КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 474663 томов
Объем библиотеки - 700 Гб.
Всего авторов - 221123
Пользователей - 102818

Последние комментарии


Впечатления

kiyanyn про Рокоссовский: Солдатский долг (Биографии и Мемуары)

Книгу, правда, не читал, а слушал :), но...

Порадовало, что маршал ни разу не ездил на Новую землю посоветоваться о том, как проводить ту или иную операцию, с полковником Брежневым... Да и Хрущев упомянут только один раз.

Зато постоянно прорывались его нестыковки с Жуковым. Рокоссовский корректен, но мы-то привыкли читать (и слушать :)) меж строк. Особенно грустно было ему, как я понимаю, отдавать в конце войны I Белорусский и взятие Берлина...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Serg55 про Генералов: Пиратский остров (СИ) (Фэнтези: прочее)

надеюсь на продолжение

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
max_try про Кронос: Лэрн. На улицах (Фэнтези: прочее)

феерическая блевотина

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Ордынец про Новицкий: Научный маг (Боевая фантастика)

детский сад младщая группа. с трудом осилил десяток страниц

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Serg55 про Генералов: Адъютант (Фэнтези: прочее)

начало как-то не внятное, потом довольно интересно.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Stribog73 про Сёмин: История России: учебник (Учебники и пособия ВУЗов)

Качество djvu плохое из-за отвратительного качества исходника. Сделал все, что мог.

Рейтинг: +3 ( 3 за, 0 против).
Serg55 про Санфиров: Шеф-повар Александр Красовский 2 (Альтернативная история)

неплохая дилогия, довольно интересно написано

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).

З книги «Інакший краєвид» [Олесь Ільченко] (fb2) читать онлайн

- З книги «Інакший краєвид» 21 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Олесь Григорович Ільченко

Настройки текста:



ОЛЕСЬ ІЛЬЧЕНКО

З книги «Інакший краєвид», 1997

***

Над теплим Понтом хмари вечорові.

Он син іде. Усміхнені вуста.

І бачу я, що істина проста:

його люблю; ми всі живі-здорові.

Солодкий щем у серці вироста:

Під шепіт хвиль ми ідемо в розмові.

Вечірні пагорби стоять чорноголові,

і ми забули зими і міста.

Нарешті надійшла така година,

коли життя вчуваю справжній смак –

на світі є одна мала людина,

що любить ні за віщо, просто так.

***

Сурма далека здалеку сурмить;

непевний погук долинає стиха,

віщуючи комусь довічне лихо,

комусь – довіку найсолодшу мить.


У кожної людини свій сурмач,

свій час, своя мелодія остання.

Зумій зустріти сурмлене світання.

Не оглядайся. Не жалкуй. Не плач.


І не благай. Облиш-но каяття.

Схилися до колін до милосердних;

відповідай на запитання ствердно.

Він знає все. Ти заслужив життя.

***

Ця мжичка нескінченна,

гори, ніч,

цей темний кут нічийної землі

нагадують, що час вже і пора,

складаючи ґрунтовний тестамент,

згадати всіх,

не оминуть нікого.

Найперше їй: усе, усе, усе…

Йому найбільше, тобто найщиріше;

а друзям – решті – речі до душі:

шляхетні зела, білі острови,

поезії, окрім найперших спроб,

колекцію південних камінців

та інше ностальгічне дещо.


…Писатиметься тяжко тестамент,

перо рипітиме на грубому папері,

соптимуть і поважні нотарі,

чекаючи на золоті в кишенях.

Насправді ж буде просто тяжко йти

холодним ранком

потойбіч,

до Нього.

***

Лиш паморозь, зникаюча в руках,

чи синій день сухотної відлиги

нам натякнуть на хід майбутній криги

на ріках темних;

а в брудних містах

одна пора – не-літо, не-зима;

там опівночі світло вимирає

і вітер на круги своя вертає.

Там дня живого й просвітку нема.

Що діяти? Лиш фіолет і синь

панують над пустелею глухою,

над урвищем, над всохлою рікою,

де в руслі нудить нерухома рінь.

І сухість відбивається в очах,

які натщесерце вдивляються довкола,

раптово збуджуючи пам’ять нашу кволу

про паморозь, зникаючу в руках.

***

Безсоння розлилося по кімнаті.

Поноворічна глупа ніч,

що розляглася навсібіч.

Фіранка колихнулася картата.


Минаю. І вертаючи до книг,

і медитуючи за склянкою гербати,

так хочеться за чимось сумувати…

Не вимовлю – розглянутись не встиг.


Зимовий сон. Зимовий щем. Минай

моє минуле і моє майбутнє –

у вас одна і нероздільна сутність.

Коли ти є, мій часе, - прощавай.

***

Гірська шипшина.

Ми з тобою вдвох.

За лісом буковим стоять румунські гори.

Забулися і суєта, і горе.

Червоні ягоди.

Кривий чортополох.


Плоди у кошику. Поколота рука.

Я б цілував тебе, але не знаю,

а чи доречно – в тиші, понад плаєм…

Як чисто тут! І десь внизу – ріка.


Червоні я годи. Ми наче вперше вдвох.

З-під ніг тікають ящірки проворні.

Дорога неквапом прямує на Усть-Чорну.

Ми вільні тут?

Сумний чортополох.

***

Посеред ранньої зими

твої цілунки

щоночі снилися мені.

Вже подарунки

я для майбутнього Різдва

надбав помалу,

бо заповітная звізда

над світом стала.

Посеред ранньої зими

довкруж все блякле.

Був холод і були книжки –

тебе забракло.

І вітер був, і листопад,

і чорне небо.

Не озиратися назад,

в ту ніч без тебе.

Посеред ранньої зими

твої цілунки…

***

Сюжет для кіномелодрами


Наш тягучий роман, мов старий анекдот,

наче піфос без дна і на дні.

Перемир’я, окопні бої чи бойкот

день при дні, день у день, день при дні.

У надії на щось – “Хочеш? – Я за кермом” -

у надії на справжність надій:

полохливі готелі, червоне вино,

іронічні обличчя повій.

То навіщо ж оця у закоханість гра,

імітація фатуму доль?

Календар сповіщає: гульвісо, пора

вік згадати, зігравши сю роль.

Але дивно дратує мовчун-телефон;

ще розмов збереглися сліди;

і не спиш, бо тікає за обрії сон…

Хоч у смерть-ополонку іди.

***

в гребінцях трави

заплуталася остання павутинка

на вологій землі сліди птаха

червоний листок дикого винограду

ліг на прозору віконну шибу

хоче зігрітися в кімнаті

підручник на столі освітлений лампою

адже хмара заступила

тьмяне надвечірнє сонце

***

Як виявляється, усі оті світи –

самі для себе, ні для кого більше.

Нема до кого і від кого йти.

Дні не бувають кращі або гірші.

Ілюзія одвічна – наче сам

шляхом ідеш означеним, недовгим

і лік ведеш рокам, століттям, дням…

Насправді час – мов згорнута корогва.

Ти прибулець, із долею гравець;

умови гри старі, напівзітерті.

Минає світ і сходить нанівець,

тебе ж чекатиме лиш небуття по смерті.

***

Вже писано і читано. Вночі

інакше все – і я, і Київ.

Здається віднаходимо ключі

для дальшого буття.

Даремні мрії

уперто падають на вісь календаря.

Нервово нетля сіра кружеляє…

Мій Боже милий! Що я? Де ж то я?

Один лиш Ти, мабуть, напевно знаєш.

Хотілося б не від чуття – життя,

і крихітної свічки серед ночі.

Чому ж не йде душа до каяття,

а сон не йде в сухі порожні очі?

***

Серед печальної зими

я був готовий

вітати друзів і тебе

у дні Христові.

Але не пишуться листи

в міста далекі.

Світ створено із суєти,

снігів і спеки.

Та й, зрештою, тут всі чужі,

і ми з тобою:

ховаємось, мов ті вужі,

поміж травою.

Нудьга, нудота над усім –

і більш нічого.

Прохати в Бога спільний дім

чи слова злого?

***

зелений жовтий сірий острів

автошляхи у квітучих олеандрах

у затишних храмах

образи майже такі як у наших

просто тепліше

іноді спекотно


але старі рибалки

так само радіють дрібному улову

наприкінці дня хочеться посидіти

під помаранчевим деревом

привітатися з дядьком

в розтягнутій майці

і виношеному картузі

сказати ввічливо калімера


чому ж постійно згадую

руїни палацу

і глибоко під ним

величезний

темний

порожній

мов сучасний світ

лабіринт


*

був доісторичний час коли

ми піднялися на замкову гору

впали у трави

дивилися у храмове лазурове небо

і навіть не розмовляли

щоб не сполохати

щасливу мить

яка прийшла без причини

просто так

на хвильку завітала до нас

стояло вічне літо

хотілося усміхатися

і я не думав що телефонуватиму

тобі до лондона і вітатиму

із чим там слід вітати

обіцятиму приїхати

неодмінно

а тепер

коли б навіть

вихекатися на

скоцюрблену

забур’янену

замкову-киселівку

то не знайти там

ані неба

ані усмішки

ні леготу щастя

***

твоє потаємне ім’я

в ті неймовірні часи

відкрилося мені

я з подивом і несміливо

бачив здається

деякі літери

мов обриси дерев

на вогкому волинському світанні

вловлював екзотичний

але такий знайомий запах


кольори ймення

ставали соковитими

і долали

долали

білявість туманів

вибухаючи врешті

феєрверком холодного вогню


твоє ім’я

непідробне і непідроблюване

воно і моє

бо я знайшов тебе

я створив тебе

я нарік тебе

***

сосну над морем

бачити у сні

вставати

втамовувати спрагу

мову власної мітології

збагнути

до полудня забути

всі цитати

чекати цикадового співу

і пам’ятати лише

білий пісок коралового острова

й змію

з жіночими грудьми

яка чорним язиком

лиже твої губи

***

рот потопельника

виринає з води

вимовляє звуки

мертвої мови

букви мов попіл

летять в повітрі

сідають на воду

чорні набряклі слизькі вже

хвилею їх

прибиває до берега

а стара

з прибережної чайної крамнички

все ще згадує

неймовірний серпень

жовтий

наче її обличчя

***

Пошерхле і змарноване.

А снів давно немає -

в липневому дитинстві залишилися.

Бракує слів:

так порожньо і тихо

серед зими.

Лиш птах сумний

в безодню неба крижану

все падає і падає.

Коли простір отак розкривається,

замкнутися він не в силі.

***

Перед тим, як залишити берег,

подивися на те, що лишилося;

пригадай, що можеш (чи хочеш),

щемові не давай ширитися;

трохи відвертості,

трохи розуму,

трохи цинізму

не завадять.

Вбрід іди.

Нічого не вдієш:

здатність любити

залишилася далеко позаду.

Вітер нічний -

над такиром.

***

тісні роки хвороб

коли серце торохтить

сухою мачиною

об ребра


спокою немає

біля нічної лампи

над чорною книгою


кільцем часу

повертаюся до юнацького віку

бо знову

все притлумлене греблі рве

і сталі береги підмиває

***

не зміг вже дивитися

як годинникові стрілки

розкручують м’ясорубку часу


адже всі відходять

а я залишаюся

серед дорогоцінного паперового лісу

серед коштовних аркушів

геніальних ляпок

і знаків NB


але все воно неправда

адже душа геть задубіла

згадуючи про зиму як довгу неволю


правдивими були

лиш ті цілунки влітку

рожеве вино

і тепла долівка

***

великі всохлі дерева

закорінені в минулому

нагадують аванґардні індіанські

тотемні стовпи

колись саме так люди квакіютль

перекидали місток між

землею і небом

тваринами й ненарожденними

духи і живі мирно сусідували

чому все змінилося

наче сполох освітив

мозок

відтак всі побачили

що світ давно не той і

здалеку на кожного падає тінь

проминулої смерті

***

Гола жарівка

освітлює парні будинки,

які тримають

аварійне небо зачовганої ночі.

Плачуть трамваї,

повертаючи на зігнутих коліях.

Вічний паркан довкола будмайданчика

хилиться на всі боки,

шукаючи опори в часі.

Нічне місто

могло б виглядати фарсовим,

але десь по закапелках

жевріє напівпам’ять

про світові криптограми:

шум дощу і пташине крило,

бліду зорю і троянду.

***

старий берест

багряне листя

струшує на осінній

жовтавий суглинок

натякаючи на перські мотиви

кольорів парку


жевріє зелена згадка дерева

про квітневі новонароджені

м’які листочки


солодкі й гіркуваті соки

линули тоді вгору

напинали клітини

виповнювали їх вологою і сонцем

загуслі промені нашої зірки

перетворилися згодом на

строкатість жовтня


сплячі бруньки в шарах

вічного береста

відтак знову нагадують

про жахливо-дотепну вигадку

названу часом

***

Синові

Іржаву глицю втоптано в пісок.

Грибне повітря. Ранок. Ані слова.

Удвох сосновий молодий лісок

минаємо. Ми нині риболови.


Завіси сірі. Хмари чи туман?

Ось дзеркалом старим ставок тьмяніє.

Там карасі, а, може, пан-сазан…

Похилена верба куняє-мріє.


Тут зупинився час. Для нас він зник.

Вудилища – мов палички казкові.

І хто кому тепер боржник?

Ми вічні в тиші, в погляді, любові.