Поміж ворогами [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

про­мо­ви­ла ма­туш­ка.

- Бо старші кращі за Ва­тю, а Ва­тя… ма­лою бу­ла собі нічо­го дівчи­на, а це чо­гось ста­ла розп­ли­ваться та по­ган­шать, - обізвав­ся о. Ар­темій.

- От і по­ган­шать! Ще що ви­га­дай!

- А! по­га­на спра­ва, нічо­го й ка­зать! Талія роз­рос­тається… це зган­жу­ва­ло її пос­тать. Тре­ба шу­ка­ти же­ни­ха, бо за­си­диться. В нас і гро­шей є кільки ти­сяч кар­бо­ванців, а дівчи­на мо­же за­сидіться. Тре­ба на­пи­ту­вать же­ни­ха! - ска­зав о. Ар­темій і нер­во­во мах­нув однією ру­кою на повітря.

- А де ж ти йо­го на­пи­таєш, як сам не приїде в наш двір? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна.

- Адже ж оце не­за­ба­ром нас­та­нуть ва­кації. До на­шо­го пи­са­ря приїде брат йо­го жінки, сту­дент універ­си­те­ту; до­кон­че приїде, бо й на ве­ли­код­них свят­ках приїжджав. Тре­ба йо­го зап­ро­хать до се­бе в гості. Він вже на ос­танньому курсі, - ска­зав о. Ар­темій.

- А як же йо­го зап­ро­шу­вать, та ще й са­мо­го? Не про­хать же до се­бе в гості й пи­са­ря, і йо­го жінки! - ска­за­ла ма­туш­ка.

- Треба до­кон­че зап­ро­сить і пи­са­ря, і йо­го жінку; нічо­го не по­мо­жеться, - ска­зав о. Ар­темій.

- І йо­го жінку? - аж крик­ну­ла ма­туш­ка.

- Атож! Без цього не обійдеться.

- Його жінку? Та йо­го ж жінка в се­бе вдо­ма хо­де в спідниці й зав'язується хуст­кою, як міщан­ка! - ска­за­ла ма­туш­ка.

- В се­бе вдо­ма хо­дить в спідниці й зав’язує го­ло­ву хуст­кою, а до церк­ви при­хо­де в сукні й прос­то­во­ло­са, - ска­зав о. Ар­темій.

- Але ж во­на му­жич­ка! Як я її по­са­дов­лю отут в кріслі між на­ши­ми гістьми; ря­дом з ма­туш­ка­ми, з уп­ра­ви­тельшею, з її доч­ка­ми? Ти, то ла­ден нап­хом нап­хать мою за­лу міщан­ка­ми та й мо­ло­ди­ця­ми. А я цього не зроб­лю! - аж крик­ну­ла Су­са­на Уласівна.

Сусана Уласівна бу­ла гор­до­ви­та. Во­на бу­ва­ла в гос­тях в свя­ще­ників ду­же рідко, і бу­ва­ла не в усіх, а тільки в ба­гатіших і просвіченіших, зна­лась з ма­туш­ка­ми, тро­хи більше просвіче­ни­ми.

- Нічого ро­бить. До­ве­деться по­са­до­вить її отут в кріслі, хоч, мо­же, й не ря­дом з про­то­поп­шею та з уп­ра­ви­тельшею. Пи­са­ря й пи­сар­шу мож­на поп­ро­сить до се­бе в гості не до­ко­неш­не ж тоді, ко­ли в нас бу­де про­то­поп­ша та уп­ра­ви­тельша, а будлі-ко­ли, іншим ча­сом. Але ж пам'ятай, що це зро­биться не для пи­сарші, а для її бра­та, сту­ден­та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча Па­на­сен­ка. Йо­го батько хоч і му­жик, і му­жик сірий, ре­па­ний, але ку­пив сто двад­цять, чи що, де­ся­тин землі… І ку­пить ще більше, бо має гроші, і з йо­го ха­зяїн на всю гу­бу; а це все не жар­ти… Та й, ска­за­ти по правді, нам і батько не­потрібний, а потрібний йо­го син, - ска­зав о. Ар­темій.

Сусана Уласівна по­хи­ли­ла свою го­ло­ву й дов­генько ду­ма­ла, а потім підве­ла го­ло­ву, ще дов­го ди­ви­лась на скляні двері, а далі про­мо­ви­ла:

- Може, ти й прав­ду ка­жеш… До­ве­деться зап­ро­шу­вать до се­бе й пи­сар­шу! нігде дітись. Але я до неї зро­ду-звіку не поїду в гості!

- Але що ж маємо ро­бить. Тре­ба до­бу­ва­ти же­ни­ха. Ко­лись-та­ки вже на­поїмо чаєм пи­сар­шу та по­ба­ла­каємо з нею про кар­топ­лю та ци­бу­лю, - ска­зав о. Ар­темій.

Сусана Уласівна нічо­го не од­повіда­ла, тільки важ­ко-тяж­ко зітхну­ла. Її гор­до­витість за­во­ру­ши­лась в душі, не­на­че роз­бур­ка­на вов­чи­ця в норі.

Сусана Уласівна бу­ла ро­зум­на зро­ду, вчи­лась в не­ве­лич­ко­му пансіоні в Зве­ни­го­родці в однієї німкені й зро­ду ма­ла по­тяг до культур­ності. Своєю пос­тат­тю, ма­не­ра­ми, своїм вмінням по­во­диться з людьми, з гістьми, прий­ня­ти їх в своїй гос­поді, по­ба­ла­кать з ни­ми Су­са­на Уласівна бу­ла більше схо­жа не на сільську ма­туш­ку, а на панію, її по­важність і навіть її не­по­во­руш­ливість, її ог­ряд­на пос­тать ще більше над­да­ва­ли їй са­ло­но­вий по­важ­ний тон та солідність.

- Ти ду­маєш, що й я для своєї втіхи прий­маю в се­бе ото­го пи­са­ря, отих поліціянтів, уряд­ників, уся­ких ста­но­вих прис­тавів та панських уп­ра­ви­телів? Мені з їх усіх та­ка втіха, як з по­рожнього міха, як ка­жуть в при­казці, - обізвав­ся зго­дом о. Ар­темій. - Зап­ро­шую їх до се­бе в гості, бо во­ни мені лю­де потрібні і ча­сом ста­нуть в при­годі.

Отець Ар­темій, ду­же ро­зум­ний зро­ду, був чо­ловік прак­тич­ний, за­по­пад­ний і вмів до­бу­вать якусь ко­ристь зад­ля се­бе з усіх тих повіто­вих та сільських на­чальників.

Од кня­гині він раз дос­тав собі дур­нич­ки кільки сажнів дров на па­ли­во та ви­ка­ню­чив ду­бо­вих ко­ло­док на ко­мо­ру й на шко­лу. З своїм пан­ком-по­ля­ком та уп­ра­ви­те­ля­ми він так вмів спра­ву­ваться, що во­ни доз­во­ля­ли йо­му ви­во­зить з своїх лісів де­ревні, а най­більше доб­ря­щих ста­рих дубів на шко­лу і навіть на церк­ву.

- Ото нудьга бе­ре! - ска­зав жва­во о. Ар­темій і якось нер­во­во крут­нув­ся в кріслі. - Чи не час вже са­мо­вар нас­та­вить? Після чаю мені стає якось тро­хи ве­селіше.

- Десь най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись, - ска­за­ла