Перлини [Іван Юхимович Коваленко] (fb2) читать онлайн

Іван Коваленко

Перлини

Боярка-2006

___________________________________

ББК 84.4 УКР6

К56

Коваленко І.Ю.

К56 Перлини/Передм. Р.Кокодзея, М.Кириленко. – К.: Логос, 2006. – 472 с.: портр.

ISBN 966-581-771-X

© М.І.Кириленко, 2006 –

___________________________________

Це найбільш повне видання творів українського поета, вчителя та дисидента Івана Юхимовича Коваленка (1918-2001). До збірки увійшло практично все, що збереглося із написаного поетом впродовж досить довгого життя. Майже всі ранні твори І.Коваленка були втрачені під час війни, а те, що було написано в пору його творчого розквіту, частково загинуло під час слідства у нетрях КДБ; безжально конфісковувалось і знищувалось у слідчому ізоляторі, пересильних тюрмах, концтаборі. Багато з творів Івана Коваленка дійшло до сучасного читача лише завдяки сміливцям, котрі переховували та розповсюджували його вірші. Збірка також містить поетичні переклади та статті.

Висловлюємо глибоку щиру подяку за видання цієї збірки багаторічному вірному другу сім’ї Рожмановій Ользі Михайлівні

Сім’я поета Івана Коваленка

„Таїна поезій Івана Коваленка”

(Передмова)

Іван Юхимович Коваленко був звичайним шкільним учителем і одночасно поетом, що ніколи не друкувався на своїй батьківщині за радянських часів. Доля судила йому ввійти в історію України як борцю за її незалежність. У 1972 році він був заарештований під час репресій, яким було піддано українську творчу інтелігенцію. Карався у таборі суворого режиму ВС-389/35 ст.Всесвятська, пос.Центральний Пермської обл. разом із шістдесятниками І.Світличним, М.Коцом, І.Калинцем, Т.Мельничуком, Є.Пронюком, С.Глузманом, В.Буковським, В.Марченком та ін.

„Поет і правда – речі нероздільні, як нероздільні правда і краса!”. Ці слова в найбільшій мірі характеризують творчість та життя українського поета-дисидента, учителя Івана Коваленка. Саме ці рядки дружина поета знайшла 13 січня 1972 року на клаптику паперу, коли прибирала після обшуку в хаті та арешту свого чоловіка. І це були чи не єдині рядки, написані рукою Івана Коваленка, що залишились в оселі. Ніби й не було років творчих пошуків, ніби й не жив тут поет. Бо було вилучено все – до останньої чернетки. Залишився лише цей клаптик паперу, випадково не помічений слідчими КДБ …

І були потім довгі роки, проведені у далекому уральському таборі, коли знов і знов вилучали і знищували вірші поета. І була самовіддана робота дружини по пошуку, збереженню і розповсюдженню того, що вдалося відновити по пам’яті чи знайти. І було повернення немолодого виснаженого поета, вже інваліда П групи, додому. І були хвороби, і знов писалися вірші, але хіба вже з тією ж наснагою… І була незалежність України, реабілітація, дві збірки віршів, ряд публікацій, передач по радіо, сюжетів по телебаченню. Але якось так сталося, що інтерес до творчості та долі І.Коваленка поступово почав згасати… Загубився скромний учитель-поет у вирі яскравих гасел та демонстрацій. Отже, не відбулося головного, в чому винні були вже не радянські каральні органи, а парадокси сьогодення – не було належного визнання поета і борця за рідну Україну. І лише після смерті поета у 2001 році знову почали з’являтися в пресі вірші Коваленка та публікації про його життєвий шлях, відбулися вечори пам’яті поета в ряді шкіл та вузів України і в Національній спілці письменників України.

„Як довго йшов я до свого народу…”,- писав про себе поет. Творчий доробок Івана Коваленка зберігся великою мірою завдяки людям, які докладали всіх зусиль, щоб вберегти його вірші від знищення та безвісти. „Усе на цім світі зника і сплива, та Слово не згине без нашої згоди…”,- писав поет. І не було згоди тих, хто був знайомий із творчістю та долею Івана Коваленка, на те, щоб загинуло поетове слово. Багато хто, ризикуючи власною свободою, ще за часів тоталітаризму зберігав, розмножував та поширював його вірші в самвидаві; хтось, завчивши напам’ять, вивозив вірша із табору; інші добивалися прискорення поетової реабілітації та повернення з КДБ архіву Івана Коваленка; друкували про нього статті, робили перші репортажі на радіо та телебаченні, допомагали у виданні збірок – всього і всіх не перелічити… Але об’єднувало цих людей одне – всі вони підпали під чари віршів цього непересічного поета.

Про поезії Івана Коваленка важко писати, як важко писати про музику. Надзвичайно мелодійні, вони звучать у душі ще довго після того, як закриєш книгу. Читаючи вірші Коваленка, менш за все хочеться вдаватися до аналізу. Прагнеш сприймати його поезії як звичайний читач, віддаючись настрою і високим почуттям, які охоплюють душу і які так непросто відтворити словами, бо існує в Поезії те, що можна лише відчути – підсвідомо, інтуїтивно. У віршах Івана Коваленка це – світла енергетика, сила враження. Мабуть, саме це і мав на увазі Іван Світличний, коли (як згадував Іван Юхимович) казав йому: “Переді мною як літературним редактором пройшли тисячі віршів різних поетів, але жодного разу я не зустрічав таких, як ваші. Вони містять у собі якусь таїну, в них є щось нове. Вони припадають до душі, хвилюють і запам’ятовуються. З усіх, кого я знаю, ви найближче підійшли до читача. Ви справжній народний поет.”

Таїну поезій Коваленка ще довго розгадуватимуть і критики, і звичайні читачі. Можна лише спробувати пояснити феномен цього самобутнього поета, чиї поезії знаходять відгук у серцях читачів, що подорожують стежками „Недокошеного лугу”, припадають спраглими серцями до його „Джерела” (так називаються перші збірки поезій Івана Коваленка), чекають на збірку, яку ви тримаєте в руках.

Важко віднайти складові впливу поезій Івана Коваленка на читача, бо вражає все – і нестандартність творчого доробку поета, і різноманіття тематики та поетичних форм, і глибокий філософський зміст його творів. Але за всім цим чітко вимальовується образ митця, що мав мужність і силу не кривити душею ні перед читачем, ні перед самим собою. Правдивість, щирість, відсутність фальші у жодному з рядків – ось те головне, що зразу справляє враження.

Одним з пояснень сили впливу поезій Івана Коваленка є повне єднання поета з його ліричним героєм – талант митця примножується його сильною неординарною особистістю. Особлива сила і чари поетичного слова, чистота, прозорість віршів Івана Коваленка, їх світла енергетика має просте пояснення: поет не носив бруду у душі. Поезія Івана Коваленка цнотлива і добра. Навіть у віршах, спрямованих проти катів українського народу, звучить праведний гнів – це боротьба словом за справедливість і добро.

Поет часто повторював, що для того, щоб любити по-справжньому, треба мати талант, який дано не всім. Іван Коваленко мав цей талант, який проявлявся і в коханні до дружини, і в любові до людей, природи, Батьківщини. Одним із проявів цих почуттів була ніжність, яка була притаманна автору і в житті, і в поезії. „Я п’ять океанів мав ніжності в серці»,- писав він про себе. Але чого варта здатність любити без вміння зберігати вірність? І саме вірність була притаманна Іванові Коваленку як органічна риса його характеру. Все життя він був вірним і своїй дружині, і друзям, і своїм ідеалам, і своїй Батьківщині.

Це не означає, що Коваленко був ідеальним („не для мене святого печатка”, - писав про себе), він був звичайною людиною, що має право на помилку. Дуже відвертий, прямий, він завжди висловлював відкрито свої почуття. Міг бути нестриманим, міг навіть образити когось різким словом, але ніколи не тримав каменя за пазухою, завжди суворо судив себе і все життя прагнув до самовдосконалення.

У своєму інтерв’ю відомому правозахисникові Василю Овсієнку (той саме збирав матеріали до довідника про українських політв’язнів) Іван Коваленко казав: “Дисидентом я народився”, а в одному із своїх віршів ще переконливіше: “Та я не раб на життєвій галері і не погонич інших. Я – розкутий…”. Так, основна риса І.Коваленка як людини і як поета – внутрішня незалежність.

Звідки ця розкутість? Відповідь одна – він не боявся. Не боявся переслідувань з боку радянської влади та її карального органу КДБ, хоч все життя піддавався різного роду репресіям. Не боявся звинувачень у націоналізмі. І водночас не боявся, що українські патріоти можуть дорікнути йому, що у своїх віршах він ставить поряд Шевченка і Пушкіна, а оспівуючи калину як символ української нації, з ніжністю пише і про берези як частину рідного українського пейзажу, не беручи до уваги, що це дерево – символ Росії. Не боявся Іван Коваленко і своїх майбутніх “критиків-естетів”. Не боявся звинувачень чи то в хуторянстві, чи в наслідуванні комусь, чи в застарілих формах віршування. (Не поважав модерну в поезії, вважаючи, що складна поетична форма віддаляє поета від народу.) Але, мабуть, недостатньо було б говорити лише про внутрішню незалежність Івана Коваленка. Незалежним він був і у своїй поведінці. І.Коваленко впродовж усього життя не належав ні до яких політичних партій чи угрупувань – ні радянських (не був навіть ні піонером, ні комсомольцем), ні дисидентських, ні тих, що виникли вже за часів Незалежності України.

Муза поета була така ж вільна, як він сам. Вона не була прикута до землі ланцюгами матеріального та дріб’язкового. Прагнення достатку, чинів та почестей багатьом митцям підрізали крила, штовхали їх до згубних компромісів, труїли душу, губили талант і затьмарювали чистоту їх образу. Іван Коваленко цього уникнув. Це був свідомий вибір: ще на початку свого дуже успішного вчителювання Іван Юхимович відмовився вступити до лав КПРС, куди його з дружиною настійно затягували, ніколи не писав кон’юнктурних віршів, щоб мати змогу друкуватися за радянської влади. Пишучи про те, що людині вготовано у житті три іспити – слава, влада і багатство, – поет каже про себе: „Я все життя складав четвертий іспит. Він в тому був, щоб зовсім не бажати нічого з цих спокусливих принад…”. Коваленко не лукавив. Він сповідував простий до аскетизму спосіб життя і зневажливо ставився до тих, хто витрачає життя та талант лише на здобуття матеріального достатку.

Іван Коваленко – український національний поет. У своїх поезіях він рідко висловлює свою любов до України прямими зізнаннями; таких віршів у поета зовсім мало, і вони повністю позбавлені декларативності та дешевої патетики. Любов до Батьківщини у Коваленка – це любов-біль, любов-страждання. А те, що Іван Коваленко, – це видатна постать саме в українській культурі, найбільш переконливо виявляється у мові, у системі образів, в українській ментальності автора. Коли ми говоримо про Івана Коваленка як про глибоко національного поета, то маємо на увазі не тільки патріотичну спрямованість багатьох його віршів та вживання ним таких загальновживаних образів як калина, бандура, верби над ставком. Національне притаманне поетові як щось глибоко органічне. Досить прочитати спогади поета про рідну хату, біля якої у дворі ріс невеличкий калиновий гайок, щоб зрозуміти, чому у поезіях Івана Коваленка червона калина – не просто символ, а образ, сповнений життям і вищим сенсом. Адже Коваленко був вихідцем із села, де людина від народження всотує любов до рідного краю разом із любов’ю до рідної природи, разом із народними звичаями та тим кодексом моральних норм, що виробився в народі протягом поколінь.

Глибинна природна любов до України була стократ примножена у душі поета свідомою громадянською позицією. Іван Коваленко вважав, що поет не має права на байдужість до свого народу. У своїй статті „Алгебра поезії” він писав: „Усе загальнолюдське найвиразніше і найглибше передається через національне.”

Здобута освіта та широка начитаність допомогли Івану Коваленку уникнути національної обмеженості. “Я по освіті і по всіх симпатіях найчистісінький західник. Свій інтелект виховував на безкрайньому морі західних літератур і на досягненнях західної культури” – писав про себе Іван Коваленко. Він вважав, що вкрай необхідно вивчати світову культурну спадщину, збагачуючи тим самим рідну національну культуру: “Хоч найкращі здобутки культури родяться лише на національному ґрунті, проте людство – це єдиний організм, і йому весь час необхідний кровообіг ідей. Самоізолювавшись, жоден народ не створить своєї власної культури”.

То ким же був Іван Коваленко – українським патріотом, націоналістом, космополітом? Всі ці визначення занадто скомпрометовані і занадто вузькі для означення постаті визначної і неординарної. Іван Коваленко просто дуже любив Україну свідомою любов’ю високоосвіченої людини з системою широких прогресивних поглядів.

Коли знайомишся з творчістю Івана Коваленка, неминуче вражає висока культура автора. Звичайно, тут відіграла роль і освіта (закінчив романо-германський факультет Київського державного університету, володів декількома іноземними мовами). Але не можна применшувати і того впливу, який мала на поета сім’я дружини, у тому числі і в царині ідеології (батька дружини Павла Пилиповича Пустосміха було репресовано і розстріляно у 1937 році). Сім’я Пустосміхів, історично тісно пов’язана з Коцюбинськими, Вербицькими-Антіохами та Вороними; сповнена національних українських інтересів і прогресивних ідей, мала великий вплив на молодого поета. Він став духовним спадкоємцем культурних надбань цієї сім’ї, що великою мірою пояснює поєднання глибинних народних традицій у його творчості з найкращими надбаннями української культури. Але це був лише початок довгого шляху навчання, самовдосконалення, пошуків істини та свого вищого призначення.

У своїй творчості поет не орієнтувався на якусь вузьку групу, тим більше елітарну. Не боячись високих слів, можна сказати, що вірші Івана Коваленка звернені до народу. Можливо тому, що коло спілкування поета впродовж життя було дуже широким. Виходець із села, він знав і любив людей, що працюють на землі, знав народні звичаї, традиції, зміст селянської праці. Після школи працював робітником на будівництві, багато років вчителював у школі робітничої молоді. Добре знав особливості і труднощі життя людей фізичної праці. Разом з тим, практично все свідоме життя мав своє коло спілкування і серед інтелектуалів. Іван Коваленко знав життя свого народу, любив і поважав людей будь-якого соціального прошарку, і тому таким широким є коло шанувальників поета.

Пишучи, на перший погляд, просто, для широкого загалу, поет ніколи не ображав свого читача примітивністю чи банальністю думки. У віршах Івана Коваленка знайшли відображення його енциклопедичні знання, захоплення філософією, історією, астрономією. Разом з тим, поет завжди зневажав тих, хто у своїх поезіях часто вдається до показної ерудиції; казав, що це ознака напівосвіченості, претензія на елітарність і неповага до простого читача. Надзвичайно глибокі за змістом, вірші Івана Коваленка разом з тим виграють вишуканою простотою викладення думки, що не має нічого спільного із спрощеністю чи грою в простоту.

У творах Івана Коваленка немає нічого дріб’язкового. Це – висока поезія. Навіть найінтимніша лірика у поета звучить у широкому загальнолюдському значенні. Поетові завжди було, що сказати своєму читачеві. Вражає вже сам перелік тем, які охоплює творчість поета. Це і любов до України, біль за її закатованих синів, почуття відповідальності перед пам’яттю про них. Це і тема сенсу життя людини, і тема ролі поета та поезії; доля поета і його зв’язок з читачем. Це і тема якогось особливого духовного зв’язку з Тарасом Шевченком. Це і тема моральної чистоти – чесності, непідкупності, вірності в коханні. Це і повага до особистості людини – тема, яка в найбільшій мірі характеризує його як шістдесятника. Це і тема любові до місць, кожне з яких відіграло велику роль у його житті – до рідного села Лецьки, древнього Чернігова, мальовничої Боярки. Це і любов до природи у всіх її проявах та стихіях. Це і тема захисту природи від діяльності людини, тема протиріччя наукового прогресу і духовного занепаду суспільства. Велике місце у його поезіях займає космос, зорі. Це і тема віри в ідеал і Бога, тема дружби між людьми і народами. Це і любовна лірика, і тема життя і смерті. Основним змістом поезій Івана Коваленка завжди залишались вічні цінності. Вірші Коваленка відображають його інтенсивне духовне життя. „Розвиватися потрібно не вширш, а вглиб”, - любив повторювати він.

А тепер згадаймо, що передусім Іван Коваленко був Учителем. Учителювання сприймав як вищу місію і дуже пишався своєю професією. Залишався учителем Іван Коваленко і в своїй творчості. Це знайшло свій відбиток не лише у змісті поезій, які нерідко містять заклик чинити так, а не інакше. Вірші поета завжди звернені до читача, до його душі: „Людино, друже мій”, - звучить у його вірші „Квітковий роздум”. Поезії Івана Коваленка надзвичайно проникливі і припадають до душі тим, хто їх читає. У своєму вірші „Читачеві” поет називає таке духовне єднання автора і читача „нерозривним зв’язком”.

Тож людські якості Івана Коваленка примножували силу його поетичного слова. Але замало бути неординарною особистістю, щоб стати дійсно видатним поетом. Тут все залежить від того, наскільки митець є обдарованим від Бога і наскільки його муза вміє спілкуватися з читачем мовою вищого натхнення. Іван Коваленко – видатний Поет. Його поезії – це непересічне явище в українській літературі. Вірші Коваленка прості за формою, дохідливі, мелодійні, сповнені думки і почуттів. Вони відрізняються оригінальною, свіжою образністю, досконалою поетичною технікою, глибоким підтекстом, яскраво вираженим національним характером. Поет майстерно використовує такий поетичний інструментарій, як широку систему тропів, різноманітні ритми, вправні алітерації, художні словотворення, афористичність тощо. Особливістю віршів Коваленка є їх щирість, органічність. Вони вміло прокладають пряму стежку до серця читача.

Високе художнє значення віршів Івана Коваленка незаперечне – вони особливі, чарівні. Магія віршів Івана Коваленка великою мірою пояснюється також і тим, що коли він їх складав, у ньому говорили водночас три митці: поет, художник і музикант. Адже не тільки поетичним даром був наділений Коваленко від природи – він ще й прекрасно малював, грав майже на всіх струнних музичних інструментах. І хоч останні два таланти виявлялись у нього лише на рівні аматорських захоплень, сприйняття оком художника навколишнього світу виливалось у нього в яскраві поетичні картини. А тонкий музикальний слух поета надавав віршам надзвичайної мелодійності, співучості, ритмічності. І виливалися його поезії у хвилини натхнення легко і невимушено, як гарна пісня…

Чи вдалося хоч трохи пояснити таїну поезій Івана Коваленка? Мабуть, лише деякою мірою, бо існують таємниці, які неможливо розгадати, їх можна лише розгадувати. Вічні таємниці божественного дару, магії та сили поетичного слова – з їх числа.

Радислав КОКОДЗЕЙ,

Марія КИРИЛЕНКО

Від упорядника

Збірка поезій Івана Коваленка названа за однойменним віршем поета „Перлини”. У цьому вірші-роздумі поет дає своє пояснення природі поезії, цій же темі була присвячена в свій час і його передмова до невеличкої самвидавчої збірочки з такою самою назвою, яка була в свій час конфіскована КДБ. Ми ніколи не дізнаємось, які саме вірші входили до тієї збірки, але обрана колись поетом назва найліпше пасуює до повного зібрання його творів з огляду на те, який сенс він вкладав у цю назву.

Таємницям поезії та ролі поета в житті свого народу Іван Коваленко присвятив багато віршів. У вірші-роздумі „Перлини” Іван Коваленко порівнює справжні вірші з перлинами, але не в розповсюдженому розумінні цього слова, а скоріше в біологічному. Він нагадує, що перлини з’являються у результаті болісного ураження молюска-перлівниці стороннім тілом (камінцем, піщинкою тощо). Так само і справжні вірші народжуються внаслідок ураження душі поета сильним почуттям: любов’ю, захватом, болем, стражданням. Іван Коваленко закликає відрізняти справжні вірші від тих поезій, у яких не задіяна душа поета і які є лише результатом вмілого римування. Такі вірші поет порівнює із підробними перлами, а тих, хто їх пише, називає „фальшивопоетчиками”. І в такому розумінні кожен вірш Івана Коваленка – це коштовна перлина, що виграє всіма відтінками багатогранної душі поета.

Збірка складається з трьох частин: “Ранок”, “День”, “Вечір”. Кожна з частин символізує етапи духовного життя поета, котрі хронологічно не співпадають з його віком – такий поділ був би занадто спрощений. „Ранок” – це період становлення Коваленка як особистості, період ілюзій, пошуку сенсу життя. Вірші, що об’єднані у цей розділ, були написані у 1939-60 рр. „День” – розквіт поетичного таланту, сплеск національної самосвідомості, повне самовираження поета як борця та громадянина. Вірші цього розділу були написані у 1950-77 рр. Це твори, за які поет потрапив до концтабору, та вірші, написані у неволі. „Вечір” – підведення підсумків прожитого життя, філософське осмислення вічних цінностей. Цей розділ припадає на останні десятиріччя життя поета вже після повернення з табору у 1977 році і до смерті поета у 2001 р.

У збірку „Перлини” увійшло практично все, що збереглося з написаного Іваном Коваленком за досить довге життя. Поет прожив 82 роки, але важке, часом злиденне життя скромного трударя ніколи не давало йому змоги у повній мірі віддаватися творчості. Іван Коваленко не був професійним літератором, він був учителем. Вірші писалися час від часу, у хвилини натхнення, душевного потрясіння чи емоційного підйому; у рідкі хвилини відпочинку та спілкування з природою. Але навіть із того, що було написано, збереглося далеко не все. Лихоліття війни забрало з собою майже всі його ранні твори. Багато загинуло у написаних олівцем чернетках у нетрях КДБ; відбирали і знищували майже все, що поет писав у слідчому ізоляторі, на етапах, у таборі…

Коли читаєш вірші Івана Коваленка, неможливо позбутися почуття болю і туги за ненаписаними та втраченими поезіями. Весь час задаєш собі питання: чому? Чому судилося людині настільки талановитій все життя перейматися заробітком на шматок хліба, а не віддаватися творчості? Чому такому самобутньому митцеві судилося жити в часи „лихі та грізні”, коли поетичне слово прирівнювалося до державного злочину? Чому стільки творів загинуло? Чому не збулося Булгаковське „рукописи не горять” (вислів, який так любив Коваленко)? Чому збереглися саме ці вірші, які ми зараз читаємо, а не інші, можливо, ще більш талановиті? Чи, може, у кожного твору є своя доля, як у живої істоти? Чи Божою волею збереглося не так багато для того, щоб ми цінували кожен поетичний рядок, який нам залишив у спадок Іван Коваленко? Немає відповідей на ці питання. Є лише розпач і біль за українських митців, над чиєю долею і творчим спадком знущалися „виродки й потвори” часів тоталітаризму.

Упорядковуючи збірку, довелося вирішувати непросте питання: чи варто включати нарівні зі справжніми шедеврами вірші, можливо, менш досконалі. З огляду на досвід впорядкування збірки „Джерело”, я не насмілилася взяти на себе роль судді, адже під час спілкування з багатьма шанувальниками поезій Коваленка, неодноразово переконувалася, що кожен знаходив у творчості поета щось своє. І якийсь із віршів, котрий я не вважала одним з кращих у творчому доробку поета, для когось ставав улюбленим. А якби я не включила до збірки цього вірша, для когось були б втрачені саме ті слова, що промовляють до його серця.

Важливо також і те, що кожен вірш щось додає до характеристики Івана Коваленка як яскравої творчої особистості. Невідомо, як складеться подальша доля творчого доробку цього поета. І включаючи до збірки деякі незавершені, недоопрацьовані вірші поета, я грілася думкою, що, „хтось далекий, невідомий, інший”, вивчаючи колись життя та творчість Івана Коваленка, матиме якнайбільше інформації не лише про Коваленка-поета, але й про Коваленка-людину.

І найважливіше. Занадто складну і трагічну долю мають твори Коваленка. Занадто велика лежить на мені відповідальність – зберегти і донести до українського народу твори мого батька. Тож нехай буде видане все, що збереглося!

Марія КИРИЛЕНКО,

донька поета

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

(від автора*)

“Багато зарозумілості і самовпевненості потрібно мати людині, що насмілюється називати перлинами свої недосконалі творіння”, - так подумає кожен читач, відкриваючи цю збірку. І якби навіть зібрані тут вірші і були насправді перлинами, то і тоді б кожному все-таки закортіло б довести, що ні на які перли вони зовсім не схожі.

Захоплений цим прагненням, читач може тоді проминути і недогледіти і щось путнє, якщо воно тут є. Мабуть, великий це ризик дражнити читачів такими незвичними і зухвалими назвами!

Адже перлинами звуться лише твори, що дістали загальне визнання, витримали суворе випробування часом і дійшли до сердець багатьох. А тут аж нічого цього нема.

Та все ж, називаючи цю збірку перлинами, я не буду запевняти, що це зроблено лише тому, що сюди входить одна поезія з такою назвою. (А поети, буває, називають іноді всю збірку назвою однієї поезії, яка туди входить).

У мене ця назва дійсно від того, що я вважаю свої вірші перлинами, але не в загальновідомому переносному значенні, а в більш вузькому і прозаїчному. Відомо, що народження перлів в молюсків-перлівниць – це не нормальний життєвий процес, а певного роду хвороба чи результат якоїсь травми.

Подібно до цього народжувалась і моя поезія, як дещо патологічне, як наслідок болісної вразливості, хворобливого сприймання дійсності.

Та однак, хворіючи все життя на поезію, я писав її тільки для самого себе, не бажаючи просувати її до друку і ставати в один ряд з безпринципними і корисливими графоманами, які заполонили сучасну українську літературу.

Але при певному збігові обставин щось з кільканадцятеро моїх речей з`явилось у газеті чехословацьких українців “Нове життя”, де вони зустріли найтепліший прийом. Завдяки цьому я одержав і інші схвальні відгуки з різних місць. Був здивований і радий, що мої вірші дійшли комусь до серця, зачепили струни чиїхось душ.

Це дещо змінило моє ставлення до своєї творчості, і за порадою (і навіть під деяким тиском) мого вчителя і найкращого приятеля Михайла Івановича Кутинського я і впорядкував цю невелику збірку, внісши до неї лише незначну частину мною написаного. Розрахована вона на найвужче коло читачів – моїх друзів і знайомих, які, мабуть, не стануть мені доводити, що ці вірші зовсім на перлини.

Якщо ж (крий, Боже!) це потрапить на очі наших критиків від корита, то я щиро тішу себе думкою, що дав їм чудовий привід для лихослів`я, яким вони заробляють собі на хліб.

І.Ю.Коваленко

м. Боярка, 1969 р.

_____________________

* Передмова була написана автором до невеличкої самвидавчої збірочки, що була конфіскована КДБ під час арешту автора у 1972 р.

КОВАЛЕНКО ІВАН ЮХИМОВИЧ

(Біографічна довідка)

Коваленко Іван Юхимович народився 13.01.1919 (за документами 30.12.1918) в селі Лецьки Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. Помер 18.07.2001 у м.Боярка Києво-Святошинського р-ну, Київщина.

З селян. Батько був талановитим хліборобом, бо вмів з невеликої ділянки одержати багатий урожай і прогодувати чималу сім’ю. Мусив вступити в комуну “Маяк батраків”. Але згодом через спроби дбати одночасно за власне господарство був з комуни виключений і піддався гонінням: садибу відібрали, хату зруйнували.

Мати К. переїхала до Переяслава, щоб дати дітям освіту. 7-річного Івана віддала до Переяславської школи №1. Взимку Іван вчився, влітку їхав у село і працював у комуні. Ледве вижив під час голодомору 1932-33 рр., коли вимерла половина села. У школі вчився добре, захоплювався астрономією (школа мала власну обсерваторію), почав складати вірші. Не був ні піонером, ні комсомольцем. За непокірність тричі виключався з школи.

Останні два роки навчання (9-10 кл.) жив і харчувався при школі, бо від батьків допомоги не отримував. По закінченні навчання захворів на туберкульоз. Два роки працював у Києві на будівництві, опанувавши майже всі будівничі професії. Одночасно лікувався та вчився у 10 класі вечірньої школи, щоб отримати кращий атестат.

У 1938 році вступив без екзаменів до Київського державного університету на романо-германський факультет. У 1939 році одружився з однокурсницею Іриною Павлівною Пустосмєховою, родом з Чернігова, з української інтелігенції (батько, Пустосмєхов П.П., репресований та розстріляний у 1937 р.) На курсі К. виділявся поміж інших як яскрава особистість – складав вірші, малював, грав майже на всіх струнних інструментах.

До війни подружжя К. закінчили 3 курси. Працювали на копанні окопів під Києвом. Намагалися евакуюватися, але потрапили в Пирятинське оточення. Окупацію пережили в Чернігові, перебиваючись випадковими заробітками (К. малював ікони, Ірина міняла їх по селах на продукти). Вів підпільну роботу серед полонених французів, що працювали в Чернігові. З поверненням червоних К. був призначений директором єдиної вцілілої школи №4, та згодом довелося поступитися «партійним» кадрам, що повернулися з евакуації. Надалі впродовж 4 років працював разом з дружиною простим вчителем, викладаючи іноземні мови та астрономію.

Щоб уникнути репресій за перебування на окупованій території та для закінчення освіти, у 1947 році з дворічним сином подружжя Коваленків перебралося під Київ, до м.Боярка, де на той час жила мати К. У Боярці працювали у школі №1, де К. викладав астрономію, англійську, французьку та німецькі мови. Одночасно кінчали екстерном університет. Дипломи отримали у 1950 році. Вели велику просвітницьку роботу: зібрали велику шкільну бібліотеку, організували самодіяльний театр, ставили п’єси, організовували екскурсії та походи, влаштовували літературні вечори. Користувалися великим авторитетом серед учнів та громадськості Боярки, водночас піддавались цькуванню з боку парторганізації школи та райкому КПРС за перебування на окупованій території, але більшою мірою за непримиренність до всіляких неподобств у роботі школи (непрофесіоналізм та різні зловживання адміністрації та парторганізації школи). У 1955 році К. було звільнено з роботи. Впродовж 5 років його не допускали до педагогічної роботи і лише у 1960 році йому було дозволено працювати у вечірній школі. Протягом всіх цих років К. не припиняє складати вірші, все частіше звертаючись до громадянської тематики.

У 1961 році на літературному вечорі, присвяченому 100-річчю з дня смерті Т.Г.Шевченка, К. читає свій вірш відверто антирадянського спрямування “У поета тільки слово”. Як з’ясувалося під час слідства, саме з цього моменту за К. було встановлено неофіційний нагляд КГБ. У 1966 році К. організує літературний вечір за участю шістдесятників Є.Сверстюка, В.Стуса, Н.Світличної. У 60-і роки К. пише чимало поезій національного спрямування і віршів, спрямованих проти комуністичної облуди та її служителів. У 1965 році К. зазнайомиться з істориком-культурологом Михайлом Кутинським, у минулому політв`язнем (25 років сталінських таборів) і великим українським патріотом, який уклав багатотомну працю “Некрополь” з переліком усіх видатних українських діячів та зазначенням місць їхнього поховання.

М.Кутинський заохотив К. до більш серйозної поетичної діяльності, сам видрукував першу самвидавську збірочку віршів К. “Червона калина” та спонукав К. до впорядкування своїх віршів у збірки “Перлини” та “Недокошений луг”. М.Кутинський особисто надіслав вірш К. “Червона калина” до газети “Нове життя” (м.Пряшів, Словаччина), де той був надрукований. Після цього К. друкує в “Новому житті” ряд віршів та статей, зокрема, статті про Михайлівський собор та про музей І.Гончара у Києві. У Канаді вірші К. були видані невеликою збіркою на принтері. Ім’я К. стає відомим.

У домі К. прямо на книжкових полицях зберігалася практично вся література українського, почасти й московського самвидаву 60-х років. Його здебільшого привозив М.Кутинський. К. передруковував самвидав і давав його читати десяткам людей, в т.ч. і своїм учням.

13.01.1972 р. К. був заарештований. Приводом стали поновлені на вимогу КГБ давні доноси директора школи, завуча, парторга і одного з вчителів про те, що К. прилюдно в учительській назвав окупацію Чехословаччини 1968 року “фашистською акцією”. Були допитані 140 учнів К. – жоден проти свого вчителя не засвідчив. Більше того, на випускному вечорі 1973 року його вже фактично звільненій з роботи дружині школярі і батьки влаштували овацію.

К. було інкриміновано виготовлення та розповсюдження літератури самвидаву та розповсюдження його власних віршів, як сказано у вироку, “антирадянського, націоналістичного та наклепницького спрямування”. Значний доробок поета на чернетках, писаних олівцем (а таких була переважна більшість), було знищено під час слідства.

На закритому суді адвокат Іван Єжов, як далекий від українських справ, але добрий професіонал та чесна людина, зумів “збити” термін ув`язнення з 6 років таборів та 3-х заслання (6+3), як вимагав прокурор, до 5 років (ч.1 ст. 62 КК УРСР). Суд тривав кілька днів, 13.07.1972 року було зачитано вирок. Винним себе у вчиненні злочину К. не визнав, відмовився написати до преси покаяного листа. Вірші, написані впродовж 10 місяців у слідчому ізоляторі, майже всі загинули на етапах. Лише декілька збереглося завдяки адвокатові.

Карався К. у таборі суворого режиму ВС-389/35 ст.Всесвятська, пос.Центральний Пермської обл. Спілкувався з колишніми вояками УПА М.Симчичем, В.Підгородецьким, Є.Верхоляком та іншими, які любили слухати його вірші, з шістдесятниками І.Світличним, М.Коцом, І.Калинцем, Т.Мельничуком, Є.Пронюком, С.Глузманом, В.Буковським, В.Марченком та ін. Вчив політв`язнів іноземним мовам, зокрема французькій мові І.Світличного, англійській – В.Буковського, тощо. Вчив англійській мові євреїв, які збиралися виїздити з СРСР. Писав вірші, майже всі з яких вилучалися табірною адміністрацією і знищувались. Лише деякі дійшли у листах дружині чи збереглися у феноменальній пам`яті поета. Поезію К. високо оцінював І.Світличний. Під кінець терміну етапований до Києва і звільнений 13.01.1977 року інвалідом П групи (гіпертонія).

Два роки домагався запису в трудовій книжці про звільнення з роботи, щоб призначили пенсію (57 крб.) Підтримував зв’язки з колишніми політв`язнями. Реабілітований 1991 року. Після звільнення продовжував літературну діяльність.

1995 року учениця і друг сім`ї Коваленків Ольга Рожманова видала своїм коштом книжку віршів К. “Недокошений луг”. 1996 р. СБУ повернула долучені до справи матеріали і серед них деякі вірші поета. 1999 року до 80-річчя К. у видавництві “Освіта” вийшла більша збірка поезій К. “Джерело”.

Помер К. 18 липня 2001 року, похований у Боярці.

У 2006 р. також на кошти Ольги Рожманової було видано практично повну збірку творів Івана Коваленка «Перлини».

Син Олесь, 1945 р.н.,- відомий перекладач української класики на англійську мову, у зв`язку з переслідуваннями батька став “невиїзним” і мусив працювати в бюро перекладів.

Дочка Марія (у шлюбі Кириленко) 1957 р.н., закінчила Київський Державний інститут іноземних мов, за спеціальністю не працювала; зараз фахівець по зв’язках з громадськістю та пресою в Києво-Святошинському центрі соціально-психологічної реабілітації; має дітей – Івана, 1988 р.н. та Ольгу, 1991 р.н.

Бібліографія:

Іван Коваленко. Недокошений луг. Вірші. – К. 1995 – 128 с.

Іван Коваленко. Джерело: Поезії /Передмова Марії Кириленко. –К.: Освіта, 1999.– 271 с.

Іван Коваленко. Перлини/Передм. Р.Кокодзея, М.Кириленко. – К.: Логос, 2006. – 472 с.: портр.

Василь ОВСІЄНКО