Примарне дитя [Ерік-Емануель Шмітт] (fb2) читать постранично, страница - 3

на спільний витвір, предмет постійної уваги, що постійно пожвавлювався завдяки їхній вигадливості.

І вони гідно протрималися б до останнього подиху, поставши новітніми Трістаном та Ізольдою, — якби не випадок у Шамоні¹…

Чи могло б їй колись спасти на думку, що Альпи стануть могилою? Двоє завзятих спортсменів сприймали гори як місце ігор і втіх, невтомно нахвалюючи яскраве світло, п’яніючи від швидкості та нових перемог. Хтось віднаходить радісні відчуття дитинства на березі моря серед піску та хвиль, а Северина і Бенжамен повертались у молоді роки лише на гірських хребтах. Тривалі переходи, прогулянки, спуски — їх тішив будь-який спосіб долання висот.

Аж до тієї небезпечної вилазки.

Того дня вони рано-вранці подались на підйомник, який віз на вершину Південного піка².

Будучи вправними лижниками, вони вирішили звернути з позначених трас, що повнились людом, мов паризькі бульвари, та на самоті насолодитися горами.

Ніжні й гострі Альпи простерлися перед ними — піки, ікла та гребні зміняли плато й тераси.

Яке щастя! Щомиті вони ступали незайманим снігом. Довкола все вражало цнотою, навіть тиша. Їм здавалося, ніби вони відроджуються під безхмарним небом, у чистому, здоровому повітрі, під колькими променями сонця.

Високо над чорною долиною, що мріла десь унизу, пишалися незаймані вершини.

Северина і Бенжамен пливли на лижах.

Вони кружляли, гнучкі й легкі, мов плавці. Повітря довкола нагадувало смачний лікер, вільні граційні рухи п’янили й сповнювали радощами, жагучими, немов денне світло.

Северина і Бенжамен погойдувалися, спускаючись важким напівпрозорим снігом. Подекуди на білому тлі зблискували алмази.

Раптом Бенжамен, що був попереду, зойкнув. Северина встигла нахилитися — і також закричала.

Ґрунт провалився під ними — вони перевернулися, зависли на долю секунди, потім упали, ранячись о стінки пролому, не маючи, за що вхопитися, скочуючись униз одну нескінченну мить.

Нарешті — удар.

Тверда крига.

За кілька хвилин вони — приголомшені, спантеличені, позбавлені палиць і лиж, забраних сніговим потоком, — прийшли до тями, збагнувши, що впали до розколини.

Северина і Бенжамен потрапили до світу, де панував спокій. Задушливий. Тривожний. Туди не долинали пташині крики. Ні шуму, ні звуку. Життя ніби згасло.

— Северино, ти ціла?

— Здається, ушкоджень немає. А ти як?

— Також без поранень.

Проте, з’ясувавши, що обійшлося без каліцтв, не заспокоїлись. Лишалося головне запитання: як звідти вибратися?

На якій відстані від поверхні вони опинились? Принаймні п’ятнадцять чи двадцять метрів. Без сторонньої допомоги не видряпатись.

Вони почали гукати.

По черзі підводили обличчя до вузької смуги неба високо вгорі — і кричали. Порятунок може прийти лише звідти — з підступної кірки, що проломилася.

У роті пекло, спрага спустошувала слизисту, вологий холод просякав тіла, легко долав шари тканини, повз по потилицях, пролізав між рукавом і рукавичкою, а заморозивши шкарпетки, поволі заповнював і взуття.

А вони все гукали…

Крики надавали їм сил, вони переконували себе, перекрикуючи одне одного, що їх чути далеко навкруги.

Даремно…

Ніхто їх не чув.

І — невипадково! Адже вони подались так далеко від стежок на перламутровій перині, що віддалилися від будь-якого людного шляху. Аби почути їхні зойки, треба було, щоб якийсь сміливець зважився заїхати туди.

За кілька годин, знесилені, вони вже не мали бажання репетувати, бо відчувати зміну емоцій усередині себе від цього крику було нестерпно: надію щоразу зраджувала відсутність відповіді…

Вони дивились одне на одного, вуста їхні тремтіли, а обличчя набрякли від холоду.

— Тут нам і смерть, — пробурмотіла Северина.

Бенжамен понуро кивнув. Кого тут було обманювати?

Северина опустила очі, по щоках потекли пекучі сльози.

Бенжамен схопив її за пухнасту рукавичку, ніби благаючи поглянути на нього.

— Северино, ти — кохання мого життя. Мені пощастило, що я зустрів і спізнав тебе, що ти кохала мене. Це найкращі спогади, які я заберу із собою.

Вона здивовано зазирнула йому в очі й прошепотіла:

— Мені також інших спогадів не потрібно.

Бенжамен, відірвавшись від криги, наблизився до неї.

Вона впала йому на груди. І вони пристрасно поцілувалися.

Потім, ледве розімкнувши обійми, з новими силами взялися кричати. Дерли горлянки без жодних ілюзій, проте не шкодували зусиль, відчуваючи обов’язок до кінця грати роль заблудлих туристів.

Однак гробниця зі снігу та криги, що обступила їх муром, не відповідала. Змінювалось лише освітлення: проміння тьмяніло — це означало, що небо втрачає барви. Без сумніву — невдовзі мав запанувати морок.

Вони здригнулись, уявивши нескінченну ніч.

— Гей! Еге-гей! Є там хто-небудь?

Угорі у щілині виникла чиясь голова — і вони побачили жваве гарненьке дівча. Їхні серця мало