Брат на брата [Борис Дмитрович Грінченко] (fb2) читать онлайн

I

Учитель ла­динської шко­ли Євген Ко­рецький, про­ки­нув­ши­ся в своїй ка­ме­рi 18-го лис­то­па­да 1905-го ро­ку, за­раз зга­дав, що сьогод­нi як­раз ви­хо­дить два мi­ся­цi, вiд­ко­ли вiн по­павсь у не­во­лю. Вiн поїхав до Києва, пот­ра­пив ту­ди са­ме то­дi, як вий­шов ма­нi­фест 6-го серп­ня про Дер­жав­ну Ду­му. Всi ро­зу­мi­ли, що пiс­ля всього то­го, що бу­ло - пiс­ля кри­ва­вої вiй­ни в Маньчжу­рiї, ро­ку нап­ру­же­ної бо­ротьби до­ма, пiс­ля всiх тих вiч, страй­кiв, бун­та­цiй, по­же­жi й кро­вi, не­са­мо­ви­тих пог­ро­мiв i на­род­них бун­тiв, - пiс­ля всього то­го це бу­ло за­над­то ма­ло, за­над­то блi­до. Ко­жен ро­зу­мiв, ба­чив, що це не мо­же нi­ко­го за­до­вольни­ти, що всi країни, всi на­ро­ди ве­ли­чез­ної дер­жа­ви, стис­не­нi й до­сi в ста­рих пу­тах, не зас­по­ко­ю­ються цим ма­лим здо­бут­ком i спра­ва вiд­бу­ва­ти­меться й да­лi… Лю­ди з за­па­лом чи­та­ли прок­ла­ма­цiї, в яких по­яс­ня­ло­ся, че­рез що ре­фор­ма не мо­же, i не по­вин­на нi­ко­го за­до­вольни­ти…

З та­кою прок­ла­ма­цiєю в ки­ше­нi, з куп­кою но­вих кни­жок на по­лi­тич­нi те­ми та з па­пе­ром, олiв­ця­ми й пiд­руч­ни­ка­ми, куп­ле­ни­ми в шко­лу, їхав Ко­рецький з Києва; i як вий­шов з ва­го­ну на вок­зал у своєму не­ве­лич­ко­му го­ро­дi, - за­раз же йо­го ареш­то­ва­но.

На до­пи­тах йо­му ка­за­но:

- А, вы там конс­ти­ту­ци­он­ные при­го­во­ры сос­тав­ля­ете!.. На­род­ные изб­ран­ни­ки!.. Шко­ла ук­ра­инс­кая!.. Конт­роль над бю­рок­ра­ти­ею!.. Ну-с, - так обож­ди­те нем­но­го: вы очень по­то­ро­пи­лись!..

Вiдома рiч, що й ареш­то­ва­но йо­го най­бiльше че­рез ту спра­ву з "конс­ти­ту­ци­он­ным при­го­во­ром". Звiс­но, справ­ник уже дав­но на­ма­гав­ся в шкiльнiй ра­дi, щоб Ко­рецько­го ски­ну­то з учи­те­лю­ван­ня… Але все ж ця спра­ва на­ро­би­ла то­дi ве­ли­ко­го ше­лес­ту в їх не­ве­лич­ко­му го­ро­дi. Ко­рецьким i йо­го се­лом за­цi­ка­ви­ли­ся пос­ту­по­вi лю­ди з мiс­це­вої iн­те­лi­ген­цiї… Пiш­ла спра­ва на­вiть у пре­су, - ну, звiс­но, що все це взя­то бу­ло до ува­ги, i Ко­рецький му­сив "обож­дать нем­но­го" та й до­жи­дає вже два мi­ся­цi…

За цi два мi­ся­цi йо­му тiльки раз доз­во­ле­но по­ба­чи­ти­ся з жiн­кою - на де­сять хви­лин при жан­дар­мi… На­вiть дi­тей не пус­ти­ли, хоч Та­ля взя­ла бу­ла обох… То­дi ще її не прог­на­ли з шко­ли, де во­на бу­ла в йо­го по­мiч­ни­цею; але тiльки че­рез те, що за неї в шкiльнiй ра­дi ос­ту­пив­ся Мо­ловський… Дру­го­го ра­зу йо­го мо­же не бу­ти, i то­дi… З чо­го ж то­дi во­ни жи­ти­муть? А мо­же вже й те­пер тре­ба про це пи­та­ти­ся? Хi­ба вiн знає? Скiльки вже ча­су нi­яких звiс­ток з во­лi! Спер­шу вiн мав де­якi, бо при­хо­ди­ли до тюр­ми но­вi ареш­то­ва­нi. Знав, що з Япо­нiєю вже за­ми­ри­ли, знав про вся­кi роз­ру­хи… Але от уже три тиж­нi нi­ко­го но­во­го не при­во­дять, заб­ра­ли й тих, що си­дi­ли з ним у ка­ме­рi, - нi га­зет, нi лю­дей: нi­чо­го не знає, що дiється за ци­ми му­ра­ми.

Знає тiльки, що там жит­тя ки­пить, лю­ди бо­рються, до­би­ва­ються… Го­рi­ла йо­го ду­ша, по­ри­ва­ючи­ся й со­бi ту­ди ж… Хо­тi­ло­ся ро­би­ти й бо­ро­ти­ся i бу­ло страш­но жал­ко за своїм се­лом. Дев'ять ро­кiв ви­був вiн там у шко­лi. Ба­га­то йо­го шко­ля­рiв єсть та­ких, що куп­чаться ко­ло йо­го й Та­лi, як од­на ду­хов­на сiм'я. Скiльки книг з їми про­чи­та­но, скiльки роз­мов бу­ло!.. Тро­хи знан­ня та­ки да­но їм… Вiн з Та­лею пе­ре­да­ли їм час­ти­ну сво­го влас­но­го я, во­ни мов уже рiд­нi їм зро­би­ли­ся - як же не жал­ко їх по­ки­да­ти? А над­то те­пер, ко­ли ввесь на­род зво­ру­шив­ся, рветься до кра­що­го жит­тя, ко­ли їм усiм так тре­ба до­по­мо­ги - сло­вом i дi­лом… Звiс­но, -

нiщо не змо­же зни­щи­ти зов­сiм ту на­цi­ональну й по­лi­тич­ну свi­до­мiсть, яку да­ли во­ни вдвох своїм уч­ням, але все ж на­род жи­ве в та­кiй страш­нiй тем­ря­вi, що се­ред неї лег­ко зблу­ка­ти­ся на­вiть то­му, хто, здається, нi­би й знає до­ро­гу!.. I так би хо­тi­ло­ся їх усiх ба­чи­ти… Най­бiльше Пет­ра та Яко­ва.

Та де там їх по­ба­чиш, ко­ли й Та­лi до йо­го не пус­ка­ють… дi­тей на­вiть!.. Чо­го ж уже дi­тей не пус­ти­ли? Що тiї дi­ти мог­ли вдi­яти? I де во­ни те­пер усi троє? Чи здо­ро­вi? Ще нi­ко­ли не бу­ло йо­му так сум­но, так жа­лiс­но-бо­лю­че без їх… без ти­хих Та­лi­них очей, без ве­се­ло­го ще­бе­тан­ня ди­тя­чо­го…

Хоч би на хви­ли­ну, на од­ну хви­ли­ну по­ба­чи­ти!..

Сiрi бруд­нi му­ри - за­гид­же­нi, зап­ля­ма­нi, хо­лод­нi - стис­ка­ли йо­го з усiх бо­кiв. Тiльки там, крiзь гра­ти не­ве­лич­ко­го вiк­на, ви­со­ко, ма­ло не пiд сте­лею, вид­ко бу­ло клап­тик бла­кит­но-ясно­го не­ба з кiн­чи­ком бi­лої хмар­ки, по кра­ях про­зо­рої, як сер­па­нок. Осiн­нiй день удав­ся теп­лий, со­няч­ний i зда­вав­ся Ко­рецько­му тут, се­ред цiєї бруд­ної тем­ря­вої ка­ме­ри, не осiн­нiм, а вес­ня­ним. Дум­ка не­са­мо­хiть на­га­ду­ва­ла об­си­па­нi бi­лим цвi­том виш­нi, за­паш­нi, блис­ку­чi лис­точ­ки на бе­ре­зах i дов­гi срiб­ляс­тi вi­ти вер­бо­вi, по­хи­ле­нi над мо­ло­ди­ми го­мiн­ли­ви­ми хви­ля­ми ве­се­лої рiч­ки, що по­ви­лась се­ред ши­ро­кої зе­ле­ної лу­ки з роз­ки­да­ни­ми по їй пля­ма­ми жов­тих квi­ток. Яке все бу­ло гар­не, без­мiр­но-прек­рас­не, вес­ня­не… Як же без йо­го жи­ти? Хi­ба ж це мож­на? Хi­ба ж ри­ба мо­же без во­ди жи­ти? О, як вiн те­пер ро­зу­мiв, як доб­ре ро­зу­мiв тих не­щас­ли­вих!.. Не­пе­ре­мож­ною си­лою тяг­ло їх з тю­рем­них му­рiв, i во­ни йшли нi на що не зва­жа­ючи - iш­ли пiд ку­лi вар­то­вих, на го­лод i блу­ка­ни­ну в си­бiрськiй тай­зi, не спи­ня­лись пе­ред смер­тю своєю чи чу­жою, що­би тiльки по­ба­чи­ти над со­бою ши­ро­ку бла­кить не­бес­ну, що­би по­чу­ти по­вi­ван­ня вiльно­го вiт­ру, що­би при­пас­ти на­му­че­ни­ми грудьми до ма­те­рi-зем­лi й цi­лу­ва­ти її, цi­лу­ва­ти бо­же­вiльни­ми по­цi­лун­ка­ми, хо­ва­ючи ли­це в па­ху­чiй мо­ло­дiй тра­вi!.. О, за один та­кий день мож­на йти на все, зро­би­ти все!..

Брязнули клю­чi ко­ло две­рей, грюк­нув за­сув. При­не­се­но зви­чай­ний ура­нiш­нiй чай.

- Горяченького! - про­мо­вив сол­дат-дог­ля­дач, став­ля­чи на стiл жес­тя­ний чай­ник i кла­ду­чи фран­зо­лю.

Корецький нi­чо­го не вiд­ка­зав йо­му. Ма­ши­нально, не ду­ма­ючи про те, що ро­бить, став по­ра­ти­ся з чаєм, по­тiм шви­денько ви­пив йо­го, мов роб­ля­чи те, чо­го не мiг не зро­би­ти з по­вин­нос­тi, лiг на лiж­ко, зап­лю­щив очi i зно­ву по­чав мрi­яти.

А що, як­би справ­дi спро­бу­ва­ти? Не всi ж уте­чi кiн­ча­ються не­щас­ли­во. Бо до­ки йо­го тут дер­жа­ти­муть, це не­вi­до­мо. Мо­же на­вiть заш­лють ку­дись на пiв­нiч або на Си­бiр… ку­дись мiж яку­ти… Хi­ба там мен­ше не­без­печ­нос­тi смер­тi? Аби гру­бий дес­пот-тю­рем­ник ви­явив свою гру­бiсть тро­хи в бiльшiй мi­рi, а не­вiльник зап­ро­тес­ту­вав про­ти цього, - от уже й го­то­ва якась якутська тра­ге­дiя… А як­би за­раз вир­ва­ти­ся ту­ди - на зе­ле­нi лу­ки, пiд со­няч­не не­бо! О!..

Вiн зiр­вав­ся з лiж­ка i обiй­шов ка­ме­ру по­пiд му­ра­ми, ози­ра­ючи їх. О, ду­же мiц­нi! Вiн спи­нив­ся пе­ред вiк­ном, по­ду­мав… Зви­чай­но, ко­ли пе­ре­пи­ляв би гра­ти та мо­ту­за пу­тя­що­го, то мож­на бу­ти вни­зу… Але ж уни­зу пiд вiк­ном бу­де двiр, а тре­ба бу­ти за дво­ром. Ну, то як же?

Корецький по­чав при­га­ду­ва­ти со­бi, що вiн са­ме ба­чив, про­хо­дя­чи дво­ром, уяв­ляв план йо­го, та нi­як не мiг до­ро­зу­му­ва­ти­ся, де са­ме вiн опи­нив­ся б, ко­ли б iз­лiз мо­ту­зом з вiк­на у двiр. Здається, це вiк­но з при­чiл­ку. Ко­ли так, то то­дi, став­ши на зем­лi, вiн по­ви­нен прой­ти до ро­гу бу­дiв­лi, пе­рей­ти дво­ром до се­редньої бра­ми, нею всту­пи­ти в дру­гий двiр, то­дi зно­ву бра­ма й аж то­дi во­ля.

Так. Але ж са­ме в йо­го пiд вiк­ном хо­дить вар­то­вий, бi­ля пер­шої бра­ми дру­гий, а бра­ма замк­не­на i ключ у во­ро­та­ря… так са­мо й з дру­гою бра­мою. На­реш­тi там, за ос­танньою бра­мою, зно­ву вар­то­вий…

Що ж вiн з ни­ми з усi­ма ро­би­ти­ме? По­пе­ред усього свiй вар­то­вий, той, що пiд вiк­ном… Ко­рецький ус­тав i пi­дiй­шов до вiк­на… Ось чу­ти йо­го хо­ду. Вiн об­хо­дить час­ти­ну бу­дин­ку: про­хо­дить проз вiк­но, за­вер­тає за рiг, то­дi зно­ву на­зад проз вiк­но й за­вер­тає за дру­гий рiг, стрi­ва­ючи­ся з дру­гим вар­то­вим. Ну, то тре­ба…

А що це за га­лас та­кий там, на во­лi? Мов який яр­ма­рок чи ба­зар. Але тут, - вiн доб­ре знає, - нi­ко­ли не бу­ває нi яр­мар­кiв, нi ба­за­рiв… А та­кий га­лас, мов ве­ли­чез­не стов­пи­ще лю­дей го­мо­нить i ви­гу­кує… Нi, вже за­тих­ло.

Дак тре­ба ско­рис­ту­ва­ти­ся з то­го ча­су, як вар­то­вий за­вер­тає за рiг тюр­ми й не мо­же ба­чи­ти йо­го вiк­на. Чи мож­на встиг­ну­ти?

Але га­лас на во­лi не вти­хає. Чу­ти якiсь ок­ре­мi ви­гу­ки, тiльки не роз­бе­реш що… А! до­га­давсь: це пев­не не на во­лi, а в дво­рi: при­ве­ли або ви­во­дять ве­ли­кий гурт реш­тан­тiв, во­ни стов­пи­лись у дво­рi й чо­гось га­ла­су­ють… Мо­же сва­ряться про­мiж се­бе… мо­же з на­чальством ла­ються, "не­по­ви­но­ве­нiє ока­зу­ють", як ка­же дог­ля­дач, а мо­же так прос­то га­ла­су­ють…

Ану, по­ра­хує ще вiн, скiльки ча­су вар­то­вий бу­ває за ро­гом тюр­ми. Пi­дож­дав, по­ки вар­то­вий, зда­ва­ло­ся йо­му, пi­дiй­шов до ро­гу бу­дiв­лi й по­чав ра­ху­ва­ти. Раз, два, три… на­ра­ху­вав усього сто трид­цять один… То тре­ба дер­жа­ти вiрьовку на­по­го­то­вi, прив'яза­ну… За яких 15 - 20 се­кунд мож­на бу­ти вже вни­зу, до­лi - са­ме то­дi, як вар­то­вий бу­де за зад­нiм ро­гом, i про­бiг­ти до бра­ми…

- Щоб на­бiг­ти на дру­го­го вар­то­во­го, що стоїть на тiй бра­мi, - пiд­ка­зав вiн сам со­бi. - Нi, це дур­ни­ця, з цього нi­чо­гi­сiнько не бу­де.

То це ввесь йо­го план руй­нується й не­ма нi­яко­го спо­со­бу?

Але що це?.. Знов крик iще дуж­чий…

- Урра-а-а!..

Чого тi реш­тан­ти ра­дi­ють? Не ро­зу­мiє!… Якась дур­ни­ця!..

Хiба пiд­ко­па­ти­ся? Ще б пак, - з дру­го­го по­вер­ху!.. Про­би­ти по­мiст i про­лiз­ти в пер­ший по­верх… там си­дять "уго­лов­нi"… тре­ба, щоб i во­ни зго­ди­ли­ся тi­ка­ти… Ну, але з їми спра­ва не­без­печ­на: ко­ли б на­вiть i зго­ди­ли­ся, то в їх зав­сiг­ди так трап­ляється, що во­ни ко­гось за­дав­лять або за­рi­жуть… яко­гось вар­тов­ни­ка, або що… ну, а вiн - уби­ва­ти лю­ди­ну… Нi-нi, - з ни­ми тре­ба об­ли­ши­ти!..

Ну, а якi ж iн­шi спо­со­би? Прос­то ко­ри­до­ром?..

Але все ж бра­ми з вар­то­вим не ми­неш! - зно­ву сам се­бе пе­ре­пи­нив. - Яким би спо­со­бом не вий­ти, - зав­сiг­ди вий­деш у двiр, а з дво­ру бра­ма з вар­то­вим не­ми­ну­ча… Не­ми­ну­ча, - пiдк­рес­лив вiн сло­во дум­кою.

Безнадiя вже впи­ва­лась йо­му в ду­шу, всмок­ту­ва­лась у неї, мов п'явка в тi­ло… Лiг на лiж­ку, за­ки­нув ру­ки за го­ло­ву, зап­лю­щив очi. Не хо­тiв ду­ма­ти, не хо­тiв по­чу­ва­ти… Але по­чу­вав - її, ту п'явку, що всмок­та­лась у ду­шу…

Скiльки ще бу­де тут? Мi­сяць? Пiв­ро­ку? Рiк? По­ки впа­де ре­жим?

Поки впа­де!

Вiрив, що це бу­де, що не­ми­ну­ча це рiч, але ко­ли во­на здiється?.. Всьому є кi­нець, але ко­ли вiн бу­де?

А ги­ну­ти тут, або там, - се­ред си­бiрських тундр, да­ле­ко вiд рiд­но­го краю!..

Коло две­рей заб­ряз­ка­ло зам­ком, грюк­нув, од­су­ва­ючи­ся, за­сув. Чо­го це во­ни зно­ву пруться? Зви­чай­но ж у та­кий час не хо­дять, а сьогод­нi спо­кою не да­ють!

Не во­рух­нув­ся i на­вiть не розп­лю­щив очей, як хтось увiй­шов до ка­ме­ри.

- Вас тре­бу­ють у кон­то­ру, - по­чув­ся го­лос.

Корецький розп­лю­щив очi, - пе­ред ним сто­яв один з дог­ля­да­чiв.

- Чого?

- Не мо­гу знать… тре­бу­ють… i щоб не­мед­ле­но…

- Може жан­дарський офi­цер приїхав?

- Не мо­гу знать…

Корецький лi­ни­во, не­хо­тя пiд­вiв­ся, взяв бри­ля й пi­шов по­пе­ре­ду, а за їм слiд­ком дог­ля­дач. Пе­рей­шли ко­ри­до­ром, зiй­шли вниз у двiр. Вiн був по­рож­нiй. А де ж тi реш­тан­ти, що га­ла­су­ва­ли?

- Що тут у дво­рi за крик був? Реш­тан­ти чи що кри­ча­ли? - за­пи­тав­ся вiн у дог­ля­да­ча.

- Не мо­гу знать… - од­ка­зав той зви­чай­ною фра­зою, а то­дi, тро­хи по­мов­чав­ши, до­дав: - То не в дво­рi… там, на ву­ли­цi, зна­чить, крик…

- Чого ж?..

Той стис­нув пле­ча­ми.

- Без по­ня­тiя на­род… Вольнєнiя…

Може б вiн ка­зав ще що, але в цю мить до їх пi­дiй­шов стар­ший дог­ля­дач, i вiн за­мовк. Пiш­ли втрьох по схiд­цях на­го­ру, i не­за­ба­ром Ко­рецький опи­нивсь у кон­то­рi, - в не­ве­ли­кiй бруд­нiй ха­тин­цi.

Вгорi на стi­нах два ста­рi царськi порт­ре­ти, якiсь iнст­рук­цiї в рям­цях, - їх так по­за­сид­жу­ва­ли му­хи, що вже ма­буть i не до­чи­таєшся, що там на­пи­са­но. Пi­вод­чи­не­на ша­фа з па­пе­ра­ми… два сто­ли, по­зас­ти­лу­ва­нi си­нiм па­пе­ром, об­ля­па­нi чор­ни­лом… на сто­лах ку­пи па­пе­рiв… За бiльшим си­дить на­чальник тюр­ми, - товс­тий, брезк­лий чо­ло­вiк з зас­па­ним об­лич­чям. Вiн зирк­нув на Ко­рецько­го.

- Тут на­щот вас бу­ма­га… - Ви­тяг па­пi­рець i гля­нув на йо­го. - Ос­во­бож­да­етесь…

- Як? - спи­тав­ся Ко­рецький, не йму­чи вi­ри.

- Освобождаетесь, го­во­рю… Рас­пи­ши­тесь в по­лу­че­нии ва­ших де­нег и ча­сов…

Вiн штовх­нув до Ко­рецько­го якусь кни­гу. Ко­рецький, не чи­та­ючи, роз­пи­сав­ся трем­тя­чою ру­кою, упх­нув до ки­ше­нi, не ра­ху­ючи, гро­шi, го­дин­ни­ка…

- Отведи их - пусть со­бе­рут­ся, - зве­лiв на­чальник стар­шо­му дог­ля­да­че­вi. - Тог­да ос­во­бо­дить, - мо­гут ид­ти…

Вернувшися до ка­ме­ри, Ко­рецький не поск­ла­дав, жуж­мом по­ки­дав у ко­шик свої ре­чi й лед­ве мiг дiж­да­ти­ся, по­ки сол­дат iзв'язав їх. То­дi не пi­шов, а бiльше по­бiг ко­ри­до­ром i вниз по схiд­цях, - лед­ве сол­дат з ко­ши­ком за їм пос­пi­вав.

Тiльки во­ни вий­шли в дру­гий двiр, за­раз Ко­рецький по­чув, що за бра­мою на ву­ли­цi який­сь го­мiн. Та вiн про це не ду­мав. Пас не­терп­ля­чи­ми очи­ма ру­ки за­бар­но­го во­ро­та­ря, що, не пос­пi­ша­ючись, ме­то­дич­но стром­ляв своїми товс­ти­ми пальця­ми ключ у за­мок, по­вер­тав йо­го там, од­ми­кав… На­реш­тi вi­дiмк­нув, ви­тяг за­мок, грюк­нув, од­су­ва­ючи, за­су­вом… Ко­рецький на­хи­лив­ся тим ча­сом, узяв з зем­лi ко­шик за вiрьовку i сту­пив в од­чи­не­ну хвiрт­ку на ву­ли­цю.

I враз опи­нив­ся се­ред стов­пи­ща: юр­ма лю­дей сто­яла ко­ло са­мi­сiнької бра­ми - муж­чи­ни, пан­ноч­ки… З нес­по­дi­ван­ки вiн спи­нив­ся, див­ля­чись на лю­дей.

- Корецький! - ки­нув хтось се­ред стов­пи­ща.

- Урра-а-а!.. Ко­рецький!.. Ур­ра-а-а!..

I враз хтось ви­хо­пив у йо­го з рук ко­ши­ка, йо­го са­мо­го пiд­хо­пи­ли чиїсь ру­ки, ба­га­то рук, i вiн за­ко­ли­хав­ся над го­ло­ва­ми ве­ли­ко­го стов­пи­ща, що за­ли­ло ввесь май­дан­чик пе­ред тюр­мою. Прос­то пе­ред Ко­рецьким ма­яв ве­ли­чез­ний бi­лий пра­пор з на­пи­сом чер­во­ни­ми лi­те­ра­ми: "Амнiс­тiя". Да­лi чер­во­нi­ло ще кiлька пра­по­рiв - мен­ших.

- Урра! - заг­ре­мi­ло ще дуж­че. - Ур­ра, Ко­рецький! Хай жи­ве сво­бо­да!..

- Панове, що ви ро­би­те? Не тер­зай­те ви так чо­ло­вi­ка!.. - по­чув­ся знай­омий Ко­рецько­му го­лос. - Тре­ба на звож­чи­ка!..

- Звожчика!.. Да­вай звож­чи­ка!.. - за­гу­ка­ло кiлька го­ло­сiв. Ко­рецько­го спус­ти­ли до­до­лу.

Стовпище розс­ту­пи­ло­ся, по­ки­да­ючи про­хiд, i на кiн­цi йо­го Ко­рецький по­ба­чив фа­етон.

- Прошу вас, Євге­не Пет­ро­ви­чу, - про­мо­вив той же знай­омий го­лос, i Ко­рецько­го взяв пiд ру­ку чо­ло­вiк з чор­ною бо­ро­дою, - доб­ре знай­омий йо­му ад­во­кат Яко­вен­ко. Мiж дво­ма ла­ва­ми лю­дей - па­нiв, ро­бiт­ни­кiв, па­нiй, пан­но­чок - во­ни прой­шли до фа­ето­ну. Ко­рецький сiв у йо­го, з ним Яко­вен­ко, а навп­ро­ти ще двоє лю­дей, - всi троє стис­ка­ли ру­ку Ко­рецько­му, здо­ров­ка­ли­ся з ним, поз­до­ров­ля­ли "з виз­во­лен­ням", але Ко­рецький не ро­зу­мiв, хто тi двоє, i не роз­би­рав, що з ним дiється.

- Рушай до ду­ми!.. - зве­лiв Яко­вен­ко. - Швид­ше! Ко­нi ру­ши­ли. Але все стов­пи­ще по­су­ну­ло за фа­ето­ном, обс­ту­пи­ло йо­го, i вiн му­сив їха­ти хо­дою.

- Ну, хва­ла бо­го­вi, - та­ки до­би­ли­ся! - ка­зав Яко­вен­ко. - Знаєте: про­ку­рор i жан­дар­ми нi­як не хо­тi­ли вас ви­пус­ка­ти. А я ка­жу… я був у де­пу­та­цiї од мi­тин­гу… я ка­жу: для са­мої влас­тi кра­ще, ко­ли ви­пус­ти­те йо­го, нiж ко­ли до­ве­де­те до не­щас­тя… Ад­же пе­ред тюр­мою стоїть стов­пи­ще, го­то­ве що­мить роз­би­ва­ти бра­му… Ну, во­ни й са­ми по­мiр­ку­ва­ли… Зго­ди­лись… Те­пер ми прос­то на мi­тинг… Всi ви­ма­га­ють, щоб ви там бу­ли, хо­чуть вас ба­чи­ти…

- Який мi­тинг? - лед­ве мiг спи­та­ти­ся Ко­рецький. - З яко­го при­во­ду?

- Як з яко­го? - зди­ву­вав­ся Яко­вен­ко. - Ах! то ви, бi­до­лаш­ний, нi­чо­го не знаєте!.. Ви не чи­та­ли те­лег­ра­ми… Па­но­ве! - гук­нув вiн у стов­пи­ще. - Вiн не чи­тав те­лег­ра­ми… Дай­те те­лег­ра­му!.. Швид­ше!..

- Телеграму! Те­лег­ра­му!.. - роз­ко­ти­ло­ся мiж на­ро­дом, i кiлька рук з ве­ли­ки­ми ар­ку­ша­ми прос­тяг­ло­ся до фа­ето­ну. Яко­вен­ко взяв один i по­дав Ко­рецько­му.

- Ось чи­тай­те: "Ви­со­чай­ший ма­ни­фест…" Конс­ти­ту­цiя!..

Тремтячи як у про­пас­ни­цi, по­чав Ко­рецький чи­та­ти. Очi не слу­ха­лись, якось пе­рес­ка­ку­ва­ли по сло­вах, який­сь ту­ман зас­ти­лав лi­те­ри…

- Читайте го­лос­но!.. - Го­лос­но хай хтось чи­тає!.. - По­чу­ло­ся гу­кан­ня. - Зно­ву хай чи­та­ють!..

Яковенко взяв у ко­гось iз рук ще один ар­куш, ус­тав у фа­ето­нi, що лед­ве по­су­вав­ся се­ред стов­пи­ща, i, дер­жа­чись од­нiєю ру­кою за пе­ре­док, дру­гою пiд­няв­ши вго­ру бi­лий ар­куш, по­чав чи­та­ти ма­нi­фест:

- "…даровать на­се­ле­нию не­зыб­ле­мые ос­но­вы граж­данс­кой сво­бо­ды на на­ча­лах дей­ст­ви­тельной неп­ри­кос­но­вен­нос­ти лич­нос­ти, сво­бо­ды сло­ва, соб­ра­ний и со­юзов", - од­би­ва­ло­ся в ву­хах у Ко­рецько­го го­лос­не чи­тан­ня, але за­раз же йо­го пок­ри­ли ще го­лос­нi­шi ви­гу­ки:

- Урра-а!.. Да здравст­ву­ет сво­бо­да!.. Да здравст­ву­ет конс­ти­ту­ция!..

- "…Установить, как не­зыб­ле­мое пра­ви­ло, что­бы ни­ка­кой за­кон не мог восп­ри­ять си­лу без одоб­ре­ния Го­су­дарст­вен­ной Ду­мы"…

- Ура!.. Да здравст­ву­ет Го­су­дарст­вен­ная Ду­ма!.. А Яко­вен­ко чи­тав уже iн­шу те­лег­ра­му. Урив­ки до­лi­та­ли до ву­ха Ко­рецько­му:

- "Известие о под­пи­са­нии конс­ти­ту­ции расп­рост­ра­ни­лось в Пе­тер­бур­ге… Ед­ва они соб­ра­лись, как при­нес­ли со стан­ка от­тис­ки ма­ни­фес­та… Пред­ло­жи­ли поч­тить на­род, му­жест­вен­но за­во­евав­ший сво­бо­ду".

- Ура!.. Хай жи­ве на­род!.. Хай жи­ве сво­бо­да!.. Геть тюр­ми!.. Ам­нiс­тiя!.. Ам­нiс­тiя!..

Корецькому стис­ну­ло гор­ло, вiн по­чу­вав, що ко­ли не вдер­житься, то за­раз, за­раз у йо­го ри­нуть з очей сльози. Вiн зап­лю­щив очi i зцi­пив зу­би.

Процесiя по­ма­лу по­су­ва­ла­ся, i Яко­вен­ко тим ча­сом роз­ка­зу­вав:

- Уночi ми по­лу­чи­ли ма­нi­фес­та в ре­дак­цiї… За­раз же рi­ши­ли ви­пус­ти­ти йо­го ок­ре­мим пла­ка­том… У де­сять го­дин вiн уже по всьому го­ро­ду гу­ляв… На­род ви­си­пав на ву­ли­цi, - ну, звiс­но, мi­тинг… Ста­ли го­во­ри­ти. Ам­нiс­тiя - пер­ше сло­во… Па­но­ве, - ка­же док­тор Лав­рен­ко, - по­ки да­дуть ам­нiс­тiю з Пе­тер­бур­гу, - не за­бу­вай­те, що в на­шiй тюр­мi си­дить бо­рець за во­лю - Ко­рецький. До­би­вай­мось, щоб йо­го ви­пу­ще­но!.. Ну, звiс­но, в та­кi хви­ли­ни юр­ба не мiр­кує дов­го… Так i шуг­ну­ли до тюр­ми, - хо­тi­ли си­ло­мiць… Та вже ми вмо­ви­ли взя­ти­ся до ле­гально­го спо­со­бу… Ну, ото й виб­ра­ли де­пу­та­цiю з нас трьох: я, док­тор Юр­ковський та Пав­ло Се­ме­но­вич… - i вiн по­ка­зує на тих двох, що си­дять навп­ро­ти Ко­рецько­го, i то­дi тiльки вiн пiз­нає їх.

А Яко­вен­ко все го­во­рить. Вiн швид­ко, пос­пi­ша­ючись, урив­ка­ми пе­ре­ка­зує Ко­рецько­му по­дiї двох ос­тан­нiх мi­ся­цiв: з'їзд земських i го­родських дi­ячiв, пов­сюд­нi мi­тин­ги, роз­ру­хи по го­ро­дах i се­лах i, на­реш­тi, ве­ли­чез­ний страйк за­лiз­нич­ни­кiв та iн­ших ро­бiт­ни­кiв, що спи­нив, спа­ра­лi­зу­вав еко­но­мiч­ний рух усiєї ве­ли­чез­ної дер­жа­ви… Все це Ко­рецький чує, але спер­шу ро­зу­мiє тiльки час­ти­ну ка­за­но­го, урив­ки… Та по­ма­лу по­чи­нає приз­ви­ча­юва­ти­ся до всього то­го, що тут iз їм тра­пи­ло­ся, по­чи­нає ро­зу­мi­ти йо­го i своє ста­но­ви­ще се­ред цих но­вих по­дiй. I не­ви­мов­на ра­дiсть об­нi­має йо­го, аж iз гли­бу ду­шi по­чи­нає рос­ти щось ве­ли­ке, гар­не, не­пе­ре­мож­не… I во­но хо­че вир­ва­ти­ся на во­лю, ви­яви­ти­ся чимсь - кри­ком, - чим-не­будь, аби тiльки ви­яви­ти­ся.

- Стiй! Стiй!

Фаетон спи­няється, й Ко­рецький по­мi­чає, що стов­пи­ще по­бiльша­ло.

- Виходьмо… приїха­ли, - ка­же йо­му Яко­вен­ко.

Вiн ви­хо­дить. Яко­вен­ко бе­ре йо­го за ру­ку й по­чи­нає про­тис­ку­ва­ти­ся крiзь на­товп.

- Пропустiть… пус­тiть, па­но­ве! - го­во­рить ад­во­кат. - Дай­те прой­ти до по­мос­ту, - ду­же пильна спра­ва.

Люди не­хо­тя пос­ту­па­ються i про­пус­ка­ють у вузький про­хiд - щi­ли­ну, що за­раз же зно­ву за­ту­ляється за їми.

Корецький з Яко­вен­ком дов­го про­тис­ку­ються тим про­хо­дом, аж по­ки на­реш­тi но­ги їх на­ма­цу­ють щось нi­би схiд­цi.

- Обережнiше… обе­реж­нi­ше… не впа­дiть!.. Отут схi­дець… - ка­же Яко­вен­ко й тяг­не за ру­ку Ко­рецько­го вго­ру, все се­ред то­го ж на­тов­пу.

Корецький сил­кується не впас­ти, на­ма­цує но­га­ми се­ред чу­жих нiг якiсь нi­би дош­ки i схо­дить усе ви­ще й ви­ще, увесь час див­ля­чи­ся вниз i пильну­ючи своїх ру­хiв.

- Ну, прий­шли! - го­во­рить Яко­вен­ко.

Корецький пiд­во­дить го­ло­ву i ба­чить пе­ред со­бою стiл, пос­тав­ле­ний на яко­мусь по­мос­тi, а за сто­лом яко­гось доб­ро­дiя… Вiн за­раз же пiз­нає док­то­ра Лав­рен­ка й ро­зу­мiє, що це го­ло­ва мi­тин­гу. Бi­ля йо­го за сто­лом ще двоє: один си­дить, а дру­гий, зов­сiм нез­най­омий Ко­рецько­му, мо­ло­дий, чор­ня­вий чо­ло­вiк з ху­дим об­лич­чям, го­во­рить про­мо­ву.

I враз спер­шу сти­ха, а да­лi все го­лос­нi­ше й го­лос­нi­ше чується навк­ру­ги:

- Корецький!.. Ко­рецько­го при­ве­зе­но!.. Ви­пус­ти­ли!.. Виз­во­ле­но!.. Ко­рецький!.. Ко­рецький!..

Голова мi­тин­гу Лав­рен­ко по­вер­тається й ба­чить Ко­рецько­го. Вiн швид­ко встає i стис­кає йо­му ру­ку.

- Який я ра­дий… - але го­лос ури­вається йо­му, а навк­ру­ги зма­гається все дуж­чий i дуж­чий крик:

- Корецький!.. Ко­рецький!..

Чорнявий про­мов­ник за­мов­кає. Лав­рен­ко ма­хає обо­ма ру­ка­ми на на­товп, про­ся­чи мов­чан­ня. Як тро­хи при­ти­хає, вiн го­лос­но, на ввесь май­дан, гу­кає:

- Громадяни! Во­ля справ­дi нас­ту­пи­ла… Пер­ший день на­шо­го конс­ти­ту­цiй­но­го жит­тя вже заз­на­чив­ся: пе­ред на­ми вже не в тюр­мi, а на во­лi один з бор­цiв за йо­го, за щас­тя на­род­не, - Євген Пет­ро­вич Ко­рецький.

- Ура, Ко­рецький!.. Ура!.. Хай жи­ве во­ля!.. Ура, Ко­рецький!..

Корецький ба­чить пе­ред со­бою мо­ре го­лiв, а над ним - геть скрiзь по май­да­ну - ку­па­ючись у зо­ло­то­му сяй­вi, в'ються, то згор­та­ючись, то роз­гор­та­ючись, чер­во­нi пра­по­ри з яки­мись на­пи­са­ми… А он один бi­лий - це той, що на­пи­са­но: "Амнiс­тiя"… i чор­ний… Пра­по­ри ма­ють, мо­ре го­лiв хви­люється, ру­ки знi­ма­ються вго­ру - ма­ха­ють бри­ля­ми, бi­ли­ми хуст­ка­ми… I навк­ру­ги з бу­дин­кiв - у вiк­нах, на ган­ках i на­вiть на пок­рiв­лях теж товп­ляться лю­ди, ма­ха­ють хуст­ка­ми, пра­пор­ця­ми, i мо­гу­чий го­лос виз­во­ле­но­го на­ро­ду гре­мить аж до осяй­но­го, ра­дiс­но­го, щас­ли­во­го не­ба:

- Хай жи­ве во­ля!..

Помалу кри­ки вти­ха­ють, ру­ки з бри­ля­ми й хуст­ка­ми втом­ля­ються ма­ха­ти. Ко­рецько­го са­дов­лять тут же за стiл. Чор­ня­вий ора­тор мо­же кiн­ча­ти свою про­мо­ву. Ко­рецький ди­виться на стов­пи­ще. Во­но за­ли­ло ввесь май­дан i ближ­чi час­ти­ни ву­лиць, що схо­дяться до йо­го. Сту­дентськi каш­ке­ти, ро­бiт­ницькi бри­лi, жi­но­чi бри­ли­ки, до­ро­гi панськi бри­лi, на­вiть ци­лiнд­ри, - все змi­ша­ло­ся в од­ну ве­ли­чез­ну мi­ша­ни­ну… Он кiлька се­лянських ша­пок, - ма­буть се­ля­ни з ближ­чих сiл… Он три бi­лих хус­точ­ки сес­тер з Чер­во­но­го Хрес­та… I скрiзь, скрiзь чер­во­нi стрiч­ки - в пе­тельках, на бри­лях i бри­ли­ках… Он який­сь хлоп­чик без шап­ки. Злiз на лiх­тар­ний стовп i обв'язує йо­го смуж­кою чер­во­ної ки­тай­ки. А он два офi­церськi мун­ди­ри… нi, то вiй­сько­вi лi­ка­рi… i в тих на­вiть чер­во­нi стрiч­ки в пе­тельках пальта… По­ки Ко­рецький роз­див­ляється, чор­ня­вий про­мов­ник го­во­рить про важ­нiсть мо­мен­ту, про ве­ли­ку спра­ву виз­во­лен­ня про­ле­та­рi­ату, та йо­го, ви­ди­мо, не ду­же слу­ха­ють i лед­ве вiн змов­кає, - за­раз зри­вається но­вий крик:

- Корецького… про­си­мо Ко­рецько­го ска­за­ти!.. Хай Ко­рецький ка­же!..

Лавренко по­вер­тається до Ко­рецько­го.

- Мусите го­во­ри­ти.

Корецький блiд­не i, не зма­га­ючись, ус­тає. Про що вiн го­во­ри­ти­ме, - сам не знає, але по­чу­ває, що те ве­ли­ке й гар­не, що на­рос­та­ло й на­рос­ло у йо­го в ду­шi, за­раз ви­хо­питься на во­лю. Вiн прос­тя­гає ру­ку i ввесь май­дан сти­хає.

- Громадяни! - по­чи­нає вiн. - Не вам му­шу я роз­ка­зу­ва­ти, яки­ми свя­ти­ми сльоза­ми, якою бла­го­род­ною кров'ю змо­че­но шлях виз­во­лен­ня… I нi­ко­ли цих слiз i кро­вi не про­ли­ло­ся стiльки, як те­пер, та за­те ж i нi­ко­ли не до­бу­ва­ли­ся ми та­кої вiд­по­вi­дi, як те­пер. Це впер­ше по­чу­ли ми сло­во, що на­га­дує те, чо­го ми хо­че­мо. По­ки що - це тiльки сло­во, на па­пе­рi на­пи­са­не, але вiд нас за­ле­жить, щоб во­но ста­ло­ся дi­лом… I на це ми по­вин­нi те­пер од­да­ти усю свою си­лу, ввесь свiй ро­зум, всю свою лю­бов до во­лi.

Вiн го­во­рить i враз по­мi­чає там, се­ред стов­пи­ща, прос­то по­мос­ту, щось знай­оме… Бла­кит­на ву­алька на прос­тенько­му бри­ли­ко­вi, а пiд ним… Нев­же це во­на? Нев­же це Та­ля?.. Так-так, - во­на, за­пев­не во­на!.. Ди­виться на йо­го, смiється, ки­ває йо­му… Без­мiр­на ра­дiсть об­нi­має йо­го всього, вiн ус­мi­хається ши­ро­ким щас­ли­вим ус­мi­хом i сло­ва са­мi рвуться йо­му з уст:

- Тут, у на­шо­му го­ро­дi, мо­же на цьому са­ме май­да­нi, де ми те­пер зiб­ра­ли­ся вiдс­вят­ку­ва­ти зо­рю но­во­го жит­тя на­шо­го, схо­ди­ла­ся ко­лись ко­зацька ра­да, ра­да вiльно­го, ра­да виз­во­ле­но­го ук­раїнсько­го на­ро­ду. Тяж­кою бо­ротьбою до­був со­бi на­род во­лю, виз­во­лив­ся з пут, щоб справ­ди­ти в рiд­но­му краї iде­али гро­мадської во­лi, рiв­нос­тi… Прав­да, ми прог­ра­ли то­дi, си­ли тем­ря­ви й не­во­лi, си­ли пох­му­ро­го дес­по­тиз­му бу­ли дуж­чi за на­шу мо­ло­ду но­во­на­рож­де­ну во­лю, - во­ни зла­ма­ли її… Але тi iде­али, за якi наш на­род бо­ров­ся, не жа­лi­ючи сво­го жит­тя, - тi iде­али не мог­ли в ду­шi йо­го зла­ма­ти нi­який дес­по­тизм, нi­яка тем­ря­ва. I та ве­ли­ка пе­ре­мi­на, яка те­пер ро­биться, - не чу­жа во­на нам: ми жда­ли її, виг­ля­да­ли її в тем­нiй не­во­лi крi­пацт­ва, в тяж­ко­му по­не­вi­рян­нi пiс­ля крi­пацько­го жит­тя, бо­ро­ли­ся за неї, - i ось во­на прий­шла, спо­дi­ва­на й рiд­на нам! I ко­ли був час, що на­род наш по­рiз­нив­ся з iн­те­лi­ген­цiєю, то те­пер цей час ми­нув­ся: на­род ви­рiс, на­род зро­бив­ся вже свi­до­мим твор­цем сво­го влас­но­го щас­тя i та свi­до­мiсть об'єднує йо­го з iн­те­лi­ген­цiєю в од­ну ве­ли­ку сiм'ю. I ця сiм'я бор­цiв iде на­зуст­рiч зо­ло­то­му сон­це­вi виз­во­лен­ня ро­бо­чих мас, виз­во­лен­ня рiд­но­го на­ро­ду i всiх на­ро­дiв з iр­жа­вих пут ста­рої не­во­лi… Во­но го­рить, сяє вже, це зо­ло­те сон­це, i кли­че нас: впе­ред! ви­ще! до ви­со­кос­тiв щас­ли­во­го, вiльно­го, мо­гу­чо­го ро­бiт­ницько­го жит­тя!..

Буря оп­лес­кiв, кри­кiв: "бра­во! сла­ва!" гро­мом гре­мить се­ред май­да­ну i зно­ву ма­ють хуст­ки й пра­пор­цi, i ся­ють ра­дiс­нi очi з-пiд бри­ли­ка з синьою ву­алькою…

II

Вже бу­ло над­ве­чiр, як Ко­рецький їхав уд­вох iз жiн­кою до­до­му. Во­ни бу­ли на май­да­нi, аж по­ки скiн­чи­ло­ся вi­че, по­тiм, уку­пi з Яко­вен­ко'м, опи­ни­ли­ся в ре­дак­цiї га­зе­ти - Ко­рецький тро­хи пра­цю­вав у їй, да­ючи ту­ди до­пи­си й не­ве­ли­кi ста­тей­ки, а те­пер пi­шов на збiр­ку спiв­ро­бiт­ни­кiв: ма­ли об­мiр­ку­ва­ти спра­ву, як да­лi дер­жа­ти­ся. Пос­тав­ле­но бу­ло: ста­ти цiл­ком на той грунт, що ма­нi­фес­том 17-го лис­то­па­да за­ве­де­но во­лю сло­ва, й не по­си­ла­ти га­зе­ти на по­пе­ред­ню цен­зу­ру. Ко­рецький узяв­ся пе­рек­лас­ти по-вкраїнсько­му й по­яс­ни­ти ма­нi­фест, щоб завт­ра ж мож­на бу­ло йо­го вид­ру­ку­ва­ти й ро­зiс­ла­ти пiс­ля­завт­ра вку­пi з га­зе­тою та й так пус­ти­ти мiж лю­ди. Яко­вен­ко ру­чив­ся за дру­кар­ню, що во­на не зре­четься дру­ку­ва­ти на пiдс­та­вi ма­нi­фес­ту, - вiн на­вiть уже за­бi­гав ту­ди по до­ро­зi i тро­хи по­го­во­рив там про це. Ви­ди­мо бу­ло, що пре­сi на­ле­жа­ти­ме у всiх дальших по­дi­ях ве­ли­чез­на роль, ще бiльша, нiж до­сi… Ко­рецький ду­же доб­ре ро­зу­мiв усе те й за­люб­ки зго­див­ся прис­та­ти до ро­бо­ти. Пев­ний був, що тро­хи зго­дом вер­неться зно­ву до своїх шко­ля­рiв i цього йо­му ду­же хо­тi­ло­ся, але по­ки що - га­зе­та бу­ла спра­вою пер­во­ряд­ної ва­ги. Вiн мав у їй го­во­ри­ти пе­ре­важ­но для се­ла i ви­мо­вив со­бi пра­во пи­са­ти по-українсько­му.

Пiсля цього Ко­рецько­го зак­ли­ка­ли ще на од­ну збiр­ку, але хоч i кор­тi­ло там бу­ти, - дуж­че хо­тi­ло­ся до­до­му. I те­пер во­ни їха­ли вдвох. Пош­тарський во­зик то­рох­тiв шля­хом, ма­лий хло­пець пош­та­рiв то ляс­кав ба­то­гом, то щось му­ги­кав со­бi пiд нiс. Та­ля опо­вi­да­ла про те, що дi­яло­ся в їх до­ма й на се­лi, по­ки вiн був у не­во­лi. Дi­ти бу­ли здо­ро­вi, во­на та­кож… Дру­го­го вчи­те­ля в шко­лу до­сi не прис­ла­ли й во­на, як мог­ла, са­ма справ­ля­ла­ся з усiєю ро­бо­тою. Це бу­ло й доб­ре: ко­ли б прис­ла­но вчи­те­ля, труд­нi­ше бу­ло б Ко­рецько­му вер­ну­ти­ся на ста­ру свою по­са­ду. Ну, але завт­ра вiн шко­ля­рiв не по­ба­чить: до­вi­дав­ши­ся вже опiвд­нi про ма­нi­фест, во­на за­раз пус­ти­ла дi­тей до­до­му, зро­бив­ши їм зад­ля та­кої по­дiї на завт­ра свя­то, а са­ма мер­щiй у го­род… Як ста­ви­ли­ся дi­ти до ареш­ту сво­го вчи­те­ля? О, ду­же доб­ре! Вiн не мо­же со­бi уяви­ти, як ду­же по­ши­ри­ла­ся те­пер свi­до­мiсть у їх на се­лi. Пам'ятає, як пе­ред дво­ма ро­ка­ми зроб­ле­но трус у лi­ка­ре­во­го си­на-сту­ден­та й ареш­то­ва­но йо­го? То­дi тем­но­та сiльська ка­за­ла, що вiн "хвальши­вi бу­маж­ки ро­бив". Те­пер же, як йо­го ареш­то­ва­но, то по се­лу скрiзь так i ка­за­но: "заб­ра­но, бо за му­жицьку во­лю ос­ту­павсь". Дi­ти ж це чу­ють… ну, та й ду­же во­ни йо­го, Євге­на, люб­лять… Це, що вiн вер­тається, на­ро­бить їм ба­га­то ра­до­щiв, - от вiн по­ба­чить…

Як їх ор­га­нi­за­цiя? О, дух у їй чу­до­вий! Бу­ло кiлька збi­рок. Три­чi зби­ра­ли­ся в лi­сi на Пет­ро­вiй па­сi­цi. Во­на не на всiх збiр­ках бу­ла, але це дар­ма; там те­пер усiм по­ряд­кує Пет­ро. Та­кий, як i по­пе­ре­ду, бiльш ду­має, а ма­ло го­во­рить, та кож­не сло­во до дi­ла. О, вiн знає, як тре­ба по­ряд­ку­ва­ти, - вiн ще дуж­че їх згур­ту­вав!..

I Якiв… Та­кий та­ла­но­ви­тий хло­пець, до­теп­ний, тiльки. час­то гост­рий i не­так­тов­ний. Дар­ма, - Пет­ро все за­ла­год­жує. Вiн най­свi­до­мi­ший i най­не­по­хит­нi­ший за всiх бу­де.

- Знаєш, Яко­ва та Йва­на, Пет­рен­ко­во­го Йва­на… їх кли­ка­но на до­пит - за те­бе пи­та­ли­ся… Чо­му са­ме їх, а не ко­го iн­шо­го, - ми не мог­ли зро­зу­мi­ти… Во­ни пре­гар­но там по­во­ди­ли­ся i те­пер тiльки пiдс­мi­ю­ються з тих…

- А вза­га­лi се­ля­ни як? - пи­тав­ся Ко­рецький, на­хи­ля­ючи­ся до Та­лi i при­гор­та­ючи її до се­бе близько, близько…

- Слухай, пош­тар же… - ше­по­тi­ла во­на, пру­ча­ючись.

- Вiн ку­няє, - смi­ючись од­ка­зав Ко­рецький, цi­лу­ючи її в очi. - Ну, то як же вза­га­лi се­ля­ни?

- О, в то­му ж то й си­ла!.. На­ша ор­га­нi­за­цiя… трьох де­сят­кiв душ у їй ще не­ма… а зу­мi­ла при­гор­ну­ти до се­бе все се­ло… Тiльки та­кi ба­га­ти­рi, як Се­ме­ню­та, Ста­рос­тен­ко, Кар­пен­ко, - тiльки тi дер­жаться ок­ре­мо й во­ро­же… вся бiд­но­та пiш­ла за на­ши­ми… У гро­ма­дi - ку­ди на­шi, ту­ди й уся гро­ма­да… Бач, я ж iще й не ска­за­ла!.. Яка я роз­зя­ва!.. Не­дав­но ж уся гро­ма­да пос­та­но­ви­ла: ви­ма­га­ти, щоб те­бе ви­пу­ще­но й вер­не­но в шко­лу… Спи­са­ли пос­та­но­ву й пос­ла­ли… Ба­га­ти­рi та їхнi по­ли­га­чi - чер­но­со­тен­ни­ки - хо­тi­ли бу­ли про­тес­ту­ва­ти, та гро­ма­да так на їх за­гу­ка­ла!.. Ур­ва­ла­ся вже їм ни­точ­ка!.. На­шi го­ру взя­ли… Ах, Ге­ню!..

Голос у Та­лi ра­дiс­но трем­тiв, як во­на швид­ко про все це роз­ка­зу­ва­ла, її справ­дi об­нi­ма­ла без­мiр­на ра­дiсть - i то­го, що Євген вер­нув­ся, i то­го, що конс­ти­ту­цiя, i то­го, що в їх на се­лi так гар­но!..

- Ах, Ге­ню!.. Ро­зу­мiєш ти? Те­пер уже зов­сiм не те!.. Зов­сiм!..

I во­на сi­па­ла Євге­на за ру­ку i все роз­ка­зу­ва­ла й роз­ка­зу­ва­ла, пе­ре­ли­ва­ючи своє по­чу­ван­ня i в йо­го, при­му­шу­ючи й йо­го трем­тi­ти ра­дiс­ним трем­тiн­ням. I враз се­ред опо­вi­дан­ня зас­мi­яла­ся, са­ма се­бе пе­ре­пи­нив­ши:

- Нi, ти не знаєш… Прос­то ди­во!.. Сте­пан Ва­люш­ний… ну, отой - Сту­ка­чiв зять… Ро­зу­мiєш, при­хо­дить ко­лись… "Дай­те ме­нi со­цi­ал-де­мок­ра­ти­чеську прок­ла­ма­цiю". - "Не­ма, - ка­жу, - в ме­не со­цi­ал-де­мок­ра­ти­чеської прок­ла­ма­цiї!" "Ду­же по­га­но, - ка­же, - тре­ба, щоб бу­ла, бо на­ша пар­тiя за де­мок­ра­ти­чеську рес­пуб­лi­ку стоїть". "А яка ж ва­ша пар­тiя?" - пи­таю. "Як то - яка? На­ша со­цi­ал-де­мок­ра­ти­чеська ро­сiй­ська пар­тiя… До нас агi­та­тор приїздив i за­вiв у нас пар­тiю…" Ду­ма­ла, що поб­рi­хує, як зви­чай­но… Роз­пи­та­ла­ся - аж нi. Слу­жив вiн щось мi­ся­цiв зо два чи зо три в го­ро­дi… чи на за­во­дi, чи двор­ни­ком десь, - не знаю до­ла­ду… Вер­нув­ся на се­ло вже з кни­жеч­ка­ми, а то­дi й справ­дi за йо­го слi­дом приїздив аж двi­чi агi­та­тор, ор­га­нi­зу­вав їх… На дру­гiй збiр­цi бу­ло там кiлька й на­ших… та во­ни не прис­та­ли.

Таля гля­ну­ла на хлоп­ця-пош­та­ря, що дрi­мав на пе­ред­ку, i, зов­сiм при­ту­лив­шись на гру­ди до чо­ло­вi­ка, за­го­во­ри­ла тих­ше:

- Був i в ме­не… той агi­та­тор… Умов­ляв, щоб i ми до їх… Звiс­но, я ка­жу, що нi… А вiн усе впев­няє: ввесь на­род вже свi­до­мо гор­неться до со­цi­ал-де­мок­ра­тиз­му i не­за­ба­ром, ка­же, ви опи­ни­тесь з своєю ма­ленькою куп­кою зов­сiм са­мот­нi­ми "за бор­том…" Са­ме во­но! - ду­маю со­бi…

- Багато ж там лю­дей? - спи­тав­ся Ко­рецький.

- Вони ка­жуть, що бiльш як сто… Але Пет­ро до­вi­дав­ся пев­не, що тiльки со­рок сiм.

- Все ж до­сить ба­га­то за та­кий ко­рот­кий час.

- О, во­ни ду­же рух­ли­вий на­род! Бi­га­ють, ме­ту­шаться, раз у раз у їх збiр­ки, лi­те­ра­ту­ри ба­га­то…

- Не знаєш, хто там у їх? Та­ля наз­ва­ла де­ко­го.

- Так со­бi лю­ди, - про­мо­вив Ко­рецький. - Ну, та все ж доб­ре, що во­ни во­ру­шать людську дум­ку.

- Та це доб­ре… по­га­но тiльки, що тро­хи за­ди­ра­ються з на­ми… А зав­зя­тий на­род. Ва­люш­ний, дак той на­вiть та­ке ка­же: "Знаємо ми ваш пар­ла­мен­та­ризм!" - "Та що ж ти знаєш?" - пи­тає Пет­ро. "Гос­подст­во бур­жу­азiї, - ка­же, - а вас ми роз­ка­си­руємо!"

Євген i Та­ля обоє зас­мi­яли­ся, уяв­ля­ючи со­бi Ва­люш­но­го з йо­го вит­рiш­ку­ва­ти­ми очи­ма, з йо­го наївною вi­рою, що над скар­ба­ми го­рять свiч­ки вно­чi й че­рез те вiн та­ки най­де ко­лись скарб, i з фра­за­ми про "пар­ла­мен­та­ризм" i "гос­подст­во бур­жу­азiї".

Вже смер­ка­ло­ся. Во­ни їха­ли в тем­ря­вi м'якою на­ко­че­ною до­ро­гою, бли­зенько при­гор­нув­шись од­не до од­но­го. Хло­пець-пош­тар дав­но вже дрi­мав, по­хи­ту­ючись на пе­ред­ку, i ко­нi са­мi со­бi бiг­ли доб­ре знай­омим шля­хом. Ось уже за­миг­тi­ли пе­ред ни­ми вог­ни­ки в вiк­нах ла­динських хат, i не­за­ба­ром во­ни в'їха­ли в се­ло. Пош­тар про­ки­нув­ся, свис­нув на ко­ней, ляс­нув ба­то­гом, i ко­нi по­бiг­ли швид­ше.

Дарма, що бу­ден­ний день, а на ву­ли­цi бу­ло чи­ма­ло на­ро­ду, най­бiльше чо­ло­вi­кiв, i всi про вi­щось жва­во роз­мов­ля­ли. Ко­рецький зро­зу­мiв, що це - вiд­гук сьогод­нiшньої по­дiї. Вiн би за­люб­ки спи­нив­ся по­го­во­ри­ти з ни­ми, та до­до­му тяг­ло ще дуж­че. I во­ни швид­ко ми­на­ли лю­дей, здо­ров­ка­ючи­ся з ни­ми. Дех­то пiз­нав Ко­рецько­го, i в тем­ря­вi чу­ли­ся го­ло­си:

- Дивись: учи­тель!.. Вер­нув­ся!.. Вже ви­пус­ти­ли… Ось на­реш­тi й шко­ла. Та по­ло­ви­на, де клас, тем­на, а дру­га, де їх квар­ти­ра, ди­виться ве­ли­ки­ми ос­вi­че­ни­ми вiк­на­ми, їх до­жи­да­ють.

Конi спи­ни­ли­ся пе­ред рун­ду­ком. Ко­рецький пер­ший збiг на схiд­цi й ки­нув­ся в ха­ту. Спи­нив­ся на мить, зас­лiп­ле­ний свi­том… Бу­ло пов­но лю­дей… Стiл се­ред ха­ти… са­мо­вар па­рує на сто­лi…

- Євген Пет­ро­вич приїха­ли!.. - скрик­ну­ла, сплес­нув­ши ру­ка­ми, най­мич­ка, ба­ба Хим­ка.

- Татоцко приїхав!.. Та­тоц­ко приїхав… - зад­рi­бо­тi­ла ма­ленька бi­ло­го­ло­ва Лi­да, в'ючи­ся ко­ло ко­лiн у батька.

Корецький ухо­пив її на ру­ки та й по­чав цi­лу­ва­ти їй що­ки, ве­ли­кi сi­рi очi, руч­ки…

Тодi спус­тив її до­до­лу, нат­ра­пив на ба­бу Хим­ку, по­цi­лу­вав­ся з нею, по­тiм по­ба­чив пе­ред се­бе си­во­бо­ро­де об­лич­чя шкiльно­го сто­ро­жа, дi­да Те­реш­ка, i з ним по­чав цi­лу­ва­ти­ся… Враз по­чув по­важ­ний ди­тя­чий го­лос:

- Як це ти, тат­ку, з усi­ма здо­ров­каєшся, а ме­не не по­мi­чаєш?

Шестилiтнiй чор­но­го­ло­вий Во­лодько за­яв­ляв пре­тен­зiю за не­уваж­нiсть до йо­го осо­би. Се­ред смi­ху пок­ривд­же­ний вмить опи­нивсь у батька на ру­ках, об­няв йо­го за шию… Дер­жа­чи йо­го на од­нiй ру­цi, дру­гою Ко­рецький стис­кав ру­ки Пет­ро­вi й Яко­ву i цi­лу­вав­ся з ни­ми, а Во­лодько вже пру­чавсь:

- Ну, те­пер пус­ти: я ж не ма­ленький, щоб на ру­ках си­дi­ти.

Знову смiх…

- Ми вас тут уже дав­но до­жи­даємо, - ка­за­ли гос­тi.

- А ви ж як до­вi­да­ли­ся, що я приїду? - спи­тав­ся Ко­рецький.

- Дак ми ж у го­ро­дi на мi­тин­гу бу­ли, - вiд­ка­зав Якiв. - Ще й Iван Пет­рен­ко з на­ми… Тiльки вiн ще в го­ро­дi зос­тав­ся, а ми за­раз вер­ну­ли­ся до­до­му пiс­ля мi­тин­гу… Та вже все се­ло знає, що вас ви­пу­ще­но…

Ледве по­сi­да­ли за стiл, - по­чу­ла­ся ту­пот­ня­ва в сi­нях i ввiй­шло ще троє то­ва­ри­шiв: один, так са­мо, як Пет­ро з Яко­вом, ко­лиш­нiй шко­ляр Ко­рецько­го, те­пер уже мо­ло­дий батько, а двоє - стар­ших ха­зяїнiв з тих, що хо­ди­ли на чи­тан­ня до вчи­те­ля й по­тiм прис­та­ли до гро­мад­ки. Зно­ву по­чу­ли­ся при­вi­тан­ня. Та­ки по­сi­да­ли, за­хо­ди­ли­ся пи­ти чай… Го­во­ри­ли, ури­ва­ючи, пе­рес­ка­ку­ючи вiд од­но­го до од­но­го, пос­пi­ша­ючись про все ска­за­ти… Пет­ро­вi й Яко­ву стра­шен­но спо­до­бав­ся мi­тинг.

- От як­би й у нас, у Ла­дин­цi, зiб­ра­ти та­кий мi­тинг! - ка­зав пал­кий Якiв, i очi в йо­го так i бли­ща­ли iск­ра­ми енер­гiї й ра­до­щiв. - Як би це доб­ре бу­ло - роз­ка­за­ти про все лю­дям!

А Пет­ро, зав­сiг­ди мов­чаз­ний, так i сяв увесь своїм не­че­пур­ним ти­хим об­лич­чям з гли­бо­ки­ми сi­ри­ми очи­ма. Як зви­чай­но, тро­хи горб­ля­чи­ся над сто­лом своїм мiц­ним тi­лом, вiн ка­зав:

- Треба!.. Ду­же тре­ба!.. Лю­ди цi­кав­ляться… Дех­то як вер­нув­ся з ба­за­ру з го­ро­да та як при­вiз звiст­ку про ма­нi­фест, то за­раз де­якi ки­ну­лись до по­па пи­та­тись: який там ма­нi­фест про во­лю вий­шов.

- А що ж пiп ка­зав? - спи­та­ла­ся Та­ля, на­ли­ва­ючи чай.

- Не знаю.

- А я знаю, - оз­вав­ся Па­нас, один з стар­ших ха­зяїнiв, ви­со­кий чо­ло­вiк з пiдст­ри­же­ною бо­ро­дою. - Двоє йшло - Де­мид та Кор­нiй…

- А, Де­мид! - пе­ре­пи­нив Ко­рецький. - А як йо­го по­ру­ба­на ру­ка? За­гоїла­ся вже зов­сiм? Бо я то­дi не вспiв до­гоїти…

- Загоїлася - вже ро­бить. Ка­же, що ви йо­го зно­ву на ха­зяй­ст­во нас­та­но­ви­ли…

- А на чи­тан­нях бу­ває?

- Нi, пiс­ля вас нi ра­зу не був.

- Шкода… Ну, то що ж пiп?

- Ну, то во­ни ото пiш­ли, дак i я з їми: ану, ду­маю, пос­лу­хаю, що пiп ка­за­ти­ме. Ка­же: все те брех­ня, нi­яко­го ма­нi­фес­ту не­ма.

- От та­кої! - зди­ву­вав­ся Ко­рецький. - Та нев­же?

- Та хi­ба ж ви не знаєте, який вiн у нас?

- Та знаю; але щоб уже й ма­нi­фес­ту не приз­на­вав, то цього вiд йо­го не спо­дi­вав­ся.

- I ба­га­ти­рi на­шi, - ка­зав да­лi Па­нас, - не приз­на­ють ма­нi­фес­ту; ка­жуть - то па­ни та "де­мок­ра­ти" ви­га­да­ли. По ха­тi оз­вав­ся смiх.

- Вигадали!.. Ну, во­ни ду­же ско­ро по­ба­чать, що це не ви­гад­ка!..

Корецький по­чув, що щось дря­пається до йо­го на ко­лi­на. Це бу­ла Лi­да - лiз­ла з своєю най­улюб­ле­нi­шою лялькою. Батько по­са­див її на ко­лi­на.

Знову за­го­мо­нi­ли, але дiв­ча все вов­ту­зи­лось i штов­ха­ло батька.

- Що то­бi, Лi­до? На­що ти ме­нi ляльку даєш?

- Соб та­тоц­ко грав­ся…

В ха­тi зас­мi­яли­ся, але Та­ля по­важ­но по­яс­ни­ла:

- Вона ра­да, що тат­ко приїхав, i дає йо­му свою ляльку.

Батько дя­ку­вав доч­цi й обi­цяв­ся кон­че по­гу­ля­ти з нею i з її лялькою, тiльки тро­хи зго­дом. А Во­лодько, сто­ячи навп­ро­ти, при­хи­лив­шись спи­ною до ша­фи, по­важ­но i тро­хи по­горд­ли­во про­мо­вив:

- Татко не мо­же гра­ти­ся лялькою… Муж­чи­ни в ляльки не гу­ля­ються… Я тат­ко­вi на­ма­лю­вав книж­ку.

- Яку книж­ку? - спи­тав­ся Ко­рецький.

- Книжку зро­бив i всю ма­люн­ка­ми зма­лю­вав, щоб то­бi бу­ло на що ди­ви­ти­ся… Я завт­ра то­бi по­да­рую, бо сьогод­нi то­бi нi­ко­ли… А не ляльку… - I по­тiм до­дав, пог­ля­да­ючи на Лi­ду: - Стра­шен­но ма­ленькi дiв­ча­та люб­лять ла­зи­ти на ко­лi­на.

- Ну, ти, ве­ли­кий, - зас­мi­яв­ся Ко­рецький, - iди кра­ще й ти сю­ди, до ме­не.

Великий спер­шу за­ва­гав­ся, але не вдер­жавсь i со­бi по­лiз на дру­ге ко­лi­но.

Баба Хим­ка при­нес­ла вдру­ге наг­рi­тийса­мо­вар i як во­на йо­го ста­но­ви­ла на стiл, - щось за­вов­ту­зи­лось у Ко­рецько­го бi­ля нiг.

- Катай, Ка­тай прий­шов! - зак­ри­чав Во­лодько, ска­ку­ючи з ко­лiн.

- Собака вско­чив: це ж я две­рi ки­ну­ла! - скрик­ну­ла ба­ба Хим­ка.

Величезний чор­ний пес ра­дiс­но ви­ляв хвос­том, штов­хав но­сом у ко­лi­на Ко­рецько­му i клав на їх свої товс­тi ла­пи.

- Не зай­май­те йо­го, не зай­май­те! - кри­чав Во­лодько Хим­цi, що хо­тi­ла ви­га­ня­ти Ка­тая. - Вiн прий­шов поз­до­ров­каться з тат­ком!.. Ма­му­сiч­ко, дай йо­му бул­ки… Ад­же сьогод­нi тат­ко вер­нув­ся, - тре­ба й йо­му бул­ки!..

- I ски­боц­ку… i ски­боц­ку ков­ба­си! - же­бо­нi­ла Лi­да. Зчи­нив­ся га­мiр i ме­туш­ня. На­реш­тi Ка­тая зос­та­ви­ли в ха­тi, да­ли йо­му бул­ки i ски­боч­ку ков­ба­си, i вiн роз­лiг­ся бi­ля нiг у Ко­рецько­го, по­ра­ючись iз своєю ве­че­рею.

Одчинилися две­рi i ввiй­шов Iван Пет­рен­ко ще з дво­ма то­ва­ри­ша­ми.

- Знаєте, що в го­ро­дi ро­биться? - по­пи­тав вiн, лед­ве вспiв­ши при­вi­та­ти­ся.

- А що?

- Ходять по го­ро­ду якiсь ху­лi­га­ни та й роз­ка­зу­ють, що це фальши­вий ма­нi­фест, - "де­мок­ра­ти" ви­га­да­ли… А ви­га­да­ли на те, що хо­чуть зем­лю щоб не му­жи­кам, а щоб жи­дам дос­та­ла­ся… бо всi де­мок­ра­ти - то або жи­ди, або з жи­да­ми по­ли­га­ли­ся…

- Ну, та й дур­ни­ця! - ви­гук­нув Якiв.

- Он, ка­жуть, у "до­мок­ра­ти­чеських" бу­маж­ках на­пи­са­но "рав­ноп­ра­вие ев­ре­ев", а зем­лю щоб усiм, - ну, зна­чить i жи­дам… А ви знаєте, скiльки жи­дiв? То це те­пер му­жи­ко­вi вдвоє мен­ше при­па­де зем­лi че­рез жи­дiв… Це во­ни на­шим же се­ля­нам, що в ба­за­рi бу­ли, роз­ка­зу­ють. Бач, - ка­жуть, - якi жи­ди пло­дю­щi, а як да­ти їм зем­лi, то й уд­воє пло­ди­ти­ся бу­дуть; i не сха­ме­неться му­жик, як усю зем­лю по­ся­дуть… а му­жик то­дi в най­ми до жи­да… Цар хо­тiв, щоб усю зем­лю му­жи­кам од­да­ти, а де­мок­ра­ти - щоб по­по­лам iз жи­да­ми… Це так се­ля­нам… А го­родським ка­жуть, що жи­ди вам тор­гов­лю пе­ре­би­ва­ють та ду­рять вас, та десь за го­ро­дом на­чеб­то в iко­ну та в царський порт­рет стрi­ля­ли… I по­лi­цей­ськi, чи що, якiсь iз ти­ми ху­лi­га­на­ми: так, ка­жуть, так…

- Оце ви­га­да­ли чорт вiть що!

- Треба, - ка­жуть ху­лi­га­ни, - "жи­дiв" i всiх "де­мок­ра­тiв" би­ти… i всiх тих, що за де­мок­ра­тiв та за ма­нi­фест… пог­ром тре­ба зро­би­ти…

- Ну, нi, - пог­ро­му ми їм не по­пус­ти­мо зро­би­ти, - про­мо­вив Ко­рецький. - Нам справ­дi не­ми­ну­че тре­ба зiб­ра­ти в Ла­дин­цi мi­тинг i все це лю­дям ви­яс­ни­ти.

Почали ра­ди­ти­ся, ко­ли зби­ра­ти. Завт­ра бу­ла се­ре­да, бу­ден­ний день, - на­род за дi­лом… Кра­ще б у не­дi­лю… Од­на­че, щоб яко­го ли­ха чор­но­со­тен­цi тим ча­сом не на­ро­би­ли… Ну, га­разд - спро­бу­ва­ти завт­ра пiс­ля обiд… Ко­рецький уран­цi шви­денько схо­дить на ча­си­ну в ре­дак­цiю, а Пет­ро з Яко­вом опо­вiс­тять про мi­тинг тим ча­сом. Ста­ли об­мiр­ко­ву­ва­ти, як упо­ряд­ку­ва­ти вi­че, хто й що там го­во­ри­ти­ме… Бу­ло вже пiз­но, як по­роз­хо­ди­ли­ся гос­тi.

Корецький зос­тав­ся сам у своїй свiт­ли­цi. Лам­па при­вiт­но ося­ва­ла зо сто­лу всю цю за­хис­ну хат­ку, по­ли­цi з книж­ка­ми… порт­ре­ти письмен­ни­кiв на стi­нах… ве­ли­ку гра­вю­ру в рям­цях: Ра­фа­еле­ва ма­дон­на в крiс­лi з Хрис­том на ру­ках… бi­лий Шев­чен­кiв бюст на сто­лi…

Корецький пе­рес­ту­пив у дру­гу ха­ту. Там стiл уже був по­рож­нiй, дi­ти спа­ли й тiльки бi­ля­ву та чор­ня­ву го­лiв­ки вид­но бу­ло з-пiд лiж­ни­кiв. Та­лi не бу­ло.

Вiн вий­шов у са­док i пi­шов стеж­кою. Нiч бу­ла свi­жа, але не хо­лод­на. Да­ле­кi зо­рi миг­тi­ли при­вiт­ним про­мiн­ням. Ко­рецький прой­шов аж до кiн­ця стеж­ки, ту­ди, пiд ве­ли­кi де­ре­ва, де був ос­лiн­чик. Там, на то­му ос­лiн­чи­ко­вi, вiн по­ба­чив тем­ну пос­тать.

- Ти, Та­лю? - спи­тав вiн, пiд­хо­дя­чи.

Це бу­ла во­на, але не вiд­ка­за­ла нi­чо­го. Сiв бi­ля неї i взяв її за ру­ки. Враз по­чув, що во­на хли­пає.

- Талю! - зля­кав­ся вiн. - Що то­бi, сер­це? Ти пла­чеш?

Таля при­па­ла йо­му на гру­ди i зап­ла­ка­ла ще дуж­че.

- Талю, моє до­ро­ге сер­денько! Ска­жи, чо­го ти?

- Господи, нев­же ж та­ки справ­дi… справ­дi?.. - ше­по­тi­ла во­на крiзь сльози.

- Що? Пiп справ­дi? - пи­тав­ся Ко­рецький, не ро­зу­мi­ючи.

- Невже ж та­ки справ­дi нi­чо­го цього не бу­де?

- Чого?

- Цього всього… Цих тю­рем… зас­лан­цiв… не­во­лi… мук… ши­бе­ниць… кро­вi… I лю­ди бу­дуть жи­ти вiльно - як лю­ди, не як ра­би… i як бра­ти… i нi­ко­ли во­но не вер­неться?.. Нi­ко­ли?.. Нев­же ми до­жи­ли до цього?

I во­на зно­ву вся зат­рем­тi­ла з ри­дан­ня. А вiн при­гор­нув її, гла­див i цi­лу­вав їй го­ло­ву i, не по­чу­ва­ючи, як йо­го влас­нi сльози ка­па­ли Та­лi на об­лич­чя, ка­зав:

- Не бу­де, сер­це, не бу­де не­во­лi!.. Скiн­чи­ло­ся її па­ну­ван­ня… Бу­де но­ве жит­тя… вiльне… бра­терське жит­тя… щас­ли­ве…

I во­ни пла­ка­ли вдвох сльоза­ми ве­ли­ко­го щас­тя, сльоза­ми на­му­че­них не­во­лею i виз­во­ле­них не­вольни­кiв…

А вго­рi над ни­ми миг­тi­ли зо­рi при­вiт­ним сяєвом i теж, зда­ва­ло­ся, ка­за­ли:

- Не бу­де… не бу­де не­во­лi!..

III

Другого дня, тiльки встав­ши, Ко­рецький вий­шов у шкiльний сад. Гро­ма­да да­ла до шко­ли ве­ли­ченький двiр - де­ся­ти­ни з пiв­то­ри, i за дев'ять ро­кiв про­бу­ван­ня в цiй шко­лi Ко­рецький, пра­цю­ючи то сам, то вку­пi з шко­ля­ра­ми, зро­бив з то­го дво­ру пу­тя­щий са­док. Мо­ло­дi яб­лу­нi, гру­шi й виш­нi вже тре­тiй рiк доб­ре ро­ди­ли i що­ро­ку на спа­са Ко­рецький ро­бив своїм шко­ля­рам, що пра­цю­ва­ли в са­ду, ма­леньке свя­то, на­дi­ля­ючи їх са­до­ви­ною.

Вiн прой­шов стеж­кою, по­мiж бе­ре­га­ми зе­ле­ної ро­ся­ної тра­ви, аж до краю сад­ка. Там кiлька ста­рих ду­бiв та ли­па, що рос­ли тут ще з дав­нiх да­вен, ро­би­ли гар­ний хо­ло­док, - тут вiн уко­пав сто­лик з ос­ло­ном. Вiн зга­дав, як учо­ра знай­шов тут пла­чу­щу Та­лю, i ввесь учо­раш­нiй день ожив пе­ред ним од­ра­зу. Як каз­ка, ча­рiв­ний i див­ний був той день… та­ка каз­ка, що пе­ред нею блiд­ли най­фан­тас­тич­нi­шi з усiх ка­зок, якi вiн знав. Убо­гий па­ру­бок, що за­хо­див у го­род, шу­ка­ючи ро­бо­ти, i нес­по­дi­ва­но ста­вав там ца­рем, не мiг по­чу­ва­ти й по­ло­ви­ни то­го, що по­чу­вав вiн, Ко­рецький, вий­шов­ши нес­по­дi­ва­но з тюр­ми, щоб про­мов­ля­ти на вi­чу до виз­во­ле­но­го на­ро­ду!..

Вiн пi­дiй­шов до краю са­ду, до ти­ну. За­раз там по­чи­нав­ся яр, а по той бiк йо­го, прос­то са­ду, сто­яли пiвз­руй­но­ва­нi бу­дiв­лi ста­рої це­гельнi. В од­нiй з тих ха­ла­буд то­рiк во­ни хо­ва­ли­ся - вiн з Та­лею й дiтьми, - як їх зне­нацька за­хо­пив дощ. Iш­ли вiд Пет­ра, й дощ уда­рив та­кий, що тре­ба бу­ло за­раз же хо­ва­ти­ся. За­би­ли­ся в най­дальший ку­ток, де не про­тi­ка­ло, i там си­дi­ли, смi­ючи­ся, на куп­цi ста­рої со­ло­ми. Яр тут ро­бив ко­лi­но по­пiд се­лом, по­пiд го­ро­да­ми, i пе­рiя хат, вид­на вiд­цi­ля зза­ду, теж ро­би­ла ко­лi­но i зда­ва­лась ве­ли­чез­ною ду­гою, один кi­нець якої був шко­ла, а дру­гий, прос­то про­ти неї, геть да­ле­ченько - Пет­ро­ва ха­та, з якої вид­ко бу­ло сю­ди тiльки пок­рiв­лю. Ко­рецький сто­яв i ди­вив­ся на се­ло, по­тiм зно­ву пi­шов са­дом. Бу­ло теп­ло. Вiн по­зир­нув уго­ру на синє не­бо, на сон­це, що вже ви­со­ченько пiд­би­ло­ся, i не­са­мо­хiть по­чав про­ка­зу­ва­ти:

- Нi, ще грiє! - по­ду­мав вiн, ус­мi­ха­ючись i за­люб­ки по­чу­ва­ючи на своєму тi­лi йо­го теп­ло. - Та й як би ж во­но не грi­ло - те­пер, ко­ли не­вольни­кам за­ся­ла во­ля? - до­дав вiн i сам со­бi ра­дiс­но зас­мi­яв­ся. - Хоч при­ро­да й бай­дуж­на до на­ших ра­до­щiв i мук, але те­пер му­сить же й во­на ра­дi­ти!

I, все ще всмi­ха­ючи­ся, вiн ши­ро­ко дих­нув за­паш­ним хо­лод­ну­ва­тим по­вiт­рям.

"Дышется лег­ше, в три чет­вер­ти гру­ди…" - ви­хо­пив­ся йо­му з пам'ятi вiрш Нек­ра­со­ва про за­кор­дон­нi вiльнi краї.

- А ми хо­че­мо й бу­де­мо ди­ха­ти на всi гру­ди! - ска­зав вiн сам до се­бе вго­лос i зно­ву зас­мi­яв­ся.

Почув га­лас i гав­кот­ню. Озир­нув­ся до шко­ли й по­ба­чив, що стеж­кою бiг­ло троє: по­пе­ред усiх ве­ли­чез­ний чор­ний Ка­тай; вче­пив­ши­ся йо­му в спи­ну од­нiєю ру­кою, пос­пi­шав­ся за ним Во­лодько, а тро­хи да­лi швид­ко-швид­ко ло­по­тi­ла ко­ро­теньки­ми нiж­ка­ми бi­ло­го­ло­ва Лi­да. Ка­тай з ве­ли­кої втi­хи гав­кав, дi­ти ве­ре­ща­ли i всi втрьох бiг­ли прос­то на Ко­рецько­го.

- Чаю пи­ти ма­ма кли­че!.. - сил­ку­вав­ся пе­ре­гук­ну­ти Ка­тая Во­лодько.

- Цаю, ма­ма!.. цаю, ма­ма!.. - пи­ща­ла й со­бi Лi­да.

- Гав-гав-гав! - до­да­вав своє Ка­тай.

Катай плиг­нув Ко­рецько­му аж на гру­ди i ви­ма­зав йо­го ла­па­ми, дi­ти опа­ли батька. Вти­хо­ми­рив­ши їх усiх, Ко­рецький пi­шов до­до­му. На­зуст­рiч їм уже йшла Та­ля, - її ху­деньке лич­ко бу­ло все ро­же­ве, во­на тро­хи щу­ли­лась од сон­ця, що би­ло їй прос­то в вi­чi, а бi­ля­ве во­лос­ся зда­ва ло­ся зо­ло­тим у со­няч­но­му про­мiн­нi.

Сiвши в ха­тi за стiл, Ко­рецький знай­шов на своєму мiс­цi зши­ток з на­пи­сом на пер­шо­му бо­цi дру­ко­ва­ни­ми лi­те­ра­ми: "Да­рую тат­ко­вi Ко­рецько­му!" Це був зши­ток Во­лодько­вих ма­люн­кiв: там бу­ли - все з пiд­пи­са­ми - i "тат­ко, як вiн у шко­лу йде", i "ма­му­ся Лi­ду ве­де", i сам Во­лодько, i ба­ба Хим­ка з дi­дом Те­реш­ком, i Ка­тай - усi стра­шен­но по­хо­жi один на од­но­го, тiльки Ка­тай тро­хи од­рiз­нявсь од iн­ших. Усi бу­ли вер­ти­кальнi, а вiн го­ри­зон­тальний. Ко­рецький за­люб­ки зос­тав­ся б розг­ля­да­ти цi ма­люн­ки й ба­зi­ка­ти з дiтьми, але вже був час iти в го­род у ре­дак­цiю. Не­хо­тя взяв­ся за шап­ку. Але на по­ро­зi зуст­рiв йо­го Пет­ро, зблiд­лий i за­тур­бо­ва­ний.

- Що то­бi та­ке, Пет­ре? - зди­ву­вав­ся Ко­рецький.

- Ви нi­чо­го не чу­ли, Євге­не Пет­ро­ви­чу?

- Нiчого… А що?

- В го­ро­дi жи­дiв б'ють…

- Та нi!..

- Я оце тiльки з го­ро­ду… Хо­дять ху­лi­га­ни з дрюч­ка­ми, з ло­ма­ми… Роз­би­ва­ють крам­ни­цi, все, що там є, роз­тя­га­ють або тро­щать на га­муз… Жи­дiв, якi по­па­дуться, б'ють без жа­лю… Я сам од­но­го вби­то­го ба­чив…

- А що ж по­лi­цiя?

- Полiцiя… По го­ро­ду ка­жуть, що вий­шов доз­вiл на три днi жи­дiв би­ти… По­лi­цiя хо­дить слiд­ком та ди­виться… та смiється.

Корецький спо­важ­нiв… Ви­ди­ма про­во­ка­цiя…

- Та тут ще й у нас не без ли­ха, - ка­зав да­лi Пет­ро. - Вже з тих ху­лi­га­нiв кiлька душ i до нас при­бiг­ло… Зiб­ра­ли­ся в Се­ме­ню­ти… Там уже з ни­ми i Кар­пен­ко, i Ста­рос­тен­ко, i Ва­люш­ний…

- Як? Ва­люш­ний?.. Та вiн же…

- Еге, ми­ну­ло­ся!.. Те­пер уже кри­чать усi гур­том: "До­мок­ра­ти хо­чуть зем­лю в нас одiб­рать та жи­дам од­дать, - не по­пус­ти­мо!" Хо­дять ули­ця­ми, бi­лий хлак со­бi по­че­пи­ли… Приїхав ста­но­вий та їм на­зуст­рiч: "А што реб'ята, ка­кая сот­ня го­ру бе­ре: крас­ная чи чор­ная?" - "Чор­ная, ва­ше бла­го­ро­дiє!" "Хто у вас тут пер­вий за­чин­щик?" Во­ни всi: - "Учи­тель Ко­рецький!" "Ви йо­го пров­чiть, реб'ята!" - "Пров­чи­мо, ва­ше бла­го­ро­дiє, так, що не бу­де й ряс­ту топ­тать!" "Нет, за­чем так, - штоб че­го пло­хо­го не выш­ло: ви его только пот­ре­пай­те хо­ро­шенько!" - "Та ми вже знаєм як: не бу­де бiльш не то на мi­тин­гах, а й нi­як го­во­ри­ти!" "Ну, как знаєте! Креп­ко дер­жi­тесь… Ура!" - То­дi всi: ура! Вiн поїхав, а во­ни пiш­ли пiд мо­но­по­лiю та й ста­ли там пи­ти… Тре­ба пос­пi­ша­ти­ся, Євге­не Пет­ро­ви­чу, а то щоб ско­ро й тут во­ни не бу­ли…

- Євгене, що ж це?.. - по­чув­ся трем­тя­чий го­лос, i Ко­рецький по­ба­чив пе­ред се­бе зблiд­ле Та­лi­не об­лич­чя з ши­ро­ко розк­ри­ти­ми очи­ма.

Корецькому теж за­би­ло на мить дух, але вiн пе­ре­мiг­ся. Тро­хи по­мов­чав i про­мо­вив:

- Талю, то­бi тре­ба заб­ра­ти дi­тей i пi­ти звiд­си.

- А ти, Євге­не?.. А ти?..

- Я зос­та­ну­ся тут.

- Але ж по­ду­май, Євге­не: во­ни ж те­бе вб'ють!..

- Не вб'ють… Я по­ви­нен бу­ти тут, щоб спи­ни­ти їх, умо­ви­ти, вти­хо­ми­ри­ти… шко­лу збе­рег­ти… А ти йди!..

- Нi, в та­ко­му ра­зi i я по­вин­на тут бу­ти, i я зос­та­ну­ся!

- А про дi­ти й за­бу­ла, Та­лю? Во­ни ж мо­жуть так їх пе­ре­ля­ка­ти, що на все жит­тя зос­та­неться… - про­мо­вив Ко­рецький, по­ка­зу­ючи на Лi­ду, що спо­кiй­но гра­ла­ся з со­ба­кою, та на Во­лодька, що вже прис­лу­хав­ся до роз­мо­ви.

Таля гля­ну­ла на дi­тей i по­хи­ли­ла го­ло­ву…

- Але ж ти!.. Хо­дiм i ти з на­ми!.. - го­во­ри­ла во­на, вхо­пив­ши йо­го за ру­ку.

- Не мо­жу, моє сер­денько, - ти­хо вiд­ка­зав Ко­рецький, по­ма­лу виз­во­ля­ючи в неї свою ру­ку. - Не ба­ри­ся, - по­жа­лiй дi­тей!.. Iди до Пет­ра… Вiзьми з со­бою Хим­ку, хай во­на по­не­се Лi­ду… А Пет­ро про­ве­де вас…

- Треба спо­вiс­ти­ти на­ших, - ка­зав Пет­ро. - Я вже до де­ко­го по до­ро­зi за­бi­гав, та як на злiсть тiльки Яко­ва та Па­на­са до­ма й зас­тав… Ва­силь та Дмит­ро в го­ро­дi, Iван десь пi­шов… Тре­ба ще до де­ко­го…

- Але по­пе­ред усього од­ве­ди їх… Дi­ти вже бу­ли го­то­вi, - мож­на бу­ло йти. Але Та­ля знов спи­ни­ла­ся.

- Євгене! що з то­бою бу­де?

- Нiчого не бу­де… Я їх умов­лю… Iдiть!

Вiн по­цi­лу­вав жiн­ку, дi­тей, що нi­чо­го не ро­зу­мi­ли, i по­вiв їх з ха­ти в са­док. Пiш­ли не ву­ли­цею, а че­рез яр. Ко­рецький сто­яв на хвiрт­цi i ди­вив­ся їм ус­лiд. Пi­дож­дав, по­ки яр пе­рей­шли раз, уд­ру­ге i пок­ри­лись за вер­ба­ми на го­ро­дах, - то­дi за­вер­нув­ся до­до­му.

Дома нi­ко­го не бу­ло, бо й дiд Те­реш­ко одп­ро­сив­ся ще зран­ку зад­ля сво­го дi­ла до­до­му. Ко­рецький прой­шов у клас, обiй­шов йо­го мовч­ки, вер­нув­ся на­зад у свою свiт­ли­цю, прой­шов i по їй, по­тор­кав по­ли­цi з книж­ка­ми… пе­рей­шов до Та­лi­ної ха­ти, пог­ля­нув на ди­тя­чi лiж­ка, по­тор­кав за­сув на вiк­нах… i сха­ме­нув­ся: чо­го це вiн хо­де? Тре­ба не хо­ди­ти та ди­ви­ти­ся, а по­ду­ма­ти, що ро­би­ти.

Вернувся до своєї ха­ти, сiв бi­ля сто­лу. Вiн зас­по­ко­ював Та­лю, але сам не був спо­кiй­ний. На­дi­яв­ся, що вмо­вить їх, але…

Якби бу­ли то­ва­ри­шi з гро­мад­ки, йо­го уч­нi, - мож­на бу­ло б од пог­ром­ни­кiв од­би­ти­ся: пев­не їх уже не так ба­га­то… Але їх не­ма… та й обо­ро­ни­ти­ся нi­чим - з го­ли­ми ру­ка­ми не обо­ро­ниш­ся… Нi, ко­ли вiн чим пе­ре­мо­же, то сло­вом… не сло­вом влас­не, а всiм своїм по­пе­ред­нiм жит­тям, усiм, що вiн тут ро­бив i зро­бив… Ад­же гро­ма­да не раз йо­му дя­ку­ва­ла… Так, гро­ма­да… Але вiн ма­ти­ме тут дi­ло не з гро­ма­дою, а з пог­ром­ни­ка­ми - з зви­чай­ни­ми ху­лi­га­на­ми або з людьми, до­ве­де­ни­ми до ху­лi­ганст­ва брех­нею про вiд­да­ну жи­дам зем­лю…

Ще й з п'яни­ми… Що та­ким лю­дям уся йо­го по­пе­ред­ня ро­бо­та, все йо­го жит­тя?

Одначе не мож­на ж так зос­та­ва­ти­ся, тре­ба ж щось ро­би­ти, при­го­ту­ва­ти­ся до бо­ротьби!..

Приготуватися до бо­ротьби… про­ти ко­го? Про­ти то­го на­ро­ду, з яким уку­пi хо­тiв ста­ти за йо­го пра­во жи­ти людським жит­тям?

Нi, це не мо­же бу­ти!.. Щоб тi са­мi лю­ди, з яки­ми вiн дев'ять ро­кiв жив, як свiй, пра­цю­вав, якi зна­ють усе йо­го жит­тя i всю йо­го при­хильнiсть до їх, щоб цi са­мi лю­ди прий­шли йо­го роз­би­ва­ти?!.. Це щось не­людське, щось та­ке, що не мiс­титься у йо­го в го­ло­вi, чо­го вiн зро­зу­мi­ти не мо­же. Це не мо­же бу­ти!

А в ду­шi по­чу­вав, що це бу­ти мо­же, пев­ний був, що це наб­ли­жається…

З ули­цi по­чув­ся го­мiн… Спер­шу ти­хий, по­тiм усе дуж­чий та дуж­чий…

Устав, пi­дiй­шов до вiк­на… Го­мiн по­бiльшав, чу­ти бу­ло ба­га­то го­ло­сiв, але нi­ко­го не бу­ло вид­ко за за­во­рот­кою.

Корецький вий­шов на рун­дук i вiд­ра­зу по­ба­чив, ступ­нiв п'ятде­сят од се­бе, стов­пи­ще.

Попереду, га­ла­су­ючи, без шап­ки, розх­рис­та­ний i ви­ди­мо п'яний, швид­ко йшов ви­со­кий ху­дий чо­ло­вiк з роз­куд­ла­ною бi­ля­вою бо­ро­дою. Вiн ви­ма­ху­вав ру­ка­ми i раз у раз ви­гу­ку­вав:

- Рiшу!.. рi­шу!..

Це був Гав­ри­ло, - Ко­рецький пiз­нав йо­го. За­раз бi­ля йо­го йшов здо­ро­вий па­ру­бок у пiд­жа­ку, з кар­ту­зом на по­ти­ли­цi - Ми­хай­ло-стар­ши­нен­ко, роз­би­ша­ка й п'яни­ця. Да­лi су­ну­ла куп­ка ста­рi­ших i мо­лод­ших чо­ло­вi­кiв, теж ви­ди­мо не тве­ре­зих - чо­ло­вi­ка з де­ся­ток. В ру­ках у де­ко­го бу­ли ло­ма­ки, а вго­рi над ни­ми те­лi­пав­ся на дрюч­ку бi­лий хлак з на­пи­сом, яко­го Ко­рецький не мiг ро­зiб­ра­ти. За ни­ми, тро­хи вiд­да­лiк, ще душ двад­цять, а ще да­лi i по бо­ках - ди­тин­ча­та, за­цi­кав­ле­нi надз­ви­чай­ною по­дiєю. Вся юр­ба га­ла­су­ва­ла, во­ру­ши­ла­ся i швид­ко наб­ли­жа­ла­ся до шко­ли. Ко­рецький зiй­шов з рун­ду­ка i став на зем­лi.

- Он вiн!.. Он вiн стоїть!.. - по­чу­ли­ся го­ло­си. Стов­пи­ще пiш­ло тих­ше i спи­ни­ло­ся за кiлька ступ­нiв од Ко­рецько­го. Га­лас стих.

- Здоровi бу­ли, лю­ди доб­рi! - про­мо­вив Ко­рецький. - А що ска­же­те доб­ро­го?

Всi мов­ча­ли, - нiх­то не зва­жу­вав­ся вiд­по­вi­да­ти… Враз по­чув­ся го­лос iз се­ре­ди­ни:

- А те ска­же­мо, що не бун­туй­сь!..

- Не бун­туй­сь!.. Рi­шу!.. - крик­нув Гав­ри­ло i про­тяг обид­ва ку­ла­ки до Ко­рецько­го.

- Хто ж бун­тується? - спи­тав Ко­рецький. - Я стою со­бi спо­кiй­но ко­ло своєї ха­ти, а ви прий­шли до ме­не з ку­ла­ка­ми, з ло­ма­ка­ми… Хто ж бун­тується?..

Стовпище знов за­мовк­ло, а Ко­рецький го­во­рив да­лi:

- Може я пок­рив­див ко­го? - так ска­жiть, лю­ди доб­рi! Ко­жен чо­ло­вiк по­ми­ляється: мо­же й я яку крив­ду ко­му зро­бив, - не­хай ска­же. От ви, Де­ми­де, - оз­вав­ся вiн до мо­ло­до­го ще чо­ло­вi­ка з тем­ною бо­рiд­кою i з ло­ма­кою в ру­цi, - мо­же ви що ска­же­те? А як ва­ша ру­ка? Чи не бо­лить те­пер? Доб­ре ро­би­те нею?

Демид по­чер­во­нiв i нi­яко­во за­го­во­рив:

- Та нi… спа­си­бi вам… як ви ви­гоїли, то те­пер усе доб­ре роб­лю… Дай, бо­же, вам здо­ров'я!

- Хвалити бо­га!.. А з вас, Се­ме­не, вже не пра­вить Се­ме­ню­та тi пiв­сот­нi?

- Нi, я нi­чо­го… Спа­си­бi, що пок­ло­по­та­лись то­дi в го­ро­дi - не пра­вить…

- Кажiть же, лю­ди доб­рi, ко­му й яку крив­ду я зро­бив? - пи­тав­ся зно­ву Ко­рецький.

- Та нi… Крив­ди од вас не зна­ли… спа­си­бi вам!.. За­по­ма­га­ли нас зав­сiг­ди… То вже дя­куємо… - за­го­мо­нi­ли се­ред стов­пи­ща ок­ре­мi го­ло­си.

- Може дi­ти не так учив? Мо­же нав­чав їх крас­ти, пи­ти, батькiв зне­ва­жа­ти?..

- Нi, за дi­тей спа­си­бi… Дi­ти нi­чо­го… Гар­нi дi­ти ви­хо­ди­ли од вас…

- Та що ви йо­го слу­хаєте? - скрик­нув на­ла­зя­чи Гав­ри­ло, але йо­го за­раз же спи­ни­ли:

- Стривай, не ре­пе­туй!.. Дай чо­ло­вi­ко­вi ска­за­ти!.. Ще пос­пiємо, ко­ли що…

- Та що ка­зать! - скрик­нув сер­ди­то Се­мен. - Яка там крив­да!.. Нi­якої крив­ди од вас не бу­ло!.. Це нас зби­ли та й го­дi… Ма­нi­фес­том отим!..

- Манiфестом? - пе­ре­пи­нив Ко­рецький. - Гар­ний ма­нi­фест цар дав i сьогод­нi не тре­ба нам нi гнi­ва­ти­ся, нi би­ти­ся, а бра­та­ти­ся тре­ба. Та­кий ма­нi­фест, щоб не бу­ло зну­щан­ня з лю­дей, щоб ви­бор­нi з на­ро­ду лю­ди кра­щий лад за­ве­ли…

- А зем­лю?!.. А жи­дам зем­лю му­жицьку од­да­ти, то не ви, прок­ля­тi де­мок­ра­ти, ви­га­да­ли?! - за­ве­ре­щав чийсь го­лос, i Ко­рецький по­ба­чив пе­ред се­бе пе­рек­рив­ле­не зо злос­тi об­лич­чя Ва­люш­но­го.

- Жидам зем­лю! Зем­лю жи­дам!.. - ре­пе­ту­вав Гав­ри­ло, со­ва­ючи ку­ла­ки.

- Люди доб­рi!.. - по­чав був Ко­рецький.

- Бий йо­го, бре­ху­на! - скрик­нув стар­ши­нен­ко Ми­хай­ло i, роз­мах­нув­шись з усiєї си­ли, вда­рив Ко­рецько­го в ви­сок.

Корецький схит­нув­ся, але вдер­жавсь, ухо­пив­ши­ся за шта­хет­ки.

Але ту ж мить ку­ла­ки по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву, на об­лич­чя, на пле­чi.

Вiн пiд­няв був ру­ки, щоб за­хис­ти­ти го­ло­ву, i враз по­ба­чив пе­ред се­бе по-звi­ря­чо­му злоб­не об­лич­чя Де­ми­до­ве, а в йо­го ру­ках ви­со­ко пiд­ня­ту ло­ма­ку.

Корецький ба­чив, як во­на мелькну­ла в по­вiт­рi, як упа­ла йо­му на го­ло­ву, - i враз ут­ра­тив при­том­нiсть.

IV

Сонце ду­же пек­ло в го­ло­ву й вiн про­ки­нув­ся.

Але сон­ця над їм не бу­ло, тiльки го­ло­ва го­рi­ла, мов її при­пi­ка­ло лiтнє сон­це. Хо­тiв до­торк­ну­ти­ся до неї i по­чув, що ру­цi бо­ля­че во­ру­ши­ти­ся. Та­ки звiв ру­ку, до­торк­нувсь, - щось мок­ре й лип­ке зас­тиг­ло в йо­го на ло­бi. Гля­нув - i по­ба­чив на ру­цi кров.

Силкувався зро­зу­мi­ти - де вiн i що з ним.

Вгорi бу­ло не­бо, зас­ла­не сi­ри­ми хма­ра­ми. По­ма­лу пе­ре­су­ва­ли­ся, то куп­чи­ли­ся, то роз­ла­зи­ли­ся - нуд­нi й огид­нi. Ди­вив­ся на їх i не роз­би­рав, де во­ни взя­ли­ся. На­реш­тi зро­зу­мiв, що вiн не в ха­тi, а на дво­рi. Збо­ку бi­ля се­бе по­ба­чив шта­хе­ти, торк­нув­ся ру­кою вни­зу, - ле­жав до­лi. Зди­во­ва­ний хо­тiв швид­ко пiд­вес­ти­ся, але в го­ло­ву стук­ну­ло так, що впав на­зад i му­сив кiлька ча­су по­ле­жа­ти. То­дi по­ма­лу пiд­вiв­ся й сiв, зi­пер­шись на шта­хе­ти.

Глянув на шко­лу й по­ба­чив по­би­тi шиб­ки. Вiд­ра­зу зга­дав усе: п'яне стов­пи­ще, ку­ла­ки, ло­ма­ку в Де­ми­до­вiй ру­цi… по­то­му, ма­буть, був пог­ром…

Сидiв який­сь час, по­тiм по­сил­ку­вав­ся i встав. У го­ло­ву сту­ка­ло, свiт ту­ма­нiв у очах. По­ма­лу, спи­ра­ючи­ся на бильця, зiй­шов по схiд­цях на рун­дук i ввiй­шов че­рез сi­ни в свою свiт­ли­цю.

Просто пе­ред по­ро­гом ле­жа­ли че­реп­ки а ки­ну­тої об по­мiст лам­пи i смер­дi­ла ка­лю­жа ке­ро­си­ну. Роз­ла­ма­на на шмат­ки по­ли­ця ва­ля­ла­ся се­ред ха­ти, а за­мiсть кни­жок скрiзь бу­ло на­ки­да­но ку­пи роз­дер­то­го, пом'ято­го, по­топ­та­но­го но­га­ми па­пе­ру. Стiл жа­лiб­но по­хи­лив­ся до­до­лу, дер­жа­чись тiльки на од­нiй но­зi, а все, що бу­ло на йо­му - па­пе­ри, ка­ла­мар, рям­цi, бюст - усе в друз­ках ле­жа­ло до­лi; i бi­лi гру­доч­ки гiп­со­во­го Шев­чен­ка втоп­та­но бу­ло в чор­ну ка­лю­жу з ка­ла­ма­ря. Вся ха­та бу­ла за­ки­да­на яко­юсь мi­ша­ни­ною шмат­кiв де­ре­ва, клап­тiв па­пе­ру, скля­нок, ли­ка з роз­дер­то­го мат­ра­цу i чо­гось та­ко­го, що йо­го вже Ко­рецький не мiг i пiз­на­ти, чим во­но бу­ло - та­ке во­но бу­ло по­би­те, знi­ве­че­не, по­топ­та­не. Зда­ва­ло­ся, нi­би який­сь ве­ли­чез­ний страш­ний цiп за­лiз­ний по­мо­ло­тив усю ха­ту на га­муз. Ду­же щи­ро по­ни­ще­но бу­ло книж­ки - Ко­рецький не мiг по­ба­чи­ти нi од­нiєї цi­лої - тiльки клап­тi та по­рож­нi по­ла­ма­нi оп­ра­ви. По всiй ха­тi ле­жа­ли ве­ли­кi карт­ки з iлюст­ро­ва­но­го Дан­та, а на ку­пi по­би­тих пля­ше­чок з шкiльної ап­теч­ки ле­жа­ла час­ти­на "Iсто­рiї культу­ри", - вiн пiз­нав її по ма­люн­ках. Пе­рес­ту­па­ючи че­рез увесь цей мот­лох, пi­дiй­шов до две­рей у дру­гу свiт­ли­цю i са­ме на по­ро­зi по­ба­чив рам­цi з ве­ли­кої Ра­фа­еле­вої Ма­дон­ни: зiр­ва­но її зо стi­ни, ки­ну­то так, що во­на од­ним кiн­цем зi­пер­ла­ся на по­рiг, а по­тiм про­дав­ле­но наск­рiзь чо­бо­том. Чо­бiт од­да­вив го­ло­ву ди­ти­нi й Ма­дон­нi i по­зос­та­ва­ли­ся тiльки ска­лi­че­нi без­го­ло­вi тi­ла. Ко­рецький пiд­няв ма­лю­нок, по­ди­вив­ся й на­щось по­ло­жив йо­го на ку­пу по­тов­че­но­го мот­ло­ху.

Тодi пе­рес­ту­пив у дру­гу свiт­ли­цю…

Здалося, що то снiг. При­ди­вив­ши­ся, по­ба­чив, що то пух бi­лий з ро­зiр­ва­ної по­душ­ки. Вiн ук­ри­вав увесь по­мiст i ку­пу улам­кiв, що ле­жа­ли до­лi. Два ди­тя­чих лi­жеч­ка за­лiз­них, по­ла­ма­нi й пок­ру­че­нi, скор­чи­ли­ся як двi ка­лiч­ки, по­се­ред ха­ти, а шмат­ки по­ру­ба­них со­ки­рою мат­ра­си­кiв роз­ки­да­но бу­ло скрiзь. На од­но­му з шмат­кiв та са­ма лялька, що вчо­ра при­но­си­ла йо­му Лi­да, ле­жа­ла впо­пе­рек, роз­ки­нув­ши ру­ки, але без го­ло­ви; че­реп­ки з неї ва­ля­ли­ся бi­ля стi­ни: пев­не хтось роз­бив її го­ло­ву об стi­ну, а то­дi ки­нув. Ко­мод ле­жав, ви­вер­нув­ши про­би­ту чимсь стi­ну, а шух­ля­ди з йо­го ва­ля­ли­ся зов­сiм по­рож­нi. По­рож­ня бу­ла й одеж­на ша­фа з вир­ва­ни­ми двер­ка­ми, але тро­хи по­роз­ди­ра­ної оде­жi де-не-де ва­ля­ло­ся по ха­тi.

У кух­ню тiльки гля­нув, про­хо­дя­чи проз неї - там бу­ла ку­па по­би­то­го че­реп'я. Вий­шов у сад.

Зараз од вi­кон тяг­ли­ся бi­лi сму­ги пу­ще­но­го на вi­тер пiр'я. Да­лi…

Далi не бу­ло зов­сiм са­ду. Квiт­ча­нi гряд­ки ви­топ­та­но - чор­нi­ла по­ри­та зем­ля. Си­ла мо­ло­дих де­рев ле­жа­ла вик­ру­че­на з зем­лi, жа­лiб­но вис­та­вив­ши пiд хо­лод осiннього не­ба нiж­нi обiр­ва­нi ко­рiн­цi, пе­ре­мi­ша­нi з зем­лею. Од бiльших де­рев сто­яли са­мi стов­бу­ри з пуч­ком гi­лок уго­рi, а зни­зу все бу­ло об­ла­ма­не, об­би­те ло­ма­ка­ми, i ку­пи гi­лок то з зе­ле­ним, то з по­жовк­лим лис­том уми­ра­ли ко­ло кож­но­го де­ре­ва до­лi. Тiльки ве­ли­кi ду­би й ли­па сто­яли не­зай­ма­нi; але вiд сто­ли­ка пiд їми зос­тав­ся тiльки стовп­чик, а ос­лiн був пе­ре­лом­ле­ний над­воє. Той са­мий ос­лiн, на яко­му вчо­ра, пiд зо­ря­ним не­бом. Та­ля й вiн пла­ка­ли з ра­до­щiв, що вже не бу­де бiльше не­во­лi й мук, на­сильства й кро­вi…

Пройшов да­лi i вий­шов у хвiрт­ку. Стеж­ка вiд неї збi­га­ла вниз, в'ючи­ся по кру­чу­ва­тих реб­рах яру. Ко­рецький пi­шов нею, по­ма­лу сту­па­ючи. По­ба­чив на стеж­цi нiж з ви­дел­кою; тро­хи ниж­че бли­щав до­лi за­губ­ле­ний грант з са­мо­ва­ру.

- Певне нес­ли сю­ди… - по­ду­мав Ко­рецький.

Аж на днi в яру знай­шов ще од­ну за­губ­ле­ну рiч: бла­кит­неньку Та­лi­ну хус­точ­ку. Цю вже вiн пiд­няв, спи­нив­ся i, див­ля­чись на неї, по­чав зга­ду­ва­ти…

Таля… Що са­ме вiн му­сить зро­би­ти… щось до Та­лi… Але що са­ме?.. Торк­нув­ся ру­кою до ло­ба, зно­ву по­чув кров i спус­тив ру­ку…

Таля… Та­ля…

Ах, так!.. Тре­ба до­вi­да­ти­ся, що з Та­лею, з дiтьми…

Пiшов швид­ко-швид­ко де­ру­чи­ся кру­чу­ва­тою стеж­кою вго­ру. Вид­рав­ся ско­ро i сто­яв уже бi­ля це­гельнi, але в го­ло­ву зно­ву зас­ту­ка­ло, по­ча­ла об­нi­ма­ти млость. Бо­яв­ся, що впа­де, не хо­тiв ле­жа­ти тут i ввiй­шов у тем­ну шо­пу. Хи­та­ючи­ся, прой­шов аж до краю її, аж ту­ди, де ко­лись хо­вав­ся з дiтьми вiд до­щу, i впав там на со­ло­му, втра­тив­ши при­том­нiсть.

Два знай­омих го­ло­си:

- Та не­ма йо­го тут, - ка­зав один; i Ко­рецький доб­ре пiз­нав Ва­люш­но­го.

- А, бiс йо­го батько­вi!.. - Да­ли ми, брат ти мой, зiв­ка! - од­по­вi­дав дру­гий, i це був стар­ши­нин Ми­хай­ло. - Утьок уже! Тре­ба бу­ло то­дi вер­нуться до йо­го та гля­нуть, чи тьоплий, чи вже за­хо­лов.

- Ну, так тре­ба ж бу­ло до­до­му по­од­но­сить, - од­ка­зав Ва­люш­ний.

- Набрались бе­бе­хiв тяг­ти, а дi­ло за­бу­ли… Я взяв ча­си - i до­вольно з ме­не: бу­ду я вся­ку дрянь тас­кать.

- А За­хар­ко!.. За­хар­ко!.. - за­ре­го­тав­ся Ва­люш­ний.

- Хо-хо-хо! - до­дав сво­го Ми­хай­ло. - I знам'я своє по­ки­нув та за са­мо­вар!..

- Та го­ро… ха-ха-ха!.. го­ро­да­ми!.. - не вга­вав Ва­люш­ний. - А во­да з йо­го дзю­рить!..

- Ну, брат ти мой, - да­ли чо­су!.. Хоч i не до­би­ли, а да­ли… I по­пользу­ва­лись на­шi… На ме­не пiд­жак - як улип… А в те­бе шап­ка як?..

- Прийшлась, - од­ка­зав Ва­люш­ний.

- Добра шап­ка, - пох­ва­лив Ми­хай­ло, - на де­сять год ста­не… Чорт йо­го знає - хтось гро­шi ви­няв з пар­та­манєту… Пар­та­манєт знай­шов, а деньги який­сь су­кин син уже ви­тяг… А в учи­те­ля, долж­но, бу­ли… Ну, брат, пай­дьом дальше!.. По­шу­каємо ще… Ех, єслi б най­тiть: вже б я йо­го дог­ла­див по го­лов­цi оцiєю за­лi­зяч­кою.

- Добрий шво­рiнь…

- Пайдьом дальше!..

Вийшли. По­ма­лу за­ти­ха­ла хо­да…

Корецький зро­зу­мiв: во­ни шу­ка­ли йо­го. Але вже не бу­ло нi стра­ху, нi ба­жан­ня втi­ка­ти чи бо­ро­ни­тись. Якась бай­ду­жiсть стра­шен­на… i вто­ма… Сон на­ля­гав на очi… Зап­лю­щив їх i зра­зу ж зас­нув.

Прокинувся, як уже бу­ло зов­сiм тем­но. Вдив­ля­ючи­ся в тем­ря­ву, лед­ве по­мi­тив тро­хи яс­нi­ший клап­тик хмар­но­го не­ба, вид­ний крiзь две­рi в дру­го­му кiн­цi шо­пи. Пiд­вiв­ся i встав, - по­чу­вав у со­бi си­лу. Го­ло­ва не бо­лi­ла вже так. Мiг iти. Ку­ди?

Вiдразу все зга­дав. Не знає, де Та­ля й дi­ти i що з ни­ми. Страх об­няв йо­го. Ки­нув­ся з шо­пи й ви­бiг пiд не­бо.

Глянув че­рез яр на шко­лу: нi од­но вiк­но не свi­ти­ло­ся. До­ма не­ма її, - му­сить бу­ти в Пет­ра. По­зир­нув ту­ди, де уяв­ляв со­бi Пет­ро­ву ха­ту, але й там бу­ло тем­но. Нев­же вiн так дов­го спав, i це вже бу­ла глу­па нiч? Хо­тiв гля­ну­ти на го­дин­ник, але не знай­шов йо­го. Зга­дав, що Ми­хай­ло хва­лив­ся йо­го го­дин­ни­ком. А, он що: йо­го шу­ка­ють, мо­жуть уби­ти… тре­ба бу­ти обе­реж­ним… Та все ж му­сить за­раз пi­ти до Пет­ра, до­вi­да­ти­ся про Та­лю й дi­тей.

Враз по­мi­тив по той бiк яру, ко­ло шко­ли щось… щось, мов чо­ло­вiк вер­хи… Вiн об'їздив сад, по­вер­тав ко­нем ту­ди й сю­ди. По­тiм десь узяв­ся й дру­гий та­кий, з'їха­ли­ся й то­дi по­вер­ну­ли на­зад та й пок­ри­лись у тем­ря­вi.

Силкувався зро­зу­мi­ти, що во­но та­ке, та нi­як не мiг до­га­да­ти­ся. I враз йо­го дум­ки пе­ре­пи­нив який­сь згук - жа­лiб­ний, без­на­дiй­ний… Вiн пе­ре­бив ти­шу й по­тяг­ся в по­вiт­рi дов­гою-дов­гою нит­кою… Там, у тем­ря­вi, бi­ля шко­ли…

- Гаву-у-у-у!.. га­ву-у-у!..

Було стiльки су­му й од­чаю, стiльки бо­лю в то­му вит­тi, що ста­ва­ло мо­то­рош­но. Ко­рецький пiз­нав го­лос: це був Ка­тай. По­ки­ну­тий, са­мот­нiй, вiн пла­кав на зруй­но­ва­но­му дво­ри­щi…

Вiн пла­кав… йо­му бу­ло жал­ко… А тi… а тим, що руй­ну­ва­ли…

Але де ж Та­ля? Ка­тай по­бiг то­дi з нею…

Швидко пi­шов, прос­ту­ючи до Пет­ро­вої ха­ти. Прой­шов до яру, де вiн за­вер­тає, зiй­шов на­низ i зно­ву ви­дер­ся прос­то до Пет­ро­во­го го­ро­ду. Пе­ре­лiз че­рез тин i, плу­та­ючись у яко­мусь по­сох­ло­му ба­дил­лi, прой­шов до то­ку, а з то­ку фiрт­кою в двiр. У ха­тi не свi­ти­ло­ся. Гавк­нув був со­ба­ка й ки­нув­ся до Ко­рецько­го, але, пiз­нав­ши йо­го, за­раз стих i по­чав ла­щи­ти­ся.

- А хто там хо­дить? - по­чув­ся ти­хо Пет­рiв го­лос, i з-пiд ха­ти од­рiз­ни­ла­ся тем­на пос­тать i пiш­ла на­зуст­рiч Ко­рецько­му.

- Це я, Пет­ре…

Петро ки­нув­ся до йо­го, вхо­пив за ру­ку i, не ка­жу­чи нi сло­ва, по­вiв на­зад на тiк у клу­ню. Ввiй­шли в се­ре­ди­ну. Пет­ро при­чи­нив две­рi й мовч­ки по­вiв йо­го се­ред тем­ря­ви аж у най­дальший ку­ток.

- Сiдайте тут! - про­мо­вив по­шеп­ки Пет­ро й сiп­нув Ко­рецько­го вниз. Обид­ва по­сi­да­ли на сно­пи. То­дi, схи­лив­ши­ся йо­му до ву­ха, Пет­ро за­ше­по­тiв:

- Прислано вас ареш­ту­ва­ти. Се­лом їздять ко­за­ки в шу­ка­ють вас скрiзь… Бу­ли вже в ме­не, в Яко­ва, в Па­на­са… Ка­жуть: по­па­де­мо - жи­во­го не ви­пус­ти­мо…

Корецький зро­зу­мiв те­пер, що то за їздцi бу­ли бi­ля шко­ли.

- А На­та­ля Ми­ко­лаївна, дi­ти - де?

- Не тур­буй­тесь… Во­ни жи­вi й здо­ро­вi…

- Та де во­ни?

- Одвiз я… в Гай­ки…

Гайки - то був ху­тiр Та­ли­но­го батька, за­мож­но­го ко­за­ка, су­меж­но з ве­ли­ким се­лом Гра­бiв­кою.

- Ми так ду­ма­ли, - ше­по­тiв да­лi Пет­ро, - що хоч На­та­лю Ми­ко­лаївну тут i не зай­ма­ють, та все ж кра­ще їм бу­ти по­ки що, да­лi вiд Ла­дин­ки. Во­ни спер­шу не хо­тi­ли їха­ти, - все за вас жу­ри­ли­ся… хо­тi­ли вас шу­ка­ти… Та я вмо­вив… Во­ни б шу­ка­ли, а за їми слiд­ком ко­за­ки їзди­ли б… Та тро­хи та­ки, приз­на­ти­ся, й приб­ре­хав: ска­зав, що вас зов­сiм не за­ня­то… що ви в лi­сi те­пер… Во­ни по­вi­ри­ли…

Написали до вас за­пис­ку… То це не­дав­но тiльки вер­нув­ся, од­вiз­ши…

- Спасибi, Пет­ре!.. А дi­ти не ду­же на­ля­ка­ли­ся ко­за­кiв?

- Нi, нi­чо­го… Лi­да не зро­зу­мi­ла, чо­го во­ни, а Во­лодько, як во­ни поїха­ли, ска­зав: "Ну, я ж їм по­ка­жу, як ви­рос­ту…"

- Наталi Ми­ко­лаївни нi­як во­ни не зай­ма­ли?

- Нiяк… Во­ни, ма­буть, i не до­га­да­ли­ся, що то во­на… i не пи­та­лись нi­чо­го… Ду­же вас по­би­то, Євге­не Пет­ро­ви­чу?

- Трохи… Тiльки по го­ло­вi ду­же вда­ре­но… Од­на­че - нi­чо­го… Що в шко­лi?

- Усе пог­ром­ле­но… По­ки я вран­цi од­вiв На­та­лю Ми­ко­лаївну та ки­нув­ся по то­ва­ри­шах… по­ки ту­ди та сю­ди, - при­бi­гаємо, аж тут уже пе­рей­шла ор­да… Тiльки дiд Те­реш­ко хо­дить по ха­тах та пла­че… Ки­ну­лись вас, - не­ма… По­ча­ли шу­ка­ти вас, а тут i пог­ром­ни­ки шу­ка­ють… Сил­куємо­ся так, щоб нас не по­мi­ча­ли, щоб знай­ти вас та пе­ре­хо­ва­ти, або мо­же до лi­ка­ря… Нi­де не­ма… Де ви бу­ли?

- У це­гельнi… в ма­лiй шо­пi…

- Чи ти ба!.. А ми по­ба­чи­ли, що Ми­хай­ло з Ва­люш­ним вий­шли звiд­тi­ля, - ну, ду­маємо, там вас не­ма… та й не пiш­ли ту­ди… У шко­лi я поз­на­хо­див де­якi па­пе­ри, - од­дав На­та­лi Ми­ко­лаївнi…

- Де лист од неї?

- Ось… тiльки свi­ти­ти тут не ру­ка, щоб не по­ба­чи­ли ко­за­ки: ву­ли­ця­ми їздять…

- Правда…

- Вам тре­ба з Ла­дин­ки ку­дись iн­де по­да­ти­ся, Євге­не Пет­ро­ви­чу.

Корецький за­мис­лив­ся…

- Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там най­кра­ще мо­жу при­ту­ли­ти­ся… Чи те­пер пiз­но?

- Пiвнiч ско­ро.

- Поїзд уже пi­шов. - Та вам те­пер у го­род i не мож­на…

- Авжеж!.. Тре­ба прой­ти на Го­ро­бей­ку, там сiс­ти… Верс­тов двад­цять бу­де ту­ди од нас?

- Та бу­де… Мо­же тро­хи й бiльш… Дiй­де­те?

- Дiйду.

- Бо їха­ти во­но по­мiт­нi­ше…

- Авжеж… Я й на вра­нiш­нiй поїзд не хо­чу, бо ду­же по­мiт­но бу­де…

- Пiдождете до ве­чiрнього?

- Еге. Тiльки не тут… Кра­ще я пi­ду в лiс на па­сi­ку твою.

- Еге, там без­печ­нi­ше…

- Переночую в ку­ре­нi й день пе­ре­бу­ду, а вве­че­рi йна ма­ши­ну.

- Зараз хо­че­те йти?

- Та за­раз… Тiльки ти, Пет­ре, дай хоч сво­го кар­ту­за, а то я без нi­чо­го…

- Я за­раз…

Петро пi­шов, а Ко­рецький ос­тав­ся до­жи­да­ти­ся в тем­нiй клу­нi. Пев­на рiч - на па­сi­цi бу­де йо­му най­кра­ще. Бджо­ли Пет­ро вiд­тi­ля вже пе­ре­вiз, нiх­то ту­ди те­пер не прий­де, а ко­ли що, то й у лi­сi за­хо­ва­ти­ся мож­на… Од па­сi­ки до стан­цiї Го­ро­бей­ки бу­де на­вiть ближ­че верс­тов на три…

Прийшов Пет­ро, при­нiс кар­ту­за й свою чу­мар­ку. Чу­мар­ка прий­шлась на Ко­рецько­го са­ме доб­ре, а кар­ту­за на­дi­ти бу­ло труд­ненько, бо го­ло­ва бо­лi­ла.

- А це по­поїсти… Їжте!..

- Нi, це зго­дом… уже на па­сi­цi… та й iду­чи мож­на… А те­пер не­ма чо­го ба­ри­ти­ся: кра­ще я швид­ше пi­ду.

- Ходiть - i я з ва­ми.

- А то­бi чо­го?

- Е, нi, - щоб я вже знав, що ви без­печ­но до кат­ра­ги до­би­ли­ся… Там уже не так страш­но, а по до­ро­зi то хто йо­го зна, як бу­де…

- То щоб i то­бi впа­ло, цього хо­чеш?

- Та нi­чо­го не впа­де… Пi­ду!..

- Ну, га­разд, - охiт­нi­ше ме­нi бу­де. Яром?

- Яром не так по­мiт­но…

Вийшли з клу­нi, роз­зир­ну­лись, - нi­де нi­ко­го не бу­ло вид­ко. Пiш­ли зно­ву го­ро­дом, то­дi вниз i поб­ра­ли­ся яром.

Петро йшов по­пе­ре­ду, не­су­чи вуз­лик, Ко­рецький за їм, iш­ли мовч­ки, бо бу­ло не­без­печ­но по­да­ва­ти го­лос. Вго­рi бу­ло хмар­но, тiльки де-не-де проб­лис­ку­ва­ли клап­ти­ки чис­то­го не­ба i на їх сум­но миг­тi­ли зiр­ки. Чор­нi бо­ки яру здiй­ма­лись ви­со­ко, i вни­зу бу­ло зов­сiм тем­но. Зго­ри труд­но бу­ло б їх до­ба­чи­ти. Сил­ку­ва­ли­ся тiльки йти яко­мо­га тих­ше, обе­реж­нi­ше, - по­су­ва­ли­ся по­ма­лу. I враз Ко­рецький здриг­нув­ся.

- Гаву-у-у!.. га­ву-у-у!.. - зно­ву роз­ко­ти­ло­ся се­ред тем­ря­ви.

I весь час, по­ки во­ни йшли яром, важ­ко й сум­но плив­ли в по­вiт­рi за­во­ди со­ба­чо­го пла­чу, i вiд їх ста­ва­ло так без­на­дiй­но, що хо­тi­ло­ся са­мо­му пла­ка­ти, ви­ти, як Ка­тай…

З пiв­го­ди­ни йшли яром. Де­да­лi вiн ста­вав усе мен­ше й мен­ше гли­бо­кий, бо­ки в йо­го ниж­ча­ли i, на­реш­тi, ви­бi­га­ли в по­ле ву­зеньким яроч­ком. Озир­ну­ли­ся по­лем. Ко­рецький спер­шу нi­чо­го не по­ба­чив, але Пет­ро торк­нув йо­го ру­кою й мовч­ки по­ка­зав пра­во­руч.

Там, геть да­лi, бо­ва­нi­ла в тем­ря­вi мо­ги­ла. При блi­до­му свi­тi вiд кiлькох зi­рок, дов­ше вди­вив­ши­ся, Ко­рецький по­ба­чив на мо­ги­лi щось ви­со­ке.

- Козак вер­хи, - про­ше­по­тiв Пет­ро.

Так! Лов­лять йо­го i вно­чi.

Треба вер­та­ти­ся на­зад.

Завернулися i зно­ву пiр­ну­ли в тем­ря­ву гли­бо­ко­го яру.

- До верб, - шеп­нув Пет­ро.

Корецький знав цю до­ро­гу. Яр ви­ки­дав од се­бе гiл­ку так са­мо на по­ле, але там рос­ли куп­ка­ми вер­би й так уся­кий ча­гар­ни­чок роз­ки­да­ний був верст­ви на пiв­то­ри, - от­же лег­ше бу­ло схо­ва­ти­ся i зай­ти да­лi вiд се­ла, а то­дi вже iн­шим шля­хом за­вер­ну­ти­ся до лi­су.

Знову пiш­ли ти­хо, обе­реж­но, мовч­ки. Дiй­шли до гiл­ки; за­вер­ну­ли нею. Тут iти бу­ло гiр­ше, бо стеж­ка бу­ла ма­ло про­топ­та­на i раз у раз трап­ля­ли­ся ку­щi. До­во­ди­лось iти ду­же по­ма­лу, щоб не бу­ло ше­лес­ту й ту­по­тiн­ня. Во­ни до­хо­ди­ли вже до краю, ко­ли це враз по­чу­ли над со­бою роз­мо­ву. Двоє ко­за­кiв їха­ло по­над яром, наб­ли­жа­ючи­ся до їх. Поп­ри­па­да­ли до зем­лi й ле­жа­ли мовч­ки, не­ру­хо­мо.

- Долго еще бу­дем ез­дить? - по­чув­ся го­лос прос­то над їми.

- Да чорт его зна­ет… Долж­но уд­рал уж он…

- Проехать раз­ве ов­ра­гом?

- Ну его к чор­ту!.. Но­ги ло­ша­ди по­ло­ма­ешь… Дай-ка огоньку, брат!

Чиркнув уго­рi сiр­ник, блис­нув свiт, зас­мер­дi­ло тю­тю­ном…

Далi за­ту­па­ли зно­ву ко­нi, йду­чи по­ма­лу, хо­дою. Ко­рецький з Пет­ром ле­жа­ли, прис­лу­ха­ючись, як ту­пот­ня­ва й го­ло­си за­ти­ха­ли i на­реш­тi зов­сiм стих­ли. Пi­дож­да­ли, ще з чверть го­ди­ни, то­дi Пет­ро торк­нув Ко­рецько­го.

- Лежiть тут!

I ти­хо-ти­хо по­лiз уго­ру. Ко­рецький ба­чив, як йо­го тем­не тi­ло по­су­ва­ло­ся кру­чею i як, на­реш­тi, йо­го го­ло­ва ста­ла над бе­ре­гом яру. Дов­го ди­вив­ся там, - то­дi вер­нув­ся так са­мо обе­реж­но.

- Не вид­ко вже нi­ко­го, - ру­шай­те швид­ше!

I все ж сил­ку­ючи­ся ро­би­ти яко­мо­га мен­ше ше­лес­ту, во­ни вий­шли з яру в по­ле. Ко­рецький гля­нув навк­ру­ги - нi­ко­го не вид­ко бу­ло нi­де. Хi­ба хтось схо­вав­ся. На­хи­ля­ючи­ся i при­па­да­ючи ча­сом до зем­лi, пiш­ли по­мiж куп­ка­ми ча­гар­ни­ку й верб i йшли так з верст­ву - аж по­ки ви­би­лись на вiльне по­ле.

Нiчим не мож­на бу­ло ру­чи­ти­ся, що й тут, на до­ро­зi до во­ни не стрi­нуть ко­за­кiв, але iн­шо­го спо­со­бу до­би­ти­ся до лi­су в їх не бу­ло.

Пiшли швид­ко-швид­ко по­лем…

А навз­до­гiн за їми лу­нав да­ле­кий со­ба­чий плач, мов ту­жiн­ня на руїнах роз­би­тої шко­ли…

V

Дерева шу­мi­ли сум­но й по­ну­ро, як на­лi­тав на їх вi­тер, i а то­дi за­ти­ха­ли, ше­по­чу­чи жа­лiб­но, мов на ко­го на­рi­ка­ючи. Вi­тер ча­са­ми хлюс­кав до­щем у тон­ку го­ро­же­ну стiн­ку, а як вiн за­ти­хав, дощ ля­по­тiв по лис­тю й по кат­ра­зi од­но­ма­нiт­ним i до­куч­ним ля­по­тiн­ням i зда­ва­ло­ся, що йо­му не бу­де й кiн­ця. Зоб­гав­ши­ся на со­ло­мi, Ко­рецький ди­вив­ся в тем­ря­ву, слу­ха­ючи од­нос­тай­ний плюс­кiт нас­тир­но­го осiннього до­щу. Бу­ло хо­лод­но, вог­ко й без­на­дiй­но сум­но. Так без­на­дiй­но, що не хо­тi­ло­ся вже нi жа­лi­ти­ся, нi на­вiть кри­ча­ти з бо­лю, хо­тi­ло­ся тiльки зiб­га­ти­ся ще дуж­че, ску­ли­ти­ся, як ста­рий, хво­рий со­ба­ка пiд ота­ким до­щем, зап­лю­щи­ти очi, щоб уже нi­чо­го, нi­чо­го не ба­чи­ти, - i вмер­ти.

Дев'ять лiт пра­цi!.. Пра­цi щи­рої, пов­сяк­час­ної, та­кої, що всi її ра­до­щi й бо­лi ста­ли їх осо­бис­ти­ми ра­до­ща­ми й бо­ля­ми. На­вiть ко­хан­ня їх, под­руж­нi спра­ви - так тiс­но злу­чи­ли­ся, пе­реп­ле­ли­ся з тiєю пра­цею, що все те тво­ри­ло од­но цi­ле - ча­сом гiр­ке й тяж­ке, але ра­зом з тим та­ке гар­не, по­зо­ло­че­не сяєвом ра­дiс­них на­дiй!..

I все за­ги­ну­ло!..

Спершу сам, то­дi вдвох - во­ни ви­ко­ха­ли кiлька по­ко­лiнь мо­ло­дi­жi, ося­яної хоч не­ве­ли­ким свi­том знан­ня й гро­ма­дянської са­мос­вi­до­мос­тi. Во­ни влас­ним своїм прик­ла­дом, своїм жит­тям зав­сiг­ди сил­ку­ва­ли­ся не рiз­ни­ти з тим, чо­го нав­ча­ли лю­дей; iш­ли зав­сiг­ди, де тiльки мог­ли, на по­мiч усiм, ко­му то­го тре­ба бу­ло, iш­ли не че­рез те тiльки, що так ве­лi­ла їм iдей­на по­вин­нiсть, але й то­го, що їм лю­бо бу­ло пiр­на­ти в на­род­не мо­ре, зас­по­ко­юва­ти бо­лi; то­го, що во­ни лю­би­ли цих тем­них, приг­нi­че­них тяж­кою до­лею, лю­дей i сил­ку­ва­ли­ся ви­яви­ти ту лю­бов, як мог­ли…

Може не­доб­ре? Ма­ло?

Хто знає… Але з усiєї си­ли - скiльки змог­ли… I зда­ва­ло­ся - не по-дур­но­му. Зда­ва­ло­ся, вже тво­ри­ли круг се­бе яс­не ко­ло лю­дей, що жи­вуть но­вим, кра­щим i ви­щим жит­тям… Зда­ва­ло­ся, що й шир­ша гро­ма­да вже ро­зу­мi­ла їх i ви­яв­ля­ла свою при­хильнiсть… на­вiть не­дав­но, вже як вiн у тюр­мi був, пос­та­нов­ле­но до­би­ва­ти­ся, щоб йо­го ви­пу­ще­но й вер­не­но в шко­лу.

I ось - до­сить бу­ло нi­се­нiт­ни­цi, ви­ди­мої дур­ни­цi про те, що хтось хо­че му­жицькi зем­лi вiд­да­ти жи­дам, щоб од­ра­зу все вiд­мi­ни­ло­ся, щоб цей страх му­жицький - не впус­ти­ти з рук зем­лю - за­ту­ма­нив зов­сiм го­ло­ви, за­бив усiм па­мо­ро­ки. I той са­мий Се­мен або Де­мид, що мо­же двад­цять ра­зiв заз­на­вав од йо­го за­по­мо­ги щи­рої бра­терської - сло­вом i дi­лом - цей Де­мид пiд­няв над йо­го го­ло­вою ло­ма­ку тiєю са­мою ру­кою, що вiн, Ко­рецький, ви­гоїв йо­му для чес­ної ро­бо­ти!..

Чи мо­же що бу­ти страш­нi­ше, без­на­дiй­нi­ше?

I хi­ба це з ним тiльки? Он уже є звiст­ки, - Пет­ро ка­зав, -про пог­ро­ми в Києвi й по iн­ших го­ро­дах. Скiльки мук, скiльки тяж­кої ти­та­нiч­ної пра­цi й бо­ротьби, не­чу­ва­них жертв во iм'я лю­бо­вi до во­лi й на­ро­ду i ось - тiльки блис­нув пер­ший про­мiнь во­лi й на­дiї на кра­ще жит­тя, той са­мий на­род, во iм'я яко­го вiд­бу­ва­ла­ся та див­на бо­ротьба, вiд­по­вi­дає на цей про­мiнь пог­ро­ма­ми, уби­ва­ючи своїх обо­рон­цiв i при­хильни­кiв та слух­ня­но йду­чи на на­ли­га­чi за ти­ми, що зав­сiг­ди во­ди­ли йо­го в тяж­ко­му яр­мi.

Вiл пiд'ярем­ний, те­пер вiн ви­раз­но по­ка­зує, що вiн раб не тiльки спо­кон­вiч­ний, але й до­вiч­ний, без­на­дiй­ний.

згадалося йо­му. Тiльки то­дi, ко­ли мо­гу­че сон­це спа­ли­ло б цю оск­вер­не­ну зем­лю, ви­ни­щи­ло б код­ло вiч­но по­хи­ле­них ра­бiв i да­ло б жит­тя но­вiй, не рабськiй по­ро­дi - тiльки то­дi мож­на бу­ло б чо­гось спо­дi­ва­ти­ся. Але во­но, сон­це - во­но не прий­де i не спа­лить, i все бу­де, як бу­ло: бу­де раб i пан, кров i пог­ро­ми i кай­да­ни!..

Якби нi­чо­го цього не бу­ло, як­би вiн зос­тав­ся в тюр­мi або на­вiть зас­ла­но йо­го на Си­бiр, хоч би й на ка­тор­гу, - i то­дi б йо­му бу­ло лег­ше, нiж те­пер. I ко­ли б вiн уми­рав там, - i то­дi мiг би вi­ри­ти, що над йо­го тру­пом та­ки за­сяє ко­лись сон­це во­лi й щас­ли­во­го людсько­го жит­тя!..

А те­пер - як вiн мо­же те­пер вi­ри­ти?

Умерти, тiльки вмер­ти, щоб не зна­ти, не по­чу­ва­ти цього!..

Дощ од­но­ма­нiт­но, до­куч­но хлюс­кав по кат­ра­зi, де­ре­ва жа­лiб­но на­рi­ка­ли, мов хли­па­ючи сти­ха, i чор­на безп­рос­вiт­ня нiч на­ля­га­ла на ду­шу. Зоб­гав­ся, ску­лив­ся ще дуж­че й за­нi­мiв у нев­пин­но­му, без­мiр­но­му, ту­по­му й без­на­дiй­но­му бо­лi…

Не спав, хо­ча й не був при­том­ний. Як оп­ри­том­нiв, сi­рий свiт пох­му­ро­го ран­ку вже за­зи­рав крiзь щi­ли­ни в две­рях. Ус­тав i, хи­та­ючись, вий­шов з кат­ра­ги. До­щу вже не бу­ло, але зем­ля, лiс, не­бо - все бу­ло мок­ре, сi­ре, по­ви­те хма­ра­ми й ту­ма­на­ми.

Тремтiв, бо бу­ло йо­му хо­лод­но.

Десь да­ле­ко, в се­ре­ди­нi щось бо­лi­ло ту­по й гид­ко, але вiн уже знав, чо­го той бiль; го­ло­ва теж бо­лi­ла, бу­ла тяж­ка i не хо­тi­ла нi­чо­го ро­зу­мi­ти. Сiв на пеньку бi­ля кат­ра­ги, си­дiв трем­тя­чи.

Помалу хо­лод вер­тав йо­му свi­до­мiсть. Пi­шов до кри­нич­ки вми­ти­ся. На го­ло­вi, з лi­во­го бо­ку, во­лос­ся за­пек­ло­ся в кро­вi й заш­ка­руб­ло, мов ко­ра. Поз­ми­вав кров, де мож­на, тро­хи при­че­пу­ривсь. Вер­нув­ся до кат­ра­ги й на­дiв Пет­ро­ву чу­мар­ку, щоб зiг­рi­ти­ся, але не мiг.

Згадав за Та­лi­но­го лис­та й ви­тяг, щоб ще раз про­чи­та­ти. Пи­са­ла, що во­на й дi­ти цi­лi й здо­ро­вi, про­ха­ла не тур­бу­ва­ти­ся за їх i не од­вi­ду­ва­ти їх за­раз, а їха­ти прос­то до Києва: пев­не й за нею є дог­ляд, i йо­го мо­жуть у неї заб­ра­ти. Че­рез те са­ме й во­на приїде аж у Київ - там лег­ше бу­де по­ба­чи­ти­ся й не на­вес­ти на йо­го слiд… Ра­дi­ла, що йо­го пог­ром­ни­ки не за­ня­ли (це їй Пет­ро ска­зав), пiд­бадьорю­ва­ла йо­го, сил­ку­ва­ла­ся впев­ни­ти, що тро­хи зго­дом усе по­вер­неться на кра­ще…

- На кра­ще!.. - гiр­ко всмiх­нув­ся Ко­рецький. - Де во­на цiєї на­дiї на­би­рається?.. Ко­ли ста­но­ви­ще та­ке без­на­дiй­не!.. Кра­ще! А вiн не мо­же на­вiть ру­чи­ти­ся, що не прий­дуть пог­ром­ни­ки й до її батька, не пог­ром­лять i йо­го i. не по­роз­би­ва­ють ло­ма­ка­ми го­ло­ви Та­лi й дi­тям.

А вiн… вiн нi­чо­го не мо­же зро­би­ти, бо ко­ли б на­вiть вiн пi­шов ту­ди, до їх i бо­ро­нив їх зброй­ною ру­кою, то й це бу­ло б їм тiльки на гiр­ше…

Застогнав з ду­шев­но­го бо­лю, зас­ким­лив, як Ка­тай - там, на руїнах… го­то­вий був рва­ти на со­бi тi­ло… хо­тi­ло­ся вда­ри­ти­ся го­ло­вою об дуб, щоб роз­би­ти її вже до краю, щоб пе­рес­та­ла во­на ро­зу­мi­ти, щоб не ста­ло сер­це по­чу­ва­ти…

Залiз знов у кат­ра­гу, ту­ди, в ку­ток на со­ло­му, ску­лив­ся й ле­жав…

Побачив, що над­во­рi по­яс­нi­ша­ло. Вий­шов. На схо­дi по­ча­ло про­би­ва­ти­ся крiзь хма­ри сон­це. Спер­шу заз­на­чи­ло­ся блi­дим ма­то­вим кру­жа­лом, то мен­ша­ючи, то розп­ли­ва­ючись, а да­лi блис­ну­ло раз… уд­ру­ге… схо­ва­ло­ся i зно­ву блис­ну­ло й за­ся­ло на чис­то­му клап­ти­ко­вi бла­ки­тi.

Сiв про­ти сон­ця й по­чав грi­ти­ся. По­ма­лу вхо­ди­ло в тi­ло теп­ло, а з ним пот­ро­ху вер­та­ла­ся й си­ла.

Вже бу­ло опiвд­нi, як по­чув хо­ду - трi­ща­ли су­хi гi­лоч­ки пiд но­га­ми. Вже наб­ли­жа­ло­ся; мож­на вже бу­ло ро­зiб­ра­ти, що йде тiльки один чо­ло­вiк. На­реш­тi, на про­гай­льови­ну вий­шла лю­ди­на з вуз­ли­ком у ру­ках, i Ко­рецький пiз­нав Яко­ва.

Парубок спер­шу не по­ба­чив учи­те­ля, бо той си­дiв за кат­ра­гою збо­ку, i пок­ли­кав сти­ха:

- Євгене Пет­ро­ви­чу!

- Я тут, - оз­вав­ся Ко­рецький. Якiв уже ба­чив йо­го.

- Принiс вам обiд…

- Спасибi!.. Сi­дай!..

Якiв по­ло­жив вуз­лик пiд кат­ра­гу, а сам сiв за­раз же бi­ля Ко­рецько­го на ку­пi мок­рої со­ло­ми. Учи­тель пильнi­ше гля­нув на йо­го блi­де об­лич­чя й по­мi­тив, що гу­би в йо­го по­ча­ли нер­во­во тi­па­ти­ся i враз буй­нi крап­лис­тi сльози од­на за од­ною по­ко­ти­ли­ся в па­руб­ка по об­лич­чю.

- Якове, чо­го ти? - спи­тав­ся Ко­рецький. - Що ще ста­ло­ся?

- Нi, нi­чо­го, - од­по­вi­дав, лед­ве ви­мов­ля­ючи, Якiв. Нi­чо­го…

- Чого ж ти пла­чеш?

- Був у шко­лi.

I, зi­пер­ши­ся лiк­тя­ми в ко­лi­на, вiн об­хо­пив лоб ру­ка­ми i, так по­хи­лив­ши­ся, ти­хо, мовч­ки пла­кав…

I Ко­рецький по­чув, як i в йо­го щось пiд­ко­ти­ло­ся до гор­ла, так са­мо по­ча­ли трем­тi­ти гу­би й пер­ша пе­ку­ча сльоза ско­ти­ла­ся по об­лич­чю на хо­лод­ну зем­лю.

Сидiли вдвох, уче­ник i вчи­тель, i мовч­ки пла­ка­ли…

Затихли. Обом ста­ло мов тро­хи нi­яко­во нес­по­дi­ва­них слiз i обид­ва мов­ча­ли який­сь час.

Перший за­го­мо­нiв Якiв - роз­ка­зу­вав, що те­пер дiється в Ла­дин­цi.

Погромники вчо­ра ве­ли­ча­ли­ся, пи­ячи­ли й ре­пе­ту­ва­ли ввесь день, але сьогод­нi якось при­тих­ли й не ви­ла­зять iз своїх дво­рiв. Вiн стрiв Ва­люш­но­го на ву­ли­цi, - той од­вер­нув­ся, пох­ню­пив­шись, i швид­ко прос­ко­чив да­лi: со­ром бу­ло в вi­чi ди­ви­ти­ся.

Уже є звiст­ки про пог­ро­ми й по iн­ших се­лах. У Сол­ти­ко­вi пог­ро­ми­ли й за­ру­ба­ли со­ки­рою лi­ка­ря за те, що вiн "де­мок­рат", тро­хи не вби­ли вчи­тельки, а то­дi пiш­ли й пог­ро­ми­ли па­на; хо­тi­ли й йо­го вби­ти, та заз­да­ле­гiдь утiк. То­дi сол­ти­кiв­цi пiш­ли до своїх су­сiд у Го­ро­бей­ку та ра­зом з ти­ми пог­ро­ми­ли й го­ро­бей­сько­го па­на. Ка­жуть: "усi па­ни про­ти ца­ря: виб'ємо їх до но­ги, то­дi вся зем­ля на­ша бу­де". А па­ни по­бiг­ли до гу­бер­на­то­ра, щоб по­си­лав до їх ко­за­кiв.

А в їх з Ла­дин­ки ко­за­ки вже поїха­ли. Пет­ро чув, як во­ни го­мо­нi­ли про­мiж се­бе на ву­ли­цi, що вчи­тель, ма­буть, уже втiк поїздом. Мо­же їх пог­на­ли вже ту­ди, де па­нiв гром­лять; а мо­же зго­дом i знов нас­ко­чать, але все ж хоч па­ру день мож­на дих­ну­ти без їх.

Усе то­ва­рист­во тяж­ко зас­му­че­не. Сьогод­нi зби­ра­ються прий­ти сю­ди, - хо­чуть усi ба­чи­ти сво­го вчи­те­ля…

А Ко­рецький слу­хав йо­го й од то­го щи­ро­го го­ло­су ста­ва­ло мов лег­ше на сер­цi, мов при­сип­ля­ла тая роз­мо­ва огид­ний без­пе­рес­тан­ний бiль у ду­шi.

- Я вам при­нiс обi­да­ти, - на­га­дав Якiв, по­ка­зу­ючи на вуз­лик.

- У ме­не ще й те цi­ле, що Пет­ро дав, - ска­зав, лед­ве всмi­ха­ючи­ся, Ко­рецький.

- То ви нi­чо­го не їли? Вже дру­гий день? Та ви ж ох­ля­не­те!

- Не хо­тi­ло­ся…

- Давайте за­раз обi­да­ти, бо й я не обi­дав, а на по­лу­день нам при­не­суть.

Вiн за­хо­див­ся ха­зяй­ну­ва­ти: ро­зiс­лав руш­ник, по­роз­ки­дав на йо­му їжу… Ко­рецький по­чув, що й йо­му хо­четься їсти, i справ­дi став обi­да­ти…

Пообiдали. Якiв до­пи­ту­вав­ся, чи бо­лить ра­на на го­ло­вi й ра­див ляг­ти вiд­по­чи­ти: ад­же вно­чi вiн не спав i знов нiч у ва­го­нi їха­ти. Ко­рецько­го справ­дi хи­ля­ла зне­мо­га. Лiг на со­ло­му i швид­ко зас­нув твер­дим, спо­кiй­ним сном…

Прокинувся, гля­нув на не­бо крiзь две­рi, - бу­ло вже не­ра­но.

- Якове! - гук­нув.

- Ми тут! - оз­вав­ся той збо­ку.

Корецький вий­шов i по­ба­чив з Яко­вом Пет­ра й Па­на­са.

Вони прий­шли не­дав­но i до­жи­да­ли­ся, що ско­ро й iн­шi то­ва­ри­шi по­над­хо­дять. Справ­дi - тро­хи зго­дом прий­шов Iван Пет­рен­ко, на­вiть з жiн­кою - ве­се­лою бi­ля­вою мо­ло­дич­кою, ко­лишньою шко­ляр­кою. Си­дi­ли гур­том i пе­ре­ка­зу­ва­ли, що зна­ли, про вчо­раш­нi по­дiї на се­лi, а Ко­рецький роз­ка­зу­вав, що бу­ло з ним у шко­лi. Но­вi при­хо­ди­ли по од­но­му, по-двоє: тре­ба бу­ло бе­рег­ти­ся, щоб не по­мi­ти­ли пог­ром­ни­ки цих схо­дин. По­ма­лу пос­хо­ди­ли­ся… Не прий­шло шес­те­ро: двох зов­сiм не бу­ло на той час у се­лi, од­но­го за­бу­ли спо­вiс­ти­ти, а троє… не зна­ти чо­го не прий­шли… Та про їх не хо­тi­ли за­раз ду­ма­ти…

Сидiли куп­кою й сто­яли, гур­ту­ючи­ся ко­ло Ко­рецько­го - все мо­ло­дi щи­рi об­лич­чя; ста­рi­ших з бо­ро­да­ми бу­ло тiльки п'яте­ро, а се­ред їх Па­нас, один з най­при­хильнi­ших…

Петро го­во­рив до Ко­рецько­го, i йо­го по­важ­не, тро­хи ста­ре об­лич­чя ста­ва­ло мов ще ста­рi­ше вiд смут­ку, що й на йо­го на­ля­гав.

- Оце ви, Євге­не Пет­ро­ви­чу, їде­те од нас, а ми зос­таємо­ся… Як си­ро­ти… Са­мi вин­нi: не дог­ля­дi­ли вас як тре­ба, не да­ли вам по­мо­чi… Так ста­ло­ся, що й не сха­ме­ну­ли­ся, а вже ли­хо на­бiг­ло… Не гнi­вай­те­ся на нас за те, Євге­не Пет­ро­ви­чу!..

- Не гнi­ва­юсь, - ти­хо й щи­ро про­мо­вив Ко­рецький, - ба­чу, що не мож­на бу­ло iнак­ше…

- Та во­но б мо­же й мож­на бу­ло, - од­ка­зав Якiв, - як­би ми бу­ли кра­щi…

- Та вже не вер­неш!.. - зiтх­нув Па­нас. - Тiльки вже не ду­май­те, Євге­ну Пет­ро­ви­чу, що як во­но так тра­пи­лось, то це че­рез те, що ми пе­ре­мi­ни­ли­ся, не тi ста­ли… Нi, як уже ви нам по­ка­за­ли стеж­ку, то не­хай хоч i ко­ле­сом нас пе­реїде, то ми сво­го не по­ки­не­мо, бу­де­мо та­ки до­би­ва­ти­ся…

- Тiльки ви нав­чiть нас, - ка­зав да­лi Пет­ро, - як нам без вас бу­ти, як ку­пи вдер­жа­ти­ся й що ро­би­ти…

- Все роз­ка­жiть, що ро­би­ти!.. Як з чор­ною сот­нею во­юва­ти!.. - за­го­мо­нi­ли то­ва­ри­шi…

- I де ви бу­де­те, ска­жiть, щоб ми зна­ли, як до вас до­би­ти­ся, ко­ли тре­ба бу­де…

I то­дi по­ча­ла­ся дов­га роз­мо­ва про те, що та як тре­ба ро­би­ти. Дер­жа­ти­ся ку­пи, нi в яко­му ра­зi не рiз­ни­ти, а друж­но йти тим са­мим шля­хом, що й до­сi… Не да­ва­ти се­бе зби­ти з то­го шля­ху нi­ко­му - пам'ята­ючи, що по­ки не бу­де справжньої во­лi, до­ти нi­чо­го не мож­на зро­би­ти для доб­ра на­род­но­го… Скрiзь ши­ри­ти та­кi дум­ки, свi­до­мiсть… Пог­ром­ний чад оцей, - вiн ми­не, як i вся­кий чад… А як чад роз­вiється, виз­во­ле­нi вiд йо­го го­ло­ви зно­ву мог­ти­муть ро­зу­мi­ти доб­ре сло­во. Ко­рецький по­яс­няв пра­ва, якi спи­са­но в ма­нi­фес­тi, роз­ка­зу­вав, як до­би­ва­ти­ся, щоб усе те за­ве­де­но в жит­тя… Нав­чав, як знай­ти йо­го са­мо­го в Києвi…

Тiсно куп­чи­ли­ся ко­ло йо­го, пильно слу­ха­ли, лов­ля­чи кож­не сло­во. По­чу­ва­ли се­бе вин­ни­ми пе­ред ним i хо­тi­ло­ся спо­ку­ту­ва­ти свою про­ви­ну ще бiльшою, щи­рi­шою пра­цею ко­ло то­го дi­ла, про яке вiн їм ка­зав. Вi­ри­ли в йо­го; i ог­нем ве­ли­ко­го жа­лю, вi­ри й на­дiї ся­ли очi цим двом де­сят­кам лю­дей, зiб­ра­ним ко­ло сво­го го­не­но­го вчи­те­ля - ниш­ком, се­ред лi­су…

Смеркалося, як по­ча­ли роз­хо­ди­ти­ся… Цi­лу­ва­ли­ся на про­щан­ня, не зна­ючи, ко­ли по­ба­чаться з учи­те­лем та чи й по­ба­чаться… Роз­хо­ди­ли­ся по од­но­му, по двоє, щоб не по­мi­ти­ли во­ро­жi очi…

Мовчки ди­вив­ся їм ус­лiд Ко­рецький, як пок­ри­ва­ли­ся во­ни по­мiж де­ре­ва­ми, i ста­ре по­чу­ван­ня на­дiї i си­ли вже по­чи­на­ло грi­ти йо­го своїми теп­ли­ми хви­ля­ми…

Тiльки Якiв зос­тав­ся з ним, - ма­ли вдвох iти на стан­цiю. За­па­ли­ли тро­хи хми­зу i при йо­го свi­тi на­пи­сав Ко­рецький кiлька слiв до Та­лi. Ра­див жи­ти в батька, - по­ки про­жи­ве. Має в се­бе з сот­ню кар­бо­ван­цiв, - по­ки що ста­не… Ко­ли б пе­ре­мi­ни­ло­ся так. Що зос­тав­лять її на вчи­тельськiй по­са­дi, i во­на пев­на бу­де, що без­печ­но вер­ну­ти­ся в Ла­дин­ку, - то мо­же бу­де й кра­ще вер­ну­ти­ся. Цi­лу­вав її й дi­тей, ка­зав щи­рi й нiж­нi сло­ва, сил­ку­ючи­ся вер­ну­ти їй вi­ру на кра­ще жит­тя…

Хмиз до­го­рiв i по­гас. Од­дав лист Яко­ву, - ру­ши­ли в до­ро­гу… Сiм верс­тов прой­шли лi­сом i по­ля­ми без нi­яких пе­реш­код. А ось за­миг­тi­ла вог­ня­ми се­ред тем­ря­ви й стан­цiя. Ко­рецький зос­тав­ся сто­яти тро­хи вiд­да­лiк, а Якiв пi­шов ку­пу­ва­ти бi­ле­та. Лед­ве вер­нув­ся з ним, - по­чув­ся гу­гiт: то над­хо­див поїзд. Вже зда­ле­ка про­би­ва­ли тем­ря­ву два йо­го ве­ли­кi вог­ня­нi ока: во­ни ближ­ча­ли, на­су­ва­ли i враз дов­гий змiй, пих­ка­ючи вог­нем i ди­мом, вир­вав­ся з тем­ря­ви i, грю­ко­чу­чи й стог­ну­чи, спи­нив­ся пе­ред стан­цiєю.

Стиснув Яко­ву ру­ку i, ми­на­ючи стан­цiю, ско­чив Ко­рецький у ос­тан­нiй ва­гон. За­раз же в ку­точ­ку за две­ри­ма, ко­ло вiк­на бу­ло мiс­це. Ко­рецький ви­зир­нув у вiк­но i тро­хи да­лi в тем­ря­вi по­ба­чив са­мот­ню пос­тать,- то був Якiв. Поїзд свис­нув i ру­шив. Пе­ред Ко­рецьким мелькну­ла па­руб­ко­ва пос­тать, ог­нi стан­цiї, i поїзд ки­нув­ся в тем­ря­ву осiнньої но­чi.

- Але вiн ви­не­се ме­не на яс­ний день… на яс­ний день здiй­сне­них на­дiй, - ду­мав Ко­рецький.

I вже не по­чу­вав у со­бi то­го ту­по­го без­на­дiй­но­го бо­лю гид­ко­го. Все, що тра­пи­ло­ся, зда­ва­ло­ся тiльки од­ним мо­мен­том з ве­ли­ко­го дi­ла, а кi­нець йо­го мiг бу­ти тiльки один… I хоч який бо­лю­чий цей мо­мент, - му­сять пе­ре­жи­ти й йо­го, щоб за­гар­ту­ва­ти­ся до краю…

А поїзд ли­нув мо­гу­чим хо­дом, про­би­ва­ючи тем­ря­ву…

1907. VI­II 18. Свя­то­шин, пiд Києвом.