Марсіанська хроніка
Рей Дуглас Бредбері
Cover
Title
Рей Бредбері
МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА
No title
СІЧЕНЬ 1999. РАКЕТНЕ ЛІТО
ЛЮТИЙ 1999. ІЛЛА
СЕРПЕНЬ 1999. ЛІТНЯ НІЧ
СЕРПЕНЬ 1999. ГОСТІ 3 ЗЕМЛІ
БЕРЕЗЕНЬ 2000. ПЛАТНИК ПОДАТКІВ
КВІТЕНЬ 2000. ТРЕТЯ ЕКСПЕДИЦІЯ
ЧЕРВЕНЬ 2001. «НЕ ПЛЕСНУТЬ ВЕСЛА В СИНІЙ ТИШІ!..»
СЕРПЕНЬ 2001. ПОСЕЛЕНЦІ
ГРУДЕНЬ 2001. ЗЕЛЕНИЙ РАНОК
ЛЮТИЙ 2002. САРАНА
СЕРПЕНЬ 2002. НІЧНА ЗУСТРІЧ
ЖОВТЕНЬ 2002. БЕРЕГ
ЛЮТИЙ 2003. ІНТЕРМЕДІЯ
КВІТЕНЬ 2003. МУЗИКИ
ЧЕРВЕНЬ 2003. ДОРОГОЮ ВГОРУ, В ВИСОЧІНЬ
2004–2005. ЯК ДАВАЛИ НАЗВИ
КВІТЕНЬ 2005. АШЕР II
ЛИСТОПАД 2005. КРАМНИЦЯ ДОРОЖНІХ РЕЧЕЙ
ЛИСТОПАД 2005. МЕРТВИЙ СЕЗОН
ЛИСТОПАД 2005. СПОСТЕРІГАЧІ
ГРУДЕНЬ 2006. МОВЧАЗНІ МІСТА
КВІТЕНЬ 2026. ДОВГІ РОКИ
СЕРПЕНЬ 2026. ДОЩІ ВИПАДАЮТЬ
ЖОВТЕНЬ 2026. ПІКНІК, ЩО ТРИВАТИМЕ МІЛЬЙОН РОКІВ
АМЕРИКАНСЬКА НАУКОВА ФАНТАСТИКА І «МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА» РЕЯ БРЕДБЕРІ
Note_n_1
Note_n_2
Note_n_3
Note_n_4
Note_n_5
Note_n_6
Note_n_8
Note_n_9
Note_n_10
Note_n_11
Note_n_12
Note_n_13
Note_n_14
Note_n_15
Note_n_16
Note_n_17

Рей Дуглас Бредбері Марсіанська хроніка

Перекладено за виданням:

The Martian Chronicles by Ray Bradbury

Doubleday and company inc.

Garden city, N.Y. 1958

«Добре, коли людина знову знаходить у собі здатність дивуватися, — сказав один філософ. — А з початком космічних подорожей усі ми стали дітьми».

Хвилину тому в Огайо стояла зима. Двері в будинках були щільно причинені, і ніхто не насмілився б відчинити густо помережані морозом вікна. Зима була справжня: з усіх дахів звисали бурульки, на сніговій гірці галасувала дітвора, а навантажені покупками домашні господарки, кутаючись у свої шуби, незграбно, наче ведмеді, брели тротуарами, що взялися кригою.

І враз тепла хвиля прокотилася над містечком. Не хвиля — море гарячого повітря ринуло на місто і вмить залило все навкруги. Здавалося, хтось одчинив двері велетенської пекарні. Літня спека огорнула і чепурні котеджі, і голі садки, і малих лижників. Крижані бурульки танули на очах. Люди розчиняли навстіж вікна. Діти метушилися, скидаючи свої пальта. Домашні господарки тут-таки, на вулиці, знімали шуби. Сніг розтав за кілька хвилин, і на газонах визирнула прим’ята торішня трава.

Ракетне літо. Ці слова переходили з уст в уста. Ракетне літо. Воно прилетіло в містечко, наче вітер пустелі, і своїм палючим диханням розтопило на шибках химерні зимові візерунки. Діти покидали лижі й санки. З холодних хмар сіявся сніг, але на землю він падав гарячим дощем.

Ракетне літо. Люди поглядали з-під критих ґанків на червоне від заграви небо.

Ракета лежала на космодромі, вивергаючи рожеві хмари вогняного диму. Це ракета перетворила зиму на літо гарячим подихом своїх потужних двигунів. Ракеті були підвладні пори року, і в Огайо на короткий час запанувало літо.

Їхній дім з кришталевими колонами стояв на березі порожнього марсіанського моря. Щоранку Ілла К зривала золотаві плоди, які росли просто на кришталевих стінах, а потім починала прибирати в кімнатах, розсипаючи жменями магнітний порошок. Цей порошок збирав увесь пил та бруд і, наче дим, зникав за вікном, розвіяний гарячим марсіанським вітром.

Удень, коли стародавнє море дихало спокоєм і в садку стихав шелест виноградних лоз, коли завмирало в полуденній тиші далеке марсіанське місто, господар будинку К сидів у себе в кімнаті і читав металеві книги з опуклими ієрогліфами. Він водив рукою по сторінці, немов грав на арфі, а з книги линув голос. Тихий голос далекої старовини співав повість тих часів, коли море билося в берег хвилями червоної пари, коли стародавні люди вели у бій хмари металевих комах і загони смертоносних електричних павуків.

Уже двадцять років подружжя К жило біля мертвого моря. А цей будинок, що, ніби соняшник, повертався фасадом до сонця, цілих десять століть давав притулок їхньому роду.

І він, і вона були ще не старі. Як у всіх марсіан, у них була брунатна шкіра і схожі на золоті монети очі. Голос тихий, співучий.

Ще недавно вони знаходили відраду в своїх улюблених заняттях: малювали вогняні картини, тішилися довгими розмовами, що тривали аж до світанку в кімнаті для бесід під портретами, які світилися блакитним фосфоричним сяйвом, а коли достигав виноград, вони плавали в каналах, наповнених зеленим вином.

Та нараз щастя покинуло їх.

Цього ранку Ілла К стояла між колонами і слухала розпечену пустелю, яка, мов безкрає море, сягала далекого обрію.

Вона знала: щось має трапитись.

І вона чекала.

Ілла вдивлялась у блакитне небо Марса, немов сподіваючись, що воно от-от пожолобиться в потугах і викине на пісок пустелі якесь блискуче диво.

Але нічого не сталося.

Стомлена чеканням, вона пішла до дверей. Дрібненький дощик падав з вершечків колон, охолоджуючи повітря. На мить хмара вологи огорнула її, і