Із днів журби [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ІЗ ДНІВ ЖУРБИ

КОЛИ ЧА­СОМ В ВАЖКІЙ ЗА­ДУМІ...

Коли ча­сом в важкій за­думі
моя по­ник­не го­ло­ва,
ле­генький стук в вікно чи в двері
по­то­ки мрій пе­ре­ри­ва.
Озвуся, виг­ля­ну — да­рем­но,
не чуть ніко­го, не ви­дать,
лиш щось у серці стре­пе­неться,
ко­гось-то хо­четься зга­дать.
Чи щи­рий друг в да­лекім краї
те­пер у лютім бої згиб?
Чи пла­че рідний брат, при­пав­ши
ли­цем до прадідівських скиб?
Чи, мо­же, ти, моя го­луб­ко,
моє ко­хан­ня чарівне,
да­ле­ко десь з німим до­ко­ром
в тій хвилі зга­дуєш ме­не?
Чи, мо­же, гну­чи в собі го­ре,
ти ти­хо пла­чеш у тиші,
а се твої пе­кучі сльози
мені сту­ко­чуть до душі?

ДЕ Я НЕ ЙДУ, ЩО НЕ ПОЧ­НУ...

Де я не йду, що не почну,
все тінь твоя зо мною,.
і кождий сміх, момент утіх
тьмить хмарою сумною.
"Чого, — питаю я не раз, —
життя моє лоточиш?
Ти не моя, а я не твій,
чого від мене хочеш?
Чи завинив тобі я що?
Чи тужиш так за мною,
що тінь твоя вкрива мене
все хмарою сумною?"
Та тінь мовчить, звичайно — тінь,
ні мови, ні розмови;
а може, се моєї тінь
покійної любови.

НЕ МО­ЖУ ЗА­БУ­ТИ!...

Не можу забути!
Не гоїться рана!
Мов жалібні нути
із струн теорбана
чи голосно грають,
чи ледве їх чути,
все жалем проймають —
не можу забути!
Не гоїться рана,
хоч мию сльозами,
хоч час на ню капле
цілющі бальзами,
хоч сонечко гріє
і зірка рум'яна
цілує, яріє —
не гоїться рана!
Хоч як ти далеко,
я все тебе бачу;
хоч стратив давно вже,
щодень тебе трачу;
хоч люта розпука
минулася п'яна
і клином розлука,
гадюка погана,
лежить поміж нами,
дівчино кохана, —
кохання без тями,
не гоїться рана.

НЕДОВГО ЖИВ Я ЩЕ, ЛИШ СО­РОК ЛІТ...

Недовго жив я ще, лиш сорок літ,
і сил не тратив на пусту мамону.
Невже ж уже минув я свій зеніт
і розпочав спадистий шлях до склону?
О бідна расо, що такий твій плід
слабий! Хвалиться ним нема резону.
Та й швидко ж той твій метеор поблід,
не мавши навіть доброго розгону!
Аж соромно, та що його робить!
І кінь, мовляв, не тягне понад силу.
Хай велетні могли співать, творить,
могли боротись, тішиться, любить
в вісімдесятім році — нам в могилу
вже в сороковім треба карк хилить.

І ЗНОВ РЕФ­ЛЕКСІЇ! ТА ЦУР ЖЕ ЇМ!...

І знов рефлексії! Та цур же їм!
Се панський спорт! Хай нервні білоручки
та пустопляси риються в своїм
нутрі, і всяку думку гірш онучки
розскубують, і всякий рух чуття
жвуть, мірять, важать! Не для нас сі штучки!
Ми, бра, плебеї, учтою життя
не мали ще коли пересититься,
гашиш та опій, сім'я забуття
противне нам. Нам хочесь жити, биться
з противником, нам люба праця, рух,
ми хочем справді плакать, веселиться,
любить, ненавидіть. У нас ще дух
не розколовсь надвоє під корою,
традиції не в'яже нас ланцюг.
Ми можемо втомиться боротьбою,
зломиться, впасти, та не наша річ
розмикаться в борні з самим собою.
Ось глянь лишень! Чудова, ясна ніч!
На небі зорі ярко так палають —
се безконечність нам морга до віч!
Тиша кругом. В селі там пси десь лають,
деркач у травах дре, довкола хат
в повітрі чорні лилики гуляють.
Хрущі гудуть, до світлих шиб летять…
А там, мов вежі, башти фантастичні,
недвижно темні дерева стоять.
Ти сам-один в природі тій величній,
мов принц в заклятім місті у казках…
І в душу ллєсь спокій,