Диявольські почвари [Тейн де Фрис] (doc) читать постранично, страница - 3

свята доходило до пиятики, не раз траплялись і удари ножем. Фокусники і знахарі хвасталися своїм вмінням, гроші зникали в рукавах і шатах, тут же лікували хвороби, на брук випльовували вирвані зуби, наче кісточки від слив. Під довгим муром церкви бродячі гольярди збивали риштування і грали на сцені містерії, при чому дівоча Матір Божа плакала найсправжнісінькими сльозами, Іуда, закочуючи очі, бовтався на мотузці, а диявола, що тряс дзвенів ланцюгами, спихали у бездонне пекло, що будило смертельний жах і переляк; Мельхіор дивився на ті сцени, забуваючи дихати, до крові закусюючи губу. Але ж за хвилинку жах і холодний піт зникали, бо після кожної страшної кари траплялась утішна комедія: в ній шмагали монахів, аж гриміло; дурням на голову натягували панчоху і нічний горщик; донощиків карали синцями і гулями; жінки ж брали страшну помсту за поступки своїх домашніх тиранів. Це був період шалених снів. Протягом семи ночей Мельхіор бачив чортів, що літали на вафельницях; під спідницями дівчат щось там клубилося, але ж то були не коханці, але свині; йому показувалася і Матір Божа, смертельно бліда, з довгими звисаючими косами, наче бідне селянське дитя, і серце Мельхіора стискалося при думці про те, що Її ще чекає.
Довго ще після днів ярмарку в його хлоп'ячій голові цвірінькали непристойні співанки вагантів і підпитих місцевих акторів.
Так вже в молодості Мельхіор дізнався, що життя в місті може бути багатокольоровим, і що люди, які в будні скребуть шкіру та місять тісто, в неділю виступають в чоботах з довгими носами, в каптанах з золотими бортами і в капелюхах, прикрашених оксамитовими стрічками, з розрізів на рукавах у них визирає м'яке фламандське полотно, а на комірах пухнатиться хутро. Жінки міщан випинають круглі животики під червоними сукнями і багато вишитими поясами, вони носять рукави-буфи, їх високі, мов димові труби, чепці у вигляді голів цукру проверчують повітря, за собою ці жінки тягнуть шлейфи настільки довгі, що дитина могла б їздити по нам на санках; ліфи у таких жінок довгі, покриви широкі – шовк і хутро – їх волоси прикрашають срібні метелики, або золоті сітки. Одним з перших засмучень Мельхіора було спостереження, що більшість з вишуканих міських дам дивиться на його матір із зверхністю, особливо в неділю, коли вони, ошатні, йшли на церковну службу, погойдуючись, нібито знаходились при бургундському дворі. Мати Мельхіора вбиралася скромно і в чорне – високо застебнутий ліф і тісні рукави, її невеличкий чепчик походив, скоріше, на мелодичну трубку волинки з білого мережива. І завжди вона трималася позаду, бо ніколи добре не опанувала мови країни. Батько Мельхіора поблажливо відносився до зарозумілості брабантських жінок; вона не сягає глибоко – говорив він – коза,м треба дозволити мекати, але ж вони не злосливі.
Просидівши пару років у міського бакалавра, навчившись трохи читати і рахувати і, більш-менш, скласти листа, Мельхіор пішов по науку до свого батька, вітражника. Охочіше за все він допомагав батькові малювати постаті, які потім повинні були народитися в гарячому склі. Іноді він зовсім забував, що повинен допомагати при згинанні свинцевих рамок чи випалюванні фарби; з білим аркушем паперу перед очима він давав волю власної фантазії, малював носіїв, банкірів, вагантів, а ще священників та міських стражів, закутаних в плащі жінок і монашок, які чалапали одна за одною, погойдуючись мов качки, малював мавп та дияволів. Непорадно накреслені, але такі, які можна розпізнати, ці фігурки населяли папір – справжній мурашник лялечок, наполовину смішні, наполовину легковажні. Мельхіор сам заклопотано сміявся, коли батько наближався, щоб подивитися, що син робить, і коли отримував пару добрячих затріщин за те, що марнує цінний час. Але прибулець з берегів Рейну добре знав, що б'є дещо неминуче. У Мельхіора був талант, при чому, талант з роду впертих – він неухильно грішив далі.
Коли йому виповнилося п'ятнадцять років, батько відправився з ним до єдиного знаменитого художника, який мешкав у місті. Його звали Майстром Трьох Волхвів від великого вівтарного образу, який у власні найкращі часи доставив герцогові, і який і досі висів в замкові в Генті. В дійсності його звали Білеам Панкрас; з літами він дещо оглух, в результаті чого зробився недовірливим і відраджував всім батькам, які збиралися присвятити дітей мистецтву малювання, щоб вони того не робили, тому вже кілька років в нього не було учнів. Також і батькові Мельхіора він сказав, що немає вже таких живописців, як ті великі безіменні, яки оздоблювали герцогські молитовники, або ж, як брати ван Ейк, Петрус Кристус і Дірк Боутс, і що, напевне, нічого досконалого в мистецтві вже не станеться, з ти вже раз і назавжди скінчено. Мельхіор стояв поряд, коли художник так балакав, але слова не потрапляли до свідомості хлопця. Він оглядав верстат художника від підлоги до стелі, фарби і олії, здавалося, пахли інакше, ніж у батька, він бачив велику палітру і пензлі, на мольберті стояв образ на дошці, на