Дім з котом, який грає в м'яча [Оноре де Бальзак] (epub) читать постранично, страница - 2

химерного котяру один тільки раз, і він назавжди закарбовувався в пам'яті. Зовнішність молодика теж привертала до себе увагу. На ньому був плащ, який спадав складками на зразок античної тоги, а з-під плаща виднілися елегантні черевики, й вони тим більше впадали у вічі на багнистій паризькій вулиці, що білі шовкові панчохи були заляпані грязюкою — ця обставина явно свідчила про нетерпіння молодого чепуруна. Мабуть, він прийшов сюди просто з весільного торжества, бо, незважаючи на ранню годину, тримав у руці білі рукавички, а чорні розвинуті кучері, які розсипалися по плечах, указували на зачіску в стилі Каракалли, запроваджену в моду як школою Давіда,1 так і тим захопленням усім давньогрецьким та римським, що позначило початок нашого століття. Незважаючи на торохтіння возів запізнілих городників, що гнали коней учвал, поспішаючи на головний базар, ця звичайно гамірна вулиця була о тій порі сповнена тиші, чари якої відомі лише тим, хто блукав безлюдним Парижем у години, коли його гомін, на мить притихлий, знову оживає й долинає здалеку, ніби глухий гуркіт морського прибою. Незнайомий молодик, мабуть, видавався крамарям, що жили в Домі з котом, який грає в м'яча, не менш дивним, ніж йому самому цей кіт з ракеткою в лапах. Сліпучо-біла краватка підкреслювала матову білість насупленого обличчя. Вогнистий погляд чорних очей, то похмурий, то осяйний, був у гармонії з химерними рисами обличчя, з широким ротом, який судомно кривився, коли молодик хотів усміхнутися. Чоло, де від нетерплячки й роздратування утворилися різкі складки, здавалося, було позначене печаттю фатальної долі. А хіба чоло не віддзеркалює всю вдачу людини? Коли чоло незнайомця гнівно супилося, складки, які там утворювалися, навіювали жах — так різко вони проступали. Та коли до нього вертався спокій, який так легко було порушити, його обличчя, де вираз радості швидко переходив у вираз смутку, гніву або зневаги, починало світитися осяйною привітністю і не могло не привабити до себе найбайдужішого спостерігача. В ту мить, коли розчахнулося віконце горища, незнайомець був у такому поганому гуморі, що й не помітив, як звідти визирнули три веселі обличчя, округлі, білі, з рожевим рум'янцем на щоках, але настільки ж безвиразні, як лице богині торгівлі, вирізьблене на деяких пам'ятниках. Ці три обличчя в рамі віконечка скидалися на лики щокатих ангелів, які ширяють у хмарах навколо отця небесного. Прикажчики жадібно вдихали свіжу вранішню прохолоду — мабуть, повітря на їхньому горищі було затхле й сморідне. Помітивши дивного вартового, найвеселіший з вигляду прикажчик зник і повернувся з інструментом, у якому негнучкий метал недавно замінили м'якою шкірою, а тоді всі троє з лукавим виразом втупились у роззявляку, якого вони окропили рідкою білястою піною — її мильний запах свідчив про те, що три підборіддя були вже поголені. Прикажчики відійшли в глиб горища і зіп'ялися навшпиньки, щоб навтішатися гнівом своєї жертви, але перестали сміятися, побачивши, з яким недбалим презирством молодик обтрусив свій плащ і яка глибока зневага відбилася на його обличчі, коли він підвів погляд до віконечка, де вже нікого не було видно. В цю мить біла делікатна ручка підняла нижню половину одного з грубо збитих вікон третього поверху і закріпила її у віконному пазі, поставивши на ту саму підпірку, з якої важка рама так часто з грюкотом падає. Ось тоді перехожий і був винагороджений за своє довге чекання. У вікні з'явилася молода дівчина, свіжа, як біла лілея, що розквітає на лоні вод, дівчина в білому чепчику з гофрованого мусліну, що надавав її личку виразу чарівної невинності. її шия та плечі, хоч і прикриті темною тканиною, виднілися крізь виріз нічної сорочки, яка збилася уві сні. Нічого неприродного не можна було помітити ні в наївному виразі очей, ні в лагідному погляді, давно вже увічненому в чудових образах Рафаелевих мадонн: та сама грація, той самий ясний спокій, які стали прислів'ям. Юне дівоче личко, на якому сон ніби підкреслив надмір життя, утворювало чарівний контраст з масивним старим вікном з його грубими обрисами та почорнілим підвіконням. Схожа на вранішню квітку, яка не встигла розгорнути пелюстки, стулені від нічного холоду, дівчина, ще напівсонна, неуважно ковзнула поглядом синіх очей по сусідніх дахах, подивилася на небо, а тоді за звичкою опустила погляд на ще огорнуту сутінню вулицю, і її очі зустрілися із закоханим поглядом молодика. Прикро вражена у своєму почутті кокетливості — адже її побачили напівроздягненою! — дівчина відсахнулася від вікна, стертий гак хитнувся, рама з грюкотом упала вниз (недарма ж цей недоладний винахід наших предків дістав нині досить зневажливу назву), і видіння зникло. Молодому чепурунові здалося, ніби найяскравіша вранішня зоря несподівано сховалася за хмару.

Поки відбувалися ці дрібні події, важкі внутрішні віконниці, що захищали тонкі шибки вікон крамниці з котом, який грає в м'яча, розчинилися мовби чарами. Слуга — імовірно, сучасник вивіски —