Жадані пороги землі [Олексій Якович Корепанов] (fb2) читать постранично, страница - 1
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (110) »
Фантастичні повісті та оповідання
Художнє оформлення та ілюстрації В. Т. Гончаренка
Дурєєв Олександр ЖАДАНІ ПОРОГИ ЗЕМЛІ
ВСЕ ДУЖЕ ПРОСТО
Пасажир на борту. Здається, все йде як належить, але капітан нервує. — Потурають тут всяким, — буркає він, — зупиняйся заради однієї людини!.. В реєстрі ця зупинка називається “Тиха планета”, і ще жодного разу за останні шість років він не приймав тут більше одного-двох пасажирів. Однак і ті здебільшого якісь дивні. Він стоїть у рубці й мовчки дивиться, як штурман з третім помічником метушаться біля дисплея. Вони коректують маршрут. Обидва молоді, їм дуже подобається працювати з новою блискучою апаратурою. На екрані повільно рухається голуба цятка, це — їхній корабель “Герої Венери”. Великий корабель — тільки пасажирів на борту близько трьохсот, і у кожного свої термінові справи. “А скільки вантажу, а всього іншого… і — на тобі-заради однієї людини завертай на “Тиху планету”!” — капітан невдоволено морщиться. Це його останній рейс по трансгалактичному кільцю, а потім — прощавай, великий космос. Може, тому він сьогодні не в настрої. Спалахує зелене табло: на зв’язку медичний відсік. — Здоровий! — це голос корабельного лікаря. — Всі дані в нормі. На екрані телемонітора обличчя нового пасажира. Блідий, високий, з безкровними губами, але в його очах повно прихованого болю і одержимості. — Добридень! — тихо промовляє пасажир. Капітанові здається, що пасажир знаходиться на крайній межі терпіння. “Так і знав, — думає він, — усі вони схожі один на одного на цій “Тихій”. — Добридень, — доброзичливо промовляє він, — пройдіть до сорок третього відсіку, там ви зможете відпочити. — Я проведу його, — поквапливо каже лікар. Це його хобі — турбота про пасажирів “Тихої”. Можливо, він хоче щось написати про них. Якщо так, то йому весь час не щастить. Їх ще нікому не вдалося розговорити. — Проведіть, авжеж, проведіть, — погоджується капітан і поринає в свої капітанські клопоти. З рубки він виходить аж десь за півтори години. Високий, засмаглий, з сивими скронями, капітан самотньо обходить корабель. Адже це його останній політ… У пішохідній галереї, що веде з сорок третього відсіку, капітан бачить жінку, яка з пересторогою відходить назад. Хоча килим приглушує кроки, вона все-таки рухається навшпиньки, тонкою рукою притримуючись за переборку. — Що з вами? — басить капітан просто в маленьке рожеве вухо. Жінка скрикує, блідне. — Що з вами? — знову, але вже стурбовано питає капітан і, знічено озирнувшись, підхоплює падаючу жінку й несе її до сорок третього відсіку. Потім, збагнувши, що вона знепритомніла, він повертає до медпункту. Після ін’єкції віталламексу до неї повертається свідомість. — Що з вами? — вже автоматично промовляє капітан. Мабуть, віталламекс діє несподівано сильно, бо жінка одразу переходить у наступ: — А! Що з вами? — агресивно зводить вона смоляні брови. — Заспокойтеся, — радить лікар. — Я спокійна! — У жінки такий вигляд, начебто вона, склавши валізи, зараз вийде з корабля прямісінько у порожнечу і піде пішки до самої Землі. — А ось ви… ви… — вона раптом закриває обличчя руками і схлипує, — навіщо ви підсунули мені цього божевільного? — Якого божевільного? — дивується капітан. — Ну, цього, який тільки-но з’явився на кораблі… — Новий пасажир, чи що? Жінка мовчки кивнула головою, показуючи всім своїм виглядом, що говорити вона більше не в змозі. Однак тут же довірливо схиляється до капітана. — Адже ви знаєте, в сорок третьому летять геологи з Регініллуса першого, — жінка усміхається і поправляє зачіску, — такі, знаєте, славні хлоп’ята. Компанія у них велика, в трьох чи чотирьох відсіках, от вони й пішли. — Куди ж вони могли піти з корабля? — з підозрою питає капітан. — З корабля?! — лякається жінка, а потім сміється і махає рукою. — Ні, що ви! Вони пішли в тридцятий відсік. Певно вирішили зібратися разом. Я саме лишилась одна, коли увійшов цей… — жінка здригнулася і озирнулась, — я одразу помітила, що він якийсь… ну, такий дивний, — пошепки заговорила вона, — зайшов, знаєте, тихо-тихо, нібито у нього замість голови чаша, по вінця наповнена якоюсь цінною рідиною і він боїться розхлюпати бодай краплину. Так ходять люди, що страждають від нестерпного головного болю… я на собі це спробувала, — зненацька ослаблим голосом промовила вона і потерла пальчиками скроні, — або, котрі… “з привітом”, — вона покрутила пальцем біля скронь. — Отже, увійшов тихо-тихо і сів нерухомо. Завмер, мов статуя. Не привітався, не поцікавився, як моє ім’я, звідки їду… — А звідки ви їдете? — втомлено спитав капітан. — Я з п’ятсот- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (110) »
Последние комментарии
8 часов 41 минут назад
16 часов 41 минут назад
1 день 7 часов назад
1 день 11 часов назад
1 день 11 часов назад
1 день 11 часов назад