Поміж ворогами [Іван Семенович Нечуй-Левицький] (fb2) читать постранично, страница - 4

от так чи сьогодні, чи завт­ра, - вже доб­ре не пам'ятаю. Або сьогодні, або завт­ра він бу­де на на­шо­му вок­залі. Там же бу­де ба­га­то уся­ко­го на­ро­ду. Виїдуть ба­тюш­ки з містеч­ка, виїдуть, мо­же, де­які па­ни; а вже кня­ги­ня з Чор­но­ко­питівки так до­ко­неш­не виїде. Бу­дуть стрічать ве­ли­ко­го кня­зя. По­ба­чусь з людьми, з па­на­ми, з ба­тюш­ка­ми, по­ба­ла­каю з кня­ги­нею й на­га­даю їй за се­бе. Мо­же, вже й за­бу­лась за ме­не, як я стрічав архієрея в Чор­но­ко­питівці, про­во­див йо­го до неї в дім і навіть спо­до­бив­ся обідать в її домі. Знаєш, на вок­залі тра­питься з кимсь по­го­во­рить, щось там по­чуєш: то з Києва хтось при­не­се звістки та но­вин­ки, то з сіл, то з кня­ги­ни­но­го двірця.

Матушці бу­ло нев­ди­во­ви­жу, що о. Ар­темій так рап­том за­ба­жав побігти на вок­зал ніби­то без уся­ко­го діла. Він час­то навіду­вавсь ту­ди, сли­ве що­тиж­ня стрічав ба­тю­шок, котрі їха­ли з Києва; роз­пи­ту­вав про кон­сис­торію, про мит­ро­по­ли­та, за архієреїв, за но­вин­ки в Києві. Все це о. Ар­темій мо­тав собі на вус.

О. Ар­темій озир­нувсь і гля­нув на здо­ро­вий го­дин­ник, що висів на стіні за йо­го спи­ною й цо­кав ма­ят­ни­ком так здо­ро­во, не­на­че хтось лу­пив мо­ло­точ­ком по роз­битій тарілці.

- Ой час їхать, ой час! - крик­нув о. Ар­темій і крут­нув го­ло­вою так швид­ко, що йо­го довгі ко­си об­ви­ли­ся тро­хи не кру­гом шиї і од­но пас­мо впа­ло йо­му на ніс і тро­хи не пот­ра­пи­ло в ми­соч­ку з чаєм. О. Ар­темій од­ки­нув ко­су за ву­хо, наг­нув­ся над ми­соч­кою й по­чав хап­ки пи­ти чай. Нес­лух­няні ко­си знов ви­су­ну­лись з-за обох вух, звіси­лись і впа­ли по обид­ва бо­ки ми­соч­ки.

«Може, ме­не до­пус­тять прис­ту­пить до са­мо­го ве­ли­ко­го кня­зя… по­руч з кня­ги­нею, як ту­тешнього бла­го­чин­но­го, - по­чав ду­мать мріями о. Ар­темій. - Як бла­го­чин­ний, я ска­жу про­мо­ву ве­ли­ко­му кня­зеві, блис­ну крас­но­мовністю… Тре­ба бу­де в до­розі склас­ти про­мо­ву, та ко­ро­теньку, але гар­ну, до­лад­ну, ви­со­ку на дум­ки, квітчас­ту на фра­зи. Тре­ба доб­ра­ти періоди дов­генькі, зак­руг­лені або підвес­ти під фор­му хрії, так… на зра­зець про­мо­ви Ко­нисько­го Ка­те­риніІІ: «Оста­вим аст­ро­но­мам до­ка­зу­вать, що сон­це на­ше стоїть не­по­во­руш­но: сон­це на­ше кру­гом нас хо­дить…» Мо­же, ве­ли­кий князь звер­не на ме­не вва­гу, примітить ме­не… а потім, мо­же, в Києві по­ба­читься з мит­ро­по­ли­том… ска­же про ме­не, пох­ва­лить ме­не за зручність і крас­но­мовність… А мо­же, до­ве­зе за ме­не звістку й до Пе­тер­бур­га, ска­же оберп­ро­ку­ро­рові: «От яко­го я стрів бла­го­чин­но­го в Чор­но­ко­питівці!» А тут мені шлють ор­ден св. Ан­ни або й зо­ло­тий на­перс­ний хрест… Тре­ба бу­де й з кня­ги­нею по­ба­ла­кать, на­га­да­ти за се­бе…»

О. Ар­темій не до­ду­мав своїх ши­ро­ких дум. Візок за­гур­котів під са­мим ґанком. Коні спи­ни­лись. О. Ар­темій влив за­ра­зом в рот по­ло­ви­ну ста­ка­на га­ря­чо­го чаю, тро­хи не попік собі ро­та, схо­пивсь з стільця, як опе­че­ний, вхо­пив чор­но­го бри­ля з ши­ро­ки­ми кри­са­ми, на ході на­тяг ря­бий ши­ро­кий па­ру­си­но­вий ба­ла­хон од ку­ря­ви в до­розі, ско­чив на візок і гук­нув на по­го­ни­ча: по­га­няй!

Курява схо­пи­ла­ся слідком за на­то­чан­кою по ву­лиці, і на­то­чан­ка щез­ла за бра­мою.

О. Ар­темій звелів по­го­ни­чеві ка­тать що є ду­ху й поспішать, щоб зас­та­ти поїзд, кот­рий ішов з Києва. До вок­за­лу бу­ло доб­рих де­сять верс­тов. От коні вже вско­чи­ли в здо­ро­ве містеч­ко, за од­ним ду­хом пе­ребігли че­рез містеч­ко. Жи­ди виг­ля­да­ли з крам­ниць і ди­ву­ва­лись, чо­го це го­робцівський ба­тюш­ка так ха­пається на вок­зал. До вок­за­лу бу­ло ще верс­тов зо три.

- Поганяй! не шко­дуй во­за й ко­ней! Тре­ба мені за­рані й за­ча­су приїхать па вок­зал! - гу­кав о. Ар­темій на па­руб­ка.

Парубок свис­нув ба­то­гом по ко­нях. Під ба­то­гом коні по­бадьорніша­ли й по­нес­ли ле­геньку, але труську по­воз­ку по не­дав­но ви­мо­щеній мос­товій. По­воз­ка за­дер­ча­ла, зас­ка­ка­ла. О. Ар­темій і собі за­ге­цав. Вітер роз­но­сив йо­го шерсткі, як дріт, довгі ко­си по пле­чах; ко­си ма­ялись на вітрі, мет­ля­лись, і о. Ар­темій не­на­че не їхав, а летів своєю осо­бою, мов пти­ця шу­га­ла за вітром. От і вок­зал ста­ло вид­ко. Коні підско­чи­ли під ґанок.

Але о. Ар­темій дурнісінько вит­ра­тив так ба­га­то па­лу. Він довідавсь на вок­залі, що ве­ли­кий князь не бу­де проїжджать цього дня: йо­го сподіва­ються завт­ра. На вок­залі не бу­ло ні де­пу­тацій од місте­чок, не бу­ло повіто­вої поліції, не бу­ло навіть ста­но­во­го прис­та­ва. Са­мо по собі, що й кня­гині не бу­ло. На по­рожній плат­формі вис­нув од­ним один жан­дарм, а зго­дом вис­ко­чив з две­рей ста­ренький, але про­вор­ний ба­тюш­ка з близько­го сельця Лист­ви­ча, не­по­си­дя­щий отець Са­ва, кот­рий час­то виїжджав на вок­зал як­раз по та­ко­му ж ділу, по яко­му виїхав і о. Ар­темій: щоб на­ло­вить уся­ких звісток та