Рiки виходять з берегiв [Віталій Михайлович Кулаковський] (fb2) читать постранично

Віталій Кулаковськиий

Петро Сиченко

повість

^{Для старшого шкільного віку}

^{Художник Микола Богданець}

^{КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1985}

У2

К90

^{Рецензент та автор післямови}

^{доктор історичних наук}

^{М. Ф. Котляр}

^{(С) Видавництво «Веселка», 1983}

Розділ І ВИГНАНЦІ

Їх, Микиту Швачку й Івана Письменного, вигнали з Києва обох разом, звинувативши в образі члена магістрату⁽¹⁾ Данила Щербаня.

Микита Швачка якось зустрів купця Щербаня й запитав:

— Чи не могли б ви, пане Даниле, трохи приборкати своїх наймитів? Вони так знахабніли, що далі нікуди. Не дають проходу ні старому, ні малому: беруть на кпини, ображають, кривдять. На спудеїв⁽²⁾ Академії з киями кидаються, наклепи зводять… Говорять, нібито вони паркан у вас ламають, до склепу з товарами добираються.

А Іван Письменний додав:

— Та ще собаками бідних хлопців цькують.

Купець на ті слова нічого не сказав, а ввечері, коли Іван повертався з Академії, два Щербаневі наймити вискочили із засідки, збили його з ніг і почали гамселити куди попало. Та нагодився Микита, й обидва посіпаки дістали такого прочухана, що ледве добрели до Щербаневого двору. Наступного дня Микиту й Івана викликали до магістрату й сказали:

— Поскаржився на вас усіма шанований пан лавник Данило Щербань. Заявив, що ви його злодієм обізвали. Лава взяла заяву до уваги, вислухала свідків…

— Яких? — аж скинувся Микита.

— Наймитів пана лавника. Вони до сказаного додали: «Швачка не тільки ображав пана лавника, а й хату спалити нахвалявся».

І як не оправдувались Микита з Іваном, служники магістрату лише руками розвели:

— Так лава рішила.

Не стали слухати Микиту ні хазяїн шевської майстерні, ні цехові братчики, а Івана — ректор Академії; і довелося їм збирати своє начиння й мандрувати туди, звідки кілька років тому прийшли.

Слався тепер перед ними закурений пилом, добре в'їжджений і втоптаний босими ногами шлях на захід. Ішли на Білогородку, а там… на землі, захоплені польською шляхтою. Не хотілося ні Микиті, ні Іванові зустрічатися з гнобителями рідного люду, а доводилося. Та й куди ж інакше підеш, як не туди? Там обидва народилися, там виросли. То був рідний край.

— Може, тобі, Іване, краще на Запорізьку Січ податися? — порушив мовчанку Микита. — Шляхти не знатимеш…

— А мати ж як? — аж зупинився Іван. — Старенькі вони в мене. Недужі. Усе помочі ждуть. Давай провідаємо. Поживемо в Чорногородці якийсь час, Роздивимось. А потім… Ірпінь⁽³⁾ же нас не зупинить.

— Є в мене знайомий гутник⁽⁴⁾, — замість відповіді промовив Микита. — Такий смирний, такий тихий, як ти оце. Савкою Плиханенком звуть. З Малого Половецького, що поблизу Фастова. Теж правди шукав… Пан жінку його знеславив. Кинувся Савка до двору, а його й на поріг не пустили. «До Варшави дійду, — закричав, — а правду знайду!» І знайшов. Наступного дня панові пахолки⁽⁵⁾ мало не до смерті канчуками відшмагали. Ледве за місяць на ноги звівся. А жінка збожеволіла тим часом. Плюнув Плиханен- ко на все — і в Чернечий ліс подався. Став гайдамачити разом з Таранцем.

— З Таранцем? — перепитав Іван.

— З Таранцем… А тобі він знайомий, чи що? — поцікавився Швачка.

Іван якийсь час мовчав, певне, збирався з думками, потім заговорив:

— Давно хотів розповісти тобі, Микито, та все не виходило… А тепер якраз пора… Не той я, за кого видавав себе в Академії…

— Як це не той?

— Бач, Микито, дорога