Морська чайка [Юрій Збанацький] (fb2) читать онлайн

МОРСЬКА ЧАЙКА

Юрій Збанацький.

Повість.

А ЩЕ Й МОРЯЧОК!

Повернуся додому — ох і посміємося ж із татусем. Коли ми з мамою виїздили до Одеси, він казав: «Там ти, Даньку, побачиш море і справжні пароплави. І військові, і пасажирські. А ще побачиш там моряків. А моряки — то найхоробріші люди». Ось тобі й найхоробріші!

На вокзалі нас зустріла бабуся, мамина мама. Аж заплакала від радості. І моя мама теж заплакала. Один тільки я не плакав. Потім бабуся повела пас до справжнісінької «Победы» з шаховою стьожкою на кузові. За рулем сидів молодий морячок у виношеній смугастій тільняшці, без кітеля та безкозирки, і чвиркав крізь зуби. В куточку губ він тримав цигарку, палив, не виймаючи її з рота. Коли ми всілися в машину, він скосив око на маму і запитав:

— Куди будемо?

Бабуся, хоч і не її запитували, пояснила шоферові:

— Поїдемо, голубе, аж в кінець Великого Фоптану, а там у Чорноморку, а після Чорноморки прямо по дорозі, їхатимемо-їхатимемо, а там буде висока тополя; то коли доїдемо, то я скажу, де повернути, а коли повернемо…

Тепер морячок скосив око на бабусю.

— Не так швидко, мамашо. Ви так поспішаєте, що я не встигаю сображать. Вибої на дорозі є?

Бабуся аж підскочила на сидінні, аж руками сплеснула:

— Які там, господи, вибої, де там ті вибої? Дорогу таку накотили, так уїздили, що тверда, як лоб; а вибій хоч де, може, який і трапиться, то зовсім неглибокий, і до того ж там щоденно машини бігають. Отакі ось маленькі і такі здоровенні…

— Заказ прийнято, — буркнув морячок, чвиркнув крізь зуби і крутнув баранку. Я взявся й собі за ту баранку, хотів був допомогти, але шофер-морячок попередив:

— Давай, брат, будемо без помічників.

Я образився і більше не доторкнувся до керма. Не треба, то й не треба — хай сам крутить, коли такий розумний. Подумаєш, вже й за руль потриматись не можна! Я почав дивитись у вікно. Ой, і гарна ж Одеса, так зелено-зелено на вулицях. Дерева якісь дивні — зовсім облуплені, голісінькі, ніби з них хто взяв та й спустив усю кору. І акації не такі, як у пас. Наші вже давно відцвіли, а ці ще цвітуть жовтуватим цвітом. І зовсім не колючі. Пізніш я довідався, що то не акації, а якісь сафери. Та я думаю, що то вони звуться тільки саферами, а насправді вони акації, бо листя в них дуже на листя акації скидається.

Їхали ми довго. Мені вже набридло до будинків придивлятись, я вже хотів побачити море, а його не було. Хотів був запитати в бабусі, але куди там! Вона як заговорила до мами, то вже ні мама, пі я, ні наш шофер-морячок не могли промовити й слова. Я й не знав, що в мене така бабуся. Маленька, зовсім не схожа на бабусю, вона швидше нагадує стареньку дівчинку. І така балакуча. Де тільки в неї й слова всі ті беруться? Мені аж не вірилося, що це моя бабуся. Мама в мене висока, чорнява, а бабуся низенька і біла-біла…

Спочатку бабуся розповіла мені, що і коли в неї болить, потім почала нарікати на дідуся, який так прилип до свого моря, що навіть не мав часу приїхати на станцію нас зустріти. Потім перепало морю, що на рибу скупиться. А вже коли виїхали на рівну вулицю, обсаджену з обох боків садом, бабуся взялася за маму. Вона влаштувала моїй мамі такий екзамен, так засипала питаннями, що мама, ніби учень у класі, як не намагалась відповісти на п'ятірку, але не могла.

Тільки почне розповідати, як ми їхали, а бабуся вже про нашого татка запитує, тільки мама почне про татка, а бабуся вже нашим містом цікавиться.

А тим часом шофер так натиснув, що ми, як ошпарені, вискочили за місто. Тут я побачив море. Справжнісіньке море! Можете собі уявити, як я закричав на всю машину:

— Море! Море! Мамо, море!

Та хіба ж і не було чого закричати? Воно ж таке чудове, те море, таке синє-синє і таке велике, що я навіть собі уявити не міг, що воно таке.

А бабуся, немов тільки й ждала цього крику, взялася за мене.

— Оце ж, дитино, й море, а то ж що? Надивишся ще на нього і накупаєшся. А зараз краще скажи мені: в який же це ти перейшов?

Я хотів був відповісти, що вже в шостому, але бабуся, не діждавшись відповіді, засипала новими питаннями:

— Учишся ж як? Не лінуєшся? Маму слухаєш? З дітьми на вулиці не б'єшся?

Хотів був сказати, що і не лінуюсь, і вчуся тільки на п'ятірки, й маму слухаю, і ні з ким не б'юся на вулиці, коли, звичайно, мене не зачеплять, але бабуся не дала мені й рота відкрити.

Вона вже розповідала своє:

— Отож тепер дітки пішли, не дітки, а одне іскушеніє. В нас на висілку їх ціла череда, як бички чорні, позасмажувались на сонці. Є, правда, ґречні, тихі та спокійні, а є такі розбишаки, що ти йому й слова не скажи супроти…

Море зникло, ми знову їхали серед садів та низеньких будинків, викладених з жовтого черепашнику. Аж поки, нарешті, не виїхали в поле, і тоді вже море весь час синіло зліва, втікало кудись у безвість і сходилось із чистим, трохи сивуватим небом. Аж дивно — як ото нема кінця морю. А може, то зовсім і не море? Може, то небо починається ось тут, за байраком, може, ми потрапили на край світу?

Бабуся ствердила мою думку.

— Отож-о, доню, живеш десь одна, забула про нас, що й ми є такі, одинокі, на самому краю світу, ніколи й очей не покажеш. Вже думала — й помру, не побачившись.

Я хотів був сказати, що ми давно, і я, й татусь, і мама, збирались побувати у них в гостях. Але це нам зробити було не легко, бо наш татусь — офіцер, і ми довго жили у демократичній Німеччині. А тепер ми живемо аж у Білорусії. Татусь там танками командує. Він хотів був з нами теж до моря поїхати, але в нього ще немає відпустки. Та я своєчасно згадав, що хоч бабуся мені й рідна, але говорити про такі речі не можна. Я був переконаний, що навіть бабусям не можна розголошувати військових таємниць.

Ось уже ми проминули й Чорноморку, їхали довгенько полем, нарешті, доїхали до одинокої тополі, і бабуся схопила за плече шофера.

— Любий, поверни тут вліво, он туди за отой мисок, це недалечко, та й швидко прибудемо до нашого палацу…

Тут і трапилось непередбачене. Шофер звернув убік і заглушив мотор.

— Так що, мамашо, в селище не будем етого… Ні за які гроші.

Він чвиркнув крізь зуби і відвернувся.

— Голубчику! — засовалась на місці бабуся. — Та бог з тобою! Півверсти якої лишилось, і ти не довезеш? Не задаром, голубе десяточку дам… На вино.

Не повезу й за сотню. Або мені лежати під машиною велике бажання?

— Чому ж то лежати? Проїдемо, любий…

— Або наші не їздили? Не піде діло, бабко, по таких вибоях. Я з жалем дивився на шоферову смугасту тільняшку. Мені

чомусь стало соромно за нього. Отакий боягуз! Вибоїв злякався. А ще матрос…

Змушені були свої речі на обочину дороги виставити. Стали й задумались. Навіть моя говірка бабуся не знала вже, що й казати. А шофер запалив цигарку, чомусь лукаво підморгнув мамі і, здійнявши куряву, помчав до міста.

— Ех ти, а що морячок! — кинув я йому дошкульно услід, але він того не почув.

А татусь так хвалив їх… Казав — хоробрі, а цей ось вибоїв злякався!

ТАК ОСЬ ВОНО — МОРЕ!

А знаєте, чим пахне степ? Степ пахне полином, буркуном і ще тисячею різних запахів. А біля моря — він пахне морем.

Я йшов слідом за бабусею та мамою і придивлявся до ховрашків. Ох і меткі ж вони! Сидить, чортеня, на задніх лапках, дивиться на тебе, а тільки наблизишся — відразу: шарк! — і мов крізь землю. І головне — ніде ані щілини, ані пори, а його мов вітром здуло. Ну, я, може б, і відшукав ховрахову пору, коли б не цей портфель. А то набила його мама книгами та зошитами — так я їй і читатиму, так і писатиму біля моря. Говорила все — відпочивати поїдемо, Даньку, відпочивати, а тут — на тобі! — книжки та зошити. Тягни тепер, як ішак, натирай плечі ненависним портфелем. А спробуй відпочити, спробуй загаятись біля чогось цікавого, відразу:

— Даньку! Йди швидше. Чвалаєш, як неживий.

їм нічого — побрали в обидві руки по валізі й кошику та й ідуть. Ідуть і не зупиняються. їх ніщо в степу не цікавить: ні буркун, ні полин, ні ховрашки, пі шуліка, отой самий, що кружляє в небі.

Море десь сховалось за деревами — ніби його й немає поблизу. Тільки морські чайки інколи пропливають над обрієм, схожі на хижих шулік.

Йдемо навпростець, степом, по вузенькій стежці. Йдемо довгенько. Я сам про себе проклинаю шофера-морячка: це машиною враз би проскочили. Нарешті ми підходимо до якоїсь огорожі. Огорожа тут особлива, викладена із товстих цеглин, випиляних із ніздрюватого черепашняку. Це справжня стіна — на таку навряд чи й видерешся. Я хотів уже був спробувати заглянути за ту стіну, але мама відразу ж здогадалася про мій намір і присоромила перед бабусею.

Згодом підійшли до високих, викуваних з іржавого заліза воріт, стали перед хвірткою. У хвіртці — дід. Та який дід — я таких ще школи не бачив. Борода коротка, вуса довжелезні, як два віники, а ніс — синій-синій, як слива угорка. Він одразу ж присікався до бабусі:

— Не пущу без ста грамів.

Ще й руки розставив, хід нам закрив. Бабуся розсердилась:

— Тобі, Вакуловичу, тільки сто грамів і на умі. Кинув би ти стограмувати, бо ніс он уже, як баклажан.

Дід безнадійно зітхнув. Видно, він уже давно махнув рукою на свій ніс — пий не пий, все одно не побіліє. Та все ж, мабуть, бабусине зауваження йому дошкулило, бо пропустив пас у хвіртку, тільки поцікавився:

— Діждались, значить?

— Діждались, діждались, Вакуловичу. І донечки діждались, і внучок приїхав. Приїхало моє золотко, приїхало моє щастя…

— Ну що ж — прийду ввечері, аякже, прийду на чарку.

Тепер я переконався, що цей дід зовсім не мій дідусь, і зітхнув полегшено. Що не кажіть, а нікому не хочеться мати діда-п'яницю.

Потім ми йшли широкою алеєю, а далі звернули на стежку. Тут було дуже красиво — квітів-квітів, аж очі бере, пташки щебечуть. Певно, тут десь їхні гніздечка, а може, вже й пташенята є?

Але мені не дали нічого роздивитись — мов у шию гнали.

— Йди швидше, онучку, бо дід уже дома заждався, сердиться, мабуть, йому ж у море треба. Воно й ловлять зараз цапову душу, а в море йдуть. Аякже…

Я тільки й запримітив у холодку, на розкладених ліжках, якихось бабусь та жінок, дідусів та чоловіків. Вони лежали тихо, закривши обличчя газетами, — не знаю, читали ті газети чи дрімали.

— Це санаторія якась чи будинок відпочинку? — запитала в бабусі мама.

— Будинок, будинок, доню. Ой, якось же він і зветься, і казав батько пат, та я не второпала.

Швидко ми підійшли до стрімкого урвища, і я аж ойкнув від несподіванки. Перед нами лежало безмежне море.

Високо в небі, майже над головою, стояло палюче сонце. Море переливалося мільйонами миготливих вогнів, ніби там золоті метелики тріпотіли крильцями. По всьому морю біліли дзеркальні смуги, а саме море було таке блакитне, мов небо, ні, ще блакитніше, бо небо було покрите легким туманом і помітно відділялося від моря ген-ген десь на обрії.

Внизу, під високою кручею, була неширока поляна, на поляні — селище, а за селищем — ще одна круча, за якою переливалися морські хвильки, набігаючи на берег.

До моря потяглися неширокі дерев'яні сходи. По них ми швидко спустилися вниз, у селище, вийшли на вузеньку вулицю. Обабіч стояли невеличкі рибальські хатки, зеленіли виноград і акації, пахло рибою, мокрими сітками і морем. На нас зацікавлено дивилась із дворів дітвора, голосним гавкотом проводжали дві собаки: одна невеличка, чорна, з білою латкою на лобі та на грудях, а друга — вівчарка. Якийсь хлопчина заохочував собак:

— Тузик! Тузик! Рекс! Взять його, взять!

Але в собак, видно, не було особливого бажання зачіпати мене. Вони гавкали, а підбігати близько боялись.

Нарешті ми прийшли на бабусине подвір'я. Бабуся, як тільки переступила за хвіртку, так і вдарила в поли.

— Так і знала! Вже його понесло. Вже він на морі! Не міг хвилини почекати. І що воно за людина, і що воно за демон отакий-о!

— Та годі вже, матусю! — просить мама. — їм же на роботу треба.

Видно, моїй мамі і дідуся жаль, і бабусю теж.

— Еге ж, йому треба. Йому все треба.

Ми перейшли манюсінький дворик та вийшли на ще меншу відкриту веранду. Тільки поставили свої речі на підлогу, як з моря долинув громовий голос:

— Ге-гей! Здрастуй, Оксано!

Це вже дідусь з мамою вітається.

Глянув я на море, а там — човен. Такий великий, великий, мотором чихкае, воду бурунить, а на ньому дід мій стоїть. Високий, вусатий, в крислатому брилі, рукою махає.

— Здоров, Даньку!

— Здрастуйте, діду! — кричу я в море.

Кричу голосно, дзвінко, аж чайки злякались мого голосу, піднялися в небо.

— Ввечері повернуся! — гукає дід з моря.

— Повертайтесь, діду!

Дід віддаляється, а я зриваю з плечей майку, скидаю штани і мчу до моря.

ЗНАЙОМСТВО

Море спить. Точнісінько як людина. Високо здіймає груди, схропує сонно, ліниво. Так і здається: тільки стань біля нього, крикни на всю горлянку, і воно в одну мить прокинеться.

Але то тільки так здається. Коли море спить — вже ніяка сила його не розбудить. Хай хоч тисяча чоловік галасує на березі, йому ніщо не заважає. Спить собі — та й годі. Ліниво похлюпує об камінь хвильками, полощеться тихо, сонно, розніжено.

Я довго не придивлявся до того, як спить море. Постояв трохи — та й шубовсть у воду. Просто з головою, на саме дно. Аж коліньми об камінь забився.

Коли б ви знали, яка то морська вода в липні! Сонце палить нестерпно, аж дихати нічим, піт з тебе ллється рікою, спина свербить, ну, просто, здасться, ти ходиш по по землі, а повзаєш по розпеченому залізу. І тут раптом тебе з голови до ніг обгортає бархатиста, чиста-чиста, прохолодна, ніжна, терпко-солонувата морська вода. Краса! Краса невимовна. Здається, так і хлюпався б у тій воді все життя і на берег би не вилазив. Тож, мабуть, добре рибам жити в воді — вони ніколи на берег не випливають. Хіба хто на гачку живосилом витягне.

Купаюся я собі та й купаюся, навіть не чую, що мама згори гукає. Попереджає, щоб не плив далеко. «В Турцію, гляди, не запливи», — насміхається. А вона мені дуже потрібна, та Турція. Що я — капіталістів не бачив, чи що? Потрібні вони мені, щоб з самого малечку почали мене експлуатувати? «Не треба мені ніякої Турції! — гукаю до мами. — Мені й тут не тісно».

Довго я плавав, аж поки не втомився. А плаваю я добре.

Руками гребу, ногами бовтаю, аж бризки летять до неба. Там, вдома, в Білорусії, в нас річечка є, Птич називається, я її — раз-два — перепливаю. Ну, а море все одно не перепливеш — то я далеко і не запливаю, мені й біля берега добре. Затулю вуха й ніс руками та й під воду. Я вже навчився добре пірнати. Пірну під воду і сиджу або ногами бовтаю — пливу…

Виліз на берег і почав дивитись на море. Аж там ген-ген, де небо сходиться з морем, плив якийсь пароплав. Манюсінький-манюсінький. Я спочатку подумав був, що то мій дідусь на своєму баркасі, аж приглядаюсь — ні. На тому пароплаві справжня труба і дим стелеться позаду. Тоді я взяв камінця, і хоч знав, що то марно, а спробував до того пароплава докинути. Еге ж, докинеш — коли пароплав он де, а камінець бовкнув у воду недалеко від берега. Але я не перестав кидати в море каміння. Мені було цікаво змагатися самому з собою. Кину камінець, запримічу, де він упав, а тоді другий пробую ще далі закинути. Та раптом я побачив, що замість одного камінця в море полетіло два. Що за диво? А за спиною ще хтось і озивається:

— Давай — хто далі.

Оглянувшись, я побачив хлопця. Теж, мабуть, шестикласник, тільки дуже товстий. На зріст вій був такий же, як і я, але втричі ширший від мене. Кругловидий, кирпатий і рудий-рудий, немов осмалений. І вії руді, і чубчик — рудий, і на щоках цяточки — теж руді.

Я нічого йому не відповів. Кинув у море камінця. Він клокнув у воді, здійняв срібну бризку.

— А я далі, — сказав товстун.

Підплигнувши на одній нозі, він розмахнувся з усієї сили і шпурпув камінця. Камінець справді впав значно далі від мого. Це мені не дуже сподобалось, і я, вибравши круглого камінця, теж підплигнув на одній позі, розмахнувся з усієї сили і пошпурив його в море. Хай тепер докине цей хвалько.

Так ми кидалися камінням, може, з півгодини. То товстун мене перемагав, то я товстуна. Не знаю, до якого часу б ми змагались, коли б раптом згори хтось не крикнув:

— Асику!

На кручі стояла жінка.

— То моя мама, — повідомив товстун.

Та хай би він і не сказав цього, я відгадав би й сам, що то його мама. Вона була така ж руда й товста.

— Що ти там робиш, Асику? Ти кидаєш каміння, Асику? З твоїм здоров'ям кидати каміння? А їсти хто буде?

— Я не хочу їсти, — мов недорізаний, зарепетував хлопець.

Я вже поїв усе, що ти давала.

Ліниво перевалюючись, жінка почала спускатися з кручі на берег. В руках вона тримала щось загорнуте в папір.

— Коли воно було, те «поїв»? Я тебе до моря привезла не для того, щоб ти тут голодував. Ти скоро й ніг не потягпеш.

— Потягну, — в розпачі зойкнув Асик. — Я он навіть каміння кидаю далі від нього.

— Я тебе покидаю. Тобі, Асенько, не можна робити різких рухів. Ти повинен слухати маму.

— Не буду! — сердито округлив очі Асик. Він пустився берегом навтікача.

— Не буду їсти! — репетував він. Мати подалася за ним навздогінці.

— Асенько! Не будь дурником. Не сердься на маму. На маму не можна сердитись. Мама тобі добра бажає. Ось поїж бутерброда з маслом. Іди поїж — не примушуй маму бігати за тобою. В мами теж печінка…

Зупинившись віддалік, Асик почав переговори:

— А велик з мотором купиш?

— Все куплю. І велосипед, і мотоцикл. І з мотором, і без мотора — тільки поїж.

— А не обдуриш?

— Ну, коли ж тебе мама обдурювала, Асенько?

— Ну, гляди ж. Але з'їм тільки половину.

— Половину, половину, Асепько.

Вони вмостилися на морській гальці, заговорили стиха. Щоб не заважати їм, я рушив у другий бік понад берегом. І відразу ж зустрівся ще з одним хлопчиною. Він був зовсім не схожий на Асика. Високий, засмаглий, як негреня, чорноокий, в солом'яному брилику, з вудкою в одній руці і в'язкою бичків, що тяглися по камінню, в другій. Він весело дивився в бік Асика та його матері і посміхався.

— То твій друг? — запитав зневажливо.

— Чому це мій? — обурився я.

— А я бачив, як ви камінці кидали.

Я промовчав. Кидали, то й кидали. Подумаєш — хіба коли з ким кинув камінця, то вже він тобі й друг?

А рибалка, мабуть, не думав так швидко йти звідси.

— А ти теж дикун?

— Чому це дикун? — знітився я.

Мене починав уже цікавити цей хлопчисько. Не так вій сам.

як його вудка. Добре було б познайомитись з таким та порибалити разом.

— То ти звідтіля? — кивнув він головою на кручу, де розташувався будинок відпочинку.

— І зовсім ні,— відповідаю, а самому вже стає смішно — от і не вгадає, звідкіля я.

— То звідкіля ж ти? — округлює очі рибалка.

— А звідтіля, — відповідаю загадково.

Незнайомець зовсім спантеличився, дивиться на мене, як баран на нові ворота, а я чмихаю вдоволено — спробуй вгадай, хто я і що я?

Асик з мамою, мабуть, знову не помирився. Він чогось захникав, а мама закричала:

— Дулю тобі, а не велосипеда! Хіба ж так їдять? Масло як золото, на самому привозі купляла, а йому солоне. Сам ти солоний, противний хлопчисько.

Мати вчепилась у синову руку, потягла хлопця за собою.

— Ходім до хати. Я тебе сьогодні не пущу зовсім до моря, коли ти такий неслухняний.

Асик упирався, як залиганий бичок, але йшов слідом. А що ти зробиш? Я вже цих мам знаю — коли візьме тебе за руку та потягне, то мусиш іти. Пішов і Асик. Берегом, берегом, потім на кручу, а далі в селище. Не допомогло ні хникання, ні просьби…

— А цей Аскольд із мамою — дикуни, — сказав незнайомець.

— А чому Аскольд? — здивувався я.

— Бо так його чомусь назвали. Ну все одно, що мене Коська… Тебе як звуть?

— Ну, Данько.

— А Данько — це Богдан?

— Та який там Богдан! Данило, а не Богдан.

— А мене теж, думаєш, Коська? Я Костянтин, або краще Кость, а мене Коською… Ну, хай буде, — яка мені різниця? А цього Алика Аскольдом зовуть. Кажуть, могила така є в Києві.

— А чому вони «дикуни»?

Коська презирливо шморгнув носом, відповів недбало:

— Бо диким способом відпочивають. Приїхали, зняли хату в моєї бабусі, а ми на горищі.

І все одно, хоч Асик з мамою і виселили цього Коську з бабусею на горище, а я так і не збагнув, чому ж вони «дикуни». Дикуни — це ж тільки в старих книжках. А зараз дикунів, казав татусь, навіть в Африці вже немає.

— А чому ви полізли на горище? Хай би отой Асик сам ліз.

— Ага! — присвиснув Коська. — А гроші платити хто буде?

— А-а… Ну, коли гроші…

Але чому вони — Асик з мамою — дикуни, коли в них навіть гроші є, я все ж ніяк не міг зрозуміти. Та розпитувати було якось соромно. Краще вже я в своєї бабусі розпитаю.

— А ти де живеш? — знову поцікавився Коська.

— А в діда Кузьми.

— У Кузьми Івановича?

— А до ж. А бичків ти сам наловив? Коська зневажливо закопилив губу.

— Хіба це бички? Дріб'язок. От ми з дідом Кузьмою Івановичем, буває, ловимо — ото бички! А Кузьма Іванович тобі хто доводиться?

— Ну, дід. Моя мама — то дідова донька. А моя бабуся — то мамина мама.

Коська тоді на мене глянув з повагою, пробубонів винувато:

— А я думав, ти теж, як Асик, — дикуном… Заклопотано оглянувшись, він простягнув мені свою вудку.

— Хочеш вудку? Знаєш, яка це щаслива вудка?

В мене радісно закалатало серце. Невже так-таки Коська і віддасть мені вудочку?

— А я тобі… А я тобі гільзу з патрона дам, хочеш?

— Умгу, — кивнув головою Коська. — І коли хочеш — вудити разом будемо. По руках?

— По руках!

Ми міцно потиснули один одному руки..

— А я знаю, де вудити. От би на отой камінець пробратись, — вказав Коська рукою в море.

Тільки тепер я запримітив, що в морі, може, так метрів за двісті, чорнів великий камінь. Пригледівшись, я побачив, що він дуже схожий на велетенського слона, який заліз купатися в море.

— То хіба ж туди так далеко? — запитав я.

— І зовсім ні. Але там Робінзон з П'ятницею. Вони нікого туди не пускають.

— Який Робінзон?

Коська не встиг відповісти. Із-за каменя спочатку показалась велика кушлата голова, а потім з'явився високий хлопчина. На його плечах лежало щось руде — чи то лисяча, чи собача шкура. В руках незнайомець тримав мисливський лук та стріли.

— Ото ж і Робінзон, — недбало вказав рукою Коська. Із-за каменя показалось ще якесь чорне, кругле обличчя.

— А то П'ятниця.

Я зачудовано дивився то на Робінзона з Пятницею, то на худорлявого Коську.

МОРСЬКА ЧАЙКА

Накрила й мене бабуся мокрим рядном:

— Даньку, обідати. Ану, йди швиденько, йди, дитино.

Я хотів був сховатись під кручею, але бабуся вже на кручі, глянула униз, сплеснула руками:

— Вже знюхались? Вже подружились? Ану, шибенику, — це до Коськи, — йди звідсіля, поки я не взяла лозини!

Коська знітився, винувато зиркнув спідлоба, шморгнув носом.

— Поверни мені котика, ледащо, поверни, бо я тобі не знати що зроблю.

— Та хіба ж я… Та навіщо ж він мені, бабусю?.. Коська знизував плечима, переминався з ноги на ногу.

— Святий та божий, — невгавала бабуся. — Навіщо йому кіт? А чи я знаю, для чого тобі ті коти знадобились, лобуряко? Може, лупиш їх, а мо, хвороба тебе знає, що ти з ними робиш? Кара божа та й тільки — кота вже не можна в селищі втримати — як у воду пірнають ті котиська… Тільки де з'явиться яке кошеня — вже в Коськи, вже май його змаяв…

Коська, видно, не збирався сперечатися з бабусею, мовчки відступив за кам'яний виступ, потяг за собою низку риби. А я змушений іти додому. Супроводжуючи мене до хати, бабуся повчає:

— Не водися з тим шибеником, з отим пришелепуватим Коською. Воно ж не дитя, а котолуп звичайнісінький, гуркаган отой, що по катакомбах лазить, та й тільки.

— А чий це такий? — поцікавилась мама.

— Таж онук старої Бузаментихи. Батько ж на флотиліях плаває, чи на китів десь полюс, чи хвороба його знає, а воно отож таке безпритульне, без матері. Мати ж ото померла, батько все в морі, а воно, хлоп'я оте, з бабою. Ну, а Бузаментиха з самісінької весни дачників ото навпускає в хату, а сама на горищі. Зварить там чого чи не зварить надворі, а хлопець уже ж чималий, їсти хоче, то ото й промишляє по селищу — в кого кота, в кого собаку. І навіщо вже воно йому — спробуй збагнути, а тягне. В пас був такий котик, такий уже красунь, що й не описати, а вже що розумний! Ото йде старий з моря, а він тільки почує рев мотора — задере хвоста вгору і на берег. Нявчить, нявчить — риби просить. Дуже рибу любив наш Гладун — так накупилась же, скажи ти, личина — перевів мені котика. А тепер миші швидко й тім'я прогризуть — так осміліли, так і лізуть в хижу, так і лізуть, окаянні…

Бабуся все говорила. Встигла і обід поставити переді мною, я й пообідати не забарився, а вона все говорила про того Гладуна та все відмінювала по всіх відмінках Коську.

Обідав я біля хатинки, за невеликим столиком в тіні від густих заростей дикого винограду. Звідціля видно все море, камінь, на якому засіли Робінзон з П'ятницею, і далекі маленькі кораблі, що сміливо міряли синій простір. Бабуся торохтіла невтомно, а я пропускав усе те повз вуха, дивився вдалину і думав своє. Яке мені до того діло, що Коська виловлював чиїхось там котів? Виловив, то й добре, хай не нявчать по селищу. А ось, що батько в Коськи справжній моряк — оце вже діло! Та ще й на рибу з ним підемо — теж красота!

А над морем пропливали чайки. То поодинці, то парами, то трійками, а то й цілими табунами. Великі й маленькі. Час від часу, склавши крила, то одна, то друга пташина каменем пікірувала донизу, хапала щось, тріпала крильми і за хвилину приєднувалась до гурту. Мені дуже хотілося побачити цих птахів зблизька, впіймати хоч одного, взяти до рук. От добре було б повернутись додому, в нашу військову частину, і привезти з собою справжню морську чайку. Ото здивувались би всі в школі, адже мої білоруси ще ніколи не бачили справжньої морської чайки…

І я вже зовсім не чую, про що бубонить собі бабуся. А чайки цілим табуном летять до берега, заглядають на камінь, мабуть, цікавляться: а що там робить Робінзон з П'ятницею?

Робінзон та П'ятниця, видно, вирішили покинути безлюдний острів. Робінзон примостився на велетенському надутому крузі з автомобільного колеса, а П'ятниця бовтався в воді, плив, штовхав той круг до берега.

Я в одну мить покінчив з обідом. Забувся навіть про те, що слід бабусі подякувати, кинувся прожогом на берег. Мені дуже хотілося познайомитись з отими таємничими Робінзонами.

А вони тим часом наближались до берега. Робінзон, білявий хлопчик мого віку, видно, не стрижений від самої зими, лежав горілиць на чорному круглому колесі, а П'ятниця, чорна голова і обличчя якого інколи виглядали із-за камери, штовхав поперед себе Робінзона. Через голі Робінзонові плечі була перечеплена якась руда латка — він таки справді підроблявся під Робінзона, Цей нестриженый.

Підійшовши до самої води, я не зводив з пих очей. Вони рухались повільно, але впевнено, одинокий камінь уже далеко залишився позаду. Робінзон помітив мене і озвався голосно до свого приятеля:

— А глянь-но, П'ятнице, що воно стовбичить там на березі? Чи, бува, не з ворожого племені?

Голова П'ятниці ніби виринула з води. На мене дивилися великі сірі очі, що блищали на круглому чорному обличчі. Дивились довго і допитливо. Та враз П'ятниця вигукнув:

— Робінзоне! Від берега летять ворожі розвідники!

Підвівши очі, я побачив, що наді мною зовсім низько пропливає ціла зграя морських чайок. Ці чайки справді нагадували літаків, що заходять на посадку.

Робінзон засовався на своєму сидінні, схопив рогатку і почав цілитись у птахів. А вони, не звертаючи на те ніякої уваги, пливли собі повільно вгорі.

Раптом весь чаїний гурт стріпнув крильми, шурхнув убік. І тільки одна чайка якось незвичайно забилась на місці і полетіла донизу. Не встиг я й опам'ятатись, як та чайка, із неприродно заломленим крилом, впала на берег, метрів за двадцять від мене. Стала на довгі жовті ноги, оглянулась здивовано навколо, задибала по гальці. В мене глухо стріпнулось серце. Так ось вона, моя мрія! Я тільки подумав був про чайку, а вона сама впала з неба в мої руки.

Не вагаючись, я погнався за чайкою. Вона втікала швидко, стріпуючи час від часу правим здоровим крилом. Ліве безсило тяглося в неї збоку. Я гнався за чайкою і чув тільки, як під ногами шелестить галька та позаду сміються Робінзон з П'ятницею.

Довгенько я ганявся за тією чайкою, аж поки загнав її в ущелину та схопив у руки. І в той час відчув, як два гострих леза вп'ялися в мою руку. То чайка схопила мене своїм довгим дзьобом, та так, що я мало не скрикнув од болю. Але чайки з рук не випустив. Я відчував у своїх пальцях м'якеньке сиво-блакитне пір'я, відчував тремтіння і тепло її великого кістлявого тіла, і моє серце билося так само часто і перелякано, як і серце пораненої чайки.

— Ге-гей! — почув я. — А віддай-но сюди мою здобич!

То гукав Робінзон. Вони з П'ятницею вже брели попід руки в воді, виходили на берег.

— Поверни мою вечерю! — пропищав П'ятниця.

І, уявивши собі, як отой чорний дикун П'ятниця жертиме цю бідну перелякану пташину, я рішуче побіг на кручу.

— Ге-гей! Не втікай! Заплати нам за альбатроса. Все одно не втечеш.

Я не оглядався. Ніхто, ніяка сила тепер не могла вирвати з моїх рук підбитого птаха. Я нікому не дозволю збиткуватися над пораненою пташиною. Я сам її вилікую, сам її годуватиму. Хай хоч що, а не віддам чайки цим розбишакуватим хлопчиськам, які так безсердечно перебили крило бідній пташці. За одну мить я вбіг на дідусеве подвір'я, видивився лазівку на горище рибальської мазанки, пірнув у заснований павутинням напівморок.

І просидів там до самого вечора.

МІЙ ДІДУСЬ

Увечері повернувся з моря дідусь.

Я аж перелякався. Тільки почав був злазити з горища, ще й ніг не спустив униз, а тут мене хтось — хап під руки. Відірвав од драбини та ще вище підняв угору.

— Так ось ти в мене який козак!

Оглянувшись, я побачив дідове обличчя. Перше, що кинулось мені в очі,— то це вуса. Які в мого дідуся вуса! По півметра кожний, та такі товсті, як білячі хвости. Тільки не руді, а сиві, аж сріблясті. А бороди зовсім немає. Все обличчя бронзове, посічене глибокими зморшками, а очі — мамині. Ну, точнісінько такі, як у дідуся, очі в моєї мами Оксани.

Подержавши якусь хвилину в руках та розглянувши з усіх боків, дід поставив мене на землю. Поруч з дідом я відчув себе маленькою комахою. Здається, ледь-ледь вище дідових колін досягала моя голова. Не дід у мене, а велетень, аж стояти біля нього незручно. У велетенських чоботях, що сягали вище колін, у шкіряному фартусі та шкіряних штанах, він був ніби броньований. На голові солом'яний бриль, а в руках довге дубове весло. То відомо — хіба ж може бути рибалка без весла?

— Приїхав, значить, онучку?

Треба ствердити дідусеві, що це дійсно я його онук і що я таки справді приїхав, а в мене язик мов прилип до піднебіння. Мовчу. Розглядаю носки дідових велетенських чобіт.

Із скрутного становища мене виручила мама. Вона рвучко вибігла з дверей та з розгону кинулася дідусеві на шию.

Цілувала його в зморшкуваті щоки, в лоба, у вуса, а мені здавалося, що то й зовсім не мама, а якась дівчинка. Дід тільки мружився вдоволено, тільки намагався поцілувати маму і ніяк не міг попасти своїми губами в її щоки.

— А, коза-дереза, таки приїхала. Таки згадала про старого. Ух, я тобі накручу вуха, коза-дереза.

Дідусь, справді, поставив до стіни весло та схопив маму за вуха, покрутив їх трохи, а тоді довго цілував маму і в щоки, і в лоба. Потім поставив її на землю, витер сльозу з очей та тільки рукою махнув.

— Як є — коза-дереза. Нітрішечки не змінилась.

А на порозі вже стояла бабуся. Мов дівчинка сивокоса, маленька, попід руки дідові. Витираючи рушником тарілку, відразу напустилася на діда:

— А йди, йди, старий шкарбун! Гостей, називається, діждався. Гості в хату, а він, як той дельфін, мотнув хвостом, та й у море. Добре, що хоч на ніч показав свої безсоромні очі, думала вже, що й ночуватимеш на своєму баркасі.

Дід наче й не чув тих докорів. Неквапливо зняв фартух, згорнув його, поклав на дах. Присів на дерев'яний табурет та почав стягати велетенські чоботи. І тільки все ласкаво поглядав то на маму, то на мене та зачудовано крутив головою, підморгував у бік бабусі. Мовляв, чули, яких чортів мені дає старенька?

— Та годі вже, мати, годі. Вечерю б подавала заради гостей таких.

— Вечерю йому подавай! Де не ходив, де не бродив, а їсти додому? Дурна баба наготує, дурна баба їсти подасть.

Я ніяк не міг збагнути — серйозно то бабуся чи жартує. Говорила все те незлобиво, ніби знічев'я, та й дід зовсім не сердився, почмихував тільки, посміювався та підморгував то мені, то мамі моїй.

— Годі, бабо, давай вечерю, бо твої молитви не переслухаєш.

Бабуся не переставала говорити. Вся її мова чомусь нагадувала мені цвіркунове цвірчання. Коли почне випилювати під піччю, то все одне й те ж. А дідуся було жаль. Такий він великий, сильний і такий безпорадний. Огризнеться коли-не-коли супроти бабусі та й знову слухає оте безперервне цвірінчання.

Вечеряли ми на веранді, в тіні зеленого винограду. Бабуся і за вечерею не замовкала ні на хвилинку.

— То де ж твоя риба, рибалко ти розчудесний, що ти, й з дочкою не побачившись, посунув у море? Може, вже стільки там у вас її впало, що й до берега не дотягли? Чи, може, туркам там де продали, а може, всю риббазу завалили? Чи не засмердиться там, чого доброго? Хоч би вже казав швидше, то, може б, гуртом усі йшли та патрали, не пропадать же добру… Дід довго й терпляче слухав усе те, нарешті, перепитав:

— Риба, кажеш? А де ж їй бути, тій рибі? У воді, відомо…

— То-то ж, що у воді. Дурна, сама не лізе на берег, не плигає вам до баркаса, не лягає на стіл смаженою. А ви, лежні, там жарите животи на морі проти сонця, спите, видно, як солоні зайці, а план хай Хомка виконує. От вам і план, от вам і переплан.

Дідусь не заперечував. Чухав тільки за вухом, біля лисини, поморгував сміхотливо очима.

— Отож-о, коли б тебе, стара, морською царицею який дідько призначив, то, може б, і насилала нам рибу…

— Ого! Чого забажав? Та була б я нею — і ока б ти в мене не побачив у своїх сітках…

— То ото там, певно, сидить твоя заступниця. Всю рибу з Чорного моря вилякала. Ну, за твоє здоров'я, Даньку! І за тебе, Оксано, бо матері не переслухаєш.

На столі — повно їжі. І все — риба. Смажені бички, печена скумбрія, юшка з риби, оселедці, пиріжки з риб'ячою начинкою. Ні, то, мабуть, бабуся даремно соромить дідуся.

Побачивши, що дідусь поклав ложку та потягся рукою до кисета, бабуся аж підскочила:

— Чого ж ото поклав ложку? Чи наївсь уже? Чи, може, несмачно тобі зготовано, чи, може, їсти нічого? Ох, замучилась я з тобою за вік, мов з дитиною неслухняною. Мужчина, а їсть, що твоє немовля. Вже він за люльку! Ото тільки й смалить і смалить, як завод отой на риббазі, так і пихкає, так і пихкає отим смердючим зіллям. Він мені, доню, віку вкоротив на тридцять літ отим курінням. Ану, мерщій бери їж юшку — така ж смачна вдалася юшечка, з перчиком, з лавровим листям, і не малосольна, та й не пересолена. Кинь, кинь, кажу, до біса свою люльку!

Бабуся так і світила на дідуся очима, так і лізла йому осою в очі, поки таки відібрала з рук ту люльку.

— їж, кажу, діду, бо другий раз я тобі дідька лисого засмажу та й підсуну під носа.

Зачудовано покрутивши головою, дід налив собі добру чарку перцівки та потяг ближче миску з юшкою.

— О, вже за перцівку взявся! — незлобиво бубоніла бабуся, шукаючи місця, де б покласти люльку. — Коли не тютюн, то горілка, а все ж, як дитина та, знайде собі забавку.

Дід неквапливо випив, крякнув, поважно витер вуса, розгладив їх і взявся за ложку.

Бабуся сунула люльку під дах, гидливо витерла об рушник руки.

— Як він тільки й бере до рота оту погань? Тут потримаєш тільки хвилину в руках — тиждень руки горілим тхнуть. А ото ж зимою як зачадить в оцій халупі…

— Та не обманюй уже, стара, я надвір виходжу…

— Виходиш! Не навиходишся кожного разу, он треба про хату щось думати…

На городі в діда, під самісінькою кручею, стояв просторий недокінчений будинок. Викладений з ніздрюватого чєрепашнику, вкритий червоною черепицею, майже закінчений, тільки що без вікон та дверей.

— А чого ж ви будинку не закінчуєте? — запитала мама. Дід поклав ложку, зітхнув:

— Запитай он свою маму. Вже п'ять літ стоїть будинок — не дозволяє закінчувати та й годі.

Бабуся не дала договорити дідові:

— Не дозволяє закінчувати… А то думаєш, я дозволю тобі будуватися під самою горою? Та чи ти не бачиш, що та круча так і дише, так і хитається вся? Та то ж тільки ввійди в ту хату, а воно тебе так і накриє… То що, вже наївся, чи як? Та не шар чортзна-де даремно, на вже он, закурюй, тільки йди звідсіля он туди до моря та й кади. Кади, серце, може, рибу в морі видушиш своєю люлькою, хай вона тобі западеться…

Бабуся з матір'ю починають прибирати зі столу, а ми з дідом йдемо до моря. Тут зовсім недалеко. Тільки ступиш кілька кроків од веранди — вже й на кручі. Глянеш униз, а там галька, хвилі веселі хлюпочуться.

Дідусь сідає на камінь, звішує великі босі ноги над морем. Пихкає люлькою, дивиться в темряву, туди, де дихає море і переморгуються червоні, зелені, ясні вогні пароплавів. В небі миготять зірки. Чудово в такий час над морем, прохолодно, тихо.

— То це в який ти перейшов? — запитує дідусь.

— В шостий.

Дідусь вдоволено хитає головою, попихкує люлькою. Я жду нових запитань, а дідусь мовчить, дивиться в море. І тоді я похвалився:

— А я морську чайку спіймав.

— Ов?! — дивується дід.

— її хлопці з рогатки підбили, крило їй поранили, а я підібрав.

— От розбійники! — басить дід. — Чайок не можна зобиджати. То ж санітари морські. Падло всяке вибирають, рибу, котра хвора, виловлюють.

— А я її лікуватиму.

— Молодець, — кладе мені на голову велику руку дід. — Посадови її на горище і лікуй. Аякже.

— А я вже посадовив.

— Тільки на нову хату садови. Там і просторіше, і безпечніше. А то на халупі можеш провалитися. Тут все на чеснім слові тримається.

Мабуть, ми ще б довго сиділи над морем, рахували б пароплави вдалині, коли б нас не покликала бабуся.

— Ану, рибалки, годі вже там кадити. До хати йдіть, спати час.

Ми з дідусем покірно пішли до хати.

ЧАЙКУ ТРЕБА ГОДУВАТИ

Прокинувся я на світанні. Вдома я ніколи в такий час не прокидався. Спали ми з дідусем на веранді, дід на дерев'яному тапчані, а мені послали на саморобній розкладушці.

Ох і добре ж спати на березі моря! І не холодно тобі і не жарко, море всю ніч шумить, а ти спиш, спиш і не можеш ніяк відіспатись.

Дідуся вже на своєму місці не було. Видно, він ще вдосвіта подався на рибальський стан; мій же дідусь, щоб ви знали, не простий рибалка, а бригадир.

Схопився я з ліжка, вибіг на кручу, хотів був робити фізкультзарядку, глянув на море, та й про все забув. Та й хто б не забув, коли б побачив отаку красу? Скільки й видно — все море й море. Синє-синє, ніжне-ніжне, ані кінця йому, ні краю. Дивишся-дивишся і ніяк вже не збагнеш — чи то там за морем підіймається небо вгору, чи і небо вже море? А по морю смуги стеляться — зелена, срібна, золотава. На самому обрії — пароплав. Білий-білий, немов лебідь, хтозна, чи рухається він, чи застиг на місці, милується безмежною красою моря.

А над водою невтомно плавають чайки. Побачив я їх і враз стрепенувся: це ж моя чайка, видно, досі за мною скучила?

Прожогом кинувся на горище. Тут ще темно, сонце ж іще не сходило. Дивлюся-дивлюся — немає моєї чайки. Я почав по кутках нишпорити, а бабуся вже кричить:

— А кого це там по горищу носить? Тьху, крейдою зовсім очі запорошило. Це ти, Даниле? Ану геть мені звідти!

Я завмер. Сиджу тихо на горищі, ніби й я не я. Оглядаюся навколо. Коли вже очі до темряви трохи звикли — побачив я свою чайку. Затиснулась в куточок, зіщулилась. Я й про бабусю забув — мерщій до чайки. А вона мене, видно, не впізпала. Як довбоне своїм довгим дзьобом у обличчя, то мов двома швайками так і впилась у лоба та щоку. Добре, що хоч по в око.

— Дурна ти, — кажу, — чайко. Це ж я, Данько, рятівник твій. — Та схопив її в руки, та з горища мерщій.

Пішов я в дідову новобудову. Не було тут ні вікон, ні дверей, одна стеля була покладена. По драбині видерся я на горище. Воно просторе, закидане старими сітками, морською травою, дровами та стружками. Через єдине невеличке віконце скупо просвічувалось небо, але на горищі було світло. Мені тут дужо сподобалось. Я випустив з рук свою чайку, вона задоволено стріпнула здоровим крилом, пішла розгулювати по горищу.

Присівши на старих рибальських сітках, що пахли морем і сушеною рибою, я довго стежив за чайкою. Вона відійшла в куток, висока, сіро-синя, головата, довгим дзьобом почала перебирати пір'їнки на хворому крилі. Певно ж, то їй боліло воно дуже. Я дивився на птаху, і мені було дуже шкода її. Недобра людина Робінзон, коли такий безжальний до птахів. Це ж як скучно сидіти цій чаєчці одиноко на горищі, без їжі, без води.

Згадавши про те, що чайці потрібна їжа і вода, я в одну мить зліз з горища. Треба було в першу чергу роздобути якусь посудину та принести чайці з моря свіжої води. А там і про їжу для неї подумати.

Біля халупи я натрапив на казаночок. Мабуть, у ньому бабуся часто варила, бо був аж чорний від кіптяви та сажі. Вирішив, що кращої посудини для моєї чайки і не знайти. Схопився за дротяну дужку. А тут і бабуся з дверей.

— Бач, як він спить, дай бог йому здоров'я. Кажу ж, що то він по горищу лазить, а ти мені — кіт, кіт. Аж воно ось який кіт. Ти чого ж не спиш, Даниле? Це вже, мабуть, той бусурман збудив. Ото — розкашляється, розшвендяється, накадить своєю люлькою. А ти лягай ще, дитино, спи, спи, онученьку, ще ж тільки п'ята година, сонце ще з моря не випливло…

— Бабусю, а оцього казанка взяти можна?

— Отакої! Та навіщо він тобі? Це ж дід юшку в цьому варить. Ось прийде ввечері — вдвох варитимете.

Я розповів бабусі про чайку. Вона поохкала, поойкала, полаяла того шибеника Робінзона, пішла в хату та винесла мені якусь щербату стару макітру.

— А оце ж тобі не підходяще?

Мені все було підходяще, аби вода в ньому трималась. Не слухаючи бабусиних порад, я кинувся з кручі до моря, з ходу зачерпнув у макітру води, оглянув посудину, чи вопа не тече, і поніс воду чайці.

Чайка ніяк не могла здогадатись, що у тій макітрі морська вода. Я її гнав до посудини, а вона обходила, ніби й не бачила. Тоді я сам спробував пити ту воду, хлебтав її з руки, плювався потім довго, а чайка все одно до макітри не підходила. Я змушений був її впіймати, піднести до макітри та встромити їй дзьоба у воду. Чайка крутила головою, виривалась із рук.Видно, вона не хотіла пити. І тоді я, нарешті, збагнув, чому не пила чайка. Адже вона була голодна. А хто п'є воду, коли в нього живіт порожній?

Я швидко зліз із горища. Треба було шукати їжі птахові. А де її знайдеш, ту їжу? Хіба, може, юшки або смажених бичків випросити в бабусі? Але мені не хотілося звертатись ще раз до бабусі, а крім того, я й не знав: чи їстиме чайка людську їжу?

Вийшов на кручу, глянув на море. А знизу, від води, враз пронизливий свист. Зиркнув на берег, а там Коська. Таємниче рукою махає, до себе кличе. Ну, мені, власне, більше нічого й не треба. Я зрозумів, що Коська скаже мені, чим годувати чайку, і допоможе здобути для неї їжу.

— Ти вже не спиш? — запитав мене Коська.

— Я вже давно не сплю.

— А я думаю — свистати чи не свистати. Я б зайшов до тебе, коли б не бабуся. За кота вона на мене сердита…

Мене мало цікавила та історія з бабусиним котом — подумаєш, кіт! Тут он чайка на горищі голодна сидить. А Коська винувато пояснював:

— А коли мені самому ті коти дуже потрібні. Думаєш, то легко їх годувати? Вони такі жаднюги, що й чорта б з'їли. Бичків їм не настачишся.

— А чайка теж бички їсть?

— Ого! Вона всяку рибу жере. їй і дельфіна дай, то проковтне. То будемо ловити, чи як?

Я дуже зрадів Косьчиному запрошенню. Мені бички були просто необхідні. А тут він мені й вудку змайстрував, і рачків дав на наживу, і як ту рибу ловити навчив. І ось ми з Коською рибалимо.

Я стою на камені, а Коська по коліна у воді збоку. В Коськи вудочка на коротенькому вудлищі, а в мене вудлище довге, бамбукове. Коська мені кращу вудку віддав, от який він хороший товариш! Поплавці в нас однакові — червоні з одного боку, круглі. В кожного з нас біля боку шворка теліпається. На кінці шворки — корок. На ту шворку нанизують зловлену рибу, а зветься вся та штуковина куканом. Усе в нас однаковісіньке, отже, ми обидва з Коською рибалки. В мене аж серце заходиться від радості. Хай що там не говорить бабуся про Коську, хай як не сердиться за якогось там кота Гладуна, але Коська хлопець хоч куди, хороший друг. А за щирого друга я завжди ладен і в огонь і в воду.

Усе в нас було однакове. Ще в мене навіть і вудлище краще. А бички брались неоднаково. Тільки Коська закине свою вудку — вже поплавець і потонув. Ніби він ніяк на воді триматись не хоче. Смикне Коська, витягне, а на гачку вже головатий бичок теліпається. А мій поплавець мов прикипів до поверхні, ані поворухнеться. Коська вже на свій кукан бичків нанизує, а я тільки слину ковтаю. Не ловляться, та й годі. У Коськи вже більше десятка у воді полощеться, а в мене порожня шворка теліпається.

— Ну, впіймав що-небудь? — запитує Коська.

— Та… не беруть чогось…

Тоді Коська бреде до мого каменя, дістає з води мою вудку, щось виміряє та примірює, пересуває мого поплавця, настромлює свіжого рачка на гачок, тричі плює на наживу і кидає у воду. Тільки кинув — уже потягло. Смикнув, а на гачку бичок. Сірий, головатий, розчепірив плавці, упирається.

— Ага, — кажу, — залигали одного.

Знову вудимо. І знову Коська бичка за бичком тягає, а мені аж плакати хочеться — візьме яке-небудь паршиве биченя, та й знову поплавець прикипає надовго до моря.

— Тут, мабуть, місце погане, — кажу похмуро.

— А так, — згоджується Коська, — тут слабувато беруть. Отам на камені, де Робінзон з П'ятницею, добре беруться. Або біля риббази. Після обіду до риббази підемо, добре?

Я згоден куди завгодно йти, тільки щоб бички брались. Бо в Коськи вже ціла низка, а я й десятка не наловив. А в мене ж морська чайка на горищі з голоду, видно, зайшлася.

Я вже не жаліюся Косьці на те, що риба погано береться. Терпляче жду — коли ж то воно смикне? А сам цікавлюсь:

— А той Робінзон, то хто такий?

— Та то один задавака, — відмахується Коська. А сам уже нового бичка на кукан начеплює.— Мати в нього артистка, ота, що в цирку на руках ходить. А він любить, щоб йому всі підкорялися та щоб його слухались. Верховодити любить. А хлопці не хочуть, щоб ними хтось верховодив. То він ото прочитав книгу про Робінзона, мама йому на день народження прислала, та й корчить з себе Робінзона. Підмовив одного третьокласника, щоб у П'ятницю перевернувся. Примусив того смолою вимаститись. Ну, а Павлик, він такий, він слухняний. Вимастився. Та й сидить ото на острові. Робінзон командує, а П'ятниця, як цуцик, усе виконує.

Мені дуже захотілося познайомитись з тими Робінзоном та П'ятницею, але я нічого не сказав Косьці.

З моря вже давно випливло веселе, червоне-червоне, наче вимите, сонце. Воно швидко підіймалося вгору, а море грало, переливалось. На берег котились легенькі хвилі, шелестіла дрібна галька і пінились на зелених водоростях білі бульби.

Ми рибалили аж до самого сніданку. Непомітно-непомітно, але вже й в мене на кукані стріпувалось чимало риби. В Коськи половина кукана була нанизана. В мене все дрібні, сірі, а в нього все чорні, здоровенні такі, як учора бабуся подавала на стіл смаженими. Нарешті Коська примруженим оком зиркнув на сонце і сказав:

— Мабуть, вже час котів годувати.

Вирішили спочатку нагодувати морську чайку. Скрадаючись поза городом, щоб бабуся не побачила, пробралися в новобудову, вилізли на горище. Коська свого кукана внизу залишив, а я весь улов на горище витяг. Ого, тут було стільки риби, що й за три дні не поїсть моя чайка.

Я показав ту рибу чайці. Вона нічого, тільки поглядає насторожено. І дивитись на рибу не хоче. Тоді ми з Коською загнали чайку в куток, впіймали її і піднесли до риби. Вона виривалась із рук, не хотіла їсти.

— Ич ти яка! — дорікав чайці Коська. — До скумбрійки та ставридки звикла, оселедчиків та хамсу тобі подавай, а бички тобі не до шмиги. Кістляві вони тобі та чорні. Брешеш, голубко, посидиш голодна, не то бичків, а навіть собак1 їстимеш, на камбалу тебе потягне.

Я тримав обережно в руках чайку, боявся, щоб крила перебитого їй не здавити, а Коська взяв на паличку сірого бичка, підніс птахові до дзьоба. Чайка якусь мить ніби вагалась, немов прииюхувалась до рибини, а потім враз розкрила широко свого довгого дзьоба, схопила бичка та блискавично його проковтнула.

За якусь хвилину Коська віддав чайці всіх бичків. Вона їх поглитала, не жувавши, хтозна-де вони в ній і вмістились. Видно було, іще їла б, але на моєму кукані не лишилось жодної рибини.

— Ого, вона така ненажера, скільки не давай — їстиме, — сказав Коська.

Я підніс чайку до макітри з водою. Але вона тільки пополоскала в ній дзьоба й почала вириватися з рук. Я пустив її. Чайка вдоволено стріпнулась, викинула з свого хвоста пір'їнку, пішла прогулюватись по горищу.

— Ну, один нахлібник вдовольнився, — сказав сміючись Коська. — Пішли тепер моїх ненажер погодуємо. Ревуть досі не своїм голосом.

Вислизнувши непомітно з горища, ми, скрадаючись, подалися до Коськи.

КОСЬЧИНЕ ГОСПОДАРСТВО

Коська жив на другому кінці селища. Але це зовсім недалеко від мого дідуся. Бо в селищі не більше двох десятків будинків. Отож ми прийшли швидко.

На Косьчиному подвір'ї нас зустрів товстун Асик. Побачивши нас, він дуже зрадів, але зашипів назустріч:

— Тихше, тихше, хлопці. Мама заснула.

— Ну, то й хай собі спить, — недружелюбно буркнув Коська, прямуючи за хату.

— А я твоїх котиків уже нагодував, — підлабузнювався Асик, поспішаючи за нами.

— Потрібна твоя годівля…

— Тільки не кажи мамі. Вона мені — дві котлети та курча холодне, а я все те котам…

Коська лагідніше зиркнув на Асика. Але за мить знову спохмурнів, невдоволено буркнув:

— Потрібні твої котлети. А коли мама довідається та скаже бабусі — тоді кому мемеля даватимуть?

— А я так, що вона не взнає. А котів не довелося просити… Ух і вурчали!

Ми зайшли в манюсінький дворик. Видно, Коська немало тут працював — чистота й порядок. В цей час почувся з-за хати суворий голос:

— Асику! Асенько! Де ти, дитино?

— Я тут, мамо.

— Ти курчатко з'їв?

— З'їв, мамо! І котлети теж.

— Молодчина! А чому ти там швендяєш? Ану, йди до мене. Йди полеж з годинку. Після сніданку — мертва година.

— Я не хо-о-чу!

Коська взяв за рукав Асика.

— Йди, коли кличуть. Прилипало — куди ми, туди й він. Йди, бо зараз мама твоя прибіжить, знову кричатиме.

Знітившись, Асик пішов. Коська закрив за ним хвіртку, ще й на защіпку взяв.

— Потрібний він тут! Липне, як шевська смола, а мама його потім сердиться. «Не ходи з тими розбійниками!» Потрібен він мені — хникало таке.

Чути було, як мама повчала Асика:

— Сиди з мамою, я тобі кажу. Мама тобі тільки добра бажає. На те вона й мама. А до тих забіяк не йди — вони все одно тебе поб'ють або щось віднімуть.

На невеличкому Косьчипому подвір'ї — ціле господарство. У просторих клітках — кролі. Великі, сірі, вухаті. А білі — червоноокі. Є й зовсім манюсінькі, наче білі пушинки. Сидять, хрумкають бур'ян, плигають, смішно викидаючи довгі задні лапки.

А на невеличкому хлівчику — голубник. Штук шестеро голубів — червоних, білохвостих поважно походжають по даху, гудуть, туркочуть. В кутку — коза з двома рябими втішними козенятами. Тут же поруч, в тісному курнику, виплетеному з рідкої дротяної сітки, — кури: стара квочка і малі курчата. Копошаться в піску, цівкають.

Я дивився на все те з подивом.

— Це хто в тебе? Бабуся?

— Ні, бабуся тільки козу доїть. А то все я.

— І курник зробив? Коська сміхотливо гмикнув:

— А то, може, просив кого?

— І клітки для кролів?

— Та що то за клітки? От коли в мене дошки будуть..»

— І голубник?

— Ат, там голубник. Ось мені пообіцяли хлопці шалівки — отоді зроблю голубника. Пар на десять, не менше, чесне піонерське.

Я з захопленням дивився на Коську. Даремно моя бабуся його недолюблює. То, певно, вона не знає, що він майстер на всі руки. Але я їй неодмінно розкажу…

А Коська тим часом висипав свою рибу з кукана в дерев'яні ночви, відкинув набік більшу.

— Це хай бабуся смажить. А ось ці — котиськам. Склавши дрібнішу рибу в якийсь черепок, Коська сторожко

оглянувся, підморгнув мені мовчки: пішли, мовляв.

За хвилину ми з ним вилізли на горище хлівчика. Тут, у великих ящиках з-під сірників, хижо світячи зеленкуватими очима, сиділи коти.

— Це в мене астронавти, — сказав Коська.

Я нічогісінько не збагнув із тих слів, тільки закліпав очима. А Коська тим часом просунув у дірочку бичка. Котрийсь котисько в одну мить схопив рибину, завурчав загрозливо, запирскав сердито.

— Тихше ви, забіяки, — повчав Коська котів, подаючи їм рибу.

Після того як Коська обдарував усіх котів рибою, я запитав:

— А чому ти їх так називаєш? Коська з подивом зиркнув на мене:

— Ти що — не знаєш, кого астронавтами зовуть? Чув он — Лайку в супутнику на небо закинули. А то хіба один супутник буде? Я вже знаю — коли одного закинули, то швидко все небо в супутниках буде. То чому тільки собак мають в супутники садовити? А по-моєму, котів краще. Вони, знаєш, які живучі? Кота й на Місяць закинути, то він там не подохне.

Я з подивом глянув на Коську. Ні, він таки без десятої клепки, цей хлопець!

— То ж не думаєш ти сам супутника запускати?

Коська зиркнув на мене так, ніби в мене були не всі вдома.

— Теж мені вигадав! Я їх видресирую, навчу, як у ракеті літати, а тоді вченим передам. Думаєш, відмовляться?

Тепер уже і я не дивувався Косьчиній вигадці. Учені, справді, могли не відмовитись від такого подарунка. А Коська невгавав:

— А то ще можна котячий концерт влаштувати. Це тижнів два тому приїхав до нас у селище Ів із своєю Сімоною, то я переконався, що справді є на світі котяча музика. Вони привезли з собою магнітофон, то там на плівці таке записано! Як увімкне — і нявкає, і гавкає, і мукає, і кукурікає…

Я, не кліпаючи, дивився на Коську. В мене аж мороз пішов поза шкірою. Та чесне ж піонерське — він таки божевільний, цей Коська. Верзе якусь нісенітницю — до чого тут Ів Монтан? Він живе у Франції і тільки один раз приїздив у Радянський Союз. А по-Косьчиному, то він в нашому селищі живе, над морем…

А коти тим часом проковтнули всю рибу, дивились на пас жадібними очима та тільки облизувались. їм, видно, хоч би й усіх бичків з Чорного моря витягнув — не нагодував би.

— А який це Ів? — запитав я, не зводячи очей з Коськи.

— Та не думай, що справжній. Той, справжній — співає, а цей тільки мугикає. Але зве себе Івом і без штанів ходить. От чесне піонерське. Отака дилда, років двадцяти чотирьох, вже одружений, а дурний, аж світиться. Постригся під Іва Монтана, вирядився, як папуга, витанцьовує під оту котячу музику.

Ні, тут, в цьому селищі, не встигаєш закривати від подиву рота. То Робінзон з П'ятницею, то Асик з мамою, а це вже якийсь пришелепуватий Ів без штанів.

Нагодувавши котів, ми злізли з горища. Коська запросив мене у хлівчик. Ну, тут уже справді було чого здивуватись. У Коськи тут була справжня столярна майстерня. Дерев'яний верстат, — такий я бачив тільки у нашій школі,— різні рубанки, фуганки, долота, молотки, стамески, пилки та швайки. По кутках стояли вистругані дошки та брусочки, на верстаті якийсь незакінчений ящик.

— Оце бачиш — супутник будую, — пояснив Коська. — Не справжній, безумовно, але в ньому буде темно-темно, як і в справжньому. Хай кішки до темряви поступово звикають. А тоді вони й літати не побояться. Хочеш, будемо разом майструвати?

Ну, хіба я міг відмовитись від такої звабної речі?

Потім ми з Коською видерлися покрученою стежкою вгору, на високу кручу, бігали в приморський степ. Тут ми зривали і полин, і буркун, і різну траву та бур'яни. Нав'язали по такій в'язанці, що ледве дотягли додому.

Повернувшись на Косьчине подвір'я, ми зустріли бабусю. Косьчина бабуся зовсім не схожа на мою. Висока, чорна, як циганка: моя сердита, а ця — просто люта.

— Де це ти швендяєш? — прохрипіла вона.

Але побачивши, що ми притягли корм для кіз та кролів, бабуся враз пом'якшала.

— Ну, молодець, а я вже думала шкуру на тобі спустити. Вже сонце за обід повернуло, а кози голодні. А це ж чий такий білоголовий?

— Це до Кузьми Івановича приїхав, бабусю, — охоче пояснив Коська.

То ти Оксанчин будеш, чи що?

— Еге ж, — кажу.

Бабуся довго свердлила мене очима, потім погладила по голові.

— То й мама приїхала?

— Угу, — хитаю головою.

— Ну, молодець. Ідіть собі, гуляйте. Та зайдіть на кухню, рибки поїжте, насмажила щойно.

Косьчина бабуся спочатку мені не сподобалась, а тепер сподобалась дуже. Ми охоче поїли смажених бичків, взяли вудки і подалися знову до моря.

ШПИГУН У СІРНИКОВІЙ КОРОБЦІ

Не встигли ми пройти й ста кроків, як чуємо:

— Сано, йди обідати.

— Зараз, мамо.

— Та скільки ж воно буде те «зараз»?

— Одну хвилиночку, мамо.

— Та яка ж хвилиночка, коли я тебе вже півгодини кличу?

— Півхвилиночки, мамо. Зараз уже його знайдуть.

— Кого знайдуть?

— Та ж шпигуна отого, мамо.

Ми порівнялися з невисокою загорожею і тут, у тіні крислатої черешні, побачили дівчинку. Вона, вдягнена в червоний у білу горошину сарафанчик, сиділа з ногами на столі, прикипівши до книжки. На голові стирчали дві русяві кіски, а з носа сповзали великі рогові окуляри.

— Здрастуй, Оксано! — привітався до дівчинки Коська. Дівчинка, не відриваючи очей від книги, неохоче помахала нам рукою, привіталась.

— Ходім купатися, Оксано.

Тільки тепер дівчинка підвела голову та глянула на нас.

— Га?

Вона була сухорлява, худенька, бліда. Тільки великі сірі очі розумно поблискували з-за круглих скелець. Видно було, вона не збагнула того, що їй запропонував Коська. Потім враз ніби прокинулась, сплигнула зі столу.

— Коська? Це ти, Косько? А я читаю. Ух, коли б ти знав, що я читаю!

За хвилину дівчинка була біля нас.

Вона не зводила з мене допитливих очей і захлинаючись розповідала:

— Книжечка тоненька, навіть і зовсім не товста, «Сніговий метелик» зветься. А я вже багато різних метеликів читала. Думала — це теж такий метелик, аж це не такий, цей цікавіший… Тут знаєш про що? Розказати?

Не діждавшись Косьчиної згоди, дівчинка заторохтіла швидко-швидко, як швацька машинка.

— Тут знаєш про що? Ні, ти не знаєш, бо я й сама не можу зрозуміти, про що. Тут і про те, що ото… ну, ти сам знаєш, коли ото в землі копаються та все відшукують, і про колишнє там є, і про теперішнє, але все те й зовсім нецікаво, головне, що про шпигунів пишеться. Одного шпигуна вже вколошкали, а другий ще живий, його міліція розшукує-розшукує і ніяк не знайде. От-от уже знайде і не знаходить. А я знаю, котрий з них шпигун — от побачиш, це сам професор або отой другий, що розкопки провадить… Але я не хочу, щоб професор, бо він такий добрий-добрий… А чому, скажи мені, Косько, завжди оті, що спочатку добрі, в шпигунів перевертаються? Це тому, щоб одразу не розібрати та щоб було цікаво. А от до чого тут сніговий метелик, я ніяк не зрозумію…

І несподівано дівчинка звернулась до мене:

— А ви до пас надовго приїхали?

Коська поважно пояснив, хто я, до кого приїхав та куди ми йдемо.

— В Данька є морська чайка, — повідомив наприкінці для чогось Коська.

— Ой! — сплеснула руками дівчинка. — Морська чайка! Товста? Про шпигунів? Чи про розвідників?

— Та не книга, — досадливо поморщився Коська. — Звичайна собі морська чайка. Альбатрос отой, що он літає. Робінзон його підбив, а Данько лікує.

— А-а… — протягнула розчаровано Оксана. — А я думала — не справжня чайка. А книжки цікавої ви не привезли? Кажуть, ніби є така книжка, в якій розповідається про шпигуна, що ховався у сірниковій коробці. От цікаво! Я ще такого ніколи не вичитувала…

Я згадав, що в моєму портфелі є чимало різних книжок. Але про шпигуна в сірниковій коробці не було.

— Про шпигуна, — кажу, — немає. Але книг ми привезли багато…

_ Ой! — зраділа Оксана. — То ви мені дайте. «Мідного ґудзика» у вас немає? Або «Молі»? Ух, кажуть, то цікаві книжки…

— Сано, йди обідати!

Це знову Оксанчина мама.

— Зараз, зараз, мамо. Я ось тільки з Коською та Даньком поговорю. Данько мені книжку дасть. Цікаву-цікаву!

На порозі з'явилась Оксанчина мати. Це була ще молода жінка, ну зовсім така, як моя мама. Вона пильно до нас почала приглядатись. Я так і ждав — зараз почне докоряти Косьці за кішку. Але вона про кішку нічого не сказала, а тільки запитала:

— А що там за Данько такий об'явився? Коська охоче пояснив:

— Оце онук Кузьми Івановича, тьотю Надю.

Тьотя Надя сплеснула для чогось руками, поспішила до нас! Коли наблизилась до загорожі, я побачив, що тьотя Надя і зовсім не схожа на Оксану. Оксана бліда, худенька, а тьотя Надя загоріла, міцна.

— То ти, хлопчику, Оксанчин синок?

— Еге ж, — ствердив Коська.

— І мама приїхала?

— Угу, — тепер уже ствердив я.

В тьоті Наді ще більше загорілися очі. Вона вся аж запалала від вдоволення.

— Ти диви! Ох, і давно ж я бачилася з твоєю мамою. Ще коли дівчатами були та дружили з нею.

Тьотя Надя на ходу зняла з себе фартуха, кинула на плече Оксанці, наказала:

— Йди, Сано, обідай без мене, а я побіжу. Ох і скучила ж я, Даньку, за твоєю мамою.

Тьотя Надя подалася вулицею до дідусевої халупки, а ми ще трохи постояли біля Оксанчиного двору та й собі рушили до моря.

— Даньку! Не забудь же про книжку, — мов давно знайомому, нагадала Оксана.

Я пообіцяв не забути.

І ось ми обережно спускаємося з кручі до моря. Ми прямуємо до риббази. Дорогою Коська оповідає:

— Чудна оця Сана. Краща учениця в класі, а несерйозна — жах! Минулий рік вона ботанікою захоплювалась. Скільки у них торік квітів на городі було! А дерев маленьких скільки росло! То вона їх сама насадовила, сама доглядала. Мама в неї працює, йде рано на роботу, повертається увечері, а вона все сама. А тепер бачив що? Всі квіти позасихали, зачучверіли, а деревця пожовтіли, аж дивитись жаль на них…

Я й сам бачив, що на Оксанчиному подвір'ї зеленіла одна черешня. Всі інші деревця зовсім позасихали.

— А вона все пригодами захоплюється. Все шукає тієї книги, де про шпигуна в сірниковій коробці.

Мені чомусь стало сумно.

Жаль було і тих пожовклих дерев, і зачучверілих квітів, і блідої, худюсінької дівчинки.

ЖОРКА-ОДЕСИТ

Ви, мабуть, гадаєте, що риббаза дуже велика? Як фабрика або завод? Нічого подібного. Це звичайна дерев'яна будова, схожа на колгоспну ферму, тільки стоїть вона над морем і біля неї не телята чи поросята гріються, а лежить дуже-дуже багато різних бочок. І пахне рибою. Тут так пахне рибою, що, коли нанюхаєшся того повітря, і самої риби їсти не схочеш.

Від риббази в море тягнеться дерев'яний місток на товстих почорнілих палях. До того містка пристають рибальські моторки і баркаси. А ще з того містка дуже зручно вудити в морі рибу. Ляжеш отак животом на теплих дошках, дивишся вниз на поплавок і знай одне — смикаєш вудку.

А вудилось напрочуд вдало. Може, бички навмисне спливалися до риббази, розшукували родичів, спійманих рибалками, чи, може, припливали сюди на розвідку, а тільки було їх тут багато, і брались вони чудово. Закинеш вудку, і сісти не встигнеш — уже потягло. Смикнеш — дивись! — бичок причепився.

Отак ми й смикали з Коською, аж поки на містку не з'явився Жорка-одесит.

Ми з ним познайомились ще як тільки прийшли на риббазу. Він саме виліз із води та натягав на свої чорні-пречорні плечі справжню морську тільняшку. Я не міг надивитись на ту тільняшку, яка так пасувала до морських штанів. А на морській гальці ще лежав і новісінький моряцький кашкет. Одним словом, я відразу зрозумів, що бачу перед собою справжнього і, видно, бувалого моряка.

— Це Жорка-одесит, — шепнув мені Коська, і я ще більше впевнився в тому що цей Жорка не звичайна тут особа.

Жорці-одеситу було років двадцять з гаком. Невисокий на зріст сухорлявий, він весь час посопував гачкуватим носом і лукаво підморгував лівим оком. Вдягнувши тільняшку, він взяв до рук кашкета і поважно настромив його на маленьку голову з школярським їжачком. Кашкет був завеликий Жорці, він, мабуть, дістав би йому до плечей, коли б не зачепився на круглих хрящуватих вухах.

— Вудити топаємо? — підморгнувши, запитав Жорка.

— Вудити, — ствердили ми.

— Шьо тут вудити? — зневажливо закопилив губу та заплющив очі Жорка, — шьо тут вудити? От у Індійському океані вудня, ото — шьо твій перший сорт.

З цих слів я визначив, що Жорка побував, видно, по світах. І я не помилився. Вже через хвилину морячок розповідав:

— Шьо, хіба це море? Це — калюжа, мокре п'ятно і не більше. Ось єслі же взяти Атлантичний океан або Середземне море — це вам — шьо — жарти? Ото вещ, отам е де розмахнутись. Бувало, йдемо в морськом торговом хлоті — ех, мамо моя! — ні кінця ні краю… Ширина, простор, ні берега, — шьо берега! — землі ніде не видати… Пливеш три дні, тиждень — шьо тиждень? — місяць! два місяці! — і хоч би тобі острів або острівець який. Тільки летючі риби та кити… шьо кити? — воотта-кенні акули!.. Йдуть так акуратно біля корабля, ніби тобі дамочки по Дерибасівській прогулюються, культурні такі, вежливі, а спробуй — кинь їм людину за борт — в один мент злопають. Запалити у вас, младєнці, немає?

Те дивне прохання морячок звернув чомусь до мене. А я відразу здогадався чому: вивідати хотів, чи я не курю? Потрібне воно мені, те куріння, хіба я не знаю, що цигарки життя вкорочують?

Хоч як було цікаво послухати бувалого моряка, але ми біля нього довго не затримувались. Коська поспішив на місток, а я не хотів від нього відставати.

І ось тепер Жорка-одесит сам підійшов до нас:

— Шьо, бере чи спрашуваєть?

— Та бере трохи, — відповів Коська.

Жорка-одесит наблизився до нас, сперся ліктем на стовп, чвиркнув крізь зуби в море.

— Шьо то за лов? Дріб'язок, — скосив він око на Косьчин кукан. — От я колись вудив у Індійському океані. Не пам'ятаю вже, чи то в Бомбеї, чи то в Сань-Хранціско під вугіль стали. Ну, капітан і каже: «Жорка, подратуй риб». А мінє шьо? Можна й подратувати…

Я забув про свій поплавок. До чого ж люблю слухати різні історії. Особливо про далекі краї, та про морські подорожі, та про рибальство. Не зводячу очей з Жорки. А він задивився кудись у море, туди, де грають золотими переливами тіні від сонця, яке недавно потонуло в морі. В Жорчиних чорних, мінливих очах було стільки замріяності, стільки суму, що мені здалося: за-глянь у них — то і Бомбей побачиш, і Сан-Фраиціско, і всі ті казкові краї, всі моря й океани, які мав щастя пропливати цей хоробрий морячок.

— Кидаю я собі вудочку і кидаю. А на гачок — шьо, гадаєте — бички? Чорта з два! Вооттакенні вугри беруться. Ви бачили коли-небудь вугра, младєнці? Шьо то за змій! В руках не втримаєш.

Жорка враз закрутився, засмикався, завертів руками, стиснув кулаки — ну, точнісінько тобі в руках у нього опинилась незрима гадюка, аж сичить, клята. В мене й мороз пішов поза шкірою.

— Шьо твої пуголовки, — презирливо зиркнув він на Косьчин улов, — я нанизав вугрів кукан — додому не донести. А одного разу де не взялася летюча риба, та як хапонула за гачок, та в повітря, та понад водою — шьо ти гадаєш? Занесла мою вудку…

Жорка зачудовано крутить головою. Видно, йому ще й зараз дивно, і смішно, і досадно від того, що колись на тому Індійському океані летюча риба так нахабно вкрала у нього вудку. Та отой спогад не довго полонив Жорчину уяву. Вже за хвилину він розповідав про інше.

— А то ще черепашки. Шьо супроти них наші черепашки, це ж одно непорозуміння. А от в Індійському океані черепашки! Як дві тарілки, спаяні докупи. Розтулиш, а там бруліанти. Звичайнісінька тобі єта самая… перламутра, одним словом. І є такі, як куряче яйце. Що не бруліант — так і міліон. Ну, такі екземпляри, ясна річ, дуже рідко трапляються, за ними там справжня давка, як на привозі. А дістають їх з моря пацанки, от вроді вас. Та шьо вас — ще менші. Коли пірне, то ніяк дна не дістане. А само чорне-чорне, одним словом, негритянської національності, з тих, що ото в кіно показують. Пірнають-пірнають, а я з берега спостерігаю. Ану, думаю собі: дістануть чи не дістануть? І шьо ви гадаєте? Не дістають, бідолашні. Засапаються, язички повивалюють, плачуть отакенними сльозами. Жити їм, значить, ні за що, навколо капіталістичний світ, значить, шьо ви гадаєте? То плачуть-плачуть бідолашні, а тоді до мене: «Дядю Жора, ви передова людина, дістаньте бруліанта. Дістаньте, бо інакше нам вічна голодовка». Подивишся-подивишся, прикинеш собі в уме — жаль їх стане і лізеш. Пірнаєш на самісіньке дно, метрів на сто під воду, і шьо? Витягнеш найбільшу черепашку з вооттакенним бруліантом. А шьо ж робити? Не пропадати ж бідному негритьонку з голоду? На, бери, бідний Томе, та пам'ятай Жору з Одеси. Ось як!

Жорка задумливо мружить очі. Видно, він дуже вдоволений своїми благородними вчинками. А може, то він згадує своїх маленьких друзів-негрів? О, як би мені хотілося побувати в тих далеких краях, познайомитись з маленькими неграми, витягти їм із дна морського хоч одну черепашку із коштовною перлиною! Адже я непогано пірнаю. От тільки треба буде навчитись пірнати, не закриваючи носа і вух руками. Бо інакше чим же витягувати тоді оті черепашки?

— Дядю Жоро, — запитую, — а чому ви зараз не на кораблі? Дядя Жора важко зітхає. Схиляє голову. Згинається. Згинає ноги в колінах. Дядя Жора сумує.

— Життя, младєнець, схоже на безперервний архіпелаг підводних рифів, ось шьо таке життя, — відповідає він якось незрозуміло і сумовито. — Ти намагаєшся зманеврувати по самому фарватеру, а тебе на мілину викидає. В моряка доля лукава, братці. То міряєш усі широти, то сидиш на мілині. Ось і я — змушений тимчасово нести берегову службу. Але шьо — хіба то даремно? В мене є своє устремління, і я все одно свого доб'юся.

Виявилось, що Жорка будь-що хоче потрапити в гарпунери на китобійну флотилію «Слава», але якісь лихі люди, «бурократи» якісь стають йому на перешкоді. І ось він жде свого, навмисно не йде працювати пі на який корабель, хоч в нього відбою немає від різних капітанів та старпомів.

— Шьо за питання — кожному хотілось би мати на кораблі такого моряка, як я. Адже я всі моря і океани знаю, як свої п'ять пальців. Ти мінє запитай — де я тільки не плавав і де не бував? На яких я тільки кораблях не служив. І в військовому, і в торговельному, і в підводному хлоті. От тільки в морській авіації не був, шьо не був, то не був.

Виявляється, що й на риббазі дядя Жора служить не так собі спроста.

— Ось наша база, до прикладу. Коли подивитись на неї якомусь бевзю, що без понятія в голові, то він тут нічого не побачить. А насправді — це теж важлива ділянка. Потому— в нас судна. Рибальські судна, але не в тому річ, шьо рибальські, а річ в тому, де вони стоять. Вони ж на самому кордоні, де всяка сволота може забажати проповзти на нашу територію, як останній гад. Ото ж бо і воно! Тут і треба, щоб було надійне око і досвідчений охоронець. Ото ж мене і умовили. Спеціально із Москви приїздили — шьо ви думаєте? — це не таке, як може кому здатися, просте питання. Так і сказали: «Жорко, ти єдина людина на всю Одесу, кому можна довірити такий пост». А я — шьо — коли треба, то треба. Ось і той… А ти тягни вудку, бичку вже набридло сидіти нанизаному на гачок.

Я схопився за вудку та почав тягти рибину з води, а Жорка-одесит аж за живіт брався. Так йому смішно було з того бичка, що через цікаву розмову змушений був майже годину просидіти на гачку.

На море непомітно впали сутінки.

ДІДУСЕВА ОБІЦЯНКА

Я не відразу помітив, що з морської далини наближалась рибальська моторка. Вона мчала до риббази з такою шаленою швидкістю, що здавалось: або вона вискочить на берег, або вріжеться у наш місток.

— Хомко, клич дівчат! — гукнув ще здалеку дідусь. — Рибу хай приймають.

— Чичас! — відгукнувся Жорка-одесит. Так я довідався, що Жорку ще звали й Хомкою.

Вильнувши вбік, моторка розсіяла ціле помело бризок і в одну мить стишилась, підпливла до містка. Жорка-одесит побіг на базу.

На кормі, випроставшись на повний зріст, стояв мій дідусь у високих рибальських чоботях. Я дивився на нього, і мені враз захотілося стати з ним поруч. Захотілося відчути, як в обличчя хльоскає вітер, як намагається зірвати з голови солом'яного бриля. Почмихуючи мотором, суденце здригалось біля містка. Його міцно прив'язали товстими просмоленими вірьовками до високих паль.

— То це й ти тут рибалиш, Даниле? — здивувався дідусь.

— Ми з Коською рибалимо.

— Ти гляди, внуче, щоб бабуся нам з тобою не дала рибальства.

З голосу чую — не дуже дідусь боїться бабусі. А коли йому не страшно, то чому я маю лякатися?

Я заглянув у дідову моторну. Аж у очах забіліло. Здалося, ніби то хтось срібних грошей насипав, так заблищало проти рожевого неба. Пригледівшись, побачив — в судні ворушиться срібляста риба. Біла-біла, з зеленими спинками. І зовсім дрібненька.

— Ого! — тільки й вигукнув я.

— Яке там — ого! — виплигнувши на місток, весело посміхнувся дідусь. — Звичайна собі хамса. їв ти коли-небудь мариновану тюльку?

— Мама її до картоплі часто купляє.

— Отож-о! А ми її живою в моря позичаємо. Дрібненька, маленька, а смачна. Слабо падає в сіті, але нічого не вдієш. Море, воно не скупе — що має, те й дає.

Побачивши мій улов на кукані, дід здивувався.

— Ого! Та й у тебе тут ціла в'язка. Ну, не журись тепер, з голоду не помремо. Порибалили на славу.

— Це я для чайки, — кажу, засоромившись.

А дідусь набив тютюном люльку, глянув проникливо в море, туди, де червоніли, жовтіли й зеленіли рухливі вогники, та сказав задумливо:

— Нічого, хлоп'ята, ось післязавтра неділя. Виїдемо з вами в море, порибалимо. Бичків, камбали, глості натягаємо.

З риббази тим часом прийшло кілька жінок з верейками на плечах.

— Ну, де тут ваша риба? До ранку вистачить вантажити?

— На скільки вистачить, на стільки й вистачить, — сказав дідусь. — Ніби самі не знаєте, що зараз не час на рибу.

Пересміюючись, жартуючи з рибалками, жінки залізли в баркас та почали нагрібати у верейки рибу. Я дивився, як пливло живе рухливе срібло, а сам уже мріяв про те, як післязавтра ми вийдемо в море. Ото буде гарно! Дід заведе моторку, включить повний газ і… тільки смуга ляже за нами. А мама з бабусею дивитимуться з кручі та зітхатимуть. А отой товстий Асик лусне від заздрощів, і Сана кине свої пригоди чигати та на нас дивитиметься.

— Дідусю, а Коську ми візьмемо? — турбуюсь за свого дружка.

— Ну ще б пак! Хіба ж без твого Коськи вода відсвятиться? Я розумію, що дідусь жартує, бо не уявляю собі, як це відсвячувати ту воду, але я вдоволений. Коська теж. Він поважно повідомляє:

— А ми з дідусем часто їздимо. Я ще таких кнутів тягаю, що — ого! З дельфіна завбільшки.

На містку з'явився Жорка-одесит. Він голосно пошморгував носом, поблискував очима, підсував на лоба непомірного кашкета.

— Ти ж, Хомко, тут дивись, бо я вже йду додому, — звернувся до нього дідусь.

— Шьо ви турбуєтесь, Кузьмо Івановичу? Буде порядок в танкових частинах. Шьо, ви мене перший день знаєте?

І ось ми повертаємось з рибальства додому. Попереду дідусь в високих важких рибальських чоботях, в шкіряному фартусі, з веслом на плечах. Попихкує своєю люлькою. Йде повільно, ступає твердо. За ним дрібоче, перечепивши через плече в'язанку бичків, Коська. Він такий маленький, такий тонісінький, ну геть тобі супроти дідуся лозинка проти дуба. А вже позаду йду і я. Я теж хочу ступати твердо, розвальцем, як дідусь, але на цьому гострому камінні так просто не ступиш. Ось коли б і мені такі чоботи, як у дідуся, коли б мені весло таке та фартух, отоді і я ходив би як справжній рибалка. І так мені захотілося стати рибалкою, вранці йти до схід сонця в море, а ввечері, коли в небі висиплються яскраві одеські зорі, повертатись з рибальства додому. От виросту — обов'язково рибалкою стану…

Коли підійшли до селища, Коська шепнув мені:

— Зайду додому, а тоді прийду до тебе. Допоможу чайку нагодувати.

Я був дуже вдячний другові. Ні, то зовсім даремно бабуся не любить Коськи — він чудовий хлопець. А Гладуна ми бабусі обов'язково повернемо, ось тільки хай трохи подресируємо.

Коська побіг додому, а ми з дідусем підходимо до нашої хатини. Бабусі не видно, а мама сидить на веранді з тьотею Надею. Говорять про щось, видно, ніяк не наговоряться.

— О, з'явились рибалки! — каже невдоволено мама. Я розумію — то не на дідуся вона сердиться, це вже мені перепаде на горіхи. — Де ж ти бігаєш цілу днину, рибалко, додому не навертаєшся?

— А я дідуся он зустрічав. Ми рибу вудили…

— А їсти хто за тебе буде?

— А я їв. Нам Косьчина бабуся бичків насмажила. Я стільки їх з'їв, що мало живіт не луснув.

Мама трохи заспокоюється. В мене взагалі хороша мама. Вона ніколи не намагається напихати мене їжею, як ото напихають Асика. І довго ніколи не сердиться. Погримає трохи та й замовкне. То вже аж незручно самому тоді стає. А тьотя Надя запитує:

— Вчиться він у тебе як?

— Та ніби ж старається. Лінується тільки трохи.

Я мовчу. Але мені дуже образливо. Лінується, лінується! Коли це я лінувався? Домашні завдання завжди виконую, в щоденнику самі п'ятірки. Ну, може, інколи і четвірка, а буває, що й трійка трапляється, то хіба ж я в тому винен? Коли б учитель краще мене поспитав, то я й на п'ятірку б відповів. А то не розберуться — та відразу трійку.

А Оксанина мама бач як свою доньку розхвалює.

— Ні, моя Сана просто золото, а не дівчинка. Таке вже старанне, таке старанне. Від книжок і за вуха не відтягнеш — читає й читає. Коли б ото не нагримати — цілий день і до їжі не навернеться — все читає.

Я хмикаю сам собі під носа. Подумаєш — великі науки вичитує. Про шпигунів та про снігових метеликів. Шпигуна в сірниковій коробці шукає.

— Вже коли чим захопиться, то, мов реп'яшок той, пристане, — оповідала тьотя Надя. — То була квітами та деревцями захопилась. Насадила їх — повен город. Я аж сердилась. Бачу ж — за книжку не береться дитина. А це кинула все те зілля — читає, сердешна. Аж висохла вся, оченята зіпсувала зовсім, а від книжки не відірвеш.

— Читає,— хмикнув у вуса дідусь. — А ти знаєш, що вона там читає? Книги є різні.

Що вже на те відповіла тьотя Надя — не знаю. За городом свиснув Коська. І я мерщій, схопивши в'язанку бичків, подався годувати свою чайку.

ІНКВІЗИТОРИ І СУПУТНИК

Другого дня, коли ми вийшли на рибалку, Коська запитав: — У кіно, Даньку, сьогодні підемо?

Я аж здригнувся. Тільки тепер збагнув — чого мені не вистачало. Дуже я люблю кіно. Мабуть, день і ніч би дивився картини. Мені цікаво дивитися все: і художні, і документальні, і навіть науково-технічні фільми. Мама каже: «Даньку, тобі аби перед очима мелькало, зміст тебе не цікавить». А мені ж і справді цікаво. І те, як корів доять, і як кукурудзу сіють, і як з чавуну колеса виливають. Хіба ж то кіно пускають даремно?

Спочатку, оглянувши селище, я був зажурився. Думав, що тут немає кінотеатру. А виявляється, що й тут показують картини.

— То у будинку відпочинку картини показують. А ми туди ходимо, — пояснив Коська.

Все-таки, як видно, в селищі свого кіно не було, коли в отой будинок відпочинку, що на горі, треба ходити.

— А квитки почому? — питаю. Коська презирливо хмикнув.

— Які там квитки? Ще — квитки? Хіба без квитків не однаково видно?

Я не став допитуватись — без квитків, то й без квитків. Воно ще краще. А то попросиш у мами, а вона почне тебе екзаменувати — для чого, та куди, та скільки?

— А яка картина? — поцікавився.

— Ну, про отого, як його… Що ото колись на вогні живцем спалили. От гади ще були.

— Про Джордано Бруно?

— Ага. Про його самого. Я вже тричі бачив, тут чомусь кожного місяця цей фільм показують.

І ось увечері, ще коли навіть не стемніло добре, ми вже були біля кінотеатру.

Кінотеатр тут особливий, несхожий на всі інші, які будь-коли мені доводилося бачити. Це звичайна дощана загорожа, одна стінка якої пристосована під кіноекран. В загорожі — хвіртка, біля хвіртки — дірочка. Через дірочку продають квитки, через хвіртку пропускають у загорожу.

Ми не поспішали займати своїх місць. Мені хлопці теж відразу показали моє місце. І хоч воно мене й не зовсім влаштовувало — не заперечував.

Адже ж і Коська сидітиме поруч.

Тут я познайомився і з Робінзоном та П'ятницею. Робінзон прийшов без свого лука та лисячої шкури. П'ятниця — той, видно, і не намагався змивати з свого обличчя смолу. Був чорний-чорний, аж смугастий. Тільки по цьому я і впізнав його, а Робінзона зовсім би не впізнав.

Коли пас Коська познайомив, Робінзон запитав:

— То це ти схопив морську чайку?

— Ми її лікуємо, — пояснив Коська.

— Ну, лікуйте. Я вам ще можу з сотню підбити.

— Робінзон може, — підтвердив гордовито П'ятниця. — В Робінзона око точне.

Прийшов у кіно і Асик з мамою. Мама купувала квитки, а Асик стояв збоку, колупався у носі.

— Аскольд! — покликав його Коська. — Давай до нас. Згори видніше.

Асик уже рушив був до нашої компанії, але мама його вчасно схопила за руку, потягла за собою.

— О, о! Ів Монтан іде! — загаласували раптом хлопці.

І я побачив на стежці високого, трохи сутулого парубка з такою, як у лева, кучмою давно нестриженого волосся. Вдягнений він був у якусь коротеньку сорочечку та ще коротші, зовсім дитячі, руді штанці. На довгих волосатих ногах — червоні черевики з підошвою в долоню завтовшки.

— Подивіться, а що в нього на сорочці! — пискнув здивовано П'ятниця.

На жовтій шовковій сорочці цього стиляги копошилося ціле стадо мавп. Одні з них висіли на хвостах униз головою, деякі ловили себе за хвоста, а були й такі, що крутили дулі тим, хто на них дивився.

Поряд з Івом дріботіла його Сімона — густо вимальована дівчина, підстрижена по-хлоп'ячому і в такому вузенькому платті, що було дивно, як вона переставляла ноги на тонюсіньких, наче ручка-самописка, каблучках. Ззаду на платті в Івової подруги для чогось теліпався червоний бант.

Вони поважно, ні на кого не глянувши, пройшли до каси. Ів подав мовчки гроші, недбало взяв квитки, пропустив свою подругу в загорожу.

— Це він під закордон підмальовується, — сказав Коська.

— Закинути б його на безлюдний острів у такому одязі,— сказав Робінзон, — всі папуги сміялися б.

— Він говорить, що така мода тепер в Америці. І ще казав, ніби якийсь артист, Ів Монтан, чи що, так вдягається.

— Бреше! — впевнено чвиркнув крізь зуби Робінзон. — Став би відомий артист без штанів ходити.

Тим часом вже зовсім стемніло, глядачі зайняли свої місця. Коська невідомо яким способом визначив, що вже і нам час влаштовуватись на сеанс.

Наші місця, оскільки ми не купляли квитків, були на старих абрикосах та черешнях. Трохи покублившись, я всівся на суховерхій черешні. Хоч сидіти було і незручно, зате екран був перед самими очима. Сеанс ще не починався, і я оглядав тих, хто сидів унизу. Дивні вони люди. Для чого їм купляти квитки та сидіти в загорожі, на скрипучих лавах, коли ось тут угорі, на деревах, така краса. Не жарко, зручно і, головне, безкоштовно. Ну, можливо, жінкам важкувато вилазити на старі черешні, а чоловіки легко ж могли б забратися на будь-яке дерево.

Екран враз спалахнув, якусь хвилину кіномеханік наводив фокус, потім по білому полотні побігли букви, і ми — всі, хто сидів на деревах, — голосно, перебиваючи один одного, прочитали назву фільму. Тепер уже я забув про все — пам'ятав тільки, що треба міцніше триматись за стовбур, бо моє місце було височенько.

Джордано Бруно сміливо йшов по землі, вперто боровся проти попів, а вони, оті інквізитори, аж зубами клацали, все спіймати його хотіли. І такі мерзотники, спіймали. Привели на своє судовисько та почали його допитувати.

І раптом на найцікавішому місці хтось із глядачів як зарепетує:

— Летить! Летить! Он, осьдечки він, дивіться!

Я згадав, що сьогодні над Одесою повинен пролітати супутник, — дідусь вранці казав, — і миттю задер голову.

Небо було синє-синє, як море, а в ньому зірок, мов кораблі там стали нерухомо на причалі. І раптом в очі потрапила одна, яскрава-яскрава. Вона летіла швидко-швидко, мов метеор, то розгоряючись, то затухаючи. Я мало не зірвався з дерева від захоплення. Так ось він, той супутник! Скільки про нього я чув, а ще не бачив ні разу. Аж не вірилось, що він десь там літає. А він справді ж бо літає! Швидко-швидко, високо-високо. І світить яскраво-яскраво.

Всі глядачі завмерли, зачудовано стежачи за тією незвичайною зірочкою. Вона за якусь мить перебігла через усе небо і зникла за високими липами. І тільки тоді я глянув на екран. Услід супутникові, перелякано розкривши рота й вирячивши очі, дивились закам'янілі інквізитори.

Нарешті опам'ятався і кіномеханік, відірвався від неба та пустив апарат. Інквізитори зарухались, заклацали від злості зубами, сердито зарепетували на весь чорноморськийберег.

П'ЯТНИЦЯ

Сидіти мені випало поруч з П'ятницею. Я притулився з одного боку біля стовбура напівсухої черешні, а вій з другого. Він був дуже ЧІПКИЙ, оцей П'ятниця. Низенький, кремезний, з топкими чорними руками, мов морський краб, він міцно вчепився в дерево, наче прилип до нього. П'ятниці й справді ие важко було прилипнути до будь-чого. Щоб скидатись на африканця, він, за порадою Робінзона, густо вимастився тією смолою, якою мажуть днища баркасів. Розповідав Коська — було йому за те мащення. Мати мало з дому не вигнала. Цілий день в морській воді вимивався та витирався піском, мама в десятьох водах мила — нічого не допомагало. Ніби й справді сип прибиральниці з будинку відпочинку Павлик обернувся на смаглявого П'ятницю.

Від П'ятниці так тхнуло дьогтем, що сидіти біля нього було неприємно. Але все ж цей чорномазий Павлик, із зліпленим в смоляний корж волоссям, виявився досить товариським хлопчиком. Він зовсім не сердився за те, що я тоді з-під носа вихопив у нього морську чайку.

— А ти поясом прив'яжись до стовбура, — радив він мені, поблискуючи чорними з синюватими білками очима. На його круглому чорному обличчі очі видавались особливо великими. Сам він сидів у однісіньких вилинялих трусиках. Я ж хоч і мав поясок, вирішив не послухатись тієї поради — щось уже в П'ятниці дуже хитро поблискували неспокійні очі.

— А ти надовго до нас? — поцікавився згодом П'ятниця. Дізнавшись, що я у дідуся літуватиму, порадив: — Ти теж ставай П'ятницею в Робінзона. Хай буде дві П'ятниці. А що — хіба не можна? Моя мама часто каже: «В тебе, Павлику, дві п'ятниці на тиждень».

Я з охотою перетворився б на П'ятницю, але тільки на справжнього, а не вимащеного мазутом. І я вирішую не відповідати на ту пропозицію.

— А в Робінзона є справжня лисяча шкура, — хвастає чужим добром П'ятниця.

Я сумніваюсь у тому. Ну, де б Робінзон узяв справжню лисячу шкуру?

— А Робінзопова мама в цирку такі, що ого, сальто-моральто викидає. Позаминулий рік вона у нас в Одесі виступала. І аж двічі приїздила до Робінзона додому. Одного разу сама, а вдруге з дядею Максом. Дядя Макс за татка в Робінзона. І, головне, він уміє з собаками розмовляти. От не повіриш, а він, ніби той цуцик, знає собачу мову. В нього ціла зграя собачок — великих, маленьких, зовсім мацюпуреньких, — і, головне, всі вони дядю Макса слухають і таке виробляють…

— А чому він Робінзонові не дасть жодної собачки? — зацікавився я.

— Бо вони Максові самому потрібні. А Робінзона вій не хоче брати до себе. Так і сказав Робінзоновій мамі — не люблю дітей.

В мене аж мороз пішов поза шкірою.

— Добрий мені татусь, — кажу обурено.

— А він у нього не справжній. Робінзон з дідусем та бабусею живе. Що, йому з дідусем гірше?

Я згодився, що з дідусем теж можна жити. Але відразу ж подумав — я все одно не жив би. Ну як би я зміг жити без мами, без татуся? Он зовсім ще недавно я тут, біля моря, а вже за татусем скучив!

— Але мама Робінзонові ще й які книжки присилає! Про Робінзона недавно прислала. А що раніше приїздила, то лук справжній і стріли привезла. А ще в неї була справжня лисиця. То Робінзон нишком у тієї лисиці відрізав хвоста. Три дні почував він тоді у пас, додому не навертався. Поки мама не виїхала. А лисицю оту безхвосту Робінзонові лишила. От він тепер її й носить. Точнісінько так, як Робінзон на безлюдному острові.

Мабуть, ще багато розповів би мені П'ятниця, але далі кіно пішло таке цікаве, що він забув про Робінзона, про П'ятницю, про безлюдний острів, про все-все. Не кліпаючи, він дивився на екран, час від часу то голосно сміявся з чого-небудь, то вигукував, то свистів так, що аж у вухах лящало. П'ятниця сміявся навіть тоді, коли й зовсім не треба було сміятись — там саме Джордано до стовпа прив'язали, вогонь розпалюють, а П'ятниця заливається, немов маленький.

— Що тут смішного? — питаю я.

П'ятниця здивовано зиркнув на мене, відповів:

— Ну й витівники! Показують, що спалили, а я того Дружникова недавно в Чорноморці бачив.

І тут же, помітивши, що в кіномехапіка трохи зійшла з екрана рамка, П'ятниця засвистів так, що аж у вухах залящало.

Після закінчений кіносеансу ми гуртом поверталися додому. Робінзон ішов поважно, був небагатослівний, як і взагалі всі Робінзони. Він час від часу перекидався словом з Коською. Виявилось, що вони були сусідами. П'ятниця жив недалеко від мого Дідуся.

Отож, провівши Коську та Робінзона додому, ми знову лишились з П'ятницею наодинці.

— І тобі ото подобається бути П'ятницею? — питаю.

— Авжеж! — жваво вигукнув П'ятниця. — Хіба не цікаво? То ж насправді було таке. Робінзон потрапив на безлюдний острів. Жив один-однісінький, як палець. Потім відбив у людожерів П'ятницю. Мало не злопали ті гади бідного П'ятницю. А то правда, що ще й досі на далеких островах є людожери?

— Вигадки, — кажу впевнено. П'ятниця певдоволено чмихнув.

— Багато ти знаєш. Коли б не було — в книжках би не писали. От я коли виросту, а Жора стане капітаном якого-небудь корабля, то візьме нас з Робінзоном за матросів, і ми поїдемо в Африку або на які-небудь безлюдні острови. Подружимось там з людожерами та вдовбемо їм у головешки, що їсти живцем П'ятниць не треба.

Я почав переконувати П'ятницю, що то все вигадки, що негри такі ж люди, як і ми, і що вони нікого не їдять.

— А ти звідкіля знаєш? — недовірливо запитав П'ятниця.

— Бо в мене татусь військовий, і він усе знає. Він мені розповідав, — що то капіталісти таке про негрів вигадали, аби землі їхні захопити та негрів у рабство повернути.

П'ятниця слухав уважно, все розпитував про негрів і додому мене не відпускав.

— Во, гади — кляв він завзято капіталістів. — Нам учителька розповідала про те, як продають на базарі маленьких негренят. Ну ось таких, як ми з тобою.

Висловивши свій гнів і невдоволення, П'ятниця поцікавився, чи мій татусь не бував часом на безлюдних островах.

— Ми були в Німеччині,— сказав я. — Я теж був. І мама теж.

— Вигадуєш, — не повірив П'ятниця. — В справжнісінькій Німеччині? А скажи, як там люди говорять?

— По-німецькому. Ось так: гутен таг, гуте нахт.

— Гуте нахт, гуте нахт! — передражнив мене П'ятниця. — А ти ж як розумів те, що вони говорять?

— А я зовсім і не розумів. Вони говорили по-своєму, а ми по-своєму.

П'ятниця задумався. Зітхнув.

— А я далі Одеси ніде не був.

— Ти тут весь час живеш?

— А то ж де? Ми тут з мамою. Вона в санаторії працює, а татуся в нас немає. Він, ще коли я зовсім маленький був, помер. Прийшов з війни та й помер. Його там аж тричі поранили, то він і помер. А медалі його залишились. Хочеш — я покажу. Приходь завтра. Хочеш, будемо дружити, га?

— Але ж ти з Робінзоном?

— А мені вже набридло. Та ще коли все те брехня… Я думав, що й насправді є людожери, а коли то просто так… Та й Робінзон хороший! Все П'ятниця та П'ятниця! Ніби отой… каналізатор, чи як його.

— Колонізатор, може, — поправив я П'ятницю.

— Ну хай буде й так, — згодився він.

Домовившись про те, що завтра сходимо до будинку відпочинку, я подався додому.

Над головою миготіли великі зорі. Море важко дихало, хлюпотіло в темряві. Далеко на горизонті перемигувались зелені та червоні вогні.

— О, вже гуляка з'явився, — зустріла мене ласкавим бубонінням бабуся. — Де це вже підгулював, парубче?

Ну й бабуся? Хотів сказати, що в кіно був, та вона мене так засоромила, що промовчав. Швидко скинув сорочку та й плигнув у постіль. І од вечері відмовився.

В МОРІ

Спав я чи не спав? Тільки задрімав, уже дідусь будить:

— Вставай, Даньку, хіба забув, що сьогодні неділя?

Я сиджу на постелі, сердито тру кулаками очі. От іще люди! Неділя, то й хай собі буде неділя. Яке мені діло до неї, коли я ще ж зовсім не виспався.

Дідусь бухикає на весь морський берег, натоптує тютюном свою люльку. Я знову припадаю до подушки. Вона така м'яка, така тепла, така ласкава…

— Ге, туди к бісу! — насміхається дід. — Я думав, ти справжній рибалка, а ти сонько!

І тільки тепер я згадав, що сьогодні ми з дідусем домовилися йти в море ловити рибу. За одну мить я сплигнув з постелі, натягнув на плечі майку, зиркнув у морський простір.

До дня ще було далеко. Навколо ледь-ледь посвітлішало, але море було таке ясне, таке синє і таке манливе, що я відразу ж забув і про сон, і про теплу м'яку подушку. Мені чомусь захотілося співати, танцювати, негайно сісти в баркас і пливти аж ген туди, де море сходиться з небом, де рожевіє ледве помітна ніжна смужка, вказуючи, що саме тут зійде веселе літнє сонце.

Дідусь мовчки бере вудки, весло, натягає на голову крислатого бриля і, попихкуючи люлькою, рушає з двору. В одну мить я його випереджаю. Мені хочеться покликати з собою і Коську, і П'ятницю.

Та П'ятниця з Робінзоном уже переправлялися на туго надутому колесі на свій безлюдний острів. Я хотів був покликати П'ятницю, а потім роздумав: для чого ж кликати людину, яка непостійна в своїх рішеннях? Тільки вчора він казав, що більше не водитиметься з Робінзоном і подружить зі мною, а сьогодні, Ще й на світ не зайнялося, поплив на безлюдний острів.

Ми спустилися на берег моря, неквапливо пройшли до рибальської бази. На мій подив, Коська вже сидів на баркасі, знічев'я кидав свою вудочку в тихе море. На його кукапі вже теліпалося з півдесятка сірих бичків.

Біля риббази дідуся зустрів Жорка-одесит.

— Здравжлав, Кузьмо Івановичу! — підніс він по-військовому руку до кашкета.

— Здоров, моряк! — крекнув дід.

— Моторка під повними парами. А шьо ви гадаєте? Сьогодні може взяти. І кнут піде, і камбала, гляди, схопить здуру.

Жорка-одесит зняв з кілка, до якого був прип'ятий баркас, вірьовку, а дід мовчки відіпхнувся веслом від берега. Ми з Коською примостились на носі на широкому полику.

Баркас повільно відійшов од берега. Я дивився через борт у воду. Вода була така прозора, така чиста, що все дно, покрите камінням та зеленими водоростями, було мов на долоні. Я запримітив на дні велетенського краба, що, чіпко переставляючи свої руді клешні, дерся на великий камінь.

Враз зревнув мотор, наш баркас затремтів, схитнувся набік і рвучко подався вперед. За кормою пінилась і булькотіла зеленава вода, залишався широкий слід. Берег почав швидко віддалятись. На містку стояв Жорка-одесит, завзято махав у повітрі кашкетом і щось репетував нам услід. Ми все одно нічого не почули за ревом мотора.

Берег швидко втікав од нас, і я вже бачив перед собою високу кручу, на якій самотньо стояв жовтолистий каштан. За тим каштаном виднівся в зеленому кущі черешень та акацій червоний будинок. А ось нижче, під високою кручею, з'явилось і рибальське селище. Швидко я відшукав дідусеву хатину. Мені навіть здалося, що на маленькій веранді, заплетеній диким виноградом, стоїть моя мама і привітно махає рукою. І мені стало прикро, що я не розбудив її. Хай би і вона поїхала з нами на море, помилувалась би оцією невимовною красою. Але я згадав дідусеві слова про те, що рибальство — то не жіноча справа, і відразу заспокоївся.

Озирнувся навколо. Скільки й видно — вода і вода. Прозора, зеленава, манлива. Так і хотілося підвестися на весь зріст, розкинути руки і плигнути сторчака в бездонне море. Ми швидко віддалялися від берега. Вже не видно було морського дна, далеко позаду залишився і безлюдний острів, на якому ледь виднілися Робінзон з П'ятницею.

В морі, там, де по зеленому полю йшли неширокі срібні смуги, стояли на приколі рибальські човни. Я знав від Коськи, що там, де стоять нерухомо в морі човни — найкраще береться риба. Рибалки не будуть кидати вудочок будь-де. Вони знають такі місця, де риба збирається косяками.

На сході все червонішим і червонішим ставало небо, навколо все світлішало і світлішало. Надходив новий гарячий день.

Нарешті ми від'їхали далеко від берега, розвернулися і опинились серед човнів та баркасів. Дідусь виключив мотора. Човен ще трохи пробіг і закрутився на місці. Дідусь дістав з баркаса великого заржавілого якоря на довгій вірьовці і, розмахнувшись, кинув його в море. Злетіли в повітря бризки, і на них враз зазолотилось сонячне проміння. Оглянувшись, я побачив, що з моря показався червоний кружок сонця.

Човен, покрутившись трохи, спинився. Дідусь перегукувався з рцбалками на сусідніх човнах.

— Бере?

— Бере, та не відпускає, Кузьмо Івановичу.

Виявилось, що вудити у відкритому морі не так просто. Дідусь узяв до рук вудку, на якій було намотано цілий клубок волосіні, причепив важке грузило до кінця, до теліпались не один, а три чи чотири гачки, і кинув грузило за борт. Воно потягло за собою волосінь, яка, розмотуючись, швидко зникла в морській глибині. Мені аж моторошно стало — це ж тут, де ми спинились, видно, й дна немає? Але ось волосінь перестала розмотуватись. Дідусь для чогось посмикав за неї і тоді тільки почав вимотувати на борт баркаса.

— Ого! — сказав він. — Метрів чотирнадцять буде. Нажививши гачки, дідусь закинув у море вудку і передав її мені.

— Тепер, Даньку, прислухайся. Як тільки смикне — вимотуй наверх.

Дід почав ладнати свою вудочку, а я, тримаючи в руках вудлище, прислухався — коли ж то воно смикне? Коська, який ще раніше від дідуся закинув свою вудку, враз почав спритно-спритно перебирати руками. Я забув про те, що в моїх руках така ж волосінь — ждав, що воно вийде з Косьчиного мотання.

Здавалось, що кінця-краю не буде його волосіні. Та ось враз У воді блиснула рибина, і мені аж подих перехопило. Коська витяг такого здоровенного, бичка, яких я ще ніколи не бачив.

— Оце кнут, так кнуті — хизувався він. — А смикнув легенько. Я думав — таке собі биченя. Ось подивіться, дідусю.

Великий, головатий, чорніший від самого П'ятниці, бичок сердито сплескував хвостом, плигав на дні баркаса. Заклопотаний Коська, граючи блакитними очима, наживлював гачок. В мене не смикало. І я сидів мовчки. Я відчув — мені ніколи не спіймати такого бичка. Дідусь похвалив Коську, закинув свою вудку і тільки тоді звернувся до мене:

— А в тебе ж як, Даниле, не смикає?

— Не смикає,— кажу похнюпившись.

Дідусь взяв з моїх рук вудку, почав вибирати волосінь. Вона не хотіла виходити на поверхню моря.

— Ого! — заклопотано чмихнув дід. — Зачепило, чи що?

Та волосінь враз попустило, і дід, загадково зиркнувши на мене, мерщій замотав руками. Я дивився в морську глибину, туди, де розтавала моя волосінь, і ждав якогось чуда. І чудо справді з'явилось. Спочатку мені здалося, що в морській глибині закружляв дідів крислатий бриль. А потім я збагнув, що то виблиснула срібним черевом велетенська рибина. Я прокричав на всю морську просторінь «ура», а дід тим часом вкинув у баркас велику, плоску, як млинець, і сіру, як гречаник, камбалу. І хоч я й не сам витягнув ту рибину, але моїй радості не було меж. Я враз відчув себе справжнісіньким рибалкою, рибалкою, якому велика удача сама йде до рук.

Тепер я нічого не чув і не бачив. Тримав у руках свою вудочку і прислухався: ану ж, чи почую, як смикне? Я так прислухався, що аж у вухах дзвеніло. Об днище баркаса легенько хлюпотіли морські хвильки, а мені здавалося, що море бушувало, як в час шторму, заважаючи наслухувати, чи клює риба.

Але ніщо не перешкодило мені почути легенький удар рибини в волосінь. Ніби електричним струмом щось ударило мені в руку, ледь-ледь помітно, але я відчув: то на гачок впііймалась рибина.

— Клюнуло! — вигукнув я і мерщій почав змотувати на кружок баркаса свою вудку. Серце моє теленькало, я переживав найщасливіші хвилини в своєму житті. Вудка йшла важко, мені здавалося, що я впіймав таку рибину, що і в баркасі нашому не вміститься.

— Не поспішай, Даниле, — радив дідусь, — бо вудку сплутаєш. І ось, нарешті, в воді блиснула рибина. Вона справді була така велетенська, що я аж перелякався. Та коли підтягнув ближче, виявилось, що то не одна рибина, а аж два бички вчепились на вудку. Тепер на моєму кукані вже плавало за бортом баркаса аж три рибини. Ого, тепер морська чайка буде сита. Я сумнівався тільки: чи проковтне вона оту сковороду, оту круглу, як дідів бриль, камбалу?

Час збігав непомітно. Сонце вже підбилося височенько, розтопило в золото на морі широку стежку, над морською синявою кружляли і метушилися золоті метелики. Але я на все те не звертав уваги — бички та камбала бралися навперейми. Так і дивись: коли не я, то дідусь, то Коська змотували вудочки та викидали в баркас з морської глибини рибу. Тільки в пас з Коською ловилися все чомусь дрібні, а в дідуся все, один в один, чіплялися головаті чорнобокі кнути.

— Дідусю, а чому в вас такі великі?

— Ге, — чмихнув дід, — бо і я ж не маленький.

— Тому, що ви рибалка?

— А ти ж думав! Бички, вони теж своїх знають.

І мені дуже хотілося швидше вирости та стати рибалкою, таким, як дідусь. Щоб не тільки з баркаса тягати велетенську камбалу, а й щоденно виїздити в море та привозити на базу повний баркас трепетливої риби.

— А ви змалечку рибалите, дідусю?

— З самого сповиточку, як тільки ходити навчився, — розповідає так дідусь, що й не зрозумієш — жартує чи правду каже. — Посадовить, бувало, батько в човен — та і в море, щоб дома їсти не просив та матері не заважав. Ото день і хитаєшся на хвилях. Хитаєшся, хитаєшся та й заснеш. Аякже, справжня наука була, не те, що зараз. 6 такі, що до двадцяти років за діло не беруться, тільки без штанів витанцьовують, як отой-о чубатий, що на гору ходить…

Ми з Коською розсміялись. Вгадали, upo кого мовилось. Я знав — усе селище висміювало отого безштанька Іва, що, мов сновида, снує понад морем. Та дідусь швидко перебив наш сміх.

— Отож-о, смієтесь, а того й гляди, що самі такими виростете…

Я зрозумів — то про мене так подумав дідусь. Бо про Коську такого не скаже: він і кролів годував, і козу, і майстрував у своїй майстерні. А я справді нічого не роблю, тільки з школи та в школу. Мама моя так і казала: «Твоє діло, Даньку, вчитись, в тебе діло одне — школа». А я не хочу тільки в школу, я теж буду, як дідусь, рибалкою.

— Дідусю, а я з вами тепер щоденно рибалитиму, — пообіцяв я Дідусеві.

Дідусь загадково посміхнувся, розгладив вуса.

— Вставати ж рано треба, рибалко.

У БУДИНКУ ВІДПОЧИНКУ

П'ятниця мене не обдурив.

Після обіду я відібрав з ночов в'язочку найменших бичків і пішов годувати свою чайку. Вона, мабуть, вже встигла зголодніти, бо ми рибалили десь до першої години дня.

Саме в цей час, коли я вже збирався лізти на горище, почувся знайомий голос:

— Даньку! А я тебе шукаю.

Побачивши П'ятницю, я спочатку розгубився: показувати йому чайку чи не показувати?

— То підемо до моєї мами?

Я зрозумів, що П'ятниця прийшов не тому, що зацікавився моєю чайкою.

— Зажди трохи, — кажу, — нагодую ось чайку, та й підемо. П'ятниця виявив бажання мені допомагати.

Коли я виліз на горище, то мені здалось, що чайка дуже зраділа і хотіла була побігти назустріч. Але, побачивши П'ятницю, вона відійшла в куток.

— Це тебе вона злякалась, — кажу. — Мабуть, одразу впізнала, хто їй крило перебив.

— А я крил не перебиваю, — почав виправдуватися П'ятниця. — То Робінзон з рогатки, а мені дуже вони потрібні. Хіба я чайок не бачив?

Тоді я віддав бички П'ятниці, а сам впіймав чайку. В неї, мабуть, боліло крило, бо вона все виривалась та намагалась влучити Пятницю своїм довгим жовтим дзьобом.

Рибу чайка проковтнула швидко і, вдоволена, відійшла вбік, недружелюбно поглядаючи на П'ятницю.

— Ти справді хочеш її вилікувати? — запитав П'ятниця.

— Звичайно! Ось побачиш, як вона літатиме над морем.

— Ніби їх мало літає. Вистачає їх.

Мене бентежило таке зневажливе ставлення П'ятниці до цих чудових птахів. Але я не мав ніякого бажання сперечатись із Павликом і тому сказав примирливо:

— А я її вилікую та повезу в Білорусію. Тамтешні хлопці ще ніколи не бачили морської чайки.

П'ятниця пообіцяв:

— Коли їхатимеш додому, ми з Робінзоном тобі сто штук добудемо.

Ми довго не затримувались на горищі. П'ятниця все нагадував, що йому час уже йти до мами. Він поспішав туди на обід.

На високу кручу вели дерев'яні східці, пообіч яких росли височенні бур'яни та кущі колючого глоду. В бур'янах шелестіли довгохвості зелені ящірки. Інколи вони навіть вилазили на східці і, важко дихаючи, грілись на сонці.

Знічев'я ми з П'ятницею почали рахувати східці. їх було багато. Частенько траплялися й поламані. Ми їх завбачливо переступали, але порахувати не забули. Вже коли нарахували понад сто, раптом на горі почувся якийсь галас. Ми були вже майже біля жовтолистого каштана, який стояв над самим урвищем, і, забувши про рахунок, вибігли нагору.

Тут ми побачили довготелесого Іва з його Сімоною. Огризаючись, вони відступали до урвища. На пих насідали чимось обурені відпочиваючі.

— Ми не терпітимемо цих неподобств! — войовниче вигукував маленький дідусь в таких велетенських окулярах, що вони зовсім закривали його дрібне зморшкувате обличчя.

— Взяли звичку щоденно свої бугі-вугі викручувати в громадському місці,— підтримувала дідуся кругла, в зеленій сукні, схожа на іграшковий м'ячик, бабуся.

— Це чортзна-що! Це чортзна-що, товариство! — кип'ятився лисий чоловік у смугастій шовковій піжамі.— Замість того, щоб корисно відпочивати, — мусиш слухати якісь неподобні, пробачте на слові, мелодії!

Ів, по всьому видно, не дуже злякався. В одній руці він держав зелений ящик, а другою стискував лікоть Сімони.

— В чому справа, громадяни? Вам моя музика не подобається? А може, мені теж ваші мелодії не до смаку. Це справа особистих уподобань. Кому «Утомленное солнце» та «Розпрягайте, хлопці, коні», а кому, може, й західноєвропейські… В нас путівка така сама, як і в усіх інших.

Сімона нетерпляче і обурено знизувала плечима — мовляв, ще чого не вистачало — музика їм заважає, танці їм не дають спокою? А коли їй, Сімоні, хочеться танцювати?

Серед кущів замелькали білосніжний піджак і штани.

— Ага, ось директор іде, він розбереться, — сказав хтось.

Підкотився кругленький з коричневою лисиною і очицями-тернинками чоловічок.

— Що за шум? Чому шум, я питаю?

Білосніжно-коричневий директор запитально поблискував своїми тернинками.

— Знову магнітофон? Знову порушення громадського порядку? — напався він на Іва, збагнувши, в чому справа.

— Нудьга ж, товаришу директор, — скривився Ів. — Мухи ж дохнуть. Хіба ж це відпочинок?

Директор спалахнув од гніву.

— Коли вам не до вподоби паші порядки — ми не силуємо. Адже зрозумійте, молодий чоловіче, що розпорядок дня є розпорядок дня, а крім того — ваша музика… Ну, згодьтеся ж, будь ласка, що вашу музику не всяка натура зможе витримати. От люди й протестують, а я як відомо… — то я… А так шукайте собі іншого місця… Аби не на території будинку…

Білосніжно-коричневий директор дедалі зм'якшувався і зм'якшувався, аж поки й зовсім не охолов та не перейшов з пискливого крику на воркітливе бубоніння.

Про що саме йшла суперечка, ми так до пуття і не збагнули. Отож, постоявши трохи, подалися до Пав ликової мами.

Павликову маму ми знайшли в їдальні.

— Ой Павлику, дитинко, — забідкалась вона. — Ти їстоньки хочеш? Чому ж ти так пізно? Вже все віддали. — Павлик ображено зачмихав. Мама, щось подумавши, пообіцяла:

— Чекай, я повернуся за хвилинку.

Вона і справді швидко повернулася, ткнула синові в руки щось загорнене в газету.

— Поїж ось, синку. Та на вечерю не спізнюйся…

— Добре, — пообіцяв П'ятниця, схопивши того пакунка.

Ми сховалися в кущах біля якогось будинку і присіли на траві. П'ятниця розгорнув газету і жадібними очима вп'явся в шматки хліба та холодну котлету.

— Угу, — мурчав він, уминаючи бутерброд. — Бачиш, як їх тут годують? Котлетами.

Ми принишкли. Неподалеку почулись чиїсь кроки, долетіли слова.

— Даремно ми дозволяємо розперізуватися різним стилягам, — казав хтось невдоволено. — Тож уявіть собі тільки — молода людина, здорова, енергійна, тільки б працювати, а воно вже в будинку відпочинку під оту ідіотську музику викручується…

Я здогадався — то все ще про Іва говорять відпочиваючі.

— Батьки, то батьки в усьому винні,— почувся інший співучий голос.

Розсунувши густі кущі, я виглянув на стежку. Там стояло двоє відпочиваючих.

— Та буває, що й батьки дивляться на все те крізь пальці.

— Знаю я батьків цього Іва. Ніякий він не Ів — звичайним Іваном в метрику записували. А потім батько став кандидатом наук, а синок Івом. Закінчив десять класів і ось уже три роки байдикує. Вже й вуса посіялись, а він усе до інституту не вступить. То ж батькам дали оці путівки, а поїхав синок з подругою. В нього час є. На все є час — і на відпочинок, і на бугі-вугі. А батько сидить, статті пише, гроші заробляв.

Співрозмовники рушили далі. їхні голоси весь час віддалялись, затихали кроки.

— Виправляти таких треба… рішуче виправляти. Як бур'ян виполювати.

Павлик доїв котлету, облизався і раптом голосно розсміявся.

— Смішний він, цей Ів, правда? А я ніколи не стану стилягою.

МАМИНІ ТУРБОТИ

Ви теж любите слухати розмови старших? Я дуже люблю. Особливо коли розповідають про війну та про різні пригоди. Або ще коли дідусь або бабуся згадують, як колись, ще до революції, людині важко жилося, — я тоді до півночі б слухав. Але не завжди мені подобаються ті розмови.

От хоч би й сьогодні. Тільки повернулися ми з П'ятницею з будинку відпочинку, мене відразу ж покликала мама. Я хотів був непомітно захопити свою вудочку та майнути на море, а вона мене перепинила на подвір'ї.

— Даньку, а йди-но сюди.

— Ну, що там ще? — питаю. — Кажіть, я й звідціля почую.

— Без розмов!

Мамин голос стає схожий на татусів, і я вже знаю — краще йти, коли кличуть по-доброму.

Неохоче підходжу до веранди. На порозі сидить тонісінька, як билиночка, Сана, осідлала окулярами носа і не глянула мені назустріч — читає. Біля столу сидить Санина мама.

— Ну що там? — питаюся похмуро.

— А ти з тьотею Надею вітався?

— Здрастуйте!

— А з Оксанкою? Бачиш, яка ґречна дівчинка Оксанка? Все читає, читає…

З Оксанкою я не привітався. Ще чого не вистачало — з дівчатами вітатись.

Мама розсердилась на мене, бо відразу накинулась:

— І де ти тільки бігаєш, непосидо? Та ти поглянь на самого себе! Один ніс стирчить та маслаки випинаються.

І вже до тітки Наді:

— І чим він живе, оцей хлопець? їсти не їсть, схопив ложку, другу — та й на море, спить якусь годину-дві. Учора вклався спати після дванадцятої,— вже кіно відшукав, проноза такий! — а схопився разом з дідусем до схід сонця. Везла до моря, думала, що відпочине, зміцніє хоч трохи, бо ж дохлий, як ота сушена тараня, а він тут розгвинтився зовсім.

Такі розмови старших мені зовсім не подобаються, і я уперто мовчу. Але ви не знаєте моєї мами. Коли вже вона візьметься — то свого доб'ється.

— Ану йди поїж та ляж відпочинь хоч із годину.

Отой відпочинок, та ще в такий гарячий для мене час, все одно, що гірка редька. І хто вигадав ці години відпочинку, і хто підказав мамам, що саме в той час, коли людина лежить, на неї находить поправка і здоров'я?

— Не буду я їсти! Не буду спати!

— Будеш!

— Сказав — не буду!

Мама випростується на веранді. В очах знайомі блискавки. Я знаю — то попередники справжньої бурі.

— Вигадають ще — спати, їсти! — розчаровано тягну я, а сам уже прямую до столу.

Мама подає мені млинці з сметаною, наказує поїсти всі до одного, а сама повертається до тьоті Наді.

Починається цікавіша від попередньої розмова.

— Ох, і не люблю я хлопців, — з серцем каже мама. — Розбишаки вони та й тільки. Дівчатка — зовсім інша справа. Он твоя Санка — вже години три сидить і не писне. Все читає.

«Ну то й бери собі Сану!» — думаю я, а сам спересердя вминаю ті млинці з сметаною. Вони таки дуже смачні. Мабуть, я їх і всі поїв би, та своєчасно згадав: а може, вони чайці сподобаються? І я залишив півмакітерки для своєї птахи. Спочатку хотів був крадькома прослизнути на горище, а потім облишиш цю думку. Коли мама побачить, обов'язково перепаде на горіхи.

Я не боявся того, що мама лаятиметься, але соромно було при Сані. Зайшов у кімнату, ліг на ліжко, твердо вирішивши — не спати.

Та навіть якби й хотів спати — хіба ж заснеш, коли поблизу зібралися дві мами? їм здається, що розмовляють тихенько, майже пошепки, а мені ж усе чути.

Тьотя Надя дуже вдоволена з того, що мама хвалить Санку.

— О, вона в мене хороша дівчинка. Я така рада, така рада… така вдоволена. Що ж у нашому житті найдорожче? Діти. Кожному хочеться дитину свою в люди вивести. Бо ото хоч би й я. Часом і світу не бачиш. І працюєш, і за дитиною дивишся — хочеться, щоб же й не голодне воно було, і охайненьке, щоб і училося, як людські.

— А вони ж не хочуть учитись, а вони ж не хочуть. Я коли б біля свого не сиділа щоденно з лозиною, мабуть, всі до одної двійки мав би.

Ну й мама! Ну й уміє вигадувати! Двійки! Та для чого вони мені, оті двійки?

Тьотя Надя ніби й не чує маминої мови. Вона вихваляє свою Санку:

— Я своїй не дозволяю й за холодну воду братись. Хай учиться. Минулого року була взялася за деревця та квіти. Все копошиться й копошиться на тому городі. Я вже її й просила, я й гримала, а вона своє: «Це нам по ботаніці». А навіщо така ботаніка, коли дитина змалечку повинна в землі копатись? Он ніхто не хоче своїх дітей до роботи привчати. Отам у нас — по сусідству киянка одна відпочиває. Може, помітила — товста гака, з таким хлопчиком, як опецьок. Санко! Як звуть отого товстунчика, що в Бузаментихи спинився?

— Га?

Сайка підвела свої окуляри від книги.

— Хлопчика того як зовуть?

— Ой мамо, тут немає ніякого хлопчика! Тут розповідається про одного шпигуна, який проліз на нашу територію попід снігом. Але його вже ось-ось розшукають. Ох, цікаво, мамо!

Тьотя Надя облишила Сану:

— Ану тебе! Читай уже. Так ота киянка свого в музики готує. Щоденно примушує співати. Сама тягне, а воно за нею. Голосу немає ніякого, нявчить, нявчить, як котеня, а тягне. І ото що ти думаєш — і вивчить. І співатиме.

— Хіба мало є артистів безголосих? — згоджується мама.

— От і не співаком буде Асик! — гукаю я з кімнати. — Він музикантом буде. На скрипці гратиме.

— А ти спи вже! — гримнула на мене мама. — Хай голова в тебе не болить за Асиків. Ким буде, тим і буде.

Я замовкаю. Справді, яке мені діло до Асика? Хай хоч і на контрабасі грає. Чому це я маю через нього мамин гнів на себе накликати?

Згодом тьотя Надя знову розповідає про свою Санку:

— Я така рада, така рада… Взялась Сана за книжки, то я мов на світ наново народилась. Думаю, може-таки, хоч учителька яка з неї виросте, може, хоч секретарка яка, та не буде так, як ото я, день у день рибу ту патрати на риббазі, мозолів не набиватиме на долонях.

Я сам до себе посміхаюсь. Ох і розбирається ж тьотя Надя в справах. Вона думає, що робота учительки така легка? Ого, хай вона справиться з нашим братом, хай одні тільки зошити наші перечитає. Ми там такого понаписуємо, що й самі не прочитаємо потім, а вчительці все те перевіряй.

А моя мама, зітхнувши, й собі:

— Отож і мій чоловік хотів Данька в військове училище віддати, офіцером зробити. Але я — пі в яку! Вистачить з мене уже чоловіка офіцера, а ще щоб і син — та ні в яку! То ж анахтемська робота. По-перше, офіцер, мов те перекотиполе — сьогодні тут, а завтра там. По-друге, офіцер, як та заводна машина, затемна встає і опівночі лягає. Та все в полі, та все з солдатами. А коли війна — то подумати страшно. То щоб я, маючи одну ту дитину, свідомо робила з неї військового? Та ніколи в світі! Хай учиться. Поки й можна — хай учиться. Спочатку десять класів, потім десь в інститут чи в університет, так і провчиться до двадцяти двох чи трьох. А там виросте, змужніє, зміцніє — вибере собі роботу до смаку.

В мене аж мороз іде поза шкірою. Це ж усе життя, як отій Сані, доведеться мені сидіти над книгами. А дідусь рибу ловить, а татусь солдатів учить на танкодромі. Ех, життя! Ні, не хочу я бути ким-небудь, краще я стану рибалкою, рибу з дідусем ловитиму.

Я вже бачу, що пі мама, ні тьотя Надя нічого цікавого не скажуть. А сонце вже хилиться до заходу, саме бички беруться в хлопців.

— Мамо, я вже виспався!

— Виспався? — дивується мама. Натираючи кулаками очі, я виходжу з кімнати.

— Виспався. Мені навіть татко приснився.

— Ну, то йди он пограйся з Саною.

— А я не хочу гратись. Мені он чайку погодувати треба. Мама задумується на якусь хвилину.

— Ну, йди годуй, тільки не біжи нікуди, бо вже ніс загострився від тих біганок.

— Добре! — обіцяю я.

Схопивши в руку вудку, я вибриком збігаю по кручі до моря. Хай собі мама з тьотею Надею сперечаються про те, ким я буду, коли виросту. А поки що я — запеклий рибалка.

«КОТЯЧА» МУЗИКА

Трапилось так, що й цього вечора я загулявся допізна. Хоч у будинку відпочинку і не було кіносеансу, але Коська пронюхав іншу розвагу. Він підслухав, що Ів зі своєю Сімоною влаштовують тапці біля риббази. Отож іще задовго до тих танців ми вже були біля причалу.

Ів та його подруга з'явились зі своїм ящиком вже тоді, коли на море впали сутінки. Він, як завжди, в куценьких коричневих штанцях та сорочечці, на якій викручувалися в усі боки мавпи. Вона — в чудернацькому платті, з великим бантом на спині і з боковими розрізами до самого пояса, — смішно дрібцювала на тонісіньких каблучках, аж дивно було, як вона їх ще не зламала.

Іва та Сімону радісно вітав Жорка-одесит.

— Шьо, баришия, потягло на морську прохолоду? Шьо, я вам скажу, за краса — море ввечері! Пам'ятаю, ми йшли на «Товарище» під усіма парусами в Індійському океані. Штиль такий, що аж в очах миготить, а вечір! Тисяча і ще одне задоволення на додаток. Я, знаєте, баришня, ось так сидів на кубрику і теж, знаєте, дихав прохолодою і милувався вечірньою загравою. Шьо й казати — неповторно чудовий Індійський океан! Це вам не Атлантичний. О, то розбійник! Як стругоне, як стругоне вітер, як підуть вибивати чечітку хвилі, аж у зуби, не повірите, баришня, — ступайте ось сюди на місток! — аж у зуби заходить. Пам'ятаю, ішли ми тоді на «Комсомолі»… ні, пробачте, баришня, брешу, на хлагмані я тоді плавав…

Говіркого Жору перебив Ів. Діставши із Сімонної сумочки. півлітра горілки, він наказово прогув:

— А чи не знайдеться в тебе, Жорко, якоїсь посудини? Жорка враз прояснів:

— Шьо за питання? Моряк без посудний — все одно, що море без води. Найдемо й посудину, найдемо й закуску.

За одну хвилину Жора збігав у свою сторожку, приніс звідти дві великих гранчастих склянки та баночку маринованої кільки.

— Шьо, хіба є в світі краща закуска за цю? Знаєте, баришня, я пройшов усі моря і океани, а кращого закусона від одеської кільки не зустрічав. Одну хвилиночку…

Жорка-одесит підбіг до моря, сполоснув для повної дезинфекції склянки, витер їх подолом своєї тільняшки і поставив на поруччя містка.

Море легенько хвилювалось, тонісінькі хвильки плюскотілись біля берега, далекий горизонт злився з небом. Тільки в одному місці вставала ледь помітна, якась сивувата заграва, — я знав: там з хвилини на хвилину з'явиться місяць.

Одним рвучким ударом долоні в денце Ів спритно вибив з пляшки корка. В склянки полилась схожа на морську воду горілка. Жора-одесит жадібно ковтав слину.

— Бери, моряче, — добродушно кивнув йому Ів.

— Шьо ти, шьо ти! — завагався Жорка. — Хай он першою баришня. Вибачаюсь, не знаю, як вона тобі доводиться — дружина чи взагалі дама серця?

— О, так! Ми вже одружились, хоч мій папахен і не в захопленні від того. Але я тобі скажу, моряче, кому яке собаче діло до наших персональних справ? Факт? Факт. Папахенова справа дивитись за тим, щоб у мене не порожня була кишеня, вірно я кажу, морячок?

— За твоє здоров'я, друже! — вигукнув задоволений Жорка. І вже тільки тоді, коли спорожнив повну склянку горілки та заїв кількою, відсапнувшись, сказав:

— А єта ваша філософія щодо повної кишені — в моєму стилі. Я пройшов усі моря і океани, служив на всіх суднах Чорноморського флоту, заробляв гибельну суму грошей, а теж любив, щоб мамаша присилала коли яку сотняжку. Зайва півлітра в нашому морському ділі ніколи не завадить. А ваш родитель, видно, непогано заробляє?

Перш ніж відповісти, Ів наповнив до половини склянку, ткнув до рук Сімоні.

— Пий!

Сімопа зашарілась. Скрививши манірно ротика, проказала:

— Отаке гірке?

— Шьо ви, баришпя? — вигукнув Жора. — В тій гіркоті вся красота. Я, до прикладу, не терплю солодких та кислих напоїв. На здоров'я, бариншя.

Сімона неквапливо вихилила горілку і не тільки не закусила, а навіть не скривилась.

Тільки згодом, розливаючи в склянки решту горілки, Ів згадав про свого батька.

— Питаєш, чи багато заробляє папахен? Не так, щоб дуже, але гадаю, що ти, моряче, й за рік того не заробиш, що він в один місяць видряпає.

— Шьо ти кажеш? — здивувався Жорка-одесит.

— Статейки якісь пописує. Каже, що культуру вперед рухає.

— Одним словом, учена голова, шьо не кажи!

— Мені до того діла мало — рухає чи не рухає. Мені аби тугрики були, моряче.

Друга склянка вже розібрала Іва. Він ледве ворочав язиком, похитувався на довгих волосатих ногах:

— Мені аби тугрики… Мені — новітня музика… Мені — західноєвропейські… гик! А що там серед моря? Місяць чи знову сонце?

З морської глибини виплив великий рожевий місяць. Золота рухлива стежка прослалась аж до самого берега. Сімона заплескала в сухі долоньки:

— Іва! Глянь, Іва, яка доріжка! Яка краса! Га! А скажи, коли б ця доріжка була тверда — до самої Турції можна було б дотанцювати?

Тут її захоплення перебив Жорка.

— Шьо там танці! Ось ви скажіть, баришня, коли б все це змалювати. Але хто б це зміг? Ніхто! Хіба що Вайвазовський. Або Мембрант. Ні, і Мембрант би не намалював. Ось коли б мені фарби та пензлик — полотно я б уже сам здобув! — я б зміг. Шьо, баришня, не вірите? Гадаєте, така велика морока місячну доріжку змалювати? Аж ніскілечки. Тут головне змалювати — шьо близько, а шьо далеко, а решта всьо їрунда. Запевняю вас, баришня, їрунда та ще й на посном маслі, тобто на олії… Ех, коли б мені тільки фарби та пензлик…

Жорка гукав на весь берег. Йому ще дзвінкіше вторила Сімона.

— К чорту фарби! К чорту місячну доріжку! Танцювати! Ів, заводь музику! Ів — рок-рок-роко-кок…

Сімона нетерпляче зацокотіла об поміст ноженятами, закотила під лоба очі.

Ів завів свою музику.

Ми з Коською прилипли до днища рибальського баркаса, боялись дихнути. Я ще ніколи не бачив такого дива.

На все морське узбережжя завив магнітофон, заухкав, загавкав, занявкав, викидав такі звуки, що, мабуть, усі бички кинулись від берега на саму-найсамісіньку глибочінь.

Ів якось незвичайно вигнувся, став навшпиньки, затрусив колінами, схопив за поперек Сімону і пішов вигинатись та вихилятись, викручувати та видригувати ногами, аж у очах зарябіло. Щось дике було в тій музиці і в тому танці, від чого хотілося й собі завити по-котячому, застрибати на днищі баркаса, вчепитися зубами кому-небудь у вухо. І Коська справді не витримав. Після того, як завиляв своїм кльошем і Шорка та пішов колесом навприсядки по рибальському містку, мало не звалившись у море, Коська схопився на ноги, заклав усі пальці в рота та так свиснув, що, мабуть, і в будинку відпочинку почули. А тоді заплигав на одній нозі, заскавучав по-собачому, залився таким сміхом, що я аж перелякався.

А Ів і Сімона все дриґали ногами, все викручувались, то розходились в сторони, то, звиваючись вужаками, сходились докупи, то він її щосили кидав на землю, то на льоту підхоплював і зпову крутив у шаленому вихрі. Навколо них тягав свій витьопаиий морський кльош Жорка, голосно виляскував у долоні, щось кричав дике, божевільне.

Мені стало моторошно від тих танців та музики. Чомусь почало морозити та трусити. Я потягнув Коську за руку.

— Ходімо, Косько, мені холодно.

Ми вибралися по стежці на гору. Місяць уже підбився вверх, морська доріжка стала ще ширша і довша, досягала до самого рибальського містка. А там, на містку, гавкав і нявчав магнітофон, і дико вигинались і викручувались три чорні постаті.

В мене від усього того макітрилась голова. Я поспішив додому. Впав у ліжко і промарив усю ніч. Все мені снились собачі та котячі пащі, з яких полум'ям виривались дикі ноти Івової музики.

КИМ БУТИ?

Я навчився прокидатись разом із сонцем. Тепер уже не пропускав дідуся: тільки він з постелі — вже й я на ногах.

Сьогодні дідусь попросив мене допомогти віднести йому до баркаса весло. Я охоче згодився. Дідусь звалив собі на плечі-цілий оберемок пожовклої сітки.

Ми прийшли на риббазу так рано, що навіть Жорка-одесит ще спав. Дідусь кинув у баркас сітки, присів на борт і витягнув з широкої кишені люльку.

— Ну, як тобі, Даньку, полюбилося море?

Ого, ще й як! От тільки сказати, як воно мені полюбилося, не можу. Коли подумаю, то стільки б наговорив, стільки наговорив, а запитав дідусь — і я тільки кивнув головою.

А море справді було чудове. Синє-синє, безкрає і веселе. Я дивився на море і думав собі: і чому така несправедливість існує в світі? В одному місці того моря без кінця, без краю, вже й занадто, а в інших місцях і затоки немає морської? От коли б хоч трохи цього моря, хоч стільки, як до отого білосніжного корабля, та перекинути в білоруські ліси! Ох і пораділи б мої білоруські друзі, ох і здивувалися б!

— То, може, ти в діда й назовсім залишишся? — допитується ДІДУСЬ.

Я мовчу. Тут треба подумати. Зрозуміло, що залишитись у дідуся було б зовсім не погано. Хоч, правда, бабуся дуже вже прискіплива, мабуть, вона більше б тоді бралася за мене, ніж за дідуся, але зате дідусь же який у мене. Рибалка! А море яке? А Коська? А кіно безплатне на вершечку старої черешні? А морська чайка? Все це таке, що від нього важко відмовитись. Але ж. там, у Білорусії, в військовій частині мій татусь. І мама туди поїде.

Не кине ж вона татуся одного, бо що він без нас робитиме? І я, зваживши все, вирішую:

— Я буду кожного літа до вас приїздити.

Дідусь ніби й не чує. Мовчки смокче люльку. Тільки відводить убік очі, здається, щось цікаве побачив там, у морі. Я розумію — не сподобалась дідусеві моя відповідь. І я додаю:

— Татко ж у нас один лишився. Дідусь посміхається.

— Молодець, що за батька турбуєшся.

Я вдоволено чмихаю носом: а за кого ж мені ще турбуватись?

— Ти ж ким збираєшся бути, коли виростеш? — знову запитує дідусь.

Оце так запитання! Що тут відповісти?

Пам'ятаю, коли я був ще зовсім-зовсім маленьким, мама купила мені моряцький костюм. Синя сорочечка і штанці, ще й. справжня безкозирка. А на ній напис «Пустун». Я не знав тоді,

Що це слово написано в мене набезкозирці, і дуже сердився, коли мене взивали пустуном.

— От і моряк! От і моряк! — заперечував я.

Я тоді вирішив, що коли виросту, обов'язково буду моряком, водитиму кораблі по морю.

Пізніше, коли вже трохи підріс, я побував у гостях у свого другого дідуся — в таткового батька. Той мій дідусь зовсім не схожий на цього дідуся. Цей рибалка, а той конюх у колгоспі. Цей велетень, а той маленький-маленький, аж дивно, що він татусів батько. Мій татусь високий, широкоплечий, а дідусь тонісінький, худючий. Може, то тому, що йому все ніколи. І вдень і вночі він біля коней. Він і мене водив на стайню. Я вперше тоді побачив маленьких лошаток. Ох, як я їм порадів, хоч навіть не знав, як їх назвати. Отож заплескав у долоні, загукав дідусеві:

— Дідусю, дивіться, он коникові діти!

Скільки й були ми на селі у дідуся, я щодня ходив з ним на стайню. Коли мене хто запитував: «Ким будеш, Даньку?» — я не замислюючись відповідав:

— Конюхом.

Але в конюхах я ходив недовго. Якось татусь повіз нас із мамою на прогулянку справжньою автомашиною. Я сидів поруч із шофером і не відривав рук од руля. Моїй радості не було меж. Я збагнув, що немає нічого прекраснішого в світі, як кататися на автомашині. І що немає в світі кращої роботи від роботи шофера. Уявіть собі — це ж шофер все своє життя, день удень, зимою і влітку, від міста до міста, від села до села, міряє кілометри своєю машиною. Це ж не робота, а безперервна прогулянка.

— Я буду шофером! — говорив я гордо кожному.

Був я якийсь час і танкістом, був і пілотом. Це після того, як татусь показав мені справжні танки та літаки. А коли підріс, проміняв усе на роботу звичайного кіномеханіка. Я так полюбив кіно, що, здавалось, день і ніч дивився б картини. І я вирішив — виросту, обов'язково буду кіномеханіком і ніким більше. Це ж тільки уявити — все життя дивитися кінокартини!

Потім поступово забув я й про кіномеханіка. Я з охотою дивився картини, але крутити кіноапарат самому у мене вже не було великого бажання. А саме в цей час я й зовсім не задумувався над тим^ ким буду, коли виросту. Ким буду — тим і буду. Хіба обов'язково треба кимось бути? А виходить, що обов'язково. Дідусь запитав та й жде відповіді. І треба відповідати. Мені вже встигла полюбитися дідусева робота, я хотів сказати, що буду рибалкою, але побоявся, щоб дідусь не висміяв. І я сказав непевне:

— Та хто його знає…

Дідусь з подивом зиркнув на мене. В його сірих очах блиснув лукавий вогник.

— От тобі й маєш! А я гадав, що ти в генерали націлився.

— Генерали старі,— сам не знаю, чому почав виправдуватись я.

— То правда, — згодився дідусь. — Генеральського чину безвусим не доскочиш. В генерали виходять тільки з сивиною.

Попихкуючи люлькою, дідусь почав розповідати:

— А я в твої роки вже добре знав, ким буду. Батько мій і дід мій — рибу ловили. А я їм допомагав, як тільки на ноги зіп'явся. Так і виріс, онучку, на воді, на воді й помру. І, головне, не жалкую, що став рибалкою. Коли б можна було ще один або й два віки жити — то й їх би прорибалив, ні на яку роботу своєї не проміняв би.

Я з цікавістю слухав дідуся. Мені дуже полюбилось море. Не знаю, чи я, подібно Жорці-одеситу, зміг би плавати на кораблях, але рибу ловити мені дуже подобалось.

— А хіба ж колись так ловили рибу, як зараз? Правда, колись риби було більше, але спробуй взяти її одип та ще й мало не голіруч? Ходиш-ходиш за нею, бувало, на юшку наловиш, а на хліб — біг дасть, на пояс виторгуєш, а на сорочку й не так просто. Це не те, що зараз: і ставники, і сейнери, і моторні баркаси. Та ще й літаки в морі розвідують — тільки пішла скумбрія там чи ставрида, або кефаль вийшла з лиманів — відразу тобі шифровочку. Ану, мовляв, Кузьмо Івановичу, збирай свою бригаду, зволь рибку ловити. Ого, є чим ловити та і вміємо ловити, аби було що ловити.

В мене аж дух захопило від тієї розповіді. Оце б мені хоч раз піти з дідом у море на справжню рибну ловлю. І на скумбрію, і на кефаль. Та я був би йому за найпершого помічника.

І я зважився:

— Дідусю, а ви мене візьмете з собою в море?

Дідусь замовк. Вибив попіл з люльки, довго дивився вдалину, хоч там нічого цікавого і не було.

— В море, кажеш? Не любить тепер молодь моря. Куди завгодно, в інститути, в секретарі різні рветься, а рибки ловити не люблять. Проста, мовляв, робота, без отого самого, як воно зветься…

Мені було незручно за всіх тих, хто не любить моря. Через них дідусь не хотів і мене взяти на рибальство.

Ну, що ж, — сказав вій нарешті,— коли так хочеш — візьму. Хтозна? А може, й твоє щастя тут… біля Чорного моря.

РИБАЛКА МУСИТЬ ДОБРЕ ПЛАВАТИ

Дорослі часто кажуть: ніколи вгору глянути. Я раніше дивувався собі — як це так? Адже я міг скільки завгодно дивитися в синє непроглядне небо. То чи заважав хто дивитися вгору моїй мамі чи бабусі?

Тепер я знав, що то значило — ніколи вгору глянути. Ну, ось же самі подумайте. На горищі ждала риби моя покалічена чайка. Коська вже, мабуть, майстрував супутника, а я і йому пообіцяв допомагати. П'ятниця кликав мене в будинок відпочинку, бо йому самому не хотілося йти до мами. Та й довідатись треба було — яка ж кінокартина сьогодні йтиме в кошарі… А тут дідусь пообіцяв узяти з собою на справжню рибну ловлю. Це вам не просте діло — махати з берега або з баркаса вудочкою. Це вам — ловити рибу у відкритому морі, там, де море сходиться з небом, там, де проходять оті таємничі кораблі з манюсінькими, схожими на мачинки віконцями. Отож скажіть, будь ласка, чи мав я час глянути вгору?

Я вже ладен був одразу, кинувши все, сісти на баркаса та й податися з дідусем у море. Але дідусь, дочекавшись своїх помічників, одправив мене додому.

— Я тебе покличу, коли треба буде, — сказав.

Коли я повернувся додому, мама та бабуся вже прокинулися.

— Що це тобі не спиться, Даньку? — здивувалась мама.

— А я дідусеві допомагав, — відповів я.

І мені було так радісно, що я, наче справжній рибалка, допомагав дідусеві, я був гордий з того, що не проспав сонця. Але моя бабуся розцінила все це інакше.

— О, вже тому дідові закортіло будити дитину серед ночі. Сам, як той вовкулака, задрімає якусь часину та й подався в море, то вже й дитині не дає спокою. Ну я вже йому вичитаю, ну вже я йому накручу чуба…

Мені стало жаль дідуся — даремно на нього нападається бабуся.

— А мене зовсім дідусь і не будили, — одказую бабусі.— То я сам прокинувся. І сам весло взявся віднести.

— Еге ж, сам. Це вже дід твій запалив люльку та розшвендявся та розбухикався так, що й мертвого розбудить.

Я вже зрозумів, що бабуся замовкне не швидко, і для того, щоб чимось її здивувати, сказав:

— А я, коли виросту, теж рибалкою буду. Мама розсміялась.

— А конюхом уже не хочеш?

Сміючись, вона почала розповідати бабусі про «коникових дітей».

Але бабуся не дослухала. Вона, мабуть, ще не виговорилась сама.

— Отож-о! Як не конюх, так рибалка. Хай уже він, старий шкарбун, коли нічого за все життя не навчився, приманює ту рибу в морі. А тобі, онучку, не про те думати треба. Тобі треба вчитися, гарно вчитися, щоб грамотному бути. А коли виростеш — великою людиною будеш. Самим директором, а може, й завідувачем яким.

Я мимоволі чмихнув. Ну й смітна ж ця бабуся. В неї виходило так, що мій дідусь — отакий велетень, — був маленький, а отой лисий директор з будинку відпочинку — великий!

— А ти не смійся, хлопче, — напалась на мене бабуся, — а слухай, що бабуся каже. Я вже знаю, я вже бачила… я розумію. Та їж більше, бо он, бач, самі маслаки стирчать з-під сорочки. Що ж з тебе виросте? Будеш такий, як отой Хомка-пустомолот, що й з-під картуза не видно.

З тими словами бабуся поставила на стіл пахучі рожеві пундики, що аж кипіли в маслі, та смажену ставриду.

— Ану ось присувайся до столу та порадуй бабусю. Що ж я тобі — даремно смажила та випікала?

Мені хоч і зовсім не хотілося бути схожим на кругленького директора, але я й незчувся, як поїв майже всі пундики, бо вони були дуже смачні. А потім взявся за рибу.

— їж, їж рибку, — припрошувала бабуся. — Бо, бач, у рибалки мітиш, а риби їсти не любиш.

Поки я снідав, мама подалася до моря. Побачивши, що вона купається, я й собі кинув рибу, схопив вудку та побіг на берег.

Мама плавала в морі. О, вона в мене вміє плавати. На голову наділа гумову зелену шапочку та й міряє саженками. От коли б мені так навчитись. Попрошу маму, щоб повчила, ось тільки риби наловлю трохи.

Бички клюють, чіпляються на гачок. На моєму кукані вже плаває з десяток рибин, а мама кличе:

— Даньку, кидай ту вудку, пливи до мене.

— Зараз, мамо.

Мамі, мабуть, наскучило плавати самій. Вийшла на берег, лягла на гальку, спостерігає за поплавцем.

— Як твоя чайка, Даньку?

— їсть рибу, мов не в себе.

— Житиме, значить?

— Житиме.

Немигаючими очима мама дивиться в море, щось думає. Мені дуже хочеться узнати, про що думає мама, але я не маю часу розпитувати.

— А я теж колись збиралась стати рибачкою, — тихо каже мама.

Я з подивом дивлюся їй у вічі. Чи не жартує?

Ні, мама не жартувала. В її великих сірих очах було стільки задуми, стільки ніжності, а в самих зіницях так ласкаво і ніжно переливалося синє море.

— То чому ж не стала?

Мені дуже захотілося, щоб моя мама була рибачкою. Тоді і я вже напевне був би рибалкою. Як дідусь, з самого малечку ходив би в море, допомагав би мамі…

Мама зітхнула.

— Через татуся твого. Завіз він мене… Завіз далеко від моря. І дивно — мама тихо розсміялась. Схопила мене на плечі.

Я випустив із рук вудку і заверещав. Мама не звернула уваги на мій вереск. Занесла мене в море та й затопила з головою У воду.

— Ану плавати, рибалко, плавати, — примовляла вона. — Теж мені — рибалка, а плаває по-собачому. Ану давай разом зі мною, хлопче.

І я забувся про все. Хай ще трохи поголодує моя чайка, хай пожде мене Коська. Я повинен навчитись плавати. Я повинен плавати так, як мама, як моряк Жорка-одесит, що зміряв сажнями всі моря й океани.

Я весело змахував руками, бовтав ногами, випльовував з рота солону воду. І плив. Плив зовсім не гірше від мами. Отже чесне піонерське, не гірше!

ЧИ ПІДДАЄТЬСЯ ЧАЙКА ДРЕСИРУВАННЮ?

Всівшись на старих сітках, пильно стежу за морською чайкою. Вона ще й досі ніяк не може до мене звикнути. Знає ж, бісова птаха, що саме я її годую, не даю померти з голоду, а втікає. Тільки з'явишся на горищі — відразу пішла, оглядаючись, в куток, ніби я не з в'язанкою бичків сюди виліз, а з гострою ножакою в руках.

Посеред горища лежать бички. Я жду — підійде до них чайка чи не підійде. Сиджу нерухомо, не зводжу очей з пташини. Вона довго стоїть в напівтемному кутку, неквапливо перебирає дзьобом своє пір'я. Потім, ніби скрадаючись, виходить з кутка. В мене аж серце завмирає, коли дивлюся на неї. Яка ж вона красива, оця морська чайка! Висока на своїх довгих трипалих жовтих ногах з качиними перетинками. В неї велика біла голова, товста шия, круглі, мов чорні намистинки, очі, розумні, допитливі і дуже добрі. Мені здається, що чайка хоче щось сказати, тільки не вміє. І я мимоволі сам починаю з нею говорити.

— Дурненька чаєчко, — кажу я їй. — Не бійся мене, йди ближче. Хіба ж ти не розумієш, що я твій кращий друг? Друг — розумієш? Тебе Робінзон з рогатки — бух-бух, а я тебе лікую. П'ятниця хотів тебе живцем своєму Тузику віддати, а я тебе врятував. Га? То хто ж, по-твоєму, кращий — Данько чи Робінзон?

Чайка нічого не відповідає, тільки дивиться на мене проникливо, вона таки розуміє, хто з нас кращий. І мене зовсім не боїться, тільки не зважується підійти ближче. Вона навіть вийшла на світло, я бачу її сірі, аж блакитнуваті крила, на яких, здається, засохли краплі морської води. Кінчики крил чорні, гострі. А дзьоб великий, міцний, схожий на оту турецьку шаблюку, що я колись бачив у музеї. Він зовсім жовтий, тільки з червоними наростами знизу.

— Чаєчко, чаєчко, чай… — кличу я її ніжно-ніжно. — Йди до мене, я тобі рибки дам. А тоді я тебе навчу вклонятись публіці, присідати на одне коліно, ще й робити реверанс крилом. То нічого, що в тебе крило перебите, воно швидко загоїться, я його вилікую. І будемо ми тоді з тобою виступати в цирку. Ти розумієш, чайко? Ти бачила коли-небудь цирк?

Я дуже люблю цирк. Коли ми були за кордоном, я часто ходив з татусем до цирку. Приїздили артисти і до нас у військову частину в Білорусії. А то якось, коли із-за кордону повертались, був я в московському цирку. Там я Дурова з його звірятами бачив. Ох же й цікаво! Чого там тільки не виробляють звірі та птахи. Там навіть пелікан е. А морської чайки все одно немає.

Я дивився на тих звірят, а сам думав: виросту, обов'язково дресирувальником буду. Потім я довго дресирував нашого кота Дорофеїча. Це в нас особливий кіт. Здоровенний, у ведмедячій шубі і лінивий-лінивий. Мама каже, що він сибірський. Але в мене нічого не вийшло з того дресирування. Дорофеїч зовсім не слухався. Я йому наказую плигати через палицю, а він ніби й не чує. Тоді я вигнув з лозини колесо, думав, що Дорофеїч хоч через колесо плигатиме. Не захотів, ледащо таке. Тоді я взяв у бібліотеці книжку і вичитав про те, як дресирувати звірів. Дідусь Дуров учив, що з звірами треба поводитись ласкаво. Я подовгу умовляв Дорофеїча, так само як оце зараз умовляю чайку, але Дорофеїч не слухав, закривав очі і вдавав, що спить, ледащо. Пробував я його гладити по спині. Ще міцніше очі склеплював і тільки мурчав від задоволення. А плигати не хотів. Навчав я його стояти на задніх лапах. Візьму за передні, тримаю міцно в руках — стоїть на задніх. А тільки випущу його лаписька — відразу впаде на всі чотири й пішов на канапу. Учив я його ходити на двох ногах. Поки веду за передні лапи — йде, а як тільки випущу з рук, — сам, мовляв, йди, — а він не хоче. Я його вже й м'ясом приманював — нічого не допомогло. Піднесу до носа котлету — схопить. А коли підвішу її до стелі, щоб сам спинався на задні лапи та дістав — день сидітиме голодний, ледацюга, а спинатися не буде. Тільки нявкає сердито — зніми, мовляв, котлету зі шворки.

Тоді я вирішив перевірити, як вплине на Дорофеїча те дресирування, якого не визнавав Дуров. За прикладом тих дресирувальників, я взяв до рук лозину. Взяв та й кажу Дорофеїчу суворо: «Дорофеїч, ледащо! Коли не хочеш бути побитим — спинайся швидше на задні лапи та хапай зубами котлету. Коли схопиш, то в нагороду ще дві одержиш. Як премію. А коли ти, котисько поганий, не виконаєш наказу, я лозиною геть спущу з тебе ведмедячу шубу». То й що ви гадаєте? Вплинуло це на нього? Точнісінько так, як ото впливають прохання та роз'яснювання учителя на ледаря-двієчника. Примружився, відвернув свою мордяку й дивитись не хоче на ту лозину.

Я таки вперіщив його лозиною. Зіщулився, вуха прищулив до голови, очі заплющив міцпо-міцпо, припав до підлоги, аж влип у неї. Я його лупцюю, а він нічичирк… Вирішив, мабуть, випробувати мої нерви. А я вже розсердився по-справжньому та лозиною, лозиною. Коли в тих дресирувальників по виходило, то, може, в мене вийде. Але нічого не вийшло. Дорофеїч, нарешті, не витерпів шмагання, виплигнув через вікпо з хати та до самого вечора не з'являвся иа своїй канапі. Я переконався, що дідусь Дуров писав правду, і зрозумів, що з мене не буде дресирувальника.

Але я не відразу облишив дресирування. Другого дня з паперу та шматків старої матерії виготував для Дорофеїча генеральську форму. Вдягнув на нього вузенькі штани з жовтими лампасами, на плечі натягнув червоний кітель з круглими парчевими погонами та жовтими китицями, а на голову — високу-високу шапку з паперу. Поставив Дорофеїча на задні лапи — не кіт, а справжнісінький тобі Наполеон, тільки що з вусами. А вуса розкішні, сиві, як у старого гренадера з кінофільму. Ух, і смішний же був у своїй формі Дорофеїч. Я водив його по хаті, а він соромився. Очі заплющував, одвертався вбік, мабуть, він зовсім не хотів бути військовим. Але хоч Дорофеїч і не хотів марширувати добровільно, я його все одно показав і мамі, і татусеві, і ще багатьом. Всі весело сміялися, а Дорофеїч соромився. А коли вирвався з моїх рук, то затяг усю форму на горище та й розгубив десь і свого кітеля, і штани, й високу-високу гренадерську шапку.

А я назавжди кинув думку про дресирування звірят. І ось тепер — морська чайка. Скажіть, справді-бо, хіба ж не цікаво було б, коли б оця чайка, в подяку за те, що я її лікую, виконувала всі мої накази?

— Чайко, чаєчко, йди, я тобі дам рибки.

Не йде. Я кличу ще й ще — ніби й не чує. Ну, дарма, я не лінивий, я й сам тебе спіймаю.

Чайка бігає швидко, — ноги ж довгі. То в один куток, то в другий. Я аж гудзя набив об дерев'яну крокву. Ледве впіймав її в одному кутку. А коли впіймав — вже не виривалась, сиділа в руках тихо, знала, що зараз годуватиму.

Швидко чайка поїла всіх бичків. І, видно, не наїлась. Але то я знарошне так зробив. Я їй не віддав усієї риби. Половина в мене ще залишилась. Випустив чайку з рук — подалася в куток. А я дістав з-під сітки решту бичків, потряс ними перед чайкою.

— Чаєчко, а ось риба. Йди, дурненька, поїж.

Дивиться жадібно, а не йде. От ще нерозумна птаха. Хіба ж так можна дресируватись?

Тримаючи рибу на кукані поперед себе, я почав наближатись до чайки. Дивиться на рибу, а сама втікає. Ні, мабуть, без дідуся Дурова тут нічого не зробиш. А може, морські чайки взагалі не дресируються?

Тоді я залишив рибу біля казана з водою, а сам знову всівся на старих сітках. Чайка згодом вийшла з темного кутка, наблизилась до води. Постояла якусь хвилину біля бичків, подивилась на них уважно, але їсти не стала. Я помітив, що вона чомусь не брала тих бичків, що лежали на горищі. Впихнеш їй у дзьоба — раз-два, перекине з боку на бік і — ковть! А не піднесеш до самого носа — сама не візьме. Дуже вже вона дисциплінована.

Але воду пила сама. Спинилась біля казана, затопила свою криву шаблюку в морську воду, набрала повен рот, як курка, закинула голову вверх, проковтнула. Міряла ту воду довго, смакувала, а може, і їй було жарко, так як оце й мені на горищі?

Зітхнувши, я звівся на ноги. Ні, мабуть, нічого не вийде в мене з цього дресирування. Не вийде з мене дідуся Дурова. Я згадав, що мене жде Коська. Він сьогодні столярує в своїй майстерні. І я, махнувши рукою на свою неслухняну чайку, подався в гості до Коськи.

СІМ РАЗІВ ВІДМІРЯЙ…

В Коськи щось, мабуть, не клеїлось. Він був сердитий.

— Не міг пізніше прийти? Чи, може, й тебе мама засмажувала?

Я відразу зрозумів, на що натякнув Коська. На городі, під крислатим кленом, лежав на розкладушці Асик. Над ним сиділа його мама і вичитувала:

— Ти повинен побільше лежати в холодочку. Пам'ятаєш, що говорив професор? Тобі дужо корисні повітряні ванни.

— Скільки можна лежати? Я з самого ранку лежу. Тільки поїв і відразу — ванни. Не хочу я цих ванн! Пусти мене до моря, до хлопців.

— Ніяких розмов! Полежиш…

Тут Асикова мама зиркнула на годинника.

— Полежиш сорок дві хвилини, пообідаєш, а тоді — спати. Асик захникав. Я зітхнув полегшено — добре, що мама Оксана — моя мама.

Коська клопотався біля «супутника».

Я довго розглядав Косьчин ящик. Це було щось схоже на маленький, голубник з круглими дверцятами.

— А чому ж без віконця?

Коська невдоволено чмихнув:

— Які ж тобі віконця в ракетах? Там же все закрите герметично. Туди, брат, коли потрапиш, то вже хіба по телевізору можеш побачити, що зовні робиться. Я читав у одній книзі. Але для кота хіба ставитимуть телевізор? Ніби він щось там зрозуміє? А коли й зрозуміє, то хіба ж розкаже?

Я згодився, що дійсно вікна і телевізор для котів-астронавтів не потрібні.

Коська морочився з «супутником», а коти дивились на нього докірливо-сердитими очима. І мені їх стало жаль.

— Випустив би ти їх на волю, — порадив я.

— То ж чому? — гостро зиркнув на мене Коська.

— Мишей би ловили, гуляли б… Жалко ж… Коська невдоволено чмихнув:

— Теж мені сказав: жалко! Та що, я їх тут катую, чи як? Та що, їм у мене гірше живеться, аніж вдома? Там ще треба мишей ловити, їжею турбуватись, а в мене, мов у будинку відпочинку якому: сиди собі, відпочивай, а тобі бичків — просто з моря, не лінуйся тільки та не зівай. А потім живуть вони тут гуртом, не поодинці. А в гурті, сам знаєш, — веселіше. Ого! Вони тут зовсім не скучають, навпаки, їм дуже весело на моєму горищі, а ти кажеш…

— Але ж… все одно не на волі…— невпевнено заперечував я.

— Та навіщо ця воля котові? Он в зоопарку все життя звірі в клітках. І не те, що якісь там кішки, а самі леви й тигри сидять і не скаржаться. А то, подумаєш, якийсь кіт в клітку потрапив, і вже йому волю давай. Хай посидить трохи — не на вік же я його посадовив. Привчаться трохи, а тоді я їх ученим віддам. Не по-дурному ж сидять, а для такої справи…

— Нічого з того не вийде, — сказав я. — Кинув би ти майструвати цього «супутника», давай краще голубник зробимо.

Коська знову насупився.

— А, ну тебе, ти порадиш… Ходім краще кролів погодуємо. Ми вийшли з майстерні. Під тополею мама вичитувала

Асикові:

— От приїдемо додому, я батькові все розкажу. Сором такий, — талановитий, геніальний хлопчик і з такими ось примхами.

— Я не хочу бути геніальним! Я не хочу бути талановитим! — кричав Асик.

— Ти сказився, Асику! Та скільки ж я тобі, ідіоту, вдовбуватиму в твою дурну голову, що ти талановитий, що ти не рівня всім отим котолупам.

— А вони не котолупи, вони «супутник» майструють…

— Ну і хай собі… А я тобі скрипку куплю. Самого Страдіваріуса здобуду. Ти в мене краще від Ойстраха гратимеш.

— Не буду грати.

Асикова мама, видно, дуже розлютилась.

— Ну, то й біс із тобою! Як вуха свого, не бачитимеш ти музичної школи. Вчись у звичайній. Дробики, дробики вирішуватимеш, телепю. Коли не хочеш бути талановитим — вчитимеш математику.

Асик замовк. Мабуть, та математика добре тримала його в лабетах. Згодом захникав:

— Куди хочеш піду… хоч і в музичну. Тільки відпусти до

моря…

Ми з Коською видряпались на кручу. Перед нами розкинувся безкраїй чорноморський степ.

— Ну й хникало отой Асик, — буркнув Коська.

— Йому та скрипка, як хрін тертий, — кажу я.

— Ніякого скрипаля з нього не вийде, — впевнено цвіркає крізь зуби Коська.

Ми швидко нарвали в степу трави для кози та кролів і повернулися додому. На подвір'ї було тихо. Мабуть, Асик уже пообідав і вклався спати.

— А тепер будемо майструвати, — сказав Коська.

Сам він почав стругати брусочки, а мені наказав відпиляти дошку.

— Тільки ж гляди мені,— попередив суворо. — Бо зіпсувати дошку неважко, а дістати в нас її важче, ніж стопудову каменюку з дна моря. Отож краще міряй. Чув таке прислів'я: «Сім разів одміряй, а раз одріж».

Я прислів'я те чув не раз. І вимірював не сім, а десять разів. Але, коли відпиляв дошку, вона виявилась коротшою аж на два пальці. По-моєму, в тому нічого не було страшного і непоправного, можна було брусочком доточити, та Коська розсердився, аж з лиця змінився.

— Ех ти, майстер-ламайстер! — вилаяв він мене. — До хочеш тепер, діставай мені дошку.

Я розгубився. Де ж я її дістану, коли тут, куди не глянь, — степ та море. Навіть загорожі тут кам'яні, не те, що в нас у Білорусії. От коли б мені додому хоч на хвильку потрапити, я звідтіля б повну автомашину привіз тих дощок.

— Дома, дома! — сердився Коська, не прийнявши до уваги моїх слів. — Ти мені тут подавай. Понаїздять тут усякі! Тільки дошки псують…

— Та я ж ненавмисне…

— А мені що з того? Де хочеш, бери дошку. В дідуся свого на горищі візьми. Там е…

Я згадав, що справді на горищі в дідуся є дошки. Тож, напевне, вони не потрібні дідусеві.

— Гаразд, — кажу, — я обов'язково випрошу. Дідусь не відмовить.

Коська розізлився ще більше.

— От іще балда-балдович! Він випросить! Та що, твій дід, думаєш, маленький? Так він тобі й дасть дошку. Гляди, такої дасть, аби витримав. Нишком візьми.

А й справді — для чого ще просити? Хтозна, дасть дідусь чи не дасть, а взяти непомітно — легше від усього.

— Тільки ходімо разом, — кажу. — Я дістану, а ти забереш. Коська побурчав трохи невдоволено, а потім згодився.

— Понаїздять, попсують дошки, а тоді швендяйся за ними, — всю дорогу невдоволено чмихав він.

Я поліз на горище, а Коська сховався за будинком. Я мав йому через віконце в даху викинути дошку. На горищі й справді знайшлася дошка. Я її швидко опустив додолу. І саме в той час, коли вже я вважав, що все гаразд, трапилось непередбачене: Коську помітила моя бабуся.

— А тобі, гемоне, мало котів! Ти вже за дошки взявся, вражило, злодійська твоя голова. Ось я тобі дам дошки, ось я тобі дам котів. Ану кинь, бусурмане, дошку, куди потяг!

Я так і завмер коло слухового вікна. Бачу — Коська дременув вулицею. Він таки не зважився взяти тієї дошки. Оглянувся, побачив мене на горищі, посварився кулаком. А бабуся загаласувала на все селище:

— Ти мені ще й кулаки будеш показувати? Ти мені ще й загрожуватимеш? Чекай же, голубе, ось я піду до твоєї баби.

Я сів на купу старих сіток, обхопив голову руками. На мене співчутливо дивилася морська чайка. Ех, чайко, ти не знаєш, як важко людині жити на світі. Особливо тоді, коли ти хочеш зробити щось якнайкраще, а воно виходить якнайгірше. Одна біда, та й годі!

А бабуся дивилася з вікна і посміхалася.

Я-СПРАВЖНІЙ РИБАЛКА

Моторна швидко мчить по морській блакиті. Дідусь, тримаючи люльку в зубах, сидить на кормі, правує посудиною. Рибалки сидять на перекладинах, дивляться в море. Я — попереду, на широкому полику.

Я й додому не заходив. Боявся з бабусею зустрітись. Вибрався з горища та й на риббазу. А тут саме дідусь в море збирається.

— А, прийшов-таки, не спізнився.

— Прийшов, дідусю.

— То сідай до баркаса, коли такий цікавий. До ставників зараз підемо.

І ось ми йдемо до тих ставників. Я їх бачив здалека. Ще дуже дивувався — що то воно за диво таке в морі? Стовпи, стовпи, засновані вірьовками та дротами, а на кінці якась мотузяна споруда. Я відразу зрозумів — то на рибу, але як вона ловиться, та риба, цим ставником — ніяк не міг збагнути.

День сьогодні був чудовий. Над головою гаряче сонце, а з півночі подихає прохолодний вітер. Він хоч і не сильний, а такий свіжий, що в холодку не встоїш, так тебе й тягне на сонце. Море синє-синє, аж чорне, ніби відрізане від неба. Небо безхмарне, трохи рожеве на обрії. Наша моторка мчить туди, де серед морської синяви пролягла широка зелена смуга. Ось ми вступили в ту смугу, і я побачив, що вода тут чиста-чиста, мов небо ранньою весною. Через ту воду видно морське дно, здається, коли б зупинився, то можна було б порахувати все каміння, безладно розкидане на морському дні. На баркас легенько наповзають дрібненькі хвилі, хлюпочуться, булькотять, ніби граються з моторною. Вода така приваблива, така ласкава, що мені хочеться в неї засунути по самісінький лікоть руку і бурунити її, бурунити. Я, мабуть, так би й зробив, але саме в той час, коли мені спливла ця думка, заговорив дідусь:

— Отож він і є, наш ставник. Нехитра штука, а, гляди, риба, яка дурніша, й ловиться.

Я забувся про все, дивився, як нам назустріч біжить той таємничий рибальський ставник.

— Воно ж на все, онуче, треба загорожу. І худобу тримають в загорожі, щоб не розбігалась або щоб вовк, бува, не потяг. І рибу теж ловимо в загорожу.

Ми підійшли дуже близько до товстих дерев'яних стовпів, міцно вбитих у морське дно та ще й укріплених з обох боків червоно-жовтим від іржі дротом. По тих стовпах тягнеться, перегороджуючи море, опускаючись до самого дна, густа сітка, точнісінько, як ота, що лежить купою в діда на горищі. Дідусь пояснює, і я поступово починаю кумекати, в чому тут справа. Виявляється, така сітка тягнеться від берега далеко в море, а на кінці, на великій глибині, з сіток виплетений кіш — дуже хитра штука. Риба йде попід берегом, натрапляв на перешкоду, повертає під сіткою в море та й потрапляє в кіш. А в той кіш вхід вузенький, ще й через таку горловину, що туди зайдеш, а назад вийти вже ніяк не потрапиш. От тоді приїздять рибалки, виймають з води той кіш з рибою.

Поки дідусь все це мені розповідав, баркас причалив до коша. Затих мотор. Баркас закрутився, захитався на хвилях. Хтось із рибалок уже схопився руками за дерев'яний стовп.

Я уважно дивився на сітку, що зникала десь у чорній морській безодні, намагався побачити там дно, виявити, чи є в тому коші риба, але нічого не міг побачити. Рибалки звали той кіш «казаном», хоч він був зовсім не схожий на казанок, в якому бабуся вечорами варила нам з дідусем смачну юшку.

Дідусь та рибалки, перехилившись через борт баркаса, почали вибирати з моря сітку. Вона йшла вгору важко, ніби хтось там, в морській безодні, вчепився за неї кривими кігтями. А може, в коші так багато було риби? Якусь хвилину я спостерігав за роботою рибалок, а тоді й сам учепився обома руками за мокру сітку. Вона відразу швидше почала підійматися з морського дна. Я вже починав розуміти, як зроблений той «казан». З усіх чотирьох боків до самого морського дна стіни з сітки, а дно теж заслане міцною сіткою. Зайшовши в той «казан», риба потрапляла в велику пастку. Тепер ми дно «казана» підтягували доверху. Але риби, мабуть, не було, бо як я не дивився в воду, нічого там не бачив.

Та раптом я аж стріпонувся від радості. У вічко сітки заплуталась манюсінька рибинка, кілька, ота сама, яку часто мама подавала нам з татусем до гарячої білоруської бульби. Маленька рибинка, на неї дідусь та рибалки навіть не глянули, а я зрадів їй так, немов акула або велетенський сом потрапив у паші сіті.

— Риба! Риба, дідусю! — загукав я. Дідусь примружив очі, зиркнув на кільку:

— Ов! Значить, уже недаремно вийшли ми з тобою в море.

І не зрозумієш цього дідуся — жартує він чи серйозно говорить. Але в мене не було часу роздумувати. Я трохи перегнувся вбік та витяг із вічка сітки рибину. Вона була широкоспинна, пружна, зелена зверху і срібляста з боків.

— Це буде моїй чайці,— сказав я дідусеві.

— Та для чайки, може, й витягнемо, — байдуже пообіцяв дідусь.

А в цей час на стінах сітки затріпотіли живим сріблом нові рибинки. Глянувши у воду, я побачив безліч зелених спинок — в «казані» кипіло від кільки.

— Гляди, здається, щось і впало, — з подивом сказав дідусь.

— Схоже на те, що впало, — згодився хтось з рибалок. Затамувавши подих, я дивився, як з води підіймалася сітка,

як все тривожніше снувала в «казані» дрібненька рибка, як все більше й більше рибеняток заплутувалось в густих вічках сітки, безнадійно тріпалося, намагаючись звільнитись.

Минуло ще кілька хвилин, і в сітці спузирилась вода, було таке враження, ніби хтось насипав у сітку безліч срібних грошей та й перемиває їх у зеленій морській воді. Рибалки неквапливо підвели до сітки борт баркаса, вміло вивалили рибу з сітки на дно судна. Пружко заплигали в баркасі рибки, аж замиготіло в очах.

— Гляди, справді пішла кілька, — сказав дідусь.

— Може, й скумбрія та ставрида з'явиться, — з надією в голосі озвався котрийсь рибалка.

— А того й гляди, — згодився дідусь. — Може й з'явитись. Опустивши сітки знову на морське дно, дідусь включив мотор.

Наш баркас, швидко обколесувавши навколо «казана», зайшов до сітки з другого боку. Тут теж був такий самісінький «казан». Тепер уже мені було все зрозуміло в рибальській справі, і я відразу ж вчепився за сітку, допомагаючи рибалкам витягати її з моря. Мене вже не здивувала перша рибинка, що конвульсійно затріпалась у вузенькому вічку сітки. Навпаки, хоч тепер було ще більше кільки, мені здалося, що її не дуже вже й багато. Могло бути й більше. І я так само, як і дідусь та інші рибалки, мовчки опустив сітку на морське дно, не виявивши свого захоплення уловом. Подумаєш, витягли кілька центнерів кільки! От коли б це скумбрія або хоч ставрида, тоді інша справа. І я уже жив надією на те, що вслід за дрібненькою кількою піде стрімка, весела, як поблиск веселки, скумбрія, а за нею ще більша головата ставрида. Дідусь мені розповідав — скумбрія мчить у морі з скаженою швидкістю, бо за нею полює хижа пеламіда.

Вибравши рибу з другого «казана», ми попливли понад берегом туди, де виднівся ще один ставник. Я тепер уже почував себе справжнім рибалкою, вже нічому не дивувався, сидів мовчки на полику на носі баркаса і намагався бути схожим на дідуся та його друзів. Я вже збагнув — рибалки, хоч люди й веселі та гомінкі, в час рибальства небагатослівні. Може, то вони бояться рибу розлякати в морі? А може, то кожний з них так само, як оце й я, мріє про те, що раптом підіймеш з моря «казан», а там виявиться не дрібненька кілька, а повно-повнісінько широкоротої скумбрії. А то ще цікаво було б спіймати чорноспинного дельфіна. Я вже по раз бачив, як вони, оті дельфіни, гралися в морі, переплигували з хвилі на хвилю, ніби спиналися навшпиньки, щоб позирнути, що воно робиться на березі.

Але і в другому ставнику була тільки кілька та потрапило штук десять великих ставрид. І жодного дельфіна. Наш баркас помітно осів на воді. А коли витрусили і третій ставник — в баркасі було стільки риби, що з четвертого ставника і по вмістилась би. Та, мабуть, четвертого ставника й не було, та вже й сонце давно зайшло, і на море впали вечірні сутінки. Дідусь рішуче спрямував нашу моторку до берега.

На риббазу ми повернулися пізно. Нас тут зустріли робітниці з лозяними верейками. Вони почали вибирати з баркаса рибу, а ми з дідусем, втомлені і щасливі, побрели додому. Дідусь ніс весло, а я у ворочку із старої сітки — кільку на сніданок для своєї чайки. Тільки тоді, коли ми підійшли до дідусевої хатини, я, глянувши на високу кручу, де світились яскраві вогні будинку відпочинку, згадав, що там уже, напевне, закінчили демонструвати кінокартину. І мені зовсім було не жалко, що я її пропустив. Адже я не який-небудь ледар, а справжній рибалка. І як рибалка, я повинен бути людиною поважною і розсудливою. Нічого бігати по сеансах та висиджуватися на старих черешнях. Тим більше, що отого самого «Містера Ікса», який сьогодні демонструвався, я вже не раз бачив. Отож — спати, спати!

РОЗЖАЛУВАНИЙ П'ЯТНИЦЯ

Правду сказав якось татусь: нічого в світі немає постійного. Воно й справді так. Зібрався ранком на море — треба було чайці бичків на обід наловити, бо кільку вона всю поїла врапці,— а назустріч Робінзон з П'ятницею. Тільки Робінзон уже зовсім не Робінзон. Без лисиці, без лука й стріл, навіть без рогатки, зате з чорною пов'язкою на очах. За ним ішов похнюплений П'ятниця, витирав кулаками сльози.

— Я ж навіть смолою голову вимастив…

— Дурень, то й вимастив.

Побачивши мене, Робінзон і П'ятниця перестали сперечатись.

— Ага, от добре, що я тебе зустрів, — сказав Робінзоп таким тоном, ніби він тільки й думав, як би зустрітися зі мною.

Я ждав, що ж він мені скаже.

— Будеш моїм двійником, — заявив Робінзон так, ніби був упевнений, що я затанцюю від радості, почувши ті слова.

— Яким двійником?

— Я вже не Робінзон. До біса Робінзонів, — стара то пісня. Я тепер містер Ікс. Бачиш, яка в мене маска?

Маска дійсно була ніби справжня. Через чорну шовкову смужку поблискували Робінзонові сірі очі, а з-під неї виднівся полуплений короткий ніс.

— Бути весь час у масці — доля моя така, — затягнув Робінзон. — Ти розумієш, я буду тренуватись, а потім попрошу маму взяти мене до справжнього цирку. Думаєш, не зможу? По канату ходитиму, на стільці сидітиму під куполом. І весь час у масці. А ти будеш моїм двійником. Ану підійди сюди, стань поруч. Ну, тож бачиш, ми однакові на зріст і схожі між собою. Отже, одержуй маску.

З тими словами містер Ікс дістав з кишені чорну смужку з прорізами для очей і в одну мить вдягнув мені на очі.

— Ану поглянь, П'ятнице, схожі ми?

П'ятниця заздрісно дивився спідлоба, колупався у носі і мовчав.

— Язика відкусив? — суворо прикрикнув Робінзон.

— Схожі…— зітхнув слухняно П'ятниця.

— Як дві краплі води?

— Як дві…

Містер Ікс був вдоволений.

— Ну ось і добре. Значить, так: коли я буду чимось зайнятий — замість мене з'являтимешся ти. Зрозумів?

П'ятниця жалібно скривився. Я рішуче зняв з очей маску.

— Не хочу двійником. І взагалі — ніколи мені гратися. Я тепер рибалка.

Містер Ікс від подиву роззявив рота.

— Як — рибалка? Але ж і я — теж. Коли хочеш, то підемо разом на море.

Тут озвався з надією в голосі П'ятниця:

— Славко, ну візьми мене в двійники. Я піду, куди тільки накажеш.

Містер Ікс, здавалось, не почув того прохання. Він умовляв мене.

— Це ж не обов'язково тобі весь час ходити в масці. Ходитимеш тільки тоді, коли я буду чимось зайнятий.

— Все одно не хочу, — уперто заявив я. З-під маски злобно блиснули містерові очі.

— Ну й добре! Подумаєш — кирпу гне. Іншого двійника знайдемо.

П'ятниця з надією заглядав містерові через щілинки.

— Ну візьми мене. Я весь час в масці ходитиму.

— Відчепись ти від мене! — визвіривсь містер Ікс. — Побув П'ятницею і досить. Йди оп смолу змий із пики. Теж мені красунь.

Містер Ікс, граючись чорною стрічкою запасної маски, пішов у селище. Розгублений П'ятниця мало не плакав. Мені стало жаль хлопчину.

З усього видно, що Павлик високо цінував дружбу, коли ладен був плакати від того, що її втратив.

— А ти не журись, Павлику, — кажу розжалуваному П'ятниці,— ходімо краще зі мною рибу ловити.

Колишній П'ятниця з надією глянув мені в очі.

— Так я зараз, тільки вудку свою візьму.

— Давай разом сходимо за нею.

Павлик щасливий. Заглядає мені в очі і невгаває:

— Славко — хлопець гарний, — вихваляє він свого невблаганного друга, — тільки шальоний дуже…

— Який?

— Та то мама моя його так зве. Ну, тобто такий, що сьогодні одне, а завтра інше. То він Робінзон, а це вже оцей… як його… А то був він ще отим, що по деревах лазить, ну, Тарзаном. І телефон ми з ним проводили аж з кручі до самого моря. Він такі штуки вміє, що ого!

— Він з тобою дружить лише тоді, коли йому помічника треба?

Я хотів був сказати — «попихача треба», але побоявся, щоб не образити Павлика. Він мені дуже подобався. Робінзон його тяжко образив, а він все одно залишається йому вірним. Та й те сказати — чи зважився б хто з нас вимастити всього себе з голови до п'ят липучою смолою тільки для того, щоб догодити Робінзонові?

Павлик опустив у землю очі. Віп розумів своє становище в тій дружбі і соромився його.

— А мені й самому було цікаво. Хіба, коли П'ятниця, то погано?

Павлик жив у маленькому будиночку серед селища. Видно, в селищі не було злодіїв, а може, Иавликова мама була переконана що з її майна нікому ніщо не знадобиться, бо ніколи не замикала своєї оселі. Павлик затягнув мене до хати. Це була низенька, але дуже чиста кімнатка, стіни якої були геть виклеєні кольоровими плакатами до кінофільмів. Тут була й Анна Кареніна в довгому чорному платті та густій чорній вуалі, тореадор дратував червоним плащем страшного бугая, між ногами Гуллівера, немов під велетенською колонадою, йшли парадом війська короля ліліпутів і ще чимало інших.

— Це все я на пам'ять зберігаю, — похизувався Павлик.

В кутку стояло широке ліжко, заслане білосніжним простирадлом, а над ліжком висів портрет смаглявого моряка.

— А це мій батько… — гордо сказав Павлик. Прихопивши свою вудочку, Павлик пішов з хати. Не роздумуючи, ми подалися до моря.

— А ти справді хочеш зі мною дружити? — допитувався з тремтінням у голосі Павлик.

— А чому ж ні?

— Але ж ти з Коською дружиш?

— А хіба це заважає дружити з кимось іншим? Павлик похнюпивсь:

— Ти тому, що я малий?

— Та що ти? Ми всі повинні дружити один з одним. Розумієш? І ти, і я, і Коська, і навіть містер Ікс.

— Містер Ікс не любить дружити з усіма.

— Ну, це не по-піонерському. Піонери повинні дружити.

— А я ще не піонер, — глухо сказав Павлик. — Я тільки в третій перейшов. Але не думай, що я маленький. Я все розумію. І я дуже сильний. А сміливий я — один жах. Я нічого не боюсь — ось побачиш. І коли хочеш, то ми й рибу разом ловитимемо, і чайку годуватимемо. Ти не думай, що я чайку ту справді собаці хотів віддати. Та ніколи в світі. Я сам не люблю, коли пташок зобиджають. Але ж Робінзон ти знаєш який, йому захотілося полювати. Ти ось побачиш, що я зовсім не маленький…

Павлик заїкався, поспішав, видно, хотів переконати мене в тому, що він може бути щирим і вірним другом. Павлик більше всього, мабуть, боявся залишитись самотнім. Над усе в світі, певно, цінував дружбу і не міг без неї жити.

Ми прийшли до моря.

— Гаразд, — сказав я. — Ми будемо дружити весь час. І чайку разом годуватимемо. Аж поки вилікуємо.

Чорне, вимащене смолою, обличчя Павлика розпливлося в щасливій і радісній посмішці.

СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ

І ось ми знову йдемо з дідусем у море по рибу. Тепер я уже справжній рибалка — мені вже все ясно, що ми робитимемо і як робитимемо.

Зі мною на носі баркаса Павлик. Ох і хороший же він, цей Павлик. Він так здружився зі мною, що ні на крок не відступає. Куди я, туди й Павлик. І головне, що моя бабуся дуже вдоволена нашою дружбою. «Павлик хороший хлопчик, — каже вона, — Він ані кішок, ані собак не зобиджає і такий ґречний. Привітається, коли зустрінеш на дорозі, ще-й кашкета зніме». їй тільки не подобалось, що ото він такий чорний. Довідавшись, що це від смоли, яка перетворила була круглолицього губатого Павлика в П'ятницю, бабуся довго бубоніла — сердито картала «бусурмана» Робінзона, а потім налила гарячої води в ночви та й давай патрати Павлика. «Твоїй мамі за роботою часу немає,— говорила невгавно. — І те сказати — нелегко самотній жінці на світі жити».

Потім ми з ним ходили в будинок відпочинку, і Павликова мама вдала чи, може, й справді не впізнала сина. «Як же це ти додумався, Павлику, вимитись? Чи це вже тебе з П'ятниці розжалували, чи як?»

— Ану його, того П'ятницю, — махнув рукою Павлик. — Я вже не дружу з Робінзоном. Він уже не Робінзон, а цей… скажи, Даньку, хто тепер Робінзон?

Коли ми з дідусем зібрались у море, Павлик і собі упросився до баркаса. Дідусь спочатку не хотів його брати, але Павлик так просив, дивився на дідуся такими благальними очима, що ал< мені стало жалко його. І я заступився за нього:

— Дідусю, Павлик хороший! Він дуже любить рибалити, і він увесь час сам один. Візьміть його, дідусю.

Дідусь посміхнувся, покрутив для чогось свої вуса.

— Бач, яка кругова порука. Ви що ж — подружилися, чи як? Ну, молодці. То правильно — треба відстоювати товариша, допомагати йому. А то ж який воно в біса друг, коли своєму ж товаришеві ніжку підставляє.

І от Павлик сидить поруч зі мною і розцвітає від щастя.

Примруженими очима він оглядає морську далину, не замовкає "і на хвилину.

— А в мене немає дідуся. І бабусі немає. Нікого немає. От коли б мені дідусь отакий, як у тебе.

— А в мене ще й другий дідусь є,— похваливсяя. Павлик зітхнув.

Ми й незчулися, як до нас підлетів справжнісінький військовий катер. За рулем сидів молодий моряк, а поруч з ним — прикордонники в зелених кашкетах.

Я знав, що ми жили тепер з мамою на самому кордоні. І вже не раз бачив, як берегом то ввечері, то вранці проходили прикордонники з автоматами. Часто з ними був великий собака — дуже розумний і дресирований. Я кожного разу заздрив — от би мені такого песика!

На катері був не простий прикордонник, а офіцер. Я відразу по зірочках визначив — старший лейтенант. Чорнявий, засмаглий, він стояв серед катера, як струна, і не схитнувся ні разу. Поруч з цим — солдат-прикордонник.

Тільки коли катер підійшов зовсім близько до нашої моторки, старший лейтенант, подаючи через борт руку моєму дідусеві, привітався і запитав, посміхаючись:

— Як улов, Кузьмо Івановичу?

— Нічого, дякувати, товаришу Малимонов. Учора трохи впало і сьогодні думаємо дещо взяти. Ждемо, що скумбрія піде, — якось притишивши голос, ніби боявся, щоб його не почуло море, сказав таємниче дідусь.

— Та вже час і скумбрії з'явитись, — згодився старший лейтенант. — Закуримо?

— Спасибі, в мене свій, міцненький.

— А беріть-но наших, флотських.

— Хіба що задля інтересу.

До портсигара старшого лейтенанта потяглися руки рибалок. Він щедро обділив усіх. Катер і наш баркас вертілись на місці, спливали кудись за водою.

— А у вас же як? — допитливо зиркнув з-під важких брів дідусь на старшого лейтенанта.

Старший лейтенант глибоко затягнувся цигаркою, окинув примруженими очима обрій, сказав неквапливо:

— В нас, як завжди, Кузьмо Івановичу. Стоїмо на варті, пильнуємо.

— А, то так, — згодились рибалки. — Дивитись треба. Старший лейтенант трохи помовчав, подумав. Я відчув — ой, недаремно до нас під'їхав цей старший лейтенант. Недаремно він чогось хвилюється, хоч і не показує свого хвилювання. А що, коли вороги хочуть на берег наш виповзти?

І я аж пильніше глянув у море — а чи немає там нічого підозрілого? А старший лейтенант і справді сказав дідусеві:

— Приглядайтеся, Кузьмо Івановичу. Дідусь суворо зиркнув на старшого лейтенанта.

— Неспокійно?

— Особливого нічого, але чогось все крутяться поблизу. Одним словом, є підозра.

— Гаразд, товаришу Малимонов. Ми не дрімаємо. Старший лейтенант наказав щось мотористові, і військовий

катер враз здригнувся, запирхав мотором, збурунив позад себе воду. Дідусь відіпхнувся веслом від катера. Старший лейтенант взяв під козирок.

— Бажаю здоров'я! — гукнув.

— Будьте й ви здорові! — прокричав услід катерові мій

дідусь.

Катер швидко помчав у синє море, а ми з Павликом переглянулись. Павлик, мабуть, теж зрозумів, про що йшла мова.

— Чув? — запитав я стиха.

— Ти про порушників? — перепитав Павлик. Виявляється, він і справді не такий уже простак, цей Павло. — У нас не пройдуть! У пас їх одразу візьмуть за шкабрики.

Що воно означало, оте «візьмуть за шкабрики», я не знав, але здогадався, що то цілком слушне щодо порушників кордону.

— Он твій дідусь уже скількох шпигунів зловив, — підморгнув Павлик в бік мого діда. — Сам міністр йому подяку написав.

Я слухав усе те, роззявивши рота. Так ось який у мене дідусь! Я думав, він звичайний рибалка, а він у мене герой. А не признається.

І я прискіпався до дідуся:

— Дідусю, розкажіть!

— А що тобі розказати, онуче?

— Ну, як ви отих шпигунів упіймали?

— Шпигунів? — дивується дід.

— Ага!

— Знайшов про що. Та хіба ж то я сам? То ми гуртом… аякже. Відомо, опуче, що хто з мечем до нас, то від меча і той… Аякже — відомо всім — піде до нас ворог — не повернеться.

Говорить щось таке дідусь. Ніби воно й пі до чого. Гуртом, гуртом, а Павлик он моргає — мовляв, не хоче розказати дідусь.

А наша моторка вже наблизилась до першого ставника. Ну, нічого, я ще піддобрюсь до дідуся. Вночі, коли ляжемо спати, він мені все розкаже, я вже знаю.

Цього разу в ставниках було ще більше риби. А в одному — не тільки кілька, а й багато ставриди.

— Ну, значить, пішла риба! — радісно перемовлялись рибалки.

Коли ми повернулись на базу, тут дідуся зустріло радісне повідомлепня.

— А шьо я вам казав? — радів Жорка-одесит. — Телеграма одержана. Табун риби йде, а ви розсуждаєте.

Мій дідусь аж паче помолодшав від того повідомлення.

Я ЙДУ В МОРЕ

Цієї ночі в нашій хатинці ніхто не сплющив очей. Тільки ми з дідусем повернулися додому, бабуся відразу ж напалась:

— О, вже причвалали. Подивіться на них, порадуйтесь!

— А що там таке, стара? Яка це вже тебе муха вкусила? Бабуся вдарила в поли.

— Чи ви чули таке? Ще мене й муха вкусила. Сам щоденно тягає дитину в море, морить голодом, виснажує, а мене ще й муха вкусила. Швидко хлопець уже ніг не потягне, а тобі хоч би що!

— Та що ви, бабусю! Я зовсім не стомився.

— Ще б пак — силач отакий! Самі маслаки стирчать.

— Та що ви, бабусю! Це в мене мускули. Ось помацайте.

Я войовничо стиснув кулак та зігнув праву руку. Мій мускул став твердий, як камінь. Але бабуся не захотіла спробувати моєї сили. Дідусь її ошелешив своїм наказом:

— Годі ораторствувати, готуй торбу. В море йдемо. Риба пішла.

Бабуся з подиву аж оторопіла.

— Скумбрія?

— Та вже ж не кефаль.

Дідусь по-справжньому сердився на бабусю. Не дивився їй в очі.

— То надовго підеш?

— А чи я знаю, який буде улов?

Бабуся якусь мить помовчала, а тоді знову напосілася на Дідуся.

— Отож іще звичка в людини! Як вітер, влетів, і готуй йому торбу. Не міг днів за три попередити. А тепер коли я тобі ту торбу наготую?

— Не бурчи, стара, звідкіля ж мені було знати, коли риба піде.

— Оце так! — загорілися ще більше сірі бабусині очі.— Ти не знав! А я повинна все заздалегідь знати, про все подумати?

Дідусь байдуже махнув великою мозолястою рукою.

— То не думай. Не маєш чого покласти — і так обійдеться. В море йду — не в пустелю.

Та до бабусі нелегко приступитися, з якого б боку не приступав.

— Ти мені, старий, туману в очі не напускай, не гни кирпи. Ич який, уже й слова сказати не можна, уже він наприндився, як будяк на вогні.

І до матері:

— Ох, Оксанко, і намучилась же я з ним, ох і намучилась. Вже я й мовчу, вже я й набираю води в рот — все одно, хоч верть, хоч круть верть, а він виведе тебе з останнього терпіння.

Моя мама Оксана тільки посміхається, бо теж добре бачить, хто кому уриває терпець.

— А ви не турбуйтесь, матусю, я зараз зберу татові, що треба.

Тут тільки я збагнув, що дідусь іде в море і що саме тепер почнеться справжня рибна ловля. І мені так захотілося й собі піти в море разом з дідусем. Тим більше, що я теж рибалка, бо вже двічі ходив вибирати рибу з ставників і пообіцяв дідусеві стати рибалкою.

— Мамо! — кажу рішуче. — А я теж з дідусем.

Мама здивовано зиркнула на мене. Суворо сказала, так як говорила завжди, коли рішуче в чомусь відмовляла:

— Товаришу Данько! Ви, здається, беретесь не за свою справу. Вам, здається, і на березі не тісно?

— От і тісно! — кажу я. — От і тісно! І все одно — я піду з дідусем. Правда ж, дідусю?

Дідусь ніби й не почув мого прохання. Я зрозумів — він не заперечує, але, видно, не хоче сваритись з бабусею та мамою. І я почав відстоювати своє право:

— Що я — гуляти сюди приїхав, так? Що я — на березі повинен вилежуватись та бутербродики їсти? Я не хочу, як той Асик, я хочу дідусеві допомагати. Все одно я поїду з дідусем.

— Ич ти, який рибалка! — посміхнулась мама.

А бабуся знову накинулась на дідуся:

— Ач, до чого доводить твоє виховання. «Сідай в баркас, онучку», — перекривила вона дідуся. — От і досідався! І коли вже ти, старий, думатимеш над тим, що робиш…

Я мало не плакав. Я вже бачив, куди воно йдеться: дідусь би взяв мене, але мама та бабуся не дозволять.

— А хто ж твою чайку годуватиме? — запитала, вагаючись, мама. — Вона ж з голоду загине.

Я на мить задумався. Так, справді, чайка може загинуть з голоду. Але ж в мене були друзі…

— Павлик чайку догляне.

Мамі не було чого заперечити, і вона, розгубившись, сказала:

— Справді, тату, візьміть з собою і мене з Даньком. Ох і давно ж я не була в морі.

Дідусь радісно посміхнувся в вуса, а бабуся сплеснула в долоні:

— Ти при своїх, Оксано? Приїхала в гості до матері та й подалась би в море?

— А хіба вона тільки до матері приїхала? Мо' ж вона й до батька теж.

Як бабуся не сердилась, як не картала дідуся, як не відговорювала маму, нічого не допомогло. Ми з мамою твердо вирішили йти з дідусем. Тоді бабуся сказала:

— Ну, то хоч Данько хай вдома лишається.

— Нізащо! — вигукнув я рішуче.

Бабуся, бурмочучи, почала готувати нам у дорогу їжу, а я подався до Павлика.

Павлик ще не спав. Саме повернулася з роботи його мама, і він вечеряв разом з нею. Я сказав йому, що йду з дідусем у море.

— Я з тобою! — готовно відгукнувся Павлик. І тоді я трохи схитрував:

— Я просив дідуся, щоб він і тебе взяв, але дідусь відмовився. Сказав, що іншим разом.

Павлик захпикав:

— Мені завжди так. Коли що-небудь — так Павликові й зась. Мені стало жаль друга. І я йому сказав:

— Але ми все одно разом не змогли б виїхати. Павлик запитально лупнув на мене з-під брів.

— А то чому?

— Бо чайка загинула б з голоду. її треба годувати. Павлик якусь хвилину думав.

— Так, — · нарешті згодився він. — її треба годувати. І, глибоко зітхнувши, вирішив:

— То ти їдь, а я догляну чайку.

— Ти справжній друг, Павко. Я цього ніколи не забуду, — подякував я гаряче.

Павлик не міг спати. Він прийшов на берег моря до риббази, звідкіля десь опівночі відчалив наш баркас. Він енергійно махав мені рукою. Та швидко ми віддалились від берега, і маленька постать Павлика розтанула, загубилась у темряві.

— Даньку! Повертайся швидше! — тільки й почув я призивне з далекого берега.

Я НІЧОГО НЕ БОЮСЯ

Вам доводилось коли-небудь мандрувати морем? Серед ночі, далеко від берега, на справжньому рибальському моторному баркасі? Коли не видно берега, немає близько ніяких суден, тільки далекі-далекі вогники в темряві нагадують про те, що десь позаду залишилась земля, сонне селище і буркотлива бабуся?

Я міцно притулився до мами. Вона прикрила мене хусткою, пригорнула до себе, і мені було так тепло-тепло і так хороше. Я бачу дідуся — не дідуся, а лише його міцну постать на кормі, що затуляє собою половину небозводу. Над головою в дідуся миготять зорі та синіє високе небо.

За бортом хлюпочуться і б'ються морські хвилі, за кормою шипить вода, терпко пахне морем, рибою і водоростями. Баркас дрібно тремтить, похитується на хвилях і летить уперед, у ту таємничу далину, де небо сходиться з морем, де навіть найбільші морські кораблі здаються іграшковими. Тож яким манюсіньким здаватиметься завтра вдень, коли дивитися з берега, наш невеличкий рибальський баркасик. Мабуть, бабуся, як не приглядатиметься — не побачить нас у далекому морі.

Але я нічого ие боюся. Зі мною дідусь і мама. І я пригортаюсь до мами не тому, що мені страшно, а тому, що дуже приємно відчувати, як мама ніжно пригортає мене до себе. Вона мене дуже любить, моя мама. Хоч вона про це ніколи й не говорить, але я знаю — любить. Любить навіть тоді, коли сердиться на мене, коли проганяє від себе і каже: «Йди геть, поганий, неслухняний хлопчисько». Тоді мені стає дуже боляче і жаль мами, тоді я дуже серджусь сам на себе і хочу помиритись з нею. Я кидаюсь до мами, обнімаю, хочу поцілувати, а вона відпихав мене геть. «Тікай від мене, ти неслухняний хлопчисько. Ти полюбиш маму». — «Люблю!» — кричу тоді я, а вона не вірить. Не вірить і все. Аж поки не заплачу та пробачення не попрошу — не вірить. А вже тільки коли заплачеш — тоді повірить, пробачить, обніме та ще й сама заплаче. Добра вона в мене, дуже ласкава моя мама Оксана.

І я забуваю про все. Прислухаюся до того, як хлюпочеться море, дихаю пахучим морським повітрям і дивлюся в небо. Читаю по зорях. Я вмію читати в небі. То мене теж мама навчила. Я знаю — оті сім великих яскравих зірок називаються Великим Возом. Коли через дві крайні зірки провести рівну лінію, то вона вкаже яскраву зірку, що зветься Полярною. Мама каже, що Полярна зірка весь час стоїть на місці і вказує нам північ.

— Дідусю, ми на схід йдемо? — запитую я в дідуся.

— А ти не спиш, Даниле? Ич ти, який рибалка. Спи, онучку, спи.

Мені зовсім не хочеться спати, але я замовкаю. Хай думає дідусь, що я сплю, а я не буду спати. Адже це я вперше так далеко від берега. Тож хіба можна спати? От приїду до себе в школу, розказуватиму про цю нічну мандрівку, запитають мене, а що я скажу? Скажу, що спав усю дорогу?

Ми з мамою сидимо посеред човна, на широкій лаві. Рибалки позгиналися на дні баркаса, про щось тихо перемовляються, мабуть, курять, бо тхне тютюновим димком. Мама теж не спить, сидить тихо, щось думає. Я знаю, про кого вона думає. То вона про татка. І я не помиляюсь. Через хвилину вона озивається до дідуся:

— Сашко знову написав.

Сашко — це мій татусь. Він писав нам з мамою коли не щодня, то через день.

— А-а, — байдуже тягне дідусь. — Що ж він пише? В гості до тестя не збирається?

— Не збирається, мабуть, — зітхає мама.

За бортом хлюпочуться хвилі, б'ються сердито об борт.

— Не до гостей зараз, — згодом заговорив дідусь. — Нелегко їм, воїнам нашим. Бачиш, он знову голову підіймають паразити, їм, бач, Лівану захотілось, Ірак спокою їм не дає. Люди он, читав я, з неволі вириваються, а вони, бач, якої — не хочуть свободи їм дати.

В мене серце виповнюється гордістю. Ось я їду морем. Разом з дідусем, з мамою. А бабуся на березі лишилась. А інший мій дідусь — той, що в колгоспі,— лошаток доглядає. І всюди так тихо, так хороше. Таке ясне і високе небо. І такі ясні і мигтючі зорі. І цю тишину, цей спокій оберігає мій татусь. І отой старший лейтенант, товариш Малимонов, що зустрівся нам удень з дідусем на морі.

— Мамо, — шепочу я. — А ти знаєш, морем шпигуни крадуться до берега.

Мати здригнулась.

— Ти спросонку, Даню?

— Ні, мамо, я не сплю. Спитай у дідуся.

І мені раптом захотілося розповісти мамі, який наш дідусь герой, що він уже не одного шпигуна виловив з моря.

— Ось спитай у дідуся, як він шпигунів ловив.

Але дідусь нічого не захотів розповідати. Він розсердився на мене.

— Ану спати, хлопче. Вигадник такий.

— Але ж вас попереджав старший лейтенант.

— Так то ж мене попереджав, не тебе.

Я замовк. Справді, мені старший лейтенант не говорив нічого.

На сході, там, де небо обнялося з морем, заясніло. Зажеврілось високе небо, а зірки стали ще більші і мигтючіші. Я згадав, що саме в такий час, мабуть, десь по небу мчить супутник, і почав пильно дивитися вгору. Інколи мені здавалось, що зірки раптом рушали з свого місця і починали летіти нам назустріч. Але швидко я збагнув — то баркас хитався на морі, а разом з ним хиталися й зорі.

Мама, мабуть, подумала, що я заснув, міцніше притулила мене до себе, загорнула мої ноги в хустку.

— Заснув рибалка.

Я ледь стримався, щоб не пирснути зо сміху. Але стримався. Хай думають, що я сплю. А я все одно не спатиму, я таки ще раз побачу в небі супутника.

— Боюсь я, тату, — раптом тихо сказала мама, і я аж завмер від несподіванки. — За Данька боюсь.

От тобі й раз. Чому це боялась за мене мама? Що я, один, чи що, вийшов у море?

Мені стиснуло гнівом серце. Я сам би потопив на самісінькому дні Чорного моря отих, що хочуть війни. Вони, гади, там про війну думають, а моїй мамі серце болить. Я вже помітив, як хмуриться в мами чоло і якими задумливими стають очі, коли вона чує про отих, хто війни хоче.

— Я ніколи не забуду того, як фашисти вбивали дітей… — каже мама.

— Ну, те вже більше не повториться, — впевнено відповідає дідусь. — Не дозволять тепер їм розгулятись. Та і в пас не та сила, що була колись. Найгарячішу голову охолодимо.

І мені стає спокійніше на серці. Я цілком згоден з дідусем. Та й татусь мій переконаний, що нікому тепер не дозволять розпочати нову війну.

— Супутники он наші навколо землі кружляють, — каже дідусь.

І я рвучко підіймаю голову.

— Де супутники?

Мама кладе на мою голову теплу руку.

— Спи, синку, спи спокійно. Сьогодні супутник не пролітає над Одесою.

І я згадую — правда, в газеті не писалось про супутника. Значить, я даремно його жду. А небо тим часом на сході зовсім розжеврілось, на морі стало ще видніше, мабуть, коротка літня ніч закінчувалась. І зрозумівши, що ночі наступає кінець, я враз відчув, як щось налягло мені на очі, склепило повіки. То ранковий сон наліг мені на груди. І я вже не хотів з ним змагатись. Навпаки, я із задоволенням поплив йому назустріч, і через хвилину мені здалось, що я й зовсім не в рибальському баркасі, а, ніби той баркас, сам розрізаю грудьми високі морські хвилі. Не знаю, скільки я плив би і куди б заплив, коли б раптом не налетів на підводний камінь. Мене всього струсонуло, я відчув, що наштовхнувся на якусь твердь.

Прокинувшись, побачив, що вже був ранок, сходило сонце, а наш баркас пристав до берега.

Перед нами височіла крута кам'яниста гора.

СТАВРИДА

Ловити в морі рибу не дуже важко. Варто тільки забажати, і кожний може стати рибалкою.

Ось хоч би й ми з мамою. Я ніколи не був рибалкою, а мама тільки маленькою виходила з дідусем у море так, як оце зараз я, а тепер ми справжні рибалки.

Я думав, що ми ловитимемо рибу серед моря, там, звідкіля не видно землі, а тільки одне небо. Мені дуже хотілося потрапити у відкрите море, в таке місце, звідкіль не видно було б зовсім берегів. Але ми рибалили на березі!

Ми спинились в кіпці вузького мису, що далеко вигнався у море. Морські хвилі підмили крутий берег, висока круча висіла над самою водою. Коли вилізти на ту високу кручу, то видно, що ми пристали до невеликого півострова, який клином входить у морський простір.

Біля підніжжя кручі, зовсім близько від берега, рибалки спорудили великий сітчаний «казан». Він дуже схожий на ті «казани», які встановлені біля селища, тільки ті були далеко в морі, а цей під самою кручею.

Не вірилось, що в цю кошару потрапить хоч одна рибина. Та хіба ж вона, та риба, дурна, що не помітить пастки? Риби ж бачать добре, а вода в морі чиста. Крім того, море безмежне, простір для риби незмірний, отож пожди собі, поки та риба надумається та підійде до берега. Та коли я свій сумнів висловив дідусеві, він сказав:

— Море велике, а нашого казана риба не мине.

Дідусь мені довго розповідав про те, чому риба добровільно прийде в нашу пастку. Риба ходить у морі великими табунами, а від того табуна відбиваються менші табуни. Вони, мов розвідники, мотаються по всьому морю і підходять близько до берегів. Оцей самий півострів, виходячи далеко в море, перетинає шлях рибі. Море тут глибоке, і риба підходить дуже близько до берега, отож ставник робиться не віддалену, а зовсім під кручею. Я дідусеві вірив, але все ж сумнівався, — а що, коли не захочуть розвідники підійти до нашого берега?

Дивна ота морська рибна ловля. Вночі ми з мамою спали в баркасі. Дідусь з рибалками вилазив аж на високу кручу. Вранці мама готувала в великому чорному казані рибальську юшку. Ми поспіхом снідали.

Всі ми ждали риби, а її не було.

Після сніданку ми з мамою вибрались на кручу. Тут, у зручній, виковзаній людьми ущелині сидів хтось з рибалок. Він пильно дивився вниз, у воду. Говорив дідусь, що звідсіля можна було побачити, коли у «казан» ввійде риба. Я не знав — жартує дідусь чи правду каже. Але скидалось на правду — бо інакше чому б то чергували на кручі рибалки, не відриваючи від води очей?

Я сам подовгу дивився в море. Воно лежало внизу тихе, спокійне, іноді ледь-ледь зітхало, кидаючи на берег маленькі хвилі. Ближче, біля берега, море було чорне, бездонне, мабуть, тут справді була незмірна глибина, а трохи далі переливались зелені та сріблясті смуги. Вони то поширювались, то звужувались, непомітно міняли кольори. Я уже встиг помітити і переконатись,

Що морський простір ніколи не буває однаковим. Коли не глянь на море — воно вже не таке, як було годину тому. Я дивився з горн у воду і дивувався — невже звідціля можна побачити рибу? Та ще на великій глибині. Ні, то, мабуть, дідусь з мене сміявся. І, посидівши з півгодини в рибальському «гнізді», я йшов по косі в степ. А від мене не відставала й мама.

Коса була кам'яниста. Ранньою весною, говорив дідусь, тут росла трава, але на середину літа вона вже встигала висохнути. 1 тільки далі, там, де майже не видно було вже моря, зустрічались полин та буркун, та ще якісь сухуваті квіти без запаху. Мама визбирувала де кращі квіти, а я приглядався до ховрашиних нірок. Тут їх дуже багато, цих ховрашків. Ховрашок — такий кумедний. Жовтий, смугастий або сірий — стане на задні лапки, немов стовпчик, і дивиться. Дивиться, ще й посвистує. А тільки почнеш наближатись, одразу пірне у нірку, як риба в море. Я намагався уявити собі, яку б то можна було пастку на цих ховрашків поставити.

Мої думки розігнала мама. Вона назбирала великий букет квітів, сіла на камені та й заспівала. Ніжно-ніжно, про козаченька, що поїхав за Десну. Я знаю — то вона за татусем засумувала. Вона завжди так — як тільки почне про татуся думати, відразу співає. Мені дуже хочеться слухати мамину пісню, але я не люблю, коли мама сумує.

— Еге-гей, — гукаю, — мамо! Не будемо журитися.

Мама таки доспівала ту пісню, а потім подумала трохи і сказала:

— А що то там наш Сашко робить?

Мого татуся зовуть Олександр Степапович, а мама його Сашком зове. Я теж звав його Сашком, поки малим був, а тепер соромлюсь.

— А що робить, — відповідаю, — танки по танкодрому ганяє— не знаєш таткової роботи?

Мама зітхнула, поховала оті колючі, невиразного кольору квіти, помовчала трохи і сказала:

— Ганяє, Даньку. А мабуть, і йому хотілось би в степу отак погуляти та рибку половити.

З далекого берега долетів до нас голос. Ми з мамою відразу побачили — нам сигналять брилем. Кличуть, значить. Я знав — кличуть нас недарма. І я, не ждучи мами, зірвався на ноги і кулею полетів до моря. З-під моїх ніг розбігалися в сторони товстун и-ховрахи.

Коли я прибіг на кручу, то побачив, що біля «казана» метушилися рибалки. Дідусь щось кричав, одна моторна вже підходила до «казана». Придивившись, я побачив, що «казан» закритий. Я знав від дідуся, що закривають вихід з «казана», підіймаючи опущену на морське дно сітку, тільки тоді, коли гуди зайшла риба. Але самої риби я не бачив.

Мало не розбившись на крутому кам'яному спуску, я збіг до моря. Хвилі ніжно плюскотілись об камінь, шипіли, пінились.

— Дідусю, що трапилось?

Дідусь заклопотаний, суворий, але, бачу, радісно схвильований, бо очі його блищать і сміються.

— Нічого особливого, онуче. Дивись пильніше, то й побачиш. Моторки підійшли до «казана», виключили мотори, рибалки

перехилились через борти, почали вибирати наверх густу, мокру сітку. Я стояв над самою водою і пильно дивився в глибину. Мені здавалося, що вода в глибині весь час міняється, то світлішає, то темніє, немовби кудись тоне.

Заклопотані рибалки поспішно підіймали сіті, а ознак того, що в «казані» була риба, — ніяких. І я, розчарований, вже хотів відійти від берега. Так вона й зайде, та дурна риба! Привиділось, мабуть, згори комусь. Але враз на воді скинулась рибина. Вона майнула срібним боком, як блискавка. І тепер я вже пі в чому не сумнівався. Мені захотілося обняти свого дідуся, розцілувати за те, що він в мене такий мудрий.

Тепер я бачив, що в нашому «казані» кишіло рибою. І не дрібненькою кількою, а великою, справжньою рибою. Вона крутилась у велетенському морському коші, видно, шукала виходу і, не знаходячи його, в розпачі, то кидалась в морську глибину, то спливала до самої поверхні. Здавалося, щось велетенське, сердите і небезпечне потрапило в паші тенета.

Рибалки, час від часу погукуючи один на одного, щосили тягли вверх мокрі сіті. Дідусь все подавав їм команди.

Підійшла мама, разом зі мною зачудовано дивилась на роботу рибалок.

І ось вибирати сітку далі стало неможливо. В коші було стільки риби, що вона тягла сітку на дно. Риба вже не ходила, вона просто стріпувалась, здіймаючи густі бульбашки і кипіння. Тоді рибалки взяли до рук великі черпаки, виплетені з сітки, і почали швидко вичерпувати з води рибу. Кожного разу в черпак потрапляло майже доверху срібнобокої риби. Вона, жива і налякана, пручалась, вигинаючись в повітрі, летіла на дно рибальських суден.

Це була ставрида. Одна в одну, зеленоспинна, срібнобока, ротата. Дивилась на море сердито виряченими очима і плигала-плигала.

Коли один з баркасів наблизився до берега, я, не задумуючись вплигнув і собі, схопив вільного черпака і почав вичерпувати з киплячої води рибу. Мені почала допомагати мама. Швидко ми вибрали всю рибу, навантаживши аж три баркаси.

Після того, як сітку знову опустили на морське дно, дідусь наказав:

— Ану, Оксано, набирай риби на юшку. А решту — на базу.

Мама почала готувати юшку, баркаси з рибою відійшли в море, а ми з дідусем подалися на кручу, в рибальське «гніздо», видивлятися, чи не з'явиться, бува, повий косяк риби?

ТІНЬ ВІД ХМАРИНКИ

Ви бачили, як морем іде табун риби? Не бачили? А я бачив.

Того дня вже жодна рибина не зайшла до нашого ставника. Як я не приглядався до моря — воно міняло кольори, але риби не посилало. Воно ставало то синішим, то світлішим, зелені смуги то звужувались, то ширшали вдалині, то з'являлися ледь помітні білі гребінці, то зникали, море то зливалось з небом на обрії, то віддалялось від неба тонкою голубою смужкою.

Ми сиділи в рибальському «гнізді», і дідусь мене повчав:

— Коли косяк риби йтиме з моря, то обов'язково наштовхнеться на оцей кам'яний виступ. Почне обминати його і потрапить у казан.

— А як ми побачимо?

— Побачимо. Аби тільки риба пішла.

— Хіба ж видно в глибині?

— Побачиш.

Дідусь загадково посміхався, а сам не зводив очей з моря. Але час ішов, мама встигла зварити юшку й принести нам на гору, минув обід і полудень, а риба не з'являлась. Сонце схилилось до заходу, запалило золотою загравою море, з степу потягло вітерцем, з моря дихнуло пахощами водоростей. На горизонті з'явився білосніжний велетенський корабель. Він, здавалось, застиг на одному місці, але я все ж помітив, що він усе збільшується, а манюсінькі чорні мачинки на боках перетворюються в круглі віконця.

Дідусь розговорився. Він розповідав про море. Про те, яке воно ніжне, яке ласкаве. Як воно вміє приголубити людину, нагодувати і заколисати на своїх хвилях. Але не завжди воно ласкаве. Воно буває і сердите та неприступне, безжальне й скупе. Тоді не виривайся по-дурному в морський простір. Море нічого не дасть, а забрати може й останнє, те, що в людини найдорожче і без чого людина вже не людина.

— Море, як і життя, — розмірковував, ніби сам з собою, дідусь, попихкуючи люлькою і не зводячи очей з моря, — воно різними боками повертається до людини. Гляди ось — живемо тихо, спокійно, небо в нас чисте, зоряне, супутник навколо Землі кружляє. Ти малий, з книг тільки знаєш, а мені довелося, Даниле, взнати, почому ківш лиха…

І дідусь до самого заходу сонця, а потім аж поки зовсім стемніло, розповідав про своє життя. І про те, як він бився з ворогами ще в громадянську війну в загоні Залізняка, отого самого матроса Залізняка, про якого в пісні співається, і про те, як після розрухи риболовний промисел в Чорному морі налагоджував і як у Вітчизняну війну партизанив в одеських катакомбах. Я слухав усе те, затамувавши подих.

— І ви, дідусю, самого Залізняка бачили?

— Так, як оце тебе, онуче.

Я немало читав книг про партизанів. Мені не раз снилося ночами, що я, обвішаний гранатами і патронами, ходив з партизанами непролазними лісами, прокладав у нетрях стежки та дороги. Я чув уві сні, як наді мною шепотілись віковічні сосни, бачив, як хилили на мій лісовий курінь густе листя крислаті дуби. Але я, хоч і читав про те, не міг собі уявити, як це можна було партизанити під землею. А дідусь, виходить, під землею партизанив.

— Попсували ми трохи крові фашистам, повік не забудуть, — хвалився дідусь. — Ні вдень ні вночі не давали їм спокою. Вони зверху, на землі, сидять, а ми під землею. Еге ж, спробуй тут, фашисте, спати спокійно, коли, хто знає, може, під ліжком у тебе сидить партизан? А ми з'являлись завжди тоді, коли нас не ждали. 1 такий шум підіймали в місті, що до неба заграви злітали.

Дідусь задумливо мружить очі, дивиться кудись в морську далечінь.

— А фашисти боялися ходити в катакомби?

— Ходили, мерзотники. З острахом, з оглядкою, а ходили. Завалювали виходи, викурювати нас намагались, навіть отруйні гази пускали. Та тільки катакомби несходимі, всіх виходів не завалиш, а всіх партизанів не переб'єш. Одного вбивали, а п'ять нових приходило. Так-то, онуче, життя найгіршою стороною до нас було повернулося.

Сонце, червоне, кругле, велике, занурило один бік у море. Я дивлюся на дідуся, бачу, як в нього золотяться великі довгі вуса як б'ється на смаглявому виску синя жилка, як задумливо світяться дідові очі, і не смію дихнути. Ось який у мене дідусь! Друг матроса Залізняка, партизан Вітчизняної війни і знаменитий рибалка. Хай що хто похвалиться таким дідусем. От би мені таким, як дідусь, вирости. Щоб і рибалкою, і отаким хоробрим. Тут я згадав, що дідусь ще й шпигунів виловлює, тих, хто лізе на нашу землю.

— Дідусю, розкажіть, як ви шпигуна зловили?

Дідусь розповідає. Неквапливо. Розповідає зовсім не так цікаво, як ото пишуть про шпигунів у книгах, зовсім без усіх отих страхіть.

— Та то звичайна справа, — каже дідусь. — Хто ж, Даньку, повинен дивитись за тим, щоб різна погань не лізла на пашу землю? Ми самі. От і дивимось. А коли гуртом дивитись, та пильно дивитись, тоді ніяка личина не пролізе.

— То і я можу виявити шпигуна? Дідусь сміється.

— А чого ж. Але запам'ятай тільки, хлопче, в цій справі і перестаратись неважко.

Я так і не зрозумів, до чого це було сказане. А дідусь не став роз'яснювати. Сонце вже давно зайшло, на землю впала ніч, і ми пішли вниз, до вогнища.

Всю піч мені снилися партизани, я блукав у якомусь підземеллі, що звалось катакомбами, хотів звідтіля вийти і весь час наштовхувався на кам'яну стіну. І коли прокинувся, дуже зрадів, що то був тільки сон.

Ще й сонце не сходило, коли я вибрався у рибальське «гніздо» на горі. Дідусь уже був тут, пильнував за морем. Я мовчки став йому допомагати видивлятись ставриду.

Сонце, випливши з морської сині, швидко підіймалося вгору, припікало в спину. З кожною хвилиною спека ставала все дошкульнішою. Мені дуже хотілося збігти вниз, до моря, викупатись в ранкових прохолодних хвилях, але я боявся пропустити появу риби. І добре зробив, що не побіг з рибальського «гнізда». Саме в той час, коли мама принесла нам дуже смачну юшку, дідусь чогось насторожився. Він рішуче відсунув від себе миску, сказав мамі:

— Чекай, чекай, Оксано. Ану, в тебе очі молодші, глянь ось туди.

Дідусь показав пальцем у морську далину. Ми з мамою тож забули про варену рибу. Ми видивлялися живу, ту, що гуляла в морі.

Я був упевнений, що риба прийде. Мені дуже хотілося першому побачити її, але ніяких ознак наближення риби я не помічав. Тільки чайки великим табуном вились у морі, то шугали вниз, то здіймалися вгору, весь час наближаючись до нашого берега. Та ще я помітив, як на море лягла ледве помітна тінь, поповзла морською гладдю.

В дідуся затремтів голос:

— Ну, дивись, Даньку. На твоє щастя… Йде! Йде ставрида! В діда палали вогнем очі. Він став на коліна, гукнув униз:

— Еге-гей, хлопці! Пильнуйте там біля лебідки!

Знизу почувся радісний відгук. Видно, дідові хлопці раді були пильнувати. Я бачив — рибалки кипули їжу, підскочили до лебідки.

Я знову дивився в море. І нічого не бачив. Тільки чайки вилися в повітрі,— але ж вони щодня шниряють невтомно над морем! — та легенька тінь ледь-ледь пересувалась по морській рівнині.

— Ну, тепер бачиш, Даниле? — запитав у мене дідусь.

Хоч мені було й соромно від того, що я нічого не бачив, але я зізнався:

— Нічого не бачу, дідусю.

— От туди до бісового батька! А ще рибалка. А ти, Оксано, бачиш?

— Та і я щось стала недобачати, — засміялась мама.

Дідусь загадково посміхнувся, а сам не зводив очей з моря. — Чайок бачите? Ну, ото ж і воно. Мов маяки, вказують чайки шлях риби. Он пригляньтеся, пригляньтеся уважніше до моря, бачите, мов тінь насувається…

Я зиркнув угору, на сонце. Воно світило яскраво, сліпуче, в синьому непроглядному небі — жодної хмаринки. Значить, ніякої тіні не могло бути на морі! І я закричав на весь берег:

— Бачу! Бачу! Вона, мов тінь від хмари, йде по воді. Дідусь був задоволений.

— Ну, ось-ось. Буде з тебе рибалка, Даниле, обов'язково буде. Тепер побачила рибу й мама.

Ми втрьох не зводили очей з моря. А великий косяк риби, мов тінь від хмари, насувався на берег, до того місця, де стояла наша пастка. Ми мовчали. Я турбувався — чи зайде ота хмарина в наш «казан», чи промине?

От потемніло море біля самого мису й тінь потяглася понад скелястим берегом до входу в «казан».

Гей-гей! Будьте там напоготові! — гукає вниз дід.

Знизу відповідають:

— Вже готові!

А риба тим часом наблизилась до ставника, почала виповнювати «казан». Мені аж подих перехопило — а що, коли налізе стільки риби, що всі сітки нам розірве? Але я боявся вимовити своє занепокоєння дідусеві.

А хмарина тим часом насувалась на наш ставник, закрила його повністю. Я побачив, що поза ставником пішло дуже багато риби, і зрозумів — її стільки гуляє в Чорному морі, що й за вік не виловиш.

А дідусь враз загукав до рибалок:

— Тягни кодолу! Закривайте «казан». Живо, живо, хлопці!

«Хлопці» — це були чоловіки, може, трохи молодші від дідуся — швидко почали крутити лебідку. Я знав — то вони підіймають з морського дна сітчану стальку. Коли вона підійметься над водою, тоді вся риба, що зайшла в «казан», опиниться у загорожі.

Ми залишили своє рибальське «гніздо» і поспішили донизу. Я біг першим. Я дуже хотів побачити, як буде закритий «казан».

Але спізнився. Коли я прибіг до рибалок, вони вже не крутили лебідки. Витираючи піт і світячи радісними очима, поспішали до моторок.

За хвилину зачмихали мотори, збурунивши воду, баркаси відпливли від берега, поспішили до «казана». Прийшов дідусь, зняв з голови бриля, витер рукавом широкого лоба і наказав підіймати сіті.

Я плигнув в один з баркасів і вхопився за мокру вірьовку,

ШТОРМ

Шість днів ми виймали з «казана» по разу, а бувало, що й двічі на день рибу. Моторні баркаси, доверху навантажені рибою, важко чмихаючи, відпливали на риббазу. З риббази вони поверталися порожняком, весело здіймаючи високі гребені на морі.

Я за ці дні став справжнім рибалкою. Часто я першим, польоту чайок, передбачав наближення риби, першим помічав на морі тепер уже добре знайому мені ледве помітну тінь.

Потім риба перестала підходити до нашого берега. Просиділи ми один день в рибальському «гнізді», а жаданої тіні на морі не з'явилось. Зникли кудись і чайки, видно, їм нічого було тут робити. І тепер, коли удача повернулась до нас спиною, я згадав свою чайку, згадав Павлика, Коську, бабусю і засумував. Мені дуже хотілося їх побачити. А бабусю найбільше від усіх. Хоч вона й буркотлива в мене, але ж рідна. То, видно, в неї характер такий — не може мовчати. І ще потягло мене на стару черешню біля тієї загорожі, де показують кінокартини. Адже там десь хлопці картини переглядають, а я годинами дивлюся на широкий екран моря, де ось уже другий день не з'являється жодної рибини.

Тим часом зіпсувалась погода. Подув з півночі холодний вітер, по морю загуляли густі хвилі з білими гребенями. Дивишся на море, і тобі здається, ніби там тисячі чайок припали до хвиль, змахують крилами, хочуть знятися вгору і ніяк не можуть одірватися від води. Море зелене-зелене, таке, яким ще я не бачив його ніколи, тільки вдалині, там, біля самого обрію, — синє, волошкове. По небу мчать шматки сивих, рваних хмар, кудись поспішають, намагаються перегнати одна одну.

В мене підупав настрій. Дідусь ніби відчув це, бо сказав:

— Ну що ж, Оксано, повеземо, мабуть, Данька додому. Попрацював він добре, вся база рибою завалена, можна й відпочити.

І я щиро порадів тим словам, хоча й знаку не подав. Але дідусь, мабуть, зрозумів мене без слів, бо наказав дядькові Семенові готувати в дорогу моторну.

В дідовій бригаді багато рибалок. Я з усіма ними здружився за цей тиждень. Але найбільше мені подобався дядько Семен.

Дядько Семен — наймолодший в дідовій бригаді. Йому вже за тридцять, але він живе одиноко, в рибальській хатині на краю селища. Він мовчазний, вайлуватий і ходить завжди насуплений. Сила в нього спортсменська, як схопить за сітку, то аж кодоли тріщать, а слова від нього зайвого не почуєш.

Дядько Семен був дуже акуратним. Сам ні за холодну воду не візьметься, а тільки хай-но дідусь йому накаже — одразу все виконає. Отож за кілька хвилин Семен приготувався в дорогу.

Наш баркас виходить у море. На кормі — дідусь, ми з мамою попереду, Семен посередині, біля риби. Широкоплечий, головатий, похмуро поблискує своїми сердитими сірими очима з-під важких брів. Він за весь час, поки ми ловили рибу, жодного разу не голився і весь обріс сірою колючою щетиною.

Решта рибалок лишилася біля «казана», бо дідусь сказав: «А може, ще ставрида піде?»

Чим далі від берега, тим неспокійніше море. Наш баркас то здіймається на хвилях, то падає вниз. Мені такі мандри не дуже подобаються, але я мовчу. Мама, видно, думає про щось своє, дивиться в морську далину, мружить очі. Гострий мис, біля якого прилип наш ставник і де серед голого каміння лишилось наше рибальське «гніздо», швидко втікає і вже не здається виступом у морі, а зливається з усім берегом. Тут, у відкритому морі, вітер був ще холодніший, пронизував до самих кісток, і я мимоволі пригорнувся до мами. Мені захотілося вже зараз бути вдома.

Але я зрозумів, що додому і не так близько і не так просто потрапити.

— Даремно вийшли в море, — буркнув Семен, — того й гляди шторм зірветься.

Дідусь нічого йому не відповів, тільки суворіше звів на переніссі брови, а мама тривожно блиснула на Семена очима. І я втратив спокій. Я ще ніколи не бачив морського шторму. Але я не раз бачив морські шторми в кіно, про них розповідав мені Коська, навіть такий досвідчений моряк, як Жорка-одесит, і той з жахом згадував всі пережиті ним шторми. В мене мимоволі мороз йшов поза шкірою. Мені й хотілося відчути, як воно буває в морі під час шторму, але я боявся навіть подумати про те, що робитимемо серед моря, коли підіймуться десятибальні вали.

Я ще тісніше пригортаюсь до мами. Хто ж іще, коли не вона, врятує мене від шторму, від розбурханого моря, від усіх страхіть? І мені стає спокійніше на душі. Мені навіть уже нічого не страшно. Чого я маю боятися, коли зі мною мама? І дідусь. А тим більше, що шторми так відразу ж не зриваються, ми встигнемо вчасно повернутися в селище.

Далекий берег, де ми стільки днів ловили рибу, ніяк не встоїть на місці,— то здіймається вгору, то опускається вниз, а то й зовсім ховається з-перед очей.

Час тягнувся так нудно і повільно, ніби оці набридливі хвилі з білосніжними гребенями. Вода хлюпотіла об стіни баркаса, інколи білі бризки несподівано обпікали мої босі ноги. Пахло морем, рибою і дідусевою люлькою. Дядько Семен, зігнувшись на сидінні, солодко куняв, здригаючись, коли на нього потрапляли дошкульні бризки. Тільки дідусь упевнено дивився вперед, спокійний, невтомний, і мені спокійніше ставало на серці.

Я й сам не запримітив, коли закуняв, зігрівшись біля маминого боку. Але й уві сні пам'ятав, що ми пливемо мором, я чув, як гойдало на хвилях нашу моторку, мене і сонного переслідував неприємний бензиновий перегар, бо вітер підганяв нас із корми.

Не знаю, чи довго я дрімав, а тільки прокинувся від якогось тріску та вибуху і відразу ж побачив, що вже настав вечір. А ще побачив, що навколо нас все кипіло і пінилось, що нашу моторку кидало з хвилі на хвилю, як легеньку тріску, звалювало то на один бік, то на другий. Дядько Семен уже не спав, а спритно виливав дерев'яним корячком з дна баркаса воду. Мама з жахом дивилася на хвилі, і тільки один дідусь, з погаслою люлькою в зубах, спокійно тримав у руках руля і сміливо дивився вперед.

— А, прокинувся, моряче, — посміхнувся до мене дідусь, — Ну ось тобі й справжній шторм, хлопче, та ще й з грозою.

І тільки тепер я побачив: темно стало на морі не тому, що наступили вечірні сутінки, а через те, що з берега на море насунула важка чорна хмара. Мов на підтвердження дідусевих слів, чорну хмару враз пронизала покручена вогненна стріла, над самою головою тріснуло, гупнуло, а потім покотилося-покотилося в усі боки по розбурханому морю. Мама стиснула мене так у своїх обіймах, аж я мало не крикнув од болю. Я знав — мама завжди боялася грози.

Мені стало жаль маму. На тобі — мало того, що гроза, так ще й на морі. І я почав її заспокоювати.

— Думаєш, мамо, коли грім стукає, то обов'язково й попаде? Хай спробує, хвилі, гляди, он які, а наш баркас зовсім маленький. Нас і не помітиш у морі.

Мама нічого не відповіла, тільки ще міцніше притиснула мене до себе.

На морі враз запанувала тиша. Тільки хмари сунуть важкі та блискавки полосують небо, і жодного подиху вітру. Я дивувався: то чому ж кипить і бушує море, коли навколо такий спокій? Я навіть хотів був спитати про це в дідуся, але саме в цю мить на нас налетів такий скажений порив вітру, що мало не перевернув нашої моторки. А за ним хлюпнув дощ — густий, колючий. В одну мить він сховав з-перед очей усе — і високі хвилі, і далекий обрій.

Дідусь щось кричав до дядька Семена, той поспішно витяг звідкілясь важкого брезента та й накинув його нам на голову.

Мені здалося, що відразу затихли пориви холодного вітру, ніби припинився дощ, і в одну мить перестало кидати з боку на бік наше суденце.

А дідусь, щоб заспокоїти нас, гукав на все море:

— Нічого, дитинчата, нічого. Не в таких бувальцях бували, не лякайтеся тільки. Чуєш, Оксано?

Його голос доходив до нас, мов з неба. Чулися страшенні удари грому та густе сичання дощу, що сік об брезент. Швидко по брезенту потекли густі патьоки на дно моторки, і ми опинились у воді. Тоді мама схопила порожню консервну баночку і почала допомагати дядькові Семену виливати воду. Я хотів і собі взятися за цю роботу, але не знайшов ніякої посудини. І я почав жменями вихлюпувати воду за борт.

А гроза лютувала, море кипіло й казилось. Я бачив через борт високі гребені зеленопінлих хвиль і ждав — ось-ось один з тих велетенських гребенів вмить накриє і мене, і маму, і дідуся, й дядька Семена і потопить нашу манюсінькупосудину. Тільки тепер я зрозумів — паша моторка дуже мала для такого шторму.

Але час минав, море ревіло, гроза потроху відступала, а жодна хвиля не сміла затопити нашого суденця. І я тоді зрозумів, що море не таке вже й страшне для досвідченого рибалки, для такого, як мій дідусь. І я рішуче зсунув із своєї голови брезент.

Я знову бачив дідуся і любувався ним. Весь мокрий, з обвислими довгими вусами, з яких двома цівками котилися дощові краплі, з люлькою в зубах, він міцно тримав у руках кермо, граючи сильними мускулами рук, щільно обтягненими мокрою сорочкою. Помітивши мене, дідусь посміхнувся одними очима, на його обличчі спалахнув ясний промінь. Я зрозумів — поки я з дідусем, мені боятися не треба. І я голосно запитав:

— Дідусю! Скільки балів?

— Го-го! — озвався дідусь ніби з незмірної далини.

— Скільки балів, питаю?

— Балів?

— Еге!

— Не міряв!

І дідусь засміявся. Я відчув — ніякі бали не страшні дідусеві, хай хоч сто їх буде. Хай хоч море кипить, мов вода в казані, все одно дідусь сміливо перепливе його своєю легенькою рибальською моторкою.

І я сміливіше глянув у морську далину. Вона вся кипіла, пузирилась, ревла і свистіла, загрожувала і лякала, а мені було зовсім не страшно. Я відчув себе моряком, рибалкою, людиною, якій у майбутньому доведеться не раз водити баркаси ось так, через штормове море, як оце веде зараз нашу моторну мій безстрашний дідусь.

І справді, десь через годину чи, може, й більше ми побачили знайомий берег, пожовклий каштан на високій кручі і нашу хатину. Придивившись, я помітив на березі бабусю. Маленька, сивокоса, вона не злякалась дощу. Стояла на кручі, поставивши козирочком руку над очима, дивилась нам назустріч. І мені так захотілося крикнути їй, щоб аж звідсіля почула, що ми приїхали щасливо, що з нами навіть у найбільший шторм і бурю ніколи нічого не трапиться.

А коли ми зійшли на берег, дідусь обняв мене за плечі, потім міцно взяв під руки, підняв угору, поцілував в обидві щоки і сказав:

— Ну, Данько, тепер ти в мене справжній рибалка.

БЕРЕГОВІ НОВИНИ

Ну, тепер дістанеться дідусеві від бабусі. Вона йому голову прогризе за те, що повіз нас з мамою в море під час шторму. Мені аж жаль було дідуся, і я вирішив — сміливо захищатиму його від бабусі.

Та я помилився. Бабуся й словом не обмовилась про бурю. Подала на стіл їжу, запросила всіх до вечері і тільки тоді взялася за дідуся:

— То ж ото вже в тебе, старий, висохло зовсім у голові — забрав дітей та її потяг на цілий тиждень у море. Замість того, щоб відпочити, хоч би ж і Оксані,— рибу тобі мусила варити. Дитину он потяг з собою, людські діти то в кіно, то на концерті, а наш в баркасі гнувся. І вже що як вигадає, і вже що як вимудрує, то хоч танцюй. Та їж же, їж, чого носом крутиш, на посудник позираєш, як той Беззубка. Немає, нічого немає, повечеряєш і без випивки.

— А ти не вигадуй, стара, а й собі їж, бо балачкою сита не будеш, — сказав дідусь.

А мама, видно, щоб змінити розмову, сказала:

— Ох, і перетрусилася ж я! Такого шторму — скільки й живу — не бачила. Та ще гроза — з блискавками, з громом.

Бабуся заспокоїла маму:

— А чого тобі було боятися? Що йому, — кивнула на діда, — вперше? Хеге! Та він, бувало, і не в такі штормища та бурі блукав у морі! Що там той літній шторм? Іграшка. То коли восени задме та збунтує. На березі сидіти страшно, так і здається, що обвалиться оця круча та й піде в провалля. А він же в морі. Що твоя трісочка, баркас отой на хвилях літає — то здійметься, як чайка, до неба, то вниз шугає, до самісінького дна. Ого, коли б батько боявся тих штормів, то вже давно б краби з'їли. Бабуся непомітно підклала смажені в дідусеву тарілку.

— Та їж, старий, моторніше, лижеш, наче той кіт. Отакий мужчина, а їсть, як немовля.

З того дня я вже ніколи не турбувався про дідуся. Побачив, що бабуся тільки на язик гостра, а на поталу дідуся не віддасть.

Ще ми не встигли й повечеряти, як почувся знайомий свист з вулиці. То Павлик. Бабуся теж одразу його впізнала.

— О, вже приятель твій з'явився. Тут ні вдень ні вночі не давав спокою. «Де Данько та й де Данько?» Чайці твоїй все бичків носив на горище. Кажу: «Ти мені ще хату там запалиш!» Клянеться капосне хлоп'я: «Я й сірників не ношу з собою, я тільки Данькову чайку годую».

Нашвидкуруч повечерявши, я вибіг на вулицю. Павлик мене ждав біля хвіртки. Я аж не впізнав його відразу — видно, мама постаралась та зовсім відмила на ньому смолу, і він з чорномазого став рожеволиций. Він дуже зрадів мені, не знав, чим і похвалитися наперед.

— А сьогодні йде нова кінокартина. Цікава-цікава. Ну, знаєш, там про війну, а як зветься — забув. Підемо?

Що за дивне питання? Та я за кінокартинами засумував у морі більше, ніж будь за чим. Але я запитую про інше:

— А як чайка?

У Павлика засяяли оченята.

— Ого! Вже обома крилами махає, а бички їсть, немов за себе кидає.

Мені захотілося зараз же побачити свою чайку. Тим більше, що в мене для неї була приготовлена в'язанка ставриди. Я на хвилину забіг до хати, схопив ту рибу, взяв свій ліхтарик і знову вибіг на вулицю.

Надворі сутеніло. Стежки вже трохи просохли, і ми, вибираючи, де сухіші місця, пробралися до дідусевої хати. В одну мить опинилися на горищі. Тут було вже зовсім темно. Я засвітив свій електроліхтарик. Яскравий сніп світла з зеленою смужкою навколо побіг горищем, вириваючи з темряви то жовті соснові крокви, то купу старих сіток, то запилені дошки і, нарешті, спинився на здивованій чайці. Вона стояла, високо піднявши голову, і з острахом крутила в усі боки головою. Мабуть, їй здавалось, що то корабель на морі засвітив прожектора.

Освітлюючи чайку, я обережно підкрався до неї, схопив за шию. Вона почала була пручатись, тоді я погасив ліхтарика. Настала непроглядна темрява, і чайка завмерла у моїх руках. Я виніс її на середину горища, сів на старі сітки і тільки тоді знову засвітив світло. Чайка зачудовано крутила головою.

— Павлик, давай рибу.

Павлик не забарився. Він одразу ж підсунув чайці під носа чималу ставриду. Чайка, повагавшись якусь мить, схопила ту рибину дзьобом, підкинула вгору, схопила за голову і в одну мить проковтнула.

— Вона й акулу проковтнула б, — з гордістю мовив Павлик. Після того як чайка наїлася, я уваяшо оглянув її поранене крило. Справді, за ці дні воно майже зовсім загоїлося. Тільки струп ще залишався на тому місці, де був нанесений удар камінцем.

— Швидко вже літатиме, — сказав я, випустивши чайку. Струснувшись, а потім змахнувши обома крилами, вона пішла в куток. Чайка хотіла спати, і ми, щоб не заважати їй, полізли з горища.

Потім Павлик розповідав мені про новини. Виявляється, що тут мало не втонув Асик. Вирвавшись од матері, він сам прийшов на берег моря, заліз у воду і почав плавати. Плаває він погано, тільки тоді, коли руками та ногами за землю тримається. А то трохи наловчився плавати та так осмілів, що почав навіть метрів за п'ять відпливати в море. І саме в той час, коли він плив над ямою, з'явилась на березі його мама, зчинила крик. Асик перелякався та й пішов на дно. Що тут робилося! Асикова мама знепритомніла, а він, хоч і дістав ногами дна, але, стоячи у морі по шию, репетував на весь берег: рятуйте!

Неподалеку вудив Коська, то він і витяг на берег Асика. Опам'ятавшись, мама схопила Асика за руку, і що вона йому тільки робила: то поцілує, то дасть ляпаса, то схопить руками за шию, то притисне до себе, то знову ляпаса. А сама то плаче, то сміється. Косьці п'ять карбованців на цукерки подарувала, а Асику веліла більше й близько до води не підходити.

Коська закінчував будувати «супутника». Павлик про те знав напевне, бо роздобув у будинку відпочинку дошку для Коськи. На знак подяки, Коська допускав Павлика в свою майстерню і навіть дозволяв йому тримати дошки, які він збивав докупи.

— Сьогодні Коська фарбував «супутника». Смішний!

Оповідаючи про Косьчину витівку, Павлик сміхотливо почмихував.

— Нічого робити тому Косьці, то й мудрує.— кажу я.

— А Коська взагалі вигадник, — згодився Павлик. — Вони з Славком змагаються — хто що цікавіше вигадає.

Розповів Павлик і про Іва. Йому дужо сподобалась риббаза, і тепер кожного вечора, а інколи навіть і вдень, на містку реве диким голосом магнітофон і Жорка-одесит та Ів зі своєю Сімоною витанцьовують такі танці, що можна кишки порвати. Нап'ються горілки і танцюють. Ів викручується та вигинається, а Жорка-одесит — той і на животі танцює, і на руки спинається, і в підошви долонями вибиває, і на скарлючених ногах ходить, і по животу себе так виляпує, що аж виляски по всьому селищу йдуть. Весь берег їх лає, бо спати не дають, але вони на те не зважають. Ів каже, що йому ніхто не має права перешкоджати в культурному відпочинку.

Поки про все це розповів мені Павлик, ми вибралися на високу кручу, туди, до жовтіє одинокий каштан, і підійшли до кінотеатру. Тут уже зібралися всі: і Коська, і містер Ікс у своїй чорній пов'язці, і всі наші знайомі.

Побачивши Коську, я зіщулився — що то він мені скаже? Але він, мабуть, уже забув про ту дошку. Він навіть порадів нашій зустрічі.

— Тобі, кажуть, пощастило, Даньку?

Я закліпав очима. В чому це мені так пощастило?

— Я сам бачив — усю риббазу рибою, завалили.

Он воно що! Коська вважає, що то я виловив у морі всю ту рибу. І я відповідаю глухо:

— Та трохи впіймали. Коська лукаво підморгує.

— Коли б частіше траплялося таке «трохи».

На екрані спалахнув сліпучий сніп світла. Кіномеханік ловив фокус. За одну хвилину ми опинилися на своїх місцях. Нам з Коською випало сидіти на одній черешні. І коли на екрані заплигали букви, Коська довірливо шепнув:

— Приходь завтра на репетицію.

У ГОСТЯХ ДОБРЕ, А ДОМА КРАЩЕ

До чого ж не люблю я ходити в гості! В гостях завжди почуваєш себе зв'язано. Завжди тебе вдягнуть так, що в тому одязі мусиш сидіти на одному місці, бо тільки забудеш та вилізеш на дерево або покачаєшся на траві — вже всі лікті й коліна в зелені. Крім того, в гостях незручно бігати, а сидіти весь час дуже нудно.

Знову була неділя. На цей раз я прокинувся вже тоді, коли сонце височенько підбилось угору. Море лежало спокійне, тихе, ніби й не було учорашнього шторму з блискавками та громом. Тільки густі хвилі йшли по морській рівнині, ніжно співали, бючись об теплий берег.

Мама вже була на ногах. Вона вирядилась в своє біле плаття, в черевички на високих каблуках. Не відриваючись од дзеркала, мама розчісувала коси, завивала їх у красиві русяві кільця. Я дуже люблю мамину зачіску, але знаю, що вона її завжди накручує не випадково, отож вирішив не потрапляти мамі на очі. Та вона мене покликала:

— Даньку! Ти вже прокинувсь?

— Та, мабуть, прокинувсь, — кажу неохоче, бо справді — що ж ти скажеш, коли вже стоїш на ногах і кліпаєш заспаними очима.

— От і добро. Вдягай ось чистенький костюмчик та підемо в гості.

Так і знав! Потрібні вони мені, оті гості! Ну, вдома, я розумію, там ми ходили до таткових друзів, а тут які можуть бути гості? І це в той час, коли треба було йти до Коськи на якусь репетицію, а головне — годувати чайку. А бичків хто для неї наловить?

Я мовчу. Я не рухаюсь з місця. Бо ж не скажеш одразу мамі, що тобі зовсім не хочеться в ті гості.

— Ти чув, Даньку?

— Мамо! А йди сама. Бо мені так ніколи, так ніколи… Мама запитливо зиркає на мене:

— Чи не з дідом у море збираєтесь?

Дідусь сьогодні не йшов у море — находився за тиждень, — він ще лежав у ліжку, читав газету. Читав і чогось лаявся.

— Мені он чайку треба годувати…

— То йди швиденько нагодуй.

— Але ж бички… Треба бичків наловити.

— А ставрида ота для кого?

Я справді заготував для чайки стільки риби, що її вистачить ще й на сьогодні. Отож стояв і думав: як мені ще відмовлятись?

Мама закінчила викладувати свою зачіску. Вона була така красива, така висока і струнка, що я мимоволі ступив до неї і притулився щокою до маминої руки. Я дуже люблю свою імаму, а ще коли вона вдягається ось так — мені просто подих захоплює.

Мама погладила мене по голові, і мені стало так тепло, так хороше. І я вже згодний не те що в гості — на край світу йти зі своєю мамою.

— І волосся у тебе, мов у їжака. А шия! Я думала — смаглявість, а воно грязюка чи, може, смола, як на тому П'ятниці. Ану, голубе, знімай свою «кольчугу» — митися будемо.

«Кольчугою» мама називає мою майку. Мені дуже не хочеться митися.

— Та я ж тільки вчора мився, — упираюсь.

— Видно, що мився.

— То я в морі…

— На ось мило, йди під душ. Та вуха добре помий, волосся, бо на тебе дивитись страшно.

І ось уже вимитий, зачесаний, в білій сорочечці та парусинових коротеньких штанцях я йду з мамою в гості. І тільки за ворітьми згадую, що слід поцікавитись, куди ж ми йдемо? До кого?

— До тьоті Наді,— повідомляє мама.

В мене знову зникло бажання йти в гості. Це ж доведеться слідкувати, щоб не забруднити оцих штанів — я їх дуже не любив! — та ще й поговорити буде ні з ким. Не розмовлятиму ж я з отією заокуляреною Сайкою.

— А що я там робитиму, в тих гостях? — питаю кисло. Мама дивується:

— Як що? Сидітимеш, слухатимеш старших, з Оксанкою пограєшся.

— Потрібна вона мені…

Мама спиняється, суворо дивиться мені в очі:

— Як це — потрібна? Вона — що: не така, як і ти? Що це за зверхнє ставлення до друзів?

— А вона мені ніякий не друг… — знизую я плечима…

— Санина мама — моя подруга. Значить, Санка — твоя подруга.

Я опускаю голову. Подруга, то й подруга. Потрібні мені такі друзі. Коли мама наказує — що ж, посиджу в хаті, але гратися з нею все одно не буду. І говорити не буду. Ще чого не вистачало — з дівчатами розмови заводити!

А мама повчає:

— З тьотею Надею будь ввічливий. Та коли до столу запросять, то не хапай нічого в руки, а згадай, що існують на світі ложки та виделки. Та їж не поспішаючи, пережовуй гарненько, бо ти завжди все ніби кудись поспішаєш.

— Поспішаєш-поспішаєш. Ти мене, мов того Асика, муштруєш.

— Не муштрую, а навчаю…

Далі сперечатись було нікуди, бо ми підійшли до тьоті Надиного дому. Я відразу побачив і Оксану. Вона, зігнувшись, сиділа на столі в альтанці і щось читала. Не підняла голови навіть тоді, коли ми, грюкнувши хвірткою, зайшли на подвір'я.

— Здрастуй, Сано! — привіталась мама.

— Здрастуйте, мама в хаті,— не підводячи голови, пропищала Оксанка.

Зиркнувши на маму, я мало не розсміявся. «Якраз з Саною пограєшся», — говорив я їй очима.

А назустріч нам вибігла тьотя Надя.

— Оксано! Ох спасибі ж тобі! А я виглядаю та все думаю — прийде чи не прийде?

Тепер і Санка відірвалась од книги.

— Тьотю Оксано! Даньку! Здрастуйте!

— Сано! Пограйся з Даньком, — наказує тьотя Надя.

Сана неохоче злізла з столу, притиснула до грудей книжку, короткозорими очима витріщилась через скельця окулярів на мене:

— Ти хочеш гратися? А може, краще давай почитаємо книжку?

Мені однаковісінько — читати, то й читати.

— Або я тобі покажу свої книги. Хочеш?

— Ну, показуй, — згодився й на це.

Ми зайшли до хати. В них була простора хата на дві кімнати з кухнею. У більшій кімнаті, в одному з кутків, стояла етажерка, заставлена книгами.

— Глянь, скільки їх у мене. І я вже по тричі прочитала кожну.

Це все були пригоди й пригоди. Я їх теж колись читав, а потім перестав.

— Та то все вигадки, — кажу Сані. Вона з переляком зиркнула на мене.

— Як вигадки? Хіба в книзі можуть бути вигадки? Знаєш, які бувають хитрі шпигуни? Вони як завгодно вміють маскуватись.

— Навіть в сірниковій коробці?

— Навіть в коробці,— не задумуючись, кивнула головою Сапа. Потім подумала-подумала і додала — Звичайно, тут трохи, мабуть, вигадано, але все ж цікаво.

Далі говорити було ні про що, і я початі дослухатись до розмови тьоті Наді з мамою. Тьотя Надя і на цей раз вихваляла свою Сапу:

— Вже й не знаю, що з неї вийде. Професор якийсь — не менше! Від тих книг за вухо не відтягнеш. Правда, я інколи й серджусь: хай ото сміття буде в хаті по коліна — за віник не візьметься. І тарілки теж не обмиє. Інші дівчатка ото за вишивання, а вона й голки в руках тримати не вміє. Питаю: «Що ти, Сано, робитимеш, як виростеш? Хто тобі їсти варитиме, хто хату підмітатиме?» А вона відповідає: «В мене хатня робітниця буде». Ну ти чула, Оксано, таке?

Тьотя й мама сміються. Сана ніби й не чує тієї розмови, порпається в книгах.

— А мій до книг не дуже охочий, — це вже мама про мене заговорила, — а до роботи не ледачий. Що не загадаєш — зробить. От цілий тиждень з дідом рибу ловив.

От ще ця мама! Обов'язково вона примусить тебе червоніти. Ось зараз Сана почне про те рибальство розпитувати. Але Оксанка, видно, не дуже цікавилась рибою.

— А у вас у школі бібліотека є?

— Є.

— А книг там багато?

— Яких?

— Ну таких, які з пригодами.

— Не знаю. Я читаю більше історичні… Та ще вірші. Санка зневажливо закопилила губу.

— Пхі, вірші! Нічого мені було б робити! А історичні — нудні.

Мені самому було невимовно нудно з Санкою. І я почав проситись у матері:

— Мамо! Я піду погуляю.

Мама нічого не сказала, а тьотя Надя почала мене соромити.

— Оце так гість! Тільки в хату, і вже навтікача? А хіба в нас тебе примушують щось робити? Гуляй собі на здоров'я. Сано! Ти що ж не зацікавиш нічим гостя?

— А він пригод не любить, — пояснила Сана. Тоді тьотя Надя мені порадила:

— То не гаразд, Даниле. Читати треба багато, вчитися треба — тоді великою людиною будеш. А коли не читатимеш, то виростеш отаким Хомкою, як отой, що в нас на риббазі.

Я тільки чмихнув — ого! Хомкою! Хіба ж хто може порівнятися з тим Хомкою, коли він усі моря й океани знає, як свої п'ять пальців.

Потім тьотя Надя посадовила нас до столу. Частувала смаженою скумбрією і варениками. Риби я не захотів — вона мені вже в горло не лізла, а вареники їв з охотою. Оксанка теж їла вареники і заглядала в книгу. Вона геть вимазалась в сметану — ніби хто приліпив їй білі вуса й бороду. Я глянув на неї і пирснув зо сміху. Тоді тьотя Надя сказала:

— Ех ти, красуня! Піди хоч умийся, бо он хлопці сміються з тебе.

Оксанка, засоромившись, подалася вмиватись. А я тихенько виліз із-за столу, непомітно підійшов до дверей та за двері. Вискочив у коридор, а з коридора на подвір'я та за хату, переплигнув через загорожу та й потрапив на вулицю. А звідтіля вже рукою подати до Коськи.

РЕПЕТИЦІЯ НЕ ВІДБУЛАСЯ

Коська з Павликом годували козу та кролів. Вони, мабуть, щойно притягли з степу по в'язці бур'яну і тепер розкидали його по клітках. Біля них стояв похнюплений Асик і хникав:

— Вам добре. Ви залишаєтесь.

Побачивши мене, Павлик дуже зрадів, загукав на все подвір'я:

— Ось він де! Гляди, Косько, Данько прийшов! А я за тобою уже все селище вибігав.

Коська невдоволено зиркнув на мене, пробурчав:

— Забув про репетицію?

Я пояснив, що мене мама в гості водила.

— А я теж піду в гості,— похвалився Асик. — В мене дядько на кондитерській фабриці працює — в нього хіба ж такі шоколадні торти? Справжнісінький кошик із шоколаду.

Коська і Павлик не повірили:

— Так-таки із шоколаду? Вигадуєш… Асик ображено закопилив губу.

— Спитай маму. Моїй мамі на іменини дядько отакеленного шоколадного кошика приніс. Ще ми його потім у подарунок професору Соль-Смичковському віднесли. Так він кошика взяв, а мене пі. Думаєте, мені дуже хочеться в ту музичну школу? Я краще б з вами кролів годував.

На хвилину всі замовкли. Все-таки що не кажи, а жаль було цього вайлуватого Асика. Потім Коська запропонував:

— Пішли скупаємось, а потім проведемо репетицію.

Сонце вже високо підбилося вгору, море парувало, ліниво гнало дрібні хвилі. В такий час тільки сидіти в морській воді. І ми рушили на берег. Коська попереду, я за ним, Павлик за мною, а позаду — ваги-переваги — Асик. Вій так і не навчився ходити з гори — ми збігаємо, а він лізе, мов рак, задом. Лізе-лізе, оглянеться, чи ще далеко до берега, і знову лізе. Ми вже роздягнутися встигли, а вій усе лізе.

Ми купаємося довго, із задоволенням. Плаваємо і пірнаємо. Тільки Асик боїться відпливати далеко від берега. Він лежить иа самому прибої, а його ласкаво полощуть спокійні морські хвилі. Він аж сопе від насолоди і час від часу нагадує:

— Вам добре! Ви залишаєтесь.

Та й знову вмочає ноги в воду. Посопе-посопе та й за своє:

— Вам добре! Ви біля моря, ви купатиметесь. А мене — в музичну.

— Так тобі й треба, — сміється Коська. — Ти ж — геніальний. Асику не смішно.

— Вам добре! Ви смієтесь, а мене мама везе додому.

Ми вилазимо на берег. Мовчимо. Мабуть, всім, так само, як і мені, все ж жаль Асика. Справді-бо: був він біля моря і не був. Мама його від себе й на годину не відпускала. О, вже знову на кручі лементує:

— Асик! Аскольд! Тобі хто дозволив виходити з двору? Ну, вже мені кара божа та й тільки! Ну чи ви бачили отаку вреднючу дитину?

Ми видряпуємося на кручу. Позаду всіх Асик. Він знову хникає:

— Вам добре! Ви залишаєтесь.

А на горі напосілась на нас Асикова мама:

— Хулігани! Ви мені хочете дитину втопити?

Коська, видно, хотів був сказати Асиковій мамі щось неприємне, в мене в самого закипіло в серці, але всіх нас врятував Павлик. Він заговорив так ніжно і переконливо, що навіть сердита Асикова мама замовкла.

— Тьотю, а ваш Асик зовсім і не купався. Він тільки сидів на березі і дивився в море. Ми йшли купатися, а він захотів з морем попрощатись.

Асикова мама замовкла, розчулено закліпала очима:

— Ти прощався з морем? Але ж ти міг це зробити разом з мамочкою. Мій бідний хлопчику…

На очах в Асикової мами сльози. Вона притягла до себе сина, погладила його рукою по голові. І враз спалахнула, мов оса її вкусила:

— Ти не купався? Ти, брехло таке, не купався?

— Ні,— сопнув носом Асик.

— А чому ж в тебе чуприна мокра?

Ні, обдурити Асикову маму неможливо. Але Павлик і тут втрутився:

— Йому жарко було, от він і намочив голову.

— Я намочив голову, — луною повторив Асик.

Мама, видно, розгубилась, не знала — вірити чи не вірити.

— Все одно я тобі одному заборонила ходити до моря. Аскольда повели додому, а ми подалися на Косьчине подвір'я.

Коза та козенята вже поїли весь бур'ян, вляглися в холодочку, дрімали. Кролі ще грали в дудки — їли. Дуже смішно вони їдять: візьме бадилину в рота і жує, ніби в дудку грає.

Зайшли в хлівчик. Тут стояв свіжопофарбований «супутник». Коська з гордістю поляпав його по кришці. На його руках з'явились зелені смуги.

— Ось він! — підморгнув мені вдоволено.

Коська відчинив дверцята «супутника». Тепер треба було посадовити туди кілька котів — хай звикають до темряви. Але коти почали так нявчати й дряпатись, що ми мусили на сьогодні облишити цю справу, — хай трохи заспокояться.

Несподівано з'явилась Косьчина бабуся, наказала:

— Кіз нагодуй та за хатою дивись. Бо я на збори піду. Кличуть он.

— А які збори, бабусю?

— Не знаю. Кличуть — от і йду.

Бабуся пішла з двору. Але чи могли тепер ми повернутись в хлівчик? Там, в селищі, люди збираються на збори, там щось цікаве говоритимуть. То хіба ми не хочемо знати, про що там йтиме мова?

Згодом і ми рушили вслід за бабусею. Під кленом сидів Асик. Він був такий зажурений, що мені його стало зовсім жалко.

— Вам добре, — протягнув жалібно він. — Ви залишаєтесь.

— Ходімо з нами, Асику, — запрошую. — Збори будуть.

— Мама сваритиметься.

— Ну, коли боїшся мами, то й сиди, — буркнув невдоволено Коська.

Асик оглянувся, потім рішуче став на ноги і поплентався услід за нами.

ЩОБ І ДУХОМ НЕ ТХНУЛО

Люди збиралися край селища. Тут лежали безладно розкидані жовтуваті плити черепашнику, з якого складають стіни будинків. Дехто вже сидів на тих плитах, а більше гуртувались по двоє-троє, палили, перемовлялись про щось своє.

Був тут і дідусь. Він, вищий на голову від усіх рибалок, димів своєю люлькою, мовчазливо поглядав з-під насуплених брів на море, щось думав. Рибалки були чимось заклопотані, зрідка перекидались словами.

Серед гурту жінок я побачив свою бабусю. Вона й тут невгавала. Між дорослими крутились діти. Був тут і містер Ікс. Вій ще й досі носив чорну маску на очах. Двійника йому знайти не пощастило, отож, казав Павлик, своєї пов'язки він ніколи не знімав.

Містер Ікс навіть згоджувався взяти за двійника Павлика, але той уже не міг простити Славкові образи, якої він йому завдав. Та швидше — Павлик не хотів ламати своєї дружби зі мною.

Дорослі завжди чомусь люблять говорити про нас, малих. Причому я вже помітив, що найчастіше ті розмови були для нас не дуже приємні.

— Хіба тепер такі діти, як ми колись були? — переконувала своїх сусідок моя бабуся. — Що вони тепер — козу смалену бачили? Живуть, як у бога за пазухою, та й більш нічого.

Я уважно прислухаюсь до бабусиних слів. Я ніяк не можу збагнути — для чого смалять тих кіз, про яких говорить бабуся?

— Хіба воші зазнали того, що нам в дитинстві довелося? 1-і, як пригадаю, то і не доведи і заступи. Якої холери тільки на нас не було, якого мору не насилалося, а що наголодувалася хоч би і я в дитинстві, через те, може, я й виросла на котячий зріст. Пам'ятаю — восьмеро чи дев'ятеро було нас у батька…

Бабуся вміє розповідати. Рукою підперла щоку, дивиться кудись удалину і строчить, і строчить…

— Дев'ятеро чи, може, й десятеро. Та всі дрібні, та всі одне під одним, та всі голосисті, та всі ненажерливі. Як припам'ятаю оце — скільки й була малою — їсти хотілося. Ну так же хотілося, так хотілося, що ми, бувало, ні про що й не думали, окрім їжі.

Мені аж моторошно стало — так було жаль бабусі. Бідна моя бабуся, це ж вона, коли була маленькою, отакого, як Сана, то замість того, щоб книжки читати, невгамовно рюмсала, бо дуже хотіла їсти.

— А то, бувало, оті що хвороби різні та різні холери. Ну, де б яка пошесть не вишкрябалась, де б яка чума не ходила — нашої хати не мине. Як не одне, то друге десь ту хворобу і підхопить, і підхопить. Бувало, одне видужує, а друге лягає. А що вже тіїї бідній матусі моїй було горя. Все ж з нами та й з нами. Посушила собі голову — і нагодувати ж треба, й доглянути. Батькові то ще нічого — в море та й у море, впіймав вже яку рибину чи не впіймає, а пливе, хоч отого домашнього лементу не чує та хвороб отих наших не бачить.

Навколо бабусі цілий гурт — стоять, слухають, старіші підтакують, а ми, малеча, роззявивши роти, ие зводимо з бабусі очей.

— То ще добре, коли перекачає всіх та й піде на нетрі та болота. А бувало таке, що як ушелепеться в хату, то, мов мух тих, дітвору душить. Пам'ятаю, одного разу чотирьох підряд, так через день, мої батьки поховали. Дифтерит отой чи шкарлатина якась ушелепкалась у хату — ну тобі як косою викосило. Сьогодні оце одного поховають, прийдуть додому з кладовища, а вже друге захололо. О, як воно тільки й серце в тієї бідної моєї матінки витримало. Отож, кажу, десятеро нас було чи, може, й більше, а тільки двоє і виходило. Я та ще брат старший. Ніяка хвороба нас не брала. Він, брат мій, міцний був, як дубок, до нього ніщо не приставало, може, тому, що з самої колиски почав батькові в рибальстві допомагати, все на морі та на морі. А я була отака, як оце й зараз, миршава, хвороблива, а живуча. Всі хвороби мене перекачали, а ні одна не взяла.

Бабуся лукаво поблискуй очима, дивиться на пас суворо-суворо, а в очах повно ласки й тепла.

— От як воно було колись, не те, що зараз. А вже що тієї роботи я переробила?! Як тільки на йоги зіп'ялась — так і в роботу. А вам що? Вже й треба б до чогось привчатись, а воно м'яча ганяє, вже йому по господарству б допомогу якусь подавати, а воно, бач, — чорну смугу начепило на очі та й смішить горобців по селищу.

Це вже бабуся за містера Ікса взялася. Всі оглянулись на розгубленого Славика і засміялись. В нього вуха стали схожі на дві бурякові скибки, а сам він, видно, не знав, де подітись.

— Або хоч ото і в Надії Оксанка. Вже не дівча я? півдівки, як по-колишньому, а вона й хати підмести не вміє. Все книжечки та книжечки. Воно, слова немає, без книжечки тепер не проживеш, але ж ґудзика собі до спідниці теж треба вміти пришити, в хаті підмести теж треба вміти, бо лакеї тепер перевелись.

На хвилину бабуся замовкла. Вона пильно дивилася на сходи, Що вели з будинку відпочинку на морський берег.

По східцях неквапливо йшли Ів із Сімоною. За ними, підсуваючи на лоба кашкета, недбало човгав Жорка-одесит. Згинаючись, він тягнув Івову музику.

В бабусиних очах заплигали насмішкуваті вогники.

— Або ото ще химородія якась з'явилась. Вже з вусами, й жонате ж, видно, а без штанів серед білого дня хизується. А сорочка на ньому, ось пригляньтеся, люди добрі. Чи то вже її собаки обірвали, що тільки до пупа, чи пошита так, а що тільки на ній намальовано! Жах один! То ж, видно, батьків немає в отакого молодика. Тільки ж одне дивно — на який рахунок ото він на березі тут викручується та ще й Хомку горілкою напуває?

Зійшовши зі сходів, Ів із своїми супутниками не насмілився пройти поблизу людей, а пішов в обхід до риббази.

Ми й не запримітили, коли на майданчику зібралося все селище. Оглянувшись, я побачив і маму з тьотею Надею. Біля них, всунувши носа в книгу, стояла висока, тонісінька, як билиночка, Сана. Знала б вона, ота Сана, що про неї моя бабуся говорила!

Раптом люди заворушились, чоловіки підійшли ближче до гурту, створили півколо біля жінок. На кам'яну плиту ступив середніх літ чоловік. Я його бачив уперше.

Чоловік скинув солом'яного капелюха, глянув направо, потім наліво. Видно, він збирався виголосити промову. Це всі відразу побачили, бо шум почав поступово затихати. Тільки моя бабуся, мабуть, не бачила того, хто підвівся над натовпом. Вона говорила своє:

— Отож, хіба воно буде толк з тих дітей, коли їх розбалували, від роботи відучили, все на учених та на друкованих муштрують, а до людської роботи, до того, що батьки та діди робили, не привчають* Не привчають, а потім плачуть гіркими сльозами.

— Ти ще не висповідалась, стара? — почувся басовитий дідусів голос.

В натовпі розсміялись.

— А ти хіба піп, чи що, щоб запитувати?

Бабуся хоч і розсердилась, але, помітивши промовця, замовкла.

І тоді той, що виліз на камінь, почав.

— Товариші рибалки і рибачки! І всі присутні на нашому мітингу!

Ми з Коською та Павликом переглянулись. Підморгнули один одному. Ага, значить, це і нас стосувалося.

— Всі ви бачите, як ясно світить сонце, і море гуляє, і хвилі на берег мирно котяться і хлюпочуться весело. І радісно ото на-серці кожному, що в нас мирне хороше життя. Дітки он граються, безтурботні. Вони вже після війни народилися і не знають отих жахів, про які зараз хіба що в книжках пишуть та які нам довелося пережити.

Ми слухали зацікавлено. До чого все це він веде?

— То ото нам і здається, що і в усьому світі тихо та мирно… Я вже зрозумів, про що говоритиме цей чоловік. Адже ми з дідусем читали газету і знали, що капіталісти готуються напасти на Ірак.

Промовець і справді говорив:

— Імперіалісти не можуть жити без війн. Ці світові жандарі щоденно посилають свої війська в багато країн, залякують мирних людей, хочуть, щоб перед ними всі скидали шапки.

Я слухав промовця уважно і намагався уявити собі американські кораблі, літаки, колони військ їхніх у чудернацьких штанях і схожих на футбольні бутси черевиках. І уявляв собі світового жандаря у вигляді велетенського крейсера, що поводить жерлами гармат в усі боки й загрожує своєю зброєю світові.

— Але хай вони не забувають, що ті часи, — далі сердито кричав промовець, — коли радянські люди були самі, залишилися позаду. Тепер у нас соціалістичний табір, тож хай краще вгомоняться пани агресори.

Моя бабуся гаряче вторувала промовцеві.

— Ах воші ж анахтеми, безсовісні їхні душі! Та що ж їм треба ще від людей добрих, та чого ж вони задираються? Чи мало пролилося на землі людської крові, чи мало сиріт зосталося?

Потім на місце промовця вийшов мій дідусь та й собі почав балачку. Його й так було видно звідусіль, на цілу голову він був від усіх вищий, а тепер він сягав до самого неба. З моря налітав легенький вітрець, тріпав дідові вуса. Дідусь був урочистий, суворий, заклопотано супив великі кошлаті брови, похмикував.

Я здогадувався — дідусь хотів багато чого сказати, та, мабуть, не знав, з чого почати. Нарешті він заговорив:

— Що ото весь світ їм каже: зась! — то її добре. Проти всього народу гопки не станеш. А ми, чорноморські рибалки, з жінками своїми, з дітьми й онуками, приєднуємо своє слово до слова народного і попереджаємо: не лізь, пане, війною, добром тебе просимо.

Я й не знав, що мій дідусь такий оратор.

— Бо пам'ятаєте, хто старий, як у громадянську війну разом з нами за Радянську владу скільки друзів з усіх держав боролося?

Заговорили, загукали з натовпу:

— А чому ж не пам'ятати? Багато у нас і тоді було друзів. Вся Одеса пам'ятає.

А дідусь звернувся до промовця:

— Отож так і передайте нашу рибальську резолюцію всім нашим друзям у світі, що коли на них нападуть імперіалісти, то це все одно, що й на нас вони напали. На допомогу їм станемо…

Дідусь ще хотів був щось говорити, але саме в цей час біля риббази на повний голос залився магнітофон. Заверещало, засвистіло, закукурікало і занявчало по-котячому. Дідусь скривився, мов від тяжкого болю.

— Нашестя якесь на селище та й тільки! — сказав він. — І звідкіля воно ото береться? Там десь крейсери оті тишу порушують, а тут якісь голоштаньки. І звідкіля вони оту музику притягли, і де такого навчилися?

Загукали невдоволено люди:

— Та звідкіля ж! Звідтіля ж і перейняли, від буржуїв.

— Люди гнів висловлюють, а вони свою музику…

— Не та музика!

Дідусь оглянувся, покликав:

— Ти тут, Семене?

Дядько Семен був тут. Він, як завжди, навіть і в неділю, був неголений, розгніваний і невдоволений.

— Піди, Семене, та припини оту музику. Тут люди про те, що на душі наболіло, говорять, а вони там свою собачу гавкотнечу розвели. Допусти, то бісові стиляги й на краю світу не дадуть спокою.

Дядько Семен неквапливо рушив від гурту, попрямував з кручі на морський берег. Ми переглянулися з Коською. Хоч нам було й дуже цікаво послухати, що говоритиме далі дідусь, але ми не могли не подивитись, як Семен спинятиме Івову музику.

Отож дядько Семен пішов до риббази берегом, по морській гальці, а ми побігли селищем, понад обривом. " Від моря долітали дикі звуки, ніби там перегризлася зграя здичавілих собак, ніби там ішла репетиція з усіма Косьчишіми котами. Швидко ми побачили берег моря, риббазу і місток, що виступає у море. На містку в дикому танці вигинався Ів із Сімоною. Жорка-одесит ходив на напівзігнутих ногах, конвульсійно дриґав колінами і виплескував у долоні. Згори той танок здавався особливо смішним. Ніби не люди там викручувались, а якісь потвори, схожі на людей.

Танцюючі не звертали ні на що уваги. Видно, їм здавалось, що в світі більше нікого, крім них, немає, що весь світ тільки й існує для них, що й море оце, й сонце, і вся навколишня природа належать тільки їм і одним їм слугують і підкоряються.

А тим часом до них наближався дядько Семен. Він ішов, не поспішаючи і не підводячи голови, ніби пильно приглядався до морської гальки, щось там видивлявся цікаве. Я зрозумів — дядькові Семенові соромно було дивитись на ті танці.

Підійшовши до риббази, ми спинились. Мовчки ждали, чим воно все скінчиться.

Дядько Семен нарешті ступив на місток і щось сказав танцюючим. Вони неохоче спинились.

— В чому справа? — гнівно запитав Ів.

Навіть звідціль ми бачили, як він почервонів од гніву, яким знищувальним поглядом дивився на рибалку.

— Там люди радяться. Так що припиніть свої танці.

До Семена підбіг Жорка-одесит. Він уже був під «градусом».

— Шьо ти, Сеня, ти ж рибалка, свій хлопець! Хильнем з нами по одній, все одно життя наше копійка.

Семен мовчки відсторонив Жорку-одесита.

— Так що закривайте хутко свою музику, — сказав він Іву. Несподівано обурилась Сімона:

— Подумаєш, ніби хто мав право заборонити розваги?

Це надало хоробрості Іву. Він вказав пальцем Семенові на берег.

— Громадянине! Прошу вас дати нам спокій і не нариватись на конфлікт. Жора, запускай машину!

Жорка-одесит слухняно запустив магнітофон. Хриплий голос затягнув був якусь дику мелодію, але в цю мить трапилось непередбачене. Семен, всупереч своїй вайлуватості, блискавичним рухом ноги скинув магнітофон у воду і крикнув громовим голосом:

— Геть! Геть з нашого берега, дикуни прокляті! Щоб і духом вашим не смерділо.

Ів і Сімона так і завмерли на місці з відкритими ротами.

Жорка плигнув у воду вслід за магнітофоном. А гнівний Семен, поблискуючи люто очима, повільно пішов берегом туди, де тривав мітинг.

ТРИВОЖНІ ВІСТІ

Коли ми з Коською повернулись у селище, мітинг уже закінчився. На подвір'ї я побачив дідуся. Він гукнув мені:

— Данько! Обідати!

— Не хочу, дідусю.

Я справді ще не хотів їсти, мені зовсім не хотілося додому. Ми сьогодні збирались з хлопцями погратися десь у степу. Але я раптом побачив, що дідусь був не сам. І мене відразу ж потягло додому.

На нашому подвір'ї був старший лейтенант Малимонов і ще один прикордонник в зеленому кашкеті. Тільки тепер я згадав про ту розмову, яка відбулася між дідусем і старшим лейтенантом тоді на морі. Та розмова мене дуже схвилювала і вразила. Довгий час мені все снилося, що ми з дідусем ловимо порушника кордону. Потім за рибальством я поступово забув про те, що кожної хвилини з моря може з'явитися диверсант. Я настільки забув про це, що навіть хлопцям, особливо Косьці, не розповів про ту розмову.

І ось знову на нашому подвір'ї старший лейтенант Малимонов. Я зрозумів, що він так собі просто з'явитись тут не міг. І я шепнув Косьці:

— Йди до хлопців і чекайте мене.

Я поквапливо вбіг на подвір'я, привітався з старшим лейтенантом. Вій щось саме говорив дідусеві, але, побачивши мене, весело відповів на привітання. Солдат-прикордонник стояв збоку, дивився в море. Він тримав на поводку велетенську сіру вівчарку. Собака був дуже розумний. Він зиркнув на мене допитливо жовтими очима і відвернувся. Ніби сказав: «Знаю тебе, хлопче, ти не диверсант, а свій, ти, Данько».

Я зайшов до хати. Через відчинене вікно було чути дідусеву розмову з старшим лейтенантом. По голосу я відчував — дідусь дуже чимось стурбований. Старший лейтенант говорив тихо, так тихо, що не можна було розібрати жодного слова.

Нарешті дідусь сказав голосно:

— Не турбуйтесь, товаришу старший лейтенант, доглянемо. Не вперше нам.

— Тільки спокій, Кузьмо Івановичу.

— А чого ж панікувати? Своїх хлопців я попереджу, не дріматимемо, та й тільки.

Я зрозумів — дрімати не можна. Ворог ходить десь поблизу. Не той диверсант, що ховається в сірниковій коробці, про якого все хоче прочитати Сана, а справжній.

Дідусь провів старшого лейтенанта за ворота. Мені не сиділося в хаті. Я вислизнув за двері, пірнув у халупку, переліз через загорожу та й подався — тільки смуга лягла — до хлопців.

Коли я підбіг до гурту, хлопці саме про щось сперечались. Тут були Коська і Павлик, містер Ікс у своїй масці, ще четверо чи п'ятеро хлопців з селища та Асик. Вони кепкували з Асика, а той стояв червоний як рак і дивився в землю.

— Хлопці! — сказав я задихаючись. — Хлопці, ви нічого не знаєте?

Видно, я був такий схвильований, що всі відразу забули про свою розмову та з тривогою втупились у мене.

— Та говори вже, що трапилось? — занепокоївся Коська.

В мене мало з язика не зірвалось те, що я чув на подвір'ї, але своєчасно прикрив рота. Згадав, як старший лейтенант попереджав дідуся. Значить, це не просто так — це військова таємниця. А що таке військова таємниця — я добре знаю.

Але разом з тим я повинен був розповісти хлопцям про небезпеку. Бо інакше як же ми могли допомогти прикордонникам? І я зважився:

— Всі тут піонери?

— Всі. Тільки Павлик ще не піонер.

Павлика я знав добре, від нього в мене таємниць не було. Але от щодо містера Ікса, то я сумнівався. Дуже вже він несерйозна людина — то Робінзон, то містер Ікс. А ким і чим він завтра буде?

— Таємницю всі зберігати вмієте? — запитав я.

— Вміємо. А що?

— А те! Вам зараз дух перехопить, коли я скажу щось. Хлопці оточили мене тісним колом.

— Говори!

— Без клятви не скажу. Поклястись всі повинні. Містер Ікс презирливо хмикнув.

— Теж мені вигадки! Подумаєш, ще клястися, таємниця якась.

— А коли тут йдеться про шпигунів? — запитав я.

— Про шпигунів?

У всіх очі раптом полізли на лоба. Навіть містер Ікс механічно зняв з очей пов'язку.

— А ти не бре?

— От чесне піонерське — правда.

І всі поклялися зберігати таємницю. Навіть Асик поклявся. Тільки тут же й поскаржився:

— Вам добре. Ви залишаєтесь.

І тоді я пошепки переказав про зустріч старшого лейтенанта з дідусем на морі і про сьогоднішню розмову.

— Нічого дивного, — сказав Славик і знову вдягнув свою маску. — На кордоні живемо. А шпигуни завжди лізуть через кордон.

— А їх треба не пропустити, — сказав Коська. Містер Ікс свиснув:

— Теж мені сказав. Ясне діло — не пропустять. Прикордонники не проґавлять.

— А ми повинні їм допомогти, — рішуче сказав Павлик. Всі задумались. Тільки Асик захникав:

— Вам добре, а мені треба їхати.

— Ну то й їдь собі,— розсердився Коська, — А ми повинні допомогти прикордонникам.

— Правильно! — згодились усі хлопчики.

— Потрібна їм ваша допомога! — закопилив губу містер Ікс.

— А тоді чому ж старший лейтенант дідуся просив? — запитав я.

Мене підтримали: коли б прикордонникам не потрібна була допомога — вони до рибалок би не зверталися.

— Думаєш, мало допомагають рибалки прикордонникам? — переконував Коська.

І ми вирішили — не спатимемо цієї ночі. Засядемо на кручі в потаємних місцях і дивитимемось у море. Хай тільки там з'явиться хтось чужий — одразу прикордонників покличемо.

На тому й порішили. Асик хникав:

— А я поїду. Ви шпигуна ловитимете, а я в поїзді спатиму.

— А щоб і ти знав, як ловлять шпигунів, ми зараз пограємося в порушників, — запропонував Коська.

Всім ця думка припала до вподоби. Хлопці тут, виявляється, вже не раз гралися в прикордонників і порушників кордону.

— Я — прикордонник! — першим заявив Павлик.

— І я!

— І я!

— А ти, Асик, будеш порушником. Зрозумів?

Асик не захотів бути порушником.

— Я — теж прикордонником! Не хочу порушником. На нього накинулись з докорами:

— Подумаєш, теж мені прикордонник! Хіба ж прикордонники бувають такі товсті? Тобі бути тільки шпигуном. Бачив, яких шпигунів у кіно показують?

Але це аж ніяк не переконалоАсика.

— А я все одно не хочу бути шпигуном. Що ж з того, що я товстий? Це не я, а мама винна. Вона мене на море не пускає. Знай одне — лежи та лежи. А хто лежить — той завжди гладшає.

Тоді Павлик запропонував:

— То вже хай побуде прикордонником. Все одно йому сьогодні їхати. То хай хоч раз побуде.

Всі згодились. Хай побуде. А порушником хай буде Славик — він у масці, йому якраз і личить бути шпигуном. На подив, містер Ікс не став відмовлятись.

— Шпигуном, то й шпигуном. Але попереджаю, панове, важко вам буде мене затримати.

— Не хвастай. Не пропустимо.

— Побачимо!

Домовились: кордон — це дорога, що розділяє селище на дві половини. Порушник пробиратиметься таємно від моря, а ми пильнуватимемо кордон. Наше завдання — своєчасно виявити порушника і схопити в той момент, коли він переходитиме дорогу. Коли ж йому пощастить перебратись через «кордон» — ми повинні були його виявити на своїй «території» і впіймати. Порушник мав за всяку ціну вибратися на кручу, туди, де був будинок відпочинку. Якщо йому пощастить туди вийти непоміченим — він виграв, а ми, прикордонники, проморгали.

Гра почалася. Порушник зник за кущами, подався до моря, а ми почали порядкувати в своєму гарнізоні. Коську обрали начальником застави. Павлика призначили Рексом. Рекс — це, виявляється, ота сама вівчарка, яку водив на ремінці солдат, що ходив з старшим лейтенантом. Рекс був гордістю прикордонників. Отож, одержавши посаду Рекса, наш Павлик дуже запишався. З того моменту він уже не мав права говорити по-людському, а тільки гарчати та гавкати.

Мене призначили старшим прикордонником і прикріпили до мене Рекса. Я взяв Рекса за ремінець, наказав йому лежати спокійно, і Рекс слухняно влігся на траву. Він висолопив язика і важко задихав.

Асика теж хотіли охрестити Трезором, але вій замахав руками й ногами. Він бажав бути солдатом і не менше. Йому хотілося мати в руках рушницю або пістолет і висліджувати порушника. Трохи посперечавшись, згодились — солдатом, то й солдатом. А коли так, то вручили Асикові не рушницю, а кулемета. Стріляти, то вже стріляти. Асик був дуже вдоволений.

Швидко застава спорожніла. Всі прикордонники, навіть сам начальник, тобто Коська, вирушили на розшуки порушника. Я з Рексом зайняв вигідну позицію серед каміння в кущах на горбику, з якого видно було весь берег. Хай як би не прокрадався містер Ікс, ми з Рексом все одно його помітили б. Коська і Асик патрулювали на кордоні, а інші хлопці так само, як і я, засіли в «секретах».

Порушник не подавав ніяких ознак життя. Але ми знали, що він десь тут, поблизу, що він причаївся, видивляється і прислухається, а може, вже десь повзе поміж камінням, пробирається до «кордону», щоб потім в одну мить, влучивши момент, перебігти на нашу «територію». Я не зводив очей з «ворожої землі», боявся кліпнути, прислухався до того, як гупало моє серце, і мені все здавалось, що то хтось гупає по стежці. Мій Рекс зручно вмостився між камінням, зробив серед кущів отвір і дивився туди, звідкіля в кожну мить міг з'явитись ворог. Як і належить добре вимуштрованому охоронцеві кордону, Рекс боявся навіть дихнути.

Час від часу я кидав погляд на вулицю. Тут, мов навіжені, моталися Коська з Асиком. Косьці, тому нічого, а з Асика піт лився рікою. Він, певно, не помічав, що весь мокрий, міцно тримав у руках якусь трухляву коріняку, що заміняла швидкострільний кулемет. Асик не міг зійтися з швидконогим Коською і весь час трухикав за ним, смішно перевалюючись з боку на бік. Мені здалося, що він ніби аж потоншав, став стрункішим і моторнішим.

Раптом мій Рекс тихо загарчав, і я здригнувся. Я нічого не побачив, але виразно почув, як внизу, там, біля моря, під кручею, хтось прокрадався берегом. Його викривав шурхіт морської гальки. Навіть глухий розмірений плескіт морських хвиль не міг заглушити тих скрадливих кроків. Я міцніте стиснув у руках палицю — то моя гвинтівка — і ждав появи порушника. І порушник справді швидко з'явився. Але то був не Славик, а Жорка-одесит. Вслід за ним на кручу вийшов Ів з Сімоною. Мій Рекс оглянувсь, кивнув головою, тихо вискнув. Мовляв, помилка, товаришу прикордонник. Це звичайні собі прохожі, на них не будемо звертати уваги.

Жорка-одесит зі своїми супутниками мовчки, стомленими ногами пройшли через наш «кордон». Вони зовсім розімліли, бо сонце стояло просто над головою і пекло немилосердно. Нога за ногою пройшли вони до дерев'яних східців, почали підійматися вгору. Мій Рекс жадібно проковтнув слину. Я згадав — це в будинку відпочинку був час обіду.

Мені й самому раптом захотілося їсти. Але я відганяв від себе те бажання. Прикордонник, стоячи на посту, ждучи появи порушника, не має права думати про їжу. В його голові повинно бути одне — дивитись, дивитись і дивитись. Пильнувати і пильнувати!

І ми пильнуємо. А порушник мов крізь землю провалився. Я розумію — Славик так просто через «кордон» не піде, це порушник хитрий і підступний, він тут знає кожну шпарку, кожний кущ. І я вирішую, що сидіти на одному місці — недоцільно. Треба шукати, треба винюхувати порушника. І я тихо наказую:

— Рекс, чуєш, Рекс?

Павлик оглядається. Очима говорить:

— Та чую ж бо! Чого тобі від мене треба?

— Шукай, Рекс! Пошукай добре в кущах та серед каміння — чи не повзе де-небудь порушник.

Рекс тихенько вискнув. «Розумію», мовляв, — і поповз із кущів.

Мов справжня вівчарка, Павлик мотався серед кущів та видивлявся і винюхував, чи не замаскувався, бува, де-небудь небезпечний чужинець.

Час минав, а порушник ніде не показувався. Я вже почав був сумніватись: а чи не подався Славик додому? Сидить десь у хаті та сміється з нас — знайшов, мовляв, дурнів! Я тут собі в холодочку вилежуюсь, а вони на сонці печуться, виглядають з моря погоди. І чим більше я про те думав, тим більше переконувався — містер Ікс такий, він здатний посміятися з нас.

Та саме в той час, коли я вже збирався вийти з своєї засідки та покликати прикордонників до «застави», несподівано загавкав Рекс. Він аж заливався, так старався подати нам звістку про те, що викрив порушника. Оглянувшись, я побачив, як вулицею до мене мчав стрілою Коська, а за ним трухикав розімлілий Асик.

Я кинувся на допомогу Рексові. В цей час почулися постріли — пах-пах! То, безумовно, стріляв порушник. Рекс затих.

Я ледве відшукав Рекса в кущах серед каміння. Він безвільно лежав на землі і хоч дивився розумними очима на мене, але мовчав, красномовно показуючи, що він став жертвою підлого шпигуна і лежить тепер забитий, нічим мені допомогти не може.

— Де він? — тихо запитав я.

І Рекс, хоч він і був уже мерцем, ледь помітним рухом вказав мені напрям, куди зник порушник.

Я обережно переслідував порушника, боячись, щоб і самому не загинути так, як оце щойно «загинув» мій вірний Рекс. За кілька хвилин до мене підбігли Коська з Асиком. З трьох боків ми оточили густі кущі ліщини, де, безумовно, засів порушник. Крок за кроком ми обережно пробиралися до кручі. І саме в той час, коли вже мали виявити «ворога», від селища почувся дзвінкий голос:

— Асик! Асик! Де ти, Асику?

Наш хоробрий Асик, який ретельно і невтомно ніс прикордонну службу, не звертаючи уваги на піт і на подряпані руки та поколоті ноги, враз на очах переродився. В одну мить він скис, осів, обважнів, гарячий погляд в очах погас, на все його тіло налягла важка втома.

— Я тут, мамо!

— Ану, йди мені зараз сюди, вреднючий хлопчисько. Я руки надірвала, в дорогу складаючись, а він десь швендяє.

— Мамо, я ж не біля моря! Я — на суші!

— Яка мені різниця — на морі чи на суші! Ти біля мене повинен сидіти, а не на морі чи на суші.

— Я зараз, мамо. Ось тільки шпигуна з хлопцями впіймаймо.

— Я тобі дам шпигуна! Я вже беру лозину.

Зітхнувши, Асик поплентався на голос матері. Ми забули й про порушника. З жалем дивились другові вслід — от іще люди! Й погратися хлопчині не дадуть.

— Але, певно, порушник не розмірковував над цими питаннями. Влучивши момент, він кинувся через «кордон» і в одну мить перебіг на «пашу територію». Першим його помітив Асик. І в ньому враз прокипувся прикордонник.

Незважаючи на маму, не дослухаючись до її вигуків та погроз, він голосно зататакав з кулемета і кинувся вслід за диверсантом.

Диверсант біг до дерев'яних сходів, намагався вибратись на високу кручу. Але не вибрався. Вже на сходах його звалили «на смерть» влучні кулі прикордонників.

АСИКОВА МАМА ТРИВОЖИТЬСЯ

Дивні люди оці дорослі! Все вони про щось говорять, говорять, все сперечаються. І головне, що сперечаються навіть тоді, коли все зрозуміло і немає про що сперечатись.

От і сьогодні. Забіг я додому пообідати. Не те щоб пообідати, а що-небудь перехопити, бо дуже їсти захотілося за час гри. Зайшли ми вдвох з Павликом — не бігти ж йому аж на гору, в будинок відпочинку? Правда, Павлик відмовлявся, перекопував, що й зовсім не хоче їсти, але хіба я не знав, що він теж був голодний, як вовк?

Павлик — хлопець стриманий і дуже соромливий. Як не кликав я його до хати — не пішов. Сів надворі в холодку від дикого винограду і не йде. Тоді я попросив бабусю, щоб вона покликала.

Бабуся накидала повну миску макаронів з сиром та маслом, — таких смачних, що просто жах! — і поставила на стіл. Тільки тоді звернулась до Павлика:

— Ну, а де тут молотник? Йди, голубе, йди, не соромся, піддай охоти нашому Данькові, бо в нього зовсім апетит пропав. Не їсть, а, мов те котеня, лиже.

Павлик почав відмовлятись:

— Та я ж недавно снідав.

— Снідав, то й добре. А тепер ходи-но та краще пообідай. Павлик виліз з винограду, мовчки зайшов на веранду та соромливо взявся за ложку.

Ох і смішний же Павлик!

Казав, що не голодний, відмовлявся, а коли добрався до миски, то й справді не їв, а молотив.

Біля халупки на ослоні сидів дідусь і читав газету. Він завжди любив тут читати газету.

В той час, коли бабуся подала нам ще одну миску макаронів, на подвір'я зайшли мама з тьотею Надею. Дідусь ніби тільки й ждав їхньої появи.

— А, молоді матері з'явились! Ідіть, ідіть, любі, маю тут для вас деякі новини.

— А що там, татусю? — кинулась мама. — Може, лист? Вона весь час жде листів від татуся. І хоч листи приходять майже щодня, вона чомусь весь час сердиться, що татусь мало пише. І радіє кожному листові, паче маленька.

— Та тут важливіше від листа… — хитрувато сказав дід,

Я аж ложку затримав біля рота. Може, щось про порушника кордону скаже дідусь? Я аж Павлика притримав за руку — куди йому поспішати? Встигне наїстися.

— Про школу он тут написано. Про те, що відстає наша школа від життя, дівчата. Розумно написано.

— Де ж вона відстає, коли в нашому селищі й зовсім немає,— озвалась тьотя Надя.

Ми знову взялися за макарони. Мене не цікавило — відстає в селищі школа чи не відстає.

— Та не про те, Надіє, мова, — заговорив дідусь. — Про всі наші школи, про те, що від життя вони відірвались, білоручок з наших дітей виховують, до труда не привчають.

Мене й це не дуже хвилювало. Чому я мав турбуватись про те, як мене навчають? Учителям видніше. Вони знають, чого навчати. Отож ми вже зібралися втікати, бо в нас було ще чимало справ. Я тільки ждав коли Павлик — той, що не хотів їсти! — дно в мисці вишкребе.

— Повиростають, то навчаться, — сказала тьотя Надя. — Нас теж в школах не вчили, а рибу он і патраємо.

Дідусь аж зірвався на ноги, змахнув газетою.

— Та не про те мова, дочко. Йдеться про школу, яка б не тільки знання давала, а й до роботи якоїсь прихилила. Не семирічки он будуть, а восьмирічки, трудове навчання буде введено, майстерні різні, зв'язок з заводами та колгоспами, он що тут пишеться, а ти — навчиться-навчиться. Багато он їх таких понаучувалось. Закінчив десять класів — руки в кишені та й пішов горобців дулями частувати.

Тьотя Надя не згоджувалась із дідусем:

— Яке кому діло, хто руки в кишені, а хто за кишені? Хай батьки про те думають. А я не хочу, щоб моя дитина ще й у школі працювала. Я їй і вдома не дозволяю. Хай учиться. До науки дитина тягнеться — і хай тягнеться.

Тут озвалася мама:

— Ти неправа, Надіє. Не можна так, щоб дитина не бралась ні за холодну воду.

— А мені видніше, чим моя дитина повинна займатися, — з серцем сказала тьотя Надя.

— А ти не сердься, Надіє. Мій он теж без діла ганяє. А яка від того користь? Он він кілька днів з рибалками пожив, подивився, як працюють люди, і — сама бачу — ніби подорослішав хлопець. А ти недобре робиш, що Оксану навіть до хатньої роботи не привчаєш.

Не знаю, чим би закінчилась та розмова, коли б не втрутилась в неї моя бабуся. А коли бабуся заговорить, тоді іншим уже не пощастить і слова сказати. Вона сама за всіх усе розкаже.

— А то ти, старий, правду в газеті вичитав. Не можна, я вже давно кажу, не можна так дітей ростити! Хіба ж то діло, що вони змалечку до неробства звикають? Та коли воно таке було, щоб ото прості люди та своїх дітей байдики бити привчали? Та то ж тільки пани, хай їм важко тикнеться, коли вони ще де є, так, кажу, ото тільки пани своїх дітей, мов поросят отих, відгодовували та викохували. А робоча людина повинна робити. На те ж вона й робоча людина. А щоб робити — змалечку його привчи. Ось хай скаже моя Оксана, чи давала я їй подачку змалечку? Та ніколи в світі! Вона в мене все робила — все, все! То хіба воно ото їй тепер заважає? Вона в мене така, що до всього привчена, яку хоч роботу вміє зробити.

Ми з Павликом уже пообідали, а сидимо, слухаємо.

— А то ж воно, бач, що виходить? Хоч би отой і Хомка. То ж він і школу закінчив, і на художника вчився, і в моряки збирався, та проплив десь до Сочі чи Євпаторії — і назад повернувся. Сторожує тепер, бо до іншого діла нездатний.

Я аж рота розкрив від подиву. Хомка — це ж ніхто інший, як Жорка-одесит. Знаменитий моряк, який пройшов усі моря та океани, плавав на всіх найбільших пароплавах, які тільки є в Радянському Союзі! Ні, це, мабуть, не про нього, а про когось іншого говорить бабуся. Тим більше, що Жорка-одесит не звичайний сторож на риббазі, а служить у береговій охороні і виконує якусь таємну роботу.

А бабуся вже взялася за Іва.

— Або отой, що без штанів ходить, що на цій стриженій жонатий. То ж, певно, і він иемалу школу закінчив, мабуть, десять років парту витирав у школі, а бач, чого навчився? Вихилясів різних та горілку, як той Беззубка, дудлити.

— А то вже не його, а батькова вина, — сказав дідусь. — Батько гроші дає, а синок п'є.

— П'є ж, п'є, ледащо, — згодилась бабуся. — А от що вій питиме, коли батько ноги витягне?

Розмову перебила Асикова мама. Вона з'явилась на нашому подвір'ї несподівано. В мене чомусь сполохано закалатало серце. Чи не на мене прийшла скаржитись, бо інакше, чому вона завітала до нашої хати?

Асикова мама була чимось стурбована, мабуть, уже не першу годину моталась по селищу, бо вся розчервонілася, піт лив з неї.

Асик в неї такий хворобливий, ну, одним словом, він особливий такий, винятковий, як і все талановите та геніальне. Він зовсім не схожий на інших. Він навіть гратися не може так, як граються інші діти. Він коли й грається, то так, знаєте, відповідально, з почуттям гідності.

Моя мама і тьотя Надя, переглянувшись, пішли в кімнату. Асикова мама не звернула на те уваги. Вона зверталась тільки до моєї бабусі.

— То я вам скажу, пробачте, не знаю, як вас звати, то я вам скажу, що я дуже рада, дуже рада, що для таких дітей будуть спеціальні школи. Це мене цілком влаштовує.

Бабуся, видно, не знала, що й говорити з такою гостею.

— Але мене одне турбує,— вела далі Асикова мама. — Це ж таких талановитих є чимало, а шкіл, по всьому видати, буде небагато. А крім того, знайдуться ж такі невігласи, що безпідставно вважатимуть своїх діток талановитими і пропихатимуть в ті школи. Будуть такі, от чесне слово, будуть, я вже знаю. Отож я й поспішаю. Ще можна було б і на морі посидіти, бархатний сезон тільки починається, а я мушу їхати. Мушу! Бо проґавиш, — а проґавити дуже легко, я вже це знаю! — і залишиться дитина за бортом. А я не маю права допустити до того, бо це був би злочин з мого боку. Талановиті діти належать не батькам, а всьому народові. Отже, не до відпочинків, не до моря, люба, — з жалем в голосі сказала Асикова мама і знову звернулась до дідуся. — То я вас дуже прошу, допоможіть мені винести на гору речі.

Дідусь поморщився, відклав убік газету.

— Та воно б і той… Але я?… — дідусь глянув на сонце, — часу немає. Зараз треба в море йти. Ми, мадам, люди зайняті, робочі.

Тут з порадою виступила бабуся:

— А ви попросіть діда Беззубку. Отого, що на воротях сидить, швейцаром він, чи як у них зветься. Дасте отому старому п'яниці на сто грамів, то він вам не те що на гору, — в саму Одесу, до самої станції віднесе ваші речі.

— Була я й там! — трагічним голосом сказала Асикова мама. — Лежить той Беззубка з синім носом в холодку і спить. Вже встиг налимонитись. Я вас дуже прошу! — знову звернулась Асикова мама до дідуся.

Дідусь почав збиратись на море.

— На жаль — не можу.

В Асикової мами на очах сльози. Вона важко стала на ноги, рушила з двору. Павлик з жалем дивився на неї.

— Ніде не зустрічала таких безсердечних людей, — хникала вона.

Павлик схопив мене за руку.

— А давай їй допоможемо. Зберемо всіх хлопців — і винесемо.

Мені дуже сподобалась Павликова думка. В одну хвилину ми наздогнали Асикову маму за хвірткою.

— Тьотю, ми вам допоможемо. Не хвилюйтесь…

Асикова мама не відразу збагнула, про що ми говоримо. Потім, збагнувши, заговорила схвильовано:

— Ах, хороші хлопчики, ах, любі дітки. Та я вам на цукерки, та я вам на морозиво! Ви мене просто врятуєте.

— А ми без цукерок! — сказав я. — По-дружньому. Ми з Павликом помчали збирати своїх друзів.

НАМ ДОБРЕ-МИ ЗАЛИШАЄМОСЬ!

Ми з Славиком несемо на товстій палиці важку валізу. Славко вже без чорної стрічки на очах. Після гри в «порушника» він заявив:

— Ану його, того містера Ікса. Нецікаво. От коли б справжнього порушника кордону затримати — ото діло!

Піт з нас ллється рікою. Ми ще не пройшли і половини сходів. Сонце палить немилосердно. Особливо дошкуляє воно Асиковій мамі. Вона вся розімліла, несе позад усіх роздутий кошик з персиками та яблуками і гримає на Асика:

— Ти чому йдеш, мов чужими ногами?

— Бо жарко.

— Всім жарко. Думаєш, мені холодно?

— Бо важко. Навантажила, мов ішака.

Асик тягне ранець з книгами та нотами. Навіщо він брав стільки тих книг?

— Я тебе навантажила? — обурюється Асикова мама. — Хіба то мої книжки? Свої несеш. Та й скільки їх, тих книг?

— Потрібні вони мені,— бурчить невдоволено Асик. — Бери, бери — читатимеш. А я їх читав?

— То хто ж тобі заважав? Чому ж ти не читав? Так тобі ігри та різні дурниці. А ноти хто вивчатиме?

Асик всідається на східець, ніби й не чує материних погроз.

— Йди мені, бо спізнимось на автобус. Уже й так спізнюємось. Тоді я сама поїду, а тебе тут кину, вперта твоя душа.

В Асикової мами було стільки речей, що нам довелося потрудитись по-справжньому. Три валізи ми ледве несли вшістьох, Павлик, мов павук, тягнув на собі круглу білу кулю — зав'язані в простирадло подушки. Валізи були такі тяжкі, що я навіть почав запідозрювати — а чи не навантажив Асик туди навмисне каміння, щоб посміятись над нами?

Переставляючи валізу із східця на східець, я згадав розмову, яка відбулася сьогодні вдома. Цікаво, які ж зміни будуть в нашій школі? От було б добре, якби нам майстерню зробили. І можна було там, що хочеш, те й змайструвати. А щоб іще там вивчали мотор та як автомашиною або моторною управляти. Тоді наступного року приїхав би я до дідуся в гості, сів би в баркас, на подив усім рибалкам, завів мотор, крутнув кермо та й повний хід у море. От би здивувались рибалки! І дідусь би здивувався, і дядько Семен. Дідусь би тоді не казав, що молодь не хоче рибальським справам учитись.

Добре-таки спітніли, поки вибралися на кручу. Відразу ж поставили валізи в холодочку під каштаном, а самі попадали на землю. Я відпочивав і дивився на каштан. Ще далеко до осені, а листя на каштані вже пожовкло, покрутилось. То сонце його спалило, бо листя пожовкло не зовсім, а тільки на кінцях, деякі листочки до половини, а деякі тільки трішки.

Нарешті вибрався нагору й Асик. Ступив у холодок, впав на землю і відразу ж захникав:

— Вам добре. Ви лишаєтесь.

Він з жадобою дивився на море. Море було дуже красиве. Звідсіля, з високої кручі, воно видавалося ще більшим, просто не морем, а справжнісіньким океаном, і було синє-синє, синіше від неба. Далекий обрій ледь-ледь пробивається крізь легеньку туманну завісу. По воді йдуть дрібні-дрібні, мов сітка на телевізійному екрані, хвилі, а від них здіймається вгору сивими нитками пара. Навіть сонце і те в ніжній туманній намітці, від якої не стає прохолодніше, а навпаки — ще паркіше, ну геть тобі ніби в жарко натопленій лазні.

Так, справді, Асикові є чого скаржитись. Він довгенько прожив біля моря, а по-справжньому його й не бачив. Лежав у холодочку на розкладушці, на берег виходив тільки в надвечір'я в супроводі мами. А мама дивилась за одним — щоб він не перегрівся та не перекупався.

А ось і мама. Важко сопучи, вона останньою вибралась на кручу широко відкритими очима оглянула свої валізи і полегшено зітхнула.

— Поспішаймо, поспішаймо, мої хлопчики, — ніжио сказала вона. — Асику, ти чого розсівся? Знатимеш мені, коли проґавимо автобус.

— Автобус, автобус! — сердиться Асик. — Цей ранець зовсім переїв плечі. Може, каміння в нього навалила?

Тягнемо валізи далі. Тут йти вже не так важко, одне, що по рівному, а друге, що в холодочку.

В будинку відпочинку, як завжди, все йде протоптаною стежиною. В холодку відпочивають дідусі та бабусі. Одні з иих націлюються окулярами в газети та книги, інші куняють.

— Асику, та йди ж ногами, ногами, противний хлопчисько, — підганяс весь час Асикова мама.

— Та що я тобі — бігтиму? — огризається Асик. — Подумаєш, автобус втече? Хай втікає, мені що краще. Хоч побачу, як шпигуна ловитимуть.

На Асикове нещастя, автобус стояв на місці. Когось там ждали. Пасажири сиділи в автобусі, обливаючись потом, і когось лаяли за те, що примушував чекати.

За одну хвилину автобус проковтнув важкі валізи. Асикова мама метушилась, забула про нас. Асик уже сидів у автобусі, висунувшись через одчинене вікно, знай квилив:

— Вам добре, ви залишаєтесь.

А на круглому, розчервонілому обличчі стільки горя, рот скривлений зобиджено, на очах сльози. Нарешті й Асикова мама зникла в автобусі. І тільки тоді згадала про нас.

— Ось вам на морозиво, — кинула з вікна п'ять карбованців, їх на льоту перехопив Павлик. Я хотів повернути їй гроші назад, але Асикова мама не захотіла й слухати.

— Не хочу будь перед ким залишатись у боргу, — суворо сказала вона.

Нарешті з'явився м той, кого ждали, автобус зревнув мотором, пахнув їдучим димом, тричі просигналив і рушив з двору. Гїромелькиуло перед очима кисле Асикове обличчя, замість прощання, він скаржно вигукував: «Вам добре, ви залишаєтесь». За хвилину автобус завернув за ріг і зник з очей.

Постоявши трохи на місці і посперечавшись про те, що робити я тими грошима, ми рушили до крамнички, яку тут чомусь звали «Голубим Дунаєм», хоч вона була й зовсім не голуба, а зелена, та ще й полуплена.

Довго сперечались та прицінювались — що купити за ті п'ять карбованців? Морозива не було. Та п добре, що не було, бо все одно за п'ять карбованців на всіх не накупишся.

— Скупа в Асика мама, — бурчав Павлик. — Дідові Беззубці найменше півсотні б віддала за такий вантаж, а нам п'ятірку…

На допомогу нам прийшла продавщиця.

— Беріть два кухлі пива та й не торгуйтесь. А то не стільки тих грошей, як суперечок.

Ми взяли дві пляшки лимонаду. Влаштувалися за крамничкою на столику, де п'ють поважні клієнти.

Тут ми несподівано побачили своїх знайомих. На столі стояла пляшка горілки, два кухлі з пивом і хліб з ковбасою. За столом сиділи Жорка-одесит з Івом.

Сімона тягла Іва за руку.

— Ну, пішли вже додому. Скільки можна пити? — капризувала вона.

Жорка-одесит дивився в склянку посоловілими очима, оповідав про свої невичерпні пригоди.

— Коли ми, баришня, йшли Індійським океаном, несподівано в нас відмовив один гвинт. Ви розумієте, баришня, що таке гвинт для корабля? Це все одно, що пропелер для літака. Ех, друзі мої! Ну, за ваше здоров'я!

Ів нетерпляче допитувався:

— Ну то що? Що ж із тим гвинтом?

Жорка-одесит перехилив склянку з горілкою, відхлебнув з кухля пива.

— Ну, що з гвинтом? Відремонтував. Шьо, я не відремонтував би? Плигнув за борт, пірнув, підплив до гвинта і шьо я там бачу? Матінко моя! В гвинт замотався отакенний восьминіг. Його гвинтом посікло, ніби ото на м'ясорубці, а все одно заштопорило. Ну, я швидко звільнив гвинта, і шьо ти гадаєш? Пароплав відразу ж набрав повний хід.

— Ів, пішли додому, — наполягала Сімона.

— Та чого ти присікалась? — відгиркувався Ів. — Йди, коли тобі тут тісно. А ми ще вип'ємо. Сама ж бачиш — спека! Тільки пивцем і прохолоджуватись.

— Пивцем, пивцем. А самі горілку дудлять.

— Баришня, ви шьо? Хто ж п'є пиво без ста грамів?

— Жора, ти вже й так хороший, — силувано засміялась Сімона.

— А хочу бути ще кращим! — п'яно вигукнув Жорка-одесит. Ми тут не затримувались. Лимонад виявився таким гарячим, що пити його було неможливо. Ми хотіли його вилити під кущі, але Павлик запротестував.

— Я вип'ю, — сказав він. — Я його люблю.

Але й він випив усього півпляшки, а решту таки довелося вилити.

Йдучи від «Голубого Дунаю», чули, як бідкався Жорка:

— Ех, це б музику! Потанцювати б по-аахідно… Коська ляпнув себе по лобі:

— Чорт! А коти голодні?

Тільки тепер і я згадав про свою чайку. Чайка теж, мабуть, очі досі продивилась, виглядаючи мене з рибою.

— Пішли вудити, — запропонував Коська. — А ввечері концерт влаштуємо. Для Жорки з Івом. Згода?

Переганяючи один одного, ми помчали до моря.

КОТЯЧИЙ КОНЦЕРТ

Коли б Коська знав, чим закінчиться той «концерт», він, мабуть, не старався б так його влаштовувати.

Десь перед заходом сонця, наловивши бичків, ми повернулися з моря. Спочатку погодували котів. Потім ми з Павликом пішли годувати чайку, а Коська з Славиком та іншими хлопцями залишились у хлівчику. Ще вдень ми змовились пожартувати над Івом та Сімоною.

По дорозі нас зупинила Санка. Вона на цей раз нічого не читала і була в якомусь піднесеному настрої.

— Даньку! Куди ти? А я теж з тобою.

Мені не дуже було до вподоби таке панібратство, але я змовчав. Що ж поробиш, коли людина сама почуття міри не знає, напрошується в компанію тоді, коли їй не дуже раді. Дати від-когаа Санці я не насмілився, бо моя мама дуже поважає тьотю Надю.

Санка пішла з нами. По дорозі вона невгавала:

— Я тільки що одну книгу закінчила. Така книга, така книга, що я просто не можу! Я так переживаю, так переживаю. Там до останньої сторінки не знаєш, хто ж справжній шпигун. А я не люблю заглядати наперед. У мене є подруга Ліза — вона десь у піонерському таборі відпочиває — так вона як читає? Слово там, слово там, а потім прочитає кінець і вже хвастає, що прочитала першою. Вона не може втерпіти, щоб одразу ж не заглянути в кінець книги. А я терпляча. Я читаю до кінця.

Ні, Санка, мабуть, схибнулася на цих шпигунах та пригодах! Але ми з Павликом мовчки слухали її теревені.

— До останньої сторінки я навіть не запідозрювала, хто ж шпигун! І хто ж, ви думаєте, виявився шпигуном? Марія Іванівна! Виявляється, той шпигун вдягнувся в жіночий одяг і видавав себе за таку веселу дівчину-офіціантку, яка працювала в їдальні, де часто обідав винахідник Аксилафонтов… Ні, ви тільки подумайте — він удавав з себе веселу безтурботну дівчину!

Сапа була дуже обурена підступністю шпигуна. І я вирішив зсадити її з хмар на землю та зштовхнути лицем до лиця з справжньою дійсністю.

— Ат, — кажу, — все то вигадки! Вигадують, щоб краще читали. А справді такого не буває.

Вирішивши, що коли Санка піонерка і, крім того, донька тьоті Наді, я відкрив їй нашу таємницю:

— А ми цієї ночі справжнього шпигуна ловитимемо.

Санка аж зупинилась від подиву та несподіванки, розгублено закліпала очима.

— Справжнього?

— Найсправжнісінького. Він з моря хоче вилізти на берег, а ми його спіймаємо.

За скельцями окулярів заздрісно загорілися в Сапи очі, а її худі щоки спалахнули від хвилювання.

— Справжнього шпигуна? Не з книжки?

Ми з Павликом розсміялись. Ну й недовірлива ж ця Санка! Видно, вона не вірить в живих шпигунів, вони для неї існують лише в пригодницьких книгах.

Тоді я, примусивши Сану поклястися, щоб вона тримала язика за зубами, розповів їй про розмову дідуся з старшим лейтенантом і про те, що ми домовились з хлопцями вартувати цієї ночі біля моря.

— Яз вами! — не задумуючись, оголосила Сана.

— Ще тільки дівчат нам і не вистачало, — хмикнув Павлик. — Не дівчаче то діло — ловити шпигуна.

Санка обурилась:

— А коли я теж хочу побачити живого шпигуна і спіймати його?! Я вже знаю, як з ним треба поводитись. Я про це стільки читала…

Я й не радий був, що розповів про все це дівчині. Думав, так собі, похвалюся перед нею, зіб'ю з неї трохи пиху, аби не думала, що тільки в книжках і існують шпигуни, а воно бач як вийшло? А що, коли справді дівчисько вчепиться за нами та прийде на берег? І я вирішив відмовити Санку від цього задуму.

— Але ж треба всю ніч не спати, — кажу. — А вночі на березі моря і страшно, і небезпечно. А шпигун і вистрілити може.

— Хай, — уперто кива» головою Оксана.

— А потім… А потім твоя мама побачить, що тебе немає вдома, та зніме крик на все селище, а шпигун перелякається і втече. Думаєш, не може такого бути?

— Не може! Не може! — твердила своє Санка.

— А отже, й може. А тоді ми через таку необережність проґавимо ворога. Хай уже ми його спіймаємо, то й тобі покажемо.

— Я сама хочу ловити. А мама ні про що не довідається. Я зроблю з ковдри та подушки опудало — так завжди роблять в кіно та книгах, коли хочуть обдурити маму, — і покладу замість себе у ліжко.

Я побачив, що Сану нічим не відговориш., — Ну, коли так уже хочеш, то приходь. О дванадцятій годині до великої скелі.

Павлик швидко зиркнув на мене і, збагнувши мій обман, відвернувся вбік, пхикнув у кулак.

— Добре! Я прийду. Думаєте, злякаюсь?

Ми наблизились до нашого подвір'я. Я думав, що Сана не піде за нами, але вона тепер, мабуть, вирішила від нас не відставати. Ми на горище, і вона теж.

Чайка, видно, виголодалась, бо далеко не втікала, відразу далася в руки, а потім жадібно ковтала бички. Павлик підносив їх до дзьоба, а Санка плескала в долоні і репетувала від вдоволення.

— Дивіться, дивіться, як вона їсть! Ой, цікаво! А де ти її взяв, Даньку?

— Робінзон підбив, — пояснив суворо Павлик.

— Робінзон? — округлила здивовані очі Санка. — Та що ви мені морочите голову? Знову якась пригода?

Я пояснив Санці, що тут немає ніякої пригоди, що це звичайнісінька чайка, що немає тут ніяких шпигунів та пригод, а просто сидить вона в мене на горищі, немов у шпиталі, і лікує своє поранене крило.

— Але ж у неї крила зовсім неушкодженї?

— Авжеж неушкоджені! Коли стільки бичків переїла. Чайка, змахуючи довгими крилами, пройшлася по горищу, потім підійшла до казанка з водою. Санка дивилась на неї зачудовано і примовляла:

— Ох, яка ж вона красуня! Невже такі чайки літають над морем? Вона дуже схожа на гуску. Правда я^, Даньку, вона схожа на гуску? Ти глянь, які в неї лапи! А дзьоб який, а які красиві очі. Ну, точнісінька тобі гуска. Правда ж, Павлику?

— Вона так схожа на гуску, як коза на верблюда, — строго насупившись, сказав Павлик. — Теж мені вигадала — яка гуска, а яка чайка. Що ти, чайок над морем не бачила?

— Але ж вони дужо високо, а ця близько-близько…

Санка наблизилась до чайки, простягнула руку, почала кликати:

— Чаєчко, чаєчко! Йди до мене, дурненька, я тебе на руках поношу.

— Так вона й любить — на руках! — бурчав Павлик. — Що вона тобі — кицька, чи що?

Санка зітхнула:

— В мене була дуже хороша кицька. Вона завжди зі мною спала в ліжку. І десь зникла. Мов у воду впала.

Виглянувши в слухове віконце з горища, я побачив Коську з товаришами. Вони тягли поза городом ящик з котами. Ми й собі поспішили на той котячий концерт. По дорозі Павлик сказав загадково Санці:

— Знайшла за чим жалкувати. За кицькою. А може, у неї знаєш яке майбутнє?!

Коська з Славиком поставили ящик у кущах, там, де ми з Павликом вартували в час гри на «порушника» кордону. Побачивши, що з нами прийшла Сана, Коська спочатку розгубився, а потім розсердився:

— А тебе хто сюди просив? Що тобі тут треба? Йди до своїх дівчат. Подумаєш, взяла моду — де хлопці, туди й вона.

Я заступився за Санку. Яка різниця — хлопець вона чи дівчина? В школі ж ми вчимося разом, а чому якогось там котячого концерту не можна разом послухати?

— Ну, ти не дуже її захищай, — визвірився Коська. — Ти її не знаєш, а ми знаємо. Відразу побіжить мамі скаржитись…

— От і не побіжу, от і не побіжу, — відбивалась Санка.

— Не побіжиш! То за кицькою своєю заревеш, знаю я вас… тонкосльозих.

— От і не зареву. Я вже забула про кицьку.

— Забула… — невдоволено бурчав Коська.

І я тільки тепер здогадався, чому Коська такий жорстокий до своєї сусідки. Тож, напевне, і Оксанина кицька була в цьому ящику.

Сонце сховалось за обрієм. На заході золотилось небо. Море було таке барвінкове, ніби хто половину земного виднокругу загорнув у широченний сувій блакитного шовку. Було прохолодно і просторо-просторо.

На кручі одиноко сто*яв каштан, який в надвечір'ї здавався велетенським і зовсім не жовтим, а зеленим-зеленим.

— Ідуть! — шепнув хтось.

Біля каштана, там, звідкіля до моря ведуть дерев'яні сходи, показався Ів із Сімоною. Іва водило з боку на бік, його ледве встигала підтримувати розкудлана подруга,

— Приготуватись! — наказав Коська.

Ми підійшли ближче до ящика. Побачивши Косьчине господарство, Санка довго кліпала очима. З ящика висувались котячі хвостики, а дівчинка, видно, ніяк не могла здогадатись, що воно таке. Тільки краще придивившись, Санка ахнула:

— Кицьки!

— Та вже ж не собаки! — буркнув невдоволено Коська. Дівчинка з жалем дивилась на полонених, і її оченята поступово наливались і наливались сльозами.

— Мурка! — раптом вигукнула дівчинка. — Моя Мурка!

— Та де ти її там побачила? — занепокоївся Коська.

— А ось вона! Що я, не знаю своєї Мурки! Віддай мені її! Віддай! Зараз же.

— Ну, ось! — обурився Коська. — Я ж говорив! А ще казала — не заплачу, не заплачу, — перекривив він Санку. — І зовсім то не твоя Мурка, бачиш же — не впізнає тебе.

Санка завагалась.

А тим часом, наштовхуючись на перила, спотикаючись на сходах, мало не звалюючи з ніг Сімону, Ів прямував донизу. Вони пройшли вже більше половини сходів.

— Починай! — шепоче Славик. — Вже почують.

Коська з Славиком почали смикати кішок за хвости, а ті враз сердито занявчали, зчинили таку «музику», що Санка закрила руками вуха, тихо скрикнула і подалася геть від гурту. Ів якусь хвилину слухав ту музику, понуривши голову, потім враз, на наше загальне вдоволення, підхопив Сімоиу під руки і закрутив її в танці, задриґав ногами.

Сходи були зовсім вузькі, і танцюючі відразу звалилися в густий бур'ян та реп'яхи.

Ми тричі підряд прокричали «ура» й попадали зо сміху.

Косьчин «концерт» закінчився несподівано. В той час, коли ми качались зо сміху, раптово з'явилась моя бабуся. Першим помітив її Коська і безпорадно оглянувся навколо. Потім він відступив у кущі, а бабуся, взявшись для чогось у боки, обійшла навколо ящика. Похитала докірливо головою.

— Ну, так і є! А я слухаю — коти ревуть! Чую — ніби й наш

Гладун рявкає. Аж так воно й є! Ну, чи ви бачили, до чого призводять неробство та дурість?

За бабусею з'явилась і Санка. Коська, виглянувши із-за кущів, посварився їй кулаком.

— І можеш не сваритись. Бабуся сама прийшла, я їй нічого не говорила.

Лаючи «лукавого Коську», бабуся ще раз обійшла ящик, а потім приступила до нього рішуче. Полетіли вбік дошки, засіріли в ящику згорблені котячі спини.

— Моя Мурка! Моя Мурка! — пищала від радості Санка. Бабуся швидко зруйнувала всю Косьчину споруду. За якусь хвилину кицьки виприснули з ящика, дременули хто куди. Навіть Санка не встигла впіймати своєї Мурки.

На землю вже впали сутінки. Мов привиди в вечірній млі, плигали і прокрадались в різні сторони налякані коти. За ними бігла Санка і ніжно кликала:

— Мурка! Мурка! Киця, киця — киць, киць!

ЗАСАДА

Ми з Павликом сидимо в засаді. Навколо тиха ніч, тільки чути, як монотонно шепочуться морські хвилі, сичать і шурхотять дрібною галькою. Пахне землею і йодом, степовим полином і сіллю. Над головою яскраві, миготливі зорі. Вони такі чудові, що на них неможливо надивитись.

Над самим морем — сліпуча голубувата зірка. Вона іскриться блідо-зеленавим світлом, блимає, красується на все небо. Дідусь її зве Вечірньою зіркою, а татусь говорив, що то Венера. Марс — той червонуватий, яскравий, але як я не придивлявся, ніде його не знайшов. Мабуть, він сховався за обрієм.

Десь у степу, там, де комбайни поклали у довгі покоси золоту пшеницю, виспівують веселу пісню коники та час від часу долітає тужливий крик степової сови. Але нам зовсім не страшно.

Я дивлюся в небо, милуюсь його невимовною красою і думаю про те, як добре бути прикордонником. Коли виросту і мене покличуть у солдати — обов'язково попрошусь у прикордонники. І щоб обов'язково на море. Я дуже полюбив за цей час море. Воно навіть уночі схоже на безмежне небо. В морі, неначе в небі, світяться зірки — білі, зелені, червоні, в ньому підіймається з самого дна сліпучо-яскрава красуня Венера.

Я пригадав, що ми прийшли сюди не зірками милуватися, а порушника кордону висліджувати, і вже більше не звертав уваги на зірки. Я дивлюсь у морську далину, на берег, що сіріє внизу, вслухаюсь у тихий шепіт хвиль, намагаючись почути підозрілий шелест чи побачити скрадливу неясну тіль.

Я знаю цієї ночі багато хто не спить на нашому березі.

Десь поруч, сховавшись в ущелинах, за камінням сидять і Коська, і Славик, сидять всі наші хлопці. Згадую Санку і посміхаюсь. Вона таки не дочекається до дванадцяти годин, засне. От завтра посміємося з неї. Теж мені — дівчисько, а надумала затримувати порушників! Хай краще про них у книгах читає.

Вартують цієї ночі і всі рибалки. Це я знаю напевне, бо мій дідусь зник із дому, як тільки смеркло. Ну й хитрий же дідусь. Тільки я повернувся до хати — відразу: «Даньку, спати!» Мені ще хотілося з котом Гладуном погратися, а він мене в ліжко. Гладун, на бабусину радість, повернувся додому, ходив по хаті, терся об ноги, бо, видно, дуже скучив за бабусею, і все нявчав, їсти просив, скаржився. Бабуся ніяк не могла його нагодувати.

— Ото, бач, виголодався, бідний котисько. Мабуть, цілого кабана з'їв би. Тож уже натерпівся.

Дідусь не дав мені дослухати бабусиної мови, примусив лягати в ліжко. І сам ліг. Лежить, а чую — не спить, прислухається, чи я часом не заснув. Тоді я навмисне тихенько захропів, удав, що сплю непробудно. Дідусь тихцем покликав: «Спиш, Даньку?» Хотів був сказати, що сплю, та своєчасно опам'ятався, ще голосніше засвистів носом. А дід — шаміль-шаміль — встав з постелі, одягся та й вийшов навшпиньках з веранди. Я почекав трохи та й собі за штани.

Вийшов на подвір'я, бачу — дідусь попрямував до моря. Я на кручу, а Дідусь вже берегом іде, шамотить камінням. Чую, озвався хтось до нього. То дядько Семен, по голосу впізнав. Постояли, пошепотілись про щось, пішли до риббази. А я тоді бігцем на своє місце, туди, де ми оце й сидимо тепер з Павликом. Павлик прийшов раніше від мене, трусився весь чи то від переляку, чи то від холоду.

Ми залягли між двох велетенських каменюк, гарячих, як черінь, притулились один до одного, і Павлик швидко зігрівся, перестав тремтіти.

Час минав повільно, непомітно. Здавалось, що він і зовсім не минав. Навколо стояла напівпрозора темінь, небо синіло і світилось безліччю зірок, прямувало кудись у безвість білосніжним Чумацьким Шляхом, а море хлюпотіло, хвилювалось, заколисувало.

Павлик не міг лежати мовчки. Він тихо посвистував носом, думав щось своє і час від часу запитував:

— А шпигуни, вони обов'язково зі зброєю ходять?

Я нічого не міг відповісти на те певного. Розумів одне — краще було б, якби вони ходили без зброї. І тому я шипів Павликові на вухо:

— Тихше! Мовчи!

А сам думав: а що, коли на нас і справді вийде з моря шпигун та ще й з автоматом або кулеметом у руках? Що тоді робити?

Холодний дрож пронизував мої плечі. Я жалкував, що не вдягнув своєї куртки, а вийшов в одній сорочці. Намагався відігнати від себе надокучливу думку, а вона лізла в голову: а що, коли вийде з автоматом або хоч і з пістолетом? Справді-бо, не такий же він дурний, той порушник, коли йде, то вже йтиме зі зброєю. А коли він вийде ще й не один?

З степу подихало все холодніше і холодніше.

Помовчавши кілька хвилин, Павлик знову допитувався:

— А шпигун — він і вбити може? Правда ж?

— Та замовч ти! — вже серджусь я, а самому стає ще холодніше.

Що не кажи, а нелегко ловити шпигунів, сидячи серед ночі на морському березі. Хай навіть два або хоч і один наштовхнуться на нас, що тоді робити? В нас же немає нічогісінько, вийшли ми в засаду з голими руками. Хіба ми зможемо затримати озброєного порушника?

Я вже бачу, що з нашої засади не буде ніякої користі. То тоді чого ж ми сидимо? Хіба для того, щоб зняти крик, коли ворог покажеться? А хоч би й так! Хай тільки з'явиться хтось підозрілий, ми з Павликом такий галас зчинимо, що він і про зброю свою забуде, і автомат кине з переляку та назад подасться.

Мені вже не так холодно, навпаки, стає навіть жарко, чи то тому, що від каміння йде денне тепло, чи, може, справді з степу дихнуло тепліше.

А Павлик знову шепоче на вухо:

— А що ми робитимемо, коли він раптом з'явиться?

— Кричатимемо, — відповідаю тихо.

Павлик забуває про обережність, запитує напівголосно:

— А коли він утече? Тоді ж його прикордонники не спіймають? Що вони на те нам скажуть?

Я задумуюсь. Що правда, то правда. Так можна не допомогти, а тільки перешкодити прикордонникам. Це що ж вийде — ніби навмисне своїм криком ми порушника попередили?

— А ми по кричатимемо, — кажу, — а камінням його закидаймо.

— Так у нас же немає каміння.

Ну, цей мені Павлик, ну й проноза. Справді, в нас по було жодного камінця, хоч ми й сиділи на кам'яній горі. Треба було запастись камінцями на всякий випадок, і я, залишивши Павлика в засаді, обережно поповз із кручі до моря. На березі лежало багато відшліфованогоморськими хвилями каміння. Сторожко оглянувшись і не помітивши нічого підозрілого, я швидко набрав за пазуху, скільки можна донести, замашних камінців і почав видиратися на кручу. Каміння тягло мене вниз, було таке важке, що я ледве доніс його до того місця, де сидів Павлик. Тепер ми відчули себе значно спокійніше — що не кажи, ми були озброєні, мали можливість закидати ворога камінням, немов гранатами.

— Коли що, то я відбиватимусь, а ти в селище побіжиш, людей розбудиш, — наказав я Павлику.

— Я відразу всіх розбуджу, — пообіцяв Павлик.

З моря виплив великий червоний місяць. Небо і море запалали, загорілися, ніч відійшла кудись у степ, зорі ніби враз піднеслися ще вище, а верхня круча і селище були видні, немов удень. Одинокий каштан на горі видався велетенським, заступив собою півнеба.

В морі, десь далеко-далеко, переморгувались червоні та зелені вогники, на небі пропливали швидкі червоні зірки й долинав громовий голос літаків. По морю пролягла широка золотава доріжка. Вона йшла від самого берега до далекого-далекого місяця.

— А як внпи виходять з моря? — знову цікавився Павлик.

— Хто виходить?

— Та шпигуни ж!

— Ат, не вигадуй! Хіба я знаю, як вони виходять звідти? Смішний цей Павлик. Він, мабуть, думає, що я вже не вперше сиджу над морем і видивляюся порушника, він гадає, що я вже не раз затримував їх і маю в тому неабиякий досвід. Ніби мені самому не хотілося б знати, як саме з'явиться отой ненависний ворог? Чи він підпливе в гумовому човнику, чи на підводному човні, чи в моторному баркасі, чи просто — в трусах та майці? Було б найкраще, коли б він з'явився в самих трусах і з голими руками. Тоді б ми його з Павликом закидали камінням, поклали б на гальку і взяли б у полон. Павлик таки не може вмовчати.

— А то кажуть, ніби вони виходять просто з води. У водолазному костюмі.

Уявивши собі такого посланця моря, я мимоволі здригаюсь. Таке страховище не тільки не затримаєш, а, чого доброго, так злякаєшся, що й з місця не рушиш.

— А пам'ятаєш, як Чорномор виводив з моря тридцять трьох богатирів? Я в кіно бачив. Ох і цікаво! Море хвилюється, хвилюється, а вони йдуть-йдуть…

— Тихше, ти! Знайшов час казки розповідати. Дивись краще на море і мовчи. Теж мені — прикордонник.

Павлик слухняно замовкає, не кліпаючи дивиться в море, тихо посвистує носом.

То в селищі, то на горі, в будинку відпочинку, інколи озивались собаки. Вони гавкали ліниво, то поодинці, то гуртом, так, знічев'я, аби нагадати про своє існування та похвалитися перед господарями, що й вони не сплять, а вартують людський спокій. Гавкнувши раз-другий, вони замовкали. І аж починаєш сумніватись після того — гавкали вони чи не гавкали?

Враз загаласували півні. Почав чийсь старий, застудженим голосом. А за ним уже й інші. То кукурікали дзвінкими голосами, то зривались, а деякі, видно, зовсім молоденькі півники, не витягували не тільки ноти, а й півноти.

Я прислухався до того півнячого кукурікання, дивився пильно в морський простір, освітлений місяцем, і сам до себе посміхався. Мені було якось особливо радісно, щось незвичайне, тепле лоскотало мені груди. Як це добре, що я не злякався, не сплю собі вдома, а сиджу ось тут, на самому краю нашої радянської землі і пильную, щоб на неї не ступив ворог. Моєму татусеві, мабуть, про це й не сниться, він і не повірить, коли розказуватиму. Але це правда. Я сиджу на самому-самому кордоні і пильно вдивляюся в море… А воно чомусь все темнішає і темнішає. І зорі блимають якось так смішно і співають… Співають по-півпячому, а деякі навіть тягнуть басом, ніби бабусин Гладун. Несподівано він з'являється біля мене. Тільки він чомусь схожий на нашого Дорофеїча. Я сердито крикнув на нього, і Гладун в одну мить зник. А Павлик сміхотливо запитує:

— Даньку, тобі кицька приснилась?

— Приснилась… — перекривляю я Павлика. — Що я — сплю, чи що? Ти сам он гляди, щоб не закуняв. Дивись пильніше, знаєш, саме час такий, півні співають, тільки шпигунам і лазити.

— Не турбуйся, — чванькувато відповідає Павлик і тихо посвистує носом.

Я знову дивлюся в море. Воно сріблиться під місяцем, котить дрібненькі хвилі і про щось шепоче тихо, задумливо. Навіть вогники зникли в морській далині—ні червоних, ні зелених. Тільки звідтіля, з далекого обрію, де море сходиться з небом, котиться щось важке, чорне, волохате. З тривогою вдивляюсь в ту таємничу лавину і раптом виявляю, що то котиться велетенський океанський вал, такий високий і грізний, що коли докотиться до берега, то затопить усю кручу, знесе все рибальське селище і, чого доброго, дістане до самого будинку відпочинку. Чи не підняти тривоги? Чи не попередити бабусю, маму, дідуся і всіх-всіх у селищі, щоб втікали?

Але вал той на очах поступово осідає, нижчає, стає зовсім низьким, ось-ось він удариться в берег, розіб'ється об каміння та гальку і осяде назад. Але звідкіля взявся цей дивовижний вал? Страшна думка в одну мить освітила мені мозок, і я аж схопився від подиву. Та це ж, мабуть, хтось навмисне покотив цей вал, щоб відвернути нашу увагу і під прикриттям його висадити шпигуна на берег. Я навіть не встиг повідомити про свій здогад Павлика, як раптом побачив, що із збуреного моря, з білих солоних хвиль показалась чиясь страшна голова в сталевому шоломі. Блиснуло на шоломі місячне світло, з довгої бороди чужинця задзюркотіла вода. Я зрозумів — то з моря з'явився сам дядько Чорномор. Я аж рота відкрив від подиву, хотів скрикнути, а голос застряв у моєму горлі.

Вслід за Чорномором, один за одним, почали з'являтись богатирі. На їхніх шоломах грало місячне світло, із золотавих кольчуг котились сріблясто-зелені краплини воли. Богатирі вишикувались у колону і завмерли по команді «струнко». Старий Чорномор, відплюнувшись, оглянув колону, витяг з важких піхов срібного широкого меча і подав команду. Богатирі, як один, зробили крок, потім другий. Вони прямували на кручу, просто на пас із Павликом, і я вжахнувся, побачивши, що земля під ними вирівнюється і ми лежимо вже не за камінням, а просто на стежці, по якій мають пройти ці незвичайні морські гості.

Тепер я збагнув, що то зовсім ніякі не казкові богатирі, а найзвичайнісінькі шпигуни, замасковані у старовинні шоломи та кольчуги. Я оглянувся, шукав очима, де мої камінці, а їх ніде не було. Не було біля мене й Павлика. Ненароком я помітив, що він сидів на кам'яній скелі, для чогось ховав за пазуху круглі каменюки. Дивився на мене і лукаво посміхався. Я зрозумів — Павлик мене зрадив… А шпигуни вже зовсім близько, вже земля стогне під їхніми ногами, ось уже один з них наступив мені ногою на груди, дихати стало важко, я не міг навіть поворухнутись, з жахом ждав своєї смерті.

Раптом почувся чийсь тоненький голос: «Ось де вони, голубчики. Сплять, мов кролики».

Лупнувши очима, я побачив синє-синє небо. На моїх грудях лежала Павликова голова, давила мене, не давала дихати. А над нами стояла Санка і докірливо хитала головою.

— Ех, соньки! Шпигунів вони висліджують! Ще обдурили мене. Цілу ніч тільки даремно над морем просиділа.

Вона ображено закопилила губи і пішла до селища.

Ми з Павликом, не підіймаючи один на одного очей, почухались трохи, оглянулись. Сонце ще не сходило, але було вже видно. Дідусева моторка вже чмихала біля самого «казана». Ми мовчки звелися на ноги, постояли якусь хвилину і подалися до моря. На світанку найкраще ловились бички. А вони були необхідні для нашої чайки.

ШПИГУН!

Море дрімало. Стояла така тиша, що навіть ледве відчутний плескіт майже непомітних морських хвиль об берег здавався гучним. Вода була чиста-чиста, все дно морське просвічувалось до найдрібнішого камінця, до найменшої піщинки. Зелені коси водоростей крутились, завивались, ніби їх хтось розчісував там та закручував у баранці. По морському дну незграбно повзали блідо-рожеві краби — велетенські, менші і зовсім маленькі. Коли добре придивитись, то можна було побачити табунці швидких _ рибок, які нишпорили серед водоростей, шукаючи поживи. На дні лежали ліниві бички, чорні, головаті, мабуть, дрімали на світанку.

З моря показалось сонце. Воно було червоне-червоне і таке велике, що аж не вірилося в те, що серед дня воно буде зовсім маленьким. По зеленій морській воді затріпотіли крильцями золоті метелики, полетіли від берега назустріч сонцю. Сонце виходило з води просто на очах: спочатку вогненний спалах, потім золотий пружок, а там, дивись, уже півкруга, а через хвильку і все воно, кругле, золоте, невимовно красиве, полум'яніло й іскрилося над морською гладдю.

На березі моря зібралися всі хлопці. Дехто вудив, дехто купався в ранковій прохолодній воді. Навіть Санка сиділа осторонь на сірій береговій гальці і час від часу вставляла слово у розмову.

Я побоювався, що Санка розкаже про те, як ми з Павликом заснули на посту, і тому був у поганому настрої. Я сердився і сам на себе — ну як це так трапилось, що я заснув? — сердився і на Павлика — теж мені герой! Казав — нізащо не засну, а заснув, як ховрашок. Сердився й на Сану — не сиділось їй на місці, по берегу швендяла, поки побачила нас сонних. Але Санка поки що не виказувала нас із Павликом. Вона переконувала:

Думаєте, шпигун такий дурний? Ого, я вже знаю, я читала. Вони дуже хитрі, оті шпигуни. Він одну ніч не вийде, другу не вийде, а коли ми перестанемо вартувати та вляжемося всі спати, тоді він і вилізе…

— Все одно його прикордонники вколошкають, — каже Павлик.

Ми всі замовкаємо. Я розумію — всім стає трохи незручно за те, що ми втручаємося не в свої справи. Хіба ж прикордонники самі не справляться з тим шпигуном без нашої допомоги?

На моєму кукані тріпається з десяток бичків. Сьогодні вони чомусь ловляться погано. Глянувши на свій улов, я згадав про чайку. І мимовільна тривога закралась у моє серце.

Це ж до бабусиної хати повернувся отой здоровило Гладун. Він дуже зголоднів у Косьчиному полоні і, чого доброго, може добратися до моєї чайки. А такий, як Гладун, не те що чайку, він вола може з'їсти. Уявивши собі, як хижий котисько розправляється із беззахисною чайкою, я починаю збиратись додому.

— Трохи половимо, а потім і підемо, — відраджує Павлик.

— Саме час птаха годувати, — кажу я.

— Випусти вже її на волю, — радить Коська. — Я ж своїх котів випустив.

Добре Косьці радити. По-перше, ті коти були зовсім не його, а по-друге, він не сам їх випустив, а моя бабуся, а по-третє, кішка — то ж таки не чайка! В мене зовсім інша річ — я врятував пташину від загибелі,— це раз, а друге — мені дуже хотілося повезти її з собою в Білорусію та показати своїм сябрикам.

Коську підтримали інші:

— А й справді, для чого її тримати на горищі? — хмикнув Славик. — Крило в неї зажило, от і хай літає.

Ич, який добрячок знайшовся — тоді каменюкою з рогатки, а тепер — хай літає. Але я тільки так подумав, а вголос цього не сказав.

— Випустити чайку треба, — сказала й Санка. — Вона ж занудиться в неволі і загине. Чайки волю люблять.

Я оглянув морський простір і відчув, як щось занило в моїх грудях. Справді, мабуть, моїй чайці дуже скучно сидіти одній на горищі в той час, коли її кличуть морські хвилі, кличуть табуни інших чайок, вабить солоний, приємний запах моря. А може, й справді випустити пташину? А то що ж вийде — завезу я її в Білорусь, випущу на волю. Хіба ж вона житиме на нашому маленькому озері? Там навіть лугові чайки не хочуть жити, а як житиме ця, морська? Вона ж звикла до простору, до морської стихії, до одинадцятибальних штормів та скажених бур. Та вона ж зачучверіє, занудиться, одинока, на чужині й загине. Бо хіба ж вона знайде шлях до моря, коли навіть я, хоч і географію вивчав і по географічних картах умію річки відшукувати, але навіть і я не знайшов би сам дороги від моря до нашої військової частини.

— Ходімо, хлопці, чайку випускати, — пропонує Коська. В мене не вистачає сили більше відмовчуватись.

— Треба спробувати, чи зможе ще вона літати, — кажу я.

А самого тішить думка: а може, не полетить? Коли полетить — що ж, хай літає, хай радіє своєму одужанню, а коли не зможе літати — тоді я не кину каліку. Я її доглядатиму і годуватиму і повезу з собою в Білорусію. Там у вас є живий куточок при школі — в той куточок її посадовимо.

Щоб не накликати бабусиного гніву, ми йдемо за чайкою удвох з Павликом. Всі інші ждуть нас на березі. В мене скимлить чомусь біля серця. Я не поспішаю. Виходжу на кручу, оглядаюсь на море. Там лунко лопотить моторка. То дідусь із своїми рибалками повертається на базу.

В селищі тиша. Тільки димки в'ються над халупками та пахне приємно смаженою рибою. Десь кудкудакають кури і дзвінким голоском навчається викрикувати своє «кукуріку» молодий півиик.

Біля нашого порога лежить Гладун, наче велика сіра шапка. Кіт дрімає, видно, всім задоволений і щасливий. А може, то він поснідав моєю чайкою і тепер вилежується біля порога?

Я прискорюю крок. Павлик ледве встигає за мною. Але він не скаржиться. Я помітив, що Павлик взагалі ніколи ні на що не скаржиться. Він біжить за мною підтюпцем. А на шворці теліпаються бички.

Ось і дідусева недобудована хата, ось і драбина на горище. Нагору ми завжди вибираємось тихо, скрадливо. Мені цікаво застати чайку зненацька, підгледіти, а що вона там робить? Щабель за щаблем перебираю ногами і нарешті просовую голову на горище. Чую тільки, як позад мене посвистує носом Павлик.

На горищі виднота, тільки в кутках сутінки. Я шукаю очима свою чайку і ніде не знаходячу. Серце гупає тривожно — значить, її таки схопив ненажерливий котисько! Я вже збирався в одну мить вискочити на горище, та раптом мій погляд упав на купу старих сіток. Я мало не скрикнув від жаху. В сітках лежав хтось закутаний, тільки було видно руку з пістолетом. На пістолі грав сонячний зайчик, а дуло його було націлене прямо мені в голову. Я ледве встиг сховатися.

Я завмер на драбині, відчуваючи, що ось-ось випущу її з рук і шугону через Павлика додолу. На моєму чолі відразу ж з'явився холодний піт, а серце гупало часто — може, той незнайомець уже виплутався з сіток та й прямує до отвору? Штовхнувши ногою Павлика, показав йому очима вниз. В мене, мабуть, був такий збентежений вигляд, що Павлик насторожився, поповз униз.

Мов налякані кицьки, ми в одну мить злізли на землю.

«Що там?» — самими очима допитувався Павлик.

Я добре знав, що там і хто там. Не було ніякого сумніву, що на нашому горищі в старих сітках переховувався шпигун. Отой самий, якого ми з Павликом проспали вночі. Справді-бо, чи можна придумати щось краще, як забратись на чуже горище, замотатись в старі сітки, відпочити, діждатися ночі та й драпо-нути тихцем по східцях на гору? А там у степ, а там… Від того здогаду я затрусився, зацокотів зубами, не міг вимовити й слова. Ще виразніше відчув на собі важкий погляд пістоля і мало не скрикнув від жаху: таж він міг мене в одну мить застрелити. Мов та чайка з підбитим крилом, полетів би я донизу і вже більше ніколи б не звівся на ноги.

Але чому він не стріляв? Чому навіть не поворухнувся? Може, він спить? Трохи опам'ятавшись, я подав знак Павликові, щоб мовчав, а сам прислухався до горища. Павлик теж слухав, не моргаючи, стривожений і покірний. Згодом я вже здогадався, чому шпигун мовчав. Він, мабуть, вирішив, що я його не побачив, і не захотів себе виявляти. Ну, безперечно, так воно і є. А ось зараз, здається, почулось його сопіння. Це почув навіть Павлик і з острахом глянув на мене.

Тепер треба діяти, не можна гаяти жодної хвилини. Прихиливши Павликову голову, я притиснувся до його вуха губами, зашепотів:

— Там шпигун… З пістолетом. Біжи швидше до хлопців, скажи, хай мчать на заставу, до старшого лейтенанта.

Павлусь уже поривався бігти. Я його ще притримав:

— Та дідусеві скажи. Тільки тихо, без паніки.

Павлик кивнув головою, моргнув строгими очима, — не турбуйся, мовляв, усе зрозумів, усе зроблю, — і в одну мить вислизнув із новобудови.

Я не збирався нікуди втікати. Коли я вже викрив шпигуна, зроблю все, щоб його затримати. От тільки коли б мені татусів пістолет — я знав би, що робити. Я тихенько вибрався б на горище, спрямував би пістолет на того незнайомця в сітках — і руки вгору! Але в мене ніякої зброї не було, а ворог тримає «пістоля напоготові.

Оглянувшись, я почав діяти. В першу чергу я тихенько відхилив від отвору на горище драбину, потім опустив її на землю. Хай тепер посидить він у пастці, поки прибіжать прикордонники та схоплять тепленького. Коли вже я не можу його взяти сам, то зроблю все, щоб спіймали інші.

Потім я відшукав серед уламків каміння, цегли, старих дощок та різного сміття надійного дерев'яного кийка і взяв до рук. На всякий випадок. Хай тільки порушник сплигне додолу, я його відразу наверну києм по голові, оглушу і примушу здатись. Причаївшись біля стінки, я почав ждати. Час збігав повільно. Між іншим, я вам скажу — не проста річ ждати, що на тебе ось-ось зверху плигне ворог або, чого доброго, пульне із пістолета. Через вікно мені видно селище, через двері — море. На морі завмерли чорними цяточками десятки баркасів. То рибалки тягають з морського дна бичків та камбалу. В селищі спокійно, ніде жодної людини — сьогодні неділя, люди не поспішають виходити з домівок. А мені від того не легше. Мушу стояти на варті й тремтіти. Але все одно я не відступлю, не перелякаюсь. Хоч і тремчу весь, хоч і скимлить щось біля серця, але я не боюсь того, хто лежить на горищі. Я його все одно звідтіля не випущу.

3 горища почулось хропіння. В мене ще дужче закалатало серце. Але за хвилину я збагнув, що це на краще, коли порушник заснув. Хай собі спить, а тим часом надійдуть прикордонники, з'явиться дідусь. Я настільки осмілів, що навіть наблизився до вікна, глянув на дідусеве подвір'я і аж стріпнувся від радості, побачив дідуся, а з ним і всіх рибалок. Вони про щось радились, кожен тримав у руках палицю. Дідусь весь час поглядав на свою недобудовану хату і розпитував про щось Павлика. Потім вони рушили до мене. Йшли не купою, а розсипались у півколо, оточували хату з усіх боків. Згодом я помітив і Коську та наших хлоп'ят. Вони так само, тримаючи в руках каміння та палиці, скрадливо наближалися до мене.

Я прислухався до горища. Невідомий тихо похропував. Тоді я навшпиньках підійшов до дверей і почав подавати дідусеві знаки, щоб він швидше йшов.

Дідусь наближався до мене неквапливо, і це мене дуже турбувало. А що, коли прокинеться отой шпигун та побачить дідуся? Він одним пострілом може його вбити.

Дідусь був стурбований. Але я, глянувши на нього, побачив: дідусь мало вірить у те, що я викрив порушника. Тоді я зашепотів дідусеві:

— Він у старих сітках, із пістолетом. Спить, ось послухайте. Дідусь, тримаючи напоготові іржавого лома, прислухався.

Якийсь час на горищі було тихо, а тоді почулося сонне хропіння. Дід одразу якось здригнувся, занепокоєно закліпав очима. Видно, він вагався, не знав, що діяти.

Подумавши, дідусь подав мені знак — мовчи, Данько, — а сам тихенько підняв із землі драбину, тихо приставив її до отвору на горище. Взявши в праву руку важкого лома, дідусь почав обережно підійматися вгору. Я стояв унизу і весь горів од хвилювання. Мені дуже хотілося й собі податися за дідусем на горище, але дідусь подав знак стояти на місці.

Довго, дуже довго дідусь підіймався вгору чи, може, то мені тільки здалося, що довго. Нарешті він заглянув на горище і занімів на місці. Мабуть, і він теж побачив спрямований на себе пістолет. Дідусь, видно, вагався — спускатись униз чи лізти на горище. Потім він зважився і дуже тихо та повільно почав вилізати на горище.

Коли дідусь зник на горищі, я не витримав і в одну мить вибрався й собі на верх драбини. Коли я заглянув на горище, то в першу чергу побачив чайку. Вона стояла посеред горища біля казана і вичікувально дивилась на дідуся. Вона, мабуть, була дуже голодна.

В старих сітках спала людина. Скрадаючись навшпиньках, до неї підійшов дідусь. Придивлявся якусь хвилину, а потім заніс над головою лома і скрикнув голосно:

— Ні з місця!

Невідомий спросонку схлипнув, заборсався був у сітках, але дідусь в одну мить придушив його ногою. З рук невідомого випала чорна пляшка, і тільки тепер я здогадався, що саме цю пляшку я й прийняв за дуло пістолета.

На горище лізли люди. Першим з'явився дядько Семен. Він підбіг до шпигуна, схопив його за руку, потяг по горищу, виплутуючи з старих сіток. Показалась скуйовджена чуприна, блиснула морська тільняшка, і невідомий крикнув знайомим голосом:

— Шьо таке? Яка наволоч заважає спати?

То був Жорка-одесит. Дідусь сплюнув спересердя.

— Бач, де він, чортів парубок! Мотори — без охорони, а він спить п'яний на горищі.

Почувши дідусів голос, Жорка відразу прочумався. Він звівся на ноги, винувато ховав очі, покашлював:

— Шьо таке? Сам не розумію, як я тут опинився.

— Горілка тебе до чорта в зуби заведе, — буркнув сердито дядько Семен і першим поліз з горища.

Я був ні в сих ні в тих. Це ж я, замість справжнього шпигуна, відшукав у старих сітках Жорку, а тепер хоч від сорому втікай світ за очі.

— Ну що ж, Хомко, — сказав дідусь суворо. — Досить з тобою панькатись. Йди собі під усі три чорти, щоб я тебе більше не бачив.

Сердито плюючись, дідусь і собі поліз із горища. А вже за ним і всі інші.

А в дворі ми зустрілися з прикордонниками… їх привів Славка. Старший лейтенант, сміючись, тиснув дідусеві руку. Я вирішив сховатись подалі, щоб не пекти раків перед старшим лейтенантом.

Зліз з горища і Жорка. Вибив об коліна свого зім'ятого морського кашкета і приступив до дідуся:

— Кузьмо Івановичу! Шьо, хіба не спотикається людина? Я ж не за свої, мене отой… Ів, чи як його, напоїв. Я ж ненавмисне.

Тут де не взялася бабуся. Виявляється, і вона сиділа за хатою в засаді з гострим сікачем у руках. Вона замахала руками, залементувала на все селище:

— Понаїздять тут всякі безштанні, всякі лайдаки, тільки людей спокушають та споюють. Ото, що ви за чоловіки — пішли б та поговорили, та вказали б шлях отому безсоромному ледацюзі, щоб і дорогу забув туди, де живуть прості люди. І де вона тільки береться, отака нечисть, і звідкіля вона тільки пливе до нашого берега?

Треба сказати, що дідусь ходив-таки з рибалками до Іва. Про що вже вони говорили, не знаю, але десь після обіду ми бачили, як Ів із Сімопою тягли свої валізи до автобуса.

Так закінчилась справа з полоненням шпигуна на дідусевому горищі.

ЧАЙКА ЛЕТИТЬ У МОРЕ

А після обіду ми урочисто відпустили на волю морську чайку. В останні дні десь після сніданку прокидався вітер. Він ніби виклопотав собі восьмигодинний робочий день і працював чесно і невтомно. Дув до самого вечора, а вночі і ранком — спав. Особливо ретельно працював він після обіду. З півночі на південь котив по морю гривасті хвилі, відганяв воду од берега. Аж дивно було якось — по морю йшли хвилі, а на берег не насувалися.

Чим далі в море, тим вищі хвилі, тим синіші і тим більші буруни. Вони то з'являються, то зникають, ніби там безліч морських чайок стріпує крилами, грається на воді — то розгортає, то складає на спині білосніжні крила.

Ближче до берега, де буруни невеликі, де море хвилюється густо і пузириться білими пухирцями, воно нагадує велетенський кіш, в якому кипить риба. Так і здається, що то сполохані язі та щуки блискавичпо б'ють хвостами, пінять і бурунять тиху воду.

Над морем, високо в небі, в'ється табунець голубів. Білокрилі, червоногруді, один зовсім чорний, тільки з білим хвостом, вони блискавично шугають в вишині, то знижуються над водою, то стрімко підносяться в небесну блакить. Вони ніби приглядаються до білогривих бурунів — а чи то піняві хвилі, чи, може, там на хвилях тисячі голубів змахують легкими крилами? Покружлявши кілька хвилин, голуби подалися в бік піонерського табору — там їхнє житло.

По небу, з півночі на південь, мчать біленькі хмаринки, легкі й рухливі, а над морем прозорим серпанком тчеться ледве помітний туман. Ледь пробиваються крізь нього стрімкі щогли далеких кораблів.

До останнього часу я й не знав, що в селищі стільки хлопчиків та дівчаток. Я знав Коську, Павлика, Славика, Оксану та ще кількох хлопчиків, а це зібралося до моря, щоб подивитися на мою чайку, десятків два хлопчиків та дівчаток. Усі вони були знайомі між собою, усі жили в селищі, і мені було аж дивно, що я їх до цього не бачив.

Подивитись на чайку прийшло чимало і дорослих.

Востаннє ми годували чайку рибою. Вона ковтала бичків пожадливо, блискавично, а ми не поспішали їй віддавати всіх одразу. Мені було дуже приємно тримати в руках морського птаха з м'яким голубуватим пір'ям, дивитись на велику круглу голову з довгим кривим дзьобом. Мені було шкода цієї пташини Я звик до неї, я не уявляв собі, як я житиму без турбот про неї. Це вже завтра мені не треба буде прокидатися до схід сонця, бігти на море ловити бички і поспішати на горище. А ще жаль було моїх сябриків із білоруської школи. Я їм розкажу про цю дивну чайку, але показати її вже ніяк не зможу.

Правда, в моєму серці жила одна надія. А може, чайка й не полетить? Може, в неї ще по зовсім зажило крило, може, вона розучилась за ці дні літати чи просто не захоче розлучатись зі мною. Справді, хіба їй погано живеться на горищі? Тихо, спокійно, на всьому готовому. Хіба вона зуміє собі за день натягати її одним дзьобом з моря стільки риби, скільки я витягую вудочкою? І все, що спіймаю, я віддаю чайці, собі не беру жодної рибини.

Отож мене гріла надія — а що, коли чайка не захоче жити в морі, коли вона, політавши там трохи, повернеться до нашого подвір'я і попросить у мене риби? Або залетить просто на горище і не захоче нікуди звідтіль вилітати? Тоді я, їдучи додому, обов'язково завезу її в Білорусію. Ми й там для неї риби наловимо: і карасів, і в'юнів, аби тільки їла.

Поки я так собі роздумував, чайка поїла всіх бичків.

— Ходімо вже, — сказав Павлик. — Звикла вона жити на готовенькому, хай тепер сама в морі рибу ловить.

Обнявши ніжно чайку, я обережно злазив на землю. Чайка сиділа спокійно, тільки крутила з боку на бік головою, пильно роздивлялася своїми круглими чорними намистинами навколо. Може, вона впізнавала знайомі місця, може, дивувалася з того, що покинула своє затишне горище?

— А може, ще її рано відпускати? — кажу я непевно.

— А чому рано? Думаєш, її Славик тоді дуже поранив? Так, забив трохи крило, а вона й опустилась додолу.

— А може, їй краще житиметься на горищі?

Павлик не хотів про те і слухати.

— А чому це краще? Хіба вона — в'язень? Вона на волю їй хоче, а ти її ніби в тюрмі тримаєш.

Коли ми підійшли до гурту, всі, і малі, й дорослі, кинулися розглядати морську чайку, ніби ніколи й не бачили цього, птаха.

— Диви, вона зовсім ручною стала, — заговорила бабуся. — Та чого ж і по приручитись. Уже ж вони її годували, уже ж напихали. Та самих бичків вона перемолотила пудів десять.

— Ну, випускай уже! — наказав Славка.

Мені не хотілося випускати чайки з рук. Я раптом відчув — випущу, а вже більше ніколи не спіймаю. І шкода було її, мов близької людини. І разом з тим хотілося переконатись — полетить чи не полетить?

— Ану відійдіть убік! — попросив я.

Убік! Убік! — зарепетували Павлик із Славиком.

Всі відійшли від кручі, стали в ряд, а я з чайкою опинився попереду.

Погладивши чайку по великій круглій голові, я зітхнув і випустив її на землю.

Чайка і не думала летіти. Вона, мов гуска, витягуючи шию, бігала по берегу, заглядала вниз, туди, де пузирилось море, змахувала крильми і не летіла.

— Не полетить! Не полетить! — заплескала в долоні Санка. Я торжествував. Не летить — і хай не летить! Зараз я її впіймаю і знову віднесу на горище. Радісно схвильований, я кинувся до своєї чайки. Вона відскочила вбік. Тоді за нею кинувся й Павлик. Чайка з переляку розставила крила, підбігла до кручі… і — на мій жах! — шугонула із кручі вниз. Мені здалося, що вона зараз розіб'ється об каміння.

Але чайка враз замахала якось невпевнено, навіть невміло крильми, ніби збиралась приземлитись біля самої води. Вона навіть застигла була на якусь мить на одному місці, мов роздумувала — сідати чи не сідати, — а потім енергійно змахнула крилами, піднялася вгору і повільно, якось неохоче потягла на море. Вона підіймалася все вище і вище, змахувала крильми твердо, звично, і я тепер зрозумів, що востаннє бачу свою чайку. Очі мимоволі чомусь засвербіли, і я, коли б тут не було так багато людей, розплакався б від жалю.

Описавши велике коло над морем, чайка почала повільно знижуватись, повернула до берега. В мене радісно стріпнулося серце — може, їй набридло літати, вона зважила, де їй краще жити, і зараз повернеться до берега, сама добровільно прийде в мої руки.

Але чайка не захотіла летіти до берега. Вона шугонула донизу і впала на морські хвилі,— мабуть, скучила за морськими хвилями, за безмежним морським простором.

Всі, хто стояв на морському березі, не зводили очей з птаха. А чайка, ніби розуміючи, що з неї милуються, що за неї радіють, весело купалась у морі, тріпотіла крилами, надолужувала за той час, що просиділа самотньо на нашому горищі.

Несподівано до гурту підійшов старший лейтенант Малимонов. Всі одразу забули і про чайку, і про все на світі. Річ у тому, що старший лейтенант держав у руках справжнісінький волейбольний м'яч і новеньку сітку. За ним ішов прикордонник із великим пакунком.

— Хто тут у вас за вожака? — запитав старший лейтенант. Ми мовчали. Я здогадувався, що старший лейтенант прийшов із таким наміром, щоб висповідати нас за те, що вмішуємось не в свої справи. Заговорила моя бабуся:

— Всі вони тут вожаки, всі добрі вигадники. А найбільше он отой, чубатий, внучок Бузаментишин — Коська.

Це вже бабуся за Коську взялася.

— Всіх котів виловив по селищу — мовляв, для супутника! І вигадає ж, сибірний хлопець, і придумає ж отаке… Вирвався мій бідний котисько та не своїм голосом кричить, не наїсться і ніяк, виголодався так, ніби в фашистському полоні побував…

Старший лейтенант, мабуть, добре знав бабусю, бо не став ждати, поки вона виговориться, і звернувся до нас:

— То ось що, хлоп'ята. Командування застави преміює вас за пильність волейбольним м'ячем і сіткою… ану, Костю, бери міцніше, — старший лейтенант передав Косьці подарунок, а потім узяв від солдата важкий пакунок, — а на додаток ще й бібліотечкою. Беріть, читайте, навчайтесь і будьте й надалі пильними і непримиримими до ворогів. Командування застави сподівається, що ви й надалі будете нашими хорошими друзями.

Хлопці кинулись до м'яча та сітки, а Санка відразу заволоділа бібліотечкою.

— Хлопці! Чуєте, хлопці! — галасувала вона. — Я буду бібліотекаркою! Я всім видаватиму книги.

Старший лейтенант стояв тепер збоку, посміхався. Мені стало незручно за товаришів. Вони навіть забули подякувати за подарунки.

— Спасибі вам! — сказав я, підійшовши до лейтенанта. — Але НІ ми… Ми не справжнього шпигуна викрили.

Старший лейтенант перестав посміхатись.

— Але коли б він був справжнім шпигуном, то не перейшов би нашого кордону.

Подумавши, я вирішив, що старший лейтенант сказав правду. І мені вже не було соромно за те, що ми замість шпигуна застукали на горищі Жорку-одесита. Тільки тепер я знову згадав про свою чайку. Це завдяки їй трапилась вся ця подія, це через неї ми одержали такі подарунки і подяку від прикордонників.

Я глянув на море. Там бушували високі гривасті хвилі, і мені вдалося, що все море покрите морськими чайками, які намагаються злетіти в небо і не мають сили відірватись од кипучої води.

Не відразу відшукав я свою чайку, яка вже встигла заплисти за Цей час далеко. Вона й зараз махала радісно крилами, ніяк не могла накупатись в бурхливому морі.

А з морської далини повільно плив табун альбатросів. Вони пильно вдивлялися в морську стихію, ніби розшукували свою загублену подругу. Не моргаючи очима, я слідкував за тим табуном — знайдуть вони мою чайку чи не знайдуть.

Вони її знайшли. Наблизившись до того місця, де купалась одинока чайка, вони враз захвилювались, закружляли на місці, деякі навіть спікірували до самої води. Але моя чайка не поспішала підійматися вгору. А може, вона й зовсім не підійметься?

Покружлявши над чайкою, табун потягнув далі, вбік. Видно, чайкам не було часу роздивлятися на того, хто купався в морі. Вони, напевне, не ласували сьогодні бичками так, як моя чайка, їм треба було шукати поживи. І вже тоді, коли чайки відлетіли далеченько, з великих хвиль знялася моя чайка. Вона летіла легко, енергійно вимахувала крилами і швидко наздогнала табун. За хвилину змішалась із своїми крилатими сестрами, і я, ненароком кліпнувши очима, в одну мить згубив свою чайку. Тепер кожну з них я міг прийняти за свою, бо вони були всі, як одна, круглоголові, чорнокрилі, жовтодзьобі і блакитнуваті, подібні до морської води.

І тихий смуток, і радість, і якесь каяття млоїли мені серце. Я радів за ту чайку — хай літає над морським простором — і я жалкував за нею, бо тепер уже більше ніколи її не побачу.

Не знаю, скільки часу я стояв би на кручі та дивився в море, коли б мене не покликали хлопці. Вони вже встигли натягти між двох стовпів волейбольну сітку і збиралися починати волейбольну гру. Але я підійшов до них не відразу, а тільки тоді, коли веселий табунець невтомних альбатросів відлетів удалину і зник з-перед очей за високим крутим виступом.

Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ТЕБЕ, МОРЕ!

Кілька днів ми без перепочинку грали у волейбол. У пас створилося дві команди — в одній верховодив Коська, а в другій — Славик. Команди виявились однакової сили — коли одна забивала гол, то й друга не лишалася в боргу.

Сана запоєм читала книги. В подарованій бібліотеці мало було пригодницьких, і спочатку Ксанка була цим невдоволена. Та прочитавши перший том Аркадія Гайдара, перестала висловлювати своє невдоволення. Навпаки, вона весь час охкала, не могла нахвалитися і все допитувалась, чи тільки два томи в Гайдара, чи ще є й третій. Читала вона не вдома, а поблизу від майданчика, де ми грали в м'яча. Час від часу вона відривалась од книги, щоб взяти й собі участь у гарячих суперечках, без яких неможлива справжня гра у волейбол.

Нарешті набридла нам і гра в м'яча. Трапилось так, що ми грали-грали, а потім ні з сього ні з того, не змовляючись, відійшли, як один, від спортивної площадки і всілися в коло біля старої липи. Якийсь час віддихалися, відсапувалися, а потім заговорив Коська:

— Хіба це гра? Це так — марна витрата енергії. От коли б по-справжньому грати, щоб як майстри спорту.

Павлик, який безпосередньої участі в грі не брав, але був найголовнішим у сутичках, бо судив нашу гру, обурився:

— А хіба ми граємо не по-справжньому? Та я, як суддя… та що я — не бачу, де по-справжньому, а де не по-справжньому…

Його обурення нанівець звів Славик. Він насунув Павликові на очі кашкета і промимрив крізь зуби:

— Мовчи… суддя.

Всі розсміялись. Але Санка, що непомітно підійшла до гурту, заступилася за Павлика.

— А хіба ж він не судить вашої гри? Самі ж просили: «Павлик— суди, Павлик — суди!», а тепер ще й незадоволені.

Павлик ображепо надув губи, відвернувся, посвистував носом. На хвилину запала неприємна мовчанка. Я зрозумів — усім було скучно, всім хотілось чогось нового, цікавого, незвичайного.

Озвалася знову Санка:

— Ось послухайте оповідання Гайдара.

Коська з сумом подивився на товстий томик, а Славик сказав байдуже:

— Ану ж, читай.

Санка почала читати. Виразно, з почуттям, з якимсь внутрішнім піднесенням. І всі заслухалися. Тільки інколи переривали читання сміхом.

— Як, як там написано?

— «Зняв штани і ходить, мов пап».

Ми й не помітили, коли оповідання було прочитане.

— Ще читати?

— Хай уже завтра.

Всі, мабуть, думали над тим, про що писалось у книзі. Бо, справді, не думати було неможливо. Дуже вже правдиво і красиво писав письменник. А може, й не про те думалось моїм друзям? Може, їм просто було сумно, бо одна гра набридла, а друга, більш цікава, ще не була знайдена. І справді, Коська подумав уголос:

— Гуляємо ось, сидимо без діла. Як з школи відпустять, так і роби сам, що хочеш.

Славик ліниво чвиркнув крізь зуби:

— А ти хотів, щоб і влітку тебе тягали до дошки?

З морського берега на кручу вийшов Жорка-одесит. Він 1 плентався стомлено, мов побитий Рябко, його морський кльош ледве тримався на клубах, а кашкет зовсім лежав на вухах і на носі. Побачивши його, Коська крикнув:

— Жорко, як справи?

Жорка ніби й не почув питання. Славик штовхнув Коську вбік:

— Ну, чого лізеш людині в очі? Хіба не знаєш — з роботи його звільнили…

— За віщо? — злякався Павлик.

— Щоб за комір закладав менше…

Не глянувши в наш бік, Шорка пройшов до східців, почав повільно підійматися вгору. За його плечима теліпались вбогі пожитки. Мені чомусь жаль стало Шорку-одесита, може, тому, що я відчував себе в якійсь мірі винним у тому горі, що спіткало моряка. Щоб заспокоїти самого себе, я сказав:

— На кораблях плаватиме. Він же всі моря й океапи пройшов…

Всі весело розсміялись.

Жорка-одесит тим часом вибрався на кручу, зупинився на хвилину біля пожовклого каштана. Підкинув сердито вгору кашкета, зиркпув на море, повільно повернувся і зник з очей. А ми знову сиділи і думали кожен своє. Раптом Коська згадав:

— А вже ж у школу он скоро…

Ми переглянулись. Справді, вже недовго лишилося нам байдикувати біля моря. І я раптом відчув, що скучив за школою, що вже й сьогодні був би радий переступити її поріг.

Санка перелякалась:

— Ой! А в мене ж ще немає жодного підручника. Виявилось, що про підручники ніхто з нас за все літо й не подумав.

— Гайда в місто, в книжкову крамницю, — запропонував Славко.

І всім та думка припала до вподоби.

Випереджаючи один одного, ми піднімаємось до пожовклого каштана, мчимо стежинкою повз будинок відпочинку, проскакуємо через ворота повз діда Беззубку. Дід навіть не підвів на нас очей, він сидів сумний, повісивши мало не до колін свого синього, як перестиглий баклажан, носа. Видно, таки той ніс не побіліє в цього вже до самої смерті. Може, саме це й смутить діда?

Потім ми виходимо в широкий степ, прямуємо понад морем до міста, яке ховається там, за темніючою смужкою низькорослих акацій. З степу подихає гарячий вітер, доносить приємний запах пшениці та полину, непомітно жене у вишині кучугури білих, пухнастих хмар. По дорозі снують смугасті ховрашки, бігають тонконогі чубаті посмітюхи. Десь у степу, там, де безладно розкидані купи соломи, деруть невгамовні деркачі.

Ми йдемо і йдемо і зовсім не стомлюємось. Ні, таки чудово, невимовно чудово жити на світі, особливо коли праворуч від тебе без кінця-краю синіє безмежне ласкаве море, ліворуч такий же безмежний і широкий, як море, виповнений золотою стернею, пахучий степ, а над тобою таке високе, таке прекрасне, таке ніжне і співуче літнє небо. То дуже добре, що все це є, що є й ти сам на цьому великому і красивому світі, і ще добре, що ти невтомний, що ти знаєш, куди йдеш, за чим ідеш і чого ти прагнеш. З моря повільно, переборюючи зустрічні пориви вітру пливе табун морських чайок. Вони ніби й не змахують крилами, а летять супроти вітру. В мене здригнулося серце. Може, серед них і моя чайка?

З моря чайки повернули в степ, потім, ніби роздумавши, полетіли нам назустріч. Я аж спинився, задер вгору голову, дивився на них. І мені здалося, що чайки, порівнявшись з нами, на хвилину затримали свій літ, розпізнавали мене серед хлопців та дівчаток. А один з птахів шугонув униз, ніби привітався зі мною, а потім стрілою злетів угору і загубився серед гурту. Я не сумнівався — то була моя чайка, то вона привіталась зі мною. Тим більше, що це зрозуміли і всі мої друзі, загукали в один голос:

— ДанькоІ Бачив свою чайку? То вона з тобою віталась.

Постоявши, рушили в дорогу. Тільки я не мав сили відвести очей від того чаїного табунця. Мені самому захотілося мати крила, злетіти над землею, піднестися над морем і ніколи з ним не розлучатись, бо я відчував, що назавжди, на все своє життя полюбив його, полюбив усією душею, всім серцем і всіма почуттями, полюбив так, як любив ще ясне сонце, свою маму і весь неозорий сонячний світ.

На тому й закінчилась історія моєї морської чайки. Зараз я далеко від моря, далеко від своїх друзів, від дідуся та бабусі. Але і море, і безмежний степ, і безліч, безліч морських чайок кожної ночі приходять в мою кімнату, сняться мені і кличуть-зовуть до себе. Кожного ранку я прокидаюсь весь збуджений, радісний, веселий. І відразу ж згадую море, хатинку над морем і дідуся, який сміливо спрямовує свою моторну проти сердитих, мов гори, високих хвиль. Згадую свою бабусю, яка безперервно розмовляє зі своїм лінивим котом Гладуном, і так мені хочеться пригорнутись до неї, відчути на своїй голові її сухеньку теплу руку. А ще я завжди пам'ятаю свою морську чайку. Де вона? Над якими хвилями, над якими морями літає? Чи згадує про мене, чи вже давно забула про того, хто, недосипаючи солодких райків, ловив їй бичків та носив на горище?

Хтозна, може, й забула, а може, й пам'ятає. Але я її ніколи не забуду. Я ніколи не забуду тих днів, коли ми з дідусем вибирали з «казанів» дрібненьку кільку, коли наповнювали глибокі баркаси срібною рибою.

Поснідавши, я поспішаю до школи. Там у нас є чудова майстерня. Тут ми вивчаємо мотори, навчаємось виточувати на верстатах різні речі, пробуємо столярувати. Мені дуже хочеться якнайшвидше вивчити мотор та навчитися ним управляти. Бо скоро настане літо, і я знову поїду до дідуся, на море. І от тільки уявіть собі — вийдемо з дідусем у морську синь, сяду я біля мотора, візьму в руки кермо і поведу моторну по морю. Прямо туди, де небо сходиться з водою, куди пролягла безмежна сонячна доріжка.

А коли виросту, а дідусь стане зовсім-зовсім старенький — то я заміню його на рибальському баркасі і так само, як він, возитиму щоденно на риббазу переповнені засіки срібнобокої скумбрії та кефалі. А вгорі шугатимуть невгамовні морські чайки. Вони вітатимуть мене світанками, вони прощатимуться зі мною пізніми вечорами. І, може, серед них буде і моя, незабутня, найдорожча моєму серцю морська чайка, що невідступно живе в моїй пам'яті і владно кличе до моря, у незміряні морські простори.

Так, я ще прийду до тебе, моє безмежне море!

Оглавление

МОРСЬКА ЧАЙКА

  А ЩЕ Й МОРЯЧОК!

  ТАК ОСЬ ВОНО — МОРЕ!

  ЗНАЙОМСТВО

  МОРСЬКА ЧАЙКА

  МІЙ ДІДУСЬ

  ЧАЙКУ ТРЕБА ГОДУВАТИ

  КОСЬЧИНЕ ГОСПОДАРСТВО

  ШПИГУН У СІРНИКОВІЙ КОРОБЦІ

  ЖОРКА-ОДЕСИТ

  ДІДУСЕВА ОБІЦЯНКА

  ІНКВІЗИТОРИ І СУПУТНИК

  П'ЯТНИЦЯ

  В МОРІ

  У БУДИНКУ ВІДПОЧИНКУ

  МАМИНІ ТУРБОТИ

  «КОТЯЧА» МУЗИКА

  КИМ БУТИ?

  РИБАЛКА МУСИТЬ ДОБРЕ ПЛАВАТИ

  ЧИ ПІДДАЄТЬСЯ ЧАЙКА ДРЕСИРУВАННЮ?

  СІМ РАЗІВ ВІДМІРЯЙ…

  Я-СПРАВЖНІЙ РИБАЛКА

  РОЗЖАЛУВАНИЙ П'ЯТНИЦЯ

  СТАРШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ

  Я ЙДУ В МОРЕ

  Я НІЧОГО НЕ БОЮСЯ

  СТАВРИДА

  ТІНЬ ВІД ХМАРИНКИ

  ШТОРМ

  БЕРЕГОВІ НОВИНИ

  У ГОСТЯХ ДОБРЕ, А ДОМА КРАЩЕ

  РЕПЕТИЦІЯ НЕ ВІДБУЛАСЯ

  ЩОБ І ДУХОМ НЕ ТХНУЛО

  ТРИВОЖНІ ВІСТІ

  АСИКОВА МАМА ТРИВОЖИТЬСЯ

  НАМ ДОБРЕ-МИ ЗАЛИШАЄМОСЬ!

  КОТЯЧИЙ КОНЦЕРТ

  ЗАСАДА

  ШПИГУН!

  ЧАЙКА ЛЕТИТЬ У МОРЕ

  Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ТЕБЕ, МОРЕ!