Аку-аку [Тур Хейєрдал] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

визначений день, якби, пропливаючи повз Ангатау, зуміли закинути канат і зачепитися за берег.

Через кілька днів Вільгельм повідомив мене, що консервна фабрика в Ставангері запропонувала підхожий траулер. Зараз судно ловить рибу в гренландських водах, але з вересня я міг одержати його на цілий рік.

Я глянув на календар: кінець квітня. До вересня менше ніж півроку, а мені пропонували «голе судно», без команди та без спорядження.

Мій власний моряцький досвід не сягав далі плавання на дерев'яному плоту. Інших учасників подорожі на «Кон-Тікі» теж не можна було зарахувати в команду справжнього судна: для цього потрібні були посвідчення й документи, не те, що для плоту.

— Наша контора допоможе тобі розв'язати цю проблему, — сказав Томас.

Я й не зчувся, як уже сидів за великим зеленим столом і радився з корабельним інспектором, агентом по найму, уповноваженим по забезпеченню харчами, уповноваженим по страхуванню та іншими спеціалістами. І ось судно готове. До відплиття залишилось неповних чотири місяці, і мені здавалося, що я вже чую голодний нетерплячий рев великого корабля, який стояв у Ставангері без єдиної іскри життя в трубі, без людей на містку, без речей у величезному трюмі, де голі жовті залізні шпангоути випинаються, наче ребра, довкола порожнього живота судна.

Хто не знає, скільки буває мороки, коли готуєшся виїхати з сім'єю на село. А уявіть собі мій стан, коли, крім сім'ї, треба було взяти з собою п'ятьох археологів, лікаря, фотографа й п'ятнадцятьох матросів, забезпечити судно запасними частинами, спеціальним обладнанням і взяти їжу для всіх на цілий рік. Почуваєш себе диригентом, що стоїть у мурашнику, їсть макарони і водночас штурмує з оркестром Угорську рапсодію Ліста. На письмовому столі та біля нього панував неймовірний розгардіяш — паспорти, посвідчення, ліцензії, фотографії, пакети, листи. Меблі були поховані під купами морських карт, розрахункових таблиць, під зразками найрізноманітнішого спорядження. Весь дім перевернуто догори дном. Телефон і дзвінок на дверях дзеленчали невгаваючи, і доводилось дертися через ящики, пакунки і тюки з табірним спорядженням, щоб дістатись до них.

Я сидів у відчаї на магнітофоні, з бутербродом у руці й телефоном на колінах, намагаючись з'єднатися з потрібним номером. Та сьогодні це було неможливо: я сам дав об'яву, що шукаю першого штурмана для плавання в Полінезію, і телефон не вмовкав. Капітана я вже знайшов.

Нарешті мені вдалось додзвонитися до одного з оптовиків Осло.

— Мені треба три тонни зубопротезного гіпсу, — сказав я.

— Що, так зуби болять? — сухо запитав голос.

Нас роз'єднав міжміський телефон, і я не встиг пояснити, що гіпс мені потрібен для зліпка із статуї на острові Пасхи, а не для нової щелепи.

— Алло, — кричав голос із Ставангера, — алло, говорить Ульсен, ваш машиніст. Колінчастий вал стерся. Чи ремонтувати його, чи замовити новий?

— Колінчастий вал? — перепитав я.

«Дрррррррррррррр!» Це знову дзвінок у коридорі.

— Спитайте Реффа, — крикнув я в трубку, — він на цьому розуміється.

Двері відчинились, і в них ледве просунулась Івонна, геть уся закрита пакунками.

— Я переглянула список стюарда, — сказала вона, — ї залишила тільки по два кілограми перцю й кориці. Крім того, доктор Семб передав, що позичить нам спорядження польового лазарету.

— Чудово! — вигукнув я і тут згадав про оптовика, який вирішив, що гіпс потрібен мені для штучних щелеп.

— Подзвони вже ти йому, — сказав я, передаючи Івонні трубку. В цю мить телефон затріщав знову.

— Там, мабуть, якась помилка, — обернулась Івонна до мене. — Фабрика Мюстада запитує, куди прислати вісімдесят чотири кілограми різних рибальських гачків. Але ж ми беремо з собою дві тонни мороженої яловичини?

— Рибальські гачки потрібні не для ловлі риби, — пояснив я. — Ними ми будемо розплачуватись з остров'янами за роботу. Чи ти, може, вважаєш, що кілометр барвистої матерії ми беремо собі на вбрання?

Івонна цього не вважала. Зате вона сказала мені, що помічник машиніста прислав телеграму з відмовою: дружина його рішуче заперечила, дізнавшись, що їхати треба в Полінезію.

Одним стрибком я опинився біля кошика із сміттям, та повернувся засоромлений. Він був порожній.

— Що ти шукав? — спитала Івонна.

— Пропозиції інших машиністів, — буркнув я.

— Ага, — зрозуміла вона.

Дзвінок на дверях і телефон задзвонили разом. З'явився експедиційний водолаз з двома друзями і цілим оберемком ластів та дихальних трубок: вони хотіли показати мені різницю між французьким і американським спорядженням. За ними стояв невеличкий чудний чоловічок і м'яв у руках капелюх. Він хотів повідомити мені щось дуже важливе й секретне. Чоловічок був такий дивний, що я не зважився впустити його за поріг.

— Ви бачили статуї на острові Пасхи? — пошепки спитав він і озирнувся, чи ніхто нас не підслухує.

— Ні, але я саме готуюсь поїхати туди, щоб поглянути на них.

Він підняв