Мертва голова [Олександр Романович Бєляєв] (fb2) читать постранично, страница - 5


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

розмахували «руками» на відстані якогось метра від голови Мореля з явним наміром познайомитися з ним ближче.

Але Морелю було не до мавп. Він підвівся, махнув на них сачком і попрямував у глиб лісу. Ображені таким прийомом, мавпи загаласували ще дужче і довго переслідували Мореля.

Морель хитався від голоду і втоми, але вперто пробирався крізь хащі. Нарешті він вийшов до невеличкої річки з заболоченими берегами. Кілька величезних жаб плигнуло в воду, коли він підійшов до берега…

«Всі дороги ведуть у Рим, — міркував Морель. — Усі річки впадають в Амазонку. Якщо я піду по цій річці, то вийду на Амазонку трохи вище або нижче від нашої експедиційної бази. Це буде далі, але вірніше, ніж шукати в лісі дорогу назад».

І вчений пішов униз по річці.

Однак через годину шляху він розчаровано побачив, що річка впадає в одно з боліт, яких так багато в басейні Амазонки.

— Невже я заблудився — прошепотів Морель.

І ця думка вперше змусила його подумати про всю серйозність становища.

Він був один серед незайманого лісу. На тисячу миль навколо нема людського житла. Сачок для ловлі комах був його єдиною зброєю, а в невеликому рюкзаку й фанерному ящику лежало тільки наукове приладдя: збільшувальне скло, шприц, булавки, пінцети.

«Ithomia Pusio, — за звичкою визначав Морель метеликів, що пролітали над головою. — Слави досягнути нелегко!»

Невеличкий струмок, що впадав у болото, перетнув Морелю шлях. На сирій землі виднілися відбитки звірячих слідів. Тут же валялись кістки тапіра, — його з’їв якийсь великий хижак, що завжди підстерігає тварин біля водопою.

Для Мореля це відкриття було не з приємних. Він перейшов струмок і відчув під ногами сухіший і твердіший ґрунт. Тут пальми чергувалися з фікусами й лавровими деревами, а ще вище здіймався ліс фернамбуків, палісандрів і кастанейро.

Морель підняв із землі плід кастанейро завбільшки з диню, розбив його і почав жадібно їсти маслянисту серцевину горіхів, відкидаючи тверду шкірку.

«Тут зрештою не помреш з голоду, — подумав він. — Підкріплюсь, відпочину і піду шукати дорогу».

І раптом несподівано для самого себе він голосно сказав:

— Сонце — величезний золотий павук! — і в той же момент його пройняв сильний озноб.

— Пропасниця! Цього ще бракувало! — пробурмотів Морель, клацаючи зубами.


IV. «Божевільна» пума


Що було потім? Через багато днів, згадуючи цей час, Морель ледве міг відновити в пам’яті послідовність подій.

Сонце — «золотий павук» спустився по вертикальній павутині з неба і вп’явся в голову Морелю, обхопивши її вогненними лапами. Морель закричав від жаху й кинувся тікати. Звідусіль — з листя пальм, з-під коріння дерев, з квіток орхідей — вибігали вогненно-червоні павуки, нападали на Мореля і впивались у його змучене тіло. І тіло горіло, мов у вогні, шматоване незліченними щелепами вогненних павуків. Морель кричав, як навіжений, і біг, біг, відриваючи від свого тіла уявлюваних павуків. Потім він упав і провалився в чорну безодню…

Коли припадок пропасниці пройшов, Морель розплющив очі. Він не міг сказати, скільки часу пролежав непритомний. Був ранок. У траві й на листі копошились павуки — сірі, руді, чорні, червоні. Але це були звичайні павуки. І сонце було тільки сонце. Воно вставало над лісом, освітлюючи золотистих ос, строкаті крила метеликів, яскраві наряди папуг. Думки Мореля були ясні, але він відчував у всьому тілі таку слабість, що ледве міг підняти голову. Спрага мучила його. Край галявини протікав струмок, та Морель не міг добратися до нього. Вигляд струмуючої води збільшував його страждання, і Морель зазнавав справжніх мук Тантала. А сонце піднімалось усе вище. Спека ставала нестерпною. Морель обливався потом, який ще більше ослабляв його.

«Якщо я зараз не вип’ю ковток води, то загину», — подумав він і спробував підвестися.

Хитаючись і спираючись на руки, Морель сів на землю. Потім рачки поповз до струмка. Цей шлях — кілька десятків метрів — здавався йому безмежно довгим. Але все ж він доповз, лежачи на животі, дотягнувся почорнілими губами до води й почав пити. Здавалось, він хотів випити весь струмок. Вода освіжила його. Відпочивши біля струмка, Морель відчув себе настільки добре, що зміг стати на ноги. Але в ту ж мить він мало не звалився знову. На галявину вибіг величезний звір з густою короткою жовтувато-червоною шерстю. На спині шерсть була темніша, на животі — чорнувато-біла.

«Пума!» — з жахом подумав Морель, напружуючи всі сили, щоб не впасти і цим самим не привернути до себе увагу звіра. Пума не могла не помітити Мореля, і все ж вона не звертала на нього ніякої уваги, ніби насолоджуючись тортурами людини, приреченої на смерть. Цей величезний кіт, довжина тіла якого становила разом з хвостом майже два метри, поводився так, наче хатнє кошеня: безшумно стрибав по галявині, ганяючись за великими метеликами. І треба сказати, що він робив це набагато краще, ніж Морель. Незважаючи на