Прокляті роки (скорочено) [Юрій Клен] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Клен Юрій

Прокляті роки

Поема (Скорочено)


Недаром многих лет

Свидетелем Господь меня поставил.

О. Пушкін


Частина І


Якась смутна і невесела осінь

Зійшла, мов помаранча золота,

Над Києвом, і олив'яні оси

Дзижчали і співали з-за моста,

Де вітер заплітав березам коси

І цілував в розтулені уста

(О спогади терпкі і непотрібні

Про ті роки жорстокі і безхлібні!).


Як прикрашали чорні грона дір

Оту струнку червону колонаду,

Той almae matris царствений ампір!

І в пустку Миколаївського саду

Збирались слухати музику зір

Між сивих хмар махорочного чаду

Стрункий убивця, злодій та естет,

І вірш модерний там читав поет.


Високий цар в застібнутім мундирі,

Чиїм ім'ям наречено бульвар

(Що декабристам виніс грізний вирік)

Зслизнув з підніжжя вниз, і бруду шар

Укрив його: вже місяців з чотири

Валявся там і лічив кроки пар.

Відбиту голову котили діти

І в царський тулуб лазили смітити.


Ночами заграва тривожних днів

Лягала злотим відблиском на бані.

Шалений велетень в лісах ревів

І рвав повітря на шматки багряні.

Вже й полюбивсь мені джмелиний спів,

Що в небесах вирощував герані,

Та маму ніжно зводив я в підвал,

Ховаючи від тих вогненних жал.


О златоглавий мій! Не раз голота

Татарська пила твою чисту кров,

Не раз знущалася з твоєї плоті,

Та духу твого варвар не зборов.

Невже ж навік зчорніла позолота

Тепер ніким не пещених церков,

Що викохані мудрістю варяга,

І висушила горло вовча спрага?


Та чи ж не кращими були ті дні

Без дров, і без електрики, й без хліба,

Коли ввижались марева ясні,

Аніж тепер, коли душа в нас ніби

Тріпоче й б'ється на безводнім дні!

Так піймана гачком нехитра риба

На мотузку, протягнутім між жабр,

Танцює те, що зветься danse macabre[1].

Тоді ж поет не звався ще «холуєм»

І за пайок не продавав свій хист,

Як той альфонс, якого ми вшануєм,

Петлю йому скрутивши із намист.

Так ми минуле ідеалізуєм.

Хай світиться воно, як аметист!

Тоді в кларнети ще трубив Тичина,

І кликав Рильський в сині далечини.


Блажен, хто гордо кинув рідний край

І з посохом в руці пішов шукати

На чужині незнаній дальній край,

Куди веде його весна крилата.

Та тричі той блажен, який за чай

І хліб теж не схотів себе продати,

Але, минаючи тропу розлук,

Зостався, щоб зазнати хресних мук...


Пригадую підвал чеки в Полтаві,

Де я колись години три чекав.

Лилось крізь шиби світло золотаве,

І я затерті написи читав

На вапні стін... Ніхто у книгу слави

Тих смертників імена не вписав,

Що звідси тим, які живуть на світі,

Свої останні креслили привіти:

«Чекаю розстрілу. Петро Палій». —

«Сьогодні вмру за тебе, мій народе.

Іван Мазнюк». — «Кінець. Нема надій.

Прокляття шлю катам. Василь Макода». —

«Живіть і не зрікайтесь гордих Мрій,

О ви, кому ще світить сонце вроди.

Михайло В'юн». — «Марусі мій уклін.

Іду на смерть. Манюра Валентин».


Високий мур чекістської в'язниці

Тоді мене на місяць поріднив

З гуртком людей, що в них серця, як птиці,

Летіли до невиданих раїв,

Дарма що смертний холод Їм в зіниці

Уже блакитну вологість улив.

Було нас шістдесят, і наші співи

Цвіли... як у саду куркульськім сливи.


Здавалось, що спадала з душ кора

І сріблилася біла древесина,

Коли, мов грім, лунало «Не пора»

І в такт здригалися в'язничні стіни:

Веселий бог виплескував з відра

Злотавий плин, чистіший від бурштину.

Та завжди вправи ті, мов чорний квіт,

Урочисто вінчав нам «Заповіт».


О, чи ж не всякий з нас усе, що схоче,

Сповиє в найліричніший туман

І в найбридкішому знайде уроче?

Тож на обід нам ставили казан,

В якому плавали волові очі,

І кожне відбивало, як екран,

Веселі вікна камери, й, мов спомин,

Блищав у кожнім сонця літній промінь...


Де, де тепер завзятий Венгереш,

І де розстріляний Іван Фещенко?