

Напевно, вона сестра солдата і її з дитинства вчили ставитися до всього підозріло. Нінині пальці смикнулися, і вона відчула, як засовалися скалки кісток. Вона не хотіла завдавати цій дівчині болю, та якщо доведеться, то завдасть. Останнє, що їм потрібно, це щоб хтось побіг додому й розпатякав про незнайомців у лісі, які шпигують біля фабрики. Аж раптом висока дівчина стиснула кулаки і попросила:

— Я… ви не скажете Берегині, що бачили нас тут?

Раптом її бажання захиститися стало зрозумілим. Поцуплена форма. Виїзд до лісу посеред дня. Вона спробувала б атакувати, але небезпідставно боялася, що її викриють.

— Ви послушниці? — запитала Ніна.

— Ми всі навчаємося в монастирі. Дехто з нас вийде заміж. А деякі стануть Джерельницями і присвятять життя Джелові. — Схоже, жодна з цих перспектив її не надихала.

Ніна прибрала серйознішого виразу, раптом збагнувши, що наслідує Матаяса.

— По-чоловічому скачете верхи, вдягаєте штани, вирушаєте до лісу без супроводу… З нашого боку було б безвідповідально не розповісти про це Берегині, а надто зважаючи на її щедрість.

Висока дівчина сполотніла, і Ніна відчула докір сумління. Якщо незнайомка справді її ровесниця, то вона вже застара, щоб стати послушницею. Та й решта теж. То, може, ці дівчата невдахи? Ті, кого не взяли заміж? Що стається з фієрданками, котрі не реалізувалися як дружини чи матері? У Равці, як не крути, багато чого було не так, але принаймні там Ніна могла пройти військовий вишкіл і стати тією, ким їй судилося.

«Мати право боротися й померти пліч-о-пліч із чоловіками?» — «Так, Матаясе. Мати право».

А що б він подумав про цих дівчат у краденому одязі?

— Де ви взяли цю форму? — запитала Ніна.

— У пральні. Солдати віддають прання до монастиря.

— То ви до всього ще й злодійки, — зауважила Серцетлумачниця. Можливо, вона співчувала їм, але не збиралася виказувати себе.

— Ми просто позичили одяг. Це був жарт. Більше ми так не робитимемо.

Щодо цього Ніна сумнівалася. Дівчата не вперше й не востаннє «позичили» форму й коней. Віддалік їм удавалося зберігати схожість із солдатами, котрі виїхали на тренування, і гасати околицями, відчуваючи свободу, якої деінде їм не довелося б скуштувати. Але так ризикувати? Ніна навіть уявити не могла, яке покарання чекає на дівчат, якщо їх упіймають.

— А ти що скажеш, Адріку? — поцікавилася вона, залишаючи право вирішувати чоловікові, як учинила б порядна фієрданка, хай навіть Ніна була іноземка.

Хлопець кинув на послушниць оцінювальний погляд, удаючи, наче розмірковує.

— Гаразд. Ми нікому не розповімо про те, що сьогодні бачили.

Ніна кивнула високій дівчині, котра вочевидь розслабилася так, що аж постава змінилася, і фієрданки узялися затягати поранену подругу в сідло.

— Відвезіть її додому й полікуйте, — наказала Ніна з манірною зверхністю студентки, котра нізащо у світі не порушила б правил. — Сьогодні ввечері вам слід подякувати в молитвах Джелу за те, що він пробачає своїй пастві таку легковажність.

Висока дівчина вклонилася.

— Джел єрендем.

Вона осідлала коня.

— І ліпше нам більше нє бачився, — ламаною фієрданською додав Адрік.

— Так, сер. Авжеж, — запевнила дівчина; утім, коли вона відверталася, Ніна помітила в її мідних очах зухвалу іскорку. Інших можна було залякати, але не її. У неї особливе серце. Вона їздитиме верхи. Вона полюватиме. Вона битиметься, коли зможе. І саме це допоможе їй залишитися живою.

Коли послушниці зникли з галявини, Ніна озвалася:

— Вони і словом не прохопляться.

— Так, — погодився Адрік. — Вони, вочевидь, злякалися, що ми поговоримо з Берегинею. Ну ж бо, наповнімо фляжки. Зразки можна взяти з собою до стаєнь.

Проте Ніна ще не готова була покидати гори. Шепіт пролунав знову, і цього разу вона не збиралася його ігнорувати.

— Я хочу ще раз подивитися на фабрику.

— Чому?

«Що на це відповісти?»

— Я… я просто думаю, що там ще є на що подивитися. — Хор у її голові зітхнув.

Адрік був налаштований скептично.

— Іди, але будь обережна. І не вплутуйся ні в що, чула?

Дівчина кивнула, але Творець, схоже, помітив у виразі її обличчя щось, що йому не сподобалось.

— Ніно, не вплутуйся. Якщо тебе впіймають, це поставить під удар усю нашу роботу у Фієрді. Це не прохання, а наказ.

— Так, сер, — відгукнулася Ніна, вправно приховавши розчарування, яке відчула. Слухняність ніколи не була її козирем, до того ж вона занадто давно навчилася вирішувати все самотужки. Проте дівчині хотілося служити Равці, а це означало, що слід із самого початку навчитися виконувати те, що тобі кажуть.

«Трассел неохоче слухався моїх наказів. А я підкуповував його шматочками стейка». — «Ти серйозно, Матаясе? Може, мені слід укусити Адріка наступного разу, коли він мені набридатиме. Я не вовк. Я вихована панянка… хоча "стейк" звучить непогано».

— Ми з Леоні наберемо зразки води тут і в притоці, ближче до міста, — повів далі Адрік, і Ніна зраділа, що він не може читати думок. — Повертайся, поки не стемніє.

Дівчина рушила до дерев, не поспішаючи повертатися до фабрики, поки не пересвідчиться, що за нею ніхто не спостерігає. Цього разу вона не пішла дорогою. Натомість прислухалася до шепоту; вирішила, що не вигадує, наче звук збуджено гучнішає, коли вона підіймається вгору, тож дозволила хорові повести себе далі на схід. Сповнені передчуття голоси змушували її переставляти стомлені ноги, шурхіт дедалі гучнішав, звук був схожий на збудженні балачки в залі перед початком вистави. А може, страти.

Коли нарешті вона знову побачила фортецю, сонце вже майже сховалося. «Чому пригоди завжди змушують ходити пішки?» — замислилася дівчина. Вона якимось чином опинилася позаду будівлі, тож тепер була з іншого боку, ближче до західного крила. Звідси Ніна бачила брудну дорогу, що вела до інших воріт, які підпирали двоє знуджених вартових. Ця частина фабрики, схоже, занепадала. Вікна вибиті, ніде не видно, щоб хтось працював.

Також звідси можна було краще роздивитися водойму. Її захисна стінка вигиналася у вигляді велетенського ясена — з опуклого каменю випиналися товсті переплетені гілки й коріння. Не варто було навіть сумніватися: після будівництва цю греблю освятили. Фієрданці завжди читали молитви повсюди, де була вода: біля млинів та в гаванях, у велетенських північних шахтах, де святі слова щосезону висікали на кризі. Біля підніжжя греблі виднівся круглий шлюз, і Ніна розгледіла в багнюці навколо нього купи сміття. Забруднення Джелових вод вважалося у Фієрді злочином і каралося смертю. Напевно, ті солдати були не надто релігійними.

Дивитися там не дуже було на що, але шепотіння в Ніниній голові перетворилося на лемент, і тепер дівчина чула, що голоси не збуджені — у них вчувалося страждання.

Ніна потягнулася до своєї сили — тієї, що створила всередині неї парем. Відчула потік невидимої ріки, якої не вмістила б жодна людина. Це була смерть — холодна неминуча течія, і, зосередившись, дівчина відчула, куди та біжить і де закручується у вир. Вона дозволила свідомості пірнути в холодну воду в пошуках голосів.

«Де ви? — запитала вона в темряві. — Хто ви?» Коли течія накрила Ніну, немов намагаючись потягнути її за собою, жбурнути в глибини, дівчина задихнулася. Стогін усередині підіймався схожою на жаску повінь хвилею.

Смерть хотіла заявити свої права на неї. Ніна це відчувала. І хіба якась частина її не мріяла на це погодитись?

«Ніно, повертайся».

Вода більше не здавалася холодною.

Вона здавалася люб’язною. Наче гостинна господиня.

«Ніно. Не здавайся на волю течії».

Нінині очі вибалушилися. Дівчину знову обійняв світ живих — щебетання пташок, вологий аромат ґрунту під підошвами черевиків, цвіркотіння крихітних створінь у підліску. Вона подивилася на скособочений силует фабрики й відчула, як мороз пішов поза шкурою. Голоси стихли, проте вона досі чула, як вони плачуть. Вона знала, хто це.

Сотні жінок і дівчат.

Усі вони були мертві.

Тут, на вершечку гори, Ніну оточували могили.

6

Ніколаї

Ніколаї з Толею привезли Давіда та Надю назад до столиці підземним тунелем, що простягнувся від «Позолоченого Болота» аж до угідь Ґранд-Палацу — глибоко під землею вони подолали майже двадцять п’ять кілометрів. Бідолашний Толя всю дорогу щось бурмотів собі під ніс. І це щось було віршоване.

Король залюбки врятував би хлопця і свої власні вуха від цієї травми, та голова його служби безпеки запевнив, що з ним усе буде гаразд. Крім того, до Ніколаї дійшли чутки, що юрба прочан, які розклали табір під міськими стінами, за останні кілька днів суттєво збільшилася: люди вимагали королівської аудієнції. Бракувало тільки, щоб якийсь надміру палкий фанатик кинувся під копита одному з королівських вершників. Ніколаї сьогодні не збирався робити з когось мученика.

На поверхню вони виїхали позаду дзюркотливого рукотворного водоспаду неподалік королівських стаєнь, доріжку до якого охороняло двійко найвідданіших королю вартових. Вартові в біло-золотій формі, з охайно укладеним набік волоссям і однаковою врочистою солдатською байдужістю на обличчі скидалися на братів, проте характерами були схожі як макогін на ночви. Трухін завжди реготав і аж кипів від завзяття; а Ісаак був такий сором’язливий, що ледве змушував себе дивитися комусь в очі.

Хлопці й оком не змигнули, коли почет Ніколаї з’явився з-за живоплоту.

— Трухін, — звернувся до вартового король. — Що я цікавого проґавив за час подорожі?

Хлопцеве насуплене обличчя вмить розпливлося в невимушеній усмішці.

— Ласкаво просимо додому, ваша величносте. Тут небагато новин, хіба те, що Пекельники підпалили ліс за озером.

«Схоже на Кувея». Ніколаї був у захваті від таланту шуанського хлопчини влаштовувати безлад навколо себе. А надто через те, що Пекельник був Зоїною проблемою.

— Звучить не надто погано.

Усмішка Трухіна стала жалісливою.

— Здається, міністр оборони побував у вогні. Але він не постраждав.

— Усе гаразд, поки ніхто не підпалив міністра фінансів. Кав аненьє? — звернувся Ніколаї до Ісаака на земені. Він дізнався про хлопцеву здібність до мов ще під час служби в Гальмгенді й заохочував його розвивати цей хист.

Ісаак злегка вклонився.

— Вимова дедалі краща, ваша величносте.

— Можеш мені не лестити, Ісааку.

Хлопець відкашлявся.

— Ну, «день» на земені буде «кан», а не «кав». Чи, може, ви хотіли поцікавитися, як там мій віслюк?

— Сподіваюся, з твоїм віслюком усе гаразд, але тобі слід без вагань виправляти мене, якщо я припускаюся помилки.

— Так, ваша величносте, — невпевнено озвався Ісаак.

— Не турбуйтеся, — заспокоїв Ніколаї, коли вони залишили вартових позаду й рушили до Ґранд-Палацу. — Таке нечасто трапляється.

Прості слова. Старі слова. Та вони щодня дедалі більше різнилися з тим, що відбувалося насправді.

Ніколаї помітив крізь дерева позолочені тераси Ґранд-Палацу, що висилися одна над одною, наче глазуровані коржі найдорожчого у світі торта. Його предки полюбляли надмірні прояви всього, крім гарного смаку. Власне, зараз він тут однаково не зупинятиметься. Натомість хлопець повернув ліворуч, до Маленького Палацу, подолав лісок і опинився там, звідки розгортався краєвид на золоті куполи будівлі й блискуче синє озеро за нею, посеред якого виднівся крихітний острівець.

Король провів тут чимало часу, та в цьому місці однаково було щось особливе: височенні вежі, старовинні дерев’яні стіни, інкрустовані перламутром і прикрашені різьбою з різноманітними квітами і тваринами. Ніколаї завжди здавалося, наче він заходить на чужу територію, залишає позаду новий світ і опиняється там, де укладають нечестиві угоди. Напевно, йому слід було припинити читати стільки романів.

По всіх усюдах метушилися гриші в яскравих кефтах — формі, яку Толя з Тамар рішуче відмовилися вдягати, натомість віддавши перевагу оливковому однострою Першої армії. Близнюки полюбляли закасувати рукави, хизуючись смаглявою бронзовою шкірою, прикрашеною символами Сонячної святої.

Зоя і Женя вже чекали на них у штабі.

— Ти запізнився, — зауважила Назяленскі.

— Я король, — нагадав Ніколаї, — а отже, це ви прийшли зарано.

Коли йшлося про державні справи, Тріумвірат Гриші зазвичай зустрічався з Ніколаї у Ґранд-Палаці, у тому самому приміщенні, де король засідав із міністрами й генералами. Та якщо хотілося поговорити, по-справжньому поговорити, не боячись, що у стін є вуха, вони збиралися у зведених Дарклінґом кімнатах. Той чудово розумівся на зберіганні таємниць: у штабі не було вікон, а єдиними дверима можна було скористатися, лише зайшовши через Маленький Палац. Стіни були прикрашені намальованими на стародавній лад мапами Равки. У дитинстві вони б зачарували Ніколаї, якби йому дозволили бодай наблизитися до них.

— У нас проблема, — сказав король навпрямець і влаштувався на стільці в голові стола, поставивши на коліно горнятко з чаєм.

— Казати, що в нас проблема, це наче нагадувати, що Толя голодний, — відповіла Зоя, не зважаючи на розгніваний погляд хлопця й наливаючи собі з самовара чаю. — Це мало б мене здивувати?

Вона була вбрана в синю вовняну кефту (за холодної погоди так вдягалася більшість Етерців) зі срібною вишивкою на рукавах і подолі та сірим лисячим хутром на комірці. Попри довгу подорож назад до Ос Альти, що тривала кілька днів і ночей, утомленою дівчина аж ніяк не здавалася. Зоя завжди залишалася генералом, а бездоганний вигляд став частиною броні. Ніколаї глипнув на свої ідеально відполіровані черевики. Такі дрібниці він поважав.

— Але ця халепа особливо смачненька, — повідомив він.

— О ні, — застогнала Женя. — Коли ти так кажеш, усе незабаром полетить під три чорти.

Кефта дівчини була червоного кольору Корпуснійців, лише на відтінок темнішого за її волосся, а манжети вигаптувані темно-синім; таку комбінацію кольорів носили тільки Женя та її підрозділ Краяльників. Утім, і манжети, і пруг були прикрашені ще й золотою ниткою, що пасувала до прикрашеної сонцем на згадку про Аліну Старкову пов’язки на оці. Ніколаї додав сонце, що сходить, до геральдичних символів Ланцових і не приховував, що цей жест був продиктований необхідністю підтримати громадську думку й особистими почуттями.

І попри те, що дівчина давно покинула їх, іноді королю здавалося, наче Аліна крокує за ними з однієї кімнати до іншої, а її присутність була такою ж відчутною, як тепло літнього сонця.

Ніколаї постукав ложечкою по горнятку.

— Давід із Надею майже закінчили вдосконалювати збройну систему ізмарсії.

Творець навіть не завдав собі клопоту відірватися від книжки, яку приніс із собою, — він читав про осмотичні фільтри, що здавалися Ніколаї надзвичайно корисними.

— Твоя правда, Женю. Схоже, проблема дуже серйозна.

Дівчина схилила голову набік.

— Чому ти так думаєш?

— Він розпочав із гарних новин.

Ніколаї із Зоєю перезирнулися, і дівчина оголосила:

— На торговельному саміті в Івці до короля підійшов Гайрам Шенк. Торговельній Раді Керчу відомо про наші підводні човни.

Тамар роздратовано відкинула волосся.

— Хай йому грець. Я так і знала, що зі старих лабораторій витікає інформація. Нам слід було раніше переїхати до «Лазлайона».

— Вони однаково колись мали про це дізнатися, — утрутився Толя.

А Давід пробурмотів:

— Підводні кораблі можна використовувати в мирних галузях. Для досліджень, геологічної розвідки.

Хлопцеві ніколи не подобалося називати себе розробником зброї. Проте вони не могли дозволити собі залишатися такими наївними.

Тамар обіперлася об стіну, підібгавши ногу.

— Не вдаваймо, наче не знаємо, для чого Керч збирається використати наших акул.

Гайрам Шенк і крамарі з Ради Керчу присягалися, буцімто ізмарсії потрібні їм для захисту від сусідів-шуанців та можливих фієрданських блокад. Але Ніколаї знав правду. Її знали всі. Керч уже намітила собі ціль: новоземські кораблі.

Земені будували власний флот і прокладали нові торговельні шляхи. Їм більше не потрібні були керчинські порти чи керчинські судна, тож могутній Керч, що так довго беззаперечно правив морями і світовою торгівлею, вперше змушений був перейматися появою суперника. А на додачу Новозем’я мало переваги, які Керчу навіть не снилися: просторі фермерські угіддя, ліс і власні шахти. Щиро кажучи, Ніколаї заздрив розквіту молодої держави. Ось чого міг досягти народ, на кордонах якого не чатував воїн, а на плечі не тиснув тягар постійного передчуття війни.

Та якщо Торговельна Рада Керчу втілить у життя свої плани щодо равканської флотилії акул, для кораблів земені не залишиться вільного клаптика моря. На них повсюди нападатимуть, і Керч знову поверне монополію на море — монополію, яка зробила його однією з найбагатших і наймогутніших країн у світі, попри геть невеличку територію.

— Новозем’я було сильним союзником, — нагадав Толя. — Вони підтримували нас, стояли пліч-о-пліч із нами там, де ніхто не наважився.

Тамар схрестила руки на грудях.

— Але вони не можуть віддати за нас позички. Керч контролює равканський борг. Вони можуть знищити нас одним розчерком пера.

Ніколаї замислено розглядав мапу перед собою. На півдні — Шу Хан. На півночі — Фієрда. Равка затиснута між ними. Якщо їм не вдасться захистити кордони, його країна перетвориться на поле бою між двома могутніми силами, а він обіцяв людям мир і нагоду все відбудувати. І Шу Хан, і Фієрда можуть похизуватися сильними регулярними арміями, а равканське військо виснажене роками війни на обох фронтах. Перейнявши на себе командування равканськими силами після громадянської війни, Ніколаї знав, що чисельністю вони не можуть зрівнятися з ворожими арміями.

Равка могла вижити, лише залишаючись на крок попереду завдяки новітнім винаходам. Його країна не хотіла знову вплутуватися у війну. Він більше не хотів воювати. Але хотів виготовляти літальні апарати, кораблі, зброю в серйозних масштабах; їм потрібні були гроші й ресурси, допомогти з якими міг лише Керч. Рішення здавалося простим, хай навіть жодне рішення ніколи не було простим, от тільки для цього слід було забути про честь і союзників.

— Ви обоє маєте рацію, — озвався король. — Нам потрібні земені, і керчинці нам потрібні. Але неможливо обрати собі двох партнерів для танцю.

— Гаразд, — утрутилася Зоя. — А з ким нам хочеться піти додому, коли музика стихне?

Тамар постукала каблуком по стіні.

— Це мусить бути Керч.

— Не вдаваймося до поспішних висновків, — попросив Ніколаї. — Варто обрати не того партнера — і ніч виявиться нікчемною.

Він дістав із кишені слоїк із непрозорою зеленою рідиною й поставив на стіл.

— Це те, про що я думаю? — запитала Зоя.

Хлопець кивнув.

— Згідно з отриманими від Кувея Юл-Бо крихтами інформації, наші Алхемі близькі до створення протиотрути для парем.

Женя стиснула кулаки. На її бурштиновому оці забриніла сльоза.

— Отже…

Ніколаї ненавидів себе за те, що вимушений був розтоптати її надії, але всі вони мусили розуміти реальну ситуацію.

— На жаль, протиотрута вимагає величезної кількості стебелець юрди. Удесятеро більше рослин, ніж потрібно для створення однієї унції юрди парем.

Зоя взяла слоїк і покрутила його в руці.

— Юрда росте лише в Новозем’ї, інший клімат її не влаштовує.

— Нам потрібна протиотрута, — нагадала Тамар. — Усі розвіддані вказують на те, що й шуанці, й фієрданці незабаром розроблять придатний до використання різновид парем.

— Ще більше гришників потрапить у рабство, — додала Зоя. — Більше гришників використовуватимуть як зброю проти Равки. Більше гришників помре. — Вона поставила слоїк на стіл. — Якщо ми передамо Керчу креслення ізмарсій, то втратимо підтримку Новозем’я й останній шанс захистити наших гришів, а може, гришів у цілому світі від парем. — Дівчина штовхнула слоїк пальцем, і він став повільно вимальовувати коло. — А якщо відмовимо Керчу, то не матимемо грошей, щоб як слід озброїти й оснастити Першу армію. Як не крути, ми програємо.

Женя повернулася до Ніколаї.

— Тоді тобі слід вирушити в дипломатичну поїздку. Навідайся до Керчу, навідайся до земені. Роби те, що зазвичай робиш, коли не шкодуєш слів, щоб сказати щось примітивне і все заплутати.

— Мені понад усе хотілося б мати можливість побазікати, — зізнався Ніколаї. — Проте, боюся, у мене є й інші погані новини.

Женя гупнулася на стілець.

— Ще щось?

— Це Равка, крихітко, — нагадала Зоя. — Тут завжди є ще щось погане.

Ніколаї знав, що ця мить настане, проте однаково жалкував, що не може вигадати якоїсь відмовки й закінчити зустріч. «Ой, вибачайте, друзі, мені треба до теплиць у державних справах. Більше нíкому підрізати півонії». Попри те що всі присутні знали, що з ним відбувається, це досі здавалося якоюсь брудною таємницею. Йому не хотілося випускати в цю кімнату свого демона. Але необхідно було все розповісти.

— Поки ми з Зоєю подорожували, чудовисько знову мною заволоділо. Я втік із маєтку герцога й чудово прогулявся до місцевої гусячої ферми.

— Але снодійне зілля… — почала була Женя.

— Чудовисько набирається сили. — Ось воно. Він сказав це. У голосі жодного вагання, навіть найслабшої стурбованої нотки, хоч як йому хотілося задихнутися від власних слів.

Женя здригнулася. Вона краще за всіх розуміла темряву, що жила всередині Ніколаї. Вона була пов’язана з нічєвоями — чудовиськами, які докучали їй. Коли дівчина зрадила Дарклінґа, він наслав на неї своїх тіньових солдатів. Ці потвори позбавили її ока, а тіло від їхніх укусів укрилося шрамами, яких не міг прибрати жоден Краяльник. Ніколаї досі зачудовувався такій незрівнянній жорстокості. Дарклінґу було відомо, що Женя вважала красу своїм щитом, тож позбавив дівчину від неї. Він знав, що Ніколаї покладався на свій розум, на свій талант вигадати вихід із будь-якої ситуації, тож дозволив демону вкрасти хлопцеву здатність розмовляти й раціонально мислити. Дарклінґ міг убити їх, та натомість вибрав завдати болю. Можливо, сила його була древньою, та методи залишалися дріб’язковими.

— Давіде, — озвалася Женя, її пошрамована шкіра зблідла. — Хіба це можливо? Невже він може набиратися сили?

Творець відкинув з очей скуйовджене русяве волосся.

— Не мав би, — відповів він. — А надто після такого тривалого сну. Утім, сила, яка створила цю сутність усередині короля, не була звичайною гришинською силою. Це була мєрзость.

— Погань, — пробурмотів Толя.

— А ми вже називаємо її сутністю? — перепитав Ніколаї. — «Чудовисько» мені подобалося більше. Або «демон». Навіть «диявол» непогано звучить. «Чудовисько — це я, а я — чудовисько». Якби хлопець не кепкував із цього, то майже напевно втратив би глузд.

— Якщо тобі так хочеться, можемо називати його Марібель, — кинула Зоя, відсуваючи спорожніле горнятко. — Важливо не те, як ми його звемо, а що ми можемо вдіяти.

— Назва важлива, якщо ми неправильно розуміємо його природу, — заперечив Давід. — Ви читали гришинську теорію, щоденники Морозова. Сила гриші не може створити щось живе чи оживити матерію, а може лише керувати нею. І порушення цих принципів неодмінно матиме наслідки.

— Тіньова Зморшка, — промовив Ніколаї.

Море темряви, у якому кишіли потвори, розтинало Равку навпіл, аж поки Аліна Старкова не знищила його під час громадянської війни. Та залишилася рана — пустеля мертвого піску, де не проростало жодної травинки, наче Дарклінґова сила висмоктала із землі всю волю до життя. Мєрзость створила Зморшку, потвор, які в ній жили, і Дарклінґових тіньових солдатів, і цією ж силою Етерець скористався, щоб нашкодити Ніколаї.

Давід стенув плечима.

— Ця сила непередбачувана.

— Ми не знаємо, що може статися далі, — погодився Ніколаї. — Зазвичай це звучить захопливо, але біда буде, якщо демон заволодіє твоєю свідомістю й керуватиме країною, харчуючись твоїм народом.

Як словам удавалося так гладенько литися, попри те що він розмірковував про втрату розуму й волі?

Тому що так було завжди. І слова були йому потрібні.

Йому потрібно було зводити стіну зі слів, дотепів і здорового глузду, щоб тримати потвору якнайдалі й не забувати, ким він є.

Намагаючись позбутися чудовиська, Ніколаї дозволяв катувати себе надмірною спекою і холодом. Запрошував спантеличених Заклинателів сонця, щоб ті застосували до нього свою силу (відчутного результату це не давало, тільки здавалося, наче його підсмажують на маленькому вогні зсередини). Королівські агенти нишпорили в бібліотеках по цілому світу, аж поки після тривалих місяців розкопок серед руїн Прядки не знайшли щоденники легендарного Творця Іллі Морозова, але й вони не дали нічого, крім розчарування. Саме розчарування погнало його до Івця, до моста з кісток; це була марна спроба знайти зв’язок між темрявою всередині й дивними подіями на теренах Равки. Можливо, Ніколаї сподівався, що Святі подарують йому Диво. Та поки що божественне втручання залишалося дефіцитним товаром.

— Отже, ви зрозуміли проблему, — звернувся він до друзів. — Я не можу подорожувати, адже ризикуватиму, що мене викриють; та й ховатися у столиці не можу, бо це розбурхає підозри й загрожуватиме майбутньому Равки у відносинах із Новозем’ям і Керчем. Хіба я не обіцяв вам особливо вишуканої халепи?

— Перепрошую, — озвалася Женя, — а що в цій халепі вишуканого?

— Те, як ми її подолаємо. — Ніколаї відкинувся на стільці й простягнув ноги, схрестивши щиколотки. — Ми влаштуємо вечірку.

— Розумію, — задумливо сказала Зоя. — І скільки треба випити, щоб усе здавалося приємнішим?

— Боюся, в усіх Кіріґінських льохах не назбирається стільки вина, — зізнався Ніколаї. — І, на жаль, мушу повідомити, що нам доведеться залишатися тверезими. Ми запросимо сюди всіх: керчинців, земені, фієрданців і шуанців. Улаштуємо невеличку виставу, щоб вони не сумнівалися, що Равка та її король чудово почуваються.

— Оце й усе? — не зрозуміла Зоя. — А може, ти ще й жонглюватимеш?

— Не кажи дурниць, — обурився король. — Я вмію жонглювати. І в прямому сенсі, і в переносному. Ми поновимо союз із земені…

— Але Керч… — спробувала заперечити Женя.

— А Керчу потайки дозволимо подивитися на прототипи ізмарсій.

— Справді? — здивувався Давід.

— Це, звісно, буде справжня катастрофа. Напевно, навіть улаштуємо гарненький вибух, порозкидаємо трохи металу. Можливо, зможемо вдати, наче кілька моряків потонуло. Зробимо будь-що, що переконає Керч, наче наші акули не придатні до морського плавання, і це дасть нам змогу виграти трохи часу. — Ніколаї майже фізично відчув, як демон задкує, розтискаючи пазури, як відступає, почувши такий план дій. — Зберемо всіх дипломатів, крамарів і політиків під нашим дахом. Дозволимо всім патякати, а самі слухатимемо. Зоє, для створення звукової мапи нам знадобляться твої Верескуни, щоб повсюди мати вуха.

— Мені це не подобається, — зізнався Толя.

— Я знав, що не сподобається, — не вгавав Ніколаї.

— Неетично шпигувати за власними гостями.

— Саме тому твоя сестра, а не ти на чолі моєї розвідницької мережі. Королю потрібні шпигуни, а шпигуни не можуть дозволити собі марнувати час на просторікування про етику. Тамар, маєш щось проти підглядання й підслуховування?

— Анітрохи.

— То за це й візьмешся.

Дівчина замислилася.

— Мені подобається ідея водночас заманити всіх сюди, та чи існує якась причина збирати під одним дахом союзників і ворогів, котра не збурила б іще більше підозр?

— Можемо відсвяткувати твої іменини, — завзято запропонувала Женя. — Покатаємося на санчатах, розкладемо багаття…

— Ні, — урвав її король. — Не хочу чекати аж до дня Сан-Ніколаї. — Він аж ніяк не міг розраховувати, що демон дасть йому відстрочку. — Вечірка відбудеться за шість тижнів. Назвімо її… Фестиваль осінніх дурниць чи щось таке. Відсвяткуємо осіннє рівнодення, свято врожаю — це буде дуже символічно.

— Шість тижнів? — вигукнула Женя. — Ми не зможемо організувати вечірку такого масштабу за такий короткий час. Самі лише заходи безпеки…

Ніколаї відмахнувся від дівчини.

— Я би переймався, якби до цього взялася не Женя Сафіна, а хтось інший.

Зоя закотила очі.

— Твої лестощі їй не потрібні. Вона й так занадто зазнайкувата.

— Нехай каже далі, — дозволила Женя. — Давід ніколи не відважує мені гарних компліментів.

— Ні? — здивувався Творець і неуважно поплескав себе по кишені. — У мене десь був перелік твоїх принад, який ти мені давала.

— Бачите, як мені доводиться страждати.

— Я мушу пильнувати, щоб Женя була щасливою, — пояснив Ніколаї, — інакше вона може задати мені прочухана.

— Це я можу задати тобі прочухана, — нагадала Зоя.

— Ой, це й так неминуче. Але компліментами тебе не візьмеш.

Зоя стенула плечима.

— Тоді пропоную спробувати коштовності й готівку.

Дівчина підвелася, і король помітив, що вона вже замислилася: генерал планувала свій напад. Зоя повільно пройшлася перед мапою, позаду неї з’явилася і зникла Зморшка.

— Якщо ми збираємося зібрати тут таких вельмож, потрібна вагоміша причина, ніж свято гарбузів і снопів.

— Зоє, — застережливо озвався Ніколаї. Він достеменно здогадався, про що вона думає.

— Це чудова нагода знайти тобі наречену.

— Аж ніяк.

Та Зоя вже прибрала самовдоволеного вигляду жінки, котра перемогла в суперечці ще до її початку.

— Як сам сказав, ти подорожувати більше не можеш, тож життєво необхідно, щоб потенційні наречені приїхали до тебе.

Хлопець заперечливо похитав головою.

— Я не можу взяти шлюб. Завеликий ризик.

— Саме тому ти мусиш це зробити, — не вгавала Зоя. — Ми можемо зібрати тут усіх можновладців. Я навіть готова повірити, що тобі вистачить шарму й підступності, щоб обдурити наших ворогів. Та скільки це дасть нам часу? Шість місяців? Рік? А що тоді, ваша величносте?

— Це справді ідеальна причина зібрати їх усіх тут, — погодилася Женя.

Ніколаї скривився.

— Я знав, що ви задасте мені прочухана, от тільки не думав, що так швидко.

— Ніколаї, — тихо озвалася Зоя, — ти сказав, що чудовисько набирається сили. Якщо це правда, шлюб для тебе — найкращий вихід. — «Твій єдиний вихід». Ці слова залишилися непромовленими. Равці потрібна була королева. Ніколаї потрібен був спадкоємець.

Та все ж кожна клітиночка короля поставала проти думки про шлюб. У Ніколаї не було часу як слід упадати за кимось, адже на нього чекала сила-силенна роботи. І він не хотів одружуватися з дівчиною, якої майже не знав. Він не наважувався звіряти свої таємниці незнайомці. Та й небезпека для його обраниці буде завелика.

Це все були вагомі причини. Цілковито переконливі відмовки. Проте чудовисько вже завело годинник. Ніколаї роззирнувся. Ці люди знали його, як ніхто інший. Вони довіряли йому. Та демон, що причаївся всередині, умить міг усе це змінити. Що, як він набереться сили, позбавить його контролю і зжере волю, якою хлопець так довго керувався?

Погань. Він пригадав, як здригнулася Женя. А що, як саме він був потопельником і збирався потягнути цілу Равку за собою на дно?

Ніколаї глибоко вдихнув. Навіщо відкладати неминуче? Зараз була б доречною приказка про те, що краще обрати розстріл, ніж тривалі тортури.

— Нам доведеться скласти список претенденток, — сказав він.

Зоя вишкірилася.

— Згода.

Вона справді тільки й чекала, коли спекається його.

— Ти збираєшся влаштувати з цього воєнну кампанію, чи не так?

— Це і є воєнна кампанія.

— Мої міністри й посли теж залюбки даватимуть поради.

— Запросімо їх усіх, — запропонувала Женя, підсуваючи до себе перо й чорнило, не в змозі приховати захвату. — Поселімо всіх у Палаці. Уявіть-но лише всі ці вечері, чаювання й танці!

— «Уявіть-но лише всі ці вечері, чаювання й танці», — похмуро повторив Давід.

Женя відклала перо і схопила хлопця за руки.

— Обіцяю, що дозволю тобі заховатися в майстерні. Тільки ти пообіцяй мені п’ять вечірок і один бенкет.

— Три вечірки й один бенкет.

— Чотири.

— Йой, най буде.

— Ти нітрохи не вмієш торгуватися, — зауважив Ніколаї. — Вона погодилася б і на дві.

Давід насупився.

— Серйозно?

— Аж ніяк, — заперечила Женя. — А ви, ваша величносте, стуліть пельку.

— Нам доведеться влаштувати додаткові перевірки безпеки в Палаці, — звернувся до Толі король. — Вважатимемо, що кожен служник, кожен вартовий, кожна фрейліна можуть виявитися шпигунами чи вбивцями.

— До речі, щодо відьом, — утрутилася Тамар. — Дуняшу Лазарєву вбили.

Дівчину, яка вдавала з себе спадкоємицю Ланцових.

— І хто це був?

— Ніхто з наших. Єдине, що мені відомо, — її знайшли розмазаною по бруківці підЦерквою Бартеру після аукціону.

Бентежно. Невже хтось відправив її до Кеттердаму полювати на нього? Не лише вона вдавала, ніби має право на трон Ланцових. Здавалося, наче раз на кілька місяців з’являвся хтось новий і запевняв, мовляв, він уцілілий у Дарклінґовій різні член монаршої родини або позашлюбна дитина батька Ніколаї, що, зважаючи на поведінку старого короля, було цілком можливим.

Авжеж, Ніколаї, мабуть, мав на равканський трон менше прав, ніж половина з них. Із-поміж усіх цих людей саме він був найбільшим самозванцем.

— Буде наступний, — сказала Зоя. — Черговий претендент, котрий називатиме себе Ланцовим. А це ще одна причина народити спадкоємця й убезпечити трон.

— Я сказав, що оберу наречену, і я зроблю це, — нагадав Ніколаї, намагаючись, щоб голос був не такий роздратований, як почування. — Навіть уклякну перед нею і прочитаю якийсь романтичний вірш, якщо тобі так хочеться.

— Я можу допомогти з вибором, — запропонував Толя; відколи вони спустилися під землю в «Позолоченому Болоті», хлопець, здавалося, уперше щиро зрадів.

— Чудова ідея. Вибери щось коротеньке й переконайся, що воно римоване. — Король знову перевів погляд на стару мапу Равки, жорстокої, неприборканої й завжди голодної. Равка була його першим коханням, його безрозсудною пристрастю, що запалахкотіла ще в самотньому дитинстві, а з віком лише глибшала. Хай би чого вимагала країна, хлопець не сумнівався, що дасть їй це. Раніше він безрозсудно ставився до своєї коханої, але більше не міг дозволяти власному страху диктувати її майбутнє.

— Розішліть запрошення, — наказав він. — Нехай розпочнеться видатний королівський роман.

***

Решта дня минула за зустрічами з міністрами, кресленням доріг та акведуків, яких вони не могли собі дозволити, написанням листів до Керчу з проханнями подовжити термін позички та відповідями на старі листи всім, починаючи з маршала-губернатора Мандрівного острова до адміралів їхнього власного флоту, які просили кошти на ремонт равканських суден. Усе це вимагало зосередженості, тактовності й безмежної терплячості, проте жодне з цих завдань не було таким дошкульним, як пошуки королеви. Урешті-решт настав вечір, і Ніколаї був змушений віч-на-віч зустрітися з Зоєю та її армією потенційних наречених.

Ніколаї та його генерал працювали на самоті в королівській вітальні, а в кахляній грубці потріскував вогонь. Кімната досі носила відбиток його батька: золотий двоголовий орел, густі килими, завіси з такої важкої парчі, що здавалося, наче їх можна розплавити й викарбувати з них монети.

Зоїн список тягнувся нескінченно, ім’я за ім’ям, дівчина за дівчиною — просто тобі якийсь марш спраглих до заміжжя дівиць.

— Пошук наречених має стати прикриттям для наших зустрічей з керчинцями й земені, — нагадав король. — Може, зробимо з нього дебютний гамбіт — нехай це буде підготовка до заручин, а не самі заручини?

Зоя розгладила папери перед собою.

— Уб’ємо двох зайців, ваша величносте. Це питання ефективності. І очікування. Тобі потрібна наречена, а ти поки що завидний жених.

— Поки що?

— Ти досі молодий. І ще маєш усі зуби. А равканську армію поки що не зрівняли з землею. Нерішучість не пасує королю. Це на тебе не схоже.

Так, це не було на нього схоже.

Ніколаї чудово ухвалював рішення. Він насолоджувався ними. Наче розчищав у лісі бурелом, аж тут побачив перед собою широку дорогу. Та коли хлопець думав про вибір дружини, гілля навколо густішало, а він усвідомлював, що мріє, щоб його залишили самого в темряві. Ну, може, не зовсім самого. Йому неабияк подобався спокійний затишок цієї кімнати, тепло вогню й незламна гарпія, яка сиділа навпроти.

Зоя ляснула папірчиком, який тримала в руках, привертаючи його увагу.

— Принцеса Егрі Кір-Табан.

— Друга в черзі на шуанський трон, еге ж?

— Так, і одна з найідеальніших кандидаток. Вона молода, приваблива і страшенно популярна серед свого народу. Дуже талановито грає на хатуурі.

— Дванадцяти- чи вісімнадцятиструнному?

— Яке це має значення?

— Потрібно ж мати якісь критерії відбору, Назяленскі. Ти впевнена, що шуанці відправлять саме її?

— Ми надішлемо запрошення королівській родині. Та, зважаючи на те, як люди обожнюють принцесу Егрі, думаю, старша сестра залюбки випхає її подалі з країни. А якщо вони відправлять когось із молодших сестер… — Дівчина стенула плечима. — …це підкаже нам, що міцний союз їх не цікавить. Утім, шуанська наречена звільнить нас від залежності від золота Керчу.

— І як ти гадаєш, як довго Равка залишатиметься незалежною після такого шлюбу? Ми мало не запрошення для них напишемо.

— Ідеального вибору немає, — погодилася Зоя.

— Хто наступна?

Дівчина зітхнула й простягнула йому наступне досьє.

— Ельке Марі Сміт.

Ніколаї глипнув на документи.

— Та їй щойно шістнадцять виповнилося!

— Вона походить із однієї з найвпливовіших родин Керчу. До того ж Аліна була не набагато старшою, коли ти через неї викинув псу під хвіст родинний смарагд Ланцових.

— Мені тоді було стільки ж.

Думки про Аліну незмінно завдавали пекучого болю. Ніколаї знав, що повівся як дурень, зробивши їй пропозицію. Але тоді йому більше потрібен був друг, ніж політичний союзник. Принаймні так здавалося.

Зоя відкинулася на стільці й уважно подивилася на хлопця.

— Тільки не кажи, що досі оплакуєш втрату нашої маленької Сонячної Святої?

Звичайно, оплакує. Аліна подобалася йому, мабуть, він навіть закохався. І, напевно, якась нахабна частина його зовсім не сумнівалася, що дівчина відповість згодою. Зрештою, він був король — і непоганий танцюрист. Але вона знала Дарклінґа краще за всіх. Мабуть, відчула, що саме гноїться в Ніколаї всередині. Минали роки, та її відмова досі його мучила.

— Ніколи не вмів нормально тужити, — пожалівся хлопець. — Утім, мені дуже подобається демонструвати власний профіль, зажурено визираючи з вікна.

— Батьки Ельке Марі Сміт однаково видадуть її заміж, напевно, за якогось крамаря. Переконана, король їй більше припаде до смаку.

— Ні. Наступна?

— Наташа Берітрова, — оголосила Зоя.

— Баронеса Берітрова?

Дівчина уважно подивилася на аркуш.

— Саме так.

— Їй п’ятдесят.

— Вона дуже заможна вдова із землями неподалік від Кар’єви, у будь-якій південній кампанії це може бути стратегічно важливою позицією.

— Ні, Зоє.

Назяленскі закотила очі, але взяла інший аркуш.

— Ліннея Оп’єр.

— Ні.

— Ох, заради всіх Святих та їхніх мук, Ніколаї. Ти вже просто капризуєш. Їй двадцять три, її всі вважають красунею, характер спокійний, а ще талант до математики…

Ніколаї пальцем скинув із манжета порошинку.

— Від зведеної сестри я не міг чекати меншого.

Зоя завмерла. Вона сяяла у своїй кефті, наче ікона, а світло від вогню створювало навколо дівочої голови німб. Ніколаї міг присягнутися, що ще не бачив жінки, якій би синій колір личив більше, ніж їй.

— То, виходить, це правда?

— Як і будь-яка історія, — ухильно відповів Ніколаї. Плітки про те, що він байстрюк, ширилися ще до його народження, і хлопець докладав усіх зусиль, щоб змиритися з цим. Та правду про батьків розповів лише одній людині — Аліні Старковій. То чому ж тепер він звіряється Зої? Дізнавшись про все, Аліна взялася заспокоювати його, переконувати, що він однаково стане чудовим королем. Від Зої такої люб’язності чекати не слід. Утім, він однаково висунув горішню шухляду стола й вийняв мініатюру, яка дісталася йому від матері. Вона віддала її перед тим, як хлопця відправили у вигнання, і розповіла, що його справжній батько — фієрданський корабельний магнат, який колись був посланцем у Ґранд-Палаці.

— Усі Святі, — видихнула Зоя, подивившись на портрет. — Схожість…

— Приголомшлива. Я знаю. — Лише очі були інакші — крихітні цяточки блакитного, а не горіхового кольору. Ну і, звичайно, борода. Проте дивитися на мініатюру було те саме, що зазирнути в майбутнє, побачити Ніколаї, котрий став трохи старшим, трохи похмурішим і міг похизуватися зморшками в кутиках очей.

Дівчина кинула портрет у вогонь.

— Зоє! — вигукнув хлопець і кинувся до камінної решітки.

— Що ти за дурень такий? — кинула вона.

Король простягнув руку, та язики полум’я зметнулися вгору, і він відсахнувся; побачивши, як зайнялося крихітне полотно в рамці, хлопець розлютився.

Він рвучко розвернувся до дівчини.

— Ти забуваєшся.

— Цей портрет був як заряджений пістоль, націлений тобі в серце. — Вона тицьнула Ніколаї пальцем у груди. — У серце Равки. І заради чого ти ладен був ризикувати? Заради дурнуватих сентиментів?

Він схопив її за руку, перш ніж Зоя встигла тицьнути ще раз.

— Я не один із твоїх хлопчисьок, з якими можна гратися й виховувати. Я твій король.

Зоїні блакитні очі спалахнули. Підборіддя задерлося, немов кажучи: «Що таке смертний король для королеви, котра вміє заклинати бурю?»

— Ти мій король. І я хочу, щоб ти залишився моїм королем. Навіть якщо ти занадто недоумкуватий, щоб захистити своє право на трон.

Можливо, її правда, але він не збирався цього слухати.

— Ти не мала права.

— Я присяглася захищати тебе. Захищати це королівство. Я мала цілковите право. — Вона висмикнула руку з його долоні. — А що, як Маґнус Оп’єр приїде до Палацу? Або його разом із тобою запросять на якийсь бенкет у Керчі? Людям достатньо буде глипнути на вас, аби…

— Вони однаково знають, — відповів Ніколаї, відчувши, як його раптово накрила втома. — Чи здогадуються. Адже шепотілися ще до мого народження.

— Нам варто подумати про те, щоб вивести його з гри.

Хлопець стиснув кулаки.

— Зоє, ти цього не робитимеш. Я забороняю тобі. А якщо дізнаюся, що ти діяла без мого дозволу, позбудешся звання й решту життя навчатимеш діточок-гриш, як із хмар зробити тваринок.

На мить здалося, наче дівчина зараз змахне руками, і буря розірве цілий Палац на клаптики. Але Зоя присіла в ідеальному реверансі, який однаково не приховував її зневаги.

— Авжеж, мій царю.

— Невже ти справді така жорстока, Зоє? Він ні в чому не винен. Єдиний його злочин — любов до моєї матері.

— Ні, його злочин у тому, що він затягнув твою матір до ліжка.

Ніколаї похитав головою. Нехай Зоя ріже правду-матінку. Звісно, він не міг дізнатися, чи його матір і справжній батько кохали одне одного, але хлопець сподівався, що між ними було щось більше за хтивість і каяття.

Він узяв із забутої таці з вечерею келих із вином і перехилив його.

— Одного дня ти перетнеш межу, а я не буду такий великодушний.

— Тоді ти зможеш закувати мене в кайдани й запроторити в підземелля. — Дівчина перетнула кімнату, забрала з його рук келих і поставила на стіл. — Але сьогоднішню ніч саме ти проведеш у ланцюгах.

Її голос був майже люб’язний.

Ніколаї зітхнув.

— Після сьогоднішнього вечора це буде майже полегшенням.

Він відімкнув двері до своєї спальні. Прислузі було дозволено навідуватися сюди для прибирання раз на тиждень лише під наглядом Толі чи Тамар. Особистого камердинера в короля не було, і про свою гігієну він піклувався самостійно.

Попри те що кімната перетворилася для нього на нічну в’язницю, вона залишалася святилищем і, мабуть, єдиним місцем у Палаці, яке по-справжньому належало Ніколаї. Стіни були пофарбовані в темно-синій колір морських хвиль, карту, що тепер висіла над камінною полицею, він забрав із каюти, у якій мешкав, коли називався Штурмгондом, удавав із себе корсара й розсікав води світового океану на борту «Волкволни». Біля скляної стіни на тринозі була закріплена підзорна труба. Побачити за її допомогою вдавалося небагато — зорі й будинки в горішній частині міста, — проте її наявність сповнювала Ніколаї певним спокоєм, відчуттям, що одного дня він припаде до неї оком і побачить, як здимаються могутні плечі величного сірого моря.

— Це все морська вода в жилах, — сказав йому якось один із членів екіпажу. — На березі ми потроху втрачаємо глузд.

Ніколаї не збирався божеволіти, принаймні не від того, що забагато часу провів на суходолі. Він народився, щоб стати королем, хай навіть його кров розповідає геть іншу історію, і він іще побачить, як його країна знову переможе. Та спершу доведеться пережити цю ніч.

Хлопець сів на краєчок ліжка, зняв черевики, застібнув на щиколотках металеві кайдани й відкинувся на спину. Зоя чекала своєї черги, і він був їй вдячний за це. Така дрібничка — власноруч заковувати себе в кайдани, але це давало змогу королю ще на мить зберегти владу. Лише після того, як він закріпив пута на лівому зап’ястку, дівчина підійшла до нього.

— Готовий?

Ніколаї кивнув. У такі миті її безжальність робила ситуацію трошечки більш стерпною. Зоя ніколи не потурала йому, ніколи не принижувала його жалістю.

Вона закріпила вигаданий Давідом замок. Три ланцюги з різким брязканням обхопили тіло короля на рівні колін, талії та плечей. Коли потвора всередині прокидалася, Ніколаї ставав сильний, тож вони не могли ризикувати. Ніколаї знав про це та й уже звик до пут, проте щоразу йому хотілося вирватися.

Натомість, не втрачаючи безтурботного настрою, хлопець простягнув правий зап’ясток Зої.

— А які в тебе плани на вечір, люба тюремнице? Збираєшся на таємне побачення?

Нахилившись, щоб закріпити кайдани й перевірити, чи надійно зафіксовані замки, дівчина роздратовано зітхнула.

— Ніби в мене є на це час.

— Я знаю, що пізно вночі ти кудись вирушаєш, Зоє, — не вгавав хлопець. Йому було цікаво, але водночас страшенно хотілося відвернути увагу. — Тебе бачили за межами Палацу, однак, схоже, ніхто не знає, куди ти ходиш.

— Я ходжу в різні місця, ваша величносте. А якщо пхатимете носа в моє особисте життя, можу підказати, куди вам піти.

— Чому ти приховуєш свій роман? Соромишся?

Ніколаї напружив пальці, намагаючись опанувати дихання. Зоя повернула голову, і світло від лампи вихопило вигин її вилиці й позолотило темні хвилі волосся. Ніколаї так і не вдалося виробити імунітет до її краси, і хлопець зрадів, що руки прикуті до ліжка, інакше йому могло закортіти торкнутися дівчини.

— Помовч, — кинула Зоя. — Ти гірший за дитину, котра переїла печива.

Яке щастя, що вона така гостра на язик.

— Ти можеш залишитися, Зоє. Розважиш мене веселими історіями про своє дитинство. Твоя ворожість здається мені дуже заспокійливою.

— Чому б мені не попросити Толю заспокоїти тебе, почитавши вірші?

— Ось воно. Так кмітливо, так уїдливо… Це краще за будь-яку колискову.

Коли останній замок, клацнувши, зачинився, тканина Зоїного рукава посунулася, відкривши погляду широкий срібний браслет на зап’ястку, інкрустований шматочками кісток, а може, і зубів. Король ніколи не бачив дівчину без цього браслета й не був певен, чи знімається той узагалі. Він дещо знав про підсилювачі. Якось навіть допоміг Аліні роздобути луску морського батога, другого з легендарних підсилювачів Морозова. Та Ніколаї визнавав, що існує цілий невідомий йому всесвіт.

— Скажи-но мені дещо, Назяленскі. Давід розповідав, що порушення меж гришинської сили має наслідки. Та хіба ж підсилювачі не це роблять? А парем чимось відрізняється?

Зоя торкнулася пальцями металу, обличчя її прибрало задумливого виразу.

— Я не впевнена, що парем чимось відрізняється від мєрзості. Як і мєрзость, цей наркотик вимагає від гриші неймовірної жертви за подаровану силу — його волі. Ба навіть життя. Але підсилювачі — це щось інше. Існують рідкісні тварини, пов’язані зі створенням у самісінькому серці світу, із джерелом усього живого. Коли підсилювач віддає життя, — це жертва, якої вимагає всесвіт. Між гришею, котрий завдає останнього удару, і твариною встановлюється нерозривний зв’язок. Це жахливо, та водночас прекрасно. А мєрзость — це…

— Погань. Я знаю. Чудово, що я так добре до себе ставлюся.

— Усі гриші відчувають потяг до мєрзості, жагу дізнатися, на що вони здатні, якщо не матимуть меж.

— Навіть ти?

Ледь помітна усмішка вигнула дівочі вуста.

— Передовсім я. Сила захищає нас.

Перш ніж Ніколаї встиг перепитати, що саме вона має на увазі, дівчина додала:

— Проте ціна за силу такого штибу занадто висока. Коли Дарклінґ спробував створити свої власні підсилювачі, утворилася Зморшка.

Вона підвела руку, і браслет змигнув у світлі лампи.

— Мені й цього достатньо.

— Близнюки носять акулячі зуби, — узявся розмірковувати Ніколаї. — У Жені — кісточки боривітра. Про них я чув легенди. Але ти ніколи не розповідала мені про свій підсилювач.

Зоя вигнула брову. За коротку мить замислена дівчина зникла, і знову з’явився відчужений генерал.

— Сталь необхідно заслужити, ваша величносте. І розповіді так само. — Вона підвелася. — Гадаю, ти просто тягнеш час.

— Ти мене розкусила. — Хай би якого виразу прибирала Зоя, Ніколаї шкода було бачити, що вона вже йде. — На добраніч, командире.

— На добраніч, королю-негіднику.

Він не проситиме Зою залишитися. Не в його характері благати когось, до того ж це суперечило їхньому пакту. Вони не шукали розради одне в одного. Просто допомагали одне одному залишитися в строю. Допомагали одне одному не втрачати сил. Тож він не шукатиме приводу, щоб знову її розговорити. Не скаже, що боїться залишатися на самоті з потворою, на яку може обернутися, і не попросить не гасити лампи — усе це дитячі хитрощі, щоб відігнати темряву.

Утім, Ніколаї аж полегшало, коли дівчина залишила лампу світитися.

7

Зоя

Коли Зоя встала, ще й не зазоріло. Вона вирішила спершу впоратися з ранковими справами, а тоді піти до Ґранд-Палацу, щоб відімкнути Ніколаї. Після їхнього повернення до столиці минув тиждень, і королівське чудовисько відтоді не з’являлося, що неабияк заспокоювало дівчину.

Тамар з Надею, всівшись навколо круглого столу, який колись належав Дарклінґовому особистому охоронцю, уже чекали у вітальні, що межувала із Зоїними кімнатами. Надя досі була в халаті, а от Тамар вже вдягнулася у форму; руки залишалися голими, а на стегнах блищали бойові сокири.

— Звітують про два нових напади кхерґуудів, — повідомила дівчина, підіймаючи стос паперу, вкритого дрібним почерком.

— Мені потрібен чай, — урвала її Зоя.

Як могло статися, що світ розпадався на шматки ще до сходу сонця? Це просто дикунство якесь. Вона налила собі з самовара горнятко чаю і взяла документи з руки Тамар. Стіл був засипаний безліччю інших паперів.

— Де вони вдарили цього разу?

— Трьох гришників викрали в Сікурську, а ще вісьмох — південніше від Кар’єви.

Зоя важко опустилася на стілець.

— Так багато?

Шуанці скористалися своїми запасами юрди парем для створення нового типу воїнів — солдатів, перекроєних Творцями; їм додали сили, наділили крилами, важчими кулаками, кістками, які не ламаються, і загостреними відчуттями. А назвали ці створіння кхерґуудами.

— Розкажи їй решту, — порадила Надя.

Зоя прикипіла поглядом до Тамар.

— Це ще не все?

— Це Равка, крихітко, — уїдливо озвалася дівчина. — Гриші неподалік від Сікурська подорожували під прикриттям. Або шуанці дізналися про їхню місію…

— Або Ніна мала рацію, і ці нові солдати справді можуть винюхувати гришників, — закінчила за неї Надя.

— Ніна попереджала нас, — погодилася Тамар.

— Попереджала, еге ж? — дошкульно перепитала Зоя. — Яке щастя, що наш люб’язний король відправив наше головне джерело інформації щодо цих шуанських солдатів за тисячі кілометрів ізвідси.

— І саме вчасно, — нагадала Тамар. — Ніна геть утратила голову від смутку. Якщо вона зможе стати в пригоді, це піде їй на користь.

— Така собі буде розрада, коли її схоплять і стратять, — буркнула у відповідь Назяленскі. Вона вщипнула себе за перенісся. — Шуанці випробовують наше терпіння, просуваючись углиб нашої території. Час дати їм відсіч.

— Але як? — поцікавилася Надя. — Оголосити суворе застереження?

— Це було б можливо, якби ми вирахували, де розташовані їхні домашні бази, — узялася розмірковувати Тамар. — Але моїм джерелам не вдалося виявити, де саме створюють і тренують солдатів-кхерґуудів.

Від думки про ці бази й «добровольців»-гришників, котрих шуанці підсадили на парем, щоб перетворити їх на почвар, у Зої шлунок зав’язався вузлом. Вона потягнулася до іншої теки.

— Це розтини?

Тамар кивнула. Тіла двох кхерґуудів привезли з Кеттердама до Маленького Палацу для вивчення. Толя заперечував проти цього, переконуючи, що не можна паплюжити тіла полеглих солдатів. Але Зоя не мала часу на шляхетне поводження, коли її людей викрадали з їхньої власної землі.

— Цей метал, — сказала вона, показуючи на примітку, залишену Давідом на берегах виконаного Корпуснійцями детального анатомічного рисунка, — яким вони зміцнюють кістки. Це ж не просто гришинська сталь?

— Це сплав, — пояснила Надя. — Вони поєднують гришинську сталь із рутенієм. Він не такий піддатливий, але витриваліший.

— Ніколи про нього не чула.

— Рутеній надзвичайно рідкісний елемент. У світі є лише кілька відомих родовищ.

Тамар схилилася над паперами.

— Але шуанці десь його беруть.

Зоя постукала пальцем по документах.

— Знайдіть родовище. Простежте відвантаження. Так ми дізнаємося, де саме створюють кхерґуудів.

Тамар торкнулася великими пальцями своїх бойових сокир.

— А коли дізнаємося, я перша піду в атаку.

Зоя кивнула.

— Я стоятиму пліч-о-пліч із тобою.

Надя вишкірилася.

— А я прикриватиму тил.

Назяленскі сподівалася, що це відбудеться дуже скоро. Їй кортіло помчати до бою. Дівчина глипнула на годинник на камінній полиці. Час будити короля.

Уночі землю огорнула холодна імла, хмарою опустившись на дерева й кам’яні доріжки. Зоя проминула лісочок під хитросплетеними гілками. Навесні вони розквітнуть білим, потім рожевим, а тоді криваво-червоним, але поки що навколо стояли тільки сірі, укриті колючками дерева. Дівчина вийшла до охайно підстриженого живоплоту й неосяжних моріжків навколо Ґранд-Палацу, ліхтарі кидали на досі темні угіддя розмите світло. Палац скидався на наречену перед весіллям — на білих кам’яних терасах і золотих статуях лежав серпанок. Ці сповнені м’якого сірого світла передсвітанкові години мали б бути умиротвореними. Проте Зоя не могла відігнати думок про кхерґуудів, земені, фієрданців і керчинців.

Вона щодня працювала в Маленькому Палаці з новобранцями й керувала Другою армією. Під її керівництвом військо збільшилося й повільно отямлювалося від залишених Дарклінґом ран — ран, які мало не виявилися смертельними. «Як він на це спромігся?» — досі не могла збагнути Зоя. Дарклінґ поколіннями зміцнював Другу армію, робив її чисельнішою, вдосконалював тренування, закріплював власний вплив. Виховував молодих талановитих гришників, допомагав їм розвивати здібності. Він опікувався ними, як власними дітьми.

А коли його діти виявилися неслухняними? Коли Дарклінґова спроба перевороту виявилася невдалою, а дехто з гришників наважився виступити проти нього на боці Аліни Старкової? Він убив їх. Не вагаючись і без каяття. Зоя бачила, як вони гинули. Вона мало не стала однією з них.

«Мало, — нагадала собі дівчина, підіймаючись сходами Палацу. — Але я вижила, щоб керувати армією, яку він заснував і практично знищив». Зоя заприсяглася, що знову зробить Другу армію суперником, якого братимуть до уваги. Вона шукала нових гришників, котрі мріяли навчитися воювати і служити Равці, дедалі глибше заходячи на територію Фієрди та Шу Хана, перевіряючи узбережжя Мандрівного Острова і прикордонні території Новозем’я. Генерал рішуче налаштувалася скористатися збільшенням чисельності армії та зробити її могутнішою, ніж це вдалося Дарклінґові. Але цього було недостатньо. Вона заповзялася знайти спосіб захистити гриш у всьому світі, щоб нікому більше не довелося жити у страху, приховуючи свій дар; створити керівний орган із представників усіх націй, якому підпорядковувалися б їхні країни, який гарантував би права й карав усіх, хто спробує ув’язнити чи нашкодити таким, як вона. Утім, для того щоб ця мрія стала чимось більшим за приємну фантазію, Равка мусить бути сильною, а разом із нею — її король.

Зоя рішучим кроком перетнула зали Ґранд-Палацу, направляючись до королівських покоїв; від її погляду двоє служників, що нудьгували під дверима, втиснулися в стіну, мов налякані анемони. Дівчина знала, як усі зітхають, обговорюючи бідолашного короля. «Війна геть його змінила», — шанобливо шепотілися люди, побачивши монарха, і витирали очі. Вона не могла звинувачувати їх за це. Ніколаї був багатий, вродливий, а особливої принадності йому додавало трагічне минуле. Ідеальна пожива для романтичних мрій. Пам'ятаючи, як Зої зазвичай щастить, король не зважатиме на всіх знайдених нею порядних дівиць на виданні, а натомість втратить голову від першої-ліпшої покоївки й наполягатиме на шлюбі з коханою. Хлопець просто був схильний до свавільних романтичних нісенітниць.

Генерал привіталася з Толею, покалатала дзвіночком, наказуючи подати сніданок, а тоді увійшла до королівської спальні й розчахнула завіси. Ранкове світло стало блідо-рожевим.

Ніколаї кинув на неї похмурий погляд зі своєї засідки серед подушок.

— Ти пізно.

— А ти прикутий до ліжка. Зараз, напевно, не найліпший час для критики.

— Зараз ще занадто рано для погроз королю, — дратівливо кинув Ніколаї.

Зоя опустилася поряд із ним на ліжко й узялася відмикати кайдани.

— Я, коли голодна, страшенно кровожерлива.

Дівчина раділа нагоді побазікати. Балачки були пустопорожніми, але вони заповнювали собою тишу в кімнаті. Після халепи в Івці всі повернулися до звичного життя, та їй не вдавалося звикнути до такої близькості: тихі ранкові години, зіжмакані простирадла, скуйовджене волосся, через яке Ніколаї скидався не на короля, а на хлопчика, якого негайно слід поцілувати.

— Розваж мене веселими історіями про своє дитинство, — попрохав він.

Зоя сумнівалася, що її історії розважать короля. «Чи розповісти тобі про дідугана, за якого матір хотіла віддати мене, коли мені було дев’ять? А може, про те, що сталося в день весілля? Про те, що вони намагалися зі мною зробити? Про безлад, який я залишила по собі?» Дівчина впоралася зі звільненням Ніколаї з пут, намагаючись якомога менше торкатися його теплої після сну шкіри, і пішла, дозволяючи йому вмитися й одягнутися. За мить у двері вітальні постукали й увійшов служник із гарячим чаєм і тацею з тарілками. Зоя помітила, як він нишком подивився на неї, поспішаючи геть. Напевно, їй слід просто змиритися з плітками про те, що вона коханка короля, і дозволити людям патякати. Тоді принаймні можна буде ночувати тут і не доведеться тупати сюди вдосвіта з Маленького Палацу.

Ніколаї увірвався до вітальні: золотисте волосся охайно зачесане, черевики блищать, убраний, як завжди, бездоганно.

— Схоже, ти добре відпочив, — уїдливо зауважила дівчина.

— Я майже не спав, а прокинувся від того, що спину скрутило так, наче Толя грав моїм хребтом у теніс. Але королю не личить горбитися, люба Зоє. Ти що, їси мого оселедця?

Дівчина закинула до рота останній шматочок.

— Ні, я з’їла твого оселедця. А тепер…

Перш ніж Зоя встигла повідомити про сьогоднішні справи, двері розчахнулися й увірвалася Тамар у супроводі брата — обоє були повністю озброєні, а золотисті очі сяяли.

— Кажіть, — наказав Ніколаї, враз розгубивши весь свій легковажний настрій.

— Неприємності з прочанами в таборі під міськими стінами. Аппаратові не подобається новий культ. Він відправив до нижнього міста Духовну варту.

Зоя миттю підхопилася на ноги. Аппарат мав бути духовним порадником короля, але виявився зрадником і створював нескінченні проблеми.

Ніколаї похапцем хлебнув чаю й підвівся.

— Наші люди вже на місці?

Толя кивнув.

— У натовпі є Серцетлумачники в цивільному, а снайпери на своїх місцях уздовж стіни та на найближчому пагорбі. Утім, прикриття в нас небагато.

— Ти знав, що це станеться? — запитала в Ніколаї Зоя, ідучи назирці, коли близнюки рушили назад коридорами Палацу.

— Було передчуття.

— І ти нічого не вдіяв, щоб зупинити його?

— Як? — поцікавився король. — Треба було забарикадувати його в каплиці?

— Мені доводилося вислуховувати значно гірші думки. У нього немає жодного повноваження.

— Зате є засоби, і він знав, що я негайно кину йому виклик, залучивши до справи озброєних військовиків.

Зоя роздратовано насупилась.

— Уже давно слід було розпустити Духовну варту.

Членами Духовної варти були ченці, фахівці й у науковій, і у військовій галузях, а на додачу можна було навіть не сумніватися, що віддані вони Аппаратові, а не королю.

— На жаль, це призвело б до протестів серед мирного населення, а я не прихильник заворушень, якщо в їхній програмі немає танців. Але, підозрюю, що тоді їх називають вечірками. А це в нас що за вечірка, Тамар?

— Наші люди щодня спілкувалися з прочанами й звітували нам. Здебільшого настрої були мирні. Однак сьогодні вранці один із проповідників скаламутив воду, і Аппаратові, вочевидь, не сподобалося почуте.

Королівські солдати вже чекали на них біля фонтана з подвійним орлом, ведучи за собою ще кількох коней.

— Жоден із солдатів у формі не повинен наближатися до нижньої стіни без моєї команди, — наказав Ніколаї. — Гриші лише контролюватимуть натовп, якщо я не подам іншого сигналу. Снайпери нехай залишаються на своїх позиціях, але абсолютно нікому не можна діяти без мого прямого наказу, зрозуміло?

Король мав право командувати своїми військами так, як уважав за потрібне, і Зоя вірила, що близнюки з Серцетлумачниками зроблять усе можливе для захисту корони, проте мало не закипіла від думки, що вони опинилися в такому становищі. Ніколаї був занадто схильний до компромісів. Аппарат зраджував будь-якого дурня, котрий легковажно йому довірився. Він був справжньою зміюкою, і, якби її воля, йому та його посіпакам із Духовної варти після громадянської війни запропонували б два варіанти на вибір: страта або вигнання.

Вони осідлали коней і вже готувалися вийти крізь ворота, аж раптом Ніколаї озвався:

— Зоє, мені потрібно, щоб ти зберігала спокій. По-перше, Аппарат не прихильник Тріумвірату Гриші…

— Зараз заплачу.

— І твоя огульна ворожість не допоможе. Я знаю, що ти не схвалюєш рішення дозволити священникові залишитися в столиці.

— Авжеж, тобі слід було залишити його тут. І бажано у вигляді опудала на моїй камінній полиці.

— Безсумнівно, це приваблива пропозиція, та ми не можемо дозволити зробити з нього великомученика. Він має завеликий вплив на людей.

Зоя заскреготіла зубами.

— Він брехун і зрадник. І саме за його допомогою скинули твого батька. Він намагався ув’язнити Аліну й мене під землею. І під час війни жодного разу не запропонував тобі підтримки.

— Твоя правда. Якщо мені колись знадобиться підготуватися до іспиту з історії, я знатиму, до кого звертатися.

Чому він не слухає?

— Цей священник небезпечний, Ніколаї.

— І ще небезпечніший, коли ми не бачимо, що він робить. Його мережа розкинулася далеко, а з його впливом на людей я не можу змагатися безпосередньо.

Пройшовши крізь ворота, вони виїхали на вулиці верхнього міста.

— Після війни нам слід було влаштувати трибунал, — не вгавала Зоя. — Повідомити про злочини.

— Ти справді віриш, що це мало б якесь значення? Навіть якби Аліна Старкова власною персоною воскресла й піднеслася над Зморшкою, щоб викрити Аппарата, він однаково знайшов би спосіб вижити. До того ж у нього талант. А тепер прибери найнабожнішого вигляду, Зоє. Єретичка з тебе пречудова, але мені потрібно, щоб ти здавалася благочестивою.

Зоя надала своєму обличчю таку-сяку подобу спокою, проте від перспективи зустрітися з Аппаратом її завжди розривало між люттю та розчаруванням.

Ніколаї після війни відбудував на угіддях Палацу королівську каплицю й дозволив Аппаратові власноруч освятити її — це був жест примирення. Саме там хлопця посадовили на престол, там на його голову наділи корону Ланцових, а на плечі поклали погризену міллю, проте буцімто священну ведмежу шкуру Сан-Григорія. З руїн витягнули й реставрували триптих із житія Святих, і їхні німби знову засяяли золотом: Ілля в кайданах, Лізабета з трояндами. До них додали Аліну з її білим волоссям і нашийником з оленячих рогів, тож тепер із вівтаря дивилося чотирнадцятеро Святих, які скупчилися, мов незворушний хор.

Зоя ледве пережила ту коронацію. Вона не могла відігнати спогадів про ніч, коли стару каплицю зруйнували, коли Дарклінґ майже цілковито винищив Другу армію, ту саму Гришу, яку все своє життя присягався захищати. І, якби не Толя з Тамар, війна завершилася б тієї ночі. Зоя мусила визнати, що Аппаратові угруповання теж зробили свій внесок; це були войовничі святі, котрих називали Сольдатами, юнаки й дівчата, які обожнювали Сонячну Святу й під час фінальної битви з Дарклінґом у Тіньовій Зморшці були обдаровані її силою.

Це останнє диво закріпило Алінину спадщину й, на жаль, заразом зміцнило Аппаратів вплив. Складно було не підозрювати, що чолов’яга якось причетний до кістяного мосту в Івці та лавини химерних подій по всій Равці.

Коли вони перетнули міст і виїхали на вулиці нижнього міста, Зоя почула галас натовпу за подвійними стінами, та лише спішившись і піднявшись на вершечок муру, дівчина добре роздивилася людей, котрі зібралися внизу. Вона почула, як задихнулася, здригнувшись від подиву, наче від ляпасу. Це були не пересічні прочани, які подорожували країною, щоб віддати шану Святим; це не був сонячний культ, що утворився довкола Аліни Старкової, представники якого часто з’являлися під стінами Палацу, щоб славити її. Ці люди були вбрані в чорне. А на їхніх хоругвах було вишите затемнення сонця — символ Дарклінґа.

Вони прийшли сюди, щоби звеличувати чоловіка, котрий зруйнував Зоїне життя.

На стрімчаку стояв молодий священнослужитель. Волосся в нього було довге й скуйовджене, як у членів Духовної варти, однак убраний він був не в коричневе, а в чорне. Він був високий, худорлявий, і Зоя сумнівалася, що йому більше ніж двадцять.

— Ми вийшли з темряви, — гукнув він бурхливому натовпу, — і до темряви повернемося. Де ще зрівняються бідний і багатий? Де ще нас судитимуть лише за невинністю наших душ?

— Це що за нісенітниці? — закортіло дізнатися дівчині.

Ніколаї зітхнув.

— Це культ Беззоряного Святого.

— І вони поклоняються…

— Дарклінґові.

— І скільки в них прибічників?

— Ми точно не знаємо, — утрутилася Тамар. — Люди подейкували про існування нового культу, але геть не схожого на цей.

Аппарат помітив короля й уже прокладав собі шлях поміж зубцями муру. Зоя бачила, що за ним вишикувалася Духовна варта в рясах з Аліниним золотим сонцем, озброєна магазинними гвинтівками.

— Ситуація дедалі поліпшується, — пробурмотіла Зоя.

— Ваша величносте. — Аппарат низько вклонився. — Яка честь, що ви знайшли час, щоб запропонувати мені підтримку. Я так рідко бачу вас у каплиці. Іноді боюся, що ви розучилися молитись.

— Анітрохи, — заперечив Ніколаї. — Просто не дуже люблю вклякати. У мене від цього коліна відвалюються. А ви привели до міських мурів озброєних людей.

— І ви розумієте чому. Чули це богохульство? Цю нечестиву єресь? Вони хочуть, щоб церква визнала Дарклінґа Святим!

— А як ви пов’язані з цим новим священнослужителем? — поцікавилася Зоя, щосили намагаючись розмовляти звичним тоном. — Він теж був членом Духовної варти?

— Та він наймерзенніший зрадник.

«Чиє б нявчало», — похмуро подумала дівчина.

— Це ви в такий спосіб кажете «так»?

— Він чернець, — підтвердила її здогадку Тамар. — Юрій Веденен. Рік тому покинув лави Духовної варти. Моїм джерелам невідомо, чому це сталося.

— Про хлопцеве походження поговорімо іншим разом, — урвав їх Ніколаї. — Якщо ви дасте волю Духовній варті, ризикуєте влаштувати тут криваву різню й породити цілу купу нових великомучеників, а це лише підтвердить їхні вимоги.

— Ви не можете просити мене заплющувати очі на цю єресь…

Голос Ніколаї залишився холодним:

— Я нічого не прошу.

Воскове обличчя Аппарата сполотніло ще дужче.

— Пробачте, ваша величносте. Але ви мусите зрозуміти, що такі справи вирішують не королі. Це битва за саму душу Равки.

— Накажіть своїм людям охолонути, отче. Я не хочу, щоб столицю знову заливала кров. — Не чекаючи Аппаратової відповіді, Ніколаї спустився з муру. — Відчиніть ворота, — наказав він. — Виїжджає король.

— Ти впевнений, що це мудре рішення? — пробурмотіла Тамар. — Я чула балачки в таборі. Ці прочани не твої палкі прихильники.

— Напевно, вони просто погано мене знають. Тримайся поблизу, Толю, ти відповідальний за те, щоб Духовна варта нічого собі не вигадала. Спробуйте відмежувати їх від моїх солдатів. Я не збираюся власноруч зчиняти тут заколот.

— Я поїду з тобою, — озвалася Зоя.

Ніколаї уважно подивився на неї.

— Я обома руками за безрозсудні рішення, Зоє. Але це делікатна справа. Тобі доведеться прикусити язика.

— Аж до крові. — Їй хотілося ближче подивитися на людей, котрі славили Дарклінґову пам’ять. Хотілося запам’ятати обличчя кожного з них.

Ворота підійняли, і, коли з міста до натовпу виїхав король, навколо зашепотілися. Можливо, прочан не надто цікавив молодий правитель Равки, однак тут було чимало людей, котрі приїхали до столиці в інших справах, збиралися поторгувати чи навідатися до нижнього міста. Для них Ніколаї Ланцов був не лише король чи герой війни. Він був чоловік, який воскресив порядок після безладу громадянської війни, який подарував їм мирні роки, який пообіцяв їм процвітання і працював, щоб побачити, як обіцянки втілюються в життя. Люди вклякли перед ним.

— Ре’б Равка! — закричали вони. — Король рєзні! — «Син Равки! Король шрамів!»

Ніколаї привітно підвів долоню в рукавичці, обличчя в нього залишалося суворим, постать виструнчилася — за одну-єдину мить хлопець із командира перетворився на вродженого шляхтича.

Дехто з убраних у чорне прочан разом із натовпом опустився на коліна, та кілька залишилося стояти, скупчившись навколо свого кістлявого провісника, який зухвало стояв на стрімчаку.

— Зрадник! — крикнув він, коли Ніколаї наблизився. — Брехун! Злодій! Убивця! — Утім, голос його тремтів.

— Скільки я всього встиг… — зауважив Ніколаї.

Вони під’їхали ближче, змушуючи прочан розійтися, аж поки чернець не залишився сам на сам із Ніколаї на вершечку скелі.

«Мабуть, йому й двадцяти нема», — подумала Зоя.

Вузькі чернечі груди здіймалися від знервованого дихання. Обличчя в нього було видовжене, на блідій шкірі горіли дві сухотні плями, немов у хлопчика з гарячкою. А очі були меланхолійного зеленого кольору, що аж ніяк не відповідав запалу, який сяяв у них.

— Що це в нього на підборідді? — пошепки запитала в Тамар Зоя.

— Думаю, він намагається відростити бороду.

Дівчина уважно подивилася на довгасте обличчя.

— Легше було б виростити ріг на чолі.

Чернець затріпав чорними рукавами, наче ворон, який збирається злетіти.

— Накажіть вашому брехливому священникові вчинити як слід і визнати Беззоряного Святим.

— Я поміркую над цим, — м’яко озвався Ніколаї. — Та спершу хочу попросити вас розділити зі мною сніданок.

— Мене неможливо вмовити! Мене неможливо підкупити!

— Авжеж, та, може, вип’єте чаю чи кави?

У натовпі захихотіли, напруження ледь помітно послабилося.

Хлопець здійняв руки до неба.

— Настала Ера Святих! Від вічної мерзлоти до Сікурцоя з’являються знаки! Гадаєте, вам удасться схилити мене на свій бік красномовністю та дружнім ставленням?

— Ні, — люб’язно озвався Ніколаї та спустився з коня. Зоя з Тамар перезирнулися. Якщо все це була якась вигадлива постановка замаху на життя, то король чудово грав свою роль. — Можна до вас приєднатися?

Юний чернець кліпнув і зашарівся.

— Ду… думаю, так.

Ніколаї влаштувався на скелі.

— Я не сподіваюся, що вас можна вмовити, чи підкупити, чи схилити на свій бік своїм славнозвісним заворожливим ставленням, — сказав він так тихо, що його почули тільки чернець, Зоя і Тамар. — Але вас може схилити на мій бік снайпер, який улаштувався за тим невисоким горбочком — бачите його? Чудова місцина для пікніка — із завданням прострілити вашу голову, як перезрілий кавун, якщо я підійму лівицю. — Ніколаї змахнув рукою, і хлопець відсахнувся, та король лише поправив вилогу пальта.

— Я залюбки стану мучеником…

— Ви не станете мучеником… Юрію, так? Ви станете помилкою. Такуля зачепить моє плече, і я докладу всіх зусиль, щоб театрально впасти на землю. Стрілець зізнається, що він найманий убивця, який хотів прикінчити короля Ланцова. Можливо, він навіть виявиться прихильником справи Беззоряного Святого.

— Але це… це абсурдно, — забелькотів чернець.

— Невже це абсурдніше за те, що король Равки підставляється під снайперську кулю, аби звільнити королівство від вискочня-ченця? Адже саме так, мій друже, звучить справжня історія. — Ніколаї простягнув йому руку. — Ходімо снідати. Мій кухар дивовижно готує буженину.

— Я не їм м’яса.

— Авжеж, не їсте, — утрутилася Зоя. — Ви ж відмовляєтеся вбивати тварин, а не людей.

— Дарклінґ…

— Позбавте мене необхідності слухати ваші проповіді, — засичала дівчина. — Лише відданість королю заважає мені висмоктати з ваших грудей повітря й розчавити легені, як порожній усередині гарбуз.

— Я вже бачив, як вона це робить, — підтвердив Ніколаї. — Звук дуже кумедний.

— Щось типу «трісь»? — поцікавилася Тамар.

— Тільки вологе, — пояснив король. — Більше схоже на хлюпання.

— Я піду, — погодився чернець. — Та якщо я не повернуся до своєї пастви цілим і неушкодженим, на вулицях проллється кров. Буде…

— Прошу, дозволь мені це зробити, — заканючила Зоя. — За ним ніхто не сумуватиме.

— Не будь дурненькою, — відповів Ніколаї. — Переконаний, у нього є матір. Правда ж, Юрію? Прекрасна жінка. Живе у Вальченкові?

Юрій схопився за серце, наче король ударив його. Схоже, шпигуни Тамар зібрали про хлопчину чимало інформації.

— Знаю-знаю, — сказав Ніколаї, заспокійливо поплескуючи ченця по плечу. — Найнеприємніше розуміти, що ризикуєш не лише своїм життям. — Ходімо?

Хлопець кивнув, і король розвернувся до натовпу.

— Ми зустрінемося, — оголосив він оглушливим голосом. — Поговоримо. — Зітнув плечима. — Напевно, посперечаємося. Але равканцям потрібна згода винятково щодо того, який чай пити.

У натовпі досі вкляклих, проте вже вдячних і розслаблених людей пролунав сміх. Тамар запропонувала ченцеві свого коня, і вони поїхали назад до воріт. Щойно вершники опинилися всередині, до них кинувся Аппарат, оточений Духовною вартою.

— Ми візьмемо його під варту. У мене чимало запитань до цього єретика…

— Юрій Веденен — мій гість, — ґречно повідомив Ніколаї.

— Я наполягаю, що мушу бути присутній на його допиті.

— Якось дивно ви називаєте сніданок.

— Ви ж не збираєтесь…

— Толю, — звернувся до вартового король, — відведи нашого гостя до Райдужного покою й переконайся, що його як слід нагодують і напоять. Я незабаром приєднаюся до вас.

Вони зачекали, поки чернець із супроводом поїдуть геть. Аппаратові, вочевидь, аж кортіло щось сказати, та перш ніж він устиг розтулити рота, Ніколаї зіскочив з коня.

— Отче, — сказав він, і в низькому тоні почувся ледве стримуваний гнів. — Не думайте, що коли я дозволив вам так довго жити, то не можу переглянути своє рішення. Усілякі нещасні випадки трапляються. Навіть із вірянами.

— Пробачте мені, ваша величносте. Але… такому створінню не можна довіряти.

— Ну ж бо, не стримуйтесь, — озвалася Зоя. — Хочу подивитися, чи можна померти від надміру іронії.

— Чому цей чернець покинув Духовну варту? — поцікавився Ніколаї.

— Не знаю, — зізнався Аппарат. — Він був ученим, до того ж непоганим. Кращим за оце, що він улаштовує зараз. Його теорії були незагальноприйнятними, але геніальними. Аж раптом рік тому він зник без жодного пояснення. А нещодавно знову з’явився на порозі й узявся проповідувати свої нісенітниці.

— Нам відомо, де зародився культ?

— Ні, — відповів священник. Він зітхнув. — Але, гадаю, те, що людям закортить із Дарклінґа зробити Святого, було неминуче.

— Чому? — перепитала Зоя. — Пересічні люди його не любили.

— За життя не любили. А по смерті може бути все що завгодно. Він володів видатною силою, і смерть його була грандіозна. Часом цього достатньо.

«Цього не мало б статися. Після всього, що він накоїв».

— Чудово, — озвався Ніколаї. — Ми влаштуємо ченцеві аудієнцію й послухаємо, що він розповість.

Аппаратові очі кумедно вирячилися.

— Ви ж не збираєтеся розмовляти з ним і вшановувати всю цю справу такої честі! Це вже межа легковажності!

Попри те що Зоя цілком могла погодитися зі священником, їй досі хотілося схопити його за засмальцьовану рясу й трясти, аж поки той не збагне, що розмовляє з королем, а не з якимось парафіянином. Не те щоб вона особливо догоджала Ніколаї, та це була принципова справа.

Король залишався незворушним, забувши, що тільки-но мало не вибухнув.

— Заспокойтеся, отче. Я не збираюся дозволяти, щоб Дарклінґа називали Святим. Та якщо ми можемо потоваришувати з цим хлопчиною, слід так і зробити, і я витягну з нього всю можливу інформацію.

— Моїм парафіянам це не сподобається, — відповів Аппарат з удаваним жалем у голосі. — Я, звісно, розумію необхідність дипломатії, проте вони можуть злякатися, що їхній король духовно зіпсований.

— Це стало б великою трагедією. Можливо, існує спосіб заспокоїти їх і віддячити вам за цей складний день?

Аппарат наїжачився.

— Святим не потрібне золото.

Ніколаї вдав праведне обурення.

— Я й не думав про такі дурниці.

— Гаразд, — відповів священник, щосили прикидаючись, наче замислився. — Ульойську та Раєвості потрібні нові церкви. Люди мусять знати, що король розділяє їхню віру, і такий жест допоможе зміцнити їхню довіру до правителя.

Запала тривала тиша, а тоді Ніколаї задер підборіддя.

— Ви отримаєте свої церкви.

— Це церкви Святих, ваша величносте.

— Тоді, будь ласка, перекажіть це Святим.

— Хіба королю годиться так легко вклонятися простолюдинові? — поцікавилася Зоя, коли вони поїхали геть. Вона обіцяла, що триматиме язика за зубами, і дотримала слова, проте аж кипіла всередині. — Ти допомагаєш Аппаратові плести його шпигунську мережу. Ти робиш його сильнішим.

— Можливо, колись ти ставитимешся до мене не лише як до дурня. Довірся мені, Зоє. Результат тобі достоту сподобається.

— Тамар те саме казала про абсент.

— І?

— На смак він однаково схожий на вимочений у гасі цукор.

Зоя озирнулася через плече й побачила, що священник своїми чорними, мов прірви, очицями спостерігає, як вони виїжджають із воріт. Ніколаї міг скільки завгодно жартувати, та будь-яка поступка Аппаратові здавалася хибним кроком. Старий король, Дарклінґ, Аліна Старкова — усі вони з ним торгувалися, і кожен заплатив за це кров’ю.

***

Решту дня Зоя спостерігала за новим загоном Верескунів і надсилала накази до сторожових застав уздовж південного кордону. Вона сподівалася, що силам Гриші вдасться захиститися від можливого нападу Шу Хана. Повечеряла в Залі з золотим куполом разом із Женею та Давідом, краєм вуха слухаючи плани Краяльниці щодо приїзду закордонних гостей і гортаючи хлопців звіт про їхню з Кувеєм Юл-Бо роботу.

Молодий Пекельник сидів за столом в оточенні решти юних гришників. Його покійний батько створив парем, і Кувей щосили намагався поділитися знаннями про цю роботу з Давідом та іншими Творцями, щоб позбавити наркотик його побічного ефекту — важкої залежності. Утім, він був радше солдатом, аніж ученим. Попри те що Женя трохи перекроїла його, Кувеїв дар Пекельника був найкращим маскуванням, адже в Шу Хані ніхто не знав про його здібності. У Маленькому Палаці хлопець узяв собі нове ім’я — Нгабан. Шуанською це означало «воскреслий фенікс». Малий був не лише талановитий, а ще й любив похизуватися.

Після вечері Зої вдалося ще годинку попрацювати, потім вона вирушила до Ґранд-Палацу, щоб замкнути Ніколаї на ніч, і аж тоді дозволила собі повернутися до власних покоїв. Колись вони належали Дарклінґові. Ставши членами Тріумвірату, Женя з Давідом відмовилися від них, проте Назяленскі радо оселилася в просторих кімнатах. Вона залюбки заволоділа тим, що колись належало йому, а коли настав час позбутися старих меблів і переробити все на власний смак, дівчина перша взялася за молоток. Це був важливий жест.

Вона не збиралася заробляти мозолі на руках, тож справжню роботу залишила майстрам. Аби обставити кімнати на її смак, знадобилися довгі місяці та значна допомога Творця, проте нині куполоподібна скеля перетворилася на затягнуте хмарами небо, а стіни були схожі на розбурхане бурею море. Не кожен помічав маленький човник в одному з шести кутків чи прапор із двома крихітними зірками, який здіймався над ним. Та й ніхто не здогадався б, що він означає.

Зоя вмилася й перевдягнулася, готуючись лягати. Колись їй удавалося міцно спати під куполами Маленького Палацу, однак це було до Дарклінґового перевороту. Він розтрощив її віру в те, що ніщо лихе не може торкнутися цього місця, цього дому, що колись був справжнім раєм. Тепер вона спала сторожко й умить прокинулася, коли у двері постукали.

«Чернець, — подумала дівчина. — Так і знала, що не слід пускати його до Палацу».

Та щойно вона відчинила засув і розчахнула двері, почувся голос Тамар:

— Ніколаї втік.

— Це неможливо, — заперечила Зоя, проте вже потягнулася до черевиків.

Коли вона накинула пальто на нічну сорочку — тонке плетиво зі сріблястого шовку, що у правильному освітленні мінився, наче блискавки у грозових хмарах, — Тамар вигнула брови.

— Для кого ти сьогодні так причепурилася?

— Для себе, — кинула Зоя. — Відомо, куди він попрямував?

— Толя бачив, що він полетів на захід, у бік Балакирєва.

— А ще хтось це бачив?

— Не думаю. Сирени мовчать. Але ні в чому не можна бути певними. Нам пощастило, що цього не сталося влітку.

Коли сонце майже не ховалося за обрієм і чудовисько в небесах побачив би кожен.

— Як? — перепитала Зоя, натискаючи на панель у стіні, після чого та відсунулася, відтуливши довжелезні сходи. Ремонтуючи кімнату, вона також замовила викопати тунель, що приєднався до мережі підземних проходів під Ос Альтою. — Ці кайдани зроблено зі зміцненої гришинської сталі. Якщо він набирається сили…

— Вони не поламані, — озвалася позаду Тамар. — Їх відімкнули.

Генерал затнулася й мало не беркицьнулася зі сходів. Відімкнули? Невже хтось довідався про таємницю Ніколаї? І цей хтось намагається завадити їм зберегти її? Ці здогадки були приголомшливі.

Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж вони увірвалися до підвалу монастиря Санта-Лізабети. У садку на них уже чекав Толя з трьома кіньми.

— Розповідай, — наказала Зоя, коли вони з Тамар влаштовувалися в сідлах.

— Я почув, як розбилося скло, — відповів хлопець. — Забігши всередину, побачив, що король злетів з підвіконня. Крізь двері ніхто не заходив і не виходив.

«Хай йому грець». Може, це чудовиську якось удалося відімкнути замки? Зоя пришпорила коня, пускаючи його галопом. У неї була тисяча запитань, однак дізнатися про те, як Ніколаї вирвався з кайданів, вони зможуть і після того, як повернуть його.

Вершники промчали мостом і вуличками нижнього міста. Подавши сигнал варті, прогуркотіли через ворота й славнозвісні подвійні стіни Ос Альти. Як далеко вдалося дістатися Ніколаї? І куди він подався? Краще було б, щоб він забрався якнайдалі від міста, якнайдалі звідти, де живе багато людей. Зоя потягнулася до невидимих потоків навколо, дедалі вище шукаючи розрив у повітрі, залишений Ніколаї. Її сила відчула не лише хлопцеві зріст і вагу, а саму його темну суть. Мєрзость. Погань. Присмак чогось потворного в крові.

— Він досі прямує на захід, — повідомила дівчина, відчуваючи, як його присутність переповнює її. — Він у Балакирєві. — Чудове маленьке містечко. Одне з улюблених місць, куди у кращі часи гриші навідувалися, щоб покататися на санчатах чи повеселитися на свята.

Діставшись до передмістя, де ґрунтові дороги поступилися місцем бруківці, вони притримали коней. Балакирєв спав, у вікнах було темно, і будинки затихли. Зоя час від часу помічала крізь шибку світло — матір схилилася над вередливим немовлям, клерк запрацювався аж до передсвітанку. Вона сторожко глипнула на небо й жестом наказала близнюкам їхати вперед. Ніколаї прямував до центра містечка.

На головній площі, де вишикувалися суд, ратуша й канцелярія місцевого бурмістра, було тихо. Від великого фонтана, куди, як знала Зоя, жінки приносили прання, розходилися кам’яні доріжки. У центрі височіла статуя Сан-Юріса, його спис протинав серце велетенського дракона, а зі спини потвори лилася вода. Цю історію Зоя завжди ненавиділа. Славетний воїн Юріс здавався в ній звичайним бандитом.

— Дах, — прошепотіла дівчина, показуючи на ратушу. — Я перевірю периметр.

Тамар із Толею нечутно зіслизнули з коней із кайданами в руках і зникли в будівлі. Якщо Ніколаї злетить, Зоя може спробувати збити його на землю чи принаймні прослідкувати за ним. Проте незабаром мало зазоріти. Їм слід було діяти швидко.

Зоя чекала в темряві, прикипівши поглядом до шпилів ратуші. Ніч здавалася надміру нерухомою. У дівчини з’явилося неприємне відчуття, наче за нею спостерігають, утім, у крамничках і будівлях на площі нічого не ворушилося. Високо вгорі, десь на рівні даху ратуші, щось смикнулося. З будівлі, широко розправивши в місячному сяйві крила, злетіла тінь. Зоя здійняла руки, готуючись збити Ніколаї на землю, але він описав коло й опустився на височенний шпиль церковної дзвіниці.

— Хай йому грець.

Толя з Тамар злетять сходами ратуші та виявлять лише, що їхня здобич втекла. Якщо Зоя спробує піднятися церковними сходами, Ніколаї спокійно перестрибне далі, й, поки вона дістанеться до вершечка, його вже й слід охолоне. Небо вже світлішало, і якщо король полетить за місто, їм більше ніколи не вдасться його впіймати. Часу для вагань не було.

Дівчина подивилася на щілини в кам’яній кладці дзвіниці. Навіть із підсилювачем їй не вдасться проконтролювати політ. Упоратися з таким завданням зможе лише гриша під дією юрди парем.

— Буде боляче, — пробурмотіла Зоя і змахнула руками, вимальовуючи в повітрі невеликі кола й закликаючи повітряний потік, а тоді склала руки дугою. Порив вітру вдарив у спину й підняв дівчину вгору. Довелося зібрати всю силу волі, щоб подолати бажання змахнути долонями й дозволити вітру підняти себе ще вище. Зоя викинула руки вперед, і вітер жбурнув її в щілину між камінням, занадто рвучко й занадто швидко. Прицілитися точніше часу не було.

Зоя затулила голову й обличчя і застогнала, щосили вдарившись плечем об кутик колони. Гепнулася на підлогу дзвіниці незграбною купою й перекотилася на спину, намагаючись перевести дух. Високо вгорі дівчина помітила, як зблиснули в темряві очі чудовиська, що влаштувалося на карнизі. Його обриси ледь вимальовувалися. Груди голі, драні штани низько сповзли зі стегон. Ноги з пазурами вчепилися в бантини дзвіниці.

Назяленскі почула низьке гарчання, і здалося, що від нього завібрувала підлога. Сьогодні щось було не так.

Він був не такий.

«Ох, Святі, — збагнула дівчина. — Він зголоднів».

Раніше Зоя знаходила Ніколаї пізніше, коли він уже вполював щось і з’їв. «Він іще ніколи не вбивав людей», — нагадала вона собі. А тоді виправилася: «Наскільки нам відомо». Утім, дівчина кістками відчувала, що сьогодні саме вона стане здобиччю.

«Дідька лисого».

Вона підвелася на ноги й засичала, відчувши, як пульсує плече. Вивихнула, а може, і зламала. Від хвилі болю, що накрила її, закрутило в животі. Права рука була ні на що не здатна. Закликати вона тепер могла лише лівою, та якщо це вдавалося Адріку, то й Зоя впорається.

— Ніколаї, — суворо гукнула вона.

Гарчання стихло, а потім долинуло з новою силою, гучніше й нижче, ніж раніше. У Зоїному животі стиснулося щупальце страху. Невже саме так почувається маленьке звірятко, що безпомічно застрягло в лісі?

— Ніколаї, — гримнула дівчина, не дозволяючи переляку пролунати в голосі. Варто йому зрозуміти, що вона боїться, і справи будуть кепські. — Спускайся.

Гарчання затремтіло, потім хлопець пирхнув. Немов засміявся.

Перш ніж Зоя збагнула, що до чого, він кинувся на неї. Вона простягла вперед руку, і порив вітру шарпнув потвору, та сьогодні дівчина могла закликати лише впівсили. Шквал відкинув чудовисько і вдарив об стіну, проте недостатньо сильно.

Дівчина побачила, як потвора помітила її травмовану руку, її слабкість. Тварюка глибоко вдихнула, м’язи напружилися. Скільки ночей Зоя заважала їй розважитися? Скільки часу чудовисько чекало нагоди завдати дівчині болю? Їй потрібна була допомога.

— Толю! — крикнула Зоя. — Тамар!

Та хіба ж вони могли почути її з такої відстані? Зоя глипнула на дзвін.

Чудовисько стрибнуло. Дівчина відхилилася праворуч і заверещала, ударившись плечем об дошки, проте щосили скинула вгору другу руку, благаючи бурю відгукнутися. Вітер ударив у дзвін, розхитуючи масивну металеву оболонку. Язик гупнув, лункий звук завібрував у Зоїній голові, змушуючи чудовисько рикнути. Дзвін вдарив удруге, значно слабше, і взявся повільно вимальовувати в повітрі дугу.

Зоя спітніла, від болю тьмарилося в очах. Дівчина пошкандибала до стіни. Ніколаї — чудовисько — наближався до неї. Низько присівши навпочіпки, воно нечутно волочило пазуристі ноги підлогою, і кожен рух був моторошно нелюдським. Це був Ніколаї, та водночас не він. Витончені риси обличчя залишалися такими самими, проте очі стали мов чорнило. Здавалося, наче тінь від крил пульсує й вирує.

— Ніколаї, — повторила дівчина. — Я розгніваюся, якщо ти спробуєш мене з’їсти. А ти знаєш, що буває, коли я скаженію.

Губи потвори вигнулися в усмішці, — а як іще її назвати? — оголивши гострі як голки ікла, схожі на уламки обсидіану. Те, що напало на Зою, точно не було королем.

— Капітане, — спробувала вона. — Штурмгонде.

Нічого. Потвора підкрадалася ближче.

— Собачко, — сказала дівчина. Щеня — це було його дитяче прізвисько, і Зоя ніколи раніше ним не користувалася. — Припини.

Вона почула, як десь унизу гупнули двері. Толя? Тамар? Це не мало значення. Вони однаково не встигнуть дістатися сюди вчасно. Зоя могла закликати блискавку, але знала, що без змоги контролювати розряд обома руками вб’є хлопця.

Вона знову підвела руку. Вітер відкинув потвору назад, але та, учепившись у дерев’яну підлогу пазурами поповзла вперед, міцно притиснувши крила до тулуба й прикипівши поглядом до дівчини.

Чудовисько відкинуло її неушкоджену руку вбік так сильно, що дівчина подумала, що тепер зламала і її. Вітер ущух, і потвора розпростала крила.

Потім роззявила рота й озвалася:

— Зоє.

Дівчина відсахнулася. Чудовисько не розмовляло. Не могло. Та налякало Зою не те, що губи потвори вимовляють слова. Це був не голос Ніколаї; тембр був м’який, холодний, наче скло, знайомий.

«Ні». Це було неможливо. Страх затьмарював Зоїну свідомість.

Губи потвори розімкнулися. Зблиснули зуби. Чудовисько схопило дівчину за волосся й різко смикнуло голову назад, коли вона заборсалася.

Воно збиралося прокусити їй шию. Губи вже торкнулися шкіри.

У голові промайнула тисяча думок. Їй слід було прихопити зброю. Не варто було покладатися на власну силу. Їй не слід було думати, що вона не боїться померти. Не варто було вірити, що Ніколаї не завдасть їй болю.

Двері до дзвіниці розчахнулися, і з’явилася Тамар, за нею виднівся Толя. Сокири дівчини злетіли в повітря. Одна влучила потворі в плече, а друга — у крило. Тварюка повернулася до близнюків, загарчала, і Толя скинув уперед руки.

Зоя дивилася на них, розриваючись між страхом, що паралізував, і захватом, коли ноги чудовиська підігнулися. Воно заскавчало, а тоді Толя вповільнив йому пульс, позбавляючи свідомості, й запала тиша.

Дівчина підвелася, колихаючи вивихнуту руку, і подивилася на тварюку, що лежала на підлозі: пазури зменшилися, чорні вени потоншали і зблідли, крила розчинилися в останніх клаптях темряви. На підлозі дзвіниці лежав король Равки зі скуйовдженим волоссям, закривавлений і схожий на маленького хлопчика.

— З тобою все гаразд? — занепокоєно запитала Тамар.

— Так, — збрехала Назяленскі.

«Зоє». Звук його голосу тої миті, гладенький, мов скло, не схожий ані на людський, ані на нелюдський. То невже те, що сиділо в Ніколаї всередині, не було бездумним чудовиськом, як вони припускали? Воно було не просто голодне: його жага була мстивою. Невже Ніколаї отямиться з її кров’ю на губах?

— Ти знаєш, що це означає, — не вгавала Тамар.

Вони не в змозі його контролювати. Палац більше не був безпечним місцем, і Ніколаї там більше не був у безпеці. А просто зараз посли, можновладці, шляхтичі й заможні крамарі збирають свої найкращі шати й готуються до подорожі в Ос Альту, годі вже й казати про достойних принцес і сповнених надій благородних дівиць, котрі супроводжуватимуть їх.

— Ми запросили гостей із цілого світу подивитися на це жахіття, — озвався Толя. Побачити, як Ніколаї перекидається на кровожерливу потвору, стати свідками того, як король обернеться чудовиськом, а не людиною.

Зоя присвятила своє життя Другій армії та мрії, що їм удасться збудувати щось краще. Вона вірила, що варто рідній країні стати достатньо сильною, як цілий світ змінить ставлення до її короля. А зараз ця мрія розлетілася на шматки. Зоя пригадала історії, які Ніна розповідала їм про Льодовий Двір. Подумала про кхерґуудів, що падають із небес, щоб викрасти гришників із їхньої безпечної батьківщини. Дівчина пригадала вкритий тілами Маленький Палац у ніч Дарклінґового нападу. Вона не дозволить цьому повторитися. Просто відмовляється від такого.

Глибоко вдихнувши, дівчина вправила собі плече, не зважаючи на нудоту, що накрила її разом із болем.

— Ми знайдемо ліки, — сказала вона, — інакше Равка занепаде.

8

Ніна

— Мені не подобається залишати Леоні саму, — зізнався Адрік; голос його був схожий на калатання надзвичайно зневіреного дзвону. — Черниці з монастиря не надто привітні, до того ж вона не знає мови.

Ніна з Адріком виїхали з долини, їхні коні тягнули за собою сани, а в спину дмухав нещадний вітер. Дівчина сиділа в дамському сідлі, важкі спідниці зібгалися незграбною купою. Вона й так не була надто вправною вершницею, а ця поступка фієрданським поглядам на пристойність неабияк загрожувала її прикриттю.

Що далі вони від’їжджали від містечка, то гучнішав у голові шепіт, немов протестуючи. Тепер, коли Ніна знала, що саме мерці покликали її до Ґефвалле, звуки здавалися чіткішими, високі мелодійні голоси загублених людей заважали зосередитися на власних думках. Вона ще не розповіла Адрікові про могили біля фабрики. Побачене біля східних воріт занадто приголомшило її.

— Із Леоні все буде гаразд, — заспокоїла Ніна хлопця, зосередивши на ньому увагу. — Вона винахідлива і знає, як залягти на дно. До того ж ми повернемося завтра ще до полудня. — Адрік не відповів, і дівчина додала: — Тобі не додасть балів надмірне піклування.

Хлопцева вкрита ластовинням шкіра від морозу розпашілася, і тепер він скидався на похмурого, нарум’яненого перед виставою актора.

— Вона солдат і моя підлегла. Я ніколи не перетну цієї межі.

— Коли ця місія закінчиться, вона більше не буде твоєю підлеглою, Адріку; і навіть сліпому видно, що ти їй подобаєшся.

— Серйозно?

На новину він відреагував понуро, проте Ніну це не надурило. Вона поправила лямки наплічника.

— На мій велетенський подив.

— Тобі я теж подобаюся, Зенік. Напевно, завдяки моєму життєрадісному світогляду.

— Адріку, якщо обирати, чиїх наказів слухатися, твоїх чи Назяленскі, ти переможеш за будь-яких обставин.

Його подих зібрався в холодному повітрі хмаркою.

— Колись я по вуха закохався в неї.

— Хіба ж це оминуло когось із нас? Навіть коли рубає тебе навпіл кількома ідеально виваженими словами, ти думаєш лише про те, який чудовий вона має вигляд.

— Вражає, — замріяно озвався Адрік. — Якось я бачив, як студент підпалив собі волосся, задивившись на Зою. А вона й оком у його бік не змигнула.

Ніна пихато глипнула на хлопця і, ретельно наслідуючи Зоїну зверхню інтонацію, повільно мовила:

— Вилийте хтось відро води на цього недоумка, поки він не спалив до пня наш Палац.

Адрік здригнувся.

— Це звучало аж занадто схоже. — Опинившись на роздоріжжі, він звірився з мапою. — Просто дивитися на Зою було приємно, — погодився, ведучи їх далі на захід, — але було й ще дещо. Вона єдина ставилася до мене так само, коли я втратив руку.

— Так само жахливо?

— Та вона була сама зневага. Проте її обрáзи зносити було легше, ніж нескінченну метушню Наді.

— Сестри завжди так роблять. Коли ми повернулися зі Зморшки, ти теж поводився, як квочка.

Щиро кажучи, вони обоє тоді були дітьми. Ніна ще вчилася в школі для гришників, коли їх усіх евакуювали до притулку в Керамзині. Однак Адрік випросив, щоб йому дозволили поїхати разом із сестрою й воювати пліч-о-пліч із Заклинателькою сонця. Коли Дарклінґ захопив Ніну та інших школярів у заручники, хлопця там не було.

— Я не про вас непокоївся, — заперечив Адрік. — Уявляєш, як мене мучило б сумління, якби ви всі загинули і тільки я закінчив школу?

Ніна змусила себе засміятися, але хто знався на муках сумління краще за неї? Дівчина часто дивувалася, як змогла пережити все це: ув’язнення дрюскелле, кораблетрощу, божевільні викрадення, що їх вигадав Каз Бреккер, і важке випробування парем. Вона єдина з гришників одужала після наркотику. Чому так сталося? Може, це був якийсь особливий сорт юрди парем? Чи їй хотілося вижити, аби дошкулити Ярлу Брумові та його мисливцям за відьмами? Щасливий випадок, удача, доля. Дівчина не знала, як це назвати. Іноді їй здавалося, що в цьому світі її втримав силою власної волі Матаяс.

«Я тебе підвела, Матаясе. Мені забракло сил, щоб урятувати тебе».

«Маленька руденька пташко, ти щодня вирішуєш жити далі. Щодня вирішуєш не здаватися. Ти ні в чому не винна, Ніно».

— Зоя кращий керівник, ніж я очікував, — визнав Адрік. — Хай навіть я ніколи їй цього не скажу.

— Як тобі таке взагалі на думку спало? Ти б іще запитав, чи не хоче вона пригорнутися до тебе. Генералові Зої Назяленскі не потрібне наше схвалення.

Вони змовкли, сонце поповзло небом дедалі вище, позаду гуркотіли землею сани. Якщо засніжить, доведеться змінити полоззя, та вони сподівалися повернутись до Ґефвалле, перш ніж зміниться погода. Їхня похоронна процесія була малолюдна, і Ніна не могла позбутися думки, що Матаяс заслуговував на краще. На щось помпезне й урочисте. Його похорон мав бути гідний героя, хай навіть люди вважали хлопця зрадником.

«Я народився, щоб захистити тебе. І навіть після смерті знайду спосіб це зробити».

Тепер його голос був занадто чіткий, занадто впевнений. Адже близилася мить їхнього прощання назавжди. Варто Матаясові опинитися в землі — і він належатиме Джелові.

Ніна не була певна, що впорається. Вона не могла змиритися з думкою, що доведеться віддати його тіло холодній землі й темряві.

«Дозволь мені піти до мого Бога».

Дівчина шкодувала, що поряд немає Інеж, що Мара не ховається десь тут, у тиші. Ніна страшенно сумувала за її незворушністю, за її добротою. Вона була вдячна Адрікові, але він не був знайомий із Матаясом. Та й Ніни теж по-справжньому не знав. Тієї, якою вона була тепер.

Діставшись нарешті до розгалуження річки, вони отаборилися: напнули простий полотняний намет, підбитий хутром тварин, щоб зберігати тепло. Розклали вогонь, напоїли коней і взялися за невигадливу вечерю з чаю та солоної тріски, яку Ніна змушувала себе ковтати. Якби дорогою їм хтось зустрівся, вони планували сказати, що прямують до Мальська, де виставлятимуть свій товар. У санях лежала ціла купа зарядних механізмів для гвинтівок. Утім, Ніна сумнівалася, що їм доведеться щось пояснювати. Ця місцевість, як і значна територія Фієрди, була гола й безлюдна; маленькі містечка, наче квіти, неохоче буяють серед снігів.

Адрік дістав із кишені фляжку, налив у мідне горнятко трохи чорної рідини й узявся скептично її роздивлятися.

— Це що?

— Мені відомо лише, що це переганяють із соснового дьогтю. Один рибалка розповідав, що це чудовий засіб від застуди. — Хлопець ковтнув, миттю закашлявся й постукав себе кулаком у груди. — Святі, оце так гидота!

— Може, ця штука просто має тебе вбити, і тоді можна буде не перейматися через застуду.

— А може, їм просто подобається дерти з туристів по три шкури за їхні муки.

Хлопець простягнув Ніні фляжку, та вона, не роздумуючи, відмовилася. Вони трохи посиділи, дивлячись на стрімкі річкові води. Урешті-решт Адрік озвався:

— Ти ніколи не розповідала, як він загинув.

Ніна й гадки не мала, що відповісти. Та чи їй узагалі хочеться щось казати? Більшість людей у Равці, навіть гриші, не знали подробиць кеттердамського аукціону, і дівчина сумнівалася, що Адрік із захватом довідається, як вона злигалася з бандою злодіїв.

— Точно не знаю. Ми… працювали разом у Кеттердамі. Найгірша частина місії залишилася позаду. Ми вважали, що опинилася в безпеці. А потім з’явився закривавлений Матаяс. Його підстрелили.

Він зміг прийти до неї, попри смертельну рану, попри біль, від якого страждав. Прийшов поцілувати її востаннє, востаннє попрощатися.

— У місті було повно дрюскелле, і вони мали неабиякі підстави бажати Матаясові смерті. Але ціну назначили за кожного з нас. Люди стали кровожерливими, на вулицях панував цілковитий безлад.

Вона досі бачила його просочену кров’ю сорочку, відчувала під пальцями м’яке коротке волосся на хлопцевій потилиці. Воно тільки почало відростати, таке густе й золотисте.

— Він не сказав, хто в нього стріляв, — зізналася дівчина. Матаяс не хотів залишати її з цим тягарем. Знав, що від горя вона оскаженіє. Та йому слід було розуміти, що його загадкова смерть так само мучитиме її. Ніна гадала, що її нова місія із Грінґсою у Фієрді, де вона визволятиме гриш, допоможе боротися зі смутком і відчуттям провини, однак тепер почувалася анітрохи не ліпше, ніж на самому початку. — І це мене гризе.

— Мені знайоме це відчуття. — Адрік знову ковтнув із пляшки і зморщився від смаку. — Наприкінці війни мною керувала виключно жага помсти. Я хотів, щоб Дарклінґ поплатився за мою руку, за життя моїх друзів. Я хотів, щоб він помер.

— І твоє бажання втілилося в життя.

— Проте рука не відросла. І ніхто з моїх друзів не воскрес.

— Із цим я могла б допомогти, — пожартувала Ніна і з полегшенням почула, як Адрік сухо й неохоче захихотів. Дехто з гришників полотнів від самої лише згадки про її нову силу. Колись вона була Серцетлумачницею, відчувала, як пульсує в унісон з її серцем цілий світ. Парем змінила її. Сидячи під золотим куполом Маленького Палацу в червоній кефті, дівчина почувалася шахрайкою. Вона більше не могла маніпулювати живою матерією, не чула клекотіння крові та співу клітин. Зате мерці слухалися її наказів, і Ніна припускала, що так само виконує їхні. Зрештою, вона ж приїхала до Ґефвалле.

Вона допила чай. Відчувала, що Адрік уже чекає. Ніна знала, що час настав. Можливо, після погребіння Матаяса її серце позбудеться тягаря. Розуміла, що більше так тривати не може.

Дівчина підвелася.

— Я готова, — сказала вона, хай навіть знала, що бреше.

Вони рушили з табору вздовж річки.

«Розкажи мені історію, Матаясе. — Їй необхідно було почути його, необхідно було дізнатися, що якась його частина залишиться з нею. — Розкажи мені про свою родину».

«Розкажи мені про твою, Ніно. Чому ти ніколи про них не розповідала?» Тому що не знала їх. Ніна виросла у притулку, що не надто відрізнявся від сиротинця в Керамзині. Про її батьків не залишилося жодної згадки. Вона була однією з багатьох дітей, котрі з’явилися там без документів, без минулого. Їх називали келечки, на згадку про фруктові кошики, у яких знаходили немовлят.

Назвали її на честь однієї з покровительок дитячого будинку; вона носила подарований одяг, що надходив у великих перев’язаних мішках і смердів хімікатами, у яких його виварювали, поки не вб’ють усіх вошей.

«Ти була нещасною, Ніно?» — «Ні, Матаясе».

«Ще тоді це суперечило твоєму характеру».

«А тепер не суперечить», — подумала дівчина. Жодна іскра, що спалахувала всередині, не могла порівнятися з неохопним смутком.

Проте в дитинстві вона не була нещасною, попри важку поденну роботу, нудні уроки та їжу, яку готували майже винятково з капусти.

Навколо завжди панував гамір, були друзі, з якими можна було погратися. Дівчинка сама себе призначила офіційною розпорядницею притулку: зустрічала новеньких, допомагала вигадувати імена немовлятам і віддавала свою ганчір’яну ляльку Феодору тим, хто не міг спати без друга в першу ніч у загальній спальні.

Та й усі дорослі добре до неї ставилися. «Ходи, Ніночко, розкажи нам щось новеньке», — казала баба Інеса, усадовивши дівчинку на ослінчик у кухні, де вона могла гризти окраєць хліба і спостерігати за працівницями.

Свого першого деспота Ніна зустріла, коли їй було сім.

Хлопчика звали Томек, і він перевернув притулок із ніг на голову. Він не був найвищим чи найсильнішим — просто найпідступнішим: йому найбільше кортіло бити й кусати навіть наймолодших сиріток. Якщо в когось була іграшка, він ламав її. Якщо дитина міцно спала, він щипав її, щоб розбудити. Якщо хтось із дорослих був поряд, Томек ставав золотою дитиною з ямочками на щічках, та варто було їм піти, повертався жорстокий хлопчисько.

Кілька розбишак приєдналися до нього, наче тільки й чекали на ватажка; ці хлопчики й дівчатка завжди здавалися досить милими, аж поки не відчули смаку чужих сліз. Ніна щосили намагалася уникати їх, але Томек, схоже, нюхом відчував її радісний настрій не гірше, ніж дим із кухонної грубки.

Якось уранці, на другий день після свята на честь Сан-Ніколаї, баба Інеса дала Ніні апельсин, щоб та пригостила інших дітей. Дівчинка наказала їм поводитися тихенько, але малеча хихотіла й верещала, аж поки, звісно, на розвідку не прийшов Томек і не висмикнув апельсин у неї з рук.

— Віддай! — вигукнула Ніна, коли малий увіп’явся великими пальцями в блискучу помаранчеву шкірку. — Це для всіх!

Але Томек із друзями лише насміхалися з них.

— Ти й так уже достатньо жирна! — сказав малий негідник і штовхнув дівчинку так сильно, що вона впала горілиць.

Томек запхав до рота весь апельсин і заходився жувати, регочучи, коли сік потік підборіддям. А коли Ніна, на власний сором, розплакалася, хлопчик мало живота не надірвав.

— Гляди-но, яка ти червона, — знущався він із набитим ротом. — Як буряк.

Вони з приятелями з’юрмилися навколо Ніни, тицяючи її пальцями в живіт, руки, ноги.

— Глядіть, вона зогнила!

Ніна злякалася, але понад усе розлютилася.

Скулившись на підлозі, вона раптом відчула всередині якийсь рух — плавне, розкішне потягування, наче кіт ніжиться на сонечку. Задушливий страх раптом кудись зник, і дівчинка відчула, як напинаються і скорочуються легені Томека. Вона міцно стиснула кулаки.

— Глядіть … — Томек гикнув. А тоді загикали всі його друзі. Це було кумедно. Спочатку. Вони вже не тицяли в Ніну пальцями. Перезирнулися й захихотіли, час від часу гикаючи.

Гикавка не миналася.

— Боляче, — пожалівся хтось, потираючи груди.

— Не можу зупинитися, — сказав інший, згинаючись навпіл.

Так тривало ще довго, усі гикали і стогнали аж до глупої ночі, наче невдоволена жаб’яча зграя.

А Ніна виявила, що може все що завгодно.

Може заспокоїти заплакане немовля. Може стишити біль у власному животі. Може змусити Томеків ніс хлюпати, аж поки вся його сорочка не змокне від шмарклів. Іноді їй доводилося зупиняти себе, щоб не накоїти чогось жахливого. Їй не хотілося теж перетворюватися на деспота. А вже за кілька місяців до притулку навідалися екзаменатори Гриші, й Ніну забрали до Маленького Палацу.

— Прощавайте! — кричала вона, бігаючи коридорами і прощаючись із друзями. — Прощавайте! Пишіть мені, будь ласочка, купу листів! І поводься чемно, — попередила дівчинка Томека.

— Вона життєрадісна дитина, — сказала баба Інеса гриші в червоній кефті. — Намагайтеся не позбавити її цієї радості.

«Це нікому не вдалося, Ніно. І ніхто цього не зробить».

«Я не така впевнена в цьому, Матаясе».

Це не вдалося війні. Ув’язненню. Тортурам. Та втрата була чимось геть інакшим, адже дівчина не бачила кінця-краю своєму смуткові, лише віддалений обрій, що простягнувся нескінченно далеко.

Ніна з першого погляду зрозуміла, що знайшла правильне місце: маленький лісочок на березі річки, перехожий міг би тут зупинитися на спочинок, а хвилі повільно накочували на берег, немов теж відпочивали. «Тут, — сказала собі дівчина, спускаючись із коня, і відв’язала від саней лопату й льодоруб. — Тут».

Копати довелося кілька годин. Адрік не міг їй допомогти, але скористався своєю силою, щоб завадити вітру шарпати одяг, і оберігав ліхтар, коли небо стало темнішати.

Ніна точно не знала, як глибоко слід копати, однак не зупинялася, аж поки не спітніла у своєму пальті, аж поки руки не вкрилися мозолями, аж поки мозолі не полопалися. Коли вона, засапана, зупинилася, Адрік, не чекаючи сигналу, взявся розв’язувати брезент на санях. Дівчина змусила себе допомогти йому, через силу посунула вбік коробки й приладдя, під якими ховався їхній справжній вантаж. «Тут».

Матаяс був загорнутий у тканину, оброблену Творцями з Маленького Палацу так, щоб захистити тіло від розкладання, і підсилену руками Леоні. Ніна хотіла розгорнути тканину, востаннє подивитися на кохане обличчя. Та думка про те, що хлопцеві риси будуть закляклими й холодними, а шкіра сірою, виявилася нестерпною. Вона й так назавжди збереже спогади про його кров на своїх руках, про його рану під своїми долонями, про те, як завмерло його серце. Смерть мала б бути Ніниним другом і союзником, та однаково забрала його. Дівчина могла принаймні спробувати запам’ятати Матаяса таким, яким він був за життя.

Ніна з Адріком незграбно перекотили тіло через край саней. Згорток був велетенський і важкий. У могилу він упав, жаско гупнувши.

Дівчина затулила обличчя руками. Вона, як ніколи раніше, була вдячна Адрікові за мовчання.

Лежачи на дні могили, Матаясове тіло скидалося на кокон, наче на нього чекав початок чогось нового, а не кінець. Вони з Ніною ніколи не дарували одне одному сувенірів чи перснів; у них не було нічого спільного. Обидва залишалися мандрівниками й солдатами. Утім, вона не могла не залишити йому нічого на згадку. Дівчина витягнула з кишені тоненький ясеневий пагінець і кинула його в могилу, а потім висипала кілька зів’ялих червоних пелюсток тюльпанів, які їхні товариші поклали Матаясові на груди, прощаючись із ним у Кеттердамі.

— Я знаю, що солодощі тебе ніколи не цікавили. — Коли дівчина кинула жменю ірисок, голос у неї затремтів. Цукерки глухо застукотіли. — Але так я залишуся з тобою, і ти зможеш приберегти їх до нашої наступної зустрічі. Впевнена, ти не з’їси їх без мене.

Вона знала, що слід робити далі. Жменя землі. Ще одна. «Я кохаю тебе, — сказала Ніна Матаясові, намагаючись не думати про непристойне тарахкотіння грудок землі, що нагадувало удари шрапнелі чи несподіване стукотіння дощу. — Я кохала тебе». Погляд затуманився від сліз. Ніна більше не бачила Матаяса.

Горбочок землі дедалі вищав. Незабаром мав випасти сніг, можливо, тієї ж ночі. Він укриє могилу, і зроблене нею стане білим, досконало гладеньким поховальним саваном. А коли настане весна, сніг розтане, просочиться в землю й понесе Матаясову душу до річки, до Джела. Хлопець нарешті приєднається до свого бога.

— Відвезеш сани до табору? — попросила дівчина Адріка. Вона мусила сказати ще дещо, та ці слова стосувалися лише Матаяса.

Хлопець кивнув і подивився на темне небо.

— Тільки не надто барися. Буря насувається.

«Добре, — подумала Ніна, — нехай швидше засніжить. Нехай сніг заховає зроблене нами».

Дівчина вклякла на холодній землі, слухаючи, як стихає цокання копит Адрікового коня. Вона чула, як дзюрчить річка, відчувала крізь важкі вовняні спідниці вологу землю. «Вода чує і розуміє. Крига не пробачає». Фієрданські слова. Слова Джела.

— Матаясе, — прошепотіла Ніна, потім відкашлялася і спробувала знову: — Матаясе, — сказала вже гучніше. Вона хотіла, щоб він її почув, вірила, що це можливо. — Ох, Святі, я не хочу залишати тебе тут. Не хочу ніколи тебе покидати. — Але герой заслуговував іншої надгробної промови. Вона впорається заради нього. Ніна глибоко уривчасто вдихнула. — Матаяс Гелвар був солдатом і героєм. Він урятував мене, коли я тонула. Зберіг життя нам обом на кризі. Рік він страждав у найгіршій у світі в’язниці за злочин, якого не скоював. Він пробачив мені зраду. Він бився зі мною пліч-о-пліч і замість того, щоб покинути мене, залишив єдину дорогý його серцю країну. За це на ньому поставили тавро зрадника. Але він не був зрадником. Він вірив, що його країна може досягнути більшого. Він благородно жив і так само помер. — Її голос зламався, і Ніна зусиллям волі змусила його не тремтіти. — Він не завжди вчиняв добре, але в нього було добре серце.Велетенське сильне серце, яке мало б битися ще багато років.

«Маленька руденька пташко, відпусти мене».

Ніна витерла очі. Першу частину боргу вона сплатила. Привезла його додому, на землю, яку він любив. Слід було якось відзначити цей момент, нехай би дзвін заголосив чи хор заспівав на згадку про нього, щоб щось допомогло їй зрозуміти, що час попрощатися назавжди.

«Але ти ще не впоралася, кохана».

— Ось таке в тебе почуття боргу, — озвалася дівчина, гірко засміявшись.

Шепіт у її голові гучнішав. Їй не хотілося чути його тут і зараз.

«Слухай, Ніно».

Їй не хотілося цього робити, але дівчина знала, що не зможе довго ховатися від них: голоси мерців кликали її через гори, через місто, гукали над кригою. Голоси жінок, дівчат, чиї серця знемагали в муках. Із ними щось сталося на вершечку того пагорба.

«Допоможи нам, — кричали вони. — Почуй нас нарешті».

Тепер їхні слова були чіткими й заглушили Матаясів голос.

«Припиніть, — наказала їм Ніна. — Залиште нас удвох. Дайте мені спокій».

Та мертві не вгавали.

«Розплати, — вимагали вони, — розплати».

Це не була галюцинація. І не божевілля.

Хор голосів був справжній, і вони не випадково кликали її сюди. Ніна сподівалася, що її місії з Адріком та Леоні вистачить, щоб потихеньку одужати. Та цього не сталося. Однак дівчатам на вершечку пагорба відмовити вона не могла.

«Справедливості». Вони привели її в таку далечінь і потребували, щоб вона слухала їх, а не відлуння кохання, яке однаково не вдасться втримати.

Ніна притиснула руки до грудей, і, коли всередині розквітнув біль, крига скресла. Під нею була лише чорна вода, разючий біль від розуміння, що Матаяс насправді пішов, жахливе знання, що вона більше ніколи не почує його голосу.

Адже хор голосів був справжній.

А Матаясів голос — ні. Його ніколи не існувало.

— Тебе ніколи тут не було, — прошепотіла дівчина, сльози заструменіли щоками. — Тебе ніколи тут не було.

Увесь цей час їй хотілося вірити, наче хлопець залишається поряд, проте це щоразу був її власний голос, вона сама розмовляла з собою в тиші, змушувала себе жити далі, коли хотілося одного — відпустити все.

«Прощавай, Матаясе».

Ніхто не відповів. Вона залишилася в тиші сама.

9

Ніколаї

— Ми можемо відкликати запрошення, — запропонувала Женя, нервово бігаючи перед каміном. — Ще не запізно. Розішлемо посланців і повідомимо дівчатам та їхнім родинам, що плани змінилися.

Цього ранку вони зібралися у штабі, і Ніколаї наказав замість чаю принести кави. Він призвичаївся пити її, коли навчався в університеті у Кеттердамі. Утім, розриваючись від виснаження й головного болю, що знущався з нього від минулої ночі після пригоди в Балакирєві, король не відмовився б від чогось міцнішого в горнятку.

«Пригода». Яке великодушне слово. Толя переказав йому до найменших похмурих дрібниць усю його виставу у дзвіниці. Він мало не вбив одну зі своїх найцінніших генералів, свою єдину справжню подругу, яка два роки допомагала йому стояти біля стерна цього проклятого равканського корабля, берегла його таємниці та якій він беззастережно довіряв. Він мало не вбив Зою.

— Скажемо, що король зле почувається, — вела далі Женя.

— Цього ми точно не казатимемо, — заперечила Тамар.

— Тоді скажемо, що в нас тут епідемія холери або каналізацію прорвало, — запропонував Толя.

Його сестра сплеснула руками.

— То вибір у нас такий: здатися нерішучими, слабкими або сказати, що нашу столицю залило лайном?

Зоя від початку наради мовчала, стовбичачи біля самовара зі схрещеними на грудях руками. Трималася на відстані. Ніколаї знав, що слід перепросити, однак уперше за своє неоковирне життя був не в змозі дібрати слів. До того ж, перш ніж дати раду цій помилці, він мусив упоратися з проблемною вечіркою, яку так кмітливо запланував і яку демон, схоже, заповзявся розладнати.

Ніколаї сьорбнув ще трохи гіркої кави, сподіваючись, що від цього проясняться думки.

— Гадаю, у нас з’явився ресурс, якого не було раніше.

Наче прочитавши його думки, Зоя вп’ялася в хлопця поглядом.

— Якщо ти маєш на увазі цього відразливого дрища-ченця, то я…

— Ти у захваті від моєї винахідливості? Торкнешся моєї щоки сповненим любові поцілунком? Повісиш меморіальну дошку на мою честь?

— Я повішу на стіну Палацу меморіальну дошку на згадку про ранок, коли Ніколаї Ланцов остаточно розпрощався зі здоровим глуздом. Цей хлопчина — божевільний фанатик. Він обожнює чоловіка, котрий розпочав громадянську війну й винищив половину Другої армії.

— Він обожнює вигаданий ідеал. Ми всі час від часу припускаємося цієї помилки.

Зоя відвернулася, та хлопець устиг помітити біль, що промайнув її обличчям. Генерал Назяленскі не поморщилася, та цей вираз обличчя важко було з чимось сплутати. Ніколаї хотів припинити цю зустріч і просто… він сам точно не знав, що зробити, однак розумів: якщо ти напередодні мало не вбив когось, не слід намагатися йому сподобатися.

— Тоді поквапмося, — кинула Зоя, — запросімо до штабу колишнього члена Духовної варти й віддаймо наше майбутнє в його брудні лапи.

— Хіба ж вона не чарівна, коли погоджується? — звернувся до своєї команди Ніколаї, милуючись насупленим личком Зої. Це було значно краще, ніж бачити закляклий зболений вираз обличчя і знати, що саме він у цьому винен. Та вже за мить король був готовий надавати собі штурханів: Толя привів до штабу ченця, і Зоїна похмурість змінилася зачудуванням.

— Ваша величносте, — скуто привітався Юрій. Він був такий довготелесий, що аж пригнувся, заходячи до кімнати, і такий худий, що здавалося, наче його ось-ось здує протягом. — Мене попереджали про вашу красномовність. Ви пропонували мені хліб-сіль, але цю ніч я, можна сказати, провів у в’язниці…

— Ви про Райдужний покій? Моя тітка Людмила власноруч оздобила його. Можливо, трохи передала куті меду з багрянцем, але через це називати його в’язницею не дуже великодушно.

— Із кольором там усе гаразд. Моя вразливість постраждала радше від озброєної варти під дверима. Ви з усіма своїми гостями так поводитеся?

— Толю, — прошепотів Ніколаї, — здається, він називає твоє товариство кепським.

Він відкинувся у кріслі й поклав лікті на бильця.

— Юрію, у вас є вороги. Ті вартові вас охороняли.

Чернець шмигнув носом.

— Моїм вірянам це не сподобається.

Саме тому Ніколаї вже надіслав людям, які розклали табір під міськими стінами, хліб, копчену тріску і трохи надзвичайно вишуканого квасу — подарунки від королівського двору: із повним шлунком менше хочеться нарікати. Щиро кажучи, король збирався зустрітися з ченцем ще напередодні, але пообідні справи майже не залишили йому часу. А щодо ночі… ну, вночі в нього часу теж не було.

— Юрію, чи можу я відрекомендувати вам…

— Не можете. Я хочу поговорити про Беззоряного і… — Хлопець рвучко виструнчився. Очі в нього вирячилися, а щелепа відвисла, він роззирнувся і, схоже, щойно зрозумів, де опинився. Юрій зчепив руки на грудях, наче оперний сопрано перед арією. — Ох, — задихнувся чернець. — Ох, це ви. Тут зібралися всі. Я… — Він повернувся до членів Тріумвірату й низько вклонився. — Мої соверенні, це для мене така честь! — Хлопець уклонився вдруге. — Неймовірна честь. — І знов уклін. — Справжня мрія.

Ніколаї ледь стримався, щоб не застогнати. У що він уплутався?

Зоя з Женею спантеличено перезирнулися, і навіть Давід на мить відірвався від роботи та здивовано насупився.

— Та припини вже, — наказала Зоя. — Від цих поклонів ти схожий на бурову вишку.

— Командире Зоє Назяленскі, — здавлено повів далі Юрій, — учора… я не зрозумів. Думав, ви просто…

— Хтось із королівських посіпак. — Не зважаючи на хлопцеві заперечення, Зоя додала: — Ти ж розумієш, що кожен із членів Тріумвірату під час громадянської війни боровся проти твого улюбленого Беззоряного Святого?

— Так, так, авжеж. — Чернець поправив окуляри в дротяній оправі на довгому носі. — Розумію. Але, ну, Давід Костюк — видатний Творець, котрий власноруч створив перший підсилювач самої Санта-Аліни. — Давід неуважно глипнув на хлопця й повернувся до паперів. — Зоя Назяленскі — одна з найулюбленіших Дарклінґових солдатів. — Зоїні вуста скривилися. — А ще тут, звичайно, Женя Сафіна, перша Краяльниця, дівчина зі знаком Дарклінґового благословення на обличчі.

Женя відсахнулася.

— Благословення?

— Перепрошую? — перепитала Зоя, уже здіймаючи руки, чи то щоб закликати бурю, чи то скрутити Юрієві шию.

Ніколаї стукнув кісточками пальців по столу.

— Годі вже. Заспокойтеся, ви всі. Юрію, ти вдираєшся на територію, якої тобі не дано зрозуміти.

Попри високий зріст, чернець скидався радше на неотесану дитину, котра розбила материну улюблену вазу.

— Я… пробачте мені. Я не хотів нікого образити.

Женя повільно підвелася, і навколо запала тиша.

— Скільки тобі років, Юрію?

— Вісімнадцять, моя соверенна.

— Я була на рік старшою, коли Дарклінґ наслав на мене своїх потвор — чудовиськ, породжених силою, від якої ти в такому захваті. Вони були спраглі до людської плоті. Дарклінґові довелося змусити їх зупинитися.

— Отже, він був не такий аж жорстокий…

Женя підвела руку, і Ніколаї із задоволенням помітив, що чернець прикусив язика.

— Дарклінґ не хотів мене вбити. Він хотів, щоб я жила — ось так.

— От і дурень, — тихо озвався король, — дозволити такому солдату вижити.

Женя ледь помітно кивнула.

— Добре подумай, перш ніж уживати слово «благословення», ченче. — Дівчина сіла, склавши руки. — Кажи далі.

— Стривайте, — втрутився Давід, заклавши пальцем сторінку в книжці, яку читав. — Як, кажеш, тебе звуть?

— Юрій Веденен, мій соверенний.

— Юрію Веденене, якщо ти ще раз засмутиш мою дружину, я вб’ю тебе на тому ж місці.

Чернець проковтнув клубок у горлі.

— Так, мій суверенний.

— Ой, Давіде, — зраділа Женя, беручи його за руку, — ти ще ніколи нікому не погрожував убивством через мене.

— Справді? — неуважно пробурмотів хлопець, поцілував її в кісточки пальців і повернувся до книжки.

— Я… пробачте мені, я приголомшений. — Юрій сів, а тоді знову схопився на ноги, наче нічого не міг із собою вдіяти. — Подумати лишень, я опинився в кімнатах, власноруч зведених Беззоряним. — Хлопець торкнувся пальцем чорних швів, що позначали на мапі Тіньову Зморшку. — Я… я не міг навіть сподіватися на таку знаменну подію. Це волова шкіра?

— Здається, оленяча, — відповів Ніколаї.

— Надзвичайно!

— Зажди, — примружила очі, Зоя. — Ти сказав, що ці кімнати власноруч звів Беззоряний, а не його предки.

Юрій відвернувся від мапи із самовдоволеною посмішкою.

— Так, сказав. Мені відомо, що існував лише один Дарклінґ, лише один неймовірно могутній чоловік, який безліч разів інсценував власну смерть. Це був запобіжний захід, щоб захиститися від недоумків, котрі могли злякатися його надзвичайної сили та тривалого життя.

— І як ти дійшов до такої теорії? — поцікавився Ніколаї.

Юрій кліпнув.

— Це не теорія. Мені це відомо. Дарклінґ являвся мені й розповів усе це.

Зоїні брови поповзли вгору, а Ніколаї ледве стримався, щоб не закотити очі. Натомість він з’єднав кінчики пальців і сказав:

— Розумію.

Та Юрій лише розплився в іще ширшій усмішці.

— Я знаю, ви вважаєте мене божевільним, але я був свідком див.

Саме тому Ніколаї його сюди і привів.

— Учора ти казав щось про Еру Святих. Що саме ти мав на увазі?

— А як іще пояснити дива, що відбуваються по всій Равці?

— Починається, — пробурмотіла Зоя.

— Ми чули кілька історій, — люб’язно озвався король. — Але кожен із цих випадків має цілком раціональне пояснення. Нам випало жити у складні часи, тож не дивно, що люди шукають див.

На його подив, юний чернець сів за стіл і схилився над ним із серйозним обличчям.

— Ваша величносте, я знаю, що ви не релігійна людина. Проте народ вірить, що ці події не просто явища, які ми не в змозі пояснити. Люди вірять, що це діяння Святих.

— Це діяння гришників, — заперечила Зоя. — А може, шуанців. Чи навіть твого любого друга Аппарата.

— Ах, — відмахнувся Юрій, — декотрі люди вірять, що всі древні дива були діяннями гришників.

— Тоді називатимемо це Малою Наукою, і годі вже всіх цих забобонів.

— Невже так буде легше прийняти божественне втручання? — запитав Юрій, зблиснувши скельцями окулярів. — Якщо я називатиму ці діяння «створенням у серці світу», це якось допоможе? Я теж вивчав теорію Гриші.

У Зоїному погляді заклякла крига.

— Я тут не для того, щоб улаштовувати теологічні диспути з якоюсь жердиною.

Юрій відкинувся на стільці, прибравши блаженного виразу.

— Святі повертаються до Равки. І з ними прийде Беззоряний.

— Дарклінґ помер, — нагадала Женя, і від королівського погляду не сховалося те, як побіліли кісточки її зчеплених рук. — Я бачила, як горіло його тіло.

Юрій знервовано глипнув на Давіда і сказав:

— Дехто вірить, що Дарклінґ не загинув у Тінистій Зморшці та просто чекає нагоди повернутися.

— Я теж там була, ченче, — утрутилася Зоя. — Я бачила, як він перетворився на попіл у полум’ї погребального вогнища, розкладеного Пекельниками.

Юрій на мить страдницьки заплющив очі.

— Так. Авжеж. Це була мученицька смерть, що знищила його тлінне тіло. Однак Дарклінґова сила була надзвичайною, древньою. Вона могла зникнути, а може, і досі живе в нашому світі разом із його душею.

Зоя стиснула губи й міцно обхопила себе руками, немов намагаючись відігнати холод.

Ніколаї не сподобалося почуте. Якісь залишки тієї древньої сили досі ховалися в його власному тілі, й, судячи з подій минулої ночі, вона щодня прибувала.

— Гадаєш, усі ці поодинокі події, буцімто дива, насправді пов’язані з Дарклінґом? — перепитав він.

— Ні! — вигукнув чернець. Він іще дужче нахилився вперед. Здавалося, його підборіддя ось-ось ляже на стіл. — Я знаю, що вони пов’язані. — Хлопець підвівся й показав на мапу, що висіла позаду них. — Якщо дозволите.

Він роззирнувся, глипнувши праворуч і ліворуч, ряса затріпотіла, наче крильця сполоханої пташки.

— Оце такі в Дарклінґа прислужники? — прошепотіла Зоя. — Якби ми не спалили його тіло, він би перевернувся в могилі.

— Ага! — вигукнув Юрій, знайшовши невеличкі полотняні прапорці, які можна було пришпилити до шкіри. Мапи були помережані крихітними дірочками в тих місцях, де колишні командири планували провести військові кампанії.

— Землетрус у Раєвості, статуя в Цемні, дах із ладану в Аркеську, стіни, що криваво замироточили в Удові, троянди в Адені. — Перелічуючи по черзі так звані дива, хлопець позначав прапорцем місце на мапі. Потім відступив на крок. — Почалося все тут, далеко від узбереж, гір і кордонів, але дива трапляються дедалі частіше й наближаються до…

— Зморшки, — закінчив його думку Ніколаї.

Візерунок був чіткий: яскравий, мов зірка, вибух з епіцентром у мертвому Неморі.

— Святі, — видихнула Зоя.

— Саме там… — почала була Женя.

— Так, — урвав її Ніколаї, хай навіть не надто чітко пам’ятав останню битву.

У нього всередині тоді вже оселилося чудовисько, і доводилося змагатися з ним за контроль над свідомістю. Удавалося це значно частіше, ніж тепер. Навіть у зміненому стані хлопцеві виходило надовго повертати собі здоровий глузд і шукати Аліниної допомоги. Під час останньої сутички він навіть спробував допомогти своїм військам.

Ті місця, де траплялися дива, скупчилися навколо центральної точки, місця, де колись лежала Зморшка, де Дарклінґ улаштував собі останню трибуну, де він віч-на-віч зустрівся з Аліною Старковою і загинув від її руки. Перемога. Принаймні тоді так здавалося — країну об’єднала можливість примирення, і Ніколаї несподівано й без болю позбувся демона, який щосили намагався опанувати його.

Король вірив, що темрява в нього всередині зникла в мить Дарклінґової смерті. Він вірив, що війна скінчилася.

А тепер чудовисько знову повстало, намагаючись керувати ним. Невже демон весь час був усередині, непокоїв його вві сні та незмінно складав компанію, чекаючи своєї миті? Чи його щось розбудило?

Ніколаї подивився на шпильки, що розбігалися навсібіч мапою. Невже вони справді складалися у візерунок, чи Юрій лише бачив бажане? А може, цей буцімто простодушний фанатик веде якусь підступнішу гру?

— Пробач мені, Юрію, — озвався король, — але ти прагнеш, щоб равканська церква визнала Дарклінґа Святим. Тож у тебе безліч причин пов’язувати ці явища з Беззоряним.

— У мене немає підстав брехати, — заперечив чернець. — Кілька днів тому в Зморшці з’явився знак — озерце з чорного каміння, затемнене сонце.

Зоя роздратовано пирхнула.

— Або це якась географічна аномалія.

Юрій тицьнув кістлявим пальцем у мапу.

— Це не лише місце, де Беззоряний віддав своє життя. Це місце древньої сили, саме тут Дарклінґ уперше розірвав світ і створив Зморшку.

— Ти не можеш цього знати, — відмахнулася від нього Зоя.

— Це була моя тема досліджень у Духовній варті. І про все це згадується в текстах.

— Яких текстах? — перепитала дівчина, і Ніколаї замислився, чи не намагається вона, бува, під’юдити ченця.

— «Книга Альоші». «Сікурійські псалми». Ви могли бачити їх ілюстровані версії в «Історії Санктії».

— У дитячій книжечці?

— Це було святе місце, — не вгавав Юрій. — Місце, де яблуневі палі простромили Сан-Фелікса, древнє місце зцілення та славнозвісної сили, куди для очищення приходили чоловіки.

Ніколаї випростався.

— Якого саме очищення?

Юрій розтулив рота і знову стиснув губи.

— Я обмовився…

— Ні, не обмовився, — утрутився Толя. — Він має на увазі обізбаю. Чи не так, ченче?

— Я… я…

— Ненавиджу визнавати, що недостатньо освічений, — озвався Ніколаї. — Людям значно більше до вподоби самостійно про це здогадуватися. Але що таке ця обіз… баба?

— І гадки не маю, — зізналася Зоя.

Женя стенула плечима, і навіть Давід похитав головою.

На королівський подив, відповіла Тамар.

— Обізбая, — сказала вона. — Обряд Спалення Терну. Знаєте, як створили Духовну варту?

— Та це все дитячі казочки, — насупившись, кинула Зоя.

— Можливо, — погодився Толя.

— Ну, то розкажіть мені цю казочку, — попросив Ніколаї.

Тамар схрестила руки.

— Вшануєте нас такою честю, ченче?

Юрій завагався, а тоді сказав:

— Усе почалося з першого короля роду Ланцових — Яромира Рішучого. — Хлопець заплющив очі, голос його став упевненішим, лунав ритмічно. — До його правління землі, що пізніше стали Равкою, були просто розкиданими провінціями під керівництвом сварливих королів, між якими постійно точилися війни. Яромир приборкав їх усіх і об’єднав землі під прапором із подвійним орлом. Проте через невтомні напади Фієрди з півночі й Шу Хану з півдня молоде королівство весь час перебувало у стані війни.

— Звучить знайомо. — Ніколаї ще в дитинстві чув цю казку в школі. У нього завжди серце краялося від думки про те, що Равці постійно доводилося воювати з першого дня свого існування.

— Другої армії ще не існувало, — вів далі Юрій. — Равканські солдати воювали й помирали так само, як усі решта. Однак, як розповідає легенда, Яромир збудував на вершечку гори в Ос Альті вівтар…

— Місце, де потім з’явилася перша королівська капличка, — підказав Толя.

Юрій кивнув.

— Молодий король молився всім Святим, які могли його почути, а наступного дня біля його дверей з’явилася група ченців і запропонувала своє союзництво. Це були незвичайні ченці. На полі бою вони могли перекидатися на звірів. Воювали вони не як люди, а як різноманітні створіння: вовки, дракони, яструби чи ведмеді. Королю доводилося чути легенди про цих ченців, та він майже не вірив у їх існування, аж поки не побачив дива на власні очі.

— Ці дива ніколи не закінчуються, — буркнула Зоя.

— Авжеж, — погодився Юрій, вибалушивши очі, у яких вогнем світилося завзяття. — Ніколи. Ченці погодилися воюватися на боці короля. Вони не просили ні золота, ні земель, а висунули тільки одну вимогу: хтось із них завжди залишатиметься поряд із королем, щоб Равка ніколи не припиняла поклонятися Святим. Ченці увірвалися на поле бою, розкидавши навсібіч ворогів Равки, відтісняючи їх назад і створюючи кордони, які змогли б вистояти приблизно тисячу років. — Голос Юрія гучнішав, хлопець захопився оповіддю, і вся нерішучість зникла. — Але битва тривала так довго, що, коли вона скінчилася й монахам слід було повернутися до людської подоби, їм це не вдалося. Тоді їхній ватажок привів ченців до древнього тернового дерева, і вони влаштували небезпечний ритуал — обізбаю. Ті, хто вижив у ньому, знову стали людьми, а їхній ватажок посів місце поряд із Яромиром. Зрештою, священникові, який обіймав найближчу до короля посаду, стали присвоювати титул Аппарата, а солдати з його оточення стали Духовною вартою.

— Дехто запевняє, що члени першої Духовної варти були гришами, — зауважив Толя.

Тамар доторкнулася пальцями до акулячого зуба на шиї.

— Згідно з цією версією, тварини, на яких вони обернулися, стали першими підсилювачами. Їхні душі додали ченцям сили.

Ніколаї уважно подивився на Юрія. Жодного сумніву, ця історія була дивною, і, найімовірніше, вигадок у ній було більше, ніж правди. Однак…

— Цей обряд для очищення людини від звіра. Як саме він діє?

Юрій поправив окуляри на переніссі і єдиним рухом стер з обличчя вираз упевненого вченого.

— Достеменно не знаю. Тексти… суперечать один одному.

— Справжнім заколотником тебе складно назвати, чи не так, Юрію?

Чернечі вуста вигнулися в усмішці.

— Підозрюю, що так.

— Однак ти опинився біля моїх воріт, називав мене зрадником і злодієм. — Юрієві принаймні не забракло вихованості, щоб зіщулитися. — Що тебе сюди привело?

— Святі. Я вірю в це.

Ніколаї щодо цього сумнівався.

— Розкажи мені про цей обряд.

— Чому? — запитав Юрій, насупившись.

— Я король. Мені хочеться розваг.

Чернець посмикав миршаву борідку.

— Подробиць я не знаю. Тексти наводять суперечливу інформацію, а в мене… у мене більше немає дозволу…

— Ти маєш на увазі релігійні тексти, правда? — перепитав Ніколаї. — З бібліотеки Духовної варти. А в тебе більше немає туди доступу.

— Ні.

Біль у хлопцевому голосі відчувався майже фізично. Король подумав, що розуміє його. Колись слова були єдиним прихистком, де йому вдавалося знайти розраду. Жодній книжці ніколи не забракло для нього терпіння, і вони не наказували хлопчикові сидіти тихенько. Коли його репетитори розпачливо змахували руками, бібліотека навчала Ніколаї військової історії, стратегії, хімії, астрономії. Кожен книжковий корінець ставав відчиненими дверима, які шепотіли: «Заходь, заходь. Ось землі, яких тобі раніше не доводилося бачити. Ось місце, де ти зможеш заховатися, якщо злякаєшся, погратися, якщо занудьгуєш, відпочити, якщо світ здаватиметься тобі ворожим». Ця розрада була знайома Юрієві. Колись він був ученим. І, напевно, мріяв знову ним стати.

Ніколаї підвівся.

— Дякую, Юрію. Ти нам неабияк допоміг.

Чернець повільно встав.

— Справді? То чи не могли б ви приєднатися до наших вимог, ваша величносте? Аппаратові не вдасться не зважати на думку короля. Якби ви могли звернутися до нього з…

— Я подумаю про це, Юрію. Ти цікаво аргументував свою думку. А зараз я б хотів, щоб тебе відвели назад, до твоїх покоїв.

— То я досі залишаюся бранцем?

— Ти бажаний гість, і мені не хочеться, щоб ти заблукав. Напевно, я можу дати тобі щось почитати.

Юрій закляк, наче не повірив власним вухам.

— Мої… книжки?

— Імовірно.

— Це було б… Ні, я мушу повертатися до своїх побратимів-вірян під міські стіни. Ви не можете утримувати…

— І ти повернешся. Однак нам доведеться попросити тебе насолодитися нашою гостинністю трохи довше. Поки ми оцінимо переваги твоєї справи.

Чернець задер підборіддя.

— Заради Беззоряного я готовий чекати цілу вічність. Але не грайтеся зі мною, ваша величносте. Я прийшов до столиці не для того, щоб виставлятися на посміховисько чи гаяти час на якийсь шахер-махер.

— Гаятимеш лише шахер, — заспокоїв Ніколаї. — Махером я востаннє бавився ще в юності.

Зоя закотила очі, а Толя підштовхнув ченця до дверей, де передав його до рук двох вартових із Палацу.

Коли Юрій пішов, Ніколаї підвівся, щоб детальніше роздивитися шпильки на мапі. Без ченця тиша в кімнаті здавалася важкою, наче до приміщення зайшов хтось інший, хтось старий і безіменний.

— Цей хлопчина несповна розуму, — підсумувала Зоя.

— Він вірянин, — нагадав Толя. — А це не одне й те саме.

— Мені більше до вподоби щирий вірянин, аніж хтось на кшталт Аппарата, — додала Женя.

— Як ти можеш таке казати? — здивувалася Зоя. — Він обожнює тирана, вбивцю, чоловіка, який тебе катував.

Женя зітхнула.

— Хіба ми можемо звинувачувати хлопця через те, що його приваблює Дарклінґова сила? Вона приваблювала кожного з нас.

— Тоді ми ще не знали, хто він такий.

— Хіба? — Женя поправила пов’язку на оці. — Юрій — наляканий хлопчисько, котрий шукає щось величніше за себе самого, щоб життя набуло сенсу. По всій Равці живуть такі, як він.

— Це мене і лякає.

Толя сів поряд із сестрою, і Ніколаї помітив, як вони перезирнулися. Зараз був невдалий час для таємниць.

— Що сталося?

Хлопець знизав величезними плечима.

— Можливо, у Юрієвих оповідках щось є. Члени Духовної варти не завжди були Аппаратовими посіпаками. Це були священні воїни, котрі так само щиро служили короні. В юності мені понад усе хотілося приєднатися до них.

— І що тебе зупинило? — поцікавився король. Хлопцеве зізнання не надто його здивувало.

Толя з Тамар виховувалися в церкві, і Ніколаї чудово розумів, що, якби Аліна Старкова не благословила його сходження на трон, близнюки не погодилися б стати його вартовими.

— Вони не прийняли б мене, — пояснила Тамар. — Жінок не беруть до лав Духовної варти.

Толя кивнув.

— Я запитав себе, що це за священний орден такий, де шукають воїнів, але відмовляються від такого бійця, як Тамар?

Дівчина поклала руки на сокири.

— У Святих були на нас інші плани.

— Ой, — відповів Ніколаї, — а що ж Святі планують для нас тепер? Зоє, коли я вирвався з маєтку герцога Радімова в Івці, де ти мене знайшла?

— На гусячій фермі, дорогою до Варени.

Ніколаї торкнувся пальцем мапи.

— Північно-східний шлях. Однак, тікаючи з Палацу, я щоразу прямував на північний захід. І щоразу рухався тим самим маршрутом, лише просувався трохи далі. А що, як створіння в мене всередині намагається дістатися того місця у Зморшці? А що, як воно так само мріє спекатися від мене, як я від нього?

— А що, як усі ці так звані дива заплановані, щоб витягнути тебе з Палацу? — припустила Зоя.

— До Зморшки? Навіщо?

Дівчина сплеснула руками.

— Не знаю.

— «Дива» розпочалися, коли в мене всередині прокинувся демон. Можливо, це пов’язано з Дарклінґовою силою, а може, Юрій просто торочив нісенітниці, проте точки на мапі справді складаються у візерунок. Щось відбувається, і це пов’язано з тим місцем у Тіньовій Зморшці.

— Покидати Палац небезпечно… — узялася сперечатися Зоя.

— Безпечних місць немає. Їх більше не залишилося. — Король власноруч довів це минулої ночі. — Женя приготує мені міцніше зілля. Давід викує товстіші кайдани. Я збираюся на прощу.

— До якогось таємничого тернового лісу? — перепитала Зоя. — Навіть якщо він колись існував, Зморшка знищила все на своєму шляху. Там більше нічого не залишилось.

Толя видав якусь довжелезну тираду, з якої Ніколаї розібрав лише кілька слів. А тоді хлопець продовжив равканською:

— Втрачена віра — це коріння дерев у загубленому лісі, що чекають, коли знову зацвітуть.

Зоя примружилася.

— Ми домовлялися не читати віршів на нарадах.

— Це з равканської літургії, — заперечив Толя. — Уривок із «Книги Альоші», і ти знала б про це, якби ходила до церкви.

— Просто дивина, як мені вдалося стільки прожити без цього знання.

— Толю, — урвав суперечку Ніколаї. — Я хочу, щоб ти знайшов усі можливі тексти, де розповідається про обізбаю. Не хочу покладатися щодо цього лише на одного вченого, Юрія.

— Але я не вчений, — заперечив хлопець.

— Можливо, був у попередньому житті, — кинув Ніколаї.

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «покладатися на одного вченого»? — перепитала Зоя. — Невже ти збираєшся подорожувати з ченцем?

Женя посовалася на своєму місці.

— Тоді скидатиметься, наче ти підтримуєш культ Беззоряного. Мені не подобається такий сигнал.

— Ми як слід замаскуємо Юрія, до того ж я не збираюся вирушати прямісінько до Зморшки, — заспокоїв їх Ніколаї. — Можливо, нам удасться дізнатися щось в інших місцях, де траплялися дива; а ще мандри країною допоможуть мені поспілкуватися з підданими, перш ніж я оберу собі наречену. На обох кордонах збираються ворожі армії, нові самозванці ростуть як із води, проголошуючи свої права на трон Ланцових. У нас порожня скарбниця й союзників кіт наплакав. Я не можу дозволити собі втратити підтримку пересічних людей. Незабаром вона нам знадобиться.

— А що, як із цього нічого не вийде? — запитала Женя. — Що, як Дарклінґ прокляв тебе і знайти відповіді не вдасться?

Зоя поклала долоні на стіл, випроставши пальці.

— А що, як Юрій дізнається правду про чудовисько?

— Тоді молитимемося, щоб мені вдалося змусити його мовчати і зберігати цю таємницю, поки майбутнє Равки не убезпечиться. Навіть без спадкоємця існує спосіб зберегти трон і зробити країну незламною.

— І що це за спосіб такий? — не зрозуміла Зоя.

— Ти впевнена, що не хочеш довіритися мені, Зоє? Це надзвичайно збудливо. — Ніколаї спало дещо на думку ще минулого тижня, коли вони повернулися від графа Кіріґіна й зустріли Трухіна та Ісаака.

Зоя стиснула губи.

— Мені все це не подобається. Занадто висока ймовірність, що все закінчиться катастрофою.

Ніколаї це знав. Їм бракувало часу, а подорож до Зморшки відгонила розпачем. Неможливо було заперечувати страх, який охопив його, сумніви, що оселилися в серці. А що, як його розум відмовить, а разом із ним і воля? Що, як він накинеться на когось зі своїх друзів і нікому не вдасться його зупинити? Якої шкоди він здатний заподіяти тим, кого любить? Чи й цілому світові?

Ніколаї визнавав свої страхи, та не збирався піддаватися їм. Він не віддасть так просто перемогу чудовиську.

Король повернувся до людей, які зібралися навколо нього, — до радників, солдатів, до своєї родини. Ніколаї необхідно було, щоб вони повірили — якщо не Юрієвим казочкам, то йому самому, людині, якою він був до зустрічі з Дарклінґом і війни. Хлопець обсмикнув вилоги оксамитового пальта й підморгнув друзям.

— Те, що не може піти не так, не викликає в мене захвату.

Хлопець відчув, як чудовисько всередині відсахнулося. Дія. Рішучість. У такі миті Ніколаї майже почувався собою колишнім. Якщо ця штука посягає на його душу, він дасть їй добрячого відкоша; і битва ця розпочнеться просто тут і зараз: король відмовляється віддавати жахові, що намагається затягнути його до темряви, хоча б часточку своєї душі. Він робитиме те, що робив завжди: рухатиметься вперед і молитиметься, щоб надія на порятунок, наче коріння тернового лісу, ховалася подалі від людських очей.

10

Ніна

Коли Ніна звелася на ноги, уже сутеніло. Небо стало не багряним, а сірим, схожим на старий забій глибоко під шкірою, а повітря залишало на щоках вологу. Ледь відчутний вітер наносив сніг.

Утім ледь помітним він залишався недовго. Ніна ще ніколи не бачила, щоб буря здіймалася так рвучко. Налетів буревій, завірюха закрутила білий сніг, затуляючи собою цілий світ. Ґрузебуря. Навіть Равканці мали ім’я для цього вітру. Бузувір. Не через те, що вітер приносив із собою холод, а через те, що він осліплював тебе, як бандит у нечесній бійці.

Дівчина розривалася між спробами йти на звук річки, щоб повернутися до табору, та страхом, що зіб’ється зі шляху серед хуртовини та впаде у воду.

Вона чеберяла вперед, намагаючись розгледіти щось у білому тумані. Їй раптом здалося, наче вона чує Адріків голос, що гукає її, бачить жовтогарячий прапор, який вони здійняли над наметом, але наступної миті все зникло.

«Дурепа, дурепа, дурепа». Вона не створена для таких місць. Ніна не переживе ночі без прихистку в таку негоду. Але вибору не було, доведеться йти далі.

А тоді немов трапилося диво: вітер ущух, снігова завіса розійшлася, і дівчина побачила вдалині темні обриси. «Табір».

— Адріку! — закричала вона. Та, підійшовши ближче, не побачила ні прапора, ні намету, лише скелети дерев, що розгойдувалися на вітру, а в снігу перед ними ледь помітне заглиблення. Вона ходила по колу. І повернулася до Матаясової могили. — «Чудова робота, Зенік», — зітхнула дівчина. Їй лише вісімнадцять, то чому ж вона така втомлена? Чому все в минулому здається таким яскравим, а майбутнє — таким бляклим? Можливо, вона прийшла сюди не для того, щоб поховати Матаяса і знайти собі нову мету? Можливо, вона прийшла сюди, на кригу, до цього холодного невблаганного місця, щоб знайти свою смерть?

Жоден Святий не чекатиме на неї, щоб привітати в осяйних засвітах. Гриші не вірять у життя після смерті. Помираючи, вони повертаються до миті створення в серці світу. І від цієї думки дівчині стало трохи спокійніше.

Ніна знову повернула назад до табору. У неї не було іншої можливості, крім як знову вирушати до мети. Та перш ніж удалося ступити хоча б крок, дівчина побачила їх — п’ять огрядних постатей серед снігу. Вовки.

— Аякже, — уголос промовила вона. — Матаясе, твоя країна може поцілувати мою вгодовану гришницьку дупу.

Вовки затиснули її в кільце, оточили, відрізали будь-який шлях до порятунку. З їхніх грудей вихоплювалося низьке гарчання. Вовки були священні тварини для дрюскелле. Можливо, вони відчували Матаясову присутність. А може, Нінину. Гриша, ворог. «Чи може, вони внюхали ніжну соковиту вечерю».

— Ну ж бо, — сказала дівчина фієрданською. — Я не хочу завдавати вам шкоди. — «Я не хочу помирати».

Матаяс провів рік у Пекельних Воротах, де його змушували змагатися з вовками. У Джела було дивне почуття гумору. Ніна напружила пальці, відчула, що кістяні кинджали готові слухатися її наказів. Проти тварин вони спрацюють не гірше, ніж проти людей.

Дівчина скинула плащ, і холод миттю вгризся в неї, однак тепер спину прикривала кісткова броня. Ніна була Святою під захистом своїх реліквій.

Двоє вовків стрибнули одночасно. Дівочі долоні смикнулися вперед, і скалки кісток полетіли як годиться, протнувши тіла тварин двома чіткими потужними пострілами. Вовки заскавчали й нерухомо впали на сніг. Від цього звуку краялося серце. Принаймні смерть їхня була легка. Наприкінці шляху це єдине, про що ми можемо мріяти.

Однак вовче кільце й далі стискалося. У їхніх рухах було щось дивне. Очі сяяли майже помаранчевим вогнем, тварини наїжачувалися і смикалися, наче ними керувало щось більше за голод. Що з ними не так? Часу на роздуми не було.

Вовки стрибнули. Ніна випросталася. Цього разу вона не встигла добре прицілитись. Одна тварина впала, проте інша схопила дівчину пазурами й навалилася всією вагою, кидаючи її на сніг.

Щелепи стиснулися на передпліччі, тіло здригнулося від болю. Від вовка ледь помітно пахло чимось дивним. Ніна закричала.

Почула гучне гарчання і зрозуміла, що ось-ось помре. «Я сказала Матаясові такі гарні слова, а хто скаже їх мені?» Аж раптом, немов у тумані, щось налетіло на вовка, звільнивши Ніну від ваги його тіла. Дівчина відкотилася, притискаючи до грудей закривавлену руку й жадібно ковтаючи ротом повітря. Занурила руку в сніг, намагаючись очистити рану. Тіло забили дрижаки. Здавалося, наче вовча слина була отруйною. Від лихоманки мало не зупинялося серце. Ніна бачила по всіх усюдах навколо себе смерть: Матаясове тіло — під землею, кладовище — на півночі, попереду — епідемія чуми, землю охопить хаос, усе зогниє.

У голові заверещав хор голосів.

Ніна, тремтячи, притиснула трохи снігу до щік, намагаючись очистити думки, але, розплющивши очі, злякалася, що отрута затьмарила їй розум. Двоє вовків билися на снігу — один сірий, а другий білий і значно більший. Тварини покотилися снігом, білий вовк вчепився в горлянку сірому, але не прокушував її. Нарешті сірий вовк зіщулився і заскавчав. Білий розтиснув лабети, і менший вовк принижено поповз геть, підібгавши хвоста.

Білий вовк повернув до Ніни закривавлену морду. Тварина була велетенська й сухорлява, проте не смикалася й не тремтіла, на відміну від своїх сірих родичів. Схоже, вони були інфіковані чимось, що тепер потрапило й до Ніниних жил; однак білий вовк рухався із безпомилковою природною грацією диких тварин.

Звір підійшов до дівчини. Ніна звелася на коліна, простягнула перед собою руки, щоб відігнати його, і подумки вже тягнулася до чергової кістяної скалки. Аж раптом помітила шрам, що розтинав жовте око.

— Трасселе?

Тварина смикнула вухами.

Матаясів вовк? Цього не могло бути. Хлопець якось розповідав їй, що, коли дрюскелле помирає, побратими випускають його ізенульфа в дику природу. Невже Трассел знайшов свого любого господаря, щоб поєднатися з ним навіть після смерті?

— Трасселе, — лагідно покликала вона.

Вовк схилив велику голову набік.

Ніна почула цокіт копит. Перш ніж вона збагнула, що відбувається, на галявину виїхала вершниця.

— Назад! — гукнула дівчина, пускаючи коня галопом між Ніною й білим вовком.

Зенік знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти, кого вона бачить, — це ж висока дівчина з монастиря. Цього разу вона була вбрана в шкіряні штани й хутро, а рудувато-русяве волосся зміїлося спиною, спадаючи двома довгими косами. Вона скидалася на королеву-воїтельку, крижану сильфіду1, що з’явилася простісінько з фієрданських легенд.

Дівчина скинула гвинтівку.

Трассел, вищиривши зуби, позадкував.

— Ні! — скрикнула Ніна. Вона жбурнула в дівчину кісткову скалку, влучивши тій у плече. Гвинтівка вистрілила навмання. — Біжи! — крикнула гриша Трасселові фієрданською. Вовк клацнув зубами, немов сперечаючись. — Джел комменден! — крикнула Ніна. Команда дрюскелле. Трассел коротко чмихнув, потім повернувся і пострибав у хуртовину, востаннє ображено озирнувшись на дівчину, наче повірити не міг, що вона змусила його покинути поле бою.

— Ти що коїш? — поцікавилася дівчина, витягаючи з плеча кісткову скалку й кидаючи її на сніг.

Ніна заверещала від люті. Матаясовому вовку, його баламутові, його Трасселу якимось чином вдалося знайти дорогу до неї, а ця тупа вівця прогнала його. Зенік схопила дівчину за ногу і скинула з сідла.

— Гей! — вершниця спробувала відштовхнути Ніну, неабияк здивована її силою. Та Зенік готували стати солдатом. Можливо, статурою вона не була подібна до фієрданських воїнів, однак могла похизуватися неабиякою силою.

— Ти його відлякала!

— Це був вовк! — верескнула дівчина простісінько їй в обличчя. — Тобі це відомо, еге ж? Він уже тебе вкусив. Навіть якщо тварина слухалася якихось твоїх команд…

— Він мене не кусав, ти, коза. Це був інший вовк!

— Інший… тобі геть мізки відбило? До речі, звідки ти знаєш команди дрюскелле?

Ніна відчула, як щоками заструменіли гарячі сльози. Можливо, їй більше ніколи не судилося побачити Трассела. А що, як це Матаяс відправив його до неї? Покликав свого мазунчика їй на допомогу?

— Ти не мала права!

— Я не хотіла…

— Мені байдуже, чого ти хотіла! — Ніна наблизилася до дівчини. — Легковажна, дурна, безмозка. — Вона вже й сама не знала, кого має на увазі — дівчину чи себе, та це її не займало. З неї було досить.

Зенік щосили штовхнула дівчину й зачепилася ступнею за її щиколотку.

— Припини! — гиркнула та, гупнувшись на землю.

Але Ніна не могла припинити. Їй кортіло, щоб її вдарили. Хотілося вдарити у відповідь. Вона схопила дівчину за комір.

Раптовий біль розірвав груди, і Ніна, рохнувши, схопилася за серце. Здавалося, наче його стиснув кулак. Дівчина змахнула руками, у її мідних очах промайнуло щось середнє між переляком і тріумфом. Зенік відчула, як важчає тіло; перед очима все попливло. Це відчуття вона пам’ятала ще з тренувань Корпуснійців. Дівчина вповільнювала Нінине серце.

— Гриша, — видихнула вона.

— Я не… я не…

Ніна зосередила власну силу,щоб захиститися від дівчини, відчула, як напинається її жива дзвінка сила. Зібравши останню волю в кулак, Зенік клацнула пальцями, і кісткова скалка вилетіла з піхов у неї на стегні. Легенько влучивши дівчині в бік, кістка впала на сніг. Утім, цього вистачило, щоб відвернути увагу нападниці.

Ніна важко позадкувала, намагаючись віддихатись і притискаючи руки до грудей. Роками ніхто не застосовував проти неї Серцетлумачницьку силу. Вона вже й забула, як страшно це може бути.

— Ти гриша, — повторила Зенік, звертаючись до дівчини.

Та схопилася на ноги, витягнувши ножа.

— Ні.

«Цікаво, — подумала Ніна. — Сила в неї є, але вона не в змозі її контролювати. І більше довіряє лезу».

Вона звела вгору долоні на знак примирення.

— Я не завдаватиму тобі шкоди.

Дівчина більше не здавалася нерішучою. Її тіло розслабилося, наче зі сталлю в руці вона почувалася впевненіше.

— А ще секунду тому ти достоту збиралася мені нашкодити.

— Ну, твоя правда, але я себе опанувала.

— Я намагалася врятувати тобі життя! Та й що тобі до того вовка? Ти ж гірша за дрюскелле.

Такого Ніна не сподівалася почути.

— Цей вовк урятував мене від нападу. Не знаю чому. Але мені не хотілося, щоб ти нашкодила йому. — Ця дівчина була гришею, а вона її мало не вбила. — Я… відреагувала занадто гостро.

Висока дівчина заховала клинок до піхов.

— Занадто гостра реакція — це коли хтось з’їв останній солодкий рогалик і ти накричала на нього. — Звинувачуючи, вона тицьнула пальцем у Ніну. — А тобі кортіло пролити кров.

— Щиро кажучи, я часто готова вбити за останній солодкий рогалик.

— Де твоє пальто?

— Здається, я його зняла, — зізналася Ніна, шукаючи відмовку, чому вона це зробила, без згадок про кістяну броню. — Гадаю, в мене почалося снігове божевілля.

— А таке буває?

Ніна знайшла мокре пальто, уже майже поховане під лапатим білим снігом.

— Авжеж. Принаймні в моєму селі.

Дівчина потерла м’язисте стегно.

— А чим це ти в мене влучила?

— Дротиком.

— Ти запустила в мене дротик? — недовірливо перепитала вона. — Це ж просто смішно.

— Але спрацювало ж, чи не так? — Дротик був зроблений з людської кістки, однак деяких подробиць краще уникати, до того ж слід було переходити в наступ. — Ви присипляєте вартових у монастирі й так прослизаєте за його стіни.

Уся рішучість дівчини вмить кудись зникла.

— Я нікому не нашкодила.

— Але могла б. Це дуже делікатна робота. Ти можеш випадково ввести людину в кому.

Дівчина завмерла, а навколо них завив сильний вітер.

— Звідки ти знаєш?

Та Ніна не збиралася вибовкувати все, не подумавши. У цій країні гришинська сила була синонімом смертного вироку чи навіть чогось гіршого.

— Моя сестра була гришею, — збрехала вона.

— І що… що з нею сталося?

— Це не та історія, яку слід розповідати посеред завірюхи.

Дівчина стиснула кулаки. Святі, вона була висока, проте мала поставу танцівниці — самі лише міцні, мов дроти, м’язи.

— Ти нікому не розповідатимеш про мене, — сказала вона. — Мене вб’ють за це.

— Я не збираюся завдавати тобі шкоди й не збираюся допомагати комусь тобі зашкодити. — У дівчини на обличчі закляк сторожкий вираз. Знову здійнявся й жалібно заскавчав вітер. — Але все це не матиме жодного значення, якщо ми з тобою тут загинемо.

Висока дівчина витріщилася на Ніну так, наче тут справді вирувало снігове божевілля.

— Не будь дурною.

— Хочеш сказати, що зможеш знайти зворотний шлях за такої негоди?

— Ні, — озвалася дівчина, поплескавши бік коня, — але Гельмут зможе. Неподалік є мисливський будиночок.

Вона знову завагалася, і Ніна здогадалася, які думки вирують у тої в голові.

— Ти розмірковуєш, чи не залишити мене на поталу снігам, — озвалася вона.

Дівчина винувато відвела погляд. Отже, вона здатна бути безжальною. Чомусь після цього Ніна відчула до неї симпатію.

— Можливо, я не виживу. А може, виживу. Тоді не сумнівайся: я розповім першому-ліпшому про гришу-Серцетлумачницю, яка переховується серед Джерельниць.

— Я не гриша.

— Ну, значить, тобі чудово вдається нею прикидатися.

Дівчина погладила рукою в рукавичці гриву коня.

— Їздиш верхи?

— Якщо доведеться.

— Ну, або так, або спатимеш у снігах.

— Я поїду.

Дівчина скочила в сідло одним вправним рухом. Простягнула руку, і Ніна дозволила затягнути себе на спину коня.

— А ти не пропускаєш нагоди поїсти, — застогнала послушниця.

— Ні, якщо вона вже випала.

Ніна взяла дівчину за талію, і незабаром вони вже мчали крізь дедалі сильнішу завірюху.

— Знаєш, тебе можуть відшмагати за використання тих команд, — озвалася дівчина. — Джел комменден. Якщо ці слова каже не дрюскелле, їх вважають богохульними.

— Я сьогодні перед сном як слід помолюся.

— А ти так і не сказала, звідки знаєш ці команди.

Отже, доведеться збрехати ще.

— Хлопчина з нашого містечка служив у лавах дрюскелле.

— І як його звуть?

Ніна пригадала битву на Льодовому Дворі.

— Ларс. Здається, він нещодавно покинув цей світ. — «І ніхто за ним не сумує». Він відшмагав її батогом і змусив уклякнути, аж поки на допомогу не прийшов Каз Бреккер.

Перед ними простягнувся закутий кригою й безликий білий світ. Тепер, коли більше не потрібно було йти пішки, Ніна відчувала, як холод пробирає до кісток, навалюється на неї своєю вагою. Вона вже замислилась, чи дівчина взагалі знає, куди їде, як раптом серед снігу з’явилися темні обриси, і кінь зупинився. Дівчина зісковзнула з нього на землю.

Ніна зробила те саме, переставляючи закляклі зболені ноги, і вони вдвох повели Гельмута до навісу неподалік від будиночка.

— Схоже, ми не єдині, кому спало на думку це місце, — зауважила Зенік.

У вікнах невеличкого будиночка світилося, зсередини долинали голоси.

Послушниця стиснула в руках віжки, зняла рукавичку й погладила коня по носу.

— Я й не здогадувалася, що так багато людей знають про це місце. Мабуть, там зібралися чоловіки, які перечікують хуртовину. Ми не будемо тут у безпеці.

Ніна замислилася.

— А в тебе в саквах2 є спідниці?

Дівчина посмикала зав’язаний вузлом на талії пояс, і складки плаща перетворилися на спідницю, яка заховала під собою штани. Ніна не приховувала подиву.

— Може, у тебе в рукаві є ще якісь козирі? А може, там випадково загубилася спідниця?

Губи дівчини розтягнулися в посмішці.

— І не одна.

Двері хатинки розчахнулися, і світло вихопило постать озброєного чоловіка.

— Хто тут?

— Підіграй-но мені, — пробурмотіла Ніна, а тоді крикнула: — Ой, слава Богу. Ми боялися, що нікого тут не знайдемо. Інґер, поквапся!

— Інґер? — пробурмотіла дівчина.

Ніна потупцяла до дверей, не зважаючи на націлену на неї рушницю і сподіваючись, що чолов’яга не занадто п’яний чи роздратований, щоб вистрілити в неозброєну дівчину… чи дівчину, котра здавалася неозброєною.

Вона піднялася сходами й мило всміхнулася здорованю; послушниця йшла за нею назирці.

— Дякувати Джелові, ми знайшли, де заночувати.

Зенік зазирнула через здорованеве плече до будиночка. У кімнаті було повно чоловіків, щонайменше десятеро, і всі вони зібралися біля каміна. Ніна відчула, як напружилося все тіло. Цієї миті вона щиро зраділа б, побачивши дрюскелле, котрі не п’ють і дотримуються суворих правил щодо поведінки з жінками. Їй не залишалося нічого, крім як безсоромно брехати далі.

— Та ще й із джентльменами, які нас захистять!

— Ви хто такі? — підозріливо запитав чоловік.

Ніна проштовхнулася повз нього, наче була тут господинею.

— Хіба ж нам не пощастило, Інґер? Ходімо до вогню. І зачиніть двері… — Ніна поклала руку чоловікові на груди. — Перепрошую, як вас звуть?

Він кліпнув.

— Андерс.

— Будь розумничком і зачини двері, Андерсе.

Дівчата посунули всередину, і Ніна відповіла на здивовані погляди чоловіків широкою усмішкою.

— Я знала, що Джел покаже нам шлях, Інґер. А твій батько неодмінно щедро нагородить усіх цих добродіїв.

На якусь мить дівчина здалася приголомшеною, і Ніна вже вирішила, що їм гаплик. Та потім її обличчя прояснилося:

— Так! Так, авжеж! Мій батько надзвичайно щедрий, коли йдеться про мою безпеку.

— До того ж ти заручена з найбагатшим чоловіком в Овер’юті. — Ніна підморгнула дядькам, котрі зібралися навколо вогню. — Ну, гадаю, сьогодні ввечері Джел благословив і вас, джентльмени. Тож хто із вас охоронятиме нас?

— Охоронятиме? — перепитав чоловік із густими рудими бровами, що сидів біля вогню.

— Цілісіньку ніч.

— Пундику, ти, схоже, щось плутаєш…

— Батько леді Інґер надзвичайно щедрий, та він навряд чи витратить десять тисяч криддів на кожного з вас, тому доведеться обрати одного щасливчика.

— Десять тисяч криддів?

— Саме стільки він заплатив минулого разу, чи не так? Коли ми заблукали в тій кумедній місцині на півдні. Утім, тепер, коли ти стала нареченою найбагатшого в Овер’юті чоловіка, гадаю, винагороду подвоять.

— І хто ж цей славнозвісний наречений? — поцікавився якийсь бородань.

— Ви чули про Бернгарда Болле, котрий заробив свої статки на копченій форелі? А про Інґвара Гальса, власника лісових угідь від Ельб’єна до Ісенвеє? Ну от, Леннарт Бйорд багатший за них усіх.

— Леннарт Бйорд? — перепитав бородань.

— Звучить знайомо, — відгукнувся хтось від грубки. Ніна неабияк у цьому сумнівалася, адже щойно вигадала багатія.

— Я перший зустрів панянок, — нагадав здоровань із рушницею. — Як не крути, на нагороду заслуговую саме я.

— Хіба це чесно? Ти випадково опинився біля дверей!

— Та годі вже, не сваріться, — попросила Ніна, цитьнувши, як шкільна вчителька, коли чоловіки взялися обговорювати, кому стояти на варті. — Леннарт Бйорд віддячить вам усім.

Ніна та «Інґер» улаштувалися в куточку, притулившись спинами до стіни, і стежили за сваркою.

— Це жалюгідно, — вже закипала дівчина, упершись ліктями в коліна й напинаючи спідницю аж на носаки черевиків.

— Перепрошую.

— Через тебе ми здаємося слабкими. Щоразу, коли ми так поводимося, чоловіки дивляться на нас і бачать лише слабкодухість.

— А хіба слабкодухість — це погано? — перепитала Ніна, ледве стримуючись. Вона була виснажена, замерзла, до того ж сьогодні копáла могилу коханому. — Просто зараз вони бачать не двох самотніх вразливих дівчат, а два мішки з грошима.

— Ми не були вразливими. У мене є револьвер і ніж. А у тебе — ті неоковирні дротики.

— А може, у тебе в пальті ховається ще й дюжина рук? Дядьків тут значно більше.

Власне, Ніна підозрювала, що змогла б упоратися з ними всіма, та для цього довелося б продемонструвати свою справжню силу, а отже, вбити разом з усіма ще й дівчину.

— Вони п’яні. Ми б дали собі раду.

— Не слід встрягати в бійку, у якій не можеш перемогти, — роздратовано кинула Зенік. — Припускаю, ти тренувалася потайки й ніколи не мала справжнього бойового інструктора. Сила не пробачає недбалості.

Жиляста дівчина щільніше загорнулася в пальто.

— Ненавиджу все це. Ненавиджу те, як вони дивляться на нас. Мій батько такий самий. Він вважає неприродним, якщо дівчина хоче мати змогу воювати, полювати й добувати собі їжу. Це буцімто позбавляє чоловіків їхньої ролі захисника.

Ніна пирхнула.

— Для них це справжня трагедія. А що твоя мати про це думає?

— Моя мати — ідеальна дружина, от тільки не народила батькові жодного сина. Вона завжди слухається його наказів. — Дівчина зітхнула. Збудження від бійки та хуртовини минулося, і вона раптом здалася виснаженою. Її волосся того надзвичайного відтінку осіннього лісу — каштанового, рудого та золотавого — розкуйовдилося й упало на смагляві щоки вологими від снігу та сплутаними пасмами. — Я не можу її звинувачувати. Так улаштований світ. Вона непокоїться, що я стану вигнанкою.

— Тому тебе відправили до монастиря в чорта на рогах?

— Де я не вскочу до якоїсь халепи й не зганьблю їх перед друзями. Не вдавай, наче ти думаєш інакше. Я бачила, як ти дивилася на мене, коли допомогла нам на галявині.

— Ви перевдяглися в солдатів. І мене це дещо заскочило зненацька.

До того ж вона збиралася дотримуватися своєї легенди, а не заводити дружбу з гришею, хай навіть та могла б допомогти їй потрапити на фабрику.

— Якщо ти не помітила, я подорожую самотою й сама заробляю собі на життя.

— У тебе інша ситуація. Ти вдова.

— Ти так кажеш, неначе заздриш мені.

Дівчина потерла рукою чоло.

— Вибач. Я не подумала.

Ніна уважно подивилася на неї. У дівочих рисах було щось невблаганне — високі вилиці, суворий прямий ніс. Трохи ніжності їй додавали лише пухкі губи. Це обличчя з упертими рисами кидало виклик. Воно було привабливим.

— У нас більше спільного, ніж ти собі думаєш. — Ніна смикнула підборіддям у бік чоловіків, котрі взялися боротися на руках за право на щедру винагороду, якої жодному з них не судилося отримати. — Твоїм батьком керує страх, це він змушує чоловіків вигадувати дурнуваті правила, які не дозволяють подорожувати самотою чи їздити верхи так, як тобі заманеться.

Дівчина стримала сміх.

— Чого їм боятися? Цілий світ належить їм.

— А ти подумай-но про все, чого ми зможемо досягти, якщо отримаємо рівні з ними права.

— Якби вони справді нас боялися, тобі б не доводилося дурнувато посміхатися й причепурюватися.

Ніна підморгнула їй.

— Ти вже бачила, як я дурнувато посміхаюся. А якщо я вирішу причепуритися, краще сядь, щоб утриматися на ногах.

Дівчина приглушено пхикнула.

— Я Ханна.

— Приємно познайомитися, — відповіла Ніна. — Я Міла. — Того вечора їй безліч разів довелося збрехати, однак називатися несправжнім ім’ям чомусь здавалося нечесним.

— Ти ж не сподіваєшся, що нам вдасться поспати, чи не так, Міло? — Вираз Ханниного обличчя був проникливий.

— У жодному разі. Ти триматимеш руку на кинджалі, а перша вахта моя.

Зенік торкнулася рукою рукава, відчувши заспокійливу вагу кісток у підкладці. Подивилася на мерехтіння полум’я в каміні.

— Відпочинь, — запропонувала вона Ханні й збагнула, що вперше за кілька місяців усміхається.

1 Сильфіда — жіночий дух повітря із середньовічного фольклору. (Тут і далі прим. пер.)

2 Дві з’єднані полотнищем торби, які перекидають через спину коня.

11

Зоя

Щоб підготуватися до грандіозного турне Ніколаї місцями, де траплялися дива, королівському почту знадобилося кілька днів. Слід було запастися харчами, спорядити екіпажі до мінливої погоди, спакувати відповідний одяг і надіслати листи шляхтичам і управителям у містечка, куди вони збиралися навідатись. Зоя помітила, що гиркає на людей частіше, ніж зазвичай. Вона знала, що інші подейкують, наче на неї знову напав примхливий настрій, та однією з переваг керівної посади було право не вимочувати свої слова в медовому сиропі. Генерал робила свою роботу. І робила її добре. Якщо її студенти, служники чи товариші-гриші не могли стерпіти кількох різких відповідей, то вони опинилися не в тій, трясця, країні.

Можливо, їй удалося б розслабитися, якби всі решта не рухалися так повільно. Однак брички зрештою навантажили, екіпаж приготували, а кількох вершників відправили вперед перевірити стан доріг, якими збиралася проїхати королівська процесія. Точний маршрут подорожі мав зберігатися в таємниці, та піддані Ніколаї незабаром довідаються про мандрівку короля й цілими натовпами вийдуть на вулиці, щоб подивитися на свого осяйного героя війни.

Зоя поки що не була певна, як ставитися до чернечих байок про тернове дерево чи до розповідей близнюків про Духовну варту й обізбаю. Якась частина її стверджувала, що тільки дурень міг покладати сподівання на таку місію, на маячню фанатика, котрий, безсумнівно, вірив у Святих та всю пов’язану з ними пишноту й нісенітниці.

Вона переконувала себе, що подорож піде на користь короні й репутації Ніколаї, незалежно від того, що саме їм удасться знайти. Переконувала себе, що, коли з цього нічого не вийде, вони знайдуть інший спосіб прожити кілька наступних місяців, умиротворити союзників та дати відсіч ворогам. Переконувала себе, що тіло хлопця досі контролює справжній Ніколаї, а не чудовисько, яке вона бачила тієї ночі у дзвіниці.

Та все ж таки Зоя вижила завдяки тому, що залишалася чесною з собою, і мусила визнати, що в неї всередині — за роздратуванням, яке супроводжувало приготування до мандрівки, за випробуваннями, коли доводилося дивитися в очі демону й бачити його голод, — причаївся інший страх. Вона боялася того, що вони могли знайти у Зморшці. А що, як ці вкляклі йолопи, котрі обожнювали Беззоряного Святого, насправді мали рацію й химерні події знаменували Дарклінґове повернення? Що, як йому якимось чином удалося знайти зворотний шлях?

— Цього разу я буду напоготові, — прошепотіла Зоя в темряві під дахом покоїв, де колись мешкав Дарклінґ, у Палаці, який він звів власноруч. Вона більше не була наївним дівчиськом, котрому розпачливо хотілося довести, що воно чогось варте. Тепер вона була генералом із довгим переліком жертв і ще довшою пам’яттю.

«Страх — це фенікс. — Ліліяна навчила її цих слів багато років тому, і відтоді Зоя безліч разів повторювала їх іншим. — Ти можеш тисячу разів дивитися, як він палає, а він усе одно повертатиметься». Вона не допустить, щоб страх керував нею. Такої розкоші дівчина не могла собі дозволити. «Може, і так, — подумала вона, — та це не завадило тобі уникати Ніколаї після тієї ночі у дзвіниці». Зоя ненавиділа себе за цю слабкість, за те, що, приковуючи короля на ніч, трималася ближче до Толі чи Тамар, за те, що навіть під час нарад помічала, що тримається насторожі, немов боялася подивитися на протилежний бік стола для переговорів і побачити чорні іскри в королівських карих очах. Її страх був недоречний, непродуктивний, і Зоя підозрювала, що потвора неабияк насолоджується ним.

Коли нарешті настав час від’їжджати, Зоя спакувала невеличку скриньку. На відміну від скрині, до якої служники запакували її кефту й одяг для подорожі, ця замикалася. Усередині лежали кайдани Ніколаї, двічі підсилені й оснащені замком, на опанування якого вона витратила кілька годин. Їхня вага в руках додавала впевненості, та дівчина однаково зітхнула з полегшенням, коли до кімнати зайшли Женя з Давідом.

Дівчина глипнула на крихітний слоїчок, який їй простягнула Краяльниця. Пляшечку затуляв скляний корок.

— Цього вистачить?

— З верхом, — запевнила Женя. — Одну крапельку давай йому перед сном, і ще одну, якщо виникнуть труднощі. Якщо даси більше, можеш випадково його вбити.

— Добре, що ти сказала. У переліку моїх улюблених злочинів царевбивства немає.

Женині вуста розпливлися в усмішці.

— Хочеш сказати, тобі ніколи не кортіло вбити Ніколаї?

— Твоя правда, кортіло. Просто не хотілося, щоб він проспав цю подію.

Женя дала їй ще одну пляшечку — пузату й червону.

— А це, щоб розбудити його вранці. Просто відкоркуй і сунь йому під носа.

— А що це таке?

— Витяжка з юрди з нашатирем. По суті, дуже швидкодійний збудник.

— Це ще не все, — втрутився в розмову Давід. — Ще в ньому використовується…

Зоя змахнула рукою.

— Мені й цього досить.

Женя торкнулася пальцями вирізьбленої поверхні скрині.

— Процес буде нелегким для нього. Це трохи скидатиметься на те, наче його щоночі топлять, а вранці воскрешають.

Зоя загорнула пляшечки в ряднину й обережно поклала до скрині, та, коли вже хотіла замкнути віко, на її долоню лягла рука Краяльниці.

— Ми робили заспокійливе якомога сильнішим, — пояснила Женя. — Проте нам достеменно не відомо, що саме ми намагаємося контролювати. Зоє, можливо, поряд із ним буде небезпечно.

Назяленскі знала це краще за будь-кого. Вона занадто добре розгледіла жах, що причаївся всередині Ніколаї, щоб не визнавати його.

— І що ти мені порадиш?

На її подив, дівчина запропонувала:

— Я можу поїхати.

Давідові губи стиснулися в тонесеньку лінію, і Зоя зрозуміла, що подружжя вже обговорювало таку можливість, що Женя говорила щиро. У горлі виник непрошений клубок, та генерал лише вигнула брову.

— Тому що ти такий вправний боєць? Ніколаї потрібні воїни, які стоятимуть пліч-о-пліч із ним.

— Нічєвої й на мені залишили свій слід, Зоє. Я розумію, як вабить темрява.

Зоя похитала головою, висмикнула руку й поклала до кишені ключ.

— Ти не готова до такої битви.

У двері постукали; обернувшись, вони побачили на порозі вітальні дебелу Толину постать.

— Екіпаж готовий, — повідомив він і крикнув через плече: — А Тамар запізнюється.

— Я не запізнююся, — заперечила сестра в нього за спиною. — Просто моя подружка в поганому настрої.

Зоя зазирнула за Толине плече й побачила Тамар, котра тримала за руку Надю, вочевидь, намагаючись розвеселити її.

— У мене є повне право бути в поганому настрої, — зауважила Надя. — Ти їдеш геть. Мій брат застряг десь у Фієрді, а мене попросили виготовити прототип підводного апарату, який не працюватиме, для вечірки, на яку я не хочу навідуватися.

— Я повернуся так швидко, що ти навіть і не помітиш моєї відсутності, — пообіцяла Тамар. — І привезу тобі подарунок.

— Було б чудово, якби це були захисні окуляри, — сказала Надя.

— Я думала про щось романтичніше.

Давід насупився.

— Що може бути романтичнішим за захисні окуляри?

— Ми готові, — урвала їх Зоя і простягнула Толі валізу. — Женю, регулярно звітуй мені про відповіді сповнених надій наречених і заходи безпеки. Я надсилатиму повідомлення через шляхову мережу. — Вона повагалася. Страшенно хотілося обійняти Женю… і дівчина вирішила не стримуватися.

Відчула, як недовірливо витріщився на них Толя, як Женя спершу приголомшено заклякла, а тоді відповіла на обійми.

— Бережи себе, — прошепотіла Зоя. «Бережи себе». Наче ці слова могли стати якимись захисними чарами.

— Єдине, що мені загрожує, — перенасититися укладанням святкового меню, — засміялася Краяльниця. Вона позадкувала, і Зоя водночас налякано й розчулено помітила в кутику Жениного бурштинового ока сльозу.

— Ти насправді віриш, що зцілення можливе?

— Мушу вірити. Равка не витримає чергового захоплення влади, чергового перевороту, чергової війни. Ніколаї нестерпний, та іншого вибору в нас немає.

— Він чудовий король, — сказала Женя. — Мені відома різниця. Привези його назад цілим і неушкодженим.

— Привезу, — пообіцяла Зоя, хоча не була певна, що зможе дотримати слова.

— І будь обережною, Зоє. Ти теж потрібна Равці.

Назяленскі відчула, як очі зрадницькі защипало, і поспіхом кинулася до дверей, поки ситуація не стала нестерпно плаксивою.

***

Вони подорожували з комфортом, оточені вершниками й солдатами з прапором, прикрашеним подвійним орлом. Юрій отримав особисту карету, де їхав під наглядом Толі, ретельно вивчаючи древні сувої та релігійні тексти в пошуках інформації про обізбаю. В іншій кареті їхали книги, зібрані в бібліотеках Маленького та Ґранд-Палацу (а кілька Тамар поцупила в катакомбах Духовної варти): наукові трактати в шкіряних палітурках, крихкі від віку псалтирі, навіть старі дитячі книжки з прикрашеними гіллям тернового дерева берегами пожовклих сторінок.

Попри те що спершу Юрій заламував руки й протестував жалісливим голосочком, урешті-решт він таки погодився зняти чорну рясу й вдягнути звичайну коричневу чернечу, з грубого полотна, щоб зберігати анонімність під час подорожі. Здався він досить швидко. Чернець вірив, що таємною метою цієї подорожі — відвідин місць, де траплялися дива, — було визначення, чи вартий Беззоряний приєднання до лику Святих та чи слід на місці його мученицької смерті звести церкву.

— Але, щоб це сталося, — попередив його Ніколаї, — мені потрібно, щоб ти зібрав якомога більше інформації про обізбаю: про обряд, про місце, де росте тернове дерево, та й про саму суть очищення.

Від останнього слова Юрієві очі засяяли.

— Очищення, — повторив він. — Повернення до справжньої віри. Відродження народної релігії.

Зоя знала про сподівання Ніколаї, що чернече дослідження віднайде обряд, який зможе очистити його від чудовиська; та навіть якщо їм це якось удасться, дівчина не припиняла розмірковувати, до чого це все приведе.

— Що робитимеш із ним, коли все скінчиться? — запитала вона Ніколаї. — Якщо ти справді спробуєш долучити Дарклінґа до лику Святих, негайно зчиняться заколоти. Так ти роздмухаєш релігійну війну й забезпечиш Аппарата чудовою нагодою кинути тобі виклик… до того ж зробити це під знаменами Аліни Старкової.

— Ми знайдемо якийсь компроміс, — запевнив король. — Відправимо Юрія до якогось затишного скиту, де він писатиме трактат про Дарклінґові благі діяння, обклавшись усіма книжками, якими заманеться. Скажемо, що це питання слід винести на народне обговорення. Відправимо на Мандрівний острів проповідувати слово Беззоряного Святого.

— Це якось підозріло схоже на заслання.

— Ти називаєш це засланням, а я — подовженими канікулами.

— Нам слід відправити його до Кеттердаму, де він зможе читати проповіді Казові Бреккеру та решті нечестивців, — запропонувала Зоя.

Ніколаї підморгнув.

— Тоді на нього точно чекає смерть у муках.

Востаннє король подорожував країною одразу після зникнення Дарклінґа, коли довелося посісти місце висланих батьків і зійти на трон. Замість того щоб залишитися в столиці, як очікували від нього аристократи, Ніколаї невтомно мандрував наземними й повітряними шляхами. Тоді Зоя ледве була з ним знайома й анітрохи йому не довіряла. Розуміла, що Ніколаї був найкращим варіантом для виживання їхньої роздробленої країни, і визнавала, що під час громадянської війни хлопець продемонстрував неабияку винахідливість, проте він був Ланцов, а його батько не дав країні нічого, крім страждань. Наскільки Зоя розумілася на людях, Ніколаї був просто привабливий балакун, який тільки наближав катастрофу.

Однак хлопцеві вдалося те, що не вдавалося багатьом людям: він здивував її. Ніколаї зміцнив кордони Равки, домовився з Керчем про нові позички, відновив їхні військові застави та скористався флотом, який власноруч заснував у часи свого таємного перебування в шкурі корсара Штурмгонда, щоб загнати фієрднаців на морі у глухий кут. Він навідувався до міст і містечок, роздавав їжу, розмовляв із місцевими керманичами та шляхтичами, витискав свою привабливість до останньої краплі, щоб заручитися їхньою підтримкою та зберегти народну думку про себе після знищення Зморшки. Повернувшись нарешті до Ос Альти, він розробив новий прапор із сонцем, що сходить позаду подвійного орла, і Аппарат коронував його в щойно відбудованій королівській каплиці. Зоя відчула, як усередині прокидається щось схоже на надію.

Вона невтомно працювала у складі Тріумвірату, намагаючись відродити Другу армію та скласти план на майбутнє. Іноді наприкінці дня Зоя повнилася гордістю та збудженням, а подекуди здавалася собі просто дитиною в масці генерала. Усі вони стояли на порозі чогось нового, і розуміння цього було захопливим і водночас болючим.

Утім тепер, подорожуючи від містечка до містечка, генерал зрозуміла, що об’єднання Равки та створення фундаменту для Другої армії було простим завданням. Значно складніше затягнути країну в майбутнє. Ніколаї ціле життя чекав, коли очолить державу, і вчився керувати нею, однак, якщо він прагнув змін, Равка їм противилася. У відповідь на реформи щодо церковної десятини та права власності шляхта незадоволено нарікала. «Звичайно, кріпаки теж мусять здобути права, але колись згодом», — протестували вони. А король рухався семимильними кроками й зайшов занадто далеко.

Зоя знала, що Ніколаї помітив опір, який дедалі сильнішав навколо, і збирався скористатися цією поїздкою, щоб придушити його. Цілими днями вони подорожували й забезпечували собі прихильність простолюдинів, улаштовуючи видовища та роздаючи монети чи харчі. Увечері процесія зупинялася в маєтках місцевих шляхтичів чи управителів і приєднувалася до пишних вечер, що тривали аж до глибокої ночі. Після вечері Ніколаї усамітнювався з господарем будинку, обговорював з ним реформи, просив допомоги, розгладжував пір’ячко, наїжачене від передчуття майбутніх змін. Іноді король просив Зою приєднатися до них, хоча єдине, чого їй хотілося, — гепнутися на ліжко.

— Чому я мушу завдавати собі такого клопоту? — буркала вона на дачі барона Лєвкіна в Келінку. — Твоєї чарівності вистачить, щоб упоратися із завданням.

— Вони мусять побачити мого генерала, — пояснив хлопець.

І він мав рацію. Шляхтичі досі із захватом слухали оповідки про військову вправність і могутність Другої армії. Проте Зоя розуміла, що її присутність, хай навіть гостроязика й уїдлива, перетворює переговори на дружню бесіду. Це була ще одна причина, чому Ніколаї розпачливо потребував королеви. Тож дівчина докладала всіх зусиль, щоб поводитися люб’язно, усміхатися та зрідка розповідати щось про сили Гриші, якщо це когось цікавило. Робота була виснажлива.

— Як ти це робиш? — кинула Назяленскі Ніколаї якось вечором, коли вони вийшли з надзвичайно успішних перемовин із якимось герцогом у Ґрєвякині. Шляхтич розпочав розмову, заповзявшись відкинути королівську пропозицію вирощувати на полях бавовну й переконуючи повернутися до давніх сільськогосподарських методів. Його будинок був аж по самісінькі вінця напханий чарівними виробами з дерева та домотканими коциками — нагадуванням про простіші часи, коли кріпак мав створювати для пана щось гарненьке й подихати від голоду в шанобливій тиші. Проте за кілька годин і після двох-трьох міцних чарчин старий герцог надривав живота від жартів Ніколаї й погодився перепрофілювати ще дві свої ферми на вирощування бавовни. Минула ще година, і він пообіцяв збудувати в себе на угіддях новий млин і придбати бавовноочисну машину.

— Як тобі вдається змінювати їхню думку та ще й змушувати їх дякувати за те, що поділився досвідом?

Ніколаї стенув плечима.

— Він шляхетно зневажає комерцію та полюбляє вважати себе неабияким благодійником. Тож я просто наголосив, що зекономлені час і гроші його робітники можуть витратити на створення любих його серцю візерунків. Його маєток може стати справжнім дороговказом для митців та ремісників — отже, нове життя підтримуватиме старе, а не викреслить його.

— Невже ти справді цьому віриш?

— Анітрохи. Його кріпаки відчують смак до грошей і освіти та замисляться про те, щоб налагодити власне життя та справу, замість того щоб благати панової милості. І тоді вже буде занадто пізно. Прогрес — це ріка. Якщо вона розіллється, її вже не зупиниш.

— Власне, я мала на увазі дещо інше, — озвалася Зоя, крокуючи за Толею до покоїв, де мав заночувати король. — Як ти робиш це? — Вона змахнула рукою від його золотавого волосся до досконало начищених черевиків. — Цілі дні в дорозі, поспати вдається кілька годин, — дівчина перейшла на шепіт, — щоночі доводиться ковтати наркотик і надавати притулок якомусь безсмертному злу, що оселилося всередині. Та тобі однаково вдається зберігати свіженький і впевнений вигляд. Переконана, якби герцог попросив тебе, ти б іще годину грав із ним у карти й розповідав воєнні байки.

— Це моя робота, Зоє. Керувати країною — це не лише здобувати воєнні перемоги. І навіть не встановлювати справедливі закони та пильнувати за їхнім утіленням у життя. Найголовніше в керівництві — саме такі миті, коли чоловіки й жінки вирішують віддати в наші руки свої життя й засоби до існування.

— Просто визнай, що ти не менше потребуєш їхньої любові, ніж вони потребують любити тебе.

— На щастя, мене дуже легко полюбити.

— От просто зараз не дуже. Ти не здаєшся нітрохи змореним. Це ненормально.

— А мені здається, що тобі втома пасує, Зоє. Блідість. Кола під очима. Ти скидаєшся на героїню якогось роману.

— Я скидаюся на жінку, яка зараз відтопче тобі ногу.

— Та годі, годі. Тобі все чудово вдається. І усмішка тебе поки що не вбила.

— Поки що.

Тамар чекала на них під дверима до покоїв Ніколаї.

— Сьогодні були якісь негаразди? — поцікавився король.

Під час попередніх гостин Тамар упіймала в його покоях служника, який, напевно за наказом хазяїна, нишпорив у королівських речах.

— Нічого, — озвалася дівчина, — та я про всяк випадок ще раз огляну будинок, а пізніше зазирну до герцогського кабінету.

Здавалося, що їм удалося переконати старого герцога, та, якщо він мав зв’язки з противниками Ніколаї в Західній Равці або з кимось із самозванців, слід було дізнатися про це заздалегідь.

Коли Ніколаї зняв черевики й усівся на ліжко під неоковирним зображенням Санта-Анастасії, яка зцілювала людей від спустошливої чуми, Зоя вийняла з кишені крихітний слоїк.

Ніколаї смикнув плечима.

— Не знаю, що там Давід із Женею намішали, але воно не присипляє, а вирубає, як удар у щелепу.

Зоя не озвалася. Раніше вони давали йому заспокійливі зілля, які одурманювали хлопця, і нерідко він похропував ще до того, як генерал виходила з кімнати. Але це нове вариво миттєво вимикало його, проте він не скидався на поснулого. Ніколаї заклякав так нерухомо, що Назяленскі доводилося притискати пальці до його шиї в пошуках повільного й тягучого, як патока, пульсу. Присипляючи хлопця, Зоя неначе щоночі ставала свідком його смерті.

— Єдине, що мені відомо, — це зілля достатньо міцне, щоб заткнути тобі пельку, — кинула дівчина. Вона піднесла пляшечку, але тримала її так, щоб Ніколаї не міг дотягнутися. — Розкажи мені, як тобі це вдається. Як ти витримуєш усі ці нескінченні світські вистави?

— Ти витримуєш їх щодня в Маленькому Палаці, Зоє. Попри всі твої хвастощі, я знаю, що ти не завжди почуваєшся достатньо розумною чи сильною, але влаштовуєш добру виставу.

Зоя перекинула волосся через плече.

— Можливо. Та я завжди залишаюся собою. А ти мінливий, як місячне сяйво на воді. Здається, що ти живишся такими митями, таким спілкуванням. Поділися своєю таємницею.

— Таємницею… — зачудовано протягнув Ніколаї. Він випростав долоню, і дівчина поклала на неї срібний флакон. — Гадаю, таємниця в тім, що я ненавиджу залишатися на самоті. — Хлопець відкоркував суміш. — Однак існують місця, куди нас ніхто не в змозі супроводжувати.

Ніколаї притиснув язика до пляшечки, і Зоя висмикнула її з хлопцевої руки, коли той упав горілиць, занурившись у темряву раніше, ніж його голова торкнулася подушки.

***

Зоя їхала разом із розвідниками. Ніколаї часом сідав до екіпажа разом із Толею та Юрієм, але здебільшого подорожував верхи на білих конях пліч-о-пліч із вартовими, а Тамар шанобливо трималася позаду. На відміну від батька, хлопець не чіпляв орденську стрічку та всі свої військові відзнаки, натомість віддавав перевагу звичному оливково-жовтому кітелю, який носив кожен солдат Першої армії. Перш ніж здобути офіцерське звання, Ніколаї відслужив у піхоті, завоювавши повагу серед військових, і медалі на його грудях були не почесними, а завойованими в бою.

Зоя в кожному селі й містечку спостерігала, як король працює над своєю чарівністю. Навіть те, як хлопець сидів на коні, залежало від натовпу, що його він збирався привітати. Іноді Ніколаї зручно й розслаблено влаштовувався в сідлі, сонце золотило його волосся та виблискувало на ідеально відполірованих черевиках, і король усміхався й махав своїм любим підданим. Подекуди він поводився урочисто, як герой, виходив на амвони чи балкони, щоб звернутися до своїх людей, котрі молилися в церквах чи збиралися на міських площах.

Попри те що вони з Зоєю щодуху намагалися приховати терміновість місії, процесія щодня долала чималі відстані й ніколи не зупинялася в одному місці більш ніж на одну ночівлю. На подорож було відведено три тижні. Хай би що вони виявили чи не виявили в Зморшці, після цього доведеться повертатися до столиці, щоб устигнути підготуватися до свята.

У Раєвості, де стався сильний землетрус, король роздягнувся до сорочки і працював пліч-о-пліч із простим людом, розчищаючи завали й підіймаючи зламані балки. Він зупинився біля розколотої кам’яної усипальні Санта-Любові, звідки вилетіло безліч крихітних сріблястих колібрі, які ще два тижні кружляли над міською площею галасливою хмаркою, а потім безслідно зникли. Король присягнувся, що збудує на цьому місці нову церкву, заплативши за неї родинним золотом Ланцових.

— А де ми насправді візьмемо гроші? — поцікавилася того ж вечора Зоя.

— У Керчі? У моєї заможної нареченої? Може, Аппаратові вдасться продати якусь вишукану вівтарну картину?

Однак тепер Зоя вже збагнула, які в Ніколаї були наміри, коли він пообіцяв Аппаратові нові церкви. Священник отримає нові споруди, де зможуть помолитися віряни, матиме більше місця для своїх шпигунів і прихильників, але, зачувши церковний передзвін, люди думатимуть не про нього. Вони думатимуть про свого золотого короля й пошепки згадуватимуть день, коли він завітав до їхнього села.

— Я виросла у схожих місцях, — зізналася Зоя, коли вони заїхали до чергової невиразної глушини. — Сповнених безнадії. Голодних. Розпач штовхає людей на огидні вчинки, а найпершими від них завжди страждають дівчата.

— Саме тому ти так наполягаєш на зведенні нових фабрик?

Дівчина ледь помітно стенула плечима.

— Щоб підняти сокиру чи штовхнути камінь, потрібні широкі плечі, але смикнути важіль чи натиснути на кнопку можна і не маючи видатної сили.

Вона відчувала, як уважно вивчає її Ніколаї.

— Я й не знав, що ти так співчуваєш пересічним людям.

«Колись і я була пересічною. Ліліяна й Лада були пересічними».

— Це не має нічого спільного зі співчуттям. Для процвітання Гриші нам потрібна міцна Равка.

— А, то ти, звісно ж, просто мислиш практично.

Зоя почула скептичні нотки в королівському голосі, й це їй анітрохи не сподобалося. Проте складно було дивитися на ці багнисті вулички, сірі будинки з покрученими стріхами й покривленими ґанками, на похилений шпиль церкви й не думати про Пачину — містечко, яке вона залишила в минулому.

Називати його домівкою вона відмовлялася.

— Знаєш, коли в нашому селі геть усе змінилося? — Дівчина не відводила погляду від дороги, укритої баюрами й уламками каміння, які вимило вчорашнім дощем. — Після призову. Коли війна стала такою жахливою, що короні довелося розпочати призов не лише хлопців, а й дівчат.

— Мені здавалося, що призов вважали прокляттям.

— Дехто так і вважав, — зізналася Зоя. — Та для решти з нас це стало можливістю втечі, нагодою на щось більше за перспективу стати чиєюсь дружиною й померти під час пологів. У дитинстві, ще до того, як проявилися мої здібності, я мріяла бути солдатом.

— Крихітка Зоя з багнетом?

Дівчина пирхнула.

— У мене завжди були генеральські задатки.

Утім, її матір цінувала лише доньчину красу. Зоїне личко стало її посагом ще в ніжному дев’ятирічному віці. Якби не Ліліяна, її продали б, як молоду теличку. Та хіба вона могла звинувачувати в цьому свою матір?

Назяленскі пригадала Сабінині загрубілі руки, утомлені очі, виснажене тіло — незмінно змучене й позбавлене надії. Проте, хай навіть минуло вже стільки років, Зоя не відчувала до своєї доведеної до розпачу матері чи слабкодухого батька найменшої дрібки милосердя.

Хай їм грець.

Вона ляснула віжками.

Зоя з рештою королівської процесії проїхалася ячмінними полями та оглянула нову збройну фабрику, сяк-так витерпівши співи дитячого хору, а тоді приєдналася за чаєм до місцевих радника й хормейстера.

— Тобі слід отруїти того хормейстера за те, що змусив нас пережити ці звірства, — буркнула генерал.

— Дітки були чарівні.

— Вони були ніякі.

Зої довелося влаштувати невеличку виставу, щоб продемонструвати кільком місцевим жінкам заклинання, і вона ледве втрималася від того, щоб здути перуку з міського судді.

Нарешті їм дозволили поїхати за місто в супроводі місцевого керманича, який показав їм широченну просіку в лісі, що буцімто з’явилася за ніч. Видовище було моторошне. У повітрі густо пахло живицею, а дерева лежали рівнесенькими рядками аж до самого вершечку пагорба, з якого розгортався краєвид на крихітну капличку Сан-Іллі в кайданах.

Усі дерева лежали, випроставшись в одному напрямку, наче покладені на спочинок тіла, й указуючи в далечінь, на Зморшку. Юрієві дозволили вийти з екіпажа, розім’яти ноги й оглянути місце, де буцімто сталося диво; Толя нависав над ним, схожий на дерево, що відмовилося падати. Якщо вірити хлопцевим словам, вони вже, хай по шматочках, але пристали до збирання тексту, який міг виявитися першоджерелом обряду обізбаї.

— Атобі ніколи не спадало на думку, — поцікавилася Зоя, спостерігаючи, як худорлявий чернець жваво щось пояснює роздратованому з вигляду Толі, — що все це чийсь хитромудрий план? Що Аппарат і чернець зовсім не ворогують між собою? Що вони обидва задумали випровадити тебе якнайдалі від безпечної столиці й саме цього домоглися, компенсуючи свої негаразди?

— Звичайно, спадало, — відповів Ніколаї. — Але влаштувати таку виставу не здужає навіть Аппарат. Мені боляче це казати, та, схоже, тут до роботи взялося щось потужніше за нас обох.

— Про себе кажи, — буркнула Зоя. Однак, подивившись на повалені дерева, відчула, немов їх скеровує якась невидима рука, і це їй не сподобалось. — Я їм не довіряю, — нагадала дівчина. — Жодному з них.

— Аппарат дуже амбітний, а отже, ним можна керувати.

— А як щодо нашого друга-ченця? Невже Юрієм так само легко керувати?

— Юрій — щирий вірянин. Або так, або він найкращий актор усіх часів і народів, а це, як мені відомо, неможливо.

— Чому ти такий упевнений?

— Тому що я всміхався протягом усього концерту, і, вочевидь, найкращий актор усіх часів і народів — це я. — Ніколаї пришпорив коня. — До наступного містечка, Назяленскі. Надія помирає останньою.

***

Зоя раділа, коли вони приїхали до Адени — останньої їхньої зупинки перед Зморшкою. Незабаром вони дістануть відповіді або вирушать назад додому. Принаймні більше їй не доведеться чекати невідомого чи боятися того, що вони можуть знайти, діставшись до Неморя.

Це село нічим не відрізнялося від решти, хіба що прекрасним озером, на яке з нього розгортався краєвид. Цього разу їх привітав музичний гурт, що не потрапляв у ноти, і виставка домашньої худоби та велетенських овочів.

— Цей гарбуз завширшки, як два мене, — пробурмотів собі під носа Ніколаї, усміхаючись та махаючи людям.

— І вдвічі привабливіший.

— Удвічі менш привабливий, — запротестував Ніколаї.

— Ой, — відмахнулася Зоя, — зате він не патякає.

Урешті-решт вони підвелися зі своїх місць у музичному павільйоні та попрямували до церкви. Селяни вперше не супроводжували їх. Зоя, Ніколаї, Юрій і близнюки рушили селищем у супроводі одного-єдиного місцевого священника.

— Тут що, немає прочан? — запитав Толя, коли вони вийшли на околиці.

— Прочан не випускають за межі села, — пояснив священник. Це був літній чоловік з ошатною білою бородою і в дуже схожих на Юрієві окулярах. — Навідатися до церкви можна лише під наглядом і о певній годині. Собор саме реставрують, і нам хотілося б зберегти статую Санта-Лізабети.

— Невже вона така тендітна? — поцікавився Юрій.

— Надзвичайно, і не можна дозволяти комусь розтягнути її на сувеніри.

Зоя відчула, як мороз пішов поза шкурою. Тут навіть повітря здавалося інакшим. Комахи стихли. Поки вони йшли прохолодним затінком лісу, на деревах навколо не озвалася жодна пташка. Назяленскі перезирнулася з Тамар, і дівчата кивнули одна одній. Замах на королівське життя могли здійснити навіть у буцімто святому місці.

Процесія піднялася на вершечок високого штучного пагорба неподалік від захованого за риштуванням собору, золоті бані якого виблискували в променях надвечірнього сонця. Перед входом до нього стояла статуя Санта-Лізабети. Буяння червоних троянд розкололо камінь, розітнувши прикриту серпанком голову. Квіти пишно й несамовито оповили статую, утворивши навколо мармурових спідниць широке, схоже на криваву калюжу, коло. Їхній солодкий аромат аж пульсував у повітрі, розжареному від літньої спеки, густою, схожою на сироп хвилею.

На обличчі Юрія закляк екстатичний вираз.

— Я хотів вірити. І я вірив, але це…

Зоя збагнула, що хлопець плаче.

— Замовкни, — кинула вона, — інакше я тебе власноруч запхаю назад до екіпажа.

— Дивіться-но, — вигукнув Толя, і дівчина почула в його голосі якусь досі нечувану побожність.

З очей Лізабети текли чорні сльози. Вони тьмяно, мов обсидіан, мерехтіли, неначе замерзли чи були вирізьблені з самого каменю.

Унизу, в долині, Зоя помітила далекий розлогий Крибірськ, а за його межами — мерехтіння мертвих білих пісків, що колись були Тіньовою Зморшкою. Вони вже близько.

Ніколаї зі свистом вдихнув, і Зоя рвучко кинула на нього погляд. Очі решти прикипіли до статуї, та, перш ніж королю вдалося підсмикнути рукавичку, дівчина помітила, як запульсували на його зап’ястку чорні вени, наче… наче те, що жило в нього всередині, впізнало знайомі місця і прокинулося. Якась її частина мріяла відвернутися, боялася побачити демонову появу, та Назяленскі була солдатом і не збиралася відступати.

— А що каже легенда про Лізабету? — поцікавився Ніколаї. Голос у нього був напружений, та решта цього, схоже, не помітила.

— Вона водночас чарівна і трагічна, — завзято озвався Юрій.

Зої захотілося штурхнути його в трояндові кущі.

— А хіба не всі легенди про мучеників дотримуються такого сценарію?

Та чернець не зважав на її слова чи просто не почув їх.

— Їй було всього вісімнадцять, коли на берегах Західної Равки з’явилися загарбники, руйнуючи та спалюючи все на своєму шляху. Поки чоловіки з її містечка слухняно схиляли голови, дівчина вийшла до солдатів на поле білих троянд і благала їх про милосердя. Лізабету спробували схопити, та вона вклякла, промовляючи молитви, і на її слова відгукнулися бджоли — комахи злетіли з квітів і накинулися на загарбників цілим роєм. Так вони й урятували містечко Лізабети.

Зоя згорнула на грудях руки.

— А тепер розкажи нашому королю, як люди віддячили юній Лізабеті за це диво.

— Ну, — озвався Юрій, смикаючи нитку на рукаві. — Північні сусіди взялися вимагати, щоб Лізабета повторила диво й урятувала і їх, але вона не змогла. — Хлопець відкашлявся. — Вони втопили її, а потім четвертували. Люди казали, що троянди стали червоними від її крові.

— І оця дівчина мала б відповідати на людські молитви. — Зоя зірвала троянду, не зважаючи на священника, який мало не задихнувся від жаху. Запах був задушливий. Усе в цьому місці дратувало дівчину. Здавалося, наче щось спостерігає за нею з бані собору чи з затінку між деревами. — Чому всі ваші Святі неодмінно гинуть у муках?

Чернець кліпнув.

— Бо… бо це доказ того, що вони готові пожертвувати собою.

— А ти гадаєш, Лізабета хотіла, щоб її розірвали на шматки? А як щодо Дем’яна, якого до смерті забили камінням? Чи Іллі, якого закували в кайдани й кинули до річки? — Вона втомилася від цих див, утомилася від жахів, котрі щодня переслідували її, від нудотних байок, що неодмінно закінчувалися стражданнями тих, хто наважився бути інакшим, хоробрим чи сильним. — Якби я була Лізабетою, то не марнувала б часу на рюмсання…

Зоя краєм ока помітила якийсь рух на даху собору. Вона підвела погляд і побачила, як на неї летить щось велике. Воно наштовхнулося на статую Лізабети, розкидавши навсібіч пелюстки й уламки каміння. Велетенські руки схопили дівчину за плечі, увіп’ялися в її плоть і відірвали від землі. Генерал замолотила в повітрі ногами, відчуваючи під собою жахливу порожнечу.

Щось невідоме здійняло Зою в небо, і вона закричала, досі стискаючи в руці троянду.

12

Ніколаї

— Зоє!

Її щось схопило — це щось мало крила, і Ніколаї на мить зачудувався, чи це, бува, не демон вискочив із його власної шкіри. Але ні, крила її нападника були справжнім механічним дивом інженерної думки, і вони тріпотіли в небесах, здіймаючись дедалі вище. Ще один крилатий солдат уже мчав до Ніколаї — жінка, її чорне волосся було стягнуте на потилиці вузлом, а біцепси ховалися за бронею із сірого металу. Кхерґууд. Шуанці наважилися атакувати королівську процесію.

Толя з Тамар затулили собою Ніколаї, проте метою солдата був не король — жінка прилетіла по королівську варту, по Серцетлумачників.

Вона полювала на гришників. Кхерґуудка одним рухом викинула металеву сітку, що зблиснула в повітрі й упала на близнюків, пришпиливши їх своєю вагою до землі. Нападниця потягнула полонених, набираючи швидкість, щоб піднятися в небеса.

Ніколаї не вагався. Є час для хитрощів та підступності, та іноді слід діяти негайно. Король кинувся простісінько до кхерґуудки, наступаючи на тіла вартових, що застогнали під вагою його черевиків. Хлопець одночасно вистрілив з обох пістолів.

Кхерґуудка навіть не поморщилась: її шкіра була підсилена тим чудесним ефективним сплавом гришинської сталі з рутенієм. Із цією проблемою Ніколаї впорається пізніше.

Зброю хлопець відкинув, але не пригальмував. Витягнувши кинджал, кинувся на спину кхерґуудки. Та відбрикувалася, як необ’їжджена конячка.

Ніколаї читав звіти до справи. Йому було відомо, що такій силі не можуть протистояти ні м’язи, ні порох. Отже, знадобиться точність.

— Сподіваюся, у тобі ще залишилося трохи плоті та крові, — процідив Ніколаї.

Він схопив кхерґуудку за комір і спрямував кинджал у западинку під щелепою на шиї; молячись, щоб лезо влучило в ціль.

Нападниця заточилася, втрачаючи швидкість і намагаючись витягнути кинджал. Ніколаї не здавався, вкручував лезо глибше, відчуваючи, як бризнула на руку кров. Урешті-решт жінка-солдат упала.

Ніколаї не зупинився, щоб подивитися, як Толя з Тамар звільняються від сітки; він уже розглядав небо, шукаючи Зою та її нападника.

Високо над землею вони зчепилися в бійці, дівчина борсалася і хвицалася, намагаючись звільнитися з кхерґуудових лабетів. Солдат схопив її велетенською рукою за горло. Він збирався придушити бранку, щоб вона знепритомніла.

Зоя в одну мить заклякла… утім, втратити свідомість так швидко вона не могла. Ніколаї відчув, як затріщало повітря навколо. Кхерґууд вважав Зою звичайною гришею, котра не може заклинати зі зв’язаними руками. Та генерал Назяленскі була незвичайна Верескунка.

У металеві крила шуанського солдата вдарила блискавка. Він здригнувся і затремтів. Металеве тіло зім’якло. Вони із Зоєю стрілою помчали до землі. «Ні, ні, ні». Король кинувся до них, подумки складаючи й відкидаючи плани. Марно. Безнадійно. Він аж ніяк не міг вчасно дістатися до них. Із грудей вихопилося гарчання. Хлопець стрибнув, потік повітря вдарив йому в обличчя — і ось він уже тримає Зою в руках.

«Неможливо. Це суперечить законам фізики…» Ніколаї помітив унизу власну тінь — занадто далеко виднівся темний силует із розгорнутими за спиною крилами. «Чудовисько — це я, а я — чудовисько». Ніколаї відсахнувся, немов намагаючись утекти від себе самого, і побачив, як смикнулася тінь потвори.

— Ніколаї? — Зоя дивилася на нього, і на обличчі в неї закляк несамовитий переляк.

— Це я, — хотів відповісти хлопець, та з горла вихопилося лише гарчання. За мить його тіло розітнув розряд — у кістках завібрувала Зоїна сила. Він скрикнув, знову видавши хрипке гарчання, і відчув, як, зникаючи, скручуються крила. Він падав. Вони обидва помруть.

Зоя простягнула вниз вільну руку, і під ними з’явилася повітряна подушка, різко загальмувавши падіння. Скотившись із неї, вони гупнулися на землю незграбною купою. Дівчина враз позадкувала від короля, здійнявши руки й витріщивши очі.

Він теж звів руки, показуючи, що здається.

— Це я, — повторив Ніколаї й, почувши, що з губ зірвалися цілком людські й нормальні слова, мало не заплакав від радості. Йому ще ніколи не доводилося куштувати нічого солодшого за мову, що повернулася до його язика.

Зоїні ніздрі затріпотіли. Вона перевела погляд на солдата-кхерґууда, котрий напав на неї, схилилася над його тілом, шукаючи, куди можна виплеснути свій страх. Падіння мало б убити його, та солдат уже зводився на ноги. Зоя змахнула долонями, і гуркнув грім, на пучках її пальців заіскрилася блискавка. Пасма волосся звивалися навколо обличчя дівчини, наче ореол зі змій. Вона різко ляснула руками по солдатових грудях. Кхерґууд забився в конвульсіях, плоть його почервоніла, а від тулуба потягнулася цівочка диму — його тіло зайнялося вогнем, немов спалахнувши зсередини.

— Зоє! — вигукнув Ніколаї. Скочив на ноги, але не наважився торкнутися дівчини, поки її тіло розтинав такий потужний струм. — Зоє, хай йому грець, подивись на мене.

Дівчина підвела голову. Обличчя в неї зблідло, а очі палали люттю. Якусь мить здавалося, що вона його не впізнає. Потім її вуста розтиснулися, а плечі похилилися. Вона опустилася на коліна й глибоко вдихнула.

Від кхерґуудового підсмаженого тіла сочився солодкувато-нудотний запах. Допитувати вже не було кого.

Толя з Тамар звільнилися від сітки. Вони стояли поряд із Юрієм, котрого так теліпало, що Ніколаї навіть замислився, чи не напад це. Невже хлопчина ніколи не бачив битви? Бійка була жорстока, проте коротка, та й об’єктом нападу був не він. Аж раптом Ніколаї все збагнув…

— Ви… він… — затинаючись, промовив чернець.

— Ваша величносте, — озвався Толя.

Ніколаї подивився на руки. Пальці досі були поплямовані чорним, із закрученими, як пазури, нігтями. Вони порвали йому рукавички. Король глибоко вдихнув. Минула довга мить, потім ще одна. Нарешті кігті зникли.

— Я знаю, Юрію, — якомога спокійніше сказав він. — Непоганий фокус для вечірок. Ти збираєшся непритомніти?

— Ні. Можливо. Не знаю.

— Із тобою все буде гаразд. І з нами всіма.

Ці слова були наскрізь брехливими, і Ніколаї ледве стримався, щоб не розреготатися.

— Мені потрібно, щоб ти тримав язика за зубами. Толя, Тамар, ви неушкоджені? — Обоє вартових кивнули. Ніколаї змусив себе перевести погляд на Зою. — Ти не поранена?

Дівчина судомно зітхнула. Кивнула, стиснула кулаки й відповіла:

— Кілька синців. Але священник… — Генерал показала підборіддям туди, де лежав чоловік; кров струменіла зі скроні на білосніжну бороду. Шматочок кам’яного серпанку Лізабети оглушив його.

Ніколаї закляк поряд зі священником. Пульс у того був стабільний, хоча, мабуть, не обійшлося без сильного струсу мозку.

— У селищі галас не здійнявся, — зауважила Тамар, скориставшись своєю силою, щоб перевірити стан чоловікових внутрішніх органів. — І сигналу тривоги не чути. Якби хтось помітив кхерґууда, вони вже прибігли б сюди.

Залишалося сподіватися, що напад відбувся досить далеко від села й не привернув зайвої уваги.

— Мені не хочеться пояснювати людям сутність солдатів із механічними крилами, — зізнався Ніколаї. — Нам доведеться заховати тіла.

— Покладемо їх у трояндові кущі, — запропонувала Тамар, — а після заходу сонця я по них надішлю двох вершників.

Заховавши тіла від допитливих поглядів у червоних трояндових заростях, вони на власний розсуд улаштували навколо статуї Лізабети невеличкі декорації, відтак Тамар повернула священника до тями. Ніколаї, як завжди, трохи порухавшись, позбавився напруження, що пульсувало всередині. Проте він знав, що не слід покладатися на ілюзію, наче він щось контролює. Це був знеболювальний бальзам, а не ліки. Чудовисько з’явилося серед білого дня. І дало йому змогу врятувати Зою. Король не знав, що це означало. Він не керував демоном. Той самотужки вийшов на перший план. Принаймні хлопець так думав. «А що, як це станеться знову?» Власний розум здавався ворожою територією.

Священник, здригнувшись, опритомнів і застогнав, потягнувшись пальцями до ґулі на скроні, що дедалі більшала.

— Ви вдарилися головою, — м’яко повідомив Ніколаї.

— Тут були солдати! — видихнув священник. — У небесах! — Ніколаї з Тамар перезирнулися, удавши занепокоєння. — Чоловік… він спустився з хмар. І мав крила! А ще один зійшов із даху собору.

— Боюся, у вас струс мозку, — сказав король, допомагаючи чоловікові звестися на ноги.

— Я бачив його! Статуя… Дивіться, він зруйнував статую, нашу статую Санта-Лізабети!

— Ні, — заперечив Ніколаї, показуючи на балку, яку їм удалося відірвати від навісу над входом до собору. — Бачите он ту поламану балку? Вона відламалася від риштовання й упала на вас і статую. Пощастило, що ви не загинули.

— Справжнє диво, — сухо кинула Зоя.

— Брате, — священник благально звернувся до Юрія, — скажи, що бачив те саме, що і я!

Чернець посмикав миршаву борідку; Ніколаї чекав на його відповідь. Хлопець очей із нього не зводив від самісінького нападу кхерґууда. Нарешті Юрій озвався:

— Я… я не бачив нічого незбагненного.

Священник безпомічно й приголомшено пхикнув, і король відчув муки сумління.

— Ходімо, — озвався він. — Навіть якщо голова поки що не болить, то це ось-ось станеться. Знайдемо вам допомогу.

Вони повернулися лісовою стежкою до селища, де чимало людей ще святкували на центральній площі, й передали священника в турботливі руки.

— Мені не подобається те, що ми збрехали отцю, — зізнався Толя, коли вони осідлали коней і рушили до маєтку, де мали заночувати.

— Мені теж, — тихенько додав Юрій.

— Почути правду йому було б іще складніше, — озвалася Тамар. — Подумайте, яким нещасним старий був би, якби довелося постійно озиратися через плече й непокоїтися, що з неба ось-ось налетить щось і схопить його, як яструб відриває від землі горностая.

— Брехня однаково залишається брехнею, — не вгавав Толя.

— У такому разі вам доведеться покаятися, — роздратовано кинув Ніколаї.

Він був удячний Толі. Поважав віру близнюків і те, скільки вона важила для них, але не міг перейматися справами Толіного сумління, адже його мозок намагався осягнути напад шуанців на королівську процесію та поведінку демона, котрий більше не хотів чекати темряви.

— Можеш почати з масажу моїх ступень, — запропонувала ченцеві Зоя.

— Це навряд чи можна вважати демонстрацією щирого покаяння, — заперечив Юрій.

— Це ти просто ще не бачив її ступень, — пожартував Ніколаї.

Зоя перекинула волосся через плече.

— Якось один чолов’яга пообіцяв мені подарувати свій літній будиночок в Полвості, якщо я дозволю йому подивитися, як чавитиму ногами чорниці.

— І ти погодилась? — поцікавилася Тамар.

— Звичайно, ні. Полвость — це ж справжня діра.

— Зі священником усе буде гаразд, — запевнив Юрія король. — І я ціную твою тактовність.

— Я зробив так, як вважав за потрібне, — сказав чернець, поводячись тихіше та стриманіше, ніж Ніколаї звик бачити; його нижня щелепа зухвало випнулась. — Але я чекаю пояснень, ваша величносте.

— Гаразд, — озвалася Зоя, спостерігаючи, як Юрій поскакав уперед, — а тепер що?

— Ти маєш на увазі «тепер», після того як підсмажила зсередини наше неоціненне джерело інформації? — Слова Ніколаї пролунали різко, та він про це не пошкодував. Дівчина зазвичай не припускалася таких помилок.

Генеральська спина виструнчилася.

— Можливо, я не зовсім контролювала ситуацію. Гадаю, тобі знайоме це відчуття.

Адже її вибив із колії не лише напад кхерґуудів. На дівчину вплинули ще й спогади про ту ніч у дзвіниці, про іншого крилатого чудовиська. Того, що сьогодні знову випустило кігтики.

— Злегка, — пробурмотів король.

— І я мала на увазі не кхерґуудів, — наголосила Зоя, не зважаючи на несподівану прохолоду, що виникла між ними. — Що ти збираєшся робити з ченцем?

— У мене є кілька годин, щоб визначитися, що саме йому розповісти. Я щось вигадаю.

— До нісенітниць у тебе справжній хист, — кинула дівчина, пришпорюючи коня й пускаючи його галопом. — І, схоже, цій клятій країні це до смаку.

***

Сонце вже давно зникло за обрієм, коли Ніколаї нарешті вдалося втекти з вечері й приєднатися до друзів у покоях, де їх поселив місцевий очільник.

Його кімната, безсумнівно, була найкраща в маєтку, і повсюди, хоч куди кинь оком, викрашалися символи Санта-Лізабети: кахлі на підлозі були схожі на стільники, камінна полиця була прикрашена вирізьбленими трояндами, навіть ніші у стінах приміщення мали надавати йому схожості з велетенським вуликом. У каміні горів вогонь, заливаючи стіни з піщанику золотистим світлом, і радісне мерехтіння аж ніяк не пасувало до лиховісних подій цього дня.

Щойно звечоріло, Тамар повернулася до собору, щоб забрати тіла кхерґуудів і надіслати їх до столиці для вивчення. Засідка суттєво зменшила небажання Толі паплюжити тіло полеглого солдата, а Ніколаї сумління взагалі не мучило. На його вартових напали. Зою мало не викрали. До того ж якась його частина назавжди залишиться корсаром. Якщо Шу Хану закортіло розв’язати таку війну, нехай пожинають наслідки.

Толі наказали стежити за ченцем і переконатися, що той не надіслав поплічникам звістку про побачене. Тепер Юрій сидів перед вогнем і досі здавався збентеженим. Толя з Тамар грали в шахи за низеньким столиком, а Зоя влаштувалася на підвіконні перед кількома стулками, немов саме вона могла вилетіти з вікна.

Ніколаї зачинив двері, не певний, із чого почати. Подумав про розітнуте солдатове тіло на столі. Він бачив документи про розтини, детальні рисунки, зроблені Творцями та Корпуснійцями. А може, саме цього й вимагала проблема? Аби хтось розітнув його й розібрав на шматки? «Я б залюбки на це погодився, — подумав хлопець. — Якби цю штуку можна було відділити й вирізати, наче пухлину, він ліг би під скальпель і навіть спрямував руку хірурга».

Та чудовисько було значно підступнішим.

Першим зі свого місця на підлозі озвався Юрій.

— Це він із вами зробив, чи не так?

— Так, — просто відповів Ніколаї. Він розмірковував про те, яка саме брехня зможе задовольнити чернечу цікавість та вгамувати страх. Але врешті-решт король вирішив, що найкраще допоможе правда чи принаймні часткова правда.

Юрієві хотілося вірити у Святих, а Святі вимагали мучеництва.

Утім, час було розпочати розмову. Ніколаї не хотілося розповідати свою історію. Не хотілося, щоб вона була його історією. Хлопець гадав, що війна — це вже частина минулого, та вона відмовлялася там залишатися.

Король дістав із буфета пляшку бренді, знайшов собі стілець і випростав ноги перед каміном. Поза була невимушеною та впевненою, він часто її прибирав. Утім, сьогодні вона здавалася фальшивою.

— Під час війни, — повів він, стягуючи рукавички, — я потрапив у полон до Дарклінґа. Ти, безсумнівно, чув, що Беззоряний Святий катував мене.

Погляд Юрія опустився на хитросплетення чорних лінії, що тягнулися королівськими пальцями та кісточками.

— Король рєзні, — тихо озвався він. — Король шрамів. Я чув ці історії.

— І вважав їх королівською пропагандою? Брудною кампанією проти полеглого героя?

Юрій закашлявся.

— Ну…

— Дайте мені того бренді, — попросила Зоя. — Таку тупість неможливо терпіти на тверезу голову.

Ніколаї налив собі й передав пляшку, розуміючи, що кепкування з Юрія їм анітрохи не допоможе. Хіба ж правда не звільняє? Вона ж мала бути ліками для душі? Досвід підказував хлопцеві, що чесність — це щось на кшталт трав’яного чаю: доброзичливі люди радять її за відсутності кращих засобів.

— Дарклінґ мав справжній хист завдавати страждань, — повів хлопець далі. — Він знав, що з болем у полоні я з легкістю впораюсь. Тож Беззоряний скористався своєю силою, щоб заразити мене живою пітьмою. Це була моя розплата за те, що я допоміг Заклинательці сонця вирватися з його лабетів. Я став… Сам достеменно не знаю, ким я став. Почасти чудовиськом, почасти людиною. Я спраглий до людської плоті. І це мало не позбавило мене розуму. Мало не позбавило. Я зберіг достатньо здорового глузду, щоб і далі змагатися з намірами чудовиська і навіть нацькував на Дарклінґа волькр зі Зморшки.

Тоді Ніколаї ще не знав, чи варто взагалі боротися та чи стане він знову самим собою. Він навіть не знав, чи можливо взагалі вбити Дарклінґа. Утім, Аліні це вдалося за допомогою тіньового леза, загорнутого в Дарклінґову власну силу та змоченого кров’ю його предків.

— Перед смертю Заклинателька сонця вбила Дарклінґа, і темрява всередині мене зникла разом із ним. — Ніколаї добряче ковтнув бренді. — Принаймні так я думав. — Він кулею мчав до землі й загинув би, якби Зоя не скористалася вітряною подушкою, щоб пригальмувати падіння точнісінько, як сьогодні. — Кілька місяців тому щось стало захоплювати мою підсвідомість. Іноді я сплю добре, на краще годі й сподіватися: лише ледачі монархи бачать безтурботні сни. Проте трапляються ночі, коли я перетворююся на чудовисько. І воно цілковито мене контролює.

— Не цілковито, — втрутилася Зоя. — Ти ще не забрав жодного людського життя.

Ніколаї відчув хвилю вдячності за те, що саме дівчина промовила ці слова, проте змусив себе додати:

— Наскільки нам відомо. Напади дедалі гіршають. І частішають. Зілля і навіть ланцюги, якими я намагався відігнати потвору, — це лише тимчасове рішення. Можливо, це тільки питання часу, коли моя свідомість здасться на волю чудовиська та його голоду. Може… — Слова не хотіли промовлятися, наповнювали рот отрутою. — Може, чудовиську вдасться цілковито заволодіти мною, і це покладе край моїм сподіванням повернутися до людської подоби.

У кімнаті запала тиша, як на похороні. Чому б не кинути на труну ще грудочку землі?

— Сьогодні чудовисько явилося посеред білого дня, коли я не спав. Раніше такого ще не траплялося.

— То ви зробили це навмисно? — перепитав Юрій. — Вирішили…

— Я нічого не вирішував. Це просто сталося. Гадаю, повернутися до власної свідомості мені допоміг розряд, яким Зоя мене струсонула. — Хлопець іще ковтнув із келиха. — Я не можу дозволити, щоб це сталося зі мною на полі бою чи під час вирішення державних справ. Равка в небезпечному становищі, і я теж. Люди лише почали оговтуватися після війни. Їм потрібні стабільність і впевнений керманич, а не породжене нічними жахіттями чудовисько.

Мир. Шанс на відновлення, нагода будувати власне життя, не лякаючись війни та голоду. Ніколаї на власні очі бачив прогрес, якого Равка домоглася на цьому шляху. Його країна не могла дозволити собі знову встрянути у війну, і він докладе всіх зусиль, щоб цього уникнути. Та якщо з’явиться чудовисько, якщо хтось дізнається про темну сутність Ніколаї, це може відкинути його країну на шлях насилля.

— Можливо, ви недооцінюєте свій народ, — дорікнув Юрій.

— Що? — перепитала зі свого сідальця Зоя. — Народ, який досі називає гриш відьмами, хай скільки років вони охороняють безпеку цієї країни? Який не дозволяє нам селитися на своїй території…

— Це незаконно, — нагадав Ніколаї.

Зоя піднесла келих у насмішкуватому тості.

— Обов’язково повідомлю їм, коли родину гриш наступного разу посеред ночі виселятимуть із дому.

— Люди завжди шукають винних у своїх стражданнях, — серйозно озвався Юрій. — Равка перебачила стільки незгод… Це природно, що…

У цьому не було нічого природного.

— Юрію, — урвав його Ніколаї, — про равканські забобони ми можемо поговорити іншим разом. Я казав тобі, що ми вирушили в цю подорож, щоб дослідити місця, де траплялися дива, і поміркувати, чи можна приєднати Беззоряного до лику Святих.

— І хоча б щось із цього правда?

Ніколаї не збирався прямо відповідати на це запитання.

— Можливо, Дарклінґ заслужив на місце в пантеоні Святих, але цього не відбудеться, поки я не позбудуся своєї недуги.

Юрій кивнув, потім іще раз. Потупив очі на свої кістляві руки.

— Та чи варто цього позбуватися?

Зоя з гіркотою розсміялася.

— Він гадає, що Беззоряний Святий тебе благословив.

Юрій поправив окуляри на довгому носі.

— Благословення і прокляття — просто різні слова на позначення одного й того самого.

— Можливо, твоя правда, — погодився Ніколаї, змушуючи себе згадати про дипломатію, яка завжди виручала його. Якщо уважно прислухатися до чиїхось слів, можна здогадатися про його бажання. Штука була в тім, щоб зазирнути співрозмовникові в душу й дізнатися про його потреби. — Але, Юрію, Дарклінґ не зможе вважатися Святим, поки не завершиться його мучеництво.

Зоя примружила очі, та король на неї не зважав. Він скаже те, що мусить, зробить усе необхідне, щоб позбутися напасті.

— Ти невипадково опинився біля воріт Палацу. Саме тобі судилося стати свідком останнього спалаху Дарклінґової сили. Тобі судилося звільнити нас обох.

— Мені? — перепитав Юрій, ледве дихаючи, та Ніколаї помітив, як хлопцеві хочеться вірити в почуте. «А хіба не всі ми цього прагнемо?» Кому не хочеться вірити, що доля має для нього якийсь план, що всі його обрáзи та негаразди були лише передмовою до якоїсь видатної історії? Що ченцю судилося стати войовничим святим. Що байстрюку судилося стати королем. — Мені, — повторив хлопець.

Зоя за його спиною закотила очі. Ні Толю, ні Тамар розмова, схоже, не тішила.

— Лише ти можеш завершити Дарклінґове мучеництво, — повів далі Ніколаї. — Допоможеш мені? Допоможеш йому?

— Допоможу, — відповів чернець. — Авжеж, допоможу. Я відведу тебе до тернового лісу. Я розкладу священне вогнище.

— Зажди-но хвилинку, — втрутилася Зоя зі свого сідальця. — Ти хочеш сказати, що збираєшся кинути короля Равки в погребальне вогнище?

Юрій кліпнув.

— Я гадав, ми сподіватимемося, що вогнище не буде погребальним?

— Це важлива різниця, і вона мене заспокоює, — зізнався Ніколаї, хай навіть така перспектива його не надто тішила. — Цього вимагає обізбая?

Толя взяв у руки туру й покрутив її в долоні.

— Ми не можемо бути певні, однак скидається на те, що більшість текстів свідчить саме про це.

— Так, — уже рішуче погодився Юрій. — Існує припущення, що Сан-Фелікс насправді був членом Духовної варти, і під час обряду слід читати певний текст. Ми з Толею намагаємося пересвідчитися, що цей текст не спотворений.

Брови Ніколаї поповзли вгору.

— Сан-Фелікс? А хіба ж його не настромили на палю й не підсмажили, як священний шашлик?

Толя відклав шахову фігуру.

— Можливо, час і переклад спотворили факти.

— Сподіваймося, що факти неабияк спотворені, — озвався Ніколаї. — Так спотворені, що їх неможливо впізнати.

Тепер туру взяла Тамар.

— Палі, якими простромили Фелікса, завжди зображують із численними шипами, а це нітрохи не схоже на яблуневе гілля. Це має сенс, — повела далі дівчина. — Якщо ми не помилилися щодо місця, де росте терновий ліс.

— І якщо збереглася хоч якась його частина, — додала Зоя.

— І якщо нам вдасться назбирати достатньо гілля для вогнища, — нагадав Толя.

— Тоді залишиться маленька дрібничка — вижити у вогні, — погодилася генерал.

— Виживете, — заспокоїв короля Юрій. — Ви обов’язково виживете, а Беззоряний Святий завершить своє істинне мучеництво.

— Завтра вирушимо до Зморшки, — постановив Ніколаї.

— Ходімо, Толю, — підводячись, гукнув чернець, і його обличчя аж засяяло від завзяття. — У мене є кілька ідей щодо перекладу третього уривка. — Нам слід підготуватися.

Вартовий стенув плечима й випростав кремезне тіло.

— Там щось на кшталт віршів.

Ніколаї хильнув із келиха.

— А хіба не весь текст віршований?

Тамар вирушила слідом за хлопцями, та перед порогом обернулася до Ніколаї. У спалахах вогню бронзова шкіра на її руках відливала умброю і чітко виднілися чорні лінії витатуюваних сонць.

— Я знаю, що ти намагався справити враження на ченця, але ми з Толею ніколи не вірили у збіги, — сказала дівчина. — У наших життях трапилося занадто багато, щоб сумніватися, що доля та віра доклали до цього свою руку. Можливо, вони докладають її саме зараз. — Вона вклонилася. — На добраніч, ваша величносте.

Зоя зіскочила із сідальця, готуючись приспати короля. Ніколаї з болем збагнув, що після насиченого дня йому справді хотілося ненадовго забутися.

— Доля, — озвався він, відчиняючи двері до спальні. — Віра. Боюся, ми опинилися на незвіданій території, Назяленскі. А я гадав, що ти здіймеш більше галасу, коли мене зберуться насадити на рожен.

— А який сенс заперечувати? — поцікавилася Зоя, переставляючи шахові фігури, безладно переплутані близнюками. — Якщо терновий ліс зник, усі наші сподівання порохом підуть за вітром, ми повернемося до Палацу з порожніми руками і спробуємо вичавити з вечірки, саміту, чи як ти там його називаєш, усе, що вдасться.

Ніколаї присів на краєчок ліжка і стягнув черевики.

— А якщо він не зник? Якщо нас від самого початку скеровує доля?

Зоя вигнула брову.

— Тоді тобі залишається лише сподіватися, що доля вважає тебе добрим королем.

Ніколаї чув, буцімто сподіватися на щось небезпечно, його неодноразово попереджали про це. Та хлопець ніколи цьому не вірив. Надія була вітром, що налітав невідомо звідки й напинав вітрила, спрямовуючи твій корабель додому. Байдуже, що саме штовхало їх уперед — доля чи розпач, та, опинившись у Зморшці, вони знайдуть свої відповіді.

— Про людське око відправимо екіпаж до Керамзина, — запропонував король, — а самі поїдемо потайки. Якщо ми справді збираємося викопати яму посеред Зморшки, я не хочу робити це під знаменами Ланцових.

— Як гадаєш, шуанці знали, хто ми? Адже напад на короля…

— Це оголошення війни, — закінчив її думку Ніколаї. — Але вони прилетіли не по мене. Не думаю, що вони здогадувалися, хто ми такі. Вони полювали на гришників і винюхали трьох.

— Так далеко від кордонів… — засумнівалася Зоя, заклякнувши на порозі кімнати. — Мені здається, що вони з нас кепкують.

Ніколаї вишикував черевики біля ліжка.

— Я мушу попросити в тебе вибачення.

— І неодноразово. Чому ти раптом про це згадав?

— Я мав на увазі ту ніч у Балакирєві. Хочу перепросити за те, що сталося у дзвіниці. — Ніколаї слід було зробити це раніше, проте сумління докоряло йому за скоєне значно дошкульніше, ніж можна було уявити. — Зоє, перепрошую. За те, що я накоїв…

— Це був не ти, — відмахнулася дівчина. — Не будь дурником. — Утім, вона залишилася стояти на порозі.

— Ми не зможемо працювати пліч-о-пліч, якщо ти мене боятимешся.

— Я боюся не тебе, Ніколаї.

Та скільки ще часу він залишатиметься собою?

Зоя підійшла до ліжка й сіла на краєчок. Витончені пальці охайно склали синій шовк кефти.

— Я запитувала, як ти все це робиш, але ніколи не цікавилася навіщо.

Ніколаї зіперся на спинку ліжка й випростав ноги, розглядаючи дівочий профіль.

— Гадаю, з тих самих причин, що й ти.

— У цьому я неабияк сумніваюся.

Хлопець потер руками обличчя, намагаючись відігнати втому. Сьогоднішній день подарував забагато відкриттів, та якщо Зої хочеться посидіти з ним наодинці в тиші кімнати, а його слова допоможуть загоїти тріщину між ними, нехтувати цією нагодою він не збирався.

Та як відповісти? Чому його взагалі цікавить майбутнє Равки? Зламаної, убогої, зневіреної Равки. Шляхетної дами. Зарюмсаної дитини. Потопельника, котрий радше потягне тебе за собою, ніж дозволить урятувати його. Країни, яка так багато вимагає й нічого не дає навзаєм. Можливо, через знання, що вони з країною однакові?

Ніколаї завжди прагнув більшого. Більше уваги, більше захвату, чогось нового. Він завжди завдавав багато клопоту: домашнім учителям, нянькам, прислузі, матері. Ніхто не знав напевно, як підступитися до цієї дитини. Хай як його вмовляли, хай би які вигадували покарання, він ніколи не заспокоювався. Хлопчикові давали книжки, і він ковтав їх за ніч. Після уроку фізики спробував скинути на дах Палацу гарматне ядро. Розібрав дорогоцінний годинник із позолоченої бронзи та зібрав із нього якийсь страшний механізм, що безупинно скреготів і дзенькотів; а коли мама розплакалася над зіпсованою родинною цінністю, Ніколаї подивився на неї збентеженими карими оченятами і сказав: «Але ж… але ж тепер він показує не тільки час, а й число!» Єдиним, хто міг змусити малого принца добре поводитися, був його старший брат. Ніколаї обожнював Василія, який умів їздити верхи й управлятися з шаблею і якому ще дозволяли допізна залишатися на державних нарадах, коли малого відправляли спати. Василій був важливим. Одного дня йому судилося стати королем.

Ніколаї кортіло робити все, що робив його брат. Якщо Василій вирушав на кінну прогулянку, Ніколаї кортіло покататися верхи. Коли Василій став займатися фехтуванням, Ніколаї канючив і благав, аж поки йому не дозволили приєднатися. Відколи Василій узявся навчатися географії, військової історії та мистецтва керувати країною, Ніколаї наполягав, що теж готовий до цих уроків. Малому хотілося одного: аби старший брат його помітив. Проте для Василія він залишався просто докучливим скуйовдженим базікалом, котре постійно чіплялося до його королівської персони. І що більше він ігнорував малого, то гірше Ніколаї поводився.

Домашні вчителі переїжджали в глушини Цибеї. «Нерви, — жалілися вони. — Це піде їм на користь». Няньки відмовлялися від роботи, щоб попіклуватися про недужих матерів. «Легені, — пояснювали вони. — Морське повітря їх зцілить». Служниці плакали, король лютився, королева валялася в ліжку з порошками від головного болю.

Якось уранці дев’ятирічний Ніколаї прийшов на урок, збуджено уявляючи, як випустить в учительський портфель мишу, що сиділа у нього в банці, та раптом побачив ще одну парту зі стільцем, на якому сидів інший хлопчик.

— Познайомся з Домініком, — сказав учитель, коли чорнявий хлопчик підвівся й низько вклонився. — Він якийсь час навчатиметься з тобою.

Ніколаї це здивувало, але й потішило, позаяк у Палаці не було жодного його однолітка; утім, хлопчик дедалі більше засмучувався, коли Домінік здригався щоразу, як він намагався поговорити з ним.

— Можеш не боятися, — шепотів Ніколаї. — Міткін ще той зануда, але іноді розповідає цікаві історії про старих королів і не уникає кривавих подробиць.

— Так, мій царевичу.

— Можеш називати мене Ніколаї, якщо хочеш. Або можемо вигадати собі прізвиська. Ти будеш Домінік… Точно не знаю. Ти здійснював якісь героїчні вчинки?

— Ні, мій царевичу.

— Ніколаї.

— Тихенько, хлопчики, — зробив їм зауваження Міткін, і Домінік знову підскочив.

Ніколаї нарешті змовк. Він напружено розмірковував, як розговорити новенького.

Коли Міткін вийшов із класної кімнати, щоб принести детальніший глобус, Ніколаї шмигнув до вчительського стола й сунув мишу, впійману в східному крилі, під залишену на ньому хутряну шапку.

Домініка це, схоже, налякало до смерті, та Ніколаї був занадто збуджений, щоб помічати такі дрібниці.

— Почекай, зараз Міткін як заверещить, — пообіцяв він. — Засвистить, як обурений чайник.

Міткін і справді заверещав, і Ніколаї, котрий збирався зберігати кам’яне обличчя, не зміг стримати сміху, аж поки вчитель не наказав Домінікові вийти на центр класної кімнати й простягнути руки. Він узяв тонкий березовий прутик зі столу, і Ланцов налякано побачив, як Міткін узявся шмагати Домініка по долонях. Малий ледь чутно заскавчав.

— Що ви робите? — закричав Ніколаї. — Припиніть негайно!

Принц гукнув варту, вибіг у коридор, щоб покликати на допомогу, та Міткін не зупинявся. Десять разів шмагнув Домініка прутиком по долонях і передпліччях, аж поки хлопчикова плоть не вкрилася червоними смугами, а мокре від сліз обличчя не спотворив біль. Тоді вчитель відклав різку.

— За всі твої витівки й погану поведінку я шмагатиму Домініка.

— Ви не маєте права! Так нечесно — вам слід було покарати мене!

Та хіба хтось наважився б замахнутися різкою на принца?

Ніколаї пожалівся матері, батькові — усім, хто погоджувався його слухати. Та це, схоже, нікого не займало.

— Якщо слухатимешся вчителя Міткіна, не буде жодної проблеми, — сказав король.

— Я чув, як скавчало мале щеня, — кинув Василій. — Подумаєш, кілька різочок. Не знаю, чому ти здійняв такий галас?

Наступного дня Ніколаї тихенько сидів за партою. Озвався він лише раз, коли Міткін вийшов із класу.

— Перепрошую за вчорашнє, — сказав хлопчик Домінікові. — Я більше ніколи не дозволю цьому статися.

— Саме для цього я тут, мій царевичу. Прошу, не псуйте собі настрою.

— Ти тут, щоб навчитися читати, писати, додавати числа, та й по всьому, — заперечив Ніколаї. — Я все владнаю. Присягаюся.

Хлопчик дотримав слова. Після цього випадку він поводився тихенько.

Не прослизав на кухню, щоб поцупити мигдальної пасти. Не розбирав цінних речей, не бігав портретною залою, нічого не підпалював. Усі були в захваті від змін, що відбулися з юним принцом, і аплодували вчителю Міткіну за його винахідливість.

І жоден із них не дізнався, що в тихій та спокійній класній кімнаті Ніколаї однаково якось удалося потоваришувати з Домініком. Вони вигадали власний шифр, щоб обмінюватися повідомленнями в підручниках, будували іграшкові кораблики зі справжніми вітрилами, які спускали на воду в закинутому садку з водоймою, куди більше ніхто й носа не потикав. Хлопчики щодня вигадували собі нові титули, деякі з них були величними: Домінік Хоробрий чи Ніколаї Справедливий, — а декотрі не дуже: Домінік-Пукавка і Ніколаї-Якого-Павук-Лякає. Діти швидко зрозуміли, що, поки вони не порушуватимуть спокою й правил Палацу, нікого не займатиме, що вони роблять; а якщо вони вдаватимуть, що старанно вчать уроки, ніхто не перевірятиме, запам’ятовують вони дати чинамагаються довідатися, як змайструвати бомбу.

У дванадцятирічному віці Ніколаї вирішив поглиблено вивчати хімію й каельську історію, тож щодня по обіді зникав у бібліотеці, де на нього чекало кілька годин спокійного навчання. Насправді читання й написання есеїв забирало в нього небагато часу, й, упоравшись із ними, хлопчик перевдягався в просте селянське вбрання й вислизав із Палацу, щоб навідатися в село до Домінікової родини. Він працював у полях, навчився ремонтувати візки й реманент, доїти корів і доглядати за кіньми; у тринадцять він уперше лигнув домашнього первака з побитого олов’яного горнятка.

Принц щовечора виснажено падав на ліжко й уперше в житті радів, що має заняття, а вранці з’являвся перед учителями з бездоганною домашньою роботою і змушував усіх замислюватися, чи не виросте з нього геніальний учений. Як виявилося, малий не був поганою дитиною, просто не вмів байдикувати.

Ніколаї був щасливий, але не сліпий. Родина Домініка отримала особливі привілеї завдяки синовому статусу в Палаці, однак зібраного на полі врожаю ледве вистачало, щоб прогодуватися. Принц бачив, як їхні сусіди страждають від непосильних податкових тягарів, якими їх обкладали король і герцоги, що володіли землями. Хлопчик чув, як плакала Домінікова мати, коли до війська призвали її старшого сина, а однієї надзвичайно суворої зими всі навколо шепотілися про зниклу дитину сусідки Луші.

— Що сталося з Лушиним малюком? — поцікавився Домінік.

— Хітка забрала, — відповіла йому мати. Та Ніколаї з Домініком уже не були дітьми й більше не вірили в балачки про злих лісових духів.

— Вона сама його втопила, — повідомив хлопчик наступного дня Ніколаї. — У неї зникло молоко, уся їхня родина помирає від голоду.

Усе це могло б іще довго тривати, якби Василій якось не застукав молодшого брата, коли той повертався до Палацу. Ніколаї вже було п’ятнадцять, і роки хитромудрих втеч дещо приспали його уважність.

— Уже вкладаєш селянок на сінник, — пирхнув Василій. — Та ти ще гірший за нашого татка.

— Будь ласочка, — узявся благати його Ніколаї, — не розповідай нікому, інакше Домініка за це покарають. Його можуть вигнати з Палацу.

Та Василій не збирався тримати язика за зубами, і наступного дня біля кожних дверей з’явилися нові вартові, а Домініка з ганьбою виставили з Палацу й заборонили йому повертатися.

Ніколаї затиснув брата в куток у лазуровій вітальні.

— Ти розумієш, що накоїв? — розлючено накинувся він на Василія.

Той стенув плечима.

— Твій дружок більше не вчитиметься зі шляхетнішими за себе, а ти не тинятимешся полями, наче якийсь селюк. Я зробив вам обом послугу.

— Його родина втратить платню. А без неї їм не вдасться прогодуватися. — Хлопчик бачив у синіх панелях із золотими прожилками власне спотворене гнівом обличчя. — А Домінік наступного року не отримає звільнення від призову.

— Чудово. Короні потрібні солдати. Може, затямить нарешті, де його місце.

Ніколаї подивився на брата, якого колись так обожнював, якого намагався в усьому наслідувати.

— Тобі має бути соромно.

Василій досі був вищий і важчий за молодшого брата. Він тицьнув пальцем малого у груди і процідив:

— Не тобі мене вчити, що мені слід чи не слід робити, собачко. Я стану королем, а ти назавжди залишишся Ніколаї Нікчемним.

Та поки Василій тренувався з інструкторами, котрі ніколи не били занадто сильно й завжди дозволяли взяти гору майбутньому королю, Ніколаї чубився з сільськими хлопцями, що й гадки не мали, кому саме розквасили носа.

Хлопчик схопив брата за палець і крутонув. Той заверещав, беркицьнувшись на підлогу. Тепер він здавався неймовірно миршавим.

— Король ніколи не опускається на коліна, братику. — Ніколаї покинув брата колисати вивихнутий палець і розтоптану гідність.

Тоді він знову присягнувся, що владнає все для Домініка, хай навіть цього разу зусиль доведеться докласти більше. Насамперед хлопець узявся вигадувати, як забезпечити другову родину грошима. Та для подальшої допомоги йому знадобилася впливовість — те, що його брат отримав, просто народившись раніше.

Оскільки стати важливим Ніколаї не міг, він скористався кмітливістю, щоб зробитися чарівним. Перед марнолюбною матір’ю хлопчик розсипався в компліментах. Одягав виключно її улюблені кольори, а навідуючись до неї, щоразу приносив невеличкий подарунок — коробочку солодощів чи тепличні орхідеї.

Її подружок він розважав чутками, читав їм поганенькі віршики і з разючою вправністю пародіював королівських міністрів. Ніколаї став улюбленцем на прийомах, які влаштовувала королева, а якщо не з’являвся на якомусь із них, шляхетні пані неодмінно бідкалися: «Де наш любий хлопчик?» З батьком принц розмовляв про лови й коней; його ці теми нітрохи не цікавили, та старий король їх просто обожнював. Ніколаї невпинно розхвалював батькові влучні зауваження й проникливі судження та чудово навчився переконувати короля, що той надзвичайно мудрий і практичний.

Батьками хлопець не обмежився. Познайомившись із королівськими міністрами, Ніколаї ставив їм улесливі запитання про мистецтво управління державою й фінансами. Писав військовопосадовцям, співаючи дифірамби їхнім перемогам і розпитуючи про втілені в життя стратегії.

Ніколаї листувався зі зброярами й суднобудівельниками, а заразом узявся вивчати іноземні мови — єдине, що йому не надто гарно вдавалося, — аби спілкуватися з людьми їхньою рідною. Коли Домінікового другого брата відправили на фронт, Ніколаї скористався всією своєю владою, щоб хлопця призначили туди, де не велися запеклі бої. А влада в нього вже була неабияка.

Хлопець робив усе це, позаяк йому подобалося шукати ключ до розгадки кожної людини. Йому подобалося відчувати дедалі більшу впливовість та визнання. Та понад усе він робив це, адже знав, що мусить урятувати власну країну. Ніколаї мусив урятувати Равку від своєї родини.

За традицією, що панувала серед шляхтичів, Василій здобув офіцерське звання після суто символічної служби. А от Ніколаї приєднався до лав піхоти. Разом із Домініком пережив базову підготовку в Полізнаї, і разом із другом вирушив на перше завдання. Домінік воював пліч-о-пліч, коли Ніколаї отримав свою першу кулю, а Ніколаї був поряд, коли Домінік упав під Гальмгендом і більше ніколи не підвівся.

На полі бою, густо затягнутому чорним димом і їдким смородом пороху, хлопець кричав, кличучи лікаря, Цілителя-гришу — хоч когось, хто зміг би їм допомогти. Але ніхто не прийшов на допомогу. Там він був не королівським сином, а одним із голосів у кривавій бійні.

Домінік змусив Ніколаї пообіцяти, що він попіклується про його родину і запевнить матір, що її син загинув, як герой, а тоді запитав:

— Ти знаєш історію Андрія Жирова?

— Революціонера?

Жиров був радикалом ще за часів дідового правління.

На Домінікових залитих кров’ю губах з’явилася слабенька усмішка.

— Коли Андрія вішали за державну зраду, мотузка порвалася і він упав у могилу, яку для нього викопали солдати.

Ніколаї спробував теж усміхнутися.

— Ніколи про це не чув.

Домінік кивнув.

— «Ну і країна, — крикнув Жиров. — Навіть повісити нормально не можуть».

Ніколаї похитав головою.

— Це правда?

— Не знаю, — відповів Домінік. Він важко дихав, і у грудях щось волого хлюпало. — Знаю тільки, що його однаково застрелили.

Солдати не плачуть. Принци не рюмсають. Ніколаї знав це, та сльози однаково струменіли обличчям.

— Домінік Сміливий. Протримайся ще трошки.

Хлопець стиснув другову долоню.

— Кінець кінцем ця країна прикінчить кожного, брате. Не забувай цього.

— Тільки не нас, — заперечив принц.

Та Домінік цього вже не почув.

— Я все владнаю, — пообіцяв Ніколаї так само, як багато років тому в класі Міткіна. — Я придумаю якийсь спосіб.

Відтоді він був свідком численних смертей. Незліченні битви переслідували його в нічних жахіттях. Однак удень Ніколаї не давала спокою обіцянка другові. Та хіба ж він міг пояснити все це Зої, яка досі терпляче сиділа на краєчку ліжка, тримаючись від нього подалі?

Він подивився на прикрашену бджолиними стільниками стелю й важко зітхнув.

— Гадаю, я можу все це виправити, — озвався нарешті. — Завжди знав, що Равка розчавлена, і бачив, як вона своєю чергою чавить людей. Війнам ніколи не буде кінця. Проблеми ніколи не владнаються. Та я щиро вірю, що якимось чином виявлюся розумнішим за всіх королів, котрі були до мене, і зможу виправити ситуацію в цій країні. — Ніколаї похитав головою і розреготався. — Це просто вершина самовпевненості.

— Меншого я від тебе й не чекала, — озвалася Зоя, та в її голосі не вчувалося жорстокості. — Чому ти відіслав геть Ніну?

— Що? — Запитання заскочило його зненацька, а надто те, як дівчина промовила ці слова: похапцем, ледве дихаючи, немов силоміць змушувала себе ворушити язиком.

Зоя не дивилася на короля.

— Ми вже мало не втратили її. І щойно повернули, ти знову відправив її наражатися на небезпеку.

— Вона солдат, — озвався Ніколаї. — Це ти її такою зробила, Зоє. Байдикування в Палаці й думка про власний смуток не підуть їй на користь.

— Але вона була в безпеці.

— І саме безпека вбиває її. — Хлопець уважно подивився на Назяленскі. — Ти можеш пробачити мені за те, що я відіслав її геть?

— Не знаю.

— Я не проситиму пробачення за те, що сталося у дзвіниці.

— Ти розмовляв, — повільно сказала дівчина. — Тієї ночі в Балакирєві. Назвав мене на ім’я.

— Але… — Ніколаї випростався в ліжку. Потвора ніколи раніше не розмовляла: ні оселившись у ньому під час війни, ні, наскільки він знав, після свого повернення. Коли Дарклінґ вселив у нього чудовисько, Ніколаї, навіть щосили намагаючись зберегти свідомість, не міг читати й не міг розмовляти. Це був один із найболючіших симптомів трансформації. — Може, це й добре. Може, моя свідомість намагалася виборсатися. Сьогодні…

Зоя похитала головою.

— Це був не твій голос…

— Ну, у такому вигляді…

— Це був його голос.

Хлопець помовчав.

— Мені кортить сказати, що ти піддалася власному переляку або уяві…

Назяленскі розгнівано глипнула на нього.

— … але я не хочу отримати ляпасу.

— Я знаю, що це здається дурницею. Можливо, це сталося через страх чи переляк, але я була переконана, що ти хочеш мене вбити. Ти був не просто голодний. Ти був спраглий. — Зоя стиснула кулаки, притиснувши руки до стегон. — Тобі подобалося лякати мене.

Ніколаї хотів заперечити, що не нашкодив би їй, що зупинив би ту штуку всередині, перш ніж вона встигла б завдати болю. Однак вирішив не ганьбити ні себе, ні Зою цією брехнею.

— Таке взагалі можливо? — запитав натомість. — Невже Дарклінґова свідомість могла якимось чином вижити разом із його силою?

— Сподіваюся, що ні. — Дівчина розтиснула кулаки. — Сподіваюся, що десь під пісками Зморшки на нас чекає терновий ліс. Сподіваюся, що всі ці балачки про магічні обряди й войовничих Святих виявляться не просто вигадливими казочками. Але якщо ліків немає і якщо ця штука в тобі не просто прокляття, яке Дарклінґ залишив по собі, а його спроба скористатися тобою, щоб повернутися до цього світу… — Зоя подивилася на короля, несамовито зблиснувши у світлі ламп синіми очима. Ніколаї відчув у неї в душі глибоку прірву, наповнену горем утрати, болем, який вона щосили намагалася приховати. — Я не дозволю цьому статися і всаджу тобі кулю в мізки, Ніколаї.

Правителі Равки любили владу більше, ніж свій народ. Це була їхня хвороба. Ніколаї знав про неї й заприсягся, що не стане таким, як вони, що не піддасться цьому недугові. Проте ніколи не був певен, що потрібної миті зможе відступитися, віддати трон і те, за що так довго й затято боровся. Та якщо він дозволить чудовиську всередині перемогти людину, це стане поразкою. Тож доведеться забути про сумніви і власні бажання. Він намагатиметься стати ліпшим. А жінка, яка сидить навпроти, переконається, що він захистить Равку. Навіть від себе самого.

Ніколаї взяв Зоїну долоню в руки і притиснувся губами до кісточок.

— Моя безжальна Зоє, я власноруч заряджу пістолет.

13

Ніна

Ніна з Ханною дрімали по черзі, притулившись одна до одної плечима й удаючи, наче міцно сплять, коли поряд з’являлися «вартові». Щоб не виснажитися водночас, дівчата розпитували одна одну про улюблені солодощі, улюблену книжку й улюблену справу.

Ніна довідалася, що Ханна полюбляє булочки з ванільним заварним кремом; потайки, хай навіть роздобути переклад було нелегко, зачитується популярними в Кеттердамі моторошними романами — і що кривавішими вони будуть, то ліпше; а ще вона залюбки… шиє.

— Шиєш? — недовірливо прошепотіла Ніна, пригадавши, як напередодні дівчина їхала верхи з рушницею напоготові. — Я думала, ти любиш полювання, бійки і… — Вона наморщила носика. — …природу.

— Це корисне вміння, — спробувала захиститися дівчина. — А хто штопав твоєму чоловікові шкарпетки?

— Звичайно, я, — збрехала Ніна. Кожен солдат мусив уміти дати собі раду з голкою й ниткою, але їй це ніколи не вдавалося. Тож вона просто ходила в дірявих шкарпетках. — Але мені це не подобалося. Берегиня, мабуть, схвалює твій вибір.

Ханна задерла голову, зіпершись на стіну. Її волосся висохло і спадало на плечі густими червонясто-русими хвилями.

— Таке одразу спадає на думку, еге ж? Але виявилося, що заняття для панянок — це гаптування, а шиття — то жереб прислуги. Так само як плетіння й випічка.

— Ти вмієш пекти? — перепитала Ніна. — От тепер ти мене зацікавила.

Уранці вона привітала натовп чоловіків, що зібралися в будиночку, сліпучою усмішкою й запросила їх навідатися до маєтку Леннарта Бйорда, коли вони проїжджатимуть Овер’ют.

— А чому б нам не поїхати з вами просто зараз? — запропонував бородань.

— Авжеж, залюбки, — крізь зуби процідила Ніна.

Та, на її подив, Ханна вирішила підіграти.

— Не думаю, що вам захочеться чекати, поки ми заїдемо покаятися до Джерельниць. Однак це чудова ідея! Я чула, що сестри за невеличку пожертву залюбки влаштують кожному гостеві-чоловікові скад.

Ніна читала про скад. Того, хто пройшов цей обряд, вважали у Фієрді справжнім чоловіком, однак для декого він ставав смертним вироком. Ритуал вимагав тримісячної обітниці утримуватися від любощів і закінчувався омиванням у лугу для очищення духу.

Бородань сполотнів.

— Ми відвеземо вас до околиць Ґефвелла, а потім на нас чекають справи… е-е-е… деінде.

— Так, — запевнив чолов’яга з густими бровами, — справ у нас багацько.

— А де саме ми можемо знайти маєток Леннарта Бйорда? — поцікавився інший чоловік, виходячи за всіма надвір.

Землю вкрила товста ковдра снігу, та Ніна бачила, що де-не-де під променями ранкового світла вже з’явилися калюжки. Несамовитий вітер ущух, перетворившись на приємний бриз. Бузувір, мабуть, сам себе загнав і втомився.

— Прямуйте просто до головної площі Овер’юта, — пояснила Ніна. — Це найвеличніший будинок на бульварі.

— Шукайте споруду з найвищими шпилями, — додала Ханна. — І найгострішими в усьому містечку.

— Це ваш кінь? — поцікавився чоловік. — А де дамське сідло?

— Мабуть, загубилося в снігу, — відповіла Ніна, радіючи, що Ханна не їздила в чоловічому сідлі, тож їм нічого не доведеться пояснювати. — Ми відведемо тварину до Ґефвалле.

Відійшовши якнайдалі від мисливського будиночка, дівчата всілися верхи на Ханниного коня.

— Скад? — перепитала Ніна, обережно обхопивши руками тонку талію вершниці й відчуваючи, як притиснулися їхні стегна.

Ханна озирнулася на неї й розквітла несподівано нечестивою посмішкою.

— Моя релігійна освіта має хоч на щось згодитися.

Дівчата повернулися до табору; сніг перестав падати, і вони легко помітили жовтий прапор і Адріків намет.

Хлопець махав їм рукою, і Ніна бачила, як він щиро радіє тому, що вона пережила снігову бурю, хай навіть улаштував неабияку виставу з приводу Ханниних штанів.

— Я думала, земені не цікавлять такі речі, — буркнула дівчина.

— Його дружина земені. А він каелець і переймається, чому ти їздила без супроводу. До речі… а що ти там учора робила?

Ханна задерла обличчя до неба й заплющила очі.

— Мені закортіло покататися. Найкращі прогулянки, коли погода змінюється. Тоді в полях нікого немає.

— А ти не дістанеш на горіхи за те, що не ночувала в монастирі?

— Я зголосилася привезти свіжої води. Берегиня радітиме, що їй не доведеться повідомляти моєму батькові, що його донька загинула під час хуртовини.

— А твої подруги? Чому вони не поїхали з тобою?

Ханна прикипіла поглядом до білого небокраю.

— Для них це лише гра. Дитяча забавка з перевдяганням, нагода побути сміливими. А для мене… — Дівчина стенула плечима.

Виживання. У Ханні було щось відлюдницьке. Ніна не намагалася навіть удати, що розуміє її. Вона полюбляла товариство, галас, вибухи сміху в багатолюдних кімнатах. А як почувається така дівчина? Вона назавжди застрягла в пастці монастиря під невтомним наглядом сестер і вимушена щодня вдавати благочестиву фієрданську жінку? Сама думка про це гнітила. Однак Ханнине життя в монастирі робило її цінним джерелом інформації про фабрику. Нехай вона лише послушниця, але мусила знати, для чого Джерельниці підіймаються на гору.

— Поїдь із нами ще трохи, — запропонувала Ніна дівчині, улаштувавшись на спині власного коня.

Схоже було, наче Ханні понад усе хочеться майнути геть, та Зенік знала, що дівчина не наважиться образити її, адже розпачливо потребує, щоб вона тримала язика за зубами.

— Ну ж бо, — м’яко підбадьорила Ніна. — Я тебе не затримуватиму.

Вони рушили помірним кроком, а Адрік залишився позаду, тягнучи сани.

— До речі, скільки тобі років? — поцікавилася Ніна.

Ханна зчепила зуби, її обличчя чітко вимальовувалося на тлі сріблястого неба.

— Дев’ятнадцять. І так, для послушниці я вже застара.

Отже, Ніна не помилилася: вони майже однолітки.

— Ти не готова давати обітницю. — Хана різко смикнула головою. — Але й додому повернутися не можеш. — Знову похитала головою. — То що ж робити?

Дівчина не відповіла, утупившись поглядом у сніг. Говорити їй не хотілося, а може, вона відчувала, що вже й так забагато вибовкала.

Ніна глипнула на неї краєм ока.

— Бачу, як тобі кортить востаннє помчати вперед, перш ніж настане час повертатися до монастиря.

— Це так упадає в око?

— Я бачу, як ти прикипіла поглядом до горизонту і як тримаєш віжки. — Дівчина трохи повагалася й додала: — Аби щось добре вдавати, необхідно бодай трошечки самому повірити у власну брехню. Акторське мистецтво починається з тіла. Якщо хочеш когось у чомусь переконати, слід почати з рухів власного тіла. Воно розповідає тисячі історій, а ти ще й рота розтулити не встигла.

— І що за історії я розповідаю?

— Упевнена, що хочеш це знати? — Одна річ — бачити когось наскрізь. І геть інша — розповідати йому про це.

— Шквар! — кинула Ханна, однак руками міцно стиснула віжки.

— Ти сильна, але боїшся, що інші дізнаються про це, тому весь час намагаєшся бути непомітнішою. Розслабляєшся лише тоді, коли гадаєш, що тебе ніхто не бачить. І тоді… — Ніна простягнула руку й поплескала дівчину по стегну. — …тоді ти просто розкішна.

Ханна насторожено зиркнула на неї.

— Я знаю, який маю вигляд.

«Справді?» Ніні аж свербіло розповісти дівчині, що варто їй неспішним кроком увійти до Ос Альти зі своїми стовісімдесятисантиметровим зростом, волоссям кольору вимочених у полуничному сиропі каштанів та мідними очима, і тисячі равканських підлесників негайно візьмуться складати оди її красі. І Ніна буде першою з них. Та ці слова породили б чимало запитань. Утім принаймні дещо вона могла сказати.

— Я нікому про тебе не розповім.

Ханнин погляд узявся кригою.

— Чому? Ти б отримала винагороду. За інформацію про гришників платять сріблом. З чого це ти така добренька?

«Я не добренька. Я намагаюся заслужити твою довіру. Але не посилатиму тебе на смерть, якщо зможу цьому якось запобігти».

— Тому що ти впала мені як сніг на голову й урятувала життя, а могла просто проїхати повз, — пояснила Ніна, а тоді наважилася додати: — І тому що я не вірю, наче твоя гришницька сила перетворює тебе на лиходійку.

— Це гріх, — просичала Ханна. — Це отрута. Якби я могла її позбутися, то так би й зробила.

— Розумію, — відповіла дівчина попри те, що кожна її клітина прагнула заперечити. — Але ти не можеш цього зробити. Тож питання в тім, чи хочеш ти ненавидіти себе й наражатися на чималу небезпеку, чи прийняти те, що живе в тобі, і навчитися його контролювати.

«Або й узагалі покинути цю забуту всіма Святими країну».

— А що, як… я лише зміцню цю силу?

— Не думаю, що це так працює, — зізналася Ніна. — Але точно знаю, що гришники хворіють, якщо не користуються своєю силою.

Ханна проковтнула клубок у горлі.

— Мені подобається нею користуватися. Щоразу ненавиджу себе за це, але просто не можу зупинитися.

— Є люди, — обережно повела далі Ніна, — котрі вірять, що така сила — дар Джела, а не якесь прокляття.

— Про таке шепочуться єретики та язичники. — Коли Ніна не відповіла, дівчина повела далі: — Ти не розповідала мені, що сталося з твоєю сестрою.

— Вона навчилася стримувати свою силу і знайшла власне щастя. Тепер вона одружена й живе на кордоні з Равкою зі своїм чоловіком-красенем.

— Серйозно?

«Ні, не серйозно. Якби я мала сестру, вона була б Серцетлумачницею й воювала б проти вашої безграмотної короткозорої влади».

— Так, — збрехала Ніна. — Я пам’ятаю чимало з того, чому її вчили. Батьки тоді непокоїлися, що я теж нездужаю на цю приховану… недугу, тож я навчалася разом із сестрою. Я могла б і тебе навчити контролювати свою силу.

— Навіщо тобі так ризикувати?

«Тому що в процесі я збираюся витягнути з тебе інформацію, а заразом вправити тобі трохи мізків». Кінець кінцем якось їй уже вдалося напоумити одного дурноверхого фієрданця. Можливо, виявиться, що в неї до цього талант.

— Тому що дехто так само допоміг моїй сестрі, — сказала Ніна. — Це найменше, що я можу зробити. Та нам знадобиться привід, щоб зустрічатися в монастирі. Як тобі ідея вивчити земені?

— Мої батьки віддали б перевагу подальшим заняттям керчинською.

— Я не знаю керчинської, — збрехала Ніна.

— Я не хочу бути твоєю боржницею, — запротестувала дівчина.

«Вона боїться своєї сили, — подумала Зенік, — але я можу позбавити її цього страху».

— Ми вигадаємо, як ти зможеш мені віддячити, — запевнила вона. — Обіцяю. А тепер покатайся ще трохи, перш ніж знову замете.

Ханна здавалася приголомшеною, немов не йняла віри. А тоді уп’ялася п’ятами в кінські боки й помчала несамовитим галопом, низько пригнувшись і підставивши вітрові обличчя, наче вони з твариною були одним цілим, химерою, народженою дикою природою. Невже дівчина так рідко зустрічала добрих людей, що найменший прояв щедрості заскочив її зненацька?

«От тільки ти не щедра, — нагадала собі Ніна, пришпорюючи власного коня. — І доброю тебе не назвеш».

Вона збиралася скористатися Ханною. Якщо їй водночас удасться допомогти дівчині, нехай так і буде. Та Ніна була боржницею зниклих дівчат на горі й жінок у могилах.

«Правосуддя».

Єдине, що вона могла, — кинути цій дівчині мотузку. А Ханні доведеться хапатися за неї власноруч.

***

За годину Ніна з Адріком увійшли до монастирських стаєнь. Їх не було лише одну ніч, проте дівчині здавалося, наче минули довгі місяці. Мозок аж кипів від почуттів і нової інформації. Матаяс. Трассел. Ханна. Поховані на фабриці жінки.

На передпліччі пульсували сліди від укусів. Заради всіх Святих, на неї напали вовки. Ніні потрібна була гаряча ванна, тарілка з вафлями і щонайменше дванадцять годин сну.

Побачивши їх, Леоні помахала рукою. Вона сиділа на високому ослінчику в темному кутку стайні, заховавшись від допитливих поглядів перехожих за кількома залишеними Ніною та Адріком ящиками. Дівчина увімкнула невеличкий табірний пальник, а все навколо було заставлене горщиками й скляними слоїками, які вона, напевно, використовувала для перевірки зразків води.

— Я думала, що ви повернетеся швидше, — з усмішкою зізналася вона.

Адрік завів коня в стійло.

— Ніна вирішила влаштувати собі пригоду.

— Хорошу? — поцікавилася Леоні.

— Пізнавальну, — озвалася Ніна. — Скільки ти цим займаєшся?

— Цілу ніч, — зізналася дівчина. Вигляд у неї був не дуже.

— Ходімо пообідаємо в місті, — запропонувала Зенік. — Досить із мене монастирського місива.

Леоні підвелася й схопилася руками за стіну.

— Я… — Очі в неї закотилися, і дівчина різко похитнулася.

— Леоні! — зойкнула Ніна, і вони з Адріком кинулися до подруги, ледве впіймавши її. Обережно опустили дівчину на землю поряд із пальником. Вона була аж мокра від поту, і шкіра горіла вогнем.

Леоні розплющила очі.

— Це було несподівано, — промовила вона й роздратовано посміхнулася.

— Наразі не час радіти, — кинув Адрік. — Пульс у тебе шалений, і ти аж гориш.

— Принаймні не померла.

— Припини шукати позитиву й розкажи, коли це почалося.

— Здається, я напартачила з дослідами, — слабеньким голосом озвалася Леоні. — Намагалася очистити воду від забруднювачів, відділити їх. Мабуть, якась частина потрапила в організм. Казала ж вам, що робота з отрутами — непроста штука.

— Я віднесу тебе до спальні, — вирішила Ніна. — Знайду чисту воду…

— Ні. Не хочу, щоб Джерельниці щось запідозрили.

— Ми можемо попіклуватися про неї тут, — запропонував Адрік. — Улаштуймо її позаду на санях. Я розкладу вогнище й закип’ячу воду на чай.

— У моєму наборі є вугільний розчин, — сказала Леоні. — Додайте кілька крапель. Він усотує токсини.

Ніна розклала для дівчини постіль із ковдр, щоб її не видно було з подвір’я, та спробувала зручніше влаштувати подругу.

— Є ще дещо, — умостившись, повідомила Леоні.

Ніні не подобався сірий відтінок шкіри Леоні й те, як тріпотіли у дівчини повіки.

— Просто відпочинь. Це може зачекати.

— До мене приходила Берегиня.

— Що сталося? — перепитав Адрік, уклякнувши біля дівчини з горнятком чаю, над яким здіймалася пара. — Ось, спробуй трохи попити. Хтось із послушниць розповів, що бачив нас у лісі?

— Ні, одна з них померла.

Ніна завмерла.

— Дівчина, котра впала з коня?

— Я не помітив, щоб вона так серйозно травмувалася, — зауважив Адрік.

— Вона не травмувалася, — заперечила Леоні, повільно сьорбаючи. — Гадаю, справа в річці. Вона досить довго пролежала у воді, до того ж мала відкриту рану.

— Усі Святі, — зітхнув Адрік. — Що за чортівня коїться на фабриці?

— Не знаю, але… — Ніна повагалася, а тоді рішуче повела далі: — …але вся гора вкрита могилами. Уся територія фабрики за водоймою. Я відчуваю їх повсюди.

— Що? — здивувався Адрік. — Чому ти нам не сказала? І звідки ти це знаєш?

Леоні заплющили очі. Схоже, її шалений пульс трохи вповільнився — хороший знак.

— А є ще трохи чистої води? — запитала Ніна. — Слід спробувати збити жар. І подивися, чи є в її наборі карболка.

— Навіщо? — перепитав Адрік, дістаючи свою фляжку й дезінфектор. — Вона поранилася?

— Ні, поранена я. Учора ввечері мене вкусив вовк.

— Аякже.

Ніна скинула пальто, демонструючи подраний і просочений кров’ю рукав.

— Зажди-но, — видихнув хлопець. — Ти що, серйозно? — Він опустився на землю поряд із Леоні й потер пальцями скроні. — Один солдат отруєний, на іншу напали вовки. Місія йде як по маслу.

Ніна витягла із саней відріз тканини й розірвала навпіл. З однієї частини дівчина зробила компрес для Леоні, а другою перев’язала рану на руці.

— Отже, та дівчина, Ханна, урятувала тебе від нападу вовків? — припустив Адрік.

— Щось таке. — Ніна не готова була розповідати про Трассела. Найменше, що їй зараз було потрібно, — це Адріків скептицизм. — Гадаю, у рану могло потрапити трохи парем.

— Що?

Зенік краєм ока глипнула на Леоні, чиї повіки знову затріпотіли.

— Точно не знаю, але вовки поводилися дивно. І це скидалося на дію парем.

— Але твоя залежність…

Ніна похитала головою.

— Зі мною поки що все гаразд.

Це було не зовсім так. Самої лише згадки про парем було достатньо, щоб відчути звірячий голод. Однак жага виявилася не такою нестерпною, як вона очікувала.

— Усі Святі, — пробурмотів Адрік, нахиляючись уперед. — Якщо наркотик у воді й Леоні ним отруїлася…

— Леоні не поводиться як гриша під дією парем. Вона вже чіплялася б за стіни, розпачливо шукаючи наступної дози. — Ніні це чудово було відомо. — Утім, решта симптомів схожі, а достатньо велика доза парем може вбити людину без гришинського дару, скажімо послушницю.

— Це не була парем, — пробелькотіла Леоні. — Не думаю.

— Я гадала, ти спиш.

— Сплю, — погодилася дівчина. — У воді було щось їдке.

— Можеш випити ще трохи чаю? — запитав Адрік.

Леоні кивнула й навіть спромоглася зіпертися на лікті.

— Я ще не відділила агресивної речовини. Ніно, чому ти не розповіла нам про могили, щойно знайшла їх?

— Упевнена, що не хочеш іще трохи поспати? — зітхнула дівчина. Потупила очі на складений компрес у долонях. — Сама не знаю чому. Думаю… Вони привели мене до східних воріт.

— Хто тебе привів?

Ніна відкашлялась і обережно промокнула тканиною чоло Леоні.

— Я чула… голоси мертвих. Увесь час чула їх в Еллінгу.

— Гаразд, — сторожко озвалася дівчина. — І що саме вони казали?

— Їм потрібна наша допомога. — Моя допомога.

— Мерцям, — повторив Адрік, — потрібна наша допомога.

— Знаю, це звучить так, наче я спала з розуму, але ми мусимо потрапити на фабрику. І, здається, я знаю декого, хто може допомогти.

Надвечір Ніна відвела Леоні назад у спальню й уклала її в ліжко. Жар трохи спав, і дівчина вже почувалася краще — ще один доказ того, що знайдена в річці отрута не була парем. То що ж було не так із вовками і що саме потрапило зі слиною в рану? Від чого померла послушниця?

Ніна зібрала недоїдки на тарілку, понесла її до лісу й залишила під деревом, наївно сподіваючись, що Трасселові знову вдасться відшукати шлях до неї. Та найімовірніше, що їжею почастуються якісь невдячні гризуни.

Стоячи на узліссі, Ніна подивилася вгору, на фабрику: у надвечірніх сутінках її вогні сяяли золотом, а вікна східного крила залишалися темними. Дівчина подумала про покручене коріння Джелового ясена, вирізьблене на стінах водойми. «Це місце отруєне. — Вона майже фізично відчувала гіркоту отрути на язику. — Та наскільки сильно?»

***

Наступного ранку Ніна потішено знайшла записку із запрошенням до келії Берегині, яку хтось просунув їй під двері. Жінка хотіла зустрітися з нею і Ханною після ранкових молитов, щоб домовитися про уроки іноземної мови. Отже, послушниця хоче дізнатися більше про свій дар гриші, хай навіть винятково для того, щоб навчитися контролювати його.

Адріка її план, звичайно, стривожив.

— Краще б ми витратили цей час на пошуки інформації тут і в сусідніх містечках, — побідкався він. — Фієрда готується до чогось. Отримавши необхідні розвіддані, наші сили змогли б улаштувати засідку для фургона чи корабля або й узагалі відрізати цю територію від світу; та якщо фієрданці пронюхають про нашу діяльність і пришвидшаться, нам нічого не вдасться. Ніно, ти навіть не уявляєш, як легко зруйнувати власне прикриття. Це небезпечна гра.

Зенік хотілося закричати. Вона шпигувала для Зої Назяленскі на Мандрівному острові. Цілий рік самотою працювала на Каза Бреккера. Вона прослизнула до Льодового Двору, прикинувшись дівчиною зі Звіринця. Можливо, у цій грі Ніна була новачка, та високі ставки робила неодноразово.

— Я впораюся з цим, Адріку, — якомога спокійніше запевнила дівчина. — Ти знаєш, що вона наше найдорогоцінніше надбання. Ми зможемо дізнатися, що відбувається на тій фабриці. І не хочемо, щоб це вдалося комусь іншому.

— А що нам узагалі відомо про це дівчисько?

— Вона гриша і страждає. Хіба ми тут не для того, щоб рятувати саме таких людей?

— Судячи з твоїх слів, вона не хоче, щоб її рятували.

— Можливо, мені вдасться напоумити її. І тим часом я зможу оглянути решту монастиря. — Ніну з Леоні поселили в кімнатці біля кухні, відрізаній від інших спалень та решти будівлі. — Джерельниці — єдині, кого пускають на фабрику. Можливо, мені вдасться вигадати, як потрапити всередину.

— Ти не робитимеш нічого без мого наказу, — попередив Адрік. — І спершу доведеться приспати пильність Берегині.

Ніна залишила Адріка з Леоні в стайнях, перетнула подвір’я до каплички й увійшла до важких дверей, прикрашених вигадливим хитросплетінням ясеневого гілля. Її обгорнув солодкавий глинистий запах дерев’яних стін, і довелося зачекати, поки звикнуть до мороку очі. Повітря було холодне й нерухоме, лампадки й слабеньке сонячне світло, що сочилося крізь вузькі вікна високо над нефом, вихоплювали з темряви лавиці. Усередині не було ні вівтаря, ні фресок зі Святими, натомість під куполом каплиці височіло розлоге дерево, а його коріння сягало аж першого ряду лавиць. Джелів ясен живився джерельними водами.

«Чиї молитви ти чуєш? — замислилася Ніна. — Чи чуєш ти шепотіння солдатів? Або фієрданських гриш, запроторених у в’язниці Ярла Брума?» Здалося, наче голоси в її голові зітхнули. Вони шкодують про щось? Прагнуть чогось? Цього Ніна не знала.

Обсмикнувши спідниці, дівчина поспіхом рушила бічним проходом до келії Берегині.

— Енке Яндерсдат, — озвалася літня жінка, назвавши дівчину вдовою, коли та увійшла. — Ханна сказала мені, що ви готові запропонувати їй уроки земені. Сподіваюся, ви розумієте, що монастир не зможе вам за це заплатити.

Ханна, убрана в блакитний сарафан й ошатну білу блузку, мовчала, прикипівши поглядом до непрактичних повстяних капців. Її червонясто-русе волосся було охайно заплетене й укладене на голові тугою короною. Чернече вбрання їй не пасувало. Ніні закортіло висмикнути шпильки з дівочих кіс і побачити, як розкішне волосся знову впаде на плечі.

— Авжеж, — погодилася Ніна. — Я не вимагатиму платні. Єдине, чого попрошу, щоб ви дозволили нам трохи довше скористатися вашою гостинністю і, якщо у вас є мідний казанок, щоб ви позичили його моїм роботодавцям.

Дізнавшись, із чим вони мають справу, Леоні запевняла, що зможе продовжити досліди, але для цього їй знадобиться мідний посуд.

— Це надзвичайно щедра пропозиція, — озвалася підозрілива Берегиня, стиснувши губи.

— Ви мене розкусили, — зізналася Ніна й помітила, як здивовано витріщилася на неї Ханна. Усі Святі, якщо вона збирається й надалі жити в цій мерзенній країні, їй слід навчитися шахраювати. А може, навіть з’їздити на стажування до Кеттердаму. Насправді Зенік ніхто не розкусив, але вона бачила, що Берегиня шукає прихованих мотивів, тому збиралася згодувати їй дещо. — Щиро кажучи, довго працювати провідником мені не вдасться. Подорожі — справжнє випробування, і колись мені доведеться шукати постійну роботу, щоб прогодуватися.

— Ми наймаємо лише членів ордену.

— Ой ні, це я, звичайно, розумію. Але для фієрданців, котрі шукають учительку для своїх дітей, рекомендації від Берегині з Ґефвалле матимуть неабияку вагу.

Матінка самовдоволено всміхнулася, задерши підборіддя. Побожність погано захищає від лестощів.

— Гаразд. Я подумаю про ваше прохання. Подивимося, чого вам удасться досягнути з Ханною. Їй уже трохи запізно братися за вивчення нової мови. Та, щиро кажучи, для мене велике полегшення — бачити, що її зацікавило ще щось, окрім біганини багнистими лісами.

Берегиня відвела дівчат до порожнього класу й дозволила навчатися до обіду.

— Сподіваюся, про решту своїх завдань ти теж не забуватимеш, Ханно. Твоєму батькові не сподобається, якщо ти станеш тягарем для нас.

— Так, Берегине, — шанобливо відповіла дівчина. Та щойно літня жінка вийшла, Ханна похмуро глипнула на двері й гупнулася за парту.

— Вона дозволила нам навчатися, — заспокоїла її Ніна. — Могло бути гірше.

— Вона вважає мене своєю невдачею. У дев’ятнадцять досі незаміжня, жодної перспективи й жодної ознаки, що служіння Джелові — моє справжнє покликання.

— Невже всі Джерельниці мають таке покликання? — поцікавилася Ніна, беручи шматочок крейди й відмінюючи на дерев’яній дошці, що забирала майже всю стіну, дієслово на земені.

— Не знаю. Дехто запевняє, що має покликання, присягається, що бачить видіння. Проте я не впевнена, що Джела цікавлять дівчата на кшталт мене. А ти справді збираєшся покинути роботу провідника?

— Ні, — відповіла Ніна, намагаючись рівніше вимальовувати літери. — Поки що я не готова осісти на одному місці. — Лише промовивши ці слова, дівчина збагнула, що каже правду. В Равці вона не мала спокою, а тепер замислилася, чи знайде його там, де спробує оселитися.

Ніна дістала з кишені стосик папірців.

— Це уроки земені для початківців. Тобі доведеться переписувати їх у зошит, щоб скидалося на те, наче ми справді навчаємося.

— Хочеш сказати, я таки збираюся вивчити земені?

— Трошки. Вільно розмовляти тобі не доведеться. — Ніна кивнула на дошку. — Почнімо з цього дієслова: бес адава. — Ніна змахнула руками і стала в першу позицію, якої навчали кожного гришу. — Боротися.

***

Урок тривав дві години. Ніна почала з того самого, чого її щонайперше навчили в Маленькому Палаці: пояснила Ханні, як використати її серцетлумачницьку силу на собі самій.

— Ти колись уже намагалася щось таке зробити? — поцікавилася вона.

— Ні… Точно не знаю. Іноді я не можу заснути й думаю про те, як уповільнюється моє серце…

Ніна здригнулася.

— Тобі пощастило, що ти не приспала себе до коми.

Зенік показала учениці найпростіші дихальні техніки й бойові стійки. Дала завдання вповільнити своє серце, а тоді пришвидшити його биття. Гришинської теорії та принципів роботи підсилювачів вона торкнулася побіжно, а розмов про юрду парем старанно уникала.

— Звідки ти все це знаєш? — запитала Ханна. Її щічки розчервонілися від використаної сили, а волосся вибилося з кіс, закрутившись кучериками на скронях. — Невже тобі все це справді розповів учитель твоєї сестри?

Ніна повернулася до дівчини спиною, щоб витерти дошку і приховати вираз обличчя. Можливо, її трохи занесло. «Ніно, ти навіть не уявляєш, як легко зруйнувати власне прикриття, — пригадала вона Адрікове жебоніння. — Я тобі що казав?»

— Так, — озвалася дівчина. — Я дуже уважно його слухала. Але в тебе талант від природи. Ти все схоплюєш на льоту.

Це принаймні була правда. Ханна вправлялася зі своєю силою з якоюсь особливою легкістю. Проте на її обличчі закляк стурбований вираз.

— Що сталося? — запитала Ніна.

— Ці слова. «Від природи».

Послушниця пробіглася пальцями по папірцю, де нашкрябала відмінювання одного з дієслів на земені. Почерк у неї був просто жахливий.

— Коли я була молодша, мій батько повсюди брав мене із собою. Так не було заведено в нашому оточенні, але він мріяв про сина і, думаю, вважав, що шкоди від цього нікому не буде. Я обожнювала наші пригоди. Вчилася битися, їздити верхи, гасати донесхочу. Та коли я виросла й настав час відрекомендувати мене при дворі… мені не вдалося з легкістю облишити все це.

«Та й чому б ти мала це зробити?» — подумала Ніна. Вона не була палкою любителькою коней і залюбки нікуди не бігла б, якби її не переслідували, але ж їй принаймні все це дозволяли.

Ханна згорнула руки на грудях і похнюпилася, наче хотіла скрутитися клубочком і зменшитись.

— Люди називали мене неприродною. Жіноче тіло мало бути м’яким, а моє стало жилавим. Панянки мають дріботіти граційним кроком, а я ходила розмашисто. І стала посміховиськом. — Ханна глипнула на стелю. — Мій батько винуватив себе в тому, що зіпсував мене. Співати й малювати я не вміла, зате могла оббілувати оленя й поцілити з лука. Могла збудувати собі прихисток. Єдине, чого мені хотілося, — втекти в ліси. Спати просто неба під зорями.

— Це звучить… ну, це звучить жахливо, — зізналася Ніна. — Але, здається, я розумію, що саме тебе приваблювало.

— Я намагалася змінитися. Щосили намагалася. — Ханна стенула плечима. — Але мені не вдалося. Якщо мені знову нічого не вдасться…

Погляд у неї спохмурнів, і Зенік замислилася, яке моторошне майбутнє бачить перед собою дівчина.

— Що станеться, якщо тобі знову нічого не вдасться?

— Навчання мало додати мені пристойності. Перетворити на гарний шлюбний товар. Якщо Берегині не вдасться виправити станречей, мені ніколи не дозволять повернутися додому, ніколи не відрекомендують при дворі. А це мало б відбутися ще два роки тому.

— А невже тобі буде так погано, якщо ти не повернешся?

— І більше ніколи не побачу батьків? Наче якась вигнанка?

— А є інші варіанти?

— Я зможу підлаштуватися або дам обітницю і проведу решту життя тут, на службі у Джела разом з іншими Джерельницями. — Дівчина спохмурніла. — Шкода, що я Серцетлумачниця, а не Пекельниця.

— Не сміши мене.

Ніна бовкнула це, не подумавши, адже сказане зачепило її гордість. Як комусь може хотітися бути Заклинателем, а не Корпуснійцем? «Усім відомо, що наш орден найкращий».

— Ну… тобто, хіба комусь може хотітися бути Пекельником?

Ханнині сяйні очі зблиснули, немов кидаючи виклик.

— Тоді я змогла б розтопити Льодовий Двір ізсередини. Змити увесь цей непотріб у море.

Небезпечні балачки. Можливо, Ніні слід було вдати, що ці слова її обурили. Та натомість вона вишкірилася.

— В найбільшу у світі калюжу.

— Точно, — погодилася Ханна, усміхаючись у відповідь, нечестиво вигнувши губи.

Раптом Ніні захотілося розповісти їй усе. «Ми з моїми друзями пробили дірку в стіні Льодового Двору! Ми вкрали фієрданський танк!» Усі Святі, невже їй закортіло повихвалятися? Дівчина похитала головою. «Тобі випала нагода заслужити її довіру, — нагадала вона собі. — Скористайся нею».

Зенік опустилася за парту поряд із Ханною й запитала:

— Якби ти могла вирушити куди заманеться й робити що заманеться, що б ти обрала?

— Новозем’я, — миттю відповіла дівчина. — Я б улаштувалася там на роботу й заробила б гроші, найнявшись до когось стрільцем.

— Ти так добре стріляєш?

— Так, — анітрохи не вагаючись, запевнила послушниця. — Щоразу, виїжджаючи за стіни монастиря, я думаю саме про це. Просто зникнути. Змусити всіх повірити, наче я заблукала під час бурі або мене віднесла кудись ріка.

«Огидна ідея. Ліпше вирушай до Равки».

— То чому б так не зробити? Чому б тобі просто не зникнути?

Ханна приголомшено витріщилася на неї.

— Хіба ж я можу так вчинити зі своїми батьками? Я не можу їх так зганьбити.

Ніна ледве втрималася, щоб не закотити очі. «Ох, ці фієрданці зі своїм гонором».

— Авжеж ні, — люб’язно погодилася вона. Проте ніяк не могла відігнати спогад, як Ханна виїжджає на галявину: коси розплетені, — природжений воїн. Ніна бачила, як у дівчини всередині сяє золото, хай навіть роки балачок про те, що з нею буцімто щось не так, затьмарили його блиск. Ці спалахи справжньої Ханни, Ханни, якою їй судилося стати, відвертали її увагу. «Ти тут не для того, щоб заводити нових друзів, Зенік, — присоромила вона себе. — Ти тут у пошуках інформації».

— А що, як Берегиня вижбурне тебе геть? — поцікавилася Ніна.

— Вона не наважиться. Мій батько робить щедрі пожертви.

— А якщо вона побачить, що ти гасаєш у чоловічих штанах? — не вгавала дівчина.

— Не побачить.

— Якби ми з друзями не були такими великодушними, вона могла б про це дізнатися.

Тепер Ханна відкинулася на стільці й усміхнулася з легковажною впевненістю.

«Ось де справжня ти», — подумала Ніна.

— Тоді було б ваше слово проти мого. А я повернулася б назад до монастиря й убралася в ошатний сарафан раніше, ніж ви постукали б у двері Берегині.

«Цікаво».

Ніна озвалася якомога поблажливішим тоном:

— Авжеж, так і було б.

Ханна виструнчилася на стільці й постукала пальцем по парті.

— У цьому місці я чую кожен крок. Знаю, де кухар кладе ключ від дверей західної кухні, а по всіх усюдах, від каплиці до даху, у мене заховані сарафани й змінний одяг. Мене ніхто не впіймає.

Ніна примирливо звела руки.

— Я просто подумала, що тобі слід бути уважнішою.

— Каже дівчина, котра навчає мене гришинських премудростей у Джеловому домі.

— Може, мені, на відміну від тебе, нічого втрачати.

Ханна вигнула брову.

— А може, ти просто вважаєш себе вправнішою нахабою?

«А ти перевір», — подумала Ніна. Та вголос сказала лише:

— Повертаймося до роботи. Подивімося, чи вдасться тобі зробити так, щоб серце рвалося в мене з грудей.

14

Зоя

Після війни Зоя нечасто бувала в Крибірську. Не мала для цього причин, та й це місце зберігало занадто багато неприємних спогадів.

У часи, коли Равку від західного узбережжя відділяла Тіньова Зморшка, Крибірськ став останнім оплотом безпеки, містечком, де крамарі й відважні мандрівники споряджалися в подорож, а солдати гаяли останню ніч, топлячи переляк у чарці чи купуючи спокій в обіймах коханок, перш ніж зійти на борт піскового скіфа й вирушити в неприродну темряву Зморшки. Чимало з них більше ніколи не поверталося.

Крибірськ був портом, але тепер темні простори, знані як Неморе, зникли, і він перетворився на одне з невеличких містечок, які не могли похизуватися нічим, окрім сумної історії.

Від колишньої слави в містечку залишилися хіба в’язниця й казарми — споруди, де колись зупинялися офіцери Першої армії, а Тріумвірат уперше привітав нового короля Равки. Утім, розлогий табір із численними наметами, кіньми й солдатами вже зник. Подейкували, що в пилюці й нині можна знайти невикористані кулі чи клаптики шовку з чорного намету, де колись улаштовував прийоми Дарклінґ.

Попри те що темрява Зморшки й потвори, які її населяли, зникли, піски залишилися, і непевний ґрунт під колесами ускладнював просування фургонів. Крамарі, подорожуючи Равкою, досі приїжджали до сухопутних портів, де винаймали собі піскові скіфи, але охорону тепер набирали для захисту вантажів від мародерів і злодіїв, а не від волькр, котрі колись наганяли жах на мандрівників і залюбки ласували їхньою плоттю.

Потвори зникли, залишивши по собі тільки неосяжні голі сірі піски, що лякали своєю порожнечею. Ніщо не росло на безплідних землях, залишених у спадок Дарклінґовою силою.

Крибірськ годувався так само, як завжди: заїжджі двори, будинки розпусти, галантерейні крамнички, просто тепер їх було значно менше. Лише церква змінилася. Проста споруда з побіленими стінами й синьою банею колись мала ім’я Сан-Владіміра. А тепер над входом висіло сліпуче золоте сонце, повідомляючи, що церкву освятили на згадку про Санта-Аліну зі Зморшки.

Зої знадобилося чимало часу, щоб позбутися думки, наче Аліна її суперниця. Таланти сирітки обурювали її, Назяленскі заздрила тому, як до неї ставиться Дарклінґ. Тоді вона не розуміла, що таке сила і яку ціну їм усім доведеться за неї заплатити. Після війни Аліна обрала мирне життя інкогніто, інсценувавши для цього власну загибель, однак люди дедалі більше вшановували її ім’я і легенди про неї. Зоя з подивом помітила, що їй подобається бачити Алінине ім’я на церквах, подобається чути його в молитвах. Равка віддала занадто багато своєї любові чоловікам на кшталт Дарклінґа, Аппарата й навіть королів Ланцових. Слід уже було трохи поділитися нею з дівчинкою-сиротою, яка анітрохи не розумілася на моді.

Символ, що увінчував церкву, змінився, проте її зовнішні стіни залишилися звичними. Їх укривали імена загиблих — жертв Дарклінґової бійні в Новокрибірську, місті-побратимі Крибірська, яке колись лежало майже точнісінько навпроти, з іншого боку Тіньової Зморшки. Написи зблякнули від сонця та часу і стали майже нерозбірливими для того, хто не мав імен загиблих у серці.

«Одного дня ці слова зникнуть назавжди, — подумала Зоя. І люди, котрі оплакували мерців, зникнуть так само. — Я зникну. І хто про мене тоді згадає?» Дівчина знала, що, підійшовши до південно-західного рогу будівлі, знайде імена Ліліяни Ґаріної та її охоронців. Але вона не піде туди, не торкнеться пальцями тих незграбних літер. Стільки часу спливло, а її смутку кінця-краю не видно. Він був темною криницею, лункóю порожнечею, куди Зоя якось кинула камінь, переконана, що він упаде на дно і біль минеться.

Натомість камінь падав і падав. Вона забувала про камінь, забувала про криницю — часом на кілька днів чи навіть тижнів. А потім згадувала Ліліянине ім’я чи зупинялася поглядом на невеличкому човнику на стіні власної спальні з закляклим на вітру стягом, прикрашеним двома зірками. Зоя сідала писати листа й розуміла, що більше немає кому писати, і спокій навколо перетворювався на криничну тишу, на камінь, що невпинно падає.

Ні, вона не поверне за ріг тієї церкви. Не торкнеться пальцями тих імен. Не сьогодні.

Зоя увіп’ялася п’ятами в боки коня й розвернула його назад до містечка.

Вони з Тамар і Ніколаї оселилися в пансіоні, невдало названому «Троща» й збудованому так, щоб скидатися на викинутий на суходіл корабель. Зоя пам’ятала, як у найліпші дні тут юрмилися солдати, крамарі й жахливий акордеоніст, який від ранку до ночі грав на ґанку, приваблюючи втомлених подорожніх. Принаймні музиˊки тут уже давно не було.

Толя влаштувався з протилежного боку вулиці разом із ченцем. Близнюки вдвох занадто впадали в очі, а саме цю зупинку на королівському маршруті слід було зберігати в таємниці. Вони відправили пишний позолочений екіпаж і вершників у блискучих обладунках до Керамзина. Там на мандрівників чекало подружжя, котре керувало сиротинцем і котрим, безумовно, можна було довірити королівські секрети.

Вода у ванні була ледь тепла, а вечеря з білки й тушкованої ріпи зовсім не апетитна, проте Зоя занадто стомилася, щоб жалітися. Заснувши, вона бачила уві сні чудовиськ.

Уранці дівчина розбудила Ніколаї, скориставшись стимулятором із червоної пляшечки, і вони влаштувалися у вітальні, обговорюючи нагальні справи. Можливо, згодом їм удасться знайти під пісками древній терновий ліс, та Равка вимагала постійної пильної уваги, а цього ранку з державними справами не слід було зволікати.

Зоя кілька годин розбирала кореспонденцію. Потім надіслала Жені з Давідом зашифрованого листа з головною інформацією про напад кхерґуудів та наказом подвоїти кількість повітряних патрулів у небі над Ос Альтою. Будь-яка атака на Маленький Палац стала б неприхованим оголошенням війни, і дівчина сумнівалася, що шуанці на таке наважаться, але не збиралася покладатися на долю.

Такі самі листи Назяленскі надіслала гришам, що несли службу по всій Равці, з наказами залишатися пильними вдень і вночі та закликом до зв’язківців Першої армії виставити більше солдатів у вежах і у спостережних пунктах на підвищеннях. Було б доцільніше віддати прямий наказ гришам на заставах, але протокол є протокол. Якась частина Зої вже обурювалася цими танцями з бубнами, проте такі жести існували для забезпечення гідності залучених до справи людей. Гриша не хотіла почуватися вразливою, а Перша армія прагнула зберегти свій авторитет. Коли Ніколаї поснідав, вони вдвох узялися до роботи, здебільшого мовчки, лише час від часу консультуючись одне з одним.

— Хтось із інформаторів Тамар повідомив чутки, буцімто член шуанської королівської варти збирається дезертирувати, — сказала Зоя, читаючи залишений дівчиною звіт.

— Член Тавґхараду? Це буде справжній державний переворот.

Зоя кивнула.

— На вечірці ми матимемо чудову нагоду встановити контакт.

— Ти намагаєшся сказати, що мій фестиваль осінніх дурниць таки був геніальною ідеєю?

— Я нічого такого не сказала. Але ми переконаємося, що ти матимеш достатньо часу для флірту з шуанською принцесою, а Толя з Тамар устигнуть поспілкуватися з королівською вартою.

— Коли йдеться про такі важливі розвіддані, я навіть готовий стати палким прихильником гри на хатуурі.

— А що, як вона грає не на вісімнадцятиструнному, а на дванадцятиструнному?

— Я щосили приховуватиму своє презирство.

Зоя відклала теку вбік і запитала:

— Віддаси наказ Пенському виставити на спостережних пунктах в Аркеську більше солдатів? — Пенський був генералом Першої армії, з яким вона найчастіше співпрацювала. — Гадаю, це найвдаліше місце для атаки кхерґуудів.

— Чому ти не напишеш йому сама?

— Тому що я вже надсилала йому запити на два загони минулого місяця, тож краще буде, якщо цього разу до нього звернешся саме ти.

Ніколаї пробуркотів щось, затиснувши в зубах перо, потім витягнув його з рота й пообіцяв:

— Пенському я напишу. Та хіба це не означає, що нам доведеться перерозподілити сили Гриші під Гальмгендом? І чи не могла б ти реквізувати мені серветку? Я розлив чай на повідомлення від каельського посла.

Зоя змусила дві серветки злетіти зі столика, що стояв неподалік, і впасти на стос документів біля королівського ліктя. Вона була вдячна за сьогоднішній спокійний ранок і невимушене повернення до рутинних справ. Траплялися дні на кшталт цього, коли вони працювали пліч-о-пліч, так легко підлаштовуючись під темп одне одного, що Зоїна свідомість зраджувала їй. Дівчина дивилася на копицю хлопцевого золотистого волосся, що нависла над якимись листами, чи на його довгі пальці, які розривали сувій, і замислювалася, що буде, коли він нарешті одружиться, коли належатиме котрійсь іншій, а вона втратить отакі миті спокою.

Вона залишиться його генералом, проте дівчина не сумнівалася, що все зміниться в одну мить. Він кепкуватиме, пригортатиметься і сперечатиметься про оселедець з іншою. Раніше, коли Зоя була юною й жорстокою та полюбляла випробовувати власну силу, вона змушувала чоловіків втрачати розум. Вона була жаданою, але сама не жадала нікого. І їй це подобалося. Принизливо було визнавати, що вона нітрохи не певна, чи змогла б примусити Ніколаї забажати себе, і ще принизливіше думати, що якійсь її частині кортіло спробувати свої сили, дізнатися, чи справді він такий несприйнятливий до її краси, як здається, довідатися, чи хтось на кшталт нього, сповнений надії та світла оптиміст, може покохати таку, як вона.

Та навіть коли її мозок улаштовував ці жорстокі ігри, Зої вистачало клепки, щоб не дозволяти йому заходити надто далеко. Обачні угоди з Першою армією й цілковитий контроль за гришинськими справами в Равці переконали дівчину: навіть якщо Ніколаї бачить у ній не лише вправного генерала, Равка ніколи не прийме королеву-гришницю. Аліна була інша, Свята, люди цінували її як символ надії на майбутнє. А Зоя для пересічного равканця назавжди залишиться чорноволосою відьмою, що приборкує бурі. Небезпечною. Не вартою довіри. Вони ніколи не віддадуть свого дорогоцінного золотого хлопчика на поталу дівці, народженій із грому, блискавки і звичайної крові. «Та я б його й не взяла». Корона — це чудово, і це добре для тих, хто полюбляє зворушливі мелодрами, та Зоя давно дізналася, що таке влада страху.

Різкий стук у двері висмикнув дівчину зі світу фантазій, і вона побачила в залі Толю з Тамар — у формі під важкими непримітними пальтами, — між якими стояв Юрій, наполовину загорнувши серйозне обличчя в шарф. Для поїздки в Зморшку вони замаскуються: одягнуть пальта з високими комірами й селянські накидки з грубої вовни.

— Чому ми не можемо перевдягнутися в заможних людей? — пожалілася Зоя, беручи відразливий плащ, який їй принесла Тамар, і зав’язуючи його поверх кефти.

— У шовкового крамаря і його розкішну модель? — перепитав Ніколаї.

— Так. Я навіть прикинуся крамарем. А ти будеш моєю вродливою музою.

— Зоє, невже ти щойно назвала мене вродливим?

— Я занадто вжилася в образ, ваша величносте.

Хлопець з удаваним розпачем схопився за серце й повернувся до решти.

— Потихеньку вирушатимемо. Хтось знає, куди саме ми попрямуємо? Орієнтирів у Зморшці небагато.

— На нас чекатимуть послідовники Беззоряного Святого, — аж пританцьовуючи, повідомив Юрій. — Вони знають, де саме він загинув. Вони пам’ятають це місце.

— Серйозно? — здивувалася Зоя. — Щось не пригадую, щоб хтось із них був там присутній. Інакше вони пам’ятали б імена всіх полеглих, а не тільки вашого дорогоцінного Дарклінґа.

— Я вже навідалася до сухопутних портів, — швиденько втрутилася Тамар. — Подейкують, наче за п’ятнадцять кілометрів звідси на захід з’явився новий паломницький табір.

— Я ж вам казав, — зрадів чернець.

Ніколаї, напевно, відчув Зоїне бажання переламати монахові всі кістки, тож став між ними й оголосив:

— Отже, звідти й розпочнемо. Юрію, ти залишишся з нами й не спілкуватимешся з прочанами.

— Але…

— Я не хочу, щоб тебе впізнали. Не хочу, щоб упізнали хоч когось із нас. Не забувайте, що саме стоїть на кону.

Король поклав руку ченцеві на плече й без зайвої скромності додав:

— Самісінька душа нації.

Якщо Зою знудить, то принаймні на цей огидний плащ.

У сухопутному порту на них уже чекав скіф — широкий плаский човен на скруглених, як у саней, полоззях, призначений для транспортування пісками різноманітних вантажів. Ці стародавні судна рухалися безшумно, щоб не привертати до себе уваги волькр, а виготовляли їх із найдешевших матеріалів, позаяк поверталися вони нечасто. По суті, скіф був просто платформою з вітрилом.

Напоготові біля щогли вже стояло двійко молодих Верескунів, які в синіх кефтах здавалися завзятими та сміховинно юними. Таке завдання для учнів випускних класів було легким: ніяких бойових дій, зате можна попрактикуватися у знанні іноземних мов та виконанні команд. Толя влаштувався на носі. Зоя з Юрієм — на кормі, поряд із Ніколаї. Тамар заклякла з іншого боку біля ченця про той випадок, якщо спробує озватися до своїх фанатичних друзів.

Зоя ретельно загорнулася в шаль, однак уважно спостерігала за Верескунами, поки ті здіймали руки, заклинаючи повітряні потоки, щоб напнути вітрила. Складно було не згадувати про перші дні перебування в лавах Другої армії, про жах під час першого плавання в темряві; вона тоді затамувала дух і чекала, коли пролунають верески волькр і ляскіт їхніх крил у пошуках здобичі.

— Вони занадто хиляться ліворуч, — прошепотіла дівчина Ніколаї, коли скіф ковзнув пісками.

— Зоє, вони докладають усіх зусиль.

«Їхні зусилля не врятують їх від смерті», — хотіла гаркнути вона.

— Я бачила, як мої друзі гинули в цих пісках. А цим йолопам достатньо навчитися кермувати напівпорожнім скіфом.

Святі, вона просто ненавиділа необхідність знову опинитися тут.

Після знищення Зморшки минуло майже три роки, та дивна тиша нікуди не поділася, поле битви, де загинуло стільки вправних солдатів, безголосо заклякло. Скляні скіфи, на яких до Зморшки увійшов Дарклінґ, давно вже розграбували й розібрали на шматки, однак уламки інших суден досі вкривали неосяжні простори. Дехто вважав поламані щогли й побиті корпуси святинями, що залишилися на згадку про полеглих. А інші тягли з човнів усе, що погано лежало: деревину, брезент, увесь крам, який перевозило судно.

Однак, просуваючись углиб сірих пісків, Зоя замислилася, чи не була побожна тиша біля берегів Неморя лише грою її уяви, чи не затьмарювали її погляд привиди минулого. Адже що далі вони рухалися на захід, то помітніше оживала Зморшка. Куди не кинь оком — скрізь виднілися вівтарі, що славили Сонячну Святу. Пісок, наче віспини, укривали вбогі халабуди: заїжджі двори, ресторани, каплиці, мандрівні торговці збували священні чудодійні засоби, уламки Аліниних кісток, перлини з її кокошника, шматочки її кефти. У Зої від цього аж мороз пішов поза шкурою.

— Після смерті ми завжди їм більше до вподоби, — озвалася вона. — Ніхто не знає, що робити з живим Святим.

Проте Ніколаї прикипів поглядом до горизонту.

— Що це таке?

Зоя помітила вдалині темну пляму. Вона скидалася на кинуту щільними хмарами тінь, та небо вгорі було чистісіньке.

— Озеро?

— Ні, — заперечив Юрій. — Диво.

Зоя поміркувала, чи не викинути його за борт.

— Ти б і несправний кран назвав дивом.

Однак, наблизившись, дівчина побачила, що пляма на горизонті — це не водойма, а мерехтливий диск із чорного каміння щонайменше півтора кілометра завширшки, ідеально круглий і блискучий, мов дзеркало.

Навколо кам’яного кола виросло поселення з пошарпаних наметів і саморобних халабуд. Ніде не видно було символів Сонячної Святої: ні золотих ікон, ні зображень Аліни з білосніжним волоссям і нашийником з оленячих рогів.

Зоя побачила лише чорні стяги, прикрашені двома колами, що символізували сонячне затемнення. Символ Дарклінґа.

— Саме тут загинув Беззоряний Святий, — шанобливо прошепотів Юрій.

Чи справді це сталося тут? Зоя напевно не знала. Битва залишилася в спогадах спалахами фіолетового полум’я і страху. Гершоу стікає на піску кров’ю, небо заполонили волькри.

— Кілька століть тому, — вів далі чернець, — Беззоряний став на цьому самому місці й поборов закони, що правили світом. Він єдиний наважився повторити досліди Творця Іллі Морозова. Він єдиний підвів очі до зірок і забажав більшого.

— Забажав, — погодилася Зоя. — І наслідком його невдачі стала проріха у світовій матерії.

— Тіньова Зморшка, — озвався Ніколаї. — Єдине місце, де його сила сходила на пси. Святі полюбляють додати дещицю гіркої іронії.

Дівчина роздратовано змахнула в повітрі рукою.

— Святі тут ні до чого. Це не була божественна відплата.

Юрій благально подивився на генерала.

— Хіба ви можете бути певні? Звідки вам знати, чи не була Зморшка випробуванням, яке Дарклінґу влаштували Святі?

— Ти сам щойно сказав, що він відкинув закони, які керували всесвітом і нашою силою. Він порушив природний лад речей.

— А хто ж вигадав цей природний лад? — не вгавав Юрій. — Хто розпочав створення в серці світу?

Як вона заздрила переконаності цього хлопчини, його відданості власним поглядам, його сміховинній вірі, що за болем ховається якась мета, що Святі мають для кожного якийсь план.

— Чому це мусив зробити хтось? — перепитала Зоя. — А може, просто світ так улаштований і так працює. Важливо те, що гриші мусять платити, якщо перетнуть межі своєї сили. Цей урок закладено в усі наші історії, навіть у казочки, які розповідають маленьким відьмовцям на кшталт тебе.

Юрій уперто похитав головою.

— Чорний Єретик ретельно обирав цю місцину. Він мусив мати якусь причину.

— Може, йому сподобався краєвид, — уїдливо кинула Зоя.

— Однак… — утрутився Ніколаї.

Дівчина стала руки в боки.

— От тебе тільки бракувало.

— …таких місць повно по всій Равці, — примирливо закінчив думку хлопець. — Місць, що служили древнім богам і новим Святим, місць, які зводили, руйнували і зводили знову, тому що люди й далі поверталися до своїх святинь. — Король стенув плечима. — Можливо, їх приваблювала сила.

— Або сприятливий клімат чи дешеві будівельні матеріали, — роздратовано кинула Зоя. З неї було досить. Щойно скіф зупинився, дівчина перестрибнула через поруччя.

— Переконайтеся, що Юрій залишатиметься тут, — почула вона королівські настанови близнюкам, і Ніколаї стрибнув слідом за нею.

— Ласкаво просимо, друзі-прочани! — привітав їх чоловік у чорних шатах і з блаженною усмішкою.

— Ага, дякуємо, — озвалася Зоя. Ніколаї кинув на неї застережливий погляд, але дівчина його радісно проігнорувала. — Ви тут головний?

— Я лише один із вірян.

— І віруєте ви в Дарклінґа?

— У Святого, позбавленого зірок. — Прочанин змахнув рукою в бік блискучого кам’яного диска. Він здавався досконалим і чорнішим за ніч. — Ось знамення його повернення.

Зоя намагалася не зважати на мороз, що пішов поза шкурою.

— А можете розповісти, чому ви йому поклоняєтесь?

Чоловік знову всміхнувся, вочевидь, із захватом сприйнявши таку нагоду.

— Він любив Равку. І прагнув одного — зміцнити нас і врятувати від слабких королів.

— Слабкі королі, — пробурмотів Ніколаї, — майже така сама прикрість, як слабко заварений чай.

Проте Зоя не мала настрою слухати його маячню.

— Він любив Равку, — повторила дівчина. — А що таке Равка? Хто це — Равка?

— Ми всі. Від селянина до принца.

— Аякже. То, може, Дарклінґ любив мою тітку, котра загинула разом із численними невинними мешканцями Новокрибірська, позаяк йому закортіло похизуватися силою?

— Дай їм спокій, — пробурмотів Ніколаї, кладучи долоню дівчині на руку.

Зоя відмахнулася від нього.

— Чи, може, він любив дівчину, котру змушував убивати людей? А як щодо тієї, котру Дарклінґ заради власного зиску підклав у ліжко старому королю, а потім скалічив, коли вона наважилася кинути йому виклик? Чи жінку, яку він осліпив, бо вона не була непохитно йому відданою? — Хто, як не вона, згадає про Ліліяну, Женю, Аліну і Баґхру? «А хто згадає про мене?» А втім, її слова не зворушили прочанина, його люб’язна заклякла усмішка зводила з розуму.

— Видатні люди часто стають жертвами наклепів, які поширюють їхні вороги. Хіба жив серед нас бодай один Святий, котрий не поставав перед труднощами на своєму шляху? Нас учили боятися темряви…

— Та ви цей урок не засвоїли.

— Проте в темряві ми всі рівні, — повів далі прочанин. — Багатій і жебрак.

— Багатій може дозволити собі не вимикати світла, — тихенько нагадав Ніколаї. А тоді рвучко смикнув Зою за руку, тягнучи її назад до скіфа й подалі від прочан.

— Відчепися від мене, — закипіла дівчина. — Де місце поклоніння моїй тітці? Святому Гершоу? Сергієві, Марії чи Федору? Хто поклонятиметься їм і запалить за них свічку? — Вона відчула, як підступають до горла небажані сльози, і проковтнула клубок. Ці люди не заслуговують її сліз, а заслуговують тільки гніву.

— Зоє, — прошепотів Ніколаї. — Якщо ти й надалі привертатимеш увагу, нас можуть упізнати.

Він мав рацію, і вона це знала. Але це місце, той символ на їхніх хоругвах… Для неї це було занадто. Дівчина накинулася на Ніколаї:

— Чому вони обожнюють його?

— Вони люблять його силу, — пояснив він. — Життя в Равці довго було синонімом життя у страху. А він подарував їм надію.

— Тоді нам слід подарувати їм щось більше.

— Подаруємо, Зоє. — Хлопець схилив голову набік. — Мені не подобається, коли ти так на мене дивишся. Здається, наче ти зневірилася.

— Стільки загублених життів, стільки зусиль, а ці дурні готові переписати історію. — Назяленскі похитала головою, шкодуючи, що не може позбутися спогадів, назавжди вирвати їх із коренем. — Ти не розумієш, Ніколаї. Битва біля Прядки. Я бачила, як відірвало руку Адрікові. Його кров… просочила палубу. Ми потім не могли її відмити. Ми стількох людей тут втратили. У цих пісках. Ти цього не пам’ятаєш. Ти тоді був демоном. Але я все пам’ятаю.

— Я запам’ятав достатньо, — озвався хлопець, і в його голосі з’явилися досі не чувані нотки. Ніколаї міцно схопив дівчину за плечі. — Я пам’ятаю, Зоє, обіцяю, що не дозволю світові цього забути. Але мені потрібно, щоб ти до мене повернулася. Зараз мені потрібен поряд мій генерал.

Зоя уривчасто зітхнула, намагаючись заспокоїтися, відігнати навалу спогадів. «Не озирайся. Не озирайся на мене». Вона бачила горнятко на прилавку Ліліяниної крамнички, відчувала теплий помаранчевий аромат бергамоту.

Зої перехопило дух. Ніколаї тягнув її до скіфа, а голова здавалася важкою й затуманеною. Молоді Верескуни покинули свій пост, щоб краще роздивитися чорний камінь. Ніякої дисципліни.

Ніколаї дав знак близнюкам.

— Толю, Тамар, відженіть звідти Верескунів і заберіть їх сюди. Потім підійдіть із протилежних боків до цієї великої блискучої потвори та обійдіть її по периметру. Дізнайтеся все, що вдасться, про те, звідки вона взялася і скільки людей навідується сюди щодня. Якщо ми справді хочемо влаштувати тут розкопки, доведеться давати собі з ними раду. Ми із Зоєю та Юрієм вирушаємо далі на захід. За годину знову збираємося тут і вирішимо, що робити далі.

— Я можу допомогти, — узявся канючити Юрій, дивлячись, як зістрибнули на пісок близнюки. — Я можу поговорити з прочанами…

— Ти залишишся з нами. Ми поїдемо трохи далі й вирішимо, що робити. Не знаю, як узятися до розкопок, не вплутуючи всіх цих людей.

Чернець поправив окуляри на довгому носі, і Зої закортіло розламати їх навпіл.

— Можливо, нам слід їх уплутати, — припустив Юрій. — А ще можемо оголосити, що ми шукаємо військові реліквії для музею…

— Це їх лише обурить, — заперечив Ніколаї. — Вони запевнятимуть, що це місце — святиня і не можна її оскверняти, або самі візьмуться копати, шукаючи мощі для своїх вівтарів.

Зої було байдуже, чого хочуть прочани. Вона відчувала, що втратить останню клепку, якщо доведеться ще бодай хвилину дивитися на їхні чорні хоругви.

Дівчина закасала рукави, відчуваючи вагу підсилювача на зап’ястку.

— Досить політиканства. Досить дипломатії. Вони хочуть темряви? Зараз я їм улаштую.

— Зоє… — попередив її Ніколаї.

Та гнів уже вихопився на волю, і дівчина відчувала наближення бурі. Щойно вона поворухнула зап’ястками, як піски заворушилися, укриваючись брижами, а тоді взялися невпинно перетворюватися на дюни. Зоя побачила згорблену й загорнуту в шаль Женю, чиї руки були густо помережані шрамами. Побачила на піску мертвого Гершоу, чиє руде волосся скидалося на розтоптаний стяг. Ніздрі відчували міцний запах бергамоту й крові.

— Зоє, припини, — засичав Ніколаї.

Прочани перегукувалися, шукали прихистку, збивалися в купки. Їй подобався їхній переляк. Вона змушувала пісок складатися в óбрази: блискуче сонце, жіноче обличчя — це була Ліліяна, хай навіть ніхто з них її не впізнав. Вітер верещав, і піски здійнялися до неба хвилею, затуляючи сонце й занурюючи табір у темряву. Прочани кинулися навтьоки.

— Ось ваш Святий, — задоволено вишкірившись, сказала дівчина.

— Зоє, досить, — гримнув із глибокої тіні, улаштованої нею, Ніколаї. — Це наказ.

Дівчина дозволила піскам упасти на місце. Їй раптом стало млосно, світ перед очима на мить викривився й затріпотів. Ноги підігнулися, і Зоя важко гупнулася на палубу, налякана хвилею нудоти, що накрила її.

Ніколаї схопив Назяленскі за руку.

— З тобою… — Аж раптом йому теж відняло мову, а очі закотилися.

— Ніколаї?

Юрій блював, перехилившись через огорожу.

— Що сталося? — перепитала Зоя, зводячись на ноги. — Чому… — Та слів їй забракло.

Дівчина повільно розвернулася. Табір прочан зник разом із наметами і блискучим каменем. Блакитне небо поблякло, поступившись сірим сутінкам.

— Де Толя з Тамар? — запитав Ніколаї.

Толя, Тамар, Верескуни — усі, хто стояв біля скіфа, теж зникли.

— Де вони? — перепитав Юрій. — Що з ними сталося? Що ви накоїли?

— Я нічого не робила! — запротестувала Зоя. — Просто невеличка буря. Вона була безпечна.

— У мене якийсь напад? — озвався Ніколаї, вдивляючись у далечінь. — Чи ви теж це бачите?

Зоя повернулася на захід. Над ними майорів Палац із того самого, схожого кольором на кістку піску, що вистеляв Зморшку. Навіть не Палац, а ціле місто, що велично здіймалося арками і шпилями, гублячись вістрями у хмарах. У його конструкції, в округлих формах було щось схоже на міст в Івці.

Десь далеко щось заверещало. «Волькра», — подумала Зоя, хай навіть знала, що це неможливо.

— Це диво, — вигукнув Юрій, падаючи на коліна.

Знову почувся вереск, а тоді ще і ще, відтак гуркнув грім — і від Палацу немовби відкололися темні постаті та з неймовірною швидкістю полетіли в їхній бік.

— Це не диво, — кинув Ніколаї, тягнучись по револьвери. — Це пастка.

Відьма в лісах

15

Ніколаї

Ніколаї бачив чимало приголомшливих речей: туманних поні на кордоні з Новозем’ям, котрі, за чутками, мчали так швидко, що ставали невидимими; морського змія, який торував собі шлях крізь північну кригу; світ, що розгортався внизу, коли він власноруч, із крилами чудовиська за спиною, керував вітрами; проте зараз хлопець дивився на те, що стрілою летіло до нього небом, і не йняв віри власним очам.

Юрій молився, упавши на коліна. Зоя скинула руки вгору, і король відчув, як здіймається вихором пісок навколо човна, роздмуханий закликаним на їхній захист вітром.

Щойно зачувши в повітрі вереск, Ніколаї вихопив револьвери й приготувався до зустрічі з волькрами. Він очікував побачити тіньових чудовиськ або якесь нове втілення Дарклінґової сили. Дідько, якась його частина, можливо, навіть приготувалася побачити Дарклінґа власною персоною, воскресіння Беззоряного Святого, який повернувся, щоб покарати їх усіх власною моторошною привабливістю й лихими намірами.

Натомість хлопець побачив… бджіл — велетенський рій розтинав небо вівсяного кольору, розхитуючись і збираючись у щось схоже на жіночу постать. Позаду них над піском височіла якась інша химера, велетенське тіло, що без упину змінювало свої обриси: дві голови, потім три; тисяча рук; горбата спина зі звивистими гребенями хребців; десять, двадцять, тридцять довгих кволих ніг, що рухалися в одному темпі. Обриси щойно нагадували людські, аж раптом ставали тваринними — укривалися густою шерстю і скреготіли зубами. А високо вгорі кружляло третє чудовисько з широко розкинутими крилами й блискучою лускою…

— Зоє, скажи щось злостиве.

— Для чого? — ледь чутно озвалася дівчина.

— Тому що я переконаний, що марю, а в моїх фантазіях ти значно привітніша.

— Ти ідіот, Ніколаї.

— Не найкращий твій виступ.

— Перепрошую, що неспроможна вигадати якийсь ліпший каламбур. Здається, я заклякла від страху.

Її голос тремтів, а якщо безжальна, незворушна Зоя так перелякалася, то все побачене було реальним: бджоли, відразливі потвори і… так, це було неможливо, але перед ними однаково з’явився велетенський дракон із вигнутими шкірястими крилами й лускою, що мінилася в тьмяному сірому світлі чорною, зеленою, синьою й золотою барвами.

— Зоє, хай би що ти досі начаклувала, час розвіяти чари.

— Я б так і зробила, якби могла, — гримнула дівчина, жбурляючи стіною вгору цілий буревій.

Бджоли наштовхнулися на перешкоду й обігнули її, як течія оминає пороги; від їхнього гучного дзижчання в Ніколаї задзвеніло у вухах.

— Зроби щось! — крикнула Зоя.

— Наприклад?

— У тебе зброя!

— Я не збираюся гатити по бджолах.

— Тоді стріляй у ту штуку.

Ніколаї вистрілив у химеру. Кулі влучали в мінливе тіло — у голову, руку, іншу руку, випнуті груди. Потвора наблизилася, і хлопець розгледів пазури, щелепи з іклами й густе, мов у ведмедя, коричневе хутро. Кулі влучали в неоковирне тіло, а вже за мить з’являлися знову, немов зсудомлена плоть просто випльовувала їх.

Високо вгорі, розпростерши гігантські крила, заревів дракон. З пащі тварюки в їхній бік вихопився полум’яний фонтан.

Зоя скинула руки вгору, і над їхніми головами з’явився повітряний купол. Полум’я вдарило в перешкоду. Ніколаї відчув, як жаром опалило брови.

Вогонь згас, і дракон із вереском закружляв над ними.

— Гадаю, нам слід визнати вогневу перевагу суперника, — буркнув Ніколаї.

— Складіть зброю, — хором із сотень голосів наказала химера.

— Дзуськи! — відповів Ніколаї. — Поки що вона неабияк мене заспокоює. Юрію, вставай уже, в біса, з колін і принаймні вдай, наче готовий до бою.

— Ви не розумієте, — зі сльозами на очах озвався чернець.

— Тут цілком твоя правда.

— Зараз я ще здійму вгору піски, — попередила Зоя. — Якщо мені вдасться викликати достатньо потужну бурю, можливо, нам пощастить здиміти… кудись. Тобі доведеться взятися за вітрила; я не зможу водночас контролювати бурю і човен.

— Буде виконано, — озвався Ніколаї, роздивляючись такелаж. Він був примітивний, та король уже долав значно буремніші моря.

Він знову взявся стріляти, намагаючись прикрити Зою, коли вона змахнула перед собою руками, і піски Зморшки — чи де це вони опинилися — зі свистом здійнялися вгору. Вона вже не переймалася хитрощами: не було потреби приховувати свої дії, щоб обдурити прочан. Буря здійнялася, здригнувшись, наче людина, що прокинулась від жахіття: несподівана сила відкинула потвор назад, піски закрутилися вихором, стіною затуляючи човен-утікач.

Ніколаї заховав револьвери в кобуру і схопився за такелаж, випускаючи вітрило. Полотно заляскало, надимаючись вітром, і човен помчав їх на схід, назад до місця, де, як сподівався король, закінчувалася Зморшка. Хай би ким були ці створіння, їхня сила, вочевидь, пов’язана з цим місцем.

Раптом земля під ними здибилася. Човен небезпечно нахилився на правий борт, і полоз відірвався від піску. Зоя з Юрієм не втрималися на ногах, але дівчина ні на мить не завагалася. Розпростершись горілиць, вона й далі керувала вітрами. Ніколаї, міцно вчепившись у мотузки, намагався підлаштуватися під бурю й вирівняти скіф. Та пісок хвицався, наче оскаженіла тварина, наче хтось вдихнув у нього життя.

Ковзаючи одним полозом, скіф нахилився ще дужче.

— Зараз перевернемося! — крикнув Ніколаї. У нього з’явилося моторошне відчуття, немов якась велетенська рука навмисно намагається розхитати їх і викинути в піски.

Приземлилися вони незграбною купою. Ніколаї миттю схопився на ноги й відтягнув Зою з Юрієм у безпечніше місце. Та скіф, не завдавши нікому шкоди, упав на інший бік, і піски враз угамувалися.

Зоїна буря вщухла, небо очистилося. Із піску перед ними з’явилася постать, потім ще одна, і ще — цілий полк піщаних солдатів. Облич вони не мали, а от форма була відтворена ретельно, з найменшими деталями. Вояки були схожі на древніх равканських солдатів на картинах, армію Яромира Рішучого, убрану в хутро та бронзу, хай насправді це був просто пісок. Зоя змахнула руками, насилаючи на солдатські лави несамовитий вітер, та вони навіть не поворухнулися.

— Що це таке? — застогнала дівчина.

Армія дедалі збільшувалася брижатими хвилями, простягнувшись аж до горизонту, де досі височів зáмок.

— Гадаю, нам демонструють неабияку перевагу, — припустив Ніколаї.

— Але хто?

Піщані солдати одночасно ступили крок уперед, чоботи гупнули, мов кулеметна черга. Оточені ними Зоя й Ніколаї стали спина до спини. Юрій укотре вкляк поряд із ними, юнакове обличчя випромінювало якесь божевільне піднесення.

— Я не знаю, як їх побороти, — зізналася Зоя. Їй удалося хоч трохи опанувати свій голос, проте страх у ньому досі вчувався. — Це та частина історії, де ми помираємо як герої?

Над їхніми головами знову закружляв дракон. Якщо ці потвори заповзялися вбити Ніколаї, то до справи взялися в дуже оригінальний спосіб, а отже, у грі мав бути ще один учасник, і король сподівався, що зможе виторгувати в нього безпеку для Зої та Юрія.

— Ні, це та частина, де король Равки здається ворогам, а кохання, якого в нас ніколи не було, і далі живе в піснях і баладах.

— Ніколаї, — кинула Зоя, — навіть не думай.

— Ну, то запропонуй мені інший варіант, Назяленскі. Хтось із нас мусить вижити. — Він стишив голос: — Повертайся до столиці і збирай Гриш. — Якщо їй узагалі вдасться дістатися звідси до Ос Альти. Хлопець витягнув револьвери, кинув їх на пісок і звів руки, розглядаючи шеренги піщаних солдатів, дивних створінь у небесах і скелеподібне тіло химери, що зависла над лавами армії.

— Точно не знаю, кому я здаюся…

Дракон рвучко розвернувся в повітрі й кинувся на них. Може, зрештою, хтось таки збирався вбити Ніколаї.

— Зоє, лягай! — крикнув хлопець, стрибаючи до неї.

— Дідька лисого, — пробурмотіла Назяленскі, збила короля з ніг на пісок і заклякла над ним, міцно впершись ногами і здійнявши вгору руки.

Дракон виригнув полум’я, а Зоя шмагонула навідліг бурею. На мить здавалося, що їхні сили рівні — золотий водоспад вогню зіштовхнувся зі стіною з вітру. Дівчина намалювала в повітрі петлю і жбурнула її вбік, наче диригент на останніх тактах симфонії. Ніколаї спершу не зрозумів, що відбувається, та полум’я раптом згасло.

Дракон позадкував, із пащі вихопилося здушене хрипіння. Зоя заважала йому дихати; вона висмоктала з вогню необхідне для горіння повітря, і тварюка стала задихатися.

Ніколаї стрибнув до револьверів, готовий ухопитися за запропоновану дівчиною нагоду, та не встиг він навіть прицілитись, як дракон оглушливо заревів. Із роззявленої пащі виринув вогонь. Цього разу полум’я було синім, яскравішим і пекучішим, ніж раніше, його жару вистачило б, щоб розплавити каміння… чи пісок.

— Зоє! — гукнув хлопець, та вона вже стиснула кулаки і знову звела руки, шмагонувши дракона крижаним вітром.

Синій вогонь освітив її обличчя. Чорне волосся короною здійнялося навколо голови, а очі зблиснули кобальтом, наче всередині Зої теж палало драконове полум’я.

Коли вогонь із пащі потвори вдарив у створений її силою бар’єр, Назяленскі несамовито закричала. Зчепила зуби, і Ніколаї побачив, як на дівочому чолі виступили крапельки поту. Він узявся стріляти в дракона, та кулі, схоже, плавилися ще на підльоті до його луски. Перекинутий човен, руки Ніколаї та лави піщаних солдатів навколо скувало інеєм.

І тоді Зоя впала. Опустилася на коліна, і завірюха вщухла, залишивши по собі лише тоненький шар уже підтопленої ожеледі.

Ніколаї звівся на ноги й пошкутильгав до дівчини, переконаний, що ось-ось побачить, як її проковтне полум’я. Та дракон більше не дихав вогнем. Він ширяв у небі, спостерігаючи за людьми.

— Зоє, —прошепотів король, опускаючись поряд із дівчиною на коліна й обіймаючи її, щоб не впала. Її шкіра сяяла від гришинської сили, але з носа струменіла кров, і Зоя тремтіла.

Дракон приземлився перед ними, склавши розмашисті крила. Напевно, захотів погратися зі здобиччю.

— Не підходь, — наказав Ніколаї, знаючи, що не зможе його зупинити. Його зброя була нітрохи не краща за іграшки. Юрій, стоячи на колінах, розхитувався, наче пияк, котрий не може вирішити, чи варто хоча б спробувати підвестися.

— Юний королю, — промовив дракон, підходячи ближче і хльоскаючи в повітрі хвостом. Голос у нього був низький, наче віддалене гуркотіння грому. — Герой війни. Принц, у чиєму серці оселився демон.

Ніколаї сам не знав, що його приголомшило більше — те, що потвора вміла розмовляти, чи її обізнаність із мотивами цієї клятої подорожі.

Дракон нахилився вперед. Очі в нього були великі та сріблясті, з чорними видовженими зіницями.

— Якби я хотів їй нашкодити, то від неї залишилася б лише купка попелу. Та й від вас усіх.

— А скидалося на те, що ти неодмінно хотів їй нашкодити, — бовкнув Ніколаї. — Чи це у вас так дружньо вітаються?

Дракон загуркотів; це він так, мабуть, сміявся.

— Я хотів подивитися, на що вона здатна.

Зоя заголосила, немов від нестерпного болю. Крик був такий розпачливий, такий різкий, аж Ніколаї повірити не міг, що чує його від свого генерала.

— Що сталося? — благально озвався він, міцніше притиснувши дівчину й шукаючи поглядом рани чи кров ні її тілі.

Але Зоя випручалася й узялася просіювати пісок; із грудей вихопився черговий сповнений люті та болю стогін.

— Заради всіх Святих, Зоє, що з тобою?

Дівчина схопила з землі щось блискуче і притиснула його до грудей; Ніколаї ще ніколи не чув, щоб вона так схлипувала. Йому навіть не одразу вдалося змусити її розтиснути пальці. На долоньці хлопець побачив дві розламані половинки срібного браслета. Підсилювач розпався на шматки.

— Ні, — заливалася сльозами Зоя. — Ні.

— Так, — просичав дракон.

— Юрісе, припини, — наказала жінка, яка вийшла з-за солдатських спин. Вона була вбрана в сукню з живих троянд, що розквітали і в’янули на закручених навколо тіла лозах. Золоте волосся виявилося метушливою хмарою бджіл, що дзижчали й роїлися навколо променистого обличчя.

— Ти переміг у битві. Тепер вони знають, хто їхній суперник.

— Я вперше за стільки років трохи розважився, Єлизавето, а тобі неодмінно кортить зіпсувати мені веселощі. Чудово.

Дракон, стенувши плечима, зіщулився і раптом простісінько на очах у приголомшеного Ніколаї став зменшуватися, аж поки не перетворився на кремезного чоловіка у вишуканій кольчузі, що сяяла, наче чорна луска. Піщані солдати розступилися, пропускаючи химеру, її тіло й далі совалося і змінювалося: тепер воно вкрилося очима, немов хотіло детальніше роздивитися незнайомців.

— Що це таке? — рішуче поцікавився Ніколаї. — Хто ви?

— А що, люди вже не моляться Святим? — запитав чоловік, якого називали Юрісом.

— Нарешті, — заридав, не підводячись із колін, чернець. — Нарешті.

— Ходімо, — запросила Єлизавета, простягаючи руку. Дзижчання бджіл навколо неї стало майже заспокійливим. — Ми вам усе пояснимо.

Однак свідомість Ніколаї вже пірнула у прірву того, що суперечило здоровому глузду. Санта-Лізабета померла мученицькою смертю на трояндовому полі. Сан-Юріс, який…

— Ти вбив дракона, — видихнув хлопець. — Про це… про це розповідають усі легенди.

— Іноді легенди нехтують подробицями, — сліпуче всміхнувся Юріс. — Ходімо, юний королю. Нам час поспілкуватися.

16

Ісаак

Ісаак щосили намагався не пітніти у своїй формі, та від цих зусиль лише пітнів дедалі більше. Турбував його не біль від трансформації, а радше близькість Жені Сафіної, коли дівчина ворушила пальцями над контурами його носа й чола. Його ізолювали з нею майже на два дні в кімнаті для дослідів, де зазвичай працювали Корпуснійці. Вікон там не було, а єдині двері постійно охороняли близнюки Батаар. Світло для Жениної ретельної роботи лилося крізь маленьке віконечко в стелі з таким прозорим склом, що зробити його могли тільки гриші.

Ісаакові не залишалося нічого, крім сидіти якомога нерухоміше, витріщатися на Женю й подумки блукати манівцями, що привели його до цієї незбагненної ситуації. Невже все почалося, коли відійшов у вічність його батько? Чи під час призову? А може, під час північної кампанії на службі під керівництвом Ніколаї Ланцова? Його принцові тоді щойно виповнилося вісімнадцять, він був на кілька місяців старший за самого Ісаака. Хлопець обожнював свого командира не лише за сміливість, а й за вміння зметикувати та знайти вихід із найскрутнішої ситуації. Він ніколи не забував імен, ніколи не пропускав нагоди поцікавитися справами недужого родича чи загоєнням рани.

Після битви під Гальмгендом принц навідався до шпиталю, щоб поговорити з пораненими. Там він провів кілька годин, побалакавши з кожним солдатом, зачарувавши медсестричок та піднісши всім настрій. Коли Ніколаї сів на краєчок Ісаакового ліжка, налив йому склянку води й навіть завдав собі клопоту піднести її до хлопцевих уст, щоб той зміг попити, того це так приголомшило, що довелося згадувати, як правильно ковтати.

Вони поговорили про Ісаакове дитинство, про його сестер, і хлопець мимохіть розповів принцові все про батька, який працював домашнім учителем у маєтку барона Вельчика. Ісаак роками не згадував про батькову смерть і не розповідав нікому, як після цієї трагедії змінилося його власне життя, як його родині довелося покинути баронів маєток і оселитися в орендованій крихітній кімнатці над кравецькою крамничкою, де його мати щосили намагалася прогодувати й одягнути Ісаака з сестрами, не відмовляючись від жодної роботи.

Принц похвалив Ісааків талант до іноземних мов і порадив розвивати його, адже хлопцеві доведеться покинути зону військових дій.

— Не певен, що моя родина зможе собі це дозволити, — присоромлено зізнався Ісаак. — Але я неодмінно про це поміркую, ваша величносте.

Він повернувся додому і, щойно одужавши, узявся за пошуки роботи. Минали місяці, хлопець хапався за будь-які пропозиції та чекав, поки тіло цілковито відновиться й він зможе повернутися на службу, де отримуватиме платню, якої так розпачливо потребувала його родина. Аж якось, повернувшись одного вечора з роботи, Ісаак побачив, що матір чекає на нього з листом. Він цілий день розкидав гній і, отримавши за це цілих шість яєць, обережно ніс їх додому, загорнувши в сорочку. Побачивши на листі в материній руці печатку з блакитного сургучу з принцовим подвійним орлом, хлопець мало не впустив заробіток на підлогу.

Любий Ісааку!

З приємністю дізнався, що ми обидва успішно пережили моє командування. Якщо ти погодишся попрощатися зі своїм селом і вирушити в непросту подорож до Ос Альти, на тебе тут чекатиме служба в королівській варті у Ґранд-Палаці. Тобі доведеться чимало стояти, виструнчившись, приховувати нудьгу під час наймарудніших церемоній, які лише можна уявити, відчиняти двері та пильнувати, щоб ґудзики завжди блищали, тож я не звинувачуватиму тебе, якщо ти віддаси перевагу якомусь іншому заняттю. Та якщо тобі вистачить відваги зустрітися віч-на-віч з такими страхіттями, мої домашні вчителі залюбки навчать тебе будь-яких мов на твій вибір. Сподіваюся, ти обереш шуанську, керчинську та земені, адже вони найбільше стануть у пригоді принцу чи королю, проте ніхто не заборонятиме тобі розважатися каельською поезією. Якось я теж із нею познайомився, і в мене досі болить живіт.

Із найщирішими вітаннями Ніколаї Ланцов, Великий герцог Удови, Принц Равки і т. д.

Ісаакова мати й сестри зібралися навколо, щоб погладити вишуканий цупкий папір і торкнутися пальцями малюнка на сургучевій печатці. Мама розплакалася через те, що син покине її, та заразом через принцову щедру ласку. Охороняти Палац зазвичай брали героїв війни або синів небагатих шляхтичів.

А от Ісаак до кінця тижня латав дірки в даху, котрий відмовився ремонтувати власник кімнатки, а впоравшись, поцілував матір і сестричок та пообіцяв писати їм, щойно випаде хвилинка. Хлопець узув армійські черевики, одягнув штопане-перештопане пальто й вирушив до столиці.

Він насолоджувався роботою в Палаці, спокоєм Ос Альти, що чекав на нього після безладу війни та домашніх митарств, а після служби із задоволенням вивчав мови. Грошей, які Ісаак щомісяця надсилав додому, вистачило, щоб його родина змогла переїхати до затишної хатинки з достатньо великим для вирощування овочів садком і вікном на північній стіні, біля якого мама могла шити, насолоджуючись сонячним світлом.

Йому не завжди було легко. Ісаак у житті не бачив нічого, крім свого маленького містечка й військової рутини, тож тепер не знав, що його більше лякає: прикрашені золотою філігранню тарілки, обвішані коштовностями панянки чи самий лише вигляд солдатів Другої армії, котрі розгулювали навколо в червоних, синіх і багряних кефтах. Однак хлопець потихеньку знайшов своє місце й підлаштувався під темп і вимоги життя в Палаці. Коли Дарклінґ спробував захопити трон, Ісаак зі зброєю в руках захищав рід Ланцових. А коли принц Ніколаї став королем, хлопець, виструнчившись, стояв у відбудованій капличці й щиросердно пишався, спостерігаючи за коронацією.

Життя тривало. Ісаак вільно опанував шуанську, земені, керчинську й сулійську. Він отримував додаткову платню, працюючи королівським перекладачем і, попри застереження Ніколаї, полюбив найрізноманітнішу поезію.

А тоді він несподівано знадобився. Ісаак саме стояв на варті біля входу до південного крила, коли його розшукала Тамар Кір-Батаар. Хлопець знітився і неабияк налякався. Тріумвірат Гриші не щодня викликає когось до себе; утім, довідавшись, що Зоя Назяленскі ще не повернулася з поїздки разом із королем, Ісаак відчув таке-сяке полегшення: принаймні генерал не кидатиме на нього свій убивчий, повний зневаги погляд. У чоловіків аж усе причандалля відсихало, досить лише було їй вигнути брову.

У Маленькому Палаці Ісаакові рідко доводилося бувати, а до Зали з золотим куполом він і носа ніколи не потикав, проте Тамар відчинила перед ним велетенські подвійні двері, прикрашені символом Тріумвірату — схрещеними стрілами, — і повела звивистими коридорами до невеличкої кімнатки зі стінами, завішаними вигадливими мапами Равки та світу.

Там уже зібралися Женя Сафіна, Давід Костюк і Толя, брат-близнюк Тамар, який мало не зачіпав головою стелю і з яким Ісаак час від часу обмінювався поетичними збірками. Хлопець із подивом побачив обох близнюків, зазвичай принаймні один із них залишався поряд із королем.

— Капітане Андрєєв, не хочете сісти? — запропонувала Женя Сафіна. На превеликий хлопців подив, вона пригостила його чаєм, поцікавилася здоров’ям і аж тоді повідомила звістку, що змінить усе його життя: — Король зник.

Почута історія була справді дивна, та Ісаак розумів, що йому повідомили лише найважливіше: король Ніколаї та генерал Назяленскі подорожували в супроводі Батаарів, аж раптом зникли посеред пісків Неморя. Близнюки влаштували ретельні пошуки, намагаючись не виказати себе, однак не знайшли жодного сліду.

— Ми навіть не знаємо, чи в небезпеці король та чи потрібно його рятувати, — підсумувала Женя. — Але можна не сумніватися: щойно наші вороги дізнаються про зникнення короля, вони неодмінно скористаються вразливістю держави. Конкретного спадкоємця равканського трону в нас немає, тож необхідно зберегти правителеву відсутність у таємниці, поки не повернемо короля чи не вигадаємо якоїсь стратегії.

— Авжеж, — пробурмотів Ісаак, уявляючи, яка паніка здійметься в народі.

Женя глибоко вдихнула.

— Але за два тижні до Ос Альти приїде сімнадцятеро принцес, представниць шляхетних родин і заможних панянок зі слугами й васалами; кожна з них сподіватиметься познайомитися з Ніколаї і стати королевою Равки. На жаль, для цього нам бракує монарха. І саме тому нам потрібен ти.

— Я?

— Ти зіграєш роль короля.

Ісаак усміхнувся, не знаючи, як іще реагувати на почуте. Жарту він не зрозумів, однак готовий був підіграти. Проте Женя Сафіна не відповіла йому усмішкою.

— Король власноруч розробив запасний план на той випадок, якщо його поранять чи… зроблять недієздатним, — м’яко пояснила дівчина. — Ми й гадки не мали, що його доведеться втілювати в життя так швидко й без жодної підготовки. Серед кандидатів був ти. Ви приблизно однакові на зріст. Ти знаєш багато мов. Я сподіваюся, що зможу перекроїти тебе й додати достатньої схожості з королем, щоб обдурити навіть вартових, які супроводжували його роками.

— Принаймні поки сидітимеш мовчки, — додав Толя.

— Точно, — погодилася Женя. — Зовнішня схожість із Ніколаї — це лише перше завдання. Говорити, як він, ходити, як він, та й усе решта… ну, це залежатиме від тебе.

— Я… ви ж не плануєте, що я вдаватиму із себе короля, — озвався Ісаак. Про таке годі було й думати. Повна нісенітниця.

— Плануємо, — відповів Толя, схрестивши на грудях кремезні руки. — Ще б пак.

— Але вибір нареченої, безумовно, можна відкласти. Якщо король збирається обрати королеву…

— Наречені можуть зачекати, — погодилася Тамар, — а от питання національної безпеки не можуть. Розвіддані повідомляють, що одна з вартових Тавґхараду готова перейти на наш бік. Можливо, це наша єдина можливість налагодити з нею контакт і дізнатися про розташування важливих військових об’єктів Шу Хана.

Тавґхарад. Дослівний переклад — «залізні кулаки», але Ісаак знав, що так називають елітних солдатів на варті та службі шуанської королівської родини. Якщо хтось із них наважився на зраду, в цінності інформації не слід було навіть сумніватися.

Тамар Кір-Батаар подивилася на хлопця суворим поглядом золотавих очей і нагадала:

— Ти потрібен країні.

Проте переконала його не вона, а Женя, яка додала своїм спотвореним шрамами ротом:

— І своєму королю.

Ісаак погодився. Звичайно, погодився. Це був його військовий обов’язок і найменше, чим він міг віддячити королю, який так багато зробив для нього і його родини.

Так усе й почалося: уроки етикету, уроки виправки, як правильно сидіти і стояти. Ісаак мусив удавати з себе не просто заможну і значущу людину — йому доведеться зіграти самого короля. І не просто короля, а юного короля, що став легендою. Ніколаї був цілковитою протилежністю Ісаака. Упевнений, рішучий, відкритий для цілого світу. А єдиним талантом Андрєєва була схильність до мов, та й вона тепер перетворилася на ваду, позаяк хлопець розмовляв шуанською краще за короля, а на земені мав ліпшу вимову.

Однак найдивовижнішим був час, проведений під куполом, коли хлопець пітнів у своєму одязі поряд із Женею Сафіною, дівчиною з одним бурштиновим оком і волоссям кольору надвечірнього сонця. Ісаак знав, що вона лише виконує свою роботу, та однаково гостро відчував, як Краяльниця дивиться на нього, не оминаючи своєю увагою, і навіть трошки закохався. Нерозумно було плекати до неї якісь почуття. Женя, вочевидь, кохала Давіда Костюка, геніального Творця, який часто мовчки сидів поряд із ними й читав стоси документів або шкрябав щось у велетенському записнику зі сторінками з міліметрового паперу. На жаль, Женина безсумнівна прихильність до непомітних чоловіків лише розпалювала Ісаакові почуття. Один зі шрамів ледь помітно відтягував донизу лівий кутик її рота, і хлопець неодноразово помічав, що мріє поцілувати його. Та Краяльниця вмить повертала вартового до реальності, боляче тицяючи пальцем у плече. «Сядь рівно, Ісааку, — наказувала вона. Або жалілася: — Ісааку, ти затуляєш мені світло».

Іноді, поки Женя працювала, хтось приходив, щоб почитати хлопцеві підручник керчинської історії або перевірити його знання торговельних шляхів. А подеколи члени Тріумвірату обговорювали стратегії, тож Ісаакові залишалося хіба сидіти там як статуя.

— Ми можемо потайки вивести його з Палацу тунелями, коли стемніє, — запропонувала Тамар, розмахуючи в повітрі однією зі своїх сокир, від чого Ісаак спітнів іще більше. — А зранку розіграємо королівське повернення з прощі. Облаштуємо все так, наче він заночував у графа Кіріґіна.

— А як ми пояснимо Зоїну відсутність? — поцікавився Толя.

Женя відступила на крок, оцінюючи свою роботу з Ісааковим підборіддям.

— Скажемо, що вона вирушила до Ос Керво. — Дівчина потерла очі й потягнулася до горнятка з чаєм. — Не розумію. Ніхто не може зникнути без жодного сліду.

— Ніколаї чудово вдається неможливе, — буркнув Толя.

— Може, йому просто знадобилася відпустка, — припустила Тамар.

Толя пирхнув.

— А може, він нарешті так остогиднув Зої, що вона закопала його під купкою піску.

Та Женя не засміялася.

— Чи, може, це справа Аппаратових рук і він знову взявся за підготовку державних переворотів.

— Якщо так, — озвався Давід, — незабаром він прийде по нас.

— Дякую, коханий. Це неабияк підбадьорює.

Сокира Тамар уповільнилася.

— Якби все це влаштував Аппарат, то, як на мене, він уже розголосив би на весь світ про зникнення короля.

— Хай там як, — підсумував Толя, — нам доведеться не підпускати його до Ісаака. Священник занадто кмітливий, щоб не помітити, що король… це не король.

Женя гупнулася на стілець, затуливши обличчя руками. Ісаак ще ніколи не бачив дівчину такою пригніченою, і в нього защеміло серце.

— Кого ми намагаємося надурити? Це не спрацює.

— Спрацює, — заспокоїла її Тамар. — Мусить.

— Його вже майже не відрізнити від короля, — підбадьорив Давід, розглядаючи Ісаакове обличчя. — Я б назвав його твоїм найкращим витвором.

Женя відмахнулася від компліменту.

— Річ же не лише в рисах. Ідеться про те, як Ніколаї їх оживляє, як кривить рота, як нахиляє голову. Можливо, нам удасться надурити гостей чи навіть когось із його оточення, але прислугу? Міністрів? Людей, котрі бачили його щодня, обідали з ним і танцювали? Забудьте про це. Безнадійна справа.

— Вибачте, — втрутився Ісаак.

Йому було боляче від самої думки, що він не виправдає сподівань своєї батьківщини, короля й цієї талановитої дівчини.

Женя сплеснула руками.

— Ось про що я кажу. Ніколаї ніколи не схилив би так голову і не перепросив би так щиро.

— Вибачте, — мимохіть повторив Ісаак і скривився.

— У нас немає іншого виходу, — нагадала Тамар. — Або наважимося й ризикнемо, або скасуємо вечірку, наражаючись на небезпеку викриття королівського зникнення.

— А якщо нас таки викриють? — запитав Толя.

— Навіть не знаю, в чому нас звинуватять, — замислився Давід. — Двійник короля вважається державним зрадником, якщо діяв в інтересах корони?

Ісаак проковтнув клубок, що застряг у горлі. Державна зрада. Він про таке навіть не думав.

— Ми власноруч даємо Аппаратові нагоду одним махом позбутися всього керівництва Гриші, — похмуро зауважила Тамар.

Женя зітхнула.

— Ісааку, я знаю, як ти стараєшся, але ми вимагаємо від тебе забагато. Ця ідея від самого початку божевільна.

Хлопцеві боляче було бачити, як ці мужні люди втрачають надію. Він пригадав, як Ніколаї Ланцов присів на краєчок його ліжка в шпиталі, подумав про мамину усмішку й пухкі щічки сестер, які бачив, коли востаннє гостював удома.

Він відкинувся на стільці, перекинувши руку через спинку, і кинув якомога пихатіше та легковажніше:

— Женю, любонько, накажи принести нам бренді. Я не в змозі думати про такі катастрофи на тверезу голову.

Усі витріщилися на нього.

Давід постукав вимащеним чорнилом пальцем по губах.

— Уже краще.

— Краще? — зойкнула Женя, радісно плескаючи в долоні. — Це було ідеально! Ану, ще раз.

Ісаак на мить запанікував, а тоді вигнув брову.

— Тепер ти віддаєш накази? Добре, я тим часом можу по-королівськи подрімати.

Тамар вишкірилася. Толя задоволено заулюлюкав. Женя нахилилася і смачно поцілувала Ісаака в щоку… а хлопець утнув те, чого ніколи б не зробив Ніколаї.

Він зашарівся.

17

Ніколаї

Скіф довелося покинути, і піски понесли Ніколаї, Зою та Юрія до велетенського Палацу; дюни ковзали під ногами так стрімко, що в короля стискався шлунок. Він завжди пишався своїм умінням легко пристосовуватися до всього нового, але одна річ — скористатися новою технологією, випробувати нове пальне чи навіть одягнути до вечері сорочку без камізельки, і геть інша — коли весь твій світогляд за кілька годин розпадається на шматки.

— Вигляд у тебе не дуже, юний королю, — гуркнув Юріс, знову перекинувшись на дракона.

— Це через незвичний транспорт. Не думаю, що ти збирався нести нас на спині.

Дракон пирхнув.

— Тільки якщо ти потім понесеш мене.

Наблизившись до Палацу впритул, Ніколаї задер голову, щоб роздивитися будівлю. Хлопцеві ще ніколи не випадало бачити такої велетенської споруди. Над самим лише проєктом цілій армії інженерів, певно, довелося гарувати чи не тисячу років, годі вже й говорити про будівництво. Палаци й вежі були зведені навколо трьох головних шпилів: із чорного каменю, блискучого бурштину і чогось схожого на кістку. Та щось із цим місцем було не так. Ніколаї не бачив ані натяку на те, що тут хтось живе: над Палацом не кружляли пташки, за численними вікнами не поворухнулася жодна тінь, ніхто не йшов незліченними мостами. Перед їхніми очима лежало ціле місто, але схоже воно було радше на гробницю.

— А тут більше нікого немає? — поцікавився хлопець.

— Нікого, — погодилася мінлива химера цілим хором баритонів, перемежованим ведмежим гарчанням. — Уже майже чотири сотні років.

«Чотири сотні років?» Ніколаї глипнув на Зою, але вона ширяла думками десь далеко, обхопивши правою рукою оголений лівий зап’ясток.

Піски здійнялися вище, і хлопець побачив між трьома шпилями прикрашену куполом будівлю, численні тераси, Палаци й водоспади стрімкого піску, що мерехтів у сірих надвечірніх сутінках.

Пройшовши під високою аркою, мандрівники опинилися в просторій круглій залі, стіни якої блищали слюдою. Замість піску під ногами з’явився камінь, а з підлоги випинався стіл, посеред якого викрашалася молочно-біла жеода3. Єлизавета жестом запропонувала гостям кам’яні стільці, що раптом з’явилися поряд.

— Боюся, ми не можемо пригостити вас їжею чи напоями, — попередила вона.

— Нам вистачить відповідей, — озвався Ніколаї.

Юрій уклякнув на кам’яній підлозі, схиливши голову й бурмочучи щось, вочевидь, церковно-равканською, позаяк Ніколаї розібрав лише окремі слова: обіцяне, передвістка, тьма.

— Прошу, припини, — звернулася до нього Єлизавета, і бджоли навколо її голови роздратовано задзижчали. — І сядь, будь ласка.

— Дай йому спокій. Він насолоджується самоприниженням, — кинув Юріс. Склав крила і влаштувався на підлозі подалі від ченця. — З чого почнемо?

— За традицією, розпочнімо з того, хто ви, в біса, такі?

— Мені здавалося, що це запитання вже закрите, юний королю.

— Так. Але Святі зазвичай помирають мученицькою смертю. А ви всі здаєтеся досить живими. Хіба що ми опинилися в загробному світі, але тоді виходить, що я недостатньо пишно вдягнувся. Або занадто пишно. Здається, це залежить від конкретних уявлень про рай.

— Він завжди так багато базікає? — поцікавився в Зої Юріс, але дівчина не відповіла, прикипівши поглядом до безмежного блідого неба над ними.

— Усі ми колись померли, а потім переродилися, — пояснила Єлизавета. — Але не всі у звичній подобі. Можете називати нас як вам заманеться: гриші, Святі…

— Мощі, — додав Юріс.

Єлизавета стиснула губи.

— Цей термін мені анітрохи не подобається.

Юрій несамовито схлипнув.

— Усе, як було обіцяно, — забелькотів він. — Усе, на що мене вчили уповати…

Свята підбадьорливо обійняла хлопця за плечі лозою замість руки.

— Досить уже, — люб’язно озвалася вона. — Тепер ти тут і мусиш заспокоїтись.

Юрій схопив лозу, занурився обличчям у листя й заридав. Ось такий видатний учений.

— Де саме ми опинилися? — поцікавився Ніколаї.

— У Тіньовій Зморшці, — повідомив один із ротів химери, котра назвалася Григорієм. Сан-Григорієм. Якщо Ланцов не помилявся, його розірвали на шматки ведмеді, однак це ніяк не пояснювало теперішнього вигляду Святого. — В одній з її версій. Тій, яку нам не вдається покинути.

— Яке це має значення? — відсторонено озвалася Зоя. — Для чого ви нас сюди притягли? Що вам потрібно?

Юріс перевів на неї погляд своїх очиць, хвіст зі скреготом зазміївся підлогою.

— Подивіться-но, як засмутилася відьмочка. Немов розуміє, що саме втратила чи що ось-ось отримає.

Ніколаї гадав, що Зоїні очі спалахнуть вогнем, та вона й далі так само безмовно витріщалася в небеса. Бачити її такою, позбавленою дратівливої небезпечної енергії, що завжди підживлювала дівчину, було значно болючіше за всі химерні видовища, що трапилися їм сьогодні. Що з нею сталося? Невже підсилювач був для неї таким важливим? Вона й без нього залишається сильною. Зоя не втратить сили навіть зі зв’язаними за спиною руками й прив’язаними до ніг свинцевими ядрами.

— Я залюбки притягла б вас куди-інде, юна Зоє, — відгукнулася Єлизавета. — Ми володіли силою ще до того, як люди вперше прошепотіли слово «гриша», коли все надзвичайне називалося дивом і чарами. Ми прожили такі довгі життя, що історія Равки порівняно з ними здається нікчемною. Але це місце, ця конкретна місцина в Зморшці завжди була священною, благословенною землею, де наша сила квітнула вповні й ми встановлювали найміцніший зв’язок із серцем світу. Тут усе було можливим. І тут нас ув’язнили, коли Дарклінґ створив Зморшку.

— Що? — перепитала Зоя, в її очах нарешті спалахнула іскорка зацікавлення.

— Ми переплетені з матерією світу міцніше за будь-якого гришу, а час і використання сили тільки посилюють цей зв’язок. Коли Дарклінґ спотворив природний світовий лад, нас притягнуло сюди, а коли не вдався його експеримент із мєрзостю, ми застрягли в Зморшці, як у пастці.

— Покинути це місце ми не в змозі, — додав Григорій. — І набувати фізичної форми ми можемо тільки тут.

— Фізичної форми, — презирливо вишкірився Юріс, гупнувши хвостом. — Ми не їмо. Ми не спимо. Я вже й забув, як пітніти, відчувати голод чи бачити сни. Я б ліве крило дав на відсіч, аби лише почути, як бурчить у мене в шлунку, знову скуштувати вина або подзюрити з вікна.

— Хіба ти мусиш бути таким грубим? — втомлено проскімлила Єлизавета.

— Мушу, — радісно озвався Юріс. — Єдина моя розвага — докучати тобі.

Григорій прибрав вигляду якогось велетня з трьома ведмежими головами і двома парами рук.

— Ми страждали в цих вічних сутінках, сподіваючись, що покинемо чистилище після Дарклінґової смерті. Ворогів у нього було чимало, тож ми вірили, що протягне він недовго. Але негідник жив і жив.

— Жив і жив, — буркнув Юріс.

— Він пережив усіх і став майже так само могутнім, як ми, — повів далі Григорій.

Дракон пирхнув:

— Ти йому лестиш.

— Ну гаразд, як ми в юності, — пояснила Єлизавета. — І ось нарешті Зморшку знищили, а Дарклінґа вбили. Однак наші кайдани не зникли. Ми залишилися в’язнями, адже Дарклінґова сила й надалі живе. У тобі.

Ніколаї вигнув брови.

— Отже, я неодмінно мушу померти. Усе це дуже цивілізовано, та, якщо ви збиралися вбити мене, чому не зробили цього в бою?

Юріс знову пирхнув, видувши велетенськими ніздрями бовдурики диму.

— Хіба ж це бій?

— Ну то чому ви не вбили мене під час тієї чудової коктейльної вечірки, коли ганялися за нами й намагалися підпалити мені волосся?

— Ми не можемо вбити тебе, юний королю. По-перше, ми розуміємо, який безлад здійметься у твоїй країні, а безглузді жертви нам більше не потрібні. До того ж Дарклінґова сила може прекрасно пережити твою смерть. Ні, нам слід випалити з тебе прокляття.

— Обізбая, — втрутився Ніколаї. — Обряд Спалення Терну.

Єлизавета кивнула.

— Отже, тобі відомо про древній ритуал.

— То, виходить, це правда, — зойкнув Юрій. — Усе це правда. Тут був терновий ліс, куди прийшли члени першої Духовної варти.

— Вітаю, Юрію, — звернувся до нього король. — Схоже, тобі таки вдасться влаштувати для мене жертовне вогнище.

— Жертовне вогнище? — перепитав Григорій.

— Нам не знадобиться жодного жертовного вогнища, — заспокоїла Єлизавета. — Терновий ліс старший за нас усіх, давніший за древні чари. З його деревини виготовили перші вівтарі та звели стіни Маленького Палацу. Я можу знову виростити цей ліс із коріння, що ховається під Зморшкою, щоб розпочати обряд, проте викликати чудовисько зсередини і знищити його можеш тільки ти.

— То всі дива створені вами, — збагнула Зоя. — Міст, троянди, землетрус, статуї, що мироточать кров’ю, чорний диск — ви зробили все це, щоб привабити нас сюди.

— Ера Святих, — проголосив Юрій. — Як і було обіцяно.

Єлизаветина лоза стиснула чернече плече трохи міцніше.

— Наша сила досі сягає за межі Зморшки, проте діє лише там, де в нас вірять.

— Гришинська сила не залежить від віри, — розгнівано кинула Зоя.

— Ти в цьому впевнена, відьмочко? — перепитав Юріс.

Назяленскі, не змигнувши оком, подивилася простісінько на дракона, і Ніколаї здогадався, що дівчина вже вигадала тисячі жорстоких покарань для тварюки. Він відчув неабияке полегшення, адже в Зоїних очах знову засяяла обіцянка відплати. Проте зараз він не міг дозволити собі просторікувати про принципи гришинської сили.

— Ти кажеш, що я маю самотужки викликати чудовисько, але та штука всередині мене не слухається наказів.

— Тоді слід видресирувати її, — підказав Юріс.

Єлизавета плеснула в долоні, і на її зап’ястках, обплітаючи пальці, розквітли троянди.

— Шипи виростуть і протнуть твоє тіло. Якщо не переможеш тінь, що причаїлася в тобі, вони спалять тебе зсередини.

Зрештою, це трохи нагадувало смерть Сан-Фелікса на яблуневих палях.

І думка про жертовне вогнище раптом здалася не такою аж поганою.

— Дякувати всім Святим, що я не боюся лоскоту.

— А які в нього шанси вижити? — запитала Зоя.

Троянди забуяли й на Єлизаветиних плечах.

— Як уже сказав Юріс, нам не хочеться дестабілізувати ситуацію в Равці.

— Це не відповідь.

— Обряд… ризикований, — зізналася Свята. — Ми можемо підготувати тебе до ритуалу, але не можемо обіцяти, що ти залишишся неушкодженим.

— Та й узагалі живим, — додав Юріс.

Єлизавета зітхнула.

— Обов’язково описувати найпохмуріші варіанти?

— Краще, якщо вони знатимуть усе наперед.

Ніколаї посовався на кам’яному стільці, який зробили, не замислюючись про зручність.

— А що станеться після того, як ви настромите мене на рожен і підсмажите, а я переможу своїх демонів?

— Ми викоренимо Дарлінґову силу раз і назавжди. Кордони Неморя падуть. До Зморшки повернеться життя, а ми звільнимося.

— І як скористаєтеся свободою? — поцікавилася Зоя. Це було доречне запитання. Вона оплакувала свій підсилювач, та однаково завжди залишалася генералом. Можливо, Ніколаї так розпачливо мріяв про зцілення, що не міг мислити як король. А от силу, яку їм довелося побачити, напевно, слід стримувати.

— А ти цього не знаєш, відьмочко? — озвався запитанням на запитання Юріс. — Могутня сила завжди має свою ціну.

Єлизавета коротко кивнула.

— Попрощавшись зі Зморшкою, ми знову станемо смертними.

— Смертними? — перепитала дівчина.

— Відмовцями, як ти їх називаєш. Ми більше не володітимемо гришинською силою. Станемо звичайними людьми, котрі проживуть коротеньке життя й назавжди помруть.

Зоя примружилася.

— І чому ж ви готові відмовитися від такої сили?

— Не думай, що цей вибір був для нас легким, — відповіла Єлизавета з гіркотою в голосі. — Ми сперечалися про це сотнями років. Але далі так тривати не може. І за звільнення з цього животіння всесвіт назначив свою ціну.

— Однієї вічності нам вистачить, — погодився Юріс. — Мені хочеться ще раз пройтися землею. Повернутися на рідні береги. Можливо, знову закохатися. Я хочу поплавати в морі й поніжитись на сонечку. Хочу постарішати, померти й опинитися у засвітах, де ще не бував.

— Ти мусиш зрозуміти, — звернувся до короля Григорій. — Ми ризикуємо не лише твоїм життям, а й твоєю країною. Якщо зазнаємо невдачі, якщо ти не переживеш обряду, матерія світу може знову порватися і це проклятуще місце вийде з берегів.

— Утім, статися це може незалежно від обряду, — нагадала Єлизавета. — Усе навколо пов’язано зі створенням у серці світу. Сила всередині тебе зростає, і неможливо передбачити, яку ланцюгову реакцію вона спричинить.

— Ви захочете порадитися, — із розумінням озвався Григорій. — Але ухвалити рішення доведеться швидко. Мєрзость непередбачувана, а чудовисько в тобі щодня міцнішає.

— Нам не потрібно радитися, — оголосив Ніколаї. Вони свої відповіді дістали, а часу бракувало. — Коли розпочнемо?

3 Округле або овальне мінеральне утворення.

18

Ніна

Тієї ночі Ніна не спала, прислухаючись, як глибшає й стає спокійним дихання Леоні. Сон накочував хвилями, але вона заплітала в темряві волосся й чекала, сподіваючись, що крізь вузьке віконечко над ліжком до неї долинуть звуки. Так і сталося: щойно вибило північ, дівчина почула приглушені голоси: хтось завантажував бричку. Ніна звелася навшпиньки й побачила освітлену ліхтарями пральню і Джерельниць, які носили щось схоже на одяг, загорнутий у папір і перев’язаний шворками.

Вона поспіхом кинулася до монастирської їдальні; це місце жило за суворим розкладом, тож Ханна могла розраховувати, що о певній порі там нікого не буде. Якщо нещасна послушниця шукала безпечну місцину, де можна було б заховати одяг, неодмінно опинилася б тут. Ніна опустилася на коліна й порачкувала вздовж коридору, ледь чутно постукуючи кісточками по кахлях. Вона вже майже втратила надію, аж раптом один удар пролунав порожнистим «гуп». Порожнина!

Підчепивши кахлю пальцями, дівчина потягнула її вгору. Черевики, військові штани, два кашкети, пояс із кобурою та — дякувати Святим — довгий блакитний сарафан і біла блузка. Ніна витягнула їх із купи одягу, заколола розтріпані коси в корону і прослизнула до кухні, де після тривалих пошуків виявила під бляшанкою з борошном ключ. Поки вона відчинила двері й опинилася на вулиці, Джерельниці вже лаштувалися в дорогу й саме зачиняли дверцята бричок.

Ніна знала, куди вони рушили, тож не завдавала собі клопоту вибиратися на дорогу, а зрізала шлях через лісочок у напрямку старої фортеці. А ще вона знала, що поводиться легковажно. Їй слід було поділитися своїми планами з Адріком і Леоні. Слід було зачекати й ще трохи розвідати ситуацію. Але стан речей був такий: довго залишатися в Ґефвалле, не викликаючи підозр, їм не вдасться. Джерельницям щомиті можуть закрити вхід до фортеці. До того ж, якщо бути чесною із собою, Ніні необхідно було діяти. Вона мусила дізнатися, чому голоси привели її до цього місця і що саме сталося на пагорбі. Небіжчиці не розмовляли з Адріком чи Леоні. Вони зверталися до Ніни, і вона збиралася відповісти.

Прокладаючи собі шлях між дерев швидким кроком, Ніна орієнтувалася на віддалені вогні фабрики. Попри смуток і злість, із якими вона приїхала до Фієрди, дівчина визнавала, що подорожувати цією країною їй подобається. Їй до душі було спостерігати за щоденними справами фієрданців, нагадуючи собі, що це звичайні люди, а не чудовиська, що більшість із них мріє про заможне й мирне життя, смачну їжу й тепле ліжко на ніч. Та водночас дівчина не забувала про їхні забобони, що ці люди досі вірили, наче гришників слід спалювати на вогнищі. А про те, на що здатна фієрданська влада, про страждання, яких їй довелося зазнати в лабетах дрюскелле, про голод у корабельному трюмі, про жахіття камер у Льодовому Дворі, де ув’язнювали гришників, а Ярл Брум намагався перетворити таких, як вона, на зброю проти себе самих, Ніна ніколи не змогла б забути.

Вона опинилася біля скель, із яких видно було головний вхід, саме вчасно, щоб побачити, як під’їхала монастирська бричка й відчинилися ворота. Поспіхом кинулася вниз пагорбом, ковзаючи на підборах і мало не втрачаючи рівновагу. Тіло, яким наділила її Женя, досі здавалося чужим, а вправно скрадатися Ніна не вміла ніколи.

Рухаючись у затінку дерев, що росли обабіч дороги, вона побачила, як увійшла у двері остання Джерельниця з одягом у клунку. Тільки тоді наважилася вийти на дорогу й кинулася назирці, важко хекаючи.

— Перепрошую, — сказала Ніна. — Я відстала від решти.

— Це твої проблеми, — зверхньо кинув вартовий. — Знаєш, які ці двері важкі? Можеш почекати на своїх посестер на вулиці.

— Але… але… ви не розумієте… мені довелося… мені довелося справити потребу, — зі стражданням у голосі забурмотіла дівчина.

— Що справити?

— Мені приспіло… справити природну потребу. — Обличчя вартового вмить стало хворобливим. Нехай благословенні будуть фієрданці зі своїм неоковирним святенництвом. — Мені потрібно було помочитися. — Ніна помовчала. — У кущах.

— Це… мене не стосується, — пролопотів вартовий.

Дівчина видушила із себе сльози.

— Але я мушу пройти-и-и, — заревіла вона. — Бо вони розлютя-а-а-аться.

— Ой, заради Джела милосердного, припини плакати!

— Мені та-а-а-ак прикро, — шмигнула носом Ніна. — Я просто не хочу, щоб на мене знову нагри-и-и-имали.

— Заходь, заходь хутчіше! — здався вартовий, поспіхом відмикаючи засуви й відчиняючи двері, щоб пустити її всередину. — Тільки припини!

— Дякую вам, дякую, — забелькотіла Ніна, кланяючись і схлипуючи, аж поки двері за нею не зачинилися. Потім витерла носа й роззирнулася. На фабриці, уже закритій на ніч, панувала тиша. Дівчина знала, що десь тут чоловіки грають у карти або вкладаються спати. А інші залишаються на варті.

Ніна похапцем увійшла до арки, що вела до просторого цеху, напхом напханого велетенськими машинеріями, мовчки закляклими у водянистому місячному світлі, яке лилося крізь вікна. У сусідньому приміщенні стояли величезні баки, але здогадатися, що всередині, було неможливо. Дівчина торкнулася стінки одного з них. Досі тепла. Може, тут плавлять метал? Чи змішують фарби?

Відповідь чекала на неї в наступному приміщенні: довжелезні охайні ряди приземкуватих, за формою схожих на кулі циліндрів, завбільшки з гарбуз — це вишикувалися набої для танків. Невже тут справді просто-таки виготовляють боєприпаси? А отрута в річці — ядучі відходи виробництва? Чому ж тоді її немов блискавкою розітнуло від вовчого укусу? Щось тут не збігалося.

Ніна непевна була, що робити далі. Тепер, коли вона опинилася всередині, фабрика здавалася значно більшою. Дівчина пожалкувала, що не має шпигунського таланту, як у Інеж, і не вміє вигадувати хитромудрих планів, як Каз; схоже, хист у неї був такий самий, як у Джаспера: вправно доходити хибних рішень. Вона знала, що східне крило несправне й порожнє, отже, Джерельниці, ймовірно, попрямували до західного, де билося серце фортеці: там солдати їли, спали й тренувалися після роботи. Якби вона була Інеж, то могла б видряпатися на карниз і достоту дізналася б багато цікавого. Але вона не була худорлявою нечутною тінню, що чудово давала собі раду з ножами.

Ще не запізно було повернутися. Вона впевнилася, що це просто фабрика з виготовлення боєприпасів, стратегічна ціль для равканських бомбардувальників у воєнні часи. Проте голоси в голові не стихали й не хотіли відпускати її. Ніна заплющила очі й прислухалась, дозволяючи шепоту повести себе праворуч, до темної тиші закинутого східного крила.

Кожна клітина її тіла кричала, що, скрадаючись коридором, вона просто марнує час. Це крило було безлюдне. У сутінках Ніна не бачила в його вікнах жодної лампи, а дах у дальньому кутку провалився під вагою снігу чи часу, і ніхто не брався за його ремонт. Та голоси кликали дівчину далі. «Ближче», — шепотіли вони, молоді та старі. Тепер голоси лунали інакше: чіткіше, гучніше, і кожне слово аж вібрувало від згадки про їхній біль.

Темрява була хоч в око стрель, і Ніні доводилося триматися попід стінами, торкаючись пальцями шорсткої цегли та сподіваючись, що вона не перечепиться через якусь покинуту деталь і не впаде крижем. Дівчина подумала про зруйнований дах. Може, на фабриці сталася якась аварія і це крило довелося покинути? Може, вона відчувала могили тих, хто в ній загинув? Невже на горі поховали жінок, які тут працювали? Якщо так, то їй не вдасться знайти нічого, крім прадавнього смутку.

Аж раптом Ніна щось почула — тоненький жалібний плач, від якого волосся на руках ставало дибки. Вона не одразу зрозуміла, чи лунає він у неї в голові, чи звідкись із глибин східного крила. Дівчина занадто добре зналася з небіжчиками, щоб вірити в привидів.

«Хіба не байдуже, де він лунає?» — подумала вона, і серце несамовито загупало. Звідки у зруйнованому крилі старої фабрики взятися малюку? Ніна змусила себе рушити далі вздовж стіни, прислухаючись і не зважаючи на власне уривчасте дихання.