Смерть Верґілія [Герман Брох] (fb2) читать постранично, страница - 2

не була це незмінна форма життя його? Хіба він жив коли-небудь інакше? Хіба перламутрова чаша небесна, й море весняне, і музика гір, і та пісня, що повнила груди йому гірким болем, звуки божої флейти, — хіба це коли-небудь означало для нього щось інше, аніж умістище сфер, які вже невдовзі мали прийняти його й понести у нескінченність? З народження він був селянин, один із тих, хто любить спокійно трудитись на ниві, кому до душі немудре, але стале життя у сільській громаді, й він, селянин за походженням, міг, навіть мав би зоставатися там, але доля всевладна розпорядилась інакше — від рідного краю вона його й не відірвала, але й не лишила у ньому; вона його вигнала, вигнала із громади, загнала у нестерпучо голу, нестерпучо лиху, нестерпучо дику самотність серед людської марноти марнот; доля прогнала його від простих рідних коренів, погнала в широкий світ, усе розмаїтіший і розмаїтіший, і якщо внаслідок цього що-небудь і виросло чи що-небудь побільшало, то це — тільки відстань від самого життя; бо, далебі, виросла лише вона: ходив він самими окрайками нив своїх, жив на самих окрайках життя свого; він став непосидою, від смерти втікав і смерти шукав, шукав турбот і від турбот утікав; сповнений любови й водночас зацькований, збитий з пуття пристрастями власними й пристрастями світу, гість у власнім житті. І тепер, коли сили його майже вичерпались, наприкінці втечі, наприкінці пошуків, коли він уже завоював визнання і приготувався прощатись, завоював визнання, щоб бути готовим і вже готовий востаннє віддатись самотності, в душі ладен ступити на шлях, зворотний до неї, — тепер владна доля знову взяла над ним гору, знову забути змусила і про його коріння, і про скромність та душу, знов зіштовхнула його зі шляху зворотного й підштовхнула на шлях до розмаїття світу, змусила повернутися до того зла, що тінню лежало на всьому житті його, і здавалось, немовби у долі для нього лишилася тільки одна простота: простота смерти. Над головою рипіли у снастях реї, часом шурхали м’яко вітрила, він чув, як пінилась і вирувала вода за кормою, чув сріберну зливу бризок, що розлітались щоразу, коли весла здіймалися над поверхнею, чув, як натужно, як важко вищали вони в кочетах і, різко плюснувши, знову втинались у воду; він відчував рівномірні, м’які поштовхи судна влад змахам десятків і сотень весел, бачив, як за облавком пропливає білопінна прибережна окрайка, і думав про закутих у ланцюги німотних рабів в утробі судна — в тій задусі, у смороді, серед гуркоту й протягів. Такі самі ритмічні сплески весел у супроводі глухого гуркоту і передзвону сріберного бризок долинали і від обох сусідніх суден, а також від тих, що йшли перед ними й за ними, і ці звуки були як відлуння, що розносилося над усіма морями й звідусюди верталося відгуком, бо на всіх тих морях плавали такі самі судна, навантажені чи то людьми, чи то зброєю, чи то житом-пшеницею, чи то мармуром, шовком, вином, олією, прянощами, чи то рабами, — судноплавство повсюди задля обміну й гендля, цієї лихої, однієї з найлихіших вад світу. Але тут, на цьому судні, везли не товари, а ненажер, себто людей імператорського двору; всю задню частину палуби аж до корми їм відвели для харчування, і від самого рання там стояв гамір застілля, і ще й тепер цю трапезну обступали гурти ласунів, охочих напхати черево, і кожен чекав, коли за триклінієм звільниться місце, щоб захопити його в боротьбі із суперниками, і згоряв від нетерплячки нарешті й самому розлягтися ближче до столу і вперше — чи, може, цього дня вже й не вперше — також допастися до наїдків; не встигали переводити дух легконогі, розцяцьковано вбрані слуги (серед них чималенько й красунчиків, хоч тепер усі до одного забігані й змилені), і їхній орудник, завше усміхнений, з холодком у очах і догідливо підставленою долонею для чайових, ганяв їх туди і сюди, та й сам безнастанно снував нагору і вниз, з палуби і на палубу, бо, крім тих, хто об’їдався і обпивався навлежачки, не менше уваги вимагали, хоч як дивно, й ті, котрі вже, як здавалося, наситились і розважалися по-іншому: одні прогулювалися, згорнувши руки на череві чи заклавши їх за сідницю, другі, навпаки, широко розмахуючи руками, дискутували, треті куняли чи й похропували на своїх ложах, прикривши обличчя тоґою, четверті грали навсидячки в кості; і про них теж треба було постійно дбати, постійно ними опікуватися, частувати легкими закусками на великих срібних тацях, що їх слуги передавали з рук у руки уздовж палуби і пропонували їм, не забуваючи про те, що голод може прокинутися щохвилини, не забуваючи про обжерливість, печаттю якої вочевидь і невикорінно були позначені тут обличчя всіх — угодованих і худих, млявих і промітних, тих, котрі походжали, й тих, котрі сиділи, тих, що дрімали, й тих, що не спали; і ця обжерливість в одних була немовби вирізьблена різцем у камені, в інших — немовби виліплена з тіста, вона могла мати риси гострі чи м’які, злі чи лагідні, вовчі, лисячі, котячі, папужачі, конячі або акулячі, але цей потяг до насолоди незмінно був