Поезії [Ліна Костенко] (fb2) читать онлайн

то краще потонуть на глибині.

ОКСАНІ

Дитя моє, ночі безсонні.

Дитя моє, лагідні ранки.

Дитя моє, теплі долоні

і тихі, як сон, колисанки...

Ой, люлю,

ой, люленки-люлі.

під вечір злетілися гулі,

та й стали думать-гадати,

що доні моїй дарувати...

Даруйте їй дні променисті,

і долю, і щастя безкрає.

А серце,ласкаве і чисте,

вона і сама уже має.

ІДОЛ

Язичниця,

що вірити могла

у грім, у вітер, в сонце і в дорогу, -

єдиним богом раптом нарекла

того, хто мало схожий був на Бога.

І ось, відчувши під ногами грунт,

на пам'яті,

на смутку,

на тривозі

він утвердився міцно - як Перун

на Боричевім древньому узвозі.

Приймав у жертву спокій і слова,

жадав душі, і все було замало, -

сам дерев'яний,

срібна голова,

лиш вусів золотих не вистачало.

Коли ж вогонь жертовний догорав,

зробилось ясно -

52

ідол, ще й звичайний.

Його давно із пам'яті пора

щпурнути прямо у ріку Почайну.

Хай відпливає, тоне у воді...

Але боюсь, що це не допоможе,

що бігтиму вздовж берега тоді:

- Видибай боже!

Видибай, боже!

♦

Я прощаюся з рідним краєм

у мовчанні,

в побожній тиші...

Вечір сонце пшеничне розкраяв

і окраєць над полем залишив.

Сонце, сонце, освітлюй тіні!

Не заходь, почекай хвилину!

Я ще раз

у твоєму промінні

озирнусь на свою батьківщину.

вогники

Ходять трепетні вогники

уночі

по осінніх шпалах.

Зустрічаються,

розминаються,

в темряві спотикаються,

лаються тихо й сердито -

гравій дощами розмито.

Ходять трепетні вогники,

носять гарячу воду,

постукують по колесах поїзда.

Скоро

поїзд

поїде

до інших далеких станцій...

Л трепетні вогники ночі

в людей перетворяться вранці.

Варшаво,

я знала, що ти вродлива.

Варшаво,

я чула, що ти пісенна.

Померхло давнє бібілійне диво

перед дивом твого воскресення.

Воскреснуть з мертвих - то ще не штука.

А ти не з мертвих, а ти не з хворих -

вже й тіло були розклювали круки,

вже й серце Шопена украв твій ворог.

Була - як поле, камінням засіяне.

Вродило поле нові кам'яниці.

53

Була - як попіл, вітрами розвіяна.

І знову стоїш. І знову - столиця!

Ще біль не пройшов.

Ще руїни - як шрами.

Але на обличчі - веселий спокій...

Гояться довго глибокі рани.

А рани воїнів - завжди глибокі.

ЛІХТАРНИК

Кожного вечора,

коли скочується сонце

за гори, за доли і за моря, -

на нашу вузеньку вулицю

приїжджає ліхтарник,

сходить зі старого велосипеда

і впускає вогненну пташку

у скляну клітку ліхтаря.

Вулиця стає загадковою.

Вулиця стає фантастичною.

Вулиці вже немає. Вона була колись.

Здерев'яніли дерева.

Закам'яніли будинки.

І нереальні постаті виходять із-за куліс.

Світло якесь примарне...

Якесь попелисто-зелене...

В ньому тьмяніють навіть веселі очі фар...

Ьалкон мій - наче Гальорка.

З вулиці, як зі сцени,

на мене війнуло холодом

і духом олійних фарб.

♦

Тиха щедрість невичерпних вод.

Смарагдові сонячні причали...

Дніпре, Дніпре,

ти, як мій народ, -

лагідний, простий і величавий.

Іскрометний сміх - круговорот.

Глибина сувора і студена...

Дніпре, Дніпре,

ти, як мій народ, -

жартівливий, мудрий і пісенний.

Течії привільний розворот.

Хвилі буйні і далекочутні...

Дніпре, Дніпре,

ти, як мій народ, -

гордий, волелюбний і могутній!

ЕСТАФЕТИ

Різні бувають естафети.

Міщани міщанам передають буфети,

Заяложені ложки, тупі ножі,

Глупоту свою і думки чужі.

54

Різні бувають естафети.

Воїни воїнам передають багнети.

Майстри майстрам - свої таємниці,

Царі царям - укази й темниці.

Різні бувають естафети.

Передають поетам поети

З душі у душу,

Із мови в мову

Свободу духу і правду слова,

Не промінявши на речі тлінні -

На славолюбство і на вигоду.

І не зронивши.

Бо звук падіння

Озветься болем в душі народу.

доля

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі - як білі Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто - і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто — золотом золотим.

А дехто - вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набиватись мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,

душею покликала очі...

- Ти, все одно, не візьмеш мене, -

сказала вона неохоче.

- А може , візьму?

- Ти собі затям, -

сказала вона суворо, -

за мене треба платити життям.

А я принесу тобі горе.

- То хто ж ти така?

Яке твоє ім 'я?

Чи варта такої плати?

- Поезія - рідна сестра моя.

А правда людська - наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

55

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, -

у мене жодних претензій нема

до Долі - моєї обраниці.

♦

Летять на землю груші, як з рогаток.

Скот вибрідає з куряви доріг.

Усохлий дуб, насупившись рогато,

червоний обрій настромив на ріг.

Стара дзвіниця й досі ловить гави.

Серед мого колишнього двора

стоїть дівча, таке, як я, біляве,

очима світ у душу набира.

Мене веселий смуток заарканить.

Я задивлюсь на дівчину чужу.

Невтримний час до білого паркану,

немов коня баского, прив'яжу.

Зайду у хату... озирнусь... притихну. .

Час б'є копитом.Встигну, не біда.

Час б'є копитом. Я сказала - встигну!

Ось трохи відпочину - і гайда.

БІЛА СИМФОНІЯ

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу -

біла симфонія снігу

пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутаний...

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:

- Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання...

В такому віці людина

завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідності -

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідності

мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка...

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана...

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту...

А нам з тобою - до сміху!

А нам з тобою не смутно!

56

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це вже не докарація...

Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило...

Ти - моє перше кохання.

Останнє уже було.

Є вірші - квіти.

Вірші - дуби.

Є іграшки - вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є -

каторжани.

Крізь мури в'язниць,

по тернах лихоліть -

ідуть, ідуть по етапу століть...

Комусь - щоб хліба скибка.

Комусь - щоб тільки лаври.

Одна душа - як скрипка,

а друга - як литавра.

А тут не все так чітко.

То крила, то вериги.

Від Баха - до чечітки.

Від "чижика" - до Гріга.

Від ніжного ноктюрна -

до громових симфоній.

Від буйного обурення -

до сміху саксофонів.

Всі голоси природи,

всі види й різновиди,

від голосу народу -

до писку індивіда.

Все в душу входить вперто.

Ввійшло - навік зосталось.

Оце такі концерти.

Аж серце надірвалось.

♦

Коли гончар спускає з круга

по-людськи зроблене горня, -

його стрічають, наче друга,

і все село йому - рідня.

А у неділю край базару,

серед зеленої трави,

57

ростуть гарячі, прямо з жару,

смугляві глиняні гриби.

І майстер тут же сивобровий,

не осторонь, не крадькома.

Чого там, глечики здорові,

горнят надтріснутих нема.

Дають їм люди щигля в боки.

Вони гудуть на всі лади.

Оце так глечики, нівроку!

Оце горнята, хоч куди!

Сміється майстер. Він багатий.

Не так тим виторгом, мабуть,

як тим, що всі його горнята

отак малиново гудуть!

Ну, а цікаво, що б за вигляд

тут дехто із поетів мав,

якби при них такого щигля

хто-небудь їхнім віршам дав?

ЗОРІ

В холодні ночі звужуються зорі,

немов зіниці божевільного.

Моторошно й пильно

дивиться Всесвіт - Великий Маг, -

піднявши над землею рукав Чумацького Шляху...

А в ночі теплі, в ночі бірюзові,

стрекочуть кастаньєтами цикади.

І над землею розцвітають зорі,

солодкі й жовті, як цукати.

Зорі мають гіпнотичну силу.

Люди зіркою з давнини

називають жінку вродливу,

яхти, квіти і ордени.

Кажуть: зірку щасливу має.

Провідною зірку зовуть.

Кажуть: з неба зірок не знімає.

І по зорях знаходять путь.

— Хтось умер, - говорили строго,

коли падала з неба зоря.

Тадали по зорях астрологи.

І на зорі молились моря.

І недарма у сотнях вір

сподівалось - душа воскресне,

полетить десь туди, до зір,

бо між зорями - царство небесне...

А в ночі буйні, в ночі горобині

палають зорі грізної краси...

Ти побувала зіркою, людино!

Хто ж має право людство погасить?!

♦

58

Ті, що народжуються раз у століття,

умерти можуть кожен день.

Кулі примхливі, як дівчата, -

вибирають найкращих.

Підлість послідовна, як геометрія, -

вибирає найчесніших.

В'язниці гостинні, як могили, -

вибирають вільних.

Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність.

Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.

І тільки подвиг людського духу

доточить їх до безсмертя.

♦

У жадобі ідейної висі

зіп'ялись на словесні котурни

і шпурляють недокурки мислі

у непізнані прірви, як в урни.

Бідні лицарі кон'юнктури!

Ви ж забули істину просту,

що найвищі у світі котурни

не замінять власного зросту.

♦

Гуде вогонь - веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі...

А я чолом припала до вікна,

і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі - аби

знайти від тебе крихту порятунку.

Мої думки, як дикі голуби,

в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

І віднайшла - гірку печаль світань.

І п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немовби чорну книгу.

Якщо кохаєш, - знайдеш без адрес

оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.

1 спить в печі веселий сатана,

уткнувся жаром в лапи головешок.

І так до самих синіх зоряниць,

до світанкових поїздів ячання -

до безміру, як в темряві зіниці,

тривожно шириться чекання...

♦

Боюся екзальтованих подруг,

балакучих самітників,

лекторів, у яких лоби

59

перекреслені жировими складками,

і мислителів, оригінальних,

як вдруче відкритий біном.

Пробі!

Необов'язковими словами

вони мене обсипають, як пшоном.

Пшоно заплутується у волоссі,

сиплеться за комір,

застряє у зборках одежі,

потрапляє навіть у черевики

і нестерпно муляє ноги.

Злітаються горобці-хвилини.

Дзьобають мене в тім'я, в серце,

плигають по плечах.

Нахиляю голову, затуляюсь руками.

А вони встромляють дзьоби між пальцями,

клюють мене в тім'я, в мозок, в потилицю.

Дибають по спині. Розчепіривши крила,

0

наскакують один на одного і люто скубуться.

І, нарешті, обважнілі, ситі словами,

відлітають.

Я поволі випрямлююсь.

Але ще довго наді мною

літає гороб'ячий пух у пшоняному пилі.

А вночі мені сняться кошмари.

Ніби йду я між двома рядами огрядних лантухів, і що не ткну пальцем у лантух -

з дірок сиплеться пшоно,

пшоно,

пшоно!

Уже по кісточки, по коліна, по плечі.

Уже немає чим дихати.

А вгорі на гілляці

сидить невмирущий Фенікс часу

і роняє сльози в сипучі піски пшона.

З якого можна зварити куліш

і гарбузову кашу.

Але не можна посіяти в землю,

бо воно там не замахнеться на темряву

зеленою шаблею росту.

Баба Віхола, сива Віхола

на метільній мітлі приїхала.

В двері стукала, селом вешталась:

- Люди добрії, дайте решето!

Ой, просію ж я біле борошно,

бо в полях іще дуже порожньо.

Сині пальчики - мерзне житечко.

Нема решета, дайте ситечко.

60

Полем їхала, в землю дихала

баба Віхола, сива Віхола...

ДОЩІ

Вітер блискавку виструга,

хмара насуне з-за гір, -

перекидом,

колесом,

вистрибом

вибігали діти надвір.

Топтали бузковий верес,

трусили на голови хвощ.

Здіймали страшенний вереск,

ласкаво просили дощ:

"Іди, іди, дощику!

Зварю тобі борщику

в полив'янім горщику,

в полив'янім горщику!.."

З кошлатих кущів солов'ята зиркали,

як по землі і щедро і видавцем,

то зливи ходили, високі, як циркулі,

то мжичка мала метушилася видрібцем.

На клуні стовбичив промоклий бусол.

А ми по калюжах гасали босі,

бо казали мати й бабуся -

дуже добре дощ на волосся.

Гей, ідіть, благодатні зливи!

Випадайте, перлисті роси!

Хай нап'ються донесхочу ниви.

Хай дівчата помиють коси.

Будуть коси блискучі й духмяні.

Задзвенять весілля і заручини.

Цілуватимуть хлопці кохані

перемиті дощами кучері...

Так невже ж під багряним сонцем -

благодатні брати океанські -

ці дощі,

отруєні стронцієм,

засвистять, як стріли поганські?!

ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ

У Крим далекий виряджали сина.

Волів купляли, ярма і занози.

На оболоні мати голосила

і виливала на чумарку сльози.

Гули степи. Воли жували літо.

Печаті ратиць відміряли дні.

Туди ішли - як оживало літо.

Назад брели по мертвенній стерні.

Топили серце чумаки у кварті.

І, розхитавши гопаком корчму,

61

везли в степах, просмолені, чубаті,

важченну сіль, тараню і чуму.

Вона цвіла єгипетським намистом,

турецьким капцем в'язла до стопи,

і гайворонням, ніби чорним листом,

із неба облітала на степи.

Пограбувавши золоті хороми,

вітри в гаях ділили бариші.

Росла у тілі передсмертна втома,

передпісенна туга - у душі.

Полудрабок здригався під рукою,

гойдалось небо і пливло, пливло...

І, захлинувшись тугою терпкою,

лягав чумак пилюці на крило.

Виймали хлопці із ярма занози.

Шапки здіймали, випрягши волів...

Вогонь в'їдався в чорні ребра воза,

прив'язані за дишель до землі.

Худі тополі сплять довготелесо

над безгомінням стомлених доріг.

І полум'ям обгризені колеса

під вічним небом замітає сніг.

А в небі сяє між своїм обозом

Великий Віз безсмертністю коліс...

Оце і вся різниця поміж ВОЗОМ

і мрією про той же самий віз.

♦

Все більше на землі поетів,

вірніше -

тих, що вміють римувати.

У джунглях слів поставили тенета,

але схопили здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині...

Великий щебет, писк і цвірінчання -

таке,

що часом хочеться людині

поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб'язок строкатий,

міняє шерсть залежно від погоди...

Поете,

вмій шукати і чекати!

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

СЬОМЕ НЕБО

Благословляю ті сліди,

благословляю ті дороги,

що привели мене сюди -

в мистецтва зоряні чертоги!

Тут сьоме небо,

верх бажань,

мета духовної жадоби,

62

причина слізних уповань -

сам бог і всі близькі особи.

Пророки, ангели, святі,

секретарки і херувими.

Благословенна мить в житті,

коли сідаєш поруч з ними.

Блаженна мить, священна мить!

Але хай Бог мене простить,

що я штовхався якомога,

щоб сісти ближче біля бога.

Щоб воскурити фіміям,

і разом випити сто грам,

і щоб сподобитись тих страв,

що божий кухар готував.

О, божа велич неземна!

О, запах редьки і вина!

Закурить бог - і від цигарки

на небі створюється хмарка.

Бог плюне в космос - цілу мить

здається, що зоря летить.

А як гикне, то що й казать? -

всі гості покотом лежать.

І я лежу, і я тремчу:

а що, як милість обмине -

бо не поплеще по плечу

простого смертного, мене.

Є, правда, чутка, що і він,

не кажучи лихого слова,

земного батька простий син,

в боги потрапив випадково.

Та - нічичирк!

Бо хто ж не зна —

у нього сила неземна.

Що Саваоф? Старий дивак.

Із глини сотворив людину.

Оце так бог, оце мастак!

Перетворив її у глину.

СМЕРТЕЛЬНИЙ ПА-ДЕ-ГРАС

Земля кружляє у космічнім вальсі.

Вітри галактик - вічні скрипалі.

Гармонія крізь тугу дисонансів

Проносить ритми танцю по землі.

І серцю в грудях тісно, тісно, тісно!

Смички пиляють задубілий сум.

Зненацька м'язи вибухнуть первісно,

ударить кров, як електричний струм.

І не паркет, зачовганий до глянцю,

не долівки, налиплі до чобіт,

вже вся планета - п'єдестал до танцю,

де сходять вальси з голубих орбіт.

63

Гримить високий гонор полонеза,

і лихом б'є об землю перепляс,

лезгинка чорна гострить срібні леза

і граціозно ходить па-де-грас.

Плечима сяють африканські зорі.

Тонкі троянди в'ються на льоду,

і, як чадний недокурок історії,

гопак у землю втоптує біду.

Шпурляв канкан мережки парижанок.

Шмагав аркан по сивих постолах.

І відчайдушний танець між ножами

циганки танцювали на столах.

Велике діло - танець між ножами!...

Танцюй собі, лиш пальчика не вріж...

Доріг війни смутні подорожани,

ви знали інший - танець бездоріж.

Десь труп коня вмерзає в сизу осінь.

Крізь мінне поле чуйно, мов сліпа,

іду мала, обідрана і боса,

роблю наосліп обережні "па".

Півкроку вбік - і все це піде прахом.

Десь нагла смерть чатує поблизу.

Дрімотні міни - круглі черепахи -

в землі шорсткій ворушаться, повзуть.

Бездомний вітер з холоду посинів,

над шляхом затужавілим водив

кістлявими руками тополиними

по струнах занімілих проводів.

Космічні вальси і паркетний глянець...

Все дуже добре, людство, все гаразд.

Не забувай лише про інший танець -

на полі мінному смертельний па-де-граї

КРІЗЬ ВІДСТАНІ.

Крізь відстані

і здичавілі пущі,

крізь непробудні кам'яні пласти,

крізь болота й пустелі загребущі

ідуть машини, коні й поїзди.

Лопата йде у загадки первісні.

Ракета зорі дальні перейма...

З душі у душу -

найкоротша відстань.

Чому ж так часто транспорту нема!

IMA СУМАК

Було на світі плем'я - інки.

Було на світі - і нема.

Одних приставили до стінки,

а других вбили крадькома.

Кого задобрили дарами,

кого втопили у крові.

64

Лишились тільки древні храми,

прийшли господарі нові.

Войовники і товстосуми,

і зайшлий люд з чужих країн...

Росло дівчисько - Іма Сумак,

як дивна квітка з-під руїн.

Очей несамовитий розріз,

і руки пристрасно слабі.

Як небо в хмарах носить грози -

носило голос у собі.

Гриміли джази, рок-н-роли,

фокстроти, румби, "ча-ча-ча"

Вокальні примірялись школи,

як одяг з іншого плеча.

А голос нудився без міри

за тим колючим дротом нот.

Ячав, метався диким звірем

у тюрмах шкіл,

у клітках мод.

Йому під силу велич опер,

врочистий грім чужих молитв.

А він, могутній, чинить опір,

співає те, що кров велить.

Співає гимни смертна жінка.

А в ній - чи знає і сама? -

безсмертно тужить плем'я -

інки.

Те плем'я, котрого нема.

♦

Моя душа звільняється від пут.

їй необхідна нескінчена путь.

їй необхідні обрії круті.

І - щоб нічого зайвого в путі.

Тягар дрібниць і мудрощі дурниць

шпурну на дно покинутих криниць.

Нехай іде кошлата суєта

в очерета, на болота...

Несу на плечах небо і печаль.

Несу в очах довірливість і даль.

Моїй душі, як тону обертон,

потрібні рани взятих перепон.

Потрібна мудра тиша самоти,

щоб з неї людям пісню принести.

І день прожить - аж знайдеться душа.

І світло пить з Великого Ковша.

♦

Лилася ніч, як темна кров,

по жилах містечкових переулків.

Дзижчали зорі в темряві, як оси.

65

І головаті гарбузи

робили зашморги із гарбузиння

і вішались мовчазно на тинах...

Я йшла із пристані.

Валізка терла руку.

І скло тріщало сухо на бруківці

під жовчним недобитим ліхтарем.

І - ні душі. Ні лементу собак.

Містечко ніби вимерло.

І раптом -

з-за рогу вийшла постать.

Громіздка,

як згусток темряви,

не йшла, а насувалась,

трамбуючи булижник чобітьми

і сопучи застуджено чи п'яно.

І вже ввижався запах перегару

і темнуватий захалявний ніж.

Зажмурившись - хай буде те, що буде -

я не звернула.

Він ішов назустріч.

Навис, як хмара.

Штурхнув плечем.

Спинився. Засопів ще дужче.

Наблизився обличчям до обличчя.

І гаркнув несподівано й сердито:

Щоб ваше лихо вмерло -

І пішов.

І я пішла, усмішкою зігрівшись.

На дні садка,

мов потонулий дзвін,

лежали сизі обриси готелю.

Дрімучий сторож глухо забухикав,

вилазячи з безмежного кожуха.

І десь спросоння застогнала сойка...

А ніч пливла, як темний пароплав,

поблимуючи зорями.

І спали,

в каютах люди, стомлені і рідні...

І захотілось в срібний рупор ранку

сказати їм:

- щоб ваше лихо вмерло люди!

ШОТЛАНДСЬКА БАЛАДА

Вдень Роберт оре, сіє, жне.

А ввечері під клен

виходить Джен,

хороша Джен,

найкраща в світі Джен.

Та тільки Роберт той дивак.

Ні віжок, ані шлей.

66

І все не так,

і все не так,

не так, як у людей.

Він вірші сіє, вірші жне.

Чого той фермер варт!

Люби Роберта - одне.

А заміж - то не жарт.

Вже й плаття шлюбне шиє Джен...

Йде Роберт в білий світ.

Лишає в душах слід пісень,

в салонах - слід чобіт.

Жінки кохають дивака.

Але далеко клен.

І не така,

і не така,і-

всі не такі, як Джен!

Співають гори і ліси

шотландської землі.

І знають Роберта усі -

раби і королі.

Був Роберт простий землероб.

Тепер він джентельмен.

Волосся падає на лоб,

Немов осінній клен.

Він вірші сіє, вірші жне,

король всім королям.

Він тугу з серця прожене -

а туга знову там.

І скільки їх було в житті -

коханих тих імен...

І тільки Джен,

і тільки Джен,

і тільки, тільки Джен!

♦

Ти любив Одилію, принце,

і красу її лебедину.

Ти ні в чому не винен, в принципі,

ти не зрадив її, не покинув.

Розлучила вас чорна сила.

Розлучили чари захланні.

І нічого вона не просила -

ти її сам поклявся в коханні.

Ти шукав її довго й вірно.

Ти шукав безнадійно і всуе.

І тепер ти щасливий безмірно -

ось вона, для тебе танцює!

Але хто ж це її зурочив?

Але, принце, добре приглянься!

Непроникні у неї очі.

Чудернацькі у неї танці.

67

Та Одилія - несмілива.

Та Одилія - ніжна до болю.

Пя поривчаста і примхлива,

вихиляється перед тобою.

Спокутує, манить, регоче...

Принце, принце, добре приглянься!

Непроникні у неї очі.

Чудернацькі у неї танці.

Врешті, можна й порушити вето.

Ти не перший і не останній.

Грім не вдарить, як обнімеш Одетту.

Просто згасне чудо кохання.

ТИША

Сидить в узголов'ї тиша,

пряде мені забуття,

і хвору пам'ять колише,

як мати - мале дитя.

Колише її, колише...

А може, й приспить уві сні

кохання моє колишнє,

сльози мої рясні.

Десь вечір попідвіконню

притишує травами крок,

кладе широкі долоні

на жовті очі шибок.

Так боязко, тихо і сумно

блукає під домом моїм.

А вітер стає - ніби сурми,

і тиша - як мертвий грім.

А зорі, несмілі, як здогад,

схрестили тонкі палаші.

І ходить навшпиньках спогад.

І стукає в браму душі.

ЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

Йому було вісім десятків

тяжких згарьованих літ.

Він досить за вісім десятків

на білий нагледівся світ.

А щоб не було замало

тієї життєвої гри, -

ще й навпіл хрест розламали

холодні осінні вітри...

А все - таки був і у нього

випадок щасливий один:

умер він за тиждень до звістки,

що в битві загинув син.

І скаже світ:

- Ти крихта у мені.

68

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов - на грані маячні,

і віра - у наївності на грані.

Шо можеш ти, розгублене дитя,

зробити для вселюдського прогресу?

- Я можу тільки кинути життя

історії кривавій під колеса.

Хоч знаю-.

все це їй не первина.

Але колись нап'ється до переситу! -

захоче випити не крові, а вина

за щастя людства,

за здоров'я всесвіту.

♦

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша, і дев'ятий вал -

твоїх очей магічна ніжність

і губ розплавлений метал.

В ніч високосного притулку,

коли йде обертом земля, -

ти до плеча мене притулиш

безсмертним рухом скрипаля.

АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД

На історичних перекатах,

без метушні і маячні,

люди

завжди

на барикадах,

знають про це чи ні.

Барикади цегли - проти бездомности.

Барикади поезії - проти бездумности.

Барикади совісти - проти берій.

На барикадах -

не до фанаберій.

Не до вибриків, не до безе.

Стрибати - заняття для шимпанзе.

Мужність не дається напрокат.

Не бува барокко барикад.

Фуркне з купідонів потеруха,

коли свисне куля біля вуха!

Так що забарложуйтесь в алькові,

голомшиві і гладкі, як нерпи,

ті, по-перше, котрі нервові,

у кого, в основному, сідничні нерви.

І, по-друге, відійдіть, будь ласка,

хто боїться бути збитим, наче в кеглі.

Смерть - це ще не поразка.

В переможних боях

теж бувають полеглі.

69

Злазьте з барикад, герої до першої скрути,

і припиніть міщанські тари-бари.

На барикадах мають право бути

повстанці,

вороги

і санітари.

ЦАРИЦЯ АСТИНЬ

Стомився цар від справ державних.

Роззутись дався і возліг.

Драглисто євнухи дрижали,

наказів прагнули.

Поріг

охороняли дві сокори.

Яскріла паморозь парчі.

Червоногубі, як вампіри,

всисали персні жовч свічі.

І цар звелів:

- У спочивальню

царицю Астинь привести.

Бо цар потребу почуває

цю ніч блаженно провести.

Євнухи дріботіли, халатами

тріпотіли,

драглі душі, напівтрупи тіла.

Назад брели, як при подагрі.

Один від страху аж ячить:

- Мовчить цариця, государю.

Стоїть цариця і мовчить!

Цар настовбурив брови чорні:

- Я вас, нездари, розжену!

Скажіть у витонченій формі -

Я жду її, свою жону.

Євнухи бігли себе переплигуючи.

Назад приплентали, як на налигачі.

Плішинами об килим вдарили

і, аж згугнявівши, ячать:

- Мовчать цариця, государю.

Стоять цариця і... і мовчать!

Пар побілів:

- Я вас в темницю!

Уб'ю, повішу, розорю!

Як сміє хтось, хоча й цариця,

чинити всупереч царю?!

Євнухи підтюпцем, євнухи риссю,

євнухи гримнули на царицю:

- Наказ всесильного і мудрого!

Хто тут посмів наоборіт?!

...Світились плечі

70

перламутрово,

летіли брови на той світ.

Лиш усміхнулись губи крейдяні.

- Велінь царя не визнаю,

бо, через євнухів передані,

втрачають царственність свою!

ГОЛУБА ДИСТАНЦІЯ

Не ламайте меблів, не впадайте в транси.

Голуба дистанція - вічна перегонка.

Дуже, певно, сердились диліжанси,

як на світ з'явилась перша конка.

Гоп, мої вибоїни,

гоп, мої милі,

та й немає транспорту

над коняку в милі!

Голуба дистанція - вічна перегонка.

А по силі й віддаль, а по честі й почесть.

А ще більше гнівалась, певно, конка,

як в дорогу вирушив перший поїзд.

Гоп, мої копита,

гоп, мої колеса,

ні чорта не вийде

з вашого прогреса!

Поїзд - хлопець добрий, поїзд - роботяга.

В голові, щоправда, в нього -

дим і кіпоть.

А як ляже сажа, а як свисне тяга -

Мов на того поїзда нападає пипоть.

Голова у поїзда, як у шмаровоза.

Гоп, котел і топка,

тамбур, тарарам!

Ох, як вони сердились, чорні паровози,

як міняли голови поїздам!

ЯКЩО IJE ВИМАГАЄ ПОЯСНЕННЯ

Я вийняла серце і замкнула його у шафу,

у таку неспалиму шафу, на саме дно таємниці, щоб ми зустрічались дерев'яно, мов шахи,

на чорно-білій оцій шахівниці.

На шахівниці днів і ночей,

під шпичаками вічного цейтноту,

де кожен хід - всесвітній і нічий,

відсутність серця - то найбільша цнота.

Моя душа - як багатир Добриня.

Слова благають обезболить значення -

від ніжности пекучого "добридня"

до голубої дулі "до побачення".

Моя байдужність - довідка фіктивна.

Я зустрічей з тобою уникаю.

Пей простий спосіб - вельми ефективний,

хоч він здається, трохи унікальний.

71

Він в моїх непослідовних вчинках.

Величина постійна, як параметр.

Бо серце, знаєш, така пекольна машинка -

вибухне в мені, ще й тебе поранить.

Постскриптум. Любов -

небезпечна вихватка.

Призводить людей до усобиць і смути.

...Людина жартує у двох

випадках.

Коли їй весело. І коли їй смутно.

ЛІС

Вовтузяться в грунті гриби.

Цвітуть черемухи млосно.

Дубів золоті герби

горять під коронами сосен.

Біліють храми беріз,

То мудра і древня держава -

вкарбований профілем ліс

в черленого сонця кружала.

Там кожен сам собі пан,

живе по своєму закону.

І сонце - найвищий коран.

І крона - найкраща корона.

Століття - лише на розгін.

Звір'я - від мурашки до лева.

У сосен державний гимн:

"Ненавиджу дрова з древа!"

І тільки при людях, мабуть,

дерева дубіють від жаху,

бо кращих із них поведуть

ні за що ні про що на плаху.

Каліками - тими погребують.

Найкращих зрубають, повалять...

Задзвонять над ними погребно

білі дзвони конвалій.

І гірко в нічній глушині

запалять люльки серед моху

старі бородаті пні -

підданці царя Гороха.

ПОСМІШКИ.

Посмішки,

цвітіння людських облич, -

Червоні троянди пристрасти,

білий гнів ломикаменю,

колюча шипшина зневаги,

сині іскри втоми, -

Мене морозить, коли я бачу посмішку

пошляка або лакизи.

Хлопавкою для мух

убивати такі посмішки!

72

ПАСАЖ ГРОЗИ

Такий чужий

і раптом — неминучий,

химери хмар задушать горизонт,

земля вдихне глибинно і жагуче

на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно,

душно,

передгрозно,

ліловим чадом туманіє без,

гудуть ліси,

риплять дубові кросна,

парчеву зливу виткавши з небес.

Лягла грози пульсуюча десниця

на золоте шаленство голови,

мені, мабуть, ніколи не досниться

сліпучий вибух чистої жаги.

Гроза мені погрожує громами,

закутий біль спинає на диби,

нехай смакують почуття гурмани,

а ти, стихіє, - любиш, так люби!

Люблю

чужого,

раптом - неминучого,

тужу тонкою млостю передпліч,

по телеграфу бурі понад кручами

шлю телеграми-блискавки крізь ніч!

ХРАМИ

Мій дід Михайло був храмостроїтель.

Возводив храми, себто цілий вік.

Він був чернець, з дияволом воїтель,

печерник, боговгодний чоловік.

Він був самітник. Дуже був суворий.

Між Богом - чортом душу не двоїв.

І досі поминають у соборах -

храмостроїтель Михаїл.

Жив у землі, мовчущий не во злобі.

Тру ждався сам, нікого не наймав.

І грошей зроду шеляга не мав.

Він працював до поту на возлоб'ї.

Ті тридцять срібних теж були грошима.

Це гріх. Це сльози діви Міріам.

Він був святий. Він жив непогрішимо.

І не за гроші будував свій храм.

Різьбив вівтар, збивав тесові паперті,

де змалювань, тонких, як листя папороті,

світився лик розп'ятого Христа.

Він ставляв хори, амфори й амвони.

В єпархію по ладан дибуляв.

А щоб кращіше бамбиляли дзвони,

73

шпіальтеру до міді добавляв.

Він баню зводив, не зійшовши з місця.

Він бляху в ромби краяв, мов сатин,

коли стояв над келією місяць,

блідий, як німб, загублений святим.

Тягав каміння - мурувати брами.

Стругав божник... за північ не куняв...

І так, у мислях збудувавши храми,

торгующих із храму виганяв.

ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ

Мені страшно признатися: я щаслива.

Минають віки, а ти мені люб.

Щаліе любові тропічна злива,

землі і неба шалений шлюб.

Вколисана в ніч, тобою омита,

хитає мене серед білого дня.

Ковшами самотності сплачене мито

за всі незнання і за всі навмання!

Нещасть моїх золоті обжинки.

Душа моя, аж тепер оп'янись.

Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.

Я не скажу: "Хвилино, спинись!"

Хвилино, будь! Лише не хвилиною,

а цілим життям — хвилюй і тривож!

Аж поки мене понесуть із калиною

туди... ну, звідки... тоді вже що ж...

ПАСАЖ БОЛЮ

Мало всього - ще і тугу цю вовчу

в оце щоденне людське улюлю!

А я перетерплю, а я перемовчу

аж поки згіркне слово "люблю"

оці Ніяг'ари блуду і бруду

а я пересилю русява як Русь

а я переб'юся я перебуду

а я переплачу пересміюсь!

Це переждати переждати

це передвічне навперехрест

це як перестріт — тебе перестріти

це як переступ — слово і жест

Перенебачу перенечую

передощиться переболю

а я переднюю переночую

а я перегодом перелюблю

А я утечу в кошлаті Карпати

а я цю любов задушу і уб'ю

Зорі стозорі

ви що -

телепати?

Чого ж ви так дивитесь в душу мою?!

ЛЕГЛИЧ

74

Чомусь пам'ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння - як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще - любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам'ятаю - вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони баргамоти.

Воли ремиґали, і звались вони воли.

Чомусь бегемотивипивали річку щоліта,

і пирхали важко рудими ніздрами злив.

Чомусь пам'ятаю, як плив між камінням шуліка.

МЗитий шуліка чомусь між камінням плив...

ЗНАЙДЕНА ТІНЬ

"Де тінь твоя, Щлемілю!"

(Шаміссо)

На Верховині, гей на Верховині

Угорський камінь з профілем орла,

вночі блукають звірі страховинні

і капле мед з ведмежого мурла.

І умирають згірклі таємниці

під крилами пошарпаних драниць,

де самотіють Сеньки і Анниці

з вустами, голубими від чорниць.

На Верховині, ой на Верховині

в зелено-чорну химородь лісів

гарчать обвали вохрово-левині

і йде луна далеких голосів.

На Верховині, там, на Верховині

ти сам на сам з віками, сум на сум,

а під ногами - біле хмаровиння,

липневих злив невиплаканий тлум,

лебедій легот, негура біласта,

летючий дим розріджених висот, -

стоїть людина, скинувши баласти,

відмолодівши років на сімсот.

...А вночі ми сиділи біля багаття,

сушили кеди,

смажили гриби без жодного мухомора,

і раптом -

ви знаєте закони фізики? -

я побачила свою тінь на хмарі.

Велетенську.

Задуману і чорну.

Тінь сиділа.

Тінь до багаття руки простягла.

І розминувшись з ембріоном тіла,

на білій хмарі далі пропливла.

ЕКЗОТИКА

Якби це було просто щастя,

75

то це було б просто щастя.

А все, що зверх того, це вже - поезія.

Слухай, милий, ти захищайся!

Я стала дика, я - Полінезія.

Колись Гоген тікав на Таїті,

малював таїтянок з-під синього зонтика.

У цьому черствому скрипучому світі

тільки люб йти — тепер екзотика.

Я порушила всі табу.

Нарвані квіти мої в Нірвані.

Пасеться обов'язків цілий табун,

а я цілую тебе у вігвамі.

Що з того, що туфлі у мене на шпильках?

Я в джунглях була і насилу вибрела.

Душі предків приходять навшпиньках,

Щоб подивитись, кого я вибрала.

Очі у них великі і круглі.

Скелі голі, як Голіяфи.

Птиця тюльпан п'є воду із кухля,

а олівці мої звуться "Жирафи".

Оце таке у мене Таїті -

руки твої, золоті ліяни.

Аж дивно мені, що ходять на світі

якісь пошляки, немов павіяни.

Дві зірки в хату мені влетіло,

Сади стоять буддійськими храмами,

Люблю твоє тіло,

смагляве тіло,

тіло твоє,

татуйоване шрамами.

АЙСТРИ

Знаєте, айстри, щось ви дуже красиві.

Вибирайте збаня собі, те чи те.

Оце б скупатись в Гольфстрімі чи в Куросиві.

Бо щось мені холодно. А ви мовчите.

Дощі періщать. Вікно відчинене.

Засніть абощо. Люлі-лю.

Вами любить мене хлопчина,

той, котрого я не люблю.

Я люблю іншого. В цьому плетиві

заплутались айстри і заячали.

Сині, червоні і фіолетові

вибухи моєї печалі.

Білі, рожеві і фіолетові

звісили ніжки і на пуантах

в цьому осінньому, в цьому балетові

закружеляли в кухлях і збанках.

Сині, рожеві і попелясті -

кожному смуткові буде по айстрі.

Я принесу вам вечір у тайстрі.

76

А музикою буде мій настрій.

МУЗИКА

Відмикаю світанок скрипичним ключем.

Чорна ніч інкрустована ніжністю.

Горизонт піднімає багряним плечем

день,

як нотну сторінку вічності.

Що сьогодні? Який веселий фрагмент

із моєї пекучої долі?

Притулив мене світ до холодних рамен

і пиляє з мене бемолі.

Любов неповторна - моя валторна.

А як же далі? -

перша скрипка печалі.

А в сірі будні

буду бити, як в бубни.

Дуже мені легко. Дуже мені трудно.

І так хочеться музики, музики, музики!

Саксофона, труби, гобоя.

Музика цілує в плече, мов кінь

доброю бархатною губою.

Душа , замурзана в прикрощі,

вмивається з-під антени.

Можна просто з повітря у пригорщі

зачерпнути ноктюрн Шопена.

СКІФСЬКА БАБА

Ти, скіфська баба, кам'яна незграба,

стоїш в степах... Курай і бугила...

Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!

За сто віків дитя не привела!

Були б у нього кремінь-ноженята.

Ото вже б гупотіло по ланах!

Чого смієшся? Космос нежонатий.

А ти стоїш одна у полинах.

Невже ж таки ніхто не женихався?

А висить же в музеях твій портрет.

Тобі козацький череп усміхався.

Та це - минуле. Ти дивись вперед.

Ти звикла - стріли, коні із хвостами.

Хан полонянок степом поволік...

Ти це забудь. Ти в розвитку відстала.

Поглянь навколо. Це - двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітріли коси й руки.

Скришились губи, може, скажеш, ні?

Вули 5 у тебе кам'яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам'яні!

Ото - літак, а не якась дараба.

Не все - прогрес. А ти стара, як світ...

Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт.

77

ТІНЬ МАРІЇ

Вночі скрипів і осипався клен.

А вдень був бій. Було не до пленера.

Пахне безсоння пальцями Мадлен

діткнуло спраглих вуст Апполінера.

І, розпашілий з тих нічних видінь,

він слав листи, безтямні, гарячкові.

...І тінь Марії, тінь Марії, тінь

знов стала на шляху його любові.

"Ти ж зрозумій, Маріє, я твій друг.

Ти ж вбила все, що мало освятитись.

Той пень печалі так вже перетрух,

Шо навіть може дружбою світитись.

Я співчуваю: все тобі не так.

Мистецтво швах і чоловік не витязь.

Мені простіше. Я між двох атак

встигаю випить рому, поголитись.

І написать листівку до Мадлен.

Тут ми, тут трупи, знаєш, аромати.

А ще вночі, буває, часом, клен.

Коли, звичайно, не гарчать гармати...

Чого ти хочеш? Знову бути милою?

Так, як тоді? Париж, троянди, спека...

У тебе вдача - хай Бог милує.

І я щасливий, що тебе вже спекався.

Кошмар тих літ, букет моєї дурості!

Пологи слів, прологи істерії.

Мене б спитали: ще раз хочеш юності?

Будь ласка, прошу. Тільки без Марії.

Чого прийшла? Така тендітна пані.

І взагалі - перейдемо на ви.

Ти ж там живеш, здається, десь в Іспанії.

Я ж хіба що кажу тобі? Живи.

В морях купайсь, ходи у шляпі з крисами,

худе звіря із траурними рисами.

А пам'ять? Годі. Аутодафе.

Тут не Париж. Це фронт, а не кафе.

В мені до тебе ніжності — ні йоти.

Люблю Мадлен - далеку і святу.

Ти пам'ятаєш, повість є у Гьоте -

лежиш з цією, уявляєш ту. ."

...Ти плачеш, Маріє? Ти дуже до неї заздра?

Тебе пече те ім'я, ті листи, ті вірші, той клен?

Даремно, Маріє. Бо він збайдужіє завтра.

І навіть тінню не стане ота всесильна

Мадлен.

Згадається Анна. Майне Бланшет, Женев'єва.

Обпалить жагою блискуча зрадлива Лу.

Адам був чесніший. В раю була тільки Єва.

А тут їх стонадцять. І всі згорять на золу.

78

Розколеться череп. І стане на вірші скупо.

Якусь там клепку виб'є снаряд в умі.

Обруч - як на діжку. Щоб мислі трималися купи, він буде ходити в якійсь чудернацькій чалмі.

Зажуриться... Ні пари, ані парості...

Мігрень душі... Написано не все...

І перша ластівка непроханої старості

в острішшя брів сивиночку внесе.

Дивак, бешкетник, чудо в решеті,

о, як притихне, як притихне він! -

Аж поки зійде над життям, нарешті,

руда, як сонце, дівчина Жаклін.

Це теж любов, душа як на дотації.

Затишний дім, не все ж і кабаре.

Було життя, як вірш без пунктуації.

А смерть поставить крапку і тире.

І знов один. І тіло вже закопане.

Всі розійшлись, ні віршів, ні видінь.

І над останнім у житті окопом -

лиш тінь Марії, тінь Марії, тінь...

ЗОНЬКА

Маленький хлопчик пас верблюда.

То був життя його прелюд.

Верблюд довірливий , як люди.

І терпеливий - як верблюд.

Чомусь верблюда звали Зонька.

Він був з далеких десь країн.

Півнячий гребінь горизонту,

кирпатий босий бедуїн...

Міраж умре, настануть зазимки.

Нема вам іншого тягла?

Замшіла постріш білих мазанок,

пейзаж для півня і вола, —

горбате диво, привид Азії,

сумирний жовтий страхолюд,

за буряковими оазами

іде під вербами верблюд.

Собаче кодло сполошиться,

і сумно кожному горбу -

нахарапуджена лошиця,

рвонувши, виверне гарбу.

Чого, колего, так сахаєшся?

Він добрий, Зонька, він дивак.

Йому в коліно поштовхаєшся,

то він і ляже. Бівуак.

Хлоп'я уткнулося калачиком,

у теплу шерсть, як повсть стару.

Малює сон веселим квачиком

і Самарканд, і Бухару...

...Під вечір вийде вовк з урочищ,

79

очима обрії мацне.

Верблюд високий - не доскочиш.

Верблюд силенний - як хвицне!

Тож вовк паде на хижі лапи,

У нього план свій в голові.

Вповзе на череві у злаки,

скавчить, качається в траві.

Та так ласкаво, так облесно

хребет лукавий вигина.

І так верблюду інтересно -

це що в траві за очмана?

І він підходить близько-близько,

і шию витягне - і вмить

зметнеться вовк, оскалом блисне,

із горла кров зацебенить!..

Степи, степи, стерня та роси.

Веселка в літа на брові.

Маленький хлопчик став дорослим.

...А вовк качається в траві.

ПРО СЛОВО

Коваль кує, мов лічить срібляки.

І лжа іржа під молот на кувадлу.

А язики?

Як зав'язь на листки

Членується...

На кожне слово їх по міліарду.

І день як день

Приплесканий кружля,

Сформований на сонячному крузі.

Кувати голос йдуть до коваля,

Не відьми йдуть, скоцюрблені лакузи...

Потік такий... А дзвін по самоті!

Коваль кує, а циндри скачуть вбоки.

Не знає він чи заробіток є,

Аби під руки тислася морока.

Мете точиво, шанобливо, штиво.

Слова викочують, як ободи візник:

І вони котяться, мов так і треба,

криво

Хоч і роздвоєний для зручності язик.

Вихлять лакузи - слово їх веде,

Та спотикають щомент на власній тіні...

Бо що котить, як слово упаде

І приведе подвійність

в безнадійність...

Та що робить, коли серед калюжі

Впаде як німб - і славослов'ю край:

Солодке слово обережно кружить,

Мов спрага зірка над вінцем відра.

80

Коли підступність нерестять вуста,

Тугі цілунки круглу форму мають,

Над ними слово спрагле проліта

І обертає погляди лукаві.

Кружляє по орбіті самоти,

Мов глек спітнілий на гончарнім крузі;

Якщо впаде на плесо суєти,

То схрестять нові язики лакузи.

РЕКВІЄМ ДЯДЬКОВІ ОЛЕКСІ

Розчахнулася груша.

Впала гілляка

заплаканим листям у бурячиння.

З одного кореня,

з одної зав'язі,

в одного сонця

були на прив'язі, -

а відчахнулась,

порвала жили,

захрясла в гичці серед городу

і затужавіла, затужила,

кожним зерням живого плоду.

Мляве листя млоїла спрага,

і мошкородилася трава -

в цукристі гроти

у чорних крагах

марширувала мурашва...

І дядько Олекса на всю Вдовівщину

гукнув дітей. Збігалась малеча.

Носила глину із кручі Довжика,

носила воду із річки Леглича.

Сорок відер води принесено.

Грушу стулено з верху до кореня.

Обручем її підперазано,

Ше й покручено дротом, твореним.

...Руки танули стеаринові.

На могилі земля порепана.

Понад кручами старовидними

груша грає безсмертний реквієм -

Білим цвітом, крислатим голосом

і бджолиними віолончелами,

підперазана дядьковим поясом

попід хмарами величенними.

Епоха нас постами робила.

Епоха в нас влила постійний струм.

Рвонула наші душі -

як рибальник,

включила в сіть високольотних дум.

Поезія - моя рентгенограма

над пульсами, над ритмами і тембрами.

81

Туманності, химерності і плями -

якщо її дивитися у темряві.

Рентгенограму дивляться на світло -

на світло сонця і на світло совісті.

Тоді у ній і серце видно чітко,

і поля легенового прозорості.

ВАН ГОГ

Добрий ранок, моя одинокосте.

Холод холоду. Тиша тиш.

Циклонічною одноокістю

небо дивиться на Париж.

Моя муко, ти ходиш по грані!

Вчора був я король королів.

А сьогодні попіл згорання

осідає на жар кольорів.

Мертві барви.

О руки - митарі.

На мольбертах розіп'ятий світ.

Я - нагріб'я на цьому цвинтарі,

кипариси горять в небозвід.

Небо глухо набрякло грозою.

Вигинаються пензлів хорти.

Чорним струсом палеозою

переламано горам хребти.

Струменіє моє склепіння.

Я пастух. Я дерева несу.

В кишенях дня,

залатаних терпінням,

я кулаки до смерті донесу.

Самовитий — несамовитий -

не Сезанн - не Гоген - не Мане —

але що ж я можу зробити,

як в мені багато мене?!

Він божевільний, кажуть, божевільний!

Що ж, може бути. Він - це значить я.

Боже - вільний...

Боже, я - вільний!

На добраніч, Свободо моя!

Вирлооке сонце

сідає на чорну скелю.

З неба, гір і свободи собі збудувала дім я.

Небосхил для людини

як раз відповідна стеля.

Піднімеш голову - і не розіб'єш їй тім'я.

Майстрували нам стелю, до млості, до одуру, із найкращих ідей, з настановами згідно,

знявши мірку з пресованих бовдурів

і пружинно-спіральних негідників.

Спіральним зручно,

Високим не дуже.

82

Високим зроду таке не личило,

щоб те, за що ладен віддати душу,

думку твою підгинало і калічило.

Висока думка в'юнитись не вміє.

Впиралась чолом у погашені гасла,

крізь товщу стелі росла в надію,

і, як свічка без повітря, гасла.

Боліла правдою. Плакала віршами,

Чистими ранами революції зяяла.

Училась мовчати. На бантині вішалась.

Або йшла милуватись північним сяйвом.

Морозами бита, муштрована покиддю,

виходила сива з тих академій.

На довгих столах вимирала покотом

від різних редакторських епідемій.

А люди питають:

- Де геніяльні повісті?

Де думка епохи, весела й печальна? -

Поїхала у закритому поїзді.

Похована на цвинтарі мовчання.

Дивіться, ви, що ідеї розплямкали,

чиїми руками ту стелю роблено, -

воскресла думка, встає над уламками,

живою водою правди покроплена!

Золото мистецтва з переляком сплавити

добути в брехні - ненадійна алхімія.

Єдина стеля мистецтва - правда.

Піднімеш поезію - і не розіб'єш

їй тім'я.

СПОГАД

Поїзд у Варшаву спогади навіяв, -

Я на Україні згадую тебе.

Ти співав для мене пісню вечорами, -

"По кому до теґо, же ми сєм кохами".

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,

Але батьківщина в кожного своя.

Як тебе згадаю, - забринить сльозами -

"По кому до теґо, же ми сем кохами".

Поїзд із Варшави йде крізь моє серце,

Сто доріг між нами, а печаль одна.

І минають роки, роки за роками...

"Цо кому до теґо, же ми сєм кохами".

БАЛАДА МОЇХ НОЧЕЙ

Коли земля в холодну ніч загилена

і сон очей до ранку не торка,

у полі, між козацькими могилами,

мій Цон-Кіхот шукає вітряка.

А той вітряк давно вхопили вхопини,

Пірнає в хмару місяць-дармовис,

І ніч глуха, і поле перекопане,

83

і в порожнечу поціляє спис.

А все довкола мертве, зачакловане

І злий чаклун чатує поблизу.

Мої думки печальні, наче клоуни,

що, сміючись, розмазують сльозу.

Куди ведеш мене, моя гордине?

З яких вершин позаторішній сніг?

Ти суньголов. Ти скрізь непроглядиме.

Чи ти вже зовсім розуму одбіг?

Ти, Дон-Кіхоте, може, біснуватий?

Що в тебе є? Печаль і далина.

Тобі не досить - просто існувати?

Ти хочеш побороти чаклуна?

Он смерть твоя лулукає совою,

Розвісять сміх над пущами сичі.

А чи коли доточить хто собою

Твої, незрячі подвиги вночі?

А ноги довгі, ноги - не котурни.

Б'ють по литках терни і бур'яни.

Стугнить земля. Ідуть великі юрми.

Ти думав - люди, глянув - барани.

І кинувся ти, лицар-недотепа

їх рятувати, а вони - у крик,

Ех, Дон-Кіхоте, їм же не до тебе.

Не заважай іти їм на шашлик.

Гудуть стовпи гавайською гітарою.

Двобій душі й рогатого рагу.

Ох, лицарю, не зв'язуйся з отарою,

вона тебе затопче в пилюгу.

Замгніє степ козацькими могилами,

Спливає час - єдиний секундант.

Стоїть вітряк з опущеними крилами...

Стривожений пасеться Росінант...

живиця

Мокряччя. Осінь. Млисте мрево,

Під лісом скирта - як промоклий лен.

Прийшли чужинці, скривдили дерева,

Зробили шибеницю з дерев.

Вона стояла на базарній площі,

Ридма ридали сиві матері.

Вона стояла на базарній площі,

На перехресті болю і вітрів.

А коли хлопців привезли й повісили, -

Не зашморгом, не смертю, не плачем, -

Вона їм пахла партизанським лісом,

живицею,

корою

і дощем.

ОСІНЬ УБОГА

84

Прошкандибала осінь по стерні,

Ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.

Сказав козак на білому коні,

Гукнув їй:

Тітко, може, натомилися?

Хутчій давайте руку, підвезу,

Аж до якого двору вам під'їхати?

Заморосило осінь у сльозу:

- Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди,

Все роздала: намисто й дукачі,

Чужі курчата розклювали просо.

Убога торба - хмара на плечі,

Іду в полях, голодна, гола й боса.

А вже цвяхами колеться стерня

І крутить хуга біле перевесло,

Ти краще злазь, козаче, із коня,

Копай могилу, поки не підмерзло,

Вкопай тепла земного,

Поклади

На тихі руки снігову намітку,

А в головах у мене посади

Жовтогаряче сонце, як нагідку.

РОЗКИДАНІ ДРУЗІ ПО СВІТУ.

Розкидані друзі по світу,

як зорі по ясному небу.

Неждані листи і привіти

промінням доходять до тебе.

І вже не зломишся в горі,

і вже не загинеш у тузі -

по небу розкидані зорі,

по світу розкидані друзі...

ДУМА, КАЗКИ, ПОЕМИ

85

86

ДУМА ПРО ТРИ КАМЕНІ

Гей, виїжджає козак молоденький

у чисте поле,

в першу дорогу.

Очі рукою прикривши від сонця,

дивиться вслід йому ненька з порога.

Кінь вороний виграє, басує.

Гей, у коня ще й копита не збиті!

Сивий полин огортається пилом,

перепелиця ховається в житі.

їде козак,

підганяє коня

в чистому полі

три дні навмання.

Вже й пшениці відшуміли, і жито.

Трави буяють на перелозі.

Раптом урвалась дорога бита -

камені три стоять на дорозі.

Чорний, та білий, та ще й рожевий.

Так, як звичайно у казці буває.

Скочив козак з вороного на землю,

напис на чорному пильно читає:

"Підеш ліворуч, загинеш нізащо.

Зірвешся з кручі у прірву юначе.

Хоч і загинеш, ніхто не згадає -

нічим згадати буде, козаче".

У козака мурахи за плечима.

Камінь рожевий знайшов очима:

"Підеш праворуч - не пошкодуєш.

Рівна дорога,

спокійна дорога.

Всякі удачі на кожному кроці.

Шастя без сліз. Без борні - перемога".

Що ж. це вже краще, це друге діло.

Дивиться хлопець на камінь білий:

"Прямо поїдеш - дорога вгору.

То нелегка, нерівна дорога.

Втомленим, хворим, а може, дітям

ти віддаси свого вороного.

Сам підеш пішки у передгір'я.

Знатимеш світлу глибінь зворушень.

Люди тобі подарують довір'я,

ти ж подаруєш їм світлу душу.

Будуть вибоїни, будуть квіти.

Буде тривога, а часом і втома.

Ну, а чи дійдеш ти до вершини,

це невідомо...

Не невідомо".

Тихо у полі шемріє вітер.

Чорний чорніє похмурістю літер.

87

Камінь рожевий кличе, здається,

кожною літерою сміється.

В білого тільки спокійне обличчя.

Він не відштовхує і не кличе.

- Хочеш? - іди.

Не хочеш? - не йди.

Різні є люди у сивих віках.

Доля твоя у твоїх руках.

Більше не їде козак навмання -

справив на білий камінь коня.

88

89

КАЗКА ПРО МАРУ

Це було за царя Тимка,

як земля була тонка -

пальцем ткнеш

і воду п'єш.

На оболоні пасуться коні,

а в копитному сліду по рибині плаває.

Край села стояла хатина.

Трава росла вище тину.

Попідтинню уночі

спали кручені паничі.

Жила в тій хаті немічна жінка.

Не могла ні сіяти, ні жати,

тільки й могла на печі лежати.

Лежить на печі,

насіння лузає.

А дочка лушпиння підмітає.

- Підмітай не підмітай, -

каже мати. -

Все ж одно, старости не прийдуть. -

Та й знов за своє насіння...

А дівчина плаче в сінях.

Говорили люди старі:

— Береженого Бог береже.

Не вставай тепер до зорі.

Не дивися на горе чуже.

Пий із чистого джерела,

стережися лихого слова,

щоб дитина твоя була

дуже гарна,

дуже здорова.Тож виконуй усе достоту,

поважай старовинні прикмети:

обминай потворну істоту,

не дивись на бридкі предмети...

Поважала

і обминала,

не дивилася,

береглась...

Та, мабуть, шанувалася мало,

бо нелюдська дитина знайшлась.

Як поглянути з правого боку -

то хороше дитя, нівроку.

Личко біле, наче намітка.

Око - сонцем прогріта квітка.

А брова - як тонкий листочок.

А щока - ясний пелюсточок.

А вуста - лісова полуниця.

А волосся - яра пшениця.

Як поглянеш з лівбго боку -

ой, потворне ж диття, нівроку!

90

Рудувата пляма на скроні.

Ніс без ніздрі.

Повіки червоні.

Око вовче, а зуби щучі,

а вуста - мов змії повзучі.

А волосся над головою -

як пустир, що заріс кропивою.

Повитуха пополотніла.

Мати скрикнула і зомліла.

Зажурився батько, забіг

за тринадцять далеких доріг.

- Ой, женився ж я на біду.

Це, мабуть, у твоєму роду.

Ой, світ за очі я піду,

іншу жінку собі знайду.

Мати кинула навздогін

миску, глечик і макогін:

— Забирайся під три чорти!

Винуватий у всьому ти.

Вийшла заміж я на біду.

Це, напевно, в твоєму роду!

Двоєдушні всі ви і злі,

тричі прокляті куркулі.

На дитині це позначилось -

двоєликою народилась.

З цього боку - мов квітка леліє.

З того боку - мов звір визира...

Охрестили дитину - Марія.

А прозвали її - Мара.

* * *

Мати плакала дні і ночі.

Коси рвала, бігла до річки.

Та й притихла.

Та й витерла очі -

навіть горе входить у звичку.

А тимчасом дочка підростала.

Мати звала її - Марися

І нікуди її не пускала,

щоб ніхто на Мару не дивився.

Заховала люстерко під полом,

в озерці скаламутила воду,

щоб дочка не знала ніколи

ні бридоти своєї, ні вроди.

Та Марися одного разу

вийшла з двору,

пішда по селу

і почула першу образу,

але й першу таки похвалу:

- Горе, горе, яка потвора!

- От щаслива, яка вродлива!

91

* * *

...Проплакала всю ніч,

щоб не почула мати,

і думала-гадала без кінця.

Єдиний вихід - до людей ставати

вродливою частиною лиця.

І почалось:

кого в селі не стріне, -

все вбік та вбік голівку поверта.

А люди ж то проходять щохвилини.

Один зачепить.

Інший привіта.

Бува, що й двоє пройдуть одночасно,

а третій із-за рогу вирина.

Закрутишся.

Забудеш, де прекрасна,

а де потворна в тебе сторона.

Крутилося дівча несамовито, -

як горобець зимою на відлигу, -

аж поки не запитав сердито: і

- Чого ти крутишся, як дзига?

...Проплакала всю ніч,

щоб не почула мати,

і думала-гадала без кінця.

Надумалась - голівку опускати,

щоб люди не побачили лиця.

Здоровкалась з опущеним обличчям,

прощалась, не підводячи очей.

Таке щось перелякане і птиче

з'явилося у обрисі плечей.

Непевний голос,

потаємна вдача,

душа забита, скована, терпляча...

Лише на самоті Марися розгиналась,

дивилася у вічі небесам.

Співала навіть.

Навіть усміхалась

тваринам,

і рослинам,

і лісам.

"Квітко нагідко,

пишна царівна!

Жовта корона

навколо чола.

Квітко нагідко,

яка ж ти чарівна!

Вся - від пелюстки

аж до стебла".

І плакала.

І покривались трави

92

рясними росами гірких дівочих сліз.

Хитаючись,

підходила до ставу,

де шарудів обвітрений рогіз.

"Ой, бабо-жабо,

яка ж ти потворна!

Чорна, зелена,

зелена, чорна.

Кум та й кума,

кум та й кума,

крихти краси

у тобі нема".

Шпурнула камінь у зелену спину:

- Ану, тікай, потворо, бо уб'ю!

І схаменулась:

- Шо ж та жаба винна,

що я лютую на судьбу свою?

Прийшла додому

змучена,

тривожна.

- Ні, так не можна.

Далі так не можна!

На світі, кажуть, є стара чаклунка,

що має зілля і всілякі трунки.

Піду до неї, в ноги упаду,

заплачу:

- Зглянься на мою біду!

* * *

Мудра Баба живе

у холодній печері.

Мудра Баба пече

пироги на вечерю.

Чародійка стара знає все у природі,

та робити добра не бажає - та й годі

Ій ніхто на віку не зумів догодити,

і тому на людей чародійка сердита.

- Подивіться, сичі,

хто це йде уночі -

гу-гу-гу,

го-го-го! -

до багаття мого.

1 вп'яла очима

у сиву дорогу,

біля жару червоного

гріючи ноги.

Визирає Марися

з куща в цю хвилину:

- Бабо, можна я хмизу

в багаття підкину?

93

- Хочеш ноги мої

підсмалити?.. Ги-ги! -

ворохнула великим

пальцем ноги.

- Бабо, можна я зараз

води принесу,

:імию голову вам,

заплету вам косу?

- От причепа! Такої

не бачив світ.

Не причісуюсь я

дев'яносто літ.

- Бабо, можна сорочку

я вам сполощу?

Назбираю грибів

для смачного борщу?

- Що той борщ

без м'ясива людського варт?

Я люблю на обід

молоденьких дівчат.

- Ну, то з'їжте мене! -

заридало дівча. -

Починайте з ноги,

з голови,

із плеча!

Баба глянула пильно,

запрошує сісти.

- Е, дитино моя!

Тебе ж гидко і з'їсти.

Надивилася я

усього на віку.

Вперше бачу на світі потвору таку.

Повернула голівку Марися.

- Ого!

Щось ніяк не пойму

я обличчя твого.

Несказанна краса

чи потвора страшна?!

Дивина, дивина.

Дивина, дивина!

- Поможіть мені, Бабо!

Віддячу за це.

Що завгодно, аби

не двоїлося лице!

Щоб проходжі не лякались

і щоб хлопці не цурались.

Зведіть з лиця потворність і коросту.

Ви ж Мудра Баба,

це вам дуже просто.

94

- Я Мудра Баба.

У-у-у, я дуже мудра!

Я знаю все, що робиться в природі.

Але тобі не стану я в пригоді.

Така вже в мене сила споконвіку -

я можу зло зробити чоловіку,

біду накликать,

горе замісити,

верстов на двадцять вікна перебити.

Коли захочу, -

кожного зурочу.

Коли захочу, -

лиха напророчу.

Камінний град на голови накличу.

Святого з'їм і чорта возвеличу.

В ділах недобрих я всевладна.

А у хороших безпорадна.

- Що ж робити мені?

Що ж робити мені?!

Де ви варите борщ?

У цьому казані?

Та й полізла в казан,

та й кричить з казана:

- Може, краще куліш?

То підсипте пшона.

- Тю, скажене дівча,

жовтороте курча!

Так-то й умерти, горя не набравшись.

Вилазь!

Вилізла, обтрусилась,

спідлоба подивилась:

- Що далі?

- Візьми пиріг,

посоли, розріж,

їж!

- А ви?

- Не мороч голови.

Я вже вечеряла.

А пиріг великий, запашний.

Смачни-и-ий!

їсть Марися, наминає.

Мудра Баба посміхається,

питає:

- А ти й справді повірила,

що я дівчат їм?

Го-го!

Lie ж я тільки говорю їм,

щоб вони, того,

лякались

та не з'являлись,

95

дурниць не торочили,

голови не морочили.

А то прийде й канючить

приворотного зілля,

мов, не любить і мучить,

відкладає весілля.

Ну, то я курячої сліпоти з кропом намішаю,

бери, кажу, напої його, то полюбить.

І приголубить.

І посватає.

А у тебе інша справа.

Дуже пильна справа в тебе.

Як не крути,

а треба помогти.

Тричі сплюнула на північ,

покрутила пальцем в скроні,

захитала головою,

погадала по долоні.

- Піди до Дурного Чоловіка.

Одвернулась Марися:

- Чого б я пішла?

Ваша рада на посміх схожа.

Мудра Баба не помогла,

а дурний чоловік поможе?!

- Е, то він же не просто дурний.

Глупота його незбагненна.

Уявляєш?

Усе, що мав, -

все геть чисто роздав нужденним.

І не тільки нужденним,

а просто так, -

хто по вулиці пройде босим,

або скривиться,

або покаже чиряк,

або жалібно шморгає носом.

Ну, а ледарям тільки подай,

так навколо нього й роїлись -

де пройдисвіт який,

де шахрай -

всі наввипередки кривились.

А дурний чоловік надривався,

помогти усім намагався.

Одягав усіх, годував,

сам по світу голодний блукав.

І нікого в житті ні разу

не принизив і не образив -

ані людину,

ані звірину,

ані дитину,

ані билину...

96

Дивували всі, дивували,

визирали на нього з вікон.

Наміхалися, кепкували

та й назвали Дурним Чоловіком.

Він почув, похитав головою

і - подався в глухі ліси...

Ти піди із такою бідою,

своє горе йому понеси.

- А далеко його шукати?

- Недалечко,

рукою подати.

Поле перебіжиш,

озеро перепливеш,

байрак перескочиш.

Ітимеш по дорозі

до Перехрестя Блискавиць

(там, де розчахнута береза

упала на дорогу ниць).

Ітимеш по стежині

до Трав'яного Тупика,

де стежка тоншає, петляє

і раптом у траві зника.

Побачиш хату,

дим волохатий -

то Дурний Чоловік звірям їсти варить.

А навколо хати на верству

недоторкані трави ростуть,

запашні та високі

квітоньки синьоокі.

Сказано, бджолиний рай.

Квітів не зривай.

Боже борони -

гілки не зігни.

Не сполохай птаха,

не злякай комаху.

Бо хто роздавить коника

чи билину розтопче, -

з тим Дурний Чоловік

і говорити не схоче.

Я в його володіння не ходжу. Якщо чого треба, -

за верству перегукуємось...

* * *

Іде Марися через поле,

а йому ні кінця, ні краю.

Перепливає Марися озеро,

а йому ні берега, ні дна.

Перескакує Марися байрак -

зірвалася,

впала,

ногу зламала.

97

Сидить на крутому схилі,

плаче...

Материнка журиться.

Болиголов хмуриться.

Вигріваються Котики.

Насміхаються Ротики:

- Ех, ти ж, мало тобі треба, щоб заплакати!

- Так нога ж болить!

Добре вам патякати,

на здоровій стеблині стоячи.

- А їм не боляче?

Глянь,

скільки ти квітів убила,

коли падала!

Скільки скалічила!

А ми ж не лічимо.

Не сердимось,

не плачемо,

все тобі пробачимо -

ти ж ненавмисне.

- Сидить і кисне! -

обізвався Глід. -

Я ось надламаний

стільки літ.

Бачиш,

плоди червоні, малі

згустками крові лежать на гіллі.

А нічого! - живу.

І не в'яну,

не гнусь.

Ще й у травні цвіту.

Ще й шипами колюсь.

Ще й приношу плоди...

Піднімайся і йди!

За коріння держись.

За траву ухопись.

Вверх по схилу повзи.

І гляди -

ні сльози!

А як зірвешся знов, -

обітри свою кров.

Вгору знову повзи

і гляди -

ні сльози!

А щоб легше було

підійнятись туди, -

за окреме стйбло

не тримайся, гляди!

Бо окреме - слабе,

не удержить тебе.

98

Ти охоплюй руками

великі жмути -

і ручуся: сьогодні ж

досягнеш мети.

* * *

...Досягнула мети,

тільки руки в крові,

тільки темно в очах

і шумить в голові.

Це б упасти долілиць

на землю м'яку.

Це б спочинути трохи

хоч раз на віку!

Але ж дивиться вслід

недовірливий Глід:

- Що?

Упала?

Лежиш?

Надірвалась?

Ех, ти ж!

І з гілля на траву

тихо капає кров...

- Глоде!

Чуєш?

Живу!

Так бувай же здоров!

Я не впала , іду

крізь поля і гаї!

Так спасибі ж тобі

за поради твої!

...Материнка журиться.

Болиголов хмуриться.

Вигріваються Котики.

Усміхаються Ротики.

А на схилі байраку,

серед сивої мли,

випрямляються трави -

ті, що їй помогли.

...Йде Марися, спотикається.

А дорога не кінчається.

Кругле сонце опускається,

круглий місяць піднімається, -

ніби жовті терези.

Переважила пітьма.

А путі кінця нема.

Аж ось розчахнута береза

на Перехресті Блискавиць,

уражена вогненним лезом,

упала на дорогу ниць.

Давно вже віти оніміли.

99

Давно вже рани почорніли.

Обвуглилися

і злилися,

поглиблюються з кожним днем...

Зате хоч мохом не взялися

місця, обпалені вогнем!

Дівча постояло, зітхнуло

і на стежину завернуло.

...Йде Марися, спотикається.

А стежина не кінчається.

Розгалужується,

тоншає,

у траві густій ховається,

ніби пальцями шука

Трав'яного Тупика.

А трава недоторкана,

квіти високі,

запашні,

синьоокі.

Сказано, бджолиний рай.

Марися навшпиньки стала.

Руками траву прогортала.

Квітоньки не зірвала.

Билиночки не стоптала.

Ніби вона й не людина,

а теж таки бадилина.

Протискувалась між стеблами,

переступала гриби.

Та й довго ж вона добиралася! -

цілих чотири доби.

Ночі на пнях пересиділа,

підібгавши під себе ноги.

На п'ятий ранок побачила

у лісі хатину вбогу, -

темну, обмазану глиною,

збудовану з сухостою,

засклену рядниною,

прикриту корою.

А над хатою

Дим волохатіє.

Теплом розморені, сонні

зайчата на підвіконні.

Ведмідь поріг обійма...

А господаря десь нема!

- А я старалась!

А я старалась!

Чотири доби сюди добиралась.

Так обережно

і так терпляче!

100

Усе даремно.

Ніхто й не бачив.

"Віть-фіть!

віть-фіть!"

Що це там попискує?

Іде дідок,

немов грибок,

окулярами виблискує.

Іде обережно, боком -

це ж треба отак зуміть! -

а паличка з кожним кроком

попискує:

"Віть-фіть!"

Певно, у неї секрет на кінці,

щоб розбігалися стрибунці,

щоб розповзались комахи,

щоб розлітались птахи,

щоб відхилялась трава мимохіть,

ледве почувши оце:

"Віть-фіть!"

- Ти не шкодуй,

все це я знав.

Я ж, моя доню,

збоку стояв.

Там,гон-де-го,

де біліють гриби.

Бачив тебе

чотири доби.

- Скільки ж вам років, дідусю?

- Один.

- Як то один?!

- А певно, один.

Той, хто зумів століття прожити,

може новий рахунок відкрити?

Як ти гадаєш, дитя моє?

А-а-а, зрозуміла!

Отож-бо і є.

Ну, відпочинь,

а тоді й поговорим...

- ДІДУ!

Прийшла я з великим горем.

Що відпочинок? -

дівчина плаче.-

З горем прийшла я,

з великим...

- Бачу!

Я поможу тобі,

бідне дівчатко,

тільки порадимося спочатку.

Як же ми вийдем з цього протиріччя,

101

щоб не двоїлось твоє обличчя?

Ти ж, очевидно, хочеш краси.

Значить, бридоту лише віддаси.

Що ж, це можливо.

Це дуже просто.

Все я зніму - і бридоту, й коросту.

Руку лише до лиця прикладу -

в жмені затисну твою біду.

Всю цю потворність зніму за годину.

Тільки куди ж я її подіну?

В землю зарию - зросте будяк.

Кину в дупло - оживе хробак.

В річку - підніметься каламуть.

Чортополохи в полях проростуть.

А розмахнуся, закину в море -

виникне в морі страшна потвора.

Буде топити човни й кораблі.

Буде лякати людей на землі.

Значить, я можу,

значить, я мушу

всю цю потворність

загнати в душу.

Тільки тоді не лякайся змін -

будеш прекрасна з обох сторін.

Тільки душа в тебе буде потворна -

зла,

завидюща,

підступна

і чорна.

Або як хочеш -

красу твою змушу

пересилитись навіки в душу.

Тільки тоді не жахайся змін -

будеш потворною з двох сторін.

Тільки душа в тебе буде прекрасна -

чиста,

надійна.

правдива

і ясна.

- Добре, я подумаю.

Сім днів,

сім ночей

не склепила очей, -

думала.

А Дурний Чоловік їсти носив, щоб не охляла.

На восьмий день надумалась:

- Зажени мені в душу потворність,

зостав на обличчі красу.

- Дивися,дочко,

хороша душа

102

може перетворитись в погану.

А погана хорошою вже не стане.

Тут і я не зможу помогти.

Та злі й не просять доброти.

То ж тільки добрі хочуть бути злими, але це

їм рідко вдається.

- Я сім днів,

сім ночей

не склепила очей, -

думала!

Зроби мене прекрасною.

Зажурився Дурний Чоловік:

- Що ж,

хай буде по-твоєму.

І поклав свою руку теплу

на обличчя бридку половину.

І тримав,

аж поки не стерпла, -

дві години

чи й три години.

Та не встиг він руку відняти,

огризнулась Марися звіром:

- Забирай брудну свою лапу!

іч, нахаба,

не знає міри.

Відсахнувся Дурний Чоловік,

сльози блиснули з-під повік:

- От бачиш,

а я ж казав...

- Казав, казав! - перекривила дівчина і

побігла до річки дивитися.

Зазирнула в чисту воду,

задивилась на власну вроду.

Личко біле, наче намітка.

Очі - сонцем прогріті квіти.

Брови - ніби тонкі листочки.

Щоки - ніби ясні пелюсточки.

А вуста - лісова полуниця.

А волосся - яра пшениця.

Гордовито собі усміхалась.

В різні сторони поверталась.

Хоч з якого дивися боку -

ну, й вродлива дівка, нівроку!

Тільки ж їй потрібне намисто!

Тільки ж їй необхідні сережки!

Головою збиваючи листя,

подалася Марися до стежки.

- Куди ж ти,

не попрощавшись?! -

гукнув Дурний Чоловік.

103

- Буду я з таким старим луб'ям прощатись!

Потоптала траву,

передавила коників.

- Гей ти, проведи до поля! - наказала

лісникові.

- Гей ти, підвези до озера! - наказала

візникові.

- Гей, ти, перевези на той бік! - наказала

човняреві.

- Гей, ти, побудуй міст! - наказала

тесляреві.

Тесляр пиляв,

тесляр стругав,

місток дубовий майстрував.

І, осідлавши ним байрак,

спитав довірливо:

- Ну, як?

Марися знизила плечима,

Марися блиснула очима,

Як мокрим рядном накрила:

- Де поручні, свиняче рило?!

І перейшла байрак, мов пава.

Місток, поручні, - все як слід.

Лиш тирса сипалась на трави

і стружка падала на глід...

Сіла спочити на обніжку.

- Не бажаю ходити пішки!

Іде хлопчик на підводі -

косарям воду везе.

Хлопця побила,

в діжці вибила дно.

Батіжком цьвохнула:

- Но-о-о!

Мудра Баба сидить

біля входу в печеру.

Мудра Баба картоплю

пече на вечерю.

Коли бачить - летить

на коні очмана.

Оббиває кущі

і людей не мина.

Підскакала впритул,

кінь - в багаття ногою.

Засміялась -

пішло по селу

луною.

Розворушила жар пужалном:

- А що, карга, впізнаєш?

- Ні.

104

- А ти придивися.

Це ж я, Марися!

- Балакай...

Не схожа.

То була добра дівка,

а це якась кара Божа.

Тільки мати впізнала.

Скочила з печі,

розправила плечі,

вибігла з хати...

Не була б то мати.

* * *

Розчинила мати скриню,

узяла керсетку синю,

сорочки гаптовані,

чобітки підковані,

кісники барвисті,

дукачі в намисті.

А Марися приміряє,

у люстерко заглядає.

Мати лиштву пришиває,

з пальців голка випадає.

Аж до вечора крутилась,

прибиралась,

чепурилась.

- Прощавайте, дні минулі! -

та й пішла на перші гулі.

А на вулиці музики,

танці,

жарти,

заковики.

Гарні хлопці походжають,

біля милих упадають.

Та як побачили таку красуню, - так всі до неї

і кинулися.

Той зітхає,

той лютує,

той сережки їй дарує.

Двоє б'ються на стерні.

Третій плаче в бур'яні.

А Марися очима грає,

собі парубка вибирає.

Не якого-небудь простого,

а вродливого, молодого,

щонайкрощого у повіті,

у повіті

і в цілім світі.

Згорда всіх парубків оглядає:

- Щось такого між вами немає...

105

А за нею хлопці - юрбою.

Гульк -

найкращий сидить під вербою.

І під місяцем серед ночі

іншій дівчині дивиться в очі. і

Схвилювалась Марися шалено:

- Може , краща вона від мене?!

Коли ж, ні.

Звичайна.

Таких багато.

Трохи смішлива.

Трохи кирпата.

- Одіб'ю! - подумала Марися і підійшла

ближче.

Кахикнула,

хихикнула.

Хлопець зміряв її очима,

заслонив свою милу плечима:

- Чого тобі?

- Вечір хороший.

- Хороший, як ніхто межи очі не лі зе.

Похнюпилась дівчина,

пішла до Мудрої Баби:

- Виручай!

Стара чаклунка п'є чай

і насмішкувато мружиться:

- Така красуня і не можеш одбити?

Посікла курячої сліпоти з кропом,

зварила,

перцем притрусила,

крізь марлю процідила,

в пляшку налила,

дівчині дала.

За два тижні до весілля

випив хлопець каламутного зілля.

Напала на нього куряча сліпота.

Цілує Марисю,

пригорта.

У німій настороженій тиші

каже їй слова найсвятіші.

А дівчина його заручена

стоїть збоку засмучена

і повторює з переляку:

- Видно, хлопці усі однакові.

Через тиждень зілля перебродило.

Парубок нудьгує,

знехотя цілує.

Разом бути - огинається.

Дуже пильно придивляється.

106

- Руки у тебе ніжні.

Випещені та білі.

А у Галі були огрубілі.

Від прання,

від ткання

та від жита...

Отака вже вона працьовита.

Похнюпилася дівчина,

пішла до Мудрої Баби:

- Поможи!

Мудра Баба взяла її руки в долоні

м'яла, терла і тисла ті руки півдня.

І зробились вони шерехаті й червоні

наче справді від жита, прання і ткання.

Але хлопець знову зітхає.

Але хлопець знов натякає:

- Личко у тебе тендітне.

Ну, що ж, нехай собі квітне.

А у Галі було простіше, -

обвітрене і миліше...

Похнюпилась дівчина

пішла до Мудрої Баби:

- Рятуй!

Мудра Баба набрала повітря в легені,

як подула-подула! Навіщо й вітри?

На додачу ще й зілля насипала в жменю:

- Ось, візьми і обличчя на ніч потри.

Але хлопець знову питає:

- Чом же родимки в тебе немає?

От у Галі була над бровою...

Дуже нудно мені з тобою!

Марися - до Баби:

- Пробі!

Зроби мені родимку на лобі!

Баба мізинцем торкнулась чола -

родимка наче зроду була.

Обнімає парубка Марися,

улещає ласкою своєю:

- Я така ж, як Галя, подивися.

То чого ж ти журишся за нею?

Парубок поглянув, засміявся:

- Справді, схожі, -

Засміявся дужче:

- Та душа у Галі ніби сонце,

а у тебе темна й завидюща.

Поїхала Марися у місто.

Купила півпуда намиста.

Цілу купу всяких сережок.

Оберемок тонких мережок.

107

Прибиралася,

чепурилась,

наче муха в окропі крутилась.

І нарешті, в вечірню пору,

наче краля,

випливла з двору.

А на вулиці музики,

танці,

жарти,

заковики.

Гарні хлопці походжають,

біля милих упадають.

На Марисю ніхто й не глянув.

А найкращий у всьому повіті,

у повіті

і в цілім всвіті,

сидить під вербою

на Галю дивиться та руки їй гладить. А місяць

роговим гребенем солом'яне волосся хат роз-

чісує.

МАНДРІВКИ СЕРЦЯ

(Казка)

Кожна птиця має свій голос,

кожне поле має свій колос,

кожна справа - свої почини,

кожна казка - свої причини.

Хочете - вірте,

хочете - ні.

Не повірить людина

Не повірить сосна -

Не повірить верба -

Хто-небудь та почує...

Гей, жили та й були

двоє бідних людей.

І такі були вони бідні,

що таких не було

та й на ціле село.

І тому називали їх - злидні.

Злидні їли немащений борщ на обід,

не купляли замків,

не справляли воріт.

- розкажу сосні,

розкажу вербі,

розкажу собі.

Мали глечик,

клапоть ряденця,

драні ночви

і діжку без денця.

Коли ж піп їх питав:

108

- Признавайтесь мені,

чому постите ви

в невстановлені дні?

Злидні ревно хрестились,

затинались - та й край:

- Це ми хочем потрапити

після смерті у рай.

А коли їх питав

обережний сусід:

- Як ви там живете

без замків і воріт?

Посміхались вони

і казали:

- Дарма!

Не грішіть на людей -

тут злодіїв нема.

А коли їх питала товкуща рідня:

- Як обходитесь ви

без ткання,

без прання?

Чом у діжці у вашій пусто?

Чом не квасите капусти?

То сміялись вони:

- Нащо нам те ткання?

Маєм одяг новий

на святки й на щодня.

А у діжці у нашій пусто,

бо не любимо ми капусти.

У неділю виходили на базар,

купували перець, для слави:

хай подумають люди -

печеня є,

а бракує лише приправи.

От їх і прозвали: "Хоч злидні, та з перцем".

* * *

* * *

А одного разу у злиднів,

у тих самих злиднів,

що з перцем,

народився маленький син

з неймовірно великим серцем.

І в ту ж мить,

як він народився,

у селі почалася тривога.

Повиходили люди з хат,

прислухаються на порогах:

ніби гупає щось

чи б'ється -

неспокійне, потужне, здорове!..

Пробурчав лісоруб:

109

- Не інакше,

хтось у лісі рубає дрова.

Каменяр заперечив:

- Що ти?

Це, мабуть, хтось довбає скелю.

Баба Хівря пхикнула:

- В злиднів

після зливи валиться стеля.

А ледачий сказав позіхнувши:

- Розбудили, чорти, людину.

Це ж, напевно, моя кума

вибиває свою перину.

Але хтось у вікно заглянув

до тих самих злиднів,

що з перцем,

і сказав:

- народилась дитина

з неймовірно великим серцем!

Серце голосно б'ється в грудях.

Звук цей будить тривогу в людях.

Люди добрі,

ой, добрі люди!

Як цей хлопець та й жити буде?!

* * *

А він жив просто - як кожне хлоп'я: лазив

по деревах, купався у річці, пірнав до дна, стрибав з млина, відбивав печінки - оце і всі його

вчинки.

Клопоту матері вистачало.

Одне добре:

де б він не був,

вона чує, як б'ється його серце:

Гуп-гуп!

Гуп-гуп!

Значить, живий.

Дитятко моє!

Де б не було ти,

а все-таки є!

А втім, хто зна, чи добре це, чи погано: дуже

він помітний -

всі на нього озираються,

всі дивуються,

прислухаються.

Не сховатись йому ніде -

завжди чутно,

що він іде.

І ще одне горе:

минали літа,

бо треба ж літам минати, -

у великому серці

110

якась пустота

його почала турбувати.

Чудна пустота,

порожнеча гірка, -

холодна,

тривожна,

вагома!

А чим заповнити пустоту - невідомо...

Може, радістю і розвагами,

може, гомоном вечорниць,

чи таємними ласками спраглими

чорнобрових палких молодиць?

Все було.

Вечорниці і гульбища.

Буйний хміль парубоцьких літ...

Пустоти не заповнив у серці

тих розваг зникаючий слід.

Що ж заповнить її?

Може, дружба?

Побратимства клятва свята?

Побратався з сусідським Іваном...

Не заповнилась пустота!

Ну, то, може, наука?

Вчився,

над книжками хмурив чоло...

Всі знання свої в серце кинув.

Знов прислухався -

не помогло!

Пустота,

пустота,

пустота! -

не зникає, а вироста.

Він дівчину зустрів біля броду.

Марив нею,

ночей не спав.

Голубину дівочу вроду,

ж молитву, у серце прийняв.

Він би взяв її за дружину.

Та відчув у хвилину ту,

що й вона лише на крихтину

заповняє його пустоту.

...Все буває в серці людському -

тихий смуток і гордий гнів,

п'яне щастя і просто втома,

чорний розпач і світлий порив.

І скорбота горя найбільшого,

і гнітючий тягар гіркоти...

Та нема тягаря страшнішого

невагомої пустоти.

Що ж робити?

111

Як далі жити?..

Подумав-подумав... пі -і - ішов у мандри.

* * *

Який же безмежний ти,

білий світе!

0, земле,

яка неосяжна ти!

Чи ж думкою можна тебе облетіти?

Чи ж серцем можна тебе обійти?

Дороги лежать на твоєму лоні -

шляхи великі,

стежки малі, -

такі,

шо по них,

як по людській долоні,

гадати можна про долю землі.

Ось лінія віку —

од виднокола

до виднокруга, в загадку мли...

Вона не повинна урватись ніколи.

Вона почалася хтозна-коли!

Ось лінія хисту -

яскрава, нетлінна -

немов блискавиця на вічному тлі.

Від одноклітинних

аж до людини -

усе під силу створити землі!

А лінія щастя...

Покручені борозни,

обривів і зламів заплутана в'язь...

Чому ж вона горем так переорана?

Чому ж вона кров'ю так запеклась?

Дивися, дивися, душею завмерши.

Що ти бачив?

Що зрозумів?..

Зустріч перша

і розділ перший

називається -

ТІНЬ ПОЛІВ

Ішов Мандрівник у широкому полі.

Ніде ні душі...

Але що за примара?

Зненацька постала на видноколі

тінь - не тінь

і хмара - не хмара.

Згасає сонце за вечірнім пругом.

Приймає обрис дивовижна тінь -

немов іде плугатар за плугом,

і тягне плуга знесилений кінь.

І тінь росте, росте, наростає

112

заволікає далекий обрій...

Очі протер Мандрівник,

гукає:

- Аге-ге-гей, чоловіче добрий!

Постій,

спинися хоч на хвилину!

І відгукнися, хоч кілька слів!

Скажи мені -

ти привид чи людина?

- Я тінь полів.

Скорбатна тінь полів.

- Старий ти,

а поле таке широке.

Втомився ти, певно, сів би спочив.

Це ж скільки років тобі?

- Скільки років?

Ти краще спитай - скільки віків?

Скільки втоми і скільки болю?

Скільки орало тут поколінь?

І кожне лишало на цьому полі

свою селянську згорьовану тінь.

Та тінь виростає з віку до віку,

блукає в полях на багряному тлі.

Узрить її той,

в кого серце велике,

хто знає, що значить труд при землі.

- І довго ж тобі за плугом ходити?

І довго ж нести віковічний тягар?

- Аж поки буде на білому світі

хоча б єдиний-один плугатар.

- А що, коли вийдуть в поля машини

і переорють людську біду?

- Тоді я спинюся.

Тоді я спочину.

На землю приляжу.

І в землю ввійду. .

У серце прийнявши цю втому, цю тугу,

Мандрівник пішов у неблизький світ...

Зустріч друга

і розділ другий:

КРОВОТОЧИВИЙ ҐРАНІТ

Є тиша мудрої задуми

і недосягнутих світів.

Є тиша радості і суму.

Є тиша вічності і снів.

Але є тиша найтихіша.

Найглибша тиша -

Тиша Тиш -

породжена громами тиша

німих солдатсьх кладовищ.

113

Гадаєш, цвинтар це та й годі.

А під землею цілий світ -

світ недоспіваних мелодій,

світ недокреслених орбіт.

Нові міста неповторимі

із незбудованих будов.

Картини геніїв незримі

і недолюблена любов.

Усе, що в душах променилось,

жило можливістю в руках,

не втілилось

і не здійснилось,

перетворилось в марний прах...

...Колись, блукали предки в хащах,

під небом спали уночі.

І винайшли якусь там пращу,

щоб добувать собі харчі.

Коли ж навчилися кувати, -

міркує далі Мандрівник, -

то щоб на звіра полювати,

зробили перший дробовик.

І захищатися ж од звіра...

Але минав за віком вік:

проти людей пістолі і мортири,

а проти звіра - просто дробовик.

Бронею змінювались лати.

І вже до того кожен звик:

проти людини -

бомби і гармати.

А проти звіра -

той же дробовик...

Цвітуть безсмертники й волошки,

і материнка, і чебрець...

Та більш,

ніж квітів на могилах,

в мигилах сховано сердець.

Мандрівник низько поклонився

серцям убитим молодим...

І раптом вражено спинився -

що за видіння перед ним?!

Посеред райдужного цвіту,

у трав'янистому теплі,

Солдат із сірого Граніту

стоїть по груди у землі.

Неначе вийшов із могили,

холодну землю розколов.

З його грудей закам 'янілих

Сочиться пурпурова кров.

Але ж війна вже за плечима!

114

Хто ж цей солдат?

І кров звідкіль?..

- Скажи, хто ти?

- Ґраніт кровоточивий.

- Скажи, хто ти?

Закам'янілий біль.

— Дозволь тобі перев'язати рану!

— То не поможе, всі бинти малі.

Із неї кров іти не перестане,

аж поки буде зброя на землі.

Аж доки хтось іще на світі

комусь у груди цілитись в боях, -

буде рана моя кровоточити,

буде ятритись рана моя!..

Це було в казці.

Це побачив Мандрівник серцем.

А просто очима - це виглядало так:

до братської могили

привезли Гранітний пам'ятник -

погруддя, руку з шапкою, постать

в солдатській шинелі.

І лежало окремо все це

серед трав і духмяної м'яти...

Мандрівник прийняв його в серце.

Видіння трете:

ВІЧНА МАТИ

...Багато днів твоїй мандрівній втомі.

Ідеш... Ідеш...

А при дорозі дім.

Замерзлу шибку у чужому домі

зігрій знадвору подихом своїм.

Тоді вікно -

чуже і незнайоме -

розмерзнеться від подиху твого,

і ти побачиш теплу душу дому,

і хліб,

і сіль,

і у печі вогонь.

І ти побачиш матір яснооку,

ласкаву й щедру, як сама земля.

Немов зерно до животворних соків,

їй до грудей припало немовля.

Вона його терпляче напуває

своїм здоров'ям,

ніжністю,

життям.

І в той же час ногою колихає

колиску з другим, старшеньким, дитям.

115

А третє онде - лазить по долівці,

під стіл мандрує пішки.

І, мабуть,

в оцій найпершій, нескладній, мандрівці

до пізнання вже почалася путь.

Четверте плаче у запіччі:"Вава!", бо опеклось на молоці воно.

А п'яте...п'яте вилізло на лаву

і вже нудьгує, дивиться в вікно!

Як вихор, шосте вирвалося з хати -

в мороз,

У сніг,

у казку наявну! -

розхристане, веселе і кирпате -

і ну ліпити бабу снігову!

Кричить, гасає, дітьми верховодить.

Сміються люди:

- Буде баламут!

А сьоме вже у школу ходить.

А восьме вже пізнало труд.

Дев'яте аж посивіло - мудрує,

все відкрива надзоряні краї.

Десяте пише, грає чи будує...

- І всі твої, о жінко?

- Всі мої!

- Як спромоглась ти всім їм раду дати?

- Я можу все.

Я - ВІЧНА МАТИ.

- Твої вуста усміхнені.

А очі...

Моря печалі очі пролили...

- Я усміхаюсь тим, що народились!

Я тих оплакую, що полягли ...

І Матір Вічну він прийняв у серце.

Тим образом ясним переболів...

Четвертий розділ

трохи дивно зветься.

Він зветься -

ВСЕДЕРЖИТЕЛІ ЗЕМЛІ

"...Куди ідеш?

Чого шукаєш?

Що знаєш ти?

І ким єси?

Не вмієш ткати,

а сорочку маєш.

Не жнеш, не сієш,

але хліб їси.

Коли у спеку селами проходив, -

тобі у кухлях подавали воду.

Ти кухоль брав,

116

і дякував,

і пив...

Чи думав ти -

хто кухоль цей зробив?

Коли де-небудь при гостинній хаті

росли над шляхом яблуні крислаті,

ти їв плоди серпневі, та навряд

чи думав ти -

хто посадив той сад?

Коли похмурий дядько-неотеса

тебе підвіз до міста ще за дня,

чи думав ти -

хто змайстрував колеса?

Чи думав ти -

хто підкував коня?

Коли рушив ти у свою мандрівку,

чи знав красу буденних таємниць -

чиї то руки виклали бруківку?

Хто збудував громаддя кам'яниць?

Хто звів заводи,

сотворив музеї,

в пісках поставив брили пірамід?

Хто збудував собори й колізеї,

вітри скорив і небо переміг?..

Ти теж не ледар.

Щось таки умієш.

Та що з уміння скудного твого,

якби не мудра ця взаємодія -

один для всіх

і всі - для одного?!"

Так Мандрівник говорить сам з собою...

І ось дійшов до місця у світах,

де, згідно із легендою старою,

земля

тримається

на трьох китах.

Китів немає.

Замість них в тумані

лиш дві руки...

Перекричав громи:

- А де ж кити?

- У морі-окіяні.

- А хто ж тримає землю?

- Тільки ми.

- Хто ж ви?

- Не бачиш?

Ми - робочі руки.

Напруга м'язів.

Вічні мозолі.

Творці всього.

117

Служителі науки.

ЄДИНІ ВСЕДЕРЖИТЕЛІ ЗЕМЛІ!

Прийняв у серце образ цей незвичний.

І знову йде на білий світ дивиться...

Наступний розділ, вже реалістичний.

І зветься він:

РОЗПУСНА УДОВИЦЯ

Вечір-мисливець

підстрелене сонце

несе у сірому ягдташі.

Тягнуться хмари - скривавлені крила -

по травах,

по обрію,

по душі...

Уже сутеніє.

Туман каламутно

клубочиться в синіх ярах...

В такі хвилини

мандрівникам смутно.

Здається далеким шлях.

І роси холодні.

І втома нестерпна.

І стежка в село не пряма.

І плечі від ноші найлегшої терпнуть.

І на ніч притулку нема.

Ввижається вогник під рідною стріхою,

забуте, привітне тепло,

і мила дружина,

як зіронька тиха,

якої в житті не було...

Заводить в село степова дорога.

Ні краю їй, ні межі.

Над нею - тини, перелази, пороги.

Та все чужі і чужі.

Чужий димок над стріхою мріється,

чужі чорнобривці цвітуть,

чужі полотна на травах біляться,

і діти чужі ростуть.

Іде Мандрівник.

Іде, обминає...

І раптом спинився як стій.

У нього нічого свого немає.

Та він уже й сам не свій.

Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,

то й тут не спіткнеться ачей...

Стоїть молодиця,

як тихе літо;

не зводить з нього очей.

Л очі у неї — такі тривожні,

і голос бринить - як струна:

118

- Скажи мені, хто ти,

чудний подорожній? -

питає зненацька вона. -

Ти здалеку йдеш,

ти, напевно, втомився,

ти ноги об камінь побив...

Зайшов би у хату,

води напився.

Зайшов би у хату,

спочив.

- Спасибі за ласку,

за слово гостинне.

Я й справді іду вже давно...

А жінка стелить лляну скатертину

і ставить на стіл вино.

А брови у неї - такі шовкові!

Вуста у неї - такі малинові!

Руки у неї - такі тендітні!

Очі у неї - такі привітні!

І вся вона - як жаринка, глянув - і обпікся.

Е-е-е,

поки не пізно,

пора прощатись.

А то тут можна навіки зостатись.

Шапку узяв,

почав її м'яти:

- Що ж, на добраніч,

пора вирушати...

Пильно вона йому глянула в очі:

- Куди ж ти підеш супроти ночі?

- Куди завгодно, аби із двору.

Хіба не боїшся ти поговору?

- Сказати правду - вже не боюся.

Люди говорять, а я сміюся.

Бо в тому правди нема і крихти.

Як мені легко, щоб їм так дихати!

Рано я, рано зосталась вдовою,

та й попливла, як лист за водою.

Живу одна,

живу, як черниця.

А люди кажуть - розпусна вдовиця.

Кажуть, гуляю,

кажуть, чаклую,

кажуть, чужих чоловіків чарую.

Кажуть, хлопців з розуму зводжу.

Кажуть, любити щиро не можу.

Кажуть, горілку я п'ю, як воду.

Кажуть, я маю відьомську вроду.

Ледве до мене чорти не літають...

Все вони бачать!

119

Все вони знають!

Тільки не бачать моєї муки,

як я ночами ламаю руки!

Що ж ти притих?

Будеш спати на сіні.

Між нами будуть двері та сіни.

Та два пороги.

Та клямка й засув,

щоб я й тебе не зачарувала часом..

І засміялася гірко, невесело.

Вийшла у клуню.

Свічку світила.

Постіль на сіні пахучім стелила.

Чистим ряденцем її накривала,

білу подушку на сон підбивала...

Та й побажала спокійно спати.

Та й повернулась -

пішла до хати.

Грюкнули двері.

І зачинились...

...Зорі крізь щілини в клуню дивились

поглядом тихим, далеким, глибоким:

- Холодно в ночі усім одиноким!

Холодно...

Холодно...

Холодно...

Холодно...

Ніч проминула.

Нічого не снилось.

Ледве на світ благословилось, -

встала вдова,

пирогів напекла,

Мандрівника до воріт провела.

До оболоні,

до шляху в поле.

Ще й уклонилась:

- Щасти тобі, доле!

А сусідки на неї дивилися,

і плювалися,

і хрестилися:

- Безсоромниця

і розпутниця,

вже й не криється, шалапутниця.

Бач, відплив від берега човник.

Що не ніч,

то новий полюбовник!

А Мандрівник відходив далі й далі,

благословивши людську чистоту,

прийнявши в серце ще й такі печалі...

Аж ось побачив зблизька

120

САМОТУ

Ішов якраз він лісами чужими.

Ні душі навкруги,

ні села.

Повечеряв грибами, ожиною

і водою запив з джерела.

Кроки глушить глицевий покрив.

Ліс над стежкою - мов стіна.

Відреченна книга, апокриф, -

таємничо мовчить глушина.

Як собор - сумовите, суворе -

чорнолісся стоїть на пісках,

засвітивши холодні зорі

на Готичних своїх куполах.

Тихо грає вітер органний

під склепінням молитви чужі.

І вклиняють озера туманні

в темні вікна крізні вітражі.

І різьблено сяють під куполом

вівтарі беріз золотих.

Порохняві довгасті дупла -

ж поморщені лики святих...

Раптом звідкись зітхання далеке

до Мандрівника донеслось...

Чи то шемріють, може, смереки?

Чи то пням тут молиться хтось?

Знов зітхає... тужливо й тихо...

Мандрівник пішов навпростець...

Бачить - хата.

Горбата стріха.

У вікні - хоч би каганець!

Він заходить навпомацки в сіни -

пустка й холод, неначе льох.

Він проводить рукою по стінах,

під рукою - пліснява й мох.

Відшукав, нарешті, одвірок.

У зловісному шурхоті крил,

наче пащу мертвого звіра,

задубілі двері відкрив.

В хаті темно, хоч виколи око.

Сірника чи що запалить?

Запалив -

і застиг на півкроку:

біля столу жінка сидить.

Сива жінка,

бліда й нерухома.

Давній розпач в застиглих очах.

На вустах - болюча судома...

Він підходить, зборовши жах.

Ось вона ворухнулась неначе.

121

- Що з тобою? - Мандрівник пита.

Ти жива?

Ти чуєш?

Ти бачиш?

Хто ти, жінко?

-Я САМОТА,

Я сліпа, бо не маю на кого

подивитись давним-давно.

Я глуха, бо не маю від кого

я почути хоч слово одно.

Я німа,

я немов без'язика,

бо не маю з ким говорити...

Тільки спазма беззвучного крику

в мене в горлі завжди стоїть.

- Павутина кутки обоснувала...

- Ні до чого рук не здійму...

- Чом ти в хаті хоч не прибрала?

- А для чого?

Навіщо?

Кому?

Ось тобі я і голову змию,

і цілісіньку ніч не посплю,

і сорочку лляну пошию,

і холодну піч протоплю.

- Хочеш, я залишусь з тобою?

Будем разом жити як слід.

- О, якби ж я була молодою!

Я стара... я стара, як світ...

Непотрібна...

неодігріта...

а не можу світ залишать,

поки буде на білому світі

хоч одна самотня душа.

Лиш коли самоти не стане, -

в небуття-забуття відійду. .

Як зітхання, в повітрі розтану...

Як сльоза, у воду впаду...

І це Мандрівник взяв навічно

у серце, сповнене тривог...

Наступний розділ - символічний.

Нове видіння:

ЧОРНИЙ БОГ

Багато квітів у цілому світі.

Квіти під сонцем - такі розмаїті!

Білі лілеї.

Жовті мімози.

Чорні троянди -

роси, як сльози!..

122

Багато людей у цілому світі.

Під сонцем люди - теж розмаїті.

Біла раса - світу окраса.

Жовта раса - світу окраса.

Чорна раса - світу окраса!..

Котра й підкорена - невпокорена.

Добре, мабуть, на душі наболіло:

негри Бога малюють чорним,

негри чорта малюють білим.

Чуєш? - хтось у муках конає.

Чуєш? - в душі наростає тривога.

- Хто розпинає?

Кого розпинає?

-БІЛИЙ ДИЯВОЛ - ЧОРНОГО БОГА!

Проріз очей в балахоні білому.

Білий Диявол сміється:

- Стогне ще?

Факел тримає в руках - недотліту,

чадну головешку пекельного вогнища.

Рвонувся Мандрівник до нього.

Запекло

пручається Білий Диявол у злобі...

- Лну, покажися, виплодок пекла.

Та ти, я бачу, в людській подобі!

Ти білий, як я, -

а чорніший від ворона.

О, серце моє, забийся на сполох!

Люди білі,

жовті

і чорні!

Між нами ходить смертельний ворог!

І Чорний Бог простогнав:

- Нічого,

для всіх квіток ще настануть весни.

Як і належить кожному богу,

тричі розп'ятий —

я воскресну!

...О, скільки горя можна брати в душу?!

І знову - шлях.

Пекуча низка

видінь трагічних, радостей, зворушень...

Наступний розділ -

ОЧІ ВАСИЛІСКА

За тридев'ять земель і за чотири моря -

смертей людських велика косовиця.

Горять на душах доторки Горя,

ніби на соснах - сліди блискавиці.

Душі людські, ви - поля квітучі!

Душі людські, ви - німі кладовища...

123

Щастя вас творить.

І неминуче

горе вас косить. Горе вас нищить.

Де ти, прокляте?

Скрізь тебе бачу

в тисячах проявів, в сотнях облич.

Яку ж ти маєш личину звірячу?

Раптом почулось:

- А може, не клич?

Я всевидюще, далекозоре.

Магічна сила моїх зіниць.

Хто в них погляне, -

опечений Горем,

передо мною падає ниць!

Бачить Мандрівник:

...сіра пустеля.

В пустелі звір - як гребінчата скеля

Над звіром - страшний фосфоричний

блиск.

- Хто ти?!

-Я ГОРЕ. Я - ВАСИЛІСК!

Літ мені зроду тисячі тисяч.

Вбивчим я струмом насичений, знай.

Жити хочеш - в землю дивися.

Очей зухвалих не піднімай!

Мандрівник очі прикрив рукою -

його сліпив фосфоричний блиск.

Бачив лиш лапи, вкриті лускою,

якими в землю вп'явсь Василіск.

Трави вигоріли під пазурами.

Всохло на пні дерево-покруч.

Тільки собаки якісь плазували,

улесливо скімлили, тут же, поруч.

Кігті лизали, терпіли сопух,

і відганяли зелених мух.

А Василіск випинав свої груди.

Ніздрі його роздувались від пихи.

- Хто ви, собаки?

- Колишні люди.

Аби лихо тихо...

Аби лихо тихо...

Чудні істоти якісь без упину

качали з болота нечисту воду

і обливали звірові спину.

А він їм м'ясо шпурляв в нагороду.

І випинав кострубаті груди,

очі страшні задоволено мружив.

- Хто ви, істоти?

- А ми - напівлюди.

Живем, не тужим,

124

Василіскові служим.

Очей ми, правда, не піднімаєм.

Зате харчів донесхочу маєм.

А навкруги - пустир.

А довкола -

мертве, холодне, застигле поле.

В полі - сліди кривавих побоїш,,

середньовічних пекельних тортур.

Рани століть, яких не загоїш.

Чорні хрести і тюремний мур.

Сивий попіл розкидано всюди.

- Хто тут горів? Хто тут погас?

- Ми тут горіли.

Ми, справжні люди.

Очі його спопелили нас.

Ми були молоді і дужі.

Мали в грудях серця небайдужі.

з Василіском вступаїи в двобій.

Ми дивились йому у вічі.

Ми згорали з сторіччя в сторіччя.

Але ти згоріти не смій!

Ти не маєш права згорати,

хтось же мусить його подолати!

- Чи зумію?

Він сильний, вічний.

- Ти зумієш. І тільки ти.

В тебе погляд такий же магічний,

сильний силою доброти.

Світить серце крізь очі в тебе,

ніби сонце ясне - крізь небо.

Мандрівник голову підвів.

І зблизька

поглянув прямо в очі Василіска.

Схрестився погляд:

людський - і звірячий.

Пустий, мертвотний - і живий,

гарячий.

Хвилина... Друга... Довші від століть...

Людина Горю так протистоїть.

І мерхне, мерхне, фосфоричний блиск!

І корчиться від люті Василіск.

І чорну землю пазурами рве.

Напівлюдей собі на поміч зве.

Вони біжать,

злітаються, мов круки.

На землю валять, крутять білі руки.

Велике серце, ніби сполох, б'ється.

Останній розділ - що зробили з ним.

В тюрмі подвійній опинилось серце.

Але у серця є ще й

125

ПОБРАТИМ

"... Ти в страшному злочині винен -

маєш серце велике, мабуть!"

Напівлюди судять людину

і в кайдани її кують.

Щоб уже довіку людині

не було вороття назад.

Щоб гаряче життя по краплині

процідити крізь решето ґрат.

Процідили, ой, процідили!

Та й немає уже його.

Десь за гранню цієї могили

залишилось його єство.

Ну, а тут тільки тіло тлінне,

голі нари, цвілий куток.

І в камінній рамі картина -

геніяльного неба шматок!

І тюремник - вуса, як віяло,

очі - ніби стояча вода,

тричі вносить у камеру пійло,

цілий день у "глазок" загляда.

- Що ж, дивися, якщо тобі звелено.

А моє життя перемелено.

Перемелено, перебито.

Хоч немарно його прожито.

Ти, тюремнику,

сторож недремний...

Йди, похмуре вайло, сюди!

Віднині я нічого не приймаю -

ні кусня хліба,

ні ковтка води!

Тривогу бийте,

у "глазок" дивіться,

але отут хай вами і не тхне.

Якщо живим не можна вийти звідси, -

вперед ногами винесуть мене!

...І прийшла в його сни мати.

- Сину мій, сину!

Де ти не є,