Україна та Росія. Як брати горщики побили [Денис Володимирович Журавльов] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Денис Журавльов
Україна та Росія
Як брати горщики побили
Пролог
Істориків узагалі (а істориків України зокрема) часто звинувачують у тому, що вони постійно «переписують історію наново». Мовляв, вони, безперечно, знаючи, як воно було насправді, але з міркувань тимчасових вигід спотворюють ті історичні факти, які давним–давно вже викладені і прийняті читачами. Але парадокс полягає в тому, що історія завжди приречена на переписування. Бо змінюється і той набір шматочків пазла, що ми називаємо нашим знанням про історію (тобто набір фактів), і його інтерпретація (тобто спроби пояснення, яку саме картинку мають складати ті шматочки). А оскільки, на відміну від любителів пазлів, ми ніколи не матимемо повного набору фрагментів, то і наше бачення історії буде постійно змінюватися. Якщо протягом тривалого часу воно лишатиметься без змін, це свідчить або про наше нехтування новими шматочками, або про небажання спробувати по–іншому подивитись на ту дивну картинку, яка з них виникає. Тому ми разом з одним із провідних сучасних фахівців-україністів, австрійським дослідником Андреасом Каппелером можемо спокійно констатувати, що «сьогодні українські історики починають писати історію України наново».
Це особливо стосується російсько–українських взаємин, які ще донедавна описувались аксіомами добровільного возз'єднання з Росією (1654, 1793 і 1939-1945) та «вічної дружби» українського народу зі старшим російським братом. Відхід від догми «дружби народів» може призвести до діаметрально протилежної інтерпретації україно–російських взаємин, до образу історії, що визначається вічним антагонізмом між українцями й росіянами; тоді науковий аналіз підмінюється шаблонами і стереотипами примітивності українського селянського народу, крайнього націоналізму його еліти, зрадницької природи українських козаків, мазепинців і бандерівців, з одного боку, та азіатського варварства росіян, російського колоніалізму чи безперервності російського тоталітаризму — із другого. Розв'язанню актуальних політичних проблем більшою мірою сприятиме диференційована наукова розробка історії україно-російських взаємин, що перебуває поза тезами про «дружбу народів» чи «ворожнечу народів»… Догми старої імперської та радянської ідеологій призвели до того, що багато аспектів історії україно–російських взаємин наразі залишаються недостатньо вивченими, попри наявність величезного обсягу літератури, створеної за часів Російської імперії і особливо Радянського Союзу! Так, не секрет, що на превеликий жаль, і в рамках старої імперської, і радянської схем історії україно-російських взаємин не знаходилося місця для констатації простого факту — українці й росіяни, попри спільне історичне коріння, протягом вагомішої частини своєї історії існували у складі різних культурно-цивілізаційних утворень — і це наклало надзвичайно сильний відбиток на їхню ментальність, а також на сприйняття ними одне одного. Через брак навіть якоїсь формальної української державності в XIX — на початку XX століття, і фактичної — за часів СРСР україно–російські взаємини найчастіше розглядались як ідилічна історія росіян «справжніх» та росіян, відторгнутих і згодом повернутих назад, у загальноросійське лоно. Сенс української історії як такої в цій схемі полягав саме в прагненні до возз'єднання зі старшим братом, а всі відмінності та негаразди проголошувалися наслідком дії ворожих зовнішніх чинників (ідея українського руху як польської, варіант — німецької чи ще чиєїсь інтриги). Радянські автори модернізували цю стару концепцію, трохи перефарбувавши її на марксистський (або скоріше псевдомарксистський) лад. Якщо на ранньому етапі радянських українознавчих досліджень панувала теорія Російської держави як «тюрми народів», яка не давала нормально розвиватися всім етносам у її складі, то в період Другої світової війни та після її закінчення ситуація кардинально змінилася — тепер усі радянські історики мали засвоїти, що включення до складу Росії будь–якого народу було для останнього невимовним благом, адже воно допомогло йому (тобто цьому народові) уникнути іншого, причому завжди «значно гіршого», «іноземного поневолення». Ця дивна версія україно–російських взаємин як таких, де один народ протягом усієї своєї історії прагне фактично зникнути і злитися з іншим, «старшим», «більшим», «сильнішим», мала своєю кульмінацією так звані «тези до 300–річчя возз'єднання України та Росії (1654 рік)» — про них і про їхній вплив на свідомість істориків і звичайних українських і російських громадян докладніше піде мова в розділі про «шлях до Переяслава та геть від нього». Тут лише дозволимо собі процитувати Наталю Яковенко: «Не зупиняючись детально на цьому, уже доволі тривіальному сюжеті, відзначу, що фразеологічні кліше «одвічного тяжіння» до «возз'єднання» були остаточно відшліфовані під час святкування в 1954 року 300–ліття приєднання України до Росії, оскільки головний наголос пропагандистського тиску падав на нібито багатовікове усвідомлення українським народом своєї братерської спільності з росіянами… Саме така схема з кінця 1940–х — початку 1950–х стала канонічною, опанувавши не тільки історіографію, а й гуманітаристику загалом, публіцистику, художню літературу». Всі, хто намагався думати і писати інакше, були приречені на мовчання — або на великі службові та життєві неприємності, як це сталося, наприклад, з відомим вітчизняним дослідником Михайлом Брайчевським, автором брошури «Приєднання чи возз'єднання?» У результаті кілька поколінь радянських громадян дістали надзвичайно вкорочену і цензуровану, несуперечливу у своїй суті й тому досить переконливу як для пересічного читача версію україно-російських відносин. Ця схема пішла в небуття як єдино правильна наприкінці 1980–х років, хоча її вплив і дотепер є доволі сильним в українському й російському суспільствах. Чимало істориків у сучасній Україні та Росії, захоплені можливістю вільного творіння нової української (і російської теж) історичної науки, розпочали з того, із чого починають більшість подружніх пар після розлучення — не стільки з пошуку об'єктивних причин того, чому сталося те розлучення, скільки з обопільних звинувачень, по гарячих слідах. Перед тут вели українці — провінційна в цілому українська історична наука і публіцистика намагалась «розрахуватися» за «століття національної ганьби і приниження» швидко й одразу. За абсолютно немудрящою схемою вчорашні найкращі й чи не єдині у світі союзники, покровителі та старші брати були проголошені головним історичним ворогом. (І це на тлі загалом суцільно «ворожого оточення» України! Читаючи деякі сучасні підручники, мимоволі починаєш заздрити… японцям: живуть собі на островах, спокійно творять собі націю та державу, і ніхто з «хижих сусідів» не зазіхає, а ми… Чого–чого, а ксенофобії, хай часто до кінця і не усвідомленої, авторам тих підручників не бракує — причому саме радянської, з «добрих старих» часів менталітету «обложеної ворогами фортеці», але тепер з іншим, «щиро українським» знаком). Як влучно висловився кілька років тому відомий український дослідник Олексій Толочко щодо публіцистичної книжки Євгена Гуцала «Ментальність орди», метою таких публікацій є «створити образ Росії як чогось максимально "чужого", абсолютно ворожого, краю песиголовців і андрофагів [людоїдів. — Д. Ж.] Історикам та етнографам добре відомий цей феномен найелементарнішого і найархаїчнішого способу моделювання так званих "культурних образів" сусіда. Але так само добре відомо, що будування такого образу відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків. Словом, такий образ "чужого" є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі. Росія, виявляється, усе ще не перетворилася в українській думці на реальну країну, з місцем на карті і точними географічними координатами. Це все ще Гог і Магог пророка Єзекиїля… Ще й досі міра любові й відданості до України (тобто те, що звичайно вважається "українськістю") визначається мірою нелюбові до Росії». Парадоксально, але зрештою, чим частіше українці повторюватимуть собі та світові, що Україна — таки не Росія, тим повільніше вони це усвідомлюватимуть у душі (бо Україна так само не Ангола і не Марс, проте видати таку книжку досі чомусь ніхто не додумався). Адже саме таке формулювання зайвий раз підкреслює якийсь значущий (хай і негативний) для того, хто його висловлює, зв'язок між першим і другим. І якщо, за словами Наталі Яковенко, «в підрадянській Україні другої половини 1980–х виокремлення для себе особливого — поза Росією! — культурного простору дорівнювало національній емансипації, водночас даючи вияв загнаній глибоко всередину ностальгії за втраченою "європейськістю"», то сьогодні українським історикам усе ж варто було б, за влучним висловом С. Кульчицького, «зняти форму бійців ідеологічного фронту». Значною мірою сказане вище стосується і російського сприйняття «українськості» — це тонко зауважив цитований нами А. Каппелер, — хоча, звісно, міра «російськості» в середовищі «справжніх російських патріотів», можливо, дещо менше визначається нелюбов'ю до України (тут перед ведуть теми «Росія і Європа» чи «Росія і США» або навіть зрештою «Росія і весь інший світ»). Не бракує серед росіян (як і серед українців) і прихильників думки про існування єдиного народу, «штучно розділеного кордонами та політиками». Цілком цивілізованого розлучення на кшталт чехословацького в українців і росіян не вийшло — подружжя все ще перемиває одне одному кістки, пригадує (і ще довго пригадуватиме) обопільні провини, ділить майно (із більшими чи меншими сварками), інтригує одне проти одного, але в глибині душі усвідомлює, що вороття назад насправді немає і двічі в одну річку ввійти не можна. Але слава Богу, найгіршого, «югославського», варіанта розвитку подій нам теж удалось уникнути… Звісно, ця невелика за обсягом книжка аж ніяк не є спробою висвітлити всю непросту і тривалу історію україно–російських відносин, сповнену таких дивних переплетінь та гордіївих вузлів, що їх не під силу одразу розрубати жодному політику, історику, політологу чи епічному героєві. Читач не знайде тут аж надто докладного опису хитросплетінь політичної історії, а також розбору чи радше «розборок» на тему того, хто винен у зав'язуванні тих чи тих україно–російських «вузлів» або в їхньому розв'язуванні. Нашому читачеві пропонуються кілька коротких нарисів, присвячених окремим важливим і доволі спірним, як на думку автора, моментам україно–російських міжетнічних, політичних та культурних зв'язків. Отже, мова піде про: • тривале життя старих назв (непросту історію вельми суперечливих та неоднозначних навіть сьогодні географічних і політичних назв «Мала» й «Велика» Росія); • формування україно–російських стосунків у політичних рамках Великого князівства Московського та Великого князівства Литовського в XV—XVI століттях; • діяльність українських козацьких гетьманів — «москвофілів» і гетьманів — «москвофобів» до 1648 року, тобто «московський вектор» у політиці українського козацтва в XVI — першій половині XVII століття; • шлях до Переяслава — і від нього (тобто йтиметься про основні ключові моменти україно–російських політичних відносин за часів існування Української козацької держави); • те, як «мати міст руських» стала імперською провінцією (у цьому розділі автор спробує проаналізувати походження явища «української провінційності» й україно–російських культурних контактів у другій половині XVII-XVIII столітті); • такі актуальні та спірні теми, як зародження сучасної української свідомості, її розвиток у контакті — конфлікті з імперською ідеєю в межах Російської імперії та російською національною ідеєю протягом XIX та початку XX століть, сприйняття українцями й росіянами одне одного на різних суспільних рівнях тощо. Як помітив читач, автор свідомо не став фокусувати увагу на самих лише найвідоміших, знакових постатях чи подіях у рамках українсько–російських історичних сюжетів, до того ж узагалі відмовившись від розгляду проблем україно–російських зв'язків за часів Київської Русі (імперії Рюриковичів) чи більш ранніх часів — адже там саме російсько–українські сюжети виокремити було б неймовірно важко без притягувань за вуха (чим, однак, успішно займались і займаються чимало істориків, очевидно, розраховуючи на міцність вух тієї терплячої пані, музи історії Кліо). Цілком свідомо було вирішено проігнорувати XX століття — адже в іншому випадку решта сюжетів виявилася б структурно «підім'ятою» під величезний масив матеріалу, пов'язаного з темами, котрі й так достатньою мірою «на слуху» у сучасного читача — українською революцією, голодоморами, Другою світовою війною тощо. Власне так воно і є в більшості загальних праць, підручників чи однотомних курсів з історії України, а автору зовсім не хотілося б іти цим шляхом, причому не тільки через його любов до середньовічної та ранньомодерної (XVI-XVIII століття) доби в європейській історії. Не таким простим завданням, як могло б здатися, є виокремлення саме україно–російських сюжетів з історії міждержавних стосунків Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (до складу котрих входили українські землі) й Московського великого князівства (з XVI століття — царства, з 1721 року — Російської імперії). Це пов'язано з тим, що якщо росіяни в той період мали свою державність, то статус українців і білорусів був тоді менш визначений: формування цих народів відбувалося у складі Великого князівства Литовського, чи Литовсько–Руського, яке сьогодні чимало патріотично налаштованих українських і білоруських істориків хотіли б бачити майже цілком «Руською» державою, що все ж таки є перебільшенням. Зауважмо — нам хотілося не обмежуватися лише політичною історією воєн і династійних зв'язків, а й спробувати подивитися на те, як сприймали одне одного тогочасні українці та росіяни на різних рівнях, що формувало образ іншого, хоч і близького за історичним корінням народу, в їхніх очах. Книжка написана на основі як класичних, так і цілком нових наукових праць, присвячених різним аспектам україно–російських взаємин, і всі охочі можуть збагатити свої знання на цю тему, зазирнувши у список літератури у кінці книжки. Змальовуючи реалії XV-XVII століть, автор, як правило, називає північно–східного сусіда українських земель «Великим князівством Московським» (з 1547 року — царством) чи «Московською державою», поступово переходячи виключно на поняття «Росія» і «російський», особливо стосовно подій другої половини XVII століття і часів Петра І (зокрема, це пов'язано з офіційним проголошенням Росії імперією 1721 року і визнанням назви «Росія» європейськими авторами). Також автор цілком свідомий того, наскільки умовними є назви «росіяни», «українці» чи «білоруси» стосовно ранньомодерної доби, проте все ж він вирішив ризикнути їх уживати, аби остаточно не заплутувати своїх читачів — адже книжка розрахована перш за все на непрофесіоналів, котрі, однак, цікавляться історією україно–російських взаємин. І якщо їхня кількість збільшиться після прочитання цієї книжки, автор буде вважати своє чільне завдання виконаним.
(обратно)
Розділ І
Довге життя старих назв
«Та ніякої України немає і не було, є Малоросія» — можна нерідко почути ще і сьогодні в Україні та Росії від прихильників ідеї єдиної та неподільної Великої Росії. «Ні, справжні українці існують, а малороси — це ті зрадники, котрі ладні лизати п’яти Москві!» — гнівно відповідають на такі закиди їхні ідейні опоненти. Цікаво, що ні перші, ні другі, скоріш за все, зовсім не зважають на той факт, що ці активно вживані ними терміни пройшли тривалий і звивистий історичний шлях. Сподіваюся, наш невеличкий філологічний екскурс не буде для читачів аж надто нудним, адже він, можливо, допоможе дещо по–іншому поглянути на деякі важливі проблеми, пов’язані з формуванням національної свідомості росіян та українців.
А почалося все, схоже, з тих часів, коли повноводими річками Східної Європи плавали кораблі зі зміїними та драконячими головами. їхні борти прикрашали круглі щити, а весла пінили воду, врізаючись у неї в єдиному ритмі. На палубі цих кораблів сиділи могутні чолов'яги, відомі європейцям західним як нормани та вікінги, а східним як варяги. Усі ці слова означали загалом те саме — воїна з півночі, що пішов у похід заради безсмертної слави й багатства. Фіни ж називали своїх германо–скандинавських сусідів просто веслярами, гребцями — «руотсі», натякаючи на ті самі весла, без яких варязькі кораблі не змогли б подолати тисячокілометрових маршрутів річковою сіткою Східної Європи. Варяги торгували з місцевим населенням, часом грабували його, а іноді й осідали на вигідних перехрестях водних шляхів, створюючи такі собі бази, перевантажні пункти. Ці пункти ставали центрами значних територій, заселених слов'янськими та фінно–угорськими племенами, декотрі з яких уже були на півдорозі до заснування власних напівдержавних чи державних утворень. Скоріш за все, так виникла Русь. Просто Русь, бо епітети «Давня» чи «Київська» приклали до цієї держави набагато пізніше — аби відрізняти давню вже тоді епоху домінування Києва від доби Московської Русі. Поняття «Русь» і тисячу років тому мало не одне значення — це була і назва народу (за найбільш розповсюдженою і найпереконливішою версією, хоч би що там писали деякі публіцисти й сьогодні, слово «Русь» є похідним від уже знайомого читачеві «руотсі» й означає гребців-варягів, скандинавів), і назва території—причому як у широкому сенсі (усі землі, підвладні Києву часів розквіту держави Рюриковичів), так і у вузькому—як зазначав іще М. Грушевський, Руссю найчастіше називали Київщину і Переяславщину, тобто серце держави, Середнє Подніпров'я, де, схоже, і осіла варязька дружина Рюриковичів. Тому не варто дивуватися, читаючи літописні згадки про переміщення з Суздаля чи Полоцька на Русь, рівно як і з Візантії на Русь. Точніше, в останньому випадку говорилося «приїхати на Русь із греків» — тогочасні люди називали держави майже виключно за назвою пануючої тут еліти, а не народу, який становив більшість населення на котрійсь території. Саме тому кельто–римська Галлія стала Францією завдяки не надто чисельній, проте панівній франкській верхівці, а Русь—Руссю, попри переважно неварязьке — слов'янське, фінно–угорське, згодом частково тюркське населення, 3 часом, після хрещення киян Володимиром, Русь стала назвою, що стосувалася ще й усіх вірних Київської митрополії — величезної за територією та населенням, її парафії простяглися від Балтійського до Чорного моря, від Карпат до лісів за Окою та Волгою, охоплюючи територію, на якій ішло формування кількох східнослов'янських етносів. Об'єднана на якийсь час у сенсі політичної та церковної організації, Русь не була єдиною в культурному й етнічному плані — сьогодні більшість учених відмовилася від надто спрощеного погляду на її населення як на «єдиний давньоруський народ», тим більше народ виключно слов'янський за своєю суттю. «Імперія Рюриковичів» була державою поліетнічною, причому не лише в сенсі формування етносів українців, росіян і білорусів, а й цілком імовірного іншого етносу на території пізнішої Росії (із центром у Новгороді, який так і не визрів через несприятливі зовнішні обставини), не кажучи вже про волзьких булгар, тюрків Подніпров'я (зокрема, так званих «чорних клобуків»), фінно–угорські племена тощо. Тож розмови про єдиний народ, який волею злої історичної долі був розділений на три частини, але завжди відчував себе єдиним цілим, навряд чи мають серйозне історичне підґрунтя (хоча аж дотепер і є важливою складовою міфу про єдину російську історичну спадщину). За словами відомого вітчизняного історика Київської Русі Петра Толочка, «у другій половині XIII століття "Руська земля" виступає як конкретне географічне і політичне поняття, аналогічне назвам сусідніх земель: Литовська, Угорська, Лядська, Чеська. 1262 року Данило Галицький, зустрівшись із польським князем Болеславом, "положиша ряд межи собою о землю Рускую и Лядську". Про Русь як країну говориться в літописній статті 1284 року, де йдеться про страшний мор худоби. "Тое же зимы не токмо й во одиной Роуси бысть гневь Божий, моромъ, но и в Ляхохь и в Татарехь". Як відомо, в XIV столітті більшість південних і західних руських земель опинилися у складі Великого князівства Литовського й Руського. Галичина у складній політичній боротьбі потрапила в залежність від Польщі. Літописи, повідомляючи про військові напади сусідів, в усіх випадках говорять, що вони чинились на Руську землю. 1340 року польський король Казимир "собрався й пойде на Русь: вопервыхь прійде, месяца априля, подь Лвовь й обляже его". Під 1399 роком літописи повідомляють про військовий похід хана Темір–Кутлука (сплутаного тут з Тамерланом) на Русь: "В лето 6907 Тамерланг царь татарский, пойде на Рускую землю, изыйде же противу его Витольт со всею силою своєю… й снійдеся с Тамерланом на Ворскле". Літописні повідомлення засвідчують збереження історичної назви "Русь" за південноруським регіоном і окреслюють межі пізньосередньовічної Русі. На заході вона включала землі Львівщини, на сход і — Київщину й Чернігівщину. Більш чітке уявлення про територіальні межі Русі XV століття у сприйнятті тогочасних українців дає літописне повідомлення 1415 року, у якому йдеться про обрання київського митрополита: "Князь великий Витовтумыслив по своєму хотению собрал єпископи Роускии во области его живущих Феодосия Полоцькыи Гречин, Исакеи Черниговскии, Деонисеи Луцький, Харитонь Володимерьскии, Еуфимеи Туровский". Фактично згадана вся Південна і Західна Русь без Галичини (що була під владою Польщі). У багатьох літописних статтях перераховані вище землі з XV століття згадуються під збірною назвою "вся Руская земля", яка є не просто географічним поняттям, а й, до певної міри, етнополітичною структурою, складовою частиною Великого князівства Литовського і Руського. Під 1431 роком західноруський літописець відзначав, що"Витовт бя- ше же ему дрьжаще великое княжение Литовское й Роуское, иныи многи земли, спроста реку вся Роус- ская земля". Продовжували називати Руссю і Галичину з Холмщиною, котрі відійшли до Польщі, — у тексті угоди польського короля Казимгіра Великого (XIV століття) з Литвою землі, що належали Казимирові, називалися "Русь, яка слухається короля", а землі, які залишились у складі Литви, — "Русь, яка слухається Литви". Згодом у писемних джерелах з'явилися поняття "Польська Русь" і "Литовська Русь". Галичина згодом дістане назву Руського воєводства. Відомий мандрівник XVI століття Сигізмунд Герберштейн у своїй праці "Записки про Московию" писав, що "Руссією володіють нині три державці, більша її частина належить (великому) князю московському, другим є великий князь литовський, третій — король польський, який нині володіє як Польщею, і Литвою". Отже, з просто Руссю ситуація більш–менш зрозуміла. Але коли і як вона перетворилася на Росію, та ще й у кількох варіантах? Річ у тому, що у XIII столітті, особливо в добу після приходу монголів, слово "Русь" інколи починає вживатися в грецькому та латинському варіантах написання — "Русія", "Росіа", "Росія", означаючи абсолютно те саме, що й Русь. Найпоширеніша версія походження слова — грецька, але сучасний німецький дослідник Г. Роте стверджує, що власне це слово"винайшли"польські й українські історики та філологи, причому останні й поширили його в самій Росії. Наймогутніші князі Русі починають уживати титул князя або короля (галицько-волинська династія після Данила Галицького) "всієї Русії". А 1301 року сталася важлива подія в церковному житті Русі: митрополит Максим переніс митрополичу кафедру до міста Володимира–на-Клязьмі, не залишив у Києві навіть єпископа. Спадкоємець Максима, митрополит Петро, 1325 року переніс митрополичу кафедру до Москви, де вона і залишилася. Це відіграло згодом важливу роль у піднесенні Москви. Однак перебуваючи в Москві, митрополит Петро і ще деякі його спадкоємці надалі вважалися митрополитами Київськими й усієї Русі (пізніше Київськими і Московськими і всієї Русі), а їхня митрополія у константинопольських патріархів іменувалася просто Руською — або, на грецький та латинський лад, Російською. Цей вчинок найвищого ієрарха Русі наочно продемонстрував, куди тепер перемістився центр політичної сили і чийого захисту прагнула церква. Проте південно–західні руські князівства недовго лишалися без власного митрополита (багато хто розцінював учинок митрополита як відверту зраду). Особливо наполягав на тому, щоб мати власного митрополита, могутній галицько–волинський князь Юрій Львович, онук Данила Галицького (помер 1308 року), котрий писав себе на печатках "королем всієї Русі" чи "королем усієї Руської землі” (вживаючи саме слово rex — "цар, король", а не традиційне dux — "князь"). При цьому малась на увазі, звісно, зовсім не та формула "цар Великої, Малої та Білої Русі", яка буде створена московськими інтелектуалами власне для московських правителів значно пізніше. А титул Юрія засвідчував його владу над усією Галичиною й Волинню — "Руссю", "Руською землею" початку XIV століття (раніше, за часів відносної політичної єдності Київської Русі, Галичина мала назву"Червона Русь", тобто гарна, красива Русь). Але для далекого константинопольського патріарха, котрому писали Юрій та митрополит Петро, було необхідно якось розрізняти ту Русь, яку представляв перший, і ту, куди подався в пошуках захисту й безпеки другий. Як наслідок, чи то глянувши на карту і переконавшись, що сама лише Галичина з Волинню менша за неозорі простори Русі Володимиро–Суздальської, чи ще з якоїсь причини, Константинопольський патріарх Афанасій або хтось із його канцелярії вирішив надалі йменувати землі короля Юрія "мала Русія", а північно–східну Русь — "велика Русія". Цікаво, що митрополію в Галичі патріарх таки дозволив створити (вона проіснувала майже півстоліття, частково її наступницею стала так звана литовська митрополія), і з того часу розвиток українського й російського православ'я відбувався різними шляхами аж до 1670–х років, коли Київська митрополія внаслідок майже детективної історії перейшла з юрисдикції Константинополя до юрисдикції Москви. Ми не пишемо історію української церкви, але зауважмо, що боротьба між "митрополитом Київським і всієї Русі", котрий після 1320 року мешкав аж ніяк не в Києві, а в Москві, та "литовським митрополитом" точилася довго з перемінним успіхом, причому і той архієрей, що сидів у Києві ("литовський"), і той, що в Москві, іменували себе однаково — "митрополитом Київським і всієї Русі". 1458 року в зв'язку з відомою невдалою спробою об'єднання вселенського православ'я та католицтва (Флорентійською унією) Московська митрополія вийшла зі складу Київської і північний митрополит став називатися Московським і всієї Русі (!), тоді як Київський залишився з тим самим титулом і всіма українськими та білоруськими єпархіями. У XVI столітті Москва добилася від Константинопольського патріарха автокефалії, і було створено Московський патріархат, глава котрого й далі вважав себе главою церкви "всієї Русі". Проте лише після Переяслава і згодом — після приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1670–х роках київський митрополит був змушений змінити свій титул і не вживати в ньому після слів"митрополит Київський" ще й "і всієї Русі". Цікаво, що з суто церковної сфери поняття"Мала Русь"досить швидко перейшла до сфери політичної — вже останній князь Галицько–Волинської Русі, що за жіночою лінією походив з династії Даниловичів, Юрій–Болеслав Тройденович (правив у 1325—1340 роках), титулував себе "князем усієї Малої Русі" (але інколи і просто "князем усієї Русі")». Проте, може запитати наш читач, чи не образливо було для могутнього галицького князя називати себе володарем Русі Малої, визнаючи факт існування якоїсь іншої, Великої, Русі? Це питання дотепер не має однозначної відповіді — недарма відомий сучасний український дослідник Зенон Когут уважає, що й досі лишається загадкою, чому було обрано саме цю не надто поширену на той час назву. Можливо, в чомусь слушним є суто «географічне» припущення (див. вище) або кількість єпархій митрополита Галицького і митрополита Київського (читай — Московського) — останній мав їх більше. По–своєму красивою видається стара гіпотеза українського історика межі XIX-XX століть Олексія Стороженка про те, що за грецькою традицією Малою називали країну–осердя якогось колонізаційного процесу, а Великою — її новоосвоєні землі (класичний приклад — античні Мала і Велика Греція, де Мала Греція — власне материкова Еллада, а Велика — це щонайперше грецькі міста–держави на півдні Італії на чолі з Тарентом). Греки–ромеї Візантії дійсно могли «сконструювати» «Малу» і «Велику» Русі–Росії за подібним зразком, хоча довести це непросто. Головне — що поняття «Мала» не мало для носіїв цього титулу якогось образливого значення, так само як і поняття «Україна», яке теж уживалось (але це окрема тема). Чого–чого, а свідомості «меншого брата», що тулиться до старшого, у галицьких князів запідозрити важко — з огляду на їхню незалежну політику і цілком «західну» орієнтацію. Загалом схоже, що тоді, на ранньому етапі свого існування, назва «Мала Русь» не набула поширення, що може пояснити подальші пригоди цього терміна. Навіть у церковному значенні межі «Малої Русі» як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 року литовську митрополію з центром у старій столиці Великого князівства Литовського — місті Новогрудок (сьогодні — на території Білорусії). Тож, як бачимо, здійснений у XIV столітті термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно–політичне підґрунтя. Інколи константинопольські патріархи то ототожнювали «Малу Русь» із Волинню, то розуміли під нею Київ і Смоленськ, не надто орієнтуючись у тогочасних географічних реаліях. Так, дотепер не зовсім зрозумілим є поділ руських земель на «верхні» та «нижні», відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі «верхньоземськими» названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов), а автором антикатолицького твору, написаного 1511 року на замовлення сербського воєводи Стефана Якшича, був Василь Никольський «от Долнєє Руси» (тобто Нижньої Русі). Як «Понизовьє» згадується Наддніпрянщина в листі Сигізмунда–Августа (1558 рік). Наприкінці XVI століття «Нижньою Руссю» називав Подніпров'я київський католицький єпископ Йосип Верещинський. Цей термін фігурує і в подорожніх нотатках венеціанця Амброзіо Контаріні (1474 рік); щоправда, за його твердженням, Київ був розташований поза межами «Нижньої Русі», до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк, Житомир і Білгород (Акерман). Схоже, що з усією тією географічною плутаниною у XV столітті термін «Мала Русь» трапляється надзвичайно рідко. Українські та білоруські землі у складі Литви й Польщі називалися своїми мешканцями та сусідами просто Руссю, хоча, що цікаво, стосовно них інколи вживався і латинізований термін «Росія». А та країна, котра сьогодні є Росією, називалася в Європі найчастіше Московією, її населення—московитами. У XVI-XVII століттях ситуація дещо змінилась: освічені європейці, особливо мандрівники, почали чимраз частіше називати цей народ росіянами (хоча не без винятків — Сигізмунд Герберпггейн у XVI столітті називає країну лише Московією, а мешканців — тільки московитами), хоча в народній етимології (спробі пояснення походження слів) значення слова «Росія» («Расєя») доволі міцно забулося — його, змінивши наголос, навіть почали виводити від «рассеяния», тобто розселення, черезсмужного проживання слов'ян і неслов'ян. Тим часом поляки та литовці, а також самі українці й далі йменували себе Руссю (або русинами, чи, на латинський лад, рутенами) — на противагу полякам — «ляхам» і росіянам — «московитам». Певну роль у стійкості терміна відіграла давня слов'янська легенда про братів Леха, Чеха і Руса, уперше викладена, на думку відомої сучасної дослідниці Н. Яковенко, у «Пролозі до Великопольської хроніки» (XIV — початок XV століття). Тут Рус є засновником держави Русі, так само як Лех (Лях) — Польщі, а Чех — Чехії. Народ Руса зветься латиномовними польськими хроністами «ruthenorum», що можна перекласти як «рутени» чи «русини». Від легендарного Руса почали виводити генеалогію не тільки Рюрика і Рюриковичів доби Київської Русі, а й князів XV-XVII століть (зокрема, Острозьких, Заславських та ін.). Водночас українські літератори цієї доби нерідко виводять своїх сусідів–московитів від зовсім іншого першопредка — Мосока (Мосоха), проте, частково вписуючи їх до історії Русі як такої (так, польський історик століття Мацей Стрийковський у своїй хроніці робить Мосоха наймолодшим з–поміж уже чотирьох братів, додаючи його до Леха, Чеха та Руса). Правда, наприклад, невідомий автор поеми «Дніпрові камені» (1620 рік) знає про існування «Північної Русі» («Russia Borealis») на противагу «Русі Південній» («Russia Australis», тобто Україні, серцю Київської держави Рюриковичів), але не надто багато про неї згадує, вважаючи її краєм віддаленим і диким. Ця Русь Південна окреслюється авторами XVI-XVII століть як територія від Львова до Києва, вона заселена «народом руським» або «росським» (до нього звертаються у своїх творах, наприклад, Мелетій Смотрицький та Захарія Копистенський). За часів митрополита Петра Могили активно вживається термін «Россія» (з наголосом то на перший, то на другий склад), але щодо українських і білоруських земель. Той-таки Могила в панегіриках названий «митрополитом Київським, Галицьким і всієї Росії», що свідчить лише про те, що всі розмови про цілковите ототожнення тогочасними освіченими українцями себе зі своїми північно–східними сусідами є елементарним підтасуванням: звісно, про що–що, а про існування патріарха Московського в Україні середини XVII століття знали чудово. Утім, як писав у свій час М. Грушевський, «коли київським митрополитам прийшлось зав'язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу», їм «незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома — "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм"правительством", вони в листах до московського уряду починають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії"». Одним із перших українських документів, де цей термін ужито після тривалої перерви, вважають лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича (сина Івана Грозного) з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви та лікарні (1592 рік). Чотири роки по тому знаменитий український православний письменник–полеміст Іван Вишенський звернувся з посланням «ко всем православним христианам Малое Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому», а одне зі своїх послань він адресував «христианам Малой России — братству Львовскому й Виленскому». В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах. Проте, на думку сучасної української дослідниці Олени Русиної, було б помилкою ототожнювати «Малу Русь» межі XVI-XVII століть із більш пізнім поняттям «Малоросія» (про нього мова піде нижче), оскільки перше поняття охоплювало не лишень українські, а й білоруські та частково навіть литовські землі — тобто територію київської митрополії. Процитуємо О. Русину: «На відміну від"Малої Русі"XIV століття, у XVII століття цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі"… відповідав перехідний тип етносу — білорусько–українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально — в сусідній Московщині їх від початку XVII століття звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру — "бєлорусской". Очевидно, пошуки в Московській державі терміна на позначення східних слов'ян, що мешкали на території Речі Посполитої, були непростими і спричинили спочатку появу терміна «білорусці». Надамо слово сучасному російському дослідникові проблеми Борису Флорі: «Поява в російських джерелах першої половини XVII століття таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусци", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов'яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу». Зауважмо —при всій схожості східнослов'янських мов листи і грамоти, писані «білоруською» мовою, в Москві не розуміли і були змушені перекладати. Цікаво, що по різні боки московсько–литовського кордону в поняття «Біла Русь» вкладали зовсім різний етногеографічний зміст — європейці (зокрема, італійці) інколи використовували цю назву саме щодо Північно–Східної Русі (!), нарівні з терміном «Велика Русь» та «Московія». На початку XVI століття польські й литовські джерела називають «Білою Руссю» вже землі навколо Полоцька, Вітебська, Орші та Могильова (сучасна Східна Білорусь). Аякже називали себе самі північно–східні сусіди українців? До XV століття вони найчастіше теж називали свою землю просто «Руссю», без жодних епітетів. Згодом починає вживатися термін «Велика Русь», який у XVI столітті закріплюється й починає виходити за межі земель, підвладних цареві. Він уживається, зокрема, вже згаданим Іваном Вишенським, а в грудні 1622 року український православний ієрарх Ісайя Копинський звертається до батька царя Михайла, патріарха Філарета (Федора Романова) як до «преосвященного патріарха Великої та Малої Росії і до останніх Великого Океану» (вочевидь, гучний титул ще аж ніяк не означав жодну реальну владу патріарха над усіма «руськими» єпархіями). Назви «Велика Росія» та «Мала Росія» активно вживали Захарія Копистенський і Памво Беринда (останній називав мешканців Московського царства цікавим терміном «великоросії»). Водночас інші сусіди називали росіян по–різному (навіть терміном «Чорна Русь» — як це робив італієць Алессандро Гваньїні, який твердив, що «Русь є троїстою — перша Біла, друга — Чорна, третя — Червона. Біла знаходиться біля Києва, Мозера, Мстиславля, Вітебська, Орші, Полоцька, Смоленська і Сіверської землі й віддавна належить Великому князівству Литовському. Чорна знаходиться в Московській землі біля Білозера і далі в Азію. Червона знаходиться біля гір, які називаються Бескиди і нею править польський король [Червона Русь — Галичина. — Д. Ж.]»), але найчастіше московитами, що з якогось моменту стало досить неприємним для самих носіїв цієї назви. Французький найманець на службі у московських царів доби Смутного часу, Жак Маржерет, очевидно, зі слів самих росіян записав, що їх стали називати московитами за назвою їхнього головного міста, а це, мовляв, так само безглуздо, як називати французів парижанами. «Отже помилково називати їх московітами, а не росіянами, як це робимо не тільки ми, а й їхні найближчі сусіди». Терміни «Росія» та «Велика Росія» («Велика Русь») утверджувалися непросто, і певний час на європейських географічних картах панувала плутанина з цими поняттями — тут можна було зустріти і Білу Русь (підкреслюємо — не там, де сьогодні розташовується Білорусія!), і Велику Русь, і Московію. 1672 року швейцарець Йоганн Якоб Гофман, знавець історії, географії та філології, спокійно підсумовував: «країна московітів зараз називається Велика Русь», хоча навіть у XVIII столітті Петро І буде затверджувати «Росію» як офіційну назву своєї держави (з 1721 року вона стане Російською імперією). Парадоксально, але назву «Московія», похідну від цілком офіційного «царствующий град Москва», «Велике князівство Московське», із часом самі ж росіяни почнуть сприймати практично як образливу, якщо її вживатимуть іноземці, — разюча паралель до історії терміна «Мала Росія» в українському слововжитку, але значно пізніших часів (кінця XIX-XX століть). Утім, ми забігли дещо наперед. Середина XVII століття стала багато в чому визначальною епохою для «життя» обох термінів, що розглядаються у цьому розділі. У ході Хмельниччини термін «Мала Русь» постійно фігурував у московських документах—звітах про зустрічі з Богданом Хмельницьким і його оточенням. «Да он же де, писарь [Виговський. — Д. Ж.], служа великому государю и желая всякого добра, говорит, чтоб и про то великому государю его царского величества ведомо было, что великий государь его царское величество конечно всю Малую Русь, их, православных християн, принять ныне изволил» — писав піддячий Григорій Богданов, повернувшись до Москви 7 серпня 1651 року. Вживав Богдан Хмельницький термін «Мала Русь» і на переговорах із назаретським митрополитом Григорієм. У листах до царя Олексія Михайловича від 1650— 1651 років, київський митрополит Сильвестр Косов (аж ніяк не прибічник ідеї приєднання до російської церковної структури) титулував себе «митрополитом Київським і всія Малия Русі». У переговорах московських послів на чолі з боярином Василем Бутурліним із Богданом Хмельницьким й Іваном Виговським, які передували Переяславу, останні виступають від імені Малої Русі як держави і постійно вживають у своїх промовах цю назву. Бутурлін писав до Москви: «Да гетман и писарь Иван Виговский говорили: милость де божия над нами, яко же древле при великом князе Владимире, же й ныне сродник, великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович, всея Русии самодержец призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостию своєю». Як вважає відомий український історик Петро Толочко, «з усією очевидністю напрошується висновок, що назва козацької держави "Мала Русь" була місцевого південноруського походження. Вона формувалася поступово впродовж XIV-XVII століть: спершу стосувалася Галицько–Волинської держави, а потім поширилася і на всю Південну Русь. Знайомство з офіційними документами, особливо часів національного відродження, свідчить, що назва ця відображала, з одного боку, розуміння церковно–козацькими колами спадковості історичного розвитку від часів Київської Русі, з іншого — стверджуваланародження й існування на терені давньоруської спадщини ще однієї держави. Це було своєрідне заперечення претензій московських царів і патріархів на право видавати себе за єдиних представників всієї Русі. В контексті цієї державно–правової опозиційності стає зрозумілою увага до титулатури. Сильвестр Косів називає себе в одному випадку "митрополитом Київським і Галицьким і всієї Росії", в іншому — "митрополитом Київським і всія Малая Росії", Богдан Хмельницький в листі до патріарха Никона від 9 серпня 1653 року, незважаючи на офіційний титул ієрарха "всія Русії", називає його "патриарх царствующего града Москвы и всеа Великиа России". Аналогічно титулував Московського патріарха гетьман і в наступних листах, чим фактично не визнавав його всеруські духовні повноваження». Зауважмо, що офіційною назвою держави, створеної Хмельницьким і успадкованої іншими гетьманами, було Військо Запорозьке, а «Мала Русь», «Україна козацької Русі», «Малоросійська Україна» та ін., що їх активно вживали автори другої половини століття, були назвами території, на якій ця своєрідна військова держава розміщувалася. Точне значення цих термінів не раз змінювалося (так, у XVII столітті Сіверщина нерідко не вважалася за частину «Малої Русі»), аж поки наприкінці існування Лівобережної козацької держави (Гетьманщини) назва «Мала Русь» не закріпилася саме за козацьким Лівобережжям, його десятьма військово–адміністративними одиницями — полками (Гадяцьким, Київським, Лубенським, Миргородським, Ніжинським, Переяславським, Полтавським, Прилуцьким, Стародубським, Чернігівським). Ця територія (тотожна, як уважали в Москві, давнім Київському та Чернігівському князівствам — про Переяславське, що розміщувалося майже на тій самій території, в XVII столітті вже, схоже, геть забули), котра після всіх подій доби Руїни все ж таки утримала свої автономні права під російською протекцією і дала право російському цареві йменувати себе «великим государем царем и великим князем… Великия и Малая России самодержцем» (уперше такий титул ужив Олексій Михайлович у лютому 1654 року, згодом він розширився до «и Белмя России», що підкреслювало роль царя як «збирача руських земель» та його претензії на землі Великого князівства Литовського). Чималу роль у затвердженні терміна «Мала Росія» в другій половині XVII століття відіграли українські письменники з числа духовних осіб — такі, як анонімний автор загальновідомого «першого підручника з історії України» — «Синопсиса» (його авторство іноді приписують Інокентію Гізелю, архімандритові Києво–Печерської лаври). Загалом «Синопсис» є одним із найбільш промосковських творів української літератури взагалі, його ідеологія суцільно царистська, що унеможливлює якесь розуміння окремішності «Малої Русі». Чого вартий лише той факт, що про козацтво автор майже не згадує, докладно зупиняючись на «визволенні Малої Росії» царем-самодержцем (володарем «Великої, Малої та Білої Русі») з–під чужоземного панування. Саме історія династії Рюриковичів, а згодом Романових, цікавить автора твору, котрий приймає ідею «Москви—Третього Риму», а також думку про першість Москви як правонаступниці Київської Русі. Єдиний у своєму роді, автор винаходить навіть такий собі «Славяно-Російський народ», до складу котрого належать велико- і малоросіяни, розбіжність між котрими, на думку автора, є незначною. Складається враження, що майбутні ідеологи часів пізньої Російської імперії мали в авторі «Синопсиса» гідного попередника. Одначе згаданий підручник таки дещо випадає з числа творів XVII — першої половини XVIII століття, де вживається термін «Мала Росія», саме через свій занадто сильний «москвоцентризм». Про зовсім не стовідсоткове розповсюдження термінів «Мала» і «Велика» Русь свідчить те, що навіть деякі українські церковні діячі (наприклад, ігумен Феодосій Софонович, автор «Хроніки» — друга половина XVII століття) вживають щодо росіян виключно термін «Москва», «московський», не згадуючи про «Велику» і, відповідно, «Малу» Росії. Натомість більшість українських авторів цього часу, особливо ті з них, що належали до кола козацьких істориків (а не православних ієрархів), такі як Григорій Граб'янка, Самійло Величко, розробили своє бачення того, чим є «Мала Росія». Зрештою, як влучно зауважив Зенон Когут, українська козацька еліта дала конкретну назву конкретному народу, землям та політичній структурі. Ще раз зауважмо — ця назва у даний період стосувалася лише Лівобережжя і вживалася переважно в середовищі освіченої козацької еліти й духовенства. Назва «Мала Росія» стала центром того, що той-таки Зенон Когут називає «малоросійською національною свідомістю», котра багато в чому є перехідною ланкою до свідомості власне української. Осердям цієї свідомості було почуття наявності окремішньої Малої Росії, краю зі своїми правами і привілеями, ніким не завойованого, а такого, який сам приєднався до Росії, котра має шанувати згадані права (соціальні, політичні, релігійні тощо). На відміну від пізнішого сприйняття «малоросійства» як чогось меншовартісного, жалюгідного, діячі межі XVIII-XIX століть дуже здивувалися б, якби їм хтось сказав, що назва «Мала Росія» є принизливою. Паралельно зі згаданою назвою інші регіони сучасної України й далі називались Волинню, Поділлям, а Київщина нерідко позначена на тогочасних польських картах власне як «Україна» (до 1830–х років слово «Україна» існувало і в назві однієї з українських губерній — Слобідсько–Української, згодом перейменованої на Харківську. Доречно згадати хоча б номінанта нещодавнього конкурсу «Великі українці», мандрівного філософа Сковороду, якого сьогодні доводиться «ділити» Харківщині й Полтавщині і який називав Малоросію своєю «матір'ю», а Україну — Слобідську — своєю «тіткою»). Носіями «малоросійської свідомості» була українська еліта–шляхта, що виросла після Хмельниччини, і для неї переяславський міф був наріжним каменем розуміння стосунків між Великою і Малою Росією. Вельми показовим у цьому плані були як козацькі літописи, так і публіцистичні твори, серед яких відрізняється поема «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, перекладача генеральної військової канцелярії при останньому гетьмані Кирилі Розумовському, написана 1762 року у формі діалогу двох вищезгаданих дам. При цьому Великоросія виступає в ролі такої собі любительки цікавих історій про минуле, розпитуючи свою співбесідницю про те, чим та відома в історії. Малоросія (чиї розгорнуті відповіді займають більшу частину тексту поеми) докладно розповідає про себе та про подвиги своїх синів, а також про те, що її намагалися підкорити сусідні володарі, проте не змогли:
(Переклад В. Шевчука)
(обратно)
Розділ II
У складі двох Великих князівств
На початку цього розділу автор має відразу зізнатися в одному маленькому шахрайстві. Протягом XIV-XVI століть політичних відносин між Україною та Росією не існувало і не могло бути. Проте виявити україно–російські сюжети можна спробувати. Адже українці та росіяни мешкали у двох сусідніх великих князівствах (Литовському і Московському), далеко не в усьому схожих за політичним устроєм та культурою. Якщо росіяни були для свого Великого князівства, мовити б, титульною нацією, то українці у Великому князівстві Литовському знали різні часи стосовно їхньої ролі в житті «не їхньої їхньої» країни. Утім, почнімо — спочатку.
XIII століття було для всієї Східної Європи неспокійним часом. З далеких східних степів прийшли непереможні жахливі завойовники — одні називали їх монголами, інші татарами, а були й такі, хто вважав, що правильне ім'я цих кочовиків дуже символічне — «тартари», тобто «пекельнілюди», «люди з Тартару» (відоме малоприємне місце з давньогрецької міфології). Монголи не просто пустили шкереберть усталену політичну структуру Східної Європи — вони спромоглися заснувати власну доволі міцну імперію, одним з улусів котрої став північний улус Джучі, який все частіше називали Золотою Ордою, зі столицею в місті Сарай у пониззі великої річки Ітиль (Волги). І якщо Польща та Угорщина зуміли оговтатись і зберегти політичний суверенітет, то над князями роздробленої Русі запанував хан Золотої Орди. Запанував як верховний володар і сюзерен, і саме його руські літописи стали називати терміном «цар» — видозмінене грецьке «кир», тобто «кесар», від імені «Цезар», котре вже давно перетворилося на титул, що означав найвищу імперську світську владу (звідси, дивні для нас сьогодні літописні згадки про «доброго царя Джанібека» чи «суворого царя Узбека», котрі означали золото- ординських ханів). Сьогодні існують різні погляди щодо того, наскільки тяжким було «іго татарське» для земель Русі, проте так чи інак воно було досить обтяжливим для тих князів, котрі намагалися вести самостійну політику, — це стосується обох нових політичних центрів руських земель, як Галицько-Волинської, так і Володимиро–Суздальської Русі. І якщо перша через закінчення династії Даниловичів фактично розпалася, то друга стала ядром для так званої Залесської Русі, згодом — Московського князівства. Але святе місце порожнім не буде — замість могутньої Галицько–Волинської держави постало інше державне утворення, сформоване, здавалося б, найбільш занедбаним європейським етносом, «останніми язичниками Європи» — литовцями. Потужний зовнішній чинник у формі тиску з боку як Русі, так і Тевтонського ордену, під патронатом котрого відбувалася активна німецька колонізація Балтії, змусила окремі литовські союзи племен (аукштайтів, жемайтів, курземе, земгалів) об'єднатись і створити цілком життєздатну державу. Сталося це вже в середині XIII століття, за князя Міндовга — супротивника, а інколи і союзника Данила Галицького. Після зникнення Галицько–Волинської Русі в 1340–х роках її землі, так само як і землі інших південно–західних та західних руських князівств, навдивовижу швидко увійшли до складу Великого князівства Литовського. Ми практично не маємо даних про якесь серйозне литовсько–руське військове протистояння: ресурси Литви не дозволяли вести справжню широкомасштабну війну на кількох напрямках (тим більше проти все ще небезпечного південно–східного сусіда — татарських орд, що почали виокремлюватися зі складу Золотої Орди). Утім, вигідну зовнішньополітичну кон'юнктуру на півдні та сході (роздробленість Русі, і згодом — у XIV столітті — роздробленість Золотої Орди) дуже вчасно доповнила виважена політика литовських князів, котру, зазвичай, скорочено формулюють як «ми старого не змінюємо, нового не запроваджуємо». Як писав Михайло Грушевський, «рідко коли в європейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіяльний зріст. Сей напрям [на південь. — Д. Ж.] був подиктований принципом найменшого спротивлення або найменшої трати сил. Бо на нові здобутки в землях північних: білоруських і великоросійських треба було більше сил і більше енергії». Справа в тому, що українські князі стали почуватися невпевнено з початком явного розпаду Золотої Орди, коли ярлики на княжіння вже не гарантували, як раніше, безпеки ані їм, ані їхнім підданим, адже хани в Сараї почали змінюватися з калейдоскопічною швидкістю, і кожен хотів подарунків за ярлик, а у випадку «ставки не на ту конячку» в цій боротьбі за ханський престол доля нещасливого князя могла бути не надто доброю. Литовські ж князі пропонували захист і політичну стабільність. Тому не дивним є те, що починається ланцюгова реакція приєднання дрібних руських князівств до Литви. Ба більше, дрібні князі–Рюриковичі цілком могли розраховувати на те, що вони залишаться при владі у своїх князівствах, тоді як більші князі часто–густо все ж таки мали що втрачати — тому, наприклад, київські Рюриковичі пробували вчинити опір литовцям князя Ольгерда в 1360–х роках, покликавши на допомогу татар (кульмінацією протистояння стала знаменита битва на Синіх Водах і перехід Київщини й Поділля під владу Литви). Але такі випадки були рідкістю, і нащадки великого князя Литовського Гедиміна поступово посіли князівські столи в більшості південних руських (українських) значних міст. Дрібніші князівства (а їх, наприклад, тільки на Чернігово–Сіверщині були в цей час десятки) залишилися при колишніх власниках. Просування литовців на південь і схід вражало за швидкістю та масштабами — в останні десятиріччя XIV століття верховенство Литви визнали князі не тільки Волині, Київщини, Поділля, Чернігівщини, а й Сіверщини, Смоленщини, навіть Брянська і Калуги. Стали на якийсь час литовськими васалами князі Новосильські, Таруські й Оболенські (ті самі, що були предками відомого декабриста та безсмертного пісенного «корнета»). Проте саме на сході Литва стикнулася з найсерйознішим суперником у справі «збирання руських земель». Спочатку поширення литовського впливу зіштовхнулося зі спротивом Рязанського князівства, яке посилилось під владою талановитого князя Олега (помер 1402 року) Так, Олег відбив у литовців Єлець і Козельськ (той самий, що колись заслужив у монголів Батия славу «злого города» за відчайдушний опір) і намагався відвоювати Брянськ, але зазнав невдачі, а після смерті Олега Рязань перетворилась на бойовище між Литвою і Москвою, навіть на якийсь час ставши литовським васалом. Більш небезпечним для Литви виявилось суперництво з Московським князівством, котре набрало сили за князювання Дмитрія Донського. Москва була не слабшим центром тяжіння для дрібних руських князівств за Литву, до того ж усі невдоволені політикою великих литовських князів могли знайти тут захист і допомогу. Постійні «від'їзди» невдоволених князів і бояр то «на Москву», то на «на Литву» були цілком звичайним явищем — цим займалися навіть члени правлячої в Литві династії Гедиміновичів, зокрема сини великого князя Ольгерда. З погляду старого феодального права князів на вільну зміну сюзерена, який не виконує обов'язків щодо васала, такі князі мали право «на від'їзд», хоча великі князі (і литовські, і московські), усвідомлюючи небезпеку, намагалися зашкодити таким діям своїх васалів. Інша справа, що так буває завжди: «той, хто утік до нас, — людина, яка зробила вільний вибір, а від нас — підлий зрадник». Коротше, «у нас» є доблесні розвідники, а «в них» — підлі шпигуни. Тих, хто цікавиться цим моментом, відсилаємо до знаменитого листування Івана Грозного з відомим «емігрантом» з Московського царства, князем Андрієм Курбським, де Курбський саме обстоює право на свободу вибору для князя, а Грозний — абсолютну владу царя над підданими, зокрема й князями. Як писав Михайло Грушевський, Литва поступово почала програвати боротьбу за серця й душі, а також за земельні володіння дрібних руських князів Москві через свої менші ресурси і «несистематичність» просування на схід. Хоча якась концепція щодо цього просування у литовських правителів була — так, великий князь Ольгерд (Альгірдас, правив у 1345—1377 роках) якось заявив представникам Тевтонського ордену, що «вся Русь має належати до Литви». Це викликає сильну підозру, що литовські правителі сприймали себе не як учорашніх «варварів–язичників» (хоча той таки Ольгерд був іще напів'язичником, на чому неодноразово наголошувала московська пропаганда — хоча є дані і про його хрещення у православ'я,), а як законних спадкоємців князів Київської Русі, котрі «збирають руські землі». Щось подібне мав на увазі й великий князь Литовський Вітовт (Вітаутас, правив у 1392—1430 роках), коли обіцяв своєму союзникові, вигнаному з батьківщини хану Золотої Орди Тохтамишу посадити його знову на ханський престол, натомість сподіваючись із його допомогою «сісти по всій Руській землі» (проте, як відомо, цим планам завадила програна Вітовтом і Тохтамишем грандіозна битва на Ворсклі 1399 року, коли від рук татар темника Єдігея і хана Темір–Кутлука загинули десятки українських, білоруських та власне литовських представників княжої еліти). Утім, якщо в XV столітті темпи просування литовської влади на схід і уповільнились, то принаймні величезні території українських і білоруських, а частково й російських земель вже були об'єднані ідеєю служіння великому князеві Литовському. Важливо, що він, цей великий князь, почав сприйматися не як чужоземний володар, а фактично як свій. «Останні язичники Європи» почали швидко змінюватися, засвоюючи більш розвинені форми державного устрою від своїх васалів. Так, із семи відомих нам синів засновника правлячої литовської династії князя Гедимінатроє стали православними, діставши на додачу до язичницьких литовських іще й руські імена (Наримунт став також Глібом, Коріат — Михайлом, а Любарт — Дмитром). А з дванадцяти синів Ольгерда (онуків Гедиміна) православними були вже аж десять, серед них, скоріш за все, і Ягайло, котрий згодом став католиком і заснував знамениту династію Ягеллонів. Навіть язичницькі імена князівським синам дають дедалі рідше, представники династії Гедиміновичів стають усе більш «руськими». Норми руського судочинства беруться за основу литовської судової системи (знамениті Литовські статути багато в чому наслідують «Руську правду» Ярослава Мудрого), старобілоруська (чи все ж староукраїнська — розрізнити їх у цей час непросто) мова стає офіційною мовою Великого князівства Литовського настільки міцно, що документів, написаних власне литовською, не збереглося взагалі. Єдиним слабко «обрусілим» регіоном князівства якийсь час лишалася Жемайтія (Жмудь), але особливої політичної ролі вона не відігравала вже починаючи з XV століття. Аристократія Литовської держави складалась як з литовсько–руських, так і з питомо руських родів — причому і князівських, і боярських. Як мінімум двічі руська (україно–білоруська по суті) еліта князівства зазнавала страшних утрат — у програних битвах на Ворсклі (12 серпня 1399 року) та на річці Швентої під містечком Вількомир (1 вересня 1435 року), коли число вбитих лише самих князів вираховувалося десятками; проте це не підірвало її позицій, сильних аж до самої Люблінської унії 1569 року й початку домінування польських політичних і культурних впливів у Великому князівстві (цьому не завадили династійні Кревська та Городельска унії 1385 та 1413 років відповідно, за якими Польща і Литва отримували єдиного короля, проте лишались окремими державами). Навіть на початку XVII століття невідомий нам патріот «Литовської Русі» написав на звороті одного з аркушів Литовського статуту 1588 року цікавий віршик (цит. за М. Грушевським):
(обратно)
Розділ III
Козацька булава і шапка Мономаха
До часів Богдана Хмельницького українських козаків найчастіше представляли як ворогів Московської держави, такого собі кепсько прогнозованого і небезпечного її сусіда. І в самих козаків усвідомлення спільного етнічного походження з «москалями», як правило, поступалося бажанню взяти здобич на території Московського царства, устрій котрого був вельми далеким від політичних ідеалів запорожців. Проте, як ми вже казали, в 1950–х роках у вітчизняній історичній науці була офіційно прийнята теорія про возз’єднання України та Росії, яка одразу стала «єдино правильною».
Через це в усій довгій і непростій історії україно-російських взаємин (представлених у XVI-XVII століттях на міждержавному рівні — стосунками Великих князівств Литовського та Московського, а згодом останнього — з Річчю Посполитою, а крім того, і відносинами козаків та їхніх лідерів з московськими владними колами. Саме про останній тип відносин піде мова в цьому розділі) українські радянські історики почали посилений пошук осіб та подій, які свідчили б про давнє прагнення українців покінчити з власною історією і «розчинитися в російському морі». За будь–яку ціну мала бути доведена теза про те, що й до Богдана Хмельницького чимало козацьких ватажків (особливо лідерів «козацько–селянських повстань») прагнули «возз'єднання» з Москвою, котра буцімто одна могла забезпечити братам–українцям вільний розвиток і щасливе майбутнє. Звісно, всі епізоди, які свідчили не на користь декларованій тезі, підлягали повному замовчуванню або сильному викривленню. Тому в радянських історичних працях та науково-популярній, рівно як і художній, літературі починаючи з повоєнного періоду, читач не знайшов би ні участі українських козаків та аристократів у подіях грізного Смутного часу початку XVII століття, ні походу Сагайдачного на Москву 1618 року, ні інших суперечливих епізодів україно–російського минулого. Водночас після розпаду радянської тоталітарної системи і послаблення контролю над історичною наукою чимало українських авторів спробували відновити лакуни в історичному минулому українців, активно взявшись за популяризацію історії заледве не самих лишень україно–російських конфліктів і суперечностей. Далі ми спробуємо хоча б схематично розглянути, як складалися стосунки між українським козацтвом і його елітою — старшиною— та Московським царством у XVI — першій половині XVII століття. Наша «мандрівка» почнеться з початку. З тієї далекої епохи, коли в неозорих українських степах з'явилися ватаги погано оплачуваного, ніким офіційно не визнаного, але напрочуд активного козацтва (як українського, так і російського, з помітним тюркським впливом). Було воно водночас як головним болем місцевих річпосполитських та московських урядовців, так і єдиною справжньою силою, здатною захистити величезне степове й лісостепове прикордоння від татарського набігу чи допомогти тим-таки урядовцям пошарпати сусідські землі. Звістки про «своїх» козаків (донських або волзьких), а то і про козаків «чужих» — «литовских людей черкас, хохлы имущих на главах», усе частіше починають надходити до Білокам'яної. Звістки ці не завжди були втішними: так, козаки нерідко шарпали купців та навіть посольства, з них же набиралися загони охочих рушити походом на прикордонні московські міста — чого–чого, а прикордонних конфліктів, так само як і великих воєн між Московською державою та Великим князівством Литовським, у XVI столітті не бракувало. Так, уже один зперших «гетьманів» українського козацтва, Євстафій (Остафій, Остап) Дашкович, бувши черкаським та канівським старостою, зарекомендував себе як невгамовний прикордонний вояк, покровитель козацьких загонів, організатор походів на татар і турецькі міста, а також на Москву та зайняту московськими військами Сіверщину (1520-1530–ті роки). Але водночас почала вимальовуватися й інша конфігурація, що передбачала спільні дії московського війська й козаків проти татар, — запорожцям, підданим іншої держави, «ненав'язливо» пропонувалися царські гроші за певні послуги, що полягали у наданні розвідданих, допомозі в охороні кордонів тощо. Частина козаків навіть погоджувалась переселятися за московсько–литовський кордон, офіційно вступаючи на московську службу — царю були дуже потрібні ратні люди на прикордонні. На думку сучасних українських і російських дослідників, перші серйозні спроби співпраці царського уряду й козаків пов'язані з іменем славетного українського князя, ватажка запорожців Дмитра Байди–Вишневецького, а саме з тим епізодом його біографії, котрий має стосунок до служби князя Іванові Грозному в 1558-1561 роках. Саме тоді московські війська вперше вирушили далеко в степ проти татар і, разом з українськими козаками та черкесами, вчинили цілу низку нападів на турецькі міста в Північному Причорномор'ї. Проте, як відомо, співпраця князя Дмитра і царя невдовзі скінчилася, химерна доля повела Вишневецького до його трагічного апофеозу в Стамбулі, а козаки набули цінного досвіду. Протягом наступного десятиліття не один козацький лідер із числа українських князів чи звичайних степових добичників у той чи той спосіб став відомий цареві та його слугам — так, з войовничим князем Богданом Ружинським московські урядовці намагалися встановити контакти для спільних дій проти Криму, також якийсь час служили Москві такі собі козацькі ватажки Онишко й Гаврило, котрі згодом повернулись до Великого князівства Литовського. На те були причини — Іван Грозний оголосив війну Литві (котра вступилася за Лівонський орден, розгромлений царем у ході так званої Лівонської війни 1558-1583 років). Не можна сказати, що запорожці відзначались якимось аж надто яскраво вираженим патріотизмом щодо Литви чи згодом (після Люблінської унії 1569 року) — Польщі та загалом Речі Посполитої, але переважна більшість із них у разі конфлікту між Вільно і Москвою таки ставали на бік першого, особливо враховуючи принадну можливість підзаробити грошей на королівській службі після затвердження перших козацьких реєстрів Сигізмундом II Августом та Стефаном Баторієм. Справа в тому, що про козаків річпосполитські можновладці згадували здебільшого під час військових конфліктів, періодично «забуваючи» про них, тільки-но встановлювався мир. Як вислід, низові лицарі мали виявляти неабияку гнучкість, аби здобути свій «козацький хліб». У 1570-1580–х роках це їм удавалося непогано — козацькі підрозділи брали участь у багатьох боях і облогах Лівонської війни на боці Речі Посполитої (під Полоцьком, Псковом, Великими Луками, Веліжем, Усвятом тощо). Козаки займалися звичною для себе справою — розвідкою, нападами на невеличкі московські загони, рейдовою війною. Водночас окремі козацькі ватажки (як, наприклад, такий собі Михайло Черкашенін — черкасами тоді нерідко називали українських козаків) брали участь у Лівонській війні на боці Московського царства, а деякі козацькі загони дедалі частіше з'являлися на території майбутньої Слобожанщини — на Дінці та його притоках. Поки що йшлося не про масштабне переселення, а скоріше про полювання в степу на дичину, купців і дрібні татарські загони та про заробляння «царського жалування». Утім, такі випадки ще були не надто частими, хоча в майбутньому царський уряд намагатиметься якомога частіше згадувати про козаків, приваблюючи їх перспективою служби Москві й дипломатично замовчуючи те, що більшість чубатих низовиків воювали проти московських стрільців під час Лівонської війни, чимало- таки допомігши армії Речі Посполитої в нелегкій справі здобуття перемоги. Схоже на те, що Московська держава в той час сприймалася козаками не як якийсь заклятий ворог, але, втім, і не як могутній «захисник» або «старший брат». Радше служба Москві чи набіги на її землі були непоганим способом захопити здобич, а принагідно і відбити татарський набіг. Уся справа в тому, що ідея якоїсь етнічної схожості чи єдності «православної Русі» в цей період не надто турбувала православне населення Речі Посполитої, котре жило за інших політичних та культурних умов, аніж населення Московського царства, від котрого українці та білоруси чітко себе відрізняли (називаючи себе і свої землі «Руссю» на відміну від «Московії»; те саме стосується, наприклад, турецьких джерел XVI століття — там поняття «Rus» та «Moskof» теж ніколи не підміняють одне одного). Але намагання останніх царів з династії Рюриковичів і перших Романових допомогти переселенцям на степовому прикордонні не залишалося непоміченим очільниками деяких козацьких загонів, і «московський вектор» у досить туманній «зовнішньополітичній орієнтації українського козацтва» в тій чи тій формі був-таки присутній. Не забуваймо, що тодішнє козацтво — це сукупність окремих загонів, надзвичайно строкатих за складом. Тому московські прикордонні воєводи завжди могли розраховувати, що котрийсь козацький «польовий командир» погодиться піти бодай тимчасово на царську службу і боронитиме кордон від татар і власне добичників–козаків, яких у разі їхнього протистояння з місцевою московською владою називали «ворами–черкасами» або «черкасским воровством». Зауважмо, що слово «вор» у тогочасній російській мові мало скорше значення «політичний злочинець», «злочинець, що виступає проти государя» (не важливо, просто не сплачуючи податків, зірвавши бунт, як «вор Стенька Разін», або ставши на шлях жахливого для Москви самозванства, як «вор Гришка Отрепьев» чи «враноподобный Тушинский вор», тобто Лжедмитрій ІІ). Для звичайних кримінальних злодіїв уживали старе руське «тать». «Черкасское воровство» являло собою загони уходників — сезонних мисливців та рибалок, які зрозуміли, що вигіднішим є грабунок міст та сіл на прикордонні Московської держави. Царські воєводи повідомляли в Москву, що черкаси «приходят беспрестанно военым извычаем на все порубежные города, бьют и грабят, и до смерти побивают и станичников, на Донец приходя из Киева, и из Черкасс, и из Переяслава, грабят и до смерти побивают». Добряче далися взнаки гарнізонам міст Брянщини та Воронежчини отамани Білик, Баран, Гусак, Денис Солепський. Останній 1590 року вдав, ніби збирається служити царю і разом із загоном козаків прийшов до Воронежа. Вночі «вори» підпалили місто, вбили воєводу і багатьох його людей і пограбували мешканців. Є дані, що козаки часто діяли з відома річпосполитської адміністрації, з котрою ділилися награбованим. Тому неважко зрозуміти, чому московські воєводи надзвичайно обережно ставилися до козаків, котрі з'являлись на підконтрольній їм території. Хто–хто, а ці воєводи дуже здивувалися б, якби хтось сказав їм, що черкаси і тогочасні росіяни — це те саме… На початку 1590–х років значна частина запорожців узяла участь у приватній війні Криштофа Косинського проти князя Василя Острозького, і їхній тиск на прикордоння з Московською державою знизився. Проте цікаво, що й Косинський був добре відомий у Москві: на початку 1592 року він відправляв туди посольство, пропонуючи свої послуги Борисові Годунову в боротьбі проти татар за умов відповідної плати. Фактично пан Криштоф став першим козацьким гетьманом, котрий розпочав переговори з московським урядом і направив послів до Москви. У відповідь Годунов прислав козацькому гетьманові та його соратникам Яковицькому, Бистрицькому, Саську, Федоровичу, Кизиму, Косовському, Холмському і Федорову (останній, можливо, був росіянином) грамоту з пропозицією здійснювати для нього сторожову службу в степах, за що козакам було обіцяно царське жалування (певна річ, що мова йшла не про російське підданство для запорожців, хоча якісь політичні плани у Косинського, схоже, зародилися саме тоді). Адже одночасно козацьке посольство відбуло на захід — до Золотої Праги, столиці Священної Римської імперії германської нації, де козаки так і не дістали від імператора конкретної відповіді на пропозицію йти служити проти турків до Угорщини. Зрозуміло, лише дуже заангажований історик став би вбачати у цих діях Косинського «пошук зовнішньополітичних орієнтирів» — це був традиційний для козаків того часу пошук «козацького хліба», причому в ситуації, коли уряд Речі Посполитої припинив їх фінансувати. Після поразки під П'яткою взимку 1593 року Косинський, за словами його головного недруга — старости канівського і черкаського князя Вишневецького, мав на думці справді грандіозні плани «вивернути до ґрунту все пограниччя і нас усіх побити», для чого уклав угоду… одночасно з кримським ханом і московським царем. Татари мали разом із запорожцями йти походом на українські землі, а Годунов нібито надіслав низовикам гроші та сукно на жупани і почав писатися не багато не мало як «царем запорозьким, черкаським і низовським». Останній пункт давно спростував М. Грушевський, звернувши увагу на те, що з часів Івана Грозного російські монархи називали себе царями черкеськими (через відомий шлюб Грозного з черкешенкою Марією Темрюковою) та низовськими (малося на увазі пониззя Волги, а не Дніпра). Проте нічого неймовірного у самому факті переговорів Косинського з сусідніми державами немає, хоча незалежних підтверджень цьому бракує. Зрештою, те, що описав Вишневецький, лише за якихось півстоліття по тому дійсно стане одним з варіантів зовнішньої політики українських гетьманів… Ще один лідер козацьких воєн кінця XVI століття, Семерій (за старою традицією — Северин) Наливайко, схоже, також підтримував якісь контакти з Москвою. Принаймні рух повсталих козаків 1596 року на схід, за Дніпро, деякими істориками трактувався як бажання перетнути кордон і піти на територію Московської держави. Можливо, так воно і було, хоча зрештою останній ривок повсталих наливайківців, у котрих «земля під ногами горіла», на схід був скоріше жестом відчаю, а не «геополітичним вибором». Утім, як відомо, до московського кордону повсталі не дійшли, а були розгромлені коронним військом під Солоницею, про що пильні прикордонні воєводи одразу повідомили цареві. Але невдовзі по тому козаки знову нагадали про себе Білокам'яній у надзвичайно промовистий спосіб. Адже з 1603 року на східних кордонах Речі Посполитої розпочалася знаменита епопея самозванців, які ходили на Москву за активної підтримки річпосполитських магнатів та донських і запорозьких козаків. Магнатами (серед яких були українські князі Ружинські, Вишневецькі, Тишкевичі, литовці Сапіги, поляки Мнішки тощо) рухали політичні амбіції, бажання слави і багатств, козаками — можливість добре «підзаробити», а також намагання заслужити собі гідне місце в соціальній структурі Речі Посполитої — мачухи «українського» козацтва (так уважають, наприклад, сучасні українські історики В. Брехуненко та С. Леп'явко). Не відлякнула запорожців і трагічна загибель Дмитрія 11605 року — вони підтримали «царевича Петра», а згодом Дмитрія II («Тушинського вора»), який 1608 року взяв Москву в справжню блокаду. Деякий час у нього під командуванням було до 13 тисяч козаків–запорожців («запорог» або «черкас», як їх називають російські джерела). Фактично вперше покозачення українського населення набуло таких колосальних масштабів — настільки привабливою була перспектива захопити здобич на землях північно–східного сусіда. Багато загонів козаків діяло на свій страх і ризик. Проте дехто збирав великі ватаги на допомогу тому ж таки Дмитрію II («царику», як його називали в Україні) або річпосполитським магнатам, котрі зав'язли у нескінченній війні. 1609 року Річ Посполита офіційно почала війну проти Московського царства, котре вступило в союзницькі відносини з давнім ворогом польського короля Сигізмунда III — його дядьком Карлом IX Шведським. Опріч того, війна проти ослабленого внутрішньою смутою Московського царства надавала змогу відвоювати колись утрачені Литвою Смоленськ та Сіверську землю. Загалом удала для Польщі та Литви війна велася значною мірою силами козаків — їхня кількість перевищує будь–які доти відомі цифри. Так, учасник тривалої облоги Сигізмундом III Смоленська польський шляхтич Самуель Маскевич, автор цікавого щоденника, писав: «С третьей стороны [Смоленська. — Д. Ж.], на восток, где был стан королевский, вверх по Днепру, при монастыре Св. Духа, расположились казаки; их считалось до 10000; иногда же более, а иногда менее, смотря по тому, сколько их отправлялось за съестными припасами. Гетманом у них был казак деятельный, по имени Зборовский, так названный от местечка Зборова… Великое множество Запорожцев находилось и в других местах Московского государства: считали их более 40000; с каждым днем число их умножалось и едва ли не весь кош их выступил из Запорожья. Они оказали королю большие услуги своими набегами на Русские крепости, которых множество опустошили в короткое время, как то: Путивль, Чернигов, Почеп, Брянск, Козельск, Масальск, Мещерск, Вязьму, Дорогобуж, и многие другие»[1]. Козаки зрештою допомогли-таки королю Сигізмундові взяти Смоленськ 1611 року. Великий гетьман коронний Станіслав Жолкевський згадував у своїх листах про ще одного подібного гетьмана запорожців — такого собі Олев- ченка, котрий прийшов на допомогу полякам під Смоленськ із просто фантастичним 30–тисячним військом (попри вагання М. Грушевського в цьому питанні, ми схильні вважати названу цифру помилкою або дещо перебільшеною, так само як і 40 тисяч козаків у Маскевича). Московсько–польська війна тимчасово припинилася 1613 року внаслідок обопільного виснаження ворогуючих сторін. Її безпосереднім результатом для українського козацтва можна вважати перш за все велике чисельне зростання людей, котрі професійно «козакували» й у відносно мирний час не могли знайти собі гідних занять. Походи у складі армій «царика» Дмитрія та короля Сигізмунда дали козакам, окрім великої здобичі, ще дещо більше — усвідомлення власної сили. Давні козацькі ідеї, аби козацький стан було повноцінно «вписано» в соціальну структуру Речі Посполитої, відродилися з новою силою. Водночас українські козаки, беручи велику здобич на території Московської держави й активно допомагаючи військам Речі Посполитої, не відмовляються й від окремих послуг московському цареві, виконуючи інколи функції прикордонної сторожі (за відповідну плату) навіть у Смутні часи. Схоже, запорожці дійсно були зацікавлені в затягуванні громадянської війни в Росії, розуміючи, що вдруге такий шанс іще нескоро випаде. Загони січовиків доходили до Архангельська та Вологди, нещадно палячи, нищачи, грабуючи так само, як вони робили це в Малій Азії чи Криму, і не відчуваючи особливих сантиментів щодо віросповідання місцевого (православного, як і вони самі) населення. Якоюсь мірою новим етапом у відносинах українського козацтва та Москви стала діяльність знаменитого гетьмана Петра Конашевича–Сагайдачного. Хоча, мабуть, не варто шукати у вчинках цього заслуженого політика і воїна ні «угодовства щодо поляків», ані бажання «возз'єднатись із братньою Московською державою», як це робили деякі радянські історики. Дати своїм козакам підзаробити на службі у царя та трохи пошантажувати свого короля можливістю масового переходу на московську службу, аби він став поступливішим і щедрішим, любив не тільки гетьман Сагайдачний, але саме він робив це справді віртуозно. Нам здається, не варто робити завеликий наголос на значній реальній важливості моменту «священної війни» з ворогами православ'я чи єднанні на основі тієї–таки конфесійної близькості в цей період. Адже наголосімо: православні українські козаки поводились у православній Московії 1618 року так само, як у мусульманських містах, що не виключає можливості активного використання їхніми лідерами релігійних моментів у пропаганді. До речі, знаменитий похід Сагайдачного на допомогу королевичу Володиславу (той, покликаний частиною боярства, 1618 року спробував здобути собі московський вінець і опинився в скрутній ситуації з невеликим коронним військом серед ворожої йому країни, неподалік такого бажаного призу — ворожої столиці), варто розцінювати не як прояв якоїсь «ненависті» до Москви чи «угодовства» щодо Речі Посполитої, а як прояв вищезгаданої політичної лінії і шанс для 20 тисяч козаків підзаробити коштом річпосполитської скарбниці, а також мешканців міст і сіл Московського царства. Козаки влітку–восени 1618 року кількома загонами вихором пройшлись по землям східного сусіда Речі Посполитої, взявши і страшенно спустошивши Лівни, Єлець (тут козаки взяли 30 тисяч карбованців данини, котру за наказом царя саме везли кримському ханові), Стародуб, Шацьк, чимало міст Сіверщини, Рязанщини, Підмосков'я. Невдала для козаків облога містечка Михайлова, що виросла під пером місцевого літописця до масштабу мало не облоги Трої, була дрібним епізодом кампанії, в котрій Сагайдачний виявив неабиякий військовий талант — його козаки брали місто за містом, кіннота здійснювала далекі рейди, а гетьман проявив себе як грізний, небезпечний для ворога полководець. На початку вересня він легко розбив московських ратників на переправах через Оку, а вдруге стрільців, дворян і ополченців царя Михайла Федоровича «взяв страх, і вони не посміли виступити» проти «жахливого Сагайдачного». До речі, не може не вражати безпорадність московських польових військ протягом цієї кампанії — певною проблемою для Сагайдачного стали лишень облоги міст. За літописною традицією, козацький гетьман прибув до табору королевича Володислава під Москву десь на початку жовтня, а генеральний штурм було призначено на Покрову. Те, чому козаки таки не взяли Москву 1618 року, історики намагаються пояснити багатьма причинами — від малоправдоподібного раптового «усвідомлення ними гріховності пролиття крові православних братів–росіян» та таємних переговорів Сагайдачного з царем з метою майбутньої співпраці (як колись твердили українські історики XIX століття М. Максимович та І. Каманін) до суто військових причин. Серед останніх завжди називають утому після швидкого маршу з багатьма облогами, ймовірні великі втрати під час штурму, «нечесну» позицію поляків, котрі, мовляв, поставили козаків у перші лави штурмовиків. Логічнішим нам здається припущення, що Сагайдачний добре розумів: узяти Москву загалом можна, а ось утримати величезне місто буде важко (він не міг не пам'ятати нещодавню історію взяття і подальшого утримання Москви в 1610-1612 роках, коли врешті–решт польсько–український гарнізон опинився в облозі в Кремлі та Китай–городі й після тривалої оборони був змушений капітулювати. Та головне — гетьман дійсно міг не бути зацікавленим у геополітичному «добиванні» ослабленої Московської держави (до речі, потенційного «роботодавця» для нереєстрових козаків), з царем котрої він згодом (у 1619-1620 роках) спробував установити певні взаємовигідні й не обтяжливі для обох сторін дипломатичні контакти. Тож, схоже, козаки цілком могли дістати наказ просто «відбувати номер» — не взявши одразу Арбатські ворота, вони навдивовижу швидко відступили. Королевич Володислав самотужки захопити ворожу столицю не міг, і облогу було знято. До речі, вже після зняття облоги Москви гетьман з військом здійснив рейд на південний захід від російської столиці, узявши і зруйнувавши Калугу. Причому через козацького полковника Путивльця гетьман радив Володиславу «з Московської землі не виходити» (що давало змогу козакам набрати побільше здобичі, водночас ослабивши коронне військо чужими руками та зробивши батька Володислава, короля Сигізмунда, і річпосполитський сейм поступливішими щодо козацьких вимог щодо реєстру, плати тощо). Проте складна ситуація, у якій опинилося коронне військо напередодні зими, а також політичні ускладнення в зв'язку з московською війною у самій Речі Посполитій спонукали королевича піти на укладення 1 грудня 1618 року Деулінського перемир'я між Москвою і Варшавою терміном на чотирнадцять з половиною років. За його умовами до Польщі переходила Смоленщина і частина Чернігівщини та Сіверщини. Козаки тріумфально повернулись додому з великими трофеями, на шляху назад Сагайдачний не став брати Курськ як жест доброї волі у бік царя. Проте успішність кампанії 1618 року саме в тому сенсі, який був найважливішим для козаків, просто вражає — здобуто славу і величезні трофеї, та ще й Речі Посполитій зроблено дійсно велику послугу (адже козацьке втручання в перебіг війни зрештою так чи інак принесло Варшаві великі території, і Сагайдачний не раз нагадував про це польським можновладцям). Кампанія мала суттєво зміцнити репутацію гетьмана як непереможного воєначальника як серед козаків, так і серед громадськості Речі Посполитої. За словами Я. Собеського, козацький гетьман «вогнем і мечем спустошив… неприятельські землі… розніс страх свого імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до рук козаків золоті посудини і дорогоцінні багатства, як полоняники різного віку, статі і станів йшли за його колісницями». Не дивно, що у свідомості частини українців і сьогодні похід Сагайдачного 1618 року посідає таке саме почесне місце, як і відома Конотопська битва 1658 року, — обидві події є символами звитяги української зброї у боротьбі над північно–східним сусідом. Проте є в діяльності Сагайдачного й моменти, які не можуть не імпонувати прибічникам україно-російського союзу. Так, наприкінці походу 1618 року невеликий загін козаків перейшов з польської служби на службу цареві (щоправда, ми не знаємо, чи з відома Сагайдачного, чи ні; останній варіант більш імовірний). А 1620 року козацький гетьман відрядив до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем з метою чи то прийняття московського підданства, чи то традиційної військової служби проти татар за царські гроші. Перший Романов на московському престолі, Михайло Федорович, без особливого захвату відгукнувся на пропозиції козаків, які ще недавно нещадно ганяли його ратників по всіх російських усюдах, і справа заглухла. Тобто знов-таки, особливого братерського ентузіазму до єднання в діях Сагайдачного чи царя тут помітити важко, хоча якийсь обопільний інтерес простежується. Якоюсь мірою позиція козаків та їхньої старшини щодо Москви коригувалася своєрідним ставленням до єдиновірного сусіда з боку вищого українського православного духівництва, а також східних патріархів. Останні їздили по Україні та Московській державі з подвійною метою — по–перше, заручитися підтримкою православних правителів та громад проти османської влади у разі відкритого протистояння православних і мусульман у державі Османів, а по–друге — зібрати трохи грошей, яких бракувало їм як пастирям їхніх доволі бідних східних патріархій (єрусалимської, олександрійської, антіохійськоїтощо). Якщо коротко, то українські православні ієрархи, попри всі складнощі існування православної конфесії в Речі Посполитій, інколи були схильні шукати порозуміння зі своєю державою (до речі, нерідко його досягаючи), рідше прохати про заступництво Москву (досить швидко розчаровуючись у тому заступництві). А ось східні патріархи вбачали свого природного союзника в московському цареві, часто намагаючись працювати над створенням єдиного «православного блоку» проти турків. Річпоспо- литські урядовці та громадська думка «схизматичних» патріархів–прохачів не любила, вважаючи їх підозрілими типами і турецькими та московськими шпигунами. Тому не дивно, що єрусалимський патріарх Феофан, котрий підтиском українського духівництва, братств і козацької верхівки на чолі з гетьманом Сагайдачним відновив 1620 року українську православну ієрархію, майже зниклу після Брестської унії, сприймався католицькими та уніатськими колами як сіяч розколу й агент Білокам'яної та Стамбула, зацікавлених у послабленні єдності Речі Посполитої. Феофан дійсно всіляко намагався виступити посередником між козаками і царем, навіть загрожуючи козакам своєю неласкою на випадок нової війни проти «православних братів». Одначе зрештою ніякого суттєвого результату козацько–московські переговори 1620 року не досягай, і Сагайдачний помер невдовзі після славнозвісної Хотинської війни в ореолі справжнього лицаря й рятівника Речі Посполитої від турків. Надалі протягом важливих для формування політичної позиції козацтва 1620-1630–х років Московське царство, схоже, все частіше відіграє роль такого собі «туза в рукаві» козацьких гравців у спілкуванні з Варшавою. Підчас відомих козацьких повстань 1625, 1630, 1635, 1637-1638 років, а також у ході переговорів з польськими комісарами козаки нерідко погрожують перейти «під царську руку» «разом з усіма українськими містами» або переселитись на московські землі. Ці погрози інколи справджувалися, проте вони були все ж доволі дієвим способом тиску на річпосполитське керівництво з метою скасування сеймових постанов проти козацтва чи щодо підвищення плати за службу, а зрештою — і для визнання легального статусу козаччини як такої. Як засіб шантажу влади власної держави, котра вперто не визнавала лицарського статусу козаків, переговори з Москвою були досить вагомим аргументом. До того ж царі були як і раніше зацікавлені у співпраці з козацтвом задля захисту кордонів від татар. Проте незаангажований розгляд тих небагатьох джерел, котрі ми маємо стосовно козацько–московських переговорів цього періоду, свідчить про обопільно прохолодне ставлення до тісної співпраці (на тлі спорадичних спалахів зацікавленості). Нерідко в цей період козацькі посланці до Москви вели мову про своєрідне страхування на випадок невдалої для козаків війни з річпосполитським військом (у формі переходу козаків на московську службу) чи про втручання Москви у внутрішнє протистояння православних, католиків та уніатів у Речі Посполитій. Утім, фактично жодного разу до втілення в життя таких варіантів не доходило, і це змушує запідозрити не надто велике бажання обох сторін реалізовувати туманні попередні домовленості. Єдиний відомий нам випадок, коли внаслідок війни українських козаків проти Речі Посполитої значний загін запорожців дійсно переселився в межі Московської держави, теж є надзвичайно неоднозначним. Мова йде про переселення влітку 1638 року загону гетьмана Якова Остряниці (Острянина). На відміну від Наливайка 1596 року, Остряниці вдалося вивести на схід частину свого війська — власного сина Івана, 10 сотників та 1019 козаків. Новоприбулі дістали царський дозвіл оселитися на городищі в Чугуєві, фактично відбудувавши його і отримавши чималі земельні наділи для господарювання. Козаки Остряниці навіть кілька разів брали участь у боях з татарами. Проте ця серйозна спроба заселення того краю, що трохи згодом стане Слобідською Україною, закінчилася для козаків Остряниці загалом невдало, а для самого гетьмана й зовсім трагічно. В радянських працях учинок Остряниці, звісно ж, розцінювався як «бажання возз'єднатися з братнім російським народом», а масова втеча козаків екс-гетьмана на землі Речі Посполитої 1641 року — як результат «ворожої агітації» (яка, безперечно, мала місце). Проте, судячи з класичних досліджень Д. Баталія, справа була ще й у тому, що українські козаки просто не ужилися з московською воєводською системою управління. Кажучи зовсім просто, побори з боку московських «приказних людей» не викликали захоплення у волелюбних відчайдухів, які тікали світ за очі зовсім не для того, щоб їх знову хтось грабував. Найсумніше, що серед тих, хто викликав найбільше роздратування козаків, був і їхній гетьман Яків Остряниця. 26 квітня 1641 року козаки вбили його і масово подалися на захід, до володінь Речі Посполитої. Водночас протягом 1620-1630–х років чимало козацьких загонів і далі промишляли на прикордонні недобрим для московських воєвод «черкаським воровством», інколи діючи навіть разом з татарами. Загалом же козаки лишаються при своїх надіях порозумітися з рідною для себе державою — так, під час удалої для Речі Посполитої війни проти Московського царства (1632-1634 роки, так звана Смоленська війна) великі козацькі загони взяли участь у боях на боці річпосполитського війська (зокрема, козаків очолювали, за деякими даними, відомі ватажки, як–от Тарас Трясило і той-таки Яків Остряниця, котрий тоді взяв російське місто Валуйки і штурмував Бєлгород, що не завадило йому згодом спробувати пошукати щастя на тих самих землях, які він нещодавно пустошив). Доволі слушним, на нашу думку, є припущення сучасних українських істориків В. Брехуненкаі С. Леп'явка, що лише після 1638 року (придушення останнього козацького виступу перед Хмельниччиною) Москва почала уважніше придивлятися до козацького чинника, намагаючись привернути українських козаків на свій бік на випадок нової війни з Варшавою, а також створити їм умови для переселення на прикордоння. Ці спроби не залишились непоміченими польськими урядовцями — для них не було таємницею, що царський уряд виголошував наміри відібрати у «ляхів» українські та білоруські землі, а позиція козаків у такій ситуації могла виявитися вирішальною (зрештою, так воно і сталось в майбутньому). Але до Переяслава ще залишалося досить багато часу. Коротка хроніка подій: козацькі посольства відвідували Москву в лютому та грудні 1625 року, взимку 1626—1627 років; 1631 року до козаків приїздив царський посланець, такий собі Гладкий, із царськими грамотами і закликами служити царю проти Речі Посполитої. Однак якщо московські дипломати розраховували на симпатію православного населення Речі Посполитої чи хоча б на його нейтралітет у Смоленській війні, вони сильно помилилися в розрахунках. Козаки, як ми вже зазначали, взяли в ній активну участь — на боці Речі Посполитої. Роздратування козацьких низів проти уряду було заспокоєне старшиною, і «московський вектор» козацької політики так і лишився нереалізованим на практиці. Загалом складається враження, що в цей період запорожці не сприймали московського царя як справжнього захисника їхніх інтересів (а скоріше як тимчасового роботодавця, а зв'язки з Москвою — як такий собі непоганий спосіб тиснути на власний уряд). Не допомагала в цьому й етнічна та мовна близькість українців і росіян (яка почасти перекреслювалася чималою кількістю великих і малих розбіжностей — чого вартий лише той факт, що сам зовнішній вигляд козаків — «запорогів» з їхніми чубами та відсутністю бороди сприймався багатьма мешканцями сусідньої держави як «блудоносный богомерзкий образ» — просто час, коли цар Петро почне власноруч стригти власних бояр, іще не настав). Про сприйняття українцями росіян і навпаки — див. попередній розділ. Не все було просто і з тим чинником, який, на думку багатьох сучасних і деяких тогочасних діячів, мав найбільшою мірою об'єднувати козаків і підданих московського православного царя — себто з тією-таки православною вірою. Вже йшлося про те, що козаки (на відміну від деяких українських церковних діячів) у цей період загалом не бачили в царі природного захисника православної віри, тим паче такого, котрий мав би якийсь священний статус. Козацька військова демократія, хай би якою архаїчною вона була за своєю суттю, все-таки формувалася за умов «шляхетської демократії» Речі Посполитої, і тому служіння монархові (першому серед рівних) сприймалось як почесний, лицарський обов'язок; і саме в цьому значенні називали себе слугами (наприклад, царськими) українські козаки та їхні гетьмани вже наступної, після переяславської, доби, маючи на увазі те саме «збройне» служіння, достоту як «слугами» своїх володарів уважали себе горді європейські лицарі чи японські самураї. Водночас і ранні ватажки волелюбних низових відчайдухів, і гетьмани доби козацької державності, звісно, були вельми своєрідними «покірними слугами» і «найнижчими підніжками» різноманітних царських, королівських, ханських та султанських величностей. Принаймні в ситуації явного й невідворотного «конфлікту інтересів» держави-протектора і козацтва більшість козацьких лідерів діяли у чомусь схожим чином. Вони дбали не стільки про те, як би за будь–яку ціну догодити своєму коронованому панові (інколи без його фактичної наявності вони не мислили свого політичного буття як гетьмани Війська Запорозького), скільки про певні інтереси того-таки Війська Запорозького (ясно, не забуваючи при цьому й про себе особисто). Це, звісно, не робило їх ідеальними «слугами» (в будь-якому сенсі) жодної держави (може, було це і з причини тривалої відсутності повноцінної власної держави — тобто «козацької»). Так, не варто надміру ідеалізувати наших козацьких пращурів, проте й особливої схильності до справжнього лакейсько-холопського статусу і таких самих функцій за ними не спостерігалося. Тому ставлення царя московського до своїх підданих (яке коротко сформулював Іван Грозний: «А миловать мы своих холопий вольны, и казнить вольны») не могло здатися козацькій спільноті аж надто привабливим, так само як і вшанування царськими підданими свого монарха як «богорівного», «с чрева матерна помазанного на царство». Тим більше, що самі ці козаки нерідко були свідками чи навіть безпосередніми учасниками знетронення або того-таки помазання на царство володарів Московської держави епохи Смутних часів. А звідси — і обережне ставлення до переходу «під царську руку» (що зовсім не виключало активного застосування цієї ідеї як погрози на адресу власного, річпосполитського, уряду). Утім, хочемо ми цього, чи ні, але саме козакам (і українським перш за все) належить чимала заслуга в тому, що у другій половині XVI — першій половині XVII століття державний кордон Речі Посполитої і Московського царства не став пролягати ближче до Варшави і Вільна, а просунувся на схід, у напрямку Москви. Проте кілька десятиліть непростих козацько-московських стосунків перед початком Хмельниччини все ж дали певні зміни в сприйнятті українським козацтвом (і його лідерами) і московським урядом одне одного. Розпочавши з певних обопільних інтересів, викликаних потребою в захисті довжелезного степового кордону, володарі гетьманської булави та шапки Мономаха неодноразово ставали ситуативними союзниками. Водночас серйозних передумов для тривалої співпраці в XVI — першій половини XVII століття не виникало через навзаємну недовіру та зайнятість «на інших фронтах» — царі мали вдосталь клопоту, намагаючись поглинути і «перетравити» географічно ближчі автономії (зокрема, козацтва Волги, Дону), а українські козаки робили спроби вписатись у соціальну структуру Речі Посполитої. І якщо спроби перших зрештою виявились успішними, хоч і не одразу, то українські козацькі прагнення так і не були реалізовані, що створило ґрунт для подальшої політичної співпраці та культурних узаємодій з північно-східним сусідом — уже за доби Хмельниччини.
(обратно)
Розділ IV
Шлях до Переяслава і від нього
Переяслав 1654 року доволі випадково став символом віковічного українсько–російського єднання, адже він не сприймався як такий тими сторонами, що укладали угоду 1654 року. Українська сторона бачила в ньому можливість вижити політично, російська — «повернути втрачене» і підкорити сусідів. Зрештою обидві досягли бажаного результату — українці на короткий, росіяни на значно довший термін.
Не таїна, що Переяслав 1654 року дотепер лишається важливим елементом уявлень росіян та українців про їхнє спільне минуле. Про неоднозначність його сприйняття свідчить хоча б те, що 1995 року соціологічні опитування українських громадян показали: 67% з них схвалювали рішення 1654 року, негативну оцінку дали 15%, але при цьому з числа тих самих опитаних «за» незалежність України висловилися 61%, «проти» — 31%. На жаль, політична кон'юнктура тривалий час не давала змоги українським і російським політикам та інтелектуалам відкрито й об'єктивно дебатувати це питання. Як ми вже говорили, дуже довго Переяслав поставав таким собі універсальним міфом, який використовували майже для всього — від категоричного твердження про повну самодержавну владу царя над Україною до такого самого категоричного її заперечення; він був як символом логічного завершення окремої української історії, що далі ставала частиною історії «загальноросійської», так і ознакою підтвердження автономного статусу козацької державності; цю угоду сприймали і як успіх, і як незрівнянну в українській історії трагедію. Справа ще й у тому, що, за висловом класика російської історичної літератури Василя Ключевського, обидві сторони сховали правду про цю угоду. Яким же був українсько–російський шлях до Переяслава, і потім — геть від нього? В цьому розділі ми спробуємо коротко висвітлити деякі цікаві моменти, пов'язані з російським вектором політики українських гетьманів, щонайперше «від Богдана до Івана» (постаті Хмельницького і Мазепи важливі для нас як символи «єднання» і «розриву» українського з Росією, хоча, звісно, тут не все так просто, як зможе переконатись наш читач), а також часів останніх трьох українських гетьманів — доби остаточного занепаду українського політичного складника цих непростих відносин. Отже, Богдан. «Геніальний політик, мислитель і полководець, творець національної держави», «нерозважливий руйнівник річпосполитської єдності», «визволитель православних українців (а також білорусів) з лядської неволі», «народний герой», «революціонер» (адже в багатьох сучасних виданнях ідеться про «українську революцію», не гіршу за нідерландську та англійську), «гарячий прихильник єдності слов’ян» або «возз'єднання з братнім народом», а за сумісництвом «батько збреханий козацький,//Що юртував наш люд простацький, // Присягами дурив Ляхву,//3 її сліпим вельможним панством,//І хана з хижим азіяцтвом,//І церкволюбницю Москву» (П. Куліш) тощо. Як відомо, першою спробою дипломатичних контактів Богдана Хмельницького з російським царем Олексієм Михайловичем став лист українського гетьмана від 8 червня 1648 року, у якому були викладені пропозиції щодо військової допомоги українцям, а також запрошення царя посісти престол Речі Посполитої, вакантний після смерті Володислава IV. У принципі така ідея виникала в історії Московської держави й Речі Посполитої не вперше — ще Іван Грозний подумував над таким проектом, однак на заваді завжди ставала колосальна розбіжність політичного устрою двох держав. Ідеї ж приєднання чи возз'єднання України та Росії в цьому листі, як уважають сучасні історики, все ж немає — адже навіть сама концепція української козацької державності як така на той момент іще не визріла. Немає ідеї «підданства» і в наступних листах гетьмана від 1648 року до прикордонних російських воєвод, де йдеться про можливість козацької служби цареві проти татар. Козаки в цей час іще не хотіли поривати з Річчю Посполитою, і тому говорити про політичне перепідпорядкування Січі було недоречно. Натомість гетьман з обуренням писав про те, що Москва, схоже, збирається допомагати полякам в боротьбі з козаками і татарами (за польсько–московською угодою 1647 року це було цілком імовірно), і «прозоро натякав» воєводам, що в такому випадку він може навідатись до них разом з ордою. Занепокоєний цар наказав прикордонним гарнізонам бути в повній бойовій готовності, але не провокувати «черкасів». Скоріш за все, протягом 1648-1649 років Богдан Хмельницький намагався розігрувати «московську карту» (то «спокушаючи» царя ідеєю стати королем Речі Посполитої, то шантажуючи можливістю помиритись із поляками і рушити спільно з ними й татарами на Москву) разом з іншими — зокрема, ведучи переговори з трансільванським князем. Головною метою гетьмана було втягнути Московське царство в нове військове протистояння з Річчю Посполитою всупереч мирній угоді 1634 року. Натомість царський уряд, навчений поразкою в Смоленській війні, не поспішав устрявати в нову авантюру, намагаючись виграти час — для переоснащення і реорганізації армії, а також чекаючи, поки українці та Річ Посполита як слід обопільно виснажаться у війні. Проте цар наказав своїм прикордонним воєводам (адже контакти з бунтівним гетьманом уважалися «неофіційними», щоб не дратувати Варшаву) запевнити, що Москва принаймні не виступить проти козаків і їхніх союзників татар на боці Речі Посполитої. Причому категорично заборонялось надсилати козакам будь–які листи — все мало відбуватися на рівні усних домовленостей, аби не викликати війни між Москвою та Варшавою. Щоб заспокоїти урядовців Речі Посполитої, влітку 1648 року навіть було ухвалене рішення відсилати назад українських утікачів на московські землі (правда, реально воно не виконувалось). Українському ж гетьманові у відповідь на його прохання належало відказувати, що Москва не може порушити вічний мир з поляками, скріплений «хресним цілуванням». І взагалі, мовляв, «черкасам і ляхам з Литвою» краще помиритись (на яких умовах — не говорилося) і не проливати християнську кров. Нерідко можна прочитати в історичних працях, що першою справжньою спробою Хмельницького «перейти під російську владу» було неофіційне посольство Силуяна Мужиловського взимку 1638-1639 років. Полковник Мужиловський, син відомого українського богослова Андрія Мужиловського, їздив до Москви разом з єрусалимським патріархом Паїсієм. Узагалі роль східних (грецьких, сірійських, єгипетських тощо) православних патріархів та митрополитів в історії Хмельниччини й україно–російських контактів цього періоду ще вивчена недостатньо, але зрозуміло одне — з цього кола цілком могла виходити ідея про тісну політичну співпрацю козаків і московського царя (висував же таку ідею єрусалимський патріарх Феофан 1620 року — див. розділ ІІІ). Так що Паїсій у розмові з царем міг бути цілком відвертий щодо висловлення своїх бажань, говорячи про те, що Хмельницький, мовляв, «хоче, аби його і все Військо Запорозьке прийняли під високу руку государя». Проте в записці, поданій Олексію Михайловичу Мужиловським, про це не йшлося—було сказано лише про причини повстання проти польської влади і містилося прохання про військову допомогу. Олексія Михайловича гетьманський посланець «спокушав» ідеями потужного православного союзу, ба навіть відвоювання Гробу Господнього у турків (тут козирною картою був Паїсій та інші східні патріархи, котрі часто–густо представляли перед царями свою близькосхідну паству як таку, що готова повстати, щойно наблизяться«єдиновірці»). Цар у військовій допомозі відмовив, знову посилаючись на вічний мир 1634 року Москви з Варшавою, проте обдарував Мужиловського і Паїсія. Незадоволений козацький посланець десь прохопився, що «на Москві правди немає ні в чому», про що донесли цареві, і згодом російські посланці докорятимуть панові Силуяну тим, що він говорив «непристойні речі». Ще до від'їзду Мужиловського з Москви цар відправив до українського гетьмана свого посланця — піддячого Василя Михайлова з подарунками та закликом до Хмельницького «мирно жити з ляхами», що за тих умов було, звісно, порожніми словами. Наступного, 1649, року переговори Чигирина та Москви відновилися за умов, коли Богдан Хмельницький почав планувати не багато не мало як створення окремого Українського князівства «від Перемишля до московського кордону». В переддень вирішальної, як здавалось Богдану, Зборівської кампанії гетьман зустрівся з першим «напівофіційним» російським посланцем до козацької України, дворянином Григорієм Унковським (квітень 1649 року). У своїй розмові з царським послом у Чигирині Хмельницький наголошував на тому, що в Москві та в Україні панує та сама віра і колись була «єдина влада». Проте на всі компліменти й умовляння посол відповідав, що Хмельницький має «помиритися з ляхами», які можуть обрати королем Олексія Михайловича, котрий потім радо прийме запорожців «під свою високу руку». І все це говорилося, попри вже відомий у Москві факт, що шляхта Речі Посполитої благополучно обрала королем Яна–Казимира, брата покійного Володислава IV. З 1649 року «московський» вектор політики Богдана Хмельницького починає химерно переплітатися з «кримським». Гетьман організує «викиди інформації» для царських посланців на тему своїх переговорів з ханом Іслам-Гіреєм, котрий закликає його «йти воювати Москву за її неправди». Причому сам Богдан виступає в цих звістках як прихильник порозуміння з «єдиновірною Москвою», котрий стримує агресивного хана (все це трохи нагадало автору відомий працівникам правоохоронних органів та кіноглядачам прийом «злого поліціянта» й «доброго поліціянта», котрі працюють у парі). Те, що український гетьман сам був не проти інколи прямо натиснути на царський уряд, стало видно вже влітку того ж таки 1649 року. А поки в травні 1649 року велике козацьке посольство на чолі з довіреною людиною гетьмана, полковником Федором Вишняком, вирушило до Москви з грамотами, у яких ішлося про бажання гетьмана, щоб цар «взяв під свою високу руку» всю Русь, що перебувала у складі Речі Посполитої, а не лише козацьке військо. Однак і на таку спокусу Олексій Михайлович та його обережні радники не піддалися, дарма що наживка так яскраво виблискувала на гачку перед їхніми носами. Існує версія, що цар на особистій аудієнції таки пообіцяв Вишняку якусь допомогу, хоча це жодним чином не було закріплено на папері, тож зрозумілою є подальша бурхлива реакція Хмельницького, коли ця допомога не була надана. Тим часом наприкінці літа 1649 року козаки та армія Речі Посполитої зустрілися в боях під Збаражем і Зборовим, хан уклав сепаратний мир з королем, а Хмельницький був змушений підписати відому компромісну Зборівську угоду з поляками, за якою автономна козацька Україна обмежувалася трьома воєводствами і 40 тисячами реєстру. Незадоволений результатом практично виграної кампанії, Богдан на чергових переговорах з московськими посланцями почав звинувачувати в усьому Москву, котра не надала йому допомоги, погрожуючи їй пригадати це дуже скоро; причому налякані царські шпигуни сповіщали, що всі «черкаси» тільки й говорять, що про війну зі східним сусідом. Розлючений Богдан кричав, що московські дипломати всі є шпигунами (і то було правдою — в усі часи дипломатія та шпигунство йшли пліч-о-пліч) і що він «усі московські міста і Москву зламає» (а ось це вже було радше засобом тиску). Загалом же ця «пропагандистська кампанія» мала на меті дипломатичний тиск Чигирина на Москву (частково вдалий, адже цар наказав зміцнювати кордони, водночас звелівши поводитись обережніше з гетьманом, аби й справді не спричинити війни). В цьому-таки руслі можна розглядати і факт проживання в Чигирині претендента на московський престол—такого собі «лжеШуйського» (Тимофія Акундінова) протягом 1650 року. Цей цікавий авантюрист, що видавав себе за сина царя Василя Шуйського, виконував важливу роль у планах Богдана Хмельницького, будучи постійною загрозою царю (після Смутних часів у Московській державі самозванців боялися як вогню), котрий не хотів іти на співпрацю з козаками — і на конфлікт із Варшавою. Попри всі вимоги московської сторони видати самозванця, козацький гетьман не поспішав це робити (давши згодом змогу Акундінову вільно виїхати до Трансільванії; та зрештою російські агенти таки вполювали відчайдушного самозванця в князівстві Гольпггейн, але то вже інша історія). Проте остаточного розриву відносин з Москвою Хмельницький явно не хотів—так, 1650 року він не погодився взяти участь у спільних бойових діях проти неї у складі польсько–татарської коаліції (яка фактично не склалася через позицію козацької України), запропонувавши натомість ханові похід до Молдавії. 1650 рік був позначений відносним затишшям у сфері українсько–російських переговорів «на найвищому рівні». Сторони не обмінювалися посольствами, хоча уважно стежили одна за одною, а Хмельницький листувався з прикордонними російськими воєводами. Фактично гетьман розглядав у цей час перспективу стати васалом Османської імперії, що сильно непокоїло і Москву, і Варшаву. Причому йшлося не просто про якісь попередні домовленості чи декларації про наміри — султан пропонував гетьманові широку автономію на ліпших правах, аніж навіть ті, які мало Кримське ханство. Загалом перебіг українсько–турецьких переговорів 1650-1653 років сильно впливав на позицію Московського царства щодо козацької України і зрештою став багато в чому визначальним стосовно їхніх результатів. Важливою віхою у відносинах Хмельницького з сусідами стала поразка козацького війська в битві під Берестечком влітку 1651 року, після котрої, у масах козацтва, селян і міщан почало наростати дедалі більше незадоволення своїм гетьманом. Масові переселенські рухи на Слобідську Україну, що розпочалися саме після Берестечка, гетьман сприйняв як зраду — він вимагав від московських воєвод не приймати втікачів і не надавати їм земель для поселення на території Московської держави: фактично той процес, котрий українські історики згодом будуть називати «розширенням українських етнічних територій», був для Богдана Хмельницького нічим іншим, як масовим дезертирством! Після Берестечка Земський собор (найвищий становий орган влади в тогочасній Московській державі, який періодично скликався царем і складався з членів боярської думи, верхівки духовенства, а також виборних делегатів від дворян та міщан) висловив ідею прийняти в підданство Військо Запорозьке (скоріш за все, без території, за умови переселення) — це зовсім не влаштовувало Хмельницького, хоч і давало надію на майбутні дипломатичні успіхи на «московському фронті» (1652 року до Москви їздив посланець гетьмана Іван Іскра). Фактично сторони товклися на місці аж до вирішального для україно-російських взаємин цього періоду 1653 року. Саме взимку 1652-1653 року переговори пожвавлюються — сторони обмінюються посольствами (Семена Богдановича–Зарудного, згодом Кіндрата Бурляя та Силуяна Мужиловського до Москви, Якова Ліхарьова до Чигирина). Причиною цього пожвавлення стало те, що цар і його радники зрозуміли: Річ Посполита сильно виснажена війною, так само як і козацька Україна. Отже, є шанс утрутитися в боротьбу без аж надто великого ризику. Проте спочатку царські дипломати спробували розв'язати проблему мирним шляхом — через переговори з Річчю Посполитою добитися переходу Війська Запорозького під владу Москви. Зробити це їм не вдалося через непоступливість Варшави, котра за будь–що хотіла відвоювати козацьку Україну. Тим часом погіршилася зовнішньополітична ситуація для держави Хмельницького — Молдавія, Валахія та Трансільванія тимчасово об'єдналися в коаліцію з Річчю Посполитою (через спроби Богдана зробити свого сина Тимоша спадкоємцем молдавського престолу). За таких умов, ураховуючи непрості відносини з основним союзником, Кримом, Богдан Хмельницький вирішує одночасно розіграти дві дипломатичні «шахові партії» — «турецький» та «російський» «гамбіти». З турками вдалось досягти порозуміння, і османський посол Мехмед–ага привіз у травні 1653 року до Чигирина дари та клейноди (булаву, бунчук, прапор і парадний кафтан), а також грамоту від великого візиря Мустафи, у якій ішлося про згоду взяти Військо Запорозьке в підданство. Проте, як уважає сучасний український дослідник Віктор Горобець, гетьман мав сумніви щодо реальних можливостей Османської імперії надати допомогу козакам (турки вели важку війну з Венецією на Середземному морі) і тому не дав остаточної позитивної відповіді на турецькі пропозиції, водночас здійснивши черговий «викид інформації» про турецькі плани в бік Москви (через досвідченого дипломата, свого генерального писаря Івана Виговського, майбутнього гетьмана). Це не на жарт стурбувало Кремль, адже стійка конфігурація Чигирин + Стамбул змінила б усю розстановку сил у регіоні, причому зовсім не на користь Москви. Тому українсько–російські переговори зрештою досягли помітного результату (цьому сприяла і діяльність нового московського патріарха, знаменитого Никона). 22 червня 1653 року цар, який ще двома днями раніше уперто відмовлявся вести мову про порушення миру з поляками, надсилає грамоту до українського гетьмана з пропозицією «прийняти Військо Запорозьке з городами і землями під свою високу руку». Саме таке знамените рішення зафіксував і Земський собор у жовтні 1653 року, а російські війська дістали наказ готуватися до війни з Річчю Посполитою. Остання спроба Хмельницького перемогти Річ Посполиту своїми силами (літньо–осіння кампанія 1653 року, що завершилася боями під Жванцем і відновленням — з певними модифікаціями — Зборівської угоди) фактично не увінчалась успіхом через позицію Кримського ханства, котре знову пішло на співпрацю з Річчю Посполитою. Швеція та Трансільванія, які згодом стануть союзниками Хмельницького, поки що не виявляли інтересу до української справи. Фактично коло потенційних союзників- протекторів майже вичерпалося. Тому прийняття «московської протекції» не було абсолютно вільним вибором, як згодом це буде представлено в різних варіантах «міфу про Переяслав». Не було це ні «результатом багатовікових прагнень українського народу», ні «трагічною, фатальною помилкою», яка сама по собі визначила майбутнє україно–російських взаємин на наступні 300 чи більше років — адже надалі, як пересвідчиться читач, україно–російські відносини складалися по–різному, і в принципі були можливі будь–які альтернативи. За словами відомого українського історика Івана Крип'якевича, Переяслав став вислідом обопільних тверезих розрахунків політиків–реалістів. Що ж сталося 1654 року в українському Переяславі та Москві? Річ у тому, що обидві сторони кепсько уявляли собі, якою має бути майбутня угода. Не переймався цим ані цар, відряджаючи в Україну в жовтні 1653 року посольство Василя Бутурліна для складення присяги гетьманом Богданом Хмельницьким та українцями, ні сам гетьман. Над угодою від самого початку витав дух невизначеності. Ця невизначеність була вигідна гетьманові, бо він хотів укласти договірну угоду на кшталт тієї, що укладалася з Річчю Посполитою, але швидко відчув, що тут справа інша; вона також була вигідна царю, бо він не хотів пов'язувати себе якимись чіткими обіцянками перед новими «підданими». Цікаво, що відомий термін «Переяславська угода» загалом є неправильним — 8 січня 1654 року в Переяславі не відбулося підписання жодних договірних статей, а мали місце лише важкі російсько–українські переговори, в ході яких російські делегати, як відомо, навідріз відмовилися присягати за царя, дарма що українська сторона урочисто присягнула (хоча не без ексцесів — відмовлявся присягати славнозвісний Іван Богун, непросто було домовитися з київським митрополитом Сильвестром Косовим та ін.). Це мало не зірвало увесь процес переговорів, але справу якось залагодили (як саме — незрозуміло, бо керівник російської делегації Бутурлін, звісно, не зафіксував це у своїх офіційних записах — за вияв будь–якої власної ініціативи в такій справі він міг і голови позбутися). Проте багато дослідників відзначають, що конфлікт у переяславському Успенському соборі через обопільну українсько–російську присягу став символом відмінностей у політичній культурі козацької України й самодержавної Росії, початком «довгої низки міжкультурних непорозумінь» (американський дослідник Д. Фрік). Справжня писана угода була відправлена до Москви з українським посольством на чолі з уже знайомим читачеві генеральним суддею Богдановичем–Зарудним та полковником Павлом Тетерею (майбутнім гетьманом і зятем Богдана Хмельницького). Ця угода складалась із 23 статей і була датована 17 лютого 1654 року. Відповідаю на неї була «Жалувана грамота царя Олексія Михайловича гетьманові Богдану Хмельницькому і Війську Запорозькому» (від 27 березня 1654 року) та 11 статей, виготовлених у царській канцелярії, які були «вижимками» з українського проекту угоди. Кожна стаття супроводжувалася царськими указами. Фактично козацька Україна залишалась державою під керівництвом свого виборного гетьмана, який зосереджував усю повноту влади у своїх руках (хоча теоретично його обмежувала козацька рада). Гетьмана обирали пожиттєво самі козаки, царя лише повідомляли про цей вибір. Козацька Україна мала власний уряд (генеральну старшину), військо у 60 тисяч реєстрових козаків, власну зовнішню політику (гетьман не міг лише вести прямі переговори з Османською імперією та Річчю Посполитою, проте на практиці цей пункт ігнорувався, із чим загалом погоджувались обидві сторони), власний, дуже відмінний від російського суспільний та економічний устрій, фінансову систему (частину податків, яка за угодою 1654 року мала надходити до скарбниці царя, Україна ніколи не сплачувала, що теж сприймалося спокійно аж до часів гетьмана Брюховецького), церковне і культурне життя. Символом влади царя над козацькою Україною був його новий титул царя «Малої Русі, великого князя Київського та Чернігівського», а також наявність російського гарнізону в Києві (а згодом іще в кількох українських містах). Найчастіше сьогоднішні дослідники визначають відносини України та Московського царства як протекторат останнього над першою зі збереженням її широких автономних прав. Отже, з самого початку це не був союз абсолютно рівних сторін, але складно говорити і про «надані царем автономні права», як згодом трактуватимуть Переяслав і Московські (чи Березневі) статті різні українські та російські політичні д іячі. Навмисна «розмитість» статей давала змогу обом сторонам, котрі уклали цю угоду, діяти в тому напрямі, у якому їм було вигідно на той чи той момент. І вони цією можливістю скористалися вповні. Звісно, за таких обставин об'єктивні чинники (більші ресурси Московської держави) працювали на її користь. Однак поки що було укладено першу справжню військово–політичну україно–російську угоду, після чого розпочалася війна між Московським царством та Річчю Посполитою. Протягом 1654-1655 років московські й козацькі війська неодноразово побували в непідконтрольній козакам частині України, зайняли значну частину Білорусі та Литви, поставивши Річ Посполиту на межу цілковитої поразки. Проте саме через литовсько–білоруські землі стався перший серйозний конфлікт між царем і гетьманом — у Білорусії почали створюватися козацькі полки на взір українських (цю роботу провадив полковник Іван Нечай), і Хмельницький волів приєднати їх до своєї держави. Проте цар аж ніяк не хотів випускати з рук здобич, і україно–російські відносини почали швидко псуватись. Не бажаючи допустити, щоб і взяті з бою українські міста переходили під царську владу, Хмельницький навмисно затягує переговори, наприклад, з мешканцями Львова, перешкоджаючи росіянам узяти місто під свій контроль і надаючи львів'янам змогу відкупитися великою контрибуцією. Колосальна залежність російських полководців від царя та боярської думи не влаштовувала Хмельницького — такої долі для себе він зовсім не хотів, небезпідставно вважаючи себе фактичним князем окремої держави. Взагалі 1655 рік ми можемо назвати роком «колосальних надій, що не справдилися», навіть у більшій мірі, ніж попередній, 1654. Адже це був рік знаменитого козацько–російсько–шведського «Потопу», у якому зрештою так і не потонув, здавалося б, такий хиткий човник Речі Посполитої. «Потопу», в організації котрого одну з головних ролей відіграла українська дипломатія, а в поразці — дипломатія російська. На початку 1656 року на хвилі успіхів багатьом московським політикам здалося, що з військовою потугою Речі Посполитої покінчено, і треба переключатись на вирішення «балтійської проблеми», відвойовувати у шведів вихід до Балтійського моря (як це згодом робитиме Петро І). Одним з ініціаторів примирення з Річчю Посполитою і війни зі Швецією (фактично — союзником козацької України) виступив відомий російський політичний діяч Афанасій Ордін–Нащокін (у майбутньому—голова Посольського приказу, «міністр закордонних справ» Московської держави). У раптового примирення Москви і Варшави було своєрідне «подвійне дно» — польські магнати знову наобіцяли царю Олексію Михайловичу, що його обрання польським королем цілком можливе, адже Ян–Казимир, мовляв, утомився від поразок і готовий зректися влади. Як наслідок, Річ Посполита здобула необхідний перепочинок, Московське царство затіяло нетривалу і безрезультатну війну зі шведами, а Хмельницький, обурений тим, що українських послів навіть не допустили на російсько–польські переговори, влаштував справжнісінький демарш — волав про доконечну потребу «від царської величності відступитись», мабуть, у дуже неполіткоректних висловах (про що у пом'якшеній формі записали російські посланці Бутурлін і Михайлов). Узагалі поведінка Москви була сприйнята Чигирином як зрада, і гетьман потроїв зусилля у створенні україно–шведсько–трансільванського союзу, не розриваючи, однак, формальних зв'язків із царем (на цьому наполягав Хмельницький, який все ще сподівався на те, що з Москвою вдасться домовитись на прийнятних для всіх умовах). Кульмінацією тривалих переговорів і співпраці мав стати 1657 рік, коли шведські, українські та трансільванські війська окупували значну частину Речі Посполитої, і, здавалось, останній прийшов кінець. Зокрема, південь Польщі зайняла 50–тисячна союзна армія трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці та українських козаків під орудою полковника Антона Ждановича, відправленого Хмельницьким у вирішальний бій. Але така самостійна політика українського гетьмана непокоїла царя, і в бій пішли російські «бійці невидимого фронту». До козаків Ждановича прибув думний дворянин Желябужський, котрий почав ширити звістку про те, що козаків послали до Польщі без відома царя, а їхній гетьман бажає їм погибелі. В результаті невдоволені тим як Ракоці веде бойові дії, козаки збунтувалися й рушили «на Вкраїну далеку», що стало останньою краплиною, котра зламала перебіг кампанії на користь поляків (на допомогу їм прийшов і кримський хан). Дізнавшись про провал своїх планів, Богдан Хмельницький, і без того хворий, був паралізований і невдовзі помер 6 липня 1657 року, наполігши перед смертю на обранні свого сина Юрія гетьманом. Помер великий засновник Української козацької держави саме тоді, коли в черговий раз загострилися відносини з царем через Білорусію, зазнав остаточної поразки і вибув з антипольської коаліції його союзник трансільванський князь Ракоці, а Швеція вступила в чергову війну з сусідньою Данією. Накладіть усе це на чітко не визначений 1654 року міжнародний статус козацької України, наявність цілого «сузір'я» амбітних старшин, слабко пов'язаних ідеєю якоїсь внутрішньокланової чи внутрішньостанової солідарності, надзвичайно «проблемну» ситуацію в тогочасній Україні з правами всіх інших станів окрім козацького — та й самих козаків, як «гетьманців», так і запорожців. Останні особливо почували себе скривдженими й обділеними, відсунутими в глибоку політичну «тінь» протягом усього гетьманування Хмельницького… Таким було тло, на якому зійшла зоря нового лідера українського політикуму—гетьмана Виговського. Ми не будемо зупинятись на складних перипетіях, унаслідок яких Іван Остапович став гетьманом: вони викладені в класичних працях М. Грушевського, Т. Яковлєвої, Ю. Мицика та багатьох інших авторів. Можливо, спочатку Виговського дійсно затвердила на гетьманстві таємна старшинська нарада, і лише згодом, 21 жовтня 1657 року, була скликана генеральна козацька рада в Корсуні, яка обрала пана Івана гетьманом замість юного Юрія Хмельницького, котрий тимчасово відійшов у тінь, продовживши своє навчання в Києві. Беручи до рук омріяну булаву, Іван Виговський сказав: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може». Здавалося, добрим знаком стало своєрідне відновлення «керівного тандему» козацької України в новій конфігурації: гетьман Виговський плюс полковник Єжі (Юрій) Немирич, блискучий усебічно освічений і талановитий річпосполитський аристократ родом з Київщини, протестант, а згодом православний за віросповіданням, котрий у 1657-1659 роках став головним помічником Виговського. Вирішальними для всього перебігу та кінцевого результату гетьманування Івана Виговського стали кілька чинників, щільно взаємопов'язаних між собою. Це і різка активізація боротьби за владу в середовищі козацької старшини, і посилення втручання Московської держави у внутрішні справи свого союзника-васала (для царя смерть Хмельницького була подарунком долі — послаблена внутрішніми чварами козацька Україна була не такою непоступливою, хоч і ще менш прогнозованою). І наростання соціальних суперечностей в українському суспільстві між представниками всіх тогочасних станів, і неповна сформованість козацьких владних структур, яким довелося відчути на собі випробування складними геополітичними змінами, через які проходили країни тогочасної Центрально–Східної та Східної Європи. Зауважмо — Іван Виговський виявив максимум енергії, здібностей і віддав усе, що міг, аби запобігти розвитку саме такого ланцюжка подій, який зрештою викували українці та їхні сусіди в 1657-1659 роках. Якщо зберегти державу Хмельницького, врятувати її від першого великого пароксизму «козацького братовбивства» (написати просто «братовбивства» авторові не дозволяють згадки про колосальну кількість жертв часів Хмельниччини, коли в завзятому герці гинули вчорашні громадяни однієї держави і часто — представники одного етносу), не вдалося об' єктивно найліпшому з–поміж гетьманських працівників і «кризових менеджерів», то, можливо, це справді взагалі було не під силу будь–якому тогочасному політику? Можливо, при всіх величезних талантах Івана Виговського йому, схоже, таки бракувало тих двох складників, якими неперевершено володів його колишній «шеф», Богдан-Зиновій — бажання і вміння йти до кінця в боротьбі за владу (за будь–яку ціну), а також тієї неймовірної, неповторної, невловимої харизми, що інколи може здатися виявами просто-таки нестримного популізму. До «активу» гетьманування Виговського практично всі сучасні серйозні історики залічують спроби розв'язати проблему загрози з боку «неконструктивної козацької опозиції» мирним шляхом — так, Виговський вдався до силового придушення відкритого бунту полтавського полковника Мартина Пушкаря і запорозького кошового Якова Барабаша (чиї амбіції вміло підігрівались московськими дипломатами, які вели «подвійну гру» щодо гетьмана й опозиції, аби згодом полегшити знищення автономії козацької України) тільки після початку відкритих бойових дій з боку «дейнеків» (повстанців) Пушкаря. Криваві бої під Полтавою в травні — червні 1658 року засвідчили військові вміння Виговського, котрий за допомогою власних полків і татар Карач–бея зумів наголову розгромити Полтавський полк Пушкаря й загони повсталих селян і запорожців. Перший раунд боротьби був за гетьманом, але яка це була перемога! Температура в українському вулкані зростала, «злі духи Руїни» (як колись назвав їх патетичний Євген Маланюк) пробуджувались від неглибокого сну, і в них замість однієї відрубаної голови Пушкаря, кинутої до намету Виговського біля спаленої вщент Полтави, починали виростати нові. Дамо слово відомому сучасному дослідникові козацької доби Юрію Мицику: «Розгром Пушкаря не означав однак розгрому опозиції. Невдовзі у тій же Полтаві син Пушкаря Кирик Пушкаренко проголосив себе полковником і знов із своїм братом Марком почав збирати війська проти гетьмана. В першій половині червня сотник Зелинський з якимось дяком ударив на Глухів, але був відбитий гетьманцями… Роздмухуючи усобиці, надаючи зростаючу підтримку опозиції, царський уряд прагнув послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський став перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного [скоріше, майже рівноправного. — Д. Ж.] союзника Росії у провінцію імперії або ж боронити суверенітет України, Виговський вибрав останнє… Але в тогочасних умовах це означало перегляд відносин з Кримським ханством і особливо з Річчю Посполитою». Саме цією невблаганною логікою подій, а не якимись власними «пропольськими» симпатіями гетьмана було продиктоване і його зближення з Варшавою, котре увінчалося знаменитою Гадяцькою угодою козацької України (тепер — потенційно повноправного Великого князівства Руського) з Річчю Посполитою 1658 року. На розрив з Москвою Виговський пішов тільки тоді, коли стало зрозуміло: цар відверто зробив ставку на ворогів гетьмана в Україні — зокрема, висунувши проти «зрадника Івашки Виговського» кандидатуру такого собі Івана Безпалого, «обраного» українським козацьким гетьманом в обозі російського війська князя О. Трубецького навесні 1659 року. Відсутність у Виговського будь-яких «русофобських» рис підтверджують, зосібна, його дружні контакти з московським патріархом Никоном — чи не правда, це якось не вкладається в загальновідомий і дуже примітивний «чорний міф» про «напівляха» Виговського, «ворога православ'я та російсько–української дружби». Утім, звісно, можна говорити і про значно більшу близькість політичної культури козацької України до річпосполитської, ніж до московської, традиції (див. промовисту назву розділу з «Нарису історії середньовічної та ранньомодерної історії України» Н. Яковенко, присвяченого Гадяцькій угоді — «Спроба повернутись у звичний світ»). Останнім часом у читача є непоганий вибір фахової літератури стосовно майже детективної історії створення, ратифікації і боротьби навколо Гадяцької угоди — цього справжнього шедевра української політичної думки XVII століття (див. хоча б праці Т. Яковлєвої у нашому списку літератури), що передбачав якісно новий рівень української державності й не був зрозумілий і втілений козацькими сучасниками Виговського та фактичного творця цього проекту, Юрія Немирича. Не розглядаючи сам цей проект у рамках нашого коротенького етюду, зауважмо, що значення так ніколи і не реалізованої Гадяцької угоди підкреслює хоча б той факт, що саме вона у видозмінених формах стала еталонною для багатьох наступних угод українських булаводержців з Річчю Посполитою (але ось такого співвідношення сил зі своїм західним партнером, як 1658 року, козацька Україна вже ніколи не матиме). Гадяч-1658 став фактичним запереченням Переяслава-1654. Нарешті вже цілком відкритий конфлікт Москви і Чигирина мав бути вирішений на бойовищі. Розпочалося те, що сьогодні історики називають першою російсько–українською війною 1658-1659 років. Величезна російська армія втор- глася в козацьку Україну, водночас почалися бойові дії в Білорусії, де українські козацькі підрозділи підтримувало чимало місцевих мешканців. План, що його розробив колишній генеральний писар Хмельницького, був гідний його зверхника — наступальні дії на україно–московському прикордонні, розгром царських гарнізонів у містах козацької України, зокрема Києві, активні бойові дії на Сіверщині та в Білорусії, військова допомога Речі Посполитої та Криму. З виконанням плану справа пішла значно гірше — блискуче вигравши знамените лобове зіткнення під Конотопом у генеральній битві цієї війни 9 липня 1659 року, гетьман Виговський програв війну. Війну, що напрочуд уміло велася з боку Московської держави так званими непрямими засобами, ефективність котрих могли б підтвердити чимало військових теоретиків від давнього китайця Сунь Цзи до «батька бліцкрігу» і палкого прихильника «стратегії непрямих дій» англійця Безіла Ліддела Гарта, що закликав передовсім руйнувати бойовий дух ворога та його волю до боротьби. Проте в історію україно–російських відносин Конотоп назавжди увійшов як символ звитяги української зброї над північно–східним сусідом, звитяги загалом нечастої. Чомусь у пам'яті автора спливають блискуче виграні шотландцями кілька битв кінця XVII — початку XVIII століть, коли горці–якобіти перемогли своїх південних сусідів–суперників, англійців, хоч і зрештою втратили політичну автономію, програвши свою війну. Схожим є здебільшого те, як сьогодні сприймають ці битви патріотично налаштовані шотландці та українці, а ось реакція відповідно англійців і росіян на святкування тих річниць є різною — для мешканців Альбіона то вже давня історія, на відміну від значно більш жвавої негативної реакції багатьох росіян… Безпосередніми причинами втрати Виговським влади стала докорінна зміна сеймом Речі Посполитої суті ратифікованої ним Гадяцької угоди; спровокована цим ціла низка антигетьманських повстань, значною мірою інспірованих агентами царя Олексія Михайловича (повстань, які гетьман просто не встигав придушувати — голови у невгамовного українського аналога відомої вбитої Гераклом Лернейської гідри відростали швидше, ніж Виговський їх устигав відрубувати); часткова невдача військово–політичних планів гетьмана у війні внутрішній та зовнішній (двічі провальні спроби брата гетьмана, Данила Виговського, вибити царський гарнізон з Києва, невдала облога самим гетьманом Зінькова, де закріпились його супротивники, провал наступу на Слобожанщину, зрив мирних переговорів із царем тощо). Можливу депресію Виговського поглиблювали смерть або полон найближчих однодумців (Немирича, кількох родичів гетьмана). Особливо трагічною була доля брата гетьмана Данила Виговського — козацького бихівського полковника (Старий Бихів у Білорусії, місце тривалих україно–російських битв у 1658-1659 роках, зрештою взяте росіянами), наказного гетьмана (1658 рік), чоловіка доньки Богдана Хмельницького Олени, учасника українсько-московської війни 1658-1659 років. Він був узятий у полон і закатований царськими слугами в листопаді 1659 року. Його тіло зі слідами тортур видали рідним, очевидно, з метою «вплинути» на настрої козацтва, залякавши його. Версія про «смерть від ран», висловлена тоді ж таки прихильниками зближення з Москвою і підтримувана інколи ще й сьогодні, дуже сильно нагадує відомий сумний анекдот про потерпілого, який «сам випадково впав на ніж свого вбивці, причому зробив це 37 разів». До речі, з історією україно–російських взаємин пов’язана доля ще двох братів Івана Виговського: Костянтин Виговський, полковник пінський, був одружений з донькою князя Мещерського зі Смоленщини, а Федір їздив до Москви як посол від свого брата–гетьмана. Проте фактично Іван Виговський мало не виграв свій двобій з долею — за однією з сучасних історичних версій, Москва вже була готова запропонувати Виговському мир на умовах 1654 року саме тоді, коли сталося непоправне — зрада з боку найближчого оточення українського гетьмана, того самого «клану Хмельницьких», дійсно небуденний «державотворчий потенціал» котрого викликає навзагал заслужений захват у деяких сучасних українських істориків–державників. Справді — якщо члени цього доволі дивного «клану» і зраджували свого чергового «лідера» (І. Виговського, Ю. Хмельницького, Я. Сомка тощо), то робили це з розмахом, творчо і талановито — так, як це сталося восени 1659 року. Тобто з заманюванням і підступним убивством політичних опонентів, і завзятим обпльовуванням свого вчорашнього кумира, котрий за їхніми ж колишніми словами, за козацьку Україну «свою голову смажив у війні з ляхами», а тепер «виявився» «польським запроданцем». І на котрого так легко тепер було перекласти власну чималу частку відповідальності за криваву вакханалію терору і «війни всіх проти всіх», яка затопила Україну в масштабах, небачених із часів початку Хмельниччини. 20 вересня 1659 року неподалік Германівки (сьогодні Київська область) було зібрано «чорну» козацьку раду, на якій Виговському не вдалося нічого зробити і звідки він був змушений тікати. Після ради в Білій Церкві, де гетьманом проголосили Юрія Хмельницького, Виговський не став чіплятися за владу, збирати залишки вірних найманців, кликати татар чи йти в Білорусію, де все ще воював проти московських військ його вірний полковник Іван Нечай (він потрапить до російського полону разом з останніми українськими та білоруськими оборонцями фортеці Старий Бихів аж у грудні 1659 року). Гетьман просто склав булаву. Вражає мстивість колишніх колег–старшин та царських посіпак до родини екс–гетьмана — крім репресій щодо його брата Данила, про мученицьку смерть котрого йшла мова трохи вище, до Сибіру (Тобольськ, потім Якутськ) було заслано всіх Виговських, котрих тільки змогли зловити прибічники Юрія Хмельницького, — двоюрідного брата гетьмана Юрія, троюрідного — Василя, небожа Іллю та ін. На самого колишнього гетьмана чекала загибель 1664 року, але не від рук царських катів, а від куль жовнірів польського воєначальника Маховського внаслідок інтриг нікого іншого як кума згаданого польського воєначальника, гетьмана Павла Тетері, ще одного представника такого близького (і зрештою такого фатального) для родини Виговських «клану Хмельницьких». Одначе тоді, 1659 року, новий лідер цього «клану» взяв на себе тягар непростих україно–російських політичних відносин одразу після зречення Виговського. Цим лідером був молодший син Богдана Хмельницького, Юрій. Нерідко Юрія вважають «дуже поганою копією» його батька, і в цьому-таки дусі змальовують ті дивні події, що увійшли в історію україно–російських взаємин як «другий Переяслав». Чи то через намови старшини, чи й через власну нелюбов до Виговського Юрій узяв активну участь в інтригах проти останнього. Не дивно, що частина старшини мірою падіння популярності Виговського чимраз частіше згадувала про сина Богдана, який, здавалося б, ідеально підходив на роль маріонеткового гетьмана. На чолі змови стояла група козацької старшини, ядро котрої належало до того ж таки «клану Хмельницьких», яка висунула своїм формальним лідером Юрія (фактичним лідером був його рідний дядько, Яким Сомко; дядько нерідний — Василь Золотаренко, брат мачухи Юрія, третьої дружини Богдана; переяславський полковник Тиміш Цицюра, Іван Богун, колишній слуга Богдана і майбутній гетьман Брюховецький та ін.). Ця старшина, переважно лівобережна (крім Богуна), вирішила спробувати зробити нову ставку на московського царя — чи навіть спробувати обійтися в майбутньому без жодної протекції, як уважає Т. Яковлєва. Повстання проти Виговського у Переяславі Т. Цицюра розпочав з убивства прихильників Виговського. Після цього заколотники взяли Ніжин, Корсунь, Чернігів. Потім старшинський виступ охопив значну частину Лівобережжя. Про його початок було повідомлено царським військам і невдовзі — царського воєводу Ромодановського, який виступив у напрямку на Полтаву та Пирятин. Гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького, хоч офіційно його обрали пізніше, а наказним гетьманом став Яким Сомко. Як ми вже згадували, в середині вересня 1659 року в Германівці на Київщині зібралася загальна козацька рада, з якої Виговський насилу втік, оголосивши про те, що зрікається булави, а кількох його прибічників було зарубано. Сама ця рада обрала Юрія Хмельницького гетьманом. Не бажаючи розривати відносин з королем Яном–Казимиром, Юрій Хмельницький заявив водночас і про свою вірність московському цареві. Нові вимоги, що їх висувала українська старшина, повинні були конкретизувати деякі пункти Березневих статей. Однак царський уряд зовсім не збйрався дотримуватися договору, тим паче розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Наслідком став той самий «другий Переяслав» — прийняття Юрієм Хмельницьким та його старшиною відверто фальсифікованих 14 пунктів, які нібито мали повторювати договірні статті Богдана Хмельницького, а насправді були їх переробкою в бік посилення царської влади над козацькою Україною, яка тепер перетворювалась на більш залежного васала. Ці пункти були прийняті під прямим тиском з боку недавно розбитого Виговським під Конотопом князя Олексія Трубецького і полягали в тому, що гетьман тепер мав їздити до Москви для затвердження його повноважень царем, Україна втрачала права на зовнішні політичні зносини, православна церква в Україні переходила під оруду Московського патріарха, російські гарнізони входили до багатьох українських міст, а козаки залишали Білорусію, де їхні полки розформовувалися. Такі умови, замасковані під «статті Богдана Хмельницького», мало кого в Україні могли задовольнити. Не дивно, що їхнє прийняття збурило незадоволення серед козаків та старшини. Цей протест назрівав протягом початку 1660 року і зрештою вирвався назовні. Для чого ж Юрій Хмельницький та його оточення пішли на «другий Переяслав», який разюче відрізнявся від «першого»? Ціною свідомого послаблення автономних прав України гетьман і його оточення намагались домогтися приєднання нових територій — для цього на 1660 рік було заплановану широкомасштабну кампанію в дусі 1654-1655 років, коли спільні дії українсько–російських військ призвели до страшного спустошення Речі Посполитої, поставленої на межу краху. Називати захоплення західноукраїнських і білоруських земель військом Московської держави й українськими козацькими полками «визволенням України від загарбників» ми не вважаємо за потрібне, хай би як цього кортіло гіперпатріотично налаштованим українським історикам. Адже населення Львова, а тим більше литовських, польських чи білоруських міст навряд чи бачило в козаках і росіянах своїх «визволителів». Українсько–російські війська діяли двома великими угрупованнями. Перше складалось із 15-20–тисячної армії Василя Шереметєва і такого самого числа козацьких військ наказного гетьмана Тимофія Цицюри. (Цифра в 40-60 тисяч вояків у Шереметєва нам видається перебільшеною. Надійний очевидець подій з польського боку, який приймав капітуляцію росіян, Патрік Гордон, пише про 15 тисяч росіян і стільки ж козаків Цицюри.) Другим «ударним кулаком» мав керувати сам Юрій Хмельницький — він нібито мав до 40 тисяч козаків (можливо, теж дещо перебільшена цифра) і повинен був наступати на Волинь, де мусив об'єднатись із Шереметєвим. Такий план міг спрацювати у виконанні Богдана Хмельницького, і за відсутності у Речі Посполитої непоганих воєначальників, як–от старий великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький і особливо польний гетьман Єжі Любомирський, якому по праву належить більша частина слави за блискуче виграну кампанію 1660 року, що стала для його держави справжнім порятунком. Війська Речі Посполитої воскресли мов фенікс із попелу — не надто численні (близько 17 тисяч кінноти і піхоти, причому 2 тисячі становили козаки під проводом Івана Виговського), але мобільні і добре навчені, вони спиралися ще й на 40–тисячний татарський допоміжний корпус. Усі розмірковування на тему невигідності зовнішньополітичних обставин для Москви і Чигирина 1660 року, на відміну від року 1655, вигідності її для Варшави і нестачі військ у Шереметева, Цицюри та Юрія Хмельницького здаються нам відверто надуманими — просто, як це не прикро для української «проросійської» старшини та російського командування, вони елементарно недооцінили ворога і переоцінили власні сили, за що жорстоко поплатились. На цей раз українсько–російські сили були в цілому рівні за чисельністю ворожим військам, програючи кіннотою важкій «гусарії», «панцерним ротам», а також легкій татарській кінноті — а перемагати кварцяні війська Речі Посполитої за таких умов уміли лічені українські гетьмани і ще менша кількість російських воєвод XVII століття. Річпосполитське командування стратегічно й тактично переграло своїх опонентів — фактично справді, як уважає Ю. Мицик, відбулося щось на зразок Зборівської кампанії 1649 року, але з точністю «до навпаки» — Любомирський виступив у ролі Хмельницького, внаслідок чого російські та українські війська були оточені і розбиті ним поодинці. Паралельно було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків вимушеним Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. На користь Любомирського і Потоцького працювала також незгода та взаємна недовіра між козаками й росіянами — Шереметєв, який обіцяв привести своєму царю польського короля в срібних ланцюгах, навіть хвалькувато і нахабно сказав про Юрія Хмельницького, що «цьому гетьманчику треба йти гусей пасти, а не воювати». Не витримавши тиску противника в боях під Лю- баром, Василь Шереметєв відступив до міста Чуднова, де у середині вересня отаборився. Туди поспішив і Юрій Хмельницький. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновим, а друга, більша, на чолі з Єжі Любомирським, була кинута напереріз Юрію Хмельницькому, що поспішав на з'єднання з Шереметєвим, і зненацька атакувала козаків під Слободищами. За українською літописною традицією, в розпал запеклої битви деморалізований Юрій Хмельницький замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з бою. Козаки протримались до ночі, відбиваючи атаки німецької та угорської піхоти Любомирського, а полковник Лісницький, колишній прихильник Виговського, порадив розгубленому Юрієві почати переговори — до того ж таки закликав з польського табору й Іван Виговський. Переговори вів Петро Дорошенко, і вониувінчались укладенням 17-18 жовтня Чуднівської (Слободищенської) угоди, яка стала фактичним підтвердженням Гадяцького трактату, але без найважливішого пункту — про Велике князівство Руське. Коли про укладення Слободищенського трактату дізнався Т. Цицюра, його козаки почали масово перебігати до польського табору (козацький табір був відділений від російського земляним валом) — на момент капітуляції Шереметєва їх у нього лишилося 8-9 тисяч. Сам Цицюра теж перейшов до Станіслава Потоцького. Зрештою Шереметєв капітулював, а його вояки за порушення угоди про капітуляцію були взяті в полон татарами. Про українських союзників росіян в угоді навіть не згадали (!), і всі вони були перебиті чи взяті в ясир татарами. Сам Василь Шереметєв пробув у татарському полоні понад 20 років, поки його не викупили. Слободищенська угода, підписана за екстремальних умов, не дала козацькій Україні спокою та усталеного міжнародного статусу. На молодого гетьмана сипалися проблеми — постої коронного війська, спроби повернення шляхтичів до своїх маєтків з метою змусити селян виконувати повинності тощо. Внутрішній надлом, який стався в характері Хмельницького після Чуднівської кампанії, призводив до посилення його тотальної недовіри до всіх — і зневіри у власних силах. При цьому уряд Речі Посполитої, розуміючи колосальний пропагандистський ефект імені Хмельницького, намагався зробити все, щоб знешкодити спроби Виговського чи владного дядька Юрія — Якима Сомка — взяти у свої руки булаву. На козацькій раді 9 листопада 1661 року Юрія Хмельницького було вирішено залишити гетьманом. Проте дуже швидко виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку активно підтримав царський уряд. На чолі опозиції став багато разів згадуваний нами Яким Сомко, котрий оголосив себе наказним гетьманом. Йому допомагали сини Мартина Пушкаря і Василь Золотаренко. Фактично частина «клану Хмельницьких» відверто виступила проти Юрія, зрадивши його. Спроби Юрія Хмельницького придушити «виступ дядьків» закінчилися невдачею. Він не зміг узяти ані Переяслава, ані Ніжина і повернувся до Чигиригіа. Віддамо належне синові Богдана — він відчайдушно намагався впоратись із зрадливими родичами, здійснивши навесні 1662 року нову спробу походу на Лівобережжя, яка закінчилась повним провалом. Щоправда, і Сомкові не вдалося закріпитися на Правому березі — полки все ще підтримували свого молодого гетьмана. Не мали успіху і спроби Юрія встановити щільніші відносини з Річчю Посполитою та хоч якось нормалізувати стосунки з Московською державою. Проте обидві держави прагнули максимального ослаблення козацької України, сподіваючись згодом остаточно включити якомога більше її територій до свого складу — цар вирішив не ловити журавля в небі, а захопити скривавлену «синицю» у вигляді бодай частини території Української козацької держави, яка невідворотно розпадалася на дві частини по лінії Дніпра. Восени 1662 року остаточно деморалізований поразками і зрадами родичів син Богдана скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Юрій заявив про бажання скласти гетьманські повноваження і піти в ченці, порадивши старшині прийняти турецьку протекцію, якої колись прагнув його батько. Як відомо, після зречення Юрія гетьманом Правобережжя став іще один представник «клану Хмельницьких» Павло Тетеря, і боротьба в середовищі української правлячої еліти вилилась у просте усунення ним конкурентів (Богуна, Виговського та ін.). Так само діяв колишній слуга Богдана Іван Брюховецький на Лівобережжі — в боротьбі з ним зложили голови амбітні дядьки Юрія, Яким Сомко і Василь Золотаренко. А Юрій Хмельницький раз по раз виринатиме на сторінках російських документів, турбуючи царських дипломатів і військових аж до своєї загибелі в 1670–х роках… Тим часом боротьба за Україну за участю Московської держави тривала, на арену виходили нові дійові особи. Одним з найбільш щільно пов'язаних з північно–східним сусідом України козацьких гетьманів небезпідставно вважають Івана Брюховецького, увічненого відомим романом Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Так, цей колишній слуга Богдана Хмельницького, обраний кошовим Запорозької Січі, після Чуднівської кампанії восени 1660 року першим із запорозьких кошових отаманів їздив до Москви. У той час, коли царський уряд був пригнічений жахливою катастрофою московського війська під Чуд- новим і страшенно занепокоєний переходом правобережних полків на чолі з Юрієм Хмельницьким до польського короля, Брюховецький заспокоїв царських дипломатів, що Лівобережжя і Січ не підуть за «задніпрянцями», тим самим почавши формувати в московських політичних колах образ такого собі «вірного слуги царя» «Івашки Брюховецького», що згодом значною мірою допоможе гетьманові в його дивній кар'єрі політика. Наступний, 1661 рік став надзвичайно важливим у боротьбі за гетьманську булаву в козацькій державі. Лівобережні полки дійсно не визнали Слободищенської угоди — дядько Юрія Хмельницького по матері, Яким Сомко, вирішив, що настав його час узяти до рук булаву. Нещадно розгромивши війська свого небожа і татар узимку 1661 року і відстоявши лівобережні полки, він моментально зажив слави успішного полководця. З 1660 до 1663 року Сомко вважався наказним гетьманом Лівобережжя, відчайдушно намагаючись закріпити свій гетьманський статус — що йому зрештою не вдалося: в боротьбу втрутився полковник Василь Золотаренко, а на Січі ще у вересні 1661 року почав титулувати себе «милістю Божою гетьманом кошовим» Іван Брюховецький. Починався новий «раунд» Руїни. Здавалося, на початку цього протистояння найкращі шанси на перемогу мав Сомко — більшість полків Лівобережжя так чи так були на його боці. Проте далися взнаки корінні суперечності, закладені ще на початку існування держави Хмельницького — між ідеологією «служилого стану» без виразно державницьких орієнтирів, яким і далі залишалося січове товариство («несправедливо», на його думку, усунуте представниками нової еліти Української козацької держави від панування «на волості»), і уявленнями цієї самої нової еліти про майбуття їхньої держави. Щоправда, майбутнє показало, що й уявлення згаданої еліти аж ніяк не були такими чіткими, як інколи гадають декотрі нинішні українські дослідники. Протистояння Сомка, Золотаренка і (з кінця 1661 року) Брюховецького було надзвичайно «брудним», як сказав би сучасний політолог. Усі претенденти на гетьманство писали в Москву, звинувачуючи один одного щонайперше в невірності московському царю. Зрештою демагогічні таланти Брюховецького взяли гору — до того ж «кошовий гетьман» зумів заручитись підтримкою надзвичайно впливового місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри Мефодія (в миру Максима Филимоновича), відомого прихильника «московської протекції». Популярність «Іванця» в Україні зростала з кожним днем — Брюховецький прекрасно знав слабкі місця козацької державності, обіцяючи міщанам дотримання магдебурзького права, козакам—обмеження влади старшини й гетьмана, запорожцям — велику здобич і посилення їхнього впливу «на волості» тощо. Такою була коротка передісторія виходу Брюховецького з Січі 1663 року і знаменитої «чорної ради», у якій взяли участь представники лівобережних козацьких полків, запорожці та представники міщанства з кількох українських міст. Рада пройшла загалом так, як цього хотів цар (його представником на раді, як відомо, був князь Данило Великий–Гагін із загоном стрільців, котрі мали охороняти «Іванця» та Мефодія від козаків Сомка), і Брюховецький — полки Сомка почали масово переходити до Брюховецького, і внаслідок ради–побоїща 16-17 червня на полі під Ніжином останній став гетьманом Лівобережжя, невдовзі стративши Сомка і Золотаренка (18 вересня 1663 року в Борзні). Взимку 1663 року він зумів захистити свою владу на бойовищі, звівши нанівець спробу Павла Тетері об'єднати козацьку Україну під владою Речі Посполитої. Щоправда, сам лівобережний гетьман-демагог особливих здібностей полководця не виявив — важка кампанія являла собою низку облог міст, дрібних сутичок, бо лівобережне козацтво не мало достатніх сил для того, аби спробувати розбити ворога у відкритому бою, а дії полководців Яна-Казимира на відверто ворожій їм території взимку за умов традиційного браку плати для жовнірів були приречені на невдачу. Проте авторитет Брюховецького не міг не зрости після відступу Яна–Казимира за Дніпро — але спроба самому перейти в наступ коштувала «Іванцю» занадто дорого, і він відступив. Військово–політична ситуація частково стабілізувалася через обопільне виснаження право- і лівобережного гетьманатів (Тетері та Брюховецького). Наступні дії Брюховецького здивували всіх, навіть найближчих прибічників гетьмана. Значною мірою вони були пов'язані з Москвою. Замість «запорозької вольниці» він розпочав розбудовувати державні структури, які передбачали сильну гетьманську владу. Одначе проблемою лівобережного гетьмана був брак потужного старшинського угруповання, яке підтримувало б його. Щоб ліквідувати можливу опозицію, «Іванець» спочатку спробував прибрати потенційно дуже небезпечного свого союзника–покровителя Мефодія, звинувативши його в нелояльності до царя. Ієрарх теж не сидів склавши руки, запропонувавши царю абсолютно капітулянтський щодо Москви план підпорядкування українських міст царській владі замість гетьманської, посилення стрілецьких гарнізонів у цих самих містах, і головне — залучення Лівобережжя до збору податків у царську скарбницю (чого не було навіть за «Другим Переяславом» Юрія Хмельницького. Згодом чимало пунктів із цього проекту використає Брюховецький, котрий знову зумів переграти своїх опонентів — уже як гетьман він їде до Москви у вересні 1665 року, погодившись на укладення так званих «Московських статей». їхня передісторія є складною: вони стали вислідом інтриг української козацької старшини (В. Дворецького, С. Гречаного та ін.), політики Брюховецького й планів Мефодія. Результатом стала відмова від багатьох ознак козацької державності, фіксованих у Березневих статтях, і надзвичайне посилення позицій царя щодо України (взагалі безпрецедентне в історії відносин царів і гетьманів XVII століття). Якщо коротко, то їхній зміст був таким: вибори гетьмана мали відбуватися тільки з відома царя і в присутності його представника, клейноди щоразу заново вручались новому гетьманові цим самим московським представником, заборонялись усілякі самостійні зовнішні зносини козацької держави, Київська митрополія підпорядковувалася Москві (реально цей пункт до часів гетьманування Самойловича втілити не вдалося). Найбільш «вибухонебезпечним» був пункт про збір в Україні податків у царську скарбницю, до того ж царськими збирачами податків. Водночас підтверджувались усі станові права козацтва. В. Горобець має рацію: «якщо в договорі 1654 року це була автономія політична, в статтях Юрія Хмельницького 1659 року — адміністративна, то відтепер — автономія станова. Цим під сумнів поставили й претензії козацтва на роль українського народу політичного» (такого, яким була шляхта в Речі Посполитій). Капітуляція Брюховецького в Москві (хай почасти і недобровільна), підсилена шлюбними планами гетьмана (вони втілилися в його одруженні з пасербицею окольничого Д. Долгорукова, Дарією Ісканською–Долгоруковою)*, не могла не викликати посилення незадоволення гетьманом на Лівобережжі. Водночас зазначмо: це була перша спроба такого близького родичання українських козацьких гетьманів і російських вельмож, яка тривалий час залишалась і єдиною. _____ *Докладніше див.: В. Горобець, «Хочю… поняти б за себя московскаго народу вдову» //Соціум. — К., 2003.
Недаремно Брюховецький застерігав московських бояр і воєвод про «своевольных и непостоянных малороссийских людей»: спроби провадити перепис та брати податки, котрі супроводжувалися звичайними для царських чиновників проявами корупції та зловживань, не могли не призвести до бунту—справа була тільки в тому, коли і як він спалахне. Українці Лівобережжя, роз'єднані багатьма чинниками, виявили дивовижну одностайність у відстоюванні своїх прав, завойованих за часів Хмельниччини — селяни масово покозачувались, козаки починали бійки з московськими ратними людьми, котрих називали «жидами» і «злодіями» (не коментуючи першу лайку, зауважмо, що в другій була частка істини — московські вояки грабували населення, не маючи змоги прохарчуватись, нерідко поводились як у завойованому краї, за що згодом жорстоко поплатилися), духівництво навідріз відмовлялося приймати юрисдикцію московського патріарха. «Ставленик низів» Брюховецький швидко втрачав підтримку мас, а на Правобережжі сходило «сонце Руїни» —набирав політичну вагу Петро Дорошенко. Остаточно авторитет лівобережного гетьмана знищило вимушене визнання ненависного українцям обабіч Дніпра Андрусівського перемир'я 1667 року, котре за умов політичного зближення Москви і Варшави означало подальше закріплення розділеного по Дніпру статусу козацької України. Для Брюховецького настали чорні дні — до гетьманської столиці Гадяча надходили тривожні звістки про вибухи ненависті до гетьмана та московських воєвод, яких він привів на Лівобережжя. Схоже, «Іванець» остаточно втратив самоконтроль — почав лупцювати своїх старшин, віддавши кількох з них до рук царських слуг як зрадників. До того ж викидень у гетьманської дружини призвів до того, що «Іванець» узявся шукати «цапа–відбувайла» — і навіть розпочав справжнісіньке полювання на відьом. Так–так, достоту, яку знаменитій повісті Г. Ф. Квітки–Основ'яненка — сюжет твору, схоже, навіяний саме цими діями Брюховецького. Тільки там похмура історія добряче пом'якшена гумором, а в документах стосовно «гадяцьких відьом» мова йде про спалення шести жінок, звинувачених у тому, що вони звели зі світу ненароджену дитину гетьмана, а також насилали хвороби на нього та його дружину. Проте окрім обурення і кпинів такі дії колишнього суперпопулярного гетьмана нічого не викликали. Політична кар'єра Брюховецького стрімко добігала логічного кінця. Величезною загрозою для нього стало й те, що Москва виказувала бажання взяти під свою протекцію Дорошенка, якби той погодився, фактично жертвуючи відверто непопулярним «вірним царським слугою Івашкою». Навряд чи великою розрадою для гетьмана стало народження 1667 року дочки (ім’я невідоме; згодом вийшла заміж за сина гетьмана Самойловича, Григорія). За умов антигетьманських і антимосковських виступів на Лівобережжі Брюховецький вперто шукав вихід. Останнім політичним кульбітом гетьмана стало скликання на початку 1668 року ради в Гадячі, на якій гетьман оголосив про необхідність боротися… за об'єднання козацької України спільно з Дорошенком, проти польської та московської протекції! Слід віддати Брюховецькому належне — він блискуче здійснив свій останній задум на тактичному рівні, розіславши універсали з закликами до повстання проти ненависних воєвод, стрільців і збирачів податків по всій підвладній йому території та домовившись про співпрацю з Дорошенком. 8 лютого всі міста Лівобережжя, де були московські гарнізони, повстали. Пощади не було — московські ратні люди гинули через інтриги гетьмана–демагога, котрий ішов назустріч бажанню «тішайшого» царя Олексія Михайловича зробити українців безправними царськими холопами. На початку червня 1668 року через Дніпро переправився Дорошенко. Брюховецький, зібравши полки, рушив назустріч правобережному гетьманові — невідомо, чи збирався він таки дійсно виконати угоду про здачу клейнодів, чи спробувати востаннє скористатися своїми ораторськими здібностями. Проте зустріч лівобережних і правобережних козаків на Сербиному полі біля Диканьки на місці, де якихось 11 років тому в смертельному бою зійшлися козаки Івана Виговського і дейнеки Мартина Пушкаря, стала початком кінця для Брюховецького. Лівобережне козацтво почало масово кидати прапори свого гетьмана, і він був змушений якомога швидше вирушати до табору Дорошенка. Брюховецького забили мушкетними прикладами, палицями і кулаками в присутності Петра Дорошенка. За легендою, сигналом для початку розправи став не зовсім зрозумілий жест Дорошенка — відмах рукою. Потім гетьман обох берегів Дніпра, котрим негайно був проголошений Петро Дорошенко, всіляко заперечував те, що це він віддав наказ забити Брюховецького. Є якась зла іронія в тому, що майстер демагогії й інтриги Іван Брюховецький, прийшовши до влади завдяки бурхливій козацькій раді, на такій самій раді позбувся влади і життя. Перший лобовий, хай і значною мірою спровокований діями українського гетьмана, наступ царя на українську козацьку автономію з тріском провалився, а козацька Україна дістала унікальний шанс об'єднатися всупереч невигідним геополітичним обставинам (укладення миру між Московським царством і Річчю Посполитою). Утім, колишньому українському гетьманові і російському бояринові все це вже було байдуже. Сумною була й доля його вдови–росіянки: Дарія потрапила в полон до Дорошенка і померла не пізніше за 1669 рік. За певною іронією історичної долі, сам Петро Дорошенко теж має безпосередній стосунок до україно–російських взаємин — причому подібно до Брюховецького, як з політичних, так і з особистісних причин. Отже, Петро Дорошенко. «Сонце Руїни». Людина, що всупереч усім геополітичним розкладкам на короткий час об'єднала козацьку Україну, не зумівши зрештою вистояти в безнадійній боротьбі проти своїх та чужих. Один з тих гетьманів, котрі безліч разів особисто водили в бій своє військо, мудрий політик, талановитий дипломат, пристрасний і не надто щасливий в особистому житті чоловік, палкий патріот, гордий володар, який не хотів бути нічиєю маріонеткою і найпослідовніше після Богдана Хмельницького намагався об'єднати українські території. Спочатку про політичні зв'язки. Петро Дорошенко відомий широкому загалу скоріше як гетьман «протурецької» орієнтації, проте так було не завжди. Протягом свого гетьманування (1665-1676 роки) Дорошенко кілька разів намагався вести переговори з представниками царя, аби разом з іншими розігрувати і «московську карту». За давніми європейськими нормами васальної залежності це було припустимо, якщо сюзерен не виконував своїх обов'язків щодо васала (а так нерідко чинили всі потенційні «покровителі» козацької України). Ми загалом приймаємо сучасне трактування політики гетьмана як «політики багато-васалітетної підлеглості» кільком сюзеренам (польському королю, московському царю і турецькому султанові) з кінцевою метою створення фактично незалежного Українського князівства на чолі з Дорошенком (сьогодні цієї концепції дотримується, наприклад, Т. Чухліб). Фактично за умов геополітичного глухого кута, у якому опинилася козацька Україна, така політична лінія була страшенно складною, ризикованою і залежною від зовнішньополітичної кон'юнктури, але що ще залишалося прихильнику «неутральства» (незалежності) козацької України в тих умовах? Будь–яке пріоритетне зближення з котроюсь країною із трійки сусідів (Річчю Посполитою, Московським царством або Османською імперією, з «особливою позицією» Кримського ханства) моментально призводило до ризику поглинення нею козацьких структур, загалом несумісним з унутрішнім устроєм жодної з вищезгаданих держав, та до об'єднання решти двох проти такого «протектора» козацької України. Власне, перші спроби П. Дорошенка встановити контакти з султаном Османської імперії Мехмедом IV (правив у 1648-1687 роках) мали місце ще в лютому 1666 року, водночас тривали переговори з кримським ханом. Безпосередньою причиною звернення гетьмана до мусульманського володаря про визнання його зверхності було «небажання польського монарха надати Дорошенкові допомогу для завоювання Лівобережжя, а також початок процесу примирення Польщі й Росії за рахунок розподілу українських земель» (Т. Чухліб). Річ у тому, що в цей час у горезвісному (для українців) селі Андрусові вже активно йшли переговори між Москвою і Варшавою про мир (12 років війни сильно виснажили обидві держави). Вкотре в історії українські землі ділили за спинами самих українців—січневе перемир'я зафіксувало фактичне розчленування козацької України по лінії Дніпра. Дізнавшись про умови Андрусівського перемир'я, гетьман Дорошенко вже на початку лютого 1667 року направив послів до Бахчисарая з пропозицією укласти українсько–кримський військово–політичний союз. Козацькі дипломати мали домагатися від кримського хана відновлення мирних стосунків з московським царем та кінцевого створення грандіозної україно-московсько-татарської коаліції проти Речі Посполитої. Утім, обережний хан запропонував Дорошенкові винести питання про такий союз на розгляд султана. В липні 1667 року козацькі посли мали аудієнцію у султана Мехмеда IV, пообіцявши «перевернути Польщу догори ногами» і прохаючи покровительства падишаха і татарської допомоги. Султан пообіцяв те й те, вважаючи, що від цього часу козацька Україна є його васалом. Далі Дорошенко разом з татарами провів блискучу вереснево–жовтневу кампанію проти одного з найкращих тогочасних польських полководців — польного гетьмана (і майбутнього короля) Яна Собеського. Оточений поблизу села Підгайці в Галичині з 15–тисячним військом Собеський, здається, був приречений на загибель, а разом з ним — і надії Речі Посполитої на владу над козацькою Україною. 24 тисячі козаків, 3 тисячі яничар і велика татарська орда стояли на порозі величезної перемоги, коли запорожці І. Сірка, союзні Варшаві, восени того ж таки 1667 року напали на Крим, і татари розпочали перемовини з королем і Собеським. Як наслідок, 19 жовтня було підписано компромісну угоду між Дорошенком та Собеським на умовах формального підданства Дорошенка королю і не введення козацьких гарнізонів на «некозацькі» території (те саме стосувалося польських жовнірів і козацьких територій Правобережжя). Ясно, що цієї угоди жодна сторона не збиралась дотримуватися; просто обидві сторони взяли тайм-аут, Собеський — бажаний, Дорошенко — вимушений. Паралельно з цими подіями Дорошенко намагався перевірити настрої представників московського царя щодо можливого визнання його гетьманом майбутньої об'єднаної козацької України (через листування з київським воєводою П. Шереметєвимтощо). Фактично свій перший раунд боротьби за створення незалежного князівства Дорошенко не виграв, але й не програв — Правобережжя фактично залишалось незалежним від Речі Посполитої, проте можливість для об'єднання обох берегів Дніпра, здавалось, безповоротно вислизала з рук після ратифікації 28 жовтня 1667 року царем Олексієм Михайловичем у Москві Андрусівського перемир'я — справа йшла до «вічного миру» Москви й Варшави, вістря котрого було спрямоване насамперед проти Османської імперії, Криму — і гетьманату Дорошенка (так звана Московська угода 1667 року, у якій нещодавні вороги домовлялися про спільні військові дії проти Дорошенка, якщо той не покине султана). У гетьмана, котрий уважно стежив за розвитком ситуації через своїх агентів, просто не витримали нерви — у грудні 1666 року він розпачливо лаяв польських послів за їхню зраду козацької України «грубими словами», відмовившись визнати угоду Москви і Варшави. Відповідь же Дорошенка московським послам була просто гранично відвертою: «А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров'ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров'ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати у своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим» (цит. за Т. Чухлібом). Погодьтеся, гетьман Дорошенко був вельми незручним союзником чи васалом для «стратегічних партнерів», котрі намагалися самотужки ділити сфери впливу в Україні! Охолодження відносин між Дорошенком, з одного боку, та царем і королем — з другого, сягнуло піку наступного, 1668 року. Тоді Дорошенко пережив свій найвищий політичний злет і, мабуть, найгірші розчарування — внаслідок колосального незадоволення Андрусівським перемир'ям (тисячі українців, котрих, здавалося б, ніщо не могло об'єднати, об'єдналися проти наслідків такого відвертого і брутального шахрайства щодо них, яким було Андрусівське перемир'я) лівобережний гетьман Іван Брюховецький зробив свій останній карколомний кульбіт, приєднавшись до могутньої хвилі українського незадоволення Москвою, який зрештою коштував йому влади і життя (див. його біографію). 8 червня на раді поблизу Будищ на Полтавщині Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра — всупереч волі двох могутніх держав–сусідів і всупереч власним українським «чорним хмарам Руїни». На обох берегах козаки, селяни, міщани та духовенство почали вірити в те, що неможливе здатне стати можливим, і «золоті часи» Богдана можуть повернутися. У церквах почали проголошувати молитви за «Богом даного гетьмана Петра»… Що трапилось далі? Історики пропонують на вибір кілька варіантів — від початку польського вторгнення на Правобережжя (яке все одно залишалося «серцем» держави Дорошенка) до… зради коханої дружини гетьмана! Будьмо справедливими щодо нещасної гетьманші — хоч би як там було, але значно дужче по планах її чоловіка вдарили дії його наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного, залишеного Дорошенком на Лівобережжі, та двох чергових амбітних «рятівників України» — Михайла Ханенка й Петра Суховієнка, підтриманих Річчю Посполитою та Кримом. Дорошенко був змушений надалі вести запеклу боротьбу на Правобережжі, щоб бодай повернути статус–кво на момент свого обрання гетьманом. Чималу роль у тому, що Дорошенку вдалося протриматись досить тривалий час (не менше семи років), не втрачаючи майже до самого кінця надії на перемогу, відіграла дипломатія гетьмана, зокрема лавірування між Москвою, Стамбулом і Варшавою. Звісно, гетьман міг піти шляхом своїх попередників і сучасників (П. Тетері, І. Брюховецького) і фактично «здати» ключові позиції козацької державності котромусь із потенційних протекторів в обмін на тісне військово–політичне співробітництво, проте з дивовижною стійкістю Дорошенко відмовлявся це зробити, вимагаючи від потенційних протекторів насамперед визнання «прав і вольностей» його козацької держави як такої. Цей неймовірно енергійний і амбітний політик навіть погоджувався скласти булаву в разі, якби Москва, Варшава чи Стамбул погодилися на визнання вигідної для козаків васальної залежності Українського князівства. Зрештою як дипломатичні зусилля Дорошенка, так і власні геополітичні інтереси Варшави і Стамбула призвели до прямого військового зіткнення Речі Посполитої та Османської імперії на скривавлених полях українського Правобережжя — першого такого конфлікту з часів Хотинської війни 1621 року. Але тепер українське козацтво було поділене — частина виступила на боці Ханенка і Речі Посполитої, частина—на боці Дорошенка й турків. Наслідок був невтішним щонайперше для поляків — проте і для України, по котрій прокотився «паровий коток» османського війська й татарської орди, загалом теж… Якщо коротко, то ще ніколи османські війська не заходили так далеко на північ — унаслідок взяття турками Кам'янця–Подільського та захоплення більшої частини Поділля, закріпленого в ганебному для Речі Посполитої Бучацькому мирі (жовтень 1672 року) Османська імперія отримала новий ейялет (провінцію) з не надто лояльним до султана християнським населенням, а Петро Дорошенко, котрий контролював у цей час частину південної Київщини і Брацлавщини, — новий привід для розчарування черговим протектором. Складається враження, що жоден із «протекторів» козацької України доби Руїни просто не ризикував «зіграти з великими ставками», прийнявши умови гри Дорошенка, — всі скоріше прагнули відхопити хоч якийсь шматок здобичі й «утекти» з нею, закріпивши контроль над частиною України черговою мирною угодою. Ось і Мехмед IV відмовився допомогти своєму васалові відвоювати решту Правобережжя та Лівобережжя. Розчаровані «турецькою протекцією», від Дорошенка відходять кілька козацьких полків, населення починає втрачати віру у свого гетьмана. Тільки–но наголову розгромивши Ханенка, на початку 1674 року Дорошенко стикається зі ще одним претендентом на роль «рятівника козацької України» — лівобережний гетьман Іван Самойлович (про нього далі) переходить разом з московським військом Дніпро й починає бойові д ії на Правобережжі проти турків і Дорошенка. 17 березня у Переяславі козацька рада проголошує Самойловича «гетьманом обох боків Дніпра». На цей раз правобережного гетьмана врятувала звитяга його сердюків та вчасна допомога султана, який особисто очолив армію, відправлену на допомогу Дорошенкові. Міста, що перейшли на бік Самойловича (Ладижин, Умань), жорстоко поплатилися за це — турки нещадно вирізали їхні гарнізони та населення. Падишах уже вдруге обдарував свого васала коштовними дарами, серед яких була і золота булава. Однак вона явно вислизала з рук гетьмана попри всі його буквально над людські зусилля — Петро Дорошенко поступово ставав «гетьманом пустелі», на яку перетворювалося Правобережжя. Самойлович і московське військо відступили, проте щойно основні турецькі сили залишили Правобережжя, сюди миттєво почав уторгнення новий польський король Ян Собеський, котрий відвоював у Дорошенка Брацлав і Могилів–Подільський. Тривалі переговори з королем, які вів Дорошенко за посередництвом єпископа Й. Шумлянського, були безуспішними, — гетьман намагався відстоювати пункти колишньої Гадяцької угоди, натомість король, відчуваючи військову та політичну слабкість опонента, вважав такі умови невигідними для Речі Посполитої. В результаті програли обидві сторони — Дорошенко востаннє звернувся по допомогу до султана, військо котрого черговий раз спустошило Київщину і Брацлавщину, проте вже не змогло виправити ситуацію на користь Дорошенка. До того ж урядовці Османської імперії втомились від «потрійної дипломатії» свого надто самостійного й енергійного васала, і відносини Стамбула і Чигирина влітку 1675 року зіпсувались остаточно. Не добачаючи виходу з глухого кута, розчарований Дорошенко нарешті не витримав. Він погодився скласти присягу на вірність лише московському царю, а його посольство у Москві прохало Олексія Михайловича про збереження за Дорошенком гетьманської посади. Та Москва зробила ставку на Самойловича. Сама думка про капітуляцію перед «поповичем» гнітила Дорошенка, і він вирішив насамкінець розіграти ще один відчайдушний гамбіт — передати частину клейнодів запорозькому кошовому Іванові Сірку, склавши перед ним присягу на вірність московському цареві та привселюдно визнавши союз із османами помилкою. Ця подія відбулася 10 жовтня 1675 року в Чигирині. За спогадами очевидців, обидва старі знайомі, гетьман і кошовий, не змогли стримати гірких сліз, хоча, було, «псували кров» один одному як ніхто інший. Царські посланці привезли гетьманові бундючний наказ — він мав присягнути на лівому березі Дніпра, в присутності Самойловича та князя Ромодановського. На таке приниження правобережний гетьман відповів відмовою, і у вересні 1676 року полки Самойловича й Ромодановського знову перейшли Дніпро. Перед Дорошенком був вибір — або останній бій на чолі купки козаків і сердюків та славна загибель під руїнами Чигирина, або капітуляція. Після короткого безнадійного бою 19 вересня 1676 року з воріт козацької столиці виїхав посланець. Петро Дорошенко погодився здати клейноди, гармати і ключі від міста Самойловичу й Ромодановському (згодом клейноди були відвезені до Москви і після помпезної церемонії продемонстровані місцевим мешканцям та іноземним дипломатам, а потім передані до Оружейної палати Московського Кремля). Ось як цю трагічну мить кінця політичної кар'єри справді великого патріота козацької України змалював земляк гетьмана Тарас Шевченко (вірш «Заступила чорна хмара…»):
(обратно)
Розділ V
Як «мати міст руських» стала імперською провінцією
Українська культурна провінційність — явище невигадане і саме собою цікаве. Інколи вважають, що це якась уроджена вада українців, так само як «висока культура» е одвічно притаманною спадкоємцям блискучої імперської культури — росіянам. Звісно, це не так. У цьому розділі мова піде про те, як Україна (пам’ятаєте відомий вислів, яким віщий князь Олег окреслив колись Київ, «матір» імперії Рюриковичів — Київської Русі) стала провінцією Російської імперії, але не в політичному чи економічному сенсі — про це йшлося в попередньому розділі.
А саме — йтиметься про таке явище як культурна «провінційність», і про те, звідки воно взялося в історії україно–російських культурних взаємин XVII-XVIII століть. Адже чи не дивно — у другій половині XVII століття українські землі були фактично тим регіоном, звідки до Росії потрапляли нові культурні тенденції, масово рекрутувалися діячі науки та мистецтва, а рівень освіченості не лише духовенства (найосвіченішої середньовічної категорії населення, такої собі «середньовічної інтелігенції»), а й пересічних громадян значно переважав згаданий рівень у мешканців Московської держави. Проте минуло століття–півтора, і козацька Україна стала «тихою Малоросією», не надто освіченою, колоритною, цікавою для мешканців імперії, але такою безнадійно провінційною… Історія культурних взаємин Москви і Києва (він лишався культурним символом України, яким так-таки не змогла стати жодна козацька столиця; найближче до цього був Батурин часів Мазепи та Розумовського) протягом XVII-XVIII століть непроста, цікава і достатньо міфологізована стараннями як російських, так і українських істориків. Головний міф з російського боку щодо згаданих відносин у свій час сформулював іще В. Бєлінський, котрий, як відомо, стверджував, що, приєднавшись до рідної їй Великороси, Малоросія відкрила собі шлях до освіти та європейської культури. Це твердження (яке просякнуте гордістю за досягнення часів XIX століття, доби розвиненої «класичної культури» Російської імперії, коли попередня епоха вже була міцно забута російськими інтелектуалами) в більш чи менш категоричній формі повторювали й радянські вчені другої половини XX століття, котрі з політичних міркувань мали вихваляти все вітчизняне на противагу іноземному. А українська (і білоруська) культури XVII століття, з їхніми явними західно- та центральноєвропейськими впливами, не видавалися цілком «своїми» — ось і писали рад янські автори (наприклад, Б. Рибаков) про «потужний вплив передової [курсив мій. — Д. Ж.] російської культури на українську», не забуваючи додати (в дусі ідеї «дружби народів») і про «культурне взаємозбагачення» (отже, і про український вплив). Кому був і є потрібен цей міф, ясно — аж надто відверто він «лоскоче» «національну гордість великоросів». На противагу цьому міфу, частина українських істориків, зокрема діаспори, створили свій міф — схожий, але з протилежним математичним знаком. Він полягає в тому, що «європейські» за типом українські культура та освіта стояли на значно вищому рівні від великоруських і своїм благодатним впливом у XVII-XVIII століттях урятували «азіатське» (дике, темне, забите й некультурне) Московське царство. Тобто діалог між великоруською та українською культурами згадані російські й українські вчені, а також чимало публіцистів, мислили і мислять виключно як культурний вплив, коли структурні форми однієї («розвиненої», «прогресивної») культури витискують моделі іншої («відсталої», «консервативної») культури, а неяк контакт—конфлікт між принципово різними типами культур. Уся справа в тому, що сприйняття культурної історії як якоїсь лінійної схеми зі своїм обов'язковим «розвитком», прогресом (або регресом) дотепер міцно сидить у головах багатьох науковців та звичайних читачів книжок з даної тематики. Російська й українська інтелігентська свідомість XIX — початку XX століття формувалися під впливом таких світоглядних чинників, як культурний європоцентризм (західноєвропейська культура як єдина модель, шкала для інших, несхожих, культурних зразків), панування лібералізму та міфологем доби Просвітництва, секуляризація мислення. До того ж у працях російських авторів, як ми вже зазначали, «спрацьовувала» імперська гордість, а в українських — інші психологічні моменти (бажання «культурного реваншу» щодо Росії, сублімація комплексу «молодшого брата»). Не забуваймо і про ренесансно–просвітницький за походженням погляд на добу Середньовіччя в цілому як на «темні віки» та «часи мракобісся й релігійного фанатизму» (усі згадані моменти нікуди не поділися й сьогодні — вони фігурують у багатьох сучасних українських шкільних підручниках). Проте наразі і в Росії, і в Україні чимало авторів намагаються поглянути на дану проблему дещо спокійніше і зваженіше (це, зокрема, стосується праць Андрія Окари, котрі ми будемо активно використовувати далі). Тепер спробуємо визначитись із тим, якими були ключові моменти україно–російських культурних взаємин XVII-XVIII столітть. На початку XVII століття українська та російська «високі культури» (котрі плекалися в середовищі тогочасної «інтелігенції») були різними, причому різними у своїй основі. Визначальним чинником культурного процесу в Україні й Московському царстві до початку XVIII століття було православ'я. Тому розвиток української та російської культур цієї доби залежав від місцевих богословських, обрядових, почасти навіть догматичних особливостей. Українська культура пережила свого часу потужний вплив Ренесансу, а в XVII столітті долучилася до творення культури доби бароко (причому не лишень у сфері архітектури, з якою найчастіше асоціюють це поняття — адже існували також і барокова література, зокрема поезія, скульптура, живопис, музика тощо). Православ'я в Україні у XVI-XVII століттях формувалося в тісному контакті з протестантизмом і так званим контрреформаційним католицизмом — українська культура одночасно перебувала в орбіті вже згасаючої візантійсько–православної і західноєвропейської римо–католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну від дивовижної «закритості» тогочасної російської культури) стала передумовою нової, барокової, моделі українського православ'я, нового типу православної релігійності в Україні. На думку А. Окари, ця модель була синтезована й закріплена видатним українським культурно–релігійним діячем митрополитом Петром Могилою та розбудованою ним Києво–Могилянською колегією (згодом академією). Ця «перебудова українського православ'я на європейський лад» давала змогу «легалізувати» православ'я в культурі Речі Посполитої, піднести авторитет православ'я в річпосполитському суспільстві, «боротися за нього на культурній мові своїх конфесійних противників» (А. Окара). Якщо говорити простою мовою, в основі барокової культури, зокрема української, лежало дивне сполучення відчуття величі людського розуму — і водночас недосяжності «обоження людини» (коли людина стає на рівень з Богом, але не завдяки своїм учинкам або чеснотам, а саме завдяки Богові; докладніше про це трохи далі) на цім світі. Для людей доби бароко — «друзів Христа та Епікура», за висловом А. Макарова, Преображення й обожнення людини стає принципово неможливим, людина в мистецтві бароко гостро переживає трагічну суперечливість між «небесним» і «земним» у своїй природі. Культура доби бароко та й взагалі Нового часу звернена до людини, зорієнтована на естетичне сприйняття. Звідси барокова пишність, яка середньовічній людині могла б здатися такою, що шкодить «ідейній глибині». Взагалі дослідника не може не вражати відкритість тогочасної української (так само як і польської, литовської) культури та православ'я найрізноманітнішим культурним впливам («відкритість» тут не слід сприймати як щось «добре» чи «погане»). Українське мистецтво цього часу балансує на межі сакрального і світського, а також православного й католицького. Як не дивно, навіть те, що Україна XVII століття стала ареною жорстокої міжконфесійної боротьби, не завадило тому, що саме тут культурні контакти були значно жвавішими, ніж у Московській державі. Адже панівна тенденція в російському православ'ї була зовсім іншою. В культурі Московської Русі аж до середини XVII століття давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVI століть, названий другим південнослов'янським впливом. В основі його світобачення був так званий ісихазм — містична течія у православ'ї, що розвивалася з ранньохристиянських часів і остаточно сформувалася в середині XIV століття у Візантії в богословських трактатах святих Григорія Палами та Григорія Синаїта. Ісихазм передбачає саме «обоження» людини — єднання з Богом на енергетичному рівні, здобуття людиною благодаті Святого Духа за допомогою такої собі споглядальної («умної») Ісусової молитви. На думку ісихастів, це може привести нелише до морального очищення, а й до справжнього «Преображення» людини. Представниками культурної традиції, пов'язаної з ісихазмом, у Московській Русі дослідники вважають знаменитих іконописців Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія, відомого проповідника XVI століття Ніла Сорського. Окремі ісихастські мотиви присутні й у літературній творчості Івана Грозного, ідеолога розколу протопопа Авакума та багатьох інших давніх російських богословів, книжників, іконописців. Головними рисами середньовічної за своєю суттю російської культури, побудованої на ісихазмі, були аскетизм, символічна ускладненість, мотиви преображенння душі, нехтування всім тілесним, а також консерватизм і відкидання нового знання. Раціональність, любов до знань заради них самих сприймались як прояв гордині й суєтність, яка заважає справжній духовній діяльності. Ідеалом ісихастів була людина, котра може сказати про себе так: «астроном не читах, ни с мудрыми философы в беседе не бывах… аз бо есмь умом груб и словом невежа… не учен диалектике [мистецтво ведення диспуту, обов'язковий предмет у тогочасних європейських навчальних закладах. — Д. Ж.], риторике и философии, а разум Христов в себе имам». Дивним для людини доби Просвітництва (та і для сучасної людини, вихованої на культі знання) ставлення ісихастів до освіти — вони відверто не хотіли мати нічого спільного з новою «латинською» вченістю, адже вона здавалась їм розсадником єресей і «душепагубной скверны». Граматика, риторика, діалектика та філософія у тому вигляді, у якому вони потрапляли в Україну й Московське царство у XVI-XVII століттях, сприймалися представниками традиційної середньовічної православної свідомості (протопопом Авакумом, а у XVIII столітті святим Паїсієм Величковським) як «зовнішня мудрість», що не веде до Бога, а, йавпаки, — відвертає од Нього: вона пов'язується з язичництвом та католицтвом і протиставляється «сокровенній мудрості» православного вчення. Прихильники ісихазму були і в Україні — чого вартий самий лишень уславлений Іван Вишенський! Цей видатний православний полеміст, майстер слова з чудовим стилем, теж уважав непотрібною і навіть шкідливою ту систему освіти й науку, що саме розквітала на його батьківщині. Вишенський, так само як і російські ісихасти, був неймовірно категоричний, для нього існували або рай — або пекло, або святі — або невиправні грішники, і жоден діалог тут був неможливий. Хтось назве це фанатизмом, хтось — піклуванням про чистоту віри, захистом її від протестантських єресей та католицьких впливів. Проте в Україні ісихазм ніколи не домінував, і навіть у Росії він був не єдиною, хоч і впливовою, течією в православній культурі. Одначе в Росії ситуація ускладнювалася ще й уявленнями про Московську Русь як про спадкоємницю Візантії та останній притулок справжнього православ'я (див. розділ II). Значною мірою через вплив ісихазму старомосковська культура до XVII століття була в цілому вельми «закритою». Будь–який чужий культурний вплив сприймався з підозрою, новації з погордою відкидалися. Зокрема, характерними в цьому плані є випадки саме з історії україно–російських відносин. Так, 1627 року відомий український богослов Лаврентій Зизаній спробував опублікувати в Москві свій науковий твір «Оглашеніє», у якому містилися знання з космології (світобудови) та астрономії. Як наслідок, патріарх Московський Філарет улаштував процес над єретиком та його небезпечною для православ’я книжкою. Виправдання Зиза- нія, котрий говорив, що він не писав про вплив зірок на людську долю, а написав тільки для знання, не були зрозумілі його обвинувачам — вони вперто твердили: «У тебе в книзі написано про кола небесні, про планети, зодії [зодіакальні сузір'я. — Д. Ж.], про затемнення сонця, про грім та блискавку, про тріснування, шибання, і перун, про комети та інші зірки, а ці статті взяті з книги Астрології, а ця книга взята від волхвів еллінських та ідолослужителів, а тому нашому православ'ю не годиться». Зизанію пощастило — долі Джордано Бруно він не зазнав. Проте багаття, принаймні для книжок, у Московській державі таки палали — так, наступного 1628 року в Москві спалили «Учительне євангеліє» ще одного українського автора — Кирила Транквіліона–Ставровецького. Твір визнали «єретичним». Проте хоч би як кортіло деяким московським інтелектуалам замкнутися у своїй «давній благочестивій простоті», життя нагадувало про себе — і не лишень у вигляді книжок, які могли бентежити уми підданих царя. Московська держава потребувала серйозних змін, принаймні у військовій сфері точно — це показали події Смутних часів. Утім, аби бути модерною як на ту пору державою, треба було вдаватися до запозичень, і запозичень європейських. Як зазначає відомий американський дослідник російської культури Джеймс Білінґтон, консервативні росіяни XVII століття називали все, пов'язане з західними запозиченнями, словом «хитрість», віддаючи належне тим, хто створив нову небачену зброю, архітектурні чи літературні «хитрощі», але водночас протиставляючи цю «хитрість» — «святій простоті», у якій має житти справжній православний християнин. «Хитрість» могла бути корисна для «тіла» (людини, держави — байдуже), але не призводила до спасіння душі, і тому ставлення до неї було неоднозначне. Більше того, з Заходу разом із суто технічними новаціями могли проникати «злохитрі єресі», які містили пряму загрозу «єдиному оплоту справжнього православ'я» — Московській Русі. Тому спокуса західних запозичень по–різному сприймалася правителями Московського царства в XVII столітті. Перший Романов на престолі, Михайло Федорович, почав обмежені реформи у військовій сфері, які продовжив його син Олексій Михайлович. Саме останнього вважають першим російським царем, котрий намагався втілити в життя православний міф про Москву як Третій Рим, перетворивши її на політичну програму об'єднання під своїм скіпетром усіх православих країн та заснування «нової Візантії» — Вселенської Греко–Російської Східної православної імперії з центром у Москві. Себе цар бачив новим римським імператором Константаном (так його навіть інколи називали придворні). Ядром нової імперії мали стати землі східних слов'ян — Велика, Мала та Біла Русь, тому угоди з козаками і війна в Білорусії в 1650–х роках були частиною далекосяжнихпланів. Іншим складником цих планів було оновлення російської православної церкви за допомогою освіченого українського й білоруського духовенства. Частиною цієї програми стало виправлення за грецькими зразками російських церковних книг, до яких за століття переписування потрапило чимало помилок, а також удосконалення обрядів. Ініціатором цієї частини реформ виступив знаменитий патріарх Никон (очолював російську православну церкву протягом 1652-1666 років), який створив потужний «штаб» із числа українських та білоруських православних інтелектуалів (куди входили Єпифаній Славинецький та інші відомі тогочасні філологи й богослови). Фактично мова йшла про запровадження в Московській державі українських богослужебних книг (завдяки високому рівню знання грецької мови в українських навчальних закладах вони відповідали грецьким оригіналам). Проте чимало прихильників «давнього благочестя» не сприйняли реформ Никона — Україна та українська барокова культура символічно пов'язували Москву не лише з Західною Європою, а і з Грецією; до останньої в традиціоналістських колах Московської Русі панувало в цілому також негативне ставлення через прийняття нею в XV столітті Флорентійської унії та «зради православ'я» (див. розділ II). Вислідом став сумнозвісний церковний розкол у російському православ'ї, який, як може пересвідчитись читач, має почасти українську «причину». Звертання до українських та білоруських діячів було цілком зрозумілим — близькі за мовою (але все ж інші) «руські» інтелектуали стали таким собі «трампліном» для своєрідної європеїзації Московського царства. Українські духовні та світські діячі культури почали активно «освоювати» Московське царство, колосальною мірою долучившись до становлення нової системи освіти в цій державі, а також літератури, театру, архітектури й живопису. За словами А. Окари, ще «Петро Могила своєю надзвичайно активною та енергійною діяльністю вже в середині XVII століття ствердив латино–польський тип освіти як безальтернативний — саме за цією моделлю розбудовувалася Києво–Могилянська академія, пізніше — московська Слов'яно–греко–латинська академія [створена 1697 року в Москві греками, братами Ліхудами. — Д. Ж.] та багато менших колегій і шкіл. їм судилося стати розсадниками нового — барокового світогляду, нової культури та релігійної свідомості». Непростим було входження латини до російської культури тих часів. Протистояння «латинників» (українських та частини російських діячів) і «грекофілів» (російських консерваторів, зокрема старообрядців) було зумовлене тим, що в Московській державі питання мови було пов'язане з ідеєю Богонатхненності слова, відповідно, латина сама по собі розглядалсь як шлях до покатоличення (існувало чимало приказок на взір «кто латыни учился, тот с прямого пути совратился»). Не лише латина, а й тюркські мови, іноді навіть грецька, сприймалися в Московському царстві негативно — як властивість католицизму, мусульманства чи античного язичництва. Натомість у європейській бароковій (і зокрема українській) культурній традиції латина (чи будь–яка інша мова) розглядалася лише як інструмент для пізнання — і церковнослов'янська, і латина, і польська, і «проста мова» (розмовна українська) мали однаковий статус (хоча сфери їх уживання дещо різнилися) — будь–яка мова могла стати носієм як світських, так і священних текстів. Поступово латина таки завойовує певні позиції як «мова науки» і в Московській державі, а вже за патріарха Никона «київська редакція» церковнослов’янської мови фактично витіснила «московську» з ужитку. Старе російське віршування було занедбане — в моду увійшла українська силабічна барокова поезія (церковнословянською мовою). Відомо, що до найбільш видовищних видів мистецтва належить театр. На відміну від літургії, театральна вистава звернена до глядача, а не до Бога. Через це в Московському царстві існував тривалий опір театрові як такому — навіть містерії та шкільні драми на священні сюжети розглядались як блюзнірство. Проте український театр виник на перехресті православно–візантійського та римо–католицького культурних ареалів, тому з західного (перш за все польського) художнього досвіду він запозичив лише найсуворіший тип — із системою обмежень та «навчально–виховними» функціями — тип шкільного театру. Інші можливі у добу бароко театри (придворний, магнатський й народний) через свій світський характер не набули великого поширення в Україні XVII століття. Шкільний театр перебував на межі світського та духовного, православ'я та католицтва, бароко й середньовіччя, тому чи не найактивніше з усіх видів мистецтва прищеплював спочатку в Україні, а перегодом і в Московському царстві новий культурний світогляд. Тим паче, до Твері, Новгорода, Ростова Великого, Смоленська, Москви, Тобольська, Іркутська шкільний театр потрапив разом із духовними училищами та колегіями. На розвитку російської духовної музики XVII століття також позначилися настанови барокової культури на зовнішню досконалість, «солодкозвуччя» (український партесний спів) і середньовічної — на внутрішню духовну цілісність, на суворо–стримане споглядання (великоруські «знаменні розпіви»). Показово, що українсько–російський культурний діалог відбувався на рівні не лише літургійних, а й позакультових музичних жанрів: у Московській Русі українські, польські та білоруські «псальми» й канти поступово витіснили місцеві духовні вірші та піснопіння. Досить яскраво принципові відмінності між українською й російською культурами фіксуються в іконопису XVII століття. В основі візантійського та слов'янського православного середньовічного іконопису лежало сформульоване святим Василієм Великим уявлення про образ як подібність до Першообразу, що й зумовило такі характерні риси, як зворотна перспектива, брак пропорційності, відсутність світлотіні (джерело світла перебуває поза площиною зображення, і золоте світло Божественної енергії сяє крізь обличчя святого). Саме такий іконопис панував у Московському царстві до українського барокового впливу. Принципово протилежні, ренесансно–барокові характеристики спостерігаються в українській іконі XVII століття: тут панує пропорційність та пряма (лінійна) перспектива, її простір будується за принципами театральної декорації, є зовнішнє світло та світлотінь. Ренесансно–барокова художня свідомість розглядає живопис як вікно у світ, у природу, як, «дзеркало світу» (ЛеонардодаВінчі). Середньовічна ікона передбачала «сінергію» — активну духовну співпрацю, співтворчість Бога та людини. Натомість барокова ікона є тілесною, зануреною у побутові деталі, спрямованою на споглядання, на сферу чуттєвих переживань та емоцій. Саме від неї бере початок портретний жанр, який розквітнув в Україні, а згодом і в Росії. Тож загальновідоме «вікно в Європу», яке рубав Петро І (та його наступники), було не першим таким «отвором» — іще за часів батька царя–реформатора європейські культурні впливи потрапляли до Росії через чималу «українську та білоруську кватирку». І той культурний простір, який дістала Росія в XVIII столітті, був насичений українсько–білоруськими культурними зразками, котрі слугували розбудові нової імперської культури. «Золоту добу» в українських культурних впливах на Росію дуже заманливо пов'язати з добою Мазепи та Петра І. Як писав 1927 року відомий ідеолог євразійства М. Трубецькой, саме в ті часи бере свій початок найбільш потужна серія спроб «європеїзувати» Росію через український культурний спадок: «Царь Петр поставил себе задачу европеизировать российскую культуру, а для выполнения этого задания могла пригодиться только украинская редакция культуры, которая уже впитала в себя некоторые элементы культуры европейской. Именно поэтому Петр великорусскую редакцию культуры как подчеркнуто европофобскую постарался совсем искоренить и изничтожить и единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию». Результатом такої політики, на думку Тру- бецького, стала «українізація» Росії: «Старая великорусская, московская культура при Петре умерла, а с тех пор новая является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Звісно, це дуже велике перебільшення, причому досить тенденційне — з підтекстом «якщо російська культура і так була фактично… українською, чого ще треба тим українцям»? Нам здається, А. Окара цілком має рацію, твердячи, що «у середині та другій половині XVII століття діалог української та великоруської культур розвивався не як звичайний вплив високорозвиненої української культури на відсталу великоруську, а як семіотичний [на рівні знаків, символів. — Д. Ж.] конфлікт двох різних культурних мов, двох різних цивілізаційних парадигм — великоруської пізньо-середньовічної та української барокової. Внаслідок цього конфлікту виникає великоруська барокова культура (К. Істомін, С. Медведев, С. Ушаков, Й. Владимиров, "наришкінське бароко”), яка здобуває офіційний статус і в результаті секуляризації [набуття світського статусу. — Д. Ж.] та модернізації за протестантськими моделями на початку XVIII століття трансформується в “загальноруську" культуру петрівського бароко. Середньовічна ж великоруська культура опиняється на периферії культурного процесу — у старообряд ницькому"підпіллі", де в законсервованому вигляді без принципових змін й донині зберігаються її окремі компоненти. Про "українізацію" великоруської культури у цей період можна казати лише як про зміну культурних моделей…;, а не як про зміну її етнічної домінанти (як то було в процесі русифікації України у XIX-XX століттях)». Як слушно зауважив у ході полеміки 1920–х років з М. Трубецьким відомий український історик Дмитро Дорошенко, «українська культура не була пересаджена Петром на великоруський ґрунт, він запозичив з неї лише окремі формальні сторони». Насамкінець кілька слів про одну цікаву ідею з царини української історіософії («думання про історію») та політичної ідеології епохи Мазепи та Петра І. Саме з цією добою було пов'язане відродження старої української ідеї Києва як Другого Єрусалима, такого собі священного, сакрального центру не лише України, а й усього православного світу. Ця ідея мала давнє коріння і тривалу історію. Вона з'являється в Києві за часів гетьмана Сагайдачного, коли, за участю єрусалимського патріарха Феофана, було відновлено українську православну ієрархію. Ідею Києва як Другого Єрусалима (підкреслюючи насамперед її церковно–релігійний аспект) формулювали і пропагували митрополити Іов Борецький («богоспасаемого града Кіева, второго руского Іерусалима» — Окружне послання 1622 року до православних) і Ісайя Копинський (послання до князя Я. Вишневецького, датоване 1631 роком). Ця ідея була прийнята і в середовищі прихильників митрополита Петра Могили, тож недарма в «Катехізисі» Петра Могили саме Єрусалимська (а не Константинопольська, чи, приміром, Московська) патріархія була названа «матір’ю всіх Церков». Нового змісту та імпульсу цій ідеї надали часи Хмельниччини, перемоги національно–визвольної війни. Мало- дослідженим і цікавим моментом є вплив східного православного духовенства на формування образу Хмельниччини та її результату — новоствореної Української козацької держави. Схоже, в цей період ідея «Києва — Другого Ієрусалима» була досить популярна в українських церковних і політичних колах. Її відгуки лунають у словах промови митрополита Сильвестра Косова до російських послів 16 січня 1654 року, в листі ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Василевича до царя Олексія Михайловича 5 липня 1654 року, у промові ніжинського протопопа Максима Филимоновича (згодом єпископа мстиславського й оршанського, місцеблюстителя Київської митрополії — Мефодія) в царському таборі під Смоленськом 27 вересня 1654 року, у промові українського посла, зятя Богдана Хмельницького і майбутнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері в Москві 4 серпня 1657 року тощо. Важкі часи Руїни мало пасували для поширення ідеї Другого Єрусалима, але вона активно відроджується в добу Мазепи і набуває великої популярності в Україні. Ці відголоски доходили навіть до Запорозької Січі — кошовий отаман Василь Кузьменко в листі до гетьмана Мазепи від 26 лютого 1693 року писав: «истинну рекши, имянно во втором Іеросалиме, в богоспасаемом граде Кіеве». Український хроніст Леонтій Боболинський вніс послання І. Копинського до Яреми Вишневецького (разом з Густинським літописом) до свого «Літописця» (1699). Взагалі ця ідея була досить поширеною в академічних колах Києва. Утім, з особливою силою і новим політичним звучанням вона постає утворах Феофана Прокоповича, надто в його драмі «Володимир» і в «Казаннях» 1705-1706 років. Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме тоді досяг свого найбільшого політичного успіху — об'єднання Лівобережної та Правобережної України під своєю владою. Фактично була відновлена держава Богдана Хмельницького, хоча її майбутнє залишалося під питанням. Це підносило престиж України і значення Києва як її стародавньої столиці й культурного центру Східної Європи та одного з центрів православного світу. Водночас високо зріс авторитет і самого володаря булави Української козацької держави — гетьмана Івана Мазепи. В уяві Феофана Прокоповича постала картина політичної та культурної величі Київської держави великого князя Володимира, а в сучасному житті він бачить відродження Української держави гетьмана Івана Мазепи та величні пам'ятки його культурної діяльності, зокрема у своєму рідному Києві, який «всі християни одностайно називають Другим Єрусалимом і новим Сіоном» (слово Ф. Прокоповича на день святого Володимира 1705 року). І присвячуючи свою драму «Володимир» саме гетьманові Мазепі, автор славить його як гідного спадкоємця Володимира Великого та фактичного спадкоємця київської державної, навіть імперської традиції. На думку професора Юрія Шевельова, у цих творах Ф. Прокоповича ідея Києва як Другого Єрусалима стала настільки ж важливою для української національно–політичної свідомості, як ідея Москви — Третього Риму для свідомості російської. Не втрачаючи традиційного антиримського й аптипольського спрямування, українська ідея Другого Єрусалима могла врешті–решт стати противагою російської концепції Третього Риму. Проте так сталося, що у військово–політичній боротьбі Києва та Москви поразки зазнав Київ. Це мало колосальний вплив і загалом на долю українсько–російського культурного контакту—конфлікту, і на долю Феофана Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником сили», «давня туга Прокоповича за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов). Після Полтавської битви, що стала катастрофою для Української козацької держави, колишній ідеолог київського Другого Єрусалима став пропагандистом уже навіть не московського «Третього Риму», а ідеологом Усеросійської імперії. Дійсно, було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому перетворенні Прокоповича з прибічника Мазепи — захисника традиційних прав і свобод на палкого прихильника Петра І та його брутальних модернізаторських реформ, які раз і назавжди змінили обличчя як України, так і Росії. Київ якоюсь мірою залишився Другим Єрусалимом навіть у Російській імперії — але виключно як місце поклоніння святим мощам, утративши наприкінці XVIII століття статус потужного культурного центру. Значною мірою для України мав негативні наслідки відплив культурних сил до нових імперських культурних центрів (чого варті самі лишень імена світочів української та російської барокової культури — Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало–Ростовський…), але справа не тільки в цьому. Більш чітка орієнтація спадкоємців Петра І на прямі західноєвропейські запозичення означала, що українська (і білоруська) барокові культури вже виконали свою роль «посередника», частково «вбудувавшись» у загальноімперську. А самій Україні лишився провінційний спокій… Власне у сфері культури початком кінця епохи українського впливу є занепад великого барокового стилю (як у його власне «європейському», так і в українському варіантах) в Росії протягом століття — імперія потребувала нового стильового оформлення, яким зрештою став класицизм та його різновид ампір (фр. «імперія», вперше з'явився у наполеонівській Франції). Символічним завершенням цього процесу стала заборона будувати в Україні церкви в бароковому стилі (1801 рік). Фактично у XVIII столітті поразки зазнали як ідея українського «Другого Єрусалима», так і російського «Третього Риму», поступившись не такій містичній, але цілком життєздатній ідеї побудованої на західноєвропейський лад держави. Держави — «кентавра» з блискучою європейською (чи європеїзованою) культурою еліти і зовсім іншою, більш традиційною культурою основної, щонайперше селянської, маси населення. Після втрати українськими землями будь–яких ознак автономного політичного устрою наприкінці XVIII століття величезна кількість енергійних, талановитих українців почне шукати щастя у новому політичному і культурному центрі їхньої нової гігантської держави — Санкт–Петербурзі, потужно «живлячи» культуру багатоетнічної імперії на всіх рівнях. Це «живлення» було таким помітним, що неодноразово цитований нами М. Трубецькой з повним нате правом твердив, що «невозможно выкинуть из русской литературы Гоголя, из русской историографии — Костомарова, из русской филологии — Потебню…» Проте у цій державі українська політична та культурна «провінція» також матиме своє неповторне місце й обличчя, про що піде мова в наступному розділі.
(обратно)
Розділ VI
Роздуми про долю однієї не зовсім типової колонії
Колонія. Білі коркові шоломи, крижане віскі, свист нагая та чорні спини нещасних невільників, котрих цей нагай шмагає. Прекрасні невільниці- мулатки та інші романтичні принади. Чи не через цей підсвідомий смисловий ряд чимало серйозних дослідників дотепер вперто називають колоніями ті території, які ніяк «не вкладаються» в це визначення? Про шкільні підручники й говорити нічого — там уся історія розписана так, ніби в ній все давним–давно зрозуміла Проте, як ми пам’ятаємо, Андреас Каппелер, зі слів котрого ми дозволили собі розпочати вступ до цієї книжки, вважає історію україно–російських зв’язків недостатньо вивченою навіть сьогодні. Причому це твердження, на його думку, особливо стосується періоду XIX століття.
Так–так, таке відносно недавнє (як для історії) XIX століття виявляється, на думку одного з провідних фахівців з даної проблематики, недостатньою мірою вивченим саме під кутом зору україно–російських взаємин. Здавалося б, ну що там невивченого? Взявши до рук типового сучасного підручника з української історії, вузівського чи шкільного, читаємо про українські землі у складі Російської та Австрійської імперій, їхній колоніальний статус, соціальне й національне гноблення і національне ж відродження українців… А насправді подумати є над чим: це і царська політика стосовно українців та України й реакція на неї, і взаємини українського та російською суспільств і культур у рамках загальноімперської спільноти — «російського народу», контакти й конфлікти, сприйняття росіянами українців тощо. Саме ці питання спробуємо обговорити в цьому розділі. Як слушно зазначає вже відомий читачеві А. Каппелер, коли в історичних працях іде мова про російсько–українські взаємини в XIX столітті, найчастіше мають на увазі політику уряду Російської імперії щодо України та українців (наша перша тема для обговорення), при цьому найчастіше не враховується те, що ця політика зазнавала змін і загалом не може бути охарактеризована самим лише загальним поняттям «русифікація». Як відомо, у XVII і XVIII століттях царська влада спочатку не змінювала адміністративний, соціальний і культурний лад в Україні, а згодом здійснила поступові, але рішучі зміни «тихою сапою». Водночас українська старшинська еліта була прийнята до складу загальноімперської (що 1785 року підтвердила знаменита жалувана грамота Катерини II дворянству імперії), її не дискримінували, вважаючи досить лояльною щодо імперії. Схоже, це ставлення походило від традиції сприймати землі Давньої Русі як такий собі імперській центр, ядро, осердя нової європеїзованої Російської імперії, навколо котрого вона формувалась, об'єднуючи так званих «інородців». Приналежність українців до «центру» на противагу неслов'янським «окраїнам» імперії не можна однозначно оцінити як «позитивний» чи «негативний» для них чинник — вона мала свою ціну, адже саме дискримінація національних еліт дозволила зберегти значну національну окремішність полякам, грузинам тощо. Натомість українська еліта зазнавала надзвичайно сильного впливу російської культури. Специфічні козацькі привілеї, що їх російський уряд розглядав як надані ним з його власної волі, поступово втратили значення і були скасовані, а Лівобережна Україна стала звичайною провінцією Росії. Майже одночасно такими самим провінціями стало Правобережжя, що перейшло під скіпетр Романових після поділу Речі Посполитої, та нинішній український Південь — спадок зниклого завдяки Росії наприкінці XVIII століття Кримського ханства. Утім, нерідко можна почути таке: «Ну і що лихого в тому, що Україна стала провінцією могутньої імперії? Але ж українцям як таким непогано жилося в тій імперії, поза сумнівом краще, ніж «нині диким тунгусам» і «друзям степів калмикам», як досить зверхньо охарактеризував тих-таки «інородців» російський геній! Вони мали доступ до посад, навіть високих (граф Олексій Безбородько був канцлером Російської імперії в першій половині XIX століття, куди вже вище?!), і ніхто їх не пригноблював — так само, як і за часів СРСР, коли правляча партійна верхівка в післясталінські часи була пов'язана з Україною». У відповідь часто можемо почути не менш категоричне: «Царська Росія була тюрмою народів, де заборонялась українська мова і культура, провадилася активна русифікація, а всі українці, хто досягав високих посад, робили це ціною зради власного народу!» То хто ж має рацію в цій суперечці? Виявляється, не все так просто. Обидві позиції справедливі й несправедливі водночас. Справедливі — бо в XIX столітті дійсно мало місце те, про що говорять і перші, і другі. Несправедливі — бо різні тенденції досить химерно перепліталися. Почнімо з того, що протягом XIX століття царська політика щодо України суттєво змінювалася (цього, на жаль, наш читач не знайде в більшості вітчизняних підручників та загальних праць з української історії). У першій третині XIX століття вона, як уважає більшість серйозних дослідників проблеми (зокрема І. Лисяк–Рудницький, Я. Грицак та А. Каппелер), не була аж надто репресивною — скоріше її можна назвати цілком поміркованою. У цей період не було видано ЖОДНОЇ заборони на друк українською мовою будь–яких книжок, а мода на все українське, започаткована ще в попередні століття, час від часу прокидалася, що засвідчує той-таки успіх Тараса Шевченка у російської читацької публіки. Адже від верто примітивні українофобські висловлювання Віссаріона Бєлінського про твори Тараса і його самого («я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал, что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и, глупы… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше»), звісно, не відображали ставлення до українського генія більшості освічених росіян. Українська культура розвивалася без помітних перешкод з боку імперського уряду, хоча була відсутня, наприклад, українська мова в системі освіти. Натомість у другій половині того-таки століття відбулися просто разючі зміни на гірше у ставленні владних кіл Російської імперії до української справи—низка заборон на українське книгодрукування (сумнозвісні Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року), завзята боротьба з «українофільством» тощо. У цих майже абсолютних заборонах української мови імперія пі- ціла навіть далі, ніж у репресивній політиці стосовно завжди нелояльних до неї поляків (але, як відзначає А. Каппелер, такі заходи в Росії не були винятком, вони вживались і проти білорусів, литовців та молдаван). Доволі скромні початки українського національного руху зазнали серйозних утисків. За іронією долі (чи не тільки через ту іронію, як матиме змогу переконатись наш читач), найпотужніша хвиля гонінь на «українство» розпочалася за царювання імператора, котрий започаткував еру Великих реформ у Російській імперії — Олександра II. Що ж трапилося? Хто змінився, імперія чи українці? І перша, і другі. Спочатку щодо імперії. Річ у тому, що наявність якихось не до кінця зрозумілих імперським чиновникам етнічних спільнот з підозріло схожою на російську, але все ж нібито іншою мовою, культурними зразками та уявленнями про себе вже по–іншому сприймались освіченою верхівкою імперії саме в добу її прискореної модернізації. Російський уряд Олександра II намагався «модернізувати всю імперію, що означало систематизувати і гомогенізувати [зробити більш однорідною. — Д. Ж.] її за західним зразком. Мовна політика Росії в другій половині XIX століття принципово не відрізнялася від політики західноєвропейських держав і русифікаційні заходи щодо української мови мають паралелі, наприклад, у Франції (щодо окситанців [мешканців французького Півдня. — Д. Ж.]) чи у Великобританії (щодо ірландців). Проте здавалося, що в Російській імперії заходи були більш репресивними, бо в протилежності до західноєвропейських держав вони були породжені політичною системою, що не гарантувала основних громадянських прав, не мала конституції та політичного представництва й була втіленням економічної відсталості» (А. Каппелер). Дозволимо собі не погодитись ось у чому: російський уряд, котрий приймав заборони на друк котроюсь мовою, був нічим не гірший за європейських колег — наприклад, за уряд британський, який не тільки дискримінував ірландців у їх власній країні, а й ухвалив 1746 року закон, за яким шотландським горцям, названими в цій постанові просто «мешканцями тієї частини Британії, що зветься Шотландія», під страхом суворого покарання і навіть заслання до колоній імперії (Австралія, Тасманія) заборонялось носити будь- який традиційний одяг (включно з пледами та знаменитими кілтами — «спідничками»). Чомусь авторові здається, що російський уряд міг би ще «повчитися» поводженню зі своїми нетитульними народами у цілком «цивілізованих» тогочасних британців. Різні історики по–різному ведуть відлік того часу, коли сталися докорінні зміни у свідомості владних кіл Російської імперії, проте вважають, що найдужче останніх налякали навіть не українські діячі та українське національне відродження, а скоріше перше в XIX столітті польське повстання 1830-1831 років, а згодом друге таке саме повстання — 1863 року. Російські діячі 1830–х років просто не могли зрозуміти: чого треба тим полякам, які й так мали таку собі «Конгресівку» («Конгресову Польщу», утворену за рішенням Віденського конгресу 1815 року, після закінчення наполеонівських воєн), тобто справжнє автономне утворення. Просто імперія Романових уперше зіткнулася з політичним організмом, який не став частиною її власного гігантського організму, і жити з цим чужорідним тілом, ніби не помічаючи його, було неможливо. Рівень національної свідомості поляків (власне—польської шляхти, яка і вважала себе тоді «нацією») був надто високий, аби вони спокійно змирилися з такою недавньою втратою державності. І жодні поступки з боку імперії, ніякі ласі шматки, кинуті окремим діячам з польського табору, не могли тут усерйоз нічого змінити. Після придушення першого і наймасштабнішого в XIX столітті польського повстання 1830-1831 років царський уряд фактично ліквідував автономні права «Конгресової Польщі» (Царства Польського). Більше того — Микола І серйозно задумався над тим, яким чином об'єднати державу, щоб такі виступи стали неможливими і в майбутньому. Раніше (з часів Петра І) зовсім не конче потрібно було бути росіянином, аби просуватися по службі чи досягати успіху в інших сферах. Громадянин імперії мав бути вірним цареві та виконувати свої обов'язки, тим паче що найбільш поширеною при царському дворі та взагалі в середовищі освічених громадян імперії мовою була французька, а зовсім не російська. Як відомо, серед еліти імперії було чимало німців, траплялись і представники багатьох інших національностей. Проте тепер головною ідеєю, навколо котрої мали об’єднатися громадяни імперії, стала знаменита тріада «православ'я — самодержавство — народність», яку віднині мусили засвоювати з дитинства піддані царя. Вперше ці постулати озвучив міністр народної освіти імперії граф Сергій Уваров. Розумний імперський політик намагався чесно виконати покладену на нього нелегку місію за допомогою найнадійнішого способу русифікації — системи освіти. З викладацьких посад почали звільняти неблагонадійних учителів та викладачів, особливо іноземців, замінюючи їх на росіян — і українців, адже останніх розглядали як такий собі різновид росіян. Парадокс, але імперія, зовсім не бажаючи того, створювала об'єктивні умови для розвитку української культури, відкриваючи в Україні освітні заклади, — такі як Харківський (1805 року) та Київський (1834 року) університети. Останній, власне, створювався з чіткою метою — не для розвитку української свідомості, а для протистояння польським впливам, особливо сильним на Правобережжі, де польська еліта все ще була потужною навіть після репресій початку 1830-х років, і для русифікації непокірних поляків. Підтримка імперським урядом власної культури означала, за словами Я. Грицака, й опосередковану підтримку української культури. У росіян і українців у XIX столітті паралельно і майже одночасно формувалася національна свідомість, літературна мова, нова світська література тощо. Проте, чим далі розвивалися ці дві культури, тим гострішим ставало питання про те, що означає бути росіянином чи бути українцем. Інтерес до історії привів до спроб визначити, чим був той чи той період в українській та російській історії, чим була зокрема Київська Русь. Як не дивно, одним з результатів реформ Уварова, спрямованих на формування все більш національно окресленої Російської імперії, було оформлення української свідомості. Перше покоління діячів з новим рівнем української свідомості стало для подальших зразком служіння своєму народові: це були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Тож, змінювалась імперія, змінювалися й українці — і значення кирило–мефодіївців полягало передусім у тому, що вони стали передвісниками нової епохи в україно–російських взаєминах усередині імперії, котра мала тепер жити відповідно до об'єднавчих принципів «православ'я, самодержавства і народності». Розгляньмо всі три складники. Отже, що означало «православ'я» з «магічної формули» графа Уварова у стосунку до різних народів Російської імперії, зосібна щодо українців? Значення православ'я як опори державної політики було неоднаковим протягом XIX століття. За Миколи І та Олександра III воно особливо зростало. Важливим було, насамперед, загальне протиставлення «християни — нехристияни» (так звані іновірці). У першій половині XVIII століття проводилася навіть фактично насильницька християнізація деяких народів, однак за царювання Катерини II нехристиян, котрі мешкали в Російській імперії (за винятком євреїв), у широких масштабах більше не чіпали. Урядом було гарантовано відправлення нехристиянських культів, проте нехристиянам і навіть християнам, але не православним, було заборонено вести місіонерську діяльність. Держава намагалася контролювати іновірців, створюючи офіційні заклади. Ближчими до центру імперії вважались неправославні християни. Як ми вже казали, офіційно царська Росія гарантувала вільне існування інших християнських сповідань і визнавала їхні церковні організації. Заборонялася лише місіонерська діяльність. Проте православна церква інколи намагалася проводити місіонерську діяльність серед неправославних християн — рідше серед народів із власною землеробською або міською елітою (вірмен–григоріанців), поляків–католиків і фінів та прибалтійських, так званих остзейських, німців–лютеран), частіше серед «селянських» народів (про це поняття — далі) — естонців, латвійців, литовців, білоруських католиків. Своєрід ним було ставленя до уніатів (греко–католиків), українських і білоруських. Вони взагалі не визнавалися католиками, попри офіційні зв’язки з Ватиканом, а вважалися фактично єретиками, що відпали від православ'я. Зрештою їхню церковну організацію було розпущено 1839 року, а 1875 — остаточно заборонено. Воістину дивовижно незбагненним було блискуче, насичене категоріями освіти та прогресу імперське XIX століття, зокрема і щодо поводження з національними й конфесійними меншинами! Починаючи з шістдесятих років XIX століття царський уряд поступово запроваджував обмеження і щодо церков та духовенства деяких неправославних християнських народів, після чого частково перейшов і до мовної асиміляційної політики (докладніше про це далі). Насамперед це зачепило поляків і литовців — після повстання 1863 року. А наприкінці XIX — на початку XX століття були вжиті дискримінаційні заходи щодо лютеранської церкви та німецької мови у прибалтійських провінціях, а частково й щодо вірменської церкви та пов'язаної з нею системи освіти. Русифікація та поширення православ'я, які йшли в цьому випадку пліч-о-пліч, були сприченені перш за все намаганням зробити згадані народи більш відданими імперії. Внутрішнім колом, ядром народів Російської імперії за конфесійною ознакою вважалися православні. Проте вони теж були різні — існувала розбіжності у сприйнятті православних неслов'ян (грузин, молдаван, охрещених у свій час православними місіонерами народів Поволжя і Сибіру), і православних східних слов'ян. За словами А. Каппелера, «конфесійно вони були тісніше зв'язані з государем, правлячою династією та імперією, що офіційно було втілено у православ'ї, одному з трьох ключових принципів. Православну церкву було визнано"провідною й правлячою"в Російській імперії. Тільки вона мала право на місіонерську діяльність, а відхід від православної віри до 1905 року суворо заборонявся під загрозою кримінально–правового переслідування… В Росії православ'я нерідко ототожнювалося з російськістю, а в XIX столітті православні етноси держави піддавалися сильнішому тиску з метою русифікації, ніж неправославні. Уже з середини XIX століття для православних неслов'ян — грузинів та румунів — було створено російські школи, а в останній третині XVII століття мовна політика русифікації щодо цих етносів посилилася. У християнізованих анімістів у той же час, однак, заохочувався розвиток шкіл з викладанням рідною мовою, щоб спочатку зміцнити їх у вірі. У грузинів асиміляційна політика не мала тривалого успіху, в той час як румунська еліта Бессарабії частково була русифікована, завдяки чому так звані молдавани потрапили на край внутрішнього кола східних слов'ян». Нарешті, власне осердям був так званий російський народ, що, на думку офіційних царських ідеологів, складався з трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. Уважаючи українську і білоруську мови звичайними говірками, не визнаючи права українців на повноцінну «високу» літературу, правлячі кола імперії водночас цілком спокійно дивились на спроби «малоросів» писати літературні твори на кшталт «Енеїди» — це сьогодні ми вважаємо талановиту переробку Іваном Котляревським античної класики шедевром української літератури, а тоді багато хто сприймав її як милу малоросійську пародію, що зайвий раз доводить, якою смішною може бути говірка кумедних малоросів. Проте тільки–но українці почали оформлюватись як свідома спільнота, хай спочатку невеличка й така, що складалась лише з інтелігенції, але така, що в майбутньому загрожувала розколом самого осердя «російського» народу й усієї імперії, ставлення до таких речей різко змінилось. Якоюсь мірою глибинною причиною всіх Валуєвських циркулярів і Емських указів було побоювання імперських інтелектуалів, що «малороси» можуть колись у майбутньому піти шляхом поляків — тобто фактично стати нацією й розколоти єдність «російської нації». Якщо ця «російська нація» об'єднувала всіх східних слов'ян, то формування нації та національний рух українців, найбільшої за чисельністю після росіян етнічної групи імперії, безпосередньо загрожувала цілісності згаданої «російської нації». Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців у сфері мови і культури, що знайшло своє відображення у заборонах щодо мови 1863 та 1876 років. Утім, вони були значною мірою ситуативними, ті заборони, і щільно пов'язаними з загальною ситуацією в імперії після польського повстання 1863 року. Проте складається враження, що тогочасна російська імперська інтелектуальна еліта до кінця не вірила в те, що самі «малороси» спроможні утнути таку неприємну для імперії штуку, як її утнули поляки; інша справа, що вони можуть піддатися польській інтризі (з часом з'явиться ідея ще й про австрійську інтригу як рушійну силу українського політичного руху). За словами А. Каппелера, в Російській імперії «незважаючи на репресивну мовну політику, до початку XX століття українці не перебували у центрі уваги. Найчастіше уряд та громадськість ставилися до них як до лояльних малоросів або нехитрих селян, хохлів. Якщо з Малоросії виходила небезпека, то винними в цьому були насамперед не українці, а Польща та пізніше Австрія, що, як вважалося, мали на меті перетворити малоросів на мазепинців». Проте у перебуванні в самому осерді імперського гурта народів були й свої переваги — парадокс, але попри те, що їхні народи піддавались фактично репресіям (а як інакше розцінити мовні заборони тощо?), українці й білоруси мали, либонь, найкращі, крім росіян, можливості реалізувати себе як окремих особистостей у рамках Російської імперії. Українці, що володіли російською мовою, нічим не вирізнялись із загальноросійського гурту і не дискримінувались. Однак майбутнє української нації було під великим питанням, адже за таких умов українці могли перетворитися просто на котрусь етнографічну групу росіян. Отож, чим віддаленішим від осердя, «православного російського центру» був народ в імперії, тим дужче дискримінували його представників і водночас тим кращі шанси вони діставали, аби зберегти свої особливості як окремого народу. (Ситуація трохи схожа на життя північноамериканських індіанців, яких дискримінували, але не асимілювали через надто велику несхожість. Припинення дискримінації відкрило шлях для значно сильнішої асиміляції.) Тож українцям у цьому плані особливо пощастило — чи ні, залежно від того, як на це подивитися. Тепер про «самодержавство». Вірність (лояльність) підданих державі та правлячій династії самодержців завжди являла собою основну будь–якої імперії, зокрема, Російської. Безпека і політична стабільність були пріоритетами для центру, тому вірність неросійського населення окраїн мала для нього першочергове значення. З погляду царського уряду становище етносів у неофіційній ієрархії народів імперії залежало від міри їхньої лояльності. Так, наприклад, більшість кочових народів (зокрема, калмики, кримські татари), горці Північного Кавказу, а після польських повстань — поляки, а також євреї, вважалися ненадійними підданими, проміжне становище займали, наприклад, грузини, а ось прибалтійські німці, фіни та вірмени до середини XIX століття вважалися за вірних слуг царя (поки процеси націєтворення у цих народів не зайшли так далеко, що їх стали сприймати як не таких уже відданих царських слуг). А що ж українці? Як знає читач, історія україно- російських взаємин була вельми непростою, і про це пам’ятали імперські діячі XIX століття. Українців за різними стереотипами сприймали то як сумнівних і зрадливих, то як вірних і трохи кумедних. На XIX століття, як відомо, найбільшого поширення набуло сприйняття їх як колоритних, але відданих царю та імперії малоросів. Проте і їх не оминули процеси націєтворення, і українці «знову спустилися по щаблях ієрархічної драбини» (А. Каппелер) внаслідок перших політичних вимог, висунутих українським національним рухом (кирило–мефодіївцями, громадами тощо). Відігравав свою роль і той факт, що українофільський рух часто розглядався в щільному зв'язку з польським рухом, який однозначно трактували як зрадницький щодо імперії. Тому попри вірність багатьох українців престолу, до народу як такого почали ставитися з деякою підозрою, фактично частково відродився давній стереотип зрадників — «мазепинців». Довести свою відданість імперії в другій половині XIX століття українцям можна було, повністю прийнявши російські культурні зразки і мову, відкинувши ідею існування українського народу як чогось окремішнього. Отже, протягом XIX століття російська влада спочатку була толерантною до культурного відродження українців і навіть нерідко симпатизувала йому, але в другій половині століття національний рух набув політичного значення. Оскільки «малороси» сприймались як частина російської нації, будь–яке віддалення від російської мови та культури означало небезпеку для єдності російської нації і мусило бути подоланим. Адже третім складником тріади Уварова була так звана народність. Це також досить непросте поняття. Якщо перші два — православ'я і самодержавство — були для імперії досить звичними, то народність являла собою безперечну новацію, засновану, однак, частково на дуже давніх традиціях. А саме: вона ґрунтувалась на думці про те, що взаємозв'язок монарха і народу в Росії не такий, як у Західній Європі, — цар є не просто головою держави, він є батьком нації, власне, батьком усіх народів імперії, і ці народи мають відчувати до свого повелителя щось більше, ніж звичайну повагу. Піддані царя мусили любити свого монарха, так само, як він (в ідеалі) любив їх і піклувався про кожного. Ліпше за будь–яких ідеологів, висловилася в годину краху цього (і за іронією долі, в годину зародження нового, але дуже подібного) погляду на відносини влади і людини Марина Цветаева:
«Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г. Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии. В С.-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в С.-Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых издании, имея в виду следующие обстоятельства: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии. Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков, и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступавшим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков. Наконец, и киевский генерал–губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета. Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер–прокурором Св. Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжениє, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить. О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее государя императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения».
Навколо Валуєвського циркуляра дотепер існує чимало міфів, створюваних прихильниками найрізноманітніших переконань — від версії, що цей документ забороняв українську мову взагалі, до думки, за якої він не був репресивним актом щодо української культури. Як може пересвідчитись наш читач, документ не забороняв говорити українською чи друкувати нею художні твори (подібні ганебні заборони, наприклад, знає історія Великої Британії щодо ірландської мови). Проте для тогочасних реалій Російської імперії це був документ небачений — жодна інша мова не піддавалась у сфері книгодрукування таким репресіям і бюрократичним обмеженням. Чому цього першими «удостоїлись» українці, ми вже говорили вище. З тексту циркуляра видно, що найдужче міністра внутрішніх справ і його команду турбували не стільки явно фантастичні чутки, що українці ладні здійняти повстання і створити власний гетьманат, а довготермінова перспектива — поширення книжок для народу, його освіта мала привести поступово до того, що маленькі гуртки інтелігентів–українофілів (самі по собі не надто небезпечні) могли «розбудити», чи то пак «створити», щось окремішнє, український народ і згодом навіть українську націю. Тому, мовляв, панове українофіли, хочете гратися в українство — грайтесь у вузькому колі, а псувати українськими ідеями вірних селян — «малоросів», котрі говорять майже чистою російською (а не зіпсованою поляками мовою, яку вважають якоюсь «українською») вам зась! До речі, пропагандистські трюки зі сприйняттям однієї мови як «зіпсованої» іншої та заходи проти неї під маркою її «виправлення» є не рідкість також у сьогоднішньому світі — так, іще донедавна турецька влада фактично не визнавала існування курдської мови, вважаючи курдів «здичавілими гірськими турками, які забули правильну турецьку мову». Воістину немає нічого нового під сонцем! Валуєвський циркуляр добряче налякав українську інтелігенцію. Як писав 1871 року Микола Костомаров, стараннями імперської цензури українська література перестала існувати в межах імперії. Нове посилення українського руху почалося на початку 1870–х років, коли заборону було послаблено. Не забуваймо також, що до Російської імперії добре пасує і знаменита характеристика щодо її західної сусідки, імперії Австрійської — «абсолютизм, котрий пом'якшується недбалістю». Отже, український рух, хоч і підірваний заборонами, й далі існував. Проте його сильним конкурентом в Україні став у цей період значно динамічніший, російський за суттю, народницький революційний рух, який приваблював молодих талановитих радикально налаштованих українців найрізноманітнішого походження. Загальновідомо, що серед народників, членів «Землі і волі», «Народної волі» та «Чорного переділу» було багато українців—українське коріння мали Микола Кибальчич, Софія Перовська, Дмитро Лизогуб, Яків Стефанович, в Україні народився Андрій Желябов, який підтримував непогані зв'язки з Михайлом Драгомановим та Володимиром Антоновичем, хоча останні й не поділяли методів політичної боротьби народників… Активна участь українців у загальноросійському народницькому революційному русі — окрема цікава тема, проте ми все ж подамо кілька цікавих фактів, які, може, декому видадуться несподіваними. Так, син українського священика з містечка Короп на Чернігівщині, Микола Кибальчич (1853-1881), був, мабуть, найкращим у Російській імперії хіміком–практиком, його здібності та чималий винахідницький талант були поставлені на службу революції й терору. Микола, навчившись виробляти в домашніх умовах нітрогліцерин та динаміт, удосконалив їх, зробивши ліпшими за силою вибуху, ніж динаміт Нобеля — знаного шведського винахідника цієї вибухівки. Кибальчич також створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців. Не був чужий народникові–українцю і хист публіциста — 1881 року він написав програмову для народників статтю «Політична революція та економічне питання». Увійшовши до складу терористичної групи Андрія Желябова, Кибальчич проаналізував помилки попередніх замахів на царя і вирішив створити бомбу нового типу, фактично — прообраз потужної осколочної гранати, яка й вирішила долю царя 1 березня 1881 року і почасти визначила подальшу політичну ситуацію в імперії. Після свого арешту в березні того-таки року, за кілька днів до страти Кибальчич, як відомо, розробив проект першого у світі цілком працездатного реактивного літального апарата, проте креслення «бомбіста–терориста» були покладені чиновниками «під сукно». Показовим щодо того, ким уважав себе Микола Кибальчич, українець із походження, є його запис у «Деле о совершенном 1 марта 1881 года злодеянии, жертвой коего пал в бозе почивший император Александр ІІ: «Звати мене — Микола Іванович Кибальчич. Від народження маю — 27 років, віри — православної. Походження і національність — син священика, росіянин. Звання — був студентом Інституту інженерів шляхів сполучення». Проте за вчинок «росіянина» Кибальчича поплатились його земляки — «малороси»: рідним «царевбивці» було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися (нерідкісна практика в Російській імперії — подібне сталося з родичами відомого Григорія Отреп'єва, а на початку XIX століття, такий собі полковник Пугачевський навіть сам порушив клопотання з метою змінити прізвище, яке, на його думку, нагадувало про «бунтівника Пугачова»). Сім’я терориста зазнала репресій — усіх юнаків виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши потрясіння й переслідувань, померли сестра і брат народовольця. Буря не обійшла і земляків Кибальчича: указом Олександра III, сина вбитого царя, було заборонено розбудову містечка Короп, а його мешканцям наказано звести церкву і все життя замолювати гріх земляка — своєрідний відголосок сивої давнини в «модернізованій» Російській імперії, чи не так? Не менш несподіваною є доля іншої видатної особи з числа народовольців — Софії Перовської (1853— 1881). Вона була не мало не багато правнучкою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського (рід Перовських походить від позашлюбних онуків гетьмана, синів Олексія Кириловича Розумовського, які дістали прізвище Перовський від назви села Перове, де колись таємно вінчалися брат гетьмана, Олексій, та імператриця Єлизавета Петрівна, і графський титул). Рід Перовських дав імперії кількох визначних політиків та військових — дядько Софії, генерал Василь Перовський, був генерал–губернатором Оренбурга (про нього дуже недоброзичливо свого часу відгукнувся Шевченко, засланий до оренбурзьких степів: «бездушний сатрап і наперсник царя»). Батько Софії, Лев Перовський, сам був не без революційного «гріха» — замолоду співчував декабристам, проте згодом відійшов від цього руху і на Сенатську площу 1825 року не ходив, зате протягом 1841-1852 років був міністром внутрішніх справ Російської імперії, очолював міністерство уділів, а в 1865-1867 роках обіймав посаду петербурзького генерал–губернатора. Також Лев Перовський керував роботою Комісії для дослідження старожитностей, брав участь у розкопках у Криму і Новгороді, зібравши велику нумізматичну колекцію, яка згодом поповнить Ермітаж. Іще один дядько революціонерки, Олексій Перовський, був людиною більш мирною — його знають під псевдонімом Антон Погорельський і як автора кількох книжок, зокрема відомої повісті–казки «Чорна курка, або підземні жителі» (1829). Цей Перовський не забував і про своє українське коріння — його перу належить збірка повістей і оповідань «Двійник, або мої вечори в Малоросії» (1828). А ось Софія Перовська пішла іншим шляхом — навчаючись у 1869—1870 роках на Алчинських жіночих курсах у Петербурзі, вона познайомилася з радикально налаштованою студентською молоддю, що наприкінці 1870–х призвело до часткового розриву з родиною (найменша дитина в родині, Софія була улюбленицею матері, яка турбувалася про доньку аж до її трагічної загибелі). У1871-1872 роках правнучка українського гетьмана була серед організаторів гуртка народників — «чайковців», брала участь у загалом безуспішному «ходінні в народ» протягом 1872-1873 років, вела пропаганду серед робітників, утримувала конспіративні квартири, виявивши колосальні організаторські здібності та вірність революційним переконанням, що межувала з відвертим фанатизмом. У січні 1874 року Софія Перовська була заарештована і на шість місяців ув'язнена в Петропавлівській фортеці, в 1877-1878 роках була виправдана за судовим «процесом 193–х» (траплялись такі речі в оновленій судовій системі імперії!), влітку 1878 року знову зазнала арешту, але втекла із заслання і перейшла на нелегальне становище. Будучи з 1878 року членом організації «Земля і воля», а після її розколу 1879 року — членом виконкому радикально–терористичної «Народної Волі», Софія брала активну участь у всіх спробах замаху на царя Олександра II, сьомий з котрих, 1 березня 1881 року, 28–річна тендітна дівчина з коротким волоссям (типова зачіска емансипованих дівчат другої половини XIX століття) сама спланувала і здійснила після арешту свого коханого Андрія Желябова, разом з яким Перовська видавала «Робітничу газету». Саме завдяки залізній волі Перовської справу вдалося довести до кінця — царя вбили лише тоді, коли підпільну терористичну організацію вже фактично було розкрито і знешкоджено. Заарештована 10 березня 1881 року, Софія Перовська була повішена 3 квітня того самого року в Петербурзі разом із чотирма іншими організаторами вбивства царя — Желябовим, Михайловим, Кибальчичем та метальником першої бомби в царя під час замаху 1 березня — Рисаковим. За родиною Перовських було встановлено поліційний нагляд, брата Софії Перовської, Василя, заслано до Тобольська на п'ять років. Зрештою рід Перовських занепав… Фактично єдиним серед усіх народників, хто спробував залучити до революційної боротьби селян (до того ж українських) був Яків Стефанович (1853-1915), котрий походив із Чернігівщини. 1877 року він намагався підняти повстання в селах Чигиринського повіту. Проте цікаво, що для того, аби збунтувати селян, Стефанович та його друзі–народники не вдалися до якихось спогадів про козацькі чи гайдамацькі часи, а звернулися до віри селян в батюшку–царя, фактично надуривши місцевих мешканців фальшивим «золотими грамотами», у яких цар закликав його вірних підданих–селян формувати «дружини» і йти бити панів, забираючи та ділячи їхню землю. До тисячі селян записались у ці таємні «дружини». Усе це дістало назву «Чигиринської змови», котра для селян скінчилась погано—більшість із них покарали батогами (навіть цар–реформатор не скасував тілесні покарання для селян Російської імперії, тоді як їх було заборонено для всіх інших станів). Стефановичу пощастило більше — він учасно втік, але потім таки був заарештований і відправлений на каторгу; з 1883 до 1890 року відбував своє покарання в Якутії, згодом повернувся на рідну Чернігівщину, проте політикою більше не займався. Українські діячі, такі як М. Драгоманов та В. Антонович, сприйняли захоплення української освіченої молоді ідеями народницького соціалізму негативно, адже народницький рух сприяв відпливу потенційно цінних кадрів з українського руху, а також провокував репресії царського уряду щодо українських діячів. Окрім того, для Антоновича була неприйнятною тактикою терору, котру проповідували нігілісти. Він твердив, що українофіли на відміну від революціонерів–народників хочуть дати народові в руки не ніж чи сокиру, а освіту. Проте читач уже знає, що імперський уряд сприймав ці намагання не менш стурбовано, ніж народницькі теракти. Приводом для нової хвилі боротьби з українським сепаратизмом стали дії самих українських діячів. Як не прикро, одначе в популярній літературі рідко висвітлюється передісторія найповнішої, найганебнішої заборони на українську культуру — Емського указу, хоча сам указ завжди згадують як один із ключових моментів у відносинах українців та Російської імперії в другій половині XIX століття. Подальший виклад історії розробки та прийняття Емського указу ми подаємо за матеріалами досліджень сучасного російського історика Олексія Міллера. Валуєвський циркуляр, розпад петербурзького гуртка українофілів (котрий існував навколо занепалого 1863 року через брак коштів журналу «Основа») та загальне посилення режиму після польського повстання 1863 року спричинили, за словами М. Драгоманова, антракт в історії українофільства. Новий період активізації українофільства припадає на першу половину 1870–х років, збігаючись із загальноімпер- ським суспільним пожвавленням, власне, становлячи один з його складників. У Києві люди найрізноманітніших політичних поглядів висунули кілька проектів організації наукових товариств. Серед них були Михайло Максимович, знаний історик, філолог, перший ректор Київського університету, котрий запропонував проект організації «Київського товариства історії і старовини слов'яно–руської», і Михайло Юзефович, який був одним із членів–засновників Південно–Західного відділу Російського Імператорського географічного товариства та головою Київської археографічної комісії. Саме Юзефович, колишній приятель Драгоманова, Антоновича й Павла Чубинського, видатного етнографа і громадського діяча (сьогодні відомого широкій публіці здебільшого як автор слів українського гімну), значною мірою спричиниться до появи Емського указу. Вже немолодий і амбітний Юзефович хотів стати головою Південно–Західного відділу Російського географічного товариства, проте через протидію київського генерал–губернатора О. Дондукова–Корсакова ним став не він, а Г. Галаган, нащадок відомого українського дворянського роду. Його заступником став П. Чубинський, ділові якості котрого генерал–губернатор поважав, попри те, що 1863 року Чубинського відправляли на заслання через українофільство. Основними діячами Товариства були здебільшого члени київської так званої «Старої громади», між ними Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, археолог та антрополог Федір Вовк, відомий композитор Микола Лисенко, спеціаліст зі статистики Олександр Русов. Відділ розгорнув бурхливу діяльність — у його «Записках» публікувалося чимало історико–етнографічних та філологічних праць на українську тематику, думи й пісні бандуриста О. Вересая, матеріали Г. Купчанка про Буковину, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка (брата Панаса Мирного), збірник історичних пісень В. Антоновича і М. Драгоманова (1874-1875) тощо. Заходами Товариства було підготовано видання українських народних переказів і оповідань М. Драгоманова (1876) та три томи творів М. Максимовича (1876-1880). У березні 1874 року Товариство здійснило перепис населення Києва, результати та аналіз якого були опубліковані 1875 року, а в серпні 1874 з ініціативи Товариства відбувся Третій Археологічний з'їзд у Києві. Київські вчені–українофіли впенено вийшли на міжнародну арену — в березні 1875 року Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі. Проте вже 1874 року проти керівництва Товариства почалося цькування з боку російської правої преси, котра обвинувала його учасників у «політичному українофільстві» та «неблагонадійності». Після вибору (у травні 1875) Володимира Антоновича на посаду голови і Павла Чубинського на його заступника ці переслідування посилилися. Як з'ясувалося згодом, першу скрипку в цій історії грав ніхто інший як ображений Юзефович. У серпні 1875 року він написав великий лист–донос на своїх колег–українофілів начальникові Третього відділення і шефу жандармів генерал–ад'ютанту О. Потапову. Отримавши лист, Потапов підписав такий цікавий документ: «Государь император ввиду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра Внутренних Дел Совещание из министра Народного Просвещения, обер–прокурора Святейшего Синода, главного начальника ІІІ-го Отделения собственной его императорского величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической [помилка жандармського генерала, мало бути Археографічної, тобто такої, що займається пошуком і дослідженням старовинних документів. — Д. Ж.] Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса». Шеф жандармів, очевидно, цілком поділяв погляди свого кореспондента і, доповідаючи про справу Олександрові II напередодні вересневої поїздки царя в Київ, запропонував включити Юзефовича до складу Наради, котра фактично мала взятися за «розслідування українофільства». Українськими справами в Російській імперії мали зайнятися «експерти». Протягом вересня 1875 року двоє експертів (перший анонімний, другий — Юзефович) підготували свої цікаві записки щодо стану речей в Україні. Перша записка була подана вже 3 жовтня (у документах не вказано імені її автора, але він говорить про себе як про «великороса»). У цій записці йшлося виключно про мовну проблему. Ситуація у Малоросії порівнювалась із ситуацією в Бретані та південних департаментах Франції, де більшість населення не розмовляла літературною французькою мовою. У записці підкреслювалося, що нефранкомовні мешканці Франції «далеко не составляют такого значительного процента в общем населении Франции, каким являются малоруссы в общем итоге Русского народа. Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка, 13–ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени». Далі розглядалася роль Малоросії в російсько-польському конфлікті, зокрема зазначалося, що Росія здобула перевагу над Польщею «вследствие, главнейше, того, что от Польши к ней отошла Малороссия: если последняя отшатнется от нас опять к полякам, настоящее величие Русского государства будет поставлено на карту». Чільний акцент у записці було зроблено на стратегічне значення Малоросії та демографічну вагу малоросів у масштабі імперії. Сепаратистська діяльність українофілів трактувалася крізь призму «польської інтриги», можливе відокремлення Малоросії від Росії сприймалось як перехід її на бік Польщі. У кінці записки сформульовано низку рекомендацій щодо обмеження видання книжок для народу українською мовою та заборони їх імпорту з-за кордону. Ці рекомендації згодом будуть ураховані. Друга записка була підготовлена Михайлом Юзефовичем, котрий поширив і розвинув той текст, що у серпні він надсилав жандармам. М. Юзефович акцентує на концепції триєдиної російської нації (про неї вже йшлося вище). Свою записку він починає історичним екскурсом, у якому доводить, що «между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы — все у них общее… Их этнографические цвета сливаются как райдужные, неделимые между собой полосы… Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем, служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила». Українофільство Юзефович характеризує як «результат австро–польської інтриги». Метою, наприклад, історичних праць Миколи Костомарова, на думку Юзефовича, є «підірвати у Малоросіян співчуття до Російської Держави шляхом приниженням і зганьблення її історії». Схоже, малися на увазі спроби Костомарова критично підійти до трактування д жерел з історії Росії, зокрема його намагання розвінчати деякі міцно вкорінені традиційні російські історичні міфи — про Івана Сусаніна тощо. Далі наставала черга молодих українофілів — головною мішенню служила Київська «Стара громада» як організаційний центр українського руху, а також М. Драгоманов і П. Чубинський як його лідери, котрі змальовувалися найчорнішими фарбами, спеціально зауважувався їхній «дерзкий характер». Аби налякати російський уряд іще дужче, Юзефович передрікав «народний бунт у козацькому стилі» — процитуймо в оригіналі: «старания демократов оживить предания и старые буйные инстинкты в народе здешнем как будто начинают уже вызывать с его стороны отклики. Не я один здесь думаю, что разбойничьи шайки, вооруженные, в масках, появляющиеся в крае, суть не что иное, как зачатки зарождающейся в современных умах гайдаматчины». Проте пильні підлеглі жандармського шефа Потапова нічого такого не знайшли — єдиним, хто повідомив про більш–менш суттєву крамолу, був начальник Волинського губернського жандармського управління підполковник Бельський. У його донесенні розповідалося про діяльність такого собі Лободовського, сина священика, писаря Райковської волості. Лободовський безкоштовно роздавав селянам українські книжки, котрі (154 примірники) були у тих селян жандармами відібрані. Список конфіскованих книг, більшість яких становили твори Т. Шевченка, включав і український переклад гоголів- ського «Тараса Бульби», у якому слова «русская земля, русский устранены и заменены словами Украйна, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский царь» (!), як задоволено писав Юзефович. У квітні 1876 року Нарада розпочала укладання спеціального журналу та вироблення рішень. Юзефовича навмисне викликали до Петербурга, куди він і з'явився, не забувши поклопотатися про видачу йому «підйомних грошей» — свої срібняки пан Михайло, звісно ж, отримав. У журналі Наради був такий висновок: «цензурное ведомство давно уже обратило внимание на появление в печати значительного числа книг, издаваемых на малорусском наречии, не заключающих в себе по–видимому ничего политического и вращающихся единственно в сфере интересов чисто научных и художественных. Но следя с особым вниманием за направлением всех расплодившихся во множестве изданий для народа на малорусском наречии, нельзя было не прийти к положительному заключению в том, что вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России. Центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве. Стремление киевских украинофилов породить литературную рознь и, так сказать, обособиться от великорусской литературы, представляется опасным и потому еще, что совпадает с однородными стремлениями и деятельностью украинофилов в Галиции, постоянно толкующих о 15–миллионном южно–русском народе, как о чем-то совершенно отдельном от великорусского племени. Такой взгляд рано или поздно бросит галицийских украинофилов, а затем и наших, в обьятия поляков, не без основания усматривающих в стремлениях украинофилов движение в высшей степени полезное для их личных политических целей. Несомненным доказательством этому служит поддержка, оказываемая Галицкому украинофильскому обществу «Просвита» сеймом, в котором преобладает и господствует польское влияние. В книгах, изданных нашими украинофилами для народа с позволения цензуры, не замечается явного демократического направления, но это вовсе не доказывает, чтобы украинофилы были чужды разрушительных начал социализма. Очевидна и та конечная цель, к которой направлены усилия украинофилов, пытающихся ныне обособить малоруссов медленным, но до известной степени верным путем обособления малорусской речи и литературы. Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России. Относясь снисходительно к развивающемуся ныне поползновению обособить украинское наречие путем возведения его в степень языка литературного, правительство не имело бы никакого основания не допустить такого же обособления и д ля наречия Белоруссов, составляющих столь же значительное племя, как и Малороссы. Украина [Правобережжя. — Д. Ж.], Малороссия [Лівобережжя. — Д. Ж.] и Западная Россия, населенная Белоруссами, силою исторических событий и естественного тяготения окраин к соплеменному им великорусскому центру, составляют одно неразрывное и единое с Россией великое политическое тело». Зрештою 24 квітня 1876 року був ухвалений проект рішення, складений М. Юзефовичем. Він мав 11 пунктів. Перші три обмежували розповсюдження україномовної літератури і передбачали заборону видань українською в імперії, за винятком історичних пам'яток і художньої літератури (і тільки з дозволу ГУД у кожному конкретному випадку). Особливо підкреслювалася заборона на «кулішівку» — запропонований Пантелеймоном Кулішем фонетичний правопис. Було зазначено, що слід дотримуватися «загальноросійської орфографії». Заборона на вживання української мови поширювалася і на сценічні вистави, «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций» (четвертий пункт). Пункти 6,7 і 8 стосувалися міністерства народної освіти. У них пропонувалося не допускати викладання малоросійською мовою у школах, «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від книг малоросійською, а також скеровувати викладачів, котрі закінчили курс у великоросійських губерніях, на службу в Київський, Харківський й Одеський навчальні округи, а їх випускників, своєю чергою, в інші округи (!). П'ятий пункт проекту пропонував надати фінансову допомогу львівській москвофільській газеті «Слово». Нарешті, пункти 9, 10 і 11 передбачали закриття газети «Київський телеграф», припинення на невизначений термін діяльності Південно–Захід- ного відділу і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. М. Юзефович, зрозуміло, торжествував — настав час поквитатися з кривдниками за все. У журналі Наради, підготовленому для подання Олександрові II, суттєвих змін зазнали чотири пункти проекту М. Юзефовича. До заборони сценічних вистав додалася заборона на публічні читання українською мовою й абсолютно безглузда заборона на публікацію україномовних текстів до нот. Явно нездійснений пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Та найцікавіші зміни торкнулися пунктів про заборону Південно–Західного відділу Російського географічного товариства і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова «як невиправних і небезпечних для краю агітаторів». За Драгоманова і Чубинського клопотався брат царя Костянтин Миколайович та київський генерал–губернатор Дондуков–Корсаков, але марно. Проект постанови передав імператорові Олександру II, який поїхав на мінеральні води до німецького курорту Емс, шеф жандармів О. Потапов. Цар проглянув проект і наклав резолюцію: «Исполнить, но с тем, чтобы Отдел Географического Общества в Киеве в нынешнем его составе был закрыт и чтобы его открытие вновь не могло состояться иначе, как с моего разрешения, по представлению министерства Внутренних Дел». Остаточна версія висновків Нарад и від 18 травня 1876 року і дістала в літературі назву Емський указ (за місцем підписання царем журналу Наради). На основі цього журналу складалися потім таємні службові інструкції. Емський указ був дещо пом'якшений 1881 року (коли прем'єр Михайло Лоріс–Меліков зняв заборону на українські вистави, і це спричинило бурхливий розвиток українського театру — адже всі інші сфери українського культурного життя лишалися забороненими; саме в 1880–х роках виникла знаменита «трупа корифеїв» М. Кропивницького), проте 1884, 1892 та 1895 роках були видані нові доповнення до нього (на друк д итячих книжок тощо), які діяли аж до 1905 року, коли внаслідок революції обмеження на друк українською мовою було нарешті знято. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 року цензори пропустили лише близько ЗО % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив усупереч ініціаторам Емського указу. До речі, ще один цікавий факт з історії україно-російських взаємин кінця XIX століття, пов'язаний з однією з дійових осіб попереднього сюжету. Іронія пані Кліо, музи історії, безмежна. Мало хто з киян і гостей української столиці знає, що окраса Софійського майдану Києва, пам'ятник Богданові Хмельницькому, був поставлений за ініціативою київської громадськості й насамперед… Михайла Юзефовича, який очолив комітет з його спорудження! Горда кінна статуя Хмельницького, створена білоруським скульптором Михайлом Микешиним і урочисто відкрита 1888 року, мала символізувати, звісно ж, єдність «російського народу», маючи на собі таблички «Волим все под царя восточного, православного. Богдану Хмельницкому — єдиная неделимая Россия» (Широку таблички прибрали). За початковим проектом, зрештою так і не реалізованим, кінь Богдана мусив топтати фігури єврея, поляка та єзуїта, а внизу на постаменті мали бути бронзові барельєфи з зображенням перемог Хмельницького, а також українця, білоруса й росіянина, котрі слухають кобзаря. Одначе і в спрощеному (через брак коштів) варіанті пам'ятника російські праві газети радо вбачали символ, котрий не надто тішитиме око київських «жидів та поляків». Неоднозначно сприймали монумент, котрий частково копіював відомого петербурзького «Мідного вершника», і деякі тогочасні українці — так, галицький письменник і поет Осип Маковей 1897 року без надто великої поваги писав:
Нарешті, мазепинцями наприкінці XIX століття стали називати тих українських діячів, котрих хотіли охарактеризувати як небезпечних сепаратистів, ворогів Російської імперії. Вони сприймались як агенти ворожих Росії держав, підбурювачі спокою «хохлів» і вороги вірних «малоросів». Зрештою, прихильники ідеї про єдину російську націю часто–густо називали українців навіть просто «росіянами» — як це робив, наприклад, уже відомий читачеві Василь Шульгін у своїх спогадах «Годы», пишучи про своїх волинських селян: «По национальности они были русские, или как тогда говорили, малороссияне, по нынешней терминологии украинцы» (нагадаємо: ця остання книга Шульгіна вийшла друком в СРСР у 1970–х роках, коли таке пояснення вже було необхідним). «А що ж термін "українці"?» — може запитати читач? Ним найчастіше окреслювали тих людей, котрі намагались розвивати власну самобутню культуру, плекали рідну мову і до того ж створювали національні спілки та організації (тобто поняття буде тотожне термінові «українофіли»). У принципі, на думку багатьох росіян, зовсім невелика грань відокремлювала «українофільство» другої половини XIX століття від відвертого «мазепинства». Так чи так, але росіяни XIX століття мали деякі етнічні стереотипи щодо українців, і це свідчить про певне розуміння інакшості останніх в очах перших. Утім, ця інакшість не сприймалась як аж така суттєва, щоб становити підґрунтя для визнання українців окремою нацією. Загалом, як правильно завважував А. Каппелер, україно–російські стосунки в XIX столітті не визначалися ні лише «дружбою братніх» (як гадають і сьогодні декотрі історики та публіцисти), ані «ворожнечею діаметрально різних» (як не менш палко запевняють інші автори) народів; проте існувала множинність різних контактів на рівнях держави, освіченого суспільства та широких верств населення. Численні аспекти цих взаємин залишаються цілком недослідженими й дотепер — це насамперед міжетнічні контакти українців і росіян у містах та на селі, зокрема в прикордонних та змішаних місцевостях, змішані шлюби, взаємні запозичення українців і росіян у сфері мови, культури, обрядів та звичаїв (А. Каппелер). Отож–бо й у справі дослідження цієї, здавалося б, добре відомої тематики ще вистачить роботи багатьом поколінням істориків…
(обратно)
Епілог
Як сказав один сучасний класик, «Україна — не Росія». І це безперечно добре. Росія — не Україна, і це теж непогано. Обидві цікаві такими, якими вони е, а автор цих рядків зізнається, що він любить багату палітру кольорів більше за одноманітність. Тим паче, за одноманітність вимушену, коли людина, група людей або цілий народ мають жити так, як цього бажає його сусід, — незалежно, чи в того сусіда «прогресивніший суспільний лад», чи йому спільне історичне походження не дає спокою, чи, зрештою, просто є велика атомна палиця, якою він чомусь (мабуть, із суто фрейдистських мотивів) шалено пишається. А ось більш спокійний інтерес до сусіда, бажання зрозуміти його та історію своїх взаємин з ним — зовсім інша справа.
Звісно, за бортом нашого нарису залишилася величезна кількість україно-російських історичних сюжетів, більш чи менш політично актуальних та злободенних. Що ж має містити цей епілог? Мудрі висновки з тривалої та непростої історії україно-російських взаємин на рівні держав, еліт, звичайних людей? Заклики до єднання (чи роз'єднання)? Акценти на схожих або різних рисах ментальності? Навряд чи. Адже і без автора цієї книжки і російські, і українські політики, а також громадські діячі, публіцисти й пересічні росіяни та українці полюбляють (інколи аж захлинаючись від ентузіазму) апелювати до історії як до Арбітра, який має «розсудити по справедливості» їхні народи. Байдуже, стосується це відносно недавнього голодомору, «слизьких тем» часів Другої світової війни, проблеми Криму чи острова Тузла, а чи тієї–таки Переяславської ради. Політикам і звичайним громадянам України та Росії, їхній історичній пам'яті потрібні міфи —про мудрих (чи дурних) вождів, звершення, а також про сумні епізоди, страждання, якісь травматичні ситуації, пов'язані з сусіднім народом. Потрібні прихильникам «одвічної дружби» чи навіть «злиття народів» — як ілюстрація такої дружби. Потрібні прибічникам російського великодержав'я як символ нації–ворога, нації–зрадника на службі в інших націй–ворогів (як не згадати незабутній фільм «Брат-2»). Потрібні українським крайнім правим як символ вічного гнобителя рідної нації. Звісно, якісь образи народів–сусідів не менш потрібні й українським та російським лібералам, ба і просто тим, хто цінує здобутки української та російської культури. Потрібні вченим, котрі намагаються зрозуміти, що це взагалі таке — бути українцями чи росіянами, яке місце посідають обопільні уявлення представників згаданих націй одна про одну в рамках такої цікавої штуки, як національна ідентичність. Тому не дивно, що розмаїтість українсько–російських сюжетів, їхня суперечливість забезпечують і ще довго забезпечуватимуть постійний інтерес до цієї теми сучасних і прийдешніх істориків, політологів, культурологів, лінгвістів. За словами американського дослідника А. Мотиля, історія пронизує собою практично всі аспекти сучасних взаємин російського й українського народів та 'їхніх держав. Історія ж є зовсім не тим, як «воно було насправді», а тим, як ми думаємо про наше минуле чи яким хочемо його бачити. Так сталося, що українці й росіяни, два досить близькі, але неоднакові етноси зі значною мірою різною історією, у якій, проте, є безліч точок перетину, приречені жити поруч один з одним. Жити, пам'ятаючи про історію, але не живучи лише нею самою. Адже, сподіваємось, і образи (наголос у цьому слові читач ладен поставити на будь–якому складі) і «великодержавного», і «колоніального» походження колись-таки залишаться в минулому. Від цього чимало залежить майбутнє україно–російських відносин.
(обратно)
Література
1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. — К., 2001. 2. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 р.//УІЖ. — 1998. — № 3—4. 3. Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К., Варта, 1995. 4. Войтович Л. Родина князів Острозьких//Записки НТШ. — Т. 231. — Львів, 1996. 5. Герої та знаменитості в українській культурі/ Ред. — упор. О. Гриценко. — К., 1999. 6. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. — К., 1993. 7. Гончаренко Н., Кушнарьова М. Школа іншування// Критика. — 2001. — № 4. 8. Горобець В. «Хочю… поняти б за себя московского народа вдову»//Соціум. — Вип. 2. — К., 2003. 9. Горобець В. «Волимо царя східного…» (Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава). — К., 2007. 10. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття — К., 2000. 11. Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. VII?XI. — К., 1995—1997. 12. Каппелер А. Українсько–російські стосунки у XIX столітті: гіпотези та відкриті питання/Доповіді на II Міжнародному конгресі україністів, Ч. 1. —Львів, 1994. 13. КаппелерА. Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії//Київська старовина. — 2001. — № 5. 14. Когут 3. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К., 2001. 15. Лисяк–Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — К., 1994. 16. Миллер А. Украинский вопрос в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века). — СПб., 2000. 17. Миллер Л. Империя Романовых и национализм. — М., 2006. 18. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994. 19. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью- Йорк — Київ — Львів — Париж — Торонто, 2002. 20. Окара А. Українська та великоруська культури у XVII столітті: культурний вплив чи культурний конфлікт?/Доповіді на II Міжнародному конгресі україністів. — Ч. 1. — Львів, 1994. 21. Переяславська Рада 1654 року (історіографія та дослідження). — К., 2003. 22. Петровський В. Українсько–російські взаємини в сучасній західній науковій літературі. — Харків, 2003. 23. Россия XVI века. Воспоминания иностранцев. — Смоленск, 2003. 24. Русина О. Україна під татарами та Литвою//Україна крізь віки. — Т. 6. — К., 1998. 25. Січинський В. Чужинці про Україну. — К. г 1992. 26. Скрынников Р. Иван Грозный. — М., 1975. 27. Толочко О. «Русь» очима «України»: в пошуку само- ідентифікації та континуїтету/Доповіді на II Міжнародному конгресі україністів. — Ч. 1. — Львів, 1994. 28. Толочко О. Ментальність ясиру//День. — 1996. — 25 грудня. 29. Толочко П. П. Україна і Русь у літописі Самовидця// Київська старовина. — 1992. — № 3. 30. Толочко П. Русь — Мала Русь — руський народ у другій половині XIII?XVII століття//Київська старовина. — 1993. — № 3. 31. Торбаков І. Свої чи чужі? Стереотип українця в Росії XVII?XVIII століття//Свобода. — 1999. — 16 липня. 32. Ульянов Н. Происхождение украинского сепаратизма. — М., 1996. 33. Флоря Б. О некоторых особенностях развития этнического самосознания восточных славян в эпоху Средневековья — раннего Нового времени//Матер. конференции «Россия — Украина: история взаимоотношений». — М., 1997. 34. Царинный А. Украинские движения//Украинский сепаратизм в России. — СПб. — М., 1998. 35. Чухліб Т. Гетьманування Петра Дорошенка: причини «вірності» та «зради» королю, султану й царю (1665— 1676 pp.) //УІЖ. — 2007. — № 1. 36. Шпорлюк Р. Імперія та нації. — К., 2000. 37. Шульгин В. Украинствующие и мы //Украина — это Русь. — СПб., 2000. 38. Щеголев С. Украинские движения как современный этап южнорусского сепаратизма. — Киев, 1912. 39. Яковенко Н. Паралельний світ. — К., 2002. 40. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньо- модерної України. — К., 2005. 41. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50–х років XVII століття; причини і початок Руїни. — К., 1998. 42. Яковлева Т. Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659—1667). — К., 2003. 43. Bickford O'Brien, С. Muscovy and the Ukraine. — Berkeley, 1963. 44. Billington, J. H. The Icon and the Axe. An Interpretive History of Russian Culture. — New York, 1970. 45. Isaievych I. Ukraine and Russia: The Burden of Historical Tradition and Contemporary Realities//Journal of Ukrainian Studies. — 1995. —Vol. 20. — №. 1—2. 46. Molchanov M. Political Culture and National Identity in Russian?Ukrainian Relations. — Texas, 2002. 47. Motyl A., Krawchenko B. Ukraine: from Empire to State- hood//New States, New Politics: Building the Post?Soviet Nations. — Cambridge; New Jork, 1997. 48. Sounders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture. 1750—1850. — Edmonton, 1985. 49. Ukraine and Russia in their Historical Encounter. — Edmonton, 1992. 50. http://litopys. org. ua 51. http://krytyka. kiev. ua
(обратно)
Последние комментарии
7 часов 11 минут назад
9 часов 44 минут назад
10 часов 13 минут назад
10 часов 19 минут назад
4 часов 35 минут назад
13 часов 22 минут назад