Поезії [Ліна Костенко] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (51) »
гралися у фанти і квачі,
і з гори стежками польовими
гнали перед себе обручі.
І якщо не потрапляли в зарість -
то як вітер мчалися вони.
І частенько ми тоді врізались
прямо у колгоспні баштани.
Сторож нам показував ломаку,
ми кричали, сторожу на зло,
і, мабуть, не стільки з переляку,
як тому, що весело було...
Ну, а потім, о страшній порі,
зажурились наші матері,
і пожеж багряні язики
потяглися до Дніпра - ріки.
Нас тоді розкидало по світу,
звідали біди не по літах...
І лише недавно, цього літа,
знов була я в пам'ятних краях.
Пригадала дні свої дитячі,
"Виросла, - питаю, - дітвора?"
А мене в долину біля Янчі
провели по березі Дніпра.
Мітку показали на вербині,
широко руками розвели:
- Кажуть люди, десь тут, у долині,
всі живцем закопані були.
Тут Одарка - невсипуща мати,
миротвориця дитячих чвар,
і Лаврін, прислів'ями багатий,
і Кривенко - сивий чоботар.
Тут Юрко і чорноока Хана,
всі твої товариші малі...
9
Тут земля, а в ній - глибока рана.
Не торкайтесь - боляче землі!
СМІХ
На вулиці — я чую крізь вікно -
сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно , але жінка хоче,
щоб їй хотілося сміятись.
А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
на голови веселих ліхтарів,
одягнені в малі кашкети з жерсті,
і на моє високе підвіконня
каштани білі квіти подають...
А я дивлюсь і думаю про вірші.
Коли їм сумно - хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
бо щирі люди закривають вікна.
ХУДОЖНИК
Жив колись художник Верне.
Він друзям своїм казав:
"Прив'яжіть до щогли мене,
коли буде на морі гроза".
Його прив'язали справді...
Хмари - як чорні віхті,
мечуться хвилі горбаті,
гострять об палубу кігті.
З голови заливають до ніг.
А він вдивлявся - як міг.
Страх мимовільний боров:
химерна була глибина,
і сам корабель - немов
потвора морського дна.
Чутно у реві морському
дикі розкоти грому.
Видно в огні блискавиць
рифи лежать горілиць...
А коли втихомирився вітер,
уляглося море внизу,
взяв художник свою палітру
і почав писати грозу.
Він писав її барвою моря,
шумовинням білої піни,
він робив ескізи суворі
олівцями порід камінних.
На обличчі мінився з муки,
приголомшений, падав ниць,
бо йому обпікали руки
горді спалахи блискавиць.
Кораблі тримав якорями,
а гроза не втрачала снаги
10
І насилу втислася в рами,
не зумівши ввійти в береги...
Є на світі багато історій,
а прохання у мене одне:
"Коли буде гроза на морі,
прив'яжіть до щогли мене!"
шлях
Агей, передні!
Не робіть затору.
Чого спинились?
Вирушайте в путь.
Якщо вам тяжко їхати під гору, -
ті, що за вами, вас переженуть.
Обійдем шлях по висоті обочин,
де квіти мають бурштиновий мед.
... Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,
нам конче треба рухатись вперед.
Аби ніхто від ноші не схилився
і не пристав, не вибився із сил...
Бо хто в путі надовго зупинився,
на того шаром осідає пил.
РАНКОМ
Світанок. Перша електричка.
Вікно рожеве і зелене.
А дівчина з худеньким личком
схиляється весь час до мене...
Ніяковіє, червоніє:
"Даруйте, зміна уночі..."
Та раптом обважніли вії,
заснула на моїм плечі.
Така чутлива, як билинка.
На косах промінь виграє...
Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.
Обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.
♦
На схилах, трав'янистих і вологих,
кострище розіклали вівчарі.
І падав дим на стомлені дороги,
і зник в туманах тільки на зорі.
Тоді торкнувся хлопець до флояри.
Теплом війнуло від малих ягнят.
І по-чаклунськи, наче воском ярим,
хтось вилив сонце в небозвід Карпат.
ДОБРЕ ЖИЮ
Звичай - гордість або прикмета...
У Карпатах,
гірському краю,
на питання:
- Як ви живете?
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (51) »
Последние комментарии
1 час 55 минут назад
1 час 56 минут назад
7 часов 14 минут назад
10 часов 56 минут назад
11 часов 17 минут назад
12 часов 11 минут назад