Оценку не ставлю, но начало туповатое. ГГ пробило на чаёк и думать ГГ пока не в может. Потом запой. Идет тупой набор звуков и действий. То что у нормального человека на анализ обстановки тратится секунды или на минуты, тут полный ноль. ГГ только понял, что он обрезанный еврей. Дальше идет пустой трёп. ГГ всего боится и это основная тема. ГГ признал в себе опального и застреленного писателя, позже оправданного. В основном идёт
Господи)))
Вы когда воруете чужие книги с АТ: https://author.today/work/234524, вы хотя бы жанр указывайте правильный и прологи не удаляйте.
(Заходите к автору оригинала в профиль, раз понравилось!)
Какое же это фентези, или это эпоха возрождения в постапокалиптическом мире? -)
(Спасибо неизвестному за пиар, советую ознакомиться с автором оригинала по ссылке)
Ещё раз спасибо за бесплатный пиар! Жаль вы не всё произведение публикуете х)
Все четыре книги за пару дней "ушли". Но, строго любителям ЛитАниме (кароч, любителям фанфиков В0) ). Не подкачал, Антон Романович, с "чувством, толком, расстановкой" сделал. Осталось только проду ждать, да...
Були кролі у Копитка — та загули. Напав мокрець — і пропали. Саменький кролик пережив зиму, сновигав по клітці, наче підрайон, залишений перелітним птаством, виснув на сітці, барабанив об дощате дно, ніби скликав на якусь нараду і сердився, що ніхто не йде.
Якби на нараду, Копиток бігцем побіг би, руки-ноги відмовили — веретеном покотився б, але на жодні наради його вже не кликали, бо пенсіонер. Спершу навідувався новий бригадир, що заступив Семенове місце, припрошував до січкарні або на сівалку — зерно засипати. Копиток хапався за поперек, показував рецепти, виписані дружині його, Софії (сам він, дякувати долі, до лікарів не ходив, бо жив усе життя правильно, ні в що дурне не вдавався). Бригадир співчутливо вислуховував Семена, кивав головою, однак наступного ранку знову зупиняв мотоцикла біля Копиткового двору: людей на підсобні роботи не вистачало. Аж поки Семен правду різонув у вічі:
— І що ви там, угорі, собі думаєте?! Щоб я, Копиток, весь вік на довжностях, та з вилками, як рядовий колгоспник! Що про вас народ скаже?!
Бригадир мовчки сів на мотоцикла — і відтоді вже не зупинявся біля Копиткового двору. Лише тутукне коротко, як побачить Семена в городі, — і мимо. Бач, учений, хай поїздить, хай своєю наукою собак по дворах подражнить, галушкою в горлі хай довжность йому стане! Отоді згадають бездипломного Копитна, що поспішили на пенсію випхати…
Посівна минала, а не згадували, не перепрошували. Город Семен ще восени зорав, першими на кутку й посадили. Нелька, що через рівчак від Копитнів, по-вуличному — Циганка, досі копирсалася на своїй грядці, сама собі картоплю накидала. Семенова Софія, ганяючи з городу курей, злим оком стріляла у бік сусідки:
— А, чортова кров, де ж твої бахури, зальотники, що нема кому й картоплі накидати?! Прокувала вік зозулею, тепер на старість кисло відгикнеться…
Але бурмотіла напівголосно, щоб не долетіло до Пельки, бо так відбриє, що й жити не захочеш.
Посадили город — стали ждати поління. Та ще літа ждали, коли сини із родинами їхатимуть на власних машинах через село у Крим — заночують нічку. І з курортів вертатимуться — нічку чи дві, як робота дозволить, з батьками поділять. Обидва сини Копиткові — у столиці, добро пристроєні. Весь, до нитки виклався був Семен, поки пристроював, хоч сам половину віку проходив у одних штанях, суконних, підшитих хромом із старих халяв. Пливли грошики, наче вода в бакаї після зливи, аж гуло й шуміло: то конкурси, то кооперативи, то машини й килими. Зате ниньки — ого-го-го! — де та столиця, а й там Копитки. Довгоруким у селі прозвали.
Думав, коли на пенсію відправляли: кролів годуватиму, треба синам і далі помагать, бо й по дорозі в Крим порога не переступлять, бензин подорожчав. Тепер один кролик на двох із Софією, розпасся — торба із салом, а не кріль. І все барабанить та дошки гризе. Кожна жива істота весною бунтується, та що жива — тріска на тріску лізе. Нелька гукала через рівчак: «Продайте мені кролика, або кролицю свою принесу, хай погуляє». Тільки ж Софія затялася: «Та щоб мій кролик покривав кролицю тої шльондри, тої підстелюхи, тої трав'янки?! Не буде такого, поки я жива!..» Класовою ненавистю ненавидить Нельку-Циганку. Ох, оці жінки, ніби чогось не поділили. А що було ділити? Семен, якби й хотів стрибнути у гречку, нічого такого не міг собі дозволити, бо бригадирствував…
Весна довго марудила то приморозками, то холодними дощами. Нарешті потепліло — хоч штани знімай і ходи голяка, як дачник. Земля пахла, трава пахла, вода у рівчаку пахла — наче лоскотом лоскотало, аж сміялося безпричинно.
Софія по хліб у район зібралася, на автобус поспішала. Синенький плащ була одягла, черевики модельні (усе невістками дароване, у місті вийшло з моди, а для села й стара мода згодиться), біля дзеркала крутнулася, як сімнадцятка, а потім усе те зняла, у свою потерту шелестючку і гумові боти вбралася й мовчки потеліпала з хати. Воно й правда, треба носити, поки носиться.
— Пивка там купи! — гукнув услід і підхихикнув. Він що, він ще козак! — Розговіємося увечері…
Учора в лавку пиво привезли, то він теж пішов. Але там мужиків уже — як затичок від пляшок. Раніше бувало, поки на довжності состояв, через голови моргне до продавця — уже й пиво несуть. А тепер біля самого прилавка стояв, і правим оком моргав, і лівим, ще й підкахикував, продавцю ж наче засліпило. Пивце тим часом розхапали — Семен тільки облизнувся.
Земля після дощів парувала, дихалося хмільно, мов над балією з бражкою. Софія перейшла місток, прочелепала, не озираючись, через усю вуличку і вже від асфальтової стрічки оглянулася, ніби щось забула вдома. Але якраз підкотив автобус і ковтнув її.
— Ну, тепер свобода! — реготнув Семен, завзято тручи долоні, мовби надіявся добути з них вогню.
Без Софії кам'яниця видавалася пусткою. Копиток кашлянув біля мисника — відлупило біля телевізора. Вийшов у двір, закурив, сперся на тинок. Людей не видно, наче вимерло
Последние комментарии
5 часов 22 минут назад
5 часов 23 минут назад
5 часов 31 минут назад
5 часов 39 минут назад
6 часов 37 минут назад
6 часов 55 минут назад