Поезії [Ліна Костенко] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

коли ми

гралися у фанти і квачі,

і з гори стежками польовими

гнали перед себе обручі.

І якщо не потрапляли в зарість -

то як вітер мчалися вони.

І частенько ми тоді врізались

прямо у колгоспні баштани.

Сторож нам показував ломаку,

ми кричали, сторожу на зло,

і, мабуть, не стільки з переляку,

як тому, що весело було...

Ну, а потім, о страшній порі,

зажурились наші матері,

і пожеж багряні язики

потяглися до Дніпра - ріки.

Нас тоді розкидало по світу,

звідали біди не по літах...

І лише недавно, цього літа,

знов була я в пам'ятних краях.

Пригадала дні свої дитячі,

"Виросла, - питаю, - дітвора?"

А мене в долину біля Янчі

провели по березі Дніпра.

Мітку показали на вербині,

широко руками розвели:

- Кажуть люди, десь тут, у долині,

всі живцем закопані були.

Тут Одарка - невсипуща мати,

миротвориця дитячих чвар,

і Лаврін, прислів'ями багатий,

і Кривенко - сивий чоботар.

Тут Юрко і чорноока Хана,

всі твої товариші малі...

9

Тут земля, а в ній - глибока рана.

Не торкайтесь - боляче землі!

СМІХ

На вулиці — я чую крізь вікно -

сміється жінка штучним сміхом.

Мабуть, їй сумно , але жінка хоче,

щоб їй хотілося сміятись.

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,

на голови веселих ліхтарів,

одягнені в малі кашкети з жерсті,

і на моє високе підвіконня

каштани білі квіти подають...

А я дивлюсь і думаю про вірші.

Коли їм сумно - хай вони сумують.

Хай тільки не сміються штучним сміхом,

бо щирі люди закривають вікна.

ХУДОЖНИК

Жив колись художник Верне.

Він друзям своїм казав:

"Прив'яжіть до щогли мене,

коли буде на морі гроза".

Його прив'язали справді...

Хмари - як чорні віхті,

мечуться хвилі горбаті,

гострять об палубу кігті.

З голови заливають до ніг.

А він вдивлявся - як міг.

Страх мимовільний боров:

химерна була глибина,

і сам корабель - немов

потвора морського дна.

Чутно у реві морському

дикі розкоти грому.

Видно в огні блискавиць

рифи лежать горілиць...

А коли втихомирився вітер,

уляглося море внизу,

взяв художник свою палітру

і почав писати грозу.

Він писав її барвою моря,

шумовинням білої піни,

він робив ескізи суворі

олівцями порід камінних.

На обличчі мінився з муки,

приголомшений, падав ниць,

бо йому обпікали руки

горді спалахи блискавиць.

Кораблі тримав якорями,

а гроза не втрачала снаги

10

І насилу втислася в рами,

не зумівши ввійти в береги...

Є на світі багато історій,

а прохання у мене одне:

"Коли буде гроза на морі,

прив'яжіть до щогли мене!"

шлях

Агей, передні!

Не робіть затору.

Чого спинились?

Вирушайте в путь.

Якщо вам тяжко їхати під гору, -

ті, що за вами, вас переженуть.

Обійдем шлях по висоті обочин,

де квіти мають бурштиновий мед.

... Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,

нам конче треба рухатись вперед.

Аби ніхто від ноші не схилився

і не пристав, не вибився із сил...

Бо хто в путі надовго зупинився,

на того шаром осідає пил.

РАНКОМ

Світанок. Перша електричка.

Вікно рожеве і зелене.

А дівчина з худеньким личком

схиляється весь час до мене...

Ніяковіє, червоніє:

"Даруйте, зміна уночі..."

Та раптом обважніли вії,

заснула на моїм плечі.

Така чутлива, як билинка.

На косах промінь виграє...

Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.

Обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.

На схилах, трав'янистих і вологих,

кострище розіклали вівчарі.

І падав дим на стомлені дороги,

і зник в туманах тільки на зорі.

Тоді торкнувся хлопець до флояри.

Теплом війнуло від малих ягнят.

І по-чаклунськи, наче воском ярим,

хтось вилив сонце в небозвід Карпат.

ДОБРЕ ЖИЮ

Звичай - гордість або прикмета...

У Карпатах,

гірському краю,

на питання:

- Як ви живете?