Житія Святих - Січень [Данило Туптало] (fb2) читать онлайн

Місяця січня в 1-й день

Слово на Обрізання Господнє

Господь наш Ісус Христос, коли сповнилося вісім днів від Різдва Його, захотів перетерпіти обрізання: і щоб виконати закон — "не прийшов, каже, зруйнувати Закон, але виконати" говорить таке: "Восьмидневне [обрізання] законоположилося, восьмим днем майбутній восьмий вік назнаменовуючи".

Знати й те належить, що обрізання у Старому Завіті встановлено було як образ хрещення й очищення гріха прабатьківського, хоч і не очищається він зовсім обрізанням аж довільного пролиття Христової крови за нас і страстей, бо лише прообразом очищення справжнього було обрізання, а не самим справжнім очищенням, що його здійснив Господь наш, взявши гріх зсередини і прибивши його на хресті, а замість старозавітного обрізання новоблагодатне узаконив з води і Духа хрещення. І було тоді обрізання наче карою за первородний гріх і знаменням того, що немовля, яке обрізається, серед беззаконних зачате, за словом Давида: "І в гріхах родила його мати його, через що рана залишається на тілі дитини" — до якого гріха не є причетний, за той візьму біль обрізання. Захотів же прийняти обрізання, починаючи страждати за нас і куштуючи тої чаші, яку мав до кінця випити, сказавши на хресті: "Здійснилося". Проливає краплі крови з крайньої плоті, поки з усього тіла вона потоками точитися буде. Немовлям терпіти починає і страждань навчається, щоб, коли буде дорослим мужем, легше перетерпіти найлютіші страсті, — з юности-бо до мужніх подвигів звикати треба. Життя людське, трудів сповнене, є наче день, маючи свій ранок — народження і смерть — вечір. Зранку-бо, з пелюшок, чоловік обожествлений — Христос — виходить на працю Свою, на труди, в трудах з юности. І на працю Свою до вечора того, коли сонце змеркне і пітьма буде по всій землі до години дев'ятої. Промовляє до юдеїв: "Отець мій дотепер працює, і Я працюю". Що ж Господь наш робить? — Спасіння наше. Спасіння вчинив посеред землі. Щоб досконало ж те зробити, зранку, з юности взявся за діла, починаючи терпіти біль тілесний, разом і серцем за нами, як за дітьми, боліючи, допоки вобразиться у нас сам Він, Христос. Зранку кров'ю починає сіяти, щоб до вечора зібрати викуплення нашого плід прекрасний.

Наречено було в обрізанні божественному немовляті ім'я Ісус, яке приніс із Небес Архангел Гавриїл у той час, коли благовістив про зачаття Його Пречистій Діві Марії, перш ніж зачався в лоні, тобто навіть перед тим, як погодилася Пресвята Діва зі словами Благовісниковими, перед тим, як сказала: "Я Раба Господня, хай буде мені за словом Твоїм". Це Ісусове ім'я є зброєю сильною на супостатів. Як же говорить святий : "Завжди Ісусовим іменем бий ратників, міцнішої-бо від цієї зброї не знайдеш ні на Небесах, ні на землі". Це найдорожче ім'я Ісус — яке солодке серцю, що любить Христа Ісуса, яке жадане для того, хто шукає Його! Ісус-бо є весь бажанням, весь насолодою. Це пресвяте Ім'я Ісус — яке любе рабові і в'язневі Ісусовому, що в любові Його полонений! У помислах Ісус, на язиці . Ісус-бо для того, хто приєднується до Нього, є просвітленням розуму, красою душі, здоров'ям тіла, веселістю серця, помічником у скорботах, радістю в печалях, зціленням у хворобі, у всіх бідах розрадою, і на спасіння надією, і сам Він для того, хто любить Його, віддача і винагорода.

Було написане колись невимовне Ім'я Боже [Єронім розповідає] на дощечці золотій, що її носив на голові верховний архиєрей. Того спробувавши, пророк вигукує: "Полюблю Тебе, Господи, міцносте моя". Його спробувавши, святий  Ні смерть, ні життя. Така сильна, як смерть, любов. Такої посудини та насолода потребує, у такій . Цілуємо ж Тебе з любов'ю, о найсолодше Ім'я Ісусове, поклоняємося ревно Пресвятому імені Твоєму, о Пресолодкий і Всещедрий Ісусе. Хвалимо превелике Ім'я Твоє, Ісусе Спасе, припадаємо до пролитої в обрізанні крови, немовлятко смиренне і Господи досконалий. Молимо ж превелику Твою благість, задля Пресвятого імени Твого, і задля тої найдорожчої Твоєї пролитої Крови, ще ж і задля Пренепорочної Матері, що нетлінно Тебе породила, пролий на нас багату свою милість. Насолоди серце наше самим Собою, Ісусе. Захисти й огороди нас всюди Ім'ям Своїм, Ісусе, ознаменуй і постав печать на нас, рабів Твоїх, тим іменем, Ісусе, щоб і в майбутньому віці Твоїми ми виявилися і з ангелами Пречесне і прегарне Ім'я Твоє, Ісусе, славили й оспівували навіки. Амінь.

У той самий день житіє святого отця нашого Василія Великого, архієпископа Кесарії Кападокійської

Серед єреїв найкращий, серед учителів премудрий і серед усіх святих великий угодник Божий Василій батьківщиною мав Кападокію, батька також ім'ям Василій, матір же Емілію. Народився у роки Великого Констянтина, при кінці його царювання. У сім років батьки віддали його на книжне навчання, і в ньому робив успіхи швидко завдяки гостроті розуму свого — за п'ять років філософію осягнув. Тоді залишив свою батьківщину, пішов в Атени, які були тоді матір'ю всієї еллінської премудрости, де ж віддав себе одному славному учителеві на ім'я Євнул Софіста. Була ж між Василієм та Григорієм любов велика й нерозлучна: бачили-бо один одного благочесним, і покірним, і цнотливим, і через те перебували один з одним у такій любові, ніби одна була в них душа у двох тілах.

Турбувався немало Василій про те, щоб пізнати божественної премудрости таїнства. Поклав-бо в серці своєму дивний той муж не куштувати швидше хліба чи вина, поки з Вишнього промислу не подасться йому розуміння неосяжного. І пробувши в школах літ п'ятнадцять, усю еллінську премудрість пройшов до кінця і звіздарського мистецтва вивчився. Проте ще не досягнув такої істинної премудрости, аби досконало пізнати Премудрішого від усіх Творця, Істинного Бога. Коли одної ночі він не спав і про конечну премудрість розмірковував, раптом сталося якесь божественне осяяння в серці його, що запалило в ньому бажання, аби дослідити йому кожне віри писання. Залишив-бо Атени і друга свого Григорія, переконаного тоді атенцями, щоб вивчати риторику, і пішов до Єгипту. І до одного архимандрита на ім'я Порфирій прийшовши, попросив у нього Святих Книг, з яких би міг пізнати божественні догми. І пробув там рік один, насолоджуючись поученням слів божественних, водою ж і зіллям харчувався. І, вивчивши Святе Письмо, пізнав віру істинну. Тоді, попросивши благословення, пішов до Єрусалиму побачити святі місця і чуда, що там бувають. Туди прибувши, прийшов знову в Атени і там з багатьма філософами про віру сперечався і приводив еллінів до Бога, показуючи їм путь спасіння. Шукав же учителя свого Євнула, щоб і його привести до непорочної віри, — такий дар піднести йому хотів за труд його. І, обійшовши всі училища, знайшов його, що на передмісті з иншими філософами бесідував: питали один в одного про любомудрість, — такий-бо в них був звичай щось нове говорити або слухати. Коли ж змагався Євнул із філософами (любомудрами) за якесь слово, прийшов Василій, зразу розв'язав той софізм і заперечив. Питали один в одного: "Хто той, що заперечив філософові?" Відповів Євнул, кажучи: "Або Бог, або Василій". І, впізнавши Василія, Євнул відпустив приятелів і учнів своїх, сам же сів із Василієм, і пробули три дні в бесіді один з одним, не ївши, питаючись один одного про філософію. Спитав-бо Євнул Василія: "Яка природа любомудрости (філософії)?" Він же відповів: "Єством любомудрости є пам'ять про смерть". Після цього говорили про світ, що хоч і солодкими є мирські слова, проте гіркий є вельми світ для того, хто тримається за нього пристрасно. Й иншою є слава тілесна, инша ж — єства безтілесного. Й ані неможливо є, щоб хтось обома славами разом насолоджувався: ніхто ж бо не може двом панам служити.

Коли це Василій сказав, закричав Євнул: "О Василіє небо-явленний, через тебе увірував в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця всього, і воскресіння мертвих очікую і життя будучого віку! Амінь. Це ж є знак моєї до Бога віри. Усе, що маю, у твої передаю руки, і решту життя свого часу з тобою буду, і народження від Води і Духа бажаю". Сказав же Василій: "Благословен Бог наш віднині і довіку, що осяяв світлом істини розум твій, о Євнуле! І від великого тебе блуду привів у пізнання милосердя Свого. Коли ж зі мною, як же кажеш, перебувати хочеш, скажу тобі, яким чином про спасіння наше потурбуємося, із сітей тутешнього життя визволимося. Продамо всі маєтки, що в нас є, і роздамо бідним. Самі ж підемо до святого града побачити ті чуда, що там є, і до Бога дерзновення там здобудемо". І так все добре для потребуючих витративши і купивши білий, як до святого хрещення, одяг, пішли в Єрусалим, і багатьох по дорозі до істинної віри навертали. Коли ж прийшли в Антіохію, увійшли в одну гостиницю. Син же господаря, Філоксен, сидів перед дверима у скорботі великій: був же він учнем Ліванія-софіста, від нього ж узяв якісь вірші Гомерові, що перекласти їх на риторську мову не міг, і, розгублений, сумував вельми. Його ж засмученим бачивши, Василій спитав: "Чому понурий ти, о юначе?" Філоксен же каже: "Якщо і явлю тобі причину суму мого, то яка мені від тебе в цьому буде користь?" Коли ж Василій наполягав і обіцяв, що немарним це буде, якщо відкриє йому, розповів хлопець і про софіста, і про вірші, і що те є причиною суму його, бо не знає, як вірші ті перекласти зрозуміло. Василій же, взявши вірші, почав тлумачити їх, перекладаючи мовою простою до трьох речень. Це взявши, юнак радів, пішов зранку до Ліванія, учителя свого, несучи йому той віршів переклад. Той же, прочитавши, здивувався і сказав: "Так мені з Божого промислу, що нема нікого, щоб хтось із нинішніх мудреців таке тлумачення сказав. Хто-бо тобі написав це, Філоксоне?" Хлопець же сказав: "Є один подорожній в домі моєму, що витлумачив те швидко и легко". Ліваній же зразу із поспіхом подався до гостиниці, щоб подорожнього того побачити. Побачивши ж Василія і Євнула, здивувався несподіваному їхньому приходові й тішився ними. Просив їх, щоб прийшли і перебували в домі його. Коли ж вони прийшли, запропонував Ліваній трапезу із багатьох страв. Вони ж, за звичаєм своїм, трохи хліба лише і води в міру скуштувавши, дякували всіх благ подателеві Богові. Почав же Ліваній ставити їм питання софістичні, вони ж йому супроти викладали віри слово. Ліваній же, слів силу пізнавши, сказав, що ще не прийшов час такого торгу. Якщо ж промисел Божий звелить, то хто противитися зможе. "Багато дарів у мене отримаєш, о Василію, якщо таке учням моїм розповісти на користь не відмовишся". Скоро ж, коли учні Ліванієві були зібрані, почав Василій учити їх, щоб мали чистоту душевну, безпристрасність тілесну, ходу покірну, голос поміркований, слово благочинне, їжу і пиття помірне. При старших — мовчання, при мудріших — увагу, начальним — підпорядкування, до рівних собі й до менших — любов нелицемірну. Від злих, і пристрасних, і тих, що тіло люблять, відлучатися, мало говорити, а більше роздумувати, небезрозсудним бути у слові, не бути надмірним у бесіді. Несмілим бути до сміху, соромливістю прикрашатися, з жінками нечистими не бесідувати, долі погляд тримати, вгору ж душу. Втікати від суперечок, учительського сану не шукати, честь світу цього мати за ніщо. Коли ж хто добре щось на користь иншим зробить, від Бога віддяки хай чекає і вічної винагороди від Христа Ісуса, Господа нашого. Це сказав Василій до Ліванієвих учнів, і вони не без здивування багато послухали, тоді знову з Євнулом до дороги взявся.

Коли ж у Єрусалим прийшли, усі місця святі вірою і любов'ю обійшли і на них Богові, що над усім є, поклонилися. Відкрили себе єпископові града того, на ім'я Максимін, і просили його, щоб охрестив їх у Йордані. Єпископ же, бачивши їх сповненими віри, зробив за проханням їхнім. Узявши клир свій, пішов із Василієм і Євнулом до Йордану. Було ж так: коли стали на березі, впав Василій на землю, зі сльозами і зойком помолився до Бога, щоб було якесь віри його знамення. Трепетний-бо, вставши, скинув ризи свої, з ними ж і старого склав чоловіка й увійшов у воду, молячись. Коли ж приступив святитель хрестити його, тут блискавка вогненна на них зійшла і Голуб, з блискавки тої вийшовши, зійшов у Йордан і, сколотивши воду, злетів на небо. Ті, що стояли на березі, бачили те, затрепетали й прославили Бога. Коли ж був Василій хрещений, вийшов із води, його ж любові до Бога дивувався єпископ, у Христового Воскресення одяг одягнув його і молився. Хрестив же і Євнула. І помазав їх миром, і причастив Божественних дарів. Коли ж повернулися у святий град, перебули в ньому рік один. Після цього пішли в Антіохію перебувала і про їжу для них думала — вона була вдовою і всі старання мала, щоб угодити Богові. Коли час покликав, виведені були обидва, Василій і Григорій, із пустелі, переконані потребою Церкви святої, яку єретики тоді бентежили. Григорія-бо на допомогу благочестивим батько його, Григорій, взяв до себе в Назіянз-град: сам він старий був і не міг вже сильно з вовками боротися. Василія ж Євсевій, архиєпископ Кесарійський, листом своїм з ним примирившись, впросив, щоб повернувся до нього й допоміг Церкві, побореній аріянами. Таку-бо Василій блаженний нужду Церкви святої бачивши й воліючи спільну потребу і користь понад пустельне життя, покинув усамітнення і прийшов у Кесарію, де ж багато потрудився, і словами, і писаннями очищаючи правовір'я від єресі. Тоді архиєпископ Євсевій переставився, на руках Василієвих передавши дух свій Богові, а після нього, дією Святого Духа, Василій Великий, хоч не хотів, на престол возведений і освячений був багатьма єпископами, серед них же був і старий Григорій, батько Назіянзинів, він, хоч немічний був і перетруджений старістю, звелів допровадити себе в Кесарію, аби переконати Василія на архиєпископство, щоб аріяни когось зі своїх не возвели на престол той. И управляв Василій добре Христовою Церквою. Брата ж свого по плоті Петра в пресвітери освятив, щоб помагав йому в церковних справах. Потім же єпископом Севастії, града, його поставив. У той же час і мати їхня, блаженна Емілія, до Господа відійшла, років більше дев'яноста проживши, що мала і другого сина, Григорія, єпископа Ниського, і того, що ми згадували, Петра, доньку ж Мокрину, дівчину первородну, й инших дітей, у великих чеснотах вихованих.

За якийсь час блаженний Василій просив у Бога, щоб подалася йому благодать премудрости і розуму, аби своїми власними словами могти відправляти Безкровну Службу і щоб зійшов на нього Дух Святий. По шести ж днях став наче сам не в собі, у день сьомий зійшов на нього Дух Святий, і почав літургісати і здійснював щодня Безкровні Жертви. Коли минув якийсь час, з вірою і молитвою великою почав писати своєю рукою святі служби таїнства. У ту ніч явився йому Господь у видінні з апостолами, чинячи передпокладення хліба і чаші на святому жертовнику. І, підбадьоривши Василія, сказав йому: "За твоїм проханням, хай сповняться уста твої похвали, щоб своїми власними словами приніс Безкровну Службу". Він же стояв трепетний, не міг поглянути очима на пресвітле Господнє явлення. Після видіння ж того пішов у святилище і, до святого вівтаря приступивши, почав говорити, разом же і писати грецькою на хартії таке: "Хай сповняться уста мої хваління, щоб заспівати славу Твою, Господи, Боже наш, що створив нас і привів у життя це". Та инші молитви Святої літургії. Після закінчення молитви підняв хліб, молячись ревно і кажучи: "Почуй, Господи Ісусе Христе, Боже наш, від святого мешкання Твого і від престолу слави Царства Твого і прийди, щоб освятити нас, вгорі з Отцем сидячи, і тут з нами невидимо перебувай. Сподоби державною Рукою преподати нам і через нас всім людям Святеє Святих". Коли святитель це відправляв, Євнул із найпершими клириками бачили Світло небесне, що осявало вівтар і святителя, і мужів якихось пресвітлих, що були в білих ризах й оточували великого того архиєрея. Те бачивши, налякані були вельми і впали на лиця свої, проливаючи сльози і славлячи Бога.

У той час Василій Великий, прикликавши золотаря, звелів із чистого золота зробити голуба на зразок того голуба, що явився над Йорданом, для збереження Чесних Дарів і влаштував його над святою трапезою.

Одного разу, коли святий відправляв Божественну Службу, жидовин один, замість християнина, хотівши довідатися про Святі Таїнства, приєднався до вірних й увійшов до церкви. І бачив святого Василія, що мав на руках своїх немовля, і роздрібнював. Коли вірні причащалися з рук святого, прийшов і єврей, і подав святитель йому, як і иншим християнам, святих дарів частку. Коли її прийняв жидовин в руку, бачив, що справжня була плоть. Після цього, до чаші приступивши, бачив, що справжня в ній кров була. Зберіг-бо залишки Святого Причастя і, прийшовши додому, показав їх жінці своїй і сказав їй про все, що бачив очима, й увірував, що воістину страшне і преславне є християнське таїнство. Зранку пішов до блаженного Василія, просячи його, щоб подав йому Святе хрещення. Василій же, Богові вдячність віддавши, не відкладаючи, охрестив жидовина зі всім домом його.

Якось ішов кудись святий, і жінка одна убога, що була скривджена князем, припала на дорозі до ніг блаженного, просила його, щоб за неї до князя написав, бо багато може в нього. Святий же, прийнявши хартію, написав до князя таке: "Підійшла до мене ця убога жінка, кажучи мені, що писання моє багато в тебе може. Якщо-бо так є, покажи мені те на ділі і вчини милосердя з жінкою цею". Це написавши, святий дав хартію жінці тій убогій. Вона ж, узявши, принесла і віддала її князеві. Він же, прочитавши, таке відписав святому: "За писанням твоїм, святий Отче, хотів би убогій цій жінці милосердя вчинити, але не можу, бо народному податкові підпадає". Святий же знову відписав до нього: "Якщо захотів ти, але не зміг, то добре. Якщо зміг, але не захотів, то нехай зарахує тебе Бог до потребуючих, щоб, коли захочеш, не зміг". Що і збулося не по довгім часі. Розгнівався цар на князя того: чув-бо про нього, що багато чинить образ, і передав його в ув'язнення, щоб винагородити тих, кого він образив. Князь же з ув'язнення послав прохання до Василія святого, щоб помилував його й умилостивив царя своїм клопотанням. Василій же постарався, впросив за нього царя, і по шести днях прийшов наказ, що звільняв князя від засудження. Бачивши ж милість до себе святого, князь прибіг до нього, підносячи подяку. Убогій тій жінці зі свого маєтку віддав подвійно.

У час угодника цього Божого Великого Василія, який у Кесарії Кападокійській честь Царя Небесного мужньо захищав, цар Юліян-відступник, богохульник і гонитель великий, на персів пішов, християн же згубити нахвалявся. Молився святий перед іконою Пресвятої Богородиці в церкві, при ній же було зображення і святого великомученика Меркурія зі списом, як у воїна. Молився за те, щоб злочестивий той цар, губитель християнський, з війни не повернувся живим. І бачив, що образ святого Меркурія, який при Пречистій Богородиці стояв, змінився і невидимим стало мученицьке те зображення на якийсь час. За короткий же час показалося із закривавленим списом. У той-бо саме час Юліян на війні заколений був святим мучеником Меркурієм, якого послала Пречиста Богородиця на страту ворога Божого.

Мав же святий Василій Великий благодать і таку, що коли підносив, літургісаючи, Святі Дари, Духа Святого благодать, що сходила, пізнавав у знаменні такому. Голуб золотий, що над божественною трапезою висить із Божественними дарами, Божою силою урухомлений, тричі стрепенувся. Якось служив блаженний і підносив Святе, і не було звичного знамення в голубі, що трикратним своїм трепетанням знаменував Святого Духа зішестя. Розмірковував Василій, що то таке. Побачив одного з тих, що тримали рипіди, диякона — задивлявся на одну жінку, що стояла перед вівтарем. Звелів-бо відступити дияконові тому від святої трапези і на сім днів дав йому епітимію, щоб постити і молитися, без сну ж цілі ночі на молитві проводити і з тих маєтків, що мав, подавати жебракам. З того часу святий Василій звелів, аби були в церкві перед вівтарем завіси і перегородки — через жінок, щоб якась не насмілилася заглядати у вівтар під час Божественної Служби. Та ж, що насмілиться, хай буде вигнана з церкви і від Святого Причастя хай буде відлучена.

Бентежив у той час Церкву Христову Валентин-цар, єрессю аріянською засліплений, що багатьох єпископів правовірних із престолів їхніх вигнав, своїх аріян на їхні місця возвів, а инших, малодушних і боязливих, захотів до єресі змусити. Гнівався ж і гризся зсередини, бачивши Василія святого, що на престолі своєму безстрашно перебував, у вірі же своїй, наче стовп непорушний, стояв й инших підкріплював та умовляв, щоб аріянство, як богоненависну мерзоту, зневажали. Обходячи-бо землю свою і правовірних всюди багато кривдячи, цар зайшов [ідучи в Антіохію] і в Кесарію Кападокійську й піклувався старанно про те, аби змогти Василія перевести до аріянського однодумства зламалася, якою мав писати. Взяв же тростину другу, але й з тою таке було. Також і з третьою. Тоді рука йому здригнулася і страх напав на нього. Він же, пізнавши силу Божу, роздер хартію. Але і знову вороги благочестя аріяни наполягали, допинаючи цареві щодо Василія, щоб обмовити його. І посланий був від царя один сановник Анаста, щоби привів Василія в Антіохію. Коли ж він досягнув Кесарійського граду і веління царське Василію сповістив, відповідав святий: "Я, дитино, перед кількома днями довідався, що цар підкорився нерозумних людей раді, три тростини зламав, хотівши на вигнання моє присуд підписати й істину потьмарити. Неживі тростини стримали нестримне його прагнення, зламатися швидше захотіли, аніж послухати неправедного його суду". Приведений ж був в Антіохію, став перед єпарховим судом, і спитали його, чому царевої віри не тримається. Відповів: "Не буде такого, щоб від істинної відхилився християської віри, за нечестивим ученням аріянським пішов, єдину-бо віру від батьків тримати і славити прийняв". Суддя ж смертю погрожував йому, він же відповідав: "Хай я постраждаю за істину і від тілесних пут звільнюся, цього-бо віддавна бажаю, якщо ви не зміните своїх обіцянок". Єпарх же сповістив те цареві, розповідаючи, що муж той вище погроз є, незмінне мудрування його, непохитне й незлагідніле серце його. Цар же гніву сповнився, думав, як би згубити Василія. Тим часом син царевий Галатій раптовою хворобою розхворівся і втратив надію на лікарів, при смерті був. Мати ж його, прийшовши до царя, дорікала йому, говорячи: "Тому що неблагочесно в Бога віруєш й ображаєш Божого архиєрея, через те хлопець помирає". Це чувши, Валентг прикликав Василія і сказав: "Якщо угодні Богові догми твоєї віри, зроби молитвами своїми сина мого здоровим". Відповів святий: "Якщо приєднаєшся, о царю, до віри православної і церквам мир якщо подаруєш, то син твій живий буде". Цар же обіцяв те сповнити — зразу Василій святий до Бога за життя сина царевого помолився, зробив його здоровим, і відпущений був Василій з честю на престол свій. Аріяни ж, це чувши й бачивши, роз'ярилися серцями своїми від заздрости і злости і казали цареві: "І ми можемо те зробити". І знову звабили царя, що й хрестити їм сина свого не заборонив. Коли ж взяли аріяни хрестити царевого сина, зразу помер в руках їхніх. Те бачив очима своїми вищезгаданий Анастас і сказав цареві Валентіянуг, що царював на Заході, братові Валента, царя східного. Той же дивувався такому чудові й прославив Бога. Святому ж Василію послав багато маєтків руками Анастасовими, за які, прийнявши, Василій створив лікарні у своїй єпархії по градах і багатьом убогим і немічним дав перепочинок. Згадує ж блаженний Григорій із Назіянзу, що святий Василій і Модеста того, єпарха, що лютий був до святого, хворого дуже, молитвою зцілив, коли той у хворобі своїй допомоги від його святих молитов шукав зі смиренням. Минуло часу досить, настав після Модеста инший єпарх у краї тому, на ім'я Євсевій, родич царевий. Була ж у дні його в Кесарії одна вдова молода, багата і красна вельми, на ім'я Вестіяна, донька Араксова, що був сенатором великої ради. Ту вдову Євсевій-єпарх хотів насильно віддати в подружжя одному сановитому чоловікові. Вона ж цнотливою була і чистоту вдівства свого непорочну для Бога зберегти хотіла, не захотіла виходити заміж. Коли ж зрозуміла, що насильно хочуть її викрасти і до шлюбу змусити, побігла до царя та до архиєрея Божого святого Василія поспішила. Він же прийняв її під свій захист, не хотів видати її з церкви людям, що по неї прийшли. Тоді послав її таємно в монастир дівочий до сестри своєї, преподобної Мокрини. Єпарх-бо розгнівався на блаженного Василія, послав воїнів своїх взяти вдову ту насильно з церкви. Коли ж не знайшли її там, звелів шукати в ложниці святого, де-бо ангели перебували. Сам єпарх той нечистий думав, що Василій задля гріха затримав її в себе і в ложниці її сховав. Не знайшовши її ніде, прикликав Василія до себе і з люттю великою ображав його і мучити його хотів, щоб віддав вдову ту. Василій же святий на всі муки готовим виявився, сказав: "Якщо звелиш тіло моє залізом дерти, то зцілиш утробу мою, бачиш-бо, що хворий я є". Тим часом довідалися громадяни, що відбувається, і кинулися всі, не лише мужі, але й жінки, бігти зі зброєю і палицями до двору єпархового, хотіли єпарха убити за святого отця і пастиря свого. І коли б не вгамував Василій святий народу, вбили б єпарха, який, бачивши такий великий бунт народний, злякався вельми і відпустив святого цілим і вільним.

Єладій, що був слугою Василія Великого і чуд його самовидцем, і престолу його по ньому наслідник, муж добродійний і святий, розповідав правдиву річ таку. Синклітик один правовірний на ім'я Протерій, відвідуючи місця святі, замислив в один із монастирів доньку свою на служіння Богові віддати. Диявол же, що спередвіку ненавидить добро, намовив одного раба Протерієвого захотіти доньки пана свого. Бачив же раб, що нелегке діло, й ані говорити про те не насмілювався, знаючи, що недостойний. І пішов до одного волхва, що в граді тому жив. І все бажання своє розповів йому, обіцяв золота багато дати, якщо волхвуванням своїм зробить, щоб зміг взяти за жінку доньку пана свого. Волхв же спочатку відмовлявся, потім сказав: "Якщо хочеш, пошлю тебе до пана мого диявола, він тобі в тому поможе, якщо ти вчиниш волю його". Окаянний же той раб каже: "Все, що звелить мені, обіцяю зробити". Волхв же каже: "Чи відмовишся від Христа свого і даси на це розписку?" Той же сказав: "Готовий я, лише хай отримаю, що хочу". Відповів волхв: "Якщо таке обіцяєш, то я тобі буду помічником". "Взявши ж хартію, написав до диявола таке: "Тому що старатися мені належить, владико мій, щоб, від християнської відірвавшись віри, до твоєї привести влади на примноження частки твоєї, ось посилаю до тебе нині юнака, що принесе моє писання, розпаленого похіттю до дівчини. І прошу за нього, щоб ти йому допоміг отримати те, що він хоче, бо і я в цьому прославлюся і з більшим старанням притягуватиму багатьох, які будуть тобі приємні". Такий лист до диявола написавши, дав його юнакові і послав його, сказавши: "Іди в цю годину ночі і стань на гробниці еллінській, піднеси ж хартію в повітря, і стануть перед тобою ті, що доведуть тебе до диявола". Той же, окаянний, зі швидкістю пішов, став на гробниці, почав бісів прикликати на поміч. І повстали перед ним лукаві духи та з радістю звабленого до князя свого повели. Його ж побачив, що сидів на престолі високо, і безліч оточувало його лукавих духів, віддав епістолію від волхва. Її прийнявши, диявол каже до хлопця: "Чи віриш у мене?" Той же відказує: "Вірю". Диявол до нього: "Відмовляєшся від Христа свого?" Окаянний же каже: "Відмовляюся". Мовить до нього сатана: "Часто ви мене обманюєте, християни, коли потребуєте моєї допомоги: приходите до мене, коли ж бажання своє сповните, знову відвертаєтеся від мене і приступаєте до Христа вашого. Він же, як благий і чоловіколюбець, приймає вас. Але зроби мені рукописання, що відмовляєшся від Христа і хрещення добровільно й обіцяєш моїм бути навіки, і будеш зі мною в день судний терпіти вічну муку. І тоді я бажання твоє зразу виконаю". Хлопець же, взявши, написав, як же диявол хотів. Тоді душогубний змій послав перелюбодійних бісів і розпалив дівчину ненаситною любов'ю до хлопця настільки, що, не стерпівши тілесної пристрасти, впала на землю і почала кричати до отця свого: "Помилуй мене, помилуй мене, доньку свою, і дай мене за жінку хлопцеві цьому нашому, якого полюбила вельми. Якщо ж цього мені, єдиній доньці своїй, не вчиниш, то гіркою мене смертю померлу скоро побачиш і даси за мене слово в день судний". Це чувши, батько налякався і заридав, кажучи: "Горе мені, грішному, що сталося з донькою моєю, хто краде скарб мій, хто зманив дитину мою, хто потьмарив світло очей моїх! Я тебе, донько моя, небесному Женихові хотів заручити, щоб співмешканкою ангелам ти була і щоб завжди в псалмах і піснях духовних прославляла Бога. І через тебе сподівався і я бути спасенним, ти ж безстидно про одруження говориш. Не зводь мене з печаллю в ад, дитино, не осором благородства свого, виходячи за раба". Вона ж ні за що слів батькових не мала, одне говорила: "Якщо не зробиш так, як я хочу, то сама себе уб'ю". Батько ж її, не розуміючи, що робити, за радою родичів і друзів своїх попустив волі її бути краще, аніж бачити, як вона згубною гине смертю. І прикликав раба свого, віддав йому за жінку доньку свою і маєтків багато і сказав до доньки: "Іди, донько окаянна і пристрасна, заміж, думаю, що будеш дуже каятися пізніше і не буде те тобі на користь". Коли збулося неправедне єднання і диявольське дійство сповнилося, за якийсь час побачили й добре помітили инші, що хлопець той не входить у церкву і Святих Таїнств не причащається. І сповіщено було про те окаянній жінці його: "Чи не знаєш, — казали, — що муж твій, якого вибрала, не є християнином, але чужий Христовій вірі?" Вона ж, те чувши, сповнилася печалі, і кинулася на землю, і почала дерти нігтями лице, бити ж в груди себе неослабно і кричати, говорячи: "Ніхто, не слухавши батьків своїх, не спасся. Хто сповістить встид мій батькові моєму, горе мені, окаянній, в яку днесь впала погибель, нащо народилася і, народившись, чому не загинула". Коли так вона ридала, почув муж її і поспішив до неї, про причину ридання її питаючи. Довідавшись, почав утішати її, кажучи, що не є правдою те, що казали про нього. І, кріпившись, називав себе християнином. Вона ж тими його словами трохи утішилася, казала до нього: "Коли хочеш сповістити мені правду і безпечальною душу мою окаянну зробити, то завтра йди зі мною в церкву і переді мною Пречистих Таїнств причастися. І тоді тобі повірю". Окаянний же той муж її, бачивши, що не може утаїтися діло його, хоч не хотів, розповів їй все про себе, як віддався дияволу. Вона ж, відкинувши жіночу неміч і добру раду прийнявши, побігла до святого Василія і заголосила: "Помилуй мене, учне Христовий, помилуй ту, яка не послухала батька свого і бісівській підкорилася раді". І розповіла йому про чоловіка свого детально. Святий же, прикликавши мужа її, спитав, чи так є, як же про нього жінка його розповідає. Він же сказав зі сльозами: "Так, святче Божий, так є, якщо-бо замовчу, то діла мої закричать". І висповідав все за порядком, як бісам передався. Святий же каже: "Чи хочеш знову навернутися до Господа нашого Ісуса Христа?" Відповів хлопець: "Так, хочу, але не можу". Сказав Василій: "Чому?" Відповів: "Бо рукописанням зрікся Христа і дияволу віддався". Сказав йому Василій: "Не сумуй через це, чоловіколюбний-бо Бог і тих, хто кається, приймає". Жінка ж, кинувшись у ноги святому, просила його, кажучи: "Учне Христовий, як можеш, поможи нам". Сказав святий до хлопця: "Чи віруєш, що спасешся?" Він же сказав: "Вірую, Господи, поможи невірству моєму". Взяв же його за руку святий, поклав на ньому знамення хресне і замкнув його в одному місці, всередині священних загород, і молитися йому до Бога безперестанку звелів. Перебував і сам три дні на молитві, після того відвідав його і спитав: "Як ти, дитино?" Відповів хлопець: "У великій біді я є, Владико, не можу терпіти крику бісівського, і страшилищ, і стрілянини, і побиття камінням. Тримають-бо рукописання моє, сварять на мене, кажучи: "Ти прийшов до нас, а не ми до тебе". Каже святий: "Не бійся, дитино, лише віруй". І, давши трохи їжі, знаменував його хресним знаменням і знову замкнув його. По декількох днях знову відвідав його і каже: "Як ти, дитино?" Сказав хлопець: "Здалеку погрози і зойк їхній чую, а самих не бачу". Дав йому трохи їсти і помолився за нього, замкнув його знову і пішов. Після цього на чотирнадцятий день прийшов до нього і спитав його: "Як ти, дитино?" Він же каже: "Добре вже, святий отче, бачив-бо тебе у сні, що боровся за мене і здолав диявола". Помолився ж святий, вивів його із затвору і привів у келію свою. Коли був ранок, прикликав весь причет церковний, і ченців, і всіх христолюбних людей і сказав: "Прославмо, браття, чоловіколюбця Бога, ось-бо загибле ягня добрий пастир хоче прийняти на плече і принести до церкви. Належить-бо й нам помолитися в ніч цю до Його Благости, щоб переміг й осоромив ворога душ наших". Зібралися ж люди в церкву і всеношні за хлопця, що каявся, молитви молили, співаючи: "Господи, помилуй". Коли був ранок, Василій, взявши хлопця за руку, увів його зі всім народом до церкви, псалми та пісні співаючи. І ось диявол безстидно прийшов зі всією згубною силою своєю невидимо, хотівши хлопця вихопити з рук святого. Хлопець же почав кричати: "Святче Божий, поможи мені!" З таким же нахабством і безстидством ополчився диявол на хлопця, що й Василія святого шарпав, тягнучи до себе хлопця. Обернувшись, блаженний каже до диявола: "Найбезсоромніший душогубче, начальнику пітьми і згуби, чи не досить тобі твоєї загибелі, яку зробив собі і тим, що з тобою? Чи не перестанеш напастувати творіння Бога мого?" Диявол же до нього закричав: "Образив мене, Василію!" Цей же голос диявольський багато хто чув. І сказав святитель: "Хай заборонить тобі Господь, дияволе". Диявол же знову до нього: "Василію, ображаєш мене, не я-бо ішов до нього, але він до мене і відрікся Христа твого, давши мені рукописання, що маю в руці моїй і в день судний принесу перед спільного суддю". Василій же сказав: "Благословен Господь Бог мій, що не будуть люди опускати рук своїх, молячись, поки не віддаси рукописання". Звернувся святий до люду, кажучи: "Підніміть руки ваші вгору і закричіть: "Господи, помилуй". Люди ж, піднісши до неба руки, зі сльозами довгий час "Господи, помилуй" кричали. І це рукописання хлопця того, несене по повітрі, прийшло, що всі бачили, і віддалося блаженному Василію в руки. Прийняв же святий те рукописання, утішився і вдячність віддавав Богові. Перед усіма ж сказав до хлопця: "Чи знаєш, брате, листа цього?" Хлопець же відповідав: "Так, святче Божий, він мій, написав я його власною своєю рукою". Великий же Василій зразу роздер його на частини перед усіма й, увівши в церкву хлопця, причастив його Божественних Таїнств, і людей причастив досить. Хлопця ж, багато повчивши й належне йому давши правило, віддав жінці його, що неумовкаючим голосом славословила Бога і дякувала Йому.

Той же очевидець, муж Еладій, про святого Василія Великого розповідає і таке. В один із днів преподобний отець наш Василій осяяний був благодаттю божественною, каже до клиру свого: "Ідіть, діти, услід за мною, побачимо Славу Божу, разом і прославимо Владику нашого". І вийшов із града, ніхто не знав, куди іти хоче. Пресвітер же Анастасій, що в селі жив, мав жінку Теогнію, з нею ж сорок років у дівстві прожив, і багато хто вважав, що Теогнія неплідна, ніхто-бо не знав чистого в таємниці береженого дівства її. Мав же і Анастасій через святість життя свого духа Божого і був мужем ясновидним. У той час передбачив духом, що Василій хоче його відвідати, казав до пані своєї Теогнії: "Я йду на поле обробляти землю, ти ж, пані сестро моя, прибери дім і в годині дев'ятій дня запали свічі, вийди назустріч святому Василію-архиєпископу, іде-бо відвідати нас грішних". Вона ж дивувалася зі слів пана свого, зробила, що він велів. Коли був недалеко святий Василій від Анастасієвого дому, зустріла його Теогнія і поклонилася йому. Василій каже: "Як живеться тобі, пані Теогніє?" Вона ж, чувши, що на ім'я її кличе, злякалася і каже: "Добре, Владико святий". Блаженний же каже: "Де є пан Анастасій, брат твій?" Вона ж відповіла: "Не братом мені, але мужем є і пішов на поле обробляти землю". Василій же сказав: "У домі є, не трудися". Ці слова чувши, великого страху сповнилася, бо всю таємницю їхню святий провидів, і, тремтячи, впала до ніг святого і казала: "Моли за мене, грішну, святче Божий, бо великі й дивні бачу в тобі речі". Коли входив він у дім пресвітера, зустрів його і сам Анастасій, цілував ноги святого і казав: "Звідки мені це, що прийшов святитель Господа мого до мене?". Святитель же каже: "Добре, що знайшов тебе, учню Христовий, ходімо до церкви і сотворімо Божу Службу". Звик же пресвітер той у всі дні постити, окрім суботи й неділі, і не куштувати нічого, окрім хліба та води. Коли прийшли до церкви, звелів святий Василій Анастасієві Літургію служити. Він же відмовлявся, кажучи: "Знай, Владико, Писання що говорить: "Менший від більшого благословляється". Василій же до нього каже: "Зі всіма добрими твоїми ділами май і послух". Коли ж літургісав Анастасій під час піднесення страшних Таїнств, бачив святий Василій й инші, що були достойні, Пресвятого Духа, який у видінні вогненному зійшов й Анастасія оточив. По здійсненні Божественної Служби увійшов у дім, і запросив пресвітер до трапези святого і клир його. Коли їли, спитав святий пресвітера: "Звідки в тебе скарб і яке життя твоє, розкажи мені". Відповідав пресвітер: "Я, святителю Божий, чоловік грішний, народній підлягаю данині. Маю ж волів дві пари, одними працюю сам, иншими мій наймит, і з цих один є на перепочинок подорожнім, другий же на віддання данини. Трудиться ж зі мною і жінка моя, служачи подорожнім і мені". Каже до нього Василій: "Називай її сестрою своєю, як же і є, і розкажи мені про чесноту свою". Відповідав Анастасій: "Я нічого доброго не зробив на землі". Тоді Василій сказав: "Станьмо й ходімо разом". Вставши, зайшли до одної кімнати, і сказав Василій: "Відчини мені двері ці". Сказав же Анастасій: "Ні, святче Божий, не бажай увійти, бо нічого там нема, окрім домашніх речей». Василій же каже: "Я задля речей цих і прийшов". Пресвітер же відчинити дверей не хотів, відчинив святий словом. І, увійшовши, знайшов там одного чоловіка, сильно прокаженого, йому ж більшість частин тіла, погнивши, відпали. І не знав про нього ніхто ж, окрім самого того пресвітера і пані його. Сказав же Василій до пресвітера: "Чому скарб цей утаїти від мене хотів ти?" Відповідав пресвітер: "Гнівливий і дошкульний муж це, владико, і через те боявся показати його, щоб не прогрішився якимось словом проти твоєї святости". Тоді сказав Василій: "Добрий подвиг провадиш, але залиш і мене в цю ніч йому послужити, щоб і я твоєї винагороди причасником був". Залишився-бо блаженний Василій із прокаженим сам і, замкнувшись, цілу ніч перебував на молитві. І зранку вивів його всього цілого і здорового. Пресвітер же зі сестрою своєю і всі, що там були, бачивши таке чудо, прославляли Бога. А святий Василій після любої із пресвітером бесіди і духовної насолоди повернувся у дім свій.

Чув же про святого Василія преподобний Єфрем Сирин, який жив у пустелі, молив Бога, щоб показав йому, яким є Василій. І у видінні був, побачив стовп вогненний, його ж голова небес досягала, і голос зверху чув, що мовив: "Єфреме, Єфреме, так, як бачиш цей вогненний стовп, таким є Василій". Зразу-бо преподобний Єфрем, взявши зі собою тлумача, бо сам по-грецьки не вмів, прийшов у Кесарію на празник Богоявлення Господнього. І дивився потайки здалека, бачив Василія святого, що в церкву ішов зі славою великою, вбраний в одежу світлу. І звернувся Єфрем до перекладача, що з ним прийшов, кажучи: "Думаю, що марно трудилися ми, брате, цей-бо в такому чині, якого я ще не бачив". І зайшов у церкву Єфрем, встав в одному кутку в місці таємному. І говорив сам до себе, розмірковуючи: "Ми, понісши тягар і спеку днів, нічого не досягли. А цей у такій славі і честі людській стовпом є вогненним, дивуюся". Коли він так міркував, довідався про нього через Духа Святого Василій Великий і послав до нього архидиякона свого, кажучи: "Іди до західних воріт церковних і знайдеш там ченця, що в куті церковному стоїть з иншим одним, не має бороди і малий ростом, і скажи йому: "Ходи й увійди в святилище, куди кличе тебе архиєпископ". Архидиякон же, з великими зусиллями розштовхуючи людей, дійшов, де стояв преподобний Єфрем, і сказав: "Господи, благослови, піди й увійди у святилище, кличе тебе архиєпископ". Єфрем же сказане архидияконом через перекладача довідався, відповів тому, що кликав: "Помилився ти, брате, ми люди подорожні і не знайомі архиєпископові". І відійшов архидиякон розповісти Василію це. Тим часом Василій святий прочитав священні книги людям. І бачив преподобний Єфрем, як вогненний язик говорив устами Василієвими. Після того знову Василій сказав архидияконові: "Іди і скажи подорожньому ченцеві тому: "Пане Єфреме, прийди й увійди у святий вівтар, кличе тебе архиєпископ". Пішов-бо архидиякон, сказав, як же наказано йому було, і дивувався тим Єфрем преподобний, і прославив Бога. Вклонившись, сказав: "Воістину великий Василій, воістину стовп вогненний Василій, воістину Дух Святий говорить устами його". Впросив же архидиякона відповісти архиєпископові, що після відправлення святої служби хоче в окремому місці поклонитися і поцілувати його. Коли відбулася Божественна служба, увійшов святий Василій у ризницю і прикликав преподобного Єфрема, дав йому в Господі цілування і сказав: "Добре прийшов ти, отче, котрий примножив учнів Христових у пустелі і вигнав бісів з неї силою Христовою. Заради чого такий труд підняв, отче, прийшовши побачити грішного чоловіка? Хай дасть відплату тобі Господь за труд твій". Єфрем же через перекладача відповідав Василію, вимовив приготовані в серці слова і причастився з братом своїм пречистих Таїнств зі святих рук Василієвих. Після цього, коли обідали вони, сказав преподобний Єфрем до святого Василія: "Отче святіший, одної благодаті прошу в тебе, яку подати мені зволь". Великий же Василій сказав до нього: "Кажи, що тобі потрібно, дуже багато тобі зобов'язаний за труд твій, бо таку путь підняв задля мене". Сказав же йому чесний Єфрем: "Знаю, отче, що все, що просиш у Бога, дає тобі. Хочу-бо, щоб упросив Його Благостиню, аби подав мені говорити по-грецьки". Він же відповів: "Вище сили моєї є прохання, але тому що з добрим упованням просиш, підемо, чесний отче і наставнику пустелі, в храм Господній і помолимося до Господа, Який сильний є послухати прохання твого. Написано-бо: "Волю тих, що бояться Його, вчинить і молитву їхню почує і спасе їх". Був же на те час зручний, здійснили молитву на довгий час у церкві, тоді сказав Великий Василій: "Чому, пане Єфреме, не приймеш освячення пресвітерського, якого достойний?

Відповів йому Єфрем через перекладача: "Бо грішний я, Владико".Відповідав Василій: "Якби я мав гріхи твої". І сказав йому: "Сотворімо поклони". Коли лежали вони на землі, поклав святий Василій руку свою на голову преподобного Єфрема і говорив молитву дияконського поставлення. Тоді сказав до преподобного: "Звели, щоб піднялися ми від землі". Уяснився ж язик Єфремові і сказав грецькою мовою: "Спаси, помилуй, віднови і охорони нас, Боже, Своєю благодаттю". І сповнилося Писання: "Тоді скочить кривий, як олень, і ясною стане мова в гугнявих". Святий же каже: "Бачимо і Демостена невченого". Завстидався ж кухар, знову щось супроти відказав. Святий же каже: "Твоїм є про страви думати, а не догми церковні варити". І замовк Демостен, осоромлений. А цар, чи то гніваючись, чи то соромлячись, каже до Василія: "Іди ти поміж ними розсуди, проте так суди, щоб не виявилося, що помагаєш людям своєї віри". Святий же відповів: "Якщо неправедно розсуджу, то й мене у вигнання відішли, і мені єдиновірних вижени, і церкву аріянам віддай". Взяв святий від царя лист, повернувся в Нікею і, прикликавши аріян, сказав їм: "Ось цар дав мені владу чинити суд між вами і православними щодо церкви, яку ви насильно забрали". Вони ж відповідали йому: "Суди-бо, але за судом царським". Сказав же святий: "Прийдіть і ви, аріяни, і ви, правовірні, і замкніть церкву. І, замкнувши, запечатайте печатями своїми, а ви своїми і приставте з обох сторін міцну сторожу. І йдіть спершу ви, аріяни, моліться три дні і три ночі і тоді приступіть до церкви. І якщо молитвою вашою самі відчиняться двері церковні, то хай буде церква вам навіки. Якщо ж ні, то помолимося ми одну ніч і підемо з литією, співаючи, до церкви. І якщо відчиниться нам, то хай маємо її навіки. Якщо ж і нам не відчиниться, то знову вашою церква хай буде". І прийняли це слово аріяни. Православні ж сумували, на святого говорячи, що не за істиною, але за страхом царевим суд вчинив. І було утвердження велике з обох сторін, стережена була з усякою пильністю свята церква, печаттю замкнена і закріплена. Коли молилися ж аріяни три дні і три ночі і до церкви прийшли, не було ніякого знамення. І молилися зранку до години шостої, стоячи і взиваючи: "Господи, помилуй". Проте не відчинилися церковні двері, і відійшли без нічого зі встидом. Василій же Великий, зібравши всіх правовірних з жінками і дітьми, вийшов з града в церкву святого мученика Діомида. Там чування всенічне сотворивши, пішов зранку зі всіма до запечатаної соборної церкви, співаючи: "Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас". Вставши ж перед дверима церковними, сказав до людей: "Піднесіть руки ваші на висоту небесну й воскликніть належно "Господи, помилуй". І коли це сталося, звелів святий бути мовчанню і, приступивши до дверей, ознаменував їх хресним знаменням трикратно і сказав: "Благословен Бог християнський, завжди, нині, і повсякчас, і навіки віків". Коли люди вимовили ''Амінь", зразу стався струс — і почало дробитися мотуззя, відпадали замки, розв'язувалися печаті, і відчинилися ворота, як від вітру і бурі великої, і вдарили двері до стін. Божественний же Василій почав співати: "Розчиніть ворота, князі, ваші, відчиніть ворота вічні, і увійде Цар слави"А. Увійшов же Василій у церкву зі всіма православними і відправив Божественну Службу, відпустив людей з веселістю, незчисленна ж кількість аріян, бачивши те чудо, відвернулися від злочестя свого й до православних приєдналися. Довідався ж і цар про такий праведний суд Василія і про чудо те преславне, здивувався вельми й осміював злочестя аріянського мерзоту. Проте, осліплений злобою, не навернувся до благочестя і загинув потім окаянний зле. Переможений-бо він і поранений був на війні у краях Тракійських, втікав і в соломі сховався. Ті, що гонили його, обійшовши, солому вогнем запалили, і там цар згорів, пішов у вогонь неугасимий. Була ж та царева смерть після переставлення святого отця нашого Василія, у той же рік, в який святий переставився.

Обмовлено було перед святим одного брата його, Петра, єпископа Севастійського, що з жінкою своєю, яку перед єпископством залишив, живе, — не годиться ж єпископу з жінкою ходити. Василій же, чувши, казав: "Добре, що мені про це сповістили, ось-бо іду з вами і викрию його". Коли підходив святий до Севастійського града, довідався Петро духом про прихід Блаженного: був-бо й Петро сповнений Духа Божого і жив із названою жінкою не як з жінкою, але як із сестрою, чисто. Вийшов-бо з града назустріч Василію за вісім поприщ і бачив блаженного, що з багатьма йшов, усміхнувся і сказав: "Як на розбійника, прийшов ти на мене, пане брате". Віддавши один одному в Христі цілування, увійшли в град, помолилися в церкві святих сорока мучеників і прийшли в єпископію. Бачив же Василій братову свою, сказав: "Радій, добра моя, швидше Господня невісто, що задля тебе прийти потрудився". Вона ж каже до нього: "Радуйся і ти, пречесніший отче, що віддавна хотіла цілувати твої чесні ноги". І сказав Василій Петрові: "Прошу тебе, брате, щоб у цю ніч спочив у церкві з панею своєю". Петро ж каже: "Все, що мені велиш, зроблю". Коли ж настала ніч і спочивав Петро в церкві з панею своєю, був там і святий Василій з п'ятьма праведними мужами і сказав їм: "Що бачите над братом моїм і над братовою моєю?" Вони ж промовили: "Бачимо ангелів Божих, що витають над ними і помазують ароматами непорочне їхнє ложе". Василій же каже: "Мовчіть нині й нікому ж не розповідайте, що бачили". Зранку ж Василій звелів зібратися в церкві людям і перед усіма звелів принести посуд залізний, повний вугілля вельми гарячого. І сказав: "Розпростри, чесна Невісто, мені поділ свій". Коли ж його розпростерла, сказав святий до тих, що тримали вугля: "Вкладіть їй вугілля гаряче в подолок". І вклали. І сказав до неї: "Тримай те вугілля в одязі своєму, поки скажу тобі". І звелів знову принести инше вугілля гаряче і сказав до брата свого: "Розпростри, пане брате, фелон свій". І розпростер. І сказав до слуг: "Висипте вугілля з посуду у фелон". І висипали. Коли тримали вони довгий час вугілля гаряче в одежі своїй і неушкодженими перебували, настрашилися люди, на те дивлячись, і казали: "Господь зберіг преподобних своїх і прославив їх на землі". Коли ж Петро з панею викинули вугілля на землю, не було на них запаху диму вогненного, не опалився-бо одяг їхній. Тоді звелів Василій тим п'ятьом праведним мужам, щоб сказали перед усіма про бачене. І розповіли людям, як бачили ангелів Божих у церкві, що літали в повітрі над ложем блаженного Петра і пані його. І помазували непорочне ложе їхнє пахощами. І всі прославили Бога, що очищував угодників своїх від неправедних наклепів людських.

У дні преподобного отця нашого Василія була в Кесарії вдова одна благородна і багата вельми, яка жила в насолодах і догоджанню тілу, стала рабинею гріха і валялася в нечистоті блудній довгі роки. Бог же, Який покаяння всіх шукає, торкнувся серця її благодаттю Своєю — й отямилася жінка, була ж на самоті, роздумувала над безмірною кількістю гріхів своїх і почала ридати, кажучи: "Горе мені, грішній і блудній, як буду відповідати праведному судді про такі вчинені мною гріхи? Храм тілесний зруйнувала, душу осквернила, горе мені більше від инших, грішній, до кого-бо подібна є гріхами: чи до блудниці, чи до митаря, — але ніхто ж так не згрішив, як я. А найгірше, що після хрещення стільки вчинила злого, звідки ж запевнення прийму, що прийме мене Бог із каяттям". Коли так ридала, прийшло їй на гадку все, що від юности аж до старости вчинила, і, сівши, написала все на хартії. Після всього написала ще один гріх, найтяжчий, і олов'яну на хартії поставила печать. Припильнувавши час, коли святий Василій ішов до церкви, підбігла до нього і кинулася до ніг із хартією, голосячи, і казала: "Помилуй мене, святий Божий, бо згрішила більше від инших". Став же святий, спитав її, чого хоче від нього. Вона ж, подаючи запечатану хартію йому в руки, сказала: "Ось, владико, всі гріхи і беззаконня мої написала на хартії цій і запечатала. Ти угоднику Божий, не читай її ані не розламуй печаті, лише молитвою своєю очисти її. Вірю-бо, що Той, Хто дав мені думку цю, почує тебе, коли молитимешся за мене". Василій же, взявши хартію, поглянув на небо і сказав: "Господи, Тебе єдиного це справа є. Якщо-бо всього світу взяв гріхи, наскільки більше цієї одної душі можеш очистити прогрішення. Усі-бо гріхи наші перечислені є в тебе, милосердя ж твоє незчисленне і незбагненне". Те сказавши, увійшов до церкви, тримаючи хартію. І кинувся перед жертовником, перебував цілу ніч, молячись за жінку ту. Зранку ж відправив Божественну Службу, прикликав жінку і дав їй хартію, запечатану, як була, кажучи до неї: "Чула ти, жінко, що ніхто не може відпускати гріхи, хіба один Бог?" Вона ж сказала: "Чула, чесний отче, і через те подвигла тебе на молитву до щедрот Його". Те сказавши, жінка розкрила хартію свою і знайшла всі гріхи свої загладженими, лише один, той тяжкий гріх, останнім написаний, незагладжений. Бачивши те, жінка настрашилася і, б'ючи в груди себе, впала до ніг святого, кличучи: "Помилуй мене, рабе Бога Вишнього, і як же за всі беззаконня мої подвигнувся ти й умолив Бога, так і за цей умоли, щоб якось очищений був". Архиєпископ же просльозився, співчуваючи їй, і сказав: "Встань, жінко, бо і я чоловік грішний, потребую і сам помилування і прощення. Той, Хто очистив гріхи твої так, як ти хотіла, має силу й той незгладимий твій гріх очистити, якщо будеш берегти себе від гріха і путтю Господньою почнеш ходити. Тоді не лише прощена будеш, але і слави небесної удостоїшся. Раджу ж тобі: піди в пустелю і знайдеш чоловіка святого на ім'я Єфрем, йому даси хартію цю і попросиш його, щоб умилостивив за тебе чоловіколюбця Бога". Жінка ж, за словами святого, пішла в пустелю і, велику дорогу пройшовши, знайшла келію блаженного Єфрема і, постукавши, сказала: "Помилуй мене, грішну, преподобний отче". Єфрем же, довідавшись духом про причину її приходу, відповідав їй: "Відійди від мене, жінко, бо я людина грішна, потребую і сам допомоги инших". Вона ж кинула йому хартію, кажучи: "Архиєпископ Василій послав мене до тебе, щоб, помолившись Богові, ти очистив гріх мій, який у хартії цій написаний, инші-бо гріхи він очистив, ти ж за один гріх не полінуйся помолитися, до тебе-бо послана я". Преподобний же Єфрем сказав: "Ні, дитино, той, хто зміг умолити Бога за багато твоїх гріхів, наскільки більше за один впросити зможе. Піди-бо, піди і не стій, щоб знайти його серед живих швидше, ніж він відійде до Господа. Вона ж, поклонившись преподобному, повернулася в Кесарію. Коли входила в град, потрапила на похорон святого Василія, вже бо переставився був, і виносили святе його тіло до гробу. Те зустрівши, жінка почала голосити з великим риданням, кидаючи себе до землі і до святого, ніби до живого, говорячи: "О горе мені, святче Божий, горе мені, окаянній, чи через те відіслав мене в пустелю, щоб без мого тобі докучання відійти з тіла? І ось повернулася без нічого, такий труд пустельний марно піднявши. Хай бачить Бог і розсудить між мною і тобою, бо, мігши сам дати мені допомогу, до иншого відіслав мене". Це кричачи, кинула хартію поверх одра святого, розповідаючи всім людям про труд свій. Один із клириків, хотівши бачити, що в хартії написане, взяв її і, відкривши, не знайшов на ній нічого написаного — вся хартія була чиста, і сказав до жінки: "Нічого тут не написано, і нащо трудишся, не відаючи того, що сотворилося на тобі з невимовного чоловіколюбства Божого". Увесь же народ, бачивши чудо це, прославив Бога, що дав таку владу рабам своїм і після переставлення.

Жидовин один на ім'я Йосип, що жив у Кесарії, був таким лікарем досвідченим, що чоловіка, який мав померти, пізнавав з жил перед трьома чи п'ятьма днями і звіщав йому годину смерти його. Богоносний же Отець наш Василій, передбачивши духом, що має бути його навернення до Христа, люблячи його вельми і часто до бесіди своєї прикликаючи, учив його покинути єврейський закон і прийняти святе хрещення. Але Йосип відмовлявся, кажучи: "У якій-бо вірі народився, у тій хочу й померти". Святий же сказав йому: "Повір мені, що ні я, ані ти не помреш, поки ти не народишся від Води і Духа. Без цієї благодаті неможливо увійти в Царство Боже. Хіба і батьки твої не хрестилися в хмарі і морі і пили з каменя, що був прообразом духовного каменя — Христа, Який від Діви для нашого спасіння народився, Його ж батьки твої розіп'яли, і похований був, воскрес у третій день і, на Небеса зійшовши, сів праворуч Отця і звідти прийде судити живих і мертвих". Багато й инших корисних слів сказав йому святий, але жидовин перебував у невірстві своєму. Коли ж підійшов час відходу святого до Бога, розхворівся святий і прикликав жидовина, наче лікарської від нього допомоги потребуючи, і сказав йому: "Що ти думаєш про мене, Йосипе?" Той же, оглянувши жили святого, сказав до помічників: "Приготовте все для поховання, бо помре зразу". Василій же сказав до нього: "Не знаєш, що кажеш". Сказав же жидовин: "Повір мені, владико, що ще сонце сьогодні не зайде, як ти помреш". Василій же сказав йому: "Якщо перебуду до завтра до шостої години, то що зробиш?" Відповів Йосип: "Хай помру". Святий же сказв: "Хай помреш для гріха, щоб ожити для Бога". Сказав йому єврей: "Знаю, що кажеш, владико, ось клянуся тобі, що коли живий будеш до завтра, то вчиню волю твою". Помолився ж до Бога божественний отець Василій, щоб продовжив йому життя його до завтра задля спасіння єврея, й отримав прошене. Назавтра ж послав прикликати його, і не йняв віри Йосип слузі, що кликав його, ніби Василій був живий. Проте пішов, побачити хотівши померлого. Побачивши, що він живий є, був наче у безпам'ятстві. Тоді, впавши до ніг святому, істинним серцем промовив: "Великий Бог християнський, і нема иншого Бога, окрім Нього. Відрікаюся ж богоненависного жидівства і приступаю до істинної християнської віри. Звели-бо, святий отче, не відкладаючи, надати мені святе хрещення і цілому дому моєму". Сказав же йому святий Василій: "Я сам охрещу тебе своїми руками". Приступивши ж, жидовин торкнувся руки святої правої і сказав: "Вичерпалися сили твої, владико, і єство твоє до решти ослабло, не можеш-бо мене охрестити сам". Відповів Василій: "Маю Творця, що зміцнює нас". І, вставши, пішов до церкви і перед усіма охрестив жидовина і весь дім його. Нарік же його Іваном і причастив його Божественних Таїнств, сам літургісав у той день і, поучивши достатньо новоохрещеного про вічне життя і до всіх словесних своїх овець слово повчальне створивши, перебував до дев'ятої години. Тоді, останнє всім цілування і прощення давши, вдячність послав Богові за всі невимовні йому благодаті. І ще була дяка в устах його, коли передав душу свою в руки Божі і приєднався до архиєреїв архиєрей і до проповідників великий Грім слова, у січні в 1-й день, у п'ятнадцятий і вже останній рік царювання Валента, у четвертий же рік царства Граціянае, що після Валентіянає, батька свого, воцарився. Пас церкву Божу святий Василій Великий літ вісім, і місяців шість, і днів шістнадцять. Прожив усіх літ від народження свого сорок п'ять. Новоохрещений жидовин, бачивши, що святий переставився, впав на лице його і зі сльозами казав: "Воістину, рабе Божий Василію, і нині не вмер би ти, якщо б сам не захотів". Прибув і святий Григорій із Назіянзу на похорон святого і плакав над ним багато. И инші зібралися архиєреї, співали надгробні псалми і в церкві святого мученика Євтихія поховали чесні мощі великого угодника Божого Василія, хвалячи Бога, в Тройці Єдиного, йому ж Слава навіки. Амінь.

Жидовин прийняв від святого Василія в руку свою частку Пречистого Тіла Христового. Це може дивувати нинішніх християн, як міг частину Святих Таїнств жидовин той прийняти в руку, бо причастя Святих Таїнств ложечкою буває, і не в руку, але в уста вкладається. Але якщо хто хоче довідатися про це й пізнати давній у Церкві святій звичай, хай дивиться місяця листопада в 9-й день. Там після Житія преподобної Теоктисти Лезвіянської досить про це написано.

У той самий день святого мученика Василія Анкирського, який у царство Юліянове, ігемонство ж Сатурнинове страждав. Він спершу до Константинополя приведений був і мучений всіляко: повішений, дертий, розтягнений, битий, різаний, і розпеченими рожнами колений, і в піч вогненну вкинутий. Звідти ж вийшов без ушкоджень. Тоді, зв'язаний, в Кесарію ведений і там на поїдання звірам засуджений був. Помолився до Бога, щоб померти йому через зуби звірячі, — і, з'їджений левицею, закінчив подвиг мученицький. Відомо ж хай буде, що двоє є святих мучеників Василіїв Анкирських: один пресвітер, що 22-го березня вшановується, а другий цей, що був із неосвячених, проте в один час, але не в одному місці від царя Юліяна та ігемона Сатурнина постраждали.

Місяця січня в 2-й день

Житіє святого Сильвестра, папи Римського

Сильвестр святий, у старому Римі народжений і у святій вірі вихований, учнем був Кирина Пресвітера, від нього ж книжної премудрости і добрих звичаїв навчився, у дорослому віці своєму був гостелюбцем великим, з любови до Бога й до ближнього подорожніх уводив у дім свій і, вмиваючи їм ноги, пригощав їх, всілякий спочинок для них роблячи. Одного разу муж святий і ісповідник Христовий єпископ Тимотей прийшов до Риму з Антіохії, проповідуючи Євангеліє Царства. Його Сильвестр у дім свій прийняв і з його святого життя й учення багато користав: був-бо досконалий у чеснотах і вірі. Тимотей же у домі Сильвестровому перебував рік один і декілька місяців, багато римлян від ідолопоклонства до Бога навернув, через те взятий був єпархом градським Тарквинієм, і довго в путах і темниці його тримали, тричі били, коли не підкорився принести жертву ідолам, — і, мечем у голову усічений, помер. Блаженний же Сильвестр, взявши вночі святі його мощі, поховав з належними співами в домі своєму. Після цього одна жінка вірна на ім'я Феонисія своїм коштом збудувала храм Тимотеєві святому з благословення Мелтіяда, єпископа Римського, який і приніс у нього святого мученика мощі. Тарквиній же, єпарх градський, прикликавши Сильвестра, забрав у нього маєток, що залишився після Тимотея, і примушував його принести жертву ідолам. Коли той не покорився, погрожував муками. Сильвестр же, передбачивши скору єпархову раптову смерть, євангельське до нього слово мовив: "У цю ніч душу твою заберуть від тебе, а те, що нахваляєшся зробити зі мною, те не збудеться". Тими словами розгніваний, єпарх звелів Сильвестра святого, залізними веригами скованого, вкинути до темниці, сам же сів обідати. І коли їв рибу, потрапила в гортань його кістка з риби, її ж ніяким способом ані лікуванням вийняти не можна було — через те, від обідньої години до півночі похворівши, відійшов, за пророцтвом святого. Зранку його близькі несли єпарха до гробу з плачем, Сильвестра ж вірні з радістю із темниці вивели і вшанували його дуже, і не лише вірні, а й невірні, бо багато зі слуг двору єпархового, провіщення Сильвестрове здійсненим бачивши, настрашилися і до ніг його припадали, боялися, щоб і з ними також біди не трапилося, як же з їхнім паном. Инші ж навернулися до Христа, чудом тим переконані.

Коли досягнув святий тридцятилітнього віку, поставлений був у диякони Мелтіядом, єпископом Римським. Тоді після Мелтіяда на престол єпископства Римського, всіма вибраний, Сильвестр вийшов і, наче світла свіча у світильнику, поставився і пас стадо Христове, ніби другий апостол, словом і ділом на пашу спасенну наставляючи. Знайшов деяких клириків, що, чин свій залишивши, житейськими торгами займалися, знову до церковного служіння навернув їх і поклав канон, щоб ніхто з освячених торгами житейськими не зв'язувався. Той святіший отець уклав для римлян назви днів тижня: римляни-бо тоді перший день, який же ми неділею іменуємо, називали днем Сонця, инші ж іменували днем Місяця, днем Марса, днем Меркурія, днем Юпітера, днем Венери, днем Сатурна. Він же, зневаживши нечестиві поганські богів імена, звелів перший день називати Днем Господнім, бо в той день Господь наш славно воскрес із мертвих, инші ж дні — так, як же і нині римляни називають. Встановив і те, щоб лише в одну суботу постили християни — коли Христос помер і зійшов у ад зруйнувати його і вивести звідти прабатька Адама із праотцями. В инші ж суботи постити не велів.

Був у той час у Римі змій великий, який жив у глибокій печері під горою, що називалася Тарпей, йому ж люди невірні щомісяця приносили жертви, як богові. Коли ж виходив змій із печери, заражував повітря своїм отруйним диханням, і було багато смертей серед людей, що поблизу жили, а найбільше серед дітей. Святий же Сильвестр, хочучи людей від шкоди тої позбавити і від безбожжя до Бога істинного навернути, скликав тих, що були в граді, християн і заповів їм піст триденний і молитву, сам же більше від усіх у пості та молитві потрудився. І в одну ніч явився йому святий апостол Петро у видінні, звелівши, щоби взяв зі собою деяких із священиків та дияконів і йшов без боязні до печери, де змій живе, і, у вході в печеру відправивши Божественну Службу, щоб зайшов всередину і, прикликавши Ім'я Господа Ісуса Христа, щоб загородив там змія, аби той не виходив звідти ніколи ж. Святий же, за велінням апостоловим, пішов до печери і після відправлення святої Служби зайшов у печеру і знайшов у ній якісь двері. Замкнув їх, кажучи: "Двері ці хай не відчиняться до дня другого Приходу Христового". І так у печері загородивши змія, невихідним його вчинив навіки. Нечестиві ж думали, що Сильвестра із клиром його там змій з'їсть, але коли побачили його неушкодженим, здивувалися, і, не бачивши змієвого виходу звідти, багато з них пізнало істинного Бога силу і до вірних приєдналося.

Царював у той час Великий Констянтин, хрещенням святим ще не просвічений. Коли ж вийшов з Риму на боротьбу проти Лукинія, постало в Римі без нього від сенату римського на християн гоніння: примушувані-бо були вірні до ідольської жертви. Ті, що не підкорювалися, підпадали під різноманітні муки. Через те Сильвестр святий, взявши клир свій, вийшов із града і сховався в одній горі, названій Сорактес. Тим часом, за Божим провидінням, Констянтин-пар впав у проказу вельми сильну й неізцілиму, і був з ніг до голови обкладений струпами. Багатьох же лікарів премудрих і волхвів приводили до нього не лише із землі Римської, а й із Персії, проте жодної не отримав у хворобі своїй відради. Потім жерці Юпітерові із Капітолія, до царя приступивши, сказали: "Якщо не зробиш собі купелі із крови малих дітей і не омиєшся в ній, поки тепла, то неможливо тобі зцілитися. Коли так зробиш, зразу здоровий будеш, і нема для тебе іншого ліку, окрім цього". Цар послав по всіх усюдах зібрати малих дітей на приготування собі купелі із крови їхньої. І зібрано було в Капітолії багато дітей, що годувалися з грудей матерів своїх. Коли настав день, в який мали бути заколені діти, пішов цар до Капітолію: там-бо жерці мали приготувати йому криваву купіль. І ось безліч жінок збіглося, що рвали на собі волосся і нігтями лиця свої роздирали, кричали й гірко ридали. Коли спитав цар, яка причина такого їхнього плачу, довідався, що матерями є дітей, на заколення зібраних, і зжалився, дивлячись на гірке їхнє ридання і сльози, і сказав: "Яка страшна нелюдськість тих, хто радив мені пролити кров невинну! Невідомо, чи здоровий буду, омившись у крові невинній, а якщо б навіть точно знав, що буду зцілений, то краще, аби я один терпів біль, аніж мав би стількох багатьох немовлят, які ніякого зла мені не зробили, кров пролити і безперестанного ридання та печалі матерів їхніх сповнити". Те сказавши, повернувся у палати, матерям же звелів віддати дітей їхніх цілими, ще ж і золота кожній із царських скарбниць давши, відпустив їх з миром. Преблагий же Бог, таке його бачивши милосердя, віддав йому подвійним здоров'ям — тілесним і душевним. Бо послав до нього верховних своїх апостолів Петра і Павла: коли спав він, явилися у видінні, стоячи перед одром його. І спитав їх цар, хто вони і звідки. Вони ж сказали: "Ми — Петро і Павло, апостоли Ісуса Христа, послані до тебе від Нього, щоб наставити тебе на путь спасіння і розповісти тобі про лазню, в якій маєш отримати тіла і душі здоров'я, і щоб пообіцяти тобі життя вічне від Бога за те земне життя, яке ти дарував дітям, коли пощадив їх. Приклич-бо до себе єпископа Сильвестра, який ховається в горі Сорактес, бо боїться тебе, і його учення послухай. Він же покаже тобі купіль, у якій від усіх скверн очистишся, душею ж і тілом здоровий вийдеш". Те сказавши, святі апостоли відійшли від нього. Цар же, зі сну збудившись, дивувався побаченому, і ось зайшов до нього, як звичайно, лікар, він же каже до лікаря: "Не потребую вже лікування вашого, бо сподіваюся на божественну допомогу". І відіслав його від себе. Звелів же зразу шукати всюди єпископа Сильвестра і привести до себе з почестями. Коли знайдений був Сильвестр і до царя приведений, прийняв його цар з честю і любов'ю, сам-бо, вставши, зустрів і дружньо обняв його. Тоді спитав його, говорячи: "Чи є у вас такі боги, які називаються Петро і Павло?" Сильвестр відповів: "Один у нас Бог, о царю, що створив Небо і землю, і все, що на них. А ті, що ти говориш, Петро і Павло — не є богами, але рабами Його, які проповідували ім'я Христове по вселенній, пізніше ж і кров свою за Господа свого через Нерона пролили". Цар же, чуючи те, радий був і сказав: "Прошу тебе, єпископе, покажи мені їхні образи, якщо маєш, на іконі зображені, щоб я точно знав, чи ті це, що мені у сні явилися". Сильвестр же зразу послав диякона, щоб приніс ікону святих апостолів Петра і Павла. І бачивши зображені лиця апостольські, цар сказав: "Справді ці є, що бачив я". І розповів усе видіння своє єпископові детально і просив його, щоб показав йому таку купіль, в якій міг би очиститися від прокази душевної і тілесної, за сказаним від явлених йому у видінні апостолів. Святий же єпископ Сильвестр сказав цареві: "Не можна тобі инакше, о царю, в купіль ту увійти, лише спершу увірувавши без сумніву в того Бога, Якого проповідували явлені тобі апостоли". Відповів цар: "Якщо б не увірував, що Ісус Христос є один Бог, то ніколи ж би не прикликав до себе твою святість". Сказав же йому святий: "Належиться тобі спершу постити, молитвою, і сльозами, і сповіданням гріхів своїх умилостивити Бога." Відклади-бо порфиру і вінець твій на сім днів, і у внутрішніх кімнатах палат своїх замкнися, і у веретищі та попелі сотвори покаяння, плачучи і на землю себе кидаючи. Звели ж замкнути ідольські храми і жертви їм зупинити. Тих, що у вигнанні, християн звільни, і тим, що в путах сидять, звільнення даруй, добрий будь до тих, хто просить тебе, і всіляке праведне прошення сповнюй, і дай від маєтку свого убогим милостиню достатню. И обіцяв цар усе це на ділі сповнити. Єпископ же, поклавши на нього руку, помолився і, оголосивши його, пішов. І зібравши всіх вірних, звелів їм також постити і молитися, щоб зупинилися гоніння на Церкву Божу, і пітьма ідолопоклонства щоб прогналася, і світло спасенне всім щоб засіяло. Коли ж настав сьомий день, прийшов святий до царя і, повчивши його багато про святі таїнства в Пресвяту Тройцю віри, приготував йому купіль хрещення святого. Коли в неї увійшов цар і занурив його святий Сильвестр, прикликав над ним Ім'я Пресвятої Тройці. Раптом зблиснуло світло велике з небес, більше від сонячного проміння, і сповнилася храмина невимовного сяйва. Очистився ж цар зразу від прокази, яка вся у воді зосталася, відпавши від тіла його, ніби луска від риби, і вийшов з купелі здоровий, що й сліду не було від ран на тілі його, одягнувся ж у білий після святого хрещення одяг. Розповідав сам, що, коли занурився, каже, у воду, почув руку, котра зверху простягнулася і торкнулася його, — і зразу дав наказ, щоб ніхто ж не посмів зневажати Христа й ображати християн. Спорудив же у царському дворі своєму церкву в ім'я Спаса Христа і звелів, аби хрестилися без перешкод усі, що хотіли бути християнами, одяг же до хрещення білий щоб брали із царських скарбниць. І хрестилася в той час людей велика кількість, і з дня в день росла і множилася Церква Христова, ідолопоклоніння ж зменшувалося. І була радість велика для вірних, їх же така вже кількість була в Римі, що хотіли вигнати з града всіх, які не хотіли бути християнами, але цар заборонив народові, кажучи: ''Не хоче Бог наш, щоб когось неволею і примусом переконували до Нього приходити, але якщо хтось вільною волею і благим наміром приступає до Нього, до того Він благоволить і милостиво його прийме. Бо якщо хтось хоче, той нехай вірить вільно, і хай не гонить один одного". Тою царською відповіддю ще більше утішилися люди, що вільно всіх жити залишає — кожного при своїй вірі і вільній волі.

Не лише в Римі була радість вірним, але і по всій вселенній. Всюди-бо звільняли з пут і темниць вірних, які були за Христа мучені, поверталися з вигнання ісповідники Христові. Ті, що ховалися в горах і пустелях через боязнь перед катами, без страху верталися до себе, і всюди гоніння затихли й катування зупинилося. Не терпів же ворог такого миру церковного й не міг бачити, як світло благочестя розширюється, — намовив жидів приступити до достохвальної Олени, матері царевої, яка була тоді у Витинії, батьківщині своїй. Вони до неї таку промову виголосили: "Добре зробив син твій, що нечестя покинув і скинув ідольські храми, але те зле зробив, що повірив у Христа і шанує Його як Божого Сина й істинного Бога — Того, що був чоловіком, юдеєм і волхвом, зваблював людей чарівними примарами, Його ж, як злодія, Пилат, мучивши, повісив на дереві. А отримав здоров'я цар не тою силою, але благодаттю Бога, що створив Небо і землю. Належить тобі, о царице, відвести сина свого з такого блуду, щоб не розгнівався Вишній Бог і щось погане не сталося з царем". Це чувши, Олена сповістила листом синові своєму Констянтину. Він же, прочитавши, відписав до блаженної матері своєї, що юдеї, які таке говорять, хай прийдуть з нею до Риму і з єпископами християнськими хай змагаються про віру перед усіма. І яка сторона переможе, та віра краща буде. Те царське веління коли сповістила цариця юдеям, зразу зібралося багато премудрих жидів, досвідчених у законі їхньому, які знали слова пророків, і еллінське вчення пройшли, і готові були до змагання, ійшли з царицею Оленою до Риму. Був же серед них один премудрий рабин на ім'я Замврій, який не лише в еллінській премудрості і в єврейському писанні досвідчений і досконалий, але і волхвом превеликим був, на нього ж вся надія юдейська складалася, що коли не здолає християн словами, то чарівними знаменнями переможе.

Коли настав день змагання жидів із християнами, сидів цар на престолі своєму зі всім синклітом, і увійшов перед царя святий Сильвестр з малою дружиною, маючи декілька єпископів, яким трапилося тоді там бути, увійшли й жиди, їх же було числом сто і двадцять, і почалася бесіда, її ж чути хотівши, і цариця Олена сиділа за завісою. Цар же із синклітом розсуджував те, що обидві сторони говорили. Спочатку-бо жиди вимагали, щоб від частини християнської дванадцять стало наймудріших християн змагатися з ними. Сильвестр же святий заперечив їм, кажучи: "Не на кількість людей покладаємося, але на Бога, Який всіх зміцнює, уповаємо, Його ж на допомогу прикликаючи, говоримо: "Встань, Боже, розсуди суперечку про Тебе". Юдеї ж 1 казали: "Наше те Писання, бо наш пророк ті слова написав, тобі ж належить від своїх Писань говорити, а не з наших". Сильвестр же відповів: "Вам справді спочатку говорилося Писання Старого Завіту і проповіді пророків, проте вони й нам належать, бо в них є багато про Христа, Господа нашого, сказано. Годиться-бо сьогодні з них змагатися з вами, бо ваші книги стали для нас своїми, наші ж для вас чужі, і краще повірите своїм книгам, аніж нашим, через що вашими . То як ви Ісуса, Який  Це-бо — "Господа і Христа Його" — говорячи, не одну особу вводить, а дві. А те, що Христос є Сином Божим, сповіщає той же пророк, кажучи: "Господь сказав до мене, сином ти є Мені, Я нині народив тебе"а. Инший-бо є той, хто народив, инший — народжений". Проти цього сказали юдеї: "Тому що, як кажеш, народив Бог, то ти тут безпристрасного робиш пристрасним, як же і син, Богом народжений, є підвладний часові і буття своє має в часі. Це-бо слово "нині" часове є і не допускає вірити, що Бог вічний". Сильвестр же відповідав: "Не говоримо ми, що в Бозі пристрасному було народження, о юдеї, але безпристрасне Божество ісповідуємо і народження таке, як же з розуму народилося слово. Ані не вводимо часового Синові народження від Отця, але у вічне безчасове Різдво Його віруємо, бо час Творця знаємо, бути Синові разом з Отцем і Духом. Творець же часу не є під часом. Речення ж те: "Я сьогодні народив тебе", — не вишнє і предвічне божественне народження знаменує, але долішнє, що в часі і в плоті задля спасіння нашого прийняте було. Пізнав-бо пророк, що Христос Бог буде з-перед віку, тому й говорить: "престол Твій, Боже, на віки вічні". Ці всі чи не від Давида є сказані? Але й Мойсей Боговидець у книзі Буття вводить Бога що говорить: "Створімо чоловіка за образом Нашим і подобою. З ким-бо тоді говорить Бог, якщо не кажемо, що инша особа з Ним була? Не може ж сказати ніхто, що це говорив Бог до небесних Сил. Ті-бо самі слова "За образом Нашим" ані помислити про те не допускають. Не мають же однакового образу і подоби Бог і ангели, бо ані єство, ані сила однаковими не є, але инше є єство Боже, инше ж ангельське. Годиться-бо иншому бути тому, кому ж Бог говорить ті слова — "за образом Нашим". І такому бути годиться, щоби був одного з Богом, що говорить, єства, образу ж, і подоби, і тотожности. Хто ж такий бути може, якщо не Син, що є єдиносущний Отцеві, і єдинославний, і єдиномогутній, — образ Божий незмінний. Що-бо ми нове вводимо, коли віруємо і говоримо, що є Отець, і Син, і Святий Дух? І якщо для поган те неправильне і вважається суєтним, — не є дивно, бо не знають Святого Писання. Ви ж чому не вірите, ви, що повчаєтеся у словах святих пророків, з них же ні одного нема, що не пророкував би про Спасителя нашого?" Коли ж більше божественний той отець про Пресвяту Тройцю говорити хотів, цар, перериваючи мову його, сказав до юдеїв: "Ці слова, що з Писання єпископ нам представив, о юдеї, чи так само у ваших книгах є написані?" Вони ж відповідали: "Так". Цар же казав: "Бо в тій суперечці про Пресвяту Тройцю, видається мені, ви є переможені". Вони ж відповідали: "Ні, о добрий царю, ніяк же нас Сильвестр перемогти не зможе, якщо і ми супроти нього покладемо те, що маємо. Маємо ж багато супротивного сказати, що зразу говорити готові, але бачимо, що зайвою є бесіда і марне намагання сперечатися про Тройцю: не про те-бо нині говориться, чи один є Бог, чи три, але про те, що Назарянин не є Богом. Бо якщо б і погодилися, що троє є богів, проте все одно не є послідовним вірити, наче Ісус — Бог, Який не Богом, але людиною був, і від людей народжений, і з людьми грішними жив, з митарями їв і пив і, як же в Євангелії Його пишеться, від диявола був спокушуваний, тоді учнями зраджений, взятий, зневажений, битий, жовчю та оцтом напоєний, роздягнений, поділений був одяг Його за жеребом, до хреста прибитий, помер і похований — як такийможе називатися Богом? Про це нині, о царю, проти християн говориться, бо нового того вводять Бога. Якщо-бо про нього можуть щось говорити і якщо мають якісь свідоцтва, хай говорять нам". Коли так вони сказали, святий Сильвестр говорити почав: "Не про трьох богів ми говоримо, о юдеї, як же ви думаєте, але одного Бога іспо-відуємо, Якого в трьох особах, чи іпостасях, шануємо і поклоняємося Йому. Годиться ж вам проти першого вашого запропонованого питання навести з ваших же книг слова, щоб ясно було, що недобре є мовлене, і так в суперечку входити.

Але тому, що про те нині говорити відмовляєтеся, то про Господа нашого Ісуса Христа, як же самі хочете, побесідуємо. Почнімо ж звідси: Бог, Який все у буття привів, коли створив людину і побачив, що вона схилилася до всілякого не зневажив діла рук Своїх гинучого, але захотів, щоб Син Його, Який перебував з Ним нероздільно [є-бо всюди Бог] до наших зійшов меж, зійшов-бо і, народившись від Діви, був під законом", — сказав Ахаз: прошу ані не спокушу Господа". Тоді сказав пророк: "Як сам Господь дасть знамення". Яке-бо дає знамення — ось Діва в лоні прийме", якщо ж ви кажете, що не про Діву, і про отроковицю говорить пророк і не є отроковиця дівою, то й обіцяне те знамення не може назватися знаменням: народити-бо отроковиці, мужеві подружній, — не є це знамення, але природи закон і звичай. Народити без втручання чоловічого — ось знамення, незвичне діло, яке переходить природи закони. Отроковиця та, вами написана, Дівою була, бо знамення у ній дати Господь обіцяв, знамення ж таке, щоб понад природу народила Сина, не пізнавши мужа. І ми не спотворили Писання, написавши замість отроковиці Діву, але більше поправили, щоб ясніше в ній знамення те Боже пречудне, що перевищує природу людську, пізнали. Хто ж коли з людей родився без сімени чоловічого, хіба Адам, створений із землі, і Єва, створена з ребра його, і де народжувала жінка, не зійшовшись із чоловіком? Бо не було б знамення, від Бога обіцяного, коли б та отроковиця не понад природу, але за природою, зійшовшись з мужем, зачала в лоні, — було б це звичне для природи діло. А тому що Діва нерозтлінна зачала без мужа від Духа Святого, через те знамення є Боже нове і преславне, і є з нами Бог, за обіцянкою, від Діви Чесної понад природу народжений". Говорили ж юдеї: "Але тому що народжений від Марії не Емануїлом, але Ісусом названий був, тому не той то був, що його Бог через пророка обіцяв, але инший". Святий же Сильвестр відповідав: "Звично для Писання святого часом замість імени вживати описи і дії речей. Як же це: "Призови Ім'я йому "Швидко рушай, миттю бери в полон". А про те, що мав бути проданий Своїм учнем, провістив псаломник: "Ївши хліби мої, підняв на мене п'яту". Та й більше Сильвестр святий свідчень від святих пророків про Христа Господа наводив — переміг жидів: говорив-бо устами його Святий Дух, показав ясно, що Христос є істинний Бог, від Давида народжений. Коли ж жиди казали: "Яка потреба була Богові народитися у людському тілі? Хіба не міг инакше спасти рід людський?" — відповідав святий: "Нічого нема неможливого у Бога, годилося дияволові переможеним бути від того, хто ним переможений був. Людина ним була переможена, людина ж не за звичайною природою народжена, не від сходження, говорю, з чоловіком, але із землі створена, із землі ж такої, яка була, наче діва, чиста і нерозтлінна, бо не була ще тоді проклята Богом, не осквернила її кров убитого брата ані якесь убивство звірів, нерозтлінна була від тлінних тіл мертвих, ані якимись нечистими і скверними ділами не була забруднена — з такої землі була створена прабатькові плоть, яку божественний подих оживив. Такого і так народженого чоловіка коли переміг всезлісний диявол, годиться-бо, щоб і сам таким же чоловіком був переможений. Таким же є Господь наш Ісус Христос, не за звичаєм і законом природи народжений, але як же Адам із землі нетлінної, так Він з утроби чесної дівочої і святої, і як же той оживотворений був подихом божественним, так і цей через діючого Духа Святого, який на Пресвяту Діву зійшов, воплотився і став досконалим Богом і досконалим чоловіком у всьому, окрім гріха, маючи дві природи — Божу і людську, і в особі одній людськість постраждала за нас, Божество ж перебувало безпристрасним". І навів святий таку аналогію: "Візьмімо дерево, промінням сонячним осяяне. Якщо рубають дерево, то рубається лише дерево, а проміння сонячне не рубається. Так і людськість Христова з Божеством з'єднана: хоч і страсті перетерпів, проте Божество стражданнями не зачеплене". Коли це говорив святий Сильвестр, цар і весь синкліт похвалили його і йому в змаганні тому перемогу зарахували, вже-бо не мали більше жиди чого сказати проти Сильвестра. Тоді Замврій-волхв сказав до царя: "Хоч і перемагає нас словами своїми Сильвестр, сильний у словах і вправний у бесіді, однак через те не відступимо від отчого нашого закону, не підемо за чоловіком, якого ж батьки наші спільною радою на смерть передали. А тому що один є Бог той, Якого ж ми шануємо, і нема иншого, я не словом, як же Сильвестр, але ділом явити готовий, лише звели, о царю, привести сюди вола великого і дикого — і зразу довідається твоя держава і всі, що тут стоять, що нема Бога, окрім нашого". Хтось із воєвод царевих сказав: "Є такий віл у стаді моїм недалеко від стін градських, на нього ж не може ніхто ярма накласти ані рукою погладити чи торкнутися його". І зразу послав цар привести вола того. Тим часом, бесідуючи, Сильвестр святий спитав Замврія: "Для чого вола потребуєш? І коли приведений буде, що з ним робити маєш?" Замврій-бо каже: "Явити силу імени Бога нашого, бо коли пошепчу волові у вухо, зразу помре. Не може природа смертна стерпіти імени Божого, ані не може живий бути той, хто почує Ім'я те. Наші ж отці, коли волів приводили на жертву, Ім'я те у вуха волам говорили — і зразу ті з сильним риком падали й помирали, були до жертви готові". Сильвестр же мовив: "Якщо Ім'я те Його, як же ти кажеш, убиває кожного, хто чує його, то як ти навчився його?" Замврій відповів: "Не годиться тобі тайни цієї знати, бо ворог ти наш". Коли це сказав Замврій, промовив цар: "Якщо єпископові тайни . Вони ж відповідали: "Є таке написане". Казав же Сильвестр: "Якщо Замврій іменем Божим вола убив, то тим же іменем хай воскресить його. Є-бо Бог, що чинить добро, а не зло, і то є Його природою, щоб благотворити. А зло чинити є противно природі Його, воля ж Його завжди блага, завжди добре діяти хоче. Буває ж часом, що і злим чимось покарає когось заради користи инших, проте це буває з мусу, і неволею таке робить, переконаний нашими злодіяннями. Якщо-бо те, що не відповідає природі Божій, так легко зробив Замврій, то наскільки легше зробить те, що для Бога є природним: хай оживить вола тим же Божим іменням, яким умертвив його, і я пристану до віри його". Замврій же сказав до царя: "Якщо, о царю, хоче Сильвестр словами змагатися, то не потрібно слів, коли здійснилося чудесне діло". До Сильвестра ж каже: "Якщо маєш, о єпископе, таку силу, здійсни й ти таке чудо іменем Ісуса свого". Єпископ же відповідав: "Якщо хочеш, покажу тобі силу Христа мого, коли прикликанням святого імени Його воскрешу вола того, якого ти убив". Сказав Замврій: "Марно хвалишся, Сильвестре, не може-бо такого бути, щоб віл був живий". Цар же сказав до Замврія: "Якщо-бо те, як ти говориш, неможливе, зможе єпископ зробити, то чи ти повіриш у Бога його?" Відповів Замврій: "Справді, о царю, клянуся тобі, що якщо побачу вола воскреслого, визнаю, що Христос є Бог, і Сильвестрову прийму віру". Також і всі юдеї те сказали. Тоді єпископ, схиливши коліна, помолився належно зі сльозами до Бога, відтак, вставши і руки вгору звівши, говорив, щоб було чути всім: "Господи, Ісусе Христе, Сину Божий і Боже, Тобі ж легко є умертвити й оживити, вразити і зцілити, благоволи пресвятого і животворящого імени Твого прикликанням оживити вола цього, якого ж Замврій прикликанням бісівським зробив мертвим. Час-бо є, щоб явилися чуда Твої заради спасіння багатьох. Почуй мене, раба Твого в час цей, щоб прославилося пресвяте Ім'я Твоє". По молитві ж приступив до волаі сказав голосно: "Якщо істинний є Бог, Якого я проповідую, Ісус Христос, народжений від Діви Марії, встань і стій на ногах своїх і відкинь всіляку лють, покірним будь". Коли те сказав святий, зразу віл ожив, і встав, і стояв покірно. Святий же звелів відв'язати шнури з рогів його і сказав: "Іди, звідки прийшов, і нікому не шкодь, але покірний будь, — так велить тобі Ісус Христос, Бог наш". І пішов віл зі всілякою тихістю, той, хто раніше непогамовно лютий був. Те бачили всі, закричали, як єдиними устами, кажучи: "Великий Бог, якого Сильвестр проповідує". Юдеї ж із Замврієм, прибігши до святого й чесні ноги його обнявши, просили, щоб помолився за них Богові і щоб прийняв їх до віри християнської. Також і блаженна Олена, відклавши завіси, за якими сиділа, слухаючи суперечку і дивлячись, що відбувається, вийшла і припала до ніг святого й ісповідувала, що Христос — істинний Бог, і просила святого хрещення. І хрещена була тоді свята Олена, також і юдеї із Замврієм, і незчисленна кількість людей приступила до Бога і приєдналася до Христової Церкви.

Після цього святий відійшов зі святою царицею Оленою до Єрусалиму шукати Господнього хреста. Коли його було знайдено, багато з юдеїв повірили в Христа, і хрестив їх святий Сильвестр. Тоді в Рим повернувся, прожив решту життя свого у звичних йому трудах і піклуванні про Христову Церкву. І так, добре словесне стадо попасши, перейшов до Господа, сповнений днів. У єпископстві пережив років двадцять три і місяців десять. Нині ж у житті безконечному з ангелами прославляє Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж і від нас хай буде слава навіки. Амінь.

У той самий день святого мученика Теогена, який був єпископом в Парії Єлипонській і від Зіликинтія Трибуна вбитий був за Христа: зв'язаний і в безодні морській втоплений, помер.

Місяця січня в 3-й день

Пам'ять святого пророка Малахія

Святий пророк Малахія після повернення юдеїв із Вавилонського полону народився у Софах із племені Завулона. Він із юности чисте й непорочне провадив життя. Пророкував же про прихід Господній, і про страшний суд, і про зміну уставу і закону Мойсеевого на кращий, і про нову жертву. Ім'я ж йому те — Малахія, що означає Ангел, наречено було всім народом тому, що лицем був вродливий вельми, наче ангел, і тому, що ангельську беріг чистоту і святість і з ангелами дружній був. Багато разів розмовляв з ангелами, які таємниці Божі йому відкривали і провіщенню майбутнього навчали, про що достойні достеменно дізналися, голос ангельський чувши, але самого ангела бачити не могли. Малахія же святий лицем до лиця з ангелами говорив, як же хто говорить з другом своїм. Був же цей святий пророк останній зі всіх пророків, не постав-бо по ньому инший в Ізраїлі. Помер же він молодий літами і похований був з батьками на полі своїм.

У той самий день страждання святого мученика Гордія

Мученик Христовий Гордій був із града Кесарії Кападокійської, від християнських батьків народжений і в православній вірі вихований. Коли змужнів він, вибраний був до війська і став сотником воїнам, бо і тілесною міццю, і душевною мужністю перевершував инших. У той час Ліціній, цар Римський, отруту катування свого на християн вилив і підняв руку богоборну на Христову Церкву, і посилано накази і книги царські всюди, на всі торги, у всі важливі місця, щоб не поклонятися Христові. А якби хтось проти царського наказу вчинив, той щоб смертю помер. І ставлено ідоли перед усіма, камінні і дерев'яні, щоб поклонялися люди ділові рук своїх, ніби нерукотворному Богові. А тих, які не корилися, примушували муками. І сум'яття було в цілому граді, розкрадали маєтки християнські, порожніли доми вірних, а тіла їхні ранами роздроблювано. Жінок благочестивих волочили насеред града, жодного помилування не було для юности, жодної чести для старости, ті, що не були винні ні в чому, ті, наче злодії, страждали, тісні були темниці, доми ж знатні та багаті не мали своїх мешканців, пустелі ж наповнювалися вигнанцями за єдиний гріх — що в Христа вірили. Батько віддавав на смерть сина, син батька на суд тягнув, брат ненавидів брата і раб на пана повставав. Люту якусь безумства ніч душам людським диявол навів, що один одного, ніби в пітьмі, не впізнавали. Над усім цим молитовні доми руками нечестивих руйновано, вівтарі святі скидано, і не було приношення ніякого, ні кадила, ні місця для Божої Служби — все охопила скорбота, як якась темна хмара. Вигнані були Божі угодники, священні лики, лютого катування боячися, тремтіли, біси ж ликували, нечистотами і кров'ю жертвоприношень мерзенних вселенну оскверняючи. Таку біду бачачи, святий Гордій добровільно вибрав собі вигнання. Пояс-бо воїнський відкинув і, славу світу цього зневаживши, багатство, родичів, і друзів, і рабів, і спокій житейський, і все, що так людям, які світ і насолоди люблять, приємне, залишив — у пустельні і для людей непрохідні місця відійшов, бажаючи краще жити зі звірами, аніж з ідолопоклонниками, наслідуючи святого пророка Іллю, який, бачачи кумирослужіння Сідонське, на гору Хоривську вибіг і в печеру увійшов, намагаючись бачити Бога, як же і бачив, наскільки людське око Його бачити могло. Такий був цей Гордій — утік від шуму градського, криків торгових, величань княжих. Утік від судів обвинувачувальних, що продають, купують, кленуть, брешуть, срамословлять, утік від ігрищ, глуму і сміхотворства, які бувають в градах, сам чистий . Тими словами відкрито показав, що не насильно приведений, але добровільно віддає себе на мученицький подвиг, у чому наслідував Владику Христа, що у тьмі нічній юдеям, які шукали Його, Сам у руки віддався. І зразу святий Гордій очі всіх звернув на себе: був-бо муж такий, що вражав виглядом, через довге перебування в горах запорошену мав голову, бороду довгу, поганий одяг, висох всім тілом, палицю носив й у веретище був одягнений. Усе те налякало тих, що на нього дивилися, ще ж і божественна якась благодать освічувала лице його. Коли довідалися, хто він є, зразу різні голоси звідусіль заг лунали. Вірні з радости плескали, невірні ж суддю кликали, щоб звелів убити його. Все-бо зойку і гамору сповнилося, залишені були коні, залишені вершники, марно гуркіт колісниць стрясав повітря, бо ні один нічого иншого не хотів бачити, окрім Гордія, ані чути нічого иншого не хотів, окрім слів Гордієвих. Усе ж позорище сповнилося крику, що, наче вітер, у повітрі шумів, біг коней покриваючи. Тоді проповідник дав знак народові мовчати, замовкли труби, заспокоїлися сопілки, зупинилися органи, самого лише Гордія святого видно було й чути. Сидів же там на позорищі і князь, що влаштовував ті перегони, і винагороду за труди давав тим, хто біг, — до нього-бо зразу приведений був святий, і він спитав у нього, хто і звідки є, якої батьківщини і роду. Той же все про себе розповів: який має сан і задля чого, залишивши його, відійшов у пустелю і чому повернувся: "Повернувся, — сказав, — щоб відкрито показати, що ні за що маю твої накази, а Христа Ісуса, Надію мою і Захист, сповідую. Чув же, що ти понад инших багатьох лютіший чоловік. Я навмисне вибрав цей .

Не зміг же князь гнівом своїм і катуванням Гордія святого від віри відвернути, почав лукавий словами облесними зманювати його. Так-бо диявол звик боязливих страшити, міцних же облесністю зм'якшувати й розслабляти. Багато-бо кат святому подавав дарів, більше ж від царя обіцяв: "Має, — казав, — подати тобі цар почесніше між воїнством місце, маєтки великі, багатства, і славу, і все, чого захочеш". Святий же, чуючи ті обіцянки, посміявся з його безумства і сказав: "Хіба можеш дати мені щось таке, що б могло бути краще від Царства Небесного?" Тоді нечестивий князь, гнів і меч оголивши і перед спекулятором стати звелівши, і рукою, і язиком поганим наказав посікти Гордія святого. Хотів же святий посіченим бути перед таким людей зібранням, обступили його навколо знайомі, обіймали й останнє цілування давали, плачучи ж, просили, щоб не віддавався самовільно на смерть, щоб не губив цвіту життя свого і щоб не залишав солодкого цього сонця. Радили ж йому, щоб устами лише відрікся від Христа, і казали: "Єдиним словом від смерти себе вибав, відвернися від Христа язиком, серцем же віруй у Нього, як же хочеш, не язика-бо слухає Бог, але розуму того, хто говорить. І якщо так зробиш, то і суддів гнів вгамуєш, і Бога милостивого до себе мати будеш". Він же, як камінь стояв серед моря, вдаряли його і били хвилі морські — непорушний був. Настільки незворушний був у своєму доброму намірі: як же премудрого дім, на скелі стоячи, що не руйнується ні силою віючих вітрів, ні нападами дощів, ні розлитими ріками, так міцний той муж непохитний стояв у вірі. Бачивши ж духовними очима диявола, що оббігав знайомих його і зрушував одного на сльози, иншого ж на прошення і давання некорисної поради, сказав до плачучих Господнє слово: "Не плачте наді мною, але плачте над ворогами Божими. Нащо ж радите мені відмовитися устами від Бога мого? Щоб я життя своє продовжив? Чи смерті на якийсь час уникнув? Якщо дні якісь до життя свого додам, то вічного безкінечного позбудуся життя. Якщо втечу від тілесного болю, то не побачу добра праведників там, де нема болю. Очевидним безумством є купувати собі за тимчасове життя вічну муку й гинути з душею. Але і вам раджу: якщо зле розумієте, то навчіться благорозумности й істини, і, відкликавши брехню, говоріть правду, говоріть, що Господь наш Ісус Христос на Славу Бога Отця. Цей-бо голос випустить язик, коли в Ім'я Ісусове кожне коліно схилиться небесних, і земних, і підземних". Це сказавши й образ хресний на собі поклавши, святий Гордій пішов на посічення небоязливою душею, не змінивши світлости лиця, і став на місці усічення, так, ніби не ката за собою бачив, але ніби ангелів перед собою зрів і їм в руки душу свою передати хотів. І, усічений бувши, отримав блаженне життя, несений, ніби Лазар, в голосі радости на місце спокою вічного, де за подвиг свій прийняв винагороду. Подвигоположника, за Якого ж постраждав, славить з ангелами навіки. Амінь.

Місяця січня в 4-й день

Собор святих сімдесятьох апостолів

Після вибрання дванадцятьох апостолів Христос Господь зібрав був ще менших апостолів сімдесят, щоб посилати їх на проповідь, про що пише святий євангелист Лука таке: "Після цих явив Господь і інших сімдесят, і послав їх по двоє перед Собою". Дванадцять-бо при Собі мав як свідків життя Свого, сімдесят же посилав. Які ж були імена тих сімдесятьох, не є цілком відомо, бо, як же пише святий євангелист Іван: "Багато учнів Його ішло назад і більше не ходили з Ним. Сказав Ісус дванадцятьом: "Чи не хочете і ви відійти?" І було так, що перед зближенням добровільного страждання Господнього зменшилося вельми учнів Його і заледве хто із сімдесятьох залишився при Ньому, але і з дванадцятьох один відпав. Після воскресіння ж Господнього лик святих дванадцяти апостолів Матеєм доповнився, сімдесяти ж лик не зразу, але помалу наповнився новонаверненими через Добру новину від тих, що були з лику дванадцятьох, і через проповідь Павла святого, зверху покликаного у той же лик, наче в один дух первинний, з Петром святим співверховника. Можна знайти про сімдесятьох апостолів розповідь, під іменем святого священномученка Доротея, єпископа Тирського, написану, і на початку книги Послань апостольських надруковану, також і в Пролозі згадану, але там написані є деякі такі, що хіба спершу лише апостольствували, потім же від віри і апостольства відійшли у Посланні своєму соборному першому: "Від нас вийшли, але не були з нас, якщо б від нас були, перебували б з нами". І не випадає таких серед святих сімдесяти під час нинішнього свята собору вшановувати. Що-бо є спільне у світла з темрявою? Багатьох же в тому сказанні мовчання оминуло, їх же Церква свята у місяцеслові святими зі сімдесятьох апостолів іменуючи, вшановує, як же Тимотей, Тит, Єпафрас, Архип, Ахіла, Олімп, Кондрат, Ахаїк. Є ж і инших багато в тому сказанні сумнівному, під іменем святого Доротея написаному кимось. Через те і поза тим, хоч і не зовсім відкинувши сказання, але часто використовуючи, поєднавши з ретельним розглядом Божественного Писання, переказів святих Отців і давніх істориків та оповідачів церковних достовірних, перелік за іменами і за чинами святих апостолів сімдесятьох, що в цей день святкуємо, такий.

ПЕРШИМ із сімдесятьох апостолів був святий Яків. Він був першим єпископом Єрусалиму, поставлений самим Господом. Коли Його ж проповідував з крила церковного, юдеями був скинений і, в зраненні камінному, деревом у голову ударений, помер.

2. МАРКО, святий євангелист, який написав Євангеліє Святе. Розповідає про нього святий апостол Павло, він же і згадує в Посланні до колосян, говорячи: "Вітає вас Лука, лікар любий". Той же і Діяння апостольські описав і по великих трудах апостольство своє страдницьки закінчив у Тивах Віотинських.

3. КЛЕОПА святий, брат святого Йосипа-обручника молодший, який, до Емаусу подорожуючи зі святим Лукою[який згадує його у своєму Євангелії, своє ж ім'я замовчуючи], Господа після воскресіння бачив. І за якийсь час у тому ж домі, де в переломленні хліба пізнав Христа Воскреслого, за свідчення Христа від юдеїв убитий.

4. СИМЕОН святий, родич Господній, після Якова був другим єпископом в Єрусалимі і за розп'ятого Христа розп'ятий помер.

5. ВАРНАВА святий, названий так апостолами апостольських і в Посланні святого Павла до галатів: "Увійшов [сказав] до Єрусалиму з Варнавою". Він з тим же Павлом святим послужив Слову і спершу Христа проповідував у Римі, тоді поставлений був єпископом у Медіолані. На батьківщині своїй, острові Кіпрі, юдеями й еллінами побитий камінням, помер і похований з переписаним ним Євангелієм святого Матея.

6. ЙОСІЙ святий, що Павло святий у Посланні до колосян говорить: "І Ісус наречений Юст". Розповідають учителі: цей Йосій був сином Йосипа-обручника, так, як Яків, і Симон, і Юда не Іскаріот. І був єпископом в Єлевтерополі, де страдницьки й помер.

7. ТАДЕЙ учнем святого Івана Предтечі був спочатку, тоді Христа [инший, не святий апостол Юда Тадей, що в Лівії, один із дванадцятьох ]. Хрестив едеського князя Авагара і від прокази його очистив. По багатьох в благовісті Христовому трудах у Вириті, граді фінікійськім, спочив у Господі.

8. АНАНІЯ святий.

10. СТЕФАН святий.

11. ПИЛИП святий, був єпископом у Тралії Азійській і, багатьох вірою просвітивши, у старості глибокій на життя без старости перейшов.

12. ПРОХІР святий, один зі сімох дияконів, супутник святого Івана Богослова і трудів його спільник. У Никомидії, граді Вітинійському, спершу був єпископом, тоді, в Антіохії проповідуючи Христа, мученицьки помер.

13. НИКАНОР святий, було в той день гоніння велике на церкву Єрусалимську, вбитий був з двома тисячами віруючих у Христа.

14. ТИМОН святий, один зі сімох дияконів, єпископом був града Бостра, краю Аравійського, і, проповідуючи ім'я Христове, багато від юдеїв та еллінів постраждав і в піч розжарену вкинутий був, але, неушкоджений вийшовши, до Господа відійшов.

15. ПАРМЕН святий, один зі сімох дияконів, доручене йому від апостолів служіння у проповіді, сповненій віри, здійснюючи, перед очима апостольськими помер мученицьки.

16. ТИМОТЕЙ святий у благовісті з Павлом святим трудився, до нього ж два послання Павло святий написав, був єпископом в Ефесі.

17. ТИТ святий, також у благовісті з Павлом святим трудився, до нього ж і Послання Павло святий написав. Був єпископом Гортинським на Криті.

18. ФИЛИМОН святий, до нього ж Павло святий особисте Послання написав, був єпископом у Газі.

19. ОНИСИМ святий, про нього ж Павло святий до Филимона пише. Тертилом, єпархом Римським мучений, помер в Путеолі.

20. ЕПАФР святий, його ж Павло святий у тому ж Посланні до Филимона згадує, говорячи: "Вітає тебе Епафрас, співв'язень мій у Христі Ісусі". Був єпископом у Колосах, разом же і Лаодикійської церкви, і Єрапольської. З Павлом же святим був у Римі в ув'язненні, звідки ж Павло, пишучи до колосян, говорить: "Вітає вас Епафрас, один із вас, раб Ісуса Христа, який завжди подвизається за вас у молитвах, щоб ви були досконалі і сповнені всілякої волі Божої. Свідчу-бо про нього, що має ревність велику і вболіває за вас і за тих, що в Лаодикії та Гієраполі".

21. АРХИП святий.

22. СИЛА святий. Єпископом був у Коринті і досить у проповіді Божого слова потрудився. Знамення ж і чуда зробивши, до Господа відійшов.

23. СИЛУЯН святий, його ж згадує Петро святий у Посланні своєму соборному так: "Через Силуяна, вірного брата, написав". Він із Павлом святим слово Боже проповідував і в Солуні був єпископом. Багато ж бід перетерпівши заради подвига, що у вірі підняв, до Подвиговінчателя Христа зійшов.

24. КРИСКЕНТ святий, його ж згадує Павло святий у Посланні своєму до Тимотея другому (право перекладеному з грецької), говорячи: "Крискент в Галатію, тобто посланий мною, на проповідь". Він був єпископом у Галатії, тоді в Галії Христа проповідував, і у Вієні, граді Галійському, Захарію, учня свого, єпископом поставивши, знову повернувся в Галатію і мученицьки помер у царювання Траянове.

25. КРИСП святий, його ж згадують Діяння апостольські так: "Крисп, начальник синагоги, повірив у Господа зі всім домом своїм". Був єпископом на Еґинті, острові, що прилягав до Пелопонеса, між морями Еґейським та Іонійським.

26. ЕПЕНЕТ святий, його ж Павло святий у Римській епістолії згадує, говорячи: "Вітайте Епенета, улюбленого мого, який є початком Азії для Христа". Був єпископом у Картагені.

27. АНДРОНІК святийе, його ж у тій самій епістолії Павло святий згадує: "Вітайте Андроніка", говорячи і називаючи його родичем і співв'язнем своїм. Визначний серед апостолів, які швидше від Павла повірили в Христа, був єпископом в Паннонії.

28. СТАХІЙ святий, його ж Павло святий у тій самій епістолії згадує. "Вітайте, — каже, — і Стахія, любого мені". Був поставлений через святого апостола Андрія Первозваного в Арґирополі першим візантійським єпископом.

29. АМПАІЙ святий, його ж Павло святий у тій самій епістолії згадує, говорячи: "Вітайте Амплія, любого мені в Господі". Був єпископом, проповідуючи Христа в Діосполі і в Одисі-граді, і там, від еллінів убитий, помер.

30. УРБАН святий, його ж у тій самій епістолії Павло святий задує, говорячи: "Вітайте Урбана, співробітника нашого в Христі". Був єпископом у Македонії і мученицьки помер.

31. НАРКИС святий, його ж у тій самій епістолії згадує Павло святий, кажучи: "Вітайте Наркисових, що в Господі". Був єпископом в Атенах.

32. АПЕЛІЙ святий, його у тій самій епістолії згадує Павло святий, говорячи: "Вітайте Апелія, випробуваного в Христі". Був єпископом в Іраклії.

33. АРИСТОВУЛ святий6, його ж Павло святий у тій самій епістолії згадує, говорячи: "Вітайте Аристовулових". Був єпископом у Британії і там по багатьох трудах і стражданнях помер.

34. ІРОДІОН святий, його ж у тій самій епістолії згадує Павло святий, говорячи: "Вітайте Іродіона, родича мого". Був єпископом у Патрах.

35. АГАВ святий, дар пророцтва прийнявж. Його ж згадують Діяння апостольські, що прийшов один з юдеїв, пророк на ім'я Агав, і, взявши пояс Павла, зв'язав свої руки й ноги і сказав: "Це говорить Дух Святий, мужа, що його ж є пояс цей, так зв'яжуть в Єрусалимі юдеї і передадуть у руки язичникам".

36. РУФ святий, його ж у Римській епістолії згадує Павло святий, говорячи: "Цілуйте Руфа, вибраного в Господі". Був єпископом у Тивах, які в Елладі.

37. АСИНКРИТ святий, якого в тій самій епістолії згадано, був єпископом в Ірканії, землі Азійській.

38. ФЛЕГОНТ святий, у тій же епістолії згадуваний. Був єпископом у Маратоні, граді Тракійському.

39. ЄРМ святий, якого в тій же епістолії згадано, був єпископом у Філиполі.

40. ПАТРОВ святий, у тій же епістолії згаданий, був єпископом у Неаполі і Путеолаху.

41. ЄРМІЙ святий, якого в тій же епістолії згадано, був єпископом у Далматії. Про цих п'ятьох, тут вкупі згаданих святих, пише разом Павло святий, говорячи: "Цілуйте Асинкрита, Флегонта, Єрма, Патрова, Єрмія".

42. ЛИН святий, його ж згадує Павло святий у Посланні другому до Тимотея. Був єпископом у Римі після святого апостола Петра.

43. ГАЙ святий, його ж у Посланні до римлян Павло святий згадує, говорячи: "Вітає вас Гай, гостинний мені і церкві усій". Був єпископом в Ефесі після святого Тимотея.

44. ФІЛОЛОГ святий, його ж у тій самій епістолії згадує Павло святий, говорячи: "Вітайте Філолога"3. Його поставив святий апостол Андрій єпископом у Синопі.

45. ЛУКІЙ святий, його ж Павло святий у тій самій епістолії згадує. Був єпископом у Лаодикії Сирійській.

46.  ЯСОН святий. Був єпископом у Тарсі.

47. СОСИПАТР святий, у тій же епістолії згадуваний. Був єпископом в Іконії. Про цих трьох разом, поруч згаданих, пише Павло святий після Тимотея святого, говорячи: "Вітає вас і Лукій, Ясон, і Сосипатр, родичі мої".

48. ОЛІМПІЯН святий, його ж Павло святий у тій самій епістолії згадує. Ідучи за святим апостолом Петром, при смертному стражданні його в Римі від Нерона посічений був, разом зі святим апостолом Іродіоном, як же пише Метафраст на день святих апостолів Петра і Павла.

49. ТЕРТІЙ святий, що записав Послання до Римлян, яке говорив святий Павло. У ньому ж сам себе згадує так: "Вітаю вас і я, Тертій, який писав послання це в Господі". Був єпископом, другим після святого Сосипатра, де ж і мученицький здобув вінець.

50. ЕРАСТ святий, його ж Павло святий у тій самій епістолії згадує, був економом Єрусалимської церкви, потім же єпископом Паніяди.

51. КВАРТ святий, якого у тій же епістолії згадано, був єпископом у Бейруті. Про цих двох святих разом Павло святий пише: "Вітає вас Ераст, будівничий градський, і Кварт, брат".

52. ЄВОД святий в Антіохії після святого апостола Петра був єпископом, його ж згадує святий Ігнатій Богоносець у Посланні своєму до Антіохіян, говорячи: "Згадуйте блаженного Євода, отця вашого, якого першим вам апостоли пастирем поставили".

53. ОНИСИФОР святий, його ж згадує Павло святий у Посланні другому до Тимотея, говорячи: "Хай дасть же милість Господь Онисифоровому дому, бо багато разів дав мені спочинок і вериг моїх не соромився". Був єпископом у Колофоні і в Киринії.

54. КЛИМЕНТ святий. Був єпископом у Римі після святого апостола Петра і після єпископів Ліна та Клита. У вигнанні ж був у Херсонесі, помер страдницьки, утоплений в глибинах морських.

55. СОСТЕН святий. Був єпископом у Колофоні.

56. АПОЛОС святий, його ж згадують Діяння апостольські так: "Юдей же один, Аполос на ім'я, олександрієць родом, муж учений, прийшов до Ефесу, сильний він у Книгах, він був навчений дороги Господньої, і, палаючи духом, говорив і учив пильно про Господа". Був єпископом у Смирні перед святим Полікарпом.

57. ТИХИК святий, якого згадано в Діяннях апостольських і в Посланнях Павла святого до ефесян і колосян: "А те, що, — каже, — про мене скаже вам Тихик, улюблений брат і вірний служитель у Господі, його ж послав до вас на це власне, щоб довідалися про нас, і щоб утішив серця ваші". Був єпископом Колофонським після святого Состена.

58. ЕПАФРОДИТ святий, його ж згадує Павло святий у Посланні до филип'ян, говорячи: "Вважав за потрібне Епафродита, брата і співробітника, і співвойовника мого, вашого ж апостола і служителя потребі моїй, послати до вас". Був єпископом в Адріянії.

59. КАРП святий. Був єпископом у Верії Тракійській.

60. КОНДРАТ святий, був єпископом в Атенах і Магнисії, де ж, слово Господнє проповідуючи, муками кінець прийняв від атинеїв при царі Адріяні.

61. МАРКО. Був єпископом у Біблосі, що у Фінікії, його ж і Сінію недруги прогнали.

62. ЗИНА святий, на якого казали Законник, тобто закону Мойсеевого учитель. Його ж Павло святий у Посланні до Тита згадує: "Зина Законника негайно вишли вперед до мене". Був єпископом у Діосполі.

63. АРИСТАРХ святий. Був єпископом в Апамеї Сирській.

64. ПУД святий, його ж згадує Павло святий у Посланні другому до Тимотея: "Вітає тебе, — каже, — і Пуд". Був у Римському синкліті муж благочесний, приймаючи у дім свій зібрання святих апостолів Петра й Павла та инших вірних.

Його ж дім перетворився через те на церкву, названу пастирською, у ній же і Петро святий, кажуть, священнодіяв.

65. ТРОХИМ святий, його ж Діяння апостольські згадують, але і Павло святий у Посланні тім же до Тимотея. "Трохима, — каже, — залишив у Мілеті хворого"[90]. Він з Пудом та Аристархом у всіх гоніннях за Павлом святим ішли, і, врешті, при усіченні його в Римі Нероном всі троє були усічені.

66. МАРКО святий, небіж Варнави, був єпископом в Аполоніяді, його ж згадує Павло святий у Посланні до колосян разом зі святим вищезгаданим Аристархом: "Вітає вас Аристарх, ув'язнений разом зі мною, і Марко, небіж Варнавин.

67. АРТЕМ святий, його ж згадує Павло святий, пишучи до Тита: "Коли пришлю Артема до тебе". Був єпископом у Айстрі.

68. АКИЛА святий згадують, єпископом в Іраклії був, в Азії ж і Ахаї проповідував Слово Боже і від невірних убитий був.

68. ФОРТУНАТ святий, його ж Павло святий у Першому посланні до коринтян згадує. Кончину блаженну в проповіді слова Божого дістав.

69. АХАЇК святий, його ж разом із Фортунатом у тому ж Посланні до коринтян Павло святий згадує: "Радію, — каже, — через прихід і Фортуната, і Ахаїка, бо вашу втрату заповнили, заспокоїли-бо мій дух і ваш".

Тут лик повний закінчується святих сімдесятьох апостолів. До нього ж [за иншим зводом Євангельським, розповідають, явив Господь й инших сімдесят два] долучаються і ще два.

71. ДІОНІСІЙ святий Ареопагіт, єпископ Кесарії Палестинської. Про цих апостолів говорить таке: "Додав до них Ареопагіта одного, Діонисія на ім'я, він же був Павловою проповіддю в Атенах до віри навернувся, як Лука в Діяннях апостольських пише".

72. СИМЕОН святий, названий Ніґер, його ж Лука святий у Діяннях згадує, говорячи: "Були, — каже, — деякі в Антіохії в церкві пророки й учителі: Варнава і Симеон, названий Ніґер", згадуючи його між апостолами. Ось-бо імена їхні згадує — Марка, Луку, Юста, Варнаву, Апелія, Руфа, Ніґра [тобто Симеона Ніґра] та инших сімдесятьох двох". Так Єпифаній святий пише, у двох речах нас запевняє: що лик цих святих апостолів містить у собі осіб сімдесят дві і що святий Симеон Ніґер є одним з того ж числа апостольського. Але і святий Іван Дамаскин в Октоїху п'ятого гласу у середу на вечірні після дванадцятьох апостолів собор сімдесяти і двох згадує, говорячи: "всехвальна десятка з двійцею виявилася досконалою, ввівши єдиноревний собор сімдесяти двох". Їхніми ж усіх вельми помічними святими молитвами щоб і ми сподобилися в зібранні святих бути звання небесного причасниками і розуміти Превишнього апостола й Архиєрея віри нашої Ісуса Христа, хвалячи Його з Богом Отцем і святим Духом на віки вічні. Амінь.

Відомо ж хай буде, що, окрім усіх цих описаних тут святих апостолів, може знайтися і ще більше сучасників, рівноапостольних святих, як свідчить про те Євсевій, Кесарії Палестинської єпископ, який у Книзі своїй першій, у главі дванадцятій пише таке: "Ім'я кожного [із дванадцятьох] апостолів Христових достатньо з Євангельських свідчень кожному відоме, а про сімдесят апостолів жодного каталогу точного ніде не тратіяється. Якщо ж захочеш роздивитися, то більше ніж сімдесят легко знайдеш, одного тримаючись свідчення Павла святого, що в Першому посланні до коринтян говорить: "Явився [Христос після воскресіння Свого] Кифі, тоді одинадцятьом, потім же явився більше як п'ятистам братам одного разу. З них же багато живе досі, деякі ж спочили". З таких- бо багатьох, які трудилися у Благовісті Христовому, того ж часу в первісній Церкві, які різні краї вірою просвітлювали, подібно до апостолів, є самого апостольського імени достойні, деякі ж осібно хай тут будуть згадані.

ЛАЗАР святий. Коли ж було гоніння велике на Церкву Єрусалимську, після убивства Стефана, вигнаний був за межі юдейські і в човні без весла на море пущений з Максимином святим, учнем Господнім, і з Келидонієм святим, що від народження був сліпим, але Господь його просвітлив. Припливши, за Божим скеруванням, в Масилію, там по-апостольськи сам той Лазар святий Христа проповідував, тоді на острові Критському в граді Кутійському епископував, там переставився, де ж і святе його тіло після багатьох років було знайдене в ковчезі мармуровому з написаними словами: ЛАЗАР ЧОТИРИДЕННИЙ, ДРУГ ХРИСТОВИЙ. Максимин же святий у Ливії, так названому граді, що в Галії, першим був єпископом і проповіді апостольської виконавцем. Там же і Келідоній святий, єпископовий співпомічник до проповіді апостольської, зі святим Максимином перебував, де ж з миром спочив і в деяких істориків до лику святих сімдесяти двох апостолів як один з них зарахований.

ЙОСИП святий з Ариматвї, який учився в Ісуса і пречисте Його Тіло в Пилата випросив. Також заздрісними юде-ями з меж їхніх вигнаний, в Англії Христа проповідував, де ж і переставився і як апостол від людей того краю шанований.

НИКОДИМ святий, який приходив на науку до Ісуса вночі і дав добру раду, щоб не осуджувати його перед тим, як почути від нього і зрозуміти діла його. Потім же і Тіло Ісусове з Йосипом чесно з пахощами поховав. Також від юдеїв за віру в Христа і проповідь апостольську у вигнанні постраждав.

ТАМААІЇА святий, учителем був святого апостола Павла і раду благочестиву юдеям про проповідь апостолів святих дав: "Якщо від Бога є діло це, не можете зруйнувати його". Після цього явив Христа, у Нього ж вірив, проповідував по-апостольськи. І вигнаного за проповідь Никодима святого ховав у себе, його ж до кінця життя прогодувавши, поховав поблизу святого першомученика Стефана.

ЄВНУХ Кандаки-цариці святий, Пилипом святим на дорозі охрещений. І царицю ту до Христа навернув. Був першим проповідником Христовим в Етіопії й апостолом Етіопським названий. Мученицьки помер.

ЗАКХЕЙ святий, який приймав у дім свій Господа, радіючи, і від Нього: "Сьогодні на дім цей спасіння прийшло" чув. Після Вознесення Господнього пішов за Петром святим, ним же єпископом Кесарії Палестинської поставлений, апос-тольськи Христа проповідував.

КОРНИАІЙ святий, сотник, Петром святим хрещений, ним же у тій же Кесарії після святого Закхея єпископом поставлений, його ж дім перетворений на церкву.

АОГИН святий, сотник, який при хресті Господньому увірував і воістину, що Сином Божим є Ісус, ісповідав. Тоді і про воскресіння Його свідчив. І після цього в Кападокії Христовим проповідником й апостолом був. Мученицьки постраждав. ІТНАТІЙ святий Богоносець, його ж Господь дитиною прийняв на руки свої. Був після святого Петра в Антіохії єпископом. Апостольськи проповідував Христа. За Нього ж і постраждав у Римі, левам відданий на поїдання.

ПОАШАРП святий, єпископ Смирни. Його ж блаженний Симеон Метафраст у житії святого Ігнатія Богоносця явив, апостолом божественним називавши. Пише так: "Зупинився, каже, у Смирні, там вітав [святий Ігнатій] святого Полікарпа, божественного апостола, Смирнського єпископа, співучня свого".

АРИСТЮН святий, єпископ тої ж Смирнської церкви. Учень Господній з тих, що після дванадцятьох апостолів були. Згаданий у книгах святого Папія, єпископа Єрапольсько-го, який зразу після апостолів жив, про що пишуть історики церкви: Никифор у Книзі З, у Главі 20, і Євсевій також у Книзі 3, у Главі 33.

ЄРОТЕИ святий, якого святий апостол Павло віри навчив і єпископом поставив в Атенах. Він на Успення Пречистої Богоматері в Лиці святих апостолів по повітрі принесений був.

АНТИПА святий, єпископ Пергамський, апостольською про Христа проповіддю свідчивши, постраждав. Про нього ж сам Христос Господь в Об'явленні святого Івана Богослова явив, говорячи: "Антипа, свідок Мій вірний, вбитий був".

ДИМИТРІИ святий, про нього ж святий Іван Богослов у Посланні своєму третьому написав: "Про Аимитрія свідчили всі, і сама правда, і ми свідчимо, і знаємо, що свідчення наше правдиве". Був єпископом у Філадельфії, краї Азійському.

Згаданий ще в Діяннях апостольських МНАСОН Кипри-янин, давній Господній учень, про нього ж пише Лука святий таке: "Прийшли з нами деякі учні з Кесарії, ведучи з собою якогось киприянина Мнасона, що ми в нього ж оселитися мали". Крім того, цей давній учень Господній Мнасон може комусь видаватися тим самим, що і Ясон.

Ці-бо й більше, окрім сімдесятьох апостольського Собору, давні учні Господні, сучасні апостолам, співпроповідники їхні святі, були хіба з числа тих згаданих понад п'ятисот братів, які воскреслого Господа бачили. їх же всіх імена якщо не тут, на землі, у книгах, то на Небесах точно написані. Як же пише Павло святий до филип'ян у главі 4: "Ті, що у благовіствуванні подвизалися зі мною, — казав, — і з иншими співробітниками моїми, їх же імена у книзі життя"1. А в сказанні під іменем святого Доротея, про сімдесятьох апостолів написаному, деяких тих же імена даремно повторюються. Замість них принаймні з цих вищеназваних згаданий хтось міг би бути.

Хай відомо також буде, що у сказанні тому під іменем Доротея написано багато такого, що, як було сказано, має в собі сумнівне. Чотирьох із сімдесяти апостолів імена марне повторюються: Іродіона названо двічі, ніби з Павлом святим був, як Родіона його ж не згадав Павло святий ніде, лише Іродіона, і знову Аполоса, Тихіка й Аристарха — їх же по одному тих самих, а не инших згадує святий Павло.

У тому ж сказанні чотирьох імена у двох з'єднані виявляються: Клеопа із Симеоном, Крисп же із Крискентом. Напи-сано-бо, ніби Клеопа той самий був, що й Симеон. Але достовірні історики церковні давні Євсевій, прозваний Памфил, і Никифор Калист Ксантопул, і від них наведене свідчення найдавніших євангелистів, а після них і Георгій Кедрин узгоджено пишуть, що Клеопа був молодшим братом святого Йосипа Обручника, Симеон же — родич Господній [якщо ж і згадується у Пролозі, що Симеон цей той самий був, що і Симон, син Йосипа Обручника, як же Яків, Йосія та Юда, проте достовірні історики церковні вищеназвані говорять, що Симеон цей (родич Господній, єпископ другий після Якова Єрусалимський) — був сином самого Клеопи, брата Йосипово-го, брат же стриєчний, а не рідний Якова, сина Йосипового. А той Симон, син Йосипа, брат же рідний Якова, инший був [не згадуваний серед апостолів], про нього ж думають, що не прийняв Служби апостольської, як же брати його Яків та Йосія між сімдесятьма, а Юда [який же і Тадей] між дванадцятьма, але хіба перед розсіянням апостолів по вселенній пішов з життя цього, як же й итиі учні Господні, про них же Павло святий: "Багато, — каже, — перебувають досі, а декотрі вже спочили" і в Павловому Першому посланні до коринтян в лице докорив, що гріх по-поганськи жити. У тому ж іще сказанні написано, що одним із сімдесятьох апостолів був апостол Кесар, його ніби Павло святий згадував. Але Павло святий, пишучи з Риму до филип'ян, згадує дім Кесаря в Римі — царював тоді Перон, а не якогось учня Тоспоньо-го на ім'я Кесар, як же про те пишуть святі учителі Золото-устий святий і святий Теодорит. Амінь.

У той же день пам'ять преподобного отця нашого Теоктиста, ігумена в Кукумі Сикелійській.

У Пролозі тут замість цього Сикеліиського Теоктиста написано преподобного Теоктиста — того, що 3 вересня вшановується, співпостника святого Євтимія великого в Палестині. Але Мінея Московська нововидана, також Місяцеслов Московський точно показують, що в цей день вшановується Сикелійський Теоктист, а не Палестинський. І святого мученика Зосима Монаха, що з Киликії, він у пустелі зі звірами жив, і Домитіяном-князем взятті, і за Христа мучений. И Атанасія Коментарисія, який у Христа увірував, коли мучений був святий Зосима. Лев з пустелі на арену прибіг і людським голосом провістив і настрашив усіх. Те бачивши, Атанасій пізнав силу Христа, єдиного істинного Бога, й увірував в Нього. Обидва померли в горах в одній кам'яній ущелині.

Місяця січня в 5-й день

Страждання святих Теопемпта і Теони

Диоклитіян-цар у перший рік свого на християн гоніння пішов з Риму, увійшов у град Никомидійський і, зробивши там ідолів багато, поклонявся їм. По кількох днях взятий був на передмісті чоловік Божий Теопемпт, єпископ [він-бо перший постраждав на початку гоніння від нечестивого Диоклитіяна], і коли був представлений тому цареві, сказав: "Не є богами ті, яким ти покланяєшся, срібні чи золоті, дерев'яні чи кам'яні, бо ані дихати не можуть чи говорити, ані щось добре зробити чи погане. Всемогутній небесний Бог — Він створив Небо і Землю, море разом і все, що на них є". Коли те й більше про віру християнську говорив святий, цар, розгнівавшись, сказав йому: "Не кликав тебе багато слів говорити, але щоби зразу, багатослів'я покинувши, приніс жертву богові Аполонові". Відповів святий Теопемпт, кажучи: "Я таким богам ніколи не принесу жертви ані не боюся жертв твоїх, написано-бо є: "Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж не може убити". Ти ж , маючи владу над моїм тілом, що хочеш, роби". Тоді цар звелів розпалити піч, щоб у неї єпископа святого вкинути. Розпалювали-бо воїни піч дуже, з ранку аж до полудня, і сказав до них єпископ святий: "Зупиніться трошки, і я явлю вам силу Господа Бога мого, за його ж Ім'я святе та піч розпалюється на мене". Те сказавши, вкинувся у піч вельми гарячу і сів у ній посередині. Ті ж, думаючи, що він зразу згорів і загинув, пішли. Опівночі встав святий муж з печі, увійшов у ложницю царську, бо двері всі йому самі по собі відчинялися, і, збудивши царя, сказав: "Я Теопемпт, єпископ, чоловік Ісуса Христа, не помер так, як ти звелів мене заморити, але ось живий є". Те сказавши, пішов знову в піч. Цар же, бачивши святого і слова його чувши, настрашився і був наче німий з великого страху. Коли ж настав ранок, прикликав воїнів своїх і сказав: "Не вкинули християнина того в піч розпалену, його ж вкинути вам я звелів". Сказали воїни: "Зробили, пане, як ти велів, вкинули його, і, згорівши, загинув учора". Тоді Диоклитіян, вставши, пішов з воїнами і, перед піччю ставши, чув святого єпископа, який співав і славословив Бога посеред розпаленої печі, і здивувалися вельми. Коли ж вийшов святий з печі неушкоджений, сказав цар до прислуги: "Дивіться, яку силу мають чари християнські. Чув я, що в ім'я якогось Ісуса чари свої здійснюють". І звелів в ту ж годину взяти пса і вкинути в піч — бачити хотів, чи не згорить пес, як же не згорів єпископ чудесно, — і зразу пес згорів. Бачивши те, цар сказав до чоловіка Божого: "Натисну на тебе більшими муками, як на нечестивого, тому що пізнав тебе як звабника і волхва". І звелів його в тісній замкнути темниці й не давати йому хліба ні води аж до дня, в який захоче його перед народом судити. І перебував чоловік Божий у темниці тій двадцять і два дні без їжі і пиття, Богом підкріплюваний. Коли минули ті дні, сказав цар воїнам своїм: "Ходімо подивимося, чи живий ще той християнин, чи вже помер". Його ж знайшовши живим і лицем веселим, наче його царським обідом пригостили, розгнівався Диоклитіян, вивів з темниці блаженного єпископа і, роздерши на собі одяг свій, сплеснув руками своїми, кажучи: "Прийдіть і подивіться, якими є чари християнські". Блаженний же єпископ сказав: "Доки, окаянний, осліплене матимеш серце й не пізнаватимеш Бога істинного, у Якого я вірую? Він-бо дає мені силу і міць, поки переможу тебе, і, твоє перемігши катування, ні за що не маю муки". Цар же, те й тому подібне чуючи від нього, звелів виколоти йому праве око й у праву руку йому вкласти — і так відвести знову до темниці. Коли там молився святий, світло велике засіяло йому в пітьмі і зразу зіниця святого його виколеного ока відкрилася і була ціла та здорова, як і друга. Те довідавшись і бачивши, цар розгнівався більше і сказав: "Клянуся царством Римським і великим Аполлоном, ніяк же не заспокоюся, допоки не прикличу спершу найсильнішого волхва, який зможе всі твої хитрощі й чари зруйнувати". Те сказавши, знову звелів його відвести до в'язниці. І послав послання своє у всі кінці землі своєї, щоб, коли який знайдеться волхв, що може зруйнувати волхвування християнське, нехай прийде до нього швидко і прийме від нього великі дари та великі почесті. І прийшов один волхв на ім'я Теона, який, ставши перед лицем Диоклитіяна, сказав: "За велінням вашим царським прийшов швидко зруйнувати чари християнські, і нема в мені неправди перед тобою".

Те чувши, цар утішився і сказав: "Є в мене в темниці князь один християнський, його ж чари коли зруйнуєш, великі від нас приймеш почесті". Сказав йому Теона: "Хай зробить християнин той якусь силу переді мною, і я, коли ти дивитимешся, всі його зруйную дії". Утішився-бо цар за слова такі, сказав до нього: "Хотів би я спершу від тебе якесь знамення бачити". Теона ж сказав: "Хай приведуть сюди вола найлютішого". І коли той приведений був, Теона якісь слова у вуха волові прошептав — і зразу віл розпався на дві частини, і кожна частина окремо була. Тоді дивувався цар, кажучи: "Справді ти здатний зруйнувати волхвування християнські". Теона ж, волхв, сказав до царя: "Трохи зачекай і пізнаєш чудесно зроблене діло, о царю". Те сказавши, звелів принести собі мірила і поклав на них вола частини, і виявилися обидві рівні. Скоро-бо Диоклитіян звелів привести перед себе святого Теопемпта, єпископа, і, поставивши його проти волхва, сказав йому: "Знаючи, що ти волхв і звабник, прийшов цей волхв із краю єгипетського, і хочу я довідатися, хто з вас є у волхвуваннях сильніший". Тоді Теона сказав до єпископа: "Дві хитрості нині чарівного вчення здійсню на тобі, і, якщо тобі не пошкодять, повірю і я у Бога твого". І зробив два млинці круглі з муки чарівної, дав єпископу з'їсти. Той же, взявши, з'їв, і стало солодким в устах його, наче мед, й анітрохи йому не пошкодило. Бачивши ж те, Теона здивувався і сказав: "Ще одну чудесну чарівну хитрість на тобі здійсню, і якщо тобі не пошкодить, повірю у Бога твого". І, взявши чашу води, поклав у неї якесь смертоносне зілля і прикликав імена найсильніших богів, щоб сильніша була отрута, і подав святому випити. Коли те святий випив без шкоди, Теона скоро припав до ніг святого єпископа, кажучи: "Нема иншого Бога, на якого можна покладатися, окрім одного Ісуса". Тоді сказав до царя: "Я є християнином і Розп'ятому поклоняюся". Цар же, те чуючи, збентежився вельми і крикнув, кажучи: "Великі є, через волхвування здійснювані, чари християнські". І звелів обох вести до темниці, де ж святий єпископ, Теону віри научивши, переіменував його на Сисінія, тобто "розуму сповненого", бо чистим серцем розумів і пізнав Христа Бога і Господа, й охрестив його там.

Наступного ж дня звелів цар святого єпископа привести перед себе і, схиливши шию, сказав до нього: "Вітаю тебе, учителю волхвів". И умовляв його словами багатьма до еллінського нечестя. Коли ж святий богам принести жертви не захотів, звелів простягнути його на землі горілиць і до чотирьох дерев за руки й ноги прив'язати, принести жчастину зруйнованого стовпа кам'яного немалу, яку ледве вісім чоловіків нести змогли, і покласти на животі святого. Але коли молився єпископ святий, зразу той камінь, що на животі лежав, сам по собі піднявся, відкинувся від нього далеко, десь на п'ятнадцять ліктів. Тоді Диоклитіян звелів повісити його за ноги стрімголов і другий камінь важкий повісити на шиї його, і залишив святого, що так висів від ранку до третьої години дня. Тоді раптом звелів зрізати шнур, яким святий повішений за ноги висів, щоб так, раптово впавши, камінним тягарем голову розбив і шию зламав, і згубно помер. І коли те зробили, святий єпископ силою Божою став просто на ноги свої. Після цього кат дав на нього вирок смертний, якого ж радісно прийнявши, святий велегласно сказав: "Благословен Бог і Отець Господа мого Ісуса Христа, Який сподобив мене досягнути того дня, якого я у всі часи прагнув. Молю-бо тебе, Господи, пом'яни мене завжди і в цю годину". Те сказавши, схилив коліна, й усічена була його голова, переставився у мирі і в троїчному сповіданні. Після того звелів цар привести перед себе Теону, волхва, який увірував у Христа. Його ж, коли ні ласкою, ні погрозами до жертв ідольських схилити не зміг, звелів вкинути у яму глибоку і землею засипати. Приведені ж були дикі коні й топтали землю, сипану на святого у яму. Так Теона святий, землею засипаний, перейшов до Господа. Здійснили подвиг свій страдницький святі мученики Теопемпт, єпископ, і Теона, він же і Сисіній, через Диоклитіяна, царя в Никодимії, коли царює у всіх і над усіма Господь наш Ісус Христос, Йому ж з Отцем і святим Духом Слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобної матері нашої Синклитикії

Вона була народженням із Македонії, виховувалася ж в Олександрії, бо батьки її туди переселилися, вони були благородством чесні, благочестям відомі і багатством славні. Коли дійшла вона віку і красою лиця вельми розквітла і через добрі звичаї всі її славили, багато з благородних і багатих юнаків шукали, щоб взяти її в подружжя, але вона не хотіла, маючи з юности серце своє любов'ю до небесного Жениха, Христа Бога, полонене. Через те схилялася до прикрашання не зовнішнього, але внутрішнього, душу свою постом, повстримністю, дівочою цнотою, розуму чистотою прикрашаючи, щоб достойною в очах Христових явитися. І перемогла невидимого ратника, який до тілесного подружжя побуджував, весь розум свій спрямувавши до Бога. Після того як померли її батьки, роздала всі маєтки жебракам та убогим, сама ж відвернулася від світу, зубожівши зовсім Бога ради. І була инокинею досвідченою і вельми добродійною, багатьох инокуючих дів наставницею, сповнена Духа Божого і розуму, як же показують слова її і провіщання в патериках, багато-бо вимовила на користь і багатьох на путь спасіння вивела. При кінці ж життя свого постраждала від спокусника так, як колись Йов праведний, бо лютими тілесними недугами була охоплена, всередині і зовні, і все тіло її струпами було обкладене, ранами і червами роздроблене і поїджене. Так страждала півчверті року, ніяк не допускаючи жодному лікареві себе вилікувати, але на одного Бога маючи надію. Коли зблизився ж блаженний її кінець, побачила у видінні святих ангелів і лик дівиць пресвітлих, які до себе її прикликали, і райські поселення бачила. І після видіння того останнє до дівиць слово сотворивши, провістила їм день і годину свого з тілом розлучення, яке через три дні мало бути. І як провістила, так і було. По трьох-бо днях у передречену нею годину із багатостраждального тіла і лютих ран перейшла як мучениця до Господа в життя без болю, що на Небесах зі святими. Прожила на землі літ вісімдесят у трудах і подвигах багатьох, нині ж у покої вічному оселяється, де ж літ їй не забракне.

У той самий день житіє преподобної матері нашої Аполінарії, дівчини, яка в чоловічому образі подвизалася

Коли помер грецький цар Аркадій, син же його Теодосій малим восьмилітнім хлопцем був і до правління царством ще не придатним. Римський цар Онорій, брат Аркадія, опікунство юним царем і правління всім грецьким царством поручив одному з найперших антипатів на ім'я Антимій, мужеві премудрому і вельми благочестивому. Його до повноліття Теодосієвого всі сприймали за царя, тому і святий Симеон Метафраст, житіє це писатипочинаючи, говорить: "Царював, каже, благочестивий цар Антимій", — і у всій історії цій царем його називає. Цей Антимій-цар мав дві доньки, одна з них, молодша, з пелюшок мала в собі духа нечистого, старша ж із юности вправлялася у святих церквах і молитвах, її ж ім'я було Аполінарія. Коли дійшла вона дорослого віку, думали батьки її з'єднати шлюбом мужеві, але вона відмовлялася, їм же і казала: "Хочу іти в монастир і слухати Божественне Писання, і чин монастирський бачити". Говорили їй батьки: "Хочемо тебе поєднати шлюбом". Вона ж відповідала їм: "Не хочу іти заміж, але сподіваюся, що й мене Бог у страсі Своєму збереже чистою, як же зберіг чистими Своїх дів непорочних". І бачити це батькам було новим і дивним, бо в таких юности своєї літах таке говорила, божественним бажанням охоплена була. Знову ж та дівчина просила батьків своїх, щоб привели їй якусь инокиню, яка б навчила її Псалтиря і святих Писань читання. Цар же Антимій сумував немало через її наміри, хотів-бо її віддати заміж. Коли ж була дівчина у своєму бажані незмінна й не хотіла приймати дарів від тих, хто шукав її на співжиття, великородних юнаків, сказали їй батьки: "Чого хочеш, донько?" Вона ж відповіла їм: "Прошу вас, віддайте мене Богові і приймете винагороду за моє дівство". Вони ж бачили, що думка її незмінна, міцна й боголюбива, і сказали: "Воля Господня хай буде". І привели їй инокиню досвідчену, яка навчила її читати божественні книги. Після цього сказала до батьків: "Прошу вас, відпустіть мене побачити святі в Єрусалимі місця, щоб я помолилася там і поклонилася чесному Хресту і святому воскресінню Христовому". Вони ж пустити її не хотіли, бо ту єдину мали в домі своєму втіху і більше її любили, ніж сестру, яку мучив біс. Коли ж вона довгий час просила їх про те, дозволили, хоч не хотіли. Дали їй рабів і рабинь багато, золота і срібла досить і сказали: "Прийми, донько, і йди виконай обіт свій, Бог-бо тебе хоче за рабу Свою мати". І, посадивши її на корабель, цілували її і говорили: "Згадай нас, донько, на святих місцях". Вона ж говорила до них: "Тому що ви сповнюєте бажання серця мого, хай сповнює Бог ваші до Нього прохання, і в день злий хай вибавить вас Господь". І так, розлучившись з батьками, віддалася плаванню. Досягнувши Аскалону, пробула трохи днів через збурення морське. И обійшла там всі церкви та монастирі, молячись і потрібне подаючи. Тоді, знайшовши супутників, прийшла у святий град Єрусалим і поклонилася воскресінню Господньому і Хресту чесному, ревно творячи за батьків своїх молитву. І ходила щодня до монастирів дівочих і багато подавала милостинь потребуючим. Почала ж відпускати зайвих рабинь і рабів, свободою їх обдаровуючи, милуючи ж і молитвам їхнім себе вручаючи. За декілька днів свої на святих місцях сповнивши молитви і на Йордані побувавши, до тих, що з нею були, сказала: "Браття мої, хочу і вас звільнити, але ходімо спершу в Олександрію і поклонімося святому Мині". Вони ж сказали: "Хай буде так, як велиш, пані". Коли ж наближалися до Олександрії, довідався про прихід її антипат Олександрійський і послав людей чесних зустріти її і поклонитися їй як доньці царевій. Вона ж тих почестей не хотіла, вночі у град увійшла і сама, в дім антипата прийшовши, йому і жінці його поклонилася. Антипат же з жінкою своєю впали в ноги їй, говорячи: "Нащо зробила це, о пані, ми послали тобі поклонитися, ти ж, панею нашою будучи, прийшла нам поклонитися?" Сказала ж до них блаженна Аполінарія: "Чи хочете зробити для мене щось приємне?" Вони ж відповіли: "Так, пані". Сказала до них свята: "Відпустіть мене скоро, не докучайте мені почестями, хочу-бо йти і помолитися святому мученикові Мині". Вони ж, чесними дарами вшанувавши її, відпустили. Блаженна ж дари ті роздала бідним, проте затрималася в Олександрії декілька днів, церкви й монастирі обходячи. Зустріла ж у домі, де жила, старицю одну, її, милостинею ущедривши, просила, щоб таємно купила їй мантію, параман же, і клобук, і пояс шкіряний, і весь чернечого чину чоловічий одяг. Стара ж, купивши і принісши блаженній, сказала: "Бог тобі хай допоможе, мати моя". Аполінарія, взявши той одяг, сховала в себе, щоб не довідалися ті, що були з нею. Тоді відпустила й инших рабів і рабинь, двох лише собі залишивши — одного раба старого, а другого євнуха. І, сівши в корабель, відплила у Аімн. Звідти, найнявши чотирьох ослів, пішлав до гробу святого мученика Мини. Йому ж поклонившись і сповнивши свої молитви, роздобула колісницю закриту і нею поїхала в скит поклонитися святим отцям. Був же вечір, коли вирушила в дорогу, і звеліла євнухові бути ззаду колісниці, раб же спереду керував ослами, а блаженна всередині накриття сиділа і, чернечий зі собою маючи одяг, молилася собі, допомоги в наміренні своєму просячи від Господа. Настала ж темрява, і північ зближалася, зближалася і колісниця до якогось болота, що було при джерелі, яке пізніше називалося джерелом Аполінарії. Відкрила ж блаженна Аполінарія накриття колісниці й побачила, що обоє слуг її дрімають, євнух і візник, скинула зі себе одяг мирський і одягнулася в иночий чоловічий одяг, говорячи до Бога: "Ти, що дав мені початок цього образу, сподоби мене до кінця понести його, за Твоєю святою волею, Господи". Тоді, ознаменувавшись хресним знаменням, зійшла тихо з колісниці, коли спали обоє слуг, і, в болото увійшовши, сховалася, аж колісниця далі від'їхала. Оселилася свята в одній пустелі при болоті й жила одна для одного Бога, що Його полюбила. Бог же, бачивши її до Нього ревну любов, покривав її рукою Своєю, помагаючи їй на невидимих поборників і подаючи тілесну їжу з дерева фінікового.

Колісниця ж та, з якої зійшла таємно свята, ішла далі. Збудилися слуги, євнух і старець, і коли вже світав день, зрозуміли, що вона порожня, і злякалися сильно, одяг-бо лише пані своєї бачили, а самої не знайшли. Дивувалися, не знали-бо, коли зійшла, де пішла, куди вернулася і для чого, ще ж весь одяг скинувши. Довго-бо її шукали і голосно кликали. Коли знайти не змогли, не розуміючи, що инше можна зробити, хіба назад повернутися, і так повернулися до Олександрії, антипатові олександрійському все розповіли. Він же розказаному дуже дивувався, зразу цареві Антимію, батькові Аполінарії, все детально листом сповістив і одяг доньки його, який в колісниці залишився, послав з євнухом і старцем. Цар же лист антипата прочитав, плакав дуже, а найбільше, дивлячись на одяг любої своєї доні, обоє, батько і мати, невтішно ридали. Плакали разом з ними і всі бояри. Тоді Антимій, дякуючи Богові, сказав: "Боже, що вибрав її, утверди її у страху Твоєму". Знову ж, коли всі палакали, дехто з бояр утішав царя, кажучи: "То правдива донька доброго батька, то справжня гілка царя благочестивого. Так більше проявилися добрі твої діла, пане царю, за них же тебе Бог такою поблагословив донькою". Та й більше говорили, вгамовували трохи гірке його ридання. І всі за неї молилися до Бога, щоб укріпив її у такому житті, бо розуміли, що на гостре пустельне життя пішла, так-бо й було. І прожила та свята діва декілька літ на одному місці, де з колісниці зійшла, оселившись у пустелі при болоті, — з нього ж комарів лютих безліч, як хмара, виходило. Там боролася з дияволом і зі своїм тілом, яке спершу м'яким було, в царських палатах виховане, потім було — наче шкіра черепахи, то трудами, постами і чуванням висушене, то ж спекою сонячною опалене й безперестанним комарів кусанням зовсім умертвлене. Коли захотів Господь, щоб у лику святих отців пустельних учинено їй бути і людям відомою стати для користи багатьох, дав їй вийти з болотистого того місця. Ангел-бо у сні явився, у скит іти їй і Доротеєм іменуватися звелів. Вийшла-бо така подобою, якої ніхто пізнати не міг, — якого є тіла, чоловічого чи жіночого. Коли ходила вона по пустелі, в один із днів уранці зустрів її святий Макарій і сказав їй: "Благослови, отче". Вона ж взаємно благословення в нього попросила, і, благословивши одне одного, пішли до скиту. Спитала ж свята старця: "Отче, хто ти є?" Він же сказав: "Я Макарій". Вона ж сказала: "Будь люб'язний, отче, звели мені перебувати з братами твоїми". І зразу старець привів її у скит, дав келію їй, не відаючи, що природою жінка є, але думав, що євнухом вона є. Бог-бо не явив йому таємниці тої, заради більшої згодом для всіх користи і слави імени святого Свого. Спитав же її, як називається. Вона ж відповіла: "Доротей моє ім'я. Чув про святих отців, що тут перебувають, прийшов учасником бути життя їхнього, якщо виявлюся достойним". Знову спитав старець: "Яке твоє рукоділля, брате?" Відповів Доротей: "Що мені звелиш, отче, те робити буду". І наказав їй робити мотузки з рогози. Жила свята та діва, келію посеред мужів мала, як муж і як один з отців тих, Бог її покривав, щоб не стала відома природа її. І віддавалася безперестанній удень і вночі молитві та праці рук. Тоді за якийсь час почала славна бути серед отців через строгість життя свого, яким перевершувала инших. Ще ж далася їй благодать від Бога зцілювати недуги, і було ім'я Доротеєве на устах у всіх, всі-бо цього названого Доротея любили і як великого отця шанували.

Часу ж досить минуло, диявол, що був при молодшій доньці царя Антимія, сестрі ж Аполінарії, почав більше мучити її і кричав: "Якщо мене не відведете в пустелю, не вийду з неї". Цей же підступ вихитрував диявол, щоб відкрити Аполінарію, яка посеред мужів жила, і щоб зі скиту її вигнати, але Бог не допускав, щоб він щось говорив про Аполінарію. Мучив-бо біс дівицю, щоб вели її в пустелю. І радили бояри цареві, щоб послав її до святих отців у скит, щоб вони помолилися за неї. Зробив-бо батько так, доньку свою біснувату послав з багатьма слугами до отців пустельних. Коли ж прийшли вони в скит, вийшов їм назустріч Макарій і спитав: ''Чому прийшли сюди, діти?" Вони ж відповідали: "Благочестивий цар наш Антимій прислав доньку свою, щоб, помолившись до Бога, зцілили ви її від хвороби". Взявши-бо її від кувикуларіяв, старець повів її до авви Доротея, який Аполінарією, сестрою біснуватої, був. І сказав: "Сотвори любов, бо це донька царська і потребує молитов отців, які тут є, і твоїх. Помолися за неї і зціли її, тобі-бо ця від Бога винагорода приготувалася". Доротей же, те чуючи, почав плакати і говорити: "Хто я є, грішний, що так про мене думаєте, ніби я маю владу виганяти бісів". Клякнувши на коліна, молив старця, говорячи: "Залиш мене, отче, плакати над гріхами моїми багатьма, я-бо немічний і повний невіглас, недосвідчений у такому ділі". Сказав йому Макарій: "Оскільки нема инших отців, які творять знамення в Бозі, тому це діло для тебе уставлене". Доротей же сказав: "Хай буде воля Господня" . І, змилосердившись над біснуватою, взяв її в келію свою. Пізнавши, що сестра є, і плачучи над нею, утішався, обнявши ж її і говорячи: "Добре, що прийшла до мене, сестро". Бог же загородив уста бісові, щоб не розкрити Божої раби Аполінарії, яка в чоловічому образі та імені природу жіночу посеред мужів таїла. І боролася свята з бісом молитвою. Одного ж дня почав диявол мучити лютіше дівчину, встала Аполінарія блаженна і, руки свої звівши до Бога, молилася зі сльозами за сестру свою. Тоді диявол, не стерпівши більше сили молитовної, закричав голосно: "О біда, насильно вигнаний виходжу звідти!" І, кинувши дівчину, вийшов. Свята ж Аполінарія, взявши сестру свою, повела її до церкви і, припавши до ніг отців святих, сказала: "Простіть мене, грішного, що багато серед вас грішив". Вони ж прикликали мужів царських, віддали їм доньку цареву зцілену, з молитвою і благословенням до царя відпустили. Була ж радість велика батькам через зцілення доньки, і весь синкліт радів за царя свого і славив Бога за таку Його милість, бачили-бо дівчину здоровою, з лиця гарною і вдачею добру. А свята Аполінарія більше смирилася серед отців, і безмірно чинила подвиги, і була знаменоносцем досконалим.

Після цього знову диявол винайшов хитрість, хотівши образити царя і дім його, збезчестити, знеславити ж і озлобити гаданого Доротея. Увійшов знову в доньку цареву зцілену, втаївшись, не показуючи її біснуватою, зробив їй так, ніби зачала в утробі, і день за днем напинав живіт їй, показуючи, наче вона вагітна. Те бачивши, батьки збентежилися вельми і спитали дівчину, з ким згрішила, хто її розбестив і запліднив. Вона ж чиста була тілом і душею, говорила: "Не знаю нічого і не знаю, звідки мені це". Наполягали ж батьки жорстоко і биттям примушували її, аби сказала, з ким впала. Диявол устами її говорив: "Чорноризець, той, що в скиті, у нього ж в келії жила, він мене насилував, і зачала від нього". Тоді розгнівався цар вельми і послав зруйнувати місце те. Пішли ж воїни з військом у скит, говорили з гнівом: "Дайте нам чорноризця, якийнасилував і запліднив доньку царську, дайте нам його скоро, швидше, ніж стратимо всіх вас". Те чуючи, всі отці настрашилися вельми. Блаженний же Доротей, посередині ставши, сказав: "Я той, про кого ви питаєте, мене одного винного в ділі маєте, иншим же отцям, як невинним, дайте спокій". Це чуючи, отці сумні були й говорили до Доротея: "Ідемо і ми з тобою, не віримо-бо, що ти у грісі винний". А блаженний Доротей сказав до них: "Пани мої, моліться лише за мене, я ж покладаюся на Бога і на ваші молитви, що скоро здоровий до вас повернуся". Вели-бо його всім собором до церкви і помолилися за нього, і, Богові його вручивши, віддали посланим воєводам царевим: знали-бо авва Макарій та инші отці, що Доротей не причетний до жодного зла. Коли був приведений Доротей до царя, впав у ноги цареві, говорячи: "Прошу ваше благочестя, щоб терпеливо з мовчанням послухали мене про вашу доньку. Ходімо лише окремо, і я вам розповім усе. Не є бо розтлінна дівчина, не зробилося чистоті її жодне насильство, не було того". Коли взяли осібно Доротея цар і цариця і на самоті були, сказав до них: "Іменем Божим прошу вас, обіцяйте мені, що, коли пізнаєте істину, відпустите мене на місце моє". Коли ж обіцяли йому і слово своє царське підтвердили, тоді блаженна Аполінарія сказала до них: "Зцілив у Бозі доньку вашу святих отців молитвами, моє смирення". Чуючи те, цар і цариця дивувалися, і були ніби німі, мовчали, й уважніше говорене слухали. Говорила ж свята: "Я вам річ зроблю відомою і дотепер бережену таємницю відкрию на прославлення: імени Господнього, на посоромлення дияволу, який обмовляє невинних". Те сказавши, відкрила груди свої і показала, що вона жіночої природи, а не чоловічої. І сказала: "Батьку, я твоя донька Аполінарія". Це чувши, батьки були наче мертві з переляку і здивування. І зразу, пізнавши її за доньку свою, утішилися радістю невимовною і багато в той день сліз радости пролили. Привівши ж до блаженної Аполінарії сестру її животату, сказали їй: "Чи знаєш цього чорноризця?" Вона ж відповіла: "Справді це той євнух, який зробив мене в Бозі здоровою". Впавши в ноги святій, молилася, щоб живіт її, який надувався, зцілила. Аполінарія ж, піднявши із землі сестру свою, поклала долоню свою на живіт їй, і зразу утік біс, і живіт зцілився, і став на міру свою попередню. Те бачивши, батьки прославляли Бога і говорили: "Справді це донька наша Аполінарія". І був плач з радости в домі царевому з двох причин: і тому, що старша донька Аполінарія, про неї ж до того не було відомо, несподівано знайшлася, і тому, що друга донька безпричинного позбулася сорому. Пробула ж Аполінарія свята у батьків своїх декілька днів і все про себе розповіла докладно. І славлений був Бог у всьому провидінні Своєму божественному.

Коли хотіла іти свята до себе, просили її батьки, щоб у них перебувала, але не могли впросити її ані слова свого, їй даного, перемінити, бо перед відкриттям таємниці відпустити її на місце своє по-царськи обіцяли. І не хотіли любої доньки відпускати, плакали і ридали, разом же і веселилися духом за таку добру дитину, яка себе віддала на службу Богові. Просила ж і блаженна Аполінарія батьків своїх, щоб молилися за неї. Вони ж говорили: "Бог, Якому ти уневістилася, хай довершить тебе у страху і любові Своїй і милістю Своєю хай покриє тебе. Поминай же нас, донько улюблена, у святих своїх молитвах". І хотіли дати їй багато золота, щоб несла у скит на потребу святим отцям. Вона ж не хотіла взяти, кажучи: "Отці мої не потребують багатств цього світу, щоб не втратили благ небесних". Помолившись-бо і довго плакавши, обнявши й поцілувавши улюблену доньку, відпустили на місце її, що раділа і веселилась у Бозі.

Коли ж прийшла у скит, втішилися нею отці й брати, що брат їхній Доротей повернувся до них цілий і здоровий, і зробили в день той празник, дякуючи Богові. Не відав же ніхто про те, що було у царя, ані ж про природу її жіночу ніхто не довідався. І жила свята Аполінарія, гаданий Доротей, посеред братів, як же і спершу, у своїй келії. По коротких днях же, передбачивши свій до Бога відхід, сказала до авви Макарія: "Вчини любов, отче, якщо трапиться так, що я відійду з цього життя, хай не обмивають і не вбирають тіла мого брати". Старець же сказав: "Як таке може бути?" Коли вона переставилася до Господа, прийшли брати обмити тіло, бачили ж її природу жіночу і закричали, кажучи: "Слава Тобі, Христе, що маєш багато схованих святих Своїх". Здивувався ж святий Макарій, що не було йому одкровення про таємницю ту. Про це бачив у сонному видінні, хтось казав йому: "Не сумуй через те, що утаїлася від тебе таємниця та, годиться і тобі вінчаному бути зі святими отцями споконвіку". І сказав йому явлений рід, і життя, й ім'я блаженної Аполінарії. Збудився ж зі сну старець і, братів скликавши, сповістив їм побачене, і всі, дивуючись, славили Бога, дивного у святих своїх. Спорядивши ж тіло святої, поховали її чесно зі східного боку церкви у гробі святого Макарія. І було багато від мощів її святих зцілень благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Григорія Критського і преподобного Фостирія, про них же дивись у Пролозі.

І преподобного отця Мини, монаха гори Синайської, про нього ж у Ліствиці сказано, що після переставлення його у третій день з обох підошов його ніг два джерела мира запашного витекло.

Місяця січня в 6-й день

Синаксар на Хрещення Господнє святого отця нашого Івана Золотоустого

Господь наш Ісус Христос після Свого з Єгипту повернення був у Галилеї, у граді Своєму Назареті, де ж був вихований, таївши перед людьми Божества Свого силу і премудрість до тридцяти років: замолодим-бо вважався серед юдеїв той, кому було менше тридцяти років, щоб сан учительський чи священичий отримати, через те і Христос до стількох років Своєї проповіді не починав ані не являв Себе Сином Божим і Великим Архиєреєм, що Небеса пройшов, аж поки років його число сповнилося. Жив-бо в Назареті з Пречистою Матір'ю Своєю, спершу при названому батькові своєму Йосипу, теслі, поки той живий був, з ним же і трудився у теслярстві. Коли ж той помер, Сам рукоділлям тимзаймався,  Духом-бо пізнав Того, через Кого ж перед тридцятьма роками радісно стрепенувся в лоні матері своєї. І потребував сам від Нього хрещення, бо він у грісі непослуху, наведеному Адамом на весь рід людський, був Господь же до нього сказав: "Покинь нині, так-бо належить нам сповнити кожну правду". Під правдою тут Золотоустий святий розуміє Заповіді Божі. Наче сказав Ісус: "Тому що Закон такі заповіді звелів, Я все здійснив. Це ж одна залишилася, щоб хреститися, годиться-бо Мені здійснити і цю". Заповіддю Божою було і хрещення Іванове, як же він говорить: "Той, Хто послав мене хрестити, Той мені сказав". І тому говорить Євангеліє, що Ісус зразу вийшов з води. Коли виходив же Господь з ріки, розкрилися йому Небеса, світло блискавицеподібне зверху засіяло. І Дух Божий на Господа, що хрестився, зійшов у виді голубинім. Як же у дні Ноєві вод потопних зменшення сповістила голубка, так і тут перестання потопу гріховного голубина подоба знаменувала. У голубиній подобі Дух Святий явився, тому що чиста є та птаха, чоловіколюбна ж, і покірна, і незлостива, і в смороді не перебуває. Так-бо і Дух Святий чистоти є джерелом, чоловіколюб'я безоднею, покори учителем, будівничим незлостивости. Втікає ж від того, хто валяється у смердючій гріховній багнюці без покаяння. Коли сходив Дух Святий, як голуб, на Христа Ісуса, голос з Небес чувся, говорячи: "Ось є Син Мій Улюблений, що Його вподобав". Йому Слава і Держава навіки-віків. Амінь.

У той самий день слово на святе Просвічення [Богоявлення]

Святкувати хочу, любі, і торжествувати бажаю. Святий-бо Хрещення (Богоявлєння) день печаттю є празника і дверима торжества, запечатує-бо Вертеп Вифлеємський, де ж «старий днями», як грудне дитя, у яслах лежить. Розкриває-бо джерела Йорданські, де ж Він із грішниками хреститься нині, пречистим Своїм тілом відпущення гріхів світові даруючи. Тоді, з утроби Пречистої Діви на землю вийшовши, явився для немовлят як Немовля, для людей як Людина, для Матері як Син, для волхвів як Цар, для пастирів як пастир добрий [як сказано у Святому Писанні], віддаючи душу Свою за овець, нині ж Йорданських сягає джерел, хоче митарям і грішникам омити гріхи. Про велике такого торжества чудо і Павло премудрий проголошує, говорячи: "Явилася ; Тит. 2, [її], благодать Божа спасенна всім людям". Іван же спиняв Його, кажучи: "Мені треба від Тебе хреститися, а Ти, йдеш до мене. Хто бачив пана, що рабові прислуговував. Хто бачив царя, який . Як, подаючи відпущення, шукаєш очищення? Звичай є тим, хто хреститься, сповідати гріхи свої, Ти ж що маєш сповідати, якщо зовсім є безгрішний? Чому від мене шукаєш того, чого я не навчився? Не смію більшого від себе. Не знаю, як омивати світло. Сонця правди просвітлювати не відаю, не просвітлює ніч дня. Золото не підкорюється олову. Мудреця не виправляє глина. Море з джерела не бере струменів, ріка не потребує краплі, від скверни чисте не очищується. Засуджений суддю не відпускає. Я маю в Тебе хреститися. Мертвий життя не дасть, лікаря недужий не зцілює, знаю мого єства неміч. Нема учня над учителя ані раба над паном своїм, до мене зі страхом херувими не приступають, мені серафими не кланяються і трисвяте не співають. Я за престол неба не маю, про мене волхвам звізда не сповістила, не маю голосу, який би про мене із хмар свідчив. Мойсей, угодник Твій, бачити ззаду Тебе ледь сподобився, я ж як посмію торкнутися до пресвятого Твого верху? Що понад силу велиш мені? Не маю долоні, що Бога хрестити може. Я, від перестарілих народжений, маю від Тебе хреститися, але Тобі, що велів не перечити єству, тоді-бо, в утробі будучи, говорити не мігши, у моєї матері позичив уста, нині ж своїми власними устами благословлю Тебе, що прийшов, Тебе ж дівочий ковчег умістив. Не буду, як же юдеї, осліплений розумом, знаю-бо, що владика цей образ раба прийняв, щоб вилікувати образ людський. Знаю, що явився Ти, щоб спасти нас. Знаю, що камінь Ти з гори, без руки усічений1", у який же кожен повіривши, не осоромиться. Не перешкоджає видимий образ Твого смирення розуміти духом Велич Божества Твого. Я ж смертний, Ти ж безсмертний, я з неплідної, Ти ж — від Діви. Першим-бо за народженням я є, але від Тебе, що після мене, більшого нема. Випередив, щоб проповідувати, а не хрестити Такого. Пізнав Тебе, як сокиру, що лежить при корені, розумів дроворуба безплідних дерев, тобто юдейського саду. Бачив, що до страстей серп наближається, і вирішив сусідувати джерелу зцілень, бо яке місце непричетним буде до Твоїх чудес? Прокажених очистиш словом, кровотечу доторканням до краю риз висушиш, одним велінням розслабленого піднімеш. Твоїх чудес крихтами ханаанки доньку нагодуєш, землею сліпого прозриш — і як від мене рукополо-ження нині просиш? Я маю від Тебе хреститися, а Ти йдеш до мене. Глянувши на землю, робиш так, що вона трясеться, по водах, як по землі, ходиш". Про нього ж далі проповідуючи, закричав: "Йде сильніший від мене услід мені, Йому ж недостойний я, схилившись, розв'язати ремінь взуття Його. Хіба на невимовну Твою доброту сподіваючись, посмію, і уповаючи на Твою чоловіколюбність, таку, що й блудниці дозволити хочеш, щоб утерла пречисті Твої ноги і до Твоєї пресвятої голови доторкнулася". Що ж йому Господь? "Залиш нині, так-бо належить нам сповнити всіляку правду, бо голос послужить слову, як раб для владики попрацюй, як воїн для царя, як глина гончареві, не бійся, але будь відважним. Охрести Мене, бо Я визволю всіх. Смерті віддамся, щоб умертвлене єство оживити. Тобі велю, ти ж лінуєшся простягнути руку свою, юдеї ж невдовзі не посоромляться безстидні свої постягнути на Мене руки, щоб передати Мене на смерть. Покинь нині, так-бо належить. Своїм перед віком судив Я чоловіколюб'ям, щоб спасти рід людський. Людиною задля людей став, що-бо більше, коли Я, Син Людський, на хрещення приходжу? Не погордуй-бо рукою моєю, творіння. Не посоромся земної природи, її ж, що була й не була, прийняв, що незмінно залишається істоті. Залиш-бо нині, людського ж роду ворог з небес скинутий був, із земних вигнаний, гніздиться у водному єстві, але і звідти його вигнати прийшов. Пророк про Мене проголошував: "Ти розбив голови зміям у воді". Залиш нині, бо він Мене як чоловіка спокусити хоче, але терплю, бо коли його викрию неміч, скажу йому: "Не спокушай Господа, Бога твого". О нове чудо! О благодать невимовна! Христос подвизається, і я почесть прийму. Він диявола поборює, і я на диявола ношу перемогу. Він змієву голову розбиває у воді, і я, як законний страждалець, вінчаюся. Він хреститься, і я скверну відкладаю. На Нього святий Дух сходить, і мені гріхів відпущення подається. Він засвідчений від Отця Син Улюблений, і я є сином Божим задля Нього. Небеса Йому розкрилися, і я у них входжу. Того, хто хреститься, Вишнє Царство, і я його успадкую. Голос Отчий до Нього, і я прикликаний, для Нього «улюблений», і мене відкинутим не зробить. Я ж славлю Отця, Який згори проголосив Сина, що долі хрестився, і Духа, що, як голуб, зійшов, єдиного у Тройці. Йому ж поклоняємося навіки. Амінь.

Богоявлення Господнього празник Слово

Богоявлення Господнє, яке на водах Йорданських відбулося, святкуючи, згадаємо, що Бог, Господь наш, якщо коли над водами являвся, то не даремно, але подавав якийсь знак. Мало сказати про те, що над водами Червоного моря коли явився, там глибини відкрив дно і по сухому своїх вивів, ані про те багато говорити, що з Ковчегом Завіта під Єрихоном, коли переходили ріку Йорданську, там назад повернув води: "Йордан, — каже, — повернувся назад". Це згадаймо, як споконвіку, коли Дух Божий витав понад водами, тоді створив Небо, Землю, птахів, звірів, людину і весь світ видимий.

Являється нині над водами Йорданськими Бог у Тройці єдиний, Отець у голосі, Син у плоті, Дух святий у виді голубинім. Що-бо тим Своїм явленням чинить? Новий світ створює, все оновлює, ось у тропарі передпразденства читається: "Явився, все живе хотівши оновити". Тобто: "Новий світ створити, инакший від попереднього". "Давнє минуло, — говорить Писання, — все настало нове", явногрішницю, бачив уві сні вночі видіння таке. Здавалося, що стояв у церкві на Аітургії, і ось якась голубка чорна, брудна і смердюча, літала навколо нього, їі узявши, він вкинув її у хрестильницю й омив — зразу та голубка стала чиста, прекрасна і від снігу біліша, і з води просто до Небес полетіла". Те видіння знаменувало, що блаженний отець той наверне грішницю до Господа і святим хрещенням просвітить її. Настільки сильними є святого хрещення води, що людину небесною птахою можуть зробити. Це Йорданські струмені творять — природі людській приробляють крила, ними ж летіти їй в Небеса, які розкриваються.

Не лише людське оновлене єство з вод Йорданських птахою стає, але й ті, що являються божественними в Тройці Особами, окремих птах беруть на себе подобу. Знаємо, що писання святе Бога Отця орлові уподібнює: "Як орел, покрив гніздо своє". Читаємо, що і Бог Син уподібнюється до квочки: "Єрусалиме, Єрусалиме, — говорить, — скільки разів хотів зібрати дітей твоїх, як же збирає квочка пташенят своїх під крило" своєму Богослов перед престолом Божим море скляне, подібне на кристал. Море те утворювало собою таїнство Хрещення святого, бо між Божим престолом і людиною, що до престолу Божого приступити хоче, посередкує вода Хрещення. І не можна инакше наблизитися до Бога, що на престолі у Вишніх сидить, щоб спершу море Хрещення не перейти. Говорить Писання: "Якщо хто не народиться від води і Духа, не зможе увійти в Царство Боже". Погляне Пресвята Тройця на єство людське, що у водах Йорданських хрещається, і втілюється в ньому, окриливши його, як пташеня, крилами орла, квочки і голуба духовно, тобто примножує в Церкві воюючій учителів, мучеників, дівственників. Очевидним є, що кожна Особа Пресвятої Тройці з Вод Йорданських окремих Своїх мислених виведе пташенят.

Бог Отець, як орел, — зграю орлів духовних, говорю, учителів церковних, виведе з Йордану. Каже-бо святий  — чи не з вод? Зробив рибалок апостолами. Як самарянка стала у граді своєму істинного Месії проповідницею. Чи не від води Силоамської купелі? Якщо все стало прообразом святого Хрещення, у ньому ж і сліпоти душевної позбуваються, і від гріховної омиваються скверни, й учителі приймають божественну премудрість. Через Хрещення-бо дається людям та благодать, якою можна більший здобути розум. І звідти учителям ростуть духовні крила, за написаним: "Крила підіймуть, як орли, біжать і не мучаться".

Бог Син, як квочка, розгублених дітей збирає під крило, з води Хрещення виводить пташенят Своїх, святих мучеників, Сам спершу тіло Своє, водою хрещене, несучи на рани. Сам спершу кладе за нас на хресті Свою душу, щоб і ми готові були за Нього умерти. Тут згадаймо слова апостольські: "Тому що в Христа охрестилися, у смерть Його хрестилися". Тут через вино знаменовано Духа: як же вино веселить серце чоловікові, так Дух Святий печаль нашу в радість і веселість перетворює — звідки й Утішителем називається. Через юнаків і дів утворює лики дівственні. Те вино — Дух Святий, говорить Пророк, як в юнаків і дів вливається. Де ж бо Святий Дух благодать свою проллє, там неможливо не народитися Дівству. Добре блаженний Єронім у своєму перекладі те місце Писання Божественного читає так: "Вино, що народжує діви". Пролилося колись те благодаті Святого Духа вино на апостолів і напоїло їх, що думали инші, ніби вони вином наповнені, і зробило їх такими дівами, що в них не знайшлося ні одної вади, чистими і цілими, як голуби. Такі в цей празник співаються слова: "Дух спасіння апостольські серця зберігає чистими". Проливається нині вино те на води Йорданські, і хто не вірує, що хрещення водою, з вином Духа святого змішаною, народить дівство, за вище сказаним пророцтвом: "Вино, що родить дів"? Діви ж ті, до них же апостол каже: "Обручив вас, діву чисту, Єдиному Мужу віддати, Христу". Дівство від Духа в духовному єства нашогоз Богом подружжі народжуєтся. Так Дух святий з води хрещення виводить і в небесне входить.

Так кожна Пресвятої Тройці Особа, що на Йордані явилася, окремо Своїх з води хрещення виведе мислених пташенят. Вивівши ж, прикликає їх летіти, щоб належними для себе ісрилами чеснот у відчинені Небеса увійти.Першими Бог Отець, як мислений орел, закликає до лету пташенят Своїх, мислених орлів, говорю, учителів, бо мають осібні крила, про них-бо каже Церква: "Богорозуміння крила, ті, що прилетіли до кінця і до Небес піднеслися": бачив колись той святий чотирьох тварин шестикрилих, які колісницю Божу везли. Ті тварини видавали голоси крилами своїми. "Чув, — каже, — голос крил їхніх, коли летіли, наче шум вод великих, і як голос Господа Садда [тобто Всемогутнього, чи, за Сіммахом, як грім, Бога могутнього], і коли ішли ці, [був] голос словес [їхніх], як голос полку". Справді великий то голос, незвична пісня. Проте не так голосу дивувалися, як же тому, звідки голос той виходить. Не з гортані голос, не з язика слово, не з уст пісня, але з крил тих тварин. Говорить пророк: "Чув голос крил їхніх". Співали, але не гортанню. Славословили Бога, але не красномовними багатослівними устами і язиком, але тими ж, що й летіли, крилами. Чув голос крил їхніх — яка це таємниця? Така: "Тварини, які Божу колісницю везли, знаменували учителів церковних, які є посудом вибраним пронести ім'я Боже по вселенній і своїм ученням Церкву Христову, як колісницю Божу, яка тисячі тисяч душ вірних має в собі, провадять на путь праведну, яка до Небес веде. Крила ж тих тварин, що голос видають і співають, знаменують Діло і Слово учительське. Крила, натруджені летом, виявляють те, що учитель церковний має спершу себе показати як образ доброго діяння, сам спершу має перед усіма життям богоугодним, наче крилатий, до Небес піднестися. Голос же крил тих тварин знаменує учи тельське слово, щоб учитель, подібно до лету свого, видавав голос. Тобто щоб відповідно до життя свого учив стадо своє, бо недієвий і суєний буває там учителя голос, де крил життя богоугодного не видно. Той учитель просто до відчиненого над Йорданом Неба підноситься, що не на одному крилі слова, але і на другому крилі доброго діла літає, той, який Словом, разом і Ділом учить. Не так-бо хитросплетене слово, не так солодкомовні уста, не так голосна гортань, як же добрих діл крила і учителя, і учня до Небес підносять.

Бог Син, як мислена квочка, прикликає пташенят Своїх до лету — святих мучеників, а їхніми доброчинними крилами, окрім инших, для всіх спільних чеснот, особливі є дві ці — віра та ісповідання. Ті мученицькі крила описав апостол: "Серцем віруємо для праведности, устами ісповідуємо для спасіння". Безсумнівна в серці віра — то крило одне. Сміливе в устах імени Христового перед царями і катами ісповідання — то крило друге. Такими крилами птаха мислена швидше від инших [як же перед тим сказали] у Рай влетіла, добророзумний розбійник, який на хресті з Христом страждав, окрилатів — вірою та ісповіданням. У той-бо час, коли Господь наш волею за нас постраждав, всіма був залишений і зраджений від Петра, який обіцяв з Ним померти, один розбійник повірив у Нього серцем й ісповідав Його устами, Господом царствуючим назвав: "Пом'яни мене, Господи, — казав, — коли прийдеш у царство Своє". І було видно велику розбійникову віру, коли всім віри забракло: коли всі, віруючи, зневірилися в Христі, він сам не зневірився, але з вірою до Нього помолився, тому й почув: "Амінь, говорю тобі, нині зі Мною будеш у раю". Про це Амвросій святий бесідує так: "У той час, коли рай прийняв Христа, прийняв і розбійника, але цю славу розбійникові єдина дарувала віра". Бачите, як та птаха, хресний мученик, який з Христом розіп'явся, не иншими полетів у рай крилами, лише вірою, устами ісповіда-ною. Цю, кажу, славу розбійникові одна дарувала лише віра. Врешті, Бог Дух Святий, Який . Тут учитель цей в єство душі переходити говорить, умертвлення назнаменуючи, ним же єство тіла ніби в єство душі переходить, коли гірше підкорюється кращому і тіло стає рабом духа. Коли чоловік гріх скидає і почуття очищає, це без умертвлення не може відбутися. Умертвивши ж себе, стає легким і пернатим, ніби птах, крилами духовними до небес возноситься. Є-бо умертвленням тіла дівство, що до небес летить, крилом першим, бо той, хто хоче чистоту зберегти, передусім умервити себе мусить, що виявляє Дух Святий у Давида, де ж до Христа говорить таке: "Миро, і стактиж, і кас-сія3 з риз Твоїх". Тут тлумачі Божественного Письма під миром розуміють умертвлення, під стактами смирення, під кассією — віру. Миро, кажуть, через те образом умертвлення є, що гіркотою своєю заморює червів і в умертвлінні плоті погані бажання недієвими робить, і совість від гріховних тягарів, як від гризучих червів, оберігає. Стакти — особлива в мироположницях мазь запашна, утворює смирення, бо тою мастикою погорда утроби зцілюється, бо і смирення надмірну гординю лікує. Кассія — зілля аравитське, знаменує віру, бо на лугах, вологи сповнених, закорінюється і росте високо. Так і віра, корінь і початок свій взявши з води хрещення, росте аж до висоти небесної. Ті аромати виходять із риз Христових, тобто є з Церкви Його святої, від людей вірних, у них же Він, наче в ризи, одягнувшись, взяв на Себе тіло і вселяється в тих, хто в чистоті і святості живе. Ось-бо Дух Святий до Христа Господа говорить: "умервлення, смирення і віра, наче коштовні аромати, перед Богом Отцем пахтять із Церкви Твоєї від чистих і дівствуючих осіб, що чесноти ті в серцях своїх, наче в мироположницях, зберігають". Тут спитаємо, нащо Дух Святий через різноманітні чесноти похваляючи Христову Церкву, спочатку хвалить її через умертвлення, коли спершу кладе миро? Справді, для того щоб показати, що за стриманням безчинних бажань, за зупиненням сластолюбства плотського, за умертвленням тіла всі инші чесноти ідуть і прямують за тим, як за вождем своїм. Спочатку-бо духовним тим пташенятам, кажу, дівс-твенникам, які Небо собі за гніздо мати хочуть, того крила найпершого — умертвлення тіла — треба.

Друге їхнє крило — умертвлення духа: не лише ділом не чинити гріха, а й духом не бажати ані розумом не мислити про гріх. Чи може-бо хтось тілом бути чистий . Тіло-бо ділами, дух же помислами і бажаннями скверними займатися звик. Марно дівство те чистотою своєю славиться і небесного досягнути сподівається, якщо лише тіло береже нерозтлінним, душу ж, яка помислами і похіттю оскверняється, очищати не намагається. Як же бо птаха з одним крилом не може летіти, так і, дівствуючи, про саму чистоту тілесну без чистоти духа дбаючи, не увійти в Оселю небесну. І першу, і другу чистоту зберігаючи пильно, наче голуб, полетимо услід Тому, Хто явився у виді голубинім.

Ось чуємо, що Бог, у Трьох Особах єдиний, на водах Йорданських являючись, при оновленні світу зробив — із вод хрещення мислених вивів пташенят: учителів, мучеників, дівственників — і в розчинені Небеса закликав їх. Хай буде так, як з учителями, мучениками і дівственниками, так і з нами, грішними. Отцю, і Сину, і Святому Духові, що явився на Йордані, — Богові честь, слава, поклоніння і дяка нині, і присно, і навіки-віків. Амінь.

Місяця січня в 7-й день

Синаксар на собор святого Івана Предтечі і Хрестителя Господнього

На наступний день святого Богоявлення Собор чесного і славного пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Івана від початку Церква прийняла святкувати. Годилося-бо вшанувати святкуванням того, хто послужив божественного Хрещення таїнству, поклавши свою руку на голову Владики. Зразу-бо після хрещення Господнього Хреститель вшановується і піснями славиться соборно. Собор-бо говоримо, коли збираються люди в церкву на спів і славословлення Боже, на честь і похвалу вшанованого святом великого Івана Предтечі і Хрестителя. Такий же собор, який по всіх, що у вселенній, церквах відбувався і нині відбувається.Проте в особливий спосіб — у храмах, створених в ім'я Хрестителя, так, як колись у храмі його при Йордані, де ж Христа хрестив, і в Севастії, де ж Ірод його посік, і в Антіохії, де ж руку його праву святий євангелист Лука заніс, і в Царгороді, куди ту святу руку з Антіохії принесено і де найбільше собор той прославився, бо принесено руку в саме навечір'я святого Богоявлення, коли святиться вода. І вважалося тоді, що сам Хреститель прибув невидимо на освячення води. Була ж радість велика царям і всьому народові, і з великим торжеством Собор Хрестителя після Богоявлення дня відзначали. Відзначаємо і ми радістю духовною Собор святого цього великого Івана, Предтечі і Хрестителя, молячись до нього, щоб молив за нас Владику Христа, щоб були ми зібрані в Церкві торжествуючих, у храмі нерукотворному, вічному, на Небесах. І щоб там святкуючих голос було чути, і щоб святкувати разом Богоявлення вічне, наповнюючись з ним баченням Лиця Божого, Який явленням Себе святим Своїм показується. І славити зі всіма небесними ликами Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

У той же день про чесну руку Івана святого, Предтечі і Хрестителя Господнього

Після неправедного від беззаконного царя Ірода усікновення святого Івана Предтечі, Хрестителя Господнього, чесне тіло його учні його поховали поблизу гробу святого пророка Єлисея у відомому Самарійському граді Себастії, у ньому-бо й бенкет той кривавий Іродовий, і нечестиві танці доньки Іродіяди відбувалися. Коли ж святий євангелист Лука, проповідуючи Христа й обходячи багато градів і країн, до Себастійського граду прийшов, а звідти — в Антіохію, батьківщину свою, іти мав, захотів взяти зі собою і принести туди тіло святого Предтечі Івана Хрестителя, яке було нетлінне й ціле. Проте це було неможливо, бо мешканці Севастії вельми Хрестителеві мощі шанували й пильно їх охороняли і не віддавали їх. Одну-бо зі святого того тіла руку праву, що хрестила владику Господа нашого Ісуса Христа, євангелист святий Лука взяв, у свій град Антіохію приніс. Нею, як же якоюсь коштовною винагородою, граду воздав за своє в ньому виховання. І з того часу свята Хрестителева рука мала пошанування і чудес немало здійснила. Багато часу і багато царів минуло, настав Юліян-законопереступник, він відкрито відвернувся від Христа й поклонився ідолам, кривдив Церкву Божу не менше від тих, що були перед ним, катів, не лише живих, у Христа віруючих, гонив і убивав, але і на мертвих повставав нелюдським катуванням. Кості-бо святих, які раніше страждали, з гробів викидав і вогню віддавав, храми ж Божі і всілякі святині, спалюючи, перетворював у попіл. Пішов і в Антіохію — і щоб принести нечисті жертви нечестивому своєму богові Аполлону, що в Дафні на передмісті, і щоб там вірних покривдити, і попалити, які знайде, святині. Християни ж, які в Антіохії були, чули про прихід його, руку святу Хрестителеву сховали таємно в одній вежі міській, яка називалася Ґонія, щоб не була збезчещена і спалена катом. Він же, в Антіохію прийшовши і багато безбожжя, беззаконня й катування вчинивши і руки Хрестителя наполегливо шукавши, коли знайти її не зміг, послав у Палестину, в град Севастійський, щоб ціле тіло Хрестителя, яке там є, окрім голови і руки, гріб же і храм його вогнем зруйнувати, — що й було, як пишуть Никифор і Кедрин. Хоча про те блаженний Симеон Метафраст пише, що не Хрестителеве тіло, але инше якесь, просте, замість того було спалене. Говорить-бо, що патріярх Єрусалимський, довідавшись завчасу про наказ ката, взяв таємно з гробу Хрестителя мощі і послав їх до Олександрії на збереження, а замість них поклав кості якогось мертвого, і ті, каже, були спалені замість мощів Хрестителя з гробом його і храмом.

Загинув незабаром найбеззаконніший той цар, і благочестя знову засіяло, знову і руку святого Предтечі з вежі, в якій була схована, наче свіча, з-під споду вийняли, і вірні її шанували, і чуда, як і перед тим, здійснювалися через неї, з них же одне розкажемо.

Змій великий і страшний оселився у межах Антіохійських. Його ж нечестивий, який там був, еллінський люд мав серед богів своїх скверних — щорічними жертвами, наче бога, вшановував. Жертва ж та, котру щороку здійснювали, була така: дівицю непорочну, на те навмисне пильновану, віддавали на поїдання змієві. На те дивився весь люд із гляда-лища, яке було недалеко від змієвої печери влаштоване. Змій же з місця свого виходив і вельми страшний зовні виглядав, плазуючи, свистів і дуже роззявлявся, тоді принесену собі жертву приймав і, зубами шматуючи, з'їдав її. Кидали на те доньки громадян антіохійських жереб, і сталося так одного року, що випав жереб одному з громадян, котрий був християнської віри, віддати доньку свою змієві на жертву. Він же багатьма сльозами Христа Бога і Його святого Хрестителя молив, щоб вибавити доньку свою від гіркої тої смерти. І вже час богомерзенного того свята змієвого надходив, батько доньки із голосінням і риданням до Бога взивав і святого Івана Хрестителя прикликав на допомогу. Прибіг же до храму, в якому рука Хрестителева зберігалася, просив наполегливо ключаря, щоб той відчинив йому і впустив поклонитися чесній і святій руці тій. Це ж робив із таємним, у серці своєму задуманим наміром, через що й золота багато зі собою приготував. І було так: коли поклони творив у святому храмі перед ковчегом, у якому ж свята рука зберігалася, висипав, ніби нехотячи, золото. Ключник же, золотолюбець, почав те золото старанно збирати. Тим часом християнин той, цілуючи святу Хрестителеву руку, відкусив таємно зубами своїми частинку малого пальця і сховав її у себе, помолився досить і вийшов, отримавши бажане. Коли ж лютий той день настав, у який на невинну смерть дівчина віддатися мала, і коли зібралося людське там глядалище, в саму годину жертви прийшов батько, що вів доньку на поїдання змієві, всередині повний сердечної до Бога молитви й уповання. І ось вийшов з печери своєї страшний змій, вельми свищучи й пащу роззявляючи, і наближався до приготованої собі жертви, дівчини тої, щоб зжерти її. Від неї ж батько не відступав, прикликав на допомогу Всевидця Спасителя Христа Бога і Його Хрестителя. Коли ж наближався змій і пащу вельми роззявив, батько дівчини вкинув священного Хрестителево-го пальця частку посеред гортані змієвої — і зразу став змій мертвий, і врятувалася дівчина від лютої смерти. Батько ж із радісними сльозами і вдячністю велегласно Богові Спасите-леві і його святому Хрестителю благодарення підносив, сповіщаючи всьому людові дивну і преславну велич Божу. Народ же на глядалищі, бачивши змія мертвим і дівчину живою, яка з батьком хвалила Бога, спершу вельми дивувався і жахався через чудо те преславне, тоді на радість перейшов, єдиними устами Єдиного, Істинного, що у висотах живе і на смиренних зглянувся, прославляли Бога. І було свято, і веселість велика всім антіохійцям, кількість-бо незчисленна невірних приєдналася до вірних, увірувавши в Христа Бога. А на тому місці, де сталося преславне те чудо, церкву прекрасну і превелику в ім'я святого Івана Хрестителя створили. Розповідається і таке, що в день Празника Воздвиження Чесного Хреста Господнього урухомлюється архиєреєм і чесна та рука Хрестителева, то розпрямляючись, то згинаючись і тим знаменуючи щедрість чи бідність плодів земних. Коли-бо розпрямляється — буває достаток великий нивам, вертоградам же, і садам, і виноградникам. А коли згинається — збідніння плодів і голод йде за тим. Допустом же Божим, за гріхи наші, коли найшли агаряни, Антіохію ж і всі її межі взяли, почали нею володіти, у той час дорогоцінний той скарб, най-чесніша рука святого великого Івана Хрестителя, була наче в полоні. Благочестиві ж християнські царі немало зусиль докладали, аби чесну ту руку з агарянських володінь забрати і щоб у своєму царствуючому граді мати. Але не отримували того, що хотіли: ані-бо золотом викупити, ані якимось ин-шим способом її звідти взяти не могли. Тоді, коли царювали багрянородні брати Констянтин і Роман, дар той, понад всі скарби земні дорожчий, дарувався в такий спосіб. Мужу одному в Антіохії, дияконським саном вшанованому, на ім'я Иов, прийшла така, Божим натхненням, думка, як би святу руку Хрестителя з держави агарянської винести до сяючого в благочесті християнства. Лежала ж та свята рука в найгарнішому в Антіохії храмі святого апостола Петра. Влаштував-бо Иов перебування своє при церкві тій і потоваришував із посудохранителем церковним, щоб легше було здійснити те, що в голові своїй вирішив. Намагався багато разів схилити посудохранителя до задуманого свого діла, але той не захо тів, і вчинив Йов так: приготував вечерю багату і, закликавши посудохранителя, нагодував його і напоїв дуже. Коли заснув той міцно, пішов Йов таємно до церкви, відчинив ковчег, взяв руку Хрестителя і сховав її в себе. Зранку ж, збудившись зі сну, посудохранитель не довідався про скоєне. А тим часом Йов з Антіохії з чесною рукою вийшов і до християнського царства меж поспіхом пішов, боячись, щоб не стало відомо Антіохійському граду і владі варварській про святої руки винесення і щоб не погналися услід за ним. І, Божим покровом бережений, молитвами святого Хрестителя захищений, без шкоди і перепон скоро меж досягнув християнських. У Халкедон же прийшовши, відкрив таємницю, яку в себе беріг, показуючи вірним неоціненний той скарб, з Антіохії принесений. І зразу сповіщено про те було царям благочестивим. Вони ж, таку вістку добру, понад сподівання, почувши, якою невимовною радістю сповнилися! І негайно корабель свій царський із найсвятішим патріярхом і з деякими найчеснішими сенаторами до Халкедону послали зустріти принесену до них Хрестителеву руку і перенести її до граду царського чесно. Коли повертався ж із Халкедону корабель зі святою рукою, яку сам патріярх на руках своїх ніс, вийшли царі і весь люд на берег, наче самого того святого Хрестителя, що невидимо з Небес прийшов, зустрічали і достойним поклонінням сердечно вшанували, з псалмами і піснями, зі свічами і кадилами. І цілували з любов'ю, у царських же палатах церкви поклали. Було ж те святої Хрестителевої руки перенесення у сам вечір святого Богоявлення, перед освяченням води. І святкували празник той, а після нього Собор Хрестителя з великою веселістю на честь найчеснішо-го серед пророків святого Івана Хрестителя на славу ж Самого в Тройці Бога всі славлять і поклоняються навіки. Амінь.

Місяця січня в 8-й день

Пам'ять преподобного отця нашого Георгія Хозевита

Цей преподобний отець наш Георгій Хозевит, з юности Бога полюбивши і зрікшися світу, став ченцем, згодом аввою обителі Хозевської. Пішов до Єрусалиму задля поклоніння святим місцям, там, решту часу життя свого провадячи в пості і трудах, перейшов до Господа. У той-таки день пам'ять святої матері нашої Домники, яка під час царювання Теодосія Великого прийшла до Цар-города з Картагенського града, еллінкою будучи, з иншими чотирма дівчатами. Було ж про неї божественне якесь одкровення святішому архиєпископові Нектарію-патріярху - він, прийнявши її, сподобив хрещення святого.Після цього Домника свята чернечий на себе прийняла образ і життя, і у великому пощенні духовними трудами подвизалася, і чудес немало зробила: корабель, доланий хвилями, врятувала від потопу, море втихомирила. І пророцтва дар мала: смерть-бо цареву передбачила і провістила, ангела, що просвічує природу вод, очевидно бачила, та инші преславні божественні Таїнства відкриті їй були. У старості глибокій дожила-бо аж до царювання Лева і Зинона і, про свій завчасу до Бога відхід довідавшись, спочила з миром.

У той самий день житіє і страждання святих мучеників Юліана і Василиси та інших з ними

Юліян батьківщину мав Антиной, батьків, світлих славою і багаством. З юности своєї дівственну чистоту полюбивши, її охоронцем до кінця життя свого бути забажав, її-бо як основу иншим чеснотам поклав, перебував у страху Божому, віддавався навчанню і читанню книг і набирався премудрости подвійної — еллінської і християнської, пройшов зовнішню філософію і все Божественне Писання пізнав. Коли ж було йому вісімнадцять літ, примушували його батьки взяти жінку: єдиний-бо в них був і хотіли тішитися його нащадком. Він же всіляко відмовлявся, і коли тим батьки і родичі йому дуже надокучали, радячи, і просячи, і змушуючи до одруження, цнотливий юнак випросив для себе часу один тиждень, щоб подумати. І перебував усю седмицю ту в пості, у молитвах, і сльозах, вдень і вночі молячи Бога, щоб сам Він якимись судьбами дівство, йому обіцяне, зберіг від подружжя. Коли сьомого дня ніч настала і тіло його від посту й молитви виснажилося, коли спочив і заснув, явився йому Господь у видінні, втішаючи його, укріплюючи ж і говорячи: "Не бійся підкоритися волі і раді батьків своїх, взявши жінку, яка дівства твого не пошкодить ані зі Мною не розлучить, але через тебе і вона збереже своє дівство, і так тебе та її чистими прийму в небесне. Чистота-бо через вас примножиться, і багато юнаків і дівчат вашою наукою небесного мешкання стануть громадянами. Я ж з тобою буду завжди, у тобі живучи, і всі тілесні бажання і плотську перемагаючи боротьбу, і дівчину ту, яка з тобою буде подружжям, такою зроблю, якою ж Сам схочу. Зроблю-бо, щоб і вона за твоїм добрим прикладом пішла, і в оселі, для вас приготованій, побачите Мене з ангельськими ликами і з незчисленними обох статей дівственниками, їх же природа розділяє, віра ж у Мене об'єднує, їх же і ти наслідувачем пізнаєшся". Це сказавши, Господь торкнувся його і сказав: "Мужайся, і хай кріпиться серце твоє". Так божественним тим видінням утішений і скріплений, дивний той юнак збудився і сказав: "Дякую Тобі, Господи Боже, що випробовуєш серця і утроби, що світу цього насолоди і втіхи далеко від мене відганяєш і чистоти моєї охоронцем і помічником моїм бути обіцяєш, на Тебе-бо міцним серцем покладаюся і уповаю, що даси мені те, що "око не бачить, вухо не чує і на серце чоловіку не приходить, те, що приготував для тих, хто любить Тебе". А тому що сподобляєш мене ходити дорогою Твоєю, прошу-бо, щоб сам Ти був доброю дорогою мені і всім, хто чистоту любить. Знай, Господи, що з дня мого народження аж до цієї години, в яку ж мене покликати благозволив, нічого иншого любити і хотіти не мав наміру, лише Тебе Самого. Ти-бо обітниці, що з уст моїх сходять, утверди і приведи їх до здійснення". Вийшовши з ложниці своєї, сказав батькам, що підкоряється їхній волі і не відмовляється від шлюбу. Вони ж радости сповнилися, зразу поспіхом шукали дівчину, відповідну йому в благородстві і багатстві. І знайдена була така на ім'я Василиса, донька також єдина у своїх батьків, з лиця вродлива і добрими звичаями прикрашена, її заручили синові своєму. Коли ж був звичний бенкет шлюбний, коли ввели жениха з невістою в ложницю і замкнули їх, відчула невіста великі пахощі, наче ті, що у вертограді від безлічі лілій і троянд та инших запашних квітів виходять. І сказала нареченому: "Пане мій, що це? Хоч зима нині, запашних квітів запах, як навесні, розходиться, і настільки тими дивними пахощами звеселена і насолоджена я, що зовсім пригасає в мені бажання тілесного сходження". Тоді блаженний Юліян, наречений, сказав до неї: "Пахощі ті, що відчуваєш, не є за часом, але за дією самого Христа, чистоти любителя, Який для тих, хто дівство нерозтлінне береже, життя вічне дарує. Якщо хочеш Христові заповіді зберегти разом зі мною і догодити Йому, то полюбімо Його цілою душею і збережімо наше дівство нерозтлінним. Станьмо посудинами Його вибраними в нинішньому шлюбі, щоб у майбутньому з Ним воцаритися й одне з одним ніколи не розлучитися". На ці слова блаженна невіста Василиса відповіла: "І що ще є потрібніше понад спасіння, якщо збережеш дівство, отримати життя вічне. Вірю словам твоїм і разом з тобою у згоді бажаю в дівстві до кінця перебувати, щоб вічну змогти отримати винагороду Христа, Господа мого". Коли вона це сказала, блаженнний Юліян кинув себе на землю, кланяючись Богові, і лежав розпростертий ниць, взиваючи до Нього: "Утверди [говорив] Господи, те що в нас через Тебе діється". Дівчина ж Василиса, бачачи нареченого свого, що на землі молився, зразу і сама вдалася до молитви. І ось раптом потряслася підлога ложниці, в якій вони були, і світло невимовне засіяло так, що свічки, які у ложниці горіли, потьмяніли від проміння небесного. І було божественне видіння велике, видно було з одного боку Царя слави Христа з кількістю незчисленною білоризців. З другого ж боку — Царицю Владичицю, Пречисту Діву Богоридицю з ликами дівиць. І линув з обох боків небесний з невимовною насолодою спів, якого вухо земне не чуло. Приступили ж два найсвітліші мужі, перепоясані поясами золотими, і піднесли Юліяна і Василису від землі, поклавши їм на одрі книгу якусь прекрасну і превелику. Біля одра ж стояли якісь добровидні чесні чотири старці, які тримали чаші золоті, наповнені ароматами, від них же великі пахощі невимовно виходили, ложницю наповнюючи. І сказав до них один зі старців: "Ось у тих чашах утворюється здійснення ваше, блаженні ви є, бо, перемігши тимчасову віку цього насолоду, до вічної, що на серце людське не зійде, поспішили. Прочитай же, о Юліяне, написане в книзі цій живій". Подивився ж Юліян і прочитав написані імена їхні. Було ж написане золотом таке: "Той, хто відвернувся від світу задля любови Моєї, — Юліян — буде в числі тих, які з жінками не осквернилися. Василиса ж, яка має праведне серце і дівство непорочне, вшанується в лику дівиць, що йдуть за істинною Дівою Марією, Матір'ю Моєю Пречистою". Коли це Юліян прочитав, закрилася була книга і з обох боків багато світлоносних мужів і дівчат раділо, в один голос кажучи: "Амінь". І знову старець до Юліяна і Василиси сказав: "У цій книзі, що її ви бачили, записані чесні чоловіки, тверезі, правдомовні, милосердні, смиренні, покірні, які нелицемірну любов мають, які все противне і жорстоке перенесли, скорботи ж і біди перетепіли, на кінець тільки Христа полюбили, що задля Його любови не хотіли ні батька, ні матері, ні жінки, ні дітей, ні полів, ні багатства, ані чогось зі світського, ще ж і душі свої за Христа віддати не пощадили, серед них же і ви бути сподобитеся". Коли це чесний той старець до них сказав, зразу все видіння те божественне з очей їхніх відійшло. Блаженна ж та двійця, Юліян і Василиса, невимовної радости були сповнені, решту часу ночі в Псалмах і співах провадили. Як день засіяв, веселилися батьки, і родичі, і всі, що на шлюб зібралися, думаючи, що відбулося тілесне жениха і невісти єднання, нічого ж не відали про предивне подружжя їхнє духовне. І жили Юліян і Василиса між собою в чистоті і цноті, берігши цвіт непорочного дівства свого нетлінним. Таїли ж тайну цю перед людьми, про дівственне своє співперебування, щоб не довідалися батьки, ані родичі, ані хтось із людей, аж поки Господь не явить на користь багатьох.

По недовгім часі переставилися з тимчасового цього життя батьки обох, Юліяна і Василиси, залишивши їм маєтки великі вельми. Вони ж, свободу життю своєму духовному отримавши, захотіли не лише про своє, але і про багатьох спасіння піклуватися. Створили-бо два монастирі, чоловічий і жіночий, і, розділившись, постриглися — він у чоловічому, вона ж у жіночому. І зібрали лики инокуючих, начальствували їм. Мав же святий Юліян братів, що ревно для Бога працювали, десь до десяти тисяч: таку-бо йому Бог дарував благодать, що звідусіль до нього, прагнучи спасіння, сходилися, залишаючи свої доми, дружин, і батьків, родичів, і маєтки, і всі приваби світу, і йому себе вручали, щоб скерував їх до Царства Небесного. Також і свята Василиса у своєму монастирі зібрала й уневістила Христові чесних дівиць до тисячі, ще ж і жінок багато. І цвіли в обидвох монастирях, як у двох райських вертоградах, чистота ангельська і дівство, над сластолюбним бісом нечистоти торжествуючи. Але вже час про кончину святих розповісти, як зі своїми в Бозі зібраними дітьми до небесних обителей перейшли, говорячи до Христа Бога: "Ось ми і діти, яких Ти нам дав".

Царювало в той час двоє нечестивих царів — Диоклитіян і Максиміян, і було люте на християн гоніння, яке по цілому краї проходило і Церкву Христову бентежило, зближалося і до меж того краю, в якому святий Юліян і Василиса жили. І багато вірних у великій бентезі і страху були. Тоді блаженний Юліян і Василиса в пості і молитвах зі сльозами молили Бога, щоб утвердив вірних їхніх і зібрані ними лики инокуючих. І щоб зберіг, аби ні один з них не впав і не згинув, але щоб всі були приведені в одну Загороду небесну. Було ж святій Василисі сповіщено від явленого їй у видінні Христа Господа, що незабаром на спочинок вічний відійде, перед собою пошле спершу всіх святих дів, щоб ні одна не лишилася по ній і, побачивши велике на Церкву гоніння, не змалодушила, не відпала і не позбулася свого лику, заради чого Василиса ще мала півроку тут пережити, поки діви ті всі, до одної, перейдуть до Бога. Духовний її брат Юліян мав після неї в мученицький подвиг прийти з багатьма і, добре подвизаючись, перемогти ворога і з торжеством від тутешнього перейти, подвійний вінець прийнявши: дівства і мучеництва у радості Господа свого. І було так. За півроку весь лик дівочий, святою Василисою зібраний, у небесну Жениха свого Безсмертного Оселю земною смертю перейшли, одна лише залишилася свята Василиса, їй же і явилися у видінні сонному всі ті діви святі, у світле царське одягнені, говорячи: "Чекаємо тебе, о мати наша, щоб разом з тобою ми Господеві і Цареві нашому поклонилися. Іди і віддай нас Христові, Йому ж ти нас уневістила". Збудившись, преподобна Василиса зраділа вельми: і тому, що весь лик дівиць її увійшов в радість Господа свого, і тому, що і їй там вічне життя приготоване. І сповістила все це братові своєму духовному, святому Юліянові. По декількох днях, молячись ревно до Господа, передала дух свій у руки безсмертного Жениха і Бога. Тіло ж її святе Юліян преподобний достойним вшанував похованням.

Після цього прийшов у краї ті Маркіян-ігемон із жінкою своєю і сином, він безумно гнівався на християн, великі катування, вбивства ж і кровопролиття творив. Довідавшись про Юліяна, що чесного є роду, в Христа ж вірує, і про багатьох з ним братів єдиновірних чувши, послав до нього громадян знатних вмовляти його, щоб царському наказу підкорився і приніс жертви ідолам. У той час в обителі Юліяна преподобного зібралося з навколишніх градів і країв багато священиків, дияконів та инших клириків із єпископами своїми, що любили Господа свого і мученицької смерти за Нього ревно очікували. Вони всі через блаженного Юліяна посланцям ігемоновим відповідали, що єдиного мають Царя, Котрий на Небесах живе, — Господа Ісуса Христа, і Його велінь слухають, щоб не поклонятися ідолам і бісам, що в них є, але поклонятися тому самому Істинному Богові, і готові зразу за Нього померти. Повернувшись же, посланці розповіли ігемонові те, що чули. І розгнівався ігемон, послав воїнів взяти лише Юліяна, хотів сам його допитати. Монастир же його зі всіма в ньому зібраними вогнем спалити. Взятий же був Юліян блаженний і, зв'язаний, в темницю міську відведений, а ті, що в монастирі, його брати до десяти тисяч із зібраними там же єпископами і клириками в ту ж годину Богові добропашну жертву здійснили: з монастирем були спалені. На місці тому довгий час було чути солодкі голоси багатьох, що співали в ті години, коли церковне звичайно відправлялося правило: у годину першу, і третю, і шосту, і дев'яту, увечері ж та опівночі — і багато хвороб там зцілювалося, кожен-бо, хто приходив, небесний той спів почувши, зцілювався від тої недуги, якою був одержимий.

На ранок привели преподобного Юліяна на суд ігемоновий, і багато словами хитрими його вмовляли, влещували, сперечалися і погрозами страшили — та не корився, били залізом сучкуватим жорстоко. У тому битті палиця одна, що в руку била, від сильного удару зламалася, вдарила когось із наближених, що був родичем ігемоновим, і вибила йому око, через що ігемон більше розлютувався і роз'ярився. Мученик же святий говорив до ігемона: "Послухай мене, Маркіяне, збери всіх найдосвідченіших жерців ваших і звели їм, щоб прикликали імена богів своїх і богинь над осліпленим оком, і проси їх подати прозріння служникові своєму. Якщо вони не зможуть того зробити, то я, Ім'я Господа мого Ісуса Христа прикликавши, не лише втрачене око тілесне поверну йому, але й очі серця просвітлю до пізнання Істини". Погодився з тим ігемон і, всіх жерців прикликавши, звелів їм, зібравшись в ідольському храмі, що був поблизу, жертвами впросити богів і богинь і зцілити око осліплене. Ті ж, пішовши, чинили наказане і, після багатьох принесених жертв, таке почули від богів своїх: "Ідіть від нас, бо ми вогню вічному передані й утримувані в темряві. Як можемо сліпому дати прозріння, його ж і самі не маємо. А Юліянова до Вишнього Бога молитва настільки сильна, що від дня того, в який взятий на муки, нам в геєні мука сторицею додалася". Коли цей голос бісівський у храмі тому ідольському почувся, зразу попадали всі ідоли, їх же було до п'ятдесяти, і в порох розбилися. Ігемон же закричав на Юліяна святого: "О волхве, які ж сильні волхвування твої, що й богів наших знищив, проте побачимо, чи просвітлиш осліплене око, як же ти обіцяв". І звелів мученика нагого обілляти сечею, щоб відступила, казав, від нього волхвівська і чародійна сила. Але сморід тої сечі раптом в ароматні пахощі перетворився — і наповнили повітря, що всім було дивно. Тоді Юліян святий, хресне знамення на оці хворого зробивши, прикликав Ім'я Господнє — і зразу хворий зцілився, око просвітліло і дивилося ясно. Осліплений же злістю ігемон волхвуванню те, а не Христовій силі, зарахував. А той, що прозрів, велегласно кликав, кажучи: "Справді істинний є Бог Ісус Христос, і Його одного шанувати і Йому поклонятися належить". Ігемон же звелів відсікти йому голову, і так той, хто прозрів тілесно і душевно, у своїй власній охрестився крові, пішов бачити Невидимого Бога.

Святого ж Юліяна нечестивий Маркіян, залізними веригами через ціле тіло обклавши, водити так на наругу по цілому граді і по всіх вулицях, всіляко мучивши, звелів. Коли водили ж, і збиткувалися зі святого, і мучили його, кричав слуга: "Цього достойні ті, хто не поклоняється богам і зневажає царські накази". Коли ж прийшли зі святим на місце, де син ігемонів на ім'я Келсій навчався книг, він був єдиним сином батьків своїх, поглянув хлопець на святого і сказав до ровесників: "Дивну річ бачу". Коли ж вони питали, що бачить, сказав: "Ось осудженого того християнина, якого ж воїни веригами зв'язаного водять, бачу оточеного безліччю юнаків світлих. І одні йому служать, инші ж кладуть на голову його вінець такий світлий, що сяйво його перевищує світло повітряне. І здається мені, що в такого варто вірити Бога і служити Йому, який служителя свого так охороняє і такою осяює славою. Повірте ж мені, браття, що і я таким хочу бути, щоб Бог його моїм Богом захотів бути". Те сказавши, покинув книги і світлий одяг, мирське для світу лишаючи, і поспішив услід за святим. Його ж досягнувши, впав у ноги мученикові, взиваючи і кажучи: "Тебе хочу мати за батька народження мого другого, Маркіяна ж, тілесного батька мого нечестивого, ненависника праведних і ката, відрікаюся і зневажаю. До тебе ж пристаючи, за Христа, Господа і Спаса мого, Його ж донині не знав, днесь бажаю подібно до тебе страждати". Це бачивши, воїни, що мучили святого, були безмірно зачудовані великим здивуванням. І збігся цілий град на таке видовище, і дивувалися, бачачи сина ігемонового, що до мученика приєднався і рани його цілує. І сказав хлопець до народу: "Знаєте мене, бо я син ігемона, який із нечестивим батьком своїм дотепер гонив неповинних святих, у невіданні це чинив. А нині, коли Бога пізнав, більше сам Ним є пізнаний, відмовляюся від брехливих богів, батька і матері відрікаюся, і на багатство надмірне плюю, ісповідую ж Христа, і вірую в Нього і запевняю, що я є наслідувачем блаженного Юліяна. Чого зволікаєте, о слуги і воїни, ідіть і сповістіть батькам моїм, що я пізнав істинного Бога і до його вірного служителя приєднався". Сповіщено те було скоро батькові й матері — вони ж, чувши річ несподівану, як віск від вогню, станули болем сердечним. І зразу послали забрати хлопця від Юліяна і привести додому. Але Бог, охороняючи дитину, так зробив, що ніхто не міг торкнутися до нього: кожен-бо, хто торкався, відчував біль великий у руці і плечі своєму, і через те ні один не насмілювався взяти юнака і від мученика відлучити. Довідавшись про це, ігемон обом прийти до себе велів. І, поглянувши на блаженного Юліяна, сказав: "Надії моєї плід волхвівською своєю хитрістю відняти силуєшся і юне серце неподобними словами зманюєш відвернутися від любови батьківської". Коли це ігемон говорив, прибігла мати Келсієва з багатьма обох статей родичами, волосся своє шарпаючи, груди дряпаючи, одежу роздираючи й аж до небес волаючи. Те бачивши, ігемон роздер на собі шати свої, і лице своє обдер, і сказав до мученика: "Юліяне найсуворіший, бачиш біль батька і матері, і на стількох родичів ридання зглянься і звільни невинного хлопця від волхвування свого, віддай нам єдиного сина і цьому домові поверни наступника і пана, щоб і я про тебе перед царем сказав, щоб пробачилася провина твоя і щоб здоровим ти був відпущений". Святий же Юліян відповідав: "Допомоги твоєї не потребую ані від царів твоїх відпущення не чекаю, але і про це молю Господа мого Ісуса Христа, щоб мене разом з агнцем цим, що з утроби вовчої народжений, і зі всіма, що вірувати хочуть, по сповненні мучеництва учинив у числі спалених тобою. Ось стоїть перед тобою той, що від тебе тілом народжений, нині ж зі мною вірить у Христа, народжений духовно, має літа, сам тобі хай відповідає, сам хай зглянеться на материнські сльози і груди, що вигодували його, сам хай помилує". На це чесний і добророзумний хлопець сказав: "З терня троянда народжується, ані не губить пахощів своїх, народженою бувши з терня, ані терня, що народило троянду, не губить гострих колючок своїх. Ви-бо, о батьки мої, як же звикли катуванням своїм, наче терням, колоти невинних, мене ж залишили, наче троянду, видавати пахощі для віруючих. Хай підкоряються вам ті, що загинути готові, за мною хай йдуть услід ті, що намагаються з темряви у світло перейти. Я задля Господа мого Ісуса Христа вас, батьків, відрікаюся, ви ж задля вшанування богів своїх сина вашого муками покарайте, через смерть-бо часову шукаю життя вічного. Не можу бути для вас добрим, а для себе злим. Ані любові вашій не надам переваги над радостями вічними. Чому зволікаєш, батьку, як невірний і твердосердий батько, а не як справжній Авраам? Візьми меч і Христові мене, сина свого, принеси в жертву. Якщо ж природна любов батьківська тебе переможе і не зможеш цього зробити, то відішли мене до найлютіших князів і катів, щоб і я за Господа мого Ісуса Христа постраждав. Суєтні для мене ридання ваші і марні сльози, мене-бо від ісповідання мого не можуть відлучити. Це чувши, ігемон звелів обох у смердючу і дуже темну відвести в'язницю. Коли ж туди вони увійшли, темрява стала світлом і сморід — пахощами. Це бачивши, двадцять воїнів у Христа увірували. Але тому, що блаженний Юліян не був пресвітером і не було нікого, хто б охрестив тих, що увірували, через те смутний був. Бог же волю тих, що бояться Його, творячи, послав їм пресвітера таким чином.

Був у граді тому один муж найчесніший і найперший серед громадян, його ж царі Диоклитіян і Максиміян вельми шанували і любили через те, що був з роду колишнього царя римського Карина. Був же той муж християнином із жінкою своєю і дітьми. Коли вмер він і жінка його в християнському благочесті, залишилося по них семеро синів, малих літами, але старих розумом, їх царі задля батьків їхніх милували, веліли їм у своїй вірі перебувати і без боязні відкрито хвалити Христа свого. Мали ж ті діти в себе пресвітера на ім'я Антоній, який здійснював їм святі таїнства. І було їм одкровення від Бога, щоб із пресвітером своїм пішли до темниці відвідати Юліяна і Келсія. Коли йшли вони вночі, перед ними йшов ангел, який, коли торкнувся дверей темниці, зразу відчинив їх, і, увійшовши, вітали святих в'язнів і молилися до Бога разом. Охрестив же пресвітер блаженного хлопця Келсія, сина ігемонового, і двадцятьох воїнів. Семеро ж братів тих, бесідуючи із блаженним Юліяном і Келсієм, розпалилися ревністю, щоб за Христа разом з ними страждати, і не хотіли виходити з темниці і в дім свій повертатися. Довідавшись про те, ігемон здивувався вельми, що ті, яким від царів свобода віри дарувалася, добровільно пут і мук бажають. І, привівши їх перед себе, багато умовляв, щоб ішли до дому свого і Христа свого щоб шанували, як же хочуть, тому що від царів є помилувані. Але вони пут і темниці хотіли понад свободу. "Недостойно є, — казали, — щоб золото вінця царського було не першим у горнилі випробуване й очищене. Так ані ми Христа нашого недостойні, ані наша до Нього віра не буде, як золото, випробувана. Не годиться дереву листям лише прикрашатися, а плодів не приносити. Так ми не будемо добровгодні Христові нашому, якщо віри красних не принесемо йому плодів". І звелів ігемон, щоб було за волею їхньою, поки сповістить про них цареві. Повернувшись-бо від ігемона, блаженні ті отроки не в дім свій, але в темницю до святих Юліяна, і Келсія, і до двадцяти воїнів ішли, маючи зі собою і пресвітера свого Антонія. Ігемон же послав до царів, сповіщаючи все про Юліяна, і сина свого Келсія, і про воїнів, і про тих сімох братів. І прийняв незабаром відповідь, аби всіх, що будуть в непокорі, спалити вогнем. Якщо ж волхвуванням своїм від вогню не зазнають шкоди, то, якими сам знає, хай умертвить їх муками. Такий наказ від царів прийнявши, ігемон звелів посеред града приготувати судилище, і на суд перед народом представив святого Юліяна зі всією його дружиною, із Келсієм і сімома братами, із пресвітером їхнім і двадцятьма воїнами. І почав їх намовляти словами до поклоніння ідолам, розповідаючи їм про царський наказ, на згубу їм принесений, якщо не покаються. Ті ж дерзновенно супроти промовляли, сповіщаючи, що від Царя Небесного погибель вічна готується для ідолопоклонників, якщо без покаяння будуть. І було довге з обох боків словесне змагання; у той час, випадково, несли мертвого попри судилище на поховання. Те побачивши, ігемон звелів мертвого принести перед себе і покласти посередині.

Коли це було, дивувався народ, не розуміючи, що хоче ігемон з мертвим тим робити. І сказав ігемон до святого Юліяна: "Говорять про Учителя вашого Христа, що перед Своїм розп'яттям мертвих воскрешав. Тут-бо очевидним буде, чи справді Він Богом є, якщо ви, як же Учитель ваш, воскресите мертвого цього". Відповідав Юліян святий: "Яка користь сліпому, коли йому розповідають, як сходить сонце?" Сказав ігемон: "Залиш нині байки свої і, якщо сильний ти чи Бог твій, мертвого цього, як же сказав, оживи". Сказав Юліян святий: "Хоч і недостойним є невірство ваше такого чуда від Господа, проте тому, що час є, щоб явилася божественна Його сила і щоб ви не думали, що неможливе є це у Бога, зараз побачите. Покладаюсь-бо на Господа мого, бо все, що з вірою прошу в Нього, дає мені і неосоромленим явить мене перед вами". Те сказавши, святий Юліян очі і серце до Небес звів і молився: "Господи Ісусе Христе, істинний Сину Божий, народжений від Отця перед віками, наприкінці ж світу, плоть від Пречистої Діви без сімени прийнявши, поглянь нині з висоти небесної, хай осоромляться вороги Твої, хай укріпляться ж віруючі в Тебе, почуй мене в годину цю з Неба святого Твого і підійми мертвого цього, бо ті, що живуть у тілі, не помирають душею, ті, що мають мертву душу, хай оживуть, бачачи превелику Твою і всемогутню силу". Так молився десь годину одну. Тоді, обернувшись, сказав до померлого: "Ти, — каже, — земле суха, в ім'я того, Хто воскресив Лазаря чотириденного, оживи і встань на ноги свої". Коли це святий промовив, зразу зарухався мертвий і встав, що весь люд вжахнувся. Возвав же голосом великим воскреслий, говорячи: "О благоприємні молитви Божого раба! О непорочного його дівство, як це можливо? Куди-бо я ведений був і звідки повернувся!" Дивлячись на те уважно, Маркіян-ігемон дивувався вельми, проте сили Христової не впізнавав: осліплював-бо його біс, говорячи, що волхвівська то хитрости сила. Тоді, наче сварячись, питав воскреслого: "Звідки ти повернувся?" Той же почав розповідати детально, говорячи: "Вели мене, не знаю, які, етіопи, зростом, як велетні, з вигляду страшні, очі, як піч вогненна, зуби, як лев'ячі, кігті, як в орла, — у них же жодного помилування не було. Вони мене, радіючи, тягнули до аду, і вже були близько ми біля краю провалля, але чекали етіопи ті, не кидаючи мене, поки тіло моє землі, з якої взяте, передасться, і ось раптом затрясся ад і голос зверху з престолу Божого чувся: "Задля Юліяна любого Мого хай повернеться душа та в тіло своє". І зразу прийшло два білоризці і, взявши мене зі згуби нечестивих, у світ цей повернули, щоб через того, хто мене воскресив, по смерті пізнав я Бога того, Якого раніше, живим будучи, відрікався". Це чувши, ігемон збентежився і не знав, що робити. І щоб розмов і розбрату в народі не було, звелів його зі святим Юліяном та иншими святими відвести до темниці і двері темничні своїм перснем запечатати. Там Юліян святий звелів блаженному Антонієві Пресвітеру хрестити воскреслого, і наречений був у святому хрещенні Анастасій, що означає Воскреслий.

На наступний день звелів Маркіян-ігемон приготувати тридцять бочок смоляних і одну — за числом святих мучеників, і до половини бочки налити смолою та сіркою, і багато дров і хмизу зібрати для спалення святих. І коли те все було готове, вели святих із темниці зв'язаного кожного. І Юліян же із Келсієм одною веригою зв'язані були. І плакало багато, жаліючи, що юні й такі гарні хлопці невинно помирають. Святий же Юліян говорив до них: "Не бороніть золоту пройти крізь вогонь, щоб світлішим бути". Не захотів же ігемон дивитися на спалення сина: за ним же боліло отцю серце. Через те намісника свого здійснити царський наказ залишив, сам пішов печальний. І посадили кожного зі святих у приготовану для нього зі смолою бочку, їх же обклали дровами і хмизом і запалили. І підіймалося вгору полум'я десь на тридцять ліктів. Святі же посеред вогню співали і хвалили Бога. Коли згоріли бочки і всі були спалені речі, видно було святих живими, цілими й анітрохи не ушкодженими — лицем веселилися вони, на що всі з жахом дивувалися. Сповіщено те було ігемонові, і зразу з поспіхом прийшов побачити, чи справді так, і, бачивши, був розгублений. Знову-бо велінням його святих у темницю відвели. Жінка ж ігемонова, а мати Келсія, довідавшись, що син її з вогню живим і цілим залишився, прийшла до темниці побачити його і, побачивши, увірувала в Христа, і хрещена була там, у темниці, Антонієм-пресвітером, ім'я ж їй було Маріоніла. Довідався же скоро ігемон, що і жінка його прийняла хрещення християнське, — зразу-бо і її в темниці замкнув. Після цього, на судищі сівши, святих двадцять воїнів і сім отроків, що були братами, мечем посік. Юліяна з Келсієм, із Антонієм-пресвітером, із Анастасієм, і жінку свою Маріонілу для подальшого залишив суду і тримав їх у путах. Коли за якийсь час були суджені святі, показали, наче підкоряються волі царській та ігемоновій раді, і хочуть поклонитися ідолам. Задля того з великою радістю вели їх до храму ідольського. Коли ж до нього наближалися, помолився святий Юліян — і впав храм, і побив усіх, що були в храмі, жерців та иншого народу до тисячі. Просілася ж земля на тому місці, і вийшов вогонь із безодні, поївши поган, що наблизилися. Знову-бо до темниці були відведені святі, де, коли тої ночі молилися, явилося багато святих мучеників, які раніше постраждали, у світлості великій, одягнені в ризи білі, і співали співи небесні. Було ж серед них і двадцять воїнів і сім братів, недавно посічених. Прийшла і свята Василиса зі всім святих дів своїх ликом, і возвістила Юліянові, що скоро з дружиною своєю здійснить подвиг, закінчить шлях і до небесних осель із торжеством перейде: "Царство, — казала, — небесне тобі відчинилося, і Господь наш Ісус Христос візьме тебе до Себе і тих, що з тобою. Назустріч же вам патріярхів, пророків, апостолів і мучеників лики славно виведуть, і вчинені будете з ними навіки". Те сказавши, невидимою зробилась, і всі святі, що явилися, відійшли, залишивши в'язням Христовим радість невимовну і веселість духовну.

Після цього знову кат на судищі сів і, святих перед собою поставивши, мучив їх всіляко. Спершу звелів прядивом, у єлеї вмоченим, обвивати пальні їхні на руках і ногах і палити. І коли це було, згоріло прядиво на руках і ногах, святих нітрохи не пошкодивши. Тоді святому Юліянові і святому Келсію шкіру з голови здер. Блаженному Антонієві-пресвітеру й Анастасію очі вибрав. Святу ж Маріонілу коли хотів мучити, руки катам заніміли — і не торкнулися її. Віддані ж були всі на поїдання звірам, але й від тих збереглися цілими божественною силою, що пащі звірам загородила. На кінець звелів ігемон зі всіх темниць і в'язниць зібрати винних і на смерть засуджених, щоб з ними разом і святі мученики вбиті були. І зібрано було багато винних, звелів вивести всіх на посічення, і мучеників з ними, не щадячи ні сина свого, ані ж дружини. І так святий прийняв кінець, вбивством від меча посеред беззаконних помер. Було ж після усічення їхнього так, що зразу земля потряслася і впала третя частина града до основи, і не залишилося в граді ні одне те місце цілим, на якому ж який ідол у той час стояв. Були ж блискавиці, і громи, і град, і побив немалу частину народу невірного. Маркіян же, ігемон, зі страху ледь живий був і впав у недугу — по кількох днях, червами з'їджений, відійшов. У наступну ж ніч після усічення святих прийшли священики з благочестивими мужами, щоб тіла мученицькі забрати. Але тому що посеред безлічі трупів були, через те не могли пізнати їх. Схиливши-бо коліна, почали молитися, і ось явилися їм душі святих в образах дів — кожна присідала до свого тіла. І так тіла їхні чесні пізнавши, зібрали й поховали в церкві під вівтарем. Бог же, прославляючи святих Своїх, звелів джерелові води живої і цілющої вийти з того місця, на ньому ж тіла мучеників святих поховані були. І зцілювалися всілякі хвороби тою водою і молитвами святих, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Григорія, Чудотворця Печерського

Не лише Неокесарія хвалиться Григорієм Чудотворцем, але і свята Велика чудотворна лавра Печерська величається тезоіменитим йому преподобним. Дивний Бог, коли показався у святих Своїх Антонієві і Теодосієві Печерських, які сіяють різними чудами, у той же час і Григорія преподобного на чудотворення вибрав і в ту ж лавру Свою святу прикликав. Цей-бо блаженний, коли безмовствував преподобний Антоній у печері,прийшов до преподобного Теодосія, який будував монастир, і, від нього чернечий образ прийнявши, навчений був безкорисности, чистоти, смирення з послухом й инших чеснот, молитвам же найбільше віддавався. І так після багатьох подвигів, раніше, ніж випадало б за літами, сподобився дар мати чудотворення. Швидше від инших прийняв перемогу над бісами, що, здалеку святого побачивши, закричали: "О Григорію, виженеш нас молитвою своєю". Звичай-бо мав Григорій після всілякого співу заборонні молитви творити. Не терпів же переможений ворог прогнаним бути від святого, замислив, якою би злістю пакість йому в доброчинному житті зробити. І, не мігши сам нічого, намовив злих людей, щоб обікрали того, який не мав нічого, хіба книги до молитов і читання. В одну-бо ніч прийшли злодії до келії Григорія і, утаївшись, стерегли, поки вийде старець на утреню в церкву, щоб тоді, увійшовши, взяти речі його. Блаженний же відчув прихід їхній, не спав-бо кожної ночі, але, посеред келії стоячи, молився Богові безперестанку. Тоді помолився і за них, говорячи: "Боже, дай сон рабам Твоїм, щоб не трудилися марно, ворогу догоджаючи". І почутий був Богом, бо спали злодії п'ять днів і п'ять ночей, поки блаженний при багатьох братах збудив їх і сказав: "Доки будете стерегти марно, обікрасти мене бажаючи? Ідіть вже додому". Вони ж, вставши, не могли іти через те, що не їли стільки часу. Блаженний же поставив їжу і, нагодувавши, відпустив їх. І про це довідався князь града, звелів мучити їх. Сумний же був Григорій, бо через нього були передані на муки, пішов до князя, подарував йому якісь книги свої і злодіїв визволив. Инші ж книги продав і роздав гроші вбогим, так сказавши: "Щоб хто не впав у біду, хотівши обікрасти мене. Бо й Господь сказав: "Продайте маєтки ваші і дайте милостиню, зробіть собі скарбниці нестаріючі, скарби нетанучі на Небесах, де ж злодій не наблизиться, ні міль не поточить". Злодії ж через те чудо, що було на них, не вернулися до попередніх справ своїх, але з каяттям прийшли у той же Печерський монастир, віддалися на роботу братам. Але ворог не залишив злого починання свого: ще-бо мав цей блаженний Григорій вертоград малий, у ньому ж зілля сіяв і дерева плодові насадив. В инший-бо час намовив той самий ворог, і прийшли инші злодії, влізли у вертоград той і наповнили мішки свої плодами. Взяли ношу на себе і хотіли йти, і ось — не змогли, а простояли два дні і дві ночі нерухомі, пригнічені тягарем, тоді почали кричати: "Отче святий, Григорію, відпусти нас, покаємося вже з гріха свого і більше не чинитимем такого!" Чувши ж, чорноризці прийшли і взяли їх, але не могли звести їх із місця того, тоді спитали їх: "Коли ви сюди прийшли?" Злодії ж відповідали: "Два дні і дві ночі стоїмо тут". Сказали їм чорноризці: "Ми завжди сюди ходимо, але не бачили, щоб ви стояли". Злодії ж відповіли: "І якби ми бачили, що ви ходите, просили б у вас сльозами клопотання до старця. І ось вже, знемігши, почали кричати, просимо-бо: моліть чудотворця святого, щоб пустив нас". Коли прийшов Григорій, сказав їм: "Тому, що не робили нічого ціле життя ваше, крали чужий труд, а самі не хотіли трудитися, віднині стійте, нічого не роблячи, решту років до кінця життя вашого". Вони ж зі сльозами просили старця, щоб відпустив їх, обіцяючи з того часу не чинити таких прогрішень. Старець же зжалився над ними і сказав: "Якщо хочете руками вашими працювати і з праці вашої инших годувати, пущу вас". Злодії ж із клятвою сказали: "Не буде ж непослуху жодного перед тобою". І сказав їм Григорій: "Благословен Бог, що укріпив вас, відтепер гудете працювати на святу братію і з вашої праці на потребу їй приносити". І так відпустив їх. Злодії ж за діло погане у вертограді тім малім добре робили, працюючи на городах усього Печерського монастиря до кінця життя свого. Спокусився і втретє звабний спокусник через злодіїв також приступити до Блаженного і таким чином обманути його. Прийшли якось до Григорія троє якихось. Не таємно, як злодії, але в лице,. Якби ви мене не замкнули, я б, прийшовши, допоміг йому, щоби не вмер. Але тому що ворог навчив вас оберігати суєтне і брехню, тому ж і милування своє ви залишили". Бачили ж нечестиві ті, що слова блаженного збулися, впали в ноги йому, просили прощення. Григорій же засудив їх до роботи в Печерському монастирі, щоб відтоді трудилися, з поту лиця свого їли хліб свій і були здатні нагодувати й инших із трудів своїх. І так і вони закінчили життя своє з дітьми своїми, працюючи в Печерському монастирі рабами Пресвятої Богородиці й учнями преподобних отців наших Антонія і Теодосія.

Але вже випадає розповісти про страсті смертні, що їх святий перетерпів. Трапилося якось, що посуд монастирський був осквернений падінням тварини нечистої. Блажен-ний-бо, щоб очистити, зійшов до Дніпра зачерпнути води. І ось князь Ростислав Всеволодович у той же час там був, хотівши увійти в Печерський монастир задля молитви і благословення. Ишов-бо з братом своїм Володимиром Монома-хом на війну проти половців. Бачивши старця цього, отроки Ростиславові почали сварити на нього і словами соромними дошкуляти, навчені давнім ворогом. Старець же, духом пророцтва зрозумівши, що при смерті вони є, сказав їм: "О діти, коли вам треба розчулення багато мати і молитви потребувати від усіх, тоді ви ще більше злого чините такого, що Богові не подобається. Але плачте над своєю загибеллю і кайтеся через свої гріхи, щоб принаймні відраду прийняти в Страшний День. Вже-бо досягнув вас суд, бо всі у воді потоплені будете з князем вашим". Князь же Ростислав, чувши те, не поклав на серці своєму сили слів преподобного і думав, що докір той говорить, а не пророцтво. Розгнівався вельми і сказав: "Чи мені смерть пророкуєш від води, коли я вмію плавати посеред неї? Сам її спробуєш". І зразу, страху Божого не маючи, звелів зв'язати руки старцеві і ноги, і камінь повісити йому на шию, і у воду його вкинути. І так утоплений був. Браття ж шукали його два дні і не знайшли. Тоді на третій день прийшли в келію його, хотівши взяти, коли щось потрібне лишилося по святому. І ось знайшли в келії преподобного мертвого, по руках і ногах зв'язаного, камінь мав повішений на шиї своїй, одяг же його був мокрий, лице світле, все ж тіло — як живе. Здивувалися вельми, ким-бо і як винесений був. Бо й келія замкнена була. Проте піднесли хвалу Богові, що творить дивні чуда у святому своєму, винесли чудотворні ті мощі чесно й поклали в печері, де ж і донині перебувають нетлінні. Ростислав же, не маючи те собі за гріх, ще й люттю дихав, ані ж у монастир не пішов, як же обіцяв, навпаки, не захотів благословення, що і віддалилося від нього. Тільки Володимир Мономах, брат його, в монастирі був, молитви і благословення просячи. Коли ж були біля Триполя і перейшли Стугну-ріку, вчинили полками своїми бій з половцями і не здолали тих, але втекли від лиця супротивників руські князі. Тоді Володимир, втікаючи, переїхав ріку Стугну, молитвами і благословенням печерсмшх святих. Ростислав же зі всім своїм воїнством потоплений був у ній. І так і пророцтво святого збулося, і в його ж міру міра злому вбивці відмірялася. Незлобливий же чудотворець Григорій знайшов джерело життя і, потоком насолоди вічної насолоджуючись при водах, що вище Небес, хвалить Ім'я Господнє. Йому ж належить слава і хвала нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день священомученика Картерія. У царство Диоклитіянове від Уравана, ігемона Кесарії Кападокійської, багато мук перестраждав, на кінець юдей його списом проколов.

І святих мучеників Теофіла-диякона та Еладія-мирянина, що із країв Лівійських були, камінням за Христа побиті.

І преподобного отця нашого Іллі, пустельника єгипетського, що з юних літ у чернече життя увійшов, сімдесят років на якійсь горі безмовно прожив. Переставився до Господа, маючи всіх літ сто і десять.

Місяця січня в 9-й день

Страждання святого мученика Полієвкта

У часи Декія і Валеріяна, царів Римських, були два воїни чесні, Ніярх і Полієвкт, у Мелитині-граді у землі Вірменській, які, потоваришувавши між собою, таку один до одного любов мали, що й між рідними братами такої не знайти. Кожен-бо, здавалося, у другові своєму життя і дихання мав. Був же Ніярх християнином вірним, у благочесті і законі Господньому досконалий. Особливим же був Полієвкт: вірою — еллін і світлом істинним ще не просвітлений, проте християнські беріг звичаї і всілякими чеснотами прикрашався. І був по всьому плодовитим оливним деревом, лише того не вистачало, що ще не був у домі Божому. Турбувався ж Ніярх, щоб до християнської віри привести його, часто йому Божественне Писання прочитуючи і про одного істинного розповідаючи Бога, виявляючи суєту і мерзоту ідолопоклон-ництва, але ще не прийшла година навернення і спасіння його, від Бога йому передзнаменованого. Коли ж почулося на торжищах і на вулицях читане безбожне царів нечестивих веління поклонятися богам їхнім мерзенним, що всіх примушувало, погрожувало муками розмаїтими і смертями, якщо хтось знайдеться такий, що не покориться і не послухає, — тоді Ніярх, як вірний раб Христовий, до смерти приготувався і почав журитися другом своїм вірним Полієвктом, думаючи, що той, кого ж у християнській вірі бачити сподівався, за-боїться наказу і погроз царських і в нечесті еллінському до кінця перебуватиме, і так закриється йому путь до спасіння. Цим вельми журячись, і сумуючи, і таємно через братню плачучи погибель, змінився вельми на лиці, і видно було, що зажурений і скорботний. Полієвкт же, бачачи друга свого таким збентеженим, питався про причину печалі його. Коли той же не повідав, став і Полієвкт печальний: не терпів-бо бачити друга свого в тузі і збентеженні. Коли ж наполягав Полієвкт своїми проханнями і казав: "Чи я в чомусь образив тебе? Який мій гріх супроти тебе? Яка річ сталася така важка, що другові своєму не подаси прощення?" — Ніярх же, очі сльозами наповнивши і з глибини серця зітхнувши, сказав: "Коли, о любий друже, про любови нашої і приязні думаю розділення і знищення, занепадаю, і тужить у мені дух мій". Це чувши, Полієвкт вельми зранився серцем і сказав: "Як таке може бути, брате? Нащо говориш такі слова понад надію? Звідки має бути нашої любоїш розділення, від неї ані смерть нас розлучити не зможе?" Сказав Ніярх: "Це є, о любий друже, те, що мене дуже засмучує і пригнічує дух і душу, бо те, що сказав, розділення наше тяжче є від природної смерти". Полієвкт же, сказаного не зрозумівши, встав скоро і, друга з любов'ю обнявши, наполегливо просив: "Скажи, — говорив, — о Ніярху, скажи відкрито і зрозуміло, яке буде те наше розділення, не можу більше терпіти твого мовчання. Якщо ж мовчатимеш і не скажеш мені, то побачиш зараз Полієвкта твого на землі мертвого і бездиханного". Тоді Ніярх говорити почав: "О любий Полієвкте, царський наказ той, що повсюди читається, принесе нам розділення і розлуку один з одним. Я-бо християнської віри, ти ж еллінського нечестя. І коли візьмуть мене на смерть, ти відречешся від мене і покинеш мене". Це чувши, добророзумний Полієвкт зразу зрозумів, чого хоче Ніярх, і благодаттю Божою просвітився, почав думати про божественне. Згадав про те, яке було перед кількома днями, видіння і сказав: "Не бійся, любий мій друже Ніярху, ніякої нам не буде розлуки. Бачив-бо я у сонному видінні Христа, Якому ти служиш, що приступав до мене і, знявши з мене мій одяг, одягнув мене в одежу иншу, нову, вельми коштовну й гарну, її ж ціни і краси вимовити неможливо, петлі ж одягу того були золоті. Ще ж і коня крилатого дав мені". Ніярх же, те чуючи, радий був і тлумачив видіння, що скидання старого одягу, вбирання ж у повий розбитих, засмутився вельми і застогнав, говорячи: "Горе мені, бо залишився без дітей своїх, і якщо раніше відомий був через дітей, нині несподівано збездітнів. Ніхто ж бо з богів ані з людей не помилує Полієвкта мого, що таке зробив". Полієвкт же, торжествуючи через знищення бездушних, сказав до тестя свого: "Чого бентежишся, батьку? Ось нині зрозуміло показав, якими немічними є боги ваші. І якщо більше їх маєш, хай будуть принесені сюди насереди-ну, і побачиш, як раби Христові обплюють їх". Фелікс сказав: "Всемогутні царі наші звеліли таких зразу убивати, і вже смерний ти, убивство на тебе чекає, й инакше бути не може, бо царське веління не змінити ніяк. Але послаблюю тобі трохи, щоб пішов ти у дім свій і дав останнє цілування жінці своїй і дітям". Святий же сказав: "Яка мені печаль про жінку і дітей, коли зневажив уже все земне, але шукаю небесного і про тих, що не гинуть, думаю. Якщо донька твоя вслід за мною хоче йти, блаженна буде. Якщо ж ні, то погана погано загине з вашими богами". Це чуючи, Фелікс плакав над зятем своїм і говорив: "Горе мені, о любий мій сину, Полієвкте, що й тебе Христова волхвівська зманила сила". Святий же Полієвкт сказав: "Не таю того, що Він мене покликав на пізнання Істини. Він-бо своєю божественною всесильною Правицею вивів мене з пітьми на світло, зі смерти в життя і від блуду на путь праведну наставив. И удостоїв мене наректися і бути Його воїном". Коли таке святий говорив, взяли його кати і в уста били. Він же не зважав на биття. Прийшла жінка його і плакала над ним разом із батьком своїм Феліксом. Святий же говорив до тестя свого: "О пребеззаконний скверних ідолів служителю, нащо мене облесними своїми і доньки твоєї сльозами намагаєшся відвести від ісповідання Христового? Нащо плачеш над Полієвктом, якщо треба тобі багато більше над собою плакати, бо, земним царям служачи, вічному вогню передасися?" Жінка ж святого, на ім'я Павлина, ридала, до нього кажучи: "Що тобі сталося, о любий мій мужу Полієвкте, як зманився ти? І що тебе змусило розбити дванадцять богів наших?" Святий же говорив до неї, усміхаючись: "Якщо я один дванадцятьох богів твоїх переміг і розбив, то вже не маєш до кого звернутися, вже безбожна ти є. Послухай мене, Павлино, і пізнай єдиного істинного на Небесах Бога, і Йому поклонися, і поспіши тимчасове це життя змінити на вічне". Це і більше святий до неї говорив, багато з невірних, що навколо стояли, в насолоду слів його вслухаючись і пізнаючи істину, зворушувалися і до Христа наверталися. Коли ж зібралися судді градські зі всіма радниками, представили святого Полієвкта судищу своєму і то ласкою, то погрозами намагалися його знову до злочестя ідольського навернути. І коли нічого досягти не могли, видали на нього смертний вирок, щоб через меч кінець прийняв. Ішов же святий на смерть із радістю невимовною, і повідомляли люди, що близько нього йшли, що розмовляв з одним юнаком пресвітлим, який його переконував і велів забути все мирське. І ніхто не міг юнака того бачити, лише сам святий мученик. Побачивши ж у народі блаженного Ніярха, друга свого і в Бозі батька, покликав його, говорячи: "Рятуйся, любий мій друже, пам'ятай же заповідь любови, утверджену між нами". Це останнє слово вимовив, схилив під меч святу свою голову й охрестився у своїй власній крові, усічений був за Христа Ісуса. Цей святий Полієвкт першим був мучеником у Мелитині, вірменському граді, на примноження Церкви воюючої, а на виповнення торжествуючої, на честь же і славу Христа Бога, що є головою обох Церков, Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка честь і слава без кінця, навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Євстратія

Цей преподобний Євстратій родом був із краю Тарсійського, син батьків благочестивих і багатих — Георгія і Мегети, ними ж у настанові добрій вихований. Коли виповнився двадцятий віку його рік, божественним розпалився бажанням і, залишивши батьків, утік у край Олімпійський до обителі Аґавровської, де ж просвітилися доброчинним у чернецтві життям два стриї матері його — Григорій і Василій, і був Григорій ігуменом тої обителі. Вони-бо прийняли його, і волосся Євстратій обстриг, чернече многотрудне проходив життя, і любили всі його через смирення і покірність його. Не піклувався ж про вік цей анітрошки, нічого ж бо не мав, лише одну волосяницю і плащ, що його на неї ж накидав, і, де йому траплялося, там трохи приймав спочинку, не хотів-бо келії і місця для себе окремого. Говорили про нього отці, що, відпочиваючи, ніколи не простягнувся лежачи від дня постригу свого і не лежав на лівому боці свого тіла всі сімдесят п'ять років, відколи почав у пості творити подвига. Коли померли ж вищеназвані преподобні Григорій і Василій, цьому блаженному Євстратію настоятельство вручилося — впросили його на те брати. Коли ж звіроіменний Лев Вірменин на благочестивого царя грецького Михаїла повстав, із царства його вигнав і, сам скипетр неправедно прийнявши, єресь іконоборну, що вже згасла, знову підняти намагався, — тоді всі благочестиві свої доми й обителі залишили, і цей блаженний Євстратій залишив свою обитель, за радою преподобного отця Йоаникія Великого, і поневірявся по пустелі та горах, поки злочестивий цар не був убитий. Після його погублення, коли свята Церква прийняла знову красу ікон свою і почитання їх відновила, тоді святі отці у свої обителі повернулися, і божествений Євстратій до монастиря Аґавровського прийшов і провадив дні свої у звичних подвигах і трудах, без ліні з братами в монастирських трудячись ділах. Молитва ж в устах його була безперервною, бо і в церковному співі, всередині святого жертовника стоячи, від початку аж до кінця "Господи, помилуй" у собі промовляв. Зробив-бо і чудес багато, що були знаменням очевидним богоугодного його життя. А коли від тутешнього хотів відійти, прикликав братію і сказав: "Час мого життя до кінця наблизився, тому, діти мої любі, ті, що прийняли устав, його збережіть, знаючи, що все в цьому віці швидко минає, бо тимчасовим є, майбутнє ж вічне, поспішіть-бо й ви бути між спасенними". Це мовивши, помолився і, ознаменувавши їх і на небо очі звівши, сказав: "У руки Твої, Господи, дух свій вкладаю". І заснув сном спокою в Господі, переживши всіх років життя свого дев'яносто і п'ять, пішов у життя безкінечне і став причетним до лику праведних.

У той самий день пам'ять святого пророка Шемаї, про нього ж у Книзі 3 Царів у главі 12 пишеться.

І святого Петра, єпископа Севастійського, брата святого Василія Великого і Григорія Ниського молодшого. Про нього ж дивись у житії Василія.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Филипа, митрополита Московського і всієї Росії, якого через заздрість із престолу невинно вигнали безчесно. Напали-бо на святого у Соборній церкві ті ж лжесвідки, як звірі непощадні, сан святительський з нього скинувши. Накинули на нього одяг чернечий латаний і подертий і вигнали з церкви, посадили ж на віз, за місто вивезли з наругою і мітлами били. Тоді у вигнання вивезли його в Отроків монастир у Тверіграді, де ж, рік один у великих від приставників кривдах скорботно переживши, задушений був від присланого на те. Житіє цього святого розлоге покладене в новому Пролозі під цим числом, у цьому місяці. Той, хто хоче, нехай там прочитає.

Місяця січня в 10-й день

Пам'ять святого отця нашого Григорія, єпископа Ниського

Цей святий Григорій братом був по плоті святого Василія Великого. З юности всіляке навчання книжне до кінця пройшов і став ритором славним і дуже добрим філософом, як же і брат його Василій. Поєднався ж подружжям із блаженною Теозвою, яку святий Григорій Богослов пізніше багатьма похвалами вшанував, називаючи її добром Церкви, прикрасою Христовою і справді святою священиковою жінкою, честю рівною і великих таїнств достойною. Коли поставлений був муж її у пресвітерство, вона в чистоті і цноті свято жила, служачи хворим і турбуючись про жебраків, і просіяла чеснотами. Тоді й дияконського служіння удостоїлася, дияконисою-бо була освячена, і через те Богослов називає її великих таїнств достойною. Угодивши Господеві, переставилася і приєдналася до святих лику. А муж її, цей святий Григорій, на єпископський сан возведений був у Нисі і пас добре Церкву Христову. Царював у той час Валент, тоді зміцніли аріяни, маючи помічником царя, тою ж єрессю осліпленого, і, повставши, вигнали святого Григорія Ниського із престолу його. І поневірявся святий вісім літ без свого місця, аж до смерти царевої, обходячи гради і країни і правовірних утверджуючи. За царювання ж Теодосія Великого був Другий Вселенський у Константинополі на Македонія-духоборця собор, і святий Григорій там же зі святими отцями поборником був за благочестям, заперечуючи й осоромлюючи супротивників силою істини, явленою із Божественного Писання. Сидячи ж на престолі своєму років досить, до глибокої дожив старости й заснув у Господі, багато залишивши по собі корисного й Церкві святій потрібного писання. Був же зовнішнім виглядом подібний на свого брата Василія, проте сивий і зростом нижчий.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Дометіяна, єпископа Мелетинського

Цей угодник Божий Дометіян народився у царювання Юстина молодшого від батьків благочестивих і багатих Теодора і Євдокії. Навчання книжне закінчивши, поєднався шлюбом, але скоро, коли дружина його переставилася з життя цього, від початку до духовного схильний подвижництва, покинув світ заради любови Божої і в пості провадив життя своє. Тоді, коли Бог захотів, поставлений був єпископом Мелетинської церкви у тридцятий рік свого життя. І не лише для свого стада був добрим пастирем, але й иншим народам світилом і допомогою і цілому Грецькому царству вельми потрібний як про загальне добро піклувальник. Багато-бо разів цар Маврикійґ посилав його у Перейду для управління народом, і до Хоздроя, Персидського царства, посланий був, і мирних між греками і персами договорів утверджувач. Повставши на Хоздроя, одного князя Варама, і царського в Персиді сану сміливо торкнувшись, із влади скинув і збирачем данини грекам його зробив. І був любим другом цареві Маврикію. Від нього ж багатьма маєтками і золотом обдарований був — усе те роздав святим церквам і притулкам для убогих на прогодування жебраків. Прийшовши у царський град Константинополь, перейшов до Царя небесного від тутешніх, і вшановане було чесне його тіло царським і церковним собором, і перенесене у його град Мелетин. Багато ж сталося чудес за життя і після переставлення на славу Христа, Бога нашого. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Маркіяна, пресвітера та економа Великої Константинопольської церкви

У царювання Маркіяна і Пульхерії процвів чеснотами у Константинополі предивний муж Маркіян блаженний, що батьківщиною мав старий Рим, батьків благочестивих, благородних і багатих. Коли ж вони переселилися зі старого Риму в новий, привели зі собою і цього сина свого Маркіяна, молодого юнака, що навчання книжне добре проходив і добрих навчався звичаїв. А тому, що любив перебувати в домі Божому, завжди ретельно ходячи на церковні співи, через те полюбився тому, хто був патріярхом у той час, і зробив той його клириком своїм. Незадовго, бачачи його хоч молодого літами, але розумом і чистотою життя старим, сивина-бо є мудрістю людською, і вік старости — життя неосквернене, вирішив, що достойний він бути пресвітерського сану, тоді й економом великої церкви поставив. Коли переставилися з тутешнього батьки його, великі по них маєтки залишилися блаженному Маркіянові: єдиною-бо дитиною в них був і через те всі багатства батьківські йому одному в руки спадком увійшли, які не на житейські потреби, але Богові все віддав, убогих наділяючи і храми Господні старі обновляючи, нові ж від основи створюючи і прикрашаючи.

Збудував церкву нову святої мучениці Анастасії прекрасну великими витратами. Коли хтось із друзів його дивувався такому золота витрачанню на спорудження і прикрашання тої церкви, казав йому святий: "Якщо б мав доньку і захотів би її заручити в наречені комусь із найблагородніших, чи б тоді не витрачав багато золота, щоб коштовними прикрасами прибрати її? Нині ж, постановивши спорудити церкву Невісті Христовій найгарнішій, яка найкращому добротою із синів людських уневістилася і кров свою за нас пролила, чи маю їй маєтку свого жаліти? І чи не більше мені про прикрашання це подбати?" Таким блаженний був щедрим і добровільним дателем на красу святих храмів. Для себе ж самого скупий і немилостивий був, не лише прикрашання шатами зовсім відкидав, поганим же одягом прикриваючись, але часом і той, найбільш поганий і нужденний, скидав одяг і потребуючим його віддавав, як же наступне явить слово.

Коли була збудована і всілякою красою прикрашена церква святої Анастасії, було освячення її у самий день пам'яті тої мучениці 22 грудня, в який же колись страдницьки за Христа померла. І прийшли до тої церкви святіший патріярх Геннадій зі всім клиром і цар зі всім синклітом і народом, переносячи і мощі святої мучениці Анастасії з малої старої церкви у велику нову, яку Маркіян збудував. У тій ході, коли преподобний Маркіян перед колісницею, на якій же мощі святої були, йшов з иншими пресвітерами у фелоні, убогий один, приступивши, милостині в нього попросив. Він же, не маючи при собі нічого, хіба один одяг, у який був вбраний [ані-бо одягу подвійного не придбав за все життя своє], не хотів же без нічого відпустити жебрака, утаївся від всіх, пішов у потайне місце, скинув свиту свою і дав убогому, і був нагий, лише у фелон вбраний[4], вчинив діло за словом Господнім: "Якщо хто просить у тебе, — дай". І пішов у ряд свій між пресвітерами, ішов, і ніхто не знав, що зробив. Коли увійшли всі до церкви і відбулося освячення, і мощі святої мучениці Анастасії покладені були чесно, звелів святіший патріярх блаженному Маркіянові разом зі собою відправляти Божественну Службу. Коли прийшов час омивання рук, закрився Маркіян фелоном своїм, озираючись, щоб ніхто не побачив, що нагий він є. Диякони ж і пресвітери, що там були, поглянули на нього, побачили, що має він під фелоном одяг якийсь пречудовий, наче порфиру царську коштовну, що золотом блищала. Одні ж дивувалися, инші ж обурювалися: "Не годиться, — говорили між собою, — щоб пресвітер у такому одязі ходив і літургісав". А найбільше той невидимий, яким Бог наготу раба Свого покрив, одяг всі бачили, коли приступив до Пречистих і Животворних причаститися Таїнств. Дехто ж із пресвітерів сказав про те святішому Геннадієві. І сказав святіший: "І я бачив те, що ви кажете". Коли закінчилася служба, прикликав його патріярх у посудохранильницю і почав йому дорікати, кажучи: "Що робиш, брате, понад звичай одягом прикрашаєшся, чи добре тобі в такому одязі літургісати, який для царя, а не для пресвітера годиться?" Він же зі смиренням припав до ніг його, говорячи: "Пробач мені, владико, не робив того, що кажете ви, бо й з юности не звик гарний і коштовний носити одяг, то як вже нині в нього мав вбратися?" Сказав йому патріярх: "Ми всі бачили тебе в царському одязі, і чому те заперечуєш?" І звелів скинути його. Відкривши ж фелон, бачив тіло його наге і здивувався. І коли ж спитав патріярх про те, розповів блаженний, хоч не хотів, що Христа ради дав жебракові останню одежину. І всі, що те чули й царську під фелоном у нього одежу бачили, прославили Бога, що дає таку таємну благодать для тих, хто любить Його. Відтоді стало відоме для багатьох милостивне його життя. У таке терпіння убогости і нехтування маєтками прийшов, що якось, у дощ ходячи, він намочив одяг, і, увійшовши до хатини своєї і двері за собою замкнувши, роздув вугля і сушив той одяг мокрий, не мав-бо иншого на звичне ходження. Тим часом трапилося так, що патріярх покликав до себе економа у якійсь справі. І прийшов посланець кликати Маркіяна, але знайшов замкненою хатину його. Кликав його, ззовні стоячи, щоб ішов скоро до патріярха. Він же обіцяв іти, але не йшов, бо не висох був одяг його. Прийшли-бо знову посланці й наполягали, кличучи. Один же з них, через щілину глянувши, побачив, як він сушить над вуглям одяг, і розповів тим, що з ним були. Пішли сповістили про те патріярхові. Він же сказав: "Не дивуйтеся тому, Маркіян-бо з юности навчився добровільної убогости і смирення, всього себе поручивши єдиному Богові, і сповнює апостольське слово ділом: маючи їжу й одяг, тим задоволений" . Те чувши, хвалили Господа, Який має таких Своїх служителів. Через таке добродійне життя дав йому Бог дар чудотворення, щоб виганяти бісів і зцілювати хворих. Одного разу празник був у церкві святої Анастасії і людей багато зібралося. Жінка одна вагітна, тому що тиснява була всередині церкви, вийшла на галерею церкви і випадково впала звідти на землю, і була мертва. Святий же Маркіян, не мігши дивитися на те, як празник опечалюється риданнями, руки свої преподобні здійняв догори і молитву належну склав до Бога — і раптом жінка та ожила і стала на ноги свої здорова. Живим виявився і плід, який вона у лоні носила, і дивувалися люди через чудо те преславне. Якось пожежа була велика у Царгороді, і вже обійшов вогонь церкву святої Анастасії. Преподобний Маркіян, на дах церковний зійшовши й піднявши руки до неба, молився — і зразу вогонь непогамовне полум'я своє повернув і затримав, і, наче великими водами зупинений, молитвами святого весь погас, не пошкодивши церковної споруди анітрохи. Збудував же преподобний Маркіян і другій мучениці церкву — святій Ірині, на місці, де був старий і вже зруйнований храм, при морі. Та й инші, які там же поблизу були, — святого Теодора і святого Ісидора, — храми обновив і всіляким потрібним забезпечив. І вже доходячи до глибокої старости, наближаючись до блаженної кончини своєї, ходив уночі по вулицях і де знаходив, що мервий лежав, омивав його й одягав. Говорив до мертвого: "Встань, брате, привітаємося". І, вставши за словами святого, мертвий давав йому цілування в уста і знову спочивав. Багато врятував блудниць то словами, то щедротвореннями своїми, вмовляючи їх, щоб взяли собі мужів і жили за законом. Якщо-бо вони з бідности на таке скверне вдавалися перебування, тих, таємно з вищемовлених родинних маєтків своїх ущедривши й задовольнивши, на цнотливе навертав життя. Цього блаженного мужа Бог мав за Свого, ангели хвалили, шанували святителі, царі соромилися, народи йому дивувалися і прославляли в ньому Бога. Біси його боялися і втікали. Весь-бо був у Бозі і Бог у ньому, до Нього ж і переставився, сповнений літ і добрих діл. Переставився перед докінченням і освяченням церкви святої Ірини. Сказав же при кончині слова такі: "Господи, в руки Твої передаю обох цих: і душу, яку Ти Сам створив, і церкву, яку я Твоєю волею збудував». Похований же був славно в монастирі святого Івана Предтечі, що і Даниїлів називається, поблизу церкви святого мученика Мокія. А докінченням церкви Ірини святої після преподобного заопікувалася благочестива цариця Верина, дружина царя Лева Великого6, який після Маркіяна і Пульхерії воцарився. І вивершили її, як же належить, і дах прикрасили золотом, і всередині всілякою красою прибрали на пам'ять преподобного Маркіяна, на честь же Самого Христа Бога. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

У той самий день успення преподобного отця нашого Павла Котельського, що на Обнорі, нового чудотворця. Дивись про нього у Пролозі.

Місяця січня в 11-й день

Житіє преподобного отця нашого Теодосія, спільного життя зачинателя

Теодосія преподобного виростило село Маґаріяс, що в Кападокійському краї, від батьків благочестивих — батька Проєресія, матері Євлогії, які виховали його в доброму звичаї і книжному навчанні. Коли дійшов же хлопець розуму дорослого і Божественне Писання добре вивчив, звеліли йому читати зі Святих Книг читання людям у церкві, солодкомовний-бо і досвідчений читець був, як ніхто инший. Читаючи ж слова повчальні тим, що слухали, на користь, сам найперше користав. Чуючи-бо і як колись Авраамові із землі своєї і від роду свого вийти велів Господь. Тоді, поклавшись на Бога, вирушив до Єрусалиму в час царювання Маркіянового, на кінець вже життя його, коли збирався святих отців Четвертий Вселенський Собор на Діоскора і Євтихія у Халкедоні. Коли йшов через Антіохію Теодосій блаженний, захотів бачити преподобного Симеона, що на стовпі стояв, і його благословення і молитов сподобитися. Пішов-бо до нього і, коли був поблизу, почув, як преподобний возвав: "Добре прийшов ти, чоловіче Божий, Теодосію". Він же, коли почув, кого на ім'я покликав той, що його ніколи не бачив і не знав, здивувався і, впавши на коліна, поклонився отцеві-ясновидцю. Тоді зійшов на стовп до святого, коли звелів той, і припав йому до його чесних ніг. Той же, обнявши, цілував богонатхненного юнака і прорік йому, що пастирем словесних овець буде і багатьох порятує від мисленого вовка, й инше, що має бути з ним, передбачив і, благословивши його, відпустив. Теодосій же, благословенням преподобного укріпившись і молитви його святі як наставника і хранителя супроводжуючого маючи, дорогою, що лежала перед ним, пішов і досягнув святого града Єрусалима в Ювеналієве патріяршество. Усі ж ті місця обійшовши і в Святая Святих поклонившись, молився в собі, яке з двох життів почати: чи усамітнене є добрим, а чи з иншими, що рятуються. І вирішив на самоті безмовствувати: не навчився ще зовсім, що боротися з духами лукавства не є легко. Якщо ж відійти у світ воюючих, ніхто ж не є настільки нерозумний, щоб від початку воїнствування свого, недосвідченим ще і воїном ненавченим бувши, зразу кидати себе посеред тих, що рубаються. "І як я, — говорив до себе святий, — не навчивши ще руки свої на оборону і пальці свою на боротьбу, ні зверху не підперезаний ще силою, насмілюся сам на усамітненні ополчитися проти Начал, і Властей, і Світлодержателів пітьми віку цього, проти духів зла піднебесного? Годиться мені спершу до святих подвижників прилучитися і навчитися від отців досвідчених, як маю боротися з ворогами невидимими, тоді за якийсь час зберуться плоди, що проростають від усамітнення і безмовности". Так премудро розсудивши, була-бо в ньому поміж инших чеснот і добророзумність досконала, яка все добре обмірковувати уміла, зразу наставника для себе шукав. І був у той час найкращим із отців, які жили недалеко Єрусалиму, один старець на ім'я Логин, який мав келію свою при вежі, що її називали стародавні Давидовою, де ж, замкнувшись, солодкий мед чеснот трудолюбством творив. До нього-бо пішов блаженний Теодосіи прийняти початки чернечих трудів і, приєднавшись до старця всією душею, наставлявся від нього на всілякі чесноти. Був-бо преподобний той словом і життям великий. Коли минуло часу достатньо, переселений був, хоч і не хотів, від старця на місце, назване старий осідок. З такої причини це сталося. Жінка одна благочестива і чесна, вдова і Христова служителька на ім'я Гликерія, збудувала на місці тому церкву Пречистої Владичиці нашої Богородиці і просила просьбами багатьма і наполегливими преподобного Логина, щоб відпустив Теодосія до новозбудованої церкви жити. Не хотів же учень розлучатися зі своїм отцем, проте, слухняний, переселився туди за велінням отця. Коли там перебував, розійшлася слава про чесноти його всюди. Чеснота-бо того, хто здобув її, явленим робить, не инакше, як же запалена свіча того, хто її уночі носить, показує. І почали до нього приходити ті, що шукали користи, і збиратися ті, що хотіли життя його бути наслідувачами.

Прожив там блаженний якийсь час, втомився від неспокою: не терпів-бо людського пошановування і гамору — і пішов звідти на гору, де була печера, у ній же, як від давнини оповідають, спочили з дороги і переночували три волхви, ті, що до Христа прийшли були у Вифлеєм з дарами і поверталися иншою дорогою до свого краю. У ту-бо печеру зі старого осідку переселився Теодосій преподобний. Це ж його туди переселення було провидінням Божим, бо на тому місці мала постати преславна лавра і мали зібратися Христа Бога полки воїнів духовних. Змінивши ж перебування свого місце, блаженний змінив разом і життя своє, почавши найтіснішу дорогу переходити. Прагненням його було сповнювати завжди всі заповіді Господні, а найбільше любов'ю божественною настільки охоплений був, що всі душевні сили ні до чого иншого не скеровував, хіба до Одного Творця Бога, Якого любив з усієї душі, від усього серця і всіма помислами. А як ту любов показував ділом у тілесних трудах і подвигах, ніхто не може навіть розповісти! Молитва його була безперестанна, стояння всенічне, сльози повсякчас з очей, як із джерел потоки, виходили, піст безмірний: тридцять років-бо не скуштував хліба анітрохи, а тільки плоди фініка, або сочиво, або траву і коріння пустинне їв, і то дуже мало, щоб лише не померти з голоду. Коли ж і тої їжі не було, через убогість пустельну, то кісточки фініків, у воді розмочені, були йому їжею. Душу ж безперестанно годував словом Божим, насичуючи її внутрішнім Богобаченням. У такому житті будучи, просяяв, як же зірка світла, і відомо було про нього тим, що в Палестині жили, — неможливо-бо сховатися граду, що стоїть на вершині гори. І приходили до нього такі, що любили чесноту, і з ним пустельне й безмовне в печері хотіли мати життя більше, ніж світське життя. Спершу-бо мав семеро учнів, знав, що для тих, які за Богом жити починають, нема нічого кориснішого від пам'яті про смерть, що істинною любомудрістю називається і вважається. Звелів їм викопати гріб, щоб, дивлячись на нього, пам'яті смертної навчалися, ніби ту саму смерть маючи перед очима. Коли ж гріб приготований був, прийшов отець подивитися на нього і, стоячи над гробом, до учнів своїх говорив, ніби випробовуючи, душевними очима передбачивши те, що має бути, сказав: "Ось, діти, гріб готовий, чи є хтось готовий серед вас на смерть, аби обновити цей гріб собою?" Коли це сказав святий, один з учнів, що стояв перед ним, на ім'я Василій, саном єрей, зразу, инших випереджуючи, впав на коліна перед старцем і, лице на землю поклавши, просив благословення, щоб померти і покластися в тому гробі. "Мене благослови, отче, — казав, — нехай я обновлю гріб, я перший серед братів, що про смерть навчаються, мертвий хай буду". Той-бо просив, а старець погодився і звелів, щоб було покійне поминання Василію живому, ніби вже померлому, як закон про померлих велить: третини, дев'ятини і сороковини. Коли закінчилося все те поминання, прийняв кінець і блаженний Василій, жодного не мавши болю тілесного, але, наче сном солодким заснувши і спочивши, до Господа перейшов. Коли минуло сорок днів після поховання його, бачив старець Василія, який на правилі посеред братів являвся і співав зі співаючими. Помолився ж до Бога, щоб і для инших відкрилися очі, щоб бачити явленого, і побачив його один з братів на ім'я Летій, з радости руками обняти кинувся, але був той неохопний і зразу невидимий став. Сказав же, відходячи, так, що всі почули: "Спасайтеся, отці і брати, рятуйтеся, мене ж тут більше не побачите". Це було перше свідчення чеснот преподобного Теодосія, що такого мав учня, на смерть готового його наставленням, що після смерти тілесної живим виявився душею, за словами Господніми в Євангелії: "Ті, що вірять в мене, хоч і помруть, живими будуть". Инші ж старцеві чудесні від Бога дані благодаті наступне явить слово.

Коли надходив празник Воскресіння Христового, учні святого, їх же було в той час вже двадцять, сумували, бо не було їм що на свято їсти: ні хліба, ні олії, і нічого з їстівного, а найгірше, що навіть Божественної Літургії в такий празник пресвітлий бути не могло, бо не було просфори ані вина на службу, на якій і причащання Святих Таїнств мали бути вони позбавлені. Нарікали-бо трохи поміж собою на преподобного потайки. Він же мав безсумнівну надію на Бога, звелів братам гарно прикрасити божественний вівтар і не журитися. "Той, Хто прогодував, — казав, — Ізраїля колись у пустелі, і пізніше малою кількістю хліба багато тисяч наситив, Той і про нас подумає, бо ані силою не є немічніший нині, ніж раніше, ані в промислі не лінується, але Той самий є Бог навіки". Коли сказав це преподобний з упованням, відразу прийшло здійснення слів його. Як же бо в давнину Авраамові ягня готове на жертву з'явилося в хащах савеку, так і цьому божественому старцеві з Божого промислу все потрібне приготувалося. Тоді, як сонце заходило, прийшов один боголюбець до печери їхньої, везучи з дому свого на двох мулах їжу різну подвижникам пустельним, ще ж і просфори, і вино на здійснення Божественних Таїн. І бачивши те, учні блаженного утішилися і якої є в Бога благодаті старець їхній, пізнали. Святкували-бо весело Пасху, а принесеної їжі вистачило їм до П'ятдесятниці. Після того знову забракло їжі, знову брати сумували, голодом морені. Муж же один багатий, який чинив у той час милостині великі обителям всім, що в Палестині, Теодосієву обитель одну, що в печері, оминав, бо була йому невідома. І скаржилися брати отцеві, щоб дав знати про себе і про них щедрому тому подателеві, щоб прийняли, як же й инші обителі, милостиню від нього на прогодування. Преподобний же Теодосій, не хочучи зовсім нікому зі світських бути відомим і не на людей покладаючись, а на Бога, Який розкриває руку Свою і насичує все живе благоволенням, наскільки більше розумне і словесне творіння Своє не залишить без потрібної їжі". Коли так святий братів малодушних утішав, прийшов хтось до них, ведучи худобу, всілякою їжею навантажену. Ішов він не до Теодосієвої печери, але кудись інде їжу несену віддати мав. Коли ж поблизу печери був і хотів її минути, встала худоба і не хотіла ступити з місця. Хоч і сильно бита від пана свого, проте, як камінь, була непорушна, стоячи на місці. Розумів-бо чоловік той, що воля Божа і сила невидима тримає худобу його, що перебуває непоступливою, ослабив їй поводи і пустив її, щоб ішла, куди хоче. Худоба, наче якоюсь рукою ведена, пішла просто до обителі Теодосія преподобного, що була в печері. І пізнавши благовоління Боже і про рабів Своїх промисел, чоловік віддав усю їжу преподобному старцеві та учням його. І з того часу учні святого перестали бути малодушні й намагалися бути ревнителями твердими отця свого до Бога надії і віри.

Множилося братів по всі дні (джерела благодаті, яких же святий отець сповнений був, прикликали до себе багато душ, що любили чесноти, яких би хтось назвав оленями розумними, котрі вод духовних хочуть, бо і з сановитих, і з багатих немало прийшло, щоб жити із преподобним). Тісна була печера, щоб помістити стількох багатьох. Приступивши-бо, браття надокучали преподобному, щоб монастир поза печерою підняв і загороду широку словесним щоб влаштував вівцям. "Не турбуйся, отче, — говорили, — про витрати на створення монастиря, лише звели, і рук наших вистачить для здійснення діла". Бачив же святий, що для більшого стада переконують його бути пастирем, і руйнується його безмовність, бентежився думками різними і без безмовности, як без щирої матері, залишитися не хотів, і що турбота про братів — немала річ, розмірковував, не для себе ж одного лише людина жити має, але багато більше дляближнього, чому прикладом був сам Христос Господь, Який учнів зібрав і Пастирем для овець словесних явився і душу Свою за них поклав. Так Теодосій преподобний розмірковував, вагаючись, чого триматися: чи безмовности, чи турботи про спасіння братів. І то до одного, то до другого помислом схилявся. Що-бо чинить блаженний? Усе кладе перед Богом, Який може і те, й инше в одну з'єднати користь, щоб і безмовности не згубилися плоди і щоб за начальство і турботу про братів не позбутися винагороди. Не в усамітненні-бо тіла, але в доброму пробуванні і тиші сердечній чернече виправляється життя. Ще ж мав на гадці преподобний і пророцтво святого Симеона Стовпника, який прорік йому овець словесних пасти. Проте Божій волі вручаючи те, що починав, молився до Нього, аби сповіщенням явив, якщо угодне Йому буде монастиря спорудження, і знаменням чудесним щоб місце те показав, на якому ж основу обителі закласти. Взявши кадильницю і вуглям холодним її наповнивши, поклав тиміям без вогню і проходжував пустелею, молячись так: "Боже, що багатьма і великими чудами Ізраїль запевнив, угодника ж Твого Мойсея різними знаменнями вмовив, щоб над людьми Твоїми начальствування тягар прийняв, і палицю в змія. І сказав блаженний і від себе пребагато надзвичайного, і з апостольських висловлювань, і з отцівських завітів, і з постницьких слів Василія Великого, його ж і життя був наслідувачем і писань його богомудрихпошановувачем. Добре ж є з багатьох великих одне мале повчання його згадати таке: "Прошу вас, брати, задля любови Господа нашого Ісуса Христа, що дав Себе за гріхи наші, піклуймося про душі наші, печальні будьмо через суєту минущого життя, подвигнімося за майбутнє на славу Божу і Сина Його, не перебуваймо в лінощах і розслабленні цьому, теперішній день понурістю проводжаючи, доброго ж діла початок відкладаючи на завтра, щоб ніколи Той, Хто здобуває душі наші, не знайшов нас без добрих діл і щоб не лишилися ми без Оселі радости, марно ж і безуспішно не плакали за погано прожитим життя часом, ридаючи тоді, коли ніякої користи не буде з розкаяння. Нині час сприятливий, нині день спасення, цей — вік покаяння, а той — винагороди. Цей — роботи, а той — відплати. Цей — терпіння, той — утіхи. Нині Бог є Помічником тому, хто вертається з дороги злої, а тоді буде страшним людських речей, голів же і помислів Випробовувачем, перед ним же нічого втаїтися не зможе. Нині довготерпінням Його насолоджуємося, а тоді правосуддя Його пізнаємо, коли воскреснемо, одні в муку вічну, инші — у життя вічне, і приймемо кожний за ділами своїми. На який час відкладаємо, щоб підкоритися Христові, Який прикликав нас у Небесне Своє царство? Чи не отверезимося? Чи не повернемося від суєтного життя до євангельської досконалости? Як приймемо День Господній, страшний і жахливий, в який же тих, що праворуч Бога і вчинками добрими до Нього наближаються, Царство Небесне прийме, а тих, що ліворуч відкинені через відсутність добрих справ, сховає геєна вогненна і пітьма вічна і скрегіт зубів? Ми ж говоримо, що хочемо для себе Царства Небесного, а як його отримати, — про те не дбаємо. Не трудившись за Заповіддю Господньою нітрошки, в суєті розуму нашого рівну сподіваємося почесть отримати, як же й ті, що до смерти проти гріха подвига чинили". Так преподобний, повчаючи учнів своїх, наставляв їх без лінощів про спасіння дбати. Але вже час згадати ревність його за благочестям, хоч-бо й для всіх покірний був вдачею, проте де благочестю насильство чинилося, там він був як вогонь палаючий, чи сокира рубаюча, чи зброя воїна непереборного.

Царював у той час Анастасій, який після Лева Великого і Зинона скіпетр прийняв. Його ж царювання спочатку було подібне на рай насолоди, потім же виявилося пусткою запустіння. Сталося так, що один із пастирів, який розбещував і розгублював своє стадо і каламутним питтям напоював своїх овець, бо пошкодився Євтихієвою і Севіра безголового єрессю і нею бентежив Церкву Божу, відкидаючи четвертий Вселенський святих отців Собор, що в Халкедоні, виганяючи єпископів православних із престолів їхніх, а злославних на їхні місцях садячи, багатьох із правовірних то погрозами, то ж почестями і дарами до свого однодумства схиляв. Той насмілився облесною підступністю своєю і цього непохитного у вірі торкнутися стовпа, преподобного отця нашого Теодосія. Підступ же був такий. Тридцять літрів золота прислав преподобному, ніби на прогодування і вбирання жебраків і на потребу хворим, насправді ж ловлячи волю преподобного, якого ціла Палестина слухала і за його йшла розумом і порадою. Великий же отець, розумівши лукавство цареве, був як орел, що у хмарах літає, недосяжний і невловимий, що краще від того, хто ловив, міг зловити. Золота-бо присланого не відкинув, щоб не було видно, наче має підозру про вірування цареве і щоб не стати причиною його гніву, ще ж аби милостинею з золота того виклопотати йому в Бога милість, яка б наставила його на путь праведну. Але нічого милістю не досягнув, бо не правдою, але лукавством золото було прислане. Обнадіявся ж цар, маючи Теодосія за свого однодумця, адже прийняв золото, але марна була його надія. Час-бо прийшов, коли цар через посланців своїх вимагав у преподобного ісповідання віри — ісповідання ж такого, якого він сподівався, відповідного Євтихієві та Севіру.

Преподобний, зібравши всіх пустельних мешканців, як муж сильний і вождь духовного воїнства, міцно став проти єретичного злочестя. Цареві ж відповів писанням так: "Якщо ми маємо перед собою, о царю, дві речі: або мерзотно і невільно жити, потуравши безголовим, або чесно померти, ідучи за праведними святих Отців догмами, — знай, що ми смерть вибираємо. Не приймаємо ж нових догм, але йдемо за попередніми Отців законами, а тих, що, окрім них, инші захищати прийняли, благочестиво відкидаємо і прокляттю передаємо. І тих, що рукоположені безголовими, насильно не приймемо. Хай не буде нам того, о Христе Царю! Коли щось з боку цих трапиться, коли свідка істинного Бога нині вони будуть кривдити, станемо супроти аж до крови. І як же за батьківщину, так і за правовір'я солодко душі наші покладемо, хоч і ті святі місця вогнем знищені побачимо. Яка-бо є потреба єдиного лише імени, щоб святими місцями називатися, коли та святиня насправді від єретиків терпить кривду. Ми-бо не хочемо не лише говорити, але ані подумати щось, не відповідне святим Вселенським Соборам. З них же перший трьомастами вісімдесятьма отцями прикрашається, що на Арія зібралися й анатему на окаянного наклали, від церковного тіла відрубавши, бо відчужував від Отчого єства природного Сина і вводив догми неправедної віри. Другий же собор, зрушенням Божим, зібрався в Царгороді на Македонія, що говорив образливе на Святого Духа. Третій — на Несторія, нечистого язиком і мерзотного, який ображав прийняту від Пречистої Діви плоть Христову, в Ефесі красно зійшовся. Після цих у Халкедоні шестисот тридцяти богоносних отців собор відповідне до того, що перші собори казали і перед тим до сказаного відповідне робив, щоб окаянного і мерзотного Євтихія разом з Діоскором від священного церковного тіла відлучити й апостольську утвердити віру, а кожного, що инакше мудрує, відчужити від Христової Церкви. Відповідно до цих соборів хай запалиться на нас вогонь, хай вигостриться меч і смерть найлютіша перед нами нехай постане, більше ж — якщо можливо — і незчисленні смерті за одну хай будуть. Ми ж ніяк не відступимо від істинного благочестя ані відкиненням не зганьбимо того, що отці добре прийняли. Свідками хай будуть їхні зусилля і багато подвигів, що вони підняли за віру. Але вони перебуватимуть міцними й непорушними і в нас, і в них, їм же краще є і за Богом, і за нами іти. Мир же Божий, який перевищує будь-яке розуміння, хай буде охоронцем і наставником державі твоїй". Цим писанням преподобний відкрито показав свою велику за благочестям ревність. Прочитав же те цар, засоромився й упокорився трохи, і від внутрішньої із правовірними боротьби на якийсь час відійшов. Відписав до преподобного смиренно, на инших причину збентеження церковного перекладаючи: "Щодо новини, — казав, — не є ми винуваті, о чоловіче Божий, у свідки зі сміливістю прикликаємо Всевидяче Око Боже, але від тих виникає те збентеження, яким же більше від инших пасує мовчанням те шанувати. Вони ж, хочучи явитися і словом, і достоїнством найпершими, один одного поборюють і нас заманюють до себе. Не відомо є твоїй преподобності, що дехто з ченців і клириків, котрі, здавалося, праведно мудрували, такими спокусами зрушилися, намагаючись, якже ми сказали, себе найпершими показати". Після цього мало часу минуло, знову захитався непостійністю цар і на благочестя повстав. І знову веління царські, які собори святі, а найбільше Халкедонський, відкидали, поширилися всюди, і в святому граді Єрусалимі. Знову-бо духовний воїн Теодосій преподобний, хоч вже й літами старий, молодечий показав подвиг. Коли-бо всі через страх мовчали і ще більше погоджувалися, преподобний тоді з обителі своєї прийшов і у святій великій Єрусалимській церкві на підвищенні, де ж звично священикам читання до людей чинити, вставши і рукою народові мовчання давши знак, велегласно промовив: "Тим, хто чотири святі Вселенські Собори не приймає, як же і чотири Євангелія, анатема хай буде". Це сказавши, як же ангел, налякав народ, і ніхто зі супротивників не насмілився щось сказати всупереч. Тоді, прикликавши тепліших у вірі своїх учнів, обходив навколишні гради і села, злочестя винищуючи, благочестя утверджуючи. Про те почувши, цар на вигнання Теодосія засудив, не знав, окаянний, що при дверях вже кінець його. Той-бо у вигнання посланий був, а цар Анастасій скороминуще життя це покинув — і зразу ісповідник Христовий Теодосій з иншими, що вигнання за праведну віру терпіли, повернувся до своєї обителі. Писав же до нього Агапіт, єпископ старого Риму, також і Єфрем, єпископ Антіохійський, багатьма похвалами прославляючи блаженного, що таку показав ревність, вигнання перетерпів за істинну віру і смерть підняти готовий був. Але вже час перейти нам до розповіді про чуда Святого.

У той час, коли Анастасія-царя злочестивий наказ у святому граді Єрусалимі поширювався, зібрані були на те всі отці з обителей палестинських, і преподобний Теодосій, як же ми сказали, зі своїми учнями туди прийшов. І коли весь той собор на місці, названому Ієратіон, був, місце ж те — осідок, Констянтином Великим створений, на ньому ж у всі роки було Чесного Хреста Господнього Воздвиження, жінка одна, що мала на грудях своїх хворобу (яку лікарі канкрумА називають), довгий час страждала і, жодної від лікарів не отримавши відради, прийшла туди і стояла сумна поблизу отців святих лику. Приступивши ж до одного з них [був же то преподобний Ісидор, що був пізніше ігуменом обителі Сукійської], показала йому, плачучи, хворобу свою і питала, чи є на соборі тому преподобний Теодосій і який він на вигляд. Ісидор же перстом показав їй святого. Вона ж, вийшовши і ззаду ставши, не инакше, як же колись кровоточива, що краю ризи Господньої торкнулася, відкрила груди свої і торкнулася ними потай чернечого образу, що на преподобному, — і зразу отримала зцілення. Не утаїлося ж те від преподобного, який, звернувшися до жінки, сказав: "Будь відважною, донько, мій-бо каже Владика: "Віра твоя врятувала тебе". Блаженний же Ісидор із поспіхом підбіг до жінки, хотівши побачити створене чудо, і бачив, що ані знаку не було на тому місці, де була невигойна рана.

Після смерти царя Анастасія і після повернення з вигнання преподобного отця, звичай йому був ходити у Вифлеєм на молитву. Якось, хотівши з труду спочити, звернув з дороги в обитель преподобного Маркіяна. Той же, з любов'ю прийнявши жаданого гостя, не мав чим пригостити його: не було в нього у той час хліба ані пшениці, — і після духовної бесіди, коли був час трапези, звелів Маркіян учням своїм, щоб, чечевицю зваривши, поставили перед ними. Зрозумівши ж таку його убогість, Теодосій звелів учням своїм, щоб хліби, на дорогу з дому взяті, з мішка винесли і поклали. Коли вони їли, сказав преподобний Маркіян до преподобного Теодосія: "Не гнівайся, отче, що голодну гостину приготував. Не докоряй нам, що не запропонували хліба, дуже-бо збідніли і пшениці зовсім не маємо". Коли він це сказав, дивний Теодосій, Маркіянові на бороду поглянувши, побачив зерно пшеничне, яке невідомо звідки в бороду впало. Його обережно правицею тихо взявши, втішеним лицем усміхнувся і сказав: "Ось пшениця, як-бо говорите, що пшениці не маєте?" Блаженний Маркіян, зерно те, з бороди своєї взяте, з рук Теодосієвих з радістю, як якесь добре насіння, взявши, звелів віднести до житниці, вірячи, що благословенням святого Теодосія без труду плід принесе більший, ніж всі ниви оброблені, — що й сталося. Після відходу Теодосія, зранку, хотіли учні відчинити двері житниці і побачили всередині повно пшениці, що ані двері відчинитися не могли. Послав-бо Маркіян до преподобного Теодосія, сповіщаючи про чудо, що сталося, і дякуючи йому за пшениці примноження. Преподобний ж відповідав: "Не я, але ти, отче, пшеницю примножив, бо з твоєї бороди зерно було взяте".

Жінка одна, відома з Олександрії, прийшла до обителі преподобного Теодосія із сином своїм, малим хлопцем, що, здалеку побачивши отця святого, звернувся до матері своєї, вказуючи пальцем на блаженного і говорячи: "Цей врятував мене з колодязя від утоплення, підтримав руку мою, щоб у воду я не занурився". Мати ж, припавши до ніг преподобного, розповіла річ таку: "Хлопча, — казала, — це, бавлячись зі своїми однолітками, впало з необережности у колодязь глибочезний, і думали, що воно там розбилося і втопилося. Ридаючи-бо за ним, як за померлим, спустили одного в колодязь, аби взяв з води тіло хлоп'яти, — і виявили хлопця живим, що сидів зверху на воді. Дивувалися ж ми і питали, як не потонув у воді. Розповідав, що "чернець один старий, явившись, взяв мене за руку і зверху води тримав". Тому я, взявши хлопця, обходжу гради і села, гори й пустелі, поки того отця знайду. І ось знайшла твою преподобність, тебе ж пізнав син мій, якого ти від утоплення врятував".

Инша жінка при народженні дітей страждала вельми: мертвих дітей народжувала, родила ж із тяжким болем у всі роки. І була багатодітна і бездітна. Багатодітна, бо родила часто, бездітна, бо ще перед виходом з утроби плід мертвим виявлявся. Вона молила зі сльозами преподобного отця Теодосія, аби помолився за неї, щоб зупинилася згуба народжуваних дітей і полегшилися тяжкі її болі. Ще ж просила і за те, щоб, коли народить дитину чоловічого роду, дозволив її наректи своїм іменем — Теодосій. "Якщо звелиш, — казала, — тому, що має від мене народитися, твоїм наректися іменем, то маю надію, що дитина буде жива". Преподобний же послухав прохання її і молитву за неї до Бога склав належну — і коли мала народжувати жінка, то не мала попереднього болю, але легше народила, і народжене виявилося живим, чоловічого ж роду, і нарекли його іменем преподобного. Коли ж трохи підріс, привели його в обитель до преподобного отця і Богові в чернецтво віддали. Також і инша жінка з Вифлеєму за помираючими дітьми своїми сумувала, проте коли народжене немовля іменем преподобного назвала, живим його мала, виріс хлопець здоровий тілом і був майстром, будівничим був видатним.

Дошкуляли якось у Палестині гусінь і саранча. Преподобний у той час старий уже був вельми, не міг і ходити. Проте звелів учням вести себе в поле, де гинули плоди земні, і там заборони саранчі й гусіні сказав: "Так велить вам спільний для нас усіх Владика: щоб не губили ви трудів людських і їжі убогих не поїдали". І зразу, як хмара, саранча відійшла і гусінь згинула.

Була одного разу потреба братам в одежі, бо збідніли були дуже і не мали у що вбратися, — надокучали ж, приходячи до преподобного. Він же не мав що дати їм на купівлю одягу, хіба ж бажати міг лише і співчувати, проте, за обіцянкою Владики, сказав до них: "Не турбуйтеся про завтрішнє, шукайте спершу Царства Божого і правди Його, а все це додасться вам. Знає-бо Отець ваш небесний швидше, ніж попросите, що потребуєте цього". Коли так святий братів утішав, прийшов муж якийсь, нікому не відомий зовсім ані не сказав про себе, хто є і звідки. Він дав преподобному на потребу монастирську сто золотих і пішов. Преподобний подякував Богові за такий Його промисел, дав золото те на одяг братам, і всі задовольнилися одягом на довгі часи.

Юліян, пастир Вострської церкви, що на початку віку свого учився книг у преподобного, розповідав про нього: "Прийшли, — казав, — колись із преподобним отцем у Востру, і ось жінка якась знатна і злом славна, зустрівши нас, поглянула на отця преподобного гнівно і назвала його облесником і брехуном — і зразу наздогнала її Божа кара: раптово-бо, впавши, померла. Трапилося ж нам [розповідав той же] іти недалеко від монастиря у ньому ж були чорноризці єресі Севірової, які, бачивши нас, почали вдаряти в било церковне на зібрання братії швидше звичного часу співу. Преподобний же, розумівши, що підступ якийсь хочуть нам вчинити, праведним розпалився гнівом і пророчо слово Владики сказав: "Не залишиться тут камінь на камені, поки не зруйнується". І не затрималося слів здійснення: мало-бо часу минуло, напали агаряни вночі на монастир той і все, що знайшли в ньому, взяли, і всіх ченців полонили, монастир спалили і зруйнувалося місце те, за пророцтвом святого. Начальник грецького воїнства, званий східний комит, на ім'я Кирик, сміливий був до битви, благоговійний до Бога. Він ішов на персів і прийшов спершу до Єрусалиму поклонитися святим місцям і Божу здобути на ворогів допомогу. Прийшов же і в обитель Теодосія, бо слава про святиню отця преподобного всюди розходилася, всіх до нього притягала. Розмовляючи-бо зі святим, багато від нього скористав. Чув від священного язика того, щоб не на лук свій покладатися ані не на незчисленну силу воїнів надію мати, але єдиного помічника знати Бога і на Його непереможну силу уповати: Йому ж є легко вчинити те, щоб один прогнав тисячу, а двоє зрушили десять тисяч. Від такого повчання і бесіди комит той велику здобув любов до святого і попросив у нього волосяницю, яку святий носив, щоб мати її як щит у боротьбі. І було так: коли воїнство грецьке з персами зійшлося, велику різанину зробили; комит же у волосяницю преподобного Теодосія, наче у броню, одягнений був, не ушкоджений був стрілами, ні списами, ані мечем і велику показував хоробрість. Після закінчення ж битви повернувся, знову до преподобного прийшов і розповів, що "тебе, — казав, — самого, отче, у битві бачив, як ти допомагав мені і страшним мене для ворогів робив, аж поки переміг перську силу". Не лише комитові великий наш Отець явився, далеко стоячи, але й иншим багатьом у багатьох місцях являвся, приносячи швидку допомогу: і тим, хто в кораблях бідував посеред хвиль і бурі; і тим, хто в пустелях блукав; і тим, що потрапили в пащу диких звірів. Иншим-бо у сні, перед иншими ж очевидно поставав, з біди рятуючи. Не лише для людей швидким був помічником, але і для безсловесних тварин. Подорожній-бо один, осла вівши, йшов, його ж на шляху зустрів лев, кинувся на осла, на людину не зважаючи, і хотів того осла розтерзати і з'їсти. Чоловік-бо, тремтячи, прикликав голосно ім'я преподобного: "Поможи мені, — казав, — чоловіче Божий Теодосію". І зразу лев, ім'я святого чуючи, повернувся й утік у пустелю.

Згадаймо ж дещо і про передбачення преподобного. Звелів якось, незадовго перед кончиною своєю, вдарити в било на зібрання братії. І коли зібралися до нього брати, зітхнув, і просльозився, і сказав: "Молитися треба, отці і браття, молитися треба, гнів-бо Божий, бачу, йде на Східний край". Після цього минуло шість чи сім днів — чути було, що впала Антіохія через великий землетрус, впала ж у той самий час, коли преподобний бачив гнів Господній і молитися братам велів.

Тоді преподобний отець наш Теодосій наблизився до кончини блаженної, лежав на одрі хвороби цілий рік. Була ж безперестанною молитва в устах його, що й коли він засинав, уста його ворушилися і, які звикли, псалми й молитви промовляли, і коли будився святий, псалом в устах своїх знаходив, що збувалося на ньому слово Давидове: "Вночі пісня Його у мені". Багато і братів на чесноти повчав. А за три дні до смерти своєї прикликав трьох єпископів собі любих, і сповістив їм про свій до Бога відхід, останнє дав цілування тим, що ридали через розлуку з ним. Після цього, на третій день, молячись до Бога, передав дух свій, проживши всіх літ життя свого сто і п'ять, і трохи більше. Переставлення ж його вшанував Бог чудом таким. Муж один на ім'я Стефан, родом олександрієць, довгий час біснуватим був. Він після переставлення преподобного торкнувся одра його — звільнився від ката свого і став здоровий. Стало відомо всюди зразу про смерть святого, і зійшлося зі всіх градів багато люду, і з обителей ченців, і святіший глава Єрусалимської церкви Петро з єпископами своїми прийшов, і поховали чесно святе тіло преподобного отця Теодосія в печері, у якій він спочатку жив, на славу Господа нашого Ісуса Христа з Отцем і Святим Духом, Якого славимо навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Теодосія Антіохійського. І преподобного отця нашого Михаїла, задля Христа юродивого, того, що на Клопську, нового чудотворця. Дивись про нього у Пролозі.

Місяця січня в 12-й день

Пам'ять святої мучениці Тетяни-дівиці і тих, що з нею

Свята мучениця Тетяна народилася у Римі старому, у батьків великородних: батько-бо її трикратно антипатом був, благовірним же був християнином і богобоязливим, зберігаючи в таємниці святу віру, і доньку свою, цю святу Тетяну, в благочесті і страху Божому виховав і Божественних книг навчив. Вона, віку дійшовши і заміж вийти не схотівши, у дівстві і цноті провадила життя своє, уневістилася-бо Христові, любов'ю Його зранена, і для Нього працювала день і ніч в пості і молитвах, умертвляючи плоть свою і підкорюючи її духові. Сподобилася служіння церковного через життя своє добродійне, дияконисою була поставлена і служила Богові ангелоподібно в тілі. Тоді мученицьким вінцем Христос Бог увінчав невісту Свою. Її ж страждання було таке.

Коли був убитий нечестивий цар римський Антонін Ела-габала своїми власними римлянами, його ж тіло по граду волочили з наругою і в Тивер-ріку вкинули. Виведений був після нього на царство Олександр, юний хлопець, шістнадцятилітній. Він мав матір християнку на ім'я Мамея, від неї навчився Христа шанувати, але не благочесно, бо й ідолів не відкидав, але поклонявся їм як давнім богам римським, і мав у палатах своїх і образ Христовий, і нечестивого Аполлона, і старозавітного Авраама, й еллінського Орфея та инших ідолів. Не гонив-бо християн сам Олександр, бо від матері християнки народжений був, проте його намісники, антипати і єпархи, великі вірним кривди чинили, адже через юність його доручено було управління царством декому із синкліту, серед них був найпершим Улпіян, єпархградський, жорстокий вдачею і великий ворог християн. Вони від імени царського керуючи всім, посилали всюди накази, аби галилейців [так вони християн називали] муками і смертями змушувати до поклоніння богам римським. Вибрані були на згубу християн диявольські слуги найлютіші такі: Віталій-комит, Вас-кувикуларій, Каій-доместик. І проливали вони кров християнську, як воду, нещадно в Римі і у всіх краях землі Римської. У той час і святу діву Тетяну, дияконису церкви Римської, невірні взяли; коли ж її ввели до храму Аполлона, щоб вона поклонилася, вона помолилася до Христа, Бога свого — і зразу стався струс, і впав ідол, і роздробився на друзки, впала ж і храму частина якась і багатьох із невірного люду, що був усередині, і жерців убила. Диявол же, який в ідолі перебував, велегласно кричав із риданням, утік з того місця, що крик його всі чули і пітьму, яка бігла в повітрі, бачили. Тоді нечестиві на судище і муки вивели її, і спершу по обличчі катівські слуги били її немилосердно, тоді вилками очі її розтерзали — так довго катували, що знемогли кати: була-бо свята для тих, хто бив її, як кувадло, тверда, самі більше приймали болю, ніж мучениця. Ще ж і ангели, які невидимо при святій стояли, по черзі їх по лицях били і мучили. Кричали-бо до судді беззаконного, просячи його, щоб звелів перестати мучити невинну дівчину, і казали, що самі більше приймають мук, аніж вона. Вона ж у муках молилася до Бога за тих, хто мучив її, щоб подалося їм пізнання істини, — і почута була. Осіяло-бо їх світло небесне, і відкрилися очі їхні душевні, побачили чотирьох ангелів, що оточували святу, ще ж і голос, який із Небес до святої зійшов, чули, і впали на землю перед нею: "Пробач, — казали, — слугине істинного Бога, пробач, що тобі неволею сподіяли". І увірували в Христа, було ж їх числом восьмеро, і хрестилися у своїй власній крові. Мучені-бо були за ісповідання Христа жорстоко і в голови мечем усічені були. Иншого дня суддя неправедний, сівши на судищі, знову святу діву Тетяну на випробування представив, яка стала перед ним тілом ціла і здорова, лицем світла й очима весела. Її ж, словами до ідольської жертви вмовити не змігши, звелів оголити і бритвами різати тіло її. Було ж дівоче тіло біле, як сніг, і коли різали його бритвами, текло з ран молоко замість крови і пахощі великі виходили, як із посудини ароматної. Свята ж, підносячи очі свої до Христа, Жениха свого, молилася в муках. Тоді на землі простягнена була хрестоподібно, і палицями били її довгий час, що знемагало і мінялося слуг багато. Ангели Божі, як і спочатку, тут були при святій невидимо, взаємно били тих, що били святу, і повідомляли слуги, що биті невидимо палицями залізними. І померло з них дев'ять, вражених ангельською рукою, инші ж, знемігши, впали ледь живі, а свята насміхалася із суддів, що мучили її, і докоряла богам їхнім. Коли цей день до кінця схилився, вкинута була в темницю, де ж цілу ніч молилася і співала, світло небесне осявало її, й ангели Божі співали з нею. Зранку ж знову на судище виведена була, здорова тілом і ще гарніша лицем, ніж була, й усіх здивувала. І ласкаво говорили до неї словами облесними, щоб схилилася до однодумства їхнього і принесла жертву великій їхній богині Діяні. Свята ж діва вдавала, ніби погоджується з їхньою радою, і ведена була славно до храму Діяни. Біс же, який в ідолі Діяниному жив, зрозумівши про Тетянин прихід, велегласно закричав: "Горе мені, горе мені, куди втечу від Духа Твого, Боже небесний? Вогонь-бо з чотирьох кутів храму гонить мене". Коли ж наблизилася свята до храму, знаменувалася хресним знаменням і, звівши очі свої вгору, помолилася до Бога — і зразу був грім страшний, і блискавка, і впав з небес вогонь, спалив храм та ідола на попіл разом із жерцями і жертвами, і з людей багато, блискавкою вражені, попадали мертві. Через те в претор виведена була і там повішена і нігтями залізними дерта. Тоді груди її святі, тим залізом шарпаючи, вирвали. Тоді знову в темницю була вкинена, і знову ангели Божі зі світлістю небесною прийшли до неї, і, від ран її зціливши, здоровою зробили, й облегшили величезне її страждання. Коли настав ранок, віддана була на поїдання левові страшному на позорищі, проте лев той не пошкодив її, лестився ж і ноги їй лизав. Коли ж відводили з позорища лева на його місце, кинувся він раптом на одного сановника шанованого на ім'я Євменій і убив його. І знову свята Тетяна повішена була і люто дерта, але й ті, що мучили її, знову ангелами невидимо вражені були і гинули. Тоді у вогонь вкинута була, але і вогонь не пошкодив її, погамовував-бо палючу свою силу, шануючи Рабу Христову. Усі ж ті преславні чуда зараховували нечестиві не Христовій силі, але волхвуванню й обстригли волосся на голові її: говорили-бо, що у волоссі своєму має якісь чари, через які ніщо їй не шкодить. Після остриження волосся замкнули її в храмі Дієвому, думали-бо, що не зможе вже нічого злого там богові їхньому зробити, бо віднялося від неї волхвування разом із волоссям. І перебувала свята у затворі тому два дні, звичним світлом, що з Небес приходило, осяяна й ангелами утішена. На третій же день прийшли жерці з народом, хотівши принести жертву богові Дію, і, коли відчинили храм, побачили бога свого, що впав на землю і в порох розсипався, святу ж веселу в Христі, Бозі своєму. Тоді знову на судище її вели і, не відаючи, що їй ще більше зробити, суддя видав на неї смертний вирок — й усічена була у святу голову. Посікли разом з нею і батька її: довідалися-бо, що християнином є, і спершу з почестей його скинули і маєтки його відняли, тоді й на смерть засудили. Помер за Христа через усічення зі святою своєю донькою. І прийняли вінці мученицькі від Христа Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день страждання святого мученика Петра, названого Валсамит

Петро, що й Валсамит називається, взятий був в Авлоні-граді, коли гоніння поширилося, родом же був із країв Єлевтеропольських. І приведений до Севіра-князя на випробування. Говорив же до нього князь: "Як називаєшся?" Відповідав Петро: "Батьківським іменням називаюся Валсаміт, іменем же духовним, яке прийняв при хрещенні, Петром іменуюся". Сказав князь: "Якого ти роду?" Відповідав Петро: "Християнином є". Спитав князь: "Який маєш сан?" Відповідав Петро: "Більшого чи кращого сану мати не можу, більше від того, що християнином є". Говорив князь: "Чи маєш батька?" Відповідав Петро: "Не маю". Князь казав: "Брешеш, я-бо чув, що батька маєш". Відповідав Петро: "У Євангелії сказано, щоб від усього відректися, ідучи на сповідання імени Господнього". Казав князь: "Чи знаєш наказ царський?" Петро відповів: "Я наказ Бога мого знаю, що є істинний і вічний Цар". Князь казав: "Звеліли наймилостивіші царі, щоб усі християни або принесли жертву богам, або різними загинули карами". Петро відповів: "І істинний вічний Цар звелів, що коли якщо хтось принесе жертву бісам, а не Богові живому, той навік загине. Ти суди праведно: чи годиться ту заповідь Царя Небесного переступати?" Сказав князь: "Принеси жертву богам, послухай мене і виконай заповідь царів наших". Відповів Петро: "Я рукотворним богам, дерев'яним і камінним, на яких ви подібні, не принесу жертви". Князь говорить: "Образу нам чиниш, не знаєш, що владу маю вбити тебе?" Петро відповідав: "Я не ображаю тебе, але, як написано в Законі Господньому, те говорю: "Ідоли народів — срібло і золото, діла рук людських, уста, очі, ніздрі, вуха, руки, ноги мають, але ані не говорять, не бачать, не чують запаху, не осягають, ані не ходять". Говорить же Господь у Писанні: "Подібними на них хай будуть ті, що творять їх, і всі, що покладаються на них". Якщо Господь устами пророків і Святим Духом це сказав, то як ти мені кажеш, ніби образу чинив тобі, бо сказав бути подібним на каміння і дерево — німим і глухим, — в яких же бісів вшановуєте? Ще ж і мені радиш, щоб я був на тебе подібний". Сказав князь: "Послухай мене, помилуй сам себе і принеси богам жертву". Відповідав Петро: "Тоді справді помилую себе, якщо не принесу жертви богам вашим і не відступлю від істини. Але тому що невірний ти, через те не ймеш мені віри ані закону Божому, що коли хтось богам принесе жертву, той загине. Але чому зволікаєш? Роби, що тобі наказане". Князь сказав: "Ще терплю, чекаючи, поки роздумаєш і принесеш жертву богам і звільнишся від мук". Відповідав Петро: "Марно чекаєш, роби вже, що маєш робити, і виконуй діло отця твого, диявола, бо я не чинитиму за волею вашою, ані не попустить мене чинити те Господь мій Ісус Христос, Йому ж служу з усього серця". Звелів-бо князь повісити його. Коли ж він висів, сказав князь: "Що скажеш, Петре, чи принесеш жертву богам, чи ні?" Відповідав Петро: "Дай ті залізні гаки і звели дерти мене ними, я-бо тобі казав не один раз, що не принесу жертви бісам, хіба самому Богові моєму, в ім'я Якого страждаю". Звелів же Севір-князь мучити його сильно. Коли був мучений славний Божий Мученик, не видав голосу болю, але тільки співав, промовляючи: "Єдине лише попрошу в Господа, щоб жити в Домі Господньому у всі дні життя мого". І знову говорив: "Чашу спасення прийму й Ім'я Господнє призову". Коли те говорив, більше роздратувався князь й иншим катам приступити звелів. Народ же, що обабіч стояв, бачив багато крови, що по землі текла, співчував йому, говорячи: "Помилуй себе, чоловіче, і богам принеси жертву, щоб від гірких цих мук вибавитися". Святий же Петро відповідав: "Ці муки нічим не є ані болю жодного не приносять мені. Якщо ж відвернуся від Бога мого, то справді у найтяжчі муки впаду, які є безконечними". Князь мовив: "Що говориш, Петре? Принеси богам жертву, щоб пізніше не розкаявся запізно". Відповів Петро: "Не розкаюся ані жертви не принесу". Відповів князь: "Я тебе на смерть передам". Відповідав Петро: "Це є те, чого я бажаю, — щоб померти за Бога мого". Тоді князь дав на нього вирок смертний, говорячи: "Петра, який зневажив заповідь непереможних царів задля закону Бога свого, на хресті розіп'яти велю". І так добрий воїн Христовий подвиг свій закінчив. Сподобився бути причасником страстей Владики, на хресті розп'ятим будучи. Постраждав свідок Христовий Валсамит, що й Петро, в Авлоні-граді під царем Римським Максиміяном, царював же над усім Господь наш Ісус Христос, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Мертія, що був воїном. У царювання ж Диоклитіяна за Христа постраждав.

Місяця січня в 13-й день

Страждання святих мучеників Єрмила і Стратника

Коли царював Ліціній нечестивий і вельми скверним своїм богам жертвами угодити намагався, настала смерть тяжка для всіх християн: через них обстежували міста, за ними шукали по краях і селах, і кожен, хто знаходив християнина і цареві про нього сповіщав, милий йому був і великої чести удостоювався. Через те всі шукати й гонити християн кинулися, щоб цареві догодити. Тому до Ліцінія, що якось на високому місці сидів і творив суди, приступив один із воїнів, говорячи: "Є один тут християнин на ім'я Єрмил, який, за звичаєм християнства свого, має сан дияконський, бо, віддавна служачи Христові, над богами нашими і тобою, о царю, насміхається і ні за що не має". Це чувши, Ліціній зразу шукати і взяти його звелів. І знайдений був святий десь, коли молився і руки здіймав до Господа, Бога свого. Довідавшись, що беруть його на суд і муки за Христа, радости і веселости сповнився і пішов з воїнами не примусом ведений, але наче почесті прийняти поспішав із поспіхом, і став перед царем з відвагою. Бачивши його, цар сказав: "Скажи точно, чи християнином ти є, як же я про тебе чув?" Той же відповів: "Не лише те вільним голосом ісповідую, що християнином є, але й це повідомляю, що освячений є Богові невидимому і стою перед Ним у чині диякона". Цар же сказав: "То й нашим богам будь дияконом, тобто служителем". Мученик же посміявся з його слів, казав: "Думаю, що глухий ти, о царю, і безумний: я сказав тобі, що служу Богові невидимому, а не тим вашим ідолам, які є видимими, самі ж вони не бачать ані не знають, що то є бути комусь дияконом, їх же ти, звабившись, як богів шануєш, вони ж є камінням і деревом зовсім бездушним і глухим, ділом рук людських, з них же швидше насміхатися, а не поклонятися їм випадає". Не терпів же цар вільного його говорення і зразу якоюсь зброєю мідною, на муки приготованою, звелів бити мученика по лиці, а речникові ж кричати: "Не будь язиком дерзосним, о Єрмиле, шануй царя, богам принеси жертву і вибав себе від муки". Він же, сильно битий, виглядав так, наче жодного болю не відчував, але й, навпаки, катовій докоряв немочі. Тоді найяснішим голосом вигукнув, кажучи: "Рани безконечні приймеш, і страшну Божу руку на собі пізнаєш, бо залишив Творця свого, до глухих і німих богів прислухаєшся. А що тяжче, що й инших до тої ж своєї погибелі притягти намагаєшся, бо на спасіння їхнє заздриш". Після цього звелів цар відвести його в темницю на три дні, сподіваючись, що передумає і розкається в зухвальстві своїм. Мученик же, ішовши, співав: "Господь моя допомога, не боюся, що вчинить зі мною людина". "На Бога уповаю, не боюся, що зробить мені плоть". Входячи ж у темницю, заспівав: "Ти, що пас Ізраїля, почуй, наставляв, як ягня, Йосипа, сидячи на херувимах, явися і прийди спасти нас". Не зневажив же Господь раба Свого, але послав ангела, щоб утішав й укріплював його, який, явившись, сказав йому: "Єрмиле, будь відважним, говори й не мовчи, далі ж не бійся, бо переможеш зразу каверзи катівські і згори приймеш за страждання вінець пресвітлий". Так Бог озброїв воїна Свого на подвиг, підперезав його силою, навчив руки його на боротьбу і дав лук мідний м'язам його і щит спасіння. Через три дні Ліціній-цар, сівши на судищі, наказав привести Єрмила і сказав йому: "Чи ти вже розкаявся і хочеш вже богам принести жертви, щоб звільнитися від мук, для тебе приготованих? Чи ще тим же охоплений безум'ям і добровільно на згубу віддаєшся?" На це Христовий воїн за честь Господа, що Його озброїв, сміливо відповідав: "Єдине скажу тобі, о царю, і належить тобі задовільнитися першими словами моїми й більше не питати. Є-бо для мене Бог на Небесах, для Нього ж єдиного живу і Йому ж себе самого як жертву принести намагаюся, і від Нього великої сподіваюся допомоги". Сказав цар: "Побачу, чи Той, що на Небесах, поможе тобі". І зразу звелів шістьом воїнам, міцним і лютим, взяти його і, простягнувши на землі, бити без пощади. Битий же був мученик, терпів, як безтілесний, і молився до Бога, кажучи: "Господи, Боже мій, задля мене при ПонтійськімПилаті рани і биття перетерпів, Сам мене, знову страждаючого задля Тебе, укріпи, щоби я зміг теперішній подвиг здійснити і причасником бути страстей Твоїх, достойний хай буду причаститися вічної Твоєї слави". Коли так святий молився, голос раптом почувся зверху, говорячи: "Амінь, амінь, Єрмиле. Після трьох днів вибавишся від бід теперішніх і приймеш велику винагороду за свої страждання". Той голос велику сміливість і міцність приніс мученикові, тим, що мучили, — великий страх і трепет наклав, впали-бо на землю й не могли нічого зробити. І цар тремтів, проте не хотів Божої пізнати сили і звелів знову відвести мученика до темниці. Був же сторожем в'язниці Стратоник, йому ж зустріти мученика наказали. Стратоник же той був християнином таємно і другом святого Єрмила, за нього ж і болів серцем. Бачивши його в муках, веселився ж духом через відвагу і міцність його, але сам не міг віддатися на такі страждання. Святий же Єрмил, входячи в темницю, співав, говорячи: "Господь світло моє і Спаситель мій, кого боятимусь? Господь захисник життя мого, кого настрашуся?" Й осяяло його зверху світло небесне, і знову чувся голос, який велів бути відважним. І по трьох днях знову на судищі сів мучитель, Єрмила святого на випробовування привів — той же став світлий лицем, очима веселий і сповнений радости в серці. Мучитель же Ліціній, похитуючи головою і підсміхаючись до мученика, говорив: "Скажи нам, яку користь принесла тобі похмура в'язниця? І час, що минув у злостражданні, чи переконав тебе підкоритися законові царському й віддати богам честь належну? Чи ще треба буде пошукати мук проти такого загрубілого серця твого?" Мученик же відповідав: "Мені похмура в'язниця велику світлість виклопотала, і нині душа моя є в мирі, і радості, і невимовному просвітленні, що добру мені дає надію отримати блага майбутні. Я ж дивуюся вельми, що та пітьма, яка в тобі, ніяких не зазнає змін, але завжди потьмарює душевні твої очі, щоб не бачити істини". Коли так святий блуд царевий викривав, закричав Ліціній: "Нічого ж иншого, як же бачу, звик ти лише відкрито дошкуляти через нестримний язик і зухвалу душу й безумство своє. Проте відповідай і кажи відкрито: чи принесеш жертву богам і чи нашому підкоришся велінню? Чи достойні за ділами своїми муки приймеш?" Христовий же мученик Єрмил відповідав: "Маєш вже відповіді мої, о царю, і нічого більше від мене не почуєш. Роби далі, що хочеш, і здійснюй на ділі, що замислив". Розгнівався Ліціній, звелів простягти святого на землі нагого, палицями по животі бити. Святий же в накладених ранах одну мав відраду — Христа, до Нього ж душевні зводячи очі, молився: "Боже, поквапся на допомогу мені, почуй, Господи, помогти мені поспішися". Кат же, лютувавши гнівом через терпіння святого, звелів кігтями орлиними розшматовувати його живіт, щоб "бачив, — казав, — своїми власними очима нутрощі свої". Мученик же говорив: "Серце моє і плоть моя зраділи в Бозі живому". "Бо товщем і єлеєм сповнилася душа моя, й устами радостивосхвалять Тебе уста мої".

Стратоник, бачивши святого Єрмила, друга свого, так нелюдськи мученого й утробу його розшматовану, почав плакати, що побачили деякі з тих, котрі там стояли, і зразу цареві сповістили, говорячи, що Стратоник, сторож темниці, відкрито виявляє, що він причетний до блуду християнського і дружній з Єрмилом, бо співчуває йому і за ним плаче. Цар же, Стратоника прикликавши, питав його, чи друг йому Єрмил? Стратоник же, не хотівши брехати, цей учень істини, і бачачи, що прийшов час подвигу його, визнав себе другом Єрмиловим і християнином, і ганьбив ідолів, що бездушні, і тих, що кланяються їм, що є безумні. Єдиного ж Бога, що Небо і Землю створив, прославляв. Цар же люті сповнився, звелів Стратониканагого по цілому тілу палицями бити. Битий же святий був, зводив до святого Єрмила, друга свого, очі, і говорив: "Моли за мене Христа, Єрмиле, щоб подав мені сильну й непохитну зберегти віру і бути вищим від тих, що мучать мене". Підсміхався ж із Ліцінія і вмовляв його, щоб перестав поклонятися сліпим і бездушним кумирам, щоб побоявся ж помсти істинного Бога, в Його ж руки впасти є страшно. І битий був святий доти, поки, знемігши, замовк.

По цьому звелів цар обох, Стратоника і Єрмила, вкинути в темницю. Молився ж святий Стратоник, говорячи: "Господи, не згадуй беззаконня мого першого". Але й обоє промовляли до Бога: "Поможи нам, Боже, Спасителю наш, задля слави імени святого Твого". І чули божественний голос, який говорив: "Біг закінчите, віру збережете, далі відкладеться вам вінець правди, його ж завтра приймете". Коли настав ранок, приведений був знову Єрмил на судище, і спитав його Ліціній: "Чи принесеш жертви богам?" Відповідав святий: "Як же і спершу говорив тобі, так і нині говорю, через що печи, січи і як же хочеш муч мене: навчився-бо не боятися тих, що убивають тіло, душі ж убити не можуть". Звелів-бо кат повісити на дереві святого й ножами різати плоть його. Святий же у лютому тому болю безперестанно молився, говорячи: "Будь мені помічником, Господи, Спасителю мій". І чув зверху голос: "Не бійся, з тобою є Бог твій". Після цього цар засудив святого Єрмила на потоплення в ріці Істрі. Стратоника ж святого привівши, вмовляв його принести жертву богам. "Щоб і ти, — казав, — окаянний, не постраждав, як же і друг твій". Відповідав блаженний Стратоник: "Справді окаянний був би, якби послухався безумної твоєї ради. Як же я живим бути схочу, коли помре за Христа друг мій?" Ліціній сказав: "Що-бо — умерти хочеш з Єрмилом?" Відповідав святий Стратоник: "І дуже хочу. Годиться-бо справжнімдрузям як біду разом терпіти, так і добром разом насолоджуватися. Що ж для нас солодше від того, щоб страждати й умерти задля Христа?" Бачачи, що нічого не досягне, Ліціній-цар засудив і святого Стратоника на таку ж смерть, щоб у воді з Єрмилом утоплений був. Ішли-бо обидва святі мученики на потоплення і співали весело: "Слава на Висотах Богові, і на землі мир, серед людей благословення". Привівши до ріки Істри, воїни вклали їх у сіті і в безодню водну вкинули. І так ріка прийняла тіла святих мучеників, Небо ж душі їхні у своїх оселило покровах. На третій день знайдені були святі їхні тіла на березі, і поховали їх вірні чесно, за вісімнадцять стадій від градаСінґидона, в одному поклали гробі, аби все для них було спільне і дружнє: спільне Христа ісповідання, спільна в'язниця, спільні муки, спільне утоплення, спільне тіл поховання, спільна і слава на Небесах благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Якова з Нисивії

Мойсей Законодавець, що відкрив дно моря і безводну землю в пустелі напоїв водою й инших багато чудес зробив, написав діяння святих, що раніше були, не тою премудрістю, від єгиптян взятою, але благодаттю, з Небес даною. Звідки-бо міг довідатися про Авелеву чесноту, Єнохове Богові угодництво, Ноєву правду, Мелхиседековеблагочеснесвящеництво, Авраамове покликання, віру, мужність, гостинність же і вознесення сина на жертву? І нехай коротко розповім про инших божественних мужів подвиги, перемоги, провіщення. Звідки б довідався, якби на це не прийняв просвітлення від Божественного Духа? Такої ж і я (говорить Теодорит) у цій справі допомоги потребую, бо хочу писати житія святих, які трохи швидше від нас були, і тих, що в наші часи просіяли, щоб наче закон якийсь покласти для тих, хто бажає їх наслідувати. Годиться-бо, тих святих молитви на допомогу прикликавши, повість почати.

Нисивія — град, що розташований у межах колишньої области Римської, що на кордоні з Перською, яка тоді римлянам данину давала. У тому граді народився цей святий Яків, вибрав же собі усамітнене в пустелі перебування й, оселившись на горах найвищих, жив там. У весняну-бо пору, і в час жнив, і восени мешкав у дібровах, маючи за покров небо, узимі ж входив у якусь печеру, у ній же від морозу берігся, їжу мав не від обробітку і сіяння, але з того, що земля сама родила: збирав плоди з дерев лісових і зілля їстівне, на городнє подібне, і тим підкріплював неміч тілесну, лише щоб живим бути. Вогню взагалі не потребував на варення їжі — сирим-бо зіллям харчувався, і вовни на одяг йому не треба було — козячими-бо покривався шкірами. Так умертвлюючи тіло, духовною їжею безперестанно насичував душу. Думку ж свою очищував на богобачення, роблячи її дзеркалом Святого Духа: відкритим лицем, як же говорить святий апостол, на славу Господню споглядаючи, у той же образ перетворюємося зі слави у славу, як же від Господнього Духа. Звідти йому примножувалася у всі дні відвага до Бога, і від Нього, щось потрібне просячи, приймав зразу. І передбачив пророчо майбутнє, і чудотворення дар від Святого Духа йому було дано. З тих його чудес трохи оповім (говорить автор житія цього Теодорит) і сповіщу невідаючим промінь сяйва апостольської в ньому благодаті. У той час нерозумні люди поклонялися ідолам і бездушним стовпам божественні творили почесті, істинне ж богошанування зневажене було багатьма, зненавиджені були ті, хто не навертався до їхнього безумства, хто досконало, у чесноті будучи, істину знав і насміхався з ідольської немочі, Творцеві всіх поклоняючись. Тоді святий Яків, покинувши пустелю, пішов у Персію: бачити хотів новонасаджений сад святої віри і собою, наскільки можливо, допомогти правовір'я примножити. Коли ж він переходив, трапився по дорозі йому потік. Дівчата якісь, що прали одяг і ноги зовсім оголили, дивилися на нього як на подорожнього і такого, що незвичний одяг носить, дивилися ж безчинними очима, не соромлячисячесности його й ані ж голизни своєї, ані голів своїх не покривши, — стояли негарно. Розгнівався ж святий за таку їхню безсоромність і, хотівши Божу явити силу для покарання инших, ще ж і для того, щоб від ідолобісся звільнилися нечестиві, коли побачать чудо, прокляв джерело, з якого витікав потік, — і зразу висохли джерело і потік, що ані краплі в ньому води не знайшлося. Прокляв же і дівчат тих — юність їхню безсоромну раптовою старістю упокорив. Стало-бо слово святого ділом скоро, і чорне їхніх голів волосся зразу в сивину перетворилося, і були як листя восени на новопосаджених пагонах, коли мороз впав на нього. Бачивши те, дівчата [бо й вода щезла, і сивину одна на одній бачили] настрашилися і, до граду побігши, всім сповістили. Мешканці ж, бачивши чудо, що сталося, ішли до великого чудотворця Якова святого і просили його дуже, щоб вгамував гнів свій і висохлу воду щоби знову повернув їм. Святий же швидко впрошений був: помолився до Господа — і потекло знову джерело, як же і спершу, і потік наводнився. Ще ж просили люди святого, щоб і доньок їхніх сивину в чорність і передчасну старість знову у юність перетворив. Святий же і те хотів зробити, але коли питав про них, де вони є, — не знайшлися, не прийшли з каяттям. Через те що не розкаялися, в покаранні тому залишив їх — на незабутню їм пам'ять про чудесну Божу силу й аби инші повчалися цноти і чеснот. Таке було нового цього Мойсея чудо, що вчинив не палиці ударом, але знаменням хреста святого. "Я ж [говорить Теодорит] більше ніж чудові дивуюся покірності його, що не вчинив того, що колись вчинив великий пророк Єлисей, — не послав ведмедів, щоб безсоромних дівчат розшматували, але малою карою, що трохи некраси мала, навчив їх доброго звичаю і богобоязливости. Це ж говорю, не пророковий гнів ображаючи, не буде того, але виявляючи те, що святий Яків, маючи ту ж чудотворення силу, що й пророк, вчинив те, що відповідає доброті Христовій і Новому Завітові.

Цей святий Яків, бачивши колись, як суддя перський неправедний суд на неповинного чоловіка видав, засмутився через неправду й каменю одному великому, що поблизу лежав, розбитися і розсипатися в порох звелів, викриваючи безбожжя судді. Ті, що бачили те, настрашилися, забоявся і суддя неправедний і, гріх свій пізнавши, розкаявся: змінивши присуд перший, видав другий — праведний. І тут чудотворець Господа свого наслідував, котрий явити хотів, волею на страждання ідучи, і як легко, якби захотів, згубив би Своїх убивць, проте не згубив їх, лише смоковицю бездушну словом висушив і показав Свою силу. Ту благість Господню наслідував святий Яків: не навів кари на суддю неправедного, але камінь розбив і тим навчив суддю правосуддя. Через такі чудесні діяння став славний і всім любий, тоді взяли його на єпископство на батьківщину його, у град Нисивійський, хоч і не хотів. Відмовлявся і втікав від такого сану, проте змушений був. Змінивши ж пустельне усамітнене перебування і з громадянами оселившись, не змінив їжі своєї і одежі, місце лише для нього було инше, а устав життя той самий. Трудів же йому додалося більше, ніж спершу, бо до посту, і поклонів, і ношення веретища додалася про людей турбота, бо про сиріт і вдовиць думав, заступався ж за скривджених і помагав усім, всіх на чесноту наставляв. Але яка потреба є перераховувати детально труди і турботу про людей, що до цього сану належало? Бачать ті, що прийняли на себе те ярмо, ті, що винятково люблять і бояться того Владики, від Якого ж словесних овець пастирство їм доручене. Більше-бо Яків святий, трудячись у єпископському цьому сані й чесноти здійснюючи, дарів Духа Святого собі збирав.

Коли йшов він у якесь село, приступили до нього на путі якісь жебраки і просили у святого милостині, щоб дав їм щось на поховання мертвого, і показували мертвого, що при дорозі лежав. Мертвий же той не був насправді мертвий, але вдаваний. Бо ті жебраки, здалеку побачивши, що єпископ йшов, одному з-поміж себе веліли вдавати мертвого, щоб таким підступом більше подання у єпископа випросити. Святитель-бо дав їм належну милостиню і за мертвого помолився, щоб відпустилися йому гріхи і душа його з праведними учинена була, і пішов до дому свого. Коли відійшов святий, друзі того вдаваного мертвого веліли йому встати, але він не вставав — справді-бо вже помер і лежав бездушний. Бачили ж те жебраки, що брехня їхня стала правдою, побігли вслід за святим і, падаючи до ніг його, розповіли про гріх свій і причину брехні своєї на бідність склали, просили, щоб пробачив їм і душу померлого щоб повернув у тіло. Чудотворець же благоутробному Господеві був подібний, послухав їх і друге чудо зчинив, молитвою своєю повернувши душу й мертвого ожививши.

Це ж, як же думаю, подібне до чуда Петрового, який Ананію і Сапфіру, які погодилися збрехати Духу Святому і ціну утаїли [проданого маєтку], раптовій передав смерті. І цей-бо святий Яків тому, що утаїв дух свій, і правду украв, і брехливо мертвого вдавав, відняв душу. Але Петро святий, пізнавши крадіжку, яку йому відкрив Святий Дух, кару смертну на крадіїв навів.

Незабаром після того Арій, цей найдавніший хулительєдиноєства з Отцем Сина Божого і святого Духа, витончив свого язика проти Творця і збентежив весь Єгипет. Тоді найбільший з християнських государів Костянтин, який звільнив, як би другий Зоровавель, всесвіт від язичницького полону, який відтворив повалені на землю храми Божі і підніс їх, скликав перший Вселенський собор святих отців в Нікеї. Серед святих отців собору був і святитель Божий Яків, єпископ Нисивійський, який брав участь у захисті православ'я і в відлученні Арія від Церкви.

Нисивія, як ми сказали, була в той час під владою римських царів. Піся смерті Костянтина Великого перський цар Сапор прийшов з усім своїм військом і, осадивши місто Нисивію, тиснув його протягом довгого часу. Але молитвами святого єпископа Якова зусилля його залишалися марними, і він не міг взяти місто. Тоді Сапор запрудив вище міста камінням і землею річку, яка протікала через місто, і зупинив, таким чином, її течію. Коли ж води набралося багато, він всю її відразу раптом пустив на місто. Від сильного натиску води стіни міста впали, частина міста виявилася затопленою. Громадяни міста прийшли в страху; перси ж зраділи, думаючи, що тепер місто вже в їх руках. Однак, вони не нападали того дня на місто, тому що перешкоджала повінь, і вирішили на другий День вранці зробити загальний приступ. З настанням же ночі, все населення міста, натхненне і заохочуване своїм єпископом, взялося за направлення міських стін і, за допомогою його молитов стіни були відновлені настільки, що в місто не можливо стало проникнути ні кінному, ані пішому без драбини. Проте місто легко могло бути захоплене, якби жителі його не почали шукати допомоги згори.

Всі стали благати святого єпископа Якова, щоб він зійшов на міські стіни і прокляв вороже військо. Святий Яків зійшов і, побачивши безліч перських полків, став благати Бога - послати на них комарів і мух, щоб вони пізнали силу Божу і зняли з міста облогу. Бог почув молитву раба Свого і негайно навів на перський стан цілу хмару комарів і мух.

Їхні ж укуси настільки люті були, що коні і слони терпіти не могли, розривали вудила та вуздечки і втікали туди й сюди нестримно. Не лише ж для безсловесних, але і для самих персів вельми тяжкими й нестерпними були комарі ті й мухи, гірше від тисяч озброєних воїнів. Бачив же нечестивий цар, що труди його даремні були і силу воїнства його комарі та мухи перемагають, був у розгубленні і бентезі великій. Ще ж бачив на мурах градських божественного того чоловіка, Якова-єпископа, що там ходив. І думав, що то цар, видавався-бо йому у порфирі царській, і у вінці царському на голові, що дуже блищав, і розгнівався на своїх, що повідали, що нема царя у граді, і скарав їх на смерть. Відступивши від града, втік у землю свою, гнаний мухами та комарами. Таке чудо вчинив Господь молитвами угодника свого, який не просив, щоб впав вогонь з Небес на супостатів, як же колись Ілля-пророк просив на п'ятдесятників, і спалив їх. Ані не молив, щоб земля розкрила уста свої і поглинула їх. Але тільки комарі й мухи щоб напосілися на них — і пізнали вороги Божу силу, і справді чудо, що таке воїнство перське не могло від малих комах оборонитися і втекло, переможене, зі встидом. Таку мав святий Яків у Бога благодать і таку до Нього відвагу. Коли сповнився днями, спочив у Господі. А коли по його переставленні якийсь час минув, долучений був до володіння перського град Нисивія. І коли з нього вірні йшли, взяли зі собою мощі захисника свого і вождя, Якова святого. Якби він живий був, ніколи б не заволоділи градом варвари, від них же захищав його великий угодник Божий Силою непереможною Христа, Бога нашого, Йому ж з Отцем і Святим Духом слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Петра, якого у Єраполі за Христа спалено.

Місяця січня в 14-й день

Повість Амонія Монаха про вбивство преподобних Отців у Синаї і Раїті

Cидів я колись [говорить Амоній] у смиренній своїй келії у краях олександрійських у місці, названому Каново, і з'явилася думка піти в палестинські краї, бо не міг терпіти, дивлячись на кривди щоденні християнам, що їх беззаконні кати завдавали, і на святого отця нашого патріярха Петра, який з місця на місце втікав і ховався і не міг ніяк зі сміливістю пасти словесне своє стадо. Разом з тим хотів бачити святі у Єрусалимі місця і поклонитися їм, де, ходячи, Господь наш Ісус Христос показав таїнство Свого промислу. Ішов-бо туди й утішився у всіх ділах Божих і багато дякував чоловіколюбцю Богові, що сподобив мене поклонитися святим місцям. Тоді попрямував у пустелю з иншими монахами і з Божою допомогою прийшов на гору Синайську через вісімнадцять днів і поклонився й там місцям святим, і перебував, насолоджуючись баченням і бесідою ангеловидних тих синайських отців: щодня-бо приходив у келію кожного з них для духовної користи. Їхнього ж життя устав був такий: цілі дні сиділи в келіях своїх, безмовствуючи, у суботу ж увечері, коли наставала неділя, збиралися всі в церкву і разом нічне чування творили. Зранку ж на Літургії, причастившися святих безсмертних Христових Таїнств, кожен з них знову у свою келію відходив. Ангельський мали вигляд, станули-бо їхні від сильної повстримности і чування, і жили наче безтілесні, нічого ж не споживали з такого, що насолоду і пристрасті породжувати звикло: ні вина, ні олії, ні хліба всілякого, але трошки фініків чи жолудів дубових — і тим своє тіло годували, проте завдяки відвідинам подорожніх з'являвся часом і хліб у настоятеля місця.

Небагато ж днів минуло, раптом напало на той край багато варварів, яких називали влеміяни, коли помер князь їхній. І яких знайшли отців у навколишніх місцях, били немилостиво, а які були поблизу мурів, — ми відчули шум і галас, — ті втекли до фортеці разом зі святим отцем, настоятелем місця, йому ж ім'я Дула. Він був справді рабом Христовим, багатотерпіння і покору маючи, як ніхто инший, тому й Мойсеєм деякі його називали. Вибили ж ті варвари всіх, що були в Хориві, і в Тедоровилі, і в Кидарі багатьох святих й инші місця навколо гори Синайської повоювали. Прийшли ж і до нас і мало не згубили нас: ніхто ж не боронився від них. Але чоловіколюбний Бог, що руку допомоги простягає тим, хто прикликає Його всім серцем, полум'ю великому звелів зайнятися на святому версі гори, і бачили ми всю гору, димом наповнену, і вогонь, що сходив до небес. Тремтіли ж ми всі й мало не завмерли від баченого того страху, і, впавши на землю, ПОКЛОНИЛИСЯ Господеві і МОЛИЛИ Його, щоб перейшло насильство це, що напало на нас. Варвари ж, бачивши вогонь, налякані були, зразу, біжучи, покидали декого і зброю свою, і верблюдів покинули. Не змогли-бо ані одної години перетерпіти жахливого того видовища вогненного. Ми ж, це бачивши, дякували Богові і прославляли Його, Який не покидає тих, хто до кінця прикликає Його. Зійшли ж далі з Пиргу і знайшли, хто в якому місці зарізаний був, і було в різних місцях через убивство мечем померлих отців тридцять вісім, які мали на тілах своїх багато і різних ран — як їх же убили, хто може оповісти. Двоє ж іще живі були — на ім'я Ісая і Сава, зранені вельми й ледве дихали. Зразу ж поховали зарубаних отців з великим плачем, про живих же турботу ми мали. Хто ж бо був настільки жорстоким і немилосердним, щоби за стількома й такими отцями не плакав гірко, за мужами преподобними і святоліпними, на землю кинутими. З них же той мав голову до кінця відрубану, другому трималася голова шкірою за один бік, инший був перетятий повністю, а иншому руки й ноги відсічені, другому очі вибрані, а инший з голови аж до ніг переділений надвоє. І хто може розповісти по порядку, що бачили, споглядаючи тіла святих і ховаючи. Двоє ж братів тих, що ледь живі були, лежали з болем, і один, на ім'я Ісая, коли ніч надійшла, у другу годину відійшов. Сава ж ще живим залишився, на його ж здоров'я була надія, не вельми-бо лютими зранений був ранами і дякував Богові за те, що трапилося, проте й сумом одержимий був, що не сподобився зі святими отцями померти, тому ж і взивав жалібно: "Горе мені, грішному, горе мені, що не зарахований до лику святих, за Христа убитих, отців! Горе мені, негідному, в одинадцяту годину відкинутому, тому, що побачив пристановище спасенного Царства й не увійшов до нього". І молився стражденними словами: "Боже, Вседержителю, що послав Сина Свого єдинородного на спасіння роду людського, єдиний благий Чоловіколюбче, не відлучай мене від раніше померлих святих отців, але в мені хай сповниться чотирнадцяте число рабів Твоїх. О Господи, Ісусе Христе, благоволи в цьому, бо з утроби матері моєї за Тобою пішов". Передав душу свою в руки Господеві у четвертий день після забиття святих Отців.

Ще мали ми ридання і скорботу в душах наших, і сльози були на очах наших, коли прийшов один ізмаїльтянин, говорячи, що у внутрішній пустелі, названій Раїта, ті постники, що жили, всі побиті від варварів. Було ж місце те від нас на відстані двох днів ходу, у приморських місцях, лежало поблизу Червоного моря, де ж є дванадцять джерел вод і сімдесят колись було пальм фінікових, як же у Книзі чисел написано1, нині ж примножилося вельми. Спитали-бо чоловіка того, як убиті були отці і яка кількість убитих, але не зміг розповісти нам, бо й він чув те від инших, що отці, які жили в Раїті, усі вбиті були — від молодого до старшого. Не багато ж годин минуло, це й инший розповів нам. За декілька днів прийшов один чернець з отців, що там були, хотівши перебувати на горі Синайській. Про нього ж довідавшись, отець Дула, ігумен гори Синайської, детально почав його розпитувати, ясно хотівши довідатися, що там зі святими отцями трапилося і яким чином він врятувався. Почав-бо брат розповідати, говорячи: "Я, отці, небагато жив з ними, лише близько двадцяти років. Инші були там багато років, ще инші-бо сорок літ, инші ж шістдесят, й инші сімдесят літ мали на тому місці. Є ж і місце те гладке й рівне зовсім, широке дуже, а в довжину сімдесят поприщ. До сходу, наче якусь стіну, гору має, що тягнеться до Червоного моря. Там багато самітників мали обителі, за апостольським словом: "У пустинях перебуваючи, у горах, і вертепах, і проваллях земних". Поблизу гори була для них церква, в ній же щонеділі збиралися. Мужами справді небесними на землі були, душами й життям подібні на ангелів, тіла-бо свої зневажали, як чужі, душі ж свої не одною лише якоюсь чеснотою, але багатьма прикрасили. Про їхні ж страждання і смерть і про завдану їм від бісів напасть хотівши розповісти, не можу, о улюбленці чеснот, всього розповісти за порядком, проте про одного чи двох скажу для користи, і досить вам буде, аби й инших отців життя зрозуміти, сказане почувши.

Був один з них старець на ім'я Мойсей, з юности чернече життя полюбив, родом був із града, що поблизу лежав і називався Фаран. Він був перед тим настоятелем отців, що там жили. Життя в чернецтві років мав сімдесят три; у горі тій, в одній печері, що недалеко від монастиря була, перебував. Другий — справді тезко Іллі: все-бо, що просив, Господь подавав йому. Чинив-бо знамення в Бозі і зцілював всілякі хвороби, весь народ, що жив у межах Фаранитських, також і ізмаїльтян краю того — усіх християнами зробив. Дивлячись на чуда і зцілення, які були від нього, вірували в Христа і, приходячи до святої церкви, приймали святе хрещення. Багатьох же святий той отець і від нечистих духів звільнив, бо владу мав на бісів, благодаттю Христовою. Він, відколи почав безмовствувати, хліба не скуштував, лише для подорожніх тримав у себе трохи хліба, який мужі, що приходили з Єгипту, йому давали. А для нього самого їжею було фініків небагато і пиття води. З фініка й одяг свій мав і любив безмовство своє вельми, як ніхто инший. Проте належно й покірно приймав тих, хто приходив до нього, щоб спитати про помисли. Сон його був неміцний і короткий, і то після співу утрені лише, инші ж години ночі перебував без сну. А у святу Чотиридесятницю ні до кого не говорив аж до Великого четверга. Через всю чотиридесятницю вистачало йому на їжу лише двадцять фініків і кухоль води один, з них же багато разів вистачало йому аж до святих Страстей, як же учень його розповідав нам. Одного разу в Чотиридесятницю святу чоловік один на ім'я Ведіян, начальник народу етіопського, ведений був до нього, духом нечистим одержимий, задля зцілення. Наблизився він до келії старця на поприще одне, кинув його лукавий дух і почав кричати: "О ґвалт! До кого мене ведуть, я-бо ані навіть одної години не зміг заплямити і спокусити супротивника того". І, це сказавши, вийшов з чоловіка — і зразу зцілився муж, й увірував у Христа з иншими багатьма, і святого хрещення пізніше сподобився. И иншого багато треба було б про того преподобного розповісти вам, але часу не вистачає, замовчати мушу. Помер же, зарізаний варварами, що напали. У цього дивного і блаженного отця учень був однойменний, Мойсей-бо називався, із краю Теваїдського, що безмовствував при ньому літ сорок і шість, нічого ж не змінивши з правила отця свого, і став прикладом для инших молодих монахів, з ним же і я спочатку жив, та через безмірну його повстримність відлучився від нього. І він із заколеними святими отцями вбитий був. Але й кожного з отців тих життя згадати і про чесноти їхні розповісти годилося б задля користи, проте через брак часу все залишимо, одного лише ще згадаю преподобного.

Був у них один отець на ім'я Йосип, родом Аналітин. Він перебував від води за два поприща, своїми руками побудував собі обитель. Муж святий, і розсуджував по правді, і всіма добрими ділами прикрашений, жив на місці тому років десь тридцять. Учень же в нього був, не з ним жив, але поблизу десь в инший келії. До цього преподобного Йосипа колись прийшов брат один спитати про помисли. Коли він постукав у двері і не відповідав старець, притулився до віконниць і побачив старця, що стояв посеред келії як полум'я — з голови аж до ніг. Перестрашений був, наче в заціпенінні, й ослаб тілом, наче мертвий лежав аж до двох годин, потім, збудившись, як зі сну, при дверях старця сидів. Старець же був зайнятий богомислієм, не відав того, що сталося. І коли минуло п'ять годин, знову брат той постукав, і, відчинивши, старець увів його і, сівши, спитав: "Коли прийшов, дитино?" Він же відповідав, говорячи до старця: "Вже чотири години чи більше, відколи прийшов, але, щоб не образити тебе, отче, не стукав аж дотепер". Зрозумів блаженний старець, що впізнав його брат, і нічого про те не сказав до нього, розповів йому корисне і з миром відпустив його. Після ж відходу того брата залишив дивний той старець келію свою і сховався від очей, боячись слави людської. По днях же кількох учень його на ім'я Геласій, прийшовши в келію старця, не знайшов його і багато шукав, поневіряючись по пустелі тій, проте не знайшов ніде. Повернувся в келію старцеву з великими сльозами й оселився в ній, щоби, хоч келію свого отця бачачи, малу втіху прийняти для душі своєї. Перебував у келії отчій аж до шести літ, по шести ж літах в один з днів при дев'ятій годині постукав у двері хтось, і вийшов Геласій, побачив отця свого, що стояв надворі, і здивувався несподіваним видінням, думаючи, що духа бачить. Проте з радістю сказав до нього: "Помолися, отче". Старець же помолився, і поцілувалися. Потім же сказав до учня: "Добре ти вчинив, дитино, про молитву спершу спитавши, багато-бо і різних сітей диявола". Брат же сказав до нього: "Чому захотів ти, отче, відлучитися від отців, і мене, свою дитину, покинути? Ось у скорботі й плачі був я аж дотепер". Сказав йому старець: "Причину мого відходу, дитино, Бог один знає, проте аж донині ні з місця цього не відступив, ані тебе не залишив, ані ж не минуло жодної неділі, в яку би не причащався з отцями в церкві безсмертних Святих Таїнств Христа, Бога нашого". І дивувався брат вельми, як поміж них ходив і ні один з них його не бачив. І сказав йому: "Нині ж, отче, для чого видимо прийшов ти до дитини своєї?" Відповідав ж старець: "Ось уже, чадо, надійшов час відходу мого до Господа, і прийшов, щоб ти поховав мене". І багато говоривши з братом про корисне й утвердивши його, звів руки свої на небо, і молитву за нього створив, і так з миром заснув у Господі. Зразу ж брат прийшов і розповів нам, і зібралися з віттям, гіллям і піснями багатьма, принесли його в церкву, мав він лице просвітлене, як же колись пророк Мойсей, і поклали його з раніше усопшими святими й божественними отцями. Багато ж иншого міг би розповісти вам, але залишаю, бо чаc розповісти вже про варварів, бачу, що ви хочете почути, як отці святі від них побиті були.

Такими-бо блаженні ті отці були досконалими у великій убогості й безкорисливості, задля Господа терпіли скорботи мужньо, в молитві й Богобаченні завжди вправлялися. Було ж нас там всіх мешканців числом сорок три. І ось прийшло якихось двоє чоловіків, які розповіли нам, що з того боку моря з краю Етіопського багато варварів кораблем прибуло, які, взявши їх, що плили човном, затримали, сказавши: "Відведіть нас до града, і не битимемо вас". "Ми ж, — розповідали чоловіки, — не хотівши, обіцяли, самі ж пильнували часу, коли південний вітер настане, щоби плисти. Бог же допомогав, двоє нас вночі човном втекли з рук їхніх і ось сповіщаємо вам, щоб ви сховалися на якийсь час, аби варвари, йшовши повз місце це, не зустріли вас і не повбивали, є-бо їх числом триста". Ми ж, це чувши, стерегли себе, поставивши сторожів при морі, щоб, коли побачать, що корабель іде, сповістили нам. Самі ж, всенічні чування творячи, молили Бога, аби корисне для наших душ учинив. У першій годині ночі видно було корабель, що, піднявши вітрила, до нас ішов. Миряни ж деякі, що перебували біля місця того, Фаран названого, приготували себе до боротьби, захищаючи жінок своїх і дітей, і зібралося всіх мужів числом двісті, окрім жінок і дітей. Ми ж поспішили до церкви нашої, що була загороджена загородою. Корабель же той, допливши до пристані з варварами, кораблеплавцями керований, перебув ніч у підкриллі гори із заходу, поблизу джерел. Коли настав ранок, зразу варвари, зв'язавши кораблеплавців, геть викинули їх, одного лише залишили в кораблі, і варвара одного при ньому, щоб не зміг той кораблеплавець із кораблем відплисти. І прийшли до джерел, де зустріли їх місцеві мужі, що на боротьбу вийшли, і з обох боків стріл багато випускалося. Варвари-бо у злі досвідчені були, прогнали місцевих мужів і вбили з них числом сто сорок і сім. Инші ж втекли, куди хто міг. Варвари ж, взявши жінок їхніх і дітей, мали їх з собою, беззаконні.

Після цього, як звірі дикі кинулися на нашу, згадану вище, огорожу, сподіваючись, окаянні, знайти в нас золота багато, і, оточивши стіни, кричали, викрикуючи безчинне й голосами варварськими страшили нас. Ми ж в останній біді і скорботі були, не знали, що робити, лише до Бога, ридаючи, взивали: одні-бо з нас терпіли ту скорботу мужньо, инші ж плакали, инші ж молилися, дякували Богові, і, один одного втішаючи, разом всі "Господи, помилуй" взивали. Вставши ж посеред церкви, отець наш священний Павло сказав: "Послухайте мене, отці і браття, грішного й останнього зі всіх, знайте ясно всі, що задля любови Господа нашого Ісуса Христа відлучили ми себе від суєтного світу й перебуваємо в нужденній цій пустелі і благій. Його ж сподобилися носити у голоді і спразі і, в останній убогості ходячи, перемогли ж усе земне й суєтне, щоб сподобитися бути причасниками Царства Його Небесного. І нині, окрім того, на ніщо инше не сподіваємося, навіть якщо й смерть зустріне нас у годину цю. Якщо-бо хоче Владика наш швидко звільнити нас від життя цього суєтного і зі Собою нас мати, то чому сумуємо і падаємо духом? Чи не краще зрадіти? Отож маємо дякувати і радіти, і ніяк не зневірюватися. Що-бо краще для нас чи що солодше понад те, аби споглядати славу Господню і дивитися на святе божественне Його лице? Згадаймо, брати мої і отці, як завжди винагороджували й прославляли попередніх святих мучеників і один одному розповідали про страждання їхні, як за Ім'я Христове мучені були, і що хочемо з ними опинитися. Це вже час настав, і бажання наше сповнюється, аби з ними сподівання нашого насититися в прийдешньому віці. Тому зовсім не лякайтеся, але зі старанністю підпережіть себе силою і смерть перетерпіть мужньо, і Бог милостивно прийме нас у Царство Своє". І, відповідаючи, всі казали: "Як же сказав, чесний отче, так зробимо. Що-бо піднесемо Господеві за всіх, якщо винагородить нас? "Чашу спасення приймемо і ім'я Господнє призовемо". Й обернувся святий отець наш на схід і, звівши руки свої до неба, сказав: "Господи, Ісусе Христе, Боже Вседержителю, уповання і допомога наша, не забудь нас, недостойних рабів Своїх, але згадай про убогість нашу і печаль нашу, що принизилася аж до пороху душа наша, укріпи нас в годину цю, Господи, у час біди нашої, прийми, як жертву доброприємну, за аромати добропахучі душі всіх нас, бо Тобі належить слава і честь нині, і повсякчас, і навіки віків". І всі мовили: "Амінь". Зразу був голос зі святого вівтаря, що всі ми чули: "Прийдіть до Мене всі стомлені і обтяжені, і Я упокою вас. Страх же і жах напав на нас від голосу того, і у всіх нас серця і коліна знемогли, бо "дух бадьорий [як же каже Господь], тіло ж немічне." Лише лиця наші були до небес спрямовані, на все инше в житті втратили надію. Варвари, поки ніхто не противився ані не боронився, принесли колоди довгі, за їх допомогою стіни загороди перелізли, відчинили двері, увійшли, як вовки дикі і звірі люті, маючи мечі оголені в руках своїх, і, взявши старця одного святоліпного, йому ж ім'я було Єремія, який при дверях церковних сидів, сказали до нього: "Скажи, хто начальник ваш". Старець же, поглянувши на них, бачивши лиця їхні похмурі і зброю оголену в руках їхніх, зовсім не збентежившись, сказав до них: "Чого страшите мене, вороги Христа мого, нічого не скажу вам про тих, про кого питаєте мене". Був же тут, поруч стоячи, і настоятель. Здивувалися ж варвари великодушності мужа, що нітрохи не злякався, але більше допік їм, і, з люттю зв'язавши йому руки й ноги, поставили нагого посеред себе і стрілами стріляли. І було видно, що все тіло блаженного зранене стрілами, і так подвизався мужньо на диявола і, голову змієву перемігши, перший зі всіх вінцем мученицьким увінчався, і був початок і приклад страждання старим і юним.

Це бачивши, священний отець наш Павло скоро вийшов до них і, кличучи, говорив: "Я той, кого шукаєте". І своїм пальцем на себе показував, що сам він є той, кого вони шукають. І передав себе варварам мужній раб Христовий, ані не настрашився, ані в умі своєму не прийняв ран і мук, що їх хотіли завдати йому перед смертю беззаконні. Спитали його, говорячи: "Скажи нам, де маєш сховане золото своє?" Він же тихим словом і з покірною вдачею, як же звичай мав завжди говорити, сказав до них: "Повірте мені, що нічого земного за все життя своє не придбав, лише старі рубища ці, які бачите на тілі моєму". І показував їм рукою, тримаючи одяг свій. Вони ж стрілами все тіло його постріляли і голову його камінням пробили, говорячи: "Принеси маєтки свої". Так йому вони дошкуляли і, не знайшовши нічого, зразу голову його мечем розсікли надвоє, і висіла сюди і сюди на обох плечах. Ще ж і більше ран прийняв на тілі своєму, лежав мертвий при ногах раніше вбитого отця, другим переможцем над дияволом виявився. Я ж, окаянний, бачивши немилостиву смерть, і як кров святих проливається, і нутрощі на землю кинуті, зі страху шукав місця, в якому, утікши, зміг би врятуватися. Лежало ж там з лівого боку церкви трохи гілля фінікового, і я побіг, і поки займалися варвари святим отцем нашим Павлом, сховався під гіллям тим, так подумавши, що в кожному разі одне з двох буде мені: або сховаюся і смерти уникну, чи й мене тут знайдуть і з отцями вб'ють. Беззаконні ж варвари, залишивши двох отців померлих, ускочили в церкву, викрикаючи і мечами своїми повітря б'ючи. І всіх отців разом повбивали, молодих же і старих немилостиво передали смерті". Це нам розповів чернець один, із зітханням плакав гірко і ридав вельми, і плакали всі досить, і було видно сльози, як джерела, що виходили з очей наших, і одяг наш намок від великого плачу. Знову ж дивний той брат слізно говорив: "Що мовлю чи що і розповім, браття, що бачили очі мої, достойні великого ридання. Був там один отець великий, йому ж ім'я Адам, він мав учня юного, десь літ п'ятнадцять, на ім'я Сергій, його ж і виховав з малого віку і з дитинства настановив до чернечого життя, і навчив його на ополчення і боротьбу проти бісів. Його, гарного з лиця і юного за віком, бачивши, варвари змилосердилися над ним і не вбили його, але взяли за руку, вивели геть, хотіли взяти його зі собою. Бачивши, що не вбитий з братами та отцями, але має бути супутником беззаконним варварам, юнак ридав гірко, голосячи. Тоді запалав духом і, всілякий страх і жах від себе відкинувши, мужньо підбіг і, вийнявши меч у варвара, вдарив одного з них по плечах, аби тим на лють зрушити варварів, щоб убили його. І було так: люті-бо великої сповнилися варвари — посікли його на частини. Він же, усміхаючись, взивав: "Благословен Господь, що не передав нас живими в руки людям грішним". І, те сказавши, заснув у Господі. Це бачачи, я молив всещедрого і чоловіколюбного Бога, щоб сховав мене від лиця беззаконних варварів тих і засліпив очі їхні, щоб не бачили мене, щоб хоч я поховав тіла святих. Посічених-бо святих, що наповнили цілу церкву кров'ю, не настрашився, ані не сумував всіляко, а радів, дякуючи Богові за те, що сталося, бо розум мали до свого Владики і, добре на землі поживши, Церквою себе Святому Духові зробили і, все гарне і суєтне цього світу покинувши, за Богом одним пішли до кінця і через різні муки в Ім'я Його померли. Варвари ж ті після убивства отців весь монастир обшукали, думаючи, окаянні, багатств багато знайти, — не відали, беззаконні, що нічого ж земного святі отці не набували, але, в тілі будучи, жили, як ангели. Я ж, коли це було, хоч і жодної краплі крови на собі не мав, проте весь як мертвий лежав, думаючи, що і гілля те розтрясуть, шукаючи скарбів. І часто визирав з-під гілок, дивлячися, коли до мене прийдуть і, знайшовши, вб'ють мене, як же й инших. Смерть-бо перед очима мав і молив Бога врятувати мене, якщо на те Його воля. Прийшли ж до гілок варвари і, оглянувши їх, відійшли, бо Бог потьмарив серця їхні з очима. Залишили святих отців мертвими лежати і, нічого не знайшовши взяти, повернулися знову до джерел, хотівши іти до моря в путь свою, та, прийшовши, знайшли корабель розбитий. Залишений-бо кораблеплавець, що охороняв корабель, христолюбець, потайки від того варвара, що з ним був, відрізав шнур кораблеві, тоді вітер був, ударився корабель до берега і розбився, корабельник же, убивши варвара, утік і в горах сховався. Варвари ж ті, надію свою втративши, не знали, що робити і як їм на свою землю повернутися. І знемагали скорботою від розгублення і від великої люті; полонених, яких зі собою мали, всіх мечами порубали — дітей і жінок, потім запалили вогонь і попалили всі фініки. Коли вони це робили, прийшло багато мужів із града Фаран, числом десь шістсот стрільців вибраних: почули-бо про убиття отців святих, що було в Раїті. Тоді побачили варвари прихід їх, приготували себе на боротьбу і трохи до моря відійшли. Була битва, коли засіяло сонце. Багато ж стріл з обох боків випускалося, ті, що з Фарану, бо було їх більше, здолали варварів і повбивали їх багато. Варвари ж на спасіння надії не мали, боронилися мужньо і кріпилися аж до дев'ятої години. Й убили мужів, що були з Фарану, вісімдесят чотири, инші ж багатьма ранами зранені були. Варвари ж усі на тому місці впали, ані плечі не показавши ворогам своїм, ані з місця того не відступивши. Коли те було, набрався я трохи відваги, вийшов з місця, де був сховався, і, оглянувши тіла убитих святих, знайшов всіх померлих, окрім трьох: Домна, Андрея та Оріона. З них же Домн лежав, люто мучений: у ребрах-бо мав рану страшну. Андрій же, хоч і багато мав ран, але не дуже страшних, що й по тому живий був. Оріон же й одної рани не мав на тілі своєму: вдарив-бо його мечем варвар із правого боку, і з лівого боку меч крізь одяг його пройшов, не торкнувшись тіла його ніяк. Думав же варвар, що помер він, залишив його і до инших кинувся. Він же кинув себе поміж инших, наче мервий, лежав. Він-бо, вставши, обходив тіла святих, оглядаючи, плакав же зі мною і ридав через те, що трапилося з нами. Після цього мужі, що з Фарану, залишивши тіла варварські при березі морськім на поїдання звірам і птахам небесним, своїх друзів тіла зібрали, багато було, і вчинили плач і ридання велике. Поховали їх біля підніжжя гори, де були джерела, і до нас повернулися. Прийшов же і князь їхній Ведіян, що його визволив був від духа нечистого преподобний Мойсей, як же про те раніше було сказано. З тим князем увійшли до церкви, ридали і плакали гірко, в груди себе б'ючи, бачивши стадо Христове, на землю скинене, як вівці, звірами розшматоване. І було видно старців священноліпних, зі сивиною чесною. Юні ж наче ангельський вигляд мали, сяяли-бо лиця їхні, як цвіт ранішній, показуючи на собі знамення добродійного їхнього життя. Страшні ж і люті мали рани раби Христові і мученики: той-бо від плеча до черева мав розтин, инший наполовину перерубаний на землі лежав, в иншого голова відсічена, другому ж очі вибрані, тому були руки й ноги відсічені, тому ж спис у серце встромлений — і всі так померли, різні рани на тілах маючи. Ще живими бувши, завжди мертвість Господа Ісуса Христа на собі носили, щоб і життя Ісусове в тілі їхньому явилося. І все життя своє богоугодно Богові віддавши, на кінець у своїй крові охрестилися і до лику святих мучеників приєдналися. Зібрали-бо тіла їхні святі в одне місце христолюбивий же князь Ведіян з иншими, принесли із Фарану ризи світлі і поховали святих числом тридцять дев'ять. І всі, що трапилися там, взяли віття і гілки фінікові, ішли на поховання святих із псалмами і співом, разом же і зі сльозами багатьма, несли їхні чесні мощі і поклали їх у гріб отцівський усіх разом, окрім Домна. Домн же, якого раніше згадувано, римлянин родом, ще живий був. Коли ж вечір надійшов і він заснув у Господі, його ж, принісши, поклали поблизу святих отців. Померли ці святі Христові мученики місяця січня у чотирнадцятий день в годину дев'яту. Отець же Андрій і отець Оріон залишилися там, надвоє думаючи: чи перебувати на місці тому, чи відійти. Я ж, не мігши терпіти скорботи і запустіння того місця, ридання ж і сліз за вбитими цими, прийшов до вас. Багато ж христолюбивий Ведіян вмовляв мене перебувати там і обіцяв часто приходити й потрібне приносити нам, але не захотів я через вищезгадані причини. Прошу ж вас, отці, щоб і тут про все, що сталося, ви розповіли мені, як же від мене все детально довідалися". Ми ж [говорить Амоній], розповівши йому те, що тут було, дивувалися предивним судьбам Божим, що в один день вбиті були отці святі і що те саме число і там, і тут знайшлося, і знову ридали і плакали всі разом. Вставши ж, преподобний отець наш Дула сказав: "Справді, о любі мої, вони, як вибрані Христові раби, сподобилися радости й Оселі небесної, по стількох подвигах і випробуваннях вінцем мучеництва увінчалися і є нині у великій славі і честі. Ми ж, залишивши скорботу, опікуймося собою і їх молімо, щоб Господа за нас молили, щоб і ми участь з ними мали в Небесному Царстві. Нині ж Богові вдячні пісні піднесімо, щоб покрив нас від рук варварських". Це сказавши, всіх нас воздвиг на благодушність і скорботу сердець наших на радість перетворив, і душі наші утішив словами втішними. Я ж, грішний Амоній, з Богом повернувся у краї Єгипетські і все це на хартії написав. Через те не на перше місце ішов, назване Каново, але поблизу Мемфія у малій келії осів, в ній же перебуваючи, часто згадую і вшановую муки і подвиги преподобних мучеників Христових. З ними ж хай і нам Господь подасть участь мати у Його Царстві Небесному і насолодитися невимовних і вічних благ зі всіма, хто любить Його, бо Йому належить всіляка слава, честь і поклоніння з безначальним його Отцем і Всесвятим, Благим і Животворним Його Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день друге убиття преподобних Отців у Синаї і Раїті

Коли після першого убиття преподобних Отців минуло років багато, було знову, уже в дні преподобного Ніла Постника, на гору Синайську нашестя варварів, які жили в пустелі, що простяглася з Аравії аж до Єгипту, Червоним морем і Йорданом звідусіль оточена. Мешкання ж тих варварів було не в градах і домах, але в стійбищах їхніх і полчищах. Вони з місця на місце переходили і там найбільше перебували, де знаходили воду добру і пашу своїй худобі. Годувалися ж не з якогось рукоділля чи купівлі, ані із землеробства, але з ловлення звірів, а найбільше з розбою, все-бо знаряддя їхнє було: меч, і лук, і спис — і все старання їхнє, щоб на чужі поселення нападати і на шляхах розбій чинити. А ті, що усамітнене в Бозі життя вибрали, Отці преподобні, одні в пустелі Синайській, инші в печерах та ущелинах кам'яних, одні ж малі келії у якихось місцях поблизу вод створили, а инші при церкві перебували, харчуючись сирим зіллям, і фініками, й иншим овочами, які там були, мало-бо хто з них їв хліб, бо велику повстримність і піст мали. Куштували ж їжу одні через день, инші ж через два чи три дні, а инші на весь тиждень в одну ніч лише немічну плоть підкріплювали їжею. Усіх же було життя рівноапостольне, бо про тіло своє не дбали, турбувалися про душі свої і намагалися догодити Господеві, для Нього ж і працювали ревно, духом палаючи і славословлячи Його удень і вночі. Молитва і псалмоспіви в устах їхніх були безупинні. У день же недільний всі збиралися в одну церкву і там, всенічні молитви сотворивши, причасниками були Божественних Таїнств і, знову у свої келії увійшовши, безмовствували. Був же серед них і преподобний Ніл Постник, який спершу єпархом був у Царгороді і в чесному подружжі двоє дітей народив, тоді, порадившисьзі своєю жінкою, покинув світ, її-бо в монастирі жіночому в чині чернечому постриг з однією дитиною, сам же, взявши другу, сина Теодула, в гору Синайську прийшов і був самовидцем біди тої, від варварів завданої. І написав про те пізніше, як святі отці були убиті. Було ж перебування преподобному Нілові на горі, мав же звичай відвідувати отців, що навколо жили. Зійшов-бо якось з гори тої зі свого місця з сином і прийшов до отців, що у святій Купині були, де ж трапеза увечері була представлена. Пресвітер місця того блаженний Теодул сказав до братів: "Хто знає, якщо навіть швидко не помремо, чи збере нас трапеза в одне?" Це ж сказавши, передбачив Духом напасть, що мала бути. У наступний же день, після ранішніх співів, напали варвари несподівано на святе місце і, як пси несамовиті, обійшли обитель, безчинними ж голосами повітря сповнюючи. Страшили тих, що були всередині. Тоді кинулися до житниць, у них же трохи їжі для постників було зібрано — овочі сушені на зиму були бережені на підкріплення многотрудних тіл рабів Божих. Ту їжу варвари спершу викрали, потім до церкви поспішили, в яку зібралися отці, і, вивівши всіх із церкви, скинули з них рубища і нагих на убієння в ряд поставили, тих, що були літами старші, і серед перших — пресвітерові місця святого блаженному Теодорові, який вчора на трапезі провозвістив, звеліли шию до усічення схилити. Двоє ж варварів з оголеними мечами, лютими поглядаючи очима, обступили преподобного. Він же, схиляючись під меч, ніякого не показав страху, але лише тихими словами сказав: "Благословен Бог". І вдарили в нього обидва варвари, один по одному, і була одна рана від хребта до щелепи, друга ж від плеча до грудей, і так божественний муж упав на землю. Тоді взяли другого старця, що з пресвітером жив разом, і того убили. Був там один отрок, що пресвітерові служив, йому звеліли зібрати розсипані по землі плоди, наче хотіли пощадити його, бо добрий був для прислуговування. Коли схилився той долі і збирав, варвар, що стояв ззаду, потайки витягнув меч, ударив хлопця сильно й убив його.

Коли убивали й инших отців, деякі із варварів дали знак рукою иншим чорноризцям, щоб утікали, — Бог так хотів. І ті, що були тілом міцніші і втікати могли, ухилились, втікаючи. І бігли через долину до гори, яка варварам не була легко приступна. Зміг же і Ніл блаженний утекти з утікаючими, вибавитися від смерти. А син його Теодул залишився в руках варварських, його ж, лицем вельми красного, не убили, але зі собою взяли зв'язаного, хотіли його віддати на жертву денниці, яку за бога мали. Не знали-бо одного для всіх Творця Бога, ані ідолам не поклонялися, ані якихось із язичеських богів не шанували, лише служили денниці і їй завжди для більшої користи приносили жертву, а найбільше вродливих полонених юнаків їй заколювали перед сходом сонця. На те бо й Нілового сина пощадили. Зруйнували ж і инші, що навколо були, чернечі мешкання і багато отців святих повбивали по різних місцях і відійшли. Ніл же Постник на відведення в полон сина і на люту преподобних отців смерть з висоти дивлячись, ридав невтішно і говорив у плачі своєму: "О блаженні і триблаженні отці, де є нині труди повстримности нашої? Де щоденне скорботних терпіння? Чи прийняли вінець за багато подвигів ваших? Чи це винагорода за довге инокування? Хіба намарно ви пройшли ваш шлях? Чи справедливо за чесноту прийняти скорботу? Як, коли убивали вас, залишив вас без допомоги промисел Божий ані не повстала проти тих, що убивали, правда за невинність вашу, але мала силу рука нечиста на тіла святі? І хвалиться зло, що здолало, і всіляко веселиться, ніби справді до кінця перемогло. Як купина не запалила давнього свого полум'я і не попалила беззаконних? Як земля не відчинить уст своїх і не пожре їх, як же колись Корея зі всією його громадою? Як промовчали ті, що були колись на Синаї, страшні голоси трубні, блискавки ж і громи і не настрашили нечестивих? Але не пришвидшили помсти Всемогутнього, Який-бо тих, що чинять зло, зверху вражає, ані тих, кого кривдять, міцною рукою не визволив, щоб так варвари, бачивши чуда, пізнали непереможну Божу силу, і так святі отці в Купині і в горі, на якій колись Закон був даний, впали безпомічні, як безсловесні жертви. Де тоді була сила, що в море занурила єгиптян і глибину водну гробом зробила для них? Де Той, що камінним градом побив иншоплемінних, що воювали проти ізраїльтян і без крови і труду дав людям Своїм на ворогів перемогу? Де сховав допомогу свою Всевишній, що загородив уста левам, щоб не торкалися Даниїла, і загасив вогненну силу перед юнаками, щоб явити їхнє благочестя? Цих же рабів Своїх як утаїть чесноти, залишаючи їх без захисту і чинячи, щоб всіляко вважалися недостойними допомоги?" Це блаженний говорив з болю сердечного і великої печалі. Душа-бо тяжкою була обкладена скорботою, проте багато тоді, не думаючи, сказав слів. Бо допомога Божа багато разів залишає праведних, віддаючи їх катам на різні муки і неправедну смерть, щоб, як золото випробуване, явилася їхня чеснота, і віра їхня, як же світильник, засіяла, і щоб більші почесті на Небесах прийняли. Безсумнівно-бо, що й цей преподобний із раніше вбитими отцями до лику святих мучеників був зарахований, і нині прославляються вони всі у Церкві Христовій.

Коли ж день до вечора схилився, Ніл преподобний з иншими з ним схованими чорноризцями, набравшися відваги, зійшов з гори, щоб поховати тіла святих убитих. І, прийшовши, знайшли преподобного Теодула-пресвітера, що ще дихав і трохи говорити міг, сиділи-бо біля нього уночі, плачучи. Старець же говорив до них: "Хай не бентежить вас ця, що сталася з нами, напасть, звичай-бо має сатана просити в Бога, щоб дозволив випробувати тих, що Богові догодити намагаються, як же на Йова навів напасті, його ж і дітей погубив. Але Подвигоположник знає, заради чого передає подвижників своїх противникові — щоб світліші подарувати винагороди тим, хто перетерпів мужньо. І Иову воздав подвійно те, що той втратив, але й більше незрівнянно — те, що "око не бачить, і вухо не чує, і на серце людині не прийде. Це приготував для тих, хто любить Його і терпить задля Нього". Таке старець говорив й останнє цілування тим, що були біля нього, давши, помер. І поховали його з иншими убитими, поки ще пітьма нічна не залягала. У ту годину юнак один, втікши від варварів, прибіг до них, був він рабом боярина Маґедона, який задля народних справ у тих краях тоді затримався. Того боярина варвари десь на шляху взяли із сином його і все, що було при ньому, розграбували, спершу сина перед очима його убили, тоді й самого умертвили. А юнак, один цей із рабів його, втечею врятувався, у повойовану прийшов землю, трясучись зі страху, ніби за ним гналися услід і досягали його. Того юнака святий Ніл питав, як утік. Він же відповідав: "Я, — казав, — разом із сином твоїм зв'язаний був. І вчора варвари говорили про нас [як же мені один з полонених з нами, розуміючи мову їхню, потай оповів], радилися ж, щоб обох нас, мене і сина твого, заколоти на жертву денниці, коли вона засіяє на світанку, задля чого і вівтар, каміння зібравши, приготували і дрова поклали. Я ж сповістив те синові твоєму і сказав йому, що коли втечею не врятуємося, то живим нам більше сонце не засіяє. Він же, боячися, аби зловленим не бути, залишився, говорячи: "Якщо Божа на те воля, то неможливо уникнути, втекти від смерти й утаїтися, навіть якщо би хтось і в неприступних і таємних сховався місцях". Я ж, коли ніч настала глибока, коли бачив, що варвари поснули міцно, дуже-бо ввечері напилися, звільнився від пут і, як змій, черевом по землі повзаючи, виліз від полчища їхнього далеко і, на ноги вставши, взявся бігти і біг, як на крилах, страх мене гнав, боявся, щоб, отямившись, не наздогнали мене, але ще й тепер страхом і трепетом я одержимий, бо люте варварське катування, яке бачив, кидається в розумі моєму і наче тут перед очима їх бачу". І розповідав юнак той про заколення багатьох отців святих. На одному, — сказав, — місці пригожому, знайшли воду варвари, стали спочити, і ось побачили в горі малу печеру, до неї ж кинувшись, вивели звідти старця, образом чесного, його ж, затягнувши в гори, камінням побили. Тоді, трохи пройшовши, взяли молодого чорноризця, лицем блідого і сухого, і його вбили камінням. Після цього знайшли місце, де було багато дерев і вертеп малий, у ньому ж скитався один пустельник, молодий літами, але старий великодушністю. Він же, коли веліли йому звідти вийти й одяг свій їм віддати, відповідав: "Дім мій, в якому ж я трудився, хай буде мені гробом, тут мене, увійшовши, убийте, одягу мого не скину, щоб самому не побачити наготи своєї, її ж дотепер не бачив. Як же уб'єте мене, тоді самі скинете, коли я мертвим буду і не знатиму про себе нічого". Говорили ж йому знову, щоб розповів про таємний у пустелі тій монастир, й обіцяли залишити його живим. Він же відповідав: "Хоч і знаю місця, де святі мужі живуть, проте не розповім вам, не хочу бути Божих рабів зрадником". Коли він так мужньо проти варварів стояв, розлютувалися беззаконні і, всередину увійшовши, мечами потяли його на шматки. Ішовши далі пустелею, побачили трьох отців, що по пустелі ходили. І зразу, кинувшися до них, потяли їх. Тоді здалеку побачили два монастирі, що невелику відстань між собою мали, розділилися-бо надвоє, поспішили до них, що ж там зробили, як котрого з отців убили, не знаю [казав той юнак, що утік]. Лиш одного ченця, що втікав, бачив здалеку, його ж варвари гонили, стрілами ранили, він, знемігши, упав, мечами і списами його умертвили. Після цього я вночі утік, як же перед тим сказав. Синові ж твоєму [до Ніла сказав] після моєї втечі що було, Бог знає, чи живий залишився, але без надії на життя, бо кожен мав померти, коли денниця засіяє, заколений мав бути на жертву.

Це чувши, Ніл так плакав і ридав через смерть сина свого, а найбільше, що в жертву нечестивих заколений мав бути, і взивав до Бога, говорячи: "Не дай, Господи мій, Господи Боже Отців, задля Богородиці, що Тебе народила, і задля Твоєї благости, загинути синові моєму від варварів". Бог же провидінням Своїм зберіг хлопця Теодула цілим. Варвари-бо міцно спали, аж до сходу сонця, і збудилися, коли ранкова зоря вже сховалася, ще ж і побачивши, що один з приготованих на жертву хлопців втік, не принесли звичної жертви, але повели того юнака, що залишився, у свій край. Після того ті, що жили у Фарані, послали скороходів своїх до князя варварського Амана, жаліючись на розбійників його, що в час мирної угоди напали, такий розбій учинивши. Тим часом Ніл блаженний з тими отцями, що залишилися, пішов у пустелю шукати тіла святих убієнних, щоб поховати їх. Був заколений у Ветрамві Прокл, Іпатій же у Геті, Ісаак же у монастирі, Салаїл названому, Макарій же і Марко в зовнішній пустелі вбиті були, а Веніямин за Єлимом, Євсевій же в Толі, Ілля в Азі — його ж знайшли ще дихаючого і принесли, у келії поклали, самі ж до поховання инших вернулися. Повернувшись же, знайшли, що й той помер при відрі: від багатьох-бо ран спраглий, коли води скуштував, зразу, впавши, духа віддав. Поховавши ж усіх, кого де знайти могли, пішли у Фаран, довідатися хотіли, що буде принесене від варварського князя. Коли вони входили в град, прийшли і скороходи, що повернулися, несучи від князя писання мирне, у якому ж обіцялося зразу відімстити і покарати смертю тих, що насмілилися таке вчинити. Фаранянам же велів до себе без боязні іти і полонених своїх, якщо живими виявляться, без викупу взяти. Зібралися-бо фараняни, пішли до князя варварського, з ними ж ішов і блаженний Ніл, хотівши довідатися про сина свого, чи живий є в полоні, чи помер від рук варварських. І довідався, що живий є, проданий у град Єлузійський, єпископ-бо града того викупив і його зробив клириком. Про те все сам преподобний Ніл Постник розлого розповідає у своєму слові. Туди-бо прийшовши, преподобний знайшов сина цілого і здорового і, дуже втішившися, дякував Богові. Прийнятий ж був люб'язно від єпископа, який же і переконав його пресвітерський сан прийняти, й обох чесно, Ніла преподобного із сином його Теодулом, відпустив. Вони ж на попереднє своє в Синайській горі перебування повернулися, пожили літ досить, добре догоджаючи Владиці своєму, Господу нашому Ісусу Христу, перед ним же і стати сподобилися з преподобними отців ликом на Небесах, славлячи Бога навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Сави, архиєпископа Сербського. І преподобного отця нашого Стефана, що в Царгороді в царювання Лева Ісаврянина при святішому патріярхові Термані був і обитель Хинолакову створив.

Місяця січня в 15-й день

Житіє преподобного отця нашого Павла Тивійського

Коли Антоній преподобний у єгипетській пустелі з учнями своїми жив, прийшла йому якось думка, що нема такого досконалого ченця, як же він, і нема такого, щоб перед ним у пустелі оселився і таке, від людей віддалене, вибрав життя. Це [як же сам пізніше сповістив] на гадці маючи, почув у видінні голос, що говорив: "Антонію, є раніший і досконаліший раб Божий від тебе. І якщо підеш, знайдеш його у внутрішній пустелі, поспіши-бо піти до нього швидше, ніж він відійде до Господа". Старець же, те почувши і до тями прийшовши, зразу взяв свій посох і пішов поспіхом у пустелю: знайти хотів того, про кого ж йому сповістилося. Була ж велика в полуднє спека, що й каміння розжарювалося від сонячного тепла. Знеміг старець тілом, але не знеміг духом, ані з наміреної не вернувся дороги. Ще ж і не знаючи, куди йти, кріпився і говорив: "Вірю Богові моєму, що покаже мені раба Свого, якого обіцяв показати". І незадовго побачив чоловіка, на коня подібного, його ж віршотворці іпокентав-роном називають. Його бачивши, спасенним хреста знаменням озброївся і сміливо спитав: "Послухай, в якому місці раб Божий перебуває?" Звір же вклонився на слова святого і, не мігши голосом промовити, рукою показав у той бік, в який до Божого раба йти потрібно. І втік швидким бігом від Антонія преподобного. Дивувався ж старець з вигляду звіра того і пішов у бік, куди ж звір рукою показав йому. Прийшовши ж на одне кам'янисте місце, побачив иншого звіра, який був такої ж людської подоби до половини, инша ж частина тіла його тваринна, ноги мав козлині й роги на голові. Його ж вигляду дивувався старець, проте, вірою безсумнівною озброєний, без страху питав, говорячи: "Хто ти такий?" Звір же плоди фініків на дорогу йому, наче заклад миру, принісши, сказав: "Смертний я є, один із тих, що живуть у пустелі, нас же народи, блудом затуманені, сатирами називають, між богами своїми вшановують. Посланий я є від стада свого просити тебе, щоб за нас до спільного Владики помолився, Його ж, коли у світ прийшов, пізнали, і по всій землі розійшлося слово Його. Таке від звіра почувши, втомлений подорожній змочив лице своє сльозами радости: радів-бо за Христову Славу, через згубу сатанинську, разом же і дивувався, що сатирову мову міг розуміти, і, посохом землю вдаряючи, сказав: "Горе тобі, граде Олександріє, що замість Бога потвор вшановуєш. Горе тобі, граде блудний, в якому з цілого світу біси зібралися. Яку відповідь даси, що і звірі Христову силу ісповідують, ти ж лісові страховиська як богів вшановуєш". Коли святий це говорив, звір утік у пустелю. Про того звіра щоб хтось не подумав, що то неправда, бо і при царі Констянтині такої ж подоби людської звір, названий сатир, жив, в Олександрію був приведений на великий всьому народу подив. Коли ж відійшов, тіло його, щоб не зразу зігнило, сіллю посолили і в Антіохію до царя, щоб він побачив, послали. Але до попередньої вернімося повісті. Непрохідну ту проходячи пустелю, старець нічого иншого не бачив, хіба сліди звірів. І трудився в подорожуванні день вже другий, і другу ніч на молитві провадив, і не бачив, куди повернутися. Коли ж третій світав день, побачив вовчицю, що краєм гори ішла і вила. За нею ж здалеку ідучи, підійшов близько до печери, у якій жив святий Павло, угодник Божий. І, побачивши печеру, старець зрадів, але той, хто жив у ній, відчувши Антоніїв прихід, замкнув двері. Підійшовши ж, старець постукав, і не було відповіді, і так він стояв надворі і стукав безуспішно. Бачивши, що не відчиняються йому двері, впав перед входом у печеру і до шостої години молився, щоб подалося йому увійти всередину і бачити того, якого ж з таким знайшов трудом. І говорив: "Відчини мені, рабе Христовий, відчини, знаєш, хто я, і звідки, і чому прийшов, все знаєш, Бог тобі відкрив. Знаю і я, що недостойний бачити святе лице твоє, проте якщо не побачу тебе, не піду звідсіля. Не ховай себе, бо тебе мені Бог явив. Звірів приймаючи, людину чому відкидаєш? Шукав тебе і знайшов, стукаю, щоб відчинилося мені, якщо ж не відчиниш мені, то помру на порозі твоєму, і поховаєш тут труп мій". И иншого багато зі сльозами говорив і, як немилостивому, докоряв. Відповідав угодник Божий зсередини печери, говорячи: "Хто просить з погрозами? Чи хто зі сльозами докоряє? Дивуєшся, що не відчиняю тобі, бо умирати сюди, нахваляєшся, прийшов ти". Так сказавши, святий відчинив вхід і, обнявши один одного, поцілувалися зі сльозами й на ім'я один одного назвали. Бог-бо кожному з них ім'я иншого відкрив. Коли ж сіли, сказав отець Антоній: "Вітаю тебе, Павле, посуде вибраний і вогненний стовпе, мешканче пустелі". Святий же Павло говорив йому: "Добре ти прийшов, сонце, що освітлює всю вселенну, наставниче тих, що спасаються, уста Божі, ти, що пустелю населив, диявола ж з неї вигнав. Нащо ж такий труд підняв ти до мене, чоловіка грішного, що нічим не є?" Ось бачиш старця, що старий днями і негарно сивиною покрився, бачиш чоловіка, що зараз порохом і попелом буде. Але тому що любов'ю все можна зробити, скажи мені, прошу, яким нині є рід людський, як світ царює, чи є ще такі, що помиляються в ідолопоклонінні, і чи є гоніння на вірних?" Антоній же сказав: "Молитвами твоїми стоїть світ і гоніння припинилися. І Церква оспівує істинного Бога. Але тому що гоніння згадав ти, прошу тебе, не ховай від мене того, що тримаєш у собі, задля Господа, але все розкажи мені, з якої причини від світу відійшов ти у крайню цю пустелю". Святий же Павло почав йому про себе розповідати таке: "Я народився у Тиваїді, мав же сестру, яку батьки, ще поки живі були, віддали мужеві. Мене ж багатьох книг еллінських і римських навчили, і в православній вірі виховали, і самі були православними. Коли ж закінчували земне життя, розділили нам маєток свій, що був великий дуже. І після переставлення їхнього чоловік сестри моєї, лихвар цей, захотів частки моєї і надумав мене, як християнина, передати нечестивому князеві на муки, щоб так мене з життя цього звести і спадок мій забрати. Були ж тоді Децій і Валеріян царі, що мучили всіх, хто сповідував Христа. І був страх великий по всій Тиваїді, бо люті муки вигадували. У той час взятий був нечестивими один християнський юнак. Його ж, довго мучивши, від віри християнської відвернути не змогли, тоді повели у вертоград многоцвітний і пахучий і на одрі красному навзнак простягнули, руки й ноги м'якими мотузками до одра прив'язали. Коли всі пішли, пустили до нього якусь молоду дівчину, щоб змогла його зманити на сходження нечестиве. Безсоромна ж дівчина, обіймаючи і цілуючи його, а ще, соромно сказати, і сокровенного тіла його торкаючись, на гріх нечистий спонукала. Що ж зробив доблесний страждалець, такі муки перетерпівши? Бачивши себе, пристрастю зманюваного, і вже тілесне в собі зрушення відчуваючи, стиснув міцно зубами язик свій, відкусив його і плюнув у лице блудниці — і зразу болем великим пристрасть вгамував, кров'ю ж лице й одяг нечистої дівчини обплював, і так благодаттю Христовою здолав пристрасть. Але й другого юнака, що у християнській вірі непохитно перебував, по багатьох муках нагого, медом помастивши по цілому тілі, на спеку сонячну поставили, прив'язавши руки до рами, щоб, бджолами, й осами, і джмелями покусаного, змусити його до ідольської жертви. Страстотерпець мужній по цілому тілі зранений був, і стік кров'ю, що ані вигляду людського не мав, проте від Христа не відмовився. Це бачивши, ще ж і на мужа сестри моєї дуже гніваючись, його ж ні сльози сестри, ані спорідненість вгамувати не могли, я залишив йому все, утік у пустелю цю і, помалу йдучи, наставлений Богом, тут знайшов цю печеру, і воду всередині, і, розуміючи, що Бог дав мені це місце на перебування, оселився тут і перебуваю, маючи з фініків їжу і з листя одяг. Коли святий це розповідав, прилетів ворон, несучи хліб цілий, його ж перед ними тихо поклавши, відлетів у повітря. Дивувався через те блаженний Антоній, а святий Павло говорив: "Це Господь нам, рабам Своїм, обід послав, цей Милостивець і Чоловіколюбець. Шістдесят років ось уже, відколи приймаю півхліба, сьогодні ж через твій прихід подвоїв подання воїнам Своїм Христос Господь". Прийнявши ж хліб той, великі ті угодники казали один одному, щоб поблагословити і переломити, один одному більшу честь виказуючи: святий Павло преподобного Антонія, як гостя, шануючи, преподобний Антоній святого Павла, як господаря дому і літами старшого, поважаючи. І була між ними суперечка полюбовна довго. Тоді блаженний Павло, взявши хліб з одного боку, другий бік отцеві Антонію вклав у руки — і зразу сам хліб переломився посередині, і кожен свою частку мав. Сидячи-бо над джерелом, їли раби Христові і наситилися, і пили з джерела того, що мало воду чисту й солодку вельми, і віддали Богові вдячність, сіли знову й бесідували цілу ніч аж до ранку. Коли настав день, сказав святий Павло до авви Антонія: "Знав я, брате, віддавна про тебе, що в пустелі цій перебуваєш, і хотів співробітником тебе собі мати, і разом працювати для нашого Владики, але тому що успення мого надійшов час, його ж завжди жадано чекав, бажаючи звільнитися і з Христом жити, послав мені тебе Господь, щоб поховав ти смиренне моє тіло і віддав глину глині". Це чувши, Антоній, ридаючи, зі сльозами говорив: "Не залишай мене, отче, самого, але прийми мене собі супутником". Той же сказав йому: "Не годиться тобі шукати для себе того, що є для ближнього. Хоч і корисно є для тебе, відклавши тягар тіла, іти за Агнцем на Небеса, але й иншим братам корисно, щоб ти їх наставляв і утверджував. Прошу ж тебе, поспіши в монастир свій і принеси мені мантію, яку Атанасій-єпископ дарував тобі, щоб нею обгорнути тіло моє". Це ж блаженний Павло просив, не мантії тої потребуючи, не дбав-бо про те, чи нагим, чи покритим поховається його тіло, що в землі зігниє і яке стільки часу в листя фінікове одягалося. Але щоб без сум'яття душа його з тіла вийшла, через те отця Антонія в монастир від себе відіслав. Здивувався-бо Антоній, чуючи, що про Атанасія і про його мантію говорить, але тому що Христа у Павлі бачив і Бога, у ньому перебуваючого, шанував, нічого більше відповідати не смів, мовчав і плакав, поцілував очі його і руки досить і наказане поспішив здійснити: пішов-бо в монастир, хоч і не хотів, хоч і перетруджений був тілом, проте духом перемагав роки старости своєї. Коли підходив же він до своєї келії, зустріли його двоє учнів, говорячи: "Де ти стільки часу затримувався, отче?" Він же відповідав: "Горе мені, діти мої, горе мені, грішному, що псевдоченцем я є і ім'я лише чернече ношу, бачив Іллю, бачив Івана в пустелі і справді Павла у Раю бачив". Коли ж хотіли учні почути щось від нього більше і просили його, щоб точно їм про те розповів, він уста рукою затулив, говорячи: "На все свій час, час говорити, час мовчати". І, взявши мантію, анітрохи не посидівши ані ж їжі на дорогу не прийнявши, знову пішов, вирушив поспіхом у пустелю, хотівши застати святого живим, боявся-бо, що, коли затримається, святий Павло без нього належне віддасть Господеві.

На другий день, при годині третій, ішов авва Антоній і бачив у повітрі ангельські чини, і пророків, і апостолів собори, посеред них же душу святого Павла, чистішу від сонця, що на небо сходила. І зразу на землю впав, і, піском голову посипаючи, ридав, і взивав: "Чому мене, Павле, покинув? Чому відходиш без останнього цілування? Так пізно пізналися, і так скоро відходиш від мене". Розповідав же пізніше Антоній блаженний, що з такою швидкістю решту шляху перейшов, наче крилатий по повітрі летів, що й ступання по землі не відчував від швидкого руху, — і зразу опинився в печері. У ній же, побачивши святого, що коліна схилив, і руки догори підніс, і голову просто тримав, думав, що живий є і молиться. І, ставши, молився з ним разом. Минув же час, і тому, що не чув молитовного голосу ані звичних зітхань, приступив до нього і знайшов його вже мертвим. І розумів, що тіло святого мужа Богові, для Нього ж усе є живим, і по смерті належне віддає поклоніння. З великим-бо плачем і риданням цілував святе його тіло, обвив мантією принесеною і почав співати псалми, за звичаєм християнським, належні похованню. Не знаючи ж, як би поховати святого, бо не приніс мотики, щоб викопати гріб, говорив собі: "Якщо в монастир повернуся по знаряддя — путь триденна, якщо тут залишуся, то нічого ж без мотики не можу зробити. Залишуся тут і помру, як же годиться, і поблизу Твого, о Христе, воїна впавши, останній віддам подих". Коли він таке собі думав, два леви із внутрішньої пустелі прийшли, рикаючи, наче плачучи через втрату святого. Антоній же спершу трохи настрашився, потім побачив, що звірі, покірні, як ягнята, при тілі святого лягли, жалісне ридання риканням являючи. Дивувався добрим норовам тих звірів, вони ж почали кігтями своїми копати землю і вирили гріб достатній, знову до тіла святого припали із сильним ревом, наче останнє йому даючи цілування. Тоді, прийшовши до преподобного Антонія, лизали руки і ноги його, наче благословення і молитви від нього просячи. Преподобний же, славлячи Христа, що і звірів багато знають Бога, говорив: "Господи, без волі Якого навіть листок з дерева і ні один з птахів не впаде на землю, дай звірам цим благословення Своє, як же знаєш". І знак дав рукою, відійти їм у пустелю велівши. Коли ж відійшли звірі, авва Антоній поховав чесне тіло святого і преподобного отця Павла, першого пустинножителя, що мав усіх років життя свого сто і тринадцять. Після поховання ж святого отець Антоній наступну ніч провів над гробом його, плачучи і молячись. Зранку ж, вернувшись до монастиря свого, взяв одяг святого Павла, з листя фінікового сплетений, і, прийшовши в келію свою, розповів усе детально учням своїм на користь. Одяг же той листяний так беріг і шанував, що двічі лише на рік одягав його: на празник святої Пасхи і на П'ятдесятницю. Обох тих преподобних отців, Павла і Антонія, святими молитвами хай сподобить нас долі угодників Своїх Христос, Господь наш. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Івана Кущника

У царювання благочестивого царя Лева Великого в Царгороді, що Новим Римом названий, був один воїнського чину чоловік сановитий, багатий і чесний, на ім'я Євтропій, що мав дружину Теодору. У нього були три сини, з них же двох на службу царську віддав і почесні їм сани виклопотав, третього ж, наймолодшого, на ім'я Іван, віддав на навчання книг і всієї риторичної і філософської премудрости. Мав же хлопець Іван дванадцять років, виявився дуже кмітливим, понад всіх однолітків своїх, що й самі вчителі дивувалися бистроті пам'яті його і дорослому в юному віці розуму. Не лише в зовнішній, але й у духовній філософії виявився винятковим, бо діяв у ньому Святий Дух. Покірним, незлобливим і смиренним був. І коли йому лишався після навчання час, то не в дитячих забавах, як же є звичай молодим, але в читанні богонатхненних книг вправлявся, до церков же Божих ревно поспішав на молитву. Уже-бо серце його божественної любови полум'ям зігріватися починало, і в повчанні його розгорявся вогонь. Якось, коли він на службу Божу збирався, трапилося одному ченцеві увійти в дім, в якому ж блаженний Іван навчався. Його ж побачивши, хлопець спитав, кажучи: "Звідки ти, отче? І куди йдеш?" Чернець же відповідав: "З обителі незасинаючих я, іду ж до Єрусалиму поклонитися Святим Місцям". [Обитель же та незасинаючих була у Витинії, краї східному, що в малій Азії збудував блаженний Маркелв.] Розгорівся ж духом Іван, почав розпитувати його про чернече життя, про молитву, і про піст, і про незасинаючі співи, і про инші подвиги та труди. Чернець же, бачивши хлопця чесного та розумного, розповів йому детально всі звичаї і устави монастиря свого. Іван же, розповіді ченця того уважно послухавши, сказав йому: "Чи повернешся ти, отче, знову до монастиря свого, чи в Єрусалимі перебуватимеш?" Чернець же відповідав: "Заповідь маю від ігумена мого повернутися, тому, якщо Господь захоче, поклонившися Святим Місцям, негайно повернуся". Тоді Іван, взявши за правицю ченця, сказав йому: "Слово маю до тебе духовне, отче". І відвів його на осібне місце, тоді сказав: "Послухай мене, отче, прошу тебе. І милосердний до мене будь, бо маю бажання велике втекти від неспокійного світу і працювати для Христа. Але батьки мої инакше про мене думають, люблять-бо мене більше, ніж старших братів моїх, і про якийсь для мене сан великий стараються, і одруженням мене поєднати хочуть. Я ж багато разів у церкві святій Слово Боже слухав і сам книги читав, розумію, що все, що у світі, є суєтне, одне лиш корисне: щоб, відвернувшися від світу, Христові в чернечому вашому образі служити. Заклинаю-бо тебе Богом, що хоче спасіння нашого: коли повертатимешся, візьми мене звідси і заведи до монастиря свого". Це почувши і поклик у ньому Божий зрозумівши, чернець із присягою пообіцяв, повертаючися, взяти його. І так розійшлися.

Після відходу ж ченця того до Єрусалиму, блаженний Іван євангельського життя наслідувачем бути хотів, просив батьків своїх, щоб спорядили йому Євангеліє, з нього ж Христових слів навчившися, зміг би Христові угодні діла чинити. Батьки ж таку сина свого до Божественного Писання ревність бачивши, раділи вельми і зразу найняли доброписця, щоб написав Євангеліє гарно. Тоді окували його золотом і камінням коштовним прикрасили, щоб не лише всередині написаних слів Христових насолода, але і зовнішня книги краса сина їхнього до уважного притягала читання. І так Євангеліє спорядивши, йому дали. Він же, прийнявши його з любов'ю, читав без лінощів і насолоджувався серцем словами Христовими, день за днем більшою до Бога любов'ю розпалюючись і ревно чекаючи з Єрусалиму ченця того, якому відкрив таємницю серця свого. Днів же багато минуло, прийшов з дороги очікуваний чорноризець. Його ж бачивши, Іван радий був вельми. І сказав йому чернець: "Ось, дитино, як я тобі обіцяв, повернувся до тебе, щоб взяти тебе, якщо хочеш, у монастир". Блаженний же Іван сказав: "Дякую Богові, який дав тобі повернутися здоровим і мені бачити знову твою святість. Ось-бо я в дорогу готовий, але що робитимемо, коли не захочуть батьки мої відпустити мене: знаю-бо матір свою вельми люблячу, і коли довідається, що хочу піти від них, сповнить землю сльозами і примусом мене утримає, і так обрубає бажання моє. Прошу-бо тебе, отче, ходімо таємно звідси, щоб ніхто зі знайомих моїх не довідався про відхід мій і не зрозумів про дорогу мою". Чернець же сказав: "Як же хочеш, дитино, так і зробімо, щоб виконав Бог бажання серця твого". І так пішли на берег моря до пристані кораблів і, знайшовши корабель, просили господаря, щоб відвіз їх до обителі незасинаючих. Господар же багато золота в них за те вимагав, говорив-бо: "Я чекаю, поки хтось наповнить корабель мій великим вантажем, щоб з того звичну плату прийняти". Спитав його Іван: "Скільки плати візьмеш за навантаження корабля свого?" Відповів господар: "Сто золотих прийму". І говорив йому Іван: "Почекай, брате, до трьох днів, і я найму корабель твій". І, порадившись з ним, відійшли. Сказав же Іван до ченця осібно: "Хоч найняти корабель є дорого, мені ж від батьків відійти так, щоб вони не довідалися, є ще дорожчим. Іду-бо до батьків і впрошу їх, щоб дали золота мені, ніби на якусь невідкладну потребу".

Чернець же відповів: "Іди, чадо, і Господь нехай скерує твою думку благу на Свою волю. Пішов же Іван до дому свого, сказав матері: "Пані мати моя, одного нині у вас хочу просити дару, але не смію". Мати ж мовила: "Проси, чадо моє, що хочеш". Іван же каже: "Всі однолітки мої, що зі мною вчаться, не раз, і не два, але багато разів кликали мене до себе на обід. Я ж ні разу не кликав їх до себе і не віддавав чести за честь, через що дуже соромлюся їх і не можу навіть в училище ходити через сором. Прошу-бо вас, дайте мені стільки грошей, скільки було б достатньо на почастунок моїм друзям". Мати ж мовила: "Почекай, дитино, до ранку, і скажу батькові твоєму, щоб дав тобі те, чого потребуєш". І сповістила всі слова Іванові, мужеві своєму. Він же, вельми люблячи сина, дав йому сто золотих — це ж було Божим провидінням, щоб добрий намір святого хлопця у здійснення прийшов. Давши-бо золото синові, батьки приставили до нього вірного раба, наказуючи йому уважно пильнувати, щоб хлопець не витратив того на непотрібне. Прийнявши сто золотих і наглядача, Іван радий був і пішов з ним до берега, говорячи: "Пошукаймо доброї риби, щоб купити її". Коли ж наближалися до корабля, відіслав приставника в училище, говорячи: "Іди подивися, чи збираються хлопці, і знову сюди до мене повернися". Коли ж відійшов наглядач, увійшов Іван у корабель із ченцем, і, давши господареві плату, рушили від берега і взялися плисти. Взяв же Іван і Євангеліє зі собою, яке батьки для нього зробили, і, читаючи його, утішався. Наглядач же повернувся з училища, шукав по березі Івана і не знайшов — подумав, що хлопець пішов додому. Прийшов до панів своїх і питав за Іваном, і зразу почали шукати його всюди, шукали ж багато днів не лише в Царгороді, але і в навколишніх місцях, і не знайшли ніде ж, і був плач і ридання велике в домі Євтропієвому за любим сином Іваном. Коли ж плив Іван по морю, Бог посприяв путі його, вивів вітри зі сховків Своїх і звелів їм дути на допомогу кораблеві, і скоро він пристав до святої обителі незасинаючих. У неї ж коли увійшли, розповів чернець той ігуменові Маркелу і братам все про хлопця Івана, з якою вірою і ревністю той шукає, щоб у чернечий одягнутися образ і працювати для Господа. Ігумен же, бачивши хлопця, що вельми юний був, сказав йому: "Дитино, не можеш чернечих понести трудів і постів, бо юний ти є. Ще ж і звичай у нас такий: не зразу постригати того, хто приходить, але спершу багато часу випробовувати його, чи лінивий і розбещений не виявиться. Якщо-бо хочеш з нами инокувати, годиться тобі спершу так, без чернечого образу, часу досить пожити і до життя нашого придивитися, і випробувати себе, чи можеш ти таке ярмо понести, чи ні". Блаженний же Іван впав до ніг ігуменові зі сльозами великими, кажучи: "Прошу тебе, отче, щоб нині постриг мене. Не на молодість мою дивися, але на ревне бажання, бо всім серцем жадаю в ангельський ваш одягнутися образ. Не відкидай-бо прохання мого, але задля Єдиносущної і Животворящої Тройці прийми мене і зарахуй до лику инокуючих". Ігумен же, дивлячись на таке його бажання і сльози і побачивши Благодать Святого Духа, що жила в ньому, зразу прийняв його, і постриг, і монастирські йому послушництва проходити та від досвідчених старців наставлятися звелів. Він же, отримавши те, що хотів, усе наказане йому з ретельністю і смиренням чинив, у чернечих себе вправляючи подвигах, день за днем від сили в силу переходив. І незабаром стільки в чеснотах досягнув, що й инших, котрі раніше инокували, перевершив, і для всіх був зразком безперестанної до Бога молитви, безвідмовного послуху, терпеливого й безмірного посту — часто-бо лише Пречистих і Животворящих Христових Таїнств причащанням живий був через багато днів, нічого більше не куштуючи, що й сам ігумен дивувався і говорив до нього: "Дитино, нащо, молодий, труди такі на себе взяв? Вважай, щоб від безмірного посту не ослаб тілом і не пошкодив свого здоров'я, непридатний станеш для майбутніх подвигів і для служби славослов'я Христового". Він же, зі звичним смиренням кланяючись, відповідав: "Пробач мені, отче святий, поганому рабові, і молися за мене, лінивого і знеохоченого, щоб подав мені Господь почати подвиг і щоб укріпив мою неміч".

Так блаженний Іван подвизався в обителі тій шість років, тоді повстав на нього ненависник добра і ворог — диявол, хотівши його в подвигах розслабити, і натягнути сіть ногам його, і повернути від такого доброго руху путтю заповідей Господніх. Вклав-бо йому думку про батьків, що жалісно зранювалося серце його, згадуючи, яку велику батько і мати любов до нього мають, і говорив йому помисел: "Що нині роблять батьки твої без тебе, яку велику мають скорботу, і тугу, і плач за тобою, бо, не повідомивши їх, пішов. Батько плаче, мати ридає, брати нарікають, родичі і близькі жаліють за тобою, і весь дім батька твого у печалі є через тебе. Ще ж і нагадував йому лукавий багатство і славу батьків, і почесті братів його, і всіляку мирську суєту на гадку йому приводив, день же і ніч безперестанно такими помислами бентежив його, що вже занеміг він тілом і ледь живий був. І від великої повстримности, і чернечих подвигів, і від бентеги помислів висохла, як глина, сила його, і тіло його було як бадилина, яку вітер хитає. Бачивши ж його знемагаючого, ігумен сказав йому: "Чи не казав я тобі, дитино, що Бог не потребує від рабів Своїх безмірного труду, але хоче, щоб кожен за силою своєю працював для Нього на славу імени Його святого. Ти ж, дитино, не послухав мене і ось вже знеміг, постячи без міри і піднімаючи тягар понад силу свою". Відповідав йому Іван: "Не піст мене висушив, отче, ані подвиг не розслабив мене, але помисли, що їх насилає мені лукавий. Вони ж довгий час вдень і вночі бентежать мене". І розповів ігуменові думки свої про батьків і про дім. Ігумен же сказав йому: "Чи не казав тобі спершу, дитино, що великі є подвиги чернецтва, і труди великі, і ворожі на нас повстання та спокуси невимовні?" Це сказавши, ігумен просльозився і плакав досить над Іваном. Бог же, що все на користь влаштовує, таємним якимось сповіщенням дав у серце ігуменові, щоб не боронив піти до батьків Іванові: мав-бо в ньому виповнити бажання свої. І благословив ігумен Івана, щоб ішов, куди хоче, наказав же йому пильнуватися уважно від ворожих сітей, щоб дорога його була безгрішна. Іван же говорив: "Якщо й до батьків своїх піду, проте і там, допомогою Божою і вашими молитвами, голову ворога мого зітру і неміч його покажу" . І пішов у келію свою готуватися до дороги. Не инакшим же було його приготування, а лише молитви, сльози, сердечні зітхання, коліносхиляння, щоб не передав його Господь у втіху ворогові, але Сам щоб скерував дорогу його за своєю доброю і досконалою волею, як же знає і як хоче. Зранку ж, прийшовши до ігумена, просив його, до ніг припадаючи, щоб не розгнівався на нього через його з монастиря відхід, але щоб дав йому на дорогу отче благословлення, подав йому святі свої молитви. Тоді ігумен, всю братію до себе зібравши, сповістив їм, що Іван відійти хоче від них, і молитися за нього їм звелів. Іван же говорив до братів: "Знаю, що диявол зі святого цього місця вивести мене хоче, щоб побачив я батьків своїх. Проте покладаюся на Бога, на святі ваші молитви, що і батьків побачу, і на диявола ногами своїми наступлю, і розтопчу його спокусу". Йшли ж усі до церкви, помолилися за Івана зі сльозами. Ігумен же, благословляючи його, сказав: "Іди, дитино, в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, і май зі собою Господа нашого Ісуса Христа співмандрівником своїм, щоб і скеровував дорогу твою за Своєю волею". Також і всі отці, піднісши руки свої, благословили його, їх же поцілувавши, сказав: "Спасенні будьте, отці і брати, спасенна будь, благословенна спільното, спасенні будьте, добрі подвижники, що люб'язно мене прийняли у своє співжиття, без нього ж нині залишуся, недостойний з такими богоугодними людьми жити". І, це мовивши, вийшов з монастиря і пішов у путь свою.

Відійшовши ж трохи, десь на стадію одну, зупинився, повернувся назад і побачивши монастир, заплакав гірко, впавши ж на коліна, молився до Бога, ридаючи й омиваючи землю сльозами. І після молитви достатньої, вставши, знову пішов, поручаючи себе Богові і покладаючись на Його промисел і захист. У дорозі ж трапився йому один чоловік убогий, вбраний у рубища, до нього ж Іван святий сказв: "Бачу тебе, брате, що маєш одяг старий дуже і подертий, прошу-бо тебе, дай мені його, ти ж мій, кращий, візьми собі". Жебрак же радий був з того, зразу скинув рубища свої, віддав Іванові, той же, навзаєм, свій кращий одяг дав йому. Коли ж наблизився блаженний Іван до Царгороду, побачив здалеку дім батьків своїх. І кинувся лицем до землі, молячись і говорячи: "Господи, Ісусе Христе, не покидай мене". Був же вечір, і почекав на тому місці блаженний Іван, поки ніч настане. Опівночі ж, прийшовши перед ворота батьків своїх, знову кинувся на землю, говорячи: "Господи, Ісусе Христе, ось дім батька мого, його ж бачити я хотів, але щоб не відпав я через нього від благодаті Твоєї, молюся Тобі, Владико, пошли мені зверху допомогу і силу перемогти диявола і не допусти, щоб я ним подоланий і спокушений був, але дай мені на цьому місці добре життя моє закінчити". Коли так молився, пробув до світанку. Коли настав день, відчинилися двері, і вийшов з дому урядник, що старійшиною був над иншими рабами, і, бачивши жебрака, в рубища одягненого, сказав йому: "Хто ти такий і звідки? І чому насмілився прийти сюди? Іди звідси швидко, ось-бо господарі мої будуть виходити". Блаженний же Іван сказав до нього зі смиренням: "Ось, як же бачиш ти, чоловік убогий я, не маю де голови прихилити, прошу-бо тебе, пане мій, милосердний до мене будь і не відганяй мене звідси, але залиш мене в куті цьому перебувати, я-бо нікому ж ніякого не чиню зла, ти ж від самого Бога отримаєш милість, якщо помилуєш мене і не боронитимеш мені тут перебувати". Той же, змилосердившись над ним, залишив його там. Незабаром же вийшли батьки його з дому, ішли до палат царевих. Їх же бачивши, блаженний весь сповнився сліз і сказав до себе: "Ось волею Божою батьків своїх я бачу, але не утішишся, дияволе. Благодаттю-бо Господа мого ні за що не маю розжарені на мене твої стріли". І, знову зітхнувши, до Бога сказав: "Господи, Ісусе Христе, не покидай мене до кінця". І перебував там, у якомусь, що був при воротях, куті лежав, як Лазар чи як Йов на гноїщі. Батько ж його, бачивши жебрака бідного, що при воротах лежав, почав з трапези своєї посилати йому їжу, говорячи: "Велике є терпіння жебрака цього, що холод і негоду, мороз і дощ терпить без покрову, справді таких є Царство Небесне. Сильний же Бог і нас через нього спасти і тому послав його до нас, щоб, чинячи йому милість, і самі від Бога сподобилися помилуваними бути. Хто ж знає, чи не в такій убогості перебуває улюблений син наш Іван? Про нього ж не відаємо, де є, творімо-бо цьому жебракові те, що хотіли б, аби хтось творив для сина нашого". В один же із днів вийшла мати його за двір і, побачивши Івана вбогого, що в поганих рубищах валявся, погидувала ним вельми і сказала до слуг: "Відтягніть звідси огидного цього чоловіка, не можу-бо тут ходити, поки бачу, як він тут лежить". І зразу, взявши, слуги відтягнули його на инше місце. Блаженний же здалеку дивився на воротадому батька свого. Якось-бо, бачивши, що вийшов із воріт урядник дому, прикликав його до себе і сказав: "Прошу тебе, пане мій, як же спочатку вчинив зі мною милість, так і нині змилосердися наді мною і зроби для мене малий курінь, щоб мене не бачила господиня ваша і щоб я мав невеликий від морозу захист".

Той же, послухавши прохання його, збудував скоро невелику хатчину. У ній же перебуваючи, святий молився безперестанно до Бога. Щодня ж батько посилав йому їжу, яку він, вдячно приймаючи, роздавав тим, що приходили до нього, иншим жебракам, сам-бо в голоді і спразі завжди перебував і висушив плоть свою великою повстримністю і постом настільки, що можна було кістки його порахувати. У такому терпінні преподобний Іван перебував три роки, не сповіщаючи батькам своїм, що сином їхнім є. Після трьох же років преблагий і чоловіколюбний Господь наш Ісус Христос, зглянувшись на смирення і терпіння раба Свого, явився йому у видінні, кажучи: "Радій, Іване, що, уподобився улюбленому учневі Моєму Іванові-дівственнику, що покинув все і в дівстві чесному пішов за Мною. Ось уже довершився біг твій і прийшов кінець багатьом болям твоїм, по трьох же днях до Мене прийдеш і в покоях праведних оселишся". Збудившись же із видіння, Іван почав з плачем молитися до Господа, говорячи: "Дякую Тобі, Господи, Боже мій, що недостойного мене хочеш сподобити спокою праведних, але прошу Тебе, Владико, і батьків моїх згадай, і помилуй їх по великій милості Твоїй, і гріхи їхні очисти, бо Ти один благий і багатомилостивий". Так помолившись, прикликав вищезгаданого слугу батьків своїх, дому урядника, і сказав йому: "Від початку аж до цієї години милостивий до мене ти був, прошу тебе, пане мій, будь милостивий до мене до кінця. Одного ж прошу в тебе, піди скажи пані вашій таке: "Жебрак той, його ж від воріт відігнати веліла ти, просить тебе через мене, говорячи: "Не зневаж мене убогого, згадуючи Владику Христа, але благоволи прийти до мене, маю-бо щось важливе сказати тобі". Пішов-бо слуга, сповістив пані своїй слова жебракові, вона ж сказала: "Хіба жебрак має про що говорити зі мною? Я ж навіть подивитися на нього не можу — він же розмовляти зі мною хоче?" І розповіла мужеві про це. Муж же сказав: "Іди, жінко моя, не зневажай жебрака, жебраків-бо вибрав Бог". Вона ж не послухала його і йти не хотіла. Преподобний же Іван знову послав, говорячи: "Через три дні я помру. Ти ж, якщо бачити мене і розмовляти зі мною не схочеш, жаліти будеш вельми". Вона ж ніяк послухати жебрака не хотіла, проте боролася з думкою довго, говорячи собі: "Що хоче жебрак той сказати мені?" Потім ледве зволила піти до нього, чуючи про смерть, що зближається, і хочучи щось нове довідатися від нього. Вийшла-бо з дому і звеліла рабам своїм принести його перед себе. Не міг-бо преподобний Іван іти ногами своїми, бо хворий був вельми, через те принесений був перед матір свою і покрив лице своє, щоб вона його не впізнала. Почав же говорити до неї так: "Закінчилося вже служіння ваше, о пані, яке мені творили, і винагорода за милостиню приготувалася вам, як же казав Господь у Євангелії: "Що зробите одному з менших цих, Мені зробите". Я ж бо убогий і нічого не маю, благословення тобі одне залишити хочу, але спершу, прошу тебе, присягни мені, що зробиш те, що кажу тобі, і так благословення приймеш". Вона ж із присягою обіцяла йому зробити те, що скаже. Тоді преподобний Іван сказав: "Прошу тебе, пані, щоб після смерти моєї звеліла поховати мене на тому місці, де ж курінь мій. Не вели ж покривати мене иншим якимось одягом, але лише тими рубищами, в яких же нині є, не є бо достойний почеснішого місця і кращого одягу". Це мовивши, вийняв із середини рубища Євангеліє і дав їй, кажучи: "Ця хай буде тобі в житті цьому утіха і до майбутнього віку добра путь, тобі і твоєму мужеві, моєму ж панові".

Вона ж, прийнявши Євангеліє, обертала його, розглядаючи і говорячи: "Подібне воно на те Євангеліє, яке пан мій спорядив синові нашому". І побігла показати його мужеві своєму. Він же, пізнавши, сказав: "Справді, це те, а не инше, що дали любому синові нашому. Спитаймо його, звідки він має його, чи не знає про дитину нашу, Івана?" І, пішовши до нього обоє, питали, говорячи: "Заклинаємо тебе святою і живоначальноюТройцею, скажи нам, звідки Євангеліє це ти взяв? І де є син наш Іван?" Він же сердечного болю таїти і сліз стримати не міг більше, сказав: "Я син ваш Іван, і те є Євангеліє, яке ви мені дали. Я винен був у печалі вашій, але Євангеліє, яке ви мені дали, навчило мене Христа любити і носити в терпінні благе ярмо Його". Вони ж, це чувши, впали в голови йому й обняли його, плакали дуже довгий час. Охопила-бо їх радість, разом і біль серця, раділи, що знайшовся любий їхній син, боліли серцем, що в такій убогості й нужді опинився, і як до того часу не пізнали його, що перед воротами лежав. Збіглися ж до них усі сусіди, і друзі, і знайомі, і по цілому граді зразу розійшлася вість про віднайдення Іванове, і всі дивувалися, славлячи Бога. Коли це було, преподобний Іван передав душу свою в руки Господеві. Так-бо благоволив Бог, щоб життя Іванове на кінець світською не було забруднене честю і батьків любов'ю, але, щоб, відмовившися від світу ані не пізнавши дружби мирської, відійшов до премирних поселень. Через те взяв його до себе Господь. Мати ж, забувши присягу, скинула з нього старі рубища й одягла його в золототканий дорогоцінний одяг — і в ту годину раптово ослабла і хвора була дуже. Євтропій же, батько Івана, сказав: "Годиться нам вчинити волю сина нашого, не хоче-бо в такому дорогому одязі похований бути". І, скинувши з нього світський одяг, знову в ті ж жебрацькі рубища одягнули його — і зразу Теодора, мати Іванова, зцілилася і стала здорова, як же і перед тим. Чесні ж і святі преподобного Івана мощі, за проханням його, батьки поховали в шатрі тому, в якому жив. Після цього побудували над гробом його церкву, і притулок для подорожніх влаштували великий, і всі маєтки свої на пригощання подорожніх і прогодування убогих дали. Тоді й самі в мирі кінець прийняли, і поховані були в тій же створеній ними церкві, при гробі сина їхнього.

Таке було життя святого і преподобного цього Івана Кущника, такі подвиги і терпіння його, що заради Христа поніс, така його боротьба з дияволом. Його ж перемігши, прийме нині вінець чести на Небесах, у Церкві торжествуючих, благодаттю Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Пансофія, що в царювання Деція від Августалія Олександрійського за Христа постраждав.

Місяця січня в 16-й день

Поклоніння чесним веригам святого апостола Петра

Коли святого апостола Петра Ірод-цар посадив у в'язницю і зв'язав двома ланцюгами залізними, ангел же Господній уночі, коли той спав між двома воїнами, торкнувшись боку, розбудив його і вивів, і спали з нього залізні вериги, як же про те в апостольських Діяннях пишеться. І розійшлася вістка про те преславне Петрове з пут і темниці звільнення по цілому Єрусалимському граді. Тоді хтось із вірних, таємно взявши вериги ті, в себе зберігав, наче самого того маючи перед очима верховного апостола Петра, який після виходу із темниці, не затримуючись, пішов в инші краї, проповідуючи Боже Слово, і вже не з'являвся в Єрусалимі. Прийняли ж вериги ті зцілювальну силу від тіла апостольського, до нього ж приєднані були зв'язанням міцним. І так, як Павлові хустки і пояси, тому що наповнилися його потом, так і Петрові вериги, тому що вгризалися в його тіло, зцілювали недуги і духів лукавих виганяли. Вшановували-бо ті чесні вериги вірні благоговійно, і поклонялися їм, і бережливо охороняли, з роду в рід, як спадок, передавали. Батьки-бо залишали їх дітям своїм, діти, що замість батьків були, своїм нащадкам їх звіряли, один по одному приймаючи й один одному переказуючи, якого в'язня вериги ті торкалися і від чийого тіла освятилися. Таким-бо у спадок перейняттям дійшли до рук святішого Ювеналія, патріярха Єрусалимського. І коли благочестива цариця Євдокія, дружина царя Теодосія молодшого, у Єрусалимі бувши, багато церков збудувала, місця святі царською пишнотою прикрасила і знову до Царгороду поверталася, тоді патріярх Ювеналій, бачивши її велике благочестя і боголюбність, подарував їй багато із духовних скарбів. Між иншими святинями дав і ці чесні і чудотворні святого апостола Петра вериги. Їх же взявши, цариця принесла їх до Царгороду, одну-бо святу веригу дала в храм святого апостола Петра, який був всередині великої церкви, де ж і собор його будували. Другу ж відіслала до Риму доньці своїй Євдоксії, яка була віддана за царя римського Валентиніяна третього. Вона наслідувала у благочесті матір свою, з любов'ю прийняла безцінний той дар, побудувала церкву в ім'я святого апостола Петра на горі Єксквілінській і поклала в ній одну веригу. Знайшлася в Римі й иншаверига Петра святого, якою ж зв'язав був його Нерон-кат, і вона разом із принесеною з Константинополя веригою була покладена. Встановився ж празник поклоніння чесним тим веригам у цей шістнадцятий день січня на честь і пам'ять святого апостола Петра, на славу ж Христа, Бога нашого.

У той самий день страждання святих мучеників Спевсипа, Єлевсипа і Мелевсипа, бабусі їхньої Леоніли та тих, що з ними

Святий Полікарп, смирнський єпископ, учень святого апостола і євангелиста Івана Богослова, сповнений Духа Святого, хотівши примножити Христове словесне стадо, послав учнів своїх у різні краї із відвагою проповідувати Боже Слово. Чувши, що в Галії більше на християн гоніння, бо царський наказ всюди поширився, виданий на убивання вірних, послав туди двох священиків Божих — Андохія і Вениґна, і третього — Тирса, диякона, — мужів справді доброчинних, боголюбивих, у подвигах працьовитих, на дорожній труд задля любови Христової готових і таких, що від морських бідувань не відмовлялися, подорожування всім серцем любили, мук і смерти бажали більше, ніж боялися. Вони, веління єпископа свого прийнявши, увійшли в корабель. Святий же єпископ Полікарп, відпускаючи їх, таке їм сказав: "Ідіть, мужі міцні у силі Христовій, міцно воюючи, святим Христового пресвятого імениісповіданням багато співвоїнів здобудете, з ними, через перемогу торжествуючи, ім'я славне і вічні почесті зможете отримати, плоди трудів ваших хай примножаться щедро. Райські оселі праведних вами через святих здобуття радісно хай звеселяться". Тими й иншими, більшими, благословеннями Полікарп святий посланців своїх напоумляв. Вони ж, пливучи щасливо, Божою настановою до Масилійських берегів скоро пристали. І, вийшовши на землю, пішли дорогою, ангела Господнього маючи за провідника. Коли увійшли в град, названий Єдуя, Божим провидінням зустріли Фавста, мужа вельми благородного, сенаторською честю світлого, він же їх найлюб'язнішою гостиною прийняв. Коли побачив, що вони пресвітери, просив дуже, щоб домашніх його, родичів же і друзів, хрещенням святим просвітивши, зробили християнами. Він-бо, через посилення гоніння, таємним християнином був. Привів же до них і сина свого Симфоріяна, юного хлопця, що настановою святих, переднастановою ж Божою, пізніше, коли час покличе, мав бути Христовим мучеником. Його рукам священичим довіряючи, просив, аби святий Вениґн охрестив його, святий же Андохій хлопцеві хрещеним батьком нехай буде. І вчинили Божі служителі все за бажанням Фавстовим. Згадав же Фавст сестру свою та її внуків, сказав до святих: "Маю сестру рідну на ім'я Леоніла, вона мешкає в одному граді Лінґонійському, має ж трьох внуків, від сина її народжених, що разом з утроби матері у світ цей вийшли. Навчання вільного і премудрости зовнішньої добре навчені, за батьківськими переданнями пішли, у язичницькому живуть блуді, ідолобіссю служачи. Бажає-бо бабуся їхня, а моя сестра, Христовими воїнами їх зробити і віддати на святу Його службу. Прошу-бо вас, о священики Божі, поможіть їй і благородний дім, як же почали, до кінця просвітіть. Святі ж, що це чули, порадилися розділитися для проповіді: Андохій-бо із Тирсом з Августодонійське село відлучилися, де ж багатьох до Христової віри привели й на кінець вінцем мученицьким увінчалися. Вениґна ж святого вищеназваний Фавст у Лінґонійський град до сестри своєї відіслав. Леоніла ж, сестра Фавстова, прийняла святого Вениґна наче манну, що з неба впала, зі всілякою честю. Того ж дня внуки її були на полі, що Пасмасія називалося, приносячи нечисті жертви ідолові — богині на ім'я Немезида. І, від тих жертв залишки зберігши, бабусі своїй принесли. Вона ж, ідолопоклонними гидуючи як мерзотними, викинула їх псам на поїдання, а до них почала при святому пресвітері Вениґні говорити таке: "Любі мої внуки, пізнайте Господа нашого Ісуса Христа, Бога істинного і живого. Йому ж ангели і все живе справедливо служить, бо весь світ сотворив словом, висоту небесну натягнув велінням, розпростер ширину земну, зібрав безодню моря і піском загородив її, прикрасив небо зорями і два світила найкращі поставив, заповівши їм, щоб усе, створене Ним, своїм промінням освітлювали. Дав води рибам на перебування, різними ж деревами і травою одягнув землю і все живе за Своєю створив волею. Тоді чоловіка за образом Своїм і за подобою створити благоволив й особливими дарами премудрости, бачення і розуму збагатив його, щоб Господа всього живого ревно пізнавав, а не невіданням зневажав Творця, щоб знав добро і відлучав його від зла, щоб ідолів, із різних речей руками зроблених, нечуттєвих і бездушних, на оману людей диявольським винаходом споруджених, не лише жодною честю не шанував, але як прескверних відкидав і єднання з ними уникав. Того-бо підступна хитрість ідолами стала у світі цьому, хто Адама, першого чоловіка, у Раю спокусив. Покиньте-бо, о найсолодші внуки, всіх ідолів бісівських. І Творця всіх, Господа нашого Ісуса Христа, без усіляїсого сумніву ісповідуйте. Ось муж святий, якого перед собою бачите, з далеких країв до вас Божою благодаттю посланий. Послухайте слів його, бо заповіді Божі з уст його виходять. Навчіться від нього повчання святого, яке для спасіння вашого понад усе буде корисне". Такими спасенними настановами зі святим Вениґном блаженна Леоніла своїх внуків коли умовляла, перемагала в серцях їхніх божественна благодать, що таємно в них уже вдихнулася. І стояли зі здивуванням, один на одного дивлячись і над усім, сказаним до них, розмірковуючи. Звернулися ж до бабусі своєї, одноголосно сказавши: "Чому таку і настільки виняткову річ дотепер мовчанням схованою тримала? Чому істинну путь і світло пресвітле стільки часу таїла перед нами?" Вона ж, звівши очі до небес і руки здійнявши, вдячність віддавала Богові, що внуки її починають пізнавати істину. І говорила з ними любо: "Син мій, а ваш батько, який нині у тартар занурений уже, настільки озлоблений був серцем і потьмарений нечестя млою, премудрості ж і розуму чужий, що ані вірувати у Христа Бога, ані імени Його святого устами ніколи згадати не хотів. Яку ж бо користь могло принести такому Боже Слово, його ж внутрішнє серце злість невір'я охопила цілком, і не міг дивитись на світло правди, осліплений ідолобіссям. Через нього дотепер мовчала, корисного вам не кажучи, боялася-бо, аби він згубною своєю порадою не зробив так, щоб ви зблудили із праведної стежки. Волею ж Божою він помер, усі перешкоди зникли, ось нині час сприятливий, відкрийте очі сердечні й тілесні, на Небо більше взираючи, благодаті ж Господа нашого Ісуса Христа сповніться, ідоловшанування, що для спасіння вашого вороже, з душ ваших викорініть, щоб ви змогли до вічної перейти радости".

Після цього й иншого багато блаженна Леоніла зі святими пресвітерами до них говорила, тоді згадали вони сонні свої видіння, що їх минулої ночі бачили, котрі передзнаменували їхнє навернення. І розповіли один одному, що бачили. Перший, на ім'я Спевсип, сказав: "Я бачив себе, наче на лоно бабусі нашої прийнятий і ссу груди, в яких багато молока. Умовляє вона мене, кажучи: "Спевсипе, пий спасенне молоко, щоб, ним укріплений, зміг стати супроти противників і славну отримати перемогу". Єлевсип же сказав: "Я бачив одного, що на небесному сидів престолі, невимовною осяяний славою, від Його ж сіяння потемніли мої очі. Жах і страх напали на мене, Він же, лицем світлим прикликаючи, говорив: "Не бійся, вінець перемоги прийняти удостоїшся". Третій же брат Мелевсип, про своє видіння розповідаючи, сказав: "Бачив і я, не знаю, якого, Царя великого, що скіпетр тримав, нас трьох разом у Своє воїнство приймаючи, підперезав нас поясами воїнськими і, великою ціною викуповуючи нас із пут полону, написав нам золотими буквами вічну свободу. Сказав же до мене: "Мелевсипе, вас, трьох братів, вирішив поставити у Своїй палаті і вічними винагородами порівну увінчати, бо ваша бабуся безперестанно, удень і вночі, до Мене молиться за спасіння ваше, щоб на путь праведну наставлені ви були, вибавилися з пітьми бісівської, змогли побачити світло істини і зі смерти до життя перейти". О, яке дивне трьох братів видіння, що єдине до Бога їхнє навернення знаменувало! Про те розмірковуючи й умовляннями Леонілиними і пресвітеровиминастановившися, сказали врешті до блаженної своєї бабусі: "Скажи нам, що маємо робити, щоб ваше проповідування, весь блуд прогнавши, нашому спасінню змогло допомогти". Зраділа свята Леоніла з божественним пресвітером і, Богові дяку сотворивши, сказала до них: "Усі заповіді Божі бережіть і що Христос — Цар царів без сумніву віруйте, від нечистих ідолів відлучіться і самих себе Богові, Творцеві вашому, віддайте". Тоді святий пресвітер Вениґн, багато їх про святу віру повчивши, хрещенням святим просвітив, і утвердив, і досконалими в ісповіданні Христовому настановою своєю зробив. Сам же після того пішов у град Дивіонійський, де ж, багато плодів зібравши трудів своїх, не по довгім часі мучеництва вінцем увінчався. Святі ж разом народжені брати у христовій вірі утверджені були, послали слуг своїх розбити вищеназваного ідола богині Немезиди, розбили ж і тих, що були в домі їхньому, ідолів, числом дванадцять. І зразу слава по всьому Линґонійському краї розійшлася, що внуки Леонілині, хлопці найблагородніші, у Христа увірувавши, богів розбили. Рушив на них народ, збунтувалася влада, судді та жерці ідолів безмірним запалилися гнівом і збіглися до божественних отроків звідусіль, начальники до них говорили: "Що за безумство раптове напало на вас? Хто вам порадив богів наших честь покинути, їх же наші й ваші праотці з давніх часів вшановували? Чи так наказ царський відкидаєте? Христа за Бога маєте, Його ж юдеї на смерть засудили, до хреста прибили". Тоді блаженні отроки, сповнившися Духа Святого, до них відповідали: "О осліплені серцем і в глибоку пітьму занурені, вічною покриті темрявою і надмірним гріхів тягарем обтяжені, на муки безперестанні і смерть безконечну приготовані, нащо самі, давнім ворогом зманені, і нас переконуєте, щоб поклонялися камінню та иншим речам, на подобу людську зробленим, що ніякого не мають живого подиху, ані не відчувають, і зовсім нічим не є, проте ви їх, безумні, вшановуєте. Господь наш Ісус Христос, Він Бог живий і істинний з Отцем і Святим Духом, єдиний у Тройці Бог, Світло від Світла, Сяйво, яке від Сяйва виходить, завжди Він і перед усім Він був і завжди без кінця буде. Він створив усе, що є у світі". Таке чувши, усі нечестиві з жерцями і начальниками своїми засмутилися вельми. Встав же з них один, на ім'я Квадрат, люті сповнений, вдарив по лиці Спевсипа і Єлевсипа, вони-бо двоє лише проти них говорили. Мелевсип же, бачивши, як братів ударили, скрикнув, говорячи: "Чому й мене не б'єш, як братів? Чому мене позбавляєш таких благ? У тому показав ти страждань наших жаданих початок, мене ж, наче невірного, з твоїми невірними шануючи, від святого страждання відкинув? Єдинодушні ми у Христовому ісповіданні, однаково ж, від вашого нечестя відвернувшися, у Христа віруємо й однакову від Нього винагороду отримати сподіваємося". Квадрат же відповів: "Нині вас за поганьблення богів наших різними муками карати маємо". Єлевсип же сказав: "Наскільки більші приготуєте нам муки, настільки більше утвердите нас у Божій благодаті". Другий же з начальників нечестивих, на ім'я Палмат, сказав: "Якщо не виріжемо їм язиків при корені, не перестануть говорити безчесне на нас і на богів наших". Спевсип же відповідав: "Навіть коли язики тілесні нам ваша лютість виріже, внутрішніми нашими язиками розповімо про велич Божу, і від святої в Христа віри злість ваша ніколи ж нас не відлучить". Знову Палмат і третій з ним, Єрмоген, говорили: "О окаянні, однодушно до згуби смертної поспішаєте". Спевсип же відповів: "Умирати за Христа солодко, так-бо до життя вічного скоріше перейдемо, де нема печалі, але безперервна радість". Бачили ж Палмат, Квадрат і Єрмоген, судді Линґонійські, святих отроків непохитне у Христовій вірі перебування, радилися між собою, якими б найтяжчими муками їх мучити і якими б найлютішими смертями їх погубити, щоб мали страх инші. У тій раді перебуваючи, прикликали до себе чесну Леонілу, хотівши за її допомогою відвернути їх від Христа і до ідолопоклонства знову навернути. І сказали до неї: "Якщо хочеш вберегти від мук внуків своїх і від смертної їх згуби вибавити, то йди порадь їм, нехай богів, яких же розбили, знову спорудять, і хай поклоняться їм, і належні хай принесуть їм жертви". Та й инше коли говорили судді до Леоніли, відповідала вона: "Піду швиденько і радитиму належне до їх визволення". Коли пішла вона до святих своїх внуків, коли пізнала їх непохитними у святій вірі, великою радістю сповнилася і кожного з них солодко поцілувала, плачучи від радости. І, дякуючи Христові Богові і за них до Нього довго помолившись, сказала до них: "Ні одного в роді нашому нема від вас благороднішого, ні одного багатшого, ні одного кращого, ні одного, що більше від вас Богові приємним би виявився, весь рід ваш Христовим ісповіданням просвітлюєте. Молоді, а всіх старих роду вашого премудрістю перевершили. Скарб безмірний і такий, що жодною ціною оцінитися не може, знайшли, за Христа воюючи. Будьте-бо у святому Законі Христовому постійні й міцні, погроз і мук не лякайтеся, мужнійте, озброєні Христовою вірою. Царства світу цього видимі з цим життям нічим є, швидкий-бо кінець приймуть. Царство ж Боже невидиме є вічним, і його бажати і шукати є досконалою премудрістю, яку тимчасовими трудами отримавши і муками, що скоро надійдуть, на вічну відійдете веселість". Це сказавши і сповнених їх Господньої благодаті й у вірі міцних бачивши, вручила їх Христові і відійшла. Питали після цього у святих судді, чи хочуть вони поклонитися богам? І звеліли їм те сказати голосно перед усім народом. Вони ж усім відкрито сповістили про свою в Єдиного Істинного Бога віру, і заради Його любови на рани і смерть готовими виглядали, відверталися ж від язичеських богів як від брехливих і суєтних. Зв'язані-бо були по руках і по ногах і на одному дереві повішені і натягнені сильно, наче струни на гуслах, що кості й суглоби в тілах їхніх роз'єдналися. Вони ж, Христовою укріплювані силою, мужньо терпіли, і ті, що мучили їх, сварилися судді, до них же говорив святий Мелевсип: "Господь і Спас наш Ісус Христос цвяхами до хреста прибитий був, повішений на святому дереві за наше відкуплення, через те ми хресне знамення на захист й охорону нашу отримали. Ми ж, три Його раби, на одному цьому дереві висячи, заради імени Його стаємо мучениками славними. Блаженний плід того дерева, що трьох носить мучеників, що принесли себе в жертву Пресвятій Тройці". Бачили ж судді, що святі отроки анітрохи не бентежаться в муках, але більше дістають сили, сказали до них: "Не на тому дереві, на якому вам хочеться, помрете, але вогненною помстою загинете". Мелевсип же знову відповідав їм: "Більше нам блаженство примножиться, якщо вогнем випробувані станемо перед Богом і від пітьми через вогненне полум'я до Незгасного світла перейдемо". Тоді судді звеліли зібрати дрова, і гілля, і все, що легко горить, і розпалили вогонь великий, в який же святих трьох братів зв'язаних на спалення вкинули. Святі ж, допомогою Христа, Спасителя свого, коли були у вогні, неушкодженими залишилися. Розв'язалися пута їхні, і ходили посеред полум'я, благословлячи Бога, як же колись три вавилонські отроки. Розпалювали ж нечестиві вогонь більше, хотіли на попіл перетворити рабів Христових, але наскільки вище підіймалося полум'я, настільки більше слава святих підносилася. Після довгого великого горіння вогонь згас, а святі залишилися живими, цілими, жодного з вогненної сили опалення не мали, ще й насміхалися з катів, кажучи: "Дасться нам влада зразу перейти до Христа, Бога нашого, коли захочемо, але вирішили ще в цьому житті посміятися з вашого безумства, проте, не затримуючись, поспішимо до горішнього бенкетування". Після цього святі, три разом народжені брати, бачили перед собою лики святих ангелів, які були готові взяти й супроводжувати душі їхні до Небесного Царства, схилили до землі коліна і, помолившись, разом святі душі свої передали. Чесні ж тіла їхні поховані були за два поприща від града, у селі, названому Урват, де ж пізніше і храм в ім'я їхнє збудовано. У ньому ж багато чудес діялося і подавалися зцілення хворим.

Коли прийняли кінець святі мученики, жінка одна, на ім'я Йовила, розпалившися ревністю божественною, не зважаючи на мужа свого і єдиного сина, малого хлопця, вигукнула посеред невірного народу, кажучи: "І я є рабою Христовою, Христа, Бога живого й істинного, без сумніву проповідую, ідоли ж ваші безчесні і суєтні відкидаю всіляко". Коли це вона сміливо в народі взивала, зразу була взята, за волосся повішена і зранена була великими муками. Не хотіла ж від Христа відвернутися, вели її до вищеназваного села Урват разом зі святою Леонілою, бабусею святих, і там обох їх мечем посікли. Неон же, що дивився на подвиги святих і страждання їхні описав, віддавши книгу Турвонові, ісповідав Христа перед усіма і доти битий був, поки не передав духа свого Господеві, і мученицьки помер. Але і Турвон, наслідуючи святих страждальців, не по довгім часі мученицьким шляхом до вічного життя перейшов. Було це в царство Аврелія Вера, який Антонін називався, січня місяця в шістнадцятий день, коли царював Господь наш Ісус Христос, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день святого мученика Данакта, читця, що з Ілирика. Його ж взяли нечестиві, коли намагався зберегти посуд церковний від нашестя невірних. Примушуваний був принести жертву нечистому богові Діонісу. Коли не підкорився, мечем зарубаний, прийняв кінець.

Місяця січня в 17-й день

Житіє преподобного отця нашого Антонія Великого

Антоній преподобний батьківщиною мав Єгипет, батьків благородством чесних і християнським благочестям славних. У такій про себе турботі вихований, що нічого иншого, окрім батьків і дому, не знав. А в юнацькому віці він ані письма не навчився, ані хлопчачих не слухав байок, але божественним бажанням розпалився, жив у незлостивості серця свого у домі своєму. До церкви з батьками часто ходив, не приєднувався до забав юнацьких, лише читання книг слухав, приймав користь і, як же вони вчили, так влаштовував життя. Не просив у своїх солодкої їжі, яку вік юний просити звик, ані не шукав маснішої їжі, але тою, що подавали йому, їжею був задоволений, нічого більше не потребуючи. Після смерти ж батьків своїх він, маючи приблизно двадцять років, із сестрою дуже малою залишився і думав про домашні справи та чесне виховання сестри. Приходячи, за звичаєм, часто до церкви і слухаючи читання книг божественних, чув, як апостоли, все покинувши, пішли за Спасителем. Багато ж, як же сказано в Діяннях апостольських, продавали маєтки свої і в ногах апостольських їхню ціну, щоб роздавали потребуючим, клали. І думав собі, яке і наскільки їхнє було уповання, на Небо покладене. Коли він про те думав, почув знову у Святому Євангелії слова Христові, до багатого сказані: "Якщо хочеш досконалим бути, іди продай маєтки твої і роздай бідним, і йди услід за Мною, і будеш мати скарб на Небі". Те почувши, почув їх таїс, наче до нього самого Христос ті слова промовив, і зразу, вийшовши з церкви, продав пожитки, які мав, і, зібравши коштів багато, роздав убогим, невелику дещицю насамперед для сестри залишив, яка і природою, і літами була ще немічна. Було ж у нього фініків триста щедрих і дуже добрих, їх подарував сусідам, щоб ні про що ні він, ні сестра не мали турботи. Знову ж у церкву зайшовши й почувши, як Господь у Євангелії говорить: "Не турбуйтеся про завтрішнє", зразу й ту частку, що залишив, роздав бідним. Не хотівши в домі своєму жити, сестру доручив вірним і знайомим дівицям, Христові уневіщеним, щоб за їхнім прикладом була вихована, а сам, від усіх вже сітей світу звільнившися, суворе і тверде прийняв життя.

У той час ще не було в Єгипті монастирів багатьох, пустельного ж життя ніхто не знав зовсім, але кожен, хто хотів служити Христові і хотів спастися, поблизу свого села, усамітнившися, наставлявся на чесноти. Був же там недалеко старець один, який життя чернече усамітнене з юности мав. Його побачивши і користь від нього прийнявши, Антоній набрався в нього ревности і почав також у місцях безмовних, які недалеко від села містилися, перебувати. Потім, якщо чув про когось, що таким життям подвизається, ходив, шукаючи його, як бджола благорозумна, і не вертався до місця свого, допоки не знайшов, кого шукав, і, побачивши, від нього, як із стільників медових, приймав користь. Такі були початки чернечого життя блаженного, ними ж, у всі дні наставляючись, утверджував у намірах добрих свій помисел. Займався ж рукоділлям, засвідчуючи написане: "Хто не працює, хай не їсть". За плату, яку брав за свою роботу, купував хліб, годував голодних і молився завжди, довідавшись із Писання, що належить до Господа безперестанно молитися. Слуханню ж книжному настільки віддавався, що ніщо від уваги його не втекло, і, всіх Заповідей Господніх дотримуючися, замість книг мав пам'ять. Так керуючи своїм життям, люблений був усіма братами, до них же задля користи приходив, підкорявся їм і чеснот їхніх навчався, у кожного з них благодаті черпаючи: в одного — повстримність, в иншого — утіху, у того — лагідність, в иншого — тверезість, у того увагу в читанні наслідував, в иншого посту навчався, а ще в иншого дивувався доліляганню, того терпіння, а иншого смирення проповідував. Усіх же любов до себе здобувши і від усіх користю напоївшися, у свою повертався келію і там, усе помислом роздумуючи, усі чесноти в собі зобразити намагався і про те дбав, аби ніколи в перерахованих чеснотах не виявитися останнім. Так чинячи, хоч і всіх перевищував славою, проте всіма люблений був, бо й сусіди, і ченці, до яких ходив часто, на Антонія дивлячися, богопочитальником його називали, й одні — як сина, инші, як брата, любили.

Коли так у чесноті зростав Антоній, ворог імени християнського, диявол, не міг терпіти стількох у хлопцеві чеснот, давніми своїми повстав на нього підступами, намагаючись звабами зруйнувати благі його наміри і збити його з праведної дороги. Вклав-бо йому згадку про маєтки продані і роздані, про сестри печаль, роду велич, суєтну світу славу, наїдків різних насолоди та инші зваби мирського життя. Тоді чеснот жорстокий кінець, і нелегкий бігу труд, і тілесну неміч, і років багато, й инших багатьох помислів мряку накладав на нього, всіляко намагаючися його розбестити. Коли ж пізнав себе диявол осміяним молитвами Антонієвими до Бога, терпінням і вірою, які звичайно проти всілякої боротьби юнак використовував, нічними йому надокучав маревами, страхами і привидами, громом, і незвичайними голосами, і криками багатьма його лякаючи. Удень же відкритою на нього нападав боротьбою. Протистояв же Антоній дияволові дуже. Диявол нечисті вкладав помисли, Антоній же відганяв їх молитвою безперервною. Той насолоджував почуття природним тіла лоскотанням і розпалюванням, цей же вірою, чуванням і постом огороджував своє тіло. Той уночі у вродливих жінок перетворювався, всіма хитрощами похіть збуджуючи, цей же .відплату геєнського полум'я і біль незасинаючого черва проти неї клав. Той же розповідав про в'язкий юности шлях, до провалля швидкий і до падіння легкий, цей же, безконечні майбутнього суду муки приводячи, чистоту душевну спокусами неушкодженою беріг. Це ж усе на наругу і сором було дияволові, який-бо Богові подібним себе вважав. Від юнака осміяний був, окаянний, і, проти тіла і крови воюючи, чоловіком, що тіло носить, переможений. Зміцнював-бо раба Свого Господь, Який задля нас тіло прийняв, долання тіла, над ворогом перемогу дарував. Щоб усі по одному, так спо-кушувані, апостольське промовляли слово: "Не я, але благодать Божа, та, що зі мною". Коли ж таким підступом своїм Антонія скинути не зміг, змій лютий, бачачи себе завжди від нього прогнаним, лютував і скреготав зубами. Після цього явився йому видимо — образом наче хлопець, чорний і страшний, і плакав, людським голосом говорячи: "Багатьох спокусив, багатьох зманив, а нині, як же від инших святих, так і твоїми трудами я переможений". Це ж говорив підступний, хотівши зарозумілістю заплямити смиренного юнака. Спитав же його блаженний Антоній: "Хто ти такий, що говориш це?" Відповів ДИЯВОЛ: "Я є любодіяння будівничий, я багатопідступної нечистоти зброю на всіх юнаків прийняв, звідси й духом блудним називаюся. Тих, що в чистоті перебувати обіцяли, у нечистоту вкидаю! Тих, що повстримне життя починають, на попередні безчинства повернутися умовляю! Я є той, через кого пророк Осія тих, що впали, випробовує, говорячи: "Духом блуду спокусився". І справді вони від мене були спокушені. Я той, хто тебе самого спокушав часто і завжди був вигнаний". Коли це Христовий воїн почув, вдячність віддав Богові, більшою проти ворога відвагою укріпився і сказав: "Багато хто тебе осміяв і багато хто подолав, тому і чорність твоя, і образ наче хлопця знаменнями є немочі твоєї, далі вже не зважатиму на тебе, Господь мій Помічник. І я восторжествую над ворогами своїми". І зразу на це слово привид, який було видно, зник.

Така, силою Христовою, Антонія на диявола була перша перемога, проте ані Антонієві спокою не дала ця одна перемога, ані диявола раз знищені не знемагали сили, бо він, як лев, рикаючи, ходить, шукаючи, кого проковтнути. Але і це пам'ятаючи писання, що багато є підступів диявола, суворими подвигами почате життя зберігаючи, думаючи, що сатана в тілесній боротьбі переможений, а він може инші підступи, тяжчі, підсунути, — через те знову й знову умертвлював тіло своє, щоб, одних перемагаючи, иншими сам не був переможений. Суворішого ж навчався життя, добровільні у служінні Богові труди великі зробив звичкою, звичку ж у натуру перетворив. Щодня до заходу сонця постив, щоночі в молитві перебував, часом по два дні їжі не куштуючи і заледве що четвертого дня сном покоївся. їжею його були хліб, і сіль, і води мало, а постіллю — рогозина і волосяниця, часом же і земля гола. Олії зовсім не куштував, а про м'ясо і вино не треба й казати, бо й лінивіші монахи того не споживають. Говорив же блаженний, що тілам юнацьким нелегко є подолати ворога, якщо олії насолодою будуть пом'якшені. Го-диться-бо на тіло суворіші накладати труди, щоб ними знемагало. Дух перемагати буде за словами апостольськими: "Коли немічний, тоді сильний". Кожного ж дня на нові відважувався подвиги, згадуючи Іллю-пророка, який говорив: "Живий Господь, перед Яким стою сьогодні". І розмірковував собі, кажучи: "Не марне додається у Писанні слово це "сьогодні". Бо не рахував Ілля минулого часу, в якому подвизався, але наче у всі дні у подвигах стояв, такого себе намагався представити Богові, Якого свідчив, і достойний був бачити Бога — чистий серцем і готовий виконати Його волю. Ще ж і це в собі роздумував, що годиться рабові Божому великого Іллю наслідувати і, його образ маючи, до нього, як до дзеркала, життя своє рівняти. На гроби, що недалеко села були, відійшов, одного знайомого попросивши, щоб у певні дні їжу йому приносив. Той же його в одному гробі замкнув, і безмовствував усамітнений там блаженний. Побачив же це диявол, забоявся, що не вчасно пустельним перебуванням на нього озброївся. І, зібравши друзів своїх, із Божого допусту, так його всіляким биттям замучив, що від болю великого блаженний не мав ані руху, ані голосу, про що і сам пізніше багато розповідав. Такі-бо були великі рани, що всі людські перевищували страждання. Але милосердям Бога, Який тих, що на Нього покладаються, ніколи не полишає, врятований був від смерти. Одного ж дня той вищезгаданий знайомий прийшов, їжу несучи звичну, відчинив двері і знайшов Антонія, що на землі лежав, наче мертвий, і, поклавши на плечі свої, в село відніс. Те почувши, сусіди і ближні збіглися і з великою скорботою, як мертвому, службу творили. Після півночі ж, коли всі через труд чування сном тяжким заснули, Антоній, — душа помалу в ньому опинилася, — зітхнувши, підняв голову, побачив, що не спить той, хто його приніс, прикликав його, просив, щоб, нікого не будивши, на попереднє місце відніс його. І віднесений був, і, як звикло, сам знову жив. Тому що стояти через рани на ступнях не міг, ниць лежачи, молився і після молитви великим голосом проголосив: "Ось тут є я, Антоній, о біси, не втікаю від боротьби з вами. Якщо і більшу зробите, ніхто мене не відлучить від лю-бови Христової". І, заспівавши, сказав: "Якщо ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Коли він це сказав, ненависник добрих, диявол, здивувався, що після стількох ран посмів повернутися! І, скликавши своїх псів, з люттю говорив: "Бачите, що ані духом любодіяння, ні тілесними ранами не є переможений, знову ж безстрашно насміхається з нас. Усю зброю беріть, бо має жорстокіше битися з нами, хай зрозуміє, кого проти себе на боротьбу прикликає". Коли це диявол проголосив, уся сила бісівська незчисленна кинулася, бо диявол має зброю до боротьби. І такий шумний галас раптом настав, що і місце від основ здригнулося, і стіни розвалилися. І зразу розмаїта демонська сила увійшла, і все місце сповнилося привидів, які являлися в подобі левів, вовків, гаспидів, зміїв, скорпіонів, рисів і ведмедів. Рикав лев, хочучи проковтнути, буйвол своїм власним риканням і рогами страшив, змія свистом шипіла, вовки бігом сильним кинулися, рись за своїм норовом чинила — страшно всі виглядали, і голоси було чути жахливі й жорстокі. Антоній був битий і зранений, але, приймаючи найжорстокіший в тіло біль і з ворогів насміхаючись, говорив: "Якби моці хоч трохи мали, досить було б одного до боротьби. Але через те, що Господь вас розслабив, ви знемогли, через те кількістю своєю намагаєтеся завдати страху, і це єдине вашої немочі знамення є відоме, що нерозумних звірів подобу прийняли". І знову, дерзаючи, говорив: "Коли щось можете, то тільки тому, що Господь вам владу на мене відпустив. Ось я є, нищіть, що вам дали. Якщо ж не зможете, то нащо взагалі трудитеся? Бо знамення хресне і віра в Бога — непереборною є стіною". Вони ж великі підступи і страхи проти блаженного Антонія зрушили, скреготали зубами своїми, проте ні один з них спокусами досягнути нічого не міг, але, навпаки, ним були переможені й осміяні. Не покинув же добрий Господь Ісус у такій боротьбі раба Свого, йому ж і покровителем був: коли-бо Антоній звів очі свої, бачив згори покров відкритий, і коли зникла пітьма — сяйво світла, що спускалося до нього. І після приходу світла жоден із демонів не залишився, і біль тіла раптом зник, надгробок, що розсипався був, знову згромадився. Звідси прихід Господній пізнав блаженний, з глибини серця випускаючи зітхання до світла, яким же просвітився, промовляв: "Де Ти був, благий Ісусе, де був Ти? Чому спочатку не прийшов зцілити мої рани?" І був голос до нього, що говорив: "Антонію, тут був, але чекав, щоб побачити мужність твою. Віднині ж, тому що боровся ти мужньо, завжди допомагатиму тобі і зроблю тебе відомим на увесь світ". Це почувши, встав і так зміцнів, що, здавалося, більшу прийняв силу, аніж спочатку втратив. Мав же тоді блаженний Антоній літ тридцять п'ять.

Після цього пішов до вищезгаданого старця, від якого ж на початку прийняв користь, і просив його, щоб ішов з ним у пустелю і щоб у непрохідних місцях перебували разом. КОЛИ старець відмовився через старість і новизну речі, Антоній сам, відклавши страх, взявся до великого труду дорожнього і пішов на гору пустельну, ще не відому для монахів. Не перестав же супротивник спокушати його, перешкодити його бажанню хотів: срібний-бо таріль на дорозі кинув, сріблолюбством його ловлячи. Його побачивши, Антоній хитрого ворога пізнав підступність і, ставши, трохи засумнівався, на таріль криво поглянув, звабникові у привиді срібла докоряв, так собі розмірковуючи: "Звідки цей таріль у пустелі! Цей шлях для птахів і звірів, нема жодного сліду мандрівників. Якщо випав ізсередини, такий великий не міг бути непомічений, і обов'язково той, хто загубив, повернувся б і, по певних пустельних місцях походивши, знайшов би, що згубив. Це хитрість твоя, дияволе, але не повернеш мене з намі-реного, срібло твоє хай з тобою буде на загибель". І зразу, коли сказав він, таріль, як дим з лиця вогню, щез. Але й знову велику мірку золота на шляху побачив, яку швидко перескочивши, наче від полум'я якогось утікав, в пустелі сховався. І там, перейшовши ріку, знайшов на горі якусь хатину порожню, повну [через довгий час і запустіння] всіляких отруйних гадів і зміїв. У неї ж зайшовши, новим став мешканцем, і зразу з приходом його вся сила скорпіонів, наче прогнана, утекла. Він же, загородивши камінням вхід, хліба на місяців шість, як у тив'ян звичай є, зі собою принесеного [мав звичку там протягом цілого року протриматися хлібами нерозтлінними], і води трохи маючи, сам перебував, ніколи ж звідти не виходячи, ані нікого не приймаючи, двічі лише на рік через покров зверху хліби приймав від друга, що попросив його про те, і ні одним словом не перемовлявся з тим, хто приносив. Коли хотіли багато людей бачити його задля користи і перед двері його приходили, чулися різні нечистих духів голоси проти Антонія і звуки тих, що кричали і говорили: "Нащо прийшов у наше мешкання? Що тобі і пустелі пій? Відійди з володінь чужих, не можеш тут перебувати ані терпіти нападів наших". У такій з бісами постійній боротьбі, у такому відлюдництві і від бачення людей віддаленні преподобний Антоній провів двадцять років.

Коли ж настав час, щоб не лише для себе жити, а й иншим на користь, зібралося багато таких, що хотіли бути наслідувачами життя його. І насильно відчинили замок дверей його, і бачили його, лицем світлого і тілом здорового, дивувалися, як від таких постів, і трудів, і від такої з бісами боротьби не змінився лицем і тілом. Відтоді почав преподобний для ин-ших бути наставником і пастирем, і тісного життя учителем, і до неба провідником. Сприяв йому всіляко Бог настільки, що після того не було числа його учням, їх же довідсторонення від світу і самих себе приводив. І за короткий час більше організовано було монастирів, у них же нових і старих ченців, за роками, батьківською виправляв любов'ю. В один же із днів просили його брати, що зійшлися до нього, щоб чернечі їм передав устави. Він же, підвищуючи голос, говорив: "Усіх заповідей Божих виконання достатньо вчить нас Божественне Писання. Але і це чеснотою дуже доброю є, коли брати один одного взаємно словами утішають. Ви-бо, як отцеві, розповідайте мені те, що знаєте, я ж те, що за довгий час здобув, як синам, сповіщу вам. Це ж хай буде перша для всіх заповідь: щоб ні один у початому не ослаб подвигу, але так, як початківець, примножувати почате завжди має обов'язок". І розпростер слово, говорячи їм багато на користь, як лсе у житії його, яке Атанасій Великий написав, простора виявляє бесіда, з неї ж найвагоміше тут хай згадається. Про життя вічне розповідав так: "У цьому житті точна буває ціна для купівлі: той, що продає щось, не більше прийме від купуючого, хіба те, чого достойна є річ, яку продає. Обіцянка ж життя вічного до малої ціни уподібнюється, за коротко-часне-бо нам продається життя вічне, як же написано: "Дні літ наших, у них же сімдесят літ, хіба ж від сили вісімдесят літ, і великі їх труд і біль. Навіть-бо якщо вісімдесят чи сто літ, трудячись у Божому ділі, поживемо, проте не стільки ж часу царствувати маємо в майбутньому житті, але за вищезгадані літа всіх віків царювання дане нам буде, не землю унаслі-дуємо, але Небо, тіло же тлінне залишаючи, те ж саме з нетлінням приймемо. І так, дітоньки, не дайтеся смутку. Не достойними-бо є страждання нинішнього часу тої слави, що хоче нам явитися. Про тих, що залишають світ і високо міркують, говорить: "Ніхто ж нехай не думає про себе, що велике залишив, зненавидівши світ, бо вся земля до спадку небесного складається, коротка і мала. Якщо ж, не весь світ залишаючи, достойне щось робимо обителей небесних, то нехай думає кожен і зразу зрозуміє, що малі виноградники, чи ниви, і доми, і суєту золотих мірок кинувши, ані сумувати не мають, наче мале прийняти хочуть, бо якщо кидає хто одну мідну драхму для того, щоб здобути сто золотих, так і всього світу володіння покинувши, стократ кращі винагороди на небесному престолі прийме". Про суєту багатств тимчасових, про користь чеснот каже: "Це найбільше розглядати маємо. Якщо і схоче хтось своє багатство собі затримати, то законом смерти від нього воно насильно відчужене буде. Чому-бо не творимо доброчинства з потреби? Чому задля Царства Небесного не залишаємо добровільно надбань наших, які на кінці віку нашого згубити маємо: хай не буде про них християнам турботи, їх же зі собою не можуть взяти. Цього цілою душею шукаймо, що нас підносить до небес, тобто: Премудрости, Чистоти, Правди, Доброчинства, Розуму тверезого, про убогих турботи, віри у Христа міцної, серця, що лють перемагає, гостинности. Цього пошукавши, життя собі на землі безпечальне влаштуємо. Про неліниву ж і безперервну для Христа Бога роботу говоримо так: розмірковуємо, що рабами ми є Христовими і мусимо для Нього працювати, Ним же і створені. Бо раб через попередню службу теперішніх і майбутніх настанов не відкидає ані не сміє сказати, що, минулими справами змучений, від теперішнього діла має бути звільнений, але із безперервною старанністю ту ж завжди роботу виконує, що й панові своєму догодити зможе, і не сприйме ран і покарань за лінощі. Так і нам годиться підкоритися заповідям Божим, знаючи, що праведний Він Винагороджувач: у чому ж кого знайде, у тому й осудить. Те через пророка Єзекиїла повідомляє, говорячи: "У неправді його, яку створив, у тій помре" . Бо й окаянний Юда одної ночі через створене беззаконня весь труд попередній згубив. Через те мусимо безперестанно заповідей Господніх бадьоро дотримуватися, маючи Бога помічником, як же написано: "Тим, хто любить Бога, все сприяє на добро". Для перемоги над лінощами пам'ять про смерть мати навчав і згадував апостола, який помирав щодня: "Біди, каже, приймемо на всяк час, кожного дня умираючи". Подібно і ми, людьми будучи, життя виправляємо, про пам'ять смертну повчаємося завжди, щоб не згрішити. Вставши зі сну, не сподіваємося дожити до вечора і, до сну відходячи, на прихід дня не чекаємо, всюди про невідомість життя нашого пам'ятаючи, знаємо ж, що Бог нами володіє, — таким чином не согрішимо ані якимись тлінними бажаннями не захопимося. Але не гніваймося один на одного ані земних скарбів збирати не бажаймо — тоді повсякчасною пам'яттю страху смертного все тілесне витіснимо, зупиниться жіноча любов, і похоті згасне полум'я. Один одного провини наші залишмо, перед очима завжди маючи останньої винагороди прихід. Страх суду, і боязнь мук, і кари вічної трепет легко руйнують бажання тілесної насолоди, і душу, наче з якоїсь кручі, падаючу, зупиняють". І знову про Царство Боже каже: "Елліни шукають премудрости за морем і з чужого краю учителів про суєтні вчення питають — ми ж не маємо потреби по чужих блукати краях чи море переходити задля Царства Небесного. Гос-подь-бо наш Ісус Христос сказав у Євангелії: "Царство Боже всередині вас". Лише нашої доброї волі серця треба". Тоді про бісівську боротьбу говорив: "Божих уст заповідь, щоб безперестанним чуванням зберігали ми душу нашу, бо майстерних у боротьбі маємо ворогів, демонів, кажу. Проти них у нас, за свідоцтвом апостоловим, боротьба безперестанна. Велика їхня кількість у цьому літає повітрі, недалеко від нас ворожі полчища біжать, розмаїття їхнього того не може нікчемність моя вимовити, однак, про які знаю від них складені на нас зваби, про ті коротко оповім. Це спочатку маємо в розумі міцно тримати, що Бог ніякого зла не створив ані з Його волі початок зла демони собі не взяли: перетворення те не з природи є, але з волі їхньої. Добрими були, бо від доброго Бога створені, своєю ж зарозумілістю на землю з Небес скинені, де ж, у смердючій нечистоті перебуваючи, народи зманювали мріяннями та ідолопоклонства навчили. Нам же, християнам, заздрячи, лютують і все погане збуджувати не перестають, щоб на давні їхні на небесах престоли ми не вийшли. Різноманітне і багаторазове зло, одні на самий воро-жости верх вийшли, деякі здаються легшими — усі ж за міццю сил своїх инакшу проти кожної чесноти влаштовують боротьбу. Через те багато молитов і повстримности треба, щоб прийняти від Бога дар розсудження, щоб розуміти нам різницю між злими духами і знати підступ і звабу їхню, і проти всілякої боротьби поставмо одну хоругов — хрест Господній. Цей дар прийнявши, святий апостол Павло навчав, говорячи: "Щоб нас не скривдив сатана, розуміємо-бо задуми його". Треба, щоб і ми уподобилися апостолові, і про те, що самі перетерпіли, иншим щоб розповіли, і взаємними один одного наставляли науками. Я-бо багатьма бісівськими підступами спокушуваний був і, як дітям, вам сповіщаю, щоб довідалися, як маєте від них пильно себе охороняти. Люта їхня на всіх християн, а найбільше на ченців і дів Христових ненависть є, шляхи їхні сітями перепиняють, серця ж бого-мерзенними і смердючими помислами відкинути намагаються. Але щоб ніщо вас у цьому не страшило: від благочестивих, з теплими до Бога молитвами і постом, зразу падають. Якщо ж і перестануть трохи, не думайте, що то остаточна перемога, звикли-бо поранені жорстокіше нападати. І, змінивши хитрість боротьби, коли в помислах нічого не зможуть, то мріяннями спокушають і лякають, втілюючись то в жіночу подобу, то в скорпіона і великі якісь тіла, аж до верху храму протягають голову в незчисленних образах і воюючих полчищах, які всі після першого знамення хреста щезають. Коли ж упізнані бувають брехливі ті підступи, починають сповіщати і майбутнього часу дії, намагаються пророчо передрікати. Коли ж і за це зневажені будуть, самого вже зла свого начальника і всього зла силу на допомогу в боротьбі своїй прикликають".

Багато разів преподобний отець наш Антоній Великий і про такий привид диявольський розповідав, що його і праведний Иов, коли Господь відкрив йому, зрів: "Очі його на вигляд як денниця (ранкова зоря), з пащі його виходять свічі запалені, волосся з полум'ям трясеться, із ніздрів його виходить дим печі, що горить вогнем і вугіллям, душа ж його, як вугля, полум'я ж із пащі його виходить". З такими страховиськами видно було начальника демонського, який хотів би весь світ зразу згубити, але нічого ж не може, зв'язаний Божою силою, як худобина вуздечкою, і, як полонений, закований кайданами. Боїться ж знамення хресного і життя чистого праведних, як же той самий святий Антоній сповіщає, говорячи: "Велика, любі, зброя на диявола — життя чисте і непорочна до Бога віра. Повірте мені, досвідченішому: тремтить сатана від праведних чування, молитов же їхніх і постів, лагідности, добровільної убогости, немарнославства. смирення, любови, володіння гнівом, винятково ж від чистих сердець до любови Христової. Загорділий змій знає, що в підніжжі праведних валяється, за велінням Божим, Який каже: "Ось даю вам владу наступати на змія і на скорпіона, і на всю силу ворожу".

Розповідав же праведний і таке тим, що слухали на користь, скільки разів перетворюються біси, як воїни озброєні: "Перешкоджали мені і являлися скорпіонами, кіньми, звірами і розмаїтими зміями, оточували мене і хатину, у якій же я був, наповнювали. Коли ж я супроти заспівав: "Ці на колісницях, і ці на конях, ми ж в ім'я Господа Бога нашого звеличимося", — зразу, допомогою Божою, прогнаний утікав злий. Через який же час, з великою світлістю прийшовши, говорив: "Прийшов я, Антонію, світло тобі наше подати". І я замружив очі, не хотівши бачити світла диявола. Коли ж І молився до Бога, раптом богомерзенне світло згасло. По короткім же часі прийшли знову, співаючи переді мною і говорячи з писання, між собою змагалися, я ж, наче глухий, не чув. Захитався колись монастир мій, і я серцем непорушним Господеві молився. Часто крик, і танці, часто дзенькіт вчувався, але я співав, голоси їхні в голоси плачу перетворювалися, я ж славив Господа, що згубив їх міць і біснування. Повірте мені, дітоньки, я ж скажу вам: "Бачив колись диявола, високого тілом, який насмілився сказати: "Я є Божою силою і премудрістю". І сказав до мене: "Що хочеш, щоб я дав тобі, Антонію?" Я ж плюнув досить в уста його, всього себе на нього, ім'ям Христовим озброївшись, кинув — і зразу він, великий на вигляд, посеред рук моїх щез. Коли я постив, явився знову як чорноризець і, хліби приносячи, радив, щоб я їв: "І ти, — казав, — людина, і людською неміччю обкладений, дай полегшення тілу, щоб у хворобу не впасти". Я ж хитрий підступ лукавого змія пізнав і коли до звичної Христової зброї звернувся, — став він наче дим, що крізь віконце пішов і щез. І золота привид на звабу мені в пустелі часто показували біси, щоб або видінням, або доторком зловити мене. Не таю і цього, що багато разів били мене демони, і так я взивав: "Ніхто ж мене не розлучить від любови Христової". Бони ж, це чувши, самі на себе взаємно лютували і не моїм, але Божим проганялися велінням, що казав: "Бачив сатану, що, як блискавка, з неба спав". Стукав якось демон у ворота монастиря, і вийшов я, бачив чоловіка понад міру великого, що підносив голову аж до небес, і коли його "Хто ти?" спитав, відповів: "Я сатана". Сказав же йому: "Що тут шукаєш?" Відповідав: "Марно мене звинувачують монахи. Чому мене весь християнський рід проклинає?" Я відповів: "Правильно роблять, через твої-бо часто зваби шпортаються". Він же відповів: "Нічого ж я їм не роблю, але самі один на одного бунтують, наче я, окаянний, це роблю. Чи не чув у Писанні: "О вороже, забракло зброї на вічність, і міста їхні зруйнував ти". Ось вже ні одного не маю місця, ні одного не тримаю града, уже в мене зброї нема, у всіх родах і краях Христове ім'я славиться, пустелі ж монашими примножуються чинами. Самі себе хай пильнують і без причини мене не кленуть". Тоді я Божій благодаті вельми подивувався, сказав до нього: "Не твоїй правді, у тебе ж її ніякої нема, але Божій силі приписую настільки нове й нечуване повідомлення, ти-бо брехні є головою, та небрехливо розповісти переконаний, і ось нині, хоч не хотівши, промовив ти істину: Хрис-тос-бо, прийшовши, врешті виснажив твої сили, і, зі слави ангельської роздягнений, ти в смердючому лежиш болоті". Ледве ці вимовив я слова, як щез димом". Таке розповідаючи, преподобний навчав братів не боятися бісівської сили як немічної і Христом переможеної, озброюватися на неї великодушністю в Господі, утверджуючи в Христі свої серця. Брати, які слухали, тішилися з такого поучення отця свого і багато користали: в одних-бо бажання доброчинств зростало, в инших немічна утверджувалася віра, від инших же думок неправдивих наслання розганялося, а иншим із сердець жахливі втікали страховиська. І всі разом, демонські зваби відкинувши, дивувалися такій Антонієвій благодаті розгадувати духів, яку дав йому Господь. На горі тій, на якій же преподобний Антоній жив, були монастирі, наметами влаштовані, повні божественними чинами співаючих, читаючих, молільників, голодуючих, тих, що веселилися через майбутні благі надії, працювали руками задля милостині, любов же і згоду мали між собою. І були поселення їхні, як град, від мирської суєти далеко перебували, сповнені благочестя і правди. Не було в них пакосника ніякого, ані обмовника, ані ворожого, ані наклепника, ані бунтівника. Але безліч тих, що стримувалися, і тих, що однодумно для Бога працювали, що кожен, хто монастирі ті бачив і такий їхній чин, проголошував написане: "Які добрі доми твої, Якове, і намети твої, Ізраїлю, що долини покривають, і як сади при ріках, і як намети, які насадив Господь". Коли так це було і преподобний Антоній на більші посягав труди, постало гоніння люте на Церкву Христову від Максиміяна, царя злочестивого, і ведено святих мучеників в Олександрію на муки. Тоді й преподобний Антоній, полишивши монастир свій, пішов услід за Христовими жертвами, говорячи: "Ідемо на славне братів наших весілля, щоб або й самим того ж з ними торжества сподобитися, або побачити, як инші воюють". І був преподобний любов'ю і волею справді мученик, але хоч хотів він страждати в Ім'я Господнє, муки не були йому дані — Господь-бо, Своєму стадові корисне влаштовуючи, учителем і наставником зберіг Антонія. Хоч і тримався біля святих мучеників, ревною до них близькістю і любови союзом обкладений, в путах їм служачи, і на судище з ними приходячи, і перед катами стаючи, і виразно визнаючи, що він християнином є, і на муки за Христа віддаючись, проте не посміла рука торкнутися до нього, бо так Бог благоволив і зберіг його на більшу иншим користь. Був же тоді святіший Петро, архиєпископ Олександрійський, муками увінчаний, і гоніння зупинилося. Блаженний Антоній до старого свого монастиря відійшов і, у всі дні віри і надії святих мучеників ревнуючи, найжорстокішими постами і чуванням себе г :снажував, у волосяницю підспід, зовні у шкіру одягався, ніколи тіла свого не омивав, хіба коли крізь воду переходити потреба була, і ніхто не бачив ніколи тіла його оголеного, до кінця життя його. У якийсь час, коли від усіх очей сховався і, замкнувшись у своїй обителі, зовсім нікого не приймав, прийшов Мартині-ян-полководець, його ж донька бісом мучена була, і стукав у двері, просячи, щоб доньці його допоміг і, вийшовши, Господу Богові за неї помолився. Він же відчинити ніяк не хотів, дивився зверху, прихилившись, і казав: "О чоловіче, чому допомоги моєї потребуєш? Смертний і я є і твоїй подібний немочі. Якщо ж віруєш у Христа, для Якого я працюю, іди і за вірою своєю молися до Бога, і зцілить доньку твою". І зразу той, увірувавши, відійшов і, прикликаючи Ім'я Христове, доньку вивів здоровою. Багато й иншого чудесного Господь через раба Свого Антонія діяв, і справді, як обіцяв у Євангелії: "Просіть і дасться вам", знайшовши достойного благодаті Своєї, не відмовив йому і в чудесній Своїй силі. Багато тих, що страждали від бісів, перед обителлю Антоніє-вою, коли вхід закритий був, зовні лягали і благоприємними його до Христа молитвами зцілювалися. Безліч тих, що приходили, надокучали йому, бажану ж безмовність припиняли: боявся-бо, щоб знамення великого дару ум його не піднесло. У горішню Тиваїду перейти замислив, де б ніхто не знав його, і, взявши хліба, сидів на березі ріки, очікуючи корабля, щоби в ньому ріку переплисти. І зразу голос до нього був зверху, що говорив: "Антонію, куди і нащо йдеш?" Він же. як звичайний голос почувши, без страху відповів: "Тому що не дають мені спокою люди, через те до горішньої Тиваїди краще піти вирішив, щоб не робити більше того, що понад мою силу є і чим мовчання моє переривається". І знову голос до нього промовляв: "Якщо в Тиваїду підеш, більший і подвійний приймеш труд, якщо ж справді хочеш мовчати, то йди нині у внутрішню пустелю". Тоді Антоній сказав: "Хто ж мені путь покаже, не знаю-бо, де знайду місце". І зразу йому голос показав сарацинів, які йшли, на торг до Єгипту ходити звичні. До них, що назад вже з Єгипту поверталися, наблизився Антоній і просив їх, щоб і його разом зі собою взяли і відвели в пустелю. Ті ж, як від Бога посланого супутника прийнявши його, ішли. Три ж дні і три ночі із сарацинами Антоній блаженний у мандрівці здолав, знайшов гору вельми високу, з-під неї ж джерело води солодкої кипіло, і поле невелике, що оточувало гору, і фініків трохи пустельних. Це місце Антоній, як від Бога вказане, полюбив. Коли-бо при березі ріки до нього зверху невидимо говорив, Він показав йому місце те для перебування. І, взявши від супутників хліб, сам спершу в горі тій оселився, ніхто ж инший з ним не жив. Сарацини ж ті, бачивши таке його життя, хліби йому приносили, часом і з фініків трохи куштував. Потім же, коли брати довідалися про те місце, як отцеві діти, з любов'ю присилали йому їжу. Бачивши, як трудяться брати задля нього і хотівши їх від такого труду звільнити, Антоній просив одного з тих, що приходили, щоб лопату і мотику йому із насінням приніс. Коли те було принесене, обходячи гору, знайшов місце мале, для копання легке, на нього ж спрямована вода зверху текти могла, і, там копавши, посіяв. Відтоді на кожен рік хліб мав, сам працюючи, і радів, що без тягаря для инших зі своїх рук годується в пустелі. Але коли і туди деякі до нього приходити звикли, посіяв трохи зела, бобу, гороху й иншого, щоб прогодувати тих, що приходили. Спершу приходили звірі задля води, і толочили зілля, і поїдали. В один же із днів прийшли вони, як звичайно, — преподобний взяв одного і малою палицею вдарив по ребрах, помалу говорячи до всіх: "Чому пакостите мені, нічим я вас не образив? Ідіть задля імени Господнього і більше не наближайтеся сюди". І відтоді звірі, боявшися заборони, до місця того не приходили. Так-бо сам там жив преподобний, молитвами і повстримністю зайнятий. Проте брати, люблячи його, приходили до нього і служили старцеві. Кожен із них приносив йому оливки, і єлей, чечевицю й инше зілля. Просили, щоб тим старе укріпив тіло. Які ж, там перебуваючи, перетерпів напасті блаженний! Справді-бо збулося на ньому сказане: "Не є наша боротьба з кров'ю і плоттю, але проти духів злоби піднебесних". Як же від тих, що до нього приходили, довідався, які-бо страхи і крики людей, зброї бряжчання там чулися, і вся гора силою демонів наповненою виглядала. Преподобний же Антоній був наче град твердий і один все здолав. Колінопоклонінням і зброєю молитов усе сатанинське полчище прогнав. Справді подиву гідне, що в непрохідній пустелі одна людина не настрашилася демонських постійних нападів, ані стількох звірів чотириногих, ані отруйних гадів. Праведно Давид оспівав: "Той, що покладається на Господа, як гора Сіон, непорушний навіки". Одної ночі в молитві і чуванні трудившись, Антоній бачив монастир, наповнений зграями звірів. І по цілій пустелі багато їх бачив, що розвер-занням пащ і скреготанням зубів тіло лякали. Зразу ж пізнав блаженний ворожу хитрість, говорив: "Якщо від Господа на мене дана вам влада, пожеріть передане. Якщо ж демонською сюди прийшли настановою, швидко відійдіть, бо Христовим рабом я є". І велінням тим словесним сила звірів, уся Божою силою, наче палицями, бита, прогнана, втекла. Не по багатьох днях знову инша з тим же ворогом була боротьба. Звичай мав святий тим, що приходили з приношенням, якийсь на благословення давати дар. І задля того плів кошик. Потягнув за мотузок, вставши для того, і побачив звіра, який до половини людський образ мав. Далі ж тіло його в осла перетворилося. Преподобний же, знамення хреста на чолі своєму поклавши, таке мовив: "Христовим рабом я є, якщо до мене присланий ти, не втікаю". І зразу привид той з иншими бісами багатьма побіг, рикаючи, і щез.

За якийсь час просили преподобного брати, щоб відвідав їх. І, переможений любов'ю отчою, разом з ними, поклавши на верблюда воду і хліб, пішов, бо, окрім монастирського місця, води в дорозі не було. Проте посеред дороги вода їм закінчилася, і через те, що сонце пекло, була небезпека, що всі помруть. Обійшли ж навколо, шукаючи в долинах хоч краплі дощової, — не знайшли, і верблюд вже здихав, опалений спекою. Старець же, таку скруту бачачи, до звичної допомоги молитовної прибіг: трохи від них відступивши, схилив коліна і молитовні руки підніс до Господа — і зразу на місці тому джерело закипіло, і всі разом з джерела того досить пили, і, в посуд набравши, подорожували, і прибули до тих братів, до яких хотіли. Ті ж усі назустріч вийшли старцеві і, чесно його цілуючи, через благословення раділи. Він же, як закон чи бажаний дар згори приносячи, духовну подавав їм їжу, похваляв подвиги тих, що постаріли, і молодих наставляв. Тоді, нітрохи не затримуючися, скоро знову на своє місце повернувся. Маючи ж над духами нечистими владу, преподобний багатьох від мук їхніх вибавив, проганяючи бісівську з людей силу, як же про те розлого Атанасій Великий у житії його пише. Й инші різні хвороби зцілював молитвою. І пророчого дару сповнений був, передбачаючи майбутнє, і те, що далеко було, бачив, ніби тут присутнє. Якось ішло двоє братів до нього здалеку, забракло їм води в дорозі, і помер один від спраги — Господь так розсудив. Другий же лежав на землі, чекаючи на смерть. Антоній же сидів на горі, швидко до себе двох ченців, що при ньому були, прикликавши, звелів їм, щоб, кухоль води взявши, поспішили шляхом до Єгипту, мовивши: "Один брат, що сюди ішов, переставився до Господа. І другий, якщо не поспішите на допомогу, також помре". І, за велінням його, монахи поспішили, знайшли, як же сказав старець, знемагаючого від спраги брата, напоїли і зі собою взяли, а померлого поховали. Знову в инший час сидів він на горі, очі піднісши до неба, бачив одну душу, що вгору сходила, веселилися за неї ангели і до неба відпроваджували. Цьому дивуючись, помолився, щоб зрозуміти видіння, і зразу голос до нього був: "Ця душа Амонія-ченця, що в Нитрії перебував". Був же Амоній мужем старим, який з юности до кончини своєї прожив праведно і преподобно, як же у житії його у четвертий день жовтня пишеться. Місце, де був Антоній, розташоване на відстані тринадцятьох днів дороги від Нитрії. Учні ж Ан-тонієві бачили старця свого веселого і дивувалися, тож поспішили, просячи його, щоб причину веселости своєї і здивування їхнього розповів їм. І сказав до них: "Нині Амоній спочив". Був-бо знайомий їм Амоній, бо часто приходив туди. Бони ж, назнаменувавши день той, тих братів, що прийшли з Нитрії через тринадцять днів, питали, чи того ж дня і години спочив Амоній, у який же душу його, що зносилася, старець бачив. І дуже дивувався чистоті душі Антонія, що річ, яка так далеко сталася, скоро побачив.

Хотів якось їсти преподобний, коли дев'ята година надійшла, і, вставши помолитися, був у безпам'ятстві, і видно було, як повітрям його несло. Перегороджували ж дорогу повітряні біси і не давали пройти повз них. Ангели ж противилися їм і з'ясовували причину затримання. Ті ж від народження Антонієвого гріхи його знайти намагалися. І загородили ангели уста їм, кажучи: "Господь стер це. Якщо ж якісь знаєте, відколи став ченцем і дав обітницю Богові, ті тут годиться виголосити". Наговорювали ж на нього демони в люті своїй, провини брехливі наносячи, і коли не було сили брехням, вільною дорога Антонієва стала. І зразу, прийшовши до тями, побачив себе на своєму місці. Тоді їсти забув, і цілу ніч у молитовному розчуленні і сердечних зітханнях перебував, розмірковуючи собі про людських ворогів безліч і дуже важкий шлях до неба по повітрі. Одної ночі голос зверху прийшов до нього, говорячи: "Антонію, встань, вийди і поглянь". І вставши, вийшов і звів до небес очі, і бачив одного довгого і страшного, що головою до хмар досягав. Бачив же инших, наче крилатих, які хотіли до неба сходити, але він простягнув руки свої, заборонюючи їм прохід, і ті переможені ним були і скинені на землю. Одні ж не зважали на нього, пролітали сміливо, скрегочучи зубами своїми, через них сумував він. І знову до Антонія голос був: "Розумій бачене". І почав просвіченим серцем розуміти, що то сходження душі, диявол же боронить, щоб затримати собі грішників, святих же схопити і втримати не може. Такі одкровення преподобний являв братам, не через марнославство своє, але задля користи їхньої, ще ж і примушували вони його. Коли-бо бачили його, що дивувався в молитві, зразу наполегливим проханням йому докучали, щоб відкрив їм бачене. Мало ж і лице його благодать велику і преславну: якщо хто і не бачив його раніше, то між багатьма пізнавав. Душевну-бо чистоту святий мав, зовнішньою радістю її сповіщав і, богобаченням просвітлений, завжди радів, за писаним: "Коли серце веселиться, цвіте лице". А так, як на вигляд був люб'язний, так і у вірі чистий і дивний. Ніколи ж до собору відступників від віри не приєднувався, бачив їхнє добровільне зло і перетворення. І до маніхеїв та инших єретиків дружньо не говорив, — хіба якщо б змогли від старого блуду відвернутися, — показуючи, що з такими дружба і розмова шкодять душі. Найбільше ж аріян відкидав, наказуючи всім правовірним, щоб до них не наближалися. Бо коли одні з аріян до нього прийшли, з бесіди зрозумів їхнє злочестя, зразу втік від них, згори кажучи: "Від зміїв багато лютіші слова їхні". Якось сказали неправду аріяни про Антонія, наче перебуває в сопричасті з ними. Подивувався їхньому нахабству і розсердився праведним гнівом, в Олександрію прийшов і там аріян перед архиєписко-пом і всім народом прокляв, предтечами антихристовими їх називаючи. Проповідував же, що Син Божий не творіння, але Творець, Отцеві єдиносущний. І веселився правовірних собор, що Христові противна і ворожа єресь стовпом церковним проклята. Тоді ні один — чи великий, чи малий, чи жінка, чи чоловік — вдома не зостався, не лише з християн, а й із єретиків, і самі ідолослужителі до преподобного сходилися, говорячи: "Молимося, щоб побачити Чоловіка Божого (бо це ім'я Антонія), серед усіх найкращого й найславнішого". І хотіли хоч би краю риз його торкнутися, вірячи, що це буде великою їм допомогою. Скільки тоді від недуг біснуватих і одержимих різними хворобами зцілював! Скільки спорожніло жертовників ідолам! Скільки від блуду народу навернулося, до нашого причетними стали стада з Анто-нієвим до града приходом і його словами і чудами! Справді, не можна розповісти. Гнітило ж святого, що людей було багато. Дехто, думаючи, що він через те пресумний, відганяв народ — він же з покірним серцем говорив до них: "Хіба це стадо більше від полчищ бісівських, з якими на горі борюся весь час?" "Коли ж відходив собі, ми відпроваджували його (говорить автор житія цього святий Атанасій Великий), і голосила ззаду якась жінка, говорячи: "Почекай, прошу тебе, Чоловіче Божий, почекай, донька моя від біса люто страждає. Почекай, прошу тебе, щоб ще я в біду не впала, біжучи". Це почувши, дивний старець, впрошений від нас, зупинився, хоч не хотів. І коли наблизилася жінка, і дівчина кинулася перед ними на землю, помолився святий тайно до Господа нашого Ісуса Христа — і зразу дух нечистий вийшов. Мати ж її дякувала Богові, і люди веселилися, і сам радів, що до жаданої пустелі повертається. Ще ж і це дивне в преподобному, що, книг не навчившись, премудрий був і розумний вельми. Якось двоє філософів-еллінів прийшли до нього, хотіли випробувати Антонія і здолати. Був же він на вищій горі і, коли побачив їх, з вигляду пізнав, вийшов до них і сказав через тлумача: "Що так далеко до невченого чоловіка такі премудрі потрудилися? І змагатися хочете з невігласом? Вони ж відповідали: "Ти не є невчений, але вельми мудрий':. Знову святий сміливо їм відповідав: "Якщо до безумного прийшли, марний труд ваіік Якщо говорите, що я мудрий і премудрість маю, то добре вам піти за тим, якого ж мудрим називаєте. Бо за премудрими іти і добрих наслідувати годиться. Якщо би я до вас прийшов, наслідував би вас. Але тому що ви до мене, як до премудрого, прийшли, будьте, як і я, християнами". І відступили мудреці, подвійно дивуючись і гостроті розуму, і бісів вигнанню, яке самі бачили. Инші знову такі ж мудреці прийшли і посміятися з нього, що невчений і неписьменний, хотіли; таким змаганням відігнав їх, кажучи: "Відповідайте мені, що було спершу: розум чи письмо? І що з них є початком для иншого: чи розум з написаного склався, чи писане з розуму виникло?" Вони ж відповідали, що розум є винахідником і учителем письма. Сказав же Антоній: "Через те, хто здоровий розум має, той письма не шукає". Також і втретє знову прийшли до нього мужі, всілякої мирської премудрости мрякою осліплені, що перевищували всіх мудреців ученням. Вони хитрими питаннями своїми з'ясовували в нього причину віри, яку в Христа має, над хрестом Христовим позбиткуватися хотіли. Старець же, трохи помовчавши і через блуд їхнього серця серцем поболівши, почав через тлумача свого, який добре еллінську мову знав, до них говорити: "Що краще і чесніше: чи шанувати хрест Христовий, чи прелюбодіяння і дітовбивство богів ваших і кровозмішення їхнє величати? Чи в хресті зневагу смерти, чесноту серед чеснот знамениту прославляти, чи ваше гріховне хвалити зловір'я, що всіх скверн вчить? Що краще: говорити і вірити, більше цього, що Боже Слово, спасіння нашого ради, прийняло на Себе тіло людське, щоб з'єднатися зі смертними, вивести нас на Небо і причасниками єства небесного зробити? Якими устами сміятися смієте з християн, котрі вірують і ісповідують, що Христос, Син Божий, без применшення Свого почав бути Тим, Ким не був, і залишився Тим, Ким був, коли і ви самі, душу з небес зводячи, не лише людськими, але і зміїними, і худоб'ячими тілами її обкладаєте і приносите її сюди і сюди, кажучи вселятися їй колись в людину, колись в худобу, птицю й инших тварин. Християнська віра, тому що всемогутність і благоутробність Божу шанує, також і про воплочення, можливе для Бога, говорить, проте честь не виключає чести. Ви ж про душу, яка від найсвітлішого Божого джерела пливе, вигадуєте, наче погано падає, зміненою ж і перетвореною її після умалення свого насмілюєтеся ісповідувати. Але про хрест Христа, Бога нашого, тут наступне слово. Чи не краще хрест чи якусь ин-шу смерть перетерпіти, аніж, вірячи у ваші суєтні байки, поклонятися єгипетській богині Ізиді, яка плаче за Озирісом, братом і мужем своїм? Посоромтеся, прошу вас через сіті Тифона, брата богині вашої Ізиди, яку сам осквернив. Сором вам буде за Сатурнову втечу і проковтування катівське дітей. Посоромтеся родовбивствомЮпітеровим і любодіян-ням його, і похіттю на жінок і дітей. Він, як же ваші розповідають пророки, на виконання скверних бажань увесь вилився на лоно Данаї-дівчини, у дощ перетворившись, вдався до жахливого сходження. Він у птаху перетворився до чужої жінки Ледеї, щоб скверне здійснити бажання. Він і на свій власний чоловічий рід розпалювався, царського отрока осквернив. Таким ви віруєте, такі є боги ваші, така суть прикрас храмів ваших. Наругу чините ж хрестові і стражданню Господньому, але чому замовчуєте воскресіння Його? Чому зневажаєте чуда Його? Сліпих прозріння, глухих чуття, кривих виправлення, прокажених очищення, по морі ходження, демонів вигнання, воскресіння мертвих й иншого багато, що являє божественну Його славу і силу? І якщо б покинули заздрість, якою ви сповнені, пізнали б зразу, що Богом істинним є Ісус Христос, Який задля спасіння людського немічну природу нашу прийняв". Те й більше говорив преподобний, настільки осоромив тих до суперечки охочих філософів, що жодного слова проти нього відповісти не могли. Про це всі, хто хоче, може прочитати бесіду преподобного в житії його, що його Атанасій Великий написав, у Великих же Четьях розміщене, ми-бо, через те що дуже довге слово для еллінів залишене, про діяння преподобного, у житті найвизначніші і що для користи нашої знадобляться, скорочено оповімо.

І це в преподобному Антонії було дивовижне, що, хоч на краю світу жив, цар Констянтин і його діти Констант і Кон-стантій любов'ю до нього горіли і писаннями своїми його просили, як отця, прийти, до них, щоб побачити його. Він же спитав учнів своїх, говорячи: "Чи йти до царів, чи не йти?" Учні ж відповідали йому: "Якщо підеш, Антонієм будеш. Якщо не підеш, аввою Антонієм будеш". І сказав преподобний: "То якщо піду і не буду аввою, то не піду". І не пішов. Царі ж просили його, щоб хоч писанням своїм благословив їх і утішив. І відписав до них преподобний, радячи їм те, що для спасіння їхнього. Похвалив спершу за те, що Христа шанують. Тоді повчив їх, щоб не пишалися земною владою і, царською славою піднесені, не забували, що вони люди. Але понад усе — щоб пам'ятали про майбутній суд, на ньому ж мають відповідь про владу свою дати. Щоб були милостиві до людей і праведні суди чинити намагалися. Убогим, і сиротам, і покривдженим щоб були як батьки. Таку Антонієву відповідь прийнявши, царі вельми раділи. Якось, посеред братів сидячи і працюючи, ніби в безпам'ятстві був і, уважно вдивляючись у небо, зітхав, потім із розчуленням схилив коліна до землі і плакав довго. Трепетні ж були ті, що з ним, і просьбами наполегливими йому надокучали, щоб оповів їм, що бачить. Він же, застогнавши вельми, сказав: "Краще б, діти, померти перед тим, ніж те зло має настати". Знову просили його. Просльозившись, сказав: "Має бути невимовна Церкві Христовій кривда. Віра католицька буде віддана людям, що подібні на худобу безсловесну. Бачив-бо вівтар Господній, наповнений силою мулів, які, престол святий обступивши, те, що на ньому, дико скинули, розсипали й потоптали. І чув голос, що говорив: "Буде осквернено вівтар Мій". Це причина зітхань моїх і плачу". Те преподобного видіння збулося через два роки, бо піднялося аріянське гоніння люте, церкви були розкрадені, над посудом божественним чинили наругу скверні язичницькі руки, Чесні Дари осквернили. Тоді соборища нечестивих на Христа накинулися, примушуючи правовірних з гілками до церкви ходити. Звичай же був в Олександрії в ідолопоклонників з гілками фініковими входити до своїх капищ. їх же аріяни на допомогу проти правовірних прикликали, уподібнювалися їм, також з гілками до церкви своєї ходили. Погодившись з ними на згубу правовір'я християнського, ішли за звичаями одні одних: аріяни — за язичниками, а язичники — за аріянами. Примушувано і правовірних до такого ж нечестивого звичаю — щоб до аріян приєдналися. О жах невимовний! О діла пребеззакон-ні! Дівчата і жінки терпіли наругу, кров православних, у церкві пролита, престоли оросила. Хрестильниці похіттю язичницькою осквернилися. Тоді всі зрозуміли, що збулося Ан-тонієве видіння, коли бачив мулів, які топчуть вівтар Божий. І багато тоді зі слабших віддалося єресі через страх перед аріянами, проте в біді святий утішив братів, мовивши: "Не сумуйте, діти, як же розгнівався Господь, так само і на милість схилитися захоче. І знову незабаром Церква прийме красу свою і, як звично, процвіте і зміцніє, і ті, що в гонінні віру Господню зберегли, побачите, що у благодаті світлістю засіяють. Повернуться у свої яскині змії — і благочестя знову примножиться, лише пильнуйте, щоб не осквернитися з аріянами. Не є бо то учення апостольське, але диявольське і батька їхнього сатани, через те в подобі нерозумної худоби зображена була душа їхня". У той час у Єгипті був воєвода на ім'я Валакій, який гірко гонив християн через злоіменитихаріян. І настільки був лютий, що дів і ченців оголених на позорищі бив. До нього преподобний Антоній писання послав, так написане: "Бачу гнів Божий, що на тебе іде, перестань гонити християн, щоб згуба віддалилася від тебе, яку поблизу маєш". Прочитавши писання, окаянний засміявся і, плюнувши на нього, кинув на землю. Тих, що принесли, вельми зганьбив і преподобному докоряв, хвалячись на нього з гнівом, але скоро нечестивого кара Божа, за пророцтвом преподобного, наздогнала таким чином. На п'ятий день їхав він з володарем єгипетським Несторієм на конях найпокірніших і дуже мирних, хотів бути на місці, що звалося Хереум, яке було в Олександрії. Почали коні під ними гарцювати несподівано для них, і той кінь, на якому сидів Несторій, зубами раптом схопив Валакія, скинув його на землю і розшматував зубами стегна його і сокровенне його, і несли його, як мертвого, в град, і на третій день окаянну свою виверг душу. І всі зрозуміли сповнення пророцтва Антонієвого, що достойно над гонителем здійснилося. Але вже час про кінець життя преподобного розповісти. Мав звичай достоблаженний цей отець Антоній з верхньої гори, на якій же жив, сходити і відвідувати братію, яка-в нижній горі жила. Якось-бо до них, за звичаєм, прийшовши, про смерть свою, про неї ж від Бога було йому відкрито, оповідав їм, кажучи: "Ось вам останнє, дітоньки, отцівське відвідання чиню, не сподіваюся-бо в цьому віці знову бачити вас, бо час примушує від життя цього відійти і спочити мені, прожив-бо вже сто і п'ять літ". Чувши ж те, брати від скорботи серця зітхали і зі сльозами обцілували старця, що вже зі світу йшов. Він же умовляв їх не слабнути в трудах, не стомлюватися в повстримності, але, наче щодня умираючи, жити у зростанні, берегти душу від помислів, що оскверняють її, наслідувати святих, не наближатися до мелетіян-розкольників, не мати стосунків з нечестивими аріянами, берегти ж батьківські заповіти й берегти непорочну в Господа нашого Ісуса Христа віру благочесно, "як же з Писання [казав] навчилися і як я вам багато разів говорив". Після настанови тої брати просили його дуже, щоб затримався в них, хотіли-бо чесною кончиною отця свого прикраситися. Він же не захотів: знав-бо, що хочуть тіло його після смерти славним вшанувати похованням. І після смерти вшанування людського і слави боячись, намагався сховати себе в усамітненні. І, цілувавши братів, попрямував на гору верхню, до любочесної оселі своєї. По декількох же місяцях у хворобу впав і, прикликавши тих, що були при ньому, двох ченців, що прожили з ним років п'ятнадцять, терплячи в повстримності і прислуговуючи старості старця, сказав: "Я, дітоньки, за писанням книжним, у путь всієї землі відходжу, вже-бо кличе мене Господь, і хочу бачити Небесне. Але вам, о утробо моя, наказую, щоб не згубили багатолітньої своєї повстримности. Робіть успіхи в подвигах, наче нині чернечий труд почавши. Знаєте різні від бісів, що повстають, перешкоди, але не бійтеся немічної їхньої сили. В Ісусі Христі надію покладайте і тверду імени Його віру в душах ваших закріпіть: від істинної-бо віри всі демони повтікають. Пам'ятайте заповіді мої і у всі дні виправляйте своє життя, щоб небесна ваша відплата без зволікання вам далася. З розкольниками, єретиками й аріянами хай ніякої спільноти у вас не буде. Знайте-бо, що жодної ніколи мирної бесіди з ними не мав, через злу волю їхню, любов до суперечок і проти Христа боротьбу. Про це більше дбайте, щоб Господні заповіді берегти, щоб після смерти вашої святі всі, як друзів і знайомих, у вічні прийняли вас оселі. Про це думайте, так міркуйте, так розсуджуйте. І якщо про мене ваша турбота, якщо якась до отця у вас є любов, якщо мені приємне вчинити намагаєтеся, ніхто ж у Єгипет моїх хай не переноситьмощей, щоб несуєтною честю тіло моє поховалося, найбільше через цю-бо причину на цю гору вийшов. Ви ж самі поховайте, діти, тіло отче в землі і пильнуйте цієї заповіді старця вашого, щоб ніхто, окрім вашої любови, про гріб мій не довідався, де ж сховали тіло моє. Бо вірю в Господа, що на воскресіння мертвих воскресне це тіло нетлінне. Розділіть же мій одяг: плащ і одяг подертий, на якому лежу, Атанасієві, єпископу, віддайте, Серафіонові, єпископу, — другий віддайте плащ. Ви ж волосяний візьміть одяг і будьте здорові, о утробо моя, Антоній-бо відходить і вже не буде в теперішньому віці з вами".

Це сказав і, коли цілували його учні, простягнув ноги, явився тихий лицем, радіючи, виглядаючи, наче друзів, ангелів святих, що прийшли на перенесення душі його, — і зразу заснув і приєднався до отців святих. Учні, за заповітом його, обвивши тіло, сховали в землю, і, окрім них, ніхто не знав дотепер про гріб Антонія преподобного. Атанасій же стару одежу з плащем від учнів взяв, наче самого Антонія в його дарах приймаючи і, наче пребагатим спадком збагачений, радісно на одяг той поглядаючи, завжди згадував образ свя-тости отця святого. Таке життя і кончина Антонія були. Його ж любов і слава по всіх краях розійшлася. Не через премудрість учених слів, ані ж через мирську мудрість і любов до суперечок, ані через відомий рід, ані ж через багатства безконечні зібрані він прославився, але через богоугодне життя. І збулося на ньому Спасителя слово: "Тих, що мене прославляють, прославлю". Ані на місці відомому не жив, але мало не на краю світу. У непрохідну віддалився пустелю і звідти відомий був в Іспанії, Африці, Італії, Ілириці і у старому Римі прославився! Не сам же Антоній цього хотів, ані не шукав той, що на горі від усіх сховатися намагався, але Господь світильника такого всім показав, щоб ті, що чують, у чеснотах наставлялися і, дивуючись такому отця преподобного життю, прославляли Отця небесного. Йому ж із єди-нородним Його Сином і Всесвятим Духом честь, слава, вдячність і поклоніння навіки. Амінь.

Окрім цього житія, яке написав Атанасій Великий, можна знайти й инші преподобного Антонія дії і корисні про нього розповіді: як преподобного Павла Тивійського знайшов у пустелі; як другого Павла, прозваного Непростим, прийняв і на путь спасіння наставив; як бачив Ангела в образі ченця, що сукав нитку, і вставав на молитву, і знову працював, і знову молився; як бачив диявола, який розпростер свої сіті по вселенній, і чув голос, що одне лиш смирення сітей тих уникає. И инше про преподобного цього в Патерику знайдеш. На кінець і цю про нього можна знайти повість, як диявол в образі людському прийшов до нього, хотівши розкаятися, про що пишеться таке. Великий серед досконалих отців преподобний Антоній, ясновидець, перейшов бісівські спокуси, до того ж ні за що їхні підступи не мав ані не переживав через них. І багато бачив мудрими очима і ангелів, і бісів, які дбають, займаючись людським життям, кожен з них, намагається, щоб навернути людину на свій бік. Настільки ж великий був і високий в чеснотах, що насміхався з нечистих духів і дошкуляв їм. Багато й ображав їх, нагадуючи їм, що з небес скинуті і мають мати муки у вогні вічнім. Трапилася ж колись річ така: два біси вирішили прийти до старця, прославляючийого і кажучи собі, що ніхто ж не сміє з них до нього наблизитися, боячися, щоб він їх ніяк не зранив: прийшов-бо старець у велику незалежність від пристрастей і в досконале життя й обожествився Пресвятим Духом. Один-бо з бісів каже до побратима свого, иншого біса: "Брате Зерефере [таке ім'я було в того біса], якщо би хтось з нас покаявся, чи прийняв би його Бог в покаяння? Чи може те бути, чи ні?" Відповідав другий: "І хто те знати може". Зерефер же сказав: "Чи хочеш, щоб я пішов до Антонія-старця, який нас не боїться, і від нього довідався і пізнав?" Відповів йому другий: "Іди, іди але пильнуйся пильно, бо старець прозорливий очима, може зрозуміти твою спокусу і не схоче про це спитати Бога. Проте йди, може, якраз бажане отримаєш". Тоді пішов Зерефер до старця, перетворився в чоловіка і почав плакати перед ним і ридати. Бог же, хотівши показати, що ні від одного не відвертається, хто хоче покаятися, але всіх приймає, хто до нього прибігає, і подаючи приклад грішному чоловікові, що й від диявола, зла начальника, не відвернувся б, якби той справді покаятися захотів, утаїв те на якийсь час від старця, щоб не пізнав ради бісівської. Побачив-бо преподобний того, що прийшов до нього, як людину чисту, а не як біса. І сказав: "Що так, ридаючи, плачеш, чоловіче, з серця, зранюючи і мою душу великими твоїми сльозами?" Біс же лукавий відповідав: "Я, отче святий, не є людина, а біс, як же, думаю, через безліч беззаконня мого". Спитав старець: "І що хочеш, щоб я зробив для тебе, брате?" [Думав-бо преподобний, що через велике смирення бісом себе називає, бо Бог не об'явив йому того, що було]. Сказав же біс: "Ні про що инше не прошу тебе, отче святий, хіба щоб ти помолився до Бога належно, щоб об'явив тобі, чи прийме диявола в покаяння, чи зовсім не потребує його? Якщо-бо його прийме, то і мене прийме, бо подібні до того діла вчинив". Старець же відповів: "Як же хочеш, зроблю, проте піди нині у дім свій, зранку ж прийди сюди. І скажу, що про це звелить Господь". Коли ж біс відійшов і ніч настала, підніс старець преподобний свої руки до неба, помолився до чоловіколюбця Бога, щоб показав йому, чи прийме диявола, який навертається в покаяння, і зразу ангел Господній став перед ним, кажучи: "Ось говорить Господь Бог наш: нащо просиш, о бісе, Мою державу? Він-бо, лукавством спокушаючи тебе, прийшов". Сказав же старець до ангела: "І чому не відкрив мені цього Господь Бог, але втаїв від мене, щоб не розуміти мені підступубісівського?" Ангел же сказав: "Не сумуй через річ цю, бо до-пуст цей Божий дивний на користь тим, що грішать, щоб не втрачали надії грішні, багато беззаконня вчинивши, але щоб приходили в покаяння, знаючи, що не відвертається преблагий Бог ні від одного, хто приходить до Нього. Якщо і сам той неприятель диявол справді прийде, до того ж і хай явиться таким чином бісівське озлоблення і відчай, коли-бо прийде до тебе, спокушаючи, і спитає тебе, не спиняй його зразу, але скажи йому таке: "Бачиш, що чоловіколюбець є Бог, ніколи ж не відвертається від кожного, хто приходить до Нього. Якщо б і сам прийшов диявол, то і тебе обіцяє прийняти, тільки якщо збережеш наказане від Нього". Коли ж спитає тебе: "Що він мені наказав?" Скажи йому: "Так говорить Тосподь Бог: "Знаю тебе, хто ти є і звідки прийшов, спокушаючи, ти-бо є давнім злом і не можеш бути новою чеснотою, злу цей начальник здавна, нині ж добро чинити не почнеш. Навчившись гордости, як зможеш смиритися в покаяння і знайти милість? Але хай не маєш цієї відповіді в день судний, що хотів покаятися і не прийняв тебе Бог, — ось і перед тобою благий і милостивий Господь кладе [якщо лише сам схочеш] покаяння і говорить так: "Проведи три роки, на одному стоячи місці, обернувшись до сходу, вночі і вдень взиваючи великим голосом і говорячи так: "Боже, помилуй мене, давнє зло". Це ж говоритимеш стократ. І знову другу молитву "Боже, спаси мене, потьмарену оману" також стократ говоритимеш. І знову: "Боже, помилуй мене, мерзоту запустіння", — говори стократ. Так взивай до Господа безперестанно, бо не маєш тілесного складу, щоб втомитися чи знемогти. Коли ж здійсниш це зі смиренномудрістю, тоді прийнятий будеш в попередній свій чин і станеш причетний до Ангелів Божих". І якщо пообіцяє те зробити, прийми його в покаяння, але знаю, що давнє зло новим добром бути не може. Хай напишеться ж це останнім родом, щоб не втрачали надії грішні, які в покаяння прийти хочуть, дуже-бо легко увіряться з цієї грамоти люди не втрачати надії на своє спасіння". Це сказавши Антонієві преподобному, ангел зійшов на небо. Коли ранок настав, прийшов диявол і почав здалеку, ридаючи наче, плакати по-людськи і, до старця прийшовши, поклонився. Старець же спершу не викрив його, але в умі своєму сказав: "Погано прийшла брехня, дияволе, скорпіоне, злих начальнику, давнішнє зло, отруйний змію вселукавий". Тоді сказав до нього святий: "Молився до Господа Бога мого, як тобі обіцяв. І приймає тебе в покаяння, якщо приймеш те, що через мене заповідає тобі Державний і Всесильний мій Господь". Біс же: "І що [каже] звелів Бог зробити мені?" Старець же відповідав: "Заповідав тобі Бог таке: "Щоб стояв ти на одному місці три роки нерухомо і, на схід дивлячись, взивав удень і вночі: "Боже, помилуй мене, давнє зло", — говорячи це числом стократ. І знову друге сто, говорячи: "Боже, помилуй мене, мерзоту запустіння". І знову те ж число: "Боже, помилуй мене, оману потьмарену". І, коли це зробиш, тоді приєднаєшся до Ангелів Божих у тій же службі бути, в якій же і раніше був". Зерефер же зразу оманливий той образ покаяння відкинув, засміявся вельми і сказав до старця: "О монаху, якби я хотів назвати себе давнім злом, і мерзотою запустіння, й оманою потьмареною, то швидше і від початку це зробив би, щоби спастися, нині чи назву себе давнім злом? Не буде того. І хто це говорить? Я-бо й донині дивний у славі, і всі, хто боїться, підкоряються мені. І чи маю себе самого назвати запустіння мерзотою? Чи потьмареною оманою? Ніяк же, монаху, ні. Бо ще володію грішниками і люблять мене, у серці їхньому є. І ходять за волею моєю. А я хай буду рабом непотрібним і поганим задля покаяння? Ні, злий старче, ні, не буде того, щоб від великої чести в таке безчестя себе вкласти". І, це мовивши і крикнувши, диявол став невидимим. Старець же, вставши на молитву, дякував Богові, говорячи: "Справді, говорив ти, Господи, що давнє зло новою чеснотою стати не може. Зі зла начальників нових благодійників не буває". Це ж, браття, не марно намагався вам сказати, але щоб довідалися, яка Владики благість і добре серце. Бо якщо і диявола готовий прийняти задля покаяння, то наскільки більше людину, за яку ж кров Свою пролив. Якщо ти грішний, — покайся, якщо не покаєшся, то гірше бісів у пеклі мучитися будеш у геєні. Не тому, що согрішив [всі-бо грішать, і ніхто не є без гріха, тільки один Бог], але тому, що не хотів покаятися і просити Суддю перед кончиною своєю. Бо якщо знайде смерть кожного з нас, це і пошле перед нами туди, якщо помреш без покаяння. Працюючи на диявола різноманітними і всілякими гріхами, обов'язково з ним і осудишся у вогні вічному, приготованому для диявола і ангелів його. Якщо перед кончиною, відійшовши від гріха, Господеві догодиш покаянням та ісповіданням, о, якими благами по кончині насолоджуватимешся! Знайдеш-бо Суддю милостивого і сподобишся блаженства, і зі світлими ангелами оселишся, де є для всіх, що угодили, краса невимовна і завждисутня веселість радости, яку хай всі ми отримаємо, о Христе Ісусе, Господи наш. Тобі ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Місяця січня в 18-й день

Житіє святого отця нашого Атанасія Ісповідника, архиєпископа Олександрійського

Живий і безсмертний чеснот образ, який кожного до богоугодництва навернути міг, святий Атанасій Великий батьківщиною мав найславніший у Єгипті град Олександрію, батьків — християн благочестивих, що за Богом жили. Яким мав бути пізніше, виразно показав у дитинстві своєму: бавлячись з иншими дітьми, однолітками своїми, на березі моря, чинив те, що бачив у церкві, вдачею дитячою наслідуючи священних служителів Божих і уподібнюючись їм. Бо й діти, що з ним були, поставили його собі єпископом, він же їх одних пресвітерами, инших дияконами іменував. І приводили до нього вони инших дітей еллінських, що нехрещені ще були. Він же, хрестячи їх морською водою, говорив над ними слова, подібні до Таїнства Святого Хрещення, як же чув від пресвітера в церкві. Докладав же і якесь до того повчання, наскільки розум дитячий міг. У той час патріярхом був в Олександрії святий отець наш Олександр. Він випадково з високого місця на берег морський поглянувши і дитячу забаву побачивши, дивлячись, дивувався тому, що вони робили. Побачивши хрещення, яке робив Атанасій, зразу всіх дітей з єпископом їхнім взяти і до себе привести звелів. І питав їх, що робили у грі своїй. Вони ж, як діти, спершу злякалися, потім же розповіли все: що Атанасія поставили собі єпископом і що він хрестить еллінських дітей. Патріярх же, уважно допитуючи їх, довідатися намагався, яких Атанасій хрестив і як опитував їх перед хрещенням, і що вони відповідали. І довідався, що все за законом віри нашої відбувалося. Порадившися із клиром своїм, вділив дітям хрещення те справжнє і довершив його миропомазанням. Батьків же Атанасієвих прикликавши, доручив їм, щоб, у добрій настанові і книжному навчанні дитину свою виховавши, знову до нього, більше ж до святої Церкви і Бога, коли підросте, привели, побачивши в ньому Божий дар. Так і було. Коли Атанасій достатньо навчився книг і всю зовнішню любомудрість здобув, привели його батьки до святішого патріярха Олександра, як же Анна Самуїла, і в дар Богові дали. Його ж патріярх скоро клириком зробив. У тому чині з юности, як хоробрий воїн, з єретиками боровся і що від них перетерпів, неможливо всього переповісти ані замовчувати не годиться найвизначніших його подвигів і вчинків.

Біснувався у той час єрессю своєю несамовитий Арій і цілу Церкву хитав шкідливими вченнями своїми. Був уже Першим вселенським никейським собором святих отців проклятий, і від Христової части викинений, і на вигнання засуджений. Проте підступний той змій, хоч знищений і ледь живий був, але ніяк від зла не зупинився, бо через учнів та однодумців своїх підносив жало своє, отруту єресі поширюючи всюди. Мав же багатьох до царя від себе посланців, а найбільше Євсевія, єпископа Никомидійського, з иншими тої ж єресі єпископами. Через них у великого Констянтина виклопотав собі милість, щоби з вигнання йому звільнитися і до Олександрії повернутися. Євсевій-бо сповіщав цареві підступно, що Арій ні одного вчення супротивного не вносить ані нічого Церкві невідповідного не проповідує, але через заздрість терпить неприязнь від єпископів і що про схоластичні лише слова між ними існують розбіжності, а не через віру. Цар же, простий серцем і незлобливий, не знаючи єретичної хитрости і підступу, повірив неправді і заповів не сперечатися ані не сваритися через слова, щоб не було між церквами розбрату і нічого ж для тих, хто розсуджує милосердям. Арієві на своє місце в Олександрію повернутися дозволив. І так поганий той єретик, на спільне Церкві зло, Олександрійського досягнув града. Тяжко й боляче те було для правовірних, і найбільше для святого Атанасія як зброєносця Христового і праведних передань благочестя міцного оборонця, який тоді вже архидияконського ступеня удостоєний був. Він і богомудрим язиком, і доброписною рукою вовка того гонив, писанням своїм і проповіддю зло те викриваючи. Спонукав же святішого архиєпископа писати до царя і сам писав з ним, простоту цареву повинну чинячи в тому, що звабам і байкам єретиків повірив, Арія, який праведну відкинув віру, від самого ж Бога і від усіх святих отців відкинений був, прийняв і дозволяє йому рухати непорушні отчі межі. Цар же, від Євсевія-єретика навчений, відписав їм словами найгострішими, погрожуючи їм скиненням із сану їхнього, якщо не мовчатимуть. Це ж зробив благочестивий добрий цар, не люті підкорившись ані ж не аріянство люблячи, проте ревність, хоч і не думаючи, мав, щоб між церквами не було розбрату, праведним серцем мир любив там, де ж зовсім миру не може бути. Як-бо єретицтво із правовір'ям житиме в мирі!

Після цього скоро святіший Олександр переставився, а після нього Атанасій святий перейняв престол, всіма православними одноголосно вибраний як достойний посуд для такого мира. Тоді таємні сіячі куколю — аріяни — затихли до часу, не чинячи відкрито з Атанасієм боротьби. Аж тоді зрушив їх біс, оголивши своє лукавство і зла свого отруту, що гніздилася всередині, відкрив явно, коли святіший Атанасій беззаконного Арія не прийняв до церковного сопричастя, хоч і царське до себе писання мав, щоб прийняти. Почав-бо лукавий всюди на невинного піднімати ворожість і чинити наклепи найлютіші, намагаючися його не лише з престолу, але й з града вигнати, того, хто достойний небесної оселі. Але той непохитний був, співаючи з Давидом: "Як ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Начальником же був лукавої тої ради вищезгаданий Євсевій, що ім'я благочестя лише носив, насправді ж був злочестивий і нечестя посудиною. Він з однодумцями своїми цареву незлобливість обійшов і час сприятливий вибрав, спонукав і підбурював всіх, щоб Атанасія з престолу скинути. Думав-бо злочестивий, що коли його скине, легко й инших правовірних здолає і Арієве учення зміцнить. Влаштував на святого неправедні наклепи і склав брехливі, хоч єретики думали, що правдоподібні, провини. Найняв же і Мелетієвої єресі послідовника Ісіона, і багатого в лукавстві Євдомона, і славного у злі Калиника. Прогрішення ж Атанасію приписувано такі: перше — що примушує єгиптян давати данину церкві Олександрійській на одяг священичий, лляниці ж, вівтарні завіси, і запони, й инше церковне начиння; друге — що недоброзичливий до царя і писання царські зневажає; третє — що грошолюбець і ковчег якийсь, повний золота, до одного з приятелів своїх послав на збереження. До цього четверта провина доклалася — щодо Ісхирана, псевдосвященика Маріотійського. Він-бо, лукавий, і підступний, і в злості хитрий, ім'я пресвітера без звичного освячення на себе поклав; багато ж злих діл встидних і лютих сподіявши, не лише викинення і докору достойний був, але і покарання без помилування.

Довідавшись про нього, Атанасій блаженний, ретельний був таких діл слідчий і твердий, як лідійський камінь. Макарія-пресвітера в Мареоти послав був, щоб, детально про злі діла Ісхиранові випитавши, довідатися. Ісхиран же, випробовування і викриття злякавшися, утік звідти і, в Никомидію прийшовши, до Євсевія-єпископа приступив, наговорюючи безсоромно на Атанасія, оббріхуючи його й гірко докоряючи. Таке-бо є зло, що коли лицемірної причини не знаходить, тоді береться до брехні, і наснажується від неї, і відкрито на істину озброюється. Євсевій же і ті, що з ним, прийняли Ісхирана як священика справжнього, того, хто був відступником від Бога і переступником священних правил, і шанували його вельми: властиво-бо є кожному любити подібного на себе чи у злі, чи в чеснотах. Вони-бо самі, палаючи гнівом на Атанасія з превеликої ненависти, наскільки з великою радістю Ісхирана побачили! І повну ту зухвальства і нахабства душу надіями добрими заохочуючи, чеснішим єпископства саном вшанувати його обіцяли, якщо лише обмову якусь на праведного і наклеп зішити зможе, таку винагороду даючи — багатьох душ підпорядкування і єпископський сан за наклеп і оббріхування. Він же хитрий був на таке діло, кріпився, звинувачуючи у прогрішеннях Атанасія неповинного, обмовляючи і наговорюючи, що за Атанасієвим наказом Макарій-пресвітер, на церкву Ісхиранову розбійницьки напавши, самого його з великою люттю з вівтаря витягнув, священну трапезу перевернув і кинув на землю, чашу ж Божественних Таїнств розбив і святі книги вогнем спалив. Ту Ісхиранову брехню, наче істину, прийняли ненависники Атанасієві і, до инших вищесказаних наклепів приєднавши, приступили до царя Констянтина, наговорюючи на святого Атанасія. А найбільше тим заохочували царя на гнів, що зневажає (казали) Атанасій писання його держави, ані не слухає наказів царських, не приймає Арія до церковного сопричастя. Цар же спершу трохи збентежився, тоді, роздивившися, розгублений був: і Атанасієві чесноти бачив, і тих, що наговорювали на нього, слова правдивими вважав — так-бо, середнім йдучи шляхом, ані Атанасія не засуджував, ані не відкидав, щоб його перевірити. А тому що тоді в Єрусалимі оновлення [храму] відбувалося і зі всіх країв збиралися єпископи, звелів єпископам дослідити про великого Атанасія, зійшовшись у Тирі, також і про Арія розглянути уважно, чи справді, як же він говорить, в межах святої віри перебуває і праведних істинних передань тримається. І якщо через заздрість прийняв відкинення, то хай буде прийнятий знову спільнотою і собором, і приєднається частка до решти тіла церковного — якщо ж протилежно вірує і розбещення вчить, то хай суджений буде за священними законами і прийме кару, достойну за ділами своїми.

Настав тоді тридцятий рік царювання Констянтинового, коли зібралися з різних градів єпископи в Тирі, і Макарія, пресвітера, зв'язаного приведено руками воїнів, серед них же був і воєвода, який хотів судити разом з єпископами, також і від иншої світської влади дехто. Предстали ж і оббріхувачі, і суд почався. Прикликаний же був Атанасій, і спершу про лляний одяг церковний і завіси, тоді про любов до маєтків неправедно ненависники його обмовляли. Але зразу обмова та виявилася як брехлива, і відкрилася їхня нелюдськість. Коли це відбувалося, прийшло в ту саму годину послання від царя на судище, яке немало докоряло обмовникам, Атанасія ж від вини неправедної звільняло, покірно ж і щиро прикликало його до царя. Бо двоє пресвітерів церкви Олександрійської Апис і Макарій (не той, що зв'язаний на суд був приведений, але инший того ж імени), у Никомидію прийшовши, цареві все про Атанасія розповіли, що вороги брехливі прогрішення на святого мужа нанесли і неправедну раду склали. Цар же, правду пізнавши й обмову, що відбулася із заздрости, зрозумівши, таке послання до єпископів на суд в Тир послав, що, коли в суді тому було прочитане, зразу євсевіянців охопив переляк, і не знали, що чинити. Проте, великою заздрістю спонукувані, не зупинилися в несамовитості своїй ані не досить їм було бути раз переможеними та осоромленими, але до инших обманів звернулися — на пресвітера Макарія, на суд приведеного, наговорювали. І представлявся обмовник Ісхиран, а свідками були євсевіяни, їх же спершу Атанасій відкинув як брехливих і віри недостойних, відтак хотів, щоб видно було виразно, чи Ісхиран священиком є насправді, — і тоді за провину завдану сам обіцяв відповісти. Коли він це говорив, судді не захотіли слухати, але чинили суд над Макарієм. Знемогли ж обвинувачувачі, відклалося слухання тої справи, бо треба було, щоб на тому самому місці, де ж, як вони казали, зруйнування вівтаря Макарій вчинив, тобто в Мареоті, зробити слідство. На таке діло самих обмовників, яких спершу як брехливих було відкинуто, в Мареот посилали. Атанасій, бачивши і не терплячи неправди, що чинилася, закричав, не вмовкаючи: "Згасла правда, потоптана істина, загинуло правосуддя, втік від суддів законний допит і пильний речей розгляд! Це ж бо безглуздо, щоб того, що хоче виправдатися, в путах тримали. Обмовникам і ворогам суд усієї суперечки довірено? І самі обмовники хочуть судити тих, на кого наговорюють?" Це великий Атанасій відкрито проголосив і всьому засвідчив соборові. Бачивши, що нічого не досягне, ворогів і заздрісників на нього помножилося, утаївшись, відійшов до царя — і зразу собор той, чи, краще сказати, лукаве сонмище, неприсутнього Атанасія засудило. Було ж в Мареоті про вищезгадане діло неправедне розстеження, і все за волею і бажанням ворогів зробилося. Судили, щоб всеконечно Атанасій викинений був, самі будучи відкинення достойні. І йшли до Єрусалиму, де ж і богоборного Арія до спільноти церковної прийняли ті, котрі лише язиком благочествували і на Нікейському соборі вдавано єдиносутність підписали. А ті, що правдивої віри і серцем, і устами трималися, слова й оповіді Арієві сприйняли розумом і, пильно їх розглянувши, пізнали обман, що таївся під покровом багатьох слів і промов, і зловили його, як лисицю, викрили його, як ворога справжнього. Тоді друге від царя надійшло послання, щоб Атанасій до нього прийшов [ще-бо не дійшов до царя Атанасій], також і всім обмовникам і суддям скоро перед ним стати звелів. Це страх великий викликало в собору: боялися-бо вороги, неправедний суд вчинивши, щоб не викрилася їхня неправда, — через те багато з них пішло собі. Євсевій же і Теогній, єпископ Нікейський, та инші, причину якусь правдоподібну, щоб на місці тому затриматися, хитро вигадали, немало часу відтягли, а цареві писаннями відповідали. Тим часом Атанасій, перед царем у Никомидії ставши, від обмови про золото праведно звільнився. Затрималися ж довго євсевіяни, що до царя іти не поспішали, тим часом цар Атанасія зі своїми посланнями до Олександрії на престол його відіслав, всі на нього обмови неміцними і неправедними визнав. Коли сидів же святий Атанасій на своєму престолі й Арій в Олександрії був, велику бентегу і неспокій аріяни чинили в народі. Не терпів же блаженний Атанасій не лише одну Олександрію, але і весь Єгипет Арієм збентежений і розхитаний бачити, сповістив усе писанням цареві, вмовляючи його, щоб вчинив помсту богоборцеві і народному бентежникові. І прийшов, не гаючись, від царя наказ в Олександрію, щоб привести Арія, зв'язаного, на суд царський. Ведений же був з Олександрії до царя Арій. Коли був у Кесарії, зійшовся з Євсевієм, єпископом Никомидійським, і Теогнієм Нікейським, і Марієм, єпископом Халкедонським, однодумцями своїми, і, порадившися разом, инші обмови на Атанасія склали, ані Бога не боячись, ані неповинного мужа не щадячи, але єдине маючи бажання — щоб правду брехнею покрити, як же говорить божественний Ісая: "Починають труд і родять беззаконня, вони покладаються на брехню і кажуть: "Покриємо себе брехнею". Таке ті беззаконні єретики мали старання, щоби блаженного Атанасія з престолу його скинути і на правовірних сильнішу прийняти силу. Прийшли-бо до царя, Арій ніби оправдатися хотів, Євсевій же і ті, що з ним, неправді Арієвій посприяти — на Атанасія і на істину лжесвідчили явно. І коли стали перед царем, зразу спитали їх про собор, який був у Тирі, що там відбувалося, який суд вчинили Атанасієві? Вони ж відповідали, кажучи: "Про инші прогрішення Атанасія, о царю, не дуже сумуємо, лише про святий вівтар, якого він зруйнував, і про чашу Таїнств, яку розбив на дрібні шматочки. Ще ж і про те, як з Олександрії пшеницю, яку звичайно посилали до Царгорода, посилати не дав і заборонив. Через те, — казали, — скорботою і ревністю ми охоплені, це нас опечалює, це душу нашу ранить. Свідками таких його злодіянь є: Адамантій, Анувіон, Арвестіон і Петро, єпископи, від них же Атанасій, у всьому цьому викритий, суду, направду достойного, за діла свої уникнув, проте відкинення уникнути не зміг, але спільно від всього собору таких недобрих діл зухвалець відкинутий був". Коли вони говорили, цар спершу мовчав, у собі бентежачись, тоді, не мігши зупинити обмовників, сказав праведного в Галлію на якийсь час відіслати, не тому, що повірив обмові, ані гнівом не був охоплений, але щоб мир мала Церква [як же той, хто точно знає погляд царський, свідчить]. Бачив-бо цар, скільки єпископів на Атанасія повстало і яка через те в народі олександрійському і єгипетському крамола була, хотів-бо вгамувати таку бурю і заспокоїти галас, полікувати ж стількох єпископів хворобливість, — тому сказав був святому мужеві віддалитися з града на якийсь час. Після цього й сам відійшов із життя цього, після тридцятьох років царювання свого, маючи від народження шістдесят п'ять років. Умираючи ж, залишив спадкоємцями царства трьох синів: Констянтина, Констанція і Консту, — поміж ними ж розділив царство заповітом. Написав старшому синові Констянтину більший уділ царства, але тому що ні один зі синів його не був при кончині його, через те заповіт свій вручив пресвітерові одному, який мав таємно пошкоджену душу свою Арієвим зловір'ям. Той, як же єресь всередині ховав, так і заповіт царський утаїв. І багато його питали, чи склав цар заповіт, помираючи? Не розповів. У потаємній тій справі мав спільників одних, із царевих євнухів наближених. Коли затримався ж найстарший син Констянтин, щоб прийти до померлого батька, Констанцій поспішив з Антіохії і швидше від инших прийшов. Йому пресвітер той віддав таємно заповіт батьковий, а за те одної від нього просив благодаті тої — щоб і він приєднався до аріян і помагав їм. Щоб таку відплату за земне царство дати безсмертному цареві Христові, щоб не Богом його сповідувати, ані ж не Владикою всіх, але творінням, не Творцем. О нерозумність і безум! Посприяв же тому вищеназваний Євсевій і всі, що з ним, які такий собі за бажанням час знайшли: не инакше сподівалися Арієвої віри складання й учення поширити і зміцнити, лише якщо і новий цар Атанасієве утвердить заслання, наче воно справедливе і цілком добре відбулося. Тим часом начальника, який був у палатах царських, до своєї віри й однодумства схилили, через нього і в инших євнухів Арієвої єресі недуга увійшла, вони природою своєю придатні були до прийняття всілякого зла і передання його иншим. Тоді дружина царська помалу богохульними бесідами розбестилася, подібної шкоди єретичної сповнилася. Врешті і сам цар, аріянським мудруванням зваблений, на Христа Господа, Владику свого, повстав, що сповнилися на ньому божественного Єремії слова такі: "Пастирі нечествували на мене" (Єр. 2,8). І відкрито звелів міцним бути ученню аріянському, і всім єпископам так, як же і він, мудрствувати, — тих, хто не підкорятиметься, переконувати страхом.

У тій великій бурі і збентеженні керманичами Церкви були такі: Максим Єрусалимський, Олександр Константинопольський і цей, про нього ж наше слово, — Атанасій Олександрійський, який хоч і у вигнанні був, проте не полишав керма церковного, словом і посланнями правовір'я зміцнював. Євсевій же Никомидійський з тими, що з ним, у своєму зловір'ї ревно подвизався, піднявши боротьбу на правовірних і кривдячи Христову Церкву. На неї ж найбільше озброївся після ганебної кончини Арієвої, його ж той Євсевій підступний і хитрий увів в Константинопіль з великою честю, на більшу оману і спокусу для вірних, не було-бо там тоді нікого, хто б проти Арія став, багато з влади до нього приєднувалися, коли Атанасій у вигнанні був. Але премудрий будівничий Бог зверху зруйнував ради їхні, перетявши зло і життя Арія: його ж наскільки язик на благочестя образливими словами тік, настільки більше нутрощі його, розірвавшися, витекли, і порожнина утроби — окаянно, повалений, у нечистих місцях лежав, суд праведний язикові нестримному і злому посудові, гною лукавого сповненому, достойне було виснаження. Так той єресі начальник душу і тіло окаянно віддав. Євсевій і його єдинозлобники, весь труд про захист і розширення єресі на себе прийнявши, бентежили всіх, маючи на те, наче руки, євнухів царських, які їм дуже допомагали. Велике старання мали, щоби Атанасієві, який був у вигнанні, загородити уста, аби не вчив про благочестя. Але Опікун всіх Бог схилив серце старшому великого царя Констянтина синові, який того ж імени був — Констянтин. Він і літами, і першістю був серед братів своїх більший, так і владою царською перший, старого Риму маючи державу. Він відпустив святого Атанасія із вигнання і в Олександрію на престол його послав зі своїми посланнями, які містили таке: Констянтин-цар: "Церкву католицьку олександрійську і людей вітаю. Думаю, що нема ні одного серед вас, який би не знав, що з великим благочестя проповідником і Божого закону учителем Атанасієм недавно трапилося, що на нього спільна від ворогів істини піднялася боротьба. І велено було йому в Галліях перебувати зі мною, щоб зміг на якийсь час ухилитися від бід, які впали на його голову, а не був він зовсім на вигнання засуджений. І чинив я йому багато доброчинств, нічого від невольних йому не допускаючи, хоч і терпеливий є справді, як ніхто инший, божественною-бо ревністю наповнений, будь-який тягар легко понести може. Блаженний же Констянтин, батько наш, хотів його швидко на престол повернути, але до кінця життя прийшов і не встиг своєї про нього думки сповнити. Мені, наступникові своєму, діло те залишив, останню про мужа цього заповідав заповідь. Велимо-бо вам, щоб нині зі всілякою честю і світлою зустріччю його прийняли".

З таким посланням царським святий Атанасій досягнув Олександрії, і прийняв його радісно собор православних. Ті, що аріянського зловір'я були, сходилися між собою, знову на нього боротьбу і бентегу піднімали, і причини обмови подавали євсевіяни на святого: і те, що без соборного суду повернувся на престол, і те, що за своєю власною волею увійшов у церкву. Тоді мертвою якоюсь рукою оббрехали блаженного, наче нею по-волхвівськи чинив чуда і чари, — самі були, окаянні, справді волхвами й очевидними чарівниками. Рука ж та, говорили, була якогось Арсенія-клирика, наче якимось підступом Атанасій її втяв. Це вороги донесли до вух царя Констянтина і наполегливо його просили, щоб зразу Атанасія назавжди засудив на вигнання, але цар звелів спершу вивчити те, якщо Атанасій винним виявиться у названому гріху, тоді нехай за законами суд прийме. Архелая-бо, мужа одного з домашніх своїх, разом із Ноном, Фінікійським князем, на достеменний справи тої розгляд послав. Вони, коли в Тир прийшли [там-бо вже був Атанасій, який чекав викриття про руку і про чарування], відклали допит на короткий час, поки з Олександрії прийдуть очікувані обвинувачувачі, що те беззаконня Атанасієве — відсічення Арсенієвої руки і чари — самі очима своїми бачили. Це ж відкладання розслідування було Божим провидінням, що кінець відкрито показало. Він-бо, на все зверху поглядаючи і визволяючи того, кого кривдять від кривдника його, продовжив час, поки той Арсеній, про нього ж супротивники на Атанасія наговорювали, у Тир прийшов. Арсеній же, він був одним із клириків церкви Олександрійської, саном чтець, якесь велике беззаконня вчинивши, мав присуд неуникний і жорстоке покарання прийняти, чого забоявшись, утік, і невідомо було про нього нікому довгий час. Лукаві ж противники Атанасія, які в злі були премудрі і ніколи не сподівалися, що Арсеній з'явився через сором за сподіяний гріх, дерзновенно написали, що мертва рука була Арсенієва і що Атанасій мерзотно беззаконствував і проповідував всюди. Перейшла слава по всіх краях, що Атанасій за усічення Арсенієвої руки суд прийме, дійшла про те чутка і до самого того Арсенія, який десь у невідомих місцях ховався. Він же, змилосердившись над отцем і добродійником своїм, і за правду, яку неправедна брехня перемагала, серцем поболівши, вийшов зі сховку, в якому перебував, і в Тир таємно прийшов, самому Атанасію на самоті себе відкрив, до ніг його святих припадаючи. Блаженний же Атанасій приходу його радий був, звелів йому нікому не показуватися перед судом. Не вгамовувалася ж всезлісна супротивників ненависть, і брехливими на Атанасія наклепами не наситилися, але до зла зло і до брехні брехню додавали. Найняли-бо окаянні єретики якусь безсоромну жінку говорити на Атанасія, наче він, у неї гостивши, насилував її і беззаконня вчинив примусом. І було: коли судді сіли і встали наклепники, ввели жінку, яка плакала і скаржилася на Атанасія, хоч його ніколи не бачила ані не знала, який він з вигляду. "Прийняла, — казала, — його в дім свій Бога ради як мужа чесного і святого, бажаючи собі й дому своєму благословення. І ось, навпаки, постраждала від нього. Коли північ настала, прийшов до мене, коли я на ліжку спала, і насильством образив мене, ніхто не забрав мене з рук його, всі, що в домі, сном глибоким заснули". Коли та безстидниця зі сльозами говорила погане і наклепи, друг Атанасія на ім'я Тимотей, пресвітер, стоячи за дверима і чуючи наклепи ті, зрушився духом і раптом увійшов всередину з поспіхом, став перед очима наклепниці, наче він Атанасій. І сказав до неї з дерзновенням: "Жінко, — сказав, — чи я тебе вночі насилував, як же ти кажеш? Чи я?" Вона ж безстидно до суддів проголосила, говорячи: "Це і є мій спокусник, цей чистоти моєї зрадник, цей, а не инший, який у мене гостював і за добро моє наругою мені віддав". Це почувши, судді засміялися. Супротивники ж посоромилися дуже: явно-бо відкрилася брехня їхня, і був їм сором і зневага, і всі неправедному тому оббріхуванню дивувалися, Атанасія вільним від того гріху зробили. Що-бо чинять противники: перший свій сором другим оббріхуванням покрити хотівши, в чаруванні викривати мужа святого почали і внесли на середину якусь руку, діло мерзотне і для бачення жахливе, і тою рукою безсоромно на святого покивали: "Вона на тебе, о Атанасію, мовчки скаже, закричить, вона тебе викриє, ця тебе візьме і міцно втримає, щоб не втік ти від суду, її ні словами, ні хитрістю, ні иншим якимось підступом уникнути не зможеш. Знають всі Арсенія, йому ж ти неправедно і немилостиво руку цю відсік. Кажи уже далі, на яку справу її потребував? І з якої причини її відтяв?" Він же покірним голосом, як же годиться такому мужеві, який наслідував Христа Господа свого, юдеями колись судженого, не перекрикуючи того, що горлав, але як ягня, на заколення ведене, то зовсім мовчав, то покірно відповідав, мовлячи: "Хто-бо є з вас, що знає Арсенія добре? Хто ж є такий, що цю руку точно впізнає? Коли ж багато хто зі сидіння свого повставали, що Арсенія самого і руку його добре знали, — як твердили, зразу Атанасій накриття скинув, звелів Арсенієві посередині стати. Встав-бо Арсеній посеред суду того живий і здоровий, обидві руки маючи цілі. Блаженний же, гнівливо поглядаючи на обмовників, сказав: "Чи не цей то Арсеній, чи не той, який, як ви кажете, має відтяту руку? Чи не цей, знаний всім олександрійцям?" І звелів Арсенієві, щоб спершу праву, тоді ліву догори простягнув руку. І сильно крикнув, наче прикликаючи тих, що далеко стояли від істини. Це-бо казав: "О мужі, ось і Арсеній, це ж і руки його, які жодного не пізнали відсічення. Покажіть же ви свого, якого ж маєте, Арсенія? І чия є та рука відсічена, що вас самих, як таких, що відсічення те сподіяли, засуджує?" Тоді всі невимовного сповнилися сорому і покривали лиця свої, від суду відходили, зброєносці лише зосталися. Народ же, аріянської шкоди доволі сповнений, бачив, що єпископи і судді зі соромом і печаллю виходили, обійшли Атанасія, допікаючи йому словами жорстокими, волхвом, і чарівником, і брехуном називаючи, й инші, гостріші, на нього наносячи слова і докори, і руки здіймаючи, щоб розшматувати й убити його, — і в будь-якому разі те зробили б, якби не вгамував їх Архелай, муж царевий, і з-поміж них не забрав Атанасія. Той Архелай, добрий вдачею, невинність Атанасія, велику ж кількість ворогів і невгамовне зло їхнє бачивши, радив Атанасієві, щоб, утаївшися, втікав і сховався там, де б його ніхто знайти не міг. І, взявши його, вивів із града таємними сходами, ухиляючись від несамовитого люду. Втікав-бо святий, а судді неправедні на другий день без Архелая, мужа царського, зібралися, засудили праведного Атанасія як любодія і вбивцю, волхва і чарівника. І написали причини засудження цього, розіславши по всіх усюдах, щоб замикали перед ним гради і церкви у всіх краях. Повстали й розлютувалися на нього і царя Констянтина настільки, що маєтки і почесті обіцяли тим, які чи про живого Атанасія, де перебуває, сповістять, чи убитого голову принесуть. Він же не лише за межі грецьких володінь, але наче з лиця вселенної вигнаний, в одній глибокій ямі, що колодязем колись була, потім вичерпалася, стала безводною і сухою, немало часу, таївшися, переховувався, ніхто ж про нього не відав, хіба один боголюбець, який годував його, пильнуючи там. Тоді почали деякі здогадуватися, де він, і вже хотіли зранку взяти, всюди-бо з великою обережністю шукали й вистежували. Атанасій, божественним промислом вночі з ями вийшовши, в инше місце перейшов. Боячися ж, щоб і там знайдений і взятий не був, відійшов зі Сходу на Захід.

Царював тоді на Заході молодший брат Конста, після смерти старшого брата Констянтина, що в Аквилії при ріці Алсі від воїнів убитий був. Прийшовши ж у Єнропію, блаженний Атанасій до Юлія, папи Римського, і до самого царя Консти приступивши, все про себе розповів детально. Тим часом був в Антіохії собор східних єпископів, які зійшлися для освячення церкви, яку великий Констянтин почав був будувати. Довершив же її син його Константій і робив їй освячення. З тої причини зібралися там всі зі Сходу єпископи, серед них же немало було аріян. Вони, з допомогою царевою своє соборище лукаве зібравши, Атанасія святого, який на Заході тоді перебував, знову відкинули і послали писання в Рим до папи Юлія, написавши неправдиве свідчення на Атанасія, спонукаючи папу, щоб і він його відкинув. А в Олександрію замість Атанасія спершу вибрали Євсевія Ємисинського, мужа вченого, але він не захотів, знаючи, яку люди олександрійські мають ревність за своїм пастирем Атанасієм. Тоді такого собі Григорія Кападока, зловірного аріянина, на престол той поставили. Його ж, поки ще до Олександрії не дійшов, випередив з Риму Атанасій: папа-бо Юлій неправдиве свідчення на Атанасія уважно розглянувши і брехливим пізнавши, відпустив Атанасія знову на престол його з посланнями своїми — у них же досить картав тих, хто відкинути Атанасія посмів. І прийнятий був святий від правовірних олександрян з радістю великою. Супротивники, про те довідавшися [помер уже керівник їхній Євсевій Никомидійський], збентежилися вельми і зразу намовили царя, щоб із Григорієм послав воїнство, аби на престол возвести його. Послав-бо цар із Григорієм тим, єретиком, від єретиків вибраним, воєводу, Сиріяна на ім'я, з великою кількістю озброєних воїнів. Звелів йому, аби Атанасієві смерть, Григорієві ж єпископство влаштував. І було, коли в Олександрійській соборній церкві всенічна відправлялася служба, бо був якийсь празник, і коли всі правовірні люди з пастирем своїм Атанасієм у церкві чували і співали, прийшов воєвода Сиріян із озброєним військом, наче на битву, і, обійшовши церкву, Атанасія одного [людей щадячи] на убивство шукав. Він же, Бог його покривав, утаївся поміж людьми, вийшов з церкви, і, посеред гамору і безлічі людей пройшовши, тому що пітьма нічна налягла, утік, як риба зі середини самих сітей, і до Риму знову повернувся. Злочестивий же Григорій прийняв престол Олександрійський, наче хижак. І піднеслася крамола люта в народі, і храм один, названий Діонісієвим, запалили. А святий Атанасій у Римі перебував протягом трьох років, шанований вельми від царя Консти і папи Юлія. Мав же там собі друга — святого Павла, архиєпископа Царгородського, якого також зловірні з престолу вигнали. Тоді радою обох царів, Константія і Консти, був собор східних і західних єпископів у Сардикії про визнання віри і про Атанасія та Павла. Там західних єпископів було більше трьох сотень, східних же сімдесят і трохи більше. Серед них же був і вищезгаданий священик Ісхиран, у той час вже єпископ Мареотійський. Зійшлися-бо з Азії єпископи, але ані бачитися із західними не хотіли, поки не виженуть спершу зі собору свого Павла і Атанасія. Західні ж таких їхніх слів навіть слухати не хотіли. І відійшли східні зразу до себе. Дійшовши ж у Филополь, град Тракійський, там свій собор, чи, краще сказати — лукаве сонмище, — склали й одноголосно [о, терпіння Твоє, Христе Царю!] відкрито анатемі передали [тобто: прокляли ісповідання тих, хто ісповідує Сина єдиносущним Отцеві]. І те нечестя своє всюди тим, що під ними були, розіслали. Про це довідавшись, святі отці Сардикії спершу богохульне те соборище єретичне і злославне їхнє ісповідання анатемі передали, тоді обмовників Атанасієвих скинули з санів їхніх, межі ж святої віри, встановлені в Нікеї, утвердили, найяснішою мовою проповідувати Бога Сина Богові Отцеві єдиносушним постановили.

Після цього всього цар західний Конста посланнями своїми просив брата свого, східного царя Констанція, за Павла й Атанасія, щоб звелів їм на свої повернутися престоли. Коли той відкладав їх повернення, знову цар Конста написав йому гострішими словами: "Якщо не послухаєш мене [казав] волею, то, хоч ти і не хочеш, посаджу кожного з них на престол його, з силою і зброєю прийду на тебе". Тоді цар Констанцій, погроз братових забоявшися, прийняв святого Павла, який швидше прийшов, і на його престол чесно відіслав, а святого Атанасія ласкавими посланнями своїми з Риму до себе прикликав, і розмовляв з ним, бачив його мужем премудрим вельми і богонатхненним, і подивувався з великої премудрости його, зробив йому честь велику, і повернув на престол його славно. Сам-бо провів його і писав до люду олександрійського і до всіх, що в Єгипті, єпископів і князів, і до Несторія Августалія, і тим, що після Тиваїди і Лівії, владикам, щоб з великою честю і шаною Атанасія приймали. Тими царськими посланнями блаженний утвердився, пішов Сирією і Палестиною і, у святому граді Єрусалимі бувши, прийнятий був люб'язно від святішого Максима, ісповідника, єпископа Єрусалимського, і один одному розповідали про свої біди і напасті, які задля Христа перетерпіли. Скликав же святіший патріярх Максим східних єпископів тих, що через страх аріянський погодилися на скинення Атанасія. Зробив їх спільниками Атанасієві, віддавши йому достойну честь, він же з радістю відпустив їм їхні щодо нього прогрішення. Тоді в Олександрію на престол свій прийшов з великим торжеством, зустрічав його весь народ з невимовною радістю, і всі єпископи та князі на прийняття його зійшлися, і чесно його ввели. Це третє святого Атанасія після трьох вигнань було на престол повернення. І після незчисленних трудів і хвороб трохи він відпочив і думав подальше життя своє провадити в полегшенні і спокої, однак знову хвилі лютих бід на нього зрушилися. Коли-бо нечестивий Магнентій, вождь римського воїнства, змовившись із заколотниками своїми, убив благочестивого царя Консту, пана свого, тоді знову піднесли ріг свій аріяни і підняли боротьбу люту на Христову Церкву. Знову-бо й на Атанасія обмови, і гоніння, і старе зло почалися. Знову вийшли царські накази і погрози. Знову Атанасію втечі, знову страхи, по землі ж і цілому морі шукання: вищезгаданий-бо Григорій Кападок, який раніше аріянами на престол замість Атанасія вибраний був, прийшовши в Олександрію, потряс Єгипет, похитнув Палестину і весь Схід наповнив бентегою. І скинуті були знову світильники вселенної зі своїх престолів: святий Максим — із Єрусалиму, святий Павло — із Царгороду, а що в Олександрії творилося, сам святий Атанасій розповідає, говорячи так: "Знову прийшли, — казав, — якісь в Олександрію, шукаючи, щоб нас убити, і було теперішнє гірше попереднього.Воїнство-бо раптом церкву обступило, і замість молитов були зойки, крики і бунт. Це ж було у святу Чотиридесятницю. Зійшов же Григорій із Кападокії, його ж македоняни та аріяни прислали, виростив зло, його ж навчився від тих, що послали його. Через тиждень після святої Пасхи заганяли буди дів в ув'язнення, єпископів воїни зв'язаних вели, сиріт і вдів доми розкрадали і повний розбій у граді був. І виходили з града уночі християни, доми запечатували, і клирики через братів своїх бідували — люте справді було це, але ще лютіше після цього відбулося. Після святої П'ятдесятниці люди, котрі постили, зійшлися в гробницю святого священномученика Петра помолитися, бо всі цуралися Григорія і спілкування з ним уникали. І коли про те довідався той вселукавий, намовив на них стратилата Севастія, який був маніхей вірою. Він же з багатьма воїнами, зі зброєю і мечами оголеними, луки ж і стріли несучи, кинулися в саму церкву, напали на людей. Але мало знайшли тих, що молилися: вже-бо багато пішло, була-бо пізня година. А тим, що застали, сподіяли біду найлютішу. Вогонь-бо великий запалили і дівчат біля вогню поставили — примушували їх, щоб визнавали себе арієвої віри. І коли на те змусити їх не змогли, бачивши, що вони зовсім на вогонь і погрози не зважають і непереможні у своєму правовір'ї, оголили їх і без пощади лиця ж їм посікли ранами настільки, що через довгий час ледве могли їх свої упізнати. Мужів же числом сорок катуванням новішим покарав: із фініків відітнув палиці з гострим терням і плечі їм так обдер тим терням, що глибоко вгризлося, наче хтось тіло багато разів порізав. Инші ж, не витерпівши болю, так і помирали з ранами. Усіх же дів (найбільше їх мучив) у вигнання до великого Оасиму послав, а тіла мертвих убитих християн правовірних навіть своїм взяти не дозволив, але воїни заховали їх десь непохованими, думаючи, що таким чином жорстокість їхня утаїться. Так вчинили зваблені розумом і безумні. Правовірні ж раділи за страждальців своїх через міцне їхнє ісповідання, ридали ж через те, що тіла їхні безвісні є, більше викривалося нечестя катівське і жорстокість. Після цього зразу з Єгипту і Ливії у вигнання послав єпископів: Амонія, Моїна, Гайя, Філона, Єрмія, Павлина, Псиносіра, Линамона, Агатона, Агамфа, Марка, і других Амонія і Марка, Драконтія, Адельфія, Атінодора — і пресвітерів Єракса і Діоскора. І так погано їх кривдили, що одні на дорогах, а инші у вигнанні померли. На довічне вигнання засудили понад тридцять єпископів. Окаянні, як Ахав, намагалися, якщо б можливо, зі всієї землі правду забрати і знищити. Так великий Атанасій сам пише, про свою втечу сповіщаючи. Инше ж наступна повість розповість.

Констанцій-цар після смерти брата свого царя Консти, перемігши Магнентія, володів Сходом і Заходом, і як же на Сході, так і на Заході поширював єретичне аріянство, єпископів західних всілякими способами — одних страхом, инших же ласкою, дарами й иншими привабами — схиляючи, щоби з арієвими догмами погодилися, спільниками стали їхнього зловір'я. Звелів же у Медіолані, граді Італійському, бути соборові на Атанасієве скинення: так-бо сподівався утвердити аріянство, коли Атанасій зовсім відкинений і з живих знищений буде. Багато-бо тоді стали однодумцями царевими: одні через страх, инші ж почестями царськими заманені були. А ті, що в благочесті міцними лишалися, ті від того соборища ухилилися: таким був Євсевій, єпископ Віркелінський, Діонисій Медіоланський, Родан Толосанський, Павлин Тривиринський і Лукифор Калаританський. Вони скинення Атанасієвого не підписали, вважаючи, що це є скиненням праведної віри й істини відкидання, через що у вигнання в Аримин відіслані були.

Инші ж усі єпископи, які в Медіолані зібралися, Атанасія засудили, щоб був скинений. Не зайвим же буде тут сказати і про непідписання Євсевієм і Діонісієм соборища того неправедного. Коли зібралося в Медіолані єпископів аріянських десь до тридцяти, не чекали ж инших єпископів правовірних, і самі собор склали, й імена свої підписували. Діонісія Медіоланського, недавно на єпископський сан возведеного і літами молодого, переконали підписати собор той, і він не смів заперечити стільком образом чесним і давнім єпископам. Підписав, отож, хоч не хотів, ім'я своє там же, з ними. Після цього правовірний єпископ Віркелінський Євсевій, літами старий, в Медіолан [коли вже відбулося те соборище з підписанням імен трьох] прийшов і Діонисія про те, що в соборі діється, питав. Діонисій же, розповідаючи, що сталося вже неправедне на святого Атанасія судище, визнав з великим жалем і розкаянням своє прогрішення, що зваблений був і тому підписався на скинення Атанасія. І сварив його за те блаженний Євсевій, як батько сина, бо Діонісій за батька духовного мав Євсевія — і через старість його, і через те, що довгі роки єпископствував, та й місцем єпископ Веркелинський вищий був від Медіоланського. Проте, бачивши Діонісієве покаяння, Євсевій велів йому не сумувати: "Я, — казав, — знаю, що зроблю, щоб ім'я твоє з-посеред них витерте було". І було те так. Довідалися єпископи аріянські про прихід Євсевія, прикликали його на зібрання своє і показали йому складений на Атанасієве скинення суд із підписами їхніми. Хотіли, щоб і він там-таки ім'я своє підписав. Євсевій, вдаючи, ніби погоджується з їхнім собором і підписати хоче, взяв хартію і читав імена єпископів, що підписалися. Дійшовши ж до імени Діонісія, скрикнув, ніби образився, говорячи: "Де я підпишу ім'я своє? Чи під Діонісієм? Ніяк ні. Діонісій вище від мене не буде. Ви кажете, що Син Божий не може бути рівний Богові Отцю, то чому сина мого понад мене шануєте?" І не хотів підписатися, поки ж Діонісієве ім'я з вищого місця витерте не було. Єпископи ж аріянські Євсевієвого підпису дуже хотіли і, утішити його бажаючи, звеліли, щоб Діонісієве ім'я витерте було. І витер Діонісій своєю славною рукою, якою написав, ім'я своє у хартії, ніби даючи вище місце старшому єпископові Євсевію Виркелінському, а сам під ним ніби хотів підписатися. Коли ж витерте було ім'я Діонісія і зовсім загладжене, що ані сліду письмен не було, блаженний Євсевій відклав вдавану з їхнім соборищем згоду і відкрито визнав правдиву, насміхаючись з аріян і говорячи: "Ані я вашими беззаконнями не осквернюся, ані сину своєму Діонісію не дам бути учасником зла вашого: не є бо праведно підписати суд неправедний на скинення невинного архиєрея, закон Божий і церковні правила те забороняють. Хай буде всім відомо, що Євсевій і Діонісій більше судища того вашого, зла і беззаконня сповненого, не підпишуть. Дяка ж Богові, що вибавив Діонісія від участи вашої, подавши нам такий задум, щоб ім'я його з-посеред імен ваших вигладилося добре, яке зле написане було".

Бачили ж аріяни, що осміяні від Євсевія і Діонісія, наклали на них руки щоб скривдити їх і, багатьма дошкуляннями докоривши, на вигнання кожного окремо відіслали, і таке зло блаженному Євсевію чинили у вигнанні, що й помер він страдницьки. Чувши ж те все і довідавшись, що єпархові воїни велінням царським приходять, щоб взяти його, явленням якимось божественним повідомлений, святий Атанасій опівночі з єпископії відійшов і в одної доброчесної дівчини, яка була Богові освячена й істинною рабою Христовою, сховався і таївся в неї аж до кончини царя Констанція — ніхто ж зовсім про нього не знав, лише Бог і та дівчина, яка йому сама служила і приносила йому книги, яких він потребував, позичаючи в инших. Там перебуваючи, святий багато послань на єретиків написав. Олександрійський же народ, шукавши пастиря свого святого Атанасія, обходив усе, тужили-бо за ним вельми, і настільки старанно його шукали, що й душу свою кожен за віднайдення його солодко передав би. І обліг великий занепад святу Церкву. Арієва-бо єресь набрала сили не на Сході лише, але й на Заході. І скидали за царевим велінням в Італії і по цілому Заході тих єпископів із престолів їхніх, котрі не хотіли підписати иншосущого — що Син є иншої природи, ніж Отець. У той час і святий Ливерій, папа, що за блаженним Юлієм, який наступником святого Сильвестра був, римський престол прийняв, вигнаний був за благочестя, а замість нього якийсь Філікс із єретиків возвівся. Так довго звідусіль Церкву святу єретики утискали і кривдили, аж тут приспіла кончина цареві Констанцію: коли був між Кападокією і Киликією на місці, названому Мопсиські джерела, там життя і царства позбувся. Також і Григорія того, псевдоєпископа Олександрійського, від єретиків поставленого, суд Божий постиг — і загинув окаянний з шумом, вбитий був еллінським народом, коли бунт зчинився за місце якесь еллінське, яке в Олександрії було, а він хотів відняти. Став же після Констанція на царство Юліян і всі Констанцієві устави і закони змінити намагався, і з вигнання всіх випускав. Довідався про те Атанасій і боявся, щоб і Юліяна не зманили аріяни на своє злочестя: ще-бо не було явлене Юліянове відступництво й остаточне Христа відкинення. Ніч-бо глибока була, вийшов святий Атанасій з того дівочого дому, в якому ховався, і посеред церкви олександрійської опинився. Хто-бо розповість про ту радість, яка була в правовірних? Як, щоб побачити його, звідусіль збіглися клирики, і міщани, і весь люд, як солодко на нього дивилися? І з любов'ю його обіймали? Тоді з приходом його сміливости наповнилися, зразу всіх аріян з Олександрії вигнали, град же і себе самих вручили Атанасієві-пастиреві й учителеві своєму. Після цього Юліян беззаконний те, що вчинив у тайні, відмовившись від Христа, показав відкрито. Укріпившись на царстві, перед усіма від Христа відмовився й ображав пресвяте Ім'я Його, поклонився ж ідолам, відкрив повсюди капища і нечисті нечестивим богам жертви приносити звелів — і були кругом жертовники, і нечистоти, і дим, і забиття тварин, і кров. У тому великі стовпи й учителі Церкви його викривали, і він люте підняв на Церкву гоніння, а найперше на святого Атанасія. Радився-бо цар зі своїми однодумцями і премудрих своїх волхвів, відьмаків і чарівників питав, як би можна було знищити зі вселенної християнство. Думали всі, як би Атанасія із землі взяти і згубити. Говорили-бо: "Якщо зруйнується основа, то легше й решту християнської віри знищити". Знову-бо судище неправедне склалося на Атанасія, знову воїнство послали в Олександрію, знову збентежився град, оточена і потрясена була церква озброєних рукою, одного ж Атанасія шукали на вбивство. Він же знову, Богом покритий, пройшов поміж них, уникнувши рук тих, що шукали його, вночі до ріки Ніл прийшов і сів у якийсь корабель, що відпливав у Тиваїду. Догнали його ті, що любили його, і зі сльозами говорили: "Куди знову від нас відходиш, отче? На кого нас покидаєш, як овець, що не мають пастиря?' Святий же їм відповідав: "Не плачте, діти, бо цей неспокій, який бачимо, скоро розпадеться". Те сказавши, відплив у дорогу свою. Пішов же поспіхом услід йому якийсь воєвода: йому ж наказано було від ката, щоб, де дожене Атанасія, там убив його. Один із тих, які були з Атанасієм, бачивши здалеку того воєводу, який услід кораблем плив і наздоганяв їх, і пізнавши його добре, умовляв гребців своїх, щоб гребли швидко, аби втекти їм від тих, які доганяють їх. Святий же Атанасій, трохи почекавши і те, що має бути, зрозумівши, велів гребцям знову до Олександрії корабель повернути. Коли вони засумнівалися в тому і боялися, бути відважними звелів — і, обернувши корабель, просто в Олександрію попливли супроти погоні. І коли поблизу воєводи були, варвари наче млою мали очі свої потьмарені: бачивши, не бачили і пливли мимо. Атанасій же питав їх: "Кого шукаєте?" І відповідали: "Атанасія шукаємо. Чи не бачите його де?" Він же казав: "Випереджує вас трохи, у кораблі пливучи, ніби втікаючи від когось, що женеться за ним, доганяйте і встигнете". І так святий уникнув рук вбивчих і, увійшовши в Олександрію, всіх вірних сповнив радістю, проте ховався до смерти Юліянової. Загинув же той богомерзенний цар скоро, настав після нього Йовиніян, християнин благочестивий, і знову святий Атанасій безстрашно на престолі своєму сидів, кермуючи Церквою. Але і Йовиніян на царстві не затримався, сім-бо лише місяців царював, помер у Галатії. Настав Валент, арієвим злочестям заражений. Почалися-бо знову і біди на Церкву. Той-бо злочестивий цар, прийнявши владу, не про мир спільний, ані про влаштування війська, ані про перемогу над супостатами не думав, але зразу почав піклуватися, як би аріянство примножити й утвердити, — і скидав архиєреїв правовірних із престолів їхніх, які не погоджувалися із його злочестям. Вигнав-бо спершу святого Мелетія, архиєпископа Антіохійського, тоді й цього великого страждальця Атанасія шукав, щоб узяти. І коли та внутрішня боротьба, яка Церкву Христову всюди гонила і кривдила, прийшла і в Антіохію і, велінням єпарховим, воїни вже мали взяти святого Атанасія, вийшов блаженний таємно з града і в якомусь отецькому гробі сховався, чотири місяці там перебував, ніхто про нього не знав. Тоді вся Олександрія за святим Атанасієм сумувала й тужила, великої сповнилися бентеги, втомившись такими й настільки великими від царів своїх кривдами. І вже хотіли вони від царя Валента відійти і, прийнявши зброю, почати боротьбу. Довідався ж про те цар і забоявся їхнього відходу і міжосібної боротьби — попустив, хоч не хотів, щоб Атанасій тримав престол свій без страху. Так святий Атанасій, старий воїн Ісуса Христа, по довгих трудах і після великих за правовір'я подвигів і по стількох вигнаннях і втечах, трохи часу перед кончиною своєю в тиші й мирі на престолі своєму поживши, спочив у Господі і приєднався до Отців своїх — патріярхів, пророків, апостолів, мучеників та ісповідників, подібно до яких на землі подвизався. Єпископствував сорок шість років, залишив після себе спадкоємця престолу Петра блаженного, друга свого і у всіх бідах своїх спільника. Сам же відійшов прийняти світлі вінці й невимовних благ винагороди від Христа, Господа свого, Йому ж з Отцем і Святим Духом слава і держава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

У цьому святого Атанасія житії згадуються єресі Мелетія, послідовника Ісіона. Треба знати, котрий то Мелетій був, щоб не подумав хто, що це є Мелетій, Антіохійський патріярх, який був правовірним і святим. Але святий Мелетій, Антіохійський патріярх, багато років пізніше був після того єретика Мелетія, який був єпископом Аикопольським у Єгипті і в час гоніння приніс жертву ідолам, через що пізніше святий Петро, архиєпископ Олександрійський, із сану його скинув. Він-бо свої догми склав, правовір'ю суперечливі, багатьох услід за собою зманив — і називалися учні його замість християн мелетянати. Помагав же єретик Мелетій з учнями своїми аріянам. Про того Мелетія пише Сократ Схоластик (Книга 1 Глава 3).

У цей же день разом зі святішим Атанасієм пам'ять святого отця нашого Кирила, архиєпископа Олександрійського, вшановуємо, його житіє 9-го липня розміщено.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Маркіяна, що з града Кира. Його ж пам'ять шануємо 20-го листопада.

Місяця січня в 19-й день

Житіє преподобного отця нашого Макарія Єгипетського

Батьківщиною цього преподобного Макарія був Єгипетський край, село, що називалося Птінапар. Але спершу батьки його жили в самому Єгипті, були ж тезоіменні найдавнішим зі святих праотців — Авраамові і Сарі. Авраам, батько Макарія, був саном пресвітер. А тому що були неплідні, через те відлучилися від подружнього ложа, проте не відлучилися від любови і перебували, не зближуючися тілом, досить років, поєднані духом. Прикрашали ж своє життя повстримністю і постом, молитвами і чуванням, милостинями ж і гостинністю й иншими багатьма чеснотами. Було ж із допусту Божого на Єгипет несподіване варварів нашестя, і маєток їхній від варварських рук був розкрадений, збідніли дуже — і думали іти з батьківщини своєї. В одну з ночей, коли спав батько його Авраам, явився йому святий патріярх Авраам, з вигляду поважний і красою світлий, сонячною сяяв одежею; він, утішаючи його і надію на Господа мати велівши, радив йому не зовсім із Єгипетських країв відлучатися, лише тільки в село, назване Птинапар, яке в Єгипетських межах розташоване, переселитися і не позбавляти ж себе з дружиною подружнього єднання. "Бо хоче, — казав, — Бог благословити вас божественним плодом, як же благословив мене: переселенцеві з землю Ханаанську дав сина на старість". Пресвітер Авраам, зі сну збудившись, видіння своє розповів пані Сарі — обоє хвалу віддали Богові і, не затримуючись, переселилися в назване село. Недалеко лежало село те від Нитрійської пустелі, і, як же пізнається, через те Боже провидіння батьків Макарієвих переселило туди, щоб синові тому, який мав від них народитися, легше полюбилося пустельне життя. Коли перебував отець цей Авраам із панею своєю у Птинапарі-селі, трапилося йому захворіти недугою великою, і сподівався померти. Якоїсь ночі, на одрі хвороби лежачи, трохи заснув і бачив видіння таке: здавалося, бачив ангела Божого, який з вівтаря вийшов, до нього наблизився і сказав: "Аврааме, Аврааме, встань з одра свого". Він же відповідав йому: "Хворий я, Господи, і встати не можу". Ангел же, взявши його за руку благосердно, лагідним говорив до нього голосом: "Бог тебе помилував, і забере хворобу твою від тебе, і подарує тобі благословення своє: жінка-бо твоя, Сара, народить тобі сина, блаженству тезоіменитого, Духа Святого мешкання, який по-ангельськи на землі проживе і багатьох до Бога приведе". З того видіння збудившись, хворий зразу відчув себе цілого здоровим і, вставши, страху і радости сповнений, ходив, і все бачене і сказане ангелом у видінні розповів дружині своїй Сарі. А те, що це правда була, запевняло раптове його цілковите здоров'я, яке настало після хвороби великої. І разом дякували Богові, премилосердному доброчинцеві своєму. Після цього зачала Сара у старості і, коли час минув, народила хлопчика, і нарекли ім'я йому Макарій, що означає блаженний, і хрещенням святим просвітили.

Коли хлопець дійшов повноліття і божественних книг добре навчився, батьки, наче забувши ангельське про нього у видінні провіщення, захотіли його, хоч і не хотів, із жінкою поєднати. Він же всіляко відмовлявся, бажаючи єдиної нетлінної Невісти — блаженним запрягтися життям. Проте, переконуваний, підкорився батьківській волі, добру раду в розумі замисливши. Коли відбувався шлюбний бенкет і юнака Макарія у ложницю ввели, вдав собі якусь хворобу, яка наче раптово напала. І не торкнувся нареченої — чистий вийшов із ложа, до єдиного Бога сердечні зводячи очі й на Нього надію покладаючи, Йому ж і молився належно, щоби подав скоро звільнитися від світського життя і ченцем йому стати. В один-бо із днів трапилося комусь зі своїх іти до гори Нитрійської принести звідтіля нитри, там-бо її багато містилося, через що й гора та Нитріиською називається. Пішов-бо з ними і Макарій за велінням батьків своїх. І, до озера Нитрійського прийшовши, відхилився трохи з дороги, відпочити хотівши, і заснув. І, здавалося, у сні бачив мужа одного дивного, який світлом сіяв і говорив до нього: "Бачиш, Макарію, ці пустельні місця. Поглянь на них: належить-бо тобі в цих пустелях оселитися". Після видіння того збудившися, Макарій розмірковував над сказаним йому і не розумів, що це має бути: ще-бо в той час не було пустинножителів, хіба великий Антоній і десь у внутрішній пустелі Тивійській Павло, зовсім нікому не відомий. Через три дні з Нитрії повернувся додому, знайшов невісту свою на гарячку хвору, що вже була при смерті, і сказав собі: "Макарію, будь обережний і турботу май про душу свою, належить-бо й тобі незабаром покинути життя це". І видно було, що Макарій ні про що земне не турбувався, але завжди перебував у храмі Господньому і читанню божественних книг віддавався. Батьки ж, бачивши його таке життя, не сміли при ньому й імени жіночого згадати перед лицем його, але раділи із цнотливости його. Зістарівся ж батько його Авраам вельми й у хворобі лежав, втратив же й очі через старість і хвороби, і служив йому блаженний Макарій ревно і старанно. Тоді й переставився старець, сповнений днями, і приєднався до батьків своїх. Коли ж минуло шість місяців після переставлення отця його Авраама, померла в Господі і пані Сара, мати Макарієва. Він-же, батьків своїх звичному християнському передавши похованню, сам від усього був вільний і, роздавши потребуючим все, що по батьках зосталося, печаль мав, що не мав кому відкрити таємниці серця свого і доброї пошукати ради, куди звернутися і від кого на богоугодне наставитися життя, і молився про те до Бога ревно, щоб послав йому наставника доброго, який би показав йому путь спасіння.

Приспіла ж пам'ять одного зі святих, йому ж, за звичаєм батьків своїх, хотів здійснити празник — приготував обід не заради лише сусідів, але більше задля жебраків та убогих. Тоді, стоячи в церкві на співах, побачив, що якийсь чернець старий увійшов до церкви, сиве волосся, бороду мав аж до пояса, з лиця блідий через постництво, вельми чесний з вигляду, його ж і внутрішньої душі образ прикрашений був красою чеснот. Він не дуже далеко від села того, десь на безмовному місці, відлюдну собі келію мав, нікому ж не показувався, а в той час — Бог так влаштував — прийшов до сільської церкви задля причастя Пречистих Таїн. Цього ченця після відправлення Божественної Літургії упросив Макарій увійти в дім свій на спільну трапезу. Після трапези ж і достатнього всіх пригощання, коли кожен відходив до себе, Макарій затримав трохи ченця і, осібно його взявши, припав до ніг старцевих зі словами: "Не борони мені, отче, зранечку прийти до твоєї чесности, хочу-бо тебе порадником благим щодо життя свого мати". Старець же відповів: "Приходь, дитино, коли хочеш". І пішов від нього. Коли був ранок, пішов Макарій до старця і сповістив йому всі таємниці серця свого — як бажає всім серцем працювати для Господа, і просив старця, щоб наставив його, що належить йому робити. Старець же затримав його того дня в себе душекорисними бесідами, і, коли заходило сонце, трохи хліба з сіллю прийнявши, звелів старець Макарієві спочити. Сам же встав на молитву, і, ум вгору піднісши, був у непам'ятстві, ніч уже глибока була, і бачив собор ченців білообразних, що крила мали, які обходили Макарія і говорили: "Встань, Макарію, і Богом наказану тобі почни службу, не відкладай на инший час, лінивий-бо муж немудро воює, нелінивий же ціну лінивого забирає". Це бачивши, божественний той старець зранку Макарієві про все сповістив і, відпускаючи його, казав: "Дитино, те, що хочеш робити, роби швидше: кличе-бо тебе Бог для спасіння багатьох, відтепер-бо не лінуйся на богоугодні діла". Повчивши його багато про молитву, і чування, і піст, відпустив з миром. Блаженний же Макарій, повернувшись у дім свій, роздав усе до решти жебракам, нічого ж на потребу собі не залишивши, і, через мало днів від усіх турбот житейських звільнившись і сам, як один із жебраків, ставши, прийшов знову до старця, віддаючи себе зовсім на солодку роботу Господеві. Старець же, з любов'ю божественного юнака Макарія прийнявши і початки чернечого безмовного життя йому показавши, і рукоділля, яке ченцям годиться (плести кошики), навчивши, влаштував йому иншу, на иншому місці недалеко від себе, келію; любив-бо той отець один у Бозі жити. І відвів у неї учня, давши йому належні заповіді про молитву, і їжу, і про рукоділля. Коли так блаженний Макарій почав з Богом тісний чернечого життя долати шлях, і день за днем у Законі Господньому минав, трапилося за якийсь час єпископові краю того прийти в те село. Про блаженного Макарія від мешканців села того довідавшися, прикликав його до себе і примусом клириком сільської церкви поставив, коли він ще молодий був. Не по багатьох днях, втомившись служінням клирика, бо ним припинив свою безмовність, Макарій утік звідти і десь поблизу иншого села оселився. Прийшов же до нього один простий чоловік благоговійний і служив йому, беручи його рукоділля, продаючи і приносячи йому їжу. Біс же, не терплячи себе бачити потоптаним від молодого монаха, розмаїтими на нього озброївся і воював пакостями, инколи негідні помисли приносячи, инколи ж привидами і страхами на нього нападаючи. Коли чував він у молитві нічній, потрясав хатиною до основ, часом же у змія перетворювався і, по землі плазуючи, на нього кидався. Блаженний же Макарій, молитвою і знаменням хресним загороджуючися, ні за що не мав його пакостей, говорячи з Давидом: "Не боюся і страху нічного, ні стріли летючої вдень, ні того, що в темряві ходить". Не мігши-бо лукавий непереможного перемогти, винайшов на нього хитрість таку.

Один муж із мешканців села того мав доньку, дівчину, яку один юнак просив собі в законне подружжя, але тому що вбогий і препростий був, через те батьки відправляли того юнака, не хотіли за нього доньку свою віддати. Дівчина ж любила юнака, і, розпалившись взаємною одне до одного любов'ю, таємно з'єдналися, і виявилося, що дівчина має в лоні. Коли питала ж вона юнака, яку відповідь дати батькам, той, маючи всередині учителя зла, сказав: "Скажи, що самітник той зробив тобі це". Вона ж, послухавши лукавої ради, вигострила язик свій зміїний на невинного ченця, і, коли-бо пізнали батьки, що вагітна дівчина, і почали бити її, питаючи, з ким упала, вона сказала: "Із самітником вашим, якого ви вважаєте святим. Колись, як я була за селом і до місця, де ж він живе, наблизилася, зустрів мене на дорозі і вчинив насилля. Я ж через встид і страх не розповідала про те нікому аж донині". Цими словами, як же якимись стрілами, батьки її та родичі були зранені, кинулися разом всі до святого і побігли до келії його, сповнюючи повітря криком і словами дошкульними. Витягнувши його з келії, били довгий час і в село зі собою відвели. Зібрали ж багато посуду гнилого, глечиків зчорнілих, вушок від горнят і, ланцюгом зчепивши, повісили йому на шию, і водили по селі з невимовною наругою, б'ючи, попихаючи, за волосся шарпаючи, ногами штовхаючи і кричачи: "Цей монах осквернив дівчину нашу, всі беріть його і бийте". Трапилося там іти одному чесному чоловікові, і бачив, що відбувалося, і сказав до тих, що били: "Доки будете бити невинного дивного монаха, не довідавшись точно, чи правда те? Думаю, що напасть то, а не правда". Вони ж не слухали мужа, своє зло робили. А христолюбець той, який задля Бога Макарієві служив, продаючи його рукоділля, той услід веденому здалеку йшов, соромився, і плакав, і не міг заборонити і забрати Макарія з рук їхніх: вони, як пси, обступили його. Вони ж обернулися і на нього кинулися з погрозами та докорами: "Ось, — говорили, — самітник, якому ти служиш, що зробив". І били Макарія батогом, поки не ослабли їхні лють і гнів, і лежав напівмертвий на дорозі. Батьки ж тої дівчини говорили: "Не пустимо його, допоки ж не дасть нам поручника, що буде годувати доньку нашу, яку отяжив". Макарій же, ледь живий, говорив до того, що служив йому: "Будь за мене поручником, о чоловіче". Той же, готовий за нього й померти, поручився і, взявши Макарія, ледь зміг відвести в келію його: від ран лютих він іти не міг. Після цього трохи зцілившись, почав віддаватися рукоділлю, говорячи собі: "Макарію, жінку маєш і дітей, мусиш день і ніч працювати, щоб прогодувати їх". І робив кошики, продавав рукою служачого і посилав зароблені гроші на їжу дівчині. Коли надійшов час народжувати їй, постиг її праведний Суд Божий за те, що говорила на праведного беззаконня, — і не могла народити. Страждала-бо багато днів і ночей, гірко кричачи з болю великого, бо не могло народжуване вийти з неї. Боліли і батьки її серцем, бачачи її в такій муці. І не розуміли, говорячи: "Що то є?" Вона ж тоді, хоч не хотіла, розповіла правду, вельми кричачи: "Горе мені, окаянній, сто тисяч смертей достойна я, що на праведного наклеп звела і що він винний у моєму розтлінні, збрехала. Він же невинний, але хлопець, який хотів мене взяти, він мені зробив те". Чули ж те батьки і всі ближні й були наче зачудовані — найшов-бо на них сором і страх, що невинного ченця, який є рабом Божим, настільки образити посміли. І "горе нам та лихо" взивали. Стало відомо те по цілому селі, і всі збіглися, малі й великі, до двору чоловіка того, і чули сказане дівчиною, що не винен є самітник, осуджували себе й самі собі докоряли, бо всі поклали були руки свої немилостиво на святого. І порадилися разом всі з батьками дівчини тої іти до Божого раба і припасти з плачем до ніг його, прощення просячи, щоб гнів Божий всіх не постиг за неповинне його ображання. Те чувши, слуга і поручник Макаріїв поспішив скоро до святого з веселістю і сказав до нього: "Радій, отче Макарію, добрим нам день сьогоднішній і світлим явився, бо першу наругу перетворив Бог на славу, і відтепер я від порук вільний буду, ти ж безпристрасним, і праведним, і преславним страждальцем виявився. Бо неправедну ту напасницю, яка на тебе наклеп склала, суд Божий постиг, і не може народити, і розповіла, що ти невинний їй, але хлопець один, і ось всі мешканці сільські від малого до великого хочуть прийти до тебе з покаянням, прославити Бога за цноту і терпіння твоє і попросити в тебе прощення, щоб якась кара Божа не найшла на них за те, що образили тебе". Це чувши, смиренномудрий Макарій тяжко сприйняв, не хотівши пошанування і слави людської, бо волів собі безчестя, аніж честь від людей приймати. І коли настала ніч, встав і утік звідти, і пішов спершу в гору Нитрійську, де колись, спавши, видіння бачив. Там, три роки в якійсь печері проживши, пішов до Великого Антонія, що на горі Фаранській постницькі подвиги проходив: чув-бо про нього здавна, ще коли в миру був, бажав його бачити. Прийняв же його Антоній преподобний люб'язно, став йому Макарій учнем щирим. І пережив у преподобного досить часу, наставляючись на досконале в чеснотах життя і наслідувачем був у всьому отцеві своєму. Від нього ж у пустелю Скитську на осібне життя відпущений був, багато показав подвигів і стільки в чернецтві досягнув, що перевищував инших братів. І кликали його "молодий старець", бо в молодих літах старече показав життя. Боровся же з бісами вдень і вночі: инколи, явно перетворюючись у різні образи і привиди, біси, наче вої озброєні, на конях сиділи і на боротьбу поспішали, дико на нього нападали, з криком, галасом і бентегою незчисленною, убити його намагалися, инколи ж невидимо різні пристрасті з помислами скверними йому наносили і всілякими хитростями стіну, Христом засновану, похитнути і зруйнувати намагалися. Але ніяк не могли пошкодити міцного борця, який взяв Бога помічником собі і говорив за Давидом: "Ці у зброї і на конях, я ж ім'я Господнє призову, щоби ті похилились і впали, я ж в Бозі створю силу, і Він ворогів моїх, бісів, що надокучають мені, знищить".

Одної ночі сплячого блаженного обступило багато бісів, будячи його і говорячи: "Встань і співай з нами, а не спи". Преподобний же, розумівши бісівський підступ, не вставав, але відповідав їм: "Ідіть від мене, прокляті, у вогонь вічний, приготований батькові вашому сатані і вам". Вони ж казали: "Хулу наносиш на нас, так дошкульно нам відповідаючи". Говорив святий: "Хто з бісів піднімає когось на славослов'я Боже чи на чесноти повчає?" Вони ж багато говорили, але підняти його не змогли і, не терплячи зневаженими бути від нього, усі з люттю на нього накинулися і почали бити його. Святий же кричав: "Христе, поможи мені і вибав мене від тих, що обступили мене, обступило-бо мене псів багато і відкрили на мене пащі свої". І зразу сила бісівська щезла з шумом. Якось же, коли преподобний в пустелі гілки фінікові, щоб робити кошики, збирав і до келії ніс, зустрів його диявол на дорозі з серпом і хотів його вдарити, але не зміг. І сказав йому: "Велику нужду терплю від тебе, о Макарію, бо не можу здолати тебе. Це-бо все, що ти робиш, роблю і я. Постиш ти, і я зовсім не їм, не спиш ти, і я зовсім не сплю. Одне є те, чим мене долаєш". Спитав його авва Макарій: "І що то таке?" Відповів диявол: "Смирення твоє, і через те не можу проти тебе стати".

Коли мав же блаженний Макарій сорок літ від народження свого, прийняв від Бога дар зцілення, і пророкування, і владу над нечистими духами. І сподобився священичого сану, став аввою, отцем для тих, хто жив у Скиті. Про їжу його і пиття, як постив, не треба й говорити багато, бо навіть між менш ревними там ченцями не можна було знайти лакімства чи кращих якихось наїдків через великий нестаток потрібного, що був у місці тому, і через ревність божественних отців багатьох, які там перебували. З них же кожен один одного в житті постницькому наслідував, більше ж і перевершувати намагався. Про инші ж цього небесного мужа Макарія подвиги, що безперервно був у піднесенні до Бога ума свого і більшість часу з Богом умом єднався, а не з речами цього світу, розповідається в Патерику. Відвідував отця й учителя свого Антонія Великого і від нього багато наставлявся, слухаючи його духовних бесід. Сподобився ж і при блаженній кончині його бути з иншими двома учнями Антонієвими і прийняв, як якийсь найбагатший спадок, палицю Антонієву, нею ж той немічне своє тіло, старістю і постницькими подвигами змучене, в дорозі підтримував. А з палицею — і дух подвійний, як же по Іллі Єлисей, прийняв. І робив чуда предивні, про них же час розповісти. Єгиптянин один гріхолюбний зранений був похіттю гріховною на чужу жінку вродливу. Коли привести її до свого любодіяння не зміг через чесноту її, чистоту і любов, яку до свого мужа мала, пішов до чарівників, просячи, щоб або жінка та полюбила його, або щоб чарами своїми влаштували, щоб муж возненавидів її і відігнав від себе. Чарівник же, багато дарів від єгиптянина того прийнявши, використав звичні свої хитрощі, намагаючись волхвівством різним цнотливу жінку звабити в любодіяння. Не змігши ж непохитного розуму її до злої волі схилити, зачарував очі тих, що дивилися на неї, і зробив так, аби всім виглядала не жінкою з лиця людського, але твариною, роду кінського, жіночої статі. І коли увійшов чоловік у дім, коли побачив її в подобі кінській, вжахнувся і не розумів, що трапилося, бачив-бо, що худобина на ліжку його спочиває. Говорив до неї, та, не мігши почути від неї відповіді, лише гнівався на неї, дивлячись, ненавидячи ж, що жінка його є, і злість неприязну пізнав, що від злих людей в худобину подобу перетворена. Через те був у великій печалі і плакав. Прикликав же пресвітерів у дім свій і показав їм жінку свою, але й вони пізнати не могли, що їй є, як і через що в худобу перетворилася, бо і їхні очі, як зачаровані, худобу бачили. І вже третій був день, відколи їй те сталося, ніякої не прийняла їжі: ні як худоба сіна ані як людина хліба їсти не могла. Тоді мужеві її прийшло на гадку вести її в пустелю до преподобного отця Макарія. Поклав на неї, як на худобу, вуздечку і пішов, ведучи за собою жінку свою в подобі худоби. Коли ж наближався до келії преподобного, брати, які надворі стояли, почали сварити на нього, чому хоче з тою худобиною в монастир увійти. Він же сказав до них: "Прийшов сюди, щоб худобина ця отримала милосердя від Господа молитвами Макарія святого". Коли питалися ж ченці, що за зло сталося з нею, сказав чоловік: "Ця, яку бачите, худобина жінкою мені є. Але як в худобину перетворилася, не знаю, і вже третій день, відколи їжі ніякої зовсім не куштує". Брати, те чувши, ішли сповістити святому, йому ж було про те відкрито, і молився за неї до Бога. Коли сповістили брати про причину і саму ту худобу приведену показали, сказав до них святий: "Ви самі худобою є, тому що худобині очі маєте, вона ж, як була сотворена, так і перебуває жінкою і не є змінена в иншу природу, але так бачать її очі, зваблені чарами". Воду-бо освятивши і виливши на її голову, молячись, зразу влаштував їй у попередньому образі своєму бути — і всі, на неї дивлячись, жінку лиця людського бачили. І, звелівши дати їй їсти, зробив її зовсім здоровою. І дякували Богові муж, і жінка, і всі, що бачили предивне те чудо. Наказав же святий жінці, щоб часто приходила у святу церкву і причащалася пречистих Христових Таїнств, бо через те [сказав] найшла на тебе та напасть, що п'ять тижнів вже минуло, відколи причасницею була Таїнств Божественних". Так наказуючи й обох поучивши, відпустив їх з миром. Подібно й дівчину одну, в ослицю волхвом перетворену, яку до святого привели батьки її, зцілив молитвою. Другу ж дівчину, яка струпами і ранами зігнила і червами кипіла, помазанням єлея святого зробив здоровою.

Надокучало преподобному багато людей, що приходили одні задля молитви і благословення, і задля корисного від нього повчання, инші ж задля зцілення. Через те святий під келією своєю викопав печеру глибоку, як пів стадії, і в неї сховався від тих, що приходили до нього в будь-який час і переривали його богомислення і молитву. Таку ж мав благодать у Бога, що і мертвих дозволив йому воскрешати. Єретик один Єракит, говорячи, що й воскресіння мертвих не буває, з Єгипту прийшовши, бентежив ученням своїм братів, що жили в пустелі. Прийшов-бо і до преподобного Макарія і сперечався з ним про віру перед собором багатьох братів, насміхався ж із простоти слів преподобного: сам він хитрословесний був. І бачив святий братів, що у вірі засумнівалися, тож сказав до єретика того: "Яка потреба є нам словами сперечатися — на знищення більше тим, що чують, аніж на творення? Ходімо на гроби тих, що швидше померли в Господі, братів наших, і кому ж із нас передасть Господь воскресити мертвого з гробу, щоб бачили всі, що його віра праведна є і Богом засвідчена". Це преподобного слово сподобалося всім братам, і пішли на гроби. Сказав же Макарій Єракиту, щоб прикликав мертвого якогось з гробу. Він же відповів: "Ти спершу те зроби, бо сам такий суд судив". Тоді Макарій простягся на молитву перед Господом і молився досить, возвів вгору очі свої і сказав: "Ти, Господи, Сам яви, хто з двох нас краще вірує, явиш же те, коли мертвому тут встати звелиш" . Те мовивши, брата одного, недавно похованого, покликав на ім'я. І зразу мертвий відповідав з гробу. Браття ж, скоро розкопавши гріб, знайшли брата воскреслого і, звільнивши на ньому обв'язання, вивели його живим. Єракит же, це бачивши, вельми вжахнувся і кинувся бігти. Його ж всі брати, як ворога, гонили, з меж землі тої далеко відігнали. Воскресив же і другого мерця цей преподобний Макарій, про що авва Сісой розповідає: "Був [казав] у Скиті з отцем Макарієм, і настав час жнив — тоді пішло семеро нас жати, найнялися. І ось одна вдова збирала колосся за нами і плакала безперестанку. Прикликавши господаря ниви тої, Макарій спитав його: "Що є старій цій, що завжди плаче". Той же розповів Макарієві, що муж її, позику взявши в когось, помер несподівано, не розповівши їй, де поклав узяте. І хоче господар позики тої до роботи її з дітьми взяти". Сказав йому Макарій: "Скажи їй, щоб прийшла до нас, коли спочиватимемо в полуднє". І коли прийшла та вдовиця, сказав до неї старець: "Що так завжди плачеш?" Вона ж сказала йому: "Муж мій помер раптово, взяв же був в одного зберігати золото і не розповів мені, де сховав його". Сказав до неї старець: "Ходи, покажи мені гріб чоловіка твого". І взявши братів, пішов з нею. Прийшовши ж до гробу, сказав старець вдовиці: "Іди додому". І помолившись, покликав старець мертвого, говорячи до нього: "Де поклав ти чужий скарб?" Той же відповів з гробу: "Вдома у себе сховав, в ногах ліжка мого". Сказав йому старець: "Засни знову, аж до дня воскресіння". Бачивши ж те, брати впали від страху в ноги йому, і говорив до них старець: "Не через мене було це, я ж бо ніщо, але через удовицю і сиріт її зробив Бог річ цю. Це ж знайте, що Бог хоче, щоб безгрішною була душа, і вона, чого від Нього просить, те прийме". Йшовши, сповістив вдовиці, де лежить скарб. Вона ж, взявши, віддала його господареві і звільнила від роботи себе і своїх дітей. І всі, чувши про це, прославили Бога. Але й третього цей преподобний Макарій мерця воскресив, про що пише Руфин-пресвітер. Якось убивство в околиці сталося, і невинному одному вина накладалася. Він прибіг до келії святого, прийшли ж услід за ним і хотіли взяти його як убивцю і передати законному суду. Він-бо клявся і божився, що не винен у крові убитого, а вони твердо винним його робили. І була з двох боків довга суперечка і сварка. Спитав Макарій: "Де є похований убитий?" І вставши, пішов з ними до гробу і, схиливши коліна, помолився досить. Тоді сказав до тих, що стояли: "Нині явить Господь, чи справді винний є цей в убивстві, як ви на нього кажете". І возвав велегласно, на ім'я кличучи убитого. Той же озвався з гробу, і сказав до нього святий: "Вірою Ісуса Христа засвідчую тобі, що скажеш нам, чи цей чоловік тебе убив". Той же найяснішим голосом з гробу відповідав, сповіщаючи, що не той його убив, на якого ж напастують неповинно". І всі такому чуду дивувалися і падали на землю. Тоді, припадаючи до ніг святого, просили його, щоб знову спитав того, що лежав у гробі, щоб сказав, хто його убив. Тоді сказав преподобний: "Про це не маю питати, досить-бо мені невинного від напасти звільнити, не є ж моїм винного передавати суду".

Привела одного разу до преподобного одного юнака мати його, через нього плачучи, що він біснуватий. Зв'язаний же був, і тримало його двоє мужів. Мав же в собі біса обжирства, що три великі хліби з'їдав і, води посудину немалу випивши, вивергав усе з'їджене в повітря і в дим перетворював, бо ж у вогні в ньому стлівала їжа і пиття. Є таких бісів легіон, який полум'яним називається, є-бо і між бісами, як же між людьми, різниця, що не єство своє міняють, але різну мають волю. Той-бо юнак, коли не давала йому мати так багато їсти і пити, часто їв гній свій і сечу свою пив. Через те плакала мати його, просила Макарія преподобного, щоб помилував сина її і зцілив його від такого біснування. Преподобний же почав творити ревні за нього до Бога молитви, і після першого і другого дня стало легше юнакові — менше їсти просив. Сказав же святий до матері його: "Скільки ти хочеш, щоб їв син твій?" Вона ж сказала: "Десять фунтів хліба". Святий же, докоряючи їй, сказав: "Чому так багато просиш, о жінко". Сім-бо днів постив блаженний і молився за хлопця, вигнав з нього біса і влаштував йому трьома фунтами хліба бути ситим. Ще ж звелів не в безділлі жити, але трудитися, працюючи руками. І так, благословенням Божим, зовсім здорового юнака дав матері його і відпустив з миром.

Вийшов колись преподобний зі Скиту в Терінут, і коли звечоріло, увійшов у гробницю еллінську спати. Були ж там кості еллінські старі, і, взявши одну, поклав у голови собі. Бачили ж біси відвагу його, гнівалися на нього і захотіли його пострашити. Закричали-бо жіночим голосом, говорячи: "О, ти, іди в лазню митися". Відізвався ж другий демон із мертвих костей, під головою старцевою лежачи: "Подорожнього маю зверху на собі й не можу прийти". Старець же не настрашився, сміливо кістку ту бив, говорячи: "Встань і йди, якщо можеш". Це почувши, біси закричали голосом великим, говорячи: "Переміг нас у всьому". І втекли осоромлені. Ходячи по пустелі, авва Макарій знайшов чоло людське сухе, що лежало на землі, його ж коли палицею своєю обернув, здалося, наче голос якийсь видало чоло те. Спитав його старець: "Хто ти є?" І відповіло чоло: "Я начальник був жерцямідольським, які на цьому місці жили. Ти ж — авва Макарій, Духу Божого сповнений, в яку-бо годину, змилосердившись над тими, що в муках, молишся, відраду вони якусь відчувають!" Сказав же старець: "І яка є вам відрада чи мука, скажи мені?" Відповіло зі стогоном, говорячи: "Скільки небо віддалене від землі, настільки вогонь великий, неможливо комусь із нас бачити лице иншого. Коли ж молишся за нас, бачимо почасти один одного, і це нам за відраду буває". Це чувши, старець просльозився і сказав: "Горе тому дневі, в який людина заповіді Божі переступила". І знову спитав чола того: "Чи є яка инша більша мука"? Відповідало чоло: "Є инші, багато глибше під нами". І коли спитав старець, хто був у тих найглибших муках, відповіла кістка: "Ми-бо, котрі не пізнали Бога, милосердя Його, хоч і мало, инколи відчуваємо, ті ж, котрі, пізнавши Бога, відвернулися від Нього ані ж заповідей Його не зберегли, найтяжчими і невимовними муками є мучені під нами". Святий же Макарій, взявши чоло те, закопав його в землю і відійшов.

Жив же після цього старець преподобний осібно, маючи келію в пустелі великій. Монастир був нижче від нього в иншій пустелі, маючи ченців багато. Сидів же старець при дорозі, бачив одного разу диявола, який ішов в образі людському. Мав одяг кудлатий, і при кожному пасмі гарбузець висів. І сказав йому старець: "Куди йдеш, злий?" Той же відповідав: "Іду бентежити братію". Спитав його старець: "Чим же є гарбузці, які несеш?" Відповів диявол: "Спокуси несу братам". Сказав старець: "Чи у всіх них спокуси?" Той же відповів: "Так, якщо-бо якомусь одне не сподобається, подам друге, і все по порядку, щоб кожний прийняв по одному". Це сказавши, пішов. Старець же залишився стерегти дорогу, поки той повернеться. Побачивши ж його, що повертався, сказав йому: "Чи добре ходив?" Той же відповідав: "Зле, і де мені добре". Сказав йому старець: "Чому?" Відповів той: "Тому що всі монахи були до мене злими противниками, і ніхто ж мене не прийняв". Сказав старець: "Що, й одного серед них не маєш друга?" Відповів диявол: "Одного лише маю ченця, який мене слухає, і, коли прийду до нього, крутиться як в'юн переді мною". Спитав старець: "Яке ім'я ченця того?" Сказав диявол: "Теопемпт". І сказавши це, відійшов. Встав же авва Макарій, пішов у долішню пустелю до монастиря того, і чули брати, вийшли з гіллям назустріч йому. І котрісь із них готували келії свої, думаючи, що хоче з них витати старець. Він же питав, хто є Теопемпт? І бачивши його, увійшов до нього в келію — той же прийняв отця, радіючи. І коли почали говорити на самоті, сказав йому старець: "Як живеш, брате?" Відповів той: "Добре, молитвами твоїми". Сказав старець: "Чи не пакостять тобі якісь помисли злі?" Відповів брат: "Проте нині добре мені є". Соромився-бо виповісти помисли свої встидні. Тоді сказав старець: "Ось скільки літ перебуваю, постячи і подвизаючись, і всі шанують мене, але ще мені в цих старих літах нечистий любодіяння дух надокучає". На це сказав Теопемпт: "Справді, отче, мною зовсім володіє дух любодіяння". Старець же шукав й инших думок, які гублять душу його, допоки брат все розповів йому. Після цього преподобний спитав брата: "Як постиш?" Відповів: "До дев'ятої години". Відповів святий: "Пости до вечора, і голодуй, і вчися з уст з Євангелія і з инших святих книг, щоб займався ти завжди богомисленням. І якщо прийде до тебе злий помисел, не приймай його і ніколи ж не зводься розумом донизу, але завжди прислухайся догори — і поможе тобі Бог". Так отець, утвердивши брата, пішов у свою пустелю. І коли стеріг дороги, бачив знову того ж диявола, що йшов, і казав йому: "Куди йдеш?" Відповідав диявол: "Бентежити братів іду". Те сказавши, мимо пішов. Коли ж знову повернувся, сказав йому святий: "Як там брати?" Відповідав диявол: "Усі до мене злими були, і той, що раніше його я мав за друга, який слухав мене, і той, не знаю, через кого, відвернувся і зовсім не слухає мене, але від усіх гірший до мене був. І присягнув я не йти вже туди, хіба через довгий час". Те сказавши, пішов, святий же у келію свою повернувся.

Прийшло ж колись до преподобного Макарія в Скит двоє юнаків подорожніх, один бородатий, а другий ще безбородий. І сказали йому: "Де є келія отця Макарія?" Він же казав: "Що хочете від нього?" І говорили: "Чули про нього і про життя отців у Скиті і прийшли те побачити". І сказав їм старець: "Я є". Вони ж поклонилися йому до землі, кажучи: "Тут хочемо жити". Старець же, бачивши, що юні ще і що з багатства вони, сказав їм: "Не можете тут сидіти". Відповів молодший: "Якщо не даси нам тут перебувати, то підемо деінде". Сказав старець подумки: "Нащо відганяю їх? Ще спокусяться. Прийму-бо, а сам труд пустельний зробить так, що добровільно втечуть звідси". І сказав до них: "Ідіть і зробіть собі хатину, якщо можете". І дав їм сокиру, і кошик хліба повний, і сіль. І повів їх далеко, показав їм місце на камені твердому і сказав: "Тут хатину собі збудуйте, принісши дерево з лугу". І сіли. Думав-бо старець, що будуть втікати звідти. Спитали ж юнаки ті отця: "Що роблять монахи?" Сказав старець: "Плетіння". І взявши гілля, почав їм плести початки, говорячи: "Так робіть кошики і давайте сторожам церковним, ті ж вам принесуть хліба і солі". І пішов від них преподобний. Вони ж із терпінням великим усе, що їм велів, робили. І не приходили до отця три роки. Згадав же про них Макарій, сказав подумки: "Що вони там роблять, що не приходять до мене питати про помисли свої?" Инші здалеку приходять, а ці, що ближче перебувають, не приходять". Бо ті двоє братів ні до кого ж не ходили, лише до церкви мовчки прийняти Пречистих Таїнств причастя. Помолився ж старець Богові, постячи один тиждень, щоб явив йому діла їхні, і після тижня пішов до них побачити, як живуть. І, постукавши до них у двері, відчинив. Бачивши Чоловіка Божого, поклонилися йому до землі. Старець же, створивши молитву, сів. Зробив знак старший молодшому вийти, сам сів плести кошик, нічого не говорячи. І о дев'ятій годині, постукавши, увійшов менший, і, зготувавши трохи їсти, поставив перед ними трапезу, і поклав три окрайці хліба, і встав мовчки. Сказав же старець: "Ходіть, їжмо". І їли, дякуючи Богові, і приніс води молодший, і пили. Коли ж був вечір, сказали отцеві: "Чи підеш, отче, звідси?" Він же сказав їм: "Ні, але тут ляжу". І постелили йому рогозину в одному куті келії, а в другому самі на рогозині лягли. І була ніч. Святий же Макарій молився Богові, щоб сповістив йому чесноту їхню. І відкрився дах хатини, і було світло. Ті ж двоє братів не бачили світла і думали, що спить старець. Торкнув же старший меншого, встали обидва і, підперезавшись, підняли руки до неба й молилися таємно. І бачив преподобний Макарій, що демони, як мухи, ішли на меншого, й одні хотіли сісти на устах його, инші ж на очах. Ангел же Божий стояв, маючи зброю вогненну, нею ж загороджував його і відганяв від нього демонів. До старшого ж демони ані наблизитися не могли. І коли до ранку обоє знову лягли, преподобний же Макарій вдав, ніби збудився зі сну. І всі встали. І сказав старший брат: "Отче, чи хочеш, щоб ми читали дванадцять псалмів?" І сказав отець: "Так". І співав спершу молодший, і після кожного вірша виходила свіча вогненна з уст його і сходила на небо. Тоді старший почав співати, і виходив із уст його вогонь, як мотузок, і досягав до небес. По закінченні псалмів хотів відійти старець і сказав до них: "Моліться за мене". Вони ж поклонилися йому до землі мовчки. І пішов від них авва, розуміючи, що старший досконалий є в чеснотах, а з молодшим ще бореться ворог. І по небагатьох днях усоп у Господі старший, а після нього на третій день і менший переставився. І коли дехто з отців приходив до авви Макарія, він водив їх у хатину тих двох братів і говорив: "Прийдіть і подивіться на місце, на якому ж подвизалися великі раби Христові".

Коли молився якось преподобний до Бога, був голос до нього, що говорив: "Макарію, ще не прийшов ти в міру двох жінок, які в ближньому граді живуть разом". Чувши ж те, старець взяв палицю свою і пішов у названий град. І знайшов дім їхній, постукав у двері, і зразу одна з них вийшла і з великою радістю прийняла його. Прикликавши ж обох, старець сказав до них так: "Задля вас такий труд підняв, ідучи з дальньої пустелі, щоб зрозуміти діла ваші, які мені, не таючись, розповісте". І відповідали жінки старцеві: "Повір нам, святий отче, що ні минулої ночі від ложа мужів наших не були вільні, яких-бо діл від нас шукаєш?" Старець же наполягав, просячи їх, щоб явили йому чин життя свого. Вони ж переконували, мовлячи: "Ми ніякої споріднености між собою не маємо, трапилося так, що двоє братів одружилися з нами, і з ними п'ятнадцять років в одному домі разом живемо, ані одного слова злого чи нечистого одна одній не кажемо, ані не сварилися ніколи, але в мирі аж донині живемо. І вирішили однодумно, покинувши плотське подружжя, піти в лик святих дів для Бога працювати, але не могли впросити мужів наших, щоб відпустили нас, хоч і дуже великими сльозами і просьбами їх просили. Не отримавши бажаного, поклали заповіт між Богом і нами, що ніколи ж мирського слова не скажемо зовсім аж до смерти нашої". Це почувши, святий Макарій сказав: "Справді, не діви, ані не одружені, ані не черниці, ані ж не миряни, але допусту Бог шукає, приймаючи їх як саме діло, і за волею кожного подає Святого Духа, який діє і скеровує життя кожного, хто хоче спастися".

У дні цього преподобного Макарія Єгипетського просіяв чеснотами в тих же пустелях ще один Макарій преподобний, Олександрійський, що був пресвітером монастиря, названого Келії. Місце ж те, яке Келії називається, було в пустелі між Нитрією і Скитом. Той блаженний Макарій Олександрійський до цього святого Макарія Єгипетського часто приходив, і багато разом в пустелі ходили, маючи велику любов між собою. Воцарився ж у ті часи злочестивий Валент-аріянин, було гоніння на правовірних велике. Прийшов-бо в Олександрію Луцій, єпископ аріянський, з воїнством великим і вигнав із престолу блаженного Петра, єпископа, який був після святого Атанасія Великого. Послав же в пустелю вигнати всіх отців святих, а спочатку обох Макаріїв — їх же вночі воїни, взявши і в корабель посадивши, завезли кудись далеко на острів, на якому невідомим був Христос Бог, але ідолів шанували як богів. На тому острові в ідольського жреця була донька біснувата, яка, відчувши прихід святих Макаріїв і тих, що з ними, отців преподобних, поспішила проти них, кричачи: "Чому сюди прийшли? Цей-бо острів є нашим давнім мешканням". Вони ж, сотворивши молитву, вигнали біса з неї і зробили її здоровою. Те бачивши, батько її, жрець ідольський, зразу увірував в Христа й охрестився. І всі люди острова того прийняли святу віру і кумирницю свою на церкву перетворили. Довідавшися ж про те, злочестивий єпископ Луцій, соромлячись, що таких отців великих вигнав з обителей їхніх, послав потайки повернути знову блаженних Макаріїв і всіх отців з ними на їхні місця. І знову святого Макарія Єгипетського прийняла Скитська пустеля, Олександрійського ж — вищезгадане місце, Келії назване. І кожен з отців обителі своєї став мешканцем. А тому що до преподобного отця нашого Макарія Великого Єгипетського багато приходили звідусіль, одні — задля поучення і користи, инші ж — задля зцілення, і багато хворих до нього сходилося, через те треба було притулок збудувати, щоб у ньому подорожні хворі знайшли спочинок, — який і побудував. І щодня одного з хворих помазуючи святим єлеєм, здоровим робив і відпускав. Через те не зразу всіх зцілював: щоб инші, затримавшись при ньому декілька днів, не лише тілові, але і душі своїй отримали зцілення, послухавши слів його богонатхненних. Приставив одного з братів служити в притулку — той же, спонукуваний бісом, переможений був пристрастю маєтків і від частки убогих дещо собі утаював. Преподобний же Макарій настановляв його, говорячи: "Брате Іване, послухай мене і прийми мою настанову, що буде тобі на користь. Спокушаєшся ти духом сріблолюбства, так-бо побачив про тебе і знаю, що, коли послухаєш настанови моєї і зупинишся від того злого діла, у страху Божому закінчиш, і в ділах Його досягнеш, і на місці цім прославишся, і не наблизиться рана до тіла твого. Якщо ж не послухаєш мене, прийде на тебе кінець Ґехази, його ж пристрастю слабуєш". Іван же не послухав святого і не зупинився від звички злої, і було після переставлення святого через п'ятнадцять чи двадцять років, коли той брат став рабом Юди-сріблолюбця і частку убогих собі присвоював, усе тіло його було прокажене, і не лише зібраний маєток, але і душу свою, окаянний, згубив.

Ішов же якось преподобний зі Скиту в гору Нитрійську і, вже наближаючися, сказав до учня свого: "Перейди трохи переді мною". Пішов наперед учень, зустрів жерця ідольського, який поспіхом ішов і ніс дерево велике. Покликав же його брат: "Чуєш, чуєш, демоне, куди йдеш?" Обернувшися, жрець бив його сильно, і залишив ледь живим, і, схопивши своє дерево, втік. Коли пробіг він трохи, зустрів його авва Макарій і сказав йому: "Спасися, трудолюбче, спасися". Він же, дивуючись, сказав до отця: "Що доброго бачиш в мені, що такими словами мене вітаєш?" Відповів старець: "Бо бачу, що трудишся". Сказав жрець: "Розчулився, отче, словами твоїми, пізнав-бо, що ти чоловік Божий, инший же чернець, зустрівши мене, дошкуляв мені, я ж бив його до смерти". І припав жрець до святого, хапаючи за ноги його й кажучи: "Не покину тебе, отче, поки не зробиш мене християнином і ченцем". І пішов зі святим Макарієм, прийшли ж до лежачого брата і, ледь живим його знайшовши, несли до церкви, яка в горі Нитрійській, і бачили отці нитрійські, що з преподобним Макарієм жрець ідольський іде, дивувалися і, охрестивши його, ченцем зробили. І багато еллінів через нього стало християнами. І сказав авва Макарій: "Зле слово і добрих злими чинить. Добре слово і злих робить добрими".

Коли ж був преподобний в обителі авви Памви, казали йому старці: "Скажи слово братам, отче, задля користи". Він же почав говорити: "Простіть мені, ще не є монахом, але бачив монахів. Сиділи-бо ми колись у Скиті в келії моїй, примушував мене помисел піти у внутрішню пустелю, щоб побачити, що там, — і перебував, борючися з думкою п'ять років, боячися, щоб якоїсь від бісів спокуси не було. І коли не покидала мене та ж думка, пішов у пустелю дальню і знайшов болото водяне й острів посередині. Прийшли ж звірі пустельні пити воду, і побачив посеред них двох чоловіків нагих, і настрашилося мені тіло: думав, що духи то є. Вони ж, коли бачили мене настрашеного, сказали мені: "Не бійся, бо ми є людьми". Спитав їх: "Звідки прийшли в пустелю цю?" Мовили мені: "З киновії є і вирішили піти сюди, І вже тридцять років, відколи вийшли з обителі, один же з нас єгиптянином є, а другий лівійцем". Спитали ж і вони мене, кажучи: "Як нині стоїть світ: чи ще ріки у свій час наводнюються? Чи земля щедра ще своїми звичними плодами? І сказав їм: "Так". І знову я спитав їх: "Як можу бути монахом?" І сказали мені: "Якщо не відмовиться чоловік від всього, що у світі, монахом бути не може". І сказав їм: "Немічним я є і не можу бути таким, як ви". І мовили мені: "Якщо не можеш бути, як же ми, сиди в келії і плач над гріхами своїми". І знову сказав їм: "Коли буває зима, не мерзнете? І коли буває сонячна спека, не опаляються тіла ваші?" Вони ж мовили: "Бог нас так влаштував, щоб ані взимі не потерпали від морозу, ані влітку від спеки". Через те сказав вам, брати, що ще не є монахом, але монахів бачив". Питали отці деякі авви Макарія, як-бо себе висушив: не лише коли постив, але і коли їв, тіло його завжди було сухе. Відповів їм старець: "Полум'я перетворює дрова і гілля, що горять, вони завжди вогнем опалюються. Так коли чоловік ум свій занурить у страх Божий, і страшне випробування, і спорідненість вогню геєнного завжди нагадує, тоді сам той страх з'їдає тіло його, він-бо і кості висушує". Знову питали його брати: "Отче, як маємо молитися?" Сказав їм старець: "Не треба багато говорити, але піднести руки і промовляти: "Господи, як же хочеш і як же знаєш, помилуй мене". І якщо найде боротьба гріховна, говорити належить: "Господи, помилуй". І Він знає, що нам на користь, і вчинить з нами милість". Спитав його авва Ісая, кажучи: "Скажи мені слово на користь, отче". Сказав йому старець: "Втікай від людей". Сказав йому авва Ісая: "І що є втікати від людей?" Старець же сказав йому: "Сиди в келії своїй і плач над гріхами своїми". Учневі своєму Пафнутію сказав: "Нікого ж не образи ані не обмов. Це зберігши, спасешся". Знову сказав старець: "Не спочивай у келії брата, який має злу славу". Прийшов до нього брат один і сказав йому: "Авво, скажи мені слово, яким я спасуся". Сказав йому старець: "Іди на гроби і злослов мертвих". Пішов-бо брат, і злословив їх, і камінням бив гроби, і прийшов сповістити старцеві. І сказав йому той: "Нічого тобі не казали?" "Ні", — сказав. Тоді старець: "Іди знову і похвали їх". Пішов-бо і почав похвалами лестити мертвим, говорячи: "Апостоли святі і праведні". І повернувся до старця, і сповістив, як хвалив. Старець же говорив: "Нічого ж тобі не відповіли?" "Ні", — сісазав. Казав йому старець: "Бачиш, що ані коли злословив ти їм, всупереч нічого не відповіли, ані ж коли похвалами лестив їм, до тебе нічого не промовили. Так і ти, коли хочеш спастися, будь як мертвий: ані з безчесними не гнівайся, ані через шанування не возносися, як і мертві, — і спасешся".

Розповідали брати про блаженного цього отця, що коли хтось із братів до нього як до святого і великого мужа приходив, нічого не говорив з ними. Коли ж якийсь брат, наче ні за що його не маючи, сказав йому: "Авво, колись був ти великим блудником, крав нитру і продавав її. Чи не били тебе старійшини твої?" Так коли хтось йому говорив, розмовляв з ним з радістю, відповідав на всі його розпитування. Послали якось старці Нитрійської гори в Скит до авви Макарія, говорячи: "Щоб не трудилася задля тебе, отче, вся братія, ідучи до тебе, то сам прийди до нас раніше, ніж відійдеш до Господа". І коли преподобний Макарій в Нитрію прийшов, зібралися до нього всі, і просили його старці, щоб сказав до братів слово. Він же, плачучи, говорив до них: "Плачмо, браття, і нехай виведуть очі наші сльози, що очищують нас, раніше, ніж підемо туди, де ж сльози опалять тіла в муках". І плакали всі, і, впавши на лиця свої, говорили: "Молися за нас, отче". Цей же отець Макарій, коли був у Єгипті, застав якось злодія в келії своїй, коли той крав ті речі, які були. Була ж і худобина злодієва зовні прив'язана, на неї ж клав пограбоване. Преподобний вдав із себе подорожнього, не являючи, що він господар дому, і помагав злодієві брати і на худобу класти. І провів його мирно, говорячи до себе: "Нічого не принесли у світ цей, явно є, що винести не зможемо. Господь дав, і як же захоче Він, так і буде. Благословен Бог у всіх". Про цього преподобного авву Макарія говорили отці, що зробився як Бог земний, бо як же весь світ покриває Бог, так авва Макарій покриває немочі людські, хоч їх же бачить". Був же, бачачи, ніби не бачачи, і чуючи, ніби не чуючи.

Відійшов колись один з учнів Макарія преподобного в град продавати рукоділля — кошики і рогіжки. І зустріла його в граді блудниця, яка, бачивши красу юнака, вражена була ним і покликала його до себе, ніби хотівши кошики, що їх продавав, купити. Він же, лукавого її помислу не зрозумівши, увійшов у дім її. Жінка ж, кошик один взявши, питала, за скільки продати хоче. Тоді, бесіди полюбовні до нього розпростерши, як же давно єгиптянка цнотливого Йосифа, на гріх зманити пробувала. Брат, побачивши, що в біді є, близько ж був до гріховного падіння, ум до Неба підніс, говорячи до себе: "Ти, що вибавив пророка Свого із китової утроби, Христе Царю, і мене від воріт згуби і душевної цієї смерти вибав молитвами угодника Твого, мого ж отця Макарія". І зразу вихоплений був невидимою рукою, як же колись Аввакум, й ангелом у келії своїй був поставлений. Знайшов же святого Макарія, що ревно молився до Бога за нього, щоб від теперішньої біди вибавлений був учень: не був невідаючим в тому, що було, далеке, як близьке, мисленими бачив очима. І бачивши учня свого, сказав: "Вдячність віддаймо, о дитино, чоловіколюбному Богові, бо з пащі зміїної і з воріт пекла вибавив тебе, вихопивши божественною Своєю силою від гріхопадіння і перенісши в келію, як же колись в Азот апостола свого Пилипа. Так преподобного цього молитва багато в Бога могла. Инколи і сам вихоплений бував у повітря, опинявся на місці, що на великій відстані перебувало. Носячи-бо кошики зі Скиту, змучився, і сів, і помолився, кажучи: "О Боже, ти знаєш, що не можу". І зразу опинився при ріці, куди йому треба було йти. Але вже час про блаженну блаженного цього Макарія кончину говорити, про неї ж Серафіон, автор житія його, розповідає так.

Тому що надійшов смерти час, годилося-бо й тому, що чоловіком був, щоб належному послужити, бо схилений був старістю, проживши дев'яносто сім років. Не є невідомою кончина його, стали-бо перед ним двоє мужів пречесних: "Радуйся, о Макарію", — сказали. Був же з них один святий Антоній, пустельний наставник, а другий — святий Пахомій, монашого життя учитель. Вони говорили йому: "Христос послав нас про радісну твою благозвістити кончину. У дев'ятий-бо від нині день у вічне життя перейдеш, прийдемо ж і ми в день той до тебе і з радістю візьмемо тебе зі собою перед престолом Владики стояти разом з нами і безсмертною насолоджуватися їжею". Тоді, "Мир тобі" сказавши, для очей стали невидимі. Божественний же Макарій прикликав своїх учнів: "Ось мого, — казав, — відходу, о діти, настав час, вас же Його благості передаю. Бережіть-бо отцівські устави і постницькі передання". Тоді декому, кого бачив чеснотами кращим, вручив опіку над тими, що тільки прийшли в чернецтво, які духовним віком ще немовлятами були. І поклавши на них руки, досить їх повчивши і за них помолившись, до відходу готувався. Коли настав день дев'ятий, херувим з багатьма ангелами божественними перед отцем став, говорячи: "Встань, Господній наслідуваче, і з нами ходи у вічне життя, піднеси навколо очі свої і побачиш, скільки по тебе безплотних і ликів святих прийшло. Вседержитель послав, щоб до Нього провести тебе". Бачивши ж апостолів собор, пророків сонм, мучеників силу, святителів лик, постників полк, преподобних і праведних гурт, передай-бо мені свою душу, яку Бог охороняти мені велів, поки в тілі жила. Розпряжену з тілесної упряжі, як велике багатство візьму її чесно і, вічно противні пройшовши сили, перед божественним престолом Владики поставлю веселитися зі всіма, що від віку святі". Коли це страшний той херувим говорив, блаженний Макарій усіх, що при ньому були, поцілував і за них помолився, тоді, очі звівши й руки вгору простерши, останнє мовив слово таке: "У руки Твої, Господи, передаю дух свій". І так блаженну свою випустив душу, плач великий учням залишивши. Додає ж, розповідаючи, Серафіон і те, що чув від преподобного Пафнутія, який був одним із учнів Макарія, що коли свята та душа херувимами піднята була і до небес сходила, якісь з отців, мисленими очима дивлячись, бачили повітряних бісів, які здалеку стояли і взивали: "О якої слави ти сподобився, Макарію!" Святий же відповідав: "Ні, але і ще боюся, бо не знаю сам, що доброго зробив". Тоді ті, що високо в повітрі, вороги кричали: "Справді уникне нас Макарій". Він же говорив: "Ні, але ще мушу втікати". І коли був вже всередині Воріт небесних, біси, плачучи, кричали: "Утік від нас, утік". Він же найсильнішим голосом відповів: "Так уник я підступів ваших, силою Христа мого загороджений".

Такими були житіє, кончина і до вічного життя перехід преподобного отця нашого Макарія.

Можна знайти і ще про цього преподобного отця слова і сказання в Отечниках (Патериках) і деінде. Хто хоче, хай там пошукає. Ми ж, кінець повісті зробивши, славимо Отця, і Сина, і Святого Духа, Єдиного Бога, у святих Своїх прославленого навіки. Амінь.

Цей святий Макарій Єгипетський написав Книгу бесід духовних для тих, що хочуть спастися, дуже корисну, яка містить п'ятдесят бесід.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Макарія Олександрійського

Олександрійський град виростив цього другого Макарія преподобного, який спершу в миру був продавцем овочів. А хрещення святе прийняв у чотирнадцять років від народження свого. Після цього відрікся світу, став ченцем і по достатніх в чернецтві подвигах і трудах сподобився священичого сану і прийняв старійшинство монастиря, який називався Келії і був у пустелі єгипетській між Нитрією і Скитом. Другом же був щирим преподобному Макарієві Єгипетському, з ним же і вигнання поніс за царювання Валентового, від Луція-аріянина, псевдоєпископа Олександрійського, і багато разів з тим святим Макарієм разом перебував. І були обоє Макаріїв подібні собі вдачею і життям, і одного наставника й учителя — великого Антонія — мали, від нього ж багато на досконале в чеснотах життя наставлялися, учнями його були. Старший же був літами преподобний Макарій Єгипетський і перший до Господа відійшов, а цей преподобний Макарій Олександрійський, після нього залишившись, декілька прожив літ. Про нього ж Паладій-єпископ у Лавсаїку пише так: "Бачив я того, що був святому Макарієві Єгипетському другом у справах віри, те ж ім'я мав, говорю про святого Макарія Олександрійського, який був пресвітером місця, названого Келії, де ж і я дев'ять літ перебував, а з них три роки прожив зі святим Макарієм. Його ж богоугодного життя діла і знамення і сам бачив, і довідався від тих, що жили з ним раніше". Він якось у великого отця Антонія бачив зібрані фінікові прути, з них же той мотузки і кошики робив, попросив у нього один сніп різок тих. Сказав же йому святий Антоній: "Написано є: "Не бажай речей ближнього твого". І коли те сказав, зразу всі різки, наче від вогню, висохли, що бачивши, Антоній сказав до Макарія: "Ось Дух Святий спочив на тобі, і будеш по мені моїх діл наступником". Після цього знайшов святого Макарія диявол у пустелі, коли той тілом вельми знеміг, і сказав йому: "Ось прийняв ти благодать Антонієву, чому не використовуєш її для себе і не попросиш в Бога їжі і підкріплення на подорож?" Відповідав йому святий: "Сила моя і слава моя Господь, ти ж не спокушай раба Божого". Зробив диявол привида, і бачив святий верблюда, навантаженого всілякими їстівними речами, тож, блукаючи по пустелі, його бачив святий, до нього наближався і, розуміючи, що то марево, став на молитву — і раптом привид той пожертий був землею. Цей преподобний Макарій Олександрійський до великого Макарія, який був у Скиті, прийшов, і коли обоє, кудись ідучи, хотіли перейти ріку Ніл, трапилося вийти їм на великий пором, на який вийшли два тривуни з великою гордістю і прикрасами зовнішніми, мали колісницю мідну, коні з позолоченими вуздечками, і воїнство, яке оточувало їх, — зброєносці та отроки, гривнами і поясами золотими прикрашені. Ті тривуни, коли бачили цих двох преподобних старців, у старий одяг вбраних, що в кутку сиділи, схвалили смиренне й убоге їхнє життя. І один із тривунів тих сказав до них: "Блаженні ви, що зневажаєте світ"". Відповів йому Макарій Олександрійський, говорячи: "Ми справді зневажаємо світ, вас же світ зневажає". Знав же, що це не своєю вимовив волею, але пророчо, бо обидва мали ім'я Макарії, тобто блаженні. Той же тривун тими словами його розчулився і, коли прийшов у дім, скинув одяг свій і, багато вчинивши милостинь, пустельне вибрав життя.

Захотів якось преподобний Макарій Олександрійський їсти ягоди свіжі і предобрі, які йому хтось прислав. Хотів же повстримністю перемогти бажання те — послав їх до иншого брата немічного, який таких же ягід бажав. Той прийняв їх із радістю, але, хотівши зберегти свою повстримність, послав їх до иншого, немічнішого, брата, який такої ж їжі бажав. Але і той, прийнявши, те саме зробив, хоч і сам дуже був голодний. І так ті ягоди відсилав один до другого, і коли вони багатьох братів обійшли, прийшли знову в руки преподобного цього Макарія, від останнього вже брата як великий дар принесені, цілі, ніхто ж бо з них не посмів скуштувати. Преподобний же, те дослідивши і довідавшися, що всіх братів ті ягоди обійшли, здивувався і Богові подякував за таку всіх братів повстримність, не скуштував до того й сам з них нітрохи. А коли чув про такий подвиг, що хтось його творить, сам його наслідувати і всіляко старанно сповнити намагався. Чуючи про Тавенисіотів, що протягом усієї Великої Чотиридесятниці нічого ж, зготованого на вогні, не куштують, поклав собі устав протягом семи років не куштувати з того, що на вогні приготоване: ні печеної, ні вареної страви — і не їв ані хліба, ні варива, хіба ярину сиру чи якесь насіння, у воді розмочене. У такій повстримності сім літ перепровадив. Чув про иншого якогось монаха, який з'їдав на день лише одну літру хліба, — йому схотів уподібнитися: роздробив хліб на малі шматки й поклав в одну посудину, яка мала горловину вузьку, що тільки рука могла зміститися. І постановив собі стільки на день з'їдати хліба, скільки рука, один раз у посудину вкладена, вийняти могла. Велике й те було тілу умертвлення, про що нам [розповідає Паладій] колись, усміхаючись, Макарій цей говорив: "Багато, — казав, — окрайців, брав рукою в посудині, але через вузьке горло вийняти не міг, і так митник мій, посудина ця, не давала мені їсти стільки, скільки хотів". Три роки, так голодуючи, пробув, чотири лише чи п'ять лотів хліба на день ївши, також і води подібну п'ючи мірку. Олії ж секстарій на весь рік вистачало йому до їжі. Хотів якось до решти здолати сон: двадцять днів і ночей під покрівлю не входив, і був вдень печений спекою, стужею ж уночі всіляко морив себе, аби не заснути. І як же сам пізніше на користь иншим про себе розповідав, висох мозок голови його, і якби далі в келію не зайшов і не заснув, зразу втратив би розум. І говорив святий: "Наскільки зміг, здолав сон, природу ж людську, що сну потребує, не міг здолати, але підкорився їй". Цьому святому надокучав инколи дух любодіяння, і через те осудив себе сидіти нагим шість місяців у болоті скитському, яке в глибокій пустелі було, у ній же багато комарів великих, наче оси, що можуть і вепрів диких шкіру прокусити. І зранений був преподобний тими комарами стількома, що инші думали, наче він прокажений. А коли по шести місяцях у келію свою повернувся, ледве за голосом упізнали учні його, що то отець Макарій. Але і вдруге на таку ж від комарів муку себе засудив, коли комара на нозі своїй, який дуже йому надокучав, рукою своєю убив, і багато крові витекло. Після цього розкаявся і докоряв собі, як убивці і месникові, бо за свою образу сам помстився, і віддався за те нагий комарам на поїдання.

Захотів якось преподобний бачити вертоград і гріб, названий Кіпотафіон, Янила і Ямврія, волхвів єгипетських, які в часи фараонів були, щоб там боротися з бісами. Розповідаємо-бо, що на місці тому багато було лютих бісів, їх же волхви ті мерзенним своїм волхвуванням зібрали там. Були ж волхви ті братами і за хитрість волхвування свого найпершу честь мали у фараона, і багато могли в цілому Єгипті. Збудували ж на місці осібному в пустелі вертоград із каміння чотирикутного, а в ньому гріб собі влаштували ділом предивним, і багато золота там поклали, і насадили дерев всілякого роду, і великий викопали колодязь, було-бо місце те лугове і вологе. Усе те зробили, сподіваючися після свого з тіла відходу, що там душі їхні будуть вічно жити і такими благами, як у раю, насолоджуватися. Хоча до вертограду того не знав дороги раб Божий Макарій, чуттям якимось пішов за зорями, і як же навісліри" переходять море, так він усю перейшов ногами пустелю. Взяв же був якісь тростини і після кожного поприща запихав у землю одну тростину, щоби могти по тих знаках назад повернутися. Коли за дев'ять днів всю ту пустелю пройшов, до згаданого вертограду наблизився. І коли ніч настала, спочив трохи з труду і заснув. Диявол, який завжди противиться Христовим подвижникам, зібравши всі ті тростини, якими Макарій знаменував путь свою, поклав йому в головах, коли той спав. Встав же старець зі сну, знайшов тростини, які лежали біля нього, у сніп зв'язані. Це ж було з допусту Божого на більший подвиг рабу Його, щоб не на тростини покладався, але на Божу милість, яка водила колись стовпом хмари Ізраїль сорок років у страшній тій пустелі. Говорив же подумки святий Макарій: "Коли, — казав, — наближався до вертограду і гробища того, вибігли назустріч мені до сімдесяти бісів у різних подобах, з них же одні кричали, инші з великим гнівом скреготали на мене зубами своїми, инші ж, як ворони, летіли на лице мені й намагалися розшматувати, кричачи: "Що тут хочеш, Макарію? Нащо прийшов до нас? Хіба у вас нікого з ченців не спокушали? Там, з подібними тобі, є такі, що вже наші. Маєш пустелю, з неї ж друзів наших відігнав, нічого в нас з тобою нема спільного, чому находиш на місця наші? Будь задоволений пустелею як пустельник, це ж місце нам вручили ті, що побудували його. Не можеш тут перебувати, для чого хочеш увійти в те наше володіння, в яке ні один ніколи з живих людей не входив з того часу, відколи братам, які це створили, зробили ми поховання?" . І коли більший крик і зойк чинили біси, сказав до них святий Макарій: "Увійду лише і подивлюся. І піду звідси". Сказали йому біси: "Обіцяй нам те совістю твоєю". Сказав Христовий раб: "Зроблю так". Дияволи ж зникли. Коли входив він у вертоград той, зустрів його диявол страшний з мечем оголеним, не пускаючи його. До нього ж відповідав Макарій святий: "Ти йдеш на мене з мечем, я ж іду на тебе в ім'я Господа Саваота, в Силі Бога Ізраїлевого". І втік від нього диявол. Увійшовши всередину, преподобний бачив усе, що було там: і колодязь, в ньому ж висів дзбанок мідний, ланцюгом залізним скріплений, старий дуже; і плоди яблук гранатових, які всередині нічого не мали, висохли-бо від сонця; і дивну гробу споруду, багато золотом прикрашену. І все досить роздивившись, вийшов звідти без шкоди і перепон, і за двадцять днів повернувся в келію свою. У тій його путі, коли повертався, не стало хліба і води, які ніс зі собою, і почав був знемагати, і вже упасти мав з голоду і спраги, і ось явилася йому, як же сам пізніше оповідав, подоба якоїсь дівчини, в білу одежу вбраної, яка несла відро води чистої перед ним здалеку, ніби за верству. Вона часто ставала, показувала йому воду і до себе прикликала, щоб ішов і пив. Він же не міг її досягнути, проте, надією пиття ведений, три дні за нею йшов, тяжко трудився, три дні бо дівчина та являлася, спереду йдучи. Тоді побачив стадо буйволиць [багато-бо їх в тому краї], з них же одна проти стомленого і знеможеного старця встала, маючи при собі теля мале, текло ж молоко з дійок її. І чув зверху голос, що говорив: "Макарію, приступи і пий її молоко". Він же, приступивши, ссав досить й укріпився тілом. Говорить про себе святий і це: "Щоб більшу [каже] силу свою явити мені і навчити злиденність мою на Його промисел покладати надію, Господь звелів буйволиці тій іти за мною, аж до келії моєї, й у всі дні годувати мене в дорозі. Вона ж, велінню Творця підкорившись, ішла за мною, не припускаючи телятко своє до дійок своїх, щоб одного мене годувати".

Копав одного разу студню цей святий і дивний муж задля прохолоди ченцям. Було ж на місці тому, де копав, терня і гілляччя. Звідти ж вибігши, гаспид вкусив його (є ж та тварина дуже отруйна і шкідлива). А святий, обома руками взявши гаспида за обидві пащі, роздер його, говорячи: "Тому що не послав тебе Бог мій на мене, як посмів ти до мене наблизитися і кусати?" Не пошкодив же преподобному той укус анітрохи. Про Тавенисіотів знову чув блаженний, що уклад життя мають предивний: змінили чернечий одяг, мирський взяли. Пішов туди і п'ятнадцять днів ішов пустелею. У Тавенисійський монастир прийшов як простий чоловік і питав про архимандрита Пахомія, мужа досвідченого і провидця, пророчого дару сповненого, але тому ж не було відкрито тоді від Бога про Макарія. Увійшов же Макарій до Пахомія і сказав: "Прошу, тебе, отче, прийми мене у твій монастир, щоб я був ченцем". Сказав йому Пахомій: "Не можеш вже ченцем бути, бо ти старий і трудитися не маєш сили. Є брати, з юности до чернечого трудолюбства звиклі. Ти ж у таких роках не можеш понести трудів і, знемігши, підеш звідси, і про нас злословити будеш". І не прийняв його в перший день, ані в другий, аж до сьомого. Макарій же, терплячи, просив. У сьомий же день сказав до архимандрита: "Прийми мене, авво, якщо не буду постити й робити те, що брати роблять, то накажеш мене з монастиря вигнати". Пахомій же святий сповістив про нього братам, щоб прийняли його, було ж братів тисяча і чотириста. І прийнятий був Макарій в монастир той. Пройшло ж трохи часу, настав піст святий Чотиридесятниця, і бачив старець кожного з братів, що відповідно до сили своєї постили: один-бо приймав їжу увечері, инший — через два дні, а ще инший через п'ять днів куштував, инші ж стояли цілу ніч, молячися, удень же сиділи, працюючи. А той-бо Макарій, гілля фінікове намочивши, встав в одному куті й через усю Чотиридесятницю до Пасхи не скуштував хліба, ані води, хіба трохи зовсім сирого листя синьої капусти, яку їв у дні недільні, і то через те, щоб инші бачили, що він їсть і щоб у зарозумілість не впасти. Стоячи в куті тому, безперестанку працював руками і не спочив з труду, не сів, не ліг, хоч з потреби якоїсь і відходив зі свого місця, то знову зразу, прийшовши, ставав, не відкривав уст своїх, не говорив ні з ким, але в мовчанні серцем своїм до Бога творив молитви. Те бачивши, подвижники монастиря того розгнівалися на авву свого і сказали до нього: "Звідки привів нам безплотного чоловіка на осоромлення наше? Чи його виженемо звідси, чи ми підемо". Преподобний же Пахомій, те від братів чувши і постницьке його життя випробувавши і пізнавши, молився до Бога, щоб відкрив йому про нього, хто то є. І було йому відкрито, що Макарій є. Тоді преподобний Пахомій, взявши за руку преподобного Макарія, увів його до церкви і, обнявши його люб'язно, сказав: "Добре прийшов ти, чесний отче. Ти — Макарій, і утаїв себе переді мною, з багатьох років чув про тебе, хотів бачити тебе. Дякую тобі, що дітей моїх смирення навчив, щоб не возносилися розумом роздратував диявола, гордячись за свої пости і подвиги, досить користи приніс нам". Довідалися і брати всі, зійшовшись, любо його цілували і щоб молився за них, просили. Тоді, мир всім давши, преподобний Макарій до себе повернувся. Цей безпристрасний чоловік розповідав про себе і таке: "Захотів одного разу скерувати свій розум так, щоби ні про що земне не думати, і в одному бути Бозі, і не відлучатися від Нього ніяк. Поклав же собі на те богодумання п'ять днів. І, замкнувши келію і двір свій, щоби ніхто до мене не приходив і щоби ні з ким не бесідувати, встав, починаючи з понеділка, і розуму своєму заповідав, говорячи: "Бачиш, що не зійдеш з Неба, маєш ангелів, архангелів і всі небесні сили: Херувими, Серафими і Творця їхнього Бога, там-бо будь, не сходь же в піднебесну, щоб в помисли земного не впасти". І коли так два дні і дві ночі стояв, весь розум спрямувавши догори, настільки роздратував диявола, що той весь полум'ям вогненним став, попалив усе, що було в келії моїй, і рогозина, на якій же я стояв, вогнем горіла, і думав, що й сам весь згорю. І, настрашившись, перестав на третій день з покладеного собі, не міг більше розум тримати нерозсіяним, зійшов до помислів земних: Бог так захотів, щоб у зарозумілість те мені не обернулося". Про цього преподобного Паладій-єпископ розповідає і це: "Прийшов, — каже, — до нього колись, знайшов перед келією його якогось пресвітера зі села, його ж голова хворобою, яку називають гангрена, з'їджена була настільки, що й самі його уста ззаду голови можна було побачити. Він прийшов до преподобного Макарія задля зцілення, і не впускав його до себе святий, розмовляти з ним не хотів. Просив я святого, говорячи: "Помилуй бідного того і принаймні дай відповідь йому". Блаженний же сказав мені: "Недостойний він зцілення, бо від Бога є йому це покарання. Якщо ж хочеш, щоб він зцілений був, порадь йому, щоб відтепер перестав священнодіяти". Спитав я святого: "Чому?" Він же відповідав: "Перелюбодійствуючи, літургісав, і через те покараний. Якщо ж забоїться Бога і перестане те, що без страху чинив, зцілить його Бог". Я ж [говорить Паладій] коли сповістив те пресвітерові, з присягою обіцяв він з того часу не священнодіяти. Тоді преподобний Макарій, взявши його, сказав до нього: "Чи віриш ти, що Бог є і що ніщо не є для Нього таємним?" Відповідав пресвітер: "Так, вірую, отче, і молю тебе, помолися до Нього за мене, грішного". Сказав Макарій: "Не зміг утаїтися перед Богом". Відповідав той: "Не зміг". Казав йому Макарій: "Якщо визнаєш гріх свій і Боже за нього покарання пізнаєш, то виправляйся відтепер". Пресвітер же визнав своє гріхопадіння й обіцяв більше не грішити, ані не священнодіяти, але бути в чині простих. Тоді святий поклав на нього руки і помолився за нього до Бога — і за кілька днів зцілився той від ран, і волосся йому відросло, і здоровий повернувся додому, хвалячи Бога і дяку підносячи великому Макарієві". Мав же святий Макарій келії свої по різних місцях: одну — в Скиті, який був у внутрішній пустелі, другу — в Ливії, иншу в місці, названому Келії, а иншу — в горі Нитрійській. З них же одні не мали дверей ані віконця, в них сидів у святу Чотиридесятницю в пітьмі, инша ж була тісніша, у ній не міг простерти ноги, а инша просторіша, у ній же бесідував з тими, що приходили до нього. Незчисленну кількість зцілив тих, що страждали від духів нечистих. Згадує Паладій одну благородну дівицю, із багатьох років розслаблену, із Тесалоніків до нього принесли її за двадцять днів. Преподобний, помазавши її святим єлеєм і молячись, зцілив від хвороби і здоровою у її град відіслав. Вона багато після зцілення свого подала в монастир милостині. Приведений був до преподобного один хлопець біснуватий, йому ж на голову поклавши правицю, а лівицю на серце, молився до Бога — був же хлопець весь напух дуже, ніби вогор надутий. І коли раптом хлопець той закричав, зразу всіма виходами його води багато вилилося, і стало тіло його на свою міру, яким було раніше. Помазавши хлопця святим єлеєм і водою святою покропивши, віддав його батькові. Заповідав же хлопцеві, щоб сорок днів не куштував м'яса, не пив вина, — і так зробив його здоровим.

Напали якось на преподобного марнославні помисли, які витягали його з келії і спонукували, щоб доброю радою і праведною причиною ішов до Риму благодійствувати хворим: вельми-бо діяла в ньому благодать на нечисті духи. Довго ж не слухав тих помислів, намагався боротися з ними, відтак впав же на порозі келії своєї, ноги свої поклавши зовні, і говорив: "Тягніть і волочіть, біси, якщо можете, я-бо ногами своїми не піду". І довго лежав, аж до вечора, тоді встав. Проте знову ті ж на нього напали помисли — тоді блаженний, взявши кошик, що мірою був два пуди, наповнив його піском і, завдавши собі на плечі, ходив по пустелі. Зустрів його Теосевій, космитор, родом антіохієць, і сказав йому: 'Що носиш, отче? Дай мені той тягар і не трудися". Той же відповів: "Томлю того, що мене томить: коли-бо в безділлі і лінощах перебуває, подорожувати кличе мене". І так преподобний, довго томившись, повернувся в келію, втомлений тілом, здолавши помисли.

Учень його, блаженний Пафнутій, розповідає про нього, що коли сидів святий Макарійнадворі, звір, гієна, взявши щеня своє, яке сліпим було, принесла до святого і перед ногами його кинула. Святий же, взявши щеня те, плюнув в очі його і помолився до Бога — і зразу щеня прозріло. Мати ж, взявши його, відійшла. І наступного дня звір той, гієна, прийшла до Блаженного, несучи шкіру овечу велику, яку побачивши, святий сказав до гієни: "Звідки це маєш, хіба вівцю чиюсь з'їла. Тому що вона з неправди є, я не приймаю". Гієна ж голову схилила додолу і, схиливши коліна до землі, при ногах святого поклала ту шкіру. Він же сказав до неї: "Казав тобі, що не прийму, поки не присягнеш мені, що не кривдитимеш більше убогих, з'їдаючи їхніх овець". Гієна ж схилила свою голову, показуючи, що погоджується зі словами святого і підкоряється їм. Тоді прийняв святий шкіру гієни, дарував же її святій Меланії Римлянці, яка відвідувала святих отців у тій пустелі, і називав ту шкіру "дар гієни". І що дивне в мужах, що для світу розп'ялися? Що звір, благодіяння отримавши на славу Божу і на честь святих Його, розумів те і дар блаженному приніс. Той, Хто приборкав левів Даниїлові пророку, Той і гієні дав розуміння отриманого доброчинства і вдячности навчив її. Про цього ж святого Макарія розповідається, що з часу хрещення свого не плюнув на землю до смерти своєї. Хрестився ж у чотирнадцять років від народження, а після хрещення прожив шістдесят років у трудах і подвигах чернечого життя. Вищезгаданий Паладій, прийшовши якось до преподобного цього, збентежений помислами і понурістю [як же сам пізніше те сповістив], сказав: "Що робити мені, авво Макарію, що надокучають мені помисли, говорячи: "Нічого тут не робиш, іди звідси". Відповів йому святий отець Макарій: "Говори і ти до своїх помислів: "Стережу стіни ці Христа ради". Тому Паладієві преподобний Макарій на користь розповідав про преподобного Марка, що з рук ангельських причастя Божественних Таїнств приймав, — бачив же те своїми очима святий Макарій, коли, служачи Святу літургію, причащав братію. "Ніколи ж не подав, — казав, — Божественних Таїнств Маркові-подвижнику я, але ангел з вівтаря подавав йому невидимо, я ж лише пальці руки того, що подавав, бачив. Той Марко преподобний, коли був юний, Старий і Новий Завіт умів читати з уст, був же покірний і стриманий вельми". "В один же із днів нічого не робив у келії своїй [говорить Макарій святий], пішов я до нього, бо зістарівся вже, і сів при дверях келії його, розуміючи, що він є вище людини, як же і було, і підслуховував [простим я ще тоді був і невігласом], що старець говорить чи робить. Він же всередині сам боровся зі собою і дияволом, мавши вже літ сто, і зуби йому вже випали. І говорив сам до себе: "Що хочеш ще, злий старче? Ось вже і вино пив ти, і олії скуштував, що ще бажаєш з'їсти в старості, рабе черева?" До диявола ж говорив: "Відступи від мене, дияволе, зостарівся ти зі мною у боротьбі, наклав на мене ослаблення тіла, влаштував, щоб я пив вино і куштував олію, зробив мене солодкоїдним — і хіба ще щось я тобі винен? Нічого ж у мене не знайдеш, щоб ти міг украсти, відступи від мене далі, вороже людський". Те святий Макарій розповідав Паладієві, який і записав це.

Руфин же, пресвітер, до житія преподобного цього Макарія Олександрійського додає і таке. В одну з ночей диявол, штовхнувши двері келії Макарія, сказав: "Встань, авво Макарію, і ходімо в собор на співи". Той же, благодаті Божої сповнений, пізнав підступ ворожий і відповідав: "О брехуне і добра ненависнику, яка твоя участь і яке приятельство зі собором святих?" Сказав диявол: "Чи не знаєш, о Макарію, що без нас ні одні співи церковні ані одне зібрання чернече не відбувається, іди-бо і побачиш діла наші". Відповів старець: "Хай заборонить тобі Господь, бісе нечистий". І, звернувшися до молитви, просив Господа, щоб явив йому, чи справді є те, чим хвалився, говорячи, диявол. І настав же час опівнічного співу. Пішов у собор і знову молився собі до Бога, щоб відкрив і показав йому правдивість сказаного від диявола. І ось побачив по цілій церкві наче якихось малих хлопчиків, етіопів очорнених, які туди й сюди ходили швидко, наче літали. Звичай-бо там був усім братам, що сиділи: один говорив псальми, инші ж слухали. І присідаючи до кожного брата, етіопи ті малі підсміхалися, і якщо комусь двома пальцями торкалися очей — зразу той дрімав, якщо ж комусь на уста палець клали — той зразу позіхав, перед иншими ж у жіночих подобах ходили, ще перед иншими показували так, ніби будується щось, чи носиться щось — і різні діла творили. І що біси, підсміхаючись, перед кимсь зображали, те ті думали у серцях своїх. Від инших же, коли щось таке робити починали, зразу силою якоюсь проганялися, стрімголов відкинені, і більше навіть стояти перед такими ані близько йти не сміли. Иншим же немічним братам, що молитви нітрохи не слухали, на віях і плечах сідали, збиткуючись. Те бачивши, преподобний Макарій зітхнув тяжко і заплакав, говорячи до Бога: "Поглянь, Господи, і не замовчи, Воскресни, Боже, хай розійдуться вороги Твої і хай втікають від лиця Твого, бо душа наша сповнюється наруги". Після відпусту прикликав авва Макарій кожного брата по одному до себе і допитував його, про що той думав на співах церковних. І розповідав йому кожен про помисли свої, і явно виявилося, що кожного помисли були про те, що біси перед ним, збиткуючись, зображали. Друге ж, страшніше, той же преподобний Макарій розповідав, що в той час, коли брати до Божественних Таїнств приступали і до прийняття Тіла Христового простягали руки [в той-бо час не ложечкою причащалися, але Тіло Христове в руку, як же нині антидор, приймали, кров же з чаші пили, аж до часу Золотоустого святого, про що Листопада в 9-ий день, після житія святої Теоктисти, написано], тоді бачив преподобний, що декому з братів вугля вогненне етіопи в руки вкладали. Тіло ж Христове, яке рукою єрей подавав, поверталося назад до вівтаря, а від тих, що були достойні Святого Причастя, далеко відбігали біси. Ангел же Господній стояв біля вівтаря з єреєм і з єрейською рукою свою простягав руку при роздаванні Божествених Таїн. Так преподобний Макарій, ясновидний, бачив достойних і недостойних і пізнавав помисли людські зі зображуваних бісами речей. И иншого багато цей преподобний братам на користь розповідав, і лінивих виправляв, і чуда різні робив. До Господа відійшов, проживши літ сто, нині ж у безконечному житті з друзями своїми, преподобними отцями, славить Отця, і Сина, і Святого Духа, одного в Тройці Бога, Йому ж і від нас, грішних, хай буде слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

У той самий деньпам'ять святої мучениці Євфрасії-дівиці

Вона була з граду Никомидійського, у царювання Максиміянове, і вірна раба Ісуса Христа. Взята ж ідолопоклонниками, примушувана принести бісам жертву. І коли не підкорилася, бита була жорстоко — вона ж те терпіла мужньо. Тоді віддана була на осквернення мужеві-варвару. Він же, взявши її, вів у дім свій. А вона безперестанно умом своїм молилася до нескверного і пречистого Жениха свого Христа Господа, щоб зберіг її дівство нерозтлінним. І коли замкнувся з нею скверний варвар у ложниці, просила його свята, щоб почекав трошки, обіцяючи йому зілля якесь дати, яке якщо при собі носити буде, то не візьме його ніяка зброя супротивних. Розповіла-бо про себе, як про чарівницю. Варвар же сказав їй: "Потім даси мені зілля те". Відповідала мудра дівиця: "Не можна, щоб те зілля відкрила розтлінна жінка, але лише нешлюбна дівчина. Якщо-бо не від дівчини чисте зілля те явлене буде, то зовсім діяти не буде". І відпустив її варвар, поки зілля те йому покаже. Свята ж, у вертоград пішовши і зілля якесь, яке знайшла там, зібравши, показала йому. Він же сказав до неї: "А як довідаюся, чи правда те, що ти кажеш?". Вона ж зілля те поклала на шиї своїй і сказала йому: "Візьми меч гострий, і замахни сильно обома руками, і вдар мене в шию, скільки можеш, і з цього довідаєшся, що анітрохи не пошкодить мене меч твій". Він же повірив у те, що вона сказала, — взявши меч, наніс над головою святої діви і, замахнувши сильно, вдарив і відтяв голову її чесну. Зрозумівши, що насміялася з нього, скреготав зубами своїми, але нічого не міг зробити: вже-бо мудра Діва відійшла неосквернена до Жениха свого Христа, залишивши предивний образ цноти своєї, волівши вмерти, ніж дівство своє згубити.

Місяця січня в 20-й день

Житіє преподобного отця нашого Євтимія Великого

Мелитин-град, який у Вірменії поблизу ріки Єфрата, батьківщиною був Євтимію преподобному. Батько його Павло, мати ж Діонисія, обоє вірні, благородством ж і чеснотами славні, багато років були неплідні й бездітні, про що немалу печаль завжди мали. Ходячи до близької церкви святого мученика Полієвкта, молилися весь час, щоб розв'язалася їхня бездітність. І в одну з ночей, коли терпіння мали в молитві, було якесь божественне явлення, яке говорило: "Будете утішені, дасть-бо вам Бог сина, утісі тезоіменного, бо в народженні його подасть Господь утіху церквам своїм" . Після видіння того зачали отроча, яке раніше, ніж народилося, Богові на службу віддати обіцяли. Народився хлопчик, і нарекли його Євтимієм. Царював у той час на Сході Валент, на Заході ж небіж його Ґраціян. І ще не було миру і тиші церквам Христовим, бентежили їх аріяни. Почавши-бо від Константія, сина Константинового, аж до кончини Валентової, не менше сорок років, велике правовірним було гоніння і кривда. А коли святий Євтимій народився, уся печаль обернулася на втіху і радість. П'ять-бо місяців не минуло після народження Євтимієвого, як Валент, злочестивий цар, варварами, які полонили Тракію, переможений, утік, в якомусь селі поблизу Адріянополя сховався у соломі згори і загинув зле злочестивий вогнем тимчасовим, який був йому як переддвер'я вогню вічного. Коли загинув той злий цар, загинула і вся сила аріянська, і скоро церквам святим тиша і мир дарувалися — коли настав на царювання Великий Теодосій. Тоді батько Євтимієвий Павло пішов із життя цього, Діонисія ж, вдова, сповнюючи свою обітницю, привела Євтимія-отрока до брата свого пресвітера Євдоксія, який був духовним батьком єпископові церкви Мелетинської Отрію, віддаючи дитину свою, як Анна Самуїла, Богові. Євдоксій же привів його до єпископа і сповістив йому все про нього: як божественним якимось явленням і голосом дарувався неплідним батькам за великі їхні про те молитви і що перед народженням обіцяний стати Господевим. Єпископ Отрій, це чувши і дивуючись оповіді, сказав: "Справді Дух Божий на дитині цій спочиває". І прийняв хлопця собі за сина, і про науку його старанно турбувався, поручивши його двом клирикам-учителям — Акакію і Синодію, обом благорозумним і добродійним, з них же кожен свого часу пізніше єпископом був тої ж Мелетинської церкви. Тоді Євтимія блаженного, який добре вже книг божественних навчився, єпископ у читці поставив, а матір його, блаженну Діонисію, яка весь час працювала для Бога, дияконисою освятив своєї церкви. Після цього Євтимій святий з юности в житті добродійному і в дівстві непорочному зміцнювався і, ступені церковні чином пройшовши, вже й ченцем був, пресвітером від тодішнього єпископа поставився. Поручено йому було старійшинство й опіку над монастирями, які були у граді тому, хоч і не хотів, бо з дитинства чернецтво і безмовність любив вельми. Через те більше перебував у монастирі святого мученика Полієвкта, який містився далі від града. А на великопісні дні відходив на якусь гору пустельну і там у подвигах і трудах, одному Богові відомих, безмовствував. Бачив же, що настоятельством і управлінням монастирів безмовність його переривається, ще ж шанування людське зненавидівши, таємно відійшов у Єрусалим у двадцять дев'ять років віку свого. Чесному ж хресту і гробу Христовому та иншим святим місцям поклонившися, обійшов святих отців, які в навколишніх пустелях жили, і, кожного життя і чесноти розглянувши, до наслідування їх заохочувався. Тоді прийшов у Лавру, названу Фаре, яка містилася на відстані шести поприщ від святого града, і знайшов поза монастирем одну келію порожню на місці безмовному — оселився в ній, нічого ж зовсім не маючи, навчився робити мотузки, їв з труду рук своїх, і так, від усієї земної печалі звільнившися, одну мав турботу — як догодити Богові.

Був же Євтимію святому сусід і друг преподобний Теоктист. З ним же такою був зв'язаний любов'ю, що обидва одну мали волю, одне до Бога бажання та один подвиг. І розповідали один одному думки свої, і кожна з них була покладена в душі иншого, і що один захотів, те й другому полюбилося, — ніби одна душа у двох тілах була. Виходили ж кожного року восьмого дня після Хрещення Господнього, тобто 14 січня, в пустелю Кутилійську і там перебували до Квітної неділі, постом і трудами мучивши своє тіло, душу ж годуючи їжею духовною. Тоді поверталися кожен у свою келію, маючи велике чеснот багатство, яке хотіли принести Христові Воскреслому. Так п'ять років у Лаврі тій проживши, коли, за звичаєм своїм, у належний їм час в пустелю Кутилійську вийшли і в ній непрохідні проходили місця, прийшли над одну кручу й урвище страшне вельми, де в глибині урвища був потік, на північному ж боці потоку печера якась, житло звірів, до неї ж ледь по стіні вийти змогли. Й утішилися місцем тим, наче від Бога собі показаним, і, оселившись, жили там, їжу маючи із зілля, що навколо росло, і вже не повернулися до Лаври. Минуло досить часу, коли благоволив Бог явити їх на користь иншим, і влаштував так, що якісь пастухи з Лазарії гнали там свої стада. Вони при потоці були, коли ж звели свої очі нагору до печери тої, побачили несподівано двох мужів над собою, що по кручі ходили. І настрашившися, почали втікати. Ті ж лагідним голосом услід за ними кликали, кажучи: "Не бійтеся, брати, не бійтеся, бо і ми людьми є, але через гріхи наші в місці цьому живемо". Пастухи ж, страх відклавши, прийшли до них і, увійшовши у печеру й нічого з потрібного для життя не бачивши, дивувалися, і пішли собі. Розповіли про них своїм вдома. Відтоді до преподобних тих пустельників Євтимія і Теокстиста почали приходити мешканці лазарійські, приносячи необхідне. Але і Фарстії отці, коли побачили, що не повернулися до них ті, що відійшли, шукали їх довгий час у пустелі, поки не довідалися, де вони є, і, знайшовши їх, почали приходити до них часто. Тоді дехто і перебувати з ними захотів. Спочатку-бо Марин і Лука, прийшовши до них, не повернулися до Лаври, але при цих преподобних залишилися. Після них инші прийшли: слава-бо про Євтимія преподобного швидко всюди розійшлася, і багатьох, щоб побачити його і співперебувати з ним, зрушила. Він же тих, що приходили до нього, приймаючи, поручав їх другові своєму — блаженному Теокстисту, сам же любив усамітнення вельми. І в малім часі влашувалася кеновія. Печера та в церкву була перетворена, а Євтимій преподобний лікарем був душ всіх. Кожен-бо з братів відкривав йому душу свою, сповідаючи помисли, — він же, дуже досвідчений, кожного виправляв добре, повчаючи і вмовляючи, караючи по-батьківськи й утішаючи. Говорив же разом до всіх: "Браття, через те, що відійшли від світу, за те і подвизайтеся, і не радійте, що вже спаслися, але у всі часи пильні будьте, Господь-бо каже: "Пильнуйте і моліться, щоб не увійти в напасть. Це ж насамперед знайте, що тим, які відрікаються світу й инокувати хочуть, годиться не мати волі своєї, берегти всюди послух і смиренномудрість, а в розумі мати пам'ять про смерть і годину судну, боятися вогню вічного, любити ж славу Небесного Царства". Говорив же знову, що годиться чорноризцям із внутрішнім богомисленням і тілесно трудитися, а найбільше юним, їм же з иншими багатьма себе збереженнями, і тілесного погамування треба, щоб плоть підкорилася духові. "Щоб були ми, — казав, — і Павла наслідувачами, які, трудячись, працюють вдень і вночі, не втікаючи від діла, але собі та иншим служачи. Потребам, — казав, — моїм і тим, що зі мною, послужили руки мої ці". Якщо світські люди, які великі піднімають труди і страждають, безперервно працюючи, щоб прогодувати жінок своїх і дітей, з того ж труду і Богові приносять, і милостиню творять по силі, ще ж і податки дають, то чи не маємо ми трудитися на потребу одного лише тіла нашого? Так і безділля уникнемо, і чужих трудів поїдати не будемо, як заповідав апостол: "Хто не працює, той не їсть". Так преподобний отець наш Євтимій, наставляючи братію, до трудолюбности спонукав. Заповідав же не розмовляти в церкві під час співу ані на трапезі, коли їдять брати, але всюди мовчання берегти з увагою до Божого слова. А коли бачив когось із братів, насамперед молодих, які хотіли більше від товаришів своїх постити, того не схвалював, не давав такому йти за бажанням своїм, але берегти спільний зі всіма час посту і час їди, щоб їв на трапезі стримано, не пересичуючи утроби, але менше куштуючи, аніж хоче черево, щоб так піст свій покрити, щоб не затрубити про нього сурмою і таємно озброїтися проти таємних пристрастей. Цими його настановами і поученнями просвічувалися брати і чинили подвига, плід, достойний звання свого, творили. Але вже лежить перед нами слово про Аспевета і Теревона, старійшин сарацинських, як їх Євтимій навернув до Бога.

Був у Персах один еллін на ім'я Аспевет, який мав сина Теревона, малого хлопця, — його ж вразив біс. І був наполовину сухий правою частиною з голови до ніг, і не міг його полікувати ніхто ж, хоч і багато лікарів найдосвідченіших до нього приводили. Після цього той Аспевет із сином своїм переселився в Аравію таким чином. Коли піднялося там гоніння на християн від волхвів на кінці царювання Ісдигирда і звелено було всім воєначальникам, серед них же і Аспевет був, стерегти всіх шляхів пильно, щоби ні один християнин не зміг з Персії до греків утекти, тоді Аспевет, бачивши таке безпричинне на християн озлоблення, змилосердився над ними і не лише втікати їм із землі перської не боронив, але й сам, де міг, помагав їм, захищаючи від біди і смерти, через що обмовлений був нечестивими перед їхнім царем Ісдигирдом. Його ж катування боявшися, взявши сина свого, і маєтки, і всіх домашніх, Аспевет утік швидко з Персії і в межі Грецького царства перейшов. Цар же грецький прийняв його, поручив йому старійшинство над сарацинами, які жили під грецькою областю в Аравії, де ж, коли оселився там Аспевет, син його Теревон бачив у сонному видінні преподобного отця нашого Євтимія, який здоров'я йому обіцяв, якщо до Христа навернеться. Збудившися, Теревон розповів той сон батькові своєму — той же зразу, взявши хлопця з багатьма слугами, прийшов до монастиря Євтимієвого і Теоктистового. І бачивши багато сарацинів, брати злякалися. Блаженний же Теоктист вийшов до сарацинів, спитав їх: "Чого тут потребуєте?" Вони ж казали: "Євтимія, раба Божого, шукаємо". Сказав Теоктист: "Тут живе той, якого шукаєте, але до суботи не розмовляє ні з ким, бо безмовствує". Аспевет же, взявши за руку Теоктиста, показав йому сина свого хворого і звелів синові, щоби сам розповів про себе все. Хлопець же почав говорити: "Я коли в Персії хворобу цю дістав, всю лікарську мудрість і волхвівські випробував чари і ніякої не отримав користи, але ще більшу здобув хворобу. Прийшовши ж сюди, в Аравитський край, і не маючи відради у хворобі, одної ночі лежав на ліжку своєму і думав, чи буде так, що колись отримаю зцілення. І говорив собі: "О Теревоне, де є еллінська і перська мудрість лікарська? Де волхвування і чари? Де сила жертовників наших і яка з них користь? Де ж мистецтво звіздарів, і байки блуду нашого, і марне богів наших прикликання?" Справді все це омана і сміх очевидний, ніяк же не помагають нікому, якщо не звелить Бог один істинний. Це подумавши, звернувся до молитви і зі сльозами молився, говорячи: "Боже великий і страшний, що Небо створив і землю, якщо помилуєш душу мою і вибавиш від лютої цієї хвороби, то християнином буду, покинувши всі беззаконня еллінської віри". Коли так помолився, заснув і, здавалося, бачив якогось чорноризця, який мав бороду велику і трохи сиву, і говорив мені: "Чим страждаєш?" Я ж показав йому свою недугу. І сказав мені: "Чи зробиш те, що обіцяв Богові". Я ж казав: "Зроблю, якщо від хвороби цієї вільний буду". Тоді сказав мені: "Я Євтимій, живу ж на східному боці в пустелі, від Єрусалиму на відстані десять поприщ, недалеко шляху, що веде до Єрихону. Якщо-бо хочеш зцілитися, прийди до мене, і Бог тебе зцілить через мене". Це я у сні бачив, і чув, і батькові своєму сповістив, і ось прийшов за велінням того, хто явився мені у видінні. Тебе ж просимо, покажи нам того Богом явленого лікаря". Теокстист же блаженний пішов розповісти великому Євтимієві все, що чув. Той же подумав, що не є добре противитися Божому велінню, вийшов із безмов'я свого, прийшов до хворого, помолився над ним до Бога й ознаменував його хресним знаменням. І зразу Теревон став здоровий, ніби ніколи не хворів тілом. Варвари ж дивувалися через раптовий із нездоров'я у здоров'я перехід, вірували у Христа і, впавши всі ниць на землю, просили хрещення. Чудотворець же Євтимій бачив, що від усієї душі увірували в Бога, огласив їх і охрестив спершу Аспевета, Петром його нарікши, по ньому Марина, брата жінки Аспеветової, після того Теревона. Тоді й усіх сарацинів, які з ними прийшли. Протримавши їх у себе чотирнадцять днів, просвітив їх Божим словом і, у вірі утвердивши, відпустив. Марин же, Теревонів стрий, не пішов після того з монастиря, але в ньому постригся, і перебував до кончини своєї, і вельми догодив Богові. І був ігуменом обителі тої після преподобного Теоктиста, як же наступне явить слово. А маєтки свої, яких приніс в монастир багато, і жебракам роздали, і на розширення та побудову монастирську витратили.

Про це чудо зцілення Теревона всюди стало відомо, багато хворих звідусіль почало сходитися до блаженного Євтимія, безкорисливого лікаря, і, легко приймаючи зцілення, поверталися здоровими. Через те славним стало ім'я святого не лише в Палестині, але і в навколишніх землях. Бачив же преподобний, що зменшується його мовчання, сердився через велику кількість тих, що приходили і славили його. Тужив, згадуючи попередню свою безмовність, і надумав таємно піти в пустелю, названу Рува. Довідався про те якось блаженний Теоктист і сповістив братів. І зібралися всі, прийшли і впали в ноги преподобному Євтимію, просили його зі сльозами, щоб не залишав їх сиротами. Він же, хотівши їх утішити, обіцяв тоді не йти з місця того. Небагато днів минуло, і постійне бажання безмовно жити його спонукало, не міг більше терпіти гамору — вийшов таємно з монастиря уночі, взявши зі собою одного учня — Домитіяна, родом також із Мелитина і життям добродійного, і пішов у Руву. Коли пройшов же південну при Мертвому морі пустелю, вийшов на якусь гору, відлучену від инших, названу Марда. Знайшов на ній колодязь води і келію, що впала, і обновив її. І вселився там, і пожив якийсь час, годуючись зелом пустельним. Після цього відійшов у пустелю, Зивон названу, яка лежала поблизу села Аристовуліяди, хотівши бачити там печеру, — у ній же ховався колись Давид, втікаючи від Саула, — і, бачивши, благоволив у місці тому і створив там монастир. Початок же монастиря був такий. Син старійшини села Аристовуліяди мучений був нечистим духом. Він із криком сильним прикликав ім'я Євтимія: Бог так невидимо звелів. Батько ж і родичі ретельно повсюди про Євтимія питали: хто є і де перебуває? Тоді довідавшись, що між Параварихом і Аристовуліядою живе в Давидовій печері, прийшов до нього батько, ведучи сина біснуватого. Коли той побачив святого, зразу кинув його біс і вийшов. Про це чудо стало відомо, прийшли до святого багато з навколишніх сіл і монастир йому створили. І зійшлися брати, перебували в нього, Бог подавав їм їжу. Там святий багатьох від маніхейського зловір'я до правовір'я навернув, і Манента, єресі начальника, проклясти вмовив. Тоді, втомившись від великої кількости тих, що до нього приходили, сказав до учня свого Домитіяна: "Ходімо, дитино, відвідаймо преподобного Теоктиста і братію". І пішов. Коли зближалися до кеновії, знайшов місце на горі, для себе добре, на ньому ж пізніше склалася його Лавра, бо було рівне, і безмовне, і повітря там було здорове. І сів у печері, що там знайшлася, малій, в ній же і тіло його після переставлення було поховане. Блаженний же Теоктист, про прихід його довідавшись, вийшов скоро привітати його. І просив, щоб ішов і мешкав у своєму місці в кеновії з братами. Той же не захотів, проте обіцяв у всі неділі на церковні приходити співи. Чув же Аспевет, названий Петро, що преподобний Євтимій повернувся на місце своє, радий був і, взявши багато агарян з жінками та дітьми, прийшов до нього, і просив його сказати їм спасення слово. Старець же, досить повчивши їх, навернув до Христа всіх, що з Аспеветом прийшли, і, привівши їх у нижній монастир, хрещенням святим просвітив, і перебував з ними сім днів, повчаючи й утверджуючи їх у вірі. Тоді повернувся у свою печеру, бо дуже любив безмовність. Аспевет же, Петро, бачивши, що не має старець келії, але в печері малій перебуває, прикликав будівничих-каменярів і збудував святому три келії, і малу церкву, і хлібницю, і яму велику — два жолоби на зібрання води — викопав, і всі потреби задовольнив, щоб нічого не бракувало преподобному. Агаряни ж новоохрещені ніяк не хотіли відлучитися від преподобного, але, бажаючи завжди солодких його насичуватися повчань, просили святого, щоб звелів їм поблизу себе жити. Він же не благоволив у тому, боявшися, щоб не зруйнувалася до останку безмовність його, але вів їх на инше місце, для поселення зручне, звелів їм побудувати доми собі та церкву. Уставив же їм пресвітерів і дияконів, і множилося їх зібрання щодня: багато з агарян приходило до них і приймало святе хрещення. А преподобний, часто відвідуючи їх, Слова Божого навчав. Було поселення їх, як град, велике — просив преподобний патріярха Єрусалимського Ювеналія, щоб Петра, Теревонового батька, висвятив єпископом для новопросвітлених агарян. І став Петро єпископом, добрим на користь для багатьох сарацинських людей, які віру святу визнали. Досить про сарацинів, говорімо ж знову про Євтимія Великого.

На місці тому, на якому безмовствував преподобний, не хотів мати співмешканців собі і через те ні кеновії, ні Лаври не влаштовував, але всіх, хто приходив до нього, щоб постригтися, відсилав у нижній монастир до преподобного Теоктиста. Також і коли хтось приносив йому щось на потребу тілесну — усе в монастир Теоктистовий відсилав. Коли ж захотів Бог населити місце те більшою кількістю ченців, звелів Великому Євтимієві у видінні, щоб не відганяв тих, хто приходить до нього задля спасіння. Одного разу троє прийшло братів по плоті, горіли духом на чесноти, імена їхні: Косма, Хрисип і Гавриїл, у Кападокії народжені, в Сирії ж виховані. І не хотів старець прийняти їх: і тому що любив свою безмовність, і тому, що бачив, які вони молоді, а найбільше тому, що наймолодший їхній брат Гавриїл скопцем був із лона матері і юний вельми, подібний же лицем на дівчину. Тоді преподобному було одне явлення божественне уночі, яке говорило йому: "Прийми братів цих, бо Бог послав їх сюди, і після того не завертай нікого, хто хоче спастися". Тоді святий прийняв їх і сказав до старшого брата Косми: "Ось я прийму тебе, як же мені Бог велить. Зроби ж ти те, що я накажу: не давай наймолодшому братові виходити з келії, щоб ніхто з инших братів його не побачив. Не добре-бо є, щоб жіночий вид у Лаврі жив, щоб не зрушилася на когось ворожа боротьба. Тоді прорік йому святий те, що має бути, говорячи: "Ти, як же я думаю, недовго маєш тут затриматися, бо хоче Бог вручити тобі єпископство Скитопольської Церкви". Що й збулося. Після цього почав преподобний приймати всіх, що приходили. Прийняв Домна Антіохіянина, який був сином Йоана, архиєпископа Антіохійського. Прийняв й инших трьох братів-мелитян, братанків Синодія того, що з Акакієм учителем був Євтимієві, імена ж їх Стефан, Андрій і Гаян. Після них Йоана, пресвітера раїтського, і Анатолія, і Таласія. Тоді Киріона із Тиверіяди, пресвітера церкви святого мученика Василія у Скитополі. Цих прийнявши, звелів єпископу Петрові, щоб спорудив їм малі келії і прикрасив церкву всією красою. І так швидко влаштував Лавру за образом тої Лаври, що й у Фарі. І прийшов патріярх Єрусалимський Ювеналій, маючи зі собою святого Пасаріона, який був тоді Хор'єпископ, і Ісихія, пресвітера та учителя церковного, й освятив Лаврську церкву в п'ятдесят другий рік від народження Євтимієвого. Поставив же і двох дияконів — Домитіяна і Домна. А пресвітерами були Йоан і Киріон. Возвеселився ж духом Великий Євтимій через освячення своєї Лаври, а найбільше — що побачився із патріярхом, із Пасаріоном же Преосвященним і богословцем Ісихієм — відомими світилами. Але святий Пасаріон, не минуло й семи місяців з того часу, із життя цього відійшов: був він у старості глибокій.

Після освячення Лаври в перший рік Домитіян був економом поставлений. Терпіли ж з отцем брати велику нестачу спершу і брак потрібного. Проте Бог думав про рабів Своїх. Трапилося так, що тоді багато вірмен зі святого града на Йордан сходило, звернули праворуч і прийшли до Лаври: Бог так влаштував, щоб чеснота і віра великого отця світлішою явилася, — було ж їх не менше чотирьохсот мужів. Бачив же їх старець і, що голодні, пізнав, прикликав Домитіяна-економа і говорив: "Постав людям цим їсти". Той же сказав: "Отче, не має келар стільки, щоб наситити й десятьох мужів. І де візьмемо хлібів для стількох людей?" Святий же, пророчого дару сповнений, прорік: "Іди і роби те, що велю тобі, так-бо говорить Дух Святий, що мають їсти люди ці до ситости, а нам досить залишиться". Пішов же Домитіян у хлібницю, де було мало хлібів, але не зміг відчинити дверей, бо Боже благослвення наповнило її до верху хлібами. Прикликав же одного з братів, вийняли двері — і посипалися хліби з комори. Таке ж щодо вина та єлею було благословення — посуд раптом наповнився, і їли всі й наситилися. Три місяці не могли двері вставити на місце через велику кількість хлібів, яких не зменшувалося, як же колись у гостинної тої удовиці зі Сарепти Сидонської відро муки і горнець єлею не порожніли. Домитіян дивувався чудові тому, кинув себе в ноги учителеві, прощення просячи. Старець же, покаравши його, поучив його про гостинність та уповання на Бога. З того часу почала примножуватися Лавра, і благословитися щедротами всілякими й розширюватися будівництвом келій, і відправлялися в церкві божественні Таїнства щодня. Необхідно ж було економові на потребу монастирську придбати худоби багато для послуговування братам. Був же у Лаврі один брат на ім'я Авксентій, родом з Азії, придатний для служби монастирської, — його просив економ, щоб був скотарем, стеріг і пас мулів та ослів лаврських. Він же не послухав. Економ же взяв обох пресвітерів, Йоана і Киріона, і з ними просив Авксентія прийняти ту службу. Він же ніяк не слухав їх. Коли ж настала субота, коли можна було з великим отцем про монастирські розмовляти справи, розповів економ преподобному про непослух Авксентія. Прикликавши-бо Авксентія, преподобний говорив до нього: "Послухай нас, дитино, прийми службу, яку наказую тобі". Він же відповідав: "Не можу, чесний отче, три-бо мені перешкоджають речі. Перша — незнання землі цієї, бо не вмію бесідувати по-тутешньому; друга — страх гріховного упадку. Третя та, що, турбуючись про худобу, не зможу безмовним бути і перебувати в Бозі". Великий же Євтимій сказав: "Просимо Бога, щоб ніякої пакости не мав ти з того, знає-бо Бог, що задля страху перед Ним служиш рабам Його. Послухай Господа, Який каже: "Не прийшов, щоб служили мені, але щоб служити їм". І знову: "Не чиню волі моєї, але волю Отця, що послав мене". Так святий умовляв його, та озлобився Авксентій і непослушливий був. Тоді розгнівався преподобний і сказав: "Ми, дитино, радимо, що на користь тобі є, ти ж не слухаєш — побачиш-бо винагороду непослуху". Не встиг святий цього вимовити — зразу Авксентій впав на землю біснуватий, тремтів і трясся. Отці, що там стояли, просили за нього святого і ледь впросили — підняв його і, знаменням хресним ознаменувавши, зцілив. Авксентій-бо, до тями прийшовши, припадаючи, прощення просив. І говорив йому святий: "Послух — це велика чеснота, послуху ж Бог потребує більше, ніж жертви, непослух же смерть приносить". І помолився за нього, благословивши його, сказав: "Здоровий будь, більше не гріши, щоб гірше тобі не було". І так Авксентій прийняв службу зі старанням.

Двоє якихось братів, Маро і Климатій, стомившись важким у Лаврі життям, вирішили вночі втікати. І вже готувалися. Відкрилося те преподобному Євтимію: бачив-бо диявола, що запряг обох і тягнув їх у сіть смертну. Прикликавши-бо їх, преподобний повчав про терпіння і достатню бесіду розгорнув, просив і наказував, щоб зупинилися від некорисного наміру. Говорив же, що всюди треба себе пильно оберігати. Адам в раю заповіді Божі переступив, Йов же, на гнойовищі сидячи, зберіг їх. Додав же і це повчання, говорячи: "Не годиться приймати помислів злих, які приносять понурість і печаль чи ненависть на місце це і на тих, що живуть з нами, ані слухати думок, які радять перейти на инше місце, але годиться щогодини тверезим бути і від підступів бісівських відлучати ум свій, щоб переходом на инше місце устав наш не зруйнувався: дерево-бо, яке часто пересаджують, плоду не дає. Коли ж захоче хтось вчинити щось на місці, на якому живе, і не зможе, то хай не думає, що десь виправить, — не місцем-бо, але волею і вірою чеснота здійснюється. Послухайте ж повість одну, її ж від єгипетських чорноризців чув. Брат один жив у спільному монастирі в Єгипті й часто гнівався та бентежився, і були уста його сповнені сварки. Занепавши духом вийшов з монастиря і, оселившись один осібно, думав собі, що, не маючи з ким говорити, відійде від звичаю гнівного. В один же із днів налив кухоль води задля якоїсь потреби і поставив — той перекинувся, налив знову другий, поставив — посуд же той знову перевернувся, було так і втретє. Брат же, зваблений бувши бісом, розгнівався на кухоль і розбив його, знищивши. Це Євтимій святий коли говорив, Климатій розсміявся, старець же, поглянувши на нього, сказав: "Хіба й ти зваблений бісом, що так безумно смієшся. Чи не чув ти Господа, який тих, що сміються, робить окаянними, а тих, що плачуть, робить блаженними?" Те сказавши, відвернувся від Климатія і у внутрішню свою келію пішов. Климатій же зразу впав ниць, тремтячи: напали-бо на нього якийсь страх і жах. Був же там тоді Домитіян, він зібрав якихось отців і, увійшовши до преподобного, просив за Климатія, щоб пробачив йому. Послухавши їх, святий вийшов і, піднявши лежачого, хресним знаменням полікував його, кажучи: "Запам'ятай собі відтепер і слухай слів отчих, наче слів Божих, і будь весь оком, як же про херувимів чуємо, пильнуючи себе уважно всюди, бо посеред сітей ходиш". Так напоумивши брата й умовивши обох, що вирішили втікати, відпустив їх зі своєї келії виправленими.

У ті часи збирався собор вселенський третій у Ефесі на злочестивого Несторія. Прийшов же з Мелитинського граду в Палестину задля поклоніння Синодій той, який з Акакієм учителем був преподобному в час юности його. Той Синодій, через те що мав у Лаврі Євтимієвій трьох своїх вищеназваних синів: Стефана, Андрея та Гаїна, — прийшов-бо в ту Лавру. І цілувавши преподобного Євтимія, розповів йому про нечестя єресі Несторієвої, який з Божого допусту патріярхом є Константинограда, злим своїм вченням усю збентежив вселенну. Сповістив же йому про ревність за правовір'ям блаженного Кирила, архиєпископа Олександрійського, і Акакія, єпископа Мелитинського, який був колись учителем його. І радів за них преподобний. Звелів же Петрові, який був колись Аспевет, а в той же час вже як єпископ сарацинський на собор Ефеський з иншими палестинськими єпископами йшов, щоб тримався Кирила й Акакія, і за ними всіляко нехай поборює. Коли відбувся собор і скинення Несторія, єпископ Петро повернувся, розповів детально все, що було на соборі. Веселився-бо духом старець через утвердження правовір'я, тужив же за Йоаном, архиєпископом Антіохійським, що правовірний цей Несторія захищав. Те чувши, Домн, диякон, сумний був через стрия свого і просив великого отця, щоб відпустив його в Антіохію виправити стрия свого. Говорив же йому святий: "Не ходи, дитино, не буде тобі це на користь. Стрий же твій хоч трохи і погрішив, проте Бог знає праведність серця його, виправить його і не полишить на загибель. Ти ж, дитино, якщо терпиш на місці, на ньому ж покликаний, і не послухаєш помислу, який хоче тебе відштовхнути з цієї пустелі, то вдосконалюватимешся у чеснотах і від Бога прославишся. Коли ж, мене не послухавши, підеш, то приймеш не на користь собі престол стрия твого, та недовго на ньому шанований будеш: заберуть-бо від тебе скоро злі люди". Домн же, не слухаючи слів отця свого, пішов без благословення, і збулося на ньому все за пророцтвом святого. Пізніше ж повернувся до старця, плачучи, і каючись, і дивуючись ясновидінню святого. Про цього преподобного отця нашого Євтимія повідомляє преподобний Киріяк, самітник, учень його, таке: "Ніколи не бачив [казав] щоб їв він, окрім суботи і неділі, ані не говорив ні з ким, хіба з великої потреби, ані ніхто не бачив, щоб він відпочивав на боці, лише сидячи і трохи дрімаючи, часом же — стоячи і тримаючись обома руками за шнур, для того в одному куті натягнутий, трохи сну приймаючи на потребу тілесну. І говорив до сну слово Арсенія Великого: "Іди, злий рабе". Наслідував-бо в житії преподобного того Арсенія і з насолодою слухав про нього від братів, що приходили з Єгипту.

Анастасій, який був посудохранителем церкви Святого Воскресіння Христового в Єрусалимі, бажаючи бачити Великого Євтимія і взявши друзів своїх, клириків єрусалимських, пішов до Лаври. Преподобний Євтимій, прихід їх передбачивши духом, прикликав економа лаврського Хрисипа і сказав йому: "Будь готовий до прийняття гостей, ось-бо патріярх Єрусалимський іде". Коли прийшли гості, прийняв преподобний Анастасія як патріярха і бесідував з ним, як із патріярхом. Дивувалися через те всі, що там були, і, приступивши, Хрисип-економ говорив на вухо старцеві: "Чесний отче, нема тут патріярха, але Анастасій-посудохранитель". Святий же, дивуючися, сказав: "Повір мені, дитино, що дотепер бачив його як патріярха вбраного і справді не обманувся, його ж бо Бог приготував, його і здійснить таким". Це слово преподобного всі почули, і збулося воно свого часу, коли Анастасія патріярхом поставлено було. Теревон той, син Петра-єпископа, названого Аспевет, маючи жінку зі свого роду і довгий час з нею живши, не мав дітей, бо подружжя було неплідне. Привів-бо її до чудотворця Євтимія, просячи і говорячи: "Знаю, отче, що послухає Бог молитов твоїх, творить-бо волю тих, що бояться Його, прошу ж твою святість: помолися за нас до людинолюбця Бога, щоб розв'язав довгу неплідність дружини моєї і подав нам дитину". Святий же знаменням хреста святого тричі благословив його і жінку і сказав їм: "Ось дарує вам Бог, чадородіє, трьох-бо синів мати будете". Повіривши словам святого, пішли, радіючи, до дому свого. І зачала жінка, народила первістка й нарекли його ім'ям дідівським — Петро, тоді за якийсь час і наступних двох синів народила. І збулося пророцтво преподобного.

Брат же один в Лаврі, на ім'я Омелян, однієї ночі, коли світала неділя, від бісівського дійства загорівся похіттю плотською і збентежився нечистими думками, приймаючи в серці бажання гріха. Трапилося ж преподобному Євтимієві йти на утрені співи в церкву біля того місця, де брат, похотями збентежений, стояв. І почув сморід блудного біса, пізнав же, що відбувається, і сказав: "Хай заборонить тобі Бог, проклятий, нечистий духу". І зразу впав брат на землю, піна з нього пішла — біснувався. Зійшлися ж брати, принесена була свічка, і сказав преподобний до братів: "Чи бачите брата цього, який добре жив від молодости дотепер в чистоті тіла свого, нині ж, трохи ослабнувши, про насолоду плотську із бажанням думав і в нечистих тих думках насолоджувався — і ось заволодів ним біс. Хай настановимося і ми такою його бідою, і хай знає кожний, що якщо хто і не торкається чужого тіла, не чинить скверного гріха тілом, а умом любодійствує, приймаючи скверні думки й утримуючи їх, потурає їм і насолоджується ними, — той блудником є, і біс ним володіє". Додав же старець і повість, кажучи: "Послухайте, брати, повість, яку мені отці розповіли про одного брата, про якого всі думали, що він святий. Серцем розгнівав Бога, у нечистих вправляючися думках й умом любодійствуючи. Коли він наблизився до кончини своєї, прийшов туди один старець, ясновидець, і чув про нього, що хворий і помирає. Бачив усіх мешканців, що плакали й говорили, що коли цей святий помре, то вже не буде їм надії на спасіння: всі-бо його молитвами рятувалися. Це почувши, ясновидний старець швидко пішов до хворого, хотівши благословитися від гаданого того святого, і, коли наблизився до келії його, бачив багато людей зі свічками, єреїв і дияконів, які чекали єпископа, щоб поховати святця того чесно. Увійшовши ж у кліть, знайшов його, що ще дихав, і поглянувши душевними очима, бачив біса, який тримав тризубець, ним же пронизав серце його, витягнув душу з великими муками, і чув голос зверху, який говорив: "Як же непокоїла мене душа його не один день, так і ти спочинь, мучачи й вириваючи душу його з нього". І так гірко помер, хоч зовні виглядало, наче святий він є, всередині ж серцем прогнівав Бога. Це чувши, брати, пильнуйтеся уважно від помислів, які осквернюють душу, бо в час розлуки однаково мучені будуть ті, що думали про блуд, як же і ті, що творили гріх той. Але помолімося вже за брата цього Омеляна до Бога, Який карає, смерті ж не передає, щоб звільнив його від біса і плотських пристрастей". Коли помолився святий, вийшов біс, кричачи й говорячи: "Я дух любодіяння і сповнив все місце смородом, ніби сірка горить". Відтоді звільнився Омелян від скверних бажань і був посудом вибраним Богові.

У той час нависло бездощів'я, і велика була посуха, і сповнилося Писання: "Буде небо над головою твоєю мідне і земля під тобою залізною". І всі, що через посуху у великій печалі були, брати із преподобним Теоктистом просили Великого Євтимія, щоб помолився до Бога і випросив дощу: знали-бо, скільки молитва його в Бога може. Він же відмовлявся. Було ж свято Богоявлення Господнього і надходив день, в який звик святий виходити в пустелю аж до Квітної неділі. Зібралося багато люду зі святого града і навколишніх сіл, хрест несли і співали "Господи, помилуй". І прийшли до Великого Євтимія, не даючи йому відійти до пустелі, поки не вимолить у Бога дощу. Чув же преподобний зойк їхній, вийшов до них, говорячи: "Чого шукаєте від чоловіка грішного, бо я, діти, не маю відваги молитися за це до Бога, грішний, і понад инших більше милосердя потребую, а найбільше в цей теперішній гніву Його час, бо гріхи наші стоять між Ним і нами, осквернили ми Його образ, образили Церкву Його, стали гріхами похотей і різних пристрастей, у загребущості й заздрості живемо, огидними є, ненавидячи один одного, — через те навів на нас кару ту,щоб, нею настановившися, покаялися. Коли ж виправимо себе покаянням, тоді почує нас, написано-бо: "Близький Господь до всіх, хто прикликає Його істинно". Коли так святий говорив до народу, всі, наче одними устами, закликали: "Ти сам, о Отче, помолися за нас, віруємо ж, що почує Бог молитву твою: творить-бо волю тих, хто боїться Його". Цими словами розчулений був преподобний, взяв отців, що там стояли, і пішов до церкви, звелівши і людям молитися. І впавши ниць у церкві, просили Бога зі сльозами, щоб помилував творіння своє, відвідав землю милістю і щедротами і дощем напоїв її. Коли ж молився він, повіяв вітер з півдня, і захмарилося все небо, і був грім, і дощ великий пролився. Встав же святий з молитви, сказав до людей: "Ось послухав Бог молитви ваші і має благословити рік цей понад инші роки, поспішіть-бо й ви добрими ділами догодити Йому, бо вчинив милість із вами". І так відпустив їх. Був же дощ великий багато днів, що не міг святий вийти, за звичаєм своїм, в пустелю, і благословенне було те літо великою плодів земних щедрістю понад инші роки, за словами святого.

Після цього був собор Вселенський четвертий у Халкедоні на Діоскора злочестивого, патріярха Олександрійського, на сімдесят п'ятий рік життя Євтимієвого. На тому соборі були деякі з учнів святого, які єпископського сану сподобилися: Стефан, єпископ Ямнійський, і Йоан, єпископ Сарацинський, який був після Петра Аспевета. Вони, написавши передання Халкедонського собору, принесли їх до отця свого святого Євтимія, він же похвалив їх як правовірних. І зразу по цілій пустелі Палестинській всім ченцям, з них же багато неправославно вірували, стало відомо, що Великий Євтимій іде за Халкедонським собором. Тим часом прийшов у Палестину єретик один, Теодосій, образом чернець, вдачею чарівник, він був євтихієвого злочестя, котре святий собор Халкедонський ображало і твердило, ніби на ньому догми правої віри відкинено, обновлено ж Несторієве вчення. И иншого багато безглуздого і брехливого злословив. Була тоді в Палестині Євдокія-цариця, дружина благочестивого царя Теодосія молодшого, яка по смерти мужа свого на святих перебувала місцях. Спершу-бо царицю Євдокію той Теодосій-єретик зманив до відкинення Халкедонського собору. Тоді й багато ченців, пустельних отців, єрессю своєю пошкодив й однодумцями собі зробив. Підняв-бо бунт на Ювеналія-патріярха з багатьма із ченців зманених — переконували його, щоб всіляко відкинув собор Халкедонський. Коли той не захотів, вигнали з престолу — і відійшов Ювеналій у Константинополь до царя Маркіяна, а Теодосій, єретик, маючи помічницею Євдокію-царицю і силу ченців, єрессю осліплених, які йому помагали, на престол патріярший був возведений і багато біди правовірним чинив: єпископів і клириків, що не хотіли з ним єднатися, одних відкидав, инших мучив й убивав — і вже всіх у Палестині ченців за собою зманив, окрім тих, які в Євтимієвому монастирі були. Вони-бо мали образ отця свого — Великого Євтимія — й у правовір'ї стояли міцно. Багато ж брехливий той патріярх Теодосій докладав зусиль, щоби змогти до спільноти своєї привести преподобного отця Євтимія, безперестанно до нього посилаючи, просячи, і погрожуючи, і всіма образами ловлячи, але преподобного не брали ворожі сіті, навіть не похитнувся через його лукавство, наче стовп міцний і стіна непорушна. Стомився ж святий від щоденних Теодосієвих облесних присилань, скликав братів і, наказавши їм пильнуватися уважно від єресей, міцними ж бути у правовір'ї, пішов у пустелю. Те ж і братів багато зробило, від надокучання єретиків втікаючи, наслідуючи отця свого, і в пустелю відійшли.

Був тоді в пустелі Йорданській один анахорет, який недавно з Лукії прийшов, на ім'я Герасим, який всі чернечого життя устави пройшов і добре подвизався на нечистих духів. Він, перемагаючи і проганяючи бісів невидимих, видимими бісами — єретиками — заплямований і зманений був і в євти-хієву впав єресь. Чув же про преподобного Євтимія, його ж добродійна слава всіх вуха наповнила, і пішов до нього, коли був він тоді в пустелі, названій Рува. Бачивши його, багато користав, оселившися з ним надовго, і, від медоточивого його язика слів корисних про правовір'я насичуючись, відкинув шкоду єретичну, і до правої віри навернувся, і дуже каявся через попереднє своє зваблення. Те збентеження в Палестині через Теодосія того цілий рік тривало. Після цього прийшов наказ від благочестивого царя Маркіяна взяти Теодосія-лжепатріярха, щоб прийняв суд і помсту за ділами своїми. Він же, довідавшися, що має йому бути, утік на гору Синайську і сховався — не було про нього відомо. Тоді преподобний Євтимій з пустелі до Лаври своєї повернувся. Коли відправляв цей преподобний якось Божественну літургію, Теревон-сарацин і Гавриїл-євнух, брат Хрисипа, під час трисвятої пісні бачили вогонь, який з Небес зійшов і оточив святого. І був святий у стовпі вогненному, стоячи перед божественною трапезою, аж до закінчення служби. Розповідав же колись і сам одним братам, що часто бачив ангела, який з ним літургісав. Мав же і такий дар, що із зовнішнього вигляду розумів внутрішній рух духу і пізнавав помисли людські — злі ж і добрі. І коли причащалися брати Божественних Таїн, бачив, хто якою душею причащається. Одні-бо виглядали просвітленими від причастя — ті, що достойними приступали, инші ж потьмарені були із лиця наче мертві, бо недостойні дерзали. Через те безперестанку наказував усім апостольськими словами: "Пильнуйте, браття, уважно, як хочете причащатися, хай випробує себе кожен з вас, і тоді хліб хай їсть і з чаші хай п'є. Той, хто їсти ж і пити недостойний, суд собі їсть і п'є". Це-бо святеє святим, а не оскверненим приготоване. А ті, хто має чисту совість, приступайте до нього і просвітлюйтеся, і лиця ваші не посоромляться".

Прийняв же знову святійший Ювеналій престол свій і всіх розбещених виправив. Цариця Євдокія тоді, Теодосієм тим в Євтихієву єресь зваблена, вагалася розумом, не відаючи, якого триматися ісповідання і послала в Антіохію до преподобного Симеона Стовпника, просячи від нього корисної ради і настанови. Він же відписав до неї так: "Знай, що диявол, дивлячись на багатство добрих діл твоїх, випросив, щоб тебе пересіяти, як пшеницю, і через згубного того Теодосія боголюбиву твою розтлив душу. Але дерзай, не збідніла-бо віра твоя. Я ж про це дивуюся вельми, що, маючи близько джерело, зневажаєш його, здалеку ж ту саму воду зачерпнути намагаєшся. Маєш там божественного Євтимія, послухай учення його і спасешся". Таке послання від преподобного Симеона прийнявши, цариця зразу про блаженного Євтимія питала. І довідавшись, що ніколи з пустелі не виходить до града, замислила збудувати собі в пустелі східній вежу на високому горбі, на відстані тридцяти стадій від Лаври Євтимієвої, щоб там могти часто бачити преподобного і насолоджуватися ученням його. І звівши вежу ту, оселилася там на безмов'ї. Послала ж до преподобного Євтимія вищезгаданого Анастасія, який був тоді хор'єпископом на місці Пасаріона святого, і Кузьму Хрестохранителя, просячи, щоб зволив бачитися з нею. Ті ж, йшовши, не знайшли його в Лаврі: вже-бо давно відійшов був у Руву. Вони ж, взявши зі собою преподобного Теоктиста, пішли до нього в пустелю і там знайшли його. Просили вельми, щоб ішов до цариці спасти заблудлу її душу. І ледь переконали старця піти до неї. Бачивши ж Великого Євтимія, цариця втішилася дуже, припала до ніг його чесних і сказала: "Нині розумію, що відвідав Бог мою недостойність". Старець же, повчивши її досить про правовір'я, вмовляв триматися святих чотирьох вселенських соборів: Нікейського ж на Арія, Константинопольського на Македонія, Ефеського на Несторія і Халкедонського на Діоскора і Євтихія — і примиритися з Ювеналієм-патріярхом, якому ж раніше противилася, звелів, і иншого багато на користь їй сказав, благословив її і, помолившися за неї, відійшов. Вона ж, наче з уст Божих сказане, все поспішила здійснити ділом. І зразу, у святий град відійшовши, примирилася зі святішим Ювеналієм і відкрито відмовилася від єресі, спільницею стала католицької Церкви. Те бачивши, багато люду, мирян і чорноризців, які були від Теодосія зваблені, навернулися до правовір'я за прикладом цариці.

У вісімдесят другий рік життя Євтимія прийшов у Лавру його блаженний Сава, молодий ще був. Його ж прийнявши, старець у долішній монастир до преподобного Теоктиста відіслав. І пророкував про нього, що незабаром просіяє в чернечому житті більше від инших, що й збулося, як же видно у житії того преподобного Сави. Ще ж прийшли до нього тоді з Нитрії два пустельники вельми добродійні — Мартирій, кападокієць родом, та Ілля, аравієць, не терпівши бачити після смерти царя Маркіяна, який був у Єгипті, від Тимотея єлюра збентеження і неспокою, там же і святіший протоєрей патріярх Олександрійський убитий був. Пішли звідти і до великого Євтимія, як до спокійної гавані, пристали, і шановані були від нього вельми: передбачив-бо про них святий, що обидва свого часу мають прийняти престол святого апостола Якова, брата Господнього, в Єрусалимі. Взяв-бо їх і в пустелю Кутилійську і Рувинську зі собою, разом і зі святим Герасимом. І там з ними, за звичаєм своїм, до Вербної неділі перебував, де ж кожної неділі відправляв він Божественну літургію, великі ті отці Пречистих Таїн причащалися з його руки. Тоді помер святіший Ювеналій, патріярх Єрусалимський, у царювання христолюбивого Лева, який після Маркіяна настав, а після Ювеналія спільною радою, за згодою всіх, вибраний був Анастасій, який був колись посудохранителем і хорєпископом. І сповнилося пророцтво Євтимія преподобного, який прорік, коли відвідував його Анастасій, і бачив його прозорливими очима святий у патріяршому одязі. Згадав же те Анастасій, послав до святого чесних клириків, говорячи: "Ось, отче, сповнилося твоє пророцтво. Прошу-бо тебе: звели мені прийти до тебе, щоб я привітав твою святість". Преподобний же Євтимій відповідав таке: "Я завжди хочу бачити вашу досконалість і користь від вас приймати, але тому що перший ваш до моєї нікчемности прихід був самотній, мало мав супроводу, а нинішній ваш сан великий потребує, щоб багато йшло з вами, через те прихід вашого блаженства немічні мої перевищує сили. Прошу-бо святість вашу: не рухайтеся до мого смирення. Якщо ж схочете прийти, то прийму з радістю, але вже треба буде, щоб і інших тих, що приходять, прийняв, — і відтоді не буде можливим для мене сидіти на цьому місці, де надокучатимуть багато тих, що приходять". Чуючи ж те, патріярх роздумав собі, кажучи: "Якщо піду, ображу старця, тому не йду". Проте час і потреба покликали — пішов і бачився з ним, про що пізніше. Блаженна Євдокія-цариця багато церков створила, монастирів же, і лічниць, і притулків для подорожніх незчисленно побудувала, звеліла ж при церкві святого Петра, яка містилася від Лаври Євтимієвої за двадцять стадій, викопати яму глибоку і простору, щоб збирати воду для тих, котрі приходять. Прийшла ж і сама туди в П'ятдесятницю, хотівши бачити, як твориться діло, і послала до преподобного, просячи його, аби прийшов до неї, щоб сподобитися молитви його і благословення, і повчання насолодитися, ще ж і грошей дати хотіла святому на спільну Лаври потребу. Великий же Євтимій відповідав до посланих так: "Не сподівайтеся бачити мене во плоті. Ти ж, дитино, нащо турбуєшся за багатьох? Думаю-бо, що раніше, ніж буде зима, ти відійдеш до Бога. Цього ж літа поспіши приготуватися до відходу, а тому що ти в плоті, не думай згадувати мене до того ні з писанням, ні без писання, ні через подавання нам чогось, ні через взяття. Але коли відійдеш до Владики всіх, там мене згадай, щоб і мене з миром прийняв, коли хоче людинолюбність Його". Це чувши, блаженна Євдокія печальна була вельми, а найбільше через ті слова, які сказав: "Не думай згадати мене до того ні писанням, ні без писання". Вирішила-бо залишити йому через писання заповітне багато маєтків. І прийшовши скоро у святий град Єрусалим, розповіла Анастасієві патріярху слова Євтимія. У той час та цариця будувала церкву в ім'я святого первомученика Стефана, і ще коли не закінчена була церква, звеліла освятити її липня-місяця в 15-ий день. І багато маєтків церкві тій віддала. Обходячи всі церкви, що побудувала, освячувала їх і маєтків досить подавала. Тоді минуло чотири місяці після освячення церков, і благочестива цариця Євдокія в руки Божі передала дух свій. Коли ж Великий отець наш Євтимій дев'яностий рік життя свого провадив, преподобний Теоктист тоді розхворівся хворобою великою, і прийшов святий Євтимій відвідати хворого Теоктиста, останнє дати йому цілування, і перебував декілька днів у монастирі тому, чекаючи кончини друга і співпостника свого, щоб поховати його. У тій-бо хворобі помер Теоктист блаженний у 3-ій день вересня. Довідавшися ж про кончину Теоктистову і про святого Євтимія, що там є, Анастасій-патріярх прийшов поспіхом із клиром своїм — причину знайшов, бо хотів поховати блаженного Теокстиста, не менше ж через те, що хотів бачити і привітати святого Євтимія. Його ж побачивши, взяв руки його і цілував, говорячи: "Віддавна хотів святі ці поцілувати руки, і ось нині сподобив мене Бог. Прошу-бо тебе, чесний отче, молися за мене до Господа, щоб пророцтво твоє, яке на мені здійснилося, збережене було до кінця. Пиши ж до мене часто, наставляючи мене, як маю керувати Христовою Церквою, бачу-бо в тобі Божих Дарів дію і випробував на собі силу їхню". Святий же смиренно говорив: "Прости мене, святий владико, я прошу твоє блаженство, щоб згадував мене в молитвах своїх до Бога". І поховали разом чесне тіло преподобного Теоктиста, достатньо ж бесідами між собою насолодившися, розійшлися. Поставлений же був кеновії Теоктистової ігуменом Марин, богоугодний стрий Теревонів, але і він через два роки помер. Його ж преподобний Євтимій, прийшовши, поховав поблизу преподобного Теоктиста. А по Марині поставив ігуменом Логина, мужа добродійного. Із цим Логином прийшов колись блаженний Сава в Лавру до преподобного Євтимія, в січні-місяці, щоб відпровадити його, коли відходив, за звичаєм, в пустелю, і бачив Євтимій Саву, взяв його зі собою на труд пустельний. І коли ходили вони в Руві по місцях безводних, Сава хотів дуже пити від утоми і йти далі не міг, бо знеміг від спраги. Преподобний Євтимій своєю молитвою вивів воду зі землі сухої, як же про те в житії преподобного Сави написано. Тоді по багатьох незчисленних подвигах і трудах преподобний отець наш Євтимій до блаженної кончини своєї наблизився, її ж і передбачив одкровенням божественним.

Було одного року так, що настав час його звичного в пустелю відходу, після празника Господнього Богоявлення у восьмий день, тобто 14 січня. Зібравшися, прийшли брати — одні відпровадити отця хотіли, инші ж іти з ним сподівалися, серед них же і Мартирій з Іллею, що з Нитрії були. І бачили його, що не готувався в дорогу, ані не подбав про братів, які мали йти з ним, ані про тих, що мали лишитися в Лаврі. Питали його, кажучи: "Чи не підеш ти зранку, чесний отче, в пустелю?" Відповідав святий: "Перебуду цю неділю з вами, у Лаврі, в суботу ж опівночі відлучуся від вас". Це ж казав святий, передрікаючи братам час свого до Бога відходу — вони ж не розуміли. У третій день настала пам'ять преподобного отця нашого Антонія Великого, 17 січня, і звелів святий Євтимій всенічному в церкві чуванню бути. Після того як відбулося чування, взявши пресвітерів лаврських до вівтаря, сказав їм: "Відтепер, о браття, не творитиму з вами чування ні одного, кличе-бо мене вже до Себе Бог від минущого цього життя. Пошліть-бо до мене Домитіяна, а коли буде день, хай зберуться тут всі брати". Це чувши, пресвітери заплакали, і зразу відомо стало братам, що казав Великий Євтимій. І коли був ранок, зібралися до преподобного. Він же почав до них говорити так: "Отці і браття мої, в Господі любі, відходжу в путь батьків моїх, ви ж, якщо мене любите, заповіді мої бережіть, особливо ж любов, яка є союзом досконалости. Що є сіль для хліба, це любов для чеснот. І як же не годиться їсти хліба без соли, так не можна без любови виправити чесноти, коли всіляка чеснота через любов і смирення є міцною і постійною. Бо смирення підносить того, хто любить його, на вершину чеснот, любов же міцно тримає, не попускає з висоти тої впасти додолу, любов-бо ніколи не відпадає і є любов більша від смирення. Явлене є те Самим Господом нашим, бо заради Своєї до нас любови волею смирився і став людиною, як же ми. Через те маємо завжди сповідатися Йому і підносити похвали, а найбільше ми, що відлучилися від суєтного цього світу. Кожен собі хай запам'ятає це, о браття, тіло ж і душу в чистоті хай береже. Звичного собору церковного ніколи нехай не залишає. Усі ж передання й устави монастирські бережіть уважно. Тим, хто бідує в напастях, як можете, помагайте. Якщо хтось із братів з нечистими бореться помислами, того безперестанку настановляйте, повчайте, утішайте й утверджуйте, щоб не був заплямований дияволом і не впав. Цю ж останню вам додаю заповідь: щоб ворота монастирські для тих, що приходять, ніколи не зачинялися, але завжди хай будуть відчинені для подорожніх. І сам дах хай буде для вас спільний із подорожніми, і все, що маєте, давайте потребуючим. І так щедре благословення зверху подаватися вам буде від Бога". Те заповідавши братам, Євтимій преподобний запитав у них, кого після нього хочуть мати пастирем. Вони ж в один голос нарекли Домитіяна. І сказав святий: "Не може того бути, бо Домитіян після мене недовго залишиться у житті цьому, але на сьомий день за мною піде". І дивувалися брати такому святого дерзновенному й достовірному пророцтву. І вибрали Іллю, родом з Єрихону, економа долішнього монастиря. До нього ж звернувшись, преподобний Євтимій сказав: "Ось всі отці вибрали собі пастиря і наставника, слухай-бо себе і стадо своє". І багато настановивши його і щодо наставлення братів поучивши, передрік дещо, що має в монастирях після нього бути. Тоді останнє слово вимовив таке: "Якщо знайду дерзновення в Бога, спершу цеї маю просити в нього благодаті, щоб бути завжди духом з вами і з тими, що хочуть після вас бути довіку". Це мовивши, відпустив всіх, окрім Домитіяна. Перебував всередині вівтаря три дні і в ніч на суботу заснув з миром. І приєднався до батьків своїх у двадцятий січня день, проживши років свого на землі життя дев'яносто сім. Розійшлася зразу вістка по цілій Палестині про переставлення преподобного Євтимія, і зійшлися з усіх монастирів і пустель ченці, серед них же був Герасим Великий, і люду кількість велика зібралася. Прийшов же і святіший патріярх Анастасій зі всім клиром своїм, і через велику кількість людей не могли поховати чесного тіла аж до дев'ятої години, поки воїни, велінням патріярховим, не відігнали людей. І похований був чесно, усі плакали через розлуку з ним, а найбільше Мартирій і Ілля, які прийшли з Нитрії, плакали за ним невтішно. Вони після того патріярший в Єрусалимі престол прийняли, за провидінням святого. Після Анастасія-бо настав Мартирій, після Мартирія був Салустій, а після нього Ілля, як же про те в житії Сави Преподобного написано. Блаженний же Дометіян, учень Великого Євтимія, що послужив йому понад п'ятдесят років, не відступив від гробу Отця свого шість днів і ночей. Коли сім же днів минуло, явився йому вночі святий Євтимій, радісний і світлий лицем, і говорив до нього: "Іди до приготованого тобі Спокою, згодився-бо Владика Христос, щоб ти зі мною був". Домитіян же невимовної радости сповнився, сповістив це братам і, прийшовши до церкви, веселячися, передав дух свій Господеві — похований був при гробі отця свого. Після переставлення преподобного отця нашого Євтимія багато від гробу його здійснилося чуд і зцілення подавалося. Про них же просторо пише блаженний Кирило Чорноризець, житія цього автор. Ми ж не продовжимо бесіди, задовільнимося самим житієм преподобного, славимо Бога, Який у святих своїх прославляється, Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

У той самий день святих мучеників Васса, Євсевія, Євтихія і Василида, які в царювання Диоклетіянове постраждали. Вони, бачивши страждання святого мученика Теомпепта, єпископа града Никомидійського, увірували в Христа й охрестилися. Через те на випробування нечестивому цареві були представлені, різними смертями мученицький кінець прийняли: святий же Васс, у яму до ребер закопаний і по цілому тілу січений, Богу дух передав, святий Євсевій — стрімголов повішений і на частини потятий сокирою, святий Євтихій — за руки і ноги зв'язаний і між чотирма стовпами насилу розтягнений і розірваний був, святий же Василид ножем в утробу проколений. І так вінці мученицькі прийняли.

І святих мучеників Інни, Пінни і Римми, які в одній із північних країн постраждали від варварів ідольствуючих. Їх князь краю того, коли була зима і мороз великий, у ріці до палів прив'язав, і, льодом обмерзлі, передали душі свої в руки Христа Бога. За Нього так постраждали.

Місяця січня в 21-й день

Житіє преподобного отця нашого Максима, ісповідника й мученика

Великого ім'ям і життям Максима преподобного виростив великий град царський Константинополь від батьків великородних і православних і виховав його в повчанні книжному достатньо: усю-бо філософію і богослов'я пройшов до кінця, і був мужем премудрим, і славним, і в царських палатах шанованим. Бачивши-бо його розум і життя добре, цар Іраклій вшанував його, хоч і не хотів, саном асинкритським і в числі радників своїх учинив його. І був він для всього синкліту любий і чесний і для всього граду царського благопотрібний. У ті часи піднялася єресь монотелетів, тобто єдиновольних, — тих, що сповідували одну лише волю бути в Христі, Господі нашому, і єдине бажання. Зародилася ж та єресь із попередньої єресі Євтихієвої, яка злословила, що одне лише єство в Христі є, протилежно до ісповідання православного, яке утверджує вірити у два в Господі нашому, втіленому Бозі, єства, також і у дві волі, два бажання і дії, окремі для кожного єства, проте в одній особі Христа. Не у двох-бо особах розділений є Христос Бог, але у двоїні єства, не змішуючися, пізнається. Були ж єдиновольних єресі захисниками і поширювачами спочатку Кир, патріярх Олександрійський, Сергій Царгородський, і сам цар Іраклій ними на ту єресь був зманений. І зібравши помісні собори — Кир в Олександрії, Сергій же в Царгороді, єресь ту утвердили і всюди розіслали, і весь Схід пошкодили. Один лише святий Софроній, патріярх Єрусалимський, чинив спротив, не приймаючи їхнього зловір'я. Бачив же блаженний Максим, що й царських палат єресь та торкнулася і самого царя пошкодила — боячися, щоб і сам нею пошкоджений не був, бо ж багато вже пошкодилося, покинув сан свій і всю світу цього славу і пішов в монастир, що містився далеко від града, названий Хрисопіль, воліючи перебувати в Домі Божому, ніж жити в поселеннях грішних. І став там ченцем. Тоді по декількох роках за добродійне його життя аввою монастиря того поставлений був. Після цього патріярх Сергій намовив царя Іраклія написати ісповідання неправедної їхньої віри, сповнення єресі монотелетської. І назвав те цар ектизис, тобто тлумачення, і звелів так вірити всім і всюди, і збентежена була Церква Христова вельми. Авва ж Максим, бачивши, як бентежаться в Царгороді і по цілому Сході церкви, і єретики множилися і зміцнювалися, правовір'я ж зменшувалося і бурею гоніння хиталося, тужив духом, зітхав же і плакав дуже. Чув же, що на Заході єресі тої не приймають, але відкидають усіляко: Северин-бо, папа Римський, царського ектезис не прийняв, а після нього Йоан, який прийняв Римський престол, царське ектезис разом анатемі передав. Те чувши, блаженний Максим залишив монастир свій і пішов у західні краї, прямуючи до старого Риму, бо до Єрусалиму було неможливо через агарян, які тоді на Палестину находили. До Риму — щоб від єресі, як правовірному, ухилитися, благоволіючи із правовірним перебувати. Ішовши ж туди, обходив єпископів африканських у тих градах, що траплялися йому по дорозі, і, бесідуючи з ними, утверджував їх у вірі, повчаючи, як зможуть підступів противників уникнути і вибавитися від злохитрих їхніх пасток. До инших же, що далеко були, посилав послання свої, які навчали правовір'я, від єресі ж пильно берегтися вмовляли. Тим часом помер Сергій, патріярх Царгородський, а після нього настав Пирр, який тої ж єресі був. Також і Кир той Олександрійський помер, а після них і самому цареві кончина приспіла. Перед кончиною своєю цар, бачивши, що багато великих і святих архиєреїв і богомудрих отців ектезис його відкидають і не приймають, ще ж і анатемі передають, осоромився вельми і писав знову всюди, що то не його, повідомляючи, ісповідання, але того, що раніше був, патріярха Сергія, яке сам той написав, переконавши його підписати. Коли помер цар Іраклій, настав після нього син його Константин, але і той царював чотири лише місяці — помер, отрутою таємно від мачухи своєї заморений, після нього мачуха його, на ім'я Мартина, сина свого Іракліона з допомогою патріярха на престолі посадила. Після шести ж місяців Іракліонового царювання повстав на нього весь синкліт, і, взявши, втяли йому ніс, також і матері його Мартині, і обох на вигнання безчесно вислали. Вибрали ж на царство сина Константинового, внука ж Іраклієвого, на ім'я Конста, який потім народив Константина, прозваного Поґоната. Коли воцарився Конста, патріярх тодішній царгородський однодумець Мартини, про нього вважали в народі, що разом з нею заморив отрутою сина Іраклієвого Константина, батька ж Консти, царя новопоставленого, тобто патріярха Пироса, забоявся дуже і склав із себе сан патріярший, добровільно втік у вигнання в Африку. А після нього в Царгороді настав на престол Павло, також єретик-монотелет. Пошкодився ж і цар тою єрессю і був великим її поборником і поширювачем.

Затримався ж преподобний в Африканському краї, прийшов туди Пирр, патріярх Царгородський, який з престолу свого утік, і, обходячи гради, зманював правовірних у своє зловір'я та багато б пошкодив там церков Христових, якщо б не мав собі противника, цього Максима преподобного, — з ним же зійшовшися, про віру весь час сперечався. І потреба була зібратися єпископам африканським у Картагені, щоб слухати суперечку обох, того-бо хотів і Григорій, патрицій того краю. Коли ж був собор і суперечка, богомудрий Максим здолав Пирра, перемігши його із божественних книг і догм святих Отців і показавши, що в Христі Бозі як же два єства є, так і дві волі, бажання і дії, але в особі нероздільно єдиній. Переможений був Пирр, приєднався до правовірних і прийнятий був Церквою з любов'ю і шаною, разом із титулом патріяршим, а тоді і книжицю правовірного ісповідування склав був і в Рим до папи Теодора, який настав після Йоана, прийшов. І прийняв його папа чесно, як патріярха православного Царгородського. Почули про те в Царгороді, що Пирр до правовірних приєднався, і гризлося через те заздрістю сонмище єретичне: склавши ж брехливі слова, пустили в народ чутку таку, наче єпископи африканські і папа примусом переконали Пирра, хоч не хотів, пристати до свого однодумства. Та чутка і до самого царя дійшла, цар же зразу послав в Італію якогось чиновника на ім'я Олимпій, який був єретиком, щоб знову Пирра навернув у монотелетське віровизнання. Олимпій же, Італії досягнувши і в Равену-град увійшовши, Пирра з Риму прикликав і вчинив, щоб він знову попередньої єресі тримався. Той же, як пес, повернувся на свої блювотини — достойний став, щоб святі Отці його з його ж однодумцями передали анатемі, що й сталося пізніше.

Тим часом цар Конста, намовлений патріярхом Царгородським Павлом-єретиком, написав [як же і раніше дід його Іраклій написав був єктесим] ісповідання своєї віри, єресі сповнене, назвав його типос і розіслав всюди, так вірити наказуючи. Дійшло ж те до Риму, коли папа Теодорит вже при смерті був. Коли він помер, настав Мартин блаженний, і хотів цар, щоб новопоставлений папа типос його, про віру написаний, прийняв. Але той відкидав його, говорячи: "Якщо б і весь світ нове те учення, правовір'ю супротивне, захотів прийняти, я не прийму, не відступлю від євангельського й апостольського учення і святих Отців передання, хоч би й смертю мав постраждати". Святий же Максим, авва Хризополетанський, у Римі тоді був, радив папі блаженному Мартинові, щоб собор помісний зібрав і царське те писання, Типос назване, соборно прокляв як єретичне, церкві Христовій противне. І було так. Скликав папа єпископів своїх числом сто і п'ять (серед них же був і авва Максим), і блуд Кировий, Сергієвий, Пировий і Павловий, разом і царське єретичне писання, поклавши перед собою, передали анатемі. І писав папа до всіх вірних, які є у вселенній, у правовір'ї їх утверджуючи, виявляючи єретичний блуд, і його пильно стерегтися велів. Чувши ж про те, цар сповнився гніву і люті невимовної і послав в Італію намісника свого на ім'я Теодор Каліопа, доручивши йому папу Мартина взяти, наклавши на нього звинувачення, наче зі сарацинами сходиться, намовляючи їх на Греко-римське царство, і що повстати війною проти царя хочуть, і наче віру, від батьків передану, неправедно береже, ще ж і Пречисту Богоматір хулить. Дійшов же намісник царевий до Риму, наклав звинувачення ті на папу перед усіма. Блаженний же Мартин-папа, ні в одній із тих провин не бувши винний, очищав себе від наклепу неправедного. "Зі сарацинами, — казав, — ніякої ніколи не мав згоди, хіба лише посилав правовірним братам милостині, які посеред сарацинів в убогості й бідах жили. А Пречисту Богоматір якщо хтось не шанує, і не ісповідує, і не поклоняється їй, той проклятий в нинішньому віці і в прийдешньому хай буде". "Віру ж святу, від святих апостолів і святих отців передану, не ми, — казав, — але ті, що противно думають, неправедно бережуть". Намісник же царевий, не слухаючи оправдання папиного, у всьому винного його робив, додавши на кінець і те, ніби неправедно на престол зійшов. В одну ж ніч, ніхто ж про те не знав, взявши папу силою військовою, відіслав його до царя. Тоді в Херсонесі був ув'язнений, де й помер. Незадовго перед взяттям папи взятий був преподобний Максим, за царським наказом, у Римі, з учнем своїм Анастасієм, і в Константинополь вели його зв'язаного: бачив-бо цар, чиєю радою і спонукою собор той на прокляття єдиновольників і його писання зібраний був. Коли прибув же преподобний до Візантії водним шляхом, прийшли до нього прислані від царя мужі, самим виглядом велику лютість виказуючи. Вони преподобного безсоромно взяли, босого й без одягу, у кайданах по площах волочили, ішов за ним учень із зітханнями, і, довівши до якоїсь темної в'язниці, замкнули самого, ані учня його не пустили з ним бути, але осібно його замкнули в темниці. По декількох же днях ведений був преподобний на допит в палати царські, коли синкліт там весь без царя сидів. І коли вийшов перед них, усі на нього глянули грізними очима, гнів і лють виявляючи, й одному зі сановитих мужів, газофілаксові, допитати його веліли — мужеві до промовляння готовому, красномовному і такому, що добре вмів брехливі складати промови, правду на неправду перетворювати й істину шкодити краще від всіх умів. Якого він зла й безсоромности не показав? Яких погроз і дошкулянь не завдав? Ані старости чесної не посоромився [бо тоді мав блаженний понад сімдесят літ від народження свого], ані благодаті, що цвіла на лиці святого, не побоявся, ані лагідної і благочинної, вільної ж і люб'язної його не пощадив вдачі і преподобного чину. І тоді найнеправедніший багато чого на невинного говорив, такого, що нітрохи правді і здоровому глузду не відповідало, і саму лише являв свою вельми підступну у красномовстві майстерність, нахабство і вдачі лукавство. Велику в таких і настільки багатьох речах показав свою безсоромність і безум, і справді проти праведних праведного мужа слів, лагідних же і благорозумних, не міг відповідати справедливо, але видно було, що все говорив безрозсудно й безчинно, — і був переможений всезлісний. А те, що сказане і зроблене було, як на невинного провина накладалася, як брехливі неправду свою як правду намагалися показати, — учень того ж преподобного Максима, другий Анастасій, який був апокрисарієм Римської церкви, описав детально, ми ж тут з великої розповіді його дещо згадаємо.

Коли ж беззаконний той муж, саном газофілакс, перед лицем святого став, зразу почав найжорстокішими словами незлобливого роздразнювати й погрозами страшити, неправедним і зрадником батьківщини його називаючи, ворогом ж царевим, і все мерзенне й гидке говорячи. І спитав його святий, з якої причини на нього говорить таке і за яку зраду його ганьбить. Він наклеп неправедний сплів, свідків, що відкрито брехали, привів, які на преподобного злословили, ніби той великі гради передав варварам: Олександрію, і Єгипет, і Пентапол. "Їх же від наших, — казав, — забрав меж, до сарацинів приєднав, бо приязний з ними і добре до них налаштований." Святий же назвав сказане неправдою, достойною сміху. "Що-бо мені, монахові, — казав, — до тих, що беруть гради. І що спільне в християнина зі сарацинами, чи не більше християнським градам корисного бажаю?" Безсоромний же наклепник той до инших неправд звернувся, наче сновидіння якісь плів, безчинними голосами крик творячи і наговорюючи, наче блаженний Максим ганьбив царя східного, що цар західний світліший, повідаючи, і представляв на те лжесвідків. Преподобний же, тяжко зітхнувши, сказав: "Дякую Богові моєму, що відданий я в руки ваші й такими провинами неправедними випробовуюся, щоб ними вільні свої прогрішення й життя мого гріхи очистилися. Але щоб короткими словами на ваші наклепи відповісти, спитаю вас спершу: "Чи від мене самого те, що говорите про хулу на царя, чули, чи инший хто розповідав?" Сказали ж вони, що "від инших чули, які чули те з уст твоїх". І коли святий просив, щоб були представлені ті і в лице щоб свідчили, вони розповідали про тих, що вже нема їх серед живих, вимерли-бо. Тоді святий сказав: "Якщо говорите, наче повимирали ті, що чули хулу з уст моїх, то чому раніше, коли вони живі були, мене на допит не привели, так-бо і ви від багатьох трудів звільнилися б і я б поніс кару за річ правдиву. Але очевидно, що не є правдою те, що ви на мене наговорюєте. І ті, що на мене суд вчинили, ті не поклали перед очима своїми Бога, Який випробовує серця людські. Хай не побачу Лиця Господа мого ані християнином не назвуся, якщо те брехливе свідчення, яке ви сплели, колись подумав чи сказав перед кимось, чи чув від когось". Після цього привели одного Григорія, лжесвідка, який розповідав, що чув у Римі від учня Максимового Анастасія, що царя попом називав, цього ж, мовляв, навчився той Анастасій від учителя свого Максима. Святий же Максим, проти Григорія ставши, сміливо брехливий той наклеп викрив, повідомляючи, що коли Григорій у Римі був, тоді "про одновольність мав, — казав, — бесіди з нами, щоб ми прийняли вчення типосом назване, і на те ми відповідали супротивне, бачивши корисне для душ наших. А те, що ви говорите нині, того не відаю, бо ані я, ані учень мій такого не говорив ніколи, Бог свідок. Проте знаю, що говорив тоді не учневі моєму, але самому цьому Григорієві таке: "Про догми віри досліджувати і законопокладати єреям більше, аніж царям годиться, тому що їм довірено є і царя помазувати, і руки покладати, і Хліб Небесний приносити, і перед вівтарем стояти, і всі инші найбожественніші і найвищі таїнства звершувати їм доручилося". Це говорив тоді й нині говорю, ті мої слова пам'ятати і сам Григорій не відречеться, і якщо б відрікся, то відрікся б себе самого. За це мене кожен хай або засудить, або невинним суду хай зробить".

Не відаючи, що робити, ті, що поклали надію свою на брехливі слова, вивели праведного геть, ввели ж учня його Анастасія. Його ж словами грізними й погрозами жорстокими страшили, переконували, щоб казав щось на учителя свого. І примушували його, щоб сказав, ніби учитель його мучив в Римі Пирра, коли з ним сперечався про віру. Анастасій ж кріпився, говорив, що учитель його не лише Пиррові ніякого не вчинив зла, але й вельми його шанував. Коли це Анастасій говорив, почали його бити кулаками по шиї, і по лиці, і по голові — так істину хотіли неправдою згубити, і відіслали його, щоб знову замкнути в темниці. Святого ж Максима знову прикликали. Не задовільнившися першим на нього наклепом і допитом дошкульним, иншим наклепом непереможного перемогти намагалися. Наклеп же був такий: наче Оригенових догм він був послідовником і з ними погоджувався у всьому. І коли зразу святий їхній наклеп брехливий як неміцний заперечив легко, розповідаючи, що Ориген від Христа і від християнської спільноти відлучений, а той, хто йде за ним і його байками, той від Бога суд прийме, тоді знову про Пирра допитували, і через що він [святий Максим] від патріярха Царгородського відлучився, не хотівши з ним спільноти прийняти, й иншими питаннями його допитували. Поставили перед ним царський той типос, якого святий зневажав, і сказали, що належить типос той у великій мати честі, як велику й незмінну догму віри. Коли святий те заперечував, йому докоряли багатьма докорами безчестивши. Тоді бачивши, що у всіх висловлюваннях преподобний Максим їх перемагає і самі себе своїми ловлять сітями, розпустили раду, до царя скоро йшли, нездоланну мужність авви Хризополітанського сповіщаючи. "Максим, — говорили, — у словах є непереможний, і ніхто його переконати не може, щоб однодумний нам був, навіть коли б хтось хотів його й мучити". І посаджений був преподобний знову до в'язниці. За короткий час инші до нього прийшли, думаючи, що коли часто з ним сперечатися і словами грізними його страшити, легше буде його до своєї віри схилити. Казали ж ті, що прийшли, що від патріярха послані. І почали святого питати: "Якої, — говорили, — є Церкви, чи Візантійської? Чи Римської? Чи Антіохійської?" Чи Олександрійської? Чи Єрусалимської? Це всі ті Церкви з належними їм краями, які з нами годяться, якщо і ти вселенської Церкви, то разом будь з нами, аби страдницького життя у вигнанні не почати, — незчуєшся, як постраждаєш. До них блаженний муж премудро відповідав, говорячи: "Христос Господь назвав, що вселенською Церквою є праведне і спасенне віри ісповідування, через те й Петра, який добре ісповідував, назвав блаженним — на його ж ісповідуванні таку створити Церкву Господь обіцяв. Але тому ще хочу про ваше ісповідування довідатися, яким же всі церкви [як ви кажете] з'єдналися. І ані я не захочу відлучатися, якщо добре ісповідання те складене". До нього ж посланий відповідав: "Хоч і не доручено нам про те з тобою говорити, проте скажемо. Дві, говоримо, є в Христі дії через різницю природ, одна дія через з'єднання обох природ в особі єдиній". Святий же сказав: "Дві дії називаєте, що стали одною дією, задля з'єднання природ в особу одну? То тут, окрім тих двох дій, иншу, третю, дію, злиту, вводите". "Ні, — сказали вони, — але дві, кажемо, дії, одна ж через з'єднання". Сказав святий: "Самим собі віру складаєте непостійну і, що Бог без буття, ісповідуєте. Коли-бо в одну дію змішуєте дві дії — задля з'єднання природ в особу одну, і знову у дві дії одне дійство розділяєте через різницю природ, то ані не єдність, ані не подвійність діям буде, які взаємно від'єднаються і роблять недієвим те, у чому перебувають, і зовсім не існує, ні одного ж не маючи від природи руху, щоб природі віднятися чи перемінитися не могло, инакше б всього буття свого була б природа позбавлена [за розумінням Отців], не маючи дії природної. Того ж я говорити не можу ані не навчився від святих Отців так ісповідувати, а що вам, котрі владу маєте, подобається, те й робіть". Вони ж на те не мали що відповісти, говорили йому, що, не підкорившись їм, буде підлягати анатемі й понесе встановлену йому смерть. Святий же лагідно й смиренно відповідав: "Якщо на те Божа воля щодо мене, то нині хай буде на славу Імени Його Святого". Ті ж сказане від преподобного, пішовши до тих, що їх послали, сповістили, і радився цар з патріярхом [як же колись Пилат з Юдеями на Господа], засудив святого на вигнання в одне містечко, що Визія називається, у Тракії. Також і учня його Анастасія зразу у вигнання в найдальшу грецького царства землю відіслали, на якесь місце дуже погане, Перверіс мовою варварською назване. Те ж вчинили і з другим учнем преподобного, що теж Анастасій називався, який був колись у Римі апокрисарієм, що пізніше і житіє цього преподобного Максима написав. Послали ж його в Месеврію, град Тракійський. Тим часом блаженний Мартин, папа Римський, у Царгород був приведений і після великого злостраждання в Херсонес на вигнання був посланий. Перед тим як відвели його в Херсонес, коли він ще був у Царгороді, помер Павло, патріярх Царгородський. Після Павла знову настав вищезгаданий Пирр, але і той по чотирьох місяцях помер, відтак настав на патріяршество Петро, який також єресі монотелетської міцно тримався.

Багато ж днів минуло, прислані були від царя і від патріярха Петра до святого чесні мужі, щоб умовляти його до свого однодумства, — Теодосій, єпископ Кесарії Витинійської, і два патриції — Павло і Теодосій же. Вони багато й різних слів перед преподобним поклали, то лестячи, то погрожуючи, то випробовуючи й допитуючи. Коли вони сіли і святому сісти звеліли [був же там і визійський єпископ], сказав Теодосій-єпископ до преподобного: "Як живеш, пане авво Максиме?" Той же відповідав: "Так, як же з передвіку передзнав і визначив Господь життя мого дію, промислом Його утримувану". Теодосій сказав: "Що-бо, чи передвіком кожного з нас діяння Бог наперед знав і визначив?" Сказав святий: "Наперед знав Бог помисли наші, і слова, і дії, які є у нашій владі, наперед уставив і визначив ті, які мають находити на нас, не в нашій владі є, але в Божій волі". Говорив Теодосій-єпископ: "Які є в нашій владі, які ж не є?" Сказав святий Максим: "Усе знає Владика мій, випробовуючи, питає раба Свого". Сказав єпископ: "Справді, не розуміючи, не відаю і навчитися хочу, яка ж різниця між тим, що є в нашій владі, і тим, що не є, і як одне є Богом передбачене, инше ж передуставлене". Говорив преподобний Максим: "Усе підвладне нашій волі — добрі діла і погані. Не до нашої влади належать покарання і нещастя, які трапляються з нами, чи до них протилежне. Бо не маємо ми влади ані над хворобою, що нас мучить, ані над здоров'ям, але лише над причинами тими, що або хворобу приносять, або здоров'я зберігають. І якщо хвороби причиною є нестримність, то повстримність — доброго здоров'я причина. Так і отримання Царства Небесного з причини є збереження Заповідей Божих, переступання їх стає причиною геєни огненної". Сказав єпископ: "Нащо мучиш себе тим вигнанням, чинячи щось, достойне біди такої?" Сказав святий: "Прошу Бога, щоб, тою бідою караючи мене, пробачив мені вчинені мною переступи святих Заповідей". Сказав єпископ: "Чи не задля спокуси багатьом завдавано біди?" Сказав святий: "Спокушувані бувають святі, щоб явними стали для всіх таємні їхні чесноти, як же було з Йовом і Йосифом. Бо Йов до виявлення нікому не відомої в ньому мужностиспокушуваний був, на Йосифа напустилася напасть, щоб явними стали його цнотливість і повстримність, які святою людину роблять. І всі святі, що хоч і неволею в цьому світі страждають, через те страждають, щоб [з Божого] допусту завдавано їм бід, а вони гордого щоб відступника потоптали — змія-диявола, бо терпіння в кожному святому спокуси є діло". Сказав єпископ Теодосій: "Справді добре сказав ти й корисно, і хотів би я про такі речі завжди бесідувати, але через те, що задля иншого, головного, я і пани мої, шановані патриції, до тебе прийшли на таку відстань, тому просимо тебе: прийми те, що тобі принесли, і возвесели всю вселенну". Сказав святий: "Які є ті пани? І хто є я і звідки, щоб моя на вашу пропозицію згода для всієї вселенної стала радістю?" Сказав єпископ: "Так, як правда, що Господь мій Ісус Христос, так те, що я говорю тобі і пани мої, прекрасні патриції, те з уст пана нашого патріярха і благочестивого царя чули". Сказав святий Максим: "Говоріть-бо, пани мої, що хочете, те, що чули". Сказав Теодосій: "Хоче цар і патріярх через нас довідатися від тебе, чому не єднаєшся із престолом Константинопольським". Сказав Максим: "Знайте ті новаторства із шостого індикту минулого кола, які почалися з Олександрії через те що Кир, що був там патріярхом, написав дев'ять глав, прийнятих й утверджених із престолу Константинопольського, й инші зміни і додатки, синодів же старих пошкодження, зроблені старійшинами Візантійської Церкви Сергієм, Пирром і Павлом. Ті новаторства всім Церквам є відомі, через ту причину не приєднуюся, раб ваш, до Константинопольської Церкви. Хай заберуться від Церкви спокуси, покладені вищеназваними мужами, хай заберуться з тими, що їх постановили, і перепона зі стежки хай відкинеться, і ви гладкою дорогою Євангелія, від всілякої єресі очищені, ідіть. І коли побачу Церкву Константинопольську такою, як же раніше була, тоді і я буду в ній, як же було колись, і піду до спільноти тої без всілякого вмовляння людського. А поки в ній єретичні спокуси і спокусниками архиєреї будуть, доти ніяке не вмовить мене слово чи діло, щоби колись до них приєднатися. Сказав єпископ Теодосій: "Що погано ми ісповідуємо, що сопричастя з нами відчужуєшся?" Сказав преподобний Максим: "Якщо одна дія божества і людськости Спасителевої, як ви говорите, чи можна тоді вірити святим Отцям, які говорять: "У кого ж одна дія, в того і єство одне". То ви святу Тройцю не Тройцею, але четверицею ісповідуєте, наче Воплочення Слова було співприродне і відступило від спорідненої за людською природою тотожністю, яку має з нами і з Пречистою Дівою Богородицею. Відступивши ж від спорідненої тотожности, утворився инший склад, співприродний Слову, бо ж і Слово співприродне Отцеві й Духові, і утворюється уже не Тройця, але четвериця. Знову, коли відкидаєте "діяння" і стверджуєте, що є одна воля божественности Христової і людськости, применшуєте Його самостійність у роздаванні благ. Бо якщо кожне єство свого власного не має "діяння", то якщо й захоче комусь благодіяти, то не зможе, бо відняте в нього благодіяння, адже без звершення і дії природної жодна річ діяти щось і звершувати не може. Далі ж і про плоть Христову говорите, що є у двох природах воля одна; ісповідуєте, що воля — творець усіх віків і всього живого, разом з Отцем, і Сином, і Святим Духом, природою ж створена. Чи точніше сказати: волею є Безначальна [бо Воля Божа є Безначальна, як же і божество не має начала] природою ж своєю плоть новостворена. Це ж ісповідувати є не лише нерозумно, але й безбожно, бо не лише кажете, що просто одна лише є в Христа воля, але та божественна, божественної ж волі ніякий початок чи кінець назватися не може, як же і божеству самому. Забираються в Христа Господа всі знамення і знаки, якими ж пізнаємо божество його і людськість, коли законом і "Типосом" стверджуєте, що ані одна, ані дві в ньому волі чи дії називаються: не одна, бо розділяється на дві, не дві, бо зливаються в одну". Таке й більше [як же Анастасій, учень його, просторо про те пише] до них говорив святий — почали вони блуд свій пізнавати. Сказав же єпископ: "Прийми написаний царем типос не як точну віри догму, але як рішення тих, що сумніваються, не догматично-бо, але за рішенням написано". Сказав святий Максим: "Якщо типос не є догмою, що встановлює, що одна Господа нашого воля і дія, то нащо варварам і тим, хто не знає Бога, народам передаєте мене марно? Чому засуджений я перебувати у Визії, і співслужники мої одні в Пербі, инші в Месеврію вигнані?" Коли згаданий ж був собор той помісний у Римі, якого блаженний Мартин, папа, зібрав на прокляття монотелетів, сказав Теодосій-єпископ: 'Не є авторитетний собор той, бо не царським був велінням". Сказав преподобний: "Якщо собори, які відбуваються, царським велінням утверджені, то не є благочестивою віра. Візьми собори проти єдиносутности, які царським велінням відбувалися, — на них же хульно догматизували, що Бог Син не є єдиносущним Богові Отцеві, — перший у Тирі, другий в Антіохії, третій у Селевкії, четвертий у Константинополі під Євдокієм-аріянином, п'ятий у Нікеї, шостий у Сирмії, а через довгий час сьомий в Ефесі, на ньому ж старійшиною Діоскор був, — ті всі собори веліннями царськими збиралися, проте всі були відкинені й анатемі передані, бо в них уставлені були догми безбожні й богопротивні. Чому ж не відкидаєте собору того, який скинув Павла Самосатійського й анатемі його передав? Був же той собор під Діонисієм, папою Римським, і Діонисієм Олександрійським, і Григорієм Чудотворцем, що й старійшиною був тому собору, а собор той відбувався без царського веління, проте авторитетний є і не відкидається. Ті собори Церква правовірних знає, які праведні і святі, їх же праведні догми праведними виявилися. І справді, як же знає твоя святість й инших навчає, що в кожній християнській країні двічі помісним соборам на захист спасенної віри нашої на виправлення тим, хто його потребує, канони велять бувати, проте велінь царських не згадують". По довгій же бесіді і з обох сторін міцному протистоянні богомудрі й добромовні Максима преподобного уста і святим Духом урухомлений язик здолали противників, і сиділи вони мовчки довго, похилені голови й очі додолу опущені мали. Тоді, розчулившися, почали плакати, і, вставши, поклонилися святому, також і він їм взаємно поклонився, і, помолившися, з радістю погодилися із правовірним ісповіданням Максимовим і люб'язно його прийняли, і так, як і він, вірувати й ісповідувати, ще ж і царя до того ж приводити правовір'я обіцяли. Щоб усе ж те було міцним, цілували божественне Євангеліє, і Чесний хрест, і святу ікону Спасителя і Богородиці. Тоді, досить про корисне побесідувавши й один одному цілування в Господі і мир давши, повернулися Теодосій-єпископ і патриції до Візантії. І коли сповістили цареві все сказане і зроблене, розгнівався цар вельми, і було так, що єпископ Теодосій і обидва патриції, царського боячися гніву, знову на єресь повернулися. І посланий був знову Павло Патрикій у Визію, щоб привести звідти Максима преподобного до Царгороду, проте з честю. Коли ж він приведений був, дано було йому перебувати в монастирі Теодора святого.

На наступний день послані були до преподобного від царя два патриції — Єпифаній і Троїл. Вони з багатьма мужами сановитими, що за ними йшли, з воїнством ж і слугами, з гордістю і славою мирською прийшли. Прийшов же з ними і вищезгаданий єпископ Теодосій, його ж преподобний Максим чекав і сподівався звершення його обітниці про те, що не лише сам він праведно віруватиме, але і царя та инших до правовір'я наверне. Але той сказав неправду, більше догоджаючи цареві земному й суєтному світові, аніж Цареві Небесному і його святій Церкві. Коли ж усі сіли і преподобного сісти переконали, почав бесіду Троїл-патрицій, говорячи: "Владика вселенної цар прислав нас до тебе сказати тобі, що угодне його царству, Богом утвердженому. Але спершу ти нам скажи, чи вчиниш те, що наказане, чи ні?" Сказав святий Максим: "Хай послухаю спершу, пане, що велить мені його царство, і відповім тобі належне. Бо як же маю відповідати на те, чого не знаю". Троїл же продовжив говорити: "Не скажемо тобі, що приносимо, поки спершу не відповіси нам, чи підкоришся цареві". Бачив же преподобний муж, що наполягають твердо, люто позираючи й жорстокими словами випитуючи в нього відповідь, чи підкориться царській волі. Відповів, кажучи: "Тому що не хочете сказати мені, рабові вашому, що панові нашому, цареві, треба, то скажу, хай сам Бог чує і ангели його, і ви всі: якщо звелить мені цар щось таке, що тимчасове є і скоро минає, не суперечить же Богові й не пошкодить вічного душі спасіння, на те добровільно погоджуюся". Коли це святий сказав, зразу Троїл, патрицій, вставши, виходити геть хотів, сказав: "Я відходжу, бачу-бо, що цей не вчинить волі царевої". І зразу піднявся галас і шум від люду, якого тут багато прийшло. Єпископ Теодосій сказав до них: "Скажіть спершу йому царське веління і зрозумійте відповідь його, бо не випадає піти, нічого ж йому не сказавши ані від нього нічого не почувши". Тоді Єпифаній-патрицій сказав до преподобного: "Ось цар тобі через нас сповіщає і говорить: "Тому що весь Схід і ті, що на Заході, повернулись у спротив до нас, і розкольники, яких примножилося, дивляться на тебе і через тебе всі заколоти піднімають, не хотячи з нами єднатися у вірі, хай-бо зм'якшить розчуленням серце твоє Господь, щоб ти приєднався до нас, прийнявши складений типос. Ми ж приймемо тебе люб'язно з великою честю і славою, у велику тебе введемо церкву й поставимо разом з нами, де ж за звичаєм стають царі, і причасниками будемо разом з тобою пречистих і животворних таїнств, Тіла і Крови Христової, назвемо тебе й проголосимо отцем нашим — і буде радість не лише в нашому христолюбивому граді, але і по всій вселенній. Знаємо-бо справді, що коли ти до святої цієї Константинопольської Церкви приєднаєшся, всі до нас пристануть ті, які через тебе і твоє учення від нас відмовилися". Авва ж Максим святий, звернувшися до єпископа Теодосія, зі сльозами сказав: "Великого дня судного всі чекаємо, Владико, знай, що поставлено й утверджено було з нами на святому Євангелії і Животворному хресті, і на святій іконі Спасителя нашого Ісуса Христа, і Пренепорочної Його Матері, Пречистої Богородиці і Приснодіви Марії". Єпископ же, лице долі схиливши, розчуленим голосом відповідав: "І що зробити можу, коли инакше захотілося найблагочестивішому цареві?" Сказав авва Максим: "Нащо-бо торкнувся святого Євангелія ти й ті, що були з тобою, коли у вас не було твердого наміру привести сказане в діло? Справді, всі Небесні сили не переконують мене того зробити, що цар вимагає. Яку-бо відповідь принесу, не скажу Богові, але самій совісті моїй, що заради слави й пошанування людського, які справді нічим є, відречуся праведної віри, яка тих, що люблять її, рятує?" Коли це святий вимовив, встали всі зразу, сповнені гніву й люті, і, кинувшись на нього, почали не лише словами докоряти йому, але й руки прикладати. Схопивши-бо його, били руками, шарпали, туди й сюди волочили, попихали і ногами штовхали, і кожен з них старався, щоб вдарити його, і напевно вбили б його там, якби єпископ Теодосій не заборонив і не стишив бунт їхній. І коли бити й шарпати перестали, почали на нього плювати й обплювали чоловіка Божого всього з ніг до голови, і сморід виходив від шкаредної їх плювотини, якою ж одяг його був забруднений. Сказав до них єпископ: "Не так мало бути, мали тільки від нього відповідь почути і сповістити цареві. Речі-бо, що канонам підпорядковані, инакше судяться". І ледве вмовив їх єпископ, щоб, зупинивши галас, знову сіли. І так незчисленним злослов'ям і невимовними докорами докоривши святому, сіли. Тоді Єпифаній, патрицій, з великою жорстокістю, люттю дихаючи, сказав до святого: "Скажи нам, злий старче, чревобісний, нащо таке сказав, що маєш за єретиків нас, і град наш, і царя нашого? Чи не кращі ми від тебе християни, і православні, і Господа нашого Ісуса Христа сповідуємо, що має волю і божественну, і людську, і душу розумну, бо всіляку природу має розум, всіляку і волю з природи своєї має, і дію, бо життю притаманний рух, і розумові притаманна воля? І знаємо Господа, який має владу бажання не божеством лише, але і людством, найперше ж двох його воль і дій не відкидаємо". Відповів авва Максим: "Якщо так віруєш, як же розумне єство і Божа церква, то нащо переконуєш мене приєднатися до типосу, що все те, вами нині сказане, зовсім відкидає?" Сказав Єпифаній: "Те зробилося рішенням, яке нелегко зрозуміти, щоб не пошкодилися люди дуже тонкими такими висловами". Сказав авва Максим: "Це навпаки, бо кожна людина освячується віри ісповіданням". Троїл-патрицій сказав: "Не відкидає "Типос" двох у Христі воль, але мовчати велить задля миру". Сказав авва Максим: "Замовчувати слово — те саме, що відкидати його. Говорить Дух Святий через пророка: "Нема мови, ані слів, їх голосів не чути". Тому якщо якесь слово не говориться, то зовсім не є словом". Сказав Троїл: "Май у серці своєму, як же хочеш, ніхто тобі не боронить". Сказав Максим святий: "Але всіх спасіння в серці одної людини не визначив Бог, кажучи: "Якщо не ісповідатимеш мене перед людьми, то і Я не визнаю тебе перед Отцем Своїм, що на Небесах". І божественний апостол учить, говорячи: "Серцем вірується для істини, устами ісповідується для спасіння". Бо якщо Бог, і Божі пророки, й апостоли велять ісповідувати слова і голоси, віри таїнство, яке приносить цілому світові спасіння, то не є корисно накладати на ісповідання те мовчання, щоб не применшувати людям спасіння". Єпифаній же найлютішим голосом сказав: "Чи ти підписав собор, який був у Римі?" Сказав святий: "Підписав" . Сказав Єпифаній: "І як насмілився підписати й анатематизувати тих, що ісповідують так, як же розумна природа і вселенська Церква? Справді, моїм судом введемо тебе в град і поставимо на торжищі зв'язаного, прикличемо скоморохів, і блудниць, і весь народ, щоб всі по лиці тебе били й обплювали уста твої". На це святий відповідав, говорячи: "Хай буде так, як же ти сказав, якщо ми анатемізували тих, які ісповідують, що є два єства, з яких же є Господь наш, і дві природні волі і дії, які кожній природі властиві, у Христі Господі, що природою божественною є істинний Бог і природою людською істинна людина. Прочитай, пане, книжечку, яка має в собі звершення того Собору, і якщо знайдете те, що кажете, робіть, що хочете. Бо я, і мої співслужителі, і всі, що підписалися, анатематизували тих, що, як Арій і Аполінарій, про одну волю і одну дію в Господі говорять і не ісповідують Господа нашого і Бога, що Він є обох природ, з них же і в них же є і має владу бажання і дії, які наше спасіння здійснюють". Епіфанієві ж приятелі та инші, що з патриціями тими прийшли, говорили між собою: "Якщо далі його слухати будемо, то ані їсти не будемо, ані пити, але встаньмо й обідаймо, і ходімо сповістимо цареві й патріярхові те, що чули. Він-бо, окаянний, як же бачимо, передав себе сатані". І вставши, ішли обідати, був же передпраздник Воздвиження Чесного Хреста і всенічне надходило чування. Пообідавши-бо, вони у град відійшли з гнівом. На наступний же день, уранці, прийшов Теодосій-патрицій до преподобного Максима і всі книги, які мав святий, взявши, говорив слова царські: "Не схотів ти читати, іди-бо у вигнання, якого ти достойний". І передав його воїнам, які вели його спершу в Селемврію, де ж два дні затримався. Тим часом один воїн із Селемврії в полк пішов і пустив чутку, бунтуючи людей на старця й кажучи, що "прийде до нас один чернець, який хулить Пречисту Богородицю". Воєвода ж, прикликавши найперших Селемврійського града клириків, пресвітерів, і дияконів, і ченців найчесніших, послав до блаженного Максима довідатися від нього, чи правда є те, що кажуть про нього, що хулить Божу Матір. Коли вони прийшли, встав преподобний і поклонився до землі, шануючи чесні лиця їхні, також і вони поклонилися святому, і сіли всі. Тоді один з тих, що прийшли, старців, вельми шанований, з великою лагідністю і шанобливістю сказав до святого: "Отче, тому що деякі спокусили нас у твоїй святості, розповідаючи, наче не сповідуєш Пані нашу Пречисту Діву Богородицю, що вона Богородиця, заклинаю тебе Пресвятою єдиносущною Тройцею, щоб сказав нам правду і забрав спокусу з душ наших, щоби не пошкодилися, неправедно через тебе спокушаючися". Преподобний же Максим, на землю себе хрестоподібно простягти, і, знову вставши і руки до Небес піднісши, возвав велегласно зі сльозами: "Тому, хто не сповідує Пані нашу Всехвальну, Найсвятішу і Пренепорочну і від кожного розумного єства чеснішу, що справді природна мати Бога, Який створив Небо і землю, моря і все, що в них, хай буде анатема від Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиносущної і преприродної Тройці, і всіх Сил Небесних, і від лику святих апостолів і пророків, і безконечної кількости мучеників, і від всілякого духа праведного, який у вірі кінець прийняв, нині, і завжди, і навіки-віків". Це чули всі, просльозилися і благословили його, кажучи: "Бог хай укріпить тебе, Отче, і сподобить тебе здійснити шлях твій безперешкодно". Збіглося ж туди багато воїнів, щоб почути корисні слова, якими ж говорили отці між собою. Бачив же хтось із домашніх воєводи, що збіглося воїнство і користає зі слів святого, обурюючися вигнанням його. Звелів зразу звідти забрати його і вести за два поприща, поки приготуються ті, що мають вести його у Перверу на вигнання. Клирики ж божественною подвиглися любов'ю, два ті поприща пішо з ним ішли, відпроваджували його. І коли прийшли воїни, щоб вести його у вигнання, клирики ті на руках несли святого, на худобину всадили, обнімаючи його з плачем, мир йому дали і повернулися у град свій, а святий ведений був до Первери і у в'язниці був там замкнений. Коли багато ж часу минуло, знову послав цар, щоб привести в Константинополь із вигнання Максима преподобного й обох учнів його. Коли пристали вони кораблем до града, сонце заходило, тоді прийшло двоє повелителів із десятьма сторожами й вивели їх з корабля, голих і босих, розлучили між собою й окремо кожного стерегли. По декількох же днях вели їх у палату, і залишили обох учнів зовні зі сторожею, самого старця всередину ввели, де ж синкліт без царя сидів і велике шанованих людей зібрання, і поставили його посеред князів, що сиділи. Тоді сказав йому Ґазофілакс із гнівом: "Чи ти християнин?" Відповідав старець: "Благодаттю Христа Бога всіх християнином є". Ґазофілакс же великої сповнився люті і сказав: "Неправду кажеш". Відповів святий: "Ти кажеш, що не є я християнином, але Бог говорить, що є і перебуваю християнином незмінно". Газофілакс сказав: "Якщо християнином ти є, то чому ненавидиш царя?" Сказав святий: "Звідки знаєш? Адже ненависть є таємна душі пристарасть, як же і любов". Газофілакс говорив: "З того, що робив ти, всім зрозуміло стало, що і царя, і град його ненавидиш, ти-бо сам передав сарацинам Єгипет, і Олександрію, і Пентаполь, і Триполис, й Африку". Сказав Максим святий: "Яке є того очевидне свідчення?" І ввели якогось Івана, що був колись сакеларієм Петровим, коли був Петро воєводою в Нумидії Африканській. І сказав той Іван: "Двадцять два роки тому дід пана нашого царя звелів блаженному Петрові, щоб вів воїнство в Єгипет проти сарацинів. Петро ж тобі, як Божому рабові, у всьому вірив, написав до тебе, корисної поради просячи. Ти ж відписав до нього, що не є богоугодно допомагати Іраклієвому царству і спадкоємцеві його". Сказав до нього святий: "Якщо правду кажеш і маєш Петровий до мене і мій до Петра лист, покажи їх, хай будуть прочитані, і прийму кару достойну за законом". Сказав Іван: "Я [казав] не маю писання вашого, ані не знаю, чи писали один до одного, але в полках все те у той час говорилося". Сказав святий: "Якщо всі полки те говорили, то як ти один лише про те на мене прискаржуєш? Чи ти бачив мене коли, чи я тебе?" Відповідав Іван: "Ніколи ж не бачив тебе". Звернувся ж святий до синкліту, сказав: "Чи справедливо таких приводити наклепників у свідки, судіть. Яким же судом судите, таким судимі будете, якою міркою міряєте, відміряє вам Бог, Суддя всіх праведний". Тоді ввели Сергія Маґуду. І сказав він: "Ось дев'ятий уже рік, відколи сказав мені блаженний авва Тома, прийшовши з Риму: "Посилав мене, казав, — папа Теодор до Григорія, патриція західних країв, який відійшов від Грецького царства, казати йому, щоб не боявся сил грецьких, бо слуга Божий авва Максим сон бачив, що на Небесах на Сході і на Заході було багато ангелів, з них же ті, що на Сході, кричали: "Константине Августе, ти переможеш". Ті, що на Заході були, кричали: "Григорію Августе, ти переможеш". І ясніший був голос західний, ніж східний". Коли Маґуда це сказав, возвав Ґазофілакс до святого: "Ось послав тебе Господь в град цей, щоб спалений ти був". Святий же сказав: "Дякую Богові, який очищує вольні мої прогрішення невольними покараннями. Про те горе світові від спокус, мусять-бо прийти спокуси, але горе людині тій, до якої спокуса приходить; не годиться такі лжеслова говорити перед християнами ані без покарання не годиться бути тим, що говорять і творять угодне людям, які сьогодні є, завтра ж їх не буде. Те годилося говорити в той час, коли Григорій живий був, і справедливо було б привести сюди патриція Петра, й авву Тому, і блаженного папу Теодора. Тоді при всіх сказав би я був патрицієві Петрові: "Скажи, пане патрицію, чи писав ти коли до мене те, про що свідчить твій сакеларій? Чи я писав до тебе?" Подібно і блаженному папі сказав би був: "Скажи, владико, чи я коли тобі сон розповідав?" І якщо б мене і викрив папа про сон, то однаково його була б вина, а не моя, бо сонне видіння не є річчю добровільною, закон же судить лише ті речі, що від власної волі походять". Наносилися ж й инші наклепи і провини неправедні на неповинного і святого мужа, а найбільше про хуління царя, наче він і його учень у Римі царя хулили. Проте святий всі ті наклепи в незлостивості своїй смиренними словами, премудрими й богонатхненними, заперечував, неповинність свою виявляючи. Введений же був осібно й учень Анастасій, і примушували його говорити щось погане на учителя свого, і коли він на праведного неправди говорити не хотів, били його кулаками сильно — тоді кожного у в'язницю на своє місце відіслали.

Після цього на наступний день увечері прийшли до преподобного Троїл-патрицій і Сергій Євфратас, царської трапези начальник. Сівши ж і святому сісти звелівши, сказали: "Скажи нам, пане авво, яку з Пирром в Африці і в Римі бесіду мав і якими доказами вмовляв його, щоб свої власні прокляв догми, твої ж прийняв". Відповідав святий: "Якби мої при мені були книги — в них же ті, що були там наші з Пиром бесіди й суперечки вписав, — все би детально показав вам. Але тому що забрані від мене книги, тому не зможу згадати, то скажу". І говорив їм святий, що згадати міг, додав же і таке: "Я своєї власної догми не маю ніякої ж, але спільні вселенської Церкви. Ані-бо одного якогось слова нового не вніс, яке б про мої догми говорило". Тоді спитали його: "Чи належиш ти Константинопольському тронові?" Сказав святий: "Не належу". Сказали ті: "Чому?" Відповідав святий: "Бо чотири святих собори відкинули, через книг дев'ять, в Олександрії складнених, і через ектезис, після того Сергієм-патріярхом у цьому граді написаний, і через типос, недавно покладений, і те, що через ектезис догматизували, те типосом відкинули, і себе самих стільки крат прокляли й роздушили. Тому що самі собою прокляті, і помісним собором у Римі відкинені, і священицтва відчужені, які вони здійснюються таїнства? І який дух сходить на тих, яких вони хіротонізують?". Сказали йому: "Що бо? Ти сам спасаєшся, а всі гинуть?" Сказав їм святий: "Коли всі люди у Вавилоні тілу золотому поклонялися, святі три отроки нікого не осудили на загибель, не дивлячись на инших діла, але лише на себе самих, щоб не відпасти від істинного благовір'я. Також і Даниїл, у яму вкинений, не засудив тих, які не молилися Богові за велінням Дарієвим, але про себе думав, і піклувався, і волів умерти, аніж згрішити перед Богом і від своєї власної совісті битим бути за переступ Божого закону. Хай не дасть Бог і мені когось осудити ані ж сказати, що лише я спасуся. Наскільки ж можу, волію умерти, аніж збентежити свою совість, згрішивши чимось проти православної віри". Сказав йому той, що прийшов: "Що зробиш, коли римляни з'єднаються з візантійцями? Бо вчора прийшло з Риму двоє апокрисаріїв і завтра в день недільний будуть причащатися з патріярхом Пречистих Таїнств". Відповідав преподобний: "Якщо і ціла вселенна почне з патріярхом причащатися, я не маю причащатися з ним. Знаю-бо Духа Святого через апостола Павла, який і ангелів анатемі передавав, коли б инакше благовістили, нове щось вносячи". Говорили йому ті: "Чи завжди потрібно дві волі ісповідати в Христі і в Його діянні?" Відповів святий: "Потрібно завжди, тому що благовір'я справді шанувати хочемо, ні одна-бо істота без природного звершення не існує. Бо святі Отці виразно кажуть, що не існує ані не пізнається ніяке єство без притаманного йому діяння. Якщо-бо не існує ані не пізнається єство без діяння, то як можна пізнати Христа, що Він справді єством Бог і Чоловік". Тоді сказали: "Знаємо, що справді так є, проте не засмучуй царя, який задля примирення склав типос цей, не для того, щоби відняти від тих, що в Христі пізнаються, але щоб мир сотворити Церкві, наказуючи мовчати про ті речі, що різноголосся чинять". Чоловік же Божий, на землю себе кинувши, відповідав зі сльозами: "Хай не засмучується добрий і боголюбивий цар на мою злиденність, бо не можу прогнівати Бога, мовчачи про те, що він звелів говорити й ісповідувати. Якщо-бо, за божественим апостолом, Він є тим, хто поставив в Церкві перших апостолів, другими пророків, третіми учителів, то через них Сам Він говорив, зі всього ж Святого Письма, Старого й Нового Заповітів, і зі святих учителів, і соборів навчаємося знати, що має силу бажати і діяти божеством і людськістю воплочений Христос Ісус, Господь і Бог наш. Нічого ж Йому не бракує з того, чим же як Бог, чи з того, чим же як чоловік пізнається, окрім гріха. Якщо ж досконалий є з обох і нічого Йому не бракує, то справді все в ньому тайна, — той перелюбство чинить, що не сповідує Його як саму сутність із притаманними Йому властивостями, за обидвома єствами, з них же, і в них же і що Він перебуває". Коли те й більше сказав святий, похвалили ті, що прийшли, його премудрість і не мали що йому відповісти. Сказав же пан Сергій: "Через це одне всі переживають, о Авво, бо багато людей, на тебе дивлячися, відлучаються від єднання з цією візантійською Церквою". Сказав святий: "І хто є такий, щоби повідомив про мене, наче я велів комусь, щоб не єднався з царем візантійським?" Відповідав пан Сергій: "Так само, як ти не єднаєшся, багатьох вельми відвертаєш від єднання". Сказав йому Чоловік Божий: "Нічого ж тяжчого й печальнішого нема, коли когось сама викриває совість, і нічого ж вільнішого, коли в когось вона бездоганна". Пан же Троїл, те мовивши, що по цілому Заході типос царський відданий анатемі є, сказав до святого: "Чи добре, що благочестивого царя нашого розуміння безчестимо?" Відповідав святий: "Хай пробачить їм Бог, що панові цареві те порадили, склали типос і що погодилися з «Типосом»". Сказав Троїл: "Хто порадив? І хто погодився?" Відповідав преподобний: "Ті, що є в Церкві старійшини, ті його намовили, князі ж погодилися. І так шкоди сморід повернувся на невинного, що будь-якій єресі був чужий. Проте радьте цареві те, щоб наслідував діда свого, блаженної пам'яті царя Іраклія. Він-бо, коли довідався, що багато отців ектезіс не приймають і тих, що опинилися в тій єресі викривають і відкидають, очистився від гріха того, пославши всюди свої послання, які повідомляли, що ектезіс не його, але Сергія, колишнього патріярха. Так і цей цар нехай зробить і буде вільний від всілякого гріха". Вони ж мовчали довго, похитуючи головами, тоді сказали: "Нелегко є все, ані не може так бути, як говориш, авво". І по достатній бесіді, мир давши, відійшли.

По бесіді тій минув тиждень, в наступну суботу ведений був святий у палату царську з обома Анастасіями, учнями своїми, на допит. І першим введений був перший його учень Анастасій, другого же Анастасія, який був апокрисарієм Римської церкви, зовні залишили. Коли увійшов той Анастасій всередину, де ж сиділо із синклітом двоє патріярхів — Тома, який Константинопольським у той час патріярхом був, і другий якийсь. Увійшли зразу й наклепники, на преподобного Максима велику брехню склавши, і просили Анастасія, щоб слова їхні сповістив правдивими. Він же, з великою сміливістю брехню їхню викривши, без боязні говорив перед патріярхами і синклітом. Коли ж спитали його, чи анатематизував типос царський? Відповів: "Не лише анатематизував, але й книжицю на нього написав". Сказали йому князі: "Що ж? Чи не визнаєш, що погано зробив?" Відповів: "Хай не допустить мені Бог те сказати, що зле зробив, бо за правилом церковним зробив добре". І про инших багато речей питали його. Коли відповідав, що Бог допомагав йому, виведений був геть, і введено старця Максима праведного. Йому ж говорив Троїл-патрицій: "Бачиш, авво, говори правду, і Бог помилує тебе. Бо коли в законний допит прийдемо, і якщо одна провина з тих, що приносяться на тебе, виявиться правдою, за законом мучений будеш". Відповідав старець: "Казав уже і знову говорю, настільки може хоч одна з тих провин правдивою бути, наскільки сатана може бути Богом, але тому що Богом сатана не є і бути не може відступник той, провини-бо ті не можуть бути правдивими, якщо брехливими є. Проте що хочете робити — робіть, я, Бога благочесно шануючи, не боюся образи". Сказав йому Троїл: "Хіба не анатематизував ти типоса?" Відповідав старець: "Не раз вже казав, що анатематизував". Сказав Троїл: "Якщо типос анатематизував, то і царя". Відповідав праведний: "Я царя не анатематизував, а хартію, чужу православній і церковній вірі". Сказав Троїл: "Де анатематизував?" Відповів Максим святий: "На соборі помісному, що в Римі був, у церкві Спасителевій і Богородичній". Тоді говорив до нього єпарх: "Чи єднаєшся з нашою Церквою, чи ні?". Відповідав святий, кажучи: "Не єднаюся". Казав єпарх: "Чому?" Відповідав святий: "Бо відкинула православні Собори". Говорив йому єпарх: "Якщо Церква наша відкинула Собори, то як вони опинилися в диптисі місяцесловному?" Сказав святий: "Яка користь від імен і згадування їх, коли догми їхні відкинено". Сказав єпарх: "Чи можеш явно показати, що нинішня Церква відкинула догми тих, що були раніше, святих Соборів?" Відповідав старець: "Якщо просите мене й накажете, то легко можу показати". Коли всі замовкли, сказав до нього Ґазофілакс:"Чому любиш римлян, а греків ненавидиш?" Відповідав святий: "Заповідь від Бога маємо, щоб нікого не ненавидіти. Люблю римлян, бо мені єдиновірні. Греків ж люблю, бо тої ж є, що й я, мови". Знову Ґазофілакс: "Багато років собі назвеш?" Відповідав: "Сімдесят п'ять". І сказав йому той: "Скільки років з тобою перебуває твій учень?" Відповідав: "Тридцять сім". Тоді якийсь клирик возвав: "Хай воздасть тобі Бог, щось-бо вчинив ти блаженному Пирру". Святий же не відповідав клирику тому нічого. Багато ж питань і допитувань було, ні один із патріярхів, що сиділи там, нічого не промовив. І коли слово про собор, що був у Римі, продовжилося, якийсь Демостен возвав: "Нечинний був собор той, бо зібрав його Мартин, папа відкинений". Відповідав йому чоловік Божий Максим: "Не відкинений є папа Мартин, але через гоніння постраждав". Після того святого відіслали геть, радилися, що з ним робити. І нарадили нелюди-кати, наче людинолюбно життям його обдарувати, муки накласти, тяжчі від смерти, і віддали його в руки градському єпархові. Він же, взявши Максима преподобного з учнями його і в претор увівши, спершу самого святого старця, оголивши й на землі простягнувши, жилами найгострішими звелів бити — не пощадив старости беззаконний кат, ані чесноти його не посоромився, не розчулився, бачивши тіло його, постницькими подвигами виснажене. І настільки жорстоко били його, що земля кров'ю його обагрилася, і плоть його роздробилася, і ні одного ж місця на тілі цілого від ран не зосталося. Тоді звір той лютий до учнів преподобного з люттю звернувся, подібно бив обох. Коли вони були биті, проповідник закричав: "Ті, що царським наказам не підкоряються і в непокорі перебувають, достойні є такого страждання". І так ледве дихаючих у в'язницю вкинули. На наступний же день знову святого і преподобного мужа з найпершим учнем Анастасієм із темниці у претор вели, ледь живого, цілого ранами зболеного, на нього ж тяжко було дивитися, старця чесного, постника святого, богомовного учителя й ісповідника богословного, цілого закривавленого, лютими ранами зраненого, що з ніг до голови живого місця не мав. Проте не зжалилися над ним жорстокосердечні, але лютішу вчинили кривду. Витягнули-бо йому богомовний той язик, що рік премудрих учень був джерелом і потопляв єретичні мудрування, глибоко в гортані відтяли без милосердя. Так хотіли накласти мовчання устам боголовським. Те ж вчинили й учневі його одному, Анастасію першому, і знову в темниці їх замкнули. Але той, хто влаштував язики грудних немовлят до хвали Імени Його святого, Христос Господь, німому дав добровістити, той і цим рабам своїм вірним й істинним, преподобному Максимові Ісповіднику й Мученику, також і учневі його преподобному Анастасію подав понад надію говорити і без язика, краще і ясніше, аніж перед відрізанням язика. Довідалися про те єретики окаянні, як осоромилися, і на більшу зрушилися заздрість: праву його руку ножем і молотом відрізали і на землю кинули. Так само зробили й учневі його, Анастасієві святому, руку йому відрізавши. Другого ж учня Анастасія, апокрисарія Римської церкви, пощадили, бо колись у царів був нотаріусом. Після цього преподобного Максима з учнями з претору вивели, волокли їх по цілому торжищі з наругою, урізані їм язики і руки всім людям показували і безчинними голосами крик і сміх творили. Тоді після нелюдського того катування і безчесної наруги у вигнання далі всіх трьох, кожного окремо, послали, без всілякої про них турботи, без їжі та одягу, голих і босих. Багато ж біди і скорботи перетерпіли в дорозі. Преподобного Максима через біль великий ніяк везти не могли: ні худобою, ні колесницею, — і сплели воїни кіш на подобу ложа, і вклали в нього старця вельми хворого, так у вигнання з великим трудом ледве нести могли. Допровадивши ж його в якийсь край скитський, що в Європі, Аланія називається, у граді Схимарі в темниці замкнули. А преподобний Анастасій, учень його, який відрізання язика і руки перетерпів з ним разом, той в дорозі помер: вельми втомлений був, і вельми тіло боліло, душа ж його свята перейшла до Бога на життя безсмертне. Преподобний Максим у вигнанні тому ще три роки серед живих перепровадив, але у великому злостражданні замкнений був у темниці, не маючи ні від кого догляду в старості своїй ані людинолюбного ні від кого змилування. Його ж хворобам і скорботам коли захотів Господь кінець зробити, на вічний же Небесного царства простір і веселість вивести з темниці, утішив його спершу на землі божественним якимось явленням і останній день та годину смерти його сповістив. Блаженний же Страстотерпець великої радости сповнився, хоч і завжди готовий був до відходу, проте тоді найбільше приготувався. І надійшов бажаний той час, і година — з веселістю передав душу свою в руки Христа Бога, Його ж з юности полюбив, і за Нього ж стільки постраждав був. Так ісповідник Христовий і мученик перейшов із тутешніх й увійшов у радість Господа свого, і похований був у тому ж граді. Після поховання ж святого видно було на гробі його три свічі, які полум'ям невимовного сяйва чудесно світилися і місце те осяювали. Той, що в житті своєму світлом був для світу, той і після переставлення світити не переставав. І нині світить образом доброчинного і багатостраждального життя свого і ревности великої за Богом. Були ж ті, тоді бачені три свічі, очевидним знаменням, що такий угодник Пресвятої Тройці поселений є у світлостях нетьмяніючих у Царстві Божому, де ж із праведними, як сонце, сіяє, насолоджуючись баченням Світла Тройці. Після смерти ж Максима Преподобного залишився серед живих в осібному вигнанні другий учень його — Анастасій-апокрисарій. Він пізніше життя, і подвиги, і страждання Отця й Учителя свого описав детально, вельми просторо. З нього ж тут зібралося коротко, скільки достатньо для користи нашої, для прославлення ж Бога, через святих славленого Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж і від нас, грішних, хай буде честь, і слава, і поклоніння нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день страждання святого мученика Неофіта

У Нікеї Витійській був муж на ім'я Теодор, мав дружину на ім'я Флоренція, обоє були християни, боялися Бога і Заповіді Його благочесно берегли. Вони народили дитину, хлопчика, і Неофітом його нарекли. Просвітили його святим хрещенням, виховували по-християнськи. Ріс же хлопець літами і розумом і до десяти наближався років, й учитися книг починав. Вселилася в нього благодать Божа, яка із уст дитини хвалу собі здійснює: Святий-бо Дух, де хоче, там дихає. І був хлопець чудотворцем. Мав же таку звичку: коли відпускали дітей зі школи додому, блаженний той хлопець Неофіт брав зі собою додому убогих дітей, з якими учився, і ту їжу, яку батьки давали йому на обід, розділяв поміж своїми однолітками, сам же залишався голодний. Йшовши до воріт, які були на схід, там перстом своїм намалював хрест і поклонявся, молячись до Христа Бога, на хресті за нас Розп'ятому. Діти ж, що вчилися з ним, убогі, наситившись обідом його, приходили до нього, коли молився при воротах східних. Був же там у стіні камінь, з нього ж Неофіт блаженний, вдаряючи рукою, виводив воду, наче з джерела, щоб пили його співучні, — і пили вони. Це ж робив святий хлопець щодня, однолітків своїх обідом своїм годуючи і водою, чудесно з каменя виведеною, напуваючи. Заборонив же їм кому-небудь розповідати про те, що було. І не розповідали вони, і ніхто не знав того чудотворення його в той рік, навіть батьки його, хіба хлопці ті убогі. Наступного ж року матері його Флоренції, яка вельми боголюбива була, відкрилося те від Бога у видінні сонному, що син її виводить воду з каменя, подібно Мойсею, і напоює спраглих хлопців. Вона ж, вставши, молилася Богові, щоб явив їй ясніше про сина її Неофіта. І ось прилетів із небесної висоти голуб білий, світлом невимовним виблискуючи, який, сівши на ліжку Неофітовому, людським до неї провістив голосом: "Посланий я [казав] від Спаса зберегти одр твій непорочним". Те чувши, матір впала мертва від великого жаху — стало відомо зразу по цілому Нікейському граді, що Флоренція, жінка Теодорова, померла нагло. Збіглося в дім той багато людей — мужів і жінок, сусідів і знайомих, — і не розуміли, що таке з нею, чому померла несподівано. Теодор же, муж її, у той час був на полі, і зразу послали сповістити йому про раптову смерть дружини його. Він же, розірвавши на собі одяг свій від печалі, поспішив швидко в дім, ридаючи. Його ж зустрів у воротах Неофіт: "Чого сумуєш, — сказав, — батьку? Не померла-бо мати моя, але заснула міцно". І прийшовши з батьком, взяв за руку матір свою: "Встань, мати моя, бо заснула ти солодко". Вона ж, як зо сну збудившися, обняла дитину свою і цілувала його з любов'ю. Те бачивши, ті, що зібралися там люди, прославили Бога. Сказала ж Флоренція все мужеві своєму за порядком, що у сонному видінні і що ясно бачила, у той час довідалася й инше чудо — що з каменю воду Неофіт виточує. І були всі у здивуванні великому. Багато ж з еллінів, що там були, таке чувши, благодаті Божої чудесної в чесному й непорочному хлопцеві Неофіті дивувалися й у Господа нашого Ісуса Христа увірували. Завжди ж голуб той, до одра святого являючись, сідав і по-людськи промовляв. Одного ж разу сказав до нього: "Вийди, Неофіте, з дому батька твого і йди услід за мною". Вставши ж, божественний той отрок поцілував батьків своїх і пішов услід за голубом. Голуб же, до гори Олімпійської його довівши, у якусь ущелину кам'яну і в печеру, що там трапилася, влетів, де ж святий, після нього увійшовши, знайшов лева великого і сказав йому: "Вийди звідси і знайдеш собі иншу печеру. А тут мені жити Господь звелів". Лев же, те чуючи, порох з ніг його язиком облизавши, відійшов. І жив святий у тій печері лев'ячій, ангел його годував. І після одного року велінням Божим пішов знову в Нікейський град до батьків своїх, що при смерті вже були. Їм же останнє цілування віддавши й до Бога їх передпославши, маєток, що по них залишився, роздав убогим і знову в гору Олімпійську на своє перебування повернувся. І був там до сповнення п'ятнадцятого від народження свого року, безперестанку, як ангел, Бога хвалячи, їжу з рук ангельських приймав.

У той час царювали на Сході і Заході Диоклетіян і Максиміян, кати, краю ж Витійському був ігемоном Децій і Вар з ним, і гнана була Церква Христова по вселенній нечестивими ідолопоклонниками. Коли прийшов Децій у град Нікейський, кричав глашатай, щоб усі громадяни і всі навколо зібралися принести богам жертви, і встановлений був день для скверного того празника. Були ж у ті дні й царі у Витійському краї, і в Нікею прийшли. І коли настало бісівське те свято, і приносили всенародні ідолам жертви, тоді ангели Божі, взявши святого Неофіта з гори Олімпійської, поставили його посеред торжища Нікейського, з лицем просвітленим, як же колись Мойсея, і возвав святий велегласно: "Знайшли мене ті, що не шукали мене, і явлений тим, хто не питався про мене, щоб викрити нечестивих віри блуд і оману". Народ же, святкуючи, а з ними й ігемон Децій, побачивши юнака світлого, що раптом посеред них став і велегласно возвав, здивувалися, хто і звідки, питали. І зразу пізнаний був громадянами, що Неофіт, син Теодора і Флоренції. Велів йому ігемон Децій, щоб приніс богам їхнім жертви разом з ними. Святий дерзновенні відкрив уста, почав до нього говорити: "Беззаконче і кровопивцю, що робиш, приводячи стільки душ людських на згубу, чи не знаєш, що за всіх них, їх же до бісівської приводиш жертви, будеш відповідати перед Страшним Судом і маєш мучитися вічно в геєні вогненній?" Ігемон же Децій викриттям тим на лють зрушився, звелів святого юнака, оголивши, на дереві за руки зчеплені повісити і воловими жилами сильно бити, тоді, знявши, покласти в оцет, із сіллю змішаний. Святий же мужньо терпів, взивав голосом великим до народу, що там стояв, говорячи: "Мужі, беззаконням осліплені й невіданням одержимі, покайтеся і позбудьтеся пітьми тої, і прийдіть до Істинного світла, Христа Бога, і просвітіться святим хрещенням, щоб вічне життя отримати". Ігемон же, такі святого юнака слова чувши, більшої люті сповнився і звелів знову повісити його на дереві і залізом ребра йому стругати. Святий же Неофіт, мучений так, нічого иншого не говорив, лише: "Сине Божий, помилуй мене". Став перед ним один із радників ігемонових, каже: "Чого бісишся, Неофіте? Противишся велінню царському? Обіцяй принести богам жертви, і зразу вільний будеш від лютої цеї муки". Сказав йому святий: "Я Богу Небесному приношу жертву хваління, бездушним-бо ідолам і бісам, що в них живуть, ніколи ж непоклонюся". І звелів ігемон слугам лютіше стругати його по цілому тілу поперемінно. І стругали, міняючися, слуги без пощади, і видно було кості нагі. Святий же в тих муках, Богом зміцнюваний, співав: "Якщо піду посеред тіні смертної, не забоюся зла, бо зі мною ти, Господи". Бачив же ігемон, що нічого не досягне, звелів перестати мучити його і з дерева зняти. Утішав його, говорячи: "Бачачи юність твою і щадячи здоров'я твоє, великих мук на тебе не накладаю, умовляю ж тебе, поклонися богам нашим — і зразу прийдуть від царів лікарі премудрі, які тебе скоро від ран тих зможуть зцілити". Мученик сказав: "Я маю лікаря Владику мого Господа Ісуса Христа, за Нього ж терплю і на Нього покладаюся". І звелів ігемон замкнути його в темниці зв'язаного. На наступний же день ігемон пішов у палату царську і сповістив царів про Неофіта: "Юнака, — казав, — одного християнського вчора, зв'язавши, мучив, бо не хоче поклонитися богам. Він же не зважає на муки, але безперестанно прикликає Христа свого". Царі ж веліли юнака спалити живцем, і не лише того юнака, але й усіх, хто ісповідує Христа. І вийшов з палати Децій-ігемон, а з ним і Вар-старійшина, і прийшли на місце, назване "Гераклова школа", поставили образи царські, і велів Децій привести перед себе з темниці юнака Неофіта. Коли був приведений святий, сказав до них ігемон: "Неофіте, приступи і принеси жертву богові Іраклієві — і будеш всім богам приємний, і царям любий, і нам". Святий же сказав: "Я молюся Богу моєму Ісусові Христові, щоб Йому приємним і любим явитися". І розпалена була вельми велінням ката піч на спалення Неофіта святого. Його ж у неї вкинувши, замкнули отвір печі на три дні і три ночі, щоб і костей мученикових не зосталося. Святий же мученик Неофіт посеред вогню, росою Божою охолоджуваний, як на місці спокійному, веселився, співаючи: "Господь пасе мене і нічого мене не позбавить, на місці родючому тут мене оселить" . І перебував анітрохи не ушкоджений, як же і Вавилонські, колись у піч вкинуті, три отроки.

Через три дні прийшли слуги ката відчинити піч і висипати попіл — думали, що погасла піч і мученик зовсім згорів. Штовхнувши в затулку, відчинили — і зразу несподівано полум'я велике з печі вийшло й попалило багато нечестивих, які прийшли туди, і заледве хто лишився цілим. Святий же голосом великим возвав: "Благословен єси, Господи, Боже мій, що бережеш мене цілого в муках, непереможного, вибавляєш від підступів катових і вогонь на росу перетворив, попалив же полум'ям тих, хто достойний полум'я незгасного навіки. Молюся-бо до тебе, Владико, не осором мене, раба Твого, до кінця, допоки здійсню подвиг свій допомогою Твоєю". І вийшов святий з печі цілий, нітрохи шкоди від вогню не зазнавши, і взяли його ті, що залишилися після вогненного спалення, нечестиві слуги і до ігемона повели. Він же і всі, що з ним, нечестиві, дивувалися такому чудові, до волхвування його зараховували, окаянні, — самі були волхвівства бісівського сповнені. Осліпила-бо їх злість їхня і не могли пізнати сили Христової. Після цього засуджений був святий на поїдання звірам. Приготувавши арену і святого на неї нагим до прибитого стовпа прив'язавши, випустили на нього ведмедя. Той же, ревучи, пішов до святого, став наближатися і, поглянувши на нього, раптом повернувся до клітки своєї. Дивувався ж тому ігемон і всі, що дивилися. Тоді випустили ведмедицю люту, названу ратницею, яку лише двічі на рік на позорище випускали, бо люта була вельми й багатьох убивала. Вона, прибігши, поклонилася в ноги святому, шануючи Божого угодника, і відійшла у клітку свою. Так позорище те відбувалося.

Ось привели пастухи до ігемона лева, дуже великого і дикого, "його ж [говорили] в пустелі схопили, ось п'ятий уже день, і не давали йому їжі анітрохи". Ігемон же радий був, велів вивести лева того на середину позорища, де ж святий мученик нагий стояв. І всі дивувалися тому левові, що великий був дуже і лютий. Побіг лев до святого і, поглянувши на нього, схилив голову, сльози з очей, наче ріки з джерела, випустив і лизав ноги святому. Той-бо то лев був, якого ж святий Неофіт у горі Олімпійській в печері кам'яній знайшов, відіслав його деінде, а сам у печері його оселився. Пізнав же його святий, звелів піти йому в попередній дім, який на Олімпі, його ж уступив був святому, заборонивши йому, щоб ніколи не нападав на рід людський. Лев же поклонився мученикові, ішовши, ревів страшно, і зруйнував двері позорища, і пройшов швидко крізь народ. Усі ж кинулися втікати, боячись лютости звіра, але він нікому не шкодив, побіг у пустелю на попереднє своє місце, за велінням святого. Кат же, сповнений страху і жаху, що більше чинити, не відав — звелів убити мученика. Стояв же там один звіроподібний і лютий вдачею варварин, маючи в руці спис. Він на святого кинувся, вдарив його списом у груди і проколов наскрізь. І так святий мученик Неофіт, як агнець, заколений був, передав душу свою в руки Господа свого місяця січня в 21-ий день, переживши від народження свого літ п'ятнадцять і місяців чотири. Нині ж, безконечне життя унаслідувавши, славить Джерело життя — Христа Бога, з Отцем і Святим Духом, славленим навіки.

У той самий день пам'ять святих мучеників Валеріяна, Кандида, Аквіли і Євгенія, у Трапезонті замучених

Ці святі, прославлені перемогою мученики постраждали в царство Диоклетіяна і Максиміяна від дукса Лисія. Перші ж три: Валеріян, Кандид і Аквила — взяті були в горах Трапе-зонських, бо гоніння люте налягло, залишили були доми, і маєтки свої, і весь світ суєтний і вийшли в гори, поневірялися — зі звірами більше, ніж з богомерзенними ідолопоклонниками воліли жити. Коли ж взяли цих трьох, спершу в край Ласійський, у містечко одне, що Піна називається, у вигнання нечестиві, у найтіснішу там в'язницю послали. Тоді, за якийсь час, у Трапезонт їх привели і перед дуксом Лисієм поставили. Допитані ж були про Христову віру і до ідольських жертв були примушувані. Коли не підкорилися святі, спершу жилами сильно їх били нагих, тоді повісили, і кігтями залізними дерли, і свічками палаючими обпалювали. Укріплювала святих страстотерпців божественна сила, яка невидимо була з ними в муках, що й тих, які мучили, раптом настільки настрашила, що впали вони ниць, наче мертві. Бачивши те, Лисій настрашився і у в'язницю відвести їх звелів. Через декілька днів взятий був і святий Євгеній і жорстоко битий був за ісповідання Ісуса Христа. Тоді, коли ішов дукс в храм ідольський, ведений був за ним і Євгеній-мученик. Коли він усередину увійшов і помолився до Бога, зразу ідоли попадали і в порох розбилися. Тоді, велінням катовим, шнуром за руки і ноги зчепили слуги Євгенія святого і, розтягнувши на землі, палицями дебелими били довго. Тоді повісили нагого, залізними кігтями стругали тіло його, й обпалювали свічками, і оцтом пекучим, з сіллю змішаним, поливали його рани. Після цього всіх разом чотирьох святих мучеників у піч вогненну вкинули. Коли ж з неї ж вийшли неушкоджені, тоді через усічення мечем прийняли кінець. І так здійснилося цих святих мучеництво.

У той самий день житіє і страждання святої діви і мучениці Агнії

Свята мучениця Агнія у старому Римі у християнських батьків народжена і вихована. У тринадцятий рік життя свого смертю дочасною від вічної звільнилася, бо життя безкінечне знайшла, єдиного Життєдавця полюбила і до нього з юности прилинула. Молода була літами, але стара розумом дорослим. Юна тілом, але душа її мала сивину мудрости. Гарна з лиця, гарніша вірою. Вона, любов'ю Солодкого Ісуса, від Чистої Діви народженого, зранена, дівством своїм йому уневістилася і, окрім Нього, нікого ж иншого не хотіла мати собі обручником. Настільки ж благородна і прекрасна була, що красою своєю очі і серце одного юнака, що був Симфронія, єпарха градського, сином, до себе прикликала, котрий, побачивши її, коли верталася з дівочої школи, зразу любов'ю до неї заполонився і, скоро випитавши і довідавшись про дім батьків її, багато почав до неї посилати дарів, ще більше ж обіцяв, просячи, щоб погодилася невістою його бути і поєднатися з ним шлюбом. Агнія ж свята всі дари ті відкидала, наче сміття, ні за що їх не мала, кажучи, що вона заручена з кращим Женихом, від Нього кращі і дорожчі має дари, Йому уневіщена є, не може покинути Його і змінити своєї до Нього любови і віри. І було так, що юнак той з дня у день більшою зранювався до неї любов'ю і розповідав про себе, що найшанованіший і найбагатший з усіх инших благородних юнаків. Думав, що дівчина більших дарів хоче від нього, тож більші й дорожчі приготував від перших: каміння і бісер, прикраси й одяг дорогий — і сам те приніс до неї. Просив її то сам, то через друзів і знайомих сусідів, щоб нікому над ним не надавала переваги. Знаючи його благородство, багатство, і доми, і спадок, — над тим же усім панею має бути, якщо заручитися з ним схоче. Тоді відкрито почала говорити йому свята: "Відійди від мене, запалювачу полум'я гріховного, пристрасний нечистоти шанувальнику і їжі, приготованої для вічної смерти. Відступи від мене, бо випередив тебе до мене инший шанувальник, Який незрівнянно більше дарував мені прикрас і перснем віри Своєї обручив мене. Йому ж ти ані родом, ані саном дорівнятися не можеш. Він поклав на мене духовних прикрас утвар дорогу, правицю мою і шию мою обклав камінням дорогоцінним, дав на вуха мої із безцінних маргаритів ковтки й опоясав мене бісером, що ясно блищить, поклав знамення на лиці моїм, щоб нікого я полюбити більше від Нього не посміла, одягнув мене в одяг золототканий і незчисленним намистом прикрасив мене, ще ж і скарб безцінний показав, який дати мені обіцяв, якщо збережу в Нього віру. Не можу-бо ані бачити когось иншого, щоб не зганьбити першого любого мого, ані залишити не можу Того, з Ким же союзом любови міцно зв'язана, Його ж благородство найвище, могутність найміцніша, краса найгарніша, любов найсолодша всіляку благодать перевищує, від Нього ж мені оселя вже приготована, його ж голос є мені солодкий, уже скапали мені уста Його медом і молоком, вже обіймами Його чистими Йому є щиро віддана, плоть Його з плоттю моєю вже з'єдналася, і кров Його прикрасила лице моє, Його ж матір'ю є Діва, а Отець Його жінки не пізнав, Йому ж ангели служать, сонце і місяць красі Його дивуються, велінням Його мертві воскресають, дотиком хворі зцілюються, Його ж багатства ніколи не зменшуються і скарбниці не бідніють. Йому одному бережу віру і Йому всеревно себе ввіряю, і, маючи Його за мужа, дівою перебуваю, Його ж люблячи, непорочною є, торкаючись до Нього, чистою є, ані не буває по шлюбі синів, коли чари без болю і плід щодня примножується.

Це чуючи, несамовитий той юнак ще більше до неї ненаситною запалився любов'ю і болів серцем від любовного зранення — впав у тяжку недугу з жалю і печалі. Коли ж він на одрі лежав і з глибини сердечної тяжко зітхав, очевидною була для лікарів сердечна та рана. Батько ж його, коли це почув і причину хвороби, допитавшися, довідався, зразу послав до дівчини і до батьків її, хотівши заручити її за наречену синові своєму. Вона ж, як і спершу, відмовилася, кажучи: "Ніколи не відречуся попереднього свого Обручника". Єпарх же із гнівом ретельно випитував, хто є той, що хоче до сина його дорівнятися і дім його знищити. Тоді хтось із тих, що там стояли, розповів, що Агнія з юности християнкою є і волхвуванням християнським настільки зваблена, що Христа, його ж християни за Бога мають, обручником своїм вважає. Це почувши, єпарх радий був, бо міг суддя цей як повинну покаранню за богів своїх зганьблення судити і сподівався владою своєю переконати її до шлюбу із сином. Зразу-бо, пославши слуг своїх, привів її і перед судом своїм поставив. Там спершу ласкою, тоді погрозами намагався і силувався відвернути її від Христа і Христові обіцяного дівства. Проте дівиця Христова ані ласками не спокушалася, ані погрозами не страшилася, але мужньою розумом була. І коли страшив, і коли лестив — однаково насміхалася. Бачив же Симфроній-єпарх таку діви мужність, до батьків її звернувся і з ними про заручини багато говорив. А тому що благородні були, насилля їм чинити не смів, радив, щоб усіляко доньку свою вмовляли до шлюбу. Вони ж відмовлялися, говорячи: "Ми, о єпарше, вмовити її не зможемо, бо ж із дитинства її волю знаємо, ніколи вона цього не зробить ані від свого наміру ніколи не відступить". Тоді єпарх знову представив діву на суд і багато їй про любов плотську і подружжя казав. Коли всіляке улесне й ласкаве слово не помогло, врешті сказав: "З двох одне собі вибери: або шлюбом із сином моїм поєднайся, або богині Вісті, якщо дівство зберегти хочеш, на вічну віддай себе службу, бо таких вона дівиць потребує". На такі його слова блаженна Агнія відповідала: "Коли сина твого, хоч і несамовитою похіттю розбещеного, проте живого чоловіка, зневажила, чоловіка, говорю, що розум має, що і чути, і бачити, і ходити, і благами світу цього насолоджуватися здатний, і не можу на нього через Христа мого ані поглянути, то як я ідола глухого й німого, бездушного ж і нерозумного маю вшанувати? І хай не вчиню образи Всемогучому Богові, голову свою безсердечному каменю не схилю, бачачи точно, що нема иншого Бога, окрім того, що створив Небо і землю, зі Сином Своїм Господом нашим Ісусом Христом, Який задля нас воплотився, постраждав, і був похований, і на третій день воскрес, Який нині на Небесах царствує Царством безконечним. Йому я служу і поклоняюся як істинному і живому Богові, богиню ж твою погану і всіх богів ваших нечистих проклинаю". Чувши це, єпарх Симфроній сказав: "Щаджу юність твою і образи, які ти вимовила на богів наших, прощаю тобі, бо несповна розуму тебе бачу. Пощади-бо й ти сама себе і не гніви богів". Свята ж Агнія сказала: "Нащо юність мою як нерозумну ні за що не маєш і вважаєш, що я потребую від тебе милости? Знай-бо, що віра не в роках і віці тіла, але в умі міститься. І Бог Всемогутній мудрість понад роки похваляє, і в умі більше, ані ж в літах благоволить. Богів же своїх, у гніві яких бути мені не бажаєш, покинь, хай самі гніваються на мене, самі хай говорять, самі хай велять мені себе шанувати і поклонятися". Сказав єпарх: "Одне собі з цього вибери: чи з иншими дівами на похвалу дому твоєму богині Весті принесеш жертву, чи в блудилище на вічні докори роду свого до безсоромних жінок підеш". Тоді свята Агнія дерзновенно відповідала: "Якщо б знав ти, хто є Богом моїм, не говорив би такого. Я ж, знаючи силу Господа мого Ісуса Христа, ні за що не маю погрози твої, уповаю безсумнівно, що і богам твоїм не принесу жертви, і дівство моє чистим і нерозтлінним збережеться. Маю-бо Хранителя тіла мого — ангела Божого, Господь же мій — Ісус Христос, Єдинородний Син Божий, Його ж ти не знаєш, Він для мене є стіною непоборною, Стражем незасинаючим і Захисником постійним — не так, як боги твої, які є або мідні, з них же кращі казани для потреб людських бувають, чи камінні, які по дорозі розкидані. Божество ж не в камені перебуває, але престолом Його є Небо, не в міді чи в иншій якійсь дорогій речі, але в Небесному Царстві все живе Його хвалить і Йому поклоняється. Ти ж із подібними собі якщо від ідолопоклоніння до Істинного Бога не навернешся, то разом з богами твоїми, які у вогні вирізані й у вогні плавляться, вогнем вічним мучитися будеш.

Єпарх же розлютувався вельми, звелів оголити святу і вести нагою в блудилище, а оповідникові кричати так: "Агнія, злочестива дівчина, богів похулила, як блудниця, в блудилище передається". Оголена ж була свята діва на збиткування, але Бог, що уповала на Нього, не покинув її ані не допускав, щоб осоромлена і зганьблена була його Невіста, — зразу вчинив так, що волосся на голові настільки виросло, що зовсім покрило її, наче добротним одягом, і ніхто наготи її бачити не міг. Увійшовши ж у гріховний дім, побачила ангела Божого, чистоти своєї дівочої Хранителя, який так невимовною світлістю її осіяв, що через величність слави її, не могли на неї дивитися очі безсоромних і нечестивих. Блищала-бо вся кімната та, наче сонце сіяло в силі своїй, і як тільки хто цікавим оком на неї подивитися пробував, тільки більше тьмяніли очі його від невидимого образу. Коли ж почала молитися Діва, побачила перед собою одяг білий, не людськими, але ангельськими витканий руками, в нього ж одягнулася і ріст свій пристійний побачила: "Дякую Тобі", — сказала, — Господи мій, Ісусе Христе, бо, приймаючи мене в число рабинь Твоїх, цей одяг дарував мені". Тоді дім гріховний став домом молитви, місце бісівських забав стало оселею слави Божої, блудище нечисте прекрасною стало світлицею, де ж Христова Невіста з ангелом, що явився їй, хвалила і оспівувала Бога. Багато хто розбещений розумом і похіттю розпалений приходив, але слави, що оточувала Діву, забоявшись і божественну силу, що дівство її захищала, пізнавши, набували цноти і, поклонившися, відходили. Тоді й сам юнак той, зла начальник, з однолітками своїми прийшов, сповнений блудної пристрасти, хотівши насилля Діві святій учинити. І бачивши инших, які перед ним увійшли і вийшли без нічого, насміхався з них, немічними й бідними їх називаючи. Увійшов же сам із нахабством в кімнату, де молилася свята, і, бачивши небесне сяйво, не дав чести славі Господній, але безсоромно кинувся до Невісти Христової — та перш ніж рукою він торкнувся її, зразу напав на нього біс і кинув його на землю сильно, задушив його і зробив бездушним. Ті юнаки, що прийшли з ним, бачивши, що він довго затримується, думали, що чинить там гріховне діло. Тоді один з приятелів його, хотівши за отримання і сповнення бажання його похвалити і привітати, увійшов і знайшов його бездушним, що лежав, — тож почав велегласно взивати: "Мужі римські, поможіть, ця чарівниця чарами своїми убила сина єпархового". Збіглося зразу багато людей і бачили, що трапилося, одні відьмою, инші невинною її називали. Батько ж померлого, це чувши, прийшов із поспіхом серед людей і, бачивши сина свого, що бездушним лежав, із риданням сказав до неї: "О нелюдська і зі всіх жінок найжорстокіша, для чого заморила сина мого? Чи не мала більше на кому чарів своїх хитрости явити силу? Горе мені, що ти зробила! Розкажи, як ти його убила". Свята ж до нього лагідно відповіла: "Той, чию волю хотів сповнити, споконвічний ворог людського роду, має владу над блудниками і тими, хто не боїться Бога, найбільше ж над розтлівачами дівства. Він убив його. Усі-бо, скільки їх перед ним входило, живими і здоровими є, бо віддали честь Богові всіх, що послав ангела свого вбрати мене в цю одежу милосердя і берегти цілим дівство моє, з пелен Христові обіцяне. Бачивши-бо світлість ангельську, поклонялися всі і виходили без шкоди. Син же твій, безсоромний, не боявся Бога, зразу, увійшовши, дичіти почав і хитатися, і коли простягнув руку свою, безсоромно торкнутися до мене хотівши, зразу передав його ангел Божий сатані на гірку і безчесну, яку бачиш, смерть. І ось не моїм, як же ти думаєш, чаруванням, але ангела Божого владою і велінням умертвлений є". Сказав до неї єпарх: "Про це стане відомо, що не волхвуванням це зробила, коли умолиш ангела свого, щоб воскресив сина мого". Відповіла свята: "Хоч і недостойними є за невірство ваше чуда такого, але тому, що прийшла година, щоб сила Господа мого Ісуса Христа явлена і прославлена була, вийдіть усі звідси, щоб звичні молитви я сотворила Богові моєму". І коли молилася, на землі ниць лежачи, явився ангел Господній, підняв її, плачучу, і воскресив померлого хлопця. Він же, вийшовши, великим почав кричати голосом: "Один Бог на Небесах, і на землі, і на морі Бог християнський, боги ж є нічим, лише блуду оманою, собі й иншим згубу вічну приносять". Це бачивши і чуючи, багато з людей увірувало в той день, числом сто і шістдесят, і, йшовши, хрестилися, їм же трохи пізніше невірні голови відтяли, разом з юнаком воскреслим. Через таке чудо збентежилися жерці і волхви, і зробили галас, і шум великий серед людей підняли, взивали до суддів, говорячи: "Візьми зсередини відьму, убий чарівницю цю, яка не лише убиває тіло, але й душі і серця зманює". Симфроній-бо, дивлячись на таке чудо, розгублений був і хотів відпустити святу, але боявся, що жерці повстануть на нього і що з батьківщини вигнаний буде. Намісника-бо свого, Аспазія на ім'я, задля примирення народного бунту залишив, сам пішов сумний, що не зможе Святу Діву після воскресіння синового звільнити. Аспазій же, прийнявши владу, звелів посеред града розпалити вогонь і вкинути святу Агнію на спалення. Коли була вкинена свята, зразу розділилося на дві частини полум'я, даючи їй місце посеред себе просторе і прохолодне, — кинулося ж на тих, що навколо стояли, й опалювало їх. Народ же, бачивши неопалиму дівчину, не силі Божій, але чаруванню те зараховував, і говорив, навісніючи, і голосами хульними взивав до хмар. Свята ж мучениця посеред вогню, звівши руки вгору, молилася: "Слава тобі, Всемогутній, що від усіх поклін і славу приймаєш, Отче Господа нашого Ісуса Христа, Ним же вибавив мене з рук людей нечестивих і від нечистого зберіг ти душу й тіло моє чистими. Ось і нині Небесною Духа Святого росою охолоджується мені вогонь, полум'я розділяється, і всі вогненні сили на слуг, які спалити мене намагалися, кинулися. Благословляю тебе, Боже Всеславний, що й посеред полум'я шлях без страху мені до Себе даєш. Те, у що вірила, бачу, чого сподівалася, те вже прийняла й бажане отримала, Тебе ісповідую устами і серцем, Тебе всім бажанням бажаю, ось до Тебе іду, Живого Істинного Бога, з Господом нашим Ісусом Христом, Сином Твоїм, і зі Святим Духом, що живе і царствує на всі віки. Амінь". Коли здійснилася молитва і вогонь до решти погас, Аспазій, не терплячи збентеження народного, звелів меч встромити в гортань святої — і так мучениця Христова Агнія обагрилася кров'ю своєю, пішла на шлюб до Жениха Безсмертного. Батьки ж чесне тіло доньки своєї святої Агнії з радістю взяли, поклали на полі своєму недалеко від града, на шляху, названому Нументана. Там багато з вірних збиралося на молитву, найбільше уночі, бо боялися невірних, які й там, і на шляху засідали й велике творили зло. Якось напали несподівано, багатьох поранили, камінням кидаючи, і всіх розігнали, лише залишилася дівчина одна на ім'я Ємерентіяна, яка була ровесницею святої Агнії. Вона, сповнившися сміливости, насміхалася з розбійників, говорячи: "Нащо, камінносердечні, невинних людей камінням б'єте? Яку провину знайшли в тих, які Бога одного хвалять і вам своїми молитвами багато благ виклопотують". Вони ж, розлютувавшися, камінням побили її. І так, молячися біля гробу святої Агнії, передала дух свій Господеві. І зразу струс був великий, блискавка ж і страшні громи — і більша частина убивць тих упала мертвими, зверху вражені, і з того часу не сміли більше кривдити вірних, що ходили до гробу мучениці Христової. Батьки ж святої, прийшовши з пресвітерами уночі, омили чесне тіло святої Ємерентіяни, закривавлене, і поблизу святої Агнії поховали. Самі ж безперестанно були при гробі любої доньки своєї, щоночі чували і плакали. Одної ночі побачили лик дів, що повз них ішов, золототканими одежами діви були світло прикрашені і славою небесною сіяли. Посеред них і святу доньку свою Агнію бачили, вона так само сіяла, мала праворуч себе Агнця, понад сніг білішого. Вона, покликавши инших, щоб зупинилися і зачекали трошки, сказала до батьків: "Не плачте за мною як за померлою, але більше радійте. І радійте зі мною, що з дівами цими прийняла світлу оселю, і з Тим, кого всім серцем полюбила на землі, нині поєдналася на Небесах". Те сказавши, невидимою стала. Через багато років, коли настав цар Константин Великий, донька його Констаннія хворіла тілом вельми, обкладена була гнійними струпами з голови до ніг, і не було місця живого на тілі її, що навіть лікарі нічого помогти не могли. Раду ж добру прийнявши, пішла вночі до гробу святої мучениці Агнії і там із безсумнівною вірою зі сльозами молилася. Заснула й побачила у видінні святу Агнію, яка говорила до неї так: "Будь відважною, Констанціє, і віруй в Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Спасителя твого. Він же нині зцілить тебе від ран". Збудившись зі сну, Констанція відчула себе настільки здоровою, наче ніколи не хворіла, і, повернувшись у палати свої, розповіла батькові своєму і братам, що зцілила її свята Агнія. І була радість велика в домі царському, і весь град радів, славлячи Бога за чудо те преславне. І багато людей приходило до гробу святої мучениці — різні приймали зцілення. Після цього Констанція-царівна впросила батька свого збудувати церкву в ім'я святої мучениці Агнії на гробі її. Там влаштувала собі життя, перебувала в дівстві з иншими багатьма благородними і славними дівами аж до смерти своєї. І так постав монастир дівочий при церкві діви і невісти Христової Агнії святої на честь і похвалу їй, на славу ж Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.

Місяця січня в 22-й день

Житіє святого апостола Тимотея, одного із сімдесятьох

Святого апостола Тимотея виростив Ликаонський край. Виховав же і настановив славний град Лістра, який не так прославився щедротами плодів земних, як же цим богонасадженим паростком, що хоч і не зовсім із доброго коріння був, — але як добропашна рожа з терня, так Тимотей із невірного проріс батька-елліна, який у язичницькому злочесті іменитий був вельми і настільки відомий злом, наскільки пізніше син його чеснотами і добрими звичаями бути зміг. Мати ж святого і баба були єврейками з роду, обидві святі, і праведні, і добрими ділами прикрашені, як же про них свідчить святий апостол Павло, говорячи: "Хочу бачити тебе, поминаючи сльози твої, щоб радости сповнитися, спогад приймаючи про віру, яка є в тобі, нелицемірну, вона ж вселилася спершу в бабу твою Лоіду і в матір твою Євникію, знаю, що і в тебе". Ще ж дитиною Тимотея блаженного не так їжею, як тілом Господнім мати його годувала, він від язичницького і юдейського блуду зовсім ухилився і до Павла святого богогласної церковної труби поспішив тоді, коли святий апостол Павло з Варнавою, учнем і апостолом Христовим, прийшов у Лістру, як же божественний Лука в Діяннях апостольських розповідає: "Втекли, — каже, — в гради Ликаонійські, в Лістру і Дервію і в околиці їхні. І там приходом своїм велике зробив чудо — кривого-бо з лона матері своєї одним зцілив словом. Те бачивши, люди вельми дивувалися, кажучи: "Боги, уподібнившись людям, зійшли до нас". Довідавшися, що не боги, але Бога живого апостолами і проповідниками називаються, лженазваних богів противники і на те якраз послані, щоб людей від облуди бісівської навернути до Істинного Бога, Який не лише кривих, але і мертвих з гробу воскрешати може, тоді багато хто з блуду навернувся до благочестя. Була серед них і мати цього блаженного апостола Тимотея, яка по мужу своєму вдовою залишилася. Вона з радістю святого апостола Павла в дім свій прийняла і зі всілякою вигодою дала спочинок, і віддала йому сина свого, святого Тимотея, наче дар віддаючи за зроблене ним у граді їхньому чудо і за прийняту благочестя світлість, хлопця, літами ще молодого, але до сприйняття зерен слова Божого вельми вдатного і здібного. Його ж прийнявши і бачивши, що хлопець розумний і лагідний, і благодать Божу в ньому розгледівши, святий Павло більше його полюбив, аніж тілесні батьки. Але тому що тоді молодим ще хлопець був і подорожувати не міг, залишив його вдома, приставивши досвідчених вчителів, щоб від них Божественного Писання навчався, про що сам, пишучи до нього, згадує: "Змолоду, — казав, — Святого Письма умів". Сам же людьми юдейськими, яких намовили, камінням був побитий і, за град витягнений, відійшов в инші гради.

Через декілька років захотів Павло святий, вийшовши з Антіохії, відвідати братів у всіх градах, де вже раніше проповідував Слово Боже. Взявши Силу, прийшов у Лістру, де ж святий Тимотей був. Його бачив, що подорослішав, і у всіляких чеснотах робив успіхи, і всі там християни про нього добре свідчили. Прийняв його до себе в апостольство і зробив його всіх трудів і путей своїх супутником невідступним і співслужителем у Господі. Хотів же вийти з града, та через юдеїв, яких же там і в навколишніх місцях була велика кількість, обрізав його за законом Мойсеевим — не через потребу якусь для спасіння, бо нова Благодать замість обрізання є — святе хрещення, але щоб не спокушалися через нього юдеї, бо всі його бачили від батька-елліна народженого. Вийшовши звідти, Павло святий проходив гради і села, навчаючи і благовістуючи Царство Боже і всіх світлом Благочестя просвітлюючи. Йому ж услід, як зірка за сонцем, що з третього неба засіяло, ішов божественний Тимотей, приймаючи нетьмяніючу світлість учення благовістування Христового і навчаючися звичаїв благих і доброчинного життя, як же про нього й сам апостол свідчить, говорячи: "Ти ж пішов за ученням моїм, життям, привітом, вірою, довготерпінням, любов'ю, терпінням, вигнанням, стражданням". Так святий Тимотей усі чесноти з посуду вибраного почерпнув, сприйняв же апостольську Христа ради убогість — нічого собі не здобувати: ані золота, ані срібла, ані чогось із земного — переходити з місця на місце, звіщати Євангеліє Царства; навчав віддавати добром за зло, покривджених благословити, гнаним терпіти, ображених утішати, у всьому представляв себе як Божого слугу і був справжнім наслідувачем свого учителя — святого Павла. Той-бо, бачивши учня свого, що робив поступ в таких чеснотах, спершу дияконом, після того єреєм, тоді й єпископом молодого ще літами поставив, бо покладенням рук апостольських служителем Христових таїнств був, болів і трудів апостольських ревним наслідувачем зробився, співчував і співпрацював великим апостолам у благовістуванні Христовому. Його ж ні юність, ані неміч тіла від майбутнього подвигу зупинити ніколи не могли, але у всьому великодушність виявляв, яка свідчила про нього учителеві його Павлові, який пише до коринтян у Першому посланні, говорячи: "Коли прийде Тимотей, пильнуйте, щоб без страху був у вас, діло-бо Господнє робить, як же і я, щоб ніхто його не знищив". Але й раніше, хвалячи його, написав: "Послав до вас Тимотея, який є мені дитиною любою, і вірним у Господі, щоб вам нагадав путі мої". Тоді і в инших посланнях братом своїм його називає, говорячи: "Павло, в'язень Ісуса Христа, і Тимотей, брат". І знову: "Павло, посланець Христовий, волею Божою, і Тимотей, брат". І знову: "Павло, апостол Ісуса Христа, волею Божою, і Тимотей, брат". І ще: "Я послав Тимотея, брата нашого, і служителя Божого, і споспішника нашого у благовістуванні Христовому утвердити вас й утішити про віру вашу". Такі й багато инших у посланнях Павлових на похвалу Тимотея святого знаходимо свідчення — через них же він не підносився, але в смиренномудрості й пильності жив, постом і трудами повсякчасними настільки себе умертвляв, що й сам учитель, який дивився на його подвиги і пости, жалів його вельми, умовляв його, щоб не пив води, але трохи вина прийняв для шлунка свого і через часті недуги — ними ж хоч тіло безперестанку охоплене, але душевне благородство здорове і від усілякої шкоди вільне перебуває. Пройшов же він усі кінці світу з учителем своїм, бо і в Ефесі, і в Коринті, у Македонії, в Італії ж, Іспанії слово Боже сповіщали, що правдиво про них сказано: "У всю землю вийшло віщання їхнє, і в кінці вселенної слова їхні". Був же святий Тимотей у розумінні меткий, швидкий у відповідях, у проповіді слова Божого ритор блискучий, у викладенні Божественних Писань учитель найсолодший, у церковному правлінні і захисті пастир найдостойніший. Найбільше прещедру отримав благодать, бо учення від подвійного почерпнув джерела: не лише-бо Павла за учителя мав, але й від Івана, улюбленого учня Христового, учився. Той же Домитіяном, царем Римським, на вигнання в Патом, острів, відісланий був. Тимотей був замість самого того Івана святого, єпископа Ефеського града, де ж не по довгім часі і постраждав за свідчення Ісуса Христа так.

Був якось празник великий в Ефесі, названий Катаґоґіум, під час якого ідолопоклонники, мужі та жінки, незвичних лиць подоби на себе взявши, палиці ж та ідолів у руках носили, майдани градські безсоромно обходили, пісні ж голосами безчинними викрикаючи, на зустрічних, як розбійники, кидалися і нападали, багатьох убивали й инше нечисте чинили беззаконня — тим окаянні, як думали, службу приносили своїм богам всескверним. Це божественний Тимотей бачивши, вогнем ревности Божественної розпалився, увійшов у богохульне те позорище, явно ж і сміливо єдиного істинного Бога, Господа нашого Ісуса Христа, проповідуючи, блуд та оману богів їхніх являючи й иншого стільки, що для увірення достатньо було, вільним промовляв язиком — вони ж у пітьмі ідолобісся ходили, не чули ані не розуміли сказаного від апостола, але кинулися спільно на нього, палицями, які в руках носили, били люто святого і з усілякою немилосердністю і нелюдськістю по землі волочили і штовхали — мучили до смерти. Християни ж після того прийшли і бачили його, що ще трохи дихав, винесли його за град і, коли переставився, тіло його чесно на місці, названому Піон, тобто дощовому, поховали. Через довгий час чесні і святі його мощі за велінням царя Констанція, сина Великого Констянтина, святий Артемій, мученик з Ефесу, в Царгород приніс і в церкві святих апостолів із божественним Лукою, апостолом, і Андреєм Первозваним поклав: Бог так благоволив, щоб їм як же в житті цьому все спільне було: звичаї, вчення і Євангелія проповідування — спільний також і гріб по смерті щоб був, бо й упокоєння їхнє на Небесах одне в Царстві Господа нашого Ісуса Христа, Який з Отцем і Святим Духом царствує навіки. Амінь.

У той самий день житіє і страждання святого предобномученика Анастасія Перса

Коли святий град Єрусалим взяв перський цар Хозрой і святі ті місця, які мали на собі перебування Христа Господа нашого і Його вільні страждання, розп'яття, смерть, поховання і воскресіння бачили, повойовані були нечестивими варварами і спасительне Хреста Господнього дерево полонене і в Персію з великою здобиччю віднесене було, почала в Персії Слава Христова, як же сонце, сіяти чудами, які від животворного Хресного Дерева бували. Само в полоні було, а душі людські полонило Богові і, як же вудка, ловило і до Христа притягувало, пізнанням істини їх просвітлюючи і любов'ю Божественною розпалюючи їхні серця. Тоді до пізнання Христа прийшов і святий мученик Анастасій, про нього ж перед нами лежить слово.

Він народженням був перс із села Раснуні, яке лежало в місцевості, названій Разі. Ім'я його було в нечесті перському Магундат, сином був одного волхва на ім'я Бау, який у краях тих відомий був волхвівського вміння учитель, — того ж і сина свого з юности досконало навчив. Коли ж прийшов Магундат у вік юнака мужнього, вчинений був у воїнство з иншими багатьма юнаками і перебував у стольному граді царському, служачи цареві перському Хозрою. Чув же про славу і силу Хресного Дерева, яке всі перські краї здивувало і вразило було чудесами неймовірними, що всі говорили: "Бог християнський у Персію прийшов". Почав про те допитуватися ретельно — раптом-бо запалилася душа його таємно вогнем тим, що його Христос, прийшовши, кинув на землю, і не спочив красний той юнак, ходячи і багатьох допитуючи, — довідатися точно хотів, яке то є Дерево, що таку чудодійну силу має. І коли сказано йому було від вірних, що то є Хрест, на якому Христос, Син Божий, в Якого християни вірують і Якого шанують, задля спасіння людського роду був розп'ятий, тоді більше розпалився внутрішнім бажанням пізнати Сина Божого досконало й додавав до питання питання і з відповідей брав причину більших допитувань — довідатися намагався, як Бог із Небес зійшов. Як чоловіком став? Через що на хрест засуджений? І від кого? Невже знову на Небо повернувся, звідки зійшов був? І чув від християн розповіді про таїнство Воплочення Христового божественне — вуха-бо його благочестя зерно з любов'ю приймали, душа ж помалу вирощувала колос віри і до наслідування Христа пробуджувалася. Мав же Магундат брата по плоті, співвоїна собі, і були обидва в полку славного одного воєводи Саїна, він же з воїнством від царя перського посланий був на війну в Грецьку землю і в Халкедон, славний град християнський, прибув, і Магундат, у полку його з братом служачи, туди ж прийшов. Ополчився ж на персів благочестивий цар грецький Іраклій — Саїн, перський воєвода, з полком своїм поспіхом назад повернувся. А Магундат відлучився від полку і свого по плоті брата залишив, хотівши більше із християнами жити убогий і незнаний, аніж відповідно до походження свого — багатий і чесний — між тими, що не знали Бога. І спочатку прийшов у Єраполь, знайшов там одного чоловіка, перса родом, вірою християнина, мистецтвом золотаря і, до нього приставши, учився золотарського ремесла. Руки-бо простягав до діла, ум же мав спрямований до Христа Бога, горячи Його любов'ю: просив же учителя свого, щоб до святого хрещення привів його, але не отримував прошеного, відкладене було хрещення його на инший час через страх перед персами, що тоді налягали. Ходив там з учителем у святу церкву на молитву часто, бачив на стінах церковних малюнки, які зображали страждання і чуда мучеників святих, і питав учителя: "Що то?" Той же розповідав йому про подвиги святих і діяння їхні, як за Христа мужньо до крови ставали і душі свої за Нього ревно поклали, що перетерпіли від катів Христа ради і яких винагород від Нього на Небесах сподобилися. Він же, все те уважно слухаючи, дивувався і лякався, і більше розпалювалося серце його ревністю Божественною. Прибувши в Єраполь, через якийсь час замислив іти в Єрусалим, щоб там святе хрещення прийняти.

Прийшовши у святий град Єрусалим, Магундат, названий пізніше Анастасій, перебував в одного христолюбивого мужа, також золотаря. Йому відкрив усе бажання серця свого — що хоче до Христа приєднатися святим хрещенням. Той же повів його до святого Іллі, пресвітера Великої церкви воскресіння Христового. Блаженний же Ілля, прийнявши його люб'язно, сповістив про нього святішому патріярхові Модесту і його благословенням охрестив Магундата-перса, назвав його у святому хрещенні Анастасієм і затримав його в себе вісім днів. Питався ж його, яке хоче вибрати для себе життя: чи мирське, чи чернече? Блаженний Анастасій не лише словами розповів, але і лагідною вдачею явив те, що чернечого образу і життя бажає. І через вісім днів, коли він відклав білий, на хрещенні прийнятий одяг, віддав його пресвітер в один із монастирів Єрусалимських у десятий рік Іраклієвого царювання, і вручений був він одному премудрому і доброчинному старцеві, який після цього скоро був у монастирі тому аввою. Від нього ж не лише грецької мови, псалтиря ж і инших святих книг читання навчився, але і багатьох чернечому життю відповідних подвигів наставився скоро, через що любили його всі, а найбільше його наставник, що, послушництва його остаточне чернечого життя звершення бачивши, постриг його в чернецтво і зробив собі духовним сином, в ангельський образ одягнувши. І був блаженний Анастасій ченцем доброчинним, смиренномудрим, і лагідним, і трудолюбним, всіляку роботу монастирську, що на кухні, і в пекарні, у вертограді ж та инших послухах без лінощів проходив, ніколи від собору церковного і правила не відлучався і завжди руками вправлявся у роботі, устами ж — у славослов'ї Божому. До того ж прочитав Божественне Писання, житія святих отців, а найбільше страждання святих мучеників. І коли те читав, мочив сльозами книгу, горячи серцем і повідомляючи своє внутрішнє терпінню їхньому співчуття. І, наче з ними вже страждаючи, ревности їхньої являв себе наслідувачем, кончину їхню прославляючи, і мужності їхній дивувався. І молився ревно до Владики Христа, щоб сподобив його так само за Нього страждати, так само померти й бути причетним до мученицького лику. Душевний же ворог, ненавидячи примноження чеснот його, почав насилати йому спогади про попереднє його життя в Персії, багатство, славу, батьківську волхвівську хитрість, воїнську честь та про инше суєтне, хотівши тим душевну його споруду похитати, від обителі ж і святих отців співжиття відлучити. Але він, допомогою Божою, Його ж опору від лиця вражого мав, молитвами ж і настановою учителя і духовного батька свого, йому ж завжди сповідав свої помисли, перебував непохитним і для спокус ворожих нездоланним. Перепровадив же преподобний Анастасій у монастирі тому сім літ і, великий духовних чеснот скарб зібравши, покликаний був Господом до вінця мученицького видінням таким. Надходив пресвітлого воскресіння Христового празник. Звечора Великої суботи спочив трохи від денного труду і, заснувши, бачив, що стоїть на горі високій. До нього ж приступив один муж світлоносний, тримаючи чашу золоту, камінням дорогоцінним прикрашену, сповнену вина, і віддав йому її, говорячи: "Прийми і пий". І, прийнявши, зразу випив її. І сповнилася душа його невимовної насолоди, що у сні ще зрозумів він те знамення бажаної кончини мученицької, до якої ж прикликає його Господь. І збудившись зі сну, радости і веселости сповнений, поспішив до церкви на соборне прославлення воскресіння Христового. Взявши духовного отця і наставника свого, який аввою вже тоді був, на осібне в дияконії місце, впав у ноги його, сльозами зрошуючи і просячи, щоб до Владики всіх молився за нього, бо близько є день відходу його із життя цього. І сказав: "Знаю, святий отче, які за мене труди підніс і як часто гнівав я твою до мене батьківську ласку, через тебе побачили очі мої світло істинне і від тяжкої звільнився пітьми через тебе: безперестанно-бо молився до Преблагого Господа за мене, раба твого". Сказав йому отець: "Що тобі, дитино моя? Звідки довідався, що цими днями від нас відлучишся до иншого життя?" Анастасій же сонне видіння розповів йому з великим розчуленням і кріпився, кажучи, що однаково тими днями має померти чи спільною для всіх смертю, чи якоюсь иншою. Боявся ж сповістити про своє бажання мучеництва за Христа, щоб не заборонив йому старець, і не загасло полум'я його ревности за Христом, і не позбувся вінця страдницького. Отець же утішав його багатьма словами з любов'ю. Коли настав день і відбувалася Божественна літургія, преподобний Анастасій причастився Божественнних Таїнств і з братією спільної скуштував трапези. У наступну ж ніч, трохи звечора заснувши, скоро збудився, бо внутрішнє невимовне бажання мучеництва спочивати йому не давало: вставши-бо таємно, вийшов з монастиря, нічого не несучи зі собою, хіба чернечий одяг, у який був вбраний.

Після виходу з монастиря свого святий Анастасій спочатку пішов у Діосполь Палестинський, звідти на гору, названу Харизим, задля молитви пішов. Тоді й инші чесні місця пройшовши, прийшов у Кесарію Палестинську і перебував там у церкві Пречистої Діви Богородиці два дні. Після цього до церкви святої великомучениці Євтимії всехвальної, яка в тій же Кесарії була побудована, пішов задля поклоніння. Володіли ж у той час перси Палестиною і жили в ній.Трапилося-бо блаженному повз дім одного перса йти: побачив, що діяли перси якусь волхвівську хитрість, і, ревности Божественної сповнившись, увійшов до них, говорячи з гнівом: "Чому і самі блудите, й инших душі зваблюєте, у той же затягуєте блуд?" Вони ж дивувалися сміливости його, спитали в нього, говорячи: "Хто ти такий, щоб говорити це?" Він же відповідав їм: "І я колись у такому ж блуді був, як і ви, бо вмів ту всескверну хитрість, у заклинаннях досвідчений". Те сказавши, святий викривав їхню безбожність, багатьма словами показуючи, яка є Богові мерзенна і людям душешкідлива хитрість і зваба волхвівська. Сповістив же їм своє правдиве пізнання і до Бога навернення, переконуючи їх, щоб і вони, за приклад собі його маючи, також пізнали істину, від волхвування відмовилися, до Христа Бога навернулися із покаянням. Вони ж не лише слів святого слухати не хотіли, але і просили його дуже, щоб не ганьбив славну в персів ту їхню хитрість і на посміх щоб не подавав людям. Він же покинув їх, пішов у путь свою, поспішав до святого всехвальної мучениці храму. Мало ж від них відійшов, коли побачили його воїни перські, які сиділи при воротах суду, їх же минув святий. Ті воїни бесідували між собою по-перськи і сказали про нього: "Ось засланець". Святий же, добре слова їхні знаючи, сам був персом, гнівно поглянув на них і казав: "Що ви говорите? Не є засланцем, але рабом Господа мого Ісуса Христа, кращий від вас, бо сподобився для Нього працювати, Який задля грішних з Небес зійти захотів. Розумію слово ваше, бо і я колись у тій же службі військовій був, що й ви нині". Вони ж, вставши, затримали його і сповістили про нього начальникові своєму, який у преторі був. Той же, вийшовши і спитавши його, хто і звідки є, звелів пильнувати святого в найсуворішій темниці. У ній же замкнений був, три дні не скуштував їжі ані пиття — нічого ж бо не хотів з рук нечестивих прийняти, але підживлювався одним сподіванням бажаних за Христа страждань. Тим часом прийшов у Кесарію палестинську Марзаван, один князь перський, і, про преподобного в'язня довідавшися, звелів його привести зв'язаного в претор перед себе на допит. Коли ж привели святого, займався Марзаван чимось иншим, а преподобний Анастасій стояв окремо, зв'язаний. Був же там один християнин, він, пізнавши святого, бачив-бо його в церкві Пречистої Діви Богородиці, приступив до нього і питав його таємно, через що взятий, і зв'язаний, і приведений на суд. Святий же розповів йому бажання серця свого, що за Христа хоче страждати й умерти. Той-бо, чувши, похвалив преподобного за добрий його намір та укріпив його словами божественними, переконуючи, щоб не боявся мук ані не страшився смерти за Ім'я Господа нашого Ісуса Христа, але твердо і сміливо щоб відповідав Марзаванові на питання його, маючи в умі слова, сказані Господом у Євангелії: "Хто перетерпить до кінця, той спасенний буде". Представлений був преподобний Анастасій князеві Марзавану, не поклонився йому, не віддав належної чести, адже звичай є персам схиляти коліна перед князями своїми для пошанування. Святий же не зробив того, зовнішнім непоклонінням і небоязливим поглядом внутрішню свою мужність і великодушність являючи. Марзаван же, подивившись на нього досить, спитав, говорячи: "Хто ти? І звідки? І як називаєшся?" Відповідав святий сміливо: "Християнином є. Якщо ж про народження моє довідатися хочеш, персом є із краю Разі, села Раснуні, волхвом був і воїном, залишив же пітьму і прийшов до істинного світла, ім'я моє було раніше Магундат, по-християнськи нині Анастасієм називаюся". Сказав йому Марзаван: "Покинь той блуд і повернися до попередньої своєї віри, і дамо тобі коня, і гроші, й иншого багато добра". Святий же, поглянувши на небо, сказав: "Не буде того, щоб я відрікся від Тебе, Христе Царю". Сказав йому Марзаван: "Чи подобається тобі той одяг, який же нині носиш?" Відповідав блаженний: "Цей одяг любий мені, бо ангельський, і почесніший для мене він, аніж для тебе сан твій". Марзаван же розгнівався, сказав: "Біса маєш, і не инше щось кажеш, лише те, чого тебе біс навчає". Відповідав святий: "Коли у блуді і нечесті перському був, тоді тяжкого мав біса. Нині ж маю живого у мені Христа, Спасителя мого, Який виганяє твоїх бісів". Сказав йому Марзаван: "Що, невже не боїшся царя, який, коли довідається про тебе, звелить тебе розп'яти?" Відповідав святий: "Чому маю боятися чоловіка, такого ж тлінного, як і ти? Якщо й уб'є тіло, проте душу ніяким же ловленням взяти не зможе". Таких слів Марзаван чути не терпів, звелів на нього накласти вериги залізні, одну на шию, другу ж на ноги, і вести його до будівничих, щоб з иншими в'язнями безперестанно каміння на собі носив. Там багато й незчисленно блаженний старець перетерпів скорбот, деякі-бо з краю того і з того ж села Раснуни, що були у Кесарії тій, перси, знайомі колись друзі та сусіди бачили те, що було з ним, соромилися його і наче собі безчестя те творене приймали. Зневажали святого, говорячи: "Що собі зробив? Нащо давнє благородство зганьбив, християнином ставши, і таке на нас навів безслав'я? Веригами обкладений і на злодійську кару засуджений — цього очі наші не терплять бачити, ніколи ж ніхто з краю нашого християнином не був, і ось ти вчинив нам наругу". З такими словами дошкульними нечестиві й руки разом на неповинного немилостиво клали, б'ючи, за бороду шарпаючи й одяг на ньому роздираючи. І не лише такі йому чинили пакості, але й каміння найтяжче, що вчотирьох заледве піднести можна, йому одному на плечі і шию клали. І так веригами за шию і ноги скований і камінням тяжким отяжений, трудився угодник Божий. Така ж йому кривда щодня від знайомих персів чинилася. Але він її з радістю терпів задля імени Ісуса Христа. Після цього Марзаван-князь знову звелів привести перед себе святого і сказав йому: "Якщо справді волхвівським сином ти був і знаєш хитрість волхвівську, скажи-бо нам щось волхвівське, щоб і ми про твій розум довідалися". Відповідав святий: "Хай не допустить Бог, щоб щось таке вийшло з уст моїх, не хочу осквернити ум свій спогадом волхвівства ані уст говоренням". Сказав йому князь: "Чому перебуваєш у християнстві? Вернися до попередньої своєї віри, знай-бо, що сповіщу про тебе цареві Хозрою". Відповідав святий: "Роби, що хочеш, думаю-бо, що ти вже написав до нього і прийняв відповідь від нього". Сказав князь: "Не писав ще, але вже хочу писати, і що звелить мені про тебе, те зроблю". Святий же Анастасій відповів: "Пиши, що хочеш, погане про мене, я християнином є і знову говорю, що християнином є". Марзаван звелів святого простягти на землі й бити доти, поки наказане йому чинити не схоче. І коли слуги хотіли в'язати мученика за руки і ноги, щоб розпростерти його до биття, сказав він до них: "Залиште мене так, не треба в'язати і тримати мене, бо не неволею за Христа мого, але добровільно терпіти хочу, і настільки бажаю за Нього страждати, скільки хто прагне в спеку води студеної". Те сказавши, ознаменувався хресним знаменням і простерся ниць на землі, віддаючися на рани. Почали ж бити його палицями жорстоко. Святий же сказав до тих, що били: "Перестаньте трохи і скиньте з мене чернечий одяг, щоб не терпів чин святий безчестя, і так наге тіло моє бийте, знайте ж, що рани, які накладаєте мені, за виграшки приймаю, я-бо коли й на частини роздроблений буду, ніколи ж не відречуся Господа мого Христа Ісуса". Битий-бо був і по нагому, терпів мужньо, лежав непорушно лише єдиною доброю своєю задля Бога на муки волею, нею ж і єство своє перемагав. І дивувався князь і всі, що там були, такому його терпінню, що довго й сильно битий не ворухнувся тілом, не закричав, не застогнав, — ум-бо його був весь у Бозі, за Нього ж страждав. Звелів князь перестати бити святого, знову страшив його царем: "Напишу, — казав, — до царя, і звелить тебе на смерть скарати". Казав йому святий: "Пиши, як хочеш". Сказав князь: "Чи не боїшся царя?" Відповів святий: "Чого маю боятися царя твого? Хіба він теж не є людиною смертною, як же і ти? Хіба не зазнає тління, як же і ти? Нащо наказуєш мені боятися того, що глиною є, до тебе подібного? Чи не краще боятися мені Господа мого Ісуса Христа, Який створив небо і землю, море і все, що в них, що є нетлінним навіки". Дивувався ж гордий Марзаван на відповідь мученикову, звелів знову відвести його до темниці. І через мало днів знову вивів, поставив перед собою і говорив до нього лагідно, сподіваючись ласкавими словами його зманити. Казав до святого: "Згадай волхвівську свою хитрість і принеси жертву богам, щоб погано не вмерти і не втратити цього видимого світу". Відповідав преподобний: "Яким богам велиш мені принести жертву? Чи сонцю, і місяцю, і вогню, і морю, горам же, і горбам та иншим всім стихіям? Хай не дасть мені Бог мій поклонитися колись витворам вашим: те-бо все Христос, Син Божий, створив на службу і потребу нам, людям, творінню розумному, ви ж помиляєтеся, служачи бісам і чотириногим тваринам та иншому видимому творінню, наче не вони задля нашої потреби, але ми для їхньої створені. Не годиться і негарно богами їх називати — за образом Божим ви створені, а не знаєте Бога, Творця свого. Якщо б пізнали Христа, Який створив вас, то навернулися б тоді до Істинного світла і позбулися б влади демонської". Це й більше сказав святий, здивував Марзавана і всіх, що чули. Бачив же Марзаван, що ані ласками, ані погрозами його не здолати, відіслав його знову в темницю, поки від царя наказ прийде, що мають з ним робити. Уночі тримали мученика в темниці, удень же виводили скованого на роботу — з иншими в'язнями камінь носити. Відомо ж стало про святого Анастасія і в монастирі, де постригся, і чули всі отці і брати про нього, що за Христа вельми страждає, — невимовної радости сповнилися, а найбільше авва, духовний його отець й учитель, який наче разом з улюбленим своїм учнем зв'язаний був, в його кайданах сам страждав, здавалося, але тому що не могло такого бути, щоб піти до нього, авва цей двох братів зі своїм утішительним листом послав, щоб, таємно до нього прийшовши, укріпили його до мужнього терпіння. Сам з иншими отцями вдень і вночі молився за нього до Бога, щоб подав йому до кінця за Ім'я Його добре перетерпіти і бути переможцем і вінценосцем у лику святих мучеників. Преподобномученик же Анастасій у темниці був, безперестанно вдень і вночі славословив Всесильного Бога. Мав же і другого зі собою в'язня, юнака, одного зі слуг Мазаванових, за якесь злодіяння засудженого, — з ним же разом одною веригою сковані були за шию, другою ж за ногу. І було для святого тяжко те вельми, тому що, коли опівночі вставав на молитву, треба було будити, не хотячи, свого співв'язня, що мав собі за гріх проти ближнього, бо того ж тягарем денним, носінням каміння натрудженого, що солодко заснув, будив, адже багато разів хотів опівночі творити молитви. Не смів ставати на ноги свої, щоби не будити другого і не перервати спокою його. І так ногу при нозі його тримаючи, і шию до шиї схиляючи, здійснював звичні свої до Бога молитви. Ще ж були там й инші в'язні, які осібно сиділи, серед них же був один єврей, роду чесного і звичаїв добрих. Він, бачивши святого Анастасія, що вдень носінням каменю трудився, ночі ж у славослов'ї Божому проводив, дивуючись, говорив собі: "Хто є цей чоловік і яка його кончина має бути?". Було ж так однієї ночі, що коли молився святий до Бога, за звичаєм своїм, єврей той лежав на землі, не спав і раптом побачив світло у в'язниці, звернув очі свої до святого і бачив, що входили через двері в'язничні мужі, вбрані в одяг білий, світлі, і святого мученика оточили, від них же сяйво велике виходило, осявало цілу в'язницю невимовним світлом. Його ж ніхто инший із в'язнів не бачив, всі-бо спали, лише той один єврей не спав, дивився на те уважно й говорив до себе з великим здивуванням: "Боже, ось святі ангели". Тоді, на мужів тих уважно дивлячись, бачив, що мають омофори й хрести в руках тримають, і говорив до себе: "Ось єпископи". Дивлячись же більше на святого мученика, побачив одного юнака найсвітлішого, який став перед Анастасієм із кадильницею золотою, вогненного вугілля наповненою, — на неї ж кадило поклавши, обкаджував мученика. Те бачивши, не спав в'язень той, збудив рукою иншого, що близько від нього спав, в'язня, християнина, який був суддею скитопольским, хотівши, щоб і той побачив те предивне явлене йому чудо, але не міг збудити швидко того, хто глибоким сном заснув. Ледве ж розбудив його, і питав той, що збудився зі сну: "Що таке, чого збудив мене?" Єврей же, показував йому бачене. "Дивись, — казав, — дивись". І ледве те слово вимовив, зразу видимого не стало видно. І розповідав єврей той християнинові все, що бачив, з великою насолодою душевною і розчуленням серця, і прославили разом Христа Бога.

Після цього князь Марзаван від царя свого Хозроя листа-відповідь отримав. Послав до преподобного мученика Анастасія у в'язницю, говорячи: "Ось наказує тобі цар, щоб лише одним словом сказав: "Не є християнином", — і зразу відпущений будеш, підеш, куди схочеш: чи до християн і ченців, чи на батьківщину і в попередній сан воїнський". Відповів мученик Христовий, говорячи: "Не буде того, щоб я відрікся Христа мого ані умом, ані словом". Тоді знову князь послав доместика свого до святого, говорячи: "Знаю, що соромишся багатьох, а найбільше знайомих твоїх, і не хочеш перед ними відректися твого Христа, але тому що царський наказ наполягає, його ж не слухати не годиться, то, якщо хочеш, на самоті переді мною лише й иншими двома радниками моїми скажи слово, що відрікаєшся Христа, — і зразу відпущу тебе. Яка-бо тобі втрата з того, коли устами лише вимовиш відречення, а серце твоє, устам невідповідно, вірити буде своєму Богові". Відповідав мученик: "Не буде мені того, ані перед тобою, ані перед иншими не відречуся Господа мого ані явно, ані таємно, ані уві сні, ані ніхто ніколи не зможе мене до цього нічим змусити". Коли пішов доместик до князя і почуте від мученика сповістив, звелів князь привести його перед себе і говорив йому: "Ось повелів цар, щоб, залізом зв'язаного, послав тебе до нього в Перейду". Святий же мученик Анастасій відповів: "Якщо захочеш пустити мене, то я сам і без заліза піду до царя вашого, яка-бо потреба є залізом обкладати мене: волею терплю і хочу терпіти за любого мені Христа Владику". Бачив же князь, що ніяким чином не зможе мученика ані ласкою, ані погрозами від християнства до перського свого нечестя навернути, — наказав його з иншими двома в'язнями, також християнами, за якусь неправедну провину засуджених, через п'ять днів послати в Перейду на суд до царя. І відведений був знову святий у темницю. Тим часом настав празник Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього. Був же у граді тому один муж чесний і сановитий, християнин вірою і ділами. Він, приступивши до князя Марзавана, просив його, щоб відпустив з темниці Анастасія Чорноризця до нього на празник, щоби разом із християнами велике те здійснити свято. Марзаван же, шануючи громадянина чесного, звелів, аби було за проханням його, і відпущений був святий Анастасій із темниці до християн на день той, проте в залізних веригах. Взявши ж його, благочестивий той муж повів до церкви на Божественну літургію — і була радість велика всім вірним і свято подвійне тим, хто дивився на обкладеного важким залізом старця за Христа Господа, Який постраждав на хресті. Його ж обходили, теплі сльози від радости випускали, вериги його з любов'ю цілували, чоловіки й жінки прославляли таке за Христа страждання. Після відправи Святої літургії муж, що випросив його, повів його до дому свого з тими двома ченцями, які з монастиря були прислані таємно, щоб утішати мученика і їжу йому добувати. Їх же пригостивши, — знову час кликав, — святого Анастасія відвів до в'язниці. Через п'ять днів святий, із вищезгаданими двома в'язнями скутий, ведений був у Перейду, відпроваджувало його багато християн із радісними сльозами. Відпроваджували його і ті двоє ченців, з них же один повернувся в монастир, а другому наказано було від авви, щоб ішов із блаженним Анастасієм задля прислуження і щоб бачив кончину його, і, повернувшись, сповістив подвиг страждання його і мученицьке звершення.

Коли був приведений в Перейду преподобномученик Анастасій, посаджений був у темницю в граді, названому Витсалія, між иншими багатьма в'язнями, серед них були одні за якийсь злочин засуджені, инші ж полонені, найбільше серед них християн. Чернець же, що з ним прийшов, перебував у Кортакта, сина Єсдинового. Єсдин же той був найпершим економом царським, християнином тайним. По декількох днях послав цар Хозрой одного із суддів із тривуном допитати Анастасія святого. І, прийшовши, суддя питав його, хто він. І звідки? І з якої причини покинув перську віру і християнином став? Мученик же Христовий Анастасій відповідав йому через перекладача: не хотів-бо говорити більше по-перськи: гидуючи нечестивою їхньою вірою, гидував і мовою. Говорив же: "Заблудили ви, бісів замість Бога шануєте, був і я колись у тому вашому блуді, нині ж вірую і поклоняюся всемогутньому Ісусові Христові, Який створив небо, і землю, і море, і все, що в них. І знаю точно, що віра ваша оманою диявольською є, що веде у загибель". Сказав йому суддя: "Окаянний, хіба не розп'яли юдеї Христа того, Якого ж ви шануєте? Як-бо заблудив ти, покинувши віру твою і християнином ставши?" Відповідав святий: "Правду кажеш, що юдеї Ісуса Христа мого розп'яли, але чому не говориш того, що волею Своєю божественною задля спасіння нашого на розп'яття віддатися захотів? Він Творець усього, що з Небес зійшов на землю і воплотився дією Святого Духа від Пречистої і Преблагословенної Діви Марії, і розп'явся волею, щоб врятувати рід людський від зваби диявольської. Ви ж шануєте диявола і поклоняєтеся сонцю, і місяцю, і вогню, й иншому творінню, а не Творцеві самому". Сказав йому суддя: "Нащо говориш багато і суєтного? Ось цар зразу дасть тобі великі почесті, пояси золоті, і коней добрих, і маєтків багато, щоб був між славними сановниками його, лише повернися в попередню свою віру". Святий Анастасій відповідав: "Я дари царя вашого, багатства ж, і честь, і славу, і все, що вам є любе й бажане, давно зневажив і зненавидів, і мерзотні вони для мене, як смерть і гній. Чернече життя вибрав і полюбив, зміцнююся надією вічних благ, які благодаттю Христа, Бога мого, отримати сподіваюся, про що цей чесний чернечий чин і ця благенька мантія за мене говорять. Як-бо те, чого сподіваюся і для чого весь труд мій і старання, нині зневажу і відвернуся, зманившися дарами царя земного, і швидко згублю те, що маю?" Те чуючи, суддя пішов, сповістив цареві. Цар же люті сповнився, звелів зранку мучити святого. Коли ж настав ранок, прийшов від царя той самий суддя і, вивівши святого із в'язниці, спершу бив його палицями немилостиво, тоді гомілки його між двома тяжкими колодами розтрощив (наскакували мужі сильні на обидва кінці верхньої колоди). Так його мучивши довго й непохитним бачивши, звелів знову вкинути в темницю, а сам пішов до царя сповістити те, що було. Тривун же, сторож в'язниці, який християнином був потаємним і слугував в'язням, що за Христа страждали, всіляко їм догоджаючи, і вищеназваний чернець пішли у в'язницю до святого, втішали старця й укріплювали. Увійшли ж й инші люди вірні. Серед них же були й сини вищеназваного Єсдина, економа царського, потаємного християнина. Вони, припадаючи до ніг мученика, цілували його вериги і просили, щоб молився за них до Господа. Святий же, смиренний, відсилав їх від себе, грішним себе і негідним, таким, що молитви й допомоги инших потребує, називав. Вони ж, віск взявши, прикладали до вериг його, зображаючи їх на ньому, і те на благословення собі мали і на лік різних недуг, і посилали той віск один одному, як дар коштовний. Через мало часу знову той самий суддя, від царя посланий, до в'язниці до Христового мученика прийшов і, допитавши, виявив, що ніяк він волі царській не підкоряється, — бив його знову палицями нещадно. Але і втретє по декількох днях те ж було — той же суддя, прийшовши, бив святого. Застосував й инше катування люте: за одну руку причепивши й повісивши, камінь великий до ноги одної прив'язав, і висів так святий страстотерпець дві години. Тоді, знявши, у в'язницю вкинув і до царя відійшов, про мученикову непереможну сповіщаючи мужність і радячи швидко згубити його смертю, щоби більше не ганьбилося й не осоромлювалося перське царство одним християнином. І через п'ятнадцять днів засудив цар Анастасія-мученика на смерть з иншими багатьма із в'язниці в'язнями.

Перед днем кончини своєї святий мученик Анастасій сидів у в'язниці і, кінець свій близький передбачивши, говорив із деякими співв'язнями своїми: "Я, брати, завтра з багатьма, що тут є, прийму кінець і перейду від життя цього. Ви ж живими залишитесь і через небагато днів випущені будете на свободу, бо нечестивий цей цар скоро убитий буде". Коли ж настав ранок, прийшов суддя той із воїнами і вивів на смерть в'язнів із в'язниці — зі святим Анастасієм до сімдесяти мужів, серед них же було багато християн благовірних. І серед них же були й ті два в'язні, що з Кесарії разом зі святим Анастасієм, зв'язані, в Перейду приведені, також християни. Деякі ж із в'язнів були залишені у в'язниці, серед них же й ті, яким святий швидку волю і загибель царя пророкував. А виведених на смерть за град провадили на берег ріки і там кожного по одному шнуром за гортань брали, люто душили, після того сказали до святого Анастасія: "Що хочеш? Чи так загинути зразу, як ці? Чи не краще царській підкоритися волі й живим бути, прийняти ж від царя дари, і честь, і славу?" Святий же, зводячи очі свої на небо, дякував Богові, а до них говорив: "Я хотів, щоб ви мене на шматки роздробили за Христа мого, ця смерть малою є для мене. І дякую Господеві моєму, що малим цим стражданням подає мені перейти до великої і невимовної святих мучеників слави". І так святий преподобномученик Анастасій після всіх в'язнів із радістю прийняв смерть — задушенням кончину прийняв у 22-ий день січня-місяця. Щоб була ж цареві відома смерть Анастасієва, відрізали воїни голову його святу і до царя несли. А тіло його з иншими задушених трупами псам на поїдання кинули. Але пси, инших трупи ненаситно ївши, тіла святого не лише не торкнулися, але й стерегли його, щоб ніхто не торкнувся, як виглядало. Коли тривун, сторож в'язниці, хотів взяти чесне те святого мученика тіло, не пустили його воїни, які здалека стерегли, бо багато з них євреями були вірою. Коли ніч настала, згадуваний чернець, з монастиря до святого Анастасія, щоб бачити кончину його, посланий, у синів Єсдиних взявши рабів, і золота багато, і чисті плащаниці, пішов на місце те, де ж тіло святого між иншими трупами, що їх пси їли, неушкоджене лежало. Сторожів-бо руки золотом наповнивши, приступив до тіла святого мученика Христового, над ним же і зоря пресвітла з небес засіяла, була видима. І взявши його, поніс в монастир малий, що був звідтіля не дуже далеко, — святого мученика Сергія, і поховав у ньому чесно багатостраждальне тіло страстотерпця Христового Анастасія і сам в монастирі тому перебував до убивства царя Хозроя. Коли ж той вбитий був, відпущені були на свободу в'язні ті, яким же те прорік Анастасій святий у в'язниці перед кончиною своєю, і сповнилося святого пророцтво подвійно: про швидке царя Хозроя убиття і про в'язнів тих відпущення. Коли прийшло воїнство грецьке у Перські краї, була дорога вільна ченцеві тому повернутися до себе. І повернувся, і розповів все про преподобномученика Анастасія детально авві і всім братам. І всі прославили Бога, Який укріпив на такий страдницький подвиг раба Свого. І зразу авва того ж брата й инших з ним у Перейду послав, переніс звідти чесно мученика Христового, свого ж улюбленого учня мощі, в монастир свій, і відбувалося від них багато чуд, і зцілень недуг подавалося на Славу Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святих мучеників Мануїла, Георгія, Петра, Леонтія, Сіонія, Гавриїла, Івана, Леонта, Парода та инших, числом триста сімдесят сім, у царювання Лева Вірменина болгарами з Траки полонених і за Христа різними погублених смертями: ще-бо тоді болгари в нечесті язичницькому були, не просвітлені святим хрещенням.

Місяця січня в 23-й день

Житіє і страждання священномученика Климента, єпископа Анкирського, і святого мученика Агатангела та інших з ними

Коли минуло після Різдва Господа нашого Ісуса Христа двісті п'ятдесят років, у царювання Валеріянове град Анкирський, стольний у Галатійському краї, цього святого мученика Климента, як найкращий винограду паросток, багатьох духовних дарів гронами переповнений, виростив з роду чесного, але батьки його не одної віри були: батько-еллін, який ідольському нечестю служив, мати ж — християнка, від батьків християнських народжена і в християнськім правовір'ї і добрій настанові вихована, їй же ім'я Євфросинія. Віддана ж була у шлюб насильно, і не за бажанням своїм одружилася з мужем невірним, сподівалися батьки її збуття слів апостольських: "Спасеться муж невірний через жінку вірну". Але не було так, як же вони сподівалися, бо той, в глибину нечестя занурений і пітьмою ідолобісся охоплений, не хотів ані поглянути на світло Христове, ще ж і дружину свою Євфросинію намагався всіляко до свого притягнути зловір'я. А вона ж також його на путь істинну наставити намагалася, вдень і вночі переконувала його і стежку спасіння йому показувала, але нічого не досягла, бо огрубіло серце його. Молилася до Христа, щоб милостивий до неї був і зробив так, щоб, поєднані тілами, були поєднані й духом у святій вірі. Коли ж бути того не може, то щоб і тілами розлучилися, бо нема в них єдиного духу. Господь же наш Ісус Христос, слухаючи молитви рабині Своєї і змилосердившися над нею, звільнив її від іга невірного мужа швидко, бо його, як негідного, серцем озлобленого, зовсім відкинув, вступитися йому звідси звелів — і помер той, залишивши після себе дружині первородну дитину, мале в пелюшках дитинча — хлопчика. Його ж блаженна мати Євфросинія виховувала більше благочестям, аніж молоком і принесла його Христові, святим хрещенням просвітивши. Нарекла ж ім'я йому Климент, що з грецької мови перекладається "парость виноградна". І відповідне те ім'я йому дала, як пророчиця, передбачивши, що він буде справжнім лози Христової паростком, який має принести багатьох душ людських грона. І пророкувала про нього, що буде пресвятого імени Ісуса Христа винятковий ісповідник і проллє кров свою, і душу свою за Нього покладе, і збудеться Христовий страждалець і мученик — і навчала його святих книг, і добрих звичаїв, і на всілякі наставляла чесноти. Ріс же хлопчик той роками і розумом, і вже близько дванадцятьох років мав, коли мати його, свята Євфросинія, яка наближалася до блаженної кончини своєї і знала про це, на одрі хвороби лежачи, хотіла, щоб син її не лише речових убогих її пожитків, а й неречового того доброчинств багатства спадкоємцем був, настановляла його, по-материнськи обіймаючи, цілуючи й говорячи: "Дитино моя, дитино люба, дитино, що з пелен осиротіла і про сирітство швидше, ніж про батька довідалася. Але не осиротів ти, Отець-бо твій — Христос Бог — збагатив тебе Своїми дарами. Я тебе, дитино, народила плоттю, Христос же Бог народив тебе духом. Його-бо знай собі за отця, йому знай собі бути за сина і пильнуй, щоб немарним було твоє Богові усиновлення, служи одному Христові Господеві, на Христа покладай свою надію, бо Він є справді спасінням нашим і життям безсмертним, Він-бо з Небес зійшов до нас, щоб нас зі Собою возвести вгору, Він зробив нас Собі дітьми улюбленими й обожествив нас. Хто тому Владиці служить, уникне всіляких диявольських сітей, подолає зміїв і скорпіонів і здолає всіляку супротивну силу. Не лише-бо осоромить нечестивих царів, князів і катів, що поклоняються ідолам і бісам, але й самих тих бісів, яких вони шанують, зітре голови". Тоді в бесіді тій мати, сльози з очей проливши і Божої благодаті сповнившися, почала пророчо передрікати те, що має з ним бути: "Прошу тебе [казала], дитино улюблена, щоб один дар дав ти мені за всі мої через тебе болі і труди. Тому що зближається час лютий і близько гоніння, яке сильною люттю і погрозами дихає, буде, як же говорить Господь наш, що вестимуть тебе до царів і владик через Нього. Цю мені даси честь, о сину: стань за Христа дерзновенно і мужньо і збережи міцно й непохитно Його ісповідання. Я ж уповаю на Христа мого, о утробо моя, бо скоро процвіте на тобі вінець мучеництва і на мою честь, і для багатьох душ спасіння. Приготуй-бо серце своє до подвигу страдницького, щоб не знайшов тебе неприготованим подвигу час, знай, що корисно є бідами бути випробуваним, як золоту в горнилі, але не бійся. Тимчасовим є страждання — вічна ж відплата. Швидко минає скорбота — вічно ж триває радість. Мало тут безчестя — вічна ж у Бога слава. Погрози катів і рани — день один, царів земних лють зневажена буває і в'яне їхня слава, вогонь, від них на Христових мучеників приготований, гасне, меч їхній іржа з'їдає, сила їхня гине. Нічого ж бо нема такого, що б відлучило тебе від Христа Господа, але взирай на Небо і звідти очікуй великої, багатої і вічної від Бога винагороди. Бійся Його величности, бійся Його суду, тремти перед Всевидячим Оком, бо ті, що відрікаються від Нього, мають для себе приготований вогонь незгасимий, черв незасинаючий. А ті, що пізнали Божества Його славу, ніколи ж від Нього не відлучаються, їх невимовна веселість, і радість, й утіха зі святими ісповідниками чекають. Це мені, о сину мій, найсолодша буде від тебе винагорода за ті болі, які я понесла при народженні твоєму, за труди у виховуванні, щоб ісповідник Господній відбувся, вийшовши з утроби моєї. І наречуся мучениковою матір'ю, і прославлюся в тілі синовому, що за Христа страждає. Постарайся-бо страждати за Того, Хто постраждав за нас, щоб багатьох благ від Нього сподобитися, і я через тебе їх же сподоблюся зі святими. Це я, о сину мій, стою при дверях кончини моєї — видиме світло не засіяє мені зранку. Ти ж — моє світло, о Христе, і життя моє, о Господи. Через те прошу тебе, о утробо моя, щоб не була я осоромлена у своєму упованні, яке маю на тебе, але нехай, за словом апостольським, через чудо спасуся. Народила тебе, дитино, — хай страждаю-бо в тобі, як у своєму власному тілі. Кров, від мене прийняту, не щадячи, пролий, щоб через неї і я прийняла почесть. Віддай тіло на рани, щоб через них і я возвеселилася перед Господом нашим, наче сама зле постраждала. Одна жінка, єврейка, колись сімох синів принесла Богові в мучеництво за благочестя — і в семи тілах синів своїх однією своєю душею страждала, перебувала непереможною. Ти ж один мені достатній будеш до слави в Господа мого, якщо за благочестя міцно трудитися будеш. Ось відходжу нині від тебе і перейду перед тобою до Бога. Тілом відходжу, дух же мій відлучений не буде від тебе, щоб з тобою сподобитися припасти до престолу Христового, хвалячися перед Ним твоїми стражданнями і твоїми подвигами вінчаючися, бо і корінь дерева, під землею схований, тою ж зрошується росою, як і його явлене на землі зриме гілля". Так весь день блаженна мати перед святою своєю кончиною сина свого улюбленого наставляла, обняла ж і цілувала його голову, очі, лице, уста, груди і руки. "О блаженна нині я, — говорила, — що тіло цілую мучениче!" І по таких достатніх словах, схилившися на шию йому, передала душу свою в руки Господа свого і спочила з миром.

Коли ж померла чесною смертю природною матір Климентова і похована була, залишився хлопець Климент зовсім осиротілий — одного мав Отця Бога. Бог же, спільний для всіх Помічник, турбуючись про сиріт і вбогих, блаженному Климентові, як малій ще дитині, дав другу матір. Була-бо в тому ж граді одна жінка — благородна, і чесна, і багата, на ім'я Софія, приятелька матері Климентової, блаженної Євфросинії. Та Софія жила за Богом, віддавалася молитвам удень і вночі, була ж бездітна — прийняла собі замість сина цього блаженного хлопця — Климента святого — і, як природну свою дитину, любила його, всіляко про нього дбаючи. У ті часи був голод великий дуже в Галатії, і покидали нечестиві елліни дітей своїх на шляхах, не маючи чим їх годувати, і самі від голоду пропадали. Тоді Климент святий зібрав тих дітей у домі Софії, другої матері своєї, і з її маєтку виховував, одягав, учив і до святого хрещення приводив їх, і зробив сиротинець та школу в домі Софії, що стала вона матір'ю багатьом дітям в Бозі, кращою від тих, що народили їх у тілі: родила-бо їх духовно, виховуючи в християнській вірі. Святий же Климент у молодих віку свого літах здобув мужа дорослого розум, почав з юности плоть свою умертвляти постом і повстримністю — як чернець жив. Бо від їжі, яку готували через забиття тварин, стримувався — їв же хліб і зілля, питтям же йому була вода; в тому уподібнювався святим трьом отрокам, їх же тіла, посту навчившися, неушкоджені були вогнем подвійним: і внутрішнім — природної похоті, і зовнішнім — палаючої печі. Небагато ж у тому краю тоді християн було, Климент блаженний серед них був як божественне якесь світило: багатьом світло пізнання Бога засвічував. Але вже час було світлій свічі на свічнику бути поставленій — Климентові святому, що чеснотами світився, зійти на ступінь освячення, щоб так, багатьох просвітивши, на путь спасіння їх наставити. Божим-бо промислом і волею і всіх, що в Галатії, християн зібранням одноголосним поставлений був спершу читцем, тоді дияконом і пресвітером, через два роки ж і на єпископський сан був возведений, молодий літами, мав тоді не більше двадцяти років, і був другим Даниїлом, що, сам юний, старих розумом і чеснотами перевищив і показав, що старість не за роками рахується, але за доброчинним життям і премудрістю. Прийнявши єпископський сан, Климентій святий не дітей лише, їх же багато зібрав, книг учив, але і старцям учителем був, еллінів до християнства приводячи й охрещуючи і щодня примножуючи Христову Церкву. Після цього почало передбачення блаженної його матері Євфросинії збуватися — почав сплітатися його вінець мученицький. Це почалося так. Диоклитіян-кат, прийнявши Римське Царство, у перший рік царювання свого послав писання у всі краї Римського володіння — до князів і владик, намісників своїх, до ігемонів ж, і воєвод, і градоначальників, наказуючи убивати й губити різними смертями всіх, що називаються ім'ям Христовим. Погрожував же в тих своїх писаннях тим князям і владам, які неналежно наказ його про згубу християн виконуватимуть, рівні для таких муки і смерть визначивши. Ретельним же в катуванні тому обіцяв багатство і почесті. Тому всі по краях і градах царські намісники та володарі і царських погроз боячись, і хотівши кожен догодити йому та прийняти від нього почесті, багато почали докладати зусиль, щоб знищити зі землі ім'я християнське. У той час у край Галатійський прийшов антипат Домитіян і шукав ретельно, за велінням царським, християн на убивство. До того обмовлений був невірними святий Климент, єпископ Анкирський, що забороняє поклонятися великим їхнім богам, до Христа ж свого багатьох приводить. І зразу Домитіян звелів його, взявши, привести до себе й спершу ласкавими і звабливими словами намагався притягнути святого до свого нечестя, говорячи: "Наклепи про тебе, нам принесені, ніяк правдивими мені не видаються, лице-бо, і вигляд чесний, і вдачі лагідність показують, що ти людина вибрана, благородна, премудра і розумна. Те, що говорять деякі про тебе, — від дитинячого безумства. Сам нам розкажи про себе, від тебе самого правду легше довідаймося, хоч трохи нам чогось із твоєї премудрости скажеш". Святий єпископ сказав до нього: "Наша, — казав, — премудрість і розум — це Христос, Син Бога Отця. Його ж Словом усе створено було, від Нього ж ми те саме, що говорити й розуміти, маємо". Сказав кат: "Ось мимоволі образив нас тим, це без усілякої надії на початку злослів'я починаєш говорити, але раджу тобі, щоб відклав те безкорисне говорення і приніс жертви богам нашим: знай, що кожного, хто богів нищить, чекають муки, того ж, хто шанує їх і поклоняється їм, — почесті чекають. Для того нас самих май за зразок, бо їх вшануванням вийшли на такі високі сани і дякуємо їм за їхнє благодіяння, шануючи тих, що їх шанують, мучачи тих, що не хочуть їм поклонятися". На ці антипатові слова засміявся святий, сказав: "Але ми, антипате, словам твоїм протилежне розуміємо: ваші-бо дари маємо за марноту, честь — за безчестя і великий сан — за роботу невільницьку, і знову — безчестя, погрози, муки — за насолоду й утіху маємо, а ще більше через них з Богом єднаємося. Це ти знай, не сподівайся нас відвернути від благочестя нічим же: ні обіцянками честі і дарів, ні мук погрозами". Такі святого слова зрушили на гнів Домитіяна. який, на святого гостро дивлячись, говорив: "Я тебе, як бачу, зробив гордим, лагідно з тобою бесідуючи, і не дивно, бо, як же чув про тебе, завжди з дітьми перебуваючи, подібно до них і розум маєш дитячий. Далі ж, якщо не умилостивиш богів жертвами, то знай, що смертю покараний будеш, смертю ж не такою, якої ж ти сподіваєшся, щоб скоро померти, але спершу багато і різних мук піднімеш, тоді найтяжчою карою люто помреш, і так погано поганий загинеш, і будеш для инших прикладом, щоби й инші покаралися страшною загибеллю твоєю". Святий же Климент сказав: "Тому що дітей згадав ти, знай-бо, що я мав старання навчити дітей тої премудрости, яку ж ненавидять ті, що є серед вас мужі старші і премудріші, бо істинна Божа Премудрість утаюється від премудрих і розумних світу цього і відкривається немовлятам. Радію-бо і запевняю, що приношу Жертви Богові моєму умові і словесні, а не як же ваші жерці приносять потоки крови, дими ж і нечистоти — ними ж своїх богів ви безумно шануєте. Я ж, коли кров свою за Бога мого проллю, в жертву Йому принесу її і, якщо не зовсім, то хоч почасти Господеві моєму воздам за пролиття Його за мене крови, бо мене Христос, Цар мій, Своєю чесною викупив кров'ю".

Коли це мученик з великим дерзновенням промовив, антипат, відклавши оманливу свою лагідність, природні собі відкрито показав лютість і безумство і звелів святого на дереві повісити нагого, стругати й різати тіло його гострим залізним знаряддям. Роблячи ж те, слуги кричали на мученика, щоб не зневажав царських велінь. Глибокі-бо на тілі святого борозни, як на ниві, оралися, і багато частин тіла від нього відпадало, і нутрощі його видно було, що й очам, які те бачили, нестерпний був той вигляд. Він же не похитнувся розумом, не змінив лиця свого, ані не випустив нетерпеливого якогось голосу, ані не промовив болісних слів, ані не застогнав, мучений настільки важко, але міцніший і мужніший був від тих, що дивилися на такі його муки, і видавалося, що менше його боліло, аніж тих, що мучили його. Великодушно дякуючи подвигоположникові Христові Богові, веселим же лицем до небес взираючи, говорив: "Слава тобі, Христе, Світло моє і Життя, дихання моє і радість. Дякую тобі, о Життєдавче, що мене такого спасіння сподобив. Уже веселиться душа моя на шляху свідчень Твоїх. Солодкий мені є всілякий труд задля любови Твоєї, Тобі слава, бо терпінням мене укріплюєш, руку-бо Свою всесильну простер до мене, грішного, вибавляючи мене від люті антипатової і від рук, що мучать мене, бо Сам є прибіжищем для всіх у скорботі". Коли так молився святий, ослабли ті, що мучили його, і стали недієздатні. Антипат же, бачивши, що ослабли, говорив до мученика: "Думаєш, що я твоїм терпінням уже переможений, бо одною годиною втомилися слуги?" Відповідав святий: "Я не думаю так, але вірую і покладаюся на Христа, що є в мені, що Він переміг, перемагає і переможе кожного противника". І звелів антипат иншим слугам обступити мученика й більше від попередніх шматувати тіло його. І мучили так непереможного страждальця довгий час, допоки й ті знемогли і були наче мертві. Антипат, на те дивлячись і то дивуючись, то соромлячись виснаження слуг своїх, звелів мученика з дерева зняти. Святий же такий був, що й дивитися страшно і руками доторкнутися неможливо: було-бо зовсім тіло, як якийсь одяг, обдерте, одні лише кості в крові видно було, і ледве людина впізнавалася. Антипат, бачивши, що муками нічого не досягне, знову лагідними словами почав був бесідувати до мученика. Він же, як Христовому мужньому воїну годилося, говорив до ката багато протилежного — і знову зрушив його на лють. І крикнув Домитіян, говорячи: "Справді сварливий є цей чоловік, бийте його по лиці і в уста, бо ті ще частини тіла є цілі і через те говорять дерзновенно. Хай будуть до иншого подібні тіла, бийте нещадно". Били святого слуги по лиці й по устах кулаками сильно, що й на землю він упав від сильних ударів. А лежачого на землі камінням в уста били немилостиво, і зуби йому розсипалися. Мученик же, радіючи, говорив: "Почесть мені, о антипате, радше чиниш, аніж муки, бо й Господа мого Ісуса Христа по устах били, і по щоках, і я, недостойний, того ж нині сподобився. Стефан Первомученик камінням побитий, і я ними ж прикрасився. Полегшення мені в муках від того, що бачу себе нині наслідувачем страждань Христа мого. І легкими мені робить всі болі те, що з більшими і кращими від мене сподобляюся великої чести, причасником тих же страждань є". Кат же, такій великодушності мучениковій дивуючися, звелів взяти його у в'язницю, думав же, що не може іти настільки зранений, бо все тіло його одною було раною, — звелів слугам нести його, взявши за руки і ноги. Святий же тих, що хотіли його взяти і нести, відігнав від себе, встав і пішов сам в силі Христовій, співаючи і говорячи: "Єлей же грішного хай не намастить голови моєї". Те бачивши, антипат говорив до суддів своїх: "Яке велике терпіння і сила є в того чоловіка? Таким би годилося воїнами царськими бути, щоб від усіляких бід були вищі, не годиться мені його судити знову, але до царя Диоклитіяна пошлю його. Сам-бо він хіба зможе його здолати: досвідчений він у катуваннях, завжди такі винаходить муки і вбивства, що весь град Римський тремтить перед його судами". І не через багато днів, коли святий в темниці благодаттю Христовою від ран був зцілений і здоровий, послав його антипат до Риму, до царя Диоклитіяна, написавши про нього все. Коли святого ж вели воїни, виходячи із града, молився він до Бога, говорячи: "О Боже і Царю Неба, і землі, і всієї Вселенної, все сповнюєш Сам і з жодного не відлучаєшся місця, у руки Твої град цей передаю, збережи його й ті, що в ньому, душі віруючих в Тебе. Збережи Церкву твою неушкодженою, щоб не розполохали пси і вовки малого в ній стада Твого, не згуби ані не зменшуй словесних овець твоїх, але більше примнож їх задля слави імени святого Твого, ані мене ж від града цього зовсім не відлучи, але, в путі і в подвигах зі мною перебуваючи, знову поверни мене сюди, Ти, що повернув Якова в дім батька його і вибавив його з рук Ісаєвих, кості знову Йосипові з Єгипту винести і в батьківському їх покласти гробі людям Твоїм звелів, щоб прославився Ти навіки-віків". Так помолився і був ведений в путь.

Коли був приведений святий до Риму і перед нечестивим царем поставлений, дивувався цар, бачивши світлість лиця мученикового і силу тілесну, і не хотівйняти віри писанню Домитіяновому, яке сповіщало, що такі страждання християнин той перетерпів: бачив-бо його тілом здорового, лицем веселого, наче ніколи ж ніякої біди не терпів. І питав: "Чи ти славний Климент, що такі муки перетерпів?" Тоді звелів покласти перед святим з обох боків багато різних речей, протилежних собі: з одного — срібло, і золота багато, і писання царське, що великі чини мученикові дарувало, одяг дорогоцінний і всіляке багатство та прикраси, з другого ж боку — зброю катівську, руки залізні й гаки, залізні одра й гострі бритви, вугля розжарене, казани, шоломи розжарені, рожна, колеса, і тяжкі вериги, й инші знаряддя ката незчисленні. Таке цар поклав і, на мученика глянувши, показав рукою золото і багаті дари і сказав: "Це дарують тобі боги наші, якщо, їх пізнавши, почнеш шанувати поклонінням і жертвами". Святий же відвернув очі від них, як від речей поганих, нечистих, і смердючих, і погляду недостойних, і сказав із зітханням: "Хай будуть вони з богами вашими на згубу". Цар же, грізно поглядаючи, показав на знаряддя катівське й до святого говорив: "Це приготоване для тих, хто не вірує в богів наших". Мужній же Христовий мученик відповідав йому: "Якщо катування твої, як же ти вважаєш, страшні є, що думаєш про муки, які приготував Бог небесний для тих, котрі не вірять у Нього? І якщо дари ваші світлі, і дивовижні, і почесні виглядають для тих, що по-земному мудрують, наскільки більші є ті, що воздаються на Небесах, які приготував Бог для тих, хто любить Його, їх же ані око не бачить, ані вухо не чує, ані на серце людині не прийде. Золото і срібло землі є неплідні, людьми на зовнішнє прикрашання вигадані, їх же вогонь і залізо перетворюють, іржа і стирання з'їдають, розбійники відбирають і злодії крадуть. Світлий одяг є справою червів, їжа для молі чи безсловесних тварин насиллям віднятою вовною. І тим, що її роблять, тим дивуватися годиться більше, ніж вам, що нею прикрашаєтеся, бо хитрістю якоюсь річ роблять, з гіршого в краще перетворюють, але самих робітників, як поганих і нічого не вартих, зневажаєте, а ті, що їхнім рукоділлям себе прикрашають, ті гордяться і вивищуються, від поганих безсловесних позичивши слави. Доброго ж Бога нашого блага не позичені ні від кого, але Його власні та незмінні, і з Його волі, а не людської хитрости існують, мають же славу безсмертну і світлість вічну, ані не бояться від довгого часу змін якихось, ані міль їх не їсть, ані тля не тлить, ані ж вічні віки не зможуть їх зістарити". Диоклитіян казав: "Добре говориш — зле розумієш, тому намагаюся до пізнання богів привести тебе і через те лагідно бесідую з тобою, вмовляючи тебе, щоб не уповав на смертного чоловіка, як Його ж бо ви шануєте, — Христа. Він від юдеїв багато муки перетерпів, врешті убитий був і помер. Боги ж наші завжди є безсмертні й ніколи нічого не терпіли". Святий же відповідав: "Правду говориш, царю, що боги ваші є безсмертні та безпристрасні: як-бо можуть померти, ніколи не живши? І як страждати можуть, будучи без почуттів? Не знаєш того, що биттям, різанням, тертям руками людськими зробилися. Камінних ваших богів залізо і молот били, дерев'яних — сокира і ніж різали, золоті і срібні у вогні вироблені, мідні й залізні молотом викувані — й, инших немало безчесних биття і втручань прийнявши, однаково залишилися бездушними. Безсмертні-бо є, наче не жили, руйнуються як ті, що ніколи не були. Господь же мій і Бог усіх Христос за природою людською померти захотів плоттю, щоб врятувати світ і саму перемогти смерть Божественною силою Своєю, — і зробив те, воскрес у день третій і життя Своє власне нам дарував". Диоклитіян же вільні й дерзновенні слова святого чуючи, розгнівався вельми і звелів прив'язати його до колеса, нагого крутити й бити палицями залізними. Коли оберталося колесо і святий був зверху — битий був палицями, коли ж був долі, де тісне навмисно було зроблене місце, там колесом притискався дуже, що й кості в ньому ламалися і тіло, яке після перших мук відросло, відпадало. Так багато годин мучений був Христовий мученик, молився, говорячи: "Господи, Ісусе, допоможи мені і полегш мені муки, забравши люті болі, бо на Тебе покладався, віддаючи себе на рани. Поможи мені, як же колись святому апостолові Твоєму Павлові, і поглянь на тіло моє, люто зранене, хочу ж бути цілий і здоровий для слави й ісповідання святого імени Твого і щоб більше мук за Тебе прийняти на осоромлення і безслав'я нечестивих. Укріпи мене в імені Твоєму, на Тебе уповаю, життєдавця мого". Коли так святий молився, зупинилося коло непорушно, а ті, що обертали його, втомившися, знемогли. Святий же, невидимою рукою звільнений, став цілий усім тілом і здоровий. Таке багато людей, що дивилися там, бачили і зі здивуванням взивали: "Великий Бог християнський!" А Святий Климент, ця воістину Лоза Виноградна Христова, зрозумівши духом, які хотіли від страдницьких його подвигів розумні вирости грона, велегласно хвалу Богові возсилав, говорячи: "Дякую Тобі, Боже, Отче небесний, що дарував мені в цьому великому граді страждати за єдинородного Сина Твого, Котрий постраждав за нас і пролив найдорожчу Свою кров на викуплення наше. Його ж тут Петро проповідував, Павло возвістив, однойменний мені Климент прославив, Онисим ісповідав, що й, постраждавши за Нього, помер, — нині ж і на Небесах прославляються, і на землі шануються багатьма, і від багатьох же ще після цього будуть скоро шануватися понад царів земних, і царі вірні будуть їм поклонятися". Це ж говорив святий, провіщаючи майбутнє, коли ідолопоконіння, як пітьма, щезне, віра ж Христова засіяє, як сонце, і просвітить усю вселенну. Ці слова святого обпалили Диоклитіяна-ката, як же полум'я, і на більшу лють зрушили. Він анітрохи не розумів того чуда, що здійснилося Божою силою, але, злістю осліплений, одній катівській віддавався люті і звелів великими залізяками бити в уста святого й поламати йому зуби. Святий же і в битті тому не переставав говорити, дратуючи ката, хоч і не давали слуги, мовчати наказуючи. Але як же мідь чим більше вдаряти, настільки голосніший видає звук, так Христовий мученик, скільки йому погрожували, уста і зуби залізом вибивали, настільки він голосніше взивав, говорячи те, що було на славу Божу, на осоромлення гордого ката. Втомився ж і сам Диоклитіян і з люті знеміг, звелів мученика веригами залізними цілого обкласти і в публічну вкинути в'язницю. Коли святий сидів у в'язниці, прийшло до нього після вечірньої години багато людей, мужів і благорозумних жінок з дітьми, які на майдані були і бачили його мужність. Вони єдинодушно до ніг його святих припали, просили святого хрещення. Святий же дякував Богові, бо в такому лютому гонінні ісповідників Його число множилося, і зразу, повчивши їх про святу в Христа віру, охрестив усіх від малого до великого — було-бо у в'язниці тій води багато. І співали радісно: "Блаженні, яким відпустилися беззаконня і пробачилися гріхи". Коли була північ, світло велике з небес осяяло в'язницю ту, і всі, вгору поглянувши, побачили юнака красного, що сіяв, як блискавка, одягом, розпростертими летів крилами і до святого мученика спускався. До нього ж наблизившися, віддав у руки йому хліб чистий і чашу вина і зразу невидимий став. Усі ж, що стояли, з жахом дивувалися баченому. Святий же Климент пізнав, що то Тіло і Кров Христові, звичні сотворив молитви і подав усім новоохрещеним Причастя Божественних тих Таїнств, коли день вже світав. Приходили ж до нього у всі дні вірні, приводили зі собою инших до святого хрещення, і примножувалося Христове стадо, в'язниця ж була, як церква, в якій похвали Богові возсилали. Те бачивши, сторожі сповістили цареві. І було в ту ніч: зібралося до святого вірних багато, прийшли воїни, велінням царевим усіх взяли і за град вивели, як овець, на заріз. Питали ж кожного перед посіченням: "Чи відрікаєшся Христа, щоб живим бути?" І не було ж одного, який би настрашився смерти, але всі хотіли померти за Господа свого. І посічено було тоді багато мужів, і жінок, і дітей за Христа. Один лише юнак утік від посічення — не смерти боявся, але більшими муками за істинного Бога страждати хотів, ім'я ж юнакові тому Агатангел, про нього ж зараз мовиться. Після цього знову Диоклитіян суду своєму святого представив і, багато допитуючи, люто мучив: спершу нагого простягненого худоб'ячими жилами били сильно довгий час, тоді повішеного залізними кігтями стругали, поки нагими стали кості його, тіло все обстругане було. І говорив святий до ката: "Те тіло, яке стружете, не вийшло з утроби матері, те-бо вже давно Домитіян-антипат обстругав зовсім, у це нове вбрав мене Христос, Творець мій, а тому що намагаєтеся обстругати його з костей моїх, то вірю Христові моєму, що знову в таку плоть вбере мене, — може-бо, ані не забракне глини горщикові, але щедро на потребу знайдеться". Тоді кат звелів обпалювати свічами боки його. Святий же все солодко терпів за Найсолодшого Ісуса. Здивувався Диоклитіян терпінню і міцності мученика, сказав до своїх: "Багатьох із християн окаянних замучив і ні одного такого нездоланного не бачив — пошлю-бо його в Никомидію до Максиміяна, як річ нову й ніколи не бачену-не чувану, хай здивується не переможеному муками тому тілові, думаю-бо що й він ніколи не знайде настільки твердого розумом і міцного тілом". І звелів його зв'язаного посадити на корабель і везти в Никомидію на суд до другого царя — Максиміяна, написавши до того все, що Климент перетерпів від нього в Римі і перед тим від Домитіяна в Анкирі. Коли мав святий у корабель увійти, вищезгаданий Агатангел, що втік вночі з рук воїнів, котрі убивали мечами за градом Христове стадо, випередивши, таємно в корабель увійшов і чекав святого Климента. Коли його ввели, припав до ніг його святих, розповідаючи, що він охрещений від нього, сповістив йому все про страту вірних, про свою втечу і як через те прийшов до нього, щоб бути з ним, за Христа Господа всілякі муки перетерпіти і разом померти. Зрадів же Климент святий через блаженного Агатангела і через таку його ревність і любов до Христа Бога, приймаючи його прихід до себе як прихід Божого Ангела. І вдячність підносив Владиці всіх і від Нього укріплення та допомоги йому просив: щоби подав юнакові мужність і силу терпіти до кінця і вінця мученицького сподобитися.

Коли ж плили святі, у молитві перебули вдень і вночі, не мали ж зовсім їжі, і не зважав на те Климент святий, говорив-бо: "Я хліб у серці своєму маю — самого Ісуса Христа, не зголоднію, і живу маю воду — благодать Христову, не спрагну навіки". Бачили ж воїни, що Климент із Агатангелом не їли, не пили днів багато, змилосердилися над ними і давали їм хліб і воду. Вони ж похвалили їх за добре те діло, їжі та пиття від них не прийняли, сказавши, що їх годує всіх Промислитель Бог: ангел-бо Господній вночі приносив їм з небес їжу й укріплював їх. Пливли днів доволі, пристали до острова, що Родос іменується, і коли вийшло багато з корабля в град купити їжу, просили святі воїнів, які залишилися, щоб пустили їх піти в християнську церкву причаститися Божественних Таїнств, Животворного Тіла і Крови Христової, був-бо день недільний. Єпископ же острова того, боголюбивий Фотин, чуючи про святого Климента, прийшов зі своїм клиром та иншими християнами і просив старійшину воїнського, щоб, звільнивши з пут Климента, відпустив його до них із учнем Агатангелом на якийсь час, обіцяючи, не затримуючися, знову привести їх на корабель. І відпущений був святий Климент на прохання єпископа. Ввели ж святих у церкву малу, бо й християн тоді на острові тому було мало, і звелів єпископ із Божественних Євангельських слів читанню бути, розігнув клирик книгу, почав читати слова, котрі побачив: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душу ж не можуть убити". Те святий чув, звів очі свої догори із зітханням. Християни ж, що стояли в церкві, побачивши його, заплакали. І сповнилася церква плачевними зітханнями і сльозами. Тоді просив єпископ святого Климента, щоб відправив Божественну літургію, і коли літургісав, дехто із клириків також і з простих людей, що були достойні, бачили, що на дискосі лежало вугля велике, вельми розжарене, гаряче, від нього ж невимовне світло виходило й осявало святого і тих, що спереду стояли. Над вівтарем видно було святих ангелів, що літали в повітрі. І впали вірні ниць на землю, таке побачивши чудо, і не сміли поглянути на святого. Після відправи святої служби взяв святих у дім свій Фотин-єпископ з иншими християнами і зробив гостину. Багато ж хворих приводили й приносили до святого Климента — не лише з вірних, але і з невірних, їх же всіх мученик Христовий молитвою і знаменням хресним зцілював. Через те еллінів багато почало відкрито ісповідувати Христа Істинним Богом і хрещення просили. Бачили ж воїни, що багато стікається люду до Климента, забоялися, щоб не забрали в них в'язня і самим їм не зробили насилля, через те, взявши його, ввели на корабель і пута на нього знову наклали. Відпроваджували його вірні з багатьма сльозами і риданнями, відлучитися від нього не хотіли й, останнє давши святим цілування і пута Климентові цілувавши, повернулися. Воїни наполягли, щоб швидше звідти відплисти. Дмухнув же вітер на допомогу, переплили Егейське море й досягли Никомидії.

Максиміян, нечестивий цар у Никомидії, від Диоклитіяна писання прийнявши й мученика бачивши, здивувався його великому терпінню і не здоланій муками мужності. Боявся сам його допитувати, щоб не бути осоромленим від нього, віддав його Агрипину-ігемонові на допит, а сам вдавав, що зайнятий иншими царськими справами. Агрипин же, судищу своєму святих представивши, сказав до Климента: "Чи ти Климент?" Відповідав мученик: "Я є раб Христовий". Ігемон же звелів в уста кулаком бити святого, говорячи: "Чому не називаєшся рабом царевим, але Христовим?" Святий же, битий, говорив: "Годилося б і царям вашим бути рабами Христовими, і було б мирне їхнє царювання, і всі народи підкорив би йому Христос мій під ноги". Ігемон же, поглянувши на Агатангела святого, сказав: "Ти хто такий? Нема нічого написано про тебе в Диоклитіяновому писанні". Агатангел же, на небо поглянувши, сказав: "І я християнин, сподобився християнином називатися через цього слугу Божого Климента". Сказав ігемон: "То він винен у твоєму блуді і лютій смерті". І звелів святого Климента повісити нагого, різати бритвами тіло його, Агатангела ж, також нагого, жилами сильно бити. І молився святий Климент у муках до Бога за Агатангела, щоб укріпив його в стражданнях. Після мук тих звелів кат обох вкинути до в'язниці. Було ж у в'язниці инших в'язнів багато, за різні провини засуджених. Вони дивилися на ревну святих до Бога молитву і, побачивши, що ангели Божі відвідали й утішили рабів Христових, розчулилися вельми, і, припадаючи до ніг їхніх, просили, щоб привели їх до Бога свого. Трапилося ж там, з Божого провидіння, що води було достатньо для хрещення. Повчивши-бо їх багато, Климент святий охрестив усіх й відчинив в'язницю молитвою, випустив їх, говорячи: "Вийдіть, діти, і врятуйтеся від рук нечестивих, Господь же наш Ісус Христос хай береже вас". Зранку ж, довідавшися про випущення в'язнів, Агрипин-ігемон розгнівався на святих вельми і, приготувавши позорище, віддав їх на поїдання звірам. Але ті не пошкодили святих і лащилися, як домашні пси до своїх господарів. Звелів-бо рожнами розжареними мученикам кожний палець руки вздовж свердлити аж до ліктя. Люди, дивлячись на те, не витримували на таке катування дивитися, кричали на ігемона з гнівом, щоб відпустив невинних. Ігемон же більше розгнівався, звелів иншими рожнами розжареними вертіти пахви їх аж до плечей. Тоді народ обурено, взявши каміння, кидав на ігемона, взивав велегласно: "Великий Бог християнський! Ігемон же, галасу й бунту людського злякавшися, утік в дім свій. А святі мученики, ніхто не міг стримати їх, пішли на гору, названу Пираміс, на ній же елліни богам своїм жертви приносити звикли, і там в ідольському храмі сиділи, молитвою ідолів розбили й бісів звідти вигнали. По кількох днях, довідавшись про них, що там є, ігемон пішов із жерцями і воїнами своїми, і там великими палицями святих мучеників сильно били, і, кості їх поломавши, поклали в міх, кожного окремо, і каміння з ними, і, зашивши, вкинули з гори в море. Котилися-бо в міхах святі по кручі гірській, впали в море й занурилися в безодню глибоку. І всі думали, що вони загинули. Дехто ж із вірних, про потоплення святих довідавшися, ходили по березі, сподіваючися, що море, яке звичайно мертвих викидає, викине й тіла святих мучеників. І ось побачили два міхи, що по морі плавали, і, сівши в човни, наблизилися до них, розв'язали і знайшли святих страстотерпців живих і здорових, наче зовсім не страждали, і прославили Бога. Спочили-бо в ту ніч на березі, й ангели Божі відвідали святих, їжею їх укріпили. Коли настав ранок, пішли святий Климент і святий Агатангел у град і, ставши посеред торжища, сповіщали людям про велич Божу, простерши ж руки свої вгору, говорили до Бога: "Дякуємо тобі, Господи, Ісусе Христе, що не покинув тих, що уповають на Тебе, але вибавив нас із лютих мук і не звеселив ворогів наших через нас, але прославив у нас ім'я Своє святе". Було ж там двоє сліпців, і один суху руку мав, а инший розслаблений був — їх зразу покладанням своїх рук зцілили. Те бачивши, люди почали приводити до них хворих своїх й одержимих духами лукавими — і всі зцілювалися мученичими молитвами і дотиками, і славилося від людей велегласно ім'я Ісуса Христа. Те довідавшися, Агрипин, ігемон, здивувався дуже і, розгубившися, пішов сповістити все, що було, цареві. Дивувався ж і цар дуже, що утоплені в морі живими виявилися. І довідавшися, що Климент святий з Анкири є родом, звелів послати його з учнем в Анкиру, говорячи: "Град, що народив його і виховав, хай має його собі і хай карає його, як же хоче". І написав про нього до анкирського князя Курикія. Взявши обох зв'язаних, вели в Анкиру.

Входячи в батьківщину свою, святий мученик Климент з радістю говорив: "Слава Тобі, Боже, що почув про смирення моє, слава Тобі, Христе, що сподобив мене град, який мене народив, бачити". І поставлені були перед Курикієм-князем. Він же, допитавши їх, поклав на них муки: спершу залізними дуже розжареними дошками обпалили боки їм, тоді святого Климента, до стовпа прив'язавши, бив немилосердно, що й плоть його відпадала. Святого ж Агатангела повісив, залізними стругав кігтями і питав, насміхаючися: "Чи не відчуваєте болю в тілі вашому?" Відповідав Климент святий, ангельськими словами говорячи: "Наскільки зовнішній наш чоловік тліє, настільки внутрішній оновлюється". І звелів кат, шолом залізний розжаривши дуже, покласти на голову Климента святого. І коли це було, дим великий вийшов із ніздрів, і вух, й уст святого. Він же, невимовний біль терплячи, возвав до Господа свого, говорячи: "Джерело невичерпне, Водо жива, Дощу спасенний, ізціли мене росою благодаті Твоєї. Ти вивів нас із води, вибав із вогню рабів Твоїх". Так святий помолився — і зразу вистудив залізний свій шолом. Те побачивши, князь Курикій вжахнувся і, не розуміючи, що ще більше робити, відіслав їх у темницю і до царя Максиміяна написав, сповіщаючи те, що було. Блаженна ж Софія, друга мати Климентова, прийшла в темницю вночі, з великою радістю і сльозами веселилася через такого названого сина свого, що надзвичайним Христовим страждальцем і славним переможцем виявився, і, обцілувавши рани й пута обох, омила й обтерла кров їхню, й обв'язала рани чистими хустками, і про все детально питала святого Климента: як страждав, і де, і від кого. Принесла ж їм і їжу, й укріпила їх, і кожної ночі, приходячи, служила в'язням Христовим. Через якийсь час прийшов від царя наказ, князь Курикій послав святих мучеників в инший град, названий Аміса, до иншого, лютішого, ката, намісника царського на ім'я Домитій. А блаженна Софія провела святих мучеників далеко — з дітьми тими, що їх же святий Климент у час голоду в домі її зібрав, а вона виховала і прийняла за своїх дітей. З них же деякі не хотіли від святих страстотерпців відлучитися, ішли з ними, любов'ю до них прив'язані, і в дорозі воїни їх вбили за велінням царевим, йому ж про тих дітей було сповіщено. В Амісі святих страстотерпців Домитій у вапно негашене вкинув у п'ятницю о другій годині дня — в суботу ж о третій годині виявилися живими та здоровими. Те бачивши, два воїни увірували в Христа й відкрито себе християнами ісповідували, через що в ту ж суботу розп'яли їх нечестиві в сьомий день вересня, імена їхні — Фенгон і Євкарпій. А святому Климентові й Агатангелу кат звелів шкіру з рамен обдирати й залізом бити довго, тоді, на залізних розпечених ліжках поклавши, сіркою і смолою поливати їх і палити сильно звелів. Святі ж без шкоди, як на м'якій царській постелі, спочивали, сном солодким заснули й бачили в сонному видінні Христа Господа з багатьма святими ангелами Його, що до них зверху приходив і говорив: "Не бійтеся, Я з вами". І, пробудившися, один одному видіння те з радістю розповідали. Так на одрах тих досить палені були, коли побачив Домитій-намісник, що анітрохи вогнем не ушкоджуються, — і, не розуміючи, що їм зробити, звелів, знявши їх, відвести в темницю. Довгий же час у в'язниці тій перебували святі, тоді послані були знову до царя Максиміяна, який у Тарсі тоді перебував. Туди йшовши, були вельми спраглі, найбільше воїни, що вели їх, знемагали від спраги, була-бо земля та пуста і шлях безводний. Тоді молитвою зі землі сухої вивели джерело води живої і, пивши, всі охолодилися, і в дорогу, скільки треба, воїни води взяли. У тій же дорозі святий Климент молився ревно до Христа Бога, щоби йому весь час життя його щодня бути мученим за ім'я Його святе, і мав одкровення від Бога, що з минулими вже мук своїх роками до кінцевого здійснення мучеництва має перепровадити двадцять вісім років у безперестанних стражданнях, через що вельми радів святий, бо любов'ю Христа, Бога свого, невимовною охоплений був, хотів за Нього в лютих муках довгий час перебувати, умирати стократ щодня. І коли Максиміяну-цареві представлені були святі, дивувався той вельми, що далі перебувають живі й такими муками не здолані. Допитавши-бо їх і непохитними побачивши, розпалив вогненну піч, як же колись Навуходоносор у Вавилоні, і вкинув у неї Христових воїнів, і перебували святі в тій печі день і ніч і виявилися живими і здоровими. Те чудо бачивши, багато з людей у Христа увірувало. Тоді у в'язницю вкинуті були святі й перебували в ній чотири роки: сподівався-бо нечестивий цар, що, довгим часом і великою в'язничною нуждою втомившися, легше схиляться до еллінської їхньої віри.

Коли сповнилося ж чотири роки у в'язниці, цар, наче недостойних царського свого допиту, їх судив, насправді ж фактом нездоланної їхньої великодушности соромився — одному володареві на ім'я Сакедон, вельми лютому, який незчисленну кількість християн страшними муками і смертями погубив, доручив, щоб примусив в'язнів тих до поклоніння богам. Він же, взявши святих мучеників Климена й Агатангела, коли словами ласкавими і грізними нічого не досягнув, звелів нагих, прив'язаних до дерев, бити жорстоко і стругати тіло їхнє настільки люто, що плечі й хребет зовсім до костей обстругані були, і самі лише кості та суглоби ніг видно було — тіло все відпало. І думав кат, що зразу помруть, — звелів відв'язати їх і відвести у в'язницю. Бачивши святих, що стояли на ногах своїх, і кріпилися, і до темниці самі йшли, осоромився вельми, від люті ж і сорому занеміг тілом, був ледь живий, і несли на руках слуги його із судища в дім. А святим, поки до в'язниці йшли, відпадала частинами плоть їхня з кров'ю із тіл їхніх, її ж вірні по дорозі зі землею збирали, як великий скарб чесно собі приймали. Довідавшися про недугу Сакедонову, цар засміявся і сказав: "Ось славний Сакедон, що багатьох християн здолав, двома переможений". Стояв же в той час перед царем один князь на ім'я Максим, він просив царя, щоб дав у його руки мучеників тих, хвалився-бо з двох одне вчинити: або примусити їх до жертви, або муками заморити. І звелів йому цар взяти святих до себе, і не зразу мучити їх починати, але багато днів, дружньо з ними бесідуючи, переконувати богам поклонитися. Якось, прикликавши до себе, говорив їм князь: "Радійте, о мужі, яких же люблять боги безсмертні, як власних синів своїх, й опікуються вами, багато разів-бо і в снах про вас сповіщали, і наяву, відповідаючи, казали, що маєте ви навернутися до них, через те стримали тих, що мучили вас, щоб не губили вас, — чекають-бо вашого навернення, яке вже близько, бо минулої ночі великий серед богів Діоніс, явившися мені, сказав: "Приведи тих двох мужів до мене". Ось-бо, о мужі, і храм Діонісія відчинений, і вівтар прикрашений, і жертви готові — прийдіть і принесіть йому жертви". Відповідали святі: "Брешеш безсоромно, о судде, бо твої боги як наяву є німими, так і уві сні не можуть говорити. Котрий же Діоніс говорив до тебе? Бо два є у вас тут ідоли Діонісові — один кам'яний, а другий мідний. І якщо кам'яний говорив, то ми йому пророкуємо, що скоро прийде час, коли розбитий буде на частини й або в стіну, з каміння будовану, з иншим камінням буде вкладений, або, у вогонь вкинений, у вапно перетвориться. Якщо ж мідний Діоніс говорив — він перетворений буде на казани й инший посуд незчисленний". Таких слів чути Максим не терпів, почав мучити їх люто. Було ж катування таке: гостре знаряддя залізне, рожна, ножі, гаки, тризубці та що найгостріше винайти міг повстромлював у землю дуже густо, гострим доверху на висоту стопи ноги одної. І на тому Климента святого нагого хребтом горілиць поклав і зверху великими палями бити звелів. А святому Агатангелові, олова багато розтопивши, вилив на голову. Битий же був святий Климент палями по грудях і всюди, з голови до ніг, усе тіло його зісподу на гострих тих знаряддях прокололося і порізалося, і пройшло залізо одне аж до серця, инше — до грудей, инше до утроби, инше — наскрізь пройшло, явне зверху виглядало, і коли після довгого биття звелів кат зняти з того місця мученика, ледве чоловіків багато змогли з великою натугою його звідти витягнути — і чудувався Максим, дивуючись такому терпінню і тому, що такі муки не можуть мучеників ні до богів навернути, ані ж заморити: Бог Усевишній беріг їх, душі їхні з тілесного союзу не виходили на більше імени святого Свого прославлення, на осоромлення ж нечестивих. І вкинуті були святі у темницю. Те довідавшися, цар Максиміян засудив святих на довічне ув'язнення, поки там самі помруть. Але ще один вельможа на ім'я Афродисій, родом перс, всіляких на християн мук найлютіших досвідчений винахідник, просив у царя, щоб звелів йому тих мучеників взяти, аби погубити їх. І взявши, повів у дім свій, і поставив перед ними найбагатшу трапезу для частунку, переконував їх, щоб їли й пили з ним і возвеселилися. Ті ж говорили: "Ми годуємося небесною їжею і питтям, той, хто її їсть і п'є, не зголодніє ніколи, але перебуватиме навіки веселий". Афродисій же, за безчестя те собі прийнявши, сказав: "Завтра приготую вам иншу вечерю, її ж прагнете — смерть найлютішу". І коли настало завтра, звелів Афродисій принести два камені жорнові, повісити на шиї святих і волочити їх по цілому граду на наругу. Коли волочили святих, багато з безумного народу, взявши каміння, били волочених, ще більше людей дивувалося настільки великому й довгому їхньому стражданню, думали, що вони безсмертні, і до Христа наверталися. Після цього, царевим судом, у в'язницю назавжди були вкинені, щоб, довгим ув'язненням виснажені, загинули. І перебували святі в путах темничних досить років, поки не наблизилося здійснення двадцять восьмого часу страждання, про що святому Климентові в Тарсі, коли був ведений до царя, одкровенням Божим було повідомлено. І багато зі святих ісповідників Христових, що почали подвиг страдницький, біг свій закінчили, ці ж двоє страждальців ще в триванні і подвигу мученицькому перебували.

Після Максиміяна-царя настав Максимін на царство, і багато крови християнської нещадно проливалося. Сторожі в'язничні втомилися через Климента й Агатангела, що так довго їх тримали у в'язниці, прийшли до царя Максиміна, говорячи: "Що звелиш про двох тих в'язнів, яких багато років царі і багато володарів мучили всіма найлютіших мук винаходами? Не померли і досі є живі в путах. Хоч і без всілякого догляду й турботи людської, проте здорові, і лицем світлі, і думаємо, що вони безсмертні". Цар же Максимін спершу богів своїх багатьма словами безчесними похулив, що не змогли тим в'язням відняти земного життя, тоді, спитавши в них, хто і звідки є, і довідавшися, що з Галатійського краю, з града Анкири, зразу туди до князя Лукія, який у той час в Анкирі, галатійському граді, ігемонствував, звелів їх відіслати. Те довідавшися, святі утішилися дуже: вельми-бо хотів Климент святий на батьківщині своїй здійснити подвига свого плин, і про те просив Владику Христа, й отримав прошене. Приведені були святі в град Анкирський, стали перед Ликієм-князем на допит. Він же не зразу допитувати їх почав, але спершу посадив в ув'язнення тісне, ноги в колодки забивши, і вериги залізні на шию, і на руки, і на все тіло наклав, і каміння нав'язав таке, що ані порухати тілом, ані ногу простягнути не можна було. Наступного ж дня одного святого мученика на судище привів, спочатку багато ласкою лестив його, до свого притягаючи зловір'я, — бачивши ж його непохитного розумом, почав мучити: кільця залізні, у вогні розжарені, зціпив на вухах його, обпалив свічами ребра його, врешті мечем усік святу його голову. Чесне ж мученикове тіло вищезгадана Софія блаженна, названа матір Климентова, взявши й чистою плащаницею з ароматами обвивши, поклала в печері, у ній же й церква була мала християнська: через люте-бо гоніння від нечестивих не могли вірні мати своєї церкви відкрито, у печері собі влаштували церкву й там служби свої приносили Богові. Страждав святий мученик Агатангел від катів різних, від двох царів, Диоклитіяна і Максиміяна, від ігемонів же Агрипина, Курикія, Домитія, Сакердона, Максима, Афродисія і Лукія. Закінчив подвиг страждання в день п'ятий листопада-місяця.

Довідавшися про кончину учня і співстраждальця свого святого мученика Агатангела, святий Климент невимовної радости сповнився, бо послав його до Бога перед собою. Лежачи ж ниць на землі, важкістю пут обтяжений, велику воздавав дяку за святого Агатангела, що сподобив його біг закінчити, віру зберегти, всі муки мужньо перетерпіти й до лику святих мучеників, на небесах торжествуючих, стати причетним. Молився ж і за себе, аби змогти до кінця перетерпіти й підступну ворожу стерти голову, із торжеством перейти до жаданого небесного краю. Після убивства Агатангела святого Лукій-кат звелів мученика Климента щодня у в'язниці мучити. Катування ж було таке: сукуватою палицею гострою били мученика по лиці та голові, накладаючи по сто п'ятдесят ран щодня. Це ж святому робили від п'ятого числа листопада аж до п'ятнадцятого січня. Удень-бо ранили сильно, що і в'язниця та ціла кров'ю його обагрилася, вночі ж благодать Божа через ангелів святих відвідувала його, зцілюючи рани ті, і були нечестиві у великому розгубленні. Щодня-бо приходили і здорового його знаходили, дивувалися і жорстокіше били, голову та лице міцними багатьма зранювали ударами, до ста п'ятдесяти доводячи. Зблизилося свято Богоявлення Господнього, прийшов в Анкирський град від царя инший ігемон, на ім'я Олександр, замість Лукія — йому ж до царя йти було наказано. І коли настала ніч, в яку ж празникові Богоявлення чування мало бути, блаженна Софія, зібравши до себе християн, рабів і вихованців, хлопців та дівчат, взявши, пішла в темницю до святого Климента. Бог же сприяв намірам вірних Своїх, бо приспав сторожів міцно, один лише не спав — той християнином був потаєним і в'язницю тим, що прийшли, відчинив. Увійшли-бо всередину вірні з мужньомудрою Софією, звільнили від пут святого і, взявши його, ввели в церкву, що в печері, і з радістю святкували, дякуючи Богові. Коли настав день, святий Климент відправив Божественну літургію, і всі були причасниками Божественних Таїнств зі святої руки пастиря свого. Зробив же архиєрей Божий для людей повчання достатнє, в якому ж прорік про свою смерть, що скоро убитий буде, і сказав: "Не бійтеся, браття, ніхто ж із вас не загине ані не постраждає, ані ж одного не викрадуть вовки, лише я з двома клириками покладу душу свою за архиєрея Великого Христа, Який поклав за нас Свою душу". Пророкував же і про те, що скоро гоніння зупиниться, ідолопоклоніння зникне, процвіте ж свята віра, небесний-бо Цар поставить на землі такого царя, який сам просвітлиться святим хрещенням, просвітить і всі краї володіння римського і новий Рим поставить, і засіяє благочестя всюди. Те священномученик Климент прорік своєму словесному стадові і звеселив душі їхні, пішов у дім матері своєї Софії, ще ж і всіх людей із церкви до себе взяв і гостину велику зробив, і був Климент святий у домі її двадцять третього числа січня. Тим часом ігемон Олександр розглядав народні справи та управління, і розказано йому було про єпископа християнського Климента, що вночі вийшов із в'язниці, і шукали його. Коли настав день недільний, пішов архиєрей Божий святий Климент до церкви печерної відправити Божественну літургію, і довідалися про нього нечестиві й ігемонові сповістили. Він же, сам вставши, пішов із воїнами і, увійшовши всередину, побачив святого Климента, який перед престолом Божим стояв і приносив безкровні жертви. І звелів ігемон одному з воїнів, щоб узяв меч і ззаду вдарив архиєрея в шию. Коли ж ударив воїн, впала голова святого священномученика Климента на Божественний престол і на передпокладені Дари, і обагрилася кров'ю його безкровна жертва і весь святий вівтар. Люди ж вірні у великому були страху і жаху, що й для себе сподівалися смерти, проте не себе, але пастиря свого жаліли і, піднісши голос, ридали. Ігемон же вийшов геть зразу, не чинячи людям кривди ніякої, лише два клирики у вівтарі зі святим Климентом посічені були, імена ж їхні Христофор і Харитон, диякони. Софія ж блаженна любого свого нареченого сина, насправді ж батька духовного і пастиря, чесне тіло вбрала зі сльозами і радістю. Плакала, бо втратила його на землі, раділа, бо добре здійснив страждання, перейшов до Христа Господа. І поховали чесно святого з обома дияконами Софія і весь християнський, що там був, люд поблизу гробу святого мученика Агатангела в печерній церкві в 23-ій день січня-місяця. Так святий священномученик Климент довгий страждання свого подвиг закінчив, двадцять вісім років незчисленні і невимовні за Христа терпів муки. І говорить про нього Никифор, грецький історик, так: "Від створення світу всіх, що задля Бога якимось різновидом мук страждали, — вогнем, залізом, камінням, деревом, і тих, що зі звірами боролися і довгочасними путами замучені, і тих, що різними смертями в землі, у воді й у повітрі померли, і що морозом, і спекою сильною погублені були чи иншими якимись муками і карами життя втратили, — усіх тих святий Климент з Агатангелом стражданнями своїми багато перевищив. Від одинадцятьох катів у різних страждав градах: в Анкирі — від Галатійського Антипата Домитіяна, у Римі — від царя Диоклитіяна, у Никомидії — від ігемона Агрипина, знову в Анкирі — від князя Курикиї, в Амисі — від Домитія, намісника царського, в Тарсі — від царя Максиміяна, там же від Сакедона-володаря, тоді від князя Максима, після цього від Афродисія-вельможі і знову в Анкирі від князя Лукія, на кінець від ігемона Олександра. Усі-бо, що були тоді кати, посилали його один до одного як якесь чудо, ніколи не бачене, і настільки довго різними лютими муками був не здоланий і непохитний з Агатангелом, учнем своїм". Укріплював його Бог, Господь наш Ісус Христос, задля слави імени святого Свого. Йому ж з Отцем і Святим Духом від усього творіння всіляка належить Слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

У той самий день житіє святого Павлина Милостивого, єпископа Ноланського

Угодник Божий Павлин, родом із краю Аквитанського, у світському житті був один із радних сенаторів римських, благочестивий вірою і боявся Бога, мав дружину на ім'я Тарасія, у вірі та доброчинствах собі подібну і таку ж вдачею. Не маючи ж природних дітей, взяли сиріт убогих і їх замість дітей собі мали, піклувалися про них, годуючи їх і страху Божого навчаючи. І зростали день від дня у всіляких чеснотах, творили багато милостинь убогим, врешті й самі захотіли задля Бога бути убогими і, продавши великий свій маєток і все потребуючим роздавши, жили в убогості добровільній як одні з убогих, на Божий покладаючись промисел. Коли зубожіли вони зовсім, прийшов жебрак, просячи милостині, і не було в них більше нічого, окрім однієї хлібини, і велів блаженний Павлин дружині своїй, щоб і той останній хліб віддала жебракові. "Подумає, — казав, — про нас Бог, ми ж, не жаліючи, прохачеві даймо Бога ради". Тарасія ж не дала, але затримала задля своєї потреби, бо не було що покласти в той день собі до трапези. І ось увійшов до блаженного Павлина посланець від одного друга його багатого, сповіщаючи, що посилає він йому через море багато їжі, але одна, остання, лодія з їжею потонула і загинула в безодні морській. Те чувши, Павлин сказав до своєї дружини: "Бачиш, якби ти дала жебракові хліб останній, то не потонула б у морі остання з їжею лодія. Через скупість багатьох маєтків Бог позбавляє". Тоді, з маєтком покидаючи і славу мирську, і весь гамір світу цього, вийшли з Риму у край Кампанію, бо там залишили були якийсь малий свій маєток на прогодування собі. І в граді, названому Нола, при гробі святого мученика Филікса для Господа працювали, від світу ж утаюючись, жили. Але не могла таїтися довго Павлинова чеснота, і через те взятий був насилу на престол Ноланської церкви, і неволею прийняв сан єпископський і управляв паствою своєю свято і пильно, як вірний і мудрий будівничий, його ж поставив Господь над челяддю Своєю. Годував-бо їх не лише їжею духовною, научаючи і настановляючи, але й про тілесну їжу і всілякі потреби для овець своїх турбувався, жебраків, і убогих, сиріт же, і вдовиць годуючи, і одягаючи, і полонених викуповуючи на волю.

Було в ті роки, допустом Божим, нашестя вандалів на італійську землю, її ж цілу повоювавши, прийшли і в край кампанійський, де град Нола, і там, багато градів і сіл спустошуючи, прийшли і в єпархію Павлинову, те ж творячи: полонили багато людей і у свій край Африканський за море відвели. У той час блаженний Павлин-єпископ усе, що мав у єпископії, видав на викуплення полонених і прогодування зубожілих від варварського нашестя, і вже зовсім нічого йому не залишилося. А коли вандальські воїни, люті нелюди, мучили християн, щоб про схований в землі скарб розповіли, святий Павлин співчував їм серцем, до Бога взивав: "Господи, дай, щоб мене через золото і срібло мучили, Ти-бо знаєш, де своє сховав багатство, — у руках рабів Твоїх — жебраків і убогих". Якось же прийшла до нього одна вдова убога, плачем голосячи: "Сина мого полонив вандал і чую про нього, що перебуває у зятя вандальського царя Риги в Африці. Прошу-бо твою святиню, дай мені чим викупити сина, одну прогодування мого надію й опору старости моєї". Чоловік же Божий, зі всілякою ретельністю пошукавши, аби щось дати прохачці, нічого не знайшов, лише себе самого, сказав до убогої вдовиці: "Жінко, не маю зовсім що дати тобі, хіба мене самого візьми: ось-бо у твою владу віддаюся, як раб, продай мене і викупи сина чи мене на роботу віддай замість сина твого". Вона ж, чуючи те з уст такого мужа, за насмішку це радше, аніж за милосердя прийняла. Але той, учений і премудрий, сумнів жінки спростував повчанням, що не насмішку, але правду говорить їй. І переконав, щоб повірила сказаному, не боялася віддати єпископа на роботу задля звільнення свого сина. Пішли-бо обоє в Африку і, до вандала прийшовши, стояли біля воріт князя того, царського зятя, у нього ж був син тої удовиці. Коли виходив же князь з дому кудись, впала перед ним вдовиця, просячи його з плачем, щоб відпустив її сина. Варвар же той гордий не лише сина її не відпустив, але й навіть чути прохання її не хотів. Вдовиця ж, показуючи на служителя Божого Павлина, сказала: "Ось чоловіка цього даю замість сина, лише вчини милосердя, сина відпусти мені, єдиний-бо в мене". Він же, лихим лицем на чоловіка поглянувши, спитав його, кажучи: "Яке ремесло умієш?" Відповів йому святий Павлин: "Ремесла ніякого не вмію, лише город добре обробляти знаю". Це чувши, князь радий був, бо такого чоловіка потребував, і віддав удовиці сина. Його ж взявши, вона до себе повернулася. А Павлин святий у рабстві залишився, прийняв турботу про город і працював, трудячися. Пан же його почав часто приходити на город і про деякі речі зі садівником своїм радитися, бачивши, що він премудрий і благорозумний. Бесідував з ним про все і багато разів, залишаючи домашніх своїх і друзів, його словами вельми насолоджувався. Блаженний Павлин щодня приносив йому з городу до трапези зілля різне до страв і, приймаючи з рук його хліб, повертався до свого діла.

Одного дня, коли пан його з ним бесідував, Павлин святий сказав до нього таємно: "Пильнуй, коли відійти хочеш: належить-бо тобі думати про прийняття Вандальського царства, бо ось цар, тесть твій, помре раптом смертю несподіваною, ти ж якщо відлучишся, то инший без тебе царство прийме". Це від садівника свого чуючи, князь того не замовчав, але пішов розповів цареві: вірний-бо йому був вельми, бо понад усіх був у нього улюбленцем. Цар же, засумнівавшися, сказав: "Хочу бачити мужа того, про якого ти кажеш". Зять же цареві сказав: "Нині звелю йому, щоб зілля з городу на обід до тебе приніс, і побачиш його". Коли сів цар обідати, увійшов до нього Павлин, несучи зілля на трапезу цареву за велінням пана свого. Цар же, побачивши його, зразу затремтів, і пана його, свого ж зятя, прикликавши, таємницю, яку сховати хотів, явив йому, кажучи: "Правда те, що від того чоловіка ти чув. Цієї-бо ночі у сонному видінні бачив, що якісь князі на престолах сиділи і суд наді мною чинили. Сидів же і цей посеред них, і їх судом віднято було в мене жезл і владу, яку спершу був прийняв. Я-бо не думаю, що цей чоловік є хтось із простих людей, бо у великому бачив його сані". Тоді зять царський, взявши блаженного Павлина осібно, спитав його, ким є? Відповів йому чоловік Божий, кажучи: "Рабом твоїм є, якого ж за вдовиного сина ти прийняв". Той же наполегливо допитувався, щоб сказав, не ким нині є, але ким був у своєму краї? Заклинав його і клятвами багатьма, щоб не ховав перед ним своєї тайни й істину щоб явив йому. Чоловік же Божий, втомившись і клятви переступити не мігши, сказав, що він єпископ. Пан же його, те чувши, вельми настрашився і зі смиренням сказав йому: "Проси в мене, чого хочеш, щоб у свою землю з великими дарами повернутися". Сказав до нього угодник Божий Павлин: "Одного в тебе прошу добродійства. Якщо можеш, те вчини: усіх полонених із града і краю мого, яких сюди заведено, відпусти на волю". І зразу старанням князя того в цілому Африканському краї шукано християн, з Кампанійської землі полонених, і були до святого Павлина приведені. І був святий той пастирвідпущений чесно зі всіма пастви своєї словесними вівцями, і з великими иншими дарами, і з достатньою кількістю їжі, і прибули кораблями у свою землю з веселістю і радістю. Через небагато днів помер Рига, цар вандальський, за пророцтвом святого, а замість нього зять його прийняв царство. Так Павлин святий, себе одного на роботу віддавши, багатьох людей із рабства вивів на волю, наслідуючи Христа Господа, Який вигляд раба прийняв і людський рід від рабства диявола визволив. Пожив же святий Павлин після виходу з роботи вандальської літ доволі і вручене собі стадо добре випас, як пастир добрий, який ладний душу свою за овець покласти, багато милостинь для убогої братії, не щадячи себе самого, вчинивши, перейшов до Начальника Пастирів — Христа Господа свого, від Нього ж нині сторицею прийме і життя вічне унаслідує, славлячи Його навіки. Амінь.

У той самий день спогадування святого Вселенського шостого собору. І пам'ять преподобних отців: Максима Сирина у Кирі і Соломона Мовчальника в селі Каперсані при ріці Євфраті.

І преподобного отця нашого Геннадія Костромського і Любимоградського, що на Сурському озері. Дивись про нього у Пролозі.

Місяця січня в 24-й день

Житіє преподобної матері нашої Євсевії, що була перейменована на Ксенію

Житіє і похвали святим подібні світлістю на зорі: як же зірки, розташуванням на небі утверджені, цілу піднебесну освітлюють, їх же й від індіян видно, ані й від скитів вони не ховаються, землю озоряють і морю світять, і тих, що на кораблі пливуть, скеровують, їх же імен хоч і не знаємо, бо багато їх вельми, проте світлій їхній красі дивуємося, — так і світлість святих, хоч і замкнені є мощі їхні в гробах, але сили їхні в піднебесній земними межами не є визначені, чудуємося їхньому життю і дивуємося славі: нею ж Бог тих, що угодили Йому, прославляє. Так же прославив і цю угодницю свою преподобну Ксенію, її ж дивне житіє на просвітлення і образ тим, що хочуть любов'ю працювати для Бога, написане від давніх, останньому роду передається таке.

Був у старому Римі один славний і знатний муж, один із великих сенаторів, християнин правовірний, який мав одну лише дитину, як зіницю ока, доньку на ім'я Євсевія. Коли вона шлюбного віку доспіла, вельможа один, також сенаторської чести, просив батьків Євсевїї, щоб віддали доньку свою на шлюб синові його. І порадилися батьки, заручили Євсевію благородному юнакові, рівному честю і багатством. І встановлений був день, в який же законний шлюб здійснитися мав. Дівчина ж Божественної любови сповнена була, хотіла нетлінному Женихові, гарнішому вродою від синів людських, Христу Господеві вічним своїм дівством уневіститися, але те своє бажання таїла перед батьками. Знала-бо, що якби довідалися про її наміри, то ані слухати цього не схотіли б і всіляко боронили б їй, любов'ю лестячи і велінням примушуючи до шлюбу. Бо ту єдину доньку мали всього свого багатства спадкоємницею, хотіли тішитися її подружжям і дітьми. Мала ж блаженна Євсевія двох рабинь, вірних їй, що з дитинства зростали з нею і служили їй усією старанністю і приязню. І взявши їх осібно, сказала до них: "Хочу сказати вам одну річ таємну, але спершу заклинаю вас Господом Богом, щоб нікому не казали, що від мене почуєте, думку-бо і бажання серця мого вам маю відкрити. Пильнуйте ж, аби ніхто зі смертних не довідався моєї тайни, але й щоб ви мене більше підтримали, спасли душі ваші й помогли моєму окаянству". Сказали ж їй рабині: "Усе, що велиш нам, пані наша, зробимо, найперше, щоб і нашим душам мати користь із твого задуму. І готові є за тебе радше померти, ніж комусь сповістити те, що маєш сказати нам". Дівчина ж сказала їм: "Знайте, що батьки мої хочуть мене в шлюб віддати, мені те ані на гадку ніколи не спадало, щоби думати про шлюб. І вельми важка мені є річ ця, яку батьки вирішили мені зробити. Що-бо життя це? Тільки тінь, і дим, і сон. Послухайте ж мене, і спільне чисте приймімо життя, і якщо Воля Господня в моєму намірі є, і ви до моєї пристанете ради, і збережете, що сказала вам, то подумаймо, що належить далі нам робити. Повірте мені, що коли батьки мої про це й довідаються і захочуть мене насильно до шлюбу змусити, то хоч вогню, хоч мечу, хоч звірам хай віддадуть мене, ніяк же постанови моєї змінити не зможуть, Бог мені помагає". Чуючи ж це, обидві рабині промовили: "Воля Господня хай буде, бо й ми з твоєю думкою погоджуємося і так хочемо, як же ти, пані наша. І воля наша померти з тобою, аніж царювати без тебе". Таке від рабинь своїх чуючи, Євсевія блаженна прославила Бога, і мали три дівчини ті рівну до Христа любов, думали щодня, що зробити, щоб бажання їхнє змогло здійснитися, і молилися до Бога, щоб раду подав їм.

З того дня, коли віддали себе в любов Господню, зважившися на життя чисте, Євсевія, потай від батьків, руками двох дівчат своїх роздавала потребуючим те, що мала: золото, і срібло, і всі коштовні речі. Роздали ж дівчата і ті свої, що мали, заощадження — до убогости готувалися задля любови Христової. І коли вже зблизився день шлюбу і всі готувалися, Євсевія блаженна, порадившися з дівчатами своїми, уночі, перебравшися з жіночого образу в чоловічий і нічого з багатства на потребу не взявши, вийшли з дому, коли ніхто не знав і двері відчиненими виявилися. Ознаменувавшися хресним знаменням, сказали до Христа Бога: "Будь з нами, Сину Божий, і покажи нам путь цю, якою підемо, бо задля Твоєї любови покидаємо дім і все з ним і хочемо більше подорожувати і прескорбно жити, Тебе бажаючи і Тебе шукаючи". Так, виходячи з дому, помолилися зі сльозами і йшли, плачучи і радіючи. Говорила в дорозі свята Євсевія з рабинями своїми: "Ви відтепер будете сестрами і панями моїми, і я для вас буду працювати всі дні життя мого. Тільки, пані мої, знехтуймо всім задля Бога і нічого на землі не шукаймо, лише врятуймо душі наші, втікаймо від суєтних житейських шкідливих для душі турбот, повірмо ж Господеві, Який сказав: "Якщо хто покине батька, чи матір, чи дім, чи маєток задля Мене, сторицею прийме і життя вічне унаслідує". Так, сестри мої, спасемо душі наші". Поки свята так говорила до них, прийшли над море і знайшли корабель, який в межі Олександрійські мав плисти. Дали плату і сіли в нього. І був вітер сприятливий, через небагато днів Олександрії досягли. Звідти знову вийшовши, прийшли на якийсь острів, що Коа називається, від Аликарнаса, града Карибського, за п'ятнадцять тисяч стіп лежав: звідусіль-бо втікали, невідоме місце знайти хотіли, щоб ніколи батьки їх не знайшли. На тому-бо острові без страху далі перебували, змінили чоловічий образ знову на жіночий і, найнявши на віддаленому місці малий дім, жили, дякуючи Богові, до Нього ж молилися весь час, щоб послав їм чоловіка духовного, який міг би їх одягнути в чин чернечий і мав би опіку над душами їхніми. Переконувала свята Євсевія приятельок своїх, говорячи: "Прошу вас, задля Господа, сестри мої, бережімо таємницю нашу, не сповіщаймо нікому ж про батьківщину нашу і наміри, чому з дому вийшли і як називаємося, щоб за ім'ям моїм, як же називаюся, і за батьківщиною, звідки вийшли, шукаючи, не знайшли мене батьки мої. Заклинаю-бо вас Богом, щоб усе це зберегли ви до кінця життя мого і нікому ж нічого ж не казали, що було чи траплялося з нами. Якщо ж хтось спитає вас ім'я моє, скажіть, що називаюся Ксенія, що означає подорожня. Це-бо, як же бачите, подорожую, залишивши дім і батьків задля Бога. І відтепер ані ви не кличте мене Євсевією, але Ксенією, бо не маю тут града для перебування, але подорожую в житті цьому з вами разом, про майбутнє турбуючися". Коли це свята до дівчат своїх сказала, вони обіцяли все наказане пильнувати, і відтепер кликали святу невісту Христову замість Євсевії — Ксенія. Якось схилила коліна свої із сестрами, почала плакати і говорити: "Боже, зроби нам, подорожнім і убогим, велику Твою милість, як же Ти вчинив зі всіма святими Твоїми, і пошли нам чоловіка, благоугодного Тобі, Владико, через якого і ми змогли б смиренними спастися". Так молилася Ксенія свята зі сестрами, вийшли з дому, в якому перебували, і ось побачили одного старця чесного, з волоссям сивим, який із пристані йшов. Вбраний як чернець, його ж лице було наче в ангела, і, поспішивши до нього, свята діва припала до ніг його, плачучи й говорячи: "Чоловіче Божий, не зневаж подорожуючу в чужому краї, не відвернися від убогої бідолахи ані не погидуй проханням грішниці, але уподобися святому апостолу Павлові і будь нам наставником і учителем, як же він був для святої Теклі, — згадай, яку винагороду праведним приготував Бог, і спаси мене разом із двома сестрами цими". Чуючи ж те, Божий служитель зрушився теж на сльози і сказав до неї: "Що хочеш, щоб зробив для вас?" Вона ж сказала: "Будь нам у Бозі отцем і учителем. І веди нас туди, де спастися нам можна, подорожні-бо ми, і не знаємо, куди йти, соромимося відкриватися чоловікам". Він же сказав до них: "Звідки ви? І яка причина, що ви тут самі?" Сказала свята: "З далекого краю ми, рабе Христовий, і вирішили разом вийти з батьківщини нашої і в ці прийшли місця. Молимо ж Бога вдень і вночі, щоб послав нам чоловіка, через якого зможемо і спастися, — і ось показав нам Бог твою преподобність, що можеш прийняти немочі наші". Сказав святий старець: "Повірте мені, сестри, і я подорожній тут, як же мене бачите, іду зі Святих Місць, поклонився-бо там, повертаюся у свою батьківщину". Сказала йому раба Христова: "З якого краю преподобність твоя, пане мій?" Він же сказав: "З краю Карійського, із града Миласа". Сказала йому знову Христова Невіста: "Прошу твою святиню, скажи нам сан твій, думаю-бо, що ти єпископ". Сказав до неї старець: "Пробач мені, сестро, чоловік я грішний і не достойний чернечого образу, щедротами ж Божими є пресвітер й ігумен малого братів зібрання у монастирі святого і преславного апостола Андрія, ім'ям же Павло називаюся". Це почувши, раба Христова прославила Бога, говорячи: "Слава тобі, Боже, що послухав мене, убогу, і послав мені, як же колись святій Теклі, святого Павла, щоб врятував мене з двома сестрами цими". І сказала до старця: "Прошу тебе, Рабе Божий, не зневаж подорожніх нас, але, за Богом, будь нам отцем ". Сказав їм блаженний Павло: "Сказав вам, що і я подорожній, і не знаю, що доброго зроблю для вас тут. Якщо хочете йти в град мій, то сподіваюся, що вчинить Господь милість з вами, і я по силі своїй про вас буду турбуватися". Діви ж зі сльозами припадали до старця, говорячи: "Ой, рабе Божий, візьми нас зі собою, ми ж підемо, куди велиш, лише вчини милість подорожнім і будь нам поводарем до вічного життя". Узяв же зі собою чоловік Божий святих дів тих, прийшов у Миласійський град і там хатини якісь на місці безмовному поблизу церкви знайшов їм, які свята діва Ксенія за золото, з дому взяте, купила, звела церкву невелику на честь святого першомученика Стефана і монастир дівочий малий у скорім часі побудувала, зібравши трохи дів і Христові їх уневістивши. Піклувався ж про них святий Павло, ігумен, його ж руками і сама в чернечий чин постриглася з двома рабинями своїми, і ніхто ж зовсім не дізнався до кончини її, звідки була свята та діва, з якої причини з батьківщини вийшла і яке її справжнє ім'я, — іменувала-бо себе Ксенією, тобто подорожньою. Преподобний же Павло, коли питали його про дів тих, говорив: "З острова Коа взяв їх і привів сюди". І всі думали, що вони звідти. Через те й монастирець той назвою острова того Коа називали.

Не по довгім часі Кирило, єпископ града того, спочив у Господі і вибраний був замість нього на престол преподобний Павло, ігумен монастиря Андріївського. Він, прийнявши сан єпископський і прийшовши в монастир дівочий, пані Ксенію, хоч не хотіла, освятив дияконесою, бо справді такого чину була достойна: в тілі будучи, ангельське мала життя. І хоч у багатьох насолодах і просторі була вихована, будучи донькою сенаторською, проте на таке суворе й тісне віддалася життя — виглядало, що новим якимось незвичним і нелегким шляхом до постницької досконалости сходила. Повстримности її боялися біси — постом же і подвигами її переможені, втікали, ані приступити до неї не сміючи. Їла-бо то на другий, то на третій день, багато разів і цілий тиждень без їжі перебувала. А коли був їй час прийняти їжу, ані зілля не куштувала, ані сочива, ані вина, ні єлею, ні садового овоча, ні чогось иншого з добрих страв, лише трохи хліба, змочуючи своїми сльозами. Взявши ж із кадильниці попіл, посипала хліб свій і чинила так у всі роки життя свого, пророче сповнюючи висловлювання: "Попіл, як хліб, їм, а пиття своє сльозами розчиняю". Намагалася ж усіляко таку свою повстримність утаїти від сестер своїх, лише дві її рабині і співмешканки споглядали потай, що робить, і самі доброчинне життя її наслідували. Така ж у ній була бадьорість, що з вечора до часу утрені стояла цілу ніч, простерши руки свої вгору, і молилася, і так щодня сестри таємно за нею дивилися. Часом же, коліна схиливши, з вечора до ранку молитву творила з великими сльозами. Так завжди, працюючи для Господа, з такою ж те чинила смиренністю, що гіршою за всіх себе мала. Але хто инші доброчинства розповісти її може? Якого слова до вимовлення всіх її виправ достатньо буде? Що скажемо про її покірність? Ані ж ніхто не бачив її коли у гніві, ані не забруднила життя свого якоюсь марнославністю і величанням. Лице її було смиренне, і не величалася розумом, і виглядом не красувалася, тіло постницькими трудами виснажила. Серце ж її мирне жодної бентеги не мало. І яких у ній не було чеснот? Чування повсякчасне, повстримність велика, смирення невимовне, любов безмірна. Тим, що бідували, помагала, співчувала страждальцям, милосердилася над грішниками, зваблених наставляла на путь покаяння, про одяг же її нема що й казати: дуже-бо погані носила лахи й рубища, але й тих недостойною себе вважала. І ціле її життя в сердечному було розчуленні і пролитті сліз безперестанному, і скоріше можна було побачити, як джерела водні в час спеки пересихають, ніж очі її, що плакати перестають, — вони завжди до любого Христа, Жениха свого, взирали, виточували потоки сліз, бажаючи Його лицем до лиця бачити і за Давидом кажучи: "Коли прийду і явлюся лицю Божому, лицю найсолодшому Жениха мого, будуть сльози мої мені хлібом вдень і вночі".

Коли ж цій завждизгадуваній діві, непорочній нареченій Христовій зблизився час відходу її з тимчасового цього життя, настала пам'ять святого Єфрема, який був колись у граді тому єпископом. І пішов блаженний єпископ Павло зі всім клиром своїм у село, Левскин назване, — там-бо була церква святого того єпископа Єфрема і в ній — чесні його мощі. У той час преподобна Ксенія, прикликавши всіх сестер своїх у церкву монастирську, почала до них говорити: "Пані мої і сестри, знаю, яку любов мені явили, як неміч мою понесли і помогли мені, подорожній, і нині прошу вас: виявіть любов вашу до кінця мені, рабині вашій, і поминайте мене, убогу, і грішну, і подорожню в молитвах ваших, милостивим до мене зробіть Бога, щоб не припнули мене гріхи мої, але щоб молитвами вашими безборонно перейшла до Христа мого. Ось-бо кончина моя наближається, і болить мені душа, і сумна вельми, бо неприготована виходжу з тіла мого. Отцеві нашому, єпископові, пану Павлові, якого нема тут нині, ви замість мене скажіть, коли прийде: "Так каже убога Ксенія: "Заради Бога, чесний отче, поминай подорожність мою, ти-бо наставив мене й увів в життя це, молися-бо за мене, щоб не осоромив мене Господь у моїй надії". Те чувши, усі сестри почали плакати й говорити: "Пані наша і наставнице душ наших, залишаєш нас у сирітстві й бідуванні, хто далі наставлятиме нас на путь життєву? Хто нас повчить? Чи хто помолиться за упадок наш? Ні, пані, у такий час не покидай нас, згадай, як ти сама зібрала нас у Загороду свою цю, потурбуйся про душі наші, пані, і впроси Бога, щоб дав ще якийсь час задля убогих, щоб наставити нас на спасіння". Почали і дві її рабині, припадаючи до ніг її, плакати гірко, говорячи: "Покидаєш нас уже, володарко наша, і без нас звідси відходиш, що без тебе робитимемо, убогі? Що робитимемо, подорожні, в чужому краю? О горе нам, убогим, і бідним, і подорожнім, невтішним, самих нас залишити хочеш, пані наша, згадай скорботу нашу, нею ж сумуємо за тобою. Згадай подорож нашу і твою, її ж спільницями тобі були. Згадай, що у всьому тобі ревно послужили, згадай нас і помолися за нас до Бога і візьми нас зі собою, щоб не відлучалися ми від тебе, пані наша". Багато ж ридання і бентеги було, почала й сама пані Ксенія, плачучи, казати: "Знайте, сестри мої, що багато років тому проголосив святий апостол, говорячи: "Не забариться Господь з обітницею, як деякі думають, але, довготерпеливий до нас, не хоче, щоб хтось загинув, але щоб усі в покаяння прийшли, прийде ж день Господній, як тать". Це бо знаючи, сестри мої, не лінуймося в малому цьому часі, але не спімо, запалімо світильники наші, приймімо єлей у посуд наш, приготуймося зустрічати Жениха, бо не відаємо, в котру годину запросить нас Господь. Ось-бо жнива надходять, і робітники готові, та лише веління чекають Владики".

Коли це свята говорила, і всі плакали, і до ніг її припадали, преподобна, вознісши руки свої до неба, з великими сльозами помолилася, кажучи: "Боже, Ти покрив аж до цього дня подорожування моє, вислухай мене, убогу і грішну рабу Твою, будь милостивий до цих рабинь Твоїх, сестер моїх, припильнуй їх і збережи від усіляких підступів диявольських на славу і хвалу святому імені Твоєму. Молюся Тобі, Боже мій, пом'яни і цих двох сестер моїх, що разом зі мною подорожували задля любови Твоєї і в земному цьому житті не відлучилися від мене, так у Царстві Твоєму не розлучи нас, але разом сподоби Оселі Твоєї". Так помолилася, просила всіх сестер, щоб вийшли на якийсь час і залишили її одну трохи на самоті. Коли вийшли всі з церкви, замкнулася сама-одна. Дві ж рабині її, перед дверима стоячи, у шпарку від замка заглядали і бачили, що схилила до землі коліна свої, молилася, тоді хрестоподібно ниць на землі простяглася в молитві й лежала так довгий час. Раптом світло засіяло в церкві, наче блискавка, і сильні пахощі з церкви почали виходити. Бони ж швидко всередину зайшли, із землі підняти її хотіли — знайшли спочилу в Господі у двадцять четверте число січня-місяця, в день суботній, в годину ж шосту. І вийшли дві ті сестри, плачучи, запросили инших, говорячи: "Матері наші й сестри, прийдіть і ридаймо через спільне сирітство, прийдіть плачмо через смертне стовпа нашого падіння, залишилися без чесної матері нашої, відійшла від нас наставниця наша і залишилися ми самі. Ксенія, свята мати наша, померла". Усі ж, зайшовши в церкву, бачили, що вона переставилася від тутешніх, і був плач і ридання велике вельми. Чоловіколюбець Бог, хотівши показати всім, що на землі потаєний був скарб, знамення на небі явив велике і пресвітле. В ту саму годину, в яку ж преподобна Ксенія передала святу свою душу в руки Господеві, ополудні, коли повітря було прозоре і ясне, явився на небі над тим дівочим монастирем вінець зоряний, ясний вельми, мав посеред себе хрест, що понад сонце сіяв, — було видно знамення те всім. Мешканці ж Миласій тих із єпископом своїм — преподобним Павлом — ще в Левкійському селі були і знамення на небі бачили, дивувалися і, не розуміючи, питали: "Що це має бути?" Блаженний же єпископ Павло, духом зрозумівши, до всього люду промовив: "Пані Ксенія переставилася, і через неї це знамення вінця". І зразу, закінчивши Літургію, повернувся в град зі всім людом, що на празнику був, і знайшли мешканці, як же сказав їм єпископ, пані Ксенію мертвою.

Зійшлося до монастиря дуже багато мужів і жінок з дітьми, знаменням, на небі баченим, прикликані, і взивали, кажучи: "Слава Тобі, Христе Боже, бо багато маєш святих, які в тайні Тобі угодили. Слава Тобі, Воплочене Слове Боже, волею розп'ятий за нас, грішних, бо явив усім скарб Свій великий, який донині тут був утаєний. Слава Тобі, Владико, що убогий Миласійський Твій град сподобив тому Твоєму скарбові хранилищем бути, беріг у ньому дотепер найдорожчий маргарит, дорогоцінний бісер, наречену Твою святу, яку, в оселю свою небесну взявши, знову чисте і святе тіло її граду Твоєму на збереження залишив". Так всі плакали і говорили, на вінець же і хрест на небі видимий споглядаючи. Весь христолюбивий люд, а найбільше жінки ревністю подвиглися, великим голосом до святого єпископа Павла взивали: "Не ховай слави града нашого, преподобний єпископе, не замовчуй хвали нашої, не ховай бісеру, явленого нам від Бога, покажи явно світлу свічу, яка дотепер під сподом була і в таїні світила. Покажи її всім, щоб усі противники наші бачили й пізнали, для котрого Владики працюємо, щоб бачили елліни й посоромилися, щоб бачили юдеї хреста тайну і пізнали, що Той, Кого вони розп'яли, Богом є. Хай бачать усі вороги хреста Христового і заридають. Хай бачать, як по смерті прославляє рабів Своїх Владика ангелів, щоб бачили всі, якою славою Христос Бог вінчає наречену Свою, Ксенію, про яку люди думали, що подорожня, невідома і полонена. Хай бачать усі, якого дару і благодаті убогий наш град сподобився". Коли так люд до єпископа ревно взивав, приступив єпископ із пресвітерами до чесного святої Ксенії тіла, і на одрі носильному, як же належить, поклали її, свічок же багато запалили і тиміями. Схилив єпископ шию свою, і з пресвітерами на свої рамена взяли одр — співаючи, несли до середини града. Дивувалися ж всі чуду преславному: коли-бо несли, ідучи, з тілом святої одр, ішов над одром і вінець із хрестом, на небі явлений. І знову, коли поставили посеред града одр, став і вінець зверху одра. Зійшлася ж і з навколишніх сіл людей незчисленна кількість, знамення те предивне на небесах бачивши, і наповнився зібранням людським град, аж була в ньому тиснява велика. Блаженний же єпископ Павло з народом усю ту недільну ніч перебував при святій, чуваючи і співаючи аж до світла. І багато зцілень було від мощів її. Кожен-бо, хто якоюсь недугою здавна був одержимий, якщо лише одра торкнувся святої, зразу отримував зцілення.

Настав же день святої неділі, покрили плащаницями чесне тіло Ксенії преподобної, відспівали надгробне, несли до місця, названого Сикиніє, що при вході є градському з півдня, бо перед переставленням своїм свята заповідала покласти тіло своє там. Дивився ж знову весь народ, бо тіло її з одром несли, і зоряний вінець з хрестом, на небі бачений, ішов за одром. І знову коли поставлений був одр, стояв зверху вінець той. Коли ж відбувалося поховання, люди з народу, які могли, плащаниці ті, що на чесних мощах були, розділили поміж собою на малі частини і тримали їх собі з вірою на зцілення від хвороб різних. Помазавши ж миром тіло Ксенії святе за звичаєм, єпископ поклав його в новому гробі, і відбулося чесне поховання — зразу зоряний вінець, що сіяв на небі, і хрест невидимі стали. Багато ж подавалося зцілень з гробу святої всім, хто з вірою приходив. Не по довгім же часі померла одна із рабинь Ксенії преподобної, тоді після неї і друга швидко до вічного життя перейшла, і поховані були обидві при ногах пані своєї святої. Коли ж переставлялася та друга, прийшли до неї всі черниці і, заклинаючи її, просили, щоб розповіла їм всі діяння пані Ксенії. Вона ж, бачивши себе вже при кончині, розповіла їм детально все про святу, звідки є і від яких батьків, і з якої причини втекла з дому і з батьківщини своєї з ними, двома рабинями своїми, як ім'я своє утаїла, ім'я-бо її справжнє Євсевія, назвала ж себе Ксенією, бо подорожувала задля любови Божої. І всі довідалися про невідоме життя нареченої Христової Ксенії. Так та преподобна угодила Богові, для світу ж була подорожньою, Неба ж громадянкою. Зрима була у плоті, дорівнялася ангелам безплотним. Скинула тіло, як ризи, потоптала, як змію, диявола. Мала світ цей за ніщо, зберегла ж, як безцінний скарб, дівство своє непорочне. Уневістилася Христові любов'ю, увінчалася вірою і, чого сподівалася, те ж отримала, і радіє нині в Оселі Жениха свого безсмертного. Молитвами ж своїми багато помагає вірним, не умертвила-бо смерть її сили ані ж благодіянь її не обмежила: вона-бо багато доброчинств зробила Христа ради, заради неї і Христос велике милосердя нам являє, слухаючи святих молитов улюбленої своєї нареченої. Після переставлення її минув рік, переставився і преподобний Павло-єпископ, духовний отець святої Ксенії. Догодив і він Богові на кінець, бо його молитви бісів проганяли, і всілякі хвороби зцілювалися. Похований же був у церкві святого апостола Андрія, де був ігуменом спочатку. А душа його свята стала перед Богом у славі святих, його ж гарячим за нас до Бога заступництвом, і молитвами преподобної Євсевії, названої Ксенії, і обох святих рабинь її клопотанням, щоб сподобив нас Господь милости Своєї нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Вавили Сикилійського і преподобного отця нашого Македонія-пустельника.

Місяця січня в 25-й день

Житіє святого отця нашого Григорія Богослова, патріярха Константинограда

Батьківщиною святого Григорія Богослова був другий Кападокійський град — Назіянз, від нього і Назіянським називається. Батьки його були благородні й чесні, батько того ж імени — Григорій, мати ж Нона. Але батько спершу в невірстві перебував, від невірних батьків народжений — від батька елліна, матері ж юдейки, і обох послідовником був почасти, еллінського блуду і юдейського невір'я тримався, як же іпсистарійське містить зловір'я. Мати ж Григорія святого — блаженна Нона — християнка правовірна, від християнських батьків народжена, із пелен в благочесті вихована і у страху Божому, що є початком премудрости, добре була навчена, долею ж Божою одружена була з мужем невірним, щоб привести і його до святої віри: "і освятиться муж невірний [за словом апостольським] у жоні вірній", — що й було. Нона-бо переконувала завжди мужа свого словами богомудрими, ще ж і ревно до Бога за нього молилася — привела його в християнство з допомогою Бога, від Нього ж мужеві її було видіння сонне таке: здавалося, що співав слова з псалму Давидового, їх же ніколи в устах своїх не мав, хіба чув колись від дружини своєї, що часто молилася, сам же зовсім не молився, не знав, як молитися, ані ж того не хотів. Були ж слова в сонному видінні такі: "Я радів, як казали мені: "Ходімо до дому Господнього". І зі співом тим відчував на серці якусь насолоду, і пробудився, веселячись, і дружині своїй сказав. Вона ж, зрозумівши, що сам Бог прикликає мужа її до святої Своєї Церкви, почала ретельніше навчати його про християнську віру і наставляти його на путь спасіння. Тим часом трапилося святому Леонтієві, єпископу Кесарії Кападокійської, коли на перший же у Нікеї святий Вселенський Собор ішов, у Назіянзі-граді бути. До нього привела блаженна Нона мужа свого, і хрещений був Григорій руками святителевими. Після прийняття ж святого хрещення почав життя праведне й богоугодне, істинного і досконалого християнина гідне, і так у благочесті і добрих ділах багато зробив, що пізніше й на єпископський престол у тому ж Назіянзькому граді вибраний був. Про те мовиться пізніше. З таким мужем блаженна Нона в чесному подружжі живучи і бажаючи бути мамою хлопчика, молитви належні приносила до Дателя всіх благ, щоб подарував їй сина, і обіцяла перед зачаттям його, як же колись Анна Самуїла, якщо отримає, дати на службу Богові, Який дарував їй його. Господь же, що волю тих, що бояться Його, творить і молитви їхні слухає, сповнив прохання серця жінки благочестивої і в нічному сонному видінні одкровенням Божественним передпоказав їй того, що має народитися від неї, хлопчика. І бачила Нона перед народженням сина, який з лиця, й ім'я його довідалася. І було, що народила за якийсь час хлопчика і назвала його ім'ям отчим — Григорієм, як же у сонному видінні їй передсповістилося. І воздала велику дяку Богові, і на Його промисел поклала отроча народжене, Йому зразу зовсім даруючи те, що від Нього прийняла молитвою. Проте не зразу хрестила його: був-бо в той час звичай, серед багатьох християн прийнятий, відкладати хрещення до віку і років тих, в які ж Христос, Господь наш, хрестився від Івана в Йордані, тобто до тридцяти і півчверті року. Але пізніше той звичай з причин, які мали під собою підстави, святий Григорій Богослов, і Василій Великий, і Григорій із Назіянзу та инші великі отці відкинули. Не зразу-бо народжене дитинча святий Григорій хрещений був за тим давнім у християн звичаєм, але хрещення його до віку літ Христових відіслалося.

Виховувалося дитинча за звичаєм. Коли почав приходити у вік юнацький, навчений був книг, і ріс літами і розумом, був-бо, за ім'ям своїм, гострий розумом, бадьорий і охочий до навчання, і перевершував своїх однолітків, ані не були йому юні літа перешкодою для розуміння того, чого инші, дорослий вік і розум маючи, навчаються. Добра вдача його в дитинстві старечою виглядала: забави-бо, і глум дитячий, і видовища всілякі зненавидів зовсім, займаючися кращим і навчаючись більше, а не в неробстві вбиваючи час. І коли віку дійшов, благочестива мати, навчивши його благочестя багатьма материнськими настановами, розповіла йому, що він плодом її молитви є, ревними-бо молитвами випросила його в Бога, і як перед зачаттям Богові на службу обіцяла його. І складав добрий юнак слова материнські в серці своєму і просвітлювався душею у віру, надію і любов до Христа, істинного Бога. Цнотливість же душевну і чистоту тілесну полюбив вельми, і законопостановив собі берегти пильно дівство своє до кончини своєї: на це ж наставлений був і материнськими частими любими повчаннями, і сонним видінням, яке йому в юнацьких літах було, про нього сам пізніше сповістив. Спав-бо якось і двох дів, що близько стояли, бачив, здавалося, вбраних в одяг білий. Обидві з вигляду гарні, зростом і літами однакові, обидві не прикрашені зовнішніми прикрасами — ані золотом, ні сріблом, ані перлами, ні камінням дорогоцінним і дорогим намистом, ані шовковим м'яким одягом, ані поясами золотими не прикрашалися, ані не гордилися красою лиця, ані вигином брів, ані розпущенням волосся, ані чимось таким, чим же світські дівчата очі юних ловлять і тим сподобатися намагаються. Але у простий чистий білий одяг вбрані і чесно підперезані, пеленою срібною мали не лише голови, а й лиця покриті, очі долі дивилися, щоки соромом дівочим червоніли, цнотливістю сповнені, уста, як цвіт рожі червоної, мовчанням же велику виявляли чесноту. Він же, дивлячися, велику в серці своєму відчував радість і не думав, що вони із земних, але перевершують природу людську. Вони ж, як бачив Григорій у видінні своєму, вельми раділи, полюбили його і, як дитину свою, люб'язно обняли. Він питав їх, хто вони і звідки прийшли? Перша сказала, що вона чистота, друга ж повстримністю назвалася, і сказали, що стоять перед престолом Царя слави Христа і небесних дів насолоджуються красою, і говорили: "Будь, дитино, нашим однодумцем, розум твій приєднай до розуму нашого, і лице своє зроби, як лице наше, щоб тебе, найкращою світлістю осяяного, піднесли ми на небеса і поблизу безсмертного світла Тройці поставили тебе". Це сказавши, піднеслися на небо, ніби крилаті, летіли вгору. Хлопець же Григорій сповненими любови очима відпроваджував їх, поки в небесне увійшли, і, пробудившися, відчув серце своє невимовної насолоди і веселости сповненим. І з того часу розпалився духом до ревного дівства свого оберігання, його ж повстримністю великою берегти намагався, втікаючи від усілякої солодкої їжі, пияцтва та пересичення.

Після народження цього Григорія святого блаженна Нона народила і другого сина на ім'я Кесарій і доньку Горгонію, в благочесті ж і повчанні книжному виховувала їх, а блаженний Григорій, хотівши досконало навчитися риторського красномовства, схоластичної любомурости і всієї зовнішньої еллінської премудрости, відплив спершу в Кесарію Палестинську, де ж у той час славне навчання було. І мав там учителя Теспесія Ритора. Тоді в Олександрію відійшов, від багатьох мужів премудрости скарб збираючи і розумом збагачуючись. Після цього захотів іти в Атени, сів у корабель Еґінейський з людьми невірними. Коли він перепливав безодню Партенійську, піднялася буря велика в морі — усі втратили надію на життя своє і над тілесною плакали смертю. Григорій, душевної боячись смерти, плакав, бо ще не був хрещений, але тільки оглашений. Згадував же ті, що давно бували, у воді чуда Божі: перехід Ізраїля через Червоне море, спасіння Йони з китового черева — і молився із риданням до Бога, щоб бути вибавленим від утоплення. Те його у хвилях морських бідування відкрилося батькам його у видінні сонному, і вони зразу, ставши на молитву, гарячі до Бога проливаючи сльози, допомоги для того, що в морі плавав, просили. Бог же, оберігаючи раба свого Григорія на користь иншим і для церковного утвердження його готуючи, люте збурення те припинив, бурі і вітрові заборонив — і настала тиша велика на морі, і всі в кораблі бачили себе понад надію врятованими від утоплення, наче з воріт смерти вийшли, — прославили Христа Бога, знали-бо, що через його всесильного імени призивання в молитві Григорієвій вгамувалося море. Ще ж із тих, що разом плили, один юнак, знайомий і любий святому, бачив уночі в час шторму і бурі матір Григорія, блаженну Нону, що по морі ходила, взяла ж тонучий корабель і тягнула на сушу. І те видіння, коли тиша раптом настала, усім розповів, і всі Григорієвого Бога великого Рятівником визнавали, і дякували, і вірували в Нього. Знову батькові ж Григорієвому, який у Назіянзі за сина свого Григорія зі сльозами молився і після молитви заснув, було друге видіння. Бачив якогось преісподнього біса мук, який Григорієві в морі згубу приготував. Григорій же руками взяв і переміг його. Із цього видіння розумів батько, що Григорій врятувався від утоплення, і дяку з дружиною піднесли Богові, а Григорій, подальше щасливе плавання мавши, досягнув Атен. Там, коли зовнішнє проходив навчання, усі дивувалися гостроті розуму його і життю цнотливому. Через короткий час прийшов в Атени і святий Василій задля учення любомудрого. І були собі обидва, Григорій і Василій, щирими друзями і співмешканцями. Один мали дім, одну їжу, один дух, один спосіб думання і звичаї одні, як рідні брати. Були ж обидва славні й чесні в Атенах, бо через короткий час учителя свого перевершили, й учні для учителів своїх учителями стали. У той час, коли Констанцій, син Великого Констянтина, царював над римлянами і греками, Юліян, який пізніше був царем і відступником від Бога, в Атенах учився філософії. Про нього часто Григорій говорив: "О, яке велике зло римська і грецька земля годує", — провіщав, що має бути.

Прожили ж Григорій із Василієм в Атенах років досить, і вже всіляке навчання до кінця пройшли і здійснили, і вище всієї атенської премудрости були. Василій відійшов в Єгипет до богонатхненних мужів учитися премудрости духовної, як же у житії його пишеться, а Григорій від атенців впрошений був залишитися на учительство. Трохи після Василія там поживши, чув, що батько його в Назіянзі єпископом поставлений, — не затримуючися, повернувся звідти на батьківщину до батька свого після тридцяти ж років після народження свого, і прийняв хрещення святе з рук батька, і хотів зразу від світу відлучитися та йти в пустелю, але батько затримав його при собі вдома. Поклав же собі устав ніколи не клястися, не прикликати імени Божого намарно, і зберіг те до закінчення життя свого. Безперестанно ж сидів за читанням книг божественних, у богомислії ж вдень і вночі перебуваючи, багато ж разів Христа у видінні бачив. Тоді батько примусом пресвітером його поставив. Ще ж хотів його і єпископом зробити, але Григорій святий від такого сану і чести ухилявся, чернечої безмовности бажаючи, й утік таємно і прийшов у Понт до друга свого святого Василія, який також пресвітером був і в Понті монастир влаштував, і багато ченців зібрав, і писав до Григорія з Понту, люб'язно його прикликаючи до себе. І знову обидва, як же спершу в Атенах, разом жити почали, один одного мали собі за образ чеснот і один одного наслідували. Писали ж разом постницькі ченцям устави, і прожив там святий Григорій зі святим Василієм досить часу. Тоді помер брат Григорія Кесарій, і плакали за ним батьки вельми, писав же батько до Григорія, слізно вмовляючи його до нього повернутися і допомогти йому на старість. Блаженний же Григорій, і боячися не слухати батька, і церковну потребу бачивши, бо тоді бентежена була Церква Арієвою єрессю дуже, нею ж і батько Григорія, як простий, пошкодився був почасти, з Понту до Назіянзу знову прийшов і помагав постарілому батьку в справах церковних і домашніх, відкрив йому єресі Арієвої шкоду, у правовір'ї утвердив його. Після смерти царя Констанція, сина Констянтинового, коли Юліян прийняв царство, сповнилося про нього пророцтво Григорія, бо велике зло вчинив той беззаконник, відкрито Христа відрікшись і гоніння зрушивши на Христову Церкву. Йому противився святий Григорій багатьма богомудрими писаннями своїми, викриваючи його в блуді, і згубній ідольській омані, і брехливих еллінських байках. Не довго ж той законопереступник царював і погано загинув, після нього Йовіян, християнин благочестивий, прийняв царство, і знову цвіла віра Христова. Після Йовіяна ж настав на царювання Валент, аріянин, — знову єресь аріянська зміцніла і притісняла правовірних по вселенній. Тоді в Кесарії Кападокійській аріянство, багатьох зловір'ям пошкодивши, бентежило Христову Церкву: вже-бо й архиєпископ Євсевій, що недосвідчений був у писанні Божественному, почав був вагатися умом, сумніваючись у правовір'ї. Те довідавшися, святий Григорій писав до нього, радячи, щоб впросив авву Василія з Понту в Кесарію повернутися на допомогу проти злочестивих. Також і до святого Василія написав, дружньо радячи і просячи, щоб, не пам'ятаючи попереднього на нього Євсевієвого гніву, пішов в Кесарію допомогти безпомічним і розхитану аріянами Церкву знову утвердив, — і так Григорій святий між Євсевієм-архиєпископом і святим Василієм мир сотворив писаннями своїми, влаштував святому Василієві в Кесарію Кападокійську повернення. І зразу його приходом осоромлені були аріяни — й одні замовкли, инші ж втікали. Архиєпископ Євсевій радів за святого Василія і, в любові трохи з ним поживши, помер. На його місце правовірні возвели на престол Василія Великого, хоч він не хотів. Зловірні ж тим обурювалися і на заздрість зрушилися, відділили град Тиян від Кесарії, був-бо в Тияні єпископ Антем, що лицемірно показував себе благочестивим, насправді ж був єретиком. Він з иншими єпископами-однодумцями своїми від Василія відлучився, зробився митрополитом Тиянським і влаштував так, що Кападокійський той край розділився на два, і велика через те виникла суперечка щодо визначення єпархій. Бачив же Василій святий, що відібрані від єпархії його гради і села, — замислив річ таку. Був між Кесарією і Тияном малий і неславний град на ім'я Сасими. У ньому святий Василій захотів нововлаштувати єпископський престол і поставити там єпископом мужа благочестивого, сподіваючися так і сварку стишити, і багато душ зберегти в благочесті. Не маючи ж на те мужа досвідченого, писав до святого Григорія, друга свого, просячи його прийняти освячення єпископське на престол в Сасими: ніхто-бо так не зможе там утвердити благочестя, як же він. Святий же Григорій відписав, відмовляючися зовсім. І багато разів Василій до нього писав і бажаного не отримував. Тоді, вставши, пішов сам в Назіянз-град і, радившись зі старим Григорієм, єпископом Назіянським, батьком же Григорієвим, обидва, Василій і старий Григорій, переконали Григорія прийняти освячення святительське — і поставлений був примусом єпископом граду Сасимського, про що довідавшися, Тиянський митрополит Антим, Сасими до своїх меж теж присвоюючи, привів туди силу військову, щоб не пустити Григорія на престол, і на дорогах прихід його стеріг. Святий же Григорій, туди йдучи, про злість Антимову і воїнську силу довідався, відійшов у якийсь монастир і служив хворим, тоді оселився в пустелі на бажану для себе безмовність. Але через якийсь час знову батьковими проханнями до Назіянзу повернувся: зістарівся-бо вже був батько його вельми і потребував у старості своїй допомоги від нього, бо не мав инших дітей, окрім нього одного. Кесарій, другий син його, помер, як же про те раніше згадувано. Також і донька Горгонія вже перейшла з тутешнього — їх же обох поховання брат їхній, цей святий Григорій, словами вшанував надгробними. І залишився сам для батьків своїх як одна зіниця ока, і не було можливо йому не слухати тих, що народили його. Але мусив послужити старості їхній і померлих звичному похованню передати. Коли повернувся з пустелі Григорій святий до Назіянзу знову, батько його Григорій, уже знемагаючи старістю, захотів за життя свого влаштувати сина Григорія єпископом Назіянзу, до чого не лише переконуваннями і проханнями, але й присягами примушував сина. Він же від турботи про церковні справи не відмовлявся, підкоряючись велінню батьковому, престола ж єпископського прийняти зовсім не хотів: '"Неможливо є мені, — казав, — о батьку, поки ти з життя не відійшов, але живий, прийняти престол твій". Батько ж більше йому через прийняття престолу не надокучав, але опіку про церкву на нього поклав, кажучи: "Поки я живий, сину мій, будь мені жезлом старости, після мого ж відходу зробиш, як захочеш". Після цього переставився старий Григорій, єпископ Назіянський, батько цього святого Григорія, який сидів на престолі єпископському сорок п'ять літ. Прожив сто літ від народження свого і похований був славно, прийшов і святий Василій Великий на його поховання. Залишилася була в живих пані Нона, мати святого Григорія, друга Василієвого, але через короткий час і вона спочила в Господі, також сто літ мала. Поховавши своїх святих батьків, святий Григорій звільнився від опіки над ними, ще ж і від гамору хотів звільнитися, бо примушував його народ прийняти після батька престол єпископський. Пішов потай в Селевкію і при церкві святої первомучениці Теклі перебував. Звідти ж дружніми Василія Великого впрошуваннями прикликаний був, прийняв опіку над лічницями і гостиницями. Василій-бо святий на спочинок тих, що не мали де голови прихилити, доми великі спорудив, жебраків, і убогих, вдів, і сиріт, і подорожніх там зібравши, про необхідну їжу їм турбуючись, любому другові своєму доручив про них опіку. І був Григорій святий годувальником для жебраків, служителем для хворих і тим, хто дає спочинок подорожнім. Тим часом єресь аріянська багато вже років Церкву Божу бентежила, наче з якоїсь гідри нова голова, нова єресь виникла, пошкоджуючи багатьох. Єресь же та була Македонієва, що хулила Святого Духа. Аріяни-бо ісповідували, що Отець Бог нестворений, предвічний, Син же створений, Отцеві не єдиносущний ані не співзавждисущний. Македоняни ж Сина рівного Отцеві ісповідували, Духа ж Святого хулили, одні з них називали його творінням, а не Богом, инші ж ані не творінням,ані не Богом його проповідували. І називав їх Григорій святий напіваріянами, бо вшановували Сина, безчестили ж Святого Духа. Множилася ж та єресь найбільше у Візантії. І спільною святого Василія Великого й инших багатьох правовірних єпископів радою соборною святий Григорій, як муж премудрий і в слові сильний, у Візантію на спротив єретичного того мудрування, на захист же праведних святої віри догм іти був вмовлений. Але перед відходом Григорія до Візантії святий Василій Великий захворівши, помер — і згас світильник всесвітній. За ним же Григорій святий багато плакав і словом надгробним вшанував, вирушив в дорогу, яка перед ним лежала, і досягнув царствуючого града Візантії, прийнятий був благочестивими з радістю. Побачив Церкву Христову меншою, що кількість вірних легко перерахувати, бо більша частина града пішла за єрессю, і всі храми Божі превеликі і прекрасні єретики тримали — один лише малий і старий храм святої Анастасії, ними зневажений, правовірним залишився. Зразу-бо Григорій святий, як же Давид колись проти філистимлян пращею, словом Божим проти єретиків озброївся, перемагав їх суперечки і догми їхні, як павутину, розірвав. Щодня багатьох від зловір'я до правовір'я богомудрими і богонатхненними словами своїми навертаючи, за короткий час настільки примножив Церкву Христову, що число її вірних неможливо було злічити. Число ж єретиків день за днем зменшувалося, і збувалося те, що у Святому Письмі про дім Давидовий і про дім Сауловий пишеться: "Дім, — сказано, — Давидовий підносився й укріплювався, дім же Сауловий ішов і знемагав". Але ще коли аріянське і македонянське зло не зупинилося, постав новий єретик із Сирії — Аполінарій, про воплочення Господнє зле мудруючи: що не справжнє воно, проповідував, і наче Христос не прийняв душі, але замість душі мав божество. Учений же був той єретик і в еллінській премудрості досвідчений, багатьох зманив у свою єресь, учні ж його пройшли цілу землю, ловлячи ненавчених і тягнучи, наче вудкою, у загибель. Знову-бо хоробрий подвижник святий Григорій, великий маючи подвиг, з єретиками тими боровся і тих, що відходили від правовір'я, викриваючи, забороняв, просив — й одних-бо у вірі зберігав, инших із падіння підносив. Аполінарієві ж учні, обходячи народ, оббріхували святого Григорія, наче Христа на двох розділяв Синів. Завжди ж таке оббріхування розсіваючи всюди, зрушив народ на гнів і на злість проти святого, бо й крапля води, що часто крапає, пробиває камінь. Ті, що не могли розсудити хитрослів'я єретичного і зрозуміти глибини таїнства вочоловічення Христового, вовкам і єретикам замість пастирів і православних учителів вірили і шанували їх, пастиря ж, що навчав істини, як вовка і єретика сприймали. І вчинили галас, камінням кидали на святого, як же колись юдеї на святого першомученика Стефана, проте не убили його: Бог покривав Свого угодника. Не вгамувавши злости своєї, взяли його по-звірськи і градському єпархові на суд представили, як якогось бунтаря, винуватого в обмовах і крамолах, — святий же не винен був у жодному злі, але, покірний і смиренний серцем в такій біді і незаслужених нападах від людей, говорив до Христа Бога свого: "В імені Твоєму, Христе, якщо піду і посеред тіні смертної, не забоюся зла, бо Ти зі мною". Єпарх же, невинність його знаючи, зло людське неправедне бачивши, відпустив його вільним. І вийшов без ран і биття мученик, без ран вінценосець, єдину лише мав волю — щоб за Христа страждати. Такими подвигами і з єретиками боротьбою сильною Григорій святий просіяв, знаний був усіма, і славлена була премудрість його всюди, і прозваний був він усією православною Церквою новим іменуванням — Богослов, подібно до давнішого Богослова — святого Івана, дівственника й улюбленого учня Христового. Те іменування Богослов, хоч і для всіх великих учителів і святителів є спільне: усі-бо богословили благочесно Пресвяту Тройцю, — проте святому Григорію винятковим якимось чином присвоїлося, що Богословом званому йому бути, — це ж бо знамення його торжества і перемоги над стількома великими і багатьма єретиками, і відтоді почали всі називати його Богословом. Люблений же був вельми правовірними, і хотіли його всі благочестиві патріярхом собі мати. Ще ж і Петро, патріярх Олександрійський, що по Великому Атанасії престол прийняв, писав до цього святого Григорія Богослова, престол Константинограда йому вручаючи як достойному і тому, що багато трудів для Церкви Христової підняти може. Але зразу виникла перепона для того від злих людей таким чином.

Був у Царгороді один із філософів еллінських, учення кініків, Максим на ім'я, родом єгиптянин, хитрий злом, лукавий і облесний. Він, прийшовши до святішого пастиря Григорія Богослова, відклав безбожжя еллінське і, охрещений, приєднався до святої Церкви, і жив лукаво, благоговінням, як овечим одягом, лицемірно прикриваючись, усередині ж був вовком, що пізніше відкрилося. Святитель же Божий Григорій, лукавства його не відаючи, навернення його з еллінства до християнства за велике маючи, зробив його собі однокровним співмешканцем, і єдинотрапезним другом, і причетником церковним. Він же, наслідуючи Юду, замислив відступити від отця й учителя свого і боротьбу на нього підняти. Прийняв же задуму своєму помічником пресвітера одного, що не боявся Бога шити облуду штучну, з ним почав хитро таємно промишляти, як би викрасти престол патріяршества царгородського. Але тому, що на таке діло треба було золота немало, щоб грішми й дарами до свого однодумства багатьох схилити, про золото спершу турбувався і допомогою сатанинською бажане отримав так. Прийшов у Візантію один пресвітер з острова Таса, несучи золота багато, хотівши купити на якусь будову плити мармурові, що з Прокониса приносили. У нього, великими обіцянками його зманивши, взяли золото, якого достатньо було для здійснення задуманого лукавства, і послали таємно в Олександрію багато великих дарів Петрові-патріярху і тим, що при ньому, єпископам і клирикам, просячи вельми, щоб прислав у Візантію своїх єпископів і ними щоб Максима вивів на престол патріярший. Петро-бо, дарами зваблений, попереднє своє послання до святого Григорія наче забув, зразу до прохання їхнього схилився — не затримуючись, послані від нього єпископи єгипетські в Царгород прийшли і, нікому ж про себе не сповістивши — ні пастиреві, ні клиру, ані нікому з князів, — під час утрені в церкву з Максимом увійшли [святий Григорій Богослов у той час недужий був] і рукоположенням освятити Максима на архиєпископа хотіли. Про це ж зразу всі довідалися, збіглися швидко пресвітери, і причетники, і люду багато, не лише вірні, але і єретики: всі-бо дивувалися таємному тому злому і безчинному освяченню — розпалилися гнівом і кричали на тих, що прийшли, єпископів, всіляко їм те діло як справді неправедне забороняючи. Вони ж із соромом з церкви вийшли, у дім одного сопілкаря увійшли і там неправедне освячення здійснили — Максима патріярхом Царгорода проповідували, маючи помічників собі деяких із духовенства і мирян. З них же деякі були за прогрішення від Церкви відлучені, инші ж грішми найняті, а инші обіцянками дарів і почестей зваблені були і трималися Максима, підкріплюючи його руку. Більше чесніших громадян розпалилося люттю, невимовними докорами і дошкуляннями Максима злословили, допікали ж і самому святому Григорію Богослову, що такого чоловіка прийняв був собі на співмешкання і дружби своєї сподобив. Святий же їм відповідав, кажучи: "Не гнівайтеся на мене, о мужі, що благодіяв йому, не бачивши зла його. Бо не винні ми є через те, коли не бачимо зла чийогось. Це-бо одного Бога є — знати внутрішні таємниці людські. До того ж хіба не законом наказано нам є відкривати по-батьківськи любов'ю серце своє кожному, що приходить? "Того, хто йде до мене, — каже, — не вижену геть". Великим-бо було для мене, що з еллінського ідолопоклонства Максим до хрещення прийшов і замість Гераклового служителя служителем Пресвятої Тройці став, і являлася чеснота, хоч і лицемірно, як же ось уже явно лицемірність, і зло його виявилося. Але не нашим є випробовувати таке, бо не входимо в людські помисли ані майбутнього не знаємо, хіба від Бога коли відкрите буде. Ми-бо дивимося лише на лице, Бог же — на серце". Такими словами вгамований, народ більшою любов'ю до святого Григорія Богослова припав. Максим же, взявши собор єпископів єгипетських, які на архиєрея його поставили, пішов до благочестивого царя Теодосія Великого, який був тоді з воїнством у Солуні. І приступивши, просив престолу Царгородського, тому що, окаянний, із церковних уставів міцности не мав, — із царських наказів владу правління церковного мати замислив, хотів більше мучителем бути, аніж святителем. Благочестивий-бо цар із великим гнівом і погрозами відігнав від себе Максима і тих, що прийшли з ним, єпископів — і відплили всі до Олександрії. І там Максим подібне зло чинити почав, бо великим золотом наповнив руки клириків Олександрійської церкви, дерзновенно й безсоромно до патріярха Петра говорив: "Або Царгородський мені престол виклопочи, або від тебе не вступлюся". І копав хитрими підступами яму патріярхові, і здійснив би зло своє, якби про те не довідався скоро єпарх Олександрійський. Він, боячися, щоб серед людей не почався якийсь бунт, вигнав Максима силою з безчестям з Олександрійського града.

Святий же Григорій Богослов у Візантії хворобами тілесними вельми охоплений був, відмовився від опіки над управлінням Церквою Візантійською і хотів відійти до отчого свого в Назіянзі дому. І сотворив до народу прощальне слово, поучивши вірних берегти віру непорочною і чинити добрі діла. Народ же, розумівши, що відійти від них хоче, підняв голос і плач, усі єдиними устами говорили: "О отче, відходячи від нас, відводиш зі собою і Пресвяту Тройцю, бо без тебе не буде в цьому граді праведного Тройці ісповідання, разом з тобою вийде з града правовір'я і благочестя". Такий голос і плач народний чуючи, святий Григорій зупинився від наміреного й обіцяв з ними перебувати, поки прихід єпископів буде: очікували-бо, що, зібравшися, єпископи виберуть на патріяршество якогось мужа достойного. Того-бо чекав святий, щоби, на престолі пастиря правовірного бачивши, відійти собі. Між тим благочестивий цар Теодосій мав війну з варварами. Їх же перемігши, прийшов у Царгород із торжеством. Тримали ж соборну патріяршу церкву аріяни, маючи за патріярха собі Демофіла, а для вірних, як же перед тим було сказано, був малий і старий храм святої Анастасії. Прикликав же цар Демофіла, переконував його прийняти правовірне ісповідання — якщо ж ні, то хай вступиться з місця свого. Демофіл же, озлоблений серцем, волів позбутися престолу, аніж свого позбутися зловір'я. І дав цар святому Григорієві Богослову і цілому правовірному зібранню соборну церкву, яку аріяни чотирнадцять років тримали, та инші всі церкви. І коли архиєрей Божий Григорій із клиром і народом в церкву увійти хотіли, багато аріян, озброївшися, як на війну, стали при церкві, не даючи вірним входу, святому ж смертю погрожували. І найняли одного юнака, сильного і сміливого, щоби, таємно до Григорія приступивши, меч запхав в живіт йому. Але Бог захищав служителя Свого. Був же крик, і зойк, і гамір від аріян, і всіляко би вчинили зло, коли б сам цар не прийшов і не увів святого архиєрея до церкви. Люди ж правовірні з великою веселістю і радістю піднесли голоси хвали Богові, сльози з радости проливаючи й руки вгору здіймаючи, що після стількох років знову прийняли свою святиню. Взивали ж до царя одними устами, просячи, щоб посадив на престолі патріяршому Григорія Богослова. Святий же серед народного крику сам велегласно проголосити не міг — від недуг постійних тілесної не мав сили, тому проголосив через одного клирика, говорячи: "О діти, нині час є дяки і хвали Бога в Тройці єдиного, бо дарував нам церкву свою знову прийняти, через те нині прославимо Його превелику благостиню, а про патріярший престол пізніше, в инший час подбаємо". Таку відповідь архиєрея почувши, люди перестали кричати і після відправи Святої літургії розійшлися, хвалячи Бога, — аріяни ж замовкли, осоромлені.

Благовірний цар Теодосій вельми шанував святого Григорія Богослова, як батька свого. Але той нечасто до царя приходив, добре пам'ятаючи Соломонові слова, що говорили: "Не учащай вносити ногу твою до друга свого, бо, коли насититься, зненавидить тебе". Дбав же святий, щоби завжди поучати народ, відвідувати хворих і зцілювати, помагати скривдженим, заступатися за немічних й очищувати своє стадо від єретичної шкоди. Відходив же часом і на поля, безмовність люблячи й часті хвороби заспокоєнням трохи лікуючи, аби тіло його до инших трудів не знемогло. Великим же церковним майном володів, жодної собі не придбав драхми, не перевіряв будівельників церковних: скільки зібрано і скільки витрачено — діло-бо те не єпископське, думав, але княже. Настановляв же всіх, щоб чисту совість берегли для Бога. Постійними трудами і старістю знемагаючи, розхворівся одного разу і лежав на одрі, про що довідавшися, народ прийшов відвідати його. Він же, сівши на одрі, питався: "Що хочете, діти? Яка причина вашого до мене приходу?" Вони ж, поклонившися, вдячність йому воздавали за багато його трудів: що град від єресі очистив, що церкви святі, які багато років аріяни тримали, знову правовір'ю повернув, що так багато всім доброго зробив ученням і пастирською опікою. "Нині, о отче, — говорили, — коли відходиш до Бога, помолися за своє стадо, за благовірного царя і цілу Церкву". Святий же сповістив, що хвороба його ще не до смерти, і, звично повчивши, відпустив їх. І коли відходили вони, залишився один юнак, вхопився за ноги святого і зі сльозами та риданнями просив його, щоб пробачив йому прогрішення. Святий же питав, яке його прогрішення. Юнак нічого ж не відповідав, лише ридав і прощення просив. Хтось із тих, що стояли спереду, сказав: "Він твій убивця, отче, що намовою єретиків хотів меч встромити в утробу твою, але Христос заступив тебе. Цей нині кається і прощення просить". Сказав же святий до юнака: "Господь наш Ісус Христос хай буде до тебе милостивий, о любий, і хай пробачить тобі гріхи твої, лише відтепер нашим будь, покинь єресь і приступи до Христа Бога і працюй для нього вірно". І так відпустив із прощенням того юнака, про що весь град, довідавшися і незлостивості його подивувавшися, більшою до нього розпалився любов'ю. Після цього почали збиратися єпископи до Візантії — і через поставлення патріярха царського града, і щоб єресі Другим собором вселенським анатемі передати. І коли зійшлося єпископів православних сто п'ятдесят, серед них же був патріярх святий Мелетій Антіохійський, тоді святий Григорій Богослов, хоч не хотів, хворий і з плачем, на престолі патріяршому посаджений був: впросили його цар і весь люд. Тоді небагато днів минуло, святіший Мелетій, патріярх Антіохійський, розхворівся і до Господа відійшов. Прийшли ж зразу єпископи з Єгипту і Македонії й обурювалися поставленням Григорія, бо без них був вибраний, і говорили, що неправедне його поставлення, бо не від Олександрійського, але від Антіохійського патріярха поставлений був. Олександрійський-бо престол серед патріярхів після Римського був першим, і з нього треба було Царгородського ставити патріярха. Була велика між єпископами незгода, і галас, і сварка, одні говорили, що праведним є поставлення Григорія, инші ж суперечили, і крамолили єпископи один одному. Святий же Григорій Богослов, бачивши ту незгоду і сварки, що були через нього між єпископами, сотворив до них всіх слово в соборі, кажучи: "Я, пастирі священні й чесні, начальства цієї Царгородської церкви мати не хотів — якщо ж і виросте церква ця й утвердиться моїми потами і трудами, то досить мені віддати їх, як скарб, Богові і з того винагороди чекати. Але любов словесного стада і спільний святителів суд престол прийняти змусили мене. Нині ж чую, що багато мене не хочуть, — знайте ж бо, що ані багатства не шукаю, ані високого престолу і чести, ані патріярхом Царгорода називатися не хочу і без печалі з єпископії відходжу. Ви ж радьте і те, що вам подобається, чиніть. Мені віддавна любіша є пустеля: не позбавляють-бо нас Бога ті, що позбавляють престолу". Це мовивши, вийшов і покинув дім патріярший, оселився в якомусь малому, далеко від церкви: від гамору і змагань тих, що приходили до нього, втікав. Багато з народу приходило до нього, просили його, щоб змилосердився над стадом своїм і не покидав того, що такими трудами і потом виховав і примножив. "Дай, [говорили], о Отче, благодать твою дітям твоїм любим, задля них же багато часу трудився ти, їм же і решту днів своїх даруй, щоб після переставлення свого тіло твоє мали, що учительством твоїм просвічені ми". Святий же, як батько дітолюбний, зм'якнувши серцем і не відаючи, що робити, Бога молив, щоб краще для нього влаштував.

Коли більше ж єпископів зібралося і більша незгода і гамір були, блаженний Григорій, ставши посеред собору, сказав: "Мужі і співпастирі святого Христового Стада, соромно вам инших миру навчати, зрушуючи між собою боротьбу. Як-бо инших до згоди й однодумства намовляти зможете, самі зі собою не годячись? Але прошу вас перед самою Пресвятою Єдиносущною Тройцею, щоб поклали мир і любов один до одного і щоб зі згодою церковні влаштовували справи. Якщо ж я різноголоссю і роз'єднанню є причиною, не є чесніший від Йони-пророка, вкиньте мене в море — і вляжеться серед вас буря хвиль. Волію постраждати, як хочете, хоч і не винен, лише щоб ви примирилися між собою і були однодумцями. Із престолу скиньте мене, із града виженіть, лише істину і мир [із Захарією говорю] полюбіть. Будьте здорові, священні пастирі, і мої поминайте труди". Коли це мовив, осоромилися всі противники і словами його розчулилися, а святий, зі собору вийшовши і на батьківщину повернутися намисливши, пішов до царя просити дозволу собі і сказав йому: "За благодіяння, яких ти багато Церкві вчинив, о царю, хай винагородить тебе Христос у день відплати. Дару ж Його нині тебе прошу, державний владико, дарувати мені не відмов, не маєтків прошу, ані за родичів своїх не прошу, ані дорогоцінних жертовникам покривал не хочу, але від трудів своїх звільнення хочу: хай зупиниться заздрість багатьох, хай мають мир єпископи твоїм старанням, вгамуй святителів сварку, ти, що вгамував варварське нахабство, переможну свою державу прикраси тим єдиним, щоб єпископи мир і згоду між собою мали, — будуть же мати, якщо я на батьківщину свою відпущений буду. Цього прошу дару, цю конечну благодать яви мені". Здивувався ж цар сказаному від святого і просльозився, також і з царем бояри: всі-бо сильну до нього любов мали і не хотіли його відпустити. Він же, то старість і постійні свої хвороби, то ті, що були між єпископами, чвари називаючи і дуже просячи, вмовив царя, щоб не затримував його, але відпустив, куди хоче, щоб решту днів життя свого провести в мирі, спочивши трохи з великих трудів. І відпущений був, цілував усіх і, мир давши своїм вівцям, вийшов із града. Весь люд його відпроваджував і великими риданнями плакав. Зразу ж і єпископи деякі, що любили Григорія святого і плакали за ним, вийшли із града, собор залишивши, і до себе кожен повернувся. Там були: Григорій Ниський, брат Великого Василія, Амфилохій Іконійський, Євлогій Едеський, Отрей Мелитиський та инших багато. Собор, що в Царгороді залишився, поставив на престолі Нектарія. А святий Григорій Богослов, у Кападокійський край прийшовши, поселився в батьківському селі, що називалося Аріянзон, і відпочивав там: немічний був вельми. Проте не припиняв трудів для Бога: застав-бо батьківщину свою, Назіянз-град, пошкоджену аполінарієвою єрессю, тож очищував її багатьма вмовляннями і писаннями. Просили його громадяни отчий престол прийняти — не захотів, але пресвітера одного на ім'я Євлалія, мужа правовірного і добродійного, єпископом їм поставив, а сам в Аріянзі-селі безмовствував. Рік якийсь поживши і багато корисних писань залишивши, в старості глибокій до нестаріючого життя перейшов місяця січня у 25-ий день. І похований був чесно в Назіянзі-граді. Через багато років чесні його мощі благочестивий цар Констянтин Багрянородний із Назіянзу переніс до Царгорода і в церкві Святих апостолів поклав на допомогу і захист градові, на славу ж Христа Бога, з Отцем і Святим Духом славленого навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Поплія, що із Зевгмата-града, який сенатором був спершу. Роздав багатство своє бідним і в чернецтві добре Богові угодив.

І преподобного отця нашого Мара, який співаком був церковним, тоді відрікся світу, замкнув себе в хатчині малій і, в ній 37 літ богоугодно проживши, перейшов до Господа.

І святої мучениці Філіцяти, яка зі сімома синами своїми за Христа постраждала, її ж святий Григорій Двоєслов, папа Римський, вельми похваляє.

Місяця січня в 26-й день

Житіє преподобного отця нашого Ксенофонта, дружини його Марії і двох синів їхніх - Івана та Аркадія

Ксенофонт святий був одним із найперших бояр у Царгороді, багатий зовнішніми маєтками, багатший ж внутрішніми — вірою, і благочестям, і всіх заповідей Божих ретельним береженням. Славний саном і благородством — славніший доброю вдачею і ділами добрими, наскільки-бо був високий честю, настільки розумом смиренномудрствував, не возносився серцем, ані не гордився тимчасовою світу цього славою. Ховав же собі скарб на небі, передпосилаючи туди своє багатство руками вбогих. Мав же собі дружину на ім'я Марія, яка у всіх його добрих ділах наслідувала і у всьому була йому подібна, з нею ж Ксенофонт, чесно живши, догоджав Богові, ходив у всіх заповідях й оправданнях Господніх без гріха. Народили ж двох синів — Івана і Аркадія — і виховали їх у настанові добрій, не лише в книжному розумінні, але і в Божому страсі, що є премудрости начало. Повчали і на всіляку наставляли чесноту: бажали-бо не маєтків лише своїх мати спадкоємців, але найбільше богоугодного свого життя наслідувачів. Послали ж їх у Вирит, град фінікійський, учитися еллінської любомудрості, у той-бо час славна там була наука. Коли вже перебували в навчанні якийсь час, трапилося, що Ксенофонт розхворівся дуже і чекав смерти. Марія ж, не сподіваючися більше на його життя, послала у Вирит до синів, написавши про тяжку хворобу батька й наказуючи, щоб скоро прибули додому, поки не відійшов від тутешніх батько, щоб останнього благословення батькового сподобилися і послужили його похованню. Вони ж постаралися прийти швидко, і, бачивши їх, батько звеселився — і відпустила його хвороба через радість. Звелів же сісти їм при одрі своєму, почав повчати їх, кажучи: "Я, діти мої, як же думаю, до закінчення життя свого зближаюся, ви ж, якщо любите мене, батька вашого, зробіть так, як заповідаю вам. По-перше, бійтеся Бога і життя своє за Його святими заповідями скеровуйте. Далі ж те, що скажу вам, не з марнославства скажу, але щоб на чесноти наставити вас: якщо-бо моє життя будете мати собі за зразок, думаю, не треба вам буде иншого учителя, бо домашнє навчання, у словах і ділах втілене, корисніше від науки зовнішньої. Знайте-бо, що прожив аж дотепер у всілякому благоговінні і простоті серця свого, що від усіх шанований і люблений був не через сан великий, але через лагідність і добру вдачу. Нікого ж бо нічим не образив, не докорив ніколи, не обмовив, не позаздрив, не розгнівався марне, не ворогував ні з ким, але всіх любив, зі всіма прожив мирно. Не залишав же церкви Божої увечері і зранку, не зневажив жебрака, ані подорожнього, ні сумного, але кожного словом і ділом утішив, тих, що в темницях, відвідував завжди, багатьох же полонених викупив і на свободу відпустив. А що постановив собі утримуватися від бенкетів, щоб не говорити нічого злого чи лукавого, так і очам своїм поклав заповіт, щоб не дивилися на чуже добро, не пожадали його і берегли себе для Бога. Не пізнавав иншої жінки, хіба матір вашу, але і з нею доти тільки були разом, поки народили вас, а після народження вирішили непорочно перебувати і береглися дотепер у чистоті тілесній в Господі. Наслідуйте, о діти, життя батьків, наслідуйте віру, терпіння, лагідність нашу і так живіть, щоб угодити Богові і щоб примножив вас Бог і зробив багатолітніми. Убогих милостинями обдаровуйте, вдовиць і сиріт захищайте, хворих і тих, що у в'язниці, відвідуйте, скривджених і неправедно засуджених визволяйте, мир майте зі всіма. Друзям вашим вірними будьте, ворогам же благодійте, не віддавайте злом за зло. До всіх будьте добрі, лагідні, люб'язні та смиренні. Чистоту вашу душевну й тілесну бережіть непорочною, і нині, і, якщо дасть Бог, у подружжі щоб ложа ваші були неосквернені. Церквам Божим і монастирям благотворіть, священиків і ченців шануйте: через них-бо Бог являє милосердя цьому світові. А найбільше не забувайте про тих, хто поневіряється задля Бога в пустелях, у горах, у вертепах і проваллях земних, але необхідне їм подавайте. Жебраків годуйте достатньо і не збіднієте, бо знаєте, що дім мій ніколи не біднів від багатьох трапез, для убогих поставлених. Моліться часто і святих навчань дослухайтеся. Матері вашій достойну честь віддавайте і слухайте її зі страхом Господнім, завжди волю її творіть, завжди ж накази її виконуйте. До рабів будьте милостиві, як своє тіло, дітей любіть, старих на свободу відпускайте, їжу і потрібне їм до кончини подаючи. Але хай, усе підсумовуючи, скажу: як же ви бачили, як я робив, так і ви чиніть, — і сподобитеся чести і слави святих. Пам'ятайте ж і те завжди, що мине світ цей і слава його нічим буде. Дітоньки, заповіді Господні і мої збережіть, Бог же світу хай буде з вами". Це чувши, Іван і Аркадій плакали й говорили: "Не покидай нас, батьку, але впроси Бога, щоб подав тобі ще перебувати трохи з нами, знаємо, що впросиш Його, коли захочеш, почує-бо тебе Бог. Потрібне ж є вельми нам, юним, твоє тут життя, бо краще нас на добрі наставиш діла і сам влаштуєш життя наше, як належить".

Батько ж застогнав і, просльозившися, сказав: "Відколи відвідав мене Бог хворобою цією і ліг я на одрі, багато за те молив і молю Бога, щоб через вашу юність подав мені ще трохи перебувати тут, поки ж вас у повній дорослості побачу". Було ж у наступну ніч Ксенофонтові в соннім видінні повідомлення, що велить йому Бог ще при житті цьому бути. І сповістив те дружині і дітям, і всі раділи і славили Бога. І почав хворий помалу до здоров'я з недуги приходити, і говорив до синів: "Діти, ідіть, закінчіть навчання ваше і, закінчивши, швидко повертайтеся, щоб законним шлюбом поєднав вас". І посадивши в корабель зі всім потрібним, у Вирит відпустив знову.

Коли почали вони знову плисти, спершу дорога була добра, легко віяв вітер, тоді раптом піднявся вітер супротивний — і була несподівана в морі буря і шторм сильний, і зразу кораблеплавці вітрила вниз спустили, і несений був корабель бурею невідомо куди, і заливали його хвилі, і всі, що в кораблі, втратили надію на життя, в біді і страху смертному плакали, ридаючи. Плакали ж і обидва брати Іван і Аркадій, до Бога молячись і говорячи: "Владико преблагий, всілякого творіння Помічнику, не зневаж творіння Твоє, згадай добрі діла батька нашого і задля них не залиш нас, і не дай нам передчасно померти в молодих квітучої юности нашої літах, щоб не потопила нас буря водна ані щоб не пожерла нас безодня морська, пом'яни милістю Твоєю і щедрістю Твоєю, поглянь з висоти святої слави Твоєї і побач біду нашу, почуй стогін і зойк наш, серцем упокореним і духом смиренним молимося, простягни нам Свою всесильну правицю і вихопи нас із воріт смертних, не передавай нас у смерть заради імени Твого, але вчини з нами за милістю Твоєю і за великим милосердям Твоїм. Вибави нас від потоплення до слави Твоєї — не мертві-бо восхвалять Тебе, не всі, що сходять в ад, але ми, живі, прославимо страшне Ім'я Твоє".

Бачили ж кораблеплавці, що не зупиняється буря велика, але, навпаки, піднімається більша і вже неможливо корабель врятувати від потоплення, — увійшли в човен малий [наче хотіли допомогти кораблеві в біді], на те приготований, зверху закритий, що потоплення не боявся, і пустилися від великого корабля плисти, куди несли хвилі, сподіваючися колись до берега бути принесеними. Юнаки, що залишилися в кораблі, Іван і Аркадій, з рабами своїми кораблеплавців втечу і корабля згубу бачили: вже-бо розбивався корабель і, водою наповнюючися, тонув, — втратили надію зовсім на життя і, скинувши одяг, щоб легше було плисти, щоби не зразу потонути в безодні і загинути, останнього розлучення і смерти чекаючи, розчуленими з риданням голосами взивали до батьків своїх, що були далеко вдома, наче вони були поруч, говорячи: "Здоровий будь, о любий батьку, здоровою будь і ти, люба мамо, не побачите нас більше ані ми вас, не насолодимося більше земними благами вдома разом з вами". Тоді говорили один до одного: "О горе, любий брате, о горе, світе очей моїх, як гірко розлучаємося! Де нині батькові молитви? Де його благодіяння жебракам? Де його щедроти, що чинив ченцям і пошанування? Невже ні одна їхня молитва за нас не дійшла до Бога? Чи й, дійшовши, нічого не змогла, подолана гріхами нашими багатьма, через них же не достойні ми жити? О горе нам! Недавно через батька, що хотів померти, плакали, нині ж батькам нашим плачу невтішного і ридання безкінечного причиною бути маємо! О батьку, що про виховання і життя нашого влаштування ретельно піклувався, — уже відтепер навіть мертвих нас не побачиш. О мати! Шлюб синів своїх бачити сподівалася, світлицю красну передчасно готуючи, — вже ані гробу дітей своїх не побачиш. Боляче є насправді батькам бачити своїх дітей помираючих і ховати їх. Вам же, о солодкі наші батьки, наскільки більший біль, що втрачаєте дітей своїх, але навіть смерти їхньої не бачите, ані не знаєте, яку несподівану й гірку кончину маємо. Ви сподівалися в старості добрій, що ми вас поховаємо, нині ж ані ми від вас поховання не сподобимося". Тоді, один одного обнявши й останнє цілування давши, сказали один одному: "Спасися, брате, і прости мене". До Бога ж знову возвали, кажучи: "О Царю і Владико всіх, яку нині нам смерть допустив, від неї ж, як від невимовних доль Твоїх, вирятуватися неможливо, то, хоч помираючих, нас не розлучи, але одною хвилею обох нас нехай покриє і одного морського звіра утроба обом нам нехай гробом буде". Говорили ж і до рабів своїх: "Рятуйтеся, добрі брати і друзі, спасіться і простіть нам". Коли ж розбився корабель зовсім, вхопився кожний з них за дошку, що трапилася, і так рознесені були водами нарізно один від одного. Божою ж благодаттю всі збережені були від потоплення і смерти, але в різні краї занесені. Раби в Тир були хвилями на сушу викинені, Іван — на місце одне, Малмефетан назване, Аркадій же — у Тетрапургію, і кожен з них не знав про вибавлення від потоплення брата свого — не так радів через своє життя, як же сумував через смерть брата.

По виході ж із моря Іван подумав собі, кажучи: "Куди нині піду, соромлюся нагий з'явитися перед лице людське. Піду в монастир, де ж у благоговінні ченці живуть, і там для Бога, що врятував мене від смерти, буду працювати в убогості і смиренні більше, ніж у багатстві світу цього. Думаю, що через те не послухав нас Бог, коли в кораблі до Нього молилися, бо батьки наші хотіли поєднати нас шлюбом, залишити ж нам багатство і надбань багато, — тоді загинули б у суєті світу цього гірше, ніж у морі. Бо, краще нам влаштовуючи, Всевидець допустив таку на нас бурю. І як же Він захотів, так і буде, Він-бо, благий, знає, що на користь нашу, — ми нічого не знаємо з того, що має бути, Він же все знає і чинить, як же хоче, кожній душі готує спасіння". Тоді, піднісши руки до Бога, молився, говорячи: "Господи мій, Господи, що врятував мене від хвиль морських і біди смертної, врятуй і раба Свого, брата мого, Аркадія, вибав його від гіркої смерти, як же і мене вибавив милістю Своєю, і якщо зберіг його живим і на сушу вивів, то відкрий йому розум думати і хотіти чернечого життя. І сподоби його угодити Тобі, спаси ж і отроків, що були з нами, щоб ні один з них не загинув у морі, але у спасінні всіх хай прославиться пресвяте ім'я Твоє". І знову, ідучи, молився: "Господи, Ісусе Христе, єдинородне Слово Отче, поглянь на моління раба Твого і виправ стопи мої до виконання заповідей Твоїх, настав мене за Твоєю святою волею, знай-бо, Владико, що иншого Помічника, окрім Тебе, не маю в годину цю". Пройшовши досить дороги, знайшов монастир і постукав у ворота. Відчинив же воротар, побачив його нагого і, скинувши одяг, дав йому вбратися, й увів до келії своєї, поставив перед ним трапезу — хліб і чечевицю, і коли встали від трапези, сказав йому чорноризець-воротар: "Звідки ти, брате?" Той же відповідав: "Подорожній, пане, і убогий, врятований від утоплення, в морі-бо розбився корабель і загинув, я ж вхопився за дошку, і носило мене хвилями, Бог же, молитвами вашими, зберіг мене живим, і викинуло мене в цьому краї". Чорноризець же, воротар, те чувши, розчулився через нього і прославив Бога, що рятує тих, хто уповає на Нього. І сказав до Івана: "Куди хочеш іти, брате?" Сказав йому Іван: "Куди Бог схоче. Хотів би стати ченцем, якщо милосердний Владика, зглянувшися над гріхами моїми, сподобить мене ярмо благе прийняти". Сказав йому чорноризець: "Справді, дитино, доброго діла бажаєш і блаженний будеш, якщо всіма зусиллями працюватимеш для Бога". Сказав йому Іван: "Прошу-бо тебе, отче, скажи мені, чи можу я тут з вами перебувати?" Відповідав чернець: "Почекай трохи, поки сповіщу про тебе отцеві нашому, ігумену, тоді, як йому відкрито буде від Бога про тебе і як він тобі звелить, так зробиш і спасешся". Пішов-бо воротар до ігумена, все про юнака розповів детально. Ігумен же звелів його привести до себе і, бачивши юнака, зрозумів у ньому Божий поклик, добре його життя передбачив і сказав: "Благословен Бог батька твого і матері, Який врятував тебе від моря і привів сюди". І повчивши його багато про спасенне чернече життя, знаменував його хресним знаменням, звелів йому в монастирі перебувати і в скорім часі постриг його в чернечий ангельський образ. І перебував блаженний Іван, подвизаючися молитвою, і постом, і всіма монастирськими в послушництві трудами. Тужив же безперестанно за братом своїм Аркадієм, думаючи, що в морі втопився і помер.

Аркадій теж Божим провидінням живий зберігся, в Тетрапургії на землю з моря вийшов і, впавши ниць, молився до Бога, говорячи: "Господи, Боже Аврамовий, Боже Ісаковий, Боже Якова, Боже батька мого, дякую Тобі, що вибавив мене від хвиль і бурі, від смерти на не сподіване вже життя вивів мене і на суші поставив ноги мої. Але як же мене від потоплення врятував, премилостивий, так спаси і раба Твого, брата мого Івана. Молюся Тобі, Господи мій, Господи, збережи його милосердя Твоїм, щоб не потопили його хвилі і буря, щоб не пожерла його безодня, почуй мене, Господи, бо блага є милість Твоя і сподоби мене бачити лице брата мого, згадай діяння батька мого і не зводь Івана в підземні глибини морські, не передавай того молодого хлопця в передчасну і несподівану смерть, дай мені бачити його і померти". Так говорячи, плакав довго, що й знеміг від плачу. Після цього, вставши, пішов у село, що поблизу трапилося, де ж, зустрівши одного христолюбця, одяг старий прийняв, покрився і, попросивши трохи хліба, їв і укріпив знеможене тіло. Прийшов до церкви, що там була, і за брата знову зі сльозами помолився, ліг на лавку, що біля церкви стояла і, задрімавши, заснув. І зразу в сонному видінні побачив брата свого Івана, який говорив йому: "Брате Аркадію, нащо так гірко за мною плачеш і краєш серце своє, ось я, благодаттю Христовою, живий, не будь печальний через мене". Аркадій же, збудившись і у сонне видіння, як у правдиве, повіривши, радости сповнився вельми і дякував Богові. Думав же собі, що має робити. "Чи піду, — казав, — до батьків, та через те, що нема брата зі мною, печаль вчиню їм приходом своїм, чи знову у школу вернуся і, закінчивши філософське навчання, до батьків прийду, та однаково не возвеселю їх, бо, одного мене лише побачивши, гірко будуть ридати. Що-бо робити мені, не знаю. Пам'ятаю, як батько мій завжди хвалив вельми чернече життя, що безмовним є і до Бога наближеним, — піду далі в монастир і буду ченцем". Так собі Аркадій подумав і, помолившися, пішов до Єрусалиму і святим там місцям, на них же Господь спасіння світу зробив, поклонився, вийшов звідти, хотівши увійти в який-небудь монастир, який трапиться йому на шляху. І йшовши, зустрів одного ченця чесного, сивиною прикрашеного, життям святого і прозорливого; до нього прибігши, припав до ніг і, поцілувавши його, сказав: "Молися до Господа за мене, святий отче, бо у великій я тузі й печалі". Старець же сказав йому: "Дитино, не будь печальний, брат-бо твій, через якого сумуєш, живий, як же й ти, і всі, що в кораблі з вами були, Богом збережені врятувалися від потоплення — в монастир пішли до чернецтва. І Іван, брат твій, уже чернече прийняв послушництво, буде ж час, коли побачиш брата очима своїми, почута-бо твоя молитва". Аркадій же, це чувши від великого старця, стояв як зачудований, дивуючись ясновидінню старцевому, тоді знову, до ніг йому припавши, сказав: "Як же не сховав про мене Бог нічого від тебе, так і ти не відкинь мене від лиця свого, прошу тебе, але, як же знаєш, спаси убогу мою душу і введи мене в чин чернечий". Сказав йому старець: "Благословен Бог, іди за мною, дитино". І повів його в лавру святого Харитона, що по-сирійськи Сукійською називалася, і постриг його там, і дав йому келію, у ній же раніше один з великих отців п'ятдесят літ подвизався. Перебував з Аркадієм і сам той ясновидець-старець рік один, на чернече життя його наставляючи і навчаючи на ополчення і боротьбу проти невидимих ратників, по році тому відійшов у пустелю, залишивши в келії Аркадія одного. Йому ж обіцяв, що через три роки побачиться з ним. Аркадій же, прийнявши заповідь від старця, без лінивства її здійснював, вдень і вночі працюючи для Бога.

Минуло ж два роки після потоплення корабля, Ксенофонт, не знаючи, що трапилося в морі з його дітьми, послав одного з рабів своїх у Вирит побачити Івана й Аркадія і все про них детально довідатися: чи здорові і чи скоро завершать навчання своє. Дивувалися-бо батько й мати, що діти їх за стільки часу ні разу про себе не дали вістки, не відвідали листом своїм батьків своїх. Прийшов же раб у Вирит і довідався, що не прибули в той град діти пана його Ксенофонта, і думав собі, кажучи: "Може, вирішили в Атени піти". І пішов в Атени шукати їх. Але і там не знайшов ані ніде не чув про них — повернувся збентежений до Візантії знову. Коли відпочивав він в одній на шляху вітальниці, чернець один, що йшов тим шляхом, також відпочити сів, і тим, що питали його, сказав, що іде в Єрусалим поклонитися святим місцям. Раб же Ксенофонтів, дивлячись уважно на ченця, почав упізнавати його, що товаришем є його, один із тих, що пішли з дітьми пановими до Вириту. І сказав йому: "Чи не ти є той самий [ім'я назвав] раб пана Ксенофонта, котрий ішов з панами Іваном і Аркадієм до Вириту?" Чорноризець же відповідав: "Я є справді, і ти товариш мій, бо одного пана рабами були". Сказав йому раб: "Що тобі, що в чернечий образ вбрався, і де є пани наші Іван і Аркадій, скажи мені, прошу тебе, великий-бо труд підняв, шукаючи їх, і не знайшов". Чернець же, тяжко зітхнувши й очі сльозами наповнивши, почав розповідати йому, кажучи: "Хай буде тобі відомо, о друже, що пани наші в морі втоплені, і всі з ними, я ж, як думаю, один лише врятувався від утоплення і захотів краще втаїтися у чернечому житті, ніж повернутися в дім і принести погану вість пану нашому, і пані, і всім домашнім. І так ченцем є і до Єрусалиму іду поклонитися". Раб же, це чувши, підняв голос свій, почав гірко плакати й жалісно кричати, в груди себе б'ючи і говорячи: "О горе мені, пани мої, що сталося з вами? Що чую про вас? Як постраждали? Яка люта кончина постигла вас? Хто сповістить батькові і матері гірку смерть вашу? Які очі витерплять дивитися на батькові сльози і материнські стогони, чути ж плач, і ридання, і зойки великі? Горе мені, пани мої добрі. Загинула надія наша, ми-бо сподівалися, що, слідами батьківськими ідучи, возвеселите братію нашу благодіяннями своїми, задовільните потребуючих, упокоїте подорожніх, ущедрите жебраків, прикрасите Божі храми і монастирям подасте потрібне. Нині ж, о горе мені, вся та надія ні за що не є. Що-бо робити, не відаю, повернуся в дім до господаря свого, але не смію розповісти вісті тої пресумної: як-бо сповістити батькові і матері, що сини їхні в морі утопилися? Чи не впадуть, наче мертві, зразу, знемігши від сердечного болю? Не повернуся-бо і я, щоб через такі злі вісті, мною принесені, передчасно не померли, — і буду пана мого й пані винний смерти". Так раб той плакав і повернутися до пана Ксенофонта не хотів. Трапилися там люди, подорожні й мешканці, просили його зупинитися від плачу і радили йому, щоб ішов і сповістив панам своїм: "Щоб не прокляли тебе, — казали, — якщо не сповістиш і загинеш несподівано, і не буде тобі спасіння". Послухавши ж ради їхньої, раб повернувся до Візантії і, увійшовши в дім пана свого, сів, поникнувши долі, понурий лицем, і, збентежений, мовчав.

Чувши, що раб їхній, котрий до дітей був посланий, повернувся, пані Марія швидко прикликала його до себе і питала: "Як там діти наші?" Сказав раб: "Здорові". Сказала пані: "Де є листи від них?" Казав раб: "Загубив їх по дорозі". Почало серце її бентежитися, і сказала до раба: "Так ти, задля страху Божого, розкажи мені правду: дуже-бо душа моя в мені бентежиться і сила моя знемагає". Він же, піднісши голос свій, заплакав гірко і почав говорити правду: "Горе мені, пані моя, обидва світила ваші в морі погасли, розбився-бо корабель, і всі потонули". Пані, чувши те, настільки понад надію мужньою виявилася, покладаючись на Бога міцно, що замість того щоб зразу, знемігши, впасти на землю з жалю і заридати люто, трохи з подивом помовчала, потім сказала: "Благословен Бог, що влаштував їм так бути. Як же Господь вважав за потрібне, так і вчинив, будь Ім'я Господнє благословенне віднині і довіку". До раба, що прийшов, сказав: "Мовчи і нікому цього не розповідай. Господь-бо дав, Господь і взяв, Він знає, що нам на користь". Коли минуло три години і день вже до вечора хилився, прийшов із палат царських пан Ксенофонт зі славою великою, з тими, що перед ним ішли, і за ним, багатьма. І увійшовши в дім, людей, що прийшли з ним, відпустивши, сів їсти хліб, бо один лише раз на день їв і то ввечері. Коли сів за трапезу, сказала до нього дружина його, пані Марія: "Чи знаєш, пане, що раб прийшов з Вириту"? Пан же Ксенофонт сказав: "Благословен Бог". Тоді сказав: "Де є той раб, що прийшов?" Сказала пані: "Хворий відпочиває". Сказав Ксенофонт: "Чи приніс нам від дітей листи?" Вона ж сказала: "Але залиш нині, пане, і куштуймо їжу, завтра ж подивишся на листи, має і з вуст багато нам від них сказати". Ксенофонт же сказав до неї: "Нині зараз хай принесе листи, хай прочитаю їх і довідаюся, чи здорові діти наші, а те, що має сказати з вуст, то скаже зранку". Пані ж Марія, не мігши стримати жалю сердечного, вся була в сльозах і немогла нічого відповісти, плачучи. Ксенофонт же, бачивши її такою заплаканою, здивувався і питав її: "Що є, пані моя Маріє, чому так плачеш? Хіба хворі наші діти?" Вона ж ледве промовила, кажучи: "Краще було б, якби вони хворіли, але в морі загинули любі наші діти". Ксенофонт застогнав вельми і, просльозившися, сказав: "Хай буде благословенне Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь. Не сумуй, пані моя, вірю-бо, що не допустив Бог дітям нашим зовсім загинути, і сподіваюся, що милосердний Його промисел не захоче опечалити сивини моєї, як-бо ніколи я не насмілився опечалити Його благостині. Але, помолившися до Милостивости Його цілу цю ніч, уповаймо, що відкриє нам Бог про дітей наших, чи живі є, чи ні". І зразу, вставши, замкнулися в молитовній храмині своїй і цілу ніч ту перепровадили, з великими сльозами і вірою безсумнівною до Бога молячися. Коли почав світати день, лягли спочити кожний окремо на волосяних гострих рубищах, і було обом одне у сні видіння: здавалося, що бачать обох синів своїх, що перед Христом Господом стоять у великій славі. Іван мав престол для себе приготований, і скіпетр, і вінець царський, дорогоцінним бісером і камінням чесним прикрашений. Аркадію ж був вінець із зірок і хрест у правиці, і одр світлий на упокоєння постелений. Збудившися зі сну, один одному видіння оповівши й розумівши, що сини їхні живі і милістю Господньою покриті, утішилися дуже, і сказав пан Ксенофонт до своєї дружини: "Пані Маріє, думаю, що в Єрусалимі є діти наші, ходімо-бо туди і поклонимося святим місцям, може, і дітей наших там знайдемо". Так вирішивши, пан Ксенофонт і пані Марія приготувалися в дорогу і заповіли упорядникам домашнім все щодо дому і маєтків. І милостині великі вчинивши, взяли зі собою золота багато, скільки їм на потребу, і на подання милостиней, і благодіяння місцям святим досить бути могло, і рушили в дорогу до Єрусалиму. Досягнувши його, обійшли святі місця, молячись і творячи милостині. Тоді почали всі, що навколо Єрусалиму, монастирі обходити, шукаючи дітей, і ніде їх не знаходили. Трапилося їм десь по дорозі зустріти одного із рабів своїх, що з дітьми їхніми в кораблі були, ченцем уже був, і, обнявши, цілували його, і, припадаючи, кланялися йому. Чернець же той, навзаєм до них припадаючи, поклонився і говорив: "Прошу вас, заради Господа, не кланяйтеся мені, не годиться-бо вам, панам моїм, щоб мені, рабові вашому, так поклонялися". Сказав же Ксенофонт: "Образ святий чернечий шануємо і йому поклоняємося, ти ж про те не журися, але розкажи нам, просимо тебе, де наші сини, скажи, задля Господа, скажи". Чернець же, просльозившися, сказав: "Коли в морі розбився корабель, кожен з нас дошку, яку міг, вхопив. Плавали, бурею нарізно рознесені, і не знаю більше, чи врятувався хто від потоплення, чи ні. Лише я в краю Тирському на сушу викинутий був". Те чувши, Ксенофонт і Марія, відпустивши ченця у свою путь, ущедрили його милостинею, щоб молився за них і дітей їхніх, і вернулися в краї Йорданські. Там хотіли помолитися і золото, що залишилося, роздати. Ідучи ж наміреним шляхом, за провидінням Божим зустріли одного святого старця-ясновидця, який Аркадія, сина їхнього, в чернечий одягнув образ. І припавши до ніг отця святого, молитви до Бога за себе в нього просили. Відкрито ж було від Бога тому святому старцеві все про них, і, сотворивши молитву, сказав до них: "Що могло привести до Єрусалиму пана Ксенофонта і пані Марію? Ніщо, окрім любови до дітей, але не сумуйте: живі ваші діти, і Бог відкрив вам у сні славу, приготовану їм на небі, ідіть-бо, виноградника Господнього робітники, куди ідете нині, і, закінчивши там свою молитву, коли у святий град повернетеся, побачите синів ваших". Те мовивши, розійшлися. Ксенофонт із Марією на Йордан пішли, а ясновидець-старець пішов до святого града. І в церкві Воскресіння Христового був, сів поблизу святої Голготи на землі, спочиваючи. Коли сидів так святий старець, тоді юний чернець Іван, син Ксенофонтовий, із Малметанського монастиря прийшов до Єрусалиму задля поклоніння. І бачив святого старця, поклонився йому до землі. Старець же, люб'язно його прийнявши і благословивши, сказав: "Де був дотепер, пане Іване? Ось-бо батько твій і мати твоя шукають тебе, і ти прийшов, шукаючи брата свого". Іван же, дивуючися, що все знає великий той старець, і зрозумівши, що ясновидець він, припав до ніг його, говорячи: "Прошу тебе, авво, розкажи мені, Господа ради, де є брат мій: дуже-бо душа моя знемагає, бажаючи бачити його, вельми ж подвизався, молячися до Бога, щоб сповістив мені про нього, чи живий, чи ні. І не благоволив Господь відкрити мені аж дотепер, хіба нині з тобою, о святий Отче". Сказав йому старець: "Сядь біля мене і побачиш скоро брата свого". Трохи ж вони посиділи — тут другий чернець — молодий Аркадій — прийшов, втомлений тілом, сухий лицем, і очі його ледь бачити могли від безмірного посту і повстримности. Кланяючись святим місцям, побачив старця свого, що сидів, і, швидко прибігши, впав до ніг його, кажучи: "О отче, залишив ти ниву свою, ось третій уже рік не відвідуєш, і багато виросло терня і куколю без тебе, і маєш немало трудитися, поки очистиш її". Сказав йому старець: "Знай, дитино, що день у день відвідував, і вірю Господеві, що не терня маю і кукіль, але пшеницю зрілу, достойну трапези Царя царствуючих. Сядь біля мене". І сів Аркадій. Старець же, трохи помовчавши, сказав до Івана: "З якого місця ти, пане брате?" Іван же мовив: "Я, отче, убогий чоловік і подорожній, за одне лише серця мого бажання прошу милости Господньої і твоєї святої молитви". Старець сказав йому: "Так є, але скажи мені про рід твій, і град батьківщини твоєї, і життя, щоб прославилося Ім'я Господнє". І почав Іван все розповідати по порядку, що родом із Царгорода, син одного боярина, мав же брата Аркадія, з ним же посланий був у Вирит на науку, і в морі бурею розбився корабель, і всі потонули, окрім мене". Аркадій же, що й до того повість ту слухав й уважно на нього дивився, пізнав брата свого і від природної любови не міг більше повісти тої слухати, — возвав, кажучи: "Воістину, отче, це брат мій Іван". Сказав старець: "Знаю і я, але мовчав, щоб ви самі пізналися". І кинувшись один до одного, впали один одному на шию, з радістю і сльозами обнімаючи й цілуючи. І вставши, прославили Бога, Який сподобив їх бачити живими один одного у святому чернечому образі і в такому доброму за Богом житті.

Через два дні прийшли Ксенофонт і Марія з Йордану. Помолившися на Голготі й Живоносному Господа нашого поклонившися гробу, багато золота на святому тому місці на славу Божу витратили. Побачили ж там і святого того ясновидця-старця, пізнали його і до ніг його припадали, молитви просячи, і після молитви говорили до старця: "Задля Господа, отче, сповни обіцянку свою і покажи нам дітей наших". Стояли ж при старцеві обидва їхні сини, Іван і Аркадій, і звелів їм старець нічого не говорити і дивитися не на лиця, але додолу, щоб непізнані були. Пізнали-бо діти своїх батьків і раділи серцем, але батьки дітей своїх пізнати не могли: і тому, що в чернечому були чині, і тому, що зів'яла врода лиця їхнього від повстримности великої. І сказав святий старець до святих Ксенофонта і Марії: "Ідіть у вітальницю свою, приготуйте нам трапезу, щоб, прийшовши з учнями моїми, прийняли ми їжу разом з вами, і після того сповіщу вам про дітей ваших, де є". Радісні були вельми батьки, бо обіцяв їм старець святий явити дітей їхніх, і пішли швидко приготували трапезу добру. Говорив же старець до учнів: "Ходімо, де мешкають батьки ваші, але стримуйтеся, нічого не говоріть, поки я не звелю". І казали йому обидва брати: "Як же велиш, отче, так нехай буде". Знову сказав старець: "Приєднаймося до гостини і бесіди з ними, не буде те на шкоду спасінню нашому, але на користь, вірте мені, що який би не підняли ви труд задля доброчинства, міри батька вашого і матері не досягнете". І прийшли у вітальницю Ксенофонтову, сіли й поставлену трапезу їли разом, говорили слова корисні. Говорили ж блаженний Ксенофонт і Марія до старця: "Отче святий, як живуть діти наші?" Казав старець: "Добре трудяться задля свого спасіння". І говорили батьки: "Бог, що влаштовує всіх спасіння, хай дасть їм бути істинними робітниками виноградника Христового". І знову пан Ксенофонт казав до старця: "Яких добрих маєш, отче, цих твоїх учнів, якби й наші діти були такими: дуже-бо полюбила душа наша цих юних ченців, і коли побачили їх, возвеселилося серце наше, наче своїх власних побачили дітей". Сказав же старець до Аркадія: "Дитино, розкажи нам, де народився ти, як вихований і звідки в ці прийшов місця". Аркадій же почав розповідати, кажучи: "Я, отче, і цей мій брат родом із Візантії, сини боярина одного з найперших царських палат, виховані благочесно, послали ж нас батьки у Вирит учитися еллінської премудрости. І коли плили ми, розбився корабель від шторму і бурі, і кожен з нас, вихопивши дошку розбитого корабля, плив, куди течія хвилі несла, і Божим милосердям збереглися живими, і на сушу морем викинені". Ще ж він те говорив, пізнали батьки, що то сини їхні, і зразу скрикнули: "Ось діти наші, це плід утроби нашої, це світила очей наших" . І впавши на шию, цілували їх і плакали з радости. Просльозився і старець, і всі встали, воздали славу й дяку Богові, і веселилися, величаючи велике і дивне Боже щодо себе провидіння. Тоді пан Ксенофонт із подружжям своїм молив святого старця, щоб постриг їх у чин чернечий, і пострижені були Ксенофонт і Марія рукою отця ясновидного і чернечому правилу навчені. Заповідав же їм старець, аби не разом, але кожен окремо щоб перебували, і за короткий час розлучилися всі. Пані Марія в монастир черниць була віддана, Іван і Аркадій, батьків своїх поцілувавши, пішли зі старцем у пустелю, а пан Ксенофонт, пославши у Візантію, продав дім свій і всі маєтки, потребуючим роздав і рабів звільнив, тоді в пустелі келію знайшов і безмовствував. Всі ж угодили Богові на кінець і великих дарів від Нього сподобилися: Іван і Аркадій серед пустинножителів, як світила, просіяли, досить літ проживши, передбачили кончину свою і до Господа перейшли; преподобна Марія чуд багато зробила: сліпих просвітила, бісів виганяла і блаженною кончиною перейшла із земного в небесне; преподобний Ксенофонт також прийняв від Бога чудотворення і передбачення благодать і, ясновидячи, передбачав майбутнє, і великих таїн був глядачем, і перейшов бачити те, що око не бачить, і насичуватися видінням Лиця Божого. Так преподобний Ксенофонт, і блаженна Марія, і святі діти їхні Іван і Аркадій, Бога ревно полюбивши, добре Господеві послужили життям праведним і богоугодним, і до лику святих приєднав їх святіший Владика, Христос, Спас наш, Йому ж із Отцем і Святим Духом слава, честь і поклоніння навіки. Амінь.

Про цього Івана святого, сина Ксенофонта і Марії, брата ж Аркадієвого, дехто думає, що то Іван Ліствичник, як же у книзі його спочатку очевидно виглядає. Житіє святого Івана Ліствичника, яке Даниїл, чернець Раїтський написав, народження і град святого приховує, дехто ж говорить, що він був сином Ксенофонта. Брат же його був Георгій Арселіт, іменований від народження Аркадієм. Цей же не змінив імени, Іваном-бо називаючися. Ксенофонт був у Царгороді. Та инше.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Симеона, пустельника, названого Старим, що на Синайській горі творив подвига.

І святих мучеників: Ананія Пресвітера, і Петра, ключника в'язниці, і з ним семи вогнів, що за Діокантіяна-царя у Фінікії за Христа страждали.

У той самий день перенесення мощів преподобного Теодора, ігумена Студійського, житіє його дивись 11 листопада.

І пам'ять брата його, святого Йосипа, єпископа Солунського.

Місяця січня в 27-й день

Сказання про перенесення чесних мощів святого отця нашого Івана Золотоустого з Коман до Царгорода

Коли після переставлення Вселенського Великого учителя, патріярха Царгородського святого Івана Золотоустого в Команах тридцять літ і більше минуло, святіший Прокл, що був колись його учнем, тоді престолу його намісником, відправляючи йому столітню пам'ять у Великій царгородській церкві, мав слово до народу, багатьма восхваляючи похвалами Божого угодника. "За достоїнством [казав] похвалити Івана ніхто не може, хіба якщо б іще один такий Іван нині явився. Як же повновода ріка пам'ять про нього, з неї ж незчисленних його трудів, подвигів і повчань спогад напоює душі вірних, у ньому благодаті Божої сіяють промені, через них же одному Божества світло являється, иншому ж очищення православ'я від єресей бачиться, комусь про ідолів погублення стає відомо, иншому блуду виявлення показується, хтось віру і звичаї виправляє, ще иншому небесні зблискують вінці. О архиєрею, твоя ж пам'ять, як повітря, пахощів сповнене! О ім'я Іванове, що відповідає ділу! О проіменування Золотоустий, що явно показує, який був у проповіді слова! О язику Небес вишніх! О учителю, що євангельські громи розчиняєш. Іван цей — як Іван, Предтеча Господній, який покаяння проповідував. Той проповідник — цей труба, той непохитний — цей нездоланний. Той дівственник — цей чистоти захисник. Той у пустелі хрестив — цей у граді сіті натягнув. Той викривав перелюбодіяння — цей грізно карав хижаків. Той у темницю вкинений — цей у вигнання загнаний. Той усічений в голову — і цей таку ж смерть за істину підняти бажав. Багато в нього було подвигів на землі, багато-бо в нього вінців на Небесах. Іван зі святим апостолом Павлом нині співає: "Христовими пахощами я є". Бо кожне місце від блуду, як від смороду, очистив. В Ефесі хитрість Мидову прогнав. У Фригії матір лжебогів бездітною зробив. У Кесарії народні блудилища розігнав. У Сирії богопротивні сонмища спорожнив. У Персії слово благочестя посіяв. Всюди православної віри коріння насадив, весь світ пізнанням Бога язиком наповнив. Книги склавши, сіті спасіння всюди натягнув. З Іваном Богословом про Слово Отче богословив. З Петром благочесне ісповідання заснував. Із рибалками православ'я сіті у світ закинув. О Іване, життя твоє справді скорботи сповнене, але смерть твоя чесна, гріб твій славний, винагорода твоя велика".

Коли так святий Прокл у церкві промовляв, народ, горячи серцем до святого Івана Золотоустого, не стерпів чекати кінця тої бесіди, але великим голосом, усі, як одними устами, возвали до святішого Прокла, просячи його, щоб поспішив повернути святі мощі Іванові з Коман до них у Царгород. І був клич великий у церкві на довгий час, що промовляння патріярше закінчитися не могло. Зразу-бо святіший Прокл після відпусту церковного до царя Теодосія, сина Аркадія, великого ж Теодосія внука, пішов і про перенесення чесних мощів Золотоустових радившися, казав: "Обернися, царю, до того, хто євангельським тебе народив святим хрещенням і святительськими руками [як же колись Симеон-старець Господа] у церкві носив. Церква взиває до тебе: "Краса моя роздерлася, уста замкнулися, врода потьмяніла, поїдає вепр дикий пастирів моїх, овець Золотоустових, і звірі розтлінні плід уст моїх з'їдають. Осквернила заздрість святиню служителя мого, як у хащі дерева, сокирами відтяли його від мене і в гріб мовчання замкнули його". Говорили поміж собою єретикові послідовники: "Загороди уста, що говорять багато на нас. Зганьбімо слова його, щоб не зміг-бо вже так учити ані скинути нас більше". Аж допоки, о царю, безчестити мене має ворог через Золотоустого, віддай мені того, що був подобою Жениха мого Христа. Даруй мені, своїй матері, духовного твого отця. Хоч і позбавила мене його плотська твоя мати, але ти немилосердного її серця і волі злої не наслідуй — наслідуй же святиню духа, без неї ж ніхто не побачить Господа. Мине Євдоксія, Церква ж існує завжди. Я твоя мати вічна, ростотворною мені вчини утробу Золотоустовим поверненням, бо маєш мене заступницею за себе до Бога. І Золотоустову душу візьми за себе молитовницею. Хай буде син правди отчою молитвою утверджений". Такого багато від імени Церкви сказав, схилив царя до згоди, і послані були мужі чесні з ковчегом срібним в Комани, щоб принести звідти святі мощі Золотоустого святого зі всілякою честю. Коли прибули, послання царське єпископові Команському і всьому люду показали, і була велика для людей скорбота, і печаль через втрату такого великого духовного скарбу, і не хотіли дати святих тих мощів, багато просили, проте царському не могли противитися наказові. Коли ж мужі царські хотіли взяти з гробу мощі святого, зразу вони були як камінь і якийсь тягар найважчий, що великій людській силі ані зрушити їх не було можливим. І багато трудившися, нічого не досягли. Розуміли-бо, що не благоволить святий, аби брали звідти його мощі, сповістили швидко про те писанням до царя. Цар же, зі святішим патріярхом Проклом й иншими святими мужами порадившися, пізнав гріх свій, що не з прошенням, але з наказом послав взяти з Коман святого Івана. І замислив до нього, як до живого, послання написати, просячи вибачення за дерзновення і просячи його, щоб дозволив повернутися йому на свій престол й утішити своє стадо. Написав-бо своєю рукою так: "Вселенському учителю і духовному моєму батькові, святому Івану Золотоустому, Теодосій-цар: Тіло твоє чесне, як же инших мертвих, бездушним вважавши, чесніший Отче, послав із наказом принести до нас скоро, але не отримав бажаного через недостойність свою. Нині-бо до тебе, як до живого, це своє рукописне посилаю прохання і прощення з вірою прошу для себе і людей твоїх. Прости мені насмілене починання, покривши глибиною твоєї премудрости. Ти, що покаяння всіх учив, прости того, що кається. І як дітям, що батька люблять, подай себе нам і возвесели тих, що люблять тебе, приходом своїм. Але вже без всілякого примусу, просьбою прошу прийти до нас, а не наказую. Не вертай мене вдруге осоромленим, о чесніший Отче, даруй себе тим, що бажають тебе. Прийди з миром до себе, і свої з любов'ю приймуть тебе".

Таке послання написавши, цар скороходцям віддав, звелівши, щоб відкрили святий гріб, поклали те на грудях його, а потім щоб відправили всенічне богослуження. І було так. Коли царське послання, в Комани принесене, на грудях Івана святого поклали і після відправлення співів всенічних торкнулися царські мужі чесних мощей, зразу віддався їм святий: став-бо легкий природно, як же і був, — і зраділи на те прислані, і, взявши з гробу, у царський ковчег поклали. Був же там чоловік убогий, що мав ногу від укусу змії криву, і жив при церкві, милостині просячи. Він, взявши малий клаптик із гробу святого, обтер ногу свою — і зразу зміцніла нога, як і друга, і ходив, хвалячи Бога. Зійшовся увесь люд зі свічками на поклоніння чесним святого мощам, і коли їх відносили, з великими сльозами і риданням відпроваджували. Вирушили в дорогу царські люди і велику відстань благопоспішно здолали, пристані Халкедонської досягли. Вийшов же назустріч цар зі всім синклітом, і патріярх із клиром, і незчисленна кількість люду, в кораблі сівши. Був же осібно приготований царський корабель на прийняття чесних мощей Іванових, — у нього ж ковчег із мощами вклали. Коли поверталися до Царгороду, була з Божого допусту раптом буря в морі — і рознесені були кораблі тут і там. Корабель же, що мав у собі ковчег з мощами святого, розірвав мотузки, що керували ним, не людською рукою, але якоюсь Божою силою невидимо був керований і пристав до берега, де ж був виноград тої вдовиці, за яку святий Золотоустий стільки біди і вигнання перетерпів, являючи і по смерті ревність і кривду, несправедливо вчинену, викриваючи. І зразу настала тиша в морі, і кораблі в одне зійшлися цілі, ніякої не зазнавши шкоди від збурення морського. Винесений був ковчег із мощами з корабля на землю, зрушився цілий град і вийшов зі свічками, і кадилами, і піснеспівами, і, взявши кочег, спершу в церкву святого апостола Томи внесли, тоді перенесли в церкву Ірини — не мучениці Ірини, але Христового миру, де ж цар і патріярх, ковчег відчинивши, знайшли тіло святого, як лілею у винограді, що красою і нетлінням цвіло і видавало великі пахощі. І зняв цар свою багряницю, розпростер зверху мощів і впав на груди святого зі сльозами, говорячи: "Прости, святий отче, прогрішення, через заздрість на тебе нанесене. І мене гріха материнського не роби спільником, щоб через батьківські кислиці не терпів я оскоми. Хоч і сином є твоєї гонительки, проте не винен у сподіяному тобі злі. Але залиш їй прогрішення, щоб і я очистився з її ганьби. Схиляю свій сан до ніг твоїх і всю свою владу впокорюю до моління твого, пробач ту, що образила тебе нерозсудним насильством, розкаялася-бо через сподіяне і прощення просить, моїми устами до тебе зі смиренням говорячи так: "Пом'яни, отче, учительне твоє про незлопам'ятність слово і не пам'ятай сам зла мого. Встати з упадку хочу, але подай мені руку ти, що казав: "Якщо ти впав, встань і спасешся". Не можу терпіти твоєї на мене образи, ось-бо і гріб мій трясеться, ламаючи кості мої, і боюся вічної кари, щоб на Страшному Суді Христовому від стояння праворуч не похитнуло мене. Багатьох врятував ти своїми повчаннями, і я-бо щоб одна того спасіння не була позбавлена. Не покинь мене, що кличу услід за тобою, але забери мене від противника мого диявола: він-бо намовив мене грішити перед тобою, як же колись Єву перед Богом. Не май ніколи гніву на мене, Незлобливий, не пам'ятай злого в житті тлінному, не пам'ятай злого і в нетлінному. Коли я жила в часі, пакості тобі чинила, коли ж ти живеш життям завждисутнім, корисним для душі будь мені. Мине слава моя, і нічого мені не поможе, поможи мені, отче, у славі твоїй, яку прийняв ти від Бога. І швидше ніж засуджена буду на Страшному Христовому Суді через тебе, прости мене, безотвітну".

Так від імени матері своєї цар говорив, не міг зупинитися від плачу, але мочив сльозами тіло святого і цілував зі страхом. Також і святіший Прокл з любов'ю цілував святого: "Радуйся, — взивав, — христолюбче отче, учителю найсолодший, я твоя дитина, твого духовного молока виховання, ти, як же раніше мені пастирем був, так і нині є пастирем, моя вівця твоєю є, твоєю пашею дотепер годується твоє стадо, і, тебе бажаючи, за иншими пастирями не хочуть іти вівці твої. Яви-бо нам лице своє і зроби знову чутним голос твій". Люд же весь, шукаючи, щоб приторкнутися лише до чесного святого ковчега, не відходив від нього вдень і вночі. Зранку ж на царську колісницю святі мощі поклали, везли у велику соборну Святих апостолів церкву зі всією честю і славою. І коли, всередину внесений, на патріяршому був престолі, возвав весь люд єдиними устами, говорячи: "Прийми престол свій, о отче". І побачив патріярх Прокл і з ним багато достойних мужів, як святий Іван мертвими устами своїми, як живий, порухавши, промовив це архиєрейське слово: "Мир всім". Коли відбувалася Свята літургія, багато зцілень від святих Золотоустових мощів чудесно подавалося хворим, і гріб Євдоксії-цариці від довгого трясіння зупинився. Поклали святе його тіло у святому вівтарі під жертовником з веселістю і радістю, славлячи Христа Бога, з Отцем і Святим Духом хваленого навіки. Амінь.

Місяця січня в 28-й день

Житіє преподобного отця нашого Єфрема Євнуха, ченця Печерського, єпископа Переяславського

Після блаженного Варлаама, сина боярського, блаженний цей Єфрем Євнух, славний і благородний, якого князь же Із'яслав дуже любив і велику владу йому дав, прийшов із княжого дому до преподобного отця нашого Антонія в печеру, просячи його, щоб прийняв його замість служіння княжого до слуг Небесного царя і поклав на нього святий ангельський образ чернечого чину. Преподобний же Антоній, повчивши його про спасіння душі, передав його блаженному Никонові, щоб постриг. Той же, чинячи наказане, постриг блаженного Єфрема і в чернечий одяг одягнув. Яку ж скорботу на преподобних наніс ворог добра, ненависний диявол, за постриження цього блаженного Єфрема, як же і за блаженного Варлаама, написано в житії преподобного Антонія і Никона. Бачив-бо себе князь пітьми, що переможений він тим святим стадом, зібраним у темній печері, і, розуміючи, що відтоді мало бути прославлене те місце, плакав через свою загибель. І почав злими своїми підступами розпалювати серце князеві Із'яславові на преподобних, щоб принаймні так святе те стадо розполошити. Проте ані так не зміг, але сам прогнаний був молитвами преподобних і впав у яму, яку сам викопав. Бо хоч коли постриг цього блаженного преподобний Никон, викрадений він був до князя, і сам первоначальник преподобний Антоній із братією з печери гнівом княжим був вигнаний, незадовго, кажу, молінням Небесної Цариці Пресвятої і Богородиці до Царя слави Христа Бога повернулися в печеру свою, як хоробрі з війни, перемігши супостата свого диявола, і були весь час у печері, хвалячи й благословлячи Бога.

Тоді преподобний отець наш Єфрем, бачивши, що за постриження його таку бентегу на святе те стадо навів був ворог, сильно озброївся на нього богоугодним життям у печері, молитвами, і постом, і чуванням цілонічним. Підкорявся ж у всьому велінням отця і наставника свого преподобного Антонія, велику ревність мав усі чесноти його наслідувати. Через те і як же сам преподобний Антоній подорожував, мандруючи з Русі до святої Гори, так же і цей преподобний отець наш Єфрем горів духом до Святих Місць, щоб там святих отців рівноапостольного життя самовидцем бути, на доброчинні їхні труди заохочував себе любов'ю. Молив-бо преподобного Антонія, щоб подав йому благословення в край грецький відійти. Той же, не хотівши позбавляти його винагороди подорожнього, відпустив його з благословенням і молитвою, як колись Ной голуба із ковчега, щоб приніс оливну гілку. Тоді преподобний отець наш Єфрем, прийнявши наче два крила голубині — благословення отцівське і молитву, — вирушив у дорогу, що перед ним лежала. І досягнув Константинограда, розглядаючись усюди, відвідуючи мешкання небесних людей і земних ангелів і насичуючись досить духовною їжею, словами душекорисними й настановами святих отців тих, що й затримався там якийсь час. Коли ж кликала його любов отцівська знову назад, тоді, щоб не вертатися до мисленого свого ковчега без якоїсь оливної гілки, устав святого Студійського монастиря переписав і в монастир Печерський приніс. Заради цього посилав до нього блаженний Теодосій, ігумен цей від преподобного Антонія. Після повернення зі святих місць пожив у монастирі Печерському трохи часу, але багатьох чеснот образом був на користь душевну, що всі дякували Богові за нього. І в той час переставився блаженний єпископ переяславський Петро. Благоволінням Божим і радою всіх, за бажанням великого князя Всеволода Ярославича, преподобний отець наш Єфрем поставлений був єпископом Переяславським преосвященним митрополитом Київським Іваном.

Прийнявши-бо такий святительства сан, почав про побудову церковну в єпископії своїй вельми дбати, маючи це за найчесніше і найлюбіше для себе діло, щоб примножити хвалу пресвятому імені Божому. Бог же йому посприяв в ділі тому, бо в малих роках побудував церкву кам'яну святого архистратига Михаїла, велику і прекрасну, яку престолом єпископії Переяславської зробив. Також святого Теодора церкву на воротах і святого апостола АндреяПервозваного при воротах від стін кам'яних побудував. І прикрасив град Переяслав різними спорудами церковними, всюди кам'яними, чого перед тим не було. Але це все через немалий час у небуття перейшло, коли допустив Бог цілу землю Руську через гріхи наші на покарання злочестивому цареві скитському Батию. Впав жереб і на славний град Переяслав. Був же цей преподобний у час єпископства свого і на перенесенні чесних мощів преподобного отця нашого Теодосія Печерського. Тоді, добре й богоугодно поживши, життю минущому кінець прийняв [його ж чесне тіло поклали з честю в створеній ним церкві, у ній же постановили щоб престол був єпископії Переяславської]. Душею ж зійшов до престолу Владики Нерукотворного. І там же нехай і ми будемо, як вівці, зібрані голосом молитов пастирських преподобного отця нашого Єфрема, щоб із ним разом прославляти пастирів Начальника Ісуса, і в Ньому ж і з Ним Бога Отця і Святого Духа на безкінечні віки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Єфрема, Архимандрита Борисоглівського монастиря, Новоторзького чудотворця

У дні благовірних великих князів, святих страстотерпців руських Бориса і Гліба були на Русі три брати рідні: Єфрем, якого ж нині пам'ять, Георгій і Мойсей — із землі угорської родом. Усі ж великим князям Борисові і Глібу в чині боярському служили. Коли вбитий же був Борис святий на ріці Алті, не був там із князем Борисом боярин Єфрем і так від убивства цілим вберігся, а Георгій, брат його, разом зі святим Борисом вбитий був, бо упав на пана свого, і відрізали йому голову через золоту гривну, її ж на нього святий Борис поклав. Третій же брат, Мойсей, при вбивстві тому був, втечею врятувався від смерти, тоді пізніше від ляшки, більше ніж колись Йосип від Пентифрії, постраждав через чистоту, і був святим ченцем у Печерському Київському монастирі, як же у житії його написано. А цей блаженний Єфрем після убивства благовірного князя Бориса на місце те, на якому ж неправедне те убивство сталося, прийшов, плачучи і ридаючи, і, пошукавши тіла братового, не знайшов, лише голову, яку ж, взявши, беріг до кончини своєї. Покинув же свій боярський сан і дім, досягнув градаТоржська і знайшов місце поблизу града того вельми красне, на березі ріки Твер, звів там храм на честь панів своїх — великих князів, святих страстотерпців Бориса і Гліба — і, багато ченців зібравши, обитель влаштував і архимандритом був. Досить же постом і молитвами потрудившися, угодив Богові і переставився до Нього в рік 6523. Після переставлення ж його багато чуд від гробу його відбувалося і подавалися зцілення хворим. І нині тим, що з вірою приходять, подаються, на Славу Христа, Бога нашого, що з Отцем і Святим Духом славлений навіки Амінь.

У той самий день житіє преподобного Єфрема Сирина.

Місяця січня в 29-й день

Перенесення чесних мощів святого священномученика Ігнатія Богоносця

Коли Святого Ігнатія Богоносця у Римі наказом царя Траяна, як же в житії його пишеться, звірі за Христа з'їли, залишилися деякі більші його кості, що їх вірні, котрі там тоді були, зібрали й спершу в Римі поклали чесно на ознаменованому місці. Тоді, за царювання того ж Траяна, перенесли в Антіохію на захист граду і на зцілення хворих, на веселість цілому його стаду, а на славу Христа Бога, що за Нього ж він постраждав ревно, про що всі, хто хоче довідатися, хай дивляться житіє його в двадцятий день грудня.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Лаврентія, затворника Печерського

Після спокус преподобних затворників печерських Ісакія і Никити опинився, подвизаючися, в тому ж Печерському святому монастирі блаженний цей Лаврентій, який також дерзнув, як добрий воїн Христовий, сам-один боротися з ворогом душезгубним, що ополчувався. І забажав вельми у затворі молитися Богові, думаючи завжди, що про затворницьке життя Господь говорить: "Ти ж, коли молишся, увійди до комірчини своєї і, замкнувши двері свої, помолися Отцеві своєму таємно, і Отець твій, що бачить в тайні, винагородить тебе явно". Але преподобні отці боронили йому взагалі чинити те в Печерському святому монастирі, бо більше від инших терпів напади облесного ворога. Згадували-бо, як тут здолав був ворог Ісакія і Никиту, що боролися з ним поодинці, їх же ледве багатьма співпомічними молитвами підняли. Тоді Лаврентій, прощення попросивши, пішов в монастир святого великомученика Димитрія, що його створив князь Із'яслав, і там инокував у затворі. Почав же вельми подвижно жити і про спасіння своє велике старання мати, щодня на більші труди піднімаючись, умертвлюючи всі пристрасті похоті голодом повстримности і стинаючи їх мечем духовним, тобто словом молитви. Лукавого ж розпалювання всі стріли водою сліз гасив. І так благодаттю Божою не лише сам зранення бісівського уникав, але і прийняв від щедрого на дари Господа дар зцілювати чудотворно різні рани і недуги в людях та відганяти бісів. До цього-бо блаженного серед инших приведений був колись для зцілення з Києва чоловік, одержимий бісом вельми лютим і міцним, що дерево, яке нелегко піднести десятьом мужам, він один, взявши, вивергав. Блаженний затворник, бажаючи, щоб прославлена була благодать батьківщини його духовної, тобто Печерського святого монастиря, звелів того чоловіка туди вести. Тоді біснуватий почав кричати: "До кого посилаєш мене? Я-бо не смію і наблизитися до печери через святих, що в ній покладені. У монастирі ж тридцять є чорноризців, які там живуть, їх же боюся, з иншими ж боротьбу маю". Коли це про благодать Печерського святого монастиря біснуватий розповів, звелів знову блаженний примусом його туди тягнути, щоб сказане ним більше підтверджене було. Тягнучи-бо, вели, бо ніколи біснуватий не бував у Печерському монастирі й нікого ж не знав у ньому. Спитали його: "Які то ті, що їх боїшся?" Було-бо тоді всіх братів в монастирі Печерському сто вісімнадцять. Біснуватий же перерахував поіменно тридцять і сказав: "Ці всі словом одним вигнати мене можуть". І сказали йому знову ті, що тягнули: "Ми хочемо в печері замкнути тебе". Він же відповідав: "Яка користь мені з мертвими боротися? Вони-бо нині більше дерзновення мають до Бога молитися за своїх чорноризців і за тих, що приходять до них. Але якщо хочете мою боротьбу бачити, ведіть мене в монастир, бо, окрім тридцяти [як же сказав], з иншими всіма боротися можу". І почав показувати силу свою, говорячи по-єврейськи, потім по-римськи, тоді грецькою, запросто мовив на всіх мовах, яких ніколи ж не чув чоловік той, що настрашилися вельми ті, котрі тягли його: дивувалися зміні мови його і різноголоссю. Тоді раніше, ніж увійшли в монастир, втік від чоловіка нечистий той дух, і почав зцілений добре розуміти. Ті, що були з ним, утішилися й увійшли з ним же у святу чудотворну печерську церкву воздати хвалу Богові. Коли довідався ігумен, прийшов зі всією братією туди ж до церкви, і не знав зцілений ігумена ані одного з тих тридцяти, яких же називав, біснуючись. Тоді спитав його: "Хто зцілив тебе?" Він же, поглядаючи на ікону Пресвятої Богородиці Чудотворну, сказав, що "з нею зустріли нас святих отців тридцятеро, і так я був зцілений". Імена-бо тих всіх пам'ятав, в обличчя ж ні одного не знав. Тоді всі разом славу воздали Богові, і Його Пречистій Матері, і блаженним Його угодникам.

І так прославилося святе те місце Божим промислом, сповіщеним через блаженного цього затворника Лаврентія, що, як Варнава від Павла, відлучившись на якийсь час від братії печерської, більший приніс плід. І різних чеснот своїх рівноангельських багато образів в монастирі Із'яславському залишивши, повернувся знову в Печерський святий монастир, де ж після кончини своєї богоугодної як не гірший від попередніх затворників, які вузькими воротами у життя вічне увійшли, покладений чесно в Печері, у ній же дотепер чудотворні його мощі перебувають нетлінними на честь Того, Хто бачить таємне і винагороджує затворників явно, — Хваленого в Тройці Бога. Йому ж Слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святих мучеників Романа, Якова, Філотея, і Перехія, Авіва, Юліяна, і Паригорія, які в Самосатії за Христа постраждали. І святих мучеників Сіявана-єпископа, і Луки Диякона, і Мокія Читця, які за царювання Нумеріяна в Емисі, Фінійському граді, заради Христа на з'їдження звірів були віддані.

Місяця січня в 30-й день

Пам'ять святого священномученика Іполита, і тих, що з ним: Ксесорина, Савина, Хрисії-дівиці, й інших двадцяти мучеників

Вони були за царювання Калидія, коли ігемоном був Викарій і Улпій Римлянин. Був же Кенсорин першим радником у Синкліті, магістр саном. І був на нього наклеп, і допитували — Христа ісповідав, через те вкинений був у в'язницю, багато ж чуд від нього силою Христовою діялося, що й мертвого воскресив. Те бачивши, всі, які були там, воїни, в Христа увірували. Їм же і голови утяли. Числом їх було двадцять. Приведена ж була і блаженна Хрисія, діва, на допит як християнка, її ж, повісивши, воловими жилами били, і вогнем обпалили ребра її, і вкинули до в'язниці, і знову, по декількох днях вивівши, камінням щелепи їй поламали і молотом олов'яним били по плечах. Тоді, камінь прив'язавши до шиї, її на глибину морську вкинули — і так свята діва закінчила своє за Христа страждання. Блаженного ж Савина молотом важким по тілу били, і на дереві повісили, і свічами палили. Такі муки терплячи й Богові дякуючи, дух передав. Про це довідавшися, Великий Іполит-святитель у Римі до ігемона прийшов і викрив жорстокість його і нелюдськість, кровопивцею його назвав, Христа ж Богом і Творцем усього дерзновенно ісповідав. Тоді слуги ігемонові били його по очах, й инші на нього муки накладали нечестиві, врешті руки й ноги йому зв'язали, в море вкинули. І так муки сповнивши, Царства Божого став спадкоємцем.

У той самий день собор святих отців наших, вселенських великих трьох єрархів і учителів Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого

За царювання благовірного і христолюбного царя Олексія Комнина, що після царя Никифора Ватаніота державу царську прийняв, була через цих трьох святителів суперечка велика у Константинограді між найбільш ученими любомудрами. Одні вищим вважали Василія Великого, високомовним його називаючи, бо всіх перевищив словом і ділом, мало чим до ангелів не дорівнявся, вдачу мав тверду і нелегко прощав прогрішення, і нічого земного не мав. Нижчим же чинили божественного Івана Золотоустого, за противника його собі маючи, бо легко давав розгрішення і швидко до покаяння приводив. Инші ж знову цього божественного Золотоустого возвеличували, бо чоловіколюбніший був і розумів природи слабість, і у повчаннях був гладкомовкий, усіх на покаяння багатьма медоточивими словами своїми наставляв, і вважали його вищим від Василія Великого і Григорія Богослова. Инші ж Григорія Богослова трималися, кажучи, що той красномовством і майстерним поясненням слів і висловів солодкістю всіх, що еллінською освіченістю могли похвалитися, міг тепер перевищити. Так-бо одні святого Григорія вивищували, инші ж його знижували. І через те було розділення між багатьма, і називалися одні іванитами, инші ж василитами, а иншігригоритами. І сперечалися через ці імена мужі, в словах і любомудрості досвідчені. Коли так було, за якийсь час явилися великі ці святі спершу по одному, кожний окремо, тоді всі троє разом явно, а не у сні Іванові, єпископу Євхаїтськогограда, вельми вченому мужеві, який, мудрости еллінської достатньо навчений [як же написане ним показує], вершини чеснот досягнув. І єдиними устами мовили до нього: "Ми є одне, як же бачиш, у Бога, і нічого нема в нас супротивного чи такого, щоб суперечність мало, але у свій час кожного з нас божествений Дух спонукав, щоб для спасіння людей повчання написати, і те, чого таємно навчилися, те явно передати. І нема серед нас ні першого, ні ж другого, але що один каже, те обидва инші підтримують. Тому, вставши, звели тим, що через нас мають сварку, не розділятися, бо й коли живі ми були, так і після переставлення старання маємо, щоб до миру й однодумства приводити кінці вселенної. Тому вже в один день з'єднай нас і, як же тобі краще, празничну службу нам склади та иншим передай, що ми є одним у Бога. Ми ж тим, що відправлятимуть нашу пам'ять, помічниками будемо для спасіння, сподіваємося-бо й ми щось мати у Бога". Коли це сказали єпископові, сходили до неба, світлом невимовним осяяні, і на ім'я кликали один одного. Преподобний же Іван-єпископ зразу поспішив вчинити мир між тими, що мали сварку, — як великий у чеснотах муж і в премудрості славний, уставив цей трьох святителів празник, як же йому звеліли святі, і передав церквам святкувати благочесно. Поглянь, як мудро муж цей вчинив: вибрав січень — місяць, який мав пам'ять трьох цих святителів, у перший день — Василія Великого, у двадцять п'ятий — божественного Григорія, а у двадцять сьомий — священного Золотоустого. Об'єднав-бо їх у тридцятий день цього ж місяця, канонами, і тропарями, і похвалами увінчавши їх святкування, як же годилося. Треба ж про них і те мовити, що святий Василій Великий у словах повчання не лише вчителів його років, але і стародавніх перевищив: всю-бо пройшов науку до кінця, не лише ту, що в словах, філософію добре пізнав, але й ту, що на ділі, здобув, живучи доброчинно в безкорисливості і цнотливості і сходячи умом до богобачення. На престол архиєрейський возведений був, тридцять сім років від народження маючи, і протягом усіх років церковним був служителем. Священний же Григорій Богослов таким був: якщо б мав бути серед людей образ якийсь і стовп, почасти зі всіх складений чеснот, то таким би був Великий Григорій, життя світлістю прославлений. На таку вершину богослов'я вийшов, що всі подолані були премудрістю його, як у словах учення, так і в догмах віри, тому ж і Богословом всі іменували його. Святительствував ж в Константинополі, правовір'я утверджуючи літ дванадцять, на патріяршому ж престолі трохи [як же в житії його пишеться] поживши, залишив престол через старість і понад вісімдесят років мав, коли відійшов із тутешніх. Про божественного ж Золотоустого праведно було б казати, що всіх еллінських мудреців перевищив розумом, словом і злагодженням мови, і Божественне Писання вияснив і витлумачив прекрасно, і настільки євангельській проповіді допоміг, що якби не було цього святого [хоч і сміливо сказано], то знову годилося б на землю приходу Христовому бути. Також і в чеснотах діянням і богобаченням всіх перевищив вельми, милостині і любови був джерелом, ревности сповнений і учительства, прожив же всіх літ шістдесят і три. Пастирем був Христової Церкви шість років. Трьох цих єрархів великих молитвами Христос, Бог наш, єретичні бунти нехай переможе, нас же в єдиномислії і мирному влаштуванні хай збереже і небесного свого Царства нехай сподобить, бо благословенний Він навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Теофіла, який за царювання Констянтина та Ірини воєводою був християнського полку. Агаряни його в бою взяли і до скверної їхньої віри примушували. Чотири роки страждав у в'язниці, під час же богомерзенного їхнього празника виведений був до приношення ідолам жертви. Тому що не підкорився, але Христа істинного прославляв Бога, через те відтяли йому голову.

І преподобного отця Зинона, що прийняв учення від святого Василія Великого на горі ж Антіоховій. В одному гробищі чотирнадцять літ у постництвібогоугодно перепровадив.

Місяця січня в 31-йдень

Страждання святих чудотворців і безкорисливих лікарів Кира та Івана і святої мучениці Атанасії з трьома доньками її

Кир святий, угодник Божий, народжений і вихований у Єгипетському краї у граді Олександрії, що його збудував Олександр Македонський. Був же умінням славний лікар і зцілював хвороби тілесні, не беручи винагороди, словами ж своїми богонатхненними і способом доброчинного свого життя лікував душевні недуги в людях. Входячи-бо до хворих, розповідав їм не з Ґалена і Гіпократа, але зі святих пророків і апостолів заповіді: щоб пильнуватися від шкоди гріховної, яка буває причиною хворіб тілесних, бо недуга душевна тяжча є від усіх недуг тілесних, і коли вони гріхами вельми хворіють, часто буває так, що й тіло в тяжку впадає хворобу, бо Бог допускає за гріхи покарання. Так святий хворих повчав, ще ж і Боже проповідував їм слово, багатьох еллінів до пізнання істинного Бога привів і християнами зробив, полікувавши їхні душі й тіла лікуванням найкращим.

У той час царював Диоклитіян, нечестивий цар, і підняв гоніння на християн. Донесли ж на святого Кира, славного олександрійського лікаря, до ігемона олександрійського, що християнином є і християнської віри багатьох навчає. І звелів ігемон зразу взяти його. Святий же Кир, довідавшися про те, утік із града і з краю Єгипетського і в Аравію перейшов. Це ж не тому, що мук і смерти за Христа боявся, але слів Христових слухав: "Коли гонять вас [казав] у граді цьому, втікайте в инший". І тому, що ближнім ще помагати хотів, і тому, що краще себе до страждань за Господа свого підготувати хотів у чернечому чині, тому, в Аравію прийшовши, зразу прийняв на себе чернечий ангельський образ. А найбільше з Божого провидіння був в Аравію прихід його, щоб і там багатьох привести до Христа і, вибавивши від ідольської згуби, на путь спасіння наставити. Залишив же і лікарське своє вміння, прийняв-бо чудотворення від Бога і вже не лікуванням і зіллям, але молитвою і словом всілякі хвороби зцілював. І через такі його чудотворення прославлялося Ім'я Ісуса Христа, і багато ідолопоклонників покидали свій блуд — до Христа, істинного Бога, наверталися.

Іван же святий родом був з Едесу, християнин благовірний, воїнським чином вшанований. Коли постало ж на християн від Диоклитіяна гоніння, покинув сан свій воїнський і славу світу цього, батьківщину, дім, і рід, і багатство — все за полову маючи, і до Єрусалиму перейшов, де ж, якийсь час перебуваючи, чув про святого Кира і про чуда, що бувають від нього, бо розійшлася про нього слава всюди, і вельми забажав бачити його і жити з таким великим Божим угодником. Пішов-бо спершу в Олександрію, шукаючи бажаного, але там його не знайшов, уважно про нього розпитував, де є. І довідавшися, що в Аравії перебуває, пішов туди з поспіхом, і знайшов його, приєднався до нього всією душею і був самовидцем чудес його і доброчинного його життя наслідувачем ревним. Тим часом взята була на муки за Христа одна боголюбива жінка на ім'я Атанасія з трьома своїми доньками, їх же імена: Теоктиста, Теодотія і Євдоксія. І в град Каноп їх відвели, в ньому ж ідольський жрець був Касіян, градоначальник же Сиріян. Про те чувши, святий Кир з Іваном боялися, щоб не відпали від Христа юні дівчата, не лише погрозами мук настрашені, але самою ласкою зваблені бути могли легко в такі молоді літа, бо найстаршій із них, Теокстисті, було років п'ятнадцять, другій, Теодотії, літ тринадцять, останній же, Євдоксії, років одинадцять. Але і в матері їхній, Атанасії, сумнівався святий Кир, щоб і вона через дітей до еллінства не схилилася, не хотівши доньок своїх, люто мучених, коли кров їхня нещадно проливалася, бачити. Не було ж йому невідомим, наскільки матері через дітей своїх природно вболівають серцями своїми. Тому, вставши, пішов у град, щоб утвердити в ісповіданні Христовому дівчат і матір їхню, небоязливими ж і мужніми в муках зробити. Пішов же за святим Киром і святий Іван, і обидва в Каноп-град до Атанасії з доньками, яких тримали в путах, прийшли, багатьма богонатхненними словами утверджували їх у любові Ісуса Христа, щоб ревно за Нього душі свої поклали. І сповіщено було зразу про те градоначальникові Сиріяну: хтось-бо з нечестивих, прийшовши до нього, сказав: "Двоє якихось нових і незнайомих чоловіків з'явилося у граді нашому, один у чернечому вбранні, а другий у військовому. Вони взятих нині дів навчають, щоб не поклонялися богам нашим, але у своїй нечестивій щоб перебували вірі, ані щоб не підкорялися наказам царським, намовляють їх, щоб одного лише якогось шанували Ісуса і Йому божественну щоб віддавали честь, не зважаючи на смерть". Те чувши, Сиріян люті сповнився, звелів взяти зразу обох і привести перед себе. Взяті ж були святі Кир та Іван і на допит нечестивому судді Сиріянові представлені. Він же, бачивши їх, сказав: "Чи ви, окаянні вороги богів наших, намагаєтеся зманити дівиць і християнську всіма хитростями примножити віру на приниження цареві? Якщо дотепер були безумними, то принаймні нині, суєтну вашу відкинувши віру, всілякого волхвування сповнену, молитвами і жертвами богів собі умилостивіть, щоб не лише уникнути мук, для вас приготованих, але і почестей від нас сподобитися. Якщо ж ні, то пізнайте не Сиріянову лише ані ж Диоклитіянову, але самих богів, яких же хулите, лють на собі і гнів невмолимий. Пізнайте богів, які, хоч і милосердні, та люто за безчестя своє помщають". На це святі Кир та Іван відповідали, говорячи: "У нас є звичай про багато чого мало говорити. Хай буде вам відомо, що ми ані почестей ваших суєтних ніколи не хочемо, ані від Христа не відвернемося, навіть якщо за нього постраждаємо". Тоді Сиріян більшою люттю запалився, заскреготав зубами і сказав до них: "Годилося вам, нечестивим, за суддівське чоловіколюбство вдячними бути, якщо є щось у вас від розуму, і, відкинувши свій блуд, грізних уникнути погроз. Але тому що нічого иншого у вас не бачу, окрім гордости, непокори і суєтної зарозумілости, то не треба й багатьох слів, але за саме належить нам взятися діло, так-бо і бажану вам відплату приймете, і наказу царському, хоч і не хочете, скоритеся". Те мовивши, звелів привести дівчат з матір'ю і перед ними почав святих мучеників Кира і Івана всіляко мучити, б'ючи бичами, ламаючи палицями, опалюючи свічками й опалені частини оцтом та сіллю поливаючи, і гострими волосяними потираючи рубищами, ноги ж киплячою смолою поливаючи і всіляких мук винаходи на них накладаючи, — ні одного ж не залишивши катування, і щоб відімстити за дерзновення їхнє, і щоб мужність їхню зламати, і щоб настрашити дівчат юних і матір їхню, що на люте катування дивилися. Але нічого не досягнув богомерзенний кат: ані ж мужности святих страстотерпців не похитнув, ані дівчат і їхньої матері настрашити не зміг. Звелів-бо відв'язати святих, почати святу Атанасію і доньок її мучити також. І, довго мучивши, сповнився великого сорому, бо немічний рід жіночий у мужньому стражданні нічим не відрізнявся від міцних і нездоланних мужів святих Кира і Івана. Ту ж бо, що й вони, мали до Христа любов і віру, і тими ж за нього страждали муками, ту ж мужність, бо Бог зміцнював їх, мали, і страждали — наче в чужому тілі, анітрохи не зважаючи на муки. Взирали-бо до Любого Жениха свого Христа Бога, що дивився з висоти слави Своєї на страждання невіст Своїх і допомогу Свою їм подавав. Звільнив-бо кат святих мучениць із мучилища — засудив їх на посічення мечем. Вони ж на смерть, як на шлюб, ішли, веселячись, — і втяті були у святі голови блаженна мати Атанасія і її три благословенні доньки — Теоктиста, Теодотія та Євдоксія.

Після убивства святих мучениць знову святий Кир зі святим Іваном на допиті були. До них же кат довгу розпростер бесіду, наче про здоров'я їхнє піклуючись, показуючи дари, і накладаючи муки, і останньою погрожуючи карою, і коли бачив, що марно трудиться, останню на них дав таку відповідь: "Кира, галилейського учителя, й Івана, йому єдиновірного, які царський наказ зневажають і богам великим жертви принести не захотіли, голову відтяти за законом царським наказуємо". І взяли воїни, посікли їх на тому ж місці, де й святі діви з матір'ю поклали душі свої за Господа свого у тридцять перший день місяця січня. Християни ж потаємні, взявши святі тіла їхні таємно, поховали чесно в церкві святого апостола і євангелиста Марка в окремих гробах: в одному — святих мучеників Кира та Івана, у другому ж — святу Атанасію з доньками. По багатьох же літах, за царювання благочестивого царя Теодосія-молодшого, святий Кирило, патріярх Олександрійський, мощі святих мучеників Кира та Івана Божим, через ангела, велінням переніс у село під назвою Манутин для вигнання звідти бісівської сили на славу ж Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славлених навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святих мучеників Вікторина, Віктора, Никифора, Клавдія, Діодора, Серапіона і Папія, які в Коринті за царювання Деція від Тетія Антипата за Христа постраждали. Вікторин, Віктор і Никифор у ступу кам'яну були вкладені, і всі частини тіл їхніх потовчені були каменем. Клавдіеві руки й ноги відтяли. Діодор вогнем спалений. Серапіонові відтяли голову. Папія ж вкинули в море.

І святої мучениці Трифени Кузицької, яка добровільно на муки за Христа віддалася і багато мук перетерпіла, у піч була вкинена, на дереві високому повішена, звідти на гострі цвяхи скинена, звірам на поїдання віддана, але звідусюди преславно Божою силою вибавлена ціла і без ушкоджень. На кінець тілець скажений рогами її розірвав. А де кров її витекла, там джерело води закипіло, подаючи жінкам у грудях молоко. Котрі-бо жінки чи тварини, народивши, груди мали висохлі й годувати народжене не могли, ту воду пили — і зразу щедре їм прибувало молоко в грудях молитвами святої.

У той самий день житіє преподобного отця нашого Микити Затворника Печерського, єпископа Великого Новгорода

Понад инші шановано таких хоробрих воїнів, які не в полку боротьбу творити звикли, але поодинці кидаються на ворога, їм же хоч і багато разів допускає Господь на час якийсь упасти, щоб не возносилися, проте, бачивши попередню їхню ревність і мужність, не залишає їх до кінця, але підносить і непереможними робить. Один із таких хоробрих воїнів Христових виявився у Печерському святому монастирі, це був преподобний Ісакій Затворник. Так само і цей блаженний Микита, про нього ж достохвальний Полікарп, якому розповів Симон святий, свідчить так. Був у дні ігуменства преподобного Никона брат один у Печерському святому монастирі на ім'я Микита. Він почав просити ігумена, щоб благословив його здійснювати подвиг на самоті, у затвор увійшовши. Ігумен же заборонив йому, кажучи: "О дитино, нема тобі користи юному сидіти без діла, краще тобі перебувати з братами, працюючи для них, і не втратиш своєї винагороди. Сам бачив брата нашого Ісакія Печерника, як у затворі зваблений був би бісами, якби велика благодать Божа не врятувала його молитвами преподобних отців наших Антонія і Теодосія". Микита ж відповідав: "Ніяк же, отче, не зваблюся такою річчю, але міцно стати бажаю проти підступів бісівських і Чоловіколюбця просити маю, щоб і мені подав чудотворення дар, як же Ісакію Затворнику, що й донині чудес багато чинить". Говорив йому знову ігумен: "Вище сили бажання твоє, вважай, дитино, щоб, піднісшися, не упав. Я велю тобі краще служити братії, і за послух свій увінчаний маєш бути від Бога". Микита ж ніяк не міг сприйняти сказаного від ігумена, не міг стримати бажання великого до затворницького життя. Тому, що захотів, те й зробив: замкнувши себе, загородив двері міцно й перебував, молячися, один, не виходячи. Проте не через багато днів сітей диявольських не уникнув: у час співу свого чув голос, який молився разом з ним, і пахощі розійшлися невимовні, і цим звабився, говорячи собі: "Якщо б не був це ангел, не молився б зі мною, ані ж Духа Святого пахощів не було б тут". І почав ревно молитися, говорячи: "Господи, яви мені Сам розумно, щоб побачив Тебе". Тоді голос був до нього: "Не явлюся тобі, бо юний ти є, щоб, вознісшися, не упав". Затворник же зі сльозами сказав: "Ніяк же, Господи, не зваблюся, навчив-бо мене ігумен не приймати зваби бісівської. Усе, що велиш мені, зроблю". Тоді душезгубний змій, прийнявши владу над ним, сказав: "Неможливо є людині, що в тілі є, бачити мене, але ось посилаю ангела мого, щоб перебував з тобою. Ти ж волю його чини". І зразу став перед ним біс в образі ангела. Микита ж, впавши, поклонився йому, як ангелові. І сказав йому біс: "Відтепер ти вже не молися, але читай книги, і так опинишся з Богом, бесідуючи, і подаси слово корисне тим, що приходять до тебе. Я ж завжди буду молити Творця всіх за спасіння твоє". Повірив затворник сказаному і зманився: не молився більше, але віддався читанню книг. Біса ж бачив, що безперестанку молиться за нього, і радів, думаючи, що ангел творить молитву за нього. Тоді з тими, що приходили до нього, багато бесідував із Писання про користь душі, почав же і пророкувати, і була про нього слава велика, що всі дивувалися тому, що збувалися його слова. Якось послав до князя Із'яслава, говорячи: "Сьогодні убитий князь Гліб Святославич у Заволоччі, скоро пошли сина свого Святополка на престол Новограда". І як же сказав, так і було. По декількох-бо днях прийшла вість про убивство князя Гліба. І від того ще більше розійшлася слава, що затворник цей пророком є, і вельми прислухалися до нього князі і бояри [хоч біс і не знає того, що має бути, але що сам вчинив і навчив злих людей: чи убити, чи украсти — те сповіщає. Так-бо й коли приходили до затворника, хотівши слово утіхи чути від нього, тоді біс, гаданий ангел, розповідав йому все, що сталося з тими, і він же пророкував, і було так]. Не міг же ніхто змагатися з Микитою із Книг Старого Завіту, весь в устах мав: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Судді, Царства — і всі пророцтва за чином, і всі книги єврейські пізнав добре. Євангельських і апостольських святих книг, переданих нам у благодаті на виправлення наше й утвердження, ніколи ж не хотів бачити чи слухати, не лише шанувати, ані иншому не давав бесідувати до себе з Нового Завіту. Через те зрозуміло було всім, що зваблений ворогом. Цього-бо не терпівши, прийшли до звабленого преподобні отці: Никон, ігумен Іван, що після нього був ігуменом, Пімин Постник, Ісая, що був єпископом Ростовським, Матей Ясновидець, Ісакій, затворник Печерський, Агапит-лікар, Григорій Чудотворець, Микола, що був єпископом Тмутороканським, Нестор Літописець, Григорій, творець канонів, Теоктист, що був єпископом Чернігівським, Онисифор Ясновидець. Ці всі, що чеснотами сіяли, прийшли, молитви творили до Бога про Микиту і відігнали біса від нього, бо до того не бачив його. Тоді, вивівши його геть, розпитували, щоб розповів їм щось зі Старого Завіту. Він же клявся, що ніколи не читав тих книг, що перед тим з уст умів. До цього ж ні одного слова не знав, бо ледве навчили його грамоти. Тоді молитвами преподобних отців прийшов до себе, ісповідав гріх свій, і плакав через те гірко, віддав себе на велику повстримність і послух, сприйнявши чесне і смиренне життя, бо перевищив він усіх чеснотами. Чоловіколюбний же Господь, бачивши таке блаженного подвизання ані не зневажаючи попередніх його чеснот, у них же з юности навчав себе, прийняв істинне його покаяння. І як же Петра святого, що відрікся від нього три рази, покаяння прийняв, говорячи йому: "Паси ягнят моїх, паси овець моїх, паси вибраних моїх", — те ж знамення благоприємного покаяння і блаженному цьому Микиті подав, бо за превелику любов у збереженні всіх заповідей вчинив його пастирем словесному своєму стаду, возвів на престол єпископства Новгородського. Тоді ж для зміцнення віри і переконання більшого щодо відпущення святому його падіння, яке раніше було, прославив доброчинне його життя і чудотворення дарами. Якось-бо бездощів'я було, помолився Богові — і дощ з неба зійшов.

Також і пожежу в місті молитвами своїми погасив та инших багато чудес творив. І так добре словесну свою паству випасши, переставився до Господа у вічне життя, у рік шість тисяч шістсот шостий, місяця січня у тридцять перший день, тримаючи престол великого Новгорода тринадцять літ. І поховали його чесно у великій церкві святих богоотців Йоакима і Анни. Після того чотириста п'ятдесят років минуло, відколи тіло блаженного Микити поховане було в гробі, у рік же сім тисяч п'ятдесят дев'ятий, за правління благочестивого царя Івана, самодержця всієї Росії, сина Великого князя Василія, і за митрополита Макарія, за архиєпископа великого Новгорода Теодосія знайшли мощі святого Микити цілими і зовсім не ушкодженими. І зцілень вони багато дають тим, хто приходить з вірою, до сьогодні. Богу нашому слава нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

КІНЕЦЬ П'ЯТОЇ КНИГИ

Оглавление

Місяця січня в 1-й день

  Слово на Обрізання Господнє

  У той самий день житіє святого отця нашого Василія Великого, архієпископа Кесарії Кападокійської

Місяця січня в 2-й день

  Житіє святого Сильвестра, папи Римського

Місяця січня в 3-й день

  Пам'ять святого пророка Малахія

  У той самий день страждання святого мученика Гордія

Місяця січня в 4-й день

  Собор святих сімдесятьох апостолів

Місяця січня в 5-й день

  Страждання святих Теопемпта і Теони

  У той самий день пам'ять преподобної матері нашої Синклитикії

  У той самий день житіє преподобної матері нашої Аполінарії, дівчини, яка в чоловічому образі подвизалася

Місяця січня в 6-й день

  Синаксар на Хрещення Господнє святого отця нашого Івана Золотоустого

  У той самий день слово на святе Просвічення [Богоявлення]

  Богоявлення Господнього празник Слово

Місяця січня в 7-й день

  Синаксар на собор святого Івана Предтечі і Хрестителя Господнього

  У той же день про чесну руку Івана святого, Предтечі і Хрестителя Господнього

Місяця січня в 8-й день

  Пам'ять преподобного отця нашого Георгія Хозевита

  У той самий день житіє і страждання святих мучеників Юліана і Василиси та інших з ними

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Григорія, Чудотворця Печерського

Місяця січня в 9-й день

  Страждання святого мученика Полієвкта

  У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Євстратія

Місяця січня в 10-й день

  Пам'ять святого отця нашого Григорія, єпископа Ниського

  У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Дометіяна, єпископа Мелетинського

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Маркіяна, пресвітера та економа Великої Константинопольської церкви

Місяця січня в 11-й день

  Житіє преподобного отця нашого Теодосія, спільного життя зачинателя

Місяця січня в 12-й день

  Пам'ять святої мучениці Тетяни-дівиці і тих, що з нею

  У той самий день страждання святого мученика Петра, названого Валсамит

Місяця січня в 13-й день

  Страждання святих мучеників Єрмила і Стратника

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Якова з Нисивії

Місяця січня в 14-й день

  Повість Амонія Монаха про вбивство преподобних Отців у Синаї і Раїті

  У той самий день друге убиття преподобних Отців у Синаї і Раїті

Місяця січня в 15-й день

  Житіє преподобного отця нашого Павла Тивійського

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Івана Кущника

Місяця січня в 16-й день

  Поклоніння чесним веригам святого апостола Петра

  У той самий день страждання святих мучеників Спевсипа, Єлевсипа і Мелевсипа, бабусі їхньої Леоніли та тих, що з ними

Місяця січня в 17-й день

  Житіє преподобного отця нашого Антонія Великого

Місяця січня в 18-й день

  Житіє святого отця нашого Атанасія Ісповідника, архиєпископа Олександрійського

Місяця січня в 19-й день

  Житіє преподобного отця нашого Макарія Єгипетського

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Макарія Олександрійського

  У той самий деньпам'ять святої мучениці Євфрасії-дівиці

Місяця січня в 20-й день

  Житіє преподобного отця нашого Євтимія Великого

Місяця січня в 21-й день

  Житіє преподобного отця нашого Максима, ісповідника й мученика

  У той самий день страждання святого мученика Неофіта

  У той самий день пам'ять святих мучеників Валеріяна, Кандида, Аквіли і Євгенія, у Трапезонті замучених

  У той самий день житіє і страждання святої діви і мучениці Агнії

Місяця січня в 22-й день

  Житіє святого апостола Тимотея, одного із сімдесятьох

  У той самий день житіє і страждання святого предобномученика Анастасія Перса

Місяця січня в 23-й день

  Житіє і страждання священномученика Климента, єпископа Анкирського, і святого мученика Агатангела та інших з ними

  У той самий день житіє святого Павлина Милостивого, єпископа Ноланського

Місяця січня в 24-й день

  Житіє преподобної матері нашої Євсевії, що була перейменована на Ксенію

Місяця січня в 25-й день

  Житіє святого отця нашого Григорія Богослова, патріярха Константинограда

Місяця січня в 26-й день

  Житіє преподобного отця нашого Ксенофонта, дружини його Марії і двох синів їхніх - Івана та Аркадія

Місяця січня в 27-й день

  Сказання про перенесення чесних мощів святого отця нашого Івана Золотоустого з Коман до Царгорода

Місяця січня в 28-й день

  Житіє преподобного отця нашого Єфрема Євнуха, ченця Печерського, єпископа Переяславського

  У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Єфрема, Архимандрита Борисоглівського монастиря, Новоторзького чудотворця

Місяця січня в 29-й день

  Перенесення чесних мощів святого священномученика Ігнатія Богоносця

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Лаврентія, затворника Печерського

Місяця січня в 30-й день

  Пам'ять святого священномученика Іполита, і тих, що з ним: Ксесорина, Савина, Хрисії-дівиці, й інших двадцяти мучеників

  У той самий день собор святих отців наших, вселенських великих трьох єрархів і учителів Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого

Місяця січня в 31-й день

  Страждання святих чудотворців і безкорисливих лікарів Кира та Івана і святої мучениці Атанасії з трьома доньками її

  У той самий день житіє преподобного отця нашого Микити Затворника Печерського, єпископа Великого Новгорода